Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   Трилогия про пригоди двох друзiв

   ЧАСТИНА ПЕРША
   яку розсказу? Павлуша Завгороднiй

   НАДЗВИЧАЙНI  ПРИГОДИ  РОБIНЗОНА  КУКУРУЗО  ТА  ЙОГО  ВIРНОГО  ДРУГА   I
ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШI ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛI, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ  ОСТРОВI
ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКIВКИ


   РОЗДIЛ I .
   Метро пiд; свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич
   - От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз  же!  Бо
такого втру маку - тиждень чухатимешся! Вилазь, чу?ш!
   Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й  не
диха?мо.
   - Вилазь, убо?ще, бо гiрше буде! Ти ж мене зна?ш!
   - Знаю, знаю, - ледь чутно  зiтха?,  мiй  друг  i  нарештi  наважу?ться
подати голос.
   - Дiду! - жалiбно озива?ться вiн.
   - Давай-давай!
   - Дiду, - ще жалiбнiше повторю? мiй друг, - ви  одiйдiть  за  хату,  ми
вилiземо. Бо ж ви битиметесь.
   - Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
   - Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Ки?вi.
   - Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
   -Ми ж не знали. Ми зараз усе  закида?мо  -  нiчого  й  видно  не  буде.
Одiйдiть, дiду.
   Довго  ще  тривають  переговори.   Нарештi   дiд   востанн?   лайнувся,
закашлявся, плюнув i почовгав за хату.
   Ми вилазимо з бур'янiв.
   Бiля свинарника нас  зустрiча?  гундосим  рохканням  п'ятипудова  льоха
Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта.
   У-у, скотиняка! Щоб ти...
   Це через не? ми вскочили в халепу.
   У нас була прекрасна, благородна iдея - провести пiд свинарником метро.
Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у -Васюкiвцi! Станцiя "Клуня"  -
станцiя "Крива груша". Три копiйки в один кiнець. Родичi  -  безплатно.  З
учительки арифметики - п'ять копiйок.
   Ми  вже  пiдкопалися  майже  до  половини  свинарника,   i   раптом   -
непередбачена катастрофа! - клята льоха Манюня провалилася в  наше  метро.
Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла  такий  вереск,  що
причовгав дiд. Ну i...
   Гiрко зiтхаючи, ми засипа?мо метро. Раз у раз злодiйкувато озира?мося -
чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн,  що
не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна...' Ви  б  почули,  як  вiн
лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався?
   Проте дiда не видно. I поки ми працю?мо (а справа це довга й нудна),  я
вас познайомлю з мо?м другом.
   Ви, звичайно, зна?те, що ? такий острiв - Ява.  В  Iндiйському  океанi.
Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, - Великi Зондськi.
   Ну, так Ява - це не острiв.
   Ява - це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень.
   Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке  -  Ява?  То  вiн  сам  себе  так
назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло
сказати: "Я - Ваня", а вийшло "Ява", чи то "Iван" у нього  так  прозвучало
(бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте "Ява" до  нього,  як
реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що  живе  у
нашому селi, так його зве.
   У них взагалi вся сiм'я iнтересна.
   Батько на скрипцi гра?. Корова - Контрибуцiя назива?ться. А дiд (ви уже
з ним знайомi) - мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiля?, лiве  око
онучею зав'язу?. Бо в нього лiве око без правого не примружу?ться. Як лiве
примружить - праве саме заплющу?ться. Але ж i б'? дiд Варава з тою онучею,
ох же ж i б'?!
   Городськi мисливцi, що "Волгами" з Ки?ва при?жджають, тiльки ахають.
   "Ви, дедушка, абсолютний чемпiон", - кажуть.
   На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого  села,  люди
Реневим назвали.
   Мати ж Явина - депутат райради, ланкова кукурудзоводiв.
   Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв
?й надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить:
   - Опозогив! - Вона букву "р" не вимовля?. - Маму-депутата на  все  село
опозогив. Загаза чогтова!
   Такого шелесту наробила - Ява не знав, куди й очi подiти.  Стояв-стояв,
червоний мов рак, а тодi як дав дриза - тiльки п'ятами залопотiв.
   Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а  не
характер. Таких на мiльйон лише один бува?.
   Ява сам говорив:
   - Ми, - говорив, - з тобою, Павлушо, хлопцi будь  здоров.  Точно-точно,
без брехнi, ми таки хлопцi з фантазi?ю. Скажи?
   - З фантазi?ю, - пiдтакував я.
   - Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: "Ондо, каже, Ява  i
Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не  хлопцi!  Нема  на
них буцегарнi".
   - Чув. Точно.
   - Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла
на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.
   - Треба, - погоджувавсь я.
   I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашо? слави.
   Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили  в  клубi  пiд  час
лекцi? на тему "Виховання дiтей у сiм'?". Лектор упав з  трибуни  i  вилив
собi на голову графин з водою.
   А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену  над  клубом,  дума?те,
хто повiсив? Ми, звичайно.
   А то якось влiтку Ява сказав:
   - Давай влашту?мо бiй бикiв.
   - Га? - не вiдразу второпав я.
   - Ти пам'ята?ш, ми в клубi закордонне кiно дивилися "Тореадор"?
   - Ага... То й що?
   - Пам'ята?ш, на аренi розлючений  бик,  а  тут  дядько  у  капелюсi,  з
гинджалом, перед ним танцю?.
   - Так-так-так...
   - А потiм - рраз! Бик - беркиць! I оплески.
   - Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам  дозволить  убивати
поголiв'я?
   - Тю, дурний! Убивати! Що  це  тобi  -  м'ясозаготiвля,  чи  що.  Це  ж
видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне  тут  -  красиво  вимахувати
червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти  ж  бачив.
Тореадори - це найсмiливiшi геро? i ловкачi. Головне тут  -  тренування  i
спритнiсть. Розумi?ш? Уперше в iсторi? Васюкiвки  -  бiй  бикiв.  Тореадор
Iван Рень  i  тореадор  Павло  Завгороднiй!  Гостi  з'?жджаються  з  усi??
Укра?ни. Трансляцiя по радiо i по  телевiзору.  Навiть  у  Жмеринцi  видно
буде.
   Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi...
   Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед -
бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу.  То  таке
страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван  Свиридович  бо?ться.
Очi - наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
   Цього лiта один дачник  мало  не  вмер  з  переляку.  Лежав  на  вигонi
голий-голiсiнький - загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi.  I
раптом - Петька.  Дачник  як  рвоне.  Бугай  за  ним.  Дачник  товстий,  з
черевцем. Бачить - не втече. А тут телеграфний стовп  на  дорозi.  Як  той
дачник на стовп видряпався - досi невiдомо. Але факт - пiвдня  загоряв  на
iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'?хав комбайнер  Микола  на
комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу  на  станцiю:  додому
?хать.
   Нi, хай з буга?м Петькою вороги нашi б'ються.
   Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його  кандидатуру  висунув,  щоб
помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'?в мою сорочку,  колися
у калабанi купався.
   Але Ява мене не пiдтримав.
   - Нi, - сказав вiн, - Жора дуже балакучий.  Весь  час  мекекече.  Ми  й
оплескiв не почу?мо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб  було
щось бичаче, коров'яче щось - велике i крутороге.
   - Коров'яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо,  крiм
Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв  скiльки  хочеш.  I  взагалi
нiде не сказано, що обов'язково ма? бути бик.
   Ява задумався:
   - Хтозна, може й так.
   - Тодi, - кажу, -  кращо?  кандидатури,  нiж  ваша  Контрибуцiя,  i  не
придума?ш.
   - А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?
   - Бо в нашо? Маньки теля i один рiг  зламаний.  Ти  хочеш,  щоб  з  нас
смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого  ще  нiколи  в
свiтi не було.
   - Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.
   - Що значить "психiчна"! Скажи краще, що ти просто мами бо?шся.
   - Я - боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь.  Ану
забери сво? слова назад!
   - Я забираю, але ти все одно бо?шся.
   - Боюсь?
   - Бо?шся...
   - Боюсь?
   - Бо?шся...
   Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком  у  живiт.
Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу.  Все,  що  було  на  дорозi
поганого, ми,  качаючись,  пiдiбрали  на  сво?  штани  i  сорочки.  Перший
отямивсь я.
   - Стривай, - кажу, - годi. А то замiсть бою  бикiв  у  нас  вийшов  бiй
дуракiв.
   - Це ж ти винен. Ну, гаразд,  спробу?мо  Контрибуцiю.  Завтра  поженемо
пасти i спробу?мо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить.
Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
   Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не  зрозумiв,  як  тяжко  вiн
образив нашу Маньку.
   Наступного ранку ми зустрiлися на шляху,  що  вiв  до  вигону.  Я  гнав
Маньку,  Ява  -  Контрибуцiю.  Корови  плентались,   легковажно   метляючи
хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
   У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який  лишився  нам  у
спадщину вiд однi?? дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був
на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти,
Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося,  нiби  вiн
комусь кланя?ться.
   У мене пiд пахвою був  килимок.  То  був  знаменитий  килимок.  Я  його
пам'ятаю стiльки, скiльки  взагалi  щось  пам'ятаю.  Вiн  висiв  над  мо?м
лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито тро? кумедних цуценят,  що
сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця,  Гава
i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi "баналюки", аж поки  я
не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у  скринi,
i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.
   Килимок i капелюшок - то був наш тореадорський реманент. По  дорозi  ми
ще вирiзали з лiщини  двi  прекраснi  шпаги.  Ми  були  в  повнiй  бойовiй
готовностi.
   Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе  "Кармен",  яку  багато  разiв
чули по радiо.
   Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор...
   Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
   Ми спiвали i не знали, що нас жде.
   Небо було син?-син? - справжн? iспанське небо.
   Погода - саме пiдходяща для бою бикiв.
   Ми погнали корiв аж на  край  вигону,  туди,  де  ставок,  -  далi  вiд
людських очей.
   - Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, - скадав  Ява,  -  i  давай
починати.
   Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, ?й  краще
не бачити бою бикiв.
   Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i,
витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити  до  Контрибуцi?.  Пiдiйшов  до
самiсiнько? морди i почав вимахувати килимком  перед  очима.  Я  затамував
подих - зараз почнеться...
   Ява замахав килимком ще дужче.
   Контрибуцiя - анiчичирк!
   Спокiйнiсiнько щипа? собi траву.
   Ява мазнув ?? килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду.
   Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув ?? килимком.  Контрибуцiя,
лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
   Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати...
   Через пiвгодини вiн сказав:
   - Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому  не  хоче...  Ану
давай ти!
   Через годину, захекавшись, я сказав:
   -Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я  б  тодi
показав, що таке справжня тореадорська корова.
   Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз  мiняв  тактику:  то  пiдходив  до
корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то
набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби  у  нас  змокли,  килимок
нервово  сiпався  в  руках  -  здавалось,  що  Цюця,  Гава  i  Рева  от-от
загавкають. А Контрибуцiя - хоч би що, не звертала  на  нас  анiякiсiнько?
уваги.
   Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з  докором  глянула
на нього сво?ми сумними очима i сказала:
   - Му-у!
   У  перекладi  з  коров'ячо?  це,  мабуть,  означало:  "Iдiть,   хлопцi,
отсюдова. Не займайте мене".
   Але ми вчасно не зрозумiли попередження.
   Хекаючи, ми стрибали  навколо  не?,  викликаючи  на  двобiй.  Явi  було
соромно передi мною за свою Контрибуцiю - це я бачив.
   Нарештi розлючений Ява крикнув:
   - Ану вдар, ану вдар ??, Павлушо, добряче! Що - бо?шся?.. Ну, то я сам!
   Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом... Раптом
я побачив Яву десь високо в небi.
   I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:
   - Вва-вай!
   Вiн почав бiгти, по-мо?му, ще в небi.  Бо  коли  ноги  його  торкнулися
землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був  наш  ?диний
порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi  гейзери  води  й
грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи,
ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був  величенький
ставок-копанка.  Але  вiн  давно  пересох,  замулився  i  перетворився  на
звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам  було  по  шию.  Саме  у
цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
   Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь  сво?
коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була  бридлива,
охайна корова. Ми це знали.
   Ми стояли i мовчали.
   Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по  самiсiнький  пуп  стояли  в
бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа  до  ши?  була  вода  -  брудна,
каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi поми?. Довго ми тодi стояли з Явою  в
отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспоко?лась i не
вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова,  ця  Контрибуцiя.
Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а  просто  мордою.  I  коли  ми
нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми,  а  сама
грязь), вона  й  словом  не  згадала  нам  нашого  до  не?  ставлення.  Ми
залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки  нiколи  ??  бiльше  не
вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
   I тепер, коли ми,  скрушно  зiтхаючи,  засипа?мо  наше  невдале  метро,
Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо  дивиться  на  нас.  I  нам
навiть зда?ться, що на очах у не? сльози. Дорога Контрибуцi?! Яке  в  тебе
велике i нiжне сер. це! Ти ?дина розумi?ш  i  жалi?ш  нао.  Спасибi  тобi,
корово!
   - Ще не скiнчили, анциболотники? - так несподiвано  гримнув  ззаду  дiд
Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в  нас
за спинами робиться. Попались-таки.
   Спереду стiна свинарника, з бокiв  густi  бур'яни,  ззаду  дiд  Варава.
Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою.
   - Не бойсь, не трону!
   Цi слова виструнчили нас,  розiгнули  нам  ноги.  I  нiби  велосипедним
насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста  нашi  самi  собою
розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку.  Але  дiд  на  усмiшку  нашу  не
вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
   Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшн? листя.  Губи  тонкi  i  так
стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi  й  нерухомi,  як  у  пiвня.
Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та  це  тiльки
здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б  здивувати  дiда
Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
   - Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
   Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про  це.  I  хто
вигадав отi екзамени!  Та  ще  навеснi,  коли  повiтря  пахне  футболом  i
цурками-палками, коли пташки галасують, як баби  на  базарi,  i  коли  так
сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у
четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i  не  переходити  в
п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I
хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас  при  згадцi
про екзамени тенька? в животi. Краще двадцять "метро" засипать,  нiж  один
екзамен.
   - Все, дiду, зда?ться. Так, як i було. Правда ж? - несмiливо пита? Ява,
притоптуючи ногами свiжу землю.
   Дiд криво дивиться на нашу роботу - видно, що вiн не дуже  задоволений.
Але каже:
   - Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке  -  вуха  пообриваю  i
свиням викину.
   Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i,  як
тiльки мина?мо його, щодуху бiжимо.
   I якраз вчасно: ще мить - i шкарубка дiдова рука з розмаху  прилiпилася
б до наших штанiв...
   Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми  вже  вiдсапу?мось  у
нашому садку.
   Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо  й  журимось,  що  така  прикра
невдача спiткала нас з отим "метром". Але довго журитися ми не вмi?мо.
   - .Слухай, - раптом каже Ява, - а давай зробимо... пiдводного човна.
   - Давай, - не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: -Аз чого?
   - Iз старо? плоскодонки. Ото?, що бiля верби... напiвзатоплена.
   - А як?
   - Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити,  верх  забити  дошками.
Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
   - А двигун?
   - На  веслах  буде.  Нам  же  не  треба,  щоб  дуже  швидкохiдний.  Аби
пiдводний.
   - А дихать?
   - Через перископ.
   - А на поверхню як випливати?
   - Баласт викинем i випливемо.
   - А як водою залл? i затопить?
   - Ти що - плавати не вмi?ш? От iще! "Як? Як?"  Дулю  з  маком  з  тобою
зробиш!
   - Сам ти дуля з маком! Який розумний!
   - Та ну тебе, - сказав Ява уже примирливо. А я  й  зовсiм  не  вiдповiв
нiчого - сьогоднi сваритися не хотiлось.
   Ми проходили повз старий набокуватий  колодязь  iз  журавлем,  з  якого
давно вже й воду не брали - так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув
у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: "Го!"  Я  люблю  гокати  у
колодязь: таке "го" виходить - аж у вухах  лящить.  Такого  "го"  нiде  не
почу?ш, як у колодязi. Красота, а не "го".
   От - i зараз...
   - Го!...
   - Го!
   - Го!
   Тiльки виляски пiшли - наче аж до центру землi.
   I раптом у цi виляски вплелося жалiбне  тонке  скiмлiння.  Я  нашорошив
вуха.
   - Яво! --.кажу. -Там хтось ?.
   - Бреши!
   - Ану гокни й послухай.
   Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули  з  глибини
плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
   - Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява.
   - Точно, - сказав я.
   - Так що? - сказав Ява.
   - Треба витягти, - сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн  таким
тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
   - Значить, так, - сказав Ява. - Я сiдаю у цеберку  й  опускаюся.  А  ти
мене держиш.
   - За що! Хiба я тебе так вдержу?
   - Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
   - То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
   - Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I  ...  i  в  тебе  була  ангiна
тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка... Ми,
зна?ш що, вiрьовку прив'яжем он до того  бруса-переваги.  I  ти  тягтимеш.
Дуже зручно.
   - А де взять вiрьовку?
   - А ондо припиначка.
   - Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
   - Коза так погуля?, нiде не дiнеться.
   - Ну що ж - давай!
   - Мме-е-е! - радiсно проспiвала одв'язана  коза  i  негайно  побiгла  в
шкоду. Та нам нiколи було ?? виховувати.
   Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги
на короткому плечi журавля.
   --Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява.
   Операцiя почалася.
   Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку,
i через якихось пiвхвилини почулося  глухе,  як  з  бочки,  Явине:  "Стоп!
Харош!"
   Я кинувся до зрубу:
   - Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почува?те?
   - Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема.  Тиск  триста  атмосфер.
Прийняв на борт  потерпiлого  товариша  Собакевича.  Ой-йой-ой!  Що  ж  ти
одпустив! Тут дуже грязько! Засмокту?! Тягни швидше!
   Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками  i  почав
тягти.
   Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну  й  важко!  Тягну,  аж  присiдаю.  Всiма  силами
сво?ми, всi?ю  вагою  тiла  свого  тягну  за  припиначку  вниз.  I  раптом
вiдчуваю, що ноги мо? одриваються од землi. Ой  лишенько!  Це  ж  я  зараз
пiднiмуся  i  висiтиму  над  землею,  як  жаба  на  гачку,  тiльки  ногами
дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
   -- Яво! - кричу у вiдча?. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай,  бо  я  в
небо злiтаю!
   Зрозумiв, видно, Ява  ситуацiю,  послухав  мене,  бо  п'яти  мо?  знову
торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь,  що  якраз  бiля
мене з землi випружинився. Закректав я  з  усiх  сил,  -  от-от  жили,  як
струни, з дзенькотом полопаються, - i  з  колодязя,  мов  бульба  з  носа,
повiльно з'явилася Явина голова.
   Перший на землю ступив "товариш Собакевич" -  кудлате,  капловухе  руде
цуценя, а тодi вже Ява.
   Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми  всiх  собак
до одного знали - вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до
позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчино? Жучки.
   - От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипiв  Ява.
- Ноги б повисмикував!
   - Якийсь фашист хотiв позбутися, - сказав  я.  Цуценя,  схиливши  набiк
голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий  бiк,  глянуло
на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок.  Знайомство
вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
   - Гайда на рiчку! - сказав Ява. - Треба помити Собакевича - бач який!
   Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, - не викликало  вже
нiякого  сумнiву.  Iм'я,  жартома  дане  йому  Явою  у  смердючiй  темрявi
колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
   Ми побiгли до рiчки.
   Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi...
   РОЗДIЛ II
   "Вермахт!.. Двадцять залiзних!.."
   - Рень i  Завгороднiй!  Вийдiть  з  класу!  Скоро  ви  корову  на  урок
приведете! Зривщики дисциплiни! Порушу?те менi навчальний процес! Я на вас
директору скаржитись буду! - Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що
в не? навiть пара йде з рота).
   Ми покiрно потелiжилися за дверi.
   У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i  Собакевич  вискочив  з
його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.
   - Теж iще! --докiрливо сказав йому Ява. - Не мiг помовчати. Не  тебе  ж
питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?
   Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв
нас.
   Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи
не знаю. I за звичкою штовхнув Яву - пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що
сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь
клас: "Гав!" У класi - регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно,  образилась  -
кому при?мно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна,  i
дуже любить нас виховувати.
   - Нiчого, переживем, -  сказав  Ява.  -  Не  могли  ж  ми  його  лишити
напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
   Вже виходячи надвiр,  я  побачив  на  табуретцi  бiля  дверей  шкiльний
дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв  i  на
уроки,  не  було  видно.  Рiшення  прийшло  блискавично.  Я   злодiйкувато
озирнувся - цуп! - i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.
   - Хай учаться, як такi  розумнi?  -  пiдморгнув  Явi.  -  Не  треба  ?м
перерви. Обiйдуться.
   - Молодчинка! - похвалив мене Ява. I наче  хто  кухоль  теплого  молока
вилив за пазуху - то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене  Ява
хвалить.
   Ми - хамiль-хамiль - i в кущi бузковi за школою.  У  самiсiньку  гущину
забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно - надiйне мiсце.
   - Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi  уроки.  Аж
до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У  навчальному
процесi дзвоник - основна пiч, - сказав я, виймаючи з-пiд сорочки  шкiльне
калатало.
   - Це ти красиво придумав! Молодчинка! - мовив Ява i взяв у мене  з  рук
дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав,  -
вiн звик усе сам придумувати).
   - О! Зна?ш що! - стрепенувся вiн раптом. - Ми його  Собакевичу  на  шию
привiсимо. Га?
   - Здорово! - сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я  був
би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).
   - У тебе нема яко?сь шворки абощо? - спитав Ява.
   Кинувсь я по кишенях:
   - Нема.
   - От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.
   - Отаке... А штани?
   - Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а  не  на
шлейцi, я б хiба...
   Позаяк я був сьогоднi "молодчннка", вiдмовлятись просто не  мав  права.
Зiтхнувши, я  зняв  паска,  i  Ява  ловко  почав  прилаштовувати  дзвоника
Собакевичу до ши?.
   - Здорово! От здорово ми придумали! - повторював вiн.
   I раптом... Раптом за стiною сарая ми почули таке, що  вмить  примусило
нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже
не шкiльний. Просто вiн задньою сво?ю стiною виходив у шкiльний сад, у  тi
заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi,  що  жив
одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.
   Ми  аж  влипли  в  стiну  сарая,  притуляючись  вухами  до  кострубатих
неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив  по
сусiдству з Явою.
   Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):
   БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...
   КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв
буде...
   БУРМИЛО: Ги-ги!
   КНИШ: ...Вермахт щедрий...
   БУРМИЛО: А що ж, конешно...
   КНИШ: Ма? бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть...  Бронебiйна...
Р-раз - i нету! Будьмо!
   Чути дзенькiт склянок, - мабуть, Книш i Бурмило випивають.
   КНИШ: Купимо в Ки?вi, що треба, i за дiло!
   БУРМИЛО: Сам не можеш?
   КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я  б  взагалi  без  тебе
обiйшовся.
   Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.
   КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а  ти!..
Це ж так удачно, що мене посилають з цi?ю екскурсi?ю шкiльною...
   БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
   КНИШ: Тiльки ж -нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо -як довiдаються...
   БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке дiло...
   КНИШ: Ну, до завтра!
   I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.
   Ми перезирнулися.
   Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i  свiтилися,  як  у
хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.
   - Га?! - роззявив рота я.
   - Га?! - роззявив рота Ява.
   Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий
заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми  так  i  застигли  з  роззявленими
ротами.  Захопившись  та?мнично.  розмовою,  ми  зовсiм  не  помiтили,  що
Собакевич  кудись  зник.  I  от...  Навкарачках,  по-собачому,  ми  швидко
подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.
   Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю  Собакевич.
Метляючись на ши? в нього,  деренчавзаливався  дзвоник.  Думаючи,  що  вже
перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано  позираючи  на
годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.
   - Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! -  загукала
вона.
   З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об
поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтiки. I куди ж ви
дума?те - до нас, у кущi.
   Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули  назад,  у
гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох,  то
я - на трьох, як собача з перебитою лапою,  -  менi  ж  доводилось  однi?ю
рукою пiддержувати штани.
   Ми притиснулися до стiни сарая - далi тiкати було нiкуди.  Дзвоник  все
ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що  ж,  вiн
був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - сво?х друзiв  i
рятiвникiв.
   За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i  ми  побачили  розчервонiлу
бабу Марусю.
   - Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував!
   З-за баби Марусино? голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
   Крижаним металевим  голосом  Галина  Сидорiвна  говорить,  мов  сiкачем
руба?:
   -- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Ки?ва завтра вони не ?дуть!
   РОЗДIЛ III
   Пригоди в Ки?вi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
   Бiля школи  галас  i  метушня.  У  дворi  сто?ть  вантажна  автомашина,
прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний по?зд.  На  машинi
попiд кабiною вже  сидять  купкою  найнетерплячiшi  учнi.  Серед  них,  як
городн? опудало, стирчить довготелесий  незграбний  Бурмило.  Розставляють
останнi стiльцi. Школярi вистро?лися ланцюжком вiд ганку школи до машини i
передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi
збудженi i веселi. Ще б пак - цi?? екскурсi? до Ки?ва  так  довго  чекали.
Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм  нас:
мене i Яви.
   Ми сто?мо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi.  I  як  тiльки  з  дверей
з'явля?ться з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуля?мо роти  i
почина?мо:
   - Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява.
   - Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я.
   Галина Сидорiвна спершу не зверта? уваги, мовчки зника? в дверях,  наче
не чу?. Потiм нарештi каже:
   - Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.
   I ми вiдчува?мо - ?й уже жаль нас (вона ж  добра,  тiльки  напуска?  на
себе). Треба кувати, поки гаряче.
   - Педагогiчно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що бiльше не будемо.
   - Ну да, педагогiчно! -  пiдхоплю?  Ява,  -  Навiть  Дуже  педагогiчно!
Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
   Галина Сидорiвна враз насуплю? брови i холодно говорить:
   - Нi.
   I ми розумi?мо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не  люблять,
щоб ?х учили.
   Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що  походжа?  бiля  машини,
час вiд часу  луплячи  чоботом  по  колесу  (перевiря?  шини).  "Невже  ми
залишимось i так i не взна?мо, що робитимуть вони у Ки?вi?" - думаю я.
   I в головi мо?й знову лунають загадковi та?мничi слова:
   "Зате подаруночок матимеш  вiд  нiмцiв...  Вермахт  щедрий...  Двадцять
залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз - i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому".
   Раптом Ява смика? мене за рукав: "Гайда!  Швидше!"  -  i  кида?ться  до
машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися  пiд  стiльцi,  поки  Галина
Сидорiвна у примiщеннi.
   Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на ?хнiй совiстi.
   Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнько?  кабiни
i прича?лися.
   Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:
   - Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм,
хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, по?хали.
   Учнi, що були ще  не  на  машинi,  з  галасом  почали  всаджуватися.  I
незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. ?  все-таки
у людей совiсть.
   Якщо ви хочете вiдчути одразу все сво? тiло, з нiг до голови,  як  воно
реагу? на удари, то спробуйте по?хати по  вибо?стiй  дорозi  на  вантажнiй
машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке
вiдчува? хiба що отой "язичок" у шкiльному дзвониковi,  коли  баба  Маруся
калата? на перерву або на урок.
   "Раз - i н?ту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!" - билося в  мо?й
головi в такт ударам.
   Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
   Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
   "Раз - i н?ту!..
   Якiсть бронебiйна!..
   Вермахт щедрий!.."
   I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та
з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi - бо ж тим  далi  вiд'?здили
ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що  нас  виявлять  i  зсадять  з
машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от  колотнеча
враз припинилася, i весело  загурчав  мотор,  набираючи  швидкiсть,  -  ми
ви?хали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу,  наче
завелась од стартера, задзвенiла пiсня:
   Знов зозулi чути голос в лiсi,
   Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
   А вiвчар жене отару пла?м,
   Тьохнув пiсню соловей за га?м.
   Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди ?хали  компанi?ю  на  машинi  i  не
спiвали? Так не бува?. Коли вiд швидкостi вiтер  свистить  у  вухах,  коли
дорога з шурхотом намоту?ться на колеса i зустрiчнi машини мимо  тiльки  -
гух! гух! гух! - пiсня сама вирива?ться з грудей.
   В хорi вирiзнявся дзвiнкий  соловейковий  голос  Галини  Сидорiвни.  Ми
уявляли собi, як вона сто?ть, спершись на кабiну,  обличчям  до  учнiв,  i
диригу?. I вiтер куйовдить ?? чорнi, як вороняче  крило,  кучерi,  а  вона
бiлозубо смi?ться, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на не?;  бо
вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"...
   Всюди буйно квiтне черемшина,
   Мов до шлюбу вбралася калина...
   Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у
такому хорi!") затягли на все горло:
   Вiвчаря в садочку,
   В тихому куточку
   Жде дiвчина, жде.
   Ех, хороше! Як спiва?ш у хорi, то зда?ться, нiби саме завдяки тобi  так
гарно i злагоджено виходить.
   I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту,  коли
всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина  про?здила
пiд вербою, що звiсила над шосе сво? вiти. Всi в кузовi  попригинались,  i
пiсня вмить увiрвалася. А ми ж  були  пiд  стiльцями,  i  ми  ж  не  знали
цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
   Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
   I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" -  було  для  нас,  як  грiм  з
ясного неба.
   Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
   - Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що  ви  хоч
благороднi хлопцi. А ви "зайцями",  обдуривши  мене...  Як...  як  шпигуни
якiсь, фу!
   Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й  у  мене  все  усерединi
попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех!
   - Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило.
   "Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так  глянули
на нього, що якби можна було  поглядом  спалити  людину,  то  вiд  Бурмила
лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
   - Вас треба було б негайно одвезти назад додому або  ж  висадити  прямо
тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки  тому,
що ми вiд'?хали вже тридцять кiлометрiв i не ма?мо права затримуватися. Ви
по?дете з нами. Але знайте - весь колектив  зневажа?  i  засуджу?  вас  за
негiдну поведiнку.
   Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У  колективу
був гарний настрiй.
   Колектив хотiв спiвати.
   Ми опустили голови i сказали:
   - Ми бiльше не будемо...
   Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi,  в  небо  знову
злетiла пiсня:
   Йшла вона в садок повз осокори-и,
   Задивилась на високi гори-и...
   Ми з Явою намагалися перекричати всiх - так старалися.
   Довго ми ?хали - геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв.
Тричi зупинялися ?сти.
   Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк  -
високий берег, i дзвiниця виблиску? золотою банею  на  горi,  а  поряд  ще
золотi банi купчаться  -  лавра,  а  за  нею  стирчить  у  небо  величезна
телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи  один  на  одного,  будинки  -
великi, багатоповерховi... Ки?в! При?хали.
   Гарне мiсто Ки?в! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд  Жмеринки  -
вiд усiх мiст, якi я бачив. .
   Столиця!
   - Значить, так, - говорить Галина Сидорiвна. - Машину ми залиша?мо бiля
Палацу пiонерiв i одразу на метро. Згода?
   - Гурря-а-а! - закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому  "Б"
тiльки й балачок було що про  метро.  Чомусь  з  усiх  ки?вських  див  нас
найбiльше цiкавило метро.
   А тепер усi враз збуджено загомонiли: "метро", "метра",  "метром",  "на
метрi"...
   Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам  треба  було
обов'язково простежити, що куплятимуть у  Ки?вi  Книш  i  Бурмило.  Заради
цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але...- невже ми не побачимо  метро
через них?
   Та коли ми пiд'?хали до Палацу пiонерiв i  злiзли  з  машини  i  Галина
Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивiться, щоб  нiхто  не
залишився, щоб нiхто не загубився!" - Книш, пiдiйшовши до не?, сказав:
   - Ми теж з вами на метро. На  Хрещатик  хочем  з'?здить.  Краму  купить
деякого...
   Я пхнув Яву лiктем пiд бiк - порядок! Гусячим  табунцем  почалапали  ми
вулицею. I от - метро. Ну,  я  вам  скажу,  це  шту-у-ка!  Казка!  Наукова
фантастика!
   Голубi по?зди мчать  у  тунелi  швидше  за  вiтер.  У  пiдземних  залах
свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.
   Та найголовнiше - ескалатори, отi чудеснi сходи.  А  втiм,  хiба  можна
сказати - сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки
- ти сто?ш, а сходи сунуться.
   Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали  вiд  захоплення.
Оце да! Пiднiма?шся по сходах угору, опуска?шся вниз i жодною ногою навiть
не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть -
i все одно сунешся.
   Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту  гору,  з
яко? ми взимку на санчатах з'?жджа?мо. Прекрасна штука ескалатор!
   От якби завжди можна було стежити за рiзними  пiдозрiлими  шпигунами  у
метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i при?мно! Сто?ш собi i тiльки -  зирк!
- нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд  тебе,  нiкуди
вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя  i  дивиться  i  весь  час
говорить у радiо: "Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволя?ться!
Сiдати не дозволя?ться! Ставити речi не дозволя?ться!.."
   До?хали ми гарненько донизу, сiли у голубий по?зд. "Наступна станцiя  -
Хрещатик!" - буркотнув хтось по радiо. Дверi - клац.
   Гур-гур - по?хали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей  туляться.  Ми  й
собi  -  до  дверей,  тiльки  до  iнших  (для  конспiрацi?).  Не   встигли
опам'ятатися - стоп! Дверi розчинилися - станцiя "Хрещатик". Ми у дверi  -
шмиг) Дверi за нами - клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi.  Нiхто  й
помiтити не встиг, як ми  вискочили.  Там  усе  це  на  зупинках  робиться
блискавично - не то що в по?здi або на пароплавi.
   I от ми уже  назирцi,  ховаючись  мiж  людей,  за  Книшем  i  Бурмилом.
Вихопилися вони з метро на  Хрещатик,  перейшли  на  той  бiк,  пiрнули  у
пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин "Динамо". Ми  -  за
ними. Сховалися за  здоровеннецький,  аж  до  стелi,  снiп  iз  бамбукових
вудлищ, прича?лись, зиримо.
   Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються  не  рiшуче.  Бурмило
схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазира? на полицю.
   - Давай,-пiдштовху? Книш лiктем Бурмила.
   - Ти давай, - смикнув плечем Бурмило.
   - Нi - ти! На тебе ж купляти, - наполяга? Книш.
   - От, ?й-богу! Яка разниця i - знову смикнув плечем Бурмило, хукнув,  а
тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем  на  якусь  полицю:  -  Дайте  менi,
пожалуста, оте-го.
   - Що? - не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр,
що вперше купу? цигарки.
   - Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.
   - А-а! Для пiдводного плавання, - усмiхнулася продавщиця.
   Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця  виказала
його).
   Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.
   У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!
   Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.
   - Загорнiть!
   I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали  це
причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.
   Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за
ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком  навалилися  ми
на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула  i...  Наче
бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на  всi  боки.
Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.
   - Держiть! Ловiть!  Хулiгани!  -  залунало  нам  услiд.  Добре,  що  на
Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми - раз-раз! - мiж ними.
Потiм мене Ява за рукав - сiп!
   - Чш! Не бiжи! Вродi ми - це не ми!
   Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти - останн? дiло.  Завжди  треба
спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть:
   "Не бачив, тут такий не пробiгав"? I ти спокiйно можеш сказати: "Бачив.
Отуди побiг".
   Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
   Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро.
   По  ескалатору  ми  вже  бiгли,  незважаючи  на  заклики   радiо-тьотi.
Вискочили на станцiю: зирк-зирк!
   - Оно! - вигукнув Ява. I справдi - у дверях вагона  майнув  вельветовий
Бурмилiв "спiнджак". Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки
вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i  лежала  кинута  кимось
прим'ята  газета.  Ми  схопили  ??,  розiрвали  надво?,  сiли   i,   кожен
прикриваючись газетою (нiби чита?мо), почали визирати одним оком,  стежачи
за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили
тiльки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? - подумав
я. - Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських  книжках  та
фiльмах завжди так роблять".
   Враз у вагонi стало бiло - по?зд  вирвався  з-пiд  землi  на  поверхню.
Станцiя "Днiпро".
   Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на  перон.  Аж
гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спiнджак" обернувся - нiякий то
був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
   - Прогавили! - розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля  перил,  не
зна?мо,  що  робити.  Стрiлою  шугонуло  метро  через  рiчку  ген  аж   до
самiсiнького  обрiю,  де  тоненькою   смужкою   лiс   чорнi?.   Мчать   по
красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А
пiд мостом по Днiпру "Метеори", "Ракети" на пiдводних крилах летять,  ледь
води торкаючись. А обабiч мосту  стоять  здоровеннецькi  фiгури  -  дядько
руками змахнув, супутника в небо швирголя?, i  тiтка  -  голубiв  пiдкида.
Пейзаж - прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота!
   - Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми... - сказав Ява.
   - Ну да?! - недовiрливо вигукнув я.
   - А що ж! Кiно "Акваланги на днi" пам'ята?ш?
   Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля  того
менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися.  Мама  казала,  що  я
навiть булькав увi снi. I все-таки...
   - Та нi, - сказав я, - навряд.
   - А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!
   Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим  аквалангом  було  пов'язане
щось явно та?мниче. Ну для чого б, скажiть, будь  ласка,  здався  акваланг
немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?
   Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
   - I що ж ото воно  за  двадцять  залiзних...  про  якi  вони  говорили?
"Якiсть бронебiйна..." - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
   - Зброя?.. Вибухiвка?.. - примружився  на  мене  Ява.  -  який  же  тут
зв'язок - акваланг... двадцять  залiзних?,.  I  раптом  -  наче  блискавка
спалахнула в головi:
   - Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. - Тато колись читав
у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь  озерi,  Чорному,
чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб та?мно
вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То  був  архiв  гестапо,  який  фашисти
затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки во?нних  злочинцiв.
I в Австрi? така ж сама петрушка була,  теж  в  озерi,  i  теж  шпигуни  з
аквалангами.
   - Точно! Це воно! Ух ти-и! -  загорiвся  Ява.  -  Ну  да  ж,  "двадцять
залiзних", i "вермахт", i акваланг, i...
   Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно,  на  всю  станцiю,
залунало:
   - Учнi з села Васюкiвки, що при?хали на  екскурсiю  до  Ки?ва,  Рень  i
Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцi? "Днiпро"!
   Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися.  Так  це
було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на  станцi?  i
внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.
   I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi  нашi
прiзвища назвали по радiо.
   - Не бiйсь, - отямився нарештi Ява. - То,  напевно,  Галина  Сидорiвна.
Розшуку? нас. Гайда!
   Ми подрiботiли до виходу.
   Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi  наших  -  i  духу  нема.  А  сто?ть
здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
   - Стоп! - руку пiдняв. - З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй?  Вас  менi  й
треба. Пiшли.
   От тобi й  "не  бiйсь!"  Попалися!  За  хулiганську  нашу  поведiнку  у
"Динамо", за отi вудлища проклятущi!
   Прикипiли мо? ноги до землi i якiсь ватянi зробилися - от-от на пiдлогу
сяду.
   - Ну пiшли, чого ж ви, - обернувся мiлiцiонер.  -  На  руках  менi  вас
нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
   Вийшли ми з метро, дивимось - сто?ть синя машина з червоною  смугою  на
боцi, i на тiй смузi написано: "Мiлiцiя". I веде нас мiлiцiонер до машини.
Одчинив дверцята, сказав: "Сiдайте", а сам  -  бiля  шофера.  Зняв  трубку
(радiотелефону) i говорить:
   - Товаришу лейтенант! Доповiда? страшина  Паляничко.  Хлопцiв  знайшов.
Везу на оперативнiй машинi куди треба.
   Ми так i обiмлiли. Ну  все!  "Куди  треба".  У  тюрму,  значить,  везе.
Пропали ми.
   Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми бiльше не будемо,  одпустiть",  а
ми - анi слова. Гордi ми!
   Один до одного попритулялись, ?демо i крiзь загратоване вiконце на Ки?в
востанн? дивимось. Закосичився Ки?в прапорами i святковими транспарантами.
Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми...
у тюрму ?демо. А справжнi шпигуни на свободi  ходять.  I  так  нам  прикро
стало - хоч плач.
   - Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба!
   - Тобто? - обернувся старшина.
   -- От вам i "тобто"! - закопилив губу Ява. -  Може,  ми  за  справжнiми
шпигунами стежили...
   - Ну?! - лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.
   - От вам i "ну". Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного
плавання...
   - Ого!
   - От вам i "ого"! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.
   - Ясно! "Акваланги на днi"? Бачив. А хто вони, шпигуни  вашi?  Звiдкiля
взялися? З-за океану?
   - З нашого села.
   - Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?
   Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав  цю  розмову.
Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.
   - Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? - усмiхаючись, повторив  старшина.
- Чи, може, це сам голова колгоспу? Або  директор  школи?  Або  колгоспний
сторож, що яблука трусити не дозволя?? Га? Чого мовчите?
   Раптом машина зупинилася.
   - Ну, при?хали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко.
   Вилiзли ми. Тюрму очима шука?мо. Щось  не  видно.  Праворуч  церква,  а
прямо - великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже  в  Ки?вi
така тюрма?
   Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:
   - Оце, хлопцi, Iсторичний  музей,  де  зараз  весь  ваш  клас  разом  з
учителькою. Ходiмо пошука?мо ?х. А то вони, певно, хвилюються, думають, що
ви зовсiм загубилися.
   "Так он воно що!  -  радiсно  попiдстрибували  нашi  душi.  -  Так  ви,
значить, не в  тюрму  нас,  товаришу  Паляничко.  А  в  музей,  до  Галини
Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!"
   - I не переживайте, хлопцi, - заспоко?в нас хороший чоловiк. - Я  вашiй
учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це  ж
дiло серйозне! Державне!
   - Не тре...
   - Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I
нащо Ява сказав!
   - Вiн... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.
   - Умгу! - похнюпившись, пiдтвердив Ява.
   - Ми просто хотiли... хотiли... - я нiяк не  мiг  придумати,  що  ж  ми
хотiли.
   - У Днiпрi скупатися, - пiдхопив Ява. -  Тому  й  чкурнули.  Бо  Галина
Сидорiвна не дозволя?. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, зна?те...
   - Знаю, - усмiхнувся старшина. - Ну, гаразд.  Бачу,  хлопцi  ви  ловкi,
вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.
   Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що  перед  музе?м.  .На  землi  щось
камiнням викладено - наче велетенськi "класи".
   - Оце, - каже старшина, - найдревнiше в Ки?вi мiсце. Тут  понад  тисячу
рокiв тому Десятинна церква стояла. Це ?? фундамент.
   Навшпиньках пройшли ми по тому  фундаменту.  А  за  фундаментом  велика
трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини -  ми
навiть очам не повiрили - здоровеннецька копиця сiна. У  центрi  Ки?ва  на
найдревнiшому мiсцi - копиця сiна, як у лузi. От здорово! I  така  нам  та
копиця мила, наче привiт з рiдно? Васюкiвки.
   Дивимось, а за копицею, бiля самого  входу  в  музей,  гармати  стоять,
п'ять гармат.
   - Що то? - осмiлiвши, спитав я.
   - Це, брат, артилерiя, що була в нас на  озбро?ннi  у  сорок  третьому,
коли ми Ки?в од фашистiв визволяли, - пояснив мiлiцiонер.
   - А ви той... ви теж  визволяли?  -  спитав  i  знiтився  Ява,  що  так
нескромно спитав.
   - Визволяв, хлопцi. Що було, те було, -  просто  вiдповiв  старшина.  -
Навiть поранило мене тут, у Ки?вi. В госпiталi тут лежав.  Ки?в  для  мене
кревне, рiдне мiсто.
   Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он  вiн,  значить,  який  -
старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв  уже  нас  у
музей.
   Треба було шукати сво?х. Це було нелегко. Зна?те, скiльки там кiмнат!
   Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже  сподобався.  Там  не  було
нiчого цiлого - все куски якiсь,  уламки,  череп'я  бите.  I  найпочеснiше
мiсце займа? зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще  цiннiсть!  Я  вам
такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.
   Але другий поверх... Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз  чумацький
справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль ?здили.  А  он
карета золота, у якiй митрополитiв ки?вських возили. Нiчого  собi  карета.
Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в  руки
старшинi  Паляничку,  вiн  тiльки  -  рраз!..  Ми  уявля?мо  собi   нашого
мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у  руцi.  Нiчого.
Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!
   Третiй  поверх.  Велика  Вiтчизняна  вiйна.  Визволення   Укра?ни   вiд
фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вi? подвигами,  геройською
славою. Ондо трофе? - повна  скриня  гiтлерiвських  орденiв,  хоч  лопатою
греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова,  що  дiяв  у  тилу
ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте  подивитися!
Воно ж зараз нам таке потрiбне таке  потрiбне.  Ми  ж  зараз  так  усе  це
розумi?мо, як нiхто... Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники  (хоч
би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О!
О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он... назустрiч нам поспiша?  Галина
Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.
   - Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?
   - Загубилися, - ка?ться Ява.
   - Заблудилися... - каюсь я.
   - Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсi?. I нiхто,
крiм вас, не загубився, не заблудився... Мучителi!  Мене  паралiч  розiб'?
через вас!
   Ми зiтха?мо. Ми не хочемо, щоб  Галину  Сидорiвну  розбивав  через  нас
паралiч. Хай буде здорова.
   - Не лайте ?х, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, -  говорить  старшина
Паляничко, пiдкручу? вус, i очi в нього затуманюються.
   - Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi!  Спасибi!  -  враз
почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в не?
теж затуманюються.
   - Нема за що. Це наш обов'язок.
   - Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибi велике! Не
знаю, що б я робила.
   Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому  усмiхнених
очей з Галини Сидорiвни.
   А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього  то  опустить  очi,  то
зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно
мелодiйним м'яким голосом - зовсiм не таким, як з нами.
   - Ви даремно так пережива?те, нерви собi  псу?те.  Хлопцi  вони  меткi,
нiкуди не дiнуться, - говорить старшина i  дивиться  на  Галину  Сидорiвну
по-орлиному.
   - Ах, зна?те! З ними так важко, так важко... Я ?х люблю, але... -  наче
горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi  спершу  мене,  тодi
Яву.
   Ява пiдморгу? менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь  (я  пiдморгувати  не
вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).
   Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Ки?вi.
   Потiм ми всi виходимо  з  музею  i  йдемо  на  Володимирську  гiрку.  I
старшина Паляничко разом з нами.
   Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово!  Оце  Палац!  Казка!)  I
старшина Паляничко разом з нами.
   Потiм ми сiда?мо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут  i  поводяться
дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i руша?мо в путь.
   А старшина Паляничко урочисто приклада? руку до козирка i  сто?ть  так,
оддаючи честь, аж поки ми не зника?мо. А Галина Сидорiвна довго маха? йому
хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.
   I знову сама собою завелася пiсня:
   Ось i вечiр, вiвцi бiля броду
   З Черемошу п'ють холодну воду.
   У садочку вiвчаря стрiча?
   Дiвчинонька, що ного коха?.
   Ми з Явою лукаво перезира?мось i тягнемо на все горло:
   У садочку старшину стрiчав
   Дiвчинонька, що його коха?.
   I так нам весело, що ми аж ляга?мо.
   Але Галина Сидорiвна нiчого не чу? i не бачить - спiва?, залива?ться...
   Прощай, Ки?ве! Прощай, старшина Паляничко!
   РОЗДIЛ IV
   Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
   ...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi  за  кущем  верболозу
сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах  у
нього ласти. У ротi  трубка  акваланга,  до  лиця  вiн  припасову?  маску.
Пирха?, як кiт, - носяра заважа?. Крiзь  скло  маски  загляда?  Бурмило  в
брошуру, яку  держить  у  руках,  -  звiря?ться  з  iнструкцi?ю.  Поруч  -
одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води,  чiпляючись  за
землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з  рота
трубки, щось гуде, мабуть, ла?ться.
   Зайшов у воду.  Пiрна?.  Над  водою  якусь  мить  дригаються  худорлявi
волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема  Бурмила,  тiльки  жмурки  по
водi пiшли.
   Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися  на
водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз!  -  i  вигулькнула  Бурмилова
голова.   Гарячково   зрива?   Бурмило   маску,   трубку.    Одпирху?ться,
одпльову?ться. Важко дихаючи, вилазить з води.
   - Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна  менi
ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба.  Адже
там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.
   - Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокою? його Книш.  -  Але  ти
здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг...
   - Да, нелегка, виявля?ться, це штука. Воляче здоров'я треба, -  набива?
собi цiну Бурмило.
   - Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю  буде,
- Книш клаца? пальцем по ши? i гигика?. Бурмило теж гигика? у вiдповiдь.
   I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чу?мо.
Ми прича?лися в очеретi по той бiк плеса  i  спостерiга?мо.  По  черзi  ми
переда?мо один одному старий польовий бiнокль мого  тата.  Хоч  бiнокль  i
слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й  бiльмуватi  вiд  часу
(татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик),
але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у  шiсть  разiв  наближа?  об'?кт
спостереження.
   Нам пощастило: на другий же день пiсля при?зду з Ки?ва ми "взяли  слiд"
- вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за  ними
на плоскодонцi.
   I от спостерiга?мо.
   - Слухай, - шепоче  Ява.  -  А  може,  вони  по  оту  рушницю  стендову
пiрнають, що тодi Папуша втопив?
   Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд  очей  (зараз  моя
черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.
   Правду кажуть - мисливський тут рай, у  наших  плавнях.  Плавнi  у  нас
знаменитi.  Починаючи  вiд  нашого  села,  на   багато-багато   кiлометрiв
тягнуться вони на пiвдень. Як за?деш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд
обрiю  до  обрiю.  Плеса  межуються  з  трясовиною,  вкритою  купинами,  з
острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в  основному  плавнi  -  це
очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах
люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi  коридори  чистоводу,
по яких можна про?хати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути.
   Недарма пiд час вiйни  плавнi  нашi  були  партизанським  кра?м.  Сотнi
партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.
   А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски,
i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема.
   Уявляю, скiльки мисливцiв пона?де цього  лiта  у  серпнi  на  вiдкриття
полювання "по  перу".  I  тi,  звичайно,  при?дуть,  ки?вськi,  що  завжди
при?здять.
   Отой  довготелесий  чорнявий  Олесь,   що   власну   "Волгу"   ма?.   I
лисичкуватий, як  зве  його  дiд  Варава,  Гонобобель  -  гостроносенький,
дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах -  справдi  схожий,  чомусь  на
лисичку. I опецькуватий, кругловидий  немолодий  уже  Папуша.  I  огрядний
лисий Бубченко.
   Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре  зна?мо.
Явина мати була кандидатом  у  депутати  районно?  Ради.  ??  бiографiя  з
фотографi?ю висiла на стiнi нашо?  школи.  Та  це  було  недовго.  Пройшли
вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк при?здять, i все iще
кандидати.
   - Щось довго ?х не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi  до
наук. Як ми з тобою.
   - Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне,  при?дуть  ки?вськi
кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони  знають,
у кого зупинятися. I звечора за  давньою  мисливською  традицi?ю  питимуть
горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторi?, i спiватимуть пiсень,
i кепкуватимуть один з  одного.  А  вдосвiта  дiд  розбудить  ?х,  i  вони
посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи  свiй  мисливський
реманент, будуть кривитися вiд  головного  болю,  труситися  вiд  ранково?
прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице
капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
   -Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли  повкладатися
- й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака.
   Вони довго розштовхуватимуть його,  вiн  брикатиметься,  .  говоритиме:
"Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним  словом  i  встане.  I
вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд  тiльки
й робить, що сто?ть i жде ?х. Бо вони не ?дуть, а зигзагами кривуляють  по
водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть
- лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по  струнцi  йде.
Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'?на, летить по водi, як птиця,
як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на  нiй,  крiм  дiда,
мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш  на  нiй,  наче  по
дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба.
   Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв  до  нас  пона?хало  безлiч.
Човни одразу всi порозбирали. А ки?вськi запiзнилися - аж уночi  при?хали.
Не дiсталося ?м човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
   - Удвох на цiй довбанцi ?хать годi й думати - потоне, - сказав дiд. - А
то можна було б порозвозить на мiсця.
   - Так по одному можна пере?хать, - каже Гонобобель.
   - Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А  звiдти  хто  човна
буде переганяти?
   - М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель.
   - А якщо пацанiв використати? - сказав  довготелесий  Олесь  (ми  якраз
тут-таки стояли).
   - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
   - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По  черзi  будемо
перевозити. А як i перекинемось, то ви ж зна?те, як ми плава?мо! Як вутки!
   - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки  роздягнiться,  хлопцi.
Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
   Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну,
перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися  ми  бiля  самого  берега,
навiть не встигли од'?хати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав  умощуватись,  як
ми вже й  перекинулись.  I  хоч  коло  берега  було  зовсiм  мiлко,  Олесь
примудрився зануритися у воду з головою.
   - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай  ?й  бiсi  -  лаявся  вiн,
вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
   Товаришi смiялися, а Папуша  сказав  (вiн  говорив,  широко  розтягуючи
губи, а разом з ними й слова):
   - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз
я по?ду, раз ти таке...
   I полiз у довбанку.
   - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
   Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
   - Це ще сiдало так  застудиш,  -  сказав  вiн,  поклав  поперек  бортiв
дощечку й сiв на не?. Дiд подержав довбанку, поки ми не  всiлися,  а  тодi
одiпхнув нас од берега. Я обережно почав  гребти,  i  ми  по?хали.  Папуша
сидiв прямо, як перший учень за партою  На  колiнах  обома  руками  тримав
рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
   "Добре сидить, до?демо", - подумав я. Ми вже  були  якраз  на  серединi
рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло тро? крижакiв. Папуша
враз сiпнувся, скинув  рушницю  (мисливець  вiн  був  дуже  азартний),  та
вистрелити   не   встиг,   -   ми   втратили   рiвновагу.   Човен    почав
хилитися-хилитися набiк.
   - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекида?мось!
   Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
   Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останн?, що я бачив,  -  це  як
новенькi резовi чоботи з довгими халявами  мелькнули  в  повiтрi,  i  вода
зiйшлася над нами Я одразу виринув  i  схопився  за  перекинуту  довбанку.
Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова -  обличчя  не  видно:
мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
   - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою  -  як  поплавець,  коли
клюне риба.
   Тодi знову вигулькнув, знову:
   - Ружйо!
   I знову пiд воду.
   - Що там у вас? - весело загукали з берега.
   - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
   Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
   - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
   Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку  i  весло  перед  собою
пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн  з  горя  сам  не  потонув.  Пливе  i
стогне'
   - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
   На березi дiд почав заспокоювати:
   - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
   Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого  не  витягли.  Дно
замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
   Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли,  дiд
розсердився на нього - наче  Папуша  не  свою,  а  його,  дiдову,  рушницю
втопив:
   -  А  чого  ви,  дурний,  сiпались?  Чого  сiпались?  Було   б   сидiти
спокiйненько! ?хать,  раз  везуть!  Так  не  -  крижакiв  йому  захотiлось
Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпа?ться. Таку  дорогу  вещ
утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а  не  з
рушницi.
   Папуша винувато мовчав, i не виправдувався,  i  не  ображався,  що  дiд
його, кандидата, ла?, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i
лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не  ображалися.  Невигiдно  ?м  було
ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був  вiн
тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi  називали
I всi мисливцi знали: як по?деш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не
будеш.
   Скiльки не при?здив пiсля того Папуша, завжди  гiрко  зiтхав,  згадуючи
свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про  не?,  як  про  живу  iстоту,  з
нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню  "тулку"
i трохи не топтав ?? ногами, вигукуючи:
   - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно!  Ех,  якби
жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
   Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по
не? варто було.
   - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд  нiмцiв"?  -
сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше?
   До звичайно?, хай навiть стендово? рушницi всi отi та?мничi  шпигунськi
слова нiяк не тулилися.
   - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. -  Це  точно!  Папуша,
пам'ята?ш, говорив, що вiн повну цiну заплатить  тому,  хто  витягне,  аби
тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
   Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн  би  заплатив  навiть
бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо,  крiм  усього,  вiрив,  що  вiд  не?
залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з сво??
ново? "тулки").
   Варiант з рушницею одпадав.
   Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши  над  водою  ногами  в
ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав  у  ротi,  мов  з
фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
   - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
   - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш.
   - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця  маску  -  Я
думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а  воно  -  вода  .  одразу
захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
   - Значить, треба  пiдстрахувать.  Пiдстрахувать  треба.  Прив'яжемо  до
тво?? ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки.  В  случа?
чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом.  На  сьогоднi  досить,  -
Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав  -
спецзавдання.
   Ми перезирнулися.
   "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа
- ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
   - Гайда! - шепоче Ява i хапа?ться за весло. Я теж.
   Нiколи ще наша плоскодонка так  не  мчала,  як  на  цей  раз.  Вода  аж
вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за  Книша  дiстатися
берега
   РОЗДIЛ V
   Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
   I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiга?мо  на  колгоспне  подвiр'я,  де
сто?ть грузовик Книша, i одразу гальму?мо. Ху! Тут уже бiгти не можна,  бо
привернемо увагу. А  нам  треба  непомiтно,  нищечком  забратися  в  кузов
грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки
чимчику?мо  подвiр'ям.  Назустрiч  нам  бiлозубе  усмiха?ться   замурзаний
(всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
   - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба?
   - Та нi, просто так... гуля?мо... - байдужiсiнько чвиркнув  крiзь  зуби
Ява.
   - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, -  смi?ться
Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
   Ми озира?мося. Зда?ться, нiхто не дивиться.
   - На абордаж! - команду? Ява.
   Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
   Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
   А хай ти сказишся! Зачепився. I -як  штани  на  парканi,  на  два  боки
звiсився. Нi туди нi сюди.
   Ява хапа? мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я  в
кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився,  тiло
мо? грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од  матерi!  Що  ж,  доведеться
терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.
   Тiльки б Книш у  кузов  не  зазирнув...  Бо  повикида?  за  шкiрки,  як
цуценят, то такийi Скiльки не проси:  "Дядьку,  покатайте",  -  нiколи  не
вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов.
   Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина.
   Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкида? нас на вибоях -  добре,  що  хоч
стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому  кiлометрiв  з
десять, не бiльше.
   Ми лише по кiлька синцiв та  по  двi-три  гулi  понабивали,  як  уже  й
при?хали.
   Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько  i
повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв  голови.  Воно!  Аеродром.  Наш,
районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий  конус  на  службовому
будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацi?. З  грузовика  стрiчковим
транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
   Книш пiдiйшов до льотчикiв,  що  курять  бiля  будиночка,  щось  пита?,
дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, -  в  небо.  I,  наче
тiльки й чекав нашого при?зду, з'явля?ться в небi лiтак. Уже  чути  гуркiт
мотора.
   - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява.
   I ось уже, пiдстрибуючи, iде  лiтак,  що  сiв  на  немудрящу  посадочну
площадку, позначену тичками.
   Книш одразу побiг до лiтака.
   Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В  руках
у нього - довгаста коробка, з яко? стирчить якась трубка. Льотчик  передав
коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показу?, мовляв, обережно. Книш
бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
   - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я.
   - Щось пiдозрiле, -  каже  Ява,  -  Може...  Може,  атомна  бомба...  з
Америки...
   - Замале для бомби, - намагаюся заспоко?ти себе я.
   - Дуже ти тямиш, - хмика? Ява. - А якщо на  транзисторах...  спецiально
для шпигунiв.
   Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми ?демо  Нi  мабуть,
"?демо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'?жджаючи кожну ямку,
кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так ?хав.
Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна.  Це  -
як усiм селом ховали героя громадянсько? вiйни дiда  Опанаса.  Згадка  про
той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi  вибухне?  I
поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть  попелу  не  зостанеться.  Атомна
бомба - це ж...
   - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо...
   - Чого? - пита? вiн, але по очах  бачу,  що  вiн  не  проти  того,  щоб
злiзти.
   - Як так ?хать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не
втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
   Ми перелазимо через заднiй борт i стриба?мо, по-жаб'ячому ляпа?мося  на
землю.
   Ява враз присiда? i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться
за ногу i кривиться:
   - Ч-чорт... пiдвернув...
   Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець.  Я
б не догадався. Машина вже вiд'?хала метрiв на сто. Тепер можна за нею.  В
разi чого, хоч у рiвчак попада?мо - все-таки захист...
   - Iти можеш? - для годиться питаю я.
   - Спробую, - хова? очi Ява.
   Якийсь час вiн кульга?, та потiм забува? i переста? кульгати.
   Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно  вона
сунеться.
   Уже й село. Машина заверта? у вузеньку затишну, геть  порослу  споришем
зелену вуличку й зупиня?ться бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
   Ми схвильовано перезира?мося.
   О, ми добре зна?мо цей будиночок! Тут же живе  Фарадейович,  знаменитий
на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
   Ви не зна?те, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
   О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав  мiй  тато,  на
мiльйон трапля?ться один, та й то не на кожний мiльйон.
   Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I
не просто  винахiдник.  А,  як  сказав  Явин  дiд  Варава,  "унiверсальний
винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмi? або не може.  Вiн  i
механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на  транзисторах,
напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi  сорти  городини,  фруктiв
тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити...
   Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам кача?  воду  з
колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старо?  виварки);  i  пневматичну
садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i
гiдро-газову  поливальницю  на  три  атмосфери  (вода  пiд   тиском   газу
розбризку?ться до п'ятнадцяти метрiв...
   Баштанник дiд Салимон  колись  сказав,  що,  якби  Фара-дейовичу  "дать
рублiв сто на запчастини,  вiн  би  сам  збудував  яку-небудь  мiжпланетну
станцiю"...
   Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
   Одчиня?ш хвiртку - i  одразу  з-за  куща  вискаку?  на  тичцi  кумедний
усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу  з  голови  капелюх
знiма?,  а  в  другiй  трима?  дощечку  з  написом:  "Здрастуйте!  Ласкаво
просимо!"
   Iдеш вiд хвiртки  по  бiленькiй,  посиланiй  рiчковим  пiском  дорiжцi.
Праворуч - дивiгься! - кущ яко?сь городини по спецiальнiй  штахетi  метрiв
на два вгору  видерся  i  плодiв  на  ньому  червоних  рясно,  аж  в  очах
мерехтить. Ви дума?те, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий  сорт.
А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз,  нi,
то - огiрок. А буряки  якi,  а  морква,  бачили  б  ви,  однi?ю  морквиною
бегемота вбить можна!
   Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя.  Ну,  де
ви такий колодязь найдете?
   Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на
гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин
i пристро?в не злiчити.
   Нi, недаремно прозвали його Едiсон  Фарадейович  (насправдi  вiн  Антон
Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його  люди  лагiдно,
бо всi любили старого.
   Вiн високий, худий, кощавий  i  весь  якийсь  аж  свiтиться  -  волосся
свiтле, брови свiтлi, вi? свiтлi, - не зрозумi?ш, чи то вiн такий блондин,
чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
   Вiн не з наших кра?в, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек",
як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн  воював  тут,
познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i  зачепився  на  все
життя.
   Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
   Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останн? оддавав. I
весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив  подерту  якимось
"юним читачем" бiблiотечну книгу.
   - Ех - казав вiн, - i який же це академiк  читав!  Дав  би  я  йому  по
западному полушарiю'
   Але  нiхто  не  пригаду?,  щоб  коли-небудь  кому-небудь  дав  вiн   по
"западному полушарiю".
   Дiтей вiн любив страшенно. Сво?х вони з бабою  Оксаною  не  мали  -  нi
дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I  весь  урожай  свого  чудернацького
саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом,  мiсяцiв  зо
два уже, баба Оксана хворiла, лежала у  районнiй  лiкарнi,  i  Фарадейович
через день ?здив туди. I сьогоднi якраз по?хав - ми точно знали.
   А в цей час Книш...
   Сховавшися у кущах попiд  тином,  ми  бачимо,  як  одчинилися  дверцята
кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало  у  лиснючих  забруднених
штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках  оту  загадкову
довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов
до хвiртки. Штовхнув ?? ногою. Рраз!  -  фанерний  чоловiчок  з-за  кущiв:
"Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на
ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав сво?? хати), i  Книш
зник усерединi.
   - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на  мене  Ява  гострий
погляд.
   - Нащо?!
   - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не  сподобалось,  -
Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан.
   I враз розбурхана  уява  моя  малю?  здоровеннецький  темний  зловiсний
кабiнет. За величезним столом сидить  страшний  генерал  iз  свастикою  на
рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiста?  з  шухляди
пачки грошей i кида? на стiл. Книш i Бурмило  хапають  грошi  i  пожадливо
запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказу? i робить руками  жест,
показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
   ...Вибуха?, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут -  шосе.  На
крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i  Бурмило.  Бурмило  мокрий,  у
масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах  -  ми  з
Явою. Раз у раз Книш оберта?ться i стрiля? в  нас  з  пiстолета.  Свистять
кулi, шалено ревуть мотори...  Мужнi  нашi  обличчя  сповненi  геро?зму  i
вiдваги.
   Потiм - хоп! -  моторолери  вислизають  з-пiд  нас,  мчать  по  шосе  i
зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi  генералiв,  знатних  людей,
трохи не членiв уряду. На наших грудях  виблискують  новенькi  медалi  "За
отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти  з
написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо  Ки?вське
метро iменами геро?в!", "Переймену?мо Поштову площу на площу iменi  Яви  i
Павлушi!" Оркестр гра? туш... I раптом ззаду мене хтось  боляче-боля-че  -
щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать
на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з  хати
Фарадейовича вийшов Книш.
   I  наскiльки  повiльно  пiд'?хав   грузовик,   настiльки   швидко   вiн
вiд'?здить.
   Ми перезира?мося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хука? i каже.
   - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно  тихiше,
й кажу:
   - Риск! Може й зiрватися.
   - Може, - говорить Ява i знову хука?.
   Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi  портрети  в
траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
   - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить.
   Менi хочеться сказать, що iсторi? до лампочки ми з Явою,  у  не?  бiльш
поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
   - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я
   - Прощай! - зiтха? Ява, i ми стримано, по-солдатському обiйма?мось Менi
щипле в носi дедалi бiльше.
   Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми  лiземо
через вiкно - де ви бачили, щоб геро? на небезпечну операцiю ходили  крiзь
дверi!
   Та?мнича довгаста коробка сто?ть на столi.
   Ява бере ??.
   Одкрива?...
   В коробцi.. синiй термос, з  кришки  якого  стирчить  скляна  трубочка,
обгорнута марлею.
   Ява, одставивши вбiк руки i  одвернувшись  вiд  термоса,  поволi-поволi
вiдгвинчу? кришку Ще трохи, ще...
   - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи.
   Ба-ббах-х!
   Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .
   Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булька??
   Невже це на тому свiтi дзюркотить i булька??
   Я розплющую одне око, потiм друге.
   Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
   Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява.  В  руках  у
нього синiй термос, з якого щось лл?ться...
   Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком
скинув з припiчка глечик з водою.
   От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющу?  очi
й пiдхоплю?ться.
   - Пильнуй термоса!
   "Але вже  пiзно  -  майже  половина  вилилася.  Тремтячими  руками  Ява
загвинчу? кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...
   Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди  рухаються  з
шаленою, неймовiрною швидкiстю?
   Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в  кiно  з  такою
метою, то не треба було б нiяко? прискорено? зйомки.
   Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi  навкарачках,  гарячково  збираючи
черепки i витираючи калюжi сво?ми штаньми й сорочками. При цьому ми раз  у
раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами  тiла...  За
хвилину  все  було  чисто  чистiсiнько.  I,  кулею  вилетiвши   з   хатини
Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
   РОЗДIЛ VI
   Виявля?ться,  то  глобулус!  Космiчнi  мрi?  Фарадейовича.   "Життя   -
заплутана i складна штука!"
   - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я.
   - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхика? Ява.
   Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком  з
тi?ю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про  ту  шкоду  не
давала нам спокою.
   Фарадейович при?хав аж  надвечiр,  i  того  дня  так  ми  нiчого  й  не
довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що  Фарадейович  дякував  Книшевi  за
"велику послугу". Виявля?ться, "спецзавдання" давав вiн, i  Книш  на  його
прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
   Наступного дня з самого ранку ми побiгли до  хатини  Фарадейовича.  Там
уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.
   Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов  на  ганок  з  синiм
термосом у руках. Його одразу оточили юннати
   - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне  Фадейовичу,  ну,  будь  ласка!
Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата.
   -  Потерпiть,  товаришi-громадяни,  потерпiть!   Про   все   на   мiсцi
дiзна?тесь, на Високому островi.
   I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
   Ми, звичайно, и собi пристро?лись до гурту.
   Але тут  двометровий  здоровило  -  дев'ятикласник  Гришка  Бардадим  -
спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
   - Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
   I мазнув сво?ми граблями мене й Яву по потилицi.
   У-у, бегемот! Ну пожди, ми повироста?мо, ми тобi дамо!
   I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подума?ш,  мудрецi!  Теж
двiйки одержують.
   А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
   Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави,
а я - Явин  друг.  Ми  знали  у  плавнях  такi  вузесенькi  протоки  серед
очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
   Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому,
що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова  ?  навiть  невеличке
озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро,  а
затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика
вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень  води  в  тому
озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
   Ми сховали свого човна в очеретi, а самi прича?лися в  кущах  неподалiк
вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
   По той вiд  нас  бiк  озерця  стояв  курiнь  Бурмила  -  то  була  його
мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно
- або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не
дума?мо (пiсля "атомно? бомби на транзисторах" якось не дума?ться).
   З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче  в  нього
галушка в ротi) Бардадимiв басок.
   Тро? човнiв причалю? до острова.
   Фарадейович з термосом у руках пiдходить  до  озерця.  Юннати  пiвколом
оточують його.
   Фарадейович урочисто пiдносить термос i почина? (голос його тремтить  i
урива?ться вiд хвилювання - вiн завжди хвилю?ться, коли розказу? про якесь
нове сво? вiдкриття):
   - Так-от... дорогi  товаришi-громадяни,  оце-о...  тут...  усерединi...
прилетiло до нас... зна?те звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi  й  сотнi,
як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а  то  й  усi  мiлiарди
мiлiардiв    кiлометрiв...    Зна?те,    що     тут?     Тут...     тут...
товаришi-громадяни...  майбутня  ?жа  астронавтiв...  зоряних  небожителiв
майбутнiх... От воно  що!  Ви,  певно,  чули  про  чудодiйну  водорiсть  -
хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi  -  новий  вид  тако?  водоростi.
Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй  сахалiнський  друг  вивiв  у
лабораторi?... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили
глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i  буде  рости.
Розумi?те, яка вiдповiдальнiсть! Може  ж,  ви  собi  уявля?те,  астронавти
коли-небудь пригощатимуть нашим  глобу-лусом  марсiян  або  якихось  iнших
гаврикiв.
   Ми з Явою слухали не дихаючи.
   - Чу?ш, ?жа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами.
   - Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало
?дять i вареники, як ми з тобою.
   - Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявля?ться
менi:
   ...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що  заходять  у  ракету,
люди  бiля  пiднiжжя  ракети  .  Враз  вони   розступаються,   пропускаючи
автовiзок, на  якому  штабелi  картонних  коробок.  На  коробках  великими
лiтерами   написано:   "Глобулус   "Привiт   з    Васюкiвки".    "Глобулус
"Особо-Васюкiвський..."
   ...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi сто?ть астронавт на
тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi  на
здоровеннецьких пуголовкiв, i пригоща? ?х глобулусом,  вичавлюючи  його  з
тюбика, як зубну пасту. Марсiяни  пробують,  цмокають  вiд  задоволення  i
показують великий палець - во!
   Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж ?стимуть бiднi астронавти, як ми з
Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду,  не
долетять до Марса...
   - Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить
Фарадейович, - i неозбро?ним оком ви його, звичайно, не побачите .
   "Ой зда?ться, i озбро?ним теж..." - тремтить мо? серце.
   -  Сьогоднi  ми  його,  так   би   мовити,   посi?мо,   потiм   почнемо
пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...
   "Побачите-побачите..  якщо  буде,  що  сiяти...  О  лишенько,  нащо  ми
полiзли, нащо ми чiпали той термос?"
   Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як  каже
дiд Салимон. Бардадим перший захихика? - я його знаю.
   I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмi?мо
вiд захоплення i ста?мо смирними, як овечки, людину, що, як спитати  "Кого
ти найдужче любиш?" - сто?ть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами
й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше  (коли  тато
"Ану скидай штани, лобуряко!",  а  мама:  "От  пожди-пожди,  я  тобi  вуха
пообриваю!").  Правда,  та  любов  була  прихована,  платонiчна,  здалеку;
Фарадейович про не?, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з  отими
бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на  гарматний
пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...
   Фарадейович одгвинчу? кришку i урочисто говорить:
   - Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...
   Ми з Явою блискавично перезирнулися,
   - Гой!
   - Вой!
   Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми.
   - Стiйте! Не лийте!
   Ви пам'ята?те, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя ?  наприкiнцi  нiма  сцена,
коли  всi  застигають  у  рiзних  позах  iз  роззявленими  ротами?  Так-от
точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно.  Перший
отямився Фарадейович.
   - Що? - здивовано запитав вiн.
   - Ми... - сказав Ява i глянув на мене.
   - Ми... - сказав я i глянув на Бардадима.
   - Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. -  Ми...  тiльки  вам
можемо... по секрету...
   Фарадейович усмiхнувся.
   - По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
   Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
   I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у  це  вухо  геть  чисто
все. Пiд кiнець Ява сказав:
   - А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному  полушарiю...
Ми згоднi.
   Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
   - Он воно що .. Гаразд...
   Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши  руки  за  спини,  як
арештанти, допленталися за ним.
   - Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. -  Цi  молодi  люди
(ми опустили голови) пропонують спершу  добре  змiцнити  греблю,  очистити
плесо, а вже тодi...
   Ми стрепенулися, не вiрячи сво?м вухам. Фарадейович схилився до  нас  i
шепнув:
   - Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
   Потiм випростався i вголос промовив:
   - Думаю, вiрно пропонують вони, га?
   - Вiрно! Правильно!
   - Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
   - Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i  ляснув  по  потилицi
сво?ми граблями спершу мене, потiм Яву.
   Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i _засмiялися.
   А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд  ряски,
ми з таким азартом взялися допомагати, що вода  аж  зануртувала,  закипiла
навколо нас.
   Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От  же  ж
людина! От  людина!  Скажи  вiн  нам  зараз:  "Пийте,  хлопцi,  озеро!"  -
?й-право, вихлебтали б до дна!

   Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
   Фарадейович нахиля? термос,  i  тоненькою  цiвочкою;  лл?ться  в  озеро
прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним  середовищем",  в
якому був глобулус). Лл?ться i дзюркоче. Лл?ться i дзюркоче.  Той  дзюркiт
зда?ться нам чарiвною музикою.
   - Скажiть, будь ласка, - несмiливо пита? Ява, - а який вiн  буде?  Коли
прийметься?
   - Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове,  як...  як
шовк. Уявля?те?
   Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
   - А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила  (ми  ще
ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з  "президентi",  але
нам було не до нього).
   - Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович.  -  Сам-то  я  не
куштував. Але думаю, що схоже на салат.
   -  На  салат?  Скажiть!  Виходить,  пiд  "столичну"  саме  враз.  Люблю
салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
   I вiн хрипло зареготав.
   - А чому ж, будь ласка,  -  так  щиросердно  вiдповiв  Фарадейович,  що
Бурмило зразу знiтився:
   - Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
   Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на  нього  i  подумав:
"Невже оцего шпигун? Живий шпигун?  Тю!  Якийсь  абсолютно  не  схожий.  У
жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У  жоднiй  книжцi
детективнiй. "_
   Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
   Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
   Куди не поткнешся-
   - Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi  вирощу?.
Особливу якусь.
   - Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
   - А що ти дума?ш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
   - Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
   - Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганя?.
   - А по-мо?му, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi.
   - Кажуть, сам Попович при?де подивитися на той "глобус".
   - ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодша?ш.
   - Усмiхатися частiше треба - тодi помолодша?ш. А ти ла?шся вiд зорi  до
зорi.
   - I  взагалi,  кажуть,  дуже  поживна  Всi  сто  процентiв  засвоюються
органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
   Сказав сво? слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався,
що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без
газети або журналу я його, зда?ться, нiколи й не бачив, ?сть - чита?,  iде
кудись - чита?, телевiзор дивиться - теж чита?. З газетою в  руках  так  i
засина?.
   I  щодня  за  вечерею  вiн  проводить  для  нас  iз  мамою  таку   собi
полiтiнформацiю - розказу?, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд  нього
й про  гiтлерiвськi  архiви  на  днi  озер  у  Австрi?  та  Чехословаччинi
дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про  все  iнше.  Стiльки  всього
цiкавого, як мiй тато, нiхто в  свiтi,  по-мо?му,  не  зна?  (хiба,  може,
Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
   - Та хлорела ж, понiма?те, чудо природи!  Це  ж,  понiмаете,  унiкальна
штука! Така, понiма?те, манюпусiнька, i не побачиш, а великi  дiла  робить
Це ж не тiльки ?жа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiма?те,
i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали  про  унiкальний
експеримент радянських учених у  Сибiру,  коли  цiлий,  понiма?те,  мiсяць
лаборантка  Галя  М.  провела  у  гермокабiнi,  повiтря  в  якiй  постiйно
оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiма?те, вуглекислий газ  i  в
процесi фотосинтезу перетворювала його на  кисень.  Такий  же,  понiма?те,
кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою,
робила й вода.
   Тут я татову розповiдь мушу перервати,  бо  далi,  незважаючи  на  його
"понiма?те", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
   Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I  що  без  не?  до  iнших
планет нiчого й рипаться
   А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв,  бо  вiн  -  "вид  хлорели,
може, ще й кращий"
   Отже, справа, яку робить  Фарадейович  з  юннатами-старшокласниками,  -
всесвiтнього значення.
   I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю.  Нiчогiсiнько.  Як
корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь
здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а  не  хлопцi!"  -  далеко  в  космос  не
залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися  i  вчитися.  I  тут  я
згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у мо?му життi  екзамен,  про
який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.
   Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь
у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться  затримати
справжнього  шпигуна  i  стати  геро?м?  Щоб  про  тебе  писали  в  газетi
передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!
   I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай
?м сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!
   I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв  би  посеред  хати  i
завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна
"Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна.
   I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...
   РОЗДIЛ VII
   Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
   Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то  ще  не
розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене  пiд  серцем,  як  воно  то
шалено б'?ться-б'?ться то завмира?, неживе, а в цей час вiд потилицi через
спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто облива?  мене
холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра.
   О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було
завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я
вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима  зубного  лiкаря  i
слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала
мене за руку, щоб я не дременув.
   Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
   - Яво! - сказав я. - Яво, голубе,  треба  щось  робити  -  повторювати,
вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi.
А екзаменiв усi бояться. Навiть геро?. Онде-о й тато мiй казав, що боявся.
А тато мiй - ти ж зна?ш!
   Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав.  Наче
не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
   - Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста  бубликом!  Ми  ж  не  якiсь  там
двi?чники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама  Галина  Сидорiвна  казала.  I
четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню  та
вибрики всякi. Не дрейф!
   - Ага, не дрейф! - казав я. - Це  ти  просто  не  задуму?шся,  що  таке
екзамен. Легковажний ти просто. I все!
   Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши  рота
долонею, казав:
   - Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить!
   I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
   - I, дума?ш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У  них  же  свiй
план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, зна?ш, як вимагають оцi
самi...  як  його...  iнстанцi?.  Я  чув,  Галина  Сидорiвна   мо?й   мамi
скаржилась. Так що...
   "Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. -  Авжеж,  його
мама - депутат.  Авжеж.  Та  й  батько  передовик,  рацiоналiзатор,  якусь
штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi гра?. А зараз у закордонну
командировку по?хали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало.  Авжеж.
А мо? батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори,
на скрипцi не грають, по закордонах не ?здять..."
   I  менi  ставало  ще  сумнiше  й  страшнiше.  I  серце  стискалося  вiд
самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом:  i
в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного  не  ?ли),  i
оцiнки однаковi одержували, i  з  класу  нас  вигонили  завжди  обох...  А
тепер...
   Явi  -  "Будь  ласочка,  депутатський   синку,   п'ятiрочку   вам   або
четвiрочку!"
   А менi...
   Одна лишалася надiя - на отi iнстанцi?, що вимагають п'ятiрок.
   Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а  то  б  я  й  не
встав.
   Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так бува?,  коли  гецнешся
об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю  пiвсклянки
молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застря?) i неквапом - ще ? час
- iду до Яви.
   - Яво! - гукаю через тин.
   Вiн не озива?ться.
   "Невже це в мене сили нема крикнути?"
   - Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
   Не озива?ться.
   Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах.
Яви нiде нема.  I  взагалi  нiкого.  Дiд  Варава,  мабуть,  повiв  Яришку,
сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене?
Не може бути!
   - Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
   Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'? у найглухiшi закутки, я
побiг до школи.
   "Може, вiн дума?, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано".
   Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от  тобi  й  рано!),
всi, крiм Яви.
   Я мотонув назад.
   Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
   - Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? -  безнадiйно
питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
   Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани,  i  менi  здавалося,  що
вона стала довга, як у гусака.
   Я пiдбiг до школи тодi,  коли  баба  Маруся  вже  ходила  по  подвiр'ю,
калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
   - Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
   Я кинувся до не?:
   - Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь  нема!
Одну хвилиночку тiльки!
   Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
   - Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку.  Де
ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
   Довелося йти.
   В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i  агiтпункт,  i
виборча дiльниця завжди в  школi).  У  коридорах  простеленi  дорiжки,  на
вiкнах квiти, стiл у  класi  покритий  червоною  китайкою.  Навiть  плакат
висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не гра? гармошка i не працю?
буфет з пивом, як пiд час виборiв.
   Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
   Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi  -  не
вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географi?.
Вiн у нас на екзаменi асистент.
   Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й пита?:
   - А де Рень?
   Я пiдхоплююся з мiсця:
   - Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почека?мо трiшки?
   Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
   - Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
   Вона ста? бiля дошки, стиска? руки - наче зараз  буде  спiвати  (видно,
теж хвилю?ться) - i каже:
   -  На  першiй  сторiнцi  кожен  напишiть:  "Екзаменацiйний  диктант   з
укра?нсько? мови учня (або ученицi) п'ятого класу..." - i сво? прiзвище.
   Ми схиля?мо голови - пишемо.
   Екзамен почався.
   Учнi сопуть. Пера скриплять.
   Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно,
я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву.  Де  вiн?  Що  з  ним?  Не
прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не  вклада?ться  в
головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн  не  мiг  цього
зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що?
Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися  пiзно  ввечерi,  коли
йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може,  вiн
уже й неживий?" - холону я. Диктант закiнчено.
   - Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже
Галина Сидорiвна i усмiха?ться до нас пiдбадьорливо - пiдтриму?.
   Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на  лобах
виступив вiд напруги.
   А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки -  не  вчитаю.
Не можу.
   От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
   Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли.  А  я  ще  до  половини  не
доповз.
   I раптом - дверi розчахнулися i в клас  влетiв  Ява.  Я  аж  пiдскочив:
живий!
   Живий-то живий, але -  матiнко!  -  який  у  нього  вигляд!  Захеканий,
скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
   Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
   Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
   - Що це означа??'
   Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу,
не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
   - У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
   Ява мовчав.
   - Де ти був?
   Ява нарештi розтулив губи:
   - У плавнях.
   - Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
   Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
   - Рибалив.
   Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому
класу полетiли осколки.
   - Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, зна?ш,  це
вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от -  складатимеш
екзамен восени! Як двi?чник. Вважай, що ти одержав двiйку! Перее