ось Данко  правду  каже:
мав би не сам правитися з хутром до Том, а  й  його  взяти  з  собою,  аби
згодом передоручити те дiло; мав би не сам завертати на зворотнiй путi  до
кутригурiв та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи  такий
уже й молод вiн, чи не впорався б?
   Втiшно матерi. Втiшне, бо правдиво мислять дiти ??, так, як  сама  того
хоче, як вiтець ?хнiй хотiв. А проте й сум закрада?ться до серця: ще  один
порива?ться за море. Чи не забагато се? Чи з  не?  мало  Свiтозарка?  Йой,
свiтоньку! Зараз уже серце облива?ться кров'ю, не вiдаючи, де Свiтозар, що
з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподоба? чужi кра? та
й гайнуватиме вiк свiй по чужих краях? Чи звикне до того  i  чи  спроможна
буде звикнути? Бiгме, се й буде, мабуть,  те,  що  укоротить  ?й,  матерi,
вiку, як укоротило свого часу Божейковiй.
   Доки була з  дiтьми,  старалась  не  виказувати  смутку.  Пригощала  ?х
(правдивiше, iншим велiла пригощати) i вдавала, що щаслива  серед  них,  а
вiд'?хали iз Соколино? Вежi,  знову  вiдлежувала  недуги  сво?  й  снувала
невидиму нить материнсько? туги. А ще бiдкалася раз у раз:  чому  се  так?
Щось погане чу? ?? серце? Се Обида обсiла вже Його й стука?ться до нього?
   "Боже, одведи i заступи! - молиться ревно.  -  Не  дай  повторити  долю
тi??, перед якою я завинила свого часу - дошо Бикемково? маслi. Чи iк  моя
iiровiша така велика i страшна, щоб карати мене ?? карою. Я ж  не  з  зло?
волi вiдмовчувалась i лiто, i друге, i трет?. Я шукала Божейка i  каралася
не менше, нiж його мама!"
   I побивалася, i плакала, i певна була: ее не так собi, щось негаразд iз
Свiтозарком. Материне серце не помиля?ться, чуючи бiду дiтей сво?х.
   Воно й справдi  не  помилялося.  Дуже  ймовiрно,  що  на  долю  княгинi
Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого  безлiття,  що  той  ??
смуток - син Свiтозарко - давно повернувся б  в  обводи  рiдно?  землi,  i
втiшив би усiх сво?м поверненням, а ще тим, що домiгся свого - став вченим
мужем, позначеним увагою самого iмператора i двома титулами -  ескулапа  i
стольника, дарованими по навчаннi у школi вищих наук, коли б свiтла  хввля
вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто  високо,  а  вознiсши,  не
одбила тями. Казали йому: пожди, десь у лiтi йтимуть  до  Тиверi  лодi?  а
товарами, перекинеш кiлька солiд навiкулярi?вi та й будеш вдома.  Де  там,
слухати не захотiв: кола то йтимуть лодi? i чи  йтимуть  взагалi.  Казали:
неспокiйно у фракiйських горах  та  мiзiйських  дохах,  авари  промишляють
нечесними промислами, - нет, вiдмахнувся, чи аварам потрiбний той, у  кого
вiтер гуляв в кишенях. Придбав ва останнi солiди огира а сiдлом, перекинув
через плечi гуслi та й подався скiфським  трактом  до  Дунаю.  Певен  був:
такому усi путi одкритi. Лiто аараз, де став, там i  попас  огира,  напо?в
водою, а попас та напо?в - може правитись далi.  Вiд  ночiвлi  при  березi
озера або  рiки  до  ночiвлi  i  вiд  перепочинку  на  узбiччi  тракту  до
перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслi за плечима i голову
на плечах, набиту дослiвною обiзнанiстю з "Iлiадою" та  "Одiссе?ю",  а  ще
вищими науками, пiзнаними за системою "тривiума"  й  "квадривiума".  Одним
прочитав щось на мiсцi перепочинку - i удосто?ться страв, iншим  заспiвав,
граючи  на  гуслях,  розтлумачить  право  чи  напише  скаргу  -   i   знов
удосто?ться, ще iнших вилiку?  травами,  що  везе  до  Тиверi,  чи  iншими
лiками, що ?х радять отцi медицини Гiппократ та Гален, - i теж не  буде  в
обидi. Всього лиш бесагу ма? при собi та кiлька книг у бесазi, а вага ?хня
така, що й  визначити  годi.  Один  Гiппократiв  збiрник  чого  вартий.  А
"Iлiада", а  "Одiссея"?  A  "Corpus  juris  civitas"?  Ге,  такi  не  лише
седмипю-двi, весь визначений богами вiк можуть годувати. I не тiльки його,
Свiтозара з Тиверi, - плод земний.
   Першi кiлька днiв не думав про харч  -  були  припаси  у  тiй  половинi
бесаги, що трималась на кiнськiй спинi ошуюю, наступнi  -  перебивався  то
сим, то тим, аж поки не пiдвернулася нагода: ?хав повз поле i натрапив  на
людську бiду - необачнi женцi вразили  свого  собрата,  да  так,  що  кров
цебенiла з рани. Нагледiв те (галасували довкола язвленого при  трактi)  i
не став допитуватися, що та як, зiскочив iз огира, попрохав, аби дали щось
перетяти ногу вище враженого мiсця,  й  тодi  вже,  як  спинив  бiльш-менш
кровотечу, приклав подорожника й .пов'язав рану полотном, що  подала  йому
жона язвленого,
   Його обступили, стали питати, хто, звiдки, чи не песку лап ??
   - Ано, вiн, - осмiхнувся.
   - То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полi,  як  видиш,  жнива,
люд знемагав пiд сонцем, а пособити нема? кому.
   Мабуть, не зголосився б, по?хав далi, та  жона  язвленого  вчепилася  в
стремено i не вiдпустяла вже, доки не вблагала.
   - Зглянься, молодче, - казала. - Зглянься i лишись. Хто  пособить  мужу
моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.
   Що скажеш такiй? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так,  як
належить? Мусив поступитися сво?м, а вже як поступивсь, то залишився не на
день i не иа два - доки не обiйшов  та  не  впорав  усiх  слабих  у  ?хнiм
сельбищi.
   Зате в путь випроводили як достойника. I ?жi,  ласощiв  усяких  наклали
стiльки, що до самого Черна вистачило б, i напутнiм словом не поскупилися.
   - Неспокiйно на путях нинi, - сказали, - Будь обережний. На нiч  ставай
аавчасу i тiльки в сельбищах, до  людей  хились.  Спершу  прислухайся,  що
казатимуть вони, а тодi вже думай, чи правитись i як правитись далi.
   Зворушений був тим. Присяйбiг, нiби й не чужi се люди. Не знав  би,  що
там, за Дуна?м, ? ще рiднiшi, далебi, й не пiшов би од них. Бо чого  треба
мужу, окрiм прихистку та прихильностi сердечно?, жони та  дiтей?  А  тутки
мав би ?х. Всього седмицю побув, а бачить i зна?: напевно мав би.
   Спинив огира, оглянувся ще раз на  сельбище  i  осмiхнувся.  Схаменися,
молодче. Чи жоiiа та прихисток - найбiльша вiдрада? Невже не тямиш:  пiсня
зманю? тебе знаднiш прихистку, мандрiвка - солодше жони. Колись ценен був;
не всидиш через иiсшо-зиаду при мамi, тепер же, як окинув  духовним  зором
свiт та спiзнав, що таке та?на непiзнаного в свiтi, усидiти i  поготiв  не
зможеш.
   Що ближче пiд'?здив до Мiзiйських долiв, то пустельнiше було на путях i
тривожнiше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася  рiка  чи  збiгали  з  гiр
почайни. I огира по?в бiля них, i сам утоляв спрагу.  У  сельбищах  i  люд
рiдко траплявся на очi, i до люду  не  мiг  достукатися:  у  всiх  запертi
ворота, всiм байдуже  до  його  волання  подати  помiч  подорожньому.  Про
ночiвлю й говорити годi.
   - Що сталося? - пiдстерiг таки одного i притримав аа полу. - У сельбищi
мор?
   - Нема? ще, та гряде такий. Авари неподалiк,  не  сьогоднi,  то  завтра
будуть.
   - То й що?
   Фракi?ць обернувся, вiдходячи вже, i видивився на Свiтозара,  гейби  на
того, що впав iз неба.
   - А те, що се iде погибель наша.
   Не питав бiльше, правдивiше, не встиг запитати: той, кого затримав, був
уже далеко. А хотiлось знайти все-таки, чо  перепудженi  так?  Невже  там,
попереду, супроти обрiв, не стоять iмператорськi легiони?
   Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати  щире  людське  серце  i
упроситися на постiй чи ?хати i не  зважати  на  обрiв?  Було  б  лiпше  й
безпечнiше стати на постiй, та до кого впроситься?
   "?хатиму, доки 'iдеться. Може, там,  попереду,  довiрливiшi  трапляться
люди", - понадiявся i рушив. А дарма: уже за селищем  опинився  вiч-на-вiч
iз воями при бронi i в дивному, небаченому досi вбраннi.
   - Хто  такий?  -  обступили  й  запитали  погрозливо-суворо.  -  Звiдки
правишся? Куди правишся?
   Догадався: се i ? вони, обри. Ано, мають  схоже  на  гунпське  вбрання,
заплетене у двi коси i звiшене наперед волосся.
   - Ескулап, - назвався так, як називають у Вiзантi? тих, що бають люд. -
А правлюсь на Анхiал, Томи.  Люд  знемага?  там  од  немочi,  язв,  кликав
прибути й стати в помiч.
   - Пiдеш iз нами.
   Пiзнiше догадався: то були звiдуни кагановi.  Бо  водили  та  й  водили
його, рискаючи околiями, а привели таки до кагана.
   Знову питали: хто, звiдки, чи бачив поблизу ромейськi когорти,  а  коли
бачив, то де? Казав, як е: вiд самого Констаптипополя правиться, а нiде не
видiв во?в ромейських. В одному злукавив: не зiзнався, що вiн ант,  трима?
путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був вiд мами Миловиди, вiд
усiх кревних i некревних про обрiв, що  не  зважився  назватися  справжнiм
iм'ям i, хто вiда?, чи не вдруге штовхнув себе на згубну  стезю:  почувши,
що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган  не
став бiльше анi питатись, анi слухати.
   - Серед язвлених учора во?в ? терхан одно? з  найчiльнiших  турм  мо?х.
Пiди i зцiли його. Доки того не  зробиш,  далi  не  пiдеш.  А  не  зробиш,
взагалi можеш не пiти.
   Що мав робити? Такому не заперечиш.  Такий  не  стерпить,  коли  скажеш
накриво слово. Та й як може сказати його,  коли  посилають  до  язвленого?
Вiн, Свiтозар, не хтось там - учений муж, що, окрiм граматики,  фiлософi?,
дидактики, вивчав i право, медицину, давав клятву  Гiппократа  -  будь-де,
будь-коли  i  будь-кому  надавати  медичну   допомогу,   нести   мистецтво
врачування в люд i бути корисним люду. Пiшов вiд  кагана  мовчазний,  дещо
приголомшений отим "не зробиш, взагалi можеш не пiти".  А  опинився  серед
язвлених, та глянув, скiльки ?х, як уми.рають вони вiд язв - i  забув,  що
його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелiв, щоб  принесли  сувiй
полотна, поставили казани й кип'ятили  воду  в  казанах,  та  й  заходився
врачувати. Спершу бiля терхана, язвленого  iгак  дуже,  що  можна  було  й
подивуватися, як ще трима?ться в його тiлi життя, потiм i бiля всiх iнших.
Одним промивав рани й накладав пов'язки, iншим спершу рiзав тiло,  добував
iз нього щиросерде загнану стрiлу, а тодi вже тамував кров i теж  накладав
пов'язки та гримав на обрiв, що допомагали йому, аби  оберталися  жвавiше,
подавали те, подавали iнше. Напевно, вразив  ?х  сво?ю  вправнiстю,  а  ще
натхненною вiдданiстю дiлу, за яке взявся. Самi подивувалися  з  того,  що
бачили,   i   кагана   встигли   подивувати:   спромiгся   полишити   свiй
великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей бiля язвлених.
   Нiчого не сказав тодi, аж згодом десь, як ескулап прийшов  та  нагадав:
вiн вволив волю привiдцi - життя терхана, як i всiх язвлених,  що  з  ним,
поза небезпекою, - помовчав, приглядаючись до Свiтозара, i вже по мовчанню
вирiк сво? повелiння:
   - Ти потрiбний нам, молодче. Лишайся в нас.
   - На мене ждуть, - поспiшив боронитися, та згадав: боронячись, може  не
втриматись, виказати себе, i змовк на мить.
   Каган не забарився, скористався тi?ю миттю:
   - Пiдождуть, - вирiк не моргнувши. - Йде сiча, молодче.  Такi,  як  ти,
мусять бути бiля язвлених. Тим паче, що ти тiльки-но почав ставити  ?х  на
ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
   I залишився Свiтозар при обрах, властиво, при тих iз них, що не  ходили
уже в похiд, вилежували немiч свою  по  наметах.  Поневоленим  не  почував
себе, а все ж що не день, то бiльше утверджувався: треба тiкати,  доки  не
став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним
за язвленими, не так i багато, зумi? приспати ?х i  зникнути  непомiчений.
Тiльки не зараз, звичайно, тодi, як  буде  певний:  язвленi  i  без  нього
стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
   То була третя його похибка i чи не найпагубнiша. Втiкав  тодi  вже,  як
обрини побiгли з-пiд Адрiанополя, а тi, що схопили його далеко вiд наметiв
iз язвленими, не вiдали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган,  i  кинули
до гурту полонених, - тих, що набрали, як громили Каста, i тих,  що  брали
по городах i селищах, вiдходячи з Фракi?. З ними й прибився вiн до  Дунаю,
перейшов через Дунай, та не  повернув  туди,  куди  кликало  серце.  Гнанi
ромеями, турми аварськi переправилися слiдом за полоненими i змусили його,
непричетного до сiчi мiж аварами та ромеями, дiлити долю полоненого  купно
з ромеями.
   Не раз поривався сказати: "Я  не  легiонер,  я  ескулап".  Та  його  не
слухали. Гнали, як i всiх iнших, долами Паннонi? й не уповали на якiсь там
благання. ?дине, чим  могли  винагородити,  коли  набридав,  -  дошкульним
ударом пуги вздовж спини, а то й гiрше - по чому бачили.
   "Ось воно, те, що казали про обрiв, - пригадував маминi оповiдi-страхи,
а купно з ними й маму. - Як то вони мають себе, мати Миловида? - журився i
плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Днiстрi. -  Знають-бо:
сього лiта мав би прибути. Що подумають i як  забiдкаються,  коли  справдi
станеться так, що не прибуду? Йой, спопелiють у тузi та каяттi, що пустили
в чужу землю, що iнших пiдбивали: "Най iде, най доможеться того, чо хоче".
Ано, коли не прибуду сего лiта, так i станеться: спопелiють".
   Скiльки плугапився щедро засiяною на полТттi дощами Паннонiею,  стiльки
й розтiкався мислiю по Паннонi?: де, як утекти? Вдень  i  помишляти  годi.
Коли не конем, то стрiлою, а наздоженуть;  на  нiч  же  в'язали  полонених
десятками й велiли спати там, де випадало -  у  селищах  i  поза  ними,  у
роз'юшених дощами ярах i поза ярами. Аби надiйнiше, що не втечуть.
   "А я таки мушу втекти. Як - не вiдаю, а мушу, iнакше згину,  як  гинуть
iншi".
   Поки що ?х небагато було, таких, що падали i не пiдводилися.  Знемагали
здебiльше вiд нечистот, котрi були повсюду - на немитих  седмицями  руках,
на кинутiй пiд ноги, гейби псовi, ?жi,  у  водоймищах,  з  яких  полоненим
доводилося втолювати спрагу.
   - Ви не доведете нас до ханського стiйбища, - зауважив Свiтозар  одному
з привiдцiв у турмi, що охороняла полонених. -  Коли  й  далi  будете  так
годувати та по?ти, як досi, бiгме, не доведете. Чи не бачите,  почина?ться
мор.
   - Звiдки зна?ш? - став-таки на розмову обрин.
   - Я гiппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополi, знаю: це
почина?ться мор. А коли  пiде  вiн  мiж  нас,  не  пощадить  i  вас,  во?в
каганових.
   Обрин змiряв його питливим зором.
   - Справдi ескулап е?
   - Ано.
   - То що, по-тво?му, ма?мо вдiяти?
   - Наперше - одiбрати й вести окремою турмою всiх,  хто  занемiг,  а  ще
лiпше лишити ?х в котромусь iз  сельбищ  паннонських  до  видужання.  Всiм
iншим тра давати лише варену страву i кип'ячену воду.
   - Хм, - хмикнув обрин i зловтiшне посмiхнувся. - Чого захотiв - варено?
страви. Нiби ми самi спожива?мо ?? в  путi.  А  ось  одiбрати...  Одiбрати
заслаблих можна, це ти дiло кажеш.
   Оперiщив огира й погнав уперед, а на першiм  перепочинку  в  надвечiр'я
покликали Свiтозара й сказали:
   - Тут затрима?мось. Одбиратимемо немiчних. Ти яко ескулап  правитимешся
надалi з ними.
   Отака ловись. З одно? халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде
ходити за немiчними,  дбати,  аби  дотягли  до  ханового  стiйбища.  А  як
дбатиме, коли пiд руками нема? анiчого i в руках також нiчого? Ото  тiльки
й помочi буде, що рада: там не пийте, того не ?жте. Доки  сам  не  iiадба?
??, немочi, вештаючись мiж немiчних. Ано, коли се  не  просто  труснпя,  а
мор, так i буде.
   Та другого ж дня втiтпився: його не в'язали тепер до iнших,  тепер  вiн
спроможний скористатися першою-лiпшою нагодою i втекти.
   Пiрнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе  страхи.
Бiгме, так i  вчинить.  За  слабими,  сплутаними  немiччю,  яко  надiйними
путами, менше пильностi, не така чисельна охорона, тож скориста?ться сим i
втече. Першо? ж ночi, за першо? бiльш-менш сприятливо? нагоди.
   На щастя i подив, удостовiрився: на цих паннонських долах нема?  обрiв,
тут живуть сельбищами слов'яни.
   - Ви - склавини? - поцiкавився в одного, коли  по?в  далi  вiд  криницi
полонених i брав iз його рук вилиту в цебер воду.
   - - Словени, легiнику. А ти хто, що по-нашому говориш?
   - З антiв я, слов'янин, як i ви.
   - Йой, то як же мiж роме?в потрапив?
   - Навчався у них. Повертався по науцi за Дунай i втрапив у той вир,  що
iменують ратною виправою. Ось тепер маю дiлити  долю  полоненого  обринiв.
Слухай, - притишив голос. - Чи ти не перехова?ш мене, коли застане нiч i я
уникну пильного ока обринiв?
   - Окрiм хижi, не маю де ховати, достойний родаку. А втiм, -  похопився,
- загорода ще ?, вiвцi у загородi. Принишкнеш серед них  та  й  пересидиш,
доки пiдуть. Я навмисне не виганятиму рано.
   - Спаси бiг. Так i вчинимо.
   Порав немiчних, а доглядався до обрiв: де вони, за ким пильнують  i  чи
пильнують. На лихо, кiлька з  тих,  що  ледве  дотягли  до  ночiвлi  ноги,
покликали Свiтозара й попрохали:  "Порятуй,  достойний  молодче.  Далi  не
ма?мо сили iти".
   Хотiв було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он якi слабi  та
змалiлi, а я нiчо не маю такого, що  могло  б  пособити  вам?"  Одначе  не
сказав, навпаки, заспоко?в: вiн пiде зараз до людей i розпита? в  них,  чи
нема? поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю,  що  обсiлась  у
черевi i спричинила немiч. А пообiцявши, не мiг  уже  забутися,  пiшов  до
того ж словена, а котрим брав бiля криницi воду, й запитав,  чи  вiн  зна?
таку траву - кiнський щавель.
   - Ано, - не задумуючись, кивнув словен.
   - I вiн в тут, поблизу сельбища?
   - При путiвцях та у ярах ?.
   Далi не думав уже про втечу. Дiждався  досвiтку  й  пiшов  до  привiдцi
охорони,  став  благати  його,  аби  затримався  на  день:  вiн,  ескулап,
довiдався вiд люду  тутешнього:  поблизу  е  трави,  котрими  зможе  баяти
немiчних. Най дозволить достойний привiдця пiти та назбирати ?х.  Коли  те
станеться, моровицю буде подолано.
   Обри переминалися, видно було, ?м не терпiлося  йти  далi.  А  проте  й
загроза моровицi лякала. Тож, помонявшись, дозволили  ескулаповi  пiти  за
сельбище й зiбрати те, що хотiв.
   Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до
того, як Свiтозар встиг назбирати трави та виготовити з не?  свiй  декокт.
Зате дужчим, кого моровиця не взяла  ще  аж  надто,  вiдвари  з  кiнського
щавлю, назбираного, до речi, щедро, повнiсiнький  вiз,  мало-помалу  стали
повертати силу, а з силою й певнiсть: цей ескулап - молодець iз  тямою,  з
ним не пропадуть.
   Казали те йому, казали те й обрам, i тими казаннями  iншу  утвердили  в
Свiтозаровi  мисль:  йому  не  личить  втiкати  й  полишати  сих  нещасних
напризволяще. Син i учень Гiппократа-бо ?,  присягався  бути  вiрним  його
вченню. Як може не бути тепер ним, зрадити людей, ?хнi сподiванки й  пiти?
Чи годен буде жити по тому на свiтi й мати утiху вiд того, що живе?
   Юрмисько полонених, що правилося долами  Паннонi?,  доплуганилось-таки,
дякуючи старанням ескулапа Свiтозара, до визначеного аварськими привiдцями
таборища - глибокого яру на тому ж  таки,  паннонському  березi  Дунаю.  А
серед тих,  що  ?х  гнали  до  переправи  поблизу  Сiнгидуна  супротивним,
ромейським берегом i не зважали на моровицю, смерть надiйно махнула косою,
да так, що й самих аварiв зачепила.
   Каган довiдався про те вiд  гiнця,  що  його  послали  в  стiйбище  вiд
переправи.
   -  Бiда,  Ясноликий!  -  упав  гiнець  до  нiг.  -  Турми  тво?,  синiв
тво?х-спадко?мцiв дола? моровиця! ,, Баян не пiдскочив,  вражений,  ба  не
поворухнувся навiть, возсiдаючи на столi. Лиш вид схолонув примiтпо та очi
звузились до краю.
   - Де вони?
   - Бiля Сiнгидуна, по той бiк Дунаю. Терхани  питають,  як  бути:  вести
турми i полонених, що при турмах, через Дунай чи заждати, доки вгомониться
язва?
   - Що ти менi про язву та переправу! - возбуяв гнiвом i звiвся на рiвнi.
- Кажи, що з турмами, з синами? Як дуже вразила моровиця, лиш дола?  чи  й
здолала багатьох?
   - Одних лише дола?, iнших уже й здолала, достойний. Серед  них  кiлькох
тво?х синiв.
   - Кого саме?
   Гiнець завагався: казати чи не казати? У  Кагана  -  те  всi  знають  -
немало ?х. Коли лiчити тiльки тих, що ма? вiд узаконених жон,  пальцiв  на
руках i ногах не вистачить. А ще ж ? в нього  он  скiльки  наложниць  i  в
кожно? по кiлька ?х, народжених вiд слюбу з Ясноликим. Та  знав  гiнець  i
те, що серед тих багатьох ? сини кревнi i найкревнiшi,  каганова  опора  i
надiя.  Що  коли  серед  семи,  що  ?х  забрала  моровиця,  об'являться  i
найрiднiшi йому? Гнiв великого Баяна не знатиме тодi меж, а в гнiвi вiн на
все здатний.
   - О мудрий i наймилостивiший  серед  милостивих!  -  знайшовся  нарештi
гiиець. - Пощади мене, нетямковитого. В скорботi й поспiху не розчув i  не
довiдався, кого з синiв тво?х постигла смерть. Одне знаю: сiм ?х забрано.
   - Дандал, Iкунiмон живi?
   - Цi живi. Дандала, Iкунiмона, брата Калегула бачив. За iнших не вiдаю.
   - О Небо! - Баян переступив через плазуючого  бiля  його  нiг  гiнця  й
рушив твердою ходою до виходу. Певно, мав намiр сiсти на огира й скакати в
той бiк, де Сiнгидун i переправа при Сiнгидупi, та швидко одумався i круто
обернувся до вiрних.
   - Скачiть котрийсь до  переправи  i  довiдайтесь,  кого  з  синiв  мо?х
забрала моровиця. Привiдцям турм скажiть: анi турм,  анi  полонених  через
Дунай не переправляти. Хай ведуть усiх у верхiв'я Сави, переправляться там
на наш, аварський, берег i стануть табором.  Авари  -  сво?м,  полоненi  -
сво?м, i доки не впевняться, що погасла  моровиця,  таборiв  не  полишати.
Чули, що сказав?
   - Чули, привiдцю.
   Таки неабияк  збентежений  був  тим,  що  принесли  з-за  Дунаю.  Ходив
просторим намiстям перед наметами i метав блискавицi. То гнiвався не знати
на кого, то вмовкав i лиш позирки лютi кидав на стрiчних.
   - Де той, що принiс нам цi лихi вiстi? - спинився й запитав  пертагого,
що трапив на очi.
   - Випровадили купно а тво?ми гiнцями. Ясноликий.
   - Добре зробили. Намет цей зламати  й  спалити,  поставити  iнший  i  в
iншому мiсцi. Жодного з тих, що прибуватимуть з-за Дунаю,  далi  переправи
при стiйбищi не  пускати.  Слухайте  ?х  на  вiдстанi  десяти  ступенiв  i
повертайте назад. До речi, де тi турми, що йшли паннонським берегом Дунаю?
   - Пiшли по стiйбищах.
   - Прокляття! Серед них були ураженi язвою?
   - Не чули такого. Вони заздалегiдь  одiбрали  слабих  i  лишили  ?х  да
догляд окремо? ?урми.
   - Це вже пiвбiди. Там, при язвлених, хай i лиша?ться  та  турма.  Решта
полону де?
   - У яру за Берестовим га?м.
   - Прибрати, i негайно. Ближче як иа сотню стадi?в до стольного стiйбища
нiкого не пiдпускати!
   Не став ждати, доки зламають та поставлять новий намет. Сiв на огира  й
подався в степ. Як надовго, нiхто  не  вiдав,  навiть  тi,  кому  належало
вiдати. I куди - теж лишалося ута?мниченим. А повернувся - нiчого втiшного
не привiз. Стiйбищу велено було прибрати  жалобний  вид  i  готуватися  до
вiддання шани померлим.
   Ховали камiнових  сянiв  таки  неподалiк  вiд  стольного  стiйбища,  на
високому березi Дунаю, без оплакування материнського i супроводу  кревних.
Таким бухо повелiння кагана: аби моровиця не перекинулася  на  стiйбище  i
тих, хто в стiйбищi, як i на землю мiж Дуна?м та  Дравою,  повержепих  нею
синiв його доправили Дуна?м у невеликих, наглухо  забитих  воловою  шкурою
подiях, кожного в осiбнiй, i мiсце над крутопаддю теж пiдготували  осiбне.
Лише тодi, як сталося воно, поховання, i тi, що вiддавали сво?х  родовитих
побратимiв аемиi, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи
непримiтних на узвишi могилок комонним турмам - тим, що були свого часу iз
спадко?мними синами кагана у походах та сiчах, а нинi  опинилися  на  цiм,
гепiдськiм, березi  Дунаю  й  лишилися  неураженими  моровицею.  Во?  йшли
упокорено тихi, один одному вслiд. В десницi кожен iз них тримав  за  узду
засiдланого й при повнiй бронi  огира,  у  шуйцi  -  кадансуву  з  землею.
Зблизившись iз мiсцем поховання, казали сво?  останн?  "прощай",  висипали
"емлго на одну з могилок i  так  само  тихо  й  упокорено  вiдходили.  Тiй
сумовитiй i величнiй  ходi  ?хнiй,  тiй  нескiнченнiй  процесi?  не  буде,
здавалось, кiнця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, ?х  видно
вже не лите стiйбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко  вiд  мiсця
поховання. I тiльки тодi вже, як вiддав шану кагановим синам  останнiй  iз
во?в, було дозволено пiдiйти до могил i оплакати похованих ?хнiм кревним -
матерям, братам, сестрам, усiм, хто проживав у кагановiм стiйбищi i так чи
iнак був причетний до каганового роду.
   Плакав над свiжо насипаними могилами й каган. Не так, як  жони  його  -
рвучи на собi коси, посилаючи в свiти голоснi плачi-жалi, а все ж  плакав.
Пiдходив зсутулено-надломлений до кожно?, брав у руки землю, що  ??  несли
слiдом за ним, воздавав яко во?н во?нам  належне  й  приказував,  ковтаючи
сльози:
   - Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять  вони  менi  за  твою
смерть. Так дорого, що й тим, котрi в утробi матерi зараз, мiсця на  землi
не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще вiзьмемо  Константинополь.  Ми
ще погуля?мо на пожарищах iз кiсток ромейських!
   Кого стосувалися тi погрози, i без тлумачень  знали.  Одного  не  могли
втямити: як пiсля всього, що сталося на фракiйських та  мiзiйських  долах,
можна мрiяти про вiдплату? Авари ж ганебно втекли вiд роме?в! Чи до помсти
зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гiршого. Коли роме? довiдаються,
якi перепудженi i як розпорошенi аварськi турми, можуть перейти  Дунай.  А
перейдуть - погибель буде, потоптом пiдуть по ?хнiх стiйбищах.
   Каган чомусь не думав так. Вiддав шану померлим  та  й  пiшов  мiж  жон
справляти по дiтях сво?х тризну. Один день в  одно?  пили  та  оплакували,
другий - у друго?, третiй - у третьо?. I так усю седмицю. А ще журився  по
тому, а ще остуджував рани - коли не тiлеснi, то душевнi, плакався якщо не
кожнiй, то найбiльш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого
во?на, та слухав ?хнi утiхи-заспоко?ння, та сприймав ласки утiшниць. На ту
журу, як i на баяння ??, далебi, не доста було седмиць. Тож i  зашепталися
раднi: як бути, що робити? Нiхто ж не зважиться порушити закон: коли каган
перебува? мiж жон, дiтей сво?х, з'являтися йому на  очi  не  дозволено,  а
бачити з жонами i поготiв. Ждати ж теж не  випада?.  Послухи  доповiдають:
роме? не пiшли восвоясi, стали таборами у ближнiх  вiд  Дунаю  городах  та
селищах i ждуть чогось. ?  дуже  ймовiрнi  догадки:  тому  не.  зважуються
переслiдувати аварiв за Дуна?м, що бояться моровицi. Тож аварам не  личить
сидiти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися  страхом  перед
моровицею i замиритися з ромеями.
   - Треба покликати кагана. Без нього анiчого не вдi?мо.
   - Як покличеш, коли не дозволено? Раднi перезирались i вiдмовчувалися.
   - А ждати погибелi дозволено? - пiдвiвся А  псих.  -  Доведеться  i  це
брати на себе, коли серед вас нема? мужiв.
   Не присоромились i не возбуяли гнiвом, навпаки, ожвавилися, i  всi,  до
?диного.
   - Iди, хакан-бегу. Тiльки тобi вiн i може простити вторгнення.
   Не слухав ?х. Сiв на огира i за кiлька митт?востей стояв перед  наметом
тi??, котра, знав, ба?ть зараз кагана. - Поклич Ясноликого! -  сказав,  не
вiдхиляючи заЦяони.
   На голос його вибiгли лише цiкавi до всього дiти.
   - Вiтця нема? тут. Вiтець там, - показали на сусiдинiй намет.
   - I то правда ?? - осмiхнувся малим.
   - А так. Вiн спочива?, велiв не будити. "Ото халепа.  Ну,  та  раз  уже
зважився, то буду вiдваж| яим до кiнця".
   Пiд'?хав i назвав каганову жону на  ймення,  попрохав  ийти  до  нього.
Вiдмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
   - Хто ти i чого тобi?
   - Невже не  пiзна?ш?  Апсих  я,  хакан-бег.  Поклич  Ясколикого.  Знову
мовчання. За сим разом не таке тривале.
   - Нащо вiн тобi?
   - Скажи, повиннiсть кличе. Я не смiв би турбувати Ого, та ? невiдкладна
потреба. Мусимо вирiшити, як буШа ромеями.
   - Ясноликий сказав, аби забирався геть, - почувся  иорадно  збадьорений
голос.
   Тепер Апсих вiдмовчувався, бо таки справдi не знав, як йму бути.
   - Я-то можу забратися, та Коментiол усе ще тирлу?ся бiля  Дунаю.  Вiрнi
люди кажуть, що не ма? намiру бйратися геть.
   З намету вийшов невдовзi i став перед Апсихом самгiн.
   - Це правда чи ти драту?шся зi мною?
   -  Не  було  б  правдою,  хiба  я  посмiв  би  об'являтися  еред  сво?м
повелителем. ? певнi вiстi: тому  лиш  не  йде  через  Дунай,  що  бо?ться
моровицi. Слiд скорпгтатпся пим i замиритись iз ромеями. Раднi чекають  на
тебе, привiдцю. Прийди i врозуми, як бути.
   - Тiльки це сьогоднi. Завтра.
   Радишсь буяо про що. Одне, чи можна покладатися на  Таргiта,  коли  вiн
усе ще сидить на Родосi, а друге, з чим пiдуть до  роме?в?  З  тим,  що  й
колись: аби платили субсидi?? Пiсля невдалого походу у Фракiю  не  випада?
.якось згадувати про субсидi?.
   - А коли запропонувати ?м ?хнiх полонених? - подав  голос  котрийсь  iз
радних.
   - Як то - запропонувати?
   - У нас ?х двадцять тисяч. До зими ма?мо збути, iнакше загинуть.  А  де
збудемо, коли работорговедьнi ринки геть усi вiзантiйськi? Ось  i  пiти  з
цим до iмператора: хай платить воловину чи навiть чверть цiни  та  й  бере
собi сво?х легiонерiв.
   - Це може бути приводом до перотрактацiй,  проте  не  резоном.  Шукайте
резони.
   Шукали день - i не знайшли, шукали другий - теж. А на третiй самi роме?
нагодилися i пiдказали. Прийшли сольством вiд Коментiола й  зажадали,  аби
повернули ?м стратега Каста. Без нього, мовляв, не можуть пiти вiд Дунаю.
   Радиi ожвавилися: причина для перетрактацiй в. Та  не  про  те  подумав
тi?? митi Баян.
   - Це ж як - вiддати? Без миру i злагоди? Аби той же Каст  повiв  завтра
ромейськi легiони на аварiв.
   - Стратег Коментiол да? слово: пiде вiд Дунаю, коли повернете Каста.  А
то вже й буде початком перетрактацi? про мир i алагоду.
   Раднi не лише зором - усiм видом сво?м поривалися  до  Баяна,  силились
пiдказати йому: погоджуйся. Та Баян закусив уже удила, йому не до радних.
   -  Стратег  Коментiол  каже  одне,  а  iмператор  може  сказати   iнше.
Зголошу?мось  обмiнятись  сольством  -  i  то  негайно,  а  вже   сольства
домовляться, як бути з миром та злагодою мiж нами, як - iз Кастом.
   Ромейськi нарочитi усе ще силились запевнити Баяна: чи те,  що  легiони
?хнi знiмуться й пiдуть - не вiрна прикмета про замирення? Та дарма, каган
стояв на сво?му. ?дине,  що  пообiцяв  Коментiоловим  слам,  -  Каст  буде
видiлений з  числа  полонених,  до  пiдписання  ряду  житиме  в  теплi  та
достатку.  Аби  звiльпеппя  його  прискорилося,  хай   стратег   Коментiол
посприя?, аби прискорилося укладання ряду  мiж  аварами  i  iмперi?ю.  Сли
аварськi вирушать ; до Константинополя днями.
   Коли  роме?  пiшли,  порадились  i  стали  на  мислi:  на  Таргiта   не
покладатися, врихтувати iнше сольство i  повелiти  йому  тримати  себе  на
перетрактацiях  з  iмператором  та  його  людьми  не  як  поганьбленi   iз
звитяжцями, а як такi, що можуть мiрятися з Вiзантi?ю силою.  ?i  Найперше
мають сказати iмператоровi, що вони, авари, схильнi  жити  з  Вiзантi?ю  у
мирi та злагодi та бути ?? сторожею на дунайських обводах, одначе  в  тому
лиш рабi, коли Вiзантiя матиме ?х за наймане вiйсько, а не за : рабiв,  як
мала досi; коли вона, iмперiя вiзантiйська, дотримуватиметься укладеного з
аварами ряду й справно илатитиме ?м субсидi?, а не зволiкатиме чи й зовсiм
ухи; лятиметься, як було досi. Якщо ж мова пiде про викуп стратега  Каста,
сольство ма? сказати iмператоровi: авари ; агоднi  повернути  Вiзантi?  не
лише стратега Каста, а усiх iнших полонених - як  легiонерiв,  так  i  люд
ромейський iз городiв та селищ. Одначе iмператор ма? знади: | усе,  добуте
воями в сiчi, добува?ться кров'ю i належить, отже, воям або ?хнiм кревним.
Каган не властен забрати ?хн? й передати  iмператоровi.  Те  може  зробити
пивикуп. Зважаючи на замирення i  злагоду,  вiн  буде  високим:  всього  в
пiвцiни.  Якщо  роме?  опиратимуться,  дових  легiонерiв,  як  i  громадян
iмперi?, можна збути дешевше.
   Сли аварськi повернулися з Константинополя доволi шiвидко,  а  привезли
не так уже й багато. Iмператор Маврикiй погоджувався укласти з аварами ряд
на мир i алавду, одначе за сторожову службу на обводах  обiцяв  плаити  не
сто, а таки вiсiмдесят тисяч солiд. За стратега Еаста теж зголосився  дати
стiльки, скiльки зажадали, а ромадяи землi сво??, як i рядових легiонерiв,
вiдмовився купити.
   - Навiть за четверть цiни? - не вiрив Баян.
   - Навiть за четверть  цiни.  Купують,  сказав,  рабiв,  а  они  iмперi?
забороняють будь-кому купувати чи провати громадян  Вiзантi?.  Коли  авари
хочуть узяти за х солiди, хай звертаються до родичiв полонених.  р;То  був
грiм серед ясного неба. I кагана, i його  радних  iйiть  приголомшило  те,
втратили на якийсь час дар речi. Адже вони полiчили вже, скiльки  матимуть
за полонених i цiлому, скiльки - кожен зокрема, i все це - подумати тiльки
- випада? тепер iз рун. А,  крiм  того,  що  ш  робити  з  волоненими?  По
стiйбищах не розбереш ?х, як рабiв  не  використа?ш  -  ураженi  язвою,  а
годувати двадцять тисяч за так... Хто на це пiде i кому це треба?
   - Що ж ви сказали iмператоровi?
   - Сказали, що такого ряду не пiдпишемо. З полоненими хай собi як  знав,
так i чинить, а коли допомiжнi двадцять тисяч  солiд  (поверх  вiсiмдесяти
погоджених) не платитиме, миру не буде,  i  ряд  про  те  з  Вiзантi?ю  не
пiдпишемо.
   Не часто порушу? каган узвича?не, те, що перейшло до нього вiд дiдiв  i
прадiдiв роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидiв на столi,
вийшов перед слiв i сказав:
   - Хвалю за мудрiсть, сли мо?. I за мужнiсть також. Хай знають роме?: ми
не бо?мося ?х, - Обернувся до радних i  сказав  уже  не  лише  слам,  а  й
радним: - То не бiда, що ми оступилися перед ними у Фракi?, що нашi  турми
понесли там вiдчутнi втрати. Рiд аварський - плодовитий рiд. На мiсце тих,
що впали на бородищах, прийдуть iншi, молодшi i завзятiшi,  анiж  отцi  та
брати ?хнi. Переята слава - ще не  переята  змога.  Ми  ще  помiря?мося  з
ромеями силою!
   Не вельми певнi були раднi, що помiряються ще з ромеями силою, тим паче
зараз i на рiвних - турми он як порiдiли та й привiдця ?хнiй постарiв уже,
лiта геть вибiлили голову, а проте почули його суворий голос - i  возбуяли
духом: так буде! Переята слава - ще не переята змога!
   - Слава привiдцi гордого племенi аварiв! Слава великому Баяну!
   Усi, здавалося, виголошували йому здравицi i всi радiли  присутностi  в
собi ратного духу. А мiж тим то тiльки здавалося.  Апсих  сидiв  поруч  iз
каганом, одначе не кричав "слава" i ратним духом, як iншi, не переймався.
   - Щоби переяти в супостата змогу, - сказав, улучивши  нагоду,  -  треба
спершу очиститись.
   Мовив доволi тихо, без  належного  возбуяння,  а  проте  усi  почули  i
зосередили на ньому допитливi позирки очей сво?х.
   - Вiд чого?
   - Хоча б i вiд скверни, що принесли з собою Iз Фракi?.
   Не знали, як можна очиститись, чи не зовсiм уторопали, що ма? на оцi.
   - Може, хакан-бег висловлювався б яснiше?
   - Можна й  яснiше.  Скажи,  кагане,  що  робитимемо  пiсля  всього,  що
привезли сли  вiд  iмператора,  з  його  недобитками  -  полоненими?  Мор,
занесений ними, набира? сили. Вiн багатьох забрав уже,  ще  бiльше  забере
люду, коли нiчого iiс вдi?мо i то негайно. До зими йдеться.
   Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
   - Хакан-бег не зна?, що робити? Вивести у поле i витнути до ноги.
   Раднi схрестили  на  сво?му  привiдцi  посоловiлi  з  дива  '_  очi  й
вiдмовчуються. : - Усi двадцять тисяч?
   - А то ж як? Iмператоровi не жаль ?х, чверть цiни поскупився дати, а ви
подивованi, у вас здригнулася Десниця?
   - Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
   - Iншо? ради нема?. По стiйбищах таких не пошлете,  на  ринках  теж  не
продасте. Хто купить, знаючи, що мiж Вих ходить моровиця? Аби покласти  ?й
край, лиша?ться одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так  дуже
в око, одбирайте по сотнi чи тисячi, виводьте в поле напускайте  на  кожну
тисячу нову турму,  бажано  мо|яодших  i  наймолодших  во?в.  Хай  вчаться
мужньому дiлу И гартують для грядущих сiчей серця.



   XXXI

   Йшлося до передзим'я. Частiше й частiше замоложуалося небо, випадала на
землю моква, i Свiтозар що не день, то надiйнiше впевнювався: вiн безсилий
упорати .тiльки люду, тим паче  захистити  його  собою.  Дарма,  що  серед
полонених знайпюв багатьох i багатьох, котрi гавали йому в помiч,  збирали
трави й готували декокт, Дбирали й умiли переконати слабих - ?хн? мiсце  в
осiбЕiм закутi яру; дарма, що вiднинi бiлували дарованих Драми  комоней  i
стежили,  аби  все,  що  йде  в   страву,   Iшло   по-можливостi   чистим,
незабрудненим. Старання i лише стримували поширення моровицi, побороти  не
Iогли. I тут, на паннонськiм березi Дунаю, i там, за Саи,  ширилась  та  й
ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя,  ще  в  бiльшостi
грозилася забрати.
   - Треба щось робити, - вдався до обрiв i уповав: вони се бачать, стоять
близько до тих, кого постигло безлiття, не повиннi лишатись байдужими.  Та
обри не квапились дiяннями. Однi вiдмовчувались, iншi поплескували його по
плечу й казалi? осмiхаготтгь: "Декокт, декокт. Давай декокт". Врештi, коли
набрид ?м, нагадуючи, i зовсiм визвiрилися.
   - Пiшов прiч! Каган думас, каган зпав, що вдiяти!
   - Чому ж не дi?? Не до лiта, до зими iiдоться. Його оперiщували  пага?м
i знов казали:
   - Пiшов прiч! Прийде час - вдi?.
   А  час  спливав,  моква  що  не  день,  то  випадала  частiше,   мочила
дошкульнiше, i вiри, що каган думав про  них,  полонених,  що  вдi?  щось,
ставало все менше та менше.
   "Хiба до самого кагана вдатися? -  спливла  несподiвана  мисль,  i,  як
всяка дерзновенна несподiванка, заграла перед очима звабою. - А чом  би  й
нi? Я ж iшяжич е. Скажу сим,  що  пильнують:  "Я  княжич  з  антiв,  волiю
бачитися з каганом, просити його, аби звiдомив Антiю:  я  тут,  у  полонi,
родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене", - i тi не  посмiють
ослухатись, перекажуть мою речницю кагановi, а вже як побачусь iз каганом,
скажу заодно i про полонених: ма? щось робити з ними, iнакше згинуть".
   Щаслива мисль, гейби перша  ластiвка,  об'явилася  -  i  вже  утвердила
сподiванку, а сподiванка й певнiсть: ано, то вiрна путь, то,  може,  ?дина
можливiсть порятувати сих нещасних. Як на те табором пiшла  гуляти  вiсть:
iмператор викупив стратега Каста; Каст, вiд'?жджаючи  до  Константинополя,
пообiцяв комусь iз легiонерiв сво?х: перше, що вдi?, повернувшись, пiде до
iмператора й доможеться, аби викупив i всiх  iнших.  Каган  продав  ?х  за
четверть цiпи, то не така вже й велика купа золота для фiска, аби вагатись
чи скупитися.
   "Каган ласий на золото, - мислив собi Свiтозар.  -  Коли  скажу,  що  я
княжич iз Тиверi, вхопиться за се i пошле гiнцiв сво?х до  брата.  А  поки
той гiнець ?здитиме, ходитиму до кагана i таки ублагаю, аби дав  полоненим
крiвлю, а з крiвлею i можливiсть подолати моровицю.  Ано,  щораз  шукатиму
привiд зустрiтися i таки доможусь свого".
   На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну  нагоду  i
того з обринiв, котрий пiде до кагана й скаже, чого хоче княжич iз антiв.
   Такий обрип не забарився об'явитися - то був терхан однi?? з  турм,  що
прийшла в помiч сторожi.
   - Ти справдi ескулап ??  -  запитав  Свiтозара,  коли  його  привели  й
поставили перед доволi молодим, таки його лiт терханом.
   - А то.
   - Серед полонених багато уражених язвою?
   - Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
   - Потiм...
   - Вона стосу?ться мене особисто, одначе й  сих  нещасних  також.  Я  не
тiльки ескулап, що брав вищi  науки  в  Константинополi.  Я  е  княжич  iз
Тиверi, з Антсько? землi.
   - Отак?
   - Отак, достойний. Хотiв  би  бачитися  з  каганом,  тим  паче,  що  ми
бачилися вже з ним пiд Чурулом, й просити,  аби  послав  гiнцiв  сво?х  та
звiдомив князя Тиверi, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
   - Все одно потiм.  А  зараз  одбери  тих  iз  полонених,  що  найбiльше
слабують, маю одвести ?х у затишне мiсце а поко?м i  крiвлею.  .  Свiтозар
примiтне випрямився i прояснiв видом.
   - То правда ?? Каган подбав уже про полонених?
   - Так. I передусiм про уражених язвою, ?х набереться тисяча?
   - Достойний привiдцю. I двi набереться вже. - То одбери  першу  тисячу.
За iншими прийдуть згодом.
   Свiтозар метався в тiм закутi, де  лежали  слабi,  гейби  на  боролищi.
Кидався до одного, облишав, завваживши, що вiн мертвий уже, й поспiшав  до
другого, вiд другого - до третього, i  всiм  казав:  "Вставайте,  братове!
Вас, сла"бих, перших  поведуть  до  халуп,  у  тепло  та  затишок.  Ка^Хаи
зглянувся на ваше безлiття, дба? вже про вас". t  Коли  набрав  тисячу  та
вивiв iз яру, завагався на мить I таки вдався до терхана:
   - То, може, i я з ними?
   - Да нi, - заперечив. - Тут лиша?ться бiльшiсть, лишайся й ти.
   Не став наполягати. Хоча з обрами пiшли тi, що ледве Переставляли  ноги
та несли свое до краю виснажене тiло,  та  у  таборi,  лишалася  значна  i
значна бiльшiсть. Та його не мiг не брати на карб: тота  бiльшiсть  он  як
захвилювалася, почувши, що ?х забирають iз се? ями  пiд  вiдiритим  небом.
Хто усмирить ?х, коли дiйде до одбору. Юртово? тисячi  i  всiм  захочеться
пiти першими? Стратив обри тримають осiбно, далебi, сподiваються на викуп,
центурiони не вельми в пошанi у легiонерiв. Вiн, Свтозар,  чи  не  ?диний,
кому скоряються всi. Що буде, коли кине й пiде? Чи не лiпше давати  кожнiй
новiй тисячi, що йтиме з табору, центурiона, на весь час у путi та й  там,
куди прибудуть, а самому давати його тут?
   Черга за наступною тисячею настала невдовзi, бо прийшли за  нею  не  тi
обри, що брали тiльки-но, прийшли iншi. I терхан був iнший, ба й  речi  не
тi. Не питали вже, в слабi чи нема?,  сказали  виставити  тисячу  -  та  й
повели. А по якiмсь часi звiдтам, куди вели,  прискакав  один,  викинувши,
певно, з сiдла котрогось iз необачних обринiв (були то, як пригаду? тепер,
переважно отроки), прискакав i крикнув з  крутопадi,  що  пiдносилась  над
яром:
   - Не вiрте аварам! Вони не до города Сiнгидуна ведуть нас.  Виводять  у
поле й витинають до ноги!
   Виголосив одим духом i зник, певно, завважив:  його  помiтила  сторожа,
поспiша?, аби схопити чи й потяти. А всi, хто почув його, не знали, як  ?м
бути. Вiрити не хотiлося, одначе й  не  вiрити  не  могли.  Не  такий  вiн
перепуджений i стривожений був, той, що об'явився  i  крикнув:  "Не  вiрте
аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вiрити йому. Та й кому се треба
було так пiдло жартувати i з ким?
   - Содруги! Це схоже на правду! Не йдiмо бiльше з яру, коли  прийдуть  i
братимуть!
   - Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
   - Бо таки нi! Варвари ?!
   Велелюддя людське не просто гомонiло вже - вирувало. Спершу збиралися i
радились невеликими купкамигромадами, певно, тi, що встигли заприятелювати
за час походу чи полону, та, нiчого  не  врадивши  сво?м  осiбним  гуртом,
кидалися до iншого, велелюднiшого чи мудрiшого.
   - Не пiддаваймось, коли прийдуть i братимуть! - кричали найголоснiшi. -
Сидiтимемо в таборi купно й триматимемося купи!
   А що висидимо?
   - Так, так, що висидимо? Та чи  й  дозволять  сидiти?  Приходитимуть  i
братимуть силою.
   - Ма?мо послати сво?х нарочитих до кагана. I  то  негайно!  Ходiмте  до
сторожi й скажемо: доки не повернуться нашi нарочитi вiд кагана, нiкуди не
пiдемо!
   - А коли не послухаються?
   Це подав голос вiн, Свiтозар. Бо видiв, певен був: i однi, i другi лише
хапаються за рятiвну мисль, радять не те, що поряту?.
   - Стихли на мить, одначе тiльки на мить.
   - А коли не послухаються, кинутись i розчавити!
   - Оце вже дiло. Я теж так думаю: коли авари справдi  намiрились  потяти
нас, iншо? ради нема? й бути не може. Ми без бронi, се правда. Та  нас  он
яка сила. Коли вiзьмемо до рук ки? та будемо мудрiшi за сторожу,  здола?мо
??, бiгме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всi.
   - Дiло кажеш, ескулапе.
   - Ано, ми теж приста?мо! Ходiмо лавою на сторожу. Вона не  така  вже  й
чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всi  iншi  розбiжаться  по  довкружних
байраках, по дунайських зарослях - i хай шукають вiтра в полi.
   Згромаджене досi велелюддя завирувало, кинулося  до  наготовленого  для
вогнищ палiччя, кожен вибирав собi зручний коли  не  для  нападу,  то  для
оборони кий. Авари загледiли те i здогадалися,  видно,  до  чого  йдеться:
спiшно сiли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
   Iншого виходу з яру не було, лише через них. Та  юрму  полонених  i  та
запруда не стримувала. Свiтозар iшов попереду, тож перший i спинився перед
комонниками, що стали йому i його содругам на путi.
   - Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
   - До тебе, привiдцю.
   - I всi?
   - Ано. Волi?мо знати, пощо трима?те нас у цiй ямi i  доки  триматимете?
Каган велiв вести в тепло та затишок, то берiть i ведiть.
   - Прийде час, вiзьмуть.
   - Чому ж не зараз?
   - Про те знають iншi, не ми.
   - У полонених урвався терпець. Вони волiють, аби ви зараз уже брали  ?х
усiх, скiльки е тут, i вели до Сiнгидуна.
   - Сказано: вертайте назад i ждiть!
   - Чого, смертi?
   Терхан сягнув рукою до меча, хотiв, видно, пригрозити  Свiтозаровi,  та
тi?? митi сталося те, чого й Свiтозар не сподiвався:  хтось  iз  полонених
вихопився у нього з-за спини й огрiв терхана по  чому  бачив  ки?м.  Iнший
скористався тi?ю миттю й викинув привiдцю сторожi з сiдла. На  помiч  йому
не забарилися прийти авари. Переднi з коiмонних здибили огирiв i кинули ?х
на юрму. Скрикнули ураженi i впали мовчки. Та полоненi не  помiчали  того.
Хто мiг, той захищався чи бив супостата свого  ки?м,  хто  дотягувався  до
стремена, той хапав комонника за ногу i доволi спритно  та  дужо,  як  для
знеможеного, викидав його iз сiдла. А вже там, на землi, били  повершеного
тi, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнiвалися бiльше: той, що  стояв  на
замиленiм огирi над крутопаддю й кричав усiм, хто  був  унизу:  "Не  вiрте
аварам!" - був ?м вiрним содругом, життям сво?м накладав, все ж повернувся
до яру й попередив тих, що в яру: авари  прирекли  всiх  на  смерть.  А  в
приречених нема? вибору. Гинули вiд  мечiв,  пiд  копитами  комоней  i  не
зважали на те, мов очманiлi дики, перли та й перли на аварiв, аж  поки  не
затопили ?х собою чи примусили степутися i зiйти з путi.
   Що було далi, лише боги й могли видiти iз високостi.  Поведiвати  ж  чи
завадити - навряд. Гула вiд тупоту тисяч i тисяч нiг земля, чулося  важке,
схоже на шум прибою в буремну нiч дихання, час вiд  часу  крик  когось  iз
уражених чи знеможених. Не благання про помiч - останн? прощання iз свiтом
чи докiр свiтовi. У цiм страху-безпам'ятствi, в поривi,  що  знав  одне  -
уникнути погонi, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про
помiч.  Авари,  одержимi  в  злостi,  скакали  обiч  i  галалакали,   однi
повелiвали щось, iншi поспiшали здiйснити тоте повелiння, ще iншi насiдали
на полонених i разили мовчки. Урон  вiд  ?хнiх  мечiв,  як  i  вiд  стрiл,
мiзерний, його навiть не помiчають, а все ж полоненi шарахаються  час  вiд
часу, схоже, нiби хочуть пробити мур i не  можуть,  знову  вiдскакують  та
бiжать, силяться перегнати самих себе.  Юрмисько  вiд  того  ще  помiтнiше
бурлить, виру?, нагаду? табун наляканих звiром комоней, до краю збуяпих  i
перепуджених,  нацiлених  на  одне  -  втекти,  не  пiддатися,   з   шкiри
випорснути, а бути далi вiд бiди-загрози.
   Чи до розглядин тут i чи до мислi про помiч? Знають-бо: втеча -  надiя,
як ? надi?ю й певнiсть: рятунок можливий доки при купi.  Тому  полоненi  й
тримаються ??. Бiжать, скiльки ? сили, i дбають про одне: не спiткнутися б
i не вiдстати б вiд гурту. Хто  зважився  на  неможливе,  тому  не  личить
спинятися на пiвпутi. Хiба не вiдали: вони пiшi i  безбороннi,  а  тi,  що
переслiдують - при бронi i на комонях,  встигнуть  i  потяти  багатьох,  i
помiч покликати. Та хай... ?х, втiкачiв,  що  були  щойно  полоненими,  оп
скiльки всiх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що  до  байраку  пе
так i далеко вже. Та й бiгти не пiд гору, у долину. Коли вiдчули те, а тим
бiльше побачили: бiжать не пiд гору, - в долину, i зовсiм возбуяли  духом.
Прибула до нiг сила, радiсть-утiха засвiтилася в очах. Через те, мабуть, i
не добрали, чому це авари, що уподiбнювалися досi псам i люто кидалися  на
свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед i погнали комоней туди,  куди
бiжать i полоненi, - до байраку. Лиш опiсля, як вони досягли його та стали
показувати на зворохоблене юрмисько, примiтили: путiвцем,  що  йшов  понад
байраком, правилися численнi  комоннi,  чи  не  та  чергова  турма,  котру
привiдцi аварськi послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
   - Братове! - встиг помiтити  те,  що  й  iншi,  Свiтозар,  -  Звертаймо
одесную, бiжiм у Дунай! Тепер лиш вiн поряту?!
   Бачили: покликана на помiч турма  зворохобилася  вже,  комонники  стали
приострожувати й здиблювати не перейнятих бу?стю огирiв,  спрямовувати  ?х
на втiкачiв, таких близьких уже до порятунку i через те усе ще не  певних,
що треба звертати кудись.
   А турма зняла тим часом мечi i йшла на них лавою.
   Боже милостивий! Порятуй i помилуй! Крiм Дунаю та його пречисто?  води,
тепер i справдi нема? на що надiятись.
   Хтось пада?, знесилений страхом, такою видимою вже  неминучiстю,  хтось
обходить його чи й перескаку?  через  нього  та  бiжить,  куди  бачить,  а
правдивiше - куди всi. Часто й дужо диха? поле, вiдлунюючи потужне людське
дихання, гуде земля вiд тупоту нiг, а ще бiльше -  пiд  ударами  копит,  i
небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що дi?ться на землi.  Бо  комонi
настигли вже полонених i комонники не шкодували сили  i  не  чули  докорiв
сумлiння, стинаючи приреченим голови чи  дiстаючи  ?х  сулицями.  Навпаки,
лютували з того, що полоненi бiжать купою, один в один, що  тота  купнiсть
не дозволя? ?м гуляти вiльно: потявши одного,  вибирати  другого,  потявши
другого, вибирати третього.  I  все  -  на  лету,  не  зупиняючись,  даючи
спроможнiсть перейнятому бу?стю серцю  натiшитись  винахiдливiстю  розуму,
вправнiстю рук, силою молодечого тiла.
   - Обходьте це тлумисько з одного i другого боку! - повелiвав  хтось  iз
аварських привiдцiв, - Перетнiть йому путь до води!
   - Хай скачуть, - вгомоняв його iнший. -  Дунай  широкий,  його  коли  й
перепливуть, то всього лиш одиницi.
   - Вони ураженi моровицею,  загадять  рiку!  Повелiваю:  потнiть  ?х  на
землi!
   Потяти то й потяти. Чи ?м, молодим та дужим, не  впоратись?  Вимахували
та й вимахували мечами, ба навiть пiдiгрiвали себе гпiвом, коли тi, що  ?х
прирекли на смерть, пробували ухилитися вiд несхибного удару чи прикритися
ки?м. А в гнiвi були ще лютiшi  й  заповзятливiшi.  Ось  тiльки  заступити
полоненим путь до води так i не змогли. Бо  тi,  кого  валили  вони,  нiби
траву в полi, були гейби стерянi. Нiчого не помiчали довкруж себе,  нi  на
що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега - стрiмголов у воду.
   Переслiдування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був i що  робив  у
тiй кривавицi терхан, меншi за нього привiдцi, во? аварськi не вiдали.  Бо
не зглядались i не розглядалися, заслiпленi кров'ю, що лили через мiру. Та
й приреченi спонукали до того. Анi  один  не  аняв  догори  рук,  благаючи
пощади. Навiть тi з них, що падали вже, ураженi, озиралися й казали  видом
сво?м, останнiм зблиском згасаючих очей: "А все ж усiх нас  ви  так  i  не
потяли".



   XXXII

   Гори Карпати,  схiднi  Альпи  -  споконвiку  слов'янська  земля.  Як  i
пiдгiр'я, як i доли, що лежать мiж Дуна?м i горами. Вони - ?хня  зелена  i
затишна домiвка, мила серцю дiдiвщина. Ано, i багата, i затишна,  i  мила,
та не вельми привiльна. Тiсно людовi  в  тих  горах.  Пiдгiр'я,  щоправда,
просторiше, доли i зовсiм безмежнi, багатi на землюплодоносицю,  та  нема?
життя тут людовi слов'янському. Про супокiй i  помишляти  годi.  Приходили
колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд i вже обiбраного  змусили
потiснитися  в  гори;  пройшли  гунни  -  i  теж   перемотлошили   ?х   та
погвалтували, а вже погвалтованих витiснили з долiв  у  гори.  Тепер  обри
об'явилися. I так без кiнця-краю. Битою путтю народiв нарекли ?хню  землю,
край ?хнiй любий та милий i змусили замислитися врештiрешт, а  чи  не  час
покинути цi гори та пiдгiр'я, коли не всiм, то  молодшим,  тим,  для  кого
нема? тут анi  поля,  анi  роздолля,  у  кого  ?  зате  сила  i  е,  отже,
спроможнiсть добути собi iншу землю?
   Може, й не зродилася б така мисль, не заяснiв би намiр, коли б не тi  ж
гвалтiвники. Приходили на ?хню землю i брали ?х  iз  собою  в  походи,  на
розбiй до сусiдiв. Пiшли так раз, пiшли вдруге та й узвича?лись. А звичка,
як вiдомо, Друга натура е.  Пiдпирала  убогiсть,  пiдпирав  голод,  тож  i
мусили потурати молодцям, аж поки по удостовiрилпся i не стали  на  мислi:
чом би не пiти та не сiсти в задунайських землях усiм  родом  сво?м?  Край
багатий, а роме? iншим заклопотанi -  i  в  Африцi  стинаються,  i  персiв
прагнуть виперти з тих мiсць, де ?м вигiдно, i Iталiю силяться повернути в
лоно Схiдно? Римсько? iмперi?.
   Збудилася мисль - збудилася й кров у молодцiв-склавинiв, зiбрали докупи
молоду силу та й пiшли за Дунай. I таки недаремно: сiли там,  в  Iллiрику,
сiли та й сидять яко твердь  склавинська.  ?хнiй  успiх  багатьох  манить.
Iдуть i утверджують себе  в  Iллiрику,  хоча  таких,  що  ходять  лише  на
промисли, теж не браку?.
   Затим i зiбралися сьогоднi в оседку старшого з  князiв  склавинських  -
Лаврита: з промислами за Дунай аж  надто  зачастили,  так  зачастили,  хоч
сторожу став - не вiд роме?в i не вiд  аварiв,  таки  вiд  сво?х,  аби  не
правилися туди, де мiзки можуть витравити.
   - Ви забува?тесь, - казав князь-вiтець i  гостро  позирав  з-пiд  сивих
брiв на князiв окольних земель - то на Ардагаста, то на Пiрагаста,  то  на
Мусокiя, - забува?тесь, мовлю, що бiда не сама ходить, а з  дiтками.  Мало
вам було нашестя обрiв? Не впевнилися ще: коби були при купi, не ходили по
ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а вiдтак i лихолiття.
   - Обри поплатяться ще за те,  -  не  втримався  i  пригрозився  суворий
вдачею Пiрагаст. - Ще матимуть пiдсмалеиi п'яти i пику в багяi, дайте час.
   - Дайте час! - не менш грiзно перекривив його князьвiтець.  -  Ви  мали
його, та пустили через свою нетямковитiсть по вiтру. Тра було не до роме?в
iти того лiта, а тримати силу свою напоготовi. I нинi не про вiдходи  слiд
думати, а про обрiв. Чули, поламали  зуби  на  ромеях,  мусили  оступитися
перед ними i накивали п'ятами з Фракi?. Оце й був би вiн, ваш час,  слушна
нагода пiти  на  них  та  вiддячити  за  спустошення.  Так  можна  було  б
вiддячити, що й зовсiм не знали б, де ?м сiсти. А ви пiшли  за  Дунай,  на
Фессалонiку нацiлились. Ось i ма?те тепер: i Феесалонiки не взяли, i обрiв
не позбулися.
   Князi покректували нiяково i чухали чуби.
   - Хто мiг знати, що вони пiдуть на роме?в. Нiби ж  заодно  з  ними,  на
службi в них перебувають.
   Це мислив уголос Ардагаст. Мусокiй, пiдтримуючи його,
   пiшов ще далi:
   - Коби ми знали, що мiж ромеями i обрами незгода, давно зiпхнули б  цих
асiйських зайд за Дунай.
   - Отож-бо и ?, -що нiчо не  зна?мо,  -  показав  у  його  бiк  костуром
князь-вiтець. - Ото й бiда наша! А тра б знати, перш нiж  зважуватися  йти
кудись, чинити щось. Певен, через тоту  необiзнанiсть  свою  та  ще  через
самоправство i терпимо бiду. Хто  що  надумав,  те  м  робить,  кому  чого
заманулося, того й прагне. В ?дностi ми жи?мо чи не в ?дностi? ? я для вас
князь-вiтець чи не ? ним? Паннонськi слов'яни з нужди  одкололися.  А  вас
яка нужда хилить до того?
   Вiн був не на жарт гнiвний, князь Лаврит,  i  молодшi,  пiдвладнi  йому
князi Склавинi? мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.
   - Може, й так, - озвався Ардагаст, - I напевно, що так:
   перш нiж iти на когось, тра знати, яку силу  мав  вiн  i  де  та  сила.
Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, тi з наших,  що  пiшли
за Дунай i сiли в роиевських землях, де  почувають  себе  твердо,  просять
подво?ти, а то й потро?ти ?хию силу  нашою,  а  друге,  наших  безсилi  ми
тримати тутки.
   - Горе землi, - пiднiс до неба сво? старечi руки  Лаврит,  -  горе  тiй
землi, чи?х дiтей вiдвiда?  байдужiсть  чи  зневага  до  не?!  Боги!  Таку
благодать дарували ви людовi, дарувавши гори сi та пiдгiр'я! Чим  завинили
вони леред тими, що звуть себе синами Склавинi??
   - Гори - нiчим, милостивий княже. I край наш теж нiчим не завинив. Вони
у нас лiпi з лiпих, других таких i шукати  годi.  Люд  чужинський  ?  тому
виною. Сам казав ие так давно: кого тiльки не було тутки,  i  всi  топтали
нам груди, а купно з тим i замилуванiсть нашу кра?м i землею. Обри  чи  не
найбiльше наглумилися над тою вамилуванiстю. А тут  i  нагода  ?:  тi,  що
живуть мiж iллiрiйцiв та фракiйцiв,  кличуть  до  себе  i  хваляться,  мiж
iншим, супоко?м.
   - Який там супокiй, гадаю, бачили i зна?те:  обри  пройшлися  лавою  по
всiй Фракi?. А де об'являються обри, там кров i татьба найнемилосердюша.
   Вiн був на диво упертий нинi, князь Лаврит. Такий невдоволений  ними  i
такий упертий, що Ардагастовi сумнiв закрався уже в серце: чи не пощастить
схилити княаявiтця на свiй бiк? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася  мiж
во?в склавинських, ?? не стримати вже.
   Сказав, як думав:
   - То ви забороня?те похiд?
   - Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Роме? иобили обринiв.  Вони  в
силi зараз. Чи ви вiда?те, яка то сила?
   А коли то - палатiйськi когорти Iмператора, тi, що встигли  повернутися
з Iрану?
   - Про се можна довiдатися до походу.
   - То спершу довiдайтесь, а потiм iдiть уже до мене за згодою. I ще одне
скажу вам, князi Склавинi?: не туди спрямову?те ви мислi сво?. З Вiзантi?ю
ми ранiш сусiдили, сусiдитимемо якось i далi. Казав уже i ще скажу: обри -
ось хто супостат ваш  щонайперший.  Кажете,  ма?те  силу,  адатну  i  себе
захистити, i тим, що на  теренi  Вiзантi?  живуть,  допомогти.  То  киньте
передусiм ту силу на обрiв, зiтрiть ?х з лиця землi нашо?, а тодi вже  про
все iнше думайте i дбайте. Вони погромленi ?, чули? Се ж нагода  з  нагод.
Не супостатiв - соузникiв, може, слiд шукати вам нинi серед вiзантiйцiв.
   Князi переглянулися.
   - А що, це й справдi так. Князь-вiтець дiло каже: обри погромленi, це i
е вона, нагода добити ?х та й позбутися  бiди.  Згадаймо,  хто  плюндрував
нашу  землю  найбiльше  з  усiх?  Вони,  обрини!   Хто   погрожу?   ?й   i
погрожуватиме? Таки вони!
   - Братове! - пiдвiвся високий i дужий Мусокiй.  -  Князь-вiтець  правду
сказав: то першi i найлютiшi нашi супостати. На них i спрямуймо свою силу.
Тим паче, що в нагода. Вони колись не були  содругами  роме?в,  вiднинi  й
поготiв не будуть ними. Зна?те, що вчинили обри сими  днями  з  полоненими
ромейськими! Витнули до ноги.
   - Як то?
   - Хотiли продати тим же ромеям, та в iмператора чи то фiск спорожнiв до
краю, чи  ще  щось  завадило,  одначе  вiдмовився  купити  в  обрiв  сво?х
легiонерiв. На лихо, тi почали мерти, ураженi язвою, то  каган  i  повелiв
сво?м турмам: витнути всi двадцять тисяч, аби не ширили моровицi.
   Йому не пиняли вiри.  Сидiли,  приголомшенi,  й  мовчали  приголомшено,
далебi, сподiвалися ще чогось.
   - Звiдки князь зна? таке?
   - З вельми достовiрних уст, братове. Бачив на торжищi одного з тих,  що
втекли вiд страти i тим порятували себевiд смертi. Хочете, я доправлю його
сюди, самi почу?те. Тим паче, що вiн - не ромей, iз  наших  ?,  слов'янiв.
Княжич антський.
   - Отак? Чому  ж  опинився  серед  полонених  ромейських?  Був  во?м  чи
стратигом у них?
   - Да нi. Студiював науки в Константинополi.  Повертався  до  завершеннi
студiй домiв та й опинився в лабетах обринiв-татей.
   - Веди його сюди, - ожвавився та й подобрiшав  князь  Лаврит.  -  Такий
багато може знати.



   XXXIII

   Склавини  не  мали  таких,  як  у  роме?в,  городiв  та  фортець.  Жили
сельбищами i норовили сiдати ближче до оседку волостелина, спорудженого  в
зручному для оборони мiсцi: над рiчковою крутопаддю або на узвишшi.  Кожен
такий оседок мав ута?мничений доступ до води i  був  достатньо  просторий,
аби в ньому вмiстився при лихiй годинi люд прилеглих  сельбищ,  ба  навiть
?хнiй найнеобхiднiший скарб. А ще  вiн  мав  довкола  надiйнi  забудови  з
високими и  доступними  стiнами,  та  вежi  з  бiйницями,  та  ворота,  що
перекривали вхiд. Оседки тi iменували градцями, а ?хнiх  волостелинiв  або
всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин  i
як  багато  сельбищ  могло  знайти  захист  у  його  градцi,  коли  людовi
погрожував супостат. Саме тому - i, мабуть, тiльки тому - серед  склавинiв
було надто багато князiв, а тi з них, що  мали  неспокiйну  дачу  i  могли
повести за собою окольний люд, коли йшло про  оборону  краю  чи  похiд  за
Дунай, величалися велики й поважалися бiльше, нiж iншi, окрiм найстаршого,
князя-вiтця.  Мусокiй  належав  до  великих  князiв  та  й  градець-острог
бiльший, нiж по всiх околiях, i торжище при  градцi,  багатьом  знане.  На
ньому завше товпився люд, не браку?мо його й того дня, як  Мусокiй  дiстав
повелiння  Лаврита  оправити  збiглого  з  полону  анта  на  раду   князiв
склавиньких.  Лимарi-сiдельники  продавали  сiдла,  збрую,   ткалi   тетки
барвистi, гаптованi тунiки, скудельники - сво?  вимри:  окрини,  поставцi,
корчаги, лагвицi. Та чи не наиiльше товпилося  його,  люду,  в  рядах,  де
продавалися посмаги,  парений  набiл  у  маленьких  окринах,  сир  овечий,
смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощi його  вивертали  Свiтозаровi
нутро, i вiн сiв далi вiд спокуси к гуслярiв, калiк перехожих. Якийсь  час
сидiв i дослухався до ?хнiх пiсень, до бесiд-пересудiв, зрештою не втрився
i попрохав, аби котрийсь дав i йому заграти на гуслях
   - Зугарен е? - поцiкавився старший.
   - Ано.
   - То прошу.
   Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далi одважився  i
заспiвав.
   Пiсня його була неголосна,  сумовито-журлива,  одначе  голос  добувався
десь аж iз глибини ?ства й зворушував торжкових тим, що промовляло  ?ство.
Пiдходили, кликанi звабою, ставали й слухали.

   Золото? диво-днини
   Боги мудрi свiт творили:
   Помiж долiв клали гори,
   З гiр рiчки пускали в доли;
   Там лiсами схили вкрили,
   Там дали привiлля злакам,
   Твар пустили з рук щедротних
   По землi гулять вольготно.
   I для вищих божих цiлей
   Сотворить благоволiли
   Рiд людський, - всьому окрасу
   I премудростi надiю.
   "Ось, - сказали тому роду, -
   Чисте небо, тихi води.
   Жий, плодись, твори те благо,
   Для якого й свiт творивсь".
   I люд послухався богiв,
   Осiв i множився завзято.
   Лиш одного не взяв, затятий,
   Собi до тями,
   Що твар земна
   Дана йому для помочi
   В дiлах ролейних, не для з'?жi.
   Не взяв - i тим згубив себе:
   Вiд споживаиня кровi дичини
   Хай i дотолi, непомiтно звiльна
   Втрачав подобу елiта
   I вабував подобу звiра.

   Сам  того  не  помiчаючи,  Свiтозар  перейшов  яа  оповiдь   речитатив,
натхненно и пiднесено нагадував людовi, яка благодать процвiтала в  лiпшi,
нiж сi, часи на долах i в горах безбрего? ойкумени  -  вiд  замилувано?  в
свiт людського i людяного Еллади до Дунаю i вiд Дунаю до  Студеного  моря,
доки не возбуяло в людовi звiрине i не погнало  той  зворохоблений  люд  з
одного кiнця свiту в iнший. Спершу прийшли на  Дунай  римляни  й  скропили
супокiйно-мирну землю людською кров'ю, затим  об'явилися  готи,  услiд  за
готами вломилися дикими ордами гунни, нарештi наслано злою силою й  обрiв.
Що творили тi, котрi топтали землю при Дуна? до обрiв,  склавини,  далебi,
знають. Та чи знають вони, яких сусiдiв замали, пустивши на Дунай обрiв?
   Свiтозар мав таку звичку: приплющував, спiваючи, очi i все, що йшло вiд
серця на струни, бачив, мов наяву.
   ...Доки бiг купно з усiма, кому вказав путь  до  порятунку,  не  вельми
доглядався. Й без того знав: поляже ?х, переслiдуваних не лише сторожею, а
й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дуна? та розглянувся, втратив
i ту мiзерiю сили, що мав: поле при байрацi, схил, що спускався до  Дунаю,
були устеленi трупом - де рiдше, де густiш, а де  й  зовсiм  густо.  Та  й
серед тих, що досяглi? рiки  й  шукають  тепер  порятунку  на  супротивнiм
березi Дунаю, немало таких, якi ледве тримаються на водi, а  то  й  зовсiм
неспроможнi триматися. Побiгли, одержимi мислю: там порятунок, а опинилися
у водi, згадали: вони ж не вмiють плавати!  Згадали  й  стали  волати  про
помiч, а то й не волаючи, зникали пiд водою. Бо хто допоможе таким?  Дунай
он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
   До болю прикро було. Це ж вiн повiв цих людей на загибель.  Це  з  його
уст злетiли слова: "Тепер лише Дунай нас поряту?!" По собi мiряв.
   "А можна було порятуватися якось iнакше? - виправдував  свiй  вчинок  i
силкувався вiдшукати резони. - Тих Що долають дунайську  широчiнь,  все  ж
таки значно бiльше, анiж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили  собою
плесо. Коли всi досягнуть берега та уникнуть погонi, пiдстав  для  докорiв
собi таки не буде".
   Переслiдуваний навiть перед лицем смертi блага?  заступництва.  Благали
його  й  Свiтозаровi  побратими.  Знали-бо:  найстрашнiше  позаду:  погонi
уникнули, караючий аварський меч в Дуна? не дiстане, а  супротивний  берег
мовчазний, тих, що могли б стати ?м на перепуттi, нема?  там.  Чому  б  не
вiрити в щасливiшу, нiж була досi, долю _i  не  пнутися  з  останнiх  сил?
Широкий вiн, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли
йдеться про життя i волю, усе можливе i все посильне!
   Та тим i гiрка вона, доля гнаних i упослiджених, що ?х iе тiльки  люди,
боги теж переслiдують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи
докликалися до iодругiв сво?х - тих, що стояли таки на тiм  боцi  Дунаю  й
завважили колотнечу мiж карателями i приреченими полоненi не встигли ще  й
увiрувати як слiд: вони близькi  до  порятупку,  як  там,  на  супротивнiм
березi, об'явилася ще одна турма, i поспiшала вона не кудись там, таки  по
шi душi.
   "Оце  усе  вже",  -  подумав  Свiтозар  i  не   став   гребтися.   Геть
приголомшений був тi?ю несподiваною з'явою, не те  що  пориватися  кудись,
думати, здавалось, не зугарен. все ж тiльки  якусь  мить.  Затиснута  тi?ю
миттю мисль випручалася раптом i зблиснула новою сподiванкою. -  Не  йдiть
iз води! - крикнув найближчим. - Вертайте на середину рiки  й  пливiть  за
течi?ю! Тепер вопа лиш ряту?...
   Чи мiг думати тi?? митi, що в обрiв, крiм мечiв, е  ще  й  ша  бронь  -
стрiли? Прискали та й прискали ними на плавцiв -  з  одного  i  з  другого
боку. Кого не  встигали  потяти  з  першо?  засiдки,  сiдали  на  комоней,
забiгали наперед i знову  цiлились.  Аж  поки  не  домоглися  свого:  лави
жадаючих порятунку геть порiдiли до  ночi,  а  тих,  що  уникнули  кари  i
втримались  на  водi,  була  така  мiзерiя,  що  коли   спустилася   вона,
нiчка-рятiвниця, на землю  та  сховала  втiкачiв  вiд  лихого  ока,  авари
вдовольнилися, мабуть,  тим,  що  вчинили  за  дня,  i  махнули  на  решту
полонених рукою.
   Бiля спiвця що далi, то бiльше збиралося торжкового  люду,  та  вiн  не
звертав на  те  уваги.  Був  у  полонi  гуслiв,  мелосу,  а  ще  того,  що
виспiвувало власне ?ство.

   Не хвалися ти, словене,
   Що вольготству?щ в струменах
   Вiтця Дунаю, Тиси-сестрицi,
   Та бистриця мутна стала,
   Лжу й ганьбу на днi сховала.
   Живодайно? бистрицi.
   Дунай славен, славен не водою,
   А недолею людською.

   Коли пiсня стихла, тi, що стояли довкруж та слухали, не рушили з мiсця.
Дивилися на спiвця й  вiдмовчувались,  надто  жони.  Лише  перегодом  десь
зiтхнула одна, за нею друга, далi перекинулися  й  словами,  сердобольнiшi
пiдходили навiть i клали  перед  Свiтозаром  посмаги,  запечене  на  вогнi
м'ясо.
   - По?ж, соколику, - прохали.
   Iншi, необiзнанi, розпитували тим часом:
   - Хто вiн? Звiдки буде?
   - Не бачите хiба? Один iз тих, що порятувалися, пливучи Дуна?м.
   - Йой, той Дунай... I багато загинуло ?х там, сарак?
   - Не питайте та не знайте, лiпше буде.  Тi,  що  нагодилися  та  видiли
опiсля, казали: Дунай спух вiд трупiв. Гейби пiдтятi в лiсi дерева, пливли
ним утопленики.
   Гомонiли все борше та борше. Знайшлися  такi,  що  не  повiрили  сво?м,
пiдiйшли до Свiтозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та ?м не
судилося почути тую правду: над'?хали комоннi й примусили розступитися.
   - Князь. Князь Мусокiй, - загомонiли.
   Той, кого величали князем, йшов прямiсiнько на Свiтозара. ;
   - Достойний родаку, - сказав,  зближаючись,  -  князь-вiтець  Склавинi?
волi? бачити тебе. Коли ? на те твоя ласка, ось огир, сiдай, по?демо.
   - Се далеко?
   - Не так щоб дуже. За дня будемо там.
   - Менi б дар людський забрати в щось, - показав  на  |.те,  що  поклали
перед ним.
   - Чим клопочешся. Там буде що ?сти.
   - Ба нi, се вiд щирого серця давалося, сього не смiю лишати.



   XXXIV

   Мати Миловида лежала в ложi слаба i змарнiла, геть не схожа на  ту,  що
знали колись. Лиш iнодi одкривала очi, з жалем i болем дивилася на  дiтей,
онукiв.
   "Яка-бо ти ?, мати природо, - казали  тi  зболенi  позирки.  -  Нас  iз
Волотом винагородила, як хотiли, - лише синами, а синам нашим  поскупилася
дати ?х. У Радима з трьох дiтей двi дiвки - Добрава й Милея,  у  Добролика
лише дiвки - Ярослава й Добромира. I в Данка дiвка - Нiга. Чи й  далi  так
буде i чи на добро се?"
   Стомлено прикрила повiками очi i вже потiм, як поборола втому,  глянула
втiшнiше: може, й справдi так треба?  Сини  -  опора  столу,  а  доньки  -
продовжувачки роду. Он якi младомладi та доброликi вони, геть  усi  бабинi
цяточки позбирали. Чи такi не народять синiв  i  не  дадуть  родовi  гiднi
паростi? Земля зусиллями князя i люду надiйного вупокою удосто?на, чом  би
й не множитись родам. - Живiть, дiти мо?, - казала через силу  й  позирала
втомлено не так на княжичiв, як на ?хнiх жон, - живiть у злагодi, у повазi
одне до одного. Мир i  злагода  -  заповiдь  божа,  пам'ятайте  се.  А  ще
бережiть покони роду вашого. Молодшi най мають собi за вiтця  старшого,  а
старшi, яко синiв сво?х, - молодших.
   Ще раз поглянула на всiх немiчним зором i вже потiм  втримала  його  на
Радимовi.
   - Тебе, княже, - сказала значущо, - лишаю за  вiтця  и  усiм,  а  тебе,
Злато,  -  за  матiр.  Ма?те  заприсягти  зараз  будете  такими  по  менi:
схилятимете  до  покори  непокiрних,  ставатимете  на  помiч   слабим   та
приниженим. Передусiм пособiть стати на ноги найменшим.
   - Заспокойтеся, матiнко, - бережно торкнулася ??  руки  Злата.  -  Нiби
вони не стоять уже, нiби ви без нас не поставили ?х. Глядiть, якi ?  мужнi
та гожi, присяйбiг не они - ми  потребу?мо  вже  ?хньо?  помочi.  To  була
правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вiк, коли  ган?й  треба  думати  про
помiч. Ано, всього лиш на вiсiм лiт володша  за  свою  названу  маму.  Ото
тiльки й одмiни, що така немiчна. Сива, гейби голубка, най i рiзних, все ж
сво?х ма? дiтей. Той, що вiд першого мужа-небiжчика, сам ? вже муж, чи  не
найрiднiший ?й, бабунi Миловидi. Бо геть усi  дiдовi  крапельки  позбирав:
вилитий князь Волот.
   - Дбайте про себе, мамо Миловидо, - не вмовкала Злата.  -  Не  теребiть
серце сво? клопотами про нас. Не теребiть - i будете  дужi  ще.  Рано  вам
лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.
   Слаба приплющу? очi i тим змушу? Злату замовкнути. Бо вид  справдi  ма?
такий, що йой...
   Одначе мати Миловида збира?ться ще з силою i каже те, що хоче сказати.
   - Коли в ромеях пiде на замирення з  обрами,  пошли,  княже,  -  велить
Радимовi, - людей сво?х, най розшукають там Свiтозарка та стануть  йому  в
помiч. Чую серцем, бiду? вiн тяжко, а через смуту в Фракi? анi сам не може
прибути, анi подати про себе вiсть.
   - Неодмiнно пошлю, - обiця? Радим. - I негайно пошлю, бо там,  матiнко,
дiйшло вже до замирення.
   - Правда?
   - Присяйбiг! ? певнi вiстi: обри погромленi, пiшли восвоясi.
   - Слава тобi, боже! - молилася до неба i  руки  склала  так,  як  завше
складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всiх,
хто стояв чи сидiв поруч, уповала на бога й благала в нього помочi  синовi
сво?му, так надовго заблукалому в свiтах.
   То була чи не найбiльша ?? гризота. Вiдтодi, як не стало князя Волога i
всi ?? дiти зажили сво?м життям, стали менш  за  все  потребувати  мамино?
помочi, крiм хiба найменшого, те й  робила,  що  бiдкалася  Свiтозаром  та
молилася за Свiтозара. ?й казали: вiн у добрих i надiйних руках, ма? серед
тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися
за кожним Свiтозаровим кроком, оберiгати  його  вiд  злих  та  заздрiсних,
наставляти на путь iстинний, коли оступатиметься. Та  й  сам  Свiтозар  не
таке вже отроча, не так  поривався  до  науки,  аби  легковажити,  а  мати
пропускала тi казання повз вуха, втирала сльози та  марнiла.  Аж  поки  не
сталося, що мало статися в ?? лiта: почала  скаржитися  на  серце  i  геть
змалiла через ту недугу на силi.
   - Що ж заповiм вам, вiдходячи? - дивилася по черзi то на одного, то  на
другого з сипiв сво?х. - Вiтець хотiв, аби виросли  з  вас  хоробрi  мужi,
оборонцi землi Тиверсько?. Будьте достойнi тих його сподiванок.  Зда?ться,
все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не палiть мене
иа вогнi, поховайте, яко християнку з  двiйнями,  супроводом  людським.  I
помiнайте, дiти за тим-таки, християнським законом. Самi ж як зна?те так i
живiiть. Хто сприйняв серцем i  помислами  Христову  вiру  йдой  най  буде
твердий у нiй, хто нi, най трима?ться тi??, що ?й уся  Тивер.  Вiльному  -
воля, спасеному - рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та  тi??
митi хтось постукав у високi ворота  соколовезького  оседguy,  а  невдовзi
почувся звiдтам i веселий гомiн, радiсний жiночий крик.
   Усi, хто був при слабiй, обернулися в той бiк,  не  так  .  цiкавi,  як
подивованi: кому в цьому подвiр'? може бути весело?  Милана  цiлилася  вже
звестися i вийти, та розчинилися дверi i одна з челядниць, либонь, та,  що
радiсно скрикнула перед сим, з'явилася на порозi й  розбила  сво?ю  з'явою
смуток:
   - Радiйте, солоденька княгине! - сказала, яснiючи видом.  -  Свiтозарко
повернувся.
   Милана iз Златою сiпнулися було бiгти слiдом за мужами i отрочатами, що
подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали  про  маму  Миловиду  й
лишилися при мамi.
   -Мужайтеся, горличко, - улещали-заспокоювали, хоч  й  не  мали  його  в
серцi, супокою того. - Ви переболiли сво?, доста.
   Баяли княгиню, як могли, а княгиня  знай  дивилася  збудженим  позирком
очей сво?х на дверi, та ждала сина, та тремтiла ждучи. I коли вiн з'явився
врештi-решт бiля i ложа, ?дине, на що спромоглася, простягла до нього  во?
зболiлi руки й сказала до краю зболене:
   | - Свiтозарку! Свiтку мiй згорьований! Я таки дiждалася тебе.
   Вiд того дня не Милана iз Златою i не челядь княжа, Свiтозар висиджував
бiля недужо? та баяв недужу.  Лише  тодi,  як  спочивала,  йшов  до  лiсу,
нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь iнший час або ж готував iз
ях напо?, або бесiдував iз мамою та запевняв маму: коли вживатиме  те,  що
готу? для не?, ще стане на ноги i буде дужою.
   Слаба не вiдмовлялася вiд його  лiкiв,  як  i  вiд  речей  солодких  та
багатообiцяючих. А проте дивилася на сина й зiтхала раз у раз.
   - Йой, лебiдику, - казала й смутнiла на виду. - Я сво? вiджила уже.  Як
ти житимеш - ось що болить менi.  Усi  мають  жон,  статки,  мають  оседки
веселi, дiтей в оседках. А де тво? статки i  дiти  де?  Простити  собi  не
можу: нащо  пустила  тебе  за  море,  в  науку  ромейську?  Таке  безлiття
накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала,  що  зроблю
тебе найнещаснiшою дитиною в родi нашiм?
   - А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
   - Йой, поглянь на себе та завваж, який ?? Кiстки та  недугу  принiс  iз
роме?в, бiльш нiчо.
   - Помиля?тесь, матiнко. Змордований я, се правда. Не маю жони,  статкiв
- теж правда. Зате маю iнше - розумiння свiту i людей у свiтi.
   - Що з нього, твого розумiння? Баяном станеш, ходитимеш вiд  оседку  до
оседку та змагатимешся з недугами?
   - I то дiло, чом нi? Та воно - лиш частина того, що  можу  зробити  для
люду, землi сво??. Кажу ж, одкрив для себе свiт i людей пiзнав достеменно.
Надто тодi, як був пiсля ромейсько? науки в кривавих лабетах обринiв. Коби
ви знали, матiнко, як багато пiзнав я в тих  сво?х  мандрах  по  свiту  та
поневiрянням у свiтi!
   - Що ж робитимеш все-таки?
   - Побуду якийсь час бiля  вас.  Сам  наберуся  сили  i  вам  постараюсь
повернути ??. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою -  у
Ки?в, до брата Богданка на Втiкичi.
   - Пощо так, сину? Лишайся в Соколинiй Вежi. Вiдiйду - тобi передам  ??.
Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
   - А Остромирко?
   - Про Остромирка князь подбав уже.
   - Ще мушу землю свою побачити - усю як ? i люд на  землi  Трояновiй,  а
тодi вже и стану на чомусь. Або ж в Соколинiй Вежi сяду та робитиму те, що
маю робити для землi i люду, або пiду  до  Волина,  обiйму  обiцяне  вiчем
мiсце i теж робитиму. Одначе то вже потiм, як обiйду землю та завершу тими
мандрами науку.
   Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рiдного ?й. Нiби й схильна
була погодитися з ним, а все ж не могла.  Щось  перешкоджало  ?й,  i  таке
велике, що переступити через нього несила.
   - Скажи, - зважилась i заговорила зрештою, - чи прийняв  ти,  будучи  в
ромеях, вiру Христову?
   - Не прийняв би - не мiг би навчатися, матiнко.
   - I увiрував у не??
   - Того не можу ще сказати. Щоб бути вiдвертим, се тож кличе  мене  пiти
по землi сво?й.
   - Дивне кажеш ти, сину.
   - Зате правдиве, матiнко. Роме?в бачив, обрiв бачив. Мушу  й  до  свого
люду приглянутися, аби визначитись i старти на чомусь.
   Помовчала i вже потiм озвалася.
   - Побудь коло мене, дитя мо?. Доки жива, побудь, далi живи, як зна?ш. А
Соколину Вежу я заповiм усе ж таки тобi.



   XXXV

   Сила до Свiтозара повернулася ще. I  квiт  молодечий  I  дав  про  себе
знати: таким же пишним та доброликим став, розквiтнувши, як i мати його  в
лiпшi сво? лiта. А маму Миловиду не довго тримав ескулапськими  стараннями
на  свiтi.  Лише  те  лiто,  коли  повернувся  до  не?,  добула  та   зиму
перезимувала. На передлiттi, тодi, як буяв уже квiт,  побажала  всiм,  хто
навiдав ?? перед сном, добро? ночi та й не повернулася вже з не?. Сумирною
була в життi, сумирно й вiдiйшла з нього.
   Ховали ??, як i велiла, за християнським  поконом.  Убогими  були  тотi
похорони. Люд, скоряючись сво?й вiрi i сво?м богам,  не  пiшов  за  гробом
християнки. I псалмiв не спiвали, проводжаючи в останню путь. З усiх,  хто
знав, коли i що спiвати, були лиш кревнi, надто Милана та Злата. А  ?м  не
до спiвiв нинi. Зате на поминки-тризну по княгинi  тиверцi  не  завагалися
прийти. I на тризнi не нiмували, пили, та ?ли, та воздавали хвалу  княгинi
Миловидi. Да вже як дiйшло до спiвiв та танцiв, не шкодували  сили,  як  i
снаги. Аби знала небiжчиця, що вона не чужа ?м. Аби знала та  весела  була
там, у затишнiм Вира?, та не гнiвалacь на них, як не  гнiваються  вони  на
не? за те, що належала до ?хнього, тверського роду, а взяла до серця  чужу
вiру, молилася чужому боговi. Княгиня з не? була лагiдна  з  людом  добра,
тож i люд лиша?ться добрим.
   Сумно стало в Соколинiй  Вежi  без  мами.  Так  порожньо  i  сумно,  що
Свiтозаровi немало сили треба було докласти, аби утримати  себ'е  в  отнiх
стiнах. Коли б не повиннiсть та не обiцянка,  що  ??,  як  i  сестри,  дав
колись мамi - зробити все, що належить робити,  поминаючи  душу  покiйно?,
таки ве всидiв би в  сих  стiнах.  Тож  так,  властиво,  й  зробив:  одбув
сороковини по померлiй, погомонiв iз челяддю, даючи i напутн? слово, та  й
подався до старшого брата князя на Тиверi.
   - Пiду я, Радиме, i надовго. Знаю, повинностей у тебе доста,  а  все  ж
бодай iнодi навiдуйся до нашого праотнього оседку, питай з челядi про  лад
у ньому, коли буде така потреба, давай його. Повернусь iя мандрiв хiба  що
наступного лiта, на тризну-поминки по матерi.
   - Таки волi?ш обiйти всю Троянову землю?
   - Ано.
   Князь, з усього видно, не мав  намiру  перечати  сiй  забаганцi  брата,
одначе не мiг i не дивуватися ?й.
   - А як же буде з повиннiстю, що ?? поклало на тебе вiче?
   Свiтозар змiряв брата пильним i водночас веселим оком.
   - Ти важиш на не??
   - А чом би й нi?
   - Гадаю, то було лише сказано, аби замирити якось вiче.
   - Ба нi, Свiтозаре. Усi, коли хочеш знати,  ждуть  твого  повернення  й
уповають  на  тебе.   Келагаст   творить   дiла,   недостойнi   князя,   а
князя-привiдцi в усiй землi i поготiв.
   - Гада?ш, я зможу прибрати його до рук i поставити на мiсце?
   - Коли явиш себе достойно, - а тебе, певно, на те ж i вчили,  аби  явив
саме так, - вiче може й попросити Келагаста зi столу, оддавши  його  тобi.
Знай: люд невдоволений ним i князi окольнi також.
   - У чiльнiм родi плем'я дулiбського ? свiй спадко?мець.
   - Того спадко?мця Келагаст не допустить уже до столу.
   - На стiл не зарюся, брате, - вiдверто сказав Радимовi. - А в Волинi  я
теж буду i до Келагаста приглянуся. Тiльки не зараз, перегодом.
   - Куди ж зараз мандру?ш?
   - Пiду по Тиворi, потiм заверну до уличiв, ще потiм - до брата Богданка
на Втiкич, до росiв за Россю i неодмiнно в Ки?в. Той град на Днiпрi  давно
вабить мене. А вже пiсля Ки?ва подамся на Волин.
   - З собою кого береш?
   - Анiкого.
   - Як то?
   - Не в похiд же йду. Вiзьму гуслi, сумирну кобилицю  та  й  по  всьому.
Правитимуся лише за тепла. Себе прогодую гуслями, кобилицю - травицею.
   - Пусте задумав, - нахмурився князь. - Правитимешся землями, де лiси та
й лiси, а в тотих лiсах сила-силенна звiра всякого, це браку? й татей.  Як
собi зна?ш, а я самого тебе  не  пущу.  Вiзьми  бодай  кiлька  во?в,  бери
ногати, iншi статки та на?дки, тодi вже и ирався. Княжого  роду-бо  ?.  Як
можеш годувати себе гуслями?
   Був справдi н'еабияк обурений та й непохитний. Бачачи те,  Свiтозар  не
став сперечатися з ним. Хоче, аби було так, най буде. Путь справдi он  яка
далека. Не так уже й безпечно вирватися в таку далеч самому.
   Якийсь  час  (i  доволi  тривалий)  мандри  Свiтозаровi   й   тих,   що
супроводжували його по Тиверськiй землi, не обiцяли чогось лихого.  Бiльше
мiг би сказати: були щ'едрi на сумирностi, як i на звади. Стояла ж  бо  та
пора, коди оовце свiтить красно та ясно, не так часто, як  на  передлiтгi,
аамоложу?ться небо й випадають на  землю  плодовоснi  дощi.  Зате  дерева,
квiти, трави он як весело пнуться до сонця, i земля ста? вiд то? веселостi
святково вбраною та знадною для ока. Присяйбiг, першi  двi  седмицi  те  й
робив, що ставав на перепочинки та втiшався привiллям, надто на Медоборах,
де ? i гори, i доли, поле i лiс. Гляне в один  кiнець  -  розкошу?  зелене
безмежжя, гляне в другий - знову безмежжя та знади в  безмежжi.  Аж  серце
заходиться вiд тих розкошiв земних.  По  горах  кучерявляться  одягненi  в
зеленi шати лiси, по  долах  пиша?ться  дозрiлiстю  буииотрав'я,  а  надто
упо?нi дарами Землi i Неба квiти мiж трав. Море зеленi i море  квiтiв  мiж
зеленню. Бiлих, червлених, синiх, жих, що споюють аер  пахощами,  а  ?ство
людське - вiдвуттям блаженства.
   Щедрий серцем i веселий вдачею, княжич не замикався л собi i не лишався
надовго з сво?ми утiхами. Гомонiв iз дружинниками,  розважався  в  бесiдах
або ж брав до рук гуслi i спiвав пiснi. Тому й  дружинники  доволi  швидко
звикли до княжича,  якого  досi  мало  знали.  На  приязнь  вiд  .довiдали
приязню, на щедрiсть - щедрiстю. В  путi  були  веселими  бесiдниками,  на
привалах  -  дбайливими  челядниками,  на  перепочинках,  надто  поночi  -
надiйними охоронцями. В оседку ночували чи десь пiд  лiсом,  не  шукали  i
сховку, навiть намета не завжди напинали.  Стелили  на  щедро  вистеленому
сiнi чи травi постiль та й спали пiд вiдкритим небом. А  то  сво?  чари  i
сво? привiлля. Ложе i  тих,  що  в  ложi,  оповивала  витеплена  з  дня  i
умиротворена вiччю тиша. Лише час вiд часу,  i  то  негучно  порушував  ??
кiнський храп. Бiльше анi звуку з поля, як i з лiсу  та  з  неба,  що  над
полем i лiсом. Таке бездонно глибоке воно раннього лiта  i  таке  до  щему
чисте та звадне! Присяйбiг, подiно? чистоти та знади й вiдшукати  годi.  А
скiльки зiр у небi а якi святково веселi вонм! Не упокорення -  вознесения
духу почува?ш у собi вiд тих пiднебесних пишнот. Були б крила,  бiгме,  не
втримався б, знявся б i полетiв туди, аби торкнутися то? ута?мниченостi чи
принаймнi погледiти, яка вона зблизька.
   "Не поспiшай, - урезоню? себе княжич. - Забув хiба, як недалеко був вiд
того, щоб полетiти? Втiшайся, молодче, розкошами землi, вони не  гiршi  за
пiднебеснi".
   Лише думка й зугарна на таке: щойно тiшився Свiтозар чарами  неба,  уже
опечал'ений. Бо перенiсся помислами на iншi теренi й уздрiв iншi видива.
   "Чи зможу колись забути ?х? Невже супроти того, що зазнав там, на Дуна?
i в Придунав'?, що пережив  пiд  мечами  та  стрiлами  аварськими,  i  час
безсилий? Не може того бути. Духу в менi не вбили, я ще воспряну духом!"
   Переверта?ться Свiтозар iз боку на бiк, силиться позбутися ?х, див,  що
були реалiями, i  видовиськ,  що  в  тепер  дивом,  а  прогнати  не  може.
Приходять та й приходять у мислi, будять уяву i гонять вiд нього сон.
   "Хiба пiдвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подiнуся вiд думок
про тоте безлiття, як i вiд безлiття, що так надiйно засiло в мiзках?"
   Даремно князь Радим бiдкався, проводжаючи брата, де вiзьме вiн  i  його
путники ?жу i чи скрiзь вiзьмуть за ногати.  Бо?  його  добували  ??  дуже
запросто: там уполюють зайця чи  косулю,  там  качку  чи  гуску,  яких  он
скiльки водиться по озерах та рiчкових  заплавах.  А  сьогоднi  прокинувся
княжич i перше, що  вгДедiв  -  дружинники  поралися  бiля  виловлено?  на
свiтаннi риби.
   - Кому ж се боги послали такий щедрий улов?
   - Усiм, княжичу, бо всi смакуватимемо рибною юшкою i то невдовзi.
   - А все ж ловив хтось один, ну, дво?.
   - Сьогоднi один, завтра  ловитиме  iнший.  Кому  випадав  наглядати  за
комонями, табором, той мав дбати й про страву. Чо даремно тратити час?
   Смакували довго i досита, бо вiдали: далi пiдуть лiси  та  й  лiси.  Чи
натраплять у них на земнi блага,  що  стануть  для  них  ?жею,  однi  боги
знають. До всього ж iншою  землею  правитимуться  -  Улицькою,  мiж  iншим
людом. То вже як доберуться до Втiкича та  загостюють  у  брата  Богданка,
м'енш за все думатимуть, чим  насититись.  Он  скiльки  лiт  не  видiлися,
вважай, вiд того самого дня, як прощалися з вiтцем. Ано, вiд того  самого.
Тризна по померлому була гучна. Угя земля волiла  удосто?ти  князя  Волота
честю й вiддати достойну його дiянням та  Тиверi  шану.  Тож  гiнцi  гнали
комоней на всi чотири сторони свiту, доправилися й до  князя  Богданка  на
Втiкичи. Вiдтодi лiт та й лiт спливло, маму  поховали  вже.  Буде  про  щи
гомонiти з братом i за столом,  i  поза  столом.  Коли  те,  що  каже  про
Келагаста Радим, правда, мусять гуртувати силу, котра  поставила  б  князя
дулiбiв на мiсце або усунула б як такого, що посяга?  на  свята  святих  у
антськiй спiльностi: бути кожному князю, як i кожному люду,  господином  у
сво?й землi непiдвладним iншому князевi, най вiн буде  й  князем-привiдцею
чи князем-вiтцем.
   Що далi на сiвер правилася Свiтозарова ватага, то твердiшою  ставала  в
кожного з ватаги мисль: тут, у сiверських весях, анти  живуть  лiпше,  нiж
там, у полуденних. Коли ж поминули уличiв i зустрiлися з першими  оседками
втiкачiв, i зовсiм певнi уже були: таки лiпше. Он  якi  свiтлi  та  весело
мальованi кушти мають, скiльки курей, качок, гусей на подвiр'? кожного  та
й поза подвiр'ям. I свинi бродять поза оседком цiлими виводками, i  худоба
випаса?ться черiдками.
   "Се тому,  що  втiкичi  лiпше,  нiж  нашi,  полуденнi  поселяни  умiють
газдувати? - пита? себе Свiтозар i одразу ж перечить собi.  -  Ба  нi,  се
тому, що люд тутешнiй давно не знав ратного вторгнення чужинцiв, що  князi
сих земель менш витрачають ногат на утримання дружини i  рiдше  ходять  на
полюддя. У нас, на Тиверi, i вiд диму князевi дай, i вiд рала, угiдь  дай,
i вiд бортей також дай. А в Богданка, видно, менше повинностей, тому й люд
живе лiпше. Недаремно ж вiн хвалився, будучи на Тиверi: "Не все знайшов  я
ведучи вiдселенцiв у свiти, та дещо знайшов усе-таки. Люд  мiй  не  сто?ть
поза ратними виправами антсько? спiльностi ее так,  одначе  земля  моя  не
зна? спустошень, що ?х лишають по собi вторгнення чужинцiв. А  то  надiйна
твердь для благодатi".
   Мав би поспiшати  Свiтозар,  аби  добратися  сьогоднi  до  Богданкового
Дитинця, спочити по довгих  мандрах  у  його  оселi.  Проте  не  поспiша?,
зупиня?ться мало не в кожному, що трапля?ться на путi, оседку,  бесiду?  з
поселянами, догляда?ться до буття люду втiкицького. Во?в почина? бентежити
це.
   - Коли так правитимемося, - зауважують, - нiч застане в путi.
   ' - Не бiда. Тут уже свiй люд. У будь-якiм оседку заночуемо.
   Усi радiли ?м на  Втiкичi,  бо  пам'ятали  ще:  вони  з  Тиверi.  Однак
помiтнiше, нiж iншi, горнулася до Свiтозара молода  лагiдь  втiкицька.  Бо
Свiтозар умiв повести з нею рiч. Тим розповiсть про землi, с  яких  бував,
про люд, з яким знався; тим загра? на гуслях та заспiва? про долю людську.
А на спiв усяке прийде, i старе, i мале, спiв  чи  не  найнадiйнiше  ?дна?
його з поселянами.
   - Не кличе Тивер? - цiкавиться в найстарших, тих, що переселялися купно
з Богданком.
   - Колись кликала, i дуже, - вiдповiдають замислено, -  тепер  перестала
кликати.
   - Чом так?
   - Кревних, що найбiльше кликали,  не  стало,  померли  вже,  тi,  що  ?
родаками вдруге, забулися. Далебi, тому, що крев уже не та, i клич не той.
   - А земля? Дарунки-утiхи ?? за молодечих лiт?
   - То як сон. Та й те берiть на карб: iншi ма?мо утiхи - дiтей,  онукiв.
До землi се? приросли вже серцем. Щедра вона для нас, людове. До тако?  не
можна не прирости.
   - Ну, а князь? Як князь поводиться iз поселянами, не зобиджа??
   - За язика вкусися, молодче. Князь у нас достойний син вiтця  свого.  I
повинностями не переобтяжу?, i на путi до розвою не сто?ть.
   - Ви сказали: достойний син вiтця свого. Князя Волота ма?те на оцi?
   - А то ж кого?
   - Не гнiва?тесь на нього й за те, що спровадив  свого  часу  iз  рiдно?
землi, вiдiрвав вiд кревних?
   - Дiла людськi?, сину мiй, вимiрюються не ?диним вчинком. Порочним  був
би той, хто мислив би саме так. А князь Волот  багато  добра  робив  землi
сво?й, як i люду. Ти молод i, далебi, не знасш: волостелини хотiли вiддати
його в жертву богам за те, що стояв на боцi люду. Ми пам'ята?мо се,  як  i
те, до речi, що не князь Волот вигнав  нас  iз  отньо?  землi,  -  вигнало
безлiття.
   От як! Спаси бiг тебе, родаку, за добру пам'ять  про  вiтця,  як  i  за
мудру рiч. Тепер я правитимуся до брата з чистим серцем".
   Добувся до нього таки не того - наступного дня й  застав  не  в  мирнiм
спочиваннi: був серед будiвничих, котрi зводили  стiну  довкола  стольного
городця на Втiкичi. Не мiг не пiзнати його, а проте й подивувався  немало,
пiзнавши: Богданко примiтпо посивiв i обважнiв у ходi, ба навiть,  не  про
князя кажучи, зсутулився, убрав голову в плечi.
   - Чолом тобi, княже! - привiтався. - Чи пiзна?ш, хто загостив до тебе?
   Дивився прискалено-пильно, як всi, хто недобача? вже, все ж недовго.
   - Що з роду вiтця мого, - заяснiв нарештi, - що син  княгинi  Миловиди,
бачу, а котрий iз них, бiгме, не признаю. Чи не Свiтозар часом?
   - Вiн, брате Богдане.
   Спритно зiскочив iз кобилицi, пiдiйшов i почоломкався з ним  тричi,  як
покон велить.
   Розчулився князь. Забув про будову, ба навiть про те, що  з  Свiтозаром
були iншi тиверцi, - обняв за мiцнi молодечi плечi й показав на  Дитинець,
терем у Дитинцi.
   - Прошу брата i довгожданого посланця з отньо?  землi  до  господи.  Як
добре, що ти намислив навiдати мене.
   - Я не сам, - нагадав про во?в i путникiв сво?х Свiтозар.
   - А так, так, - обернувся до комонних. - Прошу всiх до господи. Отам, -
показав на дальню забудову,  -  поставте  комоней  та  й  заходьте,  гостi
дорогi, на хлiб-сiль, на бесiду застiльну.
   Столи княжi гнулися того дня вiд страв, напо?в i за столами було з  ким
вести бесiду. Окрiм князя Богдана та  княгинi  Зорини,  теж  сиво?,  гейби
голубка, одначе жвавiшо? i не тако? похило?, як муж ??, були деякi з мужiв
втiкицьких,  очевидно,  тi,  що  найближче  стоять  до  князя,  був  увесь
Богданкiв рiд: сини з жонами, доньки з мужами, тi  а  дiтей  ?хнiх,  котрi
досягали вже отрочого вiку.
   Бесiда була звичною: господарi розпитували про Тивер, тих iз  тиверцiв,
кого вони пам'ятали ще, гостi  дiлилися  тим,  що  видiли,  правлячись  iз
Тиверi. Та ось мова зайшла й кро вiдселенцiв, ?хню  землю,  що  стала  вже
знаною не лише на Тиверi.
   - Хвалить тебе, брате, люд твiй.
   - Отак навiть?
   - Правду кажу.
   - За що б то?
   - За те, що по правдi живеш iз ним, не оббира?ш, як iншi.
   - Глядiть, - засмiявся князь i кивнув мужам сво?м. - Навiть такi  ?.  А
на зборищi вiчовому не те кричать. Коли повiв рiч про спорудження  твердей
у князiвствi, пупа рвали деякi, перечачи!
   - А пощо справдi надумався споруджувати ?х? Живете  он  скiльки  лiт  у
мирi та й нинi загрози вторгнення не видно.
   Князь затримав на Свiтозаровi подивованi очi. в
   - I ти тi??? IIо-тво?му, тодi тра дбати про недоторканiсть землi,  коли
замоложу?ться небо i ? загроза,  що  вдарить  грiм?  Нi,  брате,  то  буде
недбальство. Покiйний вiтець наш - най буде доброю пам'ять про нього -  не
тому вчив.
   Дбання про твердi по  Дуна?,  Днiстрi  було  його  першою  i  останньою
турботою.
   - Тож по Дуна? i Днiстрi. Там ? роме?, кутригури, обри.
   - А тут ? степ, звiдки завжди  можуть  завiтати  небажанi  гостi.  Хочу
пiти, брате, з життя певним, що рiд мiй твердо сто?ть i  стоятиме  на  цiй
землi. Он на них, - показав на синiв, - полишу ??. Який  iз  мене  був  би
вiтець, коли б полишав у непевностi?
   Дiла земнi, дiла людськi... Вони завжди були i, мабуть, будуть ярмом на
ви? в люду. Ано, дiд Ярош усеньке життя сво?, вiд отрочих лiт до смертi те
й робив, що стинався на бородищах, дбав про мiць  землi  й  безпеку  люду,
вiтець Волот також. Тепер перейнятi сим, денно i нощно уболiвають  про  те
Радим, Богданко, той самий Богданко, що  обiцявся  колись  сiсти  в  такiй
землi, де люд дбав би лише про благо, не про меч.Та  чи  вони  однi  такi?
Кожен живе тим у сво?м родi, в сво?й господi. Ото лишень i одмiни, що один
печалиться благами всi?? землi, люду, iнший - благом  та  безпекою  гнiзда
свого, родини, сво??, сказати б, маленько? держави.
   "Навiть я, - усмiхнувся сам собi Свiтозар, -  ано,  навiть  я,  котрому
полишене матiр'ю гнiздо, як кажуть,  нi  грi?,  нi  знобить,  -  навiть  я
перейнявся  тим  же  дбанням  i  тими  ж  тривогами.  Бо  таки  ними   був
спонукуваний, коли рушав у сi? мандри, таки розвiй  людський  i  благодать
людська будять сумлiння й кличуть до дi?. Чогось iншого на землi,  далебi,
нема? для всякого з нас, людей, i бути не може".
   З сi?ю певнiстю Свiтозар завершував застiлля, з нею одiйшов i  до  сну.
Про те, що муляло вiд  того  часу,  як  мав  бесiду  з  Радимом  у  Чернi,
заговорив з Богданком наступного дня, тодi, як були самi, без стороннiх.
   - Радим  сказав  менi,  що  люд  антський,  князi  окольцi  певдоволенi
Келагастом. Чи не скажеш, чому так?  Я,  як  вiда?ш,  напевно,  визначений
вiчем йому у радники. Дуже можливо, що тепер,  по  завершеннi  навчання  в
Константинополi, буду таким при Келагастовi, тож волiв би знати.
   - Радим належить до тих, хто невдоволений Келагастом найбiльше, мав  би
пояснити, чо невдоволений.
   -  Сказав  принагiдне,  а  я  не  спромiгся  перепитати.  Пiзнiше   вже
замислився i чую: не да? покою той натяк.
   -  Будеш  у  Ки?вi,  поцiкавишся  сим  у  князя  ки?вського,  вiн   був
найзавзятiшиii у по?динку з Келагастом, отож, як i Радим, зна? достеменно.
Я ж чув лишень одним вухом, i з того, що чув, виходить, нiби незлагода мiж
братом нашим Радимом, князем  Ки?ва  i  Келагастом  постала  з-за  Тiри  й
морського пристанища в Тiрi.
   - Посягав на не??
   - Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
   Он воно що! Чи не заговорив у  Келагастовi  черв'як,  на  якого  сусiди
найбiльше покладаються:  менi  мого  мало,  менi  подай  усе?  А  се  лихе
пробудження неодмiнно пробудить iнше: се - тво?, а се мо?, сиди ти там,  я
сидiтиму тут. Вiд того пiде звада в землi Трояновiй, а ?? антам  лишень  i
бракувало. Чи треба, коли так  iти  до  Келагаста  й  бути  з  Келагастом?
Утримати такого вiд злонамiрених дiянь нелегко буде, а бути  причетним  до
них ганебно.
   Сум'яття сi не полишали вже Свiтозара, i хто вiда?,  чи  не  погнали  б
невдовзi до Киева, на бесiду а князем Ки?вським, коли б подальшi  зустрiчi
з Богданком i його родиною не розтеребили в ньому iншi, тi, що  погнали  в
далекi мандри, поривання. Брат, будучи  обсаджений  клопотами  князiвства,
полишив гостя з отньо? землi на синiв сво?х, а паче  всього  на  Ярослава,
котрий жив при вiтцевi й був вiтцевою десницею в дiлах княжих.  Вiн  майже
одних iз Свiтозаром лiт, до того ж схильний  до  бесiди  муж.  I  те  йому
цiкаво знати, i друге, i трет?. А оскiльки й Свiтозар був тих же лiт i то?
ж вдачi, то швидко зблизився iз Ярославом. Коли  пiшо  ходили  на  Втiкич,
спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу  засиджувалися  над  нею,
бесiдуючи, коли сiдали на комоней i правилися на  околi?  -  ближнi  чи  й
дальнi. Княгиня лиш для виду ганила сина -  чи  то  ж  можна  зникати  так
надовго, про себе радiла, що дiверко зблизився з сином, що йому мило в них
i втiшно.
   Ярослав бiльше, нiж хтось, бачив ту втiху й сказав якось:
   - Вiтець давно нахвалявся послати мене на схiднi  обводи  землi  нашо?,
приглянутися, що робить там сторожа i чи  робить  те,  що  велено.  Хочеш,
подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.
   - Се надовго?
   - На седмицю, не бiльше.
   - Згода, по?хали.
   Думав собi: де що вишука?ться така нагода - не лише бачити землю,  якою
правишся, гомонiти з людом, що зустрiчатиметься на  путi,  а  й  мати  пiд
боком мужа, котрий пособить i побачити все, що в найлiпшого, i  погомонiти
з ким слiд, i витлумачити те, що потребуватиме  витлумачення.  Ано,  се  ж
нагода з нагод!
   Воно так i було. Ось тiльки ?здили  вони  не  седмицю  -  всi  три.  Бо
Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вмiють захопити  бесiдою  про
звабнi i найзвабнiшi куточки на землi Втiкицькiй, а Свiтозар - до тих,  що
не можуть розминутися iз звабами. Було ?х, путникiв iз стольного  Дитинця,
i на рiчках, що так густо  мережать  землю  Втiкищьку,  i  на  озерах,  по
оседках i сторожових вежах, мiж людом i далi вiд нього -  десь  на  галявi
лiсовiй, при мирнiм вогнищi чи на березi рiчки, озера, обжитих всього  лиш
дичиною.
   - I така земля он  як  довго  лишалася  незайманою,  -  мислить  уголос
Свiтозар.
   - Тебе диву? се?
   - Таки диву?. Люд склавинський та й наш,  антський,  ои  скiльки  кровi
пролив, прагнучи сiсти в ромеях, а чим тотi ромейськi землi лiпшi за сю?
   - Не бачив ?х, - осмiха?ться Ярослав, - не можу судити.
   - А я бачив. Фракiйськi та мiзiйськi землi, надто  тi,  що  при  горах,
таки вельми звабнi. I  затишнi,  i  плодоноснi,  сонцем  виповненi,  гейби
братниця вином, i водою, що стiва? з гiр, доста напо?нi. А про те, що вони
набагато лiпшi, нiж ваша, не  сказав  би.  Се  ж,  Ярославе,  не  земля  -
благодать божа. У Тиверi був, уличiв навiдав, а тако?  благодатi  i  таких
статкiв, як у вас, недавнiх вигнанцiв, не бачив.
   - Вiтець мiй пиша?ться сим, каже, хоча Втiкич i  не  зовсiм  та  земля,
яко? шукав, все ж лiпа ?.
   - А як вiн iз князем Ки?ва живе? У мирi, злагодi чи нi?
   - Та нiби в мирi, хоча й потерпа?, аби не порушився вiн. Був час,  коли
поляни хотiли переселити нас у  степ  заднiпровський,  на  тi  обводи,  що
межують iз кочiвниками асiйськими. Однак вiтепь мiй  твердо  став  супроти
того.  I  добре  вчинив.  Хоч  обри  й  пiшли  з  степiв,  зникла  загроза
вторгнення, та нинi знов iнакше ?: хазари стали  проникати  за  Сiверський
Дiнець.
   - Iз лихими намiрами?
   - Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на  Сiверянщину  заряться.
Та чи може бути певнiсть, що не пiдуть i в нашi землi? Тож  i  потерпа?мо:
як буде,  коли  пiдуть?  Через  те,  властиво,  й  дба?мо  про  надiйнiсть
сторожових веж. Як i про ?днiсть iз полянами та й iншими племенами в землi
Трояновiй.
   "I тут нема, виходить, супокою. Де ж ? вiн i чи може бути?"
   Коли повернулися нарештi до стольного Дитинця на Втiкичi, не  став  уже
засиджуватися в брата. Погомонiв iз  ним  на  останок,  сказав  "спасибiг"
господинi за ласку i гостину та й подався з сво?ми тивериями  до  Росi,  а
звiдтам - на стольний город росiв i полян Ки?в.
   Вiн не видався йому таким  великим  та  величним,  як  чув  про  нього.
Тiльки-но ви?хав iз лiсу -  й  одразу  ж  став  перед  високою  стiною  на
землянiм валу. Лише ворота та вежi обабiч ворiт й виказували: се не просто
громаддя в дебрях лiсових, се - город. Велич полянсько? твердi над Днiпром
завважилась пiзнiше, як поминув забудови пiд стiною та ближче до  намiстя,
затим  -  саме  намiстя  перед  княжим  теремом,   завважив   требище   iз
встановленими на ньому ликами богiв, нарештi сам терем i ту високость,  на
яку вознiсся вiн над великою рiкою.
   - Йой, - мовив захоплено i перезирнувся з воями, що стояли обiч  нього.
- На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду  казали:  мiцно  сто?ть
Ки?в на схiдних обводах землi Трояново?. Глядiть, як далеко видно звiдси в
степ i як гордо вознiсся город сей над степом.
   Був потiшено збуяний, переступаючи порiг княжого терема.  I  сподiванки
мав свiтлi iз свiтлих. А в теремi притьмарили ?х.
   - Князь слабу?, - сказали, - й прийняти гостя не може.
   - То, може, потiм? Я зажду.
   - Надi? мало, молодче. Вельми слабий вiн.
   Що ж робити? Обернутися й пiти? Сказано недвозначно:
   вельми слабий. Та як пiде, коли погомонiти конче треба.
   - Я син князя Волота iз Тиверi, Свiтозар, -  пояснив  челядi.  -  Князь
повинен пом'ятати мене по тiм  вiчу,  що  було  у  Волинi.  Скажiть  йому,
повернувся з Константинополя, хотiв би побесiдувати.
   За сим разом йому не вiдмовили твердо, велiли пождати, перекажуть  його
бажання княжичу Велемировi.
   Княжич виявився уважнiшим i чемнiшим за челядь. Сам  вийшов  до  гостя,
привiтав та обласкав його, як належить всякому господаревi,  i  вже  потiм
запросив до себе на бесiду.
   - Князь справдi вельми слабу?. Так вельми, що я потерпаю за нього i  не
хотiв би класти на його плечi якусь повиннiсть. Тож най княжич  iз  Тиверi
скаже все, що хоче сказати,  менi,  а  я  перекажу  те  в  кiлькох  словах
вiтцевi.
   Свiтозар розумiв: тут не мiсце бути  велемовним.  А  проте  не  сказати
того, що хотiв, теж не мiг. Там,  за  Дуна?м,  неспокiйно  нинi  i,  може,
бiльше, нiж будь-коли. Одне, Вiзантiя, взявши над  обрами  гору,  воспряне
духом i може  зважитися  на  бiльше,  а  друге,  обри,  не  поживившись  у
Вiзантi?, шукатимуть поживи десь-iнде. Вiн був серед них, багато чув, а ще
бiльше бачив i тому певен: тi, що, не замислюючись, потяли двадцять  тисяч
полонених i через те лишень, що вони не дали ?м  сподiваних  солiд,  -  не
стануть вагатися, зберуться з силою й пiдуть на ратнi промисли до сусiдiв.
А оскiльки йти ?м нема