вона впiймала, впiймала! - раптом закричав Едик i з його очей потекли сльози. - Зараза монгольська, вонюча кобила... Стукотiла копитами бiля дошки... "Пишiть спокiйно, не хвилюйтеся". Я чомусь дивився на Едиковi руки. Вони були чистi, з пещеними нiгтями на довгих пальцях, такi руки дуже подобаються дiвчатам. Едик ще вчора позмивав з долонь цитати. - Дуже багато граматичних помилок, - сказав я неправду. - Проте не все ще втрачено. Треба готуватися до останнього екзамену. - Я не вiрив у те, що кажу. - I вiдповiдати вагомо, спокiйно, впевнено. Покладатися тiльки на себе. Предмет ти зна?ш. - В кiнцi мiй голос став дуже схожим на голос ?вгена Сидоровича, i я замовк. Едик витирав кулаками сльози й з недовiрою дивився на мене. В цю мить менi здалося, що вiн дивиться на мене в презирством i ненавистю. - А чого не приходять цi самi?.. - раптом запитав вiн. - "Жучки"? Д'iвопив же ось один. - Дзвонив. Але не прийшов. А другого не видно зовсiм. Я мовчки стенув плечима. День сiмнадцятий Я сидiв у Iнни й обговорював з нею роздiли, якi вона дала почитати. Щойно я вiдкрив папку, вопа дiстала з ящика столу пачку "Кента". Сiрникiв не було, вона пiшла за ними на кухню. На столi лежав Iннин капелюшок, мабуть, скинутий в поспiховi. Я взяв у руки бiлий капелюшок, погладив його. М'який ворс залоскотав пальцi. Iнпа вернулася з сiрниками. Я бачив, як тремтiв у ?? пальцях вогни ?? на кiнчику сiрника. Iнна хвилювалася, отже, приймала мою думку всерйоз, i я аж запишався. Мене знову бентежила ця жiнка, бентежила якось особливо, менi було тривожно й трiшки сумно. Очевидна рiч, пiсля того, як я сказав, що йду до не?, вона мене чекала. Але як вона мене чекала? Чи хоче вона менi сподобатися? Нi, таки не знаю. На нiй сiрий строгий костюм, бiла з коротким комiрцем кофточка. На обличчi - трiшки косметики, коротке волосся зачесане вгору й заколоте набiк. Менi дужо подоба?ться така зачiска, вона хвилююче оголю? шию. Кiлька волосинок вибилося, вони здаються беззахисними. Iнна вiдчула це й пальцями лiво? руки пiдiбрала волосинки. Сама вона не зда?ться менi беззахисною. Я подумав: той, кого кохала ця жiнка, був або дуже щасливий, або дуже нещасний. Ще вчора увечерi я мiг ?? про це запитати, але сьогоднi таке запитання пролунало б безтактно. Також я думав про те, чи прийду ще коли-небудь у цю кiмнату. Не так, як зараз, а без папки, як учора. Цього я не знав. Це залежало вiд не?, вiд мене й ще вiд чогось, про що я _боявся думати й не мiг не думати. Менi здавалося, що саме з цi?ю жiнкою я вiдчув би всю повноту життя. Проте не був упевнений, що змiг би досягти цього тепер. Ким би я був з нею? Вiктором Кириченком чи чоловiком Iнни Стро?во?? До речi, вопа залишила сво? прiзвище, сполучивши з прiзвищем чоловiка, я прочитав це на пайцi: Галицька-Стро?ва. А може, ми й тодi не були б щасливi? Перетворилися на суперникiв або завадило ще щось. То не просто затерте пояснення: не зiйшлися характерами. Ми он з Любою теж не зiйшлися характерами. Прожили життя й не зiйшлися. Спiвiснували. Донедавна я тим вдоволь-пявся. "Залiз черв'як у хрiн та й дума?, що в свiтi нема? нiчого солодшого". "I все-таки, якби поруч зi мною була така жiнка, як Iнна, то, може б, i я... то, може б, i я звершив щось значне в життi". "Так-так. Якби щезли Емми, то щезли б i Нельсони". А може, навпаки - саме через Емм ядра вбивали Нельсонiв, а мудрецi ставали жалюгiдними примiтивами. Одначе менi такi крайнощi не загрожували нiколи. У коридорi задзвонив телефон. Я вже знаю цей дзвiнок. Дзвiнки, як i людськi голоси, не схожi один на одного. Я по?ду й колись подзвоню зi свого мiста по цьому телефону. Якщо... звичайно, залишуся живий. Iнна пiшла й вернулася здивована: тебе. Я був здивований ще дужче, нiж вона. - Я нiкому не давав твого телефону.Вiд хвилювання в мене спiтнiла рука, якою вхопив трубку. - Слухаю. - Тату, - пролунало в трубцi. - Тату, куди ти подiв кип'ятильник? Я не можу його знайти. А потiм... дзвонила мама. Вона каже, щоб ти пiшов до Аркадiя Васильовича. Вiн теж дзвонив i запитував, де ти. Мене обпекло жаром. Менi здалося, я кручу в руках вузлик, а в нього десятки кiнцiв, i я не знаю, за який ухопитися. "Звiдки вiн узяв Iннин телефон? Чому Люба подзвонила вдень? Навiщо я Роговому?" Нижньою губою злизав краплину поту над верхньою. Гарячково нишпорив у кишенях, вивернув просто на тумбочку все, що в них було. Так, я забув Iннину вiзитку з написом губною помадою "Заходьте обов'язково" бiля телефону. А може, вiн ще й заглядав у папку, звiрив вiзитку з прiзвищем власницi папки й таким чином встановив, де я ночував минуло? ночi. Люба, може, й дзвонила, а може, й не дзвонила, а Роговий ни дзвонив напевно. Вiн менi бiльше не подзвонить нiколи. Юний негiдник цього не зна?, вiн вигадав телефонний дзвiнок Рогового. Вiн мене шантажу?. Шантажу? тим, що скаже Любi, де я ночував. Вiн бо?ться, що не поступить. Ще вчора вiн запитував, чому не приходять Роговий i Онищенко. Мабуть, вважа?, що я ?х одшив, корабель пливе без керма, от через те й трiйка. Червоний туман застелив менi очi. Я чую слова, якi прориваються крiзь дзвiн кровi у вушах: "Ах ти мерзотнику". Хто це ?х менi нашiпту?? Це я сам шепочу ?х. Квака? у руцi трубка. Очевидно, Едик, не дочекавшись мо?? вiдповiдi, злякався й поклав свою. Я кидаю трубку. До хрускоту стискаю кулаки. Менi хочеться кричати, бити, ламати все довкола... Ламати в чужiй квартирi? Я бачу в темнiй глибинi дзеркала, освiтлений маленьким бра, чийсь ощирений рот. Хто то сто?ть передi мною? Якийсь знервований чи злий чоловiк. Хто вiн? Негiдник? Порядна людина? В коридор виходить Iнна. Вона стривожено дивиться .на мене. - Що там сталося? Хто це дзвонив? - Нiчого не сталося. - А все-таки? - Дома... непри?мностi. - Якi? Хтось захворiв? - Син розлучився... Старший син, - бовкаю я. - I взагалi... Пробач, Iнно. Я пiду. Одним словом... - Я махнув рукою. Iнна спочутливе кива? головою. Я беру свiй портфель, намагаюся вичавити усмiшку. - Бувай... - Бувай, - каже Iнна й дивиться на мене, як дивляться лiкарi на хворих. Я знаю цей погляд. Вiн такою мiрою закумуфльований, що простий смертний нiчого не прочита? по ньому зроду-вiку. Я крокую вулицею. Назустрiч менi йдуть люди. Я не бачу облич. Тiльки - бiлi плями. Маски. Ширми. Старi, потрiпанi, новi, такi, яких не розбереш, скiльки вони прослужили, заштопанi, пiдфарбованi... Кра?м тротуару пливе витрiпана, в зморшках ширма, за нею - iнша - ясна, чiтка, з намальованою усмiшкою. Такою, як у мого Едика. Так, так, я бачив тiльки ширму... Всi днi, всi роки - ширму. Коли, вiдколи я бачу ??? Я переходжу дорогу, на мене ледве не на?жджа? машина (в цю мить у головi пунктиром пролiта? постать Олексiя Дiгтяра серед дороги), бреду навмання, набираючи в черевики пiску. Я не шукаю сходiв, не шукаю стежки, йду i йду кудись вниз i враз натикаюся на синю стрiчку води. Далi йти нiкуди. Далi йти нiкуди! Ми завжди i скрiзь наштовху?мося на перепони. Вони нас зупиняють, iнколи рятують. Iнколи ми об них розбива?мося. Я лупаю очима, розглядаюся, нiби вийшов з туману. Та це ж Днiпровий рукав. По той бiк - Гiдропарк. Бурунять воду човни, бреде попiд берегом рибалка, лiниво кида? блешню. Вiн сам не вiрить, що може щось упiймати. Ми часто в життi кида?мо блешню без жодно? надi?, просто не лиша?ться нiчого iншого. Я вiдступаю на кiлька крокiв, сiдаю на зелений горбик. У скронi й далi стукають молотки: гномики-ковалики роблять свою роботу - в грудях порожнеча, i десь у нiй - тонюсiнький, як голочка, бiль. Бiль у вакуумi. Але тепер я вже можу мiркувати. Я хочу дiйти iстини. Яко? я хочу дiйти iстини? Тi??, велико?? Яко? не дiйшли всi разом за тисячi рокiв? Нi. Сво??, маленько?. Як це сталося? Коли це сталося? Коли? I чому? Чому - не знаю. Неначе ж... все було як у людей. Купував черевички, рукавички, штанцi. Водив на прогулянки. На гойдалку-коня, на карусель. По алейцi слiдом за голубами: диб, диб. "Гулi, гулi". Пiдставляв спину i бiгав, як баский кiнь. Читав про Iвасика-Телесика та Чипполiно. Допомагав розв'язувати задачки про двi труби: в одну вода налива?ться, в другу - вилива?ться. Проводив "душерятiвнi" бесiди на нiч - був впевнений, що так потрiбно, що виконую велику виховну роботу. Ще й намагався подати "в цiкавiй формi". Щоб син не позiхав. Вiн слухав. I кудись дивився. Iнодi щось запитував. Може, я вчив його но тому, що треба, й не так, як треба? Я намагався прищепити дiтям любов до працi, пошану до святого хлiба, вчив на контрастi, навiть тримав для цього "наочне приладдя". Зда?ться, справдi нiчого переконливiшого й вигадати не можна. У мене в банцi лежить шматок окупацiйного хлiба. Сталося це так: ми саме обiдали, коли нiмцi, що вiдступали, почали виганяти з села людей. Вони заскочили до нас зненацька, мати щойно налила в миску юшки й поклала на стiл хлiб - шматок ячника вперемiшку з викою i половою. Тим окрайцем, завбiльшки в кулак, можна було вбити вола. Два тижнi гнали нас нiмцi розгрузлими осiннiми дорогами, а потiм ще два тижнi ми ховалися в ярах на Засуллi, i вже по тому вернулися додому. Миска з юшкою так само стояла на столi, i бiля не? лежав хлiб. Юшка загусла, затвердiла, мати виколупувала ?? ножем, а хлiб так зачерствiв, що його не можна було розбити й молотком. Мати чомусь закинула його на полицю в сiнях, де вiн дужо довго валявся серед осколкiв i мантачок, а коли через два роки хтось iз нас, дiтей, прибiг з ним до не? й запитав, що це таке, вона довго хитала головою, заплакала i поклала той осушок в черепочок па суднику й при нагодi показувала :знайомим, а також нам, дiтям. Замавши власну сiм'ю, я забрав той окрайчик i поклав у скляну банку з кришкою i потiм часто показував сво?м дiтям. На чорному антрацитному зрiзi видно остюки i золотавi, блискучi, схожi на нарости лишаю, кружальця просяно? полови. Вiд одного погляду на той хлiб у мене ставало важко в шлунку. Одначе на хлопцiв та наочна агiтацiя чомусь не дiяла. '_Можливо, поганий з мене агiтатор, можливо, щоб все те осягнути, не потрiбно дивитися на той хлiб, а поносити йго в шлунку, але мене до болю ображало, коли хтось iз них, вловивши паузу в мо?х повчаннях, пiдступно-поштивим голосом кликав: "Вовко, Вовко, йди, батько хлiб показуватиме". I стояли навпроти мене смиреннi, а в очах скакали бiсики. Потрiбно зiзнатися, що виховнi моменти - виховними моментами, а я й далi почувався, як i всi ми, грiшнi. Купував дiтям лижi, iграшки, велосипеди. Були одягненi, нагодованi, вмитi. Моя дружина (намагаюся судити цiлком тверезо) не найгiрша з матерiв. Вона любила ?х. "Так чому ж, чому ж тодi вони не такi, якими я хотiв ?х бачити?", - заглушуючи шум у вухах, без голосу кричу я. Чому в п'янички Квача, який живе в мо?му будинку на першому поверсi, такi гарнi хлопцi. Обидва працюють, вiддають матерi грошi, захищають ?? вiд батька. Ага - випяток. Бояться бути схожими на батька. А чому в Полян-ьких такi ввiчливi, такi скромнi дiвчата? ?хнiй батько працю? на базi, мати - в гастрономi. Увесь будинок бачить, як щовечора пiрить вона з гастроному важкого кошика. Так, i це виняток. Але i в сiреньких Млинченкiв дуже порядна дочка, я знаю, вона була в нас у лiкарнi на практицi! Тодi чому нашi дiти не стали такими, як ?хнi? Причина цьому - наша зайнятiсть, заклопотанiсть? Тс, що ми iнколи сваримось, що Люба сяга? у сварках зi мною i з ними крайнiх меж? ("Слинько. Зараза". -"Сама ти зараза".). В тому, що вони завжди знали: у батька ? грiш, нехай не ? жмикрутиться, як жлоб. Вони мали все, бiльшого самi вже не зароблять. Нiчого дертися вгору, пробиратися через хащi. Причина в тiй поiнформованостi, яку мають, в нечесностi самого вселенського свiту - в кiно i книжках то й знай показують, як тисячi вiкiв обдурюють одне одного в свiтi люди i як можна обдурити краще? У втратi почуття святостi? Почуття цнотливостi?.. Справедливостi?.. О свiте, як же ти вихова?ш сво?х майбутнiх мешканцiв? Нi, я не годен знайти вiдповiдь на всi отi "чому?". Залиша?ться ще - "коли?". Тодi, як просили, щоб ?в мапну кашу, а вiн не хотiв ?сти, i ми ставали перед ним дибки? Коли не захотiв ходити до дитячого садка i ми пожалiли його, забрали звiдти, найняли няньку, а вона була хитрою i недоброю? Коли упросили нас, щоб ми купили цуценя, а потiм не хотiли вставати й водити його на вулицю, й довелося вiддати цуценя сторожевi з автобази? Коли вiдкрутили з товаришем у iнвалiднiй колясцi фару, а потiм звернули на двiрниччиного Гриня, двi?чника й балбеса? Коли ясно? сонячно? днини у пiонерському таборi пiонервожата i вчителька вчили дiтей, як проводити пiонерськi збори, як писати протоколи, i всi дiти не слухали, пустували, а Едик сумлiнно та з натхненням мережив рядками сторiнки? Коли у восьмому класi учнi по?хали в трудовий табiр i Едик сказав, що бiльше не залишиться там, бо вони, мовляв, роблять дурну роботу: рвуть моркву, складають на купки, а ту моркву потiм нiхто не забира?, вона гни?, а вони рвуть i складають новi купки? Ми повiрили, та так, воно, певпо, й було, i сказали директоровi табору, що ?демо в санаторiй, мусимо забрати iз собою сина. Щоправда, наступного року ти наполiг, i Едик знову по?хав у табiр. З класу ?х по?хало тiльки четверо. Чи це вже сталося аж у десятому класi, коли класна керiвниця обiцяла витягнути й Едика на медаль i не витягла? А може, вже аж тепер, як уперше прийшли до нас Роговий i Онищенко? Й на цi запитання я також не мiг вiдповiсти. Важка образа на свiт, на Любу, на самого себе пекла менi горло, на не? накочувалася iнша хвиля - гнiву, й творили такий коктейль, що вiд нього можна було похлинутися. З усього цього хаосу, з хитросплетiння запитань i вiдповiдей випливало тiльки одне: мiй син - негiдник, послi-дущий пiдляк, топкий i пiдступний лицемiр, i таким вже залишиться назавжди. Це не заноси й перекоси, вiн дi? продумано, тверезо, вцiля? у сонячне сплетiння. Нiякi прорахунки виховання не можуть його виправдати: вiн розумi? все й свiдомо керу? сво?ю поведiнкою. Якби йому вдалося стати на першi сходинки, вiн, мабуть, справдi пiшов би далеко, пробирався б угору спритно й винахiдливо, пролазив пiд ногами, дряпався по головах, вiдпихав з дороги тих, що загавилися, когось, може, зiпхнув би i в прольот... "В душi нi трепету, нi спiвчуття, нi навiть на?вного подиву перед тим, що вiдбува?ться навкруги". "Дурнi, от i мучаться". "Що це таке,- жахаюся я.Звiдки? Якiсь галюцинацi?? А-а, з Нечаева. Це його слова. Того страшного чоловiка". "Ну, це ти вже занадто, - нашiпту? менi якийсь голос. - Утiшся. Тво? сини - не найгiршi. Не п'яницi, не хулiгани, не бандити. Едик - гарний на взiр, здоровий, розумний. I може, й справдi ти ще колись пишатимешся його успiхами". Не треба менi його успiхiв. Його кар'?ри, його слави. Менi потрiбен чесний син. А вiн таким уже нiколи не стане. Вiн житиме, як жив, i, можливо, поступить на той рiк, й нiхто нiколи не здогада?ться, який вiн насправдi. I десь живе дiвчина, яка стане його дружиною. Добре, якщо це буде така ж пройдисвiтка, як вiн сам... I раптом, неначе снайперська куля з далеко? вiдстанi, мене вража? думка: чим ти клопочешся? Над чим побива?шся? А може, воно вже тобi зовсiм не потрiбне? Я пiдхоплююся. А що ж... одним махом - все. По?хати й добити до кiнця. Портфель iз знiмками зi мною, я вiдносив у ньому Iннi ?? роботу. Я почуваю, що це рiшення не породжене хвилиною розпачу. Воно зрiло давно, я до нього готувався всi цi днi. Що ранiше розшукав телефон Петра Огира й дзвопив йому на роботу. Набивався провiдати. "При?зди, коли хочеш", - сказав Петро. Петро працю? в онкологi?. Я не знаю, чому вибрав його. Ми з ним нiколи не дружили, щиро кажучи, вiн менi нiколи не iмпонував. Ото вже було справжн? село, таке репане, що могло шокувати й мене. Та де там село, белебень, глухий, вiдлюдькуватий хутiр. "Тiтко, - кричить вiн у гастрономi через голови покупцiв до похмуро?, яка вперто маску?ться косметикою пiд дiвчину, продавщицi.- Ваш ковбик жарений на смальцi?" - "Это не ковбик, это сальтисон". - "А на смальцi чи на салi?" - "Нахал. Дурак. Не мешай торговать". Петро здивовано чуха? потилицю: "Хлопцi, чого вона з'?репенилася?" Мабуть, я вибрав Петра через те, що вiн, як менi зда?ться, не зможе приховати правди. О, в цих справах ми досягнули вiртуозностi. Можливо, це ?дина в свiтi брехня, вiд яко? не повиннi вiдмовитися люди. Але я не хочу i ??. Сьогоднi субота, проте я знаю, що Петро в лiкарнi. Зiбрав про нього чималу iнформацiю й вивiв з не?, що ?хати менi потрiбно саме до нього. З чверть години простояв у черзi на таксi, а за пiвгодини вже був у онкологiчнiй клiнiцi. Я йшов швидко, широко та впевнено вимахував портфелем, не розглядався, й чергова не зупинила мене. Менi не хотiлося марнувати час: викликати Петра по телефону, виписувати перепустку. Вже аж у кiнцi довгого коридора вiдчув, що в мене в грудях напружилася якась линва, а ноги в колiнах нiби розм'якшилися, ледь пружинять. Я змусив ?х ступати твердо. Петро Огир стояв за столом у сво?му кабiнетi, складав на купу якiсь папки, мабуть, iсторi? хвороб. Вiн мене не впiзнав. Перший чоловiк, який мене не впiзнав. Зате я впiзнав його одразу, хоч, леле, змiнився вiн неймовiрно. Передi мною стояв огрядний товстий чоловiк з великою, зовсiм лисою головою,- тiльки вiночок волосся нижче вух, як у святого Петра в мультиплiкацiйних фiльмах, - великим носом, великими губами та великими добрими очима. - Би зна?те, сьогоднi я не зможу вас прийняти, - вибачливо сказав вiн. - А коли, Петре? Вiн заморгав бiлими повiками, його рука несамохiть ковзнула до потилицi. - Чи не Вiктор, хай тобi бiс! - А нащо вiн менi, твiй бiс? - Ну ти ж i той... замаскувався пiд молодого. - Якби замаскувався пiд молодого - упiзнав би. Ми обнялися. Пiсля кiлькох фраз ("Ну, як воно?" -"Та так, живемо"), Петро вже по-справжньому скрушно пошкрiб п'ятiрною потилицю. - Ти хоча б подзвонив... Така петрушка вийшла... Я з двома чуприндулами зiбрався на рибалку. З нашими, рентгенологами. Хотiли заскочити додому, перевдягтися, й - гайда. Линва в мо?х грудях обвисла. - То що ж, ?дьте. Iншим разом... Я сам рибалка... Сковородочнiк. - Як це? - не зрозумiв Петро. - Ну, ? поплавочники, ? донники, а ? сковородочники. Петро смачно зареготав. - Розкажу хлопцям. I враз у мо?й головi сяйнула спасенна думка. - А ви б не взяли мене з собою?.. Завтра недiля... Та й взагалi менi тут кiлька днiв робити нiчого. Син поступав до iнституту, а я блукаю, як потороча. Якби знайшлися якiсь старi штани... - А що ти вмi?ш робити, якщо ти сковородочнi?к? - примружився Петро. - Дрова рубати, картоплю чистити. Смiшити: стаю на голову й кукурiкаю. - Ну, такий кадр нам пiдiйде. - В мене нема? нiяких припасiв, так я... горючим. - А це вже - кинь. Хабарiв не беремо. Ну, все. На коня, незаможник! Обо? "чуприндулiв" чокали Петра бiля "коня" - жовтеньких "Жигулiв". Вопи справдi були чубатi, худi й чубатi, тiльки один - високий, а другий - низенький. - Микола Лiтнiй,- простягнув руку високий. - Микола Зимовий, - простягнув руку низенький. Я спантеличено крутив головою. - Ну, це - щоб не плутати, - пояснив Петро. - Два Миколи. Один i справдi народився влiтку - як i вiдповiдний святий, а другий - взимку. Я придивився пильнiше, щоб не поплутати: менi здалося, що мусило б бути навпаки: Зимовий Микола був чорний, як жук, а Лiтнiй - неначе облитий сметаною. Петро та Миколи справдi затрималися недовго. Поки вони переодягалися, я сходив у крамницю, купив таких-сяких припасiв, а також подзвонив з автомата Едиковi. Я сказав тiльки одну фразу: "?ду в справах у район", i поклав трубку. Яке його дiло - у який район. А подума? про iнше - нехай дума?. Вирушали двома машинами - Петро i Лiтнiй Микола мали завтра вернутися, Зимовий Микола залишався на три днi й через те ?хав сво?м "Москвичем". ?хали по забитому машинами проспекту Дружби народiв, через мiст Патона, повз Русанiвську набережну, i я бачив наш готель, i сво? вiкно, на мить у мо?й головi майпула думка про те, що Едик лишився сам, наодинцi зi сво?ю трiйкою, на мить менi стало його шкода, одначе я не вельми розжалобився. У мене вистачало iнших думок, iнших болiв. Бiля старого кладовища повернули праворуч, далi "Жигулi" покотилися змi?стою стрiчкою асфальту повз якiсь хатки, повз обтоптанi рибалками озерця, через мiстки, пiд якими шумiла вода, й знову задзвенiла стрiлою стрiчка асфальту, а праворуч i лiворуч миготiли садки та паркани, а також будиночки на високих пiдмурiвках - очевидно, восени ?х пiдтоплювала вода, будиночки на курячих нiжках тяглися довго, менi вже почало здаватися, що це кiлька ?х бiжать наввипередки з машиною, а потiм вони захекалися й зупинилися, а ми вискочили на луг. Лiтнiй Микола натиснув на газ. - Не лети, як дурний з гори, - сказав Петро. - Дай хоч оковi порозкошувати на цих травах. - Треба встигнути пiймати риби на юшку, - заперечив Микола. - Тобi б тiльки розкошувати. Лiнтюх нещасний... Не дарма од тебе й жiнки втiкають. - Не вигадуй, - сказав Петро. - Чого не вигадуй? Петро помацав свого великого носа-кушку. - Ну, нехай двi, а третя?.. Микола збавив газ, об'?жджав розбитий вiдтинок дороги. - А третя чому? - запитав я. Петро безнадiйно махнув рукою. - Третя... Я не був на нiй одружений. Тiльки збирався. - Два роки збирався, - кинув через плече Микола. - Треба ж придивитись до людини. Кожного тижня ?здив у Лiски. Цiкава молодичка. Пацан у не?. Василько. Тихцем просив у мене грошей на квитки в кiно та на цукерки дiвчатам. Високий такий пацан, ще й боксом займа?ться. Паханом називав... коли грошi просив. А в минулу недiлю я при?хав, а по двору якийсь чувак у майцi ходить. "Йди сюди, каже, побазаримо". Я й пiдiйшов. А вiн як урiже по уху. Я й з копит. Вiн замахнувся чоботом... На щастя, Василько нагодився, та батька пiд дихало. Ледве водою одлили. - Петро знову помацав носа, неначе хотiв упевнитись, що вiн на мiсцi. - Не був я на нiй жонатий. I не мiг бути. У не? чоловiк у тюрязi сидiв, а тодi випустили його. Я одвернувся, щоб не засмiятися. Тепер машина бiгла по невисокiй дамбi, яка пролягла помiж озерець та болiт, порослих верболозами, ситнягом i очеретом. Було видно, що тут мiлко - посеред широкого чималенького плеса стояла чапля, сiра, знерухомiла, вона була схожа на корч. Я ледве ?? розгледiв. Декiлька разiв дорога пiдбiгала до широких рiчкових розливiв, на яких гойдалися на якорях або мчали моторки, на берегах, неначе потомленi бегемоти, стояли машини, дуже багато машин i наметiв, але й обшири тут - велетенськi. Про?хали кiлька шлюзiв, бiля них теж дрiмали бегемоти-машини, а бетоннi плити облiпили рибалки - риба йде на свiжу воду. Далi машина вискочила на iншу дамбу, вищу, й повернула праворуч. З гори було видно, що дороги-дамби сходяться пiд прямими кутами й розлiновують луг на велетенськi квадрати. Я подумав, що цi прямi бетоннi дороги мовби забирають у лукiв часточку ?хньо? та?ни. Мабуть, колись через цi луки теж пролягали дороги. Але то були iншi дороги. Й iншi не тiльки через те, що не бетоннi. Колись вони були природнi, ?х прокладала нагальна потреба, хтось один iшов чи ?хав першим, кудись добивався, кудись проривався, застрявав, вибирався й знову ?хав, потiм на його слiд трапляли iншi, виправляли, скорочували ту першу стежку, утоптували, аж поки не з'являлася дорога. Вона обминала озеречка, горнулася до горбикiв, збiгала в долинки. Тепер дороги проклада? не нагальна житт?ва потреба, а розрахунок. Фотографу?ться дiлянка, наперед на ватманi проекту?ться траса, люди зрiвнюють горбики, засипають долинки... Зникають та?мницi, зника? напруга мандрiвки. Так, зника? й вона, напруга. Колись все здобувалося тяжко. Через те й пам'ятали, хто перший пробивав дорогу, коли i як те було, i як у кiнцi дороги вiн збудував хату, i як потiм поруч виросли iншi хати. Й знали гаразд, хто i як буду?, пам'ятали справжнiх майстрiв, тих, що будують хати, роблять колеса, кошики, майструють вози, копають криницi. Все те зникло, розчинилося в iмлi рокiв. Тепер ложки всi однаковi - ширвжиток, ?жа рiзна, а ложки однаковi. Бо ?жа не однакова. Мабуть, нема? нiчого дурнiшого, подумав я, як зiтхати по тiй напрузi, од яко? рвалися жили, по дерев'яних колесах i дiжах для тiста, але по чистих, незатоптаних луках i по нескаламучених криницях людство зiтхатиме, доки й вiку його. Одне неможливе без iншого, одне заперечу? iнше. Мабуть, ще й через те, що ми зв'язанi з луками, лiсами, рiками пуповиною, ми народилися серед них, бiля них i в нашiй кровi вони закодованi такими, як були тодi, за часiв нашого дитинства. Дитяча пам'ять - найтривкiша, й наше дитинство зда?ться нам найблагодатнiшим вiком. З дамби повернули праворуч, з'?хали на мисок, який вiв до пiщаного пiвострова. Пiвострiв простягнувся в довжину метрiв на триста, його правий берег був вищий i круто спадав до широко? затоки, яка ген отам, у долинi, зливалася з Днiпром, лiвий - низенький, пологий, переходив у болото, поросле куширем, лататтям, ситнягом i очеретом, що рiс кущатi. Подекуди понад берегами кучерявився верболiз, на бiлий, сипучий пiсок наступало життя, а трави росли латками. На березi стояло з десяток машин. Ми знайшли собi зелененьку оазу з трьох чи чотирьох кущiв та латки дерну, поставили машини, й, поспiшаючи, навiть по нап'явши намету, похапали вудки та кинулися до води, аби до вечора зловити риби па юшку. Безкра? водяне плесо зоддалiк переливалося голубiнню, але коли я пiдiйшов до берега, вода здалася менi неживою, мертвою. Жодно? хвильки, жодного брижа й жодного сплеску. Я рибалка не найвищого класу, але з одного погляду на воду скажу: ловитиметься риба чи пе ловитиметься. Не знаю, як i чим це пояснити (iнодi риба ловиться, хоч вона й не сплеску? на поверхнi), але "неповна" вода чимось вiдрiзня?ться вiд "ловецько?". Менi зда?ться, по нiй розтеклася невидима плiвочка, й вона якось особливо вiдсвiчу?. Мiй здогад пiдтвердився дуже швидко. Поплавки незрушно стояли на поверхнi, неначе хто приморозив або приспав ?х. Вже Петро закинув двi донки, вже Лiтнiй Микола десь накопав глею ii розмiшав, розтопкав у ньому пiвкаструлi пшоняно? кашi, пiвпачки "Геркулеса" та хлiбину, вже Зимовий Микола надув човна й разiв два оббатожив спiнiнгом берег туди й назад, а в нашiй сiтцi вiльно розгулювали двi верховодки та йорж, завбiльшки в мiзинець. А яка то юшка без риби? А яка то чарка на природi без юшки? А яка балачка без чарки? Петро та два Миколи зав'язали суперечку: випускати чи не випускати йоржа. - А розкаже там, у водi, якi бездарнi йолопи стоять на березi, - казав Петро. - Тож i добре, - заперечив Лiтнiй Микола. - Може, хоч тодi вона припливе на наш корм. - А перекине хвостом казан, - не здавався Петро. Збоку могло видатися, що вони сперечаються насправжки. А вони просто притлумлювали досаду. Й тодi я вирiшив пiти на авантюру. Менi дуже хотiлося прислужитися хлопцям, показати ?м, що взяли мене не даремно, хвастонути, бути ?хнiм благодiйником (отако лiнькувато, нiби байдуже викинути з човна сiтку з рибою: "Ну, здасться, на юшку вистачить"), а може, що й через те, що потiм менi доведеться звертатися до них у справi, важкiй i фатальнiй для мене, i я хочу, щоб вони були зi мною правдивими й щирими, бо хiба можна бути неправдивими з отаким смiливим i бойовим хлопцем. На авантюру наштовхнув мене чималенький камiнь, обв'язаний навхрест мотузком - готовий якiр - i флотилiя човнiв, що чорнiла далеченько на плесi. Я знав: там - течiя, там - глибина, а значить, там i риба. Щоправда, на те, щоб ловити рибу з човна, потрiбен спецiальний дозвiл, спецiальна лiцензiя, але ж хiба у всiх, що ото крутять спiнiнги отамо, на сонячнiй дорiжцi, ? лiцензi?? Либонь, нема? нi в кого. Я швидко змайстрував донку, в Зимового Миколи знайшовся кормачок. Щоправда, цей спосiб риболовлi нинi теж заборонено. Але ж я не ?ду ловити на продан; Менi впiймати лише на юшку. - Може, не ?дь? - висловив сумнiв Петро. - Морiтурi те салютан! - вигукнув я i хвацько вiдiпхнувся вiд берега. Я вигрiб трошки нижче вiд дерев'яно? та гумово? флотилi? - теж невеличка хитрiсть - ?хнiй корм зносить до мене. Шугонув в воду камiнь, вервечка бульбашок потяглася вiд нього. Камiнь iшов у глибiнь довго - ледве вистачило мотузки. Човна розвернуло в один бiк, у другий, врештi вiн зупинився на припонi. По днищу сичала вода, течiя закручувала бiля бортiв тугi спiралi. Пiшов у глибiнь грузок з кормом та наживкою. Спочатку я не ловив, постукував кормачком по дну, вибиваючи кашу, й знову викручував кормачок нагору, "заряджав" його. Пiдманював рибу. Врештi перестав пiдманювати, тримав вудлище в руках. Месина напнулася, тихенько виспiвувала, я вiдчував ?? тугий опiр, вiдчував груз на днi, - варто ледь похитнути вудлищем, i вiн вiдiрветься, в цю мить я й сам був наструнений i легкий, в менi прокинувся пращур, отой давнiй лiсовий рибалка з берегiв Десни, волохатий i винахiдливий у пошуках здобичi, в природному прагненнi вижити самому й не дати загинути родинi, родовi. Так, то й мiй рiд, вiчний рiд мисливцiв та рибалок, то моя земля, iншо? я не знаю й не хочу, а без цi?? но зможу жити. Щоправда, я також не знаю, визнав би мене сво?м нащадком отой мiй далекий пращур чи нi. Якби подивився па мене ось такого, скоцюрблепого, як пес на купинi, в якiйсь голубiй кацавейцi (штормiвцi) i рожевiй ярмулцi, з металевою штукенцi?ю в руках, чи визнав би, побачивши отаким Днiпро i отакою Десну, отакими береги, лiси й пасовиська? Сiп-сiп, сiп-сiп; я пiдсiкаю й вiдчуваю, як на днi опира?ться рибина. Викручую месину, беру спiнiнг у лiву руку, правою намацую пiдсаку. Мо? руки тремтять, мов серце б'?ться прискорено, воно чу? здобич. Звiр прокинувся, звiр бореться за сво? iснування. Ширяю пiдсакою, рибина сплеску? на поверхнi води, поспiшливо ширяю ще раз i враз вiдчуваю, як стало легким, майже невагомим вудлище. Рибина зiйшла. Я сам збив ?? пiдсакою. Наживлюю гачки вдруге. Сiп-сiп, сiй-сiп. Звiр роздратований, звiр голодний, але, на вiдмiну вiд людини, вiн ста? обережнiшим вдвiчi, обачнiшим, спритнiшим. Я виловлюю рибину i вкидаю ?? в сiтку. Це лящ, а може, лящик чи навiть пiдлящик, невеликий, горбатенький, мiдяно-бронзоиий. По якомусь часовi до того пiдлящика долучаются ще два. I раптом: сiп-сiп-сiп. Ривок, удар, ще ривок. Мов серце тремтить, мо? серце спiва?, на ту мить воно забуло про все: задушливу кiмнату в готелi, Едика, Любу, рентгенiвськi знiмки в портфелi. Воно напо?не боротьбою, молоде й пристрасне. Воно таким запрограмоване й пущене в свiт. Не зiйшла б, не зiйшла б, це велика рибина. Я чую ?? опiр, вона важко йде з глибини, вона бореться за сво? життя, вона злякана, очманiла, не розумi?, що це тягне ?? нагору. Вона зна? всiх хижакiв у сво?й стихi?, але вона велика, вона ?х не бо?ться. А це ?? зборю? якась iнша сила, могутня й жахна. Вона й не знала, що iсну? така сила, вона не знала, що над кожною силою е iнша сила, i в свiтi нема? найдужчого. Мене теж душить страшна й примарна сила, перед якою я маленький i безпомiчний, як булька на водi, як порошина. Майнуло навiть у такий час, майнуло й згинуло, а в серце срiбним хвостом б'? радiсть: лящ, велетенський, кiлограмiв на два з половиною лящ вже стрiпу? в пiдсацi. Мо? руки ще тремтять, i вже не зовсiм гаразд почуваю, що дi?ться там, на днi. Може, вистачить, може, пiднiмати якiр? Нi, ще, я ж упiймав чотири рибини менше як за годину. Ще одну-двi рибини. Мабуть, саме на пiдтвердження того, що понад однi?ю силою в свiтi пану? iнша, чую за спиною тривожний крик: "Iнспекцiя!" Тепер вже в мо?му серцi трiпоче панiчний страх. Я увесь час пам'ятав про не?, небезпека, здавалося, висiла у мене за спиною, вона потьмарювала менi радiсть риболовлi, але я сподiвався, що все обiйдеться: стiльки човнiв, стiльки рибалок, певно, вони тут ловлять кожного дня. Я оглянувся: до нас i справдi наближався великий сiро-зелений катер. Зривалися з припонiв човни, ревiли моторами, розлiталися вусiбiч, як великi срiбнi рибини. Я зрозумiв: моторки втечуть, ну що може ?м зробити катер: наздожене одну, ну - двi. А ми, тi, що на гумових човниках, не втечемо нiкуди. Ми i е здобиччю велико? сiро-зелено? рибини. Тепер вже я був здобиччю i дiяв за ?? законами. Дiяв, як запеклий, лютий браконь?р. В мене на колiнах лежав нiж. Я перерiзав мотуз, який тримав якiр, перерiзав месину й шпарко кинув у воду весла. Моя перевага перед iншими невдахами рибалками полягала в тому, що я був з цього краю "флотилi?", а iнспекцiя розпочала прочiсувати ?? од фарватера. Я швидко грiб до берега, але не до крутiшого, де стояли й нашi машини й куди, я вже здогадався, неодмiнно припливе iнспекцiя, а до пологiшого - в болотянi нетрi. Я не оглядався, тiльки хлюпали весла та скрипiла гума. Оглянувся вже на краю болота: катер iнспекцi? гойдався посеред води, до його борту було приарканено кiлька човнiв. Решта втiкали до острова. Я проскочив-переповз через пiщаний гребiнь, який вiдокремлював рiчку вiд болiт, i одразу ж попав у густе царство куширу, рiзаку, водяних лiлiй та iншого зiлля. Я зрозумiв, що катер сюди не зайде. Але вони можуть пристати до берега й побредуть пiшки. Отже, не спускати вiтрил, туди, далi, в болотяну люкрозу. Водяна кропива намотувалася на весла, я вже ледве грiб, час вiд часу зупинявся й оббирав ?? з весел. Вряди-годи натрапляв на чисте плесце, проскакував його, а потiм знову човен сiдав днищем на болотяне зiлля. Гребонув ще кiлька разiв, прибився пiд кущ ситнягу й кинув весла. Я дихав, як загнаний кiнь. Аж тепер помiтив, що менi ще й заважала сiтка з рибою, вона тяглася позаду, гальмувала. Забрав ?? в човен, але вона застрибала бiля мо?х нiг, опустив знову у воду. Зненацька мою увагу привернуло якесь гудiння, я пiдвiв голову й побачив сiро-зелену щоглу. Зiпонув я переляку ротом i, гнаний страхом, скочив у воду. Ломився через очерет, через осоку, падав, пiдводився, пробивався далi й далi в болото. Коли вже зовсiм не стало снаги, зупинився у високих хащах осоки та ситнягу. Штани були мокрi, я зняв ?х, викрутив i вкинув у човен. Сiв на борт човна, ноги поставив на купину, мокрими рукавами сорочки витирав пiт. З литок цебенiла кров,- порiзав ?х рiзаком та осокою,- болiв розбитий об верболозовий корiнь або об випадково закинутий рибалкою камiнь великий палець право? ноги. Я прича?вся, прислухався, але не мiг нiчого почути. Моя увага малювала картини розправи над рибалками-браконь?рами. Менi було невимовне соромно, й уже здавалося, що i в душi хлюпа? глей i там плава? жабуриння, а лiлi? не цвiтуть i не цвiли нiколи. Я не боявся штрафу, не боявся, що заберуть спiнiнги, - страшно було одного: напишуть на роботу, й потiм я довго не змию ганьби. Навiть не ганьби, просто це буде велике посмiховисько для всiх у мiстi. Й раптом горло менi зашерхло, там зашкрябало, запекло, неначе потерли сухою осокою, i я подумав: який же я дурний, може, вже менi той насмiх i не страшний. Та й що менi все, пiсля пережитого за остаппiй мiсяць! Одначе пн пiдводився. Й ще раз подивував самому собi: що ж нас так мiцно трима? на паколi, чому не можемо обiрвати мотузок? Чомусь не можемо. Через те, що замiнити його нiчим? Або вже пiзно? А так. Я надивився в лiкарнi... Там стандарт поведiнки особливо помiтний. Людина ось-ось помре, але ходить на паколi. Той пакiл - служби, домашнього рабства, ще чогось, iнодi хочеться крикнути: рвонися, шарпни завiсу, нехай вона впаде на чиюсь голову... Ось вийду з очерету й скажу: "А плювати я хотiв на вас i на все па свiтi. Й на тебе, не святий Петре, й на вас, не святi Миколи, чому не виручили, чому не вируча?те?" А як вони виручать? I чого менi на когось плювати? Хiба хтось один винуватий за всi людськi грiхи та недосконалостi? I що взагалi я можу зробити, вчепившись сво?ми слабкими руками у вселенську завiсу. Рiшуче нiчого. Нiчого, бо й судилося менi... судилося всiм нам... тiльки одне - творити добро, бути людьми, не заплямувати душу злобою, брехнею, злом. Судилося нам... аби кожен дбав нро те. Кожен. Ну, цього нiколи не буде. Але iншого в нас нема?, нема? iншо? вiри, ми не зна?мо, як iнакше сповнювати закон людського життя, праведний закон (коли вiн праведний), як мислили великi, найчистiшi пашi попередники; як пройшов вiн крiзь столiття й тисячолiття, вдосконалюючись, принаймнi в теорi?, аж до наших днiв. Будеш правдивий i чистий - будуть правдивi й чистi тво? дiти. Оце вiн i ? - вселенський закон в "чистому виглядi". Здебiльшого. Не завжди, але в принципi. Вилазити з осоки таки не було смислу. Тепер я справдi виглядатиму злiсним браконь?ром. В цю мить мепi вдалося поглянути на себе збоку: сидить лiтнiй солiдний чоловiк в очеретi й труситься, як цуцик. Але я не засмiявся. Пискнула еа комишинi очеретянка, нахилилася разом з комишиною, подивилася на мене цiкавим оком, спурхнула й полетiла. Випливла на плесо лисуха, кахкнула кiлька разiв, мабуть, ?? теж щось насторожило - попливла назад. З золено? пiтьми проглядала тiльки бiла цятка носа. Збрижив пiд берегом воду вуж, пошелестiв у осоку. Цвiли в осоцi якiсь дрiбненькi фiолетово-синi квiтки, й на водi, на кушпрi та рясцi тож - бiленькi, наче зiрочки. Менi здалося, я ?х нiколи не бачив, а вони вкривали все болото. Тiльки отака лиха пригода вiдкрила менi ?х. Мабуть, ми не бачимо дуже багато чого. А воно ж росте i викону? якусь свою функцiю щодо цього болота, а таким чином i щодо нас. Ми зв'язанi з цим свiтом тисячами судин, тiльки не бачимо ?х, обрива?мо ?х слiпо й безжально. Я мовби впритул подивився в зiницi свiтовi, прасвiтовi простого й мудрого, суворого i жорстокого. Свiте, який же ти топкий, який гарний... Для одних - гарний, для iнших - одноколiрне кiно, яке пiдглянув у щiлину. Як оце нинi я. Фiльм iде для iнших... Сонце сiдало по той бiк острова, воно здавалося менi наштрикнутим на сниси очеретiв. Немилосердно тнули комарi. Я зробив з очерету вiничка й вiдганяв ?х, а потiм нарвав трави й прикидав нею ноги. Я знав, що можу застудитися, проте терпiв. Самотнiсть стиснула менi груди. Така глуха, нiма, аж засмоктало серце. Я був самотнiй серед оцих очеретiв, i сам, як очеретина, як бiла квiточка, до яко? нiкому нема? дiла. I думав про життя, як про оцей свiй човен, який то летить за течi?ю, то його потрiбно тягнути; то ти гордо й поважно сидишнпа веслах i праву?ш, куди хочеш, то тебе несе вода, жене вiтер, залива? хвиля, то ти бабра?шся в болотяному багнi, а то з панiчним страхом раптом вловлю?ш пiдступний свист повiтря i вже не зна?ш, чи допливеш до берега. У стiлькох кручiях, в стiлькох шквалах побуван мiй вутлий житт?вий човник за останнi тижнi! Й жспе його хвилею далi, й несе... несе в червону невiдомiсть. Потiм буде пiтьма... А чи зiйде менi сонце, я вже не зна ю. Поночiло, рожева заграва на заходi погасла. Почали зриватися качки, ?хнi крила зi свистом розтинали повiтря, посли ?х у сутiнкову, ?м одним вiдому й зрозумiлу високость, часом якась з них натикалася на мене, кидалася вбiк, а далi стрiмко зринала вгору. Над згусклою тишею плеса, над посвистом качиних крил, над самотньою сумною хмариною по небу косо пропливла жовта цятка - супутник - чудо вiку, рукотворна зоря, кажучи високим штилем. На мить майнуло: чий вiн? Що й кому несе в сво?му електронному черевi? Супутник - рятiвник людей, якi зазнали в морi катастрофи, чи iноземний шпигун? Боже мiй, якi маленькi нашi бiди, нашi скарги перед тим невiдомим, що обмоту? невидимими линвами всесвiт, який, заплутавшись у них, може шугонути в чорну космiчну прiрву. Але те вiд мене десь далеко-далеко, а бiда тут, у менi, пече мозок i серце й через те вона бiльша за погаслi сонця. Чому нi тодi я думаю про не?, про цю жовту цятку, яка майнула й навiки згинула з мо?х очей? Що менi до того - чия орбiта довговiчнiша - ?? чи моя? А може, оце вона i ? - ?дина i остання можливiсть тимчасового рятунку - думати про щось iнше, про все те, до чого, хочеш чи не хочеш, а ти таки причетний? Бо де менi ще шукати рятунку? Клянуся всiм найсвятiшим, я не шукаю його там: ви всi теж помрете, тiльки трохи пiзнiше. У мене на вi? разом iз сльозою тремтить iнше: ви - житимете! I мо? сини - теж. Вовка та Едик. Мiй великий, мiй малий, мiй недорослий, мiй лукавий молодший син. Вiн теж займе в отому гiгантському колесi вселенсько? краси та довершеностi сво? мiсце. I, може... може, вистачить у нього душi та розуму розглянутися, передумати й далi простелити свiй слiд рiвно. Але ще одна думка врубу?ться в ту. Чи вистачить часу? Ця думка дивно вплiта?ться в ледь чутний шелест очерету, в глухе чмакання i хлипання. То хлипа? болото. Сивенький пар в'?ться над ним i тане над сивими чупринами очеретiв. Зовсiм недавно я десь читав: якщо й далi викидатимемо в повiтря стiльки ж вуглекислого газу, як викида?мо сьогоднi, то незабаром може наступити "нарниковиii ефект", в результатi якого Земля перетвориться ось в таке болото - рай для жаб. А нам же загрожу? не тiльки "парниковий ефект". Нинiшнi чотири вiдсотки зросту енергетики всього лише через сто шiстдесят рокiв призведуть до того, що видобута людиною енергiя буде рiвна радiацi?, яку вiдбива? Земля. Й тодi розпадуться зв'язки в бiосферi, розтане на полюсах лiд. Земля шугоне в трiас. I це ще не всi загрози. Спалювання кисню. Забруднення води. Хiмiя! Кiбернетика!.. Скiльки ж то дамоклових мечiв занесено над вами, мудрi голови, а ви або смi?теся бездумно, або люто сваритеся i в сво?й слiпотi не бачите, що кожна хвилина може стати останньою. Невже не схаменетеся! В iм'я всiх матерiв, дiтей, внукiв i правнукiв! У мспе одi?а смерть, а у вас вже десять чи й бiльше. Iз загусло? ряски на мене витрiщилася жаба... Може, вона все розумi? i спiвчува? менi? Або радi?, що незабаром для не? настане рай! Якi дурницi беруться до голови, й гарне мiсце та гарний час вибрав я для цих сво?х мудрувань. А може, це й ? найкращий час... Ранiше не було коли подумати. А тут все вигострилося до леза бритви. Менi вже, власне, байдуже... Нi, не байдуже. Якби мiг, я оце б пiдвiвся над болотом, пiдняв до хмар руки й закричав на весь свiт через усi болота i океани таким голосом, що у всiх зледенiв би мозок. Зда?ться, я чую голос... То кричить хтось iнший, кого обсiли подiбнi думки. А-а-а, i-а-а. "Вiть-а-а!" Зрозумiв, що то хлопцi кличуть мене. Я побрiв на крик, тягнучи човен. Я вже був неспроможний пробиватися до рiчки й плисти по нiй. Я тягнув човен за шовкову шворку, яка впивалася менi в руки, провалювався в ковбанi, вилазив, падав, пiдводився й плуганився знову. Коли я вийшов на простiр, на пiсок, па менi не було жодного сухого рубчика й жодно? цятки, не заляпано? багном або ряскою. Побачивши мене, хлопцi аж поприсiдали до землi, а Петро навiть полiз рачки. Вони реготали, мов божевiльнi. Мабуть, у мене справдi був дуже кумедний вигляд - затятого браконь?ра, рiчкового розбiйника, але мене ?хнiй смiх розiзлив до нестями, я плювався та лаявся вже як справжнiй браконь?р: - Чого повитрiщали вирла, чого ржете. Рибалки... Прийшов би хтось, забрав рибу, тодi я не сидiв би в очеретi. Я полiз у воду одмиватися. А хлопцi ще трохи посмiялися й розвели багаття, вони налили менi пiвсклянки горiлки й змусили випити: "Заслужив. Дми. А ми зараз юшку зваримо. Ох i юха буде! А ти грiйся й сушися". Юшка вдалася на славу. Ми розташувалися бiля багаття, сьорбали гарячу - вiд вогню чи перцю - юшку, обпiкалися, а Петро розповiдав: - Зi мною оце теж недавно сталася рибальська притичина. При?хав я додому в село, запитую в мами: де тато. Вона й каже: "На ставку. Сiточку кинув". Пiшов я до ставка, а по дорозi й думаю: "Давай пожартую, пiдлякаю тата". Залiз у очерет та як гиркну: "Ти що тут робиш?" А тато о'гако здригнулися й у воду - бульк. Я до човна, витяг ?х, а вони мокрi i п'явка у вухо впилася... Тату, кажу, я хотiв пожартувати. А тато як схоплять весло та як уперiжать мене по спинi. Ми вибухнули реготом. Петро роззирався на всi боки, вiн не розумiв, чого ми смi?мося. А ми смiялися и смiялися i були схожi на чортiв у пеклi (тiльки казан треба бiльший) - вогнянi вiдблиски стрибали по наших обличчях, на яких чорнiла сажа, й зуби блищали страховидно. Шугав над нашим багаттям кажан, десь угорi просвистiла крилами качина зграя. Вода була тепла, та?мнича, в небi вирiзьбився молодик, i па водi прослалася ледь помiтна дорiжка. Такими дорiжками ходять тiльки смiливцi. Лiворуч далеко-далеко сяяла вогнями Трипiльська ДРЕС, вогнi вiдбивалися у водi, здавалося, то велетенська армада кораблiв вирушила у плавання й суне на нас. А очерети стояли нiмi, та?мничi, як i тисячу лiт тому, коли ще в них жив рогатий та iнша нечисть, i, як i тисячу лiт, плакав десь на купинi кулик. Я настягав потертого, полишеного попереднiми рибалками сiна й лiг. Дивився у зоряне небо, тут-таки воно було небом, i я обертався разом з ним (а може, й не обертався, ? й така теорiя) i слухав куличка, й почувався самотнiм i загубленим серед цих зiр i цих болiт. Менi було чогось шкода, а чого, я не знав i сам, i не хотiв дошукуватися причини, аби не провалитися, неначе крiзь тонку кригу, в небезпечну глибiнь. Я вирiшив лiпше думати про зорi. Про зорi звичайнi, якими вони були од вiку, а не про записанi в небеснi карти об'?кти, не про космос. З якогось часу вiн перестав мене цiкавити, я втомився вiд iнформацi? про нього, вiд безкiнечних гiпотез про те, що вiн може нам дати й чого не дасть, про квазари та чорнi дiрки неба, про небесних братiв, за якими дехто зiтха? до слiз. I ? серед тих зiтхальникiв такi, що вже й жити не можуть без зоряного брата, а брата рiдного, який живе в Кобеляках, не навiдували по десять рокiв. Живiть спокiйно, небеснi брати, я до вас не полечу. Бо й як порозумiтися з вами, можливо, схожими на павукiв або амеб, коли на цiй зеленiй кульцi не можуть порозумiтися iстоти, схожi одна на одну, як двi краплi води. Пiдвiвшись на лiктi, поглянув на Днiпро. У водi купалися зорi, срiбний пилок опадав з неба на широке плесо. Важко стиснулось серце: мабуть, цю красу я бачу востанн?. Я заснув з зорями в очах. День вiсiмнадцятий i дев'ятнадцятий Цi два днi я ловив рибу. Петро i Лiтнiй Микола по?хали в недiлю увечерi до Ки?ва, а ми з Зимовим Миколою залишилися ще на пiвтора дня. Риба клювала погано, упiймав кiлька густiрок, а далi тягав з дна чорних, головатих, схожих на первiсних ящурiв, йоржiв. Микола вицупив з болота чорного слизького лина та вловив кiлька краснопiрок. I хоч нашi поплавки дрiмали на плесi, я однак майже нi про що iнше, як про те, щоб упiймати добрячу рибину, не думав. На рибалцi я бiльше нi про що не думаю, день пролiта?, як одна мить, i тiльки там я вiдпочиваю по-справжньому. Трохи заважали сво?ю метушнею рибалки, ?х на?хало з мiста достогибслi, й не стiльки то були рибалки, скiльки вiдпочивальники, а то й виливальники. Бейкалися берегом, каламутили воду, кидали в не? пляшки, витоптували траву й з якоюсь скотинячою тупiстю рвали та жбурляли в болото тугi чорно-коричневi качалочки. I все щось смажили па бензинових та газових плитах - гiркувато-солодкий запах паленого м'яса слався понад водою - i жували, жували. Деякi люди, зда?ться менi, зробили метою i способом життя насолоди. Пожрати, попити, зiрвати, понюхати й кинути квiтку, навiть якщо не понюхати, то зiрвати й кинути, щоб не зiрвав хтось iнший. "Краще зiрву я". Отож i спробуй подумати про мету життя. Для чого живуть? Окремi - щось створити. Сукупно всi - так думали протягом вiкiв - для майбутнього. Треба осушити ще оцей гектар болота, прокласти ще одну дорогу, навчити грамотi ще сотню бiлявих зiрвиголовiв, i тодi настане час... наступлять суспiль щасливi днi. Що в тому щастi вони робитимуть - нащадки не знали. Люди жили поступом, жили для тих, що прийдуть потiм. То, може, як казали деякi мудрецi, мета в самопiзнаннi, самовдосконаленнi - робити себе кращими, тодi й свiт ставатиме кращим. А чи ста?мо ми кращi? Кращi тканини, краща горiлка, кращi колеса - то напевно. А ми, ми? Та й хто тепер клопочеться тим? Рiвновага в свiтi порушилася, й нi для чого i нiколи людям думати про вдосконалення душi, про фiлософiю душi, та й, зрештою, про лiтературу i навiть медицину. Технiчнi вiдкриття в кiнцевому результатi служать однiй метi, i, мовби втiкаючи од чогось, люди живуть куцими насолодами, хвилинними втiхами. Боже мiй, скiльки крутих спiралей намотав на мою душу свiт, - втомлено подумав я. Так намоту?ться на одиноку степову грушу павутина бабиного лiта. Скiльки iнформацi? - потрiбно? i непотрiбно? - запало в звивини мозку, скiльки пристрастей примушували прискорено скорочуватися серцевi м'язи, зношуючи ?х. Iнодi менi зда?ться, що я _ввiбрав у себе увесь свiт... Хоч насправдi я не ввiбрав майже нiчого, а те, останн?, зникне в одну мить, як зникали всi, значно крутiше й досконалiше закрученi, спiралi. Висiли, як градовi тучi, чорнi думки, але я випихав ?х за обрiй, менi вдавалося вiд них вiдкараскатись. Душа вiд них вiдкараскатися не може, вона згнiчена й стривожена, але чорнi круки думок лiтали десь угорi. Може, вони й не сiли б менi на плечi, якби Микола раптом не сказав: - У вас поступа? у медiнститут син, а в нас хрещениця. - У кого це - у нас? - запитав я. - У Петра, у мене i в Лiтнього Миколи. У всiх трьох. - Як це може бути? Микола усмiхнувся. - А ось так. Два мiсяцi тому в нас оперувався один дядько з Житомирщини. Просто дядько, ?здовий на фермi. Розрiзали - й закрили.- Микола розтулив i стулив докупи борти старого пiджака. Вийшло дуже переконливо.- Пiзно. А дядько - хоч звiдкiлясь i дознав, що в нього, - не панiкував, не звинувачував лiкарiв, навiть не поскаржився жодного разу, тiльки одним i бiдкався: "Не кажiть нiчого Наташi, бо ще не поступить. Оце якби вона поступила, я й помер би спокiйно". I ми втрьох вирiшили: нехай iнститут розвалиться, нехай ректор лусне - Наташа поступить. У нас там така мережа... Миша не проскочить поза нами. Я скинув кашкет. Розстiбнув сорочку - пiт заливав мене з пiг до голови. I в ту мить вiдчув, як падають згори круки. З одного боку, Миколина розповiдь була мовби якимось виправданням для мене. Вони теж "проштовхують", та ще й таранно. А з iншого... Нi, я не мiг стати з ними на однiй кладцi, навiть наблизитися до них не мав права, вони клопочуться зовсiм iнакше, про чужу ?м людину, про - сироту. Ще не сироту, але... "Моральна аморальнiсть". А я? I в цю мить щось рвонулося в менi, закричало: "А ти... Ти теж... Хiба не однаково!" А розум холодно карбунав, ш'тiаче рубав на цвяхи дрiт: "Не однаково. У тебе - невiдомiсть. I твiй син - негiдник. Вiн лицемiр i шантажист. У нього нема? нiчого святого. Який же з нього може бути лiкар? Лiкар... вiн найближче бiля серця. Ближче навiть, нiж поет. Ось цi хлопцi - лiкарi. А твiй син не лiкуватиме людей, а робитиме кар'?ру. I вiн ?? дробить, це я знаю. Й, може, його нiхто не розгада?. Адже вiн такий розумник i скромняга. Не хулiганить, не п'?, не курить. Живе собi, та й годi. I вже нiколи не стане порядною людиною. Лiкар - це совiсть, спiвчуття, доброта i милосердя. Я через те й мучуся увесь вiк, що не знаю, чи я по-справжньому милосердний. Хтось iз великих сказав: коли входиш в лiтературу, витирай ноги. Лiкар повинен мати стерильним все. А в твого сина - плiснява на душi". Я вiдбивався, я просився, я проклинав: круки не вiдлiтали, вони клювали мене i вечiр, i нiч, i наступний день. Боже, як я втомився. В фiзицi ? термiн - втома залiза. Не знаю, як втомлю?ться залiзо, але моя втома, мабуть, бiльша. День двадцятий, останнiй Ми з Миколою Зимовим повернулися у вiвторок пiсля обiду. Я вийшов з машини навпроти Русанiвки, Микола по?хав додому, потiм вiн ще по?де на роботу. Едика в номерi не було. Речi - порозкиданi, стояв такий розгардiяш, що коли б я не знав, що це стиль життя мого сина, то подумав би, що вiн тут з кимось бився навкулачки, а потiм утiк. Я поскидав на купу речi, помився пiд душем, поголився, одягнув чисту сорочку. Заглянув до холодильника, до шаховки - пустота торiчелева. Треба поповнювати запаси. Взяв портфель i замкнув номер. Постояв бiля готелю, роздумуючи, в який бiк податися. Перейшов через дорогу, рушив по тротуару до мосту i за кiлька крокiв побачив Галину Михайлiвну та Еллу. Вони йшли менi назустрiч, обнявшись, як двi подружки. Проте я одразу помiтив, що ?хнi обiйми якiсь не такi, як завжди, вони сплелися руками за плечi надто мiцно, здавалося, мати й дочка пiдтримують одна одну. На ?хнiх безколiрних аскетичних обличчях застиг однаковий вираз глибоко? втоми. Я привiтався з ними, на мить загнувся, не знаючи, як матися - пройти мимо чи зупинитися й поговорити. Я таки зупинився й запитав, що тiльки й мiг запитати в такому випадку: - Ну, як вашi справи? Галина Михайлiвна ворухнула сухими пергаментними губами й мовила: - Нашi справи вже скiнчилися. Взяли на завтра квитки. - Чому? - знову запитав я, хоч мiг би й не запитувати. - З твору - "четвiрка", з бiологi? - "трiйка". Прохiдний бал на наш факультет без атестата - шiстнадцять, - сказала Галина Михайлiвна. - У нас - чотири екзамени. Впала глуха, як бiля покiйника, мовчанка. Я почував якусь величезну незручнiсть, неначе це я був винуватий у тому, що вони не добрали одного чи двох балiв, неначе я заступив ?м шлях. Я розумiв, що це дурниця, й однак вiдчував, що червонiю... I враз помiтив, як болiсно засмикалися губи в Галини Михайлiвни, я чомусь злякався, я но хотiв, щоб вона говорила далi, але вона сказала: - З бiологi? - "трiйка". Зрiзали. Елла зна? бiологiю. Ма? грамоту. Я сама - вчителька бiологi?. Це дужо несправедливо. - Мамо, - вигукнула Елла. - Не треба! - Хiба неправда? - в очах у Галини Михайлiвни блищали сльози.- Тi, в кого ? блат... У високих чинах... - Мамо, - смикнула ?? за руку Елла. - Перестань. Вибачте, Вiкторе Iвановичу, - звела вона на мене великi, сухi, мученицькi очi. - Мама дуже перенервувалася. Я хитнув головою й пiшов. Я йшов швидше й швидше, далi майже бiг. Я нiчого не бачив, нiчого не помiчав, я стояв у вагонi метро спиною до людей, i перед мо?ми очима з шипiнням i свистом мчалися товстi чорнi змi? кабелiв, а за ними чорнiла пiтьма, в глибинi яко? мрiло мертвецьки блiде трикутне обличчя. То було мо? обличчя. У мене в головi палало, як у горнi, розжареними цвяхами вискакували якiсь слова й падали розплесканi, розплющенi пiд вагою молота. Тим молотом була правда. А ковадлом - мо? власне серце. В очах менi потеплiло, я сердився, я гнiвався, що такий тонкосльозий, мабуть, це хвороба зробила мене таким, хвороба i все iнше, ранiше я тримався, тримався за всiх ситуацiй, я знав, що повинен триматися, однак хтось iз нас мусить триматися, iнакше в свiтi не можна жити, та й на менi родина, на менi лiкарня... А зараз десь переломилася, стерлася зазубринка, маленька зазубринка, яка трима? все велетенське колесо, колесо рiвноваги, впевненостi й надi?. Вiд зупинки метро я йшов трохи повiльнiше, але в головi й далi палало, i стрибали цвяхи-слова, я не мiг ?х осягнути, зiбрати докупи, але ?хню суть розумiв гранично точно. Я повинен викласти ?х там, у деканатi чи ректоратi. ...Густа прохолода осокорiв бiля довженкiвського саду, гарячий асфальт тротуару, широкi але? iнститутського палiсадника. На алеях, на майданчику бiля сходiв юрмилися вступники. Я побiг по сходах угору. I враз почув над головою: - Тату! Передi мною стояв Едик. Вiн посмiхався й тримав бiля плеча руку зi складеними докупи пальцями, неначе хотiв ними приклацнути. Едик ступив на двi сходинки вниз. - Тату, все о'кей! Тiльки що менi сказав ?вген Сидорович. Вже вiдбулося засiдання комiсi?. З бiологi? - п'ятiрка. Едик i далi посмiхався й дивився на мене великими блакитними очима. В тих очах переливалися умиротворення та радiсть. Едик великодушно прощав менi мо? промашки та грiхи. Я нахилив голову й ступив уперед. Але я ступав уже тiльки по iнерцi?. На верхнiй сходинцi зупинився. На мить заплющив очi, а коли розплющив ?х, побачив усе ясно, жорстоко й реально. Навiть мiй бiль був iншим. Це був бiль сорому й безнадi?. Ну що я ?м скажу? Що менi допомагав Аркадiй Васильович, що вiн переспав з мо?ю дружиною, але я цього не знав... Мене приймуть за божевiльного, менi нiхто не повiрить, а якщо й повiрять, то хто скасу? власнi рiшення i власнi постанови! Цiлковите безглуздя. Як говорять гравцi: гру зроблено. Все iнше лишилося для нiчних аналiзiв. А зараз я бiльше не можу про це думати. Ще з пiвгодини бездумно блукаю в парку. А тодi заходжу до гастроному, купую пляшку коньяку. Марочного, найдорожчого - "Двин". Грошi в мене ?, грошi прислала Люба. Хвилину роздумую i купую ще одну пляшку. Я нiколи не пив з горя або з радостi i не знаю, як то воно бува? потому: легше чи важче. Однак, почуваю, пити сам не зможу. Я беру таксi i ?ду в клiнiку до Петра. По дорозi зупиняю таксi й купую в лотку, що сто?ть просто на тротуарi, два кiлограми яблук. Петра в кабiнетi нема?, проте кабiнет не замкнений, я сiдаю на стiлець, на той самий стiлець, на який сiдають хворi, й чекаю його. Петро входить i потирав лисину. - А, браконь?р, - каже вiн, i його широке, як днище и дiжi, обличчя розплива?ться посмiшкою. Я мовчки ставлю на стiл одну, а потiм другу пляшку коньяку. Петро витрiща?ться на мене, в нього аж вiдвиса?, як у вiслюка, нижня губа. Вiн не може повiрити, що я, лiкар, прийшов до нього, лiкаря, в кабiнет i пропоную пити коньяк. Але вiн, звичайно, цього не каже. Ця велика вухата тварина (за наших студентських рокiв "тварина" - була найвища похвала) дуже тонка й розумна за деяких ситуацiй. - Ти що, когось пограбував? А я думав, ти тiльки браконь?р.- Вiн дивиться на годинник. - Ну, гаразд. Робота скiнчилася... В нас ? один чулан... Сховай поки що... А я покличу хлопцiв. До речi, як тво? iнститутськi справи? - О'кей! - кажу я.- Пройшов. - I наша хрещениця теж пройшла, - посмiха?ться Петро. Вiн веде мене по коридору, далi ми поверта?мо до велико? кiмнати, в якiй тiльки одне вiкно й те чомусь угорi, Петро вiдчиня? ще однi дверi, лiворуч, впуска? мене до маленького чуланчика, в якому сто?ть маленький столик, три стiльцi та завалений папками стелажик бiля стiни. Вiн виходить i за кiлька хвилин поверта?ться з обома Миколами. Лiтнiй Микола несе ще один стiлець, Зимовий Микола - чотири склянки. Я дiстаю з портфеля коньяк i яблука. - Нагода поважна, - каже Петро. Вiн неначе виправдову? мене перед Миколами. Вони посмiхаються, - вони теж вибачають менi таку безтактнiсть: чоловiк трохи отетерiв на радощах. - Закуска тiльки така, - показую на яблука. - Нiчого, - посмiха?ться Зимовий Микола. - I не таке переживали. Важка руда рiдина тече в склянки. Ось вони вже повнi. Проте нiхто не бере ?х до рук, мабуть, чекають, коли вiзьме свою гiсть. Я простягаю руку, беру склянку й раптом ставлю ?? на стiл. - Хлопцi, - кажу. - Поки ми не випили... В мене ? знiмок одного хворого. Вожу з собою з першого дня, та все якось не випадало... Хотiлося б порадитися з вами. Всi тро? трохи дивуються. - Тягни, - каже Петро. Вiн перший бере до рук лискучий папiр, поверта? до свiтла. Примружу? одне, потiм друге око. - Типовий канцер, - каже вiн, але й далi розгляда? знiмок. - Щоправда, пляма нiби трохи димчата. Знiмок переходить до рук Зимового Миколи. - I дуже темна. На канцер не схоже. Лiтнiй Микола дивиться через його плече. - Чому не схоже? Пляма - сiра. - Темно-сiра, майже темна, - не згоджу?ться Зимовий Микола. - Не зовсiм гарний знiмок. Ми робимо кращi. Ти , привозь його сюди. Я ковтаю тугий згусток слини. - Вiн - тут. Шестеро очей дивляться на мене. Всi досвiдченi, я не можу нiчого в них прочитати, та й знаю: що б не прочитав, воно менi тепер не допоможе. Ми опинилися з рiзних бокiв невидимо?, непроникно?, куленепробивно? стiни. Я - по цей бiк, вони - по той. Ще вчора ми були разом, жартували, смiялися, ще вчора ми були однаковi, а зараз - рiшуче iншi. Живе й неживе! Нi, не те. Але щось подiбне. Вони намагаються прорватися крiзь ту стiну, i намагаюся я, але всi ми розумi?мо, що те - неможливо. Iснують бар'?ри, якi людина не може подолати. - Ну що ж... Якщо ти готовий, можемо зробити зараз, - каже Лiтнiй Микола. Я пiдводжуся iз стiльця. Обидва Миколи пiдводяться слiдом за мною. Чомусь я сприймаю все зовсiм не так, як тодi, коли заходжу ось в такi кабiнети в бiлому халатi. Виявля?ться, на однi й тi ж предмети може дивитися з однi?? оболонки дво? людей, i цi люди зовсiм не схожi мiж собою. Й нiякi сили свiту не можуть звести тих двох людей в одну людину. А яка холодна пластмаса екрана. Я притулився до не? грудьми, пiдборiддя поклав у спецiальну ямочку, так, як менi наказав Зимовий Микола. Саме наказав. А чий це голос луна? з сусiдньо? кiмнати? Його, Миколин? "Вдихнути. Затримати вiддих. Дихати". Все в наказовiй формi. Нi, це якийсь чужий голос. А точнiше, не чужий, а очужiлий. Там, у тiй кiмнатi, за пультом Микола не ма? права на спiвчуття, бо тодi погано виконуватиме роботу. Ма? ч ?? не ма?? Не ма?? Ма?? А можи, все це менi просто зда?ться? Миколин голос нi трiшечки не помiнявся? "Вжж-ж, вжж-ж" - двiчi вжика? бiля мо?х грудей невидима пилочка. I знову той самий незнайомий холодний голос: "Можна одягатися". I - на терцiю теплiше: "Посидь тут або погуляй надворi". Вони залишилися в рентгенкабiнетi, а я вийшов на вулицю. Я ходив довкола будинку, ходив по лiкарняному парку, де майже всi лавочки були вiльнi, але не мiг сiсти на жодну. Ходив i ходив i намагався не думати про рентгенкабiнет, про майбутню розмову. Я думав про свою лiкарню (просто неймовiрио, що можу думати зараз про таке: мене вразило обладнання рентгенкабiнету, от би нам хоч половину того, що в там), про Марiю, про Раю, про Iнну, про Iпну я думав найбiльше, я ?й так i не подзвонив пiсля того дня й тепер шкодував. Можливо, я вже ?й i не подзвоню. Дуже можливо. Я бачив ?х усiх неначе через густо сито, нередi мною висiло якесь запинало, крiзь яке не могли пробитися чистi i яснi думки. Перед порогом зупинився, зiбрався на силi. Важко, але досить упевнено прочинив дверi чуланчика. Петро та Миколи вже були там. Я поглянув на них, i щось затремтiло в мо?му серцi, гаряча хвиля заповнила його, аж я хапонуи ротом повiтря. - Що ж ти, охламоне, пас обманю?ш? - сказав Петро. Його очi iскрили радiстю.- В тебе ж нiчого нема?. Ось твiй знiмок. I вiн поклав породi мною на стiл вологу плiвку. - Маленька, як горошина, плямочка, - сказав Зимовий Микола. - Вже майже розсмокталося. Нiякий це не канцер. Я дивився на знiмок, я, звичайно, вiрив, хоч силою iнерцi? що був десь там, у чорному темному тунелi, в циклофазотронi, i летiв, як мезон. Потрiбно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього. - Ну що ж, хлопцi, - взяв у руки склянку Петро. - Пропоную випити за найщасливiшу людину на землi. Все в нього, як вiн сам сказав - о'кей! Пiдозри не справдилися, син до iнституту поступив, вдома на нього чека? не дочека?ться кохана дружина... Тво? здоров'я, Вiкторе. Будьмо. - Будьмо, - сказав я. Ми випили. А земля крутилася й далi, летiла, не вiдчуваючи мо?? ваги,- мабуть, щасливi люди стають невагомi.