тiй хвилi переклав.
   Султанка звернулася до купцiв:
   - Чи хочете самi одержати сей лист до короля, чи маю його переслати
послом при першiй нагодi?
   - Найяснiша панi! Чи не можна так, щоб ми разом з послом по?хали?
   - Можна. Коли вiдходить найближче посольство падишаха в Польщу? -
запитала секретаря.
   - За тиждень, о радiсна мати принца, але можна i приспiшити його
вiдхiд.
   - Чи можете почекати тиждень? - запитала купцiв.
   - Чому не можемо? Певно, що можемо.
   - Зголосiться за тиждень!
   Веселi виходили оба купцi з послухання у велико? султанки. Вже на
подвiр'?, коли нiкого не бачили коло себе, сказав молодший до старшого:
   - А що ти, Мойше. кажеш на тi калiсони, якi вона дару? польському
королевi?[78] Я гадав, що вона йому напише: "Як не зробиш те, що кажу, то
я на тебе кину з одного боку яничарiв, а з другого боку зо двi татарськi
орди". А вона йому калiсони посила?!
   - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. Чи ти не
розумi?ш, що значить, як така делiкатна панi посила? такий дарунок? Ну,
ну! А я тобi кажу, що тих дарункiв вистарчить, щоб настрашити найлiпших
генералiв, i то не тiльки польських, але на цiлiм свiтi.
   - Чому? Чим? Калiсонами?
   - Срулю! Ти не видиш, що тут робиться? Яке тут войсько сто?ть? ? як тут
кипить? I кiлько його приходить? Нiби йому не все одно, куди йти? А ти
гада?ш, що якби ?? образили, а вона якби вчiпилася чоловiка, то вiн не
пiшов би на Польщу? Ти гада?ш, що то iнакше, як з тво?ю або мо?ю жiнкою?
Всi кажуть, що ти розумний купець, а нiби ти не мусиш ?хати з Перемишля до
Львова, як вона тобi каже, що ?й там чогось треба? I що тобi помага? твiй
розум?
   - То ти гада?ш, що тут так само?
   - А ти гада?ш, що iнакше? Ну, ну. Я вже ?й добре придивився. Що султан
розумний, то певно, бо дурного так не слухали б. Але що при нiй йому його
розум нiчого не поможе, се таке певне, як те, що ми в нашого знакомого
дiстанемо на шабас "локшини". Ти зна?ш, як вона грозить тим "дарунком"?
Вона каже, що як не послухають ?? й не зроблять нам справедливостi, то так
?х обiдре, що лишаться в тих калiсонах. Ану, побачиш, як нам скоро
залагодять справу, як лише побачать тi "дарунки"!
   - Коли ти так дума?ш, то чому ти не попросив ??, аби нам дала дозвiл на
свобiдну торговлю?
   - Чому? Бо я зараз без не? дiстану. Аво! Тiльки догонимо тих, що вiд
не? вийшли. Вони нас зараз запровадять самi туди, де треба. Ану, якби не
запровадили! Ну, ну! Я тобi, Срулю, кажу, що ми тепер були лiпше, нiж у
самого султана. Тепер нам нiхто не скаже: "Нi". Та султанка така сама, як
?? мама. Небiжчик чоловiк, нам всi казали, так само ?? слухав, хоч був
розумний чоловiк.
   Обидва купцi згодилися, що тут розум чоловiка на нiщо не придасться, i
поспiшили за достойниками. Тi дiйсно взяли ?х з собою з найбiльшою
чемнiстю, бо могутня була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласцi
переступив ?? порiг, за тим iшла ?? опiка, мов благодатне свiтло сонця.

   * * *

   Солодка думка про грiх - i тяжка путь праведно? людини. А найсолодша та
думка, що провадить до найбiльшого грiха. I ?? найтяжче викорiнити в собi.
   Молодiй султанцi Ель Хуррем довго здавалося, що вона викорiнила в собi
злу думку, яку мала про первородного сина свого мужа вiд iншо? жiнки.
   Живучи зi сво?ю праведною матiр'ю, мала навiть такi часи, що з
прихильнiстю дивилася, як пiдростав малий Мустафа, первородний син
Сулеймана, i як бiгав по зелених травниках садiв, i як яничаре на коня
його саджали. А мав вiн чорнi очi й велику живiсть свого батька, бiльшу
вiд ?? сина Селiма.
   I в тiм блаженнiм часi Роксоляни, коли спокiй чула в душi сво?й,
прийшов на свiт другий син ??, Баязед, викапаний батько. А як розпiзнала
його риси, то вiдразу серце ?? загорiлося любов'ю.
   А що в очах i в душi сво?й мала вже сить великих торжеств, просила
свого мужа, щоб обрiзання ?? другого сина Баязеда вiдбулося якнайтихiше i
щоб кошти, якi мали видати на торжественне обрiзання султанського сина,
були ужитi на шпиталi, святинi й убогих. I ще просила увiльнити триста
невольникiв i триста невольниць з ?? рiдного краю. Не могла його забути,
хоч казала чоловiковi свому, що його край - се також ?? край. I сталося
пiсля волi ??.
   А в часi тишi, яка панувала в сераю, коли обрiзувано сина ?? Баязеда,
вiдчула його мати, що зла думка ?? була в нiй тiльки зломана, а не
викорiнена. Була зломана, але випрямилася, коли слуги ?? переповiдали ?й
кожде слово, яке чули в палатах i поза сера?м вiд слуг везирiв i вельмож.
I бiль великий наростав у серцi султанки Ель Хуррем. Наростав i скипiв, як
скипiла кров, що нароста? в болючо натисненiм мiсцi.
   Аж одно? жарко? ночi, коли ?? муж був на ловах i вона сама глядiла на
колиски дiтей сво?х, вибухло бунтом серце Роксоляни. I вона вимовила до
себе отсi слова проти невидимих обидникiв сво?х: "Пождiть, пождiть, а я
вам покажу, що на престолi султанiв засяде "син невольницi" i "внук
жебрачки"!.. Я вам поломлю старi закони вашi так, як ви ломите серце мо?!"
   Нiкого, кромi дiтей, не було в кiмнатi Ель Хуррем, коли вона вимовляла
до себе сi важкi слова. I нiхто ?х не чув, кромi всемогучого Бога, що дав
людинi свобiдну волю до добра i зла. А над Стамбулом сунула тодi тяжка,
синя хмара. I лискавицi ?? освiтлювали час до часу золотi пiвмiсяцi на
струнких мiнаретах столицi. А дощ великими каплинами падав на широке листя
платанiв i шелестiв по султанських садах, i дуже вiтер кидав брамами сераю
та термосив вiконницi гарему.
   А то? ночi снився сон султанцi.
   В однiй хвилинi вiдчинилися всi дверi i всi занавiси в палатах
султанiв, як вони мали по царях Византi?. I заблистiли ?х долiвки з
гебану, золота й алябастру, ?х зеркальнi стiни й блискучi повали. I ангел
Господень йшов коридорами й салями палат i бiлим крилом показував дивнi
образи i тiнi, що появлялися на зеркальних стiнах i на блискучих долiвках
з мармору. I взрiла султанка змiст дванадцяти столiть на стiнах i всi
та?мнi справи царiв Византi? й турецьких султанiв. Узрiла свiтлих i
великих, що боялися Бога i мудрiсть мали в очах. Узрiла Ольгу, ки?вську
княгиню, жiнку Iгоря, матiр Святослава, що приняла хрест у сих палатах -
приняла втайнi перед родом i народом сво?м. Iшла тиха i скромна, в бiлiй
одежинi i дивилася мовчки на нову царицю зi сво?? землi. Султанка Ель
Хуррем у снi дивувалась, що аж тепер згадала ту велику княгиню. Згадала i
сказала: "Я маю завдання ще тяжче, нiж ти!.." А княгиня Ольга мовчки
перейшла, лишень хрест мiцнiше до грудi притиснула.
   I взрiла султанка великi злочини, пiдкупства й убийства. А на вид
одного задрижала вся: в дiядемi з перед, зi скриптом у руцi, йшла якась
жiнка з давнiх, давнiх часiв, а бiля не? хлопець, з обличчя видно, що ??
дитя. А з сусiднiх поко?в надiйшли кати... I мати ?м вiддала рiдную
дитину... В сусiднiй кiмнатi виривали очi синовi ??.
   Султанка Ель Хуррем скричала у снi. I пiт студений облив ?? личко. I
збудилася. А як знов заснула, побачила кару за злочини тi. Побачила, як
гнила живцем Византiя в золотi й пурпурi. Побачила, як предок ?? чоловiка
на мiсто наступав i як таранами мури розбивав. Узрiла ряд султанiв аж до
мужа свого. Втiм рука червона вирвала подобу Мустафи молодого й на столi
султанiв поклала - Селiма... Пiзнала Ель Хуррем любi очi сина. Узрiла, як
Стамбулом три армi? йшли, як Селiм висилав ?х на новi пiдбо?...
   Тут збудилася i - рiшилася.
   А дощ так плакав по садах султанських, як плаче дитина за матiр'ю...



   XVII. ДЖIГАД

   "Коли Джiгад займеться на землi, тодi по небi
   ходить заграва пожарна... Тодi стогнуть шляхи пiд
   важкими колесами пушок Халiфа. Тодi дуднять дороги
   вiд тупоту кiнних полкiв його. Тодi чорнiють поля
   вiд пiших вiйськ падишаха, що пливуть, як
   повiнь. Тодi гуде плач жiнок i дiтей християнських,
   як шум у градовiй хмарi. Бо жах великий несе
   з собою Джiгад!"

   Та?мнича рука Господня зiслала на землю 1526 рiк. Такого дивного року
не пам'ятали найстаршi люде у Стамбулi. Сонце вдень нагрiвало воздух так
сильно, що ночами прiв навiть небесний фiрманент i зi звiзд капав огняний
пiт на землю: на Золоту пристань Стамбула, на море Мармара i на Долину
Солодких Вiд.
   А як розвинулися липи з бiгом гарячих днiв, то по довгих тижнях ночей
без роси бачили люде ранком пiд липами i яворами дивний "пiт небесний",
що, мов липкий мiд, покривав камiння пiд ними. А подорожнiм, що в тi ночi
спали пiд отвертим небом, злипалося волосся, й одяг ?х покритий був
каплинами зоряного поту, що капав з небесних звiзд на грiшну землю i на
людей ??.
   I в тi страшнi часи, коли прiв вiд жаху фiрманент небесний, постановив
найбiльший султан Османiв рушити на завоювання землi "джаврiв". Тодi
отворено святу Браму Фетви i зi всiх мiнаретiв Стамбула голосно закричали
мослемськi муедзини: "Йдiть, легкi i тяжкi, та ревнуйте добром i кров'ю на
шляху Господнiм!
   А сто вистрiлiв з гармат оповiстило початок Джiгаду. Так зачався Джiгад
- святий поход султана Сулеймана. А в перший день Джiгаду падав дощ
кривавий на землю християнську, на шляхи, котрими мали йти небаром великi
полки падишаха. Падав дощ кривавий, хоч на небi не було нi вiтру, нi
хмари. Впав i лежав на полях, стежках i шляхах вiд полудня до ночi. А в
воздусi на угорських рiвнинах пiднявся пил кривавий i тижнями стояв на
небi. Стояв i страшно свiтив хмарами вдень i вночi. I жах великий пiшов по
безмежних пуштах угорських i по замках лицарських. А безнадiйнiсть чорним
саваном покрила соняшнi землi мадярiв i хорватiв вiд краю до краю.
   А як сiмома брамами Стамбула сунули, мов туча, на святий Джiгад полки
Сулеймана, надiйшла буря вiд Чорного моря. I йшла перед вiйськом великого
султана i сипала дивним дощем бiлих риб, що милями заслав дорогу полкам
падишаха. Мусульманське вiйсько з острахом вдивлялося в свого монарха. А
вiн ?хав на чорнiм як нiч конi, пiд зеленим прапором Пророка, з мечем
Магомета, "Твердий i Великий" султан Сулейман i нi оком не дрiгнув,
дивлячись на дивнi знаки небеснi. А вiйсько його вдивлялося, як в образ, у
неповорушну постать Сулеймана, що ?хав на бистрiм конi, мов висока кам'яна
подоба Господньо? кари. Нiякого металу, опрiч твердо? сталi, не мав на
собi нi при собi, нiяко? оздоби одяг його[79].
   А бiля нього ?хала в арабськiм вовнянiм бурнусi i в кашмiрськiм шалю, у
критiй колясi за ненецьким склом улюблена жiнка завойовника, прегарна
Роксоляна Хуррем, "серденько серця султана Сулеймана".
   А як на обрiю зникали найвищi вежi Царгорода, султан пересiв з коня до
карети жiнки, щоб розпращатися з нею, i сказав:
   - Я додержу слова i покажу тобi, як вигляда? битва. Пришлю по тебе. А
тобi в опiку вiддаю мого найстаршого сина.
   Червень ударила в обличчя Ель Хуррем. Велике довiр'я мужа так на не?
подiлало, як грiм з ясного неба. I аж слези витиснуло ?й з очей.
   Сулейман Великий щось важив у душi. По хвилi сказав:
   - Ти зна?ш, хто тепер командант Стамбула?
   - Знаю,- вiдповiла, здивована,- Кассiм.
   - Так, Кассiм. Але вiн ?де зi мною на вiйну.
   - То його заступник.
   - Так, але вiн старий i не вiдважиться нiчого важнiшого сам зарядити.
   - Отже хто? - запитала.
   - Ти,- вiдповiв так тихо, що здавалося, немовби се причулося ?й.
   - Чи ти дав такий наказ?
   - Перша основа правлiння: не видавати непотрiбних наказiв, бо се
перешкоджа? в працi чесним людям.
   - А друга? - запитала.
   - Друга та, про яку все говорив менi мiй покiйний батько Селiм,- нехай
Аллаг буде милостивий душi його! Вiн казав:
   "Щоби здобути державу, треба мати у вiдповiднiй порi не бiльше як сто
розумних людей, котрi по наказу одного готовi на всяку працю i на всякi
жертви. А щоби правити державою, вистарчить п'ять таких людей". Чи ти, о
Хуррем, ма?ш таких п'ять довiрених людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул -
командант всiм городам мо?м, а ти будеш фактичним командантом Стамбула.
   Задумалася й вiдповiла:
   - А коли б я не мала, то що треба робити, щоб ?х знайти i придержати
при собi?
   - Ти розумно запитала, о Хуррем! Але нiяка людина не знаходить таких
людей, бо ?х знаходить i присила? для доброго дiла тiльки всемогучий
Аллаг. I вони по волi Його так стягнуться до доброго володаря, як
стягаються опилки залiза до магнету, який недавно показував тобi штукар
венецький.
   - А як же пiзнати ?х?
   - Пiзнати ?х можна тiльки по довшiм часi по ?х робучостi i правостi. Сi
двi прикмети - се як дво? очей людини. Одна без друго? може також
iснувати, i навiть може приносити хосен. Але помiчник влади без одно? з
тих прикмет - се калiка.
   - А як же задержати таких людей при собi?
   - Мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,-
так учив мене, о Хуррем, а мав вiн досвiд великий: перша прикмета володаря
- нiколи не закпити собi з вiрного слуги! А що дуже довго треба ждати,
заки перекона?шся, хто тобi вiрний, отож нiколи не кпи собi з нiкого, що
сто?ть при тобi. Лучше убити, нiж закпити. Бо глум - се отруя, що затрою?
серце обидвох. Отро?нi люде нi працювати, нi правити не можуть.
   - Я ще нiколи не закпила собi зi слуг сво?х.
   - Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобi, вiдколи ти перший раз
пiднесла на мене несмiлi очi сво?. I тому, власне, кажу тобi, що ти будеш
тепер правдивим командантом Стамбула i без наказу мого.
   - Я маю тiльки оден грiх на душi: я казала убити без переслухання
великого везира Агмеда-башу. Слези виступили ?й з очей.
   - Так, о Хуррем. Се грiх проти волi всевiдучого Аллага. I найгiрший
злочинець ма? право говорити свобiдно перед смертю. I коли б ти, о Хуррем,
побачила бунт Стамбула проти себе i бунт всiх городiв мо?х iз-за домагання
смертi останнього бiдака в державi, а не уступила перед тим домаганням,
заки перекона?шся про вину, i мусiла втiкати, i коли б я знайшов тебе
опущену в пустинi, по утратi цiло? держави,- я сказав би тобi: "Ти була
добрим командантом Стамбула!" Бо володар, о Хуррем, тiльки заступа? святу
волю Аллага, i справедливiсть Його по силам сво?м, I тому такий високий
престол володаря. I тому так далеко сяга? рука його. Але та рука в'яне без
справедливостi.
   Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в синi очi Ель Хуррем i доповiв
отсi слова: "Аллагу Акбар!" (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царству?
над усiми землями й водами, над звiздами й воздухами. I без волi Його не
виросте й не впаде нi червак, нi людина, нi пташина з гнiзда. Вiн тяжко
кара? за все, що зробить людина проти свято? волi Його, котра так
корiниться в совiстi людини, як корiниться дерево в землi, як корiниться
державна влада в послусi народу, А дiл Господнiх нiколи не зрозумi?
людина. А хто думав би, що розумi? ?х, той був би подiбний до слiпо?
людини, котра, обмацавши хвiст мого коня, говорила б iншим, що зна? його
красу, расу i рiст.
   Так говорив до жiнки найбiльший султан Османiв.
   А попри звiльна ?дучий повiз, як води, плили густi лави пiхоти
мослемiв. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету
Сулеймана Справедливого, i монотонно, як дощi осiннi, звенiли на шляху
незлiчимi кроки ?х.
   Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася пiд вагою слiв свого мужа.
Вiдчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. I вона все
дочиста готова була цiле життя сповняти,- з ви?мком одного,
одного-однiсенького... Перед очима стояв ?й первородний синок ?? мужа вiд
iншо? жiнки, що заступав ?? власному синовi шлях до престола султанiв.
   Зiтхнула i запитала:
   - А яка друга прикмета володаря по думцi твого розумного батька,- нехай
Аллаг буде милостивий душi його!
   - Друга прикмета володаря, о Хуррем,- так учив мене мiй покiйний батько
Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- така: "Не вiр нiкому без
пiдстави! А раз повiривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад
ви-висшення того, поки суд iнших справедливих людей не скаже, що та людина
стала недостойна твого вивисшення. Бо слово тво?, раз випущене, подiбне до
полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твiй: вiн у руках
Аллага, що рiша? в бою".
   Сулейман Величавий надумувався i додав по хвилi:
   - Коли iнакше робитимеш, внесеш замiшання там, де повинен бути лад i
спокiй. I в тiм замiшаннi сама станеш подiбна до фуркала на вежi, з
котрого так весело смiються малi дiти, а котрим вiтер крутить, з котрого
боку повi?.
   - Розумно тебе вчив твiй покiйний батько Селiм,нехай Аллаг буде
милостивий душi його! А яка третя прикмета доброго володаря?
   - А третя прикмета доброго володаря, так учив мене мiй покiйний батько
Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його,- ?сть увага, щоби слуги не
були нiколи без роботи: бо лiнь - се мати злочинiв. Та рiвно добре треба
уважати, щоби слуги тво? не були перетяженi завеликою працею. Бо така
праця скорше або пiзнiше доводить до отупiння. А лекше ?сть мудрому i
справедливому володаревi дати собi раду навiть тодi, коли вiн оточений
розумними злодiями, нiж коли вiн оточений чесними туманами, хоч дуже зле i
одно, i друге. I ще вчив мене мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде
милостивий душi його,- щоб не давати то? працi великому везировi, котру
може зробити везир, нi головному суддi то?, котру може зробити звичайний
суддя. Нi не посилати аги яничарiв туди, де досить пiслати звичайного
дверника. Нi не поручати одно? роботи кiльком, бо тодi нiхто за працю не
може одвiчати. Нi не вiрити кравцевi, що вiн умi? добре пiдкувати коня, а
ковалевi, що зна? мiст покласти. I все казав, що ранок мудрiший вiд
вечера. Тому перед вирiшенням важнiйшо? справи радив переспати кiлька
ночей пiдряд,- нехай вiн спокiйно спить у гробницi сво?й!
   Султан пригадав собi щось i додав:
   - I ще казав менi мiй покiйний батько Селiм,- нехай Аллаг буде
милостивий душi його: "Шануй стан духовний! Але не вiр, не вiр, не вiр
тим, котрi других накликають до жертв, а самi нiчого не жертвують на нiщо!
Се напевно злодi? й обманцi, хочби мали на собi одяги хабiтiв i дервiшiв i
хочби по три рази були у святiм мiстi Меццi, при гробi Пророка. Не будь, о
сину, дурнiший вiд дикого звiряти, котре обмина? дерева i корчi, якi не
дають доброго овочу в жертвi зi себе, лиш отруйнi ягоди. Се насiнники
непослуху, бунту й упадку". Так учив мене мiй покiйний батько Селiм,-
нехай Аллаг буде милостивий душi його!
   - Я дуже буду пам'ятати науки покiйного батька твого,- нехай Аллаг буде
милостивий душi його! Але я ще бiльше пам'ятала б науку твою! Скажи менi,
чи люде добрi, чи злi? Поважно вiдповiв Сулейман Величавий:
   - О серце серця мого! Я ще не маю такого досвiду, який мав мiй покiйний
батько Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! Але менi зда?ться,
що люде не добрi i не злi. Вони такi, якими ?х роблять ?х начальники у
кождий час i в кождiй кра?нi. Тому за все вiдповiдають верхи, хоч
розумi?ться, ? в кождiм народi люде, з яких i найлучшi верхи нiчого
путнього не зроблять. ? й цiлi народи, що вродилися карликами, хоч не раз
бувають числом великi. Коли давно-давно втiкали предки мо? з глибини Азi?
перед найбiльшим завойовником ??, вони по дорозi зустрiчали такi
народи-карлики, великi тiлом i числом, бурливi й бунтiвничi, але маленькi
духом. Бо велич духу людей i народiв мiрить Аллаг покорою ?х i готовiстю
жертви для влади сво??. I нiяка людська праця не дасть непокiрним народам
сили, поки не покоряться. Але на загал добрий приклад верхiв робить чуда у
народiв. Народ все дивиться на сво? верхи. Чи ти зна?ш, о Хуррем, кiлько
добра в сем'ях правовiрних мослемiв зробила ти двома добрими вчинками?
   - Котрими? - запитала.
   - Перший був той, що ти сама обняла заряд велико? кухнi сераю. Ще перед
самим ви?здом мо?м, коли я пращався з членами ради улемiв, iмамiв i
хабiтiв, вони благословили тебе, кажучи: "Вже ма?мо вiсти навiть з далеких
околиць, як по-дiлала праця хассаке Хуррем".
   - Як же? - запитала цiкаво.
   - Так подiлала, що жiнки i дочки навiть найзаможнiших родiв iдуть за
тво?м прикладом. I радо працюють, кажучи:
   "Коли жiнка могутнього султана може працювати, то можемо i ми".
   - А яке ж друге дiло було добре?
   - А друге, о Хуррем, було ще краще: те, що ти не соромилася сво??
матерi. Як далеко дiйшла вiстка про се, так далеко сягнуло добре дiло
тво?. I не одна дочка помогла на старостi лiт сво?й матерi, не оден син
помiг свому батьковi. Ми ?демо, а та вiстка дальше йде. I дiйде вiд краю
усе? держави, а може, й поза не?.
   Сулейман Величавий похилився до колiн сво?? улюблено? жiнки й поцiлував
обi руки ??. А попри звiльна ?дучий повiз, як води, плили густi лави пiших
вiйськ мослемiв. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету
Сулеймана Справедливого. I монотонно, як осiннi дощi, звенiли на шляху
незлiчимi кроки ?х.
   - Так само, як добрi дiла, дiлають на народ i дiла недобрi верхiв його.
А коли тих недобрих дiл назбира?ться забагато, тодi всемогучий Аллаг
важить ?х у справедливих руках сво?х i на такий нарiд, в котрiм переважили
недобрi дiла, посила? кривавий бич з руки сво??. I такий бич Господнiй
?сьм тепер i я, о Хуррем. То не мiй розум, о Хуррем, зiбрав ту силу, що
пливе тепер сими шляхами на землi нессараг! То вiчний розум Аллага. То не
моя сила iде, о Хуррем. То йде частинка незмiрних сил Аллага! А я, о
Хуррем, лише трiсочка, яку несе з собою повiнь страшно? кари Його. ? тому
я так спокiйно дивлюся на тi знаки Господнi на землi й на небi.
   Молода султанка Ель Хуррем вся замiнилася в слух. Сулейман Величавий
рiс в очах ??. З острахом запитала:
   - А як далеко ти зайдеш тепер?
   - Се зна? тiльки Аллаг i Пророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я
стану там, де мене спинить всемогучий Аллаг невидимою рукою сво?ю.
   Муедзини зачали спiвати третiй азан на горбах високих верблюдiв.
   Як оком сягнути, задержались на шляхах всi вiйська мослемiв. Стала й
золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висiв з повозу i разом з
вiйськом сво?м упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до
Мекки. Молився.
   А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очi, видно було, як
зверталися на нього побожнi погляди мослемiв i як уста ?х шептали молитви
до Бога за свого султана.
   Сулейман пращав улюблену жiнку i, поклавши праву руку на серце, вимовив
ще отсi слова:
   - Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тiльки Бог всемогучий дозволить на
те. Бо думка людини - се нiч без свiтла Його, а сила людини - се сила
маленько? дитини без помочi Його, а розум людини - се пiна на водi без
мудростi Його, а життя людини - се якийсь дурний, бо безцiльний, сон без
ласки Його!
   Ще обтулив шалем бiлi руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вiкна
карети. Ще раз поздоровив ??, вискочив на коня й, не оглядаючись бiльше,
рушив у дорогу, серед ентузiястичного крику всего вiйська, що гримiв, як
грiм у хмарi.
   Великий султан по?хав на Джiгад. А за ним лавами ?хала пишна кiннота й
артилерiя i плила струями пiхота, обминаючи з пошаною повiз султанки. А
повiз ?? стояв на шляху, поки виднiв ще на конi Сулейман Величавий, що
зник на обрiю, як сон. Тiльки ще раз блиснув на горбi зелений прапор його.
I довго летiли за ним на тлi неба стада чорних крукiв i великi супи -
страшнi "воздушнi черви". На ?х вид хри-стияне в Стамбулi хрестилися й
вiдмовляли молитви.

   * * *

   Султан Сулейман перший i одинокий раз не додержав слова, яке дав
улюбленiй жiнцi сво?й. Не додержав, бо не мiг додержати.
   Дня 29 серпня 1526 p. несподiвано зустрiвся коло Могача над Дуна?м з
усiм вiйськом угорського короля Людвика. Було саме полудн?, як заграла до
битви музика мадярiв i рушило бiгом до бою ?х блискуче лицарство. До двох
годин проломив його, а заки сонце зайшло - смертельно викосив великий
завойовник Османiв. А король угорський в утечi утонув в однiй з рiк
угорських, i нiяко? битви не мiг султан показати жiнцi сво?й.
   Сулейман заняв столицю Угорщини без бою i в 1200 скринях з буйволових
шкiр вивiз до Царгорода всi скарби i клейноди ??. Несподiвана легкiсть
побiди застановила його так, що не пробував iти дальше. Оглянув тiльки
чорнi гори Карпати i став на границях Угорщини, котра ночами свiтила
загравами пожарiв, немов велика жертва за грiхи.
   Ще з дороги султан прислав до Ель Хуррем свого любимця Кассiма,
команданта Стамбула, з прекрасними дiядемами й нашийниками угорських
королевих на перепросини, що не мiг додержати слова. Кассiм, вручаючи
дорогi дари, додав:
   "Але ми всi вiримо, що падишах додержить слова".
   Кассiм говорив правду.
   Бо новий, ще бiльший "джiгад" задумав падишах мослемiв.
   А заки вiн вернув несподiвано з походу, його люба жiнка зазнала тако?
муки в царських палатах, яко? не зазнала навiть тодi, коли ?? гнали в
неволю сирими батогами Диким Полем кили?мським i Чорним Шляхом ординським.
Бо ? в душi людини також дикi поля i чорнi шляхи.
   Мала владу в столицi.
   Кождого дня рано з'являвся у не? заступник Кассiма i, кланяючись
низько, вiтав ?? словами:
   - О, радiсна мати принца Селiма! Благословенне хай буде iм'я тво?, як
iм'я Хадiжi, жiнки Пророка!..
   А на питання, з чим прийшов, зачинав постiйно так говорити: "Остання
нiч принесла тiлько важних справ до столицi падишаха, кiлько ?сть звiзд на
небеснiм одязi Аллага! Та я представлю тобi, о радiсна мати принца, тiльки
деякi, щоб попросити поради у доброго серця твого".
   I оповiдав зi спущеними вниз очима, часом пiдносячи ?х на яснi очi
жiнки падишаха. Голова ?й крутилася вiд тих справ, якi викидала величезна
машина столицi держави, що простягалася на трьох частях свiту. Не знала
досi, що чоловiк ?? двига? на собi весь той безмiрний тягар. Вже першого
дня зрозумiла, чому ?? чоловiк так часто приходив з почервонiлими очима i
так тихо сидiв при нiй, як хоре дитя при матерi. Деякi справи були такi
помотанi, що дiйсно тiльки серцем, а не розумом можна було ?х спробувати
розв'язати.
   По двогодиннiй розмовi з заступником Кассiма просила його, щоб перестав
говорити дальше, бо була дуже втомлена.
   Той кланявся низько i вiдходив, лицем обернений до не?, раз у раз
повторяючи слова: "Благословенне хай буде iм'я тво?, як iм'я Хадiжi, жiнки
Пророка, що покiрно несла тягар життя з чоловiком сво?м!"
   По кождiй такiй авдi?нцi? мала вгляд у глибини Стамбула, в верхи i низи
його. I все напiвпритомна вiд навалу думок лягала на диван i примикала
розгорiлi очi.
   Змучена до краю, ви?здила по кождiй розмовi з заступником Кассiма або
до Бiн-Бiр-Дiреку[80], або до ?нi-Батан-Сераю[81] на вiдпочинок.
   Вiдпочивала в лодцi, бо мучили ?? й томили звiти i поради, яких у не?
засягав командант Стамбула. А ще бiльше мучило ?? почуття величезно? влади
в наймогутшiй державi свiту. Не знала, що з тою владою нi починати, нi
робити, бо ще не прийшов ?? час.
   Але думка про Мустафу мучила ?? найгiрше.
   Бо мала пiд опiкою первородного сина мужа свого вiд iншо? жiнки. I чула
безмiрний тягар на собi - на саму думку, що було б, коли муж повернув би й
не застав Мустафи.
   А ще бiльше мучила ?? думка про пустку, яка була б на тiм мiсцi, де
любив гратися в садi малий Мустафа.
   Вiдчувала, що полекшало б ?й, якби могла висповiдатися перед матiр'ю зi
сво?х думок. Знала се напевно. I знала, що мати зняла би з не? той тягар,
вiд котрого аж помарнiла. Але не могла того сказати.
   Боялася. Бачила в уявi наперед, як мати перехрестила б себе i ??,
вчувши про те. I якi очi мала б i як поблiдла б.
   I навiть знала, що i як мати говорила б на те. Знала, що сказала б ?й:
"Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, вiдколи ти скинула з
себе той хрестик, котрий я тобi дала. I потому скидала ти вже одно за
другим, аж поки не дiйшла там, де тепер сто?ш i дума?ш".
   Але чогось iншого боялася ще бiльше. Раз зачавши сповiдатися, була б
висповiдалася i з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що
тодi мати не могла б довше жити пiд одним дахом з нею - з убийницею.
   Думала: або пiд вражiнням того всего трiсло б матерi серце, або
покинула б мене, сплакана, впавши на силах, i що ж тодi сказати
Сулеймановi, котрий напевно довiда?ться, в якiм станi мати опускала б
палати. Що сказати?!
   Знала свою матiр лучше, нiж себе. I знала, що вона вийшла б вiд не? так
без нiчого, як прийшла,- тiльки з великим горем. Не могла.
   А втiм, а втiм! Чи ж можливо не бачити сина на престолi султанiв?
   Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподiвано вернув муж
з походу.
   О, як же вiтала його! З дiйсною радiстю i з дiйсним смутком, вся
змiшана в нутрi сво?м. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще i
сим разом охоронив ?? - вiд здобуття золотого престола Османiв для
потомства свого.
   Дякувала. А на днi серця чула, що вже не перепустить друго? нагоди. О,
нi!..
   Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османiв. Тодi
вихова? синiв так, як уважа?. О! I тодi зачне снувати плани i дiла, якими
перевищить велику княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест - так
само потайки, як пота?мно i вона несе свiй невидимий хрест терпiння, в
котрiм уже призабула святi слова Господньо? молитви: "...i не введи нас во
iскушенi?..."
   А горами Балканами йшла в тiм часi осiнь. I немов горiло золоте й
червоне листя дерев, як останн? пращання. Дерева стояли в блиску плодiв
сво?х, мов священики перед вiвтарями у ризах золотистих, червоно пiдшитих.
   У садах сербiв i болгарiв стояли достиглi овочi. Осiнь здiйснила всi
мрi? весни. I спокiйно глядiла у синьо-лазуровий небосклiн небесний, по
котрiм тихо котилося золоте велике сонце, одна з порошинок давнiх творiв
Божих.
   З них людина бачить зникаюче маленьку часть i тiшиться тим, що бачить,
як тiшиться метелик одним днем життя,
   Але як на полях i в садах дозрiва? всяке добре насiння плодiв землi,
так дозрiва? й усяке зiлля отруйне. А хто завчасу не виполе його зi сво??
землi, той побачить, як отруйне зiлля переможе й заглушить усяке добре
насiння.

   * * *

   Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джiгад i вже було певно, що
разом з ним по?де сим разом на вiйну i султанка Ель Хуррем, запитала вона
Кассiма, команданта Стамбула:
   - Скажи менi, як, властиво, вигляда? Джiгад? А все веселий Кассiм
споважнiв на обличчi, повагом склонився й вiдповiв:
   - О радiсна мати принца! Коли Джiгад займеться на землi, тодi по небi
ходить заграва пожарна. I кида? кривавi блиски сво? на чорнi стовпища i
хмари диму. Тодi стогнуть шляхи пiд важкими колесами гармат Халiфа. Тодi
дуднять дороги вiд тупоту кiнних полкiв його. Тодi чорнiють поля вiд пiших
вiйськ падишаха, що пливуть, як повiнь. Тодi так гуде плач жiнок i дiтей
християнських, як шум у градовiй тучi. Бо жах великий несе з собою Джiгад!
   - То ти кажеш, Кассiм, що Джiгад страшний?
   - Дуже страшний, о велика хатун!
   - А чи ? ще щось страшнiша, нiж Джiгад? Командант Стамбула надумувався
хвилину й вiдповiв з острахом в очах:
   - ? ще страшнiша рiч, нiж Джiгад, о радiсна мати принца!
   - Чи ти, о Кассiм, бачив ту ще страшнiшу рiч?
   - Я бачив початок ??, о панi, який удусив зараз сво?ю рукою султан
Сулейман,- нехай благословенне буде iм'я його вовiки! Але про ту ще
страшнiшу рiч не вiльно навiть думати, не то говорити, о найяснiша панi!
   Очi султанки заблистiли цiкавiстю. Вона хвилинку вагалася i промовила
живо:
   - О Кассiм! Ти скажеш менi, що се була за рiч, ще страшнiша, нiж
Джiгад, котру ти бачив на сво? власнi очi! Я вiрю тобi, о Кассiм, що ти
скажеш менi правду!
   - Все опрiч того скажу, о радiсна мати принца! А того не можу сказати,
вибач вiрному слузi падишаха i свому!
   - Чому не можеш сказати, о Кассiм? - запитала уражена.- Адже коли ся
рiч ще страшнiша, нiж великий Джiгад, то ?? мусiли бачити також iншi люде.
Чому ж вони можуть знати про се, а я нi?
   - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Ти правду сказала, що ту рiч, ще
страшнiшу, нiж Джiгад, бачили й iншi люде! А я тому не можу ?? оповiсти,
бо ? старе повiр'я, що коли про ту рiч в палатi султана заговорить хоч би
тiльки дво? людей, котрим вiрить султан, то та страшна рiч покажеться
вдруге ще за життя того султана.
   - Се забобонне повiр'я, о Кассiм! - сказала пiднесеним голосом.- Так
само забобонне, як те, що зорi на небi мають силу над людьми на землi!
   Учитель Рiччi зi школи невольниць стояв ?й як живий перед очима...
Кассiм подумав i запитав:
   - Чи дозволиш, о радiсна мати принца, висказати менi отверто, що думаю?
   - Все говори правду,- вiдповiла вже успокоена.
   - За тво?м дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Нi
одно не ?сть забобон, нi друге. Що се друге не ?сть забобон, можеш
переконатися кождого часу, коли мiсяць, найбiльша звiзда ночi, сто?ть у
сво?й повнi над палатами падишаха. Тодi з численно? служби в сих палатах
все витяга? когось його дивне свiтло з кiмнат. I витягнена людина лiзе у
снi по таких мiсцях, де навiть найзручнiший штукар з ?гипту нi з Багдаду
не мiг би вилiзти без утрати життя. Сво?ми очима можеш побачити, о радiсна
мати принца, що небесна звiзда ма? силу над земними людьми. Чому ж би iншi
зорi не мали мати подiбно? або ще бiльшо? сили? Тому, що ми добре не
зна?мо того?
   Султанка задумалася над тим, що чула вiд Кассiма.
   А вiн говорив дальше:
   - Сам султан Сулейман уродився пiд такою звiздою, що, мимо всiх вiйн i
бо?в, умре сво?ю смертю на львинiм столi. Так каже старе передання, i всi
мудрцi Сходу твердо вiрять в те, що нема тако? людсько? сили, котра могла
б позбавити життя Сулеймана. I тiльки тому й мiг вiн зламати ту рiч, ще
страшнiшу, нiж Джiгад, про котру не вiльно нi думати, нi говорити, щоб не
повторилася.
   - Ти бо?шся, Кассiм?
   - О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий во?н, покласти сво?
життя на приказ падишаха за нього, за рiд його i за державу його,спокiйно
вiдповiв командант Стамбула.
   Цiкавiсть султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з
Кассiма того, чого вiн не хоче сказати, опустила обидвi руки i
напiвпримкнула очi, немов ослаблена. I тихо, як легiт вiтру, промовила до
нього;
   - О Кассiм! Чи падишах може менi оповiсти про те, що вiн сам зробив?..
Кассiм зблiд...
   - Не може,- вiдповiв.
   Вона вмить спостерегла його переляк. I зараз використала, кажучи:
   - А чому не може?
   Кассiм ще бiльше змiшався. По хвилi, зiбравши думки, вiдповiв:
   - Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, дiло, а сам не
похвалиться ним.
   - А як ти дума?ш, Кассiм, чи ?сть на свiтi така жiнка, що могла б
видержати i не сказати чоловiковi свому: "Я чула вiд того i того таке й
таке. Вiн зачав говорити i не хотiв скiнчити"...
   Кассiм, притиснений хитрiстю Ель Хуррем, пробував востанн? боронитися i
сказав:
   - Така жiнка ?сть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрiй я
вiрю, що не видасть тайни, повiрено? ?й на слово.
   - Так,- вiдповiла радiсно i, плескаючи в долонi, як дитина, зiрвалася з
дивану.- Тiльки ж ти, о Кассiм, ще не сказав менi то? тайни! А як скажеш,
вона остане мiж мною i тобою. Навiть син мiй, Селiм, як доросте, нiколи не
довiда?ться про те, що сказав його мамiкомандант Стамбула у святiм роцi
Джiгаду!
   На те Кассiм не мав уже що вiдповiсти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо
говорити:
   - То було так. Коли у мiстi Ограшкей помер покiйний батько падишаха,
блаженно? пам'ятi султан Селiм,- нехай Аллаг буде милостивий душi його! -
i чорним возом везли тiло його до Стамбула, тодi на престол султанiв
вступив син його Сулейман,- нехай живе вiчно! А тодi вибухла ворохобня
вiйська у Стамбулi...
   - Так?! - перервала здивована Ель Хуррем.Ворохобня... проти...
Сулеймана? А чому ж я про се нiколи досi не чула?
   - Бо про ту рiч, страшнiшу вiд вiйни й помору, нiколи не говорять
правовiрнi мослеми в палатi падишаха.
   - А чого ж вибух той бунт? I хто його зробив? I пощо? I як Сулейман
здавив його?
   Тепер пригадала собi, що султан Сулейман дуже нерадо ?хав з нею в
околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарiв. А коли раз
спонукала його по?хати з нею туди, то весь час мав глибше, нiж звичайно,
засунений турбан на очi i був дуже маломовний.
   А Кассiм оповiдав дальше:
   - Ворохобня, о Хуррем, се рiч страшнiша вiд вiйни. Бо тодi в улицях
мiста убива? брат брата, i батько сина, i дочка зраджу? матiр свою, як
тiльки допустити до того, щоб ворохобня розгорiлася.
   Вiдiтхнув i оповiдав дальше:
   - А викликають ворохобню злi люде, котрi все носом чують, коли над ними
ма? затяжiти тверда рука. А причин до ворохобнi знайдуть вони сто тисяч, а
як нема, то видумають.
   - А що ж видумали тодi?
   - Нiчого не видумали, тiльки зажадали вiд молодого султана виплати в
золотi надзвичайних дарiв.
   - Хто зажадав?
   - Яничари,- вiдповiв так тихо, якби боявся, що стiни вуха мають.
   - I султан виплатив?
   - Ой, виплатив вiн ?м таку платню, що страшно попам'ятають i, мабуть,
нiколи бiльше не пiдiймуть збро? проти Сулеймана.
   Султанка Ель Хуррем заперла в собi вiддих i вся перемiнилася в слух. А
в гарнiй головцi ?? так закипiли думки, що примкнула очi, щоб командант
Стамбула не змiркував, що дi?ться в нiй. Кассiм оповiдав дальше:
   - Вже мiхами обв'язали ши? агам яничарiв i на площах столицi чути було
гуркiт викочуваних гармат i метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах
казав привести три конi. Приведено три конi. Я був тодi ще ад'ютантом його
як принца, бо ще не було часу зробити нiяких змiн. Молодий падишах
вискочив на коня i кивнув на мене i на Агмеда-башу, пiзнiшого великого
везира. Ми обидва сiли на коней, вже бачачи, що султан дума? робити.
Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав вiдваги сказати
словечко до падишаха.
   - I ви втрiйку по?хали?
   - Втрiйку, о Хуррем!
   - Без вiйська?
   - Без нiякого вiйська. Сулейман ?хав напередi, а ми за ним. Уже здалека
шумiла велика касарня яничарiв, як шумить Босфор в час бурi. А падишах
мовчки в'?хав на подвiр'я, де так кипiло, як у кiтлi.
   - Його не пiзнали? - перервала.
   - Його зараз пiзнали, бо не раз вiн з тим вiйськом ходив на муштри ще
як престолонаслiдник i знав його кождий жовнiр у столицi. Падишах мовчки
зiскочив з коня, а ми зробили те, що й вiн. I я, i Агмед - оба ми були
певнi, що живi не вийдемо з то? прогулки.
   - А що ви думали, що буде з султаном?
   - Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали. - I що ж було дальше?
   - Падишах просто пiшов в середину збунтовано? казарми.
   - I всi затихли?
   - Ой, не затихли, о радiсна мати принца! Тiльки уздрiвши самого
падишаха, звернули проти нього копi? й шаблюки. I було так тихо, як перед
дуже великим злочином.
   - А що на те падишах?
   - Падишах спокiйно сказав отсi слова: "Зi всiма говорити не можу. Нехай
виступлять три провiдники!"
   - I виступили?
   - Так, зараз виступили i стали в крузi серед мечiв.
   - А падишах що сказав до них?
   - Анi одного слова не сказав, тiльки блискавичним рухом руки витягнув
шаблю i трьома ударами на мiсцi зарубав усiх трьох так скоро, що нiхто й
не спам'ятався.
   Ель Хуррем зблiдла. Кассiм кiнчив:
   - Цiла казарма збунтованого вiйська кинула зброю i впала на колiна,
благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся i вийшов з казарми. I
ще то? днини роззбро?ли ?х. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила
долiвку у довгiй на милю казармi яничарiв.
   Дрожачи пiд вражiнням того, що говорив Кассiм, запитала Ель Хуррем:
   - I всiх ?х на смерть засудив султан?
   - О хассеке Хурем! Падишах не судив з них нiкого, тiльки вiддав суд над
бунтiвниками в руки вiйськового суду. Лиш казав покликати до того суду,
кромi вчених суддiв, ще одного простого жовнiра-калiку, першого, якого
зустрiне його пiс-ланець на вулицях Стамбула. I той суд не помилував
нiкого. Бо вiльно помилувати всякого злочинця й навiть убийника, але не
вiльно помилувати раз збунтованого вiйська. Коли б його помилував суд, то
не помилував би Аллаг нi тих бунтiвникiв, нi того суду.
   - То тi яничари, що тепер ? в Стамбулi, се зовсiм iншi?
   - Зовсiм iншi, о Хуррем! Деякi з них надходили якраз з поблизьких мiст,
коли народ кiнчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи
збунтованих i кидати собакам кусники ?х тiла.
   Султанка Ель Хуррем закрила очi руками i сказала:
   - Дiйсно! Страшний ?сть Джiгад, але ? ще страшнiшi рiчi, нiж Джiгад. Ти
правду казав, о Кассiм!
   А Кассiм кiнчив оповiдати те, про що нiколи не оповiдали правовiрнi
мослеми в палатi падишаха:
   - А на деякi подвiр'я народ сам затягнув призначених на смерть
бунтiвникiв i, замкнувши всi брами, дивився з вiкон, як голоднi собаки
живцем роздирали зв'язаних бунтiвникiв.
   Султанка вiдкрила руками очi i сказала:
   - Се вже дуже жорстоко, о Кассiм!
   - Але справедливо, о Хуррем!
   - Чому справедливо, о Кассiм?
   - Бо народ, котрий милосердиться над бунтiвниками проти Аллагом дано?
влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тiльки ще гiршими, нiж тi пси,
що мають шерсть на собi.
   - То пси без шерстi гiршi, нiж пси з шерстю? - запитала на?вно.
   - Безконечно гiршi, о Хуррем! Бо навiть найлютiшi пси з шерстю не
збиткуються довго над нiким. Загризуть - i по всьому. А собаки без шерстi
дуже збиткуються, о Хуррем,- i довго тривають ?х знущання.
   - А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерстi? Як вони
називаються?
   - Ти бачила ?х, о найкраща квiточко Едему! Тi собаки без шерстi
називаються люде. На покаянi? народам сотворила ?х безконечна мудрiсть
Аллага, як найстрашнiшу кару. I взяла мудрiсть Божа гнучнiсть гадини, i
зуби вовка, i рев медведя, i виття гi?ни, i скомлiння пса, кигтi леопарда,
i рило безроги, i ?дь скорпiона, i захланнiсть тигра. I горе, о Хуррем,
мiстам i кра?нам, котрi не пiзнаються на тiй собачiй породi без шерстi.
   Хвилину думала, потому запитала:
   - То ти, о Кассiм, вiдколи бачив початок бунту в Стамбулi, певно,
змiнився до глибини душi?
   - Так, о Хуррем, я вiдтодi змiнився до глибини душi,вiдповiв якимсь
сухим голосом, як дервiш-аскет.
   - I ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбуд iшов проти
тебе...
   - Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул iшов проти мене,
тiльки сконав би у кровi на станицi сво?й,- вiдповiв командант Стамбула
голосом аскета.
   - Так, як кона? останнiй луч сонця, коли нiччю надходить туча,- додала.
   - Ти добра, о Хуррем, що жовнiра рiвня?ш з Божим блиском свiтла,-
вiдповiв вiрний жовнiр Сулеймана i глибоко склонився.
   А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душi видавала вирок смертi на
нього, на любимця свого, на Кассiма-башу, команданта Стамбула. Видавала
вирок в iм'я Селiма - малого сина свого, будучого халiфа й султана
Османiв.
   Видавала вирок, твердий i невмолимий. I вже очима сво?? душi бачила
скривавлену голову Кассiма, застромлену на страшнiй царськiй брамi
Бабi-Гумаюн, де вже чорнi круки випили очi одного ад'ютанта ?? мужа.
   - Тяжке ?сть дiло володаря,- промовила тихо, немов до себе.
   - I тим тяжше, чим лучше серце його,- сказав чистий Кассiм з отвертими
очима.
   - Нi, о Кассiм! - немов вибухла.- Бо володарз чистим серцем ма? мир у
душi! А що дi?ться з тим, котрий миру не ма??
   Навiть не припускаючи, що i до чого говорить гарна султанка, вiдповiв
спокiйно командант столицi:
   - Мабуть, правду кажеш, о наймудрiша iз жiнок мослемських, вибрана
Аллагом на подругу найчистiшого з праведних заступникiв Пророка!
   Подякувала йому поглядом i встала. Авдi?цiя була скiнчена.
   Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель
Хуррем дiйсно задержала вигляд невинностi з дiвочих лiт сво?х. Кассiм
зложив руки на грудях i, виходячи лицем обернений до жiнки падишаха,
пращав ?? словами:
   - Благословенне хай буде iм'я тво?, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка, що
тихо несла з ним тягар його життя!
   Коли Кассiм опустив кiмнату i затих шелест його крокiв на дорогих
килимах ?? будуару,-- впала на диван, обняла аксамiтну подушку руками i
зайшлася здавлюваним плачем.
   Не припускала досi, що ?? муж - аж такий очайдушно вiдважний - вiн, що
так тихо приходив лiтами до ?? кiмнати.
   Ясно бачила всю труднiсть у виконаннi свого плану. Та ще глибше
розумiла ??, пiзнавши Кассiма, на помiч котрого рахувала. Вже знала, що
помочi вiд нього не дiстане для протизаконного дiла. Не припускала, що аж
така тверда вiрнiсть вироста? в серцях офiцирiв султана. Розумiла добре,
що такий дуб сам не росте. Се тiльки оден представник бiльшо? скiлькостi
дубiв мiцного лiсу, що рiс довкруги високого престола султанського роду.
Вiдчувала i розумiла се. I знала, що коли, як буря, не звалить того лiсу
вiрних людей, то син ?? нiколи не засяде на престолi султанiв. Нiколи!..
   Звук сего слова звенiв у нiй, хоч не вимовила його, немов якась чорна
безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всi ?? мрi? й надi?.
Та се нiтрохи не змiнило самого ядра ?? замислу. Се, що пережила тепер у
розмовi з Кассiмом, тiльки казало ?й розложити на довший час пiдготовку й
виконання свого плану. I ждати нагоди.
   Нагоди, нагоди, нагоди! Щось немов кричало в ?? душi. Вiдчувала всiми
нервами, що така нагода прийде. Розумiла, що чим хто вище сто?ть, тим
бiльше бачить нагод. I розумiла, що в цiлi знищення того мiцного лiсу,
котрий охороняв рiд i закон Османiв, мусить наперед будувати, будувати,
будувати.
   Зачала вслухуватись. I видалося ?й, що аж сюди, в кiмнати царського
гарему, доходить стукiт тесаного камiння при будовi святинi, яку
розпочала.
   О, яка ж вона ще тодi була щаслива в порiвняннi з тим, до чого дiйшла
тепер! Хоч уже тодi мала на совiстi смерть непереслухано? людини, котра,
зрештою, заслужила собi на смерть сво?ми вимушеннями на невиннiй дитинi.
   "Чи не заслужив?" - питала сама себе. I сама собi вiдповiдала:
"Заслужив!"
   А другий ад'ютант з молодих лiт ?? мужа? Чи i сей заслужив на смерть?
   - Нi! - голосно сказала сама до себе. I додала шепотом: - Та мусить
умерти. Бо я мушу мати свого довiреного на тiм становищi! Мушу! Без того
всi мо? плани на нiщо не придадуться. На нiщо!"
   Вiдчувала й розумiла, що убиття Кассiма було б ?? першим, уже зовсiм
безпiдставним убийством. Але не бачила вже вiдвороту. Куди? До чого
змагати? Чула, немов у нiй крiзь усе ?? ?ство переплива? якась рвуча рiка
- влади, золота, блеску, могутностi. На дорозi стоять Кассiм i Мустафа.
Мусять бути усуненi! А коли,- се ще покажеться. Ще вiдбуде з Кассiмом оден
святий Джiгад на Захiд... А потому:..
   Встала, зiбралася й по?хала подивитися на роботу майстрiв святинi зi
стовпами червоного гранiту i з верхами з бiлого як снiг мармору, де мiграб
буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер для хатiба, i мастаб
муедзина, й висока максура для Сулеймана Справедливого...
   Здригнулася.
   На хвилину зробилося ?й дуже жаль, що вiн, ?? муж, ?сть, i буде, i на
вiки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити
його нарiд. За його велику побожнiсть, котру помалу сама тратила i без
котро? було ?й так тяжко, так щораз тяжше. За його спокiй. А головно за
його очi, котрими той нарiд так дивився все на ?? чоловiка, як вона
дивилася на свою дитину, на свого сина Селiма.
   I той нарiд, i вона - обо? мали силу вiд сво?? любовi. Тiльки -
розумiла, о як же розумiла,- що сила того народу була невинна, хоч нищила
довкруги всi землi, якi не належали до падишаха,- а сила ?? була недобра,
хоч iще не нищила, а будувала.
   Розумiла. Та не мала вже змоги завернути. Воля ?? плила вже, як рiка.
Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим
?? пригнали сюди з рiдного краю. I навiть чула на собi сирi батоги -
жадоби влади для сина свого, для кровi сво??.
   Чула, що програ? святий Джiгад добра i зла, який ма? в душi кожда
людина,- одна бiльший, друга менший.
   Вже до?здила до мiсця, де тесали камiння пiд будову святинi. ??
святинi! Здалека чула стукiт робiтникiв i бачила, як кланявся ?й Сiнан,
найбiльший будiвничий Османiв, що робив сво? дiло.
   Пiдняла руку на знак, що побачила його, i приязно кивала до робiтникiв,
що похиляли голови перед жiнкою султана, володаря трьох частей свiту.
Вискочила з повозу i стала на квадрi бiлого мармору, гарна, як ангел з
синiми очима...

   * * *

   В мiсяцi Мутаррем 936 року по численню свято? Геджри[82] разом з бурями
зрiвняних днiв i ночей наблизилися пiд Вiдень переднi сторожi i першi орди
турецьких палi?в. Огнi i дими горiючих осель покрили всю околицю. Перших
сiм полонених нiмецьких лицарiв приведено перед самого султана. Кождий з
них мусiв держати на копi? настромлену людську голову. Так переслухував ?х
завойовник Османiв.
   А рiвночасно два крила його вiйськ iшли, як буря, в глибину ?вропи.
Праве вже доходило на зеленi левади прекрасно? Морави, а лiве - аж до моря
коло Трi?сту.
   В навечер'я св. Вячеслава розложено величезнi султанськi намети в селi
Сiммерiнг[83] пiд Вiднем. Внутрi i зверха блистiли вони золотими
прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардiя з 12 000
яничарiв.
   За нею аж до рiчки Швехат стояв беглер-бег Беграм, намiсник Анатолi?, з
азiйськими вiйськами; а праворуч вiд Сiммерiнгу - вiйськовi канцелярi?.
Вiд Санкт-Марксу до брами бiля Штубенрiнгу i дальше аж до Вiденсько? Гори
стояв великий везир Iбрагiм i весь артилерiйський парк, пiд командою
Топчi-башi. З ним був вiроломний ?пископ Павло Вардай з Грану, що передав
се мiсто туркам без бою i пiшов з ?х табором... Зрадивши в душi свою вiру
й апостольську столицю, зрадив i нарiд свiй, що стояв на дорозi в походi
туркам. I буде навiки страшним доказом народам, що зрада сво?? церкви i
вiри все попереджа? зраду свого народу.
   На Вiденськiй Горi станув Балi-бег, намiсник Босни, командант передньо?
сторожi, а перед ним, ближче до мiста, Хозревбег, намiсник Сербi?,
командант задньо? сторожi вiйська в сiм походi. Перед брамою бургу стояли
добiрнi вiйська Румiлi?, а перед шкотською брамою в напрямi Деблiнгу
могутнiй баша мостарський. Весь простiр дунайських вод стояв пiд наказами
Кассiма, команданта Стамбула, що мав з собою вiсiм сот суден. I гомонiли
вiд них широкi води Дунаю.
   I стогнала земля, i стогнали гори вiд тягару гармат i полкiв Сулеймана,
що, мов величезнi дими, оточили широким перстенем найбiльшу християнську
крiпость над Дуна?м.
   Турецькi "бiгуни й палi?" розбiглися загонами не тiльки по околицi
Вiдня, але й по Долiшнiй i Горiшнiй Австрi? та по цiлiй Старi?, сiючи
скрiзь знищення й пожежу. Жертвою ?х упали чудовi винницi Гайлiгенштату, i
Деблiнг, i Пенцiнг, i Гiттельдорф, i замок Санкт-Файт, i Лiхтенштайн, i
Медлiнг, i Берхтольсдорф, i Брун, i Енценсдорф, i навiть сильно укрiплений
Баден, i долiшня часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над
Дуна?м, i багато iнших замкiв, осель i городiв. Фуражуючi й реквiруючi
вiйська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Iзонца, вирiзаючи до ноги
залоги християнськi.
   В днi, коли Роксоляна при?хала в Сiммерiнг, пiдпалив Кассiм на ?? честь
всi мости на Дунаю. I вони горiли довго в нiч. Того ж дня застановлено в
облаженiм Вiднi всi годинники на вежах святинь i публiчних будинках.
   Застановлено на знак, що нема мiри часу для трудiв, i праць, i жертви,
нема для нiкого, коли вiра й держава знаходяться в смертельнiй небезпецi.
   А двадцять третього дня мiсяця Мутаррем вiдкрила Турецька артилерiя
вогонь на Вiдень, проти Кернтнертору, i била безнастанно цiлу нiч аж до
ранку. I всю нiч лив з неба дощ без умовку i не уставав нi на хвилинку.
   Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу,
щоб вилiзати на мури мiста. Анатольськi вiйська стягали з гiр кругом Вiдня
дерево i в'язки хворосту, щоб заповнити рови. Втiм через Соляну браму
вибiгло не-чайно вiсiм тисяч обляжених i впало на зади тим турецьким
вiддiлам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замiсть нiччю, вийшли з
мiста щойно ранком, бо спiзнилися з випадом. I турки убили 500 з них i
сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки
разом з ними вдертися в створену браму. Одначе отвiр був завузький, щоб
бiльша сила ?х могла нараз вдертися в мiсто.
   Щойно, коли двома мiнами зробили бiльший вилiм бiля монастиря
Августинiв коло Кернтнертору, припустили в тiм мiсцi тридневий наступ.
Безнастанно гримiла артилерiя з обох бокiв i безнастанно грали труби,
позавни i трембiти з веж Августинiв i церкви св. Стефана: ?х весела музика
мала додавати вiдваги оборонцям мiста.
   ак iшли днi за днями - кривавi днi.
   Ще двi мiни сильно поширили вилiм бiля Кернтнертору. I во?нна рада
везирiв i башiв пiд проводом падишаха вирiшила останнiй та найбiльший
наступ, бо студiнь i недостача харчiв давалися вже взнаки турецькому
вiйську. Остигаючий запал вiйська пiднесено приреченням величезних сум в
золотi. Кождому яничаровi обiцяно виплатити тисячу аспрiв. Герольди
викликували в таборi, що котрий простий во?н перший дiстанеться на мури
мiста, одержить тридцять тисяч аспрiв, а коли се буде субашi, то стане
цiсарським намiсником. Сам Сулейман пiд'?хав аж пiд мури города й,
оглянувши вилiм, висказав за його величину признання великому везировi. А
вилiм той мав 45 сажнiв довжини.
   Як морськi хвилi в час бурi, рушили мудшагiди[84] в великий вилiм муру,
а кров i мозок значили ?х слiди.
   Рев гармат i крики свiжих полкiв падишаха, шо перли на мури Вiдня,
долiтали аж до Сiммерiнга, до золотих наметiв Роксоляни.
   Султанка Ель Хуррем лежала на шовковiм диванi, i якась дивно прикра
розкiш розпирала ?? грудь i тамувала вiддих. Думала. Вона всiм ?ством
сво?м не хотiла упадку того мiста, якого дзвони так жалiсно молилися до
неба. Але ся вiйна була ?? дiлом. Пригадувала собi, як отворила святу
Браму Фетви та на питання султана одержала вiдповiдь iмамiв, яко? хотiла,
шо й вона, хоч жiнка, ма? обов'язок брати участь у святiй вiйнi проти
невiрних - по словам Корану:
   _"Йдiть, легкi i тяжкi, та ревнуйте добром i кров'ю на шляху
Господнiм!"[85] _
   Не могла забути, як тодi шалiла султанська столиця i як п'янi восхитом
дервiшi виносили з меджидiв золоту, як сонце, хоругов Пророка i червонi,
як кров, прапори Османiв i бiлi Омаядiв, зеленi фатимiдiв, чорнi
Аббасидiв.
   Пригадувала собi, як султан не хотiв, щоби брала з собою в поход сво?х
малих синiв, Селiма й Баязеда. Тодi вона вдруге зажадала рiшення iмамiв. I
вдруге Шейк-уль-iслям, голова iмамiв, на питання, чи й дiти обов'язанi
брати участь у святiй вiйнi, дав таку вiдповiдь на письмi:
   "Ми зводили вiдповiсти: так. Бог всевишнiй зна? се лучше. Писав се я,
потребуючий Божо? помочi, син свого батька,- нехай Аллаг вибачить обидвом,
коли написана недобра вiдповiдь".
   I молоденький син Роксоляни Селiм взяв участь в походi. Ви?здив зi
столицi на конi поруч свого батька в оточеннi гвардi? султана. А мати
?хала з ним у вiдкритiй колясi, п'яна мрiями, як роза, повна червенi й
запаху.
   Не могла вiдвести очей вiд малого Селiма. Для нього хотiла збагнути
та?мницю вiйни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в оборонi
будучностi свого старшого сина, зразу дуже ?? прив'язала до нього, потому
усувала його в тiнь,
   Вечерiло, i дитина вже спала в наметi.
   З вежi св. Стефана долiтали звуки дзвонiв на тривогу.
   А наступ мудшагiдiв шалiв криваво кругом мурiв Вiдня i все крiпшав.
   До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим
турбаном. Мав хмару на обличчi i спрагу в очах. Знала вже добре свого
мужа. Встала i сама налила йому чашу сорбету. Вiн мовчки почав пити. Вона
гладила його руку й успокоювала, мов дитину.
   Випивши, сiв на диванi й зажмурив очi. Був такий утомлений, що
виглядав, як розпряжений лук. Тихо сiла коло мужа й навiть найменшим рухом
не переривала його вiдпочинку. Помалу похилилася голова великого султана,
i вiн з утоми заснув сидячи.
   Сидiла бiля нього, а в головi аж шумiло ?й вiд рiжних думок. Боялася,
щоб вiн особисто не повiв сво?х вiйськ до наступу на мури Вiдня й не
погиб.
   Недовго спав завойовник Османiв. Встав. Протер очi. Умився i збирався
до виходу.
   Не хотiла пустити його самого.
   Одягнулася в свiй вовняний бурнус, взяла шаль кашмiрський i вийшла з
ним.
   Султан не говорив нi слова. Думав над чимсь.
   Ель Хуррем казала й собi привести свого коника, сiла на нього i по?хала
з чоловiком. За ними ?хали два ад'ютанти.
   Сулейман мовчки наближався до обляженого мiста.
   Коли пiд'?хали на якесь узгiр'я, очам ?х представився величавий вид. На
високi окопи i мури Вiдня, як оком сягнути, дерлися зi всiх сторiн рухливi
муравлища полкiв падишаха, освiтлюванi червоним блиском заходячого сонця.
Всi вiденськi церкви дзвонили на тривогу, жалiбно, понуро.
   Бам, бам, бам! Бам, бам, бам!
   Гармати ревiли, мiни трiскали. Чорний дим покривав окопи i мури мiста.
Коли вiтер провiвав його, виднiли серед його клубiв блискучi панцирi
нiмецького лицарства i густа чернява полкiв мослемських, що, мов бурлива
повiнь, заливали зi всiх бокiв залiзнi вiддiли нiмцiв.
   Кам'яними вулицями Вiдня бiгли монахи з хрестами в руках i голосили:
"Бог i Мати Божа помилують нарiд, коли вiн варт Божого змилування!"
   З домiв виходили навiть раненi, щоб останками сил метати чим хто мав на
ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчiв для
пiдкрiплення во?нiв перед страшним наступом турецьких сил.
   Кривавий бiй шалiв уже мiж окопами i мурами Вiдня. Стиснене i заливане
мусульманами мiсто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста
виступа? смертельна пiна: на мурах християнського мiста появилися довгi
процесi? нiмецьких жiнок у бiлих одягах, з малими дiтьми при собi.
   Вид ?х мав пiдбадьорити борцiв i немов сказати ?м сво?ю появою: "Коли
не всто?те у бою, то дiтей ваших застромлять на списи, а жiнок i дочок
ваших заберуть у неволю чужинцi..."
   Спiв вiд них лунав - рiвний, поважний. Священики в бiлих орнатах
благословили ?х i йдучих до бою лицарiв золотими монстранцiями. Церковнi
прапори маяли на вiтрi. Дiвчатка в бiлих одягах i самi смертельно блiдi
сипали квiти перед монстранцiями.
   А як на високiй вежi св. Стефана ударив великий дзвiн на "Ангел
Господень", спазматичний плач потряс бiлими радами жiнок i дiтей
нiмецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба i благали помочi в
Бога.
   "Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" - лунало
?м у вiдповiдь з густих лав мослемiв, що перли без уговку на мури мiста.
Перли й лягали покотом, i новi перли - без кiнця.
   Сулейман Величавий пiднiс очi до неба i сказав разом з вiйськом сво?м:
"Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" - I рушив
конем у напрямi свого штабу.
   Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що вiн готов для одушевления
сво?х полкiв особисто пiти наступом на мiсто.
   Задрижала на цiлiм тiлi.
   Бо якби муж ?? впав пiд мурами Вiдня, то хоч мiсто могло б тодi бути
здобуте роз'юшеним вiйськом мослемiв, та всi плани ?? умерли б разом з
життям ?? мужа. Ще син ?? був замалий, щоб мiг устояти в тiм вирi, який
мiг зiрватися по смертi великого султана i його первородного сина. Ще
майже нiчого не приготовала до таких змiн.
   Пригадала собi слова Кассiма про небеснi зорi, що мають силу над людьми
на землi. Чула не раз, що тi зорi затемнюються. Вiд заходу надходила нiч i
темна хмара,
   А на мурах мiста нiмецькi жiнки в побожнiй екстазi на очах мужiв i
синiв сво?х зривали з пальцiв золотi i срiбнi перстенi, здiймали прикраси
з голов i складали прилюдно перед монстранцiями на знак, що раненим i
родинам погибших дана буде помiч. А там, де на мурах було замало мужчин,
жiнки i дiти германцiв метали в турецьке вiйсько приготоване на мурах
камiння i лили гарячу смолу з казанiв, що кипiли у фрамугах мурiв.
   А бiй кипiв. Шалений бiй на бiлу зброю, на ножi, на зуби i пазурi.
Великий, жертвенний бiй, вiд якого ще не загинув нi оден нарiд на свiтi,
що вмiв вiрити i молитися. Не загинув, а скрiплявся пролитою кров'ю i
молитвою сво?ю у тяжкi години горя i тривоги: бо конають тiльки тi народи,
що не жертвують i не борються до загину - в ?дностi й молитвi сво?й.
   В сутiнках вечера побачила султанка, як засвiтилися всi церкви
вiденськi, немов великi вiвтарi, освiтленi для Бога, котрий бачить i раху?
кожду жертву людську. Перед ?? очима стали створенi царськi врата церковцi
св. Духа на передмiстi Рогатина у хвилi, як iшла до слюбу i як почула
крик: "Аллагу - Аллаг!"
   У свiтлi червоних смолоскипiв узрiла на мурах Вiдня, як нiмецька дитина
завбiльшки ?? сина Селiма кидала каменем у яничара, що лiз по драбинi.
   Серце в нiй тьохнуло.
   Несподiваним i для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого
мужа. Наполоханий кiнь Сулеймана кинувся вбiк, i султанка вилетiла з
сiдла. Сулейман хотiв ?? задержати i впав з коня.
   Оба ад'ютанти зiскочили зi сво?х коней.
   Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклiй землi i,
зложивши руки, як до молитви, залебедiла до свого мужа:
   - Ти не пiдеш у вир се? боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А
ще жаден твiй син не годен сам усiсти на престолi султанiв, нi пiднести
меча проти бунту! - закричала.
   I, заломивши руки, слiзьми зросила криваву землю нiмецьку .
   Вiд заходу надтягала буря. Вiд долин дунайських свистiв вiтер по горах
i кидав першими заблуканими каплинами тучi - кидав на чорного коня
завойовника Османiв, i на нього самого, i на двох його ад'ютантiв, що
стояли, як кам'янi подоби, мовби не чули й не бачили нiчого. Кидав i на
сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у свiтлi
лискавиць на долинi плачу. I була мученицею, бо бiльше ударiв горя ждало
на не? в життi ??, нiж було тих каплин тучi, котрi порахувати може тiльки
сила Божа.
   Здалека чути було, як крiпшав шум i гук християнсько? крiпостi. То,
очевидно, крiпшала оборона Вiдня.
   Сулейман мимо болю звихнено? руки не дав по собi пiзнати нiчого.
   Великий завойовник i законодавець Османiв, обернувшись обличчям до
Мекки, покiрно зiтхнув до Бога i дав знак одному з ад'ютантiв.
   Той приложив трубку до уст.
   За хвилинку грали вже труби i позавни вiд штабу. I здовж розбурханих,
мов морськi буруни, рядiв мослемських заграли труби й барабани разом з
першими громами бурi.
   - Чи то знов до наступу? - запитала, все ще клячачи, султанка Ель
Хуррем.
   - До вiдвороту, о Хуррем! - спокiйно вiдповiв володар трьох частей
свiту. I, пiдступивши до жiнки, пiдняв ?? з мокро? землi власною рукою.
   Обо? йшли, мовчки i думали про сво? життя. Вiн думав у покорi свого
духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сiм мiсцi, поклав межу для
дальшо? кари "джаврам".
   А вона? Хора внутрi душа дума? над сво?м болем.
   Обляжене християнське мiсто немов вiддихало. В нiм ще яснiше заблистiли
Господнi церкви i радiсно, мов на Великдень, дзвонили всi дзвони ?х. В
цiлiм мiстi лунала одна-одинока пiсня:
   "Тебе, Бога, хвалимо!.."

   * * *

   Глуха осiнь iшла землею германцiв, коли вiдходив з-пiд Вiдня Сулейман
Величавий. Не гнала за ним нiяка погоня. Нi оден вiддiл нiмцiв не вийшов
за мури мiста. Тiльки вiтер шумiв по лiсах над Дуна?м i кождий листок
кидав у грiб його. Якiсь короткi, немов постарiлi, днi йшли з сiрим
свiтлом сво?м над вiйськом падишаха, що з вiрою вертало з ним.
   Тiльки тут i там зарокотiв грiм по небi. I часом перун фосфоричним
свiтлом круто, як гадина, заскакав на обрi?.
   А листки безнастанно канули з дерев.
   Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомiсть ?х. Вiн тихо промовля?
осiннiми днями: так минуть i вашi днi. I ви так нiколи не вернете на сей
свiт, як не вернуть на дерево тi самi листочки, що зогниють в землi, як не
вернуть тi днi, що минули.
   Вiдчував сво?м серцем ту Господню мову великий султан Османiв. I тому
спокiйно вертав з походу свого. А спокiй вожда все удiля?ться тим, що
вiрять в нього i йдуть за ним. Тодi й вони стають учасниками його спокою.
   Здовж берегiв дунайських ?хав Сулейман у напрямi столицi Угорщини. Вже
виднiли вежi ??, коли при шляху на оболонi узрiла султанка Ель Хуррем
бiдний табор циганiв. Блiдий мiсяць стояв на небi, а в таборi горiли
червонi огнi.
   I дригнув давнiй спомин у душi султанки. Вона казала задержати криту
карету свою, вихилилась крiзь вiкно i кинула жменю золотих монет мiж
гурток циганських жiнок.
   Як голоднi птицi зерно, так вони вмить визбирали грошi з землi й зачали
тиснутися до вiкна карети, щоби предсказати будучнiсть незнакомiй панi.
   Султанка Ель Хуррем простерла лiву руку, й одна з циганок зачала
говорити:
   "Бiля шляху твого лелече й кедрина... По однiм боцi квiти i тернина...
По другiм боцi хрест i домовина... Як блiдий мiсяць, так рости буде твоя
сила, панi... А в життi сво?м два рази зустрiнеш кождiську людину, котру
раз узрiли яснi очi тво?... А як час наспiс, на мостi калиновiм узриш
перстень з мiдi в п'яно? людини, лозлiткою вкритий, з каменем
фальшивим..."
   Тут циганка глянула в обличчя незнакомо? панi i, сильно збентежена,
крикнула одно незрозумiле слово та перервала ворожбу. Як розпудженi птицi,
зачали втiкати вiд повозу всi циганки й цигане. Та, що ворожила, правою
рукою закрила очi, а лiвою кинула в карету крiзь створене вiкно золотий
грiш, який перед тим пiдняла з землi.
   Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподiваною образою звороту
гроша, а ще бiльше перерванням ворожби. Блiда, глянула на свого мужа,
котрий спокiйно сидiв на конi. На благаючий опiки погляд улюблено? жiнки
дав знак рукою - i його гвардiя вмить обступила колом весь табор
циганський.
   - Що се значить? - запитав султан провiдника циганiв, що наближався до
нього з глибокими поклонами. Той вiдповiв з острахом, кланяючись майже до
само? землi:
   - О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок,
який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тiй гарнiй панi, зустрiла
?? вже другий раз в життi, i перша ворожба ?? вже здiйснилася! Такiй
людинi не вiльно ворожити вдруге, нi приняти вiд не? нiякого дару людям з
цiлого табора, опрiч корму для худiбки...
   Коли вiн се говорив, помалу наближалися розпудженi циганки й цигане та
неохоче клали довкруги карети золотi монети, одержанi вiд султанки.
   Султан не вiдповiв цигановi нi слова, тiльки тихо сказав кiлька слiв до
одного зi сво?х прибiчникiв.
   Незабаром циганам видавано обрiк, сiно й овес для коней. А султан з
жiнкою ви?здив на королiвський замок на нiчлiг.
   Коли знайшлися на високiй платформi замку, зворушена пригодою, султанка
сказала несмiло до мужа, що почулася матiр'ю.
   Усмiхнувся до не? i сказав:
   - Коли буде син...
   - То ти даш iм'я йому,- докiнчила.
   - А коли буде дочка?
   - То iм'я ?? буде Мiрмаг (Мiсячне Свiтло),вiдповiла,- бо згадка про
силу того свiтла, про яку оповiдав менi раз Кассiм у Стамбулi, додала менi
сили пiд Вiднем не пустити тебе до бою.
   По хвилi додала:
   - Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобi, може, i життя вратувала.
   Султан весело усмiхнувся й вiдповiв:
   - Коли я собi добре пригадую, то здаеться, що я через тебе впав з коня
i в рiшаючiй хвилi вивихнув собi руку. Але, може, й лучше так сталося.
   - I ти ще можеш сумнiватися, чи лучше? - запитала.
   - О, нi, не сумнiваюся,- вiдповiв Сулейман, котрий так любив сю жiнку,
що мимо велико? твердостi свого характеру все ?й уступав. I все був
задоволений з того, що уступав.
   - I чому ж ти вiдразу так не говориш? - сказала, врадувана.
   - Повiр менi, що я дуже тiшуся, що не ти звихнула руку, тiльки я,-
вiдповiв.
   - А менi найбiльше подобалося, як ми, йдучи на Вiдень, бачили з горбiв
по дорозi, як утiкали перед тобою нiмецькi вiддiли. Точно, як птицi перед
бурею!
   Бачив, що вона не звертала нiяко? уваги на його невдачу й тiшилася
тiльки проявами його сили. Чув любов ?? й був щасливий, дуже щасливий.
   - А не зна?ш,- запитала,- чому циганка перервала предсказування мо??
будучностi? Цiкаво вдивлялася в його очi. Сулейман споважнiв i сказав:
   - Мабуть, тому, що тобi предсказу? будучнiсть сам Аллаг.
   - Нехай дi?ться воля Його! - додала так щиро, якби на хвилинку блиснула
в нiй ?? давня вiра.
   I разом увiйшли в прекраснi кiмнати угорських королiв.
   Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. На
Дунай лягала чудова тиша ночi, i птицi змовкали в густих очеретах.
   Сулейман Величавий схилився з жiнкою на диван молитовний, обо? обличчям
оберненi до Мекки.
   Обо? молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними,- дивне життя.



   XVIII. ГАДДЖ РОКСОЛЯНИ

   "Хвала будь Богу, единому! Крiм Нього нема Бога. Вiн живучий i вiчно
живий. I нема нiчого Йому рiвного, нi на землi, нi на небi. Вiн сотворив
небо та землю й упорядкував свiтло й темряву. Хвала i слава Йому, що сво?х
вiрних провадить до свято? святинi!"

   Вже час наспiвав i здiбний син Сулеймана, Мустафа, як винна лiторосль,
дозрiвав... Дозрiв i замiр султанки.
   В п'ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зi
сином Селiмом i з донечкою Мiрмаг кораблем зi Стамбула до ?гипту, щоб
вiдбути Гаддж - святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона
нарочно вибрала ту путь, щоб обминути ?русалим i святу землю нессараг, де
уродився, страждав i помер на хрестi дивний Бог джаврiв. Султанка не
хотiла ступити на ту землю, заки помолиться бiля гробу Пророка. I всi
правовiрнi мослеми хвалили розум i побожнiсть ??.
   В ?гиптi мала ждати на мужа свого, котрий також хотiв ?хати з нею на
Гаддж, але важнi державнi справи задержали його несподiвано в Стамбулi.
Коли б Сулейман не мiг прибути в означенiм часi, одержала дозвiл ?хати без
нього дальше, що й сталося. В Каiрi зложено для не? велику каравану з
прочан i султансько? сторожi. I вона рушила на Схiд, наперед щоб оглянути
гори Синайськi.
   Геть за Суезом дромедар султанки звiтрив воду оази i сам пустився
найсильнiшим бiгом[86].
   Сонце почало помалу заходити. А мертва пiщана пустиня зачала якраз тодi
свiтити таким надмiром красок, якого ще в життi не бачила: острi, мов
пороздиранi, зариси гiрських ланцюхiв на сходi свiтили всiми красками,
почавши вiд найяснiшо? краски фiолету аж до найтемнiшо?
червоно-пурпурово?. А в тiм самiм часi зелень долин немов завмирала в
матовiм вiдблиску i ставала недвижимо мертва.
   Вiд сторони старого ?гипту надходила нiч. Вже провiдники-беду?ни
загорнулись на нiч в довгi кире? з чорно? козячо? вовни i поклалися на
пiску, блискучiм, як перли, склонивши голови до сну на верблюдiв. Над ними
свiтила синя, як туркус, велика баня неба, з дiямантовими зорями.
Поклалася й султанка Мiсафiр, а далекий смiх гi?ни, що йшла до води,
колисав ?? до неспокiйного сну. Султанка Мiсафiр довго не могла заснути,
розпам'ятуючи в пустинi дивне життя сво? й тягар грiха, що гнобив душу ??:
вже докладно уложений план убийства первородного сина свого мужа вiд
першо? жiнки. Нiхто не знав про ?? план, опрiч не? i Бога на небi. Якраз
для вiдвернення всякого пiдозрiння вiд себе наражувалася тепер на дуже
важку й небезпечну подорож до найсвятiшого мiсця мослемiв i до гробу
Пророка.
   А раннiм ранком, коли ясна стяжка свiтла зiйшла далеко на Сходi,
забренiла мала мушка i збудила могутню султанку.
   Незабаром заблестiв на пiску огонь з сухого навозу верблюдiв. Над ним
поклали казани з пахучою кавою. А по снiданню рушила каравана султанки в
полуднево-схiднiм напрямi. Праворуч мiнилося якоюсь дивною зеленню Червоне
море. Оподалiк вiд нього грiзно пiднiмалися темнi маси гiр Джебель-Атака,
а лiворуч - гори Джебель-Ет-Тiг, зложенi з вапна, крейди й пiскового
камiння.
   В блискучiм свiтлi сонця тихо простягалося широке побережжя Червоного
моря. Ноги коней i верблюдiв глибоко западалися в його сипкiм пiску, але
мимо того хiд ?х ледви було чутно.
   Старий провiдник, беду?н у довгiм, бiлiм бурнусi, що ?хав бiля султанки
Ель Хуррем, приложивши руку до чола i до серця, сказав:
   - Отсi високопеннi дактилевi пальми i вiчнозеленi тамариски з
лусковатим листям i з квiтом, як роза, червоним, отсi акацi?, що мають
пнi, мов з бронзи, i колючки, мов зi срiбла, - всi вони вказують, що
недалеко вiдси жерела Моисея, о велика хатун!
   - Студенi чи теплi?
   - Гарячi, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них ма? в собi
тiльки мало солi, а в деяких така гiрка, що пити ?? неможливо. Джерела тi
укритi мiж кактусами й дикими пальмами, о хатун!
   Увагу султанки вiдвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самiм
верху його блистiла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього
свого верблюда i, пiд'?хавши ближче, зiскочила на землю та скоро пiдiйшла
до води. Хвилинку вдивлялася в не?, потому нахилилася й обидвi руки
вложила в воду, заки провiдник вспiв прибiчи наверх.
   Несподiвано крикнула i поспiшно витягнула руки. ?х обсiли воднi
насiкомi й щипали завзято.
   - Не бiйся, о хатун,- сказав араб.- Ти кричиш бiльше з несподiваного
страху, нiж вiд укушень. Вони нешкiдливi.
   Кажучи се, сам занурив обидвi руки в воду аж поза лiктi й зачав
витягати намул чорний, як атрамент, i вимивати прозрачнi вапнянi шкаралущi
звiряток, котрi вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цiлий той
дивний сугорб, що сто?ть досi на пiсках пустинi недалеко вiд жерел Мойсея
бiля гiр Синаю.
   Коли вже знов ?хали старинним Шляхом Фараонiв, котрим Iзраiль мандрував
перед вiками, сказав старий араб до могутньо? султанки, показуючи рухом
голови на сугорб з маси шкаралущ:
   - Кождому сотворiнню призначив Аллаг дiло його. I нема в очах
Всемогучого нi менших, нi бiльших дiл. Мектуб!..[87]
   Султанцi Ель Хуррем пригадався ?? учитель Абдуллаг, котрий у Кафi
оповiдав ?й, що предсказано.
   ?хали дальше мовчки Шляхом Фараонiв. Куснi острого кремiння й,
очевидно, людськими руками зроблених кам'яних знарядiв, кiнцi крем'яних
стрiл, до ножiв подiбнi, лежали здовж того шляху в пiсках. ?хали довго.
   Жара крiпшала, бо наближалося полудн?. Верблюд султанки, котрий досi
уперто крутив носом, коли вона пiдсувала йому сухi, як порохно, зела
пустинi, тепер зачав ласувати ?х, мов присмаки, особливо пахучi кантолiни
та гiркi золотисто-жовтi колоквiнти; овочi ?х, подiбнi до малих помаранч,
лежали засхлi здовж Шляху Фараонiв мiж листям, подiбним до листя
винограду.
   А як сонце зайшло, каравана стала й арабськi провiдники зварили й
зачали ?сти бiле м'ясо пустинних ящiрок, котрого не могла ?сти жiнка
падишаха. I дали ?й меду диких пчiл i солодких дактилiв.
   I знов настав день, але такий, що не добре надасться до ?зди в пустинi.
То зi сходу, то з полудня завiвав вiтер - такий гарячий, що здавалося,
немовби хто дув огнем з величезного мiха. Небо стало жовте, як сiрка. А за
кождим подувом гарячого вiтру воздух ставав темний i ?халося, мов у мряцi.
   Невимовна спрага зачала мучити людей i звiрят. Беду?н, що постiйно ?хав
бiля султанки, виняв i подав ?й до жування затвердлу живицю, котрою прi?
арабська акацiя.
   Страшна жара тривала весь день аж до вечера. А коли нарештi улягся
"вiтер з пекла", була вже темна нiч. I навiть мiцнi люде не мали сили, щоб
вiдразу зняти сiдла зi звiрят. Так ?х втомила жара.
   Всi беду?ни подивляли султанку Мiсафiр, котра весь час ?хала на сво?м
верблюдi, мов правдива арабка. I нi разу не казала здержати каравани, хоч
була дитиною далеко? кра?ни на пiвночi, де сонце лиш тодi мае сильний
блиск, коли на нього дивитися. За ?? прикладом держалися й жовнiри
падишаха, хоч не одному з них робилося млiсно коло серця i язик згоряча
деревiв.
   А третього дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездорiжну,
кам'янисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки
Роксоляни до гори, звано? Горою Купелiв Фараонських.
   Густа пара по сей день добува?ться з дуже гарячих жсрел на тiй горi, в
котрих вiд споконвiку кипить натрон i вапно, сiль i сiрка. Там можна
згинути вiд спраги, бо нема нi каплини води до пиття.
   Немов гаряча пiч, обняла каравану вузька i безводна долина. Одиноку
стежину ?? ще бiльше звужували з обидвох бокiв острi, кам'янi
виступи-iглицi високих гiрських стiн з червоним, чорним i ясно-жовтим
камiнням.
   Каравана з трудом зачала входити на гору Вадi-Будру. Величезнi поклади
брунатного, червоного й зеленого гранiту, мов поверхи веж, пiдносилися до
неба. Виглядали як будова велетнiв, бо великанськi квадри камiння виднiли
немов уставленi однi на других. Великi купи й довжезнi полоси чорних
жужлiв, випалених вулканiчним огнем, тягнулися попiд колосальнi брили
гранiту. Мiж ними тут i там немов горiв яскравий, як цегла, червоний
порфiр.
   Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропастi через
старинний перехiд, де вже найменший подих вiтерця виклика? бодай улуду
охолоди.
   В полудн? четвертого дня дiйшла каравана султанки до славних копалень
Маггара, де вже лiт тому п'ять тисяч ?гипетськi фараони добували мiдь i
малахiт i вiдки слуги ?х привозили дорогий синiй туркус до царських
скарбниць у Мемфiсi.
   Тут здержано похiд, бо султанка хотiла оглянути старезнi шахти. Вони з
неiмовiрним трудом i накладом працi вкопанi в надзвичайно твердi, блискучi
скелi гранiту i що далi, то вужчi. Штучнi, кам'янi колюмни забезпечували
робiтникiв перед заваленням ?х у небезпечних мiсцях, де гранiт був
потрiсканий. Ще видно було слiди долота й iншого знаряддя старинних
каменярiв ?гипту мiж синьо-зеленими туркусами в мiцних скелях, де вони в
темних ломах заховали свiй блиск i свою чудну барву.
   Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими
начервоно, оживлена тiльки набатейськими, коптiйськими, грецькими й
арабськими надписами, вирiзаними на великих скелях. Султанка Мiсафiр
прислонила бiлою рукою сво? синi очi й занялася читанням арабських
надписiв. I довго читала ?х та й навiть виписувала з них старинну
мудрiсть, як пчола, що збира? мiд, де зустрiне його.
   На заходi бовванiла пуста i нага група гiр Джебель-Мока-теб. Не було нi
на нiй, нi пiд нею навiть наймарнiшо? деревини тамариски, нi стебелини, нi
моху, нi трави. Тiльки цариця самота i дочка ?? мовчанка панували тут
всевладне аж ген далеко i високо-високо - до велично? i дивно?
гори-пiрамiди з п'ятьма росохами, звано? Джебель-Сербаль. Се свята гора
законодавства гебре?в i всiх народiв, що приняли вiру Божо? лiторослi -
Спасителя з роду Давида, сина Пречисто? Дiви Марi?.
   Стрiмка i мов застигла в безконечнiй самотi i мовчаннi стояла
п'ятипальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською, або Горою Божого
Закона. Велична, мовчазна, мов бiлий п'ятикратне загнутий воаль-серпанок,
правдиво найдорожчий з серпанкiв на землi. А пiд нею Чорнi нижчi гори i
далека оаза Феррану. Стрiмка i застигла в спокiйнiй величi пiдноситься
свята гора Мойсея. А вiд не? аж до Рас-Магомеду на полудневiм кiнцi
пiвострова прямовисними розпадлинами блистять вiд споконвiку донинi
масивнi гори з порфiру i рiжного iншого камiння - червоного, як м'ясо,
зеленого, як трава, чорного, як вугiлля, i такими масами доходять вони аж
до Червоного моря, де кiнчаться в водi, оточенi коралями...
   А п'ятого дня каравана султанки наближилася до стiн з гранiту
Вадi-Феррану, найбiльшо? долини пiвострова, звано? Долиною Шишей. Вона раз
у раз ширшала. Бiля стежини каравани зачали показуватися сочистi i поживнi
зела.
   По п'яти годинах дiйшла каравана до Перли Синаю, найкращо? оази
Вадi-Феррану, де перед вiками була битва з Амаликитами.
   Свiжi жерельнi струмки i потоки журчать в огородах Перли Синаю, званих
Вiдблиском Раю. Над чистою жерельною водою руча?в спiвали птахи в густiй
трощi i плигали дикi качки. Мiж рясними овочами зеленi гранатiв виднiли
зеленi дерева мiгдаловi, тамариски, пальми дактилевi, i дерева сеялю, i
прекраснi смуги пiль з товстою пшеницею i ячменем.
   В Перлi Синаю спочила перла Царгорода - султанка Рок-соляна. А на
другий день рано сказала здивованим арабам, що хоче особисто вийти - на
сам верх свято? гори Мойсея!
   - Там нема нi дорiжки, нi стежки, о велика хатун! То гори бездорiжнi...
   - Як часом людське життя,- вiдповiла султанка. I наказала приготовитися
до подорожi провiдникам i малим четам яничарiв i сiпагiв.
   Через дикi скелi i гостре камiння, малими долинками, де били з землi
жерела i була рiстня, западнями i дебрами йшла дивна жiнка падишаха в
бездорiжнi i безстежнi висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети
мослемських салдатiв, а бiля не? здивованi провiдники.
   Немов виразна мапа, що ма? релiфи, ярко вiдрiжненi красками,
зарисувалися перед ?? очима вже з першо? висоти: чорна полоса гранiтiв, i
сiра пiскового каменю, i жовта пустиня, й зелений управний простiр
Вадi-Феррану. А далi пребагатi в закрути долини мiж незлiчимими горами i
вижинами, безмежна й оком необнята Пустиня Мандрiвки аж до далеких-далеких
височин Петрасу, до гiр мiж Нiлем i Червоним морем - кожда з них у
властивiй собi красi i величi виразно виступала в прозрачнiм чистiм
повiтрi.
   Нiхто не почув вiд дивно? жiнки падишаха нi словечка жалю, хоч одяг на
нiй скоро подерся i звисав шматами i хоч руки мала болючо й до кровi
подертi кiльцями ростин у диких дебрах Джебель-Сербалю.
   Провiдники раз у раз оглядалися на не?, чи не скаже вертати. Але
помилялися до кiнця. Султанка йшла дальше в дикi вертепи Сербалю, хоч i
бiла сорочка ?? вже також була подерта. Держалась лишень щораз бiльш
оподалiк вiд мужчин i йшла завзято дальше на найвищий верх свято? гори
Мойсея, вiддiлений вiд iнших верхiв ?? глибокими пропастями.
   Пiд самим шпилем казала всiм задержатися й сама-одна вийшла на нього.
   Пiзно вночi вернула зi сторожею до Перли Синаю й до краю втомлена лягла
пiд тамарисками, дивними деревами, що дають манну, якою Бог кормив свiй
нарiд у пустинi. Дерева тi мають дуже делiкатну кору. Вона, проколена
одним родом насiкомих, вида? у зранених ними мiсцях каплини, подiбнi до
меду i чистi як кришталь. Вони вiдпадають, тверднуть i надаються до харчу.
   Султанка Роксоляна вiдпочала кiлька днiв i вилiчилася з ран на руках i
ногах. А тодi заявила, що хоче ще вiдвiдати Синайський монастир християн,
положений високо в неприступнiм мiсцi мiж бiлою горою Мойсея i чорним
Джебель-Аррiбом.
   Та тепер уже нiщо не дивувало нi беду?нiв-арабiв, нi солдатiв султана.
   Скоро свiт рушили з нею стрiмкою стежкою. А коли стежина ставала вже
дуже стрiмка, взяла султанка звiра за поводи i пiшки йшла перед ним,
додаючи йому вiдваги. З молитвою до Аллага на устах iшли за нею побожнi
мослеми.
   Праворуч i лiворуч пiдносилися височезнi, прямовиснi стiни з гранiту в
дико-фантастичних формах, бо й гранiт вiтрi? у безвiстях вiкiв, i нема
нiчого вiчного, опрiч духа Божого i його частинки, яку Бог вдунув у людей
на образ i подобiс сво?.
   По якiмсь часi походу вгору побачила оточену горами рiвнину Ер-Рага зi
скалистою височиною Ес-Сафсар при ?? кiнцi. У страшнiй величi показалися
?? очам незабаром незмiрнi гранiтнi маси двох, майже до небес високих,
червоно-брунатних скельних стiн.
   А коли перейшла ту страшенну челюсть, створилася перед нею лагiдно
пiднесена долина Етро, по-арабськи Вадiед-Дер, з горою Арона[88]. А далi
шлях до високо положеного Синайського монастиря. Сто?ть самотнiй, на
широкiй долинi, у пiвнiчно-схiдного пiднiжжя гори Мойсея, збудований як
крiпость. У камiннi перед тисячем лiт вкованi три тисячi сходiв провадять
туди, наверх.
   Тут знов кiлька днiв спочивала султанка i п'ять разiв на день молилася,
лицем обернена до Мекки...
   А потiм пiшла Вадi-Гебраном у полуднево-захiднiм напрямi, до чистого як
кришталь жерела, бiля котрого росте непроходима гуща тамарискiв i диких
пальм. Сiенiт i базальт довкруги. Але скелi ставали помалу щораз меншi.
Вже виступали округлi каменюки i пiсок, щораз то кращий i мiлкiший.
   Каравана султанки скорим походом перейшла пустиню Ель-Каа i дiйшла до
гори, звано? Дзвiн, по-арабськи Джебель Накус. Вона дае себе чути немов
далеким звуком дзвонiв, котрий крiпша? й переходить у дуже дивний шум. То
навiваний вiтрами пiсок паде там у розпуклини i пропастi то? незвичайно?
гори i, зсуваючись, дзвонить по скелях, а при скорiм летi виклика?
вражiння сильно шумного дзвонення. Дзвонить, як вiчна вiстка про дивну
долю царицi i жiнки Халiфа, що колись, як служниця в сераю, воду носила i
кам'янi сходи мила.

   * * *

   А коли вiдважна султанка Мiсафiр втягнула в свою душу образ пустинi та
передумала ??,- стратила вiдвагу запускатися дальше. I несподiвано для
всiх казала вертати до Каiру, щоб iще ждати там на свого мужа Сулеймана.
Бо образ пустинi, рiвно як образ моря, i степiв, i великих надземних
просторiв, зверта? душу до Бога.
   Мовчки завернула сторожа султанки, а прочане, котрi йшли з нею, пiшли
дальше, до гробу Пророка.
   А як у Каiрi розiйшлася вiстка про очайдушну вiдвагу султанки,
зiбралася рада мiсцевих iмамiв i хатiбiв та заприсягла в святинi сторожу
??, що жаден во?н ?? не верне живий без живо? жiнки падишаха, коли вона
вдруге вирушить у подорож до Мекки. А в кiлька днiв опiсля наспiв з
Царгорода посол вiд падишаха i принiс сумну вiстку, що вмерла мати
Сулеймана, а вiн просить жену свою помолитися за смуток свiй бiля гробу
Пророка. Тодi вдруге зложили для не? велику каравану з прочан i сторожi, i
вона знов рушила на Схiд.
   А перше замiтне мiсце ?? постою в дорозi була тепер мiсцевiсть
Мiгтат-Бiр-Ель-Абд[89], де зачиналася кра?на малих горбатих коров. Там
розложено намети й жiнок узято в середину табору. Розпалено вогнi та
пражено пшеницю. А нiччю розставлювано сторожi аж до сходу сонця, бо
розбiйничi племена арабiв чигають на такi каравани, пiдсуваються в темрявi
до них, душать прочан i ограбовують.
   А як сонце зiйшло, навантажено знов верблюдiв. I каравана султанки
рушила в путь та прийшла до Ель-Гамри, мiж високими горами, де не було нi
одного подуву вiтерця, опрiч гарячого, як огонь, воздуха, що йшов вiд гiр,
страшенно розпечених сонцем. Скелi на тих горах виглядали, як замки з
рiжнобарвного камiння. А попiд гори тягнулися червонi, як кармiн, пiсковi
насипи. Тут каравана спочила й пекла та ?ла баранiв. А потому посувалася
мiж двома хребтами нагих гiр. А як сонце зайшло, прийшла до Ель-Сафри. Там
були жерела, та вода ?х була гаряча, як окрiп. Всi вiрнi милися в нiй i
молилися бiля жерел. Тут застали якесь плем'я арабiв, що жiнки його були
одягненi в шкiри, висадженi мушлями, а дiти ?х бiгали нагi. Крiм наметiв,
мали помешкання в печерах на склонi гiр. Вiд них можна було купити я?ць i
сухих дактилiв. Се плем'я убивало найбiльше прочан. Але страх перед
султанською сторожею мало такий великий, що вночi убило тiльки б прочан,
котрi необережно вiддалилися з табора.
   А найближчий постiй називався Бiр-Ель-Машi. Тут нiч була така темна, що
не видно було руки, навiть пiднявши ?? до самих очей. То? ночi убили
розбiйничi араби тiльки трьох прочан. Ранком похоронено ?х на склонi гори,
приложивши тiла камiнням, бо годi було викопати гроби в твердiй, як скеля,
землi.
   А найближчий постiй називався Бiр-Ель-Нахль, мiж горами без дерев, без
ростин, з бiдною землею. Тут воздух був дуже гарячий i води було дуже
мало, вона була жовта i воняла сiркою. Щоб могти ?? пити, треба було
розпускати в нiй сок з брескви й тамаринди. Iз-за горячi й душностi не мож
було заснути то? ночi. I хассеке Хуррем з донечкою Мiрмаг вийшла перед
свiй намет i стала пiд безмежним наметом Аллага, що звисав над темною
пустинею, як чорний оксамит, i дивилася султанка в пустиню, де видно було
тiльки блискучi в темрявi очi шакалiв i чути було ?х сумне скиглiння, а
молоденька Мiрмаг тулилася до матерi зi страху. ? успокоювала ?? мати, що
кругом сто?ть сторожа з яничарiв i сiпагiв, а над прочанами сила Божа.
   Нараз замовкло виття шакалiв i стало тихо, як в усi. На горi заревiв
лев. I жах потряс пустинею i всiми, що жили на нiй. Замовкли навiть
перекликування сторожi. Хассеке Хуррем iшла до намету, бо й вона
налякалася страшного царя пустинi. Втiм залунав людський голос. I серед
нiчно? тишi блиснуло та загримiли двi сальви вистрiлiв. То яничари й
сiпаги стрiляли в темряву пустинi. Вiдповiв ?м знов потрясаючий рев. А
вони вдруге i трете стрiляли в темряву. То? ночi не спав нiхто дорана.
   В наметi оповiдали невольницi, як гарячий вихор самум засипа? каравани
прочан, що мають тяжкi грiхи на совiстi.
   А потому знов ?хали довго i каравана увiйшла в якусь дивну мiсцевiсть,
довкруги котро? був простiр "водних дiр". Там грунт був вапнистий i
поритий штучними басейнами, де мiсяцями переховувано воду з рiдкого в тiй
околицi дощу. Там виднiли де-не-де поодинокi пальми, але сама мiсцевiсть
була без зеленi.
   Вiдси рушила каравана на пусту й тiльки слiпучим блиском сонця залиту
рiвнину. Година за годиною минала, i все виднiли тiльки простори пiску й
чорне камiння, гладенько вiтром ошлiфоване, що страшно блистiло в яркiм
блиску сонця. З верхiв пiщаних горбiв, якi зустрiчалися по дорозi, виднiло
непереглядне море далеких пiскових рiвнин, малi округлi голови пiскових
сугорбiв i дивнi гребенi, що немов тонули в оточеннi кам'яних валiв.
   А найближчий постiй був Ель-Цiят,- дуже при?мний. Тут привiтали
султанку посли святого мiста Медини,- мир i поводження мешканцям ??!
   Та заки каравана дiйшла до Медини, воздух став вiд горячi такий
червоний, як шерсть верблюда, мальована гемною, й земля стала пекуча, мов
грань. Тут на цiм шляху згинуло багато верблюдiв, а тi, що ?хали на них,
поручившися волi Божiй, iшли далi пiшки по розпаленiм, як грань, камiннi.
I багато ?х упало мертвих серед пустинi, i не побачили вони домiв сво?х.
   Нарештi здалека показався в промiннях сонця святий город
Медина-Ель-Набi[90], як бiла голубка на жовтiй пустинi. А як сонце
клонилося до заходу, каравана султанки вступала у святе мiсто. Всi люди ??
були мов п'янi вiд утоми i спеки. Але в тiм мiстi могли справдi вiдпочати,
бо тут вода була зимна, як лiд, i солодка, як мiд, а воздух був чистий, як
кришталь. Тут усi забули страшну горяч пустинi та спали твердо до ранку. А
рано пiшла султанка до Гарам-Еш-Шерiфу[91] i вступила у Браму Миру i
молилася. Дiм той був такий гарний, якби люде вкрали його з Божого раю.
Чудовi були краски його: червонi, жовтi й зеленi. I великi скарби були в
нiм, дарованi султанами, i князями, i вiрним народом. Оден мур того дому
був позолочений, на нiм багато надписiв з Корану i правдивих iсторiй. Мiж
400 стовпами i 300 лямпами, на долiвцi з моза?к i марморiв, пiд високим
вiкном, крiзь яке видно син? небо, на мiсцi, де помер Пророк Магомет,
узрiла хассеке Хуррем його домовину з бiлого, як снiг, мармору, пiд
чотиригранним балдахином з чорного каменю. Вся вона була покрита
дорогоцiнними килимами, якi змiняють що 6 лiт й уживають опiсля до
накривання домовини султанiв i дiтей султансько? кровi. Бiля Пророка
спочивають халiфи Абу-Бекр i Омар.
   - А тут,- промовив провiдник,- ма? забезпечене мiсце Iсус, син Марi?,
що прийде ще раз при кiнцi свiту[92]...
   Султанка здригнулася, зiтхнула до Бога i казала покласти привезенi зi
Стамбула дорогi килими, призначенi колись на домовини ?? мужа й дiтей.
   Кинула ще раз оком на домовину Пророка i на надпис на нiй: "В iм'я
Бога! Удiли йому ласки сво??!" I вийшла зi святинi Пророка з острахом у
душi, бо знала, що тут не була ще нога невiрно? людини. Навiть вiддих
тако? занечищу? воздух святих мiсць. Тут мослеми убивають без пощади
кождого невiрного, що наближиться до святих мiсць Iсламу. Вiдси пiшла
султанка до мiсця, де ангел Господень зiйшов з неба, i до мiсця, де жила
дочка Пророка, i до iнших святих мiсць, вiдрiжняючи правду вiд неправди. I
ще вiдвiдала хассеке Хуррем,благословення Боже i мир над нею! - мiсця, де
жила Сiт-Галiма, мамка Пророка, i жiнки його, i син його Сiдi-Iбрагiм, i
Саiд-Ель-Хадрi, приятель його, i мiсце, де свято? ночi кадр Коран зiслано
з неба, i студню Ель-Хатiм, що, ма? воду солодку, як мiд, i квасну, як
цитрина, бо два жерела з такими водами вливаються в не?, i де любив сидiти
Пророк Магомет,- хай мир дару? йому Аллаг!
   А потому ?ла по-тамошньому звичаю шам-борек, тiсто на маслi,
приряджене, як у Дамаску, i пила воду з жерела Пророка.
   А другого дня ранком пiшла на молитву до чотирьох святинь i коло
полудня вiдвiдала мiсце, де стояв ручний млинок, на котрiм молола пшеницю
дочка Пророка Фатьма. Млинок той оббитий золотом i висаджений смарагдами
та iншим дорогим камiнням. А потому пiшки пiшла з почотом сво?м на гору
Агд, де молилася за мужа свого, i за синiв сво?х, i приятелiв ?х. А
вернувши, ?ла печене м'ясо, солену шаранчу, риж з маслом i овочi. А все
там було дешеве, крiм цитрин, хоч багато прочан було в Мединi.
   А як семий раз зiйшло сонце над святим мiстом пустинi, принесли аж пiд
мури його i в саме мiсто Магмель-Шамi[93] з дорогими завiсами. А з нею
прийшло 20 000 прочан i горожане з Мекки по жiнку падишаха. I плакали за
нею мешканцi Медини, мов дощ лив з неба, i всадили ?? в святинi до
Магмель-Шамi при ревi самопалiв i гармат крiпостi.
   I йшла каравана султанки аж до заходу сонця i спочала в Бiярi-Алi. А
другого дня коло полудня вистрiл з канони дав знак, що наближаються до
найсвятiшого мiсця iсламу. I попадали всi обличчям до землi й лежали
годину на пiску i молилися, аж поки гук гармат не дав ?м знати, що можуть
встати i йти дальше. Встали i йшли ще годину по заходi сонця, аж прийшли
до мiсця багатого у воду. Там була непереглядна тьма прочан, що заповняли
пустиню на три милi довкруги. Вони пекли на огнях солодке галявi з оливою
з сезаму, з цукру i муки та хлiб на зелiзнiм сачу, м'ясо на рожнах i iншi
присмаки. I горiла вся пустиня огнями серед чорно? ночi. А кругом чути
було оклики султансько? сторожi, що берегла жiнки падишаха: "Будь готов!"
   А хассеке Хуррем спочивала в наметi на горбi, що назива?ться Капелюх з
цукру. Тут войовничi племена Геджасу складали ?й поклiн i частували ??
напитком, якого ще не пила в життi сво?м.
   I знов рушила дальше каравана султанки i спочала аж вночi серед наго?
пустинi. Тут усi прочане скинули одяги й завинулися в полотна. Йшли босо,
без обуви, без заво?в на головах, бо не вiльно вже мати на собi нiчого
шитого нитками, нi найменшо? збро?, щоб навiть птички не убити в тiм
святiм мiсцi. I перед сонцем закриватися не вiльно нi мужчинам, нi жiнкам.
А вечером дня того дiйшли до Мекки, де воздух такий гарячий, що дихати ним
важко. I води пити годi, бо й вона гаряча. Мов п'янi вiд утоми i страшно?
жари, прочане перейшли площу свято? Кааби, покрито? чорним шовком. Вона
була оточена чудовою колюмнадою, освiтленою тисячами округлих лямп, що
горiли на землi, як звiзди на небi.
   Процесiя вступила в Гарам-Ель-Меккi й молилася наперед за щасливий
поворот. Там усi пили святу воду Пророка. А вечером споживали м'ясо з
квасним молоком.
   А слiдуючого дня взяла султанка купiль i по?хала на гору Арафат, де
Адам ?в з дерева знання добра i зла i де його вигнала з раю сила Божа. Ця
гора покрита мiленьким пiсочком i така широка, що на нiй може змiститися
20 000 людей. На нiй не було чути нiяких розмов, опрiч крикiв прочан, що
просили Бога дарувати ?м ?х грiхи i провини. А як сонце зайшло, освiтили
ракетами всю гору й залунали голоси серед ночi: "Прочане! Аллаг вибачить
вам вашi грiхи!"
   А як маси прочан дiйшли до брами Адама й Еви, звано? Ель-Алемцiн,
почався такий стиск, що брат не знав брата, нi батько сина; перли навiть
на лектику жiнки падишаха! Кождий хотiв якнайскорше вийти з того мiсця, бо
воно вузьке й дуже душне, а верблюди тратували на смерть тих, що впали з
них у тiй брамi. Тут вiйськова сторожа жiнки падишаха мала найбiльше
клопоту за весь час дороги.
   А зi сходом сонця йшли прочане на мiсце Маздляфаг, де кождий набрав
кремiнiв сiм разiв по сiм, щоб кидати ?х в долинi Мiнд - на спомин, що тут
Авраам вiдiгнав кремiнням чорта, що не давав йому принести в жертву сина
Iсаака. З тим у поняттi вiрних лучиться вiдкидування вiд себе грiхiв i
грiшних замислiв. Султанка Ель Хуррем кинула також власноручно 49 кремiнiв
на долинi Мiна.
   Хассеке Хуррем власними руками збирала гаряче камiння пустинi, а думки
про долю ?? сина пекли ??, як огонь... Мала кидати камiння в долинi по
звичаю. Але не хотiла вiдкинути нi одного зi сво?х замислiв, хоч вони були
тяжкi, як олово. В долинi Мiна остали три днi по старому звичаю. А потому
принесли в жертву баранiв i вечером пiшли до Мегмеля на чудоно прикрашенiй
площi. Т;iм були три ночi, освiтлюванi ракетами так прегарно, що подiбно?
краси нема нiгде бiльше. Щойно третього дня кидала хассеке Хуррем кремiння
в долинi Мiна й вернула до Мекки. По дорозi оглядала гору Ель-Нур, яка так
свiтить вночi, якби ?? хтось освiтлював. А в долинi Мiна не остав нi оден
хорий, хоч спека там була страшна. Всi святинi Мекки перейшла i милася в
студнi Земзен, бiля яко? осiли першi люди, й оглянула чарiвну Мошею.
   А як скiнчила оглядати всi святинi Мекки, пiшла до найсвятiшо? з них,
до Беiт Аллаг[94], де вмурований бiля входу чорний камiнь "гаджар". Його
принiс архангел Гаври?л праотцю Аврааму. Там i досi ? Макам Iбрагiм,
камiнь з вiдтиском стiп Авраама. Цiла святиня закрита зверха перед
людськими очима найдорожчими килимами. А щоб увiйти до не?, треба ?? сiм
разiв обiйти пiшки кам'яним шляхом.
   А святиня Кааба не ма? дверей вiд землi, як усi iншi святинi на свiтi.
Дверi ?? умiщенi високо. I сходiв до них нема, тiльки драбина.
   З дрожанням серця входила по драбинi султанка Ель Хуррем до нутра
святинi. А як увiйшла i зступила до ?? нутра,- стала, здивована на вид,
який побачила.
   Дiм Бога, званий Кааба,- цiль паломництва всiх вiрних мослемiв,- був у
нутрi зовсiм порожнiй i пустий... Чотири нагi стiни, i бiльше нiчого... Нi
вiвтаря. Нi надписiв. Нi знакiв. Нi прапорiв... Нi саджу[95], нi
гiкгми[96], нi тафсiру[97], нi фiкги[98], нi навiть гадiту[99]... Чотири
нагi стiни, i бiльше нiчого... Кам'яна долiвка й кам'яна повала. Все з
сiрого каменю. Без килимiв. Без оздоб... Чотири нагi стiни, i бiльше
нiчого...
   I напружила весь свiй ум султанка. Та не могла розумiти дивно? мови
Кааби, найсвятiшо? з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед
сiрих стiн.
   А як вийшла з дивно? святинi мослемiв, до котро? кермуються обличчя ?х,
де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. I прислонила очi, i
побачила ряд улемiв i хатiбiв, що вiтали ?? глибокими поклонами, а дiти
найвищих родiв Мекки страусиними перами кiнчили змiтати прегарнi килими,
постеленi для нiг ??, заки зiйде до лектики. Стала, подякувала за честь i
промовила:
   - Хочу оставити добру пам'ятку для найсвятiшого мiста мослемiв, щоб
Аллаг милостивий був дiтям мо?м.
   Всi достойники перемiнилися в слух, i стало дуже тихо на подвiр'ях
Кааби. А могутня султанка Мiсафiр отворила уста сво? i промовила:
   - Виберiть собi жерела студено?, добро? води хочби як далеко вiд
святого мiста сього, а я побудую кам'янi склепiння водопроводiв по пустинi
й iменем мужа мого султана Сулеймана,- нехай вовiки трива? слава його! -
накажу допровадити все свiжу воду до святого мiста сього.
   Ще хвилинку стояли всi як остовпiлi вiд такого дару, якого не дали досi
й наймогутнiшi халiфи та султани. А потому всi впали обличчями на землю
перед нею, як перед святою. I винесли срiбнi кiтли з святинi i вдарили в
них. I збiгся весь народ святого мiста Мекки, i всi прочане, що були в
нiм. З крiпостi над мiстом заграли труби, i вдарили гармати, й шал радостi
опанував усiх. I не було нiкого, хто не знав би про великанський дар
султанки Мiсафiр, i всi благословили слiди ?? й дiтей ??.

   * * *

   А дня того вечером чудовий запах шампаки й iнших етеричних перфум з
найдорожчих магнолiй заповнив високi кiмнати султанки Мiсафiр. Та не могла
успоко?тися розбурхана думка ??, i сон не злiпав ?? повiк на вiдпочинок.
Хоч уже й глуха пiвнiч глибоко вiддихала i в улицях святого мiста Мекки не
видно було нi одного дому, де свiтилося свiтло, стояли освiтленi кiмнати
Ель Хуррем.
   I запримiтила се нiчна сторожа святинi Кааби. А ранком занепоко?нi
священики ?? ждали вже в домi, призначенiм для султанки, щоб довiдатися,
чи не хора вона.
   Коли султанка Мiсафiр переказала ?м запит, якого лiкаря мали б на
примiтi, вiдповiли: "Для хорого тiла i для хоро? думки". А коли султанка
Мiсафiр попросила ?х, щоб привели його, вiдповiли, що вiн не опуска? сво??
печери в пустинi, де посвятився Богу як дервiш, i тiльки там можна
вiдвiдати його.
   По трьох безсонних ночах рiшилася султанка Мiсафiр вiдвiдати святого
дервiша. На триста крокiв перед печерою затрималися всi, що товаришили ?й,
i тiльки вона сама пiдiйшла до печери й побачила в нiй старця, що молився
в нiй. А вигляд мав такий, що пригадався ?й опис того дервiша, котрий у
Царгородi предсказав султановi уродження ?? сина Селiма в рiчницю здобуття
Стамбула.
   Вступила в печеру, i привiтала його, i запитала, спустивши очi, як
моленниця:
   - Чи ти, о старче Божий, лiчиш хоре тiло i хору думку людей?
   - Бог лiчить. А я тiльки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути
ласку його.
   - Чи тобi заповiли, що я прийду просити поради в тебе?
   - Нiяких заповiдин не приймаю, бо вiрю, що лиш оден Аллаг керму? ногами
людей до покути, коли ще не стратив надi? на поправу ?х. Усядь, донечка
моя.
   I показав ?й на кам'яну лаву. Султанка сiла. Хвилину панувала мовчанка.
   - Чи ти, старче Божий, мiг би менi сказати, чому найсвятiша святиня
мослемiв пуста i порожня в нутрi сво?м? Старець уважно подивився на
султанку й вiдповiв:
   - Щоб ти повнiшу науку говорила тим, що в покорi перед Богом вступають
до не?.
   - Чому ж вона менi нiчого не сказала?
   - I тобi, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повнi мудростi, як
овоч винограду повний соку свого. Тiльки ти не розумiла ?х.
   - А якi ж тi думки i як ?х розумiти?
   - Як звiзда хвостата, як бездомний вiтер, що блукають без цiлi по небi
й по землi,- так без мети блука? i кожда людина, котра вiдвернеться вiд
правди слiв Аллага, вiд заповiдей Його. Тут, у пустiй Каабi, бачиш все, що
життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий i порожнiй буде
овоч Його. Така людина пiде порожнiми стежками i зiйде на червонi, на
котрих чути плюскiт керви. Умре без Бога радiсть в нiй i надiя скона?,
вкiнцi покине ?? i страх перед Богом, початок i кiнець розуму людини на
землi. А як людина вийде з Кааби, то бачить свiтло сонця й пiзна?, що
можна одiдичити бiльше, нiж земля може дати: блаженну ласку Божу на путi
житт?вiй.
   Здалека долiтав здавлений оклик сторожi, котра пильнувала, щоб нiхто не
наближався до печери старця.
   Султанка задумалася й запитала:
   - Чи ти зна?ш, хто я та де мiй рiд i дiм? Старець вдивлявся в не?
довго. Потому вiдповiв:
   - Ти - давно предсказана... Султанка Мiсафiр... Твiй рiдний дiм вiдси
так далеко, що там по дощевiй порi вода в потоках i рiках ста? тверда, як
камiнь, i можна ?? рiзати, як дерево, зубчастою пилою i долотом лупати, як
мармор... бачу тиху рiчку... i садок над нею... бачу бiля нього... i малу
мошею - Пророка нессараг... коло не? бачу... домик батька твого... а ти ще
маленька... бiга?ш по нiм...
   - Що було зi мною дальше? - запитала султанка, запираючи в собi вiддих.
   - Ти вироста?ш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе
одягають... у бiлу суконку, в зелений вiнок... Ти йдеш до моше? Пророка
нессараг... з молодим хлопцем, нi, вже мужчиною... i бачиш свiчi...
восковi, золотистi...
   - Що було зi мною дальше?
   - Ти бiжиш... попри конi... дикi, волохатi... форкають на тебе зблизька
нiздрями... а ремiннi шли? у тебе на ши?... батiг-сирiвець кра? тво?
тiло... чую свист його... бачу твою нiжку... скервавлену... бiлу... i води
спрагненi устонька тво?...
   - Що було зi мною дальше?
   - Бачу морську мраку... i мiсто над нею... мiнарети сяють... мослеми
спiвають... бачу тебе в школi... й учителiв тво?х... сiда?ш на галеру...
на чорний корабель... а на руках тво?х... ланцi затискають... на берiг
виганяють... на Аврет-базар...
   Тут султанка,- котрiй в очах крутилися слези вже вiд хвилi, коли
старець згадав про ?? рiдний дiм,- заплакала, i слези, як перли,
покотилися з очей ??. По хвилi запитала м'ягким голосом:
   - Що ж було зi мною дальше?
   - У найкращiй хвилi свойого життя... ти молишся до Бога... у
сутiнку-ранку... за кратами стайнi... на краю базару... а найглибша
вiра... у премудрiсть Божу... буха? з серця твого, як iз жерела... ти
кажеш сi слова... Да будет воля Твоя!..
   Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очi дивного старця,
що заходили екстазою. ?й вихопився з уст тихий шепт:
   - Ти не мослемський дервiш, ти монах н