Ярила - нiколи вже не прибуде. Нащо втекла тодi, коли казав: "Викраду тебе на Ярила", нащо крикнула: "Ба нi!"? Иой боженьки... Чого ж така тривожна ледениця на серцi? Чи це не передчуття лихого? Може, не доста сидiти й ждати, може, не слiд ждати? ?, кажуть, там, за лiсовим узвишшям, старий-престарий дубище. Пiд ним росте корiнь стародуба, а з-пiд того кореня б'? громова вода. Коли пустити з кореня сiк та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й напитися громово? води, сiк кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу кров, запалить бажання злюбу, а вже тi бажання приведуть молодця до тi??, що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися лiсом. Та й потрiбних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хiба пiти на узлiсся та уклякнути перед першим-лiпшим деревом, виблагати у богiв захисту? Кожне дерево - оселя божа, а дуплисте - i поготiв. Коли попросити щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на помiч, зроблять так, як хоче. Надумалась i пiшла тихцем. А опинилася в лiсi, набралася смiливостi та й подалася далi - шукати видимо схожого на божу оселю дерева. Лiс знадливо пахнув уже корою, а найбiльше - пробудженою передлiттям бростю. Позатамто? ночi гримiло в небi, а коли гримить, та ще тако? пори, не iнакше, як бог громовик ганя?ться в океан-морi за дощоносною дiвою - нiмфою. Молоко повногрудо? нiмфи скроплю? тодi дольний свiт i будить до життя усе, що ? живого на землi, - дерева, трави, люд. Тому так весело у лiсi, вiд того й пах такий, що забива? дух. I груди виповнюються млостю, тi?ю радiстю-втiхою, котра гонить iз серця тугу, засiва? всю плоть i хiть чарами зваб, а ще певнiстю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами й долами? Чи вiн такий глухий i нечулий, аби не почути клич всеблаго? Лади, оцей великий i величний, що й помираючому дасть дужу силу життя? Пiдiйшла до дерева, що видалося ?й схожим на божу оселю, i вклякла перед ним, а вклякнувши, простягла благальнi руки: - Мати природо. Ладо всесильна i всеблага! Одмiнiть, коли вони ?, Божейковi злiснi хотiння. Влийте у серце йому горiння горючого, жадання кипучого, то? сили, що будить до життя брость, гонить iз землi парость, да? серцю бу?сть молодечу, а мислi - бажання-крила. Най пiднесуть його у ту високу високость, з котро? одкрива?ться далеч безмежна, де зроджуються краснi бажаннячка: бути нинi там, де Миловидка, милуватися тим, чим милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться так, як я хочу! Постояла, доглядаючись пильно до дупла-оселi, й обернулася, щоб iти вже. Таки й пiшла була, та згадала нараз про громову воду, що б'? з-пiд кореня стародуба, i знов спинилася, глянула в той бiк, де узвишшя. - I тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти бiжиш-поспiва?ш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тi?? стезi-слiду, на який ступить його нiженька, упаде зiр, що полонить мир. Понеси до нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що нi на мить не полиша?, гнiтить i кличе, а нiчого не зиче. Та не губи ?? i не зупиняйся. Бо згубиш - людський мир погубиш, а зупинишся - сама згориш. Неси, водице, мою присуху до молодця Божейка, омий його тiло, внеси мо? жадання у кров i в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипа?ш на камiннi бiлому, так i серце Божейкове най кипить-закипа?, мо?ю присухою перейма?ться-пала?, полум'ям горить i всьому свiту явить: така вона ?, моя мука-бажання. Жду його, дожидаю, серцем бажаю. Най при?де та вгомонить. - Я тут, Миловидко! Не повiрила, певно, що то людський голос заговорив до не?, й оглянулася хутко, ба, позадкувала навiть. А нагледiвши мiж дерев Божейка, стала мов кам'яна i довго вiдмовчувалася. - Ти?! - Я, ладо мо?. Прибув, як обiцяв. - Боги!.. Боги!.. - простогнала дiвчина i, змалiвши на силi, тихо та звiльна стала опускатися на землю. На пригорку, пiд лiсом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший люд городища. Були тут мужi та молодицi, принаймнi тi з них, котрi не встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дiвках, а все ж бiльше було молодцiв та дiвок, того пишного випальського квiту, котрий знав: це насамперед його свято. Нинi зiйшла з пiднебесся покровителька злюбу - богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засi? землю ярим свiтлом житт?дайний Ярило. Вiд того свiтла-тепла, вiд пролитого днями плодоносного сiм'я дощу пробудиться мати-природа, забуя? зелень i квiт, а в серцi людськiм - надiя-сподiванка. Тому так весело тут, на пригорку пiд лiсом, вiд того такий вереск i смiх. Молодцi винесли й поставили на видному мiсцi Мару - солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий байберек, на головi - зимова хустка, пов'язана спереду й нацiлена доверху гострими рiжками. Певно, через них i смiх у гуртi. - Погляньте, на бабу Кобищиху схожа. - На оту вiдьму? - Ано. - Га-га, а й правда схожа! Снiгу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару. - Прiч вiд нас, злюща! Прiч! Коли груддя летить мимо, молодцiв бере осмута, коли вцiля?, тим паче в голову, - злiта? до неба смiх. Такий гучний i такий розкотистий, який можуть видати тiльки молодi й дужi груди. Та ось вгомонилися потроху, принаймнi старшi. Тодi Мстивой, якому випало правити тут, на святi, бере вiд вогнища головню й запалю? Мару. Дим, сморiд стеляться долом, помiж людей, та люди не зважають на те. Веселi, гомiнкi, кидають у вогонь палiччям i ще веселiше горланять, коли стовпом злiтають до неба iскри. Дiвчата стають тим часом у коло, ведуть танок i наспiвують: Ой ми зиму зимували, не спiвали, Весни дiждали - заспiвали. Гомiн уступа? мiсце пiснi, а пiсня - знову пiснi. - Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла? - Принесла я вам лiтечко, Ще й рожевую квiточку. Та вроди, боже, житечко, Житечко, ще й пшеницю I всяку пашницю. Молодцi ще там, у городищi, вибрали помiж дорослих дiвок найлiпшу, ту, що i личком красна та ясна, i станом гiнка, мов смерiчка, жiнки нарядили ?? в бiле святошне вбрання, надiли на вимитi любистком та розпущенi по плечах коси вiнок iз купав, посадили на бiлого коня, дали в руки сито з випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нинi ти, Добромиро, Ярилова наречена - Весна. ?дь у поле й обдаруй усiх сво?ми дарунками". Поки дiвчата, що супроводжують заквiтчану Весну, спiвають "дай нам жита i пшеницi, в огородi сiножатi ", Весна встига? роздати дарунки, запрошу? поселян до яств, виставлених на бiлому полотнi. Там ? хлiб i печеня, пироги i набiл, мед бджолиний i корчаги з хмiльним. А ще - вепрятина, лосятина, засмаженi тетеруки. Вистачить усiм i на всю нiч. Першi, як i годиться, сiдають до яств мужi та молодицi. ?м не гоже починати свято з танку - танцюватимуть тодi, як захмелiють. Тож i не ухиляються вiд яств та братниць, i частуються, i здравицi виголошують на честь матерi-весни, всеблаго? Лади, богинi злюбу та перелюбу. Ано, i перелюбу. Бо серед мужiв Випалу немало таких, що прийшли святкувати з одними, а частуються з iншими, - тими, кого хотiла б воля, та не судила доля. Бо де ж тодi й угомонити ??, змiю-присуху, коли не на святi Ярила? А вогнища горять - не згасають, пiдносяться ввись, ширяться долом. I пiсня не стиха?, i гомiн iде та йде лiсом-дiбровою, полем-перелогом i полем-випалом. Вiд весi до весi, од краю й до краю, на весь слов'янський свiт. Розлилися води на чотири броди, Ой дiвки, Весна красна, зiлля зелененьке, - чути вiд гурту пiснярiв, а десь в iншiм кiнцi велелюддя злiта? ще голоснiше i бадьорiше. - У гори-дуба! Ходiмте гуляти в гори-дуба! I клич той не лиша?ться голосом волаючого в пустелi. Молодцi вихоплюють iз гурту сво?х обраниць й спонукають ?х, веселих, розпалених хмелем чи тiльки iгрищами, туди, де рихту?ться вервечка охочих. Стають парами, ждуть - не дiждуться, коли урядник вилама? палицю й покличе мiрятися: кому у парi стояти, кому пару шукати. Миловидка з Божейком як молодшi не тиснулись уперед, бо нi один нi друга не гуляли ще в гори-дуба й не знають, що та як. Коли почнеться гра, мають приглянутися, стоячи позад iнших, а тодi вже й робити те, що iншi. - А ти, Божейку, чого гнешся? - примiтив його i покликав Мстивой-урядник. - Ходи та мiряйся, коли не хочеш бути тим, що горить. Палицю вiн вирiзав довгу, i тим, що мiряються, доводиться тягнутись часом, аби дотягтися до верху. То вже привiд для чергових кпинiв та дотепiв. Ну, а де привiд, там регiт серед парубоцтва, захист-благання серед дiвок. - Не все те велике, що вельми високе. - Хiба? - А так. Казав один: високий до неба, та не вельми треба. - Не один, а одна. Ти це хотiла сказати? - Може, й це. Чом нi? Та ось серед усiх, що мiрялися, знайшовся й такий, кому випало горiти. Молодь знову стала парами, жде, затамувавши вiддих. А парубок-невдаха не пода? виду, що невдоволений: ходить перед усiма гоголем i, жартуючи, бадьориться, зрештою ста? на визначене йому мiсце i, взявшись у боки, кричить що ? сили: - Горю, горю, дуб! - Iз яких яруг? - Iз випальських! - Чого ж ти гориш? - Красно? дiвицi хочу! - Яко?? - Тебе молодо?! Молодець i дiвчина, що стояли першими, зриваються з мiсця й бiжать кожне сво?ю стороною в кiнець вилаштуваних парами. Той, що горiв, норовить наздогнати дiвчину-утiкачку i вхопити ?? до того, як опиниться позад усiх i вiзьметься зi сво?м обранцем за руки. Та не на ту натрапив. Дiвчина бiгла хутчiш i таки встигла стати на безпечне мiсце. Гра повторю?ться. I раз отак, i вдруге, аж поки котрась iз дiвок не загаялась-таки i не опинилася в обiймах того, що горить бажанням злюбу. Вереск поступа?ться мiсцем смiховi, такому дружному i такому втiшному, щотi, бiля яств, уклякають на мить, нiби питаються: "Що там?" Проте тiльки на мить. У них своя бесiда i свiй смiх. I iгрища сво?. Той леститься до сусiдки, той спою? сусiда, аби упився та злiг мерщiй, третiй пiдозрю? щось за жоною i хмуриться або бере, мов татя на татьбi, за руку й каже: "Не в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку". А все ж найбiльше таких, що радiють святу, липнуть-голубляться одне з одним на цiм велелюднiм святi i тiшаться, що вони щасливо по?днанi Ладою, що ?м, людоньки гожi, ? за що дякувати Ладi. Бо живуть одною думкою, смiються одним смiхом i певнi, усi втiшенi сьогоднi величним iз величних свят. А нiч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим i швидкоплинним Днiстром. Пахнув передлiтнiми пахощами лiс, пахнуло поле, дихала розбуджена до життя земля. I нiхто не помiтив, будучи спо?ний тими пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки ?хнi свiтлi та яснi боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землi Тиверськiй дi? iнша сила - Чорнобог. I дi? пiдступно. Десь аж звiдтам, iз чужкраю, наслала вона в цю землю татей при повнiй бронi, а тi, знаючи звича? сусiдiв, ?хнi спо?нi нинi добром i нацiленi на добро серця, не забарились пiдкрастися до Випалу й обступити як городище, так i умиротворену святом та святковiстю випальську юнь, що гуляла поза городищем. Першими нагледiли татей тi, що пiшли вiд вогнищ й ута?мничилися далi вiд людей, та не одразу второпали, хто то i що то. Коли ж второпали та сполошилися, пiзно було застерiгати. Та й хто почув би ?хнi застереження, коли у полi за Випалом злiтав i виснув при лiсi веселий молодечий гомiн, а ще веселiший смiх, рвалася пiд склепiння неба й виляскувала в небi безжурна людська радiсть. Тодi аж спинилися випальцi й принишкли враженi, як обступили пригорок i ?х на пригорку кiннi татi з чужкраю й звелiли скорити перейнятi святковим настро?м серця, а руки подати до пут i вериг. - Не пiддаваймось! - перший опам'ятався i крикнув на повнi груди Мстивой. - Молодцi, мужi! Берiть дрюки i захищайтеся! Зчинився крик, галас, такий зичний i такий розпачливий, що, мабуть, не тiльки Випал, свiт почув його i пробудився вiд нього. Котрийсь iз мужiв чи молодцiв хапав дрюка й ставав супроти татей iз дрюком, котрийсь повелiвав дiвкам та молодицям ховатися за мужiв i не заважати. Та що дрюк супроти стрiли та меча i що вiдчай супроти ратно? сили? Хтось справдi люто боронив себе, ладо сво?, комусь пощастило скористатися тi?ю борнею й вислизнути з гурту приречених за спини нападникiв чи пробитися крiзь лави нападникiв. Одначе таких було небагато, та й не всiх рятувала темрява. Один затихав, стиснутий за горло петлею, iнший - вiд несхибного удару стрiли чи й меча. VI_ Гiнцi прибували та й прибували до Черна, i всi з пониззя. - Бiда, княже! - волали. - Роме? вторглися в Тиверську землю. Налiтають коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон! Вiрити не хотiлося, а вiрити мусив. Це ж не один i не два прибiгли й нагнали страху. Он скiльки ?х, вiсникiв печалi. А проте чого бiжать тiльки з ближнiх весей, городищ i все випадковi, тi, що втекли вiд нападникiв? Де ж вiстi i вiсники з обводiв землi Тиверсько?, вiд тих, що мали б прибути першими й сказати, якi роме?, скiльки роме?в? Тiльки ласi на поживу татi чи палатiйське вiйсько iмператора? Ширити, не розiбравшись, цi тривожнi вiстi не випадало, проте й не ширити ?х не мiг. Давно дав вижу по окрузi димом, поскакали й гiнцi. Тим весям, що горнуться до городка Дикушi, велено зiбратися в тисячi i йти серединою землi на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те саме, хiба з тi?ю одмiною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькi знають, чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом i не дати йому проникнути на сiвер непомiченим, а друге - аби самим не опинитися в тенетах. То вже там, у Подунав'?, зiйдуться, коли буде така потреба, i дiятимуть купно. Поки що мають бути обачними i дуже. З одним вагався i не вiдав, як вдiяти: слати вже гiнця до князя Добрита яко старшого в землi Трояновiй, звiдомляти його про цю оказiю а чи утриматися з сво?м посланням. А сусiди, хоча б i уличi? Певно ж, мають знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тiльки тиверськi, i ?хнi оседки може зачепити сво?м чорним крилом. Так, уличi мають знати i негайно, тим паче, що це найпростiше - пошле гiнця за Днiстер, та й по всьому, далi самi понесуть вiсть вiд одно? весi до iншо?. А з гiнцем до князя Добрита зачека?. До Волина й дулiбiв тодi лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це - вiйна. Конi давно засiдланi, i во? при бронi. Он скiльки зiбралося ?х. А то ж тiльки з острога. З ближнiх околiй ще не прибули, з околiй буде ?х та й буде. Поки збираються за стiнами, на торжищi-мiстi, поки лаштуються в сотнi, а сотнi - в свою тисячу, князь Волот кличе во?воду, мужiв ратних та думаючих на раду. - Мо? мiсце в походi, - почав стишено, однак доволi твердо. - Черн наш стольний лишаю на во?воду Вепра. Пильнуйте i дуже. Роме? - пiдступнi супостати, можуть зата?тися в дебрях чи яругах i з'явитися пiд стiнами тодi, коли рать пiде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запрiть ворота, наносiть на заборола камiння, наготуйте смоловарнi й будьте завжди, кожно? митi готовi до оборони. - За Черн не печалься, княже, - поспiшив запевнити Вепр. - Залога вволить твою волю i, коли треба буде, висто?ть будь-що. Пiдстав для сумнiвiв у князя, признатися, не було. Бо добре знав: Вепр слiв на вiтер не кида?. Та й во?вода з нього неабиякий. I на розум гострий, i на руку твердий, i в сiчу не завага?ться пiти першим. Через те полишив раду мужiв i швидко забув про не?. Клопотався iншим: що жде ?х у Подунав'?? Путь торована i знана, не так уже й давно ходили туди походом ратним - i на Дунай, i за Дунай. Однак тодi йшли i не розглядалися, знали: довкруж свiй люд i своя земля. Тепер не те. Роме?, пограбувавши весi та городища, могли не пiти за Дунай, гляди, переправили полон та й зата?лися в нетрях незайманщини, ждуть, поки пiде на низ тиверськс ополчення й вiдкри? ?м путь для грабунку в сiверських волостях. Ймовiрностей у помислах цих мало, а все ж князь обережний i дуже. Йшов i розглядався, посилав по праву i по лiву руч вiд путi звiдунiв. Це уповiльнювало ходу його тисяч, зате напевно знав, що зробили роме? обабiч путi, по якiй iде вiн сам, те роблять i на путях, що йдуть вiд Дикушi, ближче до Пруту. - За поприще вiд нас, - доповiли звiдуни, - спалено городище. Тi, що лишилися в ньому, кажуть, палили минуло? ночi. - Там ? хтось? - Так. Бiльше старi, дiти та ще тi, кому пощастило проскочити в лiс i сховатися в лiсi. - Ведiть туди. Хочу погомонiти з такими, що бачили татей. Городище було не таке вже и велике, а залишилося вiд нього ще менше - всього лиш тi кiлька хиж, що стояли осторонь i не стали здобиччю вогню. Бiльше люди впадали в око, анiж ?хнi оселi. - Як iменувалося городище? - запитав князь, над?хавши. - Випал, достойний. Воiстину випал, самi головешки лишилися та порубанi тiла тих, що боронили дiтей сво?х, оселi. Певно, не раз уже горiло це городище, коли назвали так - Випал. А хiба нi? Кого тiльки не було тут, у Придунав'?, чи? дороги-путi не пролягали через землю Тиверську. I всiм хотiлося погрiти руки на пожарищах. Римляни приходили - грiли, готи iшли - теж грiли. А що вже казати про роме?в? Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися мiж згарищ, шукали забитих i зносили ?х докупи. Iншi збирали на подвiр'ях недогорiлi латвини, кнеси-те, що лишилося вiд споруд, i теж зносили та складали так, аби добре горiли. На тi недопалки кластимуть, певно, i вiддаватимуть вогню тiла забитих. - Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони? - Усi бачили. То - роме?. - I це правда? - Правдивiше не може бути. Коли не вiриш, можеш над'?хати та поглянути: лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дiвки та молодцi. ?х було п'ятеро. По бронi, лику видно: таки роме? i таки во?. Як же це розумiти? Мiж ромеями i антами укладено мир, iмператор давав, замирюючись, роту: нiколи не переступати Дунай, жити, як подоба? сусiдам. Уся бiда в тiм, що того iмператора нема? вже на ромейськiм столi, iнший править iмперi?ю. А певно, так. Полон настигли тодi вже, як на цiм боцi лишалися тiльки рештки його. ?дина втiха - роме?, що прикривали переправу, не переправилися на свiй бiк: або полягли в сiчi, абовзятi в полон. А то добра пучка перцю на понюх ромейському iмператоровi Юстинiану. Пiднесуть i скажуть: "Видiв, хто ходив у Тивер, плюндрував землю, чинив розбiй i глум? Не якiсь там татi, що ?х ? та й ? по обидва боки Дунаю, во? з когорти намiсника твого - Хiльбудiя". Пiти за Дунай князь Тиверi не зважився. Вiн належав до обачних i тому вчинив обачнiше: послав гiнцiв у Волин, а сам став iз ополченням та молодшою дружиною по Дуна?вi. Бо так гадав собi: роме? сво? взяли i вдруге не сунуться.. Поки гiнцi гнатимуть коней до Волина, поки князь Добрит надума?ться i зважиться на щось, скориста?ться присутнiстю ополчення i вiдбуду? чи заново спорудить людовi весi, а десь - i городища. В гнiвi на роме?в виколисав у собi рiшенець: далi не можна лишати полуденнi обводи землi Тиверсько? такими, як були; настав час споруджувати при Дуна? сторожовi вежi, а то й не вежi, - такi, як у роме?в, твердi. Заслонити ними землю, може, й не заслонить, а затримати просування супостатiв вони все ж будуть спроможнi i знак землi Тиверськiй подадуть вчасно. А то - половина дiла. Руйнацi? завдано велико?, проте не все стало поживою вогню та приманкою розбою. У тих, котрi сидiли ближче до Дунаю весями та городищами, знайшлися сокири, не бракувало у Придунав'? й лiсу. А люду, коней було та й було. Тож i закипiла робота в руках звиклих до не? поселян, а де почува?ться робота, росте з землi i зводиться над землею витвiр рук людських, там вляга?ться й бiль, приходить бодай якась розрада. Посланi до князя Добрита гiнцi повернулися пiд кiнець друго? седмицi. А вслiд за ними прибули й дулiбськi тисячi, очоленi во?водою Старком, тим самим Старком, котрий у тамтешнiм походi на роме?в порятував несподiваним ратним вивертнем всiх антiв i став вiдтодi першим мужем при князi Добритi. То була радiсть i втiха. А ще знамення: князь Добрит не легковажить тим, що спiткало Тивср, вiн да? ?й надiйну i достойну помiч. Та чи не найбiльше потiшили князя Волота (коли казати правду, i здивували) надiсланi Добритом разом iз Старком та його тисячами сли. Чомусь не подумав, геть iз виду випустив, що з ромеями i з Юстинiаном, котрий сто?ть на чолi роме?в, можна стинатися i в такий спосiб. А Добрит на це чи не найбiльше упова?. Ано, чи не найбiльше, бо звелiв очолити сольство самому Iдаричу, мужу думаючому iз думаючих, знаному в землi Трояновiй та й за ?? обводами не лише величавiстю виду, а й умiнням баяти людей красним словом, лишатися супокiйним iз супокiйних навiть у найлютiшiй круговертi людських пристрастей. - Княже, - сказали сли, сiвши у Волотовiм наметi. - Рада старiйшин i князь землi Дулiбсько? просили тебе вгамувати гнiв, спричинений розбо?м, i не дати гординi мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа думаючого. Настане час, поквита?шся з ромеями за вчинене. А поки що наступи на власний бiль i примусь мовчати. Во?в, що прийшли зi Старком, i во?в, що ? пiд тво?ю рукою, велено тримати при Дунаю i являти раз по раз на очi ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж, яко скривджений, iдеш iз нами, антськими слами, до роме?в i висловлю?ш самому iмператоровi гнiв за розбiй, за порушення дано? на хрестi роти. Вiд того, що скаже iмператор, i залежатиме, як дiяти нам. Волот не роздумував довго, одразу ж i доволi впевнено сказав: "Най буде так". Лише пiзнiше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись, насторожився i зваживсь заперечити. - А коли вторгнення - дiло рук когось iз привiдцiв ромейських когорт, що квартирують у Скiфi?, Нижнiй Мiзi? чи Фракi?? Вони ж усе зроблять, аби сольство наше не потрапило до iмператора. - Нас охороня? княжий знак. - Що знак для татей? - обурювався князь Волот. - Хто почав iз татьби, той татьбою i завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю - морем. Iдарич завагався. - А князь тиверцiв ма? чим правитися таким морем? - Яким це таким? - Ну, i широким, i глибоким, i бурхливим. - Море ? море, по пояс нiде не буде. А правитися знайдеться на чому. Мужi переглянулися мiж собою, зрештою обмiнялися словом-другим та на тому й стали. Пливти не обов'язково сьогоднi. Поки доберуться до Черна, поки налаштуються в путь - теплiнь i зовсiм запану? в землi Тиверськiй, скресне й спливе до моря лiд. А ?м аби льоду не було на Днiстрi, у морi його i поготiв не буде. Усi приготування до походу переклав у Чернi на кормчого та стольника. Один спiшно лаштував лодiю, другий - подарунки для iмператора та iмператрицi, для тих, через кого треба буде добитися побачення з iмператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без крiвлi: слав гiнцiв до старiйшин общин з речницями вiд себе, старався витлумачити як мужам сво?м, так i старiйшинам, що заподiяне пониззю лихо ? лихом усi?? землi; отож хай не зволiкають i не вiдпираються тим, що ?м, сiверянам, вистача? свого клопоту: на поле прийшла передлiтня теплiнь, а з теплiнню ролейнi турботи. Повиннiсть ця стосу?ться всiх, ?? мусить виконати кожен. Знав: тиверський люд щирий серцем i на клич його вiдгукнеться дружно. А все ж клопотався, не присiдав удень, не мав перепочинку й поночi. - Ти йдеш до роме?в? - зустрiла якось i неприховано тривожно глянула на свого мужа i князя Малка. - Нiби не чула? - Чула, та не вiд тебе. Дивився на не? i мовчав. Чи то ж справдi так? Всiм, виходить, казав, куди правиться, чого правиться, а ?й - нi? - Маю йти, Малко, - мовив вибачливо i неприховано чуло. - Великого лиха завдали нам роме? i ще бiльшого завдадуть, коли не пiду iз сольством до iмператора. Слухала уважно i думио, ба навiть спiвчутливо. Зрештою зiтхнула важко i прихилилася до плеча. - Най помагають тобi боги у заходах тво?х. Коли ж вируша?ш? - пiдвела голову. - Як тiльки лодiя стане пiд вiтрило. Знову зiтхнула i вже потiм мовила: - Хоч це? ночi прийди та спочинь перед плаванням. I мо?му серцю полиш бодай якусь сподiванку, а з сподiванкою - спокiй. Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щиростi, то скаржитися ?й ? на що. Не княжi турботи змушують Волота забувати, ? в теремi Малка чи нема? Малки. Холодний вiн до сво?? жони i давно, зда?ться, з тих самих лiт, як почала винагороджувати дiвками. В молодi лiта, щоправда, тiльки кривився, ковтаючи ?? кислицi, та хмурився по кiлька седмиць. З часом все ж одходив серцем, пригортав Малку i вiрив: вони молодi, матимуть ще i дiвок, i молодцiв, тих синiв-соколiв, що стануть пiдпорою вiтцевi-князю, а тим уже й землi, що пiд рукою князя. А то ж як! Удiл князiв - бранi iз супостатом, походи й сiчi, коли не постiйнi, то вельми частi. Чи один Богданко може бути надiйною пiдпорою в тих сiчах? Що коли один iз них - вiтець чи син - поляже на полi бранi? А то й обидва! Волiв не думати про те, зректись невтiшних думок i забутися, а щоб забутись, силився вiрити в Малку i шукав утiхи бiля Малки. Коли ж сталося так, що бабка-повитуха ледве одволодала ?? пiсля родiв найменшо? - Миланки, а одволодавши зiзналася: княгиня не годна вже родити, вiдчув, як холод поповз до серця змi?ю i звив собi там надiйне кубло Зна?: Малка не винна в тiм, що сталося, а утiшити себе всього лиш ?? неповиннiстю, як i обов'язком мужа перед жоною, розумiнням, що як би там не було, вона - мати його дiтей, не може. - Це? ночi прийду, Малко, - пообiцяв. - Неодмiнно. Бо там уже пiдемо, i хто зна?, коли повернуся до Черна. Путь далека i нелегка, сама бачиш - морем збира?мося йти... Черн полишаю на Вепра, - додав довiрливо, - а вогнище - на тебе. Аж засвiтилася на виду. I сльози-росинки засяяли в очах. - Спаси бiг, - сказала й поклала Волотовi на серце руку - Дiтьми i вогнищем не печалься, я дам ?м раду та й лад. Аби тiльки з тобою все гаразд було. Чу?ш, муже мiй, аби усе гаразд. VII_ Останнiм пристанищем у Тиверськiй землi стала для сольства давня грецька колонiя Тiра. Вiд грекiв лишилися тут всього лиш кам'янi плити з написами про ?хн? давн?, як свiт життя-буття, в цiм кра? та мурованi з каменю пiдклiтi, в якi зсипали свого часу придбаний у Скiфi? хлiб i тримали до початку навiгацi? на Понтi Евксiнському та в лиманах Понта Евксiнського, а то й до того часу, коли в метрополi? пiдiймалася на хлiб потрiбна колонiстам цiна. Все iнше зруйнував час та численнi вторгнеиня. На мiсцi старо? Тiри, власне, поблизу не?, стояла тепер невелика вежиця, а у вежицi - митниця для заморських гостей, котрi правилися у слов'янськi землi з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверсько? землi, а заодно i митницю, за?жджий двiр iз ложницями для iменитих гостей. Нинi в ложницях припахувало невивiтреною пiсля зими цвiллю. Отож доглядачi, завваживши, хто i з яким намiром пристав до ?хнього берега, поспiшили роздмухати вогнив ои пустити в оселi гарячий дух, охоронець добра та спокою серед тих, що оселилися. Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймнi скрiзь, i кормчий порадив слам заждати день-другий, поки подме сiверко. Той швидко подробить кригу й очистить морську просторiнь для плавання. Вiн не набагато й помилився. Десь на третю добу, пiд нiч уже, з полуночних кра?в подув потужний вiтрюган. Лиман забрижiв, згодом знялися пiнявiхвилi, i плавання знову довелося вiдкласти: за такого вiтру (хай i попутного) ризиковане виходити у вiдкрите море, та ще на не вельми надiйнiй лодi?. I вiтрило може зiрвати, потрощити крiплення i лодiю накрити крутою хвилею. А мати-природа не зважала вже анi на присутнiсть криги на берегах Днiстра та лиману, анi на зимнi вiтри з полуночного краю. Iшла по землi й засiвала ?? теплом, зелен зiллям, а ще - пташиним спiвом. Такий вiн голосний i такий знадливий був, той спiв величавий, нiби зумисне чарував сво?ми знадами й казав голосом знад: не поспiшайте, люди, потiштесь теплiнню, тим, що народжу?ться з кожною миттю на землi. Присяйбiг, таке не скрiзь i не завжди угледите. Може, й не хотiли б сли пiддатися спокусам, що чарували ?х на берегах Днiстра, та мусили: вiтер дув день, дув другий, дув i третiй. Лише вночi з третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всiм: "Пора".. З Тiри вийшли не вельми рано i, здавалось, за цiлковито? тишi. А опинилися в лиманi, подивувалися одмiнi: вiтер коли й стихав, то всього лиш на нiч. З настанням тепла знову свiжiшав. Не так щоб дуже, однак i не попускав вiтрила, напинав та й напинав ?х. Дулiби радiли. "Гля, - казали один одному, - як весело бiжить лодiя. Коли так i далi правитимемося, за три-чотири доби в Константинополi будемо". Кормчий лиш осмiхнувся на те. "Вйдемо в море, - гадав собi"- побачите, як правитись з ним". I мовби наврочив. Як тiльки поминули пересип, вiтер вiдчутно натужнiш вдарив у вiтрило, примусив порипувати снастi. Хвилi, щоправда, до якогось часу були такi, як i в лиманi, - невисокi i згладженi, проте лише до певного часу. - Оце i ? вже море? - Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й вода. - А ми не зблудимося на сiй водi? - поцiкавився Iдарич. За лодочних вiдповiв князь Волот: - Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постара?ться триматися берега, вночi - зорi путеводно?. Обiцяного берега не було та й не було. Десь аж пополуднi об'явився вiн праворуч. Принишклi з якогось часу дулiби пожвавiшали, стали гадати, де вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулiбiв теж були такi, що ходили за iмператора Юстина на роме?в, змiряли з сiвера до полудня Скiфiю, Нижню Мiзiю i тiльки в горах були затиснутi Германом та його комесами. Анти во? мiцнi i мужнi. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдiяти, коли наскочила коса на камiнь? Добре вже те, що вихопилися якось iз тiснини та вiдiйшли з рештками тисяч за Дунай. Пригадували старшi. Молодшi слухали, розпустивши вуха, й не помiчали вже, здавалось, яке за лодi?ю море, як далеко ?м до берега. Та то тiльки здавалося. Море що ближче до берега, то вiдчутнiше розгойдувалося й кипiло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег. - Княже,-пiдiйшов до Волота кормчий. - Вночi може розiгратися справжня буря. Доки не пiзно, раджу пристати до берега й перебути нiч на березi. - Не бажано. Домовите. - Знаю, що не бажано, та необхiдно. Нiч буде буряна, отож похмура, а йти тако? ночi морем небезпечно. Волот вагався, зрештою пiшов на пораду до Iдарича. Той виявився помiркованiшим, ба наполiг навiть. "Кормчий, - сказав, - плавав i не раз, отож лiпше за нас зна?, коли час пливти, коли - iти до берега. Най робить так, як вважа? за потрiбне". Вийти на берег виявилося стократ важче, анiж пливти у вiдкритому морi. На мiлководдi хвилi були високi i бурянi. Однi розсипалися й вирували, не досягши берега, iншi з шумом i гуркотом накочувалися на берег, кипiли при березi. Довелося спустити вiтрила й сiсти на весла. А поки сiдали та цiлилися, де пристати, поки вибрали пологiший берег, сутiнки згустилися, i море викинуло лодiю там, де було мiзiйське сельбище. Поночi ?х, щоправда, не помiтили. Не одразу помiтили й удосвiта. Та слов'яни теж не скористалися тим, що лишалися тривалий час непомiченими. Море геть розбурхалося за нiч, i вибратися в глибiнь супроти високих та буряних валiв годi було й думати. Вдень натрапили на них мiзiйцi, а перегодом - i кiннi роме?. Довелось пояснити, хто такi i чому тут. Роме? вислухали ?х, пожурилися навiть укупi з антами та й подалися собi. А надвечiр знову над'?хали. - Кормчий i лодочнi, - сказали, - лишаються при лодi?, а слам антським велено ?хати з нами. - Куди й пощо? - До Маркiанополя. Матимете бесiду з намiсником Фракi? i всiх провiнцiй дiоцезу Хiльбудi?м. Iдарич показав ?м знак князя Добрита, пояснив, що вони сли i ? тому особами недоторканими, та роме? не зважили на те. - Такий наказ центурiона, - сказали. - Лодочнi, коли вгаму?ться море, можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалiк. Там знайдуть ?жу i охорону. Всiм iншим велено бути в Маркiанополi. Хiльбудiю, певно ж, доповiли, чи?х слiв доправлено до Маркiанополя, а Хiльбудiй не поспiшав бачитися з ними. Дулiбiв обурювало це, i вони усiм гуртом напосiдали на Iдарича: - Ти довiрена особа князя. Iди й кажи наш гнiв. - Спокiй, братове, спокiй, - утихомирював ?х зосереджено похмурий Iдарич. - Доста того, що ми ?диножди поспiшили вже i вчинили не так, як мали б вчинити. - Де i чому -поспiшили? - Коли правилися з лодi?. Мали б лишити когось iз слiв, i той муж нарочитий подався б, дiждавшись тишi на морi, прямiсiнько до iмператора, аби оскаржити сваволю Хiльбудiя. Дулiби примовкли й замислилися. А й справдi, тодi Хiльбудiй не посмiв би поводитися з ними отак, як нинi. -_ Що скажемо, коли дiйде до розмови? - порушив тишу князь Волот. - Як ?, так i скажемо: правимося до iмператора з сольством вiд антiв. А чому правимося - про те нi пари з уст. - Хiльбудiй зажада? знати. - Ми не до нього ?хали, не йому й казатимемо, чом ?демо. Вiн всього лиш намiсник дiоцезу, його повиннiсть - допомогти сольству правитися до iмператора i тiльки. Все iнше буде порушенням покону, що вiддавна iсну? мiж сусiдами. Можливо, i все ж князь Волот не поспiшав радiти. - Аби не повторити свою недалекогляднсть, - сказав Iдаричу, - гадаю, на побачення з Хiльбудi?м слiд iти не всiм. - Дума?ш, зважиться на злочин? - Так. Побачення почнеться з частування, а роме? - пiдступнi частувальники, разом iз вином i трутизни можуть дати. - Не посмiють. У такому разi всiх змушенi будуть нищити: i нас, i тих, що бiля лодi?. - А коли посмiють все-таки? Хiба всiх нас разом iз лодi?ю не могло накрити море? Iдарич змiряв князя пильним оком, проте сказати нiчого не сказав. Десь опiсля вже Волот надумався й знову пiдсiв до нього. - За нами, зда?ться, не слiдкують? - Немовби нi. А що? - Чи ? потреба сидiти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару во?в i пiти по Маркiанополю. На ромейськiй речi розумiюся, гляди, пiдслухаю щось, а то й побачу. - А вийдеш непомiчений? - Сподiваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слiдкують. Якщо Хiльбудiй покличе на розмову, iдiть без мене. Не зовсiм певен був, що станеться так, як гада?. А все ж сподiванка зустрiти когось iз сво?х у Маркiанополi не переставала грiти. Цей ромейський город - один iз тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути, щоб у ньому не жили слов'яни, - коли не цi, щойно полоненi, то тi, що опинилися у Вiзантi? з iнших причин i за iнших часiв. А в слов'ян, закинутих лихою долею за обводи рiдно? землi, нема? звички та не буде й потреби розминатися з сво?ми. Певен, не забаряться пiдiйти, пiзнавши по вдяганцi, й поцiкавитися: з яко? землi i чи давно тут; ? вже ромейським пiдданим чи всього лиш гiсть. А вже як пiдiйдуть та заговорять, не сплоху? i не забариться вивiдати, де тi анти, що роме? пригнали нещодавно з-за Дунаю. Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив iз воями, що супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почу?, - гадав собi, - хтось та озветься". Аж зирк - дiвча якесь диба? назирцi, по ньому видно: i хоче пiдiйти та заговорити з воями, i не насмiлиться. Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дiвчина наблизилася до не?, полонена одною думкою: не випустити антiв з виду - смикнув ?? за руку i заслонив собою у схованцi. - Йой! - злякалася i крiм отого спустошено тихого "йой" нiчого не могла сказати з ляку. - Ти хто? - припер ?? до стiни разючим, мов блискавиця, питанням. - Миловида... - З-за Дунаю будеш? - Атож. Побачила князя i хочу просити, аби визволив iз неволi ромейсько?. - Ти зна?ш мене? - Ано. Була тамтого полiття на мiстi пiд Черном, а затим - i на княжичевих пострижинах у Чернi. Чи князь пригаду? ту, що вiтала княжича? Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це i ? вона, та мила з милих i красна з красних дiвчина?! То це i ? вона?! - Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? - I бiдкався ?? нещасливою долею, i радiв, що здибав саме ??. - Коли потрапила? - Зовсiм недавнечко, княже, - казала й душила в собi непроханi сльози. - Гуляли ми за городищем, вся молода пагiнь Випалу. Появу Ярила мали зустрiти, благословенням Лади натiшитись, а роме? налетiли кiнно, пов'язали нас, мов татi-душогубцi, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я - продана вже, рабинею ?сть у господаря. Заплати йому за мене й визволи. Вiк буду вдячна. Коли не зможу повернути солiди, закупом стану тобi й вiдроблю ?х. - Стривай, - поспiшив утримати ?? вiд зайвого й непотрiбного зараз. - Скажи, де iншi? Скiльки вас тут? - Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полiчити, скiльки. Силу-силенну гнали нас. Вiд самого Випалу й до пониззя брали дiвок, та молодцiв, та молодих мужiв. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер тутки всi. Власне, не зовсiм тутки, в Одесi, в забудовах ховають до пори до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, нiби лодiй ждуть, на торжище мають везти. Так он воно що! Полоненi тут-таки, пiд рукою в Хiльбудiя! За ромейськими комесами давно водиться такий грiх: iдуть у чужi землi й беруть полон аби розбагатiти на ньому. Цей теж не лiпший. Не встиг стати намiсником, розгледiтися в дiоцезi Фракiя, як уже пiшов у слов'янськi землi. Дiла-а... Що ж то вiн скаже, коли зустрiнеться з ним, князем Тиверi? - Хто твiй господар? - Ливарник мандрiвний, з наших вiн, iз полян. Кому посуд чинить, кому обручки, браслети вилива?. Вiн добрий, коли попросиш, уступить мене i за пристойну цiну. - Веди до нього, - сказав не вагаючись. - I знай: викуплю тебе. Тiльки ось що: про те, що повiдала менi, нiкому анi слова. Чула? Бо довiдаються роме?, що зна?ш про ?хнi умисли, не випустять тебе з Маркiанополя. Смерть заподiють, а таки не випустять. Втовкмачував та й втовкмачував дiвчинi з Тиверi, аби була обережна i не проговорилася ромеям та й господаревi сво?му, якi переслiду? намiри, передаючись пiд руку тиверського князя. - Аби не запiдозрили нас, - сказав ута?мничено i якось аж надто пильно подивився на Миловиду, - напущу тво?му господаревi та й усiм цiкавим туману: скажу, уподобав тебе яко дiвку i хочу мати за жону. Ти теж кажи те саме. Можеш паленiти, як паленi?ш зараз вiд сорому, а проте й не переч, коли казатиму так, вдавай, що згодна пiти зi мною. ?й справдi неабияк соромно було чути таке вiд князя. Хилила донизу голову i мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врештi-решт, не мiг не примiтити, що й бентеги та щирого благання в очах ?? не браку?. - Достойний, - не сказала, - виспiвала те слово, - гадаю, мусиш знати i то зараз, що не сама я тутки. - ? ще хтось? - Ано, ладо мiй, Божейко з Сонцепiку. Ми заприсяглися в цiй мученицькiй путi на довiчну вiрнiсть. Коли ти справдi такий добрий та ласкавий муж, викупи разом зi мною й ладо мо?. Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова ждуть i ждуть давно, заспiшив i вирiк перше, що спало на думку: - Ми затим i прийшли сюди, гожа дiвчино, аби визволити не лише Божейка твого - всiх. Скiльки йшов, супроводжуваний полонянкою, стiльки й мислив, як ма? повестися з господарем ??, аби перепродав дiвку й не подивувався, що вона (хай i вельми лiпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князевi, ба так, що платить за не? он якi солiди. А зустрiвся з ним та сказав, чому прийшов у парi з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нинi Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довiдався, що розмовля? не просто з антом - князем антiв, й не став ховатися вiд нього анi з давнiшнiми, анi з нинiшнiми сво?ми умислами. - Достойний, - мовив довiрливо, ба навiть розчулено. - Коли ти прийшов до мене з добрими намiрами, то знай: я тому й викупив у роме?в це дитя природи, що пожалiв його. Угледiв, яка гожа дiвка, збагнув, яке безлiття чека? надiлену божественною лiпотою рабиню, i викупив ??, аби дати згодом вiльну та й переправити з надiйними людьми у рiдну землю. Сам я, як бачиш, старий уже, дiвка менi нiдо чого, а добре дiло зробити ще можу, тим паче, що роблю його людинi з рiдного краю. Полянин я, як можу торгувати сородичами сво?ми? Князь не вiрив, певно, тому, що чув. Сидiв, пильно вглядався в старого й важив його на терезах власного сумлiння. - Спаси бiг, отче. - Встав i доземно вклонився господаревi. - Прийми хвалу мою й за те, що не зачерствiв у чужiй землi, мiж чужих людей. Буду щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити ?? з неволi, тому я й прийшов купити ?? в тебе. Це ?дина причина мо?? появи тут, всiх iнших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрiлися й заговорили ось так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так i доживатимеш тут вiку? Старий осмiхнувся болiсно i розвiв руками: - Пiзно, княже. Пiзно i марно пориватися кудись. Надто давно вирвано мене з рiдно? землi, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду Боричевого. - А де прожива? рiд? - У Надднiпров'?, княже, при Ки?вiй горi. Волот розумiюче похитав головою. - Корiння, напевно, тут уже пущено? - А так. I дiти ?, i могилка дружини тут. - Могилка? - Ано. Християнка вона,_ тож i поховав за християнськими поконами. Розмова урвалася i урвалась несподiвано надовго. - То як же вдi?мо з Миловидкою? - надумавсь нарештi й порушив тишу князь. - Та як? Напишу пергамен, яким засвiдчу, що вiльна, та й бери ?? собi. - Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати менi й зараз, аби дiвка певна була: таки вiльна. I те, що заплатив за не?, теж поверну тобi зараз. Саму ж ?? заберу завтра або пiслязавтра. За цей час зробите ось що: вiзьмете у мене солiди та придба?те Миловидi отрочий одяг, бажано одяг тиверського отрока. Борич розумiюче кивнув головою. - Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока? Таких тут анi шиють, анi продають. Волот примовк, по ньому видно: не так дошуку?ться, як досаду? мовчки. - Гаразд, - надумався-таки. - В такому разi придбайте та одягнiть Миловидку в пристойний одяг мiзiйсько? дiвчини. В ньому пiде вона до Одесу, там розшука? нашу лодiю i скаже кормчому, аби взяв та приховав ?? з-помiж лодочних, яко мою челядницю. - Княже, -Борич йому. -А чи не лiпше буде, коли я сам доправлю дiвчину до Одесу та передам кормчому iз рук в руки? Я ж мандрiвний ливарник, менi легко зробити це. - Лiпшого й придумати годi, - зрадiв князь. - На тому й станемо. Хiльбудiй таки покликав антiв наступного дня i доволi рано. - Прошу у слiв з чужо? землi милосердя, - пiшов ?м назустрiч. - Немiч не дозволила менi прийняти ?х одразу ж i як личить. Сли вклонилися вiтаючись. Попереду, на певнiй вiдстанi вiд усiх iнших, стояв Iдарич - той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Вiн i взяв на себе розмову з намiсником Фракi?. - Ми теж просимо вибачити за зайвi клопоти, - сказав i ще раз вклонився ледь помiтним поклоном. - Не мали намiру турбувати господаря Фракi?, а сталося: знялась на морi буря i змусила пристати до берега. Хiльбудiй запросив гостей сiсти. Сам теж сiв так, щоб бути у всiх на виду. - Що ж покликало вас такого раннього передлiття i в таку дальню путь? - Ма?мо доручення вiд князя Добрита i всiх князiв землi Трояново? побачитися з iмператором Вiзантi? Юстинiаном й поновити договiр, укладений свого часу мiж антами та Вiзантi?ю. - Яка ж тому причина? - Поновленню себто? - Так. - Договiр, пiдписаний тамтих лiт, укладався з iмператором Юстином. Нинi на чолi Вiзантi? сто?ть августiйший Юстинiан. Це i ? вона, причина. - Я можу чимось допомогти вам? - Хiльбудiй старався бути прихильним i вiдтак добрiшим за саму доброту. - ?диним: дозволити, коли стихне, правитися далi. Помислив мить-другу i вже потiм запитав: - То, може, сухопуттю по?дете? Море небезпечне це? пори, дмуть перемiннi й доволi сильнi вiтри. - У нас нема? чим правитися сухопуттю. - Про що рiч! - пожвавився намiсник дiоцезу Фракiя i зробив рух, схожий на те, що мав намiр пiдвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав i стримав себе. - Я забезпечу кiньми. I охорону дам. Iдарич перезира?ться з сво?ми, нiби пита?ться, як бути, затим кланя?ться чемно i так же чемно каже намiсниковi: - Спаси бiг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя. Прохолода приходить до Хiльбудiя значно довше, анiж збудження. - Воля ваша, - розводить руками i вста?-таки. - Морем то й морем. Прошу слiв до столу, поснiда?мо разом. За столом бесiда пожвавiшала. Сли певнi були: Хiльбудiй дозволя? ?м пливти по стишенню бурi до Константинополя i розщедрилися на слово, Хiльбудiй сприйняв ту щедрiсть за правдивий вияв дяки i теж, не церемонився у виборi слiв. Коли ж настав час прощатися i сли нагадали: ?м сьогоднi вже треба добратися чимось до Одесу, одмiнився на виду й сказав iншим, нiж досi казав, голосом: - Доправимо, як же, тiльки не сьогоднi. - А коли? - Як буде на те воля iмператора. Спершу маю запитати його, чи може прийняти вас. I нарiкали анти на Хiльбудiя, i погрожували у вiдведенiй для них оселi Хiльбудiю, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далi погроз та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледiли, що ромейський привiдця у Фракi? сiв на поданого йому коня i ви?хав у супроводi кiнно? охорони з двору, заворушили мiзками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби порятувати себе i те дiло, заради якого правилися до Константинополя. Перший надумався й спинив ?х у пошуках князь Волот. - Я знаю, що ма?мо вдiяти, аби не ми - Хiльбудiй опинився в дурнях. - Кажи, послуха?мо. - У мене ? тут, у Маркiанополi, надiйна людина. Якщо вона не подалася цього ранку до Одесу, вiзьму зараз кiлькох вас iз собою, куплю з помiччю тi?? людини коней, i поки Хiльбудiй тiшитиме себе думкою, що одурив антiв, буду в Константинополi. А доберуся до iмператора - усе викладу йому, як ?. - На розмову з iмператором слiд було б iти менi, - вкинув слово Iдарич. - То було б чи не найлiпше. Та хто пiде на розмову з Хiльбудi?м, коли вiн знову захоче зустрiтися з слами? Ти був у нього, Iдаричу, тобi доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось iз нас зник. VIII_ Миловида так увiрувала в сво? визволення з ромейсько? неволi i так дуже сподiвалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто iти зараз на лодiю", - ледве стримала себе, аби не розплакатися. - Дiду Боричу, - спитала, коли ждати не було вже терпцю. - Може, одправили б таки мене на тиверську лодiю? - Князь сказав: тут жди. Отож i жди. Сама чула: не одну тебе, усiх ваших по?хав визволяти. - Усiх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь. Старий гнiва?ться. - Пощо нарiкати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську. Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-лiпшу лодiю, що йтиме до Тиверi, оплачу перевiз - та й будеш дома. А князю Волоту й справдi не до Миловидки було усi цi днi. Мало того, що путь його до Константинополя i звивистою, i тернистою виявилася, у Константинополi подивилися на нього, коли заговорив, нiби на пришельця з самого Вираю. Слухали i не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима - i не бачили.. Вiн до одного, вiн до другого - дарма. Нiби й погоджуються, щедро лепечуть язиками, а пiшли - забули. Знак показував, казав, князь вiн iз землi Тиверсько?, прибув до iмператора на важливу для обох сторiн бесiду - i знову нiби до стiни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогоднi кажуть, прийдеш завтра, i завтра, певен, скажуть те саме. Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурiв? Боги свiтлi та яснi! А кажуть: просвiщений люд, серед свiтла - свiточ. Який же це свiточ, коли ходиш помiж людей, а почува?ш себе у мертвiм царствi. Куди не поткнись - i все лобом об стiнку. Був у сенатi, сказали, йди в Августiон, прийшов до Августiона, кiлька днiв уже тирлу?ться бiля високих мiдних ворiт, а пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджу? путь, вдасться за чи?юсь порадою до надiлених придворними сiнекурами - обминають, нiби прокаженого, i йдуть далi, вислухати навiть не хочуть. А днi спливають, мов вода в Днiстрi, розмiрене i разом з тим нестримно. Уже й зневiра закралася в серце, першалiпша невдача - i махне рукою, пiде туди, звiдки прийшов. I таки пiшов би, мабуть, коли б не нагледiв бiля преторiю вирлоокого й доволi-таки верткого чоловiка. Учора тирлувалися бiля нього люди i сьогоднi тирлуються: щось показують, вiдтираючи один одного, на мигах, а вiн, знай, крутить головою: нi та й нi. - А розперло б тебе! - почув улицьку рiч i оглянувся. Хто це сказав? Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом сво?м бiльше на анта, нiж на ромея, схожий. - Муже достойний, - торкнувся його руки. - Ти з Уличi? Обернувся на княже слово рiзко й зацiпенiв дивуючись. - Або що? - Я теж звiдтам. Поясни менi, що тут ко?ться. - Анiчого. - Як то - нiчого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди хочуть, не можуть. - Бiднi, тому й не можуть. Тобi до кого треба? - До самого iмператора. - О-о! То це не тут. Це там, - показав на Августiон. - I там був, i тут, нiде не можу доступитися, бодай порадитись. Родак не став довго думати. - При собi щось ма?ш? -поцiкавився. - Знак маю вiд князя Добрита. - Пусте, - зневажливо махнув рукою. - Знак там, iмператоровi покажеш. На те, щоб доступитися до iмператора, питаю, ма?ш щось? Волот силився догадатися, що повинен мати вiн для того, щоб доступитися до ромейського iмператора, i все ж визнав за лiпше перепитати: - А що треба? - Те, що звуть тут донатiями - солiди, цiннi подарунки? - Подарунки маю, якже. Солiди теж. - Стiй тут, - поклав Волотовi руку на серце й немовби сказав тим: мiж нами укладено ряд. - Зараз приведу вирлоокого. Вiн усе може, надто коли не поскупишся солiдами. Подарунки прибережи для тих, що в Августiонi, йому i сторожi дай солiди. I проведе, i розтлумачить, до кого вдатися, i домовиться, з ким слiд. - Вiзьми, - сунув йому Волот перший донатiй, - тiльки домовся, зроби так, аби провiв. Вiн не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усi князевi сподiванки. I вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба. Почув, що ма? провести князя антiв до самого iмператора, та й затамував, прицiнюючись, вiддих. - Двiстi солiд, - вирiк, не моргнувши, i показав для певностi два пальцi, проте одразу ж передумав, видно, i додав: - Та на сторожу сто. - Побiйся бога свого, достойний, - здивувався князь. - Чи ти один такий, чи зi мною, гада?ш, уся княжа скiтниця? Видно, i двiстi солiд, на яких зiйшлися вони, був немалий донатiй. Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся бiля князя Тиверi, запевняючи, таки вволить його волю, хай ма? терпець i жде. I Волот дiждався побачення з найяснiшнм iмператором, щоправда, десь аж на п'ятий день. Iдарнч там ще, в Маркiанополi, розтлумачив Волотовi, як ма? тримати себе з тими, хто прокладатиме путь до iмператора, що казати, коли постане перед самим iмператором. А проте, коли постав, навiть у нього, бувалого вже мужа, пiдкосилися ноги i задерев'янiв язик. Палата слiпила очi блиском золота, лiпленням та рiзьбою, а ще - ликами iмператорiв та святих. Навiть з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. I була вона така проникливо пильна та перестерiгаюча, здавалось, розтулить зараз уста й спита?: "Хто ти? Куди?" А попереду сидiв на сяючому тронi сам Юстинiан i дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як i в людсько? подобизни з долу, очима. - Iмператоровi Вiзантi?, августiйшому Юстинiановi, - почув нарештi князь Волот свiй голос i дещо пiдбадьорився, - низький уклiн вiд князя Добрита i осiбно вiд князiв Тиверi, уличiв, полян. Вiн низько вклонився i тому не бачив, чи кланявся у вiдповiдь iмператор Юстинiан. - Князi зичать божественному iмператоровi i його богами посланiй жонi, iмператрицi Феодорi, доброго здоров'я й передають через мене, довiрену особу i сла, сво? дари. Волот знову вклонився, а мужi його поставили тим часом перед троном двi рiзьбленi з дерева й iнкрустованi дорогим камiнням шкатули: одну iмператоровi, другу iмператрицi. Поки тi, що клали шкатули, вiдходили, два iншi мужi вийшли з-за спини свого князя й поклали до нiг iмператора хутра. Юстинiан ожвавився i, як здавалося Волотовi, подобрiшав навiть. - Князям збратано? Антi? низький уклiн i дяка. Як поживають повелителi полуночного краю? Чи вдоволенi нами, сво?ми сусiдами в Подунав'?? Волот ледве стримав себе, аби не виказати радостi: лiпшого зачину розмови про татьбу у Подунав'? й вигадати годi. Невже iмператор анiчогiсiнько не зна? про те, що сталося в землях полуденно? Тиверi? - Князi антськi були вдоволенi споко?м на полуденних обводах сво?х земель, слали до iмператора слiв сво?х з найсолодшими намiрами - поновити чиннiсть укладеного за iмператора Юстина ряду про мир i дружбу мiж антами та Вiзантi?ю. Юстинiан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися за свою поспiшнiсть. - На жаль, - говорив тим часом Волот, - сталося непередбачене. Тодi, як сольство було в дорозi, когорти iмператора вторглися в землi Тиверi й пройшлися по них мечем i вогнем. Спаленi всi весi i городища мало не до Черна, забрано люднiсть антську, товар, збiжжя, що належали антам. - Того не може бути! - i дивувався, i обурювався Юстинiан. - Вiрю, достойний, тi вiстi до тебе ще не дiйшли, як вiрю й тому, що вторгнення вчинено супроти тво?? волi. Юстинiан не сидiв уже мумi?ю, йорзався на престолi, поглядав то на одного, то на другого з мужiв сво?х. А Волот користувався нагодою i виповiдав усе, що хотiв виповiсти. - У нас ? докази, хто вчинив напад i з яким намiром чинив його. Мо? во? настигли при Дуна? манiпули, якими орудував стратег Хiльбудiй, i багатьох взяли в полон. А крiм того, коли сталося так, що буря прибила до мiзiйського берега лодiю, на якiй правилися до Константинополя сли збратано? Антi?, намiсник Хiльбудiй повелiв воям затримати ?х i доправити в Маркiанополь, де й нинi сидять вони й уповають на твою добру ласку, iмператоре, та на повелiння звiльнити ?х з ганебного полону. Я, князь Тиверi, лише один iз тих слiв. Iмператоровi нiяково було чути таке, i вiн хмурився. Та Волот не зважав на те. - Перебуваючи в Маркiанополi, нарочитi мужi довiдалися, достойний, що розбiй вчинено таки поза тво?ю волею i вчинено з метою поживи. Нахапаний у наших землях люд намiсник дiоцезу Фракiя Хiльбудiй трима? в спорудах поблизу морського пристанища Одес i жде лодiй, що мають вивезти тих нещасних на продаж у безпечних i недосяжних для твого ока торгах. Ось чому антське сольство поклало на мене повиннiсть заявити таке: або нахапаний гвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчиненi за Дуна?м спустошення оплаченi солiдами, або мiж антами i Вiзантi?ю буде розбрат i сiча. Не мiг збагнути, чому так, проте вiдчув явну полегкiсть. Нiби на рiдний берег вийшов i хапнув свiжого аеру. Ано, нiби вийшов i хапнув. Ьо таки сказав iмператоровi роме?в, що мав сказати, i сказав так, як, може, й сам не сподiвався. Тепер лишалося дiждатися, що скаже Юстинiан. - Iмперiя жорстоко покара? того, - почув нарештi Волот його голос, - жорстоко, кажу, покара? того, хто зважився вчинити гвалт, порушити мир мiж нашими землями, i зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирi i благодатi. Про заходи сво? повiдомимо завтра, в цей самий час. На тому розмова з iмператором i завершилася. Другого дня князя таки прийняли в Августiонi, та приймали вже iншi. Вибачились за свого повелителя i сказали: оце едикт василевса на недоторканiсть слiв, це подарунки слам i князю Добриту. А ще ? повелiння iмператора видiлити державних людей, котрi при?дуть до Маркiаиополя i там, на мiсцi, вирiшать долю гвалтом узятих антiв. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже, чека? сувора кара, а про вчиненi вторгненням збитки, про вимiщення збиткiв, як i про чиннiсть договору мiж землями, вирiшить окреме сольство, що його не забариться послати до князя Добрита iмператор Юстинiан. Лiпшого звершення взятого на себе дiла годi було, здавалося, й сподiватися. Одне, мiг правитися тепер землею ромейською i нiкого не боятись, а друге, он яку гору бере над Хiльбудi?м. Якщо виявить з помiччю присланих iмператором людей тиверських полонених пiд Одесом i примусить Хiльбудiя повернути ?х, тим не тiльки поряту? люд свiй вiд рабства i ганьби, нанесе Хiльбудi?вi удар, вiд якого вiн не пiдведеться вже. То - напевно, то - без сумнiву! Хiльбудiй, з усього видно, не догледiвся, що не всi анти iз затриманого сольства ? пiд його рукою. Чи то певен був: куди подiнуться, чи не до слiв було. Десь зник i не на день, мало не на двi седмицi. Коли ж повернувся i сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самi вiдмовилися робити те. Стетерiв тiльки чи й обурився - важко було збагнути. Бiльш за все, що не йняв вiри. - Ма?мо дозвiл iмператора, - показав йому Iдарич привезений князем Волотом едикт про недоторканiсть слiв. - Будемо тут, коли дозволя? гостинний господар, i ждатимемо висланих у нашiй справi людей iз Константинополя. Не повiрив, мовчки взяв до рук iмператорське повелiння, мовчки й повернув його. - Виходить, бачились уже з василевсом? - Так. Iмператор пообiцяв вислати сюди, до Маркiанополя, сво?х нарочитих мужiв, з ними й вершитимемо нашу справу до кiнця. Знову дивився на антського сла i вельми пильно. Та перечити не посмив. - Воля ваша, - сказав примирливо. - Ждiть. Вони й ждали. Нi словом, нi дiлом не виказували сво?х намiрiв, як i свого торжества. А дiждалися нарочитих мужiв iз Константинополя i змушенi були тетерiти, як тетерiв перед цим намiсник дiоцезу Фракiя. Вiн не такий простак, як вони думали: доки ?здили до Константинополя, доки ждали iмператорських людей iз Константинополя, вивiз з Одесу свiдкiв сво?? татьби, слiду навiть не залишив вiд них для слiдства. Куди - пiди знай тепер: або сховав у горах, або вивiз лодiями на далекi ромейськi торги. - У нас ? його полоненi, - не поступався Iдарич. - Iмператорськi нарочитi мужi можуть на власнi очi побачити й переконатися, який розбiй вчинено у Тиверськiй землi. Та роме? не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в Маркiанополi, як слухали князя Волота в Августiонi. Те й робили, що показували на порожнi будiвлi при одеськiм пристанищi та вiдпиралися. А ще обiцяли: до князя Добрита будуть посланi сли, вони вчинять по справедливостi. Повертатися до Маркiанополя не було потреби. Усьому, на що сподiвалися, покладено край тут, у морському пристанищi Одес. Лишалося сiсти в лодiю i йти в море, до сво?? землi. А йти отак, як ?, не хотiлося. Волот зустрiвся очима з Хiльбудi?м i вiдчув, як злобно торжеству? Хiльбудiй. Неприховано злобно. А то казало: вони вороги вiднинi i до смертного одра, зчiпатимуться та й зчiпатимуться сусiдячи. -Де дiвчина? - поцiкавився у кормчого. -Там, у лодi?. Тремтить, бiдне, бо?ться й на свiт показатися. Не сказав: поклич, сам пiшов до Миловиди. - Борич по?хав уже звiдси? - Казав, буде ще тут. - Може, пошука?ш? - Я боюся, княже. - У тебе ? вiльна, чого боятися? Та й не сама пiдеш, з мо?ми воями. Бачив: iде й огляда?ться. А проте пiшла. Уже як опинилася на сходнях, що вели з лодi?, обернулась i запитала: - А як же Божейко? - Потiм, коли повернешся, скажу. - Не захотiв тривожити завчасно. Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам нагледiв: роме? по?хали на Маркiанополь, а анти збираються в дорогу, - над'?хав i став неподалiк, роздмухав горно, розклав сво? ливарське причандалля. Князь примiтив те i поспiшив до його стойбища. - Боричу, - сказав ута?мничено. - Ми поверта?мося нi з чим. Роме? перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, i куди - нiхто, сподiваюсь, уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити ?х. Вовк не перестане навiдуватися до кошари, доки не дiстане по хребту. Скажи, ти лишився вiрний сво?й землi, люду слов'янському? - Так, достойний. - I можеш послужити ?м? - Як? - Кажи, чи хочеш, я скажу, як. - Якщо зможу, послужу. - Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i втрет?? - Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз мене кормчий i плавець? - У тебе ? знайомi, нашi родаки. Переконай ?х: це конче треба, вiд цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней. Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять. - Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде податися морем у свою землю. - На цьому й станемо. Клянусь Перуном. - Клянусь i я. /X Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де хова? Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантi? - татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракi?, iмператор прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудi?во? ганьби. Та як можна було йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що зна?, де полоненi? А чи тим допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора взагалi не ви?хали б до Маркiанополя. Нiби на зло, i небо не обiцяло ясно? днини. Хмурилось i тиснулося до води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море. - Знову на бурю збира?ться? - обернувся до кормчого. - Швидше на дощ або на бурю з дощем. -_ То ще гiрше. - Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби дiдько колесом. Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто зна?, що буде попереду, можливо, весла стануть ?диною надi?ю на плавання чи й порятунок. Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться, настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами. Розглядаючись, Волот примiтив у лодi? Миловиду й затримав на нiй очi. Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену ?й лодочними верету й сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу. Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на не?. Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi, як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здиба? його он де, в далекiй i чужiй Мiзi?? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у величальницi". I тiшився, що велича? така. Чув, як Малка, втративши те поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за все думаючи, чи? то дiвча, здиба?ться вiн десь iз ним чи не здиба?ться? Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим овгуром-вiщуном. Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що коли серед тих деяких i ?? стариня? Пливе он i, певно ж, сподiва?ться побачити ??, вiрить, що поверта?ться до мами, а з мамою - до щастя. "А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв, анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею". Аж кинувся вiд тi?? думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не переста? думати i дбати про не?. "Одначе не тiльки ж я, - виправдову?ться. - Борич теж дбав i без усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав ?? серед знедолених, аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека? надiлену божественною лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?" Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними очима. - Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч. - Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що лишилися в роме?в? Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати? - Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас сво?х слiв. Будемо домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде прислухатися. Нiч застала в морi i надто далеко вiд сво?? землi. Та й темна, з усього видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш. - Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. - Добиратимемося до нього чи заночу?мо на пустельному березi? - Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не ви?здити на берег. - Можна й не ви?здити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу та й заночу?мо. А пливти наослiп небезпечно. - Отак i зробимо. Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тi??, першо?, ночi таки застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi грiтися, пильнуючи табiр. Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним, чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив заклопотаних сво?ми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу до зелено? галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi, торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi. Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до пуття не зна?, а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль дерево, невдача, те, що по?хав до роме?в i опростоволосився в ромеях? А чи так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали його роме? з людом. Однак i роме?в припер до муру. Вибачались за вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбо?м шкоду, складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти. Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи при?много вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i стояв, не зважуючись поворухнутися. А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на водi руки, дивиться в небо i милу?ться небом. "Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид ?? й пiзнав. Якусь мить не мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випада? - не молодець уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко. Примiтить, що був тут, бачив ?? нагу - до стiйбища не прийде, втече, палена соромом. Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч, удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не зна?. А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi. Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав - не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а думати ? про що. Ано, ?й теж ? про що думати. "Не для того брав ?? серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека? надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував ??". А вiн, князь Волот, чи пошкоду? тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка? Вивезти з роме?в вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню, гляди, порубано, а ровесникiв ?? сплутано й загнано в чужi землi. На таку знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти цю божественно? лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi, як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить ?х, що примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати ?х? Як вiн, князь, зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона зна?, як було Волотам, коли загинув муж ??, князь Ярош, а згодом - i старший син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, ма? розумiти, чого хоче вiд не? i що дасть ?й князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверсько? стане, матиме в особi мужа князя-повелителя, сво? вогнище i сво? розкошi в Чернi чи поза Черном. Схопився, вжалений тi?ю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов. "Що ж я скажу ?й? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в якiй опинилася, з правди, що ?? рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка правда, вона уб'? дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про сво? бажання зробити ?? щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди, не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд прохолоне". I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезено? з роме?в полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не доспала ?х, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки. Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi. - Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався. - Князь. Пильну?ш? - Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо дивитись, i в оба. - Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i роме? можуть об'явитися. - Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось. Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому. - Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо. Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть, анi звуку, анi пiвзвуку з ?? похiдно? оселi. "Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?" Ступив крок, другий i одхилив запону. - Миловидко! Гей, Миловидко, чу?ш? Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване пересторогою дихання. Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи, може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в руцi. Проте не шарпнув ?? й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту заваду. "Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом, одвернувся й посунув до свого намету. Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав, тамуючи бажання-муку, не зна?. Певно, довго, бо коли засинав, не сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам, iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий, iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i буряний дощ. Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дi?ться довкола нього, знову креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм. - Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше нема? кому кричати. Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен ?хнiй спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i несхибно разючим. Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик. - Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо? Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойку?. Була гаряча ще зi сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом. - Заспокойся! - угомоняв ??. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ? - Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов лист на вiтрi. - Чу?ш, як грюка?? Довкола намета б'?, все поцiля?. - Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспоко?вся по тому зiтханню. - То тiльки зда?ться, що все по тобi й по тобi. Далеко б'?. Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся. Пригортав i пе?тив ??, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважа? змокла, поки бiг, вотола, й скинув ?? одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив зручнiше. "Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шука? захисту". Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив i користався нагодою, - однi?ю рукою горнув до себе Миловиду, другою гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У це? дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнi?, як i в тi??, що купалася в озерi, вона уся така, як видавалася там. Що певнiший був у сво?х звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався обличчям у ?? розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега: вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з надмiрно? довiрливостi уст. З усього, що було потiм, пам'ята? одне: з покiрно? щойно дiвчини Миловида зробилася раптом кицькою. - Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та, безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила, пазурi сво?. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв. Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був, вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiця? ж не якусь там абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний удар у плече. Тодi аж, як сахнувся вiд не? й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув, що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно вiдчував, як розплива?ться пiд рукою липка й гаряча кров. У спалахах, що ?х не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе нацiлений на нього стилет. Хiть одразу ж згасла, замiсть не? злоба пiдступила до серця i стала помiтно закипати в серцi. - Як же ти посмiла? - А князь як посмiв? Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тi?? митi на думку, та опам'ятався i стримав себе. - Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною. Чи, дума?ш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв з неволi? - То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть. - Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там ? полотно, добудеш i перев'яжеш рану. Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й освiтлювали ?й путь до намету, пошуки киси в наметi. - Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно. - Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути. Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй руцi й звелiла, аби князь допомагав ?й звiльнитися вiд сво?? вдяганки. Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд не? останньою. Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття. - Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у не?, i важко було добрати, усе ще попрiка? чи просто журиться. - Рану нанесла, твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi ромейсько?? - Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одно?, а завдати iншо? ганьби? - Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною. - У князя ? жона, я бачила i знаю. Умовк на мить, дума?-гада?, як ?й пояснити, такiй зеленiй i такiй чистiй. - Ти не все зна?ш про княгиню Малку. Коли довiда?шся, iнакше мислитимеш. - Iнакше не можна, княже. - Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що ? на свiтi. - Князь говорить неподобнi речi. - Чом неподобнi? Нiби не вiда?ш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань мо?ю. Богами нашими присягаюся: будеш першою жоною в Чернi. - У мене ? ладо. - Той, Божейко? - Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися, князю. - А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого бажання. То з ?? волi об'явилися у Випалi роме?, то вона вчинила так, аби вас роз'?днали i в ромеях. Ти зараз на сво?й землi, на вольнiй волi, а Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття. - Як це - повезли? Адже князь казав, роме? не схочуть за?датися з антами, роме? повернуть полонених. - Тодi казав, аби заспоко?ти тебе, зараз кажу правду. Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що ?й дiяти. Перечити? Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки зна?, звiдки може знати тепер, де правда, а де лжа? Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно. Якийсь час Волот не зважувався наполягати на сво?му. I заспокоювати не заспокоював. - Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, - тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо ма? вiд мами-природи все, щоб робити щасливими iнших. - Де те щастя, князю? - Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'?, я зможу дати тобi все, чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш усе. Помовчала i вже потiм вирекла з освiтлено? блискавицею ночi: - Ти не зна?ш, княже, Божейка, не вiда?ш, яке велике у нас iз ним бажання злюбу. Що ти i що тво? обiцянки супроти того, що дали б менi позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не крикнула у вiдча?. То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за образу. - ? й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То похвально, що ти вiриш, що умi?ш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу: Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги, туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки суджено йому жити. - Тодi... тодi й менi не буде життя. х Такий пильний був во?вода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi, що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена во?водою челядь, поспiшав i сам во?вода в оточеннi отрокiв. - Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з роме?в, - казали тим, хто питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих казаннях-роз'ясненнях: сподiвано? радостi а чи передчуття тривожних несподiванок. ?здили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що ви?здили? Еге, чи то ж ви?здили щось? Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна. - Чи ? серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя? - Нiби ?. Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями. - З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто поверта?ться до рiдно? землi. Як плавалось? - Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi Тиверськiй? - Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже. - Спаси бiг за добрi вiстi. Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодi? й порядку? разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих. - Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi. Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й просту? слiдом за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не ?? це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв. Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче до свого побратима й повелителя. - Не вельми багато ви?здили, бачу. - Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв, про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з роме?в. - Вiд роме?в чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже. - Як то? - В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище тво? не обiйшла обида. - Щось сталося з Малкою? - Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда. Волот натягнув поводи й зупинив Вороного. - Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня, скалiчився? - Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд. Дивився пильно i ждав. - I дуже негаразд? - Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила ?х. Бачив, во?вода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить уже. Чи то ж жарти: Богданко, ?диний син, ?дина надiя, заслаб на очi! Що ж буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм? Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i сина. Та ба, не випада? князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки до?хав до вогнища, i при?хав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося i як сталося?" Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою сина, тим, що не дотримала дано? мужу обiцянки, упала перед ним на колiна й притиснулась, плачучи, до нiг. - Не гоже княгинi, - рiшуче пiдвiв ?? й поставив перед собою, - так низько падати. Кажи, що з Богданком? - Нещастя, князю, - простогнала й захлинулася словами-стогоном. - Вiн... ослiп! - Що?! - крикнув не сво?м голосом i так струсив Малку за плечi, що та стишилась нараз i видивилася на свого мужа повними слiз та перестраху очима. Засоромився свого крику-вiдчаю а чи не знав, що робити в такому горi-вiдча?, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син. Певно, аж надто рвiйний i лютий був, челядниця пiдвелася з стiльця, на якому чатувала бiля Богданкових дверей, i поспiшила назустрiч. - До сина не можна, князю, вiн спить. Не сподiвався, що йому заступлять дорогу, i спохмурнiв. Коли ж подумав, отямився i прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пiшов туди, де полишив Малку. Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стiлець, сидiв i слухав, що оповiдала про синову бiду жона. Чи вона хотiла того? Чи сподiвалася, що таке може статися? ?здив хлопець верхи, як ?здять усi, починаючи ратну науку. Теплiнь-бо прийшла на землю, а з теплiнню - лiпота i благодать. Хто ж утрима?ться тако? пори, не захоче вiдчути себе птахом, що мiря? простори де хоче i як хоче? Не втримався й Богданко, навчившись сидiти в сiдлi i правити конем. ?здив та й ?здив, доки не стрiнувся iз злим повiтрi?м у аерi i не нажив собi лиха: ячмiнь вискочив на оцi. Дядьковi б завважити те й додому, пiд нагляд матерi привезти отрока, а вiн махнув рукою: пусте, звiдки прийшло, туди i пiде. А ячмiнь рiс, визрiвати вже став i заважав, ясна рiч, Богданковi. Те й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зiрвати свою болячку. Отроча, що з нього вiзьмеш? Чи воно знало, чим то загрожу?? Та й хто мiг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця i ослiпила. - Коли ж те сталося? - поцiкавився, не пiдводячи голови, Волот. - Ячмiнь зiрвав на тiй седмицi, а ослiпнув не далi як учора. "Учора?! - пробудився Волот i ледве стримав себе, аби не подивуватися вголос. - Тодi, як небо i землю стрясали перуни?" - ...До вчорашнього бачив, - сво? оповiдала Малка, - а вчора, тодi, як кресали блискавицi, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: "Чого тобi, дитятко?" А вiн вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж потiм уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче. Вона не переставала схлипувати i розповiдала щось, схлипуючи, та Волот не дослухався до того, що розповiдала. Перед очима постала вчорашня горобина нiч на березi Днiстровського лиману, згадавсь надсадний дiвочий крик помiж ударами перунiв, благання про помiч i все, що сталося, коли прийшов допомогти. "Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се? Нiчого ж там не було такого, щоб карати. Чу?те, боги, не .було! Я не осквернив дiвчини, я..." "А благословення Лади? - вихопилася iнша думка i змусила оглянутись: це вiн пита? себе чи хтось стороннiй. - Миловида казала ж: заприсяглися з Божейком узяти злюб i заприсяглися в той день, коли зiйшла на землю Лада. Що коли вона таки благословила ?х на це? Я посягнув тодi не просто на невиннiсть дiвочу, посягнув на благословення богинi злюбу, вчинив богопротивне дiло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдiяти, аби спокутувати провину свою i порятувати сина? Що маю вдiяти?!" Пiдвiвся, пройшовсь до дверей, вiд дверей - до вiкна i знову зробив те саме. Бо таки не знав, куди подiти себе, де втопити досаду, бiль, сум сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болiсно i надривно. - Когось кликала до Богданка? - Волхва Пипелу. - I що сказав вiн? - Був тодi, як тiльки-но обсiла сина золотавиця. Казав, зiлля якесь потрiбне, а в нього не було його. Тож пiшов на пошуки серед таких, як сам. Та чомусь не повернувся звiдтам, не iнакше як iншим упився зiллям. - Пипела не з тих! - обурився князь, а чому, i сам не знав. - Старий уже вiн, можливо, занедужав i злiг де. Iншого баяна мала б покликати i негайно. Чи мало ? ?х помiж люду, басих та баянiв? Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвiйно й метнула виплаканими очима блискавицi. - Що баяни i що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську науку. Скiльки житиму, не прощу собi того. Я мала б трупом лягти, а не пустити сина. Воно ж хоча i отроча, а дитина ще. Чи зна?, де стати, як повестися? Був би при матерi, був би й при здоров'?. - Не те кажеш, Малко! - розгнiвався i гримнув пуще колишнього. - I робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянiв, усiх, що ?, басих i лiкуй сина. Чула, що велю? Малку вгомонив сяк-так. А ось себе нi вгомонити, нi стишити не мiг. ?дине, на що спромiгся, пiшов до Богданка й потiшив його, як зумiв: сказав, що вiн, отець, дома вже, а коли вдома, iз сво?м сином, хай не бо?ться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в бiдi дитя сво? не залишить. Богданко повеселiшав. Спершу питавсь та допитувався, чи ? такi баяни або басихи, що можуть зцiлити його очi, зробити ?х такими, як були досi - зрячими, потiм згадав, куди ?здив князь Волот, i заговорив про тi кра? та городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довiдався, що вiтець його стояв перед самим iмператором Юстинiаном, шукаючи собi i люду сво?му захисту, - питав та й питав, слухав та й слухав розповiдi свого тата. Здавалось, i про бiду забули обидва, бесiдуючи та тiшачись тим, що пригасили тою бесiдою осмуту. А втiм, то тiльки здавалося. Надiйшла та мить, коли князь мусив пiти вiд сина, i знову згадалося все. Бо обiцяти - одне, а зцiлити - зовсiм iнше. Бо таки ма? робити щось, аби зцiлити свого ?диного сина! У тих пошуках-роздумах натрапив i на Миловиду. Через не? сталася його провина перед богами. Може, ма? подбати насамперед про те, аби простила Миловида, а вже потiм проситиме прощення у богiв? Зрадiв тiй знахiдцi i заспiшив до дверей, сказав першому, що трапився, челядниковi: - Поклич ту, що прибула зi мною з роме?в. Миловидою звуть ??. Мабуть, довiдалась уже вiд челядi, що ско?лося в родинi князя Волота, такою сумовито-спiвчутливою i такою довiрливою постала перед ним, учора зневаженим ще, що в князя серце зайшлося i думка не забарилася додати жалю. Боги, i цi?ю неземно? лiпоти дiвчиною вiн ма? поступитися заради зцiлення сина? Яка ж кара буде бiльшою для нього, та, що ? уже, чи та, що буде, коли зречеться Миловиди? - Скажи, дiвчино гожа, - зборов-таки сумнiви, - ти можеш простити менi те, що було там, на лиманi? Спаленiла на виду й потупила зiр. - Що саме, княже? - Ну... мiй намiр, мо? бажання примусити тебе зректися дано? Божейковi обiтницi. Зиркнула, звiряючись, мабуть, вiн чи не вiн це каже, й знову сховала очi. - Простили б, княже, боги, я прощу. Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тiльки вiн, вона те саме думала. - Спаси тебе бiг, Миловидко. Ти не тiльки вродою ботоподiбна, ти й мудрiстю достойна буть серед богiв. I я не залишуся за це в боргу, на щедрiсть твою вiдповiм достойною щедрiстю. Скажи, хочеш побувати вдома, побачити стариню? - О так! - То йди. Iди й довiдайся, що там i як там. Заяснiла вся, радiючи, а йти не йшла. - Князь лишень сходити дозволя?? - поцiкавилася зрештою. - Ну чом же? Ти вiльна. Що серце скаже, те й чини. - А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено солiди? - Забудь про них. Ти бiльшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу сказати тобi: невелика радiсть чека? на тебе вдома. Я за?здив, коли правився до роме?в у Випал. Нема? твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з старинею, того не знаю, про те сама довiда?шся, коли будеш там. Або не хотiла вiрити тому, що чула, або така приголомшена була, почувши. Стояла, хилила донизу голову i мовчала. - Ти сумнiва?шся? - Чом мала б сумнiватись, коли сама бачила, як горiло наше городище. - То не сумнiвайся, вродливице, i в тому, що далi казатиму. Коли станеться так, що нiкого з кревних не застанеш у Випалi, коли у тебе й вогнища свого не буде, не обминай Черна i мого терема в Чернi. Цього разу Миловида не сховала вiд князя очi. Якось аж надто хутко i зачудовано глянула з-пiд брiв. - Князю мало тi?? кари, що ма? вже? - Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля. X/ Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим i трави не допомогли: так i лишився незрячим. Князь ходив похмурий, мовби грозова нiч. I ?сти не ?в, i за княжi дiла в землi сво?й не брався. Здавалось, i забув уже, що ? спаленi весi в полуденних вервях, i ? люди, що лишилися без крiвлi над головою пiсля того спалу, як ? й повиннiсть подумати про оборонну мiць подунайських обводiв землi сво??. Малка розумiла усе те по-сво?му i мучилася подвiйною мукою. Волот тiльки каже: усi ми завинили, насправдi ж кладе вину на не? i тiльки на не?. Адже дома була, не просто обiцянку - роту давала, коли вiд'?здив: "Дiтьми i вогнищем не печалься, я дам ?м лад". I ось ма?: i дитини не догледiла, i вогнище може здимiти через той недогляд. Або сама згорить у полум'? провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове прозрiння. А де воно? Бачила, князь цура?ться ??, через те й сама не старалася потрапити йому на очi. I день, i вечiр була з сином, навiть менших рiдко стала навiдувати через Богданка - полишила на челядь. За вiкном буяли квiти i трави, а Богданко не така вже дитина, щоб не розумiти, яка то розкiш i яка знада. Усе розпиту? та й розпиту? та тягнеться туди, до тепла. "Може, його до Соколино? вежi одвезти? - зродилася думка й сподобалась княгинi Малцi. - Хоча б на лiто. Там i буйний лiс, i чисте поле поруч. Дитя впиватиметься щедротами пташиного спiву, пахощами буйнотрав'я i оживе серцем, збадьориться тiлом. Ано, там йому буде вiдрадно. Та й свекруха утiшить словом-казкою. У не? он скiльки ?х, коли б могли бути морем, землю затопили б". Хотiла пiти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так давно, i завагалася. - Запрягайте коней, - звелiла челядникам, - та привезiть княгиню Доброгнiву з Соколино? Вежi. Скажете, з Богданком погано, ждемо ?? i дуже. А поки челядники ?здили, у Чернi вiдшукалися люди, а в землi Тиверськiй - дiла, котрi i князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього во?вода Вепр. - Я не турбував би князя, - сказав, - та моцi не маю вже поратися з тиверцями: iдуть i йдуть посланцi вiд погорiльцiв, просять помочi. - А яку помiч я можу надати ?м? Чи мало лiсу по околiях, чи самi не спроможнi взяти його? - Кажуть, це лихо всi?? землi, всi?ю землею слiд i зараджувати йому. Настане зима, куди подiнуться люди? Князь чу? в тих словах правду i змовка?. - Землi Тиверськiй теж ? про що думати. Довiрливi занадто ми, поклада?мося на частокiл довкола весей, наiменованих городищами, на добру волю сусiдiв. А сусiди ба, що роблять? Вежi слiд споруджувати в Подунав'?, i не гiршi, нiж у роме?в! - Я згоден з тобою, та погодься i ти зi мною. Волоте: удвох ми не спорудимо ?х. Слiд скликати вiче. А вiче тодi лиш вiдгукнеться на наш клич i пiде споруджувати вежi та остроги на березi Дунаю, коли ми допоможемо поселянам спорудити до зими хижi. Це той випадок, коли нам з тобою не личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими. - Гада?ш? - Гадаю, Волоте. - Помовчав i вже потiм погодився: - Тодi скликай вiче, тiльки не ранiш зелених свят. - Слухаю, княже. Во?вода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до дiла тим паче. Отож iшов вiд нього й гадав собi: покладеться на час. Зеленi свята не за горами, ясна рiч, та час ? час, вiн сво? зробить. А коли примiтить, що зробив, пiдiйде й розворушить у Волотовi думаючого мужа. Важливо, що погодився скликати вiче, все iнше робитиме без князя i разом з тим волею князя. Клопотiв не бракувало: он скiлькох гiнцiв треба було послати в усi кiнцi, по всiх весях землi Тиверсько? з речницею вiд князя, он скiльком втовкмачити, кого скликати i на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так i не з'являвся у городi, серед дружинникiв. I те вiдсиджування не лишилося непомiченим. - Хто мiг би подумати, - шептались мiж собою мужi, - що безлiття так надломить князя, що його сердечний бiль вiзьме гору над волею i розумом державного мужа. Був он який певний себе i рвiйний, твердий та непохитний, а нинi?.. - Горе i тура робить смирним. А проте Вепр не такий уже й далекий був вiд iстини, коли покладався на час. Одмiни прийшли-таки у княжу родину i не далi першо? седмицi. Сталося небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгнiва i розбила сво?ю лагiдною вдачею хмару. - Не горюйте, дiти мо?, - сказала, - i не карайтеся провинами. Боги милостивi, а Богданко надто малий, щоб прогнiвити ?х. Я беру його до себе, баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що вiдiбрав недуг. I Малка з дiвоньками най ?де. Аякже, в гуртi, серед пташок польових та звiрят лiсових усiм ?м i весело, i втiшно буде. А втiха не одному повертала здоров'я, поверне й Богданковi, правду кажу. Так сокорила бiля всiх, такою вiрою засiвала сумну княжу оселю, немовби й справдi певна була: таки поверне Богданковi зiр. I та матусина певнiсть стала краплею, що зрушила камiнь: вона здолала його, Волотову, зневiру й скинула ношу з плечей. Хай не зовсiм, все ж одiйшов серцем, став схожий сам на себе. Коли ж наблизився час вiд'?здити родинi з Черна, не поклався на челядь, сам викликався провести дiтей до прадiдiвського вогнища. Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато бiльше лiт, анiж ма? зараз Богданко. Як поривалися тодi до дiдового оседку в урочищi Дубровик i найбiльше - до Соколино? Вежi, що високо здiймалася над околiями. А так, терем у дiда хоча й був не гiрший за той, що мають зараз у Чернi: i високий, i просторий, i клiтi мав, як дольнi, так i горiшнi, - все ж iз нього не видно того, що видно з вежi. Вона - на шiсть ярусiв, утричi вища, нiж терем, i мiцна-премiцна, рублена з моченого дуба. А найбiльше тiшила ?х, дiтей, тим, що мала на кожнiм ярусi бiйницi та зоровi вiконця-щiлини. З не? можна було оглядати геть все урочище та пiдступи до урочища, не кажучи вже про поле, що мав дiдусь у долинi. Як