кзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi тво? художества. Iди! До побачення! Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний. Ех ти "мама - депутат"! Ех ви, "iнстанцi?, що вимагають п'ятiрок"!.. Я бачив: ще мить - i Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не зна?те, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич - за ним. - Хто здав роботу, можете йти, - замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього - я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою. Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi. Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий - Ява зник, як булька на водi. I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив сво? горе. Може, й плакав, хтозна... А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi. I ви не думайте - я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв. Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про сво?х батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом - о зрадлива доле людська! - не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi. I ще - я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, - нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю! Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили). Потiм подумав: "Може, вiн уже дома - обiд скоро". Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви. По сусiдству, за високим дощаним парканом - садиба Книша. Та он i сам вiн - сидить на даху ново?, недобудовано? ще хати, кладе черепицю. Вийшов надвiр дiд Варава - з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори: - Здрастуйте, дедушка! - Здоров! - буркотнув невесело дiд. Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям: - Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село... От же, ?й-богу! Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро. - Жалко ?м було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, - веде далi Книш - I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, - так щоб насолить .. От же, ?й-богу! Ой! Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не по?хав униз по даху. Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу "Упади! Упади! Упади!" Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату. Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i - геп! - на землю. Наче враз подiяло мо? заклинання. Я радiсно захихикав. Книш, крекчучи, пiдвiвся В цей час iз хати (iз старо?, що з новою поруч) вийшла Книшиха. - О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася - Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало. Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати. Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив. Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи. Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне. Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською" зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я. Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез. А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить про те, що "товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один - нуль не на Явину користь. I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить "матч" дiд Варада. РОЗДIЛ VIII Що трапилось з Явою. "Не по?ду я..." "Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти..." Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики. Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська. Та серце мо? не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву. Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як? Проскочив город i бiля криво? грушi спинився. Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи. Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старо? верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцi? пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з мо?м другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б тако? прiрви. Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка. За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав "Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах". Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк - хтось лишився. "Еге, - дума? кожен, - вiн останеться i узна?, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!" I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка "класи" на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна - як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: "Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'" Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся... Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як. Я пiдiйшов до нього. - Здоров, Яво! - тихо привiтався. - Здоров, - так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови. I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло. - Яво! Ну чого ти, Яво? - А що? Нiчого, - ще тихiше сказав вiн. - Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подума?ш - переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторi?... А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Ки?вi одгрохали. - Не бреши! У Володимира не було. - Було, було, - жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. - А як i не було, то могло бути. Подума?ш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував... Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав: - Так як же воно все-таки вийшло? Вiн тiльки рукою махнув: - Не питай! - А що ж? Вiн зiтхнув: - Ще трохи - i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б.. - Та ну! Розкажи ж! Вiн знову зiтхнув. - Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати - на хвилиночку... в бур'яни... Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив - сплю... I враз чую голоси - за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу - як рукою... "Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив..." Це вона, Книшиха. А вiн: "Не вчи вченого..." А вона: "Вчений! А потiм передачi носи, еге?" А вiн "Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!" А вона. "Мовчи, нiкчемо! Якби не я". А вiн: "Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!" А вона "Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'" I - ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу - iде вулицею. Озира?ться злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблиску?. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно - в якiйсь сво?й шпигунськiй справi! За тобою бiгти - не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири - встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацi?) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю- хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав - смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з яко? ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i - гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю - пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом - лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився - у днищi, якраз посерединi, - дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булька?. Як з то? труби, що в арифметичних задачах, пам'ята?ш, - "з одно? труби влива?ться, з друго? вилива?ться". Та лише рiзниця, що в мене тiльки влива?ться... Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж зна?ш, - ниттю руки й ноги обплута?, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача - та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозира? на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув - догрався. Я бачив, як вiн ?? шарпав, та не подумав... Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу - сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi "рямочка" з бортiв пливла - усерединi вода i зовнi вода, i рiвень то? води однаковий. I я у тiй "рямочцi" як портрет Ще трохи - i був би цей портрет у траурнiй "рямочцi".. Пiдхопив я Собакевича на руки - i на берег. Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцi? вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньо? нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i - за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен - нiби цвяхами до дна прибитий - нi з мiсця. Зайшов я з корми - почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь- та й тiльки. Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла - сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене зна?ш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються. От же ж у халепу вскочив. Ну! Тодi плюнув, пiдхопився й знову - пхати й тягти. Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм. Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз мо?х води, зда?ться, ще бiльше кругом ста?. Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне - державна справа ота... Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна... I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, дума?ш, нi! Та де ж ?? вихлюпа?ш, як вона знову тут же набира?ться. Це все одно, що рiчку вихлюпувати. А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося. Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав. Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупа? на мене глузливо, ще й кумка? - наче смi?ться. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки - шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував - гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю. I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iде? стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея - заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур! Нарвав я жмуток трави яко?сь, що ?дина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. ?сть! Тепер треба човна нахилити - воду вилити, бо вже не вихлюпу?ться. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб - бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав - чи не тече. Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманю? сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце... Ява зiтхнув i замовк. Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний. Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi "шпигунськi" справи вимагають абсолютно? та?мностi, конспiрацi?. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд - мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне - що пiшов на риболовлю замiсть екзамену . I нести за це кару. - Ну, а в тебе як? - спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодi?м, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку. - Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! - сказав вiн. - Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш? Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли по?хали у пiонертабiр до моря. У "Молоду гвардiю" в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. "Курс норд-ост!" - кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцi?. I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому ?хати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, - це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась. Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави: - Льоха голодна. Неси вже. Патяка?ш там. Дво?шник! Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника. А я поплентався додому. Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже ?? потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до не? i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав: - Не шийте, мамо... не по?ду я в табiр. Мати мовчки здивовано звела брови. - Що? - одклав газету батько. - Не по?ду в табiр, - вже тихiше, але твердо повторив я. - Як це ти не по?деш? Чого? - спитала мати. - Розхотiлося. - То вiн, понiма?те, жарту?, розiгру?, - пiдморгнув менi батько - Нiчого я не жартую. Не по?ду. Точно. - Мо' ти захворiв? - примружився батько. - Цiлий рiк, понiма?те, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiма?те, як путiвка ?сть, - коники викида?ш. Це ж такий, понiма?те, табiр... Як Артек. Дiти, понiма?те, рiзних народiв I ти з ними... дурень! Нiколи ж, понiма?те, в життi ж не бачив - Не видумуй, синку, - пiдхопила мати. - Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка. - Нема в мене нiяко? носоглотки. Не по?ду я - По?деш, по?деш, - в голосi батька вже дзвенiла криця. - Не по?ду. - Ти як, понiма?те, з батьком розмовля?ш? Ой, гляди, вiзьму ременяку! - Ну й берiть. Тiльки в нас у кра?нi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палi? вiйни. -Ти... ти... ти... - скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за мамино? спини i кричав: - Ну, тепер, понiма?те, ти таки не по?деш! От! - вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. - От! От! Замiсть того щоб, понiма?те, у морi хлюпатися, будеш... будеш... Гульнi тобi тут, понiма?те, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiма?те, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiма?те, ?сть характер. От! От! Не путiвку - серце мо? рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу син? море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси... Сльози закипiли в мене на очах. - I хай! I хай! - скрикнув я i прожогом вискочив з хати. ...Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газовано? води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчува?ш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв... "Але ж ти сам захотiв цього?" Так, сам. Звичайно, сам. Але... "Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна ?хати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi по?дете? Так ти думав?" Нi. Але... Так, мабуть, почува? себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття. I заради Яви - я готовий. Ви ж просто не зна?те, що то за хлопець - Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу... РОЗДIЛ IХ, в якому Павлуша розказу?, як вiн подружив з Явою До четвертого класу я з ним не дружив. Вiн був уредний. Так я вважав. Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в не? аж булька з носа вискочила. Я дружив з Антончиком Мацi?вським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком - ви ж зна?те! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю. Я гадав, що дружитиму з Антончиком i ?стиму малину аж до старостi Але... Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни. Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не зна?те Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв - тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Ки?вi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон - баштанник наш - ото тигр! Ох же ж б'?ться! Як влупить сво?ю кiстлявою рукою по штанях - два днi чуха?шся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно. Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор "Атмосфера", що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин. Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав - той мiг день i нiч ?сти. А ми всi сидiли й хукали. От пона?дались кавунiв! Що назива?ться, од пуза. Далi ?сти вже нема змоги - нiкуди. Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв - це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини. I ?сти несила, i несила кинути цей кавунячий рай - коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра. Пробували ми у футбола кавуном грати - важко, ноги болять. Пробували у "вiйни". Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'?кт - ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi - це бомби, - пiдняли над головою i - ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають - рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель - чорнi слизькi "с?мочки", лл?ться червона кавунова кров... Побомбили кiлька хвилин, глянули - аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi. - Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять! - I правда! Давайте не будемо! Знову посiдали, сопемо. Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже: - Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда ?гипетська. I раптом пiдхопився: - Пацани! А давайте загра?м у фараона i ?гипетську пiрамiду. - Га? Що? Кого? - не розшолопали ми. Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що назива?ться зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi "жабку" з кiнострiчки... I цим дуже всiх нас пiдводив. Бо завжди: - А от Стьопа, бачиш... - А чому Стьопа.. - А подивись на Стьопу... I - лясь! лясь! лясь! "А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!" - завжди думалося в такi хвилини. Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником От i зараз. - А що воно за таке - ?гипетськi пiрамiди? - жуючи, спитав Гришка Сало. - Не зна?ш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В ?гиптi. В них ?гипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту при?здять на них дивитися. - Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, - пiдтвердив Антончик. - А я по телевiзору в кiножурналi, - сказав Вася Деркач. - Ну й що? - спитав я - А як же грати? - Як? Хм! - презирливо хмикнув Стьопа. - Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його похова?мо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв. - А що - це вещ! - У Яви загорiлися очi. - Iнтересно! - Хлопцi! Да ви що? Тю! - сказав я - На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело - у похорон грати! Ха-ха!... Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном! - Старик! Домовилися - все! - рiшуче сказав Ява. - Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном. Я! Так i знав Чуло мо? серце. - Старик! По-чесному! - сказав Стьопа Карафолька. Це ми од ки?вських мисливцiв навчилися говорити один на одного "старик". Я зiтхнув. Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодi?м, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом. - Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! ? така прикмета! - заспокоювали мене хлопцi - Он-до Гребенючка на тебе задивля?ться. - Подавiться сво?м коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати сво? ворожi позицi?. I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту ?гипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився... - Ну, то що робить? - сумно спитав я. - Значить, так, - швидко заговорив Стьопа. - Ти - славний, знаменитий, могутнiй ?гипетський фараон. Який хочеш - вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп... - Гаменхотеп, - байдуже сказав я. - Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! - звiв руки до сонця Стьопа. - Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав сво? iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмира?ш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмира?! Хлопцi завили, як шакали. - Ну, давай-давай - лягай i умирай, - пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька. Я лiг. - Прощайся i... - махнув рукою Стьопа. - Прощайте, - похмуро проказав я. - Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим. - Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! - нетерпляче перебив Стьопа Я заплющиь очi i голосно зiтхнув - випустив дух. - О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! - так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе. - Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу! I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалю?ться важенний тягар i менi нема вже чим дихати. - Гей! - скрикнув я. - Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей! - Цить! - гаркнув Стьопа. - Не розмовлять. Мертвяк, назива?ться! Убивать треба таких мертвякiв! I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув. - Е н?, хлопцi, так вiн i справдi гигне, - чую раптом голос Яви. - Так не можна. I кавун з мо?? пики вiдкотився - А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, - почулися голоси. - Як не вийде! Вийде! - закричав Стьопа. - Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи - ти мертвий! Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з яко? стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун. Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш: - Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! I раптом пролунав пронизливий крик Антончика: - Хлопцi! Тiкай! Дiд! I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов. Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон. - Хлопцi! - безнадiйно вереснув я. - Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже! Але вони вже й почути не могли. Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i - кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда... Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче... I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля само? мо?? щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи: - Ах, шелегейдики! - Ах, шмарогузи! - Ах, катовi гаспиди! Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi. Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце. Менi було дуже хороше! Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку. Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу! ...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився сво?ми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли: - А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж? Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий - Ява! То хiба мiг я, скажiть, по?хати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi! Дружба! Велике це слово - дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають... РОЗДIЛ Х Ми - крiпаки. При?зд Явиних батькiв. Пiстолети Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, "абсолютно принципiальний" чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба пада?, а буде так. Сказав - як зав'язав. I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь - нiколи було й угору глянути. Щоранку вiн задавав менi таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов. Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: "Вiдпочинь, синку, погуляй!" Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись ??. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: "Мамiй нещасний!" А це було гiрше, нiж сто потиличникiв. I я трудився. Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi. Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на поми? та смiття. Нащо? Все життя виливала мати поми? у бур'яни за клуню - i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася. Або - паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити - на те вони й кури. I нiякi ?м штахети не завадять. Я знаю, просто це назива?ться - трудове виховання. I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно. От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: "Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультя?м вирiс, босяком, понiма?ш, п'яницею якимсь алкогольським!" П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я ?? пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший. Чесно кажучи, по-мо?му, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi - такi самi, як дiти: ?м незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i... З Явою ми бачились мало: не було часу. Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiля? нашi подвiр'я, - вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному. - Справжнiсiньким наймитом став, - скаже Ява. - Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати - "Менi тринадцятий минало..." - А я! Гiрше раба ?гипетського, - скажу я. - Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить. Позiтха?мо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться. Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати. Десь там займалися сво?ми загадковими темними справами Книш i Бурмило. А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк. Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний. - Гайда! Швидше! - Що таке? - Тiльки що - сам бачив i чув - Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися... - Ну й що? - От тобi й "що"! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось... шпигунське. - Ну-у?! - От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно. - Гайда! За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I зна?те через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з то? гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. ?х, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрума? - хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла. Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд ?хньо? шпигунсько? дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були. Книшиха - широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, "румпель", прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра. У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина - все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа. Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий - як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече сво?ю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р! I ще - коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже непри?мно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-мо?му, теж. У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в не? була невигойна i дуже та?мнича. Вона пошепки розповiдала про не? бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!" Проте ця невигойна хвороба не заважала ?й щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку "денатурчику". "Денатурчик" - так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: "Пити не можна. Отрута". Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з "денатурчиком" i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом. Вiн казав: - Житомирський денатурчик - це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський - це, я вам скажу, - здоровля! Укра?нський женьшень! Пий - i до ста рокiв проживеш. I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох. У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест). Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Велико? китайсько? стiни вже чулося: Ой служив я в па ана Та й на перше лi-iто, Заслужив я в па-ана Курочку за лi-iто. А та кура щебетура По садочку хо-одить Та й ходить, Куряточок во-одить Та й во-одить... То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки ?х завжди тягло на пiсню. Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i укра?нських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго... А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки "денатурчику" вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори. Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома ?. На людях весь час прибiднялися. - Та я ж такий голий! - казав Книш. - 3 хлiба на воду перебива?мося. Навiть на зиму нiчого не призапасив. А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танково? башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi. Я якось чув, як баби говорили про ту корову: - Ох же ж i молоко в то? корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж. - Еге. Так що ж ти хочеш, як вона ?? хлiбом году?. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, дума?ш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною до?тиметься. - Ну да! А на базарi, я бачила, прода? рiденьке, аж син?. Наполовину розбавля?, не менше. - I куди та мiлiцiя дивиться! А колись увечерi, як уже стемнiло, при?здили до них якихось дво? вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж по?хали. I потiм ще двiчi при?здили i знову-таки поночi. А якось бiля чайно? Книш, що намонявся як чiп - хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок... - Не боюсь я вашого Шапки.. Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. -_ Книш показав стиснутий кулак. - Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик! Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазя?н, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн ?м не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi. - О, знову пише якусь собаку, - насмiшкувато казав дiд Варава Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання - раз чоловiк пише, значить силу ма?. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах та?мничим i загадковим. Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися - i от уже пильно вдивля?мося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось ?дять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi ?ли... торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, ?ли торт ложками, наче борщ або кашу ?ли потайки, сховавшися вiд людей, як злодi?. ?ли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на "румпелi". От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки сво?ю ложкою - i шургиць! - до себе в рот. Ми знову перезирнулися Кiно! - Ну все! Ясно! - сказав Ява. - Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не ?дять. Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунсько? дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим. Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому. I знову потяглися "трудовi буднi". Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було. Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi то? та?мничо? розмови ("Подаруночок вiд нiмцiв..." "Двадцять залiзних..." "Вермахт щедрий..."), нi акваланга, нi пiдозрiло? поведiнки, нiчого... - Нi, нiякi вони не шпигуни, - казав я. - Пам'ята?ш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи! Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше. Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий. - Завтра при?здять батьки, - зiтхнув вiн. - Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзна?ться... Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. "I не через тебе, каже, дво?шник, а через твою матiр. Не хочеться перший день ?й псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут ?й синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день..." Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матiр зна?ш. Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд мо?х батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати - грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв. - Нiчого, - заспокоював я свого друга , - як-небудь обiйдеться. Не вб'? ж вона тебе. - До смертi, може, й не вб'?. А iнвалiдом зробити може. Зна?ш, яка в не? рука! Як у Жаботинського! - А ти потренуйся падать. Як тiльки що - зразу падай. Нiби тобi погано. - Менi й так буде погано. Без "нiби". Не хвилюйся. Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всi?ю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде... I от Явинi батьки при?хали. Радiсного галасу й метушнi - повен двiр. Хвiртка тiльки - рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi... Ще б пак! Iз заграницi при?хали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?.. У садку цiлий день стiл стояв з на?дками та напитками. однi вставали, другi сiдали. I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика - сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв - у двi гарби не вбереш. I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiля? водою. I як стрiля?! Натиска?ш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила! Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми ?х мало не втратили назавжди. Ну, ви ж розумi?те, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо ?х взагалi дарувати? Отже ми одразу... Бровка на мушку - чвирк! Гав гав-гав! - Бровко хвосiа пiджав i в будку. Кицька руда сидить на сопцi, умива?ться. Чвирк! Няввв! - I кицька вже на грушi. Курка гребеться. Чвирк! Ко-ко-ко-ко-ко! - I нема курки - десь аж на городi. А туг iде дiд Салимон. Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся. Чвирк! - дiдовi Салимону прямо по лисинi - А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!.. За кiлька хвилин ми терли сво? червонi вуха уже на левадi. Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi - стрiляти тильки по неживих цiлях. Але ж i настрiлялися ми на левадi, що назива?ться донесхочу. А що вже попозаздрили нам хлопцi - i не говорiть! Тiльки й чулося: - Дай подивиться! - Дай хоч глянути! - Дай подержати! - Можна, я стрельну? - Можна, я попробую? - А я? А я? - Оце так це! - Ох ти! - Ох же ж б'?! - Сила! - Краса! - Вещ! Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати. Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день - не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся! Але попорозстрiлювали ми хлопцiв - так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi сво? страждання, якi менi довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбiйником", "бiляком" i взагалi "ворогом". Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти "тiльки по неживих цiлях". Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацi?вський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами сво?ми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику "неживi цiлi". Через якусь годину всi були мокрi як хлющi. Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували: - Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану! А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати: - Та ну, перестаньте! - Та годi вже. - Досить! Ну! А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав: - Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу тво?й матерi! Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок! Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чека?. Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки по?хали на кiлька днiв до Ки?ва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку. Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений. - Гад я, барахольщик, - картав вiн себе. - Мати мене цiлу?: "Синочку, синочку!" - подарунки менi, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi... От, якби вислiдити... Я невиразно мнякав. - Мда... звичайно .. але... Я не вiрив у реальнiсть цього дiла. Але на другий день пiсля вiд'?зду Явиних батькiв до Ки?ва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи. - Швидше... швидше... швидше... Я вже думав - або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг. - Тю! Що таке? - Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получа?ться". А Бурмило. "Да-да, пора кiнчать, по?демо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв..." А Книш: "Так я до тебе зайду через пiвгодини й по?демо..." Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну! Вiн говорив так гаряче й переконливо, що мо? вiдро, зда?ться само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею. РОЗДIЛ XI Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?.. Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилово? хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима. Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога. Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою - понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чу?мо, каже: - Слухай, зда?ться, за нами якiсь пацани ув'язалися. - Де? Хай ?м всячина! - здивовано пробасив Бурмило. - Та отам у кукурудзi. - Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо. Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи. Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку. Вiдчуваючи в животi противне "ой-йой-ой", я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. "Бiльше не можу! Хай наступають!" Але нiхто на мене не наступав. Я полежав трохи, прислухаючись. Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу... Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза. I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви. А щоб побачити - й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу - суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi. Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли. - Яво! - кричу я, нарештi, пошепки. Анi шеберхне. - Яво! - кричу я трохи голоснiше. Нiяко? вiдповiдi Кинувся я в один бiк, в другий. - Яво! - кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили - це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях. - Яво! - кричу я на повну губу. - Яво! Агов! Де ти? - Цить! - чую нарештi десь далеченько сповнений та?мничостi Явин голос. - Тихше! - Та що "тихше"! - кричу я - ?х уже давно нема! А я нiчого не бачу - така гущина! Не знаю, в який бiк iти. - Повзи сюди! Ява трохи помовчав, тодi гука?. - Повзи ти сюди! Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував - нема Яви. - Яво! - гукаю нарештi. - Агов! - чу?ться десь далеко праворуч ( а то було лiворуч). - Яво! - роздратовано кричу я. - Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш! - Це ти, - кричить вiн, - це ти не туди повзеш! Я повзу правильно. - Та ну тебе' Повзи сюди! - Це ти сюди повзи! Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся. - Тьху' Ще трохи - i ми б розминулися. Сiли одсапу?мось. - Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! - сичить крiзь зуби Ява - 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв! - Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць . Ява враз пiдхопився. - Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати. I Ява бадьоренько рвонув уперед Я - за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки. Йти ставало дедалi важче. - Яво, - сказав я, хекаючи, - щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав. - Яво, - сказав я, хекаючи ще дужче, -де шлях? Ява мовчав. - Яво, - сказав я, майже задихаючись, - ми не туди йдемо. Ява зупинився. - Давай вiдпочинемо. Ми посiдали на землю. - Ти зна?ш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна. - Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону. Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи. I раптом у мене виникла iдея. - Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти. - Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили. - Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить. - Ну, то лiзь. - Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу. Ява махнув рукою: - Ну, давай спробу?мо. Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до не? спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав: - Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись. - Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлю?ться в мо? плече, пiдбором ключицю менi проламу?. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються... - Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю. I... щось затрiщало, зашумiло, завищало - наче бомба в кукурудзу гепнула. Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi. Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю: - Яво, де ти? Ти живий? - Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висову?ться Явина голова. - Ну, що, - питаю, - бачив? - Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зiтхнув. Я подивився в небо. "Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi - й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!" - Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад. Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся. - Хтозна, може й правда. Ходiмо. I ми поплентались назад. Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли ?х, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах? А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло. Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би. - Що? Що? - схилився надi мною Ява. - Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно. - Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине. Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли. Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу. Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав: - Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо. Ми лягли на землю. Довго лежали. Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути. - А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. - I нiхто не зна?, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки. - Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, - сказав Ява. На зiадку про обiд менi так захотiлося ?сти, що я мало не заплакав. - У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, - сумно промовив Ява. - А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг. - Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стiйкiший за мене. - Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi "рятуйте" кричать. - Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися. - Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати. - Нехай, - кажу, - хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму: В траве.сидел кузнечик, - жалiбно жалiбно виводив Ява. В траве сидел кузнечик, - ще жалiбнiше пiдтягував я. Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав. Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви. Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок. - Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'?сти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься. - Яво, - хриплю, - дивись! Ява глянув i зiтхнув: - Одна? - Одна. Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б ??, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой! Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш. Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу. - Чого це? Давай менi ту - Нi, - кажу, - бери. Ти дужче ?сти хочеш. - Чому? - Бо я, - кажу, - добре снiдав. Я?чню ?в, i ковбасу, i молоко пив. - А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери. - Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти. - А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i... - А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i.. Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби ?х скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшо? половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином "порцi?" зрiвнялися. Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, ?сти захотiлося ще дужче. I ?сти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про сво? майбутн?. I раптом ми почули... пiсню. Три дiди, три дiди полюбили бабу, А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. - виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси. Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди! - Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись. Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися. Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче, Четвертого, маленького, за чуприну смиче... I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали: - Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!.. -I зда?ться, я навiть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" - я точно не пригадую. Пiсня припинилася. - Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! - проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi. I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси: - Гу-ук-а? хтось... - А, пiшли! - Н?! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив! Ми так i присiли. Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш. - Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балу?ться. - Н?, не балу?ться. "Рятуйте" кр-ик-чить... Агов! Хто тут ?? Де ви? - загукав Бурмило. Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно. - Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть. Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила. - Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у ?хидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. - Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге! Вiн аж удво? згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипа?: - Ги-ш... ги-ш... ги-ш!.. - Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. - Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною. РОЗДIЛ XII "Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!" Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля то? трагедi? в кукурудзi. У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей - сьогоднi недiля. Хто щось купу?, хто пиво п'?, хто просто балака?, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв. Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися. А дiд Салимон каже: - А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив? - Та його ж не було в селi, - пiдкида? Гриць Чучеренко. - А де ж? - "диву?ться" дiд Салимон. - Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два. - Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв: - Ми недавно компаси одержали... Не треба? - Га-га-га! - Го-го-го! - Ги-ги-ги! - От хлопцi! - От артисти! - I кiна не треба! - Ге-ге-ге! - Гу-гу-гу! Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине: - Привiт кукурузнику! - Здоров, козаче! - Наше вам вiд королеви полiв! Може, хто й просто так вiта?ться, а менi зда?ться, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смi?ться зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю. Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата. I враз зда?ться менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй - вулицею... Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi! Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн до мене якраз намiрявся. - Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе. - Здоров, а я до тебе! - Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява. - Що, посилають кудись? - здивувавсь я, - Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю. - Куди?! - На який-небудь безлюдний, необiта?мий острiв. - Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не бува?. - Бува?. То ти не зна?ш. - Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли до?хати? Тебе ж на першiй станцi? зловлять. - А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя? - А що? - У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiта?мих... - Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ята?ш, як Гунька пропав? Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не зна?, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смi?ться: "Ги-ги... ги-ги". Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться - два днi нема. Потiм верга?ться худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають - плавнi горять. Приходить: "Ху, - каже, - натопив. Тепер у селi тепло буде". Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села - так нiхто й не зна?. Бiльше його не бачрiли. - Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я. - Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. - От жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав. - Що за книжка? - питаю. - "Пригоди Робiнзона Крузо". Читав? - Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо? - Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка. - Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай. - Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене зна?ш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг. Я був обеззбро?ний. Раз людина зверта?ться до тебе за допомогою, одмовляти ?? - свинство. - I надовго ти збира?шся на той острiв? - Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява. - Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнча?мо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти... - Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява. - Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде ?х викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що - забув оту та?мничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув? Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од сво?? затi?. Але вiн сказав: - Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати ?х. Ти хлопець смiливий, сам впора?шся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв при?де мати i... хоч на край свiту. Я зiтхнув. - А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiду?ш. - Нi, раз я вирiшив - усе! - А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? - з вiдча?м сказав я. - З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам! Ява, зморщивши лоба, дивився на мене - щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав: - Чому це не побачимось? Ти ?диний знатимеш про острiв. I при?жджатимеш iнколи... Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що... - Виходить, я буду в тебе дикуном, - уже веселiше сказав я - Вiн, значить, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо! - Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо. - То вiн був Крузо, а ти - Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього... - А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Зна?ш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились? Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена. Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо. РОЗДIЛ XIII Шука?мо острiв - Так ти що - сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? - спитав я. - Ех, який ти бистрий! "Сьогоднi!" - розсердився Кукурузо. - Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати. - А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи. - Тобi - звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Дума?ш - легко? - Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. По?демо? - Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде. - А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю! - Звичайно ж, я не скажу: "Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть". Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiка?. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Ки?вi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостю?. Щось вигадаю... Щоб панiку не пiднiмав. - А потiм що? Як мати при?де i як довiдаються, що ти зник? - А менi що - хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ята?ш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згаду?. Так i мене... - тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: - Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб... - А ти й рушницю братимеш? - Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною сво?ю берданкою не пропаду. Ти ж зна?ш мою берданку. Б'?, як скажена. Навiть краще дiдового "Зауера". Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися - хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiка?, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i сво?ю одностволкою, i тим, що ходив на справжн? полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене ?? не було. В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав: - Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут! - Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, - прохальним тоном сказав Кукурузо. - Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Дво?шник! - буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо. - Нiчого, пiдем, - тихо сказав вiн. - Я знаю ту "хвилиночку". Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш. Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми ?демо на човнi в плавнi (скiльки разiв ?здили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiяко? пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати ?х - тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж тро? (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з яко? ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми ?? пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив - у нього в сара? щось з десяток весел валя?ться: i короткi - для довбанки, i довгi - для плоскодонок. У нас же, зна?те, як на плоскодонках ?здять? Навстоячки. Сто?ш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiба?ш. Тому й весло довге. Так гребти - вмiти треба. Як не вмi?ш, можеш тiльки - беркиць! - i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли - нам не страшно. - Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, - сказав Кукурузо. Одiпхнулися ми й по?хали. Обiгнули острiвець - i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо - хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно - пильну?. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, - разi - i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа - морока! Добре гребе Кукурузо - нi разу в очерети не вгнався. Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора - геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно! Все далi й далi заглиблю?мося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь - анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлi? розкиданi - як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас - i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк - метрiв за двадцять - наче й не вони, а iншi... Знову ми в стружку за?хали. Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-шi Качки пролетiли. Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами. - От би рушницю! - каже Кукурузо. - Ага, - кажу я. Пливемо. ' - Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, - гiрко мовив Кукурузо. - Тьху! - плюнув я в той бiк. Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) - як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький - нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли - до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? - I так далi. I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком - ? виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омива? острiв. - Зда?ться, воно, - сказав Кукурузо. - Давай пристанемо. - Давай, - з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати. Ми пристали. Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля - на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, - качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скида?ться, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, - у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба сто?ть, вiтами землю пiдмiта? I без куреня вiд дощу схова?шся. Але курiнь, звичайно, потрiбен. - Курiнь я тобi поможу зробити, - сказав я, - ти ж зна?ш, як я куренi роблю. По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував. На обличчi в Кукурузо було вагання: - Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв. - Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, - заперечив я. - Не можна ж точно копiювати. Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось сво?м ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована. Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса. Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений сво?ю роботою. - Всi двадцять рокiв просто?ть - гарантiя! - впевнено сказав я. Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнько? хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин. - Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, - сказав Кукурузо - Сьогоднi все приготу?мо, перетягнем до човна, а завтра... - Значигь, вирiшив уже завтра? - спитав я. - Аякже... Ти що! Через кiлька днiв мати при?де... Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою. - Перш за все ложку, - вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив ?? за пояс. - Солi обов'язково, без солi пропаду. - Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi - Хлiба! - з сумом глянув на зачерствiлий окра?ць, що лежав на-столi. - Мало... Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб. - Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас ?, - заспоко?в я його. - Чаю? - вiн покрутив у руках цибик з ча?м. - Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один... - Лiхтарика не забудь. Згодиться, - нагадав я. - Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна. Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога: - Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир. - Що вiн - жонглював ними, чи що? - здивувавсь я. - Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон. - Ти дуже розумний! - розсердився Кукурузо. - Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив - не переч! В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках. - Ов-ва! - спокiйно вимовив дiд. - Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Дво?шник! - Та я нiчого, - замимрив Кукурузо. - Я... я... хотiв показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... вiн каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, дiду? Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати. - Ху! Мало не засипались! - уже за клунею видихнув Кукурузо. - I як ми не почули його крокiв! Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Зда?ться, ледве ноги переставля?, от-от упаде. Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят -i хоч би що. Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорю?мо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнi?, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра... РОЗДIЛ XIV Робiнзон Кукурузо висаджу?ться на безлюдний острiв Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'? в мого друга. Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища - ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово "бички" закреслив i написав олiвцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томатi"). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку. Тепер лишилося одне - вiдпроситися в дiда. Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить. - Дiду! - Га? - Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски. - Одчепись. - Дiду! - Га? - Так я пiду. - Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Дво?шiшк! Помовчали трохи. Потiм знов. - Дiду! - Га? - Менi з вами скучно. - Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти? - Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я ?? скiльки не бачив. - Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив... - Я вам i самосаду принесу. Ви ж зна?те, який у тiтки Ганни самосад. - У мене свiй ? не гiрший. Одчепись. Знову помовчали. - Дiду! - Га? - То я пiду. Да? - От пристав, як сльота до плота! А вроки? - Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспита?те в тiтки Ганни тодi. Я прича?вся й думаю: "Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!" - Дiду! - Га? - Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смi?ться пiсля вчорашнього... От якi ви, ?й-богу! - Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав? Знову помовчали. - Дiду? - Га? Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi урива?ться терпець i вiн каже: - От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, - цього держака скушту?ш. Дво?шник! Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передума? дiд!), схопив "Граматику" i - до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув: - Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший... - Iди-йди! - буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то проща?ться з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв... На вулицi я при?днався до Кукурузо. Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi. Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача! Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова. У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня. I от востанн? сто?мо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довба?мо носками черевикiв землю. Сто?мо i зiтха?мо. Треба прощатися, а ми не зна?мо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми проща?мось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго. Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув: - Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бiйсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо... - Аякже!.. - не дав я йому договорити. I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання. - А тi дво? таки не шпигуни, - сказав я. - Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай - нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору... Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв. I знову ми сто?мо й мовчимо. - Ну так що? Давай ?дь уже! - не витриму? нарештi Кукурузо. - А ти що, поспiша?ш? - кажу я. - Та н?, я нiчого, але взагалi... Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють. - Та! - махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: "Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!" I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости. Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика. - На, - кажу, - тобi пригодиться Ти ж зна?ш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик. Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме. Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi - на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi - на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi - на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi - трiйчастi - на сомiв та iншого риб'ячого звiра. - Лови, - кажу, - на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки зна?ш, як я до тебе колись при?ду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв. Чого я так сказав - не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це: - Та нащо. Не треба. В мене ж ?сть. Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лиша?ться на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi ? адреси, а в нього нема?. Ця несподiвана думка схвилювала мене. - Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер нема? адреси. - Ну то що? - Як - "ну то що"? Адреси нема?, розумi?ш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi. - А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо. - Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде. - Давай. Я хiба що - проти? А як? - Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, зда?ться, пiвострiв. Ну, як-небудь так. - Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подоба?ться. - Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, яко? ще нема. Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав: - А зна?ш що - хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi ото? клято? переекзаменовки. Тако? назви ще нема - ручаюсь. Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. "Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо". I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього. - Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому островi не те що двадцять вiсiм - сто рокiв прожити можна Аби риба клювала. - Я теж так думаю. - Ну, прощай! - Прощай. Я кинув у човен Собакевича,сiв сам. Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав: - Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач. Я теж зiтхнув i сказав: - I ти пробач, що я тодi, пам'ята?ш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так. - Прощай! - сказав Кукурузо. - Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега. Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi. Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньо? допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня. Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого "пiдводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився. - Це несерйозно, - сказав вiн. - Це було б нiби якась прогулянка: набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт - чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiяко? можливостi повернутися. Геро?чна був людина Робiнзон Кукурузо. РОЗДIЛ XV Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо сво?му другу i однокласнику Павлушi Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i по?хав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала - нiколи я тако? тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша.. I тiльки небо, зда?ться, дзвенить, - нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тi?ю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди. Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся - все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла. Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево - нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу ?сти. Ти пам'ята?ш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клю?. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв ?х, i з мiсця на мiсце переходив - нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбира?. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж ?сти хочу". А поплавцi, мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плава? мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв ?ж. Тьху! Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клю? або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами - не мiг бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить - шкварчить на небi, мов я?чня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився - пече. Мокро? землi приклав - пече. Згадав - сметаною або кисляком треба. Та де ж ?? взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп "Свiтла зоря", де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище. Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу - не висмокту?ться, зубами давлю - не видавлю?ться. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не хочеш? - сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?" Трохи не заплакав я вiд безсило? лютi - таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв - маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало. Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а мо? серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiка?те, черв'яки?! На кого мене покида?те, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити. Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википа? - весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився - аж то моя каструля тече-протiка?. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншо? в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я. Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир - на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi - на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочека?шся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенi? ки?вський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка ?. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти - до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенi? менi годi й надiяться' Посьорбав я з огидою недоварено? юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсиро? риби i сиджу. Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать - хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж зна?ш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрада?ться - слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з укра?нсько? мови (ти ж зна?ш, я i зошити, i "Граматику" про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi. Тебе диву?, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подi?, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна. Ну, пiдряд писати, ти ж зна?ш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше - я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй зверху написав "Пригоди" (це хороше, це для мене, ти зна?ш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод мо? життя - не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху "Непри?мностi" (що ж поробиш, як трапляються). Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло. Пригоди 1. Наловив риби i з'?в. Непри?мностi 1 Обпiкся на сонцi 2. Загнав пiд нiготь скабку. З Загубив гачка (одного з кращих). 4. З'?в пiвторби харчiв. 5 Втекли майже всi черв'яки 6. Протiка? каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари). Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А непри?мностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули. Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!). Лiхтарик у мене, ти ж зна?ш, "динамiчеський", вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвирка?ш - ? свiтло. Не чвирка?ш - нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся. Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде. Спати менi не хочеться - вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробля?ш, - спиш уже, мабуть)... Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля козацька, - висвiтлив плесо срiбним присмерком. Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю. Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце мо? забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить - i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спинi - холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi - здушило горло, дихнути важко. Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом - на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi - не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i... Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обрива?ться, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, яко? читач не зрозумiь, доки не почу? про те, що сталося того дня i то? ночi з Павлушею Завгороднiм. РОЗДIЛ XVI Павлуша Завгороднiй знову розказу? про те, що вiн робив у той день i в ту нiч При?хав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.