ими? Чому одмiнилися раптом  у  намiрах  i
вчинках? Справдi вiрять: винен у цих безлiттях князь  i  його  родина?  То
чому ж люд поселянський не вiрить i ста? на захист свого князя?
   -_ Коли вже дiйшло до такого, - глянув на Малку, - я маю бути там..
   I, обернувшись до челядника, повелiв:
   - Коня менi. Коня i броню!
   Через стiни теж долiтав до города гул. Одначе той, що вдарив князевi  в
груди, коли ви?хав iз ворiт i опинився вiчна-вiч  iз  людським  юрмиськом,
перевершив усякi сподiванки. Вiче було не таким уже й велелюдним, а все  ж
уподiбнювалося  роздратованому  бджолиному  рою.  Гуло,  вирувало,  хвилею
накочувалося вперед i так само хвилею вiдкочувалося назад. Схоже, що  йшла
справжня  сiча.  Iнакше  важко  пояснити,  чому  сто?ть  суцiльний  галас,
пiдноситься над натовпом цiлий  лiс  озбро?них  мечами,  сулицями,  просто
палицями рук, чути погрози i нарiкання.
   - Князь! Князь! Глядiть, на вiче прибув князь Волот!
   Галас поволi все ж стихав,  а  стихаючи,  вiдкочувався  туди  десь,  на
околi? мiста.
   Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричiв i не  оповiщав  про
сво? прибуття на всенародне зiбрання. Сам над'?хав ближче до  старiйшин  i
вклонився старiйшинам.
   - Цiлую мудрих iз мудрих у родах  тиверських.  Кланяюсь  мужам  мо?м  i
всьому люду вiчовому.
   - Чолом i тобi, княже.
   Встиг помiтити: мужi були на конях, при бронi й стояли окремою  стiною,
пiдпертою аж надто вже численною челяддю, старiйшини  з  родами  сво?ми  -
окремо.
   - Чи дозволять старiйшини бути на вiчi?
   - Коли ? на те княжа ласка, просимо. Просимо i речемо:  ставай  на  наш
кiнець.
   Окинув зором одних, других i вже тодi запитав:
   - Встигли посiяти распрю?
   - А так. Мужi-волостелини хочуть, аби ми  вiддали  на  суд  божий  твою
родину, достойний.
   - Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?
   - Ми не суддi князевi, аби вважати так, - з-помiж кiнних ви?хав i  став
поперед усiх Вепр. - Одначе сам помiркуй...
   "Ось хто привiдця, - не бажав коритися речниковi  вiдступникiв.  -  Ось
чим оберта?ться для мене те, що стояв  на  сторожi  потреб  землi  i  люду
тиверського".
   - ...Одначе сам помiркуй, - казав тим часом Вепр. - Твар очистила  себе
перед  богами,  пожертвувавши  сородичами  сво?ми,  люд  тиверський  також
очистився, а боги карають нас i карають найжорстокiшими карами.  Лиша?ться
одне: очиститись княжiй родинi.
   "Вiн хоче саме мо?? смертi, - силився розгадати Вепровi мережива Волот,
- чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли
стратили  Боривоя?  Видимо,  доста...  I  все  ж  що  маю  сказати   цьому
супостатовi? Що захiд його - вигадка заради  помсти?  Що  вiн  скористався
невдоволенням мужiв, обурених мо?м повелiнням подiлитися з голодним  людом
сво?ми ловецькими угiддями, i злочинно злютував ?х  супроти  мене?  А  хто
повiрить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усi офiрували
собою перед богами, мусить офiрувати й родина князя".
   - Це i ? те, чим клопочеться вiче?
   - Те, княже.
   - Тодi най прийма? свiй рiшенець без мене. В сiм дiлi я йому не радник.
   Його спиняли, казали, так думають волостелини,  люд  тиверський  iнакше
мислить i стоятиме на iншому, та князь не послухався i не побажав лишитися
на  вiчi.  Такий  опечалений  був  тим,  що  почув,  чи  такий  безневинно
принижений, не мiг побороти в собi ображену гiднiсть i  таки  вiд'?хав  iз
мiста.
   А згодом, опам'ятавшись, не знав, куди подiти себе  з  досади.  Що  вiн
наробив? Чому не став на бiк старiйшин i не висловив вiчу сво? мислi? Було
б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справдi?  Перед
богами всi рiвнi i всi однаково в одвiтi. Та  ба,  зна?,  певен:  не  боги
хочуть його жертви - Вепр. Та ще мужi, тi тлустi  ненажери,  що  ?м  добро
сво? вище потреб землi, ба навiть вище самих богiв.
   Княгиня Малка страждала вiд то?  ворохобнi,  що  зчинилася  довкола  ??
родини, не менше, анiж муж. Побачила, як швидко  повернувся  князь  Волот,
яким повернувся, i зблiдла, кровинки не видно було в ?? ланiтах.  А  проте
не поспiшала розпитувати. Мовчки зустрiла свого повелителя, мовчки i  йшла
обiч до самого терема. Лиш потiм  уже,  як  лишилися  самi,  не  втерпiла,
спитала:
   - Чом так поквапливо вернувся, Волоте?
   - Мусив, Малко, - спинився й глянув  на  не?  болiсними  очима.  -  Там
йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.
   - Сказали, ми виннi перед богами?
   - Ба нi, сказали, усi очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час
очиститись родинi князя.
   - I ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?
   - Чи мiг спростувати таке? I чи личило спростовувати? Як скажуть, так i
буде.
   Не вiрила а  чи  не  хотiла  вiрити.  Стояла,  дивилася  на  могутнього
донедавна мужа свого й чула: втрача? пiд ногами твердь.
   Та князь не вельми зважав уже на не?. Ходив по терему i думав, ходив  i
думав. Коли вiче справдi поступиться перед домаганнями мужiв, а старiйшини
прийдуть i скажуть: "Нiчого не вдi?ш, княже, доведеться вийти до капища  й
стати перед божим судом", - пiде на той суд не  тiльки  вiн,  пiде  Малка,
Богданко, Злата, ба навiть найменша - Милана. Хiба що Миловидку обiйде  та
доля. Вона не сама, в нiй зрi? дитя ??, той, сподiваний княжич.  А  закони
роду-племенi тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так  одвiчно
було, так i зараз ма? бути.
   "А коли не буде? - пiдстерегла несподiвана думка i  забринiла  в  ньому
тривогою. - Ано, що, коли не буде? Мужами заправля? Вепр,  а  вiн  на  все
здатний.. Може, тому й оскаженiв, що побачив мене щасливим iз  Миловидкою,
що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там i другим,  третiм.
Змужнiння роду Волотiв йому, до безуму зворохобленому, нiби сiль на гарячу
рану. Такi, як Вепр, на все здатнi. Що  ж  робити?  Послати  до  Миловидки
довiрених людей i сказати ?й: "Скачи у дебрi лiсовi, в чужi землi  -  куди
хочеш, туди й скачи, тiльки рятуй себе й дитя наше вiд лиха".  А  боги?  А
люд? Що вони скажуть i що вдiють, коли довiдаються, що Миловидка втекла  з
мо?? намови?"
   Ось як оберта?ться: був князь Волот  i  може  не  стати  князя  Волота,
гонителя роме?в. Хто  це  сказав  так  про  нього?  Князь  Добрит  чи  люд
тиверський? Мабуть, таки люд, принаймнi спершу люд, бо чув це наймення  ще
там, на згарищах твердей ромейських. Голосно  вимовляли  його.  Голосно  i
повсюдно.  Тепер  забули,  бач.  I  що  найбiльше  мучить  -  забули  його
соратники, тi мужi-привiдцi, що були княжою опорою в ратi, стояли на  чолi
сотень, тисяч, водили тi тисячi  на  ромейськi  мури,  кiстьми  лягали,  а
виконували його волю.
   Певно, далеко був звiдси: коли  прочинилися  дверi  i  на  порозi  став
челядник, аж кинувся з несподiванки.
   - Княже, - знiчено мовив отрок. - Старiйшини велять тобi вийти до них.
   "Все", - карбу? в пам'ятi вирок  i  помiча?  нараз:  перед  очима,  мов
привид, що вийшов iз стiни, ста? Малка.
   - Волоте, - не просить, велить уже, - будь мужем, зберися з  мислями  i
захисти нас.
   Мабуть, не сподобалося те ?? нагадування. Спохмурнiв i,  не  промовивши
нi слова, пiшов до дверей.
   Старiйшини були на диво спокiйнi i врiвноваженi, одразу й не  второпав,
якi вiстi принесли сво?му князевi. Тодi  лиш,  як  заговорили,  збагнув  i
схолонув серцем: таки невеселi.
   - Княже, - запитав переднiй. - Вiче волi? знати, ким ? тобi  випальська
Миловида: жоною чи налiжницею?
   Он воно що! Вiче не годне вже порятувати свого князя. ?дине,  чим  може
прислужитися - не випробовувати долю тi??, що носить пiд серцем його дитя,
майбутню гiлку  роду  Волотiв.  Що  ж,  i  за  те  дяка.  Все-таки  бiльше
ймовiрностi, що рiд той лишить у Тиверi сво? корiння... Ось  тiльки  плата
за ту послугу  занадто  вже  велика:  ма?  назвати  Миловиду  не  жоною  -
налiжницею. Чи то ж можливо? Чи старiйшини не вiдають, як  зганьбить  себе
тим? А ??? Боги всесильнi i всеблагi, а ???
   - Було б  лiпше,  -  вiдповiв  стримано,  одначе  й  хмуро,  -  коли  б
старiйшини поцiкавилися насамперед, що важить для мене честь.
   - Ми те вiда?мо, княже, i  все  ж  хочемо  знати:  жона  вона  тобi  чи
иалiжниця?
   - А та обiзнанiсть ма? якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить  пiд
серцем дитя. Така жона не може бути вiддана до суду.
   - Людського - так. А на божий суд i непраздна жона йде. Це остання наша
жертва, мусимо жертвувати всiм, що ма?мо.
   Свiте ясний! Божий суд страшний, а  людський  ще  страшнiший.  Он  яким
мукам пiддають його, батька i мужа. Як же скаже: Миловида - налiжниця моя,
коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'?дну? себе з нею
на вiки вiчнi. То ж ганьба буде для нього, для не?. А дитя? Дитя  теж  ма?
прийти в цей свiт i жити зi знаком,  що  його  випiкають  на  тiлi  коней?
"Глядiть, - показуватимуть,  -  то  незаконний  княжий  син,  прижитий  iз
Миловидою-иалiжницею".
   - Коли так дуже треба знати, то знайте, -  одважився  врештi  Волот  i,
здавалось, випрямився, одважившись: - Миловида - жона моя перед  богами  i
людьми. Я обрав ?? серцем, присягався на вiрнiсть, i зрiкатися того навiть
перед лицем найстрашнiшого суду не визнаю за  потрiбне.  Бiльше  скажу:  з
мо?? княжо? волi ?й i тому, що народить вiд мене, заповiдаю на вiчнi  часи
вотчину князiв Волотiв -  Соколину  Вежу.  Житиму  я  чи  нi,  най  знають
старiйшини i весь люд тиверський: вона за нею i спадко?мцем, що матиму вiд
не?.
   Старiйшини,  видно,  подiляли  вибiр  свого  князя,  пишалися   ним   i
вiдмовчувались, а Малка  кидала  благальнi  позирки  то  на  мужа,  то  на
посланцiв од вiча, схоже, що волала про порятунок  i  не  знала,  до  кого
вдатися зi сво?м воланням.
   - Бути по-тво?му, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе  i
всiх iз роду свого, - подали нарештi голос старiйшини.
   Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали пiти. Та  ?х  затримали  ще  i
затримала та ж Малка.
   - Чи воля княгинi й матерi так нiчого вже й не важить?
   - Чом не важить? Кажи, що ма?ш.
   -_ Сподiваюсь, нiхто не бере пiд сумнiв, що я жона князю Волоту й  мати
дiтей його.
   - Те всiм i давно вiдомо.
   - А що в Тиверi ? такий покон: коли в бiду  потрапля?  рiд,  i  зокрема
дiти, та, що дала ?м життя, може  офiрувати  заради  всiх  собою,  те  теж
вiдомо?
   - Чом нi? Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва. I  все  ж...  Чи
княгиня може зважитись на те? Гада?мо, ?й лiпше буде, коли  жертву  вибере
жереб.
   - Нi, найлiпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом ма?  стати
тро? мо?х дiтей, младомладих дiтей, старiйшини! Аби вони не звiдали  того,
що доведеться звiдати на жертовнику, зважуюсь i речу: в iм'я дiтей  сво?х,
заради мужа i князя, опори землi Тиверсько?, - на вогонь пiду я.
   Князь давно збагнув, куди хилить жона його, i все  ж  не  мiг  повiрити
тому, що почув.
   "Вона не  при  собi,  -  казав  подумки  й  поривався  вдiяти  щось.  -
Добровiльна жертва - наймилiша богам жертва, то  правда.  Та  ?  ще  мужi.
Невже Малка не розумi?: вони хочуть принести  в  жертву  богам  насамперед
мене, через те не приймуть ?? офiри! Щось маю вдiяти, аби сталося так,  як
хоче: не можна порятуватися всiм, то мають порятувати принаймнi дiтей".
   - Княгиня правду каже, - спромiгся-таки на слово, а вже потiм  вiдшукав
i рятiвну думку: - Дiти не встигли прогнiвити богiв, як i младомлада  жона
моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то  завинили  ми  дво?,  яко
старшi в родi. Тому й перед жертовником ма?мо стати  удвох:  я  i  княгиня
Малка. Жертва ця добровiльна, ?? нiхто не волен вiдмiнити. На кого  з  нас
двох укажуть боги, той i пiде на вогонь.



   ХХУ_

   Як тихо в теремi i як сумно в цiй тривожнiй тишi. А ще до щему болiсно.
Нiч тому завинила чи те, що наближа? вона? Он як надiйно приспала всiх - i
тих, що в Чернi, i тих, що поза Черном.  Це  дода?,  ясна  рiч,  суму,  та
навряд чи визнача? його. Сум i тривога вiд того, далебi,  що  наближа?ться
вирiшальна мить, може статися так, що, крiм цi?? куцо? передлiтньо?  ночi,
нiчого вже не буде.
   А жаль. Гадав собi: коли вже сталося так, що долею визначено йому  бути
князем у цiй топтанiй i перетоптанiй чужинцями землi, життя не пошкоду?, а
вiдiб'? в сусiдiв i несусiдiв бажання ходити  в  Тиверську  землю  й  бути
татями в нiй. Казав:  поставить  вежi  по  Дунаю  i  стане  мiцною  опорою
Трояново? землi в краях полуденних, закладе морське  пристанище  в  старiй
Тiрi й змiцнить через не? узи мiж родами антськими: уличами  й  тиверцями,
полянами, дулiбами i знов-таки тиверцями. Думав: оце  й  буде  те,  заради
чого варто жити, що даватиме поживу втiхам, гадав, заслужить потугами  рук
i розуму слави мiж сво?м людом, а  удосто?вся  бути  принесеним  у  жертву
богам. Чом так? Мало зробив для сво?? землi? А чи то ж мало? Не ким-небудь
- гонителем роме?в нарекли, казали, такого не було  й  не  буде.  Це  Вепр
завдав йому такого разючого удару. Скористався тим,  що  мужi  невдоволенi
князем, i зворохобив ?х супроти князя. Як же так сталося, що вони пiшли за
ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився ?хнiм на  користь
голодного люду? А хiба ?хн? - то вже так i ?хн?? Хiба не вiн, Волот, i  не
отець його вiдривали те, що ? нинi ?хнiм,  вiд  рота  люду  тиверського  й
пiдносили як дар землi за послуги у дiлi ратнiм? Як же це можна  сiсти  на
дарованому й сказати: "Не дам!"? Та чи ж воно тiльки ?хн?? Чи приреченi на
голод поселяни не були з тими ж мужами в сiчах, чи вони не  так  само,  як
мужi, заступали Тиверську землю  грудьми?  Де  ж  подiлося  оте  велике  i
величне: ми-люди одного роду i одно? долi; коли хочемо жити в сво?й  землi
i вiльно користатися ?? дарами, мусимо триматися купи?
   Сказав би хтось ранiше: буде так i так, на стiну полiз би, перечачи, ще
одне життя захотiв би прожити, аби довести: то - неправда! А нинi' на  все
пiшов би, аби лишитися з-помiж свого люду й переiнакшити ту  неправду.  Та
ба, даремнi потуги. Мине ця нiч, настане день - i хтось iз них  двох,  вiн
або Малка, ма? стати з волi жереба на жертовник i очистити  сво?ю  жертвою
провину княжого роду.
   Малка теж не спить, вийшла з ложницi й  попростувала  до  дiтей.  Може,
покликало котресь, а може, й так, надивитися востанн?. Чи  до  сну  зараз,
тим паче ?й, матерi?
   Жаль стало ?? чи визнав за доцiльне й  собi  побути  з  дiтьми,  ступив
крок, другий до дверей i таки зважився, пiшов слiдом за жоною.
   Сидiла вже бiля найменшо? розчулено-сумна  й  похила,  така  розчулена,
одного позирку досить було, щоб  збагнути:  ледве  стриму?  себе,  аби  не
крикнути вселенським криком: "Боги! Як я полишу ??, як пiду вiд не??!"
   Знав: ма? потiшити якось жону свою, а не знаходив анi  втiшного  слова,
анi потрiбного вчинку. ?дине, на що спромiгся  в  соннiм  царствi  дитячо?
ложницi, пiдiйшов i поклав на Малчинi плечi  благально-заспокiйливi  руки.
Коли ж вiдчув, як покiрно i як довiрливо прихилилася до нього, якою ласкою
озвалося на той заспокiйливий доторк ?? ще молоде, в розквiтi жiночих зваб
тiло, застиг на мить i вже по тiй митi сказав собi: "Якщо з  княжого  роду
хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати:  Малка  визначена
менi богами жона, мати мо?х дiтей. Вона була свого часу лiпша з лiпших,  i
не ?? провина, що вишукалася молодша та миловидiша за  не?,  така,  що  ?й
нема? анi подоби, анi взiрця. Чи такiй  жонi  легко  було  вiдчувати  себе
покинутою, а вiдтак знеславленою i не лише перед дiтьми, перед усiм людом?
Вона ж не хтось там - княгиня. Як вiн не подумав,  що,  зрiкаючись  Малки,
пляму? Малку, уподiбню? ??  жбану,  з  якого  випили  хмiльне  вино  та  й
викинули, мов непотрiб! Не годна бути матiр'ю... Зате  ?  вже  матiр'ю.  I
якою матiр'ю! Не кожна зважиться сказати: "В iм'я дiтей сво?х, заради мужа
i князя, опори землi Тиверсько?, на вогонь пiду я".
   Чим вiн виправда?ться перед нею i чи встигне виправдатись?
   "Зречись Миловидки, -  шепнув  хтось  збоку.  -  Бодай  перед  вогнищем
зречись".
   Аж сiпнувся, збентежений.
   "Миловидки? Тi??, що носить пiд серцем мо? дитя, що була i ?  для  мене
блаженством iз блаженств? О нi! Нiзащо. Чу?ш, шептуне,  нiзащо!  Коли  вже
сталося так, що не зумiв i Миловидку зробити всiма визнаною жоною, i Малку
не скривдити, покривджу себе. Вийду i скажу. "Я завинив, людове, я  маю  й
пiти на вогонь".



   XXVI_

   Коли скачеш  на  конi  i  скачеш  що  ?  сили,  навiть  у  спеку  обда?
прохолодою. Зараз же, перед свiтанням, вона i зовсiм  вида?ться  студеною.
Вiдчутно холодить пiдставленi вiтровi ланiти, дужим струменем врива?ться в
груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'? з грудей, таки не може.  Бо  та
тривога - не просто собi нагло розбуджений страх. То  крик  волаючого  про
порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, i разом
з тим певнiсть: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався  той
волхв вiд капища Перуна до сторожово? вежi на Днiстрi, розшукував  княжича
Богданка i ута?мничував сво? розшуки. Була б то примха людська,  чи  долав
би заради не? таку вiдстань, та ще поночi, чи накладав би власним  життям?
Так i сказав, коли княжич не повiрив речам його: "? вищi  за  вiдраду-мсту
помисли, отроче. Саме вони змусили мене пiти до тебе й сказати те, що чув:
Жадан наклада? з Вепром. Володар Вепр пообiцяв жерцевi капища Веселий Дiл,
коли вволить його волю й зведе зi свiту князя. Скачи й освiдоми його.  Най
зна? й поб'? супостатiв перед тим, як iти до бога, а може, й поряту? себе,
коли знатиме: не з богом - iз Вепром була в Жадана бесiда".
   Вищi помисли... Вищi помисли! А де ж подiв ?х жрець  Жадан?  Змiняв  на
Веселий Дiл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став мiж княжичем  i
його ладою, запер свою дитину й  трима?  в  теремi,  нiби  в  темницi,  на
побратима свого замахнувся, князя землi Тиверсько?  волi?  позбутися,  аби
лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!
   Кiнь був у милi вже, та Богданко не зважав на те,  приострожував  та  й
приострожував його,  гнав  та  й  гнав.  Бо  пiдганяла  сполохана  волхвом
тривога, бо не ждав час.  Надходить  свiтанок,  а  на  свiтанку  все  може
статися. Сказав же бо волхв: князь i княгиня беруть жереб,  хтось  iз  них
двох буде принесений богам у жертву.
   Не дивувався тишi, що дрiмала пiд стiнами  Черна  -  надворi  тiльки-но
розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним  зустрiла  його  княжа
сторожа при полуденних воротах.  Зате  був  подивований  i  неабияк,  коли
переступив порiг  отчого  терему  й  пересвiдчився:  не  сум  полонив  так
намертво всiх, хто був пiд крiвлею, полонив мiцний на свiтаннi сон.
   -  Менi  потрiбен  князь  i  негайно,  -  по-мужньому   твердо   сказав
челядниковi.
   - Не велено будити, княжичу. Отець твiй тiльки-но заснув.
   - Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.
   Бачив, повелiння гне челядника в дугу i  все  ж  наполягав,  ба  навiть
дратувався тим, що його не вельми слухаються.  Коли  ж  домiгся  свого  та
угледiв перегодом: отець пробудився,  iде  вже  на  клич  сина,  i  зовсiм
прогнав вiд себе невдоволення, поспiшив уклонитися князевi.
   - Невже це правда, отче? Невже ви з матiр'ю сто?те перед вибором,  кому
з вас бути принесеним у жертву богам?
   - Така воля люду, сину мiй, а вiдтак i богiв.
   - Неправда то ?сть!
   - Як це - неправда? Було вiче, i ? ухвала вiча.
   - Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче i був пiдлий
торг божим повелiнням.
   Князь подивований тим i не прихову? свого подиву.
   - Чия змова, звiдки зна?ш про те?
   Богданковi не треба було дошукуватися слiв, аби пояснити князевi, хто в
змовi i звiдки зна? про змову. Надто багато думав про не?  в  путi,  надто
виразно уявляв, звiдки витiка? i куди тече отрута злоби i згуби.
   - I де той волхв? - обнадi?но цiкавиться князь.
   - Пiшов собi.
   - Сказав та й пiшов?
   - Ано.
   - I ти гада?ш, нам повiрять без нього? Даремнi потуги, сину.
   - Як то даремнi?
   - А так. ? вже ухвала вiча. Землю нашу постига? безлiття за  безлiттям.
Хтось провинився перед богами i вельми, спокутували вже тi провини тварi -
дарма, спокутували люди - теж дарма. Настав час спокутувати родинi  князя.
Люд поклада? на це усi сво? сподiванки, i нiхто не годен анi одмiнити, анi
переiнакшити тi намiри.
   - Таж люд одурений! Його пiдбили на те.
   - Якщо це й сталося, то сталося з волi богiв.  Вiдомо-бо:  чого  хочуть
боги, того хоче й люд.
   Богданко явно не розумiв князя  i  гарячкове  шукав  спростування  його
помислiв.
   - А коли звершиться суд i Вепр передасть-таки  Веселий  Дiл  у  довiчне
Жаданове володiння. Що тодi скажете?
   - Тодi вже говоритимеш iз ним ти. Чу?ш, сину? Коли те  станеться  i  ти
будеш у Тиверi князем, вiдшукай того волхва i допитайся з  його  помiчю  у
мстивця Вепра, з якого це дива вiн передав Веселий Дiл у довiчне володiння
жерця Жадана. На вiчi, перед усiм людом тиверським допитайся. Я ж  довести
це неспроможний.
   - Тодi... тодi я вийду i скажу все, що чув вiд волхва.
   - Ти син мiй, тобi теж не повiрять. Кажу ж, ? ухвала  вiча,  хто  стане
переiнакшувати ??? I ? мужi.  Вони  на  рожен  полiзуть,  а  не  дозволять
переiнакшень, бо стоять, щоб знав, на боцi Вепра.
   - Усi мужi чи тiльки тi з них, що мають удiли-волостi?
   - Не всi, здебiльше тi, що мають удiли-волостi. Будеш  княжити,  перше,
що ма?ш зробити, верни ?х до себе. Без того не буде супокою в землi, i хто
зна?, чи матимеш владу над Тивер'ю.
   Богданко замислився.
   - Я, отче, ладен поступитися нею заради вас iз матiр'ю.
   - Дурницi речеш! - обурився Волот, - Хочеш, щоб у  Тиверi  володарювали
такi, як Вепр?
   - У Вепра руки в багнi, а будуть ще й у кровi, його не важко  зiпхнути.
Важче буде, отче мiй, переiнакшити мужiв i паче всього волостелинiв.



   XXVII_

   Тривога роду коли i йде за околi? подвiрницi, то не далi весi,  тривога
ж землi проника? в кожну шпарку  i  ста?  набутком  всiх.  Не  стала  вона
та?мницею i для Соколино? Вежi. Та як могла стати, коли пруги спустошили i
?? ниви, коли люд, що правився на вiче, правився i повз ?? ворота?
   Миловидцi, щоправда, не все казали. Бiду, що зависала над княжим родом,
а вiдтак i над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.
   - Чули? - вбiгла мiж  челядь  i  виголосила  свою  тривогу  котрась  iз
сердобольних жiнок. - Вiче стало на тому, аби  на  суд  розгнiваного  бога
йшли князь i княгиня.
   - Йой! Чи то ж правда?
   - А так. Бо самi зголосилися спокутувати провини всього роду яко старшi
в родi. Поселяни повертаються уже з вiча й кажуть...
   Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницько?,  та
заточилася в ходi й змушена була шукати  для  себе  опори.  ??  пiдхопили,
велiли повернутися в ложе, заспоко?тись. Де там. Чи до спокою, коли он якi
вiстi занесли до терему? I опира?ться, i блага?: покличте  ту,  що  казала
тiльки-но про рiшенець вiча. Челядь i так, i сяк коло не?:  "Ти  на  порi,
тобi не слiд того знати". А що вдi?, коли велить господиня,  до  всього  ж
улюблена княжа жона?
   Полотнiла,  чуючи  пояснення,  i  бiдкалась,  i  малiла  на  силi.   Бо
достеменно знала вже: жереб братимуть сьогоднi, можливо, зараз оце.  Сонце
тiльки-но вийшло з-за овида i було рум'яне та  чисте,  вiдчутно  пригашене
пiсля нiчно? купелi  в  океан-морi.  Саме  тако?  пори  люд  тиверський  i
уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.
   Миловида уявля?, як те хотiння ста? жорстокою дiйснiстю, i скрику?  вiд
нестерпно разючого болю, що розiтнув ??  навпiл  i  не  переставав  сотати
жили. В'юнилася вiд нього у ложi й волала про помiч.  Кого  кликала,  нащо
кликала, сама, певно, не вiдала, одначе кричала так голосно й тривожно, що
челядь злякалася того крику й побiгла за бабою-повитухою.
   - Нащо було казати ?й зараз, що дi?ться в  Чернi,  -  попрiкнула  стара
тих, що кликали. - Передчасно почалися роди.
   Ходила коло молодо? княгинi й радила, як поводити себе,  аби  полегшити
болi. А болi не стихали, ламали й  корчили  породiллю,  мовби  тiшилися  з
того, що завдають ?й мук. Чула, терпцю вже нема?,  така,  що  й  на  стiну
полiзла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе i  сво?  тiлеснi
болi ма? думати, коли там, при капищi Хорса, сто?ть утiха ??  серця,  ладо
ненаглядне i, може, простяга? вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або
смерть? Згадала  й  застигла  на  мить,  про  щось  дума?,  чогось  шука?,
тривожачись, зрештою здолала ?х,  сво?  тiлеснi  болi,  муку  нестерпну  й
схопилася, стала там-таки, у ложi, на колiна й  простягла  на  схiд  сонця
руки.
   - Боже! - крикнула благально i надривно. -  Всемилостивий  боже,  Iсусе
Христе! Приймаю тебе всiм серцем, усiма помислами сво?ми й  слiзно  прошу:
заступись за нього, мого злюбного мужа i князя. Вiк буду  вiрна  i  вдячна
тобi, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тiльки заступись i
врятуй князя Волота. Ти ж всемогутнiй i всеблагий, одведи од  нього  кару,
порятуй для мене, дитяти мого, всi?? багатостраждально? землi Тиверсько?!
   Поривалася до щойно обраного бога тiлом i серцем, усiм  зболеним  видом
сво?м i плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога i
знову плакала. А челядь, повитуха цiпенiли при нiй i не  знали,  як  бути:
благати молоду  княгиню,  аби  лягла  й  лежала,  не  шкодила  дитинi,  що
проситься на свiт, чи тiкати вiд не? прiч. Кликала ж на помiч не  свого  -
чужого бога, присягалася в довiчнiй вiрностi не сво?му - чужому  боговi  i
видимо зрiкалася сво?х. Як бути з такою i що казати такiй?
   I все ж мусили поступитися сумнiвами, бо  та  ж  Миловидка  й  прогнала
сумнiви. Дитя ?? знову нагадало про себе, за  цим  разом  так  рвiйно,  що
породiллi нiчого iншого не лишалося, як шукати  рятунку  в  тих,  що  були
найближче.
   Не схибило серце матерi, не зблукали й помисли жони. Тi??  само?  митi,
як  у  просторiй  ложницi  Соколино?  Вежi   голосно   заявив   про   себе
новонароджений  княжич,  там,  бiля  капища  Хорса,  виходив   перед   очi
старiйшин, вершителiв божо? волi в та?нствi жертвоприношення, отець його.
   - Княже Волоте i княгине Малко, - питали в них. - З власно? волi берете
ви на себе одвiт за рiд свiй перед верховним богом люду нашого,  ясноликим
Хорсом. Чи з добрим серцем iдете на цей достойний вчинок?
   - Ано.
   - Чи не в гнiвi на люд свiй за те, що присудив родовi  вашому  очистити
себе вiд злодiянь, навмисних i ненавмисних скверн?
   - На люд - нi, на окремих iз люду ма?мо гнiв.
   - Огласите його боговi, най покара? винних. За люд ладнi постати  перед
ясноликим Хорсом i вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
   - Ладнi, старче.
   - Ма?те щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?
   - Я волiю сказати слово, - виступив наперед жони сво?? Волот.
   Князь оглянув стовписько людське i, розумiючи,  не  всi  можуть  почути
його, пiдвищив голос.
   - З волi богiв i люду тиверського прийняв я у сiчi  з  ромеями  нелегку
ношу - повиннiсть князя в  отчiй  землi.  Хотiв  чи  не  хотiв  того,  так
сталося: загинув у сiчi отець, загинув старший брат. Знав,  повиннiсть  ця
не обiця? услади. Земля наша  вiддавна  була  найкоротшою  i  найзручнiшою
путтю вiд теплих морiв до асiйського роздолля, вiд асiйського роздолля  до
крайнiх обводiв землi на заходi сонця. Йшли в полуденнi  кра?  готи  -  не
поминули Тивер, поривалися на захiд сонця асiйцi -  також  топтали  Тивер,
тирлувалися в Тиверi, сiли на Дуна? римляни -  не  вдовольнилися  тим,  що
мали за Дуна?м.  Iшли  та  й  iшли  в  Троянову  землю,  поривались  та  й
поривалися мати там сво? угiддя, а  за  тi  поривання  кiстьми  та  кров'ю
розплачувалася Тивер. Нинi не легше. Самi були  в  сiчах  i  зна?те,  яких
ма?мо сусiдiв: як зарились, так i заряться на дармове, все  легким  хлiбом
волiють жити. Сила наша дещо притлумила ?хню завзятiсть, збила  пиху,  та,
видно, не  зовсiм.  ?  певнi  вiстi:  роме?  знову  мають  намiр  порушити
укладений з нами ряд, послали нарочитих мужiв сво?х до обрiв i кличуть  ?х
стати в Подунав'?, бути щитом мiдiйським супроти слов'ян. А то мала утiха.
Обри уславили себе надмiрною гординею i ще надмiрнiшою  жорстокiстю.  Коли
зiлл?ться во?дино та жорстокiсть з ромейською пiдступнiстю,  бiда  буде  i
бiда велика... Вибiр у мене,  самi  зна?те,  який,  може  статися,  що  не
князюватиму вiд сьогоднi у Тиверi. Тому i взяв слово.  Взяв,  щоб  сказати
вам, сородичi мо?: як житимете з такими сусiдами i як  стоятимете  супроти
сусiдiв, коли будете такi, як ?сть? Питаюся насамперед вас, старiйшини: чи
примiтили хоча б i на останнiм вiчi, якi ви нинi не ?динi? Чи тямите,  яка
то згуба для землi, для люду тиверського?  Присяйбiг,  гiршо?  й  бути  не
може.
   Заповiдаю вам: покличте на помiч розум свiй, мудрiсть свою i  врозумiть
спесивих. Або зречiться ?х. Чу?те, врозумiть або зречiться, коли не хочете
погибелi собi, землi сво?й!
   Багато передумав я за цю довгу-предовгу нiч i став ось на  якiй  думцi:
коли iз роду Волотi хтось i завинив перед богами, то той хтось  насамперед
я. Повиннiсть княжа - нелегка повиннiсть. Десь поспiшив, десь не  домислив
за безлiччю клопотiв, десь був у гнiвi i не зумiв стати вище гнiву. Тому й
звертаюся до вас, старiйшини, ось iз якою речницею: не  зважайте  на  волю
жони мо??, Малки, - брати разом зi мною жереб. Я вибрав уже його i один  з
усього княжого роду Волотiв волiю бути принесеним у жертву  богам.  Гляди,
умилостивлю ?х, гляди, саме цим i послужу людовi сво?му, землi Тиверськiй,
коли не зумiв послужити в дiлах общинних чи на боролищах.
   Утихомирене на певний час море людське  захвилювалося,  далi  й  зовсiм
забурлило. Хтось тiльки перемовлявся з сусiдами, хтось нарiкав: що буде  з
ними, коли не стане й князя, чи iншi годнi заступити його, бути таким,  як
Волот? Старiйшини ж радились тим часом.
   - Княже, - сказали, - на те, щоб обо? ви брали жереб, ?  речниця  вiча.
Ми не владнi переiнакшити ??, доста, що переiнакшили вже раз.
   То було слушне пояснення вiдмови. А проте  Волот  думав  зараз  не  про
нього. Iнше засiло в тiм'?: його вже не почитають  яко  князя.  Дивно,  не
прийшла, як приходила свого часу, бу?сть,  не  вiдчув  у  серцi  й  гнiву.
Спустошливим холодом повiяло там, а ще - разючою малiстю, чимось схожим на
жаль.
   "Боги  свiтлi  та  боги  яснi!  -  карався.  -  Як  же  це  я,  стiльки
повелiваючи, не завважив, що можу образити когось сво?м повелiнням? Були ж
не просто собi заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна
воля. Ано, всяке було".
   Таки змалiв, мабуть, духом, i примiтно, Малка завважила  ту  малiсть  i
торкнулася його руки.
   - Не печалься, муже мiй, i не втрачай через ту печаль присутностi духу.
У парi нам надiйнiше буде iти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого
обрати з нас двох. Маю надiю, що тi?ю обраницею буду таки я.
   - Надiю?
   - Ано, саме так: надiю. Зайва я з-помiж вас, -  пояснила  перегодом.  -
Боги тодi ще прирекли мене, як позбавили спроможностi бути матiр'ю.
   Цiлився спростувати ?? казання: "Неправда то, не зайва ти,  Малко!"  Та
спростуванням його не  судилося  злетiти  з  уст:  пiдiйшов  старiйшина  i
запитав, хто з них братиме жереб перший.
   - Я, - похопився Волот i навiть вiдсторонив нечемним рухом жону свою.
   Мабуть, звикла вже до того - визнавати за ним, яко за мужем, право бути
всюду привiдцею, не перечила, мовчазно зголосилася i ждала. Князь став тим
часом   мiж   старiйшин    i    пiшов,    оточений    старiйшинами.    Був
нацiлено-зосереджений, по-мужньому рiшучий. Лише блiдiсть виказувала: таки
стривожений. Уда? з себе ладного на все, насправдi он який стривожений.
   Коли ж став перед жертовником  i  вибрав  сво?,  богами  визначене,  не
повiрив,  мабуть.  Зглянувся,  подивований,  iз   старiйшинами   й   знову
розчепiрив пальцi, дивиться.
   - Така воля богiв, - пояснили йому старiйшини, забираючи  жереб.  -  Не
тобi, княгинi Малцi судилося бути принесеною ?м у жертву.
   Пiдносили над головою  вибраний  князем  жереб  й  оповiщали  люду,  що
гласить вiн, оповiщали й знову показували: дивiться, який  ?,  знайте,  як
буде, а князь стояв, похилий, знiчений, i не вiдав, як вiн гляне  Малцi  у
вiчi. Нащо поспiшив i сказав: "Я перший"? Хай би йшла i брала сво?,  брала
й не думала, що вiн, муж, уготував ?й таку стезю.
   Коли набравсь-таки мужностi й обернувся, жона  стояла  уже  в  оточеннi
во?в i мала в один лиш бiк вiльну путь - до намету. Була  блiда,  нiби  на
смертнiм ложi. Лиш очi бiгали сполохано й шукали когось у натовпi.
   - Жоно моя, - ступив у ?? бiк i покликав зболено.
   - Знайди Богданка, - не стала  слухати  Малка.  -  Дiвчаток  не  треба,
Богданка знайди i приведи. Вiн у  лiтах  уже,  маю  проститися  й  сказати
останн? напуття.
   Кинувся на пошуки, та згадав нараз: вiн не пiдсудний уже, вiн -  князь,
i звелiв iншим розшукати сина.
   Усе, що було потiм, було нiби  ввi  снi:  з'являлись  i  зникали  лиця,
чулись i гасли чи?сь слова, а йому жодного дiла до них. Бачив лише  Малку,
дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним
перед нею чи тепер тiльки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за  нею
i плакав серцем, жалiв ?? i жалiвся не знати кому й не знати про що.  Коли
ж обернулась перед самим наметом та крикнула: "Бережи  дiтей.  Волоте!  Не
дай осмутi та безлiттю обсiсти ?х!" - i зовсiм втратив  присутнiсть  духу.
Обiймав сина, прохав його бути мужнiм i  не  мiг  вiдшукати  бодай  яко?сь
мужностi в собi. Схоже, що вичерпала ??  Малка,  вичерпала  й  понесла  на
жертовник боговi Хорсу.



   XXVIII_

   Поля довго не оживали пiсля пругiв. Лежали помiж  примiтно  помолодiлих
га?в та урочищ рудi, знiвечено-убогi, мовби  витоптанi  раттю  новоявлених
готiв. I поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу  й  грiли  в  собi
сподiванку: коли випаде невдовзi, засiють ниви просом i ще  врятують  себе
вiд голоду, чи втратили за цi  неврожайнi  лiта  всяку  надiю  на  поле  й
одвернулися, полоненi осмутою, вiд поля. Важко повiрити, аби  одвернулися.
Спорожнiли ж бо не лише пiдклiтi, спорожнiли й кадуби, берковцi,  мiри  та
пiвмiри, до краю убавилось по оседках худоби. I все ж таки чомусь не видно
поселян у полi, щось трима? ?х по оседках.
   Волот теж осунувся по тому,  що  бачив  при  капищi  Хорса,  i  сам  не
з'являвся на люд, i в себе не  волiв  бачити  когось.  Що  робив  у  сво?м
чернськiм теремi, нiхто не вiдав. Отож  давали  волю  домислам,  сходилися
купками й шептались:
   - Князь невдоволений ухвалою вiча - принести в жертву богам  когось  iз
його родини.
   - Ано, вiн у гнiвi на всiх, тому й не хоче видiти в себе.
   - Так вважа?те?
   - А ви нi?
   - Таки нi. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в  такiй  осмутi  по
Малцi.
   - А й правда. Навiть до то?, що помутила сво?ю лiпотою розум  його,  не
?де та й не ?де. Все ходить по Малчиних слiдах та кара?ться сво?ю провиною
перед Малкою, та тiшить-заспокою? дiтей Малчиних.
   - Йой, тi дiти, тi дiти. Що з ними буде i як вони будуть тепер?
   - I я кажу: що буде? Добре, коли князь пiклуватиметься про них, як нинi
пiклу?ться, а коли забуде, пригрiтий тою, що в Соколинiй Вежi?
   Неспокiй брав гору над сумом, сум - над неспоко?м. Бо прийшло i надiйно
обсiло  Тиверську  землю  безлiття,  настала  смутна  iз   смутних   пора.
Старiйшини родiв вiка доживають уже,  а  не  пригадують  такого.  Подумати
тiльки, трет? лiто пiдряд засiвають щедру донедавна землю збiжжям i нiчого
не мають iз то? землi. Боги свiтлi та боги яснi, скiльки ж можна  брати  з
худоби i покладатися лише на худобу? А тут i обри, подейкують, бiля Днiпра
вже,  стали  й  гадають,  як  перейти  через  нього,  такого  широкого  та
швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть i пiдуть понад морем до Днiстра, а
там i через Днiстер? Матимуть силу й снагу заступити  ?м  путь,  стати  по
Днiстру й сказати: "Хочете йти до роме?в, iдiть до Дунаю й правтеся  через
Дунай, у нашу землю вам зась", - чи не матимуть? Троянова земля велика,  i
сила в нiй завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити  путь.  Та
то колись. Чи зможе заступити нинi, на третину поборена вже  безлiттям,  i
хто зна?, як буде поборена ще пiсля всього, що зазнала вiд пругiв?
   З мужiв, що стояли близько до князя, здавалось, тiльки дво? не втратили
присутностi духу. Тi дво? - Стодорко та Власт. Один як во?вода  правив  за
князя в Чернi, другий замiняв його поза Черном: дбав, аби во? тиверськi  i
люд тиверський не припиняли спорудження твердей по Днiстру,  аби  тим,  що
споруджують, було що ?сти й пити.
   Чи князевi казав хтось, чим заклопотана без нього земля, чи  його  менш
за все цiкавило вже що робиться в землi Тиверськiй,  покликав  одного  дня
челядь i звелiв ?й запрягти у вози коней, покласти чи не всю,  що  була  в
теремi, поклажу, посадити окремо дiтей i правитися на Соколину Вежу.
   - Я наздожену вас, - пообiцяв дiвчаткам, коли вмощував  ?х  та  доручав
Богданковi наглядати за ними в путi. - Скажу сво? слово  челядi,  мужам  i
наздожену.
   То була ще одна дивовижа, а вiдтак i причина для пересудiв: князь  таки
?де до те?, соколиновезько? княгинi, бере з собою  доньок,  сина,  он  яку
поклажу. Чи не  хоче  сказати  тим:  "Лишайтеся,  коли  такi,  без  князя,
зрiкаюся вас"?
   Питалися про його намiри у челядi - знизувала плечима й вiдмовчувалась,
натякали мужам ратним i думаючим - косили хижим оком i теж вiдмовчувались.
Аж поки самих не вiдвiдала пiдозра i не примусила  вдатися  до  старiйшин,
приглянутися купно з ними до помислiв i дiянь княжих по вiд'?здi з  Черна.
Бо тризна тризною i горе горем, а якийсь вiн не такий, як  був  до  смертi
жони. Схоже, що горожани правду кажуть: вiднинi князю Волоту байдуже,  чим
клопочеться i як житиме люд тиверський, коли настане зима. Анi  самого  не
бачать з-помiж мужiв, анi биричiв його. Коли  й  клопочеться,  то  дiтьми,
господою та господарством соколиновезьким, коли й шука? для себе  вiдради,
то лиш тi??, що може дати бесiда з дiтьми та з жоною Миловидою.
   - Мусимо йти до князя й нагадати  йому,  -  стають  на  думцi  мужi  та
старiйшини, - що в нього, окрiм  родини,  ?  земля,  люд  тиверський  i  ?
повиннiсть перед землею та людом.
   -_ Перш нiж iти, ма?мо подумати, що скажемо князевi.
   - А те й скажемо: ? повиннiсть. Вiн укладав iз нами  ряд,  мусить  бути
князем у сво?й землi, а не всього лиш мужем i вiтцем у родинi.
   - Князь давав уже раду, i не його вина, що  ми  не  зумiли  зробити  ту
мудру речницю законом: коли в землi скрута, усi ?? угiддя  мають  належати
тиверському люду. Тепер самим слiд подумати й прийти до князя  з  рятiвною
думкою.
   Гадали-сперечались день - i розiйшлися нi з  чим,  гадали  другий  -  i
знову нiчого не вигадали: радити мають сутт?ве, а що  порадять,  коли  всю
землю постигло лихо, коли вона трет? лiто пiдряд не плодоносить?  Тепер  i
на займанщини волостелинiв  не  кивнеш,  бо  й  там  голодний  люд  нiчим,
придатним  для  яств,  не  поживиться.  Пруги  побували  скрiзь,  вони  не
розбиралися, де поле володаря,  а  де  поселянина,  як  не  розбиралася  й
спекотнява на тамтiм та передтамтiм лiтi.
   - I все ж не випада?  сидiти  й  мовчазно  ждати  погибелi,  -  заявили
рiшучiшi. - Ма?мо вибрати кiлькох, найбiльш знаних та поважаних, най iдуть
до князя й шукають разом iз князем рятунок для люду.
   - Ано, виберiм таких, най iдуть i радяться, най  скажуть  князевi:  пiд
лежачий камiнь вода не тече.  Мусить  думати,  коли  вiн  князь,  а  нi  -
укладемо ряд iз iншим.
   За виборними дiло не стало, i виборнi не забарилися добутися до князя й
стати перед князем. Гiрше було знайти з ним  спiльну  мову.  Волот  швидко
вiдчув у словах посланцiв вiд  старiйшин  докiр  i  не  виказав  ?м  ознак
гостинностi.
   - Я радив уже, - хмуро озвався на ?хню речницю. - Чи моя рада, гада?те,
не була годною, не могла порятуати люд?
   - Могла, княже. Бо то мудра рада i, може, ?дино можлива.  Бiда  тiльки,
що мужi тодi не дозволили нам  скористатися  нею,  нинi  ж  i  поготiв  не
дозволять.
   - А то ж чому?
   - Бо почувають за собою ще бiльшу силу, нiж почували тодi.
   Волота нiби вжалив хто, схопився й вийшов перед старiйшини,  суворий  i
гнiвний, кинув у лунку просторiнь отнього терема:
   - А хто дав ?м ту силу? Хто,  питаю?  Чому  ви  саме  мужам,  володарям
займанщин дозволили узяти гору на вiчi i правити вiчем?
   Старiйшини лишалися на диво спокiйними, i все  ж  спокiй  той  виявився
обманливим.
   - То, княже, не нашi, то тво? мужi, тобi лiпше  знати,  чому  вони  так
пнуться бути нагорi, правити всiма.
   Сiпнувсь було сказати щось i утримався. Мужi, справдi, не ?хнi.  Як  же
так сталося, що мiж князем i людом тиверським бiльше  ?дностi  в  дiлах  i
помислах, анiж мiж князем i його мужами?  Коли  i  чому  сталося?  Схибив,
пiдбираючи собi мужiв, чи повiвся з ними не  так,  як  мав  би  повестися?
Видять боги: уся заковика в тому, що нема? ?диних помислiв, котрi ?днали б
його з мужами, а коли нема? ?диних помислiв, ?дностi й не може бути.
   - Старiйшини прийшли до мене вiд родiв сво?х  чи  яко  сли  вiд  усього
люду?
   - Яко сли вiд усього люду.
   - То слухайте, що казатиму.
   Був твердий духом, певно, мав намiр сказати щось ваговите, та не  встиг
мовити перше з того казання слово, як бiля ворiт зчинився гамiр i примусив
примовкнути.
   -_ Що сталося? - поцiкавився князь, прочинивши дверi.
   - Прибiг вiд капища волхв, каже жерця Жадана забито.
   - Коли i хто забив?
   - Татьба, розповiда?, сталася поночi, нiхто й нiчого не вiда?. Жерця  ж
знайшли в його оселi з перетятим горлом.
   Он воно що?!
   - Велiть тому волхвовi зайти до мене.
   Не ховався з почутим, визнав за  потрiбне,  аби  той,  що  принiс  лихi
вiстi,  сказав  ?х  при  старiйшинах.  Тому  й  поставив  його  перед  очi
старiйшин.
   Слухав i пильнував: волхв тiльки вражений баченим а чи й  причетний  до
татьби? Нiби не причетний, а все ж чому такий  наляканий.  Колiнку?  та  й
колiнку? перед сво?м князем, ба навiть перед старiйшинами.
   - Хто бував пред цим у Жадана?
   - Не вiдаю, княже.
   - А бiля оселi Перуна?
   - До оселi i требища всi йдуть.
   - Поночi був хтось?
   Волхв замислився, справдi пригадував  чи  робив  вигляд,  що  пригаду?.
Князь пождав i знову вдався до свiдка нечувано? в ?хнiй землi татьби.
   - Волхв давно знав Жадана?
   - Давно. Вiдтодi, як Жадан став жерцем при капищi Перуна.
   - I весь час був при капищi?
   - Ано.
   - То хто ж бував у Жадана коли не зараз,  то  ранiш?  Хто  мав  iз  ним
та?мнi бесiди?
   Князь не просто  питав  -  допитувався,  схилившись  перед  колiнкуючим
вiсником, i те  допитування  примiтно  збентежило  волхва:  спершу  тiльки
видивився не знати як, далi знiтився i опустив долу очi.
   - Богданка сюди, - повелiв князь.
   Коли ж син прибув i недвозначно сказав сво?м видом: перед ним той самий
волхв, що оповiщав тамтого дня про та?мну змову Жадана з во?водою  Вепром,
не став брати цього мужа за карк i примушувати, аби казав при  старiйшинах
усе, що казав Богданковi. Звелiв синовi заперти свiдка Жаданово? смертi  в
пiдмурку вежi й берегти паче ока  свого.  Потiм  уже,  як  впевнився,  син
виконав його волю, обернувся до старiйшин i сказав старiйшинам:
   - Чи волiють сли люду тиверського знати, що ма?мо вдiяти, аби  побороти
сво? безлiття?
   - Волiють, княже.
   - То слухайте, що казатиму: найперше ма?мо самоочиститись.
   Мiг би покликати в свiдки  самих  богiв:  старi  i  мудрi  люди,  а  не
розумiють його. Дивляться i нiмують.
   - Чи ми не очищалися?
   - Перед богами - так. А самi перед собою? То правда: земна благодать  -
винагорода неба. Та правда й те, що й небо може  вичерпати  сво?  щедроти,
коли  вони  потраплятимуть  до  нечестивих  в  умислах  i  дiяннях  сво?х,
ставатимуть набутком всiх алчущих i жаждущих.  Тож  i  кажу:  уповаймо  на
богiв, одначе й самi очищаймося, бодай час вiд часу.
   - Князь радить...
   - Раджу почати самоочищення iз  суду  над  татями,  що  обiрвали  життя
жерцевi Жадану. Чи пристають на те старiйшини?
   - Ано. Намiр справедливий, най буде так.
   - Тодi скликаймо вiче й починаймо суд.
   То було одне з тих вiч, на якi сходиться лише окольний люд i  сходиться
швидко. Бо прудко бiгли конi поселянських гiнцiв, та  ще  прудкiше  чутка:
мало Тиверi божо? кари,  почалася  й  людська;  у  Соколинiй  Вежi  забито
Жадана, того ?диного з-помiж  волхвуючих  людей,  котрий  удосто?вся  бути
жерцем при капищi Перуна, став нарiвнi з князем - посередником мiж богом i
людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер ма? аж  двох  посередникiв,
хтось пiдняв руку на охоронця  божого  житла,  i  той  замах,  подейкують,
неабияк розгнiвав князя. Знайшов у собi пiдтяту смертю жони силу, збудився
духом i став на бiк знедоленого люду - шука? йому порятунок  вiд  мору  та
гладу. А щоб нiхто не стояв на путi  в  тих  добрих  його  намiрах,  пошук
почина? iз суду над татями.
   Таке нiкого не обходить, тому й поспiшають до стольного  города.  ?дуть
кiннi, йдуть пiшi  i  здебiльше  кiлькома  оседками.  Людно  на  путях  та
перепуттях. I гомiнко. Бо правляться не лише мужi, тi,  чий  голос  матиме
вагу та силу на вiчi, правляться й отроки. Однi - щоб приглянути в  дорозi
за лiтнiми вже дiдунями, iншi - за кiньми, ще iншi - у помiч старшим  i  в
науку до старших. Бо самi будуть колись мужами, бо коли дiйде до бiйки мiж
одною i другою сторонами вiча, сила ?хня i бу?сть ?хня он як знадобляться.
   Не сидiв i князь у Соколинiй Вежi. Повернувся одразу  ж  по  розмовi  з
старiйшинами до Черна, зiбрав пiд свою руку дружинникiв, що були в Чернi й
поза Черном, i, впевнившись у надiйностi сво?? сили, покликав  волхва,  що
принiс вiстi про смерть Жадана.
   - Як звуть тебе, достойний муже?
   - Малi досто?нства у того,  княже,  хто  опиня?ться  з  тво??  ласки  в
порубi.
   -  Не  кажи  так.  Не  всякий  зважиться  стати  на  сторожi  правди  i
заступитися за праведних. Сподiваюсь,  не  заперечуватимеш,  що  не  хтось
iнший - ти прибiгав свого  часу  до  мого  сина  Богданка  й  велiв  йому,
пославшись на вищi помисли, iти до мене й застерегти  перед  тим,  як  мав
брати жереб: не з богом - iз Вепром була  в  Жадана  розмова  про  потребу
посилати княжий рiд на вогонь.
   - Так, то був я.
   - Чому ж принижу?ш тепер себе i не визна?ш достойним?
   - Бо не довiв свого достойного намiру до кiнця.
   Князя самого цiкавило те.
   - А й справдi, чому пiшов до сина i повiдав  про  змову  синовi,  а  не
менi?
   - Бо в князя хтось нагледiв би мене i виказав. Син же,  гадав  собi,  й
без мене зробить усе, що слiд зробити.
   - А про те, що Богданковi, яко синовi мо?му, нiхто не  повiрить,  i  не
подумав?
   - Про те не подумав.
   - То, може, тепер хоч вийдеш i скажеш вiчу: була змова, волостелин Вепр
обiцяв Жадановi Веселий Дiл, якщо принесе в жертву боговi самого князя?
   - Чи менi повiрять? Веселий Дiл не став Жадановим.
   - Бо обернулося так, що на вогнище пiшла з волi  богiв  княгиня,  а  не
князь. Вепровi шкода стало Веселого Долу, i вiн  пiшов  на  головництво  -
укоротив вiку Жадановi, який вимагав чи мiг вимагати вiд нього отню  оселю
i угiддя.
   Волхв вiдмовчувався якийсь час.
   - Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не вiдаю.
   - Усе ж каже, що головник - Вепр.
   - Може, й каже, однак я не видiв того i потвердити не можу.  ?,  княже,
вищi за тебе i тво? бажання помисли.
   Упертiсть цього вовгура починала дратувати  Волота.  Що  ж  буде,  коли
справдi не пiдтвердить? Адже вiн збира? вже вiче, ма? викликати  Вепра  на
вселюдський суд.
   - Вiдступати  пiзно,  волхве.  Ти  багато  зна?ш  про  Вепра.  Коли  не
перекона?ш вiче, що вiн головник, тебе  спiтка?  те  саме,  що  й  Жадана.
Згинеш вiд його руки, чув?
   - Як же я переконаю вiче, коли не вiдаю?
   - Пригадай усiх, хто був напередоднi бiля капища Перуна.
   - Вепра не було там.
   - Зате були Вепровi люди. Пiзна?ш ?х, коли покажу?
   - Якщо бачив, то пiзнаю.
   - Тодi облачайся в одiяння ратного мужа, по?деш зi мною. Навiда?мося на
Вепрове подвiр'я, там i приглянешся до його челядi.
   Вiн був на диво твердий i непохитний тодi, як завдавав Вепра у  вериги,
а ще непохитнiший, коли вийшов i став перед вiчем.
   - Братi?! - рiшуче пiднiс над головою меча. - За згодою старiйшин родiв
i на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками,  що  вкоротили
вiку жерцевi Жадану. Хто зна? ?х i може  вказати  або  назвати  при  всiх,
виходь i називай.
   Вiче завжди дiлилося на два кiнцi - княжий i поселянський.  На  княжому
попереду всiх стояв князь, за ним - мужi думаючi i ратнi, а вже за  мужами
- дружина, на поселянському  кiнцi  чiльне  мiсце  вiдводилося  тисяцьким,
потiм старiйшинам родiв i вже потiм - всiм iншим: воям, ратаям,  торговому
та  чорному  люду.  Нинi  ж  княжий  кiнець  складала  переважно  дружина,
найближчi з мужiв ратних та думаючих, вогнищани. Мужi ж окольнi загубилися
з-помiж старiйшин та поселян, видно, так собi  мiзкували:  коли  дiйде  до
дiла, галасуватимуть сильнiш за всiх i поведуть за собою  всiх.  Та  цього
разу вiче лишилося глухим до них i ?хнього галасу.
   - Руку пiднято на того, - карбував слово за словом  князь,  -  хто  мав
доступ до самого бога, був посередником мiж людом i богом  Перуном.  Князь
не може лишити цього головництва непокараним. Тому й зверта?ться до  всiх:
хто зна? головника, виходь i вкажи на нього.
   - Мало вказати, - почувся голос iз поселянських лав, - треба й довести,
що то головник.
   - Треба й довести, а то ж як.
   - Чи ма? такi докази князь, коли взяв во?воду Вепра у вериги?
   Питалися його недавнi соузники-мужi. Не втримались, отже, заговорили. А
коли так, настав час кликати  на  княжий  суд  володаря  Веселого  Долу  i
во?воду в Подунав'?.
   - У князя ? такi докази. Та вiн не хотiв би помилитися  i  тому  пита?:
хто ще зна? головника?
   Вiдповiдь - мовчання.
   - Приведiть во?воду Вепра.
   Вiн був суворiший за  саму  суворiсть  i  такий  непохитно  твердий  та
грiзний, здавалось, звiльни йому руки та дай до рук меча  -  на  все  вiче
пiде з вiдкритим забралом.
   - Во?водо, - зично, аби всi  чули,  звернувся  до  нього  князь.  -  Ти
вiда?ш, в чому звинувачую тебе? Чи визна?ш за собою провину?
   - Нi, i вимагатиму за глум i насилля над собою  особистого  по?динку  з
князем.
   - Коли князь не доведе тво?? причетностi до головництва, так?
   - Ано, коли не доведе мо?? причетностi до головництва.
   - А коли доведу?
   - Коли доведеш, я скараю сам себе i тут-таки, при всьому люду.
   - На тому й станемо.
   Вiн окинув зором принишклий люд i вже потiм мовив:
   - Будьмо вза?мно витриманi i поважнi - почина?мо суд.  Скажи,  во?водо,
ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищi Перуна?
   - Бачився.
   - Чого бував там?
   - Приносив жертви Перуновi й передавав ?х до рук жерця Жадана.
   - Коли бував?
   - Та не раз, i в цьому, i в тому лiтi.
   - Якi вiв бесiди з жерцем, окрiм тих, що вруча?ш  йому  дари  i  просиш
принести ?х боговi Перуну?
   - Окрiм цих, нiяких.
   - А за якi такi великi послуги обiцяв ти Жадановi подарувати свою  отню
оселю i сво? угiддя в Веселiм Долi?
   Вепр удавав iз себе здивованого, ба навiть обуреного.
   - Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не зна?, що  для  мене
Веселий Дiл? Чи вiн не вiда?, як приросло до нього мо? серце?
   - Знаю, та послухи твердять iнше: ти обiцяв-таки Жадановi  Веселий  Дiл
i, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди i скажи, що зна?ш про
ту обiцянку.
   Йдучи на вiче, волхв скинув iз себе вдяганку ратника, знову був у тому,
що належало йому вiддавна i виказувало його яко знаного  всiм  служку  при
капищi Перуна. Поки казав, коли i з чим  приходив  Вепр  до  Жадана,  вiче
слухало i нiмувало. Коли ж заговорив про усамiтнення та  та?мнi  бесiди  в
усамiтненнi, потiм - про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося
звiльна й завирувало. Однi виголошували тiльки подив, iншi - обурення,  ще
iншi - заперечення.
   - Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?
   - Хоча б i тим,  що  чув  тi  бесiди  на  власнi  вуха.  Во?вода  казав
Жадановi: "Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою - смертю
- i матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Дiл вiддам  тобi  з
оселями та угiддями, до нього приналежними. Не лише  жерцем,  волостелином
станеш".
   - То не доказ! - кричали мужi. - Таке можна й вигадати. Хто, крiм тебе,
пiдтвердить тi казання?
   - Чи  можуть  пiдтвердити  те,  що  чув  я,  не  вiдаю,  одначе  можуть
пiдтвердити iнше: як Жадан гнав во?воду, обурений тi?ю речницею, ки?м,  як
молився опiсля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: "Огненний  боже!
Великий Сварожичу! Ти бачив гнiв мiй i бачиш муку, одведи  i  заступи,  не
дай сплодитися в менi найбiльшiй  слабостi  людськiй  -  спокусi".  Волхви
Стемид i Добронрав. В iм'я найвищих помислiв вийдiть i скажiть, що  бачили
i чули таке.
   Волхви не сподiвалися, видно,  що  ?х  покличуть  свiдчити,  зачудовано
переглянулися, а проте вийшли й сказали князевi:  бачили,  як  Жадан  гнав
цього мужа ки?м, як молився опiсля, чули, з якими словесами  звертався  до
бога.
   - А що скаже Вепр? - не втрачав нагоди князь Волот.
   - Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесiди з  ним  про  мсту  не
вiв.
   - За що ж волхв i жрець гнав тебе вiд жертовника ки?м?
   Вепр завагався на мить, i  того  було  доста,  аби  вiче  впевнилося  i
крикнуло в один голос:
   - Вiн винен, княже! Вiн домагався вiд Жадана лжi i мсти!
   Аби втихомирити люд, князь вимушений був пiднести меча.
   - Не чую одповiдi, во?водо.
   - Я нагадав жерцевi давнiй звичай - приносити богам людськi жертви, аби
вони умилостивились i не карали  люд  жорстокими  карами.  Згадка  та  чи,
сказати б, рада й розгнiвала жерця.
   - А ще що радив?
   - Бiльш нiчого.
   - Чому ж Жадан казав, молячись: "Одведи i заступи, не дай сплодитися  в
менi найбiльшiй слабостi людськiй - спокусi" ?
   - Про те не вiдаю.
   - А послухи вiдають, во?водо. Що скажеш, Чернине?
   - Жадан справдi боявся кари богiв i вагався.  Коли  ж  во?вода  нагадав
йому про дарунок вдруге, затим i втрет?, повiз  та  показав  свiй  Веселий
Дiл, спокусився i склав iз ним ряд: принесе в жертву богам когось iз  люду
тиверського, а потiм змусить брати жереб княжу родину.  Вепр  зголошувався
на це, бо певен був, коли дiйде до жереба, князь сам викличеться  пiти  на
вогнище, заступаючи собою жону i дiтей.
   - Ти брешеш, волхве! - визвiрився Вепр i подався на послуха всiм  сво?м
могутнiм тiлом. - Звiдки Жадановi було знати,  що  нас  постигне  ще  одне
безлiття?
   - Знав, бо був такий, що мiг i накликати його.
   Одкровення те видалося всiм, ба навiть Вепровi, дивовижно  несподiваним
i страхiтливо разючим ударом Перуна  в  ясному  небi.  Притихли  на  мить,
дивляться  на  волхва-послуха,  нiби  на   заморську   диковину,   зрештою
переглянулись один з другим, мовби питаючись: "Ви чули, на  нас  накликали
погибель", - i крикнули тисячоголосе:
   - Смерть одступникам!!  Смерть  людоморам!!!  Щоби  заради  утiхи-мсти,
заради чревоугодiя, ма?тностi-наживи  та  накликати  на  весь  люд  голод,
знесилювати безлiттям i морити мором? Де  таке  видано?  Коли  таке  було?
Смерть бузувiрам! Кара i смерть! Кара i смерть!
   Князь силився вгомонити вiчевий люд,  де  там.  Мовби  оскаженiли  всi.
Ширили писки й кричали сво?, потрясали  бронню  чи  киями  i  напирали  на
княжий кiнець, на те одне-?дине мiсце, де стояв закутий у вериги i на диво
змалiлий во?вода Вепр, волхв-послух Чернин. ?м давали знак мечем,  кричали
що було сили:  "Вгомонiться,  дайте  довершити  суд",  -  дарма.  Довелося
виставити наперед себе, наперед пiдсудного дружинникiв i  вiдгороджуватися
вiд вiча щитами, мечами, сулицями.
   - Виннi в ваших бiдах нiкуди вже не дiнуться. Дайте довершити суд!
   Князь вкотре вже пiдносить над головою меча, вимага? бодай яко?сь тишi.
   - Без суду ясно, княже! На горло карай татя!
   - Вiн не один. Дайте довершити суд i увидите: вiн не один!
   Зда?ться, подiяло. Стихли  спершу  переднi,  потiм  тi,  що  стояли  за
переднiми, а там i решта.
   - Чи й далi опиратимешся, волостелине?
   Вепр був землисто-сiрий з виду, по ньому видно: нiяк не дiйде до тями.
   - Княже, - подав нарештi голос i якось примирливо, ба навiть  благально
глянув на Волота. - Я поставлю свiдкiв, що  не  був  тi??  ночi  анi  бiля
капища Перуна, анi в Веселiм Долi.
   - Вiдаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили iншi, одначе  за
тво?м велiнням. Волхве Чернине,  вкажи  нам,  хто  з  челядникiв  володаря
Веселого Долу був того надвечiр'я бiля капища Перуна?
   - Он тi дво?. - показав через голови Чернин.
   Вiчовий люд спершу оглянувся в той бiк,  куди  показував  волхв,  затим
розступився.  Тi,  на  кого  вказували,   постали   перед   князем,   його
прибiчниками, яко застуканi на злодiяннi татi.
   - Тво? це люди, во?водо?
   - Мо?, та що з того?
   - А те, що саме вони виконували тво? повелiння. Пiдiйдiть ближче, пiдлi
раби пiдлого головника!
   Тi, кого кликали, не посмiли  ослухатись,  пiшли,  не  змовляючись,  до
князя i так же, не змовляючись, уклякли перед ним на колiна.
   - Помилуй, великий господине! Ми не з сво?? волi.
   Аж збудився Волот, вжалений  ?хнiми  благаннями,  нiщо  вже  не  вряту?
Вепра.
   - Цих свiдчень доста, волостелине?
   Вепр i зовсiм осунувся, якось незвично низько  опустив  донизу  голову,
плечi. I шию свою мiцну, ту, що нiколи i нi перед ким не гнулася, шию  теж
вигнув незвично. Неначе пiдставив для замашного удару.
   - Сам каратимеш себе чи маю примушувати iнших?
   - Сам, - пiдвiв нарештi голову й холодно глянув на князя. - Знiмiть  iз
мене вериги i дайте меча.
   Вiче спiшно вволило його волю. Зате Вепр не поспiшав iз самопокаранням.
Стояв i розминав натиснутi веригами руки.  Зрештою  кинув  поверх  натовпу
бистрий зiр очей сво?х, шукав когось чи сягав  думкою  до  Веселого  Долу,
улюблено? родини в Веселому Долi, i вже тодi, як  попрощався  з  усiм,  що
було наймилiшого, поставив вiстрям до грудей меча,  саме  там,  де  билося
серце. Поставив i тi?? ж митi кинув себе на нього. Занiмiв на якусь  мить,
затим випростався на весь свiй богатирський  зрiст  i,  постоявши,  важко,
нiби пiдтятий дуб, упав на землю. Анi зойку, анi скарги, анi  проклять  iз
уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так i помер клятим.
   Челядники усе ще плазували бiля княжого  коня,  хапали  за  стремена  й
благали пощади.
   - А з цими ж як?
   - Вiдведiть i скарайте на смерть, - одповiв гидуючи. - Та  не  здумайте
вiддати опiсля вогню, - пiдвищив, аби всi  чули,  голос.  -  Головники  не
достойнi того, головникiв зарийте в землю, яко псiв.
   Вiче як занiмiло тодi, коли карали головникiв, так i лишалося нiмуючим.
Видимо, ждало ще чогось вiд  князя.  А  князь  нiяк  не  мiг  зiбратися  з
думками.  Вдоволення  швидко  поступилося  мiсцем  непри?мному   видовищу,
непри?мне видовище - осмутi.
   - Братi?! - пiдвiвся нарештi в  стременах  i  видавався  не  меншим  на
зрiст, анiже той, що полiг тiльки-но, скаравши себе. - Чи збагнули,  чуючи
суд цей, за що карають нас боги? Гада?те, за те, що не щиро вiру?мо в них,
що недостатньо щедрi, не дiлимося з богами тим,  що  да?  з  ?хньо?  ласки
земля наша? Неправда то ?сть! Хто з вас не молиться в сво?й оселi богам  i
хто жалi? вiддати боговi богове? Анiхто. Люд наш i щирий у вiрi  сво?й,  i
щедрий на добро,як i на дари. Боги карають нас за те, що ми  розплодили  в
собi чревоугодi?, не зна?мо в тiм анi  мiри,  анi  меж,  торгу?мо  в  iм'я
вигоди не лише людьми, угiддям, а й  божим  повелiнням.  Ось  звiдки  гнiв
божий i кара божа!
   - Ано! Князь правду рече! - тисячоголосо вiдгукнувся люд. -  Он  звiдки
гнiв божий i кара божа!
   Волали б та й волали б звиклi до вiчових змагань поселяни, домагалися б
та й домагалися б свого, коли б князь знову не пiднiс над головою меча.
   - Торгувати можна худобою, збiжжям, виробами  рук  сво?х,  торгувати  ж
благополуччям люду в iм'я  власного  чревоугодiя,  як  i  самим  людом,  -
богопротивне дiло i ма? каратися найвищою карою - смертю.
   - Ано, найвищою карою!
   - Тому й питаю вас: чи прийма?мо це як закон i покон люду тиверського?
   - Прийма?мо! Вiднинi най так i буде: хто ставить чревоугодi?  над  усе,
тим паче посмi? торгувати благополуччям люду  як  i  самим  людом  в  iм'я
чревоугодiя, тому кара i смерть!
   Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо  заговорив  голосом,  що
перевищував голос самого вiча.
   - А ще питаю всiх: аби менше було спокус i жадаючих нажитися  на  наших
поконах, чи не настав час назовсiм зректися ?динижди забутого вже покону -
приносити в жертву богам люд тиверський?
   Ждав: зараз почу? те, що й досi чув: "Ано, час!" - а вiдповiддю на його
ждання була тиша. Нiмотна й тривала,  мовби  заворожив  хто  досi  голосне
тиверське вiче.
   - Може, я беру на себе занадто багато,  -  невiльно  понизив  голос,  -
може, беру непосильне, одначе яко князь i верховний жрець  ваш  виношу  на
суд i цю речницю: чи боги на те давали людовi життя, щоб забирати  його  в
розквiтi лiт? Хто i коли  чув  вiд  них:  "Умилостивте  нашу  жадобу  -  i
матимете благодать"? Чи не доста самим бути нежадiбними, аби  умилостивити
богiв?
   Таки дiйшли, мабуть, його казання до серця i розуму тих, що так  уважно
слухали: заворушились, загомонiли мiж собою, з усього  видно,  сподобалася
?м речниця князя.
   - Може, й так, - вiдповiв за всiх старiйшина, що стояв найближче. -  Та
нам не дано, княже, того знати. Вiче покликане судити люд свiй, не богiв.
   Он воно що! Не зважуються пристати до того, що  радить.  Бояться  гнiву
божого i не зважуються пристати!
   - Чи ми богiв судимо? Рiч iде про древнiй  покон  родiв  наших  i  люду
нашого. Кому ж тодi переiнакшувати його, коли не вiчу?
   - Покон поконовi рiзниця, - стояв на сво?му старiйшина.  -  Ти,  княже,
верховний жрець землi нашо?, чу?ш глаголи божi, зна?ш ?хнi повелiння.  Тож
i суди, як бути з поконом,  що  оберiга?  нас  вiд  божого  гнiву.  Ми  не
достойнi судити про те.
   Чув, його розбира? злiсть, такий, що й накинувся б на старiйшин, коли б
певен був: те, чого домага?ться, залежить тiльки вiд старiйшин.
   - З Жаданом ви погодилися й принесли богам людськi жертви. Зi  мною  не
можете погодитись. Чи не скажете чому?
   - Хоча б тому, княже, що тодi йшлося про дотримання покону, тепер - про
зречення.
   Нi, вони таки неможливi, цi тиверцi. Зовнi нiби  й  так,  одначе  ж  не
суттю. Чу? серцем, не суттю!
   - Гаразд, - змирився  й  понурив,  чуючи  себе  приниженим,  голову,  -
вiдкладемо цю розмову на iншi, слушнiшi часи.
   Пiдiбрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись  до  Черна,  та
осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати вiче? Не  дiвиця
ж, щоб показувати всiм, якi ма? норови.
   - Князь сказав усе, що мав сказати сво?му людовi. Чи все  сказав  князю
люд тиверський?
   - Нi, не все.
   - То най каже, я слухаю.
   Старiйшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь  молодший
серед них.
   - Казання наше стосуватиметься найголовнiшого, княже: як житимемо далi?
Люд трет? лiто пiдряд нiчого не ма? iз землi, до краю позбувся  й  худоби.
Просили вже тебе, аби не брав данини, i знову змушенi  просити:  утримайся
вiд полюддя, не йди на полюддя, бо нiчого не зможемо дати тобi!
   Волота явно не тiшило таке казання i все ж слухав старiйшину  уважно  i
думно.
   - Я мiг би те саме сказати, - заговорив перегодом. - Княжi  житницi  не
такi вже переповненi, аби бути невичерпними. А дружина потребу?  свого,  i
оборона землi теж потребу? свого. Та не те на мислi нинi:  чи  поряту?  це
люд, коли я знову не пiду i не правитиму з нього правеж?
   - Мабуть, що нi. Ось коли б ще волостелини...
   - А що волостелини?
   - Минуло? зими стiною стали на захист сво?х  угiдь.  Коли  й  цi??  так
буде, бiда жде всiх i бiда велика.
   - Це правда? - гостро поглянув князь у той бiк, де купчилися  здебiльше
володарi займанщин.
   Тi - нi пари  з  уст.  Хто  потупив  зiр,  хто  уда?,  що  його  це  не
стосу?ться.
   - Я питаю, - не вiдступав Волот, - ми люди одного роду-племенi а чи  не
одного? Можемо подiлитися iз змордованими безлiттям  поселянами  набутками
сво?ми чи не можемо?
   - Нам нема? чим дiлитися, княже, - зважився один i сказав  за  всiх.  -
Нашi ниви постигло те саме, що й поселянськi.
   - А ловецькi угiддя? Невже й ними не можете подiлитися?
   - Те не поряту? поселян.
   - То що ж тодi поряту? нас?
   - Порятунок один: зiбратися купно й пiти за  Дунай,  стезею  склавинiв.
Фракiйська земля - багата земля, прогоду? тих, що ? там, прогоду? й нас.
   Князь не поспiша? перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
   - Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу роме?в. А  що  ж
буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? - слово в слово повторював
сказане Добритовi. - Хто захистить тодi дiтей, жон,  землю  Тиверську?  Чи
вiда?те, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
   - Чому на мачину? У во? пiдуть всi,  хто  здатний  тримати  меча.  Себе
прогодують i дiтям, жонам здобудуть ?жу.
   Люд загомонiв, з усього видно було - йому до смаку така рада, бачить  у
задунайськiм походi порятунок для себе. А князь мiнився з  лиця.  Гнiвався
безсилим гнiвом i мiнився. Боги, нащо кара?те так цих нещасних? Вони й без
того стоять над крутопаддю, а ви одбира?те в них останнiй розум.  Глядiть,
пристають до речницi володарiв займанщин. Чи давно ж нарiкали на них? Хiба
не бачили, не знають: мужi цi ладнi повести свiт  за  очi,  аби  далi  вiд
сво?х угiдь.
   - Допоки я князь ваш, - каже голосно  i  твердо,  -  не  дозволю  цього
безумства. Коли волi?те iти за Дунай, iдiть без мене, вiддайте себе,  роди
сво?, люд свiй на поталу схильним до грабункiв обринам. Я на  грабунок  не
поведу!
   Вiче примовкло, схоже, що остудило намiри сво?, а то й злякалося княжо?
рiшучостi.
   Старiйшини перемовилися, користуючись тишею, i  вислали  наперед  свого
речника.
   - Що ж пропону?ш, княже?
   - Не пiду й цього передзим'я на полюддя. Важко менi буде, а  все  ж  не
пiду, велю й мужам-волостелинам подiлитися з людом останнiм, що  мають  по
клiтях, зробити доступними для голодних лiси та водойми.
   - Це не поряту? нас, княже. Що  вiзьмемо  з  мужiв,  коли  там  справдi
негусто? Що вiзьмемо в лiсах, коли уже брали та й брали? Не забувай: трет?
лiто лиша?мося без хлiба.
   - Iншо? ради не маю.
   - Тодi слухай, що ми скажемо. Згоднi з тобою: нинi, як нiколи, годилося
б триматися купи, бути обачними при купi. Та погодься i ти з нами: зубожiв
люд наш через недороди i зубожiв до  краю.  Голод  i  мор  гряде  в  землю
Тиверську, за цим разом повальний. А пiде гуляти мор, земля наша стане  ще
бiльше доступною для сусiдiв, анiж тодi, як  пiдемо  на  них  iз  мечем  i
сулицею. Тож i  гада?мо  собi:  мусимо  зробити  так,  аби  i  сусiдiв  не
ворохобити ратним вторгненням, i самим вижити до лiта.
   - Чи я не те казав? Ба, репету?те ж усi: не виживемо.
   - Бо таки не виживемо, коли сидiтимемо склавши руки.
   - Що ж радите робити?
   - Оскiльки земля наша неспроможна  прогодувати  всiх,  лишитися  в  нiй
мають тi, кого прогоду?. Решта най iде i шука? собi iншу землю.
   Волот i зовсiм ширить подивованi очi. Смiються з  нього  старiйшини  чи
бука хочуть? Куди пiдуть i хто ма? йти? Де та земля,  що  уготувала  яства
для голодних?
   Так i запитав, як думав.
   - Аби з очей, значить?
   - Чому аби з очей?
   - Бо тако? землi нема? на всiм широкiм свiтi, а коли i ?, то  ??  треба
брати мечем i сулицею.
   - Вислухай, княже, до кiнця - i ти  перекона?шся:  для  аких,  як  нашi
вiдселенцi, земля i яства можуть знайтися. Ба навiть без  меча  i  сулицi.
Рада старiйшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен  отрок  i
кожна дiвиця вiзьмуть жереб. Вiн визначить третину одних i третину других,
що мають залишити Тивер. Князь i  кревнi  подiляться  з  ними  останнiм  -
бронею, кiньми, худобою - i скажуть: "Iдiть  туди,  куди  приведуть  боги,
шукайте собi землю, що прогоду? вас". Завважив,  княже,  посила?мо  молоду
пагiнь родiв сво?х, а таких  всякий  володар  вiзьме  на  поселення,  коли
матиме можливiсть допомогти ?м до першого урожаю.
   Мовчить князь, не вiдаючи, що  сказати  старiйшинам,  мовчить  i  вiче,
звернувшись помислами до дiтей сво?х. Кожному доведеться, коли пристати до
цi?? поради, прощатися з ними i прощатися назавжди. Чи то мислимо?  Хто  ж
валитиме лiс, коли вiддадуть наймолодшу силу родiв сво?х, хто корчуватиме,
коли не буде то? сили, готуватиме до посiву роздертi ? А ще ж треба комусь
i захищати землю, коли прийдуть татi з чужкраю i скажуть:  "Вiддайте  усе,
що ма?те, а коли нiчого не ма?те, то вiддайте себе".
   - Не погоджуйся, княже! Старiйшини не тямлять, що кажуть.
   - А що тямите ви, таке кажучи? Пiде з землi третина,  зате  легше  буде
вижити рештi.
   - Не треба нам тако? полегкостi! Кого боги вiзьмуть, того вiзьмуть, хто
лишиться, той житиме, зате житиме в сво?й землi, укупi з кревними.
   Гомiн гасився вигуками, вигуки тонули в гомонi. Хтось стояв на  сво?му,
а хтось на сво?му. На того тiльки цитькали, на iншого знiмали вже й  руку.
Тодi й пiднiсся до неба та покликав до тишi важкий князiвський меч.



   ХХIХ

   Весело усмiхалося свiтовi ядрене пiсля нiчно? купелi  сонце,  усмiхався
до сонця й свiт - слiпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з
помолодiлою листвою, дзвiнким та чистим обрi?м у далинi. Як  i  далиною  -
синьою й прозорою. Не чулося веселощiв лише на подвiр'ях поселян. Лiто,  а
вони не поспiшають анi на випас iз худобою, анi на жатву в поле. Пораються
в домiвках i нiмують, перекинуться словом-другим - i знову  нiмують.  Тодi
лиш, як вулицями  пiшли  биричi  й  забили  в  калатала:  "Спорядженим  до
вiдселення  пора  на  сход!"тривожно  зглянулися  з  кревними   тi,   кого
вiдселяли, заволали тi, у кого вiдривали ?х вiд серця.
   - Боги свiтлi та боги яснi! - голосили мамцi. - Як же ви  допустили  до
такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам  уже  донечки  нашо?  од
вiку й до вiку! Ми ж лелiяли ??, мов тую квiточку, збиралися веселитися на
?? воседлi, тiшитись по злюбi, а кра?мо серце розлукою.
   Що ближче до вигону за оседками, то голоснiшi плачi. Бо стiкалися  туди
всi, тi, що вiдселялися, i тi, що проводжали.
   - Мерщiй! Мерщiй! - покрикують десяцькi. - Там, - показують, - ждуть не
дiждуться вже.
   - Не руш! - скаженi? й заступа? собою дитя сво? поганьблена тим  криком
мати. - Не видиш хiба, не зна?ш: не просто розлучаюся - прощаюсь назавжди.
   Вiдселенцi-отроки здебiльше на конях. Тi, в кого нема?  ?х  -  а  надто
дiвки, - сидять на возах, поруч iз домашнiм начинням, якимись там яствами,
приготовленими в далеку й бог вiда?, на скiльки тривалу путь.
   -  Прощавайте!  -  гукають.  -  Та  будьте  живi,  та  будьте  здоровi!
Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежинi, що водила  к  криницi,  к  студенiй
водицi. Усiм i всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всiм i всьому!
   Нитi-промiння снуються вiд сонця до землi, Тивер тягне ?х до  Черна.  З
полудня i з полуночi, з полуденного заходу i просто з заходу. Бо визначено
день, коли вiдселенцi мають зiбратися пiд стольним городом, бо зволiкай  -
не зволiкай, а треба вiдселятися, доки не настали холоднi  дощi,  доки  не
скувала землю непривiтна для путникiв зима.
   Княжича Богданка турбу? це бiльше, нiж будь-кого. Бо вiдтодi,  як  вiче
стало на думцi: най кожен отрок i дiвиця землi  Тиверсько?  бере  жереб  i
визнача? свою долю, вiн, княжич, змушений був стати в один ряд з iншими  й
показати всiм iншим: у Тиверi  перед  поконом  i  законом  усi  однакi.  А
ставши, узяв не лiпше - той жереб, що зобов'язував iти з Тиверi. Тож  саме
на нього й покладено тепер повиннiсть бути  привiдцею  у  вiдселенцiв.  Бо
зрiлий уже, бо навчений ратному дiлу. А крiм того,  умi?  думати  i  зможе
визначитись, коли пiдуть, куди iти, як добути ?? собi, землю-годувальницю.
То не якась там повиннiсть i клопiт не якийсь. Вiдселяються тисячi  i  всi
отрочого вiку, про багатьох важко навiть сказати: отроки вони  чи  все  ще
отрочата. Чи з такими станеш на сiчу, коли доведеться  стати?  Чи  здола?ш
супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города -  i
вже князь, мусить усiм i всьому давати лад.
   I все ж то  завтра-пiслязавтра  буде.  Нинi  iнше  бентежить  i  гонить
княжича на вежу: як же вiн пiде з сво?? землi без Зоринки? Казала:  "Силою
не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то нi з  ким".  Нинi  нема?  вже
того, що ставав ?м на завадi. Нинi тiльки  й  завади,  що  щасливо  взятий
Зоринкою жереб. Невже зважить на те i вiдкинеться? Чужина багатьох  ляка?,
а невiдомiсть - i поготiв. Одне, пiдуть  не  знати  куди,  а  друге,  може
скластися, що нiколи вже не повернуться. Найбiльш ймовiрно, що нiколи  вже
не повернуться до отнього порога, тако? мило? серцю Тиверi. А  ще  ж  ?  у
його Зоринки мати-жалiбниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж  так
просто переступити через ?? скорботу, ?? тверде, а може, й  криваве  "нi",
пiти з вигнанцем i стати такою ж вигнанкою, як i всi ?
   Пильно вдивля?ться княжич з надворiтньо? вежi, усе  i  всiх  бачить  на
кiлька поприщ вiд Черна. Не бачить тiльки, щоб  вертав  побратим  його  iз
Вепрово? дiдизни - Веселого Долу. Всього лиш бариться  чи  не  ма?  з  чим
повертатися?
   Коли щось i тiшить його в  цiй  веремi?,  то,  певно,  те,  що  не  сам
стоятиме на чолi вiдселенцiв. Такий,  як  i  йому,  багатьом  iз  молодшо?
дружини випав жереб, i серед тих багатьох найближчi соратники  -  Бортник,
Боян та Жалiйко. На них поклада? усi сво? сподiванки. Бо саме вони стануть
на чолi тисяч, даватимуть  тим  тисячам  лад,  поведуть,  коли  доведеться
вести, на сiчу. Отроки зрiлi, у ратнiм дiлi тямущi, по сутi, мужi вже. Два
з них порають тих, що прибувають, Жалiйка ж, яко добре знаного у  Вепровiй
родинi,  послав  до  Зоринки  довiдатися,  яким  же  буде  останн?   слово
Зоринчине.
   - Княжичу! - здибив перед ворiтьми коня Боян. - Агов, княжичу! Чи  чу?ш
мене?
   - Чую. Чого тобi?
   - Кiнних прибува? та й прибува?, возiв також. А де ковачi i  кузнь?  Де
стельмахи i стельмашнi? Путь буде i  далека  i  терниста.  Що  робитимемо,
обламавшись на нiй?
   - Пожди мене.
   Збiга? сходами  прудко,  як  i  належить  вишколеному  в  ратних  дiлах
дружиннику.
   - Старiйшинам казав про те?
   - А до чого тут старiйшини?
   - ?м велено приготувати нас у путь так, щоб вiдселенi все  мали.  ?дьмо
та побесiдуймо з старiйшинами.
   I вони ?дуть. Мимо згромаджених острiвцями возiв, мимо тлуму  людського
i позиркiв людських. Бо хтось нашептав уже: це i ? тi, що стануть на  чолi
вiдселенцiв. А кому ж не  цiкаво  знати,  якi  вони,  тi,  що  поведуть  у
безвiсть, як i те, чи приведуть до сподiваного пристанища. Стоять i печуть
очима, перекинуться словом-другим i знову печуть.
   Коли наблизилися до опоряджених пiд житло наметiв, побачили: старiйшини
не дрiмали. До  них  пiд'?здили  та  й  пiд'?здили  поселянськi  привiдцi,
казали, з чим прибули. ?х слухали,  кивали,  вислухавши,  головами  або  ж
дорiкали, чому не привезли того i чому - того.
   -  Старiйшинам  родiв  тиверських,  -  пiдiйшов  i  доземно   вклонився
Богданко, - шана й хвала.
   - Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?
   - Скажу, та  передусiм  хочу  знати,  скiльки  пiде  зi  мною  в  свiти
тиверських отрокiв i скiльки дiвиць, скiльки возiв буде у валцi i  скiльки
коней у дружинi?
   - Хiба княжич не зна? того? Жереб указав на десять тисяч отрокiв  i  на
десять тисяч дiвиць. Скiльки буде коней i возiв, не вiда?мо ще, бо не  всi
над'?хали.
   - I все ж бачите, над'?хало немало.
   - А так.
   - А де ковачi i кузнь? Де стельмахи i стельмашнi? Хто i  як  лагодитиме
вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?
   Старiйшини зглядаються i знов затримують погляди на княжичу.
   - Ковачiв,  як  i  стельмахiв,  шукай,  отроче,  серед  вiдселених.  Що
визначив жереб, те тво?, що лишив, те наше.
   - А кузнь? А стельмашнi? ?х теж мав визначити жереб? Не  годиться  менi
дорiкати старостi i повчати старших, а все ж скажу:  вiдселенцi  тодi  лиш
пiдуть iз сво?? землi, коли матимуть усе, що належить  мати  в  далекiй  i
непевнiй путi. Я i мо? тисяцькi, - кивнув на Бояна, - доглянемо за цим.
   I знову правились, обминаючи стрiчних, через усе мiсто пiд  Черном,  до
захiдних ворiт у Чернi.
   - Де може бути Жалiйко? Чому так довго не поверта?ться?
   - Гада?ш, довго?
   - А то нi?
   - Бо таки нi. Глянь, хiба то не його Чалий сто?ть на припонi?
   - Де?
   - А бiля ворiт, ледь-ледь осторонь вiд них.
   Поспiшав до сла свого, як тiльки мiг, i тiшився-радiв, що таки дiждався
його, як, може, радiв би самiй Зоринцi. А  над'?хав  та  приглянувся  -  i
схолонув серцем:  Жалiйко  анi  словом,  анi  видом  не  сказав  йому,  що
повернувся з веселими вiстями вiд Зоринки.
   Аж ось коли кожен мiг сказати собi: усе, настала мить прощання. Прибули
тi з вiдселенцiв, що правилися з найвiддаленiших вервей,  вилаштувались  i
стали поза мiстом  валки  з  возiв.  Тi  ж  отроки  та  дiвицi,  що  могли
втовпитись на мiстi, тиснулись до вижi й слухали привiдцiв сво?х уважно та
думно.
   - Отроки й отроковицi! Не нарiканнями стелiть собi путь у прийдешн?,  у
ту землю, що ма? воздати вам за вашi страждання. Бо що в них,  нарiканнях,
та й хто винен, що ма?мо одривати вас од серця  й  кривавити  тим  зболенi
серця? Мужнiстю та мудрiстю устилайте стезю свою  тернисту,  аби  не  була
страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкiсть,  а  з  полегкiстю  утiху  й
надiю.
   То казали тi, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення.
А що скажуть новi привiдцi - княжич, тисяцькi? Куди поведуть, в  полуденнi
чи полуночнi кра?, на захiд чи на схiд сонця вiд Тиверi? А ще не  завадило
б знати, як далеко вестимуть, на кого i на що покладають  надi?  в  тамтiй
новiй землi? Взялися ж бути привiдцями, то мають знати, куди ведуть.
   Усi дивляться на княжича, а княжич - на всiх.
   - На те, щоб вiв вас, була  воля  князя  i  старiйшин.  Чи  згоднi  ви,
братi?, аби привiдцею вашим був я?
   - Згода!
   - Може, викличеться хтось iнший або наречете когось iншого?
   - Нi! Будь ти, княжичу! Тебе зна?мо, на тебе звiря?мось!
   - Коли вiрите менi i звiря?тесь на мене, то слухайте, що скажу.  Пiдемо
сьогоднi i пiдемо так, як подiлив вас: чотирма окремими валками.  На  чолi
кожно? валки  йтиме  тисяча  дружинникiв  при  бронi,  на  чолi  тисячi  -
призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам пiдлегла i вся  валка.
Всi iншi йдуть пiшо або ?дуть почергово на возах.
   Подумав мить i вже потiм заговорив до сво?? братi?:
   - Певен, волi?те знати, куди ляже наша путь, в чи? землi i в якi  кра??
Князь i старiйшини радять  iти  таки  через  Дунай,  на  плодоноснi  землi
роме?в. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми  осiбно
й порадимося з богами. Полишимо нинi Черн, станемо  табором  десь  поодаль
вiд Черна та й спита?мо в них, iти вже чи послати  спершу  слiв  сво?х  та
довiдатись у володарiв довкружних земель, хто прийме вигнанцiв такими,  як
?. Чи згоднi зi мною?
   - Чом нi. Згода!
   - То най буде щасливою наша путь!
   Кревнi здебiльше там ще,  в  оседках  та  за  оседками,  попрощалися  з
вiдселенцями, а проте не бракувало й таких, що волiли бути з дiтьми сво?ми
до останнього. Крик, галас, плачi та зойки знялися, коли рушили.  Богданко
не  зважав  на  те.  I   тисяцьким   звелiв:   "Не   гонiть,   далеко   не
супроводжуватимуть  валки.  Побачать,  що  правимось   та   й   правимось,
повернуться".
   Де зупинить i коли зупинить сво? кочев'я, поки що не думав.  Одне  знав
напевно: десь ма? зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пiшов у свiти  сам,  без
Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна  та  перелякана,  щоб  не
опам'ятатися врештi-решт i не прислати на мiсце стiйбища свого нарочитого:
"Прийди i забери мене, лебiдику, бо лусну з туги, бо хочу бути там,  де  й
ти". Коли ж не пришле, сам ма? щось вдiяти, а таки взяти ?? з собою.  Буде
там, у путi-вигнаннi, Зоринка, буде з ним i Тивер,  не  буде  Зоринки,  не
буде й Тиверi. Бо хто, крiм не? i ?? тихого  та  нiжного  щебету,  здатний
нагадати, що була в його життi-буттi Соколина Вежа, була лагiдна та  добра
бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з  ласкавих  мати,  сестрички.
Чи? очi можуть заяснiти так блакиттю, окрiм Зоринчиних,  хто  ще  защебече
так, як щебетала Зоринка: "То озерця нашо? землi, а заодно  i  наше  небо,
лебiдику. Завваж, яке небо, такi й очi в мене, якi очi, таке й небо".
   Може, не слiд було слухатися Жалiйка, коли повернувся з Веселого Долу й
сказав: "Вирви iз серця Зоринку. Не може  переступити  вона  через  смерть
вiтця свого й пiти з тобою. Надто свiжа та рана, аби  могла  переступити".
Ано, може, не слiд було слухатися, а сiсти тодi ж на коня  й  податися  до
Веселого Долу, таки домогтися свого?
   Коли ви?хав на пригорок та оглянувся назад, валцi вiдселенцiв  не  було
нi кiнця нi краю. Скiльки  сягало  око,  стiльки  й  клубочилась  над  нею
пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стiйбищем, потрiбен час та й  час,  а  ще
неабиякий простiр. Ну, з часом простiше, а де знайти  для  двадцяти  тисяч
людей, он якого тлуму возiв та коней мiсце з бодай якимись зручностями?  В
сво?й землi якось уже дасть раду, зна? до подробиць  i  путь  у  полуденнi
кра?, i випаси-галявини поблизу путi. Гiрше i набагато  гiрше  буде,  коли
пiдуть чужою землею. Там куди не ступи  -  усе  безвiсть,  усе  незвiдане.
?дине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливi  випадки.  А  щастя
одинаку рiдко усмiха?ться в путi, тисячам - i поготiв.
   Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за  сво?м
привiдцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже  до
того  i  рiдше  обертався.  Вихитувався  у  сiдлi  i  думав,   перекидався
словом-другим iз Жалiйком, що був бiльше  при  князевi,  анiж  бiля  сво??
тисячi, i знову думав.
   - Тобi не зда?ться, - обернувся зрештою до свого содруга, - що час  уже
подбати про стiйбище?
   - Час не час, а подбати слiд i заздалегiдь.
   - Тодi лишайся на чолi обох валок. Я вiзьму  першу  з  сво?х  сотень  i
подамся на розвiдини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там i станемо.
   Княжич не звик ?здити ступою.  Отож  i  зрадiв  нагодi  пустити  Сiрого
вскач. Приострожив, поставив на мить  свiчкою,  крикнув  дружинникам,  аби
вийшли вслiд за ним, та й дав волю нажаханому коню.
   Земля Тиверська не така вже й рiвнинна. Горби  то  пiдносяться  крутими
хвилями, то опускаються, доли коли i ?  долами,  то  порiзанi  балками  та
вибалками. То вже там,  ближче  до  Дунаю,  пiде  рiвнина,  тут  не  встиг
спуститися у дiл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте i долiв немало та  й
доли просторi. Поки проскачеш один, натiшишся летом бистрим, здолав ступою
горб, знову можеш тiшитись.
   На одному iз схилiв нагледiв валку, що йшла назустрiч i, спускаючись  у
дiл, була добре видима.
   "Хто б це мiг бути? - загадався княжич. - Чи не заморськi  гостi?  Коли
справдi вони, варто  заговорити  та  розпитатися,  звiдки  правляться,  що
чувати там, де були".
   Пильнував, зближаючись, а ще пильнiше доглядався, зблизившись.
   - Чолом вам, путники! - перший привiтався той, що вiв стрiчну валку..
   - Чолом i вам, братi?! Хто будете i куди путь трима?те?
   - Поляни ми i путь трима?мо в землю свою Полянську.
   Княжич притримав коня i тим нiби передав стрiчному свiй  намiр-бажання:
полянин з'?хав на обочину i теж спинився.
   - А ви хто будете?
   - Таж видите, тиверцi.
   - Видiти виджу, одначе не зовсiм вiрю.
   Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в  долину,  i,  не
нагледiвши в нiй кiнця, знову до Богданка:
   - I куди правитеся?
   - Куди приведуть боги.
   - Як то? - здивувався.
   - Земля  Тиверська  зазнала  безлiття,  неспроможна  прогодувати  всiх.
Велiли нам, отрокам i отроковицям, брати жереб i  сказали:  шукайте  iншу,
ту, що прогоду?.
   Привiдця полян  глянув  чомусь  на  дружинникiв,  що  стояли  поруч  iз
Богданком.
   - Судячи з того, скiльки вас i в яку сторону свiту нацiлилися, не важко
догадатися: за Дунай, у ромейськi землi трима?те путь?
   - Радять iти туди, а куди пiдемо - не вiда?мо ще. Ма?мо  стати  десь  i
помiркувати сво?м, вiдселенським вiче.
   Вiдчувши, що розмову  вичерпано,  Богданко  торкнув  острогами  коня  i
рушив, побажавши полянам щасливо? путi. Та не вiд'?хав i десяти  ступенiв,
як полянин знову наздогнав його.
   - Ти пiзна?ш мене, отроче?
   - Десь нiби бачив, а де, не пригадаю.
   - Я княжий муж iз полян, Гудима. Був у вiтця твого i  не  раз.  Ось  що
хочу порадити: коли справдi нацiлилися iти в ромейськi  землi,  не  робiть
того.
   - Чом так?
   - Роме? озлобленi вторгненням склавинiв,  свою  i  чужу  силу  збирають
супроти слов'ян. ? певнi вiстi - кличуть обрiв.
   - Тi вiстi знанi в Тиверi, а обрiв все ж нема.
   - Тепер напевно будуть. Я недаремно сидiв у Бiлгородi, бував у  ромеях,
знаю. Обри зiйшлися з iмператором у цiнi i намiрах. Лишилося  визначитись,
як бути з кутригурами, котрi стоять на ?хнiй путi: та з нами,  слов'янами,
i пiдуть за Дунай.
   - Що ж робити, коли так?
   - Стань, як казав, стiйбищем i жди. Я буду у вiтця твого, князя Волота,
скажу йому усе як ?, гляди, поверне вас.
   - Ми вже висланi, достойний, вiтець не пiде супроти речницi вiча.
   - Дарма. Речницю можна й переiнакшити. Коли ж станеться так,  що  Тивер
таки не покличе вас, даю ще одну раду:  правтесь  у  Полянську  землю,  до
города Ки?вого.
   - Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Ки?в? Чи  вистачить  у  нього
яств перезимувати всiх?
   - Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усi молодi i дужi?
   - Всi до ?дного.
   - Ото й добре. Чув, певно,  князь  Ки?ва  ставить  городи  по  Росi  та
Днiпру. Поляни - слов'янська твердиня з боку степу, ?м такi, як ви, он  як
потрiбнi.
   Княжич слухав його уважно i думно.
   - Коли це справдi так, я радитиму вiчу правитися до полян.
   - I добре зробиш, молодче. Там свiй, слов'янський люд, вiн не  залишить
вас у бiдi. I землi для всiх стане. Де ти бачив, щоб чужинцi  та  приймали
чужинцiв ласкаво? Брат завжди горнеться до брата i норовить  бути  сусiдом
братовi, а в лиху годину i поготiв.



   XXX

   Поки вiдселенцi пiдтягувалися i ставали стiйбищем, поки  порали  коней,
затим - себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А  сховалося
сонце - одразу почало й темнiти.
   - Сьогоднi не встигнемо скликати вiче,  -  мислив  уголос  Богданко.  -
Пiзно вже та й люд натомлений.
   -  А  так,  -  погодилися  тисяцькi.  -  Вiче  ?   вiче,   йому   треба
посперечатись. А хмизу  не  наготували.  Коли  справдi  ма?ш  намiр  ждати
речницi з Черна, чого поспiшати, скличемо завтра.
   На тому й стали.
   Так узвича?лося чи гординя не дозволяла тиверським  князям  радитися  з
людом, не князi, люд кликав здебiльше князiв на вiче i мав iз  ними  раду.
Богданко, може, й не думавши, почав iз того, що зламав отнi норови, вийшов
другого дня на змайстровану дереводiлами вижу й оповiстив  усiх:  привiдця
кочев'я кличе люд вiдселенський на вiче.
   - Братi?! - голосно звернувся до  згромаджених  довкола  ровесникiв.  -
Кланяюсь вам доземно за те, що довiрились менi в сумну для всiх нас годину
i в такiм сутужнiм дiлi - вести вас у свiти й шукати землю-годувальницю  в
свiтах. Та водночас i питаюся: а що ж скажете  ви  сво?му  привiдцi?  Яку,
будучи на мо?му мiсцi, обрали б для всiх нас путь,  у  якi  сторони  свiту
повели б?
   Змовк i ждав. Та, видно, не ждало вiче, що  на  нього  покладуть  княжу
повиннiсть. Одне - iти протореною вже стезею i зовсiм iнше - торувати  ??.
Одне - перечити, коли кажуть неугодне тво?й мислi, i зовсiм iнше - мислити
за всiх.
   Мовчання видавалося таким глухим i таким тривалим, важко було повiрити,
що тут тисячi i тисячi.
   - Волi?м знати, що намислив князь!
   - Ано! Оглашай, княже, сво? намiри. Ми вiримо тобi.
   Його вперше назвали князем, i те полестило, ба збадьорило навiть.
   - Одселяючи нас iз землi Тиверсько?,  старiйшини  казали:  iдiть  туди,
куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту ?хню  заповiдь?  А  так,  пiшли  на
перший-лiпший клич, скорились першiй-лiпшiй радi - правитись за  Дунай,  у
плодоноснi ромейськi  землi.  Тепер,  коли  ?  вiдселенцями,  час,  гадаю,
зважити та помiзкувати, чи ? цей наш намiр божим  повелiнням?  Моя  думка,
братi?, така: боги противляться цьому намiру. Спита?те чому?  Скажу.  Доки
ми йшли до цього стiйбища, на зближення  з  ромейською  землею,  та  земля
вiддалилася вiд нас i на велику мiру. Муж iз полян, той,  що  перебував  у
Бiлгородi-Тiрi i вертав учора з Тiри, заприсягнув богами: обри таки  йдуть
в обводи ромейсько? iмперi?, роме? таки кличуть ?х.  Iмператор  озлоблений
навалою склавинiв, припертий до Теплого моря склавинами,  тож  або  прийме
нас i одразу ж  скаже:  "Iдiть  супроти  братiв  сво?х,  а  наших  кревних
ворогiв", або напустить на нас обрiв i полл? нашою крiвцею землю, яко? так
жада?мо.
   Тому й кажу: чи варто iти в такий тривожний час  за  Дунай?  Чи  можемо
полишити землю свою на поталу супостатовi, зважаючи лиш на те, що ця земля
не спроможна нинi дати нам яства?
   - Таж там, у Чернi, йшлося вже про це, - подав хтось голос. -  Сказали:
"Iдiть, iншого рятунку не бачимо".
   - Сказали тодi, коли не  певнi  були,  що  обри  йдуть  таки  в  обводи
ремейсько? iмперi?. А що скажуть нинi, не вiда?мо. Ачей одумаються-таки  й
пришлють нам iншу речницю: "Тивер пiд загрозою  вторгнення,  не  йдiть  iз
Тиверi". Вони на те i ? мужами думаючими, аби розумiти, не  в  добрий  час
висилають iз землi цвiт ?? ратi... То ж i питаю вас, братi?: чи не пождати
нам на цьому стiйбищi ново? речницi з Черна? Гадаю, встигнемо ще  залишити
обводи рiдно? землi.
   - Правда твоя, княже, слiд заждати.
   - Ано! Пождемо сьогоднi, завтра.  Коли  нiчого  не  буде,  тодi  вже  й
пiдемо, куди скажеш.
   Куди скаже... А чи пiдуть, куди вiн скаже? Он  якою  повсюдно  нiмотною
була перед цим тиша i яким голосним та дужим став по його  речницi  гомiн.
Сумнiву нема?: вiчу до серця такi його думки, воно приста? до  помислiв  i
намiрiв привiдцi. Лиша?ться домовитися з ним, що  вдiють  i  куди  пiдуть,
коли стольний Черн не пришле свого гiнця i не покличе ?х назад. Перше,  що
радитиме, таки не йти в ромейськi землi. Буде  та  його  рада  слушною  чи
неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у родi сво?м,  уже
осiбнiм i нацiленiм на осiбне життя.
   Отож i почне з них, порад.
   Богданко  закликав  содругiв  сво?х  до  тишi  i,  перевiвши  подих  та
набравшись духу, став мiркувати перед ними вголос.
   Усi знають, пiдкоренi  римлянами,  а  нинi  пiдвладнi  ромеям  землi  в
сусiднiй Мiзi?, як i в Дакi? та Фракi?, - багатi землi. Та  чи  ждуть  ?х,
вигнанцiв знедолено? Тиверi, на тих землях? Най отроки згадають: та земля,
вiд Дунаю до Довгих  стiн,  ба  навiть  до  Теплого  моря,  належить  двом
володарям. Один iз них - даки та фракiйцi, давнi волостелини тi??  багато?
на сонце  i  злаки  землi,  другий  -  роме?:  сам  iмператор,  церкви  та
монастирi, полководцi iмператорськi.  Чи  тi  два  господарi  поступляться
землею, на яку заряться  тиверцi,  з  добро?  волi?  Не  поступляться,  ??
доведеться брати силою, лити за не? свою кров,  як  ллють  ??  склавини  в
Iллiрику, або ставати колонами на ромейських  угiддях,  а  там,  гляди,  й
рабами.
   Тому й пита?: чи затим iдуть вони з сво?? землi, щоб  занапастити  себе
рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в  бувальцях  стариня:
боги не благословляли людей на ратне дiло, як не благословляли й подiл  ?х
на рабiв та рабовласникiв. Вони повелiвали труд на землi,  давали  всiм  i
кожному однакове привiлля. Не злом i не татьбою славен  свiт,  мудрiсть  i
добро - ото його окраса. А ще  казала  стариня:  людина  -  вiнець  божого
створiння. Посягати на не?, яко ж i на дiло розуму та рук ??, - все  одно,
що посягати на богiв. То чи годиться тим,  кого  гонить  iз  рiдно?  землi
безлiття, хто спiзнав та й спiзна? ще, що таке довiчна розлука з кревними,
плач i сум по рiднiй землi, - чи годиться, пита?, iти i сiяти ту  розлуку,
тi плачi з-помiж iнших? Чи не лiпше i не достойнiше  буде  перед  пам'яттю
роду, перед власним сумлiнням, коли пiдуть i  поселяться  на  котрiйсь  iз
незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?
   - А ? така земля, княже?
   - ?.
   - Вкажи нам на не? - i ми пiдемо.
   - Муж iз землi Полянсько?, довiдавшись, хто ми i  куди  трима?мо  путь,
радив iти в полуночнi кра?, в землю полян  поднiпровських.  Бiльше  скажу:
кликав iти туди, сiсти родом сво?м на  обводах  ?хньо?  землi  й  жити  за
сво?ми законами та поконами.
   - То чому вага?шся, княже? Коли не покличуть привiдцi  Черна,  веди  до
полян.
   - Вагатися ? чого. Той же полянин не приховав, що  жити  ма?мо  там  не
задаром. Князiвство Ки?вське - антська твердиня на  сходi.  Тож  так  собi
гадаю: землю нам дадуть, одначе й повелiння сво? теж  дадуть.  "Живiть,  -
скажуть, - на обводах землi нашо? й будьте нашим щитом для асiйцiв".. А я,
зiзнаюся, того не хотiв би. Анi для себе, анi для  вас.  Чи  ми,  тиверцi,
перебуваючи в сусiдствi з  ромеями  i  постiйно  терплячи  вiд  ромейських
вторгнень, не назналися ще, якi то розкошi  -  жити  на  обводах,  яке  то
безлiття - ратний розбiй ласих до поживи сусiдiв? Чи нам, що постiйно жили
в тривозi за сво? життя i сво? пожитки, годиться шукати й селитися в такiй
же, як i мали, землi? Нiде правди дiти: то теж слов'янська земля i  покони
нашi - антськi. Там ми житимемо осiбно, в сусiдствi з  сво?м  людом  i  не
знатимемо тих утискiв, що  знали  б  у  ромейських  землях.  Та  чи  варто
спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми  опинилися  в  становищi
людей, змушених шукати собi землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати
заодно i землю-мироносицю - ту, в якiй  анi  ми  не  бралися  б,  прагнучи
поживи, за меч, анi нам не погрожували б мечем, де мали б i мир, i спокiй,
i благодать?
   Перевiв подих, жде, що скаже вiче. А вiче, як i  досi,  мовчало.  Такою
несподiваною видалася всiм щойно виголошена  речниця  чи  такою  аж  надто
знадливою?
   - Ви зголосилися, - продовжував Богданко,  не  дiждавшись  одповiдi,  -
зголосилися, кажу, аби я був привiдцею в пошуках ново? землi.  То  знайте:
хочу знайти саме таку землю. Чи приста?те до цих мо?х намiрiв,  чи  згоднi
пiти зi мною?
   За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.
   - Чом нi, - озвався хтось один. - Та чи князь певен, що  така  земля  ?
десь?
   - Маю бажання знайти, певнiсть дадуть уже пошуки.
   Звiльна, нiби з долини, почав наростати гомiн, i був вiн не з  тих,  що
тiшать: вiче радилося, проте радилося окремо вiд князя.
   Вiдчував, невтiшнiсть набира? та й набира? в ньому сили,  перероста?  в
тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже  незгоду?  Однi  мiркують  он
уголос, iншi питаються про щось  у  сусiдiв,  ще  iншi  вимахують  руками,
далебi, перечать. Кому, цiкавий знати? Таки намiрам князя чи тим,  хто  не
згоден iз князем?
   Дива в цiй радi, як i в  ваганнях  вiчового  люду,  мало,  гiрше,  коли
врадять не те, що слiд. Чи стане тодi у нього мужностi, хисту бути  князем
на вiчi i мужем серед мужiв? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили,  а  тiнь
неспокою вже бродить  тiлом.  I  мислi  губляться.  Правду  казав  вiтець,
бесiдуючи колись iз матiр'ю: нелегка це ноша, князювання, та  ще  в  такiй
землi, як Тиверська. Iдеш на сiчу - думай про всiх, печалься всiма i всiм,
повернувся з сiчi - знову те саме. А що мав iз того? Ано, що? Ото тiльки й
утiхи, що знаний  кожному,  що  була  у  серцi  певнiсть-  пiдпира?  собою
добробут люду, спокiй i благодать землi. Ну, ще могли услати путь квiтами,
коли повертався з боролища зi славою, вiддячити за кров i  пiт  велелюдним
пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радiсть переято?  у  супостата
змоги - i князь уже всього лиш той,  на  чи?х  раменах  лежить  повиннiсть
одповiдi за всiх i все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон,  -
i люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на вiче, а  на  вiчi
всього почу?ш вiд нього i пiт утреш не раз, доки доведеш кожному  i  всiм,
що ти не здирця i не тать. Нiби на суд iдеш i почува?ш себе там, на  вiчi,
мов на судi.
   "У вiтця були пiдстави для  нарiкань,  -  ста?  на  думцi  Богданко.  -
Воiстину так: почува?ш себе, мов на судi. А що ж буде i як буде, коли вiче
не зголоситься iти туди, куди кличу? На кого i на що  обiпруся,  обстоюючи
сво? намiри? На мудру раду бабцi Доброгнiви, на те, що винесла з  вiкiв  i
що ? мудрiстю вiкiв? А чи та мудрiсть у  всiх  одна?  Он  скiльки  отрокiв
довкола вежицi, i що не отрок, то  й  свiй  рiд,  а  в  кожнiм  родi  своя
мудрiсть, як i своя правда".
   - Пощо вага?тесь, братi??  -  не  витримав  таки  Богданко  i  зважився
схилити терези в свiй бiк. - Чи я лихого зичу вам?  Чи  мо?  бажання  такi
противнi кожному?
   - Бажання - марниця! - одважився котрийсь i дав  одповiдь  за  всiх.  -
Бажання не одного вже заводило в дебрi або валило в крутопадь. Обирай щось
певнiше.
   Кому при?мно, коли перечать? Хотiв було крикнути невiрам: "Слов'янський
свiт не кiнча?ться на полянах! Захочемо -  пiдемо  далi:  в  радимичi,  до
кривичiв на Iльменi. Землi тi не знають навали чужинцiв, гляди, там i  жде
нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крiзь натовп i звернув
на себе увагу всiх.
   - Пустiть до княжича! Чули! Пустiть, маю повiдати йому щось.
   То був челядник Вепрово? Зоринки. Тривога  а  чи  радiсть  затрубили  в
Богданковiм серцi, коли пiзнав його,  одразу  не  добрав,  та  й  не  мав,
признатися, бажання розбиратися.
   - Пропустiть його, - повелiв вiчу, i вже тодi, як челядник  став  перед
узвишшям та зняв догори очi, запитав: - IЦо скажеш, вiснику?
   - А те скажу: облиш, княжичу, розмови та  йди  зi  мною,  бери  жадання
сво?, доки ? тут, бо може статися, що ось-ось здимi?.
   - Стривай. Про кого рiч, кого маю брати?
   - Зоринку Вепрову... Умовила  мене,  аби  привiз  сюди,  до  табору,  а
пробитися крiзь  стовписько  вiча  не  може.  Тому  й  завагалася:  чи  не
повернутись ?й назад, коли так нечемно зустрiчають? Мусив ломитися до тебе
й кликати: iди та вiзьми, доки не одмiнила намiрiв сво?х.
   - Веди! - повелiв челядниковi  й  не  думав  уже,  що  скаже  вiче,  як
подивиться на те, що облишив розмову з ним i облишив заради дiвки. Обiйшов
на однiй iз найвищих хвиль у  жаданнi  сво?м  челядника  й  сам  заходився
прокладати путь до Зоринки.
   Побачив ?? в  щiльному  колi  вiдселенцiв-отроковиць.  Була  пригнiчена
вагою вчиненого i разом з тим якась аж надто знiжена й цнотлива,  така  лi
потна в цнотi сво?й, що в нього зайшлося вiд то? лiпоти  серце  й  змусило
вклякнути перед гостею на колiна.
   - Солодко дякую, ладо мо?, - схилився й поцiлував подiл ??  вбрання.  -
Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мiй стужений.
   - Як видиш, княжичу. Переступила через  кривди,  болi  сердечнi,  через
плачi-благання матерi й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли тво?...
   - Правда, Зоринко. I не будемо зволiкати,  раз  ти  тут.  Ходiмо  перед
вiче, i я скажу всiм, хто ти  ?  для  мене,  ким  будеш  менi  в  будучинi
вигнанськiй.
   Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втiм i  радiла,  що
все оберта?ться так, як хоче. Присяйбiг, схоже,  що  збадьорилася  навiть,
коли вивiв на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низиннiй Луцi
люду.
   - Братi?! - зично звернувся до того велелюддя. - Досi дiлився я з  вами
смутком, зараз маю  намiр  подiлитися  й  радiстю:  не  сам  iду  з  землi
Тиверсько?, беру з собою й ладо сво?, Зоринку з Веселого  Долу.  Завважте,
не з волi жереба - за велiнням серця йде зi мною.
   - Слава i шана такiй! - молодо i дужо привiтало  Зоринку  i  ??  вчинок
вiче. - Слава i шана!
   - Тож i зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете.  Не  зустрiнемо
на путi сво?й землю, що була б i годувальницею, i мироносицею,  сядемо  на
тiй, що прихистить i прогоду?. А щоб роду нашому i  там,  у  вигнаннi,  не
було переводу, беру злюб ось iз  нею,  синьоокою  донькою  Тиверi,  i  тим
започатковую рiд наш вiдселенський.
   - Бери, княже! Така достойна. I най земля наша, небо наше благословлять
вас на це благе? дiло!
   Галасу людському й радощам людським, здавалося,  не  буде  меж.  Певно,
розумiючи те, а може, й  бажаючи  висловитись  до  кiнця,  Богданко  знову
пiдносить над головою меча, просить  вiче  вгомонитися.  I  вже  тодi,  як
настала така-сяка тиша, нагадав вiдселенцям, може, й чуте ними, та  не  до
пуття знане. Так i сказав, аби вiдали й не тлумачили, як кому  заманеться:
iскру незгоди й ворохобнi, що  возбуяла  мiж  родами  Волотiв  та  Вепрiв,
викресало свавiлля сина Вепрового Боривоя, а вже вiд  то?  iскри  ширилось
полум'я злоби i мсти. Не ховав, зважившись на щирiсть, анi  того,  де  був
непохитно твердий, обстоюючи ?днiсть слов'ян, князь Волот,  анi  того,  де
був надмiру жорстокий i заповзятий, дбаючи про мсту,  волостелин  Вепр.  А
помiтивши, як отроки та отроковицi заслухались його, якi  були  уважнi  та
думнi, слухаючи, стишив голос i мовив довiрливо:
   - Я i ладо мо?, беручи злюб, заприсяга?мося: кладемо край  ворохобнi  i
тiй злобi-мстi, що зродилася мiж родами нашими з волi аж надто вже твердих
у намiрах сво?х вiтцiв. Започаткову?мо давно знану мiж Вепрами i  Волотами
злагоду, i най вона  буде  щасливим  початком,  най  стане  новим  поконом
вiдселеисько? Тиверi: не  давати  злобi  серця  брати  гору  над  тверезим
розумом, а свавiльному розуму - над добрим серцем. Аби  ця  заповiдь  наша
лишилася пам'ятною для всiх, приходьте на  наше  з  Зоринкою  воседля.  Не
ма?мо ще анi теремiв, анi хоромiв у теремах, зате  ма?мо  добрi  намiри  i
волi?мо подiлитися з вами хлiбом-сiллю пiд вiдкритим небом.
   - Спаси бiг! - тисячоголосе дякувало вiче. -  Веди,  княже,  сво?  ладо
одягатися, а ми приготу?мо столи та багаття для веселого частування.  Доки
там, у Чернi, думатимуть як бути з нами, погуля?мо на воседлi тво?м i  тим
започатку?мо веселощi в прийдешньому вiдселенсько? Тиверi.
   Отрочi голоси - зичнi голоси. Чути ?х у  Низиннiй  Луцi,  чути  й  поза
Лукою, так, певно, далеко i так гучно, що тiльки тим, хто  був  далеко,  й
дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там -  до  княжого
воседля i  готувалися  всiм  велелюддям,  а  коли  йдеться  про  велелюдне
воседля, хто дума? про межi i тих, що дослуховуються поза межами стiйбища?
Рубали дерево - посилали в околiж зичнi iз зичних звуки, майстрували  лави
та столи - знов посилалн, одбирали молодих бикiв для печенi  -  галасували
на все стiйбище, рiзали ?х i знов галасували. Були ж  не  десь  там  -  на
сво?й землi, пiд сво?м небом, готувалися ж не  до  татьби  -  до  веселого
дiла. А хто хова?ться на сво?й землi, тим паче з  веселощами?  Поралися  й
бесiдували, а бесiдуючи, жартували,  а  жартуючи,  смiялися,  а  смiючись,
ставили яства та питва на столи, пiдкидали хмиз у  багаття  -  аби  весело
горiли, аби оповiщали всiм, хто в таборищi й поза  таборищем:  сьогоднi  у
вiдселенцiв свято. Не  вiдають,  що  буде  попереду,  як  складеться  доля
кожного i всiх, та сьогоднi  в  них  свято,  й  хай  знають  про  те  доли
тиверськi, хай зна? свiт.
   Воно й правда: щасливий той, хто не вiда?, що жде його попереду.