в друзки па камiннiй твердi молу. На яхтi - дво? хлопцiв. Кiлька разiв вони намагаються пiдняти вiтрило, ?м потрiбгю вийти в море, пошукати затишнiшого, чи принаймнi похилого берега, але вiтрило ?м пе пiдвладне. Й тодi вопи, втомленi, полишають його. Мабуть, то безнадiйна справа. Вони сидять, а може, лежать, ?х не видно, в iмлi жеврiють тiльки вогники ?хнiх цигарок. Вогники тi - спокiйнi, по нервовi, мабуть, хлопцi вирiшили чокати райку. А яхту кида?, як трiску, а яхту гойда?, бiлi буруни хвиль жадiбно й хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно, хлопцi б могли закричати, й хтось побiг би в порт, який звiдси за два чи три кiлометри, й звiдти, очевидно, прислали б катер та вiдвели яхту в затишок, але хлопцi мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в нього допомоги. Щось подiбне почуваю i я в цю мить. Чи хочу почувати. Сто?мо вдвох на уступi, за нами i пiд нами виру? натовп, вiд туристiв повiва? зап'ахом поту i парфумiв, пливуть над нами неспокiйнi хмари, а ми вкипiли монолiтом у тисячолiтнiй камiнь, я i Едик, нiхто нам бiльше по потрiбний, ми з ним висто?мо, переборемо все, що б там не сталося. Спуска?мося вниз, йдемо узвозом, який круто вигина?ться то в один, то в другий бiк, обабiч стоять старенькi, але чепурнi будиночки, в одному з них жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант i не шаную за те, що пе любив, не розумiв, не спробував зрозумiти людей, чий хлiб ?в, а зiтхав по бiлiй кiсточцi, яка шмагала батогом чорпi хребтистi спини гречкосi?в, виходимо на площу. Поткнулися в кафе, бiля якого сидiли два бронзовi запорожцi, але там - пiде голцi впасти, пiшли далi. Показав Едику Сковороду, показав бiлi сумнi стiни старо? Академi?, за якими, схилившись над книгами, сидiли Сагайдачний, Хмельницький, Палiй та безлiч iнших звитяжцiв, лицарiв мушкета i шаблi, розказав, що вони не тiльки вмiли з'?сти казан кашi, пiдняти па плечах бичка та розрубати шаблею вiд голови до сiдла ординця - так ?х уявляють за фiльмами i книгами деяких сучасних авторiв деякi безтурботнi нащадки, - а з не меншою вправнiстю ширмувалп словесними шаблями з iноземними дипломатами та книжними мудрецями. Скажiмо, той-таки закоржавiлий, просмердiлий з голови до нiг димом i кiнським потом Семен Палiй розмовляв з пройдисвiтом у французькому жабо, вiдомим при всiх ?вропейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами. Зрозумiла рiч, привiв я сюди Едика та туркотiв про Академiю не випадково - всi тi славнi книжпики-войовники мали догартувати його до завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас окропив свяченою водою святий Самсон, добувши ?? з пащеки лева. Отак само потрiбно добувати святi знання iстини! За чверть десяту ми пiднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий маршрут, щоб пройти повз телефонну станцiю, й зiграв на?вного, здивованого простака - ти ж поглянь, мiжмiськi переговорнi автомати, грiх не зайти та не побажати мамi Любi спокiйно? ночi. - Ти ж вчора дзвонив, - здивувався Едик. - У нас нема? нiяких новин. Чого даремно турбувати, тратити копiйки? - Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, - сказав. Я просто мав би за грiх не подзвонити ?й такого вечора: адже сто?мо перед нашим студентським рубiконом. Я мушу заспоко?ти ??, почути ?? голос i оте тривожне, вiчне, як свiт: "Нi пуху нi пера". Черги не було, - тiльки один чоловiк, поки вiн розмовляв, я видивився код свого мiста й правила користування апаратом. Три цифри коду, два нулi й наш домашнiй телефон. Вiн обiзвався одразу. О, тi телефоннi гудки. Знайомi до моторошно? вiдрази, до нервового дрожу. Скiльки разiв вони будили мене серед ночi, зривали iз постелi, кидали сонного в нiч, у дощ, у снiговицю. Скiльки вони забрали у мене вихiдних, годин вiдпочинку, фiльмiв i книжок. Але я жодного разу не дозволив собi його вiдключити. Навiть якось запросив майстра i той поставив спецiальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер ось дослухаюся до цих гудкiв зовсiм iнакше. Зараз вони лунають трохи загадково i мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорi на тумбочцi, вiтальню, торшер, i пiд торшером на канапi Любу, яка квапливо вдяга? капцi, й менi солодко замлiло в серцi. Менi здалося, ось зараз, ще до того, як вона пiднiме трубку, я почую ляпання капцiв. Я не почув нi ляпання капцiв, нi Любиного голосу. Ще двiчi набирав помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повiсив трубку i пiшов до готелю. Едик вже лежав у постелi. Не розмовляли. Кожен думав сво?. Кожен намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч менi здалося, що зовсiм не спав, а лише якийсь мiраж проплив повз очi, i я почав кудись опускатися. По якихось сходах, що круто повертали в глибiнь i тонули в темрявi. Мене звiдти пiдпяв голос Едика: "Тату, не хропи". Я перекинувся на правий бiк. Щосили намагався не спати. Аж зцiпив зуби. Зцiпив, стиснув, дивлюся тiльки в одну точку, в морок, який чомусь поплив менi назустрiч, а з мороку випливли два жовтi вогнi, схожi на протитуманнi фари. "Тату, ти знову хропеш". Кат його иiзьми, чого так хочеться спати?! I з яко? радостi я хропу? Ранiше не хропiв, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку чарку, починаю пiдсвистувати носом i пiдхропувати. Так каже Люба. Я ?? попросив, щоб купила ноти й повiсила менi над головою, тодi хропiтиму мелодiйно, по потах. Але Едиковi потрiбно виспатися. Вiн повинен прийти на екзамен iз свiжою головою. Я згрiб подушку, ковдру, простирадло й подався до вiтальнi, причинивши за собою дверi. Дивана у вiтальнi нема?, я згорнув удво? килим, заслав його простирадлом, лiг. Мабуть, я став великим вередi?м i, як писав Iван Вишенський, м'якоспалом. Вже за годину боки болiли, неначе на них зiграли дубцем марш. День п'ятий Обвал. Землетрус. Вулканiчний вибух. Але десь там, всерединi, пiд шельфом. А зовнi - спокiй, витримка, зосередженiсть. "Не поспiшай. Обдумай запитання. Склади на папiрцi плап вiдповiдi. Лишиться час - розширюй вiдповiдь". Це вже - по доро'зi до iнституту. Вузького алейкою, обсадженою декоративними ялинками, йдуть, поспiшають абiтурi?нти. Всi вони рiзнi, ало па всi обличчя лiг якийсь один карб, який, мабуть, незмога передати нi словами, нi фарбами. Вiн чимось схожий на той, з яким людина стриба? в холодну воду. Але й не зовсiм такий, бо, крiм того, всi вони задивленi в себе, щось там виважують, щось обдумують. Ще ?х можна порiвняти з табунцем горобцiв, яких прогнали з проса. Й теж не зовсiм вдале порiвняння. Бо на просо можна вернутися. - Я чекатиму на тiй он лавицi. Нi пуху нi пера. - К чорту. - Слова сказанi механiчно. Едик мене не бачить. Менi ста? до болю шкода його. На лавицi сидiв якийсь хлопець у сiрих штанях та клiтчастiй сорочцi, пасмо бiлого, вигорiлого па сонцi волосся звисло йому па смагляве чоло, на його колiнах лежав чорний дешевий "дипломат", а на "дипломатi" - розгорнута книга. Хлопець швидко бiгав по рядках очима, вказiвний палець його право? руки нетерпляче загортав крайок наступно? сторiнки. Занурений у читання, вiн не звертав на мене нiяко? уваги. Я покрадьки поглянув на нього. Худе, дуже худе обличчя, тонкi й довгi, як палицi, руки, тонкi ноги в жовтих шкарпетках, коричневих черевиках, розкуйовджене волосся, вiн трохи схожий на Едика, але Едик якийсь не такий - доглянутiший, чи що (слово "пещений" я рiшуче вiдкинув), меланхолiйнiший, впевненiший, нi, жодне з цих слiв не пiдходило. Вочевидь було одне: хлопець трохи старший за Едика, й робочий, вiн десь працю?. Мiй погляд упав на книжку, я упiзнав пiдручник з хiмi?, той самий пiдручник, який ми з Едиком гризли всi цi днi, навiть той роздiл, який так важко давався мо?му сиповi. - Цього вивчити по можна. Треба просто зазубрювати, - обережно сказав я. Хлопець подивився па мене, не пiдводячи голо'ви. - Я знаю. Заплющу очi й бачу всю таблицю. Можу переказати навiть ззаду наперед. - Навiщо ж ви тодi... забива?те собi памороки? Не рекоменду?ться перед екзаменами перевантажувати голову якимось одним матерiалом. Пробачте, ви теж абiтурi?нт? - Абiтурi?нт. Не знати навiщо, я запитував далi: - I в якiй ви групi склада?те екзамени? - У восьмiй. Восьма - Едикова група. - Ваша група вже пiшла на екзамени. Хлопець сполохано подивився на мене. - Ви звiдки зна?те? - Мiй син також у цiй групi. - Сип? Як його прiзвище? Я усмiхпуися. - Хiба ви зна?те прiзвища всiх абiтурi?нтiв групи? Ну... Прiзвище - Кириченко. Едик. Едуард. А ваше? - Дiгтяр. Олексiй Дiгтяр. Я поступаю втрете. Так, втрет?, - пiдвiв вiн голову, неначе я заперечував чи не вiрив йому. - На це само вiддiлення. I я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двiчi ходив на хiмiю першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. I обидва рази - трiйка. Вони запитують иа свiжу голову, доскiпуються до всього. I лихi, як тигри. Бо ще ж стiльки субчикiв пiд дверима. А в кiнцi вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер. - Якщо ви зна?те предмет, нащо ж iти в кiнцi. Якщо десь спiткнулися, па початку легше виправитися. Навiть можна попросити, щоб занитували... давали бiльшо додаткових запитань... - Е, нi, - аж смикнувся Олексiй. - Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, i самi не знають. Минулого року я ?м так i сказав. Попросили написати реакцiю, яка б довела присутнiсть в новока?нi первiсно? амiногрупи. - Хто ви? Ким працю?те? - запитав я. - Працюю електрозварником у колгоспi, в майстернi. Ви не вiрите, що в колгоспi ? електрозварники? - Чому ж по вiрю. - В майстернi. А прийдуть жнива, у лiтучку, i - з ранку до вечора по полях. Не тiльки зварюю якiсь там вузли. Гайки, болти, клавiшi - все мое. - Хлопець подивився на мене. - Розумi?те, я не люблю технiки. Не по менi ця робота. Платять там бiльше... Я буду лiкарем. У вас яка лiкарня? Ви ж лiкар? - Широкого профiлю. - Я буду рентгенологом. У нас у солi ? рентген. Я прочитав книжку... I лiкар менi пояснював. У мо?? матерi... рак легенiв. Не змогли розпiзнати. Мене струснув дрiж. Перед очима спалахнула пляма на знiмку. Я тiльки вдавав, що не надаю тому знiмковi нiякiсiнького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Вiн висiв, мол камiнь над стежкою, як градова хмара на овидi, подорожнiй поспiша? до села, вiн навiть мугиче пiсеньку, вiн не огляда?ться, вда?, що не бачить хмари, намага?ться думати про iнше, але щось у ньому весь час пам'ята? про не?. Я вiдчув якось особливо спiвчуття до Олексiя, i вiп, мабуть, вибрав його з мо?х очей, бо раптом тихо й довiрливо запитав: - А правда, що тепер так просто не поступають? Я ни змiг витримати його погляду й вiдиiп ичi: - Не знаю... Думаю, що неправда. А сам i далi дивився вбiк, i в мо?й головi вертiлося дивне колесо, схоже на поламану карусель з рiзнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. "Неправда", - раптом подумки вигукнув я. Обличчя Олексiя засвiтилося надi?ю. - Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. - Вiн пiдвiвся. - Ну, пiду... Там деякi дiвчата непритомнiють... Бувайте. - Бажаю тобi удачi. Ну, ну, не соромся, посилай к чорту. Олексiй щось прошелестiв сухими губами й пiшов, широко розкидаючи ноги. Менi вiн здався зiбраним з металевого конструктора. А потiм майнула думка, чи щиро я бажаю йому поступити до iнституту? Адже вiн - Едикiв конкурент. Але чому не щиро? Мiсць там багато. Мiсць там багато. На кожне - дванадцять чоловiк. Час плинув повiльно. Край, крап, крап - як рiдина з крапельницi. Або як кров з погано забинтовано? рани. Розгорнув Маркеса - не читалося, гортав газети, спочатку прибiг спортивiнi новини, далi - полiтичну iнформацiю, потроху забувся, занурився в складну мiжнародну статтю, заплутався, задумався. Здавалося, нащо менi всi отi новини, Сальвадори i Фолклендськi острови, Iрани i Iраки? Газети виходять сотнi рокiв, подi? мiняються ка-лейдоскопiчно, тiльки найбiльшi вiдiб'ються одним рядком в iсторi?, ще й той рядок мiнятиметься кiлька разiв, й що воно дало всiм отим людям, якi, сидячи в Ки?вi або Софi?, переживали за нiколи не бачених ними бурiв, гарiбальдiйцiв чи болiварцiв. Але так вже влаштований сiiiт, так щепленi всi ми мiж собою, що нас тривожать долi подiбних нам двоногих iстот на далеких i близьких континентах. Свiт з його дипломатичними хитрощами, ракетами, золотими копальнями Намiбi? i полпотiвськими бандами давно втягнув мене в свою круговерть, i я вже й загину в нiй, як муха у молочнiй лiйцi. I ось зараз я сам веду дипломатичнi перемови з iранцями та iракцями, якi, мовоii на догоду дiдьковi, знищують однi одних, влаштовую протиповiтрянi оборони остронiв, i розглядаю в трофейний бiнокль з гори, з бананово? гущавини колону окупацiйних машин на вузькiй дорозi. Непроханi чи проханi згра?ю змовникiв, що видають себе за конституцiйний, народний уряд, втелющилися па чужу землю i гвалтують ?? колесами танкiв. "По окупантах- вогонь!" А тим часом я не забуваю, що дi?ться зараз отам, за обкладеними бiлою плиткою стiнами. Маленький розчерк на аркушику з написом "Екзаменацiйний листок" зараз менi важливiший, нiж доля того далекого острова i усiх нафтових запасiв Iрану та Iраку разом узятих. Горять мiльйоннотоннi сховища, а ще дужче горить мо? серце. Якийсь час я кручуся довкола лавицi, виходжу на вулицю й вертаюся назад. Мабуть, треба було менi кудись по?хати й вернутися сюди години чоре:i пiвтори. Але тепер - пiзно. Центральною але?ю груикамп й поодинцi проходять студенти. Групами - то, мабуть, старшокурсники - ?дуть на практику або при?хали з практики; вони й виглядом вiдрiзняються од абiтурi?нтiв, розмовляють впевнено, вимахують руками, смiються. Врештi мо? око помiча? на сходах знайому високу постать з бiлявими кучерями. Тенька? серце. Едик iде не швидко й не повiльно, i по його обличчю не можна нiчого вiдгадати. По Едикових губах блукав незрозумiла усмiшка. Я пориваюся поглядом уперед, в мо?х очах сто?ть нiме запитання, й вiн пiднiма? до рiвня свого обличчя лiву руку й показу? чотири пальцi. Четвiрка. - Що ж, не погано, - кажу.- Я сподiвався гiршого. Менi гiрчить па душi. Од власного удаваного оптимiзму, вiд брехнi. Я сподiвався на п'ятiрку. Втрачено один бал! Я не запитую Едика, чого вiн не знав, сподiваюся, розповiсть про те пiзнiше. Хоч, зрештою, яке це ма? значення? Втомленi, чвала?мо до зупинки тролейбуса. В номерi Едик просто в черевиках пада? на лiжко й лежить, заклавши руки за голову. Це його улюблена поза. Вiн мовчить, а я мовби почуваюся в чомусь винуватим. Приношу з кулiнарi? смажених шнiцелiв, сирникiв, ?мо ?х уже холодними. I холодно в мене на душi. Я запиваю сирникн молоком, Едик молочних страв не любить. Потому Едик засипа?, я теж лягаю на лiжко, розкриваю Маркеса, але прочитую тiльки одну сторiнку. В лiжку м'яко та гарно, сон зборю? мене за кiлька хвилин - далася безсонна пiч. Прокидаюся вiд телефонно? трiскотняви. Дзвонить Аркадiй Васильович. - Ну як? Як настрiй? Нiчого, нiчого. Йдемо вгору. Набирайтесь терпiння. Дорога довга. Пройшли пiдгiр'я. I непогано пройшли. Чималенько альпiнiстiв вернулося. Зрiзалося i вiдстало чимало. - Але ? такi, що попереду,- обережно кажу я. - ?. Не дуже багато. - Й раптом його голос мiня?ться. - Та ви що, справдi, розкисли? То я зараз прийду. - Нi, нi, - поспiшливо белькочу я. Менi зараз пе хочеться, щоб при?здив навiть Аркадiй Васильович з його доброю усмiшкою i спокiйними глибокими очима. - Почина?мо готуватися до наступного переходу. - Готуйтеся. Прогляньте шанцевий iнструмент. Той, який ми вам залишили. - Дякую. Менi иепри?м'на ця розмова змовникiв. Але я повинен бути тiльки вдячний за не?. Безмежно вдячний. Проте Едик сьогоднi не ма? на задачi сили. Може, й правильно, я сам у день здачi екзамену не робив нiчого. Нехай дивиться телевiзор, вiдпочива?. А я прогуляюся до телефонно? станцi?. Цього разу менi довелося довгенько чекати в черзi. До того ж не додивився й першою поставив ювiлейну монету, автомат проковтнув ??, гавкнув i знову загудiв. Потiм не набирався помер. Нарештi пролунали довгi гудки. Вони здалися менi чимось схожими на вiтальнi гудки пароплава. Наш червоний телефон дзеленчав, луна гасала по квартирi в пошуках сво?? хазяйки й не знаходила ??. У розпачi билася в шибки, в дверi, менi стало ?? шкода, i я поклав трубку на важiль. Якби таке сталося колись, я дзвонив би знайомим, сусiдам, переполохав би всiх, i зрештою... виставив би в смiшному свiтi себе та Любу. Разiв зо два таке й траплялося, i Люба круто вiдчитувала мене. Менi прикро, що ?? нема? вдома, але я вже не думаю про те, що з нею сталося нещастя. Завтра вранцi вона подзвонить сама. А я дзвонити бiльше не буду. Повiльно брiв освiтленою лiхтарями денного свiтла вулицею. Довкола вирував, сплескував смiхом, гомонiв людський натовп. Я знову дивувався, що буденного дня, пiзньо? дощово? пори на вулицях так людно. Прислухався до смiху, вглядався в обличчя, шукав у них якогось вiдгомону сво?м думкам, сво?му настрою й пе знаходив. Я плив, мов крапля олi? па водi. Вiн був менi чужий, незрозумiлий, цей натопи. Я здивувався, й аж трохи розгубився. Раптом я мовби пiрнув кудись, в якийсь iнший, вiддзеркалений свiт, силою волi затримався там i побачик цю вулицю з iще молодими каштанами, й себе без лисини та зморщок. Себе й iнших хлопцiв - у широких штанях i довгих пiджаках, бобках-естонках i клiтчастих кашкетах, дiвчат у довгих сукнях i чобiтках-румунках. Моя свiдомiсть немовби роздво?лася, вона була там, зi мною колишнiм, але й контролювалася мною ж з вiдстанi у двадцять шiсть рокiв. То був мiй натовп, i я був його. Я був його живою часткою, належав до нього, почувався злитним з чимось великим, цiлим, безсмертним. Я чогось хотiв вiд нього: любовi, визнання, дружби. Я не мiг уявити себе поза ним, бо, здавалося менi, вiн не зможе проiснувати без мене й дня, а тепер ось спробував уявити себе з цим новим натовпом, i не можу. Я для нього чужий i зайвий навiки, пiду, як i прийшов, i пiхто не помiтить мого приходу та зникнення. Хiба мало при?жджих дивакiв блука? по цих вулицях! Я розумiю: вся справа в менi самому, в мо?й уявi, в мо?му настро?, тодi мене теж нiхто не знав, але тодi я мiг пiдiйти до будь-кого й заговорити з будь-ким, одержати згоду або вiдмову, але те й iнше означало, що я свiй i мною захоплюються, як сво?м, i зневажають, як свого ж. Я прийшов додому. Едик позiхав у крiслi перед телевiзором. На килимi бiля нього валялася купа качанiв вiд яблук, кiсточок абрикосiв та черешень. Вдома на таке свинство я обов'язково обурююся, а тут мовчки зiбрав у газету качани та кiсточки й вiднiс у кошик для смiття. Менi захотiлося пити. Вийняв iз холодильника пляшку мiнерально? води, почав вiдкривати, i в цю мить задзвонив телефон. Пiдняв трубку. Молодий дiвчачий голос попросив Едика. Здогадався - дзвонила Катя. Вона дзвонить Едику кожного вечора. Едик розмовляв лiниво, сонно. На якесь ?? запитання вiдповiв: п'ять. Мабуть, вона запитала, як вiн склав хiмiю. Фарба нiяковостi залила менi обличчя, хоч я й подумав: перед дiвчиною, яку кохають, хочеться похвастатися; але, менi зда?ться, i в такому випадку краще сказати правду. Я знову спав у вiтальнi, але цього разу пiдiслав поролоновий матрац. День шостий Ох i обрид менi цей готель. А ще ж тiльки шостий день. Я взагалi iстота домашня й не люблю чужих займищ i пасовшц. Я не люблю людського тирла, тимчасовостi, поспiху, хоч гам буваю поспiшливий, петерилячий i нпвiть вибуховий. Мене пригнiчу? готельна, перемацана тисячами рук розкiш, оця висока, не сучасна, з пикатими, пузатими яiгголятами (у небесних магазинах було вдосталь м'яса i ковбаси) стеля, надутi адмiнiстратори й офiцiанти, непривiтнi поко?вки. Мене нудить од запаху погано? мастики, ресторанного борщу, що просмокту?ться навiть у номер, чужих чемоданiв. Сьогоднi ними заставлено весь вестибюль. Великi, важкi, iмпозантнi, вони здаються менi непроханими i нахабними. Як i люди, котрi ?х пакували, а тепер товпляться бiля столика адмiнiстратора та бiля сувенiрного кiоска. Я не люблю й iноземцiв i намагаюся пе вступати з ними в контакти. Вловлюю в них щось чуже, далеке, вiд них вiв пихою, холоднiстю, зверхнiстю, i я в свою чергу застiбаюся перед ними на всi гудзики. Розумiю, що мо? враження оманливi, що скрiзь, по всьому свiту ? хорошi й поганi люди, але нiчого вдiяти з собою не можу. Всi iноземцi уявляються менi неробами, людьми, якi з нудьги тиняються з однi?? кра?ни в iншу, тиняються з лiнощiв, невмiння знайти роботу сво?му розуму, сво?м рукам. Вчора у барi до мене пiдсiв якийсь череватий канадець i почав окейкать, яке то зелене мiсто Ки?в, яка тут смачна горiлка i якi поганi авто. - Де пан трима? сво? авта? - сiкався вiн до мене.- I чи ? в пана авто з автоматичною коробкою переключення швидкостей? Я йому вiдказав, що пан здебiльшого ?здить в авто "швидко? допомоги", i якщо заокеанський пан по'паде туди, то особисто познайомиться з принципом управлiння наших машин, а також порадив частiше ходити пiшки, бо в такому випадку людина краще зберiгав статуру й бiльше бачить. Вiн скривився й сказав, що думка, мовляв, парадоксальна, але вона заслугову? на увагу. Вранцi я сходив на базар. Я не вельми люблю тинятися по базарах, не люблю людського тлумиська, але мо? очi мимоволi знаджують гори овочiв та фруктiв, я милуюся ними, як довершеними мистецькими витворами. Мене не переста? дивувати й дивуватиме до останнього дня нехитра сентенцiя, що на одному й тому ж шматковi землi з одинакових на вигляд зернин виростають отакi рiшуче не схожi одно на одного дива: солодкi полуницi й кислуватi помiдори, нiжнi, з ледь вловимим запахом огiрки й пекучий хрiн, солодка морква й гiрка, як сто чортiв, редька, й вирощують ?х однаковi руки, споживають однаковi роти, перетравлюють однаковi шлунки, але в кiнцевому рахунку один рот належить Ландау чи Тичинi, а другий хижому, розбiйному Крижу, мо?му сусiдовi, що вже тричi вiдсидiв за бандитизм i неробство. ...Червонi, як сонечко, помiдори, й руки, що вкладають ?х до кошикiв. Руки спокiйнi, руки нервовi, руки хижi. Я одвертаюся. Я теж щойно вкладав до кошика червонi сонця. Повертаю до рядiв, де продають сир. Едик сиру не ?сть, а я снiдаю ча?м з сиром. Для Едика я купив у крамницi комiсiйно? торгiвлi ковбаси. Купуючи овочi та фрукти, я починаю торгуватися, я боюся, що наш банк може лопнути задовго до кiнця екзаменацiйного марафону. Диво як легко в буднях людина переходить лiнiю окопiв i опиня?ться у таборi, в якому не сподiвалася опинитися. По-перше, ранiше я нiколи не торгувався на базарi, запитував цiну (i цим вже, як менi здавалося, показував, що я з тих покупцiв, якi знають, де що кошту?) i купував продукти, по-друге, я все життя стояв з тими, хто по той бiк колгоспних прилавкiв. Я сам селюк, живу в сiльськiй мiсцевостi i знаю, як важко гарують люди на землi, навiть на тих сво?х городах i в садках. З полуницями, якi, на думку мiського жителя, ростуть майже так само, як i суницi, ой скiльки клопотiв. Посадивши, випо?вши водою, ?х треба десять разiв шарувати, проривати, пiдгодовувати. I коли який-небудь мiнiатюрний нафарбований ротик при менi кривиться й з обуренням говорить щось про селюкiв, "жлобiв", я не мовчу теж. Жлоби, вони ? скрiзь. Отi дядько й тiтка, якi продають величезнi - кожна завбiльшки в кулак - полуницi, то - жлоби, бо пiдживлюють полуницi фекалiями, видно з кольору ягiд та кiлькох листочкiв у корзинах,- i ота фiфа - капелюшок з пером, губки червоною петелькою - теж жлобиха, бо аж сичала, торгуючись з високою тiткою за два бурячки, й купила три кiлограми дорогих фекалiйових полуниць. I ось я упiймав себе на думцi: гилять, кугути, за кiлограм бiлого наливу по два карбованцi! Та в мене вдома його, як кажуть тепер, навалом. Корзинами доводиться виносити до ями в кiнцi саду... Отже, я па якийсь час опинився у протилежному таборi. Дивуватися нiчого, ми завжди в якомусь таборi: молодих i старих, питущих i непитущих, тих, якi курять, i тих, якi не курять... порядних i непорядних. Знову тягну свою сумку пiшки на четвертий поверх - лiфт возить важкi валiзи у супроводi швейцарiв. Пiдходжу до нашого номера i чую за дверима регiт - чоловiчий i жiночий. Ще раз обмацую очима синiй ромбик з цифрою чотириста сiмнадцять - чи не помилинся. Нi, номер наш. Прочиняю дверi. Посеред номера стоять Едик та незнайома дiвчина й смiються. Помiчаю на килимi щiтку i пилосос. Ага, поко?вка. Поко?вочка. Товстенька, пухкенька, рум'янощока. "Пийте морквяний сiк i ви матимете такi самi щоки". Тепер зi снiданком доведетьгя зачекати, адже ми користу?мося контрабандою - вмика?мо кип'ятильник. Дiвчина (?? звати Лiза, "Лисавета", проказав про себе) кача?ться, мов колобочок, по номеру й подзвоню? смiхом. Смiх у пе? трохи верескливий, але при?мний. I личко тож. - У вас пiколи це можна прибрати, ви вдома i вдо'ма. Нашi дiвчата вже кажуть: може, вони там самогон варять або грошi малюють. Зверта?ться мовби до нас обох, а очима так i пасе Едика. О, я гаразд розумiю той погляд - кокетливий, хтивий, закличний. Добре, що Едик що таке теля, яко на цьому не тямиться. - Варимо,- каже Едик i смiливо вмика? кип'ятильник. Я йду у ванну голитися. - А якщо я донесу, - лукаво пiдляку? Едика Лiза. - А от i не донесеш, - вiдказу? Едик. - А от i донесу. Що ти менi зробиш! - А то вже моя справа. - Не тiльки твоя. - Наша, - погоджу?ться Едик. Я голюся, дзижчить бритва, й вони думають, що менi нiчого по чути. Лiза скрику?, i я мимоволi зупиняю бритву. "Ого, конфлiкт перероста? в договiр про вза?мну допомогу. З закликанням вiйськ на чужу територiю". Менi смiшно, але я трохи й спантеличений, чимось мене Едик вдивував. Вiн здивував ще дужче, коли н зайшов до вiтальнi. Лiза стояла па стiльцi обличчям до вiкна й намотаною на швабру ганчiркою знiмала павутину над гардинами. Вона нахилилася вперед, туго випнувши для рiвноваги iншу, не малих розмiрiв частину свого тiла. - Послухай анекдот, - сказав Едик. - Йде по вулицi чоловiк, а поперед нього - жiнка. Вiн i каже: "Ох i зуби, ох i зуби". По кiлькох кроках знову: "Ох i зуби". Жiнка не витриму?, оберта?ться й гука?: "Чого причепився, звiдки ти бачиш мо? зуби". - "Як же, щоб такий задок на?сти, треба мати добрi зуби..." Едик i Лiза смiються. Вона не обража?ться. А менi став соромно. Зда?ться, я не давав Едиковi приводу розповiдати в мо?й присутностi такi анекдоти. Я нахмурююсь. На кiлька хвилин у кiмнатi запада? непевна тиша. На пiдвiконнi покашлю? радiо, то замовка? зовсiм, то щось шепеляво шепоче, у круглому отворi регулювання звуку iронiчно водить довгими вусами тарган, зда?ться, вiн принюху?ться до нових пожильцiв. Може, й справдi вже пiшов душок? Лисавета пiшла, ми поснiдали i взялися до математики. Власне, взявся Едик, я в нього На пiдсобних роботах. Знайти синус, вирахувати кут, зробити арифметичнi пiдрахунки. Математичнi знання, а чи ?х тлумачення в школi, розвиваються так шалено, що ми зда?мося у порiвняннi з сучасними учнями, як лiтаки "Блерiо" бiля ЯКiв та АНiв. З Вовкою я дотупав до дев'ятого класу, а вiд Едика вiдстав у восьмому. I чому це Едиковi забаглося пiти на вiддiлення, на якому ще й потрiбно складати математику? Здасться, так йому радила Люба. А ?й, очевидно, Аркадiй Васильович. Хтось там у нього ? дуже певний. Едик кепку? надi мною, ганя? мене по воду та за черешнями, а менi й то робота. Час тягнеться, як розтоплена смола за пiдошвами. Годинi о шостiй вечора в дверi щось зашкрябало, менi здалося, що то шкряба? в кутку миша, а потiм тихенько застукотiло, я пiшов i вiдчипив. У коридорi стояв Онищенко. ?вген Сидорович Онищенко був схожий па прохача. Вiн взагалi, як я вже казав, пряде свою ниточку тонко, пода? голос рiдко, а сьогоднi ще й мав невеселий вигляд. Ледве Опищонко переступив порiг, Едик пiдвiвся, дiловито склав папери й вийшов до спальнi, щiльно причинивши за собою дверi. Менi здалося, в його очах зача?лася якась загадка. А ще здалося, що ми з ним усе бiльше входимо у змову. Нехорошу змову, дужо нехорошу. Так входять... Нi, цур! - не треба. Починаю клепати па себе й на сина. Я запросив ?вгена Сидоровича до столу. Я не знав, дiставати пляшку, чи нi. Мабуть, не дiставати, але вiн може подумати, що я - скупердяй, що пе шаную його, якби це був Аркадiй Васильович, то я б так не монявся, i я вистаппв па стiл коньяк. "Чого вiн ходить? - подумав. - Адже й чарка йому не вельми до смаку. Так наказав йому Аркадiй Васильович?" Розмова волоклася, неначе тачка з поламаним колесом. Я щось запитував, Онищенко вiдповiдав або й не вiдповiдав, а тiльки схитував головою, вiн мовби дивився на мене й повз мене, лихо, а не бесiда. Маленький, чорненький, вiя скидався па побитого цуцика. Я запитав його про дослiдну роботу в iнститутi, й Онищенко знову похитав головою. - Я не лiкар. Я викладач iноземно? мови. Працюю в медiнститутi - оце й увесь зв'язок з медициною. Я ??, сказати правду, боюся. - Чого ?? боятися? - Тепер страшна медицина. Тiльки що - пiд нiж або починають шепотiтися, поставлять гачечок у лiкувальнiй картцi, пошлють на всiлякi перевiрки. Ось як у мене...Його очi блищала, як у хворого ведмедика, так я подумав, хоч i не знаю, чи блищать у хворих ведмедiв очi. - Що ж у вас?.. - Пiшов до хiрурга, а вiн... записав щось. I сказав, аби прийшов через тиждень. Я прийшов через тиждень, вiн подивився й сказав: прийдiть ще через тиждень... Ось так. А я йду, i колiна менi тремтять. - На що ж скаржитесь? - несподiвано запитую голосом, яким не користуюся вже шостий день. - Гуля. Пiд лiвою лопаткою. Я вiдставив склянку з коньяком. - Скидайте сорочку. - Ви... ви ж не хiрург. - У нас лiкарня широкого профiлю. Я цих гуль перем'яв у руках бiльше., нiж груш. Скидайте, скидайте, не соромтеся. Боязко оглядаючись, Опищенко роздягнувся до пояса. Тепер вiн був ще дужче схожий на барильце. Я придавив середнiх, з волоський горiх, розмiрiв гострувату гулю. - Одягайтеся. Загнанi вглиб, круглi очi дивилися на мене злякано. - Ну що? - Нiчого. Звичайна фiброма. Дужо чiтко вiдмежована вiд основно? тканини, ?х ма? безлiч людей. Якби це в нашiй лiкарнi, ми б прибрали ?? хоч у цю мить, через два днi ви забули б, що вона у вас i була. - Ви хочете мене втiшити, заспоко?ти? - Ходiмо завтра разом до будь-якого хiрурга. Вiп зробить це при менi. Фiброма просто пiд шкiрою. - Не лягаючи в лiкарню? - Не лягаючи. Чорнi очi печального ведмедика спалахнули радiстю. - А якщо не рiзати? - Носiть на здоров'я. Але вона може рости. Нащо вона вам? - Я почекаю, поки пiдросте.- Ось зараз вiн заусмiха?ться, а вийшовши вiд мене, може, й застриба? на однiй нозi. Вiн i свою гулю пам'ятатиме тiльки по тiй радостi, яка щойно прийшла до нього... А я... а я вiд думок про рентгенiвський знiмок, чорний рентгенiвський знiмок у чорному портфелi вже не вiдкараскаюся. Я чомусь розсердився на ?вгена Сидоровича. А вiн з насолодою, цмулячи крiзь тонко складенi губи, випив коньяк i з таким смаком гризонув яблуко, аж зернятко вилетiло та вдарилося об шибку вiкна. На мить я вiдчув полегшення, мовби звiльнився вiд залежностi од ?вгена Сидоровича. Звiльнився розрахувавшись. Так, у свiтi багато чого трима?ться на вза?морозра-хунку. В медицинi теж. Лiкар за винагороду стара?ться. Додатковi аналiзи... додаткове лiкування. Одначе, на щастя, трима?ться за все. Якби на тому - кришка б усьому. Хм. На чому ж? На душi? Та на нiй. Всi ми, лiкарi, люди. Всi потроху байдужi?мо, втомлю?мося. Але й серед нас... Та хоча б i в мо?й лiкарнi... Зiна Козленко. Сво?х дiтей я водив тiльки до не?. "Зараз ми послуха?мо тата. Ось так. А тепер - Едика". Дiти в не? нiколи не плачуть, ?й вже шiстдесят два. А вона все така ж. Перейма?ться кожною дитиною, кожною болячкою. А я ось... Чоловiк виповiв свiй найбiльший страх, а менi хоча б щось стрепенулося в серцi. Бо не вiрю в той страх? Чи власна небезпека знекровила всi iншi? Чи надто менi не симпатичний цей клi?нт? Але чому? ?вген Сидорович догриз яблуко й пiдвiвся. - Я чого до вас приходив, - тепер вiн знову говорив тихенько, але не тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: - Да?те менi ручку... Одразу пiсля екзамену. - Яку ручку? - не одразу зрозумiв я. - Ну, ту... Якою ваш син писатиме твiр. - Онищенко не дивився на мене. А мене враз обсипало жаром. Ну ось... i все оголилося до короткого замикання. Менi й справдi здавалося, що я тримаю в руцi обiрваний оголений дрiт. Випадково вимкнули струм, ось зараз увiмкнуть... Я розумiю, вiн не зможе переписати тi?ю ручкою твiр. А от виправити якусь кому. Поставити знак запитання чи оклику... Ну, подума?ш, кома! Суща дрiбниця. Машосюсiпька крива паличка... Але... од яко?, може, залежить цiла людська доля. Едикова доля. I моя теж. I Любина. А може, ще чиясь? Хух, як душно. Вийти б па повiтря, витурити оцю чорну мишу i вшити. Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нiчого вони з мене не матимуть. I знають це. Хабара я ?м не даватиму. Й нiчого iншого в мене нема?. Просто вони добрi люди. Тепер усi так роблять. Хтось комусь допомага?. Оце i ? та сув'язь... Я ось допомiг йому... Розраяв. Я знаю, що це зовсiм не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не тiльки по можу вигнати цього маленького чоловiчка, а й не можу вiдмовити йому в його дивному проханнi. В цю мить хтось упевнено, хоч i по голосно, стука? в дворi. Входить Роговий. Вiта?ться зi мною, щось запиту? в Онищенка, той вiдповiда?. Я по зрозумiв, про що вони говорять. Ми знову сiда?мо за стiл. Я - з одного боку, Роговий i Опищепко - з другого. Роголий знову щось бурка? Онищенку, той витягу? шию i згiдливе кива? головою. Вони менi нагадують бегемота i оту пташку, забув, як вона назива?ться, що стриба? по бегемотовiй спинi i викльову? iз складок його шкiри клiщiв. Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу вiдкашлятися. I весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусiднiй кiмнатi Едика. Як я вiзьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може, просто сказати правду, для чого вона менi потрiбна? Вiн дасть. Дасть без вагання. Я жахаюся. Не знаю, звiдки взялася така впевненiсть. Я не вiрю сам собi. Гостi затрималися недовго. Я пiшов ?х провести. Бiля дверей готелю Роговий повернув лiворуч, Опищенко - праворуч. Я пiшов iз Роговим. Якийсь час йшли мовчки. Мiсто було похмуре, мрячив дощ, пiд йогами блищали калюжi. В калюжах погойдувалися жовтi кулi лiхтарiв. Я спiткнувся, наступив па одну кулю й забризкав холошу штанiв Аркадiя Васильовича. Вiн струснув ?? двома пальцями. Нас обох пригнiчувала мовчанка, й, мабуть, через те Аркадiй Васильович заговорив. Вiн розповiдав менi про мiсто, його вулицi, площi, будинки. Вiн добре знав архiтектуру мiста, але пе виставляв сво? знання напоказ, навпаки, трiшки навiть iронiзував над собою i пiдроблявся пiд дилетанта. - Менi цей будинок вида?ться звичайнiсiньким. А всi кажуть - стиль. Пригляньтеся уважнiше - третiй поверх надбудовано пiзнiше, через тридцять рокiв, але навiть найбiльшi спецiалiсти по помiчають цього. I ось ми кажемо - вiк. Стиль такого-то вiку. Справдi, кожей з нас скаже, коли збудованi будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок - вгадати не просто. Вiн мiг бути збудований триста рокiв тому, двiстi, сто, вчора... Аркадiй Васильович говорив розважливо, спокiйно, i щось заспокоювалося, упокорювалося в мо?й душi. Роговий менi подобався все дужче й дужче. Ми зашили в кафе - Аркадiй Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на нiч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадiю Васильовичу я в цьому по зiзнався. Щоправда, я випив ?? дуже мало, тiльки вдавав, що п'ю. В кав'ярнi було тiсно, ми примостилися в самому кутку, а потiм нас i геть вiдтiснили, бiля пас вимахувало руками якихось два пiдозрiлих типи, розiгрiтi коньяком i кавою до високих градусiв, один з них весь час поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то менi, то Роговому, Аркадiй Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, i той повертав обличчя до свого друга. Посмiхався до нього, а потiм повертав. I пiдпилий тин не ображався, пе бунтував. Менi остирився той п'яничка, хотiлося загилити його по потилицi чи принаймнi перейти до iншого столика, а Рогового вiн чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже важко вивести з рiвноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нинi, не позаздриш. Зненацька обо? алкашiв разом закурили й вийшли з кафе. Вiльну площу одразу окупувало тро? неначе пiдiбраних по ранжиру чоловiкiв - високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дiстав з портфеля пляшку горiлки, вони розлили ?? в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед голови. До мене долiтали тiльки окремi слова: "Двадцять чотири... в касу... з тобою". - Мабуть, пiшли, - сказав Аркадiй Васильович. - Цi - значно гiршi. То були звичайнi алкашi. А цi обмiзковують мокре дiльце. - Ви володi?те даром проникати в чужi думки? - Володiю. - Тодi можете вiдгадати, що думаю зараз я. - Стражда?те. Спробуйте... подивитися на все простiше.- А сам чомусь вiдводить погляд. Тiльки це мепi незрозумiле в Роговому - вiн весь час уника? дивитися менi в очi. А вони у нього гарнi, темно-каштановi, iмлистi, такi очi подобаються жiнкам. Аркадiй Васильович не дозволив менi заплатити за коньяк та каву. - А ви що, нiколи не стражда?те? - сказав я на вулицi. - Страждаю. Але... Не через дрiбницi. - А звiдки ви зна?те, що я страждаю через дрiбницi? Ви не вгадали. А ось я можу вiдгадати, що не да? спокою вам...- Мабуть, вперше вiн здивувався, й зупинився.- Так от, слухайте. Ви - розумна i, мабуть, талановита людина. I, пробачте, протира?те штани в канцелярi?. У вас щось не вдалося. Ви були лiкарем... i десь спартачили. Не знаю, чого мене понесло на такi вiражi. Мабуть, менi не слiд стiльки пити коньяку. - Ви не вгадали. Лiкар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на самому початку. Так що я - типовий адмiнiстратор. I не всiм же бути мiнiстрами. Якби всi люди страждали вiд цього, вони б перевiшалися або поперерiзали одне одному горлянки. До того ж там, нагорi, бiльшi протяги. Так що сво?м службовим становищем я задоволений. I комплексiв не маю. А ось тут я живу. - Аркадiй Васильович показав на високий старий будинок з колонами й фронтоном.- Ото мо? вiкна. Зайдете? Вiкна чомусь були темнi. Я запитав його про це. Вгп вiдказав не одразу. - Дружина... Ну, вона лiку?ться. А дiти в баби, в селi. - Що в дружини?.. - Задавнена хвороба. Вiн не хотiв говорити на цю тему. Я подякував за запрошення, попрощався й пiшов. Думав про Аркадiя Васильовича. Хто вiн такий? Що за чоловiк? Вiн не захотiв говорити про дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть. По дорозi до готелю знову обмiрковую моральний бiн оцих мо?х походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне свiтло, а отже, йду й приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кiлометри обмильно? фiлософi?, кiлометри попсованих дротiв, а суть, врештi, одна. I я ?? жодного разу не висловив категорично. I, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячi й тисячi людей, мiльйони й мiльйони. Ще нiхто не зiзнався на землi, що вiн чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на свiтi, щоб по зiрвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому полi. От ма?те перше виправдання. Далi можна знайти iншi, бiльшi, послатися на чи?сь приклади. Шкала ця - безкiнечна, i сказати напевне, в якому мiсцi ти сто?ш мiж нулем i безкiнечнiстю, просто неможливо. А все-таки хоч приблизно? Вперше ти оце так вiдверто ступа?ш за демаркацiйну лiнiю чи не вперше? Ну, не бiйся, подивися чесно в очi правдi. Ось хоча б таке: у тебе в клiнiцi сотнi хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково лiкувати всiх. Для тебе не повинно бути - кращий i гiрший спецiалiст, начальник i рядовий товариш i незнайома людина. А насправдi? Чи можеш ти лiкувати всiх однаково? ? дефiцитнi лiки, якi дорого коштують i якi важко дiстати, всiм ти ?х дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрiбнiший суспiльству, у кого бiльший блат, кому симпатизу?ш сам чи вiд кого залежнiший? На тво?х плечах цей вантаж, який може зiгнути до землi чемпiона з штанги. Я несамохiть пiдводжу голову: може, в чомусь i помиляюся, але несу цей вантаж чесно. В чомусь я вiдступаю вiд отого вселенського правила - любити всiх однаково й страждати за всiх однаково: матерi, в яко? дiти, iнвалiдовi вiйни - тi ж лiки насамперед, побiльшена увага також батьковi, який году? велику сiм'ю, юнаковi, що тiльки вступив у життя... Либонь, я роблю тут щось i неправильно, але докорiв сумлiння не вiдчуваю. Можливо, якби я вiрив у бога, для якого всi люди рiвнi i який один зна?, хто йому бажанiший, я робив би iнакше. Але в бога я не вiрю (проте не люблю тих, якi насмiхаються над людьми релiгiйними) й звiтуюся тiльки перед власною совiстю. Тут, зда?ться, все гаразд. Я це отримав завдяки сво?й професi? жодного метра, жодного кiлограма дефiциту в крамницi чи продмазi, i нiяких iнших вигод особисто для себе чи для мо?? родини. Я того не маю, хоч у мiстi й справдi ? чимало людей, якi не залежать вiд мене, але бояться мене. Суми i тюрми, а ще лiкарнi не зарiка?ться нiхто. Принцип "знайся кiнь з конем" я також не сповiдаю. Хоч нинi це прислiв'я дехто знову оживля?. Отже, там моя совiсть не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркацiйну лiнiю далi. Вдома застаю розпанiкованого Едика. Вiн не може розв'язати двi задачi. Два типи задач. До однi?? взагалi не зиае як пiдступитися. - Хотiв ?й продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а ?? нема?, - казав вiн, зле поблискуючи голубими очима.- Де вона шльондрасться! Микола Стратонович - вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик зорi?нтувався швидко й правильно, а от щодо Люби... Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятiй. Телефон не вiдповiдав. - Нiчого, я подзвоню удосвiта, - заспокоював Едика. - В нас у запасi ще цiлий день. - Ось я при?ду додому, я ?й видам, - пообiцяв Едик. Я лежав на сво?му матрацi бiля вiкна й дивився на химерну квiтку, яку витворило на стелi свiтло вуличного лiхтаря. Три великi пелюстки, i три маленькi, i два кружечки посерединi. Я таку кв'iтку десь бачив, але не пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарi? чи дендрарi?. Принаймнi по в сво?му саду i не серед квiтiв, якi ростуть у вазонах нашо? квартири. У вазонах, якi стоять в нашiй квартирi. У вазонах... "Вона десь шльондра?ться". Боже, яко страшне слово з вуст сина! Але ж хiба не справедливо? Хiба не час тобi вiдкрито подивитися в очi правдi? Нащо ти ?? примазу?ш, приплiшову?ш, як поганi майстри трiщину на будинку? "Життя дало трiщину". Вульгарна, збита фраза. Але знову ж - так воно й ?. Трiщина появилася рокiв два тому. Нi, по-справжньому - рiк. Коли при?хав цей... капловухий... Полоса. Нi, капловухий - ти сам. А Полоса - хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. I... веселий, дотепний. Куди подiнешся вiд правди - це так. Люба й ранiше ходила до свого залiзничного хору. А з його при?здом... почала бiгати. Щоправда, хор загримiв. На всю область. I загримiло тво? життя. "Ви - П'?ха. У вас - талант". А вона, дурепа, вiрить. Ще й виявився я у всьому винуватим. Буцiмто це пiд мо?м впливом поступила па заочне вiддiлення фармацевтичного iнституту. "Ти мене втягнув у свою медицину". Але ж вона не збиралася поступати до консерваторi?. I взагалi нiкуди не збиралася поступати пiсля десятого класу. Умовив. Сидiв з нею ночами над пiдручниками. "Ти загубив, убив у менi талант. Талант солiстки. Але я й зараз... Пiд таким досвiдченим керiвництвом..." Здурiла жiнка. В сорок п'ять рокiв здурiла... Хоч, якщо сказати правду, рецидиви помiчав i ранiше. Але глибоко прихованi. У не? все глибоко приховане. Жодна людина в свiтi не розгада? мо?? Люби. Й не розгада? нiколи. Я з жахом, iз справжнiм жахом здираю з очей полуду. Всi, рiшуче всi бачать в нiй iншу жiнку. Завiдуючу залiзнично? аптеки Любов Степанiвну Кириченко, струнку, тонку станом, квiтучу жiнку, жiнку коректну, iнтелiгентну, ввiчливу й спочутливу та добру. Вона вмi? спаралiзувати нахабу одним слоном, иднилi поглядим, вона вiдтруча?, пе пiдпуска? до себе всю ту мерзоту й па крок, i водночас попа так защебече, з такою самовiдданiстю кинеться виконувати термiново замовлення, що всi мо? знайомi засипають мене дифiрамбами на ?? адресу. Всi мо? приятелi заздрять менi, Люба кожному знайде привiтно слово, порадить прочитати цiкаву книжку, розпита? про здоров'я дружини та дiтей. Вона сама вiрить у свою доброту, щирiсть i справедливiсть. ?й нiколи не доводилося жити на бiдi та лободi, стояти на гострому прузi. Кiлька разiв ставала на менших пружках. I тодi вилазило назовнi все те, що було приховане пiд позолотою. Випливали назовнi мстивiсть i чварливiсть, навiть пiдступнiсть, погорда, схильнiсть обмовляти людей. Обмовляти передi мпою i перед сво?м начальством. Я не раз утримував ?? вiд цього. Коли вона зривалася, то не милувала нi правого, нi винуватого. Тi бурi гримiли тiльки в нашому домi, через дах вони не перехлюпували. Минала гроза, й вона знову одягала шати люб'язностi, доброти, спочутливостi. Нi, не одягала... Вона справдi вiрить, що - добра, щира, хоч i строга. Мабуть, я надто причiплнвий до не? нинi. Я знервований, розтривожений ревнiстю й зараз можу виступити тiльки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без адвокатiв i свiдкiв. Бо чому б тодi я з нею живу! Чому ми не розлучимося? Чому живу? Не знаю. I чому не розлуча?мося - теж. I, мабуть, вже не розлучимося. Я люблю ?? за все. За рвiйнiсть, гостроту, навiть за лукавство i мiнливiсть. Я все розумiю, але не можу нiчого вдiяти з собою. Колись я сподiвався, що перевиховаю ??. Тодi я був молодий i на?вний, я не знав, що наймiцпiший на землi сплав - людська душа - не пiддасться перековцi. Тепер я переконую себе, що оцей ?? шал - випадковiш i скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б i хвилини.. Тодi я кохав ?? шалено, й ревнував так само шалено, i якби не вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обрiс молодими пагонами, мохом i грибами. Здвигни його, порушиш i молоду порiсть, а сам корч струхлявi? дуже швидко. Розмiрковую так, а щось пече в головi, неначе туди хтось увiткнув розпечений цвях, i важкi непри?мнi струми пробiгають по тiлу. Клята кава. Я мало ?? випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися на оцiй сво?й твердiй постелi, й мучитися, i гнiватися, й проклинати. Й спозиратиму фантастичну квiтку на стелi, яка вида?ться менi примарною, спроектованою з iншого свiту. Вона палахкотить хворобливим свiтлом - лiхтарi погасли, а неподалiк на даху реклама, ?? пелюстки схожi на щупальцi. Ох, як далеко до то? години:, коли вона почне гаснути, втрачати кров'янистi барви. Яка довга й глуха нiч повисла над мiстом. Такою вона зда?ться безнадiйно хворим людям, назавжди прикутим до лiжка. Пам'ятай про це, Вiкторе Iвановичу, ти - лiкар. Яка глибока i грузька яма спогадiв. Ц? звалище, куди скидають всiлякий мотлох i найдорожчi речi. I як важко борсатися на ?? днi. Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клiнiцi. Перебираю думкою знайомих спiвробiтникiв: чи кого не за?в, чи не перейшов кому дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентiв на посаду головлiкаря було чимало. Я цi?? посади не домагався. Нещодавно винiс догану одному лiкарю. Але я; справжн? ледащо. Звiльнив з роботи шофера - качав бензин з машини "швидко? допомоги". По?хала "швидка допомога" по хворого й зупинилася на пiвдорозi. Того негiдника не звiльняти з роботи, а судити треба було. Пiвмiсяця тому розбирав аморальну справу. I вiн, i вона - обо? нашi лiкарi. Знюхалися на нiчних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Вiн - красень, вона - общипана самиця. В обох - сiм'?. Я намагався присоромити ?х. А в душi гордував ними, пiдносився над ними. Нi, цур, нiяких лiкарських справ. Думатиму про великих мореплавцiв, попливу з ними вiдкривати невiдомi землi. Тiльки шкода, що таких земель вже нема?. I плавба моя сьогоднi не вда?ться. А нiч глуха й довга, як одеськi катакомби, кудi; ходив на екскурсiю позаминулого року. Я лежу з заплющеними очима й, менi зда?ться, нi про що не думаю. Насправдi ж перебираю в головi подi? минулого дня. Паралельно тчеться iнша думка, iнший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину рiчищем того сюжету й плину досить упевнено, течiя несе мене сама, а подробицi дня - то деревця й кущики па берегах тi?? рiки. Зафiксовую себе вже на вiдтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною коридора, такою глухою i глибокою, що серце стиска?ться в маленьку грудочку. "Вiн проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?" - думаю. За мо?ю спиною чорнi? провалля дверей, а за ними - велетенськi печери аудиторiй, залiв i переходiв, там тиша дрiма?, неначе голодний звiр, що чига? на здобич. Вона ковта? кроки, нiби волохата потвора дрiбну звiрину. Свiчка, яку тримаю в руцi, пробива? пiтьму на два-три кроки, далi стiною сто?ть зловiсна темрява, надто зловiсна вона чомусь угорi пiд склепiнням. Я запам'ятав його за дня, воно нагаду? менi кришку трупи, коли б дивитися на не? зсередини. Я нiколи й нiде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я проходив по ньому багато разiв, i кожного разу, вступаючи до нього, ставав маленьким i сумирним, ще й страхiтливо вiдчував свою смертнiсть. Проте сьогоднi я йшов жортовно, без страху. Оцей нiчний похiд, оця фантазiя, оця мрiя (адже папiтi. у напiвсонному мареннi я знаю, що це мрiя, спрямована назад, такою мiрою виболiла, що стала майже реальнiстю, вона почалася з оцього коридора, побаченого пiд час вiдвiдин заповiтно? квартири-музею. Бiлою кiшкою в темрявi кида?ться думка: "Чому пiхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайнiй квартирi? Адже тут неймовiрно холодно й самотньо". Коридор вже тодi видавався менi дорогою в потойбiччя, й терпко, до болю хотiлося вивести великого бранця з холодно? келi?-квартири на волю. Менi здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже вiн не встиг звершити всього, що судилося його генiю, не встиг вивести тих, для кого жив, з ущелипи, куди ?х загнала доля, хоч i так зробив безмежно багато: нiхто в свiтi не зробив стiльки для свого народу - вiн став його совiстю, його скрижалями, мiрилом всiх його чеснот i прагнень. Вiн пiдняв дух мiльйонiв сво?х братiв, показавши, що точнiсiнько такий, як i вони, з тi?? ж кровi й плотi, думи i пiснi, з тi?? ж чудово? мови, i якщо змiг дiйти до найвищих свiтових вершин, то й вони достойнi того. I тепер вiн помира? в кiпцi цi?? довго? вузько? ущелини, не звершивши того,, останнього, па що ма? повноваження вiд долi, а я йду до нього, аби доточити йому час на те. Хоч хто я такий - звичайнiсiнький чоловiчок, середньо? руки лiкар, якому, одначе, вдалося прорватися крiзь столiтню товщу; так бува? при блуканнi в темному пiдземеллi, - комусь одному, хто вiдбився вiд гурту, випадково вда?ться натрапити на лаз, який веде до сонця. А може, й не випадково: нiкого ближчого за нього в мене нема?. Глухо вiдлунюють кроки. Ноги стали важкi, я ледве вiдриваю ?х вiд камiнних плит. Ось внутрiшня академiчна церква - велетенська зала, готова прийняти його тiло. Гурт тiней товпиться за порогом церкви. Вони вже вiд-плакали його. Я впiзнаю ?х по портретах, вмiщених у Шевченкiвському словнику: Лазаревський, Маркович, Курочкiн, Костомаров. Панi Бiлозерська витира? хусточкою очi... Вони нiчого пе знають, вони нiколи не побачать мо?? зiгнуто? з лiкарським чемоданчиком у руцi постатi. Якби вони мене побачили, я пе дiйшов би до нього. Можливо, я не дiйду й так. Не витриму? мо? серце. Але я вперто прошкую в темрявi, я давно збагнув: оцей мiй похiд призначений менi Долею, можливо, тiльки для нього я й народився. Кожен для чогось народжу?ться в свiтi. Хистке полум'я свiчки висвiтлило дверi лiворуч. Я зупинився., перевiв подих. Обережно, без скрипу прочинив дверi, ступив крок уперед i одразу ж, повернув лiворуч. Якби я не бував тут ранiше, либонь, зроду не вiдшукав би цих сходiв i не зiйшов по цих нагору, такi вони вузькi та крутi. Сходи скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть i зiтхають. Вiн упаде на них, прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: вiн ночами не спить, страшний бiль у грудях змага? його, вiн сидить на лiжку, увiп'явшись руками в матрац, i тихо зiтха?. Про що вiн дума?? Якi видiння тривожать його генiальну уяву? Того я не годен вiдгадати. Вiн - генiй, я - простий полiський лiкар. Я не пережив того, що пережив вiн, я не долинув до жодно? з тих верховин, до яких дотягнувся вiн. Я знаю думки тiльки звичайних хворих, передсмертнi думки, тi люди, наче вирвапi з корiнням дерева,- живо листя на мертвому стовбурi. Я боюся налякати його, але вiн., либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору: - Батьку Тарасе, це до вас лiкар. Ставлю свою свiчку поруч з його свiчкою на малесень кому столику. Два язички полум'я з двох столiть освiтлю ють темну лису голову з розкучманою, побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не на серцi закипають сльози. Жодно? кровиночки в ньому, а очi згорьо'ванi, глибокi, що, зда?ться, дивляться з того свiту. "Чому, чому нiхто з вас не заглянув у них закоханим поглядом? - вирива?ться раптом з мо?? душi.- Нi ти, Закревська, нi ти, Забаржада, нi ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тодi вiн но лежав отут самотнiй на холоднiй постелi!" - Лiкар, кажете? Звечора був у мене Барi... I Круневич навiдував. Дали ось пiгулки... А вони не допомагають. I нiщо вже не допомага?. - Вiн кашля?, i в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських мiхах. - Якби якось дотягнути до весни, щоб на Укра?ну. Дихнути повiтрям, настояним на вишневому квiтi... Так, зда?ться, й ожив би. А лiки... Менi вже вони не допоможуть. - Я iнший лiкар... I лiки мо? iншi. - Я не можу йому пояснити, хто я такий i звiдки я, та й вiн не зрозумi?, не зрозумi? навiть за всi?? сво?? генiальностi, а мепi конче потрiбно вселити в нього вiру й розпочати лiкування, застосу вавши могутнi лiкувальнi засоби мого навального вiку. Менi потрiбно збурити його, роздмухати iскри генiально? уяви, iнтелекту, якi згасають, неначе жарипи на вiтрi. Холодний попiл байдужостi пойма? його очi. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсiм не та, якою ?? знали друзi та недруги впродовж рокiв. То було палахке полум'я, яке грiло й спопеляло, не залишало байдужим нiкого, то була свiтла невтримна рiка, яка вигравала всiма барвами й ва лила в бурю крутi береги. А це сидiв на лiжку чоловiк, увесь поглинутий хворобою, задуманий i задивлений кудись туди, до тiнi лягають одна на одну, неначе чорнi шматки оксамиту, де нема? пi вiтру, нi сонця, нi солодких лiтнiх дощiв, де не чути плачу дитяти, гудiння хрущiв, спiву молодо? матерi i переможних козацьких погукiв. - На Укра?нi сонце тепле...- тихо прошепотiв вiн. Я тамую сльози i прошу дозволу оглянути його. Вiн покiрно погоджу?ться, я припадаю вухом до його грудей. Якийсь час нiчого не чую, менi заважа? хвилювання - адже це його груди, його серце! Катоване найжорстокiшима катами вiку, воно б'?ться кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмiстило стiльки болiй, що и моему вiцi вистачило б на iнфаркт для мiльйона. Воно вмiстило стiльки гнiву, що в мо?му вiцi вистачило б на п'ятдесят мiльйонiв. - Болить. Тут болить, - каже вiн i кладе на груди руку.- Увесь вiк болiло, але - не так. Гарячий дрiж струшу? менi плечi. Приглашую його; бо зараз не маю права на спiвчуття, розчулення, нинi - я тiльки лiкар, той бiль i в менi, i и усiх нас, але зараз вiн заважа? слухати поетове серце. - Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей - в польотi над холодним Сибiром, оцей - у казематi, а оцей - у Кос-Аралi. Тих шумiв i болей зняти не годен, але ? такi, що можу погамувати. Випийте ось цi краплi, й вам перестане болiти. Й ви заснете. Вiн недовiрливо дивиться на сло?к у мо?х руках. Одначе покiрно ковта? лiки. Вони починають дiяти дуже швидко. Тарасове обличчя свiтлiша?, дихання ста? рiвнiшим, глибшим. Вiн здивовано мружиться на мене. Я гамую биття власного серця. Менi стiльки потрiбно йому сказати. Стiльки запитати... Але це - потiм, потiм. Матимнмо безмiр часу. Я приходитиму до нього кожного дня. Вiн лежатиме в лiжку, i ми розмовлятимемо, розмовлятимемо. - Справдi, менi покращало. Звiдки ти, чоловiче? - теплi вогники сяють у його очах. - Звiдти. З Укра?ни. - З Укра?ни? - хрипке дихання зрива?ться з його вуст.- I як там?.. Сонечко ся??.. Козацтво гуля?? Мова розквiта?? Розкажи менi про не?. - Завтра я розповiм багато-багато. - Нi, розкажи тепер. Яка вона... нинi? Я дивуюся, що вiн про все здогадався. Яким чином? Звiдки? Он як спалахнули його очi. Одначе лiки нашого вiку дiють навальне. Я тихо починаю розповiдати йому про Ревучого, про зеленi дiброви, про тополi, що неначе сторожа стали за Оглавом, про соловейка, який витьохку? на калинi, - про всо те, що прочитав у його безсмертних поезiях, - тiльки про те, - а вiй слуха? немов з далекого далеку. - Сон... Ще один сон, - шепочуть його спраглi вуста. Вiн засина? з усмiшкою на них. А я ще якийсь час сиджу в узголов'?, втупившi? погляд у чорну безодню ночi. За вiкном стогне вiтер, i трiскасться на Невi крига, колюча снiгова крупа тарабанить по шибках. Там, за вiкном, безпросвiтна нiч, нанизанi на швайку Петропавловсько? дзвiницi хмари, рiвна стрiла Невського, по якому крiзь сиву хурiю мчить у безвiсть кур'?р. Десь там, на Чорному морi, на бiлому каменi висаджу? свiй зелений десант весна, а тут впродовж набережно? течуть бiлi снiговi змi?, й крижини на Невi стають сторчма, ?? так замерзають, i на тi блискучi злами вранцi сяде воронця та закарка? на негоду. Вiтер забива? крупу у вiкно, вона ляга? гострим, схожим на домовину, заметиком i не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти затишну i теплу квартиру для мого пацi?нта, iнакше вiн помре в цiй холоднiй, велетенськiй, схожiй на ?гипетську пiрамiду, кам'яницi й нiякi лiки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Укра?ну. Вже, зда?ться, можна буде ?хати на поштових, а не па перекладних. Я гашу його свiчку, беру в руки свою i поволi спускаюся по сходах. Вони неймовiрно крутi й такi вузькi, що по вмiща?ться па сходинках нога. Не дивно, що вiн... В цю мить я вiдчуваю, як моя права нога втрача? опору, спалаху? перед очима свiчка. I я лечу в грузьку пiтьму. Скрикую й прокидаюся. Й потiм довго лежу з розплющеними очима. Здебiльшого я чомусь прокидаюся само в цьому мiсцi. На тiй самiй сходинцi, на якiй спiткнувся вiн. Хоч, якщо сказати правду, це й не сон, швидше це марення. Нi, й не марення. Це таки мрiя... Повернута назад. Я свiдомо й палко розробляю цей сюжет. Якби я мав письменницький хист, я написав би цiлу повiсть. I виповiв би в нiй все-все. Й те, як ми ?хали на Укра?ну, i як збудували на Угорському, неподалiк вiд Аскольдово? могили, два будиночки, один схожий на фiнський, а другий - за його, Тарасовим, малюнком, i як жили там, i як ходили один до одного в гостi. I навiть як вудили разом рибу. Заповзятий рибалка, я захопив цi?ю пристрастю i його. Особливо гарно нам малося в одному, облюбованому мною ще до того, як Днiпро затопило Ки?вське море, мiсцi. Я не пам'ятаю кращих лукiв - широких, як море, барвистих, як вiнок на головi наречено?, кращого Днiпра - повноводого, задумливого, свiтлого, такого високого неба, з якого потоками спада? жайворонкiв спiв i на широке плесо осiда? сонячний пилок. Ми брели в травах, а вони хилилися й круто, неначе дикi конi, вигинали високi гриви, й падали долу, й тодi нам здавалося, нiби щось невидиме бiжить по них. А потiм ми лежали на горбочку пiд кущем таволги, дивилися на Днiпро й розмовляли. Скiльки ж то перебалакали всього! А про що говорили - вiдомо, як казали в давнину, лише боговi та нам двом. Свiй сюжет, свою мрiю я переповiв дуже коротко, вiн ма? безлiч вiдгалужень i варiантiв, але завжди закiнчу?ться вибухом, трiумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях i навiть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрiм звичайно? людсько? кровi, воно було наповнене: мабуть, то найбiльша та?на свiту, можливо, завдяки тiй та?нi усi ми живемо й посува?мося кудись. Одначе до трiумфу я чомусь доходжу дуже рiдко, то вже ста? на завадi мiй лiкарський реалiзм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкiнечно. Менi ?? вистачить до свiтанку. День сьомий i восьмий Я прокинувся розбитий, втомлений, iз дзвоном у вухах. Непри?мна це рiч - дзвiн у вухах, - хоч Сенека й прославив його у вiршах. Замовив термiнову розмову, з'?днали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка. - Мо? дорогенькi, мо? нещаснi, як ви там? Вiтьок, ти дуже втомився? - Де ти була вчора увечерi? - На репетицi?. Готу?мо нову програму. - А позавчора? А позапозавчора? - Всi вечори на репетицiях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорiй Кирилович каже... - Нас не цiкавить, що каже Григорiй Кирилович, - грубо перебив я. - Един хотiв (пiдключаю Едика), щоб ти сходила до Миколи Стратоновича i щоб вiн розв'язав нам задачу. Двi задачi. Бери ручку та папiр. Швидко. Записуй. I подзвони нам одразу. Я продиктував задачi й поклав трубку. Люба подзвонила через двi години. Вiдповiдi записував Едик. Решту дня я займався господарством. Прибрав у кiмнатi (Едик кида? речi куди попало, потрiбно спецiальну поко?вку, щоб доглядала за ним), у холодильнику, вистояв у черзi пiвкiлограма ковбаси, купив чаю, кави, молока та кефiру, сходив до перукарнi, бо зарiс, як парафiяльний дячок. В перукарнi я дав карбованець "на чай" - нехай знають провiнцiю! Повертаючись до готелю, на розi, за газетним кiоском, трохи не зiштовхнувся з чоловiком у бiлому халатi бiля вагiв. Лiвий рукав у нього був заткнутий у кишеню. Звичайнi ваги на мiськiй вулицi, щоб кожен мiг перевiрити, чи не набира? зайвi кiлограми. Ще он висить силомiр - вимiрювати мускульну силу. Бiлi ваги i бiлий вагар нагадали щось, чорний жучок випустив кiгтики. Не жучок, а жук! У мо?й уявi вiн асоцiю?ться з великим потворним жуком-рогачем. В дитинствi нам казали, що вiп душить курчат. Дурпипя, звичайно, али ми вiрили. Нi, нi, й оцей жук - дурниця. Та й менi нема? коли про таке думати. Ось зараз сам собi доведу, що отой жук - звичайна помисливiсть. Я став на ваги. Сiмдесят п'ять. Нервуюся. I харчування не регулярне. А кiгтик угруз глибше. I вже бiльше не ховався. Зненацька вiдчув втому. Опустився на лавочку пiд молоденьким каштаном. Тут сидiли двi жiнки й чоловiк, з вигляду - теж при?жджi. Тiльки це - великi котики, i по-провiнцiйному не моднi черевики - й зафiксувала увага, зафiксувала майже механiчно - мо? теж не моднi. А думка буравилася кудись глибше. До серцевини, яка дуже часто виявля?ться трухлявою. Що ж, мабуть, настав час пiдбити хоч якийсь баланс: плюс, мiнус. I що залишу в остачi? Читав не раз, що саме цим найдужче переймаються люди в отакому ось, як мо?, становищi. Чомусь не переймаюся. "Ми - тiльки порох i тiнь". I нiчого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансi нiяких накопичень. Збудував новий корпус лiкарнi, розпочав ще один, але ж будували ?? буду?мо ми разом! Промацав кiльканадцять тисяч пульсiв i тi писав кiлька бочок лiкiв... ?х прослухав би й виписав хтось iнший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навiть тепер при?мно думати, що виконано гибiль всяко? роботи, i викопано добро. Боргiв я но лишаю. Колись, добiгаючи думкою до захованого в iмлi останнього дня, коли чорний вiтор здмухне iз гiлки останнiй пожовклий листочок, я теж думав про пагiнцi. Втiшався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кiнця розпочато мушу, iнших великих справ у мене немая. Едик лежачи - ноги на спинцi лiжка - розв'язував задачi. Я строго перевiрив, чи всi, визначенi на сьогоднi, задачi й приклади вiн розв'язав. Я бачив, що сво?ми перевiрками, сво?ми нотацiями ("вчи, вчи") настирився йому, що вiн позасвiдоме може зненавидiти мене за ц?,_ але не зважаю. Нехай лiпше... ненавидить i поступить, анiж пе поступить i любитиме. Та й ненависть вiд невдачi все одно пролл?ться на мене. Я це почуваю. Але й Едик сутужив з усiх сил, я бачив у його очах незнану ранiше твердiсть, затятiсть, розумiння вiдповiдальностi моменту. Я вловлюю це з його очей, менi навiть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Менi страшно, якщо вiн не поступить, i соромно, якщо поступить. Стою на порозi вiтальнi й розмiрковую отако, й зда?ться менi: щось у мо?х мiркуваннях правильне, а щось неправильне. Менi мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточу?, але одкрився тiльки красчок запони, хтось менi шепоче - ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся. Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалi працьовитий, як чорт, це не хвастощi, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлiнно i почуваюся кепсько, поки не завершу ??. Для мене результат важить дуже багато, але не тiльки вiн. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить менi насолоду й що працювати для мене - найприроднiший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свiдомостi принести користь суспiльству (хоч в кiнцевому рахунку i цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й сво?? родини, але нiчого бiльшого в життi я не знаю, а знаю iнше - тiльки робота трима? нас на свiтi, тiльки завдяки ?й ми трима?мося купи. Ми часом i втомлю?мося на нiй, i проклина?мо ??, й при?да?ться вона, - ох, при?да?ться на свiтi все, навiть звання академiкiв i маршалiв, нудьга губить на землi дев'ять десятих добрих починань, - але чогось iншого ми не ма?мо й нiколи не матимемо. Менi вельми при?мно, коли, наприклад, вдалося додумати щось, над чим довго морокували в лiкарцi всi разом, i не тiльки вiд тi?? поваги, яку вичитую в очах колег, ще менi при?мнiше (хоч це бува? й рiдко) прийти додому ранiше за всiх, приготувати обiд, помити на кухнi та в коридорi, а самому скромненько сiсти десь у кутку iз течкою i вдавати, буцiм заглиблений у читання паперiв. "Ой, як смачно пахпе! - Люба. - Що це, смаженя?" - "Ану тягни ?? на стiл", - Едик. "Нашому батьковi йти б у кухарi. Його ресторан процвiтав би", - невiстка. Й тече, розтiка?ться по душi ?лей, хоч я й далi вдаю заклопотаного, махаю рукою: "Ах, вiдчепiться". То дуже при?мнi хвилини. Але ось зараз я передумую ?х, передумую холодно й не знаходжу, розумом но знаходжу ?? них тi?? втiхи, яку знаходив ранiше. Звичайно, потрiбно робити людям добро, близьким - насамперед. Але чи потрiбно присвячувати ?м усе сво? життя до решти? Сакраментальне питання. Вдома за стiною живе мiй товариш i колега, завiдуючий отолярингологiчного вiддiлення, у цього - внук, вони з дружиною побожеволiли на ньому й вiддають себе тiльки йому. Внук - справдi втiшний, i потрiбпiший дiдовi та бабi бiльше, нiж батькам (батьки зайнятi собою i iншими особами протилежно? статi), але вони ну просто пластаються перед ним. А вiн виросте... Виросте й стане ледацюгою, сутяжником, а то й бандюгою. Куди вбули вашi ще но зовсiм похилi лiта, енергiя, сили? Адже ви могли насолоджуватися життям - ходити в гостi й приймати гостей, подорожувати, як подорожують всi оцi iноземцi, садити квiточки й милуватися ними i просто робити щось хороше. Звичайно, тiшити внука - теж насолода. Та й так уже запрограмувала природа, що нам це бiльше до серця, нiж порожнi мандрiвки. Але теоретично... Теоретично - кобила, а практично - не везе. Я почуваю, що сам люблю внука, якого... в мене ще нема?. Дiтей, а значить внукiв не хочуть з багатьох причин. ? люди, якi бояться взяти в себе ще чиюсь долю, нести ?? в собi. Вони ледве впоруються зi сво?ю. Такi люди не можуть бути лiкарями, на лiкарях завжди висять десятки доль. Ну, таким ще можна пробачити ?хнiй его?зм. Вiн - зi страху. ? на свiтi люди, якi живуть тiльки для себе. Хапають усе, що трапля?ться пiд руку, гризуть, кусають., надкушують, лижуть, топчуть у себе й пiд себе i бiжать галасвiта, не знати куди. Вони женяться й переженюються, i ?м не болять покинутi дiти, не сняться ночами, не простягають до них рученята, вони намагаються й алiменти на них не платити, i тратити все, що заробляють з необхiдностi та крадуть по спритностi, на себе та на тимчасових партнерiв або партнерок. Лихо, бiда - таких спритникiв ста? все бiльше й бiльше. I нiякi лекцi? - мiльярди мiльярдiв слiв, нiякi книжки - гори книжок,- не можуть утримати ?х вiд пiдлоти. Я не осуджую тих, у кого не вдалося життя, я осуджую споживачiв насолод. Вони гублять людський рiд. За вечерею Едик раптом менi каже: - В комiсiйному на Свердлова продасться радiомаганiтофон. Байфонiк. Байфопiчна музика. - Звiдки ти зпа?ш? - дивуюся я. - Йшов з консультацi?, бачив. А пiд магазином хлопцi торгують музикою. Платiвками iз рiзними записами. Обалдiти можна, - i враз посмiхнувся.- Юринди усiляко? там теж чимало. Ловлять на гачок простачкiв. - А що таке байфонiчна музика? - Та... Ну й мастадонт ти. Об'?мна. Купиш, як поступлю? - Ще треба поступити. Та й вiн, мабуть, кошту? шаленi грошi. - Дорога штукенцiя. В гуртожитку можуть украсти. Нi, не треба. Вiн уже впевнений, що поступить. - Поступиш, закiнчиш, заробиш грошi й купиш, - невiдь звiдки пiднiма?ться в менi протест. Едик дивиться на мене з усмiшкою. Тепер це зовсiм iнша усмiшка. Скiльки в нього ?? вiдозмiн? Враз його обличчя ста? серйозним. - Та ти, мабуть, ма?ш мене за примiтива. Я таким жучком, як цей Сидорович, не стану. I таким, як Васильович. Хоч цей i кращий. Отже, Едик ?х осуджу?. За вiщо вiн ?х осуджу?? За те, що не стали хорошими фахiвцями сво?? справи, видатними людьми, за те, що не зробили кар'?ри, лишилися на нижнiх приступках сходiв, якi ведуть угору, за тс, що вони... Нi, за те вiн ?х не осуджу?. В цьому я вже майже переконаний. Яким же ти будеш? - зрина? в менi запитання.- Скiльки сходинок ти здола?ш? О, ти, мабуть, здола?ш багато, зiйдеш високо. Я бачу впевненiсть у тво?х очах, якусь важку твердiсть i затятiсть. Впевненiсть i затятiсть - це добре. Впевненiсть i затятiсть... Ти почнеш брати сходинки ще у вузi. Я читаю це по тво?х очах, хоч i по знаю, звiдки це в тобi. Ти не будеш оглядатися й розглядатися по боках. Вгору i вгору. Звiдки це в тобi? Невже пiд мене? Адже я також мрiяв про високi гори. Одначе, менi зда?ться, мрiяв трохи не так. Я вiдриваю погляд од вiкна, струшую головою i неначе прокидаюся. Ну й розгулялася ж у мене фантазiя! Дзвонить телефон. Трубку бере Едик. Тиче пальцем собi в груди, мовляв, це менi. "А то ще б кому", - думаю я. Дзвонить Катя. Я вихожу до спальнi. Туди долинають тiльки окремi слова. "Слухаю, за?ць... Пам'ятаю, моя дорога... Скiльки ?х? Золотенька". Я думаю про те, що багато слiв утратило свiй первiсний змiст, що вимовляють ?х легко, майже бездумно, й так само легко, як пiр'я, як пух вони пролiтають над нами. Мепi вда?ться, ми позичили ?х через кiно, через книжки в далеких кра?нах. "Дорога, дорогий" у Хемiнгуея чи Ремарка нiчого не означають, це нiби "Ей, ти", або "шановний". Очi кажуть одне, а губи iнше, й це вже стало звичкою, сутнiстю душi. У нас цi слова мали цiну дуже високу. Я так i не вимовив ?х батьковi та матерi, хоч це й справдi найдорожчi для мене люди, коли я думаю про них, вошi в мо?му серцi, але випустити ?х з губiв я соромлюся, i тато та мама знають це. Та й цей закрiй пiшов од них, вони мене теж нiколи не називали "дорогим", "золотесеньким", "котиком" чи "зайчиком", здебiльшого навпаки - "басурманом", "тюхтi?м" або "зiрвиголовою", ось тодi й для них слова втрачали первородний змiст, вони в них не вiрили, i жодного разу не крикнули "будь ти проклятий" чи "щоб ти здох", бо то - насправжки, то е - прокляття, якого вони не пробачили б собi. А моя дружина перекида?ться iз синами цими словами, мов крем'яхами, у гнiвi нона вигуку? ще й по таке. Навiть у хвилини сво?? найбiльшо? закоханостi я не сказав Любi "дорога", "найдорожча", я неначе розумiв, що тодi доведеться казати ?х все життя, а цього я не мiг. Iнодi менi зда?ться, що нинi взагалi дуже багато слiв втратило сво? первiсне значення а чи страшенно полегшали. Ми нагорта?мо цих слiв цiлi бархани, вдома, па роботi, з трибуни. Ну хто сьогоднi вiрить, що порошок для миття ванн, унiтазiв та раковин справдi "Унiверсальний", та ще й "супер", що нова зубна паста - "Екстра", що пральний порошок щось ма? вiд лотосу, а мастика для пiдлоги вiд iншо? найцiннiшо? квiтки - едельвейса. А що ми залиша?мо нащадкам, як називатимуть вони сво? мастики та вакси - надекстрами? Сексбомба, супоркохання, а вони й на поганеньке залицяння не тягнуть. Надшвидкiсть, супербомба... Отут вже не хочеться розпросторюватися мрiями у майбутн?. Бо надшвидкiсть - це й швидко спалена нафта, швидко зрiзаний лiс, дочасно розсмиканi нерви. Нi, не можна так легковажно кидатися словами, надто вони девальвуються в наш час. Як тi ж значки, якi колись я збирав сам, художнi чеканки - зробили штамп й завалили ними всi крамнички. Всесвiт, космос, безмежнiсть - з усiма цими словами ми стали на "ти". Комашка, яка сидигь на раптовi черевика пасажира трансатлантичного лайнера, на "ти" з лайнером. Едик скiнчив розмову. Я вийшов до вiтальнi. Син тримав у руках папiрець, на ньому були записанi якiсь лiтери та цифри. - Наших аж семеро поступа? в Ки?вi, - повiдомляв вiн. - I Борис - теж. Передумав. Хотiв у Харкiв... Тут у нього тiтка. З Борисом Едик дружив. Не дружив - приятелював. Справжнiх друзiв у нього не було. Це вельми мене дивувало. Я не мiг без них прожити й одного дня. Ми разом розв'язували задачi, рiзалися в шахи, ходили на лижах у лiс, сварилися й мирилися. Прийшов з школи, по?в не по?в, за книжки, за шапку - й гайда. Мати: "Куди ти?"- "До хлопцiв". - "Давно бачилися?" Або: "?ж, ?ж, чого задира?ш голову. Нiкуди твiй Микола не дiнеться. Нехай посвистить". Бувало, ми загиджувалися за шахами або книжками допiзна, й тодi батько або мати приходили заганяти мене додому. Траплялося, я й заночовував у когось. Або хтось iз хлопцiв заночовував у нас. Якi то були вечори! Ми залазили на пiч (а то ще й завiшували ??), ставили каганчик на комин, i шепотiлися, й пирскали в кулаки, й верещали, i мати, бувало, втихомирювала нас вiником. А вночi - заблукували на печi. То якась мана, та?мниця: цiлi поколiння майбутнiх орачiв, во?нiв, пiлотiв, геологiв заблукували на печi. До Едика хлопцi приходили вряди-годи. Вмикали магнiтофон, про щось лiниво перемовлялися. Це - взимку i восени. На лiто вони взагалi розлiталися, як горобцi. Хiба що заникне Борис. Я не вельми часто бував у школi, в якiй вчився Едик. I знаю не всiх його однокласникiв. Вчителi кажуть: сильний клас. Четверо медалiстiв. Три чистих i один не чистий. У сина начальника райсобезу медаль не чиста. Директор школи в цьому роцi виходить на пенсiю. Про це менi зi смiхом розповiдали на випускному вечорi. За столом поруч зi мною сидiв заступник завiдуючого мiськздо-роввiддiлу Прокопчак, батько ще одного Едикового приятеля - Iгоря. Вiн намалював майбутн? свого сина так упевнено i ясно, що я здивувався й подумав: а що ж робити самому Iгоревi. Iгор поступав до фiзкультурного iнституту (ще в першому класi батьки вiддали його в групу до вiдомого тренера по стрiльбi з лука, нинi Iгор - кандидат у майстри спорту), на другому курзi вiша? лук на цвях i переходить на факультет лiкувально? фiзкультури. По його закiнченнi - поступа? до аспiрантури, тему дисертацi? батько вже намiтив. Там взагалi найлегше захиститися. Потiм вiн поступа? на роботу до травматологiчного iнституту. Потiм... На вечорi не було спиртного, але ми випили перед цим, i, мабуть, тому я запитав у Прокопчака, чи не зна? вiн, у якiй домовинi поховають Iгоря. Пiсля того Прокопчак зi мною перестав вiтатися. Я думав, що Едик зараз почне дзвонити хлопцям, i примостився з книжкою бiля торшера. Нехай подзвонить, а потiм ми пiдемо на прогулянку. Едик нiкому не дзвонив. Вiн складав акуратними квадратиками аркушi, на яких були розв'язанi задачi. - Нащо ти ?х склада?ш? Ти розумi?ш, якщо тебе впiймають iз шпаргалкою... Та й просто... Я за свiй вiк жодного разу не скористався шпаргалкою. - Навпаки, колись тiльки й користувались шпорами. - Ти не вiриш? - Гаразд, та... Не пускай даремно пар. Я ?х не витягатиму. - Для чого ж тодi заготовля?ш? - Так, для страховки. Почува?шся певнiше. Менi прикро, що мiй син не розумi?, що користуватися шпаргалками - аморально. Окрiм того, я потерпаю, що одним отаким папiрцем вiн може зруйнувати все. Але не можу ж я сказати йому цього. Едик дивився на мене. Зда?ться, вiн щось зрозумiв. Хоч не знаю, що саме. - Я ?х не вийматиму, - ще раз каже вiн. Ми стояли з ним на високому березi Днiпра в парку Слави й дивилися в сизу далечiнь. Мiрiадами бiлих i жовтих вогнiв сяяли внизу молодi житловi масиви, горiли червонi й синi рядки реклам та гасел на готелях та iнших високих будинках, звивалася по мосту гусениця по?зда метро, витрiщалася незмигними баньками-фарами. Внизу, од дороги, повiвало випарами автомобiльних газiв. Люди, якi стояли бiля пас, говорили про лiнiю метро в кiнцi мосту, вiхто не знав, чому вона звива?ться, а не йде прямо вздовж дороги. Я не знав теж. I не намагався розгадати цю загадку. Мо? думки були далеко-далеко, десь там, в полiськiй сторонi, куди стелеться асфальтова траса. Там стоять важкi дубовi га? i дивляться в небо синiми очима плес зарослi очеретом i ситнягом болота. Останнi чистi очi планети. Там пiд ногами вгина?ться, пружинить древнiй мох i трубить в свою не позичену дуду одуд: "Ху-ду-ду, ху-ду-ду!" До тих болiт не ведуть асфальтованi стежки й не всi галявини в лiсi обтоптанi. Ми ще не все вибрали звiдти. Ще не передихали, не перегнали по кiлька разiв через легенi повiтря (оцим повiтрям, яким дихаю зараз я, дихали ота он красуня, i отой алкаш iз сизим носо'м, i отой астматичний дiд з бородавкою пiд бровою), ще не вибрали очима з листя зелену ярiсть кольорiв, не закоптили зорi над сво?ю головою. Ми чуду?мося власним вiдкриттям, охка?мо й охка?мо бiля пово? форми кузова автомобiля, а там мiльйони лiт сто?ть у болотi качалочка й висить на гiлцi жолудь, просто й нiжно окреслений довершеною рукою природи. Може, змiнити форму жолудя? На яку? Там, за сизою iмлою, мо? соло, мо? мiсто, моя улюблена робота, мiй дiм, мо? книги... Я кожного дня думаю про свою роботу. Зараз лiто, у розпалi ремонтнi роботи... Ми перебудову?мо, робимо нову пiд'?зну дорогу. Як вони без мене обходяться? Нинi доводиться все вибивати - кожен кiлограм цвяхiв, кожен центнер асфальту... I знову входжу до свого будинку, до свого затишного кабiнету. А може, це не твiй дiм? - знагла б'? у мозок пiдступна думка. Втiкаю од не?, переводжу погляд на Едика. Вiн сто?ть, зiпершись обома руками на кам'яний бордюр, його ледь пiдведене вгору обличчя мовби закам'янiло, погляд пронизу? далечiнь, в очах вiдбилися розсипи вогнiв, i Днiпро, й мiсто з жовтими лiхтарями. I в той же час менi зда?ться - Едик не бачить нiчого. Зненацька менi на думку сплива? "Батечко Горiо", кiнцiвка твору, де Растiньяк кида? згори виклик Парижу: "Я або ти". Може, й Едик... Щось менi пiдказу?, що вiн не прости милу?ться ятривом вогнiв. Я знаю - син честолюбний неймовiрно. Свого часу я часто стояв на ки?вських горбах.. Це взагалi улюбленi мiсця студентiв. Проте бiльшiсть шукав тут знайомств iз дiвчатами, а не мети житiя. I рiдко хто дума? про той виклик. У мене теж не вистачило смiливостi на нього. То був напiввиклик. I мiсто вiдчуло це й вiдкинуло мене на далеку периферiю. А справдi, що коли б я кинув цей виклик на всю силу? Змiг би приборкати це схарапуджене мiсто? Для цього ? два шляхи: безоглядна смiливiсть, титанiчна праця й талант, i... невпинна робота гострими лiктями, вдавана смиреннiсть текучо? душi. Текучо?, як кульова блискавка. Адже вона може просмоктуватись навiть у дiрки для ключiв. Я не мав тако? душi й не мав таланту та сили на титанiчну працю. Я нiби й не невдаха. Хоч саме невдахи найдужче хвилюють мене. Звичайно, не тi, якi все життя прокачалися на канапi з книгою в руках, лiниво мрiючи про вiдкриття давно вiдкритого. Мене хвилюють такi люди, нк Шеклтон i Левандевський. Котрi в тяжкiй борнi з примхами долi по досягли пiвградуса до омрiяно? точки й залишилися для нащадкiв майже невiдомими. Хтось iнший обiгнав ?х на нiвградуса. Може, це якесь самовиправдання? Нi. Я на тi пiвградуса не важився. Просто дуже кривдно, коли по збува?ться мрiя. Хоч... Найбiльша досягнута мрiя - це неначе черевики, якi вдалося вихопити з черги, а вонi?, виявилося, тиспуть. Мрiя, яка збулася, втрача? запахi? й кольори. А от коли вона не збулася... Повертаючись думкою до Едика, неясно вiдчуваю, що в ньому теж нема? отого титанiчного заряду, який кида?, цiною життя, на штурм останнього пiвградуса. Й тому мене не раду? його можливий виклик. День дев'ятий Знову сиджу на лавочцi бiля iнституту. Провiвши Едика, я по?хав у готель, а потiм вернувся сюди. Добро, що на цю лавочку не посяга? ще хтось iз батькiв. Здебiльш вони тирлуються на майданчику бiля сходiв. ? тут поваж нi мотрони з високими зачiсками i сiльськi тiтусi в накинутих на плечi квiтчастих, гарусових хустках (переважно головихи) та безлiч усiлякого iншого люду. Одного абiтурi?нта пiдвозить чорна "Волга", й з не? бiла ручка з блискучою каблучкою заспокiйливо маха? абiтурi?нтовi. В цю мить ми всi солiдаризу?мося мiж собою проти цi?? ручки. Зараз - без чвертi година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь пiд кiнець. Прочитав одну газету, взявся за iншу, заглибився в статтю пiд рубрикою "В сiмейному колi", як раптом на газету упала нечiтка тiнь. Пiдзоджу голову, передi мною - Онищенко. Це зовсiм не той чоловiчок, який сидiв у мене в готелi. Вiн i далi сну? свою ниточку, але сну? дуже мiцно. Вiн вимаху? руками, його очицi блищать. - Неймовiрна несподiванка! Виявля?ться, i у вас тут ? дуже близькi друзi. Нi, нi... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю... Вiн зника?, а за хвилину з'явля?ться в кiнцi але? з супроводi яко?сь жiнки. У не? чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорiзу очi, монгольський нiс, тверда чоловiча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона пiдкида? високо вгору колiна й аж пiдскаку?, неначе iде верхи. Я вгадую в цiй жiнцi знайомi риси, до болю знайомi... Й не можу вiдгадати. ?вген Сидорович випереджав жiнку на три кроки й шепоче: "Ра?са Тирса". Вiн або прочитав по мо?х очах, що я не впiзнаю жiнку, або побоявся, що не впiзнаю. - Райко! - кидаюся я вперед, викрикуючи це iм'я з перебiльшеним ентузiазмом, штучно перебiльшеним, аж трохи фальшивим, i менi ста? соромно.- Райко, - кажу вже трохи спокiйнiше. - Вiхтор! (у нас у селi кажуть Вiхтор) - лупить мене кулаком у груди й обмацу? за плечi - так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня. Навiть коли б Онищенко не сказав, хто це, пiсля цього гупання я впiзнав би ?? обов'язково. Це - Ра?са Тирса, Райка; нашi городи, городи наших батькiв на Полинному лежали од вiку поруч, i ми з нею перекидалися в просянiй соломi, а потiм знову стягували солому на купу, щоб не влетiло од батькiв, i крали на сусiдських городах огiрки, i ловили в гарбузових чашечках бджiл. Райка, комсорг нашого класу, не скромниця й зубрильниця, а заводiйка, призвiдця до багатьох кабепгiв, наша суддя i наша, хлопчача, суперниця на кросах, лазiнню по канату, а також за шаховою дошкою. Вона справдi мала хлопчачу вдачу, ще й вдачу запеклу, затяту, даремно нiкого не кривдила, але й не давала скривдити себе. Вона водила нас на буряки та картоплю - тодi в школi навчання починалося аж у листопадi, - на заготiвлю дров для школи (дрова заготовляли самi учнi), й одного разу вивела з лiсу всi три старшi класи, вивела пiсля того, як ми проблукали в туманi кiлька годин, i потомилися страшенно, й настав холодний осiннiй вечiр, i розгубилися вчптелi. Вона вiдтрутила фiзрука та директора школи, стала на чолi вже не колони, а натовпу й повела за собою старою, зарослою чагарниками просiкою. Вона знала, що некрасива, але не журилася тим. Принаймнi вдавала, що не журиться, ще й пiджартовувала над собою. Вопа товаришувала з нами, хлопцями, аж до закiнчення школи, й жоден з нас нiколи не провiв ?? додому як дiвчину. Проводили тiльки як товариша. I я теж так само проводив ??, намагався не згадувати, як ми борюкалися в просянiй соломi. Я дружив з iншою дiвчиною, i Райка схвалювала мiй вибiр. Який же тiсний свiт! Райка чомусь поступила не до iнституту, а до педтехнiкуму, по його закiнченнi вчителювала и Нiжинi, а потiм, казали, вийшла замiж за льотчика й полетiла чи по?хала з ним па Далекiй Схiд, а далi ?? слiд для мене загубився. Хтось колись казав, буцiм ?? чоловiка перекинули в Одеську область. I ось вона сто?ть передi мною. Але як же вона постарiла! Як огрубiло ?? обличчя. Що було в ?? обличчi хлопчачого, перетворилося на дядькiвське, й стало воно ще квадратнiшим, й покосiшали очi, осiннi сивi роси уже впали на ?? волосся, але вона його не фарбувала. Вiд колишньо? Райки в нiй лишилися смiх i та ж вiдкритiсть погляду та зеленi iскорки в очах. - Вiктор (уже не Вiхтор), барбос, скiльки ж це ми а тобою не бачилися? Ой, а потовстiв як! Був же, як очеретина. Жiнка загодову?? А я свого тримаю на режимi. Дво? хлопцiв? Поступа? який, менший? А в мене - дiвки. Бракороб попався чоловiк. I такий плохий... Все в лопухах хова?ться. - Вона засмiялася. - Жартую. Може, породича?мося? У мене дiвка - перший сорт, у тебе парубок. - Вона поглянула на годинник. - Вiтька, чорт, я сважено поспiшаю. Ось телефон i адреса, - вона висмикнула з сумки блокнот i рвонула аркуш. - Дзвони й заходь. Приходь обов'язково. Ти тут надовго? До кiнця екзаменiв? Чудово.. Два днi ще в мене будуть скаженi, а тодi розвантажуся. Давай лапу. Побiгла. У Райки слова з дiлом не розходяться - вона справдi побiгла. Я дивився ?й услiд i намагався оговтатися пiсля шквалу. Я сам, як кажуть у нас у селi, швидкий Берко, але й менi такий темп понад силу. - Ра?са Архипiвна - голова предметно? комiсi? по лiтературi, - багатозначно повiдомив Онищенко. Я був затурканий, але те, що вiц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмiнець ворухнувся у грудях. Ра?са Тирса! Чи то пак, Попова. Попова - ?? прiзвище по чоловiку. Живе на Борщагiвському масивi. Це десь далеко. Але треба по?хати. Цiкаво, у яких вихорах обкрутило ?? життя. Певно, побачила сиiту. Й закiнчила iнститут або унiверситет. Укра?нське вiддiлення фiлологi?. Чоловiк, мабуть, уже на пенсi?, ?х, льотчикiв, рано вiдправляють на пенсiю. Мене й самого потрiбно вiдправити на пенсiю. Якi дурницi беруться до голови! В мо?й головi застряла якась думочка, i я не можу вхопити ??, вона вислиза?, як цвях без головки. - Скажiть, що з дружиною Аркадiя Васильовича? Онищенко мнеться. - Паралiч. Вже четвертий рiк у лiкарнi. Там - безнадiйно... Возив у Москву i Ленiнград. Так що... Вiн гада?, я запитував на той предмет, чи не забрати ?? до нашо? лiкарнi. З iнститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кiлька сходинок, крокував Олексiй Дiгтяр. Високий, тонкий, - складапий метр, незалежний i самотнiй. Iншi абiтурi?нти перемовлялися мiж собою, зупинялися, креслили щось на паперi, вiн обминав ?х, як стовпцi. Самотньо йшов i мiй Едик. Iшов спокiйно, на його красивих губах лежала втомлена незрозумiла менi посмiшка. Я вiдчув, що теж посмiхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокрiли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз вiд комiра внцз по спинi. I тiльки коли Едик схитнув головою, я зрозумiв, що й цей екзамен вiн склав на чотири. Оiищенко показав великий палець. Це ма? означати, що все йде, як i мало йти. На Едиковому чолi - глибока, незнайома менi задума. - Попався дужо важкий бiлет. Я вiдповiдав добре... Нi, все правильно - четвiрка. Просто неймовiрно важкий бiлет. Менi здасться, Едик когось гра?. Гра? серйозного, зiбраного хлопця. Але вiн серйозний i так. Та й перед ким тут грати - перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолi що пiсля екзамену? Опищопко пiшов, дрiбно пиробнраючн ногами. Ми пiшли в протилежний бiк. Пообiдали в кафе, далi Едi?ка звабила реклама фiльму з дженджуристим ковбо?м на осатанiлому копi. - Треба розвiятися, - тверезо й розважливо сказав Едик. - Я знаю, що це ?рунда, але хоч посмiюся. Едик умi? знаходити в серйозному смiшне. Я не вмiю, и через те пiшов додому. Я знову проходжу повз камiнночолих швейцарiв, менi здасться, вони поглядають на мене, як на потенцiйного злочинця. Черювi на поверсi теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять: - Покажiть вiзитку. Ви з якого номера? Разом з ключем чергова да? менi листа. Це для мене - повна несподiванка. Ще й на конвертi не зазначено зворотну адресу. Ледве нерестунаю дорiг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопiю ще дужче: впiзнаю нерiвний, ламаний Вовчий почерк. Зда?ться, це - вперше я одержую вiд нього лист взагалi. Що ж його спонукало написати, яка невiдкладна потреба водила його рукою? Починаю продиратися крiзь частокiл кострубатих лiтер. "Дорогий тату! Як ти там, у Ки?вi, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчу?теся? Менi зда?ться, ти не вмi?ш влаштовувати свiй побут, не вмi?ш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. I взагалi, ти там не дуже викладайся, не лягай кiстьми. Бо... може, воно й нi до чого. А власних здоров'я i нервiв не повернеш. Я вже сам глава сiм'? й можу давати поради з висоти свого сiмейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свiй бiльший у кiльканадцять разiв досвiд. Але вiн не завжди визнача? все. Iнодi з ближчо? вiдстанi видно бiльше, нiж з далеко?. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я - твiй син, який завдав тобi немало прикрощiв. I хто зна?, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас сво? нерви, ?х тобi вистачить ненадовго. Ось так. В мене все гаразд. Гиркаемося з Асею, вона мною керу? i шпетить мене немилосердно за дiло й без дiла, а я тiльки раз за?хав ?й у зуби. Погрожувала пiти до батькiв, але не пiшла. Живемо ми з нею весело й дружно, за два мiсяцi зiбралося пляшок, що в коридорi i в кухнi нема? як пройти. Потрiбно або вiднести ?х на приймальний пункт, або покинути нити. Скорше - друге. Просто наш медовий рiк затягнувся, хоч не такий вже вiн i медовий. Проте за нас не хвилюйся, сподiваюся, дамо собi лад самi! Думай бiльше про себе. Вiдвiдуй кiно i театри, добре харчуйся, багато спи i пий соки. Передай вiтання Едиковi, скажи йому, що Александр Македонський i Юлiй Цезар почувалися дуже нещасними людьми. Цiлую, твiй син Володимир". Я довго сидiв у крiслi непорушпо. Отакий у мене нахаба син - прислав листа, в якому пише, що завдав менi чимало прикрощiв i може завдати ще. I взагалi, в листi чимало вульгарного ("не лягай кiстьми", "не накладайся") й такого, чого я сво?м батькам не написав би. А водночас щось ? в листi таке, що зворушило мене. Насамперед оце прямолiнiйно-примiтивне пiклування про мою персону. За все мо? життя нiхто (навiть батьки) не радив менi, щоб я вчасно ?в i достатньо розважався, спав i пив соки. Ну, це можна сприйняти й ва невдатний жарт. Але я вловлюю в листi й справжнiй неспокiй, якусь засторогу, якусь пораду, менi зда?ться, Вовка зна? щось таке, чого не знаю я, хоче менi допомогти. Ось: дожився - син радить, як жити в свiтi. Чому вiн менi радить? Для чого написав цього листа? Не знаю. Я нiчого по знаю. Менi гарно вiд цього листа й чомусь тривожно. Аж тепер збагнув до кiпця одвiчну сентенцiю про великих i малих дiтей та велике й мале лихо. Збагнув шкурою. Хоч i малими дiтьми я гаразд не натiшився. Робота й робота, наради та засiдання, вiдрядження та конференцi?. Що мо? дiти перейняли од мене? Чого я ?х навчив? Як рано вставати, як сiяти-орати, як шанувати старших? Найбiльше менi в пам'ятi вiдпустки. Особливо одна, яку провели на березi Десни. Хоч найняли кiмнату в дiда та баби, але поставили в кiнцi городу над затокою-озером намет i спали там, рано-вранцi я будив хлопцiв на рибу, звечора вони просили взяти ?х iз собою, а вдосвiта не хотiли вставати, сидiли в човнi заспанi та сердитi, але сходило сонечко, пригрiвало, й спивало з ?хнiх личок сон та вовкодухiсть, i наливало щiчки рум'янцями, а очi рибальським завзяттям. Ми ловили карасiв, плiток i краснопiрок, я поставив справу так, що буцiм мали забезпечити себе i маму харчами, хлопцi перейнялися цi?ю iде?ю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Тi рибальськi ранки на озерi й досi в мо?му серцi. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали пiд латаття, i в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжнi ревнощi - рибу вкидали до однi?? сiтки. Тi ранки особливо зрiднили мене з синами. А потiм ми варили пiд осокорами юшку й тут же, пiд осокорами, лягали на сiнi спати й спали до обiду. Пiсля обiду йшли до лiсу або купалися на рiчцi. Купалися всi разом, i плавали наввипередки, й бризкалися водою, i Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грiзно утихомирювала нашi бунти. Вечорами читали або грали в карти - в дурня. I все мрiяли впiймати сома, ставили приладу, але не впiймали. Мабуть, це теж сво?рiдний его?зм, але я почувався до кiнця затнiпио тiльки тодi, коли зi мною були дiти та Люба. Менi тодi смакувала ?жа, й читалися книжки, i спи снилися лiгкi та при?мнi. Так, так, тут мають вагу не якiсь доброчинностi, а его?зм. Я завжди привожу з вiдря джень дружинi та дiтям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обцiловують мене, я насолоджуюся i втiшаюся таким чином i тодi здаюся собi кращим, нiж к насправцi; менi й страва не лiзе в горло поза домiвкою - всiляке заласся: бутерброди з iкрою та червоною рибою,- бо зi мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радi? тим подарункам, либонь, дужче, нiж хлопцi, i потому нона вночi особливо щедра зi мною. Отже, купую я всiлякi речi не з велико? щедростi. Навпаки, чоловiк я скупий, знаю за собою цей грiх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звiдки це в менi, мабуть, од батькiв, ощадливих та невибагливих до ?жi та одягу. Я важко розлучаюся зi сво?ми старими костюмами, менi муля? непотрiбна рiч у квартирi, менi болить неспожита та перепсована ?жа. Й купую я здебiльшого речi дешевi, хоч i розумiю, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це - вiдгомiн далеких голодних рокiв. Я з них вискочив, а вони з мене - нi. Я весь час уловлюю в собi звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який i досi повча? мене з кожно? нагоди, хоч не може не розумiти, що на всесвiтнiх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймнi про це йому нагадують i мо? невеликi (тридцять карбованцiв) щомiсячнi грошовi перекази. Спочатку я просто привозив ?м грошi або якiсь речi, але що можна подарувати сiмдесятилiтнiм батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капцi? Та й потiм помiтив, що iнтервали мiж мо?ми по?здками в село стають все бiльшi й все дужче браку? грошей у сiм'?, i я вирiшив раз i назавжди встановити твердий лiмiт, хоч Люба пiсля першого нерсказу не розмовляла зi мною два тижнi. Але ж ми так само посила?мо двадцять карбованцiв ?? матерi. Я давно впевнився: людська скупiсть не ма? меж, як i людська вдячнiсть. Рокiв десять тому я допомiг поступити до залiзничного технiкуму Любиному племiнниковi й трохи допомагав йому грiшми. I ось вiн вже рокiв п'ять просто тероризу? нас - взяв собi за обов'язок привозити з усiх по?здок нам подарунки у виглядi бухарських динь, чернiгiвсько? картоплi, молдавського винограду. Вiн вже давно "перекрив" усю нашу маленьку допомогу й зна?, що ми багатшi за нього, а отже, й досi почува?ться нашим невiдплатним боржником. Я ще раз перечитав листа, й знову менi повiяло попiд серцем теплим вiтерцем i водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрiшньо? кишенi пiджака. Я чомусь вирiшив не показувати його Едику. Й вирiшив бiльше не вертатися сьогоднi до листа думкою. Сiдаю в крiсло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. I для чого я мучуся? Щоб довести собi, що я не пайдурнiший на планетi? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товариствi, де заходить мова про лiтературу? Не подоба?ться менi Маркес. Iнодi нiби щось озоветься до мене з його сторiнок, вловлю якусь думку, а далi зпозу напружуюся, аж вивертаю мiзки. Чомусь менi зда?ться: цей Маркес водить мене за носа, а сам пiдхихику? з кутка. А що як не тiльки мене? Колись же й голого короля всi бачили ошатно одягненим. Ось тут i розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простiше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тiльки голий не король, а я. Чи ? що хтось у натовпi такий самий? Агов, озовiться! Помiчаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Менi незрозумiло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель зда?ться менi схожим на порожню бочку. Нi, не на порожню. На бочку, в якiй обкручуються старi iржавi обручi. Десь у коридорi гуде пилосос, клацпув лiфт, забулькотiла вода в трубi - i знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить. Мене точить тиша. Продiрявлю?, як шашiль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив iз сво?м заступником. У них - запарка. Харчоблок переобладнувати закiнчують, а дорогу не розпочинали. Пома? асфальту. Завод, який обiцяв дати асфальт, вiдмовив. Завтра сходжу до мiнiстерства. Доведеться знову турбувати Миколу. Покружлявши думкою подвiр'ям сво?? лiкарнi, тупо впиваюся очима в сiру стiну. Кудись би пiти. З кимось поговорити. А може, ?? справдi ризикнути? Чимало мо?х спiвкурспикiв залишилося в Ки?вi. Я прихопив з собою старий записник, у якому ? кiлька телефонiв. З деким зустрiчався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всi записи - давнi. Якннсь час нас не полишало почуття стадностi, я сказав би - iнкубаторпостi, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзiв. Тодi друзiв знаходили легко. Нових друзiв, i забували старих. У днi навчання ми, хлопцi-медики, чомусь частiше дружили з дiвчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливiшi, м'якшi душами, а ми ще не забули сво?х матерiв, може, що дiвчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися ?хнiми конспектами, може, що пiдгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом. Я теж дружив з дiвчатами, з дiвчиною. З Марi?ю Монь. Красивою свiтловолосою дiвчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою укра?нською. ? дiвчата красивi осяйно. ? мовби не вельми красивi, але в яких ? iскринка, жаринка, вона першою впада? в око, i хлопець здебiльшого тiльки й бачить ту жаринку. Це може бути митт?вий позирк гарних оченят, лiнiя брiв, усмiшка чи навiть звичка (iнодi вiдпрацьована, чого хлопець не зна?) поправляти волосся. Нiчого того Марiя Мень не мала. У не? звичайне все - вiд iменi до обличчя - нi круглого, нi видовженого - вiд звичайних кiс до постави. Звичайна сiльська дiвчина, ще й без великих здiбностей до навчання - брала посидючiстю, працьовитiстю. З Марi?ю дружив пе тiльки я. Нiхто з пас не був по-сиранжпьому в не? закоханий, хiба що тiль-тiль, нiхто не важився на ?? цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), нiхто з нас на молодших курсах не збирався до не? свататись. Хлопцi ж iз старших курсiв, подивившись ?й услiд, iн