. Яровит загадався, а поки думав та гадав - i ворон зник. "Вставай, молодче, - будив його тим часом волхв. - Настав мiй час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?" "Нi, дiдусю. Вчиню так, як велiли". "Помагай тобi бог у дiлах тво?х многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в мо?м тiлi усякiй нечистi". Сказав - i затих. Вiддавши тiло покiйного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вiтця свого? "А ти мене пошли до Живи, - пiдказав людським голосом кiнь. - Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму ?й про тебе i тим утримаю вiд зневiри".. "А й справдi, - Яровит йому. - Ти менi найвiрнiший содруг. Чи можу вiддавати такого Стратим-птаховi? Iншого попрошу у вiтця, як i челядь, що ма? зашити мене у черевi коня, аби надiйнiше доправився на острiв Буян". Далебi, не день i не два нiс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сiв, не мiг уже ласувати падаллю: звалився неподалiк i заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево i вилiз на волю. А вже як вилiз, поспiшив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах. Дивовижно незвичний свiт постав перед очима враженого землянина. Небо таке нiжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. I свiтло лилося з небес до лоскоту при?мне та м'яке, i пахощi виповнювали сад неземним ароматом, i спiви витали над садом такi вiддалено нiжнi та мелодiйнi, що слухав би та й слухав ?х, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не пiддаватися анi силi, що ста? супроти нього скелею, анi спокусi, що спроможна валити й скелi. Пригадав, чого прибув на острiв Буян, i прогнав вiд себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де ? i де може бути в цiм диво-царствi терем царiвни. Недовго й дошукувався. Вдалинi пiдносилась некрута гора, а ту гору оперiзувала блакитна, як i небо над островом, стрiчка рiки. По цей бiк рiчки, в долинi, стелились зеленi, щедро засiянi квiтами луки, по другий, на пiдгiр'?, знову сади та сади. А де ж бути терему Золото? Коси, Ненаглядно? Краси, як не в саду та не на пiдгiр'?, i де бути джерелу живо? води, як не там-таки, в пiдгiр'?, поблизу рiки? Цар-Дiва, видно, спочивала в теремi, бо нiмував терем, нiмотно було й довкола терема. Тiльки й гомону, що спiв пташок та плюскiт джерела. "Це там, бiля ложа царiвни", - догадувався Яровит. Поклав собi так: тут сила його нiчого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспiшав. Ступить кiлька ступенiв, розглянеться - i знову йде, розглянеться - i йде. Та ось завважив витязь: пахощi стали примiтно вiдчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби не сiсти там, де сто?ть, i не заснути. А вже як сяде, знав, i поготiв не втрима?ться, засне. "Чи не ? це вона, сторожа Цар-Дiви? - подумав. - Присяйбiг, вона, та сила, що не пiдпуска? смертних до живо? води!" Ну, коли i всього, то вiн не сплоху?. Не затим пантрував за Стратим-птахом, зважувався на таку далеку i, може, безповоротну мандрiвку, аби сплохувати тепер i пiддатися сонливiй зморi пахощiв. Ано, не затим! Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, анiж поступиться. Надумався - i випростав спину, ступив назустрiч сво?му порятунку. Коли набрав води та зiрвав золотий плiд з найближчо? до терема яблунi, вiдiйшов на дозволену для вiльного дихання вiдстань i там же, пiд першим, що захищало його вiд можливих свiдкiв, деревом умився. Сонливiсть одразу ж i помiтно зникла, до тiла, чув, прибула свiжа сила. Про бажання й говорити не доводиться. Десь обминав всякi перетинки, десь пересягав через них i бiг що було сили до рiчки. Бо таки не терпiлося вiдшукати тиху заводь при березi, заглянути в не?, а заглянувши, пересвiдчитись у сподiваному. Боги свiтлi та боги яснi! Вiн справдi знову молодий i красний видом! Не повiрив за першим разом; схилився i знову заглянув у плесо-свiчадо. Таки ж молодий i доброликий, присяйбiг, ще лiпший, анiж був. Не вiдав, потiшений, куди йти, що дiяти. Згадав про зiрване яблуко i з'?в його: хай буде такий, як ?, хай не пристають бiльше злi уроки. "А що ж далi ? - замислився. - Маю дбати про повернення на землю? А так, маю, i все ж то потiм. Найперше слiд по?сти щось i перепочити". За ?жею не було потреби ходити далеко - вона всюди, на кожнiм деревi i на кожнiм кущi. Там солодкi яблука, а там ще солодшi, там смачнi родзинки, мигдалi, а там ще смачнiшi. Зривав i ?в, втiшався при?мним присмаком i знову ?в. Аж поки не наситився, а вже наситившись, лiг там-таки пiд кущами, i заснув. Спав сном мужа i витязя, може, добу, а може, й бiльше. Коли ж прокинувся, та скупався у рiчцi, та поснiдав, знову загадався: як же вiн повернеться на землю? Спитати б, а в кого спита?ш? Це таки справдi царство Сонця, Мiсяця й Зiрок.. Хiба податись i вклонитися Цар-Дiвi? А коли замiсть ради-поради та запре в пiдземеллi? А що, може сказати: "Тебе сюди не просили, отож i згинь тут". Нi, рятунку-повернення мусить шукати сам. I вiщий ворон так нарiк: "То вже твоя турбота". Час вимiрювався не днями й ночами, як на землi, - перепочинками. Поспав, потинявся без дiла, з одно? цiкавостi, - ото й прожив добу. Знову поспав та поблукав понад левадами - знову прожив. I все ж розумiв: час iде, а надi? на повернення до землян нiяко?. Невже для того добирався на острiв Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було неправда? Не лише бентега, сумнiви обсiдали та й обсiдали серце, вiдчай закрався уже. А з вiдча?м прийшла й зневiра. Та ось прокинувся одного разу вiд грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненнi конi. Хвостатi, гривастi i неймовiрно бистрi. Мигнуть перед очима, ослiплять сяйвом - i зникають, схоже, що до землi правляться. Догадався, що то за конi, а чи на все уже згоден був, - схопився найближчому коневi за хвоста i за одну якусь мить, ну, може, за двi опинився в сво?му, земному морi. Мабуть, глибоко пiрнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню. Через те перше, що зробив, лiг на водi й перепочив. Потiм уже розглянувся й помiтив: вiн не так i далеко вiд берега. Вдалинi виднiлися гори, лiси на схилах гiр, ближче до моря - град бiлокам'яний. До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечiр. Сили забракло пiдвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пiсок i заснув, до краю змордований i знеможений. Удосвiта знайшли його там рибалки. Будили - не добудилися. Тож пiдняли на руки й понесли до сво?? рибальсько? оселi. Там вiн i проснувся, коли рибалки повернулися з моря. "Де я?" - запитав. "Серед людей". "Бачу, що серед людей. А в якiй землi, хто князю? в нiй?" "У нас не князюють - царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нинi царю? в ньому Халiль". "То, може, скажете, люди добрi, як менi потрапити до нього?" "Що ти! - замахали руками. - I не думай, i не помишляй про це". "Чому б то?" "Лютий вiн зараз, яко звiр. Хто пiдвернеться невчасно, голову стина? не вагаючись i не питаючись". "Що ж його розгнiвало?" "Спiймав морську царiвну, волi? взяти ?? собi за жону, а та не хоче". Згадка про морську царiвну насторожила витязя. Морська царiвна... Стривай, стривай. А чи не та це, що ма? порятувати ?? вiд кривди i кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може... "А з вашого царства ходять лодi? у слов'янськi землi?" - поцiкавився у рибалок. "Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчi вiдають". "Як же менi здибатися бодай iз кормчими?" "Iди в город, там морське пристанище. А в пристанищi напита?ш". Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пiшов берегом. Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. I всi веселi, часом тiльки осмiхаються, часом i регочуть. "Що тут у вас? - запитав перших, котрi трапились йому. - Скоморохи смiшать так?" "Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар iз царiвною змагаються?" Розштовхав цiкавих сво?ми дужими лiктями й спинився, вражений: в пристанищi морськiм пiдносилась над водою велика золота клiть, а в тiй клiтi сидiла, висунувшись по груди з води, золотокоса дiва. I такi довгi та пишнi були вони, ?? хвилями спадаючi коси, така нiжна голубiнь свiтилась в очах, стiльки муки було в тiй голубiнi, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце i зацiпенiло. Та це ж не дiва, це - богиня! I таку цар трима? в клiтi, хоче пiдневiльне взяти з нею злюб? Незчувся, як розштовхав решту цiкавих й опинився поруч iз царем, що гарцював на конi й допитувався у дiви: "Де тi клятi кобилицi, де?" "Казала вже, - спокiйно вiдповiдала царiвна, - у морi вони". "Я заганяв через них челядь, сам був на березi й кликав, не виходять з моря". "Значить, я не тобi суджена, коли не виходять". "Ти не зiзна?шся, яке слово маю сказати ?м, аби вийшли?" "Сам здогадайся". "У-у! -лютував цар. - Знай, не повiда?ш того слова завтра, пiслязавтра, викину разом iз клiттю на сушу. Подохнеш, мов риба". "Що з того, - царiвна йому, - тобi все одно не дiстанусь. Кажу ж, щоб жити на сушi, маю скупатися в молоцi морських кобилиць. А кобилицi вийдуть на поклик лише однi?? людини на землi - мого судженого". "А що, царю, - подав голос i витязь Яровит, - може, будеш розважливий i вiдпустиш дiву? Чув, що сказала? Все одно тобi не дiстанеться". Цар метнув у його бiк позирки-стрiли й пiдiбрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царiвна, й нагледiвши Яровита, крикнула потiшено: "Ось вiн, - вказала бiлою, мов морська пiна, рукою. - Ось мiй суджений! Йому i тiльки йому скориться море, усе, що в морi. Чули, лише на його голос вийдуть морськi кобилицi!" Царськi во? оголили мечi, обступили Яровита. "Iди, - сказали. - Iди й клич". "Я пiду, - погодився витязь, - та кликати маю без свiдкiв. I не серед бiлого дня - поночi. А крiм того, у мене будуть сво? вимоги". "Нiяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!" "О нi, так не вийде, царю. Скажу тобi те, що й царiвна казала: який матимеш iз того хосен? Якщо загину я, ти теж не вiзьмеш iз царiвною злюбу. Мо? вимоги тiльки прихилять до тебе царiвну". Хтось iз челядi шепнув царевi на вухо: "Погоджуйся. Аби тiльки кобилиць виманив iз моря, в усьому iншому обiйдемося без витязя". "Гаразд, - зголосився цар. - Кажи, якi тво? вимоги". "Перша з них. Дай менi бойового коня при сiдлi i збрую". "За цим не стане, - зголосився Халiль. - Кiнь тобi буде. Кажи, якi ще в тебе вимоги?" "?х небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я ?? пiсля того, як добуду для царiвни молоко морських кобилиць i скупаю ?? в тому молоцi". "Чом так?" "Аби нiхто не пiдслухав те, що казатиму, i не завадив нам зробити ?? земною дiвою". Цар вагався. I вiрити не хотiлося чужинцю, i не вiрити не мiг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так. Яровит звелiв приготувати бурдюки для молока, а в пристанищi поставити великий казан на пiдмостках iз каменю. Сам же сiв на подарованого царем коня й подався далi вiд цiкавих до того, що буде цi?? ночi на березi моря, людей. Вiн не збирався втiкати. Честь мужа i витязя не дозволяла йому залишити царiвну в бiдi. А крiм того, пам'ятав велiння ворона: "Поряту?ш царiвну - боги звiльнять тебе вiд дано? ?й обiтницi, не поряту?ш - не матимеш жони й серед земних". Клопотався iншим: яке ж то слово ма? сказати кобилицям, аби послухались його i вийшли, з моря, дались подо?ти себе? Бiлi? Буйногривi? Морськi? Щось нiби не те. Якось iнакше iменують ?х у родi слов'янськiм. Чи не... Так i ?: вiлинi сестрицi! Коли починають казку говорити, так i речуть: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi".. Халiль мiг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те! Коли вранiшня зоря з'явилася на обрi? й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: "Вiлинi сестрицi, морськi кобилицi. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдiть iз моря, порятуйте сестру свою, морську царiвну, вiд великого горя". I тiльки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять бiлогривих кобил, вийшли, стали одна при однiй i мовили: "Чого волi?ш, молодче?" "Вiддайте молоко сво?, най царiвна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволi агарянсько?". "Коли для того, щоб позбулася неволi, бери". Поки видо?в усi дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття пiд казаном, з'явилися цiкавi, челядь розбудила й царя - така була його воля: хотiв на власнi очi бачити, як купатиметься в кип'ячому молоцi морська царiвна. ?? звiльнили вже з клiтi. Оточили, щоправда, надiйною сторожею, все ж звiльнили й привели туди, де мало статися купання. Царська челядь принесла зробленi ще вчора схiдцi-пiдмостки й поставила ?х поруч iз казаном. Як тiльки молоко закипiло, морська царiвна вийшла на пiдмостки i, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тi?? ж митi випiрнула й, пiдхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом у пишнiм земнiм убраннi. Та не те вразило Халiля i його челядь: царiвна випiрнула з молока ще лiпшою, анiж була. Такою младомладою i такою красною та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, i занiмiли. "Слава царю Халiлю! - крикнула челядь, опам'ятавшись. - Слава володарю лiпо? з лiпих жони!" "Слава й царицi землi агарянсько?!" "Стривайте! - пiднiс над головою меча i вгомонив царських холопiв Яровит. - Царiвна не стала ще царицею, а цар - ?? мужем. Най спершу викона? другу мою вимогу" "Ти не володар ?й, аби вимагати". "Ба нi. Чули, що сказала царiвна? Я - ?? суджений. Або ти, царю, купа?шся зараз у кип'ячому молоцi й набува?ш виду красного молодця, до якого прихилиться серце вродливицi-царiвни, або ста?ш зi мною на по?динок. Чесний двобiй i чесна звитяга теж дадуть тобi право стати волостелином це? диво-дiви". Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сiв на коня й оголив свiй меч-самосiк. Царiвна ж стала край пiдмосткiв i, не чекаючи, що врадить цар iз сво?ми радниками, сказала: "Або зголошу?шся, царю, робити те, чого вимага? вiд тебе мiй наречений, або я знову буду в молоцi морських кобил i стану морською дiвою". Халiль зважився врештi-решт i вiдтурив вiд себе радникiв. "Кажеш, хочеш битися зi мною?" "Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупа?шся в молоцi". "Чи ж зна?ш ти, з ким виходиш на по?динок? Я переможець тих численних мужiв, що ?х, крiм чародiя-горбуна з двосiчним мечем, нiхто не перемагав". Вiн справдi був велетом. Таким могутнiм видавався на не менш могутньому конi, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитовi слiд було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе пам'ять його не забарилася нагадати й те, що чув вiд ворона: "Тобi належить визволити царiвну; не визволиш ?? - не матимеш i Живи". "Чи я перечу, - осмiхнувся. - Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй взяти гору у двобо? зi мною. Iнакше, кажу, не матимеш царiвни". Зухвалiсть його розлютила Халiля. "Виходь, коли так", - метнув на витязя сво? позирки-стрiли. Билися на просторiм намiстi, осторонь вiд натовпу. То налiтали один на одного бурею, то знову розходилися й брали розгiн. I раз, i вдруге, i втрет? отак. Нарештi зчепилися, мов вужi. Конi, гарцюючи, збили пилюку, не розбереш уже, де Яровит, де цар. Тiльки й чутно було з того вихору-двобою, як гримить криця об крицю, як iржуть, боляче приостроженi чи враженi мечем конi. Та ще бiла Халiлева чалма вигулькувала час вiд часу з пилюки, мовби засвiдчуючи тим цареву невразливiсть. Челядь, радники - сама цiкавiсть i торжество. Такi, що й крикнули б уже: "Хай живе непереможний цар Халiль". Та не зважувались все-таки, ждали вирiшально? митi. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева голова схилилася раптом на груди i, вiдтята наступним ударом меча-самосiка, покотилася коневi пiд ноги. Агаряни не повiрили тому, що бачили, i ждали. Може, то здалося тiльки? Адже курява. Та ось iз хмари пилюги вихопився кiнь без вершника, а вслiд за ним ви?хав i витязь. Витер спiтнiле чоло й знову погнав коня в пилюку, настромив щось на вiстря меча й, пiдiймаючи, кинув пiд ноги отетерiлiй челядi. То була повита чалмою голова Халiля. Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць i заволала: "Будь нашим повелителем, витязю-царю!" Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сiдло царiвну i погнав коня туди, де стояла в пристанищi Халiлева лодiя. Тодi вже, як сiв у не? з дiвчиною та пiдняв вiтрила, сказав люду агарянському: "Не волiю бути царем у вашiй землi. Свою маю". I повiв лодiю у вiдкрите море. Чотири седмицi плавали вони удвох iз царiвною по синьому морю, тiшились-милувались одне одним, а найбiльше тим, що були в парi, що ?м нiхто не перешкоджав анi плавати, анi тiшитись та милуватись. "Як тебе звуть?" - поцiкавився, коли усе вже було сказано i все висповiдано. "Царiвною". "Знаю, що царiвна. Iм'я яке ма?ш?" "Яке даси, таке й матиму". "Назву тебе Любавою". "Така я люба тобi?" "Як свiт ясний, як високе небо над свiтом". "То лишайся зi мною". "Отут, на морi?" "Чому на морi ? Хочеш, житимемо на березi моря. Я знаю землю, покриту вiчнозеленими галявинами, лiсом i нiким, до речi, не обсаджену. З полуночi захища? ?? вiд лютих сiверських вiтрiв та морозiв висока гора, недоступна для людей i звiрiв крутопадь, з полудня, заходу та сходу омива? голубе незамерзаюче море. Сядемо там, збуду?мо оселю та й житимемо в парi. З лiсу, з поля братимемо ?жу. Та й з моря матимемо ?? досталь". "I далеко вона, та земля?" "Що нам далеч? Захочемо - до ранку будемо там". "То пiшли нагору, пiднiмемо вiтрила". I погодилась, i перша подалася туди, де щогла та вiтрило. А вийшла нагору та розглянулася - й мусила прохолонути: на морi стояла повна тиша. "Доведеться чекати ранку". "А доведеться, - Яровит ?й. - Вiтер теж улiгся на спочинок". Розiгналася було йти до клiтi-затишку, та одразу ж i передумала. "Чому ма?мо чекати? Чи я не морська царiвна?" "Бо таки нi. Сама ж казала, стала земною". "Стала, утiхо моя, та не зовсiм. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тiшилась, будучи дитям, а потiм дiвкою-царiвною". "Йой". "Чого "йой"? "То як же воно буде?" "А так i буде, як нинi ?. Чи я не з тобою, чи тобi мало мене?" Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати сво?й Любавi, i Любава збентежилася, а збентежившись, не забарилася розiгнати його журбу-задуму. "Хочеш, - довiрливо заглянула в вiчi, - до ранку таки будемо в ута?мниченiй вiд людей землi". "Як то?" "Отам лежать плетеницi. Зроби з них дванадцять шлей i викинь наперед лодi?". "Хочеш сказати..." "Саме те, що подумав, утiхо моя, й хочу сказати. Звелю - i морськi кобилицi доправлять нас до ранку до то? необжито? землi". Не зовсiм вiрив ?й, а все ж скорився. I шле? поплiв, i до лодi? приторочив, i поперед лодi? викинув. Коли ж випiрнули та струснули гривами бiлi, мов пiна морська, кобилицi, i пожвавився, i про сум та непевнiсть забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись i пiшли в усiбiч крутi хвилi, повiяло стрiчним вiтром, а вже вiтер зривав i кидав на них, потiшених i вдоволених, м'яку пiну, холоднi й вiд того лоскiтне-дошкульнi бризки. Звiдки йому, земному, було знати, що то не просто собi бризки, то чари Любавиного батечка - царя моря. Плив i насолоджувався тим плаванням-летом, розкiш-волею, що можлива тiльки на морi, присутнiстю дiви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкiш серцю i такi чари на серце, де вже думати про якiсь сумнiви i якусь непевнiсть. Обiймав потiшену його вдоволенням Любаву й купався в знадах-розкошах ??, як лодiя в збуреному морi. До берега обiцяно? царiвною землi пристали тi?? вранiшньо? години, як сходило сонце i його скiсне промiння щедро залило доли та гори. Може, й не примiтили б тi?? щедростi, та з ночi випала на дерева, на трави роса, а скiсне промiння умi? вишукувати роси. Заграло, замерехтiло в тих диво-перлах, здавалось, видзвоню? в них. Торка?ться падiнням-доторком i видзвоню? кришталево чистим дзвоном. "Нiби на островi Буянi". "Подоба?ться?" - пита? царiвна й ласкою загляда? у вiчi. "Кажу ж, нiби на островi Буянi. А так, як на Буянi, нiде нема?". "Ну, - веселiша?, - тодi тут i житимемо". Вони оглянули за день долину, були у лiсi, пiд горою. Просто ходили й милувалися привiллям це? землi чи збирали ягоди й снiдали та обiдали в парi, все гомонiли й гомонiли, парувались та парувались, i хто зна?, що бiльше радувало ?х: вiднайдений закуток-вирай на землi чи те, що вiн давав привiд сподiватися: вони ?днаються назавжди. "Сам споруджуватимеш терем, - запитала царiвна, коли повернулися на лодiю, - чи родакiв мо?х покличемо?" "Чим же я споруджуватиму його, коли, крiм рук, нiчого не маю?" "I то правда, - осмiхнулася. - Ну, то лягай i спи, а я посиджу над тобою". "Чого ма?ш сидiти?" "Хочу так. Першу нiч ночу?мо на сво?й землi, мушу приглянутися, яка вона поночi". "А я засну. Бо нiч не спав i день був су?тний". I вiн заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе. Пiдвiвся, розглянувся - таки нема?. Поспiшив, спонукуваний тривогою, iз лодi?, та тiльки-но вибрався звiдти, як знову змушений був стишити ходу. Лодiя ?хня стояла в тихiй заводi, бiля кам'яно? стiни, а одразу за заводдю пiдносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац. Вiн був мармуровий, з високими, прикрашеними рiзьбленням вiкнами. Довкола палацу лад i досконалiсть, така досконалiсть, нiби усе, що ? тут, виросло за нiч iз землi й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див. Здолав-таки свiй подив, як i сво? сум'яття, й попростував до палацу. Назустрiч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне: "Прошу мужа й господаря до нашого терема". Не питав, звiдки такий, як могло статися. I так догадувався. Ходив слiдом чи поруч iз Любавою й слухав, що казала. А вона все оповiдала та й оповiдала. I свiтилась оповiдаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту при?мним свiтлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що ма? господу, що буде господинею. Може, саме те вдоволення й робило ?? не просто лiпою та гожою в новому вбраннi, - божественно чарiвною. Незчувся Яровит, коли i як перейнявся ?? радiстю i став тiшитись ?? втiхою. "Такi палаци, - осмiхнувся сво?й судженiй, - чував, ? тiльки в заморських царiв". "А хiба ми не царi?" Вони й справдi зажили, мов царi. Нiчим не клопоталися: усе, що слiд було добути, добував хтось i, що слiд було подати, теж подавав хтось. Або ходили на лови й розважалися ловами, або сидiли в теремi чи десь на узлiссi й тiшились собою, землею, в якiй оселилися, привiллям, що мали на тiй землi. Любаву, щоправда, бiльше вабило море, i вона щораз частiше нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи бiльш-менш сприятливий вiтер, Яровит ставив вiтрила й пускав лодiю в безмежну морську широчiнь, коли треба було йти супроти вiтру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до родакiв сво?х, i тi присилали морських кобилиць. Так чи iнакше, а молоде подружжя ганяло по морю коли хотiло i як хотiло. Бо обо? вподобали тi плавання-лети, обом було чим тiшитися в тих плаваннях. Воля усiм до смаку, а вiдчуття безмежного простору-волi - тим паче. А ще ж були зваби морських глибин i морського дна, були й вiдвiдини сусiднiх i несусiднiх пристанищ у чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський i дивувалися поконам у тому мирi, захоплювались його розма?ттям. Згодом навчилися й торгувати: збували добутi в морi корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи видавалось потрiбним у сво?м теремi. Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслi, арфи, а з ними й люди, що чарували грою на гуслях та арфах, потiшали пiснями чи вмiли вести чарiвний танок. Царiвна вподобала все те i не помiтила, як втратила смак до заморських мандрiв, а разом з тим i бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що примiряла вбрання, - те, що пошили ?й, i те, що тiльки збиралися шити, не перечила, коли укладали по-сво?му коси, мили в купелi й вели до зали, де влаштовувались вечiрнi чи святковi iгрища. Яровит частiше та й частiше почав залишатися сам; коли - на часину, коли - на весь день. Любава, як i ранiш, була ласкава й говiрлива з ним, можливо, ще говiрливiша, нiж досi. Бо таки мала що казати по цiлоденнiй розлуцi i таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася свого - почала водити на святковi та вечiрнi iгрища. Саджала коло себе й щiльно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як i ранiш. I те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Вiдчув по якомусь часi: почало набридати. Вночi, чуючи Любавинi розповiдi-захоплення, порiвняння цих, земних, iгрищ з тими, що бачила й знала на днi моря, лише вiдмовчувався, а вдень брав змайстрованого на дозвiллi лука, набивав тулу стрiлами i йшов у лiс чи до пiдгiр'я на лови. Не було такого дня, щоб повертався з порожнiми руками. Або косулю приносив з пiдгiр'я, або тетерука з лiсу. А спокою для свого серця не мiг зловити. Щось його мучило в палацi й поза палацом, чогось не вистачало, i те "щось" чим далi, то вiдчутнiше почало розчаровувати його i в ловах. Тодi сiдав у лiсi чи на пiдгiр'? i думав, а думаючи, нерiдко засинав. Приснилось якось (i таки там, у лiсi): постав перед ним отой, полишений у Живи кiнь i збуджено забив копитом. "Чого тобi?" - запитав Яровит, як завжди питав, коли кiнь непоко?вся. "Менi нiчого, - вiдповiв Буланий. - Менi тiльки сумно без тебе. З Живою бiда". "Як то - бiда? Що сталося?" "Слаба вона, млi?-зiтлiва? без тебе". "Без мене?" - запитав спантеличено й лупнув очима. Довго сидiв ще пiд деревом i не знав, як розумiти бачене. Сон то був чи з'ява? Нiби ж сон, а таке вiдчуття, мовби сто?ть хтось i жде, що скаже вiн, Яровит, на повiдане. Зiтлiва? без нього... А чом би й не так? Он скiльки часу минуло, як посiяв у серцi надiю, розпалив багаття великих жадань, а що принiс ?й? Розлуку й сум, невтiшну сподiванку й страждання. А запевняв же, казав - лише через бiду не повернувся до сво?? Живи, не взяв iз нею злюб. Та хай жде i вiрить: вiн повернеться. Коли й земля стане дибом, небо вiзьметься вогнем, все одно повернеться i стане ?й мужем. Не пiшов того вечора на iгрища, а наступного дня - на лови. Любава помiтила його смуток-зажуру i сполошилася. "Чого тобi? Що з тобою?" "Сумно, Любаво".. "Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, суму?ш?" "Тепер сумую i ось що скажу тобi, царiвно: я маю вiд ?хати вже". "Куди? Чого?" "Земля батькiв кличе. I дiвчина, якiй обiцявся". "А я? Ти ж взяв зi мною злюб". "Узяв, та не обiцявся". Знiтилась Любава, а далi й геть розплакалася. Схилила на руки голову, затулила долонями лице й плакала по-жiночому ревно, по-людському жалiсно. "Казав: я люба тобi. Тепер нi вже?" "Час любощiв минув, царiвно. Настав час повинностей. А повиннiсть кличе мене у рiдну землю". Пiдвела голову й глянула допитливо. "Що ж маю робити тут сама? Нiчому не рада буду, все стане огидним без тебе". "Може, повернешся до родакiв сво?х, у море?" "Не зможу я жити тепер у водi". "Як то не зможеш? А там, у агарянiв, казала..." "Бо тодi могла ще скупатися в молоцi вiлиних кобилиць та й повернутися.. Тому й казала так. Тепер iнше кажу: я понесла вiд тебе дитя, а воно тво? дитя, земного мужа, i не зможе жити в морi". Щось озвалося в ньому болiсне i втiшне. Одначе бiльше болiсне було, анiж втiшне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як же пiду тепер вiд не?? Чи можу пiти пiсля всього, що сталося?" "Лишайся, - поспiшила присiсти перед ним Любава й заглянути, як колись заглядала, у вiчi - так глибоко й так жалiсно, серця дiставала. - У тебе й тут, як бачиш, ? вже повиннiсть". I мучився, i карався, i заспокоював свою добролику царiвну, аби не побивалася так. А проте не тодi, то перегодом десь сказав ?й: "Мушу, Любаво". "Може, хоч iнодi навiдуватимешся до нас?" - подала сама собi надiю. "Iнодi - може".. I, щоб вiдiрвати ?? якось вiд серця, обернувся круто, сiв у лодiю й пiдняв усi, що були на нiй, вiтрила... - Ну, а далi ж як було? - не вдовольнився тим, що повiдала бабуся, Богданко. - Так i було, як мало бути. Добувся Яровит до сво?? землi, взяв iз Живою злюб. Таке весiлля справляли, подейкують люди, усi гори дзвенiли. - А царiвна? - А царiвна народила сина та тим i втiшилася. Син, мов двi краплини води, був схожий на вiтця, i теж, як i батько, став князем у сво?й землi. До моря тiльки бiльше лежало його серце, анiж до суходолу. Через те й прославився у людях як багатий морський гiсть i великий мореходець. XVIII_ За гожо? години раннього передлiття Миловида була вже у Нижнiй Мiзi? i мiряла ту саму путь, що й колись. Ото тiльки й одмiни, що правилася не з Маркiанополя в Одес, а з Одесу в Маркiанополь. I певна була: плавання ?? позаду вже, i не зовсiм вiрила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом Днiпра та шукала лодiю з чужкраю, всякого наслухалася про заморських мореходiв: i пiдступнi вони, i завезти можуть туди, звiдки не втрапити вже анi до Мiзi?, анi до Тиверi. А тi мореходи взяли, що належить, i сказали: "Вiра та спокiй, дiвчино, пiслязавтра будеш у пристанищi Одес". Сказали й доправили. Чи такi добрi ?, чи тому, що обманула ?х, видала себе за викрадену тиверськими татями, навiть жалiли в путi, берегли вiд бурi, що розгулялася. Присяйбiг, коли усi такi, пiде Божейковими слiдочками в землi ромейськi i розшука? свого Божейка. Таки зважиться i пiде! Обернулася, глянула в той бiк, де клопоталися ?? мореходи, й вiдчула малiсть свою, а ще сором за себе: таким людям i назвалася полонянкою, сказала неправду. Аби виправдатися бодай чимось, пообiцяла, ба заприсяглася сама собi: далi казатиме всiм правду i тiльки правду. У свiтi ? жорстокi i безпутнi люди, то так, а все ж свiт не такий жорстокий i безпутний, як про нього думають. Старий Борич сидiв, як завжди сидить, коли бува? вдома, у сво?й пiдклiтi й латав-заварював чужi казани. Не сподiвався, ясна рiч, бачити Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним i сказала, вклоняючись: "Добридень, господарю красний", - видивився й закляк зi сво?м ремеслом у руках. - Ти?! - не спитав - простогнав лякаючись. - Менi привиджу?ться чи це справдi ти, Миловидо? - Я, дiдусю. Пiдвiвся, засу?тивсь, як мiг су?титися в сво? лiта, провiв i посадив супроти себе. - Як же це, дiвчинко? Гадав, ти давно дома вже, тiшиш сво?м поверненням iз неволi маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, i як сталося? Оповiла все i не приховала в тiй оповiдi найголовнiшого: ?й нема? й не буде життя на землi, коли не вiдшука? та не звiльнить Божейка. Затим i прийшла до роме?в, затим сто?ть i перед ним, Боричем. Солiди, якесь там золото ма? на пошуки та викуп, а в усьому iншому поклада?ться на помiч мандрiвного ливарника Борича, котрому вiльно iти, куди хоче, й бути там, де захоче. Та Борич не поспiшав хвалити ?? за тi милi його серцю намiри, як не поспiшав i зголошуватися. Сидiв, дивився на порятовану свого часу з неволi дiвчину прибитими смутком очима i мовчав. "Як же я пiду з тобою, гожа дитино? - казали його очi. - Чи ти не бачиш, який я лiтнiй? Чи не вiда?ш, що та далека й тривала путь не для мо?х нiг? А й те ще знай: маю та?мне доручення вiд князя - наглядати за ромеями i поспiшити з речницею про ?хнi лихi намiри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось схоже на те. Як можу вiдлучитися на все лiто, а може, й бiльше, коли тут збирають манiпули й гуртують у когорти, а когорти - в легiони? То ж зрада буде, Миловидко, i страшна зрада. Лiпше було б не зголошуватися, анiж сказати: "Попереджу", - i не попередити". I журився ?? журбою, i дошукувавсь, що i як вдiяти, а дошукатися не мiг. - Я пособлю тобi, дiвчино, аякже, - почав з обiцянки. - Проте почнемо не з мандрiв по Вiзантi?. Найперше ма?мо знати, куди повезли тих нещасних, де i кому збули. - Гадаю, в пристанищi Одес знають те. - В Маркiанополi теж знають i, може, лiпше, нiж у пристанищi Одес. Отож пошуки почнемо звiдси, а там i до Одесу дiстанемося, аби певними бути, що не на ложнiй путi. Борич вiдклав свою роботу, вивiв з пiдклiтi й посадив гостю за стiл, дав ?сти. А поки ?ла, сидiв i думав, до кого йому вдатися, у кого шукати ??, правди про полонених. Певно, нiчого втiшного не вишукав, думаючи, бо не ожвавився, як ранiш бувало. Порадив Миловидцi лягти та спочити пiсля многотрудно? путi, всiляких тривог на тотих путях та й подався з двору. Минув день - Борич повернувся з преторiю нi з чим, минув другий - знову нi з чим. А третього дня i зовсiм зайшов на подвiр'я пiдупалий духом. - Щось погане вивiдали, дiдусю? Вимiряв ?? невеселим оком i тодi вже сказав: - Знаю, ти ждеш вiд мене лишень гарного та при?много. А те й не береш на карб, що при?хала шукати при?мностi серед людоловiв. Тож слухай, дитя людське, що казатиму, не тiш себе удачами, надто швидкими та при?мними. Ходiння по муках тiльки почалося. Не до I?рони i не до Авiдоса повiз Хiльбудiй твого Божейка i всiх, хто з ним. Чи то не хотiв платити мито за продаж рабiв, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спiйма?ться на татьбi, - погнав набитi взятими гвалтом тиверцями лодi? аж до Iллiрика. - Аби тiльки знати, де, - не малiла духом, навпаки,ожвавилася Миловида. - Дiдусю, рiдненький. Iллiрик то й Iллiрик, подамося й до Iллiрика, аби знати, де! - Iллiрик великий, горлице. Перш нiж правитися туди, ма?мо достовiрно знати, де саме продавали. - А тi, - кивнула на преторiй, - не кажуть? - Не знають нiбито. По?демо-таки з тобою до пристанища Одес i шукатимемо таких, що знають про долю тиверцiв, там. Цього разу Борич не взяв iз собою ливарного причандалля, як брав ранiш, маючи намiр зiбрати коло себе люд i вивiдати в нього те, що хотiв вивiдати. Знав-бо: стезю ма? топтати до навiкулярi?в, а то не для всiх доступний люд, ?х коли й привабить щось, то не його кузнь. - Кажеш, ма?ш золото i ромейськi солiди? - запитав Миловиду, побувавши в пристанищi. - Маю. - Тобi вони, ясна рiч, пригодяться ще, та що вдi?ш, i тут без них не вивiда?мо. Давай поки що солiди, а золото прибережи. Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищi, а повертався нi з чим, лише веселенький був, а то й зовсiм хмiльний. Дивувалася з того, а ще бiльше боялася: проциндрить дiд те, що вiдiрвала вiд серця й передала як надiю на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не буде анiякого. Та ба, iншо? путi вивiдати, де Божейко, не бачила: те знають мореходи i тiльки мореходи. Може, не слiд так дуже вже покладатися на Борича, самiй теж ходити та питатися? Хтось же був свiдком, як виводили тиверцiв iз схованок, пакували в лодi?. А коли був, мiг чути, куди правитимуться тi лодi?, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених за море. Тодi, як правилася до Днiстра та шукала гостей iз чужкраю, теж боялася: кого зустрiне, кому довiриться, а не шкоду?, бач, що довiрилась. Ано, свiт не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд - i поготiв. Так надумала, так i зробила б завтра чи пiслязавтра, коли б у ?? прихисток не залетiло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо дверi й мовив, переступаючи порiг: - Готуйся, Миловидко, завтра вируша?ш. У Старому Епiрi, в пристанищi Нiкополь, продавали тиверських бранцiв. - Це далеко? - Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нiкополя. Дiвчина загадалася. - А чому тiльки мене? Ви хiба не ?дете? Старий знiтився i безсило розвiв руками. - Не можу я, горлице, по?хати. ? тут, у Маркiанополi, дiло, котре не пуска? мене з тобою. Осмутнiла враз i сiла там, де перед тим сидiла. - Ти не сумуй i не май на мене гнiву, - заспокоював чи й виправдувався Борич. - Не тому не ?ду, що не хочу, не можу я, повiр. Роме? знову готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, i коли знов на Тивер, зробити так, щоб знали тиверцi. Глянула на старого i недовiрливо, i загадково-подивовано й знов потупила зiр, похилила голову. - Я боюся, дiду. Вся надiя була на вас. Гадала, i Божейка вiдшука?те в цiй чужiй та загадковiй для нас, тиверцiв, землi, i мене надоумите та захистите, коли дiйде до напастi. Очi Боричевi, вид Боричiв казали: "А горенько!" - та уста промовляли iнше. - Навiкулярiй, що взявся доправити тебе, - муж лiтнiй i добронравний. Казав, доки будеш пiд його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далi складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тiльки, не будь вельми щедрою i не вдавай iз себе багату. А ще не будь надмiру довiрливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум i обачнiсть. Чула: розум i обачнiсть. То будуть ?динi тво? помiчники на многотруднiй путi удач i невдач, сподiванок i розчарувань. ХIХ Боричевi пiдозри не пiдтвердилися того лiта. Роме? збиралися до Маркiанополя, та не для то?, що догадувався вiн, виправи: ходили на забудови та змiцнення фортець у Поду-нав'?. А наступного передлiття вода так пiднялася в широкому та повноводому Дуна?, що про перехiд через його широчiнь уплав годi було й думати. Злились i стали суцiльною гладiнню-морем численнi рукави, зникли пiд водою очерети, залилося й стало заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в водi й видавалися зеленими острiвцями на порудiлiй водянiй гладiнi. - Ось i ма?мо. Волоте, помiч, - пiдвiвся в стременах i пильно розглянувся Вепр. - Дунай до самого лiта став ромеям на перепуттi, а нам визначив обводи незатоплювано? твердi. Напевне знатимемо тепер, де вдало визначили мiсця для веж, а де помилилися. Бiльшо? води, зда?ться, не було в пониззi. - Гада?ш, що ми десь i помилилися? - Дуже можливо. А втiм, побува?мо на мiсцi забудов - побачимо. I князь, i його во?вода знали: сюди, в Подунав'я, давно пiшли тиверськi будiвничi - землероби, каменярi, дереводiли. Та й чули, правлячись пониззям, як голосно вистукують тi, що дроблять та тешуть камiнь, рубають дерево. Дереводiлiв, ясна рiч, найбiльше тут. Бо й дерева треба найбiльше. Може, тiльки вежi й змурують iз каменю. На вали, забудови пiде земля та дерево. А градниць iз сяких-таких колод не поставиш. Тож i гримлять-вистукують будiвничi по всiх околiях, рубають що ? лiпшого та найлiпшого. - Старiйшини, як нiколи, повiрили тобi, княже, а вiд старiйшин перейнялася вiрою i вся земля. Бачив, як густо йшли тиверцi на Дунай? - Бо вiдають, чим заплатили за безпечнiсть. На власнiм хребтi спiзнали, що таке чужинське вторгнення. - О нi, стараннiсть та ма? й iншу пiдвалину. Гадаю, не було б тако? щиростi та одностайностi, коли б ти кликав ?х спершу на спорудження веж, а потiм - на вiдбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледiли в тiм тво?м повелiннi, тому й пiшли усi в пониззя. Вепрова похвала була при?мна князевi. Через те говiркiшим видавався i на Дунай дивився веселiше, нiж можна було сподiватися вiд нього. - Гарне пристанище матимеш, во?водо, коли сядеш iз родом i людом сво?м у гирлi тако? рiки, - показав на безбрежне дунайське плесо. - Чи не закортить стати тодi осiбним князем, га? Питався, жартуючи, а Вепр не зумiв чомусь бути мужем, що сприйма? почуте як жарт. - Осiбним? - Ну, коли не осiбним, то морським. - Морським - може, - надумавсь-таки i усмiхнувся, - а осiбним - нi. Тут усi?ю слов'янською землею не можемо упоратися з неспокiйними сусiдами. Таке ж князiвство, як моя придунайська волость, проковтнуть i не оближуться. Волот загадався й примовк. - Я через те кажу так, - обiзвався перегодом, - що менi самому Тiра почала видаватися лiпшою i знадливiшою за Черн. - Ов! А то ж чому? - Бо гарне i багато чим спокусливе мiсце. Одне, город той, коли звести його, стоятиме на узвишшi, а друге, над глибокою водою. I не на морi, i над глибокою водою, чу?ш? Таке морське пристанище може вирости в тiм мiсцi i така твердь для слов'янсько? землi, що й ну. Та ще коли й ти станеш ?й пiдпорою при самiм Дуна?, та коли лодiй матимемо стiльки, що на весь Понт Евксiнський гримiтимуть славою. Уявля?ш, що буде тодi? Е-е, во?водо, з то? затi? в Тiрi може вирости наша сподiвана мiць. Гада?ш, поляни так собi вчепилися за те мiсце на нашiй землi й пiшли на ?днiсть iз тиверцями? Мають пильне око i далеко бачать тим оком. Я пiсля бесiди з ними покою не маю ночами. Сплю i бачу великий бiлокам'яний город над лиманом, морське пристанище при городi, сотнi сво?х i чужих лодiй у тому пристанищi. В мислях дав уже йому й наймення - Бiлгород. - А чому тiльки в мислях? Друге лiто сидять там тво? та полянськi будiвничi, гадаю, щось зробили. - Пристанище, вважай, ? вже. Коли не зашкодять роме? чи якесь iнше безлiття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь. Скiльки правилися понад Дуна?м купно, стiльки й мови було про те. А розлучився з Вепром у новiй його волостi й прибув до Тiри, мусив забути про сво? далекосяжнi намiри: там на нього чекали вже посланцi з вiстями вiд Борича. Не хотiв вiрити тому, що почув, однак не вiрити теж не мiг. Чи Борич слав би людей аж iз Маркiанополя, коли б не був певен: роме? таки готуються до походу? "Оце таке тво? сольство, iмператоре? - питався в того, вiд кого мав неабиякi обiцянки. - Оце така щирiсть i така правда? " Перше, що зробив, - розiслав гiнцiв. Звiдомляв про загрозу нового вторгнення князя Добрита у Волинi, звiдомляв i полян та уличiв. Вепровi ж повелiв змiнити сокири на мечi й зiбрати пiд свою руку весь тамтешнiй люд. Сам теж не забарився згромадити iз будiвничих дружину й повернувся до Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського iмператора. Тiльки б не спiзнитися зiбрати до спаду води в Дуна? дужу силу. Все iнше вирiшать меч i розум, розум i меч. Висока дунайська вода спадала повiльно i довго, так довго, що зiбранi пiд рукою Волота дулiбськi, полянськi во?, як i во? сусiдiв уличiв, почали ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зрi? хлiб, по лiсах повнятьсямедом бортi, а господарi кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'?. I роме?в не провчать, i втрати матимуть такi, що ?х нiчим уже не вiдшкоду?ш. - Що робитимемо, княже? - прийшли i сказали нарештi самому привiдцi. Думав, дошукувався i таки знайшов ??, одповiдь. - А що роблять в такому разi ? Не йдуть роме?, то нам тра йти до роме?в. Одбирайте спритних звiдуиiв, пошлемо ?х на супрот-берег Дунаю за звiдами. Най понишпорять та побачать, що роблять роме?, збираються чи не збираються вони йти в нашу землю. На те охоче пристали i звiдунiв одiбрали рiвно стiльки десяткiв на чолi з десятськими, скiльки було на ромейськiм березi фортець. Розтлумачили, де i як мають переправитися, що вивiдати, переправившись, та й стали ждати.. Так чи iнак, а звiди мають покласти край марному сидiнню. Вони й поклали, та не так, як мислив собi князь i тi, що були з князем. Звiдуни повернулися й сказали: роме?в справдi до гибелi в фортецях, одначе не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камiнь i мурують стiни. - Зводять новi фортецi? - Ба нi, нарощують заборола в старих, мурують новi споруди на подвiр'ях фортець. То була заковика i неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слiд i обманувся? А коли нi? Коли ждуть-таки спаду води й змiцнюють тим часом фортецi? Можуть i так собi мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зiбраний ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижi та будуть готовi зустрiти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а й iз хлiбом-сiллю". Коли це правда, не втримати йому коло себе анi полян та уличiв, анi дулiбiв. Щасливi мислi - нечастi гостi, ця ж прийшла й осiнила якось неждано й негадано: а чом i йому не робити те, що роблять роме?, - знов повернути усiх до заступа i сокири? З тi?ю думкою вийшов перед тисяцьких i постарався втлумачити ?м: легковажити не час; а щоб зiбраний у пониззi люд не нудьгував без дiла i менше думав про сво? вогнища, посила? його на припинене через чутку про вторгнення спорудження веж. З князем Добритом ? така домовленiсть: рано чи пiзно все одно треба буде приходити сюди i споруджувати. Не був би вiн князь, привiдця во?в i дружини, а до того ж муж думаючий, коли б на тому й заспоко?вся. Кажуть, у роме?в не спостерiга?ться помислiв про ратну виправу за Дунай? Хай кажуть, а вiн знову пошле сво?х звiдунiв на супротивний бiк - хай стежать за ромеями, хай знають, якi в них помисли сьогоднi, якi завтра. За цим разом вибiр його випав на найближчi задунайськi твердi Ульмiтон та Туррiс i був, зда?ться, вдалим: саме в Ульмiтон прибували та й прибували во? з ромейських провiнцiй. - Це i ? вона, розгадка Хiльбудi?вого замислу, - радiв чомусь Волот. - В Ульмiтонi накопичуються сили, що вторгатимуться. Стежити за ромеями, що таборилися по фортецях, доручив одному з найкмiтливiших сво?х сотникiв. - Не спускай ока з них, - повелiв йому, - найпаче з тих, що в Ульмiтонi. Звiдiв не було седмиць чотири, зрештою прискакав гiнець i сказав: сидять роме?; ходять удень на муштри, увечерi п'ють вино, а з фортецi не йдуть. - А що сотник? Якi його намiри? - Вивiдувати i ждати. - Розумно. Пождемо й ми, коли так. Ждали седмицю, за нею другу, за другою й третю. А одразу по третiй прискакало кiлька гiнцiв iз речницею вiд сотника: роме? згуртували манiпули в когорти й пiшли на Туррiс. - До бронi, слов'яни! - звелiв князь. Знали тепер кожен Хiльбудi?в крок, як знали й те, скiльки iде з ним когорт, де зупиняються на нiч i куди зникають по ночi. Тисячi стояли поодаль вiд Дунаю i не виказували сво?? присутностi.. Таке повелiння князя Волота: дати ромеям можливiсть переправитися на цей бiк, а вже як переправляться й пiдуть на сво? чорне дiло, тиверцi й дулiби стануть ?м на путi - так, щоб охопити Хiльбудi?вi когорти пiвколом. А оскiльки по один бiк у роме?в буде глибоке й широке, мов море, озеро, по другий - не менш глибокий i бистроплинний Прут, а за Прутом - во? iз стрiлами, то ромеям нiчого iншого не лишатиметься, як прийняти бiй. Перше, що трапилося Хiльбудiю на путi в Тиверську землю, була почата й незавершена будова. - Бачили? - показав тим, хто був поруч. - Ще трiшки замешкалися б - i анти спорудили б на нашiй путi другi Довгi стiни. - А так. Гляньте, скiльки землi, колод навезено, ба камiння навiть. Для стiн, може, й замало, а для фортецi чом же. - Земляно? чи дерев'яно?? - Глинобитно?. Смiх, жарти та дотепи, а все ж серед безжурних жартiвникiв знайшлися й тверезiшi. - Зверни увагу, стратегу: робота провадилася щойно. Дуже можливо, що анти десь поруч. Хiльбудiй знову вiдбувся жартом, а все ж не полишив застережень центурiона поза увагою. Спинився, приглянувся до зрито? копитами путi й повелiв вислати поперед когорт, по праву i по лiву руч вiд них кiнних звiдунiв. Очолюваний ним легiон не такий великий, щоб вважатися вiйськом, та не такий i малий, щоб вести його в землю варварiв по однiй путi. А змушений був, принаймнi поки здолають горловину мiж озером i Прутом. Подiлив легiон на когорти, визначив дистанцiю й звелiв правитися одна за одною, дотримуючись дистанцi?. Коли ж трапиться таке, що вийдуть i стануть на путi слов'яни, перша колона ма? стати чолом до них i прийняти бiй, двi iншi вийдуть на фланги й дiятимуть так, як вимагатимуть обставини бою: або ж вiзьмуть на себе варварiв, що будуть на флангах, або ж обiйдуть тих, що стануть на путi, i вдарять на них з флангiв. Висланий наперед роз'?зд вихопився на широку галявину обабiч путi i змушений був зупинитися. -- Слiди свiжi, - уголос мiркував привiдця. - Анти тiльки-но пройшли тут i великими силами. Що, коли отам, за галявиною, стали заступом i нав'яжуть сiч? Легiонери мовчки переглянулися з ним i не стали розраджувати. - Зробимо так, - повелiв привiдця роз'?зду. - П'ятеро поскачуть уперед i вивiдають, чи ? хто в лiсi, а вивiдавши, дадуть знати. - Ну, а коли нiкого не буде? - Правитиметеся далi, тiльки ближче до нас, на вiдстанi одного-двох стрелищ. Були обережнi i, здавалось, аж надто пильнi, а таки прогледiли появу слов'ян. Тодi аж збагнули, що то не хтось iнший, тиверськi во?, як ?м заступили путь. Подалися було назад, а позаду теж заступ, кинулись праворуч, у лiс, - i там кiнний заступ. "Це кiнець, - подумав ромейський привiдця. - I, що найгiрше, така ж доля спiтка? й тих, що йдуть за нами й покладаються на нас". - Попробу?мо пробитися, - повелiв легiонерам. - Кому пощастить вихопитися, постарайтеся доправитись до когорт i попередити: на цiй галявинi усьому легiону готу?ться пастка. Усьому, зрозумiли? Вони звернули з путi й погнали коней туди, де менше було во?в. Та не для того ?х брали в лабети, щоб випускати. Однi полягли, стятi мечами чи стрiлами, iншi, не бачачи порятунку, склали перед тиверцями броню свою й простягли руки для пут. Те саме спiткало й боковi роз'?зди. Хтось iз тих, бокових, пробував, щоправда, докричатися до Хiльбудiя, та Хiльбудiй був надто веселий тi?? митi, аби почути застережливий крик сво?х звiдунiв. ?хав на чолi першо? когорти, оточений веселими вершниками, й гадки не мав, що може щось статися, та ще тут, у придунайськiй глушинi, наiменованiй незайманщиною. Коли ж сталось-таки - перед його когортами, нiби з землi, постав надiйний слов'янський заступ iз лучникiв i мечникiв, ?дине, на що спромiгся з несподiванки, повелiв прискорити вихiд когорт iз лiсу. - Першим п'ятьом когортам стати дугою й бути готовими до зустрiчi з варварами, всiм iншим розвернутися й прикрити тил! Нiби у воду дивився. Не встигли його когорти висипатись на галявину й стати в бойовi лави, як там, попереду, а перегодом по праву i по лiву руч ожив лiс, галявини в мiжлiссi й звiдти хмарою посунули на роме?в лави лучникiв. Скiльки ?х, важко було збагнути. Одне бачив: ?м нема? кiнця-краю. Iшли щiльно й заслонялися щитами, обступали звiдусiль. - Щитоносцiв наперед! Стати стiною, зупинити стрiлами. У ромейських лавах зчинилася ворохобня. Тi, кому наказано стати супроти слов'ян стiною, спiшно пробиралися наперед, iншi приймали ?хнiх коней i норовили вiдiйти до лiсу, ще iншi шикувалися в колони мечникiв i ждали нагоди пiти на пiших в кiннiм строю. А поспiх - мала утiха. Десь встигли щитоносцi стати супроти антiв, зустрiти ?х хмарами стрiл, а десь i нi. I там, де не було щитiв чи не так щiльно летiли стрiли, анти навалилися дужо й зламали лави, клали пiд ноги чи стиналися з тими, що боронились. У прорубанi ними вiкна-проломи не забарилися вломитись тиверськi та дулiбськi вершники. Немов буря приморська а чи вихор польовий влетiли туди на буланих, вороних, гнiдих та бiлих конях, м'яли щитоносцiв копитами, рубали навсiбiч мечами, збадьорювали себе i тих, що йшли плiч-о-плiч, диким посвистом та гуком-перегуком. I все ж анi посвисти, анi перегуки не могли заглушити багатоголосого брязкоту мечiв, чийогось торжества, а чийогось i передсмертного волання про помiч, так само як тi волання неспроможнi були осилити iржання коней. Таким здичавiло голосним i таким тривожним видавалося воно, мовби тиха донедавна галявина горiла вогнем або вiщувала проваллям-загибеллю. Хiльбудiй зiбрав коло себе найбо?здатнiшi манiпули й намагався дати побо?ську якийсь лад. Сидiв на високому, з буйною бiлястою гривою конi й пильно стежив за тим, що робилося в переднiх лавах. - Iоанне! - кликав котрогось iз мечникiв, що стояли напоготовi. - Скачи в третю когорту й перекажи ?? привiдцi мо? повелiння: хай одруба? оте антське вiстря та ста? стiною супроти решти. З одрубаними ми й самi упора?мось. - Буде сказано, стратегу. - ?вдемоне! - рiзко обертався до iншого, цього разу - центурiона. - Бери свою манiпулу й винищ отих варварiв, - показав рукою. - Потiм пiдеш на помiч першiй когортi. - Iду, привiдцю. Хiльбудiю не все i не завжди видно. Тому пiдводиться час вiд часу в стременах i стара?ться бодай якось доглянутись, що робиться в його лавах. Саме за тими розглядинами й застига? його крик посланця вiд поставлених на захист тилу когорт. - Достойний! Варвари напирають i з тилу. Сили великi, не висто?мо! - Передай Флавiю i всiм во?нам: ?дина надiя в цих лещатах - меч i щит. Бiльше нема? на що надiятись! Знав: з ним лiпшi фракiйськi когорти, тi, що були не так давно у сiчах з iранцями й переданi iмператором пiд його надiйну руку. Тому й не переставав вiрити: хоча во? його й опинилися в зашморгу, варварам не так просто буде зiм'яти ?х i примусити показати спину. Це досвiдченi мечники та щитоносцi, вони спершу кiлькох варварiв покладуть, а тодi вже самi ляжуть. Саме так: дiйде до краю, то ляжуть, все ж не покажуть спини. Найбiльше дiста?ться чоловим манiпулам. Он як порiдiли вони, стримуючи ворожi сотнi. Десь тiльки оступилися й рубаються, прикрившись щитами, десь стали невеликим пiвколом i стоять, мовби скеля в розбурханому морi, а десь ?х всього лиш острiвки, що ось-ось накриються хвилями. Обернувся до тих, котрi стояли пiд його рукою як остання надiя на порятунок, i застиг, вражений: анти прорвали лави не лише щитоносцiв, а й мечникiв i пруть кiнною ватагою прямiсiнько на нього й зiбранi пiд його рукою манiпули. - В мечi! За мною, вперед! Встиг крикнути ще тим, що обходили його по праву i лiву руч: "Постарайтеся взяти в лещата i знищити", - та тим i вичерпав сво? можливостi правити воями: перед ним вирiс рудобородий ант i змусив пiдставити пiд занесеного над головою меча вивiрений у такiм дiлi мiдiйський щит. А тiльки-но одвiв той удар, як одразу ж i сам нанiс його. Бо мав уже не одного i не двох перед собою, опинився в тiй круговертi, що анти iменують сiчею, а перси - рiзаниною. Рубався вправно i дужо, так вправно, що вiдчув вiд того насолоду, а вiдтак приплив сили та певностi: вiн - бувалий во?н, йому цi варвари, мовби смiття в рiчковому потоцi: ото тiльки й прикростi, що огидне. Не певний за когорти, собi ж прокладе у цiм потоцi путь i вихопиться на волю. Мабуть, не одного стяв уже дужим ударом правицi, бачив: примiтили його вправнiсть i розступаються. Удають тiльки, що пруть на ромейського витязя на гнiдiм конi, коли доходить до сутички, або ж пiдставляють пiд удар щита i вислизають, або ж обходять стороною. Ба нi, помиля?ться. Он пре якийсь прямiсiнько на нього. Молодий, безусий ще, а очi, мов у звiря, налилися кров'ю. Не меча - сулицю нацiлю?. Невже сподiва?ться вибити його, Хiльбудiя, з сiдла? Занiс над головою меча i не встиг вiдбити ним варварову сулицю, як вона схитнулася i ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так i сталося б. - Боривой! - почув дужий голос. - Цього не чiпай. Це сам Хiльбудiй, вiн мiй! Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить розвернути його й гнати услiд за ромейським привiдцею. "Тиверський князь? Той, що гостив у Маркiанополi? Що ж_ робити? Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись i покластися на щит i меч? Коли втiкатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить менi, полководцю, утiкати?" Розвернув по крутому колу Гнiдого й пустив у зворотну путь. Треба, значить, треба, iншого не вигада?ш. Першим гнав на нього розпластаного в аерi коня безусий, той самий, котрому казали: "Не чiпай". "Завзятий хлопчисько, - подумав, - зна? на кого йде, i таки йде. Ну, стривай же!" Хiльбудiй махнув мечем i так рубонув ним по нацiленiй на нього сулицi, що вона бринькнула i вилетiла во?новi з рук. Тi?? ж митi налетiв на кiлькох i встиг звалити коневi пiд ноги лиш першого. Всi iншi оточили стiною й наставили сулицi. - Скорися, Хiльбудiю! - повелiв князь Волот. - Когорти тво? розбитi, виправа програна. Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й кинув його прямiсiнько на Волота. Одначе й князь не ловив гав. Зняв крутiше сулицю, i кiнь, опускаючись, наразився на не? горлом. Заiржав болiсно, шарпнувся набiк i викинув вершника з сiдла, пiд ноги Вепрового коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського привiдцю мечем до землi. - Нащо ти так? - спохмурнiв, виказуючи сво? невдоволення, Волот. - Вiн був уже наш, треба було в полон брати! - Гада?ш, що треба? А навiщо? Iмператор не поскупиться золотом, викупить його i знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу кошару, мертвий вiн безпечнiший буде. XX Дiд Борич правду казав: навiкулярiй - муж лiтнiй. Ось тiльки добронравностi його не зовсiм йме вiри. Старий грек не зглянувся на те, що вона - кругла сирота, що ?? гонить по свiту горе, взяв добре за перевiз та ще й кректав, певно, сумнiвався, що бере потрiбну цiну. Може, саме тому зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодi?, для нього i його найближчих помiчникiв ?жу, бурчав, а то й рикав на всiх, виказуючи сво? невдоволення. Зате правдою було й те, що анi сам, анi iншим не дозволив зобидити ??. Бiльше того, розпитав за довгi днi i ночi плавання, кого шука?, чому шука?, й пiшов iз Миловидою до Нiкополя, знайшов людей, котрi знали, де анти, що ними торгували позатамтого передлiття в Нiкополi. - ? тут анти, - казали дiвчинi. - Чимало вельмож Епiра мають рабiв-антiв.. Однi за слуг-стольникiв у них, iншi - за спальникiв, садiвникiв а чи рибалок. Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як пiдступитись та поговорити, а Миловида слухала й кивала головою. - Я пiду, володарю достойний, тепер сама вже пiду, - сказала зрештою навiкулярi?вi. Грек крекнув за звичкою а чи сумнiваючись, що сама вона вдi? щось, i, надумавшись, порадив: - Я стоятиму там, де стою, до пiслязавтра. Коли знайдеш судженого чи, не знайшовши, захочеш повернутися в сво? кра?, прийди й скажи, або сам доправлю, або знайду таких, що доправлять. Подякувала й пiшла вузькими вуличками чужого города. I що далi йшла, то менше певностi було, що вiднайде в нiм Божейка: таким холодом вiяло на серце i таку порожнечу почувала в серцi, нiби тепер тiльки прозрiло воно й сказало правду: даремна твоя затiя, дiвко; не одкриються перед тобою мiцнi ворота в кам'яних загорожах i не являть тобi лада твого. А все ж стукалася в тi, що видавались наймiцнiшими, i кланялась за звича?м батькiв сво?х, а поклонившись, питала: чи то правда, що в достойних вельмож ? раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби викупити його з неволi або ж стати такою, як i вiн, невiльницею. Хай уже як буде, так i буде, аби тiльки вкупi. ?? не завжди розумiли, а то й зовсiм не хотiли розумiти. "Нема таких", - казали i зачиняли ворота. Одначе бiльшiсть зглядалася все-таки на ?? жалiсно-благальний вид, а може, й на молодiсть. Зачувши, що шука? антiв, кликали когось iз них i велiли: - Вислухай i скажи, чого хоче це дiвча. Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рiдне слово, i зовсiм розчулювалась: - Божейком звуть мого лада. З Випалу вiн, iз Тиверсько? землi. Такий лiпотний собою, такий лiпотний, що змалювати не можу. ?й не зразу казали: "Не бачили, не зна?мо". Бiльше питали та допитувались, чи давно з Тиверi, чи ма? надiю повернутися туди, а вже потiм радили: спитай у тих i в тих, ми не вiда?мо. I Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвiдчилася: бiльше нiкого питати. Певно, нема? тут Божейка, коли не бачили й не знають. Усi ж бо кажуть: продавали тiверцiв у Нiкополi, а продати могли не лише нiкопольцям; були на тому торзi покупцi i з Верони, i з Фессалонiки. - В якiй же сторонi свiту вони, Верона, Фессалонiка? - Верона - в Iталi?, - пояснила старша серед полонянок, - Фессалонiка - в Грецi?. Iди в пристанище й напитуй лодiй, що правитимуться туди. Гляди, хтось зглянеться й перекине через море. Постояли, пожурилися та й розiйшлися. Одна донизу спускалася i не бачила свiту за сльозами, iншi догори йшли i теж не бачили. Бо широкий був окольний свiт, та не для них, бо весело свiтило над головою сонце, та не ?м. XXI Князь Волот був твердий i неподатливий, мовби скеля в горах: мало порубати та полонити роме?в у сво?й землi, настав час самим пiти до них i сказати: "Не ходили б ви, не приходили б i ми. Оскiльки ж ходите i мало не щолiта, це наша кара за татьбу вашу". Не вiдав, що скажуть во? на той його намiр, тим паче во? сусiднiх земель, привiдцi ?хнi. чомусь вiдмовчуються, зирять то на нього, князя Тиверi, то на Iдарича, котрий ? тут привiдцею мужiв думаючих i заодно - правою рукою князя Добрита. - Нам велено потяти роме?в у Придунав'?, - розраджував вiн Волота, - i аж нiяк не велено iти за Дунай. На те потрiбна не така, як ? нинi, сила. - Нiби вона мала. - На те, щоб iти на роме?в, мала. - Збагнiть, - гнiвався Волот, - доки збиратимемо велику силу, роме? опам'ятаються i стануть супроти нас другою Довгою стiною. Зволiкати не варто анi дня. Треба йти за Дунай i гнати знекровленого, позбавленого привiдцi супостата аж до Довго? стiни, а може, дiстати оружною рукою й за стiною. Це нагода, братi?, i така, що вдруге може й не трапитись. - Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось? - Раз на раз не виходить, Iдаричу. Тодi не було слушно? нагоди, тепер ?. Честь мужiв ратних кличе: пiдiть i примусьте роме?в не посягати на чуже. Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокiйним. Та не менше певностi вчувалося i в голосi Iдарича. - Щоб iти в чужу землю, - стояв вiн на сво?му, - треба знати, з якою раттю зустрiнетеся в тiй землi. Чи ви щось зна?те? - А ви? - вкинув слово привiдця полян. - Хай ми не зна?мо, яку рать виставлять роме?, коли пiдемо на них, а чому не зна?те ви, княжi сли i мужi думаючi. - Дещо зна?мо: роме? пiдписали з Iраном вiчний мир i, отже, мають легiони, котрi й стануть супроти вас, коли пiдете.' - Тi легiони пiшли вже на завоювання полуночно? Африки у вандалiв. - Гада?те? А той, що приводив Хiльбудiй, де взявся? Чи, може, дума?те, що вiн один у нього? - Того не дума?мо, Iдаричу. I все ж дуже можливо, що виправа та лишилася поза вiдомом iмперi?. Хiльбудiй взяв позатамтого передлiття великий полон у нашiй землi, мiг спокуситися на нього й цього полiття. А коли так, iмперiя не готувалася до зустрiчi з нами, вона не спроможна буде стримати нас. Ось чому я теж стаю на бiк князя Волота: коли вже йти за Дунай, то сьогоднi, негайно. - Уличi теж пристають на це. Видно було: Iдарич похитнувся у сво?й певностi, а все ж не збирався поступатися остаточно. - А що скажуть воi? Вони здобули непоганий полон - i роме?в, i ?хнiх коней. Чи пiдуть iз ним за Дунай? - Цьому легко зарадити, - вихопився Волот. - Кожна рать - тиверська, улицька, полянська чи дулiбська - видiлить по сотнi во?в, i тi во? доправлять полон до сво?х общин. Решта пiде з нами. - Мудро сказано, - пiдтримав свого князя Вепр. - Зважуйся, Iдаричу. На тебе поклав князь Добрит вирiшувати долю слов'янсько? землi, тож i вирiшуй. - А ратну виправу, - пiдтримав його полянин Гудима, - благополучне завершення ?? ми беремо на себе. - Усi так гадають? - Усi, Iдаричу! - На тому й склада?ться ряд - ряд мужiв думаючих i ратних. Iдiть до во?в i постарайтеся передати цю свою бу?сть воям. Коли вже йти, то ма?мо йти, запаленi нею, ратною бу?стю, як i вiрою в торжество сво?? правди i свого меча.. XXII Богданко сидiв на товстiй сосновiй колодi пiд дубом i дослухався до крокiв, що зближалися з ним. - Хто це був, бабусю? - Якийсь чужинець. - З iншого городища чи таки з чужо? землi? - Таки з чужо?. I з далеко?, мабуть, по-нашому не розумi?. - То, може, вiн - ромей? - Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом iз ромеями. В ?хнiй ратi всякi ?. - I ви запросили його до вогнища, подiлилися хлiбом-сiллю? - А чого мала б не запрошувати i не дiлитися? - Таж вiн - супостат, ворог роду нашому i землi нашiй! - Супостати тi, внуча мо?, що прийшли до нас iз мечем. Цей прийшов iз добрим словом. - Бо вибили меча iз рук, тому й прийшов iз добрим словом. За тим добрим словом можуть ховатися злi умисли. Чужинець-бо ?сть. - Язвлений вiн, Богданку, де йому до злого умислу. А опрiч того, запам'ятай, внуча мо?: всякий нагодований тобою, навiть коли вiн чужинець, переста? бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це - правiчний покон роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо жити на нiй у добрi та мирi. - Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж роме? йдуть та й iдуть у землю нашу з мечем та вогнем? - За те карати треба, самим же не гоже лiзти в чужу землю. - Нарiка?те на тата i його похiд? То вiн же затим i пiшов, щоб покарати. - Я не нарiкаю на нього, внучку. Одначе й не тiшуся з того, що пiшов за Дунай.. Багато кровi пролл?ться там, ой багато! А то - богопротивне дiло. Боги iнше заповiдали людям на цiй благословеннiй ?хнiм промислом землi. Давно-давно, тодi ще, як цей бiлий та ясний свiт повнився бiльше голосом сумирного птаства, анiж людською заздрiстю, як земля плавала в свiтовiм океанi незайманою дiвою - i нерубаною, i неораною, i нетолоченою, жило на долах при морi та при лiсi три роди: один - бiлоликий, другий - смаглоликий, третiй - темноликий. Жили вони нарiзно i разом з тим купно. Нарiзно, бо кожен рiд сам собi добував ?жу, i купно, бо таки ж сусiдили i не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що i було де, однак i не родичалися, оскiльки сходилися лише мужi з мужами. Та ось проник хтось iз бiлоликих до смаглоликих i нагледiв дiвчину, а нагледiвши, не став вагатися: пiдстерiг, коли була сама, i умкнув ??. На лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут i зчинилася ворохобня, пiшов рiд на рiд i став нищити один другого оружною рукою. Старшi дивились на те, дивилися та й сказали сво?м родам: "Визначте обводи земель родових та й живiть нарiзно, не переступаючи тих обводiв". Послухались i зробили так - визначили обводи. Та чи мiг якийсь незримий обвод бути недоступною стiною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним мiсце? I правились, i ловили, i дiвок умикали, i оружною рукою ходили рiд на рiд, аж поки не змусили старiйшин родових зiбратися на вселюдську раду, а вже рада покликала князiв i сказала: "Не вмi?те жити добрими сусiдами, розiйдiться". "Як то?" - князi ?м. "А так. Земля велика, подiлiть ?? на три царства та й живiть кожен у сво?м - так далеко один вiд другого, щоб анi дiйти, анi до?хати, анi допливти".. "Ма?мо iти з цих долiв?" "Ма?те. Одному роду-плем'ю хай будуть лiси та степи, другому - гори, третьому та земля, що довкола не? море та й море. Так i житимете: однi з лiсу, другi з гiр, третi з моря. Князi не поспiшали зголошуватись. "А кому ж який удiл?" "Те визначить жереб". I сумлiвались, i сперечались князi, а таки пристали до думки старiйшин - потягли жереб та й сiли родами кожен у сво?м царствi: бiлоликi - в лiсовiм, смаглоликi - в гiрськiм, темноликi - там, де довкола землi море та й море. Довго жили нарiзно. Так довго, що й забули, хто вони, звiдки прийшли в сво? царство, були в них роди-сусiди чи не було. Бiлоликi ловили по лiсах звiра, птахiв i жили з лiсу, смаглоликi задовольнялися тим, що давали гори, темноликi багатiли, як могли, з моря. Та ось для одного з родiв - того, що жив по лiсах, - настала бiда: лiси збiднiли на дичину. Люди туди, люди сюди - таки нема? ??. А не стало дичини - не стало чого й ?сти. "Що робити?" - вдалися до старiйшин. "У нас ? поле, - сказали тi. - Подаймося в поле, ачей там знайдемо собi поживу". Знялись i подалися. I знайшли, що шукали, та ненадовго стало степово? поживи. Пiдросли дiти - i мусили питатисяради в батькiв, тепер уже старiйшин: "Куди податися, де знайти ?жу собi i дiтям сво?м?" I сказали старiйшини: "Аби не втратити й того, що ма?мо, пошлiм в усi кiнцi звiдунiв, хай побачать та й нам скажуть, чи ? десь незаймана земля, що могла б прогодувати рiд наш?" Довго ?здили звiдуни - i тi, що поскакали на захiд сонця, i тi, що поскакали на схiд та на полудень. А повернулися нi з чим. "Земля ?, - сказали старiйшинам, - та ? на тiй землi й люди". "А яка найбагатша?" - поцiкавились молодшi. "Та, що належить гiрському роду-племенi". "Пiдемо й пiдкоримо мечем!"кинули, мов iскру в хмиз. - Чули, iншого порятунку нема, пiдемо й пiдкоримо тi землi мечем!" Однак старiйшини не пристали до тi?? ради, бiльше того, стали супроти не? стiною. "Нам заповiдана ця земля, - сказали. - Негоже iти й оружно посягати на чужу". "А з голоду гоже мерти?" "Шукайте ?жу в сво?й землi. До чужо? зась! Боги покарають за тi противнi ?хнiм умислам намiри!" Змагались та й змагалися, а гору взяли таки тi, що хотiли ?сти. Та не встигли вони налаштуватися всiм родом до походу, як знялася буря, замоложилося небо, i бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та непослухам гнiв свiй: загримiв-загуркотiв, зближаючись, й ударив з-за хмар смертоносними стрiлами. "Боги противляться вашому умислу! - вийшли наперед i показали на те знамення старiйшини. - Не смiйте порушувати добрий покон батькiв i дiдiв ваших!" "Дiди самi переселялися". "Вони переселялися в сво?й землi, на чужу не посягали!" Привiдцi переселення хмурились. I не хотiлося ?м зважати на старiйшин, тим паче слухатись ?х, i не зважати не могли. Боги справдi занепоко?лися в небi, он як гримають у високостi та прищуть на землю стрiлами. А проте що буде, коли послухаються старiйшин i залишаться в сво?й землi? I завтра, i пiслязавтра, i потому дiти проситимуть ?сти. Де вiзьмуть ??, ?жу, i що скажуть, коли нiчого буде дати? Такi, що й не послухалися б старiйшин, одважилися б противитись знаменню, коли б не розкололося тi?? митi небо i не хлинув у ту розколину проливний дощ, такий густий i такий буряний, що про похiд годi було й думати. Ховалися хто куди мiг, i рятували пожитки сво? хто як мiг. Лише старiйшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собi останню бу?сть-силу й прибрали суворiшого виду. "Ви прогнiвили богiв! - показали патерицями на молодших. - Кайтеся i просiть прощення. Чули, боги пустили на нас води свiтового океану. Кайтеся i просiть прощення!" Молодшi самi бачили: схоже, що й справдi розкололося вiд потужного удару бога-громовика небо i в ту розколину хлинули води пiднебесся, того океан-моря, якому не буде нi кiнця нi краю. Через те й не противилися вже. Дивилися непевними очима на замоложений зливою-потопом свiт i шептали: "Простiть нам, боги! Простiть нам, боги!" А дощ не припинявся. Часом стишувався тiльки, ставав не таким проливним, однак не припинявся. I день, i другий, i третiй. Аж поки не заволали всi: "Змилуйтесь, боги! Змилуйтесь i дайте сво? знамення: чи ? порятунок для нас, людей лiсу i поля? Де, на якiй путi-дорозi шукати його, коли ?? Вiд противного заповiтам батькiв намiру - iти в чужу землю й добувати ?? мечем - зрiка?мось. Дайте знамення: чи ? порятунок? Де, на якiй путi-дорозi шукати його?" За мить чи другу по тому благанню торохнув сильний, стрясаючий небо й землю грiм - i перед старiйшинами, що стояли при капищi й молилися, упав золотий плуг, услiд за плугом - золоте ярмо, а одразу за ярмом - сокира й братниця. "Ось воно, боже знамення! - закричали старiйшини й не стали зважати на дощ, вибiгли i впали на колiна перед дарами неба. - Боги велять нам орати землю, засiвати ?? злаками. Чули, не промислом вiйни, промислом хлiборобiв-рата?в ма?мо жити на землi!" На ту радiсть i тi незвичнi для тривожно? днини голоси збiглися всi, що були поблизу i не поблизу люди. А коли перестав дощ i стекла у рiчки та озера вода, побачили ще одне, не менш промовисте знамення: уся та сторона свiту, куди мали намiр вести рiд свiй молодшi, виявилася одрiзаною повiнню-водою. I не стоячою - тi?ю, що текла з гiр, перла з дна, весело гомонiла, поспiшаючи до моря. Тодi й нарекли ту повноводу рiку Дуна?м, а визначену жеребом землю вiд теплого до студеного океан-моря - Трояновою, по iменi старiйшини, що став на прю з молошими i здолав сваволю молодших. Бабуся Доброгнiва примовкла, схоже, що загадалася. А Богданковi саме зараз i, може, бiльше, нiж будь-коли, хотiлося чути ??. - Бабцю, чули, бабцю, - кличе. - А те знамення дане лиш родовi, що жив по лiсах та полях? - Ну чом же? I тим, що в горах, i тим, що за морем, теж. Боги, коли знаменують, то знаменують усьому людовi, що ? на землi. - Як же то, бабцю? Самi казали: у роме?в iншi боги. - Це тепер iншi, тодi були однi. Та й на те зваж: навiть ромейськi боги кажуть ромеям: "Життя да?ться вам на те, щоб засiвали поле житом-пшеницею, а не сво?ми й чужими кiстьми". - Чому ж вони не скоряються божому повелiнню, iдуть та й iдуть через Дунай? - Дуже багато хочуть, внучку, тому й сваволять. А тим, хто багато хоче, i страх перед богами не завада. Стара, зда?ться, знайшла те, що шукала: знов розповiдала та й розповiдала, повчала та й повчала свого внука, а Богданко сидiв коло не?, дослухався до ?? сумирно-ласкавого голосу й не знав, як йому бути. Бабуся добра, он як багато обiця? йому, та що ма? з тих обiцянок? Казала, вийдуть у свiтлу п'ятницю на побачення з Золотою Косою, Ненаглядною Красою - i вiн прозрi?. А не прозрiв, бач, як був темний, так i залишився. Тепер запевня?: i до чужо? землi не слiд iти, i чужинцiв треба милувати. А чи так то? Чому не повиннi йти до них, коли вони iдуть на Тивер, беруть полон, палять весi? Чому мають милувати ?х, коли приходять татями i чинять яко татi? - Бабусю, - знову кличе стару. - А тi три роди, як люди, однаковi? - Чимось однаковi, чимось нi. Казала ж бо: однi - бiлоликi, другi - смаглоликi, третi -темноликi. - Проте усi одноликi? - Так, усi одноликi. - Тож i правда людська мала б бути одноликою? - Мала б, розумнику, - усмiха?ться Доброгнiва й обiйма? та пригорта? до себе онука. - Мала б, та не ? такою. - А чому? - Про те однi боги вiдають. Скажу лиш, що в одного вона ма? одне лице, у другого - iнше, у третього - ще iнше. Скiльки на свiтi людей, стiльки й правд. - А в нас же з вами одна вона? - Це зараз одна. Виростеш - можеш i не пристати до мо?? правди. Чи таки пристанеш? Богданко нацiливсь було казати: "Так, пристану", - i стримався, а стримавшись, загадався. XXIII Ще до переходу через Дунай князь i тисяцькi стали на думцi: не чiпати ромейськi твердi при Дуна?. Залоги в них мiзернi, шкоди слов'янськiй землi не вдiють, а крiм того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож, переправившись, не стали зважати на придунайськi твердi, рушили всi?ю кiнною лавою в тридцять тисяч на Ульмiтон i Томи, впали на них, як пада? грозова хмара на незахищену землю, i, взявши усе, що можна було взяти, заходилися палити та руйнувати зведенi ромеями споруди. - Усе, що бере вогонь, палити дотла! - повелiв сво?м воям князь. - Аби городи цi не були гнiздами, де плодяться оси. Пристанища ж - i поготiв. Вони - невiльницькi пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай iдуть за димом. Лише тодi, як вдовольнився пожежами i тим, що залишили пiсля себе пожежi, замислився: далi пiде Одес i Маркiанополь. Ну, про Одес iншо? думки не буде i вагань теж: та гi?на проковтнула тисячi й тисячi тиверцiв. А як бути з Маркiанополем? Город той - тлумисько Хiльбудiя, там тi, що лишилися за нього й правлять нинi кра?м, а отже, мають при собi рать, здатну ударити в спину. Одначе там живуть i тi, що прийшли та попередили: Хiльбудiй помишля? лихе - хоче йти за Дунай. Не може ж вiн, князь Волот, прийти i завдати тим сво?м содругам прикрощiв. - Гудимо! - повелiв тисяцькому полян. - Бери пiд свою руку уличiв i йдiть на Одес. Повелiваю: зробiть там те, що зробили гуртом з Томами. Головне ж, спалiть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як посадити в лодi?, бранцiв. Я пiду з тиверцями та дулiбами на Маркiанополь. Зустрiнемося на путi в Анхiал або в самiм Анхiалi. I вже тодi, як вiдвiв сво?х во?в далеко вiд полян та уличiв, спинився i сказав, об'?жджаючи лави: - Все, що належало в Маркiанополi iмператору i фiску, Хiльбудiю i його вельможам, - ваше. Города ж i горожан не чiпати. Чули? Анi города, анi горожан! Хай знають, що ми не всiх кара?мо за злочини намiсника i його ратi. Вiдтодi, як вийшли з Ульмiтона i Том, жоден ромей не зустрiвся в путi. Видно, поскакали землями Мiзi? гiнцi з придунайських твердей, а слiдом за гiнцями пiшла гуляти й чутка: варвари iдуть. Отож i спустiли весi, пустують i оселi в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньо? Мiзi?, як i Скiфi?, знають, якi вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не бракувало й тих, що правилися з готами, що ?х кликали собi на помiч римляни, а потiм - Вiзантiя. Тож i не дивно, що нема? по весях анi курiалiв-землевласникiв, анi арендаторiв-емфiтевсисiв. Диву? iнше: не видно колонiв-землевласникiв iз неромейських поселян, в тiм числi й колишнiх антiв. Усi по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах. "Мабуть, надмiру нещаднi були ми в Ульмiтонi i Томах, - дума? князь Волот, вихитуючись у сiдлi, - i матимемо з того поганий зиск. Хто сi? вiтер, той пожина? бурю. А втiм, - одуму?ться, - хiба ми не для того йдемо в ромейську землю, щоб нагнати страху всiм: i iмператоровi, i його пiдданим? Таки ж для того". Попереду зчинився галас, а невдовзi i людський тлум. Щось кажуть, вимахуючи руками, пiшi, збираються та й збираються довкола них кiннi. - Що тут ско?лося? -цiкавиться над'?хавши. - Поселяни мiзiйськi вибiгли з яру. Пробився до них й одразу ж пересвiдчився: то не мiзiйцi, то раби мiзiйських курiалiв. I вибiгли вони не тому, що самi ? антами i хочуть пристати до антiв, - показують, де ховаються ?хнi кривдники, просять покарати за кривди. - Скiльки ?х? - Увесь виводок, достойний. Господар i господиня, п'ять синiв i чотири доньки. Та лакуз стiльки, скiльки у мене пальцiв на руках та ногах. - То берiть дрюки та й карайте. А найлiпше буде, коли скориста?теся переляком сво?х волостелинiв та накива?теп'ятами. Ми не за тим прийшли сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажiть лiпше, куди веде ця путь. - На Маркiанополь, достойний, на Маркiанополь. - I далеко той город? - За тамтим холмом уже й буде. Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти ромейський город на щит i сулицю. Всiм, що проходили повз нього, казав одне i те ж: "Будьте готовi взяти ромейський город на щит i сулицю". Коли ж обернув коня, аби ?хати вже, раби знову торкнулися його стремена. - Княже, бери i нас iз собою. Чи ми не анти i не во?? - Пiшi ж бо ?сть i без бронi. - За обозом iтимемо. А буде сiча, добудемо i коней, i броню. Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадiйнiшi в його ратi сотнi, - княжа дружина. Маркiанополь знав, куди й за чим пiшов намiсник Хiльбудiй. Через те чутки про появу антiв на цiм березi Дунаю, а згодом - i пiд стiнами ?хнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (i таки ж добiрний) легiон на чолi з Хiльбудi?м не мiг упоратися з антами, то що вдi? когорта, в якiй всього лиш кiлька манiпул? Не покладалися на не?, а все ж перше, що зробили, довiдавшись про наближення антiв, заперли всi ворота й велiли воям стати на стiни. То вже потiм i зберуться, i радитимуться, i кидатимуть думкою в кожен закуток i кожну нiрку, що можуть обiцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з Маркiанополя пiшли ромейськi когорти в антську землю раз, пiшли i вдруге, це не чийсь - ?хнiй привiдця завдав антам великого лиха - попалив оселi, забрав i спровадив за море людей. Чи анти не вiдають про те? Чи не за тим iдуть на Маркiанополь, аби спитати в маркiанопольцiв, пощо пустились на татьбу? Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликанi, були на нiй i тi, кого не кликали - церковники, майстровi, демархи. I всi дивилися на легiонерiв, часом - на префекта. Що скажуть вони, опора ?хня, i що вдiють? Господи, надоум i врозуми ?х, аби вдiяли розумне, спроможне вiдвести варварiв вiд стiн, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли вiзьмуть стiни i ввiйдуть у город. Анти - варвари, вони нiчим не погребують: нi майном, нi життям. - Порятунок один, - казали легiонери i казали твердо: - покликати на стiни горожан, оборонятися всiм людом. - А де вiзьмемо зброю? - Щось мають дiми, чимось подiляться легiонери. - Дiми й дiмоти, - роздумував уголос префект, - чи не ?дина пiдпора, на яку можемо покладатися. Отож так i зробимо: звернемося до дiмiв, хай кличуть до борнi всiх горожан i стають на захист города та й самих себе. В умовах, що склалися в Маркiанополi, важко було вигадати щось надiйнiше. I все ж раднi не поспiшали хапатися за висловлену щойно думку як за рятiвну. Сидiли й думали, а ще нiмували думаючи. - Когось не задовольня? наша речниця? - сполошився префект. - Отець Iоанн, - звернувся до старшого з церковникiв. - Що скажете нам? Ма?те iншу раду чи приста?те до тi??, що чули? Настоятель храму святого Фоки звiльна пiдвiвся й осiнив присутнiх на радi хресним знаменням. - Благословляю вас, братi?, на труд непосильний: взяти гору над супостатом i нечестивцем, антами iменованим. Благословляю й глаголю: будьте сильнi в цю тривожну годину, яко льви, i будьте мудрi, яко змi?. Церква звернеться до всiх православних i закличе ?х змiнити рала на мечi. Воiстину правда: iдуть непросвiщенi варвари, тi, що не мають бога в серцi. Вони - не лише смерть, гi?ну вогненну несуть для всiх на мечах сво?х, отож всi мають стати на захист стiн i города. Та не забуваймо, мужi ратнi i думаючi: путь до рятунку не ?диний. Я недаремно нагадав вам про мудрiсть. Господь наш всемогутнiй i всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре, що ми кличемо всiх iти на ратний подвиг i захищати себе мечем на городських стiнах. Одначе чом би нам не бути мудрiшими серед мудрих i не виблагати собi щасливо? долi iншим заходом: пiти до антiв i вблагати ?х залишити город наш у мирi й споко?. Його явно не розумiли. - Сподiва?теся, святий отче, що послухаються? - Коли пообiця?мо дати варварам по сто солiд з кожного мужа города нашого, послухаються i пiдуть. - Можливо, та ба... - Не всi можуть дати такi солiди? Ви це хотiли сказати? - Бо таки не всi. Коли начистоту, три чвертi горожан не дадуть навiть по п'ятдесят. - Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть позбутися всього, а на додачу - й життя. Мiж радними запала тиша. - Може, то занадто - по сто? - Молiться богу, щоб не було замало. I вiдмовчувались, i кректали, i сперечалися, i хто зна?, чи й зголосилися б давати антам такi грошi, коли б отець Iоанн, помисливши, не пiдштовхнув ?х пiд лiкоть. - Церква перша подiлиться в нещастi з паствою сво?ю: дасть за неiмущих десять тисяч солiд. Раднi пожвавилися й стали прикидати, вiд кого з горожан слiд зажадати бiльших, анiж сто солiд, внескiв. А князь Волот наближався тим часом до Маркiанополя, i що ближче пiдходив до нього, то наполегливiш дошукувався, як же йому зробити, аби i ратну сверблячку во?в сво?х задовольнити, i не нашкодити тим, що допомогли йому покарати Хiльбудiя. Брань iз ромеями на цiм походi не завершиться. То буде великою похибкою втратити звiдунiв i втратити тiльки тому, що комусь хочеться помститися за вчиненi Тиверськiй землi кривди саме на Маркiанополi. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто вiдвертим iз воями? Таки сказав би, мабуть, принаймнi привiдцям тисяч, коли б роме? не утримали вiд того необачного освiдчення: вийшли до його ратi з хрестами та церковниками в одiяннi християнських жерцiв i сказали: - Вiзьми, княже, дань, i пощади город наш, людей, що в городi. Чи вони виннi, що намiсник Хiльбудiй обрав собi резиденцi?ю саме Маркiанополь? Спершу подивований був i не повiрив тiй речницi-рятунку, а повiривши, не став вагатися. ?дине, чого зажадав вiд ромейських слiв, - дати зверх усього десять бочiвок грецького вогню. З того, як переглянулися мiж собою сли, неважко було догадатися: вони поставленi перед неминучiстю вторгнення. - Достойний, - сказали по забарнiм сум'яттi, - вогню у нас нема? анi бочiвки. - А де ?? В Одесу, Анхiалi? - Бо?мося помилитися, i все ж, гада?мо, що за грецьким вогнем тобi доведеться йти до самого Константинополя. Десь-iнде навряд чи розживешся. Певнi були, князь скаже зараз: "Iдiть i попередьте сво?х привiдцiв: беру город ?хнiй на меч i сулицю". А вiн зиркнув на сво?х радникiв i не виказав чогось схожого на такий намiр. -Коли матиму мiхи з золотом? - За двi доби. - Довго примушу?те таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнiм разi пiду на город. Те, чого уникнули тиверськi во? пiд Маркiанополем, стало неминучим пiд стiнами Анхiала. Пристанище i город оточували тут надiйнi стiни, в морi стояв iмператорський флот, а то неабияка опора i певнiсть. Флот прикриватиме пiдступи до города з моря, стiни - з суходолу. Коли ж складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до ?хнiх послуг знову стане флот: хай не всi, все ж сядуть на триреми та квадриреми i вiдпливуть до Константинополя. Тож i не вийшли тут, як пiд Маркiанополем, ромейськi сли i не сказали: "Вiдступiться, матимете дань". Анхiал зустрiв тиверцiв наглухо зачиненими ворiтьми, нiмотним мовчанням города i тих, що в городi. А то - передгроззя. Доведеться стати табором i ждати полян та уличiв. Iдарич схвально поставився до намiрiв тиверського князя: почати виправу з нападу на ворота, а головнi сили слов'ян кинути через морське пристанище. Проте внiс i сво? одмiни до тих намiрiв. За велiнням князя Волота на приступ сiверських ворiт i сiверського прибережжя йшли поляни та уличi, на приступ полуденних ворiт i полуденного прибережжя - тиверцi та дулiби. Полки мали обступити город так, аби в оборонцiв склалася думка: на них iде тьма i йде звiдусiль. Так, власне, й було. Один полк засипав роме?в стрiлами, iнший навально йшов на стiни i не поглядав, як там у тих, що обiч, що позаду. Бо и без розглядин знали: на приступ йшли всi, сотня за сотнею i лава за лавою. А коли йде така сила, хто може вистояти i не стенутися? Перли ж бо тисячi, однi з драбинами, iншi з оголеними мечами i перли такими дужими лавами, що й стiни, здавалось, не стримають. Та ба, добiгли здебiльше тiльки до стiн. Коли ж ставили драбини i пробували вийти по них на стiни, роме? або скидали зухвальцiв разом iз драбинами, або лили на голови гарячу смолу, кидали камiння й примушували стинатися. I раз, i вдруге отак, i на суходолi, i в прибережжi, там, де стiни виходили в море. Але поки князь не пересвiдчився: даремнi тi потуги, а пересвiдчившись, дав сво?м воям знак: вiдiйти вiд стiн. - Як це розумiти? - прискакав на змиленiм конi Гудима. - Ми домовлялися вести виправу до переможного кiнця. - Даремна затiя, во?водо. Не бачиш хiба: i стiни, i прибережжя обороняються надiйно. Люди гинуть, iдучи на приступ, а який iз того хосен? - Поляни були недалекi вже вiд того, щоб обiйти стiни й опинитися в пристанищi з боку моря. - Зате ми не змогли б пiдтримати полян. Я знайшов iншу стежину, що виведе нас на стiни, а через стiни - в Анхiал. I, зда?ться, надiйну. Найперше, що звелiв, прибувши до табору, - звiльнити вози вiд поклаж. На них, коли стемнi?, возитимуть землю й засипатимуть рови обiч ворiт. Дереводiлам же велено було взяти сокири i йти до лiсу, в лiсi дружно стати до роботи, - так дружно, щоб до ночi були змайстрованi вищi за стiни дерев'янi сходнi. Коли змайструють та доправлять у табiр, поставлять тi сходнi на вози-розводи i, прикриваючись ними, мовби широкими щитами, пiдвезуть пiд самi стiни. Широкi доннi опори не дозволять ромеям анi повалити, анi вiдiпхнути ?х. Та й не встигнуть щось вдiяти. Сходнi - не стiна-крутопадь, по сходнях легко i спритно пiдуть на зближення з ромеями антськi во?. А вже як зблизяться та стануть на стiни, антiв не вчити, як битися мечем та сулицею. Дружина, ополченськi во? зустрiли ту княжу вигадку ладнiстю зробити все, що велить, негайно, а ще - згуками радостi i щиро? здравицi: - Най славиться в родi i племенi тиверський князь, - кричали, - муж ратний i думаючий! Навiть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивованi очi. ?дине, чим поцiкавився, коли надивувався: як же во? доправлять такi громаддя з лiсу? - А про це в них запитай. Гадаю, без нас iз тобою додумаються. Поки слов'янськi во? качали на руках вози та засипали землею рiв, роме? ворохобились на стiнах - i галасували, i стрiлами прискали, i камiння вергали на тих, що пiдходили близько. А не стали об'являтися бiля стiн, заспоко?лись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тiльки здавалося. Варто було воям наблизитися iз сходнями, як знову обiзвались i забили на сполох. Тиверцi йшли на приступ iз чотирма сходнями. Дво? з них пiдкотили й поставили по один бiк вiд кованих мiддю ворiт, дво? - по другий. А коли вже поставили, не ховалися зi сво?ми намiрами. Першими йшли мужi княжо? дружини. Вони досвiдченiшi, у них набита на таких виправах рука. Та й привiдцi лiпше обiзнанi з ратним дiлом, анiж десяцькi та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути вирiшальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершинi сходень, коли впадуть з верхнiх приступок ромеям на голови, iншi дружинники, за тими iншими ще iншi не забаряться прийти на помiч, зiпхнуть роме?в зi стiн, заволодiють забороном, а там - i сходнями, що ведуть до ворiт. Виправою по праву руч вiд брами керу? сам князь, виправою по лiву руч - во?вода Вепр. Обидва - мужi надiйнi. Тож iшли, керованi ?хньою твердою рукою, i певнi були: на вiрне дiло йдуть. чомусь, може, й доведеться упасти намертво стятим, та не захлинеться в ?хнiй кровi виправа. Привiдцi поруч, привiдцi знають, що робити, аби не захлинулася. Мало було на заборолах роме?в чи перелякалися з несподiванки роме?, тi, що рубалися з ними, швидко i твердо вiдчули: вони долають роме?в. А де певнiсть, там ? й сила, а де ? сила, там буде й зверхнiсть. - Княже! - спинився й заслонивсь вiд роме?в щитом Вепрiв Боривой. - Сотенного чiльно? сотнi потято. Дружинники волiють знати: хто стане на його мiсце? - Ти, Боривою. Отрок не поспiша? казати "гаразд" i не йде туди, куди мав би пiти вже. - Чув, що сказав? Ставай на чолi сотнi й веди на ворота. Не зважай на тих, що напиратимуть збоку. Ми вiзьмемо ?х на себе. Твоя повиннiсть - пробитися й розчинити ворота. - Слухаю князя! Був - i нема? вже. А сiча трива?. Забороло поблизу ворiт тиверське уже, та до ворiт пробитися не можуть. Роме? опам'яталися за час сiчi на заборолi й стають перед слов'янами стiною. ?х рубають з плеча, колють, обминаючи щити, у черево, на них тиснуть i тиснуть згори, а вони не поступаються, коли ж i поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що ?? обстоювали перед цим мертвi. Та ось новий привiдця чiльно? сотнi крикнув щось сво?м тиверцям i перший стрибнув зi схiдцiв, що вели з заборола, на землю, а там, на землi, виставив поперед себе щита i, прикриваючись ним, рушив на спантеличених його зухвалiстю роме?в. Його приклад став повелiнням для iнших, i похитнулися ромейськi лави, а похитнувшись, зламалися. В одному i в другому мiсцi. А те, що лама?ться, важко стулити докупи, тим паче, що тиверцi стрибали та й стрибали iз заборола, тиснули на тотi лави потужно i навально. Коли ж розчинилися врештi-решт ворота i звiдти ринула в город пiша, а вслiд за пiшою й кiнна лави, про оборону Анхiала i всiх, хто був на той час у Анхiалi, годi було й думати. Сидiв на конi уже й князь, сидiли лiпшi з мужiв його. - Вперед, витязi! - Волот показав мечем туди, де був вир людський. - Анхiал - багатий город i ще багатше пристанище. Вiзьмете- на всю добу дарую його вам! Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане - котилося хвилею торжество, а вслiд за торжеством правилися в город i во?. ...Може, й повелiв би вже князь Волот дружинi: "Доста!" Та не мiг зламати даного на боролищi слова: "Вiзьмете Анхiал - на всю добу дарую його вам". А коли не мiг, то що лишалося робити? Сидiв у вцiлiлiй оселi котрогось iз ромейських вельмож i ждав, доки спливе вона, дарована дружинi доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелiв добути ромейського вина, покликав мужiв-однодумцiв i заходився коротати ту добу в хмiльних веселощах, далi вiд лементу, що сто?ть довкруж i колотить городом. I все ж лемент проникав i крiзь стiни. З одного подвiр'я долiтали погрози або хмiльнi спiви, з iншого - чи?сь нарiкання, ще з iншого - плачi, а то й крики-верески, благання про помiч. У того беруть доньку, i вона вола? на всю околiю, просить кревних, сусiдiв порятувати ??, той позбувся майна чи солiд - i дорiкав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона - й чувся благальний крик не лише жони, а й усi?? родини. Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними - привiдцi уличiв та дулiбiв, а вже потiм - Гудима з мужами-полянами. - А що, княже, - з порога мовив полянин, - може, на Анхiалу й завершиться наш похiд у ромейськi землi? - Чому б то? Пiсля тако? виправи та подаватися назад? Ми не про те, зда?ться, домовлялися, коли вирушали за Дунай. - А я, признатися, йшов сюди i думав: князь Волот затим i збира? привiдцiв слов'янських во?в, аби сказати: вiдходимо. - У во?води ? пiдстави так думати? - Боюсь, що вперед не зможемо уже пiти. Князь бачив, що робиться в городi? Волот спiткнувся на словi i змовк; вiдчував: йому скажуть те, що сам собi казав уже. - Дещо бачив, а ще бiльше чув та й зараз чую. Одначе спинити во?в не можу. Я обiцяв ?м цей город i обiцяв за найтяжчо? години. - Обiцяне - закон, я розумiю. А все ж дарованим во? нашi користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городi кожному вiльно робити дозволене i недозволене. Кажу про те, що вози в обозi нашiм вiднинi будуть завантаженi не ратною поклажею, а майном горожан та ще дiвками ромейськими. - З яко? це речi дiвками? - З тi??, княже, що гожi в роме?в дiвки. У жони беруть ?х нашi отроки. А ще в'яжуть до возiв товар ромейський, яко придане жонам сво?м. Тому й питаюся: чи далеко пiдемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалi за броню i стати до сiчi, коли доведеться ставати по-справжньому? Гудима бiльше радився з князем, анiж попрiкав його за те, що ко?ться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед ?х, попрiкання, i не знав, що сказати полянському привiдцi. Заспоко?ти? Вийдемо, мовляв, iз Анхiала - розберемося i наведемо лад. Чи, може, протрубити путь i тим покласти край свавiллю в завойованiм городi? Та ба, що скажуть во?, коли затрублять передчасно в путь? Що ?хнiй князь пуска? слово на вiтер? Що вiн тодi лиш добрий та щедрий, коли йому треба? - Оскiльки ? такi побоювання i такi нарiкання, - кинув позирк на Iдарича, - давайте помiрку?мо купно, як бути Далi. - Анiяк, - вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як i в сiчi, Вепр. - Муж iз полян правду сказав: обiцяне - закон. А коли так, вiдступати вiд обiцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такi добрi до роме?в i так жалi?мо роме?в? Чи роме? жалiли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дiв собi в жони. А як роме? брали наших дiв i робили рабинями? Брали i торгували ними на торжищах, во?водо! - На те вони роме?, - спокiйно, одначе й твердо заперечив Гудима. - На те у них i слава своя - людоловiв i работорговцiв. Коли вже ми пiшли купно, всiма слов'янськими родами, то й покону ма?мо дотримуватися всеслов'янського, а не осiбно тиверського. Чи так я речу? - обернувся до Iдарича. Той не квапився з речницею. - Щось так, а щось i нi, -озвався нарештi, -Що во? зледащiють та розгублять бу?сть, нахапавши дiвиць та майна ромейського, то таки правда. Одначе правдою ? й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти ?м бути господарями у взятiм на сулицю городi теж не випада?. Щось iнше слiд вдiяти, аби ратi нашi могли йти далi. - Вдi?мо так, мабуть, - надумавсь i збадьорився тi?ю думкою Волот. - Усе, що стало тут набутком во?в, залишимо в Анхiалi. Залишимо й сторожу, котра стерегтиме до нашого повернення як город, так i набуте в городi. Во?в же запевнимо: кожен знайде сво?, коли вертатиме в зворотну путь. - А що, - пристав до тi?? ради Iдарич, - це мисль. Ось тiльки як буде, коли й надалi залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо в такий спосiб свою рать? Волот вiдчув потребу боронити себе. - Скажу те, що й ти казав, Iдаричу: ? у речах тво?х велика доля правди, та ? й те, що не ночу? укупi з неправдою. У нас не було й не може бути намiру ставати на ромейську стежку й заживати собi слави работорговцiв. Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най знають, що за вчинену ними чи ?хнiми воями татьбу на нашiй землi рано чи пiзно доведеться розплачуватися i розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами, слiзьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братi?? - Так, так! - не забарилися вiдгукнутися тиверцi. - Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже. Обмiняймося братиицями i дiлiм це заслужене по трудах ратних застiлля. Воно чи не найнадiйнiше рiднить людей. Тож най i нинi послужить братньому ?днанню родiв наших. - I ратному теж. - I ратному теж! XXIV_ I солiд он скiльки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, i ноги збила вже у Веронi, серце неабияк остудила вiдтодi, як полишила лодiю та зiйшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверцiв розшукала i одного, i другого, i третього, та що з того? Усi знизують плечима, всi кажуть: "Не бачили такого, не вiда?мо, де вiн". Або просять: "Розшукай, коли повернешся в Тивер, кревних, скажи ?м, най щось вдiють та визволять iз неволi чужинсько?". Лише окремi, вислухавши, казали: "Iди, дiвчино, туди й туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш". Лишенько лихе?! Скiльки ж ?й ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа земля, погомонiти нема? з ким, а прихилитися - i поготiв. Добре, хоч лiто зараз. Де сiла, там i спочила, де прилягла, там i заснула. Миловида, правда, не ляга? де попало. Вдень мiря? указанi людом путi, а надходить цiч - норовить до стiжка прибитися, пiд стiжком сiна прихилити обважнiлу за день голову. Спершу боялася - спала ж бо сама, а це вже й страх розгубила: кому вона потрiбна, така убога та нужденна, з попеченим на сонцi видом, з язвленими на камiннi та по стернях ногами? А ще виснажена до краю. Самi кiстки та шкiра на кiстках. Це вже остання, мабуть, ?? путь-дорiженька до оседкiв поблизу Верони. Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко, вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодi?, що повезе у зворотну путь. А що вдi?ш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i так мало знайшла? Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на не?, нiби вiвця на нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки зна? його раба по iменi Прядота? - Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. - Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати, куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся Прядоти. Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирi? Прядота, погомониш про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як довго правилась, хто то ? - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд нього: вельможа видався ?й добрим та спiвчутливим до ?? бiди, однак бесiдувала через челядницю, а тому бесiда ?хня тривала та й тривала. Коли ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою, i сказав: - Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупа?ться в рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде. - Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму. - Ну то