гнуться. Не допустить!
   У серцi набрякала похмура злоба, гетьман вiдчув  те,  притлумив  думку,
перехрестився. Боявся, що розвi?ться благодать, котра  зiйшла  на  душу  в
соборнiй церквi у Чернiговi. Хотiв  довезти  ??  до  Батурина.  Самойлович
любив урочистi церковнi вiдправи, запах ладану, високу соборну тишу.  Вони
вертали його до дитинства, в край радостi та солодких мрiй. Вiн рiс  щирою
та побожною дитиною, йому й зараз у пам'ятi вечори  перед  сповiддю,  коли
ставало страшно до запаморочення, коли холод обвiвав  голову  й  ворушився
чуб. Щоразу йшов на сповiдь, немов на голгофу. Виходив  звiдти  оновлений,
сльози обливали  душу,  хотiлося  зробити  щось  хороше,  принести  комусь
радiсть. Благодать, яка зiйшла на душу нинi, була iнша.  Тi??,  колишньо?,
досягти не вдавалося. Ранiше, кiлька рокiв тому,  вiн  мiг  замружитись  i
прикликати ??. Тiльки треба було  пригадати  щось  певне,  якусь  рисочку,
якийсь момент - хто стояв позаду, коли виходив  iз  церкви,  коли  подавав
старцям, де зустрiв сусiдську дiвчину Василину i  що  вона  сказала.  Тодi
вiдчував не тiльки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось  звiдти,
з тих днiв, i клав у душу. З роками все  те  притерлося.  Може,  що  часто
користав з того? А може,  надто  багато  розмiрковував,  дивився  на  себе
колишнього й теперiшнього збоку. Вiн не величався собою нинiшнiм.  Не  раз
помiчав власну буркiтливiсть - на радах, за столом,  навiть  у  церквi  на
сповiдi, обiцяв собi бути стриманiшим, як те й годиться гетьману, а  минав
час, забувався знову. Помiчав i дрiб'язкову су?тнiсiь,  намагання  повчати
всiх довкола себе. В молодостi тiло живе  мовби  само  по  собi,  власними
втiхами, во;ю прагне руху, боротьби, на старiсть нiчого того не лиша?ться.
На старiсть  нагору  вилазить  пихате  й  бундючне  "я":  "я  сказав",  "я
вирiшив", "я знаю". Тi слова як осiнн? листя - без вiри, без певностi.  Це
було як наслання. Вiн гнуздав те  "я"  щосили.  Не  мiг  не  поцiнувати  й
власно? обережностi, умiння обрати певнiшу стежку. Змалечку  замiрився  на
високе. I от - досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема  нiкого
в усьому кра?. Й хто справдi може дорiвнятися до  нього  розумом,  умiнням
виважити подi?, вичекати? Завжди i всюди треба приходити  вчасно.  В  тому
сенс життя. Вчасно. Вiн це осягнув давно.  I  прийшов.  "Я  бачу  ?х  усiх
наскрiзь. Я тримаю ?х у кулацi. Бо я мудрiший".
   Гетьман усмiхнувся. Пробiг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив
з них жовте, блискуче насiння. Вiн всмiхався власним споминам, думкам. Але
вузьке, нiби стесане назад чоло, од якого швидко,  по-осiнньому  одступало
волосся, лишалося набриженим, i очi iивилися не на осяяну  сонцем  дорогу,
не  на  розлогий  кущ  калини,  а  кудись  назад,   углиб,   i   маленькi,
вiдстовбурченi вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник
принiс маленьке дубове фарбоване барильце,  одiткнув  чопочок.  Мускусним,
пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою  в  обличчя,  вiдчув  себе
бадьорiше. Одначе похмурого настрою змити до  кiнця  не  змiг.  Запорозькi
гаки таки ввiйшли пiд ребра.

   * * *

   Вони сидiли на березi Сейму, на перевернутому  догори  дном  новенькому
човнi, проконопаченому,  але  ще  не  просмоленому.  Пiд  ногами  валялися
стружки, зелений щирець був витоптаний, далi, аж до води, бiлiв  пiсок;  у
цьому мiсцi Сейм розливався на два потоки, посерединi вже намив острiвець,
торував собi шлях по той бiк острiвця, а по цей бiк течiя лiниво горнулася
до берега, незабаром вона  упокориться  зовсiм,  тут  буде  стариця.  "Так
завжди, - думав Митрофан Гук, - щось занепада?, а щось народжу?ться,  однi
струменi гаснуть, iншi набирають сили, i дуже важливо наперед угадати тоту
суть. Бо' можна помчати далi, а можна й залишитися на старицi".
   Пiдписар сiчовий Митрофан Гук при?хав з малим посольством у гетьманську
столицю й оце зустрiвся зi сво?м  молодшим  братом  Жданом.  ?хнi  житт?вi
дороги розбiглися давно, ще  вiдтодi,  як  чума  забрала  батька,  а  мати
померла з горя й вони залишилися сиротами та пiшли в свiт,  доля  була  до
них ласкава, не згладила зi свiту, не  позакочувала  ?х,  як  горошини,  в
темнi щiлини життя, обо? виходили  в  люди,  старший,  Митрофан,  уже  був
сiчовим пiдписарем, ходив пiд рукою самого Яковлева, Ждан свiтив  i  гасив
свiчки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свiчку в церквi  i  теж
потроху вчився писарсько? грамоти. Брати були не схожi мiж собою: Митрофан
- бiлолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий,  можна  сказати,  сiчовий
ферт, просто-таки  красень  (тiльки  зеленi  очi  -  одне  темнiше,  друге
свiтлiше - трохи  псували  ту  красу,  а  може,  робили  ??  загадковiшою,
та?мничiшою, дiвчата пiд тим поглядом нiяковiли i розгублювалися); Ждан  -
високий, як жердина, довгоши?й, прищуватий, маслакуватий, ще й  вирлоокий,
негарний на взiр, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Вiн i головою крутив,
як гусак, тодi на довгiй  ши?  випиналися  вузлуватi  жили.  Приглянувшись
пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожiсть:  однаковий
розлiт брiв, однаковий прищур очей, ще й по  малесенькiй  родимiй  цяточцi
при лiвому вусi. Брати не вiдчували один до  одного  сердечно?  приязнi  -
просто були байдужi, бо й не знали один одного, донедавна  не  родичалися,
оце чи не вперше Митрофан прихилив  до  свого  плеча  Ждана,  пообiдали  в
корчмi й пiшли понад берегом.
   Митрофан раз по раз непомiтно зиркав  на  брата,  мовби  вивiряв  його,
мовби виважував щось у мислi. А Ждан хоч i не дивився  на  Митрофана,  але
теж думав про нього, його очi дивно мiнилися, здавалося, в  глибинi  ?хнiй
вихрила метелиця чи й завiя. То була завiя заздростi  до  брата-запорожця,
маленькi гордощi, тоненький, нiжний пагiнець  любовi  почав  проростати  в
ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Дво?  ?х  на
всьому широкому свiтi, двi рiднi душi, як же не радiти цiй стрiчi! I  Ждан
не стримався, переборюючи нiяковiсть, сказав:
   - Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як  картину.  Навiть...
двi картини.
   - Ну i як же ти намалював? - усмiхнувся Митрофан. - В якому офарбленнi?
   - Веселому. I сам ти веселий i на коневi. I летиш, наче вiтер. А  турки
розлiтаються од тебе, як горобцi. Митрофан усмiхнувся.
   - Може б, хоч як шпаки. А друга картина?
   - Друга - ти з пером у руцi.  Про  вашi  послання  до  гетьмана  багато
говорять. I менi дещо влiта? у вуха. Я мовчу, а  сам  радiю:  це  Митрофан
писав.
   - Ну... ? там i мо? придумки, - мовив трохи погордливо, а сам примружив
очi й пильнiше глянув на Ждана.
   Далi погомонiли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповiдав мало,
розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось i не мiг
добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвенiло, неначе залiзне.
   - Добрий човен, - сказав.
   - Для гетьмана, на гуляння, - пояснив Ждан. - Гетьман не  любить  води,
але iнодi плава? з гостями. - Помовчав i для чогось додав: -  Вiн  бо?ться
води.
   - Так добре зна?ш гетьманову вдачу? - прискалив лiве око Мнтрофан.
   Ждан мовчки стенув плечима.
   - Сподiваюся, сво? розслiди не  виповiда?ш  iншим?  Ждан  знову  знизав
плечима. У Митрофана ворухнулася брова,  пiдвелася  вгору,  але  по  хвилi
опустилася.
   - Шануйся, Ждане, удосто?ний ти високо? честi...
   - Наймита, - пхикнув Ждан i повiв довгою ши?ю.
   - Наймит у палатах. Це багато. Тобi довiряють... Треба тiльки  вмiти...
I сам доскочиш честi... Свiтиш свiчки самому гетьмановi. При  тому  свiтлi
чимало видно. Свiтиш i слуха?ш.
   - Менi хочеться гасити свiчки, а не свiтити.
   - Чому це? - невдоволено буркнув Митрофан i погойдав носком  чобота  iз
срiбним подзвоном.
   - Я наслухався i набачився в покоях стiльки...
   - Розумнi люди завжди вмiють все повернути собi на користь.  А  ти  ось
навiть менi не розповiв. Брати ж все-таки... Бiля влади ти, а влада  -  це
сила...
   - Чорна сила...
   - Вона, дурню, од бога...  Сво?  велiння  вiн  ма?  передавати  чи?мись
устами.
   - Вустами нашого гетьмана?
   - А чом би й нi?
   Ждан пiдвiв голову й  подивився  Митрофановi  в  очi.  Чимось  йому  не
подобалася ?хня розмова. Не такою бачив у вимрiях  оцю  стрiчу.  Щоправда,
мрi? теж були неяснi - звiдки взятися ясностi, коли  за  все  життя  нiхто
жодного разу не прихилив його до серця, йому тiльки бачтеся: поведе  брата
до знайомих, сядуть вони поруч на лавi, i всi  зачудуються  Митрофаном,  а
той розпочне мудру, статечну розмову, й усi слухатимуть його, як  слухають
у церквi попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелiв йти не захотiв,  а
повiв його сюди, на пустельний о цiй порi берег рiчки.
   - Йому брешуть усi, - сказав. - Кажуть, який вiн мудрий, який смiливий.
А я не чув жодно? мудростi.
   - А дурiсть?
   Ждан здивувався, а тодi задумався.
   - I дуростi не чув. Потайний вiн i пiдозрiливий дуже.
   - Отож. Такi вони - сильнi свiту. Мудрагель лама? дров  не  менше,  нiж
дурень. А коли помаленьку та потихеньку...
   - Так вiн уже вiрить, що мудрий!
   Митрофан посмiхнувся.
   - Ну, це ще нiчого. А щодо гетьмана... Вiн був мудрiший. Ну, не вельми.
Але мудрiший за iнших. I був смiливий.
   - Чому ж став  такий  боягузливий?  Чому  обставився  вартою?  Митрофан
зiтхнув.
   - Такий закон.
   - Чого?
   - Життя. А ти не вельми суши собi тим голову. Мовчи та мак товчи.
   - А коли... кипить менi. Коли гидке менi все?
   - Зцiп зуби i... посмiхайся.
   - Увесь вiк посмiхатися?
   Митрофана дратували не тiльки Ждановi слова,  а  й  оцей  його  упертий
локив головою, довгою ши?ю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку
молоду голову, пiд такi  кучерi  натовклося  стiльки  непевних  думок?  Де
набрався свавiльства? Либонь, рiс у злиднях i покорi, доскочив добра. А  з
вигляду сумирний. Ще й червонi?, як дiвчина. I що ж тодi дi?ться у  свiтi,
коли при самому гетьманському дворi в молодих довбешках народжуються  такi
мислi? А вiн думав... Ге, не тiльки думав. Тут править страх. Недарма  всi
славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем  -
i погасла твоя свiчка. Скiльки свавiльцiв, занютованих  у  залiзо,  навiки
щезло в темних ямах-кам'яницях. Старшини бiля нього безсловеснi  й  тiльки
такають на його мову. А скiльки серед  них  звитяжцiв,  котрi  побували  в
сотнях битв i мають на раменах по кiлька шрамiв! Не боялися нi  турка,  нi
чорта... Якимось чином гетьман перевiдьмував ?х з барсiв на баранiв. Тепер
тiльки помiж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за  столом  у
лютому словесному герцi сво?х пiдпомiчникiв, i тi часом втрачають глузд  i
ширмують словами наослiп, а гетьман усе те мота? на  вус.  Любить  гетьман
дивитися, як б'ються у дворi навкулачки пахолки. Чужi  синцi  грiють  йому
душу,  чужi  болячки  веселять  зiр.  Але  в  кожного  з  отих   убi?нних,
занютованих у залiзо ? побратим, брат, батько. Те - гетьману  в  страх.  У
чужi мiзки не залiзеш, хто зна,-що там ро?ться - теж страх чи й мста?  Всi
голови з плечей не зiтнеш, усiх у  Сибiр  не  поженеш.  I  ходить  гетьман
остережливо по алеях власного парку, i повзають йому  колючi  мурахи  поза
шкiрою... Легко жити тому, хто не  заподiяв  жодно?  кривди.  Гетьман  теж
спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти - або  тебе.
Всiм сущим на землi керму? страх.  Лев  теж  когось  бо?ться.  Найперше  -
iншого лева. Й зовсiм вiн не безстрашний...
   А з iншого боку - гетьман i справдi до ката розумний особливим розумом.
Тихо та непомiтно досягнув найвищого уряду й уряду? помiрно та розважливо.
Гетьман в усьому ма? мiру, вона - його найбiльша мудрiсть.
   Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофановi  думки,  й  через  те  вiн
починав ярiти злiстю.
   - Усмiхайся i кажи, - вже майже без надi? повчав молодшого брата, -  що
гетьман розумний. Скрiзь i всiм. Тiльки тодi доскочиш чогось.
   - Чого?
   - Статку. Влади.
   - I яка то влада весь вiк почувати на ши? мотуз?
   - Зате i в тво?х руках теж аркан на чи?йсь ши?.
   - Добра менi насолода. I так завжди жити?
   - Скiльки й вiку.
   - Тодi для чого живемо?
   - Щоб хлiб жувати.
   - А якби розкрити очi людям?
   - Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже  немало.  I
?м голови рубали.
   - Краще жити iз заплющеними очима?
   - Нащо ж... Живи, як усi. Треба бути,  як  усi.  Тих,  що  мислять,  не
люблять. I правильно роблять. Тi, що мислять, до чогось домислюються.
   Ждан витягнув довгу шию та так i закляк.
   - А як те, що  в  бiблi??  У  святому  письмi?  Цi  слова  спантеличили
Митрофана. Вiн довго мовчав, а тодi мовив тихо:
   - I того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли.  Навiть  Iсуса
розiп'яли.
   - Але ж його правда свята.
   Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.
   - Його - свята. А твоя - богохульна. Бог сам любить лад i владу.
   - Того в писаннi нема?.
   - Чого ж, ?: хай упокориться менший бiльшому, молодший - старшому.
   Ждан похнюпив голову.
   - А я думав... хоч на Сiчi... - нараз мовив вiн.
   - Що думав? Там воля без штанiв бiга??.. Скуштував би киюганiв...
   - А ти куштував? - непримирливо подивився братовi в очi Ждан.
   - Я - нi. Проте хочу сказати, що й сiчовий хлiб... вiн теж з остюком. Й
невiчний вiн.
   - На Сiчi отаман славетний. Кобзарi про нього пiснi  складають.  I  для
всiх нас вiн... ну, яко стяг побiдний.
   Митрофан мовчав.
   Ждан пiдвiв голову i твердим, вiдкритим поглядом подивився просто в очi
Митрофановi.
   - Тодi скажи, куди твоя дорога? - запитав гаряче.
   -  Не  розумiю,  -  знизав  плечима  Митрофан,  хоч  зрозумiв  усе,   й
здивувався, i трохи образився.
   - Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во  славу
козацтва костi? Митрофан помовчав.
   - Костi, вони... ?х багато валя?ться в Дикому Полi. I нащо робити  щось
для чи??сь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрi мають,
поважають усi. Так?
   - Не завжди.
   - Завжди i скрiзь, - сказав переконано, -  ось  ти  намалював  у  думцi
картини... Насправдi ж усе там не так. Там смерть, i  нужа,  i  голод.  Та
холод. I не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.
   - Мо', помiня?мося? - швидко сказав Ждан.
   - Ну, свiчкогасом я не хочу, - вдавано засмiявся Митрофан.
   - Бач, уже й зневажив.  Та  я  не  ображаюся.  Скажи,  чого  тобi  сюди
кортить? Тут воля ходить на припонi, як коза на вигонi...
   - Зате не голодна, - буркнув Митрофан.
   - Звiсно, панська - нi. Ще й яка укохана. Заморськими винами, на?дками.
Вчора гетьман дав маслак управителевi й сказав,  щоб  привезли  йому  з-за
моря отаких маслакiв цiлу бочку. Стридiями, каже, називаються цi черепашки
заморськi. Устрицi по-тамтешньому. Куштував у Москвi в нiмецькiй  слободi,
але був п'яний i не добрав  смаку.  Соком  лимонним  ?х  кроплять,  i  пiд
аглицьку горiлку...
   - Бач, запам'ятав,  ще  й  можеш  розказати  комусь.  А  при  розумi  й
пiдказати якомусь генеральному старшинi...
   - Я запам'ятав, бо це ж якi грошi кошту?! Гнати корабель по маслаки  за
море! Пробi!
   - Кому що на роду написано. Одному - карасi з болота, iншому -  стридi?
з-за моря. А красно п'ють i гуляють за гетьманським столом?
   - Не красно, а чорно. Гетьман п'? мало,  але  любить,  щоб  iншi  пили.
Впивалися. ?х потiм... челядники виносять, i жарти гетьман любить.
   - Якi?
   - Пiдкладуть кому-небудь пiд  сiдницю  кавуна  квашеного  або  перцю  в
солодке вино насиплють. Регочуть. Якось  загадав  менi,  щоб  я  осавуловi
Скорику вуса пiдпалив.
   - I ти?.. - Ждан наперед вiдгадав вiдповiдь.
   - Не пiдпалив.
   - А що, тобi шкода чужого вуса?
   - Осавул - хороший чоловiк.
   - Ех, Ждане, Ждане, - несподiвано скрушно зiтхнув Митрофан i  пiдвiвся.
- Присмутив ти менi серце. А я сподiвався... При?деш до мене  в  гостi  на
Сiч. Вiсточку привезеш звiдси менi. Од мене - сюди.
   - Яку звiстку? Од кого? - насторожився Ждан.
   - Та це я так, до слова. Печально менi, що ходиш ти по життю  пустопаш,
що не осягнув, де трави справжнi, шовковi?, а де суха  мiтлиця  i  ковила.
Ковила - вона красива, але ж на?дку з  не?  нiякого.  То  гарно,  толочити
траву. Але за потолочене,  за  потраву  вимагають  круто?  вiдплати.  Хiба
забув, як ревли в холоднiй хатi i кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам
ти, Ждане, сам у свiтi. Запам'ятай це. Нiхто не почу? нi крику  твого,  нi
квилiння, хоч упади посеред  дороги,  обiйдуть  i  не  глянуть.  Бачу,  ти
мудрий, а мудрiсть - це нещастя. Стань дурнiшим - i легше житимеш у свiтi,
i вище пiдiймешся, й лихо обiйде тебе.
   - Спасибi за науку. Ти для того й при?здив? - посмiхнувся криво.
   - Я при?хав, бо хочу... Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобi зичу.
   Ждан  спалахнув,  його  обличчя  залила  барва,  одначе  подивився   на
Митрофана невiдпорним поглядом.
   - Ти зовсiм... ти нiскiлечки не думав про добро менi. Та й не зна?ш  ти
мене. Ти iншого хотiв. То кажи вже..
   Митрофан розiзлився, проте пригасив гнiв i мовив майже спо-кiiiно:
   - Хотiв, щоб була вигода обом. Тобi й менi.
   - Вiд чого?
   - Якийсь ти... Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим  серцем.  Мусив  би
менi довiритися.
   - Я зовсiм тебе не знаю, - тихо i вперто сказав Ждан.
   Не знали, про що говорити далi. Не сподобалися брати  один  одному,  не
таким сподiвався знайти Ждана Митрофан,  не  таку  хотiв  повести  балачку
молодший брат iз старшим. Здавалося, рiзнi матерi ?х народили або  явилися
з iнших  свiтiв.  I  обо?  почували,  що  треба  б  погомонiти  по-iншому,
по-братньому, дво? ?х на свiтi, а свiт широкий, безкра?й, i нiкому вони  в
ньому не потрiбнi. Черствi? серце в самотинi, а воно  ж  таки  живе,  хоче
любовi. А розум застерiга?: не такий  це  чоловiк,  щоб  його  любити,  не
добра, а лиха можна сподiватися вiд нього. Хоч i брат.
   Ще раз  зiтхнув  Митрофан.  Йому  хотiлося  теж  мати  брата,  щоб  ним
опiкуватися ( тiльки не вельми), щоб всi бачили  його  опiкування  i  його
любов. Одначе зараз у серцi не було жодно? iскри того  почуття.  Намагався
запалити ?? силомiць - не мiг.
   Ждан нахмурився, подивився кудись удалечiнь, за Сейм, i сказав:
   - Я не такий дурень, як ти дума?ш. Знаю,  ми  -  маленькi  люди...  Нас
мовби й легко звiяти зi свiту. Одначе...
   - Лови вiтер... Вiтер - легiт. Не вельми сильний, але й не слабкий.
   - Твою казку я вже чув, - рiшуче вiдрубав братовi Ждан. - Кажу, розумiю
все. А от жити тво?ю наукою важко. Ох як важко. Ill
   Увечерi Митрофана приймав у маленькiй горницi  осавул  Черняченко.  Вiн
саме повернувся з вечiрнi й був святобливий, не схожий  на  того  осавула,
якого звикли бачити в гетьманськiй канцелярi?.
   Гук  увiйшов  маленькими  кроками  (його  непоко?ли  подзвоном   власнi
чоботи), поштиво вклонився, сказав не сiдаючи:
   - Я приходив удень...
   - Усякому клопоту свiй час i всякому дiлу своя пора, - вiдказав словами
зi святого письма Черняченко. - Сiдай. - Мерзлякувато  зiщулився,  кутаючи
плечi в лисяче хутро. "До свiта почу?ш, господи, мiй голос, до свiта стану
перед тобою i  дожидатиму...  Веди  мене,  господи,  правдою  тво?ю  задля
ворогiв мо?х, рiвняй передi мною дорогу твою".
   Чи то вiн молився, чи показе вав Гуковi свою  вченiсть,  як  показували
вони всi святобливiсть гетьмановi,  колишньому  поповичу,  котрий  i  нинi
вельми кохався в псалмах.
   - Уповаю вашмосцi, - обережно почав Гук, - я  згадав:  кошовий  наказав
робити новi думбаси i стерни лiчбою сорок.
   - "Видав я все, що робиться пiд сонцем. Що ж? Усе  марнота  й  томлiння
духа".
   - А всi сво? реляцi? я склав у канцелярi? в усному словi. Не хочу,  щоб
лишалася моя рука.
   - "У мудрого очi в головi,  а  дурний  ходить  потемки..."  Митрофан  у
подивi повiв головою, i його очi одмiнилися, одне пропускало свiтло, друге
затримувало. Черняченко помiтив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан
також усе  збагнув,  вiдвернувся.  Вiн  таки  не  впiзнавав  Черняченка  -
безстрашного гетьманського посiпаку, вдатного  до  шаблi,  до  крутого,  з
лайкою, слова. Чи ж не диво - отак переродився чоловiк. Блазню? чи справдi
носить двi душi в однiй шкурi? Ще й живуть цi душi ладком, одна на будень,
iнша на свято.
   - А от брата мого Ждана на Сiч не присилайте...
   -  Чому?  -  запитав  Черняченко  й  закрив  ?вангелi?.  I  враз  мовби
одмiнився.
   - Молодий вiн ще. - Микульнув очима, таки не хотiлося  йому  виповiдати
правду про брата, бо в такий спосiб мовби кидав тiнь  на  самого  себе.  -
Дiвок дуже любить, а ви самi зна?те: де дiвки, там та?мницi нема?.
   - То  таки  правда,  -погодився  Черняченко.  -  Знайдемо  тобi  iншого
пiдпомiчника. -
   Й посмiхнувся широко та приязно.

   * * *

   Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповiда?,
чи нiчого не прихову?? Неначе нiчого. Вiдданий йому од  вух  до  п'ят.  Не
вельми розумний, зате вiрний. Розумнi, вони здебiльшого самi  по  собi.  А
цей... А цi... I приглянуть за ким треба, й листа  доносного  напишуть  за
тво?м натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сiть...  Варто  лишень
повести в чий-небудь бiк бровою - зiтруть на порошок. I ?м вiн не  довiря?
до кiнця. Не довiря?  нiкому.  Такий  триб  його  душi.  Якось  пiдслухав:
хвороба його душi.  Мовляв,  почуття  пiдозрiливостi,  недовiри  пiдкорили
гетьмана геть усього, накладаються на всi його дiяння i вчинки,  як  шапка
на голову. Нехай натякають. Бо ж таки  довiряти  не  можна  нiкому.  Треба
тiльки робити вигляд, що довiря?ш, довiря?ш безмежно. Варто ж гетьману хоч
трохи засумлiватись у комусь, вловити  на  найменшiй  неправдi  щодо  себе
(тiльки щодо себе!) - й кiнець довiрi i тому, хто ??  втратив.  Чимало  ?х
скиглить на обочинi гетьманського гостинця.
   Щось йому сьогоднi не подобалось в голосi Черняченка. Щось той прихову?
од нього. Чи не ма? на Сiчi свого власного вивiдника? Треба перевiрити.
   - Спасибi, - сказав уголос, - тобi Максиме, за вiрну службу  Пильнуй  i
далi. -
   Й обняв осавула за гострi плечi.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   Спека. Ще бiльше тижня  до  Петра  i  Павла,  а  хлiба  вже  дозрiли  й
просяться пiд серп. Вони починаються одразу за селом i великими та  малими
латками жовтiють по горi аж до могили Бiла Грудь.  За  могилою  -  мирська
толока, на нiй донедавна паслися табуни та отари не тiльки з Татусiв, а  й
з Гакiв, Кобок, далеких i близьких хугорiв. Чумаки  також  перепасали  там
сво? волики. Толока велика, на  п'ятнадцять  верст  уподовж  понад  рiчкою
Мрячкою. Одначе з цi?? весни за попас доводиться платити  -  толоку  посiв
гетьманiв  брат  Григорiй.  Село  також  належить  Григорiю   Дорофiйовичу
Дорошенку; хоч татусiвцi й далi  вважають  себе  людьми  вольними,  одначе
змушенi платити i за випас, i  за  перевози,  й  оддавати  третiй  снiп  з
власного поля та четверту копицю  з  луки.  Велетенськi,  неначе  стодоли,
стоги обсiлися на левадi з обох бокiв  piки  A  далi  за  левадою  -  лiс,
яворовий i осокоровий, веселий лiс - яворове i осокорове  листя  мерехтить
бiло, одсвiчу? проти сонця, й здаться, що вся  далечiнь  заткана  срiбними
струнами. Гарна левада, гарне село, надто отако?  пори.  Спека  -  жнивна,
веселить  серце.  Над  полями  в  голубих  маревних   струменях   дзвенять
жайворонки.
   На подвiр'? сiльського багатiя Маландiя Куцого на високiй  призьбi  пiд
мальованими вiконницями змага?ться з дрiмотою Омелько, хлопчик лiт  шести,
вiн стереже курей, щоб не йшли в  городи.  Надто  багато  йому  клопоту  з
квочками, ?х аж три, двi рябi i одна чорна, вони, як i всi  квочки  свiту,
вреднючi й лютi. Омелько бо?ться ?х  i  ледве  погамову?  довгою  лозиною.
Зараз вони кубляться пiд кущеМ порiчок,  курчата  вилазять  ?м  на  спину,
клюкають зеленi листочки.  Але  он  уже  ряба  струснула  з  себе  курчат,
пригнула голову, вдаючи, що пасеться на споришi, подалася до одгородженого
вiд подвiр'я городу. Омелько того не бачить, а у вiкнi хати бiлi?  обличчя
господинi, вона люта не менше, нiж квочка, i Лаврiн голосно кахика?:
   - Акиш, ряба.
   Квочка здивовано зупиня?ться, Омелько  пiдхоплю?ться  на  ноги.  Лаврiн
сто?ть бiля рублено? комiрки, пiдставивши обличчя i розхристанi груди  пiд
сонячне промiння. Вiдчува?, як гаряче промiння входить йому просто в кров,
нагрiва? ??, жене по  жилах.  Почува?  в  усьому  тiлi  млявiсть,  але  та
млявiсть  хороша,  радiсна  -  млявiсть  одужання.  Бiльше  трьох   тижнiв
провалявся вiн у гарячцi й оце вдруге вийшор на подвiр'я. Хвороба запопала
його зненацька, звалила отуто, в корчмi, що на краю  села  Татусi,  кiлька
днiв пролежав у непам'ятi в комiрчинi для хлiба, куди його винесли, аби не
займав мiсця в хатi, не одлякував за?жджих, а прийшовши до тями, ще  довго
трусився в лихоманцi, не мав сили поворухнути нi рукою, нi ногою.
   Корчма належала двом господиням: Улитi Тоцькiй та ?? неодруженiй сестрi
Христi, котра вiддала Тоцьким батькiвський  статок  i  проживала  з  ними.
Семена Тоцького, чоловiка Улити, три роки тому забив грiм -  вiз  iз  поля
снопи, сидiв зверху, й блискавиця влучила прямiсiнько  в  нього,  воднораз
вона  влучила  i  в  усе  господарство  Тоцьких  -  вiдтодi  воно   почало
занепадати. Сестри були й ощадливi, i працьовитi, але господарство  ?м  не
велося. До корчми, та ще  в  такому  мiсцi,  та  ще  в  такий  час,  треба
чоловiчих рук. А, може, саме через те, що Семен  Тоцький  не  жмикрутував,
давав у борг, йому й велося. Улита ж i Христя так i пантрували  за  кожним
постояльцем, так i висiли над ним чорними галками. Вони й  самi  схожi  на
галок: в чорних запасках i чорних керсетках, в чорних,  поналускуваних  на
самi  очi  хустках,  з  яких  виглядають  тiльки  кiнчики  гострих  носiв.
Цiлiсiнький день снують з кутка в куток, муляють  людям  очi,  перебивають
добру бесiду, вiдбивають в людей охоту посидiти в шинку. Семен Тоцький мав
також сiнокiс та кiлька десятин поля, й туди особливо  потрiбно  чоловiчих
рук. А руки, якi мали б тримати чепiги та косу, були як  патички.  Захарко
Тоцький, Семенiв син, хлопець чотирнадцяти лiт, з одинадцяти  слабував  на
груди, свiчечка його життя не горiла, а чадiла. Он вiн i  зараз  сто?ть  у
кожусi бiля тину, трима?ться за груди, час вiд часу увесь здрига?ться  вiд
кашлю. Йому важко стояти, але вiн бо?ться йти до хати, хлопцевi  зда?ться,
що вiн там помре, та й вабить, тривожить його сво?м  гомоном  життя.  Поки
Лаврiн лежав, прикутий до пiдлоги, Захарко часто навiдував його, сiдав  на
високому, наче перелаз, порозi й мовчки вдивлявся в  загострене,  сппнiле,
обрамлене чорним волоссям вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою,
жаскою цiкавiстю,  либонь,  сподiвався,  що  Лаврiн  помре.  Мабуть,  його
бадьорила думка, що на свiтi ? люди, якi стоять до могили ближче, нiж вiн,
а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власно?, так чи нi,
але вiдтодi, як Лаврiн почав одужувати, Захарко жодного разу не навiдався,
не  обiзвався  до  нього.  Зиркав   з-пiд   лоба,   i   в   тому   поглядi
зеленкувато-водянистих очей Лаврiн вловлював неприязнь. А Лаврiн  почував,
що i в його серцi жеврi? надто маленький  вогник  спiвчуття  Захарковi,  -
десь-то вiн розсипав той великий жар, розхлюпав той великий  вогонь,  який
змагав його на Сiчi, коли дивився на  старцiв  i  калiк.  Стiльки  смертей
пролетiло за короткий час крiзь його серце, стiльки молодих, дужих козакiв
склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.
   Либонь, у темрявi цi?? тiсно?, просмердiло? мишо?дом  комiрки,  темрявi
двох жiночих i однi?? хлопчачо? душ Лаврiн i сам мiг заскнiти й  згаснути,
якби не зблискував  йому  золотистий  промiнець  -  сонячний  зайчик.  Тим
промiнцем була усмiшка Хотини, Улитино? дочки. Це Хотина  вiдпоювала  його
узваром з кислиць, це вона тричi кропила  його  свяченою  водою,  це  вона
годувала риб'ячою юшкою та путрею. Вiн соромився  ??  i  був  ?й  безмежно
вдячний i несамохiть постiйно чекав на не?. А вона то продзвенить смiхом у
корчмi, то пролетить пiснею в  городах  i  знову  майне  рудими  косами  в
комiрчинi та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий  настiй  iз
трав, але на ?? обличчi та суворiсть довго затриматись не  може.  Личко  в
не?  кругле,  губи  повнi,  носик  трохи  кирпатий,  ще   й   припорошений
ластовинням, - не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею i  склада?
собi цiну, може, навiть трохи бiльшу, нiж мають насправдi рiвненькi брiвки
i припухлi губки. А може, то давно вироблена осторога - адже через  корчму
переплива? безлiч усякого люду, й з  усiма  вона  привiтна,  ласкава,  але
щойно про?жджий козак чи купчик перейде жартами межу,  як  одразу  ж  буде
одпроваджений  назад  -  брiвки   сходяться   в   темно-руду   хмарку,   а
зеленаво-карi очi стають темно-карими.
   Лаврiн, звичайно, навiть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв
собi обiзватися до не? жартом, а не одважувався  подивитися  в  ??  очi  -
соромився свого хворого виду, сво?? кволостi й немiчностi, та й видавалася
вона йому дiвчиною незвичайною. Тiльки  коли  думав  про  не?,  теплiло  в
грудях i ставало  затишно  на  серцi.  Вiн  i  зараз  подумав  про  не?  й
усмiхнувся.
   Гарно Лаврiновi ловити губами сонячнi променi, гарно слухати  перепела,
що пiдпадьомка? за хатою в пiдрешiтку, гарно дивитися на рудого кота, який
пантру? на горобцiв, а на Лаврiна позира?  насмiшкуватими,  застережливими
очима, мовляв, не заважай, не  втручайся  не  в  свою  справу.  Тiльки  на
Захарка Лаврiновi дивитися важко - в головi невiдступне ро?ться думка,  що
хлопець вже недовго житиме на цьому свiтi. Так вважають  усi,  хто  бачить
Захарка. Кажуть, що це йому за грiх - рiс кабешним, свавiльним хлопцем, не
мав нi втриму, нi спину. Десь закиркав пiвень i закрутився посеред двору з
переламаними ногами, вибiгла з хати господиня, а в городi  тiльки  коноплi
ходять хвилею, й не з лиха здогаду,  за  ким  вони  гойдаються.  Обтрушенi
яблука, покраденi кавуни, розполоханi конi  -  все  то  Захаркова  робота.
Нiчого вiн не боявся, нiякi погрози не могли вгамувати його. Хвороба  враз
притишила Захарка, вiн став понурим, i боязким, i колючим, як  потолочений
бур'ян.
   Лаврiн огляда?ться  по  двору.  Подвiр'я  широке,  згарцьоване  кiньми,
тiльки попiд тином зеленi? вiхтями трава та попiд самими вiкнами прослався
зелений килимок споришу. Корчма в кiнцi довгого двору схожа  на  всi  iншi
корчми: в лiвiй половинi покiй i комiрчина для при?жджих, в правiй - шинок
з бiдненьким шинквасом i великою пiччю, яка  грi?  i  в  хатi,  де  живуть
сестри (на печi спить Захарко, лаз на пiч звiдти ж, з кiмнати господарiв),
посерединi - повiтка для коней. З лiвого  боку  двору  -  хлiв  i  рублена
комiрка, в якiй зараз замешкав Лаврiн, з правого - клуня. За хатою -  сад,
i город, i чималий лужок, по якому тече  невелика  рiчечка,  що  впада?  в
Мрячку. Понад рiчечкою - верби, й осокори, й кущi калини.  Маленький  рай,
нинi вiн оповитий дрiмотливою та спекотною млостю. Навiть морiжок в  кiнцi
двору порудiв.
   Лаврiн ще раз усмiха?ться сонцевi, сво?му одужанню i повiльно  руша?  з
двору. Йому хочеться випробувати себе, вiдчути себе здоровим, аби вирушити
далi в путь. Ступа? босими ногами по попеченiй сонцем стежцi й почува?, як
тисячi голочок пошпигують у пiдошви. Пошпигують тонко, при?мно.
   Село придрiмало, село перечiку? спеку, але воно живе, i Лаврiн  жадiбно
вгляда?ться в його життя. До того  ж  вiн  стiльки  довiдався  про  нього,
хворiючи (порозказувала Хотина, вона не тiльки весела, а й  балакуча),  що
зараз його пойма? гостра цiкавiсть.  Оце  ось  подвiр'я  Маландiя  Куцого.
Маландiй - чоловiк важкий, понурий,  пiдозрiливий,  нi  з  ким  не  водить
компанi?, не родича?ться навiть з найближчою рiднею, не  любить,  коли  до
нього приходять по позички, i взагалi не любить людей. Вiн  i  сам  якийсь
невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або  вирубаний  з
куба, - плечi широкi, тулуб короткий, руки  товстi  й  чiпкi  (таким  його
намалювала Хотина, таким його побачив Лаврiн).  Щоправда,  обiйстя  ще  не
зовсiм Маландi?ве. Живий iще Маландi?в батько Улас, вiн глухий, покорчений
простудними хворобами i майже не  злазить  з  печi.  Одначе  старечi  синi
пальцi ще тримають кiнчики  родинних  вiжок.  Маландiй  давно  б  видер  з
покорчених пальцiв вiжки, та ба... Улас десь приховав торбину з грiшми,  а
де, не зна? нiхто. А сам Улас не каже, вiда? - ледве призна?ться, Маландiй
йому i ?сти не дасть.  Маландiй  сто  разiв  перемацав  батькову  постiль,
облазив комору, попроштрикував колiйським ножем всi стрiпки на  горищi,  в
клунi, в хлiвi i сажi - усе марно. Приступав до  Уласа  круто,  погрожував
заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю".  -  "А  як  не
встигнете?" - "Встигну. А нi, наведе на слiд бог". Не менш круто приступав
до Уласа Маландi?в син, Харитон. Харитон  -  викапаний  батько.  Такий  же
натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на пiдборiддi, й  такий
же глухий серцем i крутий вдачею.  Немовби  в  жарт,  а  насправдi  боляче
крутив дiдовi пальцi й мовби ненавмисне висипав на кожух жар  з  люльки  й
погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не призна?ться. I теж вилазив усi
стропила i обстукав усi плахи в хлiвах i коморi. Власне,  Лаврiн  i  дума?
про все це через Харитона. Бо ж  вельми  часто  занику?  вiн  на  подвiр'я
Тоцьких, товчеться там уранцi i ввечерi i,  як  давно  здогадався  Лаврiн,
неспроста. Вда?, що забiга? по-сусiдськи, а крутиться бiля Хотини. А  вона
при його з'явi щоразу хмурить брiвки i одверта?ться. Кiлька разiв  Харитон
заникував i до Лаврiна. Сiдав на тому ж високому порозi й  запитував:  "Ще
кашля?ш?" I кривив великi, вивернутi, червонi губи. Лаврiн розумiв, що  то
жарт, i вiдказував: "Кашляю".  -  "I  всi  на  тих  ваших  Запорогах  такi
здохляки?" - знову запитував Харитон. "? ще гiршi, - вiдказував Лаврiн.  -
Але перерубують навпiл i отаких костистих, як ти". Харитон прискалю?  зизе
око. "I не пiдвереджуються?" - "Нi. А ? серед них  i  такi  спритники,  що
одним помахом вiдрубують язики, якщо тi дуже гострi.  Ледве  висунеться  з
рота..." - "Ти ж того не вмi?ш?" - "Не вмiю". Так вони зав'язують балачку.
А далi Харитон, як i всi iншi парубки, почина? розпитувати  про  Сiч,  про
Великий Луг, про козакiв. Скрiзь, де  тiльки  заявиться  запорожець,  його
розпитують про Сiч. Всю надiю покладають на  не?,  адже  на  ??  рiчках  i
зарiчках, по ?? шовкових травах гуля? воля, там нема?  пана,  не  свистить
над  чубатою  головою  наган  i  не  грузнуть  порепанi  ноги  в  панськiм
чорноземi. Щоправда, Харитон тi?ю волею не вельми перейма?ться, його  ноги
в ялових чоботях i мiряють сво? гони, але й вiн, розказуючи про  держателя
села пана Григорiя, огляда?ться на дверi.
   -  Зустрiчали  ми  його  хлiбом-сiллю  на  вишиваному  рушниковi,   щоб
уберегтися вiд його лютостi, щоб щадимiший був. Хлiб тримав дiд Тодось  та
недогледiв, з-за його  спини  ухопив  той  хлiб  зубами  сотницький  кiнь,
Григорiй розсердився й так уперiщив  старого  ручкою  нагайки,  що  той  i
кавкнув посеред дороги...
   Харитон  прискалю?  око,  буравить   червонястими   зiницями   Лаврiна.
Перехрест бачить гаразд, що вiн чомусь недолюблю? його.
   Але чому?
   Небавом Лаврiн дiйшов до церкви. Вона  нова,  дерев'яна,  з  дерев'яною
дзвiницею, чимось навiть схожа на сiчову. I - на замку.  "Запечатана".  Бо
пiп у кожнiм казаннi проклинав туркiв i вельми негречно  вiдгукувався  про
гетьмана. Тепер хрестить, вiнча? та вiдпуска? грiхи потайки у себе в хатi.
   Вiд церкви Лаврiн вернувся до корчми. Навiть не дуже захекався.  Можна,
подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав  i  про  те,  що  отак
одразу по?хати не зможе. Довге лежання мусить одробити  в  корчмi.  На  це
кiлька разiв натякала Улита.  Настають  жнива,  а  в  них  у  дворi  нема?
чоловiка. Жнива ж тепер важкi й короткi, треба зiбрати все за кiлька днiв,
разом з усiма, щоб не запопали  татари.  Бо  хоч  державець  ?хнього  села
Григорiй Дорофiйович Дорошенко  -  приятель  самого  хана,  i  мають  вони
грамоту, по-татарськи писану, й заказано татарам  кривдити  селян,  але  ж
хiба закажеш те усiм ватагам. Розбiйнi татарськi ватаги гуляють пiд  самим
боком, багате село Татусi ?м, як голодному псовi,  що  на  прив'язi,  шмат
ковбаси. Незглянешся, як обiрве ретязь. I ще з однi?? причини не  поспiшав
Лаврiн: корчма - при битiй дорозi, чимало люду оберта?ться  в  нiй,  може,
хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дiвчину.
   Жнива й справдi були поспiшливi, важкi i не схожi на всi iншi жнива  по
Укра?нi. Не в плахтах, не в намiтках виходили жiнки та дiвчата, а в чорних
запасках i  чорних  хустках.  Тiльки  Хотина  одягла  червону  керсетку  з
червоними китичками, нашитими на нiй, жовту запаску, квiтчасту плахту, двi
товстi, пов'язанi  синьою  та  червоною  стрiчками,  коси  покрила  жовтою
хусткою, через що вiд матерi та тiтки на не? посипалася злива докорiв.
   Жiнки пiдганяли Лаврiна, пiдганяли Хотину. А дiвчина мовби  й  не  чула
?хнiх докорiв, обкрутила першу горстку довкола руки й  заткнула  за  пояс.
"Господи, допоможи нам узяти в руки цей хлiб святий i схорони од  хвороби,
поки обiжнемося... I на потiм теж". - I чомусь подивилася на  Лаврiна.  Не
було по тому й гучних обжинкiв -  не  одягали  дiвчата  вiнкiв,  не  несли
снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку "святому
Петру на бороду" й пов'язала стрiчкою. Й за те знову  ж  мала  од  матерi:
"Святий Петро цього разу обiйдеться й так". Улита сварила  дочку,  а  сама
знай поглядала на могилу Бiла Грудь, на якiй стояв хлопець  з  вiхою,  щоб
подати знак, як забачить татарську  ватагу.  Рушницi  й  шаблi  в  косарiв
лежали на возах. I одного разу взялися косарi за  рушницi  та  шаблi,  але
потiм виявилося, що попiд горою про?хали козаки - правували iз Запорожжя в
Чигирин.
   Могила Бiла Грудь - понад самою нивою  Тоцьких.  Хотина  розповiла,  що
могила ця знаменита на весь край, а нива, що обiч ?хньо?, - заклята.  Орав
?? колись господар на Великдень й за  той  грiх  провалився  пiд  землю  з
плугом, волами i рябим песиком. Якщо на це мiсце прийти  на  Великдень  та
прикласти вухо до землi, то можна почути, як гейка?  десь  унизу  на  воли
плугатар i як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!
   Жито Лаврiн стяв косою. Вперше вiн косив з грабками,  спочатку  не  мiг
прилаштуватися, знай зачiпався крайнiм зубом грабкiв за стебла, аж поки не
пiдтягнув зуби, не приловчився й не почав  класти  жито  в  рiвний  покiс.
Улита, Христя i Хотина в'язали. Улита  i  Христя  -  похапливо,  мовби  аж
злодiйкувато, а Хотина  весело  i  легко.  Ще  й  погукувала  на  Лаврiна:
"Жвавiше, косарю", але то - жартома. Вона присмагла на обличчi,  вiд  чого
поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька  поту,  й
запальне, весело  блищали  зеленавi  Хотининi  очi.  То  була  краса,  яка
свiтилася зсередини, Лаврiн добре розумiв, що то  свiтилася  добра  дiвоча
душа. I щось мовби пiдносило ?? - над житами i  могилою  Бiла  Грудь,  над
небезпекою, над буднями життя. Вона й далi  пiджартовувала  над  Лаврiном;
коли вiн пив з барильця воду, приставила пальчика й  забризкала  йому  все
обличчя, потiм наклала  в  шапку  колосся,  й  та  шапка  на  його  головi
стримiла, як бовдур. Лаврiн намагався веселитися разом з  Хотиною,  радiти
?? радiстю й не мiг. Почував - усерединi в нього нiби вигорiло все, а в ту
порожнечу натекло холодно? води,  що  не  прогрiва?ться  чужим  смiхом.  Й
дивувався - чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова
зрада  i  зникнення  Килiяни?  I  вiн  подумав,  що  його  вже  нiколи  не
розвеселить чужий смiх i вже нiколи його серце не вiдгукнеться на  радiсть
iншого серця. Надто дiвочого. Лаврiн придивлявся до Хотини, придивлявся  й
до iнших дiвчат та хлопцiв, жадiбно занурювався у селянське життя, починав
розумiти, яке воно складне i як вкручу? в свiй  вир  людину.  Щоб  ви?хати
йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза  люшню,  й  перемонтувати
грабки, i наклепати косу... А далi - жнива, й треба мерщiй вихопити з поля
копи... На Сiчi теж була робота, але там працювали не так.  Здебiльшого  -
гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота - неначе свято, а тут
- схожi один на одного буднi, Й думав: отако б жили  й  вони  з  Килiяною.
Либонь, на початку було б важко, а потiм звик би. В людей Лаврiн вдивлявся
пильно. Й щось йому одкривалося в них i в самому собi. Аж тепер  дiзнався,
що в свiтi ? iншi мiрки, вiдмiннi вiд тих,  якими  мiряють  на  Сiчi.  Там
здебiльшого одна мiрка - шабля, а  тепер  бачив,  що  людську  душу  можна
вимiряти й стиглим колоссям, i ласкою, i лагiдним усмiхом. Ранiше  вважав,
що в свiтi можна жити тiльки так, як жив на  Сiчi,  а  тепер  задумався  й
засумлiвався. Лагодив косу, а сам роззирався  доокiл.  Незвично  виглядало
поле там, де було зголено хлiба. Недавнечко котилися удалеч  жовтi  хвилi,
нескошенi лани ховали якусь та?ну, а тепер земля була  образливо  оголена,
суха,  в  ряботиннi  стернi.  Босi  ноги  давили  сухi  грудочки,   стерня
поколювала,  кололо  крiзь  сорочку  остюччя,  було  спекотно,  незатишно,
шорстко на душi. Скрiзь по  горбу  бiлiли  людськi  постатi,  подзвонювали
мантачки, шаркали коси, деякi ниви вже було впорано, господарi  звозили  з
поля копи.
   По жнивах у Тоцьких ще день жнивував вiн у  вдови  Гапки  Срiбно?,  чия
нивка так само жовтiла бiля Бiло?  Грудi.  Першого  дня  вдова  по?хала  з
Тоцьким, на ?хньому возi, й нажала копу, а  другого  не  вийшла,  i  Улита
послала Лаврiна поквапити ??. Зайшов Лаврiн у вдовину хату, а Гапка сидить
на лавi зронивши руки й  не  пiдводить  голови.  На  полу  покотом  сплять
хлопчики, ?х четверо, вони такi гарнi, тiльки худi  i  в  дрантi,  ?хнього
батька кгвалтом забрали до гетьманського вiйська, вiн пiшов i не вернувся.
Старшенький, Омелько, вже наймиту? в Маландiя Куцого -  пасе  гуси,  ганя?
горобцiв з проса, тро? iнших зовсiм малi. Вчора Гапка сварила за  розбитий
черепок найменшого, Фiлона, казала, що вiддасть  його  водити  старцiв,  i
Фiлон плакав i просився, щоб мати  його  не  оддавала  водити  старцiв,  а
сьогоднi в нього пала? голiвонька, а руки  холоднi,  неначе  двi  маленькi
крижинки, i Гапцi розрива?ться серце, ?й зда?ться,  що  хвороба  впала  на
Фiлона в покару за ?? сварку. Вона розповiла про це Лаврiновi  й  сказала,
що на поле по?хати не зможе. Лаврiновi стислося серце, стало до болю шкода
хлопчикiв i ?хньо? матерi. Вiн, хоч i квапився (на вулицi чекала пiдвода),
сiв на темну лаву й вперся руками в колiна.  Лиховi,  яке  бачив,  не  мiг
зарадити, не мiг i перейняти його: бо чим зарадиш нуждi,  яка  панувала  в
хатинi?! Й зненацька iз свiтлих глибин його ще  молодо?  пам'ятi  випливла
iнша хата й iншi дiти. I постали перед ним так чiтко,  так  ясно,  що  вiн
бачив усе до останньо? рисочки, вiн сприйняв це немов якийсь натяк.
   Це було... позаторiк, пiд другу покрову, удвох з Сiрком вони ?хали аж у
Корсунь, до полковника корсунського.  Була  пiзня  осiнь,  але  дерева  ще
стояли в зеленому шумовиннi, знову повертало на сирiтську зиму.  По  селах
бушували весiлля, бо вже ж недалеко до Дмитра ("До Дмитра дiвка  хитра,  а
пiсля Дмитра - хоч кошика  нею  витри"),  ?х  неодноразово  запрошували  в
гостину, але вони поспiшали й ставали на перепочинок тiльки пiзньо?  ночi.
Двадцять другого жовтня застала ?х серед битого шляху страшна буря. Обабiч
старого шляху росли старi верби, i вiтер ?х гнув i крутив, трощив гiлляччя
й обривав листя, а в одному мiсцi,  лишень  вони  зупинилися  за  могутнiм
стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затрiщало, й одна  половина
верби, яка перевисала вiттям через  дорогу  й  прихищала  ?х  од  хартуни,
почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кiньми, як вона шелехнула на
шлях, покривши трiском ревисько грози. Молодий сиво-мишастий кiнь по  тому
мовби сказився вiд страху, й стримувати його доводилося над силу. А  вiтер
i далi ревiв, i дощ перiщив  ?х  по  плечах,  i  понамокали  кире?,  стали
неймовiрно важкi, й потомилися конi, й валувала од них пара. Й  не  бачили
козаки свiту, бо дощ стояв стiною, ще й накочувався хвилями, й  скрiзь  по
дорозi валялося повiдчахуване з верб вiття,  а  конi  брели  по  колiна  в
пiнявiй каламутнiй водi. За тi?ю дощовою  стiною  вони  не  побачили  села
(село називалося  Вовчий  Камiнь),  а  тiльки  убогу  хатину  край  шляху,
подумали, що то хутiр. Ледве впхнули в лiсяний хлiвчик iз зiрваною стрiхою
i коней й ледве втиснулися в хатину самi, сповнивши ??  убогий  простiр  ;
запахами дощу та кiнсько? збру?. Кире? полишили в сiнцях, i  вони  стояли,
неначе людськi постатi, закутi в панцирi.  Там  же  полишили  й  важкi,  в
пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самi сидiли на лавi, витирали  рукавами
обличчя, розчiсували зiпрiлi, мокрi чуприни. До вечора ще було далеко, але
в хатi стояла сутiнь, бо ж небо облягли важкi хмари, а хатина  дивилася  у
широкий свiт одним-?диним трикутним вiконцем. Та ще горiв вогонь  у  печi,
червонi вiдблиски падали на образи,  боги  з  потрiсканими  ликами  понуро
дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкi, рудi  од
глини i краплi падали просто на святого Миколу, а також на матiр божу.
   Бiля печi гнулася молодиця - варила кулiш на вечерю, а на печi,  неначе
макiвки, поблискувало з пiвдесятка голiвок замурзаних  дiтлахiв,  а  помiж
них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду.  Бо  ж  кругле,  i
вуса урозтiч, й волосся на щоках не стрижене, i теж  кружалом  увсiбiч,  а
серед того волосся величезна люлька, що пахкотiла  димом.  Чоловiк  смалив
люльку й крiзь дим дивився на козакiв примруженими очима.
   - Хо-хо, - видихнув вiн клубок диму, - в таку погоду  лiпше  сидiти  на
печi та ?сти калачi.
   Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався
отамановi, й той вiдповiв гнiвно:
   - Не всiм же на черенi животи парити.
   - Тодi чого б ото мiсити багнюку по шляху?
   - Треба, то й мiсимо, - кинув Сiрко.
   - Здебiльшого мiсять ?? без дiла, - так само задумливо, врозтяг , мовив
господар. - Або з якого лихого вчинку. Сiрко сердито зирконув на пiч, його
дiва брова ледь зломилася, - Ти ото, чоловiче, анiж розмузикувати, лiпше б
пiдлатав стрiйки, щоб не капало на голови богам.
   - Таж очерету нема?, - спокiйно вiдповiв чоловiк, i той спокiй дратував
найдужче. Лежить собi отакий котяра на печi, дiти свiтять голодними очима,
жiнка змива?, либонь, останн? пщiнце на кулiш, а йому все до холери.
   - Вкоси.
   - Коса затупилася.
   - Нагостри.
   - Гострило вкрали, - i щирив зуби.
   - Тодi - язиком. Вiн у тебе дуже гострив, - з  серцем  кинув  Сiрко,  й
Лаврiновi, хоч i сам почував роздратування й виглядав у вiкно, чи не  вщух
дощ, стало трохи незручно за ту балачку-суперечку, вона виникла з  нiчого,
та й таки ж вони з отаманом гостi  в  чужiй  хатi,  i  не  випадало  отако
ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тiльки вiтер, й лило
наче з вiдра. Розкололися  небеснi  ночви,  й  нiкому  було  ?х  залатати.
Доводилося ночувати  в  непривiтнiй,  тiснiй,  вологiй  хатинi.  Господиня
зварила кулiш i насипала двi миски: бiльшу - сво?й сiм'?, меншу -  гостям;
Сiрко розв'язав шкiряного мiшка й дiстав ковбасу, сало та книшi,  яких  ?м
накидали на якомусь весiллi, а також гранчасту  пляшку  з  оковитою.  Дiти
свiтили на  тi  на?дки  голодними  очима,  витягували  ши?.  Сiрко  спершу
запросив дiтей, покраяв паляницю й розiклав уздовж тесового,  без  обруса,
столу товстi лусти, понакладав на них ковбаси та сала,  а  тодi  вiдiткнув
корок у пляшцi й покликав до столу господаря:
   - Йди й ти, вона мiзки проми?.
   - Вони в мене чистi, - мовив  чоловiк  i  заворушився.  Тодi  до  нього
скочив  найстаршенький,  лiт  дванадцяти,  хлопчик  i   допомiг   батьковi
зсунутися з печi. Виявилося, у нього нема?  лiво?  руки  та  право?  ноги.
Враженi, козаки поклали ложки. Розгледiли також, що чоловiк тiльки здалеку
був схожий на кота, насправдi ж йому щоки позападали,  i  довга  шия  була
худа, по нiй перекочувалася темна грудка борлака. Вiн  спокiйно  вмостився
на лавi i взяв правицею чарку.
   - За дощ, що загнав до мене гостей.
   Запорожцi випили мовчки,  i  Сiрко,  який  не  любив  ходити  околясом,
запитав:
   - Де це тебе?
   Господар кутуляв ковбасу, його очi, промитi горiлкою, засвiтилися.
   - Дорошенко потяв ляхiв, а ляхи - мене. I ще зi сто таких, як я.
   - В бою вони тебе захопили?
   - Та де там, у обозi. Ще й туди мене кгвалтом погнали.
   - Коли б не ховалися по обозах... - мовив  Сiрко,  i  Лаврiновi  чи  не
вперше в життi стало незручно за отамана.
   Невесела  була  та  вечеря  й  лихим  спання  у   вологiй   одежi,   на
розперезаному кулi  соломи.  Обсушитися  було  нiде,  замiни  не  мали,  i
господарi не мали нiчого, аби дати ?м для перемiни. П'яний господар спiвав
увi снi й гомонiв щось, i Лаврiн не мiг заснути майже  до  ранку.  Десь  у
запiллi шкреблася миша, й цвiркуни немудро музичили пiд пiччю, одначе  так
голосно, що здавалося, цвiрка? щось у головi, й кльокали зi стелi в  ночви
краплi. Козаки не чекали снiданку, посiдлали конi й по?хали.
   Вони ?хали до самого вечора, а коли стали в корчмi на постiй, Сiрко  не
знайшов у кишенi капшука з грiшми. Лаврiн гаразд  знав  того  капшука:  на
ньому вишитi два пiвнi, що б'ються. Отаман ляпав себе по  холошах  штанiв,
роззувся, повивертав усi кишенi - капшук пропав, i довелося  йому  вiддати
за ночiвлю шитий срiблом пояс. I далi ?хня путь була важкою, спродали все,
що мали, й добувалися назад на  охлялих  конях,  голоднi  та  зачучверiлi.
Звичайно, Сiрко мiг вдатися до когось iз заможних козакiв за позичкою, але
позичок не любив.
   Всю ту притичину Лаврiн забув одразу по при?здi, й звiялася  б  вона  з
його пам'ятi назавжди, коли б... коли б наступно?  весни  не  прибився  до
Сiчi ченчик з Вовчого Каменя та  не  розповiв  про  чудо,  яке  сталося  в
?хньому селi торiк на  другу  пречисту  в  хатi  значеного  ляхами  козака
Сокирки. Полягли господарi  в  хурiю  спати,  прокинулися  вранцi,  а  пiд
образом богородицi лежить капшук,  повнiсiнький  золотих  талярiв.  Лаврiн
знав, що ченчики вельми  люблять  розповiдати  про  чуда,  iнодi  самi  ?х
вигадують, отож не полiнувався й сходив до нього й запитав, який  був  той
капшук; Ченчик сказав-зелений, шовковий, а на ньому два  червонi  пiвники,
що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тiльки талярiв там було  не
стiльки, як казав чернець, бiльше мiдних чехiв i срiбних алтинiв, але були
й таляри. Лаврiн смiявся  подумки,  пригадуючи,  як  щиро  ляпав  себе  по
кишенях Сiрко i як щиро бiдкався за пропажею. Сам, бач,  залишив,  а  його
дурив, як маленького. Все те в одну мить  спливло  в  Лаврiновiй  пам'ятi,
якийсь час вiн роздумував над тим, а що не  мав  капшука  з  талярами,  то
пiдвiвся й сказав.
   - За жито не турбуйтеся, тiтко. Викошу вашу ниву,  -  пообiцяв  i  ледь
почервонiв, бо назвав Гапку тiткою, хоч вона  ж  була  ще  зовсiм  молода,
тiльки змарнiла на лицi.
   Сiв на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то вiн  дивиться  на
?? ноги, i пiдгинала ?х пiд воза.
   А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пiшов до Бiло? Грудi.  Улита
i Христя вiдмовляли його, навiть трохи сварили, але за  нього  заступилася
Хотина, ще й спорядила Лаврiновi торбу. Гапка пiшла з Лаврiном  -  в'язати
(хлопчик, дякувати боговi, одужав), а пiд обiд на поле прибiгла Хотина,  i
вони втрьох до вечора впорали  нивку.  Верталися  вже  при  мiсяцi,  тепла
порохня лоскотала Лаврiновi та Хотинi  босi  ноги  (Гапка  тривожилася  за
дiтей, побiгла попереду), й тепло було  на  серцi  од  впорано?  нивки,  й
Хотина дiткалася тугим плечем його плеча, й  щедро  свiтили  на  небосхилi
зорi, й десь скрикувала птиця-нiчниця.  Лаврiновi  було  й  гарно  од  тих
дотикiв, i трохи тривожно, i щось зупиняло його думку.
   Обжинкiв село не справляло, бiля  корчми  зiбралися  тiльки  хлопцi  та
дiвчата. Молодiсть - то таки молодiсть,  за  всiх  влад  i  лихолiть  вона
мина?, i молоде серце чу? те спрагло та поспiша? взяти, що може. Купили на
парубоцькi грошi горiлки, купили двi паляницi, в'язку таранi -  розстелили
в кiнцi саду пiд вербами хустку, поклали все це на не?,  винесли  ослiнець
для музик i гуляли. Музик -  тiльки  дво?,  бас  i  скрипка,  й  танцювали
дiвчата мало,  а  спiвали  багато.  Здебiльшого  сумовито.  Бiля  садового
перелазу розiп'явся на двох кiлках Захарко, за жнива вiн подався ще  дужче
й кашляв хрипко,  натужно,  здавалося,  в  нього  в  грудях  ось-ось  щось
обiрветься. Вiн дивився на хлопцiв i дiвчат, i не було  вже  в  його  очах
жадiбно? цiкавостi, заздростi та ненавистi, а тiльки туга й  покора  перед
чимось неминучим, що  нависло  над  ним.  Вiн  мовби  прощався  з  свiтом.
Перехрест теж сидiв збоку пiд молоденькою яблунькою,  не  частувався,  хоч
парубки й припрошували його. Лаврiн не частувався, бо ж не  вкладав  сво??
частки, та й не вельми йому кортiли тi чужi, на  якi  потрапив  випадково,
веселощi. Хоч,  дивлячись  на  барвисте  ма?во  дiвочих  хусток  i  плахт,
слухаючи спiв, подумав, що втратив щось у життi й  тепер  його  нiколи  не
вернути. Нинi воно - як грошi в чужих руках. До нього пiдiйшла й присiла в
травi Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана i дуже мила.
   - А ти чого не спiва?ш? - запитав у не? Лаврiн.  Хотина  подивилася  на
нього тривожним поглядом зеленавих очей.
   - Бо не спiва?ш ти.
   Лаврiновi стрепенулося серце, щось у ньому вiдгукнулося, а  щось  глухо
запротестувало, й вiн сказав:
   - Я вже сво? одспiвав.
   - Так рано? Хто ж це тебе одучив спiвати? - I майже без всякого зв'язку
додала: - А до мене Харитон в'язне.
   - Ну... вiн хлопець хазяйновитий. I багатий.
   - А ти зна?ш, який вiн захланний? У старця кусень однiме. А який  злий?
I як сопе, коли щось не по його. Та я його... Я його бачити не хочу.
   I Лаврiновi, хоч нiчого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серцi.
   - Так хто ж тебе одучив спiвати?  -  направцi  йшла  Хотина,  а  Лаврiн
подумав трохи зi скрухою, що це вже друга  дiвчина  йде  до  нього  такими
стежками й, мабуть, саме через те, що вiн - безма?тний, харпак. I помалiла
йому в думцi сiчова слава. I сама Сiч мовби потьмарилася,  мовби  повилася
сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.
   - У тебе ? дiвчина? - На цьому запитаннi в Хотини затремтiв голос, вона
опустила очi, а Лаврiновi стало ?? жаль, i вiн вирiшив розповiсти  ?й  усе
про себе та Килiяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак
покласти край отiй невизначеностi, яка почала залягати помiж  ним  i  цi?ю
щирою дiвчиною. I вiн розказав. Хотина  страшенно  розхвилювалася,  навiть
витерла сльози, а тодi раптом сказала:
   - А, може, ?й буде краще з тим тво?м Марком.
   Такий несподiваний поворот Хотинино?  думки  спантеличив  Лаврiна,  вiн
довго мовчав, а потiм мовив:
   - Не знаю, того не зна? нiхто. Може, й тобi буде добре з  Харитоном,  а
ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав ?й,  мушу  знайти  ??.
Без того... менi не жити.
   Холодний вiтрець прошелестiв яблуневим садом, i  впало  з  гiлки  важке
яблуко; нi Лаврiн, нi Хотина не пiдняли його. А пiдняв те яблуко Харитон i
вгородив у нього великi, як у коня, мiцнi  зуби.  Важкий,  мов  iз  свинцю
литий, розхитувався на пiдборах шеврових, iз зiбганими у складки  халявами
чобiт, габова свита висiла на його лiвому плечi.
   - Хотино, ходи до дiвчат, - наказав вiн.  -  Менi  треба  погомонiти  з
цим... гм, мандрiвником.
   Хотина хвилину вагалася, а тодi в ?? очах змайнули зеленавi  вогники  й
вона пiдвелася. Пiдвiвся й Лаврiн.
   - Слухай, дяче, мандрував би ти звiдси далi.
   Харитон був вовкодухий i дивився в землю;  не  знаючи,  чим  дошкулити,
назвав Лаврiна дяком.
   - Ось одроблю й по?ду, - спокiйно вiдказав Перехрест.
   - Я заплачу за тебе.
   - Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.
   - Але я можу ?х трохи пом'яти, й вони, злидню,  стануть  непригоднi  до
дiла.
   Лаврiн почав дратуватись, але стримував себе.
   - Послухай, парубче, - примирливо мовив вiн. - Не  затiвай  сварки.  Нi
менi, нi тобi вона не потрiбна. Дороги  я  тобi  переходити  не  збираюся.
Втямив? Ось добуду строку й по?ду.
   Така поступливiсть ще дужче розколихала Харитона. Вiн зiрвав  з  голови
шапку i вдарив нею об землю.
   - А я хочу, щоб ти ви?хав сьогоднi.
   - А я хочу стати турецьким султаном, - влад йому вiдказав Лаврiн.
   Парубки та дiвчата  перестали  спiвати,  наблизилися  до  них,  але  не
розбороняли. Стояли пiвколом, перешiптувалися. Харитон хоч i бурмило,  але
свiй, а це - зайда, боговi виднiше, на чи?му боцi правда. Не  стала  помiж
ними й Хотина. Либонь, думала щось сво?,  на  щось  сподiвалася  вiд  цi??
бiйки. Лаврiн  думав,  що  Харитон  шкилюватиме  далi,  зачiпатиме  тiльки
словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо.  Удар  кинув
Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за ?? стовбурець, упав би. В очах
потемнiло - вiд болю i гнiву,  з  вуха  потекла  сукровиця.  Одначе  думка
працювала, вiд другого удару  Лаврiн  ухилився  -  знадобився  запорозький
вишкiл, адже сiчовики вправлялися й на  шаблях,  i  навкулачки.  Не  маючи
iншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але  теж  встояв
на ногах, його широке,  з  важкою  щелепою  обличчя  збуряковiло,  в  очах
завирувала каламуть, i вiн слiпо кинувся на Перехреста.  Лаврiн  перехопив
його руку, рвонув на себе й вiдпустив.  Харитон  зарився  носом  у  траву.
Одначе враз пiдхопився й знову пiшов на Лаврiна. I знову Лаврiн  ухилився,
вхопив супротивника попiдруки й кинув об землю. Харитон  застогнав,  хотiв
пiдвестися, й Лаврiн рiшуче ступив до нього.
   - Посидь. Бо за третiм разом... За третiм разом не встанеш.
   Харитон повiрив. Сидiв на травi, понуро дивився в землю.  Лаврiн  хотiв
ви?хати з Татусiв наступного дня,  але  саме  того  дня,  надвечiр,  помер
Захарко. Тихо вiдiйшов на печi,  його  знайшли  вже  захололим.  Захаркова
смерть не привела нi матiр, нi сестру, нi тiтку до великого  розпачу,  всi
знали, що вiн не жилець на цьому свiтi,  i  все  ж  нове  нещастя  вкинуло
родину Тоцьких в осмуту. Лаврiн розумiв, що не може покинути  ?х  в  такий
час. Тим самим возом, яким цього дня возив сiно,  вiдвiз  вiн  Захарка  на
цвинтар, пiп одспiвав хлопця на левадi. А ще через день почався дощ,  який
перейшов у зливу. Буря поламала крила у вiтряка за селом, потрощила кiлька
дерев над дорогою, розчахнула стару грушу  в  саду  у  Тоцьких  i  зiрвала
стрiху шопи в кiнцi двору. В горобину нiч,  коли  блискавицi  снували  мiж
небом i землею, неначе горючi  татарськi  стрiли,  коли  небо  трiщало,  а
здавалося, що то  трiщить  старий,  рiзьблений  сволок  у  корчмi,  Тоцькi
свiтили страсну свiчку й всi тро? стояли навколiшках перед образом святого
Миколи, молили його, аби загнуздав стихiю, аби забрав блискавицi  i  грiм.
Микола на них не дивився, творив сво?, i тодi всi тро? звернули погляди на
Лаврiна, який сидiв на лавi й iнодi осiняв себе неквапливим хрестом.  Його
погляд заспокоював жiноцтво дужче, нiж погляд святого, i  слова  його  теж
були заспокiйливi, розважливi.
   В розкритiй шопi замокло збiжжя - пшениця i ячмiнь,  довелося  виносити
та сушити снопи. Лаврiн не мiг по?хати, не скiнчивши цi?? роботи.
   Снопи сушилися на тину, i на призьбi, й просто посеред двору, Лаврiн за
ними наглядав, Улита i Христя поралися в  городi,  Хотина  мiсила  дiжу  -
Лаврiн бачив ?? через прочиненi  дверi.  Дiжа  стояла  на  ослонi,  ходила
ходуном, маленькi дiвочi кулачки мелькали швидко-швидко.
   - Лаврiне, потримай дiжу, - покликала вона його.  Перехрест  присiв  на
долiвцi, обома руками вхопив бiля середнього обруча  важку  кленову  дiжу.
Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому  дурманив
запах тiста й запах вимитих у любистку кiс, одне руденьке пасемце вибилося
з них i лоскотнуло йому  щоку.  Хотина  шпарко  дихала,  ??  груди  високо
здiймалися, i Лаврiн вiдвiв затуманенi очi. I в  ту  мить  у  його  головi
майнуло щось  таке  -  знадливе,  житейське,  аж  вiн  стенувся  i,  мовби
сперечаючись з кимось, покрутив головою: "Нi, нi".
   - Що таке? - запитала Хотина  i  дивилася  на  нього  такими  лагiдними
очима, аж йому затремтiло в серцi.
   Вiн зрозумiв: Хотина ще на  щось  сподiва?ться,  намага?ться  затримати
його. I щось у ньому пiдда?ться ?й.
   Надвечiр того самого дня на за?жджий двiр завiтало тро?: дво? козакiв i
ще один чоловiк, татарин  чи  турок,  а  може,  волох,  з  червоним,  нiби
обвареним окропом, обличчям,  з  вузькими  очицями,  лисою,  перекресленою
шрамом головою. Хто  вiн  такий,  вгадати  було  важко,  чимало  всiлякого
непевного люду лiпилося нинi бiля правобережного гетьмана, чимало тинялося
його й по  дорогах,  здебiльшого  вони  не  об'являлися  нi  iменнями,  нi
званнями, й запитувати  про  те  ?х  нiхто  не  наважувався.  Червонощокий
чоловiк був ще молодий, рокiв тридцяти, обо? козаки - старшi i теж  якiсь,
неначе при?хали з ночi, темнi й похмурi, i слухалися червонолицього.
   Вони при?хали у  куцому,  засланому  кiнською  шкурою  вiзку,  наказали
Лаврiновi засипати  коням  вiвса,  а  собi  попросили  горiлки  та  чогось
пере?сти. Коли Лаврiн, перечекавши, доки при?жджi потамують голод,  зайшов
до шинково? хати (вiн не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Килiяну
та Марка), козаки  до?дали  свинячий  холодець  з  миски,  а  червонолиций
смоктав хвiст оселедця. Вiн кинув недогризок просто пiд ноги  й  налив  iз
зелено? карафи у кухоль пива, але не пив, а тiльки мочив губи, а сам скоса
позирав на Хотину, яка поралася бiля печi.
   - Так з чим будуть пироги? - запитав i пiдморгнув одному з козакiв.
   Не сподобалося Лаврiновi те пiдморгування, а ще  дужче  не  сподобалися
слова, мовленi по тому, як Хотина вiдказала, що пироги будуть з вишнями  i
порiчками:
   - А що, хлопцi, залишимося на пироги.
   Лаврiн знав, що прибульцi кудись квапилися, вони навiть  не  дали  йому
завести пiд повiтку коней, мали намiр дати ?м тiльки перепочити,  а  тепер
ось мiняють сво? рiшення. Чому? Сонце ще сто?ть високо, могли  б  про?хати
верст двадцять. Ох, беззахисний нинi у цьому  кра?  люд,  i  надто  багато
вешта?ться пройдисвiтiв. Уко?ть щось, а тодi тiка?  в  iншу  сторону,  пiд
руку iншого гетьмана. А коли його сила, то и зовсiм не втiка?. I  ?  серед
тих лиходумцiв такi... ?, Лаврiн чував про  них...  Вони  -  найстрашнiшi.
Торгують живим  товаром,  християнською  кров'ю.  Хапають  дiвчат,  дiтей,
якийсь час переховують у шелюгах,  у  ямах,  а  тодi  продають  турчиновi.
Справа вигiдна, хоч можна через не? i повиснути на гiлляцi.
   Лаврiн розмiрковував про все  це,  сидячи  пiд  рундучком  комiрки  пiд
вiнками цибулi i пучками маку, пов'язаного  барвистими  валовими  нитками.
Головки маку були схожi на вiдтятi людськi голови. Майнула думка: що  йому
до того, до всiх  цих  людей,  ?хнiх  намiрiв,  ?хнiх  клопотiв,  у  нього
вистача? свого лиха, сво?х клопотiв, але вiн рубонув ??, наче коршака,  що
завис над подвiр'ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про сво? здогади
Улитi та Хотинi, й таки вирiшив Улитi не казати нiчого  -  може,  подумав,
прихимерилося йому все це, й виставить себе на  посмiх,  а  натякнув  лише
Хотинi, запитав у не?:
   - Засуви у тво?му ванькирчику мiцнi?
   Вiн знав: коли у корчмi  мало  при?жджих,  Хотина  спить  у  поко?  для
багатших гостей поруч з великою кiмнатою, де сплять всi  iншi  постояльцi.
Нинi постояльцiв було лише тро?.
   Хотина трохи спантеличилася, але вiдказала жартiвливо:
   - Для доброго козака - засуви не завада.
   - Коли б то йшлося про  козакiв,  -  пробурмотiв  Лаврiн.  -  Замикайся
добре. А лiпше лягай з матiр'ю.
   Хотина мить подумала, а потiм усмiхнулася й знизала плечима:
   - Ну й козаки тепер пiшли. Самi вiдсилають дiвчат до  матерiв.  Лягаючи
спати, Лаврiн поклав бiля себе два  пiстолi  й  ножа.  Пiстолi  перевiрив,
пiдсипав свiжого  пороху.  Дверi  комiрчини  зачинив  не  зовсiм,  залишив
щiлину.  Лежав  на  сiнi,   слухав,   як   засина?   село.   Десь   лiниво
перебрiхувалися собаки, десь не знати чого  кукурiкнув  пiвень,  у  стрiсi
комiрчини вовтузилися горобцi. Щось ?м заважало спати. У  верхньому  кутку
щiлини миготiла зеленава зiрка, здавалося, то шипить на ковадлi й  порска?
окалиною розжарений вухналь. Лаврiн виглянув у дверi - i в  корчмi,  й  на
подвiр'? було тихо. Над  хатою  червонiв  мiсяць,  вiн  був  на  ущербi  й
скидався на паляницю з вiдтятим окрайцем. I ще  кiлька  разiв  виглядав  з
комiрчини Лаврiн, а тодi задумався - знову ж таки  про  все  тутешн?:  про
жнива, про Хотину, про Захарка - та й незчувся, як задрiмав.
   Прокинувся не знати вiд чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким  i
гострим. Розчумався й зрозумiв, що його вколола не гостра спиця, а  голос.
Тонкий голос - скрик. Вiн повторився, i Лаврiн намацав у темрявi  ножа  та
пiстолi. Ножа заткнув за пояс, пiстолi  взяв  у  руки.  Обережно  прочинив
дверi й сторопiв. Посеред двору стояв запряжений паровицею вiз. Як же вiн,
Лаврiн, мiцно спав. Мiсяць вже сховався за верби, але зорi  густо  всипали
небо, ?хнього свiтла вистачало,  аби  побачити  постать,  яка  припала  до
гнуздечки, а також прочиненi дверi кiмнати  для  про?жджих.  Гаятися  було
годi.  Ступаючи  босими  ногами  по  холодному  споришу,  Лаврiн   нечутно
пiдкрався до постатi, яка  тримала  конi,  притулив  до  спини  пiстоля  й
сказав:
   - Не ворушися. Ворухнешся - вб'ю. Пусти гнуздечки i йди до комори.
   Якусь мить тривала тиша, далi дзвенькнули  кiльця  на  гнуздечках,  той
опустив руки.
   - Йди!
   Цiвкою пiстоля чув крiзь жупан, як тремтить  зловороже  тiло.  Пiстолем
вiн запхав козака до комори й засунув у прибой залiзну  притику.  По  тому
швидко пiшов до корчми. Звiдти  долiтали  глухi  удари,  скрип  i  скрики.
Лаврiн знав - нi Хотина, нi ?? скрики не годнi  вирватись  з  ванькирчика.
Вiкна там, як i в iнших кiмнатах, мiцнi, дубовi. Лиховiсники ламали  дверi
або намагалися скинути ?х iз завiс. Лаврiн ступив у чорний отвiр дверей. В
цей час знову почувся iржавий скрип, далi - короткий  передих,  сопiння  i
лайка крiзь стиснутi зуби, й знову скрип, i Хотинин лемент за дверима.
   - Зрушилися, - мовив запалений задухою голос. - Пiдваж ще раз.
   В кiмнатi смердiло прокислим  пивом  i  потом,  у  вiкно  слiпо  билася
потривожена муха-дзизуха.
   Лаврiн став так, щоб на нього не  падало  свiтло  з  вiкна,  i  голосно
мовив:
   - Стiй на мiсцi!
   Бiля дверей вуркнуло - вуркнув з несподiванки котрийсь  iз  нападникiв,
вiдтак упала глуха, сповнена смертельно? загрози тиша.
   - Йдiть прiч. Iнакше - стрiлятиму, - гукнув Лаврiн  i  переступив  крок
праворуч. Гаряче  повiтря  колихнулося  бiля  самих  його  грудей.  Сокира
ввiгналася в стiну. Лаврiн уже призвича?вся до темряви i стрельнув у  одну
з тiней,  цiлився  трохи  вниз.  Почувся  скрик,  стогiн  i  лайка,  якесь
шамрання, якесь вовтузiння i знову скрик, схожий на  вовче  виття.  Лаврiн
присiв у запiллi.
   - Вдруге влучу в голову, - пообiцяв вiн. -  Не  промахнуся.  Загупотiли
кроки, один з нападникiв кинувся у  двiр.  За  ним,  стогнучи,  лаючись  i
погрожуючи, потягся другий. Лаврiн  пiшов  одразу  за  ним,  аби  не  дати
лиходiям приготуватися до вiдсiчi.
   - Негайно ви?жджайте з двору, - не  давав  ?м  опам'ятатися.  -  Iнакше
пострiляю.
   Одна постать  вже  чорнiла  на  возi,  друга,  зi  стогоном  i  хрипом,
дряпалася на вiз, то був червонолиций. Лаврiн влучив йому в ногу.
   - Ти, собако, запам'ята?ш нас... - погрожував вiн. -  Повiшу  за  ноги.
Втоплю в багнi... Степане, де ти?
   - ?дьте, ?дьте, - наказав Лаврiн. - Степан дожене вас за селом.
   Огрiтi ремiнними вiжками, конi захропли, вiз заторохтiв, рушив з мiсця.
У воротях вiн зачепився - пролунав пронизливий зойк, очевидно,  пораненому
черконуло ногу. Лаврiн побачив тiльки, як двi кiнськi голови майнули  поза
високим тином. Затим випустив Степана й пiшов зачиняти ворота, якi лиходi?
прочинили заздалегiдь. До  самого  ранку  побивалися  Улита  та  Христя  й
тремтiла, неначе в пропасницi, Хотина. Лаврiн заспокоював ?х усiх як  мiг.
На свiтанку Хотина таки заснула, а Лаврiн почав збиратися в дорогу. Вiн  i
так загаявся, та й не випадало йому залишатися  далi  в  цьому  мiсцi.  Це
розумiв не тiльки вiн, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:
   - Iдеш! А як же ми тепер?
   - Наймiть на якийсь час козакiв. ?  такi  в  мiстечку.  Звичайно,  вони
ледачкуватi, але для сторожi згодяться.
   - Я сьогоднi ж заручу Хотину з Харитоном, - по-iншому вирiшила Улита.
   "От для кого я вирятував Хотину", - скрушно i навiть  з  болем  подумав
Лаврiн, але iншо? ради скласти не мiг.  Вiн  вивiв  коня,  крiпенько  його
осiдлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала  двi
великi паляницi, два шматки сала, пiввiнка цибулi. Жiнки провели  його  за
ворота, благословили. Лаврiн оглянувся вже в полi: бiля ворiт чорнiли  двi
постатi, схожi на двi чорнi галки. Одна з них махнула на  прощання  кiнцем
чорно? хустки.

   * * *

   У кiнцi мiсяця серпня,  коли  листя  на  чорнокленах  прибрало  кольору
темно? вишнi, а степ пожовтiв i задзвенiв сухими  бур'янами  i  вже  давно
одцвiвся татарський шабельник - важкi бубки задимiли бiлим пушком, козакам
Тавинсько? залоги прийшла замiна. Вони радо збиралися в  дорогу  -  важка,
небезпечна й  пiсна  служба  на  степових  чатах  гiрша,  нiж  на  водяних
караулах, не власною волею йдуть на не? козаки, й  здебiльшого  верта?ться
?х менше, нiж прибува?. А часом ляга? трупом i вся залога  -  коли  татари
пiдчаляться зненацька або нападуть у великiй силi. В маленькiй, схожiй  на
зимiвник, залозi протриматися довго козакам рiдко коли вда?ться. Щоправда,
й татари не часто б'ють на залоги, - вельми невигiдний то  промисел,  -  у
залозi i вал, i частокiл, ще й  добряча  башта,  за  одного  козака  ляга?
кiлька, а то й кiльканадцятеро татар. Заживку з них нiякого,  в  полон  же
козаки не здаються. Частiше дозорцi гинули в степу,  на  курганах  i  бiля
фiгур, захопленi зненацька.
   Цього разу з шiстдесяти восьми  козакiв,  що  при?хали  сюди,  в  степу
лишилося  навiки  сiмнадцять.  Решта  верталася  на  Сiч.  Разом  з   ними
вiд'?жджав i Сироватка. Все нужденне майно  прикопав  над  Волошкою,  кугу
забив, човна затопив у березi. Забрав свого коня на залозi,  свiтло-бурого
Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не  на  Запорожжя.  Од
козакiв, що при?хали на замiну, дiзнався, що  Лаврiна  на  Сiчi  нема?,  -
по?хав з партi?ю, яка пiшла пiд Ладижин, i не вернувся. Козаки оповiли про
тяжкi утарчки пiд Ладижином, страшну налогу турчина, гибiль та полон  його
захисникiв. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той  ще  од  когось,
зда?ться, од козака Кайдана, нiбито Лаврiн з того пекла вирвався. Але чого
не при?хав у Сiч, козак сказати  не  мiг.  Мокiй  весь  вечiр  просидiв  у
самотинi в степу пiд валом форпосту, а тодi  вирiшив  податися  в  розшуки
Лаврiна. Й хоч як його розраювали запорожцi, не здався. Сироватка вже коли
щось вимiрковував, од того не одступався й замiрiв сво?х не мiняв.
   Шлях  йому  випав  довгий  i  важкий.   Поминувши   Дике   Поле,   ?хав
розруйнованим кра?м, сплюндрованим турками  й  татарами,  бiда  чигала  на
нього звiдусюди, й тiльки  Мокi?ва  сторожкiсть,  звичка  ходити  по  краю
небезпеки, вмiння заховатися, а ще, може,  нужденнiсть  рятували  його  од
татарського аркана та розбiйницького ножа. Прошбишацьких ватаг по лiсах та
яругах на той час блукало не  менше,  нiж  татарських.  Сироватку  вжахнув
поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобiд та сiл.
Бiлiли на згарищах димарi,  чорнiли  пожухлi  сади,  сивий  попiл  замiтав
подвiр'я, застеляв колись веселi вигони, дороги. Сироватцi здавалося, що й
на його душi осiвся той попi". Ще бiльша туга огортала козака вiд того, що
не мiг одшукати бодай найменшого Лаврiнового слiду. Жодно?  чутки,  жодно?
звiстки. Та й те ще: людей йому стрiчалося мало -  ховалися  по  лiсах  та
глинищах, вони здебiльшого самi розшукували сво?х братiв, сестер,  батькiв
та дружин. Тiльки й дознав, що всiх, кого турки та  татари  тут  запопали,
гнали на Стiну,  а  вже  там  розшеретовували:  кого  в  Стамбул,  кого  в
Бахчисарай, кого на галери.
   Сироватка добувся до Стiни - неподалiк од старовинного мiстечка Сороки,
що по той бiк Днiстра, звiдки турчин розпочинав сво? походи  в  укра?нськi
та ляськi землi. Сироватчин кiнь пiдбився, погубив пiдкови, розбив копита,
а сам Сироватка стомився тiлом  i  духом.  Одяг  його  пошарпався  й  геть
розпалися чоботи. На лiвому трiснув задник i вiдпав закаблук, а на правому
- вся пiдошва, на нозi телiпався тiльки ошматок низько? халявки  та  того,
що колись було передком.  Сiмнадцять  лiт  проносив  чоботи  козак,  латка
лягала на латку, а поверх тих - ще латка з шевра, хрому, юхти, так що  вже
цiлий табун товару слугував його ногам. Мокiй би  й  зараз  сам  полагодив
чоботи, але не мав чим - усе прикопав у ямi над Волошкою. ?хати далi  було
нiкуди, Сироватка напитав у посадi бiля Стiни шевця i впросився  до  нього
на два тижнi. За ремонт чобiт (брався полагодити ?х сам), сякий-такий харч
та корм для Савура мав скосити нежар у  долинцi,  змолотити  пiвтори  копи
жита й допомагати по чоботарству. Мокiй сподiвався тим часом  по?здити  по
ближнiх селах та розпитати про Лаврiна. Якщо не погинув, десь же  вiн  ма?
бути. Бо чого прибився в Ладижин,  коли  його  туди  не  посилали?  Кайдан
розповiдав, що Лаврiн увесь час кудись поривався.
   Стiна i вся волость поплюндрованi менше, нiж сусiднi.  Вони  перебували
пiд владою Дорошенка, той тримався спiлки з турчином, i мiсто приступом не
брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого лiта, коли плюндрував
Кам'янець;  розгнiваний  вiдважною  обороною,  наказав  вимостити   вулицi
Кам'янця iконами та хоругвами й про?хав по них конем до  церкви.  По  тому
наказав брати приступом Стiну, яка ще ранiше здалася на його милiсть.
   Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловiчка  в  порваному
?врейському лейбику, з довгими-предовгими  рукавами  та  пiдiткнутими  пiд
мотузяний пасок полами, стояла на самому кiнцi посаду - друга од краю, при
битiй дорозi. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити  про?жджий
люд: од дороги ?? оступав тiльки низенький, трухлявий  тинок.  Видно  було
з-за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця - нужденне,  як  i
сам швець.  Стара  хата  з  перекошеними  вiконницями,  повiтка,  плетений
лiсяний хлiв - увесь Шкутин статок.  Пiд  повiткою  -  вiз,  коня  забрали
татари. У хлiвi - телиця й двi курки.  Телиця  -  надiя  всi??  родини.  А
родина величенька: стара мати, жiнка, четверо дiтей, найстаршiй дiвчинцi -
дванадцять рокiв. Вони ховали рябу телицю за  просяною  соломою  й  вельми
потерпали, аби ?? не забрали  татари.  Щоправда,  ?хнiй  гетьман  -  ханiв
приятель - обiцяв усiм мирне й негибiльне життя, одначе вельми  ненадiйною
була та обiцянка. Мiський уряд, до якого зверталися зi скаргами  на  татар
стiнчани та околишнi селяни, тримався ?хньо? сторони, проте нiчим  не  мiг
зарадити. Старости тiльки вдавали, що  розшукують  кривднbкiв.  Не  завжди
допомагали навiть турецькi охороннi ярлики. Отож швець та його жiнка (як i
всi iншi люди) покладалися на свiй  сховок,  а  не  на  стоптане  копитами
татарських коней право.
   Мокiй допомагав шевцевi,  а  також  навiдувався  в  Стiну,  тинявся  по
базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин i хто його оступав, найпаче -
запорожцiв. Але ?х у цьому кра? не стрiчалося. А тим часом приглядався  до
мiських порядкiв, до ворожого вiйська - знадобиться, коли  повернеться  на
Сiч. Про?жджають татари. Гордовитi, поважнi  -  адже  пiд  копитами  ?хнiх
коней чужа скорена земля. Чимось не схожi на татар -  конi  високi,  й  на
декому укра?нськi кожухи. Несамохiть стиска?ться серце, щось  напружу?ться
в грудях.  Проходять  яничари  -  веселi,  напiдпитку.  Горланять  пiсень,
обiймаються за плечi,  наче  укра?нськi  парубки.  Може,  серед  них  ?  й
укра?нцi... Себто нема?. Це вже  не  серби,  не  болгари,  не  поляки,  не
росiяни, не укра?нцi, не молдавани, а турки. Всi разом - турки. Хоч  i  не
зовсiм  турки.  Але  ?м  вселили  в  серце  Туреччину.  Людина   з   чужою
батькiвщиною в серцi - це вже не людина. Нехай якою вона не буде  грiзною.
Так само, як i людина, котра пiдкорила собi iншу людину.  То  -  потороча,
злодiй, вона гада?, що залиша?ться сама собою, а насправдi розчиня?ться  в
iнших,  завойованих,  обiкрадених  нею,  людях.  Ще  пильнiше  приглядався
Сироватка до свого люду. Сам худий  i  нужденний,  дивувався  змiнам,  якi
бачив у них. Неначе це були зовсiм iншi люди. Тi й не  тi.  Куди  подiлися
горда постава, смiливий  блиск  очей,  веселий  смiх.  Кудись  iшли,  щось
робили. Те ж саме, що й ранiше. Он з млина ?де дядько, на возi  рiвненько,
гузир до гузиря, складенi мiшки,  на  мiшках  маха?  рученятами  дiвчинка,
позаду спира?ться на ключицю молодиця. Везуть мливо.  Всi  вони...  везуть
сво?-чуже мливо. Все нiби так, як i колись, але й не так. Так, бо  ж  таки
не пiдданцi, а союзники. В грамотах написано: рiвнi, збратанi гетьманом та
султаном в одну сiм'ю. Мають рiвнi права,  можуть  займати  високi  уряди.
Полковник полковнику пише по-нашому листи  i  реляцi?,  а  вище  -  тiльки
по-турецьки. Не зрозумiють! Того, що написано, i тих, що  написали.  I  до
татар треба писати по-турецьки. У школах тi самi дяки навчають  тих  самих
наук. Але мусять казати дiтям, що вони  завдячують  турецькому  султановi.
Отож всi роблять  те,  що  хочуть...  тiльки  на  турецький  кшталт.  Лише
банкетують по-сво?му.  П'ють  оковиту,  п'ють  меди,  якi  гiрчать,  п'ють
ромелiйськi вина. Першу чарку - за славну Туреччину, а вже по  тому  можна
випити й за щось iнше, сво?. I навiть упитися. А чого ж,  це  добре,  коли
якийсь козак уп'?ться. Може щось виляпати. Тих,  якi  п'ють,  не  страшно.
Страшно тих, якi сидять по кутках i думають сво?. Ти ?м  кiлок  на  головi
теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б  до  сорому,  до
того,  ким  були  i  ким  стали.  Пригадують  дiдiвську  славу,  дiдiвську
гордiсть, пригадають, чи? вони дiти i внуки. Стережiться тих, якi думають!
I стережуться. Переодягненi вивiдники так i шастають по мiсту. Отака  вона
-  Стiна.  Це  вже  не  Стiна,  а  дiрка  в  Стiнi.  Дiрка  в  серцi  люду
християнського, укра?нського, через яку пливуть чужi накази,  чужi  вiстi,
чужi звича?, чужi вiйська. Хотiв Дорошенко скористатися мiжусобицями трьох
держав, скупити всi землi, хотiв вигородити  людовi  обору,  .а  вигородив
тюрму. I тепер кара?ться, бушу? у власних покоях, а за покоями -  зась.  А
був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла  Дорошенка.  Той
теж шукав викруту i дружби, але вже з iншим паном - польським  королем.  I
допинався з шляхтичами рiвних прав, i таки  доп'яв,  але  тiльки  собi,  а
посполитi як орали панам землю до нього, так само орали ??  й  при  ньому.
Петро Дорофiйович не зважив на лихий досвiд дiда. I он у  що  перекинулася
його спiлка з невiрними - подану знизу вгору руку приймають, але того, хто
?? простер, поруч iз собою не садовлять. Бо поганин, то таки поганин.  Вiн
мiрку?, що сто?ть вище  за  всiх  iнших  людей.  Навiть  татари  з  улусiв
вважають себе благороднiшими  од  гяурiв-християн.  А  може,  шепоче  собi
Сироватка, бiда бiду якось перебуде.
   Цього року осiнь забарилася, лiтн? тепло трималося довго, а потiм пiшов
дощ, i в один день свiт перемiнився, стало холодно, сади, лiси  осмутнiли,
i осмутнiла вся земля, а з нею i людська душа.
   За пiвтора тижня Сироватка не тiльки викосив долину, зцяпав  на  точку,
просто неба, жито, а й виплiв новий тинок, переставив  ворота  та  насукав
Шкутi дратви до кiнця року. А тодi сiв за сво? чоботи.
   Вiн устиг полагодити тiльки правий, бо зi Стiни  прийшло  дво?  понурих
городових козакiв з одноруким сердитим хорунжим i  повели  його  з  собою.
Вони не казали, за вiщо зацуркували  Мокiя  ("Там  довiда?шся,  -  похмуро
кинув хорунжий,  поправляючи  правицею  перев'язь  до  шаблi),  а  вiн  не
поривався iз розпитами - для чого наперед знати те, чого, може,  краще  не
знати зовсiм. Вирiшив за лiпше поцiкавитися, як хорунжий дiста? з надiлкiв
однi?ю рукою шаблю, але той так бликнув на Мокiя  водянисто-синiми  очима,
що йому зацiпило. У фортецi козаки запитали хорунжого, куди  подiти  цього
миршавого цапа, вкинути до гурту чи одвести в графськi поко?,  i  хорунжий
наказав замкнути Сироватку в Графськiй вежi.
   Графською козаки назвали вежу, мабуть,  через  те,  що  перед  цим  там
тримали якогось графа, насправдi  ж  це  була  звичайна  порохова  вежа  з
високими глухими стiнами о  шести  гранях,  важкими  залiзними  дверима  й
кам'яною пiдлогою. На пiдлозi, ближче до  захiдного  кута,  стояло  велике
дерев'яне лiжко  та  ослiнець,  либонь,  попереднiй  в'язень  був  значним
вельможею,  бо  на  дошках  лежали  сiнник,  ряднина  й  навiть  полотняне
простирадло. Справжня шляхетська постiль. Сироватка  повалився  на  не?  й
проспав до пiзнього ранку наступного дня. Вранцi у вежу  прийшли  хорунжий
та дво? козакiв, уже iншi, не тi, що вели Мокiя од шевця, а з ними високий
одноокий татарин у  бобровiй  шапцi  та  купецькому,  отороченому  лисицею
каптанi.
   Хорунжий запитав Сироватку, чий вiн вивiдник та ким надiсланий, порадив
казати  щиру  правду  та  показав  товстого,  вже  добряче   обхвицьканого
ремiнного канчука. Сироватка сидiв на лiжку, чухав нога об ногу i в такому
щирому подивi клiпав на хорунжого рiденькими повiками, що, здавалося, у те
клiпання, а заодно i в його повiсть повiрив би й камiнний iдол. Проте,  на
сво? лихо. Сироватка двiчi  сказав  не  водне,  кого  шука?:  один  раз  -
сестринця, вдруге - сина. Окрiм того, тi побачили, що в  доносi  дано  про
нього неправильний вивiд -  Сироватку  мали  за  значну  птицю.  Тепер  же
небораку поклали на долiвку, хорунжий сiв на голову, один козак на ноги, а
другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак  бив  i  за  кожним
разом хекав, неначе рубав дрова, i спльовував через  раз  убiк.  Сироватка
божився, що нi з чим не та?ться, й божiння його було щире Вiн прикликав  у
свiдки стiльки святих - либонь, у баштi стояло  ?х  стовписько,  й,  може,
через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче,  тiльки
голосно хекав. Прецiнь  басурманин  християнським  святим  вiри  не  йняв,
забрав у козака нагайку i чотири рази вчистив  Сироватку  по  худiй  спинi
так, аж той несамовито зайойкав i спом'янув  бога  басурманського,  одначе
вже так, що тому, мабуть, i в носi закрутило.  За  п'ятим  разом  татарин,
котрий бив, стиснувши рiдкi й великi, як у лошака,  зуби,  промахнувся  (у
вежi стояла пiвтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за
ноги, той заверещав i випустив Мокiя. Козак  хотiв  за?хати  татариновi  в
зуби, й той кинув нагая i вибiг з вежi. За ним  пiшли  хорунжий  i  обидва
козаки. А Мокiй, постогнуючи, вилiз на лiжко й вмостився там.  Спину  йому
пекло вогнем, вiн обережно перекинувся на правий бiк, притулився до  стiни
й чипiв.
   Так лежав три днi. Злазив до цебра з водою бiля дверей та раз на  день,
вранцi, до щербатого корця з ячмiнною затiркою, ?? приносив  зодягнений  у
замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак, з глибоким,  що
робив з одного пiдборiддя дво?, шрамом, i ставив бiля порога. Либонь,  вiн
правив обов'язки тюремника. Сидячи навпочiпки з того боку  дверей,  чекав,
коли Сироватка по?сть, раз по раз заглядав у щiлину. Перша, що  зринула  в
Сироватчинiй головi, думка була: повалити тюремника, вдарити  його  корцем
або дерев'яним вiдром по головi й тiкати. Проте  поки  що  не  важився  на
таке: хтозна, що там далi, в дворi. То бiльше, порохова вежа - не  крайня,
скочиш, а там гурт сторожi. Шукати ж шляхiв до втечi треба було  конче.  В
цьому впевнився другого дня, пiсля того, як  його  одвiдав  хорунжий,  вже
сам, без лихого почту. Вiн сiв на ослiнчик  i  сказав,  що  не  ма?  проти
Сироватки нiякого зла й взагалi той йому без дiла, одначе татари  його  не
випустять. Вони вважають,  що  Сироватка  -  запорозький  старшина,  кожен
запорожець для них - пекельний ворог, та ще  потай  пробрався  до  ?хнього
стану. Ким же  може  Сироватка  бути,  як  не  вивiдником!  Нинi  старшого
татарина покликали в Бершадь, вiн вернеться за кiлька днiв i вчинить  новi
спитки.  Отож,  якщо  запорожець  хоче  уникнути  катiвських  мук,   нехай
зiзна?ться у всьому йому, хорунжому. Мокiй знову одказав,  що  зiзнаватися
йому нема? в чому, й попросив хорунжого, аби той його вiдпустив.  Хорунжий
сказав, що того не може: у нього тут жiнка й дiти, всi вони  в  одвiтi  за
Сироватку перед татарином. Вiн виявився зовсiм не злим i не лютим,  просто
в нього ще з лiта болiли зуби й  мусив  ревно  справляти  службу.  Мокi?вi
вдалося погомонiти з ним ладком,  розпитати  про  недавню  чорну  турецьку
налогу i особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий  сказав,
що стовписько тут стояло страшенне, одначе всiх запорожцiв тримали окремо,
в пiдземеллi замку, i вiн ?х усiх бачив.
   - А не було помiж ними такого... з високим чолом,  з  чубом  хвилястим,
гордовитого вигляду, - отерпаючи душею, запитав Мокiй.
   - Всi вони гордi, поки не накинуть  ?м  на  шию  аркана,  -  розважливо
одказав хорунжий.
   Сироватка перерахував усi  Лаврiновi  прикмети,  але  не  бачив  такого
козака хорунжий.
   - А може, вiн переодягнувся в чуже, може, не зiзнався, що запорожець  i
його завдали в iншу валку? - з надi?ю подивився в сiре, горбоносе  обличчя
хорунжого Сироватка.
   - Може, - погодився той, але  одразу  й  заперечив:  -  Тiльки  навряд.
Пересiвали ?х на десять сит... Вивiдцiв пiдсилали.
   Далi вiн розказав, що Сироватку виказав швець, бо  вельми  потерпав  за
телицю, боявся, що ?? заберуть.  Шевцевi  пообiцяли  не  чiпати  телицю  й
оддали Сироватчиного коня - татари по зубах полiчили йому роки.
   Сироватка подумав, що вчинив  дурницю:  розказав  шевцевi,  хто  вiн  i
звiдки ?де. А той ще й побiльшив його в чинi. Швець здавався  йому  вельми
сумирним чоловiком, засмиканим нуждою та наляканим турками й  татарами.  Й
дiти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто  старший  хлопчик-бiлявець,
який допомагав сукати дратву, знайшов пiдошву на правий чобiт i нащепав  з
березово? цурки цвяхiв. Ще Сироватка подумав, що  iнодi  нужда,  прилякана
лихом, обiйма?ться з пiдлотою й разом важаться на злi вчинки.
   - Це ж i ти, добродiю, басурманам служиш, - спробував закинути гака.
   - Пани нашi служать, то й ми, - хорунжий одводив очi.
   - Пани полiзуть в ополонку...
   - I ми, - погодився хорунжий. - А куди подiнешся! Увесь рiд тут.  Дiтей
- як маку.
   - Нащо ж наплодив стiльки? Ще ж молодий.
   - А хiба я знаю? Кров у мене така.
   "Яка там у тобi кров", - подумав Мокiй, але вголос не сказав.
   Хорунжий був справдi сумирний i, може, навiть  добрий  чоловiк,  во?нну
службу сцравляв, бо за не? платили грошi. Звикся з неволею, шляхiв на волю
не бачив i не шукав.
   - Ми християни, - шукав приступу Сироватка.
   - Всi кругом християни.
   - Не всi. Кому ти служиш?
   - Полковнику Прудирусу.
   - А полковник?
   - Гетьману.
   - А гетьман?
   - Ну, гетьман...
   - Султану. - Запорозький вольний дух на мить пiднiс Сироватку, й вiн не
мiг стриматися. - А мав би рiднiй землi. Вона нам  мати.  Слугувати  чужiй
матерi - останн? дiло.
   - Ми люди маленькi, - не знати до чого приплiв хорунжий.
   - Правильно. Тi, хто найвище, й служать найревнiше  та  найпiдлiше.  Бо
мають за це ласий шмат.
   - Ти таки, мабуть, справдi запорожець? - сказав хорунжий.
   - Який я, к лихiй годинi, запорожець! Хiба вам повилазило? - схаменувся
Сироватка. - Сестринця шукаю.
   - Такi, як ти, жилавi. Очi в тебе лагiднi, але лукавi.  Одначе  викруту
тобi нема?, - сказав розсудливо, мовби йшлося про когось  третього,  а  не
про Сироватку. - Наче й не схожий ти на значного козака.  Проте  хто  його
зна?. Хiба у вас не бува? такого: нужда в кабарзi та кармазинi  пиша?ться,
а достаток свiтить голим тiлом. Може, ти сам кошовий чи який значковий...
   Хорунжий пострахом Сироватцi душу не ламав, одначе на прощання  сказав,
що чека? його важка квестiя. А вирватися  звiдси,  мовив  уже  од  дверей,
подзвонюючи кулаком ?дино? руки по важких металевих штабах, не вдавалося з
простого люду нiкому. Кажуть, утiк лише один, лiт п'ять тому, але був  вiн
характерник, бо щез, мов здимiв, не лишилося пiсля нього  нi  пролому,  нi
пiдкопу, нi жодно? мiтки.
   Сироватцi здалося, хорунжий йому на щось натяка?. А може, той кепкував.
Либонь, на те не схоже. Мокi?вi  його  слова  застряли  в  головi.  Одначе
вирватися звiдси справдi можна було, тiльки перекинувшись у птаха. Та й то
не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Дверi в баштi такi, що  ?х
не проломити й металевим тараном, долiвка - камiнна, та й,  мабуть,  стiни
сягають у землю на сажень, вгорi дво? вузьких, довгих вiконечок, у якi  не
пролiзе й кiт. Обо? - аж пiд стелею, одне з пiвнiчного, друге зi  схiдного
боку.  Вранцi,  тiльки-но  сходило  сонце,   воно   заглядало   в   схiдне
вiконечко-прорiз, освiтлювало шматок стелi й крайок стiни, а  тодi  щезало
на всенький день,свiтило iншим, у веселi, не в'язничнi вiкна. Башту  ж  до
вечора окутував брудно-сiрий морок. Вiн розвiювався ще на мент, коли сонце
торкалося вечiрнього пруга,  тодi  воно  заглядало  в  прорiз  у  стiнi  з
пiвнiчного боку й знову лизало  променями  дошки  стелi.  Здавалося,  воно
заглядало для того, щоб привiтати в'язня й попрощатися з ним, нагадати про
свiт,  просторi  луки,  зеленi  лiси  -  поятрити  душу  волею,  по   якiй
мандрувала. Може, то навмисне хтось наказав прорiзати вiконця саме  в  тих
стiнах?
   Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двiчi на день, вiталося  й
прощалося, освiтлювало тiльки горiшню частину стiн  та  стелю.  Вона  була
вистелена важкими дошками, котрi  з  роками  позсихалися  й  потрiскалися,
чорнiли затьоками й бiлiли грибковими плямами. Найбiльше затьокiв i плям -
з пiвнiчно? сторони, серед них немало свiжих - недавно йшли дощi.  Коли  б
дiстатися до стелi... - думав Сироватка. Але до не? - три чи чотири сажнi.
Нi, той в'язень, що втiк, мабуть,  справдi  був  характерником.  Намалював
коня або птаха та й ви?хав чи вилетiв  на  ньому  крiзь  стiну,  як  козак
Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з
отих двох дiрок.
   Сироватка на характерництвi не знався й  нечистому  душi  не  продавав.
Проте очей од стелi не одводив, вона манила його й вабила; дивився на не?,
i йому ткалися думки про волю. Мокiй нiколи не  хоронив  надi?,  нехай  би
вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумiв i  те  -  становище
його злецьке. Краще, якби справдi мав якусь провину.  Найважче  заперечити
наклеп. Скажуть, що хотiв одрiзати султановi бороду, й спробуй довести, що
ти навiть не знав, чи ? в султана борода! Не знав? Бреше. Викручу?ться.  В
султана борода ?. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика?  Нi,  цього
разу Мокi?вi не одкрутитися. Недарма посадили самого,  та  ще  й  за  такi
стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i
тюремнi воднораз. Коли наступа? ворог - вони пороховi, а коли на  кордонах
тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них
людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле - безмежжя,  а  вона
придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло,  а  вона  запроторю?  ближнього  в
морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо - меч i кулю. От i
вважай, що вона розумна. Але ж бог дав ?й i розум... Нащо тодi вiн дав  ?й
його?
   Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та
й було йому зараз не до того.
   Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й  погнали  на
роботу - в фортецi  чистили  колодязь,  i  не  вистачало  рук  для  живого
ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь -  в  захiднiй  чотирикутнiй
вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i  прямовисна
залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця,  запроторили  на  найнижчий
злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки дво?  людей.  Хто
вже були тi - вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив  тiльки  крутi  плечi  й
поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував  вiдро,
котре набирав той, що висiв пiд ним.  Внизу,  в  колодязi,  горiв  олiйний
лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки  навпомацки
Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв  вище  од
нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре
вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волово? шкiри. Вони часто  ковзали  -
надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена.
Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з
?хнiм володарем  на  дно.  Сходинка  пiд  Сироватчиними  ногами  теж  була
поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя
   Намацавши пiд ногами чималий плаский  камiнчик,  Мокiй  пiдняв  його  й
пiдклав пiд посоюжений  чобiт  над  сво?ю  головою.  Його  старання  миттю
поцiнували, згори впало басовите, гречне "дякую".
   Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим,  що  стояв  вище  од
нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi
   Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше:  тi,  в  колодязi,
визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна  було
б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по.тому  одежа  пристане  до
тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали.  Мокiй
вже призвича?вся до темряви й  трохи  бачив  ?х.  Вони  згадували  якогось
Кирика, якогось  воза,  обiцяли,  якщо  ?х  випустять  звiдси,  побити  на
Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:
   - Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на  вежах
латати.
   На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
   - Там теж... Того й сподiвайся - зiрвешся та хряснеш о камiнь.
   - Однаково там краще, - заперечив Сироватчин сусiда.
   - А порохову... не будете перекривати? - Мокiй намагався вкласти в свiй
голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.
   - Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, - сказав Василь. Знову засмикали
за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли  воно  поминуло  першi  маршi
сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:
   - А який вам дають струмент?
   - Який  належить,  -  здивовано  одказав  сусiда.  -  Молоток,  долото,
свердло.
   Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:
   - Слухайте, хлопцi...  Розцвяхуйте  крайню  од  захiдно?  стiни  дошку.
Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об  стiну,  й  так  само  брязнув
зверху голос:
   - Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це...
   - Нiхто того не знатиме... В тiй вежi тiльки я...  там  темно...  Я  ??
назад покладу. А вам... осьдечки...
   Сироватка нагнувся й вправним рухом  одпоров  пiд  колiном  латку.  Там
лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав
за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у не? грошi:
   - Оце всi... Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би.  Зверху  довго
мовчали. Може, через те, що вiдро  стало  важче,  та  й  всi  вже  добряче
притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло  в  поперецi  -  там  засiла
давня простуда.
   - Хто ж ти такий, чоловiче? - нарештi несмiливо запитав Василь.
   Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими  по  лиховi  такi  собi
посполитi, мабуть, потрапили сюди  випадково.  Може,  не  давали  татарину
худобини, може, посварилися з  кимось,  з  тим-таки  нелестиво  згадуваним
Кнриком.
   - Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлi? й клуня
- геть усе. ?хав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися  чим-небудь  i
вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу,  а  вони
вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я,  не  убiйник  i  не
злодiй. Нехай мене скара? пресвята богородиця, нехай я  кип'янки  нап'юся,
нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
   Мокiй не казав - "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.
   Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди
й запомагають, чим можуть. Але не обтяли  нiчого,  мовчали;  проте  грошей
йому назад не  вернули.  Сироватка  сподiвався  на  ?хню  розважливiсть  i
доброту. Селяниновi вернути грошi дуже  важко,  вони  самi  прилипають  до
долонi.  Посполитi  ще  довго  радитимуться   мiж   собою,   мугикатимуть,
охкатимуть i аж тодi стануть  на  якомусь  рiшенцi.  Люди  воно  роботящi,
задарма брати грошi не звикли.
   Коли ?х вивели нагору, Сироватка також не дармував часу  -  розглядався
по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд,  обнесене  з
усiх бокiв стiнами, на кожному розi - гостроверхi, критi черепицею  башти.
В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки  зробили  минулого
року, а тепер замуровували: там лежали  купи  жорстви  й  цегли.  Порохова
вежа, в якiй тримають його, зi  схiдного  боку,  бiля  не?  -  двi  чималi
будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель -
в пiвнiчно-схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо  його
погнали до цюпи.
   Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось
шкрябало, брязкотiло, то затихало, то  починало  гупати  знову.  Сироватцi
кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся,  що
там може бути вартовий, вiн здогада?ться про його  замiр  i  викаже  всiх.
Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика,  лежав  мовчки,  слухав.
Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло  довго  й
потеруха сипалася щоразу, коли вони  спускалися  з  даху  на  стелю.  Десь
опiвднi все затихло, й Сироватка лишився  в  повнiй  тишi.  Вiн  дочекався
вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i  тодi  став  на
ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була  бiльша,  нiж
уранцi - вiн запам'ятав добре.
   Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цi??  ночi.  Але  вона  була
тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли  тi
проходили повз  дверi,  i  ?хню  розмову,  й  переклик  пiвнiв  у  посадi.
Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi.  Стояла  осiнь,  погода
мiнялася кожнi два-три днi, сподiвався на ?? злам, на дощ з громовицею  чи
хоча б на мжичку.
   Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще  в  суботу  зранку,
опiвднi зрушився  дощ,  а  надвечiр  перейшов  у  зливу.  Небо  клекотiло,
гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються  стiни,  шкирга?
камiнь по каменю. Раз по  раз  спалахували  вiкна-прорiзи,  здавалося,  то
спалаху? порох  на  панiвцi,  а  далi  гримав  пострiл  з  небесно?  вежi.
Сироватка стояв бiля пiвнiчно? стiни, вiн  не  молився,  пошепки  накликав
диявольськi сили - громи й блискавицi, навiть  хугу.  Його  маленька,  але
вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася.  Правою
рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi  знайденим  у  кутку
уламком розм'якло? червоно? цегли коня. Вiн не знав, навiщо малю?.  Просто
спиналося в  душi  щось  ворохобне,  хотiв,  якщо  все  оббудеться,  трохи
покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко
й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну  цапки,  нижньою  спинкою  на
пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд  -
дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку,
приставив ?? до стiни, залiз  на  ослiнця  й  подерся  на  верхню  спинку.
Побачивши, що не видряпа?ться, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було -
якi вже вони не ? - чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись  на  спинку,
взяв дошку,  впер  ??  кiнцем  у  стелю,  яку  мали  розцвяхувати  дядьки,
натиснув.
   Стеля не пiддавалася,  а  лiжко  пiд  ногами  загрозливо  поскрипувало.
Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку  до  самого  краю
стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка  шурхнула
в порожнечу. Далi нею розширив отвiр.  Потiм  вiн  опустив  ??  на  спинку
лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до
лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн  i
далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у  запасi  хтозна-скiльки
часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло,  скрутив  джгутом
та прив'язав одним кiнцем до виламано? нiжки. Знову видряпався  на  спинку
лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким  бiлим
свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й  не  потрапив  нiжкою  в  лаз.  Не
вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж  за  четвертим  вдалося  йому
засунути  нiжку  так,  що  вона,  повернувшись,  лягла   впоперек   дiрки.
Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз  до  отвору  й
вхопився руками за дошки. Просунув голову - плечi не  пролазили;  вихлявся
то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi  на  цяту.  Чеберяв
ногами, шукав пальцями у стiнi  якого  виступу  чи  виямки,  вiдчував,  як
млiють руки, як втрача? силу, - ось-ось розiмкне пальцi й громохкне  вниз.
Намацавши великим пальцем право? ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, -  аж
вигнулось дугою до краю напружене тiло, - рвонувся й просунув угору плечi,
пролiз - залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на  правому
плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить,  пiдтиснувся  ще  трохи  й  упав
обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав  довго.  Поки
не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи  сили.  Тим  часом  встиг
оглянути дах. У ньому навiть  пiсля  ремонту  зяяло  чимало  дiрок.  Мокiй
намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до не?. Але  спочатку  посунув  на
мiсце дошку, запечатав лаз.
   Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним,  груди
ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi  пiд
ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту  мить  змiнив  намiр..
Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi  тулиться
якась будiвля, на не? спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до  пролому,
забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та  передерши  ще
раз надво?, посточував кiнцi й прив'язав знову.  Нiжку  заклав  мiж  лати,
вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ  прав  його,  немов  пiдвiшену
ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував  на  самов'язнiм
мотузку. Коли небо зламала  блискавиця,  Сироватка  зiщулився  пiд  дашком
башти, мов мокрий горобець, а тiльки-но  згасла,  швиденько  поповз  далi.
Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до не?, чекати було
страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги,
вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму  мить
праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла  куля  з-за  рогу.
Вiн не клав собi в  голову,  що  тако?  ночi  в  фортецi  може  пильнувати
сторожа. Iнакше б вицахлив ?? з дiрки на даху, пропустив  i  спустився  по
тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох - понiвечений, кволий, не