всiм.
   - Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте  коло  куреня  та  курiть
люльку.
   Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив'язав мотузка
до одного узиря, а другим кiнцем прив'язав  до  зав'язки  й  накинув  собi
через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки.

   - То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! - жартував дiд.
   - Не бiйтесь, не поколю!
   - Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння!
   Молодий  Радюк  мусив  скинуть  чоботи  й  пiшов  на  баштан  в   самих
шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе  жалка
кропива. Деякi огiрки були вкритi  колючечками  й  кололи  його  делiкатнi
руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать  йому
шию. Мотузок рiзав  в  плече,  неначе  гострим  жалом  ножа.  Радюк  мусив
перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки  шмульгав,  а  потiм
почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як  присок,  рiллi  йому  було
важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода,
i капав на зелене огудиння.

   - Та годi вже вам вибирать!  Висипте  огiрки  на  траву  та  лягайте  в
холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами!

   Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше  огiркiв,  нiж  у
його!
   - Як же ви  багацько  кида?те!  Не  розгорта?те  добре  огудиння.  Коли
зiгнали оскому, то цур ?й, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте книжечку!
   Молодий панич i справдi подумав, що цур ?й, тiй роботi  в  таку  спеку!
Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.
   - Ой, болить спина! - крикнув вiн,  лягаючи  в  холодку  i  швиргонувши
мiшок на траву.
   - А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? -
спитав дiд, осмiхаючись.
   - Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi динi!
   - Чи вiзьмете просту роботу, а менi  оддасте  книжки?  А  коли  сказать
правду, то це ще iграшка, а не робота, - казав дiд.

   - Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але  за  те
ви менi заспiва?те пiсень. Добре?
   - Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я вже сво?
одспiвав!
   Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн  клав  ?х  у  той  самий
мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його,  наче  серпом,  у  плече.  Вiн
пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн вернувся до
куреня.
   В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв,  яка  то  важка  чорна  робота
простого народу.
   - Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було мулько!
- крикнув дiд, смiючись.
   Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали ?х  на  купу  на  травi,
позривали стиглi динi й позносили до куреня.  Онисько  знайшов  аж  десять
стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в'язь  поприсихала.  Купи
зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всяко? мастi веселили очi й  старого
Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою,  огiрками,  i
тонкi пахощi далеко розходились у теплому повiтрi. Дiд зiбрав  лушпиння  й
однiс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки  й  звiрки  та
оси.

   Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i  динь.  Батько  сам
швиденько покатав додому, а за рештою при?хав другий наймит простим возом.
Молодий Радюк не по?хав додому з батьком, а зостався до вечора на баштанi.
   Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було тепло,
як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi  тiнь  довгими
рядками. Конi паслись по степу хапаючись; ?м не надокучали мухи та  гедзi.
Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн навiть  скинув  картуз  i  жилетку,
неначе одежа давила його серед вольного степу.  Сонце  спустилось,  неначе
лягло на степ, i почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк  провiв
очима сонце до останнього променя i задумався. Надворi починало  сутенiть.
Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим пiднявся, валував  та
зiгнав набiк мошку.

   - Чи  не  хочете,  дiду,  мого  тютюну?  -  промовив  Радюк,  запалюючи
папiроску.
   - То й дайте, коли ма?те!
   Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав  пахкать  одним  кiнцем
рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука.

   - I курите ж  ви,  паничу,  кат  зна  що!  Та  це  вода,  а  не  тютюн!
Нiчогiсiнько не чую! ?й же богу, не чую!
   I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець  з  сво?м  тютюном  i
закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки.
   - Дiду! я чув, що ви вмi?те всяких пiсень, та ще й дуже давнiх?  Чи  не
заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? - сказав Радюк.
   - А вам навiщо те здалося? - промовив  дiд  стиха,  глянувши  скоса  на
Радюка.
   - Та так.
   - Як так, то й нехай буде так... - промовив дiд,  зирнувши  сердито  на
книжечку.
   - Я чув, що ви, дiду, вмi?те всяких казок?

   - Хiба я стара баба, щоб казки казав! - промовив дiд ще сердитiше.
   Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався  тi??  книжечки.  Вiн
бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як  його  сина  в  некрути
брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi.

   - I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та  казки?  Ви  народ  вчений,
письменний.
   - Ви, дiду, людина стара, то зрозумi?те мене. Я людина вчена, i я  дуже
цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi.
   - О, я козацьких пiсень багацько знаю! - сказав дiд, не втерпiвши.
   - Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською укра?нською мовою, то
й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля вчених людей.
   - Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви бiльше за
мене зна?те.
   Вважаючи на те, що дiд трохи пода?ться, Радюк  витяг  з  кишенi  кiлька
дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де  були  Шевченковi  утвори.  Вiн
знайшов Шевченкову "Наймичку" i почав читати. Не вперше вiн читав  селянам
укра?нськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi одна поема  не  доходить
так до серця, як "Наймичка".
   - Чи ти ба! ?й-богу, по-нашому написано! - аж  крикнув  наймит,  лежачи
животом на травi. I вiн  посунувся  на  грудях  ближче  й  почав  слухать,
пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.

   Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й  нахиливши
голову, та все слухав та слухав.  Його  люлька  загасла  й  покотилась  на
траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як Марко рiс на хуторi  в
старого дiда й баби, як прийшла до ?х молодиця у найми проситься, як Марко
оженився й пiшов у дорогу, як наймичка переа; смертю  призналась  Марковi,
що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що вiн
неначе очамрiв i скам'янiв, поклавши  руки  на  колiна  й  нахиливши  сиву
голову. Вiн не поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що
бува? знаком велико? сили почування в щирого укра?нця.
   А парубок перестав пацать  ногами,  простяг  ?х  на  травi  на  всю  ?х
довжину, роззявив рота, витрiщив очi га  все  дивився  на  ту  книжку,  не
мигнув i разу очима, неначе в тiй  книжцi  вiн  бачив  i  той  благодатний
хутiр, де служила наймичка, бачив i  саму  наймичку,  i  того  Марка,  про
котрого читав Радюк.
   Червоне полум'я багаття свiтило на ту групу, облило  червоним  кольором
бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й  його  темне  похмуре  лице,  i  сивi,
низько навислi над очима брови.
   Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з мiсця,
а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на  травi.
Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що постерiг тайну
народного серця й поезi?.
   Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки,  доки  не  згас  слiд  того
читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу.
   - Я ще зроду не чув нiчого кращого од цi?? "Наймички", -  промовив  дiд
та й знов похилив голову, неначе од велико? ваги й великого жалю.
   - Чи зна?те, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цi?? "Наймички"?
   - Знаю багацько гарних дум, але тако? не пам'ятаю. I дiд почав  смiливо
розказувать,  а  потiм  i  спiвать  думи  й  пiснi.  Радюк  ледве  встигав
записувать ?х в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому вiри  й  навiть
хвалився сво?ми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк  не  мав  на  думцi
нiяко? кривди для його. Парубок почав був i собi спiвать, так дiд  йому  й
не дав та все спiвав сво?м старечим, але ще мiцним голосом козацькi думи й
пiснi, якi тiльки пам'ятав.
   - Куди тобi, дурню, з тво?ми пiснями! Ви тепер спiва?те все про дiвчат,
та про вулицю, та про вечорницi, а про  козакiв  i  не  тямите  нiчого!  А
скiльки я переспiвав ?х, як був молодшим, як був ще живй мiй батько!
   Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку  горiлки,  що  вiн  привiз
дiдовi на гостинець. Чарка добро? горiлки розвеселила  трохи  сердитого  й
поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось отаманське.

   - Чи не бо?тесь, дiду, самi сидiть на баштанi?

   - А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не  боюсь.
Невважаючи на сво? лiта, я так обшмагав би боки  самому  чортовi,  що  ну!
Нехай би тiльки зачепив мене!
   - Хто видав таке говорить! - сказав наймитчук. - Ви,  дiду,  тут  самi;
борони боже чого...
   - Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! - сказав дiд
сердито. - Хiба ж чорти ? на свiтi?
   ? лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я ?х не бачив, якi вони
на масть! А коли вони ?, то, мабуть, дуже дурнi.

   - А хiба ж ви не зна?те, до кого й  тепер  у  нас  на  селi  перелесник
лiта??
   - Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тi??  дiвчини,  до
котро? вчаща?, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб чуприну, то  вiн
бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,зовсiм такий  дурний,
як i твiй батько був, царство йому небесне.
   - Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось  таке  говорить,  -
казав парубчак.
   - Та отут в степу, лежачи на травi,  часом  бачу,  як  бува?  все  небо
списане  такими  перелесниками,  неначе  горобцями!  Розкажи  вже   сво?му
батьковi, а мене не вчи.
   - ?й-богу, правда...
   - Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла.

   I дiд не скiнчив i знов задумався.

   Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм поночiть.
Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi, кавуни й огiрки.
Всього було так багато, що треба було повикидать з  воза  солому.  Молодий
Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i  поставить  ноги  на  кавуни.  Вже
висипались зорi на небi, як вiз рушив од  куреня  й  покотився  по  степу.
Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло  куреня  ввесь  бiлий,
облитий свiтом багаття, а коло його сидiла на  заднiх  лапах  собака.  Вiз
покотився, i стукотiння далеко розляглось по степу. А  дiд  усе  стояв  на
тому самому мiсцi, згорнувши руки. Радюк  усе  думав  за  дiда,  а  огiрки
страшно муляли; ноги  його  скобзались  по  кавунах.  Вiн  мусив  витягать
кукурудзу й пiдмощувать пiд себе, щоб хоч трохи було лучче сидiть.
   Вже пiзно в'?хав Радюк у двiр, i по дворi запахло баштаном.  Вернувшись
у свою кiмнату, молодий панич одслонив боляче плече i подививсь. На  плечi
було знать червону й  довгу,  як  гадюка,  попругу  од  мотузка.  Так  вiн
обшмульгав його молоде, м'яке тiло.
   На другий день Павло Антонович одвiз на гостинець кавунiв i динь  панi?
Високiй i Масюковi, i не так Масюковi, як Галi Иванiвнi Масюкiвнi.
   Тим часом настигли грушi, яблука, кавуни й динi. Скiнчився гарячий  час
жнив, i сусiди трохи вже обробились i почали частiше навiдуваться в  гостi
до Радюкiв. ?х дiм був веселий, бо в йому був  молодий  син  i  молоденькi
панни. Гостi часто при?жджали до Радюкiв i до пiзньо? ночi або й до  свiту
гуляли та бавились. Той широкий ганок, оплетений виноградом, що виступав у
садок, часто був освiчений веселим свiтлом або ясним мiсяцем. Там вечорами
сидiла  весела  компанiя,  там  часто  молодий  Радюк   милувався   личком
молоденько? Галi.
   Вже кiнчались вакацi?. Павло Радюк почав збираться в дорогу  до  Ки?ва.
Здоровий i веселий, з великою надi?ю на себе й науку, вiн ви?хав з дому  i
повiз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на селi.  Широко  перед
ним розiслався степ, а  по  степу  полягла  далека  дорога.  Широке  життя
розстелялось перед ним, i стiльки дорог розходилося на всi  боки  на  тому
просторi людського життя! Молодий Радюк почав вибирать дорогу, i голова  в
його запаморочилась од дум. I чудовий вид Масюкiвни  до  самого  Ки?ва  не
сходив з його думки. Вiн навiть позабував про все, i тiльки чорнi брови  й
повне личко все миготiло перед очима, чи дивився вiн на широке поле, чи на
син? небо, чи на великий битий шлях. Вiн вже думав, що тi брови, а не iншi
судила йому доля.
   При?хавши до Ки?ва, вiн написав лист до Масюка й до Галi. Щаслива  Галя
вивчила того листа напам'ять, бо в тому листi  Радюк  присягався  ??  одну
повiк любить i не любить бiльше нiкого. Одно тiльки трохи  наводило  сумну
думку  на  Радюка:  Галя  тiльки  рiк  вчилась  в  городi,  як  вона  сама
призналась. "Але вона молода i начита?ться, й набереться розуму з книжок",
- думав Радюк.
   - Жiнко! Якого чудового жениха дав бог нашiй Галочцi! Та хiба ж i  наша
Галя не варта Радюка, хоч стара Радючка й копилить губи, - промовив  Масюк
до жiнки.
   - То-то й горе, що Радючка копилить губи! Чи я ж  хочу  кращого  жениха
для сво?? Галi! Але менi зда?ться, що з того пива не  буде  дива:  Надежда
Степанiвна давно б при?хала до нас, якби вона наважилась взять за невiстку
нашу Галю. А котрий оце рiк, як вона була  в  нас?  -  спитала  Масючка  й
задумалась.
   Але доля судила Радюковi iнакше. Минув сливе рiк, як вiн був в Журбанях
i в Масюкiвцi. В Ки?вi вiн  набачив  iншу  пишну  красу,  випещену  мiську
красу, iншi пишнi очi й чорнi брови...

   Х
   Пiзнiми вечорами Дашкович довго згадував  сво?  чудовi  Сегединцi.  Вiн
неначе бачив гори, вкритi лiсами, садками й хатами, бачив церкву на шпилi,
наче бачив широкi ставки помiж горами, зарослi очеретами й вербами.  Перед
його очима нiби з туману випливало все життя укра?нського села: йому  нiби
вчувались пiснi дiвчат i хлопцiв, пiснi молодиць i косарiв на  луцi;  його
очi неначе бачили уявки знайомих селян, давнiх сусiд, бачили юрбу дiвчат i
хлопцiв, що грали в хрещика на вигонi,  бачили  Топилок,  що  так  щиро  й
при'вiтно вiтали його в сво?й убогiй хатинцi. Всi утвори  старих  i  нових
фiлософiв зникли з-перед його очей. I натомiсть перед його очима  зеленiли
сегединськi степи, синiли гори, мрiла вода по ярах i синiло глибоке  небо.
Вiн пересвiдчивсь, що не загине таке багате, пишне й  оригiнальне  живоття
укра?нсько? нацi? навiть пiд полiтичними шинами  з  гарячого  залiза  його
родича Воздвижен-ського.
   На тiй чудовiй картинi, правда, були темнi  плями,  дуже  негарнi.  Але
Дашкович якось не придивився до ?х. Така естетична мана  була  розлита  на
тiй картинi, що за нею щезли всi плями.
   Але пiд впливом московсько? слов'янофiльсько? школи,  котра  саме  тодi
розвинулась,  Дашкович  почав  приступать  до  свого  народу,   до   сво??
нацiональностi ж надто оддалеки. Його фiлософська думка вилинула з Москви,
потiм поплила не просто на Укра?ну, а обминула ??, простуючи через  Прагу,
через Варшаву, потiм через Бiлград; i потiм  тiльки  досягла  до  Укра?ни.
Дашковичева фiлософiя  дуже  широко  хотiла  розгорнуть  сво?  крила,  щоб
обхопить усю Слов'янщину. Навпiсля вiн i сам незчувся, як поминув Укра?ну,
як Ки?в, Сегединцi потонули в чорнiй тiнi од тих  широких  крил,  наче  од
чорно? хмари. Чи його Сегединцям потрiбно було тi?? широчiнi й далечi?
   Шугаючи мрiйною думкою над цiлим слов'янським свiтом, Дашкович  задумав
завести в себе вечори щотижня для сво?? молодо? дочки i почав закликать до
себе усяких молодих студентiв i разом з  ними  молодих  болгар  i  сербiв,
котрих було багато в Ки?вi в свiтських i духовних школах.

   Тим часом Ольга вже встигла познайомиться з життям, бо кмiтила за ним i
придивилась до людського життя. Вона часто бувала в оперi, в маскарадах  i
на балах; вона вже мала багацько знайомих. Вже уплило багато часу, а Ольга
не стрiчала нiгде свого iдеалу.  Кожний  раз,  гуляючи  по  Хрещатику,  по
Царському i Ботанiчному садку, вона не минала очима  нi  одного  чорнявого
панича i не стрiлась нiгде з тим паничем.  Не  раз  i  не  два,  сидячи  в
театрi, вона  оглядала  кожнiсiньке  лице,  починаючи  з  одного  кiнця  i
кiнчаючи другим, а його не було!  Буваючи  на  громадянських  балах,  вона
переглядала всiх людей, i нi разу не довелося ?й стрiнуть  милих  очей  та
брiв! А тих брiв вона нiяк не могла забуть ! Так припали ?й  до  серця  тi
яснi очi, так прийшлись до кохання тi високi  брови,  що  вони  нiколи  не
сходили в не? з думки, навiть часто снились ?й. Вона носила ?х в серцi, як
тайну, i не призналась навiть Катеринi.
   Чимало часу вже минуло. Ольга все кращала, Катерина поганшала.  Ольжине
лице повнiшало й  наливалось,  як  виноградна  ягода,  а  Катеринине  лице
повнiшало й розпливалось. Тiльки що Ольга в театрi входила в  ложу,  як  з
усiх лож, з усього партеру на не? наводили бiноклi. На громадянських балах
паничi ходили за нею слiдком, просили ?? до танцiв по кiлька душ  на  одну
кадриль, так що паничi мусили застоювать коло не? черги навiть на польку й
вальс. На гулянцi в садках за нею бiгали слiдком.  Ольга  знала  про  свою
красу ще з iнституту i теперечки тiльки пересвiдчувалась в ?? великiй силi
над душами молодих хлопцiв. А Катерина часто сидiла на балах, бо ??  рiдко
хто навiть просив до танцiв. Вона бачила, що ?? минало людське око, i рано
вже почала журиться.

   Дашковичевi таки вдалося запросить до себе  багато  молодих  студентiв.
Вiн просив ?х приходить до себе на вечори кожно? суботи. Вiн ледве упрохав
свою жiнку прийнять молодих гостей i дать ?м закуску й чай.

   Степанида Сидорiвна, наготувавши на вечiр,  чого  було  треба,  звелiла
Ользi прибраться на той вечiр трохи краще, Ольга побiгла зараз до Катерини
на пораду, i перед вечором тi??  суботи  вони  обидвi  заздалегiдь  почали
вбираться перед великим дзеркалом в домi Дашковича.
   Ольга порозмотувала сво? чорнi локони й розпустила по плечах. В  ясному
дзеркалi видно було ??  плечi,  бiлi  й  повнi,  закиданi  хвилями  чорних
локонiв. Довгi вi? й рожевi вiка здавались чудовою оправою  для  очей,  що
блищали, наче дорогi брильянти, котрим ще бiльше додавало свiту пишне бiле
матове лице.
   Ольга почiпляла сережки з  червоними  довгими,  як  скам'янiла  крапля,
коралами, оступилась  од  дзеркала  й  дала  мiсце  Катеринi.  Сiдаючи  на
стiльцi, Катерина подивилась на сво? лице, що одбивалось рядом з  Ольжиним
в дзеркалi. Контраст був дуже великий! Катерина побачила в  дзеркалi  сво?
кругле лице, що одбивалося, наче якась кругла пляма, на котрiй трудно було
впiзнать, де тi очi, де той нiс i губи. Негарнi  широкi  губи  були  якось
зiбганi i поморхлi. Невисокий лоб вкривали локони, яснi, як ллянi, пачоси.
Контраст мiж Катерининою й Ольжиною класичною головою в дзеркалi був такий
великий, що Катерина трохи не заплакала. Сама Ольга, глянувши на сестру  в
дзеркало, промовила:
   _-_ Не надiвай, Катерино, бiло? сукнi, бо ти вся будеш бiла, як  туман.
Ти дуже велика блондинка. Надiнь темнiше убрання.
   Катерина послухала й надiла собi на шию разок чорного намиста, вбралася
в темне убрання. Ольга вбралася у все бiле, тiльки  на  грудях  пришпилила
пучечок червоних троянд в зеленому листi.
   Тим  часом  зала  сповнялась  молодими  студентами.  В  убiрну  кiмнату
долiтали слова й фрази великорусько?  мови,  але  з  усяким  акцентом.  До
паннiв в убiрну кiмнату ввiйшла Степанида Сидорiвна, а  за  нею  й  Марта.
Вони привiтались з сво?ми молодими дочками, i  Степанида  очевидячки  була
дуже рада, зирнувши  на  свою  Ольгу.  Марта  почала  дещо  поправлять  на
Катеринi, пригладжувала деякi локони, розкладала  ?х  по  плечах.  Матерям
бажалось якнайкраще виставить сво?х дочок.
   В залi вже з'явились деякi гостi, прийшов  один  професор  з  жiнкою  й
дочкою. Ользi й Катеринi був час виходить до гостей.

   Вони наблизились до дверей. Гомiн став чутнiший. Можна було вгадать  ще
за дверима, що в залi багато гостей, i все молодих, бо голоси  вилiтали  з
зали все свiжi й молодi.
   "Чи не стрiну часом його мiж тим молодим товариством?" - мигнула  думка
в Ольжинiй головi саме тодi, як вона мала ступить на порiг зали.
   Та негадана думка так i погнала кров до молодого серця. Матерi  увiйшли
в залу попереду, а за ними вступили й дочки. В  залi  було  повно  молодих
людей.
   Найбiльша група сидiла коло стола й коло канапи,  де  на  канапi  сидiв
Дашкович. Молодi люди сидiли кругом стола, близько до хазя?на. Обох паннiв
дуже вразила i разом з тим зацiкавила картина того товариства, ?м кинулись
в вiчi всякi нацiональнi убори. Деякi серби й болгари, а найбiльш  недавно
при?хавшi, мали дуже гарний нацiональний  убiр,  бiлi  куртки,  повишиванi
червоними мережками й навiть золотом.  На  канапi  сидiли  два  молоденькi
серби-ченцi, гарнi, як панни, з розпущеними кiсьми i в кругленьких  чорних
невисоких  клобучках.  Один  недавно  прибувший  болгарин   все   пробував
пiдобгать пiд себе ноги, але, пригадуючи, що вiн  не  в  себе  вдома,  все
спускав ?х додолу.  Чорнi  сiртуки,  нацiональнi  убори,  гудюча  розмова,
котрою була повна зала, всякий акцент й усякi вимови - все  те  було  таке
оригiнальне, було таке цiкаве для молодих паннiв, що ?м здалось, нiби вони
перелетiли в якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди.
   Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться  до  гостей.  Мiж
чорнявими й бiлявими  лицями  вона  почала  впiзнавать  деяких  студентiв,
котрих вона колись бачила коло Владимирового пам'ятника. Ще далi  перевела
вона очi i  коло  стола  наглядiла  молодого  панича  з  веселим  лицем  i
здоровими зубами. Вона подивилась до канапи  i  трохи  не  зомлiла.  Сливе
поплiч з батьком  сидiв  ??  iдеал,  такий  гарний,  такий  пишний,  як  i
переднiше  колись,  як  вона  бачила  його  давнiше!  При  молодих  паннах
товариство встало з-за  стола.  Дашкович  пiдводив  до  Ольги  й  Катерини
молодих студентiв i рекомендував ?х.

   - Кирило Петрович Кованько! - промовив  батько,  рекомендуючи  веселого
студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки.

   - Павло Антонович Радюк! - промовив Дашкович, пiдводячи до  дочки  дуже
гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги.
   Ольга подала йому  руку,  сама  того  не  пам'ятаючи.  Радюк  делiкатно
поклонився ?й, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга  була  його
товаришем студентом. Ольга  оступилась  i  сiла  в  крiслi,  а  Радюк,  не
звертаючи на не? нiяко? вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й сiв проти
Дашковича.
   Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому  свою
руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того лиця на не?
дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке ?й в iнститутських  мрiях  i
обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось, ?? лице зблiдло, а голова,
оповита  локонами,  схилилась.  Вона  не  насмiлилась  пiдвести   очей   i
подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом ловила його голос.

   Трохи згодом Ольга заспоко?лась  i  подивилась  на  Радюка.  Вiн  сидiв
просто проти не?, так що вона бачила  його  лице  й  могла  слiдкувать  за
кожним його рушенням.
   Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й  слухали
?х розмову. Видно було, що вони звикли  слухать  Радюка.  його  голос  був
голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова лилися  з  уст
одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони  говорились  од  щирого
серця, не були позиченi й вичитанi з книжок. Ольга не зводила з його очей.
Вона дивилась, як Радюковi очi часом блищали, часом  свiтилися  тихiше,  а
часом закривались вiками й довгими вiями, котрi лягали темними кружками на
його рум'янi щоки.
   Радюкова розмова з Дашковичем була для ?х дуже цiкава,  бо  стосувалася
до дiла, дуже цiкавого задля ?х обох.

   То був укра?нський народ, укра?нська нацiональнiсть, народна лiтература
й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку  й  не  могли  натiшиться
тi?ю новиною.
   Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони приступили
до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену розмову, не  слухав
?? й говорив дамам комплiменти. Ольга  ждала,  що  Радюк  от-от  перестане
розмовлять, сяде коло не? й оберне тi гарнi слова й уста до не?.  А  Радюк
все обертався до ?? батька. Батько, неначе ?й  на  злiсть,  зачiпав  його,
розказував йому про якогось селянина Топилку. Ольга вже  почала  сердиться
на батька, була сердита i на того Топилку, i на тi укра?нськi пiснi, й  на
все.

   Вона встала й смiливо перейшла залу  од  кутка  до  кутка  якраз  проти
Радюка. Вiн на не? й не подививсь.  Вона  зумисне  заговорила  голосно  до
Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила рояль
i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв  на  кiлька
нот голос i не подивився  навiть  на  рояль!  Ольга  почувала,  що  сльози
пiдступають до ?? очей, що вона от-от заплаче. Од  його  краси  вона  нiби
очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть  вiком  рояля,  як  Радюк  встав
разом з Дашковичем i пiдiйшов  до  рояля.  Тодi  вона  дужче  й  голоснiше
заграла, ?? попросили заспiвать.

   - Чи не спiва?те ви часом народних укра?нських пiсень?  Я  б  дуже  вас
прохав заспiвать яко?-небудь укра?нсько? пiснi! Я люблю всяку музику,  але
як тiльки почую один акорд народно? пiснi, мелодично? й глибоко?,  то  вся
моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як огонь, пройма? мене до
самого серця, до душi. Я так i чую  в  тiй  пiснi  все  горе  укра?нського
народу, перебуте за тисячу год! - промовив Радюк до Дашковича.
   Ольга  подивилась  на  його  i  за  все  йому  вибачила.  Вона  просила
пробачення, що не вмi? спiвать нi однiсiнько? укра?нсько?  пiснi.  Почавши
тихо акомпанувать, вона заспiвала французький романс, в котрому не було нi
музики, нi мелодi?. Романс був  навiть  чудний.  Одначе  Ольга  мала  дуже
гарний голос i спiвала непогано. Всi хвалили ??, хто  щиро,  а  хто  й  не
щиро. Тiльки Радюк не похвалив, ще й сказав, що сiльська укра?нська  пiсня
в десять раз краща й поетичнiша од усяких  романсiв,  i  при  тому  згадав
чудовий Галин голос й ?? пiснi.
   Деякi гостi почали просить  Катерину  заспiвати.  Катерина  одмагалась,
одначе сiла й заспiвала руський романс, трохи кращий од  французького,  ??
голос i справдi був дуже добрий, кращий, нiж  в  Ольги,  одначе  ??  менше
хвалили й дякували.
   Тим часом Радюк почав прощаться. Вiн попрощався з хазя?ном i хазяйкою i
потiм пiдiйшов до Ольги. Вона подивилась на його здивованими очима, бо  не
сподiвалась, що вiн пiде, ледве звернувши  на  не?  ввагу.  Радюк  смiливо
подав ?й руку й глянув в лице. Тiльки тепер вперше вiн дiзнався, що  з  ??
лиця, гарного  й  молодого,  дихнуло  на  його  чимсь  надзвичайно  милим!
Блискучi очi й свiжi уста вразили його так, що вiн  не  знав,  що  робити,
зашамотався й знов вдруге навiщось потрусив ?? руку.
   - Чого так хапа?тесь додому? - спитали його разом Степанида й Марта.
   - Вибачайте! Не маю  часу.  Треба  ще  занести  деякi  книжки  знайомим
студентам в академiю, потiм забiгти в унiверситет, потiм на сво? житло,  а
звiдтiль треба сьогоднi бiгти на Липки[64].

   - Просимо не забувать нас! - промовили до  його  Дашкович  i  Степанида
Сидорiвна.
   - I чого ти летиш? Хiба ж тут хата не тепла, люди не добрi, дiвчата  не
гарнi? - тихо шепотiв Радюковi на вухо Кованько, осмiхаючись якось  сво?ми
широкими зубами, а не губами.
   А Радюк вже в одну мить опинився на вулицi, держачи пiд пахвою  книжки.
Вiн не йшов, а наче бiг по тротуарi й трохи не штовхав прохожих. Вiн встиг
занести книжки й в академiю, забiгав до двох знайомих товаришiв, покинувши
й ?м кiлька книжок, був в унiверситетi, ще й встиг побiгти того вечора  на
Липки! В його ногах неначе була якась сила, що давала ?м  легкiсть  птичих
крил, а в душi було стiльки завзяття, що надавало йому жвавостi й охоти.

   Пiсля виходу Радюка в  залi  Дашковича  стало  тихiше.  Дашкович  почав
розмовлять  з  слов'янами  про  слов'янськi  кра?.  Ольга  зосталась  нiби
сиротою, одiйшла набiк  та  все  думала  про  молодого  Радюка.  Вона  так
надивилась на його вид, так наслухалась його  голосу,  що  неначе  й  досi
бачила його, чула його голос. Вона пригадувала, як вiн пiдiйшов до  рояля,
як заговорив до не? i просив заспiвать укра?нсько? пiснi. "Але чому вiн не
зостався? Чого вiн так швидко  пiшов?"  -  питала  сама  в  себе  Ольга  й
почувала, що сльози от-от пiдступлять до очей.  ??  красi  кланявся  ввесь
iнститут, за нею слiдком бiгали на балах, а Радюк наче через силу промовив
до не? слово! Вона почувала, що от-от заплаче, вибiгла  з  зали  до  сво??
кiмнати, впала  на  подушку  й  заплакала.  Сльози  першо?  чисто?  любовi
полились з ?? очей. Вона бiльше й не виходила до гостей.

   Катерина сидiла до кiнця вечора й пiшла додому з невеселою  думкою,  ??
обминали молодi паничi, говорили з нею для звичайностi й зараз  оступались
од не?. Вона похнюпилась i задумалась незгiрше Ольги.

   Пiзно вернувшись додому й засвiтивши свiтло, Радюк в одну мить роздягся
i впав на постiль. Вiн ухопив у руки найближчу розгорнуту книжку  й  хотiв
читать, але його думка була чимсь стурбована,  та  ще  й  дуже,  його  очi
одiрвались од книжки й подивились на скрипку. Тиша мертво? ночi запанувала
в хатi. Йому на серцi стало чогось легко й при?мно, i йому здалось, нiби з
скрипки полились чудовi мелодi?. Така радiсть здивувала його й присилувала
пошукать причини. I одразу на його нiби глянули очi чорнi, веселi  й  такi
яснi, неначе з ?х бризкав свiт навкруги. Вiн впiзнав тi очi,  той  погляд:
то були Ольжинi очi. Вiн з очима зараз пригадав ?? вид, гарний i веселий.
   Помаривши хвилину, вiн знов узяв книжку в  руки  й  хотiв  читати,  але
тiльки очi його бiгали по паперi. Думка летiла десь далеко. На думку  йшла
пiсня, на душi було весело. Якiсь чудовi мелодi? намагались до його, якiсь
пишнi картини розгортувались помiж рядками листкiв. Йому здавалось, що вiн
бачить сцену, розкiшне обставлену й освiчену,  що  з  тi??  сцени  ллються
мелодi? чудового дiвочого голосу.  Той  голос  здавався  йому  знайомий...
неначе Галин... Вiн одвiв очi  од  книжки,  i  перед  його  душею,  неначе
полум'ям, спахнула якась пишна  квiтка  теплих  кра?в;  як  полум'я,  вона
розгорнулась, зацвiла, запахла й обняла його душу й серце  якимсь  великим
щастям. Та квiтка - то було лице Ольги, котру вiн неначе бачив, нiби  вона
стояла перед ним i дивилась на його сво?ми блискучими очима; а кругом  тих
очей лилося промiння свiту й тепла. Радюк заплющив  очi,  а  та  мрiя  все
стояла перед ним, мов жива. Тодi вiн угадав, що в  його  душi  почина?ться
щось велике, що повинно мати вплив на його життя.  Вiн  почував,  що  нове
почуття мiцно й швидко нiби пригорталось до його серця й грiло його  новим
надзвичайним вогнем.
   Довго Радюк ходив по кiмнатi та все думав та думав. Вiн узяв скрипку  й
почав грать, але мелодiя музики тiльки псувала ту високу  мелодiю,  котрою
була налита вся його душа. Од велико? втоми вiн  упав  на  лiжко  й  почав
засипать. А та мрiя все стояла перед ним i  обсипала  його,  як  те  лiтн?
гаряче сонце, теплим i ясним промiнням. Вiн заснув i в снi все  бачив  той
самий вид, i прокинувся вранцi з першою думкою про той вид. I личко гарно?
хуторяночки, як зоря при сходi сонця, потонуло в  промiннi  нового  свiту,
пово? краси.
   "Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що  серце  мо?  не  вольне?
Хiба ж вольне сонце, як не свiтить i не грi?,  коли  треба,  а  схова?ться
десь за чорнi хмари i втрача? свою силу; то знов  засвiтить  i  заблищить,
коли йому призначить закон натури?"
   Не знаходячи причини навiдаться до Дашковичiв, вiн не пiшов до ?х  того
дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка  журналу,  де
була нова повiсть, що наробила тодi такого галасу  в  громадянствi.  Радюк
ухопив книжку й прожогом побiг до Дашковичiв. Новий свiт в його серцi  так
свiтив i грiв! Вiн забажав, щоб той свiт зостався в йому на все живоття  i
не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Вiн був  такий
певний в сво?й матерiальнiй фортунi. А яким  щастям  надарила  його  Ольга
самими очами!
   Тим часом у Дашковичiв, пiсля того вечора, як  був  у  ?х  Радюк,  була
зовсiм iнша сцена. Вставши вранцi другого дня, Ольга спитала в матерi: "Чи
не зна?те, мамо, яко? укра?нсько? пiснi? Ви б мене навчили?"

   - А я оце тiльки що хотiла тобi те саме казать. Чи  бачила  вчора,  яка
тепер наша молоднеча? Треба б тобi навчиться спiвать  укра?нських  пiсень.
Тепер пiшла така поведенцiя. Як пiдемо в магазини, то коли б  не  забуться
купить будлi-який збiрник укра?нських пiсень.
   - Коли ж то ми пiдемо? Я б  хотiла  зараз  вивчиться  яко?-небудь,  хоч
одно?.
   - Бач, як припало! - сказала Степанида  Сидорiвна,  пригадавши  гарного
молодого Радюка. - Колись я спiвала й на гiтарi грала,  а  тепер,  мабуть,
усе позабувала. А принеси лиш гiтару! може, й згадаю дещо.

   Ольга ледве знайшла десь закинуту гiтару й принесла матерi.  На  гiтарi
телiпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин  за  струнами.
Ольгу брала нетерплячка:  вона  вже  починала  сердиться.  Тимчасом,  поки
принесли струни, в свiтлицю вступила Марта Сидорiвна з Катериною.
   - Чи не пригада?ш, сестро, яких укра?нських пiсень?  Моя  Катерина  оце
причепилась, щоб я ?? вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста  позабувала,
- казала Марта Сидорiвна.
   Степанида Сидорiвна тим  часом  начепила  струни  й  почала  незручними
пальцями  брать  акорди  й  спiвать  пiсню.  Вона  почала  кiлька  слiв  i
спинилась, бо зовсiм забула.
   - Пригадай-бо й ти, сестро, слова? - попросила вона Марту Сидорiвну.
   Марта Сидорiвна нагадала кiлька куплетiв, i вони вдвох  почали  спiвать
.в унiсон "Котилися вози з гори", ?х голоси були такi сипкi й  хрипкi,  що
молодi дочки почали смiятись.
   - Чи не пам'ята?те яко? iншо?? Ця дуже швидка, - сказала Ольга.
   Марта й Степанида  почали  перебирать  пiснi,  якi  пам'ятали,  i  знов
затягли сипкими голосами, ?х  голоси  були  такi,  що  Дашкович  в  сво?му
кабiнетi, закопаний в Гегелеву фiлософiю, вийшов до зали й спитав всмiшки.

   - Чи не налетiли часом в вiкна галки? - сказав вiн, оглядаючи свiтлицю.
   - Та  це  ми  так  спiва?мо  пiсень!  -  сказала  Степанида  Сидорiвна,
смiючись.
   - А я думав,  що  ворони!  Ой,  не  спiвайте  лучче!  Нехай  вже  дочки
спiвають, - сказав професор i пiшов знов до свого кабiнету.

   Одначе всi переспiванi пiснi не сподобались молодим паннам, бо всi були
козачки до танцiв.
   - Як умi?мо, так i пi?мо! Коли цих не хочете вчиться, то де  ж  ми  вам
достанемо кращих? - сказала Степанида Сидорiвна.

   - Може, тато зна?? - сказала Ольга i вже хотiла бiгти до дверей.
   - Мабуть, стiльки, скiльки й мама! - одказала ?й Марта Сидорiвна.

   - А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом спiва? дуже гарних  пiсень,  -
промовила Степанида.
   Ольга, забувши на той час Турманшу й  iнститут,  побiгла  в  пекарню  й
прикликала куховарку, котра ввiйшла в залу  з  позакачуваними  рукавами  i
напеченим лицем.
   - Ти, Палажко,  спiва?ш  дуже  багато  пiсень.  Заспiвай  нашим  паннам
яко?-небудь гарно? пiснi! - промовила Степанида Сидорiвна. -  Вони  хотять
вивчиться.
   - Оце! узяла б та  отут  i  спiвала,  неначе  дурна  дiвка!  -  сказала
Палажка, подумавши, що з не? глузують.
   - Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! - вже сердилась Степанида.
   - Оце! ?й-богу, якось нiяково! Якби пак в пекарнi, то й  спiвала  б,  -
казала Палажка, затуляючись рукавом.
   - Спiвай-бо, яко? вмi?ш найкращо?, - просила Ольга.

   - Яко? ж? Хiба оцi??: "Ой полину, полину - добувати талану!"
   - Та не говори, а спiвай! Нам треба знать голос, - вже  поважно  казала
Степанида.
   Палажка мусила спiвать пiснi, а  Ольга  записувала  слова  i  вчила  на
фортеп'янi голос. Швидко  потiм  обидвi  панни,  пiдiбравши  акомпанемент,
вчились спiвати пiсню: "Ой полину, полину - добувати талану!" А тим  часом
в обох у ?х була думка, що б то сказала начальниця  iнституту,  якби  вона
досвiдчилась, що вони вчаться мужицьких пiсень од сво?? куховарки!
   Вже й пiсня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й  спiвали  ??
чисто по-укра?нськiй, пiдбираючись пiд Палажчин спiв.  Другого  дня  Ольга
тiльки що встала вранцi, зараз сiла за форт?п'ян i знов промовляла слова й
голос тi?? пiснi.
   Вона таки перемогла себе, бо вчила ?? для Радюка й думкою  бажала,  щоб
вiн, а не хтось iнший, ?? слухав. Вона його ждала, виглядала цiлий день  у
вiкно, не оступалась од вiкна, оглядаючи кожного прохожого.

   Надвечорй у вiкнi  майнуло  Радюкове  лице.  Ольга  насилу  всидiла  на
стiльцi. Вона бачила, як Радюк не то що увiйшов, а нiби вскочив у хвiртку.
Незчулась вона, як рипнули дверi i Радюк вступив у свiтлицю й  подав  нову
книжку журналу.
   Мати зараз вийшла з кiмнати, привiталась до Радюка дуже ласкаво,  зараз
навiть витягла з кабiнету Дашковича й привела його в залу.

   - Яка я рада, що ви принесли менi нову книжку! - промовила Ольга, i  ??
очi так i сипали iскрами, так i свiтились промiнням.

   Радюк тепер тiльки придивився добре до  Ольжиного  лиця,  до  очей,  до
брiв. Лице було таке свiже й гарне, як та мрiя, що  так  негадано  ввечерi
нiби зацвiла квiткою й причарувала його серце i взрушила його душу.
   "Боже мiй!  яка  випещена  краса!  якi  чудовi  оксамитовi  брови,  якi
променястi очi!" - подумав Радюк i почутив, що  таких  очей,  тако?  краси
лиця вiн ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала  на  його
очима, а потiм помалу спускала ?х додолу. Радюк ледве  видержував  магiчну
силу тих очей. А Ользi так хотiлося сiсти за рояль i заспiвать укра?нсько?
пiснi! Вона встала, перейшла залу  проз  самий  рояль,  потiм  стала  коло
рояля, i поклавши два пальцi на клавiшi, зачепила двi струни, котрi  стиха
задзвенiли i поти дзвенiли, поки вона стояла й держала руку на клавiшах.
   - Заграйте, будьте ласкавi! - насмiлився Радюк, нарештi, попросить  ??,
i сам став коло рояля.
   Ольга сiла, поклала руки на клавiшi й задумалась. Вона вибирала  п'?су,
i швидко смутна мелодiя полилася по свiтлицi. Якби вона  заграла  весело?,
то та мелодiя не так би Радюковi вразила серце. Смутна  музика  навела  на
його багато дум, взрушила серце, повне кохання.
   - Моя Ольга вивчила недавно нову  пiсню!  -  не  втерпiла-таки  сказать
Степанида Сидорiвна.
   - Яку пiсню? Може, яку укра?нську? - спитав Радюк.

   - Еге! - одказала вона.
   - А заспiвайте, коли ваша ласка! - почав просить  Радюк  дуже  ласкавим
голосом.
   - Я ще добре не вивчила, - тихо промовила Ольга й почервонiла.
   Ольга взяла хапком прелюдiю й  почала  спiвати:  "Ой  полину,  полину".
Невважаючи на те, що в iнститутi вона не вчилась  спiвать  по-укра?нськiй,
вона перейняла щиро укра?нську iнтонацiю, бо часто чула  укра?нськi  пiснi
од няньки й куховарки.
   Вона спiвала дуже добре, тiльки укра?нськi слова так  перекручувала  на
руський лад, що Радюковi стало нiяково. Зате ж голос ??, свiжий i молодий,
промикувавсь з мелодi?ю до самого серця молодого хлопця.

   - Я назбирав багато пiсень по селах i навiть завiв вже в ноти. Я був би
дуже щасливий, якби ви дали менi надiю прийнять од мене послугу, взяти мо?
ноти. Там ? чудовi й оригiнальнi мелодi?.
   - Принесiть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, i хоч  добре  ще  не
граю, але вчуся щодня, - промовила Ольга.
   Тим часом Дашкович, послухавши пiснi, згадав сво? Сегединцi й  розпочав
розмову з Радюком про народ i укра?нську  народнiсть.  Почувши  те,  Ольга
злякалась: вона бачила, що батько одiб'? собi Радюка й не  дасть  i  слова
промовить  до  його.  Степанида  Сидорiвна,  назираючи  збоку,  як   добра
наглядачка, зараз постерегла  це  й  почала  вмикуваться  в  розмову,  щоб
зробить розмову  загальною  для  всiх.  Вона  почала  розмову  про  жiноче
питання. Радюк так i вхопився за те  питання.  Вiн  почав  доказувать,  що
женщина повинна мати однакове право з чоловiками як на просвiту, так i  на
мiсце в соцiальному життi, та усе обертався до Ольги,  неначе  там  бiльше
нiкого й не було.
   - Коли в нас дiвчат не пускають в нашi унiверситети, то нехай  заводять
опрiчнi, жiноцькi, - так скiнчив свою розмову Радюк. - У  нас  з  женщиною
обходяться по-варварськiй,  поставили  женщину  дуже  низько  просвiтою  й
наукою, неначе засудили ?? зумисне на завсiдню темноту й неволю.
   - Ой нi, Павле Антоновичу! - обiзвалась Ольга. - Хоч нас не пускають  в
унiверситети, так нам не дуже й треба того! В нас ?  iнститути.  Ми  й  не
хочемо ваших унiверситетiв, бо iнститут все одно, що жiночий унiверситет.
   - Як так, то нiчого й клопотаться, - одрубав Радюк.

   - Таки справдi! - казала далi Ольга, обороняючи честь свого  iнституту.
- Хоч ваш унiверситет i вищий, я те  знаю,  але  i  в  нас  наука  неабияк
сто?ть! В нас читають лекцi? вашi ж унiверситетськi професори...

   - Та воно так! читають, але трохи iнакше.

   - Хоч i трохи iнакше, а все  не  далеко  од  унiверситетського.  Нам  й
Турман казала, що ми в iнститутi все одно, що в унiверситетi. В нас тiльки
не достача? медицини та юриспруденцi?, а решта зовсiм, як у вас!
   - А то хiба ж не значна рiч, медицина та право? Чом би  пак  жiнкам  не
бути медиками й юристами?
   - Навiщо? - спитала Ольга, котрiй в iнститутi й на думку не спадало, що
? на свiтi багато сирот i бiдних дiвчат, котрi були б радi шматковi хлiба.

   - Сказати правду, я  вперше  оце  чую,  що  iнститут  все  одно,  що  й
унiверситет, - сказав Радюк.
   - Атож! Ви так i думайте! Ми всi тако? думки. Всi нашi  iнститутки  так
думали, - сказала Ольга, - нам i Турман так казала.

   Радюка дуже вразила така висока думка в iнституток про  свiй  iнститут,
що вважали це питання за  непотрiбне,  бо  розв'язували  його  аж  геть-то
просто й немудро!
   - Як на мене, то я зроду не схотiла б служить нi  в  канцелярi?,  нi  в
школi! - промовила Ольга, пригадуючи науку Турманшi. Ользi  здавалось,  що
кожна порядна панна повинна скiнчить iнститут,  а  потiм  вийти  замiж  за
гарного й багатого жениха, а потiм згорнуть руки й нi за що не думать.

   Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий  журнал,
бо ще багато читальникiв дожида? тi?? книжки.

   - Я дуже люблю цi книжки, але французькi романи багато цiкавiшi й кращi
од  цих.  У  нашо?  Турман  була  повнiсiнька   шафа   романiв,   та   все
золотообрiзних! Хоч  вона  нам  i  забороняла  читать  ?х,  але  ми  вмiли
доставать  з  ??  шафки!  -  казала  Ольга  чваньковито.  Радюк  замовк  i
задумавсь.

   - От якби ви достали нам французьких  романiв!  -  промовила  Ольга  до
Радюка трохи згодом.
   - Добре, достану.
   - А я вас давно бачила! - промовила Ольга. - Тiльки не  знала,  хто  ви
такий. Чи пам'ята?те, як колись у Шато впав шар на публiку?  Я  тодi  саме
тiкала по стiльцях i якраз скочила проти вас. Чи не зачепила  я  тодi  вас
або чи не настоптала вам на ноги?
   Ольга  смiялась,  i  Радюк  смiявся,  згадуючи  той  випадок.  Вiн  був
невимовне радий, що Ольга його примiтила тодi й пам'ятала  про  його.  Вiн
догадувавсь, що Ольга вподобала його,  i  серце  його  дуже  закидалось  в
молодих грудях.
   I батько, i мати, i дочка - всi дуже ласкаво розпрощались з  Радюком  i
просили не забувати ?х i частiше одвiдувать.

   "Дуже молода й трохи  чваньковита  Ольга,  -  думав  Радюк,  вертаючись
додому, - буду я приносить для не? науковi книжки, то, може, трохи розiв'ю
??. Вона ма? добрий природний розум, тiльки мало ма? науково?  просвiти  i
вже аж надто  носиться  з  сво?м  iнститутом,  мов  старець  з  мальованою
торбою".
   I Радюк думав, сидячи в сво?й хатi, що було б  дуже  добре,  якби  його
жiнка була й гарна, до того ще й розумна i не  цуралась  науково?  книжки,
щоб з нею можна було поговорити про щось вище, нiж бали,  танцi  та  моди.
Йому тепер здавалась будуща жiнка якимсь товаришем студентом,  розумним  i
просвiченим, котра стояла б з ним нарiвнi розумом, просвiтою, а  найбiльше
- поглядами й пересвiдченнями.
   "Вона буде такою! Вона ма? доволi розуму! А я ?? розiв'ю, наведу ??  на
розум! - так марив молодий хлопець в сво?й тихiй хатинi.  -  Тепер  пiдуть
екзамени; менi буде нiколи. Я буду ??  забавлять  тим  часом  французькими
романами, коли вже вона ма? до ?х великий потяг. А пiсля екзаменiв я  буду
давать ?й легшi критичнi книжки на сьогочаснi руськi й заграничнi повiстi,
потiм принесу ?й дещо наукове, поважнiше. Я згодом колись доведу ??  сво?ю
розмовою до пуття. Вона стане мо?м товаришем  i  другом,  рiвним  зо  мною
просвiтою й любов'ю до рiдного краю, до рiдно? мови".
   Так думав Радюк, никаючи по сво?й хатинi од кутка  до  кутка,  i  перед
його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дiвчина. Вiн i досi нiби чув
?? голос. Тi рiднi, смутнi й глибокi мелодi? й  тепер  ще  линули  в  його
серцi, бо ?х спiвали чудовi уста, за котрi вiн був би  ладен  оддати  сво?
живоття.

   Другого дня вiн побiг до магазину, достав один французький роман, ледве
дiждався  вечора,  вхопив  той  роман,  узяв  кiлька  укра?нських  пiсень,
заведених у ноти його ж рукою, i побiг до Дашковичiв. Переступивши  порiг,
вiн почув у другiй кiмнатi знайомий хлопчачий голос й одразу впiзнав голос
Кованька, свого товариша.  Кованько  щось  розказував  голосно  й  весело,
мiшаючи слова пополовинi-з смiхом. В Радюка очi стали  смутнi.  Вiн  сливе
вбiг у ту кiмнату й побачив Кованька на  софi  поруч  з  Ольгою.  Коло  ?х
сидiла мати.
   Радюк привiтався до всiх i подав руку Ользi. Вона почервонiла.
   - Я принiс вам роман,  котрого  ви,  мабуть,  ще  не  читали.  А  то  i
укра?нськi пiснi! - промовив вiн i подав Ользi й роман, i пiснi.

   Радюкове око впало на стiл. На столi перед Ольгою лежала  книжка  якраз
така завбiльшки, як принесений роман. Вiн угадав, хто принiс той роман, i,
по якимсь негаданим причинам, якраз той самий,  що  вiн  тiльки  що  подав
Ользi!
   - Трошки опiзнився, бра! - промовив до його  Кованько  й  показав  сво?
лопатнi з-пiд губiв, смiючись якось нiби зубами. Радюк  почервонiв,  потiм
зблiд, потiм знов почервонiв. Мати все те бачила  й  почала  розмову,  щоб
забавить молодих людей i одвести ?х думки од тi?? книжки. Але вона  нiчого
не вдiяла: Радюк сидiв мовчки, а Кованько все показував сво? широкi  зуби,
трохи жовтi коло ясен.
   В Радюковому кружку товаришiв один Кованько не згоджувався з гадками  й
мрiями iнших. Вiн мав звичай трохи смiяться над  усiм,  за  що  розмовляли
молодi студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у  всьому
зараз знайти комiчне, смiшне, повернувши його на якийсь смiшний  бiк.  Вiн
був родом з самого Ки?ва. Його батько був простий необтесаний  купець,  не
дуже багатий; вiн мав свiй завод мила й лойовий свiчок, мав свою крамницю.

   Кованько з  усiх  сьогочасних  iдей  вхопився  до  самих  практичних  i
матерiальних. Все, що було вище од практики, од користi, всi вищi iде? вiн
вважав  за  непотрiбнi,  за  пустi.  Вiн  зрiс  мiж   середнiм   ки?вським
мiщанством, де ще не втратилась народна мова й нацiональнiсть, але  де  не
було  тi??  народно?  поезi?,  того  пишного  й  симпатичного  духу   щиро
народного, пiснi й думи  укра?нського  села.  Кованько  не  пристав  щирим
серцем до народностi й усе трохи глузував над тенденцiями Радюка  й  iнших
товаришiв, бо не втямив ?х.

   Вся цiкавiсть Степанидиного язика нiчого не вдiяла.

   Радюк сидiв мовчки. Кованько силкувався його  зачепить  i  все  говорив
нiби сердито, навiть з злiстю.
   - Чи не проповiдував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних
iдей? - спитав Кованько в Ольги, зачiпаючи Радюка.

   - Нi, я не чула нiякого проповiдування, - одказала Ольга й засмiялась.
   - Коли вiн вам не проповiдував, то, певно, швидко почне  проповiдувать,
щоб напутить вас. Я й знаю i вгадую, про  що  вiн  буде  проповiдувать!  А
хочете, щоб я сказав?
   - Про мене! хоч i скажiть, - промовила Ольга.

   - Менi зда?ться, лучче будлi-що проповiдувать, нiж  пiдiймать  на  смiх
те, чого й сам добре не второпав, - сказав Радюк  нiби  до  стiни  або  до
дверей.
   - Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не  чула
в iнститутi таких апостолiв.
   - В нас, в iнститутi, нiяких  апостолiв  не  було!  -  одказала  Ольга,
смiючись.
   Радюк ледве всидiв. Вiн був  сам  не  свiй.  йому  чогось  здалося,  що
Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузу? над  ним.  Тим  часом  Ольга
простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в  руки
той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i надiя знов
засвiтилась в його душi.
   - Коли хочете, то  я  вам  скажу,  про  що  буде  Павло  Антонович  вам
проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба  служить  в  канцелярi?  або
вчиться в унiверситетi й зайнять  потiм  кафедру;  що  вам  треба  спiвать
сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi, котра
повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп'янiв.
   - О, вибачайте!  Я  нiчого  такого  не  чула  од  Павла  Антоновича!  -
промовила Ольга.
   - Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам  юридичнi
книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi поспiль  товмачить
про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде намоторювать  вас,  щоб
ви самi вивчились писать укра?нськi вiршi.
   Ольга й ?? мати смiялись.
   - Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле
Петровичу? - сказала Ольга, смiючись.
   Радюк  ледве  мiг  усидiть  на  стiльцi.  Переднiше,  в  кружку   сво?х
товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти,  бо  мав  ?х  за  жарти
молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на  жарт  i  на
смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в  домi  поважного
чоловiка й перед очима мило? особи,  йому  тi  жарти  доходили  до  самого
серця.
   - Почекайте! Це ще й нiчого б!  Але  потiм  Радюк  буде  намовлять  вас
одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо вiн i
сам одяга?ться в свиту й кожух...
   - Тобi й сорому нема! - тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на
те, знов протягував свою карикатуру - Чи ви пак зна?те, що  нашi  студенти
тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах  i  як  ?х  жiнки
носитимуть ?м обiди з дому, як вони будуть орать однi?ю  рукою,  а  другою
книжку держать, а третьою писати докторськi дисертацi?...
   - Бог зна що ви говорите! - сказала Степанида Сидорiвна. ?й стало шкода
Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала причину того
кепкування...
   - Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i  тобi  намалював  твiй
iдеал i тво? iдеальне  життя  на  заводi,  -  сказав  Радюк,  -  та  нехай
навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й
достоту такий смiшний.
   Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь  перервать  ту
негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi ввiйшли в
залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи,  смiливо  й  голосно
заспiвала укра?нську пiсню: "Ой, полину, полину  -  добувати  талану!"  Та
пiсня була одповiддю й протестом проти Кованькових жартiв. Кованько  зараз
зрозумiв це, бо замовк i задумавсь. Його великi губи закрили зуби, а повнi
й довгi щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн  зрозумiв
серцем, до чого стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й  не  просив,
про котру нiхто й не згадував.
   Тим часом на голос пiснi дочки вийшов з  кабiнету  батько.  Дашковичеве
лице почало дуже старiться, i не так старiтись, як в'янути й  морхнуть  од
сидiння й безсонних ночiв. Дашкович привiтався до Радюка й до  Кованька  й
розпочав розмову з Радюком, вважаючи на  його,  як  розумнiшого  i  бiльше
нахильного до поважно? розмови.
   - Думаючи не раз про свiй народ, я дiйшов до тако? гадки: щоб зрозумiть
його свiтогляд  i  постерегти  його  будущi  фiлософськi  принципи,  треба
роздивляться на наш народ  не  як  на  народ,  одрiзаний  од  сiм'?  iнших
народiв, а доконче вкупi з iншими  народами,  котрi  йому  рiднiшi,  котрi
ближчi до нашого народу по прикметах плем'я, мови, вiри i  т.  д.,  -  так
говорив Радюковi професор.
   - А певно так! - ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам  усе  поглядав  у
той куток, де сидiла Ольга й Ковакько.
   - I я тепер маю думку роздивиться  на  свiтогляд  цiлого  слов'янського
плем'я i потiм вже приступить i до свого народу.

   - I я так думаю, - притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого  того  не
думав i навiть не второпав, за що говорив йому  Дашкович.  Вiн  бачив,  що
Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне,  бо  й  Ольга
смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав  перед
ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого слухача.
   Радюк слухав, а його очi все тягло туди,  де  жартував  Кованько,  дуже
радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались,  бо  вiн  все
дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию,  де  блищало  проти  свiтла
прозоре вушко, де малювався ?? чистий профiль проти свiтла. Радюк вже й не
слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримiтивши
невважливiсть Радюка, перестав розмовлять.
   Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в  свiтлицю  увiйшла
Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi  держали  в  руках  якусь  роботу  й
прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не  так:  Марта
Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в  Дашковичiв  ?
гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида  Сидорiвна  зараз
зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й з небогою.
   - Чи всi здоровi? - спитала Марта.
   - Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо.  Хiба  ти  що  чула?  -  одказала
Степанида Сидорiвна.
   - Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь!

   - Спасибi, що не забува?те нас, - одказала Степанида.

   Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже
гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй костюм,  бо
була убрана краще за Ольгу.
   - Чи не дума?те куди на  вечiр?  -  спитала  Степанида,  поглядаючи  на
Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки.

   - Думали зайти, та вже не  пiдемо,  тут  зостанемось,  -  Додала  Марта
Сидорiвна.

   Тi?? розмови сестер, пересипано? попелом  i  сiллю,  нiхто  не  чув,  i
розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до Ольги,
до не? обертались з розмовою, до не? обертали жарти, а як не до не?, то до
котро?-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона ждала  хоч  одного
слова, хоч одного погляду  очей,  i  нi  один  не  подивився  на  не?,  не
заговорив до не?! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця,  i  не  могла
надивитись на його, одiрвати од його очей.
   "Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз?  Чи  промовить
вiн до мене хоч слово?" - подумала собi Катерина й почала  слiдком  водить
очима за кожним рушенням його очей.
   Радюк говорив з Ольгою й не зводив з не? очей. Наговорившись з нею, вiн
сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею.  Степанида  Сидорiвна
ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк почав балакать з Мартою
Сидорiвною, котра так само стала вся добром i ласкою. Катерина думала,  що
вiн от-от промовить до не? слiвце, а вiн встав од стола й почав розмовлять
з Дашковичем. Тодi вона почутила, що ??  здавило  коло  серця.  Не  тiльки
ласкавого слова, навiть погляду очей його вона не пригорнула до себе. Вона
бачила, як його чудовi очi майнули проз ??  лице;  вона  ловила  його  очi
сво?ми очима, хотiла спинить ?х на собi хоч на хвилину i побачила,  що  не
мала тi?? сили чарiв.
   "Не ласкава доля до мене, - ледве заворушилась в не? така думка. - А чи
я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю  й  спiваю,  як  i
вона?" Катерина  ледве  задушила  в  собi  неприязне  почування  до  сво??
щасливо? сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим не винна.

   Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця сво?? дочки,  думкою  вже
призначила Радюка Ользi, а для сво?? Катерини рада була б узяти й не  дуже
гарного Кованька. Вона бачила, що  од  Катерини  обидва  паничi  держаться
осторонь, i промовила:
   - Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами,  може
б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою,  може,  й
другi насмiляться.
   Ольга була весела. Вона тiльки  що  наговорилась  з  милим,  надивилась
зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу  його  мелодичного  голосу.
Вона пурхнула до рояля й почала перебирать  веселi  вальси  й  мазурки,  а
потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой  полину,  полину  -
добувати талану!"
   Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто  не  просив,  i
кiлька хвилинок було в хатi  зовсiм  тихо.  ??  мати  трохи  вже  сама  не
попросила ?? сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й  попросив
?? заграть.
   Катерина встала й якось без енергi? перейшла залу до рояля. В ?? тихiй,
длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток.  Вона  сiла  за  рояль;  смутний
мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд  ??  пальцiв  полилась  смутна
мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути  було
нi надi?, нi любовi, нi веселостi.
   - Яка гарна й смутна п'?са! -  промовив  Радюк,  але  не  подивився  на
Катерину, та на Ольгу. То були першi слова  Радюковi,  що  стосувались  до
Катерини. Вона почула, що тi слова вразили ?? в серце,  але  не  щастям  i
надi?ю, а нiби втратою надi?. Катерина трохи  не  заплакала  й  почала  ще
виразнiше виявлять  в  мелодiях  сво?  невеселе  почування.  ??  дума  вся
перелилась в мелодi?. Вона, не спиняючись, перейшла на укра?нську думку  й
почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в  мелодiях,  хоч  не
плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам. Мелодi?  лилися,  неначе
сльози, то iихо, то разом заливали всю  залу  й  сповняли  ??.  В  трелях,
здавалось, нiби тремтiло ?? серце, в тихих мiсцях вона  нiби  замирала,  i
знов виявлялись голоси плакучi то на вищих нотах,  то  на  низьких,  котрi
гули i все стихали та стихали. Катерина  знала,  що  вперше  на  вiку  так
грала, бо вперше на вiку постерегла, що не дано  ?й  щастя-долi  на  землi
безневинно, що ?? обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею
за втратою надi? на вище щастя на землi - на любов.
   Всi заслухались i нiби очамрiли од музики, всi мовчали. Навiть Дашкович
перестав  фiлософствувать  про  слов'ян  i  промовив:  "Як  же  гарно  ти,
Катерино, грала!" Катерина встала од рояля, тихою  ходою  одiйшла  й  сiла
коло матерi. Вона сама засмутилась  i  всiх  засмутила.  Всi  неначе  щось
думали й мовчали, бо не могли опам'ятаться од впливу тi?? музично?  думки,
того плачу безталанно? дiвчини.
   - Як ти засмутила нас сво?ю "Думкою"! - сказала Ольга, може, й не рада,
що на ?? щасливе  серце  невесела  мелодiя  навела  смуток  i  скаламутила
почування першого щасливого кохання.
   Вже було пiзно. Радюк почав прощаться,  а  за  ним  i  Кованько.  Марта
Сидорiвна з дочкою пiшла додому слiдком за ними. Ольга зосталась з матiр'ю
й довго дивилась на обидвi книжки роману, що лежали рядочком на столi.
   - Котру книжку будеш читати? - спитала мати дочку.

   - Оцю! - сказала Ольга, осмiхаючись, i прикрила рукою Радюкову книжку.
   - I я так думала! Не знаю, як твiй батько дума??

   - Для батька, зда?ться, за все це - байдуже! - сказала Ольга, смiючись.
   Тимчасом, як Ольга смiялась, Катеринi було зовсiм  не  до  смiху.  Вона
вернулась додому й довго думала, сидячи за сво?м роялем,  ??  пальцi  самi
почали ту "Думку", котру вона недавно грала. Тi самi мелодi?  викликали  в
?? серцi те ж саме почування, тi самi думи,  тiльки  що  передуманi.  Вона
любила щиро i знала, що любить без надi?, що для не?  треба  навiк  забуть
того, кого вона так дуже й щиро покохала, навiки  задавити  в  серцi  таке
високе, таке миле щастя!
   Довго грала Катерина, сидячи за роялем,  i  дала  волю  сво?м  сльозам.
Батько ?? вже спав, мати вешталась у другiй кiмнатi. Вона одна  на  самотi
награлась i наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не  дала  ?й
таких чорних брiв, таких блискучих очей, якi мала щаслива Ольга.

   Тим  часом  почалися  екзамени.  Радюк  думав,  що  його  кохання  буде
заважать, i боявся,  що  не  буде  на  екзаменах  мати  поспiху.  Але  вiн
помиливсь. Нiколи вiн не почував в себе стiльки завзяття, стiльки охоти до
науки!
   Здавши  дуже  добре  екзамени,  Радюк  думав  зостаться  в  Ки?вi   при
унiверситетi. Але такого мiсця тодi не було. Радюк мусив  напитувать  собi
мiсця в губернськiй канцелярi?. йому трапилось навiть добре мiсце; i в тiй
сферi його ждала непогана кар'?ра.
   Напитавши мiсце, Радюк зараз-таки написав  до  батька.  Вiн  писав,  що
дорога скатертю стелиться перед  ним,  що  доля  його  збира?  колоски  на
багатiй нивi. Вiн згадував в листi й про Ольгу,  хвалив  ??,  не  знаходив
слiв, щоб похвалити ??. Лист дихав таким щастям i такою любов'ю, то батько
сам нiби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах.
   "Сподiваюся, тату,  що  моя  Ольга  виши?  менi  навiть  таку  мережану
сорочку, яку ви бачили колись на менi", - писав син до батька.

   Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб подiлиться
з нею добутим  знанням.  Перший  час  гарячого  кохання  вже  минув.  Йому
здавалось, що любов, не слiпа, не животинна, а людська й розумна,  повинна
змiцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись  однаковiстю  поглядiв,
пересвiдченнiв, рiвнiстю обох в науцi й розвитковi. Скiнчивши сво? справи,
Радюк зайшов до Ольги,  щоб  одiбрать  од  не?  деякi  сво?  книжки.  Йому
здавалось, що настав час однести для не? дещо краще од романiв. Вiн  однiс
Ользi наукову книжку. Радюк просив перечитать ?? до  того  дня,  в  котрий
мали збираться до Дашковича студенти на вечiр.
   Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала  знайти  там  щось
таке, що стосувалося б до ?? любовi. Читаючи романи й  повiстi,  вона  все
ставила себе на мiсце молодо? геро?нi,  а  Радюк  доконечне  займав  мiсце
молодого щасливого героя в ?? думках. Вона думала знайти щось таке й в тiй
книжцi. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував ??  в  читання.
Перегорнувши кiлька лисгкiв,  вона  почала  нудиться  й  згорнула  книжку,
позiхнувши двiчi разом.
   Настав вечiр. Ольга знов розгорнула книжку й  почала  чита?и,  але,  не
звикши до наукових книжок, вона швидко  втомилась  од  напружування  сво??
голови. Та книжка пригадувала ?й лекцi?, котрi огидли ?й ще  в  iнститутi.
Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози  виступили  на  ??  очах,  i
перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що
Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне писання.  Пригадуючи
те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула  книжку
на стiл.

   - Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! - промовила голосно Ольга,
позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина  i  вхопила  ту  книжку,  що
лежала напохватi.
   - Що це ти чита?ш? - спитала Катерина.

   - И сама не знаю, що читаю! Це менi накинув Радюк.

   - Дай менi! i я прочитаю.
   - Бери, голубко, читай, та й менi розкажеш i розтовмачиш,  бо  я  стала
така лiнива, що аж сама собi дивуюсь, - сказала Ольга.

   Катерина вхопила книжку й побiгла додому. Вона зараз сiла  й  прочитала
всю "од дошки до дошки".
   Швидко настав i вечiр у Дашковича.  Студентiв  зiбралося  мало,  що  аж
Ольгу дуже вразило те, що на той  вечiр  зiбралось  дуже  мало  студентiв,
багато менше, нiж збиралось колись переднiше. Дашкович тепер постарiвся  й
дуже змiнивсь. Вiн тепер зовсiм звернув на iншу стежку  й  почав  забувать
сво? Сегединцi, свiй народ, свою лiтературу й чогось  вчепився  до  чисто?
науки та до слов'ян, неначе  в  ?х  було  все  щастя  Укра?ни,  все  щастя
укра?нського народу.
   Тимчасом, як Дашкович балакав з  студентами,  котрi  вже  слухали  його
розмову бiльше якось офiцiально, щоб не скривдить професора,  Радюк  пiшов
до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервонiла, як мак,
i все одбувалась загальними фразами,  хвалила  гарний  стиль,  поетичнiсть
писання, його правдивiсть i  говорила  все  те,  що  може  сказать  кожний
чоловiк, не  читавши  книжки,  але  знаючи,  за  що  там  написано.  Радюк
догадавсь, що вона або зовсiм не читала книжки,  або  тiльки  переглядiла.
Ольга так нудилась од тi?? розмови, що  Радюк  замовк  i  задумавсь.  Тодi
Катерина почала вмикуваться в ?х розмову й заговорила дуже розумно.  Радюк
пiдвiв на не? очi. Катерина побачила, що його очi заблищали,  дивились  на
не? прихильно, i душа ?? взрушилась, як птиця, пiд його поглядом. Вона так
близько сидiла коло його! Його очi так близько свiтились коло ??  очей!  А
Радюк  знов  одхиливсь  од  не?  й  почав  безперестану  верзти  Ользi  ту
нiсенiтницю, в котрiй так багато тями тiльки для того, хто ?? говорить або
слуха?. Радюк почув, що сила тi?? животинно? любовi,  котро?  вiн  так  не
поважав, тепер задля  його  стала  вище  од  усяко?  iдеально?,  духовно?,
високо? любовi. Вiн почував, що в той час для  його  молодого  серця  сила
чорних очей i свiжих уст була дужча од само? вищо? просвiчено? любовi, хоч
би вона була любов'ю янголiв неба!

   Тим часом мiж Дашковичем й одним палким чорнявим сербом  почалась  дуже
цiкава  спотичка.  Дашкович  якось  ненароком  зачепив  нацiональну  честь
сербiв: не похвалив Сербi?. Опришкуватий серб так i спалахнув, як порох, i
почав сливе репетувать.
   - Ми не нiкчемнi! Ми  не  дурнi,  хоч  ми  й  побитi  ворогами!  Ми  не
оступимось од сво?? нацiональностi нiзащо в  свiтi!  -  репетував  молодий
палкий серб i схопився з мiсця.
   Його очi нiби горiли; руки складались в кулаки. Вiн кричав та приступав
все ближче до стола. Дашкович устав  i  собi  й  не  знав,  що  й  почать,
викликавши таку мару.
   - За честь свою, за честь свого народу й нацiональностi ми ладнi  тричi
вмерти! Ми  не  попустимо,  щоб  з  нас  хтось  кепкував  i  глузував!  Ми
ненавидимо наших ворогiв туркiв за те, що вони гнiтили нас i потоптали нас
ногами! - аж верещав серб, i його здоровi очища  страшно  блискали.  Ввесь
вiковiчний гнiт, вся ненависнiсть виявилась в  тому  дикому  поглядi  його
очей.
   - Ой, я боюсь! Який вiн став страшний! - промовила Ольга до Радюка.
   - Який вiн гарний! - скажiть лучче; дивiться, яким огнем  блищать  його
очi; яка палка його розмова! яке  завзяття,  яка  свiжа  сила!  Отакий  не
пiддасться ворогам! - сказав Радюк.
   В залi всi замовкли, тiльки дзвенiв  голос  палкого,  аж  трохи  дикого
серба. Професор стояв нi в сих нi в тих.
   Тим часом Степанида Сидорiвна,  побачивши,  що  крикливий  студент  так
присiкався до ?? чоловiка, прожогом кинулась на помiч.

   - Коли ви так поводитесь в мо?м домi, то вибачайте на цiм словi!
   Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима,  що
вiн втихомирився й почав оступаться назад. До не? на помiч прийшла i Марта
Сидорiвна.

   Обидвi сестри так присiкались до  молодого  серба,  що  купа  студентiв
кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та гармат.
   Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: "От комедiя!  Ото  ?  на  що
дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович!  ?й-богу,  в
його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! ? чим  натiшиться.  Iй-богу,
часом за поганшу платять грошi".
   - Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй!  -  сказав  йому  Радюк
пошептом.
   Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн  часом
i справдi не встругнув яко?сь школярсько? штуки.

   Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з поко?в.  Радюк  зостався  й
довго ще балакав з Ольгою.
   - Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi  книжки  по
природних науках.
   Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не  приносив  ?х,  та  вона
того не сказала, i сам язик  промовив,  щоб  вiн  якнайшвидше  приходив  i
принiс тi книжки.
   Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби ма?м. Вода
в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за  Днiпром
на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то бiлоруси  варили
вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й  одбивалися  в  тихiй
водi. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сiв на  схiдцях  сходiв  i
задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь темна постать в поставi
задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею.  Тиха  торжественна  картина
велико? рiчки, освiчено? вогнем багаття й зоряним, одкинутим в водi небом,
навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило  його  щастям!
Здавалось йому тi?ю, нiби й мертвою, рiчкою, де  нiби  й  замерла  вода  з
зорями, але в тiй рiчцi було стiльки живоття пiд  тихим  покривалом  ночi!
Стiльки живоття було заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi
й темрявi стукотiв пульс невичерпно? сили природи!

   Радюковi вперше прийшла думка об'явиться Ользi  й  заповiстить  ??  про
свою любов. Вiн трохи страхавсь  Кованька.  Йому  здавалось,  що  Кованько
недурно топче стежку до Ольги.

   Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово i  що
його мрi? розлетяться марно, як туман од вiтру.

   Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до Дашковичiв  i
застав дома саму матiр. Батька й  Ольги  не  було  вдома,  вони  пiшли  на
Хрещатик, на  прогуляння.  Покинувши  книжки,  Радюк  побiг  на  Хрещатик,
перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг кiлька панiв i дам i
не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, вiн побачив  чи?сь  жовте
лице. Мiж другими свiжими лицями те  лице  жовтiло,  неначе  стигла  диня.
Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн угледiв i друге лице, молоде й  свiже,
як троянда: то була Ольга. Вiн привiтався до ?х, i всi тро?  пiшли  рядом.
Радюк постерiг, що випала найлучча година об'явиться Ользi. Старий фiлософ
не заважав нiтрiшки.

   Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського садка,
де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й  суха,  i  всi  неначе  хапко
хапались нагуляться перед холодами.
   - Ходiмо, тату, в Шато! - просила батька Ольга.

   - Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить?
   -  Будемо  гулять.  Ходiм-бо,  таточку.  Ви   трошки   провiтритесь   i
поздоровша?те. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.
   Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння.  Вже  музики  грали,  а
публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану  була  обсипана
людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла  на  гору  на  велику  алею.
Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi лiт лiзти за ними
на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так що  батько  слiдкував
тiльки очима за ?? рожевою сукнею й  ледве  встигав  йти  пiдтюпцем.  Вони
вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на лавку, засапавшись.
   - Ви сiли, а нам хочеться бiгать! - сказала Ольга, смiючись.
   - Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi,  старому,  -  сказав
вiн, одмахуючись рукою.
   Радюк пiшов  з  Ольгою  по  але?.  Його  душа  була  повна  щастя,  але
непевнiсть все-таки дуже тривожила його.  Випадок  був  такий  добрий,  що
луччого трудно було дiждаться й сподiватись.
   Вони перейшли алею,  звернули  набiк  i  пiшли  дорiжкою  понад  самими
горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обо? звернули  з
дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана вузькою та глибокою
долиною. По горi росли високi осокори та верби, а через вузеньку й глибоку
долину було видко аж над самим Днiпром клапоть шосе, де манячили  про?жджi
й прохожi. Ольга не дивилась на Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та
все дивилась в той глибокий яр, де по шосi миготiли  люди,  маленькi,  мов
ляльки, де котились вози й стукотiння од колiс одбивалось луною  в  обидва
боки того вузького яру.
   Радюк мовчав, i Ольга мовчала,  ??  щоки  аж  пашiли.  Вона  очевидячки
чогось ждала.  Радюк  оглянувся  навкруги;  по  дорiжцi  пленталась  якась
мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по дво?, по тро?. Недалечке од  ?х
внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя,  i  дивився
на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби  в  вертепi  кукли.  Радюк
думав об'явиться прямо й просто кiлькома словами i не знайшов тих  простих
кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже стривожена, i ждав, поки вона
трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на Ольжине лице; воно було  рум'яне,
але спокiйне; очi були спущенi на зелений яр, неначе в йому дiялось  якесь
надзвичайне диво.
   "Вона жде, вона жде!" - подумав вiн, i те слово  сотню  раз  мигнуло  в
його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у  його  ще  не
все заспоко?лось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав  почать
яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi.
   - Зда?ться, й осiнь надворi, а зроду нiхто не  дiзнавсь  би,  що  тепер
осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подума?ш, що почина?ться лiто,  -  тихо
промовив Радюк.
   Ольга зиркнула на його сво?ми чудовими очима. I яка була  краса  в  тих
соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби  мокра  роса  пригасила
вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi.

   Внизу Днiпро був заставлений  байдаками  й  барками.  При  березi  коло
Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки,  повнi  жовтих  i  червоних
яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок  з  кавунами  простувало  по
Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на  соломi  були  накладенi  цiлi  гори
кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий  здавався
ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На  тому  темному  фонi  серед
бору палало нiби полум'я: то сонце вдарило в  усi  шибки  церкви  далекого
села.

   - Чи то пожежа? - спитала Ольга.

   - Нi! то сонце гра? на вiкнах сiльсько? церкви, - сказав Радюк, i  вони
обо? знов замовкли.
   На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три зорi
висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки  бiдно?
рибалчино? хатини й зробило з тих тахлiв щире золото, неначе  хто  повiсив
золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу коливались тихо байдаки,  а
вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл.  Якийсь  спокiй  був  розлитий  на
свiтi. Природа нiби вже думала заснуть перед близькими холодами. I Ольга й
Радюк задивились на ту картину. Вона ?х заспоко?ла.

   - Як тиха картина осенi, хазяйсько? й хазяйновито? осенi,  наводить  на
мене думку про щастя тихо? сiм'?. I те  щастя  менi  зда?ться  таке  тихе,
спокiйне, але пишне й чудове, як ця  тепла  й  овощна  осiнь,  -  промовив
Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.

   - Ви любите осiнь? - промовила вона.  -  А  я  найбiльше  люблю  весну.
Скiльки раз я марила про тi острови Океанi?, де вiчно цвiте  й  не  вмира?
весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови!  Таким  чудом,  про  якi
розказу? в казках Шехерезада.
   - Хто ?? не любить, тi?? весни, часу соловейкiв i квiток, але вона така
коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од весни природи.
   Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь.

   - От i моя весна, весна мого життя швидко мине, - знов  почав  говорить
Радюк. - Я вже став мiцно на дорозi життя,  вже  втягла  мене  в  себе  та
безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить щастям ширшим  i
вищим од щастя молодо? пори весни; я почуваю, що менi вже час жити  життям
сiм'яка.
   Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга  слухала  його,  трошечки
пiдвiвши голову й очi.
   - Ольго Василiвно! ви зна?те, що я людина нового поколiння  i  не  вмiю
говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в  непростi  слова.  Я  вам
скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу,  як  побачив
вас. Менi зда?ться, що я нi з ким не прожив би так щасливо в  парi,  як  з
вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене?  Чи  пiдете  ви  за
мене замiж? Я прошу вашо? руки, i коли ви дасте  згоду,  то  я  буду  мать
щастя просити руки вашо? i в ваших батька й матерi.
   Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й  гарна,  як  квiтка.
Вона вперше почула од хлопця такi  слова  й  вислухала  тi  слова  не  так
спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.
   - Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто  й  щиро,  як  я  вас
просто й щиро спитав!
   - Я вас люблю. Я вас полюбила  давно  i  полюбила,  як  нiкого  так  не
любила... Але кажу вам просто й щиро, що я ще  й  не  думала  про  замiжн?
життя.
   Вона перервала свою розмову.
   - Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? - сказав Радюк,  i  в
його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те  скаже;
вiн сподiвавсь од не? згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.
   - Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще  тодi
полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на  вечiр,
я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас.
   - А тепер знов забудете мене... - ледве спромiгся вимовить Радюк. - А я
вас люблю й нiколи не забуду, - знов сказав вiн i замовк,  згорнувши  руки
на грудях.
   - Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в  батька!  Я  ще  така
молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала  й  гадки  про  життя
окроми од батька й матерi. Ми обо? молодi. Час наш не  втече,  як  вода  в
Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, - сказала Ольга i вхопила  його  за
руку, дуже здавила й потягла ?? до свого серця.
   ?? лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за  рукою
до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер  стало
од його далеко!
   Тим часом на дорiжцi  з'явилась  якась  немолода  панiя.  Ольга  швидко
покинула Радюкову руку й оступилась трохи од  його.  Вони  обо?  чули,  як
панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала  ногами,  чули  кожний  ??
ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий  яр,  де  дзюркотiла  з
гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на  шосi  i  в
Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тi??  тихо?  води,
котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов дивилась, як
по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнiм  театрi.  А
молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то спахало  полум'я  сонця  на
вiкнах далеко? церкви, то пригасало. Вже й та панiя пiшла  собi  давно,  й
шелестiння ?? ходи затихло, а вони обо? все дивились та  дивились,  неначе
хотiли випитать в природи собi пораду. Радюк бачив, як згасло  полум'я  на
вiкнах, як воно жеврiло на хрестi, потiм зачепилось на  кiнчику  хреста  й
тлiло, наче жарина, нiби якесь огняне  око  того  чорного  бору.  Вiн  все
дивився на його, доки воно погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за
Кованька? Чи не ма? вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним,  як
вона одкинеться од його? I яка притичина могла б бути,  коли  вона  любить
його щиро, але про замiж i не дума?.
   Довго ще вони обо? стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i  нiчого  не
бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем  на  кiлька  год
старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в сво?му серцi любов, а  в  сво?й
думцi - замiжн? життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б  ??  серце.
Вона сказала неправду, що не думала про замiжн? життя: вона давно думала i
вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе,  який  був  молодий
Радюк, вона часто уявляла собi в сво?й дiвочiй  кiмнатцi  i  навiть  ще  в
iнститутi. Перед нею стояв тепер  Радюк,  правда,  гарний,  i  молодий,  i
моторний, але не блискучий сво?ми чинами, сво?ю вартiстю в  громадянському
життi.
   На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула  зiрка.  Од  Шато
лились музичнi мелодi?; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась
м'ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато  шумiла  гулянка.  Проз  Радюка  й
Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт.  Кiлька  осiб  пролетiло
верхом на конях. Все те перервало думу молодо? пари. Вони обо?  оглянулись
на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад.
   - Мабуть, батько турбу?ться, дожидаючи нас, - тихо промовила Ольга.
   - Мабуть, - одказав Радюк.
   I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на  тiй  самiй  лавцi,  де
вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не  подивився
на ?х та все щось думав. Коло його так багато людей i сiдало, i  вставало,
що вiн мав ?х за якихсь стороннiх людей.
   - Чи не час нам, тату, додому? - спитала Ольга в батька.
   - О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

   - Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.
   I всi вони встали й пiшли через Шато.

   Публiки в Шато було повнiсiнько. Зда?ться, весь Ки?в хапався вдихнуть с
себе  останнiй  раз  тепле  повiтря  вмираючого  лiта.  На   згiр'?   були
наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не  думали  зоставаться.  Вони
перейшли через Шато й попростували  до  брами.  Нi  Ольга,  нi  Радюк,  нi
Дашкович не чули навiть тi?? музики, що гримiла на весь садок,  не  бачили
тих огнiв, що горiли на пригорках. За  брамою  Ольга  почала  прощаться  з
Радюком.

   - Одвiдуйте ж  нас  якнайчастiше!  Не  забувайте  нас!  Приносьте  менi
книжок, коли ласка ваша, - просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з
сво??.
   - Буду приходить, коли ви  дозволите,  -  промовив  Радюк  i  пiшов  на
Хрещатик длявою, тихою ходою.
   Ольга пiшла з батьком на Подiл i цiлу дорогу коли б слово промовила  до
батька. Вона все думала за Радюка.
   - Де це ви длялись? Пiшли на Хрещатик, а досидiли трохи не до  пiвночi!
- такими словами стрiла ?х Степанида Сидорiвна.

   - Ми були в Царському садку, - промовила дочка.

   - То це й ти волочився в Шато! - смiялась жiнка з Дашковича.
   - Та то нас затяг туди Радюк, i не так мене, як Ольгу.
   - Радюк? А вiн був тут недавно й принiс тобi, Ольго, якiсь  книжки.  То
вiн таки знайшов вас? - спитала Степанида Сидорiвна.

   - Як пiшла Ольга з Радюком, то я сидiв, сидiв, все передумав, та  й  то
обридло сидячи, - сказав Дашкович.
   - Чи не просив вiн часом тво?? руки? -  спитала  Степанида.  Ольга  вся
почервонiла й зашамоталась. Вона нiчого не сказала матерi.

   - Радюк давно до нас  ходить;  вiн,  певно,  хоче  свататься.  Як  тобi
зда?ться, дочко? - питала мати.
   - Не знаю, мамо, як менi здасться. Я Радюка так  мало  знаю.  Не  знаю,
якого вiн роду, якi його батьки; не знаю, що вiн ма?, як вiн служить i  де
вiн служить.
   - Коли ти не зна?ш, то я все дочиста знаю! Вiн ма? батька й матiр,  ма?
двi меншi сестри. Вони люди не з великих панiв, але доволi заможнi,  мають
село Журбанi...
   - Чи багацько ж тих Журбанiв? - перебила ?? Ольга.

   - То таке село.
   - А я думала, що то кiлька сiл... а воно тiльки одно! Чи багато  ж  вiн
ма? доходу?
   - Не багацько й не мало, а так саме  добре  для  молодого  урядовця  на
перший раз. Але вiн сто?ть на добрiй дорозi, - казала мати.

   - Авжеж, вiн сто?ть на добрiй дорозi! - обiзвався батько. -  Розумнiшо?
за його й пильнiшо? людини трудно й знайти. Вiн не кида? науки, i я  знаю,
що вiн буде колись мо?м товаришем на унiверситетськiй кафедрi.

   - То унiверситетська  кафедра,  цебто,  найвища  для  його  кар'?ра?  -
спитала Ольга, придивляючись до батька.
   - Якi ви, жiнки, чуднi! Чого ж вам бiльше треба? Людина розумна, не без
пуття, любить науку, не гуля?, все чита?,  ще  й  тобi  книжки  приносить,
любить свiй народ. Вiн нацiонал, не говорун, не пройдисвiт якийсь...
   Ольга витрiщила очi на батька, ?? iнститутськi  погляди  були  такi  не
схожi з батькiвськими, що вона аж здивувалась. Всi  тi,  по-батькiвському,
високi, прикмети були для не? доброго слова не  вартi.  Вона  дивилась  на
жовте, занидiле батькове лице, на його запалi щоки, на гострий нiс i  сиве
волосся i злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й  ??  чоловiк,
що вiн на цiлий вiк закопа?ться в кабiнетi в  книжки,  як  у  домовину,  й
забуватиме на цiлi днi за не?, молоду. Як  батька,  вона  такого  чоловiка
шанувала й чтила, але як свого такого  чоловiка  -  вона  заздалегiдь  вже
боялась.
   - Чи можна ж його засобом держать по-людськiй жiнку? - спитала в матерi
Ольга.
   - А чому ж не можна? Само по собi, не можна розкошувать, а  по-людськiй
можна жить, i жити добре. Але вiн не сидiтиме ж на одному мiсцi!
   Ольга пригадала собi урядницьких жiнок, ?х скупеньку одежу, ?х небагату
обставу, ?х чоловiкiв над паперами в канцелярi? й за картами ввечерi.  Все
те зовсiм не припадало ?й до смаку.
   А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбанi,  не  згадуючи
про те, що на тi Журбанi мали право ще двi Радюкiвни. ?й  хотiлось  мерщiй
видать дочку замiж, поки не пiдросли меншi дочки.

   - Люди живуть i бiднiше, i живуть  же  якось!  -  закiнчила  мати  тими
словами свою розмову.
   - Люди живуть якось, а менi не хотiлось би так жити! -  тихо  промовила
Ольга й почала ходить по залi, згорнувши руки.

   "Тiльки й подоба?ться менi в Радюковi, що його гарна врода: чудовi  очi
та брови, свiже лице та його лiта молодi, - думала Ольга, - яка його любов
тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!"

   I вона уявляла себе з Радюком,  нiби  пару  голубiв,  нiби  пару  тихих
горличок, для котрих весь свiт тiльки в ?х милуваннi  та  цiлуваннi.  Вона
почала думать про себе, як про таку горличку, i сама  з  себе  засмiялась.
Вона закинула голову на плечi  й  швидше  почала  ходить  по  залi.  Чорнi
розпущенi коси впали на плечi й укрили ?х зовсiм. Ольга бачила себе всю  в
дзеркалi, що висiло якраз проти не?, i подумала: "Нi!  я  не  голубка,  не
горличка. Менi не до вподоби життя тихо? горлички! Таке життя не вдоволить
мене; такого щастя буде менi мало".

   I вона пригадала собi, як стояла недавно з Радюком над горою, пригадала
його вид. Вона  нiби  бачила  його  всього  в  чорному,  навiть  в  чорних
рукавичках. Вiн здававсь  ?й  таким  не  блискучим,  таким  темним,  таким
вченим, простим в словах! Його становище в суспiльствi здавалось  для  не?
таким нiкчемним, незначним, що вона засоромилась i почервонiла, поставивши
себе рядом з ним як його жiнку! Вона ще вище пiдняла голову й дивилась  на
стелю. Чорнi коси одхилились од плечей i гойдались на  повiтрi,  як  густе
руно.

   - Що ти, Ольго, все дума?ш? - спитала мати, сидячи на софi й  дивлячись
на не?.
   - То се, то те думаю, а бiльше нiчого, - одказала Ольга.
   - Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та  не  хочеш  менi  сказати?
Еге, так?
   - I не чула, й не бачила  нiчого  такого?  -  промовила  Ольга  i  знов
задумалась.
   Не такого мужа, як  Радюк,  звикла  Ольга  бачить  в  сво?х  мрiях,  ??
iнститутськi мрi? про послiв i графiв давно трохи простигли  в  звичайному
життi, але все-таки вона хотiла буть жiнкою чоловiка  поважного  i  сво?ми
достатками,  i  чинами.  Вона  собi  уявляла  мужа  великим,  здоровим,  з
блискучими еполетами, в орденах, ще й до того багатого. Таких  людей  вона
не раз бачила i в iнститутi, i в життi. Вона пам'ятала  ще,  як  бачила  у
Турман якогось генерала з Петербурга, повновидого, гарного,  високого;  на
його грудях блищали хрести, на плечах сяли еполети. Вона пам'ятала й  його
веселу розмову, аристократичне горде лице. Ольга зрiвняла  з  тим  iдеалом
Радюка, i який вiн здався  маленький,  низенький,  вбогий  i  дуже  просто
убраний! Палка фантазiя так ясно намалювала ?й той контраст,  що  вона  аж
почервонiла, уявивши себе жiнкою Радюка.
   - Скажи-бо, Ольго, що ти дума?ш? - чiплялась до не? мати, дивлячись, як
?? лице мiнялось, то блiдло, то червонiло, то нахилялось,  то  пiдiймалось
угору.
   - Оце причепились! Не скажу! - сказала Ольга i ще швидше почала  никать
од кутка до кутка, кидаючи очима на дзеркало, де було видно ?? всю.
   "Не буду я жiнкою Радюка!" - нiби голосно й ясно  пiдказала  ?й  неначе
над самим вухом думка.
   ?й чогось стало жаль Радюка... Вона любила його. Вона одразу  пригадала
його гарну вроду, його лице в той час, як держала його  за  руку.  Скiльки
було любовi в тих ясних очах!
   "Навiщо я його стрiла, навiщо я його полюбила?  Нащо  вiн  сповнив  мо?
серце коханням? Хоч би була я впала йому на  груди,  витягла  з  його  уст
перший букет молодо? любовi. Коли б не та капосна панiя, що  десь  узялася
на дорiжцi!"
   Ольга вхопилась рукою за серце й почувала  любов  свiжу,  як  незiрвана
квiтка, пахучу, як троянда,  солодку,  як  пахощi  бiло?  лелi?,  i  ледве
вдержала сльози. Вона почула, що в ?? душi йде боротьба, що в не? не  ста?
сили, що ?й треба чи??сь поради, i поради добро?, прихильно? душi. I  мати
тут сидiла недалечке, але Ольга не сказала й слова матерi й нiби впала  на
канапу коло дзеркала.
   - Ольго! та скажи-бо, що з тобою дi?ться? I, господи, яка  ти  потайна!
Може, ти слаба, може, ти застудилась, - чiплялась до не? мати.

   - Дайте, мамо, менi спокiй! Я здоровiсiнька, як бачите! - сказала Ольга
й почувала, що сльози от-от поллються з очей. Та вона  здержала  ?х  i  не
пустила й сльозинки!
   - Ти така червона. Що з тобою? Та кажи-бо! Господи милосердний,  що  ти
за людина!
   I мати приклала долоню  до  лоба,  потiм  побiгла  швиденько,  принесла
зiбгану хустину, обмочену в одеколон, i хотiла вже обв'язать ?й голову.
   - Що це ви,  мамо!  Хочете  лiчить  зовсiм  здорових  людей?  Я  зовсiм
здорова, - сказала Ольга вже сердито i при тих словах встала й почала знов
ходить по залi.
   "Зовсiм, бачу, вона така, яка була колись  i  я!"  -  подумала  мати  й
вийшла з зали.
   Ользi стало легше. Вона одчинила вiкно й сперлась  на  лiктi,  поклавши
лице на долонi.
   Надворi було темно, аж чорно. Тiльки  все  небо  було  засiяне  зорями,
густо-прегусто. На вулицi було тихо й мертво. Вечiрня вогкiсть прохолодила
??  гаряче  лице,  але  не  зiгнала  важко?  думи  за  свiй  давнiй  iдеал
наступаючого життя. Вона почувала, що не може пiти слiдком за сво?м серцем
так слухняно, як мала дитина.

   "Пiдожду, подивлюсь! Час мiй не минув. Я ще цвiту й довго  цвiстиму.  А
тим часом подумаю, помiркую!" - I Ольга пiшла до  дзеркала  й  глянула  на
себе. Вона  побачила,  що  ??  краса  саме  розвилась,  як  пишна  квiтка;
подивилась вона на сво? гарненьке лице, червоне од дум i тривоги,  глянула
на сво? очi, в котрих блищало стiльки вогню;  i  вона  заспоко?лась  та  й
вийшла до кiмнати, гордо й високо пiднявши голову.
   Ступаючи через порiг, вона згадала про Радюка. "Якi тепер  думи  мучать
його? - подумала вона. - Мабуть, я зробила для його цю нiч  дуже  смутною.
Мабуть, ця нiч буде для його ще темнiша, нiж для мене".

   Ользi стало жаль Радюка, В ?? серцi знайшовся добрий, теплий  закуточок
для милого.
   Ольга вгадала. Для Радюка  та  нiч  була  темнiша  од  самого  пекла  й
смутнiша од самого горя. Як прийшов вiн додому, як сiв, як ухопив голову в
руки, то так i просидiв всю нiченьку до самого свiту. Вiн тiльки не дiйшов
до одчаю через те, що знав, як Ольга його любить, вiн  пам'ятав,  як  вона
взяла його за руку i з яким коханням подивилась йому в очi! Всю ??  такою,
в такiй поставi, вiн бачив нiби перед собою до самого  свiту!  Вiн  ще  не
втратив надi?.

   XI
   Дашкович на старiсть став зовсiм не такий, як був колись переднiше. Вже
Сегединцi не з'являлись йому в усiй красi природи  й  нацiональностi.  Вiн
зовсiм заплутався то в науцi, то в слов'янському питаннi. Вiн усе сидiв  i
читав, навiть писав писання в великоруськi журнали за цi  справи.  Але  на
пишнi Сегединцi не впала й крапля з тi?? працi вчено? людини. Вiн навiщось
розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсiвав те сiм'я науки,  котре
вiн був повинен посiяти на сво?й убогiй  нивi,  тiльки  що  зоранiй  й  не
политiй... Дашкович вже став скоса поглядать на молодих людей.

   Радюк знав про таку змiну з Дашковичем i дуже жалкував,  що  так  марно
загинув талант i просвiта вченого чоловiка, згинув надаремно для Укра?ни й
народу. Вiн ходив до Дашковича задля Ольги й дуже боявся потрапить  на  тi
вечори, де вже з'являлись зовсiм iншi гостi, бiльше старi, нiж молодi,  як
було давнiше...
   Радюк не був у Дашковичiв  довгенько.  Вiн  кiлька  раз  вже  збирався,
зовсiм налагоджувавсь, та в його не ставало смiливостi, йому хотiлось, щоб
Ольга добре за все передумала, перегадала; хотiлось дати ?й  доволi  часу.
Вiн забув навiть про книжки. Ольга тепер здавалась йому  таким  божеством,
таким щастям, для котрого вiн був ладен оддать сво? живоття.  Нiколи  вона
ще не здавалась йому такою гарною, як у той вечiр в Царському садку.  Якби
вона була бiдна, якби вона була  простою  селянкою,  якби  вона  була  без
просвiти, - вiн взяв би ?? не думаючи, не гадаючи.
   Нарештi Радюк насмiлився пiти до Дашковичiв. Вiн був такий блiдий; його
очi так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був вiн  слабий?  В  залу
вийшла Ольга. Радюк почув ?? ходу ще в другiй кiмнатi i  так  стривожився,
що в його головi почало все ходить ходором.
   "Яку звiстку принесе менi вона?" - була перша думка в його,  як  тiльки
вiн почув Ольжину тиху ходу за дверима.
   Ольга з'явилась в дверях, i якби в той час не  було  в  залi  Степаниди
Сидорiвни, вiн, може б, зараз спитав би ??, яка в не? думка.

   Ольга вийшла й привiталась. В ?? очах було знать задуму й  журбу,  щоки
трохи зблiдли. Радюковi здалось, що вона журилась, i йому стало  дуже-дуже
?? жаль!
   Всi почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерiгала,  що
мiж молодими щось таке було, що Радюк,  мабуть,  хоче  свататься,  i  вона
слiдкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.

   I Радюк, i Ольга, може б, i дуже розговорились, якби  вони  були  самi,
але при Степанидi Сидорiвнi вони бiльш мовчали й думали.

   - Ви на цей раз вибачте менi, Павле Антоновичу! Я ваших книжок  i  досi
не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охiтнiша за мене  до
читання книжок i забрала ?х у мене.
   - Ще буде для вас доволi  часу  на  вiку!  Ще  встигнете  начитатись  i
наспiваться, - промовив Радюк та й замовк.
   - Я й не граю i не спiваю вже давненько, - знов ледве  промовила  Ольга
та й замовкла.
   - То, мабуть, тепер час такий. I я за що не вiзьмусь, то все в мене так
i випада? з рук, - сказав Радюк.
   Степанида Сидорiвна насторочила вуха, почувши таку  уривчасту  й  чудну
розмову, ?й здалось, що Радюк от-от буде свататься!  Вона  стала  до  його
дуже ласкава.
   - Чи ви нездужали, що так зблiдли? - спитала в його Степанида. -  Ви  б
не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволi  з  вас  i
свого дiла?
   - Так чогось нездорово, та й  годi!  -  насилу  обiзвався  Радюк  та  й
замовк.
   Всi тро? знов замовкли. Всi  знали,  що  так  робить  не  годиться,  та
все-таки всi довгенько мовчали.
   "Та сватався б вже, та й годi! I чого вiн мовчить! Чи не смi?, чи  що?"
- думала про себе Степанида, i ?? вже  брала  злiсть,  що  Радюк  i  Ольга
криються од не?, од матерi!
   А Радтоковi так хотiлось спитать в Ольги, як вона постановила, як  вона
надумалась i на чому стала? Але поруч з ним сидiла Степанида Сидорiвна.
   Ольга сидiла, спустивши очi додолу. Вона все думала, що Радюк  для  не?
не партiя, що вiн не пiдходить пiд ?? iдеал, котрий давненько склався в ??
головi. Але вона любила Радюка й хотiла протягти час, i як можна далi.  ?й
хотiлось, щоб сам час розв'язав те трудне  питання,  бо  сам  час  не  раз
розв'язу? несподiвано для людей часом i труднiшi питання.
   Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то,  може  б,
вони просидiли мовчки ще довго. Старий батько побiльшив компанiю. Ольга  й
Радюк почутили, що ?м стало легше на душi. Батько й мати були дуже ласкавi
до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше.
Радюк бачив, що старi держать за ним руку, та йому дуже  хотiлось,  щоб  i
молода держала руку за ним.
   Радюк розпрощався з усiма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що  старi
вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався.  I  Ольга  випровадила
його веселiше й ласкавiше, нiж зустрiла. Вона просила його ходить в  клуб,
де  ?м  можна  було  бачиться  й  розмовлять.  Радюк  пiшов   додому   вже
спокiйнiший, з бiльшою надi?ю на сво? щастя.
   Тим часом трапилась несподiвана рiч. Радюковi принесли з пошти лист,  а
на листi зверху було написано батьковою рукою:  "Дуже  потрiбне".  В  його
затрусились руки; вiн розламав  печать  й  роздер  конверт.  Лист  був  од
батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться  i,  як
було колись в переднiший час, наказати анекдотiв. Вiн писав,  щоб  син  як
можна мерщiй при?жджав в Жур-банi, бо мати заслабла несподiвано.

   Радюк ледве встиг побiгти до Дашковичiв, щоб попрощаться. Вiн  розказав
причину несподiваного од'?зду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе
зажурилась.  Вона  говорила  мало,  але  була  ввiчлива,  ласкава  й  щиро
жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк  попросив  у  неi  фотографiчну
карточку; вона вийняла з свого альбому останню  карточку  й  оддала  йому.
Дашковичi дуже ласкаво попрощались з ним i просили не забувать ?х, як  вiн
щасливо повернеться до Ки?ва.
   Не довiдавшись нi про що од Ольги, смутний та журливий,  Радюк  покатав
до Журбанiв. Осiнь була суха й погожа.  Вiн  не  дуже  довго  забаривсь  в
дорозi й при?хав до батька дуже пiзно,  трохи  не  опiвночi.  Переступивши
батькiвський порiг, вiн одразу засмутивсь: кругом дому I в домi  було  так
тихо й мертво, що вiн подумав, чи не при?хав вже пiсля похорону!
   Вступивши в прихожу, вiн почув важкий дух лiкарства й хатнього повiтря.
Назустрiч йому вийшов батько в теплому халатi i в туфлях. Вiн ступав тихо,
наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихiсiнько, не  одриваючи  губiв,
тричi поцiлував його. Син повеселiшав: мати була жива. На лицi в батька не
було видно тривоги людини, котра  тiльки  що  оступилась  од  слабого  без
усяко? надi? на одужання. Вiн був по-давньому бадьористий i не засмучений.

   - Як мати? - тихо спитав син. - Чи ? надiя на одужання?
   - Слава богу, ?й стало лучче. Буде жива. Вона  тепер  спить,  -  сказав
старий Радюк на саме вухо синовi.
   Син скинув чоботи в прихожiй, йому подали черевики, i вiн поза  батьком
пiшов до материно? кiмнати. В кiмнатi в куточку  на  столi  горiла  лампа,
прикрита абажуром. На лiжку лежала слаба й спала, важко дишучи, ?? блiде й
схудле лице здавалось ще блiдiшим од чорно? коси, котра  обвивала  високий
лоб. Чорнi брови дуже виразно чорнiли на ?? блiдому, наче восковому,  чолi
в сутiнку. Радючка була така блiда, так схудла, що  син  не  мiг  вдержать
слiз i заплакав.

   Коло самого лiжка на стiльцi сидiла панiя  Висока.  Вона,  не  встаючи,
подала Радюковi руку й дуже здавила його за пальцi. На панi? Високiй  була
ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору.
?? жваве, веселе лице, моргаючi брови робили  великий  контраст  з  жовтим
лицем недужо? Радючки. Вона день i нiч доглядала слабо? й не  одходила  од
?? постелi, подавала лiкарство, поправляла постiль. Невважаючи на  те,  що
була втомлена, в таку пiзню, добу, вона весело кинула  очима  на  молодого
Радюка; ?? брови неначе привiтно  заговорили.  Говорить  голосно  вона  не
насмiлилась, щоб не розбудить слабо?, але ??  брала  нетерплячка,  i  вона
почала  розмовлять  на  мигах,  розказувала  руками,  бровами,  показувала
пальцями i так розказала без слiв, як було важко для слабо?, як  стало  ?й
легше, що батько й син не втерпiли й почали осмiхаться.  Старий  Радюк  не
видержав i почав одказувать ?й на мигах, киваючи ротом i руками. Покивавши
й поморгавши, вони всi тро? навшпиньки вийшли з  кiмнати,  посадивши  коло
постелi стару бабу. Всi повеселiшали, бо  сподiвались,  що  недужа  одужа?
незабаром. Всi пiшли на  другий,  далекий  кiнець  дому  й  сiли  за  стiл
вечерять.
   - Спасибi тобi, сину, що ти при?хав! Мати так бажала тебе  побачить,  i
тебе, i ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.
   - Та панна ще не моя...
   - А як вона смi? не буть вашою! - сказала панiя Висока. - Я не знаю, чи
? в свiтi така панна, щоб дала вам гарбуза!

   - Бувають усяковi панни, бо одним треба кохання, а другi  часом  i  без
того обходяться, - сказав тихо Радюк.
   - Щоб без любовi та йти замiж! Оцього вже я в голову собi не вбгаю!  Як
я йшла за свого, капiтана, то не дивилась на воли та на корови, а на  його
чорнi брови.
   - То на селах так бува?, а  в  городах  трохи  iнакше  часом  бува?,  -
промовив молодий Радюк, - бо в городах нема волiв, хоч корiв ? доволi.
   Батько почав розказувать синовi,  як  заслабла  мати,  як  всi  в  домi
поперелякувались,  а  панiя  Висока  все  попереджала  його  й  перебивала
розмо'ву.
   - Та цитьте-бо, панi? Висока! Нехай вже я розкажу!

   - Бо ви не так розказу?те! Ще як я була в  вас  на  усiкновення  чесно?
глави, то я вгадувала, що буде недобре.

   - Ба ви на усiкновення нiчого не вгадували. Ви тодi плели щось таке, що
й купи не держалось.
   - Не говорiть-бо бог зна чого! Хiба ж не я казала  вам,  щоб  ви  добре
глядiли Надежду Степанiвну? Чи пам'ята?те, як ви стояли отам за порогом, а
я отутечки сидiла?
   - Ага! тодi, як на нашому тину сорока сидiла! Пам'ятаю,  тiльки  я  вас
тодi не слухав.
   - То й не добре робите, коли мене не слуха?те! - казала  панiя  Висока,
пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на ши?.
   Син придивився до батька й побачив, що вiн зовсiм посивiв. Його  голова
була бiла, як крейда, а лице було свiже, як ягода. Важкi ночi коло постелi
слабо? зоставили тiльки знак на чолi, бо чоло трохи пожовкло.

   - Моя жiнка багато молодша од мене. Я думав, що вона  мене  похова?,  а
трохи не вийшло навпаки.
   - Та потривайте лишень! Може, вона ще й вас похова?. А бог зна, що буде
далi, - казала панiя Висока.
   Швидко в домi стало тихо й мертво. Всi поснули, всi одпочивали,  тiльки
Висока й одна баба сидiли коло слабо? до самого свiту. Панiя Висока  й  не
лягала, i не роздягалась.
   - Зна?ш що, сину! Не надiвай ти укра?нського убрання при  матерi  й  не
розмовляй при нiй по-укра?нськiй. Вона слаба, й дуже слаба. Не  дратуй  ти
??! Потiм, згодом, як вона одужа?, роби, як собi схочеш,  -  казав  батько
вранцi, стрiвшись з сином. - Тепер ходиться за саме ?? животiння на свiтi.
   - Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.

   - Вона все бiдкалась та  згадувала  тебе,  все  боялась,  що  вмре,  не
побачивши тебе перед смертю, не побачивши тво?? молодо?  жiнки.  Вона  все
страхалась, щоб ти не злякав часом сво?? Ольги мужичою свитою та вишиваною
сорочкою; все просила мене написать тобi за це та все докоряла менi, чом я
зачасу не знiс з двора опрiчньо? хати для челядi.
   - Бiдна хата й не зна?, яку велику честь роблять ?й, - сказав син тоном
напiвжартовливим, напiвсмутним.
   - Так, бач, сину, вже поведено наших жiнок в школах. Що ж ма?мо робить!
   Тим часом панiя Висока вмила сво? лице свiжою водою й  вийшла  до  чаю,
при