Юрiй Мушкетик. Обвал ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ повiсть довжиною в двадцять днiв День перший Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв зараз Едиковi, мо?му молодшому сину. Або сну?ться вона цiлих сорок рокiв i ма? довжину мого життя. А iнодi менi зда?ться - вона взагалi не ма? початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi. ...Валiзи запакованi: Люба склада? у великий полiетиленовий пакет яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб сказати, чи не в космос вона споряджа? пас, але Едик зупинив мене ледь вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'?мо - викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як iграшковий за?ць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники. Пiдручники - насамперед. Едик знову показу? менi очима: може, взяти карти? Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi очi, мо? очi, великi, голубi, i розумi?мо ми один одного з пiвногляду. Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впуска?мо нiкого, навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, ?? найперше; Люба почува?, що вона - за колом, i через те гнiва?ться. А пас уже давно захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам, бажа? удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогаду?ться, хто дзвонить: двiчi стука? но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiва?мо на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п'?са нам попалася". - "А що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стука? по столу. "А режисер?" Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А бельетаж?"... Ми уявля?мо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом розбiга?ться партер, поки i його не "сопричислили" до тi?? ж категорi? дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подоба?ться Едикiв смiх. Ми розумi?мо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б песмiшною, але вони - поза колом. Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене Вi?м, коло; я розумiю ??: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п'?си, у яких грала сама. Тодi ?? поймали справжнi великi гордощi - мати i син грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районно? лiкарнi. Свiт мистецтва не зна? районiв, високi душi спiлкуються поза часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час ледве чи й помiчала мене, ?й доводилося докласти зусиль, щоб остаточно спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних, що з них витiка? руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали ?х, збудженi, згадували якiсь сцени з щойно бачено? вистави, мистецький азарт грав па ?хнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап'?-маше. Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з Любою на репетицi? та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодно? невдачi, жодно? прикростi, якi б спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра ? лише часткою iншо? гри. I хоч я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення ?хнiх пiзнiх мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч водночас трошки й радi?: адже це ?? син i ?? чоловiк мiцно тримаються за руки. I нехай ми в якомусь сво?му космiчному колi, але те коло - не зовсiм справжн?: на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупа?мо смиренно i ?? велiння сповня?мо ревно. Люба сiда? на кра?чок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж напуска?мо на сво? обличчя вiдповiдного виразу й сiда?мо на стiльцi. Проте Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, зда?ться менi, не ображав матiр, скорше проща? ?й старорежимнi забобони. - Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба. Вони у не? невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить молода жiнка, тонка в талi? (стежить за собою), струнка, у не? дуже гарне бiляве волосся, яке хвилею опадав ?й на плечi. Можливо, я трохи пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над рiчечкою Криiгичанкою, але так про не? кажуть усi мо? знайомi. При тому Люба певна себе, умi? якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я розумiю, що в очах чоловiкiв (менi зда?ться, що вони пасуть мою Любу очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька, черевця, правда, нема?, але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки, на ?? й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир рiльничо? бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями - не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму... Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi. Декотрi мо? колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть ?хнiх пiдозр. Та й усi iншi аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам зда?ться, що лiкар почува?ться майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до думки про смерть. Працю? у нашiй лiкарнi старий невропатолог. ?х четверо лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекида? через власну хату, а в очах - страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив. Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не допуска? до критично? подiлки тi?? чорно? думно? хмари, вiдсову? ??, трима? на овидi. А з не? крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони... прямо в серце. Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Ки?вi якомусь свiтилу. У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших. Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн нiкого не помiчав, усiм сво?м виглядом показував, що не звик ?здити громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою - "звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас поглядом, але це ?й не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не розумi?, що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вi? попiд серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля армi?, i наплювати менi, що там подума? хтось iз колег, знайомих: нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю, не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу присвятити ?? синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те, що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних спереча?мося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантi?" Iрвiна Шоу. Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами. Кучерi мовби пiдпира? голуба водолазка, менi вiн дуже подоба?ться в нiй. I сама водолазка теж. Люба принесла ?х йому на вибiр - аж три (де допина? в нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки назива?ться якось по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за не? знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю. Люба дрiботить поруч зi мною i охка?, що син пiдвередиться; шепоче, що я поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступа? широко i впевнено, й натовп розбива?ться об нього, як весняна повiнь об хвилерiз. Ми йдемо в його кiльватерi... Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що бiжить купити мiнерально? води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив, а Люба прикле?лася лобом до вiкна, й на обличчi в не? закарбувався вираз, як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль. Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не знаю, бачив ?? кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацi? одержав вiд Люби: Катя, дочка завуча школи од друго? дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця, заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла ?? без ентузiазму, але й без особливо? тривоги. I дивиться на синове захоплення, як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я. - Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн зробить усе. Готель замовить теж... Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з яко? речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любино? подруги! Десята вода на киселi. Люба бачила його один раз - при?жджав до нашого мiста й зупинявся в сестри, пили шампанське i ?ли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'?здi. Одначе Люба каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчально? частини iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'?зду вона розмовляла з ним по телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не вдi?ш. - Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба зна? втричi бiльше за мене. Розвiдслужба у не? поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi. - Кого, ректора? - Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй кiмнатi. На такiй висотi чоловiк! - Нашим виноградом можна тру?ти мишей... - Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом. - З яким орденом? - уже щиро здивувався я. - Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його - орденом "Знак пошани". - Це ж - три мiсяцi тому. - Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив. - I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами. - А може... Для цi??... екзотики. Твое дiло запросити. Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi ста? соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в мо?х думках, чи в тому, про що думаю. Мабуть, у мо?х думках, у менi самому. Я не заздрю великим, тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках пiдручникiв. Мабуть, через те, що ?х уже нема? i що вони - на недосяжнiй височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка? Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив! мрi?. Колись i я сподiвався... А нинi заспоко?вся. Якимись нiкому не вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук, головлiкар мiсько? лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко ?сти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, ?жте манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистача? однi?? одинички. Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само стрибуновi не вистача? кiлькох сантиметрiв до заповiтно? цифри. I не вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i заспоко?вся. Проте це не означа?, що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку. Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок, на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени, стабiльнiсть i майже не бува? зривiв. Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних сукнях, ?м рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi нема?. Люба нерву?, вийшла з вагона - до вiдходу по?зда лишилося сiм хвилин. Всiма сво?ми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну раму. Прибiг захеканий Едик з однi?ю пляшкою води. На перонi Люба поглядала на годинник. - Котлети... найперше по?жте котлети, - поспiшливо давала останнi вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули буфери, роздушили ще якiсь ?? слова. Вагон повiльно покотився по рейках.- Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав ?? водночас.- Iнакше - краще не вертайся. Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай ?х на повну катушку. Вмри, а свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе до кiпця життя. Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже. I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба можна класти такий тягар у душу рiдно? людини? Чи навiть у будь-чию душу. Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю. Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми, навiть лютi крадi? i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя порядностi. Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати ?? слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав мо?х думок? На щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь у мо?й думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як ртутний стовпчик на погану погоду. Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - ?хнi мiсця були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен, але дивиться спортивнi передачi, я ?х дивлюся теж;'i хоч це таки досить нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад, але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi забивають i в сво? ворота, в усьому ж iншому ми наперед зна?мо кiнець. У книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива. Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у сво?му кутку. Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих, розжоханих iнтимними та?мницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у барi, на пляжi, якi саме та?мницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I не мiг вiдгадати, хто вони й чого ?дуть до столицi, а зав'язувати дорожню розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене в по?здi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув угору сво? молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашо? збiрно? по футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно, страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка, запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув, щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi. Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрi?ля Маркеса, Едик - газету. Я, зда?ться, у його вiцi газет не читав. - Тату, - покликав Едик. - Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик, коли ми обо? у доброму настро?. - Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100 %. З колективом пiдпри?мства проведено виховну роботу". Ми обо? регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав Едик. Едик часто зачиту? менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась особлива здатнiсть вiдшукувати ?х. Та й, признатися, я всiх отих статей не читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд сво?х та?мниць, уже передивлялися ?х на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився на дно глибоченно? криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити себе. В по?здах я не сплю майже нiколи. По?зд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцi?. I думки мо? пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг зосередитися на жоднiй з них. "До?демо, до?демо, до?демо", - стукотiли колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм; "всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке хочеш слово чи й слова. На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я тако? рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його. Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi ?й прогнозували, що буде дочка, вона вже навiть пiдiбрала ?й iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся сво?м знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався сво?ми манюнiми пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й зараз iнодi бачаться тi iдилi?... З крана у ванну падають краплi, а на днi вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик чека? на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшу? на шворцi в кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть заплiску? серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час Люба вдавала, що син i далi байдужий ?й, але то вже була гра, Люба опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiну?ться. "I-i-i" - тиче пальчиком - дай. "Ням-ням" - ?сти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости, його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi. ...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'?ться кучерями. Ох, не одна бiлявка чи чорнявка заплута?ться в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже спокiйний, урiвноважений. Вiн чита? серйознi книжки, прочитав навiть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн любить книги з серi? "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я ?х перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при мiсячному затемненнi, вiд яко? iнодi ста? моторошно. Едик спереча?ться зi мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не часто блука?мо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглина? мене всього, та Едик i не вельми охоче розповiда? про те, що дума? i що його цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо радiсно, що це почуття освiтило нас. "Ми?демо, ми-?демо, ми?демо", - стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi зда?ться, що по?зд iде в зворотному напрямку. В темрявi менi завжди зда?ться, що я вертаюся з пiвдороги туди, звiдки ви?хав. Щоправда, у ешелонi iнколи переставляють тепловози i перший вагон ста? останнiм. Але навiть якщо ми зараз ?демо у зворотному напрямку, менi гарно на душi. Хоч трохи й тривожно. Можливо, ранiше я занадто остуджував Едиковi пориви, адже намагався триматися по-бать-кiвськи суворо, а в останнiй рiк просто висiв над його головою. Я вимагав, щоб вiн прочитав усi рекомендованi в пiдручнику твори, - чомусь думав, що вiн, як i старший син, пiде вчитися на фiлологiчний факультет педагогiчного iнституту в нашому мiстi. Адже математика не захоплювала його, i знав вiн математичнi дисциплiни для вступу до технiчного вузу недостатньо. Ми i вчителя наймали, Едик ходив до нього пiвтора року, трохи вирiвняв оцiнки з математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А менi чомусь дуже хотiлося, щоб хоч один син став iнженером. Може, ще й тому, що за мо?? молодостi з нашого села тiльки один хлопець - учительський син - вивчився на iнженера, i всi вчителi ставили нам його за приклад. А Едик раптом, за два мiсяцi до випускних екзаменiв у школi, заявив, що хоче стати лiкарем. "Пiду, тату, по тво?х слiдах". Так i сказав. Я неймовiрно розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, менi тривожитися? Що з усiх математичних дисциплiн в атестатi стоятимуть четвiрки? А може, то твердi четвiрки? Того, сказати по правдi, я не знаю. Що не помiчав у ньому схильностi до лiкарсько? професi?? А в чому це мало проявитися? В тому, що не перев'язував, як свого часу я в селi, поламанi сусiдською палюгою лапи курчатам, не го?в телятi гнояки на спинi й не брав у руки вужiв? Так де ж вiн мiг проявити себе подiбним чином! Дурниця все це: звичайно, лiкар почина?ться з любовi. З любовi до людей, зi спiвчуття, з поваги до ?хнiх страждань, iз бажання допомогти. Я впевнений - Едик усе це розумi? i йде до медичного iнституту за покликом серця. Хлопець вiн розумний i зважив усе. Розумний, ерудований i гострий на розум i слово. Коли, бувало, Люба намагалася спровадити Едика на вулицю, я ?й заперечував: "Мало тобi одного", - i вона вмовкала. Справдi, нашого старшого нам вистачило трохи не на двi неврастенi?. Обтiпав вiн нам нерви, як коноплi на терницi. Вовка i вчився через пень-колоду, i до класного керiвника ми втоптали дорогу - то його помiтили за шкiльною смiттяркою iз сигаретою - дим з-за тi?? смiттярки валував, аж вчителi думали, що там щось горить; то дiстали десь закордонний журнальчик i понаклеювали голих хлопцiв у зошити дiвчатам; то побилися з хлопцями iз сусiдньо? школи. Не мали ми з Любою спокою i пiсля того, як вiн вступив до педiнституту. Знову ж таки вчився погано, часом приходив пiзно, й вiд нього пахло "бiомiцином". А потiм записався до мотогуртка, i ми кожного дня чекали, що нас покличуть до лiкарнi, а то й до моргу. Вiн i справдi двiчi перекидався з мотоциклом, одного разу йому зчесало на плечi шкiру i вивихнув руку. А якось зник, i не було його чотири днi. Ми подали у мiлiцiю на розшук. Його знайшли в сусiдньому районi. Повiз додому в село на багажнику мотоцикла студентку-бiологiчку. Я й зараз пам'ятаю тi чорнi днi у нашiй квартирi. Ту тривогу, той туман, що згуск майже до трагiчного болю. Тi думки, якi передумали з Любою... Про швидку рiчку Дике Устя, i про Десну, i про важкi вантажнi автомобiлi, якi розбивають на нiчних дорогах мотоциклiстiв у млинець. Вовку привiв у дiм мiлiцiонер. Позаду йшов Короткий - прокурор, iз Короткими ми часом зустрiча?мо Новий рiк i Першотравень. Короткий вiдпустив мiлiцiонера й сказав: "Бий. Я прокурор, вiн не зможе поскаржитися". Я двiчi вдарив Вовку по обличчю. Життя й далi пiдсовувало нам несподiванки. Одначе не всi вони були непри?мнi. На четвертому курсi Вовка одружився на журналiстцi, що при?хала до нашого мiста на дипломну практику. Одружився проти Любино?, та й трохи проти мо?? волi. Вина сама прийшла в наш дiм. Зараз Вовка працю? в школi, й директор ним не нахвалиться. Я не знаю, що сталося, яким чином вiн так перемiнився. I пояснюю все одруженням. Ася, невiстка, взяла його в руки. "Кириченко, - так вона кличе мого сина, - ти що, знову вмостився бiля телевiзора? Ану кроком руш по картоплю". I Кириченко покiрно пiдводиться, бере двi авоськи й чеше до овочевого магазину. Я люблю свою невiстку, хоч мене чомусь трохи обража? оте "Кириченко". Менi зда?ться, я сво?й Любi кликати так себе не дозволив би. Ася - житт?радiсна, рухлива, як ртуть, але надто категорична, строга. "Кириченко"... Тодi ?? очi чимось нагадують очi мо?? Люби, а тонкi губи складенi в шнурочок. В Асi менi не подобаються тiльки губи, губи i рот, вiн у не? дуже великий i трохи хижий. Але це вже спостереження не по мо?му, а по Вовчиному профiлю. Проте iнодi менi хочеться думати, що ота перемiна у Вовцi не ? докопченою заслугою однi?? Асi. Просто то був бунт молодостi, кипiння сил, скованих мiською квартирою, схоластичною шкiльною наукою та нашими батькiвськими нудними нотацiями. Вовка не сприймав будь-яко? неправди, фальшi, хоч, мабуть, i сам не знав, як i де потрiбно шукати правду, та й не вельми мав право обстоювати ??. Так чи так, але там, де нинi в мо?му серцi Вовка, - благодатна тиша, i тиша в його двокiмнатнiй кооперативнiй квартирi, яку тiльки зрiдка порушу? строгий окрик: "Кириченко!". Всi менi кажуть - я щасливий батько. Як на нашi часи - то й вельми. Блукаючи думкою по синовому та невiстчиному домi, я несподiвано заснув. День другий Скажений, напружений, розжоханий, як автомобiль на крутому вiражi пiд час змагань. На вокзалi нас нiхто не зустрiчав. Ми простояли на перонi чверть години, а тодi взяли валiзи й поволокли ?х до довго? черги на таксi. Щоправда, попервах я навiть зрадiв, що Аркадiй Васильович не зустрiв нас. Я не люблю, коли мною дрiбно опiкуються, не люблю товариства незнайомих людей. Та й з яко? б речi вiн нас зустрiчав? Двоюрiдний брат Любино? подруги! Наобiцяв чортзна-чого пiсля чарки коньяку! Ми по?хали в готель. Це був старий готель майже в центрi мiста, на тихiй зеленiй ки?вськiй вулицi. У готелi сказали, що номер нам справдi замовлено, але з дванадцято? години, а до дванадцято? нас не приймуть. Зараз була тiльки десята. Водночас день наступав, пружина розкручувалася, i якщо я загаюся, вже ?? не стисну. Хiба що розкручу земну кулю в зворотний бiк - як у отих фантастичних романах, що ?х чита? Едик,- i час полетить в зворотному напрямку. Сьогоднi - п'ятниця, завтра i пiслязавтра в установах вихiдний день, а в понедiлок уже екзамени. Ми вийшли з Едиком у скверик - маленький зелений трикутник на розi двох вулиць, i я сказав синовi, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я повернуся. "Менi потрiбно заглянути до мiнiстерства в сво?х справах",- коротко пояснив i побiг ловити таксi. Таксi не було, я зупинив чорну "Волгу" i попросив шофера пiдвезти. Великий, сивий, тiлистий, схожий на мiнiстра шофер мовчки схитнув головою. Боже, як менi не хочеться зустрiчатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобiт, ще й там хлюпа? щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собi це тим, що доводиться зустрiчатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пiшов на комсомольський крос. Це було за два днi до стипендi?, а я жив майже виключно на не?. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу ?? погляд, спрямований па мо? великi, розбитi парусиновi черевики жовтого кольору, i фарба задавнiлого сорому й вдячностi залива? менi щоки. Декан була молода жiнка а вiночком кiс на головi - тодi такi вiночки були моднi. Вона, звичайно, нiчого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумiв я свою провину i чи побiжу наступного разу. Я пообiцяв оббiгти по меридiану всю земну кулю. Тодi я мiг ?й пообiцяти все. Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять рокiв, вiдколи ми закiнчили iнститут i вiн перебува? па високих адмiнiстративних посадах, вiн тричi забув про той крос i, мабуть, зняв з дистанцi? тисячi ота-ких-от невдатних кросменiв... Микола уявлявся менi схожим на оцього шофера, тiльки що з бiльшим черевцем. Це ж вiн з пiвгодини протрима? мене у сво?й приймальнi, а далi викаблучуватиметься, мов колишнiй купчик, якому вдалося купити дворянство. Лiтня, майже пенсiйного вiку секретарка сказала, що заступник мiнiстра зайнятий, звiльниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сiв на стiлець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальнi. Велика кiмната, полiрованi меблi, кiлька телефонiв на приставному столику i багато картин на стiнах. В основному пейзажi. Я сам адмiнiстратор i вже трохи навчився оцiнювати господарiв кабiнетiв по ?хнiх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я - адмiнiстратор кепський, i це легко вгадати по мо?й приймальнi, у якiй дуже часто нема? секретарки або вона з iншими дiвчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'? чай, точить по телефону теревенi, i нiхто не може до мене додзвонитися. Лiда - секретарка дуже вродлива, мо? знайомi на вечiрках жартома пiдколюють Любу, а Люба вда?, що ревну?. Секретарку пiдбирав не я, вона дiсталася менi вiд мого попередника. Я чомусь нiяковiю перед Лiдою - сам не знаю чого, адже у мене i в гадцi нема? чогось такого, що б виходило за межi службових стосункiв. В гадцi нема?, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волi, i Лiда щось вгаду?? Адже на деяких секретарок деяких начальникiв я дивлюся iншими очима. Теж, звичайно, не зовсiм нахабними, але можу дещо уявити хоча б за вiдомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось вiд них залиша?ться в пам'ятi, до того ж, як менi зда?ться, Лiда трохи кокету? зi мною. Мабуть, вона кокету? зi мною, як зi сво?м начальником, вади i недосконалостi якого знав. Проте перед незнайомими вiдвiдувачами Лiда вида? мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настраханi та настороженi. Я не завжди розвiюю цю ?хню упереджену думку. До того ж трапля?ться, що й справдi зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, iнодi не зовсiм гаразд пам'ятаю, що казав, а потiм страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лiкаревi, та ще й адмiнiстраторовi, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпiзнаю, що хтось використову? мою м'якiсть, "ката?ться на менi" (Люба), чинить мо?м iм'ям неправду. Я на службi нерiвний, не маю певно? лiнi? поведiнки, то напускаю на себе начальницьку строгiсть - тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, - то знову забуваюся й вступаю зi сво?ми пiдлеглими в панiбратськi суперечки та розмови, вiдтак знову влаштовую нагiнки "для профiлактики". Нагiнок тих нiхто не бо?ться, до того ж я часто пiдкреслюю, що моя адмiнiстративна iпостась тимчасова, всi ми, колеги й друзi, повиннi радитися, вирiшувати все колегiальне. Одначе з часом зрозумiв: це теж не все правда, людина - то таки людина, комусь вона симпатизу? бiльше, комусь - менше, i всi те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останн? слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати ?х в правильностi мо??, бо вона, таки моя, визрiла в мо?й головi, зда?ться менi найправильнiшою. Ото на тому й кiнча?ться весь мiй демократизм, така його цiна. Я це розумiю, але переiнакшити себе вже не можу. До кабiнету з червоною папкою пiд пахвою зайшла суха, як тараня, в сiрого кольору костюмi жiнка, лишила дверi не причиненими, i в ту щiлину Микола помiтив мене. Помiтив i впiзнав, хоч ми за цi роки жодного разу не зустрiчалися. Як вiн мене впiзнав? - Чого ж ти мовчиш? - сказав менi, а докiрливо подивився на секретарку. - Заходь. Радий тебе бачити... Стiльки рокiв... за снiгами бiлими... i нiколи не зустрiлися. Сiдай ось сюди. Ну, ти ще нiчого... В це крiсло вмiстишся. Воно в мене - як еталон для старих друзiв. Крiсло справдi вузьке, хоч i зручне. А сам Микола - худорлявий, високий, в спортивного крою костюмi - здавався менi тим же iнститутським Миколою, що запекло вимахував руками i гукав: "Всi на буряки! Вiзьмемо пiдвищенi зобов'язання". А мiж тим його сухе обличчя виглядало втомленим i розумним. I був вiн геть сивий, красиво сивий, одначе й такiй сивинi заздрити нема чого. Дво? чоловiкiв, що сидiли в кабiнетi за приставним столиком, тактовно попiдводилися. - Миколо Степановичу, ми потiм. - Гаразд, - недбадо махнув рукою Поляк. - Я, мабуть, перебив вам нараду? - запитав я нiяково, коли ми залишилися вдвох. - Яка там нарада! На рибу завтра збира?мося. Та от не зна?мо куди. В мене на мислi, на самому ?? гребiнцi, - як отi бiлi баранцi або паперовi кораблики на хвилi, - завертiлося: "При?жджай до мене, я тобi влаштую таку риболовлю, що карасi самi вилазитимуть на берег", - але зусиллям волi потопив той кораблик. - Хлопцi внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клiнiку Стражеска влаштували. Тепер вiддячу?... Там коропи, як поросята. А я не люблю... Пiд самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. - Вiн аж тепер сiв навпроти мене. - Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку - якi вiтри тебе занесли до мене. Мабуть, потрiбна путiвка? Собi чи комусь iз друзiв? "Коли б iшлося про путiвку, - подумав я. - Десять лiт лежав би на березi свого Дикого Устя, ?в консервованi бички, аби тiльки... Аби тiльки не починати цi?? розмови". Я проковтнув клубочок у горлi й, поспiшаючи докiнчити цю балачку, сказав: - Та нi... Син у мене поступа? до медичного iнституту. Хоче... по мо?й лiнi?. Останнi слова "хоче по мо?й лiнi?" прозвучали не гордовито, як то бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступа? син, а чомусь жалюгiдно. - Може, Черкаський ще пам'ята? мене? Я працював у його семiнарi... По пiдшлунковiй. Але... скiльки ?х, таких, як я, стукалися в його дверi. Микола рвучко пiдвiвся, закрокував по кабiнету, перетинаючи навкiс розкiшну килимову дорiжку. Один раз вiн об не? спiткнувся, дорiжка загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола розправив ??. - Я спробую, - по довгiй мовчанцi, вiд яко? менi натекло повнi груди холоду, сказав вiн. - Але ти, Вiкторе, зрозумiй... Я певний: ти не схожий на деяких провiнцiалiв, якi думають, що заступник мiнiстра... це хтось такий... ну як апостол Петро бiля райських врат. Зна?ш, скiльки отуто, в Ки?вi, отаких, як я, начальникiв?.. В ешелон не вбереш, i в усiх сини, дочки, племiнники. I пiв-еше-лона вищих. А потiм таких, якi крiзь стiни проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти менi. I ще одне - я не контактую з ним. Нi, ми нiколи не сварилися. Просто по?зди нашi - на рiзних магiстралях. Вiн пильно подивився на мене, чи я все зрозумiв, чи не образився. Я зрозумiв, не образився. - Спасибi. - За що там спасибi. - Вiн знову сiв. - Ну, розкажи трохи про себе. В тебе один син? Каву замовити? - Не треба. Я ?? майже не п'ю. А син це в мене менший. Я коротко розповiв Миколi про свою родину. Диво, я не почував на нього за те, колишн?, анi крихти злостi чи навiть досади, й подумав, що це роки розчинили ?х. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться. - Ех, - потягнувся в крiслi Микола. - Лiта - як дикi конi. Вже синiв женимо. А давно... самi були дурнi й дикi... Вiн подивився на мене й швидко вiдвiв очi, в яких майнули, схожi на крильця бiлих метеликiв, вогники. Я зрозумiв, що Микола пам'ята? все: i про буряки, i про крос, i не вибача?ться, бо це було б нерозумно. Я пiдвiвся, мiцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях: - Як ти дума?ш, варто менi самому пiти до Черкаського? Микола на хвилю замислився. - Мабуть, варто. Живий чоловiк... вiн якось вплива? особливо. Я це по собi знаю. Ну... бо i ? живий чоловiк. Я повернувся в готель близько дванадцято? години. Ми з Едиком волокли угору сво? важкi валiзи (бiля лiфта товклися iноземцi, бородатий лiфтер у лiвре? навiть не дивився в наш бiк), а назустрiч нам волокли валiзи ще два Едики i два Вiктори Iвановичi, вони неначе випiрнали з голубо? темряви старовинних дзеркал на стiнi. Всi шестеро почувалися в цьому домi трохи незатишно. Поминаючи на наступному поверсi велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в сво?й думцi, одначе зрозумiв, що помилився: високий бiлявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав нiскiлечки не знiчено. Навпаки, вiн навiть на мить притишив ходу i обмiнявся усмiшкою iз сво?м двiйником. Я розгадав ту усмiшку, i тиха радiсть ворухнулася менi в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилу?ться, отже, й не збира?ться прожити таким собi метеликом на квiтках i збирати з них нектар. На квiтках жiночо? краси насамперед. Вiн не вдовольниться тим нектаром, вiн хоче ще чогось од життя, од свiту, бо розумi?, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнiшнiстю неможливо; вiн вчитиметься серйозно, спробу? зажити значнiшого. А хiба можуть батьки не радiти з того? Я навiть пiдморгнув змовницьки: "Знай наших" - зрозумiла рiч, не бiлявому широкоплечому юнаковi, а середньо? статури чоловiковi з трикутним обличчям. Ну, не зовсiм трикутним, одначе, якщо визначати його геометрiю, то до цi?? примiтивно? фiгури воно найближче. До того ж тесане прямими лiнiями i жорстке: високий i великий лоб, сухi щоки, твердi прямi губи, сухе, гостре пiдборiддя - воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усi, хто чу?, хто бачить мене вперше, мало мене зна?, вважають, що я дуже крутий, непохитно? вдачi чоловiк. Я ж рiдко користуюся в життi цими "дарами природи", колись хотiв за сво?м зовнiшнiм образом та подобою перекувати душу - з того нiчого не вийшло. Номер виявився розкiшним, на двi кiмнати - вiтальня i спальня, з ванною, холодильником, телевiзором i телефоном. Швидко розпакувалися, я вмився й перемiнив сорочку. Ми з Едиком збиралися до iнституту. Вiн - переписати розклад екзаменiв та консультацiй, я - буцiм так, знiчев'я, супроводжувати його й поблукати стежками молодостi. В останню мить, трохи повагавшись, дiстав з чемодана й почепив на лацкан пiджака два значки: Заслуженого лiкаря республiки та депутата облради. Ректора цими значками не здиву?ш, але його секретарка, може, буде привiтнiшою. Чiпляючи значки, я нiяковiв, як хлопчик, i боявся, що Едик гмикне або й прямо обсмi? мене, але син удав, що нiчого не помiтив. Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським проспектом. Вiн котився через мою молодiсть у майбутн? мого сина. Я буваю в Ки?вi часто, i мо? вiдчуття юностi пригасли, але присутнiсть сина, те, що вiн робить першi кроки по мо?х слiдах, обвiяла ?х, наче пригаслий жар, свiжим вiтром, здмухнула попiл, i вони заяснiли знову. Звичайно, тодiшнi стежки були трохи iншi, i слiди теж, я ступаю в них пам'яттю, i менi щемить пiд серцем. Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: тi самi вони чи не тi? Вдивляюся, зiтхаю - мандрiвка по стежинах юностi не налива? серце радiстю, в перетлiлому багаттi не спечеш навiть картоплини. Старi тополi на бульварi зрубали й посадили новi. Мiсто в чомусь змiнилося, а в чому саме, я не можу збагнути. Ну, новi масиви, новi вулицi - так це скрiзь. Ще зовсiм недавно мене, як i багатьох iнших людей, захоплювали повi геометричнi форми будинкiв, ?хня висота, збiльшення кiлькостi поверхiв вважали майже вивищенням самого людського духу, його генiя, але з недавнiх часiв це перестало захоплювати навiть таких провiнцiалiв, як я, бо всi ми зрозумiли - в цьому планi попереду перспективи безмежнi, лiнi? i форми будинкiв вдосконалити легше, нiж звичайну усмiшку, зигзаги карниза можна мiняти безконечно, а кривизна ластiвчиного крила - одна-бдина па вiки вiчнi, i те, що ?х, ластiвок, значно поменшало в мiстi, моя увага зафiксувала сумно, i я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки видiв iнших птахiв? Який майстер ?х витворить заново? Нема? такого майстра. Майже всi мислителi i поети сходяться на тому: людство iсну? задля краси. Вона вряту? всiх нас. Ми й творимо ??... Геометричну, сiру, бетонну. А вiковiчна - зелена й голуба - поволi зника?. Як же ?? нам врятувати? I що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонiя людсько? душi не вiдставала так круто вiд гармонi? технiчного прогресу! Ще я помiтив, що помiнялося щось в самих людях, а в який бiк - збагнути не можу. Звичайно ж, ?х стало бiльше, на Хрещатику так ледве можна протовпитись, колись i Хрещатик був порожнiй, по ньому проходили дiловим кроком, ну хiба що в недiлю ввечерi тротуари заливав молодий гемiн. Публiка стала ошатнiшою, ?? хода - повiльнiшою, i в очах побiльшало лiнивого лiтепла. А може, менi те тiльки зда?ться? Пересохле колесо спогадiв скрипiло, перетертий пiсок присипав слiд. Ось i будинок, де я здавав документи. Приймальна комiсiя тодi працювала на бульварi Шевченка. Отам, просто пiд дверима, сидiли ми з Грицьком Смолою i чекали, коли вiдчинять iнститут. Ми при?хали дуже рано й не знали, куди подiтися. Сьогоднi мене смiшили нашi посиденьки пiд дверима: можна було перечекати на вокзалi або принаймнi в скверi, а ми притулилися бiля стiни, попiдкладавши пiд себе: я - фанерного чемодана, а Грицько - батькового солдатського мiшка, i куняли. Розiгрiтих од ходи (йшли од вокзалу пiшки), нас почала проймати ранкова вiльгiсть, i ми поодягали фуфайки. Нарештi з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас i сказала, що до iнституту заходити ще рано. Потiм повз нас пройшло двi якiсь жiнки, а потiм... потiм над i перед нами зупинився високий худий чоловiк у зеленому капелюсi й бiлому, навiть трохи жовтому дорогому костюмi та червоному з жовтими метеликами галстуцi. Вiн подивився на нас, на вашi фуфайки, на вашi сiльськi, пошитi дядьком Ринджи-глом чоботи, i сказав м'яким, трохи простудженим голосом: - Ви, хлопцi, заблудилися. Вам - не сюди. Сiдайте на десятий номер трамвая i ?дьте в Голосi?во, у ветеринарний iнститут. Сказав - i пiшов. Хто вiн такий, чого зупинився бiля нас, чого винiс нам такий присуд, я не знаю й сьогоднi. Одначе його слова приголомшили нас. Вимовленi м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас. Мабуть, отакий чоловiк, у такому капелюсi, з таким галстуком - зна? все. - Я ж казав... Я ж казав, - засовався Грицько. Вiн справдi щось таке мимрив - мовляв, може, поступатимемо у ветеринарний або в сiльськогосподарський iнститут. А зараз вiн спанiкував, налякав i мене, й ми потелiпалися на вулицю Саксаганського, де ходив десятий номер трамвая. Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закiнчив ветеринарний iнститут i тепер працю? на Волинi директором вiдгодiвельного пункту. Отут, на бульварi Шевченка, я тодi прокрутився цiлий день, бо папiрець на мiсце в гуртожитку дали аж увечерi. На отiй (мабуть, ?х перемiнилося вже кiлька "поколiнь") лавочцi пiд тополею. В обiд купив у хлiбному, тепер там ювелiрний магазин, за тридцять копiйок булку з повидлом, ум'яв ??, й аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грiшми, то не дотягну й до кiнця екзаменiв. Iншi тепер тополi, iншi лавочки, i зовсiм iншi вступники. Одягнутi в джинси, спортивного покрою костюми, моднi сукнi, й чемодани залишають на вокзалi в автоматичнiй камерi схову. Тiльки гудуть так само, як i колись, i в очах полохливi, сповненi надi? i безнадi? вогники. Я побачив, як принишк, знiтився, неначе аж поменшав зростом, Едик, як вiн несамохiть подався до мене, i в мене жалем i любов'ю стиснулося серце. Чомусь спливло на пам'ять село, запряжена у воза кобила, великий лошак, що плента?ться за возом, дуже часто вiдста?, а то й зупиня?ться зовсiм, задере свою лошачу галову й дивиться кудись, i ?здовому доводиться зiскакувати iз воза та пiдганяти його батогом, так само отой лошак, нажаханий собаками або iншими лошаками, тиснеться до матерi, аж виверта? голоблi воза. В iнститутському коридорi ми з Едиком загубили один одного. Загубили за мо?м умисним намiром, я просто ледь вiдстав i повернув у бiчний коридор. Я не хотiв, щоб Едик знав, куди я йду, не хотiв каламутити йому душу, я навiть боявся, що вiн запротесту? чи, може збунту?ться й зовсiм прожене мене, а то й не захоче складати екзамени. Адже я... я вчив його жити чесно. Я намагався не брехати, не обманювати - навiть у таких дрiбницях, як куди пiшов, коли буду вдома, з ким зустрiчався. Я це робив навмисно, можливо, це пе справжня, золото? проби чеснiсть, мабуть, на мо?й дутi тако? проби нема?. О, душа - вона гнучка i в'юнка, вона хитра, хитрiша за нас (як у отих анекдотах про внутрiшнiй голос), тобто за те, що з нас виховували, що в пас вкладали, хтозна - звiдки воно береться, якими вiтрами його туди навiва?, але вона завжди зна?, у який бiк у даний момент ?й вигiдно хитнутися, щоб краще було ?? оболонцi з носом i вухами, ще й хитнутися так, аби того нiхто не помiтив, - де пролетiти тiнню, де пробiгти зигзагом, а де проперти навпрошки, виставляючи напоказ сво? доброчинностi. Ой, як важко вхопити ?? за вуха, як важко повернути на пряму стежку - "Дурень, дурень, це ж для тебе, для твого благополуччя", - як важко ?? присоромити, скiльки кiлометрiв обмильно? фiлософi? намоту?ться довкола не?? Тисячi, мiльйони, вона може обманути увесь космос, бо вiн - один, i вона - одна, вона зникне, вiн залишиться _й забуде про не?, i вона повсякчас пам'ята? про те. Не забувають того тiльки iншi душi, що смiються, плачуть, корчаться вiд болю поруч не?, та й то не завжди. Але душi рiднi... вони вловлюють неправду на стокiлометровiй вiдстанi. Я з усiх сил намагався не пускати свою душу в глухi закапелки, де б ?? могли знайти мо? сини i поглузувати з не?, проте й не виставляв ?? перед ними напоказ, мабуть, через те, що знав: особливих доброчипностей там нема?. Просто я вiдав одне: тiльки особистий приклад ма? вагу, вiд президента до голови родини, якщо той або той не живе за нормами, якi встановив i сповiда? вголос, самi норми не мають жодно? ваги. Лiкаревi втриматися на натягнутiй власними руками линвi особливо важко. Професiя привчила його казати не всю правду хворому, втаювати щось вiд вищих iнстанцiй, аби вибити трохи бiльше лiкiв, дихальних апаратiв, простирадл, вимага? не нести сум'яття i чужих болей у власний дiм, не заздрити людям iнших професiй, жертвувати сво?м часом, не брати хабарiв. О, скiльки i в якiй формi намагаються ?х пiдсунути! Iнодi навiть важко розпiзнати, хабар це чи щирий дарунок друга. Я дозволяю брати подарунки тiльки няням i санiтаркам, тим, у кого дуже низька зарплатня. Лiкарiв за хабарi я проганяю з роботи. Про все це я думав, сидячи на потертому шкiряному диванi у довгiй вузькiй приймальнi ректора iнституту. Я не мiг не думати про це... Бо, власне, хiба мiй недавнiй вiзит до Миколи, оцi мо? значки, оця книжечка про сарцево-судиннi хвороби, яку я хочу подарувати Черкаському, - не хабар?.. Мабуть, не хабар, проте... Проте я не можу вiдмовитися вiд боротьби за власного сина. Я знаю все... Нi, таки не все. А може - окремi випадки, вiдхилення вiд норми, екзаменацiйну патологiю. Але вони страшнi. Я випадково бачив список вступникiв в одного знайомого декана, а там проти прiзвищ крапочки, наче муха наслiдила: креатура ректора, проректора i значно вищих... i жодного мiсця для чесного конкурсу. Я майже не вiрю в отi фантастичних цифр хабарi грiшми, дачами, машинами, але в останнi роки принаймнi в нашому мiстi люди переплелися так тiсно, особливо в окремих пластах. I чи ж справедливо тодi на широкiй iнститутськiй лавi сидiтиме якийсь тупий, як дiдiвський валянок, бовтюх у американських джинсах, а мiй розумний, начитаний, розважливий син носитиме цеглу на будiвництвi нового корпусу iнституту! Ось чому я одягнув значки, ось чому сиджу отут i терпляче чекаю, коли мене пропустять до ректора. Я знаю, що оцi?ю мо?ю фiлософi?ю людей не нагоду?ш, люди волiють ?сти хлiб з чистого зерна, але знайдiть менi в мо?му становищi лiпшу! I все одно вогонь сорому спопеля? мене. В мо?й душi все перемлiло, як перемлiва? в занадто натопленiй печi борщ. Я ладен зiрватися з цього проклятого дивана й мерщiй вибiгти за дверi, але якась владна, незрозумiла сила трима? мене на мiсцi. I трима? вже пiвтори години на диванi секретарка ректора. Проте вона не спровадила мене, як iнших пошукувачiв щастя для власних дiтей, зовсiм: "У справах вступу ректор iю прийма?", ?? похитнули мо? значки. Нема? на свiтi чутливiшого створiння, як секретарка начальника. Вона гаразд зна?, кого допускати до кабiнету, а кого нi, - з ким матиме халепу ?? начальник; що кому вiдповiсти по телефону; вона точно вловлю? мiру терпiння вiдвiдувача, його темперамент, амбiтнiсть, схильнiсть до скандалiв i, мов хороший провiзор, виважу? все те до мiкрона на сво?х терезах. I вже на вiдповiдь летить люб'язна усмiшка, грiзно хмуряться брiвки, вдають заклопотанiсть пiдведенi французькими тiнями очi. Секретарчипе "заходьте" пролунало, коли мене вже можi?а було виносити на ношах. Але я таки зайшов до кабiнету, й привiтався, i пробубонiв щось про семiнар, який вiв Григорiй Григорович. Там, у приймальнi, це вийшло в мене значно краще. А вдома - то й зовсiм гарно. Григорiй Григорович вiв у нас семiнар дуже молодим - аспiрантом другого року навчання, вiв нi гарно, нi погано, вiн нас боявся ду?кчо, нiж ми його, пильно готувався, намагався справити враження на наших дiвчат, а наш курс, наша група славилася красунями на весь iнститут. Вiн навiть трохи закохався в одну iз них - Марiю, але нiчого з того не вийшло, мабуть, Григорiй Григорович не насмiлився освiдчитись студентцi, аби часом не попсувати свою наукову кар'?ру. Звичайно, я не збирався нагадувати йому про все те, а тiльки хотiв сказати, що назавжди запам'ятав його деякi поради, i легенько пожартувати щодо Марi?, мовляв, i я отримав вiд не? гарбуза, отже, ми майже родичi. На репетицi? все було добре, а прем'?ра провалилася. Я аж упрiв, я сердився на себе, бо все-таки хоч трохи поважав себе, нiколи не пiдлагоджувався пiд начальство, не лестив йому, а тут заговорив на заднiх лапках й, усвiдомлюючи все це, "валився" далi, для чогось поклав на стiл свою нещасну книженцiю, яка ранiше теж досить гармонiйно вписувалася в план вiдвiдин ректора - мала засвiдчити деякi успiхи учня Григорiя Григоровича. Мабуть, ректор звик до таких вiдвiдин. Нi, ? речi, до яких не можна звикнути. Важкий, крутолобий, вiн не дивився на мене, а я не дивився па нього. - Нехай склада? екзамени, - сказав ректор.- Гарно склада?. Такого самого я мiг би побажати i його дiтям. А що вiн ще мiг сказати? Щоправда, прiзвище мо? в настiльний календарик записав. Я вийшов з кабiнету i витер рукавом пiт, що котився по обличчю. Менi здалося, що на мою душу налипло жабуриння i я вже нiколи не обберу його. Едик чекав мене в готелi. Аркушик iз розкладом екзаменiв та консультацiй лежав посеред столу. Пробiг його очима. Перший екзамен - хiмiя. В понедiлок. Терпка, холодна хвиля прокотилася вiд мозку до серця. Вона в одну мить змила гарячу хвилю сорому, ганьби, яку принiс iз кабiнету ректора. Проте намагався не видати свого хвилювання. Я запропонував Едиковi пiти кудись пообiдати, але вiн сказав, що вже пообiдав, що маминi котлети ще не зiпсувалися, ?х можна ?сти. "Маминi котлети", цi слова упали менi на душу м'якими сумними котиками, ?й там ще важче. Я в клопотах, так би мовити, - "в бою", а ?й лишилася вiчна прерогатива матерiв - чекати. Вбити в горло котлету я не змiг. Зненацька задзвонив телефон. Я пiдняв трубку. - Добрий день, - прогудiв у трубку м'який бас.- Це Аркадiй Васильович. Перепрошую, що не зустрiв вас на вокзалi. Несподiваний аврал. - Нiчого, ми не маленькi, - сказав я щось не зовсiм виразне i тактовне. - Як ви влаштувалися? - Все гаразд. Велике спасибi. Справжнiй палац. Не знаю, як це вам вдалося. - Менi вда?ться все. Я зрозумiв, що чоловiк усмiха?ться, усмiхнувся й собi. Це вийшло мимоволi. - Ну, тодi вiдпочивайте. Я прийду увечерi.- В трубцi сухо клацнуло й почулося коротке: пi-пi-пi. Якусь мить я стояв з трубкою в руках. Може, вiн i не прийде, цей невiдомий Аркадiй Васильович. Але тепер, пiсля двох майже безрезультатних вiзитiв, я хотiв, щоб вiн прийшов. Я не вельми сподiвався на його допомогу, а все ж хотiлося бодай поговорити з кимось, хто добре обiзнаний на iнститутських справах, розпитати, який нинi конкурс, який прохiдний бал, на що найбiльше звертають увагу. Розмова розмовою, але - пробi! - хiмiя. Це ж просто наслання господн?, а не вчителька хiмi?, яку два роки тому прислали в школу, де вчився Едик. Вiдома рiч, як нинiшнi школярi вчать всi предмети, коли я порiвнюю нашi знання iз знаннями Едика та його товаришiв, навiть медалiстiв, менi ста? сумно. Звичайно ж, в цiлому вони освiче-нiшi, нiж були ми, а точнiше - напханi iнформацi?ю, але конкретних знань у них обмаль. А хiмiчка виявилася чи то дурепою, чи злочинне непiдготовленою. Вона ?х зовсiм не вчила основи основ - валентностi. Учнi ще сяк-так могли розказати про властивостi азоту чи амiаку, перерахувати компоненти, якi входять до сплаву сталi, але зовсiм не внали валентностi. А як можна йти складати у вуз екзамени, не знаючи валентностi речовин, як можна розв'язати хоч одну задачу? Я спохопився тiльки пiсля того, коли довiдався, що Едик поступатиме до медичного вузу. Два з половиною мiсяцi я клюю, гризу, точу, як миша, з ним валентнiсть i розв'язую задачки. Я давно забув властивостi усiх хiмiчних речовин, але закони валентностей пам'ятаю гаразд. У нас був дуже суворий, сердитий, рябий хiмiк, який половину кожного уроку вiдводив рiвнянням на валентнiсть. Два з половиною мiсяцi я шарпаю пiдручники з хiмi?, я майже повнiстю поновив сво? знання, й часом менi зда?ться, що змiг би вiдповiсти на вступному екзаменi. Едиковi ж вправи на валентнiсть давалися дуже важко, це для нього було схоластикою, щось схоже на азбуку Морзе. Я наледве перемiг оте його окостенiння, викликане двома роками неправильного навчання. Менi не вдалося захопити Едика хiмi?ю, але рiвняння й задачки вiн уже розгриза? не гiрше за мене. Ну, може, трохи гiрше. Я сiдаю за стiл. Едик покiрно сiда? поруч. Почина?мо вергати важкi брили хiмiчних сполук. Працю?мо кiлька годин. Пропоную зробити перерву i пiти пообiдати-повечеряти, але Едик знову вiдмовля?ться. Я хапаю портфель i вибiгаю з готелю, на щастя, гастроном - поруч. Купив хлiба, ковбаси, смаженого хека, огiркiв, помiдорiв, а потiм зайшов до горiлчаного вiддiлу i взяв пляшку коньяку, пляшку горiлки та пляшку сухого вина. Я не знаю, для чого беру те все... Не знаю i знаю. Те пота?мне знання, як струмiнець диму в пiтьмi ночi, воно таке ж непри?мне, як струмiнець диму з пожежi. Але ж... iсну? звичайна людська гостиннiсть. Чаю я взяв у чергово? на поверсi. Звертатися до когось з проханнями - для мене мука, менi зда?ться, що люди роблять тi послуги неохоче, що я одiрвав ?х од яко?сь важливо? справи, крiм того, я не знаю, як розраховуватись. Зда?ться, незручно навiть запитувати, скiльки кошту? чай. Ну, скажiмо, по п'ятнадцять копiйок склянка. Класти такiй солiднiй жiнцi на столик тридцять копiйок... П'ятдесят? Карбованець? Класти i йти геть? А якщо вона скаже: то лише жебракам лишають срiбляники... Одного разу так менi сказала продавщиця. Чекати здачi? А вона вида? комусь ключi. Й, очевидно, дума?, чого ти тут стримиш. З-за сво?х двадцяти копiйок? Знаходжу компромiсний варiант - беру ще три пачки печива, двi пачки вафель, кладу три карбованцi i йду в номер. Зате чаю?мо з Едиком весело, я розповiдаю йому, як неотесаним селюком при?хав до Ки?ва, як з такими ж селюками пiшли до ресторану, щоб довiдатися, що це таке, як поодягали складенi пирiжками-пiлотками бiлi салфетки, якi стояли перед нами на тарiлках, нас спровокували бiлi кокошники на головах у офiцiанток. Едик регоче, аж розхлюпу? на спортивнi штани чай. Звичайно, я прибрiхую, ми тих салфеток не одягали, тiльки не знали, що з ними робити, але менi гарно вiд Едикового смiху. Ми почали прибирати на столi, як раптом пролуна?i стукiт у дверi. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кiмнати вступив незнайомий, велетенсько? статури, схожий на орангутанга чоловiк. Схожим на орангутанга робила його не тiльки статура, а й довгi, по-м'авп'ячому (коли мавпа ста? на заднi лапи), опущенi вниз руки, й зсутуленi плечi, тiльки голова в нього не мавп'яча - велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так - не кучерi, а чорнi великi ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловiк зупинив мене увечерi десь на темнiй але? парку, я почувався б кепсько. - Добрий день, Аркадiй Васильович, - простягнув вiн велику смагляву руку. - Хлiб-сiль. Так ось вiн який, мiфiчний Аркадiй Васильович. Я привiтався з ним i чомусь трохи розгубився. На столi ще лежали хлiб, огiрки, помiдори, ковбаса, стояли чистi, щойно помитi склянки. - Просимо до столу. Сiсти бiльше було нiкуди - на обох крiслах лежали нашi з Едиком речi, Аркадiй Васильович сiв на стiлець бiля столу. - Ми оце по-холостяцьки, - пробелькотiв я, гарячково виробляючи лiнiю поведiнки з цим не знайомим менi чоловiком. З ним потрiбно поговорити, й, очевидно, не в присутностi Едика. I, мабуть, слiд пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горiлку й вино. Я тiльки не знав, як це зробити. Я нiколи не вмiю робити таких речей, дiловi зустрiчi за чаркою розмелюють менi душу, вивертають печiнку i роблять з мене несусвiтного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подiбних учтах й iншi люди. То тiльки в кiно все дуже просто: приходить до бiзнесмена бiзнесмен, один бiзнесмен дiста? пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокiйно та просто обговорюють, що ?м потрiбно купити, продати, пiдпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрiбно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадiя Васильовича й, нiяковiючи, а вiд цього напускаючи на себе дiловито-суворого вигляду, пiдморгнув Еди-ковi. Той витрiщив на мене очi. - Може б, ти прогулявся перед сном, - сказав я. Едик знизав плечима. - Куди я пiду? - Ну, гаразд, - по-батькiвськи дружньо, а насправдi фальшиво сказав я, - ходи до спальнi та поштудiюй ще якiснi реакцi?. Едик забрав книжки, почовгав до спальнi. Я щiльнiше причинив за ним дверi. Аркадiй Васильович провiв Едика довгим поглядом. - По-мо?му, гарний хлопець. - Та нiби, - скромно опустив я очi. - Намагалися з дружиною тримати... до речi, вона передавала вам вiтання... ну, не зовсiм у шорах... Та вiн, по правдi, нiколи й не робив спроби зiрватися з припону. Не п'?, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапi.- Я розхвалював свiй "товар", а те, що Аркадiй Васильович мiг не повiрити у його високу кондицiйнiсть, мабуть, усi батьки отако вихваляють при вступi дiтей, вирiшив мазнути сiрiшою фарбою, яка б правдивiше вiдтiнила ту, яскраву.- Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав сво? хатнi обов'язки, але виконував ?х пiд недремним материним оком. Щоб взятися самому - того нема. Але в порiвняннi зi старшим... З тим я мав мороку. Одiрвиголова, хулiган. I на батькiвськi збори мене викликали, й до директора школи, i в мiлiцiю... На мiлiцi? я прикусив язика. Навiщо приплiв ?? сюди? Та й у мiлiцiю мене не викликали жодного разу. I завжди Я отако - розкочегарю вогнище, а потiм ста? соромно. Нiколи не мав мiри. Як оце зараз. "Вiдтiнив". - Менi зда?ться, ми були трохи не такi, - сказав я уже значно стриманiше. - Людей, як i художнi твори, потрiбно розглядати в контекстi iсторi?, - сказав Аркадiй Васильович i посмiхнувся. Усмiшка в нього м'яка i якась дитинно чиста. За такою усмiшкою деяких людей можна уявити дiтьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступа? назовнi й пiдкоряв людину. Усмiшка в одну мить перемiнила i все враження про гостя, враження мiшкуватостi, неповороткостi, вуглуватостi. Вiн навiть зростом видався меншим. - Тодi був один час, тепер - iнший. А ми iнодi, в думках переносимо себе, тодiшнiх, iз кирзовими чобiтьми i чунями, вiнегретом i цигарками "С?в?р", вальсами i Ворвулввим, у нашi днi. А хлопець справля? гарне враження. Сестра менi про нього трохи розповiдала. "Сестра"... Ага, це ж Любина подруга... - Так що ми не зна?мо, якими б ми були, якби нас перемiстили з минулого часу в теперiшнiй. Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прiзвище Ворвул?ва, який колись прийшов до нас у iнститут i, трохи поспiвавши, несподiвано розговорився й пробалакав допiзна. Потiм ми провели його додому, й далi я ходив на всi його концерти, на всi опери, у яких вiн спiвав. I - боже мiй - сьогоднi його не чути зовсiм. Гримiв же, був знаменитiстю. А найдивнiше, що я теж рiшуче забув про нього, i якби не Аркадiй Васильович, то, мабуть, i не згадав би. - Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, налл?мо в цi чарки... та вип'?мо за спомин. А окрiм того, суха... - я ледве не сказав: "ложка рот дере", й знову вчасно стримався, згадавши, що далi в Сковороди йдуть слова про грiх та про хабарi, - розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закiнчували iнститут? - В шiстдесятому. - О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити? - Питець з мене кепський, - вдруге усмiхнувся Арка-дiй Васильович, i знову та усмiшка м'яко осяяла його повне, в чорнiй куделi волосся обличчя.- Якщо можна - трохи сухого вина. Знижена кислотнiсть. - А в мене навпаки...- Я налив собi в склянку горiлки.- При?хав оце i наче знову вернувся в молодiсть... Хоч перепусток туди й нема?. Не така вона в нас була, як у нинiшньо? молодi... Щоправда, поступити у вуз тодi було легше. - В медичний, мабуть, нi, - заперечив Аркадiй Васильович.- На фiлологiю, фiлософiю - легше. Тодi було важко поступити в харчовий iнститут, iнститут легко? промисловостi. I зараз нiби вернулися тi часи... На якомусь iншому витковi. Зна?те, якi конкурси цього року в фiнансово-економiчнi вузи? Дванадцять чоловiк на мiсце. Я несподiвано для себе свиснув. - А па деякi факультети полiтехнiчного - нiкому сiдати за парти складати екзамени. - А у ваш... у наш iнститут? - обережно запитав я. - Остаточно визначити дуже важко. В середньому - близько трьох чоловiк. Але врахуйте демобiлiзованих, п'ятипроцентникiв, пiдготовчу групу. От i вийде для таких, як ваш син, чоловiк по десять. Я зiтхнув. - Не хвилюйтеся, - заспоко?в Аркадiй Васильович.- Все буде гаразд. Багато одсi?ться уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рiвно. До речi, який у нього середнiй бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподiваюся, до цього не дiйде. - Чотири з половиною. - Нормально, нормально. Менi здалося, що Аркадiй Васильович розчарований. А може, тiльки здалося. Я долив у склянки. - Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною нiччю, - чомусь знову зморозив я. Бо справдi, розмова про наступнi екзамени мене страшенно схвилювала. Нiколи не думав, що вийду з рiвноваги. Адже я - лiтня людина, лiкар... Бачив i горе, й смертi. I сам не по чистому полю пробiг. Але скiльки разiв намагався заспоко?ти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо - нiчого не виходило. - Хвилююся, як пацi?нт перед важкою операцi?ю, - виправився я. - I, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогоднi до ректора, але вiн нiчого не пообiцяв. Оце сиджу й згадую сво?х однокашникiв. Чи, бува, який не прийма? екзамени... Аркадiй Васильович одпив пiвковтка. Вiн менi подобався все дужче й дужче. - Зайвих... болiльникiв не треба, - тихо мовив вiн. - Вони галасують, заважають один одному... Це впада? у очi начальству. Покладiться... на долю i трохи на мене. Все буде гаразд. Я стримано подякував Аркадiю Васильовичу i вирiшив перевести розмову на iнше. Поговорили про iнститут, згадали студентськi роки, вiн - сво?, я - сво?, всiлякi придибенцi? i химернi iсторi?. Вiн пiшов, пообiцявши навiдатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потiм ми дивилися по телевiзору другий тайм гри "Шахтар" - "Динамо" Тбiлiсi й лягли спати. День третiй Коли почув ?? голос, розхвилювався, як хлопчик. Я чомусь особливо хвилююся, коли розмовляю з нею по телефону. Мабуть, це рудимент ще з тих часiв, коли упадав за нею, писав ?й смiшнi, на?внi, як у всiх закоханих, листи й дзвонив по телефону. Я бачу, як вона сто?ть бiля телефону в квiтчастому халатику, обiперлася плечем на лутку, й менi хочеться заглянути ?й у очi. Мабуть, на все життя накрила нас гiлляста яблуня антонiвка. Вона простерла вiти аж у нашi днi, як тодi простягала над лавочкою, укопаною пiд парканом. Я проводжав Любу, сiли на лавочцi... Верталися з кiнотеатру парочки, розмовляли, вишiптували сво? та?мницi, а ми сидiли й слухали, i Люба пирскала в кулак. Яблуня щойно одцвiла, ледве зав'язалися маленькi яблучка. Двi чи три зорi прозирали крiзь вiття. I - соловейко в берегах. А пiд ногами цвiт, i вiтер доносить запах розквiтлого бузку. Скажiть, чи змогли б ви не закохатися тако? пори на все життя в молоду гарну дiвчину! Вранцi я просто iз номера подзвонив Любi. Розповiв про готель, в якому живемо, про iнститут, про конкурс, вона запитала, чи був Аркадiй Васильович i що вiн сказав, я вiдповiдав ?й напiвнатяками, й менi було трохи смiшно, бо ми розмовляли неначе дво? шпигунiв або змовникiв. Люба знову порадила менi триматися Аркадiя Васильовича, передала по дротах поцiлунок i вiтання Едиковi. Я запитав його, чи вiн не хоче поговорити з матiр'ю, Едик знизав плечима: "А про що ми з нею говоритимемо?" Увесь день ми з Едиком зубрили хiмiю. Я то ганяв його коло за колом, роздiл за роздiлом, то кидався напрямцi - через зелене поле, аби перевiрити його реакцiю на несподiванi запитання, то знову вертався до зораного лану. В обiд я витягнув його до ?дальнi. Ми не дуже довго простояли в черзi, але що то була за ?дальня! Ох, це громадське харчування! Салати взялися слиззю, мабуть, вони вже стоять на склянiм прилавку з тиждень, розсольник - хоч на собаку вилий, налисники порозлазилися, i сир у них такий кислий, що вiд нього зводило щелепи. А ще ж спека, а ще ж мухи, а ще ж бруднi столи, за якими важко знайти мiсце. Яке марнотратство часу та продуктiв. Та а _того сиру й з того борошна наша мама Люба приготувала б налисники, що до ?дальнi збiглися б академiки i генерали. По обiдi я збiгав на базар i купив бiлого наливу, черешень та абрикосiв. Я не дуже люблю фрукти, але Едиковi потрiбнi вiтамiни. Черешнi вiн знищив за один присiст, а абрикоси та бiлий налив лишив на завтра. Щоправда, в недiлю менi знову довелося бiгти на базар: яблука та абрикоси увечерi з'?ли гостi. Це були Аркадiй Васильович i ще якийсь маленький, чорненький лисуватий чоловiк, чоловiчок-черевань, чоловiчок-барильце - вiн i справдi був схожий на нього, тихий i скромний. Тихий, що ледве тягнув голосок, про нього забували навiть у такiй маленькiй компанi?, як наша. Вiн сукав у свiтi свою тоненьку ниточку, але, як я незабаром переконався, ниточку певну, вiн завжди намагався сховатися в тiнь, знав, коли треба вiдступити, зникнути зовсiм, а коли подати голосок. Зда?ться, вiн усiх бо?ться, будь-хто може його образити чи й зовсiм згладити зi свiту, але не ображали, не згладжували, вiн i далi сукав свою ниточку й висукав трикiмнатну iзольовану квартиру в колишньому професорському будинку, й дачку над Десною, i сiренькi "Жигулi". Ледве гостi зайшли до кiмнати, Едик пiдхопився й пiшов до спальнi. На порозi вiн оглянувся, й ми зустрiлися з ним поглядом. Ми й далi були з ним у спiлцi, розумiли один одного з пiвпогляду, але менi здалося, що цього разу наша спiлка не зовсiм хороша. Мою душу обвiяло гiрким димком, щось я втрачаю у нiй, i, можливо, з власно? вини. - Це - ?вген Сидорович Онищенко, - вiдрекомендував менi маленького чорненького чоловiчка Роговий. - Вiн у курсi всiх справ на факультетi i в приймальнiй комiсi?. Вiн може проконсультувати вас... Ну, з усiх питань. Сьогоднi вiн залишить вам набiр можливих варiантiв задач i прикладiв з математики.. Це не тi самi задачi... Так би мовити, тi самi варiанти. В принципi. Тi, що будуть у бiлетах - схожi. Онищенко мовчки хитнув головою. Менi хотiлося запитати, де вони доп'яли цi задачi, але я не запитав. Натомiсть дiстав вино, коньяк, абрикоси та яблука. Вiд бутербродiв з ковбасою i сиром гостi вiдмовилися. Аркадiй Васильович пив мало. Так само мало пив ?вген Сидорович. Тiльки я вихилив одразу пiвсклянки коньяку, я немов притлумлював щось у собi, припiкав його жаром алкоголю, й воно глухо вовтузилося та скiмлило, але голосу не подавало. Потому я випив ще пiвсклянки й розбалакався, переповiдав цiкавi, здебiльшого смiшнi iсторi?, якi стосувалися мо?? роботи та життя нашого мiстечка. Я розповiв, як ми полювали з головою облвиконкому та його помiчником i як вискочила лисиця й побiгла на помiчника, а той почав гукати до голови - стрiляти йому чи не стрiляти, хотiв узгодити, бо нiчого не робив без узгодження, а лисиця майнула в ярок i втекла, i як обласний прокурор пустив по слiду собаку й собака таки вигнала лисицю на нас, i виходило, що я тiльки й полюю та вiдпочиваю з великим начальством, я намагався виглядати в очах мо?х спiвбесiдникiв значною i веселою особою. Я називав iмена вiдомих людей, що жили в нашiй областi, переповiдав усiлякi пригоди з цими людьми, якi, може, з ними й траплялися, але не за мо?? присутностi, бо декого з них я й бачив усього кiлька разiв, та й то за столом президi?, сам сидячи в залi. Я хотiв розвеселити мо?х гостей, i розповiв, що ми недавно збудували для працiвникiв нашо? лiкарнi будинок, i менi, як головлiкаревi, довелося його дiлити, й скiльки було чудес, i що довiдався про сво?х колег. "Ходить один i ходить, а я йому пояснюю: на три чоловiки трикiмнатну квартиру не положено, його нема? два тижнi, а тодi вiн прибiга? й очi в нього горять, як фари: "Давайте менi трикiмнатну квартиру, в мене завагiтнiла жiнка". - "Коли?" - "Вчора". - "Приводь на обстежеяня". I в трохи жартiвливiй формi похвалявся: у нас, мовляв, унiтази одчиняються на фотоелемент i замiсть вiшалок в коридорах поприбивали роги, одначе не сказав того, скiльки клопотiв вiн менi коштував, той будинок, якою цiною доводилося вибивати кожен кубометр цегли, кожну раму та кожну паркетину, скiльки годин провiв у приймальнi того ж голови облвиконкому i як вiн менi вичитував за порушення санiтарних норм у списках на квартири, скiльки було анонiмок i пояснювальних листiв, я навiть не сказав ?м, що не взяв собi в тому будинку квартири, хоч мав на те право - сiм'я шiсть чоловiк, - а збудував для старшого сина кооперативну квартиру. Я хотiв виглядати у ?хнiх очах значною особою. Я знову був огидний собi, але чого тiльки не зробиш для свого сина. Аркадiй Васильович усмiхався сво?ю м'якою усмiшкою, Онищенко сидiв, потупивши маленькi крапчастi очi у дзеркало в кутку, здавалося, вiн хотiв там щось видивитися або розглядав власну персону. А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадi?м Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу i таку чуйнiсть. Гостi пiшли, я прибрав на столi, потiм ми з Едиком вчили хiмiю i лягли спати. Я щiльно завiсив вiкно важкою шторою, залишив лише маленьку щiлинку - щоб не проспати ранок, щiлина свiтилася тьмяно, тiльки вона, здавалося, зв'язувала нас iз свiтом. Ми були у ньому самi, вдвох, i я знав, що свiтовi нема? до нас дiла, а нам до нього. Так менi подумалося, а потiм я пошкодував тi?ю думкою, адже ?дина опора людини у свiтi - в iншiй людинi, ми тих iнших людей часом обманю?мо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми ?х любимо або принаймнi чимось зобов'язанi перед ними. Я люблю сво?х старих батькiв, якi живуть у далекому селi, я ?х люблю, хоч вони нiколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до iнституту, навiть не знали, в який iнститут я по?хав поступати, вони й грошей менi майже не надсилали, бо в них ?х не було, але я ?х однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гостi, мене i мо?х дiтей, хоч нiколи не виявляють уголос сво?? велико? радостi, такий уже був у нас у родинi суворий закрiй, який пiшов вiд закрою батькового батька i, мабуть, ще далi. Я не почуваю нi до матерi, нi до батька отi?? щемно? любовi, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потiм, я розумiю, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньо? велико? любовi, й менi соромно та боляче за це перед самим собою. Я двiчi забирав додому батька, фактично витягував з того свiту - один раз пiсля гнойового плевриту, другий - пiсля серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневi подушки, готував ?жу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорiкнула менi на тiсняву, клопiт, навiть не подала вигляду, хоч i ?й було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безлiч ?? недосконалостей, навiть бiльше нiж недосконалостей, я люблю сво?х дiтей i готовий для них пожертвувати всiм, навiть життям. Так, так, думав колись i про це. Я не герой, не смiливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибiр, жити менi або котромусь iз синiв, я, не вагаючись, iз страхом i мукою пожертвував би для них сво?м життям. Але я почуваюся прив'язаним не тiльки до сво?х рiдних. Я несу в серцi любов, i гнiв, i вiдповiдальнiсть не лише до них i за них. Я це знаю. Так, я лiкар, i несу вiдповiдальнiсть за хворих. Яку вiдповiдальнiсть? Службову? Неправда. Точнiше, не зовсiм правда. Я почуваюся... ну не те що вiдповiдальнiшим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, бiля хворих простих, нещасних, згорьованих, менi чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, i ось повернуся додому, жартуватиму з дiтьми, пiду в кiно або на iменини до приятеля, а вони лежатимуть всю нiч, втупивши очi в бiлу стелю, наодинцi зi сво?ми болями. Цi люди iнодi мене й нервують, виводять iз рiвноваги своею неслухнянiстю, примхами, i я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякi мо? колеги, навiть товаришi. Як, скажiмо, Iгор, який, коли я бiгав iз списками на затвердження квартир, шепотiв менi на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше". Мабуть, я не зовсiм принципова людина, бо не викреслив його зi списку, та й iншi горлопани отримали бiльше за скромних, бо тi не обридають, а цi не дають нам жити, i, щоб вiдчепитися вiд них, забезпечити собi спокiй, вiдда?мо ?м найкращi шматки. Я давiто зрозумiв: у нашому серцi йде пекельний, нещадний бiй, i тривав вiн все життя. Тисячi зваб хилять нас то в той, то в iнший бiк, тисяча адвокатiв, найнятих нами ж, опраидовують усi пашi вчинки, а прокурор здебiльшого бува? тiльки один, i не завжди вiн непiдкупний. Хiба iю примелькуються нам, лiкарям, за життя людськi болячки, людськi страждання, хiба можемо ми помирати за кожним хворим, хiба може вистачити в серцi того ярого запалу, з яким проголошу?мо в юностi клятву Гiппократа! Навiть про власних дiтей закрада?ться думка: чи варто вiддавати ?м усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким вiн став - посереднiстю, а в тебе вже лишився по такий i великий шмат життя, i ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатiв примушувати себе чеспо викопувати обов'язки - оце i все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Менi хочеться думати, що в свiтi ? iншi люди, чия душа вiдторгу? все чуже, погане, живе законами добра та iстини, вона просто корчиться вiд неправди, й через те людина не зпав розладiв з сумлiнням. То - безгрiшнi люди. Живуть вони важко, але щасливо сво?м внутрiшнiм споко?м. Здебiльшого такими ? всiлякi диваки, люди екзальтованi або тi, якi офiрували сво? життя великiй пристрастi - боротьбi, мистецтву, науцi. Вони тримають на сво?х плечах свiт. Менi не спиться. Чую, що й Едик переверта?ться на сво?й розкiшнiй постелi. - Ми рано полягали спати, - каже вiн. - Я увiмкну свiтло, почитаю. - Не треба забивати голову читанням. - Гаразд, - легко згоджу?ться вiн, i далi - зовсiм по-дитячому:- Давай у щось погра?мо. - У що? - Ну, наприклад, хто назве бiльше бензоколонок у нашiй областi. Я посмiхнувся. Я певний, що назву бiльше, адже часто ?жджу у вiдрядження на машинi. - Давай. Але Едик назива? вдвiчi бiльше. - Звiдки ти ?х зна?ш? - дивуюся я. - А я колись дивився по картi. - О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лiкаревi потрiбна добра пам'ять. А тепер спробуй перерахувати всi, якi зна?ш у нашiй областi, музе?. - Рахую. Едик i тут обiграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю. Ми довго лежимо мовчки. - Та... - оклика? мене сип.- Про що ти дума?ш? Ось зараз, перед сном? Його запитання звучить так на?вно, так по-дитячому, що менi хочеться розсмiятися. I я таки смiюся, а потiм одкашлююся. Не можу ж я сказати Едиковi, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дiвчат. Ну тобто про жiнок. Це не якiсь конкретнi думки, а швидше фантазi? та варiацi? на вiльнi теми. I ще й досi закохую в себе Iнну - неприступну суперкрасуню нашого iнституту, про яку й помрiяти не мiг, iнших знайомих красунь i незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всiлякi штукенцi?. Навiть стаю королем якогось тропiчного острова й веду сво?х смаглявих пiдданцiв вiйною на iнших смаглявих пiдданцiв та одвойовую свою красуню, яка потрапила до них у полон. Але я мимрю щось невиразне. - Якi там думки на старiсть. Щось завжди болить. Думаю про клiнiку... Хочемо побудувати хiрургiчний корпус. Щоб його iзолювати й щоб там була свiтла операцiйна. - I поспiшаю вiдповiсти контрзапитанням. - А ти про що дума?ш? - Я? Ну, в мене думки фантастичнi. Наприклад, я часто стаю невидимкою. - Для чого? Красти грошi? Едик посмiха?ться. Менi, звичайно, того не видно, але синову посмiшку бачу виразно. Вона у нього якась особлива, ?? важко розгадати, вона надто багатозначна. Найчастiше Едикова посмiшка зда?ться менi та?мничою i не завжди гармону? з очима. Я дуже люблю усмiхненого Едика, хоч iнодi й побоююся того усмiху. - Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнiтофоном i пiдслуховую розмови усiляких великих людей. Мiнiстрiв, прем'?рiв, президентiв. I тодi - вони в мо?х руках. Що хочу, те й вимагаю вiд них. Менi гарно од того, що Един так довiрливо розповiда? про сво? фантазi?-мрi?, але чомусь його фантастичний сюжет менi не зовсiм подоба?ться. - Або я туди запускаю робота, - каже Едик. - Вiн теж з магнiтофоном. А коли потрiбно - то й з вибухiвкою. Я мовчу. Замовка? i Едик. Вiн поверта?ться на праiшii бiк, обличчям до мене (ночуваю це навiть у пiтьмi), ii рантом каже: - Тату, чого ти став лiкарем? Запитання захоплюс мене зненацька. Навiть не зпаю, що вiдновiсти. Звичайно ж, по про поламанi курячi нiжки та про нариви на телячiй спiтпi маю казати. Синовi треба виповiсти правду. Всю правду, а вона така, як струп пiд биптамi?. Якщо казати правду, то треба розповiсти про то, як ми тяжко жiтлi? в тi роки, як намагалися вирватися iз злиднiв - драпих чобiт, нудотно-солодко? од мерзло? картоплi юшки па снiданок, обiд та вечерю, солом'яно? стрiхи, яка притiка?, i там, де капа? вода, - попiдставлювапi вiдра, чавунцi, ночви, важкi краплi падають у них, i це дуже сумпа музика, яка iнколи будить i вночi; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч i ходили у дiрявих штанях, багато знали, спрагло мрiяли. Нi, ми не мрiяли про затишнi квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навiть не думалося; ми просто до чогось рвалися - до свiтла, до знань, до усталеностi, але зовсiм не до ситостi та ошатностi. А хто в нас у солi найохайнiше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир? Хто мав найкращу бiблiотеку, книги з яко? було менi дозволено брати? Лiкар. Наше життя тодi було хистке й ненадiйне. Окрiм того, я повинен розказати й про себе. ? люди, якi живуть чеканням катастрофи, ?м весь час зда?ться, що з ними ось-ось щось станеться, в душi у таких людей завжди тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, i тодi серце завмирало, я знав, що iншi хлопчаки так не думають. Смерть, як навiчне щезання з цього прекрасного свiту, як згорання в тузi по чомусь не-звершспому, незвiданому, чого не судилося звiдати нiкому. Лiтнiй досвiдчений лiкар, я навiть зараз трохи по-iпшому сприймаю смерть в лiкарнi й поза ?? стiнами. Сьогоднi вранцi, повертаючись iз базару, я купив розкiшний альбом "Ки?в" i погортав його. Мою увагу не стiльки зупиняли старi стiни, пам'ятники, ланцюговий мiст, готель "Контиiiопталь", скiльки вiзники, що сидять на передках бричок бiля готелю, курсистка в довгiй сукнi йде через площу, ферт у цилiндрi розчепiрив циркулем ноги i дивиться вслiд курсистцi, двi тiтки з корзинами, якi щось ?дять... Все це зникло, щезло - з бричками, корзинами, брукiвкою, палицею ферта, неначе й не було його. Все тодiшн? життя, весь його стрiй з надиханою атмосферою, галасом студентiв, випарами з шинкiв i спiвом оперно? актриси. Лишилося наново нередихане повiтря, колись вже пропущене через iншi легенi, вода, в якiй купалися i яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку вони нiшли. Вся земля - це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять живi. Менi здавалося, що з допомогою лiкарського фаху я подолаю те сво? вiдчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокiйно, як дивлюся на спопелiле полiпо чи розвiяну хмарку, що я дiзнаюся про якусь та?мницю, яка звiльнить мо? думки вiд смертно? оболонки, а тiло вiд страху. Я не був боягузом i часто вступав у бiйки, били мене, бив i я, я шалено гасав па конях i лiтав на топких, небезпечних гойдалках, якi iнодi робили повний оберт, "сонце", але про ту смерть я не думав. Я думав тiльки про сам факт людського щезання. Звичайно, з роками я дiзнався: лiкарський бiль втрати трохи не такий, як iнших людей. I пе те щоб у наших очах знецiнювалося людське життя, просто пас уже не може приголомшити сам факт смертi, нема? отi?? мiстичностi, яку вона несе в собi. Ми змушенi холодно й розважливо аналiзувати роботу серця, мозку, кровотворних органiв, в ту мить абстрагу?мося од конкретно? людини. Проте, на жаль, ? серед нашого брата й такi, для яких людина й справдi лише кишковий тракт, печiнка, нирки, а не високий iнтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повiрить, але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися ?м, звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки нинi, просто я мрiяв, як когось рятую, найчастiше це була красива дiвчина, й вона потiм виходила за мене замiж, але це також був хворий на якусь невiдому хворобу, яка сушила його впродовж рокiв,- найкращий сiльський шахiст дядько Павло, його так i називали Хворим, i моя тiтка Ольга, котра копала вiд туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна вiдокремити вiд iншого. Я розповiдав про все це Едиковi, вiдчуваючи, що розповiдаю не так, i подумав: про все це й пе можна розповiсти, бо я нiколи не зумiю переселити Едика з оцi?? кiмнати готелю, з нашо? квартири в стару хату з чорпою, в зелених грудках моху стрiхою, за два кроки вiд яко? притулився ще нужденнiший солом'яний погрiбник, а за погрiбником лiсяний хлiв, бiля нього - купа гною, на якiй гребуться три зозулястi i двi рябi курки. Вiн пе зрозумi?, яка ти радiсть пiзно восени вiдшукати па городi по ледь помiтному листочку самосiйну морквину, притягнути додому з шляху зламану вiтром гiлляку, холодного осiннього вечора залiзти на пiч та сховати в гаряче просо або тепле пiдiпрiле жито ноги. Я не можу бодай на мить приклепати до його долопь важкi мiднi п'ятаки мозолiв вiд заступа або засiяти на його стрункi йоги порепи-ципки, якi щемлять вiд ранково? роси. Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що вiн дуже любить, при?хавши до матерi в село, походити босим по ранковiй росi. Щоб ти сказився, подумав я, чи ти нiколи по пiй не ходив, чи ти забув: ранкова роса навiть улiтку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть, задерев'янiють, то мовби не почува?ш холоду, а трапа од тi?? роси сива й зда?ться присипана iне?м. У не? страшно ступити, до не? страшно дiткнутися думкою. - А чому хочеш стати лiкарем ти? - запитую я, домучивши розповiдь. - Ну, я... послужив прикладом ти,- майже не задумуючись, вiдповiв Едик. Менi солодко потеплiло в серцi. Я розумiю, що його вiдповiдь не повна, навiть якоюсь мiрою не переконлива, але ?? вистачав для того, щоб почуватися щасливим i навiть... гордим. - Та!.. - знову по довгiй хвилi обзива?ться Едик. - А в тебе були важкi випадки? Такi, що хотiлося помiняти професiю? Тенор уже вiдповiдаю без довгих роздумiв: - Важких випадкiв було чимало. Навiть зовсiм недавно... Минулого мiсяця. Лежав у нас у терапi? iнвалiд вiйни з виразкою шлунка. У мо?й терапi?, ти ж зпа?ш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка - од кульово? рани. Iнвалiд був страшенно виснажений. Важив сорок сiм кiлограмiв. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачiпав. I лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профiлактики. I от... Продивився. Прогавив. Прорив! Прободiння. На лiкарнянiй койцi. Рятували в хiрургi?. Ледве врятували. Нiхто не вiрив, що виживе. А вiн вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлiбною шкуринкою заткнуло дiрку-рапку, дуже мало ?жi вийшло з шлунка. Не прожував як слiд шкуринку, й на пiй затрималося його життя. А вiн - дяку?... Менi б, звичайно, не було нiчого... по службовiй лiнi?. Ну, скiльки б вже я пережив i що б передумав!.. Вiн ще молодий, порiвняно, звичайно, п'ятдесят вiсiм. Розказував, як двiчi падала бiля нiг мiна й не розривалася. Мав чоловiк на вiйнi щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому пенсi?, бо вiн молодим вiдмоiiиися од не?. А тепер виявилося, що ?? дуже важко вернути. Клятi бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося... Але мiняти професiю пе збирався нiколи. Я у не? врiс, вона - це я. Ну, як би тобi... Хiба можна помiняти сво? життя? Жити по-iншому можна, але думки, душу свою помiняти не можпа. Скажи, ти пам'ята?ш оту жiнку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ята?ш? Един но вiдповiв, я прислухався. Син дихав рiвно та глибоко, як дихають увi снi всi молодi, здоровi люди. День четвертий Ранковий чай принiс Едик. Нiс його жартiвливо-урочисто, чергова чи поко?вка дала йому квiтчасту тацю, й вiн ?? тримав на трьох пальцях, як вишколений офiцiапт. Чай, а також порiзаний на кружечки лимон на блюдечку. Дарунки Едиковi за його молодiсть. Але, мабуть, не тiльки за молодiсть. Вiн розмовля? з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та просто, навiть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А менi зда?ться, що на мене сердяться завжди. Щоб не ходити до чергово? по той копiйчаний чай, я додумався купити кип'ятильник i готувати його у померi. Дiдька лисого у мене вистачило б на цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис пiд розеткою: "Користуватися кип'ятильником заборонено!" Аби якось розкутурхати Едика, настро?ти на оптимiстичний лад, а також урiзноманiтнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном старорежимного буркiтливого професора: - Ну-с, молодий чоловiче, так що в нас на сьогоднi? Лантано?ди? Але, менi зда?ться, ви тут - повний нуль. Коли я вам про них ровповiдав, ви дивилися в стелю й думали про речi значно романтичнiшi, а мiсця поруч з ними бiдним лантано?дам не залишилося. Едик одразу втягу?ться у гру. - Помиля?тесь, шановний професоре. В сво?х пiдозрах, ви, мабуть, опира?теся на власний легковажний юнацький досвiд. Але ви безнадiйно вiдстали. Нипi вiк технiчно? революцi?, великих швидкостей i точних наук. На справи романтичнi ми жертву?мо дуже мало часу. А от щодо лантано?дiв, про якi, до речi, свого часу ви й не чулi?, а визубрили ?х кiлька днiв тому, то вони... З невеликими перерiваии працювали до обiду. Едик знову не хоче йти до ?дальнi, наш ресторан обслугову? тiльки iноземцiв, та й нема? часу у нас на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив офiцiанта покласти у склянку пiвдесятка порцiй iкри та стiльки ж норцiй масла. Сам я переобiдаю хлiбом та помiдорами, а Едиковi потрiбне калорiйне харчування. Вiдсьогоднi вiн обов'язково повинен з'?дати щонайменше двi порцi? iкри. Так радила мопi й Люба. О сьомiй годинi л закриваю пiдручники. - Все. Кiнець. Шабаш. Крапка. Я й так вiдступився вiд правил. Пам'ятай: по них провчився всi п'ять рокiв. Перед екзаменом потрiбно кiнчати зубрiння ранiше. Дати вiдпочити мiзкам, нервам. Розвiятися. Забути про все. Те, що потрiбно, спливе на екзаменi. А зараз вечеряти й - на вулицю. Гуляти, гуляти, гуляти. I пе думати про екзамени. ?х не iсну?, нема? в принципi. Я тримаюся мовби бадьоро, насправдi ж думка про завтрашнiй екзамен не залиша? мене й на мить. Вона то наплива?, то вiдплива?, як гiркий туман. Коли вона наплива?, остуджу? мене до п'ят, в мене зимцо ста? на серцi й в животi. До чого я дожився, дiдько вiзьми! Ну, не поступить. Пiде в армiю. А може, й не пiде. Може, його не вiзьмуть. У нього прослухову?ться аритмiя. Сама по собi вона мене не ляка? - вiкове, пройде. Влашту?ться па роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовба? менi в головi дiрку. Та й самому... Сусiди... Неначе я гiрший за iнших. Не гiрший, але й не кращий. Я струшую тi думки, мов липке баговиння. Й таки звiльняюся од них надовго. Ми з Едиком iдемо оновленим пiсля пiвторатисячолiтнього ювiлею Ки?вом, який пiби помолодiв, а може, гарно вмився, причесався. Я веду Едика одним iз сво?х давнiх маршрутiв, яким (прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори, будiвельники, садiвники, квiтникарi. Золотi ворота, пiд якими бився живий i билинний Альоша Попович; Софiя, якщо заплющити очi, то можна почути дз'вiн печенiзьких мечiв, саме на цьому мiсцi ?х розгромив хоробрий Ярослав i наказав збудувати собор; Староки?вська гора з капищем, Андрi?вський узвiз. Я чую цокiт копит по брукiвцi, рiзко пахне кiнським потом, осiдаючи на заднi ноги, узвозом спускаються на Подiл гнiдi, воронi, сiрi в яблуках, сивi конi, несуть на сво?х напружених спинах звитяжних Палi?вих козакiв. О, як менi хочеться, щоб цей цокiт почув i мiй син, щоб вiн лупав у його пам'ятi, у його серцi все життя. Тiльки тодi вiн буде справжнiм мо?м сицом, тiльки тодi сповнить свое iiризначеппя жити й працювати на цiй землi. Бо дехто вже забув! Ти чу?ш, сину! З вузеньких вiкон чепурненьких будинкiв пiд копита козачих коней падають пiвонi? i мальви. Едик нагина?ться й пiднiма? одну пiвонiю. Нюха? й пiдводить догори сво? голубi очi. Я пiдводжу вслiд за ним. Гарненьке кирпатеньке личко зпика? у вiкнi. Ми просту?мо Андрi?вським узвозом далi вниз. Боже, як людно на вулицях! Колись, за мо?? молодостi, вулицi були майже пустельнi. Навiть у недiлю. Щоправда, люди тодi й працювали без вихiдних, i не знали, що то вiдпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нинi вони якiсь мовби прив'ялi, притомленi - другий день вiдпочинку, завтра робота; ця думка вже пастрою? на певний серйозний ритм, але радостi все що багато, хмiльно?, несправжньо?. Зауважую, що дуже поменшало рiдно? мови. Вузькими сходами, подiбними на фортечнi, пiднiма?мося вгору, виходимо па майданчик. Це - оглядовий майданчик, звiдси видно Подiл, i Володимирську гiрку, й частину Староки?всько? гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. I опиня?мося ще вище, на iншому оглядовому майданчику, що нiби повис над Подолом, який топо в сизуватiй iмлi, а в нiй палахкотять мiрiади топазiв, алмазiв, iзумрудiв - електричних вогнiв. Ще видно темно-сизу стрiчку Днiпра, й новий, схожий па велетенського спрута, iцо став дибки, мiст, i новий житловий масив - Оболонь, i всi три древнi гори: Староки?вську, Щекавицю, Хоре'ву. Отут воiги сидiли, три брати, перегукувалися: "Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" - "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора перебила погу мо?му пiвневi".- "Так вiн же грiбся в мо?му просi!" Нi, вони, мабуть, були добрими братами, iнакше б не збудували таке гарне мiсто. "Агей, Кию, приходь до мене в гостi, в мене закипiв кулiш. Бери пiвлiтру "Староки?всько?" й приходь"."Спасибi, Щоку, натомився вельми. А завтра знову рано вставати, добудовувати мiсто. Та й непитущий я". Ми з Едином сто?мо на маленькому виступi. Позаду гомонить натовп, внизу пливуть людськi голови, але менi в цю мить зда?ться, що ми - самi. Самi у вечiрнiй iмлi, нам вистача? одне одного, й люди нам байдужi. Чомусь менi пригаду?ться один лiтнiй вечiр у Ялтi на набережнiй: набережну переповнив натовп лiнивих, обсмажених па сонцi курортникiв, а море штормить, недалеко вiд берега стриба? па хвилях прип'ята на якорi красива яхта. ?? потроху зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тiльки зда?ться, але така небезпека - реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тодi яхту рознесе