? куди, окрiм слов'янських земель, слов'янам слiд би подбати про ?днiсть мiж склавинами та антами, яко?, до речi, давно уже нема?. Лише вона дасть спроможнiсть здолати обрiв. - На жаль, анти теж не можуть похвалитися надiйною ?днiстю. Князi окольнi подейкують, нiби Кегаласт сi? розбрат. А се погана прикмета i вельми невчасна. Саме про не? й хотiв би поговорити з князем Ки?ва. Iду до Келагаста i йду з намiром сiсти при ньому на те мiсце, що визначило менi волинське вiче. Маю почути вiд князя, котрий, не сумнiваюся, найбiльше зна?, хто ? нинi Келагаст i як менi бути з ним. - Тривоги гостя не безпiдставнi, - мовив, розмислюючи, Велемир. - I в антах не все гаразд, i поза антами теж. Днями до Ки?ва надiйшли невтiшнi вiстi: Вiзантiя замирилася з обрами i вторгнулась вивiльненими легiонами в землi склавинiв. Йде велика i не на користь склавинiв сiча. - Отак? - Так, княжичу. Ма?мо, справдi, щось дiяти, i то негайно, бо погром склавинiв може стати i нашим погромом... Я пiду-таки до вiтця й скажу йому про тебе, - зважився зрештою Велемир i став на рiвнi. - Пожди на мене, се недовго. Лишившись на самотi, Свiтозар звiвся й пройшовся до вiкна, з якого видно було Почайну, а далi й сивий Днiпро, доли поза Днiпром. Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш лiто минуло, як був там, на Склавинськiй землi, бачився з людом склавинським, таким чемним та добрим до нього, засгигнутим безлiттям, розмовляв iз привiдцями на радi в князя-вiтця ?хнього - Лаврита. Нe даремно, виходить, печалився старий непослухом молодших, таки призвiв вiн, ?хнiй непослух, до вторгнення. Що ж тепер буде i як буде? Зумiють склавини зiбрати силу i вистояти у ратнiм по?динку з ромейськими легiонами чи не зумiють? А як поведуться в такiм разi вони, анти? Невже вiдсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на те, що мають iз ромеями ряд на мир i злагоду? Дуже ймовiрно, що буде саме так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Свiтозара, ? повиннiсть перед тим людом, перед ?хнiми князями, а друге, Велемир правду сказав: ?хнiй погром стане й нашим погромом. То без сумнiву, то напевно. Господар дотримав слова, недовго лишав його на самотi. Об'явився невдовзi й сказав притишено: - Заходь, княжичу. Вiтець жде на тебе. Князь Острозор справдi почувався зле. Лежав, обкладений подушками, до болю вимучений недугом i до невпiзнання висушений та постарiлий. Бiгме, зустрiв би десь-iнде, нiзащо не признав би, що це Ки?вський князь. - Сказали менi... - ледве вимучував слова, - сказали, чим печалишся, княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся з роме?в мужем зрiлим i тямущим. Я не зможу вже стати в помiч землi нашiй. I вiтець твiй, князь Волот, вiдiйшов. Поклада?мо надiю на вас. Ось iз ним, сином мо?м Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землi i люду. А Келагаста не цурайтесь. Се тебе, княжичу з Тиверi, стосу?ться передусiм. Iди й ставай при ньому радником, як вiче велiло. А станеш, постарайся переконати: ?днiсть слов'ян iз слов'янами i князiв антських мiж собою - наш ?диний порятунок. - Як бути зi склавинами, отче-князю? - не втримався й запитав Свiтозар. - Невже полишимо ?х без помочi? - Лишати не можна i не тра. Однак i з ратною помiччю не спiшiть. У нас iз ромеями ряд про мир i злагоду. Скористайтеся сим i пiдiть до роме?в та скажiть ромеям: коли з нами волiють жити в мирi, то най замиряться i з склавинами. В противнiм разi ми рвемо з ними добрi стосунки i вiльнi чинити так, як велить нам чинити честь i сумлiння наше. Свiтозар низько вклонився старому князевi, засвiдчивши тим свою згоду з ним i свою шану до нього, i вже потiм побажав йому одужання й вийшов. XXXVI У Волинi Свiтозар не поспiшав видавати себе за того, хто ? насправдi. Оселився поза городом, взяв до рук гуслi й пiшов мiж люд торжковий. Бесiдi? князiв ио околiях землi Трояново? чув уже, цiкавий був знати, що гомонить про привiдцю на Дулiбах простий люд - скудельники, лимарi, ковачi, рибалки, тi, що труться коло княжого терема, i тi, що далi вiд нього. Аби зiбрати таких та заполучити довiру, спiвав пiснi. Спершу веселi, тi, що кличуть до гурту чи й спонукають ударити лихом об землю в гуртi, далi всякi: тi, що беруть за серце й розчулюють, i тi, що роблять щойно розчулене серце крицею. Коли ж нагледiв: гурт зiбрався он який, заспiвав i про потятих на Дуна?. Чув та й бачив: дух повiданого не лишень вразив - заворожив торжкових. Кам'янiли видом i слухали, слухали i кам'янiли. Аж поки не урвався котромусь терпець. - Та дивовижа, - запитав, - що про не? спiва?ться в пiснi, витвiр пiсняра чи обри справдi чинять таке з пiдневiльним ?м людом? Свiтозар осмiхнувся втiшено й поклав на струни щойно чаклуючу на них десницю. - Витвiр, щоб знали, завжди ? вiдгуком чийогось серця на людську втiху чи безлiття. - Може, й так, а все ж... - Не вiриться, еге? - Таки не вiриться. Що ж роме?? Невже простили обрам тоту кривавище, той глум над людом сво?м? - Далебi, не вельми печалилися ним, коли пiшли по тiй кривавицi всi?ю сво?ю ратною силою не на обрiв, а на склавинiв, котрi он яку згубу мали того ж таки лiта i вiд тих-таки обрiв. - Ано, - стали на Свiтозарiв бiк торжковi. - Iстину кажеш, пiснярику: далебi, не вельми печалилися. Чули ми про тоту напасть, що ?? мають склавини. Не вiдали тiльки, що тi, вiд кого удосто?лися ??, мали свою i мали вiд обрiв. Ти всюди бува?ш, чоловiче божий, багато видиш i зна?ш. Чи не скажеш нам, коли настане край безлiттю, як i жорстокостi людськiй, як i безглуздю? - А ви самi не вiда?те, коли? - Де вiдатимемо, коли люд -пiшов такий, що його i в ступi не влучиш? - До чого тут люд? - озвався один iз натовпу, досi мовчазний :i суворий, ба навiть гнiвний з виду. - Нiби люд жада? боролищ, посила? рать на рать i зчиняв сiчi. То все привiдцi, ти ?хнi? злi умисли колотять свiтом i ллють крив нi в чому неповинного люду. - Гада?те, що так? - А чом не гадати? Нiби з того, що каже пiсняр, не видiю. IIiби наш князь лiиший за привiдцю обрiй чи роме?в. Скажете, не проливав стiльки кровi, як тi два? То пролл? ще, ось увидите. Сказав i пiшов прiч. - Тiпун тобi на язик, - вилаявся котрийсь iз лимарiв. - Чо вiн? - поцiкавився Свiтозар i кивнув на того, що вiдходив. - З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його i зробив сво?ю наложницею. - Отак? Князь Келагаст ма? наложниць? А що ж ;. Даная? - Далебi, не вельми втiшана тим. Усяке подейкують, та ; то всього лиш подейкування. Як справдi ? там, не вiда?мо. Дiла-а... Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволя? собi сваволити, з людом дулiбським також. На що ж вiн поклада?ться? Чи такого поважатимуть? Чи за таким пiде хтось, тим паче в тривожний чаг? Безлiття ж бо вита? над обводами землi Трояново? й ось-ось може пересягнути через обводи. Не на добро се. Бiгме, не на добро. Що ж вчинити, коли так, йому, Свiтозаровi? Вiдцуратися Келагаста и вернутися на отню Тивер? Воно нiби й так: i чистий може забруднитися, обертаючись у брудi. А все ж чи на лiпше складеться, коли вчинить саме так? Князь Тиверi, яко кревний, був би йому надiйною опорою i однодумцем, се правда. Та не через князя Тиверi i не через когось iншого вестимуться сольськi перетрактацi?, коли дiйде до того, лише через Келагаста i Волин. Се? мислi дотримувалися, коли йшлося про антiв, у Вiзантi?, те саме чув iз уст князя-вiтця Склавинi? Лаврита. А коли так, чи варто поспiшати iз втечею вiд Келагаста? Волин - не тiльки Келагаст, тут ? ще рада старiйшин, ?, зрештою, й Даная. Що коли старiйшини - не такi вже й прихильники Келагастових дiянь, а Даная - не така вже й безсила спадко?миця княжого столу на Дулiбах? Ано, втекти з Волина нiколи не пiзно, треба пенробувати спершу, чи не поталанить угомонити Келагаста, а вiдтак i заволодiти Волином. До кого ж пiти йому передусiм? До Дана?, Келагаста чи до старiйшин? А-а, чим Цур не жарту?, пiде передусiм до Дана?. Чу? серцем, нелегко буде говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона i княжа донька Келагастом, та якось уже поговорить. Чи то ж даремно ромейськi навчителi видiляли в ньому саме цю рису обдарування - бути стольником, умiти вести сольськi перетрактацi? за обсадженим не схильними до злагоди i миру людьми столом. Чи пам'ята? ж його Даная? Тодi, як виходила перед вiче купно з мужем сво?м та заприсягалася бути достойною довiри, нiяковiла й могла не примiтити отрока з Тиверi. А вiн, Свiтозар, саме з тамтого вiча й пам'ята? Данаю. Бо така була, що й через багато лiт не може забути ??. Ставна та гожа стояла на вежицi i вражала лiпотою лику свого, голосом, що тамував йому вiддих i клав печать мовчання на уста притаманною тiльки ?й знiченiстю, присутнiстю чарiв у тотiй зпiченостi. Дивився тодi на не? i нiмував, радiв, ще ? така на антах князiвна, а пiзнiше, в ромеях, i пишався тим. Так i казав, коли мiж отроками заходила рiч про лiиоту жiночу: таких, як на антах, жон нiде нема?. I чомусь не матiр свою, гожу з-помiж гожих, мав на оцi, таки ??, Данаю. Воно, далебi, й не дивно. Матiр пам'ятав жоною за сорок лiт, а Данаю - тi?ю младомладою мамою, що розквiта? по перших родах найпишнiшими знадами. - Скажiть княгинi, - звернувся до челядi, - що ?? хоче видiти княжич Свiтозар iз Тиверi. Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд виказу? його: не зовсiм вiрить, що перед ним княжич. "Такий убогий я чи як розумiти сю його недовiру?" _ огляда? себе Свiтозар i тi?? митi завважу? в розчинених дверях доладну жiночу постать у парi з дiвчиною, такою ж бiлотiлою та пишноволосою, як i господиня терема. Осмiхнувся тiй разючiй схожостi i вже потiм поклонився Дана?. - Прошу княжича, - запросила тим же, що й колись на всеантському вiчi чув, голосом, - Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, вiн i в той отрок, що зма; гався з мужем мо?м, Келагастом, при обраннi князя-привiдцi. - Той, княгине. Пiзнала чи всього лиш догаду?шся? - Чому мала б не пiзнати, - усмiхнулася, - коли гiсть :, мiй був тодi отрочам ще, а брав гору у по?динку з мужами. Щоб пам'ятати так довго, треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скiльки лiт минуло, а я за тi лiта з отрочати вирiс до невпiзнання. - О так! - заяснiла видом, - Справжнiм мужем став. гадаю, не так ратним, як думаючим. Чи, може, ратному дiлу також вчили? - Бiльше уповали на пiзнання законiв буття та на дiла сольськi, на науку Гiппократову, покликану дбати про здоровий людський дух i здорове тiло. Присiла поруч, дивиться замилувано. Хоч милуватися би вiк нею. Не просто лiпотна - чарiвна була в розквiтi лiт i нерозтрачено? попусту вроди. "I таку жону Келагаст мiня? на наложниць? - питався вам себе й не знав, що вiдповiсти собi Свiтозар. - Хто ж вiн ?? Всього лиш заблуканий обавник чи вiдвергнутий Дана?ю муж? Чому ж тодi терпить його? - А ти, княгине, мало одмiнилася за сi лiта, - похвалив-таки ?? за лiпоту. - Коли б не доня, мiг би подумати що нас i не роздiляли вони. Я ж не помиляюся, це твоя доня? - А так, - пригорнула знiжено й поцiлувала свою дiвку. - Се i е вона, та моя вiдрада, що не да? помiчати, як сплива? вода у Бузi... Ходи, Лiлейко, до наставницi - пiдвелася й провела дiвчину до дверей, i вже як зачинила ?х за нею та сiла, якось просто й невимушене повернулася до перервано? розмови. - Цiкава знати, княжич так засво- Л?в Гiппократову науку, що може баяти людей? - А княгиня потребу? баяння? - вiдбувся жартом. - Ба нi. - Я теж тi?? мислi. Як обiзнаний з наукою про здоров'я людське засвiдчую: княгинi послуги мо? не потрiбнi. - Зате ?х потребу? люд. - А князь? - ловить ?? на словi. Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навiть невинна цiкавiсть насторожу?, притьмом потупила зiр i пригасла вся. - Не буду лукавити, - сказала перегодом, - князь теж потребу? помочi. Тiльки не на немiч тiла скаржиться вiн. Розумна рада яко мужевi думаючому не завадить йому. "Вона чита? мо? мислi чи як се розумiти?" - До мене дiйшли поголоска, - зважу?ться на бiльше, нiж мiг до ?? одкровення, Свiтозар, - нiби Келагаст тим i уславився за сi лiта, що не вельми дослуха?ться до чи??сь ради. - Отож i бiда. - То що я вдiю, коли так? - Хто ж тодi вдi?, коли не ти? Хiба забув: на соборнiм вiчi отрочам був, а брав над ним гору. Тепер, коли змужнiв та пройшов ромейськi вишколи, гадаю, й поготiв вiзьмеш. - Тодi Келагаст стояв перед вiчем i не смiв сваволити. - Нинi теж не сам будеш. ? рада старiйшин, ?, зрештою, я. - Ти? - бiльше лукавив, анiж цiкавився. Не образилась. Помовчала й сказала: - Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятiше змагаюся з ним яко з князем. Одна бiда: резонiв у мене мало. Гнiв мiй на нього не дав менi мислити тверезо. А будеш мiж нас ти, певна, об'являться й резони. Сподiваюсь, не забувся, люд вiчовий затим i посилав тебе в науку до вiтця, а вiтець - до роме?в, що була вiра: повернешся достойним радником князевi-привiдцi. - Даная перебiльшу?. - Ба нi, Даная далi, нiж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст, аби знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землi без чи??сь розумно? ради вiн не годен. - Скажу гожiй княгинi те, що й казав уже: коли ж не слуха? ради. - Будемо ?динi - послуха?ться. А нi - скажемо, що всiм кажуть у таких випадках: пiшов прiч. Свавiльний князь не може бути привiдцею анi дружинi, анi всiм сущим на Троянах. З сина мого, Мезамiра, лiпший буде князь, тим паче, коли стольником при ньому будеш ти. Он воно як! Келагаст для не? - нiщо, вона справдi може бути, а то i е вже найнадiйнiшим соузником. Що ж спонука? ?? до цього? Всього лиш ображена гордiсть достойно? жони i княгинi чи щось вище й значимiше? А втiм, то вже не так i важливо. - Коли се каже донька князя Добрита, коли вона вiрить менi i поклада?ться на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастовi, якщо буде на те згода Келагаста. Осмiхнулася вдоволено i знову заяснiла вся. - Про те знатимеш уже завтра, найдалi - пiслязавтра. А нинi будь нашим гостем, достойний княжичу. Сказала й звелася жвавiше, нiж личило б княгинi, i до челядi подалася швидше, нiж мiг сподiватися. Антiв давно не стосу?ться те, що дi?ться на Дуна?. Дiйiпла одна поголоска: "Авари пiшли походом на роме?в". Помислили й сказали: "Що вони собi думають?". Дiйшла друга: "Роме? замирилися а персами й кинули палатiйськi когорти супроти аварiв". Лиш похитали головами "Догралися. А проте хай зiб'ють ?м пиху, може менше посягатимуть на чуже". Де-де, а в захищеному лiсами Волинi надiйно почували себе, брязкiт мечiв за горами особливо? тривоги не зроджував тут. Он скiльки лiт живуть у мирi з сусiдами, чому б не вiрити, що й далi так буде? Воспрянула й Даная духом. Ано, де дiлася осмута, що так посвiчувала в очах, де взялася й жвавiсть, що ?? пам'ята' ли вiд того часу, як була дiвкою та водила танок з ровесницями. Чого так, нiхто, крiм, може, стольника Свiтозара достеменно не знав. ?дине, що помiчали, надто вже поклада?ться вона на мислi-поради стольника, надто рада, ' що вiн ? нарештi. А ще стали помiчати, що Даная неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважа? на мислi його, коли йдеться про стольнi дiла. Слуха? старiйшин, пита?ться ради в Свiтозара, на князя анi позирку, анi уваги, нiби його й нема? на радi. Якогось разу спаленiла навiть i сказала: вiн, Келагаст, ма? пам'ятати, що помаджений на княжий стiл лише на час i що той час збiг ^же; у княжiм родi на Дулiбах е законний спадко?; мець - ?? син. Стольник Свiтозар ледве вгомонив тодi ?х, i Данаю, i Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не старiйшини та не скорботи людськi, що таки зродилися тими днями на Дуна? i пригнали до Волина нарочитих вiд склавинiв. - Бiда, братове! - сказали нарочитi. - Роме? замирилися з Iраном i кинули супроти нас палатiйськi когорти, ту силу, з якою наша рать не годна упоратись. Полiг у сiчi лiпший привiдця во?в склавинських Ардагаст, став жертвою пiдло? зради Мусокiй. Прийдiть, анти, i станьте в помiч нам. Згадайте, ми з вами кревнi в, нам негоже сторонитись один одного. Даная не забарилася довiдатись про те i чи не перша з'явилася до стольника. - Що робитимемо, Свiтозаре? - спитала наполохано. - Склика?мо раду старiйшин. Приходь, помiрку?мо купно з ними, як нам бути i що робити. - Се треба трапитись такому, - пошкодувала, i в тiм ?? пошкодуванню Свiтозар угледiв, ба швидше вiдчув, нiж угледiв, не просто жаль, - розумiння найбiльшо?, що була i що може бути, втрати. На той час вiн близько стояв бiля Келагаста. Яко мужа, обiзнаного з римським правом i удосто?ного звання стольника, його гостинно прийняли у Волинi й нарекли на радi старiйшин першим радником князя-привiдцi i слом землi Трояново?. Та сталося так, що Свiтозар ще ближче i надiйнiше зiйшовся за цi лiта з Данаею, вигрiв бiля не? чи не иайзатишнiше, що мав досi, мiсце. Тож не мiг не розумiти ?? i не шкодувати купно з нею. Коли зiйшлися всi та вислухали склавинiв, звернулися передусiм до нього. - Княжичу Свiтозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений ?хнiй похiд за Дунай i саме на склавинiв? - Одннм-?диним: частими походами склавинiв у ромейськi землi, ?хнiм намiром заволодiти тою землею, сiсти в нiй на вiки вiчнi. Келагаст визнав за потрiбне перепитати: - I то справдi так ?? - У Вiзантi? походи тi, як i вторгнення обрiв, у кожного на устах. Давно вимагають вiд iмператора: "Замирись iз персами, звiльни палатiйськi когорти й кинь ?х супроти обрiв та слов'ян". Так i сталося. - То як же нам бути? - Легковажити з Вiзантi?ю не випада?. Однак i на помiч склавинам не можемо не прийти. Раднi загомонiли. Однi висловлювали свою згоду з тим, що казав Свiтозар, iншi сумнiвалися в його повитих туманом казаннях: як то можна i склавинам прийти на помiч, i Вiзантiю не розгнiвати? Поцiкавився тим i Келагаст. Свiтозар, як i перед сим, не барився з вiдповiддю. Та й чого мав би баритися, коли виважив тоту вiдповiдь на найточнiших терезах - сво?му сумлiнню. - Ми, як зна?те, ма?мо з ромеями ряд про невторгнеиня. Пiти зараз супроти них раттю означало б иорушитя давно i надiйно усталений мир. - Ми ж не в ?хню землю вторга?мося, - заперечив хтось, - пiдемо на помiч тим, супроти кого зняли вони меча. - То байдуже. Так чи iнак, пiдемо на роме?в i стинатимемося з ромеями, а то буде не чимось iншим - сiчею, порушенням укладеного ряду. Робити ма?мо мудрiше: пошлемо - i негайно - сольство до роме?в з такою речшщею; "Склавини - нашi кревнi браття. Коли ви, роме?, ? содругами антам i волi?те бути ними й надалi, вiдведiть рать свою за Дунай, облиште землю Склавинi? в супоко?. Якщо цього не станеться, ми, анти, змушенi будемо вийти i стати супроти вас всiю сво?ю силою". Зважать на се - добре, не зважать - таки зберемось i пiдемо. - Розумно! - почулися голоси. - Присяйбiг, i розумно, i чесно. Коли не послухаються i не заберуться восво? ясi, не ми - вони будуть виннi за порушення супокою мiж нашими землями. - А ще скажемо, - надумавсь i вкинув iскру до вогню Свiтозар, - ма?те гнiв на склавинiв, гасiть його у сiчах iз ; склавинами на сво?й землi. Приставай на се, княже! Приставай! I щоб сольство не марнувало днi на путях до Константинополя, - пiдказав хтось iз старiйшин, - посилай його в землю Склавинську, до стратегiв, що змагаються зi . склавинами. - Нi, - перечили iншi. - В оба кiнцi посилай нарочитих: i до стратегiв, що плюндрують Склавинiю, i до iмператора. Так буде певнiше. Келагаст пiднiс меча, а дiждавшись тишi, сказав: -Чи всi приста?те на се? Усi! То так i зробимо: пошлемо слiв сво?х в оба кiнцi, а тим часом гуртуватимемо рать. - I поставмо ?? на обводах, - порадили старiйшини, - най бачать роме? i знають: ми можемо й переступити ?х, ди не заберуться зi Склавинi?? - Розумно! Поставмо рать на обводах! Побачать - закрутять сiдницями, i найперше ромейськi стратеги! Келагаст не вiдпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги, i вiн з усiм i всiма погоджувався. Бачив-бо: се i ? та нагода, коли зможе явити себе свiтовi. Убо?ться iмператор i пiде зi Склавинi? по добрiй волi - усi знатимуть: примусили пiти анти; дiйде мiж антами i ромеямв до сiчi - знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а вiв антiв князь Келагаст. I най посмi? тодi попрiкнути в чомусь Даная чи нагадати зайвий раз: ти - князь до пори до часу. Сильних не судять, а здатних узяти гору над таким супостатом, як роме?, не зрiкаються. XXXVII До стратегiв, що стояли на чолi ромейських легiонiв у Склавинi?, послали iнших слiв. Свiтозаровi ж, яко знаному в стольнiм городi Вiзантi?, порадили правитися в Константинополь. Та й сам вiн не перечив. Одне, не дуже певен був, що стратеги ромейськi послухаються антських слiв i пiдуть iз Склавинi? без дозволу iмператора, а друге, вiн, Свiтозар, справдi добре знаний у Константинополi, йому легше буде доступитися до iмператора, нiж комусь iншому з антського сольства. Якусь вагу у виборi сольсько? мiсi? мало й те, що нiхто не був так обiзнаний iз норовами ромейських слiв, як вiн. Заприсягтися може: рiшенець iмператора про ратний похiд чи його припинення залежить не так вiд iмператора, як вiд тих, що обертаються довкола нього. А серед таких, що стоять близько до iмператора, немало його, Свiтозарових, навчителiв, як i содругiв по альма-матер. На них i поклада? надiю. Хай не всю, та все ж не останню. Коли прибув до Константинополя та заговорив iз сольськими про свою мiсiю, не мiг не завважити: роме? подивованi, ба сполошилися, чуючи з уст свого виученика намiри антiв втрутитися у ?хню суперечку з склавинами. Той сполох швидко пiшов гуляти по Августiону i не обминув, звичайно, аварського сольства, яке за Маврикiя постiйно перебувало в Константинополi. А вiд тих довiрених слiв Свiтозарова мiсiя не забарилася стати набутком каганових вух i в сумнiвнiй, як на його розсуд, версi?. Бо не тiльки Таргiт доповiдав йому, доповiли й посланi до Склавинi? вивiдники, i, що найбiльше бентежило дух Ясноликого, запевняли, нiби ?м достеменно вiдоме iнше: анти, лишаючись вiрними соузницькiй домовленостi, подають помiч: ромсям i вже тодi, як здолають склаиинiв, пiдуть купно з ромеями на аварiв. "Знай, Ясноликий, - застерiгали, - дружини антських князiв стоять на обводах Склавинсько? землi в Карпатах i ось-ось пiдуть по нiй лавами". Рiзнобiй звiдiв не мiг не зродити в кагановiм серцi сум'яття, а вiдтак i лютi: як смiють однi з другими iти в Склавинiю, топтати комонями ?? землю? Хiба забули: Склавинiя - його земля! Вiн був там, володiв нею, а те, що пi: шов звiдти, не ? ще резоном. Пiшов iз власно? волi, як i прийде брати данину з не? яко з повержено? в сiчi також. - Небо свiдок тому, - висiк iскру i зродив полум'я, - цього не можна так лишати. - Ано! - пiдхопилися покликанi на раду терхани. - Цього не можна так лишати! ?х пiдтримали недавнi отроки, передусiм тi з них, що встигли вiдзначитися в сiчах i стати привiдцями в турмах, а вiдтак i радниками. I сколихнулося море, пiшла гуляти хвиля людського гнiву. Одна вища друго? i дужча за другу. - Ми поганьбленi, Ясноликий! Завваж, роме? усе ще мають нас за сво?х найманцiв, тих, що ? в них конюхами i не можуть корити собi iнших! - А анти? Чого йдуть у Склавинiю анти? Труби, достойний привiдцю, похiд! Дай нам волю - i ми витуримо за Дунай роме?в, заступимо путь до Склавинi? антам! Старшi й мудрiшi потерпали вже: невже цi крикуни вiзьмуть гору? - Не поспiшайте! - урезонювали молодших. - Поспiшнiсть належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум iнше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинiв та потяли один одного в сiвчах. Ми ж, авари, дiждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад. - Ждiть, якже, дiждетеся! Сидиння не пiде нам на по житок. Небо тому свiдок: не пiде! Досi мовчазний, хоча не менше, нiж його раднi, обурений каган пода? знак i тим кладе край суперечкам. - Пристаю до мислi одних, - каже значущо, - не цураюся поради й других. У сiчу одразу, не розгледiвшись, лiзти нам не випада?. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинiю, не личить. Кличте писцiв. Баян був уже надто лiтнiй, щоб метати, як колись, блискавицi й котити долами громи. Сидiв на узвишшi бiлий, мов лунь, i геть зсутулений, а ще порiзаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зiбратися а мислями, а зiбратись не може. Гнiв вiдтiсня? ?х чи старiсть неспроможна вiдшукати в закамарках пам'ятi бажане? Бiгме, молодшим i тямковитiшим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликiсть, коли привiдця ?хнiй бiльше на зловiщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а вiн нiяк не спроможеться явити ??. Присяйбiг, тому й вибира? золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Iди, старче, до?ти кобилиць на випасах, поступися мiсцем iншому привiдцi". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб смiти казати вголос те, що дозволяв собi пота?мна мисль. - Випишемо гнiв свiй на папiрусi, - таки надума?ться Баян, - i пошлемо його яко застереження iмператоровi Вiзантi? i осiбнопривiдцям антiв. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в сiчу з ними, хай знають, чому встря?мо. Пишiть, - повелiв писцям i знову змовк, ба навiть приплющив, зосереджуючись, очi. Послання ве було таким гнiвним, яким хотiли б бачити його раднi, а все ж воно не приховувало того, що думали вони i чого жадали. "Милостивий iмператоре! - розмiрене диктував каган. - До нас дiйшов невтiшний поголос, а люд склавинський ствердив його й свiдченнями, що ромейськi легiони, скоряючись тво?й волi, перейшли нещодавно Дунай i рушили у Склавинську землю яко караюча i свавiльна сила. Вельми подивованi i обуренi цим тво?м вчинком, iмператоре. Кiлька лiт тому укладали ми з тобою ряд i заприсягалися, що рiка Дунай буде вiднинi мвроносним обводом ромейсько? й Аварсько? землi, нам - до вас, вам - до нас, а також до пiдвладних нам, аварам, слов'ян не вiльно буде ходити, що житимемо вiдтепер у мирi та злагодi. А де вiн, той обiцяний мир, i де злагода? Чи вам, ромеям, не вiдомо, що земля Склавинська вiдтодi, як гуляв там аварський кiнь i возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу i славу належить, василевсе! Пощо ж пiшов туди й береш те, що ? нашим? Чи це не та татьба, в якiй роме? так голосно попрiкають iнших? Чи содруги й добрi сусiди чинять так? Волiли б знати, як розумiти цю виправу? Невже iмперiя прагне ново? сiчi з аварами? Лишаюся вiрний нашiй домовленостi i сподiваний на лiпше. Каган аварiв, гепiдiв i слов'ян Баян". Антам писали iнше послання, ?м не нопрiкали за порушення миру i злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинсько? землi, авари вважатимуть ?х сво?ми супостатами i дiятимуть по вiдношенню до них так, як велить дiяти сумлiння кожного, на чи? посягають татi. - Гiнцi, що доправлять наше послання Таргiту в Константинополь, знайдуться, - уголос мiркував каган. - А кого пошлемо слом до антiв? - Дозволь менi, - вихопився Апсих. - Я швидко вгомоню ?х. - Ти тут потрiбний, - одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. - Хто вiда?, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми i вести на котрогось iз супостатiв. По?де, мабуть, Калегул. Брат не явив кагановi тако? рвiйностi, як хакан-бег. Пiдвiвся звiльна i мовив: - Ти справдi так вважа?ш, Баяне? - Не вважав би, не називав би твого iмевi. - Може ж, саме менi й не варто правитись до антiв i з'являтися ?м на очi. - А це ж чому? - Хiба каган не пам'ята?, як сталася смерть Мезамi ра? Молодший брат його ? нинi привiдцею в антiв. Вiн був тодi i все бачив. - То й що? - Може вiдомстити менi тепер, а через мене i всiм аварам. | - Коли то було? I ти давно уже не отрок, i ант. Не пiзнав вiн тебе, Калегуле. А пiзна?, то що ж, цим ми й перевiримо, який iз нього привiдця. Калегул, видно, не розумiв чогось, довго монявся та доглядався до мiсця, на яке мав сiсти. Тим скористався один iз Баянових синiв, що ходили уже в терханах, i вихопився " наперед. - Дозволь менi, отче, пiти до антiв. То був Iкунiмон, його, Баянова, утiха i надiя. Всього лиш двадцять п'ять лiт ма? за плечима, а он який дужий ?й ставний сто?ть перед вiтцем i який доброликий. Точнiсiнько таким був вiн, Баян, за молодих лiт, дарма що мадерi в них не одно? кровi. Ось тiльки певнiстю в собi, мабуть, i младомладий Баян не мiгби зрiвнятися з Iкунiмояом. Воно й зрозумiло: не чийсь там - каганiв син, не якийсь там - наймиловидiший з усiх миловидих i найвiдважнiший серед вiдважних. Проте не лише аварськi дiви гомонять мiж собою, воi, що були з Iкунiмоном у сiчах, також. - Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один iз слiв пiдеш? - А чому купно? Калегул вiдмовля?ться, то пiду я. Ближче пiзнаю антiв, сво?х супостатiв у будучинi, коли очолюватиму сольство. Одвага його при?мно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всiх, присутнiх на радi, умиротвореним зором i сказав: бути по-тво?му, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Iкунiмон занадто молод для тако? виправи, може привезти вiд антiв не мир, а супротивно тому - воабуякня гнiву антського i сiчу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антiв, не допустити ?хнього вторгнення? Де молодiсть, там одвага, а де одвага, гай i звитяга. Будь-кого до антiв не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не браку? кебети. Iкунiмон усiм е такий. Може, справдi варто зупинити свiй вибiр на ньому? До тi?? слави, що мав син яко во?н i терхан, звитяга у сольському по?динку з супостатом аварiв не була б зайвою. А так, вiн, Баян, на схилi лiт уже, останнiм часом почував себе геть змалiлим на силi. Аби каганом по ньому став Iкунiмон, а не помiркованiший i бiльше шанований воями Дандал, цi?? звитяги Iкунiмоновi таки не завадило б. I все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антiв. "Хiба так зробити, - мiрку? й пригляда?ться до радних, - аби авари повiрили: звитягу в сольськiм по?динку з антами здобув Iкунiмон, чiльним в аварськiм сольствi призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дiйде до перетрактацiй - бери ?х на себе. Iкунiмон най буде першим радником при тобi i надiйною обороною". А що, це мисль". - Те, що поклада?мо на тебе, вельми багато важитиме в долi родiв наших. Чи розумi?ш це, синку? - Чом нi? Маю затримати антiв на обводах землi Склавинсько?, не допустити ?хнього вторгнення в Склавинiю. - Коли упора?шся з цим, найбiльшо? шани досто?н будеш. Запам'ятай, стрима?ш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинiю до нiг родiв аварських. Аби те сталося, пiдеш до антiв у парi з Калегулом. Досвiд прийде, на випадок чого, на помiч молодостi, а молодiсть - досвiду. XXXVIII Iмператора Маврикiя не вельми збентежило каганове послання: у нього ? там, за Дуна?м, як i на полудень вiд Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютованi наспiх когорти, це палатiйське вiйсько, варваре. Угомонить воно чи й зовсiм витурить iз Придунав'я склавинiв, вiзьметься й за тебе, чекай. I все ж щось муляло Маврикiю. Найбiльше те, мабуть, що його вторгненням у землi склавинiв невдоволенi не лише авари, а й анти. Цi не обмежуються посланням, самi стукаються до Августiону, жадають говорити. - Аварам дайте вiдповiдь на послання та й по всьому, - каже сенаторам. - А цих, антiв, доведеться вислухати. - Що ж скажемо вислухавши? - Найперше, ма?мо запевнити ?х, що виннi в розбратi склавини. Вони ось уже багато лiт не припиняють татьби на вiзантiйських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи iмперi?, грабують люд, ба навiть поселяються на теренi Вiзантi? всупереч волi iмператора. Якщо анти так дуже уболiвають за долю склавинiв, хай угомонять ?х. Не ' буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашо? присутностi за Дуна?м. Маврикiй вiдмовчу?ться певний час, не iнакше як дошуку?ться чогось. - Хто з антiв прийшов на перетракцi? з нами? I - Стольник Свiтозар. Кiлька лiт тому навчався у вившiй школi Константинополя i був винагороджений сим титулом за успiшне оволодiння науками. - Он як! Ну що ж, це може, й на лiпше. Завтра запросiть його до мене. Небагато домiгся Свiтозар, побачившись з iмператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок: - В такому разi мiж антами i ромеями нема? бiльше ряду про мир i злагоду. - Як то?! - не повiрив Маврикiй. - Такого не може ; бути! - Одначе так ?. Була, василевсе, домовленiсть не переступати Дунай, вважати його довiчною межею мiж ромейськими й слов'янськими землями. А ви переступили. Iмператор почав вiдступати, вертiвся, гейби необ'?жджений огир пiд сiдлом, та Свiтозар лишався непохитним, знай свого домагався: або iмперiя вiдкличе сво? когорти а Склавинi? i тим недвозначно засвiдчить, що мав твердий намiр i далi жити з слов'янами в мирi, або мiж нею i антами буде сiча. Довелося поступатися Маврикiю: пообiцяв знайти iз сплавинами угодну для них i iмперi? мову, а знайде - одразу стане так, як i було: роме? сидiтимуть у сво?й землi, слов'яни - у сво?й. - То най iмператор зараз уже, - вхопився за те Свiтозар, - повелить сво?м стратегам - Петру та Гудуicy - припинити сiчу i постаратися домовитись iз склавинами про мир i злагоду. Маврикiй дивився на нього очима, в яких блудили i прикрiсть, i сум, i невдоволення. Видно було, ось-ось не стрима?тся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав iнше: - Ми подума?мо про це. Обiцянка була воiстину ромейська: i так, i нi. А то мала утiха. Свiтозар йшов з Августiону i ледве волiк ноги. Знав: даремно сидiв он скiльки в Константинополi, нiчого не висидiв. Понад пiвстолiття жили анти а ромеями в мирi, нинi наста? кiнець йому: коли роме? купно з iмператором сво?м не одумаються за той час, доки вiн правитиметься до сво?х, буде Кривавиця, i неабияка. Та вiн поспiшив зневiрюватись i опускати, зневiрившись, руки. Бiльшого, як не дивно, домiгся той iз антського сольства, що його послали в Склавинiю, до привiдцi ромейсько? виправи за Дуна?м iмператорового небожа Петра та його содрута по виправi стратега Гудуiса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно вiд нього так склалося, одначе склалося лiпше, нiж у Свiтозара, i доволi не зле. Поява антiв у ромейськiм таборi за Дуна?м, як i погрози антсько? сили - пiти супроти роме?в, коли не заберуться з Славинi?, не стали надбанням лише Петра та Гудуiса. Про те довiдалися деякi стратиги, а вiд стратегiв вiстi про наближення антiв доволi швидко i буряно пiшли гуляти серед легiонерiв. Тi ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомонiти, ба явити навiть дух непокори: допоки триватиме похiд? Он скiльки лiт не бачили жон сво?х, дiтей та матерiв, стинаючись в Iранi, а iмператоровi й того мало, загнав ?х аж за Дунай, у слов'янськi пралiси, звiдти багатьом i багатьом не буди вороття. Бо сiчi, як тако?, нема?, а легiонери гинуть та й гинуть у дрiбних, хоча й доволi вiдчутних сутичках. То те нинi, а що буде, як застука? тут зима, коли в Склавинi? об'являться ще й анти? Неспокiй вишукав не лише однодумцiв, вишукав i привiдцiв, а тi не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим: - Легiонери до краю стомленi походом i вимагають повернення за Дунай, до жон i дiтей. Обидва стратеги - i Петро, i Гудуiс - без нагадувань знали, в ромейськiм вiйську узвича?но це: за першо?-лiпшо? нагоди легiонерiв вiдпускають на всю зиму додому на прокорм i перепочинок бiля жони, дiтей, як знали й те,'що тако? нагоди не було ось уже кiлька лiт пiдряд, принаймнi для тих, що прийшли з Iрану. Та що вони, стратеги могли вдiяти, коли когорти ?хнi рискають по землi Склавинськiй доволi вiльно, а звитяги над склавинами як не було так i нема?. Ото лише й утiхи, що стялися, перейшовши Дунай, iз воями Ардагаста, затим - Мусокiя та взяли гору над ними. По тiй сiчi нiхто не виходить i не ста? ромейським легiонам на перепуттi, одначе й покори нема i скореного люду не бачать. Усi i все хова?ться в лiсах, порослих лiсами горах. А на свiтаннi чи й поночi як не в одному, то в iншому мiсцi об'являються ватаги склавинiв i наносять когортам вiдчутнi удари. Присяйбiг, давно пiшли б iз цi?? триклято? Склавинi?, та як пiдуть, коли нiчого не домоглися вiд ?? привiдцiв? - Слiд зачекати, - сказали тим, котрi вийшли перед них i виголосили бажання легiонерiв iти на зиму по домiвках. - Уже послано нарочитих до iмператора, ждатимемо, що скаже iмператор. - Ждатимемо, доки на нас пiдуть анти? - Пощо не кажете, з чим прибули антськi сли? - кричали тi, що стояли далi. - Волi?мо знати, що роблять привiдцi, аби не дiйшло до сiчi з антами? - А так, волi?мо знати! Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. I стратеги змушенi були згадати, чого хочуть анти. - Покора i спокiй! - повелiли зично. - Антам сказано: похiд у Склавинiю припиня?мо, ждатимемо, доки iмперятор завершить перетрактацi? iз слами антськими та повелить нам, як бути надалi з склавинами, як - iз антами'. Вiдповiдь ця спинила антiв на обводах Склавинсько? землi, вгомонила, тож вгомонiться й ви! То була неправда. Стратеги ромейськi нiчого такого не казали ще антським слам, та пiсля цих домагань i, погроз з боку власних легiонерiв змушенi будуть сказати. XXXIX Келагаст нудьгував. I йти в обводи Склавинi? передчасно було, ждати слiв набридло. Най Свiтозара нема? так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополi, не швидко обернеться. Королi, iмператори вельми проханi ?, до них не так просто достукатися. А чому нема? тих, що ?х послано до ромейських стратегiв, у Склавинiю? До них не така вже й далечiнь. Не пiддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезамiром? Не повинно б бути. I одiспався вже привiдця антсько? сили пiсля походу, i з мужами дружини сво?? набенкетувався досхочу. Що ж далi! Так i ждатиме вiдлежуючись? Сказитися ж можна. - Ополчення дулiбське прибуло вже на визначене мiсце? - Коли б прибуло, звiдомило б. - А князi окольнi? Теж не дають про себе знати? - Уличiв, русiв не було ще, а князь Радим прибув учора надвечiр i став табором. - Готуйте застiлля i кличте князя Радима та чiльних мужiв його на трапезу. Вiдтодi веселi застiлля коли й припинялися бiля Келагастового намету, то хiба лиш на час, коли треба було одiспатися захмелiлим. Князь обставив себе содругами з дулiбсько? дружини й повелiв тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися вiд щедрот землi Дулiбсько?, а застiлля було достойне привiдцi тако? сили, як антська. I наполягав на тiм, i гримав на челядь, коли щось було не так. А бiльше пив та упивався славою, що на не? не скупилися пiдпилi, дозвiллям, що його було та й було тут, далi вiд Волина i його постiйних вимог, вiд пiдозрiлих позиркiв завжди мовчазно? жони. До всього й приводiв не бракувало. Учора гостили тиверцi, сьогоднi прибуло дулiбське ополчення, завтра, хай пiслязавтра прибудуть уличi. Усiх ма? покликати, вiдзначити щасливий перехiд, напутити на те, що жде попереду, i, отже, випити, воздати кожному яко побратимовi i содругу. Тиверцi, як i уличi, вiдвiдали хлiба-солi в Келагаста, обмiнялися з ним братницями та й пiшли до себе в табiр. А тi, що були Келагастовi содругами й опорою в дружинi, гостювали та й гостювали. Коли - в надвечiр'я i поночi, при свiтлi багать, коли - серед бiлого дня. I все величали свого привiдцю та обiцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинникiв та й у ратi ополченськiй. - Ми вiримо тобi, - казали, - вiр i ти нам. Коли дiйде до сiчi, не зганьбимо мечiв, що ?х уславили дiди та прадiди нашi, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу. Захмелiлому море по колiна. Захотiв - сприйняв обiцяне, як ласку, захотiв - возбуяв духом i вирiк перше, що спало на думку. - I то е правда? Добудете звитягу? - Ано. - А я не вiрю, що добудете. - Се нам, мужам i содругам сво?м, не вiриш? - Якi ви мужi? Якi, питаю, мужi i якi содруги, коли не зугарнi добути для свого князя найпростiше - дiвкуутiху, ту, що подiлила б iз ним самоту i не дозволила б почуватися самотнiм? Гостi притихли, певно, не сподiвалися почути таке хай i в сво?му, все ж у гуртi, далi заяснiли очима, видом та й стали попрiкати самих себе. - Ми й справдi не достойнi свого привiдцi, коли так дба?мо про привiдцю. - Се ж не на день стали, братове! Чи в свiтi тiльки й солодощiв, що мед-напiй, багатий стiл та веселе застiлля? Ма?мо подбати i про щось iнше! - Ано! I то негайно! Вони й справдi не барилися з тим. Кiлькох дiвок при' везли наступно? ночi й поставили перед Келагастом. Ось, i ма?ш. Вибирай, яка тобi до вподоби, а то i всiх бери. i Князь повагався ще мить-другу i зупинив свiй вибiр на однiй, такiй вишнево-пишнiй i такiй не по лiтах дозрiлiй. Налякана лишень була до краю. - Як звуть тебе? - Дарина. - Лишишся при менi, Дарино. В жони беру тебе собi. Всi iншi, - ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, - прислуговуватимуть тобi. Волi?ш того, аби прислуговували, яко княгинi? - Ба нi. Нiчо не хочу вiд князя i не потребую. Про ?дне прошу: най шука? собi iншу княгиню, мене вiдпустить до мами. - Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Iди й готуй себе до слюбу. Плакала, благала плачучи - дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скiльки ?х плакало, а де тепер готi плачi? Аби зломити якось дiвку, всiм iншим, що лишив при нiй, яко челядниць, сказав: пiдуть iз табору тодi лиш, як ублагають Дарину стати князевi жоною та пiдготують до воседля в оселi. Богами заприсяга?ться: буде так i тiльки так. Намiри його правдивi i щирi е, а що умкнув Дарину, то дива в тiм нема?: такий в землi ?хнiй iз дiда-прадiда покон. Чи повiрила Дарина в щирiсть та добропоряднiсть князевих намiрiв, нiхто не мiг сказати, все плакала та жахалася, а що дiвки повiрили, те всi бачили. Бо не встигле лишитися в однiм наметi з Дариною, як заходились обходжувати ??, улещувати та благати: "Будь щедра з ним i лагiдна. А ще покiрна будь. Не котрiйсь iншiй, тобi послали боги щастя - бути княгинею на антах". Так старалися i такi певнi були в сво?х стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край ?хнiй певностi, ?? послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги свiтлi та боги яснi, скористалася, що лишили на самотi, i повiсилась. Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, нiби язвлений веприще, не знав на кому зiгнати злiсть. Заприсягтися можуть, таки на них, дiвок-челядниць, вилився б гнiв його, коли б не нагодився гiнець та не сказав: обри прислали до князя-привiдцi слiв сво?х, i тогi сли волiють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гiнця, й велiв отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся iншим клопотом i забувся про винуватцiв Даринино? смертi, а тi не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору. - Як же бути iз слами? - пiдiйшов котрийсь i запитав князя, - Сказати, най розбивають намети i ждуть. - А чо мають ждати? - подивувався. - Хочуть бачитися, то й прийматимемо. Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовiм серць а вiд серця - в мислях через тоту прикрiсть iз дiвкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путi, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивiдати, чого прибулi?, що сказати, коли зустрiнеться з ними. Поспiшив ставити намета, в якому прийматиме непроханих i менш за все бажаних слiв, кликати князiв окольних, чiльних мужiв ратi сво??. Вiдчував-бо: розмова пiде про дiла всеантеькi, тож усi анти мають взяти участь у пiй. Прихисток аварам без князя, ясна рiч, дали. А про перепочинок вони самi не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слiв, тож мусили подбати, аби вийти i виглядiти на перетрактацiях достойно. I ве схибили: ?х таки покликали раннього надвечiр'я до намету князя Келагаста. Приймав ?х доволi врочисто. Сам возсiдав на узвишшi святковий, i князi соузних племен сидiли обабiч не менш святковi. Лише мужi були як мужi: у звичнiм для ратних людей одiяннi. Не присутнiсть, чисельнiсть ?хня, мабуть, подивувала аварських слiв. Дивилися i казали: он скiльки радникiв у антського князя. Та й тодi, як стали перед Келагастом i почали виголошувати йому хвалу, потiм класти перед ним кагановi дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бiк. Не iнакше як питалися: навiщо це? Сол аварський був по-асiйськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до дiла, не став таким, одразу i недвозначно запитав, пощо це вiн, привiдця антiв, он скiльки во?в вивiв на обводи землi сво??? Невже то правда, нiби ма? намiр виступити супроти роме?в i тим самим вступитися за склавинiв? А може, правдою ? iнше: йде на помiч ромеям? Умиротворений перед побаченням iз слами Келагаст знову спохмурнiв i не втримав себе вiд спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серцi. - Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що ма?мо пояснювати сво? дiяння? - Того не кажемо, - поспiшив заперечити обрин. - Всякий волен чинити так, як велить честь i сумлiння. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим i прибули ми до антiв, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами i ? вiдтодi повинною перед ними. Антський похiд у Склавйнiю - на боцi склавинiв чи супроти них - означав би посягання на володiння каганату. - Отак? - Келагастовi не стало зрештою терпцю, i вiн обiрвав аварського речника на словi. - А ти, достойний сол, купно з родичами сво?ми чогось iншого не мiг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинiя стала вашою? Се по якому праву? - Казав уже: ми здолали склавинiв у сiчi, вони платять нам данину. - Ти лжеш! - вибухнув гнiвом привiдця антiв й зробив рвiйний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стiл, на якому возсiдав. - Склавини не були вами скоренi i данини вам не платять! Коли вони данники вашi i як такi перебувають пiд вашим накриттям, чому ви поспiшили iз сольством до нас, а не послали в помiч ?м турми сво?? Чому, питаю? - Затим i прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотiв би, аби i вiн втручався у суперечку мiж ромеями i склавинами. Ми, авари, прийдемо на помiч склавинам. Дiждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинiю роме?, i пiдемо, коли не залишать. Вiдповiдь сла аварського видавалася доволi-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста. - Склавини присилали до нас, сво?х кревнякiв, людей i просили помочi у ратнiм змаганнi з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю? Обрин завагався, i того доста було, аби доля виправи його повисла на волосинi. - Гада?ш, я не пiзнав тебе? - звiвся-таки Келагаст i став на рiвнi. - Гада?ш, такому, як ти, повiрю? Чи обри настiльки зухвалi ?, чи вiд богiв глузду не мають, що посипають випрошувати миру i злагоди тих, хто здатний сiяти лиш смерть? Ти ? брат каганiв Калегул, так? - Я не приховую цього. - Одначе й не зiзнався. Гада?ш, не вiдаю, чому? Хто кричав тодi, коли перед братом тво?м. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"? Хто домiгся того, що в кагановiм наметi була пролита кров i впав жертвою брат мiй Мезамiр? Не ти хiба? I пiсля всього посмiв прийти й погрожувати нам? - Достойний князю! - зробив крок уперед i став поруч iз Калегулом Iкунiмон. - До тебе прийшло сольство вiд каганату, а не заслiплений ревнiстю отрок, на якого ма?ш гнiв у серцi. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одiбрали вони i в мужiв, посланих на велике дiло - добути мир i злагоду. Замiсть перетрактацiй зчинили вони сварку, а замiсть розуму явили безум. I пiшов бродити хмiль у мiзках, возбуяли гнiвом нiким i нiчим не стримуванi серця. - Мста - голос кровi! - заперечив Iкунiмону Келагаст. - Вона не зна? забуття! - Зате знав iнше, - не визнав за потрiбне промовчати Калегул i вдався до погроз. - Кий теж ма? два кiнцi. Коли знiмеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рiд твiй буде покараний найжорстокiшою карою. Авари не прощають невинно пролито? кровi! - А-а! То отак, значить? - Келагаст ступив крок уперед i вихопив меча. - Авари не прощають, а ми ма?мо прощати?! - Князю, зупинись! - схопився i в змиг ока став мiж Келагастом та аварами Радим. - Тут правду казали: ти ма?ш дiло не з родаками кагановими, а зi слами каганату. Та його втручання не порятувало Калегула. Привiдця дулiбiв на те був вправним во?м, аби вчинити, що замислив: спритно обiйшов тиверського князя i проткнув убаяного заступництвом обрина мечем. На мить усi зацiпенiли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри - на ?хнього князя. Iкунiмон скористався тим i не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: пiдхопив смертельно язвленого родака пiд руки i, задкуючи, став вiдступати до виходу. За ним подалися i всi iншi авари; Були сумирне тихi i знiченi. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому i геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнiвом i кинув клич: - В мечi ?х! Потяти всiх до ?диного, аби i на насiння не лишилося! Тиверський князь встиг стати при виходi й заходився напоумляти, дулiбiв: зупинiться, заслiпленi, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всi iншi князi землi Трояново? поспiшили зайняти сво? мiсце поруч iз Радимом. - Чините супротив? - лютував Келагаст. - Явля?те непокору?! - Явля?мо волю бiльшостi, княже! - Радим йому. - Прошу коритися ?й. - Ми в походi. Тут моя воля - закон. Вперед, мужi! Князi змушенi були вiдступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами сво?ми пiвколом i вiдгородили дулiбiв вiд обрiв, якi поспiшали вже залишити табiр. Зчинився гвалт, а далi й справжня сiча, i хто вiда?, чим завершилася б та веремiя, коли б не нагодився загiн комонних. - Агiй на вас! Що сталося? - крикнув котрийсь iз тих, що над'?хали. Ворохобники спинилися i вже не посмiли вiдновлювати сiчу: до них наближався Свiтозар iз супроводом сольських. - Що сталося, питаю? - А те, що бачиш, - першим обiзвався Радим. - Князь-привiдця пiдняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати вiд його гнiву всiх iнших слiв. Свiтоаар довго i сумно дивився на родакiв сво?х. - Що ви наробили? - запитав перегодом. - Тебе питаю, Келагасте, сину славного Iдарича. Що ти наробив? - Анiчого! - зле огризнувся князь. - Помстився на винуватцi смертi брата мого Мезамiра i тiльки. - Не тiльки, привiдцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людовi нашому. I жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не роме?, здатнi зрозумiти чи?сь божевiлля, се обри. XL З рiзних земель поверталися антськi сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак i тi, i другi повернулися мало не в один день, i що найбiльше втiшило усiх - принесли добрi вiстi. Як стало явним по ?х звiдах, боги не тiльки Келагаста покарали того лiта, iмператора Вiзантi? Маврикiя теж не помилували. Десь чимось прогнiвив вiв свого всевидящего або ж не при собi був тi?? митi i не згадав, що а усiх благочестивих дiянь, найбiльш прикрашують iмператора витримка i помiркованiсть. Йому радили: стань вище гординi, поступися сво?м. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легiонери, опора трону твого. Хочуть, аби вiдкликав на зиму в обводи iмперi?" - вiдклич, кажуть, стомилися в сiчах - зваж i дай перепочинок. Твое нiколи не пропадало i не пропаде. Не послухався стратегiв, анi тих, що були за Дуна?м i волали з-за Дунаю, анi тих, що промовляли ?хнiми устами тут, в Августiонi, впав натомiсть у великий гнiв i вирiк у гнiвi: "Нiяких поступок! Теж вигадали - правитись на зиму до жон. Там, у Склавинi?, хай зимують, коли не зумiли скорити ?? до зими". А того виявилося доста, аби легiонери вiд ворохобнi перейшли до дiла - взялися за мечi й примусили стратегiв, як i стратигiв сво?х, втiкати за Дунай, пiд крило iмператора. -: Простiр, кажуть мудрi люди, не терпить порожнечi. Не' потерпiли ?? й ромейськi легiони. Заволодiвши таборами - кожна когорта сво?м, легiонери кричали до хрипоти i вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не вiдшукався серед багатьох один, який вийшов наперед i взяв гору над зворохобленими. - Гада?те, пiдемо на зиму до жон i удосто?мось супокою? А що скаже iмператор, коли довiда?ться, що ми пiдняли меча на сво?х привiдцiв, бiльше того, самочинно полишили боролища, вiддали супостату те, що взяли у нього цiною власно? кровi? Невже не розумi?те: за те матимемо не супокiй i не перепочинок - вериги, а то й гiрше - смерть? Куцо мислите, легiонери! I не так, як належало б мислити. То був центурiон Фока, коренастий, збитий iз м'язiв напiвварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легiонери знали його як смiливого й прихильного до них привiдцю. Знали також, що вiн нiколи не молився на iмператора, нерiдко дозволяв собi глузувати з нього, хоч сам мав примiтну ваду - спотворений у сiчах вид. Злiсть Фокину пояснювали всiляко: i шрам дiстав через Маврикiя, i жони не ма? через таких як Маврикiй. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легiонерiв. - Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними iмператоровi? - Ба нi! - поспiшив заперечити Фока, - Що дасть зимiвля в Склавинi? i що - покора iмператоровi? Нi в тому, нi в другому не бачу глузду. До iншого кличу вас легiонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикiя з престолу - ото буде звитяга i перепочинок на довгi часи! Пам'ятайте, доки в Августiонi сидить Маврикiй та повелiва? сво?м iменем, супокою нi вам, нi кревним вашим не буде! Все сiчi та сiчi будуть! Хiба не вiда?те: Константинополь ненавидить I Маврикiя, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. - Правду каже! Доки в Августiонi сидить Маврикiй супокою не знатимемо! ' - На Константинополь! Станьмо плече в плече i на Константинополь! Сли антськi не поспiшали полишати землю Склавинi? ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легiонах.' Проникнути мiж них i знати достеменно, що дi?ться там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула ?х ?гта, остання, що надiйшла вiд роме?в, чутка: не комусь iншому, напiвварвару i всього лиш центурiону Фоцi пощастило злютувати зворохоблених легiонерiв та повеств на Константинополь, прибрати з ?хньою помiччю Маврикiя й сiсти на його мiсце в Августiонi. А вже як сiв, скарав на горло не лише Маврикiя i його рiд - брата, жону малолiтнiх синiв, доньок, а й багатьох iз зпатi i серед всiх - визначного стратега Вiзантi? Коментiола. Склавини не забарилися вийти з лiсiв i стали гуртувати свою доволi-таки порiдiлу силу, сiдати там, де й ранiш сидiли. Вiдпала потреба iти на цомiч ?м i в антiв. А тi перемiни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум'яття. - Слава богам! - казали i лаштувалися полишити цей i щасливий i нещасливий табiр. - Слава мудрим i добрим богам! Оберегли-таки нас вiд боролищ i згубних сiч на бородищах. Правилися в зворотну путь i радiли, потiшали себе веселими бесiдами i старались увiрувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували вiд погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хiба каган не вiдав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезамiра, тож i удосто?вся того, чого заслужив. Ано, в такiм разi покон у всiх один: смерть за смерть i кров за кров. Певнiсть, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антiв, та й прикусять язика, - швидко убаяла всiх. Навiть вiдомi деяким погрози аварського сольства, кинутi не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", - вивiтрилися з пам'ятi. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до сво?х домiвок та роз'?хатись по домiвках, як у Баянове стiйбище над Дуна?м пригналось кiлька iз тих, що були з Калегулом та Iкунiмоном. - О великий i мудрий! - водночас упали до нiг. - Покарай антiв, вони зняли руку на слiв тво?х! - Як то? - Спершу тiльки Калегула потяли, всiх iнших вiдпустили. А в путi, уже по цей бiк гiр, настигли i витнули до ноги. Лиш тро? нас, що рятували зраненого Iкунiмона, лишилося. - То де ж син мiй? Де Iкунiмон? - Не доправили, сконав вiд ран, i то невдовзi по сiчi. Сказав, аби ти не вiрив, що то хтось iнший вчинив татьбу, то - анти. Захотiли замести кривавi слiди сво?... Й без того зiгнутий уже лiтами та понурий надмiру каган, здавалось, приплюскнув до мiсця, на якому возсiдав тi?? жахливо? митi, й став схожий на зловiщого, що зирить iз дупла. Воiстину так: приплюскнув i зацiпенiв, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вiсть, отетерiло. Так до безтями перепуджено i так отетерiло, що уцiлiлi вiд погрому сольськi самi перепудились до краю i стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали: - На помiч! Каган помира?... На помiч мерщiй! Прибiгли всi, хто мiг допомогти чимось i кого привела всього лиш тривога чи цiкавiсть, а Баян шукав очима одного - хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварiв i далеко поза аварами привiдцю турм, котрий, певен був, ?диний спроможний здiйснити його волю - поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутнiх у наметi. Коли ж вiн появився й нагледiв, Баян порива?ться до нього, останню силу збирав в собi, аби звестися чи бодай повелiти: пiдiйди,- збудився й поспiшив на поклик. - Що, Ясноликий? - Анти... анти... О Небо! Як мало залишилося вiд колись могутнього i грiзного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубiлими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силку?ться наблизити до себе i не може. - Пiдiйми всiх, - спромiгся нарештi на слово. - Усiх, хто здатний тримати меча, i поведи на антiв. Пометись за Iкунiмона... Живим i мертвим - усiм помстись! Сказав - i спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. I за руку тримав, нiби домагався: "Чув, що повелiваю? I мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!" Смерть та сталася в перше лiто сьомого столiття. Сусiди казали: "Це знаменно. З вiдходом невгамовного аварського привiдцi вiдiйдуть у небуття такi частi i незрозумiлi чвари мiж людом, що осiв при Дуна?, перестане литися щедро пролита впродовж вiдшумiлого в сiчах вшу кров". А чи буде так, однi боги. вiдають. Люд земний створений для лiпшого, йому завжди хочеться вiрити: буде лiпше, анiж було, нiж зараз ?. Ки?в, 1982-1984