i люд, що догляда? княже добро, стелиться перед ним, нiби перед самим богом, а вiн хмуриться, когось зовсiм не помiча?, когось винагороджу? холодним позирком i вiдмовчу?ться". Розгадка наклюнулася i показала дзьобика, коли князь залишився вiч-на-вiч iз теремковим та старостою общини. Поки тi хвалилися йому, скiльки зiбрали та чого зiбрали, хто з поселян вчасно i справно платить данину, а з кого треба тягти ??, нiби дурне теля з болота, ходив по терему й слухав. Не виказував помiтного невдоволення й тодi, як клали перед ним палицi й лiчили на зарубках, скiльки взято подимного, скiльки - порального, медового, хто платив осип ю, хто - волом, хутром, полотном, скiльки, коли лiчити купно, зiбрано релейного, а скiльки - рукомеслого, ловчо?ч). Iнакше повiвся князь-аiтець з ролейним старостою, коли довiдався вiд нього, скiльки не додано та чому не додано, i вже зовсiм iнакше, як пересвiдчився з вуст того ж старости, що в приславськiй вервi за минуле лiто число дворiв поселянських зросло всього лиш на два десятки. - Вони - в городищi? - запитав так собi, нiби мiж iншим, i, почувши, що таки в городищi, пильно подивився на кожного в пiдзвiтних. - А весi, що ? поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста заклiпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового. - То не весi, княже, - ледве спромiгся той на слово. - То сельбища з двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати. - I живуть божим промислом? - Мусять, княже. То здебiльше бiглий люд, тi, що втекли вiд роме?в або вiд сво?х общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собi, зроблять iз роздертей чи з лядин ниву, тодi вже й братимемо з них данину. - Хто це так мислить? Князь пождав мить, другу i, нiчого не дiждавшись анi вiд теремкового, анi вiд релейного старости, швидко, ба рiшуче навiть обернувся до сина. - Бери, Богданку, п'ять отрокiв i скачи в тi весi, що бачили поблизу вiд Прислави. Поглянь, чи справдi такi бiднi, скiльки в кожнiй iз них дворiв, що за люди живуть в оселях i як живуть. Про все довiдайся i скажеш менi. - Слухаю князя! - вiдповiв i вклонився, як навчав свого часу дядько. Чи таким ута?мничено важливим видалося Богданковi князеве доручення чи всього лиш хотiлося почуватися перед отроками тим, що викону? аж надто важливе доручення, не сказав ?м, чому правляться в дiброву. Тодi вже, як ви?хали на доволi-таки простору галявину при озерi та побачили стадо корiв, телят ближче до озера, цiлий ряд халуп при лiсi, спинився i виказав себе. - Ого! А казали всього лиш двi-три халупи. Отроки переглянулися мiж собою i, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли пiд'?хали до осель та покликали мужiв поселянських, старший iз них сказав: - Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Волi? знати, як iмену?ться весь, хто ролейний староста у весi. - Озерна, достойний, - вiдповiли поселяни. - Весь iмену?ться Озерною, а старости не ма?мо, ? старiйшини родiв. Я - один iз них, - уклонився княжичевi. - Чим можу прислужитися синовi володаря землi? Богданко зчервонiв пiд пильним поглядом, проте недовго вагався. - Чи давно живете тут, до яко? вервi належите? - Належимо до Приславсько? вервi, княжичу, а живемо тут всього лиш шосте лiто, вiдтодi, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хiльбудiй. - Данину князевi платите? - А то ж як! I димне, i медове, з сiтей, тенет, перевiсиш, також. - I цього лiта сплатили вже? - Сплатили й цього лiта. Ми вельми вдячнi князевi, общинi за пристанище в лiсi, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безлiття. Тож платимо справно. Як i старостi релейному. А то ж як! Нападуть роме?, де знайдемо притулок, лишень у городищi. Княжич пiдiбрав поводи i змусив Сiрого здати назад. - То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле ма?те? - Всього лиш роздертi, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз всього лишь роздертi. Можемо показати, коли княжич не вiрить. - Не треба! Я вiрю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселi (певно, лiчив ?х) i, сказавши звичне: "Спаси бiг", - повернув Сiрого в зворотну путь. За ним рушили й отроки. - Усе вже чи ще кудись правитимемося? - Вiдвiда?мо весь, що по другий бiк путi, та й повернемо коней до Прислави.. Знову ?хав попереду i мовчки. Коли ж настав час доповiдати князевi, покинув, як i належить. Сiрого на iнших i подався чимдуж до верхньо? клiтi терема. - Княже! - вигукнув з порога. - Теремковий неправду сказав! - Як то - неправду? - Зовсiм-зовсiм неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп i щолiта платять тобi данину. ?дине, що ? правдою... - Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, i теремкового, i релейного старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився. - Нащо при них? - А то ж як? Коли те, що кажеш, правда, судитимемо обох. - Я кажу правду, одначе най буде так, щоб казав ?? мужам тим не я. - А хто ж скаже? - Той, хто судитиме. - Е нi, отроче. Негоже так, зле. Хочеш сховатися за мою спину? Княжий суд ма? бути справедливим судом, а на справедливому судi не соромно казати правду у вiчi. Отож звикай казати ?? зараз. Тямиш, що буде з людом землi тво??, коли боятимешся казати правду й ти? - А що буде? - Блуд буде. i неправда буде. Дерево живе доти, доки живе корiнь. Зогнив корiнь - упало й дерево. II Того передзим'я князь правив та й правив хури на Черн - iз збiжжям, медом, воском, iз хутрами, шкурами та волокном; поповнювалася рiзанами та ногатами й скiтниця. А наступного лiта поселяни заволали про бiду й самi стали правитися до Черна. - Змилуйся, княже, - благали, - не бери цього лiта данину збiжжям, медом, волокном. Боги розгнiвалися на нас i наслали бiду: вигорiли посiви на нивах, трава в луках. Нинi поклада?мо надiю на лiси та на прибережнi луки. А чим годуватимемо товар узимку - самi не зна?мо. I сказав князь старiйшинам: - А все через те, що дба?те про себе та й про себе. Для блага землi я беру з вас. А хто вiзьме для блага богiв, коли самi не несете? - Правда твоя, княже, - загули старiйшини. - Ой правда! Стезя до богiв терном зароста?, i требища не знають щедрих жертв. З цим ми теж прийшли до тебе: треба зробити так, аби про жертви богам постiйно дбав хтось. - Хто, крiм нас iз вами, дбатиме? - Люд тиверський схаменувся уже й приносить жертви по гаях та урочищах, яко ж i в оселях. Та того, гада?мо, замало. ? у нас требища всi?? землi: тут, у Чернi, боговi Хорсу i там, у Соколинiй Вежi, боговi Перуну. Зроби, княже, так, аби про них постiйно дбав хтось, аби боги були ситi i вдоволенi нами. - Дбайте про сво?. Про требища всi?? землi подбаю я. Старiйшини перезирнулися. - Ми не сумнiва?мося в тому. I все ж згадай, княже, як часто вiдлуча?шся ти з Черна. Або в похiд iдеш до Тiри, в Подунав'я, або на волостi. Хто тодi дба? про богiв i требища всi?? землi? Анiхто. Може, Хоре тому й кара? нас, що останнi лiта бiльше дбали про Перуна, анiж про нього. Погодься, княже: пiсля того, як прозрiв твiй син, це було саме так. - То що ж ви радите? - Передай цю турботу комусь iз старiйшин чи людей волхвуючих. У тебе й без того вистача? ?х. Земля наша хоча не така вже й велика, та клопiтна. А князь один, князя всюди треба. Усе то так: турбот йому не браку?. А проте хто, крiм князя, може стояти ближче до бога i розмовляти з богом? Волхви? Старiйшини? - Коли вiдлучатимусь, покладу турботи про богiв на когось iз вас. Поки ж я у Чернi, дбатиму про них сам. Такий покон у нас, хiба забули? - Твоя воля, княже, хоча, коли казати правду, i закони, i покони не вiчнi, нинi вони однi, завтра можуть бути iншi. Час було йти вже, i старiйшини знову перезирнулися мiж собою. - Аз даниною як буде? - Про данину поговоримо на вiчi. Гадаю, буде така нагода, можливо, одразу по требi. I сумно, i тривожно було того лiта в землi Тиверськiй. Озимина лежала вигорiла i мало не при пнi, яровi ж - просо, дикушу - зовсiм не сiяли: анi на передлiттi, анi влiтку не випало жодного дощу. Земля потрiскалась i зсохлася на камiнь, а сонце що не день, то дошкульнiше смалило з високостi. Тим, хто ходив на луках за товаром чи порався на подвiрницi, здавалося: не просто знемага? - шкварчить вiд спекотняви тiло. Тож i норовили сховатися в тiнь чи пiд крiвлю. Та ба, ховатися не кожен мiг. Вдень вили, передчуваючи лихо, пси, поночi кричали зловiщi. А сумнiше й тривожнiше за псiв та зловiщих тужило людське серце. Що буде? Як житимуть, коли зараз уже живуть лише тим, що дають кози, корови, вiвцi? Настане голод, а вiн нiкого не пошкоду?. Розплодяться татi, пiде нелад у землi, i тi, що врятуються якимсь дивом вiд мору, стануть жертвами убивць i грабiжникiв. ?дина надiя на милiсть богiв. Лише вони, всесильнi i всеблагi, володарi морiв та океанiв у пiднебессi, можуть зглянутися на люд земний i нагнати хмар, заступити ними сонце, напо?ти спраглу землю медоносними дощами. У _всiх те на мислi, снували, мов тiнi, i вiдмовчувалися, гомонiли при нагодi i знов вiдмовчувалися. Або зiтхали тяжко. Коли ж зачули, а потiм i побачили - люд тиверський знову правиться до Черна (двi седмицi тому йшов уже, - тодi приносили жертву богу сонця - Хорсу), не думали довго i не вагалися, збиралися купно й купно ж правилися з тим, що мали, до требища Перуна. Вiн теж ?хня надiя, навiть бiльша, нiж Хорс. Той тiльки свiтить, а то й смажить, цей же да? рятiвну вологу i тим уже да? благодать. Що ближче пiдходили до урочища, а в урочищi - до требища, то тiснiшою ставала путь. Люду видимо-невидимо, i кожному жадалося не просто прийти, вклонитися й попрохати. Волiли бути причетними до всього, що воздаватимуть нинi боговi i чого прохатимуть у бога. Бо тiльки причетнiсть да? сподiванку, що бог не обiйде сво?ю увагою i не залишиться нечулим як до всього люду на Тиверi, так i до кожного з людей. Гляньте, тако? щедро? жертви не мав жоден жертовник, тако? щиро? молитви не чув нi стар, нi млад, не чули, певно, й сущi в земних оселях боги. Князя мовби пiдмiнив хто. Де й подiвся дужий, суворий в ратнiм одiяннi муж. Сто?ть благальний та упокорений, по-княжому величний i по-людськи простий, молиться, як i всi, i упова? на милiсть божу теж, як i всi. Коли ж наста? час i до нього пiдводять чергову жертву, не поспiша? i не виказу? боязнi чи змалiния волi, бере з рук волхва ножа й спокiйно перетина? утримуванiй старiйшинами тварi вигнутий над тарiллю карк. Зiбрану з жертви кров виплеску? у вогонь, тiло тварi переда? волхвам i знову пiдносить до неба руки. - Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепiв пiднебесних, iз затiнених вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого. - Сядь, боже! - багатоголосе повторю? люд. - Вийди i сядь! - Прогрими ним по морю-океану! Розбуди дiв дощоносних, нажени на наше небо хмар-потокiв, дай нам дощу живодайного! - Дощу, боже! Молимо-блага?мо, дощу дай! - Умилостився щедрiстю нашою, Перуне, й сам стань щедрим! Стань щедрим, боже! Поселяни повторювали за ним i те повторення луною йшло в усi кiнцi урочища, а надто вниз, до Соколино? Вежi, де товпився на путi, що вела до требища, i путi, що вела вiд требища, тиверський люд. Князь перед жертвоприношенням ще помiтив: требище обнесено високим i мiцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився и iнших переконав у мудростi сво?й: люду до святилища всi?? землi йде багато; що буде з божою оселею, а надто з джерелом пiд дубом, коли всi йтимуть i припадатимуть до них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не лiпше буде, коли доступ до божо? оселi матиме лише той, хто приносить жертву? Всi iншi хай пiдходять до не? однi?ю стезею, вiдходять iншою. Не мiг пiти не поцiкавившись, чия то турбота. Вказали на одного з волхвiв. Волот був високий на зрiст, а волхв той мало не на голову вищий. I в раменах ширший,, i руки мав такi, що здавалось, воловi залюбки скрутять роги. - Хто ти ?си? - Волхв Жадан, достойний князю. - Загорожа довкола оселi бога Перуна - дiло тво?х рук? - Ано, мо?х i братi? волхвуючо?. - Хто ж напоумив вас опорядкувати требище? - Боги, - не вагаючись вiдповiв Жадан. - Ма?те з ними бесiду? - Не всi, лиш я маю. Коли творю требу, не требую вiдвiдати кровi тварi, котру приношу боговi в жертву. Той напiй i надiля? мене вiщим даруванням - чую голос бога i бесiдую з богом. - Що ж каже бог про наслану на нас кару? - А те, княже, чого лiпше не знати. Не до серця була Волотовi така бесiда чи не визнав за потрiбне допитуватись, обернувся й хотiв було йти вже, та одразу ж i передумав. - Менi до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа подобизна не мокла пiд дощем i не була доступна для першого-лiпшого супостата, що захоче поглумитися з вiри нашо? i богiв наших. Волхв округлив очi i задивився на князя. - В тво?й речницi, повелителю, чую достойну тебе мудрiсть i зроблю так, як велиш. - Це не мо?, Жадане, це боже повелiння. А ще, - мовив i змовк, схоже, нiби вагався, казати чи не казати. - А ще ось що хочу повiдати тобi. Надалi най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся, обтяжений справами землi, в той день бiля його требища приноситимеш ту жертву ти. Чу?ш, волхве? - Чую i скоряюсь волi князя. - Бачу, скоря?шся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повиннiсть: оберiгай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут i оберiгай. III То правда, Вепрова обида на князя Волота не зна? анi мiри, анi меж. Вона з тих, котру не забувають i навiть на смертному одрi кажуть дiтям: "Ото ваш найлютiший ворог. Пам ятайте це i не прощайте анi йому, анi родовi його, допоки котрийсь iз того роду не заплатить кров'ю за кров i смертю за смерть". Та правда й те, що не тiльки обида пiдiгрiва? Вепровi серце. Вона - всього лиш поле, на якому проросли й дали корiння давнi Вепровi помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав вiн себе Волотовим побратимом та щасливим батьком, що ма? достойного княжо? доньки сина, i доньку, достойну лада з княжо? родини. Насправдi давно й уперто ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на мiсце Волота. То на людях не раз i не двiчi виголошував: "Ти - наш князь, на тобi трима?ться земля Тиверська, тво?ю мудрiстю живе i благоденству? люд тиверський", - про себе ж думав: "А чим я гiрший? Доки маю ходити пiд Волотом i тратити зусилля рук та розуму на Волота?" То для мани горланив за трапезою: "Слава княвю Волоту, переможцю роме?в!" - на самотi кидав у далеч незрушнi позирки й снував-таки сво? думки: "Був би з тебе переможець i гонитель роме?в, коли б не моя сулиця i не мiй меч". А ще ж певен був та й вiд Волота чув не раз, що тиверська дружина - дитя його, Вепрового, пестунку. Не князь i не хтось iз мужiв, таки Вепр элютував i вишколив ?? такою, якою ? нинi: здатною вести за собою рать й перемагати самих роме?в. Чи ж не Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшо? дружини: "Що я робив би без тебе, Вепре? Чи вiда?ш, як це добре, що ти в мене ??" О, тi помисли i те поле для помислiв! Вiн не мiг уже зректися ?х, надто пiсля того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дуна?. А все ж був до пори до часу обережний. Вiдчувши якось, що князь не так собi, для жарту, каже: "Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тодi осiб ним князем?" - заострив розум i не забарився натягти на себе личину вiрного князевi мужа i мудрого державця: "Таке князiвство, як моя займанщина, - сказав, - сусiди гамузом проковтнуть". Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима i лiпшого мужа у турботах про мiць i славу землi Тиверсько?, коли б не Боривои i не те, що сталося з Бориво?м. Синова смерть додала одваги, а вже одвага - i всього iншого. Найперше, що вчинив, - не об'явився бiльше в Чернi, а коли князь сам прибув до Веселого Долу i захотiв погомонiти з сво?м во?водою, сказав, що вiднинi вiн не во?вода. Перебира? на себе iншi обов'язки - будiвничого сторожово? вежi в Подунав'? i стража Подунав'я - аби далi вiд побратима, що став супостатом, i не хоче бачитися з супостатом у личинi побратима. Тим почалася, тим i завершилась княжа гостина у Веселому Долi. Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись бiльш-менш. Вепр сказав собi: "Най ?де й тiшить себе надi?ю, що минуть мо? жалi за сином - мине й гнiв. Я iнше плекаю в мислi i вiднинi твердо простуватиму до того, що намислив. Чу?ш, враже: твердо i неухильно! У землях слов'янських вiддавна водилося i прiсно водитиметься: хто ма? голову, а не пустий макотер на плечах, той i князь; хто мiцно трима? меча в руцi, а до того ж зумi? спорудити острог - надiйне сховище для люду в годину чужкрайських вторгнень, той також князь. А в мене усе те ?. Сам казав свого часу: "Що б я робив без тебе?" Ось i скористаюся сам собою, аби спорудити острог i пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом тиверським, не так про себе ще явлю". Чотири лiта тому то були лиш намiри, нинi це вже й дiло. Он як розвернувся в незайманщинi, почуваючи себе вiльним та незалежним вiд князя, не звичайну собi сторожову вежу, острог споруджу?: вигнав у пiднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при нiй стражницю, там же - гридницю, клiтi для коней i клiтi та овини для живностi, що ?? потребуватимуть гриднi та конi гриднiв. На протилежнiм боцi подвiр'я його, во?води Вепра, терем з пiдземеллям та клiтями в пiдземеллi, з усiма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Чернi. По лiву й по праву руч вiд терема заклали вже чи закладуть в найближчiм часi сво? житла мужi - тi, що очолюють холмську сторожу i тi, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пiзнiше його обнесуть великою стiною й вiддiлять вiд окольного города - того звiльненого вiд лiсових хащiв мiсця, що вiдда? для вогнищан та гриднiв. Хай негусто ?х, нових поселяй при новiм городi, все ж ? i що далi, то бiльше буде. А так, коли дiйде до того, що Холм матиме вже сво? пристанище i в те пристанище зачастять заморськi гостi з товарами, об являться й тi, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть ?хнi товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городi й бути пiд захистом гриднiв та острозьких стiн. Тодi залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом - ближнi, за ближнiми й дальнi околi?. Адже вiн, во?вода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди i пiльги. Про його землю, морське пристанище пiде добра слава, а де слава, там i люд, де люд, там i осiбне князiвство. Аби те сталося i сталося якомога швидше, ?де сказати жонi сво?й: "Досить нам бути нарiзпо. Бери дiтей, лишай на челядь та тiунiв Веселий Дiл, житимемо вiднинi при Дуна?". Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитiший. "Во?вода Вепр, - скажуть, - перевiз уже й родину. Вiн певен: ма? пiд рукою силу, здатну оберегти поселян вiд напастi, город - вiд ромейського вторгнення. А коли певен во?вода, то чого ма?мо сумнiватися ми? У Подунав'? доста буде землi, бiльше нiж доста риби, йтиме з чужкра?м жвавий торг. Де такi вигоди, там достаток, там i благодать". Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, знiметься з насиджених мiсць i подасться ближче до Дунаю. А спiткнувся уже на Людомилi. - Чи не передчасно забира?ш нас iз Веселого Долу? - спинилася, подивована його речницею. - Передчасно? 1 цi; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самiй, без мужа та й без мужа? - Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, мо?, вважай, вiдлетiло за тi доли, звiдки не бува? вороття. Що буде iз Зоринкою, коли пере?демо, - ось чим тривожусь. - А що з нею може статися? - Як то - Що? Доросла дiвка уже, шiстнадцять лiт ма?. З ким побереться в тво?м Придунав'?? Сторопiв вiд несподiванки й прикусив язика. А й справдi, з ким побереться Зоринка в Холмогородi ? - Про це мала б подбати вже, - зiгнав досаду на жонi. - I подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дiвчинi у голову. - Про Волотового Богданка пам'ята?? - А то ж про кого. - Най викине з голови. Чи я не казав тобi: щоб думати про нього не смiла. - I я те казала, а ба, на вiтер летять казання нашi. - Бачиться з ним? - Вiдтодi, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарiка? на нас за те, що не пуска?мо. - Ану поклич, я побесiдую з нею. - Не треба. Вепре. - Чому це не треба? - Та?мницi серця-то пашi, жiночi та?мницi, тобi не гоже втручатися в них. - Пусте. Я знаю, як сказати i що сказати, аби не вразити i не наполохати передчасно. На кого ма?ш надiю, Людомило? Куди можемо повезти Зоринку, з ким познайомити? Вепрова завагалася, проте ненадовго. - Як на мене, до Колоброда не завадило б завiтати нам iз нею. Жона тамтешнього волостелина - приятелька мо?х дiвочих лiт. Сама лiпотна i сина ма? лiпотного. - Ну, то клич дiвку. Так i скажу ?й: "Надходить веселе свято - Коляда; по?демо всi?ю родиною до Колоброда". IV Минуле слов'янського роду губиться в туманнiй далинi вiкiв. Тому в пам'ятi людськiй збереглося лиш те, що найбiльше вразило ??. Дiди розповiдали про тi вiкопомнi подi? внукам, внуки - сво?м внукам, а тi - знову сво?м. Так i йде iз поколiння в поколiння як слава, так i неслава. Понинi пиша?ться слов'янський рiд тим, що були в його минувшинi мужi воiстину думаючi, тi, що самi утвердились й iнших утвердили в думцi: пуща лiсова, болото - не такi вже й надiйнi городища. Навiть обнесене стiною чи й ровом житло не да? певностi, що ти захищений вiд сусiдiв. Певнiсть може дати лиш ?днiсть родiв у племенi i ?днiсть племен однi?? мови, одного покону в дiлах i помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в землi Трояновiй. Ано, лише тому. Бо тодi були не лiпшi, нiж нинi, часи, а на полуденних обводах стояли не менш заздреннi, нiж роме?, сусiди - римляни. Чи не ?хня заздреннiсть i пiдказала слов'янам: порятунок у ?дностi, а вже ?днiсть допомогла створити рать, що ?? тi ж римляни, маючи на оцi великий зрiст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували антською. Певно ж, була причина зважати на силу антiв, коли римляни зважали i далi Дунаю не пiшли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на голови слов'ян iншим сусiдам, власне, не сусiдам - пришельцям iз далеких земель. Вони i ввели антiв-слов'ян у неславу. Чи пращури зродузвiку були такi довiрливi, чи аж надто вже заспоко?лися, не знаючи вторгнення чужинцiв, коли готи висадилися у витоках Вiсли й пiшли, не зустрiвши опору венетiв, до полуночних обводiв ?хнiх земель, подивувались i насторожилися, ба зiбралися купно i вийшли назустрiч пришельцям iз чужкраю. - Хто ви i чого йдете у нашi землi ? - запитали. - Ми пiдданi короля Германарика, - сказали готи. - Йдемо з тих полуночних кра?в, де багато туманiв, а мало сонця. Земля тамтешня не може прогодувати нас, шука?мо iншу. - У наших краях вiльних земель нема?. Вiд Вiсли до Днiпра i далi за Днiпром живе люд слов'янський. - Ми те зна?мо, та зна?мо й iнше: на сiверських обводах Меотiди, та й у сонячнiй Таврiдi ? землi або нiким не обсадженi, або обсадженi зрiдка. З тим i хочемо вдатися до антiв: хай пропустять нас iз миром через сво? землi. Анi злочинiв, анi збиткiв обiця?мо не чинити осiдлiй у ваших землях людностi, пройдемо, i все. - Заждiть, - повелiли готам, - порадимося з старiйшинами. I просто радились, i сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити. - Вiддавна побуту? покон, - казали однi, - коли приходять з миром, з миром i дозволяють правитися через сво? землi. - Не слiд забувати, - перечили iншi, - готи опустять меч свiй на голови таврiв або ще когось. Чи це по-сусiдськи - дозволяти ?м те? Чи так личить чинити добрим сусiдам? - А коли вони всього лиш пройдуть i сядуть на берегах нiким не обсаджено? Меотiди? Чого ма?мо стинатися i класти голови, коли в людей мирнi намiри? Усi живемо пiд богами, глядiть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путi i скажуть: "Повертайтеся туди, звiдки прийшли"? Скорилися анти разом iз князем сво?м доказам старiйшин i вволили волю пришельцiв iз чужкраю, а дiтям та внукам довелося згодом розплачуватися за ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Таврiду гунни й перемогли готiв, зробили ?х сво?ми пiдданими. А бути пiдданими - не те, що сидiти в когось на ши?. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народовi у Таврiдi. А оскiльки духу та й сили повстати проти сво?х гнобителiв - гуннiв - забракло, готи стали пiд iнсигнi? Германарикового наступника - Вiнiтарiя й рушили в землi антiв. Тепер уже не казали: пройдемо - i тiльки. Iшли з мечем i робили те, що й гунни, а часом ще гiрше, нiж гунни. Анти не сподiвалися того нападу i не зiбралися з силою. Та коли готи, ступивши в ?хню землю, одразу i недвозначно заявили, чого прийшли: схопили князя Божа, усiх його синiв та мужiв-вогнищан i розп'яли ?х на хрестах, якими уставили путь свою, - "аби трупи повiшених подво?ли страх пiдкорених", - не стали анi сумнiватися, анi вагатись: зiбрали рать i, заручившись пiдтримкою гуннiв, погромили й вигнали за межi сво?? землi пiдступних готiв. Вiдтодi й побуту? у слов'янськiм свiтi молитва, схожа на прокляття, i прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з тих часiв i пам'ять про потребу обачностi. "Довiряй друговi, - кажуть вiщi люди, - недруговi iiальця в рота не совай". Ба так було з готами, i хто зна?, чи не так само буде, коли вiн, князь Волот, легковажитиме у сво?х стосунках iз Вепром. Он як порядку? та стара?ться в придунайськiй займанщинi во?вода. Усi iншi сторожовi вежi будують, а вiн таки город. Iншi посадили в сторожових вежах во?в та тим i обмежились, а Вепр склика? до города торговий та рукомеслий люд, розда? землю тим, хто приходить у його придунайську займанщину й хоче осiдло жити в тiй займанщинi. Чи то так собi, аби насолити князевi, зайвий раз сказати йому, кого втратив, утративши содруга i во?воду Вепра? О нi. Старання тi - не просто похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, i трiба не знати роме?в, щоб вiрити: вони не скористаються його невдоволенням i не обворожать. Так було колись, так i нинi може статися: лик Чорнобога приберуть, а ?днiсть мiж слов'янськими принципалами зведуть на псиний писок. Ось коли пошкодував вiн, що схилив вiче до думки вiддати придунайськi землi мужам. Укорiняться при Дуна?, вiдчують себе во?водами та волостелинами заселено? людом землi - i матиме замiсть моцi та надiйностi полуденних обводiв ненадiйнiсть, замiсть союзникiв у протистояннi вiчу, схильних до усобиць i шматування отньо? землi супостатiв. Чу? серцем: ма? розплатитися за свою необачнiсть i немалою платою. Де б не бував, що б не робив, тривожнi мислi не полишали Волота i змусили врештi-решт сiсти на коня й гнати його через лiси та доли в далекий Волин, до князя Добрита. Давно не бував у стольнiм городi на дулiбах i гадав собi, неабияк подиву? всiх сво?ю з'явою, - ?де ж бо непроханий i об явиться нежданий. А дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього i неабияк зрадiв, коли об'явився. - Князь Тиверi серцем вiдчув нашу потребу бачити його у Волинi чи гiнцi мо? встигли так швидко обернутися? - Гiнцi? - А так, днярки послав за князем сво?х мужiв. - Не довелося бачити ?х. Я сам, з власно? волi при?хав. - То й добре зробив, - не переставав виказувати сво? вдоволення появою тиверця. - Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжнi намiри а чи тривога? - I те, i друге, достойний. Волот присiв супроти повелителя дулiбiв та й став звiряти йому свою журу.. - То ти не годен посадити ?х на мiсце, сво?х мужiв? - незле, одначе й не без пiдозри подивився на нього Добрит. - Мiг би, чом нi, та сумнiваюся, що садити маю саме я. Вепр - мiй побратим. Сталося так, що уличi покарали на смерть його сина за татьбу, а я не зумiв захистити. Отож вiн i без того у великому гнiвi на мене. Тому й люту?, тому й схильний учинити найгiрше - зрадити землю й люд свiй. Якщо ж приструнчу ще й на Дуна?, геть збаламутиться. Тому й при?хав просити, аби ти, княже, втрутився й поклав край нашiй ворохобнi, а найпаче - зашкодив Вепровi впасти до краю. Яко старшому в родi слов'янськiм тобi найбiльше подобатиме це. - Гм. Вважа?ш, що можу зробити i те, i друге? - Можеш, князю. Введи в споруджений при Дуна? Холм сво?х во?в, i тим утрима?ш во?воду Вепра вiд згубного кроку. Присутнiсть тво?х во?в не дозволить йому зробити те, що намислив. Добрит не бачить пiдстав перечити, та не поспiша? й погоджуватися з Волотом. - А що скаже люд тиверський? - надуму?ться зрештою. - Адже ми ?дналися не для того, щоб сiяти ворожнечу мiж собою. Так i казали тодi: "Нога дулiба, як i нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю iншого племенi лише для захисту вiд татеи iз чужкраю, в годину ?хнього вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусiдньо? землi. Тож i питаю: що скаже той же Вепр i що скажуть тиверцi, коли вторгнення нема? ще, а во? мо? прийдуть i сядуть у тиверськiм городi? Вiче давало на це згоду? - Нi, мо? речi про Вепра - всього лиш пiдозра, а пiдозри я не мiг виносити на вiче. - А ти винеси i зроби так, щоб вiче повiрило тво?м пiдозрам. Тодi приведеш i поставиш во?в у Вепровiм острозi тiльки не мо?х - сво?х. Коли буде рiшенець вiча, i Вепровi зацiпить. - Як же переконаю i Вепра, i вiче, коли це всього лиш догадка? - На жаль, дiла нашi в Подунав'? складаються так, що допоможуть тобi в цих заходах. Затим i посилав посланцiв до тебе, князя полян, уличiв. - Що, знову роме? пiдiймають голову? - Ба нi, роме? самi не знають, як ?м бути. Мiж лангобардами, що живуть у землях ромейських, i ?хнiми сусiдами на заходi - гепiдами йде сiча. Тож лангобарди й звернулися за помiччю до сво?х давнiх приятелiв - обрiв. Тi сидять зараз на берегах Меотiди. Коли пiдуть на клич лангобардiв, пiдуть через нашi землi. Ма?мо подумати купно, що вдiяти, аби вберегти люд свiй i землю слов'янську вiд напастi. V Того самого дня, як у Волинi зiбралися князi збратаних земель i стали думати-гадати, як бути ?м iз обрами, син княжий Богданко завiтав до навчителя свого i, нiяковiючи, став благати, аби той вiдпустив його до Соколино? Вежi. - Ти ж був там i зовсiм недавно, - напустив на себе подиву дядько. - Так, одначе треба знову. - Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять лiт не сидiв у сiдлi, не тримав лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне? - Нiби я погано стрiляю з лука. Нiби й сiдлi сиджу не так, як усi. - Бо таки не так. Соромився б рiвнятися з усiма iншими. Не забувай: ти княжий син, ти ма?ш бути перший i в стрiльбi, i в сiчi, на конi i пiд конем триматися, яко клiщ. Старий виказував та й виказував княжичевi сво? невдоволення, похвалявся мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування зiтханням i нарештi згодою: - Так тому й бути, цього разу вiдпущу, одначе вдруге щоб i проситися не смiв. Будеш i надалi так ставитись до сво?? ратно? науки, пошлю до матерi, най навча? дiтей няньчити. То вже казна-що: його, княжича i майбутнього мужа, посилають няньчити дiтей. Таке кажуть, коли ведуть бесiду з цiлковитим бевзем. I все ж Богданко не розгнiвався на свого навчителя - вiн ма? дозвiл ?хати, йому не до гнiву було. Осiдлав Сiрого й погнав знайомою стезею до Черна, а там зверне, не за?жджаючи до отчого вогнища, на Веселий Дiл. Не на Соколину Вежу навiть, таки на Веселий Дiл, таки до Зоринки. "Коли й за цим разом не вийде, - гадав собi, - постукаюсь у ворота, а то й у терем. Присяйбiг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що менi до твого тата i що до його гнiву, коли хочу бачити тебе, i край, бути з тобою - i тiльки". Гуцикав у сiдлi й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а все ж змушений був завершити тi похваляння зiтханням. Це треба було статися такому, щоб Боривой пiшов до уличiв i знайшов там свою смерть, щоб князь не захистив його вiд то? смертi. Мислимо хiба, два лiта карався незрячiстю, благав богiв, аби одкрили йому свiт, тепер знову кара?ться й блага?. Бо прозрiв очима - занедужав серцем. Он яка осмута бере його при згадцi про Зоринку i яка печаль-присуха нурту? в ньому вiд то? ж згадки. Казав уже й знову скаже: мислимо хiба, цiла черiдка лiт минула, як зна? Зоринку й живе Зоринкою, а бачити ??, бути з нею не може. Колись отрочам був - ?здила, незрячим був - також ?здила, щебетала-виспiвувала бiля нього сво?м улесливим голосом; тепер анi сама не ?здить, анi його не прийма? у Веселiм Долi. Було б менше осмути та печалi, якби знав: зреклася. Ба нi ж, зна? iнше: Зоринка хоче i бачитися з ним, i знати його, iншi не хочуть. Коли сталося те лихо з Бориво?м i мати-княгиня сказала: "До Вепрiв заказано", - осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було прикро, було й жаль, та що мiг вдiяти, коли заказано, а час все помiтнiше й помiтнiше стирав згадки про Зоринку. Та й новi друзi у Чернi й поза Черном хай i не так твердо, все ж стали на мiсце Зоринки. Хто зна?, чи згадав би уже про не?, коли б не нагледiв тодi, як була вже пiвдiвкою -- мала чотирнадцять лiт. Опалила сво?м диво-поглядом, тим, чого не мали, чим навiть рiвнятися не могли всi iншi, й знову збудила мислi, а з мислями й бажання-намiр: вiн мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила чимось перед родом князя Волота, а вiн, Богданко, - перед родом волостелина Вепра, щоб мали назавше вiдсторонитися й бути у родовiй враждi? Тодi мав уже шiстнадцять лiт, тож i не став радитися з матiр`ю-княгинею, як i питати дозволу в княгинi. Сказав, ?яде на Сiрого й подасться до Соколино? Вежi, та й подався. А не до?жджаючи Соколино? Вежi, звернув i погнав коня на Веселий Дiл. Не пiд'?хав i не постукався у ворота, як роблять усi. Стояв на узлiссi й ждав, коли вийде або ж ви?де Зоринка. Та ба, багато хто виходив i ви?здив, рипiла того дня ворiтниця, рипiли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стiнами терема. I день так, i другий, хто зна?, чи побачив би ?? й третього дня, коли б не нагледiв, як вийшла й просту? в той бiк, де тирлувався конем, ??, Зоринчина, челядниця - та, що опiку?ться нею й навча? ?? уму-розуму. - Добридень, тiтуню, - привiтався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово. - Добридень. - Ви пiзна?те мене? - Чом не пiзнати? Бачила княжича i не раз. А чула про нього ще бiльше. - Коли зна?те, хто я, то, певно, зна?те i все iнше. Стариця наша вражду? з-за того, що сталося з Бориво?м, а менi край треба бачитися iз Зоринкою. Скажiть ?й, най вийде та?мно. - Йой, молодче. Скiльки тобi лiт? - Шiстнадцять уже. - А Зоринцi всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе, та ще й та?мно. - То вийдiть i ви з нею. Я скажу Зоринцi одне-друге слово, та й пiдете. Челядниця вагалася. Тодi не завагався Богданко: так благав i так заглядав у вiчi, благаючи, що жiнка не втрималась i поступилася. - Я виведу ??, та не сьогоднi, завтра. Чекай на нас десь далi вiд оседку, хоча б i отамечки, - показала. - По полуднi вийдемо. Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи вiд мами-природи була така; i осмiхалась зближаючись, i очима та личком яснiла, як, може, не яснiла досi. - Добридень, Богданку! - спинилася неподалiк i не схилила, як сподiвався, голови, дивилася на нього i яснiла, дивилась i яснiла. - Вiтаю тебе з одужанням-зцiленням. Така рада за тебе, така рада, що йой! - Спаси бiг на добрiм словi, - осмiхнувся i, мабуть, теж заяснiв видом, - При?хав, Зоринко, сказати, що вини мо?? в Бориво?вiй смертi нема?, тож i вражди мiж тобою i мною не може бути. - Я те знаю, - не роздумуючи, погодилась дiвчина. - I ось що скажу тобi, Богданку: хоча менi й жаль Боривоя, та ще бiльше жаль, що мiж нас i нашими родами он що дi?ться через Боривоя. Таке зiзнання i така довiра не могли не тiшити. - То, може, нам слiд помирити якось стариню? - То була б радiсть. Та як помиримо? - При?зди до нас, як колись при?здила. Побачать, що ми в дружбi з тобою, та й зм'якнуть серцем. Бачив, i хоче сказати: гаразд, ?здитиму, i не може. - Коли ж не дозволяють ?здити. - Ну, а як я ?здитиму, виходитимеш? - Щоб не знала стариня? - Атож. - Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це? - Коли захочеш, знайдеш, як. Аж тепер опустила долу зiр та й не зважувалася звести. - Нi, Богданку, - сказала зрештою i таки глянула на нього. - При?зди... при?зди через два лiта. Гнiв старинi уляжеться на той час, а я стану такою, що зможу виходити й та?мно. - За два лiта таке станеться, - засумнiвався. - Нiчого не станеться, коли заприсягнемо. I ось минули тi лiта. При?хав раз - не вийшла Зоринка, при?хав вдруге - знову не вийшла. Тож i поклав собi: коли й за цим разом не вийде, поступа?ться в ворота, а то и у терем. З вiтцем ?? Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постука?ться. Ждав на умовленому мiсцi до полудня, ждав i пiсля полудня, ховався в лiсi, ви?здив, аби бачили, i з лiсу. А Зоринка не появлялася. Анi вона, анi ?? челядниця-навчителька. "Що могло статися? Забула за цi лiта, що обiцяла, чи, може... може, ?? нема? вже у Вепровiй оселi? Що коли взяла з кимось злюб i ви?хала? Га? Що коли взяла з iншим злюб i ви?хала?" Аж млосно стало вiд тi?? лячно? думки. Не знав, що вдiяти, i сiпнув коня за поводи, спонукав iти острогами. Куди - сам до пуття не знав. Таки до ворiт у загорожi ? А певно, куди ж iще i що лиша?ться робити? Не йде Зоринка, вiн мусить ?хати й стукатись до Зоринки. Кiнь поривався бiгти (його таки добряче мордували) i, певно, пустився б риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворiтниця i не змусила Богданка натягти поводи: з ворiтницi вивалилося дiвча лiт десяти, глянуло в один, у другий кiнець i вже потiм загорнулося щiльнiше в материнi стро? й поспiшило до вершника, що тирлувався на узлiссi. - Ти ? княжич? - запитало зближаючись. - Ано. - Зоринка сказала, аби не ждав. ?? ще на тамтiй седмицi повезли до Колоброда i надовго. - Чому повезли, нащо повезли, не казала? - Нi. Велiла, щоб при?здив десь пiсля Коляди, бо вона, коли б ?? й катували навiть, все одно лишиться вiрною. Он воно що! Таки недаремно потерпав та малiв через тi потерпання на силi. Зоринку змусили ?хати до Колоброда, i змусили тому, що хочуть силомiць по?днати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до ратного стiйбища, взяти содругiв-отрокiв та налетiти з ними на Колоброд, вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на не?? А чи вихопить i куди подiнеться, коли вихопить? Схова?ться у теремi вiтця свого? Ой нi, князь не дозволить того, тим паче пiсля страти Боривоя. I правився до Соколино? Вежi, краяв собi тими тривогами та страхами серце, i в Соколинiй Вежi був схожий через них на нiму колоду. Бабуся не зна?, де посадити його, вона i так, i сяк бiля внука, а внук втупив у мостини похололi з ляку чи холоду очi й сидигь поторочею. - Ти, мабуть, перемерз у дорозi ? - пита?-допиту?ться Доброгнiва i теж холоне, стривожена його до краю спустошеним зором i геть безвiльним тiлом. - Та й перемерз. - Гнав коня супроти вiтру, еге? - Ба нi, - сказав, не подумавши, а вже як подумав, не мiг обманювати, - стояв довгий час без руху, тому й перемерз. - Чому стояв? I де стояв? - У Веселiм Долi, бабцю. Кинула допитливий позирк очей сво?х i все сказала тим позирком. - Знов добивався до Зоринки i знов той лютий Вепр не пустив до дiвки? - Гiрше, бабцю. Вивiз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити там з кимось Зоринку i заступити менi путь до Зоринки. - Иой! - осмiхнулася бабуся. - I ти злякався? - Нiби нема чого лякатися. - Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою i бути тво?ю? - Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вiрною. - Ось бачиш! -знову осмiхнулася й стала шукати в старечiй пам'ятi, що iз знаного чи баченого на ?? вiку могло б упевнити Богданка, а тим заспоко?ти. - Сiдай до вогнива, - звелiла, - ?ж та грiйся, а я по вiдаю тобi бувальщину, аби не занепадав духом i знав: нема? тако? гатки, котра стримала б рiчкову течiю, як нема? й такого гнiву, який вистояв би у по?динку з дiвочим серцем, що загорiлось бажанням злюбу. Вiр менi: нема й бути не може! VI Сестра ?впраксiя правду казала: матушка-iгуменя тому й iгуменя в жiночiй обителi, що ма? нежiночий розум i на диво жiноче серце. Обурювалась та й обурювалась, нарiкала та й нарiкала на богопротивнi вчинки вельмож - i таких, як намiсник Фракi? Хiльбудiй, i таких, як навiкулярiй Феофiл, зрештою пiдiйшла до схилено? перед нею Миловиди й поклала на плече свою бiлу, нiби з мармуру, руку. - Утiшся, дитя людське, - мовила тихо i спiвчутливо. - Сльози невинних рано чи пiзно стають каменем, що ляга? на груди винуватцiв. Миловидцi не до бесiди було в незвичнiй для ока обителi християн, тим паче серед аж надто вже незрозумiлих сво?ю прихильнiстю людей. I все ж вона зважилася пiдвести на iгуменю очi й сказати: - Нинi вiн лежить на мо?х грудях, матiнко. - Знаю i вiрую. Та знай i ти: люди завдають людям великого горя, люди ж приносять ?м i втiху. Свята обитель не цура?ться тебе, дiвицi iншо? землi й iншо? вiри, вона пода? тобi руку помочi i певна: коли ти увiру?ш в бога нашого Iсуса Христа, ти знайдеш спокiй i розраду душi сво?й. Господь сказав: вiн да? стомленому силу, а знемагаючому - твердь. - За помiч i розраду спаси бiг, - мовила втiшено. - А чи увiрую в Iсуса Христа, не знаю. Спопелiла я, довiдавшись про наругу над ладом мо?м, про те, що його нема? вже. - Христос багато дарував нам благ сво?х, та найбiльше з них - вiра.. Саме вона й допоможе тобi воскресити себе, а вже воскреснувши, здола?ш i сво? страждання, знiмеш камiнь iз грудей. - Уповатиму на те, матiнко. - От i добре. Господь з тобою, - осiнила дiвчину християнським знаменням i повелiла сестрi ?впраксi? показати послушницi, iменованiй у миру Миловидою, келiю, в котрiй житиме вона й готуватиме себе до прийняття вiри Христово?. Тепер, через кiлька лiт, Миловидка й не пригаду? вже, розумiла чи не розумiла тодi, куди веде ?? ?впраксiя, тямила чи не тямила, що дiвчинi з Тиверi негоже селитися в християнськiй обителi, тим паче готувати себе до прийняття християнсько? вiри. Та коли подума? i вдума?ться добре, то таки тямила, мабуть, куди йде i що робить: вiд моря пiшла за ?впраксi?ю тому, що не було вже куди йти, у монастирi погодилася з iгуменею й зголосилася бути послушницею через те, що до не? промовляли устами добра i справедливостi. Ано, були б iншими цi люди, гляди, й не пiшла б уже вiд моря, сказала б: "Будьте ви проклятi!" - та й кинулася б, як i Божейко, мiж хвиль. Адже наслухалася, мандруючи мiж християн: свята обитель - не така вже й утiха для щиро вiруючих боговi й жадаючих лишитися непорочними перед богом. Вона - прихисток для знедолених, для тих, з ким так жорстоко повiвся свiт, що ?м один лишився вибiр: або накласти на себе руки й пiти з життя, або пiти з життя, не накладаючи на себе рук. Чи могла думати тi?? митi, як лежала край берега й слухала ?впраксiю, що вона - донька iншого люду й людина iншо? вiри? Була ж спустошена до краю, знала-бо: з нею теж жорстоко повiвся свiт, - так до лиха жорстоко, не подумала навiть, що скажуть боги ?? людностi, коли зречеться ?х i прийме в серце iншого. То вже пiзнiше, як переболiло все, що могло болiти, а обитель i люди обителi нагадали, чого опинилася в чужiм возi, схаменулась i подумала: це ж вона ма? зрiкатися богiв, яким молилися, на яких уповали мама, тато, бабуся, дiдусь, прабабусi й прадiдусi, бiльше того, хоче увiрувати й прийняти в серце бога роме?в, тих, що спалили ?? милу випальську оселю, убили всiх-кревних, що викрали у не? Божейка й на вiки вiчнi розлучили з Божейком. I це через те тiльки, що не заступилися за не?, не зiйшли з неба й не покарали винуватцiв ?? й Божейкового безлiття? Аж зiщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутн?. Зiщулилась i сховалася в собi, так надiйно i так зата?но, що зата?ностi тi?? не могли не примiтити iншi i найперше сестра ?впраксiя. Не допитувалася, що з нею, Миловидкою, чому така сумна та вiдсторонена, бiльше бува? з монастирським стадом, анiж з людьми. Зате опiка й доброта ?? вiдчувалися борше. Ходить Миловидка коло монастирських бджiл (ще вiд дiдуся знала, як ходити коло них) - ?впраксiя поруч, пасе на передзим'? чи на передлiттi корiв - знову поруч та все оповiда? або чита? з писемних книг, який добрий, який прихильний до гнаних та упослiджених Iсус Христос, якi муки прийняв вiн, утверджуючи вiру, заради спасiння люду грiшного, як терпеливо проща? грiхи тим, хто робить ?х несвiдомо, хто всього лиш заблудився, i як кара? зумисникiв, тих, що мають владу над людьми i зле користуються нею, а ще - чревоугодникiв, котрi заради ситостi та утiхи творять богопротивнi дiла, насилують i вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки. Iсус Христос - бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати, коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть усi мертвi, всi праведнi? i грiшнi й стануть перед грiзним судi?ю. Отодi й запита? вiн Хiльбудiя: "Ти ходив iз розбо?м у землi тиверцiв?" - "Я, господи". - "Ти плюндрував мирнi оселi, гвалтував люд, брав у полон заради черевоугодiя свого?" - "Я, господи". - "Вiчне пекло тобi i кара вiчна!" - присудить бог. Так само вчинить вiн iз навiкулярi?м Феофiлом. - А коли в того Феофiла та будуть, матiнко, крiм грiшних, i праведнi дiла? - згадала Миловида його заступництво в морi. - Як тодi буде? - Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрiбав до себе i не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив багнистою вулицею випечений хлiб. Вiз похитнувся на вибо?нi - i з нього упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до не?, аби узяти собi. Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав i дозволив старцевi: "Бери, вона твоя". Коли дiйшло до суду божого, господь важив його грiхи i доброчинства. Грiхи помiтно тягли шальку терезiв униз. Та ось з'явився тi?? митi ангел i поклав до доброчинств даровану старцевi посмагу. Шалька з грiхами схитнулася й пiдскочила вгору - добрi дiла та вчинки переважили лихi. - То страшний суд був уже? - Ба нi. Бог судить не лишень на страшному судi. Вiн чи апостоли його судять кожного одразу й по смертi. Миловидка задумалася й помiтно опечалилась думаючи. - А що ж менi буде, матiнко? Що буде, кажу, вiд богiв мо?х, коли зречуся ?х? - А ти певна, що вони - боги? - Батьки й дiди молилися ?м, i я молилася та вiрувала. - То й що? Допомогли вони тобi, заступилися, коли благала повернути Божейка, а потiм покарати за Божейка? Неiстиннi вони, дитино, поганськi. ?дино iстинний i ?дино всемогутнiй бог - Христос. Так здивувалася ?? речам Миловидка а чи не вiрила. Сидiла, дивилася собi пiд ноги й мовчала. Хотiла було сказати ?впраксi?: "А ваш, матiнко, бог теж не заступився ж за вас", - та не знала до пуття, ким i як була скривджена ця жiнка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирi, i утримала себе вiд спокуси. - Коли б же знаття, що не покарають. - Цiлi народи зрiкаються погансько? вiри - i нiчого. Чула ж, зна?ш: в Картлi, в Колхiдському царствi, у вiрменськiй землi усi нинi стали християнами. Та й галли увiрували в Христа. Живеш-бо мiж християн, бiльше - в обителi християнськiй. Як житимеш, не прийнявши нашо? вiри? - Я ще прийму, одначе най потiм. - Коли - потiм? Чи не мала часу подумати, зважити? Тво? ровесницi давно стали сестрами в обителi нашiй, а ти все послушниця та й послушниця. Така чемна i така тямуща дiвчина, а на господарчiм дворi гибi?ш, бiля бджiл та бiля корiв вiдсиджу?шся. I дорiкала Миловидцi, i благала, а бiльше читала та й читала по пам'ятi iстини з святого письма. "Не бiйся i не соромся мене, - казала устами свого бога й пiдносила до неба вказiвний перст, - я бог твiй, я допоможу тобi увiрувати в себе, пiдтримаю тебе десницею правди мо??". - Коли ж ? iнша правда, матiнко ?впраксi?. - Яка ще iнша? - ширила монашка очi, видно, боялася: зараз почу? таке, що серце лусне з ляку чи з досади. - А та, що ?? навчали мене в татовiй оселi - i мама, i бабуся, i дiдусь. А ще - Божейкова мама у Сонцепiку. Що скажу всiм, як житиму у тiй землi, коли повернуся? Не обурилася ?впраксiя i не гримнула на послушницю з антiв. Лише зiтхнула тяжко й сказала хрестячись: - Господи, прости нам грiхи нашi! VII_ Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старiйшин та ратних мужiв й одкриватися перед ними з тим, що привiз iз стольного города землi Дулiбсько?. Одначе наближення передлiття змусило його бути рiшучiшим. - Я скликав вас, - мовив, коли усiлися i стихли в гридницi, - не для утiшних бесiд. Маю, содруги мо?, лихi вiстi вiд князя Добрита, а князь Добрит - iз ворохобного чужкраю. Мiж нашими сусiдами на полуденному заходi - лангобардами та гепiдами - стався розбрат, а розбрат зродив сiчу. Йдеться, видно, до справжньо? вiйни, бо лангобарди пiшли кликати собi в помiч асiйське плем'я аварiв, iменоване на антах обрами. Коли обри вiдгукнуться на клич лангобардiв i пiдуть допомагати ?м, пiдуть через нашi землi, Тож i хочу запитати вас: що робитимемо, коли пiдуть? Деякi з старiйшин переглянулися мiж собою, iншi думали думу, не зводячи допитливого зору iз князя. - А що ж роме?? Адже лангобарди сидять на пiдвладнiй ?м землi. Через нашу обри лишень пройдуть, пiдуть до них. - Що мислять собi роме?, про те не вiдаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрiв, то стануть тодi лиш, як тi пройдуть через нашi землi. Старiйшини загули, перемовляючись мiж собою. - Ти наш князь, - пiдвiвся один iз них. - Кажи, що намислив вчинити. Обрiв, нiби тих пругiв, i ходять мовби пруги - тучами. Самим нам не впоратися з ними. - Ми не самi будемо в тiй сiчi. Поруч iз нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина i нас, тиверцiв, i полян, i уличiв. Велiв бути готовими до сiчi. Одначе обри всiх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас - нi. - То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най iдуть через нашi землi в ромейськi. - Як то йдуть? - пiдвiвся i став на весь свiй могутнiй зрiст знаний усiм Вепр. - Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весi та городища в пониззi Днiстра, на Дуна?? Хочете, аби спалили пристанища, заволодiли лодiями у Тiрi, Холмогородi? - Лодi? можна пiдняти вверх по Днiстру й прихистити в Чернi, - старiйшина йому. - А весi та городища пониззя поплатяться живнiстю i тiльки. То чи варто заради живностi пониззя ризикувати долею всi?? землi? Та й скiльки там ?х, весей та городищ, у пониззi? - Слушна думка, - пiдтримав старiйшину Волот. - Ось тiльки чи захочуть обри обмежитися пониззям? Що коли пiдуть по всiй землi, забираючи живнiсть, плюндруючи весi та городища, гвалтом караючи люднiсть? Лiпшо? ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе, слiд готуватися до оборони. Вепр не звiвся за цим разом i не вигукнув: "Правду мовиш, княже!" Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув вiд князя. - А все ж, - не втрачав слушно? митi i далi говорив князь Волот, - коли твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство i запита?мо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вiльно? путi через Тиверську землю, одкри?мо ?? i зажада?мо: йти ма?те лиш там, де дозволено. Не зголосяться чи порушать цю домовленiсть, станемо супроти обрiв раттю й погонемо прiч. Ми не такi змалiлi на силi, щоб дозволяти комусь топтати нашу землю i зневажати наш люд. - Ано! Най знають, що не такi змалiлi! - крикнув котрийсь iз мужiв. Його пiдтримали i всi iншi. - Слава князю Волоту, гонителю супостатiв iз чужкраю! Слава!! Ратний дух охопив не лише ратних мужiв, а й общинних старiйшин. Виголошуючи князевi славу, вони схвалювали тим самим його намiри, а схвалюючи, казали: "Ми з тобою, княже! Пiдемо всi й пiдемо туди, куди поведеш нас. Най буде ?днiсть мiж князем, його дружиною i воями ополчення! Най згинуть супостати!" - Ми втiшенi, - пiднiс десницю старiйшина з випальсько? вервi, - втiшенi, кажу, що воля князя i общини ?динi. Та чи того доста буде, братi?? Оскiльки обри мають намiр iти на помiч лангобардам, а лангобарди сидять у землях Вiзантi?, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться до вторгнення обрiв у ?хнi землi Вiзантiя. Що, коли недавнiй супостат зголоситься бути нашим соузником? - Про те подба? князь Добрит, а вiд Добрита знатимемо й ми, - поспiшив пояснити Волот. - На радi князiв у Волинi стали на тому, що ки?вський князь, яко найбiльш знаний серед роме?в, по?де туди iз сольством вiд усiх антiв i матиме про це бесiду з самим iмператором. То буде його клопiт. Наш же - подбати про все iнше. Оскiльки вторгнення впаде насамперед на нашi голови i, може, в недалекiм часi, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини мають скликати й послати князевi мале ополчення - по двi сотнi з кожно? вервi. Знаю, - помiтив рух серед старiйшин, - нинi не той час, щоб вiдривати ратая вiд ниви, а чорних людей вiд ремесла. Та й зачастив я з повинностями. А що вдiю, братi?, - так треба. Княжа дружина i во? ополчення мають стати вiднинi на чати i на спорудження сторожових веж по Днiстру, там, де найбiльш iмовiрне вторгнення. Це i ? те друге, що мав сказати вам на радi нашiй. Трет? стосуватиметься змiцнення Тiри, iменовано? вiднедавна Бiлгородом, i Холмогорода, що його спорудив нещодавна во?вода Вепр. Саме на цi пристанища спрямують сво? турми обри, коли йтимуть у ромейськi землi, саме там, гадаю, слiд поставити надiйнi сотнi нашi, а ?х привiдцiв зобов'язати зробити все i зробити до вторгнення, аби обри не пройшли. I знову загримiла гридниця й загримiла схвально, а Волот користувався пожвавленням i приглядався до Вепра: як то вiн сприйняв цю, останню, речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув? VIII_ З якогось часу вершники скачуть неподалiк вiд Днiстра. Через те й не помiчають, як припiка? сонце. Правда, прохолода теж не дойма? ?х. Сто?ть та передлiтня пора, коли вона бiльше жадана, анiж надокучлива. Дойма? вже i дойма? вiдчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й ранiш був невблаганний, з рана до ночi мордував отрокiв, навчаючи стрiляти з лука, умiти на бiгу зiскакувати, на бiгу й сiдати на коня (з сiдлом i без сiдла), а ще триматися в осiдланого й нажаханого гриваня пiд черевом, коли вiн мчить полем на всю кiнську пору. Нинi ж, як пiшли чутки про обрiв, i зовсiм став непохитним. Анi вдовольниш, анi умилостивиш його. Сказав, не пустить до батька-матерi жодного - i не пуска?, сказав, пiдемо на пониззя, поживете в наметах, як справжнi мужi, - i пiшли, правляться та й правляться берегом, а куди, як далеко, нiхто не зна?. - Отамечки, мабуть, i станемо табором, - зупинився зрештою й показав на прибережну галявину. - В такiй пустелi? -засумнiвався хтось iз отрокiв. - Це ще не пустеля. Бачив, - знову простягнув правицю й показав у далину, - лодi? стоять при березi. А коли ? лодi?, ? поблизу й людське житло. Розбили попiд га?м три намети: один - для дядька-навчителя, два - для себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже iти до Днiстра по воду, аби зварити на вiдкритому вогнi кулешу, та виявили нараз - забули сiль. - Гарнi ж iз вас мужi будуть, - не забарився попрiкнути дядько. - Однi най варять, iншi пiдуть та розшукають найближчi житла, добудуть солi в поселян. На пошуки осель людських викликався пiти Богданко. До нього пристали ще дво?. - Лiсом самому негоже блукати, - сказали. Порадилися i спрямували стопи сво? до лодiй: там напевно започаткову?ться стезя, що веде до жител. Вона й справдi започаткувалася бiля лодiй i в лiс повела, одначе лiсом, як далеко не правилися, до осель не вийшли. - Невже ми збилися з путi? - засумнiвався Богданко.-- Може, не помiтили, як стезя вiдiйшла убiк? Повагались i таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог вiда? куди з-за яко?сь солi? Дядько слухав сво?х вивiдникiв i не так був обурений ?хньою безпораднiстю, як здивований. - Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли i не натрапили на людське житло? - Присяйбiг, далеко. - Хм. Ну гаразд. Доведеться ?сти несолену страву. В походах, аби знали, i таке бува?. По?вши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив ?х тi?? само? митi, коли тiло блаженствувало в солодощах вирайських i не хотiло коритися анiяким повелiнням. - Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого при?хали? Сiдлайте коней i хутчiй, хутчiй! Що мали робити? Гнали вiд себе сон i схоплювались, а схопившись, поспiшали до коней, з кiньми - до рiки. - Тутки, - показав дядько на плесо, - будете навчатися, як долати рiчку упарi з конем. - Таку широку? - Зате тиху. Тiльки-но почина?те освоювати цю науку, тому й хочу, аби починали з тихо? рiки. Далi й бурхливiшi будуть. Першим викликався пливти Жалiйко - син во?води Стодорка; за ним - ще один отрок, а вже потiм Богданко з Бортником. Знав, Сiрий i рiчкову широчiнь здола?, i його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а пiсля того, як вона вернула йому зрячiсть, i зовсiм певен був: у водi не втоне. - Хто не загубить у Днiстрi ногавець, - жартував дядько, збадьорюючи отрокiв, - той може вважати себе до певно? мiри мужем. Старий не лишався на березi. Брав iз собою двох отрокiв i, повелiвши iншим лишатися й ждати сво?? черги, плив iз ними через рiчкове плесо, а пливучи, пiдказував та показував, де бути дружинниковi, коли хоче правити конем, як ма? правити, аби не заважати коневi, навпаки, щораз збадьорювати, давати йому вiдчути, що вiн не сам серед бурхливо? води, з ним його володар. Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Днiстра, а все ж не зовсiм i вдалим. Засмикав вiн Сiрого i так занадто, що той не второпав, чого хоче вiд нього вершник, i мало не з середини рiки повернув назад. Он яких зусиль коштувало тодi, аби вгомонити себе, вгомонити й коня. Таки розвернув Сiрого i, заспоко?вши, повелiв пливти слiдом за тими, що пiшли першими.. З нього не кепкували, нiхто й словом не обмовився про княжичеву невправнiсть, одначе бачив: кидають позирки i торжествують, що невправним виявився саме вiн, княжий син. Через те й не всидiв при гуртi, пiдвiвся i звiльна посунув до берега. Не загледiв, коли наблизився дядько. Тодi вже помiтив його й озирнувся, як був за один-два кроки. - Чим невдоволений, княжичу? - запитав сiдаючи. - Усiм. - Так уже й усiм? А коли б не сьогоднiшня прикрiсть, коли б був нинi не тутки, а десь пiд Черном чи по дорозi на Соколину Вежу, теж сумував би та карався, як кара?шся зараз? Примовк княжич. I погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, i перечити не випада?. Тож i мовчить, дивиться на бистрину рiчкову й шука? чогось у бистринi. Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав княжича до себе. Там був уже й Жалiйко. - Даю кожному з вас по шiсть отрокiв i призначаю привiдцями чат. Ти, Жалiйко, пантруватимеш iз сво?ми отроками за нашим стiйбищем та кiньми, ти, княжичу, - за лодiями при березi та за пiдступами до лодiй. Жалiйко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там i охорона на нiч. Богданко ж не мiг не здивуватися тому, що мав робити це? ночi, через те не втримався, перепитав: - А нащо нам тi лодi?? Чому ма?мо стояти там на чатах? - Лодi? нi до чого. Тi, що полишили ?х, потрiбнi. Дуже можливо, що то татi i що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночi. Будь пильний, княжичу, татьба всяка бува? i татi теж всякi. Тому й доручаю тобi це дiло, що знаю: окрiм тебе, нинi нема кому доручити його. - Маю затримати ?х? - Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опiр, дiй, як i належить дiяти мужам: i спритно, i нещадно. - Гаразд. Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко?вся. Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi. Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться. - Хто прийде до лодiй, довiда?мось тодi, як прийдуть, коли не прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво? слово Богданко. - А ось щоб не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засiдцi. - Вважа?ш, ?х багато прийде? - А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше. - Як же ми упора?мося з ними, коли справдi бiльше? - Якось треба упоратись. - Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали ?х. Може, пошукати все-таки? - Поночi? Ну, нi. ?х удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi? в iнше мiсце. Татi знають, де лишали ?х, вийдуть саме сюди, до поникло? над водою верби. - А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть. - Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi?. - Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку княжича-привiдцi. - Так ми здола?мо ?х. Бiгме, здола?мо! Найпростiше було вiдiпхнути лодi? вiд берега i най пливуть собi. Та ба, може статися, що ?х знову приб'? до берега i зовсiм недалеко. До всього ж, татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на чати. - В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо лодi? супроти бистрини. - Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна?мо. Було вже за пiвнiч, як переховали лодi? й повернулися на мiсце сво?? засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм уже не до бесiди. - Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильну?мо. Якщо татi прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi. I таки пильнували. Звiдки ?м, молодим та довiрливим, було знати, що тi, на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських осель нема? поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви ?х, отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде без бука". Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й Вiз похилив донизу дишло сво?, вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою, лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв iз содругом сво?м, позирав i гомонiв. - Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми здрiмнемо. - Так хочеш спати? - Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже. - А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння? - Ну, чом же. - Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста? на тво? мiсце. Я посиджу до ранку. Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий шелест, а вслiд за тим - чиясь хода. - Татi! Буди всiх i хутчiй! ?х теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть, не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили. Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою засперечались. "Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли на наш бiк, що мають на ношах?" Як передбачав, так i сталося. Дво? татей подалися на пошуки лодiй за бистриною, дво? - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А оскiльки тих iнших було всього лиш дво?, дозiрцi вiдчули в собi бу?сть ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi. - Сидiть тихо, - приструнчив ?х Богданко й подав виразний знак - анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi. Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть, сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ?х. В такiй оказi? все можна думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi? до свого пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися далi вiд сво?? ношi та вiд тих, що залишилися з ношею. - Ну, зда?ться, пора. Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено: - Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до нас. Ма?мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом. Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i обступити сво?х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали потiшаючись: - Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почу? тебе. Не почу? й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш там, де належить тобi бути. Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва. Другi справа - й наставили на татей мечi. - Анi з мiсця! Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались, позбулись мечiв. - Хто тут? - показав на ношу Богданко. Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали. Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно... затим i вiд ганчiр'я, яким забили ?й рота. - Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво?м. - Зоринко, ти?! Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував: коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво? ладо, ту, що була i ? йому найбiльшим з усiх жадань. - Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв. Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ??, як же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей iз-за Днiстра. Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що ?й нагнали його гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда?, як сталося, що довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ?хнi ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука? i хто стука?. Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось iз вогнищан, лепський товар маю для них". Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз товаром до двору. Сама вийшла туди i ??, Зоринку, покликала. Гiсть кланявся та й кланявся ?м, затим показував, що ма?. Коли ж мати облюбувала паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не?, Зоринки: "Ти i ? Зоринка Вепрова?" - запитав ута?мничено. "Ано", - пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека? на тебе". Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: нiхто не пантру? за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки не бачить. "Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту? чи, може..." Знов розглянулася й поспiшила назад: до не? виходили з лiсу, одначе виходили чужi. - Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли. Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого ?м треба? - Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда?мось опiсля. Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич, нiяк не второпа?. - Якi татi? Звiдки ?м взятися? - Взялися, навчителю. - Напали на стiйбище? - Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв. - Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке станеться? /X Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрiбне ?дло, потрiбне питво, потрiбен мед для чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злiчити ?хнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбу?ться, аби обитель мала сво? угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка лиша?ться сама з собою й да? волю думцi, а думка - серцю. Згаду? Випал, Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi?? години, коли вiддавала ?й, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?! Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як ?й бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б. Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не?, прагнув та кликав ??, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi прагнення бiди. Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й було тим храмом, що належав найвищому, ?дино можливому i ?дино гiдному довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-?дина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ?й, бо не мовчать - промовляють до не?, коли й не потiшають, то стараються потiшити. Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i не погомонiла з тi?ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма? ж побувати, на власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда?ться, що перед нею i ? та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади. Може бути, що розгнiва?ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi христосаються, усi - брати та сестри. Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй, звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, - подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з навiкулярi?вою, Феофiл не допустить. Постояла й знову спрямувала стопи сво? туди, звiдки прийшла, - до християнсько? обителi. Думала-гадала, як пiдступити до тi?? вельможно? згубницi, i таки надумала: коли не злукавить, нiчого в не? не вийде. Мати-iгуменя або сама, або через сестер сво?х нерiдко зверта?ться до багатих вельмож за помiччю, просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до двору й скаже челядинi: "Я з свято? обителi. Мати-iгуменя прислали до господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха?". Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася пiти заради цього з однi?ю, ухитрилась пiти i з другою. А вже як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала вiд сусiдiв: господаря нема? вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi. Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi?ву й нiмувала, нiмувала й чула, як всю ??, а надто вид, залива? гаряча хвиля. - Сестра, сказали менi, з жiночо? обителi? - почула тихий, чи то тiльки спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо? послушницi голос. - Ано. - Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда, так сталося, що ми... що вона як зреклася су?тностi мирського життя та вiддала себе процвiтанню вiри Христово?, то ми вiдтодi, вважай, i не бачилися. - Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна. - Спаси бiг. Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. ?й-?й, i сум так само посвiчу? з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамовано? муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться на Миловидку, а ще скорботнiше промовля? до Миловидки. Не промовля? - скаржиться, i чу?ться в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось, таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не раз оплакала. "Може, скорбота ?? i ? жалi за Божейком? - да? волю сво?м пiдозрам Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй - бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ?й. Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього". - Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi? - Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважу?ться пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi?во?. "Що ж менi робити з тобою? - питали ?? очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?" - То чим завдячую... - Я з-за Дунай-рiки, - не дала ?й висловитись Миловидка. - Мала побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Роме? схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так i чому покарано? Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ?? устами. А ще благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до холопсько? догiдливостi серця. В цьому ?? благаннi була й певнiсть: я - раба то? хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чу?ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi?? хвилi й одне лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не вище i не владне над людським. Чу?ш, нiщо! Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навiкулярi?ва не глуха до ?? казань. Не хмуриться i не вiдверта?ться, як могла б, дивиться та й дивиться на не?, дiвчину з далеко? антсько? землi, а тим часом вкрива?ться червiнню. Не вельми густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi ста? нiяково за сво? домагання.. - Божейко... - пригаду? господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом. - То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не за те, що вельми пригожий? Навiкулярi?ва i зовсiм паленi? вже, i хоче сказати щось, i не спроможеться: - Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, - то, певно ж, зна?, що сталося i чому сталося. - Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть. Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi?ва на диво швидко й примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися, пiдiйти до Божейково? наречено?, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до не? руки. - Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо?? в тiм нема?. Анi найменшо?. Я добра йому бажала, тво?му Божейковi. Бачила, як мучився в залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всi?ю Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба! Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати, нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що зроджувала сповiдь навiкулярi?во?. "Цього тiльки й бракувало, - мислила собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду. Глядiть, що вигадала!" - Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу, прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди iншо? кровi i покону iншого. - Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби? - Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво? вериги - рiвня Божейковим? Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко, коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання? - Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край сво?м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i так дуже, що й на смерть пiшов заради то? зваби. - Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i ? те, що виправдову? Божейка перед землею нашою i перед людом нашо? землi. Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком Трояна. х У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися. Та й чого мали б опиратися? Спiймали ?х iз викраденою в Тиверськiй землi дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко? землi прийшли по не?. Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися не випада? якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста? час брати з ними злюб. Та ба, дiвка не ствердить, що брали з ?? згоди. То ж чii не лiпше буде, коли не вертiтимуть, наче мiзi?ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело ?х у Тиверську землю i чому саме до Вепра? - Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший. - А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась? - Знав. - Чому ж пiшов? - Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав. - I вiдав, що за це суворо карають? - Коли б не спiймався, не покарали б. - Умгу. Чий же ти такий спритний? Примовк, одначе ненадовго. - Старiйшини Забрала. У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом. Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i домiгся смертно? кари Бориво?вi? Ну й ну! Тi?? кровi, виходить, мало було, захотiли бiльшо?. - За брата прийшов помститися? - За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною. На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря. - Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всi?ю суворiстю нашого закону. Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю? в Чернi Зоринка, вiн там, де гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що зчинилося минуло? ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм - у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають, затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi? й княгиня. Бо то не якась там, то достойна з достойних радiсть. - Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей сво?х. Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд. Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа. - Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю дiвчини? - Коли, княгине? - Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдка?ться, не вiдаючи, де дiвчина, що з дiвчиною, мати ??, Вепрова Людомила. Князевi явно не подобалось ?? надокучання. - Я вже чув це. Яка ? потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю. - Потреба ?, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити ?х до нас на гостину. - А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже. - То колись. Нинi в нашiм теремi перебува? порятована сином ?хня донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала. Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла. Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ?м дiвку й не леститися до Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ?дуть, та беруть, та подумають, як ?м бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що ско?лося мiж двома найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд, як досi дивилися, - вовком. Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi кревнi ?? знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що пережила вiд то? митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати коней, гнати ?х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а матерi глибоко болить за дiтей. Не сказала: "Як i менi за сво?х". Бо сьогоднi не думала про тривоги, сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенi?, потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка пломенi?, потiшена, що саме на долю Богданка випало порятувати ?? вiд ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посмi? не порахуватися з ?хнiм бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я? "Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже того Вепра, - гадала собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира серцем, iншо? Богданковi й не треба". - Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiйма? дiвчину й приязно зазира? ?й у вiчi. - Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого часу, як нашi во? повернулися з роме?в. Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше думала: "Не сказала: "Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безлiття i той непотрiбний розбрат. Ано, не до того йдеться!" Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про Богданка по околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько розказу? та й розказу? мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко, коли брав татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем, так собi, аби отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести дозорну службу, сказав ?м: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодi? татей". А княжич Богданко не просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодi?, перевiв ?х в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а вiдтак розбитися на три осередки. Тому i взяв ?х, як останнiх бевзiв, анi отямитися, анi писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додума?ться. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться i не стане прихильним навiть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж ? добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажа? сво?й дитинi щастя, зна? i розумi?: княжич i ?? доня давно вподобали одне одного, стати ?м на завадi - все одно що згубити. Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала до князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог сво?му синовi? Чи мало перетерпiла та вистраждала, коли його спiткало те страшне безлiття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за ?? страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й ?? дiтям дару? сво? блага свiт, усе те гоже та пригоже, що ? у бiлому свiтi. Заприсягтися може: окрiм цi?? втiхи-винагороди бiльше нiчого ?й не треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд су?тного в сво?й су?тi свiту. Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в тiм'? певнiсть: це вирiшальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець ??, а тим паче й мати, вони з Волотом не вiдпустять уже ?х такими, як були досi. Анi щедрiстю, анi мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з ?хнiх мiзкiв колишн?, примусять забути його. Чи ?м, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв княжич вихопити з хижих лабет Забрал ?хню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою. Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить: за честь платять честю. Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i Малка не побачила серед них анi Вепра, анi Вепрово?, занiмiла, вражена, й змалiла на силi, да так, що анi вдiяти, анi сказати чогось не змогла. ?дине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль. "Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж можливо? Най Вепр не смi? показувати ?м очi. А посестра Вепрова? Що вона дума? собi? Няню-наставницю прислала. I це до нас, князiв землi Тиверсько??!" Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тодi, як постала перед князем, забула, що вона не просто собi мати, вона ще й княгиня. - Як же це можна, Волоте? - питалась i не ховала зволожених сльозами вiч. - Ти загледiв: вони не зволили прибути за сво?ю донькою, няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам! - А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво спокiйний, лише хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там, це - Вепр, вiд нього годi сподiватися честi. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне зна?мо: примирення як не було, так i не буде. Ми - недруги, i вiднинi ма?мо поводитися з Вепрами, як iз недругами. - А дiти? Що буде з дiтьми? - Час, сподiваюсь, i ?х перекона?, що мiж ними нiчого вже не може бути. XI_ Вiдтодi, як у Подунав'? були спорудженi за умислом князя Волота i з волi всетиверського вiча сторожовi вежi, колишня гостинна путь i незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом iз пристанищем i землями, що лежать на захiд сонця вiд Днiстровського лиману аж до Третьо? рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi; Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та Змi?ним озерами, посiв во?вода Вепр; вежу, споруджену мiж озером Змi?ним та озером-морем i найменовану Великою Лукою, як i землi, що прилягають до Велико? Луки, князь заповiв сво?му мужевi i будiвничому то? вежi Чужкраю; Стрiльчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейсько? Тульчi й прикрива? собою землi мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому мужу i во?водi - Всевладу. Перше, що зробили во?води i волостелини тих твердей-веж, - проклали вiд вежi до вежi i вiд кожно? з веж у глибину Тиверсько? землi надiйнi путi - такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками, з ?длом та питвом для молодшо? дружини, що чатуватиме в Подунав'?. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи ?хнiх земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi Тиверсько? землi: хто бажа? мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере визначену волостелином землю в лiсi або при березi озера, рiки й ста? володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то - порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не раз ще ходитимуть роме?, а друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й понинi заселя?ться бiглим людом, iменованим не без пiдстав татями. Як житимеш i що надба?ш мiж такими? Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто, а в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на не? як не було, так i нема? спокуси. Та що з поселян - отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'?, тим паче назовсiм селитися тут. ?м пропону?ш привiлля, ?м дару?ш такi, яких нiде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймнi в обжитi людом оседки. Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й радити тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та що казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх татей. Живеш мiж них i потерпа?ш, а потерпаючи, поступа?шся то одним, то другим, то третiм. Князю Волоту, та й тому ж Вепровi, простiше: один i другий, крiм твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжi сотнi, через те iншi, не тi, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших татей i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй ма? бути й жона". Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi й чинити супроти закону та покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не ?, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?" Зрадi? та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: ма? вже жону, ста? перед тобою й кляньчить оселю. Вiда? Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдi?, коли в його сторожi не перший уже такий, коли йому треба та й треба ?х. Правдиво кажучи, Чужкра?вi й самому не вельми весело тут. То вже, як злюту? сторожу та буде певний, що вона - надiйна опора в придунайськiй вежi, по?де й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i привiд не почувати себе самотнiм. А поки що нiчого iншого не лиша?ться робити, як велiти всiм, вiльним вiд сторожово? служби, довершувати недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дуна?, самому ж плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що його не забува? постачати вогнищний. - Що зволите, во?водо? - ластиться догiдливий медочерпiй. - А в тебе ? з чого вибирати? - Аякже. ? мед, ? й вино ромейське. Чужкрай не поспiша? виказувати подиву. - I то - правда? - Чи во?вода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тiльки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дуна?м, знайшов таких, що мiняють вино на хутро. - Тi мiняйли з ромейсько? фортецi? - Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще. - Ну, то наливай, посмаку?мо задунайським. Вiн справдi аж надто вже уважний, п'? й дослуха?ться, добира? смаку. А тим часом iз вежi подають голос сторожовi: - До острога правляться кiннi во?! Во?вода чу?, однак не хапа?ться i не поспiша? на голос. Тодi вже, як прийшли та доповiли, поцiкавився: - Звiдки правляться? - Зi сходу сонця. - I скiльки ?х? - Десяткiв зо два набереться. - При бронi? - Ано. I щити, i мечi, i луки мають. - Пильнуйте. Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали: - Просяться, аби впустили до острога. - Питали, хто такi? - Во?вода Вепр iз дружинниками. - А що йому потрiбно тут, тому Вепровi? - Не вiда?мо. - То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки ма? дiло до нас, впустiть. Дозорцi йдуть, а Чужкрай оберта?ться тим часом до медочерпiя: - Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське? - Ви не вiдчува?те, чим? Достойний, смак же не той. - Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би. Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов назустрiч, хоч знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий нам свого хваленого", - й запросив колишнього содружинника до трапези. - Сказали, ма?ш до мене дiло? Вепр як зайшов похмурий, так i лишався. - Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю. - Чом так? - Бо прийма?ш аж надто вже негостинно. Он скiльки за воротами тримав, потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба. - А ти ж як думав? Сто?мо на порубiжжi, роме? поруч. - Нiби не видно, хто ми. - Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги. Вепр догляда?ться, чого наливають йому в братницю, однак не поспiша? прикладатися до не?. - Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i небажано, аби була при всiх. - Най буде й так. Повернемося до не? потiм, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у сво?м Холмi й поза Холмом? - Чому поза Холмом? - Бо ма?ш ще одну займанщину - Веселий Дiл. - Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й другою. Холм забира? вiд мене лiта, забира? силу, а потрiбного хосену з того не бачу. - Хiба? Всi кажуть: справжнiй город спорудив, з Черном скоро зрiвня?ться. А крiм города, й морське пристанище ма?ш. Роме? нiбито навiдуються вже, при?здять за товарами, привозять сво?. - Не набув ще мiй Холм то? слави, щоб до нього навiдувались роме?. Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не бува?. - То набуде ще, не все одразу. Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав: - Не вельми вiрю, во?водо, що набуде. Затим i при?хав, аби помiзкувати разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос. - Коли так наполяга?ш, то й ходiмо. Самого цiкавило вже, що хоче повiдати во?вода-сусiда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха: розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути. - Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно приглянувся до Вепра, коли усамiтнилися. Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати сво?? бентеги. - Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся тобi: при?хав не з веселою бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а подiлитися ними нема? з ким. - Ти i сумнiви? Досi вони, зда?ться, не вiдвiдували тебе. - Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi старiйшин i мужiв. - На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання. - А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто! - Кого це - нас? - Передусiм тебе, мене, Всевлада. Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так пильним, як важким поглядом. - Я не почуваю себе обманутим. - Бо не дiйшла черга. Дiйде - тодi помiтиш. Де тi обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому вiн погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрiв? - Вигадав? - А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi сво?, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до сво?х рук, i вигадав. Обри всього лиш кочували бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi. - Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах? - Кажу ж, стали та й пасуть коней. - А коли ?м зашкодило щось iти далi? - Що могло зашкодити? Гада?ш, злякалися наших приготувань? - Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардiв, що анти посилали сольство до Вiзантi?, що мiж тими i другими ? домовленiсть: об'?днати ратi й заслонити обрам путь за Днiстер i Дунай? Вепр не знав, що сказати на те, i злився. А злоба не додавала йому розуму. - Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i всiм, байдуже, що труд мiй, плiд багатолiтньо? потуги ста? здобутком Волота, цього пiдступного пса i вбивцi! Вiн лютував уже й бiгав по клiтi, лютуючи, а Чужкрая нiби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi виважував гостя лiнькувато-супокiйним поглядом. - У мене. Вепре, нема? жодно? причини бути тобi недругом. Одначе й князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi i люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi. - А що скажеш, - спинявся Вепр i круто обертався до Чужкрая, - що скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згада?ш тодi про потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Ма?мо бути ?диними, Чужкраю. Чув, ?диними, коли хочемо бути володарями i силою в сво?й землi. - Сила землi в ?дностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж сi?ш розбрат, i тому не кажи, що дба?ш про силу. Непохитнiсть цього пияка i ненажери дiймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв за стiл. - Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я не стоя