дко
покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок.  Тiльки
один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло  самiсiнько?  кафедри,  щоб
його роботу було видко, i  записував  ту  нiсенiтницю,  маючи  надiю  пiти
стежкою свого красномовного земляка.
   Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти  перестали  ходити  на
його лекцi?, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по  черзi
по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу сво?х слухачiв.
   Зате ж вiн дуже вважав на  ректорську  ласку.  Нiхто  з  професорiв  не
запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити  до  кожного  ректора,  вмiв
улiз  ги  в  його  душу,  прислужиться,  притакуючи  кожному  його  слову,
постерiгаючи кожний його замiр. I виходило  так,  що  нi  один  ректор  не
обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi  на  побiчну
службу в академi?. I  Воздвиженськич  кожному  ректоровi  встигав  зайняти
скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за все  це  вiн
доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй,  з  орденом  на
ши?, мав право сказати: "Академiя - то я!"

   IV
   Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був ?х новий дiм  на  два
етажi,  з  здоровими  свiтлими  вiкнами.  Вiн  стояв  просто  проти   дому
Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було  дивиться  в  вiкна
другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами.  Степанида
Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з  квiтками.
Кращi  картини  з  батькового  флiгеля  дочки  попереносили  до  себе   ще
переднiше. У батька  зостався  на  стiнi  тiльки  праотець  Но?  з  трьома
бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.
   Дашковичiв кабiнет  був  обставлений  шафами  з  книжками.  Вiн  зiбрав
писання всiх давнiших, нових i  найновiших  фiлософiв  i  все,  що  тiльки
стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i  все  загрiбався  в
фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь  над  книжками
до пiзньо? ночi. I не раз  Степанида  пiзньою  добою  входила  в  кабiнет,
просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила
свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i  давала  йому
несподiвану серенаду. Обидвi  сестри  починали  грати,  спiвать,  починали
балакать,  смiятись.  Дашкович  знехотя  мусив  одривать  очi  од  книжки,
сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив
по кабiнетi й слухав музику.

   - Та вийди-бо в залу! - говорила до його жiнка. -  Дивись,  яка  в  нас
зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?
   - Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.
   - Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонi? брала
його за руку i витягала в залу. Марта помагала ?й. Фiлософ мусив  виходить
в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри
одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

   - Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була  не  йшла  за
тебе замiж, - говорила Степанида, сидячи з  роботою  в  руках  на  софi  в
кабiнетi свого мужа.
   I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або
плетучи. А вiн не звертав на не? нiяко? вваги. Степанида тiльки  поглядала
на його гладенький високий чистий  лоб,  нахилений  над  папером  або  над
грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi  лоба  i
насупленi над очима.
   - Одже життя мо? не дуже веселе з таким вченим  чоловiком.  Моя  сестра
щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i  зателепуватий,  але
говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн  накричить  повну
хату, пожарту? з жiнкою. - I ?? знов взяла зависнiсть до сво?? сестри,  як
позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

   - Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти дума?ш ? пишеш? -  спитала  раз
Степанида, побачивши, що ?? чоловiк  покинув  перо  й  обперся  об  спинку
стiльця в спокiйнiй позi.
   - Я думаю  те,  що  тобi  в  голову  не  помiститься,  -  одказав  вiн,
осмiхаючись.
   - А може, й помiститься!  -  промовила  Степанида,  дивлячись  на  його
задуманий лоб, обрямований густим чорним  волоссям,  на  його  спокiйну  й
поважну постать.
   Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать  ?й  про  фiлософа  Канта.
Жiнка  слухала,  слухала,  роззявила  рота,  позiхнула  з  усi??  сили   й
зареготалась на всю хату.
   - Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила!
Чи й тво? студенти так тебе розумiють, як я?

   -  Мабуть,  трохи  бiльше!  Може,  тобi  ще  розказать  що-небудь   про
Спiнозу[41] або Локка[42]?

   - Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе  голова
не крутиться од тi?? фiлософi??
   - Нi, хвалить бога.
   - А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини.  Потривай!
Я тебе таки витягну з твого кабiнету!

   Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр
з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись  танцював  ззамолоду,
навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його  фiлософською
думкою й поважним прямуванням його розуму.
   Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида  найняла  на  цiлий  вечiр  чотири
музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою
й  огнем  свiчок  i  канделябрiв.  Знайомi  професори,  урядовцi  й  купцi
поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в  гарну
бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж  бiлий,  розмовляв  з  знайомими  купцями.
Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю  та  все  ждали,
щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет,
поховать  сво?х  грецьких  й  нiмецьких  фiлософiв,  вийшов  до  гостей  i
розмовляв з молодими дамами.
   Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича.  Проти  його
став один купець з молодою  купчихою.  Музики  весело  й  голосно  вдарили
сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович  дуже
одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.
   Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали  танець.  Дашкович
просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за сво?ми книжками зовсiм,
мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу  як  треба,  але
зараз-таки почав збиваться.  Дами  почали  подавать  одна  другiй  руки  й
переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга  фiгура  пройшла
гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а  вiн  сам
зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на  той,  чи  на  другий
бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його  до  себе,  а  Дашкович,
нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi,
поплiвся до сво?? дами i перекрутився з нею нащось. Далi,  врештi  всього,
заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодо? купчихи, вiн так  шарпнув
ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонко? сукнi,  одiдравши  великий
шмат од само? талi? аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв
палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком  втекла  в
другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i  зарiкалась  з
того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й ?вропейськi генi?!  З
червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в  танцях
якнайдалi од Дашковича.
   На другу кадриль  Степанида  поставила  Дашковича  танцювать  з  собою,
правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить
забутi танцi.
   - Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська  мисль!  -  промовляв
Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я
не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи.
   Вже готували на стiл вечерю, як  Дашкович  тiльки  згадав,  що  вiн  не
перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн  нахилив  голову,  насупив
брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось  дуже  цiкавого
слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка,  де
сидiла купчиха, i почав просити  в  не?  пробачення.  Купчиха  осмiхалась,
говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi  вона
кляла фiлософiв. Сукня була  дуже  дорога  й  модна;  ??  уста  осмiхались
ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
   - Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка.
   - Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не  в
думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють  молодшi  за
мене!
   Одначе, невважаючи на сво?  зарiкання,  вiн  мусив  пiсля  вечерi  знов
танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода  й  гарна  жiнка,  а
перед такими чарами ледве чи всто?ть яка найтвердiша фiлософiя.  Степанида
таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола,  а
чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
   Тим часом поважнi гостi, встаючи  з-за  карточного  стола,  смiялись  з
Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ??
почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано гра? в  карти,
одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому
на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"
   ?? рiзкий, неспокiйний голос, ?? насупленi  густi  брови  дуже  вразили
Воздвиженського. Вiн  давно  вже  постерiгав  тверду  вдачу  сво??  жiнки.
Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
   - А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

   - Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать?  -  сказала  вона  тихо  й
одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала  на  той  столик,  де
грав у карти Воздвиженський.
   Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився,  вгонивсь
в  азарт  i  тим  ще  бiльше  програвав.  Партньори  почали  смiятись,  що
Воздвиженський знов  нагнав  на  себе  на  карбованцiв  десять.  Марта  не
пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
   - Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
   - То йди собi, а я трохи пограю.

   - Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори тво?  вибачать  за  твою
жiнку.
   Воздвиженський зирнув на ?? лице. ?? брови,  очi,  стуленi  мiцно  губи
показували, що вона хоче постановить на сво?му.

   - Нехай тебе,  серце,  батько  проведе;  попроси  батька,  а  я  прийду
незабаром.
   - Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i
голос ?? проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив
ближче до стола i прислухався.
   - Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до не?.
   В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

   - Не пiду я сама, й з мiсця не рушу,  доки  ти  не  пiдеш  зо  мною!  -
промовила вона, аж трохи крикнула.
   Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
   Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава
тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки  що  переступив
порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
   - I скажи ти, на милость божу! I нащо ти гра?ш в карти, коли ти  бiльше
програ?ш, нiж вигра?ш? - спитала вона  так  смiливо  й  наважливо,  неначе
судила його судом.
   - А тобi яке  дiло,  що  я  там  в  карти  граю,  чи  що?  -  обiзвався
Воздвиженський.
   - Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до  того,  що  мiй  муж
робить?
   - А нема тобi дiла! Тво? дiло он! Дитина, колиска та кухня!
   - Менi нема дiла! - крикнула Марта, i ?? великi очi стали ще бiльшi,  а
лице зблiдло. - ? менi дiло! - промовила вона голосно i з тим  словом  так
стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi  кришки  не
вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
   Воздвиженський  вперше  догадавсь,  що  його  жiнка  ма?  не  тихенький
голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i  велику  силу
характеру. Вiн хотiв зломить ??.
   - Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом.

   - Кричу, бо ти винен! Де тво? жалування? Чи ти давав менi його до  рук?
Чи я знаю, що ти ма?ш i скiльки ма?ш?
   - Нащо тобi мо? жалування?
   - На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк.  Я  повинна  зна?и,  що  ти
заробля?ш i що ма?ш.Я й досi за тво? грошi й  одежини  собi  не  справила,
гостинця собi не купила! Я не бачила й якi тво? грошi, а ми живемо на  мо?
грошi, що найма?мо нижнiй етаж.
   - Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!
   - Ба будеш! ба мусиш! - промовила вона так твердо, наступаючи до  його,
що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе  ??  словами  й
криком.
   - Йди спать! - промовив вiн спокiйнiше.  -  Завтра  буде  доволi  часу.
Наговоримось, коли схочеш.
   - Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли  програ?ш,  то
потроху. Сво? грошi давай менi до схованки,  бо  я  господиня  в  домi,  я
хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.

   - Еге! то ти собi понашива?ш дорогих суконь, та сього, та того!..
   - Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без  чого
можна обiйтись.
   - Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару  та  заспiвай  менi  "Сизого
голубочка" або "Соловейка"!
   Цi слова допекли ?? до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла  до
сво?? кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все  думав,  як  то
трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра,  як  янгол,  що
вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде  грати  та  романтичнi
пiснi спiвать".
   Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний.
Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi сво?? жiнки, не виходила з
його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась
прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить,  яка-то
вона буде завтра?
   Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнн? небо, закрите  важкими
темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею.  Наймичка  принесла
шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартино? спальнi одчинились,
i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса  обкручувала
голову по-сiльськiй i була пришпилена великими  шпильками.  Воздвиженський
глянув на ?? лице: воно було спокiйне, але люте, як i  вчора.  Великi  очi
дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i  нависли
на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила  до
стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала  Воздвиженському.  Краплi
чаю перескочили через криси i полились на мисочку.  В  руцi  не  простигло
вчорашн? завзяття. Воздвиженський заговорив до не?; вiн боявся, що вона не
буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила,  й  говорила
багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi сво?му язиковi. Голос
?? був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони,

   - Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

   - Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом.
   В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила  дитину.
Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ?? на
Житнiй базар.  З  пекарнi  вернулась  знов  до  стола  й  налила  на  ходi
чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала
горничну й  звелiла  ?й  прибирать  в  покоях.  Вона  ходила  по  хатах  i
командувала слугами, мов той во?вода вiйськом. Пiд ?? оком, пiд рукою  все
приймало чистоту, все було в домi на сво?му  мiсцi.  Порядок  виникав,  де
тiльки ступала ?? нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до  стола  й  не
пила чаю.
   Напо?вши ча?м свого мужа, вона вскочила  в  його  кабiнет.  Безладдя  в
кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського  життя
в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на сво?му мiсцi. Книжки валялись
на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.
   - Не зачiпай лишень там нiчого!  Я  не  раз  просив  тебе,  щоб  ти  не
перекидала мо?х паперiв.
   - Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

   - Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i  не  зачiпай!
Ото яка чепуруха вдалась.
   Незважаючи на його слова, вона  почала  стирать  пил,  збираiи  книжки,
складать ?х докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.

   - Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на сво?му  мiсцi.  Ти  менi.
помiша?ш папери!
   Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.
   Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський  прибрався  i
йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню сво? жовтi лекцi?, од котрих обсипались
шматочки потертого паперу. Марта окинула  його  оком,  як  i  завжди  вона
робила, коли вiн куди виходив. В його на ши? не  було  галстука,  а  з-пiд
жилетки виглядав шматок бiло? сорочки.
   - Подивись лишень на себе в дзеркало та  тодi  вже  вийдеш  з  дому,  -
сказала йому Марта.
   Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.
   Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцi?  з  його  думки  не  виходило
гнiвне й люте жiнчине лице.
   "Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його  на
умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського  патерика"  й
чудовно? Братсько? iкони богородицi?"
   Того дня лекцiя  його  була  така  погана  та  поплутана,  що  студенти
слухали, слухали та й трохи не поснули, а  туляк-земляк  позаписував  таку
нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ?? начисто.

   Воздвиженський вернувся додому на обiд не  зовсiм  спокiйний.  Вiн  все
назирав над  жiнкою  за  обiдом.  Вона  бiльш  мовчала,  нiж  говорила,  i
обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до
мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився  трохи  на  стiл.
Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по  хатах,  нiби  за
дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашн? скiнчилось i  що  жiнка
ма? собi щось на умi.
   Того ж вечора, розпорядившись  у  пекарнi,  заколихавши  дитину,  Марта
ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ?? була тверда, очi  смiливi.  Воздвиженський
стривоживсь.

   - Степане Iвановичу!  дай  менi  грошей,  та  ще  й  чимало!  Вчора  на
вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi
як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

   - Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

   - Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне  батькiвське  поносила,  що
мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
   - А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.
   - А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. -  Я
не дитина, зайвого не прохатиму. Ти зна?ш, що в  мене  в  хазяйствi  зайва
крихточка не пропада?.

   - То добре  робиш!  Коли  б  у  тебе  i  на  моди  не  пропадала  зайва
крихточка...
   Марта зблiдла. Очi ?? з блискучих стали матовi.  Вона  випросталась  на
весь свiй високий зрiст.
   - То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти  хочеш,  щоб
твоя жiнка ходила, як та  обiрвана  циганка!  То  ти  хочеш,  щоб  я  була
смiховищем для людей!
   ?? голос перервався. Од великого гнiву  ?й  захоплювало  дух  в  горлi.
Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В  очах,  в
лицi свiтилась така енергiя, проти котро? насмiлився б йти тiльки тон, хто
не зумiв би того прочитать на ?? лицi.
   У Воздвиженського самi ноги  подалися  назад.  За  кожним  словом  вона
пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

   - Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в  домi?  Хiба  я  не  маю  права
стратить на те, що менi треба?
   I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть,  в
самiм повiтрi розiйшлась од не? сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму
прокинулась й закричала не сво?м голосом.
   Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг  грошi
й однiс жiнцi.
   - На тобi на тво? капелюшi! - промовив вiн i оддав ?й грошi.
   "От i вибрав  богомолку!"  -  думав  Воздвиженський,  одходячи  в  свiй
кабiнет.
   Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не  посунула  до
його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в  стаканi.  Зате  ж
Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
   Упоравшись, Марта пiшла  до  магазинiв,  набрала  собi  на  нову  сукню
доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з  рожевими
букетами; купила собi модний чiпок з жовтими  розкiшними  квiтками,  котрi
дуже приставали до ?? чорних кiс i  темних  очей.  Мiж  тими  рожами  були
пришпиленi золотi колоски пшеницi.

   Вертаючись додому. Марта не втерпiла;  забiгла  до  сестри  похвалиться
новомодним убранням. Обидвi вони  убирались  перед  дзеркалом,  примiряли,
оглядали й знаходили, що все те було  куплено  й  недорого,  i  було  дуже
гарне, i до лиця ?м обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими  рожами
й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ?? лиця,  що  вона  вдво?
покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець друго? руки
чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка.  Вона  так
само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по
модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в сво?му допотопному чiпку.

   Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла
в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце  тiльки  що  взяв
ворожий город i розбив вороже вiйсько.
   - А що! чи бачиш, як у  людей  бува?!  -  говорила  Степанида,  тикаючи
Дашковичевi то тi?ю, то другою рукою  з  поначiплюваними  квiтками..  -  А
бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

   - Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович,  не  кидаючи  з  рук  пера.  Вiн
зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

   - Ти тiльки подивись, якi колоски,  якi  рожi!  -  казала  Степанида  й
розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

   - Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

   - Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр,
що незвичайно гарно приставав ?й до лиця.

   - А що? бачиш?
   - Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку,
котра  з  золотими   колосками   на   головi   чогось   пригадувала   йому
?русалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями"[43].

   - Ой ви, дочки ?ви! - сказав Дашкович, зiтхнувши  й  обертаючи  очi  на
Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

   - Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чу?ш? Давай грошi, та ще  й
зараз, бо не видержу!
   I фiлософ мусив кидать Канта;  вiн  довго  й  не  сперечавсь,  потерся,
пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими
колосками, а Дашкович хотiв читати Канта,  але  в  його  в  очах  манячили
золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi  брови
й очi жiнчинi. Вiн спробував  писать  лекцi?  i  замiсть  Канта  втирив  -
Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
   Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка.
Вона сховала всi сво? закупки, не похвалившись навiть перед ним.

   - Хоч покажи, чого накупила, - сказав до не? Воздвиженський.
   - Нехай iншим часом. Як уберусь, то й  побачиш!  Ти  не  дуже  квапишся
показувать менi, що купу?ш, розказувать менi, що робиш,  -  одказала  йому
Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.
   Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ??, одначе все-таки сподiвався од
не? ласки й сяко?-тако? дяки.
   - Марто Сидорiвно! я оце думаю  покликать  до  себе  сьогоднi  ректора,
iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

   - Ти дума?ш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.
   - Чом же ти не дума?ш?
   - Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю  часу,  i  слуги  не  гулящi.
Нехай лишень переднiше впораються.
   Воздвиженський постерiг, що не вблагав сво?? жiнки. Йому стало прикро й
досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

   - Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю...  я  попрошу  на  сьогоднi
гостей!
   - Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв,  бо  я
не буду коло ?х панькаться. Нап'ються чаю та й  додому  по?дуть!  -  Марта
промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи  очi  од  чоловiка.
Вона хотiла тим показать, що ма? його слова нi за що.
   - Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе
такого тону! Я не хочу слухать од сво?? жiнки нiчого такого!

   -  Коли  не  хочеш  слухать,  то  позатикай  вуха!  -  сказала   Марта,
подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла  язиком,  що  вiн  ледве
встиг розiбрать тi слова.

   Воздвиженський побачив, що вести далi дiло  було  б  i  недобре,  та  й
надаремно.
   Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею,  вважав  ??  за
нижчу од себе, нiколи не радився з нею,  робив  по-сво?му  все,  нiколи  й
слова не сказавши про те сво?й жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як  щира
укра?нка,  Марта  зовсiм  не  була  зугарна  по   сво?й   вдачi   кориться
деспотизмовi чоловiка, а навпаки, ?й бажалось всiм правучать в  домi  i  в
хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх
жiнок.  Мартина  енергiя  й  злiсть  зовсiм  збили   його   з   пантелику.
Воздвиженському заманулось зломить ??: вiн попросив до себе  того  ж  таки
вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись  могли
стать йому в пригодi.
   Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських  одна  й  друга  карета.
Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в  дорогих  шовкових  та
оксамитових рясах. Зони придержували бороди  й  хрести  на  грудях  лiвими
руками,  як-то  придержуюiь  сiльськi   молодицi   намисто   з   дукачами,
нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi
гладкi, червонолицi,  причесанi,  облитi  пахощами.  Вся  зала  сповнилась
неначе ароматами Лiвану й Аравi?.
   Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У  ректора
коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в  фотелях,
на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами.  Деякi
весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i  столiв,  заставлених
всякими напитками й на?дками. Воздвиженський вертiвся  коло  ?х,  присiдав
коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична  внесла
тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
   Воздвиженський  пiшов  в  жiнчину  кiмнату.  Марта,  блiда,  як  стiна,
поралась коло самовара й бистро зирнула на його сво?ми великими очима.
   - Та вийди, будь ласка, до гостей!..

   - Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, ?? лице  одразу
налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од не? аж  пашiло  вогнем!  Зда?ться,
нiби вона вся стояла в полум'? з головою.
   Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку ??  лиця,  в  кожнiй
фалдi ?? одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що
шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав  регiт  товстих  i
веселих архiмандричих голосiв.
   - Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.

   Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять,  але
слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

   Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали.  Гостей  бiльше
не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив
вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали  мовчки  й
невесело попрощались з хазя?ном.
   Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать  докiр  жiнцi,
та вiн тепер ?? постерiг... Вiн ходив  по  залi,  терся  коло  порога,  та
боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу,  але  все
неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

   Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од  морально?  втоми
вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом не?
пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
   - Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в  голосi  його
задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
   Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом не? поменшало.
   - Не бiйся! Попросимо iншим  часом,  то  й  при?дуть,  i  нап'ються,  й
на?дягься.
   - Як же я буду пiсля цього дивиться ?м в очi?

   - Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
   - Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мо? мiсце!
   - Хто його зна, яке там тво? мiсце! Живу з тобою в парi, а од  тебе  не
чула про тво? мiсце.
   Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

   - Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе,  яке  ти  мiсце  займа?ш,  i
скiльки грошей доста?ш, i де ?х дiва?ш. Я тiльки од людей перечула, що  ти
там десь i праву?ш, i редактором.
   В словах ?? почувся  докiр,  але  голос  став  тихий,  звичайний.  Вона
почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

   - Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
   - Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став  старцем-прохачем?  Чи
скажеш, що менi було б усе одно?
   - А менi зда?ться, що мо? дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi  для
тебе.
   - А менi зда?ться зовсiм iнакше! Якби ти був  добрий,  ти  б  менi  усе
розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з
само? цiкавостi!.. А  то  ти  хова?шся  од  мене,  мовчиш,  ма?ш  мене  за
наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробля?ш? Чи  я
знаю, де ти все те дiва?ш? Чи хова?ш його дiтям, чи  гайну?ш,  пуска?ш  на
вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина  вчена,  а  мене  ма?ш  за  темну
купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi зда?ться!
   Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю,  i  вогонь  знов  купиною
схопився кругом не?. Завзяття знов блиснуло блиском з ?? темних очей.
   Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши  те
полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
   - Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з  мiсця.  -  До
цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти  менi,  що  з  тобою  сталося?  -
спитав вiн у Марти, згорнувшi? руки й дивлячись ?й в вiчi.

   Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

   - Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? -  спитав  в  не?
Воздвиженський удруге, ближче приступивши до не?.
   - Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
   - Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
   - Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих,
що ти дав, вже не стало!
   Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

   - Ти камiнь, а не жiнка!
   Вiн довго ходив по сво?му кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував
i бачив, що жiнка не тiльки що не  покоря?ться  йому,  але  команду?  ним,
чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спуска?ться
й пада? пiд Мартин черевик. Вважаючи  на  ??  вдачу,  на  завзятiсть,  вiн
тратив всяку надiю перемогти ??.
   "Чи не вдi? чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю  його...
Може, вiн сво?м "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з не? той дух
вередiв".
   Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
   Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав.
Вiн добре знав вдачу сво?х дочок, але, докладаючись на  свiй  батькiвський
авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ??.

   До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив ??
серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
   Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту,  нiяк
не мiг приступить до дiла.
   - Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки,  нiби  од
холоду.
   - Сiдайте ж, тату! Чого ви сто?те? Сухобрус не  сiв  i  знов  терся  та
м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смi? сказать.
   - Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi?
Але я й сама до гостей не виходила.
   - То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...

   Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

   - Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала
Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед  була  дуже  безпечна  за  свою
перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

   - Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi,  вiн
голова в сiм'?.
   - Нехай вибача?. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
   Сухобрус  прийняв  академiчну  поставу   й   почав   вговорювать   нiби
по-вченому.
   - Марто! ти ?си жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам  бог  так
звелiв: "Жена да убо?ться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В  домi
повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть.  Марта  зараз
постерегла, звiдкiль вi? вiтер.

   - Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у  вас  слугою?
Чи не були ви рiвнi в домi?
   - Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина - не нам рiвня.  Ти  вважай
на його розум, на науку. Покорись  йому,  серце!  Ради  мене,  ради  свого
батька, не сперечайся з ним.  Люди  почнуть  зараз  судить,  рознесуть  по
городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи
якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
   - Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене зна?те змалку; ви
зна?те, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були  добрi.  Але
до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
   - Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiйма? на тебе руку...
   - О! якби ще пiдняв на  мене  руку,  то  я  б  йому  руку  покусала,  i
добре-таки покусала б!
   - Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою  така  була,
сказать тобi правду. Але будь же  тихiша;  знай,  коли  змовчать,  коли  й
обiзваться, а коли й стерпiть, - вмовляв Сухобрус свою дочку.

   - Ви, тату, говорите до мене,  наче  до  маленько?,  -  сказала  Марта,
осмiхнувшись. - Вiн, тату, мене зневажа?,  ма?  мене  за  невчену  людину,
нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалу?  давать  менi  до  рук
грошi. Вiн од мене та?ться, а я од його не таюсь.
   - Який тепер свiт настав! I все то слiдкують,  вислiджують!..  кмiтять!
Чи поважа?, чи не поважа? пак чоловiк! А  ми  за  це  не  знали,  а  проте
прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то  далi  буде  на  цiм  грiшнiм
свiтi!
   - Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь
од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за  все
питать, радиться зо мною або й попросить.
   Голос ??  пiднiмався  все  вгору  та  вгору.  Останнi  слова  Марта  аж
крикнула.
   - Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

   - Бо ви, тату, мика?тесь, куди вам не слiд! Де два б'ються,  третiй  не
мiша?ться, бо й третьому достанеться.
   - Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! -  промовив  Сухобрус,  та  за
шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до сво?? хати.

   Йдучи з лекцi?, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав  за
все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як  не
та?лась, вона, але ?? очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть
весело дивилась йому в вiчi, любенько  говорила  до  його.  Воздвиженський
добре розумiв, що вона радi?, навiть  трохи  глузу?  з  його.  його  брала
злiсть, бо його принцип  деспотизму  в  сiм'?  й  послуханий  жiнки  Марта
потоптала ногами.
   Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить  те,  що
схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки ?? воля.
   Смачно пообiдавши, Воздвиж?нський  заговорив  до  Марти  дуже  солодким
голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i  до  чого
вiн пряму?. То була його прелюдiя.
   Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський  приступив
до дiла.
   - I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно  в
нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; ма?мо всього  доволi.
Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.
   - Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, ма?мо всього доволi.
Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'?мо  чай,  то  сiсти  б  та  й
побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас ? вже сiм'я...
   - Ще й бiльше буде, - перебив ?? розмову Воздвиженський.
   - Само по собi, що буде! Чом би пак нам  не  порадиться,  як  би  лучче
хазяйство сво? повести, як би якiсь плани зробить. В нас же ? батько, а що
батькове, те наше.
   - Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!
   - Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Ки?вi! Та й таких нiхто й не
запам'ята? нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був
бiдний, та з  нiчого  розвiв  дещо!  I  ми  розведемо,  як  будемо  розуму
держаться та пiдемо  сухобрусiвською  стежкою.  От  з  нашого  дому  ма?мо
дохiд... Час би дещо  i  в  банк  покласти,  щоб  проценти  наростали  для
дочки...

   - А. ?й, Марто, хiба дещо придбала?

   - А чом же й не  придбать  то  з  сього,  то  з  того?  В  контрактовий
ярмарок[44] був за квартири заробiток добрий. А ?й ж? Чи придбав хоч трохи
з свого редакторства та професорства?
   - ? там трохи зайвих грошенят,  -  -  промовив  Воздвиженський  знехотя
якось.
   - То оддаймо, що ма?мо зайве, в банк, - сказала Марта.
   - Про мене, оддаймо!
   I вони разом, неначе змовившись, пiшли в сво? кiмнати  й  вернулись  до
зали, держачи в руках капшуки з грiшми.
   -  Ого!  та  й  ти  чимало  зiбрала  з  свого   хазяйства!   -   сказав
Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
   - Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело  сказала  Марта,
пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали  любенько  вкупцi
та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi  грошi.  Грошей  було  чимало.
Вони обо? були дуже радi одно одному  i,  налiчивши  чималу  суму,  зовсiм
помирились того вечора.

   - Завтра я сама одвезу грошi до банку, - сказала Марта.
   - Про мене, й одвези! - одказав ?й Воздвиженський, оддавши  ?й  до  рук
всю суму.
   - Яка шкода, що купецтво зовсiм занедба?ться в нашiй фамiлi?, як  помре
наш старий батько! - сказала Марта.
   - А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука.  Як  я
завидую, як побачу купчикiв за  прилавком  в  магазинi!  В  мене  аж  руки
сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерi? аршином.

   I Воздвиженський обперся обома руками сб  стiл,  як  роблять  купцi  за
прилавком, почав мiрять аршином матерi? на повiтрi. Всi його манери,  весь
його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i  справдi  в  магазинi  та
мiряв аршином матерi?.
   - Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?
   - А правда, Степане Iвановичу! I чого нам  свариться!  I  нащо  нам  те
здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

   Самi руки Мартинi налапали  гiтару.  Вона  взяла  й  почала  натягувать
струни й направлять гiтару. Самi пальцi  почали  брати  веселi  акорди,  i
незабаром  гiтара  задзвенiла  в  Мартиних  руках,  аж  стiл   затрусивсь.
Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

   - Заспiвай, жiнко, яко?-небудь! Давай на радощах згада?мо давнину!
   Марта почала спiвать: "Как я в рощице гуляла",  ??  голос,  високий  та
дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких,  неначе  розколота
посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки
в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом.  Пiснею  скiнчилась  мiж  ними
незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.
   - Може, запросимо на цьому тижнi  ректора  й  архiмандритiв?  -  питала
Марта. - До того часу слуги будуть вольнi.

   - А коли ти того хочеш, то й покличмо!

   - Бо тодi  якось  зовсiм  не  випадало!  Такий  був  час...  зовсiм  не
добрий...
   - Еге! зовсiм тодi не випадало! - сказав Воздвиженський та й замовк.
   I довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки
вечора побiгла до сестри.

   - Сестро! чи ти пак зна?ш, що мiй Степан Iванович став зовсiм iнший?
   - Невже! - сказала Степанида.
   - Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до  рук.  Завтра
одвезу в банк. А твiй як?
   - А мiй такий, як i був... Як почав раз дiлиться зо мною сво?ми мислями
та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не  заснула.  Все
сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь хова?, i добре  хова?
од мене, i да? видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене,
як рiдна мати!
   - Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на сво?му постановила. Я йому
виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i
ти до свого, та причепись добре!
   Марта розказала, як вона виварила  воду  Воздвиженському  i  як  з  ним
погодилась.
   - Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! - сказала Степанида.
- А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi ?. а як
для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!

   При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича.  Дашкович  сидiв  над
нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет.
   - I скажи ти менi, на милость бога! Чи ? в свiтi така  безщасна  жiнка,
як я? - так почала Степанида Сидорiвна.
   Дашкович пiдвiв голову й дивився  переляканими  очима  на  свою  жiнку,
витрiщивши на не? очi.
   - Що з тобою сталось? - спитав вiн ??.

   - Що зо мною сталось... Я вже не кажу про те, що ти покинув мене  задля
оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав
менi свiт. Чи так же бува? в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi?
   - А як же живуть Воздвиженськi? - спитав вiн у жiнки.

   - Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в  нас
же сiм'я! Чи вже ж ти даси в  придане  дочцi  оцей  фiлософський  хмиз?  А
Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра  насправляла  собi
модно? одежi. А ти  про  мене,  молоду,  не  дба?ш;  i  сам  не  вбира?шся
по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! I бог  зна,  де  ти  тi  грошi
дiва?ш? Хiба ж я за те знаю?
   Га? Скажи? Скажи?
   Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки
жiнцi.
   - На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих  колоскiв  i  рож,
скiльки хочеш, та дай менi спокiй, - сказав вiн i сiв знов за стiл.
   Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.

   - А бач! - сказала ?й Марта.
   - Бачу! - промовила до не? Степанида.

   I Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку...


   V
   Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто  почав
?здить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до
Братсько? чудовно? iкони богородицi i натщесерце в недiлi i в празники пив
поча?вську свячену воду. Вiн мав багацько знайомих ченцiв  у  лаврi  i  на
пещерах, заходив до ?х в келi?, сповiдався, любив розмовлять  з  ними  про
святе, сидячи в садку пiд деревом на печорських горах. В його флiгель  все
частiше навiдувались сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки
й зятi бачили те й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з
флiгеля на монастир... Сухобрус часто  справляв  у  себе  панахиди  i  все
глибше та глибше зачитувався в "Житiя святих".

   Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус. лiг спати й прокинувся
опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а йому уявилось, що
хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний грiм, i раптом  одчинились
дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчиненi дверi вступив
якийсь святий, а за ним янголи. Вiн очмарiв з дива. Коли придивиться  вiн,
аж у того святого курячi ноги, а в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й  у
всiх ззаду тяглися довгi хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали
престрашнi голови: цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними  бородами
i  в  нiмецьких  ярмулочках.  Ще  дужче  гуркотiв  грiм,   i   всi   чорти
поперекидались панками з хвостиками й рiжками i почали  стрибать  навкруги
Сухобруса. Дiдьки пищали,  вищали,  висолоплювали  язики,  вищиряли  зуби,
клацали зубами, наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його
душити.
   Прокинувся вiн блiдий, як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був  такий
втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками. Спросоння вiн так
голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з свiтлом  i  почали  з
переляку хреститься. Сухобрус трусився,  неначе  його  трясла  пропасниця.
Йому принесли поча?всько? води; вiн напився, помазав собi очi  й  груди  i
почав молиться та хрестить вiкна й дверi. Одна наймичка побiгла й  збудила
Воздвиженського; вiн прибiг i почав заспокоювать Сухобруса.

   Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у  сво?й  кiмнатi  одного
прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса  всi
книжки.
   Тiльки що Сухобрус пiшов до  крамниць,  Марта  й  Степанида  прийшли  у
флiгель i познаходили прездоровi книжки "Житiй" та "Патерика". Напнувши на
плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й винесли з  хати,  так
що й наймички навiть того не бачили.  Вони  ледве  дотаскали  ?х  до  дому
Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке дно.
   Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного  сну
вiн був втратив смак до ?х, але якось зоглядiвся - i  не  знайшов  книжок.
Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але  тi  одмахувались  руками:
казали, що тi книжки ?м зовсiм нi для  чого  не  потрiбнi.  На  зятiв,  на
ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що хтось чи вдень, чи вночi улiз
у вiкно i покрав усi книжки.
   Сухобрус  усе  ходив  та  бiдкався,  аж   дочкам   було   його   шкода.
Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса. Взявши
одну книжку "Житiй", вiн пiшов до Сухобруса в флiгель.

   - Тату! чи ви бачите, що я достав? - сказав  Воздвиженський,  показуючи
йому книжку обiруч.
   - Голубчику! Степане Iвановичу! I де це ви ?? достали? До  смертi  буду
молиться за вас богу!
   - Купив на точку! Мабуть, ?? продав той, хто вкрав у вас.
   - Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки набачу.
   - Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами.
   - Спасибi вам, дай вам боже здоров'ячка! - говорив Сухобрус,  обнiмаючи
його й цiлуючи.
   "Добре дiло йде!  -  подумав  Воздвиженський.  -  Може,  старий  одпише
флiгель менi одному..."
   - Степане Iвановичу, найму за вас акафiст Братськiй богородицi.
   - Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш  читайте  цi  книжки,  бо
знов снитимуться янголи з пазурами.
   - Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре зна?те, що  не  до  кожного  дiдьки
приступають... Бо не кожного бог благословить... Хто  недобре  робить,  до
того, певно, вже й дiдькам не треба приступать.

   Сухобрус сво? сни вважав за  милость  божу  й  думав,  що  то  вiн  вже
присвятився. Вiн почав ще частiше ?здить  в  лавру;  ще  бiльше  ченцiв  i
слимакiв приходило до його в гостi.
   Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже  добре,  якби
батько одписав на ?х самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до  батька,
дуже часто бiгала до  флiгеля  i  таки  не  втерпiла:  попросила  одписать
флiгель  ?м  самим.  Батько  вволив   ??   волю:   одписав   в   духовницi
Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi,  якi  мав,
вiн звелiв роздiлить пополовинi.
   Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного  мiсяця  вiн
готувався до  смертi,  говiв,  сповiдався,  наймав  акафiсти,  подавав  на
часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував  ченцiв  та
послушникiв. Вiн так вiрив в свою добрiсть, в свою чистоту, що як  заслаб,
то спокiйно дожидав  смертi.  Всi  його  думки  давно  покинули  землю.  В
останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому  небi.
В неясних, в розлитих  формах  йому  з'являвся  той  свiт,  нiби  безкра?,
глибоке, син?  небо,  де  нiби  плавали  цiлi  полки  прозорих  янголiв  в
легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, - де на чорних  хмарах
стояли  дiдьки   на   митарствах.   Митарства   здавались   йому   якимись
полiцейськими  конторами,  повними  рогатих   i   хвостатих   дiдькiв.   В
надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з  щирого  золота  й
срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тi?ю брамою  вiн  неначе  бачив
якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями,
з зеленими левадами, де  текли  рiки  з  кришталю  в  золотих  та  срiбних
берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим
садком, а од того престолу, наче  од  сонця,  лився  свiт,  як  од  тисячi
сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставля? в душi справдiшн? почування,
навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до
себе  якимись  надзвичайно  солодкими  пахощами,  надзвичайною   гармонi?ю
музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а  те  дивне
диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з  серця.  Почались
передсмертнi муки, i душа його стривожилась.  Вiн  усе  брав  за  руки  то
дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку,  неначе  шукав  чи??сь
помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все  одверталась  до
стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.
   Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали,  але
швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм  не  тужили.  А  тим
часом дiти заспiвали iншо? пiснi, як  настав  час  дiлиться  батькiвськими
спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.
   В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки  i  прочитали  банкiвську
духовницю. Все було гаразд, доки  не  дочитались  до  флiгеля.  Тiльки  що
Воздвиженський прочитав, що флiгель  одда?ться  самим  Воздвиженським,  як
Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

   - То це так, сестро? - промовила Степанида до Марти. - То це така  твоя
добрiсть? То це ти так направила ще за живоття  небiжчика  нашого  батька,
царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

   - Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще  за  його
живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна.
   - Не знаю, хто й винен. Хiба стiни  та  вiкна  виннi.  Воно  пак  добре
ближче жити, частiше  до  батька  ходить,  пiддобрюваться,  пiдлещуваться,
говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.

   - Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я  винна,
коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на  таку
думку.
   - Навiв бог на таку думку, яко? треба  було  Воздвиженським,  а  не  на
думку Дашковичiв.
   - Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це.  Все  пополовинi,  та  й
годi! I дiм нехай буде пополовинi! - сказала Степанида, махнувши  рукою  i
пiднявши голос з останньою фразою.
   - Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко  йому  лежать  i  землю
держати! Дiм буде наш, бо й сто?ть на нашому подвiр'?.

   - А я кажу, що не ваш!
   - А я кажу, що наш!
   - А я-бо кажу, що не ваш! - крикнула зопалу Степанида,  неначе  од  тих
слiв так би i сталось, як вона скаже.

   - То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А  рештою  подiлимось,
як в духовницi написано. Я на те пристаю.

   - Ще й на те, сестро, не приставай!

   - Бо пристаю! Що правда, то не грiх!

   - Була колись правда, та заiржавiла.

   - Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в  духозиицi  так
написано, - обiзвався Дашкоаич, - що ж ма?мо дiяти, коли так  розпорядився
небiжчик. Ма?мо собi опрiчн? житло, та й житимемо якось.

   - Розпорядились живi, а не мертвi, - сказала Степанида й вийшла з хати.
За нею вийшов i Дашкович.
   Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться
з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.

   Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий,
наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi,  в
хижцi, в коморi, навiть на горищi, - все те було знесене в залу й кiмнату,
все те було кинуте й валялося жужмом, купами по  столах,  на  пiдлозi,  по
вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й  перина,  на  столах  i  на
вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись  на  вiкнах  стояли
вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, кострулi, лежали сковороди. На
стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки  встигли
вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння  на  цвяхи,  навiть  на
розкиданий посуд. Hе стало хазя?на в оселi,  i  почала  панувать  за  його
слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi,  а  мухи  покинули  хати  i  сво?м
гудiнням не ворушили мертво? тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух
живоття. Тiльки велика картина Ноя з  синами  стояла  на  перинi  i  сво?м
стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.

   На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно  була
свiтла й очепурена,  ввiйшли  Сухобрусовi  зятi  й  дочки.  Воздвиженський
держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний;  там  були  записанi
всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки  почали  дiлиться.  Найбiльше  завзяття
показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки  й  довго
дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили,
кричали й махали руками.
   Вже сонце високо пiднялося над ки?вськими горами, а вони все  дiлились;
вже минув час обiду, а  вони  все  дiлились  та  дiлились.  Воздвиженський
спочатку вмикувався в цю  справу,  але  швидко  втомився  й  сiв  собi  на
скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння
жiноче зовсiм задумався  i  перелетiв  думкою  в  трансцендентальний  свiт
фiлософi?. Вже сонце пiшло за ки?вськi гори на захiд, а невтомленнi сестри
все гомонiли, сперечались та все дiлились.
   -  Киньмо  та  ходiм  обiдать!   Нехай   йому   нечистий!   -   крикнув
Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.
   - Потривай трошки! ще й зосталось  тiльки,  що  подушки  та  перина,  -
промовила Марта.
   - Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте  сьогоднi,  бо  завтра  я
сюди вже не прийду: так обридло, - сказав Воздвиженський  i  знов  сiв  на
скриньцi.
   Марта i Степанида приступили до подушок i почали ?х ворушить.  По  хатi
пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками,  пiдiймаючись
проти сонця.
   Всi закашляли й затулили носи.
   - Як же ми теперечки подiлимо постiль? - спитала Марта.
   - А так подiлимо! - одказала Степанида. - Ти, сестро, вiзьмеш перину, а
я вiзьму три подушки.
   - Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! - сказала Марта.  -  Коли
менi припада? перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
   - Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно!  -
сказала Степанида.
   Подушка й перина були дуже гарнi й великi,  ще  й  до  того  з  чистого
м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки.
   - То як же це воно буде? - спитала знов Марта.
   - А так буде, як я кажу, - промовила Степанида. - Ти, сестро, бери  двi
подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.

   - Нехай-бо не так буде! Лучче ти,  сестро,  вiзьми  двi  подушки,  а  я
вiзьму одну подушку й перину, - сказала Марта.
   - Сестро! грiх тобi бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель,  ще
й перину хочеш загарбать, - сказала сердито Степанида.

   - Сестро! сама ти гнiвиш бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж  я
узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiжчик, царство  йому  небесне,  одписав
менi його? - сказала Марта.
   - Годi тобi, Марто,  сперечаться  та  все  на  батька  звертать!  Може,
скажеш, що й перину одписав тобi батько? - промовила з запалом Степанида.
   - То як же воно оце буде? - сказала Марта. - Або ти бери двi подушки, а
я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери  двi
подушки, - промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.
   Дашкович пiдвiв голову, почувши такий  надзвичайний  рогатий  силогiзм,
якого навiть не вигадала давня Грецiя. Його дуже це вразило, i  вiн  почав
гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.
   - Або ти, тату, ?дь у лiс, а я зостанусь дома, або я,  тату,  зостанусь
дома, а ти ?дь у лiс, - сказала Степанида. - Та чого ти сидиш та дума?ш? -
гукнула вона на Дашковича. - Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! -  I
Степанида потягла Дашковича до перини. - Дивись! Що  це?  -  спитала  вона
його.

   - Перина, - промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.
   - Перина! - передражнила його жiнка. - Сам ти перина!  Подiли  лиш  мiж
нами оту перину, тодi скажеш - перина!
   Дашкович задумався i згодом промовив: "Нехай буде вам обом  по  пiвтори
подушки i по однiй половинi перини".
   - Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж ?х можна  дiлить  так?  -  промовила
Степанида з серцем.
   - А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi  самi  по
собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна  мислить,  дiлить  й  докупи
складать?
   - Бог зна що верзеш ти язиком!
   - Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i  перини
дуже цiкавий силогiзм?
   - Кидайте ви вашi перини й подушки  та  ходiм  обiдать,  бо  вже  вечiр
близько, - сказав  Воздвиженський  i  вийшов  з  хати.  За  ним  вийшов  i
Дашкович, а за ними мусили вийти й ?х жiнки.
   I знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де
недавно був  гармидер  i  колотнеча.  Курява,  остання  признака  життя  й
ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням ру?ни Сухобрусового
добра, а павуки знов забiгали по закутках. I смутно дивився праотець Но? з
синами з картини на  людську  су?ту  i  кориснiсть,  на  ру?ни  недавнечко
помершо? навiки жизностi.
   На другий день пiсля снiдання знов одчинились  дверi  у  флiгель,  знов
увiйшли дочки й зятi.  Воздвиженський  так  само  держав  у  руцi  великий
листок, списаний навкруги, i писав значки  карандашей  над  тими  словами,
котрi  назначували  роздiленi  речi.  Дашкович  так  само  примостився  на
скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю  й  приступили  до
постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як га гора! Здорова, повна дорогого
та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi  повнi,
неначе всерединi були напханi не пухом,  а  набитi  питльованим  борошном.
Марта пiдняла одну подушку; подушка  була  легка,  як  пiр'?на!  Степанида
пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче  м'яч.  Вони
неначе дратували ?х обох.

   - Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? - спитала Марта.
   - Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, - одказала Степанида.
   - Треба дiлиться,  -  машинально  промовила  Марта  тi  самi  слова.  -
Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку!  -  аж  просила
Марта.
   -  Нехай-бо  вже,  сестро,  буде  менi  перина  й  подушка!  -  просила
Степанида.
   Воздвиженський слухав i бачив,  що  тому  змаганню  кiнця  не  буде,  i
сказав:
   - Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками,  то  ви  зробiть
так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти  того  нема
чого суперечить.
   I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну
подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.

   Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри  посердились.  Кожна  з  ?х
постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук,  що
його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали
ходить в гостi одна до одно?. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на
непомирливих сво?х жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.

   Дашкович все глибше закопувався в книжки.  Для  сво?х  унiверситетських
лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був  цiкавий
не до однi?? фiлософi?, i другi науки звертали на себе його ввагу. В  його
шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.

   Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце  стояло  на
заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Ки?в,
все мале й велике, бiдне й  багате,  висипало  з  домiв  надвiр.  Царський
садок, шосе над Днiпром, гори -  все  те  було  засипано  народом,  котрий
гуляв, балакав, веселився, ро?м вився по алеях  садка,  де  грав  оркестр.
Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки,  зайшов  до
Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував  деякi  мiсця.
Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером  i  книжками.
Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для  його
пiд землею.
   - Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? - крикнув Воздвиж?нський i  плеснув
в долонi, вступаючи в хату.
   - Адже бачиш! сиджу! - обiзвався Дашкович i засмiявся.  Воздвиженський,
не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.
   - Ти смi?шся з мене, а я з тебе! - сказав Воздвиженський. - Та й я ж не
романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово,  як
гарно надворi!
   I Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й  друге.  Повiтря,  свiже,  як
лiс, здорове, як степ, так i полилось по кабiнетi. В  мертву  хату  влетiв
шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого  життя.  Сонце  падало  на
межигiрський бiр i заглянуло  червоним,  кров'яним  промiнням  з  кабiнет,
облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецi? й Германi?. Блiде й
схудле лице Дашковича  помолодшало  пiд  тим  лиснючим  свiжим  промiнням,
навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його  поважного
чола.

   Дашкозич заглянув у вiкно й промовив: "I справдi, надворi гарно!"
   - Чом би пак тобi не пiти та не проходиться?  I  чого  ти  все  човпеш,
засиджу?шся? I нащо ти морду?ш себе? Чи тобi не доволi того, що ти  зна?ш?
Чи од тебе хто вимага?, щоб ти свiт вдивив сво?ми думками?
   - Менi мало того, що я знаю...  Менi  треба  бiльше!  -  сказав  смутно
Дашкович.
   - I на бiсового батька  все  те  тобi  здалось?  Бач,  пообкладав  себе
усяковими книжками! Чого тут нема! - I  Воздвиженський  почав  переглядать
порозгортуванi на столах книжки. Там було багато  усяких  фiлософських,  i
слов'яноф'льських - московських, i всяких книжок.

   - I се, i те! I фiлософiя, i релiгiя, i  народнi  пiснi,  i  московськi
писання, i укра?нськi збiрники! I що ж оце за збiрники! I нащо вони  тобi?
Чи ти з цього хлiб ?стимеш?
   - Я, бач, задумав писати дещо сво?... а тим  часом  складаю  собi  сво?
пересвiдчення, - промовив Дашкович несмiливо.

   - Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з ?х чоботи поши?ш,  чи  ти  ?х  на
грошi переведеш, чи ти ?х з'?си, або вип'?ш? - питав його Воздвиженський.
   Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.
   - Степане Ивановичу! ти жарту?ш... I ти ж належишся до категорi?  людей
вчених, ?й ж професор!
   - Я професор божою милостю  i  волею  начальства,  але  якби  мене  хто
прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б
зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!

   - Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як  бачиш,  i  складаю
собi сво? власнi пересвiдчення. I я, i ти, i всi ми живемо чужим  розумом,
жу?мо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на  все,  свою  фiлософiю,  свiй
свiтогляд.
   - Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже  тобi  поможи!  Честь  i  слава
Ки?ву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi  зда?ться,
навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив  вiк
без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось
живемо, хвалить бога, i земля нас держить.
   - Що ж ма?мо робить, коли менi так забажалось.

   - Зна?ш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в  фiлософi?  проти
жiнок? Чи пам'ята?ш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок  в
братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки  -  нашi
жiнки?

   - Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля  фiлософiв,  бо  й
Сократова[45] жiнка не раз наминала йому боки.
   - Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля?
   - Ти жарту?ш i мене не розумi?ш. Я навiть i не гадав про такi  нiкчемнi
речi. Я гадаю про вищий погляд на  вищi  iде?.  Я  хочу  виробить  власний
фiлософський свiтогляд.
   - Так жiнки нашi вислизнуть  з-пiд  того  високого  погляду?  -  сказав
Воздвиженський, смiючись. - Коли так,  то  шкода  й  заходу;  ходiм  лучче
гулять та байдики бить.
   - Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iде?, якi  колись  виявляться  в
нашому плем'? i в тво?му великоруському, коли вже вашi давнi царi  встигли
збудувать мiцне царство, - i переднiше в укра?нському плем'?, а потiм iде?
миру слов'янського... Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви,  Москви,
Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря?
   - Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви  люди  вдалися!  Тут,
голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi,
нiж всi вашi фiлософи од Фалеса[46] й до Дашковича! Чи вже ж не  краще  за
мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде  час,  то  ми  тих
нiмчикiв пхиць у Атлантиду[47]! А слов'яни... Ет! та що й казать! З  ?х  в
три днi можна поробить таких фiлософiв,  як  i  я,  як  i  ти!  Коли  тебе
мордують такi iде?, то ти, ?й-богу, йди гулять, то краще зробиш!
   Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання,
котрi так довго турбували його душу.
   - От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!
   - I якi то iде? колись вилинуть з  голов  тво?х  черкасцiв?  -  смiявся
Воздвиженський.

   - А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi укра?нського народу
позаписуванi оце недавно!  От  прочитай,  коли  ?й  зугарний!  Яка  висока
поезiя!
   Воздвиженський взяв у руки збiрник укра?нських пiсень  i  почав  читати
голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад.  його  лоб
зморщився. Було знать, що йому укра?нське слово в  книжках,  в  лiтературi
дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.

   - I пишуть же чортзна-що! I записують те, що треба б зовсiм  скасувать,
вигубити з корiнням i насiнням, - промовив Воздвиженський.

   Його широке й  плисковате  лице  почервонiло.  Вiн  схопився  з  мiсця,
налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби,
другою рукою ухопив  збiрник  i  вкинув  у  грубу,  розгорнувши  книжку  й
посипавши  ??  листки  огняним  дощем.  Листки  зашкварчали  й  спалахнули
полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.
   - Що це з тобою сталося?! - крикнув вiн.

   - Повикидай собi, брате, оцi iде? з  голови!  Дашкович  не  сердивсь  i
тiльки смiявсь: вiн знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсiм не
поважаючу науки й принципiв.
   - Потривай же! Розкажу я тво?й жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти
хочеш спротивиться самому богу!
   При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.
   - Степанидо Сидорiвно!  Чи  ви  пак  зна?те,  що  там  дi?ться  в  тому
кабiнетi? - сказав ?й на вухо Воздвиженський.

   - А що? - спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.
   - Та то ваш чоловiк в себе, в  кабiнетi,  мабуть,  робить  якiсь  чари.
Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що  й  того  нема  на
свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть  його
в лавру та в пещери.
   Воздвиженський мерщiй вибiг з поко?в, а Степанида  прожогом  побiгла  в
кабiнет до Дашковича.
   - Василю Петровичу! Що тут у тебе дi?ться? Що ти тут робиш, запершись з
цими книжками?
   - Адже бачиш! Читаю.
   - А це що? - промовила вона, кинувшись до обсмалено? книжки.
   - Книжка! хiба не бачиш?
   - А чого ж вона обсмалена?
   - А тим, що Степан Iванович обсмалив ??, жартуючи.

   - Щось воно та не так... Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною?
   - Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.

   - Та нащо ж ви тут ?? смалили?
   - Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа!  На  те,  що  треба  було!  -
сказав Дашкович, аби одчепиться од не?.
   - Гляди лишень! Чи це в тебе  в  кабiнетi  й  образа  нема?  -  сказала
Степанида, оглядаючи стiни.
   - Нема, бо ти не почепила.
   - Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його  й  треба.  Василю!  ти  з
великого розуму та в голову заходиш! Тi  фiлософськi  книжки  не  доведуть
тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи  менi  по  правдi,  ти  хочеш
запагубить себе, чи що?
   - Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!

   - Та я так собi спитала... Завтра я по?ду в лавру в пещери; ?дь i ти зо
мною, прошу тебе!
   - ?дь сама! Чого я по?ду. Хiба на Подолi нема церков та чудовно? iкони?
   - Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти
молишся богу.
   - То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.
   I на другий  день  Дашкович  мусив  проводить  ??  на  ранню  службу  в
Братствi, де була повнiсiнька  церква  прочан  з  сiл.  Вiн  приклався  до
чудовно? iкони i тим заспоко?в свою жiнку. Вона на  сво?  очi  бачила,  як
фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону богородицi.
   - Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? - казав Дашкович.
- А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд  чи  вiру?  в  бога,  хоч
колись i моливсь богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре до його.

   В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i  за  родичем.  Як  вона  не
сердилась на сестру, одначе дiло здалось для не? таким великим, що вона не
втерпiла  й  побiгла  до  сестри,  бажаючи   спасти   од   вiчного   вогню
Воздвиженського душу.
   - Здорова була, сестро! - сказала вона, вбiгаючи до сестри в горницю.
   - Здорова була, сестро! - обiзвалась до не? Марта, роблячи якесь дiло й
ледве повертаючи до не? голову.
   - Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти  до  тебе,  бо  нашi
вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять.

   - Та мiй не  дуже-то  вчений!  Йому  нiкуди  заходить.  Може,  то  твiй
великорозумний заходить за розум! - сказала Марта.
   - I мiй, i  твiй!  Обох  я  застала  в  кабiнетi...  Чогось  змагались,
порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку... Щось у тiй  книжцi  та
недобре написано, коли вони наважились пота?нцi спалить ?? в  грубi,  так,
щоб i ми не бачили.
   Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину розмову.
   - Може, вони що погане задумали, щось недобре  писали...  Бо  тi  вченi
люди тепер часом  i  справдi  за  розум  заходять,  -  промовила  Марта  й
попросила сестру сiсти. - Борони боже чого! Часом воно  виявиться!  Чи  не
зна?ш, сестро, що вони там писали й палили?  Може,  що  проти  губернатора
або...
   - Якби пак проти когось! А  то  проти  бога!  -  сливе  нишком  сказала
Степанида, озираючись до дверей.
   - Ох, менi лихо! - аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.
   - Чи молиться пак богу твiй чоловiк? Чи  ходить  до  церкви?  -  питала
Степанида Сидорiвна.
   - Щось не бачила, щоб вiн коли молився... а  молитовника  в  його...  й
заводу нема! Хiба напам'ять.
   - Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила,  водила
до чудовно? iкони...  Тiльки,  сестро,  нiкому  не  кажи.  Повези  лишень,
сестро, свого в лавру та в пещери!
   Сестри розпрощались  i  нiби  навiть  помирились,  переляканi  страшним
лiбералiзмом сво?х чоловiкiв.
   Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як  Марта  глянула  на
його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом не? страшне полум'я,  вже
йому вiдоме.
   - Скажи менi, на милость божу, що  ви  там  з  Дашковичем  пишете  таке
страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i  досi
в головi гра?? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей!  Борони  боже  яко?
напастi? Та тодi ж ми пропащi з дiтьми.
   Воздвиженський стояв i дивився на не?.

   - Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава богу, всi сидимо  дома
й хлiб жу?мо. Що це ти верзеш?
   - Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем?  -  присiкалась  до
його жiнка.
   - Укра?нськi пiснi.
   - Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не  було  дурних
нi в Ки?вi, нi поза Ки?вом.
   - Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову...
   - О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти й нi!
   - А я нi.
   - А перехрести лиш свого лоба! - промовила Марта.
   - А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.
   Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його
ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам  i  встоював  дуже  за
патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од не? i хотiв ?? накинуть  на
шию комусь iншому.
   - Чого це такi думки прийшли тобi в голову? - спитав вiн у жiнки.
   - А того, що я завтра ?ду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти  ?хав  зо
мною на прощу та помолився.
   - То й по?ду, коли  тобi  того  заманулось,  бо  самiй  тобi  ?хать  не
випада?: нiяково буде.
   На другий день вранцi Воздвиженський мусив ?хать з жiнкою до лазри, йти
з нею в пещери. Вiн прикладався до всiх  мощей,  хрестився,  бив  поклони,
пiдiймав очi вгору до  бога,  найняв  кiльком  святим  молебнi,  подав  на
часточку.  Марта  при?хала  додому  весела,  добра,  спокiйна.  Через   те
пiлiгримство  до  лаври  дуже  пом'якiшало  ??  серце.  А  Воздвиженський,
по?хавши до лаври без  снiдання  i  дуже  виголодавшись,  уплiтав  на  всi
застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як  колись
любив розмовлять Сухобрус, начитавшись "Патерика" й "Житiй".
   - От хто був людина богобояща! Наш небiжчик батько, - говорила  ласкаво
Марта Сидорiвна, п'ючи чай з пухкою лаврською  проскурою.  -  Скiльки  вiн
попоходив до лаври, до пещер! Скiльки раз ?здив вiн i в Поча?вську  лавру!
Як вiн молився, як вiн постив! На цiлий Ки?в нема таких богобоящих  людей,
як Сухобруси!

   - О! що нема, то це правда! Небiжчик наш батько був просто-таки святий!
Я вiрую, що вiн в ра?!  -  промовив  Воздвиженський  нiби  щиро  й  щирiше
уплiтав печеню, запиваючи ча?м.

   VI
   Закопавшись в книжки в  сво?му  кабiнетi,  працюючи  для  професорсько?
кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в сво?й  рiднiй  Черкащинi.
Жiнка, дiти, книжки - все те не пускало його, не давало йому вирваться  на
село. Тепер йому дуже схотiлось по?хать на село, подивиться на життя свого
народу оком вченого чоловiка, прислухаться до його мови, до пiснi. Настали
вакацi?, i вiн по?хав на село до батька, в сво? рiднi Сегединцi.

   Того року  петрiвка[48]  була  дощова.  Люди  спiзнились  косить  сiно,
дожидаючи сухо? години. Черкаськi степи зеленiли, як море. Дашкович ви?хав
на степ, i його обвiяло свiже степове  повiтря.  Пiсля  тiсного  кабiнету,
пiсля пахощiв од цвiлi на старих книжках, поточених шашлями, пiсля мiсько?
душно? куряви степи здалися йому земним ра?м. Повiтря було  таке  чисте  й
легке, що, зда?ться, груди не втягали його, а само воно  лилося  в  груди.
Здавалось, нiби  саме  живоття  напувало  тiло,  як  вода  напува?  губку,
проймало всього чоловiка, до само? душi. Дорога слалась по зеленому  степу
широким килимом мiж двома окопами, на котрих росло високе бадилля Петрових
батогiв,   обсипаних   синiми   зiрками,   молочаю,   сизих    миколайкiв,
круглоголових будякiв. Широколистий подорожник й оксамитовий  шпориш  наче
силкувались вкрить  всю  дорогу,  хотiли  одвоювать  ??  од  важких  колiс
сiльських возiв. Уся зелена степова скатерть, скiльки можна  було  скинуть
оком,  була  нiби  заткана  квiтками:  червоними  купами  смiлки,   синiми
дзвониками, жовтими степовими тюльпанами, фiолетовим соном й  чебчиком.  В
травi ворушилась i трiщала сила коникiв  i  всяких  кузок.  Над  степом  в
синьому небi бились  та  щебетали  пташки.  Край  дороги  бiгали  проворнi
ховрашки i, побачивши людей, втiкали в нори й смiливо виглядали  звiдтiль,
пiднявши вушка вгору. Ввесь зелений  степ  i  син?  кругле  небо  заливало
промiння гарячого,  золотого  сонця.  Прозорий  воздух  розширяв  небокруг
далеко-далеко на всi боки, скiльки можна було скинуть оком.

   Давно бачив Дашкович свiй рiдний степ. Йому  здалось,  що  вiн  побачив
його вперше. Вiн не мiг одiрвать очей од трави, од неба, встав  з  воза  й
пiшов пiшки. Самi ноги несли його все далi й далi. Вiн звернув з дороги на
траву i, забувши свою фiлософiю, почав рвать  квiтки.  Побачивши  себе  на
самотi, серед такого простору, Дашкович почав фiлософствувать,  але  через
хвилину нiчого вже не знайшов в сво?й головi. Вiн знов силкувався думать i
знов почутив, що думка десь вислизнула з його голови. Вiн тiльки знав,  що
бачить зелений степ, син? небо, шлях, птицi  у  небi,  чу?  сотню  голосiв
навкруги. I знов силкувався вiн перемогти себе, а думки все-таки  не  йшли
па ум.  Йому  хотiлось  тiльки  дивиться  й  милуватись  красою  розкiшно?
степово? природи.

   Далеко-далеко на пiвдень засинiли смугою гори, вкритi лiсом. Та  смужка
здавалась на кра? неба сизою хмарою, котра ледве-ледве висовувалась  скраю
над степом. Там, у тих горах, стояло велике село Сегединцi.

   Дашкович наближався до тi?? синьо? смуги. Гори виступали з туману.  Вже
можна було бачить  яри  й  долини  мiж  горами;  було  видко  лiси,  села,
розкиданi на шпилях i попiд горами. Хрести на церквах i  вiкна  блищали  в
туманi проти сонця, як алмази з-пiд тонко? матерi?. Лiси виступали яснiше.
Темнi й невисокi гори здавались вищими серед  гладенького  рiвного  степу,
роблячи чудовий контраст  з  зеленою  широкою  скатертю.  Здавалось,  нiби
якийсь величезний звiр лежав на степу,  пiдняв  спину  й  настовбурчив  на
спинi темну сизу щетину. Вже сонце скотилось до заходу, вже степова  трава
лиснiла червоним одлнском. Дашкович наблизився до тих гiр. Степ  кiнчався.
Балагула ледве примiтне пiдiймалась на  пригорки,  то  знов  спускалась  в
неглибокi долини. Вже на горах можна було бачить дуже виразно  й  лiси,  й
села, й церкви на горбах. Звiдтiль потяг вiтрець, свiжiший й  мокрiший  од
степового. Можна було навiть лицем почуть, що десь недалечке ? вода,  лiс,
дерево, тiнь; ? долини, яри з ставками й садками.
   - Поганяй лишень швидше! - сказав Дашкович погоничевi.
   - Нащо вам швидше? До?демо  ще  сьогоднi  до  Сегединець,  -  обiзвався
жидок, не обертаючись до Дашковича, i хвисьнув батогом по конях, сухих, як
трiски. Конi пiдтюпцем побiгли з пригорка на долину, а з  долини  знов  на
пригорок. Гори з  лiсами  й  селами  то  виринали,  то  знов  ховались  за
пригорки, i часом з-за горба було тiльки  видно  верхи  та  хрести  церкви
ближчого села. Перед очима разом розгорнулось село пiд горою, над  великим
ставом. Конi збiгли дуже прудко на греблю, i балагула засiла  в  грязь  по
самiсiнькi маточини. Жидок затрiпав руками й вiжками, закричав, засвистав.
Коники розтягли сво? сухi ребра, мов хорти, й винесли  балагулу  з  багна,
наче на руках.
   З  ставка  повiяло  холодком.  Конi  побiгли  попiд  густими   садками.
Незабаром балагула знов пiднялася на вищу гору й сховалась в густий старий
лiс. Який знайомий був той лiс Дашковичевi! Дорога  йшла  по  самiй  спинi
довго? гори, а по обидва боки лежали глибокi долини. Лiс застеляв  гору  й
долини гiллястими дубами та грабами. Понад шляхом  росла  лiщина,  де  так
часто Дашкович малим хлопцем любив рвать горiхи. Ще вище ви?хала  балагула
на гору, i з тi?? гори стало видно всi Сегединцi, що розсипались  на  двох
шпилях i на долинi понад двома великими ставками. Дашкович почував,  що  в
його немолодому серцi заворушилась радiсть школяра,  котрий  верта?ться  з
школи до рiдного дому. Те  почуття  обвiяло  його  нiби  пахощами  ранньо?
весни, пахощами бiлого цвiту вишень, черешень,  рясту  та  молодо?  першо?
травицi.
   Довго котилася балагула з гори й  збiгла  на  широку  греблю.  В  кiнцi
греблi пiд вербами стояв знайомий млин,  зчорнiлий  од  негоди.  Колеса  й
тепер крутились так само, як i за часу Дашковичевих  молодих  лiт,  навiть
так само на чорних колесах блищало кiлька  нових  бiлих  лопатнiв,  неначе
латок. На високому шпилi, на чолопочку, проти само? греблi бiлiла церква з
п'ятьма банями. Один став, великий, аж на двi верствi, огортав  той  шпиль
сливе навкруги, а другий, ще бiльший, по другий  бiк,  розливався  круглим
озером серед чималих зелених гiр.  Коло  самого  ставу,  кран  левади,  на
горбочку стояла друга церква з однi?ю  банею  й  високою  дзвiницею.  Конi
повернули вулицею до тi?? церкви й за?хали у двiр священика. Старий  сивий
священик вийшов на ганок i спершу не впiзнав свого сина.
   - Чи це ти, Василю? - спитав старий батько, зблизька  придивляючись  до
сина, й трохи не доторкнувсь до його лиця.

   - Добривечiр вам, тату! Це я! Чи  я  так  постарiвся,  що  ви  мене  не
впiзнали? - питав Дашкович, цiлуючи батька в руку, а потiм цiлуючись з ним
у губи. Батько тричi поблагословив свого сина та все придивлявся до його.
   - Чого ти,  сину,  став  такий  блiдий  та  худий?  Й  очi  тобi  якось
позатягало. Чи тобi яка недогода, чи недостача в чому? Чи, мабуть, тобi та
наука позатягала очi?
   - Старiсть приходить, тату! Така вже людська доля.

   Син придивлявся до батька, котрий вже стояв однi?ю ногою в могилi.  Очi
його дивились якось дуже спокiйно, байдужно, а лице вже  поморхло  й  нiби
припало землею мiж глибокими зморшками; його голова й  борода  були  бiлi,
неначе вишневий цвiт.
   Вони увiйшли в хату. Поко? були дуже старi: в  ?х  тхнуло  трухлятиною.
Син побачив, що в покоях нiчого не змiнилось од  часу  його  дитячих  лiт.
Свiтлиця з сволоками, з образами була така сама, як i кiлька десяткiв  год
переднiше. В кiмнатi стояла та сама зелена  велика  скриня,  скляна  шафа;
була та сама довга  лежанка,  груба  з  зелених  кахоль,  те  саме  лiжко.
Оглядiвши хату й сiни, Дашкович потiм вийшов у садок. Тут природа панувала
всею сво?ю силою. Де колись Дашкович поробив сво?ми  руками  квiтники,  де
вiн колись сiяв астри  й  левко?,  там  тепер  росли  калачики  та  лопух.
Чорнобиль дорiс вже до само? хати й заглядав у  вiкна.  Яблунi  й  черешнi
росли й посихали, пускали молодняки, як  хотiли,  мiж  густими  бур'янами.
Дереза набiгла, як татарська орда, аж до середини садка. Все заростало, як
заростало й помирало саме людське живоття в господi.
   Дашкович пiшов подивиться  на  хазяйство  старого  батька.  I  там  вiн
побачив, що все осiло, все  руйнувалось.  Клуня  була  обдерта.  На  купах
соломи й мерви, де колись  стояли  великi  скирти  й  ожереди,  вже  росла
кропива. Дашкович бачив, що природа була вже  напоготовi  поглинуть  самий
слiд того кубла, звiдкiль вiн вилинув на  свiт.  Для  не?  ще  треба  було
ступить кiлька ступенiв, i вiн не впiзнав би й слiду  рiдно?  оселi.  Йому
стало важко й сумно на душi.
   Син побалакав з батьком i побачив, що старому вже байдуже про цей свiт.
Розмова навiть втомила стару людину.

   Надвечiр Дашкович  пiшов  знайомою  вулицею  подивиться  на  село.  Там
ворушилось життя не глибоке й не широке, але живе, живе, робоче життя села
в гарячий лiтнiй час! Женцi весело вертались з поля;  дiвчата  йшли  цiлою
юрбою i спiвали свiжими голосами пiсню. За ними йшли парубки й зачiпали ?х
жартами. Смiх i жарти, веселi слова й смутнi пiснi лилися  течi?ю,  неначе
люди не працювали, а десь гуляли цiлий день. Десь недалеко жiнки змагались
та лаялись через  город,  стоячи  за  тинами.  Косарi  затягли  пiсню  так
голосно, що аж луна пiшла понад ставом. От i череда пустилась  з  поля  до
села й заглушила пiснi, й смiх, i жарти,  навiть  дзвiнку,  як  дзвони  на
дзвiницi,  жiночу  лайку.  Село  закричало,  заклекотiло  тисячею   усяких
голосiв, зашумiло, як лiс на великому вiтрi.
   Дашковича вразило таке кипуче, ворушке життя укра?нського  села.  Пiсля
города, пiсля кабiнету, пiсля фiлософi? все те здалось йому  таким  новим,
таким оригiнальним, таким живучим, що вiн сам собi здавався  мерцем  серед
тисячi пульсiв сiльського життя. Йому прийшла на  думку  велика  вулиця  в
великому мiстi, де кипить, хоч вище й iнше, але так само кипить життя.

   Дашкович iшов серед улицi, задумавшись; коли це одразу в ту вулицю наче
посипалась череда! Попереду бiгли, хапаючись,  свинi,  потiм  -  вiвцi,  а
потiм поважно йшли круторогi воли й корови. Череда бiгла просто на його  i
не думала звертать фiлософовi. Вiн оступився пiд  тин,  але  важкi  рогатi
животини, не звикшi поважать вчених людей, йшли просто на його. Улиця була
вузенька, i Дашкович мусив вилiзти на тин  i  зовсiм  не  по-фiлософському
стрибнуть у садок. Висока кропива достала до вух i пожалила йому лице. Вiн
через тин дивився на вулицю, де дiвчата й молодицi займали додому говар  i
вiвцi, тягаючи за ши? неслухняних овечок до дворiв. Густа  курява  полягла
на садок, i його здавило в грудях. Дашкович хотiв перелiзти через  перелаз
у другий садок, а тут напала на його зла собака,  якi  бувають  на  селах.
Собака скакала на перелаз i  досягала  до  його  поли.  Фiлософ  сидiв  на
перелазi, поки прибiг чоловiк з ломакою та прогнав собаку.
   Через садок, через невеличку пасiку Дашкович  перейшов  на  левади,  що
простягались до самого ставка. Чудове зелене бадилля на  городах  брало  в
себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням  сонця.  Дашкович  пiшов
через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко в ставок. Уся  коса
була вкрита садками, а понад водою - густими вербами. Пiд тими вербами  не
було очерету нi  комишу.  Вода  була  чиста.  Пiскувате  дно  свiтилось  i
жовтiло. Те мiсце було дуже добре для купання. Дiвчата з вiдрами  бiгли  в
берег по воду i спiвали пiсень, перебiгаючи Дашковичевi дорогу.
   - Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш?  -  спитав  Дашкович,  жартуючи,  в
однi?? чорняво? дiвчини.
   - Доброго здоров'я! - тихо обiзвалась дiвчина, i ?? лице так i спахнуло
соромливим полум'ям. Вона пiшла далi й слова не промовила.

   - А ти, дiвчино, що несеш? - спитав вiн у друго?, ще кращо?  дiвчини  з
довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на коромислi.
   - А хiба не бачите! Моркву! - сказала смiливо дiвчина i  неначе  срiбло
посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв ?? чудовий голос.
   - А де ж ти набрала тi?? моркви?

   - В криницi  нарвала!  -  сказала  дiвчина  й  засмiялась  так,  неначе
соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала весело?
пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки. Дашкович став
i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а ?? голос все  лився
та дзвенiв, аж одляски  йшли  по  садках.  Його  потягло  слiдком  за  тим
голосом: така була в йому чаруюча сила, така була  чудова  та  лiсня!  Вiн
пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як через рiдкi гiлки  вишника
зачорнiла розкiшна  коса,  зачервонiло  добре  намисто  на  ши?.  Дашкович
впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона замовкла, стояла з вiдрами й тихо
розмовляла з парубком. Парубок був молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки
його чернi рiзкi брови, що дуже виразно  чорнiли  на  лицi  серед  зеленою
листя. Дiвчина  стояла  й  голову  схклила,  а  правою  рукою  все  нащось
перебирала на ши? разки намиста, ?? щоки нiби палали вогнем,  i  вона  все
спускала очi додолу. Вечiрн? сонце обливало тихим  свiтом  молоду  щасливу
пару, що балакала про кохання. Лице в дiвчини червонiло  проти  сонця,  як
пiвонiя, а парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей  з  ??
лиця. Прив'яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався
тi?ю парою, тими пахощами сiльського кохання, що  нагадували  йому  пахощi
зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув  i  пiшов  до  ставка,
перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби плавала на ставу
з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була чиста  й  здорова.  В
водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло  зелене  гiлля  верб  i
кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись жизностi  й  свiжостi  з
самого джерела й глибини натури, Дашкович вертався  назад,  а  перед  його
очима все манячила щаслива рум'яна дiвчина й чорнобривий парубок.

   От iде вiн проз одну хату. Коли чу?  вiн,  аж  в  тiй  хатi  щось  дуже
кричить. То був крик  жiночий.  Молодиця  кричала  так  страшно,  наче  ??
катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту хату.

   Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап Дубовiй, i
бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й тiльки  щулилась  у
кутку та оборонялась голими руками. На руках було  видко  синi  й  червонi
попруги од вiрьовки, ?? очiпок  валявся  на  землi,  коса  розсипалась  по
плечах. Вона гвалтувала не сво?м голосом, а чоловiк бив ??, по чому тiльки
влучав. Вона лаялась i  штапувала  поганими  словами.  Чималi  дiти  юрбою
збилися в другому кутку аж на полу, вищали й голосили. Чоловiк,  як  звiр,
махнув налигачем по дiтях, тупнув на ?х обома ногами й кляв, щоб ?х живцем
земля поглинула. Жiнка кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду  за
чуприну обома руками.

   Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк  почав  його
лаять: "Не микайся, пане, не в сво? дiло! А  то  я  й  тобi  дам  тако?  ж
прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!"  I  професор  побачив,  що  лучче
швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн  бачив,  як  жiнка  й  дiти,
вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах,  як
курчата ховаються од шулiки.
   Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки, через двi
левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому  так  схотiлося
ще раз подивиться на щасливу пару,  що  стояла  пiд  вербою,  намилуваться
щастям кохання молодо? дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi смуток.

   Тiльки що вiн став пiд тi?ю самою вербою i вгледiв ту  саму  дiвчину  з
парубком, коли дивиться, аж там сто?ть якийсь ще  другий  парубок  та  все
погляда? на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив  свiй
довгий вус та все дивився злими блискучими очима  на  дiвчину.  Його  синя
спiдня губа одвисла й трусилась, а  лице  було  смутне  й  зле.  А  молода
дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала  очi  додолу  та  стиха
промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на ?? плече руку й
не зводив очей з ?? червоного лиця. Дашкович побачив, що  вiн  тут  зовсiм
зайвий, втямив, до чого воно  йдеться,  та  швиденько  почимчикував  через
садки й огороди до села.

   Недалечке од батькiвсько? оселi його перестрiв знайомий сусiда Топилка.
Дашкович впiзнав його.
   - Чи впiзна?те мене, Топилко? - спитав вiн у  чоловiка.  Топилка  довго
придивлявся, а потiм крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?"

   - Як бачите, я!
   - Якi ж ви стали худi та блiдi! - промовив Топилка од щирого серця.
   - Може, вам погано жить у Ки?вi, то переходьте  до  нас  священиком  на
панотцеве мiсце, - сказав Топилка згодом.
   - I вже годi! Топилко.
   Топилка попросив  Дашковича  зайти  до  його  в  хату,  i  вiн  зайшов.
Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн  став  такий  худий  та  блiдий.
Чоловiк був дуже радий, зараз  поставив  на  стiл  пляшку  горiлки;  жiнка
кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й  солi,
накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану. I Топилка,
й Топилчиха вештались по хатi, ставили  на  стiл,  що  тiльки  можна  було
знайти в ?х небагатiй господi.
   Жiнка метнулась до печi i невважаючи  на  те,  що  втомилась  на  полi,
хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку  горiлки,
випив сам i почав частувать Дашковича.
   - Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо  всю  до  дна!  Та  закусiть,
будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i  вiтати.  Ми  вже
оце й повечеряли.
   - Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! - заспокоював Дашкович  добрих
людей i мусив сам вирвать вогонь з  рук  в  Топилчихи,  котра  хотiла  вже
пiдпалювать в печi солому й трiски.
   - Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було  знаття,
що такого гостя матимемо! - знов бiдкався Топилка. - А  ми  ж  вас  зна?мо
змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана,  i
веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили
вас стiльки год! - так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.
   Топилчиха принесла сиру й  масла,  поставила  солоних  огiркiв  та  все
бiдкалась, що нема чим приймать гостя.
   Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку  й
дiтей, i спитав:
   - Скажiть менi, за що Дубовiй так кату? свою нещасну жiнку?
   - О! хiба ж ви не пам'ята?те? Та  вони  так  б'ютьсяод  того  часу,  як
побрались. I вiн закатований та упертий, i  вона  така  сам.  I  вiн  хоче
верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не  змовчить  йому,
та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак зна?те, що в не? кiстки, мабуть, нема
цiло?! Вона вже  раз  кидала  його,  але  швидко  вернулась  i  тепер  оце
нахвалялась, що знов покине, - промовив Топилка.

   - I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях,
поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! - промовила Топилчиха,
зiтхнувши.
   Ще вони всi тро? сидiли за столом i  розмовляли,  як  у  сiнешнi  дверi
ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку.  Дашкович  зараз
впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами.

   - А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч  я  й  старiший  за  тебе!  -
промовив Дашкович.
   Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась  рукавом  i  не  знала,  де
дiтись.
   - Це  наша  дочка  Настя!  Чого  це  ти  так  опiзнилась?  -  промовила
Топилчиха.
   - Оце!  Побалакала  трохи  з  дiвчатами.  Хiба  не  можна  постоять  та
поговорити! - смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво  зиркнула
очима на Дашковича.
   ?? чудовий голос так i задзвенiв по  всiй  хатi,  а  вид  так  i  пашiв
червоним соромливим вогнем, хоч у  хатi  було  вже  не  дуже  видко.  Вона
прожогом вискочила у двiр i заспiвала весело? пiснi.
   - Як виросла ваша дочка! Я  б  зроду-звiку  не  впiзнав  ??!  -  сказав
Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава,  як
була маленькою дiвчинкою.
   Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з  жiнкою
випровадили його за ворота та все дуже  дякували,  що  вiн  не  погордував
ними, простими людьми, й не забув давнiх  сво?х  сусiд.  Дашкович  не  мiг
надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi  простi  люди,  котрi  з  дорогою
душею були радi вiтать свого гостя.
   Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що
вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те.  Старий  батько
сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями,  дожидаючи  сина.  Швидко
потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю.  Вечiр  був  такий
теплий та тихий, що ?м обом не хотiлось йти в поко? вечерять.  Косарi  все
балакали та ?ли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно  не  зазнав.
Повечерявши,  косарi  перехрестились  до  церкви,  подякували  за  вечерю,
позабирали коси й пiшли гуртом з двора.
   Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько  пiшов
спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями  послалася  нiч,  темна,  тиха  й
зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не  втихали
навiть пiсля важко? польово? роботи та все спiвали на  вулицi.  Скрiзь  на
селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь
далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися  свiжi
дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За голосом кожного  парубка  можна  було
вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча  нога,  де  була  чия
мила, на якiм кутку  обзивалась  вона  пiснею.  Хори  вулиць  змiшувались,
перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс.
Спiвуче укра?нське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями  сидiв
Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя,
не глибоке, але спiвуче й  живуче;  його  причарувала  рiдна  мова,  рiдна
пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i  погожа  вода,  i  тиха,
зоряна нiч.
   Вже Дашкович встав i  хотiв  йти  спати,  як  коло  самiсiнького  двора
дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз  впiзнав  той  голос:  то  спiвала
Настя Топилкiвна. Голос був такий  чудовий,  що  його  одразу  можна  було
впiзнать, хто його раз чув. Пiсня  весела,  з  щасливого  серця,  дзвенiла
тихо? ночi неначе пiд .самим його вухом. Настя верталась з  вулицi  додому
i, певно, була щаслива, що постояла,  й  наговорилась,  i  намилувалась  з
милим. Голос замовк коло самого Топилчиного  двора,  i  Дашкович  пiшов  у
хату.
   На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.
   Дашкович по?хав на луки в раннi  обiди.  Косарi  косили  толокою;  вони
стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою
травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi  спiвали
косарських  пiсень;  ?х  голоси  змiшувались  з  пташиним  щебетанням,   з
трiщанням трав'яних коникiв.  Гаряче  повiтря  аж  кипiло  хвилями  всяко?
гармонi?. Наймит розпалив багаття,  повiсив  на  тагани  казанок  i  почав
варить кулiш. Сонце стало  серед  неба,  i  косарi  зiйшлись  полуднувать,
посiдавши  кругом  мисок.  Дашкович  сiв  поруч  з  косарями  до   кулешу.
Затовчений свiжим салом з зеленою  цибулею  й  кропом,  кулiш  той  здався
фiлософовi смачнiшим од усяко? страви. Мiж  косарями  так  i  пересипались
жарти, приказки. I пiснi,  i  приказки,  й  прислiв'я  -  все  те  вразило
Дашковича  надзвичайним  багатством  поезi?,  жарту,  юмору,   практичного
розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки.
   Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить  рибу.  Дашкович
пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний
волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане
нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому  березi.  Сам  Дашкович,
забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та  куширу.
Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й  ляскали  шийками;
жаби тiкали з усi?? сили до води, радi, що не звернули  на  себе  людсько?
вваги. На  березi  запахло  риб'ячою  сирiстю,  баговинням.  Дашкович  так
розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз  у
воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок,  повний  дрiбно?
плiтки.

   - А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! - промовив наймит.
   - Про мене, й зайдiм! - сказав Дашкович. Бони закинули волок i  витягли
черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i  лежала,
наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану.

   - А закиньмо ще на щастя вашо? панi?! - сказав знов наймит,  охочий  до
жартiв.
   - То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, -  сказав  Дашкович  i
швиденько полiз у воду.
   Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на  той  раз  вони  витягли
дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнько? рибини.
   Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв було
так  багацько,  що  не  було  куди  ?х  брать.  Надвечiр   косарi   почали
пiдвечiркувать, i  Дашкович  все  записував  пiснi,  що  розказували  йому
чоловiки. Вже луки почервонiли пiд  промiнням  заходу,  скошена  трава  ще
дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом,  лащився
до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом.
   Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше  дихали
пахучим свiжим повiтрям рiдного села, нiж в мiстi.

   Настала недiля. Дашкович був у церквi, старiй,  дерев'янiй  та  темнiй.
Пiсля обiду йому було невесело сидiть дома, i вiн пiшов по селi.
   На великому вигонi стояла корчма, а коло не? була  велика  купа  людей.
Там грали музики. Професоровi забажалось  зайти  подивиться,  як  тiшиться
простий народ. В корчмi сидiли чоловiки й молодицi й пили горiлочку;  вони
всi говорили заразом та так голосно, що од того клекоту не  було  чуть  нi
одного слова. Розмова клекотiла, як окрiп в казанi. Пiд корчмою  танцювали
хлопцi й дiвчата. Дашкович знехотя задивився на танцi селян.
   Мiж дiвчатами вiн зараз примiтив Настю Топилкiвну. Вона пiшла у  танець
з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив ??  пiд  вербами.  Дашкович
ненароком був свiдком ?х женихання й знав про ?х кохання;  вiн  дивився  й
милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла  дрiбушки,  спустивши  очi
додолу. Рум'яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре намисто  легенько
бряжчало на ?? ши?. Коли це з гурту кинувсь до не? один парубок, вхопив за
разки намиста i рвонув з усi?? сили. Намисто так i пороснуло на землю! Всi
перестали танцювать; музики перестали грать. Настя залилась слiзьми, а вся
громада  загомонiла.  Дашкович  впiзнав  того   негарного   парубка,   що,
закравшись, пiдглядав з-за верби  крадькома,  як  Настя  стояла  з  милим.
Дашковичевi стало шкода бiдно? дiвчини.
   Всi дiвчата кинулись збирать  розсипанi  намистини,  а  обидва  парубки
вхопили один другого за барки й почали лаяться, а потiм битися. Волосся  з
голiв летiло, наче пiр'я;  з  порозбиваних  носiв  потекла  кров  на  бiлi
сорочки. Вони подерли ка собi  сорочки,  бились  навкулачки,  потiм  мiцно
зчепились i почали  кидать  один  одного  на  землю.  Потiм  один  надушив
другого, сiв на грудях, набрав пороху з дороги в жменю  й  почав  забивать
порохом рот, нiс, очi. Другi парубки  кинулись  розборонять  i  насилу  ?х
розвели. На обох було страшно дивиться!  такi  вони  були  покривавленi  й
обшарпанi! Настю ледве повели додому. Вона за слiзьми й свiту  не  бачила.
Дашкович сам трохи не заплакав, так йому було важко дивиться на ту страшну
картину. Вертаючись додому, Дашкович зострiвся з Топилчихою.
   - А що, Топилчихо,  правда,  недобре  мать  гарних  дочок?  -  промовив
Дашкович. - От i правда, як спiвають:
   "На городi квiтки в'ються, а за мене хлопцi б'ються".

   - А що ж тут винна дочка, що якийсь пройдисвiт порвав намисто?
   - Ви б хутчiй видавали ?? замiж, а то ще не один хлопець  обскубе  чуба
другому.
   - Ото й я так казала сво?му старому.  Та,  мабуть,  таки  доведеться  в
жнива весiлля справлять. Але чого це ви такi худi та блiдi? ?й же богу, аж
страшно на вас глянуть, так позатягало  вам  очi,  так  ви  помарнiли.  Ож
умивайтесь та обливайтесь до схiд  сонця  непочатою  водою  та  втирайтесь
сорочкою, тiльки, борони боже, не пазухою,  а  спиною!  Побачите,  як  усе
пропаде й пiде на очерета, та на болота,  та  на  недобрих  людей.  Я  вам
принесу зiлля... - вже тихiше промовила сiльська лiкарка, - од цих лiкiв i
слабiсть мине.

   - Спасибi вам, Топилчихо! Я буду лiчиться дома, як  тiльки  прибуду  до
Ки?ва,  -  сказав  Дашкович,  аби  одчепиться  од  настирливо?   сiльсько?
знахурки.
   Дашкович зайшов по дорозi подивиться на церковно-приходську  школу,  що
колись його батько ще ззамолоду завiв у селi. В тiй  школ