Не знанi йому, на помостах  високих,  до
яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього,  дарували
йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали  про  басурманiв,  правда.
Високi люди ?хнього краю мають великi серця та чистi душi...
   Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I  радiсть  упала,
як пада? пiдтята на льоту птаха.  "Бiсмiлла"[33]  .  Тiльки  тепер  Лаврiн
осягнув все. Йому здавалося, в головi  щось  переверта?ться,  там  кремса?
гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про
все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, - жодного
разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував  -  такого  поганини
домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не
мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодо? сили, на яку  ласились  турки  i  яку
мусив ?м оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавлено?  з
нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що  в  нього
хололо в душi.
   - Але ж, товмачу, ми християни, -  мовив  приголомшено,  i  його  голос
глухо одбився в пiдземеллi.
   - Дурний ти, чоловiче,  як  таврський  вiслюк.  Дума?ш,  тво?му  боговi
веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому тво? щастя? Я теж не турок,  а
от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог  не  покарав  мене.  Живу  в  щастi  й
радостi, яких зроду не знав на сво?й землi. Повiр менi, тут яснiше небо  й
щедрiший бог.
   - Я козак, запорожець...
   - Та хто б ти там не був, - уже сердився товмач. -  Вiда?ш,  куди  веде
тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш,
он свiтить сонце. Поспiшай...
   Справдi,  ага  вже  збагнув,  що  Лаврiн  вiдмовля?ться,  й   наказував
товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i  те  й
знай повторював:
   - Вай кьопек! Вай кьопек![34]
   I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно  й
певно. Вiн знав, що тому не  бувати,  шо  нiякою  найстрашнiшою  мукою  не
запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого  отамана,
котрий  навчав  його  правди,  любовi  та  ненавистi.  Не  раз  бачив,  як
незворушний  i  звитяжний  отаман  крадькома  витирав  сльози   од   щиро?
кобзарево? пiснi про витоптане копитами  ворожих  коней  поле  й  порубанi
дiти. Лазрiн i сам зазнав  того  потопту.  За  цi  пiвроку  по  його  душi
прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на не? впало  злих  слiв,  зневажливих
поглядiв, презирства, як тiльки вона  й  витримала.  Тут  усе  кричало:  я
турок, я правовiрний, людина, а ти й тво? одноплемiннi за морем -  собаки,
невiрнi, товчи ?х, вбивай, рiж. Той  крик  обступив  його  з  усiх  бокiв,
сповнив iншо?, ново? любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки
тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до  кiнця,
що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть  за  них  у  лютих  битвах
козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт сто?ть його добрий  i  сумирний
дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i  сповнилося  гордощами
серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тi??  митi  вiн  побачив  його
зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою,  а  гордим  мужем,
звитяжцем, який трима? на сво?х плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i
Сiч, i всю Укра?ну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно:
всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
   - Вiн сам собака, - сказав Лаврiн.  -  Й  пустi  тво?  слова,  товмачу.
Псарськi вони, а не людськi...
   - Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач.  -  Схаменися.  Ти  занепаща?ш  не
тiльки себе. Та красива дiвчина стала на  згодi  одразу.  Й  просила  мене
сказати, що любов - боже провiстя, за не? бог проща? все.
   Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув,  як  гойднувся  пiд  ногами
схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось  обiрвалося,  там
стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода  й  себе,
до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки сво?, а й  Килiянине
життя. Вiн знав, що не похитнеться у сво?й правдi, однак те не полегшувало
мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi,
й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було  спалахнув  у
грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас,  вiн  погасив  його
сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним  горем,  ??  життям  i
любов'ю. А свiт стояв як дво? вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати  чорне?
За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе,  привiв  у  злагоду  з
душею, з  богом  всi  помисли,  всi  жадання,  всi  надi?.  Надi?  поховав
доконечно, сподiвання - теж,  вiн  думав  тiльки  про  те,  як  померти  з
гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати
таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й  з  тим.  Майнула
думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати,  аби  зламати
волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi  думок,  мирське
чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки стражда?.
   Тупала нагорi нога  в  жовтiм  сап'яновiм  чоботi,  ага  гнiвно  кликав
товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востанн?:
   - Ну, кажи?!
   - Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. -  Не
можу!
   - Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i ??. Я  хотiв  тобi
добра, кяфiре!
   Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло,
й вiн знову опинився в липкiй,  задушливiй  темрявi.  Сидiв  на  приступцi
сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все.
Вiдтак повiльно приходив до тями.  Спогадував  розмову,  й  бiль  шматував
серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: сво?? правоти, а  ще
- злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий  вiзир
хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб пого?ти свою власну.
Мабуть, хоче хоч  чимось  примоцуляти  болячку  по  згубнiй  для  власного
вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над
козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка,  але  ?м
важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити
синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющо? мiрри не  вичавлять  для  себе  й
краплi. Вiн став навколiшки  й  гаряче  молився.  Спочатку  йому  заважали
молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але  поволi
вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а  божу  матiр  -  в  образi,  який
назавжди запам'ятався з  iкони  в  сiчовiй  церквi.  Божа  мати  дивилася,
скорботно й спiвчутливо.
   Для нього божа мати  була  ще  й  просто  матiр'ю  -  iншо?  матерi  не
пам'ятав.

   * * *

   Ясного погожого  ранку  стара,  скрипуча  галера  з  чорними  вiтрилами
повезла радника  дивану  агу  Сулейман  Кегая  на  острiв  Родос  у  вiчне
вигнання.
   Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi  Лаврiна  Перехреста.  Тут  же,
бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали
руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами  на  плечах.  Його
повели до фортечних ворiт, де  низенький  турок  з  пiдрiзаною  бородою  у
чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна.  Вона  була
одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в  саван,  ??  обличчя  прикривала
намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух  брiв  i
спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi
й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи  плечi  та
вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла  Килiяна,  теж
стояло по дво? аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста,  й
тi, штовхаючи його держаками алебард,  притьма  погнали  пiд  арку  ворiт.
Низенький турок у чорному потягнув слiдом  вiслюка.  За  ворiтьми  на  них
чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв,
i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до  середини  рамазан  -
мiсяць суворого посту, коли правовiрному  цiлiсiнький  день  не  можна  нi
?сти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i  спрага
катували  туркiв,  перепалювали   кров   на   злiсть.   Вони   знали,   що
кьопек-невiрний не хоче прийняти ?хньо? високо? вiри, готовi були роздерти
його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.
   Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали,  реготали  Лаврiновi  в
обличчя, один - бритоголовий, з  облiпленими  струп'ям  губами  -  видобув
з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста,  а  коли  аскер
одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих,  голих  ребрах  заструменiла
кров, натовп п'янiв од не? й лютився ще дужче. Знову  через  гяура  лилася
кров правовiрного!
   Турки ще й того лютували,  що  стояла  суша,  яко?  не  знали  впродовж
багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець,  висохли  фонтани.
Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.
   Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир  спокiйно,  його  не  лякала  дика
ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя сво?й правдi. Турки юртувалися,  бо
вiдчували сво? безсилля, вони скажено ненавидiли  його,  весь  укра?нський
люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед  ними,  просити  в  них
милосердя. Одна думка рвала серце  -  занапастив  Килiяну.  Але  нi  -  не
занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим  жив
одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона  не  знала,
що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то  не  його  провина.
Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То
були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що  чинилося
довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й  синьому
тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й  дервiша  з
ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечно?  вiдстанi.  Вiн  дивився
поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце.  О  цiй  порi
воно  було  не  жарке,  а  м'яке,  тепле,  як  там,  на  далекiй  Укра?нi.
Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям.
По червоному черепичному даховi нижчого будинку,  що  прилягав  до  жовто?
глухо? стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався  до  зграйки  голубiв  з
каменюкою в руцi замурзаний  хлопчак.  Сивi,  бiлi,  чорно-бiлi  птахи  не
помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З  краю  ходив  бiлий  турман  з
чорною ши?ю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi
пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цi??,  останньо?,
ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй  спомин  про
рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все  на  свiтi,  стулив
губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся  стражник  поруч  i
злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою,
шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.
   Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в
Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в  аскера,  той  закричав,  i  хлопець
дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.
   Вони перейшли довгий мiст, i ?м навперейми  вибiгло  тро?  вершникiв  у
жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над
самою Лаврiновою головою,  й  немолодий  рябий  чауш  вихопив  з  шовково?
торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки  помахав
над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач  зашварготiв,
продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:
   - Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дару?  вам,
невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i  виноградник  над
Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе
вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.
   Не чекаючи вiдповiдi, всi тро?  повернули  конi  i  поскакали  праворуч
понад рiкою.
   В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:
   -  Вони  не  хочуть  нашо?  смертi,  Лаврiночку!  Вони   просять   нас,
Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба  то  не  однаково,  ким  жити  на
землi!
   Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить  з  серця
кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував
страху смертi. Про не? думав не раз, до не? готувався увесь цей час, а  на
одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце.  Воно
обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав  про  Килiяну.  Але  то  теж  був
присуд долi, ?? велiння - iншого виходу на цiм  свiтi  не  мав.  Проклятий
вiзир знав, як облити отрутою останнi ?хнi кроки на землi. О, якби вiн мiг
урятувати ??.  Цiною  будь-яких  мук,  будь-яких  страждань.  Вiн  готовий
вiддати себе за них. Але саме ?? стражданнями,  ??  розпачем  вони  хочуть
зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не  стане.  Зборовши
страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився  ?й  у  очi.
Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть ?м  не
мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки,  що  вдихнула  в  його  груди
рiдна земля.
   - Ми укра?нцi, Килiяно... Християни.
   Килiяна  мимовiльним  напруженням  звiльнила  зв'язанi  рушником  руки,
здерла з обличчя прозорий серпанок.
   - Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце.
   - Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн.
   - Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину.  -
I любов одна.
   - Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн.
   Далi ?хнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн  вiдчув  тонкий
щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми
турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й  бiль  у  головi  -
удари падали на нього з усiх бокiв.  Били  кулаками,  камiнням,  палицями,
вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде
кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула,  аскери  мерщiй  погнали  його  далi.
Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од не?, то пiдбiгала  до
само? води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту,  дервiш  хотiв
пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав  у  спiнену  воду.  Вiн  ураз
опинився на глибокому, i його ледве витягли.
   Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але  для  Лаврiна
те було ще гiрше: тепер до нього  долинав  кожен  Килiянин  поклик,  кожен
схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над ?? красою,  молодiстю,
над тим, що вона - сирота.
   Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й
сливе жорстоко,  що  те,  либонь,  на  краще:  нiкому  буде  побиватись  i
страждати. Вiн сам сирота, ? в  нього  в  свiтi  дядько  Мокiй  Сироватка,
котрий був мовби батьком, ? кошовий отаман, але вони  б  не  осудили  його
вчинку, ?хнiми iменами, ?хньою правдою йшов на муки.
   Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв,
котрi, мабуть, виплакувало ?? серце: про клятву на хуторi ??  батька,  про
ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про
те, як ?м було гарно пiд  тим  мiсяцем.  У  нього  затерпла  душа,  й  вiн
несамохiть прискорив  ходу.  Хоч  i  йти  було  нелегко.  Важка,  замочена
напередоднi у  водi,  погризена  шашелем  колодка  гнула  його  шию  вниз.
Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi  постоли  з  волово?  шкiри.
Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн  раз
по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю
в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода  покидати  цей  бiлий
свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився  йому  пiд  ноги,  а  типчаками  й
ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i  вишневим  цвiтом,  i  калиною  з
Килiянино? руки. У свiтi ? дво? людей, якi його  люблять,  i  хоч  Килiяна
проклина? той свiт i ту калину, так то  з  вiдчаю,  вона  любить  його,  i
любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко,  але  який  неначе  й
поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур  на  цiй  дорозi.  Щось
нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але  саме  думка  про  кошового  додала
сили, адже знав: сам отаман вчинив би  тiльки  так.  Вони  там  споминають
його... I Сiрко, й  дядько  Мокiй.  Й  ще,  може,  довго  виглядатимуть  з
полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо  знову  почало
наливатися жалем серце.
   Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли
за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi  розливалася
чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали  ??,  синя,  срiбляста
стрiчка губилася за ?х громаддям. Перед Лаврiном  лежав  широкий  камiнний
майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль,  там
зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'?хати в мiсто. Лаврiн не знав,
що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад.
Побачив, що туди дивилися всi. Просто  в  червоно-чорну,  полуплену  стiну
було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi,  над  самою  водою,
чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский  барабан  на  нiжках  -  i
сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
   Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи укра?нськi
слова, мiшаючи ?х з турецькими, запитав  Лаврiна,  чи  той  не  передумав.
Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
   - Йок.[35]
   I сам ступив до стiни. Ступав по землi  останнi  кроки.  Щезнуть  слiди
розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все.  Його  надi?,  його  болi,
його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi  доторки,  шал  плотi
пiвденно? ночi. З того шалу не буде нiчого. Його  нiяковiсть,  його  любов
нiхто не продовжить. Його тривоги i надi? не переллються в iнше серце.
   I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов -
до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн  увесь
у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить  твердо
ступити останнi кроки.
   Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий
Луг i вся рiдна земля.
   Знову залементував натовп i заволала Килiяна. ?? обличчя  стало  блiде,
як вiск, здавалося, з не? живо? витекла кров,  губи  посинiли,  й  на  них
запеклася пiна.
   - Будь ти проклятий родом i плем'ям сво?м, - гукала вона.  -  Хай  буде
проклята година,  коли  зустрiлася  з  тобою.  Щоб  громи  розвалили  тво?
Запорожжя, щоб чума по?ла всiх козакiв!
   А далi знову затужила  й  заголосила  тонко,  по-жiночому,  тiпалася  в
лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум -
iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо  катiв  у  жовтих  сорочках  та
зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися  до  спекоти  -  поволокли
Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на  два
гаки, вмурованi в сiру  похмуру  стiну.  Стiну  Мовчання.  Одначе  Лаврiн,
котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився  знову,
бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги,  як  вiднесли  ??  в
довгий чорний човен, i четверо туркiв  одiпхнулися  од  берега.  Пропливши
трохи, дво? вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а дво? iнших
позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли  жердину
за кiнцi й занурили у воду.  Потримавши  якийсь  час,  вийняли  дiвчину  й
поклали в човен. Потому припливли до берега,  винесли  й  поклали  Килiяну
бiля Лаврiнових нiг.
   Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через  очi,
Лаврiн востанн? побачив ?? тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя  i
всю ??, закутану в бiле, дорогу  й  кохану.  Вiн  простив  ?й  слова,  якi
кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився  боговi
за ?? душу, щоб вiн прийняв ?? в райськi сади, щоб дарував ?й  мимовiльнi,
спричиненi мукою, прокляття.
   Собi не просив нiчого.
   За нього молилися Великий Луг, вся Укра?на. Бiль скував  його  тiло,  а
думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та  ненавистi
поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востанн?  рiзонули  зiницi  гарячi
червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям  одвернувся  вiд  нього  й
подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

   Мiсяць горiв у небi,  як  велетенський,  начищений  до  блиску  золотий
дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла  степ
навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi  торкалися  синього  пруга.
Там вона зливалася з широким Чумацьким  Шляхом;  сливе  через  те  стiльки
чумакiв не верталося додому: збивалися  з  путi,  блукали  по  безкiнечних
небесних шляхах.
   Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона  впиралася  в  соляне  озеро,
оддалеку схоже на звичайне, а насправдi -  безводне.  Воду  випило  палюче
сонце, на чорнiм гле? лишилася бiла,  товщиною  в  палець,  кiрка.  Зверху
кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то  сiль
всмокту? кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль  втрача?  з
часом червону барву. Правда то чи неправда, але людсько? кровi пролито  за
не? немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на  Слобожанщинi  -
по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки  на
деяких надламана кiрка, та й то бiля берега.  Одначе  спробуй  доправ  цей
божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна  смертю  в  обидва
кiнцi. Починаючи з найпершо?.
   ...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй  солянiй
корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова  запрута,  й
двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.
   Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi,  колесах,  мажари  вже
були готовi  в  дорогу;  змащенi  добрим  черкаським  дьогтем,  повкриванi
рогожами,  ув'язанi,  в  передках  лежав  дорожнiй  риштунок  i  стримiли,
повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на
дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на  них
ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу  та  клекоту
колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi  зливи  не
розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i  розсиплються  на  порох.  Хiба,
може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав,
сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик,  будив  сво?м
спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком,  дивував,  що  не  чу?  звичного
гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву.  Взяли
його для того, а ще - аби оберiгав ?х од нечистого, на те вiн  i  царик  -
червоний  пiвень,  що  першим  вилупився  з  яйця.  Пiвень  уберiг  ?х  од
нечистого, але не вберiг од чорного  морового  повiтря.  Й  тепер  не  мiг
розбудити сво?м криком.
   Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив ?й пiд  шкурою
голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi  ночi  тому
поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По  той  бiк
озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi,  до  них
теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено  пiдводили  голови  -  тако?
птахи не чували. Воли розбрелися по степу  в  опiвнiчний  бiк,  серед  них
блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли  iншi,
мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув ?х на врочисту мить,  на  першу
верству; по тiй верствi вiн би ?х зняв i почепив знбву,  коли  в'?жджав  у
рiдне село.
   Веселий отаман Драгожил лежав бiля  передка  воза,  розкинувши  великi,
роз'?денi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й  рушниця,
а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з  татарським  ярликом
на про?зд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого
заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях,  вiн  i  зотлi?  -  небеснi
архангели пропускають чумацькi душi по сво?х ярликах.  Та  коли  б  хто  й
пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик  теж  прочитати  нiкому.  Митна
сторожа лежала мертва. Через не? й передавалося  чумакам  морове  повiтря.
Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi  турецькi  милi.  Таша
чорнiла пусткою. Страшно мрiли  проти  Мiсяця  порожнi  намети,  бiля  них
купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати,  сiдла,  а  бiля
намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях,  золочена
та срiбна зброя - нiхто того  не  брав,  висiли  над  погаслими  вогнищами
казани, а на вкопаних у  землю  дерев'яних  розсохах  -  шкiрянi  мiшки  з
кумисом та овечим сиром. У  повiтрi  стояв  важкий  дух  цвiлi,  гнилизни,
смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав  ??  крижаний
подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти  розлазилися
од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики,
надто багато чорнiло ?х по  схилу  балки  бiля  колодязя,  либонь,  гаряче
марево гнало малих до води.
   Живi покинули мертвих, вони запрягли  у  мажi  воли,  осiдлали  конi  i
втекли в степи. По?хали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi.
Запорозький кiш пустив ?х на сво? займища.
   Знову, як i два роки тому, туля?ться по  Сiчi  гетьманське  посольство.
Домага?ться свого, торгу?ться за кожну дрiбку, а  найпаче  чинить  пильний
вивiд про силу козацького вiйська та його намiри.
   Нинi посли  сидiли  у  вiйськовiй  канцелярi?,  слухали  реляцiю  коша.
Списаний рукою  Яковлева  лист  -  схожий  на  покручений  вихором  город.
Карлючки  й  закарлючки,  баранцi  та  кiлечка  -  пiдписар   пiднiматиме,
розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А  зараз  Яковлев
читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив
душу гетьманiв ординанс, в котрому той  уразився  на  козакiв  за  те,  що
пустили татар на чистi луки та свiжi води,  суплiкував  на  них  боговi  й
накликав усiлякi кари.
   "Коли б  i  чорт,  пане  гетьмане,  -  вичитував  Яковлев  у  вiдповiдь
Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського,  котрий
сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй  ?хнiй  нуждi,  то
гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон  змiню?.  А  коли
ми, живучи з  татарами  по-сусiдськи,  допоможемо  одне  одному,  то  таке
розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти,  пане  гетьмане,
багато бiля  нас  херхелу?ш,  мов  твiй  покiйний  батько  на  хавтурах  з
парафiянами..."
   - Прецiнь, - перепинив  Романовський,  i  його  важке  брезкле  обличчя
збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не
бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на  Сiрка,  котрий
стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й
додав:- Немудро й погано ви вчинили на сво? та й на нашi голови.
   Злiсть  спалахнула  Сiрковi  в  грудях  i  погасла,  лишилися  гiркота,
прикрiсть, вони стояли пiд горлом  чавким  клубком,  не  давали  говорити.
Нелегко йому прийшов  той  рiшенець  на  дозвiл  прикордонним  запорозьким
комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив  за  те  сповiдатися  трохи  не
перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг.
Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для  чого  ж
тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним кра?м i Москвою?
   - Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо
людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його
голову. - Будьмо людьми, царю!
   Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни,  пiдiйшов  до  столу,  мовив
гетьманському пословi просто в обличчя:
   - Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть -  що  видавити
воду з каменя.
   - Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi
Романовський. - Ними  клопочеться.  Про  отчий  край  дба?.  Ви  ж  ведете
перетрактацi? i з татарами, i з цiсарем, i з поляками.
   - Твоя правда, пане Василю, - напрочуд  спокiйно  мовив  Сiрко.  -  Вже
третiй  мiсяць  сидить  на  Сiчi  ротмiстр  його  королiвсько?  мосцi  Яна
Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та
грецька. Всi просять до сво?? спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед  ким
барви не схиля?мо, з венетiйцями й греками торгу?мо  -  люди  ми  вольнi?,
польському послу надi? не да?мо, а зоримо лишень у бiк  опiвнiчний.  Бо  ж
мусимо бути всi яко ?дине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими
народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один  одного  в  рiвностi.
Одного ми  бога  творiння,  треба  жити,  аби  було  богу  гiдно  й  людям
хвально...
   - Гарно, пане отамане, ку?ш слова, а чи ж так чиниш? - знову  заперечив
Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо
ж ви й з Дорошенком вели перемови...
   Сiрко похилився грудьми на стiл,  уперся  гострим  поглядом  в  обличчя
Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi...
   - Гетьман  жмурить  око,  а  ми  сво?  очi  видивилися,  чекаючи  вашо?
допомоги. Хiба то  погано,  що  Дорошенка  одкинули  од  татар,  -  сказав
кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава,  ??  треба  здобути  на
чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько  Хмiль.  Поки  ж  лежатиме  в
запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас,
а проти ворога. Небавом буде трафунок, де  тому  гнiву  пролитися.  -  Вiн
пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi  ??  вiдстала
половиця й порипувала, коли ступав на не?. Кошовий до того скрипу звик,  а
Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. -  Те,  що  ми
пустили на сво? землi присиваських татар - абищиця.  Який  же  ми  приклад
пода?мо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони
не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минуло? зими
та влiтку, - теж не останн? лихо. Сила басурманська множиться й  впаде  на
нас знову. Польський король у сво?му листi пише, що й  вони,  i  нiмцi,  й
iншi ?вропейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi  варвари  ось-ось
переступлять сво? межi. Перспективою розуму  ми  побачили  це  здалеку.  Й
писали про те його мосцi. Одначе не  знайшли  вiдгуку  в  серцi  гетьмана.
Сподiва?мось, що знайдемо нарештi. Коли ж  i  далi  будемо  натирати  одне
одного - погинемо всi. Якщо ж станемо ?динокупно - жодна  ворожа  нога  не
ступить на Укра?ну. Мусимо, хочемо того чи не  хочемо,  прийти  до  згоди.
Щодо нас, то ми - готовi давно.
   Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона  рвонулася,
аби розтермосити, розворушити,  щоби  вiн,  коли  повернеться  в  Батурин,
гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодно? й хитро?  обережностi.
Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi
або на спiльника, або на нещадимого ворога.  Йому  гаряче  хотiлося  зараз
мати Романовського за спiльника. Але  бачив  i  розумiв  -  то  неможливо.
Романовський не дав пробитися до душi жодному  слову.  Й  не  дасть.  Свою
поведенцiю, сво? вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн зна?,  що  йому
вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк,  мiж
такими зрiс i тим трима?ться на посольствi. Його душа давно всохла,  ще  й
прицвiла, як житнiй сухар,  жодне  живе  слово  не  проб'?ться  до  нього.
Державнi посли здебiльшого такi  всi.  Вони  не  мають  власно?  думки,  а
пропихають ту, яку ?м вклали в голову  ?хнi  повелителi.  Й  душа  там  як
пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й  загуркоче.  Катове  плем'я,
катiвська служба! Сiрко  розумi?  те,  зна?  давно,  але  серцем  не  може
примиритися. Бодай ?х... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це  -
одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз
такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля
авантюрних  Виговських   та   Брюховецьких   надiйшов   час   розважливих,
помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки  перлася
сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть  та  хижа  хитрiсть,  вони
?дино могли доскочити влади та втриматися при нiй.  Вони  привчилися  жити
чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто  сидiв  ще
вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не
могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися  й  падала  з  найнижчих
приступцiв. Гострий розум теж викликав  пiдозру,  та  й  не  мав  на  чому
гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися
тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть,  тiльки  терплячим  виконанням  волi
вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те,  що
кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало ?х служити  вiрно.  А
те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа  воля.
На старiсть немало ?х ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не  мали
чим вкусити, в  них  випадали  зуби,  вони  сидiли  по  хуторах,  кутулялн
пеньками  динi  дубiвки  i  згонили  злiсть  на  челядi.  В   часи   вiйни
Хмельницького i кривавого розору та братовбивчо? рiзанини по  тому  нагору
вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних,
вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили,  ступали  невлад,
?х одтирали й тримали пiд зiрким наглядом.  Бо  ж  могли  впасти  в  якусь
авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку  з  обрано?  дороги.
Про це свiдчила його поведенцiя, його  обличчя,  а  найбiльше  -  очi,  ?х
нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб  свiтла
й чужо? думки.
   Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити  ту  олов'яну
кiрку. Нинi вiн оцiню? людей  суворо  й  однозначно.  Людська  душа  -  не
яблуко, де одна половинка може бути червоною,  друга  -  зеленою.  Вона  -
?дина.  В  цьому  переконався  давно,  пiсля  численних  власних  помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв,  наусту,  обмов.  Колись
вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову,  гарячому  блиску
очей,  скупiй  сльозi.  З  роками  упевнився,  що  в  свiтi  нема?  нiчого
облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж  сльози.  Рожевий  квiт  довiри
обтрушували руки чужинцiв i сво?х од-ступникiв, рубали  шаблi  i  спопеляв
вогонь. Нинi ця зав'язь пророста? в його серцi важко, одначе бува? й тепер
- спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й  тодi  вiн  кара?ться.
Але тут помилки нема? нiяко?. То тiльки бажання кiльчиться й звива?ться  в
його серцi, бажання дiйти до совiстi тих,  хто  при?здить  з  гетьмансько?
столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться  довiритись  ?й,
аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi
лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого  посольства  докине  туди
кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза  заволодiли  кошовим.
Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
   Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно  нiщо  його  не
радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся  .смутним  зором
кудись у глибiнь власно? душi, байдуже  спостерiгав  людський  крутiж,  не
пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували  з  того.  Мовчазний,  похмурий
проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати.
Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах
товаришi,  потятi  його  шаблею  вороги  поривалися  й  смiялися   злiсно,
потiшалися. Либонь, було ?м чого потiшатися, викосив ?х шаблею, як  добрий
косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтло? таловини на обрi?, та й  не
прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як
i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.

   * * *

   Покiнчивши  з  посольськими   справами,   Сiрко   перейшов   до   справ
господарських. Завтра мав  ви?хати  на  Орiль  i  Самару,  а  що  не  звик
перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi  канцелярi?
сидiли прохачi та позивачi, курили,  димок  вився  за  вiдчиненим  вiкном,
залiтав i  в  канцелярiю.  Сiрковi  лоскотало  нiздрi,  але  сам  поки  що
перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацi?ю  нежонатих  козакiв,
якi йшли в найми до жонатих з четверто? копiйки, вимагали ж - з третьо?, а
тодi  поклав,  щоб  те  порiшили  на  малому  крузi,   слухав   суплiкацiю
брагарникiв проти  кантористiв,  мовляв,  тi  правлять  з  усiх  однаковий
податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня,  i  з  тих,  у
кого сам чвир;  слухав  двох  сутяжникiв  з  Батуринського  куреня,  котрi
презентували один  на  одного  за  старий  кiнський  пiтник;  Сiрко  хотiв
помирити ?х, пожартував, що вида? i першого, й другого на  волю  шкодуючiй
сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
   - Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте  ще  раз,  може,
прозрi?те. Бо висвiдчу барбарою  з  канцелярi?,  ще  й  звелю  посадити  в
пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
   Наслухавши   усiх   позивачiв   та   вирiшивши   ?хнi   домагання    по
справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не  було
нiкого.  Дво?  чи  тро?,  почувши,  що  отаман  вовкодухий,  не  ризикнули
заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся.  Доки  той
момент  приспi?,  помиряться  самi.  Не  любив  дрiбного  клопоту,   чвар,
вислуховував ?х тiльки через те, що iнако не велiв закон.  Часом  це  йому
набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн,  це
уклалось давно, й на цьому сто?ть щось бiльше - сама Сiч Запорозька.  Тих,
якi поширювали думку про зайвiсть, а то й  непотрiбнiсть  деяких  подiбних
клопотiв  (все  на  свiтi  клопiтне,  надто  на  старiсть,  все   зда?ться
марницею), вiн проганяв. Хоч  i  оцi  позови...  Щоправда,  люблять  деякi
братчики позиватися  -  те  для  них  як  дошпетна  гра.  Вiд  осавула  до
курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi  до  кошового,  тиняються  зi
святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж,
коли поглянути ширше, все життя  -  суспiль  гра  та  позов:  з  долею,  з
сусiдами,  один  з  одним.  Той  великий  позов  трива?  в   Укра?нi   вже
хтозна-скiльки лiт. I нема? суддi, щоб розсудив навiк, кожен  можновладець
ма? свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не  хоче
поступатися, прожива? мент, мить, возвеличу?ться, а що та мить  забира?  в
нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то ма?  таку  мiлку
мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в  ньому  потопа?
все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези,  якi,
мабуть, трима? за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то  вище  вона
пiднiма?ться.  Перекувати  ж  у  свiтi  можна  все  -  чересло,  шаблю,  а
перекувати людську душу не вда?ться нiкому. Та й  нiхто  не  бачить  сво??
душi. Власна душа найкраща, ?? не помiня?ш,  як  з'?жджене  колесо.  Взяти
хоча б i на Сiчi... Всi ?дять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та
не всiм той хлiб однаково смаку?. Iншому кортить калач. А ще  iншому,  щоб
калач та був з медом. От  i  спробуй  догоди  всiм  рiвно.  А  з  цього  ж
почина?ться все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу!  Кожному
зда?ться, що ма? на них бiльшi права. Всi в наш час  хочуть  судити  й  не
хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки  лiт  судить  iнших...  А  чи
правильно судить? I хто виважить тво? власнi грiхи? Осуджував себе за них?
Либонь. Але той суд легкий, як  i  покута...  Хоч  бува?  вона  тяжчою  за
будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що
зна?ш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був
тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум,  а  й  серце.  Коли
судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсу?ш ?м життя.
Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
   Сiрко все частiше думав про те, як  прожив  i  що  покида?,  що  мусить
покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося  вiддати
його за щось велике (це не  був  слiпий  торг  з  долею  чи  кривава  гра,
навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i  нехай
те велике буде утверджене i його iм'ям,  його  дiлом.  Так,  iм'ям,  оцi?ю
рукою, оцi?ю шаблею... Але якщо те,  за  що  боровся,  не  лишиться  й  не
возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й  бажати
iншого не треба.
   Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з
ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому  притворi,
й кошовий  дiстав  звiдти  шкiряну  торбу  iз  золотими  динарами,  вручив
осавуловi Вiрмену, котрий ?хав посланником  у  городовi  полки.  Цi  грошi
кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим,  доклав  до  них  свою
частину.
   - Оддаси ?х у Ки?вську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть  нашi
дiти розумнi, може, намислять сво?му кра?вi  долю  лiпшу,  нiж  ми  змогли
завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей  раз  вибачають,  адже
молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в  святому
писанi? сказано.
   Коли  проходив  повз  чернечий  двiр,  його  погляд  упав  на   дощатий
прикомiрок,  який  притулився  в  кутку  бiля  ворiт.  Пам'ять  йому  щось
пiдказувала, й вiн зупинився.  В  цьому  прикомiрку  часто  пропадав  його
джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко  ще  раз  обдивився
ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом.  На
перекошених, темних дверях висiв великий замок.
   Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут  i  малював  для  церкви  iкони,
звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
   - Ключ у когось ?? - запитав кошовий у  пiдпаламаря,  що  топ-тався  за
ним.
   - А вiн без ключа одчиня?ться, - мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою
вiдкинув дужку замка.  Дверi  прочинилися  з  таким  скрипом,  що  горобцi
шурхнули  з-пiд  стрiхи.  Сiрко  переступив  через  порубаний   порiг.   В
комiрчинi, де  стiни  були  пофарбованi  жовтою  фарбою,  а  стеля  бiлою,
панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi,  що
па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та  горнятка,  й  скрiзь  -
попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, - виднiлися  iкони
та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi  стелi,
й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як  здалося
кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько  на  нього,  мовби
ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi,
на якому його колись розiпнуть - серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових
вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у  сяйвi,  який  бився  з
турком - теж на човнi. Чимось був той  козак  знакомитий  Сiрковi,  когось
йому нагадував. Горда постава, горде  чоло  й  майже  дитинна  усмiшка  на
устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию  парсуну  бачить  перед
собою.
   - Це вiра б'?ться з невiрою, - пояснив пiдпаламар. -  А  малював  маляр
парсуну з вашого  джури.  А  ото  дошки,  якi  сам  джура  везькав,  любив
вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
   Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами,  ще  й  над  лiвою
бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на не?
чимось була схожа й дiва, яка виходила з  ворiт  фортецi  назустрiч  iншiй
дiвi.
   - А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? - запитав кошовий.
   - Як де? -  здивувався  пiдпаламар.  -  За  мурами,  ?х  не  видно.  На
вузенькому пiдвiконнi лежала книга "Меч духовний", Сiрко гортав ??, а  сам
раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
   - Гарний був цей маляр. Жух? - запитав, аби щось запитати.
   - Гарний, - ствердив пiдпаламар, що й далi стояв  за  Сiрковою  спиною.
Його худа, кругла голова  стримiла  з-за  плеча  кошового,  неначе  горня,
почеплене на кiлок у тину. - I вчений вельми. Тiльки  якийсь  непосидючий.
Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiло? челядi не можу... Навча?  десь
якусь удовицю, - хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. -  Джуру  вашого  теж
навчав, - додав по хвилi.
   Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному кра?
нема? стiльки грамотно? бiло? челядi, як у ?хньому.  Бачив  це  на  власнi
очi, пройшовши пiв-?вропи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не  раз  навiдуючи
сусiднi кра?. На це указував i  дивував  цьому  також  син  антiохiйського
патрiарха,  який  мандрував  колись  через   Укра?ну.   Сiрко   з   почтом
супроводжував його кiлька днiв. "Нiде по свiту  нема?  стiльки  грамотного
люду, як у вас,  -  казав  патрiарший  син.  -  А  що  стiльки  грамотного
жiноцтва, так це просто вдивовижу". "Не порятувала, моя земле, вченiсть  i
грамота синiв тво?х, - подумки мовив кошовий. - I  тебе,  Лаврiне,  також.
Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили
тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав  на
пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
   - Занесеш цю iкону до мого куреня, - наказав пiдпаламаревi, вказавши на
козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчово? канцелярi?.
   Вiддав ключi од та?мно? канцелярi?  Брекалу,  котрого  лишав  наказним,
перегомонiли  ще  раз,  перетерли  всi  найближчi  турбацi?.  Перерахували
прибутки - з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв -
перевiрили по паперах, звiрили до копi?чки. Мав вiд'?хати чистий.
   I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися  на  Сiч.  Такий
завiв звичай - спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай  складають  у
церквi присягу на вiрнiсть кошу  та  товариству.  ?х  було  тро?.  Дво?  -
низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою,  третiй  -  високий,  вирлоокий,
довгоши?й, крутив довгою ши?ю, немов йому  затiсний  був  комiр.  Кошовому
здалося - парубок йому по знаку.
   - Цього перейняли бiля Орiлi, - сказав козак, який привiв прибiглецiв.
   - Тебе як звати? - звернувся до парубка Сiрко. - Я вже тебе десь бачив.
   -  Ма?те  добру  пам'ять.  Минуло?  весни  я  при?здив  з  гетьманським
посольством i напросився в степ. ?здили до Тавинсько? залоги.
   - То ти з гетьманського  двору?  Чого  ж  прибiг  сюди?  Вбив  кого  чи
обiкрав?
   Ждан стиснув  губи,  аж  вони  побiлiли.  Стояв  мовчки,  дивився  повз
отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
   Двi дороги простелила йому доля. Одну - до Колисчиного двору, де чекала
кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу - на Сiч,
на якiй, за словами Митрофана, хлiб з  остюками,  а  воля  iнодi  теж  без
штанiв бiга?. Вiн не повiрив  Митрофановi.  Нещодавно  ж  переконався,  що
Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище  отамана
Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а
того не показував. Сам не вiдав, чому  не  признався,  що  пiвтора  мiсяця
обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь,  через  смерть  того  ж  таки
Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв  зiзнаватися,  що
ма? на Сiчi  брата;  вiд  того  стримувала  його  якась  засторога,  якась
та?мниця. Волiв бути самим собою, волiв  сам  завоювати  право  називатися
сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля  й  тут  iнодi
бiга? без штанiв, одначе це таки воля, це -  найвалочнiше  мiсце  на  всiй
Укра?нi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власно?  користi,  а  для
чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно,  Ждан  не  мiг
забути й Парасочки, ?? веселого усмiху, ?? карих очей. Може б, i дожив  до
старостi, видивляючись у тi очi, якби  не  Парасоччин  облудний  батько  -
Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя сво?й дочцi i
в обмiн за те купував неправдою зятя.
   - Чого мовчиш? - розбив Ждановi думки Сiрко.
   - Та оце хочу запитати - чи усi тут злодi??
   - Ти ба! - здивувався отаман. - Гострий ма?ш язик. -  А  сам  милувався
парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд ма? чистий i ясний.
   - А чого ж, отамане, завда?ш злодiйство?
   - Крадi?в не прийма?мо,  -  примирливо  мовив  Сiрко.  -  Але  ж  мусиш
сказати, що помишля?ш i чого прийшов?
   - Що помишляю -.те вiда? бог.
   - Нехай i так, - погодився Сiрко. - Перед його правдою ми всi рiвнi.
   - Чим умi?ш промишляти? - втрутився у розмову Яковлев. - Тобто до  чого
звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг... ложки?
   - Вмiю порати коней... Трохи  -  писарювати,  -  й  почервонiв,  бо  не
хотiлося признаватися, що свiчкогас.  А  вiн  i  справдi  в  останнi  роки
навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн  почервонiв,
бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
   - Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
   - Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, -  одказав  Ждан.  I
тим особливо сподобався Сiрковi.
   - Хлопець ти, бачу, кмiтливий, - усмiхнувся. - Йди до мене в джури.
   - Дякую, - крутнув довгою ши?ю парубок. - Я вже слугував одному...
   - То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? - скипiв Сiрко
i аж кулаком грюкнув.
   Але парубок не злякався й цього разу.
   - Якби ставив - не прийшов би сюди.
   - Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
   - Я - до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курiнь... Я таки хочу...
навчитися тримати шаблю.
   - А для чого? - запитав Сiрко.
   - У нiй бiльше правди, - одказав Ждан.
   - Куца думка! - засмiявся кошовий. - Дивлячись у чи?х руках  та  шабля.
Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
   Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв  усiх  трьох
прибульцiв до церкви.
   Останнiми були дво? татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя
урочищ. Не розв'язали сво?? суперечки яi  в  Перекопi,  нi  в  Бахчисара?,
при?хали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
   - Як ти скажеш, так i буде.
   Це були хоч i ошатно одягненi, але  втомленi  й  засмиканi  люди,  такi
втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
   - Пробi! - заволав Сiрко. - Та при чому тут я?
   -  Як  ти  скажеш,  так  i  буде,  -  знову  вклонилися  татари.  -  Ти
справедливий. Нам нема? бiльше куди ?хати.
   Врештi  Сiрковi  вдалося  спровадити  аг.  Пообiцяв   розв'язати   ?хню
суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
   Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а  тодi  пiдвiвся  й  собi,
пiшов на крам-базар. Не запрошував з собою нi  Брекала,  нi  Яковлева,  нi
будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступа?  не  в  широкi
ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку,
воно достеменно так, з iншого ж... Десь там чека? на нього Мокiй Сироватка
зi сво?м чорним горем.  Сьогоднi  впiвполуднi  зустрiв  його  на  майданi.
Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi,  аж  в  того  по
душi потекли гарячi струменi, сказав:
   "Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу".  Вiн  не
запрошував кошового - не одважився. Сiрко допiру  згадав  те,  згадав  усе
iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що  не  зможе  погасити  той
лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав  -  у  походi,  в
дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався  рiшуче.  Поклав  собi  таку
заборону й тримався ?? пильно. Хоч не був i святенником,  як  деякi  iншi.
Серед запорожцiв немало таких: або ж по?хали на лимани множити статок, або
ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але  повна
зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь
видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль  життя,
хмiль бою, а часом  i  хмiль  вина.  Щоправда,  нинi  на  Сiчi  той  хмiль
розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч  гуляла,  Сiч  вiншувала
звитяжний похiд. Крам-базар клекотiв, як  Днiпро  бiля  "Пекла".  Витинали
музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки  ревiли,  аж  рвалися  з
припону переляканi верблюди, якими при?хали купцi з-пiд Перекопа,  самi  ж
iноземцi поховалися на за?жджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам
тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з  розчинених  вiкон
валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля  пристанi,  просто  посеред
дороги, вивернувши проти сонця  голе  черево,  спав  п'яний  козак.  Мiдно
горiла в лiвому вусi  сережка,  великий  рот  ширився  вибитими  переднiми
зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах - вiдав  тiльки
вiн сам.
   За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях  дво?  козакiв.  Сiрко
подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi,  може,  стали  на
герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак  i  суворо?
покари.
   Дивина: обо? не п'янi. Один - велетенсько? статури, широкий у плечах  -
натирав, другий - молодший, тонкий у станi -  закладався.  Той  козак,  що
натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн  вимахував  шаблею,  мовби
граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в  повiтрi,  то
зблискувала  -  не  здибитися.  Невелика  крива  шабля  доброго  булату  з
коротким,  вуточкою,  перехрестям;  шабля  ж  в  руцi  молодого  козака  -
велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим  кресалом-перехрестом,
воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
   - Важка шабля - дурна шабля, - гомонiв  разважливо  схожий  на  ведмедя
козак, немовби не ширмував, а сидiв з  козаками  на  колодках,  -  вибирай
оружжя по руцi, а не по страховi. I не  лiнуйся,  швидше  повертайся.  Ось
так. Злiва рубаю, злiва,  прикривайся!  -  I  в  голосi  вже  побрязкувала
погроза. - Тепер з право? руки, по нозi, по  плечу,  по  головi...  Ну  ж,
ну... Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак...
   Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його  викреслювала  кола
вужчi й вужчi, молодик - спантеличений, збитий з  мiсця,  зляканий,  задки
вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий,  вище
людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки,  по  колiна,
по пояс. А шабля в руцi козака-велетня сичала, як гад,  стригла  на  сiчку
зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх  бокiв,  i  той
врештi злякався не на жарт, заволав:
   - Пробi! На помiч! Убивають!
   Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика - зрiзаний
врiвень з його головою та плечима. Достеменно як  кущ  у  панських  садах,
обтятий  садiвником  з  усiх  бокiв.  Сiрко,  хоч  який   був   зажурений,
посмiхнувся.
   Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
   - З тебе штоф за науку.
   Молодик  крутив  переляканими  очима,  витирав  руками  пiт.  Побачивши
кошового, кинувся до нього, навiть  забув  пiдiбрати  покинуту  на  березi
шаблю.
   - Вiн мене хотiв убити. Вiн... -  Сльози  ганьби  й  злостi  не  давали
козаковi говорити, молодик ковтав ?х, вимахуючи руками в  бiк  велетня.  А
той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто
козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що
Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на
приорiльськi слободи. Надi? на те, що Кайдан залишився  живий,  було  дуже
мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один  валечний  козак.  I
збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай-гай,
який козак був! Все менше  i  менше  родить  ?х  рiдна  земля,  а  ворогiв
бiльша?.
   - Дурного твоя мати ма? сина, - махнув на  молодика  рукою  велетень  i
пiшов до куренiв.
   - Ви ж бачили, пане кошовий, - вже трохи погамувавши  сльози  й  страх,
закликав Сiрка собi-в свiдки  молодик.  -  Хотiв  зарубати  у  водi.  Щоб,
значся, нiхто не дознав...
   - Коли б хотiв - зарубав би сто разiв, - сказав розважливо Сiрко.  -  А
то, може, й носитимеш голову в  його  дяку.  Вiн  таки  заробив  сво?  око
горiлки чесно.
   Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi,
не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
   Отаман пiшов до шинку.  З  пониззя  тягло  вологим  вiтром,  на  плавнi
накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори,  налягала
на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував - пручався. Отаман повiв кра?м
ока на хмару: буде велика гроза.
   Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо  зашарудiло
на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз  вiтер
рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i  з  крайньо?  стрiхи  вирвало
кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi  впали  i
вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа -  блискавиця  пiдпалила
стiг або суху деревину
   Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати
??. Косо лив дощ, косо хилився очерет,  косо  кресали  блискавицi.  Потоки
води падали на острiв, на рiчку, на кущi й  дерева,  на  Великий  Луг,  де
попричаювалася, поховалася звiрота, завмерла в чорнiй панiцi  й  страховi.
До самого дна просвiчували синю водяну гладiнь палюче-бiлi  блискавицi,  й
велетенськi смугастi й рябi од старостi щуки, що пережили  за  вiк  тисячi
таких гроз, умудрено очiкували, коли скiнчиться шал вогню та води и дурне,
отетерiле на радощах риб'я кинеться гуляти по озеру ?м на поживу.  Хижаки,
вони всi мають  поживу  по  веремiях.  I  молода  сова,  що  вибрала  собi
пристановисько в дуплi  осики  бiля  млина,  при  самiм  вершечку  дерева,
гойдалася разом зi стовбуром, а коли вiн затрiщав, хотiла вилетiти, проте,
ослiплена блискавицею, пугукнула зi страху, i ??  крик  одразу  ж  накрила
громовиця.
   Сiрко  перехрестився  на  червоно-синю  блискавицю,   що   перекреслила
Заднiпров'я,  i  зайшов  до  корчми.  Дерев'янi  вiконницi   були   щiльно
причиненi, по кутках горiли олiйнi лiхтарi.
   Мокiй  Сироватка  сидiв  осторонь  усiх  за  перекинутим  догори   дном
барильцем, запивав чорне горе.  Трагiчну  вiсть  привезла  голуба  грецька
шхуна пiд бiлими вiтрилами. Греки вантажили на турецькому березi оливи,  й
там ?м оповiли про звитяжного козака, якого прислав з укра?нських степiв у
подарунок великому вiзиру кримський хан i який не захотiв обмiняти життя й
кохання на вiтчизну та вiру. I  Сiрко,  i  Сироватка  поховали  Лаврiна  в
мислях ще ранiше - адже ж його не  було  серед  убитих  та  полонених  пiд
Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завiяло, мусив вернутися  на
Сiч або хоч подати про себе вiсть, а тодi  Сироватка  дознав  про  Лаврiна
правду, вернув його для себе й кошового  з  мертвих,  уже  отаман  знайшов
татарина, який погодився за грошi переправити за море листа, та в цей  час
на них упала чорна вiсть. Нова, справжня Лаврiнова смерть чомусь  була  ще
важчою, нiж та, перша, безвiсна. Вона впала на них зненацька, велетенською
горою, приголомшила й придушила.  Кожен  нiс  тягар  по-сво?му.  Сироватка
подав у церквi на часточку, молився нишком, горе мiцно  приросло  йому  до
серця, але вiн не хотiв, щоб хто-небудь знав про те. Лишився у свiтi  сам,
не справдились йому надi? на тиху старiсть бiля  Лрврiна,  на  внукiв,  на
ласку. Лаврiн так i не дiзнався, що ма? батька, а Сироватка жодно?  години
не втiшався  вiдкрито  сином.  Кошовий  теж  замовив  у  церквi  канон  по
Лаврiновi,  вiдстояли  його  всiм  Кущiвським  куренем,  до  котрого   був
приписаний  Перехрест,  наказав  записати  його  в  поминальнi  списки   й
вiдслужити молебень у церквах  монастирiв  Межигiрського,  Самарського  та
Нехворощанського.
   Догiдливий корчмар, обiп'ятий по стану бiлим полотняним  мiшком,  подав
кошовому ослiнчика, й той  сiв  поруч  Сироватки.  Обо?  не  знали,  як-то
спiвчувати, не вмiли го?ти словами  рани  й  сидiли  мовчки.  Випили,  без
примовлянь, по чарцi й посхиляли голови. Не однаковi ?м бродили в  голосах
думки, й горе "всотувалось  у  серця  по-рiзному.  А  довкола  гримкотiло,
дзвенiло, гоготiло - гуляло козацтво, що за ним не було чути й  громовицi.
Сироватчине й Сiркове горе було серед того шаленства  як  маленький  сiрий
острiвець серед весняно? повенi. Щоправда, й гулянка та  була  не  стiльки
весела, скiльки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не  завтра  -  позавтра
брагарники витурять ?х з шинкiв утришия. А допоки в шинку верховодив козак
Ластiвка. Плечi в нього - як жорновi каменi, кулаки  -  як  молоти,  ще  й
мовби литi з бронзи - весну й лiто до походу м'яв  шкури  в  зимiвнику  на
Самарi. В чересi  у  Ластiвки  ще  брязкотiли  таляри,  те  чув  меленький
карячкуватий циган, липнув до козака, обiцяв по трьох картах вгадати, куди
тому стелиться дорога, але той одмахувався од  нього,  як  од  набридливо?
мухи, бо знав свою дорогу й так:
   - До зрiзiв зi шкурами, цигане, йди ти пiд три чорти!
   Хтось iз козакiв порвався почаркувати  з  Сiрком,  але  кошовий  махнув
рукою, i козак сiв. Запорожцi не мали звичаю набиватися будь-кому в дружбу
сво?ми персонами, навiть кошовому, та й вмiли шанувати горе.
   Вже нiхто не заважав ?м iз Сироваткою дiлити навпiл мовчанку. Важчий  i
крутiший ?? шмат припадав Сироватцi, менший, хоч теж не малий, -  Сiрковi.
Але, либонь, Мокiй не хотiв i тi?? дiльби. Може, що всi?ю мiзерi?ю  завжди
володiв сам, що за все життя нiхто з ним нiчим не подiлився, то й  вiн  не
волiв нiчого дiлити, навiть горе. Воно його, тiльки його. Мине час, i  Сiч
забуде молодого джуру. А йому  в  серцi  рана  -  довiку.  I  нема  на  що
сподiватися. Лишилися невиказанi слова, важкi, як свинець, i думки, думки.
А попереду -  сiра  старiсть  у  якомусь  монастирi,  може,  й  не  зовсiм
старцiвська, бо ма? трохи грошей,  закопаних  над  Скарбною.  Призначалися
вони на половi? воли та на  рублену  хату,  на  намисто  для  невiстки  та
медяники для онукiв. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяникiв.
   Хiба може вiн розказати все це кошовому?
   Тихо, хоч i на самих басах, жебонiла десь у кутку кобза. Кобзарi - люди
проникливi, тонкi, ще й безжальнi. Все вони знають, про все  здогадуються,
лiзуть у душу, коли ?х i не просять.

   Ой умирав козак та козаченько
   Край дунайсько? води,
   Ой його стрiла
   Та з коня зняла.
   Ой стрiла ж, стрiла
   Розпроклято? орди.
   Ой бiля нього та кiнь його,
   Та старий його слуга
   Та проща?ться,
   Та й пита?ться
   У хазя?на-друга:
   "Ой куди ж менi
   Та мiй хазяю,
   Без тебе вдаваться?
   Чи в край рiдний,
   У степ вiльний,
   Чи з кручi вбиваться?.."

   Удавали, що нiчого не чують.
   Вони навiть не наблизилися по-справжньому розмовою до того,  що  Лаврiн
був Сироватчиним сином. Сироватцi чомусь здавалося: кошовий не запиту? про
це, бо не хоче мислити Лаврiна його сином. У тому почував якусь образу для
себе. Саме образу, а не ревнощi - ?х забрала смерть разом з Лаврiном.
   Либонь, вiн i справдi був  близько  до  розгаду.  Сiрко,  звичайно,  не
осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синовi,  й  спiвчував  йому,
проте вiн переживав Лаврiнову смерть iнакше. З Лаврiновою смертю  в  ньому
мовби вмерла якась найяснiша частка душi, невиразнi надi?, помисли. Все те
потвердила сама смерть - звитяжна, бiльша за Лаврiнове життя, бо було воно
коротке, не звершене надiями. Але ж тi надi?  могли  б  звершитися!  I  не
круторогими половими, не свiтлицею на три  сволоки  (вiн  уповнi  вгадував
Сироватчинi мрi?), а чимось значно бiльшим, ваговитiшим, що хотiв передати
з власних рук. А вони, цi надi?, ось так, одна по однiй, лягають пiд косу.
Скiльки ?х уже впало? Чи не найстрашнiше в ?хньому життi й  борнi  те,  що
гинуть нерозквiтлi надi?? Не встигають вирости, вибуяти.
   Сiрковi на мить стало нiби соромно тако? холодностi сво?? думки, такого
житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лаврiна не  серцем,
а надiями? Але, подумав по хвилi, й то не зле, бо  що  в  нього  лишилося,
окрiм надiй? Просто так уже йому  ведеться,  що  в  хвилю  мислить  тiльки
серцем, а по хвилi виважу? все на терезах думки. То вже звичка,  вироблена
довголiтньою вiдповiдальнiстю перед товариством. У найбiльшiй яростi  йому
свiтилося: не тiльки не втратити честi, а й не  стоптати  вигод  i  потреб
товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
   Але ж любив вiн Лаврiна й  просто  так,  гарячою  любов'ю.  Ота  чубата
голова, ота непогамована жага  свiтлого  й  гарного  в  очах,  ота  звичка
стрiпувати чубом i по-хлопчачому сурмонити  брови...  Отой  щирий  смiх  i
дитячий захват в очах... Як же  гарно  вiн  смiявся.  Як  гарно  бiгав  по
лузi... А за ним бiгав гнiдий звiздочолий лошак, намагаючись вхопити  його
зубами за кунтуш. Лоша Лаврiн випо?в з корця. Кобилу Пишну загризли вовки.
Це була громадська кобила,  якою  пiдвозили  од  крам-базару  до  пристанi
припаси.  Вона  i  ще  дво?  коней  завжди  паслися  на  лузi,  одразу  за
передмiстям. Пишна боронила лоша до останку, вовки  загризли  ??,  а  воно
забiгло в очерети. Було зовсiм мале, Лаврiн усовував йому в рота пальцi, й
воно цмулило з корця молоко. Ходило за  Лаврiном,  як  курча  за  квочкою.
Задибувало в ?хнiй  iз  джурою  прикомiрок  або  ставало  навпроти  дверей
сiчово? канцелярi? й чекало, поки звiдти вийде Лаврiн. Й  iржало  дзвiнко,
тривожно. Сiрко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести
лоша на конюшню. Лаврiн одводив, а воно прибiгало знову.
   Зате як же гарно вони гасали удвох по лузi! Лоша  задирало  хвостика  й
мчало, виполохуючи з трави чайок i жайворонкiв, i весело  iржало  на  весь
Великий Луг. А може, й на всю  Укра?ну.  Воно  хапало  зубами  Лаврiна  за
кунтуш,  а  тодi  втiкало,  високо  вгору  пiдкидаючи  копитця.  А  Лаврiн
намагався вхопити його за шию i повалити в траву. А то, бувало, ховався  в
кущi. Лоша спантеличено зупинялося, пiднiмало вгору  маленьку  мордочку  й
сурмило вже по-iншому - тонко та жалiбно.  Усе  воно,  тоненьке  й  нiжне,
тремтiло атласною шкiркою. Хiба можна таке поховати?!
   Друге, що стояло мiж Сiрком i Сироваткою,  але  й  ?днало  ?х,  -  обо?
почувалися трохи винуватими в Лаврiновiй смертi. Сироватка  -  що  полишив
Лаврiна, Сiрко - що одпустив його. Сироватку  вже  не  раз  душило  гливке
запитання: чому Сiрко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той ?де.
Й почував неправомiрнiсть таких претензiй. Ну, а  коли  б  Лаврiн  сказав,
куди ?де, чи змiг би, чи став би Сiрко затримувати його? Просто життя  для
Сироватки втрачало всi барви, й тепер, мабуть, назавжди. Вiн уже не  знав,
для чого живе, для чого сидить тут, п'? горiлку й що робитиме завтра.  Вiн
боявся про це думати i думав. Життя його минуло у  клiп  ока.  Що  минуло,
осягнув у цi днi. I прожив його не так, як би хотiв. Не ладнала його  доля
до збро?, а наладнали до не? лихi люди. Вона вказувала йому на борозну, як
i батьковi його Iвановi, чоловiковi лагiдному, покiрному всiм, який  увесь
вiк тихо та сумирно скородив чуже поле,  не  зобидив  мухи,  плакав,  коли
старець спiвав жалiсливим голосом псальму, не вступив нiколи  в  розмир  з
жодним сусiдом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись,  а  куди,
Мокiй не зна?. В бджолу  вглядався  батько  Iван,  у  призахiдне  сонце  й
окутаний срiбним серпанком лiс на овидi. Щось вiн увесь вiк  думав,  тяжко
думав, iнодi випадав тi?ю замрi?ю з розсохлого селянського  колеса,  хтось
тодi до нього приходив, може, якийсь святий, а  може,  товариш  юностi,  i
гомонiв з ним про справи далекi, красивi, чистi. З тим стро?м душi мав  би
прожити довгий вiк, але випила з тiла силу праця i зсушила серце,  i  став
вiн усмiхатися тiльки журно,  й  рiдко  обзивався  на  людський  голос,  а
невдовзi й погинув. Передав йому  в  спадок  тихий  голос,  трохи  замрi?,
прагнення самоти. Але самота гарна, коли ? куди  заховатися  од  людей.  У
батька була стара хата, а в Мокiя нема нiчого.
   Гiркий смуток заповнив  Мокi?вi  груди.  Щоправда,  не  був  то  смуток
упокореностi та молитовностi, i Сироватка сидiв, зцiпивши зуби, оскаржував
у думцi перед свiтом сво? життя i  вперше  не  прощав  йому.  Отак  сидiв,
схиливши на руку голову, й стояла в нiй чорнота,  й  тiльки  якiсь  неяснi
звуки зрiдка долiтали до нього. Порожньо, глухо на люднiй Сiчi й самотньо,
аж страшно. Та зненацька вiн пiдвiв голову, й  Сiрко  побачив,  що  очi  в
Сироватки нiби випаленi вогнем, ще й по дну осiв попiлець. Вiн  нiчого  не
прочитав у них, i Сироватчинi слова виринули нiби з чорно? прiрви:
   - По?ду я, отамане.
   Отаман не втямив, куди збира?ться козак. Може, подумав, той  i  сам  не
зна?, що каже? Проте спитав:
   - Куди?
   - На Волошку, - мовив Сироватка й налив з кварти. - Нудно менi  тут.  I
тяжко, отамане!
   Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi - аж сам подивував на  свою
скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша  в  його  життi  й,  далебi,
остання.
   Сiрковi стислося серце.  Всiма  його  глибинами  осягнув,  як  самотньо
Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн  цього  не  розумiв.  Був
молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки
степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi  синiв  збагнув,  що
людина - то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина - вона тодi, коли дума?
про iнших людей, коли молиться за них i коли ?й болять ?хнi рани.
   Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко  i  Сироватка
сидiли непорушне.
   - Прощавай, отамане, - по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби
прощався навiки. - Не май у серцi лиха на мене,  якщо  коли  щось  не  так
сказав чи зробив.
   - Прощавай, дозорче, - одказав кошовий. У його  голосi  також  пролунав
натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий  i
ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому  не  виповiв  сво?х
замiрiв, i серце не вигойдало ?х  до  кiнця.  Ще  раз,  мабуть,  востанн?,
навiда? свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон - одпише  все,
що лишилося, внукам i  шукатиме  мiсця  на  досмертний  спочинок.  Десь  у
зимiвнику, а найпевнiше - в Грушiвцi. Й залишиться тодi  йому  дати  одвiт
козакам i скласти з себе кошев'?. Скличуть велику раду,  таку,  як  бувало
колись. Нехай отаману?  хтось  молодший,  в  кого  серце  гарячiше,  мисль
гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаману? те, чого не виотаманував  вiн
i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися  тричi.
По тому взялися за шапки.

   * * *

   Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий  мiсток  iшов
Ждан до свого куреня.
   Гроза сплинула так само раптово, як  i  прийшла.  Клекотiв  на  порогах
Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбно? клекiт одмiниий од  того  й
од того - дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша:
в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили  сво?
води на схiд.
   На деревах, на стрiхах проти  тоненького  серпика  мiсяця  поблискували
водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi
Полтавський i  Мiнський,  зупинився  бiля  старо?  пушкарнi,  бо  попереду
замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси,  приплющив  очi.  Мiсяць
стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору  на  розi,  калюжу
попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув  припiзнiлий
птах - мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
   Ждан  уже  хотiв  рушати  далi,  коли  нараз  за  його   плечима   щось
зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
   - ?де вiн на Орiль i Самару. Через  Вербову,  Висунь,  там  теж  стоять
залоги.
   - По скiльки козакiв на тих залогах? - запитав iнший, мовби перешерхлий
голос.
   Ждана  од  того  запитання  мовби  обсипало   приском.   Вiн   тихенько
повернувся,  притиснувшись  плечем  до  присiшка,  вперся  лобом  у  лiсу,
намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли  майже  поруч
пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан  не  бачив  облич,  тiльки  по  голосах
здогадувався, де вони стояли, - пiд сволоком, що трiснув минулого  лiта  й
був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася  на
лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що  пiдтримував  ??  збоку,  упала  б.
Пушкарню збудували нову, а ця  стояла  порожня,  восени  ??  розберуть  на
дрова. Ждан знав ??, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати
з не? гармати та приправляли в нову.
   - На Самарi триста, на Орiлi - двiстi сiмдесят... Ждановi  здалося,  що
його серце ось-ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи
стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав,  чий  то  голос.  Митрофана  Гука,
брата. Той голос входив у нього,  неначе  зрадливий  нiж.  Митрофан  чинив
зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
   - Похваля?ться кошовий  скликати  в  Масловiм  Станi  велику  раду.  I,
либонь, не тiльки похваля?ться. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн
казав Яковлеву...
   Далi голос знову забубонiв, як горох, що його  сиплють  пригоршнями  на
решето.
   Ждановi затенькало в скронi,  запекло  в  серцi.  Що  йому  робити?  Що
чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А
iнакше... iнакше все це - на погибель Сiрковi й  усьому  Запорожжю.  "Боже
мiй, боже милостивий", - шепотiв козак i стискував  руками  горло.  Сльози
душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на  них  iз
шаблею?..
   Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I  враз  його  погляд
упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх  пройшов  йому  по  тiлу,  аж
затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце. "Боже  милостивий,
прости й покарай..." - майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю
перечекав, збираючись на силi.
   - Прости мене, господи, - мовив уголос, i налiг плечем  на  пiдпору,  й
повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск,
i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у  вухах,  i  вiн  на  мить  утратив
свiдомiсть.

   * * *

   Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку,  намагалися  перепинити
?й шлях. Вони оступили ?? з обох бокiв, стали на путi високими порогами та
пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка  клекотiла,  рвала
камiнь, нестримно мчала сво? води до моря.
   У цьому мiсцi скелi  були  найвищi  й  стискали  рiку  найдужче.  Порiг
називався Ненаситецьким.
   Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi,  довкола  них  бушувала
пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче  випиналися  з  води  двi
скелi, i бiла грива то здiймалася до  самих  вершин,  то,  мовби  знехотя,
спадала донизу.  На  лавi  вода  переливалася  тонким,  прозорим  потоком,
оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i  в  його
прозорiй глибинi гра? райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала
через перекати,  гула,  вила,  гуркотiла,  стрiляла  гарматними  випалами,
шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що  це  та  сама  рiка,  яка
легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
   Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним
проти хмари чайка здавалася срiбною.
   Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в  порiг,
високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
   А вода по каменю, а вода по бiлому ..
   Тихо йду, тихо йду.
   Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин,
а внизу клекотiла жовто-бiла  пiна,  й  ревисько  стояло,  неначе  десь  у
глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
   Сiрко подумав, що й людське життя - як оцi пороги:  переплив  один,  не
встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого - й пильнуй,  козаче,  а  то
розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не зна?, скiльки в  не?  попереду
порогiв, та, може, це й на краще.
   Вiн любив  це  мiсце,  хоча  щоразу,  сходячи  на  Монастирську  скелю,
вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не  мали  припону  й
мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися  во?дино  i  вiчнiсть  втрачала
владу над  миттю.  Тут  марнотними  стають  думки  про  славу,  багатство,
почестi. Тут почува?шся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до не?.
   Та?мничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн та?мничий  вночi.  Сiрко
не раз  спостерiгав  його  тако?  пори.  Гудуть  пороги,  шумить  вода  й,
зда?ться, зника? десь пiд землею. Виру? бiла пiна,  б'?  в  камiнь  хвиля.
Виглянув з-за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона  зблиснула  зловiсно  та
погрозливо. Неначе потопельник, бiлi? камiнь, невидима сила закручу?  бiля
нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на  плесi  щось
скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю.  Декотрi
кажуть: то купа?ться нечистий на погибель християнському люду, iншi ж - то
спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
   З Монастирсько? скелi порiг було видно  до  найменшого  камiнчика.  Всi
дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне "Пекло". Спекотного лiта, коли
води в рiчцi забрака?, пороги хижо вискалюють  зуби,  камiння  оголя?ться,
коричнево-свiтле вгорi  i  темне  внизу,  воно  тодi  схоже  на  пеньки  в
старечому  ротi.  Й  тiльки  камiнь  Кресало  сто?ть  бiлий-бiлiсiнький  i
зда?ться сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду -  то
його облюбували для сво?х посиденьок i так засидiли чайки.  Нинi  ж  хвилi
набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi
змi?ли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi
сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала  шапками  на  чорних
гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сиво? паморозi  на  вершечку  Кресала.
Людський голос, людський крик губився в ревиську,  мов  комариний  писк  у
гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля - вони тиснули на  душу
боляче, щемно. До цi?? щемностi дода? туги степ. Котить бiлi,  як  морська
пiна, ковили, гойда? чисту, високу тирсу та  жовтий  буркун,  але  скрiзь,
куди сяга? око, не видно нi людсько?  постатi,  нi  звiра,  нi  птаха,  ?х
одляку?  скажене  ревисько,  вiчний,  невмовкаючий  стогiн.  Зда?ться,  то
скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами.
Принаймнi так вчува?ться Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила  заходять
мiж собою в таку  ворожiсть,  що,  зда?ться,  ось-ось  ма?  щось  статися.
Зашкиргоче  залiзо,  розпадуться  скелi,  й  почу?ться  вiльне  та   легке
зiтхання. Ось-ось щось ско?ться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з
нього вольнi? руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
   Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й  так  само  клекотiла  з-помiж
камiння вода. Й треба було спогадувати все,  пiднiматися  духом  понад  цi
скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
   Свiт же нинi такий, що будь  ти  й  ангелом,  тобi  обчикрижать  крила.
Нiчого доброго не можна зробити в кра?, нiякi молитви не можуть  заступити
людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре,  то
для когось. Тiльки сила володi? цим свiтом,  але  й  вона  хилиться  перед
iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi  пороги  не  хиляться  нi
перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо,  мовби  знають  щось  та?мниче,  що
одкри?ться потiм людям у вiках. Чи одкри?ться?
   Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав  уже  гаразд,
для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив,
i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб  отако,  по
ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу - це
i ? отой невидимий, але мiцний ланцюг, який трима? все. Це рiка, бiг  яко?
не спинити.
   Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер  гне  ??  в  свiй  бiк,  скеля
перехиля? в свiй, а вона випручу?ться, рветься  вгору.  Таволга  вчепилася
корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може ?? вирвати звiдси.
   Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла
бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки - ставала дибки рiка.
   I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший  бiк,  мовби  рiка
потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то  не
так, того не може статися, а Днiпро стогнав i  плинув  угору.  Скiльки  те
тривало - годину, мить, Сiрко  пригадати  не  мiг.  Йому  важко  зводилися
груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось  бiле,  блискуче,
що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво
щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче - людська  голова.  Кричати  було
марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив:  той,  кого
крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i,  мабуть,  не
потребував ??. Водоспад не кидав ним - вiн плив у ньому. Дужий вимах  руки
- й голена, з довгим  чорним  оселедцем  голова  ввiрчувалася  у  сир,  що
обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох  каменiв,
неначе пущена мiж двох рогачок стрiла.  Козак  гнався  за  дубом.  Чорний,
довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не
перекидався. Ось вiн домчав до останньо? лави, на мить затримався на  нiй,
вiдтак злетiв угору й провалився  в  безодню.  Сiрко  пошукав  очима  бiля
камiнного гребеня плавця - не знайшов, - у скрусi, досадi  зламав  червону
таволгу, ще раз, вже без надi?, кинув погляд униз i враз побачив, що козак
трима?гься руками за човен. Поки вода  несла  човен  до  "Пекла",  плавець
устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений,  що
через "Пекло" козак пролетить. Й страх, котрий допiру  тримав  у  холоднiй
руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до  рота
долонi й закричав дужо, весело:
   - Го-го-го-го, козаче!
   Чи справдi козак почув його голос, чи просто так  сталося,  але  пiдвiв
голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в
правицi, - помахав йому рукою. Отаман  стояв,  розкинувши  руки,  козаковi
здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе  попереду
клекотiло "Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен  чорною  рибиною
скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни  та  бризок.  Вiн  довго
зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака,  що  того  заступили
скелi. Його очi весь час мiнилися,  здавалося,  в  них  теж  вирують  дужi
потоки, рвуться до невiдомого берега.
   Важко було примиритися, що цей клекiт, цей  стогiн  -  вiчний,  що  вiн
нiколи не затиха?, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала  до
звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн -  частина
??, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи
не зникне й вiн - у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його,
але пам'ятатимуть ??, знатимуть, хто вони, чи? дiти, на берегах яко?  рiки
народилися.
   Враз потоки  завирували  дужче,  зблиснули  посерединi  червонi  вогнi,
отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав ?? на пояс, булави
в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона  летiла  вниз,  у
ненаситецьке "Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й
прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi -  як  горiх  i
врештi - як намистина. Востанн?, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами
й згинула в хвилях.
   От i все. Не справдила ця булава нiчи?х надiй, не сповнилися думи  усiх
тих, хто тримав ?? в руках. Й не треба, щоб обкипала  далi  кров'ю.  Нехай
лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане ?? з  глибокого
дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля  i  щастя.  А  його
путь кiнча?ться. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi.  Ось  тiльки  вклониться
рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До само? смертi розказуватиме  молодим
козакам про срiбний берег.
   Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд  угору,  до
першо? лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн
видивля?ться когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще  вiдважнiшого,
який не побо?ться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн  вiрив  -  такий
плавець колись знайдеться. Й дiстане ?? з безпросвiтно? глибини, й пiднесе
високо - над скелями, над степом, i вона ося? обидва  днiпровi  береги,  й
заструменить з не? золота яса слави, волi i щастя.

   * * *

   Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов  з  очерету
до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй  -  плетегого  з  червоно?  лози
коша. У  кошi  тiпало  хвостами  пiвтора  десятка  карасiв,  два  лини  та
чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала
(солi не було) - висипав ?? в малесеньку, зарослу ситнягом  саджалочку  на
краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв  ножика  й
поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в  днях,  не  загубити  свят.
Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те,
подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрi?м,  високi  очерети
по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем  хмари
горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У  травi
блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ,
- вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денно? пори не
бува? прохолоди навiть пiсля дощу.  Пахло  перепаленим  на  сонцi  дроком,
гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки  васильки
й безсмертники. Зараз тут тiльки  васильки  й  безсмертники.  Весною  -  i
веронiка, i козельцi, i  вiвсяна  крупка,  i  голубi,  жовтi  та  оранжевi
пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров,  яка
пролилася в землю i знову встала з не?. Вони тут пломенiють густо,  багато
?? пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна
?сти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може  б,  i  не
подумав про це.
   В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут  вiчнi,  як  i  цей
степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона  найповнiша.
Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави  стоять  нiмi,
мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi,  дарма  що  пливе  на
широко  розпластаних  крилах,  крила  тi  зовсiм  не  ворушаться,  й  тодi
зда?ться, що пiдорл той плава?  тут  з  вiку-правiку.  Весь  день  пряжило
сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
   Наступав вечiр, але тиша не зрушилася,  вона  тiльки  помiняла  лад.  I
вечiрнiй крик перепела не будив ??, ?? збудить лише табун тарпанiв. Але  й
то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока.  I  навiть
коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив  тугий
вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до  само?
землi,  впадуть  бiлопiннi  ковили,  й  шорстко  заворушиться   курай,   i
прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не  будуть  для
людини живим звуком. То дзвенiтиме i  свистiтиме  тиша,  яка  на  ту  мить
помiняла свою барву.
   Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
   По  той  бiк  болота  закричав  деркач,  над  самою  Мокi?вою   головою
попискували в  гнiздi  пташенята.  Вони  теж  були  голосом  тишi.  Синицi
поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили  з  ним  у
дружбi. Вiн радiв ?м тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до  дупла
- чи пiдросли? Недавно  вони  почали  вилiтати,  сiдали  на  землянку,  на
кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще  кiлька  днiв  -  i  покинуть
дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
   Треба  було  лаштувати  вечерю,  в  росянiй  травi  лежав  залишений  з
сьогоднiшнього улову лящ, вiн  уже  заснув.  Мокiй  вийняв  ножика-скiска,
присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не ?дуть козаки iз залоги, не
везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом  другий  тиждень
стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок  знав  i
лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А  зараз  Мокiй
ще багатiй: ? риба, ? смалець барсучий  i  навiть  сушена  по-татарськи  -
пастурмою - яловичина.
   Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дико? цибулi та зварити юшки
з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув
неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки  на  горбку
помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, ?? нахиляв  вiтер.
Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував  iз  хмарами,  жаркий
степовий упав, а нiчний ще не пiднявся,  навiть  на  в'язi  не  ворушилося
листя, трави ж були густо внизанi росами. Так  швидко  мiг  промчати  лише
сайгак. Мабуть, його налякав вовк або  рись.  Проте,  подумав,  бiля  куги
давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не  було  поблизу  звiриних
лiгвиськ.
   Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все
там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли  у  високостi,  i  сайгаки  в
долинi, i татарський табун далеко на обрi? - не бiля пограниччя, де  трави
як очерет, а значно далi, в  сторону  моря,  -  проте  дещо  й  змiнилося.
Звечора  гудiв  степ  -  татари  забрали  вiдгульних  коней,  вночi  також
пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у  захiднiй  сторонi  кружляли  птахи.
Чого? Хто ?х потривожив?
   Вiн розiгнувся й швидко  пiшов  до  Слiпо?.  Над  Сироватчиною  головою
навкiс проти сонця стрiлами шугонуло дво? соколiв-сапсанiв. Ця  пара  жила
десь неподалiк у степу й завше  дивувала  Мокiя  сiмейною  злагодою.  Вони
любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому  каменi,  там
милували одне одного, звiдти назирали здобич.  Щойно  Сироватка  сходив  з
могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що  вони  пантрують  з
високостi, коли вiн звiльнить ?м мiсце.  Сироватка  й  зараз  подумав,  що
сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його  верхiвки  й
круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести ?х поглядом, бо  побачив
великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi
- летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й  полетiли
попiд могилою. Бризкала з-пiд  копитець  роса,  запiнилася,  захвилювалася
тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
   Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав,  хоч  думкою
заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони  часто  кружляють  над  степом.
Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало  ворожого
зрушення: нога? мирно кочували в  сво?х  землях  малими  ордами,  кримськi
татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi
вивiдники, про це казали й чумаки, котрi про?здили повз бекети.  Запорожцi
майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсi?. Тодi бекети  пильнують
вдень i вночi, а залоги висилають  у  степ  кiнну  сторожу.  Зараз  кiнно?
сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки  почувалися  безпечно.  То
бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув
зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око,  срiблилися  росами  ковили,
степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха.
Тiльки  праворуч,  далеко-далеко,  стелилася  сiра  пляма.  Сонце  слiпило
Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг
розгледiти, що то  бiжать  тарпани.  Тепер  уже  не  мав  сумнiву  -  степ
гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка  поки
що  не  знав.  Хитрий  лис  i  драпiжний  вовк,  татарин  приспав   козачу
сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
   Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки  сторожi,
ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, -
припав вухом до гранiту.  Спершу  не  почув  нiчого  -  тiльки  студенiсть
каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi,  та  тихий  посвист  вiтерцю,  що
ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через  камiнь  пiсок,
вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь
чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось,  згасало.
Але то було оманливе вражiння, гудiння,  примовкнувши,  спалахнуло  знову,
вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате  густiшим,  твердiшим,  воно
котилося хвилями - то бiльшими,  то  меншими.  Здавалося,  там,  усерединi
могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько  гуде  й
постогну?. Сироватка схопився на  ноги,  вийняв  трут  i  кресало.  Вдарив
виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку  трута  заяснiли
двi червонi цятки. Одна щезла, а друга  вчепилася.  Мокiй  замахав  рукою,
роздмухуючи  ??.  Коли  од  трута  запахло  димком,  вигрiб  з-пiд  каменя
припасений на отаку дощову пору вiхоть сухо? трави,  впхнув  у  не?  трут.
Тепер дмухав з усi?? сили, йому враз стало жарко -  чи  з  натуги,  чи  од
того, що  довго  не  загорялося  сiно,  нарештi  воно  спалахнуло,  й  вiн
пiдiпхнув вiхоть пiд купу  хмизу.  Вона  була  висока  -  майже  по  груди
Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена  зверху  та  з
бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин
та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало  червоне,
салапнуло кiлька разiв короткими язиками й  погасло.  Сироватка  дмухав  у
чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще  кiлька
разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав,  обличчя  йому
вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво  короткi
патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод,  i  страх  пiднiмався
вiд живота терпкою хвилею вгору.  Приколиханий  тишею  степу,  не  помiняв
унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля  так  намокнуть.  Проте
добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього.  Там  зiбралися  лiнькуватi
козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один  навiть  тiкав,  i  його
завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони  спокiйненько  грають  у
карти або сплять, а може, й зовсiм по?хали на залогу.
   Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу,  й  за  щось  незмiрне
бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн
про нього мовби нiколи й не думав, а воно  жило  в  серцi  само  по  собi,
виколихане в  цьому  степу,  напо?не  цими  хмарами,  виспiване  материною
пiснею, загартоване погуками звитяжно? золото? яси.
   Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить  орда  в  укра?нськi
вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи  впадуть  мертвi,
захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в
Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув,  що  таким
робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до
землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на
якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лиша? слiд, що татари  по
ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi  бурхало
полум'я, ноги пiдламувались, i на  вершечок  могили  вже  добирався  майже
плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз,  кидав
обаполи. Кра?м ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид,
неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню,  знову  роздмухав
вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал  затрiщав,  засичало,  як  i
першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
   Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими
рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн
усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички  згоряли,  а  великi  бралися  чорною
смагою, але не займалися. Вогонь мовби ви?дав дiрку всерединi, пожирав, що
легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився  об  колючки
степово? грушки, запихав його в гаряче дупло,  з  окiл  котрого  червонiли
обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всi?? купи. Вiн придавив
?? грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а  позаду  вже  стугонiли  копита,
форкали конi, вигукували чаушi - все  те  котилося  однi?ю  хвилею,  котра
пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло  на  вершечку  могили,  серце.
Сироватка вже бачив, що не встигне  втекти,  що  татари  ось-ось  обтечуть
могилу, дим ви?дав йому очi, а  вогонь  трiпотiв  тiльки  на  денцi  купи,
розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко  оглянувся
назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви,  бiлi,
немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу.  Вона
затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило ??  сотнею  вогняних
язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя  татарам,  що  летiли  до
могили, вимахували шаблями, залiзними  й  кизиловими  булавами,  арканами,
алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося  за  пруг,
але  було  ще  зовсiм  видно.  Сироватка  добре   бачив   сво?х   ворогiв,
розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, ?х  були  тисячi,
переднi вже доскочили могили, а заднi  вкрили  степ  до  видноколу.  Серце
Сироватцi  закипiло  ненавистю,  вiн  аж  простер  вперед  руки,  рвонувся
навстрiч сво?м лютим ворогам. Це вони порубали його батька  та  матiр,  це
вони забрали в полон його Лаврiна й оддали  проклятому  турчину,  щоб  той
розiрвав його на  залiзних  гаках.  А  тепер  бiжать,  щоб  порубати  його
побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його  землю,  ??
трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить ?х, поставить супроти них
сво? серце.
   Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики
полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його  бiлими
клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд  Сироватчиних  нiг,
обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i  пояс,
i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на  землю.  Вiн  стояв  i  горiв,  як
свiчка. Душа козача летiла до  бога,  а  серце  -  до  Великого  Лугу,  до
маленько? слободи Драбинiвки, до людей, до Укра?ни.

   * * *

   Ополуднi тро? козакiв пiд'?хали до могили. Обкружлявши довкола  Слiпо?,
погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней  лiвим  кра?м
балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок  iз  пшоном,
скочивши на землю, вiн кинув його в  траву,  розгнуздав,  стриножив  коня.
Дво? iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги,  впевнившись,
що там нiкого нема?, посiдали в  травi,  повиймали  люльки.  То  були  вже
немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю,  волiли
дочекатися, коли вона об'явиться ?м сама.
   Третiй, молодий, рвiйний,  поблукавши  трохи  коло  куги,  побовтавшись
пiдсакою в саджалцi,  пiшов  до  могили.  Це  був  Фiлон.  Витягуючи  шию,
роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та  безбережжя.
В  самому  Фiлоновi  сталися  перемiни:  посуворiшало   обличчя,   густiше
просiявся вус, потемнiли очi, проте в них  буяла  все  та  ж  нспогамована
вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм  перевеслi  пояса,
котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно  повертався  в  залогу,  але
путь ?м лягала повз Сироватчину кугу, i вони за?хали сюди. Вiн  сходив  на
могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну
вiдвагу,  прислужитися  товариству,  стати  врiвень  з  iншими  товаришами
куреня. Мусить заслужити тi?? честi власною  хоробрiстю,  власною  шаблею.
Тиждень проблукали  в  степах  i  не  зустрiли  жодного  чимбулу,  жодного
татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось  iз
них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось  i  валечного
козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг  добутись  на
Запорожжя. Ще й обiцявся бути  йому  за  батька  при  якiйсь  сво?й  лихiй
пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося  з  Сироватчиним
сином, i вiн ?хав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне  його
зараз?
   Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон  прибiг  од
могили й об'явив ?м страшну вiсть. Спершу вони не повiрили,  але  Фiлоновi
очi, у яких каламутився жах, упевнили ?х, i вони посхоплювалися й пiшли до
могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили,  й
чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли  у
важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi,
не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi  гранiту
вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки  злютованi  во?дино
звитягою й смертю.
   Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпо?, бiля уламка  гранiту.
Там, де козак ховався од ляського, татарського та  iнших  вiтрiв,  подавав
знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi,
завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу  боговi,
сумною  черiдкою  вернулися  до  землянки.  Конi  ще  не  напаслися  й  не
перепочили, але треба було ?хати й розказати козакам на бекетi  й  отаману
на залозi, що ото вчора Сироватка востанн? подав ?м знак, що  його  вогонь
востанн? пробiг  з  краю  Дикого  Поля  до  Черкас  та  Самари,  порятував
християнський люд. Тепер ?м доведеться пильнувати дужче,  бо  ж  не  стало
дозорця попереду.
   Козаки склали нужденну Сироватчину бутру,  зняли  з  полика  двi  вовчi
шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi  захищали  Сироватку  вiд  холоду,
були сухi, годилися  на  товар  (живому  -  живе),  вiдшукали  за  стропом
тестамент у дерев'янiй  скриньцi,  прочитали  його.  "Вручаючи  душу  свою
вседержителю  мо?му  богу-вiтцю,  сво?м  останнiм  тестаментом,  -   писав
Сироватка, - заповiдаю, скiльки мо?? мiзерi?, щоб по смертi мо?й наглiй од
татарського чи турецького меча  турбацi?  не  було,  i  зголошую:  ратище,
жупанок зелений, сливе  новий,  без  дiрок,  коня  з  кульбакою  -  кумовi
Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому.  Сiрку  Iвану  Дмитровому,  -
люльку-стамбулку зi срiбним обiдком.  Маю  грошi,  закопанi  в  Вiйськовiй
Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над ?риком ?авиним,  в  трьох  ступнях  на
схiд од дубового пнища при дубовi з  приламаним  верхом  -  сорок  срiбних
талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi  у
церкву на спомин душi... -  В  цьому  мiсцi  козак  затнувся,  слово  було
замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и",
а двi останнi зовсiм перекресленi,  й  так,  не  розiбравши,  докiнчив:  -
...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей  на  Сiчi,  сирiч
сирiт".
   Козак вклав тестамент назад у скриньку,  засунув  ??  за  пазуху.  Коли
запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю,
Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив ?х.
   - Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут.  Козаки
не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й  по?хали.  Фiлон  трохи
провiв ?х, довго дивився вслi