рибу, - заперечив Нечепа.
   - Ти що, вродився вночi, що не зна?ш: раки - м'ясо, а не риба.
   - Всяк учений християнин зна?: раки - риба. Довго сперечалися, до  яких
божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:
   - Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по-перше, раками пригощав нас  ти,
по-друге, не знав i не знаю, можна чи не можна  в  цi  днi  ?х  ?сти.  Мо?
незнання звiльня? мене вiд грiха.
   - Погляньте на цього водолiя, - пiднiс догори руки Курка. - Та ти  ж  у
грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним,  не  знаючи  закону
божого!
   - Бог у серцi, - смиренно вiдказав Нечепа.
   - Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
   - Богохульству?ш, дяче. А того й не вiда?ш, що можна знати божий  закон
од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, ко?ти великий грiх.
   - Небесне во?нство! - удавано жахнувся колишнiй дяк.  -  Що  ти  мелеш?
Грiшити, сповняючи божий закон?
   - А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу  покрову.
Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й  лишилися  живi,  а  всi  тi,  хто
пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.
   - Бог послав спитанi? у вiрi сильним синам сво?м.
   - I забрав?
   - Забрав.
   - Яке ж тодi це спитанi?? Покрова лишилася без вiрних  синiв  сво?х,  -
переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
   - Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.
   - Вiн - найбiльший грiшник  у  сво?й  праведностi.  Ходив  вiдспiвувати
мертвих i розносив чуму.
   - Але ж сам залишився живий.
   - Бо бражник був, всi кiстки, все  нутро  просякло  горiлкою,  чума  не
брала. Ще й праведнiсть його така - вiдспiвував тiльки багатих.
   Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй  щось  блюзнiрське:  колишнiй
дяк Пилип Курка,  котрий  мав  би  насамперед  пильнувати  божого  закону,
насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав  якусь  межу,  за
якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, - але йшлося  про
щось глибше, серйознiше, що стосувалося людсько? душi, людського буття  на
землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i  дужий  Курка  пота?мно  заздрить
горбуновi (одначе заздрить не люто) - його вченостi, мудростi, а  надто  ж
розважливостi, надто тому, що в того на все - своя мiрка. Сiрко теж  давно
в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн
не зна? всiх святих та?нств та всiх церковних канонiв, зате  зна?  закони,
за якими ма? жити кожен праведний християнин. I  не  тiльки  християнин  -
кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й  ставився  до
iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що  ма?  на  все  власне
думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку  звик  скрiзь
класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.
   - Я сам тодi помирав, - задумано казав Нечепа, - i  вже  не  сподiвався
побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в
головi.  Лежу,  дивлюся  на  дверi  й  думаю:  ось-ось  вона  зайде.  Отак
ступатиме, отак триматиме косу... Й таки вступила. Вже не бачу,  але  чую:
чалапа?. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий  курiнь  не  прийде.  Зiр  менi
застелило зовсiм. А воно - чалап, чалап... Та прямiсiнько до божницi, де в
мене лежали грошi. Й тодi я як крикну: "Iзиди, сатано". Де й голос узявся.
I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I
в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А  я  сам,  дякуючи  творцю,
почав одужувати. - Нечепа помовчав i помiшав патичком у  жару.  -  Отож  i
кажу я, що  божий  закон  треба  сповняти  не  стiльки  молитвою,  скiльки
праведними дiлами.
   Сiрко  чомусь  i  собi  пригадав,  як  пiд  той  мор  було  пограбовано
Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли,  а  тi,  якi  не  вимерли,
розбiглися по рiчках i луках, лишилися  тiльки  дво?  -  старий  чепець  i
воротний. Про те почули дво? прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного
убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли  той  молився  при
свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i  забрали  грошi  в
трапезнiй у скринi, зда?ться, таляри, i пояси шовковi церковнi, й  китайки
жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. ?х упiймали  й  презентовали  до
суду церковного i свiтського сiчового. Й  скарали  на  горло,  й  про  той
святотацький  розбiй  сiчовики  гомонiли  довго.  Сiрко  й  сам   не   раз
розмiрковував: як-то важились розбiйники на грiх  перед  божими  образами,
перед очима святих!
   - Пасiчникiв нинi нiхто не шарпа?? - запитав про всяк випадок.
   - А що в нас взяти? - мовив Курка.
   - Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою
- вказав на горнятко iз золотими, - пiд'юдив Нечепа. -  А  в  тебе,  дяче,
грошики водяться.
   - Мо? грошi по людях ходять,  -  невдоволено  вiдказав  Курка.  Скiльки
Сiрко зна? Курку, вiн завжди отакий - роздратований, чимось  невдоволений.
А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi  мовби  самi  собi  вороги.  Прожива?мо
життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.
   Голосно, з привиском позiхнув за спиною  Курки  пес,  десь  у  гущавинi
зареготала сова. Мiсячний серп випручався з  грушевого  гiлля.  На  заходi
зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.
   - Наткав ти, Трохиме, небилиць,  -  утiкаючи  вiд  розмови  про  грошi,
повернув у попередню колiю балачку Курка. - По  тво?му  розмислу,  i  кров
можна пролити й лишитися праведним.
   - Аякже. Пророк I?зекi?л сказав: битися за праве дiло  треба  тiльки  з
волi святого духа.
   Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе  вiд  холоду.  В  глибинi  душi
пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не  випадково.  Одначе,
примусивши замовкнути ?х, не примусиш мовчати голос, що  зата?вся  на  днi
власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного во?на,  надто
того, хто не тiльки посила? на смерть iнших, а завда? ?? власною рукою.  I
йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу,  коли
i?ромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам
(а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi),
кошовий вийшов зi свого бокуна,  перепинив  i?ромонаха  й  сказав:  "Якщо,
попе, тобi забракло вiри в козацьке во?нство або так  вже  облiнився  твiй
язик, котрий лиже таки ж запорозькi  меди,  то  ми  знайдемо  собi  iншого
i?ромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi" Отже, йшлося  про  те
найбiльше, з чим дедалi частiше залишався  Сiрко  наодинцi  i  проти  чого
шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про  спасiння
душi, а чим ?? йому, во?новi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть,  яка
впала з його руки. ?хали вони  зi  старим  козаком  Качаном  у  сво?й-таки
Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День  був  осiннiй,  холодний  i
вiтряний, козаки куталися в кире?. Качан раз по раз зупиняв коня i  злазив
на землю по малiй нуждi - старого мучила  застудна  хвороба.  Потiм  Качан
наздоганяв його мишастим коником i  знову  ?хав  поруч.  Поминули  шелюги,
верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а  Сiрко  ви?хав
на горба. Ви?хав, притримав коня, i в ту мить щось мовби  вдарило  його  в
спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника  i  якусь  темну  купу  на
землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi  завернув  коня  й  вихором
полетiв до кущiв верболозу.  Назустрiч  йому  iз  землi  пiдхопилося  дво?
татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнсько?
гриви i вже не чув посвисту стрiли,  вдарив  татарина  кiнськими  грудьми,
крутнувся конем на мiсцi  й  майже  на  льоту  брийонув  шаблею  волохатий
клубок. Другого татарина вiн не побачив, - той шаснув у лози, -  скочив  з
коня (те було необачно, татарин  мiг  напасти  з  кущiв,  але  не  напав),
схилився над Качаном. Обличчя  тому  було  сiре,  губи  потягло  вбiк  очi
закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому
скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана,
а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це  був  зовсiм  молодий
ординець, в нього щойно засiявся вус, - ясночолий i довговидий,  зовсiм  i
не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й
мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли  подив,  сум'яття.  Вiн  вбив
людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й
сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на  цiй  посивiлiй  травi.
Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.
   А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:
   "Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.
   А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку.  Бо  тiльки
важка рука може  порятувати  люднiсть  у  ?хньому  краю.  Легка  рука  для
скрипки, для бубна... А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато...
   - Вiра без добрих справ пуста,  -  сказав  Нечепа.  Сiрко  прислухався.
"Вiра без добрих справ..." А якi добрi справи чинив вiн?  Походи  та  сiчi
кривавi...
   Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось  десятим  чуттям  вловив
отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив  мовби  сам  до  себе  (а
може, й справдi розмовляв з собою в думках):
   - Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця
з шаблею за  вдiв  i  сирiт,  за  стоптане  жито  -  завжди  праведна.  На
загарбання ма?тностей, на погорду перед iншими, на запо-лучення  урядiв  -
неправедна.  Ниньки  в  усьому  тому  важко  розiбратися.  Настане   друге
пришестя, настане суд страшний, i явимося всi  перед,  господом  в  наготi
сво?й. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан,  нi  сiрячина.  Багато
сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мо? покарав  мене  горбом.  Але
якби я був молодий i здоровий, то вибрав  би  собi  в  провiдники  по  тiй
дорозi, що через нетрища i байраки, в  свiти  тамтешнi,  не  ?пископа,  не
i?ромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою,  служив
ближнiм сво?м.
   Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки
пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В  прозорiй  тишi,  що
повисла над байраком, його слова  лунали  провiсницьки.  Навiть  Курка  не
спробував повернути ?х на кпин. Вiн лише сказав:
   - Схимник молиться за увесь люд.
   - Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, - заперечив Нечепа.  -  Я
не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божо?, нагодувала голодних  i
заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi... Дивлячись з чийого
ока: божого, козачого, посполитського?
   Сiрко зiтхнув i подумав, що й ?здить вiн сюди, в Грушiвку, не  вибирати
мiсце для пасiки,  а...  щоби  розiбратися  в  самому  собi.  В  тому,  що
наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не  зрозумiють
тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв
позаду лишилася нерiвною. I основне - вони нiкуди не привели.  Й,  мабуть,
вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До яко? межi? Скiльки  ?х  буде?
Чи  зможуть  протистояти  свiту,  жорстокому  i   неправедiивому?   Звiдки
засвiтить ?м сонце? Будуть господарями сво?? землi i долi чи  сповнятимуть
чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути  думкою  за  першi
гони - попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн  нащадкам?  Жити
добром, правдою... Вiн жив  добром.  А  вони  чим  житимуть?  Смиреннiстю,
покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю  не
досягнеш нiчого. "Добрi справи - це тi, що в iм'я рiдно? землi  i  рiдного
люду", - подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi,  в  тiм  хаосi,  що
нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися,  та  й  не  варто
гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й
ночi стануть довгi, спробу? розiкласти все, що накидало життя, по  кiлькох
коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати  день
прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.
   - I все ж словом можна досягнути бiльше,  нiж  шаблею,  -  не  здавався
Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи  од  ворохобства  власно?
душi,  од  звички  казати  всiм  навперекiр.  Адже  i  Сiрко,   i   Нечепа
пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо
вiрить, то лише в святого духа.
   - Тiльки треба, щоб те слово  почули  й  зрозумiли  всi.  Треба  такого
слова, яке прийняв би в серце кожен.
   - Нема? такого слова, - сказав Нечепа. - Й,  мабуть,  нiколи  не  буде.
Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли - вже  кожен
мiрку? про сво?. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не  однакове.
Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не  може
нав'язати iншiй себе i свого бога.
   - То не люди, то погани, - сплюнув у темряву Курка.
   - А вони кажуть: погани  -  ми.  Кожен  божий  нарiд  каже,  що  вiн  -
найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати  себе  iншому.  У
кожного своя душа. Нав'язана, вона сама ста? нечестивою i малою.
   - Але ж вони хочуть понищити нас, - вже насправжки обурився Курка.
   - А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi.  Я  казав  про
увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо.  А  от  як  задумаюся,
починаю гомонiти на всiх  мовах,  якi  знаю.  Слова  iншi,  а  суть  одна.
Помирiться, зiгрiйте сво? серця любов'ю.
   - Таж не однаковi серця, - чогось зворохобився Курка. - Те  жадiбне,  а
те щедре, те лихе, а те добре...  Не  однаково  у  них  любовi,  добра  чи
злостi. Та й за вiщо ?х, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе
можна любити?!
   Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то  вiд  огню,
що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.
   - Знаю... мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних.  Якщо
вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий - тодi всi люблять. Так  само
люблять красивих коней.
   - До чого тут конi? - муркнув Курка.
   - До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.
   - А як же iнакше, - зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота
зблиснули великi щербатi зуби.
   - А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують  у
церквi попи: "Полюби ближнього", а його  нiхто  не  любить.  Саме  ближнiх
здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не  зна?мо,  яким  нiчого  не
офiру?мо, любити можна. Бо це нiчого не  кошту?.  Ось  ти...  Ти  до  мене
ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то  й  полюбив
би... За пасiку.
   Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той  вперше  за
вечiр збентежився по-справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й  по  тривалiй
мовчанцi мовив:
   - Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на  лице,
й навиворiт. Я оце сказав би... сказав, якби Нечепа не думав,  буцiм  i  я
чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку...
   Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.
   - Знаю, отамане, що жарту?ш. Ти собi  iнше  мiсце  назнав.  I  яблуньки
посадив.
   - Ну, якщо зна?ш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа  в
тебе чесна. Б'ю тобi за це  чолом,  -  кошовий  справдi  здiйняв  шапку  й
вклонився старому. - Б'ю чолом i поважаю  щиро.  Й  iншi  тебе  поважають.
Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залиша?ш. А що ?  на  землi
бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла ??, але ж  од  них  вона  й
почина?ться.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

   Ой Сiч - мати. ой Сiч - мати,
   А Великий Луг - батько;
   Гей, що в Лузi заробити,
   Те у Сiчi пропити.
   Народна пiсня

   На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу
- судака, i стерлю, й коропа-чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по  оковi
горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на
кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi  на  ланцях
до сволокiв, велетенськi казани й пiрили ?х на дрюках  у  двiр  -  обiдали
просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний,  гаспидськи  гарячий,
гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю,  аж
святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний  велетенськими
скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у
горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!
   Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не  поспiшав
до дармового  харчу,  хоч  у  головi  наморочилося  вiд  запаху  борщу  та
оселедцiв  i  слина  наповнила  рота.  Постояв  бiля  скарбнично?  комори,
потинявся бiля прикурiнкiв, - Дядькiвський курiнь хоч який великий,  однак
не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, -
i аж тодi сiв скра?чку на попону. Вже три  мiсяцi,  як  вiн  полишив  свою
лукаву службу в  Батуринi  й  прибився  на  Сiч  -  вписався  молодиком  у
Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьмансько?  столицi  без  шеляга  в  кишенi,
сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiда?ш  до
столу обiдати - кинь кухаревi в карнавку на  вечерю.  Задарма  й  на  Сiчi
галушки до рота не стрибають. Звичайно,  з  голоду  не  пропадеш:  пожалi?
хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги,  але  ж
по тому страва в горло не йде.  Соромно  старцювати  рукатому  й  ногатому
молодому. I нiде тими руками приробити.  Ще  повеснi  вiдiйшли  козаки  по
зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi  рибальськi  гарди  i
косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали  коростявих
коней та вiдганяли ?х за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти ?х
Ждановi не випало. До Сiчово? залоги, яку утриму? сво?м коштом Сiч,  його,
ясна рiч, не прийняли - молодий-бо  i  в  боях  не  гартований.  З  братом
Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й  не  навiк,  а
таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана  на  Сiчi,  дорiкав,  що  той
полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися  назад,
натякав на якесь багатство,  на  якiсь  уряди,  що  чекають  на  братiв  у
майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне  високе  повелiння.  Тодi
Ждан остаточно упевнився,  що  вiн  потрiбний  Митрофановi  не  тут,  а  в
Батуринi, й потрiбний не як брат, а як...  Тiй  думцi  боявся  дати  волю.
Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала  горло.  "Боже,  -  думав,  -
невже таки правда?" Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам  не
можна. Для того треба мати двi  душi,  а  такого  людям  не  дано.  Або  ж
розчахнути душу на двi  половинки  -  чорну  й  бiлу,  нi,  не  так,  душу
розчахнути не можна, од гнило? половинки негодящою ста? вона  вся.  Бiлими
снiгами власно? душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався:  Митрофан
запроду? товариство. А запродувати  товариство  -  то  найбiльший  грiх  у
свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях,  наслухався
й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках  i  соболях,  сукнi  й  парчi,
бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна
то служба - та?мних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником,
а накажи - донесе й на господа-бога. Нема? у тих людей святинь у серцi, бо
й не належать собi,  вони  вiдвикли  й  не  мають  права  чинити  на  свiй
розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не  люди,  а  пастки
для iнших. Невже й Митрофан такий?
   Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав
страшенно. Вiн би, може, заспоко?вся, якби знав остаточно, так воно чи нi.
Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першо?  митi,  побачивши  на
Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок,
i напував горiлкою, i  торохтiв,  торохтiв,  розпитував  про  гетьманський
двiр, а найдужче - про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не
дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи  не
донесе, чи не виляпа? чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не
треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже сво?х здогадiв, вiн  уже  не
довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого  не
зна?, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви,  i
той заспоко?вся й очужiв зовсiм, ще й  натякнув,  щоб  Ждан  до  нього  за
допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко
дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це  його  брат,  шукав  у  серцi
яко?сь  краплини,  яко?сь  бруньочки,.  котра  б  розкрилася   братерською
любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм  не  знав,  що  воно  таке,  братерська
любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так  у  ту  мить  i
вона здалася йому несправжньою.
   ?м обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i  не  треба
було дивитися один одному в очi. Вiн  здогадувався,  що  оцей  гарнющий  з
вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його  смертельною  ненавистю,  як  усi
чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще
ж не послухався братових намовлянь,  побриду-вав  ними,  а  вiдтак  i  ним
самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли  Ждан  торкався  думкою
майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за  кiлька  днiв
Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i  мав  лишитися  там  аж  до
осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що  треба  йому
було об'явитися з усiм перед Митрофаном,  i  просити,  i  молити  його,  й
заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не  вiрив,  що
переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто  глибоко  загруз,  але  ж
треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан по?хав  i  вся
ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.
   Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не  наближався  до
казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька  зустрiчав
далеченько на стежцi до куреня. Котiв i  собак  притягу?  до  Ждана  якась
магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш  -  старий  i
вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужсько? статi, проте тi не
дотримуються суворого  сiчового  закону,  точнiше,  не  дотримуються  його
кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбно? котячо? паруботи, вони  iнодi
прибиваються на  Сiч,  й  тодi  попiд  сiчовими  куренями  луна?  закличне
м'явчання та несамовите шкварчання.
   Не поспiшав Ждан до дармового борщу  -  аби  не  думали,  що  голодний.
Вправно    шмагали    ополониками    короткочубi,     стриженi     високо,
по-дядькiвському, кухарчуки, - кожен курiнь стрижеться  по-iншому,  вправо
краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою  справою
без бiло? челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття.  Ждан  хоч
сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв  i  казанкiв  чепурних
молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче  слово.  Вже
нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звича?в. Жiночим  духом  тут  i  не
пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено  було  про  них  говорити,
здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця ?хня  суворiсть
викликала повагу, а водночас спiвчуття.
   Горiлки Ждан випив чверть кварти, - чверть кварти оддав козаковi Чайцi,
який найчастiше кидав за нього на  тацю  шеляга,  -  але  навiть  вiд  то?
мiзерi? сп'янiв, а сп'янiвши,  раптом  поклав  собi  найнятися  завтра  до
рибальського отамана.
   Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку -  сповнювати  усе,  що
задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.
   Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який
уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди.  Шайтан
його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
   Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов  на  перехрестя,  обiперся  на  два
костури й вигляда?, з ким би посваритися. Але хоч i  згорбилася,  й  осiла
стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася
на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив ?х, i
вiд того здавалося, що то велика голова либа? повiками. Пiд шинком  -  три
великi липовi колоди, покладенi тут  не  без  умислу:  обсядуться  на  них
братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить  закропити  балачку  або
запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких  кишень
в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу.
   На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають  про  щось
стиха, й так само низками - на вишмульганих до гарячого блиску  колодах  -
голоколiнчики. А ще чимало  ?х  пооблягалися  на  свiжому,  пiсля  другого
обкосу, морiжку. Ще одна колода - зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки,
але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
   Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало.  Лише
кiлька чоловiк зi всi?? збiрнi не згубило людського  чину,  мали  свити  й
чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж - тiльки штани та сорочки
(й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали  стид  рушником  або
якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi
або олов'янi хрестики  на  волохатих  грудях.  Одежу  давно  пооддавали  в
заставу шинкаревi, декотрi примудрялися  заставити  чоботи  та  жупани  по
кiлька разiв - випросить, буцiм сходити до церкви, й  заставить  в  iншому
шинку.  Надто  привернули  Жданову  увагу  тро?  голоколiнчикiв  -  лежали
рядочком бiля колод, голови поклали  на  шапки,  а  стид  прикрили  однi?ю
рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi:
козаки i аргатали, колишнi посполитi i  старшини,  колишнiй  пiдпаламар  i
навiть колишнiй студент всiляких вольних наук  iз  Ки?ва,  ?диною  ознакою
вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в  похвальбу,
що володi? латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При  Ждановiй
з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними
очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як  раптом  на  колодi  посунувся
дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i  не  дорогiм
тузинковiм жупанi й сказав:
   - Сiдай, хлопче. У ногах правди нема?.
   Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав  йому  поглядом  дяку,
сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на  ведмедя  -
такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i  стрiхами  брови,  i  круглi
очi-вирла.
   Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
   - Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
   - Недавно.
   - Якого ж ти роду-племенi? Як звати? Мене  -  Кирилом.  Ждан  не  встиг
вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
   - Жмурко йде, Жмурко йде...
   Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман  Гринь
Жмурко. Той отаман  мав  трохи  кумедний  вигляд  -  голова  прикипiла  до
короткого тулуба, а ноги мав довгi - здавалося, того чоловiка  вирiзали  з
дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко - бо  приплющував  очi.  Вiн  i
зараз стулив ?х -  виднiлися  тiльки  вузенькi,  наче  прокраянi  рiзаком,
щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм  Гринь  вийшов  так
собi-  прогулятися.  Одначе  Ждан  небавом  упевнився  -  байдужiсть  була
вдавана, а очi-щiлини помiчали все.
   - Що, отамани-молодцi, гарна нинi вдалася  погода,  -  мовив  Жмурко  й
обвiв щiлинами очей виднокiл. - Дощу не навi??
   - Жабка зелененька ниньки стрибала по березi...
   - I туман iз Чортомлика курiв угору.
   - Зiбралися на посиденьки чи для яко? справи? -  правив  сво??  Жмурко,
вiн не поспiшав, знав-бо псяюха: що довше  тягнутиме  линву,  то  коротшою
вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
   - Не глумися, отамане.
   - Став могорич.
   - Я ще, може, й не попливу, - вдавано монявся Гринь. - Бо й плисти нi з
ким.
   - Як то нi з ким, а ми! - захвилювалися голоколiнчики.
   - Поглянь, якi молодцi!
   - Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
   -  Вчора  Хвесько  при?хав,  каже,  ?  риба  в  лиманi.   Судака   взяв
чималенько...
   - Воно можна б i спробувати... Собi на збитки... Ет, будь  що  будь,  -
вдав, буцiм зда?ться на прохання голоколiнчикiв.
   - Став могорич, - гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
   - Треба домовитись за цiну.
   - Ви мою цiну зна?те...
   - Це весняна цiна, - сказав Кирило. - Тодi риба плавом пливла. А  тепер
спробуй ?? добути...
   - То й чекай весни.
   I затнувся. Жмурко  поводився  хазяйновито,  нахабно,  одначе  за  тi?ю
нахабнiстю  ховалася  й  деяка  осторога  -  рибальський  отаман   сiчових
голоколiнчикiв трохи й боявся.
   Довго сперечалися, отаман  трохи  поступився,  а  тодi  почав  набирати
ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi  вказав  на
ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними - на Ждана, на тих  козакiв,
що сидiли на колодi оддалiк.
   Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi,  хто  не  потрапив  у  ватагу,
загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за
його спиною стояла мiцна оборона, сказати б -  сердюки,  як  у  короля  чи
султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики  вимагали
могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi,  знав:  пiсля
могорича ватагу  не  зiбрати.  З  Чортомлика,  обкружлявши  увесь  сiчовий
пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена  i  тепер  iз  старо?
дубово? комори, аж за дорогою,  носили  до  Пiдпiльно?  бочки  з  сiллю  й
катраном, зрiзи,  вагани,  сiтки  великi  й  малi  i  неводи,  звичайнi  i
велетенськi - матули, у яких крила-подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше
начиння.
   - Горiлку не забудь, отамане, горiлку, - нервово гукали голоколiнники.
   Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з  двома
крамарчуками.  Бiля  того  барила  вiн  i  сiв  у   човнi.   Ждановi,   як
наймолодшому, дали в руки шполик - вичерпувати з човна воду. Але човен був
новий, добре просмолений - води не пропускав. Стояла спека, степовi  рiчки
обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i  Скарбна,  i  всi  тi  води,
разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими  луками  аж
до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i  вже  в
iншiй сво?й одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi  воду,  яку  у
нього ж  i  взяла.  Весною  i  влiтку,  коли  рiки-протоки  течуть  вспак,
запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.
   Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом
та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обо? стернових - на чардаку  й
на кормi - ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi,
мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний  кiнь
по  рiвнiй  дорозi.  Обо?  стерновi,  а  також  кармаш,  помiчник  Жмурка,
рибальського   отамана,   не   з   голоколiнчикiв,   а    з    досвiдчених
козакiв-рибалок, i плату отаман визначав ?м осiбно. Козаки спали на сiтках
у човнi, ?х не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок-чубарочок,  i
навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi  вiти,  вiн
тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи  очей.  Гарно
пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в  небi  сонцевi  над
Великим Лугом. "Та вода по каменю, та вода по бiлому",  -  мугикав  вiн  i
дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими,  зеленими  косами
водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки.  Раптом  попереду  щось
вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв
i потягнув понад очеретами.
   - Баби[31], - спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли
Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося,  натомiсть
обличчя ставало дiiтинно добрим i на?вним.  Дуже  гарно  вiн  усмiхався  -
кутиками губiв i очима -  темно-карими,  без  жодно?  потайно?  iскорки  в
глибинi.
   Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом  рiчки  одкривалися  новi
чудовi кра?види, новi дива.  Дуби  стояли,  як  велети,  а  верби,  неначе
дiвчата на стежцi, - гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей,  всiлякого
iншого птаства на рiчках - не злiчити.
   Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i  повернув
у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi
росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися  й  посходилися  в
гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi  гнiзда.
Тут течi? не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за  весла.  А
далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць  осоки,
й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки  випливли  на
течiю, котра й внесла ?х у  Днiпро.  Iз  розмов  Ждан  зрозумiв,  що  вони
пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя,  як
i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк  тягнуть  з  шапок
ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й  то  з  середини
лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди - лозовi  запруди-
i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна  впiймати.
Багатий на не? Великий Луг.
   Незабаром повернули в бiчний  рукав,  пропливли  ще  трохи  вниз  i  на
широкому допливi пристали до невеликого  острова.  Ждан  зрозумiв  -  вони
добулися до мiсця. Бiля  само?  води  лежало  з  десяток  малих  човнiв  -
жакових, сiткових, задирчастих, а на  березi  сiрiли  куренi  та  повiтки.
Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi  дуби,
кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло
тут також кiлька  молоденьких  кленiв  та  берестiв,  а  над  самою  водою
похилилася стара верба, до яко? рибалки й припнули човна. Потiм виносили з
човна начиння, облаштовувалися, пообiдали.  Жмурко,  який  розташувався  в
окремому,  отаманському,  куренi,  вточив  горiлки,  винiс  кiлька  в'язок
таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все
це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд  очеретяною
повiткою. Липовий корячок не прудко, але й  не  забарно  поплив  по  колу.
Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою  мiру  горiлки  влив  у  пласку
глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не  пило  ще
кiлька козакiв. Ждан з'?в хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею  в
руцi  тинявся  по  острову.   Розглядався.   Курiнь   хазяйський,   курiнь
кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл  на
дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани,  кiлька  ям,  пласкi  кам'янi,
дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi - призначення всьому цьому начинню
не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували,  отаман  i
кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв - оглядали, пiдбивали  обручi,  Кирило
порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в  дальнiм  кiнцi
острова бiля старого-престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло  лише
кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул.
При коренi дуба звинувся  велетенський  вужака,  сичав,  прядучи  рухливим
язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.
   - Що воно таке? - запитав, показуючи  на  стовбур  дуба.  Кирило  задер
кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.
   - Дикi бджоли, - мовив упевнено. - Не кажи нiкому. Завтра  чи  позавтра
видеремо, матимемо мед.
   I оглянувся, чи нема? поблизу ще медового дерева. Але  неподалiк  стояв
тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах сто?ть  багато  сухих
дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так  подумав  Ждан.  Дуб-велет
розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi  не
доводилося бачити нiколи. Цiлi  всi  вiти,  всi  найменшi  галузочки,  але
чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало  моторошно.  Вiд  Днiпра
хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у  нiй  хапали,  й  так  само
раптово всi разом знялися й шугонули  понад  бiло-рожевою  пiною  очерету,
розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки - наче бiлi
мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром,  навперейми
зi свiтом, який налив ?х силою i зiп'? ??. Але вони того не  знали,  як  i
Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи  запали  йому  в
серце, i вiн аж повеселiшав вiд само? думки про них.
   - Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий  день,  -  сказав  Кирило.
Вони вернулися до куренiв.  Голоколiнчики,  запаливши  морову  губку,  всi
сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на  пiсню,
але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi,  вiдтак
винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину - полог. По тому  взяв  полог
за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав
мотузком до гiлки дуба.
   - У куренi душно, - пояснив Ждану.  -  А  без  пологу  комарi  за?дять.
Траплялося,  зв'язували  кого-небудь  за  якусь  провину,  найчастiше   за
крадiжку, й лишали на нiч у травi - за?дали до смертi.
   Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений  березкою
пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була  червона,  здавалося,
то перелива?ться кров. Просто на очах вона втрачала червону барву,  мiняла
?? на зеленаво-синю, далi на темно-синю, аж  поки  не  стала  як  дьоготь.
Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися
на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося  вниз.  Кричав  десь  у
травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в  кущах  по  той  бiк
озера. Пролунав глухий виплеск - скинулася велика риба...  Кирило  докурив
люльку, вибив ?? об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на  вербовому
прикоренку.
   Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв  круглий,  як  днище  в
бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньо? пiснi  голоколiнчики  й  розбрелися
спати - хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а  вiн  все  ще
дивився на темну воду  й  стискав  руками  задертi  до  самого  пiдборiддя
колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй  сторонi  пугачi,  й  пугало  його  серце,
смуток накотився, аж хотiлося  плакати.  Почував  себе  бiдним  сиротиною,
маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому  полi.
Нiкого в нього нема? - нi батька, нi  неньки,  нiкому  вiн  не  потрiбний,
навiть братовi, Митрофановi, який ку? чужим срiбним молотком свою  неправу
долю, а його долю обпугу-кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi. "Нiде
менi гнiзда звити i дiточок розводити", - чомусь крутилося на думцi. Знову
й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з
порвано? сiтi. Що спонукало  Митрофана  до  зради  товариства,  i  як  вiн
зважився  на  таке,  й  чим  йому  остирилася  Сiч?  Сподiва?ться  там,  у
гетьманщинi, посiсти високий уряд i ма?тностi? Напевне. Тут вiн ма?тностей
мати не може, й  уряд  його  невисокий.  Та  й  з  того  будь-коли  можуть
прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем,  i  нiхто
не зна?, що Митрофан - його  брат.  Сам  Митрофан  зажадав  того,  мабуть,
бо?ться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки,  й  виникне
недовiра,  й  потягнеться  мотузочок...  Митрофан   повернеться,   i   вiн
поговорить з ним... I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови
Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину  неможливо.  Вiн  ще  довго
думав про це,  та  потiм  йому  спогадався  Батурин,  спогадався  Колиска,
спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й  вiн  зронив  на  колiна  двi
сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину  клятву  чекати,  доки  не
вернеться, але одразу ж знову засмутився:  хiба  можуть  такi  веселi  очi
довго видивлятися когось з далеко? дороги. Аж рвонувся вiд то? думки, коли
б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi  до  берега,  а  далi  до
Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до  себе.  Але
по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи.  Одвiв  очi  вiд  спокусливо?
мiсячно? дорiжки, дивився на Кiнь-звiзду, а  бачив  лампаду  в  Колисчинiй
хатi, а пiд лампадою Парасочку.  З  думкою  про  Парасочку  й  заснув  пiд
пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
   Його збудив Жмурко, але  вже  по  сходу  сонця,  й  наказав  допомагати
козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
   Тiльки  раз  i  випало  Ждановi  вставати  по  сходу  сонця.  Бо   далi
закрутився, як судак у вершi.
   Пiзнього ранку вернулися з  лиманiв  забродчики.  Поки  вони  катранили
дьогтем сiтi, поки розвiшували ?х на пiдтиках та вибирали  зiлля.  Ждан  i
решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв
хапали великi, ще  живi,  рибини,  кидали  на  стiл,  ледь  вловним  рухом
розпанахували  животи,  патрали,  розрiзували,  обтрушували  у  дерев'яних
ваганах сiллю i кидали в iншi  кошi.  Ждан  i  ще  п'ятеро  носi?в  пiрили
корзини до велетенських зрiзiв-солил i вкидали рибу  в  ?дкий  саламур,  а
самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу,  а  отаман
стояв посерединi кола й скiском карбував  на  лiщиновiй  лозинi  кiлькiсть
корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний  Жмурко,
який  наймав  ?х  бiля  корчми.  Отаманiв  голос  гримiв  владно,  правиця
стискалася у важкий кулак, i той кулак  один  раз  вже  черконув  лiнивого
рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Ки?ва. Погукував i кармаш, погукували
й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку  спеку  несолоною  рибу  довго
тримати не можна.
   Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i  бiлi
крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою.  Один  раз
Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його  межи  плечi.  В
обiд передихнули - кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як  ?й
не вдатися з молоденьких  сомикiв,  з  судака  та  лящiв.  Ждан  настiльки
втомився, що аж перехотiлося ?сти. До вечора ледве  впоралися,  сiдали  до
столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю  з  горiлкою,  одначе
цього разу  голоколiнчики  трапезували  недовго.  Ждан  заснув  одразу  по
вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься
на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями - то  вража
справа, доводиться й у воду  забредати,  i  вплав  подаватися,  недовго  й
хвороби вхопити.
   - Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай  ?й  лихо,
тiй матулi з ?? лямами, - так скiнчив сво? повчання Кирило.
   Щерба, яку двiчi на день варив кухар  Саливон,  була  густа,  запахуща,
жирна, риба - смачна, одначе на четвертий день  голоколiнчики  вiдмовилися
?? ?сти - отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу  Кирило,
Ждан та ще кiлька рибалок.
   -  Домова  була  справляти  могорич  пiсля  кожно?  тонi,   -   кричали
голоколiнчики. - Гару?мо день, а душу закропити нiчим.
   - Де це бачено - кожного дня могоричi, - вiдбивався отаман.  -  А  тодi
спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
   Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру - на  свята
та з яко?сь нагоди.
   - Така була домова. Так ведеться скрiзь, -  не  вгавали  голоколiнчики.
(Однi вар'ювали за горiлкою, iншi - од утоми).
   - Горiлка - що, - сказав козак  Кочерга.  -  Он  м'ясо  гниле...  Ледве
вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня ?м не було
чим  закропотити   душi   -   голоколiнчики   збунтувалися.   Гостроносий,
дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив  Жмурка  за  груди  й  почав
трусити, як  грушу.  Одначе  непоказний  з  вигляду  отаман  так  шарпонув
Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
   -  Руку  вломив,  паскуда,  руку  зламав.  Бийте  його.   Голоколiнчики
попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А  той  бачив,  що  непереливки,  одразу
змалiв, розводив руками:
   - Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся  до  крапельки  витекла  з
барила.
   Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася
спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ - i нахмарило на  душах
у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля  бродило  ?м  у  головах,  смоктало  в
грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi  вчинки.  Колобродилися  довго,
гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в  човна  й  вернутися  на
Сiч, iншi - послати туди отамана з двома веслярами i нехай  не  верта?ться
без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
   Удосвiта на лимани не плавали - спали. Розбудив усiх  криком  кармаш  -
бiгав по острову й лементував:
   - Убили, убили, нехристи, - що ж тепер буде, божечки!  Убили!  Заспанi,
розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило
й ще дво? козакiв. Жмурко лежав на примос-тцi з вибалушеними очима,  одежа
йому на грудях запливла сукровицею. Ще й  був  припечатаний  до  примостки
гострими рибальськими  остями,  вони  стримiли  з  ши?.  Таке  бузувiрське
вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши  долу
очi. Декотрi  кидали  косяки  на  Ониська.  Той  рвонув  на  грудях  темну
полотняну сорочку, роздер до пупа:
   - Не я, не я, чого виряча?теся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
   Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив
отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не  хотiлося
чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи,
що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не  спав.
А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом
або й хтось один зi згоди ватаги.
   Звичайно, суддя зажада? присяги на хрестi та ?вангелi?. Перед  присягою
на животворнiм хрестi не всто?ть найбiльший злочинець. Проте могло статися
й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi  i  вбили.  В  таке
йметься мало вiри, а проте... Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага  в
змовi.
   Рибалки розбилися на гурти, гомонiли.  Декотрi  переходили  вiд  одного
гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
   Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили  в  байдак  сiтки,  всю,  яка
була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли  в
Прогно?, до моря - на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть
?м ярлика, й ловитимуть рибу на морських  озерах-лиманах,  якщо  татарськi
ватаги не виловлять ?х самих. А може, й не допливуть  туди,  повернуть  до
слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок.  Ждан
пiдслухав - таки збиралися  йти  до  моря,  а  якщо  вдасться,  то  аж  на
Кальмiус, до донцiв.
   На островi лишилися кармаш, дво? доменщикiв, Кирило та Ждан.
   Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в  сiткового  човна  Жмурка  й  теж
одплили од острова. Плавба ?м клалася важка - супроти течi?, супроти  ночi
з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило  вiдмовився,  за
ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак,  Кирило
сказав Ждановi:
   - Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш - тримайся мене.
   - Ви ж там на нас окрiп не  ллiть,  -  гукнув  на  прощання  кармашу  i
деменщикам.
   - Чого нам на вас його лити, - розважливо мовив кармаш. - Ясна рiч,  нi
ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.
   - Спасибi на вiрi, - сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.
   - Лаштуймося ж у  дорогу  й  ми,  -  мовив,  коли  човен  iз  зарiзаним
рибальським отаманом сховався за кугою. - Краще б переночувати  в  куренi,
азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.
   - Куди ж ми поправцю?мо? - запитав Ждан.
   - ? одне мiстечко, - невизнгiчено вiдповiв Кирило. - I сто?ть  там  дуб
дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готове?  колотить,
дасть ?сти-пити й нам заробити.
   Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому  стало  сумно.  Пхалися  вгору  проти
днiпрово? течi? малим  задирчатим  човником  й  першу  нiч  перебилися  на
островi Британi проти Скарбно?, серед  пiщаних  кучугур  i  розкопiв,  якi
лишилися од старого городища. В розкопi-канавi розклали невелике вогнище i
зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан  наловив  на  п'явку  пiд
очеретом. Деякi розкопи на островi  були  недавнi,  й  Кайдан  сказав,  що
робили ?х запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв ? чимало таких,  якi
вдовбуються в старi могили й пiдкопуються  пiд  печища,  а  також  шукають
скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив-трави або чарiвно? палички. Тих
скарбiв чимало закопано в степу - ховали ?х татари  при  втечi,  й  козаки
також, i прибишi, якi потiм гинули самi, - чимало  ?х  i  по  урочищах  та
старих селищах.
   - На цьому самому островi  i  я  колись  длубався,  -  сказав  байдужим
голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали
на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно  здавалося
вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до добро? душi бог
дав помилково, забоявся б. - Блукав тут по острову жовтий, з бiлими  очима
бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, -  вказав
у сутiнь ложкою Кайдан. - Я й присочив те мiсце.  Але  цвiту  папоротi  не
знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi.  Й  саме
через те... Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить.  Нiч  -
нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю,  не  розворожив
скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi  улад  на  вiдповiдь
басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж  лiзу  до  нього.
Вiн гарчить, i я гарчу - обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за  хвоста,  а
тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й  таки  схопив.  I
трусонув. Тiльки вiн як рвонеться... Одне слово,  не  втримав  я  його,  а
вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я  покопався  пiд
ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому  конi  ?здив.
Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго  коня,
а так...
   Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля",  а
Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними
iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в  отаких  ось  мiсцях  уночi
люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi  тi,  хто  помер
без каяття. Ясна рiч, всi косоокi  помирають  без  каяття,  а  це  ж  ?хн?
городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах...
   - Бр-р-р!
   I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна,
вигнана з раю душа.
   - Ти менi такого не розказуй проти ночi, - попросив уранцi Кирила. - Не
спав я зовсiм...
   - Отако?, - щиро здивувався Кирило. - Треба було перехреститися тричi i
"Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.
   Наступного  вечора  обо?  умлiвали  бiля  гречаникiв  iз   сметаною   i
наваристого бобiвника, якими ?х пригощала шинкарка ?вга  Гно?ха,  чорноока
молодиця рокiв тридцяти, ?? корчма  стояла  неподалiк  вiд  слободи  Сiрий
Камiнь, що над  рiчкою  Сурою.  Бiля  корчми  шамралося  чимало  всiлякого
непевного люду, казали, що Гно?ха перехову? крадене, а то й самих крадi?в,
i пiдторгову? порохом та набоями. То, може,  й  неправда,  що  в  Солодкiй
корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на  шльонськi  сукна  та
кожухи, зате медами корчма  славилася.  Й  не  тiльки  медами.  Недарма  -
Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi  корчми,  ?х
намага?ться згладити гетьманська  сторона,  -  збираються  в  них  всiлякi
зброднi, звiдти найлегше добутися  в  саму  Сiч,  -  запорозькi  дiди  теж
киплять проти них, насилають команди, i, якщо вда?ться,  тi  сплюндровують
корчми та шинки дотла. Бо  славляться  вони  сво?ю  нецнотою,  там  завжди
валаса?ться кiлька дiвчат, що ?х називають хльорками або  потiпахами.  Про
людське  око  вони  вважаються  шинкарчиними   наймичками,   а   насправдi
справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед.
Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, ?фимки,  чехи,
якщо ?х у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять  такi  молодцi  пiсля
походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта.  Шинкарку  i
?? наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, лама? тесовi?
мостини гуртовий гопак, тро?стi музики мiняються щогодини,  меди  ллються,
наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто  в  тих  шинках  побував,  ще
кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi.
   Зруйну? варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi.  Спочатку  як
маленька земляночка... Далi - хижа. А далi  й  дiм  з  кружганком  на  двi
половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з  коморами  та
прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма.
   Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила,  й
вiн не одводив ?? рук, одначе спати пiшов не у  ванькир,  куди  вона  його
кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо  пахла  лепеха,  пахло  вишневим
кле?м, - вишнi посхилялися на стару повiтку, - дроком. Кайдан крутився, не
спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
   - Як  кресь  -  так  i  ?сть,  -  казав  вiн,  хоч  насправдi  трут  не
запалювався. - Як кресь - так i ?сть.
   - Повiтку спалиш, - мовив Ждан, вiн думав про ?вгу та про Кайдана, йому
здавалося, що Iвга звiдкiлясь зна? Кирила, одначе не зважувався  запитати.
Врештi таки не витримав:
   - Зда?ться менi, мiг би кластися не тут. Кирило  хмукнув,  аж  iскри  з
люльки сяйнули увсiбiч.
   - Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю ?вгу i сестру  ??,  Вустю,
знаю теж. Я ж бо з недалеких кра?в. Звiдтам, -  махнув  рукою  в  пiвнiчну
сторону. - Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, -
а було це, як сарана йшла, - я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся
до Вустi Гно?хи, вона була вдова й при статку. Й захотiла  мене  Вустя  на
собi одружити, i я на те хилився, а  тодi  при?хала  Iвга  й  того  нашого
горшка розбила. Була молодша й краща, а  того,  що  давно  не  статкувала,
волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А  коли  дознав  усе  про  ??
славу, врiзав поли. Тепер же ?? зовсiм одлучили од людсько?  честi,  шкода
на те, - зiтхнув, - бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце  зустрiв  i
щось аж затанцювало в серцi.
   - Мав з нею спiлкування? - по-парубочи гаряче запитав Ждан.
   - Про сво? цнотливе мешкання  не  маю  тобi  давати  виводу.  В  пiтьмi
жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.
   - Чого наймався до вдови? - знову запитав Ждан в надi? таки почути щось
з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його
змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився ?х, й  вiдкараскувався  од
них.
   Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар  з  люльки,  розтоптав  його
каблуком. А коли вернувся та  лiг  на  сiно,  заклав  пiд  голову  руки  й
розповiв невеселу повiсть.
   - Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мо? пригоди  почалися  за  кiлька
лiт до знайомства  з  Вустею.  Я  справдi  з  недальнiх  мiсць,  тiльки  з
тогобiччя, зi слободи Весело? понад Ворсклом, ми туди й пряму?мо. Прiзвище
наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани,  од
туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики... Були  в
мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв  i  трохи
худiбки. Та якось батько по?хав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось -
просiло. Й викопав з то? ями три  суво?  полотна  та  двi  штуки  сукнини,
кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв.  Ще  й
намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те
намисто запам'ятав. Бо  воно  на  матерi  було,  коли  Шкута  з  осавулами
прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько  напосiвся,  знав-бо:  з
дiвоцтва ще таке намисто на мислi в не? було. Коралi  й  монети  золотi  -
московчиками званi... Батько  думав,  що  те  добро  -  прибишiв,  складка
злодiйська, або ж нiчийне: тодi  багато  людей  у  лiсi  прикопували  сво?
статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн
подумав ще й через те, що  жито  i  пшениця  встигли  пiдiпрiти,  а  горох
потемнiв - довго в землi лежали. А виявилося все те  добро  одного  нашого
сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс  i  по  слiду  од  колiс
прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому  й  понятих
привiв... Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд ки?ве карання.
До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в  стодолу  однiс.
Згорiло все - хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом  сiла.
Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом,  поклав  на  ?вангелi?
руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг сво?х, що  маю
за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти.  Й  запитали  вони,
суддi, Шкуту, чи сто?ть на тому. Шкута довго мовчав i не важився.  Сказав:
"Нi".
   Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв  у  сотеннiй
канцелярi?, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого,  пiвтора  аршина  в
плечах, Шкуту в кире?. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на
вогонь молодого хлопця!
   - Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов  зi  слободи  й  бiльше  в  не?  не
навертався. От я й  валасаюся  по  свiту  вже  цiлих  п'ятнадцять  лiт.  А
розказав я це тобi, хлопче, бо  був  у  мене  побратим  молодий,  Лаврiном
званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав.  Ну...
лицем тобi до нього далеко, у тебе пика,  вибачай,  трохи  не  вдалася,  а
Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не  ображайся,  бо,  либонь,  вiн  уже
мертвий  давно,  а  мертвi  завжди  кращi  за  живих.  Прибився  ж  я   до
голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй  корчмi,  -
зiзнався щиро. - Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще  пiдсусiдився  до
мене один фертик... Давай, каже, спочатку погуля?мо за тво?, а потiм -  за
мо?. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй
   Кайдан розповiдав без жалю й оскарги,  тiльки  мовби  дивуючись  самому
собi,  як  це  такого  дошпетного  козака  обвiв  навколо  пальця   якийсь
джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку:
   - Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що
сниться менi  тiльки  рiдна  хата...  Заплющу  очi  -  й  бачу  ??  i  все
подвiр'я... Переступиш перелаз - вже можеш сiдати на призьбi.
   Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж
гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на дво? дверей  i  саж,  за  ними
комора, i в самому  кiнцi  двору  -  клуня.  Двiр  широкий  -  конi  можна
вигулювати на ньому, й зелений-зелений. Двi грушi росло посеред  нього,  а
сад у лiву руку, од хати, аж  за  клуню,  березами  обсаджений.  На  грушi
горлиця туркоче...
   Якийсь  час  лежали  вкутанi  мовчанкою.   Ждан   думав   про   Кирила,
розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за  чоловiк?  Добрий
душею, лагiдний, справедливий, немовби й не  лiнькуватий,  а  кубельця  не
звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер  люду
бродить на шляхах-дорогах, але тi  не  такi.  Волоцюги  або  старцi.  Однi
сподiваються прожити легким  коштом,  iншi  iнако  не  можуть  по  причинi
бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий.
   - I все-таки чого ви, дядьку,  не  прибилися  нi  до  якого  берега?  -
зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. - Валаса?теся по свiту...
   Кайдан пiдвiв велику, що ?? робила ще бiльшою кошлата шапка, голову.
   - От ти який? - мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. - А я
багато разiв брався за якесь добре дiло, - сказав  розважливо  й  тихо,  -
завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь
лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три
днi до весiлля  одмiнила  сво?  слово  й  оддалася  за  старого,  багатого
хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм,  кого  прикую
чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати  вiк  самотиною,  вольним
козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я  свiй  вiк,
на що ти натякав,  а  оддав  в  услужiння  товариству,  яке  саме  служить
богоугоднiй справi захисту землi нашо?. А що прогуляв який грiш  у  корчмi
чи заночував у нецнотливо? удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи  це
невеликi. А потiм - невсидний я. Кортить  менi  дорога,  кортить  побачити
схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi  люди,  i  новi
кра? ваблять мене. Прилучуся до  якогось  мiсця,  до  людей,  спiзнаю  ?х,
побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись,
вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: нема? в свiтi нiчого кращого за дорогу та за
волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм  ми  з  ним
рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi  вiд  кого
не сподiваюся користi.
   Ждан слухав, зата?вши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм  невiдомi
закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював  нiколи,  бо  сам
увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й  ранився
боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй  Кайдановiй  житейськiй
мудростi, вiдав, ? в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од  лукавого,
хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя.
   Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але  ма?  в  тих
сво?х блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його  вабить,  мабуть,
то таки вабить його на сво? шовковi трави воля, яка  завжди  ма?  в  нашiй
уявi новi й новi одмiни, а справджу?ться одним i тим й через  те  не  може
задовольнити нас.
   Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi  шмат
неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, злякано тремтiли. На мить
Жданове серце стислося, й вiн подумав,  що  увесь  свiт  ми  бачимо  через
спрваний стрiпок, i в небi скрiзь пану? тривога,  вона  переслiду?  людину
все життя, воно и склада?ться з не?, а щоб хоч трохи пом'якшити ??,  треба
збудувати свiй дiм i сховатися в ньому  од  усiх  принад  i  турбот  цього
свiту. Але, мабуть, це не справжн? життя, та й не судилося йому  того,  бо
власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати  в  Кирила,  чи
бував той у його кра?, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:
   - Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те,  що
я тобi розказав, коли вже нетерплячка - думай про ?вгу, вона приступна для
всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички ?? приступнi.
   Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ?вгу,  а  й  про  нього  ж
таки, Кирила. Не мiг розгадати козака,  не  мiг  його  розлузати.  Нiби  ж
простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за
тим ча?ться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в  Кириловi
якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж  не
дасть загинути.

   * * *

   Наступного дня вони переправилися на  правий  берег  Днiпра,  а  ще  по
кiлькох днях прибилися до  слободи  Ониськи  за  Орiллю,  в  пограниччi  з
гетьманщиною; саме туди, до  млинiв  на  рiчцi  Щирицi  бiля  Ониськiв,  i
прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й  мельник  Федiр  Пиво  найняв
його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана,  одмовлявся  тим,
що в нього й так багато челядникiв - "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що
сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився  i  на  Ждана.  Млинiв
було два, один о шести колесах - чотирьох борошномельних i двох ступних  з
фалюшами, i один менший - о двох борошномельних колах. Млини  стояли  один
бiля одного на довгiй-предовгiй  греблi.  Рiчечка  нiби  й  невелика,  але
обабiч - в'язкi болота, через те й  гребля  довга.  Пiд'?зд  до  млинiв  -
тiльки з одного боку, од села, другим  сво?м  кiнцем  гребля  впиралася  в
болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж  до  сизо?
смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки,  в
однiй спали хазя?ни - Федiр Пиво з молодшим  братом  Левком,  у  другiй  -
наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та  верби
росли i вздовж греблi.
   Гарне було те мiсце, як майже всi  мiсця  по  Укра?нi.  Широко  слалася
долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйно?  рiчечки,  в
нiй вiдбивалося ледь пiдсинене - як у добро?  господинi  хата  -  небо,  й
стояли запахи дико? м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки  по  долинi.  А  на
горi лiворуч - невеличка слобода Ониськи  з  церквою  посерединi,  довкруж
дерев'яно? церкви росли сосни, в них  вона  стояла,  як  у  вiночку.  Село
невелике, але ? школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а  парубкiв
мало - парубкiв забирали безкiнечнi вiйни,  у  яких  спливала  кров'ю  вся
Укра?на. Здавалося,  в  такому  недалекому  пограниччi  з  ордами  взагалi
немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили,  ще  й  татари
вже багато лiт не сягали Ониськiв - село прикривали  з  пiвдня  Запорозькi
залоги.
   Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi  Ждановi  не  спалося,
гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива,  й  спливало  перед
очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вi?; хоч побачить  ??
коли-кебудь. Цвiллю вкривалися його мрi?, по дорозi  на  Запорожжя  думав:
засягне дещицю грошей,  вернеться  в  Батурин  звитяжним  козаком  (загра?
конем, це-насамперед), забере Парасочку, й по?дуть з нею на  Слобожанщину,
куди заохочують укра?нський люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi
землi й можна зiп'ястись на власне господарство.  Полковники  i  росiйськi
во?води поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й  нiхто
там не вимага? паперiв - хто ти й звiдки, оселяйся,  ори  землю,  народжуй
дiтей - пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не
ходив - соромився сво?? бiдностi, свого виду, сво?? незугарностi.
   Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових  ступ
чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, - бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi
родичiв там у нього,  нi  приятелiв,  а  з  чужими  людьми  Ждан  заводити
знайомства не вмiв. Кайдан же - навпаки, мовби й не набива?ться  нiкому  в
дружбу, одначе  всi  мають  його  якщо  не  за  приятеля,  то  за  доброго
знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз  на  вiку.  Те,  що  Кайдан
частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а  що  почав  заникувати  в
шинок - непоко?ло. Зiп'?ться козак, а  словами  ходить,  як  i  ногами,  -
тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та
пнища, й багато зна?, i часто втелющу?ться не туди, куди слiд. А  мовби  й
розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже зна? майже всiх у  слободi,  й
розказав Ждановi, що сотник у слободi - зух  i  крутiй,  зайшлий  здалеку,
зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника  Зуба,  запав  у
його мислi байками, що ма? свiй хутiр  i  худобу  десь  аж  за  Ки?вом,  i
очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а  тодi  виявилося,
що нема? в нього нiякого хутора - гольтiпака, тiльки вбрався в пишнi? шати
- поведенцi? шляхетнi зна?, й заходився виживати Зуба з власного  обiйстя,
й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух
з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб  у  сирому  льосi  -
секвестрi - сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв  -  згвалтував  у
житi молодицю, теж суда дожида?ться. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть  вони
з Жданом мiшки з мливом до пiзньо? осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на
башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до  когось  з
сиднiв - у гнiздюкiв робота важка, й небезпека кра?м ?хнього поля  ходить,
одначе й заробiтки значнi. А може, виро?ться похiд у кра? басурманськi, то
вони  пристануть  до  вiйська.  Ждана  дивувала  безпечнiсть  його  нового
товариша, а також те, що той  не  кладе  у  мислях  далеко?  тасьми,  живе
недалекими днями й не збира?ться нiчого в сво?му життi мiняти. Либонь, уже
звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть  до  козацького
шпиталю або не складе на Дикому Полi голови.  Й  не  сниться  йому  нiколи
власна новенька хата - нехай навiть маленька,  вистарана  всiм  життям,  з
кружган-ком i високим димарем, з квiточками в горщиках  i  черепочках  при
вiкнi, з мальованими по комину голубами  й  рядняною  намiточкою,  що  нею
завiшена пiч, а з печi  пахне  борщем  i  гречаною  кашею  на  пiдсмажених
вишкварках. I од тi?? думки сво?м  малим  розумом  Ждан  дiйшов  до  думки
бiльшо?, значнiшо? - про те, що й  оборонити  всi  тi  розкиданi  по  обох
берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти ?х  треба
з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим  молодий
козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як  вiд  одного
верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi
курчатка, такi легкi, що ?х утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща
вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в  другий  кущ,  по
тому звiдти долинало  неголосне  покохкування  та  покиркування.  Воно  не
вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний  гомiн  i  починали
крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду,  невпинно  прошкуючи
вперед i... залишаючись на мiсцi. Перекидають вони ?? перед Ждановим зором
вже пiвтора мiсяця.
   О цiй порi крутилися не всi каменi - здебiльшого  працював  один  млин.
Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з  паляницями
та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не  впоруються  з
горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи сво?? черги.
   Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи - прибула козацька
валка  на  дев'ять  пiдвiд.   Невеликий   острiвець   сповнився   гомоном,
цвьохканням батогiв,  скрипом  колiс.  Козаки  повипрягали  воли,  а  самi
взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею.  Вони  подавали
?х на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими  дерев'яними
совками черпали ще гаряче борошно й  набивали  його  товкачами  в  порожнi
мiшки. Запах млива був особливий, олiйно-густий, при?мний, дуже мирський i
подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою  ватаг  валки  мастив  колеса
воза (вiн уже розвантажився). Робив це  ватаг  дуже  повiльно,  пiдважував
спиною полудрабка, зсував колесо на самий  край  осi,  мастив  вiсь,  далi
кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав  притику.  Знову
пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i  аж  тодi  брався  до  другого.
Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна  вусами  походжав  по
помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.
   - Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.
   ...Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору,  на  його  плечах  -
велетенський мiшок, що так i водить, так i хилита? парубком з боку на бiк,
i випорску? з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий  пiт  ви?да?  очi.
Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову  до  воза.  А  пiд  возами
лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде  й  Ждан,
увечерi також, i вже наслуха?ться вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що
дi?ться в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi.  Мудрi  люди
запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави,
й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають сво?х вивiдникiв у  далекi
степи, а чого не знають, те домислюють, та  так,  що  iнодi  й  не  одвi?ш
правди вiд домислу. I водиться у них - що зна?  один,  мусять  знати  всi,
навiть в отамана нема? од вiйська та?мниць. Вже й  зараз  Ждан  носив  пiд
мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об  одну,  як  жорновi
каменi. Перша - Сiч  написала  нового  незичливого  листа  гетьману  Iвану
Самойловичу, друга - йдеться до велико? вiйни царя московського з турками,
третя - цар московський хирi?,  й  невiдомо,  чи  одужа?.  I  всi  звiстки
важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити ?х сво?м розумом. Побреде  в
Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба
мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого  намета  князь  Ромодановський,
заникне в намет, а звiдти - прямiсiнько в царськi палаги  й  плута?ться  в
них, а доступитися до царя не може.
   Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося,  що  в
позолоченi дверi до палати, в якiй спочива? цар),  коли  раптом  ним  щось
труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то  якийсь  крик,  якесь  збурення
(може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка  i  вибiг  на
ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля  возiв  i  зорять  у  бiк
села, й що дво? челядникiв чомусь кинули мiшки просто  на  землю,  й  один
мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн,
i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще
й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях  за  його  спиною
хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли  по  мокрiй
спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й  сам  ходив
край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму,  одначе  все  те
було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а  все,  що  дi?ться  не  з
тобою, i страха?, й холодить серце iнакше. Думка  про  полон,  про  смерть
змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його
препинили:
   - Куди?.. Ослiп...
   - Вони нас не бачать, - мовив Пиво.
   - Зараз побачать, - сказав Кайдан.
   - Запираймось возами, - загукали козаки.
   - Валiть осокори, - гукнув Пиво.
   Запорожцi тягнули вози, ставили ?х упоперек греблi, зв'язували мотуззям
колеса. Дво? наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати,  осокора.  Ждан
теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося  щось
страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й
густо з'юрмилися на краю села темно-сiрi вершники.
   - Люди зашпунтувалися в церквi, - сказав хтось з козакiв.
   - Не роззявляйтесь, - гукнув Кирило.
   Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан  зрозумiв,
що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди
висiв великий замок, i стежка до  нього  заросла  морiжком.  Тепер  звiдти
виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв,
гакiвницю, викотили двi бочки - одну з порохом,  другу  з  набоями.  Бочки
поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси  кулi,  набивали  порохом
роги, кидали на траву кире? i все те клали на  них.  Сипали  жменями  кулi
просто на кире?, мiдними мiрами мiряли порох.
   Увесь цей час  Ждан  поглядав  на  село.  Водночас  голова  мовби  сама
поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото...  Перейти  болото,
перейти луг, а там - лiс... I було соромно тi??  причiпливо?,  нав'язливо?
думки, й не мiг вiд не? вiдкараскатись. Воли - не його... Чого ма?  гинути
за чуже добро.
   Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана сво?ми словами  в
панiчний сором:
   - Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi...  Бачать,  що  ми  в
пастцi.
   Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв
сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли  лiле?,
яким не було нiякого дiла до татар i  до  всього  iншого,  що  чинилося  в
усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не  дивитися.  Та  враз  там
ско?лося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам  метнувся
вподовж дороги. Ждан здригнувся.  Вiд  велетенського  гурту  (навiть  Ждан
розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги,  ординцi  купчилися  довкола
них, як шершнi довкола сво?? матки) вiдокремився сiрий клубок i  покотився
по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки ?х  було  -  Ждан  не  мiг
осягнути, бачив - багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi. "Ну ось...",  -
а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.
   - Приготуватися! - гукнув Кайдан. - Валiть  осокора.  Швидко  завжикала
пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося  й  повiльно,  неначе
збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко  гухнуло,  зеленою
хвилею ще раз шугонули вгору вiти,  шугонула  курява  й  на  мить  закрила
виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево  накрило  майже  всю
греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву  черiдкою  полетiли
вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки - люди так  низько
пригиналися до кiнських грив, що ?хнiх облич не було видно зовсiм.  Козаки
й наймити стояли за  возами,  щось  вигукнув  Кайдан,  пролунав  недружний
випал, переднiй  кiнь  спiткнувся  на  бiгу,  беркицьнувся  через  голову,
другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у
воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi  вершники,  й  там
утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники,  вибитi
з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари  сiкли  шаблями
зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу,  пускали  з-за  дерева
стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи  крiзь  вiття  у
татар, кулi вражали  ?х.  Шваркнула  гакiвниця,  по  той  бiк  осокорового
шатрища пролунав вереск, дико  заiржав  кiнь,  i  заалалакали  татари,  аж
Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе  зборов  страх  i
пiдвiвся знову. Вiн пальнув  зi  сво??  рушницi  тiльки  раз,  далi  курок
клацав, але випалу не було - Ждан  нервувався,  сипав  на  панiвку  порох,
побiг до iншо? кире? i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у  його
порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд  нього  рушницю  й  подала
iншу:
   - Там випав кремiнь.
   Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво,  була  з  колiщатим
замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене  шатрище  й  не  бачив,
влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже  дiяв
спокiйнiше  й  бачив  все  тверезими  очима.   Могутня   осокорова   крона
прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона  прикривала  й  татар,  i
скiльки ?х там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли  стрiли,  вже
один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався  не  дивитися  в  той  бiк  -
стрiла пронизала козаковi голову.
   Знову шваргонула  шмагiвниця,  зашелестiло  листя,  а  позаду  почулася
гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:
   - Воли, воли, тпр-р-р, тпр-р-р, клятi.
   Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до
болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева,  декiлька  зав'язло
зовсiм, iншi вибредали на сухе,  бiгли  через  луг,  i  там  ?х  переймали
татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать ?х з  того  боку.
Одначе ця небезпека звiдти поки  що  ?м  не  загрожувала.  Якщо  татари  й
полiзуть у болото, то стратять сили й дво? чи тро?  козакiв  перестрiляють
?х з-за воза. Запорожцi - люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу
у тому кiнцi греблi.
   А в селi й далi точилася битва, носилися  вершники,  лунали  приглушенi
важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися  гарби,  вантаженi  чи  то
соломою, чи то сiном, i поповзли на гору  до  церкви.  Клубок,  схожий  на
комашню чи гнiздо шершнiв, зник - либонь, татарськi чамбули помчали  далi,
тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi  -  татари  гнали  худобу  i
людей. А десь  пiсля  полудня  на  вершечку  горба  мiж  сосон  спалахнуло
велетенське кострище, й  чорно-сизий  дим  сягнув  неба.  Татари  обiклали
соломою дерев'яну церкву й пiдпалили ?? разом з людьми.
   Козаки поскидали шапки. Татари в цей  час  на  них  налоги  не  чинили,
товклися в кiнцi греблi.
   - Вони довго тут не затримаються, - кинув хтось iз запорожцiв.
   - Затримаються на стiльки, аби потяти нас, - похмуро мовив iнший козак.
   Справдi, надвечiр  до  греблi  пiд'?хали  двi  гарби  з  сiном.  Татари
випрягли воли й погнали ?х до  села,  гарби  ж  залишилися.  Ждан  не  мiг
збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед  вози,
самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по-iншому.
   - Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.
   Либонь, так би воно й було, але козакiв  порятувала  нiч  -  на  заходi
з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж  татари  приготувалися
до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Укра?нi нiч спада? так швидко.
Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй
повенi.
   Потонула долина Щирицi  разом  з  козаками  i  татарами,  з  живими,  й
мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом
дотлiвала на горi церква,  смолоскипами  спалахували  присохлi  вiд  спеки
сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова
душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий  клубочок  дратви,  грудочку,  й
обидва кiнчики обiрвалися.
   Татари  палили  багаття,  з  суворо?  глибини  ночi,  обвiяно?   легким
вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В  пiтьмi  пофоркували
конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать  i
вiддалялася. Козаки багать не розкладали,  виставивши  в  обидва  боки  по
дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i
добра, як мати. Пиво принiс горiлки  i  сухо?  ковбаси,  а  також  сала  i
таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу,  аж  виляски  йшли
помiж млинами.
   - А чого пропадати добру, - сказав вiн простецьки й хитро  водночас.  -
Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся.  Вони
он конину жеруть.
   Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв,  став
бiля дозорця, що сидiв,  позвiшувавши  з  полудрабка  ноги.  Тут  смердiло
згорiлим порохом i, здавалося, ще  й  зараз  витала  смерть.  Двох  убитих
козакiв поховали за бiльшим млином,  дво?  поранених  лежали  в  млинi.  I
зовсiм недалеко горiли багаття,  бiля  яких  вовтузилися  хисткi  постатi.
Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив,  що  пережив  удень.  Надто  двi
татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та
дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви,  того
не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем
свiту. Викуваний з яро? мiдi  мiсяць  викотився  на  саму  середину  неба;
здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка,
який трима? на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе,
того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж  сонце
свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А  ?х  сяяло
мiрiади мiрiад, на будь-який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi,
жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль,  i  купами,  як
Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь-звiзда, а деякi навiть зривалися й
падали в трави  -  цi  для  ледачих  та  жадiбних.  I  захотiлося  Ждановi
закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий,  що  народився  в  цiм
кра?, кожен ма? свiй край, сво? землi та води й  не  повинен  зазiхати  на
чужi. (А  вони  зазiхають  i  зазiхатимуть  довiку  й  тим  сплюндрують  i
зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те,  як  звiдси
вибратися. Й розумiв: вони на  цьому  островi  -  як  табун  горобцiв  пiд
решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що  бог  людям  не
дав. Попливти по  рiчцi...  й  припливеш  прямiсiнько  нехристам  до  рук.
Сховатися десь у кущах - татари обшукають усi кущi,  та  й  недостойно  це
козачого наймення, встид перед товариством.
   Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився.
   - Може, то вже моя летигь, - сказав. Й по хвилi розважливо додав:  -  I
де вони в бiсово? матерi взялися, цi  чамбули?  Тихо  ж  було,  й  сторожа
нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi  стоять  по
Орiлi... Вигубили десь бекет... Вони й вертатимуться цi?ю тасьмою.  I  нас
звiдси вже не випустять.
   Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки
лежали покотом.
   - ? ковбаса, ? люлька - що ще козаковi треба,  -  теревенив  Кайдан,  i
Ждан незчувся, як в отакiй скрутi  всмiхнувся  од  тих  теревенiв.  Але  в
наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла  нiкуди  вiдлетiти,
кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала.
   Дво? чи тро? козакiв перемовлялися (без надi?) про те, чи не спробувати
пробитися вночi, й самi ж згладжували сво?  лазiвки  -  нiч  стояла  ясна,
татари ?х виловлять, як перепелiв.  Ждан  ковтнув  горiлки,  вона  обпекла
горло, й вiн довго пив воду, а тодi  й  собi  вклався  посеред  козацького
кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до  Кайдана,
йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий,
козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на  свiт,  а  тiльки
доброта, й безпечнiсть, i вiчна  надiя  на  бога  та  людей.  Цi?ю  надi?ю
пройнявся вiд нього й Ждан. I не  тiльки  надi?ю.  Думав  про  Кайдана,  й
теплiло на серцi,  i  щось  там  солодко  млiло.  Ждан  подумав,  що  йому
страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна
прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи сво?х болей i  кривд.
Лихо тiльки, що знайшов так пiзно.
   Запорожцi бiльше  не  говорили  про  небезпеку,  про  завтрашнiй  день,
спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному  козаковi,
якому з наклепу обрiзано поли... Ждан слухав... й незчувся, як несподiвано
заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги,  його  тримав
хтось за руку й шепотiв у саме вухо:
   - Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан  тер  кулаками
очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю  скруту,
з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi  розглядався
й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що сто?ть вiн не в млинi, що  це
туман так густо обволiк  рiчку  й  острiв.  В  туманi  ворушилися  постатi
козакiв - всi готувалися до переброду.
   - Щоб нiчого не бряжчало, - шепотiв Кайдан. - I не брьохатись. Черiдкою
йтимемо. Ти, Викусо, попереду, збро? не бери нiяко?. Вийдеш на сухе, ляжеш
у травi, послуха?ш.
   - Знаю, - так само  пошепки  вiдказав  Викуса  -  козак  зi  шрамом  на
пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав  ?м  такий  туман,  але  далеко
вперед думку не попускав - боявся. Козаки брали  в  руки  рушницi,  мацали
себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем  брели  в  кiнець  греблi.
Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi  ноги,  тримали  для
рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль,  стояв  стiйма,
надiйно ховав козакiв. "Бог послав", - ще раз прошепотiв Ждан.
   Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися
в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на  кире?.  пораненого  (другий
поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер  Ждан
помiтив, що в Кайдана висять на ши? чоботи, й пошкодував, що покинув  сво?
бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги,  а  сам  сторожко
дослухався  й  почував,  як  понапиналися   всi   жили,   а   серце   нiби
задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi,  незабаром
вибейкалися на сухе.  Й  швидше  загойдалися  ношi,  й  швидше  застрибали
Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула
десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з  лiвого  боку,  пирхнув
кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало  Ждана  наскрiзь,  вiн  побiг  i
обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з  Кайданом.  Кайдан
повернув до  нього  голову,  плямкнув  губами  -  Ждан  зрозумiв,  що  той
пiдбадьорю? його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий  на  киркання
крик, йому вiдгукнувся iнший голос,  брязнула  зброя,  и  бахнув  пострiл.
Навiть Ждан зрозумiв - то сигнал, ?хню втечу розкрито.  Тепер  уже  бiг  i
Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав,  куди  вони  бiжать,
тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось
цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз - Ждан зрозумiв, що то татари
пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза -  хтось
iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду  звелася  зелена
стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши
з нiг Ждана, - обминали дерева. Шмагнула  по  обличчi  лозина,  далi  Ждан
налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому
аж заломлювалися - втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися  вгору.
Оминули галявину й вискочили на стару  дорогу,  яка  ледве  вгадувалася  в
травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього
на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти
Кириловi, замiнити його, вiн  ступив  ширше,  i  саме  в  цю  мить  Кирило
похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав.  Ждан  кинувся  до
нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi  полу  кире?,  а  очi  його  були
широко  розплющенi...  й  неживi.  Козаки,  котрi  допомагали   Кайдановi,
опустили пораненого на землю  й  теж  посхилялися  над  Кирилом.  Той  був
мертвий. Лежав на боцi,  вивернувши  вбiк  лiву  руку,  в  спинi  в  нього
стримiла стрiла. Ждан не змiг  стримати  зойку,  а  козаки  зацитькали  на
нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з
Кирилово? руки зiжмакану полу кире?, але перш нiж пiти, ще раз  оглянувся.
Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще  в  Ждановiй
головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли  доведеться
- прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала
була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

   В Туреччинi та й на брамi кам'янiй
   Там сидiли два братчики молоди.
   Один сперся на поручи, задумався,
   Дрiбненькими сльозоньками оплакався.
   Другий його до сердечка притуля?:
   "Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
   Якa красна Туреччина - подивися!"
   "Добре ж тобi, милий брате, говорити,
   Коли менi в Туреччинi тяжко жити.
   В Туреччинi нема бога анi вiри,
   В Туреччинi самi турки, всi безвiри".
   Народна пiсня

   Лаврiновi снилися чорно-бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали
крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами.
Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться  лiтати
нiколи й що тут просто щось не так, й  тодi  ланцюги  розпалися,  а  бусли
замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у
свiй перший полiт.
   Вiн  хотiв  упiймати  першу  мить  ?хнього  лету,  певно  ж,  то   була
найщасливiша мить ?хнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити  ??  й
жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю  гнiзда
сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й  чув
пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр  -  бачив  порожн?
гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi  кружеляли  вгорi  й
радiсно та тривожно клекотiли. То були ?хнi  птахи  -  його  й  отамановi.
Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од  гармати,  Лаврiн  допомагав
йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й  росло  i  вже  було
Лаврiновi по пояс. Кожно? весни вони з  отаманом  виглядали  ?х  з  вирiю.
Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на  ?хньому
куренi стояло порожн?. Сiрко ходив  посмутнiлий  i  все  мовби  до  чогось
прислухався.
   Але таке бувало рiдко. ?хнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги
сво?х дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд.
   Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало  в
око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi  кра?.
Небавом поверталися з вирiю справжнi хазя? й починали одбирати в займанцiв
свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто.  Не  раз
вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося  надовго,  побачив  над
собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, - з  грудей  птаха  цебенiла  кров.
Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами.
   Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першо? митi польоту так  i  не  вдалося
вловити. Мабуть, то велика та?на, вона не  любить  одкриватися  людям.  Не
вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що -
не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно-бiле видиво, але
кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а  далi  розвiялося
зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула  назад
у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником
угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт,  а  вiн  ще  перехрещений
двома металевими прутами. Вiдчуття волi й  чогось  важкого  переплелися  -
Лаврiновi аж наморочилось у головi.
   Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морсько?  трави  у  ближньому
вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та
ногу iнший в'язень. Був сивий, як  старий  лунь,  худий  i  мовчазний,  як
смерть. Або, може, зовсiм не мав  язика;  Лаврiн  кiлька  разiв  намагався
заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина,  здавалося,  вiн
зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом.  А
якось же вiн ?в? Вчора ввечерi ?м обом принесли осклизло? i смердючо? юшки
- чорби, потiм наглядач, грек, забрав  порожнi  миски.  Мабуть,  за  довге
сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в  людини  стерлися
звички, пам'ять, умiння говорити.
   Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не  забрали  на
галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто  вiн?  Якби  знав,  може,
одгадав би й свою долю? Але той мовчав.
   Лаврiн сидiв у задушливому  пiдземеллi  вiд  учорашнього  ранку.  ?х  з
Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на  снiпок
прив'яло? трави, вiн дрiмав бiля не?,  прихилившись  до  теплого  камiння.
Того вечора Лаврiн думав, що ?м треба помiняти сховок. Одначе, мабуть,  те
не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би  ?х.  Шкода,  що  злегковажив
погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв  у  сад
аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й  овочами,  голих
до пояса носильникiв у  шкiряних  капелюхах,  брудних  погоничiв  мулiв  у
стоптаних  до  голо?  пiдошви  чариках,  вирячкуватих,   з   пергаментними
обличчями курi?в гидотного  зiлля  зi  схованими  пiд  одяг  ножами.  Вони
прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз  потвердити
шарiат[32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори.  Вони  хапали
все, що траплялося пiд руку; все ?стiвне пожирали,  не?стiвне  ховали  пiд
брудний одяг. Сам ага не вийшов з поко?в, вiн,  мабуть,  злякався  натовпу
дужче за Перехреста.
   Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. ?х обох забили б на смерть, якби
не прийшла варта. Вартiвничi загородили ?х списами  и  перевели  сюди,  до
фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з  Килiяною
- не знав. Думка про не? не давала спокою. Адже  ж  на  те,  щоб  покарали
тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на  жiнцi  бiльша,  нiж  на
чоловiковi. Й вiд того, що не  може  нiчим  допомогти  Килiянi,  що  мовби
спричинився до лиха i ?й, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чека?  його
- скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього  чоловiка,
- майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило
на якийсь час - то тiльки любов, а думка й далi лишалася в  неволi,  й  не
було  ?й  просвiтку.  Коли  б  тiльки  чимось  допомогти  Килiянi,   якось
порятувати ??. Шкода, що тодi, коли ?х  вели,  йому  нiчого  не  спало  на
думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом
затягнув ?? в сад або обпо?в якимсь зiллям... Мабуть, у те не повiрили  б.
А може, й повiрили, прийняли виправдання тако? гарно? дiвчини, щоб  оддати
?? якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од то? думки. Лiпше  нехай  погинуть
обо?.
   Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна,  вперся  в  них
лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо  пам'ятав,  де
вiн ?, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому
привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше
дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати  пiдстругала
сiнешню долiвку лопатою. В  лiвому  кутку  сiней,  за  дверима,  на  куцiй
жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища  дивився
вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi,  й
дивився вниз. Оце вся ?хня  худоба.  Бо  ж  пан  забрав  увесь  дiдiвський
статок, а ?х запровадив у чужу хату.
   А в хатi - ткацький верстат, скриня, яка правила ?м за стiл, а вночi ще
й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику  -
полумисок i кiлька черепкiв. З них вони  ?ли.  Верстат  займав  майже  всю
хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими  для  панського
двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi  долю.  Про  лиху  долю
вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не
розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до  хати.  Там
од ранку до  ночi  стукотiла  ляда  i  бiгав  по  туго  натягнених  нитках
маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати  не  дозволяла
навiть доторкнутися до них. То були  тонкi,  дорогi  нитки.  Вiд  них,  од
тонкого ткання, мати й ослiпла.
   Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть  вони  обливали  йому  теплом
серце. Зелена груша, три курки, кiт  -  усе  те  було  його,  i  маленький
ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони -  не  ?хнi,  але  й
його. Бо вони - дитинство.
   Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю  й  згадувати.  Що  тут  i  хати
кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi!  А  для  нього
найкрасивiшi тi - гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже,  що  за
тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?!
   Вiн давно пробудився од дрiмоти,  сидiв  i  розмiрковував.  Хiба  можна
одтрутити вiд серця все сво?  тiльки  через  те,  що  тут  кращi  будiвлi,
зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь ?  ще  барвистiшi  й  плоди
солодшi - звiдкiлясь ?х возять на базар, вiн бачив сам,  навiть  куштував.
Для них найкращi цi, для нього - жовтi пахучi грушки, якi  рясно  капотiли
на зелений морiг перед хатою, ?м до серця тонкi, тягучi пiснi,  а  йому  -
iншi: широкi, голоснi, в  якi  влився  степ,  повноводi  рiки;  й  швидкi,
веселi, як заметiлi  або  вихор  навеснi.  Вiн  забув  сказати  про  пiснi
Килiянi. Скаже обов'язково... Якщо йому ще випаде  хоч  побачити  ??.  Вiн
знав: йому лишилося одне - думати про Килiяну i  про  сво?  минуле  життя.
Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато  думок.  Що  вiн  звершив  у
ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто  обороняв  вiтчизну.  Отже,
хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв  не  ма?.
Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки  його.  Сам  вiн
мовби звiльнився вiд усього су?тного, i в душi в нього - тиша. Там бiлiють
снiги.
   Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною?
   Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн  поглянув  туди  й
побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не  бачив  його  очей,  ?х  забирав
морок, а тiльки постать - брудно-сiру, тонку, наструнену,  насторожену.  А
по хвилi згори долинув iнший  згук,  приглушений  тупiт,  скрегiт  залiза.
Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з ?жею,  Лаврiн  здогадався  з  постатi
кайданника.  Либонь,  той  сидiв  тут  давно  й  вивчив  ходу  та  побрязк
доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними  завiсами  дверi,  на  пiдлогу
поруч Лаврiна впала свiтла пляма, -  здавалося,  хтось  кинув  згори  бiлу
шматину, - й долинув густий, трохи  iржавий  голос,  що  чомусь  нагадував
скрип дверей:
   - Невiрний, пiдiйди сюди.
   Те  могло  стосуватися  тiльки  Лаврiна,  адже   другий   в'язень   був
прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв.
   - Пiднiмися вище, - наказав той  самий  голос.  Лаврiн  ступив  на  три
сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло  сонця,
ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн  запам'ятав  його,
коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки - вiсiм, на четвертiй  од  низу  зараз
стояв, а на другiй од верху - турок чи, може, й не турок, а  той  чоловiк,
що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи
й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось.
   Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами,  здавалося,
рвав ?х, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо  вже
розумiв по-турецьки, втямив тiльки кiлька  слiв:  "гяур  оглу"  -  гяурове
порiддя, та "аллахю екбер" - великий аллах, повторене кiлька разiв.
   Тодi обiзвався той, що стояв нижче, - товмач.
   - Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, - сказав  вiн.  -  Милостi
сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiда? за що.  Великий  вiзир
дару? тобi життя. Тобi й тво?й дiвцi. I то не вся  благодiйнiсть  великого
вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi,  де  вас  налапали,  -  товмач
проскрипiв смiхом, - а на сiннику чи й перинi. Вона стане тво?ю  дружиною.
Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста - як корали,  перса  -
як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й
молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру  за  його  доброту  та
щедрiсть.
   Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця  збагнути
його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься  аллаху?  Хто  стане  мужем  i
жоною? Й чого хочуть од  нього  цi  люди?  Вони  прийшли  насмiхатися?  Бо
цей-ось скрипить смiхом, а той щось гирка? згори. Вiн добре  чув  "порiддя
гяурiв", а товмач плете якiсь кошi.
   Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще  й  вiд
того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.
   - Ти даремно смi?шся, товмачу, - кинув суворо. - Й даремно  кажеш  менi
не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову.
   - Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн  би  наказав  одрубати  тобi
голову й викинути ?? собакам. Одначе вiн принiс велiння  великого  вiзира.
За яким ти одружишся з тi?ю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi.
   Лаврiн уловив приязнь у голосi  товмача.  А  вже  вiдтак  повiрив  його
словам. Щемка хвиля залила йому  душу.  Вона  аж  струснула  його  гарячим
дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли  сльози.  Чи  то
басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн  не
вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi
показали до нього таке милосердя.