одi  довгенько  стояли,  замислено   розглядаючи   носки   сво?х
черевикiв. Не спантеличенi, по розтривоженi,  а  саме  замисленi.  Вона  й
вийшла замiж за хлопця з останнього курсу, якого  залишали  лаборантом  на
кафедрi урологi?.
   З того часу я бачив Марiю лише один раз. I телефон у  мо?му  записнику,
мабуть, давнiй. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?
   Я набрав иомер. До телефону довгенько не пiдходили,  нарештi  пролунало
мелодiйне, спiвуче "алло".
   - Скажiть, будь ласка,  це  не  Марiя  Минь?  На  тому  кiнцi  невелике
замiшання.
   - А чого ви не  на  роботi?  -  як  завжди,  я  мелю  дурницi,  бо  вже
здогадався, що це вона.
   - А тому, що робота не вовк. I чому ви не вигадали чогось  дотепнiшого?
Хто це? В мене на сковородi котлети.
   - А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це  Вiктор.
Вiктор Киричеико.
   - Вiтя? Не впiзнала. Будеш багатий.
   - Я вже й так багатий.
   - Прийду позичати грошi... Зачекай хвилинку, я зменшу  пiд  сковорiдкою
вогонь.
   У трубцi щось кавка? - ?? поклали на стiл або тумбочку. За пiвхвилини в
нiй знову пролунало спiвуче "алло":
   - Як це ти згадав? Звiдки дзвониш?
   - З готелю.
   - Викликали на якусь параду?
   - Та нi... При?хав показати синовi Ки?в.
   Менi чомусь не хочеться говорити, що син поступа? до нашого iнституту.
   - А вiн вже вищий за мене i не хоче, щоб я водив його за  руку.  Сиджу,
нудьгую.
   - Значить, подзвонив, бо знудьгувався.
   - Та нi. Згадав ось... Як ти живеш?
   - Помаленьку.
   - В тебе, зда?ться, теж син?
   - Син.
   - Ну... як вiн?
   - Помаленьку.
   - Що не одружився?
   - Збира?ться.
   - А ти?
   - Збираюся.
   - Зда?ться, ти й минулого разу, це було  рокiв  п'ять  тому,  збиралася
замiж. Все перебирает.
   Таки згадав, що Марiя  розлучилася  з  чоловiком.  Тривiальна  iсторiя:
подавав великi надi?, спився, розгулявся.
   - Грiх тобi, Вiкторе, смiятися з бiдно? жiнки. Син у мене... для  нього
й живу. Якi вже там менi замiжки.
   Вона це говорить так, як  сказала  б  ??  мати  чи  якась  iнша  проста
сiльська жiнка; у моему серцi гарно потеплiло.
   - Я не жартую, Марi?. Хоч... це таки правда. Розсобачився народ. Таких,
щоб переспати...  Тьху...  пробач,  я  по-старому.  Ну,  таких  багато.  А
порядних людей - кiт наплакав.
   - Твоя правда, Вiкторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?
   - Гаразд. Але по телефону всього не переповiсти. А  ти  таки  не  хочеш
запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.
   - Ну чого ж... При?жджай. Хочеш - навiть зараз. А лiпше  -  завтра.  На
обiд. До речi, в мене обiдатиме одна особа.
   - Яка особа?
   - Нехай покортить.
   - Що це ви сьогоднi... Один мене iнтригував. Тепер ось ти. Може,  я  не
захочу ту особу бачити.
   - Захочеш. Прилетиш на крилах.
   - Тепер я не спатиму всю нiч.
   - Ну гаразд, спи. Iнна Строева! Я  ж  все  знаю...  Котлети  шкварчать.
Адреса моя в тебе  ??  Запиши  про  всяк  випадок,  у  нас  номер  будинку
помiнявся. Бувай.
   Я поклав трубку. Сиджу й посмiхаюся дурнувато.  Отже,  я  напросився  в
гостi. I  там  буде  Iнна  Строева.  Визнана,  неперевершена  iнститутська
красуня. Неординарна красуня. З iскоркою. Жаринкою. Стрижена пiд хлопця. З
пушком  над  губою.  З  нiжним,  нiби  виточеним  з  мармуру  пiдборiддям.
Гiмнастка-першорозрядниця. Вiдмiнниця. Молодша вiд мене на  два  курси.  В
не? були закоханi хлопцi з усiх курсiв. Принаймнi так менi здавалося. Я не
осмiлився ?й освiдчитись. Не осмiлився навiть пiдiйти  до  не?.  Випадково
кiлька разiв опинялися разом на змаганнях, на  концертах,  i  один  раз  -
десять днiв - у Полтавськiй областi  на  кукурудзi.  То  був  зоряний  час
кукурудзи, гуцульського танго i дiвочих чобiткiв з блискучими  пiдкiвками.
Менi все те й  запам'яталося  отако,  вкупi  -  золотi  качани  кукурудзи,
гуцульське танго i блиск  пiдкiвок.  Ми  танцювали  на  широкiй  сiльськiй
вулицi бiля купи колод. Кiлька разiв я танцював з Iнною. I двiчi  проводив
?? з iншою дiвчиною  до  двору,  ризикуючи  напiвшерстяними  штаньми,  якi
намагався перекро?ти на свiй лад пес Бобик. Вiн бiгав з нашийником, i його
чомусь не прив'язували. Бобика боялися дiвчата.
   Потiм Iнна по?хала. А ми лишилися. I я лишився поза  силовим  полем  ??
уваги назавжди. I ось сиджу зараз, згадую все те й посмiхаюся, як останнiй
йолоп. Я не знаю, чого посмiхаюся. Я не вiрю,  що  отакi  зустрiчi  можуть
принести якусь втiху. Два листочки з двох дерев, якi впали па  воду  i  ?х
знову на мить зiгнало докупи течi?ю. I дивно менi, що  я  розмiрковую  так
спокiйно. Колись вiд однi?? думки про Iнну мене пойман дрiж,  аж  цокотiли
зубi?. А скiльки ворогiв я скосив, скiльки лiтакiв врятував,  скiльки  пик
розквасив (все це, зрозумiло,  в  мрiях),  завойовуючи  (в  мрiях  також),
закохуючи у себе Iнну. Я й досi пам'ятаю один сюжет (щось подiбне,  тiльки
трохи реальнiше, бачив пiзнiше в кiлькох фiльмах). Лечу в лайнерi, в ньому
летить Iнна  (з  чоловiком  або  ще  не  одружена),  всi  льотчики  чомусь
отруюються, в лiтаку - панiка, я сiдаю за кермо (пiлот, що кропив  посiви,
показував прилади управлiння лiтака), веду лiтак на Ки?в, садовлю на море,
лiтак почина? тонути, але до лiтака пливуть човпи, я розчиняю вгорi вiкно,
першою випускаю Iнну (у варiантi,  де  в  Iннин  чоловiк,  вiн  лежить  на
пiдлозi, зомлiлий од страху, i я останнього вкидаю його в один з  човнiв),
за нею - iнших пасажирiв,  i  аж  потому  сам  залишаю  лiтак,  вода  враз
поглина? його, мене привозять на берег i я, поранений при посадцi  лiтака,
втрачаю свiдомiсть на ??  очах,  а  потiм  лежу  в  лiкарнi,  мене  хочуть
вiдвiдати тисячi людей, але пропускають до мене лиш одну Iнну.
   Цiкаво, якби Iнна знала хоч один iз цих мо?х сюжетiв, чи не прийняла  б
мене за божевiльного?
   Тепер над цими сюжетами можу смiятися i я.
   А шкода. Щось у менi каже, що в тому в своя велика радiсть. З нею  люди
справдi йдуть в  небезпечнi  походи  i  називають  iменами  сво?х  коханих
гiрськi вершини та садовлять лiтаки, в яких розладналися управлiння.
   Между том, как палладины
   Мчались грозно ко врагам
   По равнинам Палестины,
   Именуя пежпых дам.
   Для мене все те вже втрачено назавжди.
   Надвечiр подзвонив Аркадiй Васильович.
   - Гм... гм... - прогмукав вiн у трубку. - Як  настрiй?  Пройшли  лiсову
зону. Не розчаровуйтесь. Добре йдемо. И авангардi. Весь  загiн  -  позаду.
Ну,  пе  ввесь.  Але  -  чимало  зiрвалося...  Чимало  вернулося...  Бажаю
наснаги... Гм... Гм... Добранiч.
   Едик чув мою розмову по телефону. Не знаю тiльки, чн здогаду?ться  вiн,
з ким я розмовляв. Вiн нiчого не запиту?, але, зда?ться, здогаду?ться  про
все. Менi ста? терпко па душi.
   Засипаючи, я думав про розмову з Марi?ю.



   День десятий

   В пiдготовцi до екзамену з фiзики я мiг допомогти Едиковi що менше, нiж
в пiдготовцi до математики. Мабуть, я був схожий  на  пiдмiтальника,  який
да? лад у кiмнатi,  де  сто?ть  електронно-обчислювальпа  машина.  Або  на
неграмотного жандарма, присутнього на допитi фiлософа.
   Я забезпечив продовольчу  базу,  принiс  мiнерально?  i  солодко?  води
(мiнеральна - менi, солодка - Едиковi), черешень i полуниць з базару.
   О пiв на другу одягнув чисту  сорочку  й  пов'язав  галстук.  Я  сказав
Едиковi, що йду до знайомих, колишнiх товаришiв по iнституту, й  повернуся
пiзно. Едик хитнув головою. Я впевнений, вiн подумав, що оця моя мандрiвка
- дiлова, "для справи". Я не захотiв його розчаровувати.
   В гастрономi взяв пляшку сухого болгарського вина  та  пляшку  коньяку,
тортiв не було, тiльки тiстечка, але Марiя така господиня, що цi  тiстечка
соромно покласти поруч з ?? домашнiми пундиками. В цьому я переконаний.
   Марiя жила на Русанiвськiй набережнiй. За цi п'ять  чи  шiсть  рокiв  з
часу нашо? останньо? зустрiчi вопа змiнилася, й дужо змiнилася, одначе  не
видавалася старою. Це була вербичка,  яку  вдарив  мороз,  деякi  листочки
пожовтiли, але не опадали. При?мна на  взiр,  ладненька  (пошляки  кажуть:
"Все там на мiсцi") жiночка в  голубiй,  iз  скромними  квiточками  сукнi,
по-домашньому пов'язана косинкою, щоб по розтрiпалася  зачiска  i  щоб  не
заважали поратись на кухнi. Iншого я й не сподiвався побачити.
   - Проходь, проходь, до вже менi дотримувати тi??  пансько?  чистоти,  -
сказала вона.
   Я таки скинув  черевики,  й  Марiя  дiстала  з  шухлядки  бiля  вiшалки
чоловiчi капцi. Я помiтив, що вони пiдтоптанi, не вельми, але  пiдтоптанi.
З кухнi хвилями напливали апетитнi запахи.
   - Я одружився б на самих запахах. I чого ти й досi не виходиш замiж?
   - Я вже тобi казала. Кому я потрiбна? Та й сип у  мене.  Треба  довести
його до пуття. А дума?ш, легко... На сто тридцять.
   - Ти все там же?
   - Дiльничною. В кiнцi дня - ноги гудуть, i вже не знаю, чи  це  телiпав
серце хворого, чи в мене у вухах.
   -  Все  одно  не  повiрю,  Марi?.  Мабуть,  шукала   якогось   ?диного,
особливого.
   - Таких нема?. То все фантазi? молодостi. А ми ж - не дiти.  Я  дивлюся
тверезо.
   - Що ти розумi?ш пiд тверезiстю?
   - А що? Щоб був господар. Поважав тебе i ти його поважала. Ну й...  щоб
розумiли одне одного. Не якось там... возвишено, а просто... могли  прийти
одне одному на помiч у важку хвилину. Мабуть, це найважливiше.
   Я не мiг не погодитися з нею.
   - Чого ми нi сiло нi впало завели таку балачку? - спохопилаоя Марiя.  -
Ще й тримаю тебе на кухнi, ходiмо до кiмнати.
   - Ну, показуй сво? апартаменти.
   - Що там показувати? Одинока жiнка з дитиною...
   Я добре зробив, що одягнув капцi - пiдлоги виблискували чеським  лаком.
Квартира - не вельми, але на три кiмнати, з лоджi?ю, з видом на Днiпро, на
Лавру. Чудесна квартирка! На двi душi... I  хороший  меблевий  гарнiтур  -
югославська стiнка, всюди чистота, акуратнiсть, гарнi, по  вельми  дорогi,
але  й  не  зовсiм  дешевi  дрiбнички  за  склом  буфета,  на  столику  та
пiдвiконнi. Якщо врахувати зарплату - сто тридцять карбованцiв...
   Дурницi. Я зрозумiв усе ще вчора, з телефонно?  розмови.  Гарнi  жiнки,
якi залишаються  без  чоловiкiв,  на  мо?  переконання,  дiляться  на  двi
категорi?: однi неначе зриваються з  припону,  кидаються  в  шалений  вир,
мiняють коханцiв мало не  щотижня  (чи  коханцi  мiняють  ?х),  цих  жiнок
видають уже ?хнi очi: закличнi, грайливi, блудливi, вони з самого  початку
продешевили i вiддаються за сережки, а то й за пляшку  шампанського,  i  ?
iншi, в цих очi опущенi долу, вони й справдi поряднi чи майже поряднi,  ??
скрiзь виставляють поряднiсть, як щит. "Я - чесна, у мене  он  дочка",  "у
мене син", вони перш за все й живуть для дiтей. Таких - хочеться найдужче,
й, зрештою, вони i плату виставляють комусь одному найвищу. Я  не  осуджую
нi тих, нi тих, проте таким, як Марiя, трохи симпатизую. Так я  розгадував
Марiю з  ??  трикiмнатною  квартирою,  з  видом  на  Днiпро,  югославською
стiнкою, килимами,  красивими  дрiбничками  та  чоловiчими  капцямi  сорок
четвертого розмiру. Я поглядав на Марiю, i щось бродило  в  сутiнках  мо??
душi, намагався з'?днати в пам'ятi,  стулити  в  одне  два  уривки  однi??
стрiчки, аж поки не зрозумiв - це вже двi зовсiм iншi стрiчки.
   Марiя показу? менi фото сина i його  наречено?.  Син  -  не  схожшi  на
матiр, довгоииднй, широкобровий; наречена - головата, крутолоба, тонкогуба
- в тако? не розгуля?шся. Звичайно, я цього Марi? не кажу. Бачу  па  стiнi
фото нашого випуску - довгоши?, окастi чорногузики й  чорно-гузочки  перед
польотом. Отак само стоять вони на краю гнiзда й махають крилами. А  потiм
розлiтаються, деякi зовсiм не вертаються з вирiю, iншi вертаються, будують
собi гнiзда на сусiднiх  осокорах,  а  бува?,  схопляться  дво?  за  старе
покинуте гнiздо й б'ються, поки один не шугоне вниз, чiпляючись крилами за
вiття й забризкуючи кров'ю зелене листя.
   Згаду?мо, яко куди залетiло чорногузеня, в якого виросло птаха. Менi аж
хотiлося крикнути: "Колесом, колесом".
   - Микола... Персона тепер, -  каже  Марiйка.  -  Кочергою  до  носа  не
дiстанеш. Але - порозумнiшав. Щось з ним сталося. Двiчi менi давав путiвки
в Гантiадi, в санаторiй матерi з дитиною.
   - Я в нього був. Справдi, вiн змiнився. А Огир! Он який  кумедний.  Вiн
женився ще на третьому курсi. Жив на Бати?вiй  горi.  Було  посваряться  з
дружиною, хапа? ковдру та подушку  й  чеше  через  увесь  Ки?в  до  нас  у
гуртожиток.
   - Огир ледве не розбився на машинi.  На  "швидкiй  допомозi".  Грузовик
налетiв. А Валю Горобець ти нiколи не бачив? Кажуть, вона  працю?  десь  у
тво?х краях.
   -  Завiду?  терапевтичним  вiддiленням  районно?   лiкарнi.   "Колесом,
колесом". Ми перебрали майже половину виводку, й Марiя похопилася знову...
   - Що  це  ми  завели  з  тобою!  Сiдаймо  до  столу.  Та  Iнка  така  ж
крутихвiстка, як i колись. Може й зовсiм не прийти.  Великим  цабе  стала.
Хто б мiг подумати...
   Я навмисне до цього часу не запитував про Iнну. Не запитував  i  тепер,
сподiвався, Марiя розкаже про не? сама. Але Марiя тiльки сказала, що  Iнна
помiняла професiю, стала хiмiком, захистилася й працю? завiдуючою  вiддiлу
iнституту. Я не розчув якого, бо iнститут Марiя назвала вже з кухнi.
   На столi  з'явилося  кiлька  салатiв,  i  цiлi,  не  рiзанi  огiрки  та
помiдори, й маринованi гриби, й риба пiд маринадом, i шинка.
   - Нащо стiльки всього? Начо для мiнiстра.
   - Теж птиця не мала. Директор лiкарпi! Знаю, як  там  всi  перед  тобою
гнуться.
   - Бояться, що можуть попасти в мо? лапи.
   - Те ж саме. Не те, що я... Самотня жiнка з дитиною.
   Я усмiхнувся.
   - Чого зуби показу?ш? Спробувала б твоя так, як оцо  я,  крутитися.  До
речi, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вiтько, ласий ти до  жiнок,
на вигляд святий та божий... А насправдi... Мабуть, ? ?й  на  чому  вiшати
пальта.
   Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на  скатертину.  Марiя
пильно подивилася на мене.
   - Моя дружина - фармацевт. Працю? в аптецi. А  в  такому  мiстечку,  як
наше, не розгуля?шся. Все на виднотi.
   Марiя про мою дружину бiльше но розпитувала, чи те ?? не  цiкавило,  чи
боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили  по  чарцi,  далi  по
другiй. Марiя не манiжилася й, очевидно, звикла до  коньяку.  Третю  чарку
надпила тiльки до половини.
   - Чогось тоскно менi сьогоднi. Подивилася оце  па  фотографiю...  Я  ??
кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це  уявила...  усiх-усiх.
Пам'ята?ш, як ми з тобою разом готувалися до  екзаменiв?  Брали  ковдри  i
йшли в яр. На однiй сiдали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. I
чистий, як скельце. Гарний ти був... I я теж. А тепер ось...  Баба.  Життя
минуло. Одна радiсть - син.  Може,  його  життя  буде  iншим?  Може,  щось
знайде? - Вона покрутила в руках чарку й знову поставила ?? ца  стiл.А  що
можна знайти?
   - А може, й шукати нiчого?
   - Це кажеш ти... Сподiвався ж впiймати свого журавля. Не  заперечуй,  я
знаю.
   - Може, й сподiвався, - вiдказав я. - Але, мабуть... я не  здатен  його
впiймати. Так що робити? Нiщо менi пе заважало.  Я  багато  читав,  багато
працював. А чогось свого не знайшов. Можливо,  i  я  мiг  би...  доскочити
стiльця з вищою спинкою, якби почав працювати лiктями. Але тодi довелося б
дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися  зубами.  Звичайно,  якби
увесь теперiшнiй мiй багаж та нагiочатку... Розставив вiйська  в  ешелони.
Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумi?ш.
   - Ти ?ж, знаю я ту готельну ?жу, - пiдкладала менi салати  Марiя.-  Але
не дуже й на?дайся. Ще буде запечена в духовцi картопля, iндичка.
   - Ух, менi б таку дружину.
   - Не скоморош. А справдi... На кому б ти  одружився?..  Якби  з  самого
початку. Але з усiм теперiшнiм багажем по цiй  лiнi??  Iнку  я  з  рахунку
скидаю.
   - Чому? 
   - Ти ?? не знав i не зна?ш. Я запитую в принципi. На  сво?й  теперiшнiй
дружинi?
   Знову Марi?не запитаня било мене навiдлiг. Знову я страждав.
   - Це не од нас залежить. Не од досвiду. Не од знання.  Це  залежить  од
чогось... Хтозна од чого.
   Я не бачив, що нашi чарки порожнi, й Марiя сама налила ?х.
   - А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, - засмiялася вона. - Що, на менi
не одружився б?
   Таких пiруетiв вiд Марi? я не сподiвався.
   - А чому за мене, Марi??
   - Ну, ти... якийсь домашнiй. Створений для сiм'?.
   - Та це ж найбiльша образа для чоловiка.
   - Чому ж? Поживши отак, як я чи Iнка... Ну, Iнка, може, трохи не так...
Поживши отак, почина?ш розумiти, що таке справжнiй чоловiк у сiм'?. Навiть
не такi, як я, розумiють. А тi,  у  яких  коханцi  розписанi  на  всi  днi
тижня... Коханцiв - хоч пiд рубель, а одного, справжнього, доброго, нема?.
Той п'яниця, той жмикрут, той домашнiй тиран... Ми, такi, як я, бачимо  ?х
наскрiзь. А роки летять. I брови линяють... I навiть  очi  самi  починають
плакати ночами. Та й коханцi трапляються все гiршi й гiршi.- В ??  очах  i
справдi стояли хисткi тiпi, якi бувають в самотнiх жiнок.
   Марiя принесла картоплю та iндичку. Я почав рiзати iндичку, i в цей час
у коридорi пролупали два дзвiнки. Короткi, бадьорi, вимогливi.
   - Iпка, - сказала Марiя, i пiшла вiдчиняти дворi.  В  коридорi  почувся
жiночий щебет, й до кiмнати влетiла Iнна.  Я  мимоволi  примружився.  Якщо
Марiя була  вербичкою  або  берiзкою,  то  Iнна  -  вишенькою.  Вишенькою,
обпаленою багрянцем осенi, але яка ще не втратила жодного листочка, тiльки
деякi прихопилися червiнню i мовби побронзовiли. Вона, ця вишенька, й далi
триматиметься, може, аж до самих морозiв,  i  облетить  за  один  день.  I
невiдомо, коли вона гарнiша: в цвiтiннi, у червоних кетягах ягiд чи зараз.
Звичайно, так розмiркову?мо ми, лiтнi дядьки, пiддiди, бо й самi не можемо
позбутися думки, що цвiт давно облетiв i ягiдки всi обiрванi.
   Але Iнна була така ж струнка, як i колись, i такi ж  розлетистi  у  не?
брови, i коротка зачiска, хоч i не хлопчача, а така,  яку  носять  сучаснi
моднi молодi жiнки та дiвчата. Iнколи в потилицю й не  розбереш,  хто  це,
хлопець чи дiвчина. I двi ямочки на щоках,  i  яскравi  (ну,  це  вже  вiд
фарби) губи, й пiвденна  морська  засмага.  Вона  була  одягнена  в  бiлий
брючний костюм i бiлi черевики, в руцi тримала елегантну сумочку.
   - Добрий день, Вiкторе... Вiкторе...
   - Iвановичу, - пiдказав я.
   - Вiкторе Iвановичу. Так хто ви тепер - лауреат,  заслужений,  депутат?
Марiя казала - директор лiкарнi i в якихось званнях.
   - Усе так, але мiкро...- сказав я. Iнка засмiялася.
   - А я вас пам'ятаю. Були такi соромливi i все намагалися читати  вiршi.
?сенiна i цього, як його... Олеся.
   - Я читав вам вiршi? Де i коли?
   - На кукурудзi. Рятували нас од собак. Ви читали вiршi, а я ховалася за
вас i все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а
не мене.
   Тепер засмiялися ми обо?.
   - Не торохти, - майже по-материнськи насварила Iнну Марiя. -  Сiдай  до
столу. Якраз встигла на iндичку. Налий ?й, Вiкторе.
   - Штрафну. Я п'ю тiльки штрафну, - заявила Iнна.
   - А може, ми вас i не збира?мося штрафувати.
   - Тодi я вчиню самосуд.
   Я налив у бiльшу чарку. Але вона надпила пiвчарки.
   - Я люблю шампанське. Од нього хоч  голова  крутиться.  Ненадовго,  але
крутиться. В свiтi - все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.
   Я слухав Iнну i намагався вiдгадати, що  ?х  пов'язу?  з  Марi?ю.  Такi
рiзнi, такi не схожi одна на одну.
   Далi Iнна почала пояснювати, чого запiзнилася,  ?здила  по  гриби,  але
щось зiпсувалося в моторi машини, i вони стояли, аж поки якийсь  шофер  не
зглянувся та не покрутив щось, i вони по?хали далi. Й  грибiв  у  лiсi  ще
нема?, назбирали жменю лисичок, але лiс гарний, далi вiн вже буде  сумний,
перехилиться в осiнь. Вона розповiдала менi  одному,  бо  Марiя  пiшла  на
кухню.
   - З ким жо ви ?здили? - буцiм знiчев'я поцiкавився я. - З чоловiком?
   - У мене нема? чоловiка.
   - Тодi, мабуть, з  якимось  академiком.  Всi  вони  не  розбираються  в
машинах.
   - Пхе, академiк, - засмiялася Iнна. I хтозна, чого було бiльше в  цьому
смiховi - вiдрази, жiночого лукавства чи справжньо? щиро? веселостi.  -  В
мене вистача? аспiрантiв i молодих кандидатiв. Усi вони хочуть захищатися,
отримати старших наукових... "Iнно Петрiвно, Iпно Петрiвно".
   Я не мiг зрозумiти, жарту? вона чи каже правду. Якщо не жарту?,  то  ??
цинiзм сягнув вищо? подiлки. Але однак i вiн... був якийсь вабливий.  I  я
навмисне впав у грайливий тон.
   - Iнно Петрiвно, Iнно Петрiвно, серце мо? б'?ться нерiвно...
   - О! - вигнула дугою брову Iнна. - Зараз придумали?
   - Зараз, - збрехав я.
   - Не вiрю, - труснула вона  головою.  -  Ваше  серце  б'?ться  рiвно  й
ритмiчно, бо легенi качають провiнцiйне повiтря, i шлунок переварю?  свiжу
здорову ?жу, i нерви у вас, як дроти...
   - У провiнцi? трапляються такi ж кретини начальники, що псують нерви, i
так само вмирають люди, i навiть по гриби нам нiколи та й нi з ким ?здити,
бо... нема? таких жiночок, як у столицях, - раптом обiзлився я.
   - Яких? - змружила брови Iнна.
   - Ну... таких, - не знайшовся я.
   - Спасенна провiнцiя, - вiдпровадила вона в рот  шматочок  запечено?  в
олi? картоплини. - Там так гарно. Зато i в нас ? сво? переваги.
   - Якi?
   - Ну, в  нас  нема?  самовдоволених  буркотунiв,  якi  читають  нотацi?
жiночкам, а самi тихцем грiшать, як Казанови.
   - Авжеж. - I в цю мить я побачив по ?? очах, що  вона  не  сердиться  й
пiдштрику?  мене  зовсiм  незлобиво.  I  вона  зрозумiла,  що  я  про  все
здогадався, й ця мить замкнула  якось  невидиме  кiлечко,  якесь  маленьке
коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обо? не показували цього, надто
при Марi?, хоч i вона, повернувшись, зрозумiла, що за ??  вiдсутностi  тут
щось змiнилося, тiльки не могла здогадатися, що.
   Всi шпетять провiнцiю, надто мiськi дамочки на базарi, а самi викохують
на ?? плодах такi апетитнi форми й такi рожевi щiчки... От коли б  ?х  пiд
тi ширити... Вони просто не розумiють...
   - Треба частiше читати ?м лекцi?.
   - Лекцi? не допоможуть.
   - Що ж тодi? Самозаглиблюватись вони не вмiють теж.
   - А що може дати самозаглиблення?
   - Як то? "Пiзнай самого себе". А пiзнавши...
   - Сократiвська нiсенiтниця.
   - О, ви вже й Сократа повалили.
   - Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп - пуста трата  часу.
Треба працювати i вдосконалюватись у трудi.
   Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось
вiн до Сократа чiплявся. Може, за те, що той був такий великий? I  нi  вiд
кого не залежний?
   - А хiба тi капоспi мiськi жiночки не працюють?
   - По-перше, працюють ие всi, а по-друге, значно легше.
   - Хiба це правда?
   Звичайно,  це  не  була  правда,  але  я  iто  збираися  здаватися;  ми
переглянулися, i я засмiявся роззброюючись.
   Марiя знову пiшла, а ми сидiли й мовчали.  Але  це  нпе  була  мовчанка
нiяковостi, скованостi, а  якась  iнша  -  симпатi?  та  довiри,  а  також
споглядання чогось у минулому. Лiва Iннина рука лежала  дужо  близько  вiд
мо??, i менi страшенно захотiлося доторкнутися  до  не?,  мабуть,  якимось
чипом Iцна вiдчула те, ?? рука легенько здригнулася, а далi  Iнпа  забрала
??. Iiша зi смаком ?ла  картоплю,  ?ла  iндичку,  пила  сухо  вино.  Потiм
поклала нiж i виделку й вiдкинулася на спинку стiльця. Вона дивилася  повз
мене у вiкно, на золотi банi Лаври, на зелепе шумовиння довкола не?.
   - Ви з тих людей, бiля яких можна мовчати, - сказала вона.
   - Дрiмати пiсля обiду?
   - Я не то мала на увазi. З вами - затишно.
   - Для чоловiка це не комплiмент.
   - А я й не казала комплiмента. Просто таких людей не дужо  багато.  Хоч
здебiльшого i вони видають себе зй iнших. А навiщо?
   - А навiщо? - погодився я.- Щось подiбне казала менi й Марiя. Мабуть, я
випромiнюю якiсь флюiди або  Просто  нагадую  домашнього  кота.  Проте  ви
обидвi трохи помиля?тесь. Я - непосидючий. Я - нервовий. Бува?,  спалахую.
Ще й як. Кричу. Навiть втрачаю над собою контроль.
   - I все одно - то не ваша стихiя. То - тимчасове. Вiд нашого  нервового
вiку. А я кажу про вашу вдачу.
   Марiя принесла якiсь пундики. Ми ?ли ?х i занивали кавою.  Iiша  випила
тiльки каву, пундикiв не ?ла.
   - Ну ось... Я пiшла, - сказала вона.
   - Отак завжди, - вдавано поскаржилася Марiя.- Приходить тiльки  по?сти,
а iнколи ще й поспати.
   Вона буркотiла на Iнну, як мати на неслухняну дочку. Я теж пiдвiвся. Ми
з Iнною разом вийшли з квартири.
   - Вам далеко? - запитав я на вулицi.
   - Нi, не дуже. Я живу тут же, на Русапiвцi, тiльки а того боку.
   - Бiля вас злих собак нема??
   - А-а, - засмiялася вона. - Нема?.  Але  я  буду  рада,  коли  ви  мене
проведете.
   Ми пiшли в тiнi невисоких осокорiв.
   - Я знаю, ви колись проводжали мепе не тiльки тому, що я  просила,  аби
захистили вiд собак.
   - А чому б то ще?
   - Ви були трiшки закоханi у мене.
   Я почервонiв, як хлопчик.
   - Звiдки ви зна?те?
   - Жiнки вловлюють це... Подiбно до того, як  метелик  чу?  на  вiдстанi
квiтку...
   - Я не про те.
   - А про що?
   - Звiдки ви зна?те мiру мо?? закоханостi?
   Вона посмiхнулася, i ямочка на ?? щоцi мило прогнулася.
   - Ну, якби насправдi...  Закоханiсть  на  вiдстанi  -  не  закоханiсть.
Вигадана закоханiсть. I потiм вона легко мина?. Правда ж?
   - Мабуть. Хоч щось i залиша?ться.
   - Пам'ять про закоханiсть. Це пам'ять про юнiсть.
   - Я тодi не осмiлився до вас залицятися. Я був селюк...  у  солдатських
ботинках... А ви... Хоч потiм шкодував.  Ви  все  одно  за  селюка  вийшли
замiж. Та ще й...
   - Ну, ну, доказуйте.
   - За такого... мармулуватого. Iнна засмiялася.
   - Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть,  одразу  поклала  на
нього око: цей проб'?ться.
   - I не помилилися?
   - Не помилилася.
   - А чому ж тодi...
   Iппа раптом зупинилася.
   - Одну хвилиночку. Менi треба зайти в ювелiрний магазин.
   Вона постукотiла каблучками по сходах. Я постояв  i  зайшов  слiдом  за
нею. Знiчев'я розглядався по магазину. Ювелiрнi магазини  мене  нiколи  не
приваблювали. Та й всi iншi теж. То мука суботнього  дня  возити  Любу  по
крамницях. Я набираю газет, журналiв i, поки Люба бiга?  вiд  прилавка  до
прилавка, встигаю прочитати ?х  усi.  Iнна  розмовляла  з  продавщицею.  Я
дивився на вiзерунчату шафу в стiнi за прилавком. Там за склом стояли  два
перснi, один цiною вiсiм, а другий п'ять тисяч карбованцiв. Пiдiйшла Iнна.
   - Купила електронний годинник, а вiн не  йде.  Хотiла  домовитись,  щоб
замiнили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, i домовилася. Жiнцi
з жiнкою завжди важко домовитися.
   Те ж саме каже й моя Люба, i в екстремальних  ситуацiях  посила?  мене.
Але майже завжди - безрезультатно.
   - Хто ?х купу?, такi каблучки? - спитав я.
   Ми вийшли на вулицю.
   - Старi професори для молоденьких коханок.  А  ви  б  не  купили,  якби
по-справжньому кохали?
   - Нема? логiки.  Старi  професори  для  молоденьких  коханок.  Справжн?
кохання не потребу? пiдкупу. Для нього, зрештою, нема?  рiзницi:  каблучка
на п'ять карбованцiв чи на п'ять тисяч.
   - А самi милувалися дiамантами.
   - Я на них надивився.
   - До?
   - В Канадi.
   - Ви були в Канадi?
   - А що ж тут дивного. Провiнцiя, вона нинi... Один мiй знайомий  голова
колгоспу побував у дев'ятнадцяти кра?нах. Я  бачив  перснi,  якi  коштують
бiльше, нiж оцей будинок.
   - Це мiй будинок. А ото мо? вiкно.
   - Одне вiкно?
   - Одно. Адже я живу сама.
   Я хотiв  запитати,  чому  вона  живе  сама,  й  не  одважувався.  Хотiв
затримати ?? й не знав як.
   Бiля крайнього пiд'?зду цiлувалася парочка. Обо? - напiдпитку.
   -  Я  не  запрошую  вас  сьогоднi...  В  мене  розгардiяш...  Та  я   й
стомилася... Заходьте коли-небудь.  Ось  моя  адреса  i  телефон.  -  Вона
розщiбнула сумочку й дiстала вiзитну карточку.
   - Кiлька знайомих вже запрошували мепе,  щоб  заходив  "котiи-небудь",-
сказав я, тримаючи в руцi вiзитну до карточку, i? по збирався заходити  до
Iнни, але мене чомусь образила вiзитна картка.
   Iпна знiяковiла, навiть трохи розгубилася - вона вперше за кiлька годин
розгубилася, взяла назад вiзитну карточку, довго шукала  щось  у  сумочцi,
мабуть, олiвець або  ручку,  й,  не  знайшовши,  вiдкрутила  густо-червону
помаду й написала на вiзитцi навкiс: "Заходьте обов'язково".  Всмiхнулася,
махнула рукою i зникла в пiд'?здi. Я постояв якусь хвилю,  пройшов  кiлька
крокiв, зупинився. Всi будинки здавалися менi однаковими. Та  так  воно  й
було. Я подумав, що сюди вже нiколи не прийду. I нiколи не побачу Iнну.
   Менi стало чогось шкода. Й не того, що Iнна сьогоднi не запросила  мене
до  себе.  Адже  вона  написала  на  вiзитцi  губною   помадою   "заходьте
обов'язково". Мабуть, вона написала ?? покуту за свою холоднiсть, за  отой
бiлий клаптик паперу, який вручають на прес-конференцiях.  Але  ж  я  можу
зайти. Менi  стало  шкода  чогось  у  минулому,  й...  трошки  жаль  себе.
Спробував розвеселити себе  iронi?ю.  "Чого  тобi  ще  треба,  ти  на?вся,
напився, провiв день у товариствi красивих жiнок, i одна з  них  запросила
тебе до себе, й тобi мало?" Iронiя не допомогла. Я думав про домiвку,  про
рентгенiвський знiмок, про Едика й  розумiв,  що  у  мене  попереду  темна
невiдомiсть, що кожно? митi  менi  загрожу?  шквал,  обвал,  камiнний  або
селевий потiк, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за
всiх випадкiв... А пом'яти, вiдкинути кудись убiк на муки й нудно нидiння.
А потiм я карався сущою дрiбницею: я з'?в такий розкiшний обiд, а мiй  син
сидить на ковбасi та помiдорах... Я навiть iкри йому  забув  узяти.  Треба
було попросити в  Марi?  шмат  iндички  та  кiлька  картоплин.  Я  було  i
подумав... Клята соромливiсть. Нерозумне селюптiю, од якого  я  нiколи  не
одвикну, якого не виб'ю з себе нiякими Цiцеронами, Декартами та Монтенями.
   Зазирнув до одного магазину, до другого, але нiчого ни  знайшов,  купив
двi начки вафель, морозива ii  з  тим  прийшов  у  номер.  Нi  вафель,  нi
морозива Едик не захотiв, а до?в ковбасу та випiв чаю iз згущиним молоком.
Аж по вечорi сказав, що дзвонила мама.
   Ми полягали спати, нi я, нi Едик знову довго не спали. Едик двiчi ходив
до туалету, повертаючись звiдти за другим разом,  просто  з  пляшки  випив
види й присiв на стiлець. У темрявi бiлiла його постать в голубiй майцi.
   - Ти теж не спиш?
   - Не сплю, - сказав я.
   - Не любиш готелiв?
   - Ти спостережливий.
   - А менi готелi подобаються.
   Я усмiхнувся.
   - В молодостi менi теж подобалися готелi та мандрiвки.  Подобалося  все
нове. Я тодi мрiяв об'?здити весь Радянський Союз. I побувати  в  багатьох
кра?нах свiту.
   - Справдi? - чомусь зрадiв Едик. Я не бачив у темрявi його обличчя, але
радiсть засвiтила його голос.-  Я  теж...  хочу  побачити  увесь  свiт.  I
побачу.
   - Ти дуже самовпевпепий, сину.
   - Розумiю... Може щось i статися. Завадить... Але я по сидiтиму склавши
руки.
   - Самi по собi мандрiвки - не мета, - обережно сказав я.
   - Звичайно, - пiдтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу  на
ту, яку вели друго? ночi на новому мiсцi.
   - Справжня мета...-  Я  несподiвано  загнувся.  Хiба  я  знав,  якою  ?
справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав.  Але  iстишю,  глибоко...
Цього, мабуть, не зна? нiхто. Боявся загальних слiв, боявся сентенцiй, якi
набили у всiх оскому. Хоч, може, цi сентенцi? й справедливi.
   - Авжеж, - знову обiзвався  Едик.  -  Я  тебе  розумiю...  Ти  за  мене
хвилю?шся... Може, панiть подумав, що я поступаю в медичний iнститут,  аби
кудись  поступити.  В  такому  випадку  я   мiг   би   пiти   до   нашого,
педагогiчного... I навiть не в  iнститутi  справа.  А  в  тому,  що  пiсля
нього... Звичайно  ж,  не  таке:  отримати  двокiмнатну  квартиру,  купити
iрпiнську   стiнку,   наплодити   дiтей,   вечорами   грати   в   мiсцевiй
самодiяльностi  або  працювати  дiльничним  агiтатором.  На  свято  -  два
кiлограми свинини, а також торт "В?точка". Раз у  два  мiсяцi  запрошувати
гостей - голову колгоспу, директора школи...
   Едик говорив i говорив, але я його бiльше не слухав. Адже я знав i так,
що вiн скаже далi. Сам того пе розумiючи, сип  переповiдав  мое  життя.  Й
розпочав з того моменту... наплодити дiтей. Вiд свого власного народження,
iнтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?
   Помилку я зробив тiльки одну. Коли мрiяв про те, що хоч  один  мiй  син
досягне вершин, яких не досягнув я. Вiй  прославиться  сам,  уславить  наш
рiд. I ось тепер я розумiв, що все то - дурницi. Що  зрештою  для  батькiв
найважливiше, аби дiти були справжнiми людьми. Я тепер боявся лише одного:
той або той зiб'ються з шляху, сплутаються з  поганою  компанi?ю,  стануть
п'яницями або хулiганами. Якби котрийсь  з  них  оце  зараз  став  хорошим
комбайнером, я не бажав би нiчого кращого.
   - ...I нема? в свiтi нiчого сталого, -  прорива?ться  з  глухо?  пiтьми
Едикiв голос. - Як казали колись - святого.
   - А де воно вiзьметься, - й далi думаючи сво?, кидаю я.
   - Бачиш, ти теж подiля?ш мою думку.
   - ...Де воно вiзьметься, коли такi думки бродять  у  тво?й  i  в  iнших
головах.
   Едик знову гарячкове промовля? до мене. А менi у  вухах  тiльки  лящить
його голос.
   - ...Ти мене не слуха?ш? - запитав Едик.
   - Та щось... хилить на сон.
   Едиковi голi пiдошви ляпотiли по паркету ображено.



   День одинадцятий

   В менi вже бринiв ранок, а я все ще борсався  в  снi,  сидiв  у  сво?му
лiкарняному кабiнетi пiсля обходу. Щойно  когось  розпiкав,  нелегко  було
перекинутися на розмову з двома лiкарями iз тубдиспансеру, якi прийшли  за
порадою. Не приховаю, менi при?мно, що до мене  йдуть  радитися  лiкарi  з
iнших лiкарень. Лiкар я, мабуть, не найвищого штибу, не першо?  руки,  але
хоч я не старий, проте належу до  того  викопного  племенi,  представникiв
якого майже не залишилося на планетi. Принаймнi  в  нашому  кра?  ?х  дуже
мало.  Нинi  вiк  вузько?  спецiалiзацi?,  новацi?,  експериментiв,  а   я
експериментiв не люблю i знаю не тiльки свою пiдшлункову чи лiве  вухо,  а
потроху знаю все, всю людину, всi ?? болячки. Ще в нашiй областi залишився
один хiрург, який оперу? майже все, та один невропатолог,  якого  ви?дають
за всезнайство i не можуть ви?сти колеги.  Так,  у  нашiй  клiнiцi  чимало
кращих за мене спецiалiстiв по окремих профiлях, навiть у тiй же  терапi?,
але я ?м не заздрю i перед ними не торопiю.
   А ще я вмiю виступити на нарадi,  скласти  довiдку,  прочитати  лекцiю,
ось, мабуть, через це - й головний. Я щойно розпочав розмову  з  колегами,
як до кабiнету вбiгла старша сестра й сказала, що хворому Бабi?нковi рiзко
погiршало. Я не мiг у таке повiрити, адже щойно повернувся з обходу, бачив
усiх хворих, та й погiршення в основному  трапляються  пiсля  вихiдних  та
свят, а сьогоднi середа...
   З тими непри?мними думками та клопотами й прокинувся.
   Потинявшись кiлька хвилин по кiмнатi, здерши з себе рештки сну, вирiшив
сходити на базар; зiбрав кульки, вкинув ?х у  сумку,  сказав  Едиковi,  що
буду години за пiвтори, й спустився  униз  сходами.  За  два  будинки  вiд
готелю зупинився: продавали ковбасу, ?? продають надвечiр,  пiсля  роботи,
та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранцi.
   Чекати довелося довго, я вже шкодував,  що  прилiпився  в  кiнцi  цього
хвоста, але й пiти без ковбаси вже не вистачало мужностi. Як кажуть, гидко
?сти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило вiдчуття власно?  волi  -  дiяла
психологiя черги. Психологiя черги особлива, вона не схожа нi на яку iншу.
   Черга - це мовби один органiзм, але до певно? мiри й до певного часу, а
далi вiн почина? смикатися епiлептичне, розрива?ться на частини, хоч знову
ж за якимись  сво?ми  законами.  Ковбаси  зосталося  мало,  й  позад  мене
спалахнули голоси: "Давайте по пiвкiлограма, не бiльше!"  З  голови  черги
невдоволено пробубонiло: "Чого це по пiвкiлограма? Беру, скiльки треба. Не
спекулюватиму ж нею".- "А хто тебе зна?", - з хвоста.
   З лiвого боку  пiдходять  тi,  хто  ма?  право  купувати  поза  чергою:
iнвалiди, учасники вiйни. Спочатку на них поглядали не зовсiм  приязно,  а
все ж терпляче. Але закiнчу?ться ковбаса, урива?ться й терпiння. "У них  е
сво? магазини!", "Жiнки вилежуються, а цих посилають!", "Та й багато ж  ?х
залишилося..." - хтось прикушу? язика, засоромлю?ться. Черга  стиска?ться,
намага?ться  перегородити  пiдхiд  з  лiвого   боку,   черга   гойда?ться,
нерву?ться. I я вiдчуваю, що иже  теж  мовби  зрiсся  з  нею,  i  по  менi
передаються  з  голови  у  хвiст  усi  вiбрацi?  й  хвилювання.   Особливе
нервування охоплю? бiля самого  прилавка.  А  що,  як  по  вистачить?  Та,
зрештою, не вмер же я досi без не?, не вмру й далi. Нарештi  подаю  грошi,
купляю також десять пляшок мiнерально? води,  вертаюся  до  свого  номера.
Смикнув дверi, але вони не вiдчинилися. Смикнув дужче,  постукав  кулаком.
Нiяко? вiдповiдi. Я пам'ятаю, що не вiдпускав заскочку, а Едиковi  взагалi
байдуже, замкненi дверi чи не замкненi. Може, защiмкпулися  самi,  а  Едик
заснув i не чу?? Постукав дужче, прислухався - тихо. "А може,  вiн  кудись
вийшов?" Я лппiив сумку пiд дверима й пiшов до  чергово?.  Вона  вiдчинила
шухляду столика.
   - Ключа нема?.
   Вернувся до дверей i злякано почав гатити двома кулаками.
   - Зараз,  iду,  -  пролунало  десь  у  кiмнатi.  Клацнув  замок,  дворi
розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Лiза. "Лисавета".
   - Вона прибирала у ваннi,  а  я  дивився  телевiзор.  Екран  телевiзора
справдi миготiв, але телевiзор ще не нагрiвся, програма  з'явилася  тiльки
за кiлька секунд. "Доброго ранку, - привiтала мене дикторка.  -  Почина?мо
програму "Здоров'я". Едик стояв знiяковiлий, але не вельми, а я розгубився
вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальнi, а тодi вернувся назад i почав
виставляти ?х бiля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потiм  не
мiг ?х вiдчинити. У сорок сiм рокiв ми зна?мо про iнтимне життя майже все.
Зна?мо, розумi?мо потреби естетичнi й  фiзiологiчнi,  й  однак  все  те  в
повсякденному життi закрито вiд нас чистим  запиналом,  ми  не  пiднiма?мо
його щогодини, щодня,  бо  тодi  само  життя  втратить  святiсть  i  смак.
Пам'ятаю, як одружився мiй старший син, i привiв у  квартиру  невiстку,  й
вони жили в однiй кiмнатi, а я з дружиною - в iншiй, i нашi  лiжка  стояли
бiля однi?? й тi?? ж стiни з рiзних бокiв, i я першого ж вечора  пересунув
лiжко до iншо? стiни, й чогось менi було мовби нiяково, а  потiм  звик,  i
нiякiсiнько? незручностi не почував. То - природне, то - життя.
   А  тут  мене  мовби  щось  приголомшило,  пригнiтило,  скрутило  важкою
гужiнкою серце. "Швидко ж вiн облагодив цю справу". Але не  в  цьому  рiч.
Зараз - всо робиться  швидко.  Проте...  в  такий  час...  здачi  вступних
екзаменiв. У готелi... I навiть не в цьому сiль. А в тому, що це  -  Едик.
Адже вiн такий... нiяковий, цнотливий. Такий  розумний  i  розважливий.  Й
щовечора розмовля? по телефону з Катею: "За?ць...  кiзочка...  дорога".  I
все це - в сiмнадцять з половиною  рокiв.  А  ти,  а  ти  в  сiмнадцять  з
половиною не гриз уночi пiд собою дошки?.. Не задихався,  прокинувшись,  з
жаги? Не був готошiй продати  душу  за  те,  щоб  провести  нiч  з  якоюсь
потiпахою?
   Так, i гриз, i прокидався, й був готовий продати. Та не продав.  Хоч  i
траплялася це одна пагода. Колись у трамва? притиснулася в  кутку  гарячим
тiлом ще молода й гарна жiнка, тiльки п'яна, й рот ?й мовби повело убiк  -
розвезла фарбу, й дихала горiлчаним духом  в  обличчя:  "Ходiмо  зi  мною,
хлопчику. Ходiмо зi мною, студентику". Й тремтiв,  немов  у  лихоманцi,  й
серце стукотiло, аж цо почула п'яна молодиця. "Ой,  як  у  тебе  стукотить
серденько. Бiдне. Тодi, може, не треба".
   То були iншi часи, - шукаю я  якогось  оправдання.  Тодi  ми  всi  були
однаковi. Тодi нашi дiвчата були нам тiльки товаришами  або  коханими,  о,
якщо двое закохувалися, то кохання  оберiгав  увесь  курс.  На  того,  хто
покинув, дивилися як на здрайцю, як на пiдляка. ?х  навiть  проробляли  на
комсомольських зборах. Хоч це, звичайно, дурниця. Я подумав,  що,  мабуть,
призвiдця в цiй справi не Едик, а Лiза. У не? вiдверто розбещенi очi, вона
просто пасла. ними Едика. Ну, звичайно ж, Лiза прийшла сама. Але й  це  не
заспокоювало мене. Я чомусь боявся залишитися з Едиком на самотi. Я  й  не
залишився до самого вечора. Цьому сприяло те,  що  коли  я  повернувся  iз
базару  та  пiдiйшов  до  чергового  адмiнiстратора,  щоб   заплатити   за
проживання, вона менi сказала, що ми повиннi вибратися з номера.  Спочатку
я навiть подумав, що це пов'язано iз Едиком та Лiзою, але  адмiнiстраторка
додала: номер заброньовано по завтрашн?  число,  зараз  лiто,  туристичний
сезон, i готель займе велика група iноземних  туристiв.  Менi  цей  готель
настирився до печiнок, я був би радий його покинути, особливо пiсля  того,
що сталося двi години тому, але де жити далi.  Я  розгубився.  Номер  менi
вибив Аркадiй Васильович. Може, звернутися до  нього?  Очевидно,  вiн  ма?
зв'язки, не дарма ж вiдхопив номер у такому готелi.
   Але не хотiлося менi звертатися  до  Аркадiя  Васильовича.  Вже  й  так
зобов'язаний йому по зав'язку.
   В повнiй безнадi? я кинувся по готелях. Не чекати ж  наступного  ранку,
коли нашi чемодани винесуть па вулицю. Вiльних мiсць не було нiде. Я знав,
що люди якось влаштовуються,  вкладають  у  паспорт  пару  червоненьких  й
нодають адмiнiстраторовi. Але я не  вмiю.  Одначе,  виявля?ться,  в  цьому
свiтi ? що спiвчутливi люди.  В  готелi  на  тiй  же  Русанiвцi  я  сказав
адмiнiстраторцi, що я - лiкар, при?хав iз Сумщини з сином i нам  нема?  де
мешкати, й вона, повагавшись, взяла нашi паспорти.
   Едик, звичайно, вважав, що я  помiняв  мiсце  проживання  у  зв'язку  з
ранковою пригодою, а я  йому  нiчого  не  пояснював.  Вiп  iшов  попереду,
нагнувши голову, й насвистував якийсь не зовсiм веселий, але й  не  зовсiм
сумпий, менi здалося - глузливий - мотивчик. Кожен нiс по одному чемодану.
По сво?му.
   Кiмнатка виявилася маленькою, без холодильника i телевiзора, й виходила
на пiвдень, але  я  був  задоволений.  З  кiмнати  було  видно  дорогу  на
Бориспiль - на мою Сумщину, й  обвiдний  канал,  на  якому  iнодi  вмикали
фонтани. Могутнi струменi води били високо вгору,  ?х  зносило  вiтром,  i
сонячно? пори над каналом вставало кiльканадцять райдуг.
   Кiльканадцять райдуг... i жодно? - мо??.



   День дванадцятий

   Я  сказав  Едиковi,  що  чекатиму  на  нього  не  тут,  на  лавочцi   в
палiсаднику, а по той бiк дороги, в парку. Там прохолоднiше  й  затишнiше.
Але до "сво??" лавочки пiдiйшов. Там сидiв Олексiй Дiгтяр. Вiн не  гортав,
як минулого разу, гарячкове пiдручника, а щось стругав маленьким ножиком з
перламутровою  колодочкою.  Я  зрозумiв,  що  вiн  це   робить,   аби   не
нервуватися.
   - То як вашi справи? - запитав, сiдаючи поряд.
   - Вiсiм.
   - Зрозумiло. А що ж це ви стружете?
   - Лiсовичка.
   Вiп показав маленького смiшного чоловiчка, з великим носом  i  одвислою
нижньою губою. Чоловiчок менi сподобався.
   - Вдатний, - щиро сказав я.- Може, у вас талант?
   - Який там талант. У нас всi хлопцi  на  тракторному  станi  бавляться.
Механiки i трактористи. Сторож у нас -  колишнiй  лiсник,  па  цьому  дiлi
сколупнувся. Якось пiшло на суперечку. Ну й - розохотилися. Наш стан - пiд
лiсом. Хлопцi з усiх пнiв i дерев настругали всiляких потвор... Увечерi аж
страшно дивитися. Бригадир хотiв позрубувати, але голова  не  дав:  нехай,
каже, краще дерево портять, анiж горiлку цмулять.  Ну,  цмулять  хлопцi  й
горiлку...- Олексiй пiдвiв чубату голову. - Туди,  в  художнiй,  поступити
важко. Та й не тягне мене. Хочу стати лiкарем. I  стану.  Свого  доб'юся.-
Вiн заховав ножа й пiдвiвся.- Пiду подивлюся, як дiвчата  трусяться.  Менi
iнодi ?х аж шкода. А вам справдi ця штукенцiя сподобалася?
   - Сподобалася.
   - Тодi вiзьмiть.
   - Дякую. Нi пуху...
   - К чорту...
   Олексiй похилитав  до  iнституту.  А  я  ще  раз  глянув  на  кумедного
чоловiчка, сховав його до кишенi й побрiв без  мети.  Обiйшов  Пушкiпський
парк, пройшов повз кiностудiю, де працював наш майже земляк, Довженко, вiн
- iз Сосницi, це по той бiк Десни, а  наше  мiсто  по  цей  бiк,  випив  у
гастрономi  томатного  соку,  постояв  бiля  танка,  що  навiчно  вмерз  у
гранiтний постамент бiля станцi? метро. Сказав  "навiчно",  й  хочу  в  це
вiрити... Хочу вiрити, що йому не доведеться сповзати iз  постаменту...  Я
був зовсiм малий i не пам'ятаю, як вповзали до нашого села хрестатi танки,
я пам'ятаю два танки, якi загрузли у багнюцi ляхiвських  болiт.  Вони  там
стояли довго. Вже через п'ять рокiв в одному вбило хлопця з нашо? школи  -
Климчукового Кольку, вiдкручував  якусь  гайку,  могутня  пружина  зiрвала
рiзьбу й знесла Кольцi пiвчерепа.
   На Брест-Литовському проспектi,  навпроти  банi,  загородила  перехожим
сво?ми вагами дорогу товста тiтуся в бiлому халатi. Скiльки  цих  вагiв  у
мiстi! Стаю на ваги.
   - О, такий стрункий мужчина. Сiмдесят п'ять. Навiть без ста  грамiв,  -
тарабанить тiтуся.
   Чорний кiгтик впива?ться  ще  глибше.  Там  вже  проступила  кров.  Нi,
вирiшую твердо, бiльше нiяких зважувань. Принаймнi до кiнця екзаменiв.  Цi
слова пролупали обiцянкою. А обiцянки я викопую.
   Повертаю в густий, темний, як лiс, парк полiтехнiчного iнституту.  Повз
мене швидко проходить  високий  сивий  чоловiк,  його  погляд  спрямований
кудись уперед, вiн нiкого но бачить, а бачить  щось  лнчпо  й  втiка?  вiд
нього. Цей вираз на людському обличчi  менi  знайомий  -  чоловiк  перенiс
iнфаркт, йому потрiбно багато гуляти на повiтрi. Мимоволi  зважую  свiй  i
його баланс на цьому свiтi. Поспiшливо затираю обидва.
   На широкому пеньковi примостилася парочка. Голова  дiвчини  схована  на
грудях у хлопця, довгi хлопчачi патли накрили обо? облич. Цiлуються.  Вони
не дивляться на людей, i люди намагаються не дивитися на них. Дво?  дiвчат
сидять на одному кiнцi лавочки, курять сигарети. Цi теж  не  дивляться  на
людей. Алеями парку молоденькi мами возять у колясках малят,  на  лавочках
сидять  вступники  полiтехнiчного  iнституту   й   затято   вигризають   з
пiдручникiв важкi теореми та формули. Вже ?хнiй вигляд навiва?  смуток.  Я
побрiв далi. Й нарештi  знайшов  чим  задурити  собi  голову.  За  крайнiм
корпусом iнституту грали в скраклi якiсь дядьки. Здоровеннi дядьки,  трохи
молодшi за мене, цiляли важкими, обкованими залiзом, палицями в "кулеметне
гнiздо", в "лiтак", "ковбасу". Виявля?ться, то вiдбувалися республiканськi
змагання з цього виду спорту. Щоправда, особливого захоплення  в  мене  тi
змагання не викликали, кожен дядько однi?ю  палицею  змiтав  з  блискучого
листка жерстi всю фiгуру. Так  добрий  косар  змiта?  з  пательнi  смажену
ковбасу. Спортсмени й були схожi на косарiв, тiльки тi жилавiшi, худiшi  й
смаглявiшi.
   Ми колись теж грали в скраклi. Й наша гра була  значно  цiкавiша.  Нашi
фiгури не стояли на пательнi, попаде якась скракля в ямку,  й  спробуй  ??
звiдти виколупати. Вибивши хоч одну  скраклю,  ми  пiдходили  на  половину
вiдстанi вперед.
   А  дядьки  змiтали  з  тi??  само?  вiдстанi  за  один  раз  всi  п'ять
цурупалкiв.
   Коли я вернувся на край парку, Едик уже чекав мене там. Вiн пiдняв  над
головою п'ятiрню й стиснув ?? в кулак. Я зрозумiв: цей  жест  -  мужнiй  i
строгий, мав нас примирити. Але нам нiчого миритися. Ми не сварилися.
   Я втомлено сiв на лавочку. Не знаю, що мене втомило, але почував  утому
смертельну.  Може,  це  мене  зморила  спека?  Чи  хвилювання  за  готель?
Справжньо? радостi вiд Едиково? п'ятiрки нема?.
   - Я вiдповiв на всi запитання. I на додатковi теж, - каже  Едик,  даючи
цим зрозумiти, що його п'ятiрка заслужена.
   В цю мить я помiчаю по той бiк дороги схожу на  циркуль  постать.  Вона
якась розтрiпана, розхитана, розгвинчена,  хилита?ться  на  одному  мiсцi,
наче  не  зна?,  куди  ?й  iти.  Едик  помiча?  мiй   напружений   погляд,
оберта?ться.
   - З нашо? групи чудик. "Поступлю... Я вже втрет?... Знаю всi секрети. I
мене знають". Бiгав до декана... Трояк. Може змотувати удочки.
   Лiсовичок, якого я мiцно стиснув у  кишенi,  хруснув.  Я  подивився  на
Едика, й вiн сполотнiв. Закусив нижню губу, вiдвернувся.
   Олексiй Дiгтяр стояв посеред дорогi?, машини  гальмували  й  об'?жджали
його. Ось вiн ступив що крок, побачив нас, i  враз  його  обличчя  набрало
осмисленого вигляду, губи йому пересмикнулися, й вiн  вже  певнiше  ступив
уперед, перейшов дорогу. Але до нас не пiдiйшов, повернув праворуч.
   За всю дорогу до готелю ми з Едиком не обмовилися жодним словом.
   В готелi, де ми жили ранiше, ресторан обслуговував тiльки iноземцiв,  а
тут, на новому мiсцi, харч давали всiм, i я повiв Едяка обiдати.  Все-таки
йому потрiбно по?сти гарячо? страви. Цього разу Едик не опирався,  сумирно
та покiрно чвалав за мною.  Вiльних  столикiв  у  ресторанi  не  було.  Ми
довгенько тупцяли в проходi, а потiм Едик легенько смикнув мене за рукав.
   - Отам.
   Я побачив, що  з-за  столика  пода?  нам  рукою  знаки  якась  дiвчина.
Здивувався й пiшов за Едиком. Ми  сiли  за  столик.  Навпроти  нас  сидiли
дiвчина i лiтня жiнка. Певно, мати дiвчини. Обидвi  були  страшенно  схожi
мiж собою. Худi, довговидi, таранкуватi i якiсь  злинялi  чи  виморенi.  В
старшо? ще й зморшки бiля очей  та  на  ши?,  якi  вона  прикривала  бiлою
газовою косинкою. Вигляду злинялостi, вимученостi додавало що й волосся  -
рiденьке, свiтле-жовте.
   - Елла. З шосто? групи, - вiдрекомендував дiвчину Едик.
   - А це моя мама, - обняла за плечi жiпку дiвчина.
   - Галина Михайлiвна, - вимучено всмiхнулася та.
   - А ви як тут опинилися? - запитала Едика Елла.
   - Пере?хали.
   - Витурили нас звiдти, - уточнив я.
   - I в якому номерi живете? - допитувалася  Елла.  -  Ми  тут  з  самого
початку. Обридло - страх.
   - Там ще гiрше, -  сказав  я.  -  Швендяють  iноземцi.  В  ресторан  не
пускають. I дуже дорого.
   Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли - п'ятiрка i четвiрка,  на
факультет, куди вона поступа?, складати математику не потрiбно. Отже, поки
що у нiх з Едиком приблизно рiвнi шанси.
   - Кажуть, що в медичному iнститутi ведучим предметом вважають хiмiю?  -
чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлiвна.
   - Мамо! - докiрливо вигукнула Елла.  Вона  вважала,  що  мати  повелася
нетактовно, адже якщо хтось набере рiвну з Еллою кiлькiсть балiв, то  Елла
матиме перед ним перевагу.
   Обiд тягнувся довго, втомлено й нудно. Ми всi вже  добряче  потомилися.
Говорили  про  тутешнi,  ки?вськi,  цiни,  про   готельнi   порядки,   про
абiтурi?нтськi справи. Оте непорозумiння з провiдним предметом було  помiж
Еллою та ?? матiр'ю ?диним. Я помiтив,  що  вони  дивно  гармонiювали  мiж
собою, вони мовби доповнювали одна одну -  в  розмовах,  смаках,  звичках.
Вони навiть посмiхалися однаково - широко - очима, i ледь-ледь - вустами.
   Вiдтодi я щодня бачив ?х, вони ходили, обнявшись, як двi  подружки,  й,
очевидно, були двома подружками. Я по заздрив Галинi  Михайлiвнi  -  надто
вже безколiрна, надто малоприваблива була з вигляду ?? дочка, але  кожного
разу, коли я дивився на них, менi теплiло в грудях. Зi мною вони  вiталися
i розмовляли ввiчливо, приязно, привiтно.
   Пiсля обiду ми вiдпочивали, Едик - на лiжку, я - в крiслi. Я просто  не
звик вiдпочивати вдень лежачи. На лiжку я можу заснути й тодi  не  спатиму
всю пiч. Сама по собi зав'язалася розмова про майбутнiй твiр з укра?нсько?
лiтератури. Колись ми всi складали  два  екзамени  -  з  укра?нсько?  i  з
росiйсько? лiтератур. Тепер - на вибiр. Виходить можна й не  знати  рiдно?
мови. Кому це потрiбно? Що за цим сто?ть? Не знаю.
   - Я писатиму на вiльну тему, - сказав Едик.
   - Краще писати про щось конкретне. Якщо, звичайно, зна?ш матерiал. А ти
зна?ш. Прочитав усю класику, яка по програмi, й просто багато читав.  Нащо
тобi вiльна тема? Там можна розтектися мислiю по дереву. До речi, само  по
мислiю, а мисiю. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислiю - помилка.
Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисiя - це вивiрка, бiлка, яка
лiта? по гiлках дерева. Отак i ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди.
   - На вiльну тему, якщо правильно написати... Тобто iдейно... Ну,  густо
iдейно, то вони побояться чiплятися.
   -Iдейно, iдейно...- мимрю я. - Iдея  сама  повипiiа  текти  з  серця  й
диктувати слова. Iдея, вона... Вона здобiльшого ходила у порваних  штанях.
Принаймнi з них починалася. А тво? джинси коштують сто двадцять. Зароби на
них сам.
   - Е, батьку, старорежимнi в тебе думки. Китайськi.
   - Мабуть, я не так висловився. Визнаю. - Я  витер  пiт  на  обличчi.  -
Душно, одчини й другу половинку вiкна.
   В кiмнатi справдi стояла задуха. Пряжило сонце.  Пронизувало  промiнням
кiмнатку, а зашторити вiкно не можна - задуха  ще  бiльша.  Мабуть,  лiпше
вийти до каналу та посидiти на лавочцi.
   - Серед вiльних тем обов'язково буде щось або про Батькiвщину, або  про
Перемогу, або про працю, - розмiркову? Едик. - Треба зробити один зачин  i
завчити його. Щоб пiдiйшов до будь-яко? теми. Щось  таке:  "Прапори  епохи
майорять над нашими головами..."
   - "Прапори епохи" - погано.
   - Ну, зна?ш...
   - Висмiяв уже таке в п'?сi Корнiйчук - "барабани епохи".
   -  Ну,  тодi  так:  "Як  сяйно  зорi,  що  опромiнюв  сво?м   промiнням
планету...".
   "Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумiв би. Хоч не вео в тiм  в'язаппi
й до ладу". I вголос:
   - "Опромiню? планету" - не годиться. Та ще й "опромiню? променями".
   - Та це ж я так, для прикладу, - обража?ться  Едик.  -  Спочатку  треба
скласти, а тодi вiдредагувати, шлiфувати.  А  найкраще  -  дiстати  якийсь
журнал або стару газету, святковий помер. Там ? отакi статтi.
   Признатися, я таких статей не читаю. I шукати журнали та газети, в яких
вони надрукованi, не збираюся.
   Я встаю з крiсла, одягаю пiджак.
   - Вiдпочивай, - кажу, - а я пiду прогуляюся.
   - Тату, - зупиня? мене Едик. - Треба було б подзвонити...
   - Кому? - дивуюся я.
   - Мамi... i всiм iншим... Тим дядькам, якi приходили... Ми  ж  помiняли
готель. Квiти, якщо ?х по полiтати...
   - Мамi подзвоню увечерi. А дядьки... Якщо  ?м  потрiбно,  знайдуть  нас
самi.
   На вулицi пряжить сонце, i в мо?й душi  теж,  як  у  порожнiй  пустелi.
Вiтер i сухий пiсок, i навiть нема? марева.
   Увечерi я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.
   - Ми помiняли готель, - кажу я. - Запиши номер  телефону.  Записала?  З
тобою хоче говорити Едик, - i передав йому трубку.
   - Здрастуй, мам...- Едик розгубився. - У нас все гаразд. Двi четвiрки й
п'ятiрка. Але це добре, я знаю по групi... Батько мене году?... Через  два
днi укра?нська письмова. Так, так! О'кей!
   Тепер у нас одна кiмната, винести матрац нiкуди. Я лягаю на лiвий  бiк,
обличчям до стiнки, мiцно стискую зуби. Десь я читав: якщо мiцно  стиснути
зуби, а ще краще - затиснути зубами сiрник - не будеш хропiти.
   Обiйдемось без сiрника. А якщо й захроплю - невелика бiда.



   День тринадцятий

   Снiдати пiшли в ресторан. З'?ли по я?чнi, по порцi? налисникiв i випили
по кавi. Налисники були смачнi,  виявля?ться,  й  на  теренi  громадського
харчування можна спекти не гiршi, нiж удома, млинцi  та  загорнути  в  них
сир.
   По снiданковi Едик випису? з книжечок - я навiть не  знав,  що  вiн  ?х
узяв з собою, - вiршованi цитати.
   - Треба з якогось  такого  поета...  маловiдомого,  але  хорошого:  щоб
здивувати ?х.
   "Якби я був деканом, - зненацька подумалось, -  i  знав  оцього  хлопця
отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу". Я злякався власно?
думки. Деканом... Легко сказати... Але я не декан, а  батько.  Крiм  того,
вiн поступа? не на фiлологiю, а на  медицину,  -  спробував  пiдкорегувати
себе, але одразу ж збився з орi?нтиру, iнша думка заступила цю.  Фiлологiя
мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна  крутити,
як циган сонцем. А  медицина...  Там  -  жива  людина...  Жива  людина  на
лiкарняному лiжку. Нi, у фiлологi? також не мертвi душi. Там - учнi. Дiти.
Я притьма втiк вiд цих думок:
   - Треба повторити те, що ви вчили за програмою.
   Едик посмiха?ться. Я не розберу,  посмiха?ться  схвально  чи  iронiчно.
Його посмiшка менi не подоба?ться все дужче й дужче. Якась вона...  неначе
накле?на на губи. Неначе вiн зна? щось таке, чого не знаю я.
   Едик записував i пiвголосом бубонiв якiсь вiршi. Я прибрав у  номерi  й
рiшуче виклав на стiл пiдручники та хрестоматi?. Едик невдоволепо вiдсунув
убiк збiрники. До кiмнати несмiливо почали заходити гостi. Прийшов Чiпка i
похмуро став бiля порога, пришили покалiчений Андрiй Волик  та  Маланка  з
вузликом у руцi, брати Бесараби сiли просто на пiдлогу й почали  карбувати
людськi кривди, всi вони не знали,  чи?  гостi  -  мо?  чи  Едиковi,  -  й
трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не  туди  потрапили,  неначе  не
було ?м тут мiсця. Але  потроху  обсвiйчилися,  розговорилися,  адже  були
знайомi мiж собою - жили на однiй книжковiй площi - i вже  не  дивувалися,
коли Гудзя порiвнювали з Чiпкою, а Гафiйку з Нимидорою.
   Годинi о шостiй пролупав телефонний дзвiнок. Я  не  помилився:  Аркадiй
Васильович сам розшукав нас.
   - Так чого це ви законспiрувалися? - м'яко картав мене. - Я  ледве  вас
знайшов. Обдзвонив усi готелi...
   Менi  стало  соромно,  що  завдав  стiльки  клопотiв   цьому   хорошому
чоловiковi.
   - Поки пере?хали... Збирався подзвонити...
   - Що робите? Як настрiй?
   Про настрiй Роговий запиту? кожного разу, мабуть, вважа?,  що  в  такий
спосiб дода? оптимiзму.
   - Штурму?мо. Гриземо.
   -  Щось  у  вас  голос  не  штурмовий.  Чи  заштурмувалися?  То  ходiть
розвiйтеся. Я ось теж кiнчаю роботу. Я хвилину вагався.
   - А де на вас чекати?
   - Де? Ну, скажiмо, бiля  пам'ятника  Пушкiну.  Пiд?хати  на  метро  вам
зручно?
   - Зручно.
   Я прогулювався попiд бiлими  березами,  що  крилом  огорнули  пам'ятник
великому поетовi. Мугикав якiсь рядки - зда?ться, з Пушкiна, й поглядав  у
бiк iнституту. Голосу в мепо нема?, i я  мугичу  тiльки  тодi,  коли  мене
нiхто не чу?. Тротуаром поспiшали перехожi, здебiльшого студенти - в цьому
кутку Ки?ва чимало  iнститутiв  та  технiкумiв.  Раптом  я  побачив  важку
постать. Заклавши за спину  обидвi  руки,  зсутуливши  плечi,  асфальтовим
хiдником важко ступав ректор  iнституту  Черкаський.  Крокiв  за  двадцять
позаду йшов Роговий.  Очевидно,  вiн  побачив  Черкаського.  Я  повернувся
спиною до тротуару. Я не хотiв зустрiчатися з  Черкаським.  I  вже  зовсiм
потерпав, аби вiн не побачив  мене  з  Роговим.  Хiiилип  п'ять  споглядав
струпнi  берiзки,  а  коли  оглянувся,  Черкаського  вже  не  було.   Бiля
пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.
   Ми привiталися з ним i мовчки пiшли до  метро.  Коли  б  це  був  хтось
iнший, я, мабуть, збожеволiв би вiд нiяковостi, вiд одi?? мовчанки, але  з
Аркадi?м Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз,  назустрiч
пливли бiлi,  сiрi,  коричневi  плями  облич,  безлiч  облич  -  радiсних,
стомлених, схвильованi? х, заклопотаних, вони мовби  й  не  мали  до  мене
нiякого стосунку, а все ж вибивали десь там у  мо?й  свiдомостi  непомiтнi
ямочки.
   Я звик у лiкарнi до велико? кiлькостi облич, але вони не  впливають  на
мене таким чином, то - пацi?нти, моя увага  зосереджена  на  одному  -  на
?хнiх хворобах, на ?хньому самопочуттi, й вирази ?хнiх очей,  колiр  ?хнiх
облич я сприймаю тiльки з цього боку. А тут,  пробi,  незмога  запам'ятати
обличчя навiть справжнiх красунь. Колись у селi я знав кiлька красунь,  то
були гордi й неприступнi дiвчата, а тут ?х  безлiч,  менi  здасться,  вони
девальвують красу самою своею кiлькiстю. I якоюсь мiрою девальву?ться  все
iнше - любов, ненависть, падiя, адже все це - в колi людських iдей, коли б
воно акумулювалося в нас вiд усього цього тлуму, ми всi  або  поставали  б
суперменами, або збайдужiли до краю. Але не ста?ться нi того, пi iншого. А
може, потроху й ста?ться. Хiба ми не байдужi?мо в такому ось натовпi?
   Я сказав про це Аркадi?вi Васильовичу. Вiн усмiхнувся.
   - Ви просто втомилися. Вас втомило велике мiсто, спека, екзамени.
   - Мене взагалi втомило життя, - зненацька сказав я й здивувався.  Адже,
по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу  цьому  чоловiковi?
Може, через те, що вiй такий спокiйний i нелукавий? Сильний чоловiк, якому
дуже важко живеться. Неймовiрно важко.  Я  -  лiкар,  i  можу  уявити,  що
значить мати таку хвору дружину й дво? дiтей. Мабуть, йому хтось допомага?
по господарству, але моральний вантаж тисне на нього день i нiч.
   - Тодi помiняйте життя, - зненацька сказав Роговий.
   - Помiняти життя? А хiба це можливо? Це ж - помiняти себе.
   - ? люди, якi мiняють. Саме так - починають жити iнакше. Я не знаю,  чи
мiняються вони самi.
   - Але до цього призводять якiсь великi катаклiзми в ?хньому життi.
   - Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте бува?: "Та доки я житиму отаким
пентюхом".
   - То йому тiльки зда?ться, що вiн  помiняв  життя.  Вiн  лишився  таким
самим, як був.
   - Можливо.
   - ? люди, якi увесь вiк судяться я i свiтом, б, якi  все  життя  кудись
вiдчайдушне  дряпаються.  Вони  й  далi  будуть  судитися  з  ним,  тiльки
тихенько. ? в мене один знайомий... У принципi - непоганий чоловiк. То вiн
менi нещодавно зiзнався: од першого дня прагнув у iнститутi посiсти  мiсце
завiдуючого лабораторi?ю. Домагався все життя.  Перепрацьовував.  Переймав
на себе безлiч громадсько? роботи. I ось - став. Через рiк - на пенсiю. "А
я, - каже вiн, - i в кiно не сходив".
   Ми пiдiйшли до будинку, в якому жив Аркадiй Васильович.
   - Зайдемо до мене, - запропонував вiн.
   Я хотiв вiдмовитися, а потiм подумав,  що,  можливо,  Роговий  запрошу?
мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотнiсть, й погодився.
   - Гаразд, тiльки я...
   Вiн зрозумiв, м'яко взяв мене пiд руку.
   - В мене ?.
   Я це бачив усi?? квартири Аркадiя Васильовича, але вiтальня,  куди  вiн
мене завiв,  була  розкiшна.  Велика,  напiвкругла,  вона  виходила  двома
вiкнами i круглим заскленим балконом у неширокий  двiр,  за  яким  зеленiв
садок. Од цвору садок був вiдгороджений дротяною стiною.
   Аркадiй Васильович розчинив вiкно. Знизу  сюди  долiтали  важкi  удари,
схожi на рушничнi пострiли.
   - Ну ось... ?сть  же  штанга...  А  вони  однаково  -  пiд  вiкнами,  -
поморщився Роговий, але особливого роздратування  на  його  обличчi  я  не
побачив.  Либонь,  його  зауваження  бiльшою  мiрою  мало  приблизно  таке
значення: заважають гостевi.
   Я поглянув униз. Дво? товстунiв у спортивних формах - чоловiк та жiнка,
вибивали палицями килим, що висiв на дротянiй огорожi. А праворуч,  зовсiм
недалеко, справдi червонiла труба для вибивання килимiв.
   - Посидьте, а я трохи поворожу на кухнi, - сказав Аркадiй Васильович. -
Увiмкнути телевiзор?
   - Не треба. Може, я вам допоможу?
   - Е нi, ви - гiсть. Та й я гарний кулiнар,  повiрте,  це  не  хвастощi.
Просто... навчився. Ну... тодi подивiться мою мiзерiю, - показав рукою  на
старi цейсiвськi шафи з книжками й пiшов.
   Всi iншi меблi в кiмнатi теж були старi, не старовиннi, а просто старi,
тiльки письмовий стiл великий i справдi старовинний, антикварний. На столi
у маленькiй вазочцi стояла дубова гiлочка  з  прив'ялим  листям  i  тугими
вузликами зелених жолудiв. Я сiв у крiсло  бiля  столу,  на  якому  лежали
якiсь книжки та газети. Узяв одну книжку, другу,  але  то  були  методичнi
посiбники, i я поклав ?х на мiсце. З ножем  i  цибулиною  в  руках  зайшов
господар.
   - Скиньте пiджак i галстук, - порадив вiн. - Розслабтеся, вiдпочивайте.
ЛАя приготую салат i пiдсмажу бiфштекси.  Не  з  кулiнарi?,  готував  сам,
лежать у холодильнику.
   Я  послухався  поради  Аркадiя  Васильовича,  зняв   пiджак,   галстук,
ризстiбiгув комiр сорочки й справдi мовби скинув з плечей мiшок  у  кiлька
пудiв. Я пiдкорявся Роговому, й менi ставало легко, хоч щось i опиралося в
менi, я весь час з  тiм  кудись  iшов,  посувався  до  якогось  фатального
рубежу, яко?сь трпвожпо? грапi. Це було дивовижно, хтось може сказати,  що
так менi зда?ться тепер, iнодi i я думаю так само,  але  часом  напливають
хвилини - ми всi зна?мо такi  хвилини,  коли  мовби  провалю?мося  в  сво?
минуле, пропалю?мося i розчиня?мося там до решти, i всi  тодiшнi  вiдчуття
спалахують у нас, ми вирива?мо ?х звiдти, вони згоряють, як  iскри,  проте
залиша?ться слiд, i по ньому ми знову й знову вiдновлю?мо  сво?  минуле  -
все було саме так.
   Я пiдiйшов до крайньо? шафи, побiг поглядом по корiнцях книжок. Словник
Брокгауза-?вфрона,  шiсть  старих  томiв  iсторi?,  дореволюцiйне  видання
Арiстотеля,  альбоми.  Хотiв  перейти  до  iншо?  шафи,  але   зацiкавився
альбомами. Менi захотiлося подивитися на  сiм'ю  Аркадiя  Васильовича,  на
дружину та дiтей, особливо на дружину. Я взяв обидва альбоми, сiв у крiсло
й поклав ?х собi на колiна. Певна рiч, Аркадiй Васильович не розсердиться,
що я гортаю альбоми, вiн сам запросив мене подлубатися в шафах.
   В альбомах панував хаос. Фотографi?  не  були  поприкрiплюванi,  лежали
пачками, старi й новi, i годi було добрати  якогось  ладу.  Кiлька  зовсiм
старих фото, проте не пожовклих,  були  тодi  хорошi  майстри:  хлопець  у
фiрмонному кашкетi якогось училища чи школи, солдат при  шаблi  -  мабуть,
дiд Рогового, а може, й не дiд, а далекий родич, чи  й  зовсiм  випадковий
чоловiк, знову той-таки солдат у  вiйськовiй  формi,  але  без  погонiв  i
кашкета. Я перевернув  фото,  зворотний  бiк  списаний  дрiбним  почерком,
хiмiчним олiвцем, деякi слова порозпливалися,  стерлися  цiлi  рядки,  але
внизу можна було прочитати: "...а ще пришлiть ворочок пшона  i  сухарiв  з
пiвпуда, бо тут... (кiлька слiв зiтерлося) хазя?на чотири корови, а молока
но да?". В кiнцi - на кiлька рядкiв поклонiв. Очевидно, фото -  з  полону,
австрiйського чи нiмецького. Далi лежали трохи новiшi фотокартки,  чоловiк
двадцять дядькiв i тiток бiля облуплено? стiни хати,  попереду  паруиок  з
квiткою па кашкетi та дiвка  у  вiнку,  ще  фотографi?  дядькiв  i  тiток.
Гамазей, машини, до кабiни прибитий прапор, у кузовi - мiшки, на мiшках  -
тро? дядькiв везуть здавати перший хлiб.
   Я взяв другий альбом. I одразу натрапив на  те,  що  шукав:  фотографiя
всi?? родини Аркадiя Васильовича: вiй, дружина, дочка i син. Розташувалася
родина на старовинний кшталт, фотографувалися десь в ателье: два стiльцi з
топкими гнутими спинками, на них у трохи неприродних позах сидять  Аркадiй
Васильович та його дружина, дiвчинка сидить у матерi на  колiнах,  хлопчик
(старшенький,  рокiв  десяти)  сто?ть  бiля   батька.   Обличчя   дружини-
невиразне, камiнне, та й у дiтей  теж  личка  повитягувалися,  очi  широко
повiдкриванi; я уявив сцену, яка  передувала  фотографуванню,  i  сумовито
усмiхнувся. Дiтям мили вуха, ?х одягали  в  чисту  одiж,  наставляли,  щоб
поводилися зразково. Мабуть, фото забажали батьки Аркадiя Васильовича  або
його дружини, насамперед фото внукiв, а тi чварували, i ?х або побили, або
на них дуже нагримали. Я перегорнув кiлька порожнiх сторiнок i натранив па
цiлу пачку фотографiй недавнiх, кiлькарiчно? давностi, й то - лише  самого
Аркадiя Васильовича. Роговий в аудиторi?, в президi? якогось засiдання, на
риболовлi -  трима?  в  руках  спiнiнг  (трима?  невмiло),  групове  фото,
зроблене на якомусь курортi - пальми i великi бiлi квiтки, ще одне групове
фото.
   Я вже перекинув його, та рантом щось майнуло перед мо?ми очима. Й  щось
сторожко напружилося в менi, так бува?, коли за вiкном трамвая чи автобуса
промайне  знайоме  обличчя,  промайне  й  зникне,   а   в   пам'ятi   щось
затрима?ться, i не можна з певнiстю сказати, зна?ш  ти  того  чоловiка  чи
обiзнався.  Я  зiюву  вiдкрив  фото.   Волика   група   курортникiв   бiля
клумби-фонтана - стояв на однiй нозi камiнний лелека,  в  нього  з  дзьоба
текла вода, а довкола росли кактуси та якiсь  квiти.  Курортникiв  багато:
дна ряди  сидiло  й  три  стояло.  Очевидно,  це  було  звичне  мiсце  для
фотографувань, iнакше де б вони взяли пiдставки-лавочки. На другiй лавочцi
в центрi сидiла Люба, а бiля не? сидiв... Аркадiй Васильович. Я вiдчув, як
у мене  мовби  задерев'янiло  серце,  а  потiм  там  щось  розiрвалося,  й
утворилася порожнеча, в яку  падало  щось  крихке  й  холодне.  Я  не  мiг
опам'ятатися, не мiг нiчого втямити, щось у менi зробило все це  за  мене:
припущення, обрахунки, висновки. А вжо  в  наступну  мить  я  збагнув  усе
чiтко, послiдовно й страшно. Здавалося, нiчого  особливого  не  сталося  -
звичайно курортне фото, мало туди з'?жджасться людей, мало хто й бiля кого
сiв чи став на фотографувапня. Курорт наш, медичних  працiвникiв,  Люба  i
Роговий брали путiвки кожне  окремо.  Але  ж  Люба  менi  не  сказала,  що
познайомилася з Аркадi?м Васильовичем на  курортi,  вона  вигадала,  буцiм
познайомилася з ним у сво?? подруги, що Роговий  -  двоюрiдний  брат  тi??
подруги. Несосвiтенна дурниця, в яку я повiрив. I жодного подiбного фото у
нас вдома нема?. Я пам'ятаю всi Любинi фотографi?. Та й -  свiтку:  оце  б
Роговi? i? клопотався за сина подруги двоюрiдно? сестри!
   Я стиснув кулаки. Нехай будуть проклятi всi  курорти  i...  всi  жiнки.
Ядуча злiсть,  пекучi  сльози  душили  мене.  Менi  було  так  гiрко,  так
образливо, що я аж застогнав. Образливо, що зраджений, обдурений, що сиджу
ось у цiй кiмнатi й чекаю, поки Аркадiй Васильович засмажить менi в  утiху
бiфштекс. Це було значно гiрше, нiж  Любине  захоплення  патлачем-маестро.
Там вона сплутала мистецтво з його недолугим жерцем, там я  мiг  боротися,
па щось сподiватися, намагатися щось пояснити собi. А тут?
   I що ж менi робити тепер? Побiгти па кухню,  вхопити  кухошюго  ножа  й
вгородити йому в спину! Але на таке я не здатний. Та вiн i  не  винуватий.
Не вдiвець i не одружений... А тут пiдвернулася курортна дамочка. Вiн ще й
так... сумлiнно сплачу? свiй борг. Мене знову затiпало  й  затрусило.  Але
думка вже працювала чiтко. Я мушу втекти, поки сюди не вернувся Роговий. Я
не зможу дивитися йому в очi, не зможу з цим розмовляти.  На  акторство  в
цей момент  я  не  гожий.  Розiгра?ться  сцена,  в  якiй,  можливо,  ще  й
виглядатиму жалюгiдно. А як що я можу виглядати?
   Я схопив зi спинки крiсла пiджак та галстук.  Добре,  що  не  роззувся.
Ступаючи, як злодiй, на носки черевикiв, вийшов у коридор. З кухнi мене не
видно, там щось шкварчало, з дверей тяглися сизi пасма  диму.  "А  що,  як
зараз вигляне?" Замок на  дверях  був  простий,  проте,  коли  я  вiдводив
заскочку, вiп клацнув. Хряпнув дверима й помчав по сходах.  Менi  здалося,
що в той момент, коли я зачиняв дверi, хтось здивовано вигукнув позаду.  Я
не знав, чи правильно зробив, залишивши на столi розкритий альбом. Мабуть,
правильно, адже я не зможу розмовляти з Роговим навiть по телефону.
   Я не знав, куди  йду.  Невiдь  як  опинився  в  парку  над  Днiпром.  Я
хилитався, як п'яний. Менi страшенно болiло в грудях.  В  головi  товклися
думки, неначе оскаженiлi конi. Трiскалися попруги, рвалося  повiддя.  Воно
було  мотузяне.  Я  то  завдавав  Любi  катiвницьких  мук  -  знищував  ??
найвитонченiшим способом, то волав до не?, до  ??  совiстi,  ??  проклято?
совiстi, то... сповiдався перед дiтьми, хотiв, щоб вони пожалiли  мене.  А
хто з них може мсие зрозумiти, хто пожалi?? Вовка, Едик? Вовка, можливо, й
пожалiв би... Я метав блискавицi, а вони поверталися назад  i  палили  мо?
серце.
   Е нi, що все - помста, жалощi? Нiчого цього не буде, я i далi  носитиму
в душi оскаргу та бiль... Можливо, довго? Я  розжалобився,  а  потiм  таки
взяв себе в руки: я - лiкар, а хто ж iще мусить подавати приклад iншим  на
цiй грiшнiй землi? Вже попiдводилися з лав останнi парочки, вже мiлiцiонер
пiдозрiло поглядав на мене, вже  мигнули  й  погасли  лiхтарi,  залишилися
тiльки "дiжурнi", такi ж одинокi, як i я. ?м горiти всю нiч. А я десь  пiд
дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи свiтла,  роздягнувся  i  впав  у
лiжко. Я не здивувався, якби зараз почув вiд Едика: "Що, загуляв, пахан, а
ще козирував на мене". Але Едик нiчого не сказав, тiльки плямкнув губами й
натягнув на голову ковдру. Вiн завжди спить так  -  натягнувши  ковдру  на
голову.



   День чотирнадцятий

   Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав - не  мiг
заснути ще й тому, що надто  дзвенiло  у  вухах,  то  вже  не  був  тонкий
мелодiйний дзвiн, то гули розбитi дзвони, гули на  пожежу,  на  гвалт,  на
нещастя. Але яке  ще  нещастя  можна  менi  провiщати?  Менi  пе  хотiлося
вставати,  розмовляти  з  Едиком,  готуватися  з  ним  до  екзаменiв.   Ми
читатимемо вiршi про високу та щиру любов, про офiру, а я приколихуватиму,
неначе хвору дитину, свiй розпач i думатиму ту саму думу.
   Я сказав Едику, що маю завершити одну  лiкарняну  справу,  й  пiшов.  Я
тинявся вулицями, я зайшов до  музею,  але  не  мiг  довго  затриматися  в
жодному залi. Все менi було нецiкавим, все видавалося неправдивим. I всюди
- кохання, кохання, кохання. На?вне, щире, досвiдчене,  лiниве,  таке,  що
спонука? на подвиги, на жертви, кохання бiляве, чорняве, руде  -  будь  ти
прокляте! Неначе нема? на свiтi нiчого iншого, неначе воно -  руде,  бiле,
чорне - не закiнчу?ться однаково. Обквецяли ним все  -  роботу,  боротьбу,
подвиги, об'?ле?ли, обшептали. Якщо любов - дозволено все. Вкрасти, вбити,
зрадити, бо то - в iм'я любовi! Вона велика, вона свята, в ??  iм'я  можна
пожертвувати всiм. Гой, станьте вбiк, ви,  дрiбнi,  куцi,  нiкчемнi,-  йде
кохання. Чоловiк убив! Вiн не винуватий, вiн покохав. В кiно,  в  книжках,
по радiо - скрiзь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Свiт  ошаленiв  i
рекламу? тiльки кохання. Як зубну пасту,  як  цукерки,  як  моднi  джинси.
Колись жили в iм'я що  чогось  -  самого  життя,  поступу,  дiтей.  Колись
кохання ховали, колись це була та?мниця за сiмома печатками, а  тепер  ось
воно, дивiться,  пiдглядайте,  молодi  люди,  видивляйтеся  iз  схрону,  в
щiлини, як треба кохатися по справжньому.  Надто  роздратувала  мене  одна
картина: стоять на якiйсь незрозумiлiй твердi хлопець та дiвчина, закохано
дивляться одне одному в очi й тримають на сво?х руках земну кулю. Ох,  яка
тонка думка: любов трима? планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, якi
вони могутнi, боги, та й годi. Боги! А що б з вами було, якби...  пу  якби
вона хоч трохи  пригальмувала  сво?  оберти  навколо  осi?  (Кажуть,  вона
ледь-ледь, на один  мiкрон  пригальмову?,  й  тодi  клiмат  значною  мiрою
мiня?ться). Або на Сопцi побiльшали плями  чи  зпикли  зовсiм?  Всесильнi!
Ката?теся на нiй, як дiти на каруселi, вчепилися в ?? золений кожух, ще  й
ви?да?те його до сiрих дiрок. Найкраща логепда, яку ви  придумали,  -  про
Iкара. Полетiв - i булькнув. Всесильнi! Вклонiться ?й i подумайте,  як  ??
зберегти, як ?? не понищити. Ви нiчого цього пе творили й не дали  свiтовi
нiчого, ви тiльки перебовту?те та перелiпл?те ?? нiчний замiс,  i  берете,
берете, берете та самовихпаля?теся.
   "Ви, ви... - раптом спалаху? в менi. - А сам? Чим  ти  кращiй  за  цих,
нещасний его?сте?.. Нi, я не его?ст. Я - для людой. Для них,  для  ?хнього
здоров'я".
   Хо-хо, для людей... А не для себе? Хiба ти вколював не для себе? Все  -
для себе. Ну, ще для сiм'?. Бо вона - твоя. Хотiв, щоб любила дружина, щоб
слухалися дiти, щоб були тиша та спокiй. Хiба це не для себе? Й навiть  iз
сином... Оце зараз. Хiба оце все- Роговий, Онищенко, Рая -  не  для  себе?
Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очi син. Спровадити в iнститут i  -
спокiй та тиша. От i ма?ш... спокiй. Ма?ш Аркадiя Васильовича.
   Я застогнав. "При чому тут це? Те, що сталося, не ма? жодного  стосунку
до Едика, до iнституту. Зрадила дружина, от i все".
   Й знову пiдступний, злий голос... "А сам... А сам хiба не по?дав  очима
жiнок. А вони ж - всi чужi. Й хiба не ходив з  Ларiоновим  на  iменини  до
двох мальованих краль? На невиннi iменини. А там були тiльки двi  кралi  i
Ларiонов. А той бiгав помолодiлий на двадцять рокiв. I веселий, як дурник.
Лiтав  метеликом,  пурхав  горобчиком,  i  все   нашiптував:   "Закохайся,
закохайся. Ох, якби ти знав... Свiт перемiниться... Яке це  щастя".  I  ти
трохи не повiршi. Ти знав, що не випив його повною чарою, не вiдчув на всю
силу, й пiдеш з цi?? землi, гаразд не знаючи, що це таке. Ти  кохав  Любу,
але так, як кохав би будь-яку гарну жiнку, покохав за красу, а не  за  те,
що вона Люба з доброю, глибокою i нiжною душею. Ти увесь вiк, сам того  не
знаючи, чогось шукав.  Зiзнайся  отако  пiд  дулом  пiстолета,  наведеного
власною рукою, - скажи правду!"
   "Просто я сумував за тим. Але я  но  шукав.  I  не  залицявся  тодi  на
iменинах. Хоч жiнка була дуже красива".
   "Бо не сподобалася та друга дiвка..."
   "Не тому, що не сподобалася. Хiба можна закохатися силомiць?".
   "Хороше виправдання".
   "Яко не ?, а тiльки..."
   Я помiтив, що вже давно йду по вулицi.  Потроху  заспокоювався.  Хоч  у
грудях i далi стояв  бiль.  Щось  мовби  одвалювалося  од  душi,  живе  чи
мертве... Й неначе по нiй пройшли чобiтьми. Може, то тягнеться за чобiтьми
i одпада? багно? Засохле багно з кров'ю. I водночас я почував, як  щось  у
менi помiнялося. Бiль лишився, але я вже дивився на все  мовби  з  далеко?
вiдстанi. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мiй  сип,
i я  не  думав,  як  поведуся,  повернувшись  додому.  Щось  у  мо?й  душi
зачерствiло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навiть  те...  найстрашнiше
не страхало мене. Хоч висiло в головi й далi важкою  хмарою.  I  та  хмара
день вiд дня густiшала. Менi здавалося, що та хмара - однакова,  темна,  а
насправдi було но  так,  вона  вже  зробилася  лiлово-чорна.  То  -  колiр
гангрени. А хто, як не лiкар, найкраще знав той колiр. Я вирiшив бiльше не
перевiряти вагу, але хiба не почував, як провиса? на менi  одяг?  Сьогоднi
врапцi пасок затягнув ще па одну  дiрочку.  Мабуть,  я  знову  розжалоблюю
себе? Я лiкар i не маю на це права. Лише на це не маю. На все iнше -  маю.
Ось доведу всю справу до кiнця... Тобто зачекаю, поступить чи не поступить
Едик. Вiн поступить, i я при?ду додому й кину дружинi в  обличчя:  "Ось...
Поступив. Мо?ми, тво?ми стараннями. Радiй. Проте мо?х заслуг у цьому  дужо
мало. В основному це заслуга твоя. Твоя  з  Аркади?м  Васильовичем".  Отак
завершу цю справу. Й тодi... Я не знав, що буде тодi. Я хотiв змити з себе
цi думки, розтрусити, розгубити ?х, я тукав нових вражень  i  не  знаходив
?х. У книжковiй крамницi купив книжку  "Нечаев  i  неча?вщипа".  Купив  цю
книжку свiдомо, я не хочу бiльше чигати вигаданi  припудренi  iсторi?  про
кохання. Лiпше я читатиму про одного з найбiльших негiдникiв свого часу.
   В  коридорi  готелю  зустрiв  Галину  Михайлiвну  та  Еллу.   Я   знову
подивувався ?хнiй дивовижнiй схожостi, схожостi в усьому, навiть у  виразi
облич i очей.  Вони  йшли,  взявшись  за  руки,  неначе  двi  подруги,  й,
прихиливши  одна  до  одно?  голови,  тихо  розмовляли.   Зi   мною   вопи
привiталися, як з давнiм знайомим.
   - Ми йдемо обiдати, - сказала Галина Михайлiвна. - Вам мiсця займати?
   - Не знаю, - чомусь трохи розгубився я. - Запитаю сина.
   Едик обiдати не  захотiв.  Вiн  поглядав  на  мене  здивовано  й  трохи
занепоко?но, мабуть, щось помiтив у менi. Увечерi  сам  закип'ятив  чай  i
порiзав ковбасу та хлiб, що й сказав:
   - ?ж, тату. Бо ти чомусь схуд.



   День п'ятнадцятий

   Я провiв  Едика  тiльки  до  метро.  Я  боявся  зустрiтися  з  Аркадi?м
Васильовичем. I пе хотiв  бачити  ?вгена  Сидоровича.  Взагалi,  не  хотiв
нiкого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так i буде. Та  як
воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Ра?са Максимiвна Тирса. Райка!
   Я вернувся до номера i читав про  Нечаева.  Про  цього  чоловiка,  який
вважав, що людинi дозволено все, що боротися можна й  потрiбно  будь-якими
засобами, аби лишень досягти кiнцевого результату, про чоловiка, що  зумiв
обдурити навiть недовiрливого могутнього Бакунiна.
   Вiчне питання, вiчна боротьба  думок  -  що  ж  дозволено  людинi?  Якi
вудила, якi гальма потрiбнi для не? i коли ?х  включати.  Гальма  -  такий
пристрiй, що, зрештою, вмика? ?х одна нога.  Конструюють,  роблять  машину
десятки й тисячi людей, а натискав гальма хтось один. I  вилiтав  скло,  й
розбиваються лоби, ламаються ребра та хребцi. Й нiхто не  повинен  ридати,
бо полетить пiд колеса. Врештi хтось примудря?ться вдарити  по  нозi,  яка
натиска? на гальмо, й лiмузин набира? все  бiльшо?  й  бiльшо?  швидкостi,
того нiхто не помiча?, за  кермом  нiхто  не  стежить,  в  машинi  панують
радiсть  та  свобода,  радiсть  вза?мно?  довiри,  веселощi,  й  раптом  в
божевiльнiй панiцi хтось гука?: "Стiна, попереду стiна..."
   Й тодi... Тодi теж можливi варiанти. Або машина врiза?ться в стiну, або
хтось дужий хапа? в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, вiн  уже
?де так, як хоче сам.
   По якомусь часi не витримую, вiдкладаю  Нечаева  i  ?ду  до  iнституту.
Чвалаю  по  але?,  назустрiч  менi  лл?ться  студентський  потiк.  Либонь,
письмовий екзамен саме  скiнчився.  Бiля  "мо??"  лавочки  нервово  тупоче
Онищенко.
   - Куди ви запропали?.. Ви... повиннi бути на мiсцi,  -  вперше  одчитув
вiн мене.
   Я байдуже стенаю плечима. До нас пiдходить Едик.  Його  обличчя  пашить
рум'янцем. Здоровим i трохи нервовим.
   - Зда?ться, твiр менi вдався.
   - Дуже добре, дуже добре, - белькоче  ?вген  Сидорович,  -  Вiтаю,  так
сказати, наперед. Ну, я побiг.  Так  як  називаються  тi  лiки?  Раунатин?
Голова дiрява. - Вiн вда?, що нишпорить по кишенях. - У вас нема? ручки? А
в тебе? - Едик пода? йому свою ручку, Онищенко дiста?  блокнот,  вiдступа?
задки, шкрябаючи пером. - Так-так... По  три  таблетки...  Перед  ?жею.  -
Поверта?ться i йде. Вiн забув вiддати Едиковi ручку.
   Я мовчки спостерiгаю це лицедiйство. Вдаю, що все це  менi  байдуже,  а
фарба залива? щоки. Я вчинив,  як  справжнiсiнький  лiберал.  Я  не  давав
Едикову ручку Онищенку. I не наздогнав його та не вiдiбрав  ??.  "Конi  не
виннi".
   Покрадьки бликаю на Едика.  Хитрою  тiнню  по  його  обличчю  пропливав
здогад. Мiй син до ката здогадливий. I  тонкий.  Вимаху?  руками  -  пiсля
довгого сидiння робить гiмнастичну вправу  -  й  починав  розповiдати  про
екзамен.
   Писав вiн на вiльну тему. Й переконаний, що написав  гарно,  твiр  йому
вдався, зачин, який придумав удома, пiдiйшов, i цитати теж. Вiн  подивився
на мене майже переможно. "Вчись жити, пахан, - прочитав я в його очах, - i
не вiшай носа".
   В готелi вiн сам, добровiльно пiшов на вулицю й принiс у графинi  квасу
та двi порцi? морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а  морозиво  вiддав
Едиковi - я його не люблю. Вiн його теж не вельми  любить,  але  з'?в  двi
порцi? - в науку менi.
   Пiсля обiду ми валялися на лiжках, я сподiвався, що засну, але так i не
заснув. Я не спав уже двi ночi.
   Увечерi Едик пiшов у кiно, а  я  залишився  в  кiмнатi  сам.  Спробував
читати, але не читалося. Сiв бiля вiкна, дивився на  фонтани,  що  бадьоро
посилали вгору тугi струменi води.  Внизу  пiд  вiкнами  шурхотiли  шинами
автомобiлi, лунали приглушенi голоси.
   Мо? серце оповила важка туга, стало так тоскно, що хотiлося кричати.  Я
взагалi нудьгую в готелях, а зараз хотiлося  завити  по-вовчому.  Завию  -
покличуть мiлiцiонера, скажуть - п'яний. Тисла  низенька  стеля,  стискали
жовто-рудi стiни, навiть висота (сьомий поверх) лякала мене.
   Я одягнув пiджак i вийшов з готелю. Вдень покрапав дощик, i  в  повiтрi
стояла прохолода. Я брiв без мети вздовж каналу. Останнi рибалки змотували
вудки, на травi сидiли парочки, й дво? старих, вiн - iнвалiд, з-пiд  лiво?
холошi виглядав протез, вона - дорiдна тiтуся - вкладала в кошики  пакети,
очевидно, сидiли тут давно, обiдали або й пiдвечерювали - провели день над
водою. По той бiк каналу на узвишинi мчали по трасi машини, бiгли  червонi
трамва?, вбираючи в сво? черева та викидаючi? з них строкатi гурти  людей.
Люди йшли по сходах вниз, до мосту.
   Далi я блукав майже безлюдними  вулицями  i  якимись  переходами  через
двори, знову виходив до каналу ?? знову  повертав  назад.  М'якi,  напо?нi
дощем сутiнки спустилися на мiсто,  великi  бiлi  будинки  стояли,  неначе
кораблi на рейдi. Мабуть, таке враження склада?ться вiд  того,  що  зелень
була молода, не затуляла ?х. А може, така асоцiацiя виникла  вiд  близько?
води. Сутiнки чужого мiста завжди сумнi.
   Скрикнула сирена, сяйнули фари - повз  мене  промчала  машина  "швидко?
допомоги".  I  щось  скрикнуло  в  менi,  я  захвилювався  й   не   одразу
заспоко?вся, хоч збагнув, що ця машина но ма? до мене нiякого  вiдношення.
Мабуть, щойно в менi спрацював рефлекс. Один час - невдовзi по  закiнченнi
iнституту  -  я  теж  працював  лiкарем   "швидко?   допомоги".   Назавжди
запам'ятався й перший ви?зд, мабуть, вiн багато в чому  визначив  мене  як
лiкаря, а може, i як людину.
   Здоровенний парубiйко лежав на тахтi  й  читав  книжку.  До  цього  вiн
кiлька разiв блював i скаржився на бiль у животi й розладнання  шлунку.  Я
тиснув йому на низ живота, пiдгинав ноги - нiяко? реакцi?. Привезти такого
до лiкарнi - накликати на себе кпини й насмiх всього медичного  персоналу.
Скорше всього парубiйко вчора перебрав, а може, закусювали якоюсь гидотою,
й тепер не призна?ться в тому. Фельдшер, який був зi  мною,  махав  рукою:
"По?хали. Здоровий, як лут". Але чимось  мене  тривожили  очi  хлопця.  Не
схоже, щоб вiн обманював.  Фельдшер  пiдсунув  хлопцевi  папiрець,  i  той
написав, що в лiкарню лягати  вiдмовля?ться.  Вiн  i  справдi  в  ту  мить
почувався краще й засоромився викликом. А лiкарi з свого боку  дуже  часто
страхуються, думають не про хворого, а про себе. ? такi, й чимало.
   Сьогоднi я вже знаю, яка то складнiсть,  яка  неповторнiсть  -  людина,
неповторна  кожна  клiтина,  кожна  волосинка.   Розкажи   я   комусь   iз
спецiалiстiв, то й з мене смiятимуться - пiсля велико?  перевтоми  у  мене
клаца? в головi. Десь злiва, пiд черепом. Клаца? за кожним кроком. Коли це
почалося  -  подумав,  щось  попало  в  шапку,  кiлька  разiв  скидав  ??,
витрушував, обдивлявся, розтуляв рота, тягнув  ноги,  а  воно  клацало.  Я
навiть пожартував сам над собою - вiдпала клепка. Клаца? й понинi. I нiхто
в те не повiрить. А то - мiй лiчильник, який  раху?  решту  мого  часу.  У
когось iншого - свiй, iнакший лiчильник. А ще в мене за кiлька днiв  перед
тим, як заболить серце, почина? десь на тiлi пульсувати жилка. На руцi, на
нозi, на ши?... швидко  й  тонко  -  тiнь-тiнь-тiнь.  Жоден  терапевтичний
довiдник, жодна дисертацiя не вказують на таку ознаку. I, по-мо?му, такого
попереджувального пристрою нема? нi в кого в свiтi.
   Решта викликiв тi?? ночi були не складнi. А  я  не  забував  хлопця.  Й
двiчi  дзвонив  йому  по  телефону.  У  нього  пройшов  бiль   i   блювота
припинилася. Я подзвонив ще раз, з автомата, коли звiльнився з  роботи.  Й
потiм притьма бiг на роботу, вхопив машину; розбризкуючи  калюжi,  лякаючи
Перших перехожих, мчали ми з увiмкненою сиреною по ще сонному мiсту.
   Ми ледве встигли привезти хлопця до лiкарнi, апендицит  лопнув  уже  по
дорозi до операцiйно?. Хлопця вдалося врятувати,  а  я  пiсля  того  тяжко
переживав i хотiв залишити службу в швидкiй допомозi.
   Я вже втомився, але менi не хотiлося  вертатися  до  готелю.  Раптом  я
помiтив, що повз цей будинок проходжу вдруге. Зупинився, подивился  вгору.
Зда?ться, ото - Iннине вiкно. Воно свiтилося.
   З легеньким тремтiнням у серцi пiдiйшов до телефону-автомата.
   - Алло! - голос чистий, високий.
   - Добрий вечiр. Це дзвонить ваш недалекий сусiд... Я заблудився.
   Вона впiзнала.
   - Не вигадуйте байок. Так обманюють дiти.
   - Я не обманюю, а жартую.
   - Ще гiрше. Де ви?
   - Бiля вас, внизу.
   - Якщо вже додибали сюди - заходьте.
   - А ви... пробачте... Може, я сам нав'язуюся?
   - Менi, нi...
   - А кому ще?
   - Гомеру.
   - Хто це?
   - Побачите.
   Я пiшов у гастроном i купив торт  та  пляшку  шампанського.  Пiднiмався
лiфтом, не мiг нiчого пояснити собi. Менi здалося: я прийшов сюди лише  од
свiдомостi того, що мене нiхто не чека?. Воно й справдi було так,  але  не
зовсiм.
   До мого приходу Iнна переодяглася. Була в червонiй сукнi, -  квiтчастий
халатик висiв на спинцi стiльця, вона винесла його в коридор, повiсила  на
вiшалку, ?? ноги в золотому капропi ступали по  м'якому  червоному  килиму
м'яко та грацiйно. Я сполохано вiдвiв вiд  них  очi.  Квартира  в  Iншi  -
однокiмнатна, охайна, на  пiдлозi  лежав  великий  червоний  килим,  стiни
обкле?нi шпалерами з кораблями. Таких шпалер  я  нiде  не  бачив.  I  дужо
багато картин на стiнах - кiлькома рядами,  од  середини  стiни  майже  до
стелi. Й на шафочках, на сервантах - скульптурки, деякi з них  химернi  та
незрозумiлi для мене. Але навiть я втнмив,  що  все  це  не  ширвжиток,  а
справжнi мистецькi вироби.
   - ? двi роботи Кавалерiдзе, - просто, без вихваляшiя  сказала  Iнна.  -
Оця i оця.
   Вона менi здалася зовсiм не схожою на ту Iнну, яку  знав  ранiше.  Вона
хвилювала мене простотою i скромнiстю, якоюсь  особливою  домашнiстю,  яка
таким жiнкам  вельми  пасу?.  Щоб  не  дивитися  на  не?,  я  знову  почав
розглядати  картини.  Серед  них  було  дуже  багато  пейзажiв  з  широкою
перспективою, а  також  пейзажiв  морських,  з  кораблями  та  безкiнечною
далечiнню.
   - В дитинствi я хотiла кудись утекти,- усмiхнулася Iнна.
   - А потiм? - вдавано байдужо поцiкавився я.
   - А потiм зрозумiла, що куди б не по?хала, скрiзь буду я. Я, я й ще раз
я. Та й що я могла? Я - не хлопець. Ало щось залишилося у  пам'ятi  з  тих
днiв.
   - Я теж хотiв плавати.
   - Мабуть, не дуже хотiли, - мовила  Iнна.  -  В  кожнiй  людинi  горить
якийсь вогник. Iнодi навiть кiлька.  Треба  лишень,  щоб  хтось  на  нього
подмухав, розджохав. А це бува? дуже рiдко.
   - Ви... шкоду?те за якимось вогником, що не спалахнув? - поглянув я  на
не?, i вона подивилася па мене, й щось таке, що розпочалося  мiж  нами  за
Марi?ним столом, вiдновилося знову. Це не  була  жага,  це  було...  боюся
помилитися... вiдчуття яко?сь близькостi, породжено? чимось таким, що мало
збутися  й  не  збулося,  обопiльного  смутку,  доброго  спомину,   навiть
спiвчуття. За вiщо спiвчуття, я не знав. Iннинi губи були чутливi й нiжнi,
я знав це, хоч ще й не  доторкнувся  до  них,  як  знав  також  i  те,  що
обов'язково доторкнуся. Iнна ходила за мо?м стiльцем, подавала на стiл,  я
спиною вiдчував ?? i вiдгадував усе, що вона робить.
   - У вас дуже затишна квартира, - сказав я. - Менi тут дуже подоба?ться,
i звiдси я, мабуть, не пiду. - Я  вiдчув,  що  знову  пожартував  невдало.
Зрозумiла рiч, це був не зовсiм жарт, але  й  жарт  також.  Зi  мною  таке
трапля?ться дуже часто - пожартую i в ту мить вiдчую недоречнiсть власного
жарту. Звичайно, можна б сказати цi самi слова якось iнакше, тонше або пiд
iнший настрiй. Менi то бiльше соромно, що в принципi я дуже тонко  вловлюю
настрiй, атмосферу в товариствi, навiть "кон'юнктуру  атмосфери",  й  тодi
можу розвеселити товариство до знемоги, я балансую на гранi двозначностей,
двозначностей дотепних, але  не  вульгарних,  я  кепкую  над  iншими,  але
насамперед над собою, менi лишень  потрiбно  "розкуватись",  вiдчути  себе
серед сво?х.
   - Ще побачимо,- сказала Iнна, i я не зрозумiв, як  це  'сказано.  В  цю
мить  вiдчув,  як  щось  стрибнуло  менi  на  .  колiна.  Це  був  великий
попелясто-бiлий кiт. Вiн пiдняв хвоста, замуркотiв i потерся об мою  руку.
Я помiтив, що в нього тiльки пiвхвоста, i  здивувався.  Погладив  кота,  й
ртой низько вигнув спину, нахилив убiк голову, тихесенько ' м'явкнув.
   -  Ну  ось,  тепер  можете  залишатися.  Гомер   вас   признав,-сказала
Iнна.-Гомер, тпрусь. Знай сво? мiсце.
   Кiт ще раз муркнув, стрибнув на пiдлогу й пiшов  у  коридор.  Вiн  iшов
трохи дивно, попiд самою стiною, в кутку повернув i  знову  ж  таки  попiд
стiною, пiд прямим кутом, вийшов за дверi.
   - Гомер, спасибi тобi, - сказав я навздогiн котовi.- I все-таки -  чому
Гомер?
   - Бо слiпий. Хiба ви не  помiтили?  Безхвостий  i  слiпий,  ще  котеням
собаки одбатували хвiст i видряпали очi. Почу? на сходах пса -  шаленi?  й
стриба? на дверi. А менi, хазяйцi, не зна? чим i догодити. Бо?ться, щоб не
вигнала, зна?, що неповноцiнний. Ходить  на  унiтаз.  Коли  ?сть,  нiде  й
крихiтки не залишить. - Iнна поправила руками зачiску. -  Ну,  чого  ж  ви
сидите, вiдкорковуйте шампанське.
   Я подумав, що саме час подзвонити по телефону Едиковi й сказати,  що  я
сьогоднi не прийду.



   День шiстнадцятий

   Я прокинувся вiд того, що в мене хтось вовтузиться на колiнах.  Це  був
Гомер. Iнна вже не спала.
   - Прожени кота, - попросив я. - А то я  його  боюся...  Якийсь  вiн  не
такий, як всi iншi коти.
   - А нащо його проганяти?
   - Ти ж розумi?ш сама.
   ...Потiм ми знову лежали поруч  i  дивилися  в  стелю,  на  якiй  чiтко
вiдбився узор фiранки. Iнна поцiлувала мене й сказала:
   - I все одно ти не годишся в коханцi.
   - За якими ж то графами? - усмiхнувся я. - За якими якостями? Фiзичними
чи душевними?
   - Ти дуже пережива?ш i весь час про щось дума?ш. Ну, тепер кажи, що  ти
самотнiй, тебе нiхто не розумi?...
   - Я справдi самотнiй - з недавнього часу. А ти... ти не самотня?
   ?? повiки повiльно опустилися й знову склiпнули.
   - А хто тепер не самотнiй?
   - Ну чому ж. Я впевнений, ти користу?шся успiхом у чоловiкiв.
   - Це зовсiм iнше. Але давай не розжалоблювати одне одного. Коханцям  це
не личить. Скажи лiпше якийсь компимент.
   - Ти менi зда?шся по-справжньому розумною.
   - Для жiнки це не комплiмент.
   - Тодi що ще тобi сказати? Зда?ться, я вчора увечерi сказав усе.
   - Тодi... це були лестощi.
   - Менi важко змагатися з тво?ми аспiрантиками...
   - Якими аспiраптиками?
   - Ти ж сама казала, що з вулицi коханцiв не водиш, тобi вистача?  сво?х
аспiрантiв i лаборантiв.
   - А-а. Ти таки справдi не розумi?ш жартiв.
   - Я не розумiю тебе.
   - А що тут розумiти? Ми завжди кажемо, що нас не розумiють... Набива?мо
собi цiну. А самi дуже рiдко розумi?мо когось. Так, як оце ти зараз.
   - Бува?, люди проживуть життя й теж не зрозумiють одне одного.
   - Важливо спробувати зрозумiти. Якщо спробувати щиро, тодi  здебiльшого
все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тодi треба розлучатися.
   - Ти розлучилася, побачивши, що всi тво? намагання марнi?
   Вона повернула до мене обличчя.  Менi  здалося,  з  ??  очей  виплiску?
страх.
   - Хiба ти... нiчого не зна?ш?
   - Ну... тепер всi розлучаються.
   Вона знову дивилася в стелю.
   - Мiй чоловiк i моя дочка загинули...
   В мене по тiлу побiгли холоднi мурашки.
   - Як це сталося? - запитав я, бо що ще мiг запитати.
   - Купалися в морi. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Вiн узяв дочку на
руки, стрибав з нею в хвилях, ?й було десять рокiв. Його  збило  хвилею...
Очевидно, вiн шукав ??... I вже не виплив сам.
   - А ти? - одважився я що на одне запитання.
   - Яв той день не пiшла на море.
   Тугий холодний обруч стиснув мо? груди. Всi мо?  думки  розгубилися,  в
головi стояла холодна каламуть. Крiзь не? пробився здогад, що тодi вона  й
зiйшлася з Марi?ю, прихилилася до не?. Не знаю, чому я так  подумав.  Iнна
сiла, тримаючи простирадло на грудях.
   - Одвернися. Я одягнуся.
   Ми пили каву, i ?ли принесений мною вчора  торт,  i  перемовлялися  про
щось дрiбне, сторонн?.  Я  вiдчув,  як  нас  мовби  щось  рознесло  у  два
протилежнi боки, так розносить, розламавши навпiл,  одну  крижину  рiчкова
течiя, я не мiг пояснити, чому так сталося й що ж роздiлило нас. Зда?ться,
я не припустився нiяко? нетактовностi... Крiм хiба тi??, що  не  знав,  не
розпитав нi в кого ранiше про Iннину трагедiю. Ми  не  сердилися  одне  на
одного, не почували й тiнi неприязнi, просто  ми  не  могли  розмовляти  в
попередньому тонi. Мабуть, щоб  перебороти  цей  бар'?р,  потрiбно  багато
часу. Адже я тiльки тепер зрозумiв, що Iнна важко торувала сама собi шлях,
що вона жiнка мужня й  талановита  i,  очевидно,  сприймала  всi  отi  мо?
баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на  мою  провiнцiйнiсть.
Кохання тако? жiнки потрiбно завойовувати довго й терпляче. А  може,  мене
пригнiчувала думка, що я прийшов до Iнни не з велико? вiдваги, на яку мене
кинуло палке кохання, для якого нема? перепон, що це не кров  бризнула  iз
зарубцьовано? рани, а прокапотiли затру?нi ?ддю злостi сльози. Я  прибився
сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мiй - не
пал любовi, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це  мене  привело  до
Iнни? Нi, не це. Воно тiльки... додало смiливостi. Мовби дали дозвiл...  I
це потьмарю? радiсть того, про що мрiяв, марив стiльки рокiв, а точнiше  -
фантазував. Усi ми живимо фантазiями.
   Радостi справдi нема?, якась гiркота,  неначе  по?в  травм  з  полипом.
Звiдки таке порiвняння? Трава - прiсна, а  полин  -  гiркий.  I  це  знову
властивiсть мо?? вдачi - прихмарювати сопочко, яко так рiдко  загляда?  до
вiкна. Цi?ю думкою я ображаю й Iпну. Але прогнати ?? не можу. Якби все  це
сталося ранiше, з великого кохання, я був би щасливий i страждав безмiрно.
О, я вмiю страждати, може, це ?дине, що я  вмiю.  Страждати  за  себе,  за
Любу, за дiтей, за родичiв, за знайомих i отруювати теплi погожi днi.  Але
таки досить. Нинi у мене ?  серйознiшi  пiдстави  для  страждань.  Коли  я
закiнчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Iнна пiдiйшла  до
невеликого однотумбо вого столика, вiдчинила верхню шафу й дiстала  звiдти
невелику синю папку.
   - Тебе не обтяжить, якщо дам тобi почитати оцей опус? Це - два  роздiли
з мо?? докторсько? дисертацi?. Основнi роздiли.
   - Якщо я щось зрозумiю...
   - Це - в обмiн... Я читала твою  книжку.  В  цiй  мо?й  роботi  ?  одна
думка... Одним словом, почитай.
   При?мне тепло розлилося менi в грудях.
   - Я прочитаю швидко. Менi зараз робити нiчого.
   ...Едик у мене нi про що не запитував. Вчора по телефону я йому сказав,
що здибав старого товариша й переночую в нього. Едик гортав пiдручники,  а
я читав Iннину роботу. Iнодi Едик що-небудь запитував у  мене,  i  я  йому
вiдповiдав, але вiдривався вiд Iннино? роботи знехотя, вона захопила мене.
Я читав дослiдження про вживання хiмiчних препаратiв у медицинi,  й  знову
по-новому бачив Iнну, я якось особливо вiдчув, що кожен абзац писала вона,
перед оцим реченням, мабуть, довго  сидiла  замислена,  а  оцi  пiдрахунки
робила ранiше, а це  слово  виправила  в  поспiховi  на  iнше.  Незвичайна
жiнка... I не випадково вона вибрала собi в подруги Марiю.
   Я не помiтив, що давно не читаю, а думаю про Марiю, про Iнну, про  ?хню
дивну дружбу,  про  Iннину  квартиру,  намагаючись  розгадати  по  нiй  ??
хазяйку.
   У мо? роздуми ввiрвався телефонний дзвiнок. Кiмнатка в нас маленька,  i
його дзеленчання наповнило ?? по вiнця в одну мить. Я пiдняв трубку, в нiй
пролунав  голос  ?вгена  Сидоровича.  Той  голос  був  такий  нерiшучий  i
тоненький, що, здавалося, вiн ось-ось перерветься, пересохне, як пересихав
кволий струмок лiтньо? пори.
   - Я не хотiв дзвонити... А потiм подумав... Щоб не було  несподiванкою.
Ваш син може розгубитися на наступному екзаменi. Лiпше все знати ранiше.
   - Що трапилося? - грубо обiрвав його я.
   - Сам не розумiю. Ваша землячка... Одним словом...  поставила  за  твiр
трiйку.
   Я не знаю, чого мене так приголомшили Онищенковi слова. Адже вважав, що
менi вже байдуже, якою буде решта оцiнок в екзаменацiйному  листку  Едика.
Менi здавалося, я навiть хотiв, аби вiн зрiзався. Тодi б все стало на сво?
мiсця. Так, буде вдома буря, а я скажу... Скажу, що було б переспати ще  з
кимось, що ж ти плуталася тiльки з одним. Гнiздився в мо?й головi й  такий
варiант помсти. Але тiльки варiант. I дуже умовний.  Насправдi  я  й  далi
вболiвав за Едпка. I тепер сидiв, i трубка тремтiла в мо?й руцi.
   - Як трiйка? - видихнув у трубку.
   -  Трiйка.  Але  ви  не  вiдчаюйтесь.  Ще  можна  боротися...   Аркадiй
Васильович вже зна?. Ваша землячка...
   - Iдiть ви к чортам собачим iз сво?м Аркадi?м  Васильовичем!  -  раптом
заревiв я.
   Едик дивився на мене злякано. По його  красивому  обличчю  розповзалися
бiлi плями. В одну мить вiн став маленьким i жалюгiдним, його очi блиснули
зрадливим блиском. Вiн розумiв, що це - катастрофа. Мотор вiдмовив,  внизу
- лiс, лiтак ще летить, але летить  вже  тiльки  по  iнерцi?.  При  такому
конкурсi втрата одразу двох балiв - втрата всiх  шансiв  на  вступ.  "Ваша
землячка" - зринуло в мо?й головi. Так вилiта? з води пущена з дна порожня
закоркована пляшка. Навiщо вона це зробила? Едик не  мiг,  просто  не  мiг
написати погано. Вiн краще за всiх у школi писав твори,  ?х  вмiщували  до
стiнно? газети, посилали на районну i навiть обласну олiмпiади...
   Руки мо? й далi тремтiли. Але тремтiли вже не  вiд  хвилювапия,  а  вiд
гнiву.  Я  висмикнув  з  кишенi  записник,  вигрiбав  папiрцi  з  номерами
телефонiв. Не знав, для чого дзвоню, - щось змiнити вже неможливо,  просто
хотiв сказати Тирсi найприкрiшi слова, якi запеклися в серцi.
   - Рая?.. Ра?са Максимiвна? Це ви? Це ти?.. Я хотiв  довiдатись...  Мене
здивувало... Хто дзвонить?.. Вiктор...  Вiктор  Iванович  Кириченко.  -  Я
замовк. Мовчала й Райка. Мабуть, мiй  дзвiнок  запопав  ??  зненацька.  По
довгiй хвилi вона тихо сказала:
   - Я не могла... поставити йому бiльше. - Знову запала  довга  пауза.  Я
вже опанував собою. В головi несподiвано майнуло: "На?вна чи дурна?".
   - Розумi?ш, я не можу в  це  повiрити,  -  сказав  я.  I  раптом  Райка
вибухнула. I я в одну  мить  почув  голос  колишньо?  Райки,  розвихрено?,
прямо?, як спиця, запекло?, тако?, якою пам'ятав отам у лiсi,  в  школi  i
яко? тепер не хотiв пам'ятати.
   - Нецiкава робота. Нещира. Просто - погана. Его?ст у тебе син,  хитрун.
На полiтицi граб.
   - По-мо?му, за це трiйок не ставлять.
   Райка мене не слухала.
   - Вiн пише: "Кожного ранку, йдучи до школи, я  кладу  квiти  на  могилу
Кирпоноса..." А могила Кирпоноса тут, у Ки?вi. Як вiн мiг  класти  на  не?
квiти, йдучи до школи?
   - Це ж образ, образ, - тепер кричу вже я. - Як ти не розумi?ш.  Яка  ти
вчителька...
   Ра?са враз притихла й сказала втомлено, але так само безкомпромiсно:
   - Кон'юнктурник вiн, та ще й безграмотний. Вже в першому реченнi  слово
"Союз" написав з маленько? лiтери. I  ще...  кiлька  помилок.  А  потiм  -
шпори. Всю руку обписав... Я не захотiла... Не захотiла тобi  ганьби.  Тут
набивався менi в допомогу з ручкою один шпиндик. То я його шугонула.
   Я мовчки поклав трубку. Десятипудовий тягар упав на плечi, притиснув, i
я сiв на лiжко. Осiннiм листопадом крутилися в головi думки. I  серед  них
одна - твереза, холодна, гостра, мов колiйський нiж. Думка про  те,  що  з
цi?ю  оцiнкою  можна  боротися.  Особливо  -   при   пiдтримцi...   ?вгена
Сидоровича.  Або  й   самому   пiти   до   ректора.   Кiлька   помилок   у
публiцистично-пiднесенiй роботi... Отже,  ?х  не  так  i  багато.  Скiльки
дозволя?ться зробити помилок у такiй роботi? Якi дурницi лiзуть до голови.
Звичайно, Райка... Я й зараз не мiг примиритися з нею,  i  зараз  у  мо?му
серцi стримiла проти не? гостра скалка, але ж вона... права. Я  сам  казав
Едиковi майже такi самi слова. I мiг же вiн написати про Чiпку та Грицька.
Була така тема: "Порiвняльна  характеристика  Чiпки  та  Грицька  з  твору
Панаса Мирного "Хiба ревуть воли, як  ясла  повнi?".  Ще  вдома  ми  разом
аналiзували твiр Мирного.
   - Що... таке? - запитав Едик. Його рот повело кутиками в боки,  й  Едик
був схожий на викинутого на берег пiчкуря.
   - Ти користувався шпаргалкою? - в свою чергу запитав я.
   - А