вченко був непроворний,  длявий,  нешвидкий  навiть  в  мовi  й
важкий на ходi. Вiн говорив помаленьку, не хапаючись, i навiть  розтягував
слова в розмовi, неначе говорив з приспiвуванням. Голос в його розмовi був
тихий та мелодичний, якийсь при?мний. Вухо слухало  його  розмову,  неначе
якусь гарну мелодiю.
   - От i поздоровляю тебе од  щирого  серця!  -  крикнув  Радюк  i  подав
товаришевi руку.
   Дунiн-Левченко подякував, здiймаючи  бриля  i  втираючи  хусткою  мокре
чоло. Вiн був син дуже заможного  дiдича  з  Чернiгiвського  Полiсся  з-за
Десни,  з  давнього  козацького  значного  роду.  Його  батько  мав   свiй
стародавнiй дiм на Липках i завжди жив в Ки?вi, бо його два сини вчились в
школах. Влiтку на вакацi? сiм'я звичайно  ви?здила  в  свою  ма?тнiсть  за
Десну, де в одному селi була своя велика панська  оселя,  просторний  дiм,
старий чудовий здоровий парк та широке  давн?  господарство.  То  була  ще
батькiвщина й дiдизна  давнього  козацького  роду  Дунiних-Левченкiв,  вже
сливе переполовинена останнiм нащадком багатого роду.
   - Що ж оце ти гада?ш та дума?ш робить? - спитавсь Дунiн-Левченко.
   - По обiдi пiду назнавати та напитувать квартири, сякого-такого  житла,
бо вже ж я жiнку маю, i оце зараз випровадив свою нову рiдню  на  прощу  в
лавру, а сам гуляю та лiтаю мрiями понад луками  та  днiпровими  берегами.
Менi ? теперечки про що думати й гадать. Думки  мо?  розкочуються,  неначе
розсипаний з решета горох. I трудно менi ?х позбирать, - сказав  Радюк,  -
мене тутечки в Ки?вi усякi старосвiтськi лисини та старi панi? псалтирницi
вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре зна?ш, що ?м в Ки?вi нема  ж  про
що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з  пiднебесся
впали в очi нашi вишиванi сорочки та смушевi шапки. - I Радюк зареготавсь.
Засмiявсь i його молодий приятель.

   - Коли тебе так вже тут обговорили, то ?дь на село та  заходжуйся  коло
хазяйсько? справи. Це теж праця, ще й не абияка! - сказав Дунiн-Левченко.
   - По?хав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цi?? справи  хисту
й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я  люблю,  правда,
сiльське  господарство,  але  бiльше  з  його  поетичного  боку,   нiж   з
практичного, бо й сiльське господарство ма? свiй поетичний сутiнок.

   Я люблю ?здить на поле тодi, як ниви зеленiють та  хвилюються  зеленими
хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об  голову,  об  вуха,  коли
ниви поцяцькованi синiми  волошками  та  червоними  макiвками,  жайворонки
висять в блакитному небi й дзвенять-дзвенять, неначе хтось в небi дзвенить
срiбними дзвониками. Я люблю ?здить на поле в жнива, коли усе  сливе  село
вибира?ться в поле.
   Поле ожива?, ворушиться живими людьми, мов ста? живе. Люблю кмiтить, як
на  постатях  ляга?  жень  кожного  женця  пiд  серпами,   неначе   стерня
застеля?ться жовтими хустками; як пiд косами лягають  обважнiлi  од  зерна
колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню.  Люблю  дивиться,  як
поле вкри?ться довгими стайками полукiпкiв, усякими п'ятками, недокладками
та недобiрка-ми, як стайки стоять, наче стисненi, по горбах та сугорбах  в
одну суцiльну масу або розходжуються по степах, неначе ?х вкрили киргизькi
силеннi череди та ватаги. Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами,  а
од ?х несе духом материнки та усякого зiлля.
   - I я люблю це усе,  -  обiзвавсь  молоденький  Дунiн-Левченко.  I  вiн
обернув очi до Радюка й осмiхнувсь. I легенький сутiнок  сiльсько?  поезi?
проглянув через його яснi кругленькi очi, через червонi уста. То були яснi
тихi очi полiщукiв. Очi  свiтились  таким  тихим,  таким  мрiйним  свiтом,
неначе, вони ще й  теперечки  бачили  лiсовикiв  з  зеленими  бородами  та
зеленооких русалок ясно? мiсячно? ночi; неначе сам молодий хлопець,  як  i
його давнi предки, на сво? очi тiльки що бачив, як русалки блукають  понад
берегами, i розумiв, про що  шумить  лiс,  за  що  говорять  воли,  за  що
шепочуть очерети та комишi в лугах.

   - Практичний бiк сiльського господарства менi не до вподоби,  -  сказав
Р.адюк, - разуразня тяганина, завсiднiй клопiт, завсiдня купiвля,  продаж,
усяка дрiбна снасть: тi ярма, занози,  пiдгерстя,  пiдтоки,  вiйя,  лушнi,
ухналi, щаблi, стягели. Крий мати божа! Вони мене заморочили б на  смерть,
забили б менi памороки, запагубили б мо? думи та мрi?. Я бiльше почуваю  в
собi потяг до науки; мiй розум все потягу?ться до просвiтностi, -  говорив
Радюк.

   - А в сiльському хлiборобському господарствi цi дрiб'язковi  речi,  цей
клопiт - неминучi. Хазяйським оком воли ситi, - говорив Дунiн-Левченко,  -
та й падкуй коло цього! Та й пiклуйсь усею тi?ю дрiбнотою щодня, щогодини.
   - Як вовтузиться мiй тесть Масюк, - сказав Радюк.

   - Авжеж так! I я до цього нездатний. I  мене  бiльше  цiкавить  здорова
бiблiотека мого тата й дiда вольтерiянця. I з мого  батька  вийшов  тiльки
сякий-такий хазя?н; але вiн все скупову? книжки в свою бiблiотеку, випису?
французькi та нiмецькi часописi та журнали, та  перегорта?,  та  перечиту?
?х. А коло хазяйства не дуже-то падкуе. Скрiзь недогляд. Економи, та усякi
доглядачi, та пригоничi не дуже-то доглядають i крадуть, скiльки влiзе.

   - Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазя?н,  принаймнi  пiд
старiсть, - сказав Радюк.
   - Отак само й з мене! - обiзвавсь Дунiн-Левченко. - Я радий, що  оце  з
шiстдесятих  рокiв  в  нас  розпочалась  сяка-така  просвiтня  ворушня   в
суспiльствi. Оце для мене цiкавiше, нiж  усяке  сiльське  господарство  та
хлiборобство. Не хочеться менi закопувать себе на селi в глушинi.

   - Але ми оце маримо та перекида?мось мрiями, неначе онуками, а вже  час
пiзнiй. Нашi, певно, швидко вернуться з лаври, а в мене в кишенi усi ключi
од номерiв, - сказав Радюк.
   I вiн похапцем пiдвiвсь i почимчикував просто по але?. Його товариш, не
звикший до швидко? ходи й трохи непроворний та длявий, ледве  поспiшав  за
ним, дрiботячи сво?ми тоненькими та маленькими, як у панни, нiжками.
   - Зайди до нас, коли ма?ш час! Познайомишся з мо?ю Галею, а  що  всього
цiкавiше, побачиш нашу приятельку й сусiду, панiю Високу.  Це  таке  диво,
яке можна й за грошi показувать. Подумай тiльки собi, що вона при?хала  на
прощу з периною  й  сво?м  вiником,  а  свою  упряж  та  мiшок  а  оброком
позабирала в свiй номер i поховала пiд лiжко.
   - Невже! - зареготавсь Дунiн-Левчепко на всю гору, так що аж спинивсь.
   - ?й-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине  на  селi!
Кажуть, вона назгрiбала незлiченну силу грошей то з хлiба, то з сього,  то
з того: то з курей та качок, то з повiсом конопель, i держить ?х в  скринi
чи в боднi в сувоях полотна, чи що, - сказав Радюк. - Ти зачепи зумисне ??
виразку й розтриюдь та роз'ятри трошки ??;  заговори  нiби  ненароком  про
Дарвiна[68] або Спенсера[69]. Але вона предобра й дуже статковита, статку?
коло всього i в хатi, i на полi.
   I Дунiн-Левченко зайшов з Радюком на подвiр'я. Радюк добре  зробив,  що
похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюковi конi,  а
за ними сунулась  старомодна  колiсниця  Ликерi?  Петрiвни,  але  вже  без
драниць i без перини, обсмикана й очепурена.
   Радюк порекомендував усiм свого товариша. Старий Масюк запросив його до
себе на чай. Усi полiзли вгору  по  крутих  заялозених  сходах.  Послушник
зараз подав самовар.
   Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стiл, скоса  оглядаючи
молодого гостя. Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, щоб причесатись  та
причепуриться. Але дзеркало показало ?й не то мавпу, не то  мартопляса,  а
бiльш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима.
Вона не потрапила й, причепурить сво?? голови й чепурилась  навпомацки  та
полапки.  Набравши  на  тарiлку  пирiжкiв  та  хрустiв  ради  гостя,  вона
незабаром вступила до Масюкiв.
   - А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! - крикнув Радюк.

   - Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському!  I  в
Ки?вi я не ладна цураться сво?х сiльських звичок. Та й ви, паничу,  певно,
з наших сторiн, коли зна?тесь з нашим сусiдом, - сказала Ликерiя Петрiвна,
обертаючись до гостя, котрий одразу припав ?й до вподоби.

   - Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товаришi ще
ззамолоду,  коли  й  не  змалку,  -  обiзвавсь   Дунiн-Левченко   до   не?
по-укра?нськiй.
   - Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо  в  мене  якось
язик у ротi швидше поверта?ться, коли говорю  по-сво?му,  по-укра?нському:
якось нема менi спину та зачiпки, - сказала вона, вирячивши темнi очки  на
бiляве гостеве обличчя.
   - Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж  перепався,  аж  став
тлiнний од довго? служби! -  сказав  Масюк,  спускаючись  сво?ю  завальною
постаттю на хруський старий стiлець.
   - Зараз, тату, зараз! От почекайте,  нехай  трохи  чайник  посто?ть  на
конфорцi! - сказала Галя.
   Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були схожi на
черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i  ??  матовий  бiлий
вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше. Серед дам,  схожих
на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим Масюком,  Дунiн-Левченко
дуже якось видававсь мiж усiма й сво?м ясно-сiрим делiкатним  убранням,  i
бiлявою вродою,  i  бiлим  делiкатним  обличчям.  Для  всiх  вiн  здававсь
випещеним делiкатним паненям, на котрого нiколи й вiтер не вiяв,  i  сонце
не грiло.

   "I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з
такими пишними очима! - думав гiсть, дивлячись вважливим оком на  Галю.  -
Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"

   Галя поналивала стакани ча?м i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й
припрохувала гостя.
   - Хоч  я  вже  й  давненько  напивсь  чаю,  але  пробiгавсь  по  горах,
набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi  посохло,
аж чаю знов забажалось, - сказав гiсть.
   - Ну, вже й правда, що в Ки?вi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп  в
жнива на полi, - сказав Масюк.
   - Зате ж гарнi поетичнi гори! Ки?в закладали та будували, певно,  якiсь
давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, - сказав Радюк.
   - Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... зна?те, тодi, як
вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi  в  морi,  винiс  в
жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.
   Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й
поставали оцi кручi та яруги, - жартував Масюк.

   - Може, вони й чортячi, але гарнi! - сказав гiсть.

   - Нечля вам, Iване  Корнiйовичу,  таке  говорити.  Я  б  не  дивувалась
молодим: ?м вже й господь простить, i люди  вибачать.  Де  ж  таки  старiй
поважнiй людинi таке теревенить про святий  Ки?в,  та  ще  й  говiючи!  Ой
господи! З  вами,  бачу,  не  одговi?шся,  а  тiльки  грiха  наберешся,  -
репетувала панiя Висока.

   - А хiба ж вам не однаково, хто закладав Ки?в: чи поети,  чи  чорти?  -
жартував Радюк.
   - Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? - обiзвалась Масючка.
   - ?й-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах  от  тих
гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од  поетiв  або  од
святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з ча?м, аж його
довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.

   - То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять
про Ки?в, - обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.
   - Атож! - аж крикнула панiя Висока. - Це  тi  двi  сатанi,  що  ?х  так
любить Павло Антонович.
   - Тi двi сатанi, що вам снились перед ви?здом на прощу? - спитав Радюк.
   - Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою  коло  ясел  в  сво?й
оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та
пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться  по  кiзяках,
неначе в собак, та  просто  до  мене!  та  давай  дуцать  мене  рогами.  Я
оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А  острiшок
все росте вгору та вища?, а загата посову?ться та оступа?ться позад  мене.
Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже  менi  куди
тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони  потягнуть  мене  в
пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в  руках  i
пода? його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги  й  поспадали.  Я
вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги.  Тодi  вони  поставали
шутi, неначе безрогi корови. А я ?х все жену  та  жену,  та  й  загнала  в
повiтку. Загнала та й прокинулась.

   - Слава вам, Ликерi? Петрiвно! - говорив i разом реготавсь Радюк.
   Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.
   - Коли загнали ?х в повiтку, то й позапряга?те цю худобу в плуг, та  ще
й оратимете нею, - говорив Масюк.
   - Дух святий при нас  та  при  хатi!  Щоб  я  чортами  поле  орала?  Це
вигадали! Одже ж з вами, ?й-богу, нагрiшиш повну хату, ще  й  кiмнату.  Ще
добре, що перед сповiддю! - говорила  Ликерiя  Петрiвна  вже  з  легенькою
досадою в голосi, - а все то ви, Павле Антоновичу,  таки  виннi  були,  що
менi верзлось таке страховиння!
   - Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.

   - Бо як почали на ви?здi на прощу торочить з сво?ми  сусiдами  паничами
про тих страшних заграничних вчених, як  почали  мiж  собою  змагаться  та
кричать, то вони менi  обидва  й  приснились.  Ще  гаразд,  що  я  не  все
второпала з вашо? розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до
чого не годенне.
   - Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Ки?ва  б
не до?хали, - сказав Радюк.
   - Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в
пеклi. Ой, горе нам! - сказав Масюк  з  тонким  натяканням  на  жарт  i  з
богобоящою мiною на виду.
   - Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного
й молитвеного раба божого, -  сказала  поважним  тоном  Ликерiя  Петрiвна,
збиваючись несамохiть на вислови знахурок.
   - Чи ви пак, Ликерi? Петрiвно, зна?те, що й я вже перечитала книжки цих
двох страшних дiдькiв? - сказала Галя.

   - Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав.  Що  ж  то  далi  буде?  -
бiдкалась панiя Висока. - Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi  вже
народивсь антихрист.
   - Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликерг? Петрiвно!  -
вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. -  Iстинно
сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас дуже здатна та зручна
куховарка.
   - Та куховарка, що отут сидить з  вами  та  чай  п'?.  Та  то  я  пекла
власними руками! - аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.

   - Честь вам i велике спасибi! - сказав гiсть. -  В  нас  так  менi  вже
обридли тi кухарськi солодкi та  легесенькi,  нiби  повiтрянi  пирiжки  та
кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназi?, голоднi,
як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть борщу або чогось
тривного! А мама все нам да? супчик та супчик та бульйончик,  щоб  ми  пак
росли делiкатнi та тоненькi.
   - От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, -  аж  кричала  од
радощiв Ликерiя Петрiвна, - от я вам зараз ще принесу тарiлку!  Ой,  вiкна
треба помить! - крикнула вона й схопилась з стiльця.

   "Якi вiкна? Що це вона плете? -  подумав  гiсть.  -  Чи  не  божевiльна
вона?"
   - Ой, вiкна ж, мо? ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досi  не
придивилась, хапаючись. Це ж ще з само? зими, з осенi в цих ледарiв  вiкна
не помитi! I мухи, й павуки, i  голуби!  Ще  й  неначе  собаки  махали  та
крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали  в  шибки!  А  дверi
тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
   - Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? - говорив, регочучись, Радюк.
   - Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз!  -  репетувала  Ликерiя
Петрiвна.
   - Не треба, спасибi! - крикнув гiсть, схопився з мiсця i  вхопив  сво?ю
бiлою делiкатною рукою за ?? червону  шорстку  руку,  привiв  i  посадовив
силомiць на стiльцi. - Не клопочiться й  не  турбуйтесь!  ?й-богу,  я  вже
на?всь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.
   -Як на?лись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу  вам  ще
повнiсiнький кошик, - говорила Ликерiя Петрiвна.

   - Не бiгайте й не виносьте! Менi  вже  час  додому,  хоч  менi  й  дуже
при?мно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi,  будь  ласка,  за  адрес
свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде,  то  я  й  прибiжу  до
тебе. Не забувай, що незабаром день мо?х iменин. Зберуться, зiйдуться  мо?
товаришi та земляки. Посидимо, побалака?мо щиро й по душi. А ти зна?ш,  що
без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть селюки.
   Гiсть розпрощався з дуже делiкатними  поклонами,  шаркнув  дрiбненькими
нiжками перед Ликерi?ю Петрiвною, неначе перед молоденькою  панною,  подав
руку, потрусив ?? за руку й подякував  за  пирiжки.  Ликерiя  Петрiвна  аж
почервонiла, од несподiванки навiщось дригнула назад маленькою нiжкою,  ще
й трошки присiла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на
яку й ступить, чи на праву, чи на лiву.
   - Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш!  -  репетувала
Ликерiя Петрiвна.
   - Дуже вже переделiкатнений! - обiзвавсь Масюк.

   - А якi в його маленькi та м'якенькi ручки! Достоту, неначе в панни.  А
якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! - репетувала Ликерiя Петрiвна.
   - А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас очко!
Вас треба стерегтись, та ще й дуже, - смiявсь Масюк.

   - Коли воно якось само кида?ться в вiчi! I ладна б не дивиться, та воно
само чогось на тебе дивиться, неначе воно  з  очима,  -  смiялась  Ликерiя
Петрiвна.
   - Та то його й брата  переделiкатнила  й  перетончила  мама,  -  сказав
Радюк. - Я ?? добре знаю, бо як я був ще хлопцем,  в  гiмназi?,  то  часто
заходив у гостi до його батька й до цих мо?х товаришiв. Його батько й тодi
жив на Липках в сво?му власному домi. Мати його дуже делiкатна панiя.
   - Мабуть, така, як була небiжка ваша мати, бо  на  не?  в  iнститутi  й
справдi нiколи, мабуть, i вiтер не вiяв,  i  сонце  не  грiло,  -  сказала
Висока.
   -  Нехай  над  нею  земля  пером!  -   обiзвалась   стара   Масючка   й
перехрестилась.
   - А оцей бiлявий красунь, - говорив далi Радюк, - та його брат, як були
в нижчих класах гiмназi?, нiколи не ходили пiшки в гiмназiю, ?х  возили  в
фаетонi з лiврейним лаке?м. Було його батько аж сердиться та каже:  "Якось
нiяково менi посилать в гiмназiю ?х пiшки, коли  польськi  пани  посилають
сво?х синiв в гiмназiю в парних фаетонах, а багатшi  та  знатнiшi  -  i  в
каретах. Будуть з нас смiяться, як з простих людей". Бо тодi в гiмназiю не
приймали мiщанських дiтей, а тiльки дворянських. Та вже пiсля того згодом,
як була знесена панщина i пустили в гiмназiю усяких мiщанських та  мiських
дiтей усяко? верстви, тодi вищезли коло гiмназi? тi  карети  й  фаетони  i
лаке? в лiвреях давнiших польських панiв.
   - Певно, скрутнiше трохи стало, то й шик увiрвавсь, -сказав Масюк.
   - Вже як пiдбiльшали отi обидва Дунiн-Левченковi! хлопчики, то  вони  й
самi побачили, що це якась дурiсть, зовсiм  нi  до  чого  не  придатна,  й
почали ходить пiшки в гiмназiю.

   XIV
   Другого дня прочани одговiлись в великiй Михайлiвськiй церквi на службi
божiй у свято? Варвари i, вернувшись в гостиницю, пили чай з  проскурками,
котрi вони подавали на часточку.  Напившись  чаю,  вони  розташувались  за
столом зовсiм по-домашньому й почали ?сти снiданок.  Масючка,  й  Галя,  i
панiя Висока були  убранi  в  чорне  убрання,  в  чорнi  чiпки  з  чорними
стрiчками. Тiльки в Галi червонiла  на  ши?  макова  стрiчечка  та  неначе
горiли двi червонi кокарди з стрiчечок, пришпиленi  на  горсетi  одна  пiд
одною.

   - От, хвалить бога, ми й одговiлись. А народу, а тих  прочан  яка  була
силенна сила ще й на пiзнiй службi! Який натовп в  церквi!  Крий  боже!  -
говорила Олександра Остапiвна Масючка.
   - Ви б вже поскидали отi чорнi убрання, бо вже ж одговiлись.  А  то  як
прийде хто до нас, то  подума?,  що  потрапив  не  в  Михайлiвський,  а  в
Флоровський[70]  панянський  монастир  до  черничок:  ви,   мамо,   неначе
флоровська iгуменя, а ти, Галю, неначе iгуменина келейниця, а ви,  Ликерi?
Петрiвно, схожi на рясофорну хористку, - жартував i собi Радюк.
   - Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, бiльше скинулась на  ту,  що
тяга? на дзвiницi хвалу божу за хвiст, - сказала  якось  смиренно  Ликерiя
Петрiвна.
   - От з вас iстинно була б щира та богобояща черниця! - говорив з жартом
Масюк.
   - Ой, не грiшiть! Ой, не вводьте мене  в  грiх  та  в  спокусу  хоч  до
вечора, хоч до першо? зiрки! Бо я ж тiльки що  одговiлась.  Нехай  я  буду
присвячена хоч до вечора, - сказала Ликерiя Петрiвна.

   - А пiсля першо? зiрки вже й нiчого? Можна грiшить? - спитав Радюк.
   - Пiсля першо? зiрки менi байдуже! За всi голови!

   - Ну, ми нагрiшимо трохи швидше, ще до обiду, - жартував Масюк.
   - Бог його святий зна?! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський
лихий язик i потiм. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без грiха.
Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрiшиш, як не  дiлом,  то  словом,  -
бiдкалась Ликерiя Петрiвна з острахом за свою праведнiсть.

   - А чи багато ти, Павле, назнав квартир? - спиталась Галя.
   - Ой, багатенько-таки. Оце,  попо?вши,  ходiм  зараз.  Буду  потiм  вам
показувать ?х, а ти вибиратимеш, яка тобi буде уподобна, - сказав Радюк.
   - Пiду й я з вами! Подивлюсь, якi кiмнати в цих ки?вських палацах,  якi
там горницi всерединi, якi люди, - сказала Ликерiя Петрiвна.
   - А ви ж недавнечко бiдкались, що в вас ноги аж судомить  од  ходнi  по
горах та бескеттi, - сказав Масюк.
   - Ат! нехай болять! Один тому час.  Господи,  як  менi  оце  заманулось
заглянуть в тi палаци, глянути, яка там обстава, якi стiльцi й  канапи,  i
чим вони пооббиванi, i якi по  стiнах  шпалери!  ?й-богу,  побiжу  з  вами
колядувать по тих палацах.
   - Або старцiв водить но Ки?ву, бо ?х тут добра метка. Але  ж  берiть  з
собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабува?те
та розгубите по, вулицях i додому не донесете, - жартував Масюк.

   - Не погублю! Не бiйтесь! Все в головi додому принесу! В  мене  голова,
як копа пшеницi.
   - Або як добрий винницький казан! ? куди убгать! - смiявсь Масюк.
   - Ой, не спокушайте, бо нагрiшу ще  й  до  обiду!  -  крикнула  Ликерiя
Петрiвна.
   - Йдiть та й нам порозказу?те за все! - говорила  Масючка,  лягаючи  на
лiжко. - А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собi кубельце, то й я  пiду
та подивлюсь на його, - говорила стара мати,  налагоджуючись  прилягти  на
лiжку.
   I вони  втрьох  пiшли  оглядать  порожнi  квартири.  Масюк  та  Масючка
полягали на лiжках, щоб  трохи  одпочить,  довго  балакали,  потiм  почали
дрiмати та позiхать i трохи не поснули. Але пригадали, що  пiсля  причастя
грiх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а  молодi  та  панiя
Висока не вертались. Вже i з пiвдня звернуло, вже ?м i ?сти  схотiлось,  а
тих все не було. Аж в найпiзнiшi обiди вони вернулись засапанi, потомленi;
аж тлiннi й голоднi.

   - А що? Найняли собi яке житло? - спитала Масючка.

   - Та найняли, бодай тим житлам добра не було! - крикнула панiя Висока i
нiби впала на стiлець. - Бачте, аж засапалась. А що вже грiхiв  набралась,
то нехай мене бог  i  сохранить,  i  заступить!  Набралась,  неначе  вiвця
реп'яхiв в городi!
   - Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп'яхи? - спитав Масюк.
   - Ще б пак не вбрести, коли тут у Ки?вi в тих житлах реп'яхiв по  самий
пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! - говорила
Ликерiя Петрiвна.
   - Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого, бачили,  i
усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, - смiялась Галя.
   - Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила  такого  багато,  що
буде що розказувать в селi цiлий рiк, - говорила Ликерiя Петрiвна.
   - Яка ж там в тих покоях мебiль?  Яка  теперечки  мода  на  мебiль,  на
покриття мебiлi? - спиталась Масючка.
   - Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але  якi  тут
пани! якi панi?! Цур ?м, пек ?м!  Хвалить  бога,  що  менi  не  доведеться
шукать квартири для себе. Ото  приходимо  ми  в  один  чималий  дiм  та  й
дзвонимо. Вибiга? якась вертка горнична,  крутить  хвостом,  показала  нам
квартирки в домi, а далi запрошу? нас у поко?. Увiйшли  ми  в  гостинну  й
сто?мо та ждемо. Я стою та й зорю  по  стiнах,  по  мебiлi.  Гарно,  як  у
вiночку. Дво? дзеркал аж пiд стелю  мiж  двома  вiкнами!  Мебiль,  канапа,
крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики - усе пооббиване шовком попелястого
кольору з темними квiточками.

   - Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом  посипано!
- обiзвалась Масючка.
   - Неначе й кат зна що, але якось гарно! ?й-богу, непогано! Ждемо ми  та
ждемо. Нiхто не виходить. А я давай  зиркать  по  покоях.  Дивлюсь,  аж  в
одному куточку на косинчику чи  на  поличцi  нiби  образ.  Я  пiшла  та  й
роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж  то  скляна  картина,  а  на  тiй
картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною  сто?ть  маленька
лампочка, щоб ввечерi освiтлювать  ту  картину  ззаду!  "Та  то  Фауст  та
Маргарита", - шепотить нишком менi Галя. - "То це в не?  такi  образи?"  -
шепочу я до сво?х. Ото я заглянула через дверi в спальню, а там лiжко,  як
цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi, i на стiнi,  а  в
кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I там цiлу?ться  лицар
з панною! А святих образiв коли б вам хоч один, хоч би для людського  ока!
Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих лицарiв та поцiлункiв!  Я  тодi  з
нудьги пiшла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю
видно до самого долу; навiть мо? черевики видно.
   Дивлюсь, а я й  справдi  в  чорному  скинулась  на  черницю.  Тiльки  в
дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась  куца;  бо  спiдниця  на
менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли  це  дверi  рип!
Входить панiя, вже пристаркувата,  але  висока,  здорова,  та  широка,  та
тiлиста, аж огрядна.
   Лице довге й повне, та горде. В руках у не? волочиться  якесь  шитво  з
квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй сукнi.
З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В  яснiй  сiрiй
сукнi вона чогось скинулась на мою  сiру  корову.  Ще  й  навiщось  надула
здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара  корова!  Я  трохи  не  сказала:
"Бицю, бицю! на  хлiбця!"  Я  одскочила  од  дзеркала.  Ще  добре,  що  не
висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла придивиться, котрий зуб у
мене вчора вночi болiв. А вона волоче те покривало  аж  по  пiдлозi,  а  в
другiй руцi держить голку та чогось пряму? просто до мене; втупила в  мене
сво? здоровi баньки та й пита?:

   - В вас багато собак?
   Я ж очi витрiщила на не? з дива та й кажу:

   - Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п'ять!
   - Аж п'ять! Невже аж п'ять? - крикнула вона й сво? шиття спустила аж на
саму пiдлогу.
   - Аж п'ять, - кажу я, - одна на ланцюзi коло станi, а чотири  бiга?  по
дворi.
   - То ви ?х всiх приведете на мо? подвiр'я! То менi не можна  буде  й  у
свiй двiр вийти? - аж крикнула вона на мене.

   - А то навiщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Ки?ва  за
возом, та ще й у ваш двiр! - кажу я i почуваю, що вона  мене  вже  сердить
сво?ми гордовитими баньками та неввiчливими словами.

   - То ви, певно, при?хали з села? - пита? вона.

   - Атож! Авжеж з села, - кажу я, - я не тутешня.

   - А дiтей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до  себе  на  квартиру
пожильцiв з дiтьми. Дiти кричать, верещать, пустують по  дворi,  лазять  в
мiй садок, зривають вiтки, крадуть овощi. А маленькi дiти то  плачуть,  то
ревуть, та не дають менi  нi  читать,  нi  до  ладу  вишивати,  бо  я  все
помиляюсь.

   "Пху на тебе, сатано, - думаю я. - В тебе, бачу, й дiти, й  собаки,  то
все одно, неначе ?х одна мати родила. Та в мене було всього одно  дитинча,
та й те померло". - "Ви, певно, дума?те, що це я наймаю квартиру?" -  кажу
я до не?.
   - А хто ж з вас найма?? На вас же не написано, хто ??  найма?,  -  каже
вона гордовито, - ходять, вирипують менi хату, а квартир не наймають.
   - А в вас багато вже пискунiв? - пита? вона в Галi.  Галя  почервонiла,
осмiхнулась та й мовчить. А я таки не втерпiла, бо вже почуваю, що мене  й
злiсть бере за те, що оця корова все якось нехту? мною. Вона не зна?, що й
я капiтанша, може, i краща за не?, та й  кажу:  "Та  вони  оце  тiльки  що
побрались".
   - Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо  сватами,  поки  в  вас  не
пiдуть дiти. А як пiдуть дiти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене  в
домi дерев'янi перегородки меж кiмнатами, то менi усе чуть. Взяли  були  в
мене оце недавно квартирку отам за тi?ю стiною два студенти. Та як  почали
спiвать вночi та ревти, неначе двi ?рихонськi труби[71], то  я  зараз-таки
?х i попроганяла з двора, - каже вона. А що вже заправила за двi  кiмнатки
з перегородкою, то неначе за батька.
   - Та як вас на ймення та на прiзвище? -  пита?  вона.  Як  назвав  себе
Павло Антонович, то вона  насупила  брови  й  скривилась,  неначе  кислицi
покуштувала.
   - Та вона ж з бюрократi? й, надiсь,  вона  чула  десь,  як  по  салонах
потрiпують мо? ймення, - сказав Радюк. - Ця мене й на квартиру не прийняла
б.
   - Прощайте  й  вибачайте,  що  потурбували  вас  дурно!  -  каже  Павло
Антонович та мерщiй з поко?в, а ми з Галею й собi давай хутчiй тiкать.  Од
цi?? вередливо? панi! й поли  врiж  та  тiкай!  Така  вона  гордовита,  та
вередлива, та надута. Цур ?й, пек ?й!
   - Гордовита, бо вона велика цяця: вона,  бачте,  генеральша,  -  сказав
Радюк. - Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед  тим  був  у  Ки?вi
предсiдателем, а потiм директором в банку та наудив  рибки  на  сто  тисяч
усякими хабарами, за добрих давнiх часiв, ще й йому дали  село,  одняте  в
одного польського дiдича, повстанця.

   - Сто тисяч! Ой боже мiй, як багато! Я б i не пiднесла! -  аж  крикнула
панiя Висока.
   - Виудив i ставок, i млинок, i вишневий садок,  i  дiм.  А  тепер  його
удовиця сидить в норi та тiльки ссе лапу, обмочену в зiбраний мед,  неначе
ведмiдь. Небiжчиковi дала казна на виплат на  сорок  год  конфiсковане  на
Волинi в польського повстанця дiдича ще друге село. Теперечки в не? тiльки
й роботи, що з ранку до  вечора  вишива?  подушки  та  килими,  а  ляже  в
постiль, то чита? до свiту французькi романи.

   - А якi ж iще ви бачили квартири? - спиталась стара Масючка.
   - Ой серце! бачили ще багато, i багато грiха набрала на душу, - сказала
Ликерiя Петрiвна. - Ото йдемо ми та зайшли в двiр  до  якогось  полковника
Пришибитька. Оглядiли переднiше квартирку. Квартирка гарна й  новенька  та
чистенька. Павло Антонович i смикнув за дрiт та й задзвонив.  Нас  впустив
лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увiйшли в прихожу поперед мене,
а я зосталась позаду. Зачиняю дверi та й  думаю:  "Не  буду  я  витикаться
наперед, щоб мене знов не прийняли за матiр, бо я ж ще й досi навiть нiгде
на  весiллi  не  материнувала".  Аж  вискаку?  з  дверей   той   полковник
Пришибитько  в  бiлому  кiтелi,  i  владимирський  хрестик  телiпа?ться  в
петельцi на грудях. Мабуть, вiн i спить в тих хрестиках.
   Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начiпляв на щоки  клоччя,
та сухий, та жовтий! Вiн чогось не до ?х оберта?ться, а  просто  до  мене:
витрiщив злi очки, крутить ними, неначе хотiв мене з'?сти  або  застрелить
тими очками. А потiм роззявля? вершу та й випина?  губища,  неначе  трубу.
Дививсь, дививсь вiн довгенько, а потiм  як  криконе  на  мене:  "Ти  куди
лiзеш? Ви, чернички, усi дармо?дки. В мене на монастирi для дармо?дiв нема
нiчого!  Пiшла  геть!  Геть,  з  двора,  волоцюго!"  Я  розсердилась,   аж
нестямилась, визвiрилась на його й собi та й кажу: "Я й сама ладна  давать
грошi на монастирi, а не од когось там брати. Не  кричiть  лишень  так  на
мене, бо й я такий офiцер, як i ви, а може,  ще  й  кращий  од  вас".  Вiн
витрiщив дурнi очi на мене та й придивля?ться: неначе шука?  очима,  чи  й
справдi не блищать часом на менi на мундирi гудзики.  А  потiм  якось-таки
зараз схаменувсь: оберта?ться до ?х та й каже, та все сердито, неначе й ?х
ла?: "Я цими дурощами, цими квартирами не пiклуюсь. Нехай  лиш  моя  жiнка
побалака? з вами". Обернувсь на цапиних нiжках та й пiшов, неначе понiс на
кiлку свою лису, облiзлу голову.
   - Це справдi вам трапилась притичина! Ото, скажiть, якi бувають лайливi
люди! Це ви на такiвського наскочили, - сказала Масючка.

   - Атож! Коли дивлюсь, аж в дверi сунеться й шелестить шовковим  подолом
якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сiна  на  степу,  та  така
гладка, що й в шкуру не  потовпиться.  Стала  в  дверях  та  всi  одчиненi
навстiж дверi зайняла. На ?й шовкова чорна сукня  аж  лиснить;  на  грудях
золота  брошка  завбiльшки  як  добрий  кулак,  ще  й   золотий   ланцюжок
телiпа?ться до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка залигать.  А
воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку та  й  пiдв'язав
?й пiд бороду! Очища чорнi; здоровецькi, а бровища загнутi та аж  кучерявi
на кiнчиках, неначе кучерi в качура на хвостi: так i знать, що  вихрестка!
Поклонилась нам ввiчливенько та й запрошу? в гостинну. Ми й увiйшли.  Вона
просить нас сiдать i сама сiда?. А в покоях гарно, прегарно! Мебiль оббита
червоним плисом та м'якенька. Я сiла та так i пiрнула в пружини!  ?й-богу,
трохи нiг не задерла вгору.

   - Ото було б за що розказувать на селi, якби ця оказiя трапилась з вами
й справдi! - сказав Масюк.
   - Вони говорять за квартиру, а в мене очi зорять по  покоях.  В  кутках
стоять фiкуси, листатi та високi, аж пiд стелю. Коли,  серце,  зирну  я  в
куток, аж там за фiкусами з-за листу вигляда? якийсь здоровий чи iдол,  чи
якась людська подоба зовсiм тобi голiсiнька. Сто?ть, як мати народила, той
iдол, обпершись лiктем об стовпець, ще й черево  виставив.  Нате,  мовляв,
дивiться!  Менi  аж  нiяково  було  дивиться.  Я   аж   почервонiла,   так
засоромилась, та, щоб не дивиться на ту непотрiб, повернулась  на  крiслi.
Коли обертаюсь, аж пiд здоровецьким дзеркалом на мраморному  столi  стоять
знов якiсь три красунi,  голiсiнькi,  як  мати  народила,  i  пообнiмались
руками. Та вже й не додивилась добре, чи вони танцюють, чи  хвицяють  одна
одну, достоту так, неначе три коняки  в  спасiвку  стулились  головами  та
одмахуються од гедзiв. А в дзеркалi одбива?ться ще три  iдоли,  такi  самi
достоту, ще й повернулись до мо?х очей, вибачайте, задом, неначе виставили
на показ усi сiм смертельних грiхiв з граматки. Вони розмовляють, а я  вже
не знаю, куди повертаться, та сиджу як неприкаяна,  спустивши  очi.  А  та
господиня говоре та говоре, та таким тихим та  при?мним  голосом.  Мабуть,
дуже добра людина.
   Насмiлилась я знов та й думаю: "Дай зиркну, чи  не  вгляджу  й  тутечки
десь в закутку таки" образiв, як  в  переднiшiй  господi,  в  Рибачково?".
Шукала очима, зорила по кутках, по стiнах, - нiгде тобi  нема  i  признаки
образiв, тiльки каторжнi  iдолища  тикають  менi  в  очi  сво?  розгорнутi
граматки з смертельними грiхами.
   Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собi осмiхнулась.
   - Павло Антонович назвав себе на ймення. I ця  чогось  залупала  очима,
неначе щось пригадувала... але не скривилась так  химерно,  як  Рибачкова.
Мабуть, знають або i тут чули за Павла Антоновича, - сказала панiя Висока.
   - Мабуть, i ця чула за мене якiсь дурнi слихи, - сказав Радюк, - але ?й
за цi слихи, надiсь, байдуже: тiльки я пересвiдчуюсь, що мене i судять,  i
гудять по салонах.
   - А зате ж ми  знайшли  собi  в  того  злого  полковника  та  в  добро?
полковницi пречудову й недорогу квартирку, - сказала Галя.  -  Ось,  мамо,
пiдете з нами та подивитесь.
   - А я тiльки грiха набралась по  самiсiньку  шию,  неначе  вбрела  десь
ненароком в посiв з грiхового насiння, - бiдкалась Ликерiя Петрiвна. -  Ще
й сонечко не зайшло, як я спокутувала грiхи, а оце хоч iди  до  ченцiв  та
знов сповiдайсь.
   - То й висповiда?тесь, - сказав Радюк. - Гаразд, що недалечке ходить.
   - А вже зроду-звiку не пiду з вами оглядать ки?вських жител.  Набралась
грiхiв, як вiвця реп'яхiв. Буде менi втямки ця проща аж до нових  вiникiв,
- аж до друго? петрiвки.
   - Зате ж матимете за що  розказувать  знайомим  сусiдам  аж  до  друго?
спасiвки, - кепкував старий Масюк. -  Настачите  на  всю  околицю  цiкавих
ки?вських новинок.

   - Але оце ми зробили добру промашку по Ки?вi. Я виголодавсь, не знаю  й
як! Ходiм оце усi обiдать в ресторан! - сказав Радюк.
   - Хiба мене понесете на руках, а сама я  вже  не  спроможусь  дiйти,  -
сказала Ликерiя Петрiвна. - Сказать по  правдi,  в  мене  от-от  незабаром
нарядяться пухирi або чиряки на пiдошвах.
   - Та й ми не дiйдемо. Ноги щемлять,  неначе  ?х  хто  ломакою  молотив.
Iдiть, серце, собi вдвох з Галею, а ми пообiда?мо вдома: ? ще в нас чимало
всякого поживку, ? ще цiла шинка з плiчка, - сказала стара мати.

   - А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки  зроду  ласiйка:  люблю
солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же  тут  отой  питний
мед! Од тi?? балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж  в  пельцi
посохло.
   - Та ходiм, Ликерi? Петрiвно! Я вам достану й питного меду, й  вина!  -
сказав Радюк.
   - Цур ?м, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Ки?вi
за все плати окроми: i за простирадло окроми, i за подушку  окроми,  i  за
отой "самограй" окроми, i за якесь дране  укривало  окроми,  i  за  свiчку
окроми, i за те, що сядеш i один ступiнь  ступиш,  -  охроми,  -  говорила
Ликерiя Петрiвна.
   - Та там же в ресторанi не подаватимуть вам на стiл свiчок та  подушок,
- зауважила Галя.
   - Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за  все,  неначе
дiти з батька, - сказала Ликерiя Петрiвна.

   Старi заходились коло  плiчка,  а  молодi  пiшли  обiдать  в  ресторан.
Пообiдавши всмак, вони пiшли на прогуляний в Царський садок, довго  гуляли
понад горами, милувались, виглядали на  мiст,  на  Днiпро,  на  Аскольдову
могилу[72], що притулилась на терасi пiд горою в зеленому  деревi.  Старий
город пишавсь на горi, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ  усю
свою  дивну  красу.  Цiла  група  монастирiв  i  церков  нiби  з  букетами
золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестiв сяла  та  лиснiла  на
май-ському сонцi, оперезана зеленими  алеями  на  кра?чку  гiр.  Пам'ятник
святого Владимира неначе був намальований на оксамитi м'якого  делiкатного
блакитного неба.
   Картина була  лиснюча,  мигаюча,  мрiйна,  неначе  золотий  зачарований
вигляд у снi або в казцi. I молодий Радюк, i Галя милувались на  волi  тим
виглядом, милувались сво?м коханням i були щасливi без кiнця, без краю.

   - Який дивний звiдсiля Старий город! Неначе цю  красу  я  бачу  в  снi,
неначе слухаю чудову казку й бачу ус? дива "Тисяча однi?? ночi", - сказала
Галя. - А все-таки  як  пригадаю,  що  менi  вже  не  вертаться  до  нашо?
Масюкiвки, то мене бере жаль. Я  б  оце  находилась  тутечки,  натiшилась,
намилувалась оцим усiм та й до Масюкiвки ладна б вернуться хоч i зараз,  в
той неглибокий яр з вербами, на тi милi пригорки понад яром, в наш  тихий,
густий, та затишний, та запашний вишневий садочок!
   I маленький сутiночок не то задуми, не то смутку промайнув по ??  виду,
по ?? карих очах. Вона одвела очi од лиснючого  та  блискучого  вигляду  й
неначе бачила спущеними додолу очима i той тихий довгий яр, i зеленi верби
на яру, i густий затишний та запашний вишневий садочок, ??  душу  поривала
тиха поезiя ярiв та садкiв дуже, нiж блискуча краса Старого города.
   - Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й порива?, й  потягу?  твою  поетичну
душу той ярочок i той  садочок.  Забувай,  серце,  потроху  той  ярочок  i
вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пiрнуть в  цьому,  зверху  тiльки
мрiйному та лиснючому Вавiлонi[73], в цiй бiганинi та  тяганин?  людського
мiського життя.
   Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.
   Вони вернулись додому й по дорозi купили для  Ликерii  Петрiвни  пляшку
питного меду та пляшку вина. Ликерiя Петрiвна зараз налила сiакан  меду  й
дудлила, закинувши голову назад,  ??  куценькi  товстенькi  брови  по?хали
вгору й стали ще коротшi, неначе на лобi хто посадив два гудзики.

   - Ну, та й спасибi вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь п'янствувать
серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! - аж гукнула  Ликерiя
Петрiвна. - Я таки добра ласiйка. Маю цей грiх на душi.

   - А що! може, й ви признались на сповiдi на духу, як одна молодиця, що,
мовляв, годувала  в  святу  п'ятницю  на  Параски[74]  дитину  молоком  та
забулась i ложку облизала, - жартував Радюк.

   - Ви п'янствуйте собi на здоров'ячко, а нам  же  то  завтра  доведеться
бiгати  по  магазинах  та  скуповувать  усяку  всячину  на   нове   Галине
господарство: i мебiль, i самовар, i горшки, й миски, - клопоталась  стара
мати.
   - I макогона, серце, не забувайте! Тут, певно, в цих киян  не  знайдете
нi макогона, нi друшляка, нi ковганки, бо то не село. Жарти жартами, а  я,
?й-богу, трохи чи не правду кажу, що не знайдете нi товкача, нi  ковганки,
бо цi ки?вськi ледащицi не затовкують салом борщу, навiть i не  заминають,
i не засмажують засмажкою. Обiдала я iнодi в тих ресторанах. Борщ,  серце,
хоч свиням в корито або в помийницю! Пхе! - аж пхекала Ликерiя Петрiвна.
   На другий день стара мати з Галею  та  Ликерi?ю  Петрiвною  цiлiсiнький
день вештались по магазинах та скуповували усяку всячину  для  молодих  на
нове господарство: i посуд, i мебiль, i куховарськi знаряддя, i  лiжка,  i
усякi укривала й простирадла, ще й набирали для Галi усяке убрання.

   Ввечерi стара мати лежала на  лiжку  аж  блiда,  аж  тлiнна,  трохи  не
стогнала, така,була втомлена од того клопоту та бiганини. В  не?  судомило
ноги i все тiло обважнiло, неначе од яко?сь важко? хвороби.

   Аж другого дня скiнчилась та  бiганина.  Аж  перед  вечором  Олександра
Остапiвна й  Галя  вже  зовсiм  скупились  i  поодвозили  усi  закупки  на
квартиру. З ними пiшла дивиться на квартиру й Ликерiя Петрiвна. Стара мати
загадала зятевi зараз-таки почiплять образи,  а  Галя  почiпляла  вишиванi
рушники й пообвiшувала ними обидва образи, котрими старi ??  благословили,
ще й лампадку почепила в кутку перед образами.
   В матерi чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не поставив,  в
куточку iншого будлiякого образа з iншого  якогось  культу  або  з  культу
Рибачково? обожено? Маргарити вкупi з Фаустом та  з  поцiлунками.  Ще  раз
мати  окинула  оком  свiтлицю,  чи  все  було  гаразд,  неначе  вона  сама
налагодилась тутечки доживать вiку; i всi вкупi вернулись в гостиницю, щоб
перебуть вечiр та останню нiч. Стара мати й  Ликерiя  Петрiвна  були  такi
потомленi, що ледве волокли ноги.

   - Ой, коли б вже швидше тiкать додому з цього Ки?ва! -  говорив  старий
батько. - Цей Ки?в втомить тебе, неначе лиха година.

   А мати сидiла та журилась. Важка дума неначе похилила ??  голову  трохи
не на самi груди: завтра вранцi треба було розпрощаться з дочкою.
   Напились чаю мовчки, невесело. Усi були й  потомленi,  й  змученi.  Усi
заранi розiйшлись на спочинок, бо вранцi треба було раненько  вставать  та
виряджаться в дорогу. Усi спали мiцним  сном,  потомленi  клопотами.  Одна
Масючка спала тривожним легким сном, як людина  нiби  спить  i  неначе  не
спить i через сон почува? i втому та клопiт минувшего дня, i журбу, i жаль
на серцi. Рано-вранцi усi заворушились в кiмнатах, ще як почало  зоряти  й
днiть. Почали лаштуваться, та виноситься,  та  вкладатись.  Знов  почалась
довга без мiри та клопiтна бiганина та тяганина.
   Знов  три  наймити  й  послушники  завештались  по  коридорах,   неначе
посунулась весiльна перезва. Напившись чаю та влаштувавши  й  навантаживши
повозки, усi стали перед образами  й  почали  хреститься  та  молитись  на
дорогу, щоб бог дав добру путь.

   Стара мати, обернувшись до образiв, плакала, неначе мала дитина. Галя й
собi почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала  плечем  до  ??
плеча й нiчого не говорила, тiльки хлипала.
   - Та не плачте-бо, а  то  ще  й  я  оце  заплачу!  -  крикнула  Ликерiя
Петрiвна. - Хiба ж ви оце таки справдi навiки  розлуча?тесь?  Схочете,  то
через тиждень iзнов побачитесь.
   - Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стiни нiмi,  й
вiкна невидющi, - обiзвалась мати.
   - Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна при?здить до вас хоч щодня  на
оденки, i з гребенем, iз днищем, i з кужелем.  Будемо  балакать  та  якось
себе розважимо, - пробувала розважать панiя Висока жартами.

   Але при останнiх словах в не? затрусивсь голос, i вона нiби вже ковтала
й слова, i жарти, неначе щось здавило ?? в горлi. I несподiвано покотились
по щоках сльози, неначе горошинки.
   Поцiлувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась i собi заплакала.
   Усi повиходили на подвiр'я смутнi, аж сумнi, i знов  почали  прощатьс",
готуючись сiсти на повозки.
   -  Пере?жджайте,  зятю,  до  нас  на  прожиття  та  й   будемо   гуртом
хазяйнувать, бо менi важко буде  звикати  без  дочки  в  хатi,  -  сказала
Масючка.
   - Ох, мамо! Менi либонь швидше книжки або папери в руки,  нiж  сiльське
хазяйство. Надiсь, поганий з мене був би хазя?н, - сказав зять.
   - Це, бачте, так! - обiзвавсь Масюк з повозки. -  Хто  усе  з  книжками
носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий  господар  та
пiклу?ться цi?ю справою, той книжки i в руки не  бере;  в  того  книжок  i
заводу нема в домi. Берiться за що одно, але туди кладiть вже й  усю  свою
душу! - гукав старий з воза в брамi, махаючи картузом на прощання.
   "Це правда! Туди покладу  всю  свою  душу,  усi  сво?  мрi?,  усi  сво?
поривання, туди - в книжку, в науки, в просвiтнiсть рiдного краю й  темних
мас!" - майнула думка в молодого зятя.
   - Прощайте! Зоставайтесь здоровi! - гукнув батько з воза в брамi. -  Та
коли при?дете до нас, то не  забудьте  привезти  менi  усяких  укра?нських
книжок. Я тiльки ?х залюбки й читаю. Господи, споспiшай i спострiчай!  Дай
боже час добрий!
   - Щасливо? дороги! - гукав зять з двора.


   XV
   Другого дня перед вечором  молодий  хазя?н  з  сво?ю  жiнкою  сидiли  в
свiтлицi за столом за ча?м. Чистенька  невеличка  свiтлиця  аж  лиснiла  в
майському теплому свiтi, що лився через вiкна й грав  на  чистiй,  недавно
помальованiй пiдлозi. Галя була зроду чепурна та чистючка, як i ?? мати. В
покоях було гарно прибрано.
   На двох образах в кутку Галя почiпляла повишиванi взорцями рушники. Над
столиком висiло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так  само
висiли на цвяшках чистi вишиванi рушники й нiби ще бiльше звеселяли й  так
свiтлу та веселу горницю. Пiд дзеркалом лежали тiльки  що  накупленi  новi
книжки: перший том Лассаля[75] на нiмецькiй мовi та iншi  науковi  книжки,
що ?х Радюк купив для себе, й Шпiльгагенове[76]  "Лавами  та  рядками"  та
всякi Дiккенсовi[77] утвори, купленi для Галi,  котрих  вона  ще  не  мала
спроможностi прочитать на селi.

   - Я оце радий, що ти, Галю,  вже  перестала  журиться  та  сумувать  за
сво?ми. Поживеш в Ки?вi, то й звикнеш, - сказав Павло Антонович, мостячись
на стiльцi, ближче до самовара.
   - Мушу звикать. Милi батько й мати, а милий ще милiший,  як  кажуть  на
селi. Оце й менi довелось в Ки?вi звикать до того милого. Якби не ти,  мiй
милий, я, зда?ться, зроду-звiку не ви?хала  б  з  Масюкiвки,  з  батьково?
господи, не то що до Ки?ва,  а  хоч  i  до  Парижа.  Менi  наша  Масюкiвка
вдесятеро краща од Ки?ва, не то що од Парижа, - говорила  Галя,  засипаючи
чай в новiсiнький чайник.
   - То ти, певно, по сво?й вдачi вже  призначена  для  села,  бо  ти  там
родилась, там i зросла. А тим часом тобi судилась iнша доля: будеш зо мною
вештаться по усяких мiстах; мусиш стать городянкою.

   Галя поставила чайник на самовар i  похилила  голову.  Перед  нею  нiби
майнули якiсь невиданi iншi мiста в якомусь далекому кра?, мiста  чужi,  з
iншими людьми, i вона на хвилину задумалась.
   - От я вчора подав по  мiськiй  поштi  листа  до  Дунiна-Левченка,  дав
звiстку про мо? нове житло, то треба його  й  сподiваться.  Цей  прибiжить
швидко. Чи ? пак в нас що на закуску? - спитав Павло Антонович в Галi.
   - ? ще цiлiсiньке плiчко шинки. А за  паляницями  можна  й  послать,  -
сказала Галя.
   Не встигли вони випить по стакану чаю, як у дверi почувся крик.
   Полковник стояв на порозi й чогось кричав на дворника.
   - Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвiр'?, - сказав
Радюк, заглядаючи в вiкно. - Цiкаво знать, на кого це вiн нацiля?ться, щоб
стрiлять.
   - Може, влуча? в нашi вiкна? Може, це вiн якраз на  нас  хоче  шпурлять
кулями за якусь провину? - сказала Галя, оглянувшись до вiкна.

   - Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це вiн  стрiля?  на  свого
пришелепуватого дворника. А ондечки в хвiртку входить наш  Дунiн-Левченко.
Одже ж якраз вiн потрапить пiд кулi!

   - Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам  надворi  пiд  кулями!  -
бiдкалась Галя жартовливо.
   Незабаром в свiтлицю вступив Дунiн-Левченко й поздоровкавсь.
   Його попросили сiдати за стiл.
   - Що це в вас за хазя?н такий крикливий та галасливий? - спитав гiсть.
   - Та це ми отут оселились i справдi неначе пiд самою твердинею  та  пiд
рулками гармат, - смiявсь Радюк,  -  наш  господар  дуже  опришкуватий  та
якийсь заводiяка: страх як любить стрiлять! - сказав Радюк.

   - Я боялась, що й ви так i покотитесь пiд його кулями, - сказала  Галя,
наливши стакан чаю й подаючи гостевi.

   - В мене й не трудно  влучить.  Влучив  би  одразу,  бо  я  не  дуже-то
швидкий:  несплоха  втiк  би  й  далеко  б  не  забiг,  -  сказав   гiсть,
осмiхаючись.
   - Ог i спасибi тобi, Павле Антоновичу,  що  дав  менi  знать  про  сво?
житло. Менi доведеться частенько забiгать до тебе, бо  нам  потрiбна  твоя
голова.
   - Ну, в мене не така ж завбiльшки голова,  як  копа,  як  казала  панiя
Висока про свою голову, - смiявсь Радюк.
   - Чи така, чи не така завбiльшки,  як  полукiпок,  а  все-таки  голова.
Будемо радиться гуртом, до яко? працi нам ставать теперечки.  Мо?  iменини
пiслязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалака?мо,  та  порадимось.
Ще й мiй тато, й мати не ви?хали. Мiй тато тебе любить, питав про тебе.  I
мама до тебе прихильна.  Приходь  же,  не  забувайсь!  Зiйдеться,  надiсь,
багато мо?х товаришiв та давнiших знайомих. Побачимось й з ними,  поки  не
розлiзлись по свiтi, як рудi мишi.
   - Добре! Прийду, але не сидiтиму довго, бо моя жiнка плакатиме тут  без
мене з нудьги.
   - От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами  писано,  -
сказала Галя.
   - Та, сказати правду, в Ки?вi жiнки не дуже-то плачуть  та  побиваються
за сво?ми чоловiками, бо в мiстах  чоловiки  не  дуже  держаться  хати,  -
сказав гiсть.
   - А я, собi на лихо, селянка, а не городянка.  В  селах,  бачте,  трохи
iншi звича?, нiж в мiстах. Я передпочуваю,  що  менi  навiть  буде  трудно
звикнуть до мiста, призвича?ться до тутешнiх людей та ?х звичок, - сказала
Галя.
   - А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? - сказав гiсть.
   - Тимошкевич? Мiрошниченко? - спитав Радюк навмання.

   - Кованько! веселий Кованько!  Питав,  де  ти  оселивсь,  i  казав,  що
зараз-таки до тебе зайде, - сказав гiсть.
   - От i гаразд! Цей чолов'яга й справдi веселий, при?мний, але менi  вiн
припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi; колись подобавсь
менi сво?ми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили нацiонально?
справи на поважний науковий грунт. Вiн, зда?ться,  легковажна,  легкодумна
людина, хоч i при?мна, бо весела та безжурна.
   - Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з  котрими
не личило б жартувать, - перебив його розмову гiсть.

   - Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та  жарти,  певно,  од
того, що вiн ?сть та п'? добре i  що  в  його  шлунок  швидко  перетравлю?
усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i голова  не  заснована
клопотом та журбою, - сказав Радюк.
   - Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцно?  пiдбiйки  в  жартах  та
смiшках, - сказав Дунiн-Левченко, вперше на  вiку  пiдводячи  пiд  критику
свого знайомого.
   - Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк гра?, як кажуть на селi,  то
вiн i хвица?, i брика?, i реготить, - говорив Радюк.

   Галя зареготалась, аж ложечку випустила з  рук,  уявляючи  собi,  як-то
хвица? той брикливий Кованько, мов коняка.

   - От i менi заманулось  побачить  на  сво?  очi  того  вашого  веселого
знайомого, який вiн на стать та на масть, - сказала Галя, смiючись.
   - То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, - сказав  Радюк.
- Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його  веселу  вдачу,  але
вiн часом було вже геть-то настира?ться з сво?ми жартами. Так було обридне
та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або запираться на замок.
Оце часом було по обiдi лежу собi  на  лiжку  та  одпочиваю,  читаю  якусь
цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться з жартами. Так i прилипне,
як шевська смола!
   - Кидай книжку та  вставай!  Ходiм  гулять  на  гору  до  Владимирового
пам'ятника.  Лежить  оце  м'яло,  оцей  лежень,  неначе   колода!   Ходiм!
Вставай-бо, пiчкуре! - було кричить вiн та реготить.
   Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав
цiкаве мiсце. Вiн менi заважа?, одривае мо? напруженi думки.

   - Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, -  було  кажу  до
його.
   - Кидай  iк  дiдьку  тi  монологи  та  ходiм  на  Владимирову  гору  до
пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами,  -
репету? вiн i висмику? в мене з рук книжку та кида? ?? аж у  другий  кучок
так, що вона хурчить листками, мов горобець.

   Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапа? мене за ногу й  смика?,  а
потiм стяга? з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмику? в мене  з-пiд
голови подушку й шпурля? нею в дверi, а потiм хапа? мене за обидвi ноги  й
цуприку? з усi?? сили. А руки в його неначе залiзнi. Я пускаю руки, i  вiн
мене стяга? додолу.
   Бачу було, що менi непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що  ця
причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на  мене
ще гiрше i зробить-таки по-сво?му. На його находила часом нудьга. А книжок
вiн не любив читати, щоб читанням розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi
вiн починав жартувать з нудьги i тим, зда?ться, розганяв ??. Я було  встаю
й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з  ним,
куди потягне його пароксизм нудьги.
   - Зна?ш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з  його.
Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо  хоче  буть  магiстром.
Ходiм та насмi?мось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо й його з собою
на прогуляння. Втрьох буде веселiше.
   Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре  знав,  що  од  його  не
одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i  не  битись  з  ним.
Йдемо ми смiятись з тi?? мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко  кiнчав
вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було поверта? до нас  свiй
вид,  пiдводить  темно-карi  очi,  тихi  та  спокiйнi,  неначе  в  якогось
буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату  з  реготом  та  вскакував  з
криком.

   - I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий погожий
вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на  паннiв,  -
кричить Кованько.
   Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й  не  обзива?ться  й
словом. Вiн i справдi тодi  був  схожий  на  непорушну  статую  Будди[78],
витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.
   - Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi,  -  зачiпа?
було Кованько.
   - Ну, нехай  i  хочу.  Що  тобi  до  того?  -  обзивавсь  Мiрошниченко,
пронизуючи Кованька сво?ми сливинь чорними спокiйними, але  вже  сердитими
очима.
   - Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидi?ш над отими шпаргалами. Ти нiколи
не будеш магiстром, - дражнив Кованько.

   - А ти звiдкiль це зна?ш?  Тобi  святi  сказали,  чи  що?  -  обзивавсь
знехотя Мiрошниченко.
   - Менi це снилось у снi. А мо? сни завсiди справджуються. Швидше я буду
абiссiнським царем або нубiйським архi?ре?м, нiж ти  будеш  магiстром.  От
побачиш. От поназдивишся.
   - Ну, то й будь собi,  чим  там  хочеш,  чи  нубiйським  архi?ре?м,  чи
абiссiнським iмператором, а менi дай  покiй,  -  говорив  спокiйним  тоном
Мiрошниченко.
   - Та, коли сказати правду, i ти сам швидше  надiнеш  на  голову  якийсь
нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську  тогу.  I,
по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше  прияличувала
б, нiж магiстерство, - зачiпав Кованько.
   - Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю,  -  говорив
Мiрошниченко.
   - Ба не одчеплюсь!  Одягайсь  та  ходiм  втрьох  гулять!  Одягайся-таки
зараз, бо менi хочеться на гору! - репетував Кованько.

   I Кованько було хапа? з реготом пiсочницю  й  висипа?  ввесь  пiсок  на
Мiрошниченковi лекцi?.
   Мiрошниченко було поверта? спокiйний погляд i пильно дивиться на  купку
пiску на зшитку.
   - Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був  навiжений.  В
тебе тiльки й одлички од дiдька, що гво? людське ймення та обличчя, - було
каже Мiрошниченко.
   - Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий,  що  од
його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараска?шся, - було кажу я.
   - Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! - було  каже  Мiрошниченко
та вста? з-за стола й одяга?ться.
   - А ба! таки стало по-мо?му! Ходiм же мерщiй на гору. Ага!  або  зайдiм
ще до Шелеста: пожарту?мо  та  подрату?мось  трохи  з  ним,  -  було  каже
Кованько.
   - Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по  хатах  з  жартами,
неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще  часом  достанемо  десь  замiсть
коляди потиличника, - було кажу я до його.
   - Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на його,
який вiн на масть, - сказала Галя.
   - Побачиш незабаром, бо як перечу? через когось, що я  в  Ки?вi,  то  й
зараз прибiжить, - сказав Радюк.
   - Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його ще  й
не бачила в вiчi.
   - На його часом находить якийсь нервовий  пароксизм  жартiв.  Коли  вже
почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не ма?  сили
накинуть на себе гнуздечку. Це все одно,  що  iстеричний  смiх,  -  сказав
Дунiн-Левченко.
   - Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназi?, то  чiплявсь  з
жартами до сво?х двох менших братiв так, що вони його  зненавидiли,  й  не
говорили з ним, i не здоровкались з ним.

   - Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже  чогось  не
люблю цi?? нахабно? людини, - сказала Галя.

   - А  вже  як  розвеселиться  та  розрегочеться  чого,  то  реготить  та
реготить, чи ? чого, чи й нема, неначе з  ним  трапилась  якась  iстерична
хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його  смiшкiв  та  жартiв  як  на  щось
хоробливе, - сказав Дунiн-Левченко.
   - Мiж нашими усяковими штукарями бува?  велика  рiзнацiя,  бо  вони  не
однаковi, - сказав Радюк.
   Не встиг вiн скiнчить сво?? розмови, як раптом  одчинились  дверi  i  в
кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн  осмiхавсь,  пiднявши  високо  вгору
вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились
усi, нiби на показ, неначе вiн нiс  ?х  на  сво?му  виду  поперед  себе  й
показував усiм, наче на показ. Галя  тiльки  й  примiтила  переднiше,  нiж
самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.
   - Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут!  Чи
ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! - говорив i смiявсь Кованько.
   - Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в  нашiй  господi!  -  просив
Радюк. - А оце рекомендую тобi  свою  молоденьку  жiнку,  хуторянку  Ганну
Йванiвну Радючку.
   - Чув, чув! Я все чую, бо менi  бог  таке  чутке  вушко  дав  зроду,  -
говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив ?? за пальцi так здорово, що
вона трохи не крикнула й не пiдскочила.
   - Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.
   - I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!
   - "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, - сказав Радюк.
   - Ну, трохи ще рано дбать за старостiв!  Треба  пiдождать,  доки  трохи
виясниться, - сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.
   Галя почервонiла, ?й стало трохи сором. Вона  налила  чаю  й  поставила
перед гостем.
   - Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще  як
гарно повишиванi. Це, певно,  ви,  Ганно  Iванiвно,  навезли  з  села.  Як
веселенько од ?х в кiмнатi! - говорив Кованько.
   - Атож! Навезла в Ки?в нашого хуторянського добра, - обiзвалась Галя.
   - Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже  й  не  знаю  чого,  бо  я
мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля,  чи  якесь
зело? - сказав Кованько.
   - Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? - сказала Галя.
   - Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики.  Я  колись  був  на
селi й заглядав в хати через порiг, то бачив  за  образами  щось  натикане
таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не  придививсь:  чи
пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Зда?ться,  стримiли  там  i
будяки та якiсь колючки, - говорив i реготавсь Кованько.
   - Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля:  колючки  -  то
сизi миколайки та петровi батоги, - сказала Галя.

   - Певно, батоги, бо були довгi,  аж  телiпались  по  стiнi,  -  говорив
Кованько.
   - Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки  гречано?  вовни  про  свячене
маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чу? наша сусiда, панiя Висока. Вона
б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та  зело.  Це  ж  для  не?  був  би
страшний лiбералiзм! - сказав Радюк.
   - Я, сказати по правдi,  не  тямлю  смаку  та  поезi?  в  цих  свячених
сiльських зiллях та зелах та й поезi? самого села, хоч i моя  мати  носить
святить зiлля на маковiя[79], - сказав Кованько.
   - Бо в вас, городян, нема вже народно? сiльсько? поезi?. В вас  це  все
вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньо? поезi? села, хоч
i посила?те святить зiлля  на  маковiя;  ви  вже  потроху  втрачу?те  саме
нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльсько? поезi?, - сказав Радюк.

   - Ви кажете, що не  тямите  поезi?  села,  а  я  й  сплю  й  бачу  свою
Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i  вже  й  не  знаю,  чи
звикну я до вашого Ки?ва, - сказала Галя.
   - То тим, що ви зросли в селi, - говорив гiсть. - А я городянин з дiда,
й прадiда, й прапрадiда.
   Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот,  аж
плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.

   Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла  в  комiрчину  й
принесла на  полумиску  чималий  шмат  шинки  та  й  поставила  на  столi,
припрошуючи  гостей  закусить.  Потiм  винесла  пляшку  червоного  вина  й
поставила на столi.
   - Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на  не?  бiльше,  нiж  на  усяке
поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену  в  житньому  коржi!
Люблю, що вона пахне колендрою, -  говорив  Кованько,  одкраявши  здоровий
шмат.
   Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на  всi  сво?  здоровi  зуби.
Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав ?? в вершу або  в  лантух.
Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було
примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою  та  щелепами.
Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.
   Од цiкавого Галиного очка не пота?лась ця животинна прикмета  в  гостя;
вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе  махав  щелепами,  та  зубами,  та
широкими губищами.
   - Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козаку?те та бурлаку?те?  -
спитав в Кованька Дунiн-Левченко.
   - Шукаю i вже неначебто й напитав, - говорив  Кованько,  не  перестаючи
махать зубами. - Обридло тинятись без роботи.

   - Чи добре ж мiсце напитав собi? - спитав Радюк.

   -  Авжеж  добре!  Я  не  шукаю  мiсця  внизу,  а  прямо   зверху:   або
столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач,  швидше
потрапить в губернатори, - говорив Кованько й разом з тим i ?в, i смiявсь.
   - Ну, це ти жарту?ш. Не так-то швидко знайти й багато  нижче  мiсце,  -
сказав Радюк.
   - Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi  назнав.  Вiзьму  за
нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi сто?ть казан з водою,  а
з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi,  i  скрiзь  по
дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.
   - Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? - спитала Галя, смiючись.
   - А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не потрiбно?
   - Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому  домi  вода
тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де в  хатах
вода тече з джерел, так що в хатi бува? на  долiвцi  криниця,  а  в  сiнях
ставок; ще там i качки плавають та полощуться, - жартував Радюк.

   - Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було  б  надто
багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру в придане!
То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого  хову,  а  заводського  хову,  -
говорив Кованько.
   - Ви й справдi оце женитесь? - спитала Галя.

   - Атож! Навiщо менi  вас  дурить  чи  ману  пускати  на  людей?  Я  оце
незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.

   - А та  дiвчина  не  пiднесе  вам  часом  печеного  гарбуза?  -  спитав
Дунiн-Левченко.
   - Я й гадки про гарбуза не маю, та ще  й  печеного:  прийшов,  побачив,
побiдив, - говорив Кованько.
   - А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про  це  спитать?  -  говорив
Радюк.
   - Не скажу, нехай кортить! - потiм скажу.

   - Скажи по правдi, чи ти справдi вже  знайшов  мiсце,  бо  оце  й  менi
доведеться десь його шукати, - сказав Радюк.

   -  Буцiмбито  так,  що  й  знайшов,  але  як  не  посадовлять  мене  за
столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно
таке мiсце, - говорив Кованько.
   - Ну, в тебе правди нiколи не допита?шся через  тво?  жарти,  -  сказав
Радюк. - В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи  нещиростi,
прикрито? жартами.
   - Ще що вигадай! Щирiшо? од мене людини й на свiтi не знайдеш.  В  мене
що на умi, те й на язицi, як у п'яного, - сказав Ковамько, кидаючи на стiл
нiж та виделку й пiдвiвши сво? чималi веселi, трохи виряченi  й  блискучi,
наче склянi очi.
   Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його  вина  й
випив одразу, неначе нахильцi.
   - Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi!  Душа  мiру  зна?,  -  сказав
Кованько, втираючи губи й вуса.
   - Хоч i при?мно менi в вас  сидiть,  але  час  менi  додому,  -  сказав
Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. - Та й гарно ж у вас в  покоях!  Чисто,
недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все запущено  в
домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй тато чогось оце на
старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що пiслязавтра мо?
iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний, що назбира?ться мо?х  товаришiв
чимало, бо вже багацько з ?х повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно
Иванiвно! Моя мама й сестра будуть вам радi.
   - О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до  вас,  бо,
як я бачу, в вас буде тiльки ваше  паничiвське  товариство,  -  обiзвалась
Галя.
   - Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, - сказав Радюк.  -
Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось.  Вже  в
Петербурзi Костомаров[80] та Кулiш[81] почали видавати для народу книжечки
на укра?нськiй мовi, видали  "метелики".  Треба  б  нам  побалакать,  дещо
обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з завзяттям.
   - То приймiть i мене до сво?? спiлки. Ти, Павле  Антоновичу,  писатимеш
для  народу  "метелики",  а  я  фель?тони,  бо  це  теж   "метелики".   Ти
по-сiльськiй, а я вже по-сво?му, по-мiському. От i будемо в  спiлцi  та  в
супрязi для загально? працi.
   - Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник  та  супряжич,  -  сказав
Радюк.
   - Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! -
жартував Кованько.
   - А з вас i справдi вийшов би  пречудовий  фель?тонiст!  -  аж  крикнув
Дунiн-Левченко. - Не забувайте ж i ви  про  мо?  iменини.  Приносьте  сво?
фельетони, - просив на прощання Кованька Дунiн-Левченко.

   - Добре! Спасибi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.
   - Тiльки як йтимеш, то покинь дома сво? фель?тони. Замкни ?х  у  скриню
на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись наслiдцi  за
тобою в гостi на iменини, - жартував Радюк.
   - Добре, добре! Але вже й  менi  час  додому.  Ходiм  разом!  Прощайте!
Бувайте здоровi! Спасибi за шинку  та  за  сiльську  колендру,  -  говорив
Кованько, прощаючись з Галею.
   I вони похапцем одяглись i вийшли.

   - Та стережись там  у  дворi,  щоб  часом  не  вискочив  з  дверей  наш
полковник та не застрелив тебе з сво?? гармати! А то ще тво?  фель?тони  й
ноги задеруть серед двора, - говорив Радюк.
   - Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мо? фель?тони,  -
кричав з двора Кованько. - Може, не  менi,  а  йому  доведеться  задригати
ногами од мо?х фель?тонiв, бо цей полковник обшахрував полк та  з  того  й
стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона  йому  прилiпила
до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влуча?.

   Радюк з  Галею  вернулись  в  кiмнату.  Галя  кинулась  мити  посуд  та
прибирать з стола недо?дки та недопитки, наче пере?ди пiсля товаряки.

   - Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? - спитав Радюк в жiнки.
   - Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не  припав  менi
до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось ? в
йому таке, що менi одразу не сподобалось.

   - Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та
аж в'?дливий з сво?ми жартами, але не  вважали  на  його  як  на  поважну,
статковиту людину, з котрою  можна  всмак  побалакать  про  якiсь  поважнi
справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й  од  ?х  позiха?  без
сорому або зараз глузу? з ?х, повернувши усю справу на жарти.  Ти  ж  чула
дещо з його поглядiв.
   - Це правда, - сказала Галя, - але як же то отi веселi жартовливi  зуби
перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?
   - Ця псяюха  талановита,  хоч  нiби  легенька  на  вдачу,  як  пiр'?на.
Кованько з тих, що б'ють  летючу  й  котючу  опуку,  як  кажуть  на  селi.
Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний  спиниться  на  чомусь
одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як  бачиш,
зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурха? на сонцi.
   - Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий,
бо все щось плете, чого я гаразд не  втямила:  плеще  щось  схоже  на  сiм
мiшкiв гречано? вовни.
   - Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих  штукарiв,  в
котрих нiколи гаразд не допита?шся правди, бо вiн все поверта?  па  жарти,
про що не спитай, i одбрiху?ться, й прикрива? правду, наче якоюсь мрякою з
жартiв. Але часом забудеться та й скине з  свого  язика  ту  мряку;  якось
ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це бува? з ним, коли вiн або
дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.
   - Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, -
сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.

   - Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а  як  слабий,  то  каже
правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не гра?.
   - По-мо?му, нехай би вiн краще все нездужав  та  слабував,  аби  тiльки
казав правду, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. - Я цiй людинi
чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.
   - Може, це тобi такi гадки пiдказу? твоя жiноцька вдача, бо ваша  вдача
бува? часом дуже чутка та почутлива i часом вгаду? дещо наперед так  само,
як i далекосяглий розум.
   Галя почала виносить посуд до друго? кiмнати та ховать його в  шафу,  а
потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.
   Радюк прилiг на  новенькiй  канапi,  оббитiй  темно-пунсовою  оббивкою,
поклавши чорноволосу голову  на  вишивану  подушку,  i  закурив  папiросу.
Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках.  Тiльки  червоне
майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар,  i  кидало  гарячi
жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники  по  обидва  боки
дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi  чорнi  кучерявi  васильки  в  Радюка
вилися наче  молодим  хмелем,  але  на  його  високiм  гладенькiм,  неначе
виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими  бровами  вперше  виникли
два тоненькi зморшки, - перша прикмета заклопотано? жонато? людини, неначе
з ?х визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже
не за себе одного.
   Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в  його  головi
думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами,
нешвидко,  по-маленьку,  з  журливим  сутiнком  журавлиного  вуркотання  в
лiтньому тихому небi.
   "Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi
й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану  свiтлицю,  так
закутали нiби важкi чорнi хмари Укра?ну. Зiбрались тi сумнi хмари  з  усiх
усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре н?бо i кинули тiнь та  мряку
на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль полл?ться свiт на
наш  край?  Народнi  маси,  тiльки  що  визволенi  од  панщини,  темнi   i
непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з
пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше
ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам сво?м безглуздим вмикуванням  в
нашi справи та ще гiрше поплутали ?х..."
   Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе припали
росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi  мннувшi  часи,  неначе
хотiв там вишукать одповiдi на сво? журливi питання, перебiг думками давню
iсторiю й зауважив скрiзь  культурний  широкий  розвиток  через  просвiту,
через знання науки.
   "Це  одно  i  ?дине  джерело,  звiдкiль  полл?ться  свiт  на   Укра?ну:
просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi,  що  не  тямлять
нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в
?х буде  знання,  вони  втямлять,  що  то  ?сть  добро,  краса,  правда  й
доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до
правди, краси, добра й доброчинку. Це  свята  правда!  Усе  лихо  в  свiтi
сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть -
це однi й ?динi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай  для  нашого
краю, рай, повний зелених садкiв, повний  збиткiв  усякого  добра,  повний
щастя й радощiв, де не буде нi старця, нi бiдноти,  де  всiм  буде  добре,
скрiзь буде мирнота й спокiй, i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не
буде людей зависних, не буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий
час рiвностi, знання й просвiтностi".
   I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi наступаючих
кращих часiв, потонув думами в поезi? мрiй про будущий час. Свiтлi iдеали,
свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то з'являлись,  то  зникали
перед ним.

   Вiн опам'ятався й пiдвiвсь. Час  було  виряджаться  в  гостi  до  свого
товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й  вийшов
з кiмнати.
   "От i загаявсь в мрiях.  Затого  зовсiм  смеркне.  Затого  вечiр  буде.
Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового  двора",  -  думав  Радюк,
хапаючись. I вiн хапком скочив на "дрожку" й ще завидна покатав в гостi до
товариша.

   XVI
   Здоровий  дерев'яний  дiм  Дунiна-Левченка  був  на  Липках,  де   тодi
проживали  сливе  винятково  аристократичнi   сiм'?,   усякi   полтавськi,
чернiгiвськi  та  здебiльшого  ки?вськi  сполонiзованi  дiдичi.  Дiм   був
стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки  по  селах  в  дiдицьких  багатих
оселях.  Стародавнiй  сiльський  ганок  з  чотирма  дерев'яними   колонами
виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь,  одгороджений  од
улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд  стiнами  манячили
кущi троянд та жасмину.

   Через одчинену хвiртку  Радюк  вгледiв,  що  в  садку  манячили  молодi
товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до  його
брилем.
   Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок.  В  садку
на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв. Декотрi ходили
парами по нечищених дорiжках та зарослих травою стежечках. I двiр, i садок
були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та яблунi буйно росли на  волi,  як
хотiли, попереплутувались гiллям, вгнiздились верхами  однi  над  другими,
тислись, зчiплювались, неначе вступали  в  бiйку  за  сво?  мiсце.  Клумби
кзiток  позаростували  лопухом,  чорнобилем  та  кропивою.  А  з   бур'яну
виглядали квiтки: лелi?, розкiшнi ряснi пiвонi?. Довгi дерев'янi станi  та
возовнi  з  галерейками   та   колонками   зчорнiли,   перехнябились,   аж
повгинались. Покрiвля на ?х поросла зеленим мохом.  Усе  було  пообдиране,
зчорнiле. На стiнах дому щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля
на домi скрiзь повигорювала й зчорнiла.  Подвiр'я  заросло  травою.  Попiд
барканами росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й  збутля-вiли  в
холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь  ще
сумнiший.
   "Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко  все  осову?ться  та
осову?ться, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв, сьогочасних
укра?нських дiдичiв", - подумав Радюк,  озираючи  подвiр'я  та  поплутаний
старий зарослий садок,
   Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi  гостi
повставали  з  лавок  i  попростували  до  гурту.  Почалась   розмова   та
привiтання.
   Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому  щастя-долi  в  новому
життi. Тi, що поскiнчували курс,  були  надзвичайно  веселi  та  говорючi.
Дехто розказував про сво? вдатнi чи не  зовсiм  вдатнi  останнi  екзамени.
Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без того ворушливi
молодi  нерви.  Весела  голосна  розмова,  веселий  нездержний  регiт   аж
розлягавсь по старому садку.
   - Але жарти жартами, а оце коли  ми  випадком  зiбрались,  то  при  цiй
нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, - сказав  Радюк.  -
Ми ж  оце  незабаром  розiйдемось  i  розлiземось  по  свiтi.  А  поки  що
поговорiм, до яко? працi нам ставати.
   - Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло  Кованька,  бо  вiн  не
дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, - говорили молодi паничi.
   З дому вийшов старий лакей i запросив усiх  в  поко?  на  чай.  Молодий
Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в поко?. За  ними  юрбою,  з
вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на  парадовий  прихiд  з
улицi.
   Старий лакей одчинив дверi i впустив в поко? цю веселу юрбу  молоднечi.
Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi поко? шумом та гамом. Дiм
i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв  рокiв.  В
здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога  погнулась  i  пожолобилась.  Вiкна
покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж  скривились.
Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на  горбу,  й
насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий  та  вузький
фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його  в  куток.  По
закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто  позапинав  ?х
попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi  гарнi  копi?  з  портретiв
козацьких полковникiв, хазя?нових предкiв, були прикрасою в залi.
   Весела компанiя  розсипалась  по  залi  й  неначе  збудила  й  дрiмаючу
завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй  вiк
i смутно опустив свого хвоста в  куток.  Молодий  хазя?н  повiв  гостей  в
столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на коридор, з
котро? через одчиненi збоку дверi здорово?  бiблiотеки  виглядали  шафи  з
книжками, високi, аж до само? стелi.
   Ввесь коридорчик i  бiблiотека  були  суспiль  обставленi  шафами.  Дiд
молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було  багато  в
давнiшний час на Укра?нi.
   Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим  мертвим  шафам:  i
Вольтеровi[82],    i    Дiдро[83]    та    Жан-Жаковi     Руссо[84],     i
Бантиш-Каменському[85] та  Георгi?вi  Кониському,  i  iншим  небiжчикам  i
вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали  всi
чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась,  неначе  стала  черевата,
Серед столово?, неначе десь на пригорку, стояв довгий  стiл  з  самоваром.
Стiл аж захряс  пiд  закусками  та  посудом.  Коло  самовара  сидiла  Юлiя
Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч не? на широкому м'якому
крiслi сидiв хазя?н Платон Петрович Дунiн-Левченко, а  проти  його  сидiли
три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони при?хали з села
й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.
   Платон Петрович був  вже  пристаркуватий  чоловiк,  високий  на  зрiст,
кандибастий,  сухорлявий  та  смуглявий  з  лиця,  дуже   добрий,   тихий,
довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся  й  здоровi  вуса  вже
нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.

   Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як
вольтерiянець,  сповняв  свою  бiблiотеку  утворами  енциклопедистiв.   До
панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий,  що
на старостi лiт визволив ?х на  волю,  навiть  видавав  пенсi?  грiшми  та
харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок,  до
просвiтностi, навiть  до  штучностi.  Вiн  все  сповняв  баткiвську  сливе
винятково  французьку  та  нiмецьку  бiблiотеку  новими  книжками;   любив
укра?нську iсторiю, любив козацьку давнину.  "Iсторiю  Русов"  Кониського,
укра?нську iсторiю  Бантиш-Каменського  та  Маркевича[86]  знав  трохи  не
напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазя?н  з  його  був
непрактичний. Доми та забудування i в його селi,  i  в  Ки?вi  стояли  без
лагодiння десятки рокiв. Сам  Платон  Петрович  почав  вже  слабувать.  Як
пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже  продать  свою  батькiвську  оселю  й
струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий,
гарненький, готовенький.

   Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла  за  здоровецьким  самоваром,  неначе  за
твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла,  з
ясними очками, вона була в ясному легенькому  убраннi  i,  неначе  пташка,
вгнiздилась в гнiздечку з кисi?, та кружев,  та  бiло?  ангорсько?  лухко?
шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать
по ?? делiкатному блiдому  й  наче  прозорому  обличчю,  по  ??  тоненькiй
щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час  i  справдi  випила
добру порцiю оцту, схламала пота?нцi пудiв зо два крейди, щоб буть  блiдою
й делiкатною, як тодi була мода.

   Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з  нею  й  поздоровляли  з
iменинником. Вона була привiтна до всiх  i  ласкава.  Добрiсть  i  тихiсть
вдачi свiтилась в ?? ясних оченятах.  Тiльки  Радюк  запримiтив,  що  вона
якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.

   - Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли сво?  молоде
подружжя в Ки?в? - сказала Дунiна-Левченко.

   - Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер  я  неначе  причалив  до
берега, - сказав Радюк.
   - От i добре! Я дуже рада! - обiзвалась хазяйка, але було знать  по  ??
очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк:  в
не? була думка  залучить  цього  красуня  до  сво??  молоденько?  донi,  а
теперечки цi надi? пiшли марно.
   Старий хазя?н щиро привiтавсь  з  молодими,  пiдвiв  голову,  випростав
згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих  студентiв,  любив
слухать ?х веселу  й  розумну  розмову  i  сам  тодi  нiби  оживав,  якось
ожвавлювавсь,  ставав  жвавiший,  бадьористiший.  Вiн  був  нахильний   до
принципiально? фiлософсько? розмови, котро? не люблять старi люди i  котра
так гарячить та запалю? молодих.
   - Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми  помолодша?мо  од
вас, - припрохував Дунiн-Левченко, показуючи  рукою  на  стiльцi  навкруги
довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте
чай i закусюйте, що кому до смаку.
   Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану  на?дкам  та  закускам  Юлi?
Кирилiвни.  Наганявшись  та  нагулявшись  пiсля  нудних  екзаменiв,   вони
натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей
Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе  вiн  десь  по  дорозi  виливав
стакани в бутлi або в барильця.
   - Що, живий, здоровий ваш  тато,  Павле  Антоновичу?  -  спитав  хазя?н
Радюка.
   - Ще держиться до якогось там часу. Хазяйну?, бо оце мо? двi сестрi вже
вийшли з iнституту та при?хали додому. Для  ?х  треба  ж  дбать.  За  мене
батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для
сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, - сказав Радюк.

   - Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким  способом
не  зберусь  полагодить  сво?  житло:  то  нездужаю,  то  нiколи,   а   то
просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунiн-Левченко.

   - Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би.  А  то
ви все за книжками та за газетами,  -  обiзвавсь  один  вже  лiтнiй  гiсть
дiдич, що був однi?? верстви на лiта з хазя?ном.

   - Може, ви й правду кажете, але я до тi?? тяганини таки,  певно,  зроду
не дуже здатний. От тутечки мо? сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим
i не хочуть знайомиться зо мною, що я  живу  не  в  аристократичних,  а  в
старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.
   - Та й ?х дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе
осторонь од нас, укра?нцiв, чомусь не сходяться  з  нами  й  дражнять  нас
"культурниками", - сказав Радюк. - Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не
погане для нас, але вони самi чомусь i  гадки  не  мають  за  просвiтнiсть
народу в тих краях, де вони  тiльки  й  животiють  послуханням  та  працею
нашого народу.
   -  А  для  нас,  -  сказав  Дунiн-Левченко,  -  i  справдi  настав  час
заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного  народу.
В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились  видавать  "метелики"  для
читання народовi. В Полтавi вже заходились  коло  недiльних  школ[87]  для
мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр.
   - Я чув за цi недiльнi школи, -  сказав  старий  Дунiн-Левченко  зовсiм
байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.
   - Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi  й  вечiрнi,  ще  i  в
суботи для убогих ?вре?в, але докладно нiчого про це не знаю i  тямку  про
це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, - обiзвавсь один  з
гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю.

   Було знать, що цi новi питання не цiкавили ?х анiтрошки. Цi  пани  були
якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ.

   - А справдi, треба б нам поговорить  про  цi  нацiональнi  й  просвiтнi
справи,  щоб  негайно  ставать  до  працi,  коли   вже   нас   продражнили
"культурниками". Може б, i ми вклали якусь лепту на користь  рiдного  краю
та нашого старого Ки?ва, - сказав один з молодих гостей.

   В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою  почвалав  одчинять
дверi. Розмова перетялась.
   - Якогось гостя бог принiс, - вказав  молодий  Дунiн-Левченко  i  побiг
назустрiч гостевi.
   В далекiй прихожiй почувсь  шум  та  тяганина  роздягання.  Застукотiли
закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi.
   - Це прийшов Кованько!  -  промовив  Радюк  пошепки,  i  в  його  брови
насупились. - Не дасть же вiн нам теперечки  гаразд  побалакать  про  нашi
поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi.

   - Йому б тiльки на Житньому базарi[88] витрiшки продавати або  дзвонить
в дзвони, а не говорить про поважнi справи, -  обiзвавсь  один  з  молодих
гостей.
   - А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи  розважить  нас:  пожарту?,
порегочеться, то й  мене  якось  несамохiть  вiзьмуть  смiшки,  -  сказала
хазяйка, осмiхаючись.
   - Я от i не бачу його, а тiльки уявляю собi його веселий вид,  то  мене
вже смiх бере, - сказав старий Дунiн-Левченко i вже справдi смiявсь  сво?м
тихим та добрим осмiхом до старших гостей.
   При?жджi дiдичi й  собi  осмiхнулись.  Дзвiнкий,  голосний  голос  десь
далеко розлягавсь за бiблiотекою, але його було чуть через два поко?.
   В дверях i справдi з'явивсь  Кованько  й  блищав  ще  в  дверях  сво?ми
широкими випнутими наперед зубами. На здоровiй головi довге  волосся  було
не зачесане, навiть трохи розпатлане.
   - Так i ?! Он вже несе поперед себе наче наштрикнутi  на  вила  зубища,
неначе усiм ?х показу?.
   - Нiчого - те, нiчого! Побалака?те iншим часом про сво? справи. Час  од
вас не втече ж таки, як  вода  в  Днiпрi,  -  говорив  старий  господар  i
смiявсь.
   Слiдом за Кованьком вступило в  столову  ще  кiлька  молодих  гостей  в
вишиваних сорочках, з червоними  застiжками  на  грудях.  Декотрi  були  в
свитах з драпу. Один прийшов навiть  в  простiй,  щиро  сiльськiй  товстiй
свитi,  пiдперезаний  червоним  "одеським"  поясом  з  довгими  кiнцями  й
торочками.

   Веселий  Кованькiв  голос   очевидячки   розворушив   старих.   Хазяйка
висунулась з свого гнiздечка й навiть встала назустрiч Кованьковi, тягнучи
за  собою  ангорську  шаль,  неначе  легенькi  крила,  щиро  й  з  осмiхом
привiталась з ним  i  посадовила  його  поруч  з  собою.  Старий  господар
пiдвiвсь на недужих ногах i якось по-молодечому простяг до  Кованька  свою
довгелецьку,  сухорляву  руку  через  стiл,  через  посуд  i  на?дки.  Вiн
пожвавiшав, повеселiшав,  неначе  вхопив  iскру  од  веселого  Кованька  й
пiдживив сво? розторсанi нерви, застояну кров.
   Хазя?н попросив молодих гостей садовиться за стiл.

   Стiснили  стiльцi,  зсунулись,  зщулились  i  якось  усi   повсiдались.
Радюковi й справдi не дали говорить далi про сво? справи.

   Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пiшов вандрувать
кругом стола. Гостi пили чай, гомонiли, балакали голосно,  реготались,  аж
одляски лунали по бiблiотецi та побiчних покоях. Новi  гостi  кинулись  на
полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотiли об тарiлки.  В  столову
нозi молодi гостi знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовiй
був впав i почав стишуваться.
   "Ну, таки принесло ледащо отого  дзвонаря,  оте  брязкало!  Забавлятиме
старих хазя?нiв, замовлятиме ?м пристрiт, неначе знахурка,  i  буде  довго
замовлять, а  нам  перебаранчатиме  мiркувать  та  розмовляти  про  текучi
справи", - думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованьковi бiлi лопатнi
та на патлату голову.
   Кованько  пив  чай  хапком,  з  якоюсь  жадобою,  неначе   його   пекла
надзвичайна печiя або неначе вiн хапався кудись йти. Хазяйка  заворушилась
в сво?му гнiздi, сама накраяла для його паляницi, сама доставала тарiлки з
на?дками i присовувала до  Кованька.  Наче  пташечка,  вона  заметушилась,
якось затрiпалась, неначе ?? ангорськi  крильця  затрiпались  в  пташиному
кубельцi або в ремезовому гнiздечку-рукавицi.
   - Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, - припрохувала Юлiя
Кирилiвна Кованька.
   - Та я все голодний, признаться  по  правдi.  Стецько  в  "Сватаннi  на
Гочарiвцi"[89] каже, що вiн так любить обiдать, що обiдав  би  цiлiсiнький
день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит,  що  ладен  ?сти  хоч  i
цiлiсiньку нiч, - молов Кованько й розсмiшив добру стареньку хазяйку.
   - То й призволяйтесь на здоров'я! Але  вам  не  доведеться  полуднувать
цiлу  нiч,  бо  мiй  кухар  готу?  для  вас  добру  вечерю,   -   говорила
Дунiна-Левченкова й смiялась.
   - I за полудень спасибi, i за вечерю заздалегiдь дякую.
   Одначе й другий вихор в столовiй покрутивсь, повертiвсь та й упав; новi
гостi напились чаю, набалакались донесхочу й  ущухли.  Хазя?н  пiдвiвся  з
крiсла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед  ?х  сво?ми  цибатими,
але не дерзкими, неначе крихкими ногами.  Гостi  рушили  слiдком  за  ним,
розсипались по залi ? посiдали по завальних та важких канапах та  крiслах.
Хазя?н подав усiм скриньки з  тютюном  та  з  сигарами,  а  сам  пiдмостив
подушку пiд спину й неначе пiрнув  в  м'яку  канапу.  Коло  його  посiдали
поважнi при?жджi гостi й розпочали балачку  про  сво?  сiльськi  хазяйськi
справи та про сусiд.

   Молодi  розсипались  по  залi,  як  овечки  в  степу,  i,  накурившись,
загомонiли про сво? справи.
   Радюк сiв коло  стола  проти  хазя?на.  Декотрi  гостi  попримощувались
кругом стола на стiльцях та усяких дзигликах з подушками. Дехто стояв коло
вiкон, спершись на одвiрки. Вигляд  в  залi  був  чудернацький  i  загалом
мальовничий, пiстрявий й iскрявий. Мiж чорними  сiртуками  сiрiли  драповi
тонкi свитки,  червонiли  мережки  вишиваних  сорочок,  червонiли  одеськi
червоногарячi та жовтогарячi пояси,  манячили  червонi  стьожки  застiжок.
Коло канапи, побiч спанiлого млявого хазя?на, манячила  товста  парубоцька
свита. Густо спахували червонi огнянi цятки на сигарах та  папiросах.  Очi
яснiли й блищали  од  напружених  думок,  од  сподiвання  ради  за  пекучi
просвiтнi справи. Коло самого стола мiж двома  дiдичами  манячила  кудлата
Кованькова голова. Кованько  держав  в  ротi  претовсту  папiросу,  неначе
заткнув в рот ковбасу. З  тi??  папiроси  густий  дим  валував  вгору  пiд
самiсiньку стелю, неначе з цегельнi.
   В цьому нiби рябому та смугнастому й пiстрявому товариствi були  паничi
з  усяких  мiшаних  сiм'?в,  було  навiть  три  католики  з  ки?вських  та
волинських молодих дiдичiв, котрi походили з давнiх укра?нських сполячених
сiм'?в. Вони поприставали до укра?нцiв i стали до спiльно? працi, назвавши
себе знов укра?нцями. Таких укра?нцiв тодi  звали  "укра?нофiлами".  Решта
католикiв, товаришiв молодого Дунiна-Левченка, як тiльки вгледiли на  йому
червону застiжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить  до  його  й
одкаснулись од його. Батьки й матерi навiть забороняли ?м мать  знайомiсть
з червоними стьожками та  свитами.  Це  вже  було  перед  самим  польським
повстанням[90] з початку шiстдесятих рокiв.
   - Та за якi то недiльнi чи якiсь вечiрнi школи  ви,  Павле  Антоновичу,
були почали балакать? - спитав зацiкавлений хазя?н.

   - За школи та читання в недiлi та в свята для мiщан  та  мiських  слуг,
читання лекцiй по усяких науках або читання поетичних просвiтнiх  утворiв,
- сказав Радюк. - ?вропа вийшла з темряви i дiйшла до високо? культурностi
через науки та просвiтнiсть. Нам треба хоч потроху доганять ?вропу, щоб не
опиниться далеко позаду, i пiднiмать розвиток  сiльських  i  мiських  мас.
Пiднiметься наука в народi, то це само по собi  вже  потягне  за  собою  й
промислiвство, i ремество. Наука добере ключiв до всякого замка й одчинить
дверi до свiтла, й добра, й добробуття в життi. Нам треба,  що  стосу?ться
до культури краю, закласти в Ки?вi недiльнi школи й  вечiрнi  читання  для
старого й малого,  щоб  потроху  сипать  свiтло  на  темнi  маси.  Подаймо
прощення про дозвiл та й будемо по черзi ходить в тi школи  та  й  читати.
Може, в мiстi ще хтось знайдеться прихильний до цi?? справи, то ми  й  тих
залучимо й запросимо нам на пiдмогу.

   - Добре, добре! - обiзвалось багато голосiв.  -  Ми  усi  ходитимемо  й
сiятимемо це насiння на користь масам.
   - А хто ж вам платитиме за це  грошi?  Чи  ви  ходитимете  дурнички?  -
одрубав Кованько. - Як дурнички, то од мене буде дзус!

   Ця Кованькова вихватка здивувала усiх дуже непри?мно. Усiм здалось,  що
Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усi
зауважили  вперше,  що  Кованько  не  ма?  нiяких  щирих   пересвiдченнiв,
нездатний по сво?й вдачi до чогось путнього, що  вiн  коли  не  ледар,  то
просто необачний штукар i людина без принципiв i без пуття i,  може,  буде
згодом ще й шкодливий для справи.
   - Авжеж дурнички! Ради iде?, ради рiдного краю, - сказав Радюк.
   - Ну, за це спасибi! В мене не стане часу на це, бо в мене й  без  того
працi по самiсiньку шию коло мо?х  лазень.  А  батько  старий,  нiчого  не
доглядить гаразд, - сказав Кованько.
   Усi витрiщили на Кованька очi з  дива.  Нiхто  од  його  не  сподiвавсь
цього. Така вихватка здивувала всiх.
   - В Петербурзi почали видавать "метелики",  книжечки  для  народу,  але
писати ?х там нiкому, - знов почав Радюк. -  Тим  часом  од  начальства  з
Петербурга доручено в Ки?вi скласти й зготувать школьнi укра?нськi  книжки
для народних шкiл на укра?нськiй мовi.  Ми  станемо  й  тут  до  помочi  й
зготу?мо гуртом усi популярнi книжки для народу  на  укра?нськiй  мовi  по
всiх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько  зроблено  в  Англi?.
Подiлiм мiж собою усi науки та й понапису?мо коротенькi книжечки про кожну
науку для народу. Розстара?мось грошей, - тодi видамо книжечки для народу.
   Пiднявсь гомiн та клекiт. Дехто  почав  робить  цю  дiляницю  складання
книжечок мiж молодими. Почалось змагання, кому що брать,  почалось  навiть
силування  й  накидання  декому  тако?  роботи.  Однi  намагались,   другi
одмагались. Хазя?н i  старi  дiдичi  слухали  цю  всю  тяганину  байдужно,
пасивно, хоч i нiчого  не  мали  й  нiчого  не  говорили  проти  того.  ?х
очевидячки тiльки цiкавила новина цi?? справи, й досi нечувана й  небачена
ними на вiку.

   - Що ж ти вiзьмеш? Яку науку береш собi для просвiти народу?  -  спитав
молодий Дунiн-Левченко в Кованька.
   - Я вiзьму на себе анекдоти; вiзьму й ладен дати в цьому засвiдчення на
паперi, бо я маю до цього хист, - поважно обiзвавсь Кованько.
   - Та, певно, фель?тони жартiв? - додав Радюк.

   - Атож! це саме личить менi, ще й дуже припало менi до вподоби..Давайте
й справдi будемо смiшить ваших сiльських "хахлiв та хахлушок", отi  очiпки
та очкури! Я понаписую ?м таких фель?тонiв, що тi очiпки та очкури,  усякi
дядьки та дядини аж за боки братимуться.  Це  буде  найцiкавiша  книжка  й
найбiльше матиме читальникiв.
   Кованько, як i мiщани та купчики в  Ки?вi,  вже  дуже  зневажав  селян,
дражнив ?х "хахлами", гордував ними й пiднiмав на  смiшки,  як  i  мiщани,
ставлячи себе без мiри вище од селян, одрiзняючи себе од  селян,  як  щось
вже iнше й без мiри вище од селюкiв.
   - А справдi, ця книжка мала б найбiльше читальникiв навiть в мiстах,  -
знехотя й несамохiть вискочило з уст в хазя?на. - Укра?нськi анекдоти - це
цiкава сила. Це нашi народнi "Декамерони"[91], тiльки ще не позаписуванi.
   - Одже тобi все смiшки та жарти, - обiзвавсь Радюк, - може, ще  скажеш,
щоб тобi платили по три шаги од рядка за тво? фель?тони та за декамерони?
   - А чом би пак i нi! I то грошi! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти
й декамерони й переважу вас усiх: переднiше  од  усiх  вас  вистараюсь  на
просвiтника. От побачите! - говорив Кованько. - Я виграю, а ви програ?те.
   - Одже ж ти не тямиш гаразд нi нашо?  iде?,  нi  сiльсько?  темноти  та
нужди. Ти тiльки гальма для нас  i  в  цей  час,  i  гальмуватимеш  нашого
культурного воза й далi, бо усе якось вага?шся та мота?шся  од  берега  до
берега, ще, чого доброго, й сам  пiдеш  за  водою,  -  сказав  Радюк,  вже
роздратований i сердитий на Кованька.
   - Ой, борони боже, щоб я пiшов "за водою"! Я не хочу топиться в Днiпрi.
Топись собi сам, коли твоя добра хiть.
   - Ти, здасться, з тих, що самi не пiдуть "за водою", але од нетямучостi
та так, з доброго дива, ладнi пустить "за водою" народну просвiту й рiдний
край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вiтер, -
сказав Радюк i одвернувсь од Кованька, насупивши  брови.  Гнiв  блиснув  в
його карих очах.
   - Цього Кованька треба б вимкнуть зовсiм з нашого  кружка,  -  промовив
стиха один студент.
   - I варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж
язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик,  щоб  жартувати  й
смiяться, - жартував Кованько.
   - То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси:  одначе  добрi  зуби
ма?ш, - обiзвавсь Радюк вже зовсiм сердито. -  Ти  нiби  оце  бабля?шся  в
жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.
   - А як же то я животiтиму на свiтi без цього дурного органа? - жартував
Кованько. - Тодi нас i справдi не тiльки ?вре? та панки,  але  й  кури  та
горобцi задзюбають.
   - Ви, городяни, не тямите поезi? села та народно? поезi?. В вас в мiстi
? тiльки поезiя Житнього  базару,  усяких  крамниць  та  поезiя  березових
вiникiв в  лазнi.  Мiщани,  купцi  та  прикажчики  вже  бундючаться  перед
селянами. В вас нема народу, а тiльки "хохли, очiпки та хохлушi", - сказав
Радюк.
   - Та поезiя "березово? кашi", цебто рiзок в усяких майстрiв  для  сво?х
челядникiв, - сказав один молодий гiсть.

   - Радюк  правду  каже:  тут  нема  чого  сердиться  та  бундючиться,  -
обiзвавсь один молодий студент, ки?вський дiдич-католик,  Перетяткевич.  -
Де вже де, а в  нас,  на  Захiднiй  Укра?нi,  доконечно  нам  самим  треба
заходжуватись коло народно? просвiти, бо в нас здебiльшого дiдичi,  хоч  i
укра?нцi родом, але звуть себе поляками, ?х  iдеали  та  мрi?  шугають  не
вдома, не на Укра?нi, а десь iнде, поза Укра?ною. Цi дiдичi  та  полупанки
на Укра?кi та в Галичинi не дадуть i шага на народну просвiту.
   - Це правда, але просвiтнiсть  повинна  бути  загальною  для  всiх.  Ще
двiстi рокiв переднiше в Ки?вi Феофан Прокопович устами свого  "Псалмисти,
сирiч дяка" сказав, що вчити треба всiх загалом, чи мiщан, чи мужичкiв, бо
просвiта повинна буть загальна й для всiх приступна. Тiльки потiм,  згодом
в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботнi читання й  для
?вре?в, - сказав Радюк.
   - Та цi старомоднi псалтирники й самi не пiдуть  на  тво?  читання,  бо
вважатимуть ?х за трефнi, некаширнi, - сказав  Кованько,  не  втерпiвши  з
жартами, - вони матимуть гадку, що ти хочеш ?х переманить до церкви.

   - В мiстечках це може й буть, але в мiстi жиди  трохи  просвiченi,  то,
певно, й пiдуть охоче. Не одбивать же нам ?х од просвiти, - сказав молодий
Дунiн-Левченко.
   - Та вони й самi ставлять себе окроми, самi одрiзняються од нас,  а  не
ми од ?х, - сказав Кованько.
   - Але  просвiта  колись  згодом  порозгороджу?  тi  загати  та  опрiчнi
загороди й залучить ?х до спiльно? працi  в  укра?нському  суспiль