в.  Мiщан  у
Ладижинi двадцять тисяч, з них бойових людей чотири тисячi.
   Сподiвалися, що, може, султан i обмине Ладижин, пiде  прямо  пiд  Умань
або й на Ки?в, а од малого вiйська  одiб'ються.  Бо  ж  торгового  люду  в
Ладижинi не багато, церкви бiднi - куций султану ясир  з  мiстечка.  Проте
досвiдченi во?ни казали, що це не так. Не можуть турки  поминути  Ладижин,
лежить вiн на битiм шляху, звiдси легко перетнути всi пiд'?зди з  тилу,  а
також ударити в спину,  вiйська-бо  тут  чимало,  й  можуть  пiдiйти  новi
партi?. Сама доля поставила його ннньки перед вiстрям меча, i або той  меч
розiтне його з маху, або вломиться. В останн?, звичайно, вiрили мало. Всiх
тримала вiра в те, що гетьман та князь вiдступили  тiльки  тимчасово,  аби
лiпше  приготуватися  до  велико?  волейно?  потреби,  й  ось-ось  почнуть
наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу  таке  мiсто,  як
Ладижин, i увесь християнський  люд  у  цiлiм  кра?.  То  вочевидь  хитрий
вiйськовий маневр, яким гетьман i князь пiдiтнуть ворога пiд корiнь.
   Спочатку Лаврiн i Марко хотiли вiдшукати сво?х, але вже вечорiло, мiсто
набите людом, як кадiб зерном жнивно? пори, були радi притулитися будь-де.
Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на
грядки, - довге вузьке подвiр'я захрясло возами, - сiдла й тороки  поклали
в садочку.
   Якийсь час ще поштовхалися бiля ворiт, вернулися назад. Потраву з собою
мали - Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, - повечеряли, понасипали
коням на кире? вiвса й обляглися пiд шовковицею. Але ще  довго  не  спали,
мiсто гомонiло, тривога ходила по ?хнiх грудях, як  рись  по  краю  яруги.
Десь голосно заверещала свиня  й  захлинулася  власним  вереском.  Либонь,
пiшла варитись у козацький казан, а може, то господар вирiшив заколоти  та
приховати солонину, бо ж стiльки на?хало оружного голодного люду, все одно
заберуть. Лаврiн почав дрiмати, та нараз  його  розбудив  тонкий  посвист.
Здавалося, над головою закружляла шабля.
   - Що це? - запитав, протираючи очi.
   - Качки, - вiдказав Марко. - А то що?
   - Нiчого, - й натягнув на голову  попону.  Але  тепер  довго  не  давав
заснути Марко.
   - Що будемо робити завтра? - запитав вдавано  байдуже,  а  в  голосi  -
тривога.
   - Знайдемо сво?х. Що всiм, те й нам, - одказав, бо мало думав  про  те,
пересiвав у пам'ятi день, що минув, спогадував Килiянинi слова, волiв, аби
вона ?дино лишилася з ним. Килiянина посмiшка провела його в сон. А  потiм
з темно? кручi сну до нього випливло обличчя турка з бiлим  ощиром  зубiв,
турок ганявся за ним, а вiн утiкав. Бiгали довкола яко?сь стодоли,  неначе
гуляли в квача. Тiльки для Лаврiна та  гулянка  була  страшна.  Турок  був
озбро?ний, а Лаврiн пусторуч.
   Прокинувся Лаврiн не то вiд  зойку,  не  то  вiд  стогону.  Звiдки  той
зринув, не мiг розiбратися, пошукав очима Марка, але  на  тому  мiсцi,  де
спав товариш, лежала тiльки жужма кирея, Лаврiн ще не вибрiв до  кiнця  зi
сну, думка поверталася повiльно, але  вона  сповнена  тривоги.  ??  зродив
крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврiн не
бачив його обличчя, а тiльки  руку,  по  якiй  збiгали  на  землю  червонi
краплi. Лаврiн стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сiк
порiчок, котрi Марко чавив, сам того не помiчаючи.
   - Татари, - страшно прошепотiв Марко, i його зчервонена рука тiпнулася,
неначе по нiй вдарила куля. Лаврiн зiрвався на ноги. Подивився на  зелений
пруг, за яким займався схiд, i побачив  низку  кiнних  постатей,  що  ледь
помiтно ворушилися. Здавалося, то обсiда?ться гайвороння. Вершники нависли
над мiстом, розглядали його згори, як близьку  здобич.  А  тодi  полетiли,
помчали на обози, що не втовпилися  в  мiсто,  на  окремi  вози  i  гарби,
розпорошенi по долинi. Дужий вiтер вiяв з Ладижина, i крику не було  чути,
тiльки метлялися бiлi, чорнi, сiрi постатi, вибухало пiд шаблями  пiр'я  й
летiло барвистими хмарками, сплiталися  в  клубки  тiла  -  дiти  обпадали
матерiв - i татари розтягували ?х. Було видно, як вони чубилися за здобич,
як татарськi ватаги молотили бранцiв  по  головах  нагайками,  як  ординцi
в'язали ?х у довгi вервечки. Лише в кiлькох мiсцях ?м дали опiр  -  козаки
боронилися з-за возiв, але ?х швидко зiм'яли. Якийсь велет крутив  довкола
себе голоблею, не пiдпускав ворогiв. А вони сунули  скопом,  хотiли  взяти
його живцем, i вже кiлька  повзали  окарач  з  потрощеними  ребрами,  iншi
цiляли арканами й чомусь не  могли  вцiлити.  Та  враз  козак  похитнувся,
мабуть, таки влучили арканом, i зник пiд купою тiл. То  було  страхiття  -
полювали на людей.
   Татари вже летiли кiньми далi - вниз, до ворiт, але  що  робилося  там,
Марковi та Лаврiновi за муром не було видно.
   Раптом    над     Ладижином     знагла     голосно     вдарив     дзвiн
Святохресто-воздвиженсько? церкви Слободи  Ладижинсько?,  зойкнули  дзвони
соборно? церкви, роздерли на шмаття тишу, а далi невгавно били по нiй,  не
пускаючи на землю.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та  вiн  уже
був непотрiбний Сироватцi - кулiш закипiв, а з-за похилих верб по той  бiк
болота викотився мiсяць, по  кущах,  по  водi  заструменiло  свiтло,  ясна
дорiжка впала по росянiй травi аж до нiг.  Ходи,  козаче,  по  килиму,  не
шкодуй - завтра простелеться новий.  Та  чи  простелеться:  мiсяць  дрiбно
трусився - на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорi, й долинув  од
Стрi-ляй-могили тоскний, протяжний крик. Дозорцi кажуть, що  то  стогне  в
тiснiй могилi козак. Сироватка на те не зважав,  бо  стогне  вiн  i  не  в
могилi, хто зна, де йому гiрше.
   Сюрчали в травi коники, тахкав у  болотi  селезень.  Сироватка  не  чув
усього того - звикся з ним, це були буденнi згуки його життя. Тiльки згуки
наглi, несподiванi, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.
   Мокiй кинув на жар кiлька сайгачиних кiзякiв - для  диму,  од  комарiв,
?дкий, але при?мний  димок  залоскотав  йому  нiздрi,  потiм  нагнувся  до
ями-погрiбця, дiстав звiдти двi в'яленi рибини, обдмухав з усiх  бокiв,  -
солi не було, зберiгав рибу в попелi, - заходився чистити. Ще раз поглянув
на небо. Золотою пшеницею сiяли зорi, i кривий серп мiсяця вижинав  ?х  од
обрiю. Тут, у степу, зорi були яснiшi, нiж деiнде, вiн сягав ?х думкою  й,
здавалося, мiг дiстати рукою. Вони були такi ж самотнi, як  i  вiн.  Горiв
Волосожар, поблискували Чепiги, на якi нiколи не лягали нiчи?  руки,  хiба
що божi. Курiвся зоряною iмлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що
вiн пролiг зовсiм близько. Одначе звiдки випливав i куди вiв  -  не  вiдав
нiхто.
   "А от би дознати, - подумав Сироватка. - Щоб одкрилося те тiльки  менi.
I що то розсипане на ньому?  Попiл,  сiль?..  Якщо  це  Чумацькiй  Шлях  -
либонь, сiль..."
   Сироватцi бачились половi? iз позолоченими  рогами,  котрi  ступали  по
дорозi. Великi, як гори. I вiз був теж великий, колеса крутилися в зорянiй
iмлi, й сяйний порох осiдав на узбiччi. Гойдалася дубова мазниця, скрипiли
колеса.  Воли  ремигали  на  ходу.  I  йшов  бiля  них  козак   Сироватка,
погейкував. Батiжком помахував тiльки  так,  для  годиться.  I  був  такий
великий, такий дужий, що почував: не страшнi йому  нiякi  супостати.  Всiх
мiг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога  простелилася  в  безмежжя,
вiльна дорога, на якiй його не могли перестрiти нi турок, нi  татарин,  нi
лях. Нехай сiдають, вiн пiдвезе всiх, тiльки добром...
   Повiяв  сухий  донський  вiтер,  зашелестiв  в'язовник,   i   Сироватка
пробудився. Не мав нiколи полових, власне, нiяких - скрушно зiтхнув. А  ще
зiтхнув, бо прочахла  кулеша.  Довелося  пiдiгрiвати  на  жару.  Сироватка
повечеряв, дiстав люльку. Смачна вона була  пiсля  кулешi.  Та  ще  козаки
привезли доброго тютюну. Тiльки чого  не  при?хав  Лаврiн?  Адже,  казали.
Сiрко спорядив його з ними. Десь вiдстав дорогою. Може,  заявиться  завтра
або позавтра? Сироватка вiдчув, як йому  тепло  кольнуло  бiля  серця,  та
одразу  там  нiби  проструменiв  холодок.  Кольнула  надiя,  прострумснiла
холодком невiра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли  там,
на Сiчi, товариство, веселi грища, музики, змаги. А тут -  порожнiй  степ,
болото, тiсна куга-землянка. Оковита  -  в  копанцi,  товариство  -  бурий
степовий ведмiдь, що живе в  балцi  по  той  бiк  Волошки,  музики  -  два
жовтобрюхи, триаршиннi змi?, котрi пересвистуються щовечора  край  болота.
Та ще безноса, з бiлим  од  пташиного  послiду  тiм'ям,  кам'яна  баба  на
невисокiй, що ?? ледве можна добачити, могилi по той бiк болiтця.  Замiсть
носа у  баби  дiрка,  i  коли  вi?  кримчак,  звiдти  лине  посвист.  Баба
темно-бура, посiчена дощами, злизана вiтрами -  людська  подоба,  а  може,
кпин з не?. Сироватка хотiв ?? перекинути й  прикопати  -  пожалiв.  Отаке
його товариство!
   - Зате й не сто?ть нiхто над головою. Нема? нi осавула, нi хорунжого...
Сам собi гетьман!
   Сироватка помiтив, що розмовля? вголос, замовк. Вiн часто розмовляв сам
iз собою. А  ще  -  зi  степом,  iз  зорями,  з  жовтобрюхами.  Навiть  iз
сiроманцями. Вiн не боявся ?х. Сiроманцi та рисi часто приходили до  куги,
але не чiпали нiчого. Й вiн не  чiпав  ?х.  Мабуть,  вони  вiдчували  його
безбоязнiсть i силу й жодного разу не посягнули на  козаче  життя.  Влiтку
вони зникали назовсiм, взимку навiдувалися часто. Вийде  ранком  Сироватка
iз  землянки,  а  снiг  довкола  помережаний  вовчими  лапами,  i  погаслi
головешки люто  розгребанi.  Майне  понад  болотом  сiра  тiнь.  Сироватка
закладе у рота кiлечком пальця, рiзоне свистом по осоках i  очеретах...  А
наступно? ночi спалить пiвжменi пороху й порозвiшу?  вузлики  по  бур'янах
довкола  бурдюга.  Кiлька  днiв,  доки  порох  не  вивiтриться,  сiроманцi
обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навiть  того,  що  сидить  у
болотi. Це - Сироватчине болото, то, виходило, й дiдько -  його.  Нечистий
звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болотi. Мокiй
нiколи його не бачив, але знав - вiн маленький, худенький,  з  гостренькою
мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це  не  з  тих
чортиськ, з бугая завбiльшки, з iклами и копитищами, що сидять у  кручiях,
в опарях, з яких i взимку димить пара, по плавнях  та  на  лиманах.  Серед
чортiв, як i серед худобини, ? рiзнi: той - громак, той - салотряс, а ?  й
уземки-шевляги та патики. Правда,  кiлька  разiв  i  Сироватчин  болотяний
учиняв над ним жарти, якось поповодив  у  степу  на  одному  мiсцi,  iншим
припадком украв човна, але на бiльше не важився, бо  Сироватка  знав  такi
замовлення, що, вдайся до них, самого  дiдька  покорчило  б.  Але  вiн  до
страшних заклять не вдавався про всяк випадок - краще жити в мирi навiть i
з рогатим. Справжню дружбу Мокiй водить з мишкою.  Щоправда,  це  не  така
мишка, якi бiгають у хатi. З вигляду  вона,  як  ласка.  Чорна  смужка  на
спинi, довга, вузька мордочка. Створiння чисте, делiкатне й розумне.  Вона
погляда? на нього, неначе щось зна?. А й зна?. Вiн кладе ?й крихти,  сипле
пшiнце. Навiть у найлютiший голод. Удiля? вiд сво?х  припасiв  усiм,  кому
може. I синицям, i мишцi, й посмiтюсi. Сироватка не любить  тiльки  людей.
Не те  що  не  любить,  а  не  довiря?  ?м.  За  вiк  так  i  не  навчився
розпiзнавати, чого од кого можна сподiватися. Зобиджали  вони  його  увесь
вiк: i в панському селi Драбинiвцi, i на  рибальських  гардах,  i  скрiзь,
куди тiльки  закидала  доля.  Найчастiше  зобиджали  багатi,  а  бiднi  не
заступалися. Може,, що самi слабосилi? Й несе вiн на людей оскаргу,  й  не
кортить йому бачити ?х, впускати  будь-кого  у  власну  душу.  А  хочеться
доторкнутися душею  до  неба,  до  звiзд.  До  оцього  куща  лозового.  До
в'язовника, на якому дво? гнiздечок.  Як  стане  Мокi?вi  геть  сумно,  як
скруха зiжмака? серце, наче порожнiй капшук, прихилиться вiн  до  куща,  i
той пригорне його. Сього нiхто не побачить i через те не позаздрить.
   Сироватка врiс у цi лози, у цей степ, у цi  ковили  й  очерети,  пропах
ними наскрiзь, був ?хньою часткою, а вони - його. Вiн  любив  степ.  Сво?ю
безбережнiстю, безмiрнiстю степ навiвав думки про волю,  а  неволi  зазнав
стiльки, що не мiг розвiяти навiть по цих  просторах.  Спочатку  нiс  свою
самотнiсть, як покуту й як погорду: погину - хто пожалi?, ви там укупi,  а
я сам; а далi оббувся, обзвича?вся й не мислив себе поза цi?ю  могилою  та
бурдюгом. Одвик од людей, од ?хньо? мови, навiть трохи губився в гуртi, не
знав, де стати, яке сказати слово.
   Його серце не налилося од самоти нi  холоднiстю,  нi  ненавистю.  Й  не
тому, що знав про життя бiльше, нiж iншi, а через те, що жадав  вiд  нього
дуже мало й нiколи не збирався вiдняти бодай якусь мiзерiю в iнших. Тут, у
степу, звик обходитися найменшою малiстю, i якщо доля  посилала  на  якусь
крихту бiльше, дякував, але на ще одну крихту не  посягав.  Десь  там,  на
Сiчi, братчики п'ють оковиту й навiть нагрiте заморське вино  з  перцем  й
смалять турецькi тютюни, ну й на здоров'я ?м. При?де на Сiч -  i  вiн  теж
перехилить келишок-другий (i дай боже, аби ще й на дурницю) й полежить  на
печi на кухарськiй половинi - погрi? намерзлi в  степу  костi.  Може,  про
життя Сироватка знав навiть менше, нiж iншi сiчовi товаришi. А от про степ
- бiльше. Знав, як викочу?ться з м'яких ковил  сонце  в  жаданнi  освiтити
всiх однаково (i не його вина, що одним пiд його промiнням  тепло,  iншим-
холодно), знав, як розтiка?ться по степу холодний вiтер i теж не  однаково
дошкуля? всiм. Бог вiдмiряв i тепло, й холод на всiх людей, вiн гадав,  що
вони й користатимуть тим рiвно, але серед  людей  виявилося  чимало  надто
спритних, а то  й  пiдступних,  i  обдурили  бога.  Нехай  вiн  з  ними  й
розбира?ться сам, а  Сироватка  перед  ним  увесь  на  виднотi.  Як  перед
Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив вiн i  лютi
бурi, коли руда пiщуга застилала увесь  виднокiл,  коли  вiтер  виривав  з
корiнням ковилу й типчак, бачив снiговi бурани, якi запаковували степ,  аж
оленi не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу
вовк i як пiдкрада?ться до  бiлих  курiпок  червона  лисиця.  Одного  разу
голодна лисиця напала на орла, й той злетiв з нею в повiтря. I  довго  над
Мокi?вою головою вихрив червоно-бурий клубок, а тодi червоне одiрвалося од
бурого й довго падало в бiлий снiг. Умiв вiн i сам  непомiтно  пiдкрастися
до звiра, умiв виплести з кiнського волосу сильце,  що  його  не  порве  й
дрохва, з одного погляду визнача? - свiжi перепелинi яйця чи насидки,  вiн
забира? те, що, вважа?, належить йому, але зайвого не чiпа? i  намага?ться
не ставати на путi нi звiротi, нi птахам, нi  пота?мним  силам.  I  бачить
вiн,  як  прокльову?ться  iз  землi  тюльпан,  як  зацвiтають  козельцi  й
первоцвiт  i  як  зацвiта?  ковила  -  вона  нiжна  й  ласкава  (нiкчемний
остюкуватий бур'ян, якщо дивитися  хазяйським  оком),  нiжнiшого  за  не?,
зда?ться, нема нiчого  в  свiтi,  вона  дружить  iз  вiтром,  вигина?ться,
стелиться, гойда?ться, наче жива, а пучки старо?  стримлять,  як  обтiпане
батiжжя. Все на землi почина?ться нiжно, а кiнча?ться отако!  Степ  нiколи
не бува? однаковий, вiн мiня?ться  на  очах:  зараз  вiн  жовто-бiлий,  за
тиждень  стане  лiлово-синiй,  далi  -  темно-брунатний.   Вiн   мiня?ться
щогодини, а то й щохвилини; набiгла  хмарка,  освiтило  сонце  -  ранкове,
полуденне, вечiрн? - кожна  квiточка,  кожна  травинка  зна?  свiй  час  i
поспiша? вхопити сво?. Вранцi трави  i  квiти  стоять  обнизанi  холодними
росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвiтилися,  заграли,  засяяли,  з
холодних стали теплими, з похмурих  -  веселими.  Щоправда,  Сироватка  не
зна?, що вся ця  краса  i  в  ньому,  в  кожнiй  його  жилочцi,  в  кожнiй
волосиночцi, либонь, те зна? його душа, але не призна?ться, а сам вiн зна?
лишень, яко? трави цього лiта буде бiльше i яка смаковитiша коням,  а  яка
краща на пiдпал. Ще вiн здогаду?ться: життя безконечне в  оцих  ковилах  i
квiтах,  вони  народженi  богом  i  чомусь  полишенi  на  власну  волю   й
пiдкоряються якомусь одному великому законовi, в який входить  i  вiн,  бо
залежить вiд оцих злив i трав, звiрiв i риб, а вони вiд нього.
   Вiн пiшов у цю самотину, бо тяжко стало зносити  товариство  -  з  його
гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам,
вiн не ставав з ними на герць, та й не одважився б  стати.  Просто  нiчого
йому так не кортiло останнiм часом,  як  залишитись  наодинцi,  для  нього
тягарем було будь-яке товариство,  чужi  радощi  й  навiть  бiди.  Бажання
самоти й повело його в степ, до Слiпо?. Тут йому було добре, тут  нiщо  не
неволило його думку,  не  гнiтило  душу,  а  постiйне  вiдчуття  небезпеки
поставило ?? на якийсь iнший, вищий, трохи жертовний пруг i  надало  життю
нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч i помалу,  оживати  i  щось
старе. То не була спрага радощiв життя (власне, вiн нiколи  й  не  оддавав
себе у схиму) чи самокатування, що прогавив ?х, а просто радiв з того,  що
потроху вертався думками до людей, ?хнiх клопотiв. Правда, йому все  менше
й менше хотiлося вертатися на кiш, мислилося iнше життя, десь на  слободi,
при землi; десь там i  кри?ться  отой  вищий  смисл,  задля  якого  людина
приходить у цей свiт. Вiн почував неяснiсть сво?? думки й  невiдповiднiсть
нового бажання тому, у що врiс i  що  донедавна  вважав  ?дино  праведним.
Насамперед все те залежало тепер не стiльки од нього, скiльки од  Лаврiна,
од тi?? розмови, яка незабаром сплине помiж них. Вiн боявся ?? ще й  через
те, що не знав, який тепер Лаврiн. Думалося, що хлопець  мiцно  прирiс  до
Запорожжя й од нього його не одiрвати. А в  тому  ж,  либонь,  немало  був
винуватий сам. Найперше оцим сидiнням бiля  Волошки,  яко?  йому  й  тепер
шкода покидати. Бо таки оцi роки були чи не найсправжнiшими в його  життi.
Тут вiн знайшов для себе  щось  значне,  немарне.  Тут  вiн,  маленький  i
сiренький, як горобчик, переборов страх i набрався вiдваги,  тут  зрозумiв
себе i свiт. Козаки  часом  питають:  не  здичавiв,  Мокiю,  з  нудьги  та
самотини? А чого дичавiти? Коли все довкола живе, диха?, гомонить. А згори
дивляться тисячi очей. Кожного iз колишнiх порубаних побратимiв,  батьковi
та материнi. Мавринi... Мавринi - ото посеред неба. Через не?,  мабуть,  i
покута, й життя отут. Чи й не через не?... Через пана Казана.  Чи  то  пак
Казановського.
   Онисько  Казан  перемiнився  на  Казановського,  коли   розбагатiв   на
броварствi. Грошi йшли до грошей, статок до статку: спочатку  купив  Дранi
Хутори, далi став володарем сiльця Драбинiвки, а по тому  цiлого  мiстечка
Карасi. Жив у палацi, ?здив у ридванi, а вечорами катався  по  широченному
ставу на мальованому пiд лебедя човнi. Правдивiше сказати, пахолки  тягали
човна  довгими  мотузками  од  берега  до  берега.  Казановський  бридував
холопами, не хотiв, щоб веслярi сидiли  в  одному  човнi  з  ним.  Од  них
смердiло стайнею.
   Смердiло, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той  дух,
одступився од благочестя й перебiг у  католицтво.  Йому  видалося  мало  й
того, наказав викопати на драбинiвському кладовищi  батьковi  та  материнi
кiстки, вимити i теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком  i
шляхтичем. ?дине, чим не бридував з  хлопства,  так  це  працею  хлопiв  i
?хньою землею. Умiв вiн примусити хлопiв працювати,  умiв  забрати  в  них
останн?, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нiчого, але
через нього й спричинилося лихо iншiй людинi. А почалося все з  дрiбно?  i
навiть весело? пригоди.
   Послала його мати на хутiр де  двоюрiдно?  тiтки  косити  сiно.  Косили
далеко, на Гнилiй  луцi,  край  лiсу.Мокiй  косив,  тiтка  гребла  скошене
ранiше. Були вони тiльки вдвох, тiтка ще молода, -  та  й  яка  вона  йому
тiтка, сьома вода на вчорашньому киселi, - ?й рокiв тридцять п'ять,  а  на
вигляд то й двадцять п'ять, гiнка й вродлива, чорноброва, дебела станом  i
грудаста, вдовувала третiй  рiк  -  чоловiк  по?хав  зимою  в  хуру  й  не
вернувся. Дiтей у них не було.  Тiтка  -  вiльна  козачка,  ще  ??  батько
викупився в пана. Може, через те така весела й  жартiвлива,  бо  вiльна  й
сама собi господиня. Й пройняла сво?ми жартами Мокiя до серця.  Вiн  i  не
одмагався, тiльки посмiхався нiяково, а вона його раз по  раз  запитувала,
чого це вiн так запарубкувався, чи не хоче нiяка дiвка за  нього  йти,  чи
такий несмiливий. "Ти, Мокiю, може, ще й  не  пристоював  нi  з  якою  пiд
вербою?" - реготалася.
   "Не пристоював", - одказував правду, а самому чомусь ставало  на  серцi
тривожно. На лiсовiй галявинi вони  були  однi-однiсiнькi.  Лiс  позаду  й
попереду, десь там за кущами попiд мокрим лугом дорога, по  якiй  про?хали
на гала iншi косарi й вертатимуться аж увечерi. Посiдали вони обiдати  пiд
копицею. Мавра застелила помiж ними чистий рушник i  розв'язала  вузлик  з
хлiбом i салом, кров'яною ковбасою i пирiжками, вiн  почав  мастити  салом
окрайця й просто перед собою побачив бiлi, стрункi жiночi ноги -  спiдниця
й сорочка закотилися високо. Це вперше вiн побачив так жiночi  ноги,  його
аж тiпнуло, вiн утiк очима, а думкою втекти не мiг. "Тобi що, часник в очi
зайшов?" - запитала вона. "Еге", - вiдказав  Мокiй.  А  коли  вони  встали
з-пiд копицi й Мокiй почав пiдбивати розбите сiно.  Мавра  послизнулася  й
ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка  спаленiв  i
чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Тi груди, недокоханi, великi й
бiлi, вiн побачив надвечiр. Пiшов у лiс вирiзати граблище, вертався  понад
копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася  до  пояса.  Мавра
зойкнула, й прикривала руками голi груди,  й  не  могла  прикрити.  А  вiй
оторопiв i не мiг одвести очей. "Ну, чого  дивишся?  -  гукнула  Мавра.  -
Одвернися".
   Назад ?хали вже в сутiнi, сидiли поруч, Мокiй  правив  кiньми  й  сво?м
плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горнi. Маврине плече  було
гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокiй  розумiв  чому:  вона  теж
розпалилася й думкою переступила в грiх. Потiм, пiзнiше, вiн зрозумiв,  що
Мавра не хотiла грiха, просто надто шумувала в нiй кров,  просто  хотiлося
?й жартувати, хотiлося погамувати бодай грою жiночу жагу,  не  сподiвалася
допустити себе до крайно? межi. Але  вже  там,  на  возi,  ?х  палив  один
вогонь, два вогнi з'?дналися в один, i той вогонь потьмарював розум  обом.
Ще був у нього рятунок - пiти додому, хоч мати сказала, аби вiн ночував на
хуторi, до села неблизький свiт - цiлих п'ять верст,  а  завтра  ж  косити
знову.
   Мавра постелила йому на лежанцi, а сама лягла на полу. Обо?  не  спали.
Мiсячний промiнь упав з вiкна на кiнчик скатертi i на пiдлогу, мовби шукав
?х. Мокiй чув гаряче Маврине дихання i сам дихав, неначе загнаний кiнь.  В
головi йому шумiло й гуло, серце гупало, наче дзвiн. Вiн сам не  пам'ятав,
як йому зiрвалося з язика:
   "Тьотю, можна до вас?"
   "Яка там я тобi тьотя. Лежи ото".
   "Мавро?.."
   "Чого тобi?"
   "Я тiльки просто полежу".
   "Ну, хiба просто полежиш..."
   Тодi ще вони обо? думали, що погамують  свiй  шал,  присплять  його.  А
приспали самi себе.
   Три днi косовицi, три шалених, солодких тривожних днi.
   А далi страх. Який не випускав його  нi  на  мить.  Через  тиждень  вiн
знайшов привiд i по?хав до Маври на хутiр подивитися, чи не  росте  в  не?
живiт. За тиждень по?хав знову й придивлявся-придивлявся, аж  те  помiтила
Мавра.
   "Чого ти так дивишся?"
   "Та... я боюся".
   "Чого?"
   "Чи не буде дитини".
   Мавра реготала, аж виляски йшли по хатi. "Ой, не можу. Вiн дивиться, чи
через два тижнi не вирiс живiт. Дурний ти, Мокiю, як дубовий  стовп.  -  I
докiнчила без смiху. - Не бiйся, од таких, як ти, парубкiв, що ще не знали
перелюбу, дiтей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила  з
ним цiлих вiсiм рокiв". Вiн заспоко?вся, а  коли  через  три  мiсяцi  мати
знову послала за чимось на хутiр, усмiху на  Мавриному  обличчi  Мокiй  не
побачив. Навпаки, угледiвши Мокiя, Мавра зблiдла i в не? злякано забринiли
губи.
   В селi вта?ти не можна нiчого. Од само? косовицi парубки пiджартовували
над Сироваткою, вiдтак  загуло-загомонiло  все  село.  А  потiм  до  Мокiя
прийшов   управитель   i   сказав,   щоб   Сироватка   йшов    до    папа.
Казан-Казановський спочатку довго кепкував над Мокi?м, а по  тому  наказав
вдову брати. I то не гаючись.
   Мокi?вi за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце.  Вiн
уже й так не знав, що йому робити, куди подiтися, ходив, наче неприкаяний.
А тепер i тому його життю настав кiнець. Просто од пана Сироватка пiшов до
Маври i об'явив ?й панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й  заголосила
так страшно, що Мокiй i зовсiм розгубився. "Ой лишенько. Та це ж я  за  тi
три прожитi ночi повiчна рабиня. Та це ж я вже не побачу бiлого свiту, щоб
ти не побачив його з цi?? хвилини". Вона чомусь найдужче проклинала його й
поривалася до криницi (дiло було у дворi), а вiн заступив криницю. Мокiй i
сам розумiв, що життя його пропаще, - передусiм i ганьби вистачить на  все
життя, а ще вдова старша на десять рокiв, а  ще  отако  проклина?  його  й
проклинатиме увесь вiк за те, що з вiльно? козачки ста? панщинною. А  вона
раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо  i  стримано:
"А дитя, Мокiю? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?" - "Та хiба ж
я тодi думав", - одмагався Сироватка. "Втiкай кудись, тебе не  буде,  а  я
всю вину зверну на тебе, - порадила вдова.  -  Скажу,  вiн  мене  кгвалтом
узяв". - "Отако?, - сказав Мокiй. - Куди я втечу?"
   Вiн тричi ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третiм
разом таврували у стайнi п'яти i спину розпеченим залiзним пруттям. I  вiн
понiс тi кривавi знаки до вдови. Тепер уже й вiн умовляв ??, аби  виходила
за нього, а вона й слухати не хотiла, кричала на весь двiр: "Ти  мав  таке
на мислi од самого початку. Так знай же, хiба я з тобою одним спала?  I  з
Микитою також, i з Федором. Вiн менi возив сiно, а не ти".
   То були слова, якi доконали Сироватку остаточно. А  ще  дужче  доконало
його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. I вiн
прокляв пана, прокляв Мавру i втiк уночi з села.
   Проминуло скiльки лiт, вже на Мавринiй могилi  виросла  вишня,  а  вiн,
коли пригада?, й досi нурту? душею, адже не зна?, чи мав право  проклинати
Мавру. А може, треба-таки було умовити ?? вийти  за  нього,  адже  вчинили
грiх перед богом.
   Мокiй утiк, а за рiк Кривоносовi козаки втопили в ставу Казановського й
спалили його ма?ток. Мавра жила сама,  ростила  сина,  Лаврiна,  хирiла  й
нидiла, аж поки не оддала боговi душу.
   Незадовго  перед  смертю  ослiпла.  Тодi  ж  прислала  йому  на  Сiч  з
подорожнiм гiнцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврiн - Мокi?в син.
   Ще два роки обминав Мокiй Драбннiвку. Та не обминала ?? думка.
   I пропiкав груди маленький мiдний хрестик  на  шовковiй  шворцi.  Хотiв
закинути й не зважувався. I тодi по?хав,  знайшов  коростяве  старченя,  у
якого на ши? на однiй сировiй нитцi телiпався вовчий зуб, а  на  другiй  -
химерний хрестик, та привiз на Сiч. Сказав, що  то  сестринець,  а  сестру
вбили татари.
   Вовчий зуб Мокiй закопав за куренем i довго розглядав хрестика, а  тодi
показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той - ляський,  ще  й
порадили Сироватцi про всяк випадок вихрестити сестринця в сiчовiй церквi.
Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокi?вi грошi, гуртом нарекли
хлопця Перехрестом. Але нiхто не  дорiкнув  Мокi?вi  зайвим  ротом.  Мокiй
аргатував понад Самарою, тягав волоки  по  лиманах  -  не  цурався  нiяко?
роботи. Лаврiн, звичайно, того  не  знав,  рiс  чужий  та  далекий,  ходив
пустопаш, як i iншi сiчовi замурзяки. Що  вище  пiдводився  од  землi,  то
дужче ставав схожий на батька. Це вже помiчали  й  зовсiм  стороннi  люди.
Може, через те, коли дивився на нього, Мокi?вi теплiло в серцi й  десь  на
самiм вершечку думки крутилися м'якi, ласкавi слова. Вiн так нiколи  й  не
вiдважився сказати ?х синовi. Або ж попестити хлопця, посадовити  собi  на
колiна. А так хотiлося. Признатися ж, що Лаврiн йому  син,  нiяк  не  мiг.
Навiть боявся, що той втече вiд нього. Та й як сказати про те?  Розповiсти
все про матiр? Й перекаламутити Лаврiновi  душу...  Мати  в  його  пам'ятi
лишалася доброю, хворою, вiн згадував ?? не iнакше, як iз сердечною тугою.
Собi на подив, Мокiй зараз не почував нi гнiву, нi образи на Мавру.  Iнодi
думав про те, як зустрiнеться з Маврою там... де зустрiчаються всi. Спершу
ма? зустрiтися з матiр'ю. Це буде свiтла, ясна  стрiча.  Вiн  пам'ята?  ??
молодою,  мiцною,  в  бiлому  очiпку.  Мати  тiпала  в   ставку   коноплi,
застудилася й за три днi згорiла в пропасницi.
   I з Маврою вiн зустрiнеться... I розкаже все, що тодi  ко?лося  в  його
серцi. Вiн давно простив ??, але не знав, чи простила його вона. Хiба ж ??
вина, що так сталося? Ковтнула з чужо? руки  ложку  солодощiв  й  мала  до
кiнця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лаврiна, й вiн,
нехай поки що, хоч думкою, не самотнiй. Проте, як об'явитися Лаврiновi, не
знав. Тi думки тривожили його щодалi дужче й дужче.  Не  казати  Лаврiновi
нiчого?.. Назватися батьком - i квит. Тодi чого не навiдався жодного разу?
Який же, сказати по правдi,  ти  в  дiдька  батько?  Й  Сироватка  вирiшив
дочекатися, поки Лаврiн виросте, а тодi вже якось об'явитись...
   Син тягнувся до товариства; до отамана, який полюбив його щиро, брав iз
собою в Чигирин, Черкаси. Сироватцi скнiло серце ревнiстю, але супроти  не
ставав. Нехай,  зважив  розумом,  набира?ться  од  кошового  житейсько?  й
вiйськово? мудростi. А щоб коли  не  схибити,  щоб  одiрвати  од  себе  тi
болiснi мордування, по?хав сюди, в зелену пустелю. "Бiда бiду перебуде", -
сказав сам собi. Диво, не одiрвав. З роками, в самотинi, вони нiби взялися
струпом. Почував свою самотнiсть, як нiхто в свiтi. То так: ?  товариство,
? куренi, ? вiйсько, одначе насправдi кожна людина самотня,  як  тополя  в
степу. Ляга? пiд ту  тополю  козак  i  не  лиша?  по  собi  нiчого.  Може,
спом'януть, коли дiлитимуть нужденний скарб або при чарцi. Молодий  дума?,
що вiн - золота нитка в шитвi. Витягни ?? - й шитво розпадеться. То зовсiм
не так. Кожна людина - пiщина у високiй горi. Забери одну  -  на  горi  не
позначиться.
   Тепер часто думав: вiн у свiтi не самотнiй. Картав себе, що  так  довго
не одкрився Лаврiновi. Далi не критиметься. Ось зустрiне й скаже.
   Йому якось дивно, щемко потеплiшало в серцi, i вiн розчулився.  А  тодi
майнула думка: чи не буде Лаврiн соромитися такого  батька?  А  чого  йому
соромитися? Що не в кармазинi та кабарзi? Зате в шанi. Мокiя i  таких,  як
Мокiй, товариство шану?. Ну, в корчмi братчики  трохи  пiдкепковують  ("це
тi, що на Великдень христосуються вареними раками"), зате в  куренi  Мокiй
сидить поруч курiнного, а в церквi сто?ть бiля самого клiросу.
   Вiн усоте чи в тисячне переповiдав у думцi сво? зiзнання  Лаврiновi.  I
щоразу додавав якiсь  новi  слова.  Й  почував,  як  вони  усе  м'якшають,
теплiшають. Вiн ?х трохи соромився, але й не мiг од них вiдмовитись.  Вони
тримали його на свiтi. Звичайно, з Лаорiном у них буде  козацька  розмова.
Вiн скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак  мусимо  матися.  (Сироватка
розумiв, що звикання буде для обох, надто для Лаврiна, довгим i непростим.
I вiрив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом).  А
тепер вони сядуть удвох та помiркують над Лаврiновою долею.  Аби  не  була
такою ii синовi, як йому. Гралася  ним  увесь  вiк,  мов  вiтер  пiр'?ною,
кидала то в багно, то в снiг, то пiд палюче сонце.
   Може, нехай ?де на лiвий берег? А то звiку? свiй вiк бурлакою. Можна  б
на башлiвцi попросити в товариства землi, але яка то земля, вона не  твоя,
а сiчова, кожного року проси нового ярлика, та  й  така  вона,  як  гаряча
сковорiдка. Сьогоднi засiяв поле, а завтра ординцi столочили його  кiньми,
а твою голову настромили на  кiлок  у  плотi.  У  Сироватки  у  вiйськовiй
скарбницi заховано сорок талярiв. Настарав за життя.  Що  ж,  для  початку
вистачить. А там молодi прироблять. Та й Мокiй не сидiтиме  склавши  руки.
"Я, сину, за двох робитиму". Й це несподiване,  проказане  в  думцi  слово
"сину"  озива?ться  в  серцi  гарячим  трепетом.   Вiн   довго   не   може
заспоко?тись,  те  "сину"  ходить  у  ньому  мукою.  Врештi  Мокiй   знову
верта?ться думкою до вимрiяного обiйстя. Й бачив сина заможним господарем,
а себе щасливим, обсипаним онуками дiдом. Виходять  вони  з  Лаврi-ном  на
лан, а лан той - ?хнiй. Жито  ще  не  дозрiло,  але  вже  вибуяло,  сто?ть
прозелене, високе. Сивi? на овидi хмара, вiтер студить з-пiд не?, й бiжать
по полю крутi, аж чорнi, хвилi. У хвилях,  у  житi  якась  та?на,  глибока
бентежнiсть - зда?ться,  пiд  хвилями  щось  хова?ться,  зда?ться,  в  них
зача?лася вся земна сила. А хазя?новi неважко прикинути, що прикотять йому
на жнива тi хвилi. Земля! Боже, скiльки ?? перед  ним,  мабуть,  оце  i  ?
найбiльше в свiтi поле - козацьке. Нема йому  кiнця-краю,  не  знало  воно
нiколи плуга, а могло б прогодувати тисячi тисяч таких,  як  вiн.  А  йому
небагато й треба, кiлька десятин поля та ще город, щоб отут - латка проса,
отут - мак i щоб мак не по всьому  городу,  а  плисом,  а  попiд  межею  -
соняшники. Щоб пройшов межею, i вони вклонилися.
   Аж сльози приступили Сироватцi до очей. Та нараз чомусь знову сплив  на
думку недовiрок Казановськнй, i похмарнiло  на  душi.  Того  Казановського
нема, але ? iншi. Лиха не поменшало. А цього лiта  його  намоталося  тугий
клубок. З Криму орда, з моря  султан  обложили  Укра?ну  сарановою  тучею.
Достоту од тако? тучi в давнi днi погинули Мокi?вi  батько,  два  брати  й
сестра. Обчухрали вороги рiд, як буря зелений молодий лiс. Вiн -  останнiй
його пагiн. Щастя, що ? Лаврiн. Важкi рубцi запеклися  на  Мокi?вiй  душi,
щемiли  на  бойовиська.  По  них  i  пам'ятав  минуле.  I  Драбинiвку,   й
Казановського, й Мавру.  Так,  пам'ятав  i  ??.  Давно  перебродила  кров,
переказилася плоть, але всi жiнки, якi приходили до  нього  в  снах,  були
Маврами. Мав же вiн на сво?му вiку ще  один  перелюб,  i  була  та  вдова,
Хiвря, й станом вдатна, й тiлом гаряча, а от в  пам'ять  приходила  тiльки
Мавра. Немов кара господня, немов покута за якiсь грiхи.
   Зненацька по той бiк болота пролунав гучно тупiт диких коней,  окреслив
у пiтьмi дугу, подаленiв у бiк Днiпра. Тупiт обiрвав  Сиро-ватчинi  думки.
Сироватка пiдвiвся од погаслого багаття,  прочинив  у  землянку  очеретянi
дверi, став на колiна, щоб сотворити вечiрню молитву. Свiчки не свiтив, бо
мав тiльки невеликий огарок на свято, однак бачив лик  богородицi  й  так,
пам'яттю. Та вiн, либонь, у пам'ятi тiльки й зберiгся, бо зчорнiв i  став,
як  земля.  Сироватка  тому  не  дивувався:  звiсно  -  богородиця,  вiчна
тружениця. Та ще цiлий кiш запорозький прийняла в заступництво.
   "Вiрую в ?диного бога Iсуса Христа, сина божого, отверзи очi твоя, боже
наш, i внемли молящемуся тобi. Вiрую в тебе  i  припадаю  до  стоп  тво?х,
заступнице наша, пресвята богородице, - шепотiв Сироватка слова молитви. -
Сповiдаю тобi всi грiхи мо?, очисти душу мою од грiхiв давнiх i нинiшнiх i
од тих, яких ще не содiяв. Не обдiли сво?ю  ласкою,  пресвята  богородице,
пошли сина на повиданi?  i  наповни  його  серце  синiвською  любов'ю.  Не
полишай довжникiв наших, бо вони не полишають нас i норовлять  пожаковать,
де тiльки можна. З високо? могили гукаю до тебе, богородице,  почуй  голос
мiй! На тебе вповаю,  спаси  люд  мiй  вiд  ворогiв,  бо  пiднялися  вони,
загострили меча i хочуть понищити синiв  тво?х.  Встань  у  гнiвi  сво?му,
вознесись проти них, щоб повернули вони назад  i,  спiткнувшись,  погинули
перед лицем тво?м. Веди мене, богородице, правдою  сво?ю  супроти  ворогiв
роду христiанського, заслони вiд страху серце мо?, щоб не боявся  i  тисяч
ворогiв, коли постануть перед зором мо?м. Суди правду сиротинi i  бiдному,
тому, хто сi? хлiб i шаблею боронить його та вiру святу".
   Сироватка, хоч плутав слова святого письма з власними вимислами, творив
молитву щиро й врочисто, в цю мить вiн  почував  за  сво?ми  плечима  Дике
Поле, i Великий Луг, i всю Укра?ну. Вона розпросталась  могутнiми  крилами
-лiвим i  правим  берегами  -  й  пiдносила  його,  аж  ставало  терпко  й
безсмертне на душi. За не?, за сво?х тата й матiр, за Лаврiна гибiв у  цiй
безстiннiй тюрмi, за не? щодень i щогодини важив  життям.  Пощо  воно  без
не??!  Ситий  кусень   i   солодка   чарка   -   то   тiльки   таким,   як
Казан-Казановський. Бо  ж  зроду  не  встав  на  свiтаннi  й  не  послухав
жайворонка, не викопав у лузi криницi.  Йому  не  обсипала  цвiтом  голову
вишня й не запах увi снi канупер. Жайворонкiв бачив на сковородi, вишнi  -
на тарелi, замiсть води солодив душу вином. "Чого таким i ходити по  нашiй
землi, - шепотiв далi Мокiй Сироватка,  -  й  толочити  наш  чистий  ряст!
Iзбави нас од них, пресвята богородице, покрий сво?м святим покровом чеснi
голови козачi. На небесах, на землi трори волю свою, заступи нас од кривди
пансько?, лясько?, хансько?, султансько? i всяко? iншо?. А я допоможу тобi
сво?ю шаблею..."
   Молитву перетнув голосний тупiт. Табун  вертався  од  лиману.  На  мить
тупiт притих, а тодi  зафоркали  конi,  зачавкотiло  болото,  заплюскотiла
вода. Сироватка хотiв творити молитву далi, але кiнськi  копита  розтинали
думку. "Чому конi не пили на лиманi? - враз майнула нова. -  Чому  прийшли
сюди, на болото? I вчора, й позавчора...  Що  ?х  вiдляку?  там?  Ведмiдь,
рись? О цiй порi тарпани ?х не бояться. Та й  лиман  великий...  Качки  та
гуси теж не сiдають на лиман... Вчора  кружляли  весь  день,  залiтали  аж
сюди..."
   Так  i  не  скiнчивши  молитви,  потягнув  у  кугу.  Лiг  на  очеретяну
примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темфявi  тонко  дзвенiв  комар.
Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його  долонею.
Спробував знову думати про Лаврiна - не думалося.  Вiн  мiг  лежати  отако
годинами - без жодно? мислi, в тихому споко?, i степ  повiльно  перепливав
через нього. А може, вiн через степ. Думка знову закружляла довкола табуна
тарпанiв. Скiльки разiв подавали вони йому  знак!  Помчали  дикi  конi  од
Кам'яного Затона, певне, наполохали ?х ординцi. Од вовка, од ведмедя  вони
не втiкають далеко. Чому конi не пили в лиманi? Ця думка  скрутила  мозок,
мов тугою удавкою. Почував - тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкри?,
то шкодуватиме весь вiк. Сперся на лiктi. Рiшення сплинуло  враз:  йти  до
лиману. Отак просто встати й пiти.  Навпрошки  -  зовсiм  недалеко.  Верст
вiсiм-десять. До свiтанку вернеться.
   Озбро?вшись кривим турецьким кинджалом  i  пiстолем,  вирушив  у  путь.
Рушницi не брав - завелика. Звiрину можна одлякати випалом з пiстоля. Йшов
на козацькi лампади - Стожари, пильнуючи, аби  вони  весь  час  свiтили  з
право? руки. Темiнь стояла довкола м'яка, духмяна од  вечiрнiх  трав,  вiн
провалювався в не?, немов у  вистелену  сiном  яму.  Сичала  попiд  руками
тирса, потрiскувало сухе галуззя,  розсипало  Сироватцi  по  тiлу  терпкi,
моторошнi iскри. Фуркнула з-пiд нiг якась птаха, закричала пронизливо,  аж
серце захололо, впала в трави. Часом Сироватцi здавалося, що  вiн  ось-ось
наткнеться на  щось  м'яке  й  волохате,  що  воно  розчепiрить  пазурi  й
увiп'?ться йому в ребра. Вiн не боявся степу, вдень прозирав його з могили
до дна, бувало, доводилося ходити по ньому i вночi, але ще нiколи степ  не
огортав його так задушливо й пiдступно-м'яко. Мокiй  не  одводив  очей  од
зiр, i не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в ?хньому мерехтiннi
почував якесь заспоко?ння. Вони вже перегорiли за нiч, вичахли,  бiлiли  в
небеснiй iмлi, неначе жарини в попелi. Мiсяць i далi блукав понад  обрi?м,
його заступили хмари.
   Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив У  травах,
неначе в хвилях рiки. Плив i плив, i небо розгойдувалося вiд тi??  плавби,
й зорi зривалися з небозводу, падали в темнi типчаки.
   Терпко пах пастернак (Сироватка знав,  що  зайшов  у  долинку),  типчак
здиблювався, як шерсть на вовчiй ши?. Темними кучугурами вставали попереду
заростi заячого холодку. А потiм в обличчя бив запах козельцiв  (Сироватка
знав, що виходить на горб), смолокiс  змi?ю  шипiв  пiд  ногами.  Шелестiв
татарський шабельник, слався м'яко та пiняво лисохвiст -  Мокiй  зрозумiв,
що наближа?ться до лиману.
   Опiвночi оминав давн? городище, пробирався попiд ру?нами валу  Се  було
страшне мiсце. Тут  найчастiше  дiлили  мiж  собою  полон  татари,  звiдси
правили викуп. Обложенi невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися
за старим валом. I мали двi втечi - степом та водою.
   На валах було порожньо. На ру?нах городища  не  чулося  жодного  згуку.
Тiльки глухо попугикував сич, нiби дмухав у гниле дупло. Люблять це  мiсце
орли й пугачi. Недарма так густо заслiдженi при версi бiлим пометом  чорнi
стiни. Мокiй зараз бачив ?х проти серпика мiсяця, що виплив з-за рiденьких
хмар. Моторошно бiля цих ру?н козаковi. Душа наче кригою взялася, торкнися
- задзвенить од страху. Сам  принiс  шкуру  на  турецьке  базарище,  бери,
басурмане, натягай на барабан. Але цiлою з нього ?? не стягнуть. Басурмана
вiн бо?ться менше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже  часто.  У
рiзнiй вiн бува? подобi - то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при
боцi i зi списом на плечi. Походжа?, зирить  у  степ.  А  перехрести  його
праведною рукою - враз обернеться в крука  й  полетить  з  крекотом  понад
лиманом.
   Про всяк  випадок  Сироватка  перехрестив  мiсце,  звiдки  пугикав  сич
(самого його не бачив),  й  потягнув  далi.  Нарештi  добувся  до  води  й
зача?вся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь  i  ляк,  що  обiйняв  бiля
городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла  й  чорне  безгомiння.  На
притемненiй водi виблискували зорi, але ?хн? свiтло  не  сягало  вглиб,  а
мовби одбивалося од поверхнi. Вода  була  тепла  -  Сироватка  почував  те
лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола - розходилися  тихо,  без
сплеску - риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл  -  у
лiву од Сироватки руку,  пiд  ситнягами,  що  стали  стiною  бiля  берега.
Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна
змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i  почувся  сплеск  i  майже
водночас голосне, сполохане "ках". Не випускав з  уваги  жодного  сплеску,
жодного  повiву  вiтру.  Дозорець  мусить  бути  пильним  i   завбачливим.
Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили  козаки  траву  понад  Днiстром;
Сiрко за?хав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди - для  мосту,
для велико? переправи, бо незначнi рiчки татари  переходять  бродом.  Отак
було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну.
   Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами,  що  розбрелися
по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на  скирти,
обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi  лежала
тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну
що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як  той  витанцьову?
халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю  мало  радостi.  Тут,  на
водних глибинах, ?х гибель. Кажуть, що вони часом  сходяться  з  отими,  з
городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка
- чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в
озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд  нього  виплив  з-пiд
води нечистий, пройняло його холодом у ямi - й чхнув  на  все  плесо.  "На
здоров'я!" - сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за  чуба  й
поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна  делiкатнiсть.  Пiдводить
увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те  сидить  над  темною  водою
тихо,  безшелесне.  Все-таки  невiдомо,  який  дiдько  мота?ться   в   цих
очеретяних нетрях.
   I через те страшно Мокi?вi. Можуть i русалки  знайти  його  мiж  оцього
каряччя, вже напевне подумають, що пiдгляда? за ними. Для русалок, правда,
вiн застарий, а там - нечистий ?х зна?. Принесла ж його лиха година  сюди.
Спав би оце в  куренi,  де  комарiв  видавив  завидна,  де  прохолода,  де
вистелене свiжою травою ложе.
   I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив  чорну
тiнь, яка швидко посувалася од однi?? темно? купи до  друго?.  В  наступну
мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й  Мокiй  розпiзнав  чiткi  обриси
галери. Вона пливла по темнiй водi в  лiву  руку,  пливла  так  тихо,  що,
здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з  довгим  островом,  там
щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не  скрикнув,
скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що
острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi  лiворуч  теж  вельми  далеко
забрели в воду.
   Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра.



   РОЗДiЛ ВОСЬМИЙ

   Страх  мчав  натовпом,  мов  наляканий  олень  лiсом.  Шелеснуло   тут,
шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
   - Дивiться, дивiться, намети ставлять!
   - Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки.
   - Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також.
   - Ой людоньки, що ж воно буде!
   На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява
дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно,  мабуть,  щоб  додати
бадьоростi козакам, подивилася  з-пiд  тонко?  бiло?  руки  й  помертвiла.
Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь не?, i осипався веселий цвiт з
серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду.  Та  й  як  не  помертвiти!
Турки i татари стояли за якихось  двiстi  сажнiв,  витрiщилися  на  жiнок,
загаласували, залементували. Допiру татари бавилися  -  стрiляли  з  лукiв
гусей на Сiль-ницi, хоч не могли ?х дiстати (козаки туди сягали  рушничним
бо?м), забави не полишали, хижо ширились,  пружно  опускали  тятиви.  Гуси
гелготiли, лiтали, ?м не було куди вирватися iз смертельного кiльця.  Лише
дво? бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в  бiк  болота,  татари  стяли
сiрого гусака, а гуска впала в  очерет.  Тримаючи  в  руках  луки,  татари
дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей.
   Якийсь  татарин  заверещав  тонко,  як  недорiзане   порося,   дияконша
вхопилася однi?ю рукою за серце, другою  за  частокiл,  мабуть,  вона  вже
бачила, як  тягнулись  до  не?  гаччя  рук,  як  вони  зривали  одiж.  Хто
захистить, хто всто?ть перед такою силою, увесь басурманський  свiт  повис
над ?хнiм  Ладижином,  над  купкою  оборонцiв;  ойкнула,  похитнулася,  ??
пiдтримали  iншi  молодицi.  А  з  турецько-татарського  натовпу  виступив
натоптуватий татарин з широким  лицем,  приставив  до  рота  дудкою  руки,
кричав:
   - Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий  вiзир  обiця?
усiм свободу.
   - Вiзир - вiслюк, -  гукнув  у  вiдповiдь  тонкоши?й,  вирлоокий  козак
Макуха, городовий козак, - i слово його осляче.
   - А iнакше скура?мо i голови понабива?мо соломою,  -  страхав  татарiн,
спинаючись на вербовий пеньок.
   - Твоя вже й так соломою набита.
   - I жiнок ваших... Оту он пишну...
   Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи  ногами,  пiшли  з
валу. Назустрiч ?м з широко? вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з
фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали:
   - Одступiть! Дайте дорогу!
   - З дороги, з дороги геть!
   Слiдом за ними з  вулицi  рядами  повалили  комоннi  козаки.  В  густiй
тiснявi  конi  задирали  морди,  басували  копитами,  дзвенiли   стремена,
миготiли червонi,  синi  шлики  шапок.  Списи  стояли,  як  лiс.  Вершники
дивилися тiльки вперед - щоб не зiткнутись, не  зачепитись,  ?хнi  обличчя
були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось  невидимий  поклав
на них однаковiсiнький карб.  Переднi  вливалися  в  широку,  що  вела  до
Бершадсько? брами, вулицю,, заднi натискали, переднi - стримували  натовп.
Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан.
   - Вони лишають нас, а  самi  втiкають,  -  закричав  хтось  з  середини
натовпу тонким голосом.
   Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй  сукнянiй  шапцi  козак,  з  тих,  що
прокладали кiннотi дорогу:
   - Вони ?дуть захищати тво? життя, дурню.
   Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспоко?ло,  але  зродило
iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше  -
наляканий ворог може одступити назовсiм.
   - Дивися, й нашi там, - гукнув  до  Марка  Лаврiн.  Вiн  рвонувся,  щоб
пробитися до сво?х, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший,
та ще й майже голiруч. ?хнi конi лишилися далеко, та  й  не  протолочаться
вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi
сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з  тину
- на хлiв й знову побачили горб, а на  ньому  синi  та  червонi  намети  й
татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога  ??
приховували пагорби.
   Гарно ?хали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те,
заради чого ?х несли туди конi.
   - Кайдан, Кайдан ондечки, -  чомусь  пошепки  мовив  Нога?ць.  Справдi,
узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на
животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то  й
на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини  гори,  сховалися  за
лiском, що посiв схил зж до верху.
   Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, -  якийсь
час вершникiв зовсiм не було видно, - а тiльки заметушилися й стали кудись
пропадати турки i татари - неначе провалювалися пiд землю. А ще  за  хвилю
поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i  хоч  звiдси
вона здавалася срiбною соломиною, одначе з-пiд не? падали зрубанi бунчуки.
А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився  на  землю.  З
горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней,
iншi спiшувалися й теж котилися по  схилу  навздогiнцi.  Падали  пiдрубанi
намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це  скидалося
на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi,  де  турки  й  татари
падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях.  Сюди,  в  мiсто,  не
долiтав запах кровi й не  вiдчувалося  ма?ва  крил  смертi,  серце  ловило
звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю.
   - От шкода, що нам не вдалося, -  сказав  Марко  й  торкнувся  гiлки  з
яблуками-зеленцями.
   З бою козаки  верталися  на  змилених  конях,  розгарячiлi,  розпашiлi.
Попереду на сiрому в яблуках дончаковi ?хав  полковник  Мурашко,  на  його
худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса  болю.  Вiн  загубив
шапку, чи ?? збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по  скронi
стiкала тоненька цiвочка кровi. За  ним  везли  сiм  захоплених  у  ворога
прапорiв, далi гнали полон - кiлька десяткiв  туркiв  та  татар,  що  були
змушенi  бiгти,  аби  не  наколотися  на  наставленi  iззаду  списи.  Вони
скидалися на овечу отару. Тiльки дво? йшло збоку, лiтнiй турок в ?панчi та
зовсiм молодий  татарин  у  дорогому  вбраннi.  Татарин  дивився  вiдверто
ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби  йшов
не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей.
   Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани,
шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки,
нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком.
   Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко.  Високий,  худий,
вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма  запанiбрата.  Очi  йому
блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки  не
посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила  вiдвiчальнiсть:  з
усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився  на  Правобережжi,  вiн  один
стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел,
тепер не мав од нього нiякого ордонанса й  мусив  чинити  все  на  власний
розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин  кують
побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i  мале
риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I  царське  велiння  було  -
перейняти ворога. Вражий  турчин  веде  вiйну  поза  будь-якими  законами,
палить мiста i села,  бере  в  полон  малi  дiти.  Мурашкова  душа  горiла
ненавистю.
   Просто з майдану пiшов до надворiтньо?  брами,  де  тримали  полонених.
Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги-солтана, для  хана  чи
самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених
було дво? значних: один - мурза Iсма?л - трохи пом'ятий i посiчений у бою,
в нього на  щоцi,  нижче  вуха,  висiв  клапоть  шкiри,  й  скрапувала  на
свiтло-жовтий бухарський шовк темно-вишнева кров, права  рука  висiла,  як
плiть, - про другого ж поки що достеменно  нiчого  не  знали,  одначе  всi
казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на  чалмi,
два перснi ка лiвiй руцi - татарин роду високого й мусить знати багато.
   Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од  самого  шайтана.
Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв.
   - Ти, полковнику, входищ  в  гiсторiю,  -  белькотiв  Мурашковi  п'яний
осавул з бiльмами на очах. - Я сам впишу тебе в не?.
   Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.
   Славно пили захисники Ладижина.
   Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли  чутки,  що  вчора
увечерi на суворiй квестi? хмiльний полковник Мурашко обухом сокири  забив
ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка
коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою  карою,  наказував
скоритись,  поки  не  пiзно,  зустрiти  падишаха  на  колiнах  та  просити
прощення. Мурашко в запалi сягнув  його  обухом  сокири.  А  вранцi  хмiль
розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти  з
мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував
шлях до втечi. То молився, то  проклинав  долю,  що  закинула  його  сюди.
Порожня палата - тiльки камiнна лава та дубова скриня -  вiдлунювала  його
кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду,  до  болю  стискав  сплетенi  за
спиною в мiцний замок руки. У  вiкна-бiйницi  було  видно  Буг,  татарськi
дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй
можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала,
мов схлипувала, у темному кам'яному  колодязi  вода,  чмокала  простудними
губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант  фортецi  чинив  у
цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс ?х до моря.
   Мурашко розумiв - убi?нних буде багато. "Треба прорубуватися на  волю".
Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому
той маленький, ще й чужий - правобiчний - Ладижин у  його  великiй  вiйнi.
Кинув ?х , як принаду... I чека?, поки  турки  скупляться  геть-чисто  всi
бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi;а вдарить,  турки  можуть  скурати
мiсто. I ханенка йому не  подарують.  Тягнутимуть  жили  iз  живого.  Кров
холонула вiд то? думки.
   Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями,
iншi - лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили  од  двору
до двору  по  сво?х  Гiостоях-консистенцiях,  вже  Доходило  до  сварки  й
кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче
- нехай лиша?ться, хто не хоче - йде.
   Лаврiновi довелося вперше виважувати в  серцi  власну  долю.  Хоч  який
малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важко? бойно?  потреби.
Й буде це бiй ластiвки з вороном.
   Одначе й ластiвцi не випада? втiкати з-пiд сво?? стрiхи... А  потiм  до
тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з
двох: залишиться в мiстi - буде ближче до Килiяни (хоч яка то  близькiсть,
коли помiж ним i нею - вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя,
а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля...
   Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але
бог мовчав. Марко ж стояв на одному: ?хати з  гетьманцями.  Й  саме  тодi,
коли Марко вже  майже  переважив  на  свою  думку,  Лаврiновi  спом'янувся
кошовий, запальний i правдивий ватаг.
   "Як би ти вчинив, батьку?" - запитав i став мислено перед його очi.
   "Це наша земля..."
   "Козацьке Поле - теж наша земля".
   "Тут жiнки, дiти... Ви  ?ли  хлiб,  гостинно  краяний  господарями.  Ви
при?хали яко ?хнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не  неволить.  Покладемо
оружжя й опинимось всi в неволi".
   Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а  холодним,  ставши  перед
людиною, яку поважав i по якiй мiряв сво? вчинки. Отож  при?дуть  вони,  й
кошовий запита?: "Ну, як там було?" Й що вiн скаже? "Була втеча. Не я один
утiк, а й такий-то, й такий..." - "А  Кайдан,  а  Кремiнь,  а  Шабалда?.."
Може, нiчого того й не запита? Сiрко, проте подума? про Лаврiна погано. Як
же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував  бiля  кошового
про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Захова?ться десь
до осенi й при?де на Брусiв хутiр?
   Але то - негаразд. Ницо й гидко.
   - Я нiкуди не по?ду, - стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що  вже
лаштувався в дорогу.
   Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ.
   - Погинемо обо?, як собаки!
   Одначе з Ладижина не ви?хав  нiхто.  Мiщани  не  випустили  гетьманцiв.
Озбро?на варта стала бiля обох  брам,  зустрiла  козакiв  чорними  цiвками
рушниць.
   - Як зробив, так i одбувай, - гукали  ладижинцi  Мурашку.  -  Хто  тебе
неволив лишати живота татарського царевича? Ми  не  хочемо  розплачуватися
сво?ми шкурами за тво? безумство. А з бокiв  лементували  жiнки,  обзивали
козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть  вони
i в бою. ?м вiдступати нiкуди. Тут ?хнi жiнки, ?хнi дiти, ?хня вiтцiвщина.
Людина вельми сильна вiтцiвщиною.
   Гетьманцi мусили повернути назад, чекати  разом  з  усiма,  яким  боком
повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi  радились  ?динокупно  в
ратушi  -  ладижинськнй  уряд,  Мурашко,  переяславський  полковник  Войца
Сербии,  ротмiстр  Анастас  Дмитрi?в,  полковник  Сава,   донський   осаул
Амбросiй. Вирiшили взяти оборону  Й  стояти,  доки  не  пiдiйде  на  помiч
Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi сво?х козакiв,  не
оддасть на криваве розтерзання християнське  мiсто  й  увесь  край.  Ачей,
запевняв Самойлович ?х у тому, обiцявся на радi в  Переяславi  прийняти  в
оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i  во?вода
чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву.
   Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали ?м  боршiй  вести  на
помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили  козаки  передовi
ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги.
   Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi,  оглядав  мiсто
на оборону, вимахував замашною палицею-сажнем, замашно лаявся; од нього не
одставав Анастас Дмитрi?в - во?н хоробрий i досвiдчений, сповнений  яко?сь
важко? рiшучостi й  вiри.  Колишнiй  лисянський  мешканець,  одружений  на
лисянськiй мiщанцi, Дмитрi?в був  грек  родом,  перейняв  тутешнi  мову  й
звича?, доскочив у вiйську  Самойловича  ротмiстрського  чину.  Невеликий,
чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив
по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для  ладижинцiв
невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони.
   Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали  мiцний.  Засiяний
просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв  був  не  очищений  i  в
кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi,  посипалися
обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду - фортеця грiзна, мурована на
скелi: двi круглi вежi i одна квадратова - найвища, чорнi бiйницi, червонi
зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у
нiй без провiанту. В мiстi - всього одна гармата, та й  та  поламана,  хоч
пороху чимало й шроту корит тридцять,  мали  кiлька  затинних  пищалей,  з
десяток шмаговниць,  три  дев'ятиствольнi  ожиги,  в  достатку  рушниць  i
мушкетiв.
   Мурашко лаявся чорно, наказав  вигнати  всiх  мiщан  розчищати  рiв  та
ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла  i  полiзли
на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози  та  набивали  ?х  глиною.  В
одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав  розвалити  крайню
вiд валу хату - ?? розiбрали. Жовта курява стояла  на  тому  мiсцi,  тягли
новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко  голосила  господиня  й  проклинала
полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки  на  дровiтнi  й  дивився  в
землю. Запорожцi,  яко  великi  мастаки  на  всiлякi  вiйськовi  мудрацi?,
готували на оборону пiдступи до  валу.  На  щастя,  ворог  поки  що  стояв
далеченько i велико? перешкоди в тому захисникам не чинив.  Сипонула  було
татарська команда, але ??  вiдiгнали  рушничним  вогнем.  Власне,  загроза
штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне:
драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу  -  Буг,  зi
сходу - Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На
полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали "часник"  для  калiчення
коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi  та  рогачки.
До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, - ?х було  два,
обидва од поля, - одначе не встигли.
   По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою  водою
вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи ?х  на  хоробрiсть,  а  в
самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, ?х  то  приковував,  то
одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити
мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими.
   Настала нiч, а на  ранок  попiд  мiстом  вже  густо  скакали  татарськi
роз'?зди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на  горах  i
долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було  ?м  лiчби,  на  зеленому  прузi
горба знову забовванiли схожi на  вежi  намети,  дикi  ногайцi  приступили
зовсiм близько. З валу було видно ?хнi обличчя,  й  одяг,  i  зброю,  вони
купилися на вiддалi  рушничного  пострiлу,  щось  гукали,  махали  важкими
залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари  й
турки - перед  валом,  вони  галасували,  оборонцi  мовчали,  приголомшенi
силою, котру вздрiли  перед  собою.  Частокiл  на  валу  сягав  гостряками
обооонцям по плечi - стрiляти з-за  нього  лiпше,  нiж  через  бiйницi,  й
скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та  шаблями.  Проте  й
ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно
вгрунтований в землю.
   - Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, - мовив Кайдан.
- Начуваний про мо? доблестi.
   Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей - ?х не  видно,  тiльки  чорнi
вирви на плямах облич, вони пропiкали до  кiсток.  Страшно  отак  зблизька
дивитися на лютого ьорога, який жада? тво?? погибелi, тво?? муки  i  якого
не зласкавлять нiякi  сили  свiту.  Здрига?  в  страховi  душа,  моторошна
вiдвага налива? ??, рука  сама  тягнеться  до  шаблi.  А  десь  за  спиною
бринять, нсьаче з холоду, чи?сь губи: "Що то буде. Ой, що воно буде - така
сила!" Й козак лячно огляда?ться назад, аби не зустрiтися очима  з  т'г.i,
хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно
   Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики  долiтали  до  найдальших
вуличок. Широченна долина  була  запруджена  вiйськом,  а  воно  сунуло  й
сунуло, сипалося з-за гори, мов комашня, й тут  же  на  очах  тi  комашини
виростали в жукiв, далi - в горобцiв, ще далi  -  в  крукiв,  аж  поки  не
сягали людського  зросту.  Були  там  чорнi  ?гиптяни,  сiрiйцi  в  бiлому
вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч  iнших
куплiпих грiшми або приневолених мечем.  Йшли  пiхотинцi  з  рушницями  та
алебардами, ?хали вершники на конях по мастях, i довгi  вимпели  звивалися
пат, ?хнiми головами, як зеленi змi?, та  волочилися  по  землi,  миготiли
бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки  били  в  причепленi  до  горбiв
бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже  попiд  самим  ровом,  промчали
вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд - i кiнь, i людина  обвiшанi
лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi -  орлинi
та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на  маленьке  мiстечко
Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло  в  усi
боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на  очах  в  обложених,
почали рости бурти землi, ?х насипали команди, либонь ще ранiше призначенi
на те. Сливе й котки, й мотуззя  було  заготоване  заздалегiдь,  вйокаючи,
тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж  турки  потягли  на  бастiони
гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир.
   Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб  ударити
по бастiонах, - на розкатах стояли колоди. Турки  ту  хитрiсгь  розгадали,
кинули до фортецi  стрiлою  цидулу  знущальну.  Страх  i  смуток  обiйняли
оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на  землю  опустилася  нiч  i  вся
долина запалала вогнями - тисячi багать, тисячi кострищ,  коли  загорiлася
Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдча?м по вiнця.
   Проте дерево згоря?, мiдь плавиться, криця гарту?ться.  Чимало  душ  та
нiч вигартувала до одчайно? рiшучостi.  До  самого  ранку  палив  на  валу
люльку полковник Сава. Анастас Дмитрi?в за нiч перегомонiв з усiма  сво?ми
козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом,
насправдi ж спроваджував боягузiв.  Мурашко  розплановував,  скiльки  куди
поставити козакiв, де напасти  набо?  й  оборонне  спорядження  -  колоди,
казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i  десяцькi  роздавали
торби з кулями та порохом.
   Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли  на  валу  бiля
лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи  того.
Вони навiть сво? торби з набоями повiсили на один, вбитий  у  палю,  цвях.
Лаврiн дивився на туркiв i татар  з  цiкавiстю,  перемiшаною  зi  страхом.
Вперше бачив ворогiв так близько.
   - Будемо разом, - прошепотiв Марко. - Скрiзь. Присягаюся смертним часом
- не полишу тебе нi в якiй бiдi.
   Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i  жертовнiстю
горiло серце.
   - Я люблю тебе, як брата. В мене нема? бiльше нiкого. Давно тобi  хотiв
сказати це, тiльки стидався.
   Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його  серце  не  оплавилося  такою
мiрою (надто грiзною була  година,  не  можна  себе  вельми  рознiжувати),
одначе йому теж затеплiло в грудях - нарештi товариш признався в  iстиннiй
любовi й побратимствi.
   - Присягаюсь! - прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви,
довкола яко? згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi:
адже зовсiм недавно слухали  з  Килiяною  у  цiй  церквi  службу  й  удвох
засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити ?? на вершечку дуба.
   I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньо? смертно? хвилi будуть
разом, вiддадуть  один  за  одного  життя.  Прекрасна  мить,  тiльки  дуже
коротка.
   Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував,  що  не  мав  про  неi
нiяко? згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив,  руку,
дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав  з  не?  твердi  калиновi  ягоди  й
всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його  могли
в нього взяти лише пiсля смертi.
   - Якщо зi мною щось станеться - одвезеш  Килiянi  кисета,  вiн  у  мене
осьдечки, - приклав до грудей руку.. - Скажеш ?й...
   А що може сказати товариш за нього,  мертвого,  не  знав.  Через  те  й
замовк.
   - Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог  -  обо?
залишимося живi.
   А десь на вiстрi  думки  вертiлося,  що  тепер  i  Лаврiн  не  побачить
Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав  так  тiльки
через те, що Лаврiн не захотiв ви?хати з мiста й вони обо? залишились тут.
   З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека.  Спочатку  лелеки
були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко
обзвича?лися й вже торували стару путь од вежi  до  болота.  Марко  провiв
птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув:
   - Вiн полетить, коли схоче. Йому що.
   - Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? - помiтив ?хню товчiю Кайдан.
   Вiн називав ?х Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники.
   Що Ярема та Хома - немов рiднi браття,
   Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття...
   - Хто з нас Ярема, а хто Хома? - запитав Марко.
   - Нема? одмiни, - одказав Кайдан, вдивляючись  у  пiтьму,  що  облягала
долину.
   Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував ?хнiй дружбi, а  також
тому,  що  Лаврiн  завше  iз  захватом  дивиться  на  Марка  й  не  бачить
хитровинки, котра прича?лася в Ногайцевi. Дрiбна та  хитрiсть  й  захована
глибоко. Марко вдачi весело?, але й ту веселiсть часом користа? свiдомо. I
жарт його не йде вище  приступця,  на  котрому  сто?ть  хтось  можнiший  i
владнiший. Його жарт ма? мiрку, а вiдтак не раз - розрахунок. Терло  ?х  з
Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.
   Й саме через те Кайдановi не сподобалось ?хн? та?мниче шепотiння  окрай
небезпеки. Проте допитуватися не став.  Шаблею,  душею  i  тiлом  вiдданий
товариству, Кайдан  нiкого,  навiть  бога,  нiколи  не  обтяжував  нiякими
проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не  докучав  i  сам  не  любив
клопiтливих  докучливих  людей.  Хоч  всi  обов'язки  сповняв   рвiйно   i
покластися на нього можна було в усьому.

   * * *

   Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли ?х -
остерiгалися нiчного нападу. З  валу  було  чути,  як  у  ворожому  таборi
перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню
постатi.
   Дво? попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп
був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на  пошерхлих
устах. Страшно стало козакам то? молитви, здавалося, що й святi одвертають
сво? лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й
пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа,  котрому  ляк  не  спотворив
виду.
   - Благословiть, отче, стати на супостата  в  оборону  свято?  тройцi  й
матерi-вiтчизни.
   - Благословляю, - сказав пiп. - I  йду  разом  з  вами.  Тут  же,  бiля
церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один  одному
грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж
розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.
   Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею  старцi,  стиха
про щось радилися. Потягнулися вервечкою до  ворiт,  чогось  загаласували,
вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями  i
розгублено крутили головами.
   ...Iз-за зелено? щiтки лiсу викотилося червоне сонце,  турки  й  татари
попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в
мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости.  Оборонцi
вiд них втрат майже не мали - жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв  на
валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у
серцях.
   А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарсько? кiнноти, полетiла  на
Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося,
вершники сподiваються розiгнати ?х до такого шалу, що перелетять  вал.  Та
ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари
виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено ?х по кiлька, вершник
одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах
метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i  залякати
оборонцiв.
   Але ще до  того,  як  татари  одпустили  тятиви,  гугняво,  з  жалiбним
проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки  попадали  на  вал.  Чорна
туча стрiл промчала над головами, немало ?х ввiткнулося в частокiл. Одну з
них Кайдан перерубав  на  льоту  шаблею.  Тi  козаки,  котрi  стояли  бiля
частоколу, вдарили  з  рушниць  та  гакiвниць,  i  кiлька  десяткiв  татар
повалилося з коней. Чимало падало ?х на "часниках" та рогатках...  Декотрi
намагались повзти, ?х добивали з  мушкетiв  влучнi  стрiльцi.  Лаврiн  теж
стрiляв з фузi?, цiлячись у татарина, що  сховався  за  вбитим  конем.  По
ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здрига? труп
чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й  помчав  до  сво?х.
Лаврiн стрельнув - осiчка.  Поруч  стрельнув  ще  хтось,  i  враз  татарин
крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого,  вовною  нагору,  кожуха,  -
мабуть, уже в смертельнiм туманi, - впав.
   Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели  лозовi
кошi, обкручували ?х насмиканими з городiв зеленими коноплями  та  льоном,
обливали смолою, знову льоном, знову смолою,  ставили  на  гарби.  Декотрi
кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i  травою.  Спочатку
вони посунули ?х тiльки лiвим кра?м, понад Бугом. Козаки  довго  не  могли
втямити, чого вони ?х туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки  гарби
не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо  посипалася  земля.  Турки
перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки  одкрили  рушничну  стрiльбу,
але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте  воно  не
долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули ?? в рiв i ще  швидше
замелькали лопати. Запорожцi казали, що  треба  робити  гранати,  принесли
порох, смолу, клоччя, проте було пiзно - рiв було загачено.  Вода  спадала
просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма
гарбами.
   Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили
гарби й спiвали суру з корану, за ?хнiми спинами ревли  труби,  й  гримали
гармати, й ревла татарва на конях.
   Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на  вал  колоди,
грiли  смолу  в  чорних,  прокопчених  казанах,  п'ятнадцятеро  запорожцiв
укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi
в смолу та  порох,  були  схожi  на  чортiв,  котрi  повилазили  з  пекла.
Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки  брали  в  руки
гранати. Гарби хилиталися  на  копцях  та  рогачках,  часом  перекидалися,
сунули  помалу,  п'ядь  за  п'яддю,  турки  втомилися  ?х  перти,  декотрi
вигулькували й тодi  падали,  пiдтятi  кулями.  Червоно  гримали  гармати,
дзизкотiла,  торохтiла  по  палiсаду  вивергнута  фальконетами   шрапнель,
пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогi?синi дуги, в  гарби  полетiли
гранати -  смола  на  смолу,  гарби  палали,  мов  смолоскипи.  Дув  сухий
пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто  на  голови  нападникiв.  Вози
обернулися для туркiв у пекло. Вони котили ?х вперед, як власну  погибель.
Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та  бастiонiв.  А  гранати
летiли й летiли вже через гарби, бризкали  вогненним  порохом,  i  гримiли
пострiли,  й  чорний  пороховий  дим  домiшувався  до  смоляного,  вкривав
кiптявою бойовисько.
   Тi гранати розметали першу хвилю  нападникiв,  вони  одступили,  хоч  в
густому диму цього й не було видно; просто  гарби  перестали  гойдатись  й
ущух рушничний вогонь по валу.
   Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби
згорiли вщент.
   Радiсть першо? перемоги  потьмарила  неймовiрна  звiстка  з  пiвденного
валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв
- кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з  валу,  перепливли
Сiльницю  й  гайнули  в  очерети,  а  далi  в  лози,  мабуть,   домовилися
заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи
Ладижинсько? стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал,  де  палав
бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили,
зняли леменг i стрiльбу, проте татари так  нiчого  й  не  побачили.  Войца
Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо
досвiдчений во?н Войца Сербии ма? оборону за марну. Й що ?  якийсь  хiдник
на волю. Не сьогоднi-завтра ту дiрку затулять...
   - Вночi повтiка? багато, - витер з обличчя полою кунтуша кiптяву  Марко
й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко  пiдштовху?  його  до
яко?сь думки, до якогось рiшенця.
   -  Не  повтiкають.  Анастас  тiльки-но  сказав:  тепер  пильнуватимемо,
поставимо варту.
   Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися  до
Килiяни. Що йому це чуже мiсто,  чужi  болi,  чуже  добро,  в  нього  своя
надiя... Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в  очах.
Та враз пригадалися iншi очi - жiнок, дiтей, коли тi проводжали ?х на вал.
Господиня двору, в якому стояли посто?м, провела ?х за ворота,  тримала  в
руцi маленьку доньчину руцю й махала  нею.  "Перехрести,  Катрусю,  дядiв.
Перехрести сво?ю безгрiшною руцею..."
   Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому  не  мислилося  так
круто й так широко. Ще нiколи не обiймав  думкою  всi??  Укра?ни.  Й  себе
самого в нiй. Нi. Нiхто не  принесе  Сiрковi  ганебно?  вiстi  про  козака
Перехреста! I вiн круто нахмурив брови.
   - Нечестивий той шлях...
   I знову Марко мусив погодитись. Диво,  як  усе  перемiнилося.  На  Сiчi
перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що  мимоволi  ступав  у  Лаврiновi
слiди, Лаврiнове "треба" звучало якось так, що вже було мовлене  неначе  й
не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто зна? божий i людський  промисел,
керу?ться мiркуваннями вищими, отож на нього - хочеш не хочеш - доводиться
покладатися.
   Коли вщухла  стрiлянина  й  трохи  влiгся  дим,  найсмiливiшi  молодицi
принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в  руки
горнята й вузлики, куштували,  пiджартовували,  аби  збадьорити  жiноцтво.
Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися.
   Лаврiновi не дiсталося гарячо? страви, з ним подiлився  сво?м  зажитком
Марко.
   Сидiли на горiшнiй призьбi  валу,  ?ли  сало  з  цибулею,  дивилися  на
ворожий стан.
   Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi.
   - Не вiдчую смаку, - сказав.
   - А скiльки треба, щоб вiдчув? - запитав Марко.
   - Не знаю...
   Кайдан - дужий, як лут. Якось засперечалися з одним  гнiздюком,  i  вiн
долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи  не
плакав. Бочки з свинцем вiн переставля? як молодиця горщики.
   - А ти коли-небудь був п'яний? - допитував далi Марко.
   - Де б то стiльки взяти горiлки, - щиро потиснув  плечима.  Вiн  поклав
сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем  посилав
брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети.
   - I що воно султан ?сть? - мовив з таким виглядом, неначе, не  дiзнапши
того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? - запитав Лаврiн.
   - Таж цiкаво. Ну... сала вони не ?дять.
   - Я чув, султан ?сть тiльки солов'?нi кiбчики, - сказав Марко.
   - Та ну? Скiльки ж це треба солов'?в... А чим запива??
   - Пiнною.
   - Бре. А хто зна?, що п'? цар?
   Того не знав нiхто.
   - Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив?
   - Смолу, - одказав сивовусий носатий  козак  з  шрамом  над  бровою.  -
Розпатякався.
   Кайдан знизав плечима.
   - Ну чого ти сердишся?  Таж  цiкаво.  Попо?вши,  помолився  й  лiг  пiд
палiсадом спати. Вiн спить за будь-яко?  нагоди,  навiть  гарматнi  випали
його не будять.
   - Збудите, коли турки будуть приступати, - тiльки й мовив.
   Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько,
вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них  клав  на  тятиву  стрiлу,
пробiгав кiлька крокiв i метав ??. Здебiльшого стрiли не  долiтали.  Он  i
зараз курдупель-татарин, голий до пояса,  перехрещений  по  грудях  якоюсь
червоною  шматиною,  пiдбiг  до  валу,  пустив  стрiлу,  вона  застряла  в
частоколi, вiн вихопив з сагайдака i  хотiв  покласти  другу.  Тодi  Марко
пiдвiвся й пожбурив у його бiк  недогризену  цибулину.  Татарин  сахнувся,
сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно - на чотирьох -  утiкав
до свого стану, що козаки реготали до гикавки.
   По тому з березового гайка вимчало тро? беду?нiв на  баских  конях,  не
доскакавши до стiн на  вiддаль  рушничного  пострiлу,  повернули  коней  i
кроком по?хали вподовж стiн по  ладижинських  городах.  Тонконогi  арабашi
грузли в чорноземi майже по бабки, беду?ни часто  зупиняли  ?х,  повертали
задами до стiн,  один  навiть  задер  коневi  хвоста,  вимахували  довгими
списами - викликали на герць, ?хнi конi тяглися до молодого проса, що було
пiд копитами, беду?ни смикали за повiддя, вiд того погрозлива  урочистiсть
втрачалася.
   Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут
стояло  звитяжцiв,  що  не  раз  самi  накликали   ворогiв,   але   зараз,
приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого  задьору,  без  котрого
герць - не герць, нiкому не йде до  мислi  легка,  хоч  i  небезпечна,  ба
смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого  за  ворота  варта,  аби  не
вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими
списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув,  заклав  у
рота пальцi i свиснув так, що  аж  затанцювали  пiд  вершниками  сполоханi
конi. А коли беду?ни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою,
немов пiднiмав  хвоста.  Козаки  зареготали,  беду?ни  розпалилися,  дужче
замахали списами, повернули коней, пiд'?хали ближче. Ще кричали по-сво?му,
а Кайдан надимав  щоки  й  кукурiкав  по-пiвнячи.  Беду?ни  пiдводились  у
стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав  одинокий  пострiл,  i
середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав  на
стоптане просо. Дво? iнших  рвонули  коней  i  немовби  злетiли  з  мiсця,
помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузi?ю
в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими
очима дивився на зелене просо, в якому лежав беду?н. Це був перший  ворог,
якого забив вiн, напевне вiн, i навiть не в бою, а коли  тоii  сповняв  на
конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало
жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в  отому,
завиненому в бiле, тiлi. Адже  не  сподiвався,  що  дострiлить  туди.  Вiн
чомусь  аж  злякався  свого  пострiлу  й,  аби  не  дивитися  на  вбитого,
одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай  йому  всячина,
важко. Десь же той  чоловiк  жив,  щось  робив,  при?хав  сюди...  А  чого
при?хав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих  жiнок  i  дiтей,  що
позабивалися по норах? Зринула думка - як  про  це  розкаже  Килiянi.  Вiн
тепер майже все розказував ?й у думцi.
   I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме  за  плечима,
гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.
   Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати,  що
з ним ко?ться. Того не хотiв,  легурно,  дiловито  пiдвiв  рушницю,  почав
продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.
   - Не кепський пострiл, - мовив хтось iз заздрiстю.
   - Хiба то вiн, то я стрiляв, - пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.
   Зненацька турки - все вiйсько - попадали на  колiна.  Саме  настав  час
третьо? молитви. Дiставали з-за пазух  священнi  камiнцi,  клали  шаблi  i
творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i  шепотiли
слова  молитви  так  тихо,  що  ?х  чув  лише  вiтер  i  той,  кому   вони
призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi
вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм
людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила  ?хнi  серця
дужче, нiж гарматнi випали. Вона  свiдчила  про  ?динодушнiсть  ворога,  а
також про те, що на свiтi ? iнший бог, який  допомага?  вороговi.  Нечутно
шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч  рук,  вимагаючи  смертi
тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.
   Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли  на
колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв,  якi
щось  дзьобають  на   землi.   Либонь,   то   молилися   високi   турецькi
во?начальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви,  намети  стояли  збоку.
Два однакових, один трохи  менший,  i  один  найменший.  Тi  намети  давно
тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.
   - То намети султановi, - пояснив Кайдан.
   - Султановi? - не повiрив Марко. - Аж чотири? Для чого йому стiльки?
   -  Отой  маленький  -  нужник,  -  показав  рушницею   Кайдан.   Козаки
зареготали.
   - Чого зуби показу?те? -  обурився  Кайдан.  -  У  кущi  султан  бiгати
бо?ться. Та й не звик, там пiддува?.
   Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан ?х трохи розвеселив.
   Опiвднi турецькi пiхотинцi - секбани - знову приступали пiвнiчний  вал.
Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й
лютi, спiвали фатiху  -  першу  суру  корану,  глухо  гримiли  барабани  й
пронизливо  верещали  сурми.  На  валу  теж  заспiвали  сурми.  Козаки  та
ополченцi стали за частокiл.
   Кричали й тi, й тi  -  однi,  щоб  залякати,  iншi,  щоб  збадьоритися,
погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й  були
звернутi кожна до свого бога, проте боги  були  нiмi  й  байдужi,  зайнятi
сво?ми небесними справами.
   Секбани несли драбини, котили вози з гно?м та мокрою соломою - засипали
рiв. Кiлька чоловiк на  валу  не  витримали  й  дочасно  почали  стрiльбу.
Анастас Дмитрi?в пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився  у
вузенький пролом, його лiва рука була стиснута  в  кулак,  губи  беззвучно
щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув  шаблею,
гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах
туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали  стрiй  i,  переступаючи
через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi  та  гно?вцi,  грузли  в
муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного - цiлими  вервечками
- пiд самий вал.
   Лаврiн дивився вниз у якомусь  подивi  чи  зацiпенiннi.  Хололо  серце.
Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з  поля  рядами  -  у  довгих
синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на  яких  щось
поблискувало (пiзнiше довiдався - дзеркальця), швидше й  швидше,  миготiли
взутi в червонi та жовтi черевики  ноги,  грiзнiше  й  грiзнiше  зводилися
шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли  обличчя  -  сотнi,
тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже  не  почував  страху,
тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали
на колiна, iншi сунули драбини по ?хнiх спинах, ще iншi пiдпирали  драбини
рогачиками.  ?х  роздiляло  п'ятдесят  чи,  може,  трохи  бiльше   косових
сажнiв...
   Турки дивилися вгору - бiлi  плями  облич  i  чорнi  цiвки  очей,  вони
дивилися на  нього,  щоб  сягнути  його...  щоб  убити.  Серце  наливалося
ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом
з  ненавистю  народжувалося  вiдчуття  небезпеки,  всерединi  мовби   щось
натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч - запорожцi  дiловито
зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн
тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти,
виважував щось у сво?му серцi.
   Козаки насамперед вицiлювали  тих,  що  перли  нагору  драбини.  Лаврiн
стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали,  поки  драбини  лягли  на
вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий  пничар,  i
йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля.
Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв  (та
ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки  облiпили  ?х,  як  мурашня.  В
ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з  нафтою,
змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов  саранча,
лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна  лiворуч,
куцiша, друга праворуч - довга-предовга, вистромилась свiжоструганими,  на
яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo
туркiв долiзли до половини  драбини  -  ?х  змiтали  фланговим  вогнем  iз
земляного  бастiону.  Але  зненацька  вогонь  правого  бастiону   вщух   -
запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по  драбинах  до  них
полiзли секбани. А  тут,  де  оборонявся  Лаврiн,  просто  перед  ним  над
гостряками паль  уже  бiлiла  шапка  iз  золотою  парчевою  смугою,  бiлим
тюрбаном i слiпучим  мiдним  чи  й  золотим  значком  -  якийсь  турецький
начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший  -  маленький
турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося  кiлька  чоловiк,
гримали в руках i зубах оголенi шаблi  та  ятагани.  Пiднiмалися  легко  -
навченi братися по драбинах.
   - Гей, берись! - пролунало позаду в  Лаврiна.  Вiн  оглянувся  -  козак
Кайдан пiдважив  плечем  один  кiнець  колоди,  кликав  на  помiч.  Одразу
метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли
завдати ?? через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив  iз
зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули  обидва
кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох  драбин.
Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе дво? туркiв з  право?  драбини
встигли скочити на вал: той, що в  шапцi  з  султаном,  рубонув  на  льоту
молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на  Кайдана,  коли  вiн
був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув  Марко.
Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до  землi,  розрубаний  шаблею
майже навпiл. То був чийсь страшний удар  -  не  врятувала  й  приторочена
ззаду до шапки захисна матерчана ?панча.
   Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить  Лаврiновi  здалося,  що  отой
маленький - Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло  з  боку  на
спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку:
"Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому  вiдiрвало  ядром  ногу,  кров
цебенiла  зi  страшно?  рани,  а  вiн  припав  до  фляжки,  пив   горiлку.
Переборовшi? страх  i  нудотну  млiсть,  Лаврiн  присiв,  щоб  перев'язати
козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не  допоможе,
не заважай. Вiн знав, що  зараз  сп'янi?  i  спливе  кров'ю,  засне  й  не
прокинеться.
   А по драбинах бiгли новi нападники.  То  там,  то  там  перехоплювалися
через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто  перший
проб'?ться в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто  золотих  екю  i
десять бранок.
   Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак  Шабалда,  а  козак  Кремiнь
сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки
в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили  з  грудей  серце,  й  воно
димiло на чорнiй землi,  стискалося  й  розтискалося.  Криваво  димляче  й
пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою.
   -Не дивися, снитиметься вночi,  -  на  ходу  застережливо  пораяв  йому
Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем.
   Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений.  Зненацька  йому  в
мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося,  хтось  дотикався  чимось
прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний,  те  ухопив  свiдомiстю
одразу, але звiдки вiн i  що  то  таке,  збагну?и  не  мiг.  Та  зненацька
заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко-далеко, ку? зозуля.  Чи
вона не чула бою, чи вже звикла до  нього  в  цих  краях,  чи  була  якась
навiжена - хто зна, але кувала, й спiв ?? був  чистий  та  прозорий.  Кому
вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо  поруч,  схопившись  обома
руками за груди, впав козак  ("не  йому!"),  а  мимо  бiгли  запорожцi  та
городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу
кiлька нападникiв, ?х  рубали  бердишами  ладижинцi.  Кайдан  вискочив  на
палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом.  Велика,  чорна,  ?жаста  куля
свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту. "Хрясь, хрясь"  -
лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки,  хрипiння.  Кайдановi  на
живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв  на  тонкому  ремiнному  перев'язi,
заважав, Кайдан рвонув перев'язь,  пожбурив  порохiвницю  вниз  i  молотив
знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне.
   Либонь, то Кайданово? звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з
мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся
в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по  чорнiй,  круто  зiгнутiй
спинi турка. Там щось хряснуло,  в  швидкому,  вже  конвульсивному  замаху
зметнулася рука з  шаблею,  але  шабля  випорснула  ворогу  з  пальцiв  i,
блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по  драбинi,  дивився
вгору круглими, безтямними очима, в  яких  крутився  свiт,  вiдтак  i  сам
крутнувся й шугнув головою вниз.
   Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу
озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого  не  бо?ться  й  не  боятиметься
нiколи. Вiн цього не думав - думати не було коли, тiльки  почував  у  душi
вiдвагу, пив ??, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм
вита? в бою, понад бо?м. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи.
Бердиш свистiв у руках, як хворостина.  Лаврiна  мовби  щось  несло.  Якби
зараз з'явився дванадцятиголовий  дракон,  вiн  би  i  його  не  злякався.
Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз  вiдчув,
що права нога втратила опору. Кинув на вал  бердиш,  хитнувся  назад,  щоб
ухопитись за частокiл, але  зiрвався  з  драбини.  Метнулася  кудись  убiк
земля, рвонулося вгору серце, щось стислось  усерединi  й  розсипалось  на
червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей  трiск  -
останн?, що пам'ятав.
   Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну  мить  повернулося  все,  -
тiльки чомусь не пам'ятав падiння, - страх обсипав холодом  тiло.  "Турки.
Полон". Розплющив очi  й  побачив  над  собою  закiптюжене,  вiд  того  ще
грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.
   - Живий! - не стiльки почув (у  головi  стояв  дзвiн),  як  вiдгадав  з
поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.
   - Неначе живий.
   - Турки тобi пiдмостили постiль, - повiв  рукою  Кайдан.  Тiльки  тепер
Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч  нього  з-пiд  уламкiв  воза
стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях - то обвис мертвий турок,  а  далi
трупи чорнiли купами.
   - Одбилися ми, - пiдвiв голову Кайдан. - Ти рачкувати зможеш? Цiле все?
- Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за  одну,  а  далi  за
другу ногу:- Не болить? Руками чеберя?ш? Ану скрути дулю. Та  не  менi,  а
туркам! Тобi таки просто по-диявольському пощастило. Не  на  воза,  не  на
землю впав... Мабуть, змалку виливки пив... Бачиш оту драбину? Бiжи до не?
собачою риссю i вмах - на вал. Поки ?? нашi не скинули  й  поки  турки  не
очухалися.
   Кайдан казав, що треба  вибратися  вмах,  а  сам  лiз  по  драбинi,  як
ведмiдь.
   - Нехай турки  надивляються  на  оне?  мiсце,  -  сказав,  коли  Лаврiн
спробував поквапити. - Може, подумають, що i в нас ? гармати.
   Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся,  аби  нiхто  не  побачив  слiз,  що
набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не  дивився.  Всi  погляди  були
зверненi на бойовище.
   Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до  чорного,
вкрите трупом. На  валу  теж  лежало  немало  трупiв,  козаки  й  турки  -
вперемiж. Туркiв кидали до рову, сво?х зносили вниз, до хат поблизу  валу,
й клали рядком пiд чи?мось новiсiньким - ще не прив'яла лоза - тином.  Там
уже голосили жiнки - впiзнавали сво?х чоловiкiв. I не вгавав  на  соборнiй
церквi дзвiн, бив i бив  на  сполох.  Врештi  Анастасу  Дмитрi?ву  урвався
терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:
   - Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не дода? вiн бойного духу,
а одбира?.
   Незабаром церковнi дзвони замовкли.
   А в турецькому таборi вчинилася метушня - до спагi?в[6] пiд'?хали  вищi
во?начальники, а може, й сам вiзир - довга  варяниця  вершникiв  на  бiлих
конях прозмi?ла через табiр, покрутилась на одному мiсцi  i  вже  тiснiшим
гуртом од'?хала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них,
майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу.
А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно-схiдного рогу фортецi  турки
викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а
тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими,  мов
казан, тимпанами, сурмачi  засурмили,  довбишi  вдарили  в  тимпани.  Вони
вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска  вийшло  двi
шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами
загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде.  Однi
казали - поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi  -
промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.
   I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених- ковпаках  та  жовтих
сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних  спи  ною  до  спини
дiдiв  у  бiлих  сорочках.  Тодi  звiдкiлясь  узявся  голий  до  половини,
пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на  помiст,  щось  закричав  i,
махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею,  одним  ударом  одтяв  голови
одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову  загуркотiли
тимпани, i  четверо  катових  поплiчникiв  витягли  на  помiст  хлопця  та
дiвчину. На валу зашепотiли,  що  то  брат  i  сестра.  Дiвчина  голосила,
рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал  i  щось  гукав.  Але  за
лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було  видно  -
кликав не до покори.
   Знову голий до пояса мiстр вимахнув  мечем,  парубок  ступив  до  нього
крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм  тiлом,
й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла,  кат  вiдтинав  ?й  голову  на
помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими
шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони  аж  вили
од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то  вже  були  не
вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.
   Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв  фортецi,  намагалися  залякати
?х. Й справдi, жахними були ?хнi дiяння. Коли катовi  помiчники  заволокли
на помiст ще  двох  хлопчикiв  i  дво?  дiвчаток  i  кат,  не  поспiшаючи,
заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була,
як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з  дна  душi,  зiтхання  та  болiсний
стогiн порушували ??. Й вже невiдомо, чи то когось пекла  рана,  чи  рвала
груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий  сiчовик  похилив  голову,  ще
хтось прикрив очi рукою.
   - Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, -  прошепотiв  Кайдан
благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило,
перекосило.
   - Вдаримо, пане отаман, - просили козаки.
   - А що, пане полковнику, - обiзвався Сава. - Вони не сподiваються нашо?
налоги. Гадають, ми поламанi приступом.
   - Можемо полягти даремно, - в  непевностi  сказав  Мурашко.  Вiн  стояв
спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.
   - Я посадовлю сво?х на коней,  i  наскочимо  з  брами,  -  запропонував
Анастас Дмитрi?в. - А ви -  з  валу.  По  драбинах,  по  колодах...  Вмить
добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.
   - Пане Анастасе, на вашу голову, - застерiг Мурашко.
   - Що там уже нашi голови, - махнув  рукою  Дмитрi?в  i  крутою  стежкою
швидко  пiшов  з  валу.  Його  шабля  метлялася  на  довгiй  перев'язi   i
гнула-збивала бур'ян.
   - Ти вже зна?ш дорогу, показуй, як швидше добутися  вниз,  -  мовив  до
Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими  спинами  й  наказав,  аби
приготувалися до  випору.  До  нiг,  пiд  частокiл,  клали  довгi  тичини,
принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.
   Знак, що Дмитрi?в з комонниками вже сто?ть бiля ворiт, подав з  осокора
ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув  шапкою,  всi
заворушилися,  шугонули  по  драбинах  та  тичинах  униз,  декотрi  просто
стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв.
   Сутичка  була  коротка:  з  шанцiв  ?х  зустрiли  рiденькою  стрiльбою,
випалило кiлька гармат - гармашi та  секбани  кинулися  навтьоки.  Одначе,
побоюючись можливого козацького  випору,  турки  ще  ранiше  поприковували
ланцюгами до стовпiв  усi  гармати.  Козаки  рвали  гармати  бал  емез  та
колонборни й трохи меншi - шахане, але нiчого не могли  вдiяти.  Тiльки  в
одного  сiчовика  був  з  собою  молоток  та  свинець,  вiн  збив   кiлька
метникiв-прицiлiв та заклепав три  колонборни,  в  решту  жерл  понабивали
землi, а тим часом iншi шарпали лозову  заплiтку  шанцiв,  руйнували  вал.
Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота
й одiтнути ?х од мiста. Похапали кинутi турками прапори - ?х було не мало,
аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки  з  порохом,
тягли двi гармати шахане, якi ?м вдалося вирвати зi стовпами, подалися  до
валу.
   Пiзно ввечерi ховали перших убитих. Накрапав дощик, в  попа  на  лисинi
поблискували краплi, вiн  читав  молитву  швидко,  дивився  кудись  угору.
Нефарбованi труни двома рядами бiлiли перед ним;
   Лаврiн i Марко стояли по той бiк  могили.  Лаврiн  теж  дивився  кудись
угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя  убитих,  неначе  вони  могли
вiдкрити йому щось таке, не знане досi, й  мiнився  на  виду.  Важкi  вiка
сховали ?х од нього, вiн повернувся й пiшов у темну сутiнь вулички.
   Лаврiн ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон  -  на  Сiчi
здебiльшого ховали старих дiдiв, вiн ?х майже не знав, i були тi люди  для
нього десь там, за далекою межею, за глухою стiною, просто вони вже оджили
сво? (сам же почувався майже безсмертним) , а тут падали поруч такi ж,  як
i сам, молодi парубки та чоловiки. Й невiдомо, хто поляже завтра.
   Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохiть,  уже
вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе  покривдженi  дiти,  пiд
густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички. III
   Султан копнув ногою, й легенький горiховий столик на  низеньких  нiжках
полетiв шкереберть. Забряжчали золотi тацi, й на жов