ого тонкий стан. Вiн привiтався до гостей по-укра?нськiй. Панни очевидячки якось зам'ялись, а панiя Макуха осмiхнулась, закрутила головою та ще гiрше почервонiла й частiше обтирала хусточкою лице. - Як гарно ви, Павле Антоновичу, убралися по-сiльськiй! - сказала панiя Висока тоном, в котрому була думка надво?. - От так, як бачите! - сказав молодий Радюк i сiв на схiдцях тераси, якраз спиною до панi? Високо?, так що його потилиця була проти ?? очей. А для не? дуже хотiлось надивиться на його очi! - Просто неба на землi сiли, Павле Антоновичу? - зачiпала його панiя Висока. _-_ Просто неба на схiдцях! - сказав вiн, повернувши на час лице до не? й знов одвернувши очi до молодо? Масюкiвни, що сидiла в куточку окроми й почервонiла, як мережки ?? рукавiв. - Прошу покiрно сiсти на стiльцi! - знов сказала Ликерiя Петрiвна, показуючи на порожнiй стiлець, що стояв саме проти не?. Молодий Радюк послухав ??, але сiв на стiльцi до не? боком, а лицем просто до Масюкiвни, й почав говорити до не? по-укра?нськiй. Панна почервонiла й одказувала йому тi?ю страшною мiшаниною, котру на Укра?нi звуть великоруською мовою. - Як ви до нас говорите по-модному! - промовила панiя Висока й собi по-укра?нськiй. - Ото в нас така поведенцiя настала! - одказав ?й Радюк. - Може, ви й насiннячко лузатимете по-нашому, по-сiльському? Шкода, що не взяла з собою! - сказала йому панiя Висока жартовливо, але смiливо, як людина дуже знайома i вхожа до Радюкiв. - Шкода, що ви забули. Всi засмiялись, а Радючка осмiхнулась якось гiрко, i лице ?? зажурилось. - Яка теперечки пiшла чудна мода! Все сiльська та сiльська. I убрання носять сiльське, i говорять по-сiльськiй, - говорила панiя Висока, нiби сама до себе. - I пiсень спiва?мо сiльських, i пишемо книжки сiльською мовою, бо ми, панi Висока, демократи. Не знаю, як ви? Панiя Висока не зрозумiла того слова, не зрозумiла, чи то щось добре, чи щось погане, i, щоб не вшелепаться, затерла, зам'яла розмову, попрохавши в хазяйки чаю. Молодий Радюк посунув до не? молочничок з молоком. - Дякую вам! Я понедiлкую! - промовила трохи гордо панiя Висока. - Сьогоднi понедiлок! - Вибачайте, коли так. I ви цiлий рiк понедiлку?те? - От i цiлий рiк! У вас в Ки?вi поведенцiя на все сiльське, а не зна?те, як на селi поводиться в нас. Од великодня до св. Духа[59] нiхто не понедiлку?. - Чи не доволi ж вам тих серед та п'ятниць? - Що це ви говорите про середи та п'ятницi, неначе про вiвцi та кози? - промовила панiя Висока. - А менi зда?ться, якби ви сьогоднi оскоромились, то не великий був би грiх. Скiльки скорому, стiльки й грiха, - кажуть у приказцi. - О, панiю Високу не пiдведеш, сину! - обiзвався старий Радюк. - Чи ви пак зна?те, як раз сповiдалась молодиця в лаврi? Пита? чернець в не? на духу: "Чим ти грiшна, молодице?" А вона каже: "Ой батюшко! великий маю грiх на душi. Раз у святу п'ятницю годувала дитину молоком, та забула, що п'ятниця, та й облизала ложку". А чернець каже: "Лижи ж ти сухого макогона щоп'ятницi до самого великодня". Всi засмiялись, а панiя Висока промовила: "Смiйтесь, смiйтесь! З посмiху люди бувають, як приказують селяни, та глядiть, щоб навпiсля не плакали!" Радючка не держала постiв, але ?й здалось це не до ладу, що син з батьком неначе змовились кепкувать над постами перед ?? гiстьми, котрi поважали пости. - Зна?мо й ми вас, посниць! - додав старий Радюк. - У вас у пiст i грибки й опеньки, i рибка й варення, i узвар i кутя, й пирiжки з усякою начинкою. Давай тiльки, боже, апетиту. - От я хоч i держуся сiльсько? поведенцi?, але не дуже люблю сiльське понедiлкування й усякi сiльськi забобони, - промовив молодий Радюк. - Забобони забобонами, але мiж тими забобонами ? багацько дечого, що й вам, вченим, не по головi. Не дуже лишень потрiпуйте село, коли любите сiльську поведенцiю. - Панi Висока, - промовив Радюк, i кров кинулася йому до голови, - ми любимо що ? луччого в селi, але село ма? багато дечого темного, бо туди ще не прийшов свiт науки. Хто ж буде любити вiдьом, знахарок з ?х лiками безтолковими, з ?х виливанням на лопатi, на порозi, з ?х завiрчуванням, пiдливанням? Хто ж любитиме Лису гору[60] з хвостатими вiдьмами i всяку сiльську нiсенiтницю? I кому потрiбне все те? I хто ж такий розумний, що йнятиме вiри? - Павле Антоновичу! говорiть, та не проговорюйтесь! - сказала панiя Висока. - Що ви менi кажете, коли я дещо на сво? очi бачила... - Чи не бачили ви часом, як баба витягла пiдсакою щуку, а вона стала телям та й побiгла в лiс? - сказав старий Радюк. - Не те я бачила, а дещо мудрiше од того. - А що ж? Як вiдьми доять молоко, пiдставивши дiйницю пiд стрiху або одiткнувши в дверях кiлочок? - обiзвався старий Радюк. - А хоч би й те! - ? багато в свiтi такого, чого ви, вченi люди, ще не постерегли. Що ви говорите, коли я сама можу вилiчить од пропасницi симпатi?ю! - промовила стара Радючка й дуже здивувала свого молодого сина. - Як же ви, мамо, ?? лiчите? - спитав син, не ймучи вiри сво?м вухам, щоб його мати, що вчилась в iнститутi, вiрила в такi способи лiкiв. - А так! Напишу кiлька таких слiв на склянцi, потiм змию водою й дам ту воду випить слабому, то вiн i одужа?. - Хто ж вам переказав ту мiстерiю? - Наша начальниця в iнститутi, одна графиня з Петербурга, - сказала мати дуже поважно, вважаючи на такий авторитет. - Мабуть, вона була спiритка або масонка[61], незгiрше наших сiльських спiритiв, що лiтають на днищах на Лису гору, - промовив молодий Радюк. Молода кров вдарила йому в голову. - Оце, як голова в мене чогось заболiла! - вихопилось у його несподiвано. - Як у вас часто болить голова, то я вам пришлю шапочку з голови св. Iвана многострадального, що в пещерах. Тiльки ви народ молодий... Ой, лихо з вами, та й годi! - бiдкалась панiя Макуха, важко зiтхнувши. - Носiть вже ви шапочки, а я не буду, - промовив Радюк аж сердито. Його дуже вразила темнота того товариства, серед котрого вiн хотiв проповiдувать сво? iде?, i вiн засмутився недоброхiть. - Менi треба доктора, бо шапочка нiчого не поможе, - сказав вiн. Вже смеркло. Надворi було так тихо, що як принесли свiтло, то свiчки горiли, неначе в горницi. Всiм не хотiлось йти в поко?, всiм було тепло, гарно й весело. Розмова про страхiття нагнала трохи страху на паннiв й панiй; вони втихли й сидiли мовчки. Панi Високiй здавалось, що от-от якесь страховище з рогами.просуне руку через виноград i вхопить ?? за шию. Вона навiть оступилась, аж одскочила й сiла серед ганку, ближче до Павла, котрий тим часом одсунувся од не? й пiшов до паннiв. Батько хотiв почваниться перед сусiдами сином i почав його зачiпать. - Так що, сину? Панiя Висока вiрить в сiльськi чуда? - спитав вiн сина. - Якби пак тiльки панi? вiрили, а то часом i пани вiрять! - Що вже що, сину, а й я не люблю дечого того, що тобi не подоба?ться. I в мене вже давненько почала спадать з очей полуда. Робiть i думайте вже ви, молодi" за нас, старих. - Коли б пак ви сидiли нишком та не перебаранчали! - промовив син трохи сердито, зирнувши на одного понурого сусiда, що колись служив в Полтавi в полiцi?. При тих словах молодий Радюк пiшов i сiв коло Масюкiвни. ?? великi карi очi блищали, як зорi. Однi ?? очi освiтили й пригрiли його серед темряви того товариства. Йому так було гарно й тепло при тих ясних очах, що пiсня сама наверталась йому на думку. Мiсяць на пiдпо?нi глянув через терасу з неба на гостей, i поезiя повiяла крилом над молодими людьми. Радюк почав укра?нсько? пiснi чистим горьовим басом. Панiя Макуха зараз-таки пристала до його, бо спiвала дуже гарно. Мелодiя, наче пошесть, заметила й гостей. Старий Радюк зараз затяг i собi, а за ним деякi гостi. Павло почув, що Масюкiвна, червона, як макiвка, почала спiвати чистим чудовим голосом. Тим часом мiсяць пiднявся високо. Пiсля вечерi близькi сусiди почали прощатись, щоб заранi вернуться до господи. Панiя Висока дуже просила молодого Радюка не забувати ?? й звертать частiше до ?? двора. - А як ви часом мене причару?те, що я тодi на свiтi божому робитиму? - казав молодий Радюк. Панiя Висока засмiялась, бо його слова були дуже пiдлесливi задля не?. - О, я двiр свiй обсную i дорогу вам зiллям переллю. Тiльки при?дьте та вступiть в мою оселю, то спроста вже й не ви?дете. Коли хочете, то й не ?дьте, бо напою вас таким зiллям до любощiв, що всi нашi сусiдськi панни помруть од кохання: так ви будете всiм до вподоби. - Ви, мабуть, така чарiвниця, про яку спiвають, що вона чарiв не знала, а Гриця причарувала, бо була чорнобрива, тим i чарiвниця справедлива, - сказав старий Радюк. Той комплiмент дуже сподобався Високiй, бо вона почервонiла, неначе молоденька дiвчина. Всi хуторянськi панни смiялись з не? в вiчi. Молодий студент щирiше й привiтнiше попрощався з Галею Масюкiвною. Панiя Висока запримiтила те i якось цiлим лицем моргнула на молодого Радюка. Вакацiями молодий студент ?здив в гостi до сусiд, був навiть у Ликерi? Петрiвни Високо? i скрiзь проповiдував сво? iде?, котрi не давали йому спокою, неначе муляли йому в головi, доки вiн не порозносив ?х по сусiдах. Всi загомонiли за молодого Радюка. Радюк зумисне дражнився з Високою й iншими провiнцiалками i розказував ?м страшнi речi про вчених нiмцiв-безбожникiв. Раз вiн так наговорив Високiй про тих нiмцiв, що вона теж добре стурбувалась. ?й здалось, що швидко буде кiнець свiту або що на землi почина?ться щось страшне. I ?й раз приснився страшний сон, неначе тi нiмцi поперекидались усякими звiрами й дiдьками, рогатими й хвостатими, та все дражнились з не?. Такий страшний сон снився ?й цiлу нiч до самого свiту. Одпочивши добре на волi, молодий Радюк почав думи думати молодою головою. Наймилiшим мiсцем його молодих дум був старий садок. Наниз од дому Радюка колись давно була посаджена алея з лип та дубiв, але натура давно попсувала дiло людських рук. Старi липи та дуби росли вже давно по сво?й волi; деякi виступили за алею й широко розкидали сво? гiлля на всi боки. Два дуби вигнались вище за липи серед само? але?. Колишня алея стала вже лабiринтом старого дерева, пiд котрим росла зелена трава, рiвна й гладенька, як килим, а за але?ю на низинi блищала ясно-зелена осока, така зелена й ясна, що в найсумнiшу негоду здавалось, неначе на не? свiтило сонце. Молодий Радюк любив ходить помiж тим старим деревом, мiж липами та дубами, любив саму гущавину, де серед сонячного дня було сливе поночi. Радюк побув рiк в унiверситетi i вже скинув з себе той космополiтизм або великорущину, якою надаря? нашу молодiж великоруська гiмназiя. ?вропейськi iде? й наука показали йому новий свiт, нове живоття. Його давнi дитячi лiта в Журбанях, з укра?нською мовою й пiснею, мiж челяддю й селянами, тепер неначе вертались знов. Чудове, пишне укра?нське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квiтках! Чудовий, богом благословенний I богом забутий край! Хто бачив його не очима тiльки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде. В Журбанях ввечерi на вулицi до пiвночi спiвали хлопцi й дiвчата. Радюк до пiвночi ходив в але?, по садку, доки не стихала остання пiсня на селi, доки не засипали дiвчата й хлопцi разом з спiвучим птаством. На чистому повiтрi до його долiтали виразно самi слова пiсень, повнi високо? поезi?, просто? й пахучо?, як квiтки зеленого степу. Обвiяний духом поезi?, пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Укра?ну, свою дорогу Укра?ну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дiвчина першо? пори сво?? краси, вся засаджена садками, виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й селами. Укра?на вставала перед ним з сво?м гордим, поетичним i добрим народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на ши?, з сво?ю мовою в лiтературi, з сво?ю наукою й поезi?ю. I вiн неначе почув душею, як та поезiя розвива?ться, мов рожа в садку, в розкiшну, багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн такою Укра?ну. I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само, не полите водою й росою, без усяко? помочi, пiд гарячим камiнням i пiском, зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ i Укра?ну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря. Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була мета, ясна й проста - народ й Укра?на, але на скiльки дорiжок розбiгався великий шлях до тi?? мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хiба за промiння сонця. А зорi так пишно сяли на синьому небi! А земля й небо млiли так солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навiвали якесь щастя, якийсь спокiй на кожну душу i, зда?ться, були ладнi заго?ть смертельнi рани кожно? душi, а тим бiльше - душi молодо?. Невважаючи на все, Радюк був дуже щасливий в тi унiверситетськi вакацi?. Вiн добре здав екзамени, одпочив на селi. I в сво? молодi лiта вiн почував у себе стiльки сили й волi! Його життя здавалось йому таким довгим без кiнця, що всi сумнi й чорнi думи почали зсовуваться й ховались десь далеко. Його не лякала нiяка притичина i не перепиняла його на стежцi життя. Йому здавалось, що вiн усе переможе й перебуде, усе вiзьме i всього добуде, чого тiльки його душа забажа?! Щаслива, тричi щаслива пора молодого життя й думок. Щасливi лiта, щасливий час, повний надiями! Це не бува? двiчi в життi, бо людина не цвiте двiчi. Молодий Радюк часто вертався спать з такими смiливими мрiями, що весела пiсня й пiсня козацька сама намагалась. I часто його пiсня зливалась з пiснею будлi-якого парубка, що дуже пiзно вертався городами з вулицi од мило?. В таку щасливу годину на його думку спадала постать молоденько? хуторяночки, з гарним, щиро укра?нським личком, з чорними бровами, котра не розумiла нi добра, нi зла, i спадала, як роса на квiтки, як поезiя, як пiсня, що повеселить серце та й пурхне метеликом на повiтря. Раз якось на тижнi трапилось свято. На вигонi, на вулицях ворушився народ, убраний по-празниковому. На призьбах сидiли жiнки й чоловiки. Дiвчата й хлопцi стояли купами пiд вербами, балакали, жартували, лузали насiння. Молодого Радюка взяла охота пiти по селi, подивиться на людей. Накинувши на плечi свиту, вбравшись зовсiм по-сiльськiй, вiн пiшов довгою вулицею через село. Дивиться вiн, аж на однiй хатi стримить застромлена в стрiху довга хворостина. На хворостинi зверху стримiла чорна дощечка, а на дощечцi була намальована бiла пляшка й чарка. Йому закортiло заглянуть в той шинок, бо таких шинкiв давнiше не було в Журбанях. Вiн увiйшов у шинк i побачив там жидiвську сiм'ю. В Журбанях вiн не бачив i досi жидiв, опрiч орендаря в корчмi. В тiм шинку було повно людей. Перейшов вiн на другий куток i там побачив такий самий шинк, на котрому в стрiсi стирчала на палицi дощечка з намальованою пляшкою й чаркою. Заглянув вiн i в той шинк i там побачив жидiвську сiм'ю. Людей було повнiсiнько. Радюк вийшов на вигон i побачив сiльську школу. То була невеличка хата, не бiльша од шинкiв. Вона стояла на вигонi окроми, далеченько од хат. Коло школи було пусто, бо вона була не обгороджена тином. Стiни були не опорядженi; около було оббите дощем, облуплене. Корови й свинi чухались об стiни, об угли. На вуглах були слiди свинячих спин, замазаних грязюкою. З обсмиканих стрiх висiла солома. В побитi шибки були позаправлюванi лубки. В деяких вiкнах зовсiм не було тахоль в шибках. "Ану, зайду подивлюсь, хоч тепер час робочий i школярiв нема в школi", - подумав Радюк i зайшов. Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий, тiсний, з облупленою глиною на стiнах. На долу були бака?, неначе на шляху. На лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi нема й живо? душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на лiжку спав москаль в червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з жовтими блискучими гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в вусi телiпалась срiбна сережка. То був вчитель журбансько? школи, захожий одставний москаль. Вiн задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так i вп'ялись в очi, нiздрi й губища. В хатi так смердiло мархоткою й цибулею, що Радюк мусив затулить носа. Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на лiжку, витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув попiд стелею. - Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? - крикнув москаль, ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався й прикусив язика, згадавши, що вiн у свитi. - Та я хотiв подивиться на школу! - промовив Радюк. Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов далi по селi. Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни. - Чи ? ще й четвертий шинк в Журбанях? - спитав Радюк у людей. - ? ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський? - Нi, не журбанський! - обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де вiн i справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо шинк стояв осторонь, аж на городi, далеченько од улицi. "А дай загляну!" - подумав Радюк i пiшов у шинк. Шинк був перероблений з просто? хати. В однiй половинi сидiли люди й пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм'я. Через одчиненi дверi Радюк побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене бiлим простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було доволi чисто. Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi червоною глиною. Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й знадвору. Жиди вже позичили в народу трохи смаку до чистоти. З кiмнати вийшов ?врей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi хитрi очi блискали, бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'?дливий, як оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив по-укра?нськiй, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навiть з народним жартом, з сiллю народно? мови. Дувид неначе грав роль мужика, зачiпаючи селян. Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв. - Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! - сказав Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка. - Геть, невiро! не пхайся! - одказав чоловiк. - Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та побалака?мо! - сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида. - Ще й гра?ться хирний Дувид! - сказав дядько й пiшов у шинк. - Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут хилить. Проти Дувидово? горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нут?-бо, дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать? - Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо! - Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко лежати й землю держать! - приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. - Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, - бiдкався Дувид. Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його чорнi, як терен, очi закрутились. - Мабуть, не з Журбанiв? - спитав Дувид Радюка. - Не з Журбанiв... - знехотя обiзвався Радюк. - Мабуть, з ново? школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? - спитав Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся. - Авжеж, з ново? школи... - ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись. - Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка. - Нехай потiм; трохи одпочину. Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались. Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку. Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi. - Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долонi та й подав руку. - Шулемехом, панi Терешку! - обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка. - Як ся ма?те, Дувиде? - промовив парубчак. - Так собi... живемо до котрого часу. - Мо? поштенiе! - гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню. Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув Радюковi в очi й зараз схаменувсь. - А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! - промовив парубчак якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч говорити до ладу не вмiв. - Чи ви тутешнi, журбанськi? - спитав Радюк. - Ми тутешнi?, здешнi?, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви. - Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв? - Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан. - Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi дражнять Бубкою, - гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть". - Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив чоловiк. - Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терент?вич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! - промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова. - А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько. - Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого носа? - А ти, паскудо! Дума?ш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже ма?ш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями! - Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас. - Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй вчитель. Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчино? чуприни. - Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка. - Ти! Менi! В морду менi, хазя?новi! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не ?в! То ти смi?ш менi таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого. Всi селяни загули в шинку, як бджоли. Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й держав на плечi старенький кожушок. Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його: "Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень, сiка?ться в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!" - А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слуха?? От сидить в шинку та горiлку п'?, а роботи не хоче робить: сидить дома, все дому?, згорнувши руки, або шука? легко?, нечорно? роботи. Кажiть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху ма?мо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку. Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не обiзвався до батька й словом. - Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух, бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо! - Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й хлiб ?стиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники. Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi в тих. - Йди, кажу тобi, додому! - сказав батько й наблизився до сина. - Одчепiться! - крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив назад. - Йди, бо я тебе оцi?ю палицею! - Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi. - То це вiн на батька тика?! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! - крикнули люди й кинулись до Терешка. - В некрути поздаваймо ?х, оцих вражих школярiв, замiсть хазяйських синiв! В москалi ?х, оцих ледарiв! Бач, вже й солдатського гудзика припнув на грудях. Терешко оступився за стiл i став за Радюком. - Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! - спитав, нарештi, Радюк Бубку. Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що вiн за людина. Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк, покинувши на столi горiлку. - Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горiлку! - загомонiли люди на старого Бубку. Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорно? роботи та все шука? легкого хлiба, пнеться в паничi, прилизу?ться, маже голову ло?м з каганця та курить люльку. - Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не поважа? батька, кепку? з громади! - гукнули чоловiки. Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида. - Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю. - Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? - не втерпiв i спитав Бубку Радюк. - Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще позаторiк, та й оре голова мо? поле оце вже другий рiк. А як не оддам грошей, то й третiй рiк оратиме. - А менi зда?ться, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! - сказав стиха Дувид. - Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями наклада?. I сам розпився, й жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i громадяни поять! - загули люди. - Та нехай мене грiм поб'?, коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землi з'?в, що в мене з головою нема нiяко? спiлки! - божився й клявся Дувид. - Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не зна?мо, що й ти i всi журбанськi шинкарi - ви всi да?те головi сто карбованцiв та й торгу?те горiлкою в шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже, мабуть, i людсько? душi нема, - гукнув один чоловiк. - Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай ?й боже здоров'ячка?.. - Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови[62], - прохав Бубка. - Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка, Дувиде... - А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? - бiдкався Бубка. - Я тобi, Олексо, скажу от що: ?ж борщ iз грибами, держи язик за зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованцi, то позичу. - Та оддам! тiльки дай! I пiшов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать. - Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! - крикнув той парубок, що сидiв на тину. - Терешку! кланялась тобi Варка й казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Зна?ш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули хлопцi здалеки. Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi. Радюк догадався, що в Бубки ? роман, що вiн залиця?ться, i йому дуже схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла недалечко од того мiсця. Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до ?х з усiх бокiв: йшли вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав. Дiйшовши до Онойково? хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах - все це показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся ?? голова була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку. З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й попростували до не?. - Мо? поштенiе! - промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до не? руку. Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно. - Чом же не пода?те менi руки, Варваро Омелькiвно? - Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою. - Про мене, нехай ви будете й Варка. - Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! - промовила Варка. Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на ?х обох та все дивилась на ворота. - Та хоч подивiться-бо на мене! - зачiпав Бубка. - Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця. - Iзвольте вам насiння або горiхiв. - Не треба менi твого насiння або горiхiв. - Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким маю дiло, - промовив Бубка. - Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю. Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою. - Чи дозволите ж з вами трохи постоять? - Про мене, стiй тут хоч i до свiту. - Чи дозволите ж побалакать? - Говорила покойна до само? смертi, та все чортзна-що! Але вже пiзно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять. - Лаяться - то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь? - Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце. - Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй гуляли на вулицi з хахлами? - Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого двора. - Чи ? ж де дiвчата, кращi за вас? - Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубцi не рiвня! - промовила барка й повернула до двора. Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що шкода й заходу. - Чого ж ви оце такi неласкавi сьогоднi? - Бо й нiколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись! Йди додому, бо он мiй батько йдуть, - крикнула Варка з двору. Онойко таки й справдi вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись, Бубка вгледiв коло себе Опойка i стояв нi в сих нi в тих. - То це Бубка розмовля? з мо?ю дочкою? Чи не дума?ш ти, вражий сину, до мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав. - А хоч би й думав? - А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти дума?ш, що моя дочка тобi рiвня? Та ти ж нiкчемний пiчкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазя?на! Чу?ш ти, Бубко? - промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобi дорога! Як я тiльки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобi боки оцi?ю палицею так, що не потрапиш кудою втiкать. Ти дума?ш, як начепив жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лiзти з старостами? Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки потягли, повiсивши вуха, в шинк до Дувида. Радюк пiшов туди, де зiбрались дiвчата на вулицi, i стояв до пiвночi, спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи пiснi. Смiх i жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Син? небо, засiяне зорями, тепло лiтньо? ночi, пахощi з городiв - все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi кохання, тривожило мрi?. IX Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито навiдаться до сусiд, до панi Високо?. Але його думка прямувала проз двiр панi? Високо? та до Масюкового хутора. Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело несли легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом. Радюковi так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в чистому повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув картуз i почав спiвати пiсню. Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутiр панi? Високо?, обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою хусточкою. - Не ставай же коло двора Високо?! Борони тебе боже! Жени конi як тiльки можна швидше! - промовив Радюк до погонича. Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся до панi? Високо?. Висока щось кричала до його, аж ?? роток манячив здалеки, неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою, потiм зняла з голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi понесли вiзок проз огород. Висока, побачивши, що ?? зовсiм закривають соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Конi повернули вбiк, i високi соняшники та бур'яни зовсiм закрили од Радюкових очей панiю Високу. Радюк смiявся, i парубок смiявся, поглядаючи на панича. Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр. Коло хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка, встав з воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi ?хати кругом оселi на подвiр'я. Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до само? рiчечки. Через гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на волi дико й буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi ростуть на вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на бузинi. Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть висиджували курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його картуза, били його тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить руками гiлля й затулять лице й очi. В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi поетичнi слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця. Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом, ледве ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий голос мiж густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що спiвала якась сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова - все було щиро сiльське. Маючи звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура грушi, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодiю. Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй гiллячцi висiла луб'яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою, прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка була бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник. Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тi?ю ручкою. Вiн виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi черевички з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все спинались на самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали. Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як блискавка. - Ой! ой! ой! - крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались, наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла через садок i сховалась в гущавинi. - От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! - промовив сам до себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом i пiшов через садок до двора. Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин двi кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до станi, вiзок стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Iван Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за дверi та й замкнув дверi замком. - Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули! - На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий, непосидящий! - гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши ключами. Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий, зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинi? зеленiли пiд самими вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на паперi. Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки, загорода, кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було чисто, скрiзь був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в сiнцях пiд коморою були складенi за колонками рiвно, як по шнурку. Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом'яний бриль з широкими крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все одкидались, а з-пiд ?х було видно бiлi, дуже просторнi сорочки. Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на хазяйство. Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те простий укра?нець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з Масюкiвною, одначе вiн мусив йти слiдком за хазя?ном i нести козубеньку з вишнями. - Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? - спитав Масюк. - Може, й одняв, - промовив Радюк, - тiльки не од зайця. Хазя?н повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами жита, торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали здоровий стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи на стiжок, як простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм взяв важку лопату й почав приплiскувать верстви снопiв в новому стiжку. Сонце вже добре припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе заглядав на всi боки, то поправля?, то гомонiв на робiтникiв. А Радюковi все те не було в думцi, хоч вiн i звик до хазяйства на селi. - Ото пшениця вродила! Що вродила, так вродила! - гукав Масюк, взявши важкий снiп i поставивши його на тiк. Важкi колоски так i розхилились на всi боки. Масюк взяв колосок, розтер його, дмухнув на долоню й показав Радюковi здоровi зерна. Радюк взяв навiщось зерно в рот i розкусив, потiм виплюнув i за?в вишнями. - А якi я воли маю, коли б ви знали, Павле Антоновичу! В вашого батька таких нема! Чи повiрите! оттакелецькi роги! I Масюк розiп'яв руки, пiднявши вгору. Обидвi поли халата так i роз'?хались на обидва боки. Широкi бiлi штани всi глянули на сонце й забiлiли, мов бiла хмара. Масюк хотiв вести гостя до станi, до возовень, до повiток. Коли це з-за стiжка вийшла Масючка, убрана по-буденному: вона була в чорному горсетi, в хустцi на ши?, була зав'язана шовковою, але не новою хусткою. - Добридень вам! Чи живенькi, чи здоровенькi? А ваш панотець? А панiматка? Чи живi, чи здоровi? - Спасибi вам, Олександре Остапiвно! Як бачите, я аж надто здоровий, та ще й при?хав на село набираться здоров'я, - промовив Радюк. - Чи довго ти, старий, будеш водиться отут помеж стiжками? Добре прийма?ш гостя! ?й-богу, добре! Не просить в хату, та в клуню! Прошу вас до хати! - промовила Масючка до Радюка. - А де це ви нарвали вишень? Чи не в нашому садку? - спитала вона, угледiвши козубеньку з вишнями. - Нарвав хтось, та не я! - одказав Радюк, осмiхаючись. I вони всi пiшли через тiк до хати. - А моя Галя прибiгла з садка та й каже, що до нас гiсть при?хав. Я до вiкна та й бачу вiз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас меж стiжками. Мо?му старому, бачите, все на думцi хазяйство! - промовила Масючка до гостя. Саме на стежцi стояв вiз. Пара волiв, залиганих докупи налигачем, паслася коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по травi. Здоровi роги чумацьких двох волiв аж черкались кiнцями. Масюк не втерпiв: торсонув вола за роги, потiм взявся рукою за полудрабок воза й торсонув з усi?? сили, потiм, пiднявши трохи воза, став ногою на мiцний обiд i поворушив колесо. - Що за добрящi колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпицi, як залiзо! Павло Антонович тiльки зирнув на шпицi, ради хазяйського слова, й пiшов мерщiй з Масючкою до хати. "Не дай боже, як хазя?н здума? потягти мене ще по возовнях та по коморах!" - подумав вiн та й побiг швидше слiдком за хазяйкою. Перед домком, з обох бокiв ганку, був квiтничок, де панськi квiтки перемiшувались з зеленим зiллям, уподоб-ним сiльським дiвчатам. Коло лелi? й оргинi? слався зелений барвiнок, застеляла грядки рута й м'ята. Рядом з фiалками й левко?м рiс любисток, цвiла проста рожа й сво?ми великими червоними квiтками дуже закрасила горiдчик i веселi стiни будинку. Молодого хлопця так i тягло у той горiдчик до молодо? панни. Через легеньку хвiрточку вони ввiйшли в горiдчик. Грядочки були чисто виполотi. Гаряче пахуче повiтря злилося для його з чудовим голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрi вiн бачив недавнечко в садку. Вiн знехотя глянув на вiкна свiтлицi. В ясному вiкнi, як на картинi, вiн угледiв Галю. Цiкава Масюкiвна назирала гостя з вiкна, не вважаючи, що ?? було видно всю знадвору так ясно, як вона бачила все з свiтлицi. Радюк вгледiв ?? великi темнi очi, подовжасте свiже личко, тонкi брови й добре намисто на ши?. I ?? гарний вид так i впав йому на серце серед зеленого зiлля й квiток. Душа його нiби зомлiла, аж сп'янiла. Але Галин образ так швидко щез, як i з'явився на склi, i вiн за хазя?нами пiшов у свiтлицю. Масюкiв дiм був збудований по-стародавньому: з сiней по один бiк були дверi в пекарню, по другий бiк - в свiтлицю. Третi дверi, прямо, були новiшi й показували, що половину довгих сiней не дуже давно переробили на кiмнатку для молодо? дочки. - Ще раз добридень в вашiй хатi! - вдруге привiтався Радюк до хазя?на й хазяйки. Вiн озирнувся на всi боки, думав привiтаться до дочки, але ?? не було в свiтлицi. - Сiдайте ж у нас, щоб старости сiдали, та й будьте в нас гостем, - промовив Масюк до Радюка, - а ти, панiматко, по старинному звичаю, винесла б нам по чарцi. Час би вже й черв'яка заморити. - Добре! Але вибачайте, будьте ласкавi, бо мо? паляницi й пироги, певно, ще не випеклись, - промовила Масючка до Радюка. Тим часом Радюк все поглядав на дверi в кiмнату, все ждав, що от-от вилине звiдтiль та пташка, котру вiн сполохав у садочку, а пташка не вилiтала. Натомiсть вбiгла прожогом наймичка, дуже негарно пiдтикана. Вона держала на долонi здорову паляницю, пiднявши ?? на руцi врiвнi з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за дверi. - От i паляницi готовi! Давай, небого! Не ховайся за дверi! - гукнув Масюк. Масючка пiшла до дверей, взяла паляницю, постукала щиколотками пiд спiдушку, потiм поклала на лiву долоню, простягла руку, а правою почала помалесеньку торкать по лiвiй руцi. Паляниця трошки пiдскакувала на долонi. - О, вже випеклись! Вибирай з печi! - промовила вона й хотiла вийти з свiтлицi. - Е, панiматко, Олександре Остапiвно! про мене, йди, а паляницю, зостав нам на закуску. - Та пiду нарiжу на тарiлку, чи що, та принесу пирогiв! Де це моя Галя? Хоч би паляницi накраяла. Галю! Галю! Де це ти хова?шся? - стиха гукнула Масючка, заглядаючи в кiмнату. В кiмнатi щось зашелестiло, але Галя не вийшла в свiтлицю. Десь далеченько забрязкали тарiлки й ножi; по свiтлицi пiшов дух од свiжо? гарячо? паляницi з доброго простого борошна. - Ой, паляницi пахнуть! Давайте мерщiй горiлки та закуску, бо не видержу! Я таки нагулявся на току та по дворi, - промовив Масюк. - Галю! Де це ти? Помагай-бо матерi, бо час або снiдать, або, про мене, й обiдати. Знов щось за стiною трошки зашелестiло й подибало, як кiшечка, через кiмнату, але Галя не вийшла. "Чи не сердиться часом вона на мене? - подумав Радюк. - Чи не злякав я часом ?? в садку?" Масючка тим часом сама застелила стiл, винесла горiлку, наливку, поставила гарячi пироги, накраяла паляницi, поставила масло й сiла поруч з гостем. Хазя?н налив чарку горiлки й подав Радюковi, але тiльки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собi в рот. Всi засмiялись. - Вибачайiе! Забув, що хазя?н повинен перший випить до гостя. - О, ти вже багато дечого вигада?ш! - сказала Масючка. - Але ти сiв оце снiдать, а вбраться - то й не вбрався до гостя. - Гiсть наш добрий, вибачить. Коли б тiльки не навiдалась наша при?мна сусiда, Ликерка. Оцi?? я боюсь! - промовив Масюк, натякаючи на панiю Високу. - Оця рознесе по всiй губернi?, що застала мене в бiлих штанях, та ще й широких. Неголенi кiлька день щоки й пiдборiддя, халат, простi чоботи - все те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навiть його довгi, вже сивуватi вуса були не закрученi й не розчесанi й навскоси стирчали на бруснатих сизих щоках. - Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкавi, ?жте пирiжки! Чи вже ж мо? пироги та недобрi? - А може, й недобрi! - промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по пiвпирога. - Тiльки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи бiльшi, - не на панянськi роти, а на козацькi. - Де вже недобрi! - обiзвався Радюк, поглядаючи на пироги й на масло, жовте, чисте, свiже, ту есенцiю з степових квiток. Вiн спробував пирогiв. - Викушайте ж наливочки хоч чарочку! - припрохувала хазяйка, наливаючи пахучо? наливки, чисто? й смачно?, як вино. - А! аж губи злипаюгься! Ото смачна! - промовив Масюк, випивши чарку й прицмакуючи. - Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселiшi. Спасибi вашому батьковi, було як за?де до мене взимку або восени, ?дучи з Полтави, то нi з ким було не вип'ю так усмак, як з ним. I прикаже, й приговорить, i засмi?ться, i розважить, i вип'? до мене, аж мило подивиться. Ет! молодi люди вже не такi! Я вже бачу, що не такi. От ви менi вже й не до компанi?. Щоб буть до компанi? старому, Радюк випив чарку наливки. Масюкова свiтлиця й кiмната давно була знайома Радюковi. Не раз i не два вiн за?жджав з батьком до Масюка, сидiв i слухав до пiвночi ?х братерську розмову. Йому давно була знайома трохи ?вропейська й; трохи сiльська, стародавня обстава Масюково? свiтлицi й кiмнати: тi двi канапи в свiтлицi, вкритi по спинках гарними килимами, великий образ в шатi в кутку, на котрому висiв дорогий вишиваний рушник, скляна шафа коло порога, звiдкiль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим бараном, звiдкiль колись лякав його великий скляний синiй ведмiдь, повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на котрому були намальованi рожi, червонi пташки. Але бiльше од усього вiн любив, як був малим, кiмнату й пам'ятав, як там було тепло, гарно, спокiйно, привiтно зимньо? темно? ночi. Було надворi гуде вiтер, порощить у вiкна метелиця, стукотить вiконницями, гурка? десь у загородi недобре причиненими ворiтьми, а в кiмнатi тихо й тепло; в лежанцi горить огонь, облива? дверi в свiтлицю червоним свiтом, бiга? хвилями на помостi, на стiнах. На лежанцi сто?ть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають. Радюк пригадав собi, як на бiлих клубках, на пiвмiтках та якихсь торбинках на жердочцi грав червоний свiт од груби, як вiн придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному мiсцi. Радюк був зроду пам'ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повiяло на його з тi?? кiмнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хатi Галя й манила його навiть сво?ю ходою. - Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в свiтлицю? - промовляла за стiнкою Масючка до Галi стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне ?? слово. Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотiть. I зараз за тим увiйшла в свiтлицю Масючка, а за нею слiдком Галя. Галя почервонiла, як троянда; лице аж горiло рум'янцями. Вона соромилась. Трошечки надутi губки й очi, повернутi до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась. Радюк встав i побiг ?й назустрiч. Галя вийшла, як зоря зiйшла в пишний лiтнiй ранок. I сором, i гнiв, i червонi губи, i рум'янi щоки, й добре намисто, i троянда з жовтогарячими гвоздичками в косi - все те разом так причарувало молодого хлопця, що вiн аж очамрiв i почував себе винним перед нею, був ладен перепросить ??. - Вибачайте, будьте ласкавi, що я знехотя... незумисне... розсипав вашi вишнi... - промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотiлось перепросить ??, що вiн не зумисне, не крадькома пiдглядав, як вона рвала вишнi, та при старих якось було нiяково. - Зате ж я позбирав усi вишнi до однi??! От подивiться! - знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помостi коло шафи в куточку. - А може, не визбирали-таки до однi??, - ледве насмiлилась вимовити Галя, i з тими словами ?? гнiв так i зник з очей, з лиця; очi глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осмiхнулись, i Галя почервонiла ще бiльше. ?? щоки так i пашiли. Галя сiла на стiльцi, а Радюк сiв поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодiй дiвчинi стало так сором перед батьком i матiр'ю, як вiн дуже близько присунувсь до не?, що вона одсунулась на самий кiнчик стiльця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся ?? постава, все ?? лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з мiсця й утiкати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетiть з гiлки, почувши небезпечний шелест мiж листям. - Чи вже ж ви дума?те, що я зумисне схотiв би пiдглядать, пiдстерiгать або пiдслухать? - промовив Радюк трохи тихiше, неначе нищечком. Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до дверей. Вона тiльки й шукала причини, щоб зняться з мiсця. - Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! - промовив Масюк, скiнчивши снiдання. Галя схопилась, побiгла в кiмнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидiти, пiднявши вгору замазанi пальцi право? руки. Галя винесла рушничок i була вже спокiйнiша. - Дай же боже, дочко, щоб я дiждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарiлцi!-само якось прийшлось до слова старому Масюковi. На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибiгла з свiтлицi з рушником. Радюк не зводив з не? очей. Вся ?? невеличка молоденька постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрiбними нiжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сiльськi дiвчата, стягував тiсненько стан, i без того тоненький i круглий. Не дуже довгий нацiональний убiр зменшував ?? зрiст, так що вона здавалась дiвчинкою. Тiльки товстi коси, не дрiбно заплетенi, двiчi обвивали голову й складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з ?? лиця, з ?? очей! Так вони приставали до лиця сво?м червонястим листям i жовтими осередками! "Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!" - подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята. Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. ?й хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула ?? всю оком i почала нiби пригладжувать ?? голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню. - Чи ви пак зна?те, Павле Антоновичу, що в мене ? вже стиглi яблука? - промовив Масюк. - Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, - одказав Радюк. - Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором. - Треба було б подать на тарiлцi, - несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку. - Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! - гукнула на Масюка жiнка. - Чи вже ж таки можна так ходить при людях! - А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась... ота повiтова кума. Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'?жджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котро? так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд ?? городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв. - ?й же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! - промовив Масюк, заглядаючи в вiкно. Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на сво? дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр. В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали. - Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! - крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонясто? сукнi панi? Високо?. Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На ?й була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з сво?м капiтаном на Басарабi?, на Дуна? й навiть за Дуна?м, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в ?х трохи схiдно? вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували ?? лице. Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась сво?м чином, ?? не дуже за те любили й смiялись з не? поза очi. - Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? - промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками. - Доброго здоров'я, Ликерi? Петрiвно! - промовила Масючка разом з дочкою й Радюком. - Чи це пак у вас ?дять яблука до спаса[63]? - спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого. Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала. - О, ?дять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, - весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв тро? яблучок; одно почав сам ?сти, друге подав Галi, а трет? поклав на тарiлку i пiднiс Ликерi? Петрiвнi. Вона зобидилась... - Що це ви, Павле Антоновичу! Чи ма?те мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса ?ла яблука? Ще й молодих панянок спокуша?те. Галя засмiялась i зумисне почала ?сти яблуко, потiм взяла й друге. Панi? Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля. - Прошу покiрно до снiдання! - промовила хазяйка до Високо?, i - Дякую вам дуже, я вже снiдала, - промовила Висока та все розвiрчувалась та чепурилась. Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у свiтлицю. - Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були? - Та це, правду сказать, все прибирався до вас, - промовив, жартуючи, Масюк. - От i до мене! - кокетливо обiзвалась Висока. - Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива. Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось дiда-пасiчника. - Негарно, не до ладу... - неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка. Радюк був дуже радий при?зду Високо?. В свiтлицi з'явилась чужа людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балака? молодий хлопець, що вже коха? молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею. - А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, - промовив Радюк, - i вже вмiю ??. Я тi?? пiснi нiколи не забуду. - Чи вже ж умi?те? - спитала Галя; несмiливо; одначе в не? вже не було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти. - Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, - промовив Радюк i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз припадала проти серця. Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi сво?ми чудовими карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому в очi. Його краса, яко? вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила ?? серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли ?? душу. А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять ту пiсню, що вона спiвала в вишнях: Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полi! I не дав менi бог Анi щастя, нi долi. - От вже й пiснi спiвають! ?й-богу, спiвають! - промовила панiя Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи сво?м веселим лицем у той куток, де сидiли молодi. - Приставайте й ви до нас! - промовив до не? Радюк дуже весело. - Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з мо?м небiжчиком капiтаном на Дуна?, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пiсня так було й лл?ться понад Дуна?м, аж мiй небiжчик капiтан було мене спиня?. Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з молодими з великою охотою. - То ви, Ликерi? Петрiвно, бачу, були й за границею? - спитав Радюк, - Атож! була й за границею i таки надивилась на сво?му вiку на всяких людей. Яких тiльки людей я 'не бачила за Дуна?м! Бо по свiтi бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, - промовила Ликерiя Петрiвна i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у не? на ши? показалось воло. - Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? - спитав Масюк, жартуючи. - А цур ?м! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькiй. Мiй небiжчик "копитан" таки навчився по-турецькiй i було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за... в мене в камодi. - Та за образами! - промовив, смiючись, Масюк. - Хiба ж за образами ?м не можна лежать? - От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу! Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать сво? капiтанськi документи й хрести мого небiжчика. Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi документи свого чоловiка. З тi?? кавалерi? i з тих документiв смiялися-таки ?й в вiчi. - От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна почнуть розказувать за тi далекi кра? за границею, так ? що послухать! - промовила Галя до Радюка. Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi кра?, почав ?? розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю, Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали ??, неначе вона казку казала. Галя слухала ?? й очей з не? не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала ??, нiби цiкаву книжку читала. - Одначе слово по слову, а день iде, а час мина?. Чи не час нам, жiнко, обiдати? - промовив Масюк. - Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала доконче задля Ликерi? Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i вмi?те ?х готувать. - I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула. - Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, - промовила Масючка. - Першi на цiлу губернiю! - додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що ?? пироги й справдi видержать смiливо конкуренцiю. Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку. - Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! - аж крикнула панiя Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв, до основи, аж довгий хвiст од ?? сукнi пiдобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш ?х не виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високо?, i вона вийшла до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була завсегда в себе вдома. Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з'явились пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi. - А що, чи напечете таких? - спитав Масюк в панi? Високо?. - Може, й не напечу, - тихо промовила вона, розломивши пирiг й оглядаючи його з усiх бокiв, ?? трохи брала зависнiсть, що сусiдi добре вдалися пироги... Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi сподобалась Галя, не дозволила ?й прислужувать i присилувала сiсти за стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до не? промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусiд. - Чи не скучно вам жить на хуторi? - спитав вiн Галю. - Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Ки?ва чогось такого, дуже гарного, - промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами ледве пiдвiвши очi на Радюка. - Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб надiлить вас найновiшими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра рiч. - Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром по?дете до Ки?ва? Я не встигну, може, й прочитать. В Галиному голосi задзвенiв легесенький смуток. Молодi за?жджi паничi з городiв дуже розважали молодих хуторянок i часто були причиною слiз i кохання не для одно? хуторянки пiсля свого ви?зду. - В мене ? такi книжки, що я можу зоставить вам i на зиму, аж доки при?ду з Ки?ва вдруге. Галинi груди легесенько пiднялись угору; вона ледве встигла задушить в собi зiтхання. - От лiтом я нiколи не нуджусь, - додала Галя. - То коло хазяйства, то в садку, а найбiльше коло квiток в горiдчику, й нестямишся, як той час мина?. - В садочку, та ще й з пiснею, - промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осмiхнулась; вона мала щось на думцi, бо вже вгадала, що Радюк ?? любить. - А чого це ви нiчого не ?сте? - раптом спитала ?х, аж крикнула панiя Висока. - А ще й за стiл сiли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так? Павло Антонович i Галя набрали трохи борщу в тарiлки, одначе ?ли мало. Галя тiльки спробувала, та й ложку поклала. - От i погано, коли вам ?сти не хочеться, - знов промовила панiя Висока, не зводячи сво?х маленьких сiрих швидких очей з молодо? пари. - Коли ж я недавно снiдала, - обiзвалась Галя. - Та й я снiдала, одначе, богу прийому, ?м, як бачите! - Бо вам, Ликерi? Петрiвно, вже нiщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом бува? зовсiм iнше в думцi, - промовив Масюк. - Оце! Хiба ж я вже така стара. Що це ви, Iване Корнiйовичу! Хоч небiжчик капiтан i давненько вмер, одначе я ще зовсiм-таки не баба. - О, ви б ще й замiж пiшли, якби хто добрий трапився, - сказав Масюк. - Чи пiшла б, чи не пiшла б, це трудно вгадать. - Але якби хто добре причепився, та ще щоб i кишенi були не порожнi, та й брови чорнi, й голова не сива, не така, як оце в мене... - промовив Масюк. - А певно, за сиву голову не пiшла б i за такi незакрученi вуса, як вашi, не пiшла б, - промовила Ликерiя Петрiвна й зареготалась дрiбненько. Масючцi, як женщинi поважнiй i богобоящiй, та рiч Високо? зовсiм не сподобалась. Вона все сидiла мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерi? Петрiвни на свою Галю. - Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусiд i знайомих, - припрохувала хазяйка, наливаючи всiм по чарцi наливки, навiть сво?й дочцi, котра осмiхнулась i одсунула од себе чарку. - Нащо ви одсову?те чарку? Тепер пiшла така поведенцiя, що й дами п'ють, - промовила Ликерiя Петрiвна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселiй компанi? офiцерiв. - Вип'?мо за здоров'я хазя?нiв! - голосно, на всю свiтлицю гукнула Ликерiя Петрiвна й цокнулась сво?ю чаркою об чарки всiх. Галя ледве вмочила губи, осмiхаючись. Ликерiя Петрiвна так i вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лiкоть пiдняла вгору по-офiцерському. За першою чаркою пiшла друга, а там i третя. Панiя Висока цокалась чаркою з усiма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж ?? лице стало червоне. Зморшки на лицi трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голоснiше розмовлять та розказувати. - Оце менi так i зда?ться, що я на Басарабi? або над Дуна?м, мiж веселими товаришами мого капiтана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпiла лиха в походах, але ж весело тодi жилося менi. Було коло мене офiцери, як тi бджоли коло меду! Так i припадають, так i липнуть, аж було мiй капiтан сердиться. - От i признались в грiхах! - засмiявся Масюк. - Трохи сердився небiжчик, сказати правду! Але ж яка була компанiя! Якi були там молодцi! Ой-ой-ой! Було збереться ?х двадцять чоловiк, а я одна мiж ними верчуся та як та ластiвочка щебечу. А вони всi до мене: "Ликерi? Петрiвно! Ликерi? Петрiвно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерi? Петрiвни!" Та так i обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. - Iз тим словом Ликерiя Петрiвна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула. Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерiю Петрiвну, а Масюк смiявся та потроху пiдбивав ??, та все наливав наливки в ?? чарку. - Ой, годi вже, Iване Корнiйовичу! Що годi, то годi, бо душа мiру зна?. Я й забула, що я вже не на Басарабi? i що вже полинули десь за синiй Дунай тi давнi веселi лiта! Ой, дякую вам, Iване Корнiйовичу! ?й-богу, буде? - Та випийте-бо, будьте ласкавi! - просили всi. - Хiба за здоров'я оцi?? молодо? пари, - промовила панiя Висока, показуючи на Радюка й Галю, i випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкi губи. Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився. - А чом ви оце не дяку?те богу, Павле Антоновичу? Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi. - То й перехрещусь, - сказав Радюк. Подякувавши хазя?нам за обiд, Ликерiя промовила: - Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! - i вона швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею. Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно. - Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi! - жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до свiтлицi. - Чи не покурите часом? - спитав ?? Радюк i подав папiроси. - Чом i не покурить, - промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, - як була я на Басарабi?, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! - сказала вона й одчинила причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно, звiдкiль лилось свiже повiтря. Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високо? грушi. Та тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля важко? страви та курив тютюн, а молодим людям i нев'янучiй капiтаншi було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi. - Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки. - Оцi?? не треба! цур ?й, пек ?й! Що Масюкiвка, то не Дунай, Олександре Остапiвно? Не висилайте тi??, що горiлкою або наливкою звуть! - гукнула Висока, аж луна пiшла по садку. Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй - вишнi. Всi кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась ?х, неначе "трефного" жиди. - Спробуйте-бо, Ликерi? Петрiвно, яблучок! Таких ви не ?ли й на Басарабi?, - дражнився з нею Радюк. - Таких, може, й не ?ла, а ?ла виноград, пила вино, скiльки хотiла, а до спаса таки не буду ?сти яблук, ?жте вже ви! Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки в клумбах, прив'яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в ?? косi, що придавали краси ?? карим очам i пунсовим губкам, i промовив: - Ви, мабуть, найбiльше любите оцi квiтки, оцей огняний кущ гвоздичкiв. Нiякi квiтки не пристають вам так до лиця, як отi гвоздички. Галя осмiхнулась. Легенький рум'янець налетiв i зараз зник з ?? лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичкiв на головi, про котрi вона й забула. - А я нiколи й не поливала гвоздичкiв! - промовила вона вже смiливо до Радюка. - Одже ж поливайте ?х рано й вечiр, - промовив Радюк. "Буду поливать рано й вечiр та тебе споминать", - подумала Галя й легесенько зiтхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях i на довгий час по?де до Ки?ва. - Нащо ж ми будемо ?сти несвiжi вишнi, коли в садку ростуть свiжi? Дивiться, як червонiють, аж листя не видно! аж гiлля гнуть, - крикнула Висока й пiдскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побiгла в вишник, а за нею слiдком побiгла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк i Масючка зостались вдвох. Масюк лiг, простяг ноги на килимi, а далi й сам увесь простягся, потягнувся й позiхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула. Ясна Ликерина сукня червонiла помiж вишнями й миготiла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однi?? вишнi з Галею, ?м обом так хотiлось подивиться на ту вишню, коло котро? вони стрiлись уранцi так несподiвано, а панiя Висока все кликала ?х зовсiм не туди, але в другий куток садка. Радюковi так хотiлось поговорить з Галею на самотi, а Висока все неначе з землi вискакувала, все виглядала з-за вишень на ?х, все терлась коло ?х. Але садок був прегустий. Високо? стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею. - Чи не забудете ви за мене, як я по?ду з дому, може, й на довгий час? - промовив Радюк. - Бо я вас нiколи не забуду, хоч i по?ду, може, й на довгий час. Як тiльки я побачив вас у Журбанях, як тiльки почув ваш голос, вашу пiсню, я почув душею, що вже вас нiколи не забуду. Галя рвала вишнi, але ?х не ?ла i все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але двi сльозi виступили на ?? чудових очах i покотились по щоках. Радюковi стало жаль молодо? дiвчини, неначе рiдно? сестри. - Чи забудете мене, чи не забудете? - знов спитав вiн, взявши Галю за руку. - Не забуду, - одказала вона нищечком, як мала дитина, i трохи не розридалась, як мала дитина. Коли це за вишнею шелеснула панiя Висока i зiгнала якусь птицю з дерева, ?? сукня запалала в зеленому листi. Радюк пустив Галину руку. - Хавав! - крикнула вона з-за гiлля й таки справдi злякала молодих людей. - А що, злякала вас, садових пташок? - Не тiльки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетiла, - промовив Радюк. Галя мусила нiби заспоко?ться при стороннiй людинi, навiть була рада приходу Високо?. Нове почуття кохання, на самотi з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому вiку, трохи злякало ?? й дуже збентежило. Незабаром всi вони тро? виринули з зеленого, густого вишника й посiдали хто на килимi, а хто на травi. Панiя Висока напелехала повну тарiлку свiжих вишень. - А де ж вашi вишеньки, паничу й панно? - спитала вона в молодих. - А ось! - сказала Галя, показуючи гiллячку вишнi, всю обсiяну й облiплену вишнями, на котрiй зеленiло тiльки зо три листочки. Вона гралась тi?ю гiллячкою, нарвала гвоздичкiв i зеленого листя й обклала ними гiллячку. Вийшов дуже оригiнальний букетик. - Кому то буде букет? - спитала Ликерiя Петрiвна, навiщось втягнувши губи в рот. - Комусь буде, та не скажу! - промовила Галя й подала Високiй той букетик. Висока не взяла й затрiпала маленькими ручками. - Не менi, не менi, а комусь iншому! I менi колись дарували букети на Бесарабi?, та ще й якi букети! Такi букети, що було несуть удвох чорнобривi товаришi мого капiтана! Було несуть менi цiлу гору квiток, та ще й зверху на пiваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квiток та стрiчок. От якi букети колись менi дарували! Всi засмiялись, а Масючка аж голову одвернула набiк. Тим часом наймичка винесла пiд грушу самовар. Галя побiгла за посудом, за ча?м i почала готувать чай. Сонце вже обiйшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечiр половини лiта. Сонце обзолотило промiнням грушi, й вишнi, i квiтки в горiдчику, облило золотом Галю всю: лице, бiлу вишивану сорочку, розкiшнi коси на головi, бiлi ручки, що готували чай; обзолотило навiть панiю Високу, й Масюкове необголене лице, i поважне лице Масючки; обзолотило Радюковi виразнi, наче пензлем обведенi, уста i рум'янцi на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зiтхала, згадуючи сцену пiд вишнею й тi незабутнi слова: "Чи забудете мене, чи не забудете, як i я вас нiколи не забуду?" Наливши чай, Галя вийшла з-пiд гiлля грушi, щоб роздать усiм стакани. Сонце освiтило ?? всю. Радюк глянув на не?, всю облиту рожевим свiтом сонця, глянув на син? глибоке небо над нею, так само залите свiтом до самого далекого краю безоднi. I йому здалось, що такi гарнi, такi безвиннi, такi добрi iстоти повиннi б жити не на землi, а в тому високому синьому небi. Так гармонiзувала краса натури, краса неба з iдеальною красою молодо? дiвчини. В його молодiй душi чогось з'явилась думка впасти .на колiна i поклониться великiй красi людини разом з великою красою неба й землi. Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх перемагала i всiх забавляла. - Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями, мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! - аж крикнула поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. - Так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабi?. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще! - Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими офiцерами, - додав Масюк. - Еге пак! I де то вони тепер, мо? дорогi, мо? голубчики, нашi товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi, чорнобривi, веселi! А як любили мене всi! - Чи вже ж таки, Ликерi? Петрiвно, любили вас усi двадцять? - спитав Масюк. - ?й же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч снилось, буцiмто я все ?ду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу Дунай, а конi поганя? бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь свiт закрутився! та все менi зда?ться, що я от-от шубовсну з круто? гори просто в Дунай. Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась. - Ой, спiвать хочу! Давайте лиш, молодi й старi, будемо спiвать! - крикнула Ликерiя Петрiвна. - Я до того торгу й пiшки! - промовив Радюк. - Правда, й ви з нами? - промовив вiн до Галi. - I я до того торгу пiшки! - голосно промовила Галя, i ?? альтовий дзвiнкий голос аж задзвенiв, ?й давно вже хотiлось спiвать, як пташцi все хочеться щебетать в гарний вечiр в зеленому садочку. Вийди, дiвчино, вийди, рибчино! У гай по корови, у гай по корови. Нехай же я подивлюся На тi чорнi брови, на тi чорнi брови! Так почали спiвать Радюк, Галя, панiя Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудовi тоненькi брiвки сво?? единички. По тiм боцi вогонь горить, По цiм боцi жарко: Як по?ду з Масюкiвки, Комусь буде жалко. Заспiвали всi, i всi вкинули в слова пiснi Масюкiвку, неначе змовились. А Галя довгим, жалiбним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: "Комусь буде жалко, комусь буде жалко!" По тiм боцi вогонь горить, По цiм боцi душно Як по?ду з Масюкiвки, Комусь буде скучно. Так спiвали вони далi, i панiя Висока, обернувшись до Галi, просто в вiчi промовляла: "Комусь буде скучно, комусь буде скучно!" - Ой, спасибi вам за все, за все, мо? добрi, мо? дорогi сусiди! - промовила панiя Висока, встаючи з килима. - Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як i в усiх людей. Час менi додомоньку, забарилася я. - Та в вас же дiти дома не просять ?сти, не плачуть! - промовив Масюк. - ? такi, що ?сти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком i побiжимо до господи, бо ви, зда?ться, цiлiсiнький день загаялись тут у Масюковому хуторi й ладнi тутечки й ночувать. - Як ?хати, то й ?хать! - сказав Радюк, встаючи, - Тiльки я попрошу Iвана Корнiйовича видать мо? хомути з комори, бо вже час! - То й видам, хоч i ще не час! - промовив Масюк. - О, бачте! Як мо?х хомутiв, то й не замкнули в комору, - промовила трохи нахабна Ликерiя Петрiвна й почала обвiрчувать бiлою вуаллю свiй квiтчастий чiпок. Тим часом повозки пiд'?хали пiд ганок. Гостi почали прощаться. - Привезiть же менi книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, - просила Галя Радюка, - бо я вчилась в городi всього тiльки рiк, а в мене великий потяг до книжок, - тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, - тут я нiгде не достану собi книжок i до страшного суду, мабуть, доки й животiтиме Масюкiв хутiр на свiтi. Я за це вже добре дiзналась. Тут навкруги в околицi й панi? навряд чи й письменнi. - Та й менi, будь ласка, привезiть отi-о Шевченковi поеми, що ви зна?те! Хоч я давно не читаю, а тi поеми, може, ще й втну, - просив Масюк. - Добре, привезу, як не завтра, то пiслязавтра абощо, - сказав Радюк, прощаючись з усiма. - Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо вашi конi баскi. Пiдвезiть мене додому. Буде веселiше менi в дорозi: будемо пiсень спiвать на радощах, - сказала панiя Висока. - Прошу ласкаво! - просив ?? Радюк i подав руку. Гостi ви?хали з двора, а хазя?ни ще довгенько стояли на ганку. Галi здалось, що стало так порожньо i в хатi, i в садочку, i на подвiр'?. Вже й сонце сiло за вербами, вже й череда прийшла в хутiр, вже й зорi заблищали на темному небi, а вона все ходила мiж вишнями, мiж клумбами та все тихенько спiвала: Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полi. Потiм вона взяла коновку й полила всi кущики гвоздичкiв, а ввiйшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула ?х у папiр i сховала на пам'ятку про той день. Надворi вже було поночi, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засiяне зорями, надзвичайно ясними. Вечiр догорював на заходi червоним потухаючим жаром. Радюк спiвав пiснi та все думав про Галю. Чи дивився вiн на яснi зорi, чи на червоне дотлiваюче небо, то все думав про не?. Висока додавала йому охоти до спiвiв, жартувала, смiялась Галею. Вже було видно дiм панi? Високо?, в вiкна видно було полум'я в пекарнi. А в вiкнах в селян вже було поночi. Робочого часу люди рано полягали спать i вже спали мiцним сном. Конi пiд'?хали пiд село й схарапудились в царинi. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панiя Висока перелякалась навiки. Радюк стривоживсь i зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потiм почало плакать. - Боже мiй! Хто це так стогне? Пiдiть лишень подивiться кругом хати або в тiм рову, - промовила Висока до погоничiв. Всi почали наближаться до хати i зараз дiзнались, що стогне хтось у хатi, а не надворi. Радюк одчинив дверi, бо вони були не запертi, i ввiйшов у хату. За ним увiйшла Висока. - Добривечiр вам! Хто то так.стогне? - спитав Радюк. - Та це я! - обiзвалась молодиця. Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у не? спав як убитий малий хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать. - Що це з тобою, Параско? - Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя сто?ть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому дожати, бо й найнять нема за вiщо. - Коли ж це ти, Параско, занедужала? - - Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться! I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горю?, як бiду? простий народ, i сльози вступили йому в очi. Радюк приклав руку до лоба слабо?, лоб аж пашiв. - Застудилась десь, молодице? - промовив вiн. - Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодно? води з криницi. Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не матиму! - Ликерi? Петрiвно! Чи нема? в вас часом липового цвiту або малини? - спитав Радюк. - Будьте ласкавi, напiймо ?? на нiч, щоб вона упрiла. - То за?дьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони за?хали до Високо?, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напо?ли ??, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так ?й було шкода сусiди. Молодиця напилась i заспоко?лась, ?й стало легше. Радюк просив панiю Високу не пускать ?? на поле принаймнi другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому. - Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому дiлi... - сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. - Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i тодi пригада?те мене, хоч ви надо мною трохи глузу?те. - Але ж за?ць, зда?ться, не перебiгав нам дороги? - сказав Радюк i мусив осмiхнуться. - От побачите! Буде вам за?ць! - промовила Висока навздогiнцi йому. Радюк по?хав додому засмучений, хоч ви?хав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома при?хав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина. - Де це ти так забарився? - було перше слово старого. - В Масюка, - одказав син. - Де ж ти снiдав? - А в Масюка. - А де ж ти обiдав? - Таки ж у Масюка. - А чай пив, а вечеряв? - Чай пив у Масюка, а закушував у панi? Високо?. - Ото! цiлий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! - догадався старий Радюк. - Тiльки ти... - Що, тату? - Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй сусiд й мiй близький приятель. - Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого. - Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину. - Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить ?? та пiдм?нювать не буду. - От про це вже не кажи нiкому, нi тво?й матерi, самiй Галi. - Е, тату: ? в нас i студенти жонатi. - Може, й ?! Але доки ти в школi, тобi не випада? жениться. Ти там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi ще не час думать. - А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки, бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась. - Про мене, вези хоч i зараз, та не за?жджай до повiтово? свахи, Ликери Петрiвни Макухи, нашо? вiдомо? капiтаншi й повiтово? брехухи. - Добре, не за?ду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч трохи темнi степовi хутори. Батько й син попрощались i пiшли спати. "От яко? спiва? батько! Яко? ж то заспiва? мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" - думав Радюк, засипаючи. Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й по?хав у Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу. - I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу добрiсть! - дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос. - От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймнi сьогоднi, - сказав Радюк. - Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень ?м з дитиною саму кашу, - промовила Параска й заплакала. Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край хлiбний, а народ голоду?, хлiба не ма?! При?хавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його при?зду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка й чорний з рожами горсет сво?м контрастом дуже придавали ?й краси. В розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й дочка привiтались до його дуже ласкаво! - Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете менi оцього дорогого гостинця. Радюк подав ?й кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрiзний. - Яка це книжка? - спитала Галя. - Це Шевченкiв "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, - промовив вiн тихiше. Галя зарум'янилась, як зоря, i подякувала. - Буду ж часто читати цю книжку, - тихо промовила вона й почала перегортать листки. - Де ж Iван Корнiйович? - спитав Радюк. - На току, коло возiльникiв, - сказала Галя. Радюк пiшов на тiк шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi, порядком на току й на подвiр'?. - А! слихом слихати! - гукнув до Радюка хазя?н з-за возiв. Вiн обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю. Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i ?? батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i ?х напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством - все те повiяло на його чимсь рiдним, чимсь при?мним, рiднiшим, нiж дух вищого панства. "Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я ?? люблю. Чого ж менi бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк..." На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працю? й мало ма? користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед тако? багато? природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки, звича? и навiть самi мелодi? пiсень i заводив у ноти. Часто вiн ?здив i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возi?в, балакав з ними, записував од ?х усе, навiть слова мови. Не раз вiн за?жджав i до панi? Макухи, чи Високо?, котра на самотi не соромилась сво?? мови й чудово говорила по-укра?нськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому "кавалерiю" свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив ?х таки прочитать. Радюк скрiзь проповiдував сво? смiливi iде?, доки не дiйшла за його чутка до мiсько? полiцi?... Сусiди почали застерiгать батька й матiр i просили ?х трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту... Раз батько сказав сво?му синовi: "Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то ?дьмо на баштан. Цього року була рання зав'язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна надиба?мо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiва? й накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так дба? про мо? добро, що часом i менi молитву чита?". - А по?дьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв на?мся, - сказав син. Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином ви?хав з двора на степ до баштана. Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно бува? в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Син? й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних прикметах суголовка. Незабаром i той суголовок зник, i вiз покотивсь гладеньким степом. З-за густих будякiв i всякого зела незабаром висунулись баштани з довгими рядками високих соняшникiв. За соняшниками зараз з'явились рiвнi рядки гостролисто? кукурудзи, насаджено? кругом баштанiв дуже рiвними рядками. Рядки пшiнки мережили баштани вздовж i впоперек. Вже конi наближались до баштана, вже можна було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де мiж листом повивертались боками довгi й круглi бiлi гарбузи, неначе воли на спашу. Потiм одкрилося поле, неначе заслане картатими хустками, де зеленiло дрiбненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в ясно-зеленому листi жовтi динi, зеленiли й бiлiли здоровi кавуни. Всi журбанськi баштани люди сiяли вкупi, щоб легше було стерегти од злодi?в; тим-то вони й займали степ, скiльки можна було осягти оком. Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до себе струга, як на руках манячили рукави бiло? сорочки. - Зна?ш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти сво? кавуни, а погонич нехай ?де просто до куреня. При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на ?х летить через огудиння рябий собака, аж курява пiднiма?ться за ним. За Рябком пiдтюпки бiг Онисько. - А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! - цькував дiд та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п'явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко гриз на шматочки бадилля сво?ми страшними зубами. - А чого ви тут ходите! - крикнув Онисько i.... руки опустив, упiзнавши хазя?на. - Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю, що злодi?. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого народу. - Та це ми, дiду, правди вивiря?мо в вас! - сказав син. - Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не покалiчила де собака? - бiдкався сивий баштанник. - Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi. - Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! - сказав молодий Радюк. Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазя?нiв усе гарчав та скалив бiлi зуби. - Чи ?, дiду, стиглi кавуни? - спитав молодий Радюк. - Динi вже давненько показались, а кавунчика - може, й знайдемо. Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько розрiзав кавуна надво?. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофе?, добутi на вiйнi. - Спасибi, дiду, спасибi! - дякували пани. Молодий панич порiзав кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з'?ли цiлого кавуна дочиста! - Тепер, дiду, давайте динь абощо? - казав панич. - Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було ?сти переднiше диню, а потiм кавуна, - промовив дiд i винiс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало довгими злiпленими рядками, - прикмета, що диня була не проста, а дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тi?? динi не зосталось i шматочка. - Тепер i до роботи можна браться! - промовив дiд поважним тоном, обертаючись до панича. - А нумо, паничу, зносить динi та вибирать огiрки! - Як нумо, то й нумо! - сказав панич. - Давайте, дiду, торбину або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки. - Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, - сказав дiд трохи м'якiшим голосом. - Чого ви, дiду! Ви дума?те, що я незугарний до роботи? - Сидiть та лучче люльку курiть! - Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре