Iван Нечуй-Левицький. Хмари ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183... року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темно? парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, ?х рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою: то був ?х поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Ки?ва. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Ки?вську духовну академiю[1], деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Ки?ва на прощу. Широкий i вольний був ?м шлях на Укра?ну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила ?м лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з ?х потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав ?х лиця довгими смужками. Кандидатам до академi? були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Ки?ва. Одначе вони не по?хали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напо?ти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв по?ли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Ки?ва, хрестячись i молячись до синiх святих ки?вських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була ?м дорога до Ки?ва! Забачивши святий Ки?в, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста. З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама Ки?ва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти ?х стояла лавра[2], обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з сво?ми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея[3], вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло не? Михайлiвське, Софiя, Десятинна[4]... Подiл[5], вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з сво?ми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, ?х заквiтчала давня невми-раюча укра?нська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста... Стоять ки?вськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ?? розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до ?х слава старого великого Ки?ва, поки знов заквiтчають ?х потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторi?... Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Ки?ва. Всi богомольцi, побачивши Ки?в, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони. Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку. - З яко? губернi?? Якого повiту? З якого села? - розпитував митрополит кожного. - Чи всi ви пiдете в академiю? Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступа? в академiю, дехто просив у митрополита парафi? на Укра?нi. - Роздiлiться! - промовив митрополит. - Хто йде в академiю - ставай по правий бiк, хто в попи - ставай налiво. По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря. - Добре, - промовив митрополит, - дам вам парафi? й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафi?. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! - промовив вiн, витягаючи кiнець здорово? червоно? хустки, котрою була оповита шия одного хчопця. - Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась! - А ви в академiю? - промовив митрополит до право? сторони. - Боже благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? - спитав митрополит одного кандидата до академi?, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями. - Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, - одказав студент. - Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiва?ш? - Басом, ваше високопреосвященство, - гукнув студент i справдi страшним басом. Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти митрополита. - Як же тво? прiзвище? - Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, - знов загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита. - Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до друго? кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири, хто хоче парафi?. А вам дорога лежить на Подiл до академi?. Бажаю вам усiм бути митрополитами! Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, скидаючи ?? скоса очима. I вони всi захотiли бути ки?вськими митрополитами, дивлячись на розкiшнi поко? митрополита, де стояли великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями. Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна часть пiшла до лаврсько? гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав ?м парафiй на Укра?нi на продиво укра?нським мужикам, котрi пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв. Друга половина пiшла на Подiл до академi?. Там молодi студенти здали екзамен, i ?х прийняли в академiю на скарбовий кошт. Туляки встрiли в академi? студентiв з усi?? Росi?. Великоруський синод[6] ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацi?, i для того вiн велiв в академiях мiшати укра?нцiв з руськими студентами. Тим-то в Ки?вську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибiру, мiшаючи ?х з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи укра?нських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають охоти туди ?хати. По розкiшних алеях Братського монастиря[7], густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна було побачить широкi ши? й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця укра?нцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що при?жджають вчиться до Ки?ва. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi але? в монастирi аж гули од голосно? розмови. Студенти з Укра?ни й Бiлорусi? були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й ?вропейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку розмову укра?нську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного[8]. Самий монастир з академi?ю стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академi? Петра Могили[9], св. Димитрiя Туптала[10] й iнших не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв Укра?ни, тих Сагайдачних, Могил... В Братськiм монастирi, в давнiй славнiй академi? панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люди... Все давн? укра?нське лежало десь глибоко пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею ро?м вилися попiд деревом чужi люди з чужо? далеко? сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i новину i поховати ?? навiки. Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах ?х довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом можна було б вгадати ?х рiд i пiвнiчне поколiння. Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по п'ять, по шiсть студентiв. Там були ?х лiжка, там вони навiть пили чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, ?х знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми. Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому номерi п'ять студентiв з усяких краi'в свiту: укра?нець, болгар, серб, грек i архангелець, родом аж з Лапландi?[11]! Гiрше не можна було вибрать людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi, годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать другим в роботi. Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими срiблом. На ?х обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi весело? розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з сво?ми земляками завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Укра?нець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав. Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче. Лапландець любив холод, а укра?нець - тепло. Часто Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими. В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, зда?ться, i не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна рiч лежала не на сво?му мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував ??, а кидав серед хати. На iого неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою. Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному "ти", хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним. Тiльки укра?нець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь. Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили поважать право власностi. Як у ?х не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других; зате ж i другим давали свiй тютюн. Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки звуть той час геро?чним перiодом випивачок. Пили всi, одначе Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не переводячи духу. Чи траплялись чи? iменини, всi студенти збирались в найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, за?даючи хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i ви?жджали на мiсця, ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi - все те лягало покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання сво?х музик. Разом з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як укра?нська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор чернець розганяв студентiв серед глухо? ночi, бо вони тривожили його сво?ми мирськими пiснями. I за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм укра?нцi спiвали сво?х. Чудовою здалась укра?нська пiсня всiм студентам з далеких кра?в, що зроду ?? не чули! Всi ?? слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далеко? пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот. Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до ново? задля нього пiснi i сам повиучував багацько укра?нських пiсень. Воздвиженський при?хав до Ки?ва дуже богобоящим. Вiн часто вставав серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим сво?ми молитвами. Раз його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав молиться богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв. - Хто то? - спитав у його один товариш. - А тобi навiщо? - обiзвався Воздвиженський сердито. - Що ти робиш? - Та богу молюсь! - Чом ти не да?ш нам спати! - крикнули всi заразом. - Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться? - То молись нишком та не стукай так лобом! - крикнув сердито укра?нець. Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других. Укра?нцi й iншi слов'яни ?ли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, укра?нцiв - ляхами, а слов'ян - турками. Той укра?нець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньо? козацько? сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Iдеш селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи ?дуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, - всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як тополi Укра?ни. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав тво?м повiтрям, хто бачив тво? син? небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повiк не забуде... Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для правдиво?, широко? думи та широкого погляду, його рушення, його хода - все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй па полотнi. Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицi?, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академi?. Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла голова з широким круглим "париком", ясним, мов коноплi, його широке чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя - усе те було дуже не в пропорцi? з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям. Дашкович дуже любив чистоту, зда?ться, по природi. Його столик був застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацi?ю. Так як харч в академi? була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi слов'яни ?ли в пости скоромне - ковбаси, сало, масло; варили тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили ?сти скоромне у другi номери. I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху. Ки?вська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для мислi. Вона була перероблена з старо? Могилянсько? академi?. Замiсть латинського язика уряд завiв великоруський. Про укра?нський язик нiхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим укра?нським язиком. Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика, од котро? висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були закутанi в дух теологi?. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре. Академiя випускала тодi з семiнарi? професорiв, котрi були темнi, як темна нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили - тiльки з горя горiлку пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли, бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темно? ночi де-небудь в калюжах, у канавах. З тi?? академi? повиходили прото?ре? i архi?ре?, що плодили на Укра?нi московський язик i московський дух, заводили московську централiзацiю в давнiй демократичнiй укра?нськiй церквi. Давня академiя Могили служила вже не Укра?нi, не укра?нському народовi, а великоруському урядовi i його государственим планам. Студенти того часу небагато виносили в головi, ?х мисль була зоставлена сама для себе: ?? не ворушила суха схоластична академiчна наука. На студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку. Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря. Раз над Ки?вом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом поезi? Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й син?. На заходi, над чорною смугою лiсу й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було тихе, запашне. Зда?ться, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало легко, на душi - спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов'?ному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала сво? замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однi?ю пiснею, однi?ю гармонi?ю. В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович, Петрович, Калiмерi i багато iнших. Перед ?х очима за вiвтарями Братсько? церкви, серед монастиря, був колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од вершечкiв до самого долу! На ?х було видко кожний листочок, кожну гiллячку! Лапландець з далеко? пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось говорити, виговорить те, що прита?лось в душi; в кожного серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв. Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегi?. Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в ?х землi, ?х усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом. Укра?нськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторi?ю. Дашкович почав тихiсiнько спiвать укра?нську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна укра?нська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденно? стiни церкви. Швидко одчинилось одно вiкно в келi?. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трет? вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви. По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Ки?вi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув сво?м диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньо? гори Кисилiвки[12] широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами. Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх сво?ми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував геро?в "Iлiади"[13], а бiльше був схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край. Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на укра?нцiв. - Сидимо ми тепер укупi, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль? I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ?? вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi сво? Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Море?, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками. - А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожно? знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому яко? треба жiнки. - Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливо?, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру. - А менi треба тако?, - промовив Дашкович, - щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла укра?нських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать. - I вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобi треба тако?, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? - i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались. - Ой ти! - промовив Дашкович. - Тямиш ти в поезi?! А тобi, мабуть, треба тако?, щоб давала щодня стусанiв у потилицю! - Ого-го! Нехай спробу?! Я задам ?й тако? росiйсько? пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень тво?х я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре ?сти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу... - То тобi треба наймички, а не жiнки? - спитав Дашкович. - А я собi наймичку найму, а жiнки покiрно?, рабинi не люблю. Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею. - От така твоя буде жiнка! - промовив Воздвиженський. - А моя жiнка нехай не спiва? й не пхика?: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра. - Ти деспот! - крикнув Дашкович. - Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для не? й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах. - А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, - марив Дашкович. - О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою[14], то я б ?? запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла! - Воздвиженський, - промовив Калiмерi, - ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати. - А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, - обiзвався Дашкович. - Нехай торгу?! але вона буде мо?м коханням, мо?ю щирою душею! - говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя "Iлiади", а не на крамаря. - Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, - промовив Дашкович. - Я зостанусь тут, у Ки?вi, - одрiзав Воздвиженський. - А в Тулу не хочеш? - крикнули усi. - Не хочу! - одказав Воздвиженський. - Але ж там гарно! - промовили усi, смiючись. - То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Укра?нi, i в Ки?вi; i оженюсь тут! - додав Воздвиженський. - А ти, хохле, катай до Тули! - Розкажи батьковi сво?му! - одказав Дашкович. - Я за грiхи не по?ду в твою Тулу. Я не покину Укра?ни нiзащо в свiтi! I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики[15] знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усi?? Укра?ни. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiва? хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi. На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка. Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву. I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Ки?в, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрi?вський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного - не покинуть Ки?ва, а другого - знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку. Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?" - Якого ти нечистого не да?ш спать! - обiзвався спросоння Дашкович. - Чи тобi нiчого не снилось? - А тобi вже встигло й присниться? - Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, - промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом. - Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? - спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця. - Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, - говорив далi Дашкович. - ?й-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, зда?ться, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв ?? в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однi?? панни в мо?й Черкащинi. Тiльки що я придививсь до не?, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти! - Бач, якi тобi птицi сняться! - промовив Воздвиженський. - А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця сто?ть дiвчина з вiдром. Я ?? ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у не? були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: "Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит". От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все пала? свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi сто?ть претовста черниця в ризах i кива? до мене пальцем. Пiдходжу я з сво?ю нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, - i я прокинувсь. - Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, - промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить загу й жар сво?? фантазi?. __ _II_ На Братськiй вулицi[16], проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазя?н Сидiр Сухобрус. Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Зда?ться, хазя?н думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодi?вi руки й лице, щоб не квапився темно? ночi на чуже добро. Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида. Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi. Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi, нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однi?? картини виглядало лице Павла[17], на другiй картинi був намальований Кутузов[18] з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, - сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря[19] й до чернечо? ряси. На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Ки?ва, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди. Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром. В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць. Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину, росли лелi?, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки то?, навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами сiльських хат. Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усi?? Укра?ни. Нiякий ки?вський маляр не вмiв так догодить образами сiльським молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались в вiчi сво?ми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд святим Юрi?м, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум'я! I Сухобрус мав уже свою крамницю з образами проти самого Лева[20], фонтана, дуже уподобного укра?нським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв, котрi сповняли його крамницю образами. Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих протряхали свiжi фарби, Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками[21] й часловцями[22] пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од сво?? сестри. Але, маючи один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав'язаними пiд пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою матерi?ю, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дяково? науки Сухобрус посилав ?х до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились говорити по-великоруськiн, вивчились шити, й вишивать, i грати на гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто загадував дочкам читати йому голосно "Житiя святих"[23], а найбiльше печорських. ?х боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою книгою "Житiй" на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи товстi й здоровi листки "Печерського патерика"[24]. Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили ?х присилувать. Обидвi вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою. Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатi?. Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щиро? любовi. - Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або - великi злиднi, - було жарту? Сухобрус, гладячи по головi сво?х дочок. Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi панни, з великою енергi?ю, з великою охотою до працi, але зате палкi й сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як ?х покiйна мати. Але зате часто доставалось од ?х i старому батьковi. Вiн був у руках сво?х дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не хотiлось дочкам. В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Укра?ну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: "Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!" I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли "голубочки", що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину[25] пiсню: "Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили", перевертаючи укра?нськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тi?ю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячно? ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений? До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з сво?х-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав ?х доволi i в скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав ?м до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси. Пишно убравшись, вони приходили кожно? недiлi до Братсько? церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до само? дзвiницi i без церемонi? оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi ?х знали на лице. ?х примiтили там Воздвиженський i Дашкович. Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других - бiленькими, iнших - гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од ?х. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi укра?нки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Iндi? мiж дрiбними дiвчатами. Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй але?, недалечке од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй але?. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi але?, чи спускались вони в долину, де тепер Шато[26], чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв. Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать "Сизого голубочка" i "Бiдно? птички". А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. "А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?" - так думала кожна з ?х. А чудовий тихий вечiр, а син? небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню - все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга. Послалась нiч над Ки?вом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали "Звук унылый фортепьяна". I голоси ?х були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями. Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли ?х яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав ?х вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали сво?? долi до себе в гостi. - Чи ждете кого в гостi, чи кого вигляда?те? - спитав старий Сухобрус сво?х дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левко?, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на ?х тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi. Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг ?м назустрiч. - Що там таке? Чи пожежа, чи що? - питав вiн дочок. - Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! - кричали обидвi дочки. Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодi?в. Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку дво? людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч. А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, по?в ?х i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна. Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньо? доби. В ?х головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий. I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни. Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як ?м здавалось, нiби по але? просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову. - Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? - питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи. - Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? - говорив Воздвиженський, роздивившись на образи. Притвор велико? Братсько? церкви не замикали лiтньо? пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi. - Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! - промовляв Дашкович. Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку. Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у ?х головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi але? i не академiчний корпус. - Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? - промовив Дашкович. - Може, й так, - додав Воздвиженський, - треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку? - Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, - жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу. - Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, - сказав Дашкович. - Хто там ходить? - гукнув з усi?? сили Сухобрус, стоячи пiд хатою. - Ой! ректор вийшов з хати! - промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже при?мнi йому слова. - Так що, що ректор! Велике горе - ректор! - кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у сво?му садку в той час, то почув би його баса через улицю. - Хто то ходить у мо?м садку? Чого вам там треба? - гукав Сухобрус. - Та сво?! - обiзвались студенти. - Хто такi - сво?? - спитав Сухобрус. - Не питай, бо старий будеш! - промовив Дашкович не дуже тверезим голосом. Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля. - Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, - запрошував ?х Сухобрус. - Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! - обiзвався Дашкович. - Та я не ректор! Я Сухобрус! - говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись. - Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. - I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса. - Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до мо?? оселi, хоч i поневолi. Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на ?х студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч. Марта й Степанида прита?лись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного. Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив ?х у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала ?м хмiль з голови, ?м стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться. - Нiчого, нiчого - те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академi? не знатиме про те, - так втiшав ?х хазя?н. - Прошу ж сiдати в мо?й господi. А от i мо? дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi. У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз ?х упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi. - А ми сьогоднi бачили вас у садку, - загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали. - О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у сво?му садку, - обiзвалась Марта Сидорiвна. - Яка гарна погода сьогоднi, - ледве промовив Дашкович. - Дуже добра погода! - обiзвалась Степанида. - Зрання було тихо i серед дня тихо, - говорив Дашкович. - I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, - говорила Степанида, спустивши очi вниз. - А вас звуть у нас пальмами, - одрубав Воздвиженський басом. - Якими пальмами? - спитала Марта. - Пальмами! - одказав Воздвиженський. - Бо ви такi високi й гарнi, як пальми. - Далеко нам до пальм, - обiзвалась Степанида, - спасибi за комплiмент! Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав ?х пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись. Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академi? ма? високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянсько? академi? зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котро? розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха. - Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньо? доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? - казав Сухобрус. - Були в гостях... та випили по однiй та по другiй... - промовив Воздвиженський. - Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв. Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний язик. - Як ваш хор гарно спiва?, - несмiливо промовила Марта. - Ви, мабуть, спiва?те? - спитав Сухобрус Воздвиженського. - Спiваю басом, як можете догадуваться по мо?й розмовi, - промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос. - Який концерт буде цi?? недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом мо?м"? - спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу. - Зда?ться, "Возлюблю тя, господи", - обiзвався Дашкович. - Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! - говорив Сухобрус. - От, як у семiнарi? на "вербу"[27] криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно! - Ми спiва?мо тихiшi концерти, - промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв. - I я люблю тихi, мелодичнi концерти, - промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вi? i знов спустивши ?х на щоки. Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до друго? кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами. Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в сво?х старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро ки?вське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс ?? був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки. Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В не? брови були товстi, очi великi. Таке лице бува? дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею. Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену. - Чи весело гуляли сьогоднi в садку? - спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вi?, як швидко блискавка хова?ться за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск. - Дуже було тiсно на першiй але?! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, - одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима. - I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! - промовив вiн знов до не?. - Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi! - Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, - обiзвалась Степанида. - Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би. - Нехай смiються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях. - Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима. - Чи багацько наук читають у вас в академi?? - спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого. - Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! - I Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi. - Ой, як багацько! I яко? треба голови, щоб знести все те! А чи ? в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас... Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й ? на свiтi, хоч Дашкович назвав ?х багацько й дуже чудних, ?м стало нiяково. - ?! - смiливо одказав Дашкович. - Тiльки не наука, а книжка. - Книжка! книжка! В мене вона ?! Сухобрус хотiв йти i принести "Патерика". - Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж ?м тi книжки й так не обридли в академi?? - говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова. - Як багато квiток в вашiм садку! - промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник. - Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копа?мось тут у садку, - промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив ?? лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до не?, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левко?в запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей! "Яке в не? миле лице! - думав вiн. - Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках ?? обличчя". Мiсяць навiв на ?? вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом. "Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!" I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть. - Чи спiва?те ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка. - Спiваю, тiльки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi. - Спiва?те й гра?те! - знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг ??. Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, ?сти схотiлось добре. Паничi ?ли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами. - Скажiть менi, паничi, - ви люди вченi - як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академi?, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться! - Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, - говорив Дашкович. - Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! - дивувався Сухобрус, випивши немало. - Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували! - О, за границею ще багато розумнiшi од нас! - говорив Дашкович. - Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвi?i з нами! - заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращо? вiри, чистiшо? вiри, як наша. - А в ?русалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", - почав диспутувать Сухобрус. - I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, ки?вськi. - Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! - сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. - Святий ваш Ки?в, святий ?русалим, а наша Москва ще святiша. Дума?те, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк. - Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, - благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. - Святий Ки?в, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить. Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi. - Ой ви, уми-розуми! - промовив смiливо Сухобрус. - Але, мабуть, не одгада?те: що пiсля чаю! А нуте! хто одгада?? - Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать. - Нi! нi! - казав Сухобрус, трiпаючи головою. - Треба додому йти! - обiзвався Дашкович. - Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академi?. Пiсля чаю - слiду? - воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри. Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались. - А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав загадку Сухобрус. Ця загадка була не така мудра, як перша, ?? швидко одгадали, що не родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та ?нох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблi?. - О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив ?х Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами. - Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарi?? - промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Но?". - Е! в вас, бачу, гiтара ?! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти. - Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просiть сестру. Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри. - Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай укра?нсько?! I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав укра?нськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо ?? спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем. Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси ?х були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна. - Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До ?х пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв. - Заспiвайте ж iще нашо? пiснi, та жалiбно?-жалiбно?, - просив Сухобрус. I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?" - Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мо? лiта давнi, навiки минувшi! Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной во?водi" та "Многая лiта!" В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму. - Дашковичу! чу?ш? - промовив Воздвиженський. - "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали прощаться з хазя?ном i дочками. Всi випровадили ?х у двiр i розпрощались з ними. Хазя?н i дочки просили студентiв не забувать ?х i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму. Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Ки?ва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi. Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось ?м кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини. А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав: - Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до мо?? господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть! Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком. - Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! - промовив батько весело до сво?х дочок i пiшов спать. Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, ?м так ясно малювалась вечiрня сцена в садку! Роса падала ?м на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали ?х бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило ?х зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожно? в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть! В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв. - Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! - говорив Сухобрус. - А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок! - Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, ма? гарного баса, - сказала Марта, - а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця. I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим; ?м обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i та?ла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на не?, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса. Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович - Степаниду. Дашкович не хвалив Марти. - Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в не? брови, якi губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида... Ну що в не? гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки. - А в тво?? Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи. - Коли б пак у не? брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта - то краса схiдна, щира укра?нка, показна, чорнява! В нас в Росс?? нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! - говорив Воздвиженський. Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тi?? ночi не ночували дома. Тiльки першо?-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели ?х додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "?, i ще й буде, ще й до того роздобуде!", що для сво?х дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для друго? дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час. III Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовно? iкони Братсько? богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору. Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. При?зд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика - на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених старо? Ки?всько? академi? i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архi?рейськiй мантi? i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського[28], з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича[29], котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, прото?рей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель[30], Смотрицький[31], всякi ки?вськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного укра?нського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академi? Конашевича-Сагайдачного i Мазепи[32]. В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братсько? дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олексанрiвсько? улицi[33] вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку. Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйно? зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, зда?ться, його архiмандрити не вели, а мусили нести. Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали "Царю небесний". Митрополит поблагословив членiв конференцi? i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув ?м рукою сiсти. Архiмандрити i прото?ре? сiли кожний по чину, неначе хто ?м порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв. Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, зда?ться, слухали, понагинавши голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те сво?ми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй. - Ану, виходьте екзаменуватися, мо? земляки! Гей, туляки! Виходьте! - викликав митрополит вже не по списовi. На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як колос родоський[34], Воздвиженський. - О! - промовив митрополит до Воздвиженського. - Одвiчай ти поперед усiх. Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель[35]. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись. - Годi, годi! - промовив митрополит. - А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство? Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютно? iде?, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть бога з чоловiком, i почав знов збиватись. - Ну, чого ж ти плута?шся? - смiявся митрополит. - Адже ж Гегель був ?ретик? - ?ретик, ваше високопреосвященство, - потакав Воздвиженський. - Значить, вiн був дурень! - Був дурень, ваше високопреосвященство. - От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. - I митрополит насправдi записав йому найбiльший бал. - А молитву Христову зна?ш? - питав далi митрополит. - Знаю. - От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi - Гегелi, Канти[36], Шеллiнги[37] - все то ?ретики, все то легкодуми! - промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософi?. - Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, - знов почав одвiчати Воздвиженський. - Останнiй, - перервав його митрополит, - ну, слава тобi господи, що останнiй, i коли б ?х уже бiльше й не було. I чи вмер уже? - Вмер... - Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, - промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти. I Кониський, моргаючи сво?ю бородавкою на носi з золотих рам, зда?ться, смiявся сво?м польським лицем з тi?? конференцi?. I Феофан Прокопович, з сво?м матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцi?ю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи сво?м аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцi?ю. Його лице неначе зажурилося. В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Поча?вську лавру[38]. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка. - Буде з тебе! Добре! Дуже добре! - промовив митрополит. - Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй. Студент узяв ?врейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-?врейськiй i держав книжку догори ногами. - Ану, прочитай i переложи! Студент мовчав. Професор ?врейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся. - Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати. - А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочита?. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш. - Що ж з тебе такий поганий гебра?ст? А попробуй по-грецьки! - говорив митрополит. - А дайте i менi книжку! Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав ?? до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi. - Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi! Студент вийняв бiлет по церковнiй археологi? i почав розказувати про стариннi будування в Азi? й в ?вропi, назвав ?х кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв. - I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi - ?вре?! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни! Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академi? вже почав падати, що туди входить ?вропейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв. Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Ки?вська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академi?. Йою тiнь, прикована до поло? на, нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з мо?? академi?? I на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала мо?м дiлом, мо?м твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди яко?сь чудно? мiстерi? чи комедi?? Всi тiнi значних учених давньо? академi?, всiх писателiв, всiх оборонцiв укра?нського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили! У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцi?, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, ?ли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок ви?хали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академi?, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх укра?нських учених дивилися на той чудний по?зд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Укра?ну, там тепер хтось чужий справля? сатурналi?, справля? комедi? на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями... Тiльки гори ки?вськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв... Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестi? дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академi? бакалавром. Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi. - Не можу, - одмагався Воздвиженський, - бо маю вже наречену. Вона дочка одного ки?вського прото?рея. Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того прото?рея, але жениться там не думав, бо прото?рей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах. - Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете сво?ю власною особою пiддержувать русько? церкви в санi ченця. - Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Ки?вi, - просив Воздвиженський. - Добре, - промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшо? дочки. Всi заговорили, що вiн на ?й жениться. I вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Ки?вi, але навiть професором в академi?, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки прото?рея. А тим часом про сватання Воздвиженського на прото?ре?внi вже усi говорили. Прото?рей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузько? губернi?. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Прото?рей закупив багацько вина й усяких на?дкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно ма? собi молоду. I Прото?рей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною! Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув прото?р??вну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса. Сухобрус пив чай з сво?ми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання. - Добридень вам, Сидоре Петровичу! - промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого. - Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! - обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування. Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; ?? чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила сво? тонкi губи. - Давно я був у вас в гостях! - промовив Воздвиженський. - Давно! - знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара. Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода. - Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, - зачiпав ?? панич. - Нiчого - те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей. Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив ?? завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. ?? великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила ?? очi сльозами. - В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академi?. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! - просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть. - До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, - промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову. - От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, - промовила Степанида. Воздвиженський бачив, що хазя?н i дочки такi холоднi, неначе ?х хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в сво? руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить. А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини, ?? лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей. "Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в не? м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!" I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академi? скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни. - Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський. Марта розридалась. В не? набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить ?х, i бiльше не держала ?х. - Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всяко? церемонi?. - Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з сво?ми домами, з садком, з грунтом? - почав будущий зять. - А так! В мене двi дочки, як ви зна?те. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що сто?ть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по мо?й смертi Степанидi зоставлю флiгель... - Чи ми ж помиримось? - Треба мириться... Тiльки ви зна?те, що я сво?х дiтей не зобижу. Що маю, те усе ?х. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, - про мене. - Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi... Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч. - Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому сво? слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав ?? за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi ?? руки, а може, й тим, що не ?? сватав Воздвиженський. - А ми чули, що ви посватались у прото?ре?вни? - спитав Сухобрус. - А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей. - Навiщо? Недобре! ?й-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать. Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича. - Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський. - Яку новину? - Що я посватав твою Степаниду! - А ти ж женишся на прото?ре?внi? - На якiй прото?ре?внi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що! - Неправда твоя! - Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й мо? весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись! I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця. - А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеря?ш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом. Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у прото?рея. Воздвиженський сво?ми устами просив його навiть за шафера, а тепер ско?лось зовсiм iнше дiло. - Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався. - Та чого ти сто?ш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на тво? заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду? - Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини. Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом. Сухобрус не знав краю сво?му щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений на?дками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок ; зятiв. - Ой ви, мо? дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi мо?, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самi зна?те. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мо? уми-розуми! I старий батько не мiг натiшиться сво?ми вченими зятями: все обнiмав та цiлував ?х. - Та годi вже цiлуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити! - Давай, зятю, й пить! I пити - вмерти, i не пити - вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас. Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця. - Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мо?. Недурно ж менi цi?? ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в мо?му дворi. I тi гiлки перед мо?ми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед мо?ми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, ?? обсипались перед мо?ми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед мо?ми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я сво?м дочкам". Та й на тiм i прокинувсь! - Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житiй святих"? - спитав Дашкович. - Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога i святих печерських! - Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали дочки. - Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi. - Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном. Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли ?х з заручинами. Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До ?х пристали й паничi. До пiзньо? ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньо? ночi грали й спiвали. Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса[39]. Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi сво?ю красою. Бiле убрання було ?м дуже до лиця. Нiколи до ?х не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади[40], так багато було сценiчного, схiдного в ?х зростi, в ?х оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому убраннi. Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував ?х словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: "Жена да убоiтся своего мужа". Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi. Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й ?ли, але позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й женився на багатiй купчисi. Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться! Вже свiтом роз'?хались гостi по домах та все тихенько говорили, як то на свiтi не до ладу бува?, що одну нiби коха?, а другу бере за жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми. Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. I того ж таки мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв. Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одно? в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в ?х домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й укра?нських. Старий батько часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками - й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi... Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать з новим домом. - Дочки мо?, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все мо? буде ваше - пополовинi. - Так вговорював Сухобрус сво?х дочок, сидячи в старому флiгелi коло одчиненого вiкна з великим "Печорським патериком" в руках. Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив сво?ми руками першi деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав ?х за добрiших людей, а зятя - за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшо? пари. Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство сво?х зятiв, Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович швидко визначився мiж професорами сво?ми лекцiями по iсторi? фiлософi? i пiддержав репутацiю тi?? науки, котра все стояла в академi? дуже добре. З кожним роком його лекцi? були луччi та луччi, з кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, при?хавши з усiх кiнцiв Росi?, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторi? було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль. Не можна забути впливу його одно? репутацi? на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторi?, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течi?, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв. Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша. Дашкович недовго й був в академi?. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Ки?вом, вiн потiм перейшов в Ки?вський унiверситет. Воздвиженський не любив науки, не поважав ??, мав ?? тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з не? через це грошей, ?жi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши на бiк науку. В авдиторi? одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки сво?х лекцiй i клав ?х перед собою. Тi лекцi? були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у ?х i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од яко?сь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались, Ззамолоду вiн просто читав лекцi? з тих листкiв. Але, не змiняючи ?х нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив ?х напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пусгих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожн?, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами. Студенти, як звичайно бува?, почали записувати його лекцi?, але шви