i  вiн  вчився  в
дяка з кiлькома хлопцями. Вiн ледве впiзнав ту хату, бо тепер дяк зробив з
не? повiтку й заганяв туди сво? гуси та  качки.  Нiби  зумисне  орендарева
коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату голову.

   Дашкович посидiв у батька ще з тиждень i почав  нудиться  за  книжками.
Вiн обшукав всi кутки й не  знайшов  нiчого,  окрiм  молитовникiв,  "Житiй
святих" та метрик. Не маючи чого читать, вiн все ходив по селi, по садках,
по левадах, прислухався до пiсень, записував усе  те  й  навiть  ?здив  по
ярмарках слухать слiпцiв та лiрникiв.
   Раз у суботу надвечiр  Дашкович  почув,  що  в  дворi  спiвають  дружки
весiльно? пiснi. Вiн заглянув у вiкно й побачив, що  то  Настя  Топилкiвна
йшла з дружками. Кругом не? вилося з  двадцять  дружок.  Всi  дружки  були
гарно повбиранi, в бiлих сорочках, в горсетах, в стрiчках та квiтках,  але
найкраща мiж усiма дiвчатами була Настя. Вона ввiйшла  в  горницi,  неначе
зозуля влинула! Вся так i цвiла квiтками, так i дихала щастям!  ??  молоде
рум'яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квiгками
та стрiчками. Вся голова була затикана квiтками; з голови на плечi  падали
жмутами стрiчки; в руках вона держала бiлий вишиваний рушник. Коло правого
вуха були пришитi з заполочi два вiночки. Весела й щаслива,  вона  смiливо
тричi  поклонилась  низенько  Дашковичевi,  просила  на  весiлля  й  тричi
поцiлувалась з ним. А потiм, смiливо повернувшись в свiтлицi  до  великого
дзеркала, почала нiби поправлять на головi  квiтки,  розкидати  по  плечах
стрiчки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало  так  i  притягло  до
себе других дiвчат. Вони кинулись до  молодо?  буцiмто  поправлять  на  ?й
стрiчки, а самi все зиркали нiби ненароком у  дзеркало  та  все  пишались.
Дашкович не  мiг  одiрвать  очей  од  тi??  картини,  котра  одбивалась  у
дзеркалi, де була нiби намальована купа гарних дiвочих заквiтчаних  голов,
а мiж ними, як та зоря, гарна Настина голова.

   Рипнули дверi з друго? кiмнати, i всi дiвчата метнулись  до  порога  од
дзеркала. Ввiйшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричi,
поцiлувала в руку, а старша дружка поклала на стiл шишку, а потiм молода з
дружками пiшла до церкви.
   Зараз-таки прийшов i молодий. Дашкович впiзнав того гарного парубка, що
стояв з Настею пiд вербами.
   - Як тебе звуть? - зумисне спитав Дашкович.

   -  Лук'ян  Павличок,  -  смiливо  сказав  молодий.  Другого  дня  Настя
повiнчалась з Павличком. Зараз-таки пiсля того Дашкович почув, що  Дубовiя
покинула жiнка. Переднiше пiшла чутка, нiби хтось  бачив,  що  в  лiсi  на
деревi повiсилась якась молодиця. Дубовiй обходив усi лiси навкруги села i
не знайшов нiчого.  Дубовiйовi  дiти  плакали  за  матiр'ю  щодня,  як  за
мертвою. Незабаром при?хали до Сегединець чумаки й  розказали,  що  бачили
Дубовi?ху  аж  пiд  Одесом,  говорили  з  нею  й  розпрощались.  Дубовi?ха
переказала сво?му чоловiковi, щоб ждав ?? в гостi, як  виросте  в  його  у
свiтлицi трава на помостi. Вона  кляла  чоловiка,  що  зав'язав  ?й  свiт,
знiвечив ??, так що в не? кiстки не було цiло?. Тiльки за  дiтьми,  казали
чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась.

   Час минав та минав, i Дашкович збирався вже  до  Ки?ва.  Старий  батько
наклав йому харчiв повний вiз, надавав кавунiв та динь на гостинець  жiнцi
й дiтям. Прощаючись, батько промовив:
   - Коли ти, сину, швидко не при?деш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в
останнiй раз. Час менi до бога.
   Батько промовив тi слова так спокiйно, неначе мова мовилась про  когось
iншого, а не про його.
   Ви?хав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки  дороги  стояло
так багато полукiпкiв, що як глянуть, то  й  полiв  було  не  видко!  Поля
жовтiли, як золото, до самого лiсу то  копами,  то  стернею,  то  незжатим
хлiбом. Женцi стояли рядками суспiль до самого лiсу.

   - Чи? жнете? - спитав Дашкович у женцiв.

   - Панське! - одказали йому люди, i Дашкович трохи не вдарився об землю,
як Дубовi?ха за сво?ми дiтьми. Невесело було йому, як ви?хав вiн за  село.
?дучи степами, вiн усе думав про сво? Сегединцi, про пишний  край,  родючi
поля, про народ  добрий,  поетичний,  гордий,  багатий  сво?м  самостiйним
нацiональним життям, сво?ю поезi?ю  i  оригiнальними  музичними  глибокими
мелодiями. Й тi думи не виходили з голови, не випадали  десь  у  траву,  а
зливалися з гармонi?ю степових голосiв, з синiм небом,  теплим  вiтром,  з
пахощами степових квiток, бо тi думи самi були поезi?ю й почуванням.
   Дашкович при?хав додому й застав усiх сво?х  живих  i  здорових.  Жiнка
навiть не впiзнала його, так вiн поздоровшав,  загорiв,  повеселiшав.  Вiн
навiть перестав на якийсь час засиджуваться в кабiнетi,  бо  його  обвiяла
свiжiсть степiв та лiсiв, розважила сiльська пiсня, сiльське життя й краса
природи.
   - Чого ж доброго навiз з сво?х Сегединець, з сво?? Черкащини? - питав у
його Воздвиженський.
   - Дуже багато дечого доброго я навiз! Я  оглядав  народ  оком  вченого,
переслухав його пiснi, бачив його звича?. Поетичне й естетичне його жiiття
дуже багате! його мова, поезiя незабаром  може  розвиваться  в  самостiйну
лiтературу, книжну поезiю. Я навiть назаписував  багато  пiсень  i  дечого
iншого.
   - Ото б  варто  було  послухать,  як  ки?вськi  та  черкаськi  фiлософи
заспiвають  лiрницьких  пiсень!  I  треба  було  за  тим  ?хать  на  село,
шквариться на сонцi, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!

   - Я навiть думаю-таки справдi до ладу вивчить  життя  свого  народу,  i
його мову, i його пiснi i навiть думаю дещо написать про свiй народ.
   - I хочеться тобi марно час гаять,  здоров'я  запагублювать!  Сидiв  би
нишком та хлiб жував! А пересвiдчення ж ти стулив  вже  там  на  селi?  Чи
помагала ж тобi там  яка  баба  Сопунка  або  дiд  Сторчогляд?  -  смiявся
Воздвиженський.
   - З посмiху люди бувають, - сказав Дашкович i  замкнув  замком  зiбранi
пiснi, знаючи поганий звичай в Воздвиженського - шпурлять в огонь,  що  не
припадало йому до вподоби.
   - Найкраще, що ти привiз з села, то кавуни та динi. Я б не промiняв  ?х
нi  на  яку  фiлософiю  баби  Сопунки  й  дiда  Сторчогляда,  -   промовив
Воздвиженський.

   VII
   I Воздвиженський, i Дашкович мали чимало дiтей, та все дочок.
   Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка  Воздвиженського
звалась Катерина. Обидвi вони були перевесницi, тiльки  Дашковичева  Ольга
родилась  на  кiлька  мiсяцiв  переднiше,  i  Марта  Сидорiвна  нiколи  не
пропускала прикинуть слiвце, шо  ??  Катерина  менша  од  Ольги.  Ольга  й
Катерина  вже  не  ходили  до  глiбо-бориського  дяка  вчить  граматки  та
часловця: ?м найняли гувернанток, котрi вивчили ?х читати й  навiть  трохи
говорить по-французькiй. Батьки  постановили  оддать  дочок  в  Iн-сти'iуг
благородних дiвиць, переговорили з ким було треба,  к  одного  дня  зранку
Марта й Степанида, забравши дочок, по?хали з ними в iнститут.
   Вони пiд'?хали пiд височезну залiзну браму. Брама була замкнута.  Довго
вони дожидали, поки ?м одчинили, i вони в'?хали на iнститутське  подвiр'я.
Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях засгупив  ?м  стежку.  Вiн
сказав, що генеральша так рано нiкого не прийма?. Марга й Степанида мусили
сiсти в екiпаж i про?здиться без дiла по мiстi. Через пiвтори години  вони
знов вернулись в iнститут. Та сама залiзна брама, той самий швейцар, потiм
ще якась дама спиняли ?х, доки повели через довгий коридор в залу, де вони
знов просидiли дуже довго, дожидаючи начальницi.
   Нарештi, в залу вийшла якась дама й попросила ?х до начальницi. Так  як
Дашкович читав кiлька лекцiй в iнститутi, то генеральша  Турман,  уроджена
маркiза де Пурверсе, сподобила ?х, щоб побачиться з ними й познайомитись.
   Незнайома дама повела ?х через рядок поко?в, розкiш-но убраних.  Скрiзь
блищали дзеркала, бронза, дорога мебiль,  скрiзь  були  розстеленi  дорогi
килими. Степанидi, й Мартi, i малим дiвчаткам було  трохи  якось  нiяково.
Всi вони поправляли на собi одежу, оглядали сво? убрання, котре хоч було й
гарне, але не було  пiдхоже  до  обстави.  Незнайома  дама  привела  ?х  в
просгорну свiтлицю. На софi сидiла начальниця  Турман  й,  очевидячки,  ?х
дожидала. Вже вони  пiдступали  до  мраморного  стола,  за  котрим  сидiла
Турман, а вона все сидiла й не  ворушилась.  Вони  побачили  пристаркувату
панiю, убрану в дорогу шовкову сукню; на ??  плечi  була  накинута  дорога
велика турецька шаль. ?? лице з легеньким оливковим сутiнком показувало ??
провансальський полуденний рiд. На ру?нах того лиця ще  було  видко  слiди
колишньо?сь краси, як по ру?нах Колiзея[49] можна  догадуваться  про  його
давню славу. Чорнi брови, рiвнi, од кiнця до кiнця не товщi  й  не  тоншi,
ледве згинались над чорними великими очима. Тонкий, рiвний, як у  грецьких
статуй, нiс був дуже в пропорцi? з довгеньким лицем. Решта кругом  носа  й
брiв вже обвалилась, позападала, полиняла. Турман, уроджена  де  Пурверсе,
кахикала сухим кашлем, як тiльки стрiчалась з  людьми.  На  самотi  й  при
слугах вона нiколи не кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий нiби
натякав на великi перебутi турботи життя, тодi як  таких  турбот  та  горя
нiколи зроду й не було в не?, i вона ?х не зазнала в життi.
   ?? батько, маркiз де Пурверсе, при?хав до Петербурга з Прованса з двома
дочками.  Старша  дочка  була  чудом  полуденно?  краси.  Через   знайомих
чужоземцiв вiн увiйшов в значнi доми петербурзько? аристократi?  й  навiть
був вхожий до двору.

   Одна висока  особа  видала  замiж  старшу  маркiзу  за  генерала  нiмця
Турмана, котрий  достав  пишнi  ру?ни.  Генерал  прожив  недовго  i  вмер,
зоставивши маркiзу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга  через
сво?х  знайомих  вислала  генеральшу  Турман  виховувать  молодих   паннiв
аристократi? в полуденнiй Росi?, на мiсце начальницi Iнституту благородних
дiвиць, ?? менша сестра, зоставшись  назавжди  маркiзою  де  Пурверсе,  за
рекомендацi?ю друго? високо? петербурзько? особи,  достала  мiсце  класно?
дами в тiм самiм iнститутi i так само повинна була виховувать "благородних
дiвиць полуденно? Росi?".

   Марта й Степанида наближались до софи, де сидiла  начальниця.  Коло  ?х
щулились переляканi дiти. Тодi тiльки Турман встала так помаленьку, неначе
?? пiдводили цупкi пружини канапи, котра и справдi пiдiймалась i росла пiд
нею, нiби найм'якiша подушка. Турман встала на цiлий зрiст свiй,  високий,
рiвний. Дорога шаль падгла кругом ?? сухого стану широкими  хвилями.  Вона
хотiла  дати  сво?й  постатi  щось  начальницьке,  генеральське.  Марта  й
Степанида були убранi в чорнi шовковi  сукнi  i  в  ка-пелюшi  з  золотими
колосками. Вони обидвi були однаковi на зрiст з Турманшею,  котра  окинула
?х смiливим оком од нiг до голови i зараз спустила  очi  додолу.  То  було
знаком насмiхання: Турман смiялася з ?х  капелюшiв,  що  дуже  рiзали  очi
червоними трояндами й золотими колосками.
   Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.

   -  Ah,  ah,  charmee  de  faire  votre  connaissance...  prеnez  places
mesdames;  assayez-vous,  mes  enfants!  (Ах,  ах!  Дуже   рада   з   вами
познайомитися; сiдайте, дами, сiдайте,  дiти  мо?!  (франц.)  -  промовила
Турман. Марта й Степанида почервонiли, як  мак:  вони  не  вмiли  говорить
по-французькiй.  Турман  знов  спустила  очi  додолу.  Марта  й  Степаннда
заговорили про сво? дiло й рекомендували начальницi сво?х маленьких дочок.
   - О, я вже знаю за ваших дiтей! Я дуже рада, що буду  ?х  виховувать  в
нашiм iнститутi, - промовила Турман i почала кахикать сухим кашлем, неначе
вона от-от хотiла богу душу оддати. - Я дуже дякую вашому мужевi,  що  вiн
надарував нас читанням сво?х лекцiй в нашiм  iнститутi,  -  говорила  вона
далi, обертаючись до Степаниди.
   - А ми ма?мо  за  найбiльше  щастя,  що  нашi  дiти  будуть  вчиться  в
iнститутi пiд такою високою рукою, пiд таким вважливим доглядом, як ваш, -
сказала Марта й справдi рада, що дiти будуть в iнститутi.
   - О, будьте певнi! Вашi дiти будуть так  поведенi,  як  слiд  шляхетним
фамiлiям. Вони матимуть добрий догляд, вони  говоритимуть  по-французькiй,
як французи, вони знатимуть науку й матимуть  делiкатну,  вищу  вподобу  у
всьому; матимуть гарнi манери й будуть смiливi й звичайнi з людьми. Про те
нема що й казать.
   - О, певно! Ми чули тiльки одно хороше про ваш iнститут, i найбiльше  з
того часу, як ви при?хали сюди з Петербурга, - сказала Степанида.
   - Chez nous a  Petersbourg...  (У  нас  в  Петербурзi...  (франц.)  мiй
близький приятель, один мiнiстр, дуже просив мене зостаться начальницею  в
Петербурзькому iнститутi, але мiнiстр просвiти  просив,  щоб  я  доконечно
?хала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на  далеку  кра?ну  просвiту  й
цивiлiзацiю, бо тут... Кахи-кахи-кахи! - знов закашляла Турман й  затулила
рот хусточкою, вдаючи, нiби вона од того й достала чахотку,  що  розсипала
цивiлiзацiю з центру па кра?ни.
   - Яке велике щастя задля наших степiв! -  промовила  Марта.  -  Нам  би
треба ще бiльше таких дiячiв з столицi! Наша провiнцiя  така  глуха,  така
темна!
   - О, quelle rude tache qu'est celle de propager  la  civilisation!  (О,
яке це важке завдання поширювати тут цивiлiзацiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Часом  i
ночi недоспиш, i не до?си... кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю,  що  то
за спокiйний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.

   - Як ми будемо дякувать вам за всi труда, що ви прийма?те  задля  наших
дiтей! - сказала Степанида трохи з боязким лицем перед  такою  особою,  що
вхожа до мiнiстрiв.
   - Мiй брат у первих, маркiз де Пурверсе, посол при одному дворi,  писав
менi,щоб я ?хала за границю на води, але  я,  вважаючи  на  дiло  просвiти
кра?н, не думаю й з  мiсця  рушить.  В  цiм  Ки?вi  такi  чуда  творяться,
громадянство таке дике, люди такi, що не вмiють навiть  до  ладу  говорить
по-руськiй, не то що по-французькiй.
   При  тих  словах  Турман  знов  спустила  очi,  почувши  дуже  примiтну
укра?нську вимову в розмовi киянок.
   -  Я  не  по?ду,  бо  мушу   розносить   свiт   на   далекi   кра?ни...
кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть дiячем на далекiй сторонi.

   - О, певно! Для того, хто зрiс у великому свiтi,  така  жертва  повинна
здаваться ще важчою! - промовила Марта.
   Турман не мала нiяких родичiв послiв i навiть не водилась з мiнiстрами,
а розводилась при Мартi й Степанидi тим, що знала про той  чималий  вчений
кружок, в котрому були ?х чоловiки. В той час одчинились боковi дверi, i в
залу ввiйшов ще один дiяч на кра?нi. То була дуже немолода класна дама; по
лицi й  по  зросту  не  трудно  було  впiзнать  рiдну  сестру  начальницi,
петербурзьку  дiвствени-цю,  мадмуазель   де   Пурверсе.   Гостi   встали.
Начальниця порекомендувала ?м свою сестру. У старо? дiвулi брови були  вже
не такi гарнi, очi були не такi блискучi, як колись у  начальницi;  тим-то
вона й генерала не достала за  чоловiка  i  ви?хала  на  провiнцiю  меншим
дiячем, нiж ?? сестра.

   - Quelle charmante eleve que nous aurons!  (Яку  чарiвну  вихованку  ми
будемо мати! (франц.) - промовила мадмуазель  де  Пурверсе,  дивлячись  на
Дашковичеву Ольгу. - Ходи, душко, до мене.
   Ольга, аж червона, спустила очi й не рушила з мiсця.

   - Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! - промовила класна дама.  Ольга
пiдiйшла до не? й присiла. Класна дама взяла ?? за пiдборiддя й  за  руку.
Ольжинi голi ручки були налитi, як огiрочки; ?? очки блищали, як у матерi;
чорнi кучерi були  довгi,  зовсiм  не  по  ??  зросту.  Ольга  вiщувала  й
теперечки велику красуню.
   - Ой, яка ж ти гарна  дiвчинка!  Якi  в  не?  очки,  брiвки,  ручки!  -
промовила класна дама, перебираючи ручки й кучерi, неначе то була кукла, а
не дiвчина.

   А Воздвиженських Катерина сидiла й головку  похилила.  Вона  була  дуже
негарна з сво?м широким лицем, з  широким  ротом,  з  кiсьми,  схожими  на
коноплянi пачоси, з ясними очима.  Класна  дама  й  начальниця,  милуючись
Ольгою, поглядали на Катерину й нiби говорили очима:
   "Яка ж ти погана!" Катерина ждала, що, оглядiвши Ольгу, потiм покличуть
i ?? на  розгляд.  Одначе  ??  не  покликали,  i  в  ??  маленькому  серцi
заворушилось недобре почування.
   - Souvenez-vous des enfants de l'ambassadeur de Rome. Son  ainee  c'est
comme deux gouttes d'eau la petite  Дашкович!  (Згадайте  дiтей  римського
посла i його старшу дочку - двi краплi води маленька Дашкович! (франц.)  -
промовила маркiза де Пурверсе.

   - Ere! - сказала Турман...
   Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.
   - Будьте ж ласкавi, просимо вас якнайпокорнiше, доглядайте наших дiтей,
щоб вони вчились i не пустували, бо вони  дома  любили-таки  пустувать,  -
сказала Марта, обертаючись до обох маркiз.
   - О, comment done;  soyez  tranquille!  (О,  як  же;  будьте  спокiйнi!
(франц.) - .сказала Турман тоном трохи зобиженим. -  У  нас  усi  дiти  не
пустують i вчаться, бо на те ми й  живемо  в  iнститутi.  Наш  iнститут  -
найвища панянська школа... все одно, що унiверситет... еге ж,  iнститут  -
то дiвочий унiверситет, бо в  нас  i  програма  сливе  унiверситетська,  i
багато ма?мо вчителiв з професорiв унiверситету. Як побачите колись  сво?х
дiтей, то й не впiзна?те! -  сказала  Турман,  нацiлюючись  просто  в  очi
провiнцiальним дамам.

   - В нас ? такi iнститутки, що навiть вмiють писати вiршi, i  не  руськi
тiльки, а навiть французькi, - додала маркiза де Пурверсе.

   - Скажiть! Ото диво! - промовила Степанида  i  так  хитнула  головою  з
такого дива, що аж золотi колоски й огнянi рожi зашумiли й затрусились  на
головi. Обидвi маркiзи знов спустили очi додолу. А Степанида подивилась на
свою Ольгу, i материному серцю чогось забажалось, щоб  дочка  вивчилась  в
iнститутi писать вiршi не тiльки руськi, але й французькi.

   Начальницi  той  вiзит   здався   довгим   аж   надто!   Щоб   показать
провiнцiальним панiям ?х незвичайнiсть, вона почала закутуваться у шаль  i
тихесенько пiдiйматься, неначе хто пiдкручував  пружини  пiд  канапою.  Тi
пружини пiдiймали ?? вгору, нiби ляльку. Марта й Степанида  посхоплювались
з мiсця й почали прощаться.
   - Будьте ласкавi, доглядайте наших дiтей! Ми надi?мось на  вас,  як  на
себе; сподiва?мось, що нашi дiти будуть вмитi, не голоднi й не холоднi, не
забудуть молиться богу... - промовила Марта.
   - Чи можна буде нам брать сво?х  дiтей  будлi-коли,  хоч  на  gразники,
часом в недiлю абощо? - питали дами в начальницi.
   Турман подумала,  глянула  на  сестру  й  сказала:  "Вибачайте,  будьте
ласкавi! по наших постановах нам не можна пускать дiтей  до  батькiв...  I
вам, i дiтям треба  буде  повудиться  трохи.  Pour  Ie  reste  n'ayez  pas
d'inquietude.  Quoique  d'origine  francaise,  de  religion  -   Je   suis
orthodoxe" (За останн? не турбуйтесь. Хоча я  й  французького  походження,
але щодо релiгi? - я ортодоксальна (франц.)
   При тих словах дами  вийшли  од  начальницi,  зоставивши  сво?х  дiтей.
Вступаючи в прийомну залу, вони зустрiли ще зо три дiячi,  котрi  прибiгли
подивиться на нових iнституток. То були  класнi  дами.  Одна  була  дiвуля
сорока год, друга  була  так  само  дiвуля  сорока  п'яти  год,  а  третю,
розведену з чоловiком, одна висока особа настановила  за  доглядачку  коло
аристократично? молоднечi.
   - En voila des draquons! (От  дракони!  (франц.)  -  промовила  Турман,
зоставшись сама з сестрою.

   - Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! (Справжнi  дикуни,  прости
боже! (франц.) - обiзвалась маркiза де Пурверсе.

   - Et les coiffures, grand Dieu! (А зачiски, боже! (франц.)
   - В ?х на головах цiлi снопи пшеницi!

   - Де там снопи! Цiла рiза пшеницi!  Ще  й  колоски  шумiли,  неначе  на
вiтрi!
   - Якi в ?х талi?! Чи ти, сестро, примiтила?  ?й-богу,  неначе  банi  на
Софiйському соборi. А якi нотацi? вони встигли прочитать нам! Й  щоб  дiти
були не голоднi й не холоднi... Неначе в нас тюрма, а я начальниця тюрми.
   - А самi, як дзвiницi! Чи ти, сестро, бачила, якi на ?х рябi  убори  на
ши?? Й по-французькiй коли б тобi слово! Так мене засоромили, що я  думала
от-от провалюсь крiзь землю. А зна?ш, сестро, що  вони  сидiли  з  вiзитом
трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять, щоб я пускала  до  ?х
дiтей на святки! А дзус!
   - Поки-то виполiру?мо ?х дiтей!.. Якi манери! Яке дикунство!  Ой  боже,
боже!
   Тимчасом як Степанида з Мартою  виходили,  за  ними  скрiзь  зачинялись
дверi. Вони поминули позолочену булаву в швейцара й  ви?хали  з  двора  за
залiзну браму. Брама слiдком за ними зачинилась.
   Аристократична обстава в iнститутi, аристократичнi маркiзи, розмова  ?х
про мiнiстрiв, послiв, врештi швейцарова булава - все те обвiяло  Марту  й
Степаниду якимсь вiянням аристократизму. Iдучи  проз  iнститут,  вони  все
думали  про  аристократичну   обставу:   ?м   здавалось,   що   з   одного
iнститутського вiкна вигляда?  константинопольський  посол,  з  другого  -
британський посол, з  третього  -  мiнiстр,  з  четвертого  -  маркiза  де
Пурверсе. При?хавши додому, Степанида  навiть  почала  копiрувать  маркiз.
Дашкович увiйшов у кiмнату, як вона сидiла на канапi, i  йому  кинулось  в
очi, що жiнка вставала з канапи зовсiм якось iнакше, нiж  було  п?реднiше:
неначе ?? з-пiд споду пiдводило пружинами, i потiм  вона  випросталась  на
ввесь зрiст. Воздвиженський, прийшовши додому, примiтив, що i  його  Марта
встала з канапи помаленьку, неначе ?? хтось пiдводив  пружинами,  а  потiм
одразу витяглась, ще й голову пiдняла. Йому так i  здалось,  що  коло  не?
от-от схопиться полум'я купини, добре йому вiдоме.

   Ольга  й  Катерина,  зоставшись  в  iнститутi,  почутили  й   на   собi
аристократичний вплив маркiз i iнших дiячiв. А найбiльше Ольга пiдпала пiд
той вплив.  Дуже  гарна  сво?ю  вродою,  ще  й  до  того  нагадуюча  дочку
iталiйського?  посла  в  Петербурзi,  вона  стала   коханою   вченицею   в
начальницi, в ?? сестри i в усiх класних дам. Як суха губка, вона  всисала
в себе той дух, що був розлитий дiячами в  iнститутських  стiнах.  Класною
дамою в тому класi, де вчилась Ольга,  була  маркiза  де  Пурверсе.  Ольга
бiгала за нею слiдком. Де Пурверсе мазала ?? й пестила перед очима  цiлого
класу. Ольжинi товаришки знали,  хто  найлюбiший  маркiзi  й  Турманшi,  i
обожували Ольгу. Вони чули, як класнi дами хвалили Ольгу за  красу,  та  й
собi хвалили ??  в  вiчi,  звали  ??  красунею,  бiгали  за  нею  слiдком,
догоджали ?й, щоб запобiгти ласки в  маркiзи.  Тодi  як  Ольга  сiдала  за
рояль, ?? подруги, пустуючи,  ставали  перед  нею  навколiшки  й  складали
долонi,  звали  ??  янголом,  святою  й  iншими  iнститутськими  ласкавими
словами. Ольга знала, що вона гарна, що перед ?? красою все схиля?ться,  i
думала, що й усi, i все мусить схиляться перед нею.
   - Яка велика, яка блискуча роль у свiтi жде нашу Ольгу! - часто  казала
Турман до дам так, що тi слова долiтали  до  Ольжиних  вух.  I  Ольга  вже
звикла думать та марить, що ?? жде велика, показна роль у свiтi. Той  свiт
вона постерiгала вже  по-iнститутському:  той  свiт  здавався  ?й  великим
балом, з музиками, з танцями, з кавалерами в золотих еполетах,  з  послами
турецькими й британськими, котрi здавались ?й молодесенькими, надзвичайно?
краси паничиками, з русявими кучерями, як у янголiв. А скiльки , раз вона,
потай од само? Турман, читала про такий  свiт  в  французьких  романах!  I
часто Ольга, заглядаючи в вiкна високого iнституту, нiби бачила в думках в
городянських домах, за завiсами вiкон, доконче такий свiт! Про iнший  свiт
вона й не гадала i не хотiла знати. У маркiз тiльки й розмови було, що про
мiнiстрiв, генералiв та про двiр, як звичайно бува?  в  Петербурзi.  Ольга
чула ту розмову i якось думкою породалась з тi?ю сферою, про котру  тiльки
й торочили маркiзи. Iталiйський посол здавався ?й рiдним  дядьком,  якийсь
старий князь вирiс у фантазi?  нiби  ??  дiд.  Русявий  британський  посол
здавався ?й будущим тестем, котрого син, гарний,  як  сонце,  та  молодий,
багатий, як подоба? лордовi,  буде  ??  женихом.  Сама  Турман  вже  давно
заступила в ?? фантазi? мiсце матерi, а двiрських дам вона мала  за  сво?х
тiток.

   Ольга чула дуже часто, що iнститут все одно,  що  унiверситет.  I  вона
звикла ставить себе врiвнi з студентами унiверситету.  Вона  вважала  себе
просто за вчену людину i думала, що кругом не? в свiтi буде все  нижче  од
не? розумом i просвiтою, окрiм послiв та двiрських дам.

   Ольга й Катерина зросли взапертi мiж стiнами iнституту. ?х рiдко возили
по городi на гулянку, та й то в закритих екiпажах, кругом  котрих  скакали
на конях жандарми!
   Раз Ольга побачила з вiкна  карети  сiльських  укра?нських  прочанок  в
бiлих намiтках й укра?нських селян в чорних смушевих шапках.
   - Що це за люди? Що то в ?х на головах? Ой боже! Що то вони  несуть  на
плечах у торбинках? - питали цiкавi дiвчата в маркiзи де Пурверсе.
   - Не знаю, не знаю, не знаю, - обзивалась до ?х  маркiза,  задивляючись
на гарного панка в високiм капелюсi. I вона справдi не  знала,  що  то  за
народ, i по-якому вiн говорить, i що то баби несуть в клунках на плечах.
   В закритих стiнах iнституту в Ольги почала рано  розвиваться  фантазiя.
Вона почала, iнститутським звича?м, обожувать: обожувала спершу  Турман  i
свою класну даму, потiм пробувала обожувать вчителiв, але ?х старi й жовтi
види швидко одбили в не? охоту до обожування. Iнституток нiколи не  водили
гулять по вулицях i в Царський садок. Мов  тi  птицi  з  залiзно?  клiтки,
виглядали вони на вулицю крiзь залiзнi штахети садка. Раз Ольга  наглядiла
через штахети молодого чорнявого панича з довгими кучерями. Його лице  так
вразило ??, що вона цiлий рiк "обожувала" його!  I  пiсля  того  часто  ??
тягло до залiзних граток.

   Турман i класнi дами не звертали вваги на Катерину  Воздвиженську,  хоч
вона вчилась навiть краще за Ольгу,  лучче  грала  й  мала  дужчий  голос.
Катерина рано постерегла, що вона негарна, ще  в  перший  свiй  прихiд  до
iнституту, тодi, як Турман i де Пурверсе хвалили Ольгу  й  не  вважали  на
не?. Тодi як iнститутки обожували Ольгу, Катерини нiхто не  любив.  Тим-то
вона зосталась по душi лучча  од  Ольги.  Вона  була  добрiша,  ласкавiша.
Фантазiяi не заносила ?? так далеко,  в  невiдомий  аристократичний  свiт;
вона навiть не марила про послiв i двiрських дам, бо менше про ?х чула.

   Прийшов час виходу Ольги й Катерини з iнституту. Турман,  де  Пурверсе,
класна дама, розведена з чоловiком, i  всi  дiячки  голосно  жалкували  за
Ольгою, ходили за  нею,  пестили,  цiлували.  Турман  шкодувала,  що  вона
повинна вернуться до матерi.
   - Наша Ольга зробила б честь навiть при дворi! - часто казала Турман.
   - Яка шкода, що вона вернеться до сво??  страшно?  мами!  -  казала  де
Пурверсе. - Я боюсь, що ми через рiiа через два навiть не впiзна?мо  нашо?
Ольги!
   Степанида й Марта при?хали в iнститут  i,  подякувавши  Турманшi  й  ??
сестрi за науку й працю, забрали додому сво?х дочок. Ольга плакала, неначе
?? розлучали навiки з рiдною матiр'ю та з рiдними сестрами. Вона обiйшла а
Катериною й зо всiма  класними  дамами  весь  iнститут,  заглянула  в  усi
закутки, перецiлувала все i всiх i, ридаючи, впала на  руки  Турман.  Сама
Турман все кахикала  модним  кашлем  та  затуляла  рот  хусточкою.  Навiть
Катерина трошки заплакала, покидаючи  навiки  iнститут.  Ольгу  вивели  до
екiпажа попiд руки i в сльозах посадили коло  матерi.  Турман  просила  ??
навiдуваться до iнституту й навiть писати до не?.

   Степанида й Марта привезли сво?х дочок  додому.  Батьки  стрiли  ?х  на
порозi й поблагословили. Ольга ввiйшла в залу, де  вже  окрасою  зали  був
куплений для не? гарний форiеп'ян. Вона обiйшла всi батькiвськi горницi  з
очима, червоними од слiз. Батькiвськi поко?, просторнi  й  гарнi  самi  по
собi, довго ще здавались ?й, пiсля дуже високих  i  свiтлих  iнститутських
поко?в, дуже низькими й тiсними. Ольга при?хала додому зрання в будень.
   Дашкович зараз по?хав на лекцiю, а Степанида пiшла до  малих  дiтей,  а
потiм господарювала в пекарнi. Ольга зосталась сама  в  залi.  Вона  довго
сидiла й думала. Заплаканi очi трохи обсохли. Вона спробувала  грать,  але
музика не йшла на ?? збентежену душу. Ольга  пiшла  B  батькiв  кабiнет  i
почала переглядать книжки: взяла в руки  фiлософську  книжку,  розгорнула,
читала, читала, слова не втямила й поклала; потiм достала другу  книжку  з
черво-. ним корiнцем, з золотим написом. Вона думала, що та якийсь цiкавий
французький роман, а то був Декарт[50].  Ольга  розгорнула  його,  читала,
читала, нiчогiсiнько не poзiбрала й знов  поклала  на  голичку.  Потiм  ?й
попалась в руки iсторiя i так  само  не  прийшлася  ?й  до  смаку.  Врештi
всього, ?й влiзли в руки укра?нськi пiснi. Вона розгорнула, подивилась,  i
?й здалось, що то писано по-церковнослов'янському абощо.
   "Якi все чуднi книжки в бiблiотецi мого тата, та все на  якихсь  чудних
мовах", - подумала Ольга, передивляючись написи на корiнцях книжок.
   Швидко ?й надокучило те; вона вернулась  до  друго?  кiмнати  i  почала
граться з маленькими  сестрами,  але  й  те  ?й  швидко  остогидло.  Ольга
вскочила в пекарню, де куховарка сiкла  м'ясо  на  столницi,  а  ??  мати,
скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй  сукнi  вешталась  коло
якогось пирожного.

   - Може, дочко, поможеш нам? - спитала мати, жартуючи, в дочки.
   - А ви дума?те, що нас в iнститутi не вчили куховарить? Ми  дiжурили  в
пекарнi всi по черзi, - сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава
в пекарнi з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котро?  позакачуванi
рукави одслоняли зборовi чорнi й товстi руки, зовсiм не сподобалась Ользi.
Вона постояла, швиденько вискочила звiдтiль i побiгла в садок.  В  садочку
було багато квiток.  Кущi  бузку  й  рожi  розрослись  попiд  барканами  i
закривали ?х навкруги од очей. Дорiжки були чистi й посипанi пiском. Ольга
довго ходила по садку, нарвала пучок квiток.  На  свiжому  повiтрi  швидко
обсохли ?? iнститутськi сльози. Сонце почало припiкать ?й в  голову.  Вона
почала нудиться, звикши в школi до товариства молодих подруг. i  вийшла  з
садка на подвiр'я. Там погонич вичищав станю.
   - Пхе! - аж приснула  Ольга,  подивившись  на  таку  прозу,  i  побiгла
додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввiйшла в поко?,  i  знов  ??
обхопило проза?чне, буденне життя. Ольга почала нудиться й  побiгла  через
вулицю до Катерини.
   Катерина сидiла з матiр'ю й шила сорочки для  маленьких  сестер.  Ольга
прожогом вскочила в поко? з червоними очима.

   - Чи ти, Ольго, й досi рида?ш за iнститутом? - спитала ?? Катерина.
   - Чи вже ж ти так швидко забула його? - спитала в свою чергу  Ольга.  -
Яка ж ти проза?чна!
   - Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсiм-таки  нема
за чим.
   - А мадам Турман? А маркiза де Пурверсе? - спитала Ольга.
   - Нехай вони собi здоровi будуть, - промовила  Катерина  так  спокiйно,
наче те все було давно минувше.
   - Чи вже ж тобi не жаль за такими добрими людьми?

   - Може, вони й добрi, тiльки не  задля  мене,  -  сказала  Ка?ерина.  -
Сказати по правдi, я зовсiм не обожувала ?х; вони менi  аж  обридли  сво?м
чванством, сво?ю брехнею про послiв  i  за  свою  небувалу  аристократичну
рiдню.
   - Але ж ?х обожував увесь iнститут!

   - Може, й усей, тiльки  ке  я,  -  тихо  сказала  Катерина,  примiряючи
сорочечку на маленьку сестру.
   - Одже ж я нiколи не згоджусь з тобою! - сказала з досадою Ольга. -  Як
швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!

   - О, я хочу мерщiй вибить з голови iнститутський романтизм,  -  сказала
Катерина.
   - Ходiм хоч погра?мо в чотири руки, бо менi так  важко,  так  тяжко  на
серцi! - сказала Ольга, важко зiтхнувши.

   Сестри  посiдали  за  рояль  i  почали  розбирать  нову  п'?су,   часто
спинялись, вилiчували такт, мiркували, морочились та й годi сказали!  Одна
звертала провину на другу, i швидко вони побачили, що обидвi не винесли  з
iнстигуту путнього розумiння музики! Вони потомились i покинули грать.

   - Годi вже з нас тi?? поезi?! Давай браться знов до  прози,  -  сказала
Катерина, сiдаючи знов за шиття.
   - Що ж ми теперечки будемо робить? - спитала Ольга.

   - Будемо обiдать, а по обiдi будемо гулять в Царському садку, i вже  не
в iнститутських сукнях.
   - А в якiй одежi ми пiдемо в Царський  садок?  -  спитала  Ольга,  дуже
цiкава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась. .
   - Для мене все одно, в яке б не одягтись, - сказала Катерина.
   - Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо  вбираться  вкупi!  -
просила Ольга, i ?? думка розвеселилась тим,  як  вона  буде  одягаться  в
довгу сукню.
   По обiдi Ольга  й  Катерина  почали  вбираться  в  довгi  сукнi,  довго
вертiлись перед дзеркалом i надвечiр вийшли з сво?ми матерями  гулять,  ?м
було дуже незручно йти в  довгих  сукнях,  в  котрих  шлейфи  плутались  i
спиняли ?х па ходi. Обидвi вони говорили по-французькiй. ?м чудiю було, що
вони ходять попросту на вулицях, мiж усякими людьми, котрi сновигали поруч
з ними i часом не звертали ?м з дороги. Один  мiщанин  ненароком  штовхнув
Ольгу в лiкоть на тротуарi.
   -  Он,  лишко  менi!  Яке  мужицтво!  Якi  киргизи!  -  пищала   Ольга,
обертаючись до матерi, котра йшла слiдком за нею. Жадiбними очима оглядали
молодi дiвчата прохожих, неначе вони бачили ?х вперше. Вони  повернули  на
гору до пам'ятника князя Владимира[51],  де  ввечерi  гуляло  дуже  багато
людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти  самого  пам'ятника,  щоб
перевести трохи дух. Над самiсiньким кра?чком гори стояли рядками  гуляючi
люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась  сливе  пiд
самiсiнькими ногами. Внизу був спуск з  Хрещатика  на  Подiл,  по  котрому
валкою ?хали екiпажi, рядками йшли й на гору i з гори  прохожi.  Ще  нижче
вилось шосе над самiсiньким днiпровим берегом, ховаючись за високою  горою
iк полудню. I там тяглись екiпажi й простi воловi вози. Ще нижче  протiкав
широкий синiй Новий Днiпро попiд самим Подолом. На Днiпрi стояли й плавали
барки,  плоти.  Плисковатi  широкi  острiвцi,   подiленi   самовiлками   й
рукавцями, зеленiли лозами й сiнокосами.  На  ?х  цiлими  купами  жовтiли,
синiли й червонiли лучанi квiтки. За Днiпром, за бiлою  смугою  пiску,  на
всi боки чорнiли бори до самого краю обрiю,  скiльки  можна  було  засягти
оком, ледве пiдiймаючись в далеку Чернiгiвщину. Ближча  смужка  лiсу  була
зелена, дальша смуга була синя, а ще  далi  синiв  i  чорнiв  лiс,  неначе
накритий тонким синiм покривалом, i зливався з синiм небом. На  пiвнiч  од
Владимирового  пам'ятника  глибоко  внизу  лежгв  Подiл   з   церквами   й
золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в  Днiпро.
На пiвдень од пам'ятника пiдiймались  гори,  де  був  розкинутий  Царський
садок, а пiд горою, в глибокiм яру, коло самого шосе, стояла висока колона
старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигiрський  бiр,  котрий
од того став ще чорнiший, а далекi озерця на оболонi пiд тнм бором i рiчка
Почайна[52] горiли, наче розтоплене золото. На тiй картинi  блищали  всякi
фарби, якими тiльки можна було закрасити ??: там було й син? небо, i синiй
Днiпро, i бiла  смуга  пiску,  чорнi  бори  й  зелена  оболонь,  i  зеленi
острiвцi, i червоне небо на заходi, i червона, як жар,  вода  пiд  чорними
межигiрськи-ми борами. Судна на Днiпрi, екiпажi  й  прохожi  на  шосе,  на
спуску, на подiльських вулицях - все те давало жизнi тiй великiй картинi й
зганяло з не? мертвий спокiй природи.

   Вечiр був тихий та ясний. На тротуарi, котрим були обвитi  самi  крайки
гiр, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючi люди й милувались чудовим
виглядом.  Степанида  й  Марта  й  собi  стояли  з  дочками  проти  самого
пам'ятника. Хто тiльки виходив на гору, то дивився на  молодих  паннiв,  а
найбiльше на Ольгу. Ольга вже  хотiла  обернуться,  щоб  глянуть  на  свiй
iнститут, на те вiкно, де пройшли ?? дитячi  лiта,  але  не  встигла  вона
знайти того вiкна, як ?? вразила дуже оригiнальна картина коло пам'ятника.

   На широких i високих схiдцях п'?десталу сидiли рядками  молодi  паничi.
То були студенти унiверситету. По ?х блiдих лицях i очах, дуже веселих, по
?х веселiй розмовi й жартах не трудно було вгадать, що та компанiя  тiльки
що скiнчила екзамени i, мабуть, щасливо скiнчила. Постава ?х  постатiв  на
схiдцях була дуже вольна i через те дуже грацiозна. Дехто трохи не  лежав,
дехто сидiв, пiдобгав-ши ноги, дехто простягнув ?х на всю  довжину.  Деякi
поскидали картузи й порозкидали по схiдцях. Бiльша половина з  ?х  курила,
лузала насiння, кусала горiхи, обсипаючи лушпинням чавуннi схiдцi й траву.

   Ольга  обернулась,  вгледiла  той  гурт  i   повернулась   до   матерi,
промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"
   - Пхе! - сказала й Катерина.
   - Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! - додала Ольга.
   - Нема на ?х нашо? маркiзи! - писнула Катерина.

   - Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! -
промовила Марта Сидорiвна.
   - Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! -  прикинула
Степанида.
   - Мамо! який то бриль на  одному  студентовi!  Чи  провансальський,  чи
тiрольський! - аж крикнула Ольга.
   - Де там! То укра?нський бриль, мужицький! - сказала ?й мати.
   - Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, - промовила Ольга.
   - Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! - знов  прикинула  Степанида  з
фiлософською мiною.
   - Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як  на  мужиках!  -  аж
крикнула Ольга. - I такi широчезнi...
   Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i зупинилась.
   - То мужицьке укра?нське убрання, - промовила Марта  Сидорiвна.  -  Бог
зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! - сказала вона,
важко зiтхнувши, неначе ?? на вулицi  ждала  смерть  од  тi??  укра?нсько?
свити й бриля.
   - Але вони ?дять надворi! - крикнули обидвi iнститутки. - Ой, mon Dieu!
(Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! По?дьмо в iнститут  та
розкажiм все чисто! Ото буде смiху!
   Жахаючись трохи демократично?  групи  молодих  паничiв,  обидвi  панни,
одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й  веселими  молодими
видами. Вони самi так недавно скiнчили  екзамен,  скiнчили  iнститут;  так
недавно гуляли на вольному  свiтi,  що  та  веселiсть  приставала  до  ?х,
переливалась в ?х душi. ?м обом заманулось пристать до того гурту,  весело
побалакать, пожартувать, але iнститутська  наука  маркiз  паралiзувала  ?х
душi, придавлювала молоду потребу молодого серця  i  все  наводила  на  ?х
думку про iнститутську дисциплiну.
   Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге,  на  трет?.  Для
не? було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате  лице  з
веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на  губах.  Те  лице
нiби говорило: "I нащо менi та краса картини, що  розстелилась  внизу,  те
небо й земля, тi люди! Хоч би вони  й  крiзь  землю  пiшли,  менi  було  б
байдуже! Я б ?х вимiняв на одну добру сигару!"
   Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те  лице  було
молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi.
   Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що придивилась
до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею ?х промiнь,  ??
молода голова аж запаморочилась. Вона ледве  встояла  на  ногах  i  тiльки
соромилась сiсти на обтесанi  каменюки,  що  були  покладенi  рядком  коло
тротуару.
   Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi  проходили  повз
?х. Вони не поминули й iнституток. Всiм ?м кинулась  в  вiчi  Ольга  сво?ю
красою, сво?ми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з ?х  встало  й
побiгло навперейми поза пам'ятником. Мiж ними був i той  панич  з  широким
лицем. Вони раз пройшли коло ?х, потiм, як дами рушили з мiсця, вони  знов
забiгли уперед i пiшли ?м назустрiч. Ольга й Катерина бачили  тi  маневри,
але не бачили мiж паничами тих високих брiв i чорних кучерiв.
   Весела група молодих студентiв знялась з  п'?десталу  пам'ятника,  наче
зграя птиць, i  почимчикувала  з  гори  по  кручених  стежках,  викладених
цеглою. Студенти перебiгли через возвiз i побiгли  ще  нижче,  до  старого
пам'ятника, так швидко, що на ?х брилi й картузи  тiльки  манячили.,  Вони
збiгли на шосе, i бiльша  половина  сiла  на  човни.  Гребцi  одчалили  од
берега, i три човни, повнi молодих хлопцiв, полинули по водi, доганяючи  й
переганяючи один одного. Випливши на середину Днiпра,  студенти  заспiвали
хором укра?нськi пiснi, ?х молодi,  свiжi  голоси  долiтали  дуже  ясно  й
виразно до гуляючих на горi. Студенти перевезлись через  Днiпро,  кинулись
на зеленi сiножатi: деякi полiзли на гiмнастичнi драбини й  стовпи,  деякi
почали  гойдаться  на  гойдалках.  Iнституткам   дуже   сподобалась   така
вольнiсть, така веселiсть, про яку вони й не чули i  навiть  не  гадали  в
iнститутi. Вони й самi почутили, що ?м хотiлось i побiгати, i поспiвать.
   Друга половина студентiв вернулась  од  Днiпра  й  пiшла  до  Царського
садка. Ольга й Катерина слiдком за ними водили очима; ?м бажалось впiзнать
тi чорнi кучерi й  високi  брови,  та  вони  не  змогли  впiзнать.  То  ?м
здавалось, що тi кучерi попливли на острiв i що найкращий голос  в  пiснi,
високий i дзвiнкий тенор, виходив од чорних кучерiв; I то ?м здавалось, що
голова з тими кучерями повернула в Царський садок на прогуляння.
   Ольга й Катерина  з  матерями  пiшли  на  Хрещатик  i  попростували  до
Царського садка,  де  в  Шато  вже  грав  оркестр,  а  по  широкiй  долинi
ворушились юрби публiки. Ольга й Катерина йшли несмiливо; ?м здавалося, що
?х не мина? нi одне око.
   В Шато була велика гулянка. На афiшах було оповiщено,  що  того  вечора
спiватимуть в садку тiрольцi, потiм пускатимуть  шар,  а  в  кiнцi  всього
будуть запаленi бенгальськi вогнi й  фейерверк.  Народу  зiбралось  велика
сила! Все Шато на долинi було залите масою публiки.  Дармова  публiка  так
завзято лiзла в Шато через частокiл, що полiцейськi москалi ледве встигали
стягувать ?? за ноги. Вже смеркло надворi,  а  Ольга  все  озиралась,  все
оглядала всiх панiв i паничiв, якi тiльки йшли назустрiч, шукаючи очи-  ма
знайомого милого лиця, та все-таки не вгледiла його. На  терасi  дерев'яна
платформа, де мали спiвати  тiрольцi,  вже  горiла  вогнями.  Дзвоник  дав
сигнал, i публiка  почала  збираться  до  платформи  й  розсаджувалась  по
лавках, хто встигав зайнять мiсце;  решта  стояла  цiлими  купами.  Вийшли
тiрольцi й почали спiвать бiльше чудно, нiж гарно, нагадуючи  сво?ми  дуже
довгими трелями неестетичне ревiння альпiйських  коров  або  перегукування
людей, що заблудились в горах  i  згукувались.  Публiка  давала  браво,  а
студенти смiялися i свистали. Тiрольцi зiйшли з  пiдмосток;  там  з'явивсь
якийсь нiмець i почав лагодити  свiй  шар  з  помагачами.  Шар  прив'язали
вiрьовками як слiд i почали сповнять його газом. Вже шар надувся  й  почав
блищать в темнотi. Публiка ждала, що вiн от-от здiйметься й полетить,  але
шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як  у  самого  нiмця.
Шар луснув з одного боку. Публiка почала смiяться.
   Принесли зараз причандали й залiпили дiрки. На  цей  раз  справа  пiшла
краще: шар надувся, тихо знявся з мiсця й почав пiдiйматься вгору. Публiка
зашумiла, заляскала в долонi, закричала. Шар пiдiйнявся вгору  -  i  почав
осiдать додолу якраз над самiсiнькими лавками, де сидiла  сила  людей,  де
сидiли Степанида й Марта, з дочками. Вони пiдвели очi до неба i з  великим
страхом побачили, що просто на ?х летить шар. Публiка по боках реготалась,
аж за боки бралась, але на чию голову летiла бiда, тому було не до  смiху!
Молодi iнститутки шугнули з лави, мов птицi. Пiднявся галас, крик,  навiть
чути було плач. Дами позскакували й стрибали через лавки. Шар сiв на лавки
якраз на тому  самому  мiсцi,  де  сидiли  Дашковичка  й  Воздвиженська  з
дочками. Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то
була група студентiв, котру вони вже бачили коло Владимирового пам'ятника.
Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили мiж  студентами  те  саме
веселе, велике лице, з широким ротом  i  веселими  очима.  Ольга  спотання
скочила, сама не знаючи куди, i просто  перед  собою  побачила  те  гарне,
виразне й рум'яне лице, котре так вразило ?? в серце! Вона  впiзнала  його
по кучерях, по блискучих очах, i хоч була перелякана, але примiтила, що на
тому чудовому лицi був рiвний з легким горбиком нiс,  чудовi  повнi  губи,
так виразно обведенi кругом, неначе хто обвiв ?х пензлем. Вона додивилась,
що губи були повнi,  що  на  спiднiй  губi  була  малесенька  ямочка  саме
посерединi. Ольга додивилась, що на тому молодому лицi  не  видко  було  й
слiду смiху, але навiть виявлявся жаль, що показували кiнцi верхньо? губи,
трошечки пiднятi вгору. Молодий панич побiг до не? назустрiч, подав руку й
легесенько зсадив ?? додолу. Ольга подякувала йому й почула  його  чудовий
голос, свiжий, дзвiнкий. Цей голос довго пiсля того вона все нiби  чула  в
сво?му серцi.

   Публiка знов загомонiла, потiм стихла й  заворушилась,  розходячись  на
всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та  гам  народу.  Молода  група,
знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за  ними  слiдком  i  забiгала  й
переймала ?х.
   Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. "браво" просто ?м
в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi кучерi  знов  десь
зникли, i ?х не стало видко.
   Просто  проти  Шато  на  темному   зоряному   небi   чорнiв   iнститут,
пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi.

   - Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? - спитала Катерина.

   Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та  темний,
з темними рядками вiкон, темнiший од само? ночi.

   - Якi ми щасливi, що не вигляда?мо з  тi??  тюрми,  а  вже  вольно  тут
гуля?мо, як усi люди! - сказала Катерина, i справдi повна щастям волi  мiж
вольними людьми. - Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими чорними
вiкнами й темними стiнами!

   Ольга пiдвела голову й справдi подумала за те, але та думка обвiяла  ??
тахим холодом, неначе на не? повiяв вiтер  з  пiвночi.  Натомiсть  ??  всю
освiтила й обiгрiла чудова мрiя про молодого чорнявого  хлопця  з  темними
очима, з свiжими малиновими устами.
   "I хто вiн? I якого вiн роду? I хто  його  батько-мати?  -  такi  думки
вертiлись в молодiй головi. - Чи побачу його  коли,  чи  познайомлюсь?  Чи
любить вiн мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попiд густими липами,
втягуючи в себе пахощi квiток, що росли в клумбах гiрляндами.

   Тихiсiнький захiдний вiтрець, пахощi лiсу й  ночi,  свiт  од  зiрок,  i
веселi музики, i веселi люди навкруги - все те  ворушило  мрi?  в  молодiй
фантазi?, будило щастя першо? любовi в молодому серцi. Ольга  вже  дала  в
думцi романтичне ймення незнайомому, в думцi уявляла його  сином  багатого
князя, уявляла його розумним i значним, веселим i щасливим.  Вона  вже  не
слухала Катерини, забула вже iнститут, його темнi  стiни  й  темнi  вiкна,
забула на цей раз Турман i маркiзу та все нiби бачила тi кучерi,  тi  очi,
яснi, як зорi, той носик, тонкий i рiвний, неначе виточений.
   Дзвоник задзвонив до лiтнього  театру,  що  стояв  у  Шато  пiд  горою.
Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок  ложу.  Молодi  панни
були веселi, оглядали ввесь театр. Вже пiднялась завiса, вже почали  грать
на сценi водевiль. Але Ользi було байдуже про сцену;  ??  очi  блукали  по
ложах, по партерi, та все по перших рядках. ?й здавалось, що  вiн  повинен
сидiть в найдорожчiй ложi або в першому рядку крiсел в партерi,  але  його
там не було Врештi, вона ледве змогла задерти голову,  щоб  подивиться  на
галерею й райок. На тiй високостi вона зараз впiзнала  цiлий  довгелецький
рядок веселих студентських голiв. Мiж ними був веселий студент  з  широким
ротом i здоровими зубами, а коло його сидiв поплiч знайомий красунь. Ольга
не йняла вiри очам, щоб ?? мрiя, ?? iдеал сидiв так високо в театрi!  Вона
хотiла б на цей  раз  помилиться,  та  серце  ?й  пiдказало,  що  вона  не
помилилась. Ще раз вона насмiлилась задерти голову, аж шия в не? защемiла,
i, ой лишенько!  ??  iдеал  кусав  горiхи  малиновими  устами  перед  усiм
театром! Вона виразно бачила, як веселий  студент  насипав  йому  в  жменю
горiхiв! Ольга почувала, що ?? iдеал трохи стемнiв, як темнi?  скло,  коли
на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!

   Завiса падала й знов пiдiймалась. Один актор грав дуже погано, так що в
партерi почали смiятись. Галерея почала свистать,  шипiти  i  так  здорово
тупотiла ногами, що Ользi й Катеринi  стало  трохи  страшно.  Настукавшись
досхочу, в галере? почали смiяться й  кричать:  паскудно!  невiрно!  Деякi
голоси кричали: браво! бiс! браво! Ольга пiдвела очi вгору й побачила,  що
крик, свистiння й тупотiння лилося-таки  з  того  краю,  де  сидiла  валка
молодих студентiв, де сидiв красунь!
   - Пхе! - промовила Катерина.
   - Пхе! який сором! - сказала Ольга.

   - I сорому нема ?м! - голосно  промовила  Степанида,  гордо  одвертаючи
очi.
   - Вони театр завалять i нас повбивають! - голосно обiзвалась Марта.
   Одначе ж усi вони вийшли з театру живi  й  здоровi.  Наостанку  в  Шато
почали запалювать фейерверки й свiтить бенгальськими вогнями. Вся долина з
публiкою, горами, лiсом i купами  людей  на  горах  блищала  то  червоним,
пекельним огнем, то синiм, то снiго-бiлим.  Вогнi  запалювали  зумисне  на
пригорку за купами дубiв i лип,  котрi  свiтились  наскрiзь,  неначе  були
вирiзанi з тонкого паперу або були вилитi з  прозорого  скла.  Купи  людей
зверху здавались групами духiв на  високих  хмарах,  помальованих  усякими
фарбами.  Картина  була  невимовне  ефектна  й  чаруюча,  неначе  взята  з
арабських казок "Тисячi й одно? ночi"[53]. Обидвi панни стояли близько  од
того .мiсця, де схоплювались огнi, i коло самiсiнького вогню побачили знов
ту саму купу веселих студентiв. Ольга знов упiзнала мiж ними  свiй  iдеал,
облитий чудовим свiтом, i не зводила з його очей. Вже вона дивилась не  на
дерево, не на гори, а  на  тому  виду  ловила  цiкавим  оком  усi  сутiнки
фантастичного сяева.
   Вже пiзно почали розходиться люди. Молодi панни вернулись  додому  такi
щасливi, такi веселi, якими нiколи не зазнали себе в iнститутi!
   Старi батьки ждали ?х i не лягали спати. Дашкович почав  розпитувать  в
Ольги про iнститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато,  театр
та бенгальськi вогнi.
   - Що ж тобi казала начальниця на прощання? - питав батько в Ольги.
   - Не пам'ятаю, тату! - одказала Ольга.

   - Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з  класними  дамами?  -
питав цiкарий батько.
   - Не пам'ятаю, тату! - промовила Ольга, а думка ?? все  вертiлася  коло
Шато й чорних кучерiв.
   - Чи весело ж гуляла сьогоднi? - спитав батько.

   - Ой, так весело, що я  й  зроду  так  не  гуляла!  Коли  б  ви,  тату,
побачили, якими вогнями горiли гори, лiс! Якi були  фейерверки,  якi  були
музики, якого багато було  людей  в  Шато!  Мабуть,  увесь  Ки?в  зiйшовся
слухать тiрольцiв! Якого я бачила...

   Ольжина мрiя про ?? чорнобривий iдеал трохи  не  вислизнула  словами  з
язичка.  Вона  ледве  схаменулась  i  почервонiла.  I  потiм  довго   вона
розказувала разом з матiр'ю, як ?м було весело, як нiмець пускав  шар,  як
той шар трохи не спалив ?х, падаючи на голови. Всi випадки з початку  того
дня; прощання з iнститутом, i сльози,  i  подруги,  i  маркiза  -  все  те
одiйшло в минувшiсть на кiлька рокiв, бо  його  заглушили  музики,  теагр,
залили бенгальськi вогнi: бо його потопили на  дно  моря  мрi?  про  чорнi
кучерi, чорнi високi брови й малиновi уста. Ольга спала й бачила все те  в
снi. ?й снилось, неначе вона все гуляла й бавилась, доки свiт  нового  дня
не розiгнав ?? мрiй.

   Того ж таки дня Степанида Сидорiвна, порадившись з Дашковичем, задумала
зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь  свою  дочку  з  кружком  сво?х
ближчих знайомих. ?й хотiлось  i  дочку  людям  показати,  i  дочцi  людей
показать. Дашкович запрохував  гостей,  а  Степанида  Сидорiвна  розпочала
пекти й варить усяку ?жу  на  вечерю.  Пiд  впливом  вчорашнього  веселого
вечора, пiд впливом молодих надiй серця Ользi здавалося, що той вечiр буде
якийсь не простий, буде такий веселий, яким його малювала ?? фантазiя.  ?й
здалося, що на вечоринцi повинно буть багато  гостей,  та  все  молодих  i
гарних; ?й чогось здавалось, що доконче буде й той гарний студент, котрого
вона вчора наглядiла в Царському садку. Зоставшись сама  в  кiмнатi,  вона
частенько заглядала в дзеркало i трохи засмутилась, що ?? лице зблякло  од
не зовсiм спокiйно? ночi. Ольга двiчi бiгала до Катерини,  щоб  порадиться
за убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би  краще  й  моднiше
зачесать голову. А незручнi в тому руки погано служили ?м  обом.  Довго  й
довго вони морочились i скiнчили на тому, щоб розпустить коси локонами  по
плечах.
   Настав вечiр. До Дашковича почали збираться гостi. То  були  професори,
та все не дуже молодi, та  все  з  блiдими,  засидженими  видами.  З  ними
поприходили ?х жiнки й дочки. Ольга  й  Катерина  привiтались  до  вченого
кружка й почали слухать розмову. Розмова та, дуже суха або дуже вчена  для
молодих дiвчат, не зачепила ?х цiкавостi. Вони слухали, слухали й трохи не
поснули, пригадуючи собi iнститутськi лекцi?. Перейшли вони  до  дамського
стола, але й жiноча розмова була не цiкавiша для ?х. Жiнки  судили  якихсь
незнайомих для ?х  людей  i  розмовляли  про  хазяйську  справу.  Ольга  й
Катерина почали дуже нудиться  та  все  сподiвались,  що  далi  буде  щось
цiкавiше й iнтереснiше. Вони ходили по залi, побравшись попiд руки,  i  ?м
здавалось, що от-от одчиняться  дверi  i  сюди  ввiйдуть  молодi  й  гарнi
паничi, тудою ввiллються згуки яко?сь чудово? музики, що там заблищать  тi
чудовi очi  й  високi  брови,  котрi  вони  недавно  бачили.  А  дверi  не
одчинялись: тудою й не думало влiтать те щастя,  та  радiсть,  котро?  так
бажали ?х молодi душi.
   Вже пiсля чаю почали приходить молодi паничi: прийшов один  чорнявий  i
негарний урядовець, прийшло кiлька купчикiв з товстими  червоними  щоками,
потiм увiйшли в залу зо три серби студенти. Пiзнiше прийшли ще три  молодi
студенти.
   Пiсля приходу молодих людей в покоях стало  веселiше:  почалися  жарти,
смiх, весела розмова. Швидко потiм старiшi посiдали грать  у  карти.  Одна
немолода дама сiла за рояль й заграла кадрилi. Студенти  попросили  паннiв
до танцю. Ользi й Катеринi стало веселiше. Але все-таки  вони  сподiвались
чогось бiльшого й кращого од того вечора, ждали бiльше розваги,  веселостi
i молодих людей кращих, i значнiших,  i  веселiших.  Ольга  розходилась  в
танцях. Iнститутськi мрi? загомонiли в ?? фантазi?. Вона  згадала  розмову
Турман про аристократичнi бали десь в далекiй столицi, про ту розкiш, i ??
думка понеслась десь далеко, в якийсь фантастичний свiт.
   Вже було пiзно; в  покоях  стало  душно  й  димно  од  сигар.  Ольга  й
Катерина, взявшись попiд руки, перейшли всi поко? й  зайшли  в  Дашковичiв
кабiнет. Там не було й душi.  Ольга  одчинила  вiкно;  в  кабiнет  полився
свiжий вiтрець. Обидвi сестри, держачи  одна  другу  за  сухорляву  дитячу
талiю, сперлись на вiкно й виставили голови надвiр.
   - Але й кавалери! - сказала Ольга.

   - Ну, та й кавалери! - додала Катерина.

   - Як  вони  танцюють?  Не  вмiють  гаразд  навiть  протанцювать  рондо!
Плутаються, як на точку мiщанки, - сказала Ольга.

   - Менi отой болгарище порвав сукню, i зна?ш де?  на  плечi!  -  сказала
Катерина й показала маленьку  розпiрку  на  плечi,  роздерту  гудзиком  од
сiртука.
   - Вони нас покалiчать в танцях! Менi  один  настоптав  на  ногу!  -  аж
писнула Ольга. - Я не хочу з ними танцювать!

   - Пхе! - сказала Катерина, закопиливши спiдню губу.

   - Ото, якби побачили Турман i де Пурверсе пашу компанiю! Завтра по?ду в
iнститут i все дочиста розкажу! Ото буде смiху! - сказала Ольга.
   - Ото буде лементу! - додала Катерина.

   - А професори, а урядовцi! А жiнки ?х! За що вони  балакають!  Як  вони
повбиранi! Якi в ?х манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присiла, ще
й перехнябилась на один бiк. Ой, смiх,  та  й  годi!  -  сказала  Ольга  й
засмiялась. - По?ду завтра в iнститут i за все дочиста розкажу!

   - I менi не сподобалась ?х компанiя! - сказала Катерина.
   - Ти тiльки придивись, чого вони  поначiплювали  на  себе.  Якi  на  ?х
простi квiтки, якi рябi сукнi! А чого в ?х нема на шиях! I шнурочки якiсь,
i стрiчечки, й намиста! На наших iнститутських  зроду  не  побачиш  нiчого
такого. По?ду завтра i за все дочисiа розкажу!  Ото  насмi?мося  всмак!  -
сказала Ольга.
   - Що хоч, сестро, кажи, а  тi  двi  купчихи,  то,  ?й-богу,  неначе  ?х
годували для рiзниць! Такi товстулi та червонi! Мабуть,  вони  ?дять  дуже
багацько.
   - Авжеж, трiскають багацько, бо в ?х талi?... Чи то ж талi?! Ти  тiльки
придивись, що то за  талi?!  Я  аж  злякалась,  як  одна  купчиха  скинула
мантиль. Якби ми вдвох обняли ?? руками, то нашi руки  не  зiйшлися  б!  -
сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину  й  показуючи,  яка-то
там страшна талiя.
   - Я зовсiм не того ждала! А ти? - спитала Ольга. i - I  я  так,  хоч  i
думала знайти дещо не пiдхоже до нашого  iнститутського.  Але  вважай,  що
вони не були в iнститутi...
   - Як i нашi матерi, що й досi не вмiють добре говорить по-французькiй.
   - Я сама вивчу свою матiр, - сказала Катерина.

   - I де вже! Трохи опiзнилась, - додала Ольга, - так тiльки трохи, може,
?х обполiру?мо.
   - Ой! треба йти туди!  -  сказала  Ольга,  показуючи  очима  просто  до
дверей.
   - А треба, ще трохи потанцю?мо.

   - I хочеться-таки тобi! - додала Ольга тоном трохи докiрливим.
   I обидвi вони, побравшись за тонкi талi?, пiшли через поко?, де грали в
карти, де було душно й димно, де  ходили  по  залi  кавалери,  що  так  не
припали до вподоби молодим iнституткам.  Той  вечiр  знов  облив  холодною
прозою життя обох iнституток. Вечiр здавався ?м ще  простiшим  i  бiднiшим
пiсля недавньо? гулянки в Шато.

   VIII
   Той гарний молодий студент,  що  так  сподобався  Ользi,  звався  Павло
Антонович Радюк. Вiн родився в Полтавщинi, в селi Журбанях. його батько  й
мати були не дуже багатi, але заможнi полтавськi  дiдичi  й  жили  в  селi
Журбанях, котрi були розкиданi по степу i по невеличких  ярках.  Невеличкi
хати, мiж котрими було багато мазанок, скрiзь розбiглися, як овечки, i яро
одрiзнялись од зеленого степу чистими й бiлими стiнами. На хатах  покрiвля
була з татарського зiлля й високо? осоки,  котрою  були  вшитi  крокви  на
пiваршина в товщину. Мiж бiлими хатами й зеленими вишниками  високо  вгору
пiдiймались колодязнi  журавлi.  Кругом  Журбанiв  цiлими  рядками  стояли
невисокi вiтряки, та  все  з  шiстьма  й  восьма  крилами,  котрi  виразно
малювались  кружалами  на  синьому  степовому  небi.  Зелений  садок  коло
панського двора, вiтряки й бiла церква спиняли на собi очi  серед  рiвного
степу. Кругом Журбанiв на всi боки слалось нiби степове  безкра?  море,  а
над степом розстелялось син? безкра? небо. Очi тонули на всi боки в  сизiй
та зеленiй далечi, котрiй, зда?ться, кiнця нiгде не було.

   Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од  церкви,  пiдля
вигону. Будинок був невеликий i  невисокий.  Навкруги  його  була  галерея
попiд стрiхами, а  в  садок  висгупав  круглий  ганок,  чи  тераса,  густо
обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблюванi клумби для  квiток.
Мiж клумбами i скрiзь по садку вились чисii дорiжки, посиланi  жорствою  й
пiском. Перед домом був широкий двiр, такий широкий, що возл ледве встигли
протерти кругом йою вузьку  дорогу.  Серед  самого  двора  росла  трава  й
степовi квiтки, наче в лузi. Косарi косили там сiно, як  на  сiножатi.  На
тому дворi далеко з другого боку стояли хаги для челядi й станя, за хатами
були довгi кошари для овець, широкi загороди й повiтки для товару. Все  те
добро Радюкiв батько взяв за сво?ю жiнкою. Надеждою Степанiвною Iскрою.
   Старий Радюк, Антiн Антонович, вийшов з людей небагатих.  Вiн  був  син
козака, i по смертi батька  й  матерi  йому  достався  батькiвський  хутiр
недалечке од Журбанiв. Вiн служив в вiйську в гусарах,  покинув  службу  i
спочивав у сво?му хуторi.
   Вернувшись у свiй хутiр, Антiн Антонович не думав  жениться,  бо  й  не
було на кому жениться в цiлiй околицi. Кругом в хуторах i селах було  дуже
багацько паннiв, але хуторянки не подобались йому. Вiн  дуже  багацько  на
сво?му вiку бачив усяких людей i не мiг вподобать собi хоч i  гарних,  але
трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж вiн сам був  iдолом  для  всiх
сусiдських паннiв.

   Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний станом, з
чорними кучерями, чорними бровами,  блискучими  веселими  очима  й  повним
лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу причаровувать  до  себе
серце  кожно?  молодо?  панни.  Смiливий,  як  козак   запорожець,   трохи
причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар  розмови  й  оповiдання.
Вiн усе розказував укра?нськi народнi  анекдоти,  смiшнi,  повнi  жарту  й
юмору, знав ?х без  лiку,  мiг  розказувать  цiлий  вечiр,  другий  вечiр,
тиждень i все десь ?х набирав,  неначе  витрушував  з  якогось  безоднього
мiшка. Пробуваючи на Укра?нi по селах i  хуторах,  вiн  наслухався  ?х  од
народу, мiж панами й духовними, мiж  селянами  й  городянами,  i  знав  ?х
бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн розказував ?х чудовою  укра?нською
мовою, плавкою,  повною  квiток  поезi?,  чому  позавидував  би  найкращий
оповiдач. Вiн умiв так смiшно розказувать, що всi реготались, аж  за  боки
брались.

   Вернувшись у хутiр, вiн незабаром розворушив усю околицю  й  розвеселив
??. На хуторянських вечорах, де було по кiлька десяткiв паннiв i нi одного
панича, його ждали, як бог зна кого. Всi сiдали  кругом  його,  роззявляли
роти, смiялись i слухали його оповiдання, доки  вiн  не  договорювався  до
анекдотiв, трохи соромiцьких.  Тодi  панни  червонiли,  втiкали,  а  Радюк
починав розказувать пресмiшнi  оповiдання  про  жiнок  та  чоловiкiв,  про
циган,  про  москалiв.  На  хуторянських  вечорах  Радюк  поводився  трохи
по-сiльськiй, мов на вечорницях, любив часом ущипнуть будлi-яку  панну  за
палець або здавить за руку, часом грався  з  паннами  горiхами  в  чiт  та
лишку, кидався насiнням i гальками з хлiба. Панни не сердились на його, бо
всi любили його, i кожна мала надiю вийти за його замiж. Де на  вечорi  не
було Радюка, там було сумно й невесело. Тiльки ж його вороний кiнь  влiтав
у браму i  його  чорнобриве  лице  з'являлось  перед  вiкнами,  всi  гостi
ворушились,  веселiшали,  а  панни  червонiли,   побачивши   його   чорний
гусарський вус i чудовi, веселi, блискучi очi.
   Радюк любив сусiд таких, як сам: веселих i говорючих,  i  страх  як  не
любив пiчкурiв i мовчунiв! Вiн сво?м цiкавим язиком подавав прiзвища  усiм
сусiдам: одного продражнив посмiтюхою, другого печеною морквою, одну панiю
назвав макухою. Такi прiзвища й зостались за ними в околицi. I  невважаючи
на те, сусiди не сердились на його, бо знали його як людину добру,  хоч  i
цiкаву на язик.
   Саме тодi скiнчила харкiвський  iнститут  Надежда  Степанiвна  Iскра  й
при?хала в Журбанi. Кiлька рокiв минуло, як до не? присватувалось багацько
женихiв, але всi вони взяли гарбуза. Iскра була гарна, хоч трохи  блiда  й
сухорлява. Лице ?? було щиро класичне, очi темнi. Вона  трохи  вередувала,
вибираючи женихiв. За не? почали говорити в хуторах i судили  та  обносили
?? таки добре.
   - Що там за цяця при?хала в Журбанi з харкiвського iнституту? -  питали
в Радюка хуторяни. - Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить до не??
   - А  давай  спробую  приступить!  -  гукнув  Радюк  i,  причепурившись,
вбравшись в офiцерський мундир, вiн по?хав  в  Журбанi  подивиться  на  ту
iнститутську цяцю.
   При?хав  Радюк  i...  зараз  заполонив  серце  харкiвсько?  iнститутки!
Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих  сво?ми  веселими
оповiданнями i причарував серце молодо? чорними очима й веселою розмовою.
   Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й  не
могла  наслухаться  укра?нських   юмористичних   оповiданнiв,   розказаних
червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й блискавкою орлиних
очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюковi,  а  Радюк
?й, i незабаром вона вийшла за його на великий  смуток  всiм  хуторянським
паннам. Радюк покинув свiй хутiр i оселився в жiнчиному домi, в  Журбанях.
В ?х родився старший син Павло.
   Старi Iскри любили  свого  зятя,  як  сина,  обнiмали,  цiлували  його,
нудились за ним, як його довго не було в господi.  Вiн  розвеселив  ?х  на
старостi лiт, смiшив сво?ми оповiданнями до само? смертi. Його жiнка трохи
аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька  дiтей,  вона
стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi з того починала
гримать на Радюка. На ?? бiлих висках  почали  свiтиться  тонесенькi  синi
жилки; лице ?? стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще  тонший.  Невеличка
недогода часом дуже сердила ??. Радюк нiколи  не  вважав  на  те  i  зараз
починав розказувать ?й анекдоти. Вона тодi пiдiймала очi,  прислухалась  i
зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий рiк Радюк манив ?? такими жартами  й
наводив на не? добрий юмор.
   Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не  так  горнулось
його серце. Вiн не спускав його з  колiн,  няньчив  його,  як  найпильнiша
нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще  пiдбивав
його, пiдставляючи голову й лице.
   - Ну, сину! пустуй по хатi! -  казав  Радюк  синовi,  i  син  пустував,
бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться  на  його  пустування,
садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син почав переймать  од
батька деякi анекдоти.
   - Боже мiй! Що ти  витворя?ш?  Ти  зовсiм  збавиш  дитину!  -  починала
гримать Радючка.
   - Не бiйся! Я тво?х  iнституток  не  зачiпаю;  не  зачiпай  i  ти  мого
гусарина! Правда так, гусарине? -  казав  Радюк,  щипаючи  за  щоку  свого
Павлика.
   - Правда так, гусарине! - промовляв хлопець, щипаючи так само батька за
щоку.
   - Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми?  -  бiдкалась
жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.

   - Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго слова  не
сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то  вона  все  робить  навиворiт.
Чоловiк каже - образи, жiнка каже, - луб'я! Вiн каже - ячмiнь, вона каже -
гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле  в  поле  та  да?  йому
сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк примiтив, що жiнка напекла
свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й налила пляшку  горiлки.  Бачить
вiн те та й каже: "Гляди ж, жiнко, хоч сьогоднi  не  кидай  менi  в  мiшок
свiжого хлiба!" - "Ба вкину, трясця тво?й матерi!" - "Та не кидай  же  хоч
тi?? печено? курки!" - "А тобi що до того? Вкину,  вражий  сину,  тобi  на
злiсть!" - "Та хоч не кидай же пляшки  з  горiлкою!"  -  "Ба  вкину!  Таки
вкину! Сiм болячок тобi на печiнки!" - сказала жiнка, ще й кулак об  кулак
ударила i все те вкинула чоловiковi в мiшок. "Та хоч  не  пiддавай  же  на
плечi!" - "А тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам  тобi  на
злiсть!" - I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на  плечi  й  випхнула
його з хати в потилицю.
   Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала  про
свiй гнiв i починала смiятись.
   Тим  часом  Павло  пiдростав.  Сама  мати  почала  доглядать  дiтей,  i
виховання  дочок  добре  вдалося  для  не?.  Вони  держали   себе   зовсiм
ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять  по-французькiй
i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать по-укра?нськiй. Не так було
легко для матерi доглядать свого сина.  Вона  побачила,  що  мусить  вести
вiйну за виховання сина з  наймитами,  пастухами  й  мужицькими  хлопцями.
Синок нiяк не хотiв стерпiть тих форм, в якi  хотiла  вкласти  його  мати,
пручався з ?х, викручувавсь, все втiкав пота?нцi з свiтлицi  до  наймитiв.
Наймити казали йому казок, спiвали пiсень. Вiн навчився од ?х  укра?нських
пiсень, вивчився чудово говорить по-укра?нськiй, на диво й на жаль матерi,
i часом цiлий день сидiв коло парубкiв,  дивився,  як  один  рубав  дрова,
другий стругав стругом або довбав долотом  на  дриветнi.  Мати  загадувала
няньцi привести його, прибирала  його,  чепурила,  зачiсувала,  а  Павлик,
вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав  по  степу,  гуляв  там  в
гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, ?в козельки, щавель i  раз  прибiг
до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних голоцюцькiв.
   - Тату! Ось я тобi гостинця принiс! - говорив хлопець до батька.
   - Понеси, сину, того гостинця сво?й матерi.

   - Коли я, тату, тобi принiс!
   I Радюк брав сина на руки  вкупi  з  горобиним  гнiздом  i  козельками,
цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його  волосся,  де  було  повно
соломи, на штанцi, зеленi на  колiнцях,  на  оксамитову  куртку,  замазану
смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.
   - Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! - казала вона, здiймаючи руки  й
оглядаючи синка. - Боже мiй! Що це в його в руках?

   - Пташки! - казав син.
   I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й  цвiрiнькали,  роззявляючи
червонi дзьоби з жовтими за?дами.

   - А це що в тебе?
   - Козельки! ?х можна ?сти! От нате, мамо, покуштуйте!

   - Борони тебе боже! Не ?ж! - кричала мати, вириваючи  козельки  з  його
рук.
   - Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь  рукавички!  -  казав  Радюк,
подаючи ?й й справдi рукавички.
   - I що вийде з того хлопця!
   - Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк.

   - А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив.  "Був
собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi  брати.  Ото
раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi..."

   Мати  прислухалась  i  витрiщала  з  дива   очi:   хлопець   розказував
укра?нською мовою мужицьку казку.
   - Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?

   - Чи ? в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб'?ш з пантелику дитину! -
кричала жiнка на Радюка. - Дай його сюди.

   I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на  його  чистi  штанцi,
вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту  тому  убранню,  втiкав  до
хлопцiв в надвiрню, опрiчню  хату,  переймав  пiснi  й  казки  i  ганяв  з
пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе дитину.  Не  дуже
великi достатки не давали матерi  обставить  сина  гуверньорами  й  зовсiм
одлучить од народу, як то бува? в наших багатших панiв.
   Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в ки?вську гiмназiю. Там вже не  було
нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там  була  iнша  сфера,
iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся додому  на
вакацi?, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд укра?нсько?  нацiональностi
й мови.
   - Хтось дуже добрий вигадав оту школу!  -  казала  Надежда  Степанiвна,
вiтаючи синка. - Тепер гарно й подивиться на хлопця! I говорить як  треба,
i до пастухiв не горнеться.

   - Ти б одвезла його в iнститут! - обiзвавсь Радюк.

   - А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих казок?
   - Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б таки була
якась користь! Чи не чула ти, як одна  попiвна,  вернувшись  з  ки?вського
пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й пита?ться  в  молотникiв:
"Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду  такого  дива  не  бачила".  -  "От
наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як  його  звуть",  -  каже
молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та лусь ?? в лоб!  "А,
проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!" - крикнула вона. "А бачте, само
сказало!" - казав молотник. Потiм вона заглянула в пекарню.  Дивиться,  аж
на стiнi висить сито. От вона й пита?ться в наймички: "Що це  в  вас  таке
чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи
що?" - каже вона та все поверта? його на двох пальчиках. А сито лусь ?? по
носi! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти  й  з
нашого Павлика зробить такого митця, як була та попiвна?

   - Я тобi скажу от що: чи не знести б нам оту опрiчню хату для челядi  з
двора? Може б, дiти не бiгали до слуг?
   - Як не ма?мо чого робить, то й знесiм! Чи не чула ти  казки,  як  було
собi три брати: два розумних,  а  третiй  дурень.  От  i  подiлились  вони
батькiвським добром. Старшi й кажуть меншому: "Ми ж вiзьмемо воли,  корови
й хату, нащо вони тобi здались? А ти собi вiзьми ступу". Дурень дума?:  "I
нащо менi й справдi тi воли та корови, той  клопiт?  Вiзьму  лучче  ступу;
одначе вона не ?сть i не п'?". От i взяв вiн ступу  та  й  понiс,  та  все
носиться з нею, та носиться, не зна?, куди ?? приiулить...
   - Бозна-що ти верзеш! -  казала  жiнка,  осмiхаючись.  -  Нащо  й  хату
переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той
дурень з ступою? - питала вона, цiкава знать кiнець тi?? казки.

   - Що зробив? Носився, носився цiлий день i зайшов з нею аж у лiс.  Коли
це настала нiч, стало поночi, а вiн i дума?: "А що, як я  засну,  а  хтось
прийде та вкраде ступу? Полiзу я на дуба та й ступу потягну  з  собою".  А
що? Чи хороша моя казочка?
   - Хороша-прехороша! - сказала жiнка, смiючись.

   - I ти кажеш - хороша, i я кажу - хороша. Був собi  чоловiк-нетяжка,  а
на йому синя семряжка, на головi шапочка, а на спинi  латочка.  Чи  хороша
моя казочка?
   - Та хороша! Тiльки кажи далi.
   - I  ти  кажеш  -  кажи  далi,  i  я  кажу  -  кажи  далi...  Був  собi
чоловiк-нетяжка... - знов починав Радюк, жартуючи, поки жiнка не  забувала
про ту надвiрню хату, i про челядь, i про мужицький вплив на свого синка.

   Павло скiнчив гiмназiю дуже добре й пiшов в унiверситет. В унiверситетi
почалось для його нове життя.  ?вропейськi  iде?  почали  вже  заходить  з
наукою i все бiльше та бiльше розходились помiж молодими людьми.
   Молодий Радюк вперше озирнувся на свiт  божий  сво?м  власним  розумом,
вперше почав думать сво?ю головою i почутив, що вiн переродивсь.
   Павло Радюк наймав собi невеличке житло на Старому Ки?вi. Вiн мав  одну
невеличку кiмнату й жив собi сам не  багато,  але  й  не  бiдно  по  сво?х
середнiх достатках.  Все  життя,  всi  думи  молодого  Радюка  можна  було
постерегти по обстав! його кiмнатки. На канапi, на етажерцi, на столi й на
вiкнах були розкиданi книжки  й  ноти.  Кiлька  книжок  лежало  купою  пiд
канапою. На всяких мiсцях лежало з п'ягь розгорнутих  книжок  i  журналiв,
котрi Радюк читав разом. Там були книжки укра?нськi й руськi, французькi й
нiмецькi. ?вропейська просвiта, ?вропейськi iде? - все те заразом  наплило
в його голову, зачепило всi його думки. Вiн разом хотiв усе  те  прикласти
до життя  свого  народу  й  Укра?ни.  На  другому  столi  лежали  збiрники
укра?нських пiсень, лежали розгорнутi нотнi листки паперу, де були  початi
укра?нськi пiснi. Радюк заводив ?х у ноти, бо вмiв грати  на  скрипцi,  що
висiла на стiнi над столом. Вiн  думав  i  за  нацiональну  музику,  i  за
просвiту народу, бо  на  столi  валялось  кiлька  книжечок  для  народу  й
народних шкiл.

   Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тiй хатинi! I вiн почував
у собi силу й потяг  до  того,  щоб  розкину  гь  сво?  думи  мiж  людьми,
подiлиться ними з сво?ми товаришами. Товаришi часто сходились до його.  За
стаканом пива або чаю вони багато дечого переговорювали мiж  собою.  Часто
дуже пiзньою добою розходились  товаришi  од  Радюка  додому,  i  не  один
молодий хлопець виносив з собою гуманну iдею й прихильнiсть до  людей,  до
народу, до Укра?ни. Молодий,  говорючий  Радюк  був  ватажком  мiж  сво?ми
близькими товаришами, бо його всi любили за  розум,  добрiсть  i  щирiсть.
Його знали й професори, i Дашкович  запросив  навiть  до  себе,  до  свого
кружка. Проворний, веселий, говорючий, Радюк  скрiзь  встигав  побувати  й
побалакать. Вiн почував у собi велику силу й  завзятiсть.  Здавалось,  вiн
був тi?ю силою вiтру в природi,  що  ма?  призначення  розносить  з  собою
насiння всяких рослин i на степи, i на пiски, i за моря, i на високi гори.
   Сидячи в себе в кiмнатi з молодими товаришами, Радюк часто  мiряв  свою
Укра?ну мiрою ?вропейських iдей, i на його находив  i  страх,  находила  й
злiсть. Молодi Радюковi товаришi з надзвичайною  смiливiстю  перетрушували
ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях,  всi  сво?  пергднiшi  старi
погляди, позиченi в батькiв, в дiдiв, в школi, у вчителiв. I  ?м  не  було
спину в чотирьох стiнах, в темну  нiч,  мiж  душами  й  серцями,  однаково
молодими й смiливими. Тодi Радюк складав сво? пересвiдчення.
   Було лiто, i настали вакацi?.  Радюка  ждали  в  Журбанях  щодня.  Мати
понапiкала  й  понаварювала.  Наближався  вечiр,  i  вся  Радюкова   сiм'я
зiбралась на терасу пити чай i виглядать  Павла.  Чимало  минуло  часу,  i
велика змiна сталася з старим Радюком i  його  жiнкою.  Радюк  сидiв  коло
стола, сивий, аж бiлий,  але  його  лице  було  й  тепер  гарне  й  свiже.
Зда?ться, задля його лиця не було старостi: такi  швидкi  були  його  очi,
такi червонi уста, такi рум'янi повнi щоки. I тодi, як старiсть  присипала
снiгом його волосся на головi, вона не насмiлилась доторкнуться до  чорних
великих  вусiв,  котрi  мали  великий  контраст  з  сивою  головою.  Радюк
анiтрiшки не стратив веселостi та охоти до оповiданнiв i балачки.  А  його
жiнка дуже подалась, помарнiла, змiзернiла, зблiдла; ?? щоки позападали, i
колись  класичний  нiс  тепер  аж  надто  видався  з   лиця,   загострився
по-старечому.
   Сонце спускалось. Надворi було тихо й тепло, як бував  в  жнива.  Пiсля
довгого, як море, лiтнього дня все на свiтi нiби потомилось. I сонце  нiби
знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полi  на  пригорках
важкi волотки проса, повнi, стиглi вже колоски пшеницi понахилялись додолу
i нiби вже дрiмали. Птицi мовчали. Було якось тихо й мертво надворi,  нiби
само небо вже дрiмало. Прямо з тераси було видко шлях,  котрий  вибiгав  з
зеленого степу й ледве примiтне спускався в село возвозом з пригорка.  Вже
й череда перейшла; тiльки шляхом ледве плуганились двi  корови,  одбившись
од череди.
   Радюк почав розморлять з жiнкою про хазяйство;  але  розмова  його  все
рвалася, його думка давно полинула в степ шляхом - виглядать сина. Вiн пив
чай i очей не зводив з того битого шляху. I його жiнка держала стакан  чаю
в руках, а задуманi, втомленi очi повернулись до степу, до  синього  неба,
туди, де стояв Ки?в. Навiть  малi  дiвчата  не  пустували  й  вгамувались,
неначе й ?х думки злились докупи з думкою батька й матерi.

   Наливаючи чай, Надежда  Степанiвна  щовечора  ставила  на  стiл  зайвий
стакан. I тепер вона налила всiм по стакановi й поставила  один  порожнiй;
навiть вкинула туди грудочку сахару.
   Радюк подивився й промовив:
   - Для гостя наготувала!
   Радючка навiть не обiзвалась, тiльки ?? очi знов потягло в степ,  туди,
де ховався й зникав битий шлях, де стояв Ки?в. Вона тихесенько зiтхнула.
   Замiсть жартiв Радюк i собi легенько зiтхнув. В  ?х  була  одна  думка,
одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то  колись  буде  його
жiнка, i де вiн ?? вiзьме, i якi в не? колись будугь унучата,  i  чи  буде
вiн щасливий в парi з молодою жiнкою. А батько  думав,  як-то  там  синовi
вдалися екзамени, i як вiн скiнчить курс, i яку собi службу дiстане, i  як
йому вдасться на тiй службi: чи осмiхнеться до його доля, чи, може, недоля
буде слiдком ходить за ним на довгiй нивi життя. I всi тi думи  вони  обо?
нiби читали на далекому небi,  на  сизому  степу,  де  вiн  зливався  нiби
туманом з синiм небом. Туди тягло й поривало ?х очi й ?х думи.
   Коли це з степу  неначе  випливла  жидiвська  балагула,  напнута  бiлим
полотном. В балагулi стримiло з десять голiв,  натиканих  по  всьому  возi
вздовж i впоперек. Балагула скотилась в ярок i наробила сво?ми  брязкалами
багацько шелесту серед  тихого  села.  Серце  в  батька  й  матерi  швидше
закидалось. Одначе балагула загула проз панський двiр, i швидко  не  стало
чуть нi гудiння, нi брязкання.
   - Мабуть, жиди по?хали в Полтаву на ярмарок, - тихо промовив Радюк.
   - Мабуть!.. - ще тихiше обiзвалась Радючка й зiтхнула. Вже сонце  стало
на вечiрньому прузi над самим степом. Коротке гостре  промiння  заквiтчало
його навкруги, неначе кругом його  стирчали  натиканi  ножi,  розпеченi  в
огнi. Тихий свiт лився по степу. Ввесь степ  червонiв  проти  сонця,  нiби
вкритий червоним туманом, i той туман неначе широкими  завiсами  спадав  з
сонця й розтягувався все ширше та  ширше  по  степу  без  кiнця.  А  сонце
блищало на вечiрньому  небi  якимсь  чудовим  оком,  котрому  нема  нiчого
рiвного в свiтi!

   З гори знов почало з'?жджать двi  повозки,  запряженi  добрими  кiньми.
Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого. Вони думали, що
й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого  сина.  Вози  стали  на
подвiр'?, i до Радюкiв  на  терасу  ввiйшло  кiлька  сусiд-дiдичiв,  щирих
приятелiв. Вони знали,  що  в  Журбанях  сподiвались  молодого  Радюка,  i
при?хали навiдаться, розпитать про Ки?в, про новини. Вони  привiтались  до
хазя?на й хазяйки й почали розмовлять, ал розмова якось не  йшла  на  душу
Радюкам: ?м обом так бажалось думать й ждати на самотi.
   - Чи нема й досi сина з Ки?ва? - спитав один сусiд.

   - Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi  на  почин  в
цей вечiр, - промовив Радюк якось смутно.

   Тимчасом як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк при?хав  у  двiр
i, розпитавши, що вся сiм'я п'? чай  на  терасi,  пiшов  туди  навпростець
через садок. Вся сiм'я Радюкiв i всi гостi побачили,  що  через  садок  до
тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий гарний, так  гарно
убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому парубковi була,  правда,
проста чорна свита, але пошита не сiльським кравцем. Зате ж  сорочка  була
вишита заполоччю з  шовком.  Всi  груди  й  комiр  були  залитi  червоними
мережками. Червона стьожка й застiжка були оксамитовi, на головi бриль був
солом'яний, але не простий. Синi шаровари були широкi. Чудовий  парубок  з
такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й  смiливо  до
тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазя?нiв.
   - Який гарний парубок! - сказав один гiсть.

   - Який вiн схожий на нашого  Павла!  -  промовила  Радюкiвна.  Радюк  i
Радючка дивились на того парубка i сво?м очам не йняли  вiри.  То  був  ?х
син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на  шию  й
тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а  потiм  до
гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько  зараз  спитав  його  про
одежу, а не про здоров'я.
   - - Що це на тобi за убрання? - спитав батько.

   - Одежа! Хiба ж не бачите? Укра?нський народний костюм, - промовив  син
чистою укра?нською мовою i тим ще  бiльше  вдивив  свою  матiр  i  сестер.
Материне лице так i  розтяглось  вподовж.  Вона  тiльки  руки  згорнула  й
вирячила очi на сина.
   - Нащо ж ти так убрався? - спитала мати.

   - Бо тепер так ходять нашi студенти.

   - Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? - питав батько.
   - Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! - сказала мати.
   - Та й ваша мода часом бува? не краща, - промовив  Радюк  до  жiнки.  -
Одначе студентська поведенцiя не  погана,  сказати  правду!  Та  як  тобi,
Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших хуторянок.

   I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже приставала  до
лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала  червона  стьожка.
Вiн поклав свою мiцну руку на синове  плече  й  придивлявся  до  його:  "А
признайся, сину, хто  тобi  вигаптував  оцю  мережану  сорочку,  га?  Ану,
признавайся!" - i всi засмiялись.
   - З чого оце в тебе ця свита? - питала мати, лапаючи  сво?ю  делiкатною
рукою грубу й шорстку свиту.
   - З простого мужицького сукна.
   - Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь,  будь  ласка,
??! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульга?ш, ти себе покалiчиш.
   - А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, - сказав син.
   - То ж мужики! А ти не звик до тако? товсто?, шорстко? одежi!..
   - То треба звикать. Мало чого, що не звик! - сказав син.
   - Та навiщо ж тобi звикати? - крикнула Надежда Степанiвна.  -  Чи  тобi
нема в чому ходить, чи що?

   - Добре, що менi ? в чому ходить. А ? такi студенти, котрим  i  справдi
нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому  дiличь  долю  з  сво?м
народом, починаючи хоч би од свити...
   При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в  деяких  -
впоперек, як кому подобалось.
   - О, багацько, сину, поможеш ?м  тим,  що  носитимеш  свиту!  -  сказав
батько, осмiхаючись.
   Батькiвський жарт зачепив сина за серце.

   - Ми, тату, носимо народну  свиту,  бо  ми  народовцi,  ста?мо  на  бiк
народу; ми нацiонали! Ми протесту?мо нашою свитою проти  деспотизму,  який
насiв на нашу укра?нську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу лiтературу,
на наше життя. Ми тим протесту?мо проти всякого деспотизму i ста?мо па бiк
нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од  впливу  чужих
мов, чужо? вiри, од  впливу  всiх  чортiв  i  бiсiв,  якi  тiльки  посмiли
покласти свою ворожу руку на наше добро, ка наш народ!..
   Павло Радюк говорив чистою укра?нською мовою. Надеждi Степанiвнi так  i
здалось,  що  вiн  знов  попав  пiд  вплив  наймитiв,  пастухiв  i   всi??
журбансько? челядi. Та свита, та укра?нська розмова,  той  запал,  з  яким
говорив молодий студент, - все те не тiльки вдивило матiр, але й  злякало.
Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.
   - Боже! Що з тобою  сталося?  Як  ти  говориш?  Чого  ти  так  багацько
говориш? - говорила мати, здержуючи сина. Вона давно  налила  йому  стакан
чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А син неначе не
бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.
   - Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про сво?  iде??
Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам  зв'язали  руки  й
ноги. Що ж ми ма?мо робить, доки народиться наша наука,  поки  виробиться,
наша мова? Що ж  ма?мо  робити?  -  говорив  Павло,  набираючись  вогню  й
обертаючись до матерi.
   - Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай,  бо  вихолоне  зовсiм!  -
прохала мати, присовуючи до його стакан. - Та не кричи, бо ти  собi  горло
порвеш, ?хав так довго, при?хав так здалека, втомився, здороживсь,  припав
пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!
   - Спасибi, мамо! Встигну ще  напитись  й  на?стись,  -  сказав  молодий
студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й  укинувши  хапки  в  рот  шматочок
паляницi.
   Вiн так швидко вливав чай у  рот  i  так  швидко  ?в  паляницю,  неначе
хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства, пiсля
палких недавнiх диспутiв у Ки?вi йому й тепер здавалось, що вiн  розмовля?
з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi. Новi iде?  муляли
йому в головi й дуже займали його, гарячили його кров.

   - Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо  так.  Часу  буде  доволi,  -
здержувала його мати, на що син не звернув нiяко? вваги.

   - I багацько вас там носить такий костюм? - спитав батько. Син  покинув
пить i ?сти й пiдвiв голову.
   - О! Нас ? чимало!  Ми  кланя?мось  новим  гуманним  iдеям,  якi  давно
розiйшлися по ?вропi й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак зна?те,  що
ми всi зараз терпимо i самi того не добача?мо? Бо ми були слiпi,  глухi  й
нiмi. I народ терпить, i ми всi терпимо, куди не глянь. У нас  що  дуже  й
пiдле, те пану? i жме, а що слабе й добре, те мусить  терпiти  i  не  смi?
голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ  наш  вже  визволений  од
панщини, вирваний з рук польсько? шляхти, котра держала наш народ в  сво?х
руках у неволi.

   - Та що ж ма?мо робить? З ким ма?мо битись i войдуваться  i  за  що?  -
спитав один гiсть, але Павло не дав йому й скiнчити.

   - З темною силою треба войдуваться! Нам не треба  нi  землi,  нi  води.
Нашою водою можна свiт потопить; нашою землею  можна  засипать  волю  всiх
людей на цiлому свiтi. Нам не треба солдатчини!  Нам  не  треба  кадила  й
кропила! Ми й так темнi й глухi; ми й так ма?мо бiльма на очах!  Нащо  нам
великi дзвони? Нащо нам золотоверхi монастирi? Нащо нам топити вiск  перед
образами?

   - Не кричи, сину, бо ми чу?мо! Пожалiй себе! - здержував його батько, а
сам  несамохiть  милувався  сином.  Його  завзяття,  палка  вдача,  розум,
розвитий наукою, - все те тiшило батька так, що вiн задивлявся на блискучi
синовi очi, на палаючi щоки. Вiн був гордий сином перед сусiдами.

   - Наша земля на Укра?нi як золото, а народ наш  часто  голоду?.  В  нас
нема промислiвства, а про народ нiхто й не дба?, нiхто його  не  напутить,
не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й  чудова,  як
утвори перворядних генi?в; наша поезiя, наша мова багата, як щире  золото.
I все те марно занапаща?ться,  пропада?,  лежить  непочате.  I  доки  воно
лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо  нам  земля  й  вода?
Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим  i  годують  i  не
дають нам нiчого луччого, держать нас i народ  наш  в  темнотi,  не  дають
народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам
нашого хлiба, не дають нам нашо? мови, не дають  нам  нашо?  волi,  науки,
школи, просвiти.
   Павло встав i почав махать руками. Його червоне лице палало, як в огнi,
очi блищали завзяттям i надзвичайною красою смiливостi. Вiн почував у собi
таку любов до  ново?  iде?,  що  старий  батько  сво?м  серцем  несамохiть
почутив, що в синових словах ? щось нове й правдиве. А син все говорив  та
говорив. Його язик, такий легкий, як i в батька, ледве встигав вигортать i
виявлять силу думок, всю силу гарячого  почування,  котре  наче  кипiло  й
клекотiло в його серцi. Мати одсунула од його холодний недопитий стакан  i
присунула другий, гарячий. Син не доторкнувся  до  його  й  не  переставав
говорить. Нове убрання, нова  мова,  якiсь  iде?,  котрих  вона  добре  не
втямила, хоч трохи й постерiгала, надзвичайний запал i  навiть  злiсть,  з
котрою злiтали слова й думки з синового язика, -  все  те  дуже  здивувало
матiр, котра до цього часу за нiякi iде? нiчого й не чула. Вона бачила, що
чиниться щось не-чуване, i перш од усього злякалась. Iнстинкт материнський
найпереднiше заговорив в ?? серцi. А гостi все  сидiли  мовчки  та  тiльки
дивились.
   - Де наша минувшiсть, де вона дiлась? Де наша козацька воля i рiвнiсть?
Нам не треба Туркестану[54], не треба солдатчини, не треба панiв!

   - Та чого ж нам треба? - спитав батько несмiливо й тихо, сливе нишком.
   - Та чого нам не треба, коли ми нiчого не ма?мо! I Павло витяг з кишенi
жмут паперу, писаного й лiтографованого, й твердою рукою  кинув  на  стiл.
Мати й батько, сестри й гостi -  всi  жахнулись  й  одхилились  од  стола.
Велике завзяття, й гаряче слово, i жар серця, i  темний  вечiр  -  все  те
впливало на слухачiв так, що ?м здалось, нiби  вiн  кинув  на  стiл  якiсь
чари, а не пучок паперу.
   Мiж тими паперами було багацько  писаних  i  лiтографованих  перекладiв
нових  ?вропейських  авторiв:  Ренана[55],  Бюхнера  [56],  Фейербаха[57],
Прудона[58], деякi забороненi цензурою  твори  Шевченка  i  багато  дечого
iншого.

   - Нехай же це все полежить до завтрього, бо тепер не буде часу  читать.
Ти все говориш, - сказав батько, - а я мовчу. Менi  обридло  вже  мовчать.
Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобi тим часом розкажу, як  були  собi  двi
молодицi, та обидвi такi цокотухи, такi лепетухи! Якраз такi, як ти та  я,
що одна друго? нiяк не переговорить! Одна  другiй  щось  розказу?.  Обидвi
разом сво? товчуть, i одна одно? не слуха?. Ото раз вони пiшли  в  заклад,
хто кого переговорить.
   - Ет, тату! Нам не треба анекдотiв! Нам не треба  балакання;  не  треба
слiв, а треба дiла! - крикнув син, перебиваючи батька.

   - Отуди iк бiсовому батьковi! Я говорив  цiлий  вiк,  а  оце  при  тобi
доведеться мовчать! То я вже й не знаю, чого тобi треба.  Як  ми  вчились,
нам i в голову не приходило, чого треба, а чого не треба!

   - То-то й горе! А нам от i в голову прийшло! Ми хочемо все перетрусить,
передивиться. Ми не хочемо жить навмання, йти навпомацки, говорити, думать
i робить по чийомусь там розумовi чи по баб'ячих давнiх переказах.
   - Боже мiй! Що з тобою сталося? Що там у вас дi?ться в тих школах, коли
ти так змiнився, зовсiм не той став! - бiдкалась  мати  й  нiяк  не  могла
втямить, а тiльки догадувалась, що з ним сталась якась змiна,  котра  дуже
не припадала ?й до серця. - Не п'? чаю, не ?сть, сердиться,  верещить!  Ти
собi груди порвеш! Що там у вас ско?лось таке безглузде по  школах?  Я  не
спатиму цi?? ночi.
   - Про мене, мамо, й не спiть, а зо мною сталося те, що бачите.
   - Бач, жiнко, було його малим не пускать горобцiв  дерти  з  мужицькими
дiтьми, - промовив батько, - а все то в тому виннi горобчики!

   Той  жарт  розсмiшив  усiх.  Всi  засмiялись,  навiть  молодий  студент
осмiхнувся, а гостi не знали, що думать, що  й  казать.  Одначе  всi  вони
кинулись до заборонених творiв Шевченка, i дехто почав ?х голосно  читать.
Всi слухали з великою охотою й цiкавiстю, незгiрше, як слухали й  молодого
Радюка.
   Павло тим часом замовк i пив чай. його пульс кидався дуже швидко,  лице
горiло. Вiн утомився й мовчав. А з-за вуглiв i кущiв виглядали  дiвчата  й
молодицi. По дворi пiшла чутка, що при?хав панич з Ки?ва й привiз з  собою
якогось парубка, та такого гарного, що й пером не списати i не  змалювать!
Всi дiвчата й молодицi, одна за одною, побiгли дивиться на  того  парубка,
що пiшов слiдком за паничем i втирився в панський ганок. Одначе зараз вони
впiзнали в тому парубковi свого панича й не могли одiрвать од його очей.

   - Та й гарний же наш панич  в  парубоцькому  убраннi!  -  сказала  одна
наймичка до дiвчат.
   - А яка на йому сорочка! Неначе золотом шита; а яка застiжка! Ой гарний
же,  як  сонце,  як  мiсяць!  -  промовила  друга  дiвчина,   пiдiймаючись
навшпиньки з-за плечей молодицi.
   Тим часом почали налагоджувать стiл для вечерi.

   - Оце прошу тебе, сину, за одну рiч! Ти переднiше  на?жся,  напийся,  а
потiм будеш говорити, про мене, й до свiту, - просила мати сина.
   Син так i зробив. Закачавши трохи  рукава  свити,  вiн  почав  уплiтать
печене й варене, та так швидко, неначе хапався, нiби йому треба було от-от
зараз бiгти на лекцiю, щоб не опiзниться. Батько тим часом розказував йому
за хуторянських паннiв та про одну сусiду, панiю Макуху.

   - Як прийде до нас завтра панiя Макуха, то ти, сину, побалакай з нею  i
про волю, i про долю. От хто заговорить з тобою! - сказав старий Радюк,  i
всi гостi зареготались разом.
   - I таких треба навчать, як ваша Макуха,  i  таких  треба  просвiчувать
сьогочасними ?вропейськими iдеями. Бо  звiдкiль  же  вони  наберуться  тих
iдей? Газети до ?х не доходять, людей просвiчених вони не бачать.  Ростуть
собi, як лопух на городi, як той степовий бур'ян.
   - О, вибачай! Панiя Макуха зовсiм не хуторянський лопух! Вона  часом  i
фiлософству?. Раз менi казала: "Що то пак  бог  дав!  Як-от  курка,  то  й
птиця, i несеться; а як кiшка, то вже й звiр,  i  навiть  не  несеться,  а
котиться. Так вже, мабуть, дав господь милосердний".  Ти,  сину,  таки  ??
просвiти! Вона тебе зрозумi? i втямить тво? iде?.
   Пiсля вечерi Павло таки не втерпiв i знов  розпочав  розмову  про  новi
iде? з батьком та гiстьми. Мати вже давно пiшла спати, а вони все балакали
та балакали. Син був дуже радий, що батько й гостi починали  потроху  його
розумiть, з дечим почали згоджуваться, хоч в дечому й суперечилийому.
   - Ти часом то нiби й правду видуму?ш, - казав батько, - а часом то  вже
й не знаю. Чи ти дуже розумний, а я вже надто дуже старий, чи ти брешеш, а
я сливе йму тобi вiри.
   I батько поцiлувався з  сином  на  добранiч.  Гостi  ви?хали  з  двора,
запрошенi на другий день на iменини. Але й  батько  довго  не  спав.  Його
стурбували новi  iде?,  привезенi  сином;  його  збентежила  палка  синова
розмова, промкиута завзяттям i щирiстю. Вже не час було йому  ламать  свою
сиву голову, переiначувать те, що лежало в головi кiлька десяткiв год,  що
зляглося, як верстви снопiв в старому стiжку.

   А син не мiг спати. Подушка пекла йому голову й лице, неначе вона  була
насипана жаром; його тiло розгорiлось, а молода голова, вперше розпустивши
хвилi свiжих iдей за стiнами школи,  розтривожилась,  розпалилась.  Мислi,
картини - все те опало його зо всiх бокiв, нiби сiпало, смикало його.  Вiн
сiв на лiжку, обмахувався од жари руками, потiм встав, убрався й вийшов  у
садок.

   Нiч була гаряча, жнив'яна.  Духота  стояла  сливе  як  удень.  Свiжiсть
пiвночi не встигла здмухнуть вогню з гарячого лиця степу. Павло  пiшов  по
але?, i йому здавалось, нiби гiлля в гущавинi  пригнiчу?  його  зверху  до
землi. Вiн перебiг садок, перескочив через тин  i  вийшов  через  вигон  у
степ. Од заходу потягло тихесеньким, свiжiшим вiтрецем. Вiн пiшов  у  степ
назустрiч тiй прохолодi. Зорi  пишно  сяли  в  чистому  небi,  миготiли  й
бризкали свiтом в сухому прозорому повiтрi. Метеори раз у  раз  спадали  з
неба на степ, то нiби хто кропив  небо  огняною  водою,  то  нiби  огняний
палець велетня розпорював все небо од верху до самого низу. Зорi так  ясно
сяли, що ввесь степ, навiть не освiчений мiсяцем, мрiв од  краю  до  краю.
Садок i церква, верби й вiтряки мали якийсь фантастичний  вигляд  палацiв,
зубчастих стiн. Чорнобиль, бузина  коло  тину  здавались  цiлим  лiсом;  а
нарiзно стоячi будяки серед степу здавались гiллястими дубами. Павло пiшов
у степ, i степ почав перед його очима наче оживать пiд  впливом  недавньо?
науки в школi, недавньо? розмови й гарячих дум.
   I по степу неначе перед його очима перелетiли на баских конях,  мов  тi
птицi, орди давнiх народiв, пересунулись важкi орди  татар  з  чередою,  з
верблюдами, гарбами й кiньми. I все те посунулось,  полiзло  на  Ки?в,  на
Укра?ну, заславши укра?нським трупом степи, поливши ?х укра?нською кров'ю.
Вiн згодом неначе побачив, як  розлетiлись  по  степу  соколами  й  орлами
козаки. Вiн так очевидячки роздивлявся на ?х конi, баскi та прудкi, на  ?х
довгi чуби, що одставали од голов i маяли од вiтру, на ?х  лиця,  гарнi  й
смiливi, на кунтушi ясноцвiтнi, що неначе все те й справдi  дiялось  тепер
перед його очима на широкому степу. От  нiби  перед  його  очима  басували
гетьманськi конi, а на конях сидiли гетьмани-лицарi, а за  ними  вигравали
козаки на конях, мов хвилi на морi, манячили червоноверхими шапками,  -  i
перед ними оступались дикi  орди,  падали  необережнi  польсько-шляхетськi
голови. Все поле вкрилось трупом.
   Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько  московське,
посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й сараною. Ще  яснiше
заблищали зорi, частiше замиготiли метеори,  розпорювали  небо  блискавкою
зверху донизу й освiчували ясно ввесь степ. I перед його очима  розiслався
степ, ввесь облитий  людською  кров'ю,  ввесь  червоний,  увесь  засипаний
укра?нськими   кiстками,   засипаний   попелом   пожежi,   укритий   диким
гайворонням. Вся степова трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi  в
кров, виросли, политi тi?ю кров'ю,  пускали  корiння  в  кiстки  й  попiл,
розносили попiд небом пахощi, витягнутi з укра?нських душ,  то  козацьких,
то дiвоцьких, замордованих за те, що  вони  родились  на  тих  степах,  що
вдихнули в себе повiтря укра?нського неба,  укра?нсько?  землi.  Мрiя  так
ясно малювала перед ним страшнi картини укра?нського  минувшого  часу,  що
вiн подивився собi пiд ноги, чи не хлюпа?ться кров пiд його ногами.
   То була не кров, а роса, що падала з холодного неба  на  гарячу  землю.
Повiтря стало свiжiше. Край неба почав червонiть. I  степ  ще  далi  стало
видно. Роса вкрила траву й бiлiла проти сходу, неначе  хто  потрусив  степ
iзумрудами й прикрив павутинням. На степу було так тихо, неначе вся  земля
з селом, хатами й садками  замерла  на  той  час  в  мiцному  снi.  Тiльки
червоний край неба натякав на жи-воття, давав надiю, що незабаром все знов
оживе й почне вiковiчну незмiнну роботу. Трохи згодом  на  селi  заспiвали
пiвнi. Радюк почував, що його голова вже прохолола, що його пульс  кидався
рiвно. Вiн вернувсь додому, впав на лiжко й заснув мiцним  сном  щасливого
студента, що добре здав екзамен i при?хав додому на спочинок  на  вакацi?.
На другий день сонце високо щдбилося вгору, а Павло спав.  Батько  й  мати
ходили тихесенько по кiмнатах, не гуркали дверима, щоб не збудить дорогого
гостя.
   Того ж таки дня трапились iменини само? Радючки,  i  старий  Радюк  був
навiть  радий  тому,  що  при?дуть  деякi  сусiди,  йому   дуже   хотiлось
похвалиться перед ними сво?м сином.
   Вже сонце стало на  вечiрньому  прузi,  як  почали  з'?жджаться  ближчi
сусiди, котрi  знали  про  тi  iменини.  Деякi  попривозили  сво?х  дочок,
почувши, що при?хав молодий Радюк. Вечiр був погожий. В покоях було душно.
Хазяйка попросила гостей вийти пить чай на терасу. Вона сiла коло самовара
й наливала чай; кругом стола й на  лавках  сидiли  хуторянки  й  хуторяни.
Тераса була без покрiвлi, вся обвита виноградом. Виноградний лист закривав
гостей од косого промiння сонця. Над терасою синiло вечiрн?  небо.  Старий
Радюк балакав з сусiдами, а дами сидiли коло стола поруч з  хазяйкою.  Мiж
дамами кидалась в очi одна  немолода  удова  капiтанша.  То  була  Ликерiя
Петрiвна, на прiзвище Висока. Старий Радюк продражнив  ??  Макухою.  Панiя
Висока й  справдi  трошки  скидалась  на  макуху,  бо  була  присадкувата,
кругленька, з круглим повним лицем, котре од духоти почервонiло й  лиснiло
од поту. Панiя Макуха ледве встигала обтирать його бiлою хусточкою та  все
жалiлась  на  духоту.  Невважаючи  на  свою   дохожалiсть,   вона   любила
чепуриться, була вбрана в ясну сукню й мала на головi рожi, якi були б  до
лиця молоденькiй паннi. Хоч непросвiчена й проста, але вона любила вдавать
з себе свiтську панiю й  була  з  претензiями.  Меж  гiстьми  було  чимало
паннiв, але одна мiж ними була найкраща, хоч була i дуже молоденька.  Вона
була вбрана в вишивану укра?нську сорочку, бо недавно  була  в  Полтавi  i
вгледiла там нову моду.  Почувши  од  знайомих  сусiд,  що  молодий  Радюк
при?хав з Ки?ва в укра?нському костюмi, вона зумисне  вбралась  i  собi  в
нацiональний  костюм.  Та  хуторяночка  звалась   Галею,   а   прозивалась
Масюкiвною. Вона була  небагатого  роду,  але  гарна,  як  степова  квiтка
весною. На фонi зеленого листу ?? чистий профiль був нiби намальований  на
картинi. Вона була ще дуже молода. Довгеньке Масюкiвнине личко  з  чорними
бровами, з рум'янцями на щоках, з великими карими очима  пригадувало  цвiт
червоно? зiрки мiж зеленим бадиллям.

   Павло Антонович  довгенько  не  виходив  до  гостей  i  вийшов  знов  в
укра?нському убраннi, тiльки замiсть важко? свити на  йому  був  легенький
лiтнiй сiртучок. Червоний пояс дуже гарно обгартував й