я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною кача?ться, стогне i землю гризе мiй друг Ява - Бобчинський. Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь "Ревiзор" Гоголя. Таку п'?су провалили! Бо як ви вже зна?те, хоч якi неголовнi геро? Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'?са, що без них нi тпру нi ну - нема ходу п'?сi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дi?ться... Скандал... Панiка... Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков - Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'?са. Нема п'?си. Розгублено сто?ть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, стражда? ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося... А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж... I тепер нiхто цього не побачить. I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль - попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв. А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують ?м зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають. Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися ?м в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!.. Лишенько! I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову! Жили ж собi спокiйно й весело. Чого нам треба було? У Се Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Ма?те тепер аплодисменти по пицi! А все почалося з Ки?ва. Це Ки?в винен. Столиця Укра?ни. I ки?вська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник "Салют". I.. утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу. Це було минулого лiта. Було так. РОЗДIЛ II Випадок у метро. "Космонавт". Конфлiкт з ки?вською мiлiцi?ю Ми при?хали до Ки?ва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i мо?? рiдно? тiтки. Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Ки?вi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсi?, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi зна?те, що радiсть, яко? не можна роздiлити з найлiпшим другом, - це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка... Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй. Коли люди при?здять до Ки?ва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено... Ви злазите з по?зда, заносите сво? "чамайдани" в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встига? гукнути вам навздогiн "Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не..." - далi ви вже не чу?те... Через двадцять хвилин пiсля того, як ми при?хали, ми вже iшли по Хрещатику... Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно при?хав у Ки?в. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, ста? нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком - "Вибачте!" - усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викрокову?мо... Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах - люди, посерединi, на брукiвцi, - машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодно? машини, так на брукiвцi не побачиш жодно? людини. Кожному сво?. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад - любо глянути. "Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину", - подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист. Ми з Явою завмерли - невже перебiжить?! Та враз - цюррр! - наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера). - О! Бачив? - гордо сказав Ява. - Дума?, мабуть, раз при?хав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе! Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав: - Ти зна?ш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-трет?, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти? - А я льотчиком, - вперто сказав я. - Ти ж зна?ш!.. - Як хочеш, - сказав Ява i зiтхнув. Ява мiняв професi?, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики ("по три кiлограми "Тузика" на день можна ?сти"). Тодi футболiст ки?вського "Динамо" Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер. Я ж - нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив. Навiть дiд Салимон сказав недавно: "Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!" Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви - за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки "Тузик". Але цього разу я вiд комбiнацi? вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера - кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба! Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком. Пливемо ми, линемо, викрокову?мо по Хрещатику... Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи. Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблиску?. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться - така велика!). Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос про?шрику?. Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи! Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються - колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй. Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик заверта? праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збира?ться крикнути: "Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!"), утика?ться на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрна?... Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi зна?те, - це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, при?хавши до Ки?ва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро! Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро. На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом. Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова "Киньте п'ять копiйок", були гостинно вiдкритi, проходити "зайцями" ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували... Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепа?шся на них пузом. Отож... Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли... "Якi ми все-таки культурнi й благороднi", - з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!.. - Диви! Диви! Старшина Паляничко! - зненацька вигукнув Ява. - Давай доженем! I тiльки я встиг роззявити рота: "Га? Де?" - як вiн уже дрiботiв по ескалатору. Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i ?хав на станцiю). За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, - справжнiсiнька тобi кiнозiрка. А ще нижче "кiнозiрки" ?хав мiлiцiонер, - справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли при?здили усiм класом до Ки?ва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готу? себе в мiлiцiонери. Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз. Гур-гур-гур! Мить - i ночви вдарили ззаду по ногах "кiнозiрку", "Зiрка" не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору. Ми отетерiли. Слiпучо красива, як цяця мальована, "кiнозiрка", сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки - важко та й нiколи було зрозумiти. Ще мить - i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А "зiрка", не мiняючи пози, гайнула далi. Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за сво?ми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: "Побережись! По-бережись!" - наче хурман, що ?де через базар сво?ю колимагою, - тiльки що батогом не цвьохкав. "Зiрка", збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, про?хала через увесь зал i спинилась. Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на не? i суворо сказав: - Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина! Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи: - Мо? ночви!.. Мо? ночви!.. Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав: - Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку! Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна ?хати лише в один бiк, - це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди! На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цi?? скандально? пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодно? уваги. Але скоро вiн довiда?ться Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз. "Кiнозiрка", що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiха?ться i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить: - Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно. Навколо смiються. Як вiтали "зiрку"-"космонавта" мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили ??, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у по?зд. Дверi за нами клацнули, по?зд рушив. На наступнiй "Арсенальнiй" станцi? ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi... Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, - ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв - то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, - ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять... - Ну? - ледве сказав Ява. - Ага, - ледве сказав я - Тю, - ледве сказав Ява - Тьху, - ледве сказав я. Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин. I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося. - Да... - зiтхнув Ява. - Можна сказать, зiпсував ти менi кар'?ру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме... - Та йди ти! При чому тут це! - пробував виправдатися я - Нiхто ж нас не бачив. I взагалi - все ж минулося. Чого ги! - Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив... А в них зорова пам'ять - будь-будь! Професiйна. - Та! - махнув я рукою. - От тобi й "та"! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет - це, брат, така штука... - Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники. - А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! - не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. - Ненароком зачепили ночви i... Хiба ж це навмисне? - Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож... - Не щастить нам у метро, - зiтхнув я. - I минулого разу, пам'ята?ш, скандал був, i тепера... - Закон парностi, - зiтхнув Ява. Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той "закон парностi", про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi непри?мностi завжди ходять у парi - як одна станеться, чекай друго?. Недарма ж i в народi кажуть: "I так горе, i так дво?". - Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще яко?сь капостi не сталося, - сказав Ява i раптом усмiхнувся. - А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах... - А що ж! Як на ракетi - фiть! - I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? - заторохтiв я, радий, що Ява вже не заляку? мене мiлiцi?ю. Ява пiдвiвся з землi: - Ну, то куди тепер пiдемо? Я здвигнув плечима: - Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо... - Це правильно, але... - i Ява замовк. - Що? - Та якби... - i знову замовк. - Що? - Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... ки?вських... Iгоря, Сашка-"штурмана"... Такi ж хлопцi класнi... - i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать... Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не ки?вський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Ки?вськi мисливцi, що при?здили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми ?м коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв - п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся - як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i - вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: "А треба ж було ?м ?сти вкинуть!.." Але стривай, я тобi не ки?вський мисливець! - Воно дуже добре б, - кажу, - тiльки де ж ?х шукать? Адреси ж нема... Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти ?? не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б - берегти адресу яко?сь там Вальки. У Яви тiльки - раз! - щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв... I що воно ото бува? за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... I через що? Через якусь чаплю у спiдницi... Тьху! Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з ки?вськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява... Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли ки?вськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, - ?? дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка - написати Вальцi листа. Я робив - тьху! -i казав: "Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш..." Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн ?? ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував ??, наче листа якогось. Тiльки я йому нiчого не сказав... А коли ми ?хали в Ки?в, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися. - Чого скис! - весело сказав я. - Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-"штурманом", i з Валькою. Вони нам Ки?в хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Сiчнева... так? - Вулиця Сiчневого повстання, - буркнув Ява. - Тю! Та це ж вона i е... Тут бiля метро почина?ться i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда! Ява криво усмiхнувся. РОЗДIЛ III Ява поспiша? на побачення. Вухо Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок - нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала... На Яву менi було боляче дивитись - такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в яко?сь бабусi. I виявилося, що ? двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель. - Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, - удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява. Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру. Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на сво? вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу. I от ми сто?мо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв - мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спина?мось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, "Малиновським дзвонити один раз!" Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно. - Дзвони, - шепоче Ява. - Ти дзвони, - шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi. - Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, - хитру? Ява. - Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, - не здаюся я. - Ану тебе, - iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник. Ява вiдскаку? вiд дверей i хова?ться за мою спину. Дуже менi треба! Я вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву. I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах: - Пiймалися! Пiймалися нарештi! Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'?зд: - Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiка?!.. А бiдна бабуся повинна бить сво? старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо! I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос: - Хто там? Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спо? сили, одчайдушне рвонувся i... Навiть якби йому довелося залишити сво? вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цi?? митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей. Ви ж самi подумайте: пiсля довго? розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на сво?му вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вi?, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: "Ой'" - а потiм: "Ах!" - а потiм: "Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!" I все буде так прекрасно... Аж замiсть цього... О люди добрi! Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли. Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали. З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробля? сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче. Вухо Явине напухло, збiльшилося вдво? i горiло маково. З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати. Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить. Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, - може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози. Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав: - Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав! Але на Яву мо? завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув. Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру "Днiпро". - О! - радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. - Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда! Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув: - Не хочу! Тодi я сказав: - Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне. Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув: - Ходiм! I я швиденько побiг у касу брати квитки. Дивилися ми "Семеро смiливих", геро?чний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i геро?, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було то? безнадiйно? туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд). Я вiдчув у животi непри?мну смоктущу порожнечу - хотiлося вже ?сти - i сподiвався, що ми зараз по?демо додому. Але Ява ?хати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати - наприклад, упав i вдарився чи ?хав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Ки?в. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирсько? гiрки, там, де павiльйон "Морозиво", Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав: - Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти дума?ш? Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натяка?. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в пота?мнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надi?. Ми домовилися витратити ?? тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Ки?вом на вертольотi, чи то на фiльм, на який "до 16 рокiв не дозволя?ться..." - ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати ?? будемо тiльки за обопiльною згодою. I от Ява натяка?, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво ?? берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, трима?ться за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiда?мо за столик i замовля?мо по сто грамiв найдешевшого, "Вершкового". Подума?ш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднi?мо... Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява приклада? холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимага? жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i - наче з моста у воду - замовляю двi порцi? пломбiру. I смачне ж морозиво роблять у Ки?вi, ох i смачне! Ви дума?те, на пломбiрi Явине вухо заспоко?лось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове .. I до кожно? порцi? додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався. Ми вийшли з павiльйону похитуючись. Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти! Потiм Ява глянув лiворуч i сказав: - Ти дума?ш, що ото таке? Я глянув i сказав: - Чортове колесо. - Так чого ж ми сидимо? - Ходiмо. - А грошi у нас ?? - На чортове ще буде. Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що... Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й по?хали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiма?мось-пiднiма?мось-пiднiма?мось... Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опуска?мось-опуска?мось-опуска?мось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору - це як висоту набира?. Вниз - як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали - на "кукурудз-нику" сiльгоспавiацi?, що нашi поля обприскував.) I головне, сто?ть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як ото? комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Точно! Вона! Менi ж з то? вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати - перше дiло. Все одно, як морякам плавать. - Яво! - кажу. - Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з не?. - Стрибонем. Авжеж, стрибонем, - одразу погодився Ява. - Вiн хоч i не збира?ться у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди - за! РОЗДIЛ IV Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцято? квартири Ми бiжимо сходами, що ведуть з "мiстечка розваг" униз до набережно?. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались. - Чого бiгти! Не встигнем, чи що! - кажу я, а сам думаю: "Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!" Збавили ми хуткiсть. Пiшли. Внизу чи то ворота, чи то альтанка - щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi. - Зажди, - каже Ява. - Тут щось написано. Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка: "Пам'ятник на вiдзнаку Повернення Ки?ву Магдебурзького права Споруджено в 1802 р. Архiтектор А. I. Меленський". Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник - це або на конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя! Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами: "Коля + Ляля = любов", "Вася + Оля = любов", "Петя + Нюра = любов", "Толя + Галя = любов" i т. д. А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: "Жека + Льоха = любов". Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а ?? - Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-укра?нському льоха - це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею. Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфi?, видно з першого погляду - такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитись. - I нащо ?х тiльки iрамоги вчили! - з почуттям сказав Ява. "Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сара? поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича", - подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду! Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це вони?! Там же i так сiсти нiде... Ой, не iнакше, як задавлять когось там сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви! Жертви... Що ближче ми пiдходимо до парашутно? вишки, то дужче ворушиться у мо?х грудях щось паршиве-паршиве - слизьке i холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобi не верба, з яко? ми в рiчку стриба?мо. Як не розкри?ться парашут, то тiльки - ляп! - i кавкнеш... Цiкаво, чи бува? так, що не розкрива?ться парашут на парашутнiй вишцi... Чи бувають тут нещаснi випадки... I жертви... Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз дума? Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди не йдуть стрибати вперше з парашутом. Придивляюсь я до парашутно? вишки - не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогоднi була якась жертва... А ми, два дурнi, йдемо... Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс - зовсiм безпечна гра, цiлком гаранту? життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi пластмасовi м'ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу... Аж от i парашутна вишка. Ти диви - нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн ма? висiти, закинуто кудись нагору. Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацi?. Я пiдiйшов i спитав: - Скажiть, будь ласка, а вишка що - не працю?? Дядечко глянув на мене, хмикнув: - Чого не працю?? Працю?. Тiльки бачиш - нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з не? стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я бачу, ви такi геро?, що вам парашут зовсiм не потрiбен. Ми зрозумiли, що дядечко жарту?. Ну звичайно ж, не працю? вишка, не працю?... Ур-р... - От шкода, - сказав я. Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав - звичайна собi каруселя А тодi придивився - е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, - як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати. Глянув на Яву: - Давай? - Давай. Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли По?хали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче... - Ого-го-го-го-го-о... - радiсть iз грудей вигогоку?ться. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi - нiби й не держить тебе нiщо... - Гух-гух-гух!.. - Др-р-р-р... - це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому... - Та-та-та-та-та-та .. - з кулемета стрiляю по Явi. Ява оберта?ться i теж: - Та-та-та-та-та-та... - Iду на таранi - гукаю я, пiдлiтаю до Яви - штурх його ззаду, i вiн одлiта? од мене. А потiм пiдлiта? i - штурх! - мене, i я одлiтаю... I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить. Отак би лiтав, лiтав, лiтав... цiлий день би лiтав... Аж тут повiльнiше, повiльнiше... Стоп! При?хали! Злазьте! Тю! Отак мало? Як хочете ще, - будь ласка, платiть грошi i карусельтесь собi скiльки влiзе. Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцi?! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись от тако? для мене потрiбно?, тако? льотчицько? розваги. Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собi економити. Хай би Ява сам ?в. Морозива я й у Васюкiвцi можу скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще побудують! Я вже й виросту... Ява бачить мiй настрiй. Зiтха? спiвчутливо. Каже: - Ходiм хоч скупа?мося. - Та! - змахую я рукою - Що я, купатися у Ки?в при?хав? Я вдома отак-о накупатися можу... Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi, заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема - самi люди.. Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на ки?вському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води. Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба ки?вський пляж. По-мо?му, там було не менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й пораху?. То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки - у лазнi. А тут - мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке бува? на свiтi. Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були на?внi, без усяко? фантазi?. Хiба то пекло? От ки?вський пляж у жаркий вихiдний день - оце пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися ?хнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла - жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попо?сти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цi?? незначно? частини було досить, щоб витiснити сво?ми тiлами пiв-Днiпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цi?? незначно? частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он - гуп! гуп! гуп! - попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол. А он "геркулеси" ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi - вiд гардероба, - нiби всi "геркулеси" кимось пронумерованi. - Здоров, Гарик! - Привiт, ШурикI - Чао, Марик! Це "геркулеси" мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi тату?ровками. Тату?ровки були у них де тiльки хочеш - на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було "виколото": i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: "Смерть за измену" абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на ши?. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть... хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте "Смерть за измену". Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно. "Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, - подумав я - I ходитимуть тодi ки?вськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику..." А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), - у нього - лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), - у нього густа руда шерсть -як у ведмедя. А вiн лежить, загоря?. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися. А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити - присiда?, на руках од землi оджима?ться, пiдстрибу? - як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiха?ться на весь рот, пiдморгу? комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс . чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимаху? Так вимаху?, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не зверта?. Iнтереснi дiди й баби в Ки?вi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть дво?. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива! А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла - незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна. А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути: - Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води! - Галочко, не запливай! Пливи назад! - Сашо, де тво? черевики? Де тво? черевики, я тебе питаю? - Алику,знiми мокрi труси. - Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч. - Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш... За вреднiсть... - Фаню, ти знов насипала пiску в мо? черевики! Ану висип зараз же! - Мамочко, ну з'?ж я?чко? - Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що трима? в руцi облуплене яйце. А "мамочка" - товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти - одверта? кирпу i кривиться - не хоче. - Мамочко, ну з'?ж, я тебе прошу! - блага? тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести: - Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! - наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи. Ми пiдiйшли до само? води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. "От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло - легше рятувати..." То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя - когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить -раз! - i будь здоров . I у "Вечiрньому Ки?вi" на другий день заголовок: "Юнi геро? з Васюкiвки". - З "Вечiрнього Ки?ва" якраз цiкавилися вчора, - почув я раптом веселий голос. I здригнувся - нiби хтось пiдслухав мо? думки. Поряд з нами розмовляли дво? дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнько? води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi. - Все розпитували про роль царя, - вiв далi кругловидий - Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте. - Правильно, - пiдтримав "гачкуватий". - Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм... пшик! - i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так? - Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув: - К чорту! Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть "нi пуху нi пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий - уперше чули. Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори: - Ух ти! Годинника забув зняти! Обернувся, побачив нас: - Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. - I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу - шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плава?!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк. - Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли! - Де? - Де? - аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди. А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалi... ну, одним словом, утопленика. - Де? Де? Де? Де? - шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно. Тодi ми кинулись навкарачки i - мiж ногами, мiж ногами - як собачата... Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова. - Давайте тепер я, - змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на сво?му човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний... Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на ши? в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було "виколото" серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: "С юных лет счастья нет"... Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли: - Такий молодий' - От горе! - А як же це сталося? - Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що! - Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забира?! I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули. Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув: - Та вiн же випивший! Рятувальник теж нахилився до утопленика: - Авжеж! Тхне, як з бочки! - Ах ти ж чорт! - Ну й сучий син! - I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!.. - В таку спеку пити - то смерть! - Ото тобi й корчi. - Такий молодий! - чулося звiдусiль. Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утоплениковi", дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та - ляп, ляп! - його по лицi долонею, аж задзвенiло. - Правильно! - Так його! - Щоб знав, як пити! Як людей нервувать! - Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!.. - Ще йому, ще! - I ми можем додати! Натовп настро?ний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через "утопленика" i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу. - Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, - бадьоро казав кремезний рятувальник, беручi? "утопленика" пiд пахви i ведучи до човна. - Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе! - Хоч би прiзвище дiзнався. - Дума?ш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! - гукали люди вслiд "утопленику". Але той тiльки дур нувато витрiщався - видно, ще не прийшов до тями. Човен одплий. Люди почали розходитися. - Ой! Треба ж годинник покласти! - зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi! По-мо?му, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може, справдi вперед? Бiга?мо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет! Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?! - Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плава?. А я по берегу побiгаю. Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку. А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю... Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хека? знесилено: - Нема... - Може, вiн... втопився? - розгублено кажу я. - А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , - перекону? мене Ява. - Та й плава? вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться. - Що ж робить? - А хiба я знаю? Такий розпач мене охопив - хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мо? штани, щоб менi не вилазити " А я... друг назива?ться! Забрав годинника i - фьюiть! - шукай вiтра в полi... - Яво, виходить же, що я вкрав годинника, - сказав я, скривившися. Чесний Ява знизав плечима. Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява - не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд не? вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру. А то ще я колись, як малим був, украв у сво?? тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдно? тiтки i то ж пирiжок! А це в чужо? людини i не пирiжок, а годинник - дорогу рiч. А ми ж збиралися затримувати злодi?в! Як же затримувати, коли я сам злодiй! Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж: "Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за "шкiрки" i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошо? людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!" Але я не став i не сказав. Бо не було, на мо? щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був - тiльки голий. А хiба пiзна?ш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер. Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визна? тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, пора?ться мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, - то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхука?: - Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху! А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз ста? смирним, як вiвця, каже: "Звиняйте, гражданiн начальник", - i йде додому спати. Нi, голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер... - Зна?ш що, -сказав Ява. -Так ми артиста не знайдем. - То що - в мiлiцiю? - перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем. - Ага! - пхикнув Ява. - Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру. - А що ж? - спитав я, мало не плачучи. - Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншо? дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде? Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я - з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть... Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. ?дина надiя, що нас помiтять. I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: "Бiдна дитина", - i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло - вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я - жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками... До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, - через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували. Темнiти почало. Людей все менша? й менша?. А артиста нема Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не ?ли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява: - Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут сто?мо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми зна?мо, що вiн царя гра?. Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в мо?й душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Ки?вi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше). Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища! - А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, - сказав Ява. Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись. Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр - рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiга? - секунди одмiря?. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили. - Ану, - каже Ява, - намiряй. - Не хочу. - Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться. - Не хочу я чужий годинник носити. - Iч, який гордий - без хлiба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу. I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало - строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши ?? вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на не?. Iнколи вiн згинав ?? в лiктi i пiдносив до очей - дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було. I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мiй", я всi муки душевнi за ньою прийняв... А носить його Ява i ще й хизу?ться, сатана... Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав: - Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще... зiпсу?ш. А менi вiдповiдать. Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був. Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспоко?вся. Потiм згадав: - Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала. - О! - стрепенувся Ява - То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамва?м ?хать. А то я вже ледве ноги тягну. - Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях ?здить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумi?ш, - думала, що я старча! - Гага! Iнтересно! - второпав нарештi Ява. - I що ж ти з ними робитимеш? - От я ж i не знаю... Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили - вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо... (Цi три копiйки досi лежать у мене вдома, - все нiяк справжнього старця не зустрiну. (Примiтка Павлушi Завюроднього).) - Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! - з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. - Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми зна?мо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi... - Надзвичайно важливо! - пхекнув я. - Ти зна?ш, скiльки у Ки?вi тринадцятих квартир? Щоб обiйти ?х усi - нам життя буде мало... - I все одно - це дуже цiкаво... - не здавався Ява - I схоже - як ловити злодiя... Тiльки тут навпаки .. Навпаки, розумi?ш... Злодi? ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи! - Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання. Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько... Вiн сказав: - Якби ви, шмарогузи, були мо? сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу - ще хоч раз щось таке - i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгрен?м. Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм... були в гостях у однi?? знайомо? дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна... можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i... ми бiльше не будемо! Потiм ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о на?лись") i голоднi лягли спать. ...Ми лежимо i не можемо поснути. На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево. - От як паршиво виходить! - з гiркотою шепочу я. - Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманю?мо, обдурю?мо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати геро?м, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш геро?зм - нiчого не вартий! Якийсь брехунячий геро?зм. А справжнi геро? передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми - брехуни й жулiки... Ява зiтха? i погоджу?ться зi мною: - Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем. - Давай, звичайно, давай, - кажу я, - але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду - мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, - мовчи i все. - Гаразд, - пiдхоплю? Ява. - Тiльки кров'ю ми вже клялися - то не помага?. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий да? йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президi? на зборах. I не ма?ш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для геро?зму теж дуже треба. Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як - щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися - аби результат був хороший. На цьому ми й домовились. I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули. РОЗДIЛ V Шука?мо царя - незнайомця з тринадцято? квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу - вiн менi пiдморгу? i кива? головою: ходiм, мовляв, ? якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол. Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо: - Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? - i палець на руцi для шалабана скручу?. Я вилупився на нього: - У якiй контррозвiдцi? - У тiй, - каже, - що шпигунiв ловлять. - Тю! - кажу. - Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах. - Нiчого не звихнувся, - каже вiн. - Дума?ш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник - значiть, вiн контррозвiдник. - Яку зброю? - нiчого не розумiв я. - Пi-ста-л?т! - вiдрубав Ява. - Де ти його бачив? - У шухлядi письмового стола - вона висунута трохи. - Да? Ану ходiм! - i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую - гляди ж, як збрехав! Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки - стрель! ?! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь! Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями - зарядку робив. А тодi... - О! Дядю Гришо, а що це у вас? - здивовано i невинно-невинно спитав я. - Де? - дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене. - Та оце, - киваю, - в шухлядi. - А-а... Пiстолет. - Та бачу, що не лопата... А нащо? - Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи? Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi "Бiльшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiкансько? категорi?). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати сво? збентеження, пита: - А як же вiн стрiля?? - Дуже просто, - дядько вийняв пiстолет з шухляди. - Да?ться команда... "На старт!" - потiм: "Увага!" - а тодi, - дядько пiдняв пiстолет над головою... Б-бах!.. Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить: - Ой!.. Трах-тарарах!.. - Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля не? лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу. Вигляд у не? був такий кумедний, що ми засмiялися. - Гри-ишо! - докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. - Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла. - Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той за?ць пiд голим кущем, - смiючись сказав дядько. - А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, - сказав я (жалко менi стало тiтку). - З ним i шпигунiв ловить можна, - сказав Ява. - Б'?, як бойовий!.. - Дядю Гришо, а можна стрельнути? - насмiлився я. - А чого... тiльки.. - Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки. - А ми у спальнi, - вихопився Ява. - Ну давайте... Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув: - Тьотю, на старт! Увага! I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однi?ю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-мо?му, ще дужче, нiж у дядька. По два рази стрельнули ми з Явою - бiльше дядько не дозволив ("Ще сусiди позбiгаються!"). Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце мо? защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас? Переделать!!!_ нiданком я вже сидiв мовчазний i похмурий. Ява по- ""м^о8 ?роiову^гт ^-"лу^т^. ёро те то тре?" я^ось, не брешу.." ("i в "кому разЧ), ви- -Тто^6 КлТйУ^о -дёя ^ _Й-^й^?Г^IТпГ^зГ^о^? Е1=^^^^^^^^^^^^^^^ ""Д^к??^. заперечу."... коли , сказав про театр, тiльки роздумливо промовив: ^^I^^^^ - -_ ---^^^^^^\_ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мо? думки, чи нi, але вiн усмiх- "увся: а то й правда. Iдiть самi. То я пожартував. Але якщо чнову десь загубитеся - завтра ж додому. Уядько дав нам грошi, ми повдягали новенькi хрумiли-вi сорочки0, випрасуванi штани, лискучi, ще невзуванi жод- ""нГз?аю^я^и^аГ^коли на менi все нове, вiдчуваю гебе начеголпй Зда?ться, що на мене всi дивляться, i со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися вiд людських очей. Йнч"а% я за^ди т?м що я або тернуся рукавом об^стiн-к1 ^пб Iамаза^ися або пляму на штани посаджу, аоо че-5зикНосаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. ТоТм^ легше От i зараз, як ми вийшли на сходи, я од-?а^ пiо_ хав? лiктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпi брудну смугу,- i тiльки пiсля того ми вийшли ?я в^цю Та7 все одно у новому було незручно i мулько: на вулицю i.й_ ^лодках, а комiрець шию тре, мов ^ "-Щоб повернут'и голову, треба всiм тiлом.повертав тися I чо^о це У театр не можна ходити в звичайнiй одежi? Утеатр?е ?д/ть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе пя^лися^ Я якби був великий начальник, видав би навiть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, наказ, Щ"" У нiколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми'сiлТна^й^^^ на вулицю Червоноар-мiйсь?у Театр -музкомедi? Ми почали з нього бо менi чо ?усь здаУся що той симпатичний кругловидий артист пра- 185 цю? саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!). Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо - на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися -вiдчини ються. Зазирнули - i там нiкого. - Може, - кажу я, - ще рано, ще не поприходили. - Добре рано! Десята година! - каже Ява. - Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба. - То чого ж нема нiкого? - А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли! Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч - де й взялася - молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi. - Вам що, хлопчики? Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов: - Що таке, хлопчики? I тодi Ява взяв та й ляпнув: - Нам царя треба. - Якого царя? - здивовано звела брови молодиця. - Такого круглого, з лисиною. - Це вже я докинув. Молодиця засмiялася: - Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше. Ява похоробрiшав: - От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя гра?. Хiба не зрозумiло? - Вiн у тринадцятiй квартирi живе, - ляпнув я. - Тепер зрозумiло, - сказала молодиця, - але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шука?те того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працю?? Як його прiзвище? Ми з Явою перезирнулися. -Прiзвища ми не зна?мо, - сказав я, - але зна?мо, що вiн гра? царя. - А де ж вiн того царя гра?? В якому театрi? - Не зна?мо ми. - От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн гра? царя? - Вiя сам сказав. - То ви з ним знайомi? - Та трохи... - непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав. - То як же це ви знайомi, що й прiзвища не зна?те i в якому театрi працю? не зна?те? - допитувалася молодиця. - Та отак... не встигли розпитать. - А нащо ви його зараз шука?те? - Та треба... В однiй справi... поговорити... - У творчiй? - усмiхнулася молодиця. - Еге... - ледве встиг я це сказати, як - бац! - з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi - такий звук дзвiнкий. Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула: - Отако?! Ти чого його б'?ш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього... Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi. Голова в мене гула, на очах закипали сльози. Так от чого Ява мовчав - боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав "еге" на ?? жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибоко? старостi, до само? смертi гулi на лобi носитимеш. - Ти що, обража?шся? - iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. - Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав. - Ти не ма?ш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися. Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не ма?те права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення. - Ну чого ти, - не вгавав Ява. - А коли я збрешу, ти менi давай шалабани - i я оком не змигну, от побачиш. Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспоко?вся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба: - Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той... як його... репертуар, чи ? у них взагалi про царiв. А то зразу - ляп - дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять. - Авжеж, авжеж, - дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно). В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедi?. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в "Борисi Годуновi" - цар. I в "Казцi про царя Салтана" - самi розумi?те. I в "Декабристах" - цар. I в "Снiгуроньцi" - цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшука?мо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба. Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала ?х усiх. Там у фой? висять портрети всiх артистiв театру. "Нашого" серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного. - Нiчого, - удавано бадьоро сказав Ява. - Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити - жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти. Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйсько? драми iменi Лесi Укра?нки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) - нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодно? вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фой?, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Ки?вський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змi?, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська... Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Ки?вi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився! В душi мо?й було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, - перелякалися б. - Не журися, - втiшав мене Ява. - Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I гра? царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-мо?му, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ята?ш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги... Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспоко?ти мене. Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча - навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявля?ться - зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'?са-казка. - Про царя? - жваво спитав я. - Нi, про Червону Шапочку, - вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фой? артистiв побачити. - Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, - сказав Ява. Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фой?, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надi?. Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося мо? серце... Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив... Як же це так! - Стривай, не журися, - пiдбадьорю? мене Ява. - Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ята?ш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке .. - Та! - махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться . - Хлопцi! Здоровте, хлопцi! - чу?мо раптом Оберта?мось на голос i бачимо - Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона сто?ть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi. - Я вас зразу впiзнала, - радiсно скрекекече Валька. - Ви давно в Ки?вi? Ви з екскурсi?ю при?хали, чи як? Ви самi чи з усiм класом? Я мовчу... Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь. А Валька не вгава?: - А ви на скiльки при?хали? А лиходi?в сво?х ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити? Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова: - То чого... ми нiчого ми навпаки .. Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у ?хню розмову. Хай балакають' Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася. Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiру? i голову назад поверта? - на Вальку зирка?. - Голову скрутиш, доведеться задом ходити, - в'?дливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене. А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом. Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'?сти ??. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, - зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi. А попiд тином бiля яко?сь буди була прив'язана справжня жива курка - ?дина Бабусина худоба. I от пiд час дi? курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш - не гукати ж, не зривати ж виставу. Бачу - Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiма?ться на сцену, пiдходить до курки i почина? ?? розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на сво? мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухка? в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують - артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька. - Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! - вона говорила голосно, навiть, по-мо?му, надто голосно. Видно було, ?й при?мно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фой?, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: "Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!" По-мо?му, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фой?, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мо? переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було непри?мно дивитися на нього. - А це мiй братик Микола, - сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо. - Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пуска?, - нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв. - То ви ?х упiймали-таки чи нi? - спитала Валька. - Авжеж, - недбало кинув Ява. -_ I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так? - Нi, не заiубили. Але... - Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно... Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала: - Ну ви, звичайно, не самi ?х ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим... - До чого тут дорослi, - пхикнув Ява. - Ми самi... Вiн блискавично зиркнув на мене i.. прикусив губу Та було вже пiзно Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани - аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi - отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов... Бачачи, що Ява не збира?ться давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене: - Ти чого? Здурiв? Що це за жарти? Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, - жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазя?н). I сказав: - Нiчого... Все гаразд... Тепер ми квити... - обернувся до гурту. - Ну, чого дивитесь? Кiна не буде. Дiти, посмiюючись, почали розходитися - тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався. - А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що - посварились? - не могла заспоко?тися Валька - Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, - Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до сво?х мiсць. - А яка, яка угода? - не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!) - Та потiм, пiсля вистави. - Ну, добре, то ви ж не тiкайте. - Гаразд. РОЗДIЛ VI Будка. Вухо за вухо! Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспоко?вся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою. - Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, - сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий - годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiяко? надi? на те, що вiн потрапить до свого хазя?на. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догука?шся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища ??, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона при?жджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач! Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те дума?. - Як це ми можемо пiти! Ти що! - говорить вiн - Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовха?ш! Дивi?, так i шалабанiв назаробляти можна. "Ми обiцяли!" Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже "ми". Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв... Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас. - А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чека?те. Ну, ходiмо! Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув сво? iм'я. - Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося? "Сама ти хвора", - роздратовано подумав я. Що ?й вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!.. Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було: "Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай". - Так, сталося, - зiтхнув вiн. - Непри?мнiсть сталася... I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах. Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже - хай розказу?, що це вже може змiнити. Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками: - Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да! А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала: - Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста... - i раптом очi в не? заблищали - А зна?те що! Зда?ться, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсi?, не виступа?, але вiн зна? всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцi? грав на сценi. Ви йому опишете вашого "царя", i вiн напевне впiзна?, хто це. Хочете, я вас познайомлю? Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iсну? на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися. - А вiн дома зараз? - спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден. - Та мабуть Вiн часто хворi? i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм. Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою - якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета - у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшу?ться якесь дiло, завжди гра? весела музика. Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Нi, не сюди", - i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли - це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила. З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сара?в. Сара?в було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху - як на пароплавi, iншi - низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi. Ми проминули сара? i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези. Лiворуч починалася лавра - тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi та?мнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю... - От де у сищикiв-розбiиникiв грати! - заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут... точно! Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня яко?сь дзвiницi. А праворуч од банi... Знайоме дiло! Щогли високовольтно? лiнi?. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба. Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври. Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав: - Може, зайдем хоч на хвилинку - глянути? - Ет! - досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву - очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв... Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр... - все це, мабуть, уже населялося в його уявi та?мничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i "Руки вгору!", i звуки погонi, i... все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах. Сперечатися з ним зараз - це тiльки час гаяти. - Ми лише подивимось i все, - благально-нiжно глянув вiн на мене. - Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, - заторохтiла Валька. Довелося зайти. - Тут лавра кiнча?ться... - пояснювала Валька. - Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi. Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за сво?ю улюбленою звичкою. - Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко.. - вголос прочитав вiн. - Аварiйне барокко, - сказав я. - Капремонту потребу?... Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорн?, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавн?, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою. Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили - виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники... Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв: "Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г." I на другому: "Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г." - От бачиш, - сказав Ява. - Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти. - У нас тут багато iсторичних поховано, - сказала Валька. - В лаврi - Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi - Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi - Юрiй Долгорукий, що Москву заснував. Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав. - Треба буде подивитися, - зiтхнувши, сказав я. - Але зараз ходiмте до того Валер'яновича. - Ходiмте, ходiмте, - пiдхопила Валька. Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче. Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Сто?ть вона серед буйно? зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину. В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка. Бiля однi?? з таких халуп, чи не найветхiшо?, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвiр'ячку греблися, нервово сiпаючи головами, бiлi бруднi кури i поважно, по-директорському походжав зозулястий iз хвацько збитим набакир гребiнцем пiвень. Нi грядок з городиною, нi смородинових чи малинових кущiв, як у iнших хазя?в на цiй вулицi, тут не було. Тiльки квiти: троянди, пiвонi?, пiвники, рожi, флокси, - що тiльки хочете. I маленька хатинка, як iграшкова, стояла в цьому квiтнику. Стiни хатинки були по сiльському чистенько вибiленi, а призьба пофарбована синькою, i по-сiльському висiли на стiнi пiд дахом пучечки якихось сушених трав. Ми зайшли слiдом за Валькою у двiр i ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врiвень з землею - без схiдцiв. Валька постукала Нiхто не вiдповiв Валька знизала плечима, потiм пiдiйшла до вiкна i, приклавшi? долоню козирком над очима, притулилася до шибки. - Нема, ви зна?те, - нiяково сказала Валька - Мабуть, по?хав на Куренiвку до племiнника Вiн, як добре себе почува?, iнодi в недiлю ?здить туди. Але вiн скоро буде, не хвилюйтесь. Вiн завжди iде зранку, а по обiдi поверта?ться. Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довiрив - чоловiк, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. I я ладен був чекати до вечора. Валька сказала: - Ходiмо до нас. Я вам сво? книжки покажу. I фотографi?. У мене аж два альбоми фотографiй Вiн скоро прийде, не хвилюйтесь. Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував i подався до племiнника на Куренiвку. Ми йшли назад. Дивне було враження вiд усього, що ми бачили. Тiльки-но була гомiнка мiська вулиця з тролейбусами, потiм враз - церкви, затишок, хрести, старi могили, "генерал од iнфантерi? Красовський", потемнiлий фортечний мур, потiм - гоп! - виткнулися в небо щогли високовольтно? лiнi?, потiм несподiвано - кривенька, сiльська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, рожа край вiкна, соняшник А внизу - набережна, по якiй трамва?, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч - велетенський мiст iменi Патона. Лiворуч - метро просто з пiд землi через Днiпро по красеню-мосту рiвною стрiлою аж до обрiю шугонуло. I як воно все це, старе й нове, перемiшалося - просто дивно! Ми дiйшли до сара?в. На одному з отих двоповерхових "кораблiв", на поруччi мiстка, що тягся вздовж другого поверху, сидiв головатий широколиций хлопець у картатiй сорочцi i синiх брезентових штанях, якi одразу привернули мою увагу. Я таких штанiв ще не бачив. На них було безлiч блискучих металевих заклепок, наче не з матерi? тi штани були, а з залiза, i не шитi, а клепанi. Побачивши того хлопця у "залiзних" штанях, Валька закричала: - Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш - побачиш, що то буде! -Отвалi! - сказав Будка i чвиркнув слиною крiзь зуби. - От побачиш тодi, побачиш! - не вгавала Валька. - Закрий свiй гроб i не грими кiстками! - презирливо скривився Будка. - А що таке? - крижаним голосом спитав Ява Я побачив, як вiн побурячiв. Нам все було зрозумiло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала: - Та от взяв собi моду - дзвонить. I тiка?. Розважа?ться! Ява кинув на мене погляд-блискавку, вiд якого в мене запекло всерединi: - Павлушо, ходiм! Ми кинулися до дерев'яних схiдцiв, що вели на другий поверх сарая. - Та, хлопцi, куди ви! Не треба! Нащо вiн вам здався! Будете ще зв'язуватися з хулiганом! - загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарськi благороднi почуття). Але ми, не слухаючи ??, швидко дрiботiли схiдцями нагору, як моряки пiд час авралу. Тiкати Будцi було нiкуди, та вiн i не збирався тiкати. Вiн тiльки злiз з поруччя i стояв, обтершись на нього спиною i склавши на грудях руки. Вiн був одного вiку з нами, може, трошечки старший, але кремезнiший i ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигонi звикли i не до таких супротивникiв. - Дзвониш, значить! Тiка?ш, значить! - шипiв Ява, пiдступаючи до Будки. Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками. Тiльки процiдив крiзь зуби: - Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiта?те вниз, як грушi. - П-побачимо! - прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всi?ю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однi?ю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу - щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке "самбо" змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв: - Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'?мо. Ми чобi просто... просто переда?м те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати. Спершу Будка тiльки процiдив: - Кiнч-чай! Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився: - Пустiть! Ну! Пустiть! Ну! - А будеш iще дзвонити? Будеш? - Н-не буду... - ковтаючи сльози, промекав Будка. Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном. I вiн загримiв своi'ми клепаними "залiзними" штаньми вж донизу. Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по сво?й широкiй мордяцi сльози, крикнув: - Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю! Посварився кулаком i зник. Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як геро?в-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру. Братик Микола аж стрибав од захвату: - От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви... от здорово! Всiм розкажу... Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого. - А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я... - поцiкавився я. - То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать... Противний вiн... Нехороший... - Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки. Раптом Валька скрикнула: - О, Максим Валер'янович iде! З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк. РОЗДIЛ VII Максим Валер'янович Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий - такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чисто? блакитi очах. На лисину й натяку не було - попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях. Все це надавало йому якогось "недiдiвського" вигляду. I знову, як на пляжi, я подумав - скiльки у Ки?вi ота ких хлоп'якуватих дiдiв. - Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! - кинулася йому назустрiч Валька. - Привiт, привiт! Що сталося? - бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович. - Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, - заторохкотiла Валька. - Ви нам мусите допомогти. - Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мо? сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, - сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи ??, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку: - О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста сво?! Нi слова! Раз справа серйозна, ?? не можна вирiшувати отак, на ходу... Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду. Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi. - Либонь, диву?теся, що живу у такiй халупi? - усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. - Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу! У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi - хазя?н мiг легко дiстати ?х рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, ?м, здавалося, личать Саме сутiнки. I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiле?, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що бува? стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi - нiби зеленi ?жаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзно? рiзно? форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв. Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографi?. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi. Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi. Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi). Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович... голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi. Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв. А в кутку, де в богомiльних людей iкони, - висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблиску?. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодно? iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого! Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi. Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був ?? знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать ?й i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно. Нарештi Валька скiнчила. I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся. - Так-с, панове громадо, - весело сказав вiн. - Сюжет ясний . Без вини виннi... Злодi? мимоволi... Бува?, бува?... Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Ки?вi - ми його з-пiд землi викопа?м, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фой? не вiдшукали - ще нiчого не значить. Вiн може бути й при?жджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецько?, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати ? де. Але, друзi мо? дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра... Оцi двi панi, - вiн показав на сво? ноги, - дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти ?х рiж! Особливо оця - Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться - з мiсця ?? не зсунеш. Я ?м у пiдмогу й третю даю, - вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, - все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я ?х нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iсну? нiчого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на... кiностудiю. Авжеж на кiностудiю... У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудi? ми влашту?мо штаб оперативно? групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторi