брана не в чiпок, а нiби в якусь здорову гiрлянду. На тiй гiрляндi,  чи
на чiпковi, було намощено всяких квiток: i рожевих, i червоних. Тi  квiтки
дуже не приставали до лиця, до заспаних, заснiчених очей. Висока  наливала
чай i так багато говорила, що часом  лила  чай  поза  стаканами,  слiпаючи
заспаними очима.
   - Бачте, Павле  Антоновичу!  смi?тесь  ви  з  мене,  що  я  понедiлкую,
глузу?те з середи та з п'ятницi... Бачте! от i недобре виходить. От бог  i
кара? коли не вас, то тих, що близькi до вас! - докоряла панiя Макуха.

   - Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце по?ду  до  Ки?ва  та
потягну гарбуза?
   Тiльки що вони випили чай, як слаба прокинулась  i  покликала  до  себе
сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про Ольгу, про  ??
батькiв; розпитувала, яке в не? лице, якi очi,  яка  вона  на  вдачу.  Син
вийняв Ольжину карточку  й  показав  матерi.  Панiя  Висока,  як  побачила
карточку, то прожогом кинулась до не? й трохи не  звалила  з  нiг  старого
Радюка.
   - Чого це ви пха?тесь? Оце якi цiкавi! Трохи не звалили мене з  нiг,  -
смiявсь старий батько.
   Мати роздивилась на карточку й перехрестила ??. Ольжине лице здалось ?й
трохи гордим, хоч i дуже гарним.
   - Дай боже, щоб я побачила сво?х унукiв! Але  бог  зна,  чи  доведеться
побачить...
   - Оце! Дасть бог, одужа?те й  поздоровша?те  i  довго-довго  ще  будете
жити, - сказав син.
   - Коли б пак була твоя правда,-одказала вона, поклавши свою жовту  суху
руку на синову голову. - Менi трохи вже й легше стало. А то вже думала, що
не побачу тебе.
   Покликавши молодого Радюка в кiмнату, панiя Висока сказала йому:
   - А бачте, Павле Антоновичу! Чи пам'ята?те, як ми ?хали од Масюкiв,  де
ви покохали Галю вперше, як нас налякала вночi та недужа молодиця?  Чи  не
казала ж я вам тодi, що буде вам якась притичина на вашiй  дорозi?  Чи  не
правда ж моя? Чи вийшло що з того кохання? Бiдна моя Галя! Як  менi  шкода
??! - промовила Висока.
   - Чи я ж тому винен, Ликерi? Петрiвно? Ви доволi пожили на свiтi...
   - От-таки й пожила доволi! Бог зна що вигаду?те! - промовила Висока.
   - Але скажiть менi, хто може ручиться за сво? серце, коли воно любить i
ненавидить кого схоче i коли схоче. Ви дума?те, що менi не шкода Галi?
   Ликерiя Петрiвна тiльки головою похитала й пiшла до друго? кiмнати.
   Того ж таки дня панiя Висока од Радюкiв по?хала просто в Масюкiв хутiр.
Надворi вечорiло. На небi висiли важкi осiннi хмари. Було  сумно  надворi,
було сумно i в Масюковiй хатi. Старi десь вештались коло хазяйства. Висока
застала в кiмнатi Галю саму. Вона сидiла коло вiкна й читала "Кобзаря".
   - Галю, серце мо?, голубко моя! - сказала Ликерiя Петрiвна, обнiмаючи й
цiлуючи ??.
   Галя дуже стривожилась i не насмiлилась питать в Високо?.
   - Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь,  бо,  знать,  така  вже
ваша доля! - знов промовила Висока i сiла коло  Галi  й  обняла  ??  обома
руками за плечi. - Надежда Степанiвна Радючка буде жива, але...

   Галине серце вже пiдказало, яке нещастя жде ??.  Вона  чула,  що  Радюк
недавно при?жджав в Журбанi, скiнчивши  курс,  i...  певно,  не  мав  часу
за?хати до не?... Вона випустила дорогу книжку з рук.
   - Я оце просто до вас з Журбанiв. З Ки?ва  при?хав  Павло  Антонович  i
привiз  фотографiчну  карточку  сво??  наречено?.   Вона   зветься   Ольга
Дашковичiвна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я  сама  бачила  ту
карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками,
з цiлою купою кучерiв на головi. Нема що й казать: городянка  як  слiд!  А
погляд у не? якийсь гострий та гордий!
   Ликерiя Петрiвна розказувала, а Галя наче  зомлiвала  в  ??  руках,  як
зiрвана квiтка, схилила голову й зблiдла.
   - Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, ?? любить,
бо навiщо б вiн привозив матерi ту карточку?
   Галя зомлiла в руках Високо? й заплющила очi.

   - Боже мiй милостивий! Що ж менi  дiяти!  -  крикнула  Висока  й  зараз
вхопила  стакан  з  водою  та  й  приснула  водою  на  Галине  лице.  Галя
опам'яталась.
   - Нехай його бог судить! - тихо промовила вона. - А вiн же  божився,  а
вiн же присягавсь, що мене любить!
   I сльози так i залили ?? очi, ?? щоки. Всю хусточку вона змочила сво?ми
слiзьми. Панiя Висока й сама заплакала, дивлячись на Галинi сльози.
   - Не плачте, Галю, серце мо?, моя дорога! Я говорила з ним. Вiн хлопець
дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче i коли само схоче.  По?хав
далеко, не бачив вас i забув за вас. А там трапились iншi карi очi,  та  й
прощай, дiвчино чорнобрива, бо я не твiй, а  ти  не  моя!  як  спiвають  в
пiснi.
   - Ох, Ликерi? Петрiвно! чи я ж його не любила, чи  я  ж  не  була  йому
вiрна. Я день i нiч пам'ятала  за  його,  згадувала  його  рано  й  вечiр,
згадувала, як по садку гуляла,  як  квiтки  поливала,  згадувала,  як  оту
подаровану книжку читала.
   - Ой бiдна моя дiвчино! Така вже, мабуть, наша жiноцька доля, щоб  наше
бiдне серце болiло од горя. Ви дума?те, зо мною не було таке саме на вiку?
Ет!
   Ликерiя Петрiвна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.
   - Ой боже мiй, яка ж я безщасна! - говорила  Галя,  неначе  та  горлиця
сумно туркотала в зеленому гаю. - Було вийду ввечерi в садочок,  гляну  на
яснi зорi i зараз згадаю його яснi очi; чи гляну на повний  мiсяць,  то  й
згадаю його чудовий вид; гляну  на  зелений  лист  i  чогось  згадаю  його
кучерi. Я бачила його i в синьому небi, й  на  зеленiй  землi,  i  в  мо?х
квiтках; чула його дух в повiтрi, де тiльки ходила з ним  по  садочку,  де
розмовляла з ним. А тепер вiн вже не мiй! А як  згадаю  його  голос,  його
милу розмову, його блискучi очi, то й  тепер  серце  мо?  любить  його  i,
мабуть, любитиме й повiк. Бо де я стрiну такого другого в  наших  хуторах!
Ой боже мiй, боже мiй! за що ти покарав мо? бiдне серце?
   I Галя знов заламала руки й заплакала.

   - Галю моя дорога! Що ж ма?мо робить, коли наша доля така?
   - Я або страчу розум, або серце мо? розiрветься од  горя,  -  промовила
Галя i якось разом вгамувалась  i  перестала  плакать,  аж  Високiй  стало
страшно. Щось небезпечне засвiтилось в ?? очах.
   - Я ту книжку, я тi його листи вкину в огонь або подеру  на  шматочки,-
промовила вона,- але чим я  втiшу  сво?  бiдне  серце?  Нехай  же  все  те
зостанеться й нагаду? менi про мою любов, про  його  зраду.  Я  була  така
щаслива тим коханням хоч раз на сво?му вiку.
   Ликерiя Петрiвна сидiла й мовчала, ?й при?мно  було  слухать  про  таку
щиру, гарячу молоду любов.
   - От ви й замовкли. Говорiть же менi  про  його:  який  вiн  тепер,  чи
змiнився на виду, чи все однаковий, як однакове повiк пишне сонце на небi?
   I панiя Висока мусила розказувать ?й за Радюка все-все: як бачила його,
коли при?хав, як засмутився, побачивши слабу  матiр,  як  плакав,  як  вiн
навiть жалкував за Галею.
   Галя слухала, плакала i втiшала сво? серце тi?ю розмовою.
   Прийшов Масюк i Масючка. Висока й ?м розказала  за  Радюка,  за  Галине
нещастя. Масючка почала й собi плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й  не
промовив i слова.

   -- То не вiн винен, то його горда мати винна. Вона до нас тiльки раз  i
при?здила. Не тако? треба ?й невiстки, як наша Галя, -  говорила  Масючка,
втираючи сльози.
   По?хала Висока й зоставила смутну сiм'ю в сльозах, в  смутнiй  хатi,  в
смутний, дощовий, осiннiй вечiр.
   Минула зима. Настала  пишна  зелена  весна.  Розвивсь  садочок,  зiйшли
квiточки в Галиному квiтнику, зiйшли й  зацвiли  червонi  гвоздички.  Галя
поливала ?х та все згадувала зрадливого, але милого  для  ??  серця.  Вона
любила ходить у садку до тi?? вишнi, де так поетично й несподiвано  стрiла
його й почула вперше його слово за кохання. Вона все спiвала ту пiсню,  що
тодi спiвала:
   Ой сама ж бо я, сама,
   Як билинонька в полi;
   Не дав менi господь
   Нi щастя, нi долi.
   ?сть у мене миленький,
   Та далеко од мене;
   Перечула через люди,
   Що цура?ться мене.
   Радючцi стало лучче. Вона одужувала, тiльки не швидко. Вже  вона  могла
сидiти, вже могла  розмовлять  не  втомлюючись.  Павло  Радюк  зостався  в
Журбанях, доки мати зовсiм одужала. В тишi,  на  селi,  ходячи  по  хатах,
гуляючи по садку, по степу, вiн усе думав про Ольгу. Не раз i не  два  вiн
згадував i Галю Масюкiвну, згадував любов  свою  до  не?.  Але  вiн  часто
забував навiть за матiр: його думка все лiтала  над  Ки?вом,  на  знайомих
мiсцях, над тими горами, де вiн гуляв з Ольгою, на тих алеях, де вiн ходив
i розмовляв з нею.

   Вертаючись назад до Ки?ва по страшнiй  грязюцi,  пiд  осiннiм  холодним
дощем, чого вiн  не  передумав,  сидячи  в  закритому  возi!  Смутне  небо
порошило дрiбним дощем. Степ здавався безкра?м морем пiд густим, як туман,
дощем та хмарами. Вiн передумав усе сво? будуще життя з Ольгою в парi,  до
само? старостi, наче бачив сво?х дiток, що  росли,  вилися  на  колiнах  в
Ольги, бачив Ольгу, щасливу й  веселу,  бачив  свою  тиху  старiсть  серед
щасливо? сiм'?. Все те вiн нiби бачив у сво?й думцi,  доки  перед  вечором
одного дня не побачив на високих горах Ки?ва. Як забилось його  серце,  як
вiн угледiв високу лаврську дзвiницю з-за чорного бору!
   При?хавши пiзненько, Радюк зараз убрався й пiшов до Дашковичiв. До його
вийшов Дашкович i дуже ласкаво привiгався з ним.

   - А нашi пiшли оце в клуб. Сьогоднi вечiр  з  танцями.  Пiшла  Ольга  й
Катерина, i Марта Сидорiвна, i Степанида Сидорiвна. Коли не хочете  спать,
то йдiть i ви туди ж таки. Як же здоров'я вашо? матерi?

   - Спасибi вам! Мати моя вже зовсiм одужала. А була вона дуже слаба. Всi
думали, що вже не одужа?.
   - Слава богу, слава богу! Я дуже радий! А ми за вами все скучали та все
вас згадували. I Ольга часто згадувала за вас.

   - Згадувала? - не втерпiв Радюк, щоб не спитать.

   - О, згадувала! Ми всi вас згадували, ще й не раз.

   - Може, й справдi пiду я в клуб. I погуляю, i з знайомими  побачусь,  -
сказав Радюк i попрощався з Дашковичем.

   Радюк по?хав додому, в одну мить  убрався,  причепуривсь  i  вже  пiзно
при?хав на вечiр. Вiн усе думав за Ольгу, як то вона його стрiне, як  його
привiта?.
   Радюк увiйшов у залу, де були танцi, i потрапив  саме  на  польку.  Вiн
став коло дверей, i перед його очима, мов вихор,  миготiли  пари  одна  за
другою, неначе птицi шугали, обвiваючи його лице вiтром. Вiн зараз угледiв
Ольгу.
   Дожидаючи, поки скiнчиться танець, Радюк притулився за товстою колоною,
що кидала од себе широку тiнь. Йому  було  видно  всю  здорову  подовжасту
залу.
   Пiсля  всього  того,  що  довелось  Радюковi  пережить,  пiсля   темно?
кiмнатки, де лежала його недужа мати,  де  тхнуло  аптекою,  пiсля  довго?
дороги пiд осiннiм небом i дощем вiн просто потрапив на веселий  i  людний
вечiр. Голосний оркестр, велика й свiтла  зала,  повна  повбираних  людей,
веселi празниковi лиця, галас, шум - все те так вразило його  одразу,  так
заслiпило, заглушило, що вiн мусив обпертись об  колону  головою  й  трохи
оддихнуть.

   Перед його очима, наче метелики, пролiтали пари. Вiн минав ?х  очима  й
шукав Ольги. Коли це й вона пролетiла в парi  з  Кованьком  i  так  швидко
заховалась в гуртi, як i з'явилась. Вiн побачив ?? чистий i рiвний профiль
i зрадiв, як мала дитина. I знов Ольга пролетiла перед ним в парi з якимсь
офiцером,  поставним,  огрядним,  червоновидим,  з  гордими,  аж  надутими
червоними губами. Радюк глянув на ?? вид i зауважив, що лице було  щасливе
й веселе; погляд ?? очей був недбайливий, веселий, байдужний.

   Музики перестали грать, пари перестали танцювать, i всi  розiйшлись  по
залi, втираючи гарячi лиця хусточками.
   Радюк не зводив очей з Ольги й кмiтив за нею. Вона почала  тихою  ходою
гулять по залi, а за нею цiлою юрбою йшли паничi. Деякi заходили з  одного
боку,деякi - з другого, хапаючись одiпхнуть один одного, щоб зайняти мiсце
поруч з Ольгою. Ольга була червона i втомлена; вона  все  обмахувала  сво?
лице. Невважаючи на втому, на те, що ??  груди  високо  пiднiмались,  вона
смiялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима на всi боки,  звiдкiль
тiльки чiплялись до не? хлопцi.  Радюк  хотiв  впiймать  на  ??  лицi  хоч
крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що так давив його в грудях,  i
не знайшов його й слiду! Вiн бачив ?? не такою  задуманою,  як  вона  була
недавно в час його останнього вiзиту. Радюк бачив уявки, що вона за ним  i
не журилась i, певно, й не думала про його. Нi на хвилину  темна  дума  не
набiгла на ?? високе чоло, на веселi очi.

   "Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!" - навернулись йому на думку
слова пiснi.
   До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти  рукавички,
i три душi кинулись до тi?? штучки; вона впустила хусточку, i  двi  головi
разом нахилились i стукнулись одна об другу.
   - Як менi душно! - промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету. Хто нiс
морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан  лимонаду  од  того  огрядного
офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.
   Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ  кинулись  за  стiльцем.
Ольга сiла на тiм  стiльцi,  що  подав  ?й  офiцер,  трясучи  еполетами  й
брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.
   - Дякую вам за стiлець! - промовила Ольга, i Радюк почув те  слово,  бо
група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.

   - Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон,  посадив
би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора,  ви  цариця  балiв  i
вечорiв! - казав огрядний офiцер, поглядаючи  на  Ольгу  скоса  й  крутячи
кудлатi? вуса.
   - Ви вмi?те-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього  вечора!
- промовила Ольга, показуючи очима на одну  дуже  гарну  й  багато  убрану
купчиху.

   - Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть  не  така.  Придивiться
лишень, коли в тi?? царицi не сивi коси, тiльки почорненi.

   Ольга засмiялась дуже голосно.
   - А коли б ви знали, яка та цариця розумна!  -  обiзвався  Кованько.  -
Вона й досi не вимовить слова "рекомендую",  а  все  каже  "рiкiмiндую"  -
по-мiщанськiй.
   Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як  i  та  немолода
ки?вська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й смiявся з не?.
   - Зате та цариця вся в золотi! - сказала Ольга.

   - I справдi в золотi! неначе обкувала себе  золотом,  де  тiльки  можна
було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! - смiявся офiцер.

   - А якi в не? брови, якi рум'янцi! - говорила далi Ольга.
   - А ви дума?те, що то ?? брови, ?? рум'янцi! Я навiть знаю той магазин,
де вона на сьогоднi купила собi брови й рум'янцi, - молов Кованько.
   Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.
   - От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш  рум'янець  -
то рум'янець вранiшньо? зорi! - говорив комплiменти офiцер.

   Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло.  Вiн  бачив,  як  паничi
збавляють душу молодо? дiвчини, -  верзуть  ?й  те,  що  не  слiд  було  б
говорить.
   - Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою  наших  петербурзьких  салонiв.
Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцi?! I хто  тут  вас  цiнуватиме  й
може цiнувать? - молов комплiменти облесливий офiцер.

   - Я рада жить i на провiнцi?... бо... бо що  ж  маю  робити?  Хочеш  не
хочеш, а мусиш.
   - З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою... Хто тут по вас?
З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? - так  усе
хвалив ?? офiцер.
   - Не все ж для вашо? столицi. Не можна ж i од нас одбирать все краще, -
обiзвався один городянський "лев", встоюючи за честь провiнцi?.
   - Не забувайте, що й Ки?в  столиця,  хоч  i  дуже  давня,  -  обiзвався
Кованько, - i Ки?в ма? право не все оддавать столицi пiвночi.

   Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами  заворушились,  почали
паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од колони й  пiшов
ходить  кругом  поза  колонами.  В  однiм  мiсцi  вiн   угледiв   Катерину
Воздвиженську. Вона сидiла з матiр'ю. Радюк не бачив ?? в  танцях,  бо  ??
нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало ?? шкода. Вiн сiв коло не? й
почав розмовлять з нею.
   - Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи  нема
в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, - говорила Катерина.
   Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк  сiв  коло  не?.  Ще  нiколи
кохана людина не сидiла коло не? так близько. Вона почувала всю силу краси
й при?мностi й була вже й тим щаслива. Вона почала  розумно  говорить  про
те, що прочитала, i бачила, що Радюк ?? слухав вважливо, дивився прямо  ?й
в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була цiкава для  не?.  Сам
Радюк бачив,  що  Катерина  бiльше  од  Ольги  пiдходила  пiд  його  iдеал
статковито? й розумно? жiнки, що вона послухала б його поради, не  дала  б
сво?й головi зарости бур'яном, як бува? з жiнками. Але як вiн подивився на
?? негарне лице, на ?? дуже негарнi поморхлi губи, то мусив  одвести  сво?
очi од не?.

   Катерина говорила ще довго, але Радюк ?? вже не слухав. Вiн усе дивився
туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем i наближалась  так,
що вiн мiг придивиться до лиця. Радюк бачив по ?? лицi, що танцi й  музики
бiльше од усього цiкавлять ??. Вона все смiялась i жартувала з кавалером.
   - Яка то дама танцю? проти вашо? кузини? - спитав Радюк у Катерини.
   - То не дама, а  панна,  то  класна  iнститутська  дама,  рiдна  сестра
начальницi Турман.
   "Не молода ж панна!" - подумав собi Радюк. Тим часом  Марта  Сидорiвна,
побачивши, що Радюк присiв коло ?? дочки, i собi примостилась коло його  й
нiби прилипла до його! Вона добре знала Ольгу, догадувалась, що  Ольга  не
пiде за його, i думала залучить його до сво?? господи.
   - Чи давно вернулись до Ки?ва? Чи жива, чи здорова ваша мати?  Ой,  яка
шкода, що ваша мати так несподiвано занедужала! Ми  вже  бог  зна  що  тут
передумали, дожидаючи вас.
   - Моя мама, слава богу, одужу?, - сказав Радюк.

   - А моя Катерина вже давно прочитала тi  книжки,  що  ви  принесли  для
Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька вдалась! Все
чита? та чита?.
   - От i чита?! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! -  обiзвалась
Катерина.
   - А хiба ж i нi? Скiльки раз я тобi казала, щоб ти не читала пiзно  при
свiтлi! А хiба ж ти мене коли послухала? Все чита?ш та й  чита?ш,  ще  очi
собi збавиш.
   - I справдi, таких паннiв трудно знайти, як Катерина Степанiвна,  таких
охочих до книжок, - прикинув слово Радюк.

   - I помагать менi нi в чому не хоче, та все чита?. Раз ми,  полагодивши
дiм, опоряджували поко?. А в нас дiм багато бiльший i просторнiший, нiж  у
Дашковичiв, бо небiжчик мiй батько бiльше таки нас любив, нiж  Дашковичiв,
i нам одписав бiльший дiм i флiгель i бiльше грошей, нiж Дашковичам... Так
моя Катерина все чита?  та  чита?  та  й  помагать  менi  не  хотiла.  Все
одмагалась, що ?й нiколи.
   Катеринi стало нiяково. Вона почервонiла.

   - От швидко будуть iменини мо?? дочки. Ми дамо бал, як живi  будемо  до
свято? Катерини.
   Кадриль кiнчалась. Пари розходились. Радюк встав i хотiв йти до  Ольги.
Марта Сидорiвна все торочила йому про сво? багатство, про свiй дiм, гудила
свою небогу й свою сестру...
   - Приходьте ж до нас на бал! приходьте просто, без вiзиту. Не забувайте
свято? Катерини! - гукала йому вслiд Марта Сидорiвна.
   Радюк прийшов i спинивсь перед Ольгою так несподiвано, що вона трохи аж
кинулась. Вiн неначе якимись чарами виник просто з землi.
   - Де це ви взялись, Павле Антоновичу? - аж плеснула в долонi Ольга.
   - Як бачите, при?хав, - сказав Радюк, подаючи ?й руку. Всi паничi скоса
поглянули на Радюка. Вiн  був  кращий  од  усiх,  як  мiсяць  мiж  зорями.
Огрядний офiцер настовбурчив чуба, та все крутив сво? кудлатi вуса, та все
надимав i копилив сво? червонi i пухкi губи. Кованько насупився  й  мовчки
поглядав на Радюка.  Iншi  кавалери  тiльки  очима  лупали.  А  Ольга  все
говорила та говорила, бо в ?? серцi ще не прохолола любов. Вона забула  за
iнших паничiв, встала й пiшла з Радюком по залi. Огрядний офiцер все щипав
вуса та все озирався скоса на той куток, куди пiшла Ольга з Радюком.
   Радюк почав розказувати за свою матiр, розказував, яка вона була слаба,
як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала вважливо, але  на
?? лицi не виявлялось анi крапельки спочування. З ?? лиця нi на хвилину не
сходила та бальна, празникова веселiсть, яку  вiн  прикмiтив  на  ??  лицi
зараз при  входi  в  залу.  Вiн  запримiтив,  що  вона  слухала  бiльше  з
делiкатностi. Було знать по виду, що ?? серце не взрушилось.
   Радюк почав i собi розважаться. Ольжина  краса,  як  вода  забування  в
Летi[65], все знесла, що тiльки вiн мав смутного на  серцi.  Вiн  забув  i
свою недужу матiр, i ввесь смуток довго? осiнньо? дороги. Музики,  свiтло,
блиск Ольжиних очей, мелодiя  ??  голосу  -  все  те  причаровувало  його,
присилувало його забугь всi тривоги, ввесь перебутий неспокiй.
   - Коли доля була до вас така  ласкава,  то  забудьте  ввесь  смуток,  i
погуляймо в цей веселий час! - сказала Ольга.

   Оркестр ударив веселу польку, i музика полилась по залi й нiби  вдарила
електричними течiями по молодих нервах, по молодих душах.  З  усiх  кiнцiв
зали посипались на паркет пари.
   - Прошу вас на польку! - сказала Ольга Радюковi  сама,  i  навiть  сама
простягла до його руку й пiшла з ним у танець.

   Радюк забув усе на свiтi: i батька, й матiр,  i  самого  себе,  не  чув
навiть музик. Вiн тiльки бачив перед собою  Ольгу,  тiльки  почував  ??  в
сво?х руках, i все нiби летiв, неначе в Дантовому[66] танцi блаженних  душ
на небi. Вiн був щасливий, що держав ??  в  сво?х  руках,  що  ??  дихання
обвiвало його лице, що ?? очi так  близько  заглядали  в  його  очi.  Йому
заманулось, щоб не було й кiнця тому танцевi.
   На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сидiла  десь
у куточку, побiг швиденько до  не?  i  попросив  у  танець.  Катерина  вся
прояснiла; ?? лице неначе освiтилось якимсь свiтлом. Негарний вид покращав
од надi?, в очах десь узявся блиск, ?? душа глянула через убогi  на  красу
очi i влила в ?х нiби iскорку вогню. I
   Ольга танцювала бiльш од усiх. ?? просили дуже часто, неначе передавали
з рук у руки. Радюк просив ?? не танцювать так багато.

   - Коли ж треба! коли ж конче треба! - казала йому Ольга.  -  Один  тому
бува? час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насидiлась у
тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою молодiсть.

   I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком,  котрий  за  хвилину
перед тим так напутював Ольгу!
   Оркестр замовк одразу, неначе на йому  заразом  порвались  усi  струни.
Ольга впала на стiлець i махала на себе  хустинкою.  Петербурзький  офiцер
почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала,  що  не  могла  йому  й
слова одказать. Вiн мусив оступиться од не?.
   Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка  й  пiшла  з  ним  ходить  поза
колонами, кругом зали.
   В тiнi колон Ольга дивилась на  чудове  Радюкове  лице.  ??  очi  стали
блискать нiби  промiнням,  i  Радюк  милувавсь  тим  промiнням.  Йому  так
забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн мав
спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би  на  тому  тронi
Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не сказав. Його
розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й думки i,  згадуючи,
як Ольга спiвала укра?нську пiсню, вiн тихесенько  заспiвав:  "Ой  полину,
полину - добувати талану".
   Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами  ту  саму
пiсню.
   - Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим  людям!
- сказала Ольга.
   - Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по  собi,  вже  тим,  що
воно живоття, ма? в собi велику принаду, велике щастя.  Чи  пам'ята?те  ви
пишнi Шевченковi слова?
   О боже мiй милий!
   Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить;

   Хочеться дивитись, як сонечко ся?,

   Хочеться послухать, як море загра?.

   Як пташка щебече, байрак гомонить.

   Або чорнобрива в гаю заспiва?...

   О боже мiй милий, як весело жить![67]

   Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась.  Вона  втямила,  що
живоття само в собi, тим що воно живоття  пiд  синiм  небом,  ма?  в  собi
багато щастя для людини, та ще й молодо?.
   - Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi дiвчата
в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому ввечерi, то
зараз iдуть на вулицю й спiвають  там  до  пiвночi,  наче  пташки,  неначе
соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про свою любов.  I  часом
соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все спiвають та спiвають.

   Радюк тими словами  зачепив  в  сво?му  серцi  найтоншу,  найслухнянiшу
струну: струну поезi? народно?, i його розбуркана душа  неначе  заграла  й
задзвенiла. Його любi iде? злились з променястими  Ольжиними  очима,  його
любов до Ольги злилась в один потiк з любов'ю  до  рiдного  краю.  Все  те
високо  пiдняло  й  направило  його  душу.  Радюк  почав  думать  голосно,
вважаючи, що Ольга згодиться з  його  думами.  Вiн  почав  згадувать  сво?
Журбанi, сво? рiднi степи, пiснi  свого  народу,  почав  малювать  картини
сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала.  Вона
була городянка й iнститутка i його мрiй та сiльських картин не розумiла.
   Ольга легенько позiхнула в  вiчi  Радюковi.  Та  розмова,  те  поетичне
натхнення народною поезi?ю здалось ?й таким чужим, таким незрозумiлим!  ?й
здалося, що з весело? тепло?  зали  ??  хтось  вивiв  на  мороз  в  одному
тонiсiнькому бальному убраннi... ?? брала нудьга од тi?? поезi?.

   - Чи не втомились  ви?  Сядьмо  отут  та  спочиньмо,  -  сказав  Радюк,
думаючи, що Ольга позiхнула од утоми.
   - Сядьмо! - сказала Ольга. - Чи? то такi поетичнi вiршi ви прочитали? -
спитала вона так собi, аби щось сказать.

   - То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.
   - Зда?ться, щось чула... Зда?ться, часом тато згаду? оте  ймення.  Але,
сказать по правдi, сама не читала...
   - Чи вже ж не читали? - спитав Радюк.

   - Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не чула. В
нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а про  Шевченка
я й слова не чула.
   Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала  од  його  весело?
розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала  на  не?  дрiмоту  й
нудьгу. Ольга замовкла й устала.
   - Ольго Василiвно! - аж ухопив вiн ?? за руку, думаючи вдержати  ??.  -
Скажiть же менi про мо? щастя? Чи пам'ята?те той вечiр, той незабутнiй для
мене вечiр, як я сказав вам про свою  любов?  Чи  порадились  ви  з  сво?м
серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати i чого менi сподiватися?
   Ольга, зда?ться, не ждала так швидко почуть те  наважливе  слово.  Вона
хотiла протягти час, i протягти як можна далi,  а  молодого  хлопця  брала
нетерплячка. Йому хотiлося скiнчить дiло якнайшвидше.
   - Ви ж добре зна?те мого батька-фiлософа! Яку ж пораду вiн менi  дасть,
коли вiн бiльше нiчого не зна?, тiльки свiй  кабiнет  i  сво?х  фiлософiв?
Менi не було навiть з ким порадиться.
   - А ваша мати?
   Ольга тiльки рукою махнула.
   - Менi зоста?ться тiльки самiй з  собою  радиться!  Я  думала,  сказати
правду, i все думаю за вас, i люблю вас, як i любила. Але все-таки  нi  на
чому не спинилась. I не постановила, що стосу?ться до вiнчання.

   Радюк втямив, що Ольга стягувалась. Вiн похилив голову й зажуривсь.
   Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пiшов мовчки слiдком  за
нею, нiчого не допитавшись.  Ольга  мовчки  перейшла  всю  залу,  i  Радюк
перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з  усiх  усюдiв  i
знесли ?х неначе водою на берег. Поставний офiцер запросив Ольгу в танець.
А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотiло  в  залi,  як  усi  вертiлись,
крутились i все одпихали його далi набiк.
   Ольга прибiгла до його, сама простягла до його руки, весело заговорила,
наче защебетала. Вiн ухопив ?? й пiшов у танець,  знов  щасливий  тим,  що
Ольга його любить, як i переднiше любила.

   Пiсля вальсу Радюк став побiч колони,  згорнув  руки  й  засмутивсь.  А
Ольгу знов обстали паничi. Вiн чув, як  той  самий  вусатий  офiцер  молов
комплiменти,  як  Ольга  смiялась...  Вiн  бачив,  що  Ользi   подобаються
комплiменти i та юрба хлопцiв, ?х тупцяння й ?х пiдлесливiсть.

   Де Пурверсе пiдступила до Ольги й спитала, з  ким  то  вона  гуляла  за
колонами. Ольга назвала Радюка.
   - То це вiн? то це той? - спитала де Пурверсе з значною мiною.
   - Може, й той, - одказала ?й Ольга.

   - Познайомте ж мене з ним, коли це  той!  Ой,  який  "дуся"!  Який  вiн
гарний! Якi ви щасливi! - аж пищала стара панна.

   Ольга привела ?? до Радюка й порекомендувала ?х одно одному.
   - Коли вiн у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман  побачила
твого нареченого! - сказала стара панна.

   - В п'ятницю вiн буде в  нас.  Я  була  б  дуже  щаслива,  якби  дорога
начальниця побачила його, оцiнувала й дала менi пораду, - сказала Ольга.
   - Добре! доконче при?демо в п'ятницю. I Ольга запросила до себе  Радюка
на п'ятницю.
   - Приходьте ж до нас в п'ятницю! Та приходьте  ранiше  й  принесiть  ту
книжку, про котру ви менi недавно згадували, - просила Ольга Радюка.
   Не дiждавшись кiнця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й  пiшов  додому.
Цiлу дорогу вiн все думав про Ольгу. Вiн побачив, що в  той  час,  як  вiн
дививсь на Ольгу, на ?? гарне лице, в той час вiн нiчого  не  думав  i  не
гадав; був ладен оддати  сво?  живоття  за  ??  одно  слово.  Але  як  вiн
зостававсь на самотi, тодi iншi думки приходили йому в голову: вiн починав
цiнувать Ольгу як жiнку, як свого будущего товариша на цiлий  вiк.  I  вiн
мусив признаться, що Ольга дуже легковажна i буде непосидящою  жiнкою,  бо
дуже любить бали й танцi.  Вiн  досвiдчивсь,  що  вона  боялась  серйозно?
книжки й поважно? розмови, як злого духа, а  нацiональностi  й  народностi
зовсiм не розумiла. Iнститут висушив в  не?,  неначе  тропiчна  жара,  все
укра?нське,  нацiональне  й  зробив  ??  людиною  без   нацiональностi   й
безпринципною взагалi.
   "Щось та есть! Недурно вона все опина?ться з  одповiддю!  Мабуть,  вона
сама бачить, що я не пiдходжу пiд ?? погляди, пiд ?? вподобу. Недурно вона
тiка? од мене, як тiльки я почну говорити щось путнiше од комплiментiв", -
так думав Радюк, йдучи додому, i дуже-дуже задумавсь.
   Другого дня пiсля балу Ольга все передумувала, що  бачила  на  балу,  i
кого бачила, i яких паничiв, i яких дам, i як були убранi тi дами.  Сидячи
з Катериною вдвох, вона судила усiх дам, якi тiльки були на  балу,  судила
?х ходу, розмову, попримiчала, як кожна була убрана, i показала в тiм таку
прездорову пам'ять, котрою можна було б  збагнуть  всi  дочиста  дрiб'язки
всiх наук, якi тiльки ?  на  свiтi,  якби  тiльки  та  ??  цiкавiсть  була
повернута на щось путнiше. Побалакавши про всi стьожки й букети,  про  всi
шпильки й брошки, якi тiльки вона бачила  на  iнших  дамах,  Ольга  почала
розмовляти про паничiв. Високий петербурзький  офiцер  по  сво?й  постатi,
сво?м  вмiнням  говорить  комплiментi  и  найбiльше  пiдходив  пiд  Ольжин
iдеал... В його було щось аристократичне в гордому лицi. Вона згадувала  й
Радюка, але його поважна розмова, його iде?, котрi  все  виникали  в  його
розмовi, так i повiяли на не?  холодом.  Вона  аж  плечима  здвигнула,  як
згадала його вченi книжки, його вчену розмову.
   - Тату! що то таке нацiонал? - спитала вона в батька за ча?м.
   - А нащо тобi здався той нацiонал чи народовець?  Чи  не  танцювала  ти
вчора такого танцю в клубi? Ольга засмiялась, а за нею засмiялись i другi.
   - Скажiть-бо! Чи вже ж то ви не зна?те, що то таке?

   - Нацiонали й народовцi - то тепер такi  молодi  люди,  котрi  говорять
укра?нською мовою, хотять, щоб i жiнки й дiти говорили тi?ю мовою,  хотять
злитись з народом... просвiчувать темний народ i пiднiмать його морально й
матерiально.
   - Щоб i жiнка, й дiти говорили тi?ю мовою, що говорить наша  куховарка?
- спитала Ольга.
   - Тi?ю самою мовою, що говорить i наша куховарка, i ввесь наш народ,  -
сказав батько.
   Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк  присилу?  колись  ??  i  дiтей
говорить тi?ю мовою, котрою в iнститутi иiхто не говорив.

   - Тi народовцi хотять зовсiм злиться з народом... Колись, молодшим, i я
мав такi iде? в головi, але тепер, за старiстю лiт, якось  всi  тi  примхи
повискакували з голови.

   XII
   Радюк дождав п'ятницi й прийшов завчасу  до  Дашковичiв.  Його  просила
сама Ольга прийти завчасу, i вiн дуже хапавсь.

   В Дашковича ще не було нiкого. Ольга здалеки побачила в його пiд пахвою
книжку, i вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!

   - От вам i Шевченко! - сказав вiн весело, подаючи Ользi руку, а  другою
рукою - книжку.
   - Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам'ята?те за мене! - сказала Ольга  й
просила його сiсти на софi, а сама сiла коло  його  й  почала  перегортать
листки "Кобзаря".
   - Висока поезiя! невмируща поезiя! - говорив Радюк. - Як чита?ш, то всю
душу обiйма? й виносить високо,  до  самого  неба!  Тут  усе  життя  нашо?
Укра?ни, нашого народу.
   "Може, й усе, хто його зна!" - подумала  Одьга,  перегортаючи  навiщось
листки й дивлячись на Шевченкiв портрет.
   - Чого це вiн убраний в мужицьку шапку? - спитала Ольга.
   - Бо вiн був селянин: вiн змалку був пастухом в селi Керелiвцi, отут не
дуже далеко од Ки?ва.
   - Скажiть, яке диво! I мужик написав оцю книжку? -  спитала  Ольга,  не
ймучи вiри, щоб книжки були писанi не аристократами.

   - Як бачите, написав.
   Радюк узяв "Кобзаря" й почав декламувать. Дашкович, почувши те,  вийшов
i почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням.  Вiн  читав
"Думи", повнi глибокого почування й суму. Ольга слухала й ледве  розумiла,
але не хотiла того сказать i мусила мовчки слухати.

   - Божественна поезiя! високi думи! - говорили разом Дашкович i Радюк, а
Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе змовились.
   Ольгу вже брала нудьга; вона хотiла говорити про що iнше.
   - От i ви, Ольго Василiвно, будете говорить по-укра?нськiй i не  будете
нехтувать мовою великого поета, як-от нашi панi?  та  городяни,  i  будете
читати "Кобзаря".
   - Нащо! Нiколи того не буде! - одрубала Ольга, згадавши, що в iнститутi
не говорять такою мовою.
   Радюк так i опустив руки, бо втямив добре, що  вона  дала  йому  одкоша
рiзко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась.  Радюковi  здалось,  що
хтось вистрелив i влучив йому в самiсiньку голову!

   Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його  все  далi,  що  вона
оступилась од його десь далеко, i нiби якась  чорна  хмара  поглинула  ??.
Радюк ухопив себе за серце; вiн почував, що вже втрача?  Ольгу  навiки,  i
вже нiхто ?? не верне йому, хоч би то був сам янгол з неба  або  сатана  з
пекла.

   А Ольга того навiть i не примiчала. Вона й не знала, що  вона  вчинила,
як вона запагубила всi надi?, розвiяла всi мрi? молодого хлопця.
   Радюк мовчав i думав, а Ольга, нiчого не примiчаючи, почала  показувать
йому свiй гарненький новенький альбом.  Радюк  розгорнув  альбом  i  почав
машинально  перегортать  товстi  листки.   На   листках   манячили   групи
iнституток, товаришок Ольги, в бiлих хвартушках i  нагрудниках.  Всi  вони
були такi схожi одна на одну, як одна галка схожа на  другу.  Радюк  почав
дивиться на iншi карточки.
   Бiльша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були навiть
карточки ченцiв.
   - Як би я хотiла побачить ваш альбом! - промовила Ольга.
   - Мiй альбом дуже не схожий на ваш i був би дуже невеселий задля вас. В
йому на першому листку отой Кобзар в мужицькiй шапцi.

   - Ха-ха! - засмiялась Ольга, бо тi слова здались ?й жартом.
   Тим часом почали збираться на той слов'янський вечiр гостi. Радюк сидiв
i неначе нiкого не бачив. Так йому було важко на душi! Йому дуже  хотiлось
зостаться самому з сво?ми важкими думами.
   Луччих студентiв давно вже не було на тих вечорах. Часом  ще  заходили,
по старiй пам'ятi, деякi недавно прибувшi молодi болгари та серби.
   Вже було пiзно, як почали при?здить поважнiшi  гостi.  На  вулицi  щось
загуркотiло пiд самим домом. Всi сполохались.

   - Турман при?хала! Турман, начальниця з iнституту! - рознеслось  скрiзь
по залi. Дашкович ухопив свiчку,  Дашковичка  теж  ухопила  свiчку,  Ольга
вхопила канделябр, Катерина  вхопила  другий,  i  всi  побiгли  в  коридор
назустрiч Турманшi. Дверi одчинились, i в залу ввiйшла Турман.  Вона  була
висока й суха, як кiсть! Довга одежа на ?й метлялась, як на  палiччях.  ??
лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо пiдiймала голову.
За нею йшла ?? сестра, лiтня дiвуля, убрана в свiжий убiр з претензi?ю  на
молодiсть.

   Всi в залi встали перед ними. Все зашумiло, а як вони сiли  на  канапi,
поруч з хазяйкою, в залi разом стишилось, неначе  всi  готувались  слухать
якогось оракула.
   Степанида Сидорiвна пiдвела до Турманшi Радюка й порекомендувала  його.
Вiн почував, що то велика честь задля його, бо Турманша  осiдлала  сухого,
як ключка, носа сво?ми окулярами, задерла голову й роздивлялась  на  його,
наче  на  картину.  А  ??  сестра  маркiза  й  собi  осiдлала  таку   саму
провансальську ключку  сво?м  пенсне  й  почала  роздивляться  на  Радюка.
Надивившись на його, вони засмiялись дуже ввiчливо. То був знак, що  Радюк
був вартий високо? уваги. Одначе така висока  честь  дуже  не  сподобалась
Радюковi. Вiн бачив, що його вивели на розглядини перед якимись маркiзами.
   Радюк мусив сiсти перед столом проти  Турманшi.  Поплiч  з  ним  сидiла
Степанида Сидорiвна, свята та божа; бо здавалось, що вона так i вскочила б
в очi Турманшi.
   За матiр'ю, неначе пiд крилом ??, сидiла, пригорнувшись, Ольга.
   Всi мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем i неначе  казала:
"Ой, рятуйте! От-от умру в цiм поганенькiм домку, мiж якимись поганенькими
провiнцiалами".
   Розпитавши одно другого про здоров'я, всi так i звернули на  погоду.  I
Турманша, i фiлософ так розвивали ту тему, неначе в ?й було спасiння цiло?
?вропи. Розмова все обривалась. Маркiзи неначе привезли з собою пiд  полою
нудьгу та й випустили там серед  зали.  Всi  сидiли  поважно,  позгортавши
руки, й мовчали. Дехто промовляв слiвце, але воно якось зараз замирало.
   Радюка  брала  досада,  що  якась  стара  ключка  зiгнала  веселiсть  i
позатулювала всiм роти. Вiн навiть розсердився й наваживсь розмовлять.
   "Певно, щось невисоке, а любить бундючиться", - подумав Радюк i смiливо
почав розпитувать Турманшу про iнститут:  чи  багато  там  iнституток,  чи
добре сто?ть там наука, чи дорого кошту? виховання кожно? iнститутки.
   - О! в нас в iнститутi дуже дорого кошту? виховання: трохи не пiвтисячi
карбованцiв за душу. Наш iнститут задля благородних i заможних.
   - Ой, як дорого! На такi грошi можна б викохать п'ятеро дiтей  не  дуже
благородних, - сказав Радюк.
   - Зате ж ми да?мо  iнституткам  все-все:  i  науку,  i  добру  харч,  i
розкiшну обставу. В нас наука трохи дорога,  але  нiхто  нiгде  не  знайде
тако? догоди, як у нас в iнститутi.
   - А менi зда?ться, що для науки й для людей було б лучче  й  догiднiше,
якби наука була не така дорога. Менi зда?ться, що для  науки  не  потрiбно
розкiшно? мебелi, розкiшних зал, а потрiбно чогось зовсiм iншого, - сказав
Радюк не дуже ласкавим тоном, бо вiн був злий на iнститут за Ольгу.  Радюк
мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нiкому.
   - Для простiших дiтей, може, й не потрiбно  тако?  обстави  й  дорогого
виховання, але благородних батькiв дiти зовсiм що iнше! - сказала  Турман.
- Що годиться для дiтей бiдного урядовця або там мiщанина, те не  годиться
зовсiм для дiтей панiв значнiших i заможних.
   Радюка почала брать злiсть. Вiн почервонiв.

   - Я сам людина середньо?, навiть не  само?  нижчо?  верстви,  але  менi
зда?ться, що нам треба жiнок не таких, котрi не хотять i за  холодну  воду
взяться i вчились не справдешньо? науки,  що  розвива?  паннiв  нарiвнi  з
нами. Мо? товаришi поженились на iнститутках. Але я бачу, що просвiти в ?х
нема; ще й до того голови ?х напханi рутиною та французькими романами.

   Турман ще зроду не чула  тако?  шорстко?  розмови,  бо  звикла  слухать
тiльки хвальбу сво?му дiлу. Такi речi здались ?й дуже неделiкатними.  Вона
замовкла й спустила очi додолу. Те ж саме зробила й ?? сестра. Обидвi вони
були дуже зобиженi. Турман хотiла  змiнить  розмову.  Вона  осiдлала  свою
ключку й почала поглядать на Радюка.
   - Вибачайте, що я вас спитаю... Ви  часом  не  з  черкесiв?  -  спитала
Турман в Радюка.
   - Я полтавський черкес, - одказав Радюк, смiючись.

   - Скажiть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш  профiль.  В  мого
дядька, римського посла, був один урядовець з черкесiв, достоту такий,  як
ви! Я глянула на вас та й його згадала.
   - Нi! не маю честi буть черкесом, - сказав Радюк. i знов  усе  повертав
розмову на покинуту тему.
   - Менi зда?ться, що для жiнок треба таких самих шкiл, як i для нас. Нам
не треба таких жiнок графинь! Нам не треба княгинь!  Навiщо  вони  здалися
нам? Чи для того,  щоб  вони  тiльки  позiровали  в  театральних  ложах  i
розсипали тисячi карбованцiв з нашо? кишенi? Женщина не квiтка в  теплицi,
котрою ми тiльки повиннi тiшиться! Женщина не  зiрка  на  небi,  котру  ми
тiльки повиннi поетизувать, складати  про  не?  вiршi.  I  той  не  добрий
чоловiк, що сi? та плодить таких графинь та княгинь.
   Радюк прийшов в пафос i заговорив по-сво?му: i одкрито, i  смiливо,  не
вважаючи нi на кого. В його очi блиснули,  може,  й  так,  як  у  черкеса.
Турман i маркiза здивувались. Вони вперше на вiку чули, що ?м в вiчi  таке
говорять.  Хазяйка  так  само  побачила,   що   дiло   дi?ться   дуже   не
по-iнститутському, i почала заминать розмову.
   - А я з вами не згоджуюсь, -  промовила  Степанида  Сидорiвна,  -  наша
дорога мадам Турман так багато добра зробила задля наших  дочок,  що  ваша
думка  та  гадка  про  iнститут  зовсiм  нiчого  не  варта.  Ви  розносите
цивiлiзацiю з центру на кра?ну, - сказала вона, обертаючись  до  Турман  i
промовляючи слово в слово тi слова Турманшi,  котрi  колись  вона  чула  i
котрi вона добре пам'ятала.
   Турман так закашлялась, що вийняла хусточку й прикрила нею рот,  неначе
звiдтiль от-от мала потекти кров потьоками.

   "Це якийсь дракон революцi?!  Це  якийсь  варвар  кра?ни!"  -  подумала
Турманша й почала жалкувать за  Ольгою.  Щоб  заспоко?ть  трохи  Радюка  й
пiдiйти пiд його  погляд,  Турман  почала  розказувать  про  петербурзьких
вчених i поетiв, неначебто вона й справдi родалась з  ними.  Вона  згадала
про  лiтературнi  вечори,  про  публiчнi  лекцi?  i  вела  розмову  зовсiм
тогочасну й нiби лiберальну.
   Гур! гур! гур! щось загуркотiло попiд вiкнами й стихло. То  пiдкотилась
карета пiд Дашковичiв дiм i стала. Всi в залi знов заворушились.
   - Хто при?хав? Хто при?хав? -  почулось  в  залi.  -  Ректор  академi?,
?пископ! митрополит! - одказували деякi  гостi.  Хазя?н  ухопив  свiчку  й
пiшов стрiчать гостя аж до дверей. Воздвиженський забiгав по залi,  вхопив
здорового канделябра й протовпом побiг i собi. Дверi в залу одчинились,  i
туди ввiйшов старий архiмандрит. На  його  грудях  залиснiв  архiмандричий
хрест, i потiм заблищало його повне лице з чудовою довгою  бородою.  Зараз
за ним увiйшов у залу тодiшнiй кафедральний  прото?рей,  тонкий,  високий,
кандибастий, з високою камилавкою на  головi.  Всi  дами  в  залi  встали,
пiдiйшли до архiмандрита за благословенням i поцiлували його в  руку.  Вiн
сам пiдступив до Турманшi  й  подав  ?й  руку.  Все  в  залi  зашелестiло.
Воздвиженський  тупцяв  коло  його.  Хазя?н  попросив  нових   гостей   до
гостинно?, далi за залою. Духовнi особи пiшли туди й  посiдали  окроми  од
гостей i бiльше не виходили до зали, де  панувала  спокуса  миру.  Хазяйка
взяла попiд руки Турманшу й повела ?? до  тi??  само?  гостинно?.  За  нею
побiгла грацiозно й маркiза, вдаючи з себе  молоду  лiсову  лань.  Вся  та
компанiя зашумiла шовком, пересунулась через залу й сховалась  за  другими
дверима. В залi зосталась публiка молодша й нижча чинами,  зостались  самi
"козлища".
   Переходячи до гостинно?, Турман почала шепотiть Ользi по-французькiй.
   - Mon enfant! (Мо? дитя! (франц.) чи ти зовсiм заручена з  тим  молодим
красунем?

   - Де там заручена! Вiн тiльки залиця?ться до мене.

   - I ти пiдеш за його? Вiн такий гарний, а тво? серце таке молоде.
   - Я не думаю йти за його, хоч вiн i гарний, - сказала Ольга.
   - Та  вiн,  надiсь,  революцiонер,  отой  Радюк!  Ой,  воно  щось  дуже
небезпечне! Вiн, певно, буде в тюрмi! Йому не минуть Сибiру! Хiба ж ти  не
чула, як вiн з дамами говорить?
   - Я за його не пiду, - сказала Ольга. - Коли ви менi не радите, то й не
пiду.
   - I добре зробиш! Чи тобi ж треба тако? пари?  Чи  вiн  же  пара  тобi,
тобi, Ольго! Без  чинiв,  без  значного  ймення  i,  мабуть,  з  порожнiми
кишенями! Тобi треба чималого пана з тво?м вихованням, з тво?ю красою!  Що
гобi з його краси? Привчись стать вище од свого серця й пануй над  серцем.
Чу?ш, Ольго! Тодi тiльки ти пануватимеш над  чоловiками.  Тодi  тiльки  ти
будеш щаслива.

   Так радила Турман Ользi, нишком шепочучи ?й на вухо.

   Гур, гур! знов загуркотiло пiд вiкнами, i  хазя?н  вибiг  з  тi??  нiби
келi? до зали стрiчать гостя. В залу вступив якийсь  предсiдатель,  зовсiм
лисий. В дверях зали неначе сходив повний  мiсяць,  зiйшов  i  став  серед
зали. На грудях в його було начеплено багато хрестiв. Пiд руку з ним  йшла
його жiнка, товста, червона на вид,  вся  в  оксамитi.  Предсiдатель  наче
потяг ?? через залу, як пара волiв тягне копицю сiна на сiножатi. Дашкович
привiтав ?х i повiв у малу гостинну.
   Ще загуркотiло кiлька раз, ще вступило в залу кiлька сивих голiв, i всi
вони переходили в гостинну. В залi  зостався  самий  дрiб'язок,  панни  та
паничi.
   Дверi в ту гостинну, де  сидiли  "iзбраннi",  аж  блищали  од  великого
свiтла, хоч i в залi було не поночi. Серед горницi висiла блискуча люстра,
на стiнах горiли лампи, на столi стояв канделябр. Було знать,  що  хозяйка
ждала в той вечiр не  простих  гостей.  Стiл  аж  вгинався  пiд  варенням,
виноградом, кавунами, грушами й пляшками.
   Вся гостинна в той час  була  дуже  цiкавою  картиною.  На  канапi,  на
першому мiсцi сидiла Турманша в дорогiй турецькiй шалi,  i  здавалось,  що
вона не сидiла, а стирчала сво?ю високою постаттю. Поруч з нею архiмандрит
з повним лицем i червоними вишневими губами. Побiч його сидiв прото?рей  з
чорною бородою. Коло прото?рея сидiла лиса голова,  вся  блискуча,  неначе
виполiрувана. За предсiдателем  сидiли  тузи  урядового  кружка  з  сивими
головами, а там далi сидiв Воздвиженський, вже сивий, аж бiлий, а  за  ним
жовтiло Дашковичеве лице з синiми попругами попiд  очима,  i  бiлiла  його
сива обстрижена голова. По другий бiк стола сидiла хазяйка; коло не? зараз
сидiла Пурверсе i ще кiлька  дам  старих  з  сивими  начосами  на  головi.
Глянувши на той старечий збiр, можна було  подумать,  що  на  його  голови
тiльки що впав iнiй i потрусив усiх сивиною. Одна Ольга,  притулившись  на
стiльцi за матiр'ю, блищала, як алмаз, як зоря серед  хмарного  неба.  Всi
старечi постатi здавались чорними хмарами врiвнi  з  ??  свiжим  i  гарним
молодим лицем.
   Всi вони розмовляли неголосно i все розмовляли про молодих,  про  нових
людей, якi тепер настали на свiтi.
   Тим часом Кованько торкнув Радюка й сказав йому:

   "А ходiм i ми в ту гостинну та послуха?мо, за що то теревенять отi сивi
голови та духовнi персони!"
   - А ходiм, справдi, та послуха?мо, - сказав Радюк. Йому  дуже  хотiлось
зiгнати злiсть на маркiзах.
   Обидва вони ввiйшли в гостинну й смiливо сiли збоку на  стiльцях.  Всi,
побачивши те, аж одвернули носи набiк.
   Всi тi гостi тiльки що  судили  молодих  людей  i  замовкли,  побачивши
Радюка й Кованька. Архiмандрит i  прото?рей  навiть  понадувались,  що  та
молоднеча так смiливо сiла близько коло ?х, трохи не рядом. А Турманша все
блискала сво?ми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того варвара за
його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й хвальбою.

   - Наста? якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця,  не  з
Азi?, а од заходу, з Парижа, - почав так прото?рей. -  Iдуть  i  покладуть
ру?нами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви  й  душi  людей,  всi
постанови церкви й держави.  Йдуть  вони,  -  i  потопчуть  ногами  сiм'ю,
власнiсть, все святе,  все  велике,  коло  чого  працювали  вiками  великi
народи, пiклувалися генi?, що возвiстив сам бог з неба.
   Радюк не стерпiв тако? думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв голову
й сказав рiзким голосом:
   - А менi зда?ться, що краще було б виступить проти iдей нашого  часу  з
книжкою в руках  i  наукою.  Тi  варварськi  iде?  з  Парижа  йдуть  не  з
Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною  збро?ю,  з  наукою,  з
книжками. Коли тi  iде?  пустi,  нiкчемнi,  -  то  чого  ?х  страхаться  й
лякатись. Розбити ?х, обсмiять, та й годi!
   -  I  iде?  нiкчемнi,  i  в  нас  люди-таки  настали  нiкчемнi,  пустi,
верхогляди, неслухнянi, - сказав архiмандрит. - Так i  прийшлось  одно  до
другого!
   - Що правда, то правда! - обiзвавсь Воздвиженський. - Якi  тепер  стали
студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академi?? В клас не  ходять,
до церкви не ходять, про богословiю  нiхто  й  не  дба?.  Кинулись  на  тi
реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим!  А  ми  вчились  добре,
любили науки, ми ходили  до  церкви  i  в  клас,  ми  поважали  старших  i
начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й  шапки
не здiйме? От що!

   - Нам нiчого не треба з ?вропи,  окрiм  залiзних  дорог  та  ще  усяких
потрiбок для життя. За духовним хлiбом  нам  нiчого  ?здить  в  ?вропу!  -
обiзвалась одна лиса голова.
   - Ми вже зовсiм стали ?вропейцями,  хоч  i  самi  того  не  примiча?мо.
Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт,  народ,  наша  мова,  наша  рiдна
поезiя, - промовив Радюк.
   - Яко? вам мови ще треба? Нащо вам iнша  мова?  Це  ж  недурно,  що  ви
встою?те за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! - так репетували вони  й
не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.
   - От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i  знайшли  якийсь  опрiчний
народ! - репетували сивi голови.  Воздвиженський  встав  i  махав  руками,
неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи  страшно.  А  Кованько  трохи  не
прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.
   - От послухайте мене! - промовив Радюк. - Я  був  недавнечко  на  селi:
бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi  там  порядки.  Тепер  в  селах
бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi,  що  виходять  з  школи,  i  самi  не
тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони  не  поважають
народу й сво?? нацiональностi i самi не  тямлять,  що  вони  за  люди!  Не
народ, а якусь збавлену череду писарiв  та  панських  лаке?в  готу?  тепер
народна школа на Укра?нi. А голови обдурюють  народ  вкупi  з  писарями  й
жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину.
Люди позичають грошi й дають за проценти сво? поле на кiлька год головi та
багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати  про  нашi  города?  про
порядки в городах?

   Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.
   Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться.  В  залi  стало
знов тихо.
   - Вибачайте менi! Але менi зда?ться, що все те лихо йде од масонiв,  од
масонських лож, - промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi.
   - Де там од масонiв! Лучче скажiть  -  од  спiритiв!  -  сказав  Радюк,
котрого Кованько торкнув лiктем.
   - Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, - сказала Турманша.
   -  Скрутить  вас  треба  залiзними  обручами,  щоб  ви  не   вигадували
нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б  ви  нiчого  не  робили,  били
байдики,  нiж  мали  б  напхать  в   голови   отих   iдей!   -   репетував
Воздвиженський.

   - Чудно менi таке чуть од професора! - сказав Радюк.

   Радюк утомився. В його аж голова заморочилась.  Вiн  встав  з  стiльця,
одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його  пiд  самим  вухом  знадвору
ревла страшна негода пiзньо? осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони,
неначе юрба  голодних  вовкiв:  то  свистiв,  то  шипiв  гадиною,  то  вив
звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув  так,  неначе  силкувався  перекинуть
дiм.

   Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка
в квiтнику. Вiн втупив сво? очi в ?? променястi  очi.  Йому  так  хотiлось
знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i  промiння
?? пишних очей минало його.
   Радюк вийшов з гостинно? в залу. Вiн згорнув руки  й  почав  ходить  по
залi, доки трохи не втихомирилась його душа.

   З гостинно? вийшла Ольга, ?й  осточортiло  слухати  старечу  розмову  й
старечу лайку. Радюк пiшов до не? назустрiч i почав з нею ходить по залi.
   - Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали  нас
в грязь?
   Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од  не?  хоч  доброго
слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А  вона  мовчала  й  слова  не
промовила.
   - Чи чули, як нас судили,  обговорювали,  як  знущались  над  нами  без
усяко? провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна  кого,
за якихсь ворогiв всього  святого.  Чи  вже  ж  ви,  Ольго  Василiвно,  не
оступитесь за мене хоч одним словом?
   Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв глянуть
на ?? очi, прочитати в ?х хоч тiнь прихильностi до сво?х думок i  не  мiг,
бо не бачив тих очей.
   - Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi  думки,  за  такi
гадки, за якi отам тiльки що говорилось?
   Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось шукала
на пiдлозi, так пильно втупила очi в ??.

   - Так ви встою?те не за мене? Чи так? Так ви сто?те за ?х?
   Ольга мовчала й мовчки вийшла до друго? кiмнати.  "Коли  б  вона  слово
промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за ?х, не за мене!" -  подумав
Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки.

   "Прощай же, моя любов! Прощай, мо? щастя! Прощайте й ви, карi очi! Нащо
ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам  побратись!"  -  думав
Радюк i почув серцем, що  втратив  велике  щастя  в  життi;  навiки  марно
згинула чиста, як свiт зорi, його любов.
   Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице  зблiдло  одразу,  очi  нiби
туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу, навiть не
глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було свiтло й видно,  як
удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра вернулась нiби з  того
свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й зачинила, i йому  здалось,
що для його зайшло навiки сонце та вже й не зiйде вдруге.
   "Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте  й  ви,
чорнi брови й очi зорянi! Прощай, мо? дороге щастя!"

   Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила хазяйка.
   - Куди це ви так заранi? ?й-богу, не пущу! I не думайте собi нiчого!  -
говорила Степанида Сидорiвна.
   - Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi недобре,  -
сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його лице  було  блiде,
наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому, навiть не оглянувсь.
   Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на ки?вськi  гори,
неначе кидалась та сiкалась скажена  татарська  орда.  Дерева  коливались,
гнулись, аж лущали та  скрипiли.  Радюк  вискочив  з  гостинно?  й  бiгцем
попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн навiть не  чув,
як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала його з нiг, i  все
гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку. Несподiване лихо  неначе
гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав од його.
   Вiн ускочив у свiй поко?к, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив  очi
й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його головi. I тiло
наче обважнiло й здерев'янiло, i думки наче  скам'янiли.  Щось  нiби  дуже
важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку й не давало нiякого
просвiтку думкам.
   Довго вiн лежав i не мiг опам'ятатись. Минула година, минула  й  друга.
Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова  каменем  вдавила  м'яку
подушку, неначе пiрнула  в  ??.  Вiтер  свистiв  та  гув,  стукотiв,  рвав
вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув  того  лютування
бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь важкою дрiмотою.  Йому
здавалось, що вiн кудись йде в  туманi,  хоче  вийти  з  його,  силку?ться
вийти, шукав стежки й сам не вiда?, куди йде i кудою  йому  вийти,  ника?,
блука? навмання.

   А туман клубками застеля? стежки, то розходиться поперед його, то  знов
густiша? й знов спада? поперед його сивими завiсами, ста? стiнами й засту?
йому тихий свiт з неба. От туман нiби звився й пiднявсь угору, i перед ним
замиготiли нiби зорi на  чорному  небi...  не  зорi,  а  неначе  свiтло  в
канделябрах, замигали чи?сь обличчя. I одразу блиснули чи?сь пишнi, гострi
очi, вигулькнуло  чи?сь  лице,  свiже,  неначе  весняна  перша  троянда  в
зеленому листi.

   Радюк зрадiв. Вiн неначе почув солодкий дух майсько? троянди. Але туман
знов насунувсь. I зникло те пишне радiсне обличчя з осмiхом  на  устах.  I
важка дрiмота знов пойняла голову й думки... I  знову  в  одну  мить  нiби
пiднялась завiса з туману. Блиснуло син? тропiчне небо.  Майнули  пальмовi
га?, якiсь велетнi-дерева саме в цвiту, бiлi квiтки магнолi?. Якiсь  дивнi
птицi, червонi, жовтогарячi, жовтi, запурхали й закричали по тих  деревах.
На деревах телiпались здоровi квiтки лiан.
   Од ?х одразу вдарив важкий болотяний дух, непри?мний, гидкий,  нiби  од
яко?сь здохлятини та гнилятини. Тi важкi пахощi душили  його,  от-от  мали
задушити. Йому вже  трудно  було  дихать.  Вiн  хотiв  втекти  будлi-куди,
будлi-де  сховаться.  А  квiтки  наростали  та  ряснiшали.  Червона  птиця
несамовито крикнула, неначе навiжена.
   Буря iрвонула вiконницю, одчинила ??, з  усе?  сили  хрьопнула  нею  об
стiну й страшно гуркнула.
   Радюк опам'ятавсь i раптом скочив з лiжка. Важкий непри?мний дух яко?сь
гнилятини вчувавсь йому неначе  в  кiмнатi,  неначе  занесений  на  нервах
звiдкiльсь, од когось, од чогось. Вiн зирнув по хатинi й прочумавсь.

   Буря  вила,  неначе  скажена.  Вiконниця  билась   об   стiну,   неначе
пiдстрелена  звiрюка  побивалась  перед  смертю.   Щось   дуже   непри?мне
почувалось в серцi. I вiн пригадав  усе,  пригадав  вечiр  у  Дашковича  й
Ольгу.

   "Не варто залицяться до не?. Не пiду я до Дашковичiв нiколи. Розiйшлися
ми з нею, як туман по степу, як дорiжки в лiсi розходяться все далi й далi
i нiколи не зiйдуться докупи. Так i нашi дорiжки вже розiйшлись  i  нiколи
не зiйдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парi. Мо? серце
покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову  статую.  Вона  тропiчна
болотяна пишна квiтка, що тхне гнилятиною й багном".
   I Радюк примiтив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла  для  його,
вже не надила його серця чарами. Навiть сама згадка про  Ольгу  стала  для
його скривджено? душi вже непри?мна. Свiт ?? краси неначе почав згасать.
   Важка й тяжка була та нiч для молодого палкого iдеалiста!
   А в Дашковичевому домi вечiр тягся сво?м звича?м, як i почавсь.  Молодi
гуляли, грали на фортеп'янi, старi грали в карти, а духовнi  особи  сидiли
та все судили й навiть лаяли молоде  поколiння.  Вже  пiзно  розiйшлись  i
роз'?хались гостi, i в покоях зостались тiльки самi сво?. Довiдавшись,  що
Радюк пiшов додому заранi й навiть  не  попрощався  з  нею,  Ольга  сидiла
смутна й нiчого не говорила. Катерина нiчого не знала за розмову Радюка, i
?? брала зависнiсть до Ольги.
   - Ну, Радюк! ну, молоде поколiння! - почав розмову Воздвиженський. -  I
нащо ви прийма?те його в свiй дiм? Чи то ж можна пускать його в поко?!  Та
я б його витурлив з дому за самий двiр! Ти,  Катерино,  береш  од  його  й
чита?ш якiсь там книжки. Щоб я тих книжок  бiльш  не  бачив  у  тебе!  Вiн
понабива? вам голови таким смiттям, котрого потiм i ладаном не викуриш.

   - Бог з ними, з його книжками! Я  давно  його  книжок  не  читаю  й  не
читатиму. Нехай вже Ольга чита?, - сказала  Катерина  з  злiстю,  скосивши
набiк свiй рот.
   - Чого це ви, Степане Ивановичу, так напада?тесь на  Радюка!  -  почала
оступаться Степанида Сидорiвна. - Що ви в йому таке  страшне  запримiтили?
Ви хочете, щоб усi люди були на вас схожi, чи що?
   - А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас боже!  Чи
вже ви хочете знатись з такою  людиною,  котру  не  сьогоднi,  так  завтра
заб'ють в кайдани та й укинуть в тюрму!
   - Ох, менi лихо! - аж крикнула Степанида. - Та я такого  зятя  не  хочу
мать!
   - Я б йому давно дверi заперла, - сказала Марта Сидорiвна.
   - Чого ви так ляка?тесь! Вiн собi  чоловiк  молодий,  В  йому  ще  гра?
молода дума, а постарi?ться, то й осяде трохи, як i я  теперечки  осiв,  -
промовив Дашкович.
   - Ну, ти вже й геть-то осiв, наче стара хата, та ще й  дуже  заранi!  -
сказала Степанида Сидорiвна. - Коли б ти не так рано осiв, то,  може,  був
би й здоровший i не такий жовтий, як вiск. Подивись лиш тiльки на  себе  в
дзеркало! На що ти став схожий! Мене навiть бере острах за тво?  животiння
на  свiтi.  -  Степанида  Сидорiвна  говорила  й  дивилась  на   чоловiка,
вiднiмаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем i закутувалась  в
свою шаль зовсiм так, як Турман.
   - Чого це ти  так  кашля?ш?  Чи  не  застудилась  часом?  -  спитав  ??
Дашкович.
   - Кахи-кахи! нi, не застудилась. То я кашляю, бо щось у  горлi,  неначе
кiшка лапкою, дряпа?.
   - Кахи-кахи! - почала кахикать сухим кашлем i Марта Сидорiвна.

   - Чого це ти  кашля?ш?  Чи  не  сухоти  часом  тебе  напали?  -  спитав
Воздвиженський у сво?? жiнки, з острахом придивляючись до ?? лиця.

   - Не знаю, може, й сухоти! - одказала йому  Марта  Сидорiвна  й  почала
загортаться в шаль зовсiм так, як Турманша.
   - Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вiкно  ввечерi?
- бiдкався Воздвиженський.
   - Кахи-кахи! - знов аж закашлялась  Степанида  Сидорiвна.  Обидвi  дами
були здоровiсiнькi й ситi, навiть гладкi. У  Марти  Сидорiвни  лице  стало
здорове, як кавун, а брови стали товстi, аж кудлатi, ?? ситi  руки  неначе
понабрякали од ситi. Марта й Степанида  вже  добре-таки  гладшали  обидвi;
товстi вола вже аж позвiшувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтiли,  а  ?х
товстi щоки трусились, неначе по ?х ходила дрiбна хвиля. Ольга вгадала, де
вони понабирались того кашлю, i скоса поглядала на обох, осмiхаючись  сама
до себе.

   Родичi попрощались i  почали  розходитись.  Катерина  нiби  через  силу
подала Ользi руку. ?? рот скривився дуже косо, а очi дивились в той час  у
куток до фортеп'яна. Вона пiшла через залу, i здавалось, що ?? довга сукня
засичала по пiдлозi.
   - Кахи-кахи! - закашляла сухим  кашлем  Марта  Сидорiвна,  цiлуючись  з
сестрою й небогою.

   - Кахи-кахи! - закашляла так само й Степанида Сидорiвна,  прощаючись  з
ними.
   I обидвi сестри, щiльно закутавшись  у  шалi,  якраз  так,  як  Турман,
розiйшлись на обидва боки.
   Зараз пiсля того вечора, пiсля тi?? п'ятницi, в Ки?вi  скрiзь  в  вищих
гостинних загомонiли за Радюка, бо в той час i  не  було  за  що  в  Ки?вi
балакать. Радюк дався усiм на зуби. Розказувала  про  його  Турманша  всiм
сво?м знайомим; обносив його кафедральний прото?рей сво?м знайомим; судила
його лиса  голова,  одна  сива  голова,  друга  сива  голова  перед  усiма
знайомими. Такi слухи про Радюка пiшли ще й далi. До вищо? властi  долетiв
один анонiмний лист, потiм другий i третiй, чим Ки?в дуже славний.  В  тих
листах обписували Радюка  як  небезпечну  людину,  як  "недоброзамiрного",
котрий ма? на думцi розмiзчить церкву й державу, котрий заметився страшною
пошестю з Парижа й Нiмеччини, котрого не можна пускать нi в  школу,  нi  в
канцелярiю, i що його було б  варто  вкинуть  в  тюрму  таки  зараз.  Його
потрiпували скрiзь по багатих салонах. До Радюка почали  чiпляться...  Вiн
просився на вищу службу, але його не прийняли. Радюк мусив  покинуть  Ки?в
на який час i знайшов собi службу в Петербурзi, маючи  надiю  вернуться  в
Ки?в.
   Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi.  Ольга  швидко  забула
Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з ??  серця  любов  до  Радюка.
Вона почала зовсiм забувать про його,  i  на  його  мiсце  в  Дашковичевiй
гостиннiй з'являлись вже новi  особи...  До  Ольги  присватувалось  чимало
женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i не дуже гарнi. Пiсля Радюка
навiть Кованько об'явився Ользi й просив ?? руки. Але якось  в  один  день
Ольга з матiр'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як  вiн  сам  продавав
лойовi свiчки, стоячи за прилавком. Другий раз вони по?хали до банi, а  ту
баню взяв на оренду Кованько, i, пiд впливом нових  реальних  iдей,  часом
сам стояв в  конторцi  й  продавав  бiлети.  Раз  якось  Ольга  з  матiр'ю
пiдступили до конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не
згорiла од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля  того  написала  до
Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся ?й  такий  жених,  котрий
пiдходив би й пiд ?? iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.

   Але раз якось влiтку Ольга з матiр'ю  гуляла  понад  Днiпром  на  шосi.
Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i ясний, як
дзеркало. На крутих горах зеленiло  дерево,  не  ворушачи  анi  листочком!
Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi вершечки  церков  i
дзвiниць. На горах коло Владимирового пам'ятника,  в  Царськiм  садку,  на
шосi скрiзь сновигала публiка. Ки?в гуляв, дихав  свiжим  повiтрям.  Ольга
зайшла з матiр'ю по  шосi  далеченько.  Вони  обидвi  стали  на  мiсточку,
поспирались на залiзнi штахети й дивились, як чудовий мiст висiв над водою
й одбивався в водi, як  пароход  тихо  коливався  серед  Днiпра.  Проз  ?х
проходило багато людей, пролiтало по мосту багацько екiпажiв, i всi пани й
паничi задивлялись на Ольгу. В лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким сво?м лицем,
де блищали темнi очi, не втративши нi крапельки свого свiту й вогню,  вона
принаджувала очi всiх, грацiозно  спираючись  на  гратки  одним  лiктем  i
ставши боком до Днiпра так, щоб ?? бачили всi прохожi.
   По шосi катав екiпаж, скiльки було  сили  й  прудкостi  в  коней!  Конi
бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва  боки  й  позгинавши
дугами ши?. В екiпажi сидiв вiйськовий з  полковницькими  еполетами.  Його
повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З пихою кидав вiн  очима
на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга  здалеки  вгледiла  його  й
повернулась вся до його.  Вона  його  впiзнала.  А  полковник,  тiльки  що
порiвнявся з ними, зирнув за не? оком i торкнув погонича. Той осадив назад
баскi конi; конi неначе сiли й спинились. Полковник  зiйшов  з  екiпажа  й
почав гулять. Вiн почав придивляться до Ольги. "Вона й не  вона!  -  думав
вiн, та все крутився то сюди, то туди.  -  Вона  чи  не  вона  та  чорнява
красуня! Зда?ться, вона!" - думав вiн, та  все  гуляв,  навiть  став  коло
штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин чудовий профiль, на червонi,  як
калина, губи.
   Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала  того  знайомого
офiцера, котрий  колись  у  клубi  романсував  з  нею  й  навiть  ще  тодi
сподобався ?й сво?ю  смiливiстю,  комплiментами,  петербурзькою  рiднею  й
гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.
   - Чи вже ж ви мене не впiзна?те? - сказала вона йому весело й ласкаво.
   - Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!

   - Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.
   - Ой, якi ви стали, якi ви стали! - сказав вiн.

   - Така стала, що ви насилу мене впiзнали, - сказала, смiючись, Ольга.
   - То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.
   - Коли ви того бажа?те, то я прошу вас од щирого серця, - сказала Ольга
й порекомендувала його матерi.
   Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн  попросив  ?х  у  той  екiпаж,  в
котрому сам сидiв, i завiз ?х до Дашковичевого дому.

   Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й Марта,
вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди  говорили,  що  не  бачили  ще
тако? гарно? молодо? й такого одутловатого ситого бурбона. Вони  вiнчались
на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий,  вже  сивуватий,
на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й загули, так що всi осмiхнулись.
   Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо,
як  потiм  виявилось,  в  його  тiльки  й  було  добра,  що   еполети   та
полковницький мундир. Ту ма?тнiсть, про котру вiн колись торочив Ользi  на
балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.

   Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Ки?в. Начальство в
Ки?вi стало iнше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули.  Вiн  взявся  за
науку й почав готуватись до унiверситетсько? кафедри. Час узяв  сво?.  Вiн
забув Ольгу. Цвiла вже не одна  весна  пiсля  його  ви?зду  в  столицю,  i
потроху го?лось його серце. Зацвiли знов новi квiтки  весною  в  Ки?вi,  i
знов зацвiло його серце, бо воно вже заго?лось  i  знов  жадiбно  забажало
кохання, бо воно було ще таке молоде, так хотiло любить!
   Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю  Масюкiвну.  Йому
дуже заманулось побачить ??. Вiн по?хав в Журбанi  до  батька.  Не  смiючи
?хать до Масюкiв, вiн за?хав до Ликерi? Петрiвни. Як  же  вiн  здивувавсь,
заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного й не знали,  що
й казать. Галя стояла серед свiтлицi, гарна, як  i  була  переднiше.  Вона
неначе трохи пiдросла, поповнiшала, стала показнiша й покращала:  ??  лице
стало повнiше, очi горiли ще  бiльшим  блиском,  але  стали  нiби  смутнi,
задуманi.

   - Чи впiзна?те мене? - спитала вона Радюка, котрий все  придивлявся  до
не?.
   - Як же вас не впiзнать! - сказав вiн  i  спустив  очi  додолу,  неначе
почував свою провину.
   - Ви трошки змарнiли, - сказала Висока до його.

   - Бо я  був  дуже  безщасний,  Ликерi?  Петрiвно!  А  колись  був  дуже
щасливий, як був молодшим.
   - Зна?мо, чули. Ми все зна?мо. Недурно ви помарнiли, - сказала Висока.

   Галя трохи не заплакала й вийшла в квiтник. Там вона вирвала й  заклала
за косу два гвоздички i ввiйшла знов у хату. Радюк сидiв  i  думав.  Перша
любов знов тихо заворушилась в його серцi.
   - Чи ви менi простите, що я був... був дуже безщасний? - спитав  вiн  у
Галi.
   Вона пальцем показала йому на два свiжi гвоздички, в косi, свiжi, як ??
любов. "Чи пам'ята?те ви два гвоздички?" - спитала вона в його.
   - Пам'ятаю, пам'ятаю, - промовив Радюк, взявши ?? за руку,  i  од  того
часу вiн почав часто одвiдувать Масюкiв.
   Незабаром, через мiсяць, вони повiнчались в журбанськiй церквi. Масючка
й Масюк були дуже щасливi, а Висока й собi радiла  Галиному  щастю.  Пiсля
весiлля Радюк з Галею мав ?хать до Ки?ва. З ними забажали по?хати Масюки й
панiя Висока на прощу.

   XIII
   Саме в половинi мая Павло Антонович Радюк з сво?ю молодою жiнкою  Галею
налагодились ?хати до Ки?ва. Радюковi треба було напитувать собi скарбово?
служби або будлi-де шукать якогось не скарбового мiсця.  Старий  Масюк  та
Олександра Остапiвна Масючка - Галинi батьки - теж захотiли ?хати вкупi  з
ними на прощу.  Ликерiя  Петрiвна  Висока  й  собi  пристала  до  ?х,  щоб
одговiться в Ки?вi в будлi-якому монастирi й поскидать з сво?? душi  усякi
грiхи та провини ки?вським ченцям в торби, як вона казала.
   Радюк ви?хав з Журбанiв в  дорогу  на  батькiвських  конях,  за?хав  до
Масюкiв, перебув день, доки половили конi на степу та поприганяли  додому,
а на другий день двi повозки, навантаженi усяким добром, рушили з двора  й
за?хали по дорозi до панi? Високо?. Там вони знов пересидiли пiвдня,  доки
половили конi в степу та поприганяли додому. В Ликерi? Петрiвни вiз  стояв
в дворi вже напоготовi, набентежений згорою. По обiдi по?зд рушив степами,
i  другого  дня  ввечерi  на  подвiр'?  перед  гостиницею   Михайлiвського
монастиря спинились три хурi з полтавськими  прочанами,  неначе  три  хурi
сiна або соломи, навантаженi усяким добром зверхом.
   Ще вдома усi постановили говiти в  Михайлiвському  монастирi  в  свято?
Варвари й перебуть  якийсь  час  в  Михайлiвськiй  гостиницi,  поблизу  од
церкви, доки Радюк знайде  собi  квартиру.  Служники  "слимаки"  в  чорних
каптанах, в чорних гострих шапочках повибiгали на ганок, щоб  позносить  з
повозок усяку вантагу, i  стояли,  несамохiть  повитрiщавши  з  дива  сво?
каламутнi риб'ячi баньки на такi здоровецькi хури. I  гарненька  наточанка
Радюкова,  i  стара,  обплетена  лозою,  повозка  панi?  Високо?,  й  самi
подорожнi - все припало пилом сливе на палець. Подорожнi  високо  стримiли
на високих хурах, неначе сидiли на возах з снопами. Слимаки дивувались, як
вони держались вгорi на хурах i не поскочувались додолу  в  дорозi  та  не
розгубились по битих степових шляхах.
   Щоб було догiднiше сидiть на возi та щоб часом не  скотиться  додолу  в
дрiмотi, панiя Висока пообтикала свою  повозку  драницями  навкруги  себе.
Коло тих драниць високо вгорi ззаду виглядали з-пiд  килима  три  подушки,
вистромивши гострi узирi на свiт божий.
   З-пiд подушок повисовувалось сiно, насунулось на  подушки,  почiплялось
по драницях, повистромлювалось крiзь лозини обплетеного задка. В драницях,
в подушках та  в  сiнi  Ликерiя  Петрiвна  вгнiздилась,  неначе  квочка  в
кудлатiй обичайцi.
   Степовi конi,  звикшi  до  запашного  степового  сiна,  часом  в  Ки?вi
вередували й не ?ли лучаного ки?вського сiна, що тхнуло осокою  та  мулом.
Прочани  поприв'язували  вiрьовками  в'язки  сiна  на  задках  повозок   i
понабивали ним повозки в  задках  i  передках.  Усi  повозки  були  високо
вимощенi й напханi в задках домашнiм сiном.
   З однi?? хури неначе спустився з гори старий жвавий Масюк,  плигнув  на
землю, простяг руки вгору,  достав  вгорi  свою  жiнку  й  спустив  ??  по
згористiй хурi додолу. Вона неначе на саночках  спустилась  згори  додолу.
Потiм вiн побiг до воза панi? Високо? й знов здiйняв руки вгору, неначе до
неба. Панiя Висока впала йому на руки й  легенько  скочила  на  землю,  аж
пiдскочила, мов резинова j онука.
   Позлазивши, усi мерщiй рушили в гостиницю й зайняли три номерi  пiдряд,
потiм  зараз  вийшли  надвiр  i  звелiли  розвантажувать  вози.   Погоничi
позганяли зверху порох. Курява пiднялась над возами, неначе серед cтепy на
шляху. Поскидали з возiв хвартухи та накриття й  почали  вивертать  з  хур
усяку вантагу. На  возах  незабаром  ско?лось  таке,  як  на  чардаках  на
пароходах, коли вони причалять до пристанi й служники  почнуть  спорожнять
?х позапорожнюванi здоровецькi шлунки, викидаючи на чар-дак усякi закупки,
мiшки, клунки, кошики та жидiвськi бебехи. Погоничi й служники  накинулись
на хури, неначе татари на завойоване мiсто: стягали усякi  мiшки,  клунки,
кошики, торби й торбинки, килими,  укривала  й  подушки.  Позад  возiв  на
пiдтоках  одв'язували  мiшки  з  оброком  для  коней  та  усякi  чемодани,
поприкручуванi налигачами та ременяками з  сирицi.  Радюк  набрав  усякого
добра в придане, а Масюк та Ликерiя Петрiвна кожний раз ви?жджали з дому в
Ки?в на прощу, неначе перебирались на нову кваргиру  або  на  нове  житло,
тiльки без мебелi та дiжок.

   Незабаром коло трьох повозок земля вкрилась усякими  пакунками,  неначе
крамом на ярмарку, вивезеним на продаж.
   - Ой, як же  багацько  понабирали  усякого  добра!  -  прохопивсь  один
слимак. - Чи ти ба!
   - Понабирали, бо треба, мо? серденько! В вас, в святому Ки?вi, i  льоду
серед зими не достанеш, господи прости та одпусти!  Запас,  бач,  бiди  не
чинить, - говорила Ликерiя Петрiвна, стягаючи подушки з воза й кидаючи  ?х
на руки погоничевi. - Як же пак не брати подушок, коли в  вас  в  кiмнатах
стоять тiльки голiсiнькi лiжка!
   -  Це  правда!  в  нас  подушок  нема,  i  простирадел  та  укривал  не
"полагается". Навiть за грошi не достанете, бо ?х  не  держимо.  Подорожнi
самi возять сво? подушки та усякi укривала, - сказав слимак.
   - А як хто часом при?де без подушок? - спитала панiя Висока. - Всi  так
i сплять, поклавши кулаки пiд голови?
   - Так i сплять на кулаках або кладуть в голови хто штани, хто спiдницi,
а хто чоботи або калошi наспiд,  щоб  було  вище  в  голови,  -  обiзвався
слимак.
   - Спасибi вашому батьковi! Я не зугарна спать на  чоботях  та  калошах.
Спiть так ви самi, за монастирську покуту, а я iнакше спокутую сво? грiхи,
- сказала панiя Висока, витягаючи з задка перину.

   - Невже, Ликерi? Петрiвно, ви оце й перину приперли до Ки?ва? -  сказав
Масюк.
   - Атож! Ви не часто бува?те в Ки?вi, то, мабуть, i позабували, яка  тут
в гостиницях догода. А я частенько-таки говiю, то й стала  досвiдна.  Було
часом забудусь i а не вiзьму з собою  перинки,  то  тi  каторжнi  повстянi
матраци, неначе набитi жорствою або камiнцями, так надушать менi боки,  що
ребра болять три днi ще пiсля того, як вернусь додому. Я хотiла ще взять i
здорову перину, та в вiз не влiзла. Так я оце вхопила  та  вкинула  в  вiз
маленьку: все якось буде догiднiше, не так мулятиме в клуби.
   - А ми з сво?ю старою по-козацькiй: пiдмостимо степового сiнця  в'язку,
то й не мулятиме в клуби, - сказав Масюк.

   - Еге... за сiнце спасибi! Це добро коняче, а не людське. Я без  перини
зроду-звiку не засну й до свiту: все менi щось  муля?  та  й  муля?  то  в
клуби, то в литки, навiть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з  собою  за
живоття мого небiжчика. Вiн на сiнi, а  я  таки  на  перинцi,  -  говорила
Ликерiя Петрiвна,  передаючи  усякi  клумаки  та  зашитi  зверху  полотном
кошики.

   - Чого ж то ви понабирали так  багато  в  тих  клунках  та  кошиках?  -
спитавсь Радюк.
   - Понабирала усякого добра,  бо  тут  у  Ки?вi  злиднi  на  злиднях  та
дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, - сказала Ликерiя
Петрiвна. - Оце напхала мiшок харчiв  для  себе  й  погонича:  i  хлiба  й
паляниць, i хлiба i до хлiба, i сала й масла, i  цибульки  й  ковбасок,  i
шинку, i чаю й сахару i напекла маторженикiв та мнишикiв.
   - Ого-го! цiлий ресторан привезли з Масюкiвки! - жартувала Галя.  -  То
ми до вас в гостi!
   - Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вiтати, -  сказала  Ликерiя
Петрiвна. - Он там в кошику й пляшка наливки, а друга - перцiвки.
   - Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцiвки, бо тут  у  Ки?вi
горiлка кат зна яка! Але тiльки так, що й моя стара не бачила. Це пота?нцi
од не?, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не по?хав в Ки?в спасаться  з
пляшками.
   - Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра,  та  й  собi,
потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки  думка  була  за
тебе й за зятя, - обiзвалася Масючка й засмiялась.

   - Ну, то й гаразд зробили, бо двi пляшки  якось  лучче,  нiж  одна:  не
завадять нiкому, - сказав Масюк.
   - А я забрала й ложечки, i чайник, i блюдечка, i  графин  на  воду,  бо
тутечки в ?х в гостиницi все якесь нечисте та смердяче; заткнула  в  кошик
на всякий випадок i двi столовi ложки, - сказала Ликерiя Петрiвна.
   - А то навiщо? - аж крикнув Радюк.

   - Ат... так собi руки розхапались, то й капали в дорогу,  що  налапали,
що було напохватi. Може, тут десь в монастирi трапиться громадський  обiд,
то пiдемо з сво?ми ложками обiдать. Адже  ж  на  громадський  обiд  в  нас
ходять з сво?ми ложками, - жартувала Ликерiя Петрiвна.
   - Може, ви, Ликерi? Петрiвно, взяли рубель та качалку,  та  макогiн?  -
смiявсь Масюк.
   - Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиницi. А  що  макогона,
то шкода, що не взяла: стала б за пригiнчого до тих  голомшивих  служникiв
та поганяла б ?х макогоном. Там такi убо?ща, такi  неросторопи,  що  нi  в
чому тебе не послухають, самi хати не виметуть i  навiть  тобi  вiника  не
дадуть. Хоч спiдницею вимiтай номер! Я таки вкинула в  свiй  дормез  новий
вiник з нехворощi.
   I Ликерiя Петрiвна справдi десь налапала пiд козлами  нового  вiника  й
кинула наймитовi на руки, на перину.
   - На та постав там у хатi в куточку коло груби, а потiм, як нагодишся в
хату, то виметеш дiл, - сказала панiя Висока. - Я ще в той вiник i  полиню
вмiшала.
   - Навiщо? - сказав Радюк.
   - Бо тутечки того паскудства, блошиць та блiх, така сила, що без вiника
й не засну.
   - То ви його держите в руках, чи кладете його собi в голови, чи  що?  -
спитав Масюк.
   - Де там! Кладу вiник з полинем на нiч собi в  ноги.  Не  так  каторжнi
блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощi й полиню. Цим ки?м тiльки й
одiб'?шся  од  тих  собак.  Я  людина-таки  геть-то  досвiдна.  Бувала   в
бувальцях, ходила в свiти, була в походах з небiжчиком та вешталась  понад
Дуна?м i за Дуна?м по всiх усюдах. Недоброхiть якось наберешся  досвiду  в
усьому.

   - Ну, та й запопадна ж ви людина! - сказав Радюк.

   - А ви ж як думали, - обiзвалась Ликерiя Петрiвна. - Ви  думали,  що  я
сяк-так? по-паничiвськiй: вхопив капелюш та  паличку  та  й  дав  драла  в
дорогу до Ки?ва? Я з вiником i за Дуна?м скрiзь ?здила, не то що в Ки?в.
   - Глядiть лишень, Ликерi? Петрiвно, щоб часом люди не  пiдняли  вас  на
смiх, що ви ?здите на прощу з макiтрами, з глечиками, та  ще  й  з  сво?ми
вiниками, - говорив, регочучись, старий Масюк.
   - Смiйтесь, смiйтесь! "З посмiху люди бувають", як кажуть  в  приказцi.
Далека дорога - це не жарти.
   - Левку! не забудься витягти, от тамечки в  задку  пiд  сiном,  сокиру,
шнурки та палiччя! На возi сокири не кидай, бо ще хтось вночi поцупить  та
й на торжок однесе. Адже ж тут у Ки?вi тих  злодi?в  та  торбохватiв,  хоч
греблю ними гати! - гукнула Ликерiя Петрiвна до свого наймита.

   Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузкiв,  ще  й
чотири кiлки.
   - Навiщо ото ви взяли в Ки?в сокиру  та  набрали  конопель  та  якогось
кiлля? - спитав Радюк з реготом.
   - Та то Ликерiя Петрiвна  хотiла  в  дорозi  пуститься  при  нагодi  на
розбишацтво! - смiявсь Масюк.
   - Еге! авжеж пак! А борони боже, часом  серед  степу  трiсне  вiсь  або
полама?ться  загвiздок.  От  тодi  хоч  пальцем  затикай   вiсь,   замiсть
загвiздка, та й держи  колесо  руками,  щобне  спало.  Де  ж  ви  в  степу
знайдете, не то кiлка чи хворостину, а навiть стебло хмизу або дубчика?  А
коли вiсь поламалась, то бери зараз дрючка з  воза  та  й  пiдправляй  пiд
вiсь; бери коноплi, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, пiд  пiдтоки,  то
все-теки якось доплугачиш-ся до будлi-якого села або  до  корчми.  Ой  ви!
вченi, та недрюкованi! Ви подивiться пiд вiз! - сказала панiя Висока.
   Радюк глянув пiд вiз. Там i справдi були прив'язанi до пiдгерстя та  до
вiдтокiв три чималi дрючки.
   - Ото вам наука! Не ?дь в степ без дрюка, - сказала Ликерiя Петрiвна.
   - Ну, Ликерi? Петрiвно! не дуже чваньтесь, бо i в мене в наточанцi ?  й
сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли  хочете,  позичу  вам  ухналiв  та
цвяшкiв. Запас i справдi бiди не чинить, як кажуть в приказцi, - обiзвався
Масюк.
   Поскладавши усе добро на купи, усi рушили в гостиницю на другий  поверх
i зайняли три опрiчнi порожнi  номери  пiдряд.  Панiя  Висока  та  Масючка
зiйшли наниз командувать переносинами. Три наймити й  два  слимаки  хапали
усякi клунки, подушки та чемодани й  перетаскували  в  номерi.  Переносини
були довгi, аж обридли послушникам.
   - Ой серце! боюся я за обрiк, та за шорки й гнуздечки, та,  сказати  по
щирiй правдi, й за конi, - бiдкалась Ликерiя Петрiвна, - не  дай  господи,
як у нас вночi злодi? виведуть конi! Тут же  брама  роздзяплена  сливе  до
свiту! Як ми тодi в свiтi божому доберемось до Масюкiвки?

   - Та чого ви ляка?тесь? Адже ж погоничi спатимуть на возах, коло коней,
- сказала Галя.
   - Вони-то спатимуть,  а  упряж  тим  часом  слимаки  поздiймають  та  i
спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощi в лаврi:
"Що свята лавра, то лавра, а що лавриковi - то превражi синове". Ой, треба
б забрать у хату упряж! Та й за обрiк я  не  безпечна.  А  оброку  в  мене
сливинь повний мiшок, - сказала Ликерiя Петрiвна.
   I Ликерiя Петрiвна звелiла сво?му наймитовi принести в номер  упряж  та
мiшок оброку. Послушники зглянулись i пересмiхались. Галя та Радюк плечима
здвигнули, зирнувши одно на одного.
   Господинi заходились чепурить номерi, стирали  скрiзь  порох,  обмiтали
павутиння, неначе мазальницi заходились мазать хати iк великодню на бiлому
тижнi. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли лiжка, понакривали столи
привезеними  скатерками.  Ликерiя  Петрiвна  загадала   сво?му   наймитовi
чистенько повимiтать смiття. Номерi стали чистi i якось привiтнiшi,  Радюк
та Галя зайняли опрiчний номер.
   Рядом з ними зайняли номер старi батьки, а  постiнь  з  ними  оселилась
Ликерiя Петрiвна з шорками, вiжками та мiшком оброку, засунутим пiд лiжко.
Вона була дуже неймовiрна й полохлива зроду i нiкому не йняла вiри.

   Вже смерком послушник принiс  здорового  самовара  й  поставив  його  в
Масюковому номерi. До чаю в той номер зiбравсь усей гурт.

   Олександра Остапiвна Масючка таки i в сво?му кошику познаходила  усякий
посуд та паляницi й бублички.
   Ликерiя Петрiвна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гостi навiть з
сво?м сахаром, як ходять  з  сво?м  сахаром  одна  до  одно?  старi  удови
"чиновницi", принесла  навiть  свою  паляницю.  Усi  посiдали  за  чай  та
закушували закусками з надзвичайним смаком пiсля довго? важко?  вандрiвки.
Усi були веселi, усi балакали й, зда?ться, найменше думали за те, що  вони
спасенники в Ки?вi й при?хали одговiться в монастирi.
   - Ну, тепер, мо? дiточки, сiдайте за стiл рядочком обо? проти  мене,  -
говорила Масючка до Галi. - Нехай я хоч надивлюся на вас в останнiй раз.
   Галя зачинила чемодан i сiла за стiл поплiч з Радюком. Обо?  вони  були
гарнi й молодi, i не одна мати задивилась би на ?х гарну вроду.
   Мати пила чай i не могла очей  одвести  од  дiтей.  Старий  Масюк  став
веселiший i бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого  вiн
i не сподiвавсь.
   Вiн говорив, жартував, смiявсь з Ликерi? Петрiвни, зачiпав ??  смiшками
та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчi,  в  жартах  нiби
проглянуло щось козацьке, отаманське, й смiливе, й  жартовливе.  Високе  й
широке чоло, здоровi кудлатi довгi вуса, запаленi щоки -  все  це  так  не
приставало  до  куцого,  обчиканого  пiджака,  до  бiлих  комiрчикiв,   до
вузеньких рукавiв. Козацький червоний  кунтуш  з  вильотами  нарукавах  та
золотими облямiвками так i просився на його пишну постать,  на  його  дужi
широкi плечi! Вiн йому б прияличував.
   - Годi вже хлептать цей чай! Я вже нахлепталась  його  по  шию,  неначе
гуска води на ставку, - сказала Ликерiя Петрiвна.

   - Та й я вже налив ним душу вщерть! Годi вже! буде!  Цур  йому!  Я  вже
ладен попо?сти всмак, - обiзвався Масюк.
   - Та й у мене чогось пiсля дороги наче  порожньо  в  шлунку,  -  сказав
Радюк.
   - Почекайте! Ось я зараз принесу  вам  свiй,  таки  добре  запорожнений
мiшок: принесу вам ковбасу на вечерю, бо коли б часом не обросла цвiллю за
нiч. Нехай вона таки сьогоднi дасть дуба отутечки в монастирi,  -  сказала
Ликерiя Петрiвна, схопившись з стiльця й виплигнувши одним скоком в дверi.
   Вона вернулась з паляницею й ковбасою, завинутою в  папiр  та  листя  з
хрону. Галя та Масючка переполоскали стакани i  в  одну  мить  прибрали  з
стола  посуд.  Галя  вийняла  скатертину,  розгорнула  й  застелила  стiл.
Незабаром на столi десь узялась печена курка  й  качка,  масло,  паляницi,
мнкшики. Ликерiя Петрiвна поклала ковбасу на  тарiлку.  Десь  у  кошику  й
тарiлка знайшлась. Масючка витягла з кошика пляшку перцiвки. Десь  узялись
ножi й виделки, сiльничка й  чарки,  неначе  вони  прилетiли  з  Масюкiвки
слiдом за шарабанами i впали на стiл.

   - От якби цю ковбасу та присмажить ще на сковородi на  салi!  -  сказав
Радюк.
   - Еге! Якби я оце дала ?? отим слимакам присмажить, то вони  донесли  б
до печi тiльки хiба половину, а з печi подали на стiл самi вишкварки, та й
то не всi. Полетiла б наша ковбаса аж пiд небеса, а  не  в  нашi  роти,  -
говорила панiя Висока.
   Стiл аж захряс од  усяких  на?дкiв.  Усi  посiдали  навкруги  стола  за
вечерею, неначе в себе вдома. Масюк випив чарну  перцiвки,  скрививсь,  аж
вуса в його нiби скривились на круглому здоровому  виду,  а  потiм  не  то
гикнув, не то крякнув i, наливши чарку, подав зятевiй
   Радюк випив пiвчарки й не подужав  бiльше:  перцюка  була  вже  геть-то
пекуча.
   - Та й годi? - крикнув батько.
   - Та й годi! цур ?й, пек ?й! Попечу собi шлунки. Я не люблю тако?  дуже
пекучо?, та й загалом не люблю вживать горiлки, - сказав Радюк. - Вино  ще
сяк-так, а горiлка менi не до смаку.
   - А я до цього торгу й пiшки! Ото добре зробили, Iване Корнiйовичу,  що
викрали в себе з дому оце гiрке  зiлля!  -  сказала  Ликерiя  Петрiвна.  -
Попарю та погрiю себе трохи пiсля дороги.
   I вона випила чарку перцiвки до дна i не скривилась.  Усi  кинулись  на
холодну ковбасу, i вона щезла в одну мить; потiм почали наминать качку.
   - Ну, та й добрi спасенницi з вас, як бачу! - жартував батько. - В одну
мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це  за  спасiння
ваше.
   - Та вже чи спасенницi, чи грiшницi, а нехай вже господь простить  менi
на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три днi ходив на влови
дурнички, - обiзвалась Ликерiя Петрiвна.

   Усi ?ли завзято пiсля вандрiвки.

   Одна Масючка трошки закусила та й задумалась,  дивлячись  на  дiтей  та
милуючись ними.
   Тiльки  тепер,  трохи  одпочивши  од  дороги  та  напившись  чаю,  вона
примiтила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужiй  господi,  в  чужiй
хатi, десь далеко од рiдно? оселi, од сво?? господи; що  Галя  вже  навiки
вилинула з рiдного гнiздечка,  вже  вилинула  й  нiколи  не  вернеться  до
матерi, нiколи, до само? смертi.
   Мати задумалась i засмутилась. I не йшла ?й на думку ?жа,  нi  напитки,
нi навiть веселi слова та весела жвава розмова. Вона неначе перестала чути
й жарти, й смiшки, не чула нiчого, за що розмовляли за столом, неначе вона
опинилась сама десь в самотинi, неначе усi кудись повиходили з хати,  десь
подiвались i покинули ?? саму з ?? сумними думками та скорботою на серцi.
   - Чом це ви, мамо, нiчого не ?сте? Дивiться, як ми трiска?мо! Ще  по?мо
все, а ви зостанетесь голоднi, - сказала Галя  з  дитячим  спочуванням  до
матерi.
   - ?ж, серце, ?ж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки  пiклуватимусь
собою сама, бо тебе вже не  буде  в  нашiй  хатi,  -  одповiла  Олександра
Остапiвна й легенько зiтхнула.
   - Ой, ?ж, стара, бо незабаром i качка полине з стола в небеса, куди вже
полетiла ковбаса, - жартував Масюк.
   - Не бiйсь, не ляжу спати голодна, - обiзвалась Масючка i взяла при тих
словах качину кульшу в руки.
   Але ?жа зовсiм не йшла ?й на думку. Вона  поклала  скибку  паляницi  на
стiл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши  смутнi  очi  в
веселий вид сво?? ?диницi. I знов ?й здалось, неначе  усi  десь  зникли  з
очей, повиходили з хати.
   - Чи це ви, Олександре Остапiвно, вже й зажурились? - крикнула  Ликерiя
Петрiвна.  -  Та  так  заранi!  Переднiше  хоч  одговiйтесь,  а  тодi  вже
журитиметесь, скiльки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу - це один з
семи смертельних грiхiв.
   - А ви й досi не забулись, скiльки тих  смертельних  грiхiв?  -  спитав
Радюк.
   - Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я  не  з  роду  забудькiв.  Як
вивчила напам'ять в граматцi усi грiхи, то й досi  пам'ятаю  од  слова  до
слова, - сказала панiя Висока.
   - А я зроду забудливий i через це ?х  геть  дочиста  усi  позабував,  -
сказав Радюк.
   - Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка,  i  всi
смертельнi грiхи повиходили з моди, - говорила Ликерiя Петрiвна на  здогад
бурякiв, коли було треба моркви, - в вас все не по-давньому, а  по-новому.
Це якась погана поведенцiя пiшла в вас.
   - Та це ти, стара, вже, певно, почала  спасатись.  Еге.  так?  Згадала,
мабуть, за столом, що при?хала в Ки?в не ковбаси ?сти та перцiвку пити,  а
на прощу, щоб  спасать  .душу.  Може,  ще  тутечки  й  десь  пристанеш  до
монастиря та й додому не вернешся? - жартував Масюк.
   Але тi усi жарти одскакували од материного серця, як горох од стiни.
   Вона нiчого не ?ла й сидiла мовчки за столом.

   Попо?вши всмак, Галя й Ликерiя Петрiвна  кинулись  прибирать  з  стола.
Вiник панi? Високо? й справдi став у пригодi.

   Проворна Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, принесла вiник i  зараз
замела крихти пiд столом.
   - Тепер, любий зятю,  навiдаймось  лишень  до  коней  та  оглядьмо,  чи
заклали за драбини сiно. Видаймо коням  обрiк  та  нагодуймо  наймитiв,  -
сказав Масюк.
   - Потривайте лиш трошки! Ось i я пiду з  вами,  бо  я  ж  сама  собi  й
офiцерша, й офiцер! - гукнула Ликерiя Петрiвна, ставлячи вiник  у  куточок
коло грубки. - Ось я зараз побiжу в свiй номер та одсиплю в припiл  оброку
коням.
   - Та нате вам оцей кошик на обрiк! -  сказала  Галя.  -  Де  ж  таки  в
припiл!
   - ? в мене й торбинка на обрiк. Це я, бачте, жартую,  -  сказала  панiя
Висока, вискакуючи з номера.
   В номерi зосталась мати з дочкою.

   В хатi  стало  тихо,  ще  якось  мертвiше  й  тихiше  пiсля  жартiв  та
гармидеру.
   - Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрiзана скибка. Менi доведеться
самiй  сумувати  та  смуткувати  в  сво?х  покоях,  -  сказала  Олександра
Остапiвна до дочки.
   - От i одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсiм-таки навiки. I ту скибку
ви вкинули не старцевi ж у торбу, - обiзвалась Галя.

   - Вкинула в торбу такому старцевi, якого дай боже усякому. Це правда, -
сказала мати, - а все-таки вiн тебе одiбрав од мене, неначе викрав з  дому
найдорожче добро. Буде менi сумно без тебе в хатi, - говорила  мати  крiзь
сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.

   - Не журiться, мамо!  Ми  з  Павлом  часто  одвiдуватимемо  вас.  Ще  й
остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких  пискунiв,
- сказала Галя всмiшки.
   - Я забрала б тво?х писклят собi в хату та й не пустила б ?х додому, бо
й сво?х пискунiв в мене було не  гурт-то,  -  сказала  мати,  оглядаючи  й
впорядковуючи поодчиненi чемодани.
   Незабаром в коридорi застукотiла неначе  череда.  Хазя?ни  вертались  з
Ликерi?ю Петрiвною, а за ними тупотiли наймити.

   Масюк дав наймитам по чарцi. Масючка покришила добру  четвертину  сала,
одкраяла хлiба й дала повечерять.
   - Та глядiть менi шорок та вiжок! Чу?те! пiдкладiгь, про мене, собi пiд
голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.

   Незабаром усi замовкли й почали  позiхать.  Усi  якось  ущухли  одразу.
Розмова якось не йшла.
   - Час би хоч i спать. Дорога - не приятель, а ворог, хоч  i  не  лютий:
набила добре боки, - сказав Масюк, позiхаючи на два зводи.

   I незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли  до  свого  номера.
Масючцi чогось здалось, що Галя пiшла i вже бiльше до  не?  не  вернеться.
Вона тихенько заплакала. Якесь непри?мне почуття, якась навiть  досада  на
зятя заворушилась в душi в старо? матерi, ?й здалось,  що  зять  одбив  та
одняв од не? дочку силомiць.
   Свiтло погасло. Масюк як впав на лiжко, так одразу  й  захрiп.  Все  по
номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та  перекидалась  з
боку на бiк. I жаль за дочкою, i хазяйськi справи  та  клопоти,  i  Галине
придане, ще не скуплене, - все це довго не давало ?й спагь.
   "Чи не забулась я часом чогось для Галi в  хуторi?  Чи  все  плаття  ??
позабирала? А чого то  ще  треба  накупи  гь  в  Ки?вi  для  не?  на  нове
хазяйство? ножiв i тарiлок, i мебiль, новi скатертi i..." - дума за  думою
находили й одходили, як хмара на небi.  I  вже  перед  свiтом  стара  мати
заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, i смутком,  i
материнським почуванням сво?? добро? м'яко? вдачi,  i  сво?м  материнським
клопотом.

   Другого дня старi посхоплювались з постелi  раненько.  Мати  збудила  й
Галю.
   Вони понадiвали  чорне  убрання  й  налагодились  ?хать  в  лавру,  щоб
натщесерце побувать в пещерах й вислухати  службу  божу,  бо  другого  дня
думали одговiться в Михайлiвському монастирi. Усi  похапцем  вбирались  та
чепурились коло загидженого дзеркала, що  показувало  лице  або  навскоси,
неначе звернуге з в'язiв, або робило з лиця не то гарбуз,  не  то  головку
капусти.
   - А чом же це, Павле Антоновичу, ви не  хапа?тесь  i  не  вбира?тесь  в
шори-вбори та в наритники? - спитала Ликерiя Петрiвна в Радюка.

   - Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не по?ду в лавру,
- сказав Радюк.
   - От i недурно ви позабували граматку  i  в  граматцi  всi  сiм  грiхiв
смертельних. Якби  це  ви  по?хали  в  пещери,  то,  може  б,  i  граматку
пригадали, - сказала з легеньким докором панiя Висока.
   - Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогоднi оце,  напившись
чаю, побiжу по мiстi напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб  ви  й
мама подивились i побачили Галине й мо? нове житло.
   - От i добре! про мене, нехай буде й  так!  Поведете  мене  та  й  менi
покажете, якi тут у Ки?вi тi квартири та мiськi  житла,  -  сказала  панiя
Висока.
   Випровадивши усiх, Радюк позамикав порожнi номерi, вскочив у свiй номер
i запер дверi, роздягся в одну мить i знов впав на лiжко та й  захрiп  пiд
голосне цвiрiнькання горобцiв на липах, неначе пiд шум  води  на  млинових
лотоках та колесах. Вiн спав довго й мiцно.  Вже  сонце  високо  пiдбилось
вгору, вже й з церкви вийшли, а вiн розкошував у снi. Вставши i  вмившись,
вiн  звелiв  подавать  самовар,  напивсь  чаю,  потiм  причепуривсь  перед
дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалi, ще  й
поплямовану мухами, забiг в стацю подивиться, чи нагодованi його  конi,  i
пiшов по вулицях назнавать квартири.
   Ранок був чудовий. В  монастирських  садках  та  в  тополях  за  брамою
щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворi була година. Було ясно й
трохи душно.
   Ранок був веселий, при?мний. I в душi молодого Радюка  була  така  сама
препишна весна. На серцi було весело  й  радiсно.  Вiн  був  щасливий,  як
тiльки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.

   Вже сливе опiвднi вiн вертавсь додому, поназнававши  чимало  невеличких
квартир.
   Вiн  повернув  убiк,  щоб  обiйти  кругом  монастиря  поза  стiнами   й
прогуляться понад горами та глянуть на Днiпро.
   Сонце обсипало золотим промiнням бiлi доми та золотоверхi монастирi  на
Подолi, грало одлисками на гладенькому Днiпрi, лиснiло десь  далеко-далеко
на островах та на далеких луках в  озерцях,  неначе  в  дзеркалах,  що  ?х
покидало недавн? повiддя.
   Надзвичайна широчiнь та далечiнь картини  несамохiть  зворушила  високi
почування в серцi, свiтлi iдеали в мрiйнiй  молодiй  душi.  Думи  та  мрi?
замиготiли,  неначе  одлиск  майського  промiння  на  тихому,  гладенькому
Днiпрi.
   "Простiр без кiнця, без краю, весь засипаний наче золотом,  оповитий  в
легесенький майський вранiшнiй туманець та опара з води! Й кiнця  йому  не
видно! I краю не знать пiд блакитним  майським  небом!  I  нiчого  ясного,
добре омежованого не вхопить в тому мряковитому просторi мо? око. Невже  й
таке людське життя та й мо? молоде життя в будущему часi? I сам добре його
не вгадаю й не постережу. Як бажа? серце прикласти  до  живого  життя  мо?
гуманнi золотi мрi?, справдить мо? високi iдеали! Сипнув би на  весь  свiт
рясно та рясно думками, мрiями, добром та  щастям,  як  сипле  оце  золоте
тепле сонце рясним золотим промiнням на розлогi луки, на Днiпро".
   I гострi темнi очi його неначе пригасли, неначе  припали  росою,  стали
вогкi, мрiйнi й добрi.
   I щасливiй молодiй душi  забажалось  зробить  весь  свiт  щасливим,  та
просвiченим, та заможним, та добрим i по-мирливим, щоб скрiзь було  щастя,
радiсть, просвiтнiсть, гаразд, щоб нiчого не було на свiтi нi темного,  нi
голодного, нi смутного та журливого.
   "Але як? i чим? i де тi способи? i де тi прилади?  Людське  життя  таке
поплутане,  позасукуване,  позамотуване,  таке  мрякувате,   неначе   отой
iмлистий мрякуватий далекий вигляд за Днiпром. Он сумнi бори  позакутуванi
в iмлу, як сумне людське горе!  Он  га?  та  прилiски,  нiби  хижi  звiрi,
одпочивають, прита?вшись в iмлi на засiдках.  А  ондечки  золотий  веселий
блиск на банях та хрестах в розкиданих по  береговинi  селах.  Он  срiбний
блиск на озерцях та плесах скрiзь промику?ться через iмлу, неначе  визира?
щастя з туману людського важкого та  сумноге,  життя!  Життя  -  це  якась
мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одли?кам  щастя  та
радощiв. I як розплутать i  постерегти  ту  плутанину  живого  суспiльного
житiя й його давнi пережитки? I скiльки треба задля цього досвiду,  науки,
кмiчення над живим життям!"
   I в молодого Радюка аж  голова  похилилась,  i  гарнi  чорнi  брови  аж
насупились од великих гадок та думок.
   "Занехаяв би оцi важкi думи, як занехаяло ?х вже багато мо?х  товаришiв
ще за школярською партою... але цi думки  та  гадки  чогось  не  покидають
мене, неначе поприростували до мо?? голови. Та я й думки не маю кидать ?х,
бо ?х люблю, живу й живлюсь ними, й животiю ними".

   Радюк встав i помаленьку йшов додому, думаючи сво? думи.
   - Добридень, Павле Антоновичу! - гукнув до його голос  з  тiнi  лип  та
молодих чинар на але?.
   Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподiваний крик знайомого  голосу  пiд
липами наче збудив його в снi. Вiн дiби прокинувсь  i  зиркнув  очима.  До
його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та  чинар  на  самому
кра?чку гори молодий, високий та плечистий русявий панич в сiрому лiтньому
убраннi, в вишиванiй сорочцi, в солом'яному брилi з  широкими  крисами,  з
тоненькою дорогою паличкою в руцi. Вiн ще здалеки зняв бриля й  вихав  ним
та махав на Радюка. Сонце розсипалось  на  його  м'яких  ясно-русявих,  аж
срiблистих, наче ллянi пачоси, дрiбненьких кучерях.
   Височенький, повненький та широкий в плечах, вiн, одначе, на  виду  був
трохи схожий на маленького делiкатного хлопчика з рожевими повними устами,
кругленькими ясними сiрими очима, м'якими бiлястими кучерявими  васильками
на висках та рожевими маленькими вухами, що свiтились наскрiзь на сонцi.
   - Дунiн-Левченко!  Лука  Павлович!  ?й-богу,  вiн!  Де  це  ти  взявся?
Виплигнув з-за липок, неначе сидiв там на  засiдках.  Аж  мене  злякав,  -
говорив Радюк, тричi цiлуючись з Дунiним-Левченком.
   - Де я взявся? I справдi виплигнув з-за кущiв до  тебе,  неначе  за?ць.
Але де ти тут взявсь? - спитав Дунiн-Левченко.

   - Я оце оженивсь i при?хав з новою рiднею до Ки?ва. Думаю тут оселиться
та напитувать собi будлi-якого мiсця. А ти вже  скiнчив  сво?  екзамени  в
унiверситетi?
   - Оце тiльки що доконав-таки ?х! Тепер я вольний козак i гуляю  оце  на
вольнiй волi.
   Радюк був на два курси старший од Дунiна-Левченка, але вони були великi
приятелi,  належались  до  одного  товариства  й  мали  однаковi  думки  й
пересвiдчення як нацiональнi, так i загальнi, хоч мiж ними й була рiзнацiя
по вродi та вдачi. Радюк був жвавий, говорючий та палкий;

   Дунiн-Ле