тодi, як правився повз капище Хорса пiд розлогим, з дiда-радiда лелiяним дубом, i пiзнiше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до Соколино? Вежi, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як iдуть зiгнутi недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею i отрочатами. Усi мовчазнi i виснаженi, такi спрагло змалiлi, нiби знають уже: вони - приреченi. - З котро? вервi будете, люди? - З Надпрутсько?, достойний. - I давно правитесь? - Ано, четверту добу. Помовчав, супроводжуючи ?х сумовитими очима, i вже потiм додав: - Помагай бiг щасливо здолати цю путь. Невдало приострожений кiнь несподiвано рвонув убiк, i вже тодi, як Волот взяв обiруч поводи, пiшов рiвно й на всю кiнську пору. Матерi Доброгнiви не видно було анi на подвiр'?, анi на подвiрницi, не чув ?? голосу i з оселi. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пiшла до лiсу. А втiм, чого ?й спати о цiй порi i чи ? така вже потреба правитися старiстю до лiсу? Постукав, викликаючи челядь, у дубовi ворота раз, постукав i вдруге. - Агов! Чи ? хто в оселi? Дверi прочинилися невдовзi, i до ворiт вийшла челядниця. - Прошу бути тихо, - мовила застережливо благальним i вiд того аж надто милозвучним голосом. - Господиня нездужають. Вона була пристойнiше зодягнена, анiж можна сподiватися вiд челядницi: в бiлу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талi? барвистим паском полохту. Однак не те впало князевi у вiчi. Десь вiн бачив це миловиде дiвоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний i вiд того примiтно благальний голос. - Ти, Миловидко?! Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зiр i мовчала. Коли ж заговорила, сказала не те, що сподiвався почути вiд не?. - Господиня ждуть вас, княже. Питавсь-допитувався, що ?й болить, матерi Доброгнiвi, чи то правда: так дуже змалiла на силi, що не здатна полишити ложе i вийти з терема, а думав про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона вiд свого Випалу; то була неправда, нiби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що нарекла собi мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверськiй землi, ба навiть у його володiннi... Цiкавився в матерi, чи був тутки Богданко, чи розмовляла вона з Богданком, вiда?, куди i з яким намiром подався, а думав знов про Миловидку... Боги свiтлi та боги яснi! Тож не так собi прибилася вона до його праотнiх володiнь, стала не звичайною собi клiтницею-челядницею - ключницею при княгинi, бiльше того, ввiйшла в довiру, стала для матерi Доброгнiви мовби дитиною рiдною. Так i каже ?й, коли зверта?ться: "Пiди, доню, та нагрiй водицi, а нагрi?ш, налий у корчагу та постав до нiг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утiшена тим, що господиня Соколино? Вежi добра з нею, в усьому звiря?ться ?й. I стара?ться-годить старiй, i упада? коло старо?, нiби коло рiдно?. Хто вона нинi? Чому саме в Соколинiй Вежi опинилася? Пересвiдчилася за кiлька лiт, що сподiванка на повернення лада ?? з роме?в - марниця, й згадала, що казав колись князь, чи випадково набрела на матiр Доброгнiву й залишилася при нiй? Ой нi. Випадково - нi! Хто в Тиверськiй землi не зна?, що Соколина Вежа - прадiдн? володiння Волотiв? Мусила знати те й дiвчина з недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколино? Вежi, то про що iнше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матерi ключницею не випадково? Дивився на змужнiлу вже й вiд того ще лiпшу, нiж була, дiвку й питався, тупив до долу позирк, аби не примiтила передчасно та й iншi не примiтили, як по?да? ?? очима, i знову питався: "Хто ти нинi, Миловидко? Як розумiти, що прийшла-таки пiд мою крiвлю й стала донею-утiхою для матерi-княгинi? Випадок звiв нас чи на те була твоя добра воля ? " Думка-бентега що далi, то настирливiш переслiдувала князя i стала врештi-решт для нього карою. "Я не по?ду вже звiдси, - зiзнався сам собi, - доки не пересвiдчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема". Вийшов до дружинникiв i повелiв старшим iз них: - Ти, Ковачу, бери двох мужiв i прався до Веселого Долу. Стань на узлiссi й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи ? вже, прийди й скажи: "З велiння князя я i мужi мо? не дозволя?мо тобi вчинити з донькою властелина недостойний княжича гвалт. Будь розсудливий i вертайся туди, де належить тобi бути". - Ти, Бояне, - повелiв iншому дружинниковi, - скачи до стольного Черна i перекажи во?водi Стодорку: як тiльки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звiдомить мене про те в Соколинiй Вежi. Мати моя дотопту? останнiй ряст, мушу бути при нiй. Хвора вимагала того чи Миловидка не хотiла лишатися з князем без свiдкiв, до само? ночi сидiла при слабiй i анiна мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не вiдав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. I та догадка пiдiгрiвала в ньому нетерплячку. Навiдався до слабо? раз - Миловидка там, навiдався вдруге - знову там. Оглянеться, коли скрипнуть дверi, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступа? йому мiсце бiля ложа. Сiдай, мовляв, сiдай i кажи старiй панi, чого прийшов. - Матусi усе ще зле? - присiв-таки й поцiкавився в слабо?. - Не злiше, нiж було, проте й не лiпше. Доживаю, сину, останнi днi, тому й хочу сказати тобi дещо. Миловидка звела на не? наляканi очi i все ж скорилася велiнню серця - тихо i знiчено пiшла до дверей. - Куди ти, дiвчино? - Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь. - Рiч пiде про тебе. Лишись, коли можеш. Доброгнiва недовго роздумувала, з чого почати розмову. - Князю, сину мiй ?диний. Знаю, у тебе й без Соколино? Вежi вистача? турбот. Люд упова? на благодать, земля сподiва?ться на оборону. А часи непевнi. Що не лiто, то й новий клопiт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. I боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братiв-пiдпору, голод i мор шлють на нашу землю. Як упора?шся з усiм тим, коли стоятимеш сам? - Я не сам, матiнко-княгине, зi мною вся земля. - Чула, знаю. Та що з то? землi, коли вона така стражденна нинi? В бiдi, сам вiда?ш, пiдiймають голови не лише татi, людська злоба також. Дiдуньо Власт, перший у сiй оселi вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде плiч-о-плiч iз добробутом, а зло пре iз злиднiв людських, нiби вода з потужно? почайни". На лихо, i я не можу вже бути тобi бодай якоюсь пiдпорою. Не сьогоднi, то завтра пiду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашiм прадiднiм гнiздi - Соколинiй Вежi? Волот затримав на нiй осмутнiлi очi, однак iз казанням не поспiшав. - Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво - слабiсть, здола?те ??. - Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотiла б знати, перш нiж пiти. Волот хвилю?ться й полиша? насиджене коло матерi мiсце. - Якось i не думав про це. Може, теремковий най да? усьому лад? Доки змужнi? та вiзьме злюб Богданко. Мати Доброгнiва не поспiшала зголошуватись. - Чи ти не бачив i не зна?ш, - озвалася перегодом, - якi статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий вiн на руку, сину. Я до всiх приглядалася за багато лiт i ось що скажу тобi: лiпшо? господинi в Соколинiй Вежi за ключницю Миловиду не бачу. Вона i серцем, i помислами чиста, он яке безлiття пережила, якого горя зазнала в сво? найлiпшi лiта. ?й я доручила б наше прадiдн? вогнище. Князь силився не виказати сво?? бентеги, хоча збентежений був видимо i дуже. Знав: негоже синовi радiти на смертнiм одрi матерi i не радiти не мiг. Видять боги: таке лиш ?хнiми заходами й можливе на свiтi. Ано, звичайнi смертнi неспроможнi так круто i так несподiвано переiнакшувати людську стезю. Подумати тiльки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дiвчину, хотiв заволодiти ?? неземною знадою, тепер вона опинилася з чи??сь ласки i волi у його праотнiм вогнищi, ввiйшла в довiру старiй матерi й ста? за порадою-велiнням не кого-небудь - рiдно? матерi охоронницею вогнища у Соколинiй Вежi. Чи лiпшо? винагороди можна бажати i чи така винагорода можлива з волi людей? - Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вiрю ?? мудростi i ?? досвiду, для мене ?? слово - закон. Що повiда?ш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею - господинею? Коли князь видимо радiв, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на ?? сина благально-занепоко?ними очима й ламала, хвилюючись, руки. - Я лiпшого i не бажала б, князю. Бо анi роду, анi пристанища не маю пiсля того, що сталося у Випалi i з Випалом. Та чи зможу? - Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснiшо? за тебе тут нема?. - Чи ж того досить? Господар, та ще в такiм, як це, господарствi, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самi кажете, щире серце. - Зате ма?ш чеснi намiри. А це, Миловидко, найлiпша прикмета в дiяннях тих, кого боги ставлять бiля вогнища i рала. Я пiдберу тобi iнших челядникiв, таких, як сама ?сть. З ними й господарюватимеш. Видно було, i рада б сказати: "Най буде так", i не зважу?ться. Вiд того примiтно соромиться й паленi? видом. Князь користу?ться ?? мовчанням i каже слабiй: - Заснiть, матусю. Заснiть i наберiться сили. Ми ж пiдемо вже. Гадаю, саме наодинцi й домовимося з Миловидкою про ?? вогнищанство в Соколинiй Вежi. XVI_ Догорiла одна, догорiла й друга свiча, а Миловидка звiря?ться та й звiря?ться князевi, де була усi цi лiта, як сталося, що знову повернулася у рiдну землю й опинилася у княгинi Доброгнiви в закупах. Нелегко ?й переповiдати те, що було безлiттям iз безлiть i мукою з мук. Часом виказу? ту нелегкiсть лишень надломленим голосом, часом - i засмучено-болiсним позирком, а бува?, що й зовсiм безсила стримати бiль: прикрива? долонями очi i плаче. Князь полиша? тодi вигрiте за столом мiсце й мiря?, занепоко?ний, простору в прадiднiм оседку клiть. - Коли б ти знала, дiвчино гожа, як я лаю себе за те, що вiдпустив тебе пiсля визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пiшла, бач, - i он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужi покони та закони. - Йой, князю! - Миловидка прибира? руки з лиця i витира? ряснi та чистi, нiби роси на скiснiм сонцi, сльози. - Путь справдi була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Чернi? Адже я не вiдала б, де Божейко, що з Божейком, а не вiдаючи, печалилася б та танула, як свiчка, усе сво? життя. - I то правда, - погоджу?ться Волот, та одразу ж i мiня? свою згоду-злагоду на неприязнь-пiдозру. Подумати тiльки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю роме?в, вона обрала смерда й пiшла за смердом на край свiту. Що ж то за один був? Невже вiн, князь, не мiг дати ?й те, що обiцяв смерд? Невже Миловидка нiчого такого, що бачила в смердовi, не побачила в князевi? - Ну, то доста, - пiдiйшов i поклав ?й руки на плечi. - Наплакалась, i доста. Чула, що сказала княгиня? Переда? тобi наше прадiдн? вогнище i право бути жрицею-господинею в свому вогнищi. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долi, як винагорода за все, що мусила вистраждати з велiння тi?? ж долi. Була ж свiдком i зна?ш: не вiд мене йшло те велiння, я навiть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рiшенець i вирекла його обом нам. Завважила: не менi i не тобi осiбно - обом нам? - Це справдi така несподiвана милiсть, - довiрливо глянула на Волота й примiтне вгомонила плачi сво?. - Така, кажу, милiсть, що я не годна повiрити ?й i боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня. - А мене не береш на карб? - Чом нi, беру i вiрю: князь, як i мати його, бажа? менi добра, так ласкаво звiряючись. I все ж у нього он скiльки ?х, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколино? Вежi? - Скажи, гожа дiвчино, одне-?дине слово: при?зди - i я не тiльки навiдуватимусь та пособлятиму тобi в дiлах тво?х, стану мужем i радником, охоронцем вогнища i тво?? благодатi в цiм вогнищi. Коли ж дiла покличуть до Черна чи на сiчу, буду там не довше, нiж треба. Бо уподобав тебе тодi ще, пам'ята?ш? Бо серцем i помислами завжди з тобою. - Князю! - Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише вiд Волота, а й вiд того, що чула. - Навiщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, дiти. А я... - А ти будеш менi другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж i збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована iншому, i той iнший - я. Повiр i ввiруй: не Божейко i не третiй хтось - я, бо зустрiв тебе на путi сво?й раз, зустрiв i вдруге. Най через багато лiт, най по великих муках i колючих тернах, все ж зустрiв у власнiм вогнищi i яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волi всесильних богiв? Невже не годен бути тобi мужем? Невже такий осоружний, що цура?шся, мовби самого Цура i його недруга - Пека? - Ба нi, не осоружний. Я не змогла б, я не посмiла б цуратися такого славного в людi мужа, як князь Тиверi. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди? - Анiчого. Одне, покон наш не забороня? князевi брати другу жону, а друге, княжий рiд Волотiв може загинути, коли матиме лише одного спадко?мця. Чи дозволено буде Малцi казати щось, обурюватися чи?мсь вчинком, коли вона не гожа бути матiр'ю i продовжувати рiд наш? - I все ж вона скаже... - Дарма. Малка не така безтямна, аби не розумiти: хто втратив здатнiсть продовжувати рiд, тому не мiсце серед лiпших у родi. Тебе я обираю першою жоною, i воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тодi, за першо? зустрiчi, угомонив себе страхом перед карою богiв, а зараз побачив i сказав собi: таки не можу. Ти i ? та, котру шукав, котро? без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде менi сонцем-утiхою, зiркою-звабою, пристанищем-вiдрадою в щедрiм на клопоти та повинностi княжiм життi. А ще ? певнiсть-сподiванка, чу?ш, Миловидко, сподiваюсь, що саме ти народиш менi синiв-соколiв, даси опору й мiць синьоокiй Тиверi i матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж i князь. Паленiла видом i тупила долу зiр. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й пiдводила очi, дивилась заворожено, аж поки сором не брав сво? i не змушував, як i перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, вiдчув: вiн на вiрнiй путi - i дав волю речам сво?м, бажанню сво?му, обiймав знiчену дiвчину й солодив ?й, обiймав i солодив. I солодощi тi, а надто пломiнь, що ним не скупився князь Волот, пiдточували та й пiдточували пiд Миловидкою твердь, чула: малi? на силi. Ось зараз скаже: доста вагатися, iди до мене й будь мо?ю - i вона не годна буде противитись. "Боги свiтлi та боги яснi! - молилася подумки. - Як же це, отак раптом i все одразу? Чи ж буде то радiсть-утiха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу i злюбу-милування?" - Я вiрю князевi, - шукала порятунку в помислах i боронилася словом. - Вiрю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або пiслязавтра маю йти до капища i брати жереб. Що коли саме на мене випаде вiн, коли не тобi належатиму - богам? - То буде завтра чи пiслязавтра. - Йой, князю! - злякалася. - Що це ти кажеш? - А те, що чу?ш. Тебе я навiть богам не вiддам. Настане день, пробудиться люд - i я оголошу всiм, що дiвчина з Випалу, iменована Миловидкою, дала згоду бути менi жоною. Ти станеш приналежною до княжо? родини, а вiдтак звiльненою вiд повинностi йти до капища i брати жереб. - Йой! - простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обiйма?, цiлу? та милу? ??, вiн горить уже бажанням злюбу i нi перед чим не зупиниться. А ?й браку? сили противитися його умислам, вона - в полонi пломенi. Ось зараз пiдхопить ??, легеньку й податливу, на дужi сво? руки й понесе до ложницi, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить i вiзьме, обнажить i вiзьме... Свiдомiсть то? неминучостi, здавалось, мала б пробудити дiвчину й примусити щось вдiяти. Та Миловидка не помишляла навiть противитись. Тамувала, хвилюючись, вiддих i танула в зродженiм серцем пломенi. I саме тi?? найсолодшо? з усiх, що знала досi, митi, крiзь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслiд за ним i гучний чийсь голос. - Княже! Iди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю. Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обiймiв, не зна?, куди подiти себе iз сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподiване вторгнення. Бачила: скам'янiв на лицi, такий, що погнав би усiх прiч, а проте переборов у собi невдоволення й пiшов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволiкатиме i не вагатиметься. Ано, не так жада? ??, i не так хоче бути з нею в злюбi, аби вагатися. А що ж вона? Як ?й бути, коли прийде i братиме? Противитись, як тодi, в наметi, кликати на помiч? А кого i чого? Коли вже нема? Божейка, а найсолодшi лiта пiшли на мандри та горiння в мандрах, кого лiпшого може ждати, на що лiпше сподiватися? Може, й справдi склада?ться так, як хоче охоронниця злюбних уз - Лада.. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязнi? Каже ж, уподобав i уподобав над усе. Чому повинна не вiрити й сторонитися? Волот - муж iз мужiв. Вiн колись не був ?й осоружний, тепер - i поготiв. В лiтах уже? А чи в таких уже й лiтах? I все ж страшно. Руку й серце пропону? не хтось там - сам князь. У нього ? злюбна жона, ? дiти. Що скажуть вони i як подивиться на все це люд землi Тиверсько?? Рвiйно розчинилися дверi i так же рвiйно пiшов на не? князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланцiв Черна, i такий збуяний мислями про радiсть, нiхто й нiщо вже не зупинить його. - Княже! - сказала, осилюючи бентегу, i склала перед ним, мовби перед божеством, руки. - Коли хочеш бути жаданим у злюбi, стримай себе i не пiдганяй раз на вiку визначену мить. Не спинився, навпаки, нагледiв у Миловидцi щось таке, чого ранiш не помiчав, згрiб, нiби шулiка пташку, i, пiднявши, мовив розчулено: - Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене. - Тодi... - надумалась i вхопилася за ту свою думку, нiби потопаючий за соломину. - Тодi ходiмо до тво?? матерi, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень ?? згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до ?днання подружнього. Була така сердечна й благальна, така довiрлива i разом з тим перестрахана, що вiн не мiг переступити анi через той перестрах, анi через сердечнiсть та довiру й опустив ?? з помiтно обм'яклих рук. - А чом би й нi? - зголосився. - Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб i тво? воседля в Соколинiй Вежi яко злюбио? жони й княгинi. Чу?ш, вся земля! Вхопив свою наречену за руку i не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв дверi й спонукав за собою, розчиняв i спонукав. Тодi аж спинився i зглянувся з Миловидкою, як досягли материно? ложницi й стали перед слабо освiтленим ложем. - Мати-княгине, - тихо й урочисто поклика Волот. - Чулись-те, мати-княгине? В iм'я блага землi i нашого роду-племенi благословiть сина i його обраницю на жаданий iз жаданих злюб. Видимо, певнi були: мати чу? ?х, схилили покiрнi голови, ждуть. I мить, i другу. А княгиня не обзивалася. Тодi перезирнулися i, не змовляючись, кинулись до ложа... - Вона... - Миловидка глянула на Волота i ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю i вiдчаю. - Вона мертва, княже! Не лякався, подiбно нареченiй сво?й. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, нiмуючи, бiль. Коли ж примiтив i збагнув, не мати потребу? зараз його жалощiв, Миловидка тиснеться до плеча й квилить, налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподiванiшу iз сподiваних мить, - пiдвiвся й повелiв, яко жонi i другу: - Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотнiй оселi Волотiв. Лаштуй матiр в останню путь, готуй тризну по нiй. Челядь знатиме, хто ти вiднинi, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя красна? Витри сльози i берись до дiла. А я по?ду тим часом i вiддам богам уподобану ними жертву. Тiльки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе. XVII_ Цiкавих до видовищ нiколи не браку?, а тут i видовище не якесь там. Боги вибрали собi жертву не серед старих, ба навiть не серед отрокiв чи мужiв, - вказали на младо-младу i добролику iз доброликих дiвку з Колоброда. Як же це можна не пiти й не глянути на не? бодай одним оком, коли вона - божа наречена, така, подейкують, лiпа нiби та царiвна, що в молоцi морсько? кобилицi купана. Шiстнадцять лiт всього лиш ?й, а станом висока вже й собою доладна. Тiло ма? бiле та нiжне, таке нiжне, що його й торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очi, брiвки, щiчки, взяла вiд мами такi, що ними тiшився б та й тiшився. Жiнки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, i вмилостивлений. Чия, пита?те? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тiльки взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали стороннiм, аби оберiгали та готували до зустрiчi з богами ясними. Перед тим, як вийти на останн? побачення з людом сво?м, божу наречену скупають у напахченiй травами купелi - раз, вдруге i втрет?. Лиш потiм одягнуть у бiлоснiжну, з тонко? заморсько? паволоки тунiку, в кикладу з прозоро? хiосько? тканини, таку знадливо барвисту, що про не? не всяка царiвна може мрiяти. Затим вправлять до вух пiдвiски, надiнуть золоту гривну, увiнчають вiнком-дiадемою. Йой, то ж, певно, не дiвка з землi Тиверсько?, справжня богиня вийде на люди й заслiпить собою люд. - Бабцю, чулись-те, бабцю! - смика? за полу й благально позира? на стару збентежене чимось дiвчатко. - Чи Ласкавиця вийде ще до нас? - Вийде, внучко, та не до нас, - втира? сльози й сумно зiтха? бабуся. - На вогнище пiде, богiв у Вира? ласкагиме. - А потiм? - I потiм - теж. Не бачити вже нам ?? личка бiлого, не чути речей медових. - Хiба Вирай так далеко? - Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам вiд Ласкавицi нi привiту, нi одвiту. - Пощо панi ляка? дитя? - дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний мотузкою муж. - Дiвчина удосто?лася ласки божо?, в шанi та славi ходитиме по вiчнозеленiй полянi Вираю, а вона - нi одвiту, нi привiту. Бабуся й собi гостро дивиться на мужа. - Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий. - Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали. - Отож-бо. Тому й щедрi, що посила?те чужих. - Тьфу! - сплюнув у ?? бiк кудлатий i зник у натовпi цiкавих. Капище Хорса не входило в обводи стольного города землi Тиверсько?, ховалось вiд людського ока в лiсi, пiд скелястим урвищем. А проте стезя до нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди. Теслi ще вчора змайстрували високу лодiю з поличчям Хорса й поставили ?? на дубовi паколи. Пiд лодiю наклали дрiбно й недрiбно наколених дров, заздалегiдь висушених, тих, що спалахують вiд смолоскипа й палають смолоскипом. При дубi ж, що росте пiд скелею i ма? божу оселю - дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметi, й ма? статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до ослiпу ясний i доброликий, усмiхнеться потiшено-вдоволеною усмiшкою та й скаже: "Ти до вподоби менi, дiвчино, беру тебе". Поцiлунок його буде болiсним, та лише на мить. По тiй митi настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодiю i вiддадуть вогню. Ясний Сварог вiзьме ?? на сво? дужi дланi й понесе разом iз лодi?ю через всеньке океан-море на острiв Буян, в кра?ну постiйного лiта i вiчнозелених садiв, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, ма? згадати й про них, поселян землi Тиверсько?, та ублагати свiтлоликого Хорса, аби не палив ?хнi ниви сво?ми вогненними стрiлами, давав землi плодоносну силу, а люду - блага земнi, утiху-сподiванку на життя. - Iде вже! Йде! - пiшло-покотилося хвилею. - Божа наречена йде!! Тi, що заговорилися чи не спроможнi були нагледiти ??, спиналися навшпиньки, зирили через чужi голови й знову спиналися. - Погляньте, таки йде! - Йой, та яка пишна! Ласкавиця не сама верстала путь мiж городом i капищем Хорса. Попереду, на вiдстанi двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем - вона у супроводi двох старих бабусь в одязi жриць. По один i другий бiк вiд них iшли, яко охоронцi, мужi при повнiй бронi. ?х було чимало, та не вони впадали в око i не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом видiлялася серед усiх, на не? й зирили, ?? тiльки й мали в оцi. Бо таки звабна була. Присяйбiг, тако? у Тиверськiй землi й не видiли. Через тi доглядання та перемовляння не всi завважили, як там, бiля капища, стали лаштуватися дiви та жони зi стольного города. Тодi аж помiтили ?х, як заспiвали високим i злагодженим спiвом: Дiвi прелiпiй слава навiки! Слава й хвала! Слава й хвала! Вiд роду до роду, Вiд краю до краю Слава й хвала, слава й хвала! - Слава й хвала! - дужо виголосив здравицю й натовп. - Хвала Ласкавицi! Слава божiй нареченiй! - Ходи до нього, красна дiво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дiтьми та худiбкою нашою й не смалить, не випiка? злаки земнi! - Най живе в злагодi з усiма богами ясними та надоумить ?х, аби не скупилися дощами, поливали землю набiлом дiв пiднебесних, сприяли та й сприяли визрiванню жита, пшеницi i всяко? пашницi! - Будь щедрою i вблагай! - Будь доброю i послужи нам! На те упова?мо, того вiд тебе ждемо! Однi норовили всього лиш ближче стати до Ласкавицi й бути певними, що почула ?х, iншi простягали руки й опускалися перед божою обраницею на колiна, ще iншi бiгли поруч, зазирали ?й у вiчi й просили не забути про них, коли стане щасливою iз щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе i всiх, або дивилася на людей i дивувалася людям, або згоджувалась iз ними, кивала на знак згоди головою i якось непевно усмiхалася. - Вона хмiльна! - примiтив хтось iз тих, що не кричали i не благали про заступництво. - Гляньте, вона хмiльна! - А ви хотiли, - попрiкнули чи всього лиш зауважили збоку, - хотiли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останн? воседля у дiвчини. Чом би й не випити перед ним? Князь наблизився тим часом до капища й повелiв щось старим жрицям. Тi недовго дослухалися, самi гаразд знали, що мають робити. Взяли пiд руки Ласкавицю й показали, куди ма? йти. Дiвчина оглянулась раз, оглянулась i вдруге - когось шукала, ба навiть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць i пiшла до намету. Мужi стали обабiч запони, що позначала собою вихiд, хор дужо i злагоджено заспiвав величальну. Тiльки тепер уже воздавав хвалу не дiвчинi - боговi Хорсу, тому всесильному i всемогутньому боговi, на якого уповали нинi, вiд якого ждали заступництва i благодатi. Спiв угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися пiд накриттям спiву. Туманiли один з другим i вiдмовчувалися, вiдмовчувались i ждали. I саме тодi, як людське мовчання стало надiйно тривким, почувся несамовитий крик. Тi?? ж митi вiдлетiла нiким не притримувана запона i з намету вихопилася напiвоголена й до невпiзнання нажахана дiвчина. То була Ласкавиця. Тi, що стояли ближче, примiтили: вона поривалася втекти i, пориваючись, благала про помiч-порятунок. Хтось вiдгукнувся на те благання таким же, як i в Ласкавицi, криком-вiдча?м, хтось перевiв тiльки подих чи й, не переводячи подиху, зацiпенiв. Бо таки було чого холонути жилам у людському тiлi й цiпенiти тiлу: на бездоганно бiлiй донедавна тунiцi божо? обраницi, там, де б'?ться серце, розпливалась i палахкотiла полум'ям молода дiвоча кров. Усе те тривало мить, може, двi i лишилося в пам'ятi як видиво. Хтось дужий i лютий схопив по тiй митi дiвчину за руки i так само рвiйно, як i з'явилася, запакував у наметi. Ще чулися благання, угадувався здушений крик, та по тому все й стихло. Навiть спiв урвався раптово i не зовсiм злагоджено. Лиш згодом, як пiдняли запону та стали виносити тарiль iз Ласкавчиною крiвцею, затим - покриту бiлим покривалом Ласкавку, знову зачувся вiн при капищi, одначе не дужо й пiднесено, як колись, - сумно та жалiсно пiшов улоговиною. Пiд той спiв урочисто виносили й клали божу обраницю на верхнiй палубi лодi?, вiн додавав жалю й тодi, як обставляли ?? тимчасову оселю лагвицями з яствами, окринами та жбанами з напо?м, квiтчали квiтами з лiсу - такими синiми, як ?? очi, такими бiлими, як дароване перед воседлям у божi хороми вбрання i такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув пiд подi?ю вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я - i так же дужо шугнув разом iз полум'ям перед цим тихий та жалiбний спiв. Мов наляканий птах, злетiв iз премногих жiночих уст, ударився об скелю-крутопадь i, посилений нею, виповнив собою улоговину, не лише ближнi, а й дальнi околi?. Його примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогiн-благання люду тиверського: не забувати про нього, битого безлiттям, знекровленого голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божiм оседку, що вiн - ?? люд, а всi поселяни - ?? кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною ясноликого бога. Кому, як не ?й, младомладiй i непорочно чистiй, краснiй iз красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них. Розщедрити й зробити милостивим! XVIII_ Давно погасло вогнище на капищi Хорса, стала попелом-тлiнню та, що ?? приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у сво?м чернськiм теремi, не хоче чи не смi? показуватися на очi анi челядi, анi околишньому людовi. Такий сум лiг вiд того дня на серце, нiби i його торкнувся отой потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся - висмалив у ньому все, лишив холод i тлiнь, сумну замрiю i ще сумнiше збайдужiння, коли по щиростi - зневiру i ляк. Ано, i ляк. Бо не певен уже, що вiн князь на Тиверi. Не хотiв же, i помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в дарунок богам людей, а не вийшов i не став супроти того прадавнього покону. Чому, спитати б? Зрадiв, що вiче увiльнило вiд обов'язку брати жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тодi промовчав i не поклав край безумству? Вiн же не хтось там - князь, його думка - не те, що думка якогось волхва. Що те дiвча кричало, коли випорснуло з-пiд жертовного ножа й вихопилося на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж бо: "Княже, ти один все можеш, захисти!" А вiн промовчав. Потупив долу зiр i промовчав. Бо не мiг уже захистити, бо ранiш мав би подумати, як вдiяти, аби не слали люд його пiд жертовний нiж. Ано, ранiш! "То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподiваною чи злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати всiх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись ма? вийти й стати супроти всiх, коли покон ?хнiй не сприйма?ться розумом, коли тому покону не схильне коритися серце". - Княже! - став на порозi стольник i обiрвав тим окликом його роздуми. - До Черна прибувають нарочитi мужi з Волина. Кому накажеш прийняти ?х? - Якi мужi? Чого? - Кажу, ще тiльки прибувають, тому й не вiдаю, чого. - Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обiднiм столом. Довелося збирати малу раду. А вже як зiбрали, покликали й нарочитих iз Волина. - Чим стривожена земля Дулiбська? Пощо шле до нас мужiв сво?х? - Тривог особливих нема?, - старалися бути поважними i розважливими дулiби. - Одначе те, з чим ми при?хали до Черна, справдi не терпить. Днями гостювали у Волинi сли вiд слов'ян, що живуть у горах i за горами. При?здили кликати нас, дулiбiв, тиверцiв, полян, уличiв, ба навiть тих, що на сiвер вiд нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землi роме?в. Ми, анти, як водиться, у землi Мiзi? та Фракi?, вони - в Iллiрик. Мета походу - оружно прийти й оружно сiсти на тих плодоносних землях. Князь Добрит з цим i послав нас до Черна: чи приста? Тивер до загальнослов'янського рушення? - А що дулiби, поляни, уличi? - Дулiби спершу хочуть послухати, що скажете ви - тиверцi, поляни, уличi. Волот не роздумував довго. - Не вiдаю, як подивляться на цей похiд iншi, - мовив хмуро, - а Тивер одразу скаже: нi. Люду тиверському не до того, щоб iти й брати мечем чужi землi. Своя горить пiд ногами. Голод i мор гряде. Не сьогоднi, то завтра пси заволають по дворах, а зловiщi по пущах. Дулiби непевно якось переглянулися мiж собою. - То може ж, саме похiд i поряту? люд тиверський вiд голоду та мору? - Як то? - Тi, що пiдуть, собi здобудуть яства i кревним сво?м. - А що буде, коли роме? осилять нас i самi пiдуть у нашу землю? Чи може голодна Тивер iсполчитися i вийти на рать? Зрештою, мiж нами й ромеями укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, яко? кровi коштувало замирення. Дулiбам, може, й байдуже, чим завершиться похiд. Вони - далеко, ?м не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля, тому й сто?мо на сво?м: нi i нi! - Кажу ж, - боронився старший серед волинських мужiв, - князь Добрит не ма? намiру повелiвати. Вiн хоче знати думку всiх антiв, а вже як знатиме, скаже склавинам, приста?мо до походу чи не приста?мо. Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких дiлах туману, а Волот не мiг погамувати невдоволення, його усе ще тiпало й пiдбивало перечити. Тому осмiлився й заговорив стольник. - Нарочитi мужi вважають, що про цю речницю з Волина слiд говорити на вiчi? - То вже як собi зна?те. Для нас важливо, аби ми сказали князевi Добриту те, що дума? вся Тивер. - На тому й станемо: князь Тиверi зна?, що скаже нинi люд тиверський, його речницю вважайте за речницю люду. - Стольник помислив мить i вже потiм додав: - А зараз прошу нарочитих мужiв iз землi Дулiбсько? до княжого столу i княжих яств. Ними он яку путь подолано час i перепочити з путi. Сидiли за столом у Чернi, сидiли опiсля i в Волинi, пригощались-перепочивали i знову пригощались, а черв'як, що його зродило у серцi князя Волота принесення в жертву богам младомладо? i красно? з красних дiви лиш змовкав на час - не гинув. Iншi жартують, захмелiвши, або розповiдають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а вiн слуха? те й хмуриться. Бо чу?: нурту?-переверта?ться в ньому той черв'як, ссе iз серця кров i не да? покою мислi. - Землi Фракi?-багатi землi, - хвалився застiллю князь уличiв Зборко.. - Я запримiтив ?х тодi ще, як ходили в роме? за Юстина. Доли - зором не змiря?ш, а в тих долах земля, нiби масло. Плодоносна земля, братове. Суху палицю встроми - i дасть корiння. А ще ж ? гори зеленi, сонцем засiянi, а в тих горах - випаси для худоби, затишнi долини для не вiдаючих спеки нив. Бо рiки течуть iз гiр i несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть вiтри-суховi?, як дмуть нинi i прiсно дутимуть у нас. - Князь Зборко лише те й бачив у Фракi?? - хмуро дивився в його бiк Волот. - А що мав би бачити ще? - Хоча би й те, скiльки твердей-фортець мають там роме? i скiльки во?в по тих твердях. А ще мав би пригадати вiн, як нам ломили там за Германа та Юстина ребра, скiльки голiв тодi не долiчилися. - I це каже той, хто водив нас не так давно до то? ж Фракi?, хто казав: "Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете - на всю добу дарую його вам"? - Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити роме?в за ?хнi розбо? на нашiй землi, щоб примусити ?х рахуватися з нашою силою i здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблю?ш нас у ромеях? Чи тобi мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пiшов непроханий, що мали опiсля тиверцi вiд Хiльбудiя? Невже не вiда?ш, бувши зi мною в тiй же Фракi?, яких зусиль коштувало нам, аби роме?в запевнити та й самим упевнитись: лiпше убого, зате привiльне жити в сво?й землi, анiж полягти за достаток у чужiй? Нам i тут, де сидимо вiд дiда-прадiда, не тiсно. - Одначе не вельми й сито, - поспiшив заперечити Добрит. - Я тому й не сказав склавинам свого твердого "нi", що житi? нашого люду не да? грунту бути певним i твердим. Чому мовчиш, князю Тиверi? Чом не кажеш тут, що засiянi пiдвладним тобi людом поля друге лiто не дають йому збiжжя, а худобi - звичайно? травицi-поживи на луцi чи в лiсi? Як житиме i з чого житиме такий люд, коли сидiтиме в обводах спалено? сонцем землi й тiшитиметься тим, що живе в мирi? - То наш клопiт, княже. - I все? - Пагуба спечна не може тривати вiчно. Ми нiчим не прогнiвили богiв, аби так немилосердно карати нас. Я вiрю цьому i люд мiй вiрить, тому й сподiва?ться: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля, буде й на нашiм подвiр'? свято. - Вiри замало, князю. Вiра - набуток отрокiв, а ти муж i не лише ратний, а й думаючий. Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже колючий сьогоднi. Втупив у нього прискаленi в гнiвi очi й мовчить. Та гнiв його не охолодив, лиш пiдцвьохнув Волота. - А тепер я запитаю тебе, княже, - iсполчився весь, - що робитимемо, коли станеться так: ми знiмемося й пiдемо всiм ополченням у роме?, а обри тим часом до нас? Примовк привiдця дулiбiв. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати. I мовчання те не пiшло йому на карб. Засумнiвався в доцiльностi походу князь уличiв ("А що, - мовив, длубаючись у тiм'?, - i таке може статися"), одразу й доволi рiшуче перейшов на бiк Волота князь поднiпровських полян. - Я теж тi?? думки, - сказав Добритовi. - Не час iсполчатися i йти в роме?, час думати про мiць сво?х земель. Обри, ставши сусiдами, не випадково вторгаються в нашi весi на обводах i пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас i ждуть слушно? нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похiд у ромейськi землi. - Було б лiпше, - не так уже завзято, а все ж боронився старший серед князiв землi Тиверсько?, - коли б ми не гадали, а напевне знали, що помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на оборонi нашо? землi з боку степу, ти мав би й подбати про це. - Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обiзнанiстю й не можу. Стороняться нас обри, i до себе не пускають, i самi не кажуть: "Хочемо жити яко сусiди з сусiдами". Вторгаються натомiсть, пробують силу. А це й змушу? гадати: недобре замишляють вони супроти нас. - I я кажу, - не забарився подати голос князь Волот, - обри - меч, що повис над нашою ши?ю. Тивер бiльше нiж певна: коли злама?мо укладений iз Вiзантi?ю ряд i пiдемо в землi Фракi?, iмператор не поскупиться, пiдкине обрам мiхи з золотом, i тi ударять нам у спину. - Звiдки така певнiсть? - Чи князь не зна?: на Тивер вiддавна покладено обов'язок боронити землю Троянову з боку роме?в, у не? був час i нагода познайомитися з норовами сусiдiв. Бачили, не хочеться Добритовi поступатися сво?м, i все ж бесiда з ним по якомусь часi пiшла на примирення. А примирення на диво швидко одмiнило й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там абищиця, то - услада серцю. Улiгся й занiмiв нарештi дражливо-неспокiйний черв'як, прийшло бажання розправити плечi i скинути з них зроджений невдоволенням камiнь. А вже як скинув, не мiг не пригоститися за столом, що його заставив яствами та питвом князь Добрит. Нагледiв якось: усi пiд хмелем уже, гудуть, нiби бджоли, й пiдсiв до Острозора. - Хочу поговорити з князем полян осiбно. - Я теж маю таке бажання, - приязно усмiхнувся Острозор. - Жду лиш нагоди. - Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був тверезiший вiд iнших i допомiг утримати Добрита вiд згубно? спокуси - iти в непевний час на роме?в. - Що моя помiч? Князевi Тиверi слiд дякувати, що мав у серцi мужнiсть стати супроти всiх. Люд тиверський може пишатися таким привiдцею. Волот не перечив, одначе й не радiв похвалi. - На жаль, цей привiдця не привiв його до сподiвано? благодатi. Важкi лiта пережива? Тивер, i хто зна?, як переживе ?х. - Мо? моряни повiдали менi, яка скрута спiткала люд тиверський. Отож ?хав сюди й гадав собi: чи не час нам, зробивши один, робити й другий крок? - Тобто? - Лодi? змайстрували, пристанище ма?мо. Пора посилати торговий люд в iншi землi, хай везе туди наш, звiдтам чужий товар. Князь, сподiваюсь, розумi?, яка то вигода i людовi, i землi? - Коли везти товари, то тiльки до роме?в, - ожвавився Волот. - Бiльше морем Евксiнським нема? куди податися. Вiзантiя - свiтове торжище, там збира?ться мало не весь торговий люд, як iз заходу, так i зi сходу. I це, скажу по щиростi, була одна з причин, що спонукали мене обстоювати мислi князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем iти до роме?в, а з товаром, не мечем боронитися вiд них, а знов-таки сво?ми ринками i сво?м товаром.. - Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям не так просто кликати обрiв. Покликати - означа? посадити на сво?й землi, лишити в тих землях. А чи ?м потрiбно саджати в себе ще й обрiв? Чи мало мають клопоту вiд тих, що насаджали вже, вiд того, що полiзли на захiд i не знають, як вибратися тепер звiдти? - Часи непевнi i не лише для нас. А все ж я так мислю: перезиму?мо, дiждемось тепла, а з теплом - божо? благодатi, i пiдемо в роме?: на побачення з iмператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те побачення, якi зацiкавлення в торгах, вiдвернуть появу обрiв бiля обводiв Трояново? землi. Волот заяснiв видом, здавалось, геть протверезiв, потiшений тим, що чув. - Слухай, княже, - усiвся зручнiше. - Це ж неабияка мисль. Ти говорив про це з Добритом? - Нi, спершу хотiв дiйти згоди з тобою. - То ходiм поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракi? утiка? з його рук, най гострить розум свiй на iнше дiло. Ще з ночi задув i колотить лiсом потужний схiдний вiтер, той, що приносить на сво?х крилах пахощi моря i степу, а ще згадку про простiр i жадання простору. У полi, ясна рiч, бiда вiд такого: слiпить людям i коням очi, смалить недосмаленi ниви, а тут, у лiсi, окрiм услади вiд гомону, що йде верховiттям i будить рвiйнi мислi, молодечi бажання, анiчого. Тож князь i пiдда?ться спокусi. Забув чи не схильний думати зараз, що свiтом iде засiяне суховi?м лихо, знай приострожу? й стриму? нажаханого острогами коня, схоже, що милу?ться його молодечою силою, не вiда?, куди подiти свою. Кiнь гра? пiд ним, i грають вiд того князевi мислi, гра? потiшене веселими мислями серце. - Що, отроче, - пита? найближчого з дружинникiв i свiтить вдоволеним видом, - так дуже набив сiдницю, що боком прима?шся в сiдлi? Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осмiха?ться силувано й поспiша? сiсти так, як належить. - Та нi, княже. Жарт для втомлених - знахiдка, коли ж жарту? князь - i поготiв. Пiдхопили кинуту для потiхи думку, граються нею, нiби малi дiти забавкою. - Вiн, княже, не так набив ??, як пiдпарив. Ано, напевне знаю, бо видiв, як налягав у Волинi на дулiбськi боби. Не вiдав бiдний, що боби для вершника - видима згуба в путi. I знову смiх, черговi кпини. Бо чом i не посмiятися, коли ? з кого, коли смiх - бодай якась пожива в виснажливiй путi. Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зiгнав оскому на дотепах. Не поривався в далину i не морочив коня. Однак вдоволення не гнав iз лику i втiшно? задуми також. Привiдця дружинникiв Власт помiтив те й над'?хав до нього. - Доки маю час i нагоду, хочу порадитися з князем, - сказав порiвнявшись, - що маю робити по поверненнi до Черна в дружинi тиверськiй? Вони ?хали дещо вiддалено вiд ватаги, а крiм того, потужний вiтер з моря коли й мiг пiдхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги, десь обiч, у нетрi лiсовi. Тому не береглися з словом, як i з думкою, що облачалася в слово, говорили вiльготно i про все. Власт, щоправда, належав до мужiв, котрi не заявили поки що про себе як про мужiв думаючих. Вiдтодi, як Стодорко посiв у Чернi мiсце Вепра, став i во?водою, i першим радником у князя, муж Власт з волi обставин, а може, й власних заслуг опинився на мiсцi Стодорка - став привiдцею дружини. Та повиннiсть поставила Власта в число наближених до князя мужiв i все ж тiльки мужiв ратних: коли йшлося про справи виключно общиннi, Власт або зовсiм не бував на радах, або вiдсиджувався мовчки. А це он як заговорив. - У похiд не збира?мося, Власте. - Волот старався бути дружнiм i прихильним. - Чув же, переконали князя Добрита: не тi часи, щоб iсполчатися i йти до роме?в, зчiпатися з ромеями. Одначе вухо ма?мо тримати наставленим, а сулицi гострими. Отож робитимеш те, що й досi робив: дбатимеш про ратну спроможнiсть дружини, а ще - про ?? чисельнiсть. Зима не з легких буде, i бажаючих порятуватися вiд голодно? смертi, далебi, не бракуватиме. Ма?ш розумно скористатися тим: брати в дружинники лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час - назовсiм. Чу?ш, що кажу? - Чую, княже, як не чути. Саме про таких i мав намiр говорити з тобою. Я теж тi?? думки: голодний люд iтиме та й iтиме до нас. Що робитимемо, коли пiде валом? Анi яств, анi бронi, анi коней на всiх не стане. - Подумай добре, гляди, й знайдеш. - Де, княже? - З кiньми, гадаю, найпростiше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи з собою коня - пiдеш до кiнно? дружини, не приведеш - будеш у пiшiй. Ну а броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства i броню. Доведеться тобi злютувати кiлька ватаг iз тих, що приходитимуть, i послати одних до ковачiв тиверських, най кують броню i тiльки броню, iнших - ловити рибу в Днiстрi, поки можна буде ловити ??. Як стане рiка, пошлеш тих ловцiв до лiсу - на вепрiв, косуль, ?ленiв. Ото й буде тво?й дружинi добра помiч у яствах. Власт не зводив iз свого князя замилуваних очей. - Спаси бiг за мудру раду, - озвався нарештi. - Не думав i не гадав, княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш, присяйбiг, зробимо вельми гоже дiло: i люд поряту?мо вiд мору, принаймнi цвiт його - мужiв, i дружину матимемо таку, яка за iнших часiв i не снилася б. Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потiшити й самого князя. - Тепер бачиш для себе дiло на передзим'я та на зиму? - Ано, тепер бачу. - I певен, що впора?шся? - У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш. - То одразу пiсля повернення до Черна й берись за те. Iншо? речницi вiд мене не буде, та й мене не буде в Чернi. Те саме й Стодорку скажеш. - А хiба князь... - Я до Черна не ?ду. Як тiльки зблизимося з ним, зверну до Соколино? Вежi. Княгиня Доброгнiва померла, маю бути там i дати всьому лад. Помовчав i вже потiм додав: - Коли виникне потреба в мо?й радi а чи нагальне дiло пiдвернеться, не вагайтеся, шлiть до Соколино? Вежi нарочитого. - Буде зроблено, княже. Так i перекажу Стодорку. - Ще одне, - надумався Волот. - Пiди, при?хавши, до княгинi Малки i скажи ?й: князь хоче знати, що з сином, як вiн? Одповiдь ?? одразу ж пришли менi у Соколину Вежу. Волот пильнiше й довiрливiше, нiж досi, подивився на мужа й так само довiрливо сказав йому: - Мiж iншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопiт: пильнуй за сином. Вiн у тво?й дружинi, ходить пiд тво?ю рукою, зроби так, аби не оступився десь. ХIХ Як дiйшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну дiву, Людомила Вепрова стала на сво?му i не пустила Зоринку на те видовисько. "Мала потiха, дитино, - сказала раз, сказала i вдруге. - Не треба тобi бути там i бачити те, що буде". Зоринцi не хотiлося слухатись матерi - весь люд iде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. I все ж змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стiною ста? супроти того ?? намiру, цього разу не здола? ??, а друге, як по?де аж до Черна без челядi, чийогось супроводу-захисту в путi? Коли ж поселяни, що правилися через Веселий Дiл, уклали ?й до вух iншi вiстi: приноситимуть у жертву богу не когось там, дiвку Ласкавицю з Колоброда, i мати не годна була стримати. Зловчилася i вивела за ворота коня, а вже як вивела, тiльки й бачили ??. Пригнулася до луки i нiби буря понеслася узлiссям, а там i лiсом. "Чи то ж правда? - питала себе i не знаходила одповiдi. - Боги, чи то ж може таке бути, аби жереб випав на Ласкавку?" Сама не вiда?: всього лиш не вiрить чутцi чи не хоче, аби те, що чула, було правдою. Йой, свiтоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна, а жаль безмежний. Тако? веселки ненаглядно?, ласкавицi не лише iменем, а й серцем i не стане? Як же це? Чому ма? не стати? Боги всесильнi i всеблагi. Усього позбавили ви Зоринку: можливостi привiльне почувати себе у Веселiм Долi, бути з Богданком i вiрити, що буде Богданковою, тепер ма?те намiр забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дiвчина та стала ?й чи не ?диною втiхою у цiм збаламученiм свiтi, коли по щиростi - надi?ю й опорою, тим щитом, що ним прикривалася в Колобродi вiд отрока-нелюба. Бо була з ним i водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавицi i тiшилась, що ? при нiй Ласкавиця.. Стариня радiла собi: приятелювання з Ласкавицею стане тi?ю кладкою, через яку Зоринка подасть руку братовi ??. А Зоринка сво? мала на мислi: Ласкавиця прибереже ?? для Богданка, вона не тiльки вiдрада для зголоднiлого по веселiм словi серця, вона - порятунок. I ось ма?: боги забирають i Ласкавицю. Мовби на вугiллi почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед натовпу, що юрмився при капищi. Бо терпець уривався ждати. А дiждалася, кригу вiдчула в грудях: у супроводi стариць i княжих мужiв йшла таки Ласкавиця. Що бачила потiм, лiпше б не бачити. Дiвчина вiдверто не хотiла йти до намету. А там, у наметi, закричала таким жахливо-несамовитим криком, вихопилася на люди такою нажахано-благальною i закривавленою, що в Зоринки волосся стало дибом. I хотiла вчинити щось, i не могла. Страх скував ?й руки, ноги, позбавив дару речi. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову об'явилася перед тиверським людом, тiльки тепер уже не плакала i не благала про помiч, лежала на ношах мертвотно блiда, тиха й упокорена. Зоринка не могла вже лишатися i доглядатись, iдо буде далi. Поспiшила до припнутого бiля дерева коня, а конем - до свого Веселого Долу. Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому пiшла супроти волi кревних. Побачили, що повернулася, i тим вдовольнилися, провели до горiшньо? ложницi, уклали в ложе. Ба, спiвчували навiть, бiдкалися тим, що на ?хнiй горличцi лиця нема?, не iнакше, як налякана кимось. Зате коли об'явилася на подвiр'?, а згодом i бiля донi мати Людомила, мусила слухати та й слухати нарiкання та попрiкання. I недостойна вона роду свого, i невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як хоче застерегти вiд осмути, бiди-безлiття, а доня те й робить, що суне, куди не слiд, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе. Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово обиди на кревних, бiльше вiдмовчувалась. Коли ж почула про маминi клопотання, не втрималась, звелася в ложi й сказала. - А чи не зда?ться мамцi, що тi клопотання й змушують бути такою? Невже ви не видите: я не живу в теремi вiтця свого - вiдбуваю покарання. Менi не вiльно по?хати, менi не вiльно пiти, не вiльно й серцем обрати, кого хочу. - Що вдi?ш, коли так склалося. Чи мене гада?ш, тiшить те? - То най мама знають, що вiднинi склалося ще iнак: в жертву Хорсовi принесено мою подругу з Колоброда - Ласкавицю. Отож вiд цього лiта i до наступного прошу не турбувати мене i не турбуватися мною. Оголошую траур по Ласкавицi, i анi з Богданком, анi з тим отроком iз Колоброда злюбу не вiзьму. Чули, бачити вiд лiта до лiта нiкого не хочу! XX Минула одна, минула друга, пiшла уже й третя седмиця, як вiддали вогню господиню цього осiбного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а Миловида нiяк не звикне до тишi, що узвича?лася в покоях княгинi, тим паче до становища, що ним винагородила ?? покiйна княгиня. Усi йдуть до не?, доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгнiвi, а поклонившись, питаються, куди подiти тi вiвцi, що ?х не варто лишати через скрутнiсть у яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зiбрали за лiто, з набiлом, що надоюють щоденно. Ано, нiби навмисне, йдуть i питаються, йдуть i питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильностi челядi, очi й паленi? видом. Одного разу вiдбудеться порадою: "Заждiть, при?де князь, вiн скаже, як бути", iншого помучиться, вагаючись, та й скаже: "Робiть так, як досi робили". Зна?: то не на краще, рано чи пiзно ?? слабiсть вiдчують i не стануть зважати на те, що вона ? в господi. "Це не господиня, - скажуть, - це таке собi нiщо", - а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже. Проте зважитись бути господинею в праотнiм оседку князя теж не може. Чогось ?й боязко, звiдкись приходить i обсiда? непевнiсть, що все, мовлене князем, правда. Воно й не дивно: потiшив казкою та й зник, лишив ??, мовби сироту при дорозi: хочеш, вiр, хочеш, нi. Де буде певнiсть i звiдки вiзьметься вiра, коли чула лиш слово, не бачить дiла? Такий смуток ходить слiдом, така тривога обсiда?, що серце кривавиться вiд жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: "Готуйся до тризни по матерi. Я вiддам жертву богам та й буду". А не об'явився, бач, у Соколинiй Вежi, сина Богданка прислав замiсть себе, аби провiв бабцю в останню путь, зiбрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як вiддати тiло старо? вогню. Вiн i зробив, як велiв князь. Одначе робив.. Чулись-те, робив чомусь так, нiби ??, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував комусь, не ?й, коли питався, знов-таки в когось, не в не?. Як пiсля цього господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б не челядь та не ?? постiйне нагадування про господарство, давно покинула б його й пiшла куди очi дивляться. Чомусь вона пiдозрiло прихильна до не?, аж надто запобiглива. Чи то бо?ться ново? господинi, чи хоче, аби саме ключниця Миловидка лишалася в Соколинiй Вежi господинею. Ось i сьогоднi. Здибала бiля прибудови майстриня i не вiдчепилася, поки не домоглася згоди зайти до не? й поглянути, чи добре робить, чи так ма? робити: "Не вперше шию, - казала, - для князя, для княгинi, дiтей ?хнiх. Одначе те, що замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне i скаже: так чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не ромейське". ?й показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, iз ромейських тканин: верх - свiтло-синiй, пiдклад - пурпуровий. I одна, i друга тканина такi яскравi, так грiли сво?ми барвами очi, що не замилуватися тi?ю яскравiстю справдi не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловидi на плечi й поставила перед свiчадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невiльно вимовила звичне в речах: "Йой!" - Корзно сподоба?ться князевi, - сказала перегодом. - Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейськi iмператори й носять. - Еге? - Атож. Живого iмператора не випадало видiти, а на малюнку, в церквах бачила. - Спаси бiг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси бiг! Я давно приглядаюся до молодо? господинi княжого оседку й ось що хочу сказати: коли ? на те ?? добра воля та ще бажання можу пошити ?й вельми лiпотне вбрання к зимi. - За добрi бажання теж скажу: спаси бiг. Одначе у мене, майстрине, нема? з чого шити. - Пробi! Зате у князя ? з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до свiчада та гляне, як личитиме ?й. Вона не зважила на Миловидинi заперечення, накинула ?й на плечi те, чим хвалилася, й поставила перед свiчадом, а вже як поставила, свiтилась та й свiтилася, втiшаючись майбутнiм витвором рук сво?х. - Ну, чи не я казала? Та тiльки такiй пригожiй вродливицi й личитиме це вбрання. Не шуба - замилування буде. Присяйбiг, дiвонько гожа, одне замилування. Говорила, а тим часом обмiряла Миловиду, говорила й обмiряла. Аж поки не вiдчула доволi-таки рiшучий опiр. - Прошу вас, - дiвчина вiдсторонила майстриню i так рiшуче, що в тi?? невiльно опустилися руки. - Не треба. Я не заслужила ще в князя анi тунiк, анi шуби одягально?. - То заслужиш! - не поступалася майстриня i, зда?ться, була щира з нею. - Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас, тебе - за вбрання, мене - за стараннiсть челядницьку, ось побачиш. Усе то правда: прихильнiсть челядi - неабияка втiха серцю, одначе й бiль також неабиякий. Чому це князь пустив про не? як про молоду господиню в Соколинiй Вежi славу, а сам не ?де? Ано, чому? Що не день, то тривожнiше думалось про це, а тривога сiяла у серцi не тiльки боязнь, зроджувала i жаль до себе. Куди ?й податися, коли перекона?ться, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що сподiватиметься тодi? На Випал i тiтунин прихисток у Випалi чи на Божейкову стариню? Пробi, таж там своя бiда i сво? клопоти. Хiба не була, не зна?? Мабуть, задрiмала роздумуючи, не почула, коли i звiдки об'явилися на подвiр'? вершники. Тодi аж кинулась i схопилася притьмом, коли вловила вухом розмову, а в тiй розмовi вирiзнила його, князя Волота, голос. Кинулася було до дверей, та одразу ж i передумала: чи вона така зараз, щоб виходити перед його очi? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила завжди гладенько зачесанi коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед очi господаря поторочею iз заспаними очима, вiдьмою iз скуйовдженим волоссям? Мерщiй дверi на засув i прибиратися! На засув i прибиратись! Мотнулася, мов на пожежi, вихопила з небагато? на набутки схованки найлiпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спiшно, як тiльки могла, одначе й старанно, як тiльки вмiла. Чула, тремтить уся, знала, може виказати себе цим перестраханим тремтiнням, та нiчого не могла вдiяти. То над ?? силу, бути зараз спокiйною, то, певно, й непiдвладне ?й. На щастя, князь не поспiшав до терема. I переодягтися встигла, i причесатися, i до стiни стала на часину, аби передати ?й дрижаки сво?. А передала чи принаймнi оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо настигла й сполохала iнша думка: чи то ж добре робить, що сто?ть i жде. Волот - князь, i яко князь звик до того, що його зустрiчають хлiбом-сiллю, вiтають iз щасливим поверненням з далеко? путi, а вона по клiтях-закутках хова?ться, дрижаки розда? стiнам. Господиня ж бо ?, яка не ?, а господиня! Вхопила, скiльки могла, аеру й пiшла до виходу. Не затримувалась бiльше. Тодi вже, як прочинила останнi дверi, тi, що вели з терема, зупинилася на порозi i вклякла: на не? йшов iз двору Волот, вiн був уже майже поруч. - Прошу князя до сво?? господи, - приклала руку до серця i вклонилася чемно. Князь теж спинився, затримав на нiй замилувано теплий погляд. - Спаси бiг. Чи все гаразд у господi, чи здорова господиня? - Хвалити богiв, усе гаразд. Челядь княжа на здоров'я не скаржиться. - Ну, то й добре. Веди тодi в господу. I провела, i роздягтись допомогла, i купiль-лiтепло приготувала. Потiм звелiла челядницям накривати у гридницi стiл. Носили та й носили на нього страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братницi. Князь-бо не сам прибув, iз мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут буде, а коли так, не всидить у теремi, чинитиме лови. Де ж про тi майбутнi лови й поговорити, як не за спiльною трапезою. Миловида теж не присiдала. I порядкувала коло столу, як накривали його, i наливала питво в братницi та припрошувала, коли мужi сiли за стiл, i стежила, аби трапеза була не якась там - княжа. Бачила, князь Волот пасе за нею оком. I не хоче виказувати себе завчасно, i все-таки пасе. Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипiв за якимсь разом до того виду очима i не вiдвiв уже ?х. - А Миловидка чом не п'?, не гуля? з нами? - У мене, княже, ? повиннiсть. Пiдвiвся i вiдшукав для не? мiсце в застiллi. - До дiдька всяку там повиннiсть! Гуля? князь, гуляють його гостi, ма? гуляти й господиня княжого застiлля. - Одначе ж... - Яке ще там одначе? Чи зна? Миловидка, чому я не був на тризнi по сво?й матерi, княгинi Доброгнiвi? Через повиннiсть. Чи вiда?, чому не досипаю ночей, не знаю услади-втiхи вiд дозвiлля, все в ратних клопотах та походах, у думках про закон i благодать? Знову через повиннiсть перед землею, перед людом Тиверсько? землi. То чи не доста ?х, тих повинностей? Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я i мужi мо? не просто собi трапезу?мо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми справля?мо тризну по матерi мо?й, княгинi Доброгнiвi. - На тризнi по княгинi я пила, а проте i з князем вип'ю. - От i добре. Пiдношу братницю, - звернувся до мужiв, - за нову господиню Соколино? Вежi, iменовану Миловидою. Слава краснiй iз красних дiвi землi Тиверсько?! Слава младомладiй княгинi синьооко? Тиверi! - Слава! Слава! - рвiйно пiдвелися мужi й простягли до не? виповненi питвом братницi. Видно було: вони подiляють вибiр свого князя й не знати якi радi, що вiн саме ?? назвав княгинею синьооко? Тиверi. Тиша i спокiй у Волотовiм оседку при лiсi настали десь аж пiд ранок. Однi пiшли, перебравши хмiльного, до сво?х вiддалених халуп, iнших челядь спровадила мало не силомiць до клiтей, потiм сама поралась та й поралась, прибираючи зi столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорно? роботи, бiльше велiла, що i куди нести, та наводила пiсля того, як винесли недо?дене та недопите, лад у гридницi. Чи хмiль додав ?й снаги, чи радiсть бадьорила, - робота горiла в руках. Мабуть-таки, радiсть будила в серцi силу: он як при?мно ?й вiд того, що була в полi зору усього застiлля, що ?? мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до не? з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безлiття мала, i тому он якi радi, що те безлiття позаду, що вона знову в сво?й землi, серед свого люду. Йой, таж такого зроду-вiку не чула про себе, тако? приязнi вiд людей, далебi, й не знала. Чом же не бути в руках силi, не грати весело? серцю, коли на серцi свято? Могла б, весь свiт обняла б, усiх винагородила б тим теплом, тою радiстю. Присяйбiг. Наново застеляла звiльнений вiд яств стiл i думала, розставляла пiд стiнами лавицi - i знову думала, не завважуючи, що вже пiзня нiч, пора б вiдчути супутницю безсоння - втому. Бо думка думку пiдганяла, бо серце живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить розум? Чи до втоми, як гра? в тобi весела хвиля? Ось розставить усе до ладу та пiдмете гридницю, тодi вже пiде й ляже, i засне, коли зможе заснути. Обернулася, зачувши скрип дверей, i застигла: на порозi стояв вiн, князь Волот. - Я по тебе, Миловидко. Пiзня година вже, лиши це прибираннячко на потiм. Не вiдала, що ма? сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла невизначено упокорена i ждала. Та не ждалося Волотовi. Облишив не зовсiм причиненi дверi й пiшов на не? твердим, дарма, що був пiд хмелем, кроком. Йшов i бачив: що ближче зближа?ться з Миловидкою, то розчуленiшою ста? його Миловидка. I розчуленiшою, i прихильнiшою. А ще видом паленiла не знати як, очима, устами силилася сказати щось i не могла. - Чи, може, одмiнила намiр свiй, той, з яким iшла до покiйно? княгинi? Може, розгнiвалася на мене за те, що так довго барився? - Я не з гнiвних, ласкавий мiй князю, - казала й не ховала, як ховала досi, очi. - То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й надуматись. - Правда? Певно, i без роз'яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже i не вагався, пiдхопив сво? омрiяне жаданнячко на руки й понiс до дверей. Розчинив ?х дужим поштовхом ноги й пiшов далi, траплялись iншi - знову розчиняв i знов йшов, чуючи радiсть, яко? не чув ще, тiшачи себе щастям, якого не знав. "Моя, моя!" - кричало все ?ство його й кричало, мабуть, голосно, бо дiвчина не забарилася почути той крик i застерегла себе словом-захистом. - Ти ж не обманиш мене, князю? - Нiколи! - I довго-довго будеш зi мною? - До кiнця днiв сво?х. Коли й вiд'?ду на клич землi чи люду тиверського, то ненадовго. Чу?ш, жадання мо?, усе робитиму, аби не лишати тебе надовго! - Я покладаюсь на твою честь i звiряюсь тво?й честi. Люди завжди стелять собi м'якшу, анiж буде потiм, путь. Мабуть, слала ?? й Миловидка, коли так солодко спала пiд надiйною рукою лада свого. Давно вiдспiвали розбудженi росами птахи - пiд вiкнами терема й далеко поза теремом, вийшло з-за овиду й пiднялося над заднiстров'ям сонце, нiчна прохолода уступила мiсце доволi-таки вiдчутному теплу, а в княжiй ложницi усе ще бачили сни й тiшилися супоко?м, що його да? солодкий вранiшнiй сон. Коли ж прокинулися, одразу i недвозначно визначили: прокинулись не тому, що хотiли. - Хтось грюка? в ворота, - сполошилася Миловидка й наставила в той бiк, звiдки чулась гуркотнява, насторожене вухо. - Дарма, там ? челядь, - сонно заспоко?в ?? князь. - I все ж он як грюкають. Я пiду, мабуть, до сво?? клiтi. Казала: пiду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очi, вид ?? благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав вiд себе сон i скорився волi жони сво??. Десь згодом уже, як стук повторився i повторився голоснiше, нiж досi, потягся солодко й сказав: - Лежи, я сам пiду i вгомоню нетерпеливих. Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повиннiсть? А вийшов на ганок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, i першою в просвiтi мiж двох стовпiв об'явилася Малка. Знав, що привело ?? сюди, чи тiльки догадувався: знову спохмурнiв, в усякому разi, прибрав суворiшого, нiж належало б при зустрiчi з жоною, виду.. - Що сталося? Чому так прискакала нагло? - Може, поведеш спершу до поко?в, потiм питатимеш? Мовчки обернувся й пiшов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложницi, i все ж менш за все думав про те, горiв бажанням вибатькувати Малку i вибатькувати по можливостi дошкульнiше. - Ну, - спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. - Кажи, що сталося? - Боюсь за всiх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свiй i родину свою у стольнiм Чернi? Чому завернув, вертаючись iз путi, сюди? - А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собi жона? - Чи з таким князем не забудеш? Бачать боги: не хотiв бути аж надто крутим iз матiр'ю сво?х дiтей, та що вдi?, коли вона напрошу?ться. - З яким це - таким? Невже тобi не втямки: те, що дума? i робить князь, стосу?ться тiльки князя. Сказано ж бо: будь у Чернi, доглядай вогнище i дiтей, що ма?ш у тому вогнищi. Тобi того не доста? - Мабуть, не доста, коли не спалося всю нiч, знялася нi свiт нi зоря й при?хала. - Ну, то вдовольнися тим i вертай до Черна. Аж позеленiла зi злостi. - А ти... потiшатимешся з iншою? Хто вона? Як смiла?! - Ще раз кажу: не вона - я посмiв. На те була i ? моя княжа воля. Не надривай себе i не клени, усе вже сталося: вiд сьогоднi моя обраниця - жона менi. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама дiвчина, що вiтала нашого Богданка на пострижинах. Змовкла на мить, ширить збентеженi очi. Дивувалась чи пригадувала - хто зна?. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз i прикрила обличчя руками. - Най я стала тобi осоружною, - плакала, - а дiти? Богданко мiсця собi не нагрi?, стражда? й сохне вiд присухи. Його увiв би в злюб, не себе. - Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собi iншу - ото й буде баяння вiд присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про дiтей? Ти там, у Чернi, будеш жоною й господинею, Миловида - тут. Сини менi потрiбнi, зрозумiла? Тому й беру iншу, тому й кажу: не ставай на путi, що часи он якi непевнi, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися лише на одного, бути певним, що оборонить i землю, i люд тиверський? Ще нижче хилилася i ще ревнiше плакала, дарма, що не казав уголос: "Ти пустопорожня, Малко. Що даси менi i що можу мати вiд тебе?" I так, без казань, розумiла: тому й бере iншу, що пустопорожня. - Нiчого лихого не сталося, - потiшив словом та й тим, як виголошував його. - Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим i йди. - Мале вдоволення, Волоте. - Що вдi?ш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай i Миловидцi побути там. - Не злюб - безлiття береш iз нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи до того зараз? - Дарма. Ми все зробили для люду, най i люд дасть нам можливiсть бодай кiлька днiв побути щасливими. Чула, коли не вiчнiсть, то бодай кiлька днiв! Пiдвелася i витерла сльози. - Я можу глянути на не?? Бодай побачити, яка. - Не треба. Най потiм, коли звикнеться до свого мiсця в нашiм оседку. Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: i втiху-щастя, i Перуновi громи.. XXI Князь Добрит, певно, не тiльки зараз оце бачився зi слов'янами, що живуть у Карпатах i по другий бiк Карпат, вiн давно зна?ться з ними, i коли казав: наша вiдмова вiд ратного вторгнення у ромейськi землi не зупинить склавинiв - знав, що казав. Як тiльки розтанули по зимових морозах снiги й спливли до рiк, а там i до моря талi води, знялися тi слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу гнiзд сво?х по горах та передгiр'ях i подалися купно, забравши з собою дiтей, жон, сякi-такi набутки, в землi iллiрiйцiв. Рушили всiм родом сво?м бiлi хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусiди, до сусiдiв - ще сусiди, змовилися мiж собою й виставили наперед кiннi полки, по одну i другу руч - пiшi, а вже як угледiли, яка в них сила, пiшли й сказали iллiрiйцям: "Не супроти вас iдемо походом ратним, супроти роме?в, що посiли землi нашi. Як сидiли на сво?х, так i сидiть, нам i ромейських стане".. Першими забили тривогу ректори та президи сусiднiх iз слов'янами провiнцiй - Верхньо? Мiзi?, Прибережно? Дакi? - й наважилися виступити супроти свавiльних склавинiв з наявним пiд руками провiнцiйним вiйськом. Одначе не довго тiшили себе сподiванкою зупинити навалу. Склавини зiм'яли провiнцiйне вiйсько роме?в так швидко i так надiйно, що вiйсько те показало ворогам iмперi? спину й понесло страх перед слов'янами в сусiднi провiнцi? - Внутрiшню Дакiю, Дарданiю, Превалiтанiю, а згодом i в дiоцез Македонiя. Казали, суне тьма, така не пiдвладна розуму сила, що вiд не? дуднить i стогне зморена земля, ?? неспроможне зупинити якесь там провiнцiйне вiйсько. Для того потрiбна сила самого iмператора, потрiбнi такi непереможнi полководцi, як Велiсарiй i його палатiйськi легiони. Префектовi не вiрилося, щоб вторгнення слов'ян було настiльки серйозним. - Iдуть не всi слов'яни, лише склавини, i ви неспроможнi зупинити? - питався в тих, що жахали його навалою. - Не оступатися! Кинути супроти варварiв усе i всiх! А прискакали вдруге, затим i втрет?, волаючи про помiч, сам наполохався й велiв збиратися всiм решткам провiнцiйного вiйська до Фессалонiки: тут, пiд захистом надiйних стiн, вистоять, поки надiйде помiч. Тепер уже не приховував вiд iмператора, яка бiда постигла Iллiрик. Скористався попутним вiтром i послав драмон iз нарочитими мужами до Константинополя. "Вторгнення це, - писав Юстинiановi, - не звичайна собi татьба. Варвари йдуть iз сiм'ями. Схоже, що на поселення. Коли не виставимо супроти них палатiйське вiйсько i не подба?мо по-справжньому про захист Iллiрика, можемо втратити його i назавжди". Мабуть, не певен був, що iмператор вволить його волю, тим паче одразу, довго ходив, мiркував на самотi, потiм радився з радниками i знову мiркував, аж поки не натрапив на рятiвну думку: не скупитися наявним у префектурi золотом, послати тямущих людей i сказати варварам: "Коли повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: анi ви не переступатимете бiльше, анi дiти вашi не переступатимуть води Дунаю, дамо достойний миру мiж нашими землями викуп - сто тисяч золотих солiд". Ждав вiдповiдi вiд привiдцiв варварсько? навали, нiби манни небесно?, а дiждався - i зовсiм упав духом. Склавини сказали: "Ми не за золотом прийшли. Нам тiсно i голодно там, за Дуна?м, хочемо сiсти родами сво?ми на полуденних землях i сидiти тут вiчно". Що мав дiяти? Протистояти сво?ми силами варварам - марна сподiванка, а вiд iмператора нi слова. Воно й не дивно. Чи йому, намiсниковi Iллiрика, без iмператорських едиктiв-роз'яснень не вiдомо, в яку халепу вскочив Юстинiан, намiрившись розширити обводи Схiдно? Римсько? iмперi? за рахунок Захiдно?? Замахнувся ж не на що-небудь, на цiлого пiвсвiту. Мало йому метрополi?, що обiйма? всю передню Азiю - дiоцез Понт, дiоцез Азiя, дiоцез Схiд, мало Фракi?, Дакi?, Македонi?, ?гипту зрештою. Захотiлося пустити сво? корiння по всiй пiвнiчнiй Африцi, в Сiцiлi?, на Апеннiському пiвостровi. Та хотiти - одне, а зробити сво? хотiння дiлом - зовсiм iнше. Велiсарiй висадився з добiрними легiонами в пiвнiчнiй Африцi i розбив вандалiв, заволодiв Карфагеном, Сардiнi?ю, згодом - Цезарi?ю, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпiв, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойованi провiнцi? покiрними. Першими пiдняли меч супроти iмперi? Маврусi? - туземнi племена, первиннообщинний устрiй яких дозволив ?м зiбрати масове ополчення й вирiзати в Нумiдi? та Бiзаценi порiдiлi вiзантiйськi когорти до ноги. Вслiд за маврусiями збунтувалося й власне вiйсько: солдати, нижчi чини окупацiйно? армi?, вважаючи себе переможцями, не без пiдстав претендували на земельнi дiлянки у вiдвойованiй кра?нi, тим паче, що багато хто з них встиг побратися iз вдовами, сестрами та доньками вандалiв, що загинули в сiчах з вiзантiйцями i мали на тi землi ще й право законних спадко?мцiв. Iмператор же одписав вiдвойованi землi собi чи фiску, православнiй церквi, нащадкам римських посесорiв та мiсцевiй романiзованiй африканськiй знатi. З цього й почалася ворохобня, така масова i така значима, що висунула сво?х вождiв i забрала в iмперi? немало лiт та сил на ?? придушення. Щось подiбне намiча?ться й на Апеннiнах. В усякiм разi, видиме пiдкорення остготiв обернулося новим пiднесенням опору i хто зна?, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненiсть, все тому, що вважа?мо: тiльки ми мудрi й спритнi, бiльше нiхто. Воно нiби й не було пiдстав нарiкати на намiри Юстинiана, тим паче напочатку. Хто обiйде криницю з холодною житт?дайною водою, коли домага? спрага? Чи ? такi серед людей, що не пiднiмуть, виявивши на сво?й путi дармову солiду? Такою житт?дайною криницею видалися всiм праотнi землi Римсько? iмперi?, коли помер грiзний король ?? завойовникiв - остготiв - Теодорiх. Владу його успадкував, як водиться в остготiв, найближчий родич короля по чоловiчiй лiнi?, малолiтнiй онук Теодорiха - Атоларiх. Фактично ж правила державою остготiв мати малолiтнього короля i донька Теодорiха Амаласунта, жiнка молодих лiт i незвичайно? вроди, а ще тако? важливо? для монарха якостi, як критичний розум. Лишаючись вiрною пам'ятi батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пiшла на поводку у тi?? остготсько? знатi, котра носилася з титулом завойовникiв чужо? землi, нiби дитя з писанкою, визнала за доцiльне бути лояльною iз завойованим народом, а надто iз староримською знаттю. Аби орi?нтацiя ?? не була двозначно страктована як ворогами, так i друзями, оточила себе радниками з римсько? аристократi?, заборонила готам посягати, тим паче силою пiдкорювати собi землi знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву. Це пiднесло ?? авторитет серед римлян, зате ускладнило i неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозицiя скористалася неприхованою орi?нтацi?ю регентшi на тих, хто був порохом пiд ногами остготiв-завойовникiв, i схилила на свiй бiк значно бiльшу частину остготсько? знатi, анiж мала досi. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королiвства з сусiдами: на пiвднi - з вандалами, на пiвнiчному заходi - iз франками. Зашморг довкола ши? затягувався i так надiйно, що регентшi нiчого не лишалося, яко шукати пiдтримки в сильнiшого з усiх сильних сусiдiв - у Вiзантiйсько? iмперi?. Юстинiан спершу був тiльки подивований такими перемiнами в намiрах остготсько? регентшi: як би там не було, остготи - громили Захiдно? Римсько? iмперi?, арiати; чи ?м шукати пiдтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрiв раптом i вхопився за прохання Амаласунти про помiч, яко за рятiвний корок у штормовому морi: пробi, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею i не вiдновити iмперiю в ?? iсторичних обширах, тiльки пiд скiпетром не Риму вже - Константинополя! На клич Амаласунти вiдгукнулися та?мним сольством, котре мало сказати регентшi: когорти iмперi? до ?? послуг. Чи Амаласунту так потiшила прихильнiсть всесильного iмператора, чи становище ?? справдi було не вельми надiйним, розчулилася, яко всяка жiнка, й виявила бажання перебути, поки вiзантiйськi когорти поставлять на мiсце чи приберуть iз ?? путi ворогiв, пiд надiйною рукою Юстинiана. ?й чемно вклонилися на те i знов-таки запевнили: це навiть бажано. Лиша?ться порадитися з iмператором, як зробити, аби гостина регентшi на теренi Вiзантiйсько? iмперi? лишилася непомiченою ?? спiввiтчизниками-остготами. Далекосяжнi намiри Вiзантi?, здавалось, наближалися до свого логiчного завершення i неабияк тiшили iмператора, тих, що здiйснювали його полiтику в iмперi?. Та ба, з волi Всевишнього i обставин анi побачення iмператора з регентшею остготсько? держави, анi блискавичного вiдновлення iмперi? в ?? iсторичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустрiч Юстинiана вiдбудеться з дивовижно? вроди жiнкою, та, потiшаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а вiдтак вплив у iмперi? iншо? жiнки - Феодори. А вона не дрiмала. Що ?й до iсторичних обширiв iмперi?, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути ?й iмператрицею. Угледiвши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за не?, Юстинiан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось iз численних радникiв - вiдновити Священну iмперiю простiшим iз найпростiших способом - злюбними узами з регентшею остготiв. Амаласунта вiдчула, певно, перемiни в намiрах Вiзантi? - не передумав би iмператор, давно була б уже в Константинополi - й пiшла на компромiс iз остготською опозицi?ю: взяла злюб iз ставлеником опозицiонерiв, сво?м двоюрiдним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його ута?мниченою вiд знатi присягою: вiднинi вiн вважатиметься ?? спiвправителем у державi, насправдi ж влада належатиме ?й i тiльки ?й. Помисли василевса, як i помисли Всевишнього, не всiм дано знати, та як на нього, намiсника в Iллiрику, на тiй безкровнiй спробi скорити остготiв i слiд було спинитися. Пощо розпочинати вiйну, та ще з таким королiвством, як остготське, коли ?? не закiнчено ще в Африцi, коли знали: нема? певностi, що не скористаються затяжною вiйною iмперi? в Середземномор'? слов'яни i не переступлять через Дунай? Та де там. Раз народжене бажання-поновити iмперiю в ?? iсторичних обширах не могла вже згаснути. Августiйший довiдався по якiмсь часi, як пiдло й пiдступно повiвся Теодат iз сво?ю царственною жоною - спершу зiслав ?? на один iз островiв Бульсинiйського озера, а згодом задушив у лазнi - й перейнявся страшенним гнiвом (хто зна?, може, гнiвався сам на себе), а в гнiвi сказав усiм, хто був тодi в Августiонi: таке не прощають; за пiдле вбивство царственно? особи iмперiя ма? помститися остготам. Вiйна з ними трива? вже кiлька лiт, а кiнця ?? не видно й не чути. На мiсце страченого солдатами Теодата став iнший привiдця остготiв - Вiтiгiс, замiсть поверженого Велiсарi?м Вiтiгiса титул остготського короля прийняв сам Велiсарiй, а остготи все ж не складають збро?. На чолi опору став вiдважний во?н i неабиякий полководець Тотiла. Розумiючи, що таке Вiзантiя i яко? сили треба, аби подолати ?? когорти, вiн пiшов на поступки низам як римського, так i остготського населення, не цура?ться рабiв, колонiв, котрi приходять до нього яко во?ни, i тим самим об'?днав на боротьбу з вiзантiйцями всi верстви тамошнього населення. Завдано уже перших i доволi вiдчутних ударiв по вiйську iмператора. Що буде i як буде, один Всевишнiй зна?.. Полководець Мунд вiдступа? з Далмацi?, керованi донедавна Велiсарi?м когорти - вiд рiчки По. А коли так, надiя на помiч палатiйського вiйська мiзерна, ?? взагалi може не бути. На кого ж тодi покладатися йому, намiсниковi? На власний розум i на власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зiбрати й кинути супроти варварiв чи таки замкнутися в Фессалонiцi й ждати слушного часу? Було б знаття, що до сутички пiд Фессалонiкою не дiйде, варварам вистачить для поселення й тi?? землi, що посядуть у Дакi?, Мiзi?, Дарданi?, Превалiтанi?, так i вчинив би. Видить бог, так i вчинив би! XXII А князю Вологу не до ратних клопотiв нинi. Може, вперше на вiку отак. Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою i тiшиться, дивиться i тiшиться. Бо ? ким тiшитись. Такого дива дивного нi в кого нема? й не буде. Присяйбiг! Сам ромейський iмператор хай заткнеться зi сво?ю Феодорою, дарма, що вона в усьому свiтi знана яко найлiпша та наймудрiша. Ромейська iмператриця - хитромудра змiя, його княгиня - голубка сизокрила. Вона примiтно поповнiла за останнi мiсяцi, однак не втратила анi лiпоти сво??, анi доладностi. Коли по щиростi, ще лiпшою стала, якоюсь на диво доброю i лагiдною, а ще чистою та нiжною. Йому, мужу сво?му, давно сказала, а це й вiд стороннiх не прихову? вже: жде маленького княжича, ту опору роду-племенi, всi?? землi Тиверсько?, на яку упова?, яко? так сподiва?ться князь. Мабуть, втiшне щось дума?, коли так свiтить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим ся?вом, примiтить, що князь не спуска? з не? замилуваиих очей, й осмiхнеться. А осмiхнувшись, знову схилиться над шитвом, тiшить у собi веселу думку. Що сказала б вона i яким вогнем засвiтилася б, коли б узяв та й нагадав ту далеку грозову нiч, коли поверталися з нею вiд роме?в i опинилися з волi богiв а чи всього лиш через його безтямне заслiплення ?? вродою в одному наметi. Йой, згорiла б, певно, соромлячись i того заслiплення, i свого вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квiтка, що згорта?ться вiд доторку сонячного променя. А на його тiлi i зараз ? одмiтина, котра може воскресити в ?? пам'ятi i гуркiт грому, i спалах блискавок, i те, як цебенiла пiсля ?? удару з княжого тiла кров. Казав Властовi: двi-три седмицi не буду в Чернi, а не був до само? зими. Тодi вже, як випав перший снiг, зважився полишити сво? солодашко й навiдався до стольного города на кiлька днiв. Навiдався та й знову повернувся. Бо не встиг упевнитися, що ма? таке щастя, бо не хотiв знати нiякого, окрiм того, що давала Миловидка. Тлумачив Малцi та мужам свою вiдсутнiсть у стольнiм Чернi тим, що дi? лови, що на те дана зима, аби дiяти ?х та тiшитись дiючи, а сам ловив укупi з Миловидкою щасливi митi й не хотiв нiкого й нiчого бiльше знати. Казали йому: "? потреби люду". Одповiдав: "Я зробив для нього все, що мiг зробити". Казали: "? потреби землi". Гнiвався i гримав гнiваючись: "Потiм, коли настане передлiття, лiто. Чи я один у тiй землi, чи мене нема? кому заступити? Сказано: будьте за мене, то й будьте". Дiяв вiн, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й да?ться така велика, аби кожен мiг надолужити згаяне за тепла, тодi як тяжiли повинностi, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужiв до Соколино? Вежi на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там i лови, веселе застiлля i веселi бесiди. В одному не мiг вiдмовити собi: дома чи в гостях був - всюди був iз Миловидкою, пишався i не приховував вiд содругiв того, що пиша?ться сво?ю Миловидкою. Бо в кого ще ? така, як у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона? Пiдiйшов i сiв коло не?, жде, коли винагородить сво?м м'яким та привiтним позирком. Жде й осмiха?ться думкам сво?м. - Хочу по?хати в поле, - хвалиться, - поглянути на ниви. - А це надовго? - Коли з тобою, можна й надовго. - О нi, - знiяковiла й осмiхнулася привiтно. - Менi вже не вiльно роз'?жджати. Можу нашкодити нашому княжатi. Помовчав, тiшачись, i, вже помовчавши, сказав: - Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху. - Бабку, може, й рано ще везти. - Не буде пiзно. Бачиш, справжн? передлiття настало, мене будь-якого дня може покликати повиннiсть. Як можу полишити тебе саму? - Спаси бiг, - ще яснiше засвiтилася на виду. - Ти завше дума?ш наперед i дума?ш на лiпше. - Щаслива зi мною? - Ано. Чи буде i далi так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така щаслива, що йой. - То й будь нею, - пiдiйшов i приголубив. - А я таки по?ду. Поле пiд Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бiк долини йде пiд гору i по другий, улоговиною тягнеться i узвишшям теж. ? що об'?здити князевi, ? на чому й око потiшити. Озимина вруниться буйно i ярина не набагато вiдста?. За?ць, може, й не схова?ться ще в нiй, а пташка схова?ться i надiйно. Бо грi? нежарке - привiтне сонце, бо випада? час вiд часу й живить посiви плодоносне сiм'я дощу. Схоже, що боги вдоволенi принесеними ?м жертвами, умилостивились i шлють благодать свою на всi простори окольно? землi. А то - утiха всiм, вiд князя до смерда i не тiльки в Тиверi. Зрiтимуть злаки, зрiтиме й сподiванка, що надходить кiнець безлiттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер уже буде. Не туманiтиме вiд дум безплiдних стариня, не дивитимуться на не? смиренно великими, постiйно жадаючими чогось очима дiти. I померлих вiд голоду не тягтимуть уже до багаття, мов тi колоди, й не палитимуть сумовито-спокiйно, як палять непотрiб. Бо ? вже зелень на луках, отож ? й набiл, а ? набiл, ? й пожива для всякого, хто приберiг бодай якусь худобу. Князь, як i обiцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав, як живе його люд, то знав вiд iнших. Так потiшений був Миловидкою i не хотiв потьмарювати сво?? втiхи чи розумiв: все одно нiчим уже не допоможе йому? "А чим, справдi, мiг iще допомогти? Сказав же бо: iдiть i берiть усе, що можете взяти серед зими в землi мо?й та мужiв мо?х. Ось тiльки... Чи дали ?м узяти, не поцiкавився. Хiба тепер оце по?хати й глянути, якими вийшли з зими i чи вийшли всi? А чом би й нi? Кiнь вигуляний, он як порива?ться на простiр. А Миловидка не встигне заскучати. Вона бiльше з маленьким зараз, анiж зi мною". Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путi, аби не вiдставали, й звернув на стезю, що вела у дiл. Гнав та й гнав коня лiсом, потiм - луками, знову лiсом i знову луками, аж поки не натрапив на засiяне поле, а в полi - на поселян. Сидiли при путiвцi, рвали траву, чистили ?? i споживали. Переважно малеча, та були й лiтнi, щоправда, тiльки жони. - Добридень, люди, - спинився над'?хавши. - Добридень, - пiдвелися й низько вклонилися жiнки. - Ця путь виведе нас до весi або до удiльного оседку? - Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь. - А поле це чи?? - Наше, поселянське. - З мужiв поблизу ? хтось? - У лiсi мужi, коло бортей. - То покличте, скажiть, князь волi? бачити. ?х було немало. Усi худi, виснаженi, проте були й такi, що лишень спали з тiла. - Хто будеш? - вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим. - Ролейний староста, достойний. - Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А лiси? Кому належать лiси окольнi? - Цей - общинi, а всi iншi - мужовi тво?му, Вепровi. "Ага, Вепровi, значить". - I що ж Вепр, порахувався з волею вiча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевiсищ, ставiв та озер? Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян сво?х, потiм - на князя. - Не пустив, виходить. - Я не казав такого князевi. Одначе всякий, що йшов брати у волостелиновiм лiсi чи озерi поживу, брав лише хитрiстю та спритнiстю. - Ясно. I багато люду померло вiд голоду? - Небагато, княже. Весь змусила всiх, хто мав неплiдну чи нетiльну худобу, передати ?? общинi на одкуп, а вже община дiлилася з голодуючими тим, най i нечисленним, все ж набутком. Он як! Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужiв, що стояли обiч нього, i вже потiм запитав: - А що ж нинi? Поля усi засiянi чи ? такi, що лишились i незасiяними? - ?, княже. Чим могли засiяти тi, у кого, окрiм купи дiтей, нiчого не лишилося? - А община? А iмущi мужi? Чи то й позичити вже не могли? - Усiм не могли, достойний. Упова?мо на те, що вродять засiянi ниви, а вродять, якось позбудемося бiди. "Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, - думав, пустившись у зворотну путь, - та не час i вiдсиджуватися коло не?. Мушу повертатися вже до сво?х княжих повинностей, а вiдтак i до Черна". Коли в'?хали на подвiр'я Соколино? Вежi, i зовсiм змушений був стати на цiй думцi: на нього чекали мужi вiд Стодорка. - Щось сталося? - Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув iз Маркiанополя посланець, велiв переказати тобi, аби був готовий до всього: роме? послали до обрiв сво?х нарочитих мужiв. - Таки кличуть обринiв? - Ано. Проситимуть ?х, аби прийшли i видворили з Iллiрика склавинiв. - I то - усе ? - Дуже можливо, казав, що обри стануть потiм у Подунав'? яко щит мiж лов'янами i ромеями. - Хм. Ну що ж, полуднуйте та й по?демо разом до стольного города нашого. XXIII Мужi Власт та Стодорко не стали користуватися вiдсутнiстю князя й уподiбнюватись сво?му князевi. Розгледiвся, повернувшись до Черна, й помiтив: не в ловах лiсових бачили зимову усладу, старалися бути достойними княжих сподiванок i таки достойно замiнили його на отньому столi.. А то - при?мна винагорода. Он скiльки люду набрали в дружину, користуючись голодом, дбають i про броню для нього, про яства. - Хвалю, братi?, - розчулився князь. - Хвалю i радуюсь. Коли б ви знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надi? нинi мало. Надто змалiв вiн пiсля голодно? зими на силi. А нам спiшно слiд будувати нову лiнiю твердей. - На крутопадях Днiстрових? - Найпаче там, де пiдходять до рiки путi торованi i де ймовiрна переправа обрiв, коли правитимуться до Дунаю. - Князь ма? намiр ставати ?м на путi? - Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й забудемо, що йшли. А може, й нi. Усе залежатиме вiд того, якими будуть намiри обрiв. Аби не шкодувати потiм i не видаватися аж надто поступливими, ма?мо зараз готуватися до зустрiчi з тим не вiдомим нам людом. Бери, Власте, во?в, бери усе, що треба воям, i до дiла. Будуй вежу-твердь i знай: коли що, тобi доведеться й боронити ??. Власт не вельми радiв тiй княжiй речницi, одначе й перечити не брався. - А ти, Стодорку, - не дав довго думати Волот, - розшукай у Веселому Долi чи в Придунав'i во?воду Вепра й перекажи йому, аби був готовий до того ж у Холмогородi. Обри й на нього цiлитимуться, неодмiнно. Я ж подбаю тим часом про оборону Тiри-Бiлгорода, дам знати про ромейськi потуги князю Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що ма?мо зробити, не вiдаю, одначе робити мусимо i негайно. Поселяни анi тодi, анi пiзнiше не вiдали, що морду? князя i його рать. У них сво? клопоти, ?м сво? на мислi. Та й чого мали б цiлити розум свiй на гiрше? Передлiття вiд днини до днини ста? гомiнкiшим i обнадi?но знадливiшим, воно, з усього видно, обiця? благодать. А чого ще треба поселяниновi, окрiм благодатi? Ано, чого? Глядiть, як лагiдно свiтить iз високостi утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та син? небо над Тивер'ю. Коли й замоложу?ться, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засi? землю щедрим сiм'ям дощу - й знову проясню?ться, знову дзвенить у ньому багатоголосий пташиний спiв. Така втiха ляга? на серце вiд того спiву, а ще вiд духмяного аеру, що пахне пiсля дощу полем i лiсом, землею i сонцем, присяйбiг, iдеш - не хочеться йти, ?деш - не хочеться ?хати. Волi?ш злитися з медовими розкошами землi i вiддатися на ласку тих розкошiв. - Хвала милостивим богам! - ста? обличчям до сонця й молиться сво?му огненному господину - боговi-сонцю розчулений його щедрiстю ратай. - Хвала милостивим богам! - пiдставля? той же ратай вiдкрите чоло сво? пiд дощовi струменi й радi?-упова? на щедроти бога грому i блискавки. - Слава й хвала! Слава й хвала! Найбiльше клопоту зараз на подвiрницях. Щойно пробилося до сонця посаджене, його слiд оберегти вiд зiлля-задухи, дати розкiш у землi, а вiдтак злелiяти землю, що плодоноситиме. Тому й длуба?ться там люд, обходжу? добро сво? та возда? хвалу богам за сподiване. Все ж бо казало: йдеться к урожаю, а вiдтак к добру. Хто мiг подумати, що поклада?ться на божу благодать i вiрить тiй благодатi передчасно? А сталося. Удосвiта поселяни поралися й певнi були: сьогоднi, як i вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночi, а коли випадають щедрi роси, усмiха?ться вранiшн? сонце, бути погожiй днинi. Вона й не обiцяла чогось лихого, принаймнi до полудня. Зате о полуднi затемнiла з якогось диза далина, i темiнь та що далi, то помiтнiше зближалася. - Буря, либонь, - догадувався хтось iз молодших. - Тако? пори i тако? днини? Не довго гадали й малiли на силi, гадаючи. Темiнь грiзно сунула на них i не забарилася послати розгадку. Спершу сiли на злаки й забiгали по злаках окремi, не кожним, може, й помiченi пруги, за тими першими - другi, за другими - третi. Так жадiбно накидалися на зелень i потрошили ??, таку трiскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже нi в кого не виникало сумнiву: це не просто пруги, се бiда впала на ?хнi голови. Хтось хапав мiтлу й кричав, надриваючись, на всiх iз роду своги, аби не гаялись, брали, що ? пiд рукою, й гонили ту напасть iз злакiв на подвiрницi, iншi бiдкалися не так подвiрницею, як полем, i бiгли чим-дуж у поле. "Боги, - благали подумки чи й уголос, - порятуйте! Боги заступiться!" А боги нiмували. Вони й самi були, мабуть, збентеженi тим, що творилося на землi: пруги летiли хмарою i заступали сонце, мов та хмара. Нiхто не бажа? собi гiршого, тож i тi, що бiгли в поле, усе ще сподiвалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять ?хнього поля? Гляди, не сядуть на ?хнi поля, полетять далi? Та ба, то була всього лиш сподiванка, одвiчне жадання лiпшого, нiж ?, нiж може бути. Пругiв вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували анi княжими, анi поселянськими посiвами. Обсiдали хмарою й трощили спiшно, прожерливо, нiби вперше бачили. - Боженьки! - ломили руки тi, що прибiгли на поля сво? першi, або спинялись i цiпенiли з жаху. Бо ж розумiли, нiчого не вдiють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися однi стебельця при коренi, а то й гола земля. - Це наша погибель! Чу?те, людоньки, це наша погибель! Ми нiчого вже не вдi?мо з пругами. Згублять вони поля нашi, згублять i нас! Дивилися на ту згубу посмутнiлими очима мужi, голосили, присiвши край ниви, жони, за жонами - дiти, а пруги робили сво?: падали на поле хмарою й тодi лиш знiмалися, як пожирали злаки, лишали замiсть злакiв убогу й непривiтну рiллю. Що ж робити? Де i в кого шукати порятунку? У князя, у богiв? А що дасть князь i що дадуть боги, коли земля втрача? останн? - сподiванку? Сидiли й туманiли без дiла рата?, опустились руки й змалiла сила в будiвничих, що мали споруджувати твердi по Днiстру, не вiдав, що ма? робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце i розум туга велика, досi не знана, бо не бачили перед собою зiрки-сподiванки. В одному певнi були: це - кiнець. А коли кiнець, то куди пориватися i чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всiй землi, спустошили всю землю. I саме тодi, як вiдчай доходив краю, а зневiра холодила розум, десь в когось зродилася думка i пiшла луною по Тиверськiй землi: бо самi виннi. Нащо сказали тодi, на вiче: "Усi най тягнуть жереб, окрiм родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?" - Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повiвся з людом сво?м, он що зробив для люду! - Зробив та й пiшов тiшитись до молодо? жони, та й тiшився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то i ? вона, провина перед богами? - Заткни пельку! Знайшов, скажiть на милiсть, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбi? - Ано, то вже казна-що - звинувачувати князя за злюб. Хiба молодша княгиня не з власно? волi побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбi? Говорили всяке, та як би там не було, а камiнь кинуто, хвилi зродилися вiд того каменю та й пiшли собi. А хто здатний зупинити ?х, коли пiшли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега i не розбились об берег. - На вiче! На вiче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старiйшини, як житимемо в сво?й землi пiсля тако? згуби! XXIV_ Повертаючись вiд забудов у приднiстровських твердях, князь Волот на власнi очi бачив, чим завершився налiт задунайських пругiв. Через те не гнав коня, ?хав ступою i думав, похитуючись у сiдлi. Довго й уперто думав, а не мiг стати на якiйсь iз думок. Бо таки не вiдав, як житиме Тивср пiсля всього, що сталося. Поривався в один, поривався в iнший кiнець далебi ж нелiнивою думкою, а вiдшукати щось бiльш-менш певне i тим уже рятiвне не мiг. Коли ж наблизився до Черна, думки обiрвалися враз i уступили мiсце подиву: за стiнами стольного города вирувало людське стовписько. "Почалося вже, - догадувався, хто товпиться i чом товпиться. - Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сi?? землi, вона прогнiвана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пiшли в роме?, пiшли i он сiли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверцi гiршi за них? Чи те, що сталося, не пiдказу? саме цю путь? Земля та рiдна, котра да? яства, i небо те наймилiше, пiд яким пiзна?ш смак земно? благодатi. Не мав намiру правитися до людського стовписька й питатися хто зiбрав, нащо зiбрали? Повернув коня до полуденних ворiт i в'?хав до Черна через бiчнi ворота. Треба буде, покличуть i скажуть, чого зiбралися. Тодi ще, як передавав бiля конюшнi коня, помiтив: на нього дивляться iз спiвчуттям, ба навiть iз жалем. Спинився i впiк одного з тих, що жалiли, очима, проте не став допитуватися, в чiм рiч, попростував до терема. А переступив через порiг, зустрiвся з Малкою - i прочитав той самий жаль в очах Малки. -_ Волоте, ти чув? - _ступила крок уперед i торкнулася княжо? руки. - _Вони звинувачують нас._ Не цiкавився, хто - вони, i так догадувався. Одначе повiрити, що звинувачують у безлiттi, заподiяному пругами, не мiг. -_ До чого ж тут ми? Та й кого це - нас? - Тебе, мене, всю княжу родину. Втупив у не? незрушний погляд очей сво?х i довго стояв отак, питаючись. - Звiдки зна?ш? - Там, - показала рукою, - на вiчi, йде справжня брань. Однi обстоюють нас, iншi звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями. - Хто ж це може звинувачувати, та ще отак? - Коли скажу, не повiриш: мужi-волостелини та челядь ?хня. Он воно що! Повiрити справдi важко. Тi, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слiд i де не слiд, аби бути певному: це - опора князя, та твердь, що на нiй стане i возвеличиться в очах люду сво?? землi, виходить, одступилися, бiльше того, iдуть супроти нього. Хто ж напоумив ?х? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досi й Вепровi не таланило в такiм заходi. Вiн зна?, вiн вiдчував. Тепер iнше чу?. Що ж сталося з волостелинами тиверськ