Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям - це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом... Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля яко? щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт - наче острiв безлюдний. ? люди - i нема ?х, бо нема мiж ними друга мого найкращого. I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi - як ото у кiно бува?... Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагаду?. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ята?ш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла - дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Дума?ш, я це забуду! А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'?в, для нього приберiг. Так що не хвилюйся. А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають. - Глобулус... наш глобулус... ки?вськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... - долiтають до мене уривки фраз. А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга ?диного! Як вiн на необiта?мому островi... Байдужечки менi, байдужiсiнько. Гурр... - грузовик про?хав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем - Бурмило. Куди це вони?.. А, хай ?дуть куди хочуть! Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока. До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях. Нарештi лiг спати. Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно - хоч в око стрель. На небi нi зiрочки - хмарно. Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слуха?, як стука? його серце. А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гука? вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чу?, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочу?ться до людей, губиться, застря? в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто поряту??! Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос - хiба розбереш. Але серце вже шалено б'?ться в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не зна?, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене. Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу. - Мамо, - кажу, - я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже. Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, зда?ться, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, - темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блима? вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хита? його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковза? по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблиску? вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я ?? взяв - сам не знаю) i вирушаю. Руки мо? - нiби не мо?. Гребуть механiчно - я ?х наче не вiдчуваю. I все тiло не мо?: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбува?ться, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi мо?й шелестять. Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi мо?й одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i - наче з вузесенько? вулички ви?хав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих ся?вом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тi?? далеко-далеко, аж на виднокра? вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiню? iнодi масштаби i задурю?-замакiтрю? голову чарiвник-мiсяць. I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом - наче казковий велетень Гулiвер вдерся в кра?ну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього нема? човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться... Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо мо?му друговi, я врятую його - ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега - звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi - може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно - одразу привернеш увагу того типа. Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив мо? чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мо? хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мо? самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, зда?ться по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено - човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався - чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг - у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у сво?му дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив ??) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, - вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i - туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його та?мниця розкри?ться i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга - це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув. Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi. Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася: - Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... - мати всмiхнулася. Я густо почервонiв: - Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком. Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися. Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви зна?те, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все зда?ться страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергi?. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там - чи живий... Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще до?ла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!" - Мамо! - гукнув я - Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу. - Куди це ти? Зараз снiдати будем. - Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку. - Та хоч хлiба врiж. Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба - за пазуху - i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив - не вгледiв. Аж хитнувся вiн. - Тю на тебе! - буркнув сердито. - Iч, розiгнавсяi - Вибачте! Драстуйте, дiду! - Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збива?ш. - Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився. - Проспав, ледащо? - уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка - розумi?. - Еге! То я побiжу! Вибачайте! - А сам думаю: "Ех, не зна?те ви, нiчого не зна?те, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали..." РОЗДIЛ XVII "Сьогоднi вночi..." Та?мниця от-от розплута?ться З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало мо? серце: живий чи неживий, живий чи неживий... I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в мо?му горлi, як вода в закипiлому чайнику: - Ого-го-го-го-го! Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо! Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав: - Ну як? Як ти тут? - Нiчого - ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: - Тут таке було о-о... - Що? - спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав - Ти все одно не повiриш, подума?ш, що я брешу. - Ну? - Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, - вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах. - Ну? Ну? - нетерпляче спитав я. - Як же воно було? - Пожди. Я все по порядку - I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже зна?те. Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем - як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, - у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком. Кукурузо ображено хмикнув: - Ти що - дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти. - Ану повтори ще раз, як воно було - ота бiйка, - по просив я Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав: - То був я. Кукурузо вирячився на мене. - Це точно був я... Дивись. - Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. - Твоя робота. I я розказав усе, що трапилося зi мною цi?? ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима: - То, виходить, що то . що то... билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький... - А менi, дума?ш, нi? Просто велетень. Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо! - Оце здорово! - Оце-то так! - I як я мiг не впiзнати тебе? - А я? - Хоч би слово сказав. - А ти ж чого - як води в рот набрав? - З переляку. - З переляку! - А незнайомець, значить, i не вилазив з човна? - Не вилазив - А де ж вiн потiм дiвся? - Зник десь. По?хав. Я на дерево з переляку видряпався - всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи. - А чого вiн при?жджав, як ти дума?ш? - А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi. - А ти чув, як у воду шубовснуло щось? - Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло. - Може, то когось утопили? Га? - Хто його зна. - Так, може... - Цить! - Кукурузо раптом схопив мене за руку. - Пригнись. Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся. - Диви! - прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим "курсом", що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами. Ми кинулися в траву i поповзом - туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо. - У човен! Ми сiртонулися до плоскодонки. Кукурузо враз спинився: - Взять рушницю? - Не треба! - прохопивсь я, потiм додав - Нiколи. Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно - ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе... За кущами починалася вузенька стружка А навкруги - щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'?хали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала. Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь - "президенцiя" - якраз край берега. Я й не знав, що цi?ю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом. Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни. З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. ?х не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища - курився синiй димок .. - Нехорошо це... - докiрливо говорив Бурмило - Нехорошо... - Цить уже - "нехорошо!" Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить? - Та що ти! Двi?чко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив! - Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить. - Але ж... Так то ж зовсiм iнше... - Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю - й квит! I дивись менi! - Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо пона?дуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!.. Я схопився за весло. - Гребiмо звiдси - вiн зараз пливтиме. Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi - що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися - вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми - i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова - одхекались i прийшли до тями. Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного. Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься! - А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? - каже Кукурузо. - А вiн хiба секретний? - А що ж ти думав, може, й секретний .. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же. Невже глобулус?.. I раптом я згадав... Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я по?хав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти ?й кошики. Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi ?здили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше. По?хали ми. Мама на "Укра?нi", я на сво?му "Орльонку". Не люблю я базарiв, та що поробиш. Одвiз я кошики, збираюся назад ?хати. I тут бачу - Книшиха. Торгу? у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi "спецi?". На дашку рундука, за яким вона сто?ть, пришпилено портрет космонавта Поповича. Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигуку?: - А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись. ?? оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом. - Як чайок заварювать, - поясню? Книшиха якiйсь молодицi. - Од бешихи крепко домага?... Од перестрiту... Од... - шепче щось молодицi на вухо. - Ну?! - здивовано-радiсно каже молодиця, - Дайте три пучечки. - Уступили б трохи, тьотю... Дорого, - торгу?ться iнша молодиця. - Дорого - мило, дешево - гнило, моя дорогенька! Не можу менше... - i вже Книшиха замакiтрю? голову якiйсь лiтнiй дачницi. - Можна й у борщ... Смакота! Берiть, дама, не пошкоду?те. Чоловiк вам ноги цiлуватиме! I знову завелася дзвiнкоголосо: - Ану - водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньо? дороги! ?жа космонавтiв! - тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.- Тридцять копiйок пучок! Укра?нський женьшень! Покупцi посмiхалися, але брали. Я придивився, чим вона торгу?. То були пучечки яко?сь сушено? трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, - мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк. Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи ("От людей обдурю? змiюка!"), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi. А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiха?. - В усякому разi, - рiшуче сказав Кукурузо, - ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi... Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня: Пусть всегда будет солнце, Пусть всегда будет небо, Пусть всегда будет мама, Пусть всегда буду я! РОЗДIЛ XVIII Несподiванi Iгор, Валька та iншi Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi - бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту кроку? через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися - що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег - туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили - заважав очерет. Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери - в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката "Готуйся на значок ГПО!" Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув: - Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважа?те, товаришу штурман? - схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi. - Тiльки так! - дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися. - Тодi держiть курс на острiв, штурмане! - в тон йому сказав вожатий. - Тiльки так! - повторив хлопець, i знову всi засмiялися. Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв. Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми ?х знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, - чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула: - О! Дивiться! Тут хтось живе! Всi збiглися до не?. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик. - Лiхтарик! - пояснив вiн. - Механiчний. З динамкою. Да? струм лише тодi, коли натискати на цю ручку. I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi. Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю. - Погляньте, справжня, мисливська... - Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, - зойкнула котрась iз дiвчат. Тут Кукурузо вже не витримав: - Ану не займай! Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого. Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери. - Хто ви? - Що ви тут робите? - Це ваш курiнь? - I рушниця ваша? - Ви мисливцi? - Ви тут живете? Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав. - Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, - сказала васюкiвська юннатка, зда?ться, з восьмого класу. - Або з дому втекли, - пiдкинула друга (ми про не? тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера). - Або в iндiйцiв грають. Як "Маленькi дикуни" Сетона-Томпсона. Пам'ята?те? - втрутилася цибата. - Або у Робiнзонiв... Правда ж? - сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав: - Нi в що ми не гра?мо.. У нас тут дiло одне... А ви хто такi? - А ми з Ки?ва. Юннати ми, - зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах. - При?хали сьогоднi, - перебила ?? цибата. - От Валько, не перебивай! Дай я скажу! - вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. - Сьогоднi при?хали. При?хали сьогоднi. Да... Почули, що у вас глобулус виводять i от при?хали. Наш керiвник професор Дудка говорить що... Ви зна?те професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, - це надзвичайно. Надзвичайно! Вони при?дуть завтра - i професор, i кореспондент газети "Зiрка". А ми сьогоднi при?хали. Професор i кореспондент теж сьогоднi при?хали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академi?. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й при?хали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: "Завтра". Ну, ми розумi?мо - люди стiльки старалися, ?м хочеться, щоб урочисто... Ми розумi?мо... А у вас яке дiло? Яке? Га? Кукурузо набурмосився: - Дiло... та й усе... - Секрет? Так? Секрет? - не вгавала гостроносенька. - От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! - вигукнула цибата Валька. - Раз не говорять, значить, секрет. - Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, - погодилася гостроносенька Оксана. - То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? - спитав вожатий. - Нi, аж до вечора можете буть, - милостиво дозволив Кукурузо. - Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Ки?ва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, - усмiхнувся вожатий. - Вона й живо? корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, - пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом. - Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! - кинулася на нього Оксана. - Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! - вигукнув вожатий. - А тепер - за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище! - Тiльки так, - авторитетно пiдтвердив маленький "штурман". Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв. - Ти, Iгоре, займись вогнищем, - сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. - Ти в нас майстер. - Ходiмо, я покажу, де хмиз, - по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди бува? на початку знайомства, нiяково мовчали - не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото зна?те: "Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га...!" I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому... Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке? Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат: - Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна. Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались? - Гарна штука, - опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. - Скiльки дав? - Що - дав? - Заплатив скiльки? - Нiскiльки. Сам зробив. - Що-що? - Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув. - Сам, кажу, зробив, - серйозно повторив Iгор. - Ага, - криво посмiхнувся Кукурузо - Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi "Турист" прода?ться. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький. - От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш. З кущiв вийшов вожатий. - Про що це ви, хлопцi, спереча?тесь? - Та нiчого, просто так, - махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом ?хидно спитав: - Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го... чи тiльки цей? - А що таке? - Та нiчого... Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой "штурман" - "тiлькитак" - у космос лiтав? - Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде. Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис - насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися. Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина - мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливо? ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача. Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi. Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав: - Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше! Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався. Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала: - Ого-го! I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того "ого го". Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв' Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмi?... Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття. - Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? - спитав вожатий. - Сашкова! - радiсно вигукнула цибата Валька. - Сашкова! Сашкова! Правильно! - загукали звiдусiль, i всi подивилися на "штурмана". - Твоя? - спитав вожатий. - Тiльки так, - сказав той. - Значить, нам сьогоднi везе, - усмiхнувся вожатий. - Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! - злилися в одно десятки вигукiв. - Тiльки так, - уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко. Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного "тiльки так", то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно. Сашко заходився готувати ?жу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло: - Дай подивитися... приймач... Можна? Iгор зразу одклав ножик i паличку - А чого ж... Звичайно. Будь ласка. Вiн одкрив футляр. - Оце настройка, це дiапазони, це звук, - показав, де що крутити. Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем. - Не хукай туди прямо Запотi? i зiпсу?ться. Iгор усмiхнувся. - Та нiчого. Вiд цього не зiпсу?ться. Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких кра?н. - Да а... Цiнна штука, - сказав нарештi Кукурузо i додав: - Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка. - П'ятiрка, - просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор - А двiйки ти хапав коли-небудь? - з надi?ю спитав Кукурузо - Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник? - Вiдмiнник, - нiби вибачаючись, сказав Iгор. - Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова. Кукурузо тихо зiтхнув. У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив ??, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву. - Дамi завжди треба звiльняти мiсце, - сказала Валька, сiдаючи на пень. Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь. Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись. Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пха? собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля. I вiн тiльки посмiха?ться... Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б ?й так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом? - Ану дай менi! - нахабно говорить Валька i простяга? руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько одда? приймач. Тю, дурний! Що то - ?? приймач, чи що?! Чого вона розпоряджа?ться! Iч, яка розумна! Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають. Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула: - О! О! Ми спантеличено глянули на не? - що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала: - "Лебедине озеро"... Адажiо... Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпа?ш! А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже: - Нi, - каже, - це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви - як то? ряски. Валька раптом як зарегоче: - Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. "Лебедине озеро". Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають. Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя. - Можна подумать, що я не знаю, - сердито буркнув вiн. - Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу... Для смiху. Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого "Лебединого озера". Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас? I раптом, нiби пiдслухавши мо? думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала: - Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами. I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти. Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища. - Дивачка якась... правда? - знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо. - Вона хороший хлопець, - несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. - У нас з нею всi дружать. А чого ти не включа?ш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку. Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiня? тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б непри?мно, якби хтось говорив про Гребенючку. Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого: - Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова! - Пiшли! - сказав Iгор. Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав - був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо ?сти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав. Але несподiвано вiн сказав Iгорю: - Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим при?здом добряче поснiдали. Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав. - Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Тако? юшки ви зроду не ?ли, - умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою: - Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! - i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас: - Це що таке? Ану марш ?сти юшку! Якби ви мене запрошували - що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше! I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка... Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я тако? зроду не ?в. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли ?? варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала - така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-"штурмана". А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi. Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар. Незабаром усi пона?дались i порозлягалися на травi навколо вогнища - вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети... Реве е та сто-огне Днi iпр широкий, Сердитий вi-iтер за-авива а... Як було при?мно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чу? ??. Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше. Коли кiнчили "Реве та стогне", вожачий сказав: - А тепер нашу, пiонерську, - "Злиньте вогнями..." Ану, заводь, Сашко. - Тiльки так, - одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програ? вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий "штурман" Сашко. "Тiльки-так!" Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець! Злиньте вогнями Синi? ночi. Ми пiонери- Дiти робочих... Свiтло? ери Час надiйшов. Клич пiонерiв: "Завжди будь готов!" - рвалася в небо пiсня. Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору. Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I укра?нських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв... Потiм Iгор сказав: - А тепер, може, хай Валька станцю?... "Зараз буде пиндючитися, а ?? умовлятимуть", - подумав я. Але вона сказала без всякого: - Будь ласка. Можу станцювати. Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i ?хнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю. - Укра?нський танець козачок! - оголосив вожатий i заграв на акордеонi. Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух яко? зливався з музикою. I циби ??, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi - стрункi, мiцнi й пружинистi. Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся... Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала - мабуть, аж у селi чути було Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi. А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-"штурман" брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне - майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав: - Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець! Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи сво? нещастя однi?ю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: "Нiчого, бува?. З кожним може таке трапитися", - заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, - краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь - зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг ??. То була "Граматика". Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв ??, щоб замилити дiдовi очi. "Граматику" був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався "Щоденник Робiнзона Кукурузо". Що там таке - ви вже ана?те; "пригоди" i "непри?мностi" першого дня. "А що далi?" - зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i.. витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики - i на дi?слово, i на iменники,i на прикметники. Вправи були написанi олiвцем - так само як i щоденник. Сумнiву не було - все це писалося вже тут, на островi. Так он воно що! Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньо? переекзаменовки. Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готу?шся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi .. А втiм, що "стривай", що "пожди"? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк? Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай дума?, що я нi про що не догадуюсь. Хай дума?! Я швиденько поклав зошит i "Граматику" на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав. Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело - немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув. Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в мо?му настро? i тепер смiливо почали посмiхатися. А Кукурузо сказав: - Велике дiло труси. Без трусiв - нема людини, а в трусах - е людина, ще й посмiха?ться, - i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився. Несподiвано з плеса залунало: - Го-го! Он ви де! До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв. - Майже годину вас шука?мо, - сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. - Нас Фарадейович прислав. Запрошу? вас до себе. Хоче показати сво? новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати. - Ой! Нащо ж я так на?лася! - розпачливо скрикнула Оксана. Всi засмiялись. - Нiчого! Поки до?демо - утруситься, - заспоко?в ?? вожатий. - Ну що ж, друзi, збираймося! Зчинилася метушня. - О! А ви що тут робите, босяки? - здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас. - У них дiло! Секретне! - та?мничо сказала Оксана. - Що-о?! - скривився Бардадимю - Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не бува?... Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали. Ми стояли червонi, мов два помiдори. Ми ладнi були крiзь землю провалитися. Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! "Дiлов! Дiлов!" - говорити спершу навчися! - I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! - вигукнула раптом Валька. - Правильно! - пiдхопив Iгор. - Хорошi, хорошi, хорошi! - заверещала Оксана. - Тiльки так! - вигукнув Сашко-"штурман". - Ну хай! Хай! Хай! - замахав руками Бардадим. - Ви - нашi гостi, не будемо сваритися. По?хали швидше! Фарадейович давно чека?. Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-"штурман" та iншi пiонери. Залунали вигуки: - Прощавайте! - До побачення! - Бувайте здоровi! Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала: - Шкода, що ми не дiзна?мось, як, закiнчилося ваше секретне дiло... Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники: - А зна?те що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре? - Напишiть! - Звичайно! - Хай напишуть обов'язково. - Напишiть! Напишiть' - залунало звiдусiль. - Тiльки так! - вiдрубав Сашко-"штурман". А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу. - На, - сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi - Тiльки гляди, не загуби! Кукурузо нiчого не сказав - мовчки сунув папiрець за пазуху. Вони сiли в човни. - Заспiваймо ?м на прощання пiсню! - вигукнула Валька. - Заводь, Сашко! I вони заспiвали. Ми довго стояли на березi, ?х давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi. Дружба! Дружба! Молоде i вiчне слово! Дружба! Дружба! Ти ?дна?ш нас чудово! I щоб весело жить, Пам'яiай кожну мить: Треба друзiв любить, Ними слiд дорожить! Назавжди умiй дружить! А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо - це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав: - Да зараз технiка, воно не те що... а взагалi.. звичайно... Кажуть, в отакому гудзику - приймач, у портсигарi - телевiзор. А фотоапарат - так той взагалi пiд нiготь сховати можна. - Що ж ти хочеш - на транзисторах, напiвпровiдниках - сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке ? - транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько... А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах. Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив: - А здорово було б зробити щось таке... на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно). Пасти таку радiо корову - одна насолода. Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, умина?ш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумка?ш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш - твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натиска?ш кнопку i: "Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!" I Манька - як нiби ?? хто пужалном уперiщив - назад. А ти знову сидиш i намина?ш кавуна. Красота! Скажи! - Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi... - кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся - не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дi?. - Ну, гаразд, про це потiм . А тепер давай подума?м, як ми будемо Книша вночi затримувати. - Що?! Затримувати?! Як же його затрима?ш? Вiн же нас потопить, як кошенят. - Потопить? А рушниця нащо? Ти що, дума?ш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац - i будь здоров! - Ти що, дума?ш у нього стрiляти? - зi страхом спитав я. - От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але.. якщо... Взаiалi, рушницi будь-хто зляка?ться. - Авжеж, - погодивсь я. - Тiльки як же ж... я... вночi... а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я... - То одпросись. Подума?ш! Щось вигадай. - Що? - Ну, що на рибалку iдеш абощо. - Я й так на рибалцi зараз. - Га що ти - маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн... - Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому ?хать. - ?дь, а я що... Я сiв у човен. Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи "Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити". Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав: - Ти зна?ш... Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба. Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгриза?шся в них зубами. Один скиглик можна ?сти цiлий день, Може, за це ми й любили ?х. - Добре, привезу, аякже, - сказав я i вiдштовхнувся од берега. РОЗДIЛ XIX У снi i наяву - Де ти цiлий день бiга?ш, не ?вши? Диви, аж очi позападали, - докiрливими словами зустрiла мене мати. - Та що ви, мамо! Я юшки отак-о на?вся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився - краще любого куховара, - так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала: - Про якого це ти Сашка? - Га про... про... Юрчишина, - почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. - Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син. А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила. - Так що - добре клювало? - лагiдно усмiхнувшись, спитала мати - Поганюче! Ледве на юшку наловили, - не червонiючи, брехав я - Ми сьогоднi на нiч збира?мось. На плеса. Пустите? - Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли. I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова. До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi - то води принесу, по поми? виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме. Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали - далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду. I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно. Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки. Стою i бачу; виплива? на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах про?хав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег... Гребенючка. Пiдходить до мене й каже: - Здрастуйте вам. До вас на острiв при?хала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача. Я здивовано дивлюсь на не?, i менi хочеться сказати:"Чого це ти, дурепо, мене на "ви" звеш?" - але я чомусь чемно вiдповiдаю: - З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт. - Нiчого, - каже Гребенючка, - цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка. Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-"штурман" i Валька. "Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi". Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня сто?ть Кукурузо i колупа? в носi. - Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, - кажу я, як менi зда?ться, по-нiмецькому, а сам думаю: "Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать - голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!" Мiж тим Кукурузо каже: - Будь ласка! I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиня?мось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi сто?ть блискуча нiкельована каструля. - Каструля, - поясню? Кукурузо. - На транзисторах. Сама варить. Без вогню. "Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах". - Дер Штуль? - пита? раптом Валька. - Дер Бляйштiфт, - вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: "Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?" - а я вiдповiв: "Все в порядку. Не хвилюйтесь". Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати - раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко - вiдмiнники. I тут я раптом бачу: позад Вальки сто?ть у капiтанськiй формi... Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило. "Вермахт... Подарунок вiд нiмцiв... Двадцять залiзних... Сьогоднi вночi..." - згадую я, i все в менi враз шшло-по?хало вниз. А Книш пiдходить до мене й грiзно каже: - Дамi завжди треба звiльняти мiсце! - i щосили штовха? мене в груди. - Тiльки так! - чу?ться голос Бурмила. I я лету, лечу, лечу - кудись у безодню. Геп - i просипаюсь Отаке чортi-що наснилося менi. I вмить я згадав, що менi треба ?хати на нiч у плавнi. Що "сьогоднi вночi" - таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу. Матерi не було - пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон... Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що ? на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колi? заболоченiй корабликiв пуска?, а все одно: гпянеш на них -i легше. За?ирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу. "Ех, нiчого ви, дiду, не зна?те, де зараз ваш дорогенький онук Ява, - подумалося менi. - Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чека?! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!" Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!). "А може, не при?де Книш? Захворi? абощо. Всяке ж бува?. Але - нi, навряд. Такi не хворiють". Назустрiч Галина Сидорiвна. - Здрастуйте! - привiтавсь я до не? чемненько, а в душi: "Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше.." Iду далi I раптом... - Чого ти носа повiсив? Знову щось нако?в i мати ременя дала? - почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. - I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може? Мабуть, треба було ?й сказати щось рiзке або у?дливе: "Не тво? свиняче дiло", але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав: - Вiн у Пiсках, у тiтки. - А ти, бiдненький, ходиш i плачеш. I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом", - а чесно признався: - Не плачу, але скучаю. Мо? незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала: - Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола гра?мо i в iнше. - Та-а... - невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати ?й i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя та?мниця, я б таки, напевне, розказав. Але - Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом! I ще я несподiвано подумав: "А чи вмi? Гребенючка танцювати козачок?" I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умi?. Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: "А! Кукурузо ж все одно не бачить!" - i сказав: - Давай поможу. Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися. - Давай ще. Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi. Вона почепила ?х на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти ?й, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився ?й услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою. "Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше... I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi... Ой! - згадав я раптом. - Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закри?ться". I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий". Гребенючка вже входила у свою хвiртку. - Гр... Гр... Ганю! - гукнув я, чи не вперше в життi називаючи ?? на iм'я. Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки. - Ганю, - пiдбiг я до не?, - стривай! Зна?ш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам. - Нащо? - лукаво глянула вона на мене. - На цигарки? Да? На цигарки? - Та якi там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на нiч ?ду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закрива?ться. Чесслово, оддам. Позич. - Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка прода?ться!.. - То я здачi принесу. Я швидко. - Пожди, я винесу. Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила. От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказу? мати! Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу - наче я на мiсяць мандрувати ?ду. I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", - подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi. РОЗДIЛ XX "Руки вгору!" Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами. - Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не при?деш, - сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн хова? радiсну усмiшку. Вiн -таки боявся, що я не при?ду, i зрадiв, коли побачив мене. Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав: - Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив? - Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не дума?. Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому непри?мно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявля?ться, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi. - Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий... I все буде в порядку, - бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули! Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому. - О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, - i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик. - Ну, а що ж ти робив? - спитав я. - Та що, рибу ловив i просто так... - Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш? - Нi, не пишу, - легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. - Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався! Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там - у щоденнику. - Слухай, давай у цурки-палки зiгра?мо. Я так давно не грав! - запропонував несподiвано Кукурузо. - А що, можна, - погодивсь я. I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в сво?му життi почули одчайдушне й протяжне: - Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю... Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно. Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами. - Ну, по?хали на Високий, - сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив. Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном. - Значить, план такий, - шепотiв Кукурузо. - Я з рушницею, ти - з лiхтариком. Я кажу: "Руки вгору!", ти в цей час свiтиш лiхтариком i гука?ш: "Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте злiва!" Щоб вiн думав, нiби нас багато. Так навiть справжнi прикордонники роблять, коли затримують шпигуна. - А... а що ми потiм робитимем? Коли затрима?мо його? - поцiкавивсь я. - Як-що? Передамо в мiлiцiю. Товаришу Валiгурi передамо. - То, значить, ти свiй острiв покинеш i не будеш бiльше Робiнзоном? Розсекретиться ж усе. Ох, i нащо я це сказав! - Нi, нi в якому разi! - категорично прошепотiв Кукурузо. - Я залишусь на островi. А ти повезеш його в мiлiцiю. Менi стало зовсiм погано. Я мало не випустив весло з рук. - Та що... та як... та ну... - забелькотiв я. - Подума?ш! Одведеш до мiлiцiонера, товариша Валiгури,i все. - Та Валiгура ж ще спатиме, - мало не заплакав я. - Що ж я з цим злодюгою робитиму вночi сам? Вiн же мене придушить. - Не бiйся! Я тобi дам рушницю. Потiм привезеш. - Н-не-треба. Н-не давай! - тепер уже категорично прошепотiв я. - Я б-боюсь. Я рушницi боюсь ще бiльше, нiж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, i мене тодi розстрiляють. Я вже остаточно зрозумiв, що у Кукурузо нiякого плану не було. Вiн усе продумав тiльки до того моменту, коли скаже: "Руки вгору!" - i Книш стане, хитаючись, з пiднятими руками. А далi, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи! - Нi! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собi хочеш. - Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тодi я вернусь. От нюнi розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз! Менi стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробрiший за мене. Iч, як трима?ться впевнено! Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо днi сидiли в човнi нишком, загамувавши подих, - прислухалися. Нiде нiщо анiчичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати... Загнали ми свiй човен в очерет, замаскували. Самi залiзли на березi в кущi - я по один бiк стежки, що до озерця веде, Кукурузо - по другий. Тепер нам лишилося одне - ждать, довго ждать, може, навiть усю нiч, аж до свiтання, поки не при?де Книш. - Спати не можна. Нi хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, - будем, як мокрi курки, i нiчого не вийде, - тихо сказав Кукурузо. - Твоя правда, - зiтхнув я. Менi вже зараз хотiлося спати. Я широко розплющував очi, вдивляючись у темряву, в якiй ледь-ледь можна було розрiзнити на тлi неба обриси очеретiв, але очi самi собою стулялися, i доводилося раз у раз протирати ?х. Мабуть, нема? нiчого важчого, як не спати, коли хочеться спати. I, мабуть, нема? довших хвилин, нiж отi хвилини напiвсонного чекання в темрявi. - Не спи, бо прогавимо, - шипить з кущiв невидимий Кукурузо. Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться? Уява малю? менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'? мене веслом по головi, потiм кида? в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i... Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: "А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний - допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала - я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!" Менi ста? так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що почина? щемiти в горлi. Але Кукурузо нiчого цього не розумi?. Вiн знову шипить з кущiв: - Не спи! I я трагiчно шепчу у вiдповiдь: - Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи ста? свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблиску?, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiта?? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть. I враз - наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом. Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi - от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув: - Р-руки вгор-ру! Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув: - Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди! I завмер, злякавшись власного голосу. "Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: "Руки вгору!" Ой, що ж це буде!" - Руки вгору! Руки вгору! - знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк. Якусь мить було тихо, потiм... - Га? - наче не дочувши, спитала "грiзна постать". I щось глухо вдарилось об землю - то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою. Перед нами був... дiд Варава. - Дiду це ви? - плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо. - Та я ж, я, - сказав дiд, вилазячи на берег. - Не впiзнали, жовгодзьоби?.. Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав i боявся дiдових розпитувань - чому збрехав, що йде до тiтки в Пiски, де був, що робив чому оце - "руки вгору..." Але дiд мовчки замасковував свiй човен в очеретi i нiчого не питав, наче вiн усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати. I Кукурузо, нарецпi, несмiливо спитав: - Дiду, а як ви тут опинилися? - Топитися ?хав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний. - Та не жартуйте, дiду. - От, iнтересно менi жартувать з тобою! - Ну, скажiть, дiду, - канючив Кукурузо. - Ти ж менi збрехав, чого ж я маю правду тобi казати. - Та я... - затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш? - Ехе-хе, - сумно зiтхнув дiд. - Куди ж я мiг ?хати! Тебе, дурника, шукав... Отож узявся я сьогоднi рушницю свою чистить. У недiлю ж вiдкриття полювання. Вирiшив i твою почистити. Думаю, хоч i дво?шник ти, а жалко - все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся - нема тво?? рушницi. Туди, сюди - нема. Невже, думаю, хтось украв? Потiм глядь - набо?в майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, пiдрахованi). Почав догадуватися. Тим бiльше, бачу, й ватянки нема, в якiй ти зi мною на полювання ходив. Але все-таки вирiшив перевiрити. I пiшов аж у Пiски до тiтки Ганни... Отак ти мо? ноги старi жалi?ш! Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю... Прийшов я з Пiсок - уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: "Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi - це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов... Як дома сидiти, дай, думаю, по?ду пошукаю". I по?хав. Якби не оте "Руки вгору", мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то... Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав. - Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? - з болем сказав дiд. - Не кажiть так, дiду, не помрете ви, - злякано писнув Кукурузо. - А ти що думав - дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от - i в яму сторчака. Вже недовго... - Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ята?те, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок... Так що не кажiть. - Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти... Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому... Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут... Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!.. - Дiду, - жалiбно мовив Кукурузо, - ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду? - Та що ж казати. Нема чим радувать. - Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам. - Побачимо... - Ви дума?те, ми балу?мося. Ми тут... ми тут... - Та бачу ж - вистежу?те когось. Кого ж це? - Книша. - Овва! Чого раптом? Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав: - Цить!.. Потiм... Пливе... Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа. Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i - нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили - iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить - старий мисливець! Човен пристав до берега. З човна вилiз Книш. Щось дзвякнуло, впавши на землю. Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою. Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав ?? пiд себе. В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй - вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують. Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро. - Гайда, хлопцi, - шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув: - Кахи-кахи! Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся - шубовсть! - i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись. - Помагай бi, чоловiче добрий, - спокiйно мовив дiд. - Що це ви тут робите? - Ку-купаюсь! - дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися. - З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика - заарештований вiн. Повезем у село - там розберемось... - Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. - заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. - От жартують! Ги-ги! От жартують! - Давай-давай! - пiдвищив голос дiд. - Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите! - Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу! - Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я .. Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам ?? ненавиджу! Щоб ?й триста болячок! ?й-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: "Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi". Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. По?хав. А воно, виявля?ться, ще, по-перше, нема, а по-друге, - мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не зна?те мо?? баби... Вирiшив я ?й яко?сь iншо? гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув ??, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать - раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. "Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящо? менi не принесеш - з свiту зживу!" Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? ?й же богу! Одпустiть, пожалуста. Книш замовк, схлипуючи. Видно, дiд завагався - сопiв i кахикав - Ой, дiду, викручу?ться вiн! Як ужака! - скрикнув Кукурузо. - Вони тут з Бурмилом... у акваланзi для пiдводного плавання... цiле лiто пiрнають. - Спецiально у Ки?вi купили. Ми самi бачили, - пiдхопив я. - Завдання у них якесь... вiд вермахту... Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi. Книш аж зiщулився весь. - Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, ?й-богу! - А що ж? - спитав дiд. Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив: - Та зна?те, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, зна?те, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що ?м зробиться. Так ото дума?мо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!.. Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги. - Ясно, - суворо сказав дiд - А ломика оце нащо брав? - Та просто так... просто... - зам'явся Книш. - Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? - у голосi дiда дзвенiла лють. - Таж клята баба, - почав Книш, але дiд перебий його: - Годi вже! Сiдай! По?хали! - Та, дедушка! - плаксиво запросився Книш - Та ми ж з вами'сусiди! Що вам - бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть! - Якi ми сусiди! - одрубав дiд. - Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. По?хали! I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав: - А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти. РОЗДIЛ останнiй Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки. Наступний пiсля то? ночi день був ущерть насичений знаменними подiями. Зранку при?хав професор Дудка, керiвник ки?вських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерсько? газети. Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках. Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це "прекрасний штамб хлорели" (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам. Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку). Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав: - Коли б не ви - все б погибло! Спасибi, друзi мо?, спасибi! ....................................................................... ............................................................... А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна. А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув... Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дба? тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна). ...Що вiн "унутрiшнiй диверсант" (це сказав дiд Салимон). ...I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалi? (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко). ...I жаль, понiма?те, що товариський суд не може присудити всипать, понiма?те, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.) ...Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них дума? все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд. А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав: - Молодцi, босяки! I ляснув сво?ми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву. Коротше кажучи, то був день нашо? слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли. ...Але ми чомусь не вiдчували то? шалено? радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. ...Щось ?ло нашi душi, як iржа залiзо. ...Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив ??. - Мда, - мовив вiн задумливо. - Все це добре, але... однi глобулус виводять... космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми... - вiн зiтхнув, - тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умi?мо._ Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа. - Людиноподiбна, - додав я. ....................................................................... ............................................................... ...I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: "Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!", "Iди до дошки!", "Вийди з класу!.." Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого "Б". Я сиджу на сво?му звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганя? на подвiр'? наш Собакевич, i думаю... Я думаю про Книшiв - кажуть, вони продають свою нову хату i ?дуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть. Он Бурмило ж i пити кинув, i браконь?рський реманент свiй поламав i повикидав. I ще я думаю (не вперше уже): "Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?" Я вже питав його. Мовчить. Тiльки усмiха?ться... Раптом думки мо? порушу? голос Галини Сидорiвни: - Рень, до дошки! I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскаку? вгору - це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже,_ вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви дума?те!) i теж перейшов до шостого класу. О, то були дуже напруженi днi - пiсля суду. Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: "Цить!" - не гавкай. На корову Контрибуцiю: "Цить!" - не мукай. На зозулястого пiвня: "Цить!" - не кукурiкай, Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися мо?му друговi. А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю. Спочатку вiн огинався: - Не треба менi тво?х жертв! Але я сказав: - Та ти що - хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському! I вiн змушений був погодитись. Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво? На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох. Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала: - Сiдай теж пиши, тобi це корисно. I ви зна?те, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою "Граматику" на безлюдний острiв. I от тепер вiн сто?ть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився. До речi, я знаю, що в книзi "Робiнзон Крузо" лежить у нього папiрець з однi?ю адресою. Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з не? скористатися. Отже, граматика мо?му друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою. - Молодець, Рень, сiдай! - каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце. Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить - поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиля?ться до мене i шепоче: - Так що - випробу?мо? - Давай, - кажу я. Ми схиля?мося i засову?мо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з яко? стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйно? назви вiн ща не ма? i зветься поки що умовно "штукакенцiя" (не "штука" i не "штукенцiя", а саме "штукакенцiя", бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дi? "штукакенцiя" дуже просто приклада?ш до гудзика, натиска?ш на кнопку - i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i почина? заводити. Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але... Кррекк! - раптом дзвiнко на весь клас клаца? пружина i, вискочивши з коробочки, б'? знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами. Карафолька скрику?. - У, розтелепа! - шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупа? над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни: - Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу! Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчику?мо до дверей. Навчальний рiк почався... _ ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТО? КВАРТИРИ, або ЗЛОДI? ШУКАЮТЬ ПОТЕРПIЛОГО пригодницька повiсть РОЗДIЛ I "Е", - сказали ми з Явою Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце мо? млi? i зупиня?ться... Не я перший дивлюсь у дiрку. До мене у таку саму дiрку зазирали, мабуть, i Щепкiн, i Станiславський, i Тарапунька, i Штепсель... Тисячi артистiв усiх часiв i народiв дивились у дiрку в завiсi. I так само спокiйно й весело вмощувалися глядачi по той бiк завiси - у залi. I так само скакали дрижаки у душах по цей бiк завiси - на сценi. Надто - коли прем'?ра. А у нас сьогоднi прем'?ра. - Посунься! Дай я! Чиясь спiтнiла гаряча щока рiшуче одпиха? мою голову вiд дiрки. Це - Стьопа Карафолька. Iншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навiть i по ши? дав би, але зараз у мене нема для цього енергi?. Вся енергiя моя iде на хвилювання. У звичайному станi, дихаючи, людина спершу вдиха?, потiм видиха? А коли людина хвилю?ться, вона, по-мо?му, тiльки видиха?. Весь час тiльки видиха? - не вдихаючи. I де береться для цього повiтря в грудях - я не знаю. Я ходжу по сценi i видихаю. Може ви дума?те, що я один ходжу i видихаю? Авжеж... Ондо - х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всi артисти ходять i видихають i зда?ться, що саме од цього вiтер гуля? по сценi, хита? декорацi?, полоще завiсу, куряву здiйма? з пiдлоги. Якби наш сiльський клуб був не цегляний, а гумовий, вiн би роздувся як ота первомайська кулька, i давно лопнув би, i всi ми полетiли б у космос - разом з декорацiями, з баянiстом Мироном Штепою, що догра? зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенiвною, з усiма глядачами. Глядачi! . Ох, глядачi!.. Грiм на вашу голову! Ще зовсiм недавно це були такi милi, такi близькi хорошi люди, якi завжди могли допомогти, поспiвчувати, пiдтримати. Микола Iванович, дiд Варава, дiд Салимон, завклубом Андрiй Кекало тiтка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду - куди хочеш! А тепер... Навiть рiдна мама тепер не мама, а глядач. Не було жодно? живо? душi по цей бiк завiси, яка б не хвилювалася. Вiд учительки лiтератури Галини Сидорiвни, художнього нашого керiвника, до гундосого третьокласника Бетi Башка (за метрикою Петi Пашка), який одкривав i закривав завiсу. Всi хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми - я i Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр. Ми з Явою - Станiславський i Немирович-Данченко оцього нашого сiльського МХАТу (чи пак, ВХАТу). - А що?! А що?! - вимахуючи перед мо?м носом руками гарячкував восени Ява. - Хiба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжнiй МХАТ! Тiльки то Московський, а наш буде - Васюкiвський художнiй академiчний театр... ВХАТ... А що?! На гастролi ?здитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хiба погано? Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорiвну та iнше шкiльне начальство. Проте й Галину Сидорiвну не довелося вмовляти. Вона одразу пiдтримала нас: - Молодцi, хлопчики! Правильно! Я давно хотiла органiзувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви iнiцiатори, то складiть список усiх бажаючих. Хлопцi ви енергiйнi - будете старостами гуртка. Ми дуже поважали себе того дня Ми навiть нi разу не гигикнули i не копнули нiкого ногою. Серйознi й солiднi, ми ходили по класах i складали список - довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потiм, як це завжди бува?, дев'яносто процентiв вiдсiялося. Ми так захопилися, що навiть не всiх хотiли записувати. Колi Кагарлицькому Ява сказав: - Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чуть нiколи. Тебе й на сценi не почують. I тiльки побачивши, як побуряковiв вiд образи Кагарлицький, Ява змилостивився: - Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш... - i записав. На першому засiданнi гуртка вибирали п'?су. Вибирали довго. Десятки п'?с перебрали. Вiд трагедi? Шекспiра "Отелло" (яку вiдхилили через ?? непедагогiчнiсть - занадто вже про любов) до драми Корнiйчука "Платон Кречет" (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'?си про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!.. Нарештi Галина Сидорiвна сказала: - Поставимо "Ревiзор" Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-трет?, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить. Ми тут же прочиталч "Ревiзора", i вiн нам дуже сподобався. Комедiя - отака! Як добре поставити - пупа порвеш. Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цi?? справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна - Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков - "тоненький, худенький... без царя в головi... неспроможний зупинити постiйно? уваги на якiй-небудь думцi...". Ну, коротше кажучи, що там казати... Але Ява сказав: - Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумi?ш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков - це ж в-вогонь! Це ж, зна?ш... Це - о! I вiн став у позу, - задер носа i вiдкопилив губу. - Ха! - сказав я. - Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам! Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому. Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн... I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн - один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка - один. I... I все-таки "Ревiзор" - генiальна п'?са. А Гоголь - генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у "Ревiзорi", i написав двi ролi - Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте - без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'?сi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'?си. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков - ревiзор. Отож-бо... Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися. Почались репетицi?... Ох!.. Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi. - От артисти! - так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армi?, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне "по третiй", вiн iнодi да? концерт - бубука? у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра ма? у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до само? ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, - нiяких сумнiвiв не було. Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне - говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i "ламать дурочку" (як каже мiй батько), i зовсiм iнше - говорити слова не сво?, а якi треба по п'?сi, тобто грати роль. Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi. - Нiчого, - пiдбадьорював себе й мене Ява. - На прем'?рi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо! - Еге, дамо... дулю з маком, - безнадiйно бубонiв я - Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило . Ти ж зна?ш... Пам'ята?ш, Максим Валер'янович розказував Держись! Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися. Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури - завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпля?ться, допомага? запам'ятати. А тут - проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся - слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав - враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде... Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а "Ревiзора" Гоголя. - Яво, - зiтхав я, - давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила. - Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа - то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подума?м. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого... Га? Як ти дума?ш? - А я знаю? - Ну, ми про це ще подума?мо, час ? .. А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту. Я зiтхав i тягся за Явою. Минали днi.. - Яво, - казав я через тиждень. - Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з сво?? ролi не знаю. - Та! - махав рукою Ява. - В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас - будь здоров! Це був ?диний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньо? парти пiдказу? - нiби у самiсiньке вухо шепоче. Прем'?ри нашо? все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицi? побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чу?мо, стукання припинилось - прислуха?ться дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), да? вказiвки полiцейському (Васi Деркачу). Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив: - Квартальний Пуговiцин... вiн високий на зрiст, то хай сто?ть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означа? дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан - чорт ?х зна?, звiдки й нанесуть усякого смiття! Тут у п'?сi написано "зiтха?". Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тi?? паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися. - От щучий син! - на весь зал гаркнув дiд - От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi при?хати мало... Правильна п'?са! Молодець автор! Зна? жизнь... Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу. "Бу-бу-бу... Ревiзор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!.. Ру-ру-ру... П'?са!" - тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi - "Ревiзор"' "Ревiзор", - аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед сво?х пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'?си "Ревiзор" нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии при?здив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не сво?м iменем, а псевдонiмом - Гоголь... Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цi?? чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацi? i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацi? допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбовано? мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнько? весни готували ми п'?су. I от... Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живо? душi - навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут сво? собачi вечорницi. Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона "вже почала другий вiраж", що в не? скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до яко? при?здили аж з Ки?ва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин - боже дерево - ?сть, ми самi бачили *), (Ми й собi пробували той полин ?сти, але на другий день кинули - гiрке; хай, може, як постарi?мо, тодi... А то й зовсiм не треба нам такого гiркого несмачного довголiття... (Примiтка Павлушi Завгород-нього.)) баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, - ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу. - О! Я ж вам казав! - на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. - Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде... За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi. Але стривайте, стривайте... Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! - По серцю рiзонув третiй дзвiнок. В залi гасне свiтло. - Ану! Ану! Ану! - кишка? нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна. Завiса iз скреготом розсува?ться (вона у нас, як той цепний собака, - на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга). Все! Почалося. Тепер подiтися нiкуди. - Я запросив вас, панове, щоб... - чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки. Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: "Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!" Як заклинання. Ех, дурний я, що не вивчив жодно? молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але... Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце мо? вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i... Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйно? ки?всько? вежi, аби тiльки... - Гга-га-га! - гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило... "Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть - все буде гаразд!.." - Гга-га-га! "Ну, от! А я, дурний, боюся!.." Все ближче, ближче, ближче... От уже зараз, зараз... Як тiльки Карафолька скаже... О.!.. О!.. О!.. "Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i - шасть..." У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену. - Надзвичайна подiя! - одчайдушне гаркнув Ява. - Несподiвана новина! - одчайдушне гаркнув я. - Що? Що таке? - сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер. - Непередбачена справа, - гаркнув я. - Приходимо в готель... - Приходимо з Петром Iвановичем у готель, - перебиваючи мене, гаркнув Ява. В залi мертва тиша. "От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!" - промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене... I... - Е! - гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати "Е". Але далi... Нiби враз хтось у вухо менi - ххху! - i все з голови мо?? через друге вухо - фiть! - i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного - наче я теля i не знаю людсько? мови. Тiльки оте "е" в головi и зосталося i лунко перекочу?ться там, об череп стукаючись. - Е! - гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж... Що й у нього все з голови - фiть! - i нема... - Е! - гекаю я втрет?. I дивимось. - Е! - гекаю я. - Е! - гека? Ява. I знову дивимось... У залi вибуха? регiт. Всi думають, що так i треба. Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у не? торка?ться пiдборiддя, i обличчя ста? сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!) - Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. - реве зал. Кузьма вистромив голову iз суфлерсько? будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказу?, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказу?, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати. Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати ?х докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: "Як тво? прiзвище?" - я, мабуть, не змiг би сказати. А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'?сi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: "От молодцi! Ну й молодцi!" Це вже занадто! Бiльше витримати я не можу. Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени... Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у мо?х бакенбардах. I тiльки коли