Дмитро Мiщенко. Синьоока Тивер ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Iсторичний роман Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ В четверте_ лiто сво?? ?динодержавно? влади iмператор призначив Хiльбудiя во?начальником Фракi?, поставив його для охорони рiки Iстр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН" Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._ ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН". ...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звича?м, перейшов рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._ Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i ?хнiй во?начальник Хiльбудiй..._ ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН" Ген за Днiстром, над широкими долами землi Трояново?, знялось i звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике, здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело усмiха?ться вранiшн? сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в сво?х вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря, анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято. Воно, сказати б, невелике й диво: сто?ть та пора, коли i лiто - не лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено веректу по овинах, по веректi збира?ться перший на передзим'? торг пiд стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук сво?х, iншому придбати ?х. Тому зараз уже не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без поборшнiв для чада, як i без черев'?в для себе, без свити для жони. Iншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чека? не розчищена в лiсi лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його i не опустошить калиту, рало. Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на торжище з полуденних кра?в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. ? там сусiднi уличi, ? й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме? з-за моря. Тим ?хати та й ?хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже, бачать, як виру? пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд, чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг. - Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн?, дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде. - Посоромся, Миловидко, - заспокою? ?? мати. - Мiсто пiд Черном он яке, тутки всьому тиверському ополченню ? де стати, не лише покликаному на торг люду. - А все ж... - Чим сушиш голову, дiвко, - оберта?ться на мить i знову править кiньми вiтець ??. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi. - Таке скажете, отче. - А таке. Легковажна-бо ?сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi. - Вгамуйся, Ярославе, - захища? мати. - Чого б це вона легковажила? Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко? - Атож. Вони не з далекого далека. Оседок ?хнiй всього лиш за сотню поприщ, нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в Чернi - до торгу, ширить та виголошу? сво? звичне: йой! Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки, анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ?хнiй ратайськiй родинi бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути тут, вiн зна?, що робить. Поки розпряга? та пора? коней, поки розпиту? сусiдiв, як iде торг, Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада? на мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора? припорошеного за дорогу воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ?й, i матерi: "Глядiть тут, а я подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi?? бадьоростi людсько?. Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла коло мами. Аякже, з вивершено? хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася, не забарилась засокорити до сво?? мами. I дивувалася вголос, i допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно, здалеку. - А то що жовтi?, мамцю? - Певно, гончарний посуд. - Можна, я пiду та гляну? -- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець? - Йой, мамцю, - ластиться й цiлу? матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж поруч. Чи я для того ?хала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж, нагледю щось вельми гарне та й придба?мо. Мати вiднiку?ться й стара?ться бути твердою, як бува? твердий iз ними вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в ?? голосi. Бо що вдi? з сво?ю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце вийма? улесливiстю, щирим та ласкавим словом. А ще видом сво?м, добрим та лагiдним, красним та ясним. -_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гада? собi. - Iди вже, що вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю мо?му. Тiльки ж не гайся, чу?ш? Бо прийде вiтець - пуги нада? обом нам, присяйбiг, нада?. Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть - та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, ? що. Ано,_ чули, як виспiву?! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила, полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно розмальованi. ? в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, ? й макотери. - Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою зазира? у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу оселю.. - Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i трет? потрiбне буде. Та чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придба?мо корiвку. Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись пiднебесну, не просто грi? - припiка? вже, i тi, що клопочуться торгом, змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi: "Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i зрання, виру? пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступа? вiд заклопотаних старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочу?ться на них, ста? зрештою звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду. Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя: загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники, щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни. - Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято: утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль! - А що то ?, мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос? - А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу. - Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке. Гудцi наблизилися тим часом до ?хньо? хури й спинилися,затиснутi цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом. Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона пiдводиться, ста? ногами на збiжжя, зазира? через людськi голови. - А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут. Гей, Миловидко, чи чу?ш? Дiвчина огляда?ться в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважу? молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати. - Йой! - жарту? чи диву?ться. - Звiдки бiг послав? - А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi, познiмавши шапки. - Добридень вам! - Добридень, добридень. I куди путь трима?те? - А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись. - I стариня дозволила? - Чом би й нi? - Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж, питаю, дозволили? - Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашо? вулицi. I Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича буде. - Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде. - Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку. - I не проси, i не благай, - сто?ть на сво?му мати. - Ось-ось вiтець повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна. - То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист сво?? ровесницi молодцi. - Заждемо й ублага?мо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили когось. Мати Купава гнiва?ться, i так, i сяк вiдмага?ться. Та що вона вдi?, коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? ?дине, на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi. II_ Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi князя Волота не браку?. По один бiк вистелено? витворами ткаль стезi стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше ?х, людей, як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця торжества. Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято, принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки ма? вийти отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов княжич Богданко у парi з сво?ю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе "йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi, щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги, княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморсько? тканини тунiки, поверх тунiк - барвистi, кольору розпукло? троянди корзна. Княжни Злата та Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одно?, мали таке ж розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожно? з жiнок покривала дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким, як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та золотавi цi?? погожо? днини, що шкода й торкатися ?х. Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби засвiдчували тим свою кревну ?днiсть. Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню, яко матiр, пiснею. Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату. Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногi? лiта. Вони при?дналися до княжо? родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя - туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл, вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла сво? мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi незручностi, анi тiсняви. Князь оберта?ться тим часом до княгинi i каже ?й, вклоняючись. - Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти. Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi голову i мовчить. - Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтха?. - Дозволяю й речу: в добру путь, в щасливу годину, синку. По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й легко, геть не натужуючись, посадили на стiл. I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше, стримано i ута?мничено сумно: Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати: На буйнi? вiтри, На зимнi? стужi, На власнi зароки, На людськi уроки; На те, що ? нинi, Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому. Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам сво?м. Та князь не зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що пострига? власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було: князь радiв, що забира? вже вiд матерi сина, посила? його в достойну науку - гострити розум i серце на святе? дiло, бути мужем ратним i думаючим, а вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважа? на материнi сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б. Розумi? те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi сльози й наблизилася до Богданково? наречено?. - Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок отой i увiнча?ш ним княжича. Зна?ш, що слiд казати вiнчаючи? - Ано. - То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду. - А де та дiвчина? - А й справдi, де? - оберта?ться княгиня до челядникiв. - Пiшли по не?, зараз ма? бути, достойна. Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити ?й: ма? передати княжичу броню i тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися, а ?? нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi, тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких, що ?м вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них рукою. А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з Випалу. Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на не?, а пересвiдчившись, таки ?? мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища. - Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали ?? княжi биричi. - Ти пiд охороною володаря землi Тиверсько?, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi. Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини. - Вiтець ?? не велiв ?й вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду. - Ото яке лихо. То ходiть i ви. Посто?те неподалiк, пождете, доки вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшо? за не? в усьому Чернi не знайдемо. Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та ?? не слухали. Взяли пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини. Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли поруч i запевняли ??: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде - торговий люд покличемо". Та чи могли заспоко?ти дiвчину ?хнi запевнення? I страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чи??сь спонуки оберталися в ?? бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича! Запримiтила те дiвча й княгиня. - Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидино? руки, - привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду тиверського. Най буде слово-побажання тво? красним та щедрим на добро, як i сама ?. Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на не?, дiвчину з люду, ба навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти дiвчинi. - Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом сво?м, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть на нашу вольнiсть i на нашi статки, як ? вiтець твiй. Пождала, доки Зорина увiнча? княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до ?? казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й голосисто нагадали про себе величальницi. Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли, допiзна гомонiли: "Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате, згину, Доки ти стережеш мого плину". Пiсня та, немудрi в простотi сво?й слова стосувалися вже не лише княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець - вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейсько? мудростi. Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi, привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того, що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до сво?х поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi. - Чекай, Миловидко, куди ти? - Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну. Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показу? на груди, - пiсля тамтих пострижин... -_ Ну й чого б то? Усе вже позаду. - Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi. - Ото-бо яка. Чи ти тутки одна-?дина? Не повередили досi, не повередять i потiм. - Пiди знай... ?х мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець ?хнiх лiт й доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем. - Я до тво?? милостi, дiвчино гожа. Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче. - Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що належало сказати. - Тебе кличуть. - Хто? - Княгиня. - Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж казала... - Вона, - поспiшив заспоко?ти молодець, - не чогось там... За сказане синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани, i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла вiддячити тобi достойно. - I Цур, i Пек ?й - не пiду. Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив: той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до сво?? повелительки, йшов слiдом за випальцями. - А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. - Миловида сказала, не пiде. - То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на блаженного. - Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що кличуть. Коли Миловида не ма? бажання йти на той клич, я теж не повернуся вже до града. Ви iз Випалу? - Ну то й що? - А я з Сонцепiксько? весi. Краяни ми i близькi. - Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту. Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж ?_ Боже?, одначе цей видався Миловидi при?мнiшим, нiж усi iншi. ? щось у нього вiд рiдно? мами - такий лагiдний i такий добрий, ? щось вiд сонця - такий красний та звабний на виду, що й ну, а ? й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце окрилю?ться, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, ?й-?й, як у ?хнього пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив змовкнути. I все усмiха?ться ?й. Миловидi. Чом так? Кепку?, пригадуючи, як перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не посмiятися, коли ? з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм i все розкажуть. III Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко: "Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не вiдомо: землi iмперi? межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А друго? Довго? стiни на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить змiцнити ?х, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому, Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицi? можуть покладатися на тi перепони, во?нам вони - не така вже й завада. Хiба не переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дуна? зручне мiсце i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях iмперi?. Тодiшнiй намiсник Фракi?, стратег i племiнник iмператора Гсрман мав iз ними мороку, i хто зна?, чи перемiг би, коли б не був справжнiм стратегом. У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подi?, i в Божественного теж. Та чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперi?? Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважа? всього лиш на те, що Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i зна?, якi вони ?, що робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв? Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко полководець в армi? iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько роме?в вело затяжну вiйну з Iраном, мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперi? наслухався i немало. Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не бува? на вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття повело до храму свято? Софi?, де молився й iмператор, i змусило вимолювати в заступницi убогих i знедолених - матерi божо? - помилування. Покута недавньо? куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi сльози, мала такий скорботний вид, що на не? звернув увагу iмператор i вже не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественно? лiпоти поза сво?ю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою iмперi?, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх безпутством, неприхованою торгiвлею сво?ю неземною вродою, то тепер, ставши iмператрицею, диву? благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в не? таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу сво?му, божественному iмператоровi Вiзантi? Юстинiану: була йому другом у родинi i радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих, будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у Константинополi, стала непримиренним ворогом ?ресi, що саме вона водила рукою iмператора Юстинiана, коли той пiдписував едикти про переслiдування манiхе?в, iуде?в, самаритян, язичникiв - усiх, хто сумнiвався в православ'? й дозволяв собi вiровiдступництво. Так чи iнак, а одягнувши дiадему iмператрицi, облачившись у величну тогу, Феодора побачила, як личить ?й, жiнцi неземно? вроди, i тога, i дiадема, побачила й вiдчула, який при?мний вiн, смак високо? влади. Де ж пак, колишня жебрачка, танцюристка, жiнка, що вiддавалася всякому, хто мiг покласти на руку обол, тепер василiса, та, що сто?ть при iмператорi й повелiва? з помiччю божою всiй iмперi?. Як тут не пишатися дiадемою i не погратися в благочестя? Користуючись неабиякою прихильнiстю Юстинiана, та що прихильнiстю - побожним схилянням, ладнiстю скрiзь уступити i всiм поступитися, Феодора вiд порад августiйшому i впливу на августiйшого перейшла до рiшучiших дiянь i вчинкiв: почала приймати в Августiонi чужоземних послiв, листуватися з iмператорами, шахами та королями, а вiдчувши, що королi малiють перед ?? розумом, а посли - перед жiночою знадою, не вагалася: коли треба було домогтися свого, пускала в хiд лестощi, хитрощi, не скупилася на зваби, як i на обiцянки, i таки домагалася. Неприховано (принаймнi перед василiсою) радiв з ?? успiхiв iмператор, дивувався ?м сенат, та чи не найбiльше були подивованi стратеги i во?ни iмператорсько? армi?. Жарти хiба, десятки лiт рiзалися з во?нами Iрану, хотiли i не могли примиритися з ними. А василiса взяла на себе той непосильний труд i таки примирила, бiльше того, звела одвiчно ворогуючих привiдцiв двох держав i так розчулила, звiвши, що вони вкрай розщедрилися i пiдписали мiж собою вiчний мир. Полегшено зiтхнуло вiйсько, люд вiзантiйський, зiтхнула, здавалося, сама земля. В усякiм разi, коли вiн, Хiльбудiй, опинився по тих пам'ятних усiм подiях у Константинополi, потiм - i в Августiонi, печать полегшення почувалася на всьому i на всiх: вiд охлосу до сенату i вiд сенату до iмператора. I нiкого не цiкавило тодi, чим приворожила iмператриця послiв i привiдцiв Iрану, що бiльше важило в ?хнiй розчуленостi - краса чи розум василiси. Величали ??, потiшенi успiхом, божественною. I схилялися перед ?? божественнiстю. Доти не доводилося Хiльбудiю бачити василiси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповiдали iншi. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж i ? та сама Феодора, яку вiн знав за молодощiв, з якою дiлив амуровi пристрастi на вiллi свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна рiч, зовсiм юною, все ж сумнiву нема?: це - вона. Той же мармурово-бiлий лик, тi ж великi карi очi i голос... Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. I очей, зда?ться, не бачив таких, як у тi?? i цi?? Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дiвча - акторка цирку, давно загадався б чи принаймнi подумав: а чи василiса Феодора не ? тi?ю, хай одну лиш нiч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тодi, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив i тiшив себе: доля не в усьому вiдмовила йому, молодому центурiоновi iмператорського вiйська. Мабуть, неабияк видивився, зустрiвшись в Агустiонi з василiсою, - iмператриця завважила його бентегу, як i нiяковiсть, i змушу? каратися тепер: що бiльше важило, коли йшлося про нового намiсника Фракi? й оборонця сiверського порубiжжя iмперi?, його, Хiльбудi?ва, заслуга у вiйнi з Iраном чи воля василiси Феодори - запроторити стратега Хiльбудiя подалi вiд Константинополя i тих, хто зна? про його молодечi походеньки в Константинополi. То ж не просто собi чешуть язики, коли подейкують, що колишня актриса i куртизанка стала пiдкреслено вiрною сво?му мужу. Вона таки вiрна, жорстоко, без жодних сумнiвiв розправля?ться як iз можливими сво?ми суперницями, так i з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати ?? в очах Юстинiана, зашкодити як особi високотитулованiй i благочестивiй. Константинополь - град плiткарiв, це всiм вiдомо, як вiдомо й те, що плiтки тодi лиш мають потрiбний присмак, коли стосуються осiб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собi, був при дворi i мав лик та статуру бога Амура, таки не плiтка. Завваживши, що придворнi помiтили ?? мимовiльну прихильнiсть до раба-красеня, вона наказала спершу висiкти його, потiм звелiла вислати в кра?, з яких не бува? анi привiту, анi одвiту, як не бува? й вороття. Кажуть, що сталося, те сталося, несподiванок як не було, так i не буде. Та цiкавий був би знати все-таки; з волi Феодори опинився вiн у напiвварварськiй Фракi?, на оборонi сiверських обводiв чи з волi iмператора? Влада для василiси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й пiддавати себе спокусам серця, молодостi, краси. А все ж: де ?? розум, коли так? Хай зiслала красеня-варвара, стратега Хiльбудiя, аби, крий боже, не скомпрометували перед августiйшим, Константинополем. А куди вона подiне i чи може подiти весь Константинополь? Вiн же то зна?, якою була в молодi лiта сво? Феодора? Iмператор казав, призначаючи його, Хiльбудiя, намiсником Фракi?: "Ти-моя права рука в полуночних землях .iмперi?, во?начальник i волостелин цiлого краю. Люд, багатство тих земель на тво?й совiстi. Володарюй, як зна?ш, i роби, що зна?ш, одного не забувай: Дунай ма? бути недоступний для варварiв". Цим нiби й багато обiцяно, в усякому разi, така довiра мала б тiшити. А вiн, Хiльбудiй, не певен, що ? пiдстави тiшитися. Зна?: бажаючих на фракiйське намiсництво не бракувало, патрицi? й стратеги оплачували цю посаду солiдними внесками на звичай, тикали тим, вiд кого залежало призначення, донатi?, а призначили Хiльбудiя, котрий волiв би бути зi сво?ми легiонами i жити в Константинополi, де квартирують нинi поверненi з вiйни легiони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратеговi чи вигнання? Коли данина - одне, ? надiя що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, - прощай, сподiванко, як i Константинополь, як i все, що може дати Константинополь. Сумно тобi, стратегу, не хочеться думати про фортецi на Дуна?, якихось там варварiв, що загрожують фортецям? А що вдi?ш? Еге, що? ?здиш, бач, огляда?ш фортецi, манiпули, що в фортецях. Сiдницю набив уже мандрами по обводах, а не скажеш собi: доста. Бо варвари - таки варвари, жартувати з ними не доводиться, бо, коли дiйде до вторгнення, не комусь iншому, тобi, намiсниковi Фракi?, доведеться виходити на поле бранi. А поганьбленому пiсля хай не завжди, все ж успiшних походiв на персiв теж не хочеться бути. - Це землi склавинiв? - порушив мовчанку й звернувся до найближчого попутника - центурiона, котрому доручено супроводжувати його з сво?ю центурi?ю до найближчо? фортецi на Дуна?. - Нi, стратегу, це вже землi антiв. - Он як! I давно почалися? - Вiд фортецi Туррiс. Набридло мовчати в цiй затяжнiй i аж надто вже незручнiй через непроторенiсть путi, тож не втримався i знову запитав: - I багатi землi? - Не бiднi. Пiд одним небом живуть задунайськi анти, що й люд нашо? Мiзi?. I хлiб ? де ростити, i стада випасати. Ось хiба на лiси багатшi, на вiск i мед.. А золота, як i витворiв рук людських, храмiв та розкошiв храмових шукати годi. Убогi халупи мають - i тiльки. Якщо по щиростi, найбiльше багатство тих земель - самi анти. Високi, дужi i до роботи голiннi. - А во? з них якi? Такi ж, як i склавини? - Такi, коли не лiпшi. Вельми спритнi. I мудростi та винахiдливостi ?м не браку?. Сьогоднi утнуть одне, завтра - зовсiм iнше, таке, що й передбачити годi. - Бувають на цiм березi? - Рiдко, бiльше тодi доводиться мати з ними справу, коли ми бува?мо на тiм березi. - А бува?те? - Чом нi? Ловимо рибу, полю?мо на звiра. - I на жiнок, певно? - осмiхнувся, як приятелевi. - За жiнками далеко ?здити, достойний. "Сумнiваюсь, - подумав Хiльбудiй, всiдаючись зручнiше. Iмператор мав рацiю: легiонера не можна лишати без дiла. Розледачi? на дармовому хлiбi, а то й збунту?. Та чи ? рацiя в iншiй порадi Божественного: оновлювати старi, будувати новi фортецi на Дуна?? Чи вони така вже перепона для варварiв? Чи варварам важко обiйти ?х та пiти гуляти по Мiзi? чи й Фракi??" Фракiя, Мiзiя... Люду тут вистача?, i люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легiонерiв. Сам iмператор черпа? та й черпа? ?х iз цих земель. Та з Македонi? ще. Хто тi легiонери, що билися з персами, а нинi стоять у Константинополi, пiшли в Антиохiю, залишилися в Фiзiсi, Трапезундi? Стрiлки - з фракiйцiв, мечники-з македонян, iллiрiйцiв, варварiв. Ну, а коли черпа? звiдси легiонерiв iмператор, то чом не черпати ?х йому, намiсниковi Фракi?? Мiж вiйськом палатiйським i вiйськом провiнцiйним не така вже й прiрва. Сьогоднi воно провiнцiйне, а завтра може стати палатiйським, сьогоднi вiн, Хiльбудiй, намiсник, а завтра, дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все i якому воздаватиметься, отже, найбiльше. Тим паче, що iмператор щось замишля?: тому, подейкують, i розв'язав собi руки з персами, пiдписав вiчний мир з Iраном, що хоче мати надiйний тил, а вже як матиме його, кине звiльненi легiони на варварiв, котрi сидять у священних землях Римсько? iмперi?, вiзьме ?х мечем i тим самим поверне в лоно законно? спадко?мицi Великого Риму - Вiзантi?. Коли то правда, фракiйське намiсництво може стати для стратега Хiльбудiя непоганим трамплiном: iмператоровi он як знадобиться провiнцiйне фракiйське вiйсько, а вiдтак знадобиться й полководець Хiльбудiй. Усе це, звичайно, благi? намiри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися змiцненням iснуючих фортець, а легiони тримати далi вiд Дунаю, у заселених людом провiнцiях чи будувати новi фортецi й зосередити силу, що протистоятиме варварам, на Дуна?? Як на нього, вiйсько ма? бути по всiй землi i найпаче - в сусiднiх з Дуна?м фортецях. Та ба, Божественний вiв мову про фортецi на Дуна?. Не погоджуватись? Пiти супроти волi iмператора й зробити по-сво?му? Дiло ризиковане i не вельми втiшне. Хiба... хiба обрати середн? мiж тим i другим: для ока робити щось i в Подунав'?, для дiла збирати манiпули в когорти, а когорти - в легiони i будувати тими легiонами фортецi у землi фракiйськiй? А що, така лiнiя найбiльше пiдходить, згодом у доцiльностi тако? лiнi? неважко буде переконати й iмператора. Кiлька днiв вiдлежувався на пуховиках, давав натомленому тiлу спочинок пiсля виснажливих мандрiв, думцi - можливiсть прояснiти, стати коли не твердою, то певнiшою, а вже певнiсть - Хiльбудiй це знав - додасть i рiшучостi, i винахiдливостi, i снаги. Потiм оглядав спорудженi в його вiдсутнiсть конюшнi, тiшився кiньми, передусiм тими, що гуляли донедавна в табунах i тiльки зараз потрапили до рук конюхiв, яким велено навчити ?х ходити пiд сiдлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони i крутопадi. Не конi - змi?. Сила так i гра? пiд шкiрою, палахкотить в очах, почува?ться в шалених намiрах не коритися людинi, бути вiльною вiд людини.. Шаленство те, а ще краса, i дика, i витончена водночас краса, пiдносять ратний дух i грiють серце. Ще б пак, на такому конi у вогонь i в воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про те ж, що пiзна?ш, долаючи земнi простори, й говорити не доводиться. То чари, то присмак справжньо? волi. - З iмперi? були гiнцi, якiсь достойнi уваги вiстi? - поцiкавився в проконсула Нижньо? Мiзi?, повернувшись з оглядин. - Нi, стратегу, нiкого не було. Чи то вiстi не зiзрiли, чи путi зараз не тi, щоб слати гiнцiв. - А що - путi? - Якже, багно i стужа, у зиму йде. - Морем о цiй порi i поготiв, мабуть, нiхто не прибуде? - Так. Дмуть сильнi вiтри i все - iз сiвера. Тако? пори мореплавцi не зважуються виходити в далекi плавання, тим паче в нашi води. - Ну, а лiтньо? днини, коли в вiтрила дме левант, бувають в Одесi мореплавцi? - Чом нi, бувають. - I що везуть сюди, що звiдси? Проконсул зиркнув чомусь на намiсника i, переборовши вагання, заходився лiчити, що привозять навiкулярi? до Нижньо? Мiзi? та Фракi?, що везуть iз них. - Наше багатство, - чи то хвалився, чи то плакався, - хлiб i товар. - А люди? Як поставився люд провiнцiй, - поспiшив заговорити про iнше, - до рескриптiв iмператора стосовно емфiтевсиса? - О-о, мудростi i щедростi Божественного вiддячують тут достойною похвалою. I раб, i конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом нектару. - Пнутись - одне, а мати чим обробити ?? - зовсiм iнше. Чи не зледащиться раб, сiвши на землю господина? Чи не зародить на його нивi кукiль замiсть хлiба? Проконсул усмiхнувся поблажливо, схоже, що тiшився на?внiстю намiсника. - Достойний. Чи той, хто довiку мав ходити пiд бичем, захоче знов пiдставити пiд нього плечi? Та вiн iз шкiри вилiзе, а зоре й засi? даровану щедрiстю Божественного ниву. Вона ж вiддячу? йому не тiльки хлiбом, вона дару? й волю. - Божественний на це i уповав, - погодився Хiльбудiй i бiльше не турбував уже проконсула iмперськими справами в провiнцi?. Зате проконсулу не все, мабуть, було в тих справах зрозумiле. I поривався довiдатись, i стримував себе, одначе не стримав. - Нехай простить достойний за цiкавiсть: Маркiанополь лише на час ста? опорою намiсництва а чи назовсiм? - Те визначать обставини i час. Поки що обираю Маркiанополь. У Подунав'? здiйснюватимуться значнi фортифiкацiйнi споруди, тож i намiсник ма? бути неподалiк. Маркiанополь, сподiваюсь, спроможний буде розквартирувати i намiсництво, i залогу. - Постара?мося, стратегу. Нам би тiльки зиму перебути. Влiтку всього i всiм буде досталь. Збуду?мо кам'яницi, добудемо провiант. - Не тiльки кам'яницi, фортеця у вас, не в гнiв будь сказано, не варта доброго слова. За зиму ма?мо подумати, як зробити з не? надiйну твердь. А з настанням тепла з помiччю Всевишнього й почнемо забудову. - Отак навiть? - Отак. Маркiанополь мiзiйський ма? стати щитом мiдiйським супроти варварiв i незалежно вiд того, бути чи не бути йому стольним у намiсництвi. Коли б спитали його, чому ?хав iз Константинополя надовго, а ви?хав без родини, мабуть, не вiдшукав би в пам'ятi достойну одповiдь. В усякому разi, обминув би отi сво? сумнiви, чи справдi ?де надовго, пояснив би, очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напiв-варварськiй провiнцi? самому, а вже потiм думати про пере?зд родини. Його, щоправда, не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завiтав до провiнцiйного города й провiнцiйний сум, маркiанопольцi доклали немало зусиль, аби намiсник i всi знатнi люди, що прибули з намiсником, не почували себе закинутими в глухомань. I достойну високих урядовцiв церковну вiдправу зробили на рiздвянi свята, i по вiдправi не залишили мiсця для несвяткових настро?в. Мабуть, потiшений був увагою до сво?? особи, не вiдмовився, коли покликали в сво? оселi, не погордував i тодi, коли настав час самому кликати. Схоже, що уподобав ?х, веселi зустрiчi з маркiанопольською знаттю, радий був нагодi скоротати зиму серед знатi. А проте зима принесла в Мiзiю не лише нечастi в кра?нi теплих морiв завi?, вона не поскупилася й на новини. Мiсяця сiчня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу прибережжям поблизу Одесу, в полях пiд Маркiанополем гуляли-розгулювали вiхоли i загнанi в оселi поселяни клопоталися пiдтриманням вогню в убогих сво?х вогнищах-кри?вках, чи приготуванням ?жi для домочадцiв, або ж, удовольнившись ?жею, розповiдали цiкавим до всього дiтям про вiтрiв-вiтровi?в, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й снiг, стужу, -скiфським трактом пробивалася до Маркiанополя валка критих фургонiв, а в тих фургонах щiльно тулилися одне до одного й тривожно дослухалися до вiтру його, намiсника Хiльбудiя, родаки - патрикi? Констанцiй та Iоанн з родинами i тим майном, що пощастило вихопити з Константинополя. Хiльбудiй, яко во?н, не зблiд, довiдавшись про ту оказiю, не втратив присутностi духу_ й тодi, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки, удав iз себе потiшеного зустрiччю i поспiшив до Анастасi?. Та одразу ж змушений був виказати i подив свiй, i тривогу. - Не нас, - стримала його посинiлими на холодi устами Анастасiя, - дiтей звели забрати передусiм. "Дiтей?! - запитав потухлими з ляку очима. - Свята Богородице! Вона привезла з собою й дiтей?" Поки слуги ставили на визначене мiсце фургони, розпрягали й вели в конюшнi коней, потiм носили привезене з Константинополя добро, допомагав роздягатися й упадав по-батькiвськи коло дiтей, питав-розпитував, як ?халось ?м, чи дуже перемерзли в путi. А залишився на мить-другу наодинцi з жоною, не втримавсь-таки й поцiкавився: - Що трапилось, Анастасi?? Сподiваюсь, не з примхiв покинула теплу домiвку в Константинополi й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимово? пори путь. - Не до примхiв, мужу мiй. Не ма?мо вже ми домiвки, вижили нас пiд зиму iз тепла. - Як то? - Та отак. Константинополь повстав на свого iмператора. Згорiла вiд рук зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселi знатi, згорiв сенат, преторiй, та що преторiй - свято? Софi?, церкви свято? Iрини не пощадила караюча нас рука. Аж ось коли Хiльбудiй остаточно забув, що вiн во?н i полководець. I видивився, як рiдко коли видивлявся на свого бесiдника, i змовк на довше, нiж личило б. - Не може бути! А що ж iмператор? - Подейкують, готував кораблi для втечi. Коли б не Феодора, мали б уже iншого iмператора. Не вiрив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасiя так i сказала: - Коли сумнiва?шся, поцiкався в братiв мо?х, вони i не таке знають. Догралися. Подумати тiльки: Константинополь повстав проти iмператора, дiйшло до того, що Юстинiан готувався до втечi. Де ж були когорти сво?х i найманцiв? Що робили полководцi Велiсарiй i Мунд? Вони ж обранцi Божественного, на них покладався вiн, як на круту гору. Нагоди для розмови з патрикiями Констанцi?м та Iоанном не треба було шукати, вони самi побажали усамiтнитися з високосановним зятем i викласти перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'ятi i в серцi. - Честь i совiсть, - сказали смиренно, - зобов'язують нас бути вiдвертими: ми не тiльки заради сестри пустилися в цi мандри. - Розумiю, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобнi. - Анастасiя повiдала вже? - Нi, кажу ж: догадуюсь. - В такому разi ти можеш i помилитися. Ми не погорiльцi, Хiльбудiю, ми - втiкачi. - Вiд охлосу? - Нi, вiд iмператора. Охлос повержений, а хто ж утiка? вiд повержених у прах? Оце дiждався новини, оце потiшили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить знати все, вiд альфи до омеги. Вони (для Хiльбудiя то не та?мниця), як i бiльшiсть торгового та ремiсничого люду, - прасини, та циркова партiя Константинополя, яка вiддавна ворогу? з партi?ю аристократiв i крупних землевласникiв - венетiв. До Юстинiана - Хiльбудiю це теж вiдомо - ворогування те пiдiгрiвалося одним: венети - прихильники православ'я, прасини - монофiсити, тi, що не пристали до рiшень Халкiдонського собору. Колись ворожнеча вичерпувалася утичками на iподромi, подiл на партi? визначався носiнням синiх i зелених плащiв, наявнiстю в кожнiй партi? сво?х дiмiв - озбро?ного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього нападуть варвари. За Юстинiана ж до релiгiйних i циркових протирiч мiж венетами й прасинами додалося й переслiдування прасинiв, яко малоiмущого й через те незахищеного iмператорською ласкою класу. Користуючись прихильнiстю василевса i василiси, золота молодь партi? венетiв, iменована стасiотами, геть розперезалася в стольнiм городi Вiзантi?. Почалося з невинних забав - стасiоти визнали за потрiбне видiлитися з-помiж усiх iнших дотриманням особливо?, "гуннсько?" моди: одягалися в дивнi, з високими буфами хiтони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише спереду, ззаду, аж на плечi звисала буйна, здебiльше не розчесана грива; на ногах теж "гуннське", iз задраними вгору носками взуття. Константинополь спершу тiльки усмiхався, спостерiгаючи тi витiвки, та незабаром змушений був погасити ту усмiшку. Вiд незвичного одягу стасiоти перейшли до ще незвичнiших бенкетiв на незаконно придбанi сестерцi?, вiд бенкетiв - до грабункiв i розпусти: вривалися поночi до осель прасинiв, забирали, погрожуючи мечами, коштовностi, насилували жiнок, дiвиць, а коли прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й примушували суддiв виносити вирок на користь венетiв. Василеве Юстинiан знав про тi безчинства, як i про порушення законiв iмперi?, та, будучи венетом i явним прихильником венетiв, удавав, що пiд його скiпетром у кра?нi теплих морiв пану? злагода i благодать. У вiдповiдь на те мовчання молодь прасинiв теж почала органiзовуватися в сво?, прасинськi, загони. Мiж стасiотами однi?? i друго? циркових партiй нерiдко доходило до справжньо? рiзанини. Та iмператор, а вслiд за ним i епарх таки не помiчали ?х. Тодi старшi серед прасинiв, тi, чи?м розумом i совiстю трималася партiя i пiдвладнi партi? дiми, скористалися святковими ристаниями на iподромi i викликали присутнього на святi Юстинiана на розмову. Не пiдбирали в гнiвi слiв i не церемонилися з Божественним, висловили все, що хотiли висловити, а домоглися небагато: обурений звинуваченням у потураннi венетам, Юстинiан наказав провести в стольнiм городi Вiзантi? арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, i не зважати, арештовуючи, на приналежнiсть до партi?. Коли ж серед арештованих опинилися i прасини, i венети, знов-таки не завагався i пiдписав едикт про смертне покарання злочинцiв. Сталося так, що один iз прасинiв i один iз венетiв пiд час прилюдного здiйснення вироку над ними на центральному намiстi Константинополя зiрвалися з петлi раз, зiрвалися i вдруге. Ця несподiванка пробудила зацiпенiлий досi люд, i вiн кинувся до мiсця страти й узяв засуджених пiд свiй захист. Хтось iз монахiв не забарився кинути гасло: "Цих - у церкву!" I виставлена епархом охорона нiчого не могла уже вдiяти. ?? зiм'яли, вiдтиснули, зрештою, стали проти не? стiною. Монахи скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодiю й повезли через протоку до храму, котрий користувався правом недоторканостi. I венети, i прасини покладали надiю на помилування. Адже iсну? прадавнiй звичай: бути милосердними до тих, кого провидiння звiльня? вiд петлi. З цi?ю надi?ю обидвi партi? йшли наступного дня на iподром, з тим проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс лишився непохитним. Правда, вiн не сказав: "Не помилую", та не сказав i: "Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дiмоти обох партiй забули про колишн? ворогування: об'?дналися во?дино i рушили на Августiон. Тут i трапилося те, про що нiхто не думав i не гадав: дiмотiв пiдтримав увесь Константинополь i найперше охлос - той найчисленнiший константинопольський люд, у якого, крiм робочих рук, нiчого не було, пiдтримали й зневаженi Юстинiаном аристократи. На штурм Августiону вони, зрозумiла рiч, не пiшли, однак дали в руки охлосу наявну в ?хнiх арсеналах зброю. А того виявилося досить, щоб влада iмператора повисла на волосинi. Вiдчувши в руках зброю, а зi збро?ю - силу, повстанцi немов осатанiли. Забули про закон, не зважали на велике свято i святощi. ?х зустрiчали мечi досвiдчених во?нiв, разили стрiли, проти них кинули всю, що була в Августiонi й поблизу Августiона, гвардiю спафарiя Коллоподiя, а вони не зважали на опiр, на втрати в численних сво?х лавах, мов божевiльнi, перли на мечi та щити, прокладали дорогу до палацу iмператора й погрожували знищенням священного донедавна iмператора. Згорiла в месницькому полум'? не лише заселена сенатською аристократi?ю вулиця Месе, впала пiд натиском повстанцiв резиденцiя префекта - преторiй, за преторi?м - в'язниця. Та ж доля спiткала невдовзi й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, - свята Софiя, дiйшла черга й до мiдних ворiт Августiона. Лютувала вiкова помста, а вона не зна? пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею - дарма, була потреба i була можливiсть вилити наболiле, помститися за давно i безневинно вчиненi кривди, а коли ? така потреба, кому яке дiло до величi чи краси? Пали i бий, бий i пали, тим паче, що повстанцi знали: горять не просто собi преторiй та сенат, горять списки оподаткованих, борговi зобов'язання, якими вони обросли, як вiвцi реп'яхами, горить, зрештою, те, на чому сто?ть влада iмператора. Коли ж iз в'язницi вийшли на волю не лише озлобленi всiм i всiма татi, а й полiтичнi противники Юстинiана, котрi не забарилися скористатися ?днiстю циркових партiй, усього люду, а розквартированi на околицях Константинополя легiони вiдмовилися виступити на боцi iмператора, визнали за недоцiльне втручатися у спiр мiж народом i iмператором, - сумнiву не лишалося: Юстинiан як iмператор дожива? останнi днi. Воно до того i йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелiв було сенаторам залишити, коли ? така можливiсть, палац, сам теж готувався до втечi. В затоцi стояв покликаний ним iмператорський флот, що складався з кiлькох драмонiв, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхiдне було у вигнаннi i що можна було вивезти з Августiона. Поки йшло навантаження суден, у залi засiдань вiдбувалася остання, як ?? нарекли перестраханi придворнi, iмператорська рада. Робилися ставки: куди ма? правитися iмператор, на яке провiнцiйне вiйсько можна буде покластися йому, аби повернутися з ним до Августiона i стати володарем iмперi?. Надiя не вмирала, проте небагато було й певностi в голосi радникiв, що повернення станеться. I саме тi?? митi, як радники мали пiдвестися й пiти кожен сво?ю стезею, прочинилися дверi i на порозi зали засiдань стала василiса Феодора. ?? чудовий, воiстину божественний лик був непомiрно блiдий, одначе зосереджено суворий, винятково грацiозна постава - ще грацiознiшою. I очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем. - Ви не мужi, - сказала вона Божественному i тим, хто стояв обабiч Божественного. - Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гiрший за раба; хто легко поступа?ться порфирою, той недостойний порфири. - Феодоро!.. - Що - Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля i моя влада, я не тiльки зупинила б, я розчавила б ворохобникiв. Подумайте, хто погрожу? вам, перед ким здригнулися вашi серця? То ж охлос! Юстинiан не витримав ?? гострого погляду, зневаги, що палахкотiла у великих, аж темних вiд гнiву очах, й потупив зiр. Не смiли глянути на василiсу полководцi Велiсарiй та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто присоромила ?х - геть обеззбро?ла сво?ю несподiваною появою, а найбiльше тим, що сказала i як сказала. - Хочете - берiться за розум i лишайтеся, хочете - втiкайте, - додала перегодом, - а я з Августiона не пiду. Нiколи i нi пiд чи?м примусом! Для мене порфира iмператрицi - найлiпший саван. Якою зайшла, такою i вийшла: врiвноважено зосередженою i величавою, недоступно прекрасною i ще недоступнiше гордою. Так нiби зайвий раз стверджувала: "Я не жартувала, достойнi. Може, востанн?, все ж будила вашу совiсть". - Божественний iмператоре, - перший отямився й зажадав вiд iнших тями полководець Велiсарiй. - А василiса правду каже: втекти нiколи не пiзно, тим паче, що не все уже втрачено. -_ А саме? - Фiск ма? злато. Не поскупiмось ним - i варвари будуть на нашому боцi. Та й ворохобники не такi вже ?динi. Не завадило б нагадати венетам, хто вони, де ?хн? мiсце. - Пропону?ш метати бiсер перед свиньми? - Господь простить цей грiх, тим паче, коли переможемо. I Велiсарiй не помилився. На брязкiт золота, висипаного, до речi, щедрою рукою, вiдгукнулося небагато й немало - три тисячi готiв та герулiв, що квартирувалися там-таки, в Константинополi, i належали переважно до щитоносцiв iмператорсько? армi? в недавнiй вiйнi з Iраном. Та й билися найманцi завзятiше, анiж можна було сподiватися. Заслiпленi спокусливою здобиччю, чужi до того, хто i за що б'?ться, не дослухалися до застережень, умовлянь, не зважали й на власнi втрати. Немов зголоднiлi воли, що загледiли попереду ?жу, йшли i рубалися мовчки; ?м ставали на завадi, пробували зупинити - дарма, сво? знали: напирали й рубалися. Повстанцi не мали тi?? вправностi, що готи чи герули, бракувало ?м i тако?, як у найманцiв, злагодженостi, та ?х - сила, ?м було кого ставити на мiсце тих, що впали. I вони ставили. Довго й уперто, з якимсь оскаженiлим завзяттям, з незрозумiлою для стороннiх жертовнiстю. Битва в Мiле? тривала з ранку до полудня, а перемоги, як i переможця, не визначилося. Були втрати з одного i з другого боку, над Константинополем як повис, так i не вмовкав суцiльний гвалт, та на те не зважали. Десь пiдбирали поранених, десь не встигали пiдiбрати, i по них iшли тi, кому належало йти далi. Трупи лежали, мов покоси, а тi, що зiйшлися на герць, не поступалися один одному, бiльше того, не видно було, що мають намiр поступитися. Тодi зважились i кинулися мiж заслiплених злобою людей православнi священики. Уповали на сан свiй а чи на слово боже - хто зна?, путi безумних, як i путi Всевишнього, незвiданi. Одне нi в кого не викликало сумнiву - священики взяли в руки iкони, книги i, виставляючи ?х перед себе, стали мiж одними й другими во?нами, благали припинити рiзанину, не проливати невинно? кровi. Дiмоти тiльки гнiвалися -на них, наказували вiдiйти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто перед ними: тi, що тримають меч, чи тi, що iкони, - рубали одних, рубали й других. Це й вирiшило ?хню долю. Враженi жорстокiстю найманцiв, а ще - святотатством, знятою на святощi i святих отцiв збро?ю, повстанцi подесятерили гнiв, до мужностi чоловiкiв долучилося безстрашшя жiнок, дiтей, котрi кидали на голови варварiв домашнiй посуд iз вiкон, черепицю з крiвель, лили, де вишукувалася можливiсть, окрiп, i шалька терезiв рiзко схитнулася: найманцiв зiм'яли й вирубали мало не до ноги. Навiть Велiсарiй повернувся до Августiона не тим Велiсарi?м, що йшов iз нього пiдiймати найманцiв. Сидiв геть знеможений i змалiлий, здавалось, без жодних ознак присутностi духу. ?дине, на що здатний був, - витирав пiт i тупо дивився перед себе. - Настав час, -сказав iмператоровi, -поманити вовка зайцем. Iншого виходу не бачу. Не пояснював, що i як ма? вдiяти. Скликав окремо довiрених i висловив сво? повелiння лише довiреним. А по якомусь часi з протоки вийшов iмператорський флот, i серед повстанцiв пiшла гуляти радiсна вiсть: iмператор утiк, народ вiльний обрати iмператором iншого, i той iнший ввiйде в Августiон як повелитель повсталого люду! Радiсть ? радiсть, ?? не втрима?ш у серцi, в оселi ж - i поготiв. На вулицi, намiстя вийшли всi: i тi, хто виборював свiтлу годину, i тi, хто не причетний був до борнi. Як же, така несподiвано велика перемога i така радiсна одмiна: тиранiю повалено, тирана нема? в Августiонi! Люди забули про чвари, недавнi незгоди, вiтались i вiтали одне одного, обiймались i смiялися. А тим часом догадливiшi майстрували на намiстях трибуни, i з тих трибун демархи не забарилися висловити загальну волю: дiадему василевса слiд надiти на голову одного з двох - або Iпатiя, племiнника добро? пам'ятi iмператора Анастасiя, або його брата Помпея. I Юстин, i Юстинiан незаконнi спадко?мцi престолу, вони iллiрiйськi пройдисвiти i шахра?. Законнi - Iпатiй i Помпей! Вибiр випав на Iпатiя i, певно, видався усiм найбiльш ймовiрним та вдалим. Не перечили i не сперечались: однi подалися в той бiк, де жив майбутнiй iмператор, iншi - на форум Константина, де мала вiдбутися коронацiя. Iпатiй не зрадiв появi охлосу бiля його палацу. Коли ж довiдався, чого прийшли, i зовсiм втратив дар речi. На захист мужа стала жона. I силою, i благанням намагалася спровадити повстанцiв. Та на не?, як i на благання ??, не зважили. Пiдхопили законного спадко?мця престолу на руки i так, на руках, несли до форуму Константина, на мiсце коронування. Дiадеми не було пiд руками. Замiсть не? увiнчали голову василевса золотим ланцюгом, накинули на похилi плечi пурпурову мантiю й пiдняли на щит. Народ торжествував, а торжествуючи, давав волю мислi i серцю. - На iподром! На iподром! - чулися молодi i зичнi голоси. - Народного iмператора - на кафiзму! Хай усi побачать, вiддадуть шану! Захмелiлих важко зупинити, захмелiлим море по колiна. Отож i не роздумували довго. Знову пiдхопили коронованого вже iмператора на руки й посунули всiм велелюдним натовпом на iподром. А тим часом полководцi Велiсарiй та Мунд сипали iмператорським золотом i збирали пiд сво? знамена новi когорти та манiпули найманцiв. Тi когорти й поклали край восьмиденному, найбiльш масовому в iсторi? Вiзантi? повстанню. Застуканий на iподромi люд не мiг стати в бойовi лави, пiддався, засипаний стрiлами, панiцi, а панiка - не меч i не щит, вона - пряма дорога до могили. - Тридцять п'ять тисяч лягло ?х там, повстанцiв i просто люду цiкавого, - завершував розповiдь Констанцiй, - чоловiкiв, жiнок, дiтей i навiть спокушених небувалими в Константинополi подiями iноземцiв. Хто був на iподромi, всi лягли вiд стрiл чи мечiв очолених Велiсарi?м та Мундом варварiв. - Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня? - Де там. Кажу ж, не з добро? волi i не тiльки в угоду сестрi подалися ми зимово? стужi до Мiзi?, пiд твiй захист, любий зятю. - Були причетнi до подiй? - пiдозрiло глянув на нього Хiльбудiй. - О нi! Ми, сам зна?ш, купцi собi, люди мирнi i заклопотанi. Та й задоволенi всiм, однак прасини. А сокира iмператора не жалу? зараз нiкого, тим паче прасинiв. Стято голову Iпатiю, його брату Помпею, не милу? караюча сокира анi сенаторiв, анi людей найзнатнiшого походження. Одним рубають голови, iнших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землi ?хнi конфiскують на користь iмператора i церкви. Отож ми й поклали собi: пiти з Константинополя, поки нагуля?ться мстива сокира, поки уляжуться злоба i страх. Хiльбудiй не поспiшав казати "так", проте й не зважувався вiдмовити Анастасi?ним братам. - Домiвки вашi уцiлiли вiд розбою? - Так, ми ж лишили там челядь. - Було б лiпше, коли б вони згорiли. Ви згоднi з цим? - обернувся спершу до Констанцiя, потiм - до Iоанна. - Звичайно. I все ж... сам розумi?ш, нiхто собi не ворог. Куди подiли б тодi дiтей, майно? - Коли потопають, про майно не думають. А дiти... дiтям справдi треба десь бути. Бачив, ждуть, що ж скаже на ?хн? одкровення високопоставлений зять, намiсник Фракi? i прилеглих до не? провiнцiй - Мiзi?, Дакi?. Тому й не став зловживати терпiнням Констанцiя та Iоанна. Як не ?, вони родаки йому. Було б порочним i нечестивим не допомогти ?м зараз. Та й важити особливо нiчим. Маркiанополь надто далеко вiд Константинополя, до лiта сюди нiхто не поткнеться. А влiтку Констанцiй та Iоанн самi не всидять у схованцi, подадуться на сво? лодi?, а з лодiями - за виторгом, на багдадськi та китайськi ринки. Анастасiя недовго жахалася по ночах та оповiдала мужу пережите. Одне, мiзiйська оселя не поступалася затишком тiй, що мала в Константинополi, а друге, присутнiсть мужа, пiдвладного йому вiйська в Маркiанополi й поза Маркiанополем що не день, то надiйнiше утверджували в певностi: пережите позаду, йому, як i всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем здавалася Хiльбудiю веселiшою, а вже веселiсть повертала ?й прибитi смутком зваби. Вiн не нарiка? на долю, коли по щиростi, вдячний долi за те, що винагородила його саме Анастасi?ю. З нею i днi при?мно коротати, i на люди не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним дiвчам, що ? донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що та Феодора супроти Анастасi? i чи варто згадувати Феодору? - Ти радий, що я при?хала, так? - нiжилася коло мужа й старалася бути нiжною з мужем. - Коли начистоту, вдячний навiть охлосу, що вигнав тебе з Константинополя. - Ов! А коли б загинула? - Про те не варто й говорити. Тодi я не тiльки Константинополь, свiт спалив би, помщаючись. - Так дуже мила та рiдна я тобi? - Дуже, Анастасi?. Тепер тiльки, коли побачив тут, зрозумiв: я не перезимував би без тебе. Або знайшов би привiд i подався б до Константинополя, або завив би з туги. Горнулась i мовчала, чула, квiткою розпуска?ться вiд нiжностi й утiхи. - Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всiм, хай побачать, яка ти в мене ?. - Потiм. Дай набути спокою, натiшитись тим, що ти при менi, а я при тобi. - Потiм, то й потiм. - Лiпше... Лiпше буде, коли покличемо братiв мо?х, хоча б i завтра. Не забувай: вони самотнi тут. А крiм того, живуть усе ще в тривозi, чи все обiйшлося, як треба, i чи обiйдеться, як треба. Хiльбудiй примовк на мить, дума?. - Скажи, вони справдi аж надто завинили перед iмператором? - Чому аж надто? Ото тiльки й провини, що прасини. Бiльше нiяко?. Чи брати не казали тобi? - Я наближена й обласкана iмператором особа, Анастасi?, мушу напевно знати. - То те i знай, що кажемо. Десь пiзнiше вже вдячний був Анастасi? за ту нiчну розмову. Одне, додалося пiсля не? певностi: брати ?? таки не виннi, а друге, зустрiчi з ними i бесiди за вечiрнiм столом виявилися не такою вже пустою тратою слiв та часу. Якось зайшла мова про те, що родинi Хiльбудiя не хотiлося б iти з Константинополя назовсiм. Та й ру?ни на вулицi Месе не можуть лишатися тривалий час ру?нами. Рано чи пiзно ?х доведеться або продати комусь, або ставити на тому мiсцi нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то - Месе. - Ми можемо взяти цей клопiт на себе, - викликався не вельми охочий до бесiди Iоанн. - То буде половина дiла, - вхопився за ту обiцянку Хiльбудiй. - Та як зарадити другiй половинi: де узяти солiди? - Намiсник такого багатого краю бiдка?ться солiдами? - не забарився подивуватися Констанцiй. - Самi бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасiя. Усе багатство дому нашого стало поживою вогню i охлосу. - Хто взяв, той хай i поверне. - Не розумiю. - Кажеш, узяв вогонь. То пройдись iз вогнем по сусiднiх землях i матимеш не тiльки те, що взяв вогонь, а дещо бiльше. Кажеш, стало здобиччю охлосу. То чи тут, у землях Фракi?, та Мiзi?, та Дакi? ще, та прибрежно? Скiфi?, не такий охлос, як там? Хiльбудiй звiльна поставив на стiл братницю i так же звiльна випростався у крiслi. - Щось ти занадто мудру?ш, Констанцiю. - Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багатi пiдвладнi тобi провiнцi?? Хлiбом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Iоанном приженемо галери i вивеземо з половини на африканськi ринки. "Губа не дура, - вiдзначив про себе Хiльбудiй. - Не багато й не мало - цiлу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намiсник можу прийти до колона, мiстота, мортiта чи до багатого землевласника i взяти хлiб, товар задаром?" Не втримався, сказав те, що думав, уголос. - Iмператор, - не забарився з вiдповiддю Констанцiй, - так i дi?. Дума?ш, кому пiшла конфiскована в Iпатiя, Помпея, iншо? знатi земля? Iмператору та ще церквi, котра назве його за це благочестивим. А ти - права рука iмператора у Фракi?. Чому б тобi не дiяти так, як iмператор? - Помовч, Констанцiю, - втрутилася в розмову Анастасiя. - Чи дума?ш, у яку прiрву штовха?ш мого мужа? Те, що дозволено iмператору, буде названо злочином, коли дозволить собi Хiльбудiй. Вони засперечалися, а Хiльбудiй сидiв i тiльки удавав, що дослуха?ться до суперечки брата з сестрою. "Стривай, стривай. А вiн, Констанцiй, ма? рацiю. В землi Фракiйськiй я, може, й не вдамся до того, що радить, принаймнi в такий спосiб, як радить. А в землi Антськiй, Склавинськiй? Найлiпша оборона - наступ. Що коли не про оборону на Дуна? i не про фортецi по Дунаю слiд думати, а про те, щоб анти, склавини духу ромейського боялись, думати не смiли навiть про перехiд через Дунай? "Найбiльше ?хн? багатство - вони самi", - згадалися слова центурiона. А Одес пiд боком. Там можна зосереджувати полонених i мати з проданих без великого клопоту рабiв добрячий зиск". - У Африцi найвищi цiни на хлiб? - поцiкавився перегодом i тому дещо несподiвано. - Так, там найвищi. - А на рабiв? Констанцiй усмiхнувся. - Рабiв сво?х там вистача?, зятю. Найвищi цiни на рабiв у нас - двадцять солiд. Та й потребують ?х тут найбiльше. Чули, iмператор розгадав нарештi та?мницю винайдення шовку-сирцю. Якщо то правда, Вiзантiя матиме незабаром свiй шовк-сирець i значно примножить число шовкоткацьких ергастирiй, як i число рабiв у ергастирiях. - Я теж чула, - пiдтримала брата Анастасiя. - Ти ма?ш на оцi монахiв i вивезенi ними з чужих земель шовкопряди, так, Констанцiю? --Так. ¾- О, то диво з див! У Константинополi тiльки й мови, що про це. - I найперше серед жiнок, мабуть, - пожартував Хiльбудiй, однак дружина не помiтила в тому жартi щось непри?мне для себе й заходилася розповiдати все, що чула перед самою ворохобнею в Константинополi. Усi те знають, вiзантiйськi шовкоткацькi ергастирi? в Бейрутi, Антиохi?, Тiрi вiддавна славляться виготовленням паволоки, дибаджу, iнших шовкових тканин. Тканини тi не поступаються на ринках персидським, китайським i паче всього славляться у захiдних та сiверських землях: у Римi, в Iспанi?, серед франкiв, саксiв та англосаксiв, на берегах Балтики, Днiпра, Понта Евксiнського. Та не всi знають, чого кошту? Вiзантi? шовк-сирець, поставником якого вiки i вiки ? одна-?дина кра?на - Китай. Iмператори, попередники Юстина та Юстинiана, не раз починали з-за шовку-сирцю вiйни з персами, купцi пробували обiйти якось персiв на морських та сухопутних путях i возити шовк-сирець безпосередньо з Китаю, без пагубних для них, воiстину грабiжницьких мит, а обiйти не таланило: суходольнi путi в Китай лежали через Iран, морськi - через Персидську затоку, острiв Тапробаной. Хочеш мати шовк-сирець - плати персам мито, таке, як скажуть, i неодмiнно золотою монетою. Державний фiск Вiзантi? порожнiв, вiйни з сасанiдами i зовсiм загрожували припиненню торгiвлi. А налагодити безмитне ввезення шовку-сирцю безпосередньо з Китаю, як i розгадати та?мницю народження шовкових коконiв, не таланило: китайцi привiтно усмiхалися, коли допитувалися в них, що та як, низько кланялись, приймаючи з рук щедрих роме?в донатi?, а та?мницю свою берегли, мов зiницю ока. Тодi Юстин (а може, Юстинiан при Юстинi) послав до Китаю та?мних вивiдникiв у подобi монахiв-несторiанцiв. Тi оселилися серед китайцiв, ввiйшли, яко проповiдники, в довiру. Жили так лiто, друге. Лише на трет? чи четверте двом iз них пощастило побачити на власнi очi черв`яка, котрий пожира? листя шовковицi й пряде кокон, що ста? згодом шовком-сирцем. Приглянувшись, що й до чого, монахи дiждалися слушного часу, набили порожнi костури коконами i повернулися з ними морською путтю до Вiзантi?. А вже тут, у Вiзантi?, навчили кмiтливiших iз багатих землевласникiв, як вивести черви та що слiд дати черв'яку, аби вiн дав ?м кокон. - Це легенда, - поцiкавився Хiльбудiй i не в дружини - у братiв ??, - чи таки правда? - Була б тiльки легенда, купцi першi вiдчули б це на сво?й кишенi. Доставка шовку-сирцю коли i йде ще, то на третину менше, нiж колись. Сiрiя i Фiнiкiя, в усякому разi, мають свiй шовк-сирець. - Тодi це порятунок для обiбраного вiйнами фiску, - пiдвiвся господар i тим недвозначно сказав гостям: на сьогоднi доста. IV_ Стара дiдунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднiм кутком у землю. I стрiха погнила на нiй, i стiни потрухли. Та й свiтло ледь сочиться через запилюженi, жовтi-прежовтi вiд давностi мiхури. Не оселя - темниця. Помилуй ??, боже, за святотатство, та iнша подобина не спада? на думку. Роту може дати: таки не спада?. Коли б уже швидше кiнець зимi. Татуньо казали: "На передлiттi переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та свiтла. Вiкна не на два - на чотири мiхури. I стеля не виснутиме над головою, i стоятиме на пригорку, пiд самим лiсом. Дуби колисанки спiватимуть нашiй Миловидцi, Хоре стрiли-ласкавцi слатиме з-над моря-океану, абись лiпшою та бiльшою росла, радiла божому свiту i тiшилася свiтом..." Йой, чи ?й, Миловидцi, треба бажати того? Нiби з води йде. А свiтло? оселi-вогнища таки хоче. Хай-но тiльки переберуться в не?, побачать, як хоче: i вибiлу?, i зiллям заквiтча?, i сонечко впустить до не?, щоби свiтло та гоже було. Бо таки любить ясне сонечко, таки тiшиться, коли воно сходить i знамену? гарну днину. А все тому, мабуть, що дiдунева хижа i серед лiта похмура, не тiльки взимку. Геть цвiллю взялась. I гнiтить та похмурiсть серце, робить куцою й похмурою жадiбну на високость та свiтло в високостi думку. Ано, робить. Через те жде - не дiждеться сво?? оселi. Лишилося впорядкувати вогнище, вимастити стiни, пiдлогу - i все. Передлiтн? сонечко яскраве, загляне на седмицю, найбiльше - двi, та й по всьому, переносьте, дiдуню, пенатiв, благословiть дiтей, онучат на багате життя в новiй оселi i в новiм родi. Коли б не цей вiтрюган та не Морозко, що грюка? денно i нощно пiд вiкнами, пiшла б до родакiв а чи до таких, як сама, - вже не дiтей, проте й не дiвок, всього лиш ярдiвок. Та як пiдеш i чого пiдеш? Щоб сидiти й нидiти в такiй же хижi, як i дiдунева? Боже Свароже i ти, Перуне! Полиште царство пiднебесних хмар, океан-моря бездонного, з'явiться над землею й розбийте вериги Морозковi. Най би вгомонився той дiдок-несплюйко та перестав скиглити пiд вiкнами: "Пустiть, та пустiть же в оселю, бо рознесу ?? по вiтровi, замету бiлою бородою так, що й до скону вiку нiхто не вiдшука?!" А луснув би ти зi сво?ми погрозами, зi стукотом-грюкотом за вiкном! Геть вистудив i хижу, i ??, Миловидку, запер за сiмома замками в убогiй кри?вцi та й тiшиться, що нездоланний. Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобi бороду, заткнуть i пельку, з котро? дме та й дме стужа. Путь ?м, щоправда, далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, ма? об'явитися в хмарах Перун, розбити сво?ми разючими стрiлами вериги Морозковi, вiдкрити небо для теплих вiтрiв iз острова Буяна, а вже вiтри принесуть на сво?х леготах-крилах благодатне тепло i доконають бородатого Морозка. Атож, доконають! Бо слiдом за вiтрами-тепловiями вигляне з-за хмар i свiтлоликий Ярило, об'явиться й зася? видом добрим та втiшним матiнка Лада, зозулька прилетить на легеньких крильцях i принесе у дзьобику золотi ключi вiд Вираю. Ними боги вiдiмкнуть царство вiчного лiта i засiють землю плодоносним сiм'ям дощу. Иой, то буде ??, Миловидчина, найщасливiша днина! Присяйбiг, буде, бо й мамця сказали вже: "Бачу, не втримаю я тебе, Миловидко, в оселi. Не мислi грають у тобi й поривають до гурту, крiвця гра?. А так, коли дiвцi (чули, так i сказали: дiвцi) мина? шiстнадцяте лiто, ?? вже не до мами - до молодця хилить. Отож так тому й бути: пiдеш цього передлiття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою дiвочого злюбу - Ладою. Най побачить i зна?, що ти вже ?". Ну й мамця, в який сором ввели тодi, мовби вогнем опалили. Та ба, й радiсть затрiпалася в грудях така, що йой. Як сидiла, так i впала ?м на груди. I ховалася, аби не бачили, як паленi?, i радiла. Коли ж несила було тримати ту радiсть свою, стала казати, якi мамця золотце: вона, Миловидка, ще й питати не зважувалася, чи можна йти мiж дорослих, бути на святi Ярила з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги свiтлi та боги яснi! Чи бiльшого та лiпшого можна жадати? Це ж така втiха! Це та синичка, що манитиме всю зиму кудись аж на Макарiйськi острови i грiтиме леготом-теплом серце, так грiтиме, що й зима - не зима буде, i ждання - не ждання. Навiть у дiдуневiй непривiтнiй хижi. Хотiла б знати, чи той Божейко з Сонцепiку теж буде на святi Ярила. Казав, Сонцепiкська весь сусiдить iз випальським городищем, ?й нема? куди горнутися, крiм Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала - i поготiв. Такий веселий i такий зугарний, що й ну. Як наздогнав у путi та став конем сво?м обiч воза, то мало не до самого Випалу ?хав та смiшив усiх: i ??, i стариню. Казав, народився у мiсяцi травенi, коли яре сонце погожий день благословля?, тому такий веселий та красний на вроду. Миловида смiялася, потiшена, а вiн, не думавши i не гадавши, став допитуватися: - А ти в липнi, мабуть? - Чом так гада?ш? - Бо така синьоока, як небо в липнi. - Нiби в самого не синi. - Ба не такi, як у тебе, а коли й такi, то не iнакше, як вiд тво?х. - Ото який пустомелько. - Чом пустомелько? Я правду кажу. Хiба не зна?ш, вода в озерах завжди така, як небо над ними. Бо вбирають синяву неба, як мо? очi - твою. - Я тиверська, тому й синьоока. - Ба й тиверцi не всi такi, як ти. Смiялась, потiшена, i в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця. - Йой, господине гожа, - збив на потилицю шапку й звернувся до матерi Купави. - Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово? - Пiзнай. - А ось i пiзнаю. Вiдгадай загадку, - знов до Миловиди: - "Бiжить пустунець, в ротi корiнець; голодний - не з'?сть, ситий - не викине". -_ Х-ха чи й не загадка: твiй гнiдиш iз вудилами в ротi. Божейко знов турбу? шапку - насову? ?? мало не на очi i, осмiхаючись, длуба?ться в тiм'?. Зрештою зирить на дiвчину весело i ще веселiше каже: - А ось цi?? не вiдгада?ш: "Прийшов гiсть та й сiв на помiст, розпустив конi по всiй оболонi". Дiвчина зосередилася, дума?; вiтець ?? обернувся, хотiв шепнути, та Божейко встиг помiтити те й зарепетував: - Е нi, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама вiдгаду?. - I вiдгадала! - крикнула потiшено. - Прийшла нiч i висiяла зорi. - Тобi пiдказали. - А отже й нi. - Ну, коли нi, то слухай далi. "? три брати рiднi: один ?сть - не на?сться, другий п'? - не нап'?ться, третiй гуля? - не нагуля?ться". Вiн знав ?х безлiч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди вiдгадувала. Тодi в розмову втручалася стариня. Або старалася пiдказати дiвчинi, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дiвка! I дивно: коли пiдказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на захист. Тодi ?й було чи не наймилiше. Бо вiтець Ярослав не пiдбира?, коли глузу?, слiв, таке часом скаже, що й ну, хоч крiзь землю йди. А Божейко з тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, - i вже так, нiби й не було глузiв. Смiялися чи всього лиш бесiдували - не помiчали, як верста?ться в розмовi путь. Зате зима вида?ться Миловидi он якою затяжною та помiтною. Чом так? Чи вперше зиму? у цiй хижi, пiд цi?ю ж крiвлею? Нацiлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на посиденьки до когось, аж тут вiтець на порiг. - Куди це, Миловидо? - Та так... До Добромири. - Чи так? - не повiрив. - Мовби я неправду колись казала. - Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з Сонцепiксько? весi, поспiша?ш? - Иой... - Еге ж. Сто?ть он пiд лiсом, тому й кажу. Певно, он як спаленiла, бо чула: палають вуха, лице, i, щоб вiтець не думав, що таки до нього поспiша?, заходилася роззуватись. - Ну чом же, - по-доброму спинив ?? Ярослав. - Пiди. Пiди та скажи: най не морозить анi себе, анi коня, най поверта?ться до сво?? весi. До тебе, коли того хоче, навiда?ться не ранiш Купали. До Купали зась. Ще надто зелена, щоб виходити до молодцiв. Чула? - Чула, татуню. Iшла й нiмiла серцем. Невже то правда, що Божейко сто?ть? Однак татуньо саме так казали: сто?ть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли зна?, де ?? куток у Випалi, де подвiр'я. У когось питався, бiднятко. Бо Випал он який великий i Миловидка у Випалi теж не одна. Удавала, що бо?ться стужi, i вбирала голову в плечi, далi нiг сво?х нiчого не бачила, хоча й хотiла бачити. А так, чи то ж камiнна, щоб могла не цiкавитися, де сто?ть Божейко, що робитиме, як загледить ??? I все ж коли й зирка? в той бiк, то так, щоб не примiтив. Присяйбiг, якби не повелiння вiтця пiти й сказати, аби не при?здив до якогось часу, нiзащо не вийшла б. Бо то ж сором i осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та скаже: "Пробi ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивiться: Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодцiв зманю?. I коли, серед зими. Не жде й повелiння Лади". Людоньки добрi та людоньки гожi. Не судiть так i не думайте, нiби Миловидка он яка. Миловидцi велено пiти, тому i йде. Ось тiльки чи зважиться сказати Божейковi: не при?зди аж до Купали. То ж не день i не два, то цiлу вiчнiсть ждати. Та й що це татуньо вигадали - аж до Купали? Мамця ж казали, на Ярила можна вже пiти до гурту. Коли виходила з ворiт, спинилась на мить i розглянулася: чи нагледiв Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'янiла: що бачить - ?де вже. Пустив коня й жене по глибоких снiгах прямiсiнько до не?. Прикинулася, що не помiча? його, й заспiшила вулицею, далi вiд свого двору.. Та й тодi, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула, удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очi. - Божейко!.. - Таки вiн. ?жджу та й ?жджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не виходить. Чом так? - Звiдки мала знати, що ?здиш, - мовила тихо та знiчено й вiдчула: паленi? вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зiзна?ться Божейковi: коли б знала, що ?здить, вийшла б. - То знай: не можу без тебе, бачу у снах i наяву, кличу денно й нощно i хочу, чу?ш, Миловидко, хочу, аби пiшла зi мною до злюбу, стала навiк мо?ю. Анi з ким iншим, тiльки з тобою волiю узяти злюб. - Йой, таке кажеш... - А чому маю не казати, коли горю вогнем? - Нiби не видиш: я ще не дозрiла до злюбу. - Ти так вважа?ш? - Стариня так вважа?. - I всього? - Стариня каже... - насмiлилася повiдати йому, та одразу ж i стямилася: чи то ж можна? - Каже, не ранiш Купали. - Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш? Голiвонько бiдна! Чого вiн хоче вiд не?, цей Божейко? Чи ж то мало сказала? - Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тодi, коли мають на нього благословення Лади. - Гада?ш, Лада не дасть його? Невже не вiда?ш: згорю до Купали. - Таж стариня... Мамця, правда, обiцяли на Ярила пустити мiж люд, аби шукала вже собi лада. - На Ярила? - Атож. - Най буде так: викраду тебе i вiзьму з тобою злюб на Ярила. Та до того виходь. Вийдеш? - Ба нi, - замахала руками. - Пощо маю робити так, супроти волi старинi? Нi i нi! - позадкувала, далi обернулася й подалася мерщiй туди, де жила подруга. - То я прибуду на Ярила! - благав бодай щось, аби не лишитися без нiчого. Проте Миловида не вiдгукнулася, чи то не почула, чи не захотiла, щоб люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього. Нарештi сталося воно, ?? сподiване. Удень капало безперестану з крiвлi i вночi капа?. Через те й не спиться Миловидi. Лежить горiлиць, дослуха?ться до голосного хлюпання за вiкном й усмiха?ться сама собi. Бо таки радiсно: луснули десь Морозковi вериги. Присяйбiг, луснули й пустили з далекого Вираю, з острова Буяна теплi вiтри. А вже вiтри здолають i поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимовi споруди на землi, позбудеться мучителiв-вериг i забуя? квiтом та зелом розкута земля. А то правдива прикмета передлiття. Найправдивiша! - Бабцю, - надуму?ться Миловида й кличе стару господиню, свою постiйну бесiдницю, надто пiзнiми вечорами. - Чулись-те, бабцю! - Чо тобi? - Навчiть свою внуцю бути господинею. - Вчись, хто тобi не да?. - Та ви ж, мамця й не да?те. - Схаменися, дiвко. Звiдки взяла таке? - Бо хова?тесь вiд мене з усiм, що ? вiд звичаю родового. - Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зi звичаями? - Хiба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночi, шепталися помiж себе, менi ж, малечi, нi слова. Чом так? Чужi вам? - Ба нi, не чужi, - малi. А малим не все можна знати. - Менi вже можна. Бабця дрiбно i втiшно смi?ться з темряви. - Глядiть на не?, яка прудка. Коли виростеш, тодi й скажуть. - Нiби не виросла вже. Глядiть. - Бере бабцю за руку, торка?ться нею тугих, випнутих пiд тунiкою персiв. - Хiба не дiвка! Стара нiму? бентежачись, а Миловидка користу?ться тим i сво?? править: - Я маю вже лада, бабцю. Такий втiшний та ладний, такий лiпотний, що й ну! Казали татуньо, в лiтi, а то й на передлiттi вiзьму з ним злюб. - За язика вкусися, дiвчино! - Чом так? - Малi то солодощi, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при татовi, мамi, пiзнай вiльготнiсть молодечу, а вже як пiзна?ш ??, то й пiдеш собi. Дiвка ти он яка пишна та гожа, на татовiм подвiр'? не засидишся. - А як... - Що - як? - Коли ж я не можу без нього. Сниться менi, бабцю, - порива?ться до старо? й мiцно обiйма? ??. -Сниться i видиться. Такий рiдний уже i такий солоденький менi, що йой! Стара панi, певно, не зна?, що сказати внуцi сво?й. Через те вiдмовчу?ться та гладить ??, гладить та вiдмовчу?ться. "Це Лада в нiй заговорила, -дума? тим часом. -А все ж як рано. Боженьку, як рано!" - Не давай волi серцю, дитя наше миле. Чу?ш, не давай. Лада вподобала тебе, може, зробила навiть сво?ю обраницею за щирiсть серця та лiпоту тiлесну. А ти не пiддавайся спокусi, стань вище за спокусу. Злюб iз милим - солодка ягода, та всього лиш на час. Далi пiде клопiт, пiдуть зморнi та чорнi днi. Нащо вони в такому вiцi? Кажу ж, потiшся розкiшшю, волею при татовi, мамi, наберись розуму, сили, а тодi вже й обирай собi, кого хочеш. - Де наберусь розуму, коли ви хова?теся вiд мене? - А ти, боже, як сво?? та й сво??. Скажу вже, коли така цiкава. Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять та?мно вiд усiх. В людях, щоб знала, бiльше злого духу, анiж будь-де. Тому й ховалися вiд них. Бабця лягла зручнiше i тихо, аби нiхто не чув, заходилася розповiдати внуцi, що i як. Рiд мiцний там, де мiцний покон. Бо покон - теж щоб знала - дотримання чеснот старинi - вiтця, дiда, прадiда. А вони, йдучи вiд нас, хочуть, аби жили родом i пильнували чесноти роду. Лише чесноти, бiльш нiчого. Того колись хотiли, того нинi хочуть i прiсно хотiтимуть. Бо предки не йдуть вiд нас назовсiм, живуть у прадiдiвськiй (а коли споруджують нову, то i в новiй) оселi й глядять, якi з нас дiти, внуки та правнуки: чеснi чи не чеснi, поштивi чи не поштивi, стоять на поконах роду чи зраджують ?х. Бо нема? гiршого зла над те зло, що його завда? зрада. Ось чому дiди та прадiди не йдуть з прабатькiвсько? оселi, стають домовими й пильнують родових поконiв. Того попереджають: не порушуй звичаю, роби так, як велить звичай, iншого карають за вчинене родовi й звичаям роду зло. Чи пам'ята? Миловидка, як горiла минулого лiта халупа старо? Кобищихи? Дума?, так собi, з доброго дива? Еге, люди чули, як розмовляли передднесько? ночi два вогнi: один Ковачево? Забави, другий баби Кобищихи. Цей, Кобищишин, скаржився, подейкують, що господиня його непутяща i скупердяга така, що й ну. "Спалю, - каже, - ?? оселю, бо терпцю вже нема?. Я задихаюся вiд спраги, мене печiя пече, а вона лiну?ться або ж шкоду? для мене води й по цiлiй седмицi не ставить до печi. Спалю - i все". А другий йому: "Роби як зна?ш, одне пам'ятай: на печi в тво?? баби сто?ть дiжа мо?? господинi. Гляди, не спали ??, бо вона в мене таки господиня". I що ж ти дума?ш? Наступно? ночi згорiла бабина оселя, а Забавина дiжа як була цiла, так i лишилася. Гада?ш, тiльки за скупiсть та лiньки покарана Кобищиха? Ба нi, насилала на людей мор, вiдьомством займалася - ото й була покарана сво?ми ж пенатами. Бо вони нiчого не прощають. Зате он як сприяють добробуту в родi, коли родаки шанують звича? i щиро дотримуються звичаю. В таких i конi стоять у стайнi годнi та дужi, не лише вичищенi, нiби вилизанi домовим, з розчесаними гривами, i вiвцi котяться справно, кожна по двiйко, i корiвки розтелюються без падежу, i дiтки ростуть, мов iз води йдуть. А так, покон старинi мусить бути поконом i дiтей, внукiв, бо вiн - мудрiсть i добрiсть ?хня, достойнiсть i краса. - Кажеш, внуцю, ма?ш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко моя, то святе i непорочне дiло. Рано чи пiзно вiзьмеш його. Тiльки ж... тiльки ж для того мало хотiти, для того справдi багато -треба й знати. Ти пiдеш у чужий рiд i станеш родоначальницею ново? родини. Чи вiда?ш, що ма?ш по?днати там звича? роду лада i роду вiтця свого, що мусиш коритися тим i не забувати цих? - Хiба вони рiзнi? - Не вельми, проте й рiзнi. Там сво? огнисько i свiй домовий. Коли понесеш родовi лада добро, вiн не зречеться тебе, вiзьме пiд свою охорону. А зла i не помишляй нести, не приймуть тебе iз злом. Перед тим, як ввести до оселi, ладо тричi обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навiщо? Аби не принесла в його домiвку, туди, де панують звича? його роду, чогось лихого. Отож як i до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти iз ?хнiм князем злюб, ти теж бiжи мерщiй до печi, залазь на не? або стань i колупай пiч, проси огнисько-пената вiтцевого роду, аби взяв тебе пiд охорону, оберiг вiд злих намiрiв чужого роду. Коли вони добрi, тi намiри, вогонь, що пала? в печi, пiдкаже тво?му серцю: iди за князя, коли лихi, утрима?. - У Божейковiм родi добрi, бабцю. - Звiдки зна?ш? - Бо Божейко добрий. - Най i так. Чи бажаю тобi злого, внуцю? А проте не забувай: родина - боже повелiння i божа благодать. Тож i роби ?? такою, щоб була благодаттю для тебе, лада твого, дiтей тво?х, а ще - утiхою для кревних. Станеться так, що пiдеш до Божейка, не ставай ступнею на порiг i найпаче бережи вогнище, шануй вогонь. Вiн - совiсть кревних, охоронець злюбних i родинних вуз. А ще - житла вашого, щастя-долi пiд крiвлею житла. Питала, чого шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до "того, що збира?шся бути господинею, най буде так, скажу. Десь поруч, схоже, що на крiвлi, зненацька голосно й надривно закричав зловiщий. Миловида здригнулася й щiльно пригорнулась до бабцi. - На свою голову, клятий, - пiдвелася стара й тричi плюнула в той бiк, звiдки донiсся крик зловiщого. Певний час наслухала ще, товчеться вiн на крiвлi чи полетiв. Аж потiм, як впевнилася, що нема?, заговорила: - ...Оселя - не лишень мiсце, де живе пiд захистом вогню-пената рiд, вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про порятунок а чи помiч у бiдi може пiднестися через димохiд у захмарнi висоти й стати набутком вищих богiв - Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих добрих i свiтлих богiв, пiд якими живе на землi, на ласку яких упова? люд. Зла сила, усякi там вiдьми та вiдьмаки, упирi, як i проводир ?хнiй-Чорнобог, так i зирять, так i норовлять пiдгледiти, коли i де народжу?ться нове огнисько, аби першими прибути туди, засiсти там, шкодити, коли заклада?ться оселя, шкодити й потiм. Тому-то мiсце пiд оселю обира?ться та?мно, глупо? ночi, коли пропiють першi пiвнi й принишкне, схова?ться по кри?вках темна сила. Беруть господарi то? пори пiвня найлiпшого та найголоснiшого, йдуть на мiсце ново? господи, рубають пiвневi голову й закопують ?? на тому мiсцi, де буде красний куток - покуть. То - жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на мiсце ново? оселi, перейшов ?? охоронець - домовий i став на захист житла, достатку в житлi, добробуту та щастя в родинi. Туди ж кладуть пiзнiше, як закладають оселю, й зернята, аби родило на нивi й водилося в оселi, збiжжя, рiзани чи ногати, аби була багатою родина i ?? оселя. Коли ж поселяються... - Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, - веселiше, нiж досi, сказала стара. - А про те, чого можеш i не побачити, скажу. Не скупись на жертви вогню, охоронцевi свого роду. Вони завсiгди мають бути щедрi, та найщедрiшi -_ в день повороту сонця на лiто. То день народження бога Сварога, а в день народження Сварог, як i сини Сварожi, найщедрiшi. Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось iнший, бо замiсть добра матимеш зло. Заслабне хтось - лiкуй бiля печi чи на печi, ближче до вогню. А щоб вогонь i зовсiм поборов мор, усяку нечисть, що засiла в тiлi, кинь у воду вугiлля з огниська i дай напитися то? водицi слабому, усю i всяку хворiсть знiме. Коли ж нi, звернись до вищого божества - сонця, мiсяця, зiрок. А ще знай: порiг - межа, по один бiк вiд не? дi? божество, по другий - нi. Отож не подавай, чу?ш, анiкому не подавай руки через порiг. За ним пенат-домовий не ма? вже сили, i хто зна?, доброму чи злому пода?ш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселi. А ще й таке ма?ш знати: в хижi тво?й, одразу за порогом, всякий, будь вiн навiть тать, ста? пiд захист пената-домового, його нiхто не смi? чiпати. Пролити в оселi кров - найбiльший злочин, як i пiти з оселi, стати iзго?м роду - теж. Миловида лежала тиха й безгомiнна, здавалось, i не дихала. - Ти спиш, внуцю? - Ой нi, думаю. - Так багато наказала тобi? - А таки багато. Йой, бабцю, чи зна?те, як багато!.. А ви, - заговорила по митт?вiй тишi, - ви з дiдунем теж пiдете на нове подвiр'я? - Нi, дитино. Ми в сво?й халупi доживатимемо вiку. Коли й пiдемо, то тiльки для того, щоб допомогти новому родовi Ярослава перенести до господи ?? охоронця - домового. - Ходiть назовсiм, бабцю. - Коли помремо, прийдемо. - Йой! - Чого - йой! Так завжди було, так i буде. Дiдуньо прийде на мiсце прадiда-домового, я - при дiдунi. Оберiгатимемо оселю нашу, дбатимемо про добробут у родi та в оселi. Казала и не зраджувала себе анi голосом, анi неминучим, здавалося б, зiтханням. Так нiби усе те мало статися не з нею i не з дiдунем, а з кимось стороннiм, нiби взагалi нiчого не мало статися. Аж моторошно робилося дiвчинi. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке питати? Пливе у безвiсть невблаганна нiч, пливе й Миловида разом iз нiччю, дiдуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають iз крiвлi. Горнеться в дрiмоту й нiжиться в дрiмотi, а нiжачись, чу?, як солодко ?й вiд тих трелей, що витина? розбуджена раннiм передлiттям крапавиця. Це вже вона кличе ?? на лiси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув снiг, стекла вода у Днiстер, а тодi вже. Чи Миловидка не пiде? Чи ?й не хочеться всього того - i тепла, i простору, i зiллячка-клечаннячка на польових та лугових просторах? Ба хочеться. Бо дiвка уже, бо чу?, як шумить i гра? в нiй великий шум, той, що окрилю? думку i спою? солодощами серце. "Лада говорить це в менi, -дума?, долаючи дрiмоту, - чи Божейковi зваби? Йой, те i друге, далебi. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на святi Ярила? Ано, що тодi буде? Таки дотримаю слова i лишусь вiрною тому, що казала татовi, чи спокушусь Божейковими звабами й пiддамся iншому велiнню - великому шуму? Боги свiтлi та боги яснi! I солодко думати про це, i страшно. Як же то можна пiддатися чи?мусь велiнню й пiти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так i полишить ?х, не звiдавши нi радощiв воседля, нi втiхи вiд буття в новiй оселi?" V_ Мамця завжди будили лагiдно. Та сьогоднi чи не найлагiднiш. I сум, i жаль почула в ?хнiм голосi-благаннячку. - Вставай, дитино. - Уже час? - Так, уже час. Дiвоньки ось-ось зайдуть за тобою. Не одразу розплющила очi й прочунялась. Тодi вже, як хлюпнула водою на себе, йойкнула з несподiванки i затремтiла вся. Яка вона студена, ця водиця, i яка живодайна. Геть усi жилки збудила, а серце тим паче. - Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й берiг тебе там, на святi Ярила, - кажуть мамця, зливаючи. - Тож гляди, слухайся його i нi на крок од гурту, чула? - Чула, мамцю. Чом не чути? Вона зi всiма ладна погоджуватись сьогоднi i на все згодна. А з мамцею i поготiв. Бо вони тiльки застерiгають та наказують строго, насправдi ж он якi мудрi та солоденькi. Не злякалися тата, коли гримнули на ?хн? сокорiння: "До Купали - зась!" I день, i два, i седмицю мовчали, аж поки не вишукалася слушна година, а в тiй годинi - татова добрiсть. Тодi й заговорили. Не наполягали i не сварилися, як то бува? в iнших, тихо та лагiдно казали: "Пощо впира?шся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собi стiльки лiт, скiльки ма? пальцiв на руках та ногах, одначе сам бачив: зустрiла i вподобала молодця, а молодець - ??. Засiли одне одному в тiм'?, запали в серце, то чом мають страждати нарiзно, не бути певними, народженi для злюбу чи нi, будуть жити, мов голубiв пара, чи розлетяться й не стануть ладом одне одному". "Рано, Купаво, -опиралися тато. - Кажу тобi: вельми рано, най i думати про це не смi?". "Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тiльки пiде та наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи вiн схожий на обавника?" "Ходила вже до нього, сам посилав". "Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском береться вiд каяття, а ще вiд присухи. Де те лiто? Чи тобi не жаль сво?? дитини?" Сокорили та й сокорили, такi зугарнi були, обстоюючи доню, що тато як не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з сво?ю донею. Проте й глядiть менi: коли дiйде до передчасного злюбу, шкури обом поспускаю". Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собi не слухатись тата, примусити страждати через себе маму? Поглядала на зшитi при нозi чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими руками i на мамин смак, бачила, яка вона гiнка та ладна в тунiцi бiлiй, пiдперезана червленим чересом, i крутилась-вертiлась перед мамою. - Чи гожа я, мамцю, чи красна? - Як бджiлка золота, сонцем освiтлена. По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама видiла: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебi, й не бачила ще себе. Якщо Божейко там, у Чернi, вподобав ??, то тут, на святi Ярила, голову стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбiг буде! I все ж то-потiм, увечерi чи в надвечiр'я, коли зберуться на полi зустрiчати Ярила. А нинi Миловидка пiде з подругами в поле, на узлiсся шукати ряст. Голубий ряст - знамення початку передлiття. Коли вiн пробива?ться до свiтла, тодi у Випалi та й довкола Випалу святкують прихiд Ярила. Так вiддавна було, так, казали мамця, й ма? бути. Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був уже добрий гурт дiвок. А поки вийшли за городище, назбиралося ?х, як маку на подвiрницi. Та й цвiли, яко мак. Одна - червленим та бiлим, друга - синiм та бiлим, третя - рожевим чи тiльки бiлим. Перемовляються голосно, а смiються ще голоснiше. Там тiшаться чи?мсь вбранням, там глузують iз когось i так дзвiнко та весело, аж серцю лоскiтне вiд тих веселощiв. Не була б Миловидка наймолодшою серед них, теж смiялася б та видзвонювала смiхом. А наймолодшiй не гоже. Тож усмiха?ться тiльки очима теплими, виповненими щирiстю, нiби море сонцем, та свiтиться личком рожевим, та одповiда?, коли питають щось, устами солодкими. Коли вийшли за городище та спинилися пiд лiсом, старша подiлила дiвок на ватаги, визначила чiльних у ватагах i заходилася радити-повелiвати, де кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу й заспiвали: Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у садочку ши? сорочку, Шовком да бiллю да вишива?, Сво?му ладоньку пересила?... Людоньки! Якi ви втiшнi та гожi нинi! Якi любi Миловидцi! Мала б рану - до рани клала б, мала б радiсть - геть усю подiлила б iз вами. Ано, таких не можна цуратися, з такими вiк-вiчний хочеться жити. А мусить же пiти колись. Чу? серцем: забере ?? Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходiм", - i пiде, не зважить i не убо?ться, що там - чужi люди i чужа родина... Йой боженьки! Що це за сила така, що нурту? та й нурту? в нiй, анi на хвильку не да? забутись? Посмутнiла замислившись, а посмутнiвши, не одразу почула, коли i чому вмовкла пiсня. Тодi лиш облишила пошуки i розглянулась, як хтось iз подруг крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст". Нiхто не спонукав ?х: "Побiгли!" Самi збудилися радiсною хвилею й подалися чимдуж через поле. Бiгли прудко i довго, так довго, що пiд кiнець дух усiм сперло. Одначе коли прибiгли та побачили ряст, матiнко рiдна, який вереск зняли, яку радiсть пустили гуляти свiтом! Бо таки було чого. Це ж мати Лада певний iз певних знак подала: настало передлiття, час щедрот, благодатi велико? - для землi, для люду, для худоби. Вiд сьогоднi зазеленi? у лузi трава, пробудиться засiяна рата?м нива, овечки, корiвки знайдуть для себе поживу, дадуть приплiд, гарний набiл. А люди... Для людей Лада розщедриться найбiльше: посприя? визрiванню дорiдного збiжжя на нивах, засi? в серцях бажання радостi i злюбу, злагоди-миру в родинах, помiж родами й землями. Видзвонювали та й видзвонювали радiстю-смiхом, зрешгою взялися за руки й стали водити довкола рясту танок. Благослови, мати, Весну закликати, Ой Ладо, мати Ладо!.. - Усi бачили цю голубу квiтку? - пита? старша. - Усi! - I зна?те, що це ряст? - Атож! - Пiдтвердите те?? - Пiдтвердимо! - А тепер топчiмо ряст! Дiвки кинулися на те мiсце, де була квiтка, старалися стати на не? ногою й приказували ставши: "Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати i другого лiта дiждати!" Що ближче до ночi, то невiдступнiшим ставав народжений з якогось дива сумнiв, а з сумнiвом i побоювання: чи буде ж на святi Ярила Божейко? Хоча б був.. Бо що ж то за свято буде, коли вiзьме i не об'явиться з якогось дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще вiд того, що знатиме: не прибув на