ат, котрий мiг би зашкодити слов'янам проникати мiж чужих, тим паче на сво?й землi. Погано лиш, що принесенi ними вiстi не тiшили князя Лаврита. Очоленi Ардагастом та Мусокiвм ратi пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотiли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у ?хню землю i спопелили доли дунайськi по самi гори. Люд вола? про помiч i вiдплату, а силу ма? лише для такого-сякого стриму навали. Тi??, котра могла б погнати аварiв за обводи слов'янсько? землi, нема де взяти, окрiм як покладатися на Ардагаста та Мусокiя. А коли так, доведеться кликати ?х передчасно, не давши довершити того, заради чого пiшли в ромейськi землi. "Достойнi привiдцi! - переказував через гiнцiв. - Повiдомляю вам, що зусилля нашi, потраченi на захоплення Фессалонiки яко твердi, з яко? ширилося б заселення земель мiж Дуна?м i Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнанi за даремнi. Обри прийшли i сплюндрували геть усе пониззя мiж Дуна?м i Карпатами, забрали з собою товар людський, набутки всякi. У горах зупинили ?х, та з долiв, окрiм вас, нема? кому погнати. Тож повелiваю: хутчiш повертайтеся в землю отцiв сво?х, проженiть обринiв i пометiться ?м за глум та пожарища". Привiдцi слов'янсько? ратi в ромеях знали вже, що обри вдарили ?м у спину i не лише в Подунав'?, а й у Фракi?: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають ?хнi ратнi набутки. Одначе не думали i не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотнi, котрим доручено доправити в Склавинiю полон, не поодинокi? Невже з усього, що посилалося, нiчого не дiйшло? Гiнцi не вiдають, Лаврит не удостовiрюе, що мав щось вiд склавинсько? ратi. Виходить, так i е: в землю Склавинську нiчого з полону не дiйшло. - Що ма?мо дiяти? - Ардагаст перший прибув iз цi?ю тривогою до Мусокiя. - Iншо? ради нема?: тра повертатися i провчити обрiв. - Коли вже кидати усе, нами затiяне, i повертатися з одпим намiром - провчити обрiв, то вчити ма?мо так, щоб пiр'я летiло. Вiда?ш, про що йде рiч? - Сподiваюсь, сам скажеш. - Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислi, - пожартував, - та наберуть ваги достовiрностi. Сказав так та й подався до свого табору. - Ока з Фессалопiки не спускати, - повелiв тисяцьким. - Робiть вилазки, шукайте вразливi мiсця, най не думають роме?, що ми вiдмовилися вiд мислi взяти сю твердь штурмом. А тим часом посилав сво?х вивiдникiв на путi майбутнього вiдступу, велiв ?м знати про обрiв усе, себе ж нiде й нiчим не виказувати. I вже тодi, як вивiдав та знав, покликав Мусокiя. - Настав час, содруже, почати новий похiд - супроти а i; арiв. Чи ма?ш полон i який? Мусокiй заходився перелiчувати. Зрештою поцiкавився, нащо се Ардагастопi. - Вiддай ного менi. Власне, з'?днай на певний час в мо?м. - Най буде так. А далi що? - А далi ось що вдi?мо? Аби збити аварiв на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалонiки не знiма?мо, най девнi будуть, що сила наша як стояла, так i сто?ть тут. Обоз же свiй i полон пошлемо в супроводi надiйно? охорони - завважую: вельми надiйно?, аби авари зiбрали й кинули на не? якщо не всю, то добру половину сiю?? ратi. Коли ув'язнуть з охороною обозу в сiчу, отут ?х i вiзьмемо рештою сво?х тисяч у лещата - так, щоб не випустити вже анi обозу, анi турм аварських. - Ловко, - зголосився Мусокiй. - Смiливо i ловко. Лиша?ться подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу. - Се те останн?, про що мав просити тебе i мужiв тво?х. Обоз ?хнiй як рушив з-пiд Фессалонiки тлумиськом, так i правився узвича?ним для всякого тлумиська робом: попереду i по боках комоннi звiдуни, в повиннiсть яких входить одне - завчасу нагледiти можливого супостата й попередити охорону, за звiдунами, що йшли попереду, - кiлька сот комонних при мечах, сагайдаках iз стрiлами ?а сулицях, за комонними - обоз i тi, що доглядають iнну хуру в обозi, далi - полоненi, товар, а вже за товаром - знову комоннi. Значно чисельиiшi, нiж тi, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На нiч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором i тими, що могли вторгнутись i перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повиннiсть. Зате комоннi тисячi склавинiв iшли, всупереч узвича?ному серед ратних людей, лише поночi i прискорено, так, щоб i не випереджати полон i не вiдставати вiд нього аж надто. Вiдали чи не вiдали авари про рать, що йде за обозом навирцi, про те лиш боги могли знати. Зате нi в кого не лишалося сумнiвiв, що вони певнi: Фессалонiка усе ще в осадi, бо там, як i ранiш, яро металось камiння з катапульт, таранились стiни й рискали по околiях комоннi роз'?зди, виказуючи всiм, хто хотiв знати: слов'яни усе ще тут. - А полон посувався та й посувався торованими путями Фракi?, ба навiть поповнювався в путi возами iз збiжжям, вiвцями та коровами. Вивiдники склавинськi, гасаючи по околiях, не гайнували час, прихоплювали все, що можна було прихопити в збiглих пiд захист фортець ромейських курiалiв, i прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на дурничку, як i самi. - Гей, ви, хто будете? - запитали найближчих, тих, що поралися на курiальському подвiр'? бiля свиней та овець - рiзали чи кололи ?х i кидали на воза. Тi сторопiли, далi метнулися до комоней i, кинувши наХаиане, сягнули через загорожу й подалися геть. - Обрини? - перепитав привiдця. - А ти не видiв? Лиця мають темнi, гейби в тих, що в, болотах сидять. I патли заплетенi в коси, стрiчки-кiсвики, на кiнцях. - Таки вони, обрини. Вiсть та стала невдовзi вiдома слов'янам, що йшли попереду обозу, вiд них - тим, що позаду i що на вiдстанi одного переходу. - Не подавати вигляду, що бачили i зна?те, - повелiли привiдцi охоронi - йдiть, як i йшли. Тi так i дiяли. Були лиш пильнi та чуйнi, далi, нiж досi, висилали вивiдникiв, одначе йшли вiд рана до ночi; коли яг зупинялися на нiч, обставлялися возами й лагодилися зустрiти обрiв з-за возiв. Так було одну нiч, другу, а на третю тi ж вивiдпики доповiли: обри вийшли й стали попереду заступом. Все, отут уже зiйдуться й помiряються силою. Товар i полонених одвели осторонь i полишили на iнших. Себе ж знов заслонили возами. За сим разом не з усiх бокiв - лише спереду, вiд рiки до лiсових зарослiв пiд горою i не в один, у два ряди. Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на вiдстанi двадцяти римських стадi?в. Коли ж не дiждалися, як i слов'яни, послали вперед вивiдникiв. Тi не довго затримались перед возами. Спинилися на вигинi путi, що повертала круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином. Тепер усе залежало вiд того, як дiятимуть обри: ударять всi?ю комонною силою на заступ чи шукатимуть обхiдно? путi? Було б лiпше, коли б пiшли на вози. За нвмв надiйнiше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом обхiдною путтю безборонне пройшли б склавипськi тисячi. Вона не така вже й близька, та обхiдна путь, навiть комонним не менше трьох дiб треба. Зате коли посланi в обхiд тисячi здолають ??, вийдуть за спину обрам i замкнуть вихiд iз гiр ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона, сподiвана звитяга. Сталося, як жадалось, хоча й не зовсiм. Тi з склавинiв, що сидiли за возами, боронились уперто, так уперто, що полеглi перед возами обрини i ?хнi комонi стали ще однi?ю загородою. I все ж не вистояли. Бо обри теж явили в тiй сiчi не меншу, анiж вони, склавини, упертiсть. А ще винахiдливiсть: не пробившись через заступ за дня, скористалися нiччю, розкидали, прибравши сторожу, вози при рiчцi й хлинули в той пролом у склавинськiм заступi всi?ю комонною повiнню. Що сталося потiм, не багатьом судилося бачити. Потявши всiх, хто був у таборi i трапив пiд руку, обри анi на мить не спинилися. Певно, за дня ще бачили i знали: це не тi скарби, на якi заряться. Тi там десь, позаду погромленого табору, тож скористалися тим, що свiтало вже, i кинулись на пошуки полону, возiв iз скарбами. Хто - у найближчi ущелини мiж гiр, хто долаючи не далi, як позавчора пройдену сплавинами путь. Жаданого полону не вiдшукали на тiй путi, зате з черговим заступом склавинiв здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як пробитися крiзь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхiдну путь i заперти аварiв у горах. Коли Ателевi повiдали про те, вiн не повiрив. - Того не може бути. - Так ?, привiдцю. Склавини обiйшли нас поза горами. Вони вiдходять вiд фессалонiки всi?ю раттю, ?х тут тьма. - Звiдки вiда?те? Хто сказав таке? - Схопленi нами склавини. - Не правда то ?. Лжа! Вас вводять в оману. Скiльки тих, що стали заступом на путях до городця Сардика? - Не вiда?мо. - То довiдайтесь! То, певно, з Склавинi? надiйшла слов'янам помiч. А помiч - не та сила, яко? ма?мо боятися. Метався, гейби загнаний у пастку звiр. I вiрив: не може бути, аби йому уготували тут найгiрше. З ним он скiльки во?в - шiстнадцять турм. Чи такiй силi можна заступити путь, чи таку стрима? хтось i одним, i другим заступом? Змете, мов дитячу запруду на путi стiчних вод... А проте не поривався вперед, ждав, коли прийдуть i скажуть: "Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мiзерiя. Ми злама?мо ?м карк i тими турмами, що ма?мо при собi". Та ба, не об'являлися звiдтам вiстуни i не тiшили при?мними вiстями. Iншого дiждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися перед сво?ми тисячами, i тi, розгортаючись, лавами пiшли на аварiв. Вибору не було. Мусив сiдати в сiдло й кликати за собою завжди готовi вiдгукнутися на його поклик турми. Долина, на якiй зiйшлися двi комоннi сили, не була аж надто вже вузькою, дозволяла вiдходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з не? мiг лише звитяжець. Всi iншi путi заказанi. За плечима в одних стояла повин?рiсть - будь-що вiдплатити аварам за пагубу так вдало Започаткованого дiла, за плечима в других - зла Обида, та пiдступна манiя, котрiй усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотiла затуманити привiдцi аварiв легкою звитягою над склавинами мiзки - затуманила, захотiла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах заступом - позбавила. Тепер i волiв би Атель вчи нити обачнiше, бути хитрiшим i далекогляднiшим, та дар ма. Один лиша?ться вихiд - стинатися, мати те, чого най менше хотiв, - криваву сiчу. Тривала вона день - i не явила звитяжця^тривала другий, третiй - i знов не явила. На четвертий не хотiлось уже й виходити на бородище. Бачив-бо: нема? з ким. А вийшов та стявся, нi про що iнше не думав уже: вистояти б до ночi. Вночi збере рештки i зважиться пробитися крiзь один iз заступiв. Небагатьом аварам поталанило випорснути iз зашморгу, що накинули на пих склавини, - лише одиницям. Ателя ж не долiчилися серед них, як не долiчилися i чотирьох Баянових синiв, що були пiд рукою в Ателя. Коли тi, кому пощастило вихопитися з кривавицi, що спiткала ?х у горах, прибули до решти аварських турм та оповiстили привiдцiв, яка пагуба спiткала родакiв, терхани не стали випробовувати долю i думати про вiдплату. Уступили з путi i лише здалеку спостерiгали, як посувалося склавинське тлумисько в тому напрямi, де Дунай, яка силе йшла в них попереду полону, позаду, рискала по околiях. Стинатися з тою силою годi було й думати. ; Привiдцi турм зiбралися на раду. - Що скажемо кагановi, коли повернемось? - Насамперед ма?мо визначитись, хто скаже. Ателя нема?. Терхани перезирнулися i, не змовляючись, затримали догляди на молодшому братовi Ясноликого - Калегулу, а вже нотiм - на Баянових синах, ?х тут немало ?, крiм тих, що полягли у сiчi з склавинами, серед терханiв лиш два - Дандал та Iкунiмон. Що котрийсь iз цих трьох ма? стати на мiсце Ателя, сумнiву не було, далебi, нi в кого. Хто зважиться постати зараз перед каганом i доповiсти йому: "Карай як зна?ш, Ясноликий, успiхами в походi не потiшимо. Шiстнадцять турм втратили у сiчi з склавинами, i все дарма. Змушенi були уступити з ?хньо? путi". Лиш хтось iз кревних повелителя може зважитись на це. Та хто - ось заковика. Коли начистоту, усi хотiли б бачити хакан-бегом аварського вiйська Iкунiмона. Вiн i витязь нездоланний, i на розум гострий, i на вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось iз супостатiв битий, хоч ходив у вогонь i в воду. Та ба, занадто молод ? i, може, саме тому легковажить iнодi. Дандал старший i помiркованiший, а ще не такий свавiльний, як Iкунiмон. Цей не скаже: "Я надумав - i буде так". Що ж до Калегула, то йому й зовсiм личило б стати на мiсце Ателя, а не стане: його недолюблю? Ясноликий. - Бiльше нема? кому, - заговорив один iз терханiв, - тобi, Дандале, доведеться взяти на себе повиннiсть хаканбега i долю всi?? виправи. - А так, - пiдтримали його й iншi. За лiпших, нiж цi, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратнi содруги, хочуть, аби був привiдцею всiх аварських турм. Та зараз i слухати не хотiв про це. - Чому саме я? - видивився на всiх. - Ти найбiльш достойний серед усiх нас. Завваж не нам, тобi доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою. - ? старшi за мене, хоча б i терхан Калегул. Змагались та й змагалися на словесах, а таки нi до чого не домовились, мусили тягти жереб. Вiн випав не на когось iншого, таки на Дандала. - Це повелiння Неба, - сказали йому i тим сказали багато. Отож Дандал i не став бiльше сперечатись, хоча й похмуростi не позбувся. Анi того, анi наступного дня. - Хто мiг сподiватися такого? - поспiвчували йому - Шiстнадцять турм втратили i на одному боролищi. - Що турми? Пiдростуть отроки - i будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейсько?. - Гада?ш, це найбiльше гнiтитиме Ясноликого? - Не гадаю, напевне знаю. Атель нако?в бiди а менi розплачуйсь тепер. Сумним було повернення аварських турм iз Фракi?. Може, саме тому аж надто уповiльненим. Десь по полуднi ставали на перепочинок, пiч перепочивали i вранцi не одразу поспiшали в путь. Схоже було, що привiдця недобитих у сiчi iз сплавинами турм взагалi вага?ться, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мiзку? на перепочипках, що вчинити, аби мiг повернутися. Таки мiзкував, мабуть, бо по одному з нiчлiгiв покликав терхапiв i сказав: - Далi не правитимемося купно. Берiть кожен свою турму i йдiть по Ромейськiй землi, гейби по такiй, що е землею супостата. Берiть у всiх i все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стiйбища за Дуна?м ма?те повернутися не з порожнiми руками. XXVII Десь на полiттi в стiйбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя i зажадало побачення а привiдцею. - Велiть сво?м людям, - була вiдповiдь, - розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрiтися з вами. Ждали до ночi - дарма, ждали другого, третього дня - зпов не кличе. - Ви доповiли кагановi, хто ми i звiдки? - А так, вiн зпа?. - То чому не кличе? Кажiть, ма?мо послання вiд iмператора. Коли не допустить до себе сьогоднi, завтра повернемо назад i скажемо iмператоровi: не зажадав вислухати. Авари i це обiцяли сказати Баяновi. А Баян вiдмовчувався. Десь аж на п'яту добу згадав, що ? щось там вiд iмператора й велiв покликати його слiв. - Шо там у вас? - Письмове послання до тебе iмператора Тиверiя. - Читайте котрийсь. Чiльний iз слiв недовго боров у собi бентегу. "Його милостi кагановi вiйська аварського Баяновi, - нетвердо почав сол. - Iмперi? стали вiдомi прикрi i незрозумiлi нам, людям просвiщенним, дiла i вчинки пiдвладних тобi турм. Досi ми знали, ба певнi були, оскiльки мали пiдписаний з тобою ряд: авари, яко люд i во?нство, перебувають на службi в iмперi? i як такi мають стояти на сторожi ?? iнтересiв, передусiм на Дуна? та супроти тi?? сили, що йде на пас iз-.ча Дунаю. За це iмперiя щедро i послiдовно платить аварам за службу. Нинi стало вiдомо, привiдцю, що турми тво?, вiдходячи з фракiйських земель, куди ?х кликано супроти склавинiв, повелися не лiпше, нiж варвари склавини: вони йшли по землi нашiй, яко пруги, i брали в поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрi чинили опiр, карали на горло. Iмперiя жада? знати, I; чим це пояснити. Окрiм того, звiдомля?мо твою милiсть, Д? що збитки, нанесенi воями каганату iмперi? i ?? людовi перевишують трирiчну плату аварам за службу i становлять триста тисяч золотих солiд. Це змушу? нас утриматися вiд сплати субсидiй тво?м турмам в найближчi три роки i просити тебе прислати до Контантинополя слiв сво?х, аби залагодити цю непри?мнiсть i визначитись, як житимемо далi. Iмператор Вiзантi? Тиверiй". Баян слухав iмператорове послання i що далi, то помiтнiше хмурився. Тi з ромейських слiв, що стояли поруч i стежили за ним, потерпали вже: чи цей лютий привiдця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу iз слом антiв Мезамiром? Одначе того не сталося. - Це все? - запитав перегодом. - Усе, достойний. - Можете йти. Скажете iмператоровi, я взяв його послання на карб. Вiдповiдь свою надiшлю дещо пiзнiше. Маю удостовiритися, наскiльки то правда ?, про що вiн пише. Сли не стали ждати гiршого, вклонилися i вийшли. А Баян не кликав до себе нi Дандала, котрий був привiдцею турм пiсля Ателя, нi когось iз слiв, якi обов'язково присутнi при хакан-беговi чи iншому привiдцi, що йде в чужi землi. Далебi, й без них знав, чого натворили у Фракi? та на путях вiдступу. Знав i дошукувався тепер, кого i як покарати за сваволю. Повелiвав-бо ж роме?в не чiпати. - Дандал, як i сли, що були при ньому, сон втратили, - шепталися тi, що стояли близько до хакап-бега i до сольства. - Геть звелися, чекаючи кари. - А кари не минути. Чули, що писав iмператор? Вiдмовля?ться платити нам за те, що ходили на склавинiв в один i другий кiнець, правдиво кажучи, врятували Вiзантiю вiд погрому, як i вiд можливостi втратити землi, що лежать мiж Дуна?м i Теплим морем. А все через те, що вчинили турми, вiдходячи з Фракi?. Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грiм. Вiн i грянув, та не там, де сподiвалися: за Дуна?м, у ромейськiй землi сумно задзвонили в дзвони, а невдовзi й до аварiв дiйшла вiсть: помер iмператор Тиверiй. - О Ясноликий! - вбiгли до памсту i впали до нiг сли. - По всiй Вiзантi? сумно дзвонять у дзвони - помер iмператор Тиверiй. I звiвся на ноги Баян, да так рiшуче, що в тих, котрi хилилися перед ним, кров похолонула в жилах. - Це напевно? - Певнiше не може бути. Були в церквах, сво?ми вухами чули. - Ось вона, рятiвна мить, - зiтхнув важко i знову . сiв. - Довiдайтесь, кого посадять в Августiонi на мiсце Тиверiя. Як тiльки довiда?тесь, одразу скажете менi. Нi, його, кагана Баяна, доля не обiйшла-таки. Ось уже третього iмператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собi он яку силу, бо пала? жаданням мсти. Таким великим i таким обнадi?но певним, присяйбiг, на всiх його стане. Вперше за багато седмиць побачили його не в наметi - зажадав ви?хати за стiйбище, на великоханськi лови. А такi лови тривають не день i не два, i розважа?ться на них та блаженству?, розважаючись, не лише каган. Ви?здять жони, наложницi як Ясноликого, так i тих, що стоять най- , ближче до нього, терханiв. Як i самi терхани, мужi лiпшi та думаючi. Ганяли по долах тарпанiв - i потiшалися вправнiстю свого привiдцi накидати аркан, валити жертву з нiг i сплутувати ноги, пускали в дикiв сулицi чи в серн стрiли - i знову потiшались та галасували на все роздолля, смажили поночi дичину, пили вино чи кумис - i знов галасу- . вали, возносячи свого привiдцю та воздаючи дань йому . яко найхоробрiшому з усiх хоробрих. Чулись у тому хорi похвали голоси мужiв, чулися i голоси жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, i тих, що лише тут, на великоханських ловах. Одного з нещодавно наближених не примiтили за трапезою бiля Ясноликого - сина Дандала, i там-таки, на ловах, довiдалися: не вiн посiда? по Ателевi мiсце першого сановника у каганатi - хакан-бега, посiда? каганiв улюбленець Апсих. "Ось вона, вiдповiдь на iмператорове послання", - подумав багато хто, та мусив розчаруватися невдовзi. Як повирнулися iз ловiв та одiспалися по них, каган покликав до себе слiв i сказав слам: - Де той iз вас, що замiсть сулицi писало надiйно трима? в руцi? Зараз буде, достойний. Скажiть йому, хай бере з собою усе необхiдне для письма. I коли той, що надiйно трима? писало, прибув, повелiв усiм iншим: - Залиште мене з ним. Пождав, доки вляглася тиша, i вже потiм звелiв писцю класти на папiрус усе, що казатиме. "Милостивий царю, iмператоре непереможно? Вiзантi?! - Баян робив вигляд, що не вiда? про смерть Тиверiя, й звертався до нього, мовби до сущого. - Отримали ми woe гнiвне послання до нас i були прикро враженi ним, . а ще бiльше засмученi. Тво?й милостi, далебi, вiдомо, що Завари, свято дотримуючись укладеного з iмперi?ю ряду, ^одразу ж i всiм людом сво?м озвалися на клич, що надiйшов з iмперi?, i грудьми стали на захист ?? iнтересiв. Тридцять тисяч во?в аварських, послухавшись тво?? муд,ро? ради, пiшли в землi склавинiв, пiддали ?х вогню i кри?р, да так люто i повсюдно, що тотi склавини змушенi були .слати гiнця за гiнцем i кликати в помiч собi сородичiв iсво?х, котрi насмiлилися воювати городи i сельбища вiзантiйськi. Окрiм того, iдучи назустрiч побажанню iмперi?, каганат послав тридцять тисяч во?в супроти склавинiв, Iцо стояли пiд стiнами Фессалонiки, й погрожували тому славному городу iмперi? взяттям на меч i сулицю або поввою розрухою. Не хтось iнший, авари змусили ?х пiти Ьвiдтам, викликали на себе лють того проклятого богами ' леменi й поклали в сiчах iз ним двадцять тисяч сво?х о?в; Такi жертви нам не доводилося ще приносити навiть iм'я власних iнтересiв. Цi ж були принесенi на жертовник iмперi? i в iм'я супокою та процвiтання ?? люду. Чи ?воя милiсть може сказати пiсля цього, що городи iмперi?, гир i супокiй у нiй обстояв хтось iнший, окрiм аварiв? Далебi, нi. I замiсть дяки та достойно? винагороди за ревру службу ма?мо ось гнiв i неласку, бiльше того, небажанВя сплатити нам кров'ю добутi солiди. Звiдомля?мо твою милiсть, що вiстi цi зворохобили й Вез того зворохоблений втратами люд наш, i ми не вiда?мо, як буде далi мiж нами, житимемо ми, як жили досi, в мирi |а дружбi, чи станемо один супроти другого, яко непримиреннi супостати й стинатимемося, доки не погасимо гнiв Свiй кров'ю. Невдячнiсть iмперi? пе раз уже була очевидиа. Нинi вона виповнила чашу терпiння до краю. I все ж стримую гнiв свiй до якогось часу, ба ладен обмiнятися ольствами, одначе не пiзнiше, як знатиму: 1. Що Вiзантiя негайно сплатить аварам належнi за службу ?хню вiсiмдесят тисяч солiд. 2. Що вона платитиме надалi не вiсiмдесят, а сто тисяч солiд щолiта, як турми аварськi давно того домагаються. 3. Що iмперiя поверне менi нарештi супостата мого - короля гепiдiв Кунимунда i ще одного татя - Воколавра, котрий, будучи мо?м пiдданим i порохом нiг мо?х, дозволив собi недостойне поводження з наложницею мо?ю i нинi хова?ться пiд захистом тво?? милостi - в землi Вiзантiйськiй. Каган аварiв, гепiдiв i подуиайських слов'ян Баян". Вiдповiдь на це його послання надiйшла не скоро, зате була бiльше нiж втiшна. "Великий во?не! - писав новий вiзантiйський iмператор Маврикiй. - Звiдомля?мо тебе i турми тво?, а купно й люд аварський, що iмперiя паша перебува? нинi у великiй осмутi: помер iмператор Тиверiй. Ця сумна подiя, сподiва?мось, посi? в серцi тво?м спiвчуття до покiйного i змiнить гнiв на милiсть. Ми ж, ставши з ласки божо? i з помiччю божою на мiсце попередника нашого i взявши в цей тривожний час тягар iмператорських повинностей в землях ромейських, фракiйських, iллiрiйських, iталiйських, ?гипетських, вандальських, сiрiйських, вiрменських i багатьох iнших, вважа?мо гнiв твiй справедливим. Iмперiя визна? заслуги турм аварських у порятуваннi земель ?? вiд варварiв i тих спустошень, що несли з собою варвари, отож зобов'язу?ться сплатити аварам усi сво? борги. Бiльше того, коли авари беруть на себе повиннiсть i надалi сумлiнно й надiйно стояти на оборонi ?? полуночних обводiв, вiд цього лiта платитиме ?м не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта. Аби ця повиннiсть як одно?, так i друго? сторони набрала узаконено? чинностi, гада?мо, слiд обмiнятися сольствами й пiдписати вiдповiдний ряд. Що ж до короля Кунимунда, то iмперiя запевня? тебе, привiдцю аварiв, вiн перебува? в наших надiйних руках - на островi Родосi i не становить для тебе силу, яко? слiд боятися. Повернути ж тобi його не можемо, оскiльки присягли свого часу на хрестi взяти його короновану" а отже, освячену богом особу пiд свiй надiйний захист. Згаданого тво?ю милiстю татя Воколавра розшуку?мо. Коли розшука?мо, тут-таки надiшлемо тобi для справедливого суду. Iмператор Вiзантi? Маврикiй". Баян лишився вдоволений i тим, що нема? вже Тиверiя, котрий насмiлився погрожувати йому несплатою субсидiй, i що новий iмператор он як круто повернув у ставленнi iмперi? до аварiв, а вдоволення зробило його незвично милостивим i щедрим: покректав, вислухавши, i повелiв вилаштувати турми - хоче зачитати те, що пише iмператор, перед воями. Усiх не кликали - то було б аж надто вже, покликали лиш старших iз родiв та тих, що оберiгали старших вiд можливо? напастi як у путi, так i в стiйбищi. А все ж зiбралося он скiльки, не лише докликатись, зором не всiх може окинути. - Авари! - почав зично, як тiльки мiг. - Сини степiв привiльних! Справедливiсть восторжествувала: новий ромейський iмператор уклiнно кланя?ться нам за содiяне в сiчi з склавииами i обiця? сплачувати надалi не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта. Вiн не втримався-таки, повелiв писцю вийти наперед i зачитати iмператорове послання. Мав намiр запитати по тому, чи зголошуються служити ромеям на таких умовах, та йому не дали висловитись. Радiсть потiшених турм сколихнула небо над полем при стiйбищi, околi?, що прилягали до стiйбища, й покрила собою всi, якi зродились i не народилися ще згуки. - Слава мудрому Баяну! - чулось крiзь ту все заглушаючу здравицю. - Слава неперевершеному привiдцi в родах аварськихi - Живи вiки, великий во?не! Певно, не переждав би, коли б не пiдняв меча i пе зажадав тишi. - Не поспiшайте зголошуватись, сородичi мо?! Зпа?те-бо: склавини зачастили в ромейськi землi i ходять туди не тiльки на татьбу. Мають намiр селитися там та й поселяються вже. А то неабиякi намiри. Та й сила в них немала. Чи впора?мося з такими? Чи висто?мо, коли доведеться стати й не пускати? - Висто?мо! - У них ? ще соузники - анти. - Дарма! За такi солiди ми не лише супроти слов'ян супроти чорного повiтрiя пiдемо! Каган пiдносить меча, жде, збуяний втiхою, тишi: - То на тому й станемо. Посилаю слiв сво?х до Константинополя й повелiваю ?м: хай обiцяне iмперi?ю буде скрiплене пiдписом iмператора. Ряд уклали того ж лiта i були немало обнадi?нi та потiшенi. Авари тим, що матимуть нарештi жаданi сто тисяч, роме? - що вгомонили аварiв, ба мають вiд них клятву на мечi: вiднинi через Дунай жоден слов'янин або iнший супостат не переступить; iмперiя може бути спокiйна за сво? полуночнi обводи. - Присягаюсь на хрестi, - сказав i Маврикiй, пiдписуючи ряд, - вiднинi буде так i тiльки так. На цi пiдвалини ста?мо, на них i зводитимемо обитель злагоди та сунокою. У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського iмператора, не було й тiнi сумнiву, що може бути iнакше. Обидвi сторони он як вдоволенi злагодою, як i засадами та пiдвалинами, на яких зводиться вона. Тож i в кагаиат повертався неабияк пiднесений, i кагана та сородичiв сво?х зумiв утвердити в мислi: буде так, як домовились. А що може бути лiпше для сородичiв за мир i злагоду, тим паче пiсля невдалого походу? Жарти хiба, двадцять тисяч мужiв поклали на бородищах. Не убiлених сивиною старiйшин - мужiв. Хай береже Небо вiд таких походiв. Мусять угомонитися на якийсь там час та подбати, аби на мiсце потятих мужiв стали отроки, а на мiсце отрокiв - новонародженi дiти. Тож i задимiли вогнища бiля наметiв, запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонi? пах свiжо? кобилятини, телятини, баранини. А де ? пахощi страв i тепло вогнищ, там зроджусться тепло серця, як i ?днiсть по?днаних кровними узами сердець. Мужi хвалилися на дозвiллi комонями, об'?ждженими i не об'?ждженими ще, жони - дiтьми, меншими, Старшими i найстаршими. А ще - достатком, що його 'примножують старання роду у стiйбищi i на випасi. Хвала Небу, що посила? злагоду i достаток! Хвала кагановi, що дба? про роди i ту ж злагоду мiж родами! Слава й хвала! Слава й хвала! Каган не мiг не чути ту хвалу (чи ? на свiтi володар, що покладався б лише на власнi вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тiльки тiшила, вона й спонукала Баяна дбати, аби iм'я його возносилося все вище та вище. Як тiльки збiгла половина наступного лiта, аз нею й визначений домовленiстю з Вiзантi?ю день про сплату обiцяних ста тисяч, покликав Таргiта й повелiв йому: - Бери лiпшу серед вiрних нам сотню i ?дь до Константинополя. Нагадай iмператоровi, хай платить, що обiцяв. Таргiт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. I в путi не барився, та замiсть сподiваних солiд привiз чергове, i чи не найприкрiше розчарування: iмперiя поскаржилася на скруту, на те, що фiск геть спорожнiв з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат iз персами, а друге, земля геть обiбрана варварами), i утрималась вiд сплати боргу, ?м не сказали: авари також .Причетнi до поборiв, зате недвозначно натякнули про це, ,а вже потiм розвели руками й мовили: - Слiд зачекати. Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далi засопiв i налився кров'ю. - Як це розумiти? - поцiкавився в Таргiта. - За кого вони мають нас, ти запитав?! I знову поскакали в Константинополь i з Константинополя гiнцi. "Високий царю! - писав рукою писця свого Баян. - Iмператоре земель вiд сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнiвом сво?м, та знай: несплата обiцяних солiд робить турми ворохобними, i я не певний, чим завершиться сьогоднiшнiй день, що буде завтра. Знаю i вiрю: державний фiск Вiзантi? може переживати скруту, та знай i ти, дарю: цьому вiрю липi я. Люд аварський не хоче вiрити, вiн жада? одного: обiцяних солiд i тому перебува? у великому гнiвi на державцiв тво?х, на всю iмперiю. Благаю тебе, умилостив його сплатою обiцяного, коли не зараз, то в кiнцi лiта, А щоб до того часу вiн не возбуяв гнiвом i не став iз содруга супостатом тво?м, поступись заради супокою однi?ю дрiбничкою. Ходить з-помiж аварiв пересуд, нiби люд константинопольський забавля?ться в годину занеi^ДУ Духу чи в iм'я уникнення такого цирковими вистава,ми. I найбiльше ваблять його в тих виставах навченi спритними наглядачами слони. Чи не могли б пiдлеглi тво?? милостi доправити нам бодай одного з таких слонiв? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнiв, а вiдтак i схильнiсть до ворохобнi пiдлеглих мо?х i передусiм тих, що мають при собi бронь. Каган аварiв, гепiдiв, слов'ян подунайських Баян". Маврикiй, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, i вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину. - Солiди справдi не можемо зараз сплатити, хай потiм, колись, а слона доправимо негайно. Йому що, повелiв та й забувся, радiв, певно, що бодай цим вiдгедзькався вiд аварiв. А чого коштувало його повелiння пiдлеглим i найперше наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди - за Дунай? Говорили-радились i стали на одному: гнатимуть iмператорiв дарунок сухопуттю. Хай i довше правитимуться, зате бiльше буде певностi, що доправлять. I пiшли зi слоном через усю Фракiю, Мiзiю та Дакiю до того мiсця мiж Дуна?м i Дравою, де сто?ть великоханське стiйбище. Забрали тi мандри не багато й не мало - всю решту лiта i добрий шмат полiття. Погоничi й наглядачi не приховували втоми й полегшено зiтхнули, коли впевнилися: таки доправили кагановi заморську диковинку. А дiйшло до передачi ?? на руки аварiв, каган сам вийшов глянути. Вийшов - i стетерiв, а далi й скривився бридливо. - То це таке велике диво? Ведiть його назад. Коли я, каган, не бачу в цiй потворi чогось знадного, во? мо? теж не побачать. - Зима не за горами! - силились урезонити погоничi. - Куди подiнемося з сею твар'ю? - Куди хочете, туди й ведiть iмператорський дарунок, вiн менi не потрiбний. Солiди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров! А плати не було та й не було. "Милостивий володарю найбiльшо? в свiтi iмперi?, - вкотре уже нагадував Баян. - Чу?мо та й бачимо, на полуночних обводах землi тво?? громадяться хмари: склавини гуртують силу, i неабияку. Дуже схоже, що знову пiдуть за Дунай iз сiм'ями, на поселення в землях тво?х. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стiною чи одкрити путь, хай iдуть i селяться? Ходять мiж нас, як i мiж склавинiв, пересуди, нiби землi Фракi?, як i Iллiрика, пустують пiсля численних вторгнень та полонiв, нiби твоя милiсть може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без сiч i татьби". Вiдповiдь надiйшла невдовзi i була категорична: нiяких поселень; всiм, хто правитиметься за Дунай, заступати путь i повертати восвоясi. Коли ж не коритимуться, брати на меч i сулицю. "Он як! - зле повтiшався Баян. - На меч i сулицю склавинiв берiть, плати ж як не було, так i нема?". I не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидi?ю? Де нашi сто тисяч?" Внизу ж, нiби мiж iншим, дописав: "Люд вiзантiйський подейку?, нiби iмператор спить не на звичайному, з дерева, ложi, а на золотому. Чи не був би вiя ласкавий явити щедрiсть свою й прислати кагановi аварiв бодай одне з таких лож?" Видно було: у Маврикiя ледве ста? терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебува? в Константинополi й доволi набрид уже з посланнями свого привiдцi. I все ж за цим разом у нього ста? сили волi слухати, а вислухавши, стерпiти: покликав пiдлеглих i велiв ?м вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна i iмператора вивела з рiвноваги. - Каган ваш занадто багато дозволяв собi! - вибухнув гнiвом i кинув Баянове послання його словi. - Нiяких субсидiй, тим паче в сто тисяч солiд! Вiсiмдесяти не матимете, коли так! Хто-хто, а Таргiт догадувався, що обурило Маврикiя. В кагановiм посланнi до нього йшлося про те, що повелитель аварiв передумав i поверта? дароване iмператором ложе. Одне, воно не таке вже лiпотне, хоч i золоте, а друге, що скажуть йому, кагановi, турми i привiдцi турм, коли довiдаються про такий дарунок? Сумнiву нема?: скажуть, каган промiняв сво?х родакiв на золоте iмператорське ложе. Тож поверта? його й нагаду?: iмперiя мусить платити нарештi те, що обiцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари вiзьмуть сво? силою. "Нелегко буде менi примирити тепер iмператора з привiдцею родiв наших, - думав Таргiт, полишаючи Августiоя. - А мушу, на те посланий сюди". Усякий вiруючий сподiва?ться: вiра його восторжествуе. Сподiвався й Таргiт. Та даремно. Не того хотiв Баян. Тiльки-но почув з уст гiнця, що сказав iмператор ромейський иа його вимогу - сплатити обiцяне, повелiв скликати турми й крикнув на всю широчiнь ураженого серця: - Авари! Нас знову обмануто! Чули, знову?! - У-у-у-у!!! А-а-а-а! I! - гримiли турми, знявши над собою бронь i погрожуючи нею. Лише тi, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто ?х. Решта i так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближнi, а й дальнi околi?. - Дiти мо?! - пiдливав масла до вогню Баян. - Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських i терпiтимемо наругу? Один iмператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гiднiсть i нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вiрну службу, i другий те каже. Доки це буде? Коли i перед ким хилили ми голови? Хiба для того вибилися свого часу з турецько? кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби ?м, щоб ждати здобуте потом i кров'ю яко милостиню - з простягненою рукою. Не хочуть платити обiцяних субсидiй, пiдемо i вiзьмемо ?х силою. Були учора супостатами склавинам, нинi станемо содругами й пiдемо на роме?в спiльною силою. Хай понуртують тодi, коли рушимо, хай побачать, яких солiд i яко? кровi це ?м коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган! Ставайте плече в плече, примножуйте мужнiсть свою на достойну справжнiх во?в бу?сть - i на роме?в. Кара i смерть вiдступникам! Кара i смерть!! Турми не стали вимагати в кагана кiлька дiб на приготування - вони у нього завжди готовi. Меч i сагайдак при боцi, сулиця i лук цри сiдлi, ?жа для комоней у полi, а для себе - у чужiй оселi. Тож одразу й рушили в похiд. Йшли повз привiдцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого iменi - славного iменi аварiв, повелить - Константинополь вiзьмуть на меч i сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: "Хай не забувають роме?, пинi не тi часи, що колись. Тепер авари не ? билиною в полi. Мають свою землю за Дуна?м, мають сусiдiв-соузникiв. Я не просто ото похвалявся залучити до походу склавинiв, так сказав, так i буде, а визрiв потреба залучити франкiв - залучу i франкiв. Чули, хоробрi авари? Яка не б Вiзантiя, а й вона впаде, коли те станеться"! Для захисту стiйбищ i люду аварського в паннонських та гепiдських стiйбищах Баян залишив кепдер-хакаиа i десять турм. Всiх iнших повiв на роме?в. В путi уже взяв пiд свою руку тридцять тисяч i спрямував ?х спершу до переправи в Сiрмi?, а там ромейським берегом - на Сiнгидун. Апсиховi ж передав ще тридцять тисяч i повелiв пройти паннонським берегом Дунаю до Августи й Вiмiнакi?, вибрати неподалiк вiд цих фортець переправу i впасти на них неждано й негадано. Паннонськi слов'яни мали зiбратися тим часом i пристати до походу вже за Дуна?м. Земля стогнала пiд копитами тисяч i тисяч, що простували на Сiнгидун, чи епарх того найкрупнiшого города й фортецi ромейсько? на Дуна? мав настороженi вуха й почув стогiн землi завчасу, - авари ще й до Сiнгидуна не дiйшли, як загледiли попереду невеликий ромейський роз'?зд на .чолi з центурiоном i бiлим полотнищем на укороченому древку. Каган стримав огира, приглянувся пильнiше. "Знають уже, куди правлюсь i чому правлюсь. Воно й не дивно: он як давно б'?мо копитами землю за Дуна?м. Ну, ну, що то скажуть епарховi речники?" Коли зблизився з ними, вимiряв усiх пильним оком i вже потiм запитав: - Хто будете i чого хочете? - Люди епарха в Сiнгидунi Сiфа, достойний. Прибули, посланi ним, запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми сво?? - На Сiнгидун. Сiфiв нарочитий силився бути спокiйним i врiвноваженим, та голос виказав його. - З яким намiром? - Заволодiти ним i сiсти в ньому яко волостелин. Центурiону явно не вiрилося, правду каже чи жарту? з ним привiдця аварiв. - Наскiльки нам вiдомо, - заговорив, долаючи сум'яття i бентегу, - каган в сердечнiй дружбi з Вiзантi?ю, ба перебува? на службi в не?. Чому ж порушу? такий жаданий для обох сторiн супокiй? Як розумiти це i чи можна вiрити? - Вiр, центурiоне. Сiфу ж скажи, хай явить розважнiсть i передасть нам фортецю без опору. Веду на не? тридцять турм. Коли посмi? заперти передi мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив'язати за ноги i розметати комонями по полю. Всiх iнших, що вийдуть супроти мене з мечем, чекав не лiпше. Сiнгидун не розчинив перед аварами ворiт, а проте й тримався недовго. Не того, то другого дня був взятий на меч i сулицю. Вдоволений тим, каган вiддав город на три доби воям. I пив з усiма, i п'яних оргiй та дiв ромейських не цурався, як усi, хiба що по кри?вках сiнгидунських не шастав, як iншi, добром ромейським не сушив собi голову, знаючи, за нього подбають iншi. А коли проспався пiсля хмелю та згадав про Сiфа, во?в його, не до помсти було. Прискакали гiнцi вiд Апсиха й сказали: привiдця ?хнiй велiв повiдомити, що фортецi Августа i Вiмiнакiя, городи й сельбища, що тяжiють до них, вiднинi аварськi. - Хакан-бег питав тебе, повелителю, чи дозволя?ш iти далi, на городи й сельбища Дакi?? - Не лише дозволяю - повелiваю: хай пройде з вогнем i мечем по всiй Дакi?, Нижнiй Мiзi?, Скiфi?. А ще скажiть, я йтиму поруч - землями Верхньо? Мiзi?, Македонi?, Фракi?. Зiйдемося десь на берегах моря Евксинеького, i коли Небо посприя? нам, а полон виявиться не занадто переобтяжливим, пiдемо й на Довгi стiни. На радощах не став карати Сiфа i його во?в обiцяною карою. Ба явив навiть епарховi милiсть свою: покликав i Спитав, чи з ним достойно поводилися звитяжцi? - Лиша?шся тут-таки, в Сiнгидунi, - повелiв перегодом, - в сво?й оселi i з сво?ю родиною. А на знак вдячностi за мою добрiсть пособиш нашому привiдцi в фортецi осво?тися з мурами i всiма iншими оборонними спорудами. Про тво? повернення до Константинополя побесiду?мо опiсля, як завершиться наша розмова з iмператором на велелюдних бородищах. XXVIII В Константинополь прибували та й прибували гiнцi. Спершу тiльки з Верхньо? Мiзi?, Дакi?, згодом - iз Нижньо? Мiз?? та Фракi?. I всi волали про помiч: йде незчисленна сила, казали, й творить противнi здоровому глузду дiла; йдуть варвари, для яких нема? нiчого святого: грабують i насилують люд, беруть ?хню живнiсть, товар, плюндрують, не лишаючи каменя на каменi, городи, що смiють противитись, святi церкви, що не дають чи занадто мало дають золота. Посiяна ними тривога змусила заговорити про потребу оборони полуночних земель сенат; а вже сенатори вийшла на iмператора й сказали iмператоровi: - Достойний василевсе. Iншого рятунку нема?: треба поступитися сво?м перед персами, укласти з ними мирну угоду й кинути когорти вiйська палатiйського на аварiв. Гейби пруги iдуть полунотаими землями нашими й лишають ?х чорними. - Де саме йдуть? - Спустошили Дакiю, Верхню i Нижню Мiзi?, дiстали вже й Фракi?. Схоже, що простують на стольний город наш - Константинополь. - То в усьому Iллiрику i усiй Фракi? не знайдеться сили, котра могла б заступити ?м путь? - Сили провiнцiйного вiйська роздрiбненi, сидять по фортецях i боронять лиш фортецi, аварiв же йдуть тучi. Вся орда рушила на нас, i не тiльки самi авари, паннонськi слов'яни також. - О боже, цього тiльки й бракувало! - Варвари заволодiли вже городами й фортецями Сiнгидун, Вiмiнакiя, Августа, Ратерiя, Акис, Ванонiя, Доро^ стол. Лише палатiйське вiйсько й спроможне упоратися з такою силою. - Нiби в нас мала вона? - гнiвався iмператор. - Нiби в Фракi?, Iллiрику, по всiй iмперi? не можна набрати когорти, здатнi зупинити аварiв? Де нашi стратеги? Чому сидять i ждуть по знати чого? Де сли зрештою? У тих, що стояли перед троном i клопоталися бiдами iмперi?, застигли з дива чи з нiяковостi лиця. Схоже, що не стримаються зараз i запитають: "А на якi кошти? Де взяти такi потрiбнi в сiм дiлi солiди?" Таки нагадав хтось про них чи iмператор сам догадався, перевiв вiддих i сказав, схиляючись до сво?х радникiв. - Не зна?те, де взяти на це солiди? А де завжди беремо? Пiдвищити податi, мита, потрусити курiалiв, торговий i рукомеслий люд. Не йдуть самi з мечем на супостата, то хай платять солiди! - На те потрiбний час. - Хто каже, що нi? Потрiбний. То вдайтесь поки що до церков, вiзьмiть у храмах божих, потiм повернемо з лихвою. Йому, видимо, не сидiлося, такий, що схопився б, полишив трон i бодай рвiйною ходою розвiяв та погамував гнiв свiй, обурення, що так i перло з грудей, кликало ДО дi?. - Хто в iз стратегiв, питаю? - Коментiол, Каст, Дроктон. - Кличте ?х до мене. Елпiдiя також. Останнiй добре знаний в iмперi? яко сол i муж думаючий. Не раз бував у чужих землях i умiв схиляти до перетрактацiй, а там i до сердечно? згоди привiдцiв багатьох земель. Це пiдбадьорило сенаторiв - василевс ма? якiсь багатообiцяючi намiри, коли кличе Елпiдiя. Допоможи йому, боже, в дiлах i помислах його. На це тiльки й лиша?ться уповати. А так. Пошле стратегiв супроти аварiв - лiпо буде, а пошле слiв до персiв чи до тих же аварiв - ще лiпше. Сли або покладуть край такому тривалому розбрату з персами i повернуть iмперi? он як потрiбнi когорти, або затiють з аварами перетрактацi? i затримають ?х на далеких пiдступах до Константинополя. А то не така вже й абищиця буде. Сподiванка виявилася не вельми далекою вiд iстини. Маврикiй так i сказав Елпiдiю яко старшому в сольствi i Коментiолу яко привiдцi виправи супроти аварiв: - Сьогоднi ж гуртуйте надiйне сольство i правтесь до аварiв. Певен, Баянова мета - домогтися негайно? сплати боргiв i обов'язково в сумi, передбаченiй укладеним мiж ^ нами рядом. Як собi зна?те, так i мудруйте там, та пам'я^ тайте: перетрактацi? мають затягтися по можливостi довше. Пристанете на вимову Баяна тодi вже, як не пристати буде неможливо. Ви ж, - звернувся до стратегiв, - ма?те якнайдоцiльнiше скористатися кожним вибореним у аварiв днем. Знайте: з персами ми по зможемо так швидко замиритися. В свiй час це станеться, одначе не зараз. Зараз легiони, когорти, манiпули ма?мо шукати тут, у найближчих провiнцiях. Iду на риск: при собi лишаю тiльки гвардiю, в Константинополi - лише дiмотiв. Все iнше, що в в метрополi? i найближчих провiнцiях, вiддаю вам, стратеги. Все, до останньо? манiпули. Гуртуйте з них когорти, берiть у фiску, що можна взяти зараз чи з часом, наймайте нових легiонерiв, - як зна?те, так i чинiть, одначе ма?те виставити супроти варварiв силу, здатну похитнути ?хнi турми й примусити ?х пiти з нашо? землi. Стратеги довго i, як видалося iмператоровi, доволi-таки промовисто вiдмовчувалися. - Я вимагаю неможливе? - не витримав тi?? мовчанки Маврикiй. - Коли йдеться про життя чи смерть, - взяв на себе смiливiсть вiдповiсти iмператоровi Дроктон, лангобард за походженням, - неможливого бути не може. А все ж, достойний iмператоре, зiбрати за отакий короткий час силу, рiвну аварськiй, не лише п'ять, десять стратегiв не зможуть. - А хто сказав, що вас лише п'ять? Ви - привiдцi легiонiв, що вийдуть супроти аварiв. У помiч собi берiть кого хочете i скiльки хочете. - Де ж вони, тi легiони? - Уже сказано, - став на помiч iмператоровi Коментiол, - у провiнцiях. Буде не зайве, - обернувся, не переводячи подиху, до Маврикiя. - Буде, кажу, не зайве, коли до всього, що збиратимемо пiд сво? iнсигнi?, покличемо й випробуванi у сiчах з персами когорти. Не кажу: всi, маю на оцi ту частину ?х, без яко? там, на бородищах iз персами, можуть поки що обiйтися. Такi когорти не лише посилять скликанi та набранi серед провiнцiйного люду легiони, стануть взiрцем для них, коли дiйде до сiчi з аварами. Маврикiй слухав його насторожено, та, вислухавши, одразу ж перемiнився в лицi. - А що, - обiзвався збадьорено, - це мисль. Якусь частину когорт ми зможемо вiдкликати. Стратеги теж збадьорилися i заговорили навперебiй. - В такому разi, - сказали, - не тратитимемо часу. В одному хочемо бути певнi: у нас будуть пiдстави посилатися на вiдповiдний едикт василевса, коли дiйде до фор" мування легiонiв i до фiска? - Едикт сьогоднi ж буде надiслано тим, кого це стосу?ться. - З нами бог i iмператор! - виголосив хтось iз стратегiв те, що завжди виголошу?ться на завершення розмови з василевсом. Час було йти, та тi?? митi нагадав про себе Коментiол. - Один мент, стратеги. Я не все сказав, що мусив сказати василевсовi. Доки однi стратеги гуртуватимуть легiони, iншi виходитимуть iз згуртованими вже назустрiч аварам, дозволь менi, iмператоре, пiти iз сольством нашим до Баяна i приглянутись до нього. - Тобi, привiдцi всi?? виправи? - А чом би й нi? Доки сольство не повернеться звiдтам, сiчi з варварами все одно не почнемо. Знайомство ж станеться i не буде, гадаю, зайвим. Кагана промацаю зблизька i турми його теж. Однi дивились на Коментiола i дивувалися, iншi встигли перебороти подив i загомонiли збуджено: такого не бувало досi, та чом би не бути? Побачення з привiдцею аварiв багато важитиме. Зда?ться, усвiдомлював те й iмператор. - Хай буде так. Подбай лишень, стратегу, аби тут достойно замiнив тебе хтось i робив усе, що належить робити. То тiльки повелiвати легко: сьогоднi ж сольству вирушити назустрiч аварам. Доки зiбрались та вирушили, минуло кiлька днiв. Коментiол не марнував ?х. Все, що можна було покликати на прю з аварами в Константинополi, на околiях, покликав i звiв у два легiони, поставив на чолi одного з них Каста, на чолi другого - Мартiна i повелiв вирушити до мiсця майбутньо? сiчi з аварами - у Фiлiпополь та Адрiанополь. Всiх iнших стратегiв спровадив .у провiнцi?, наказавши ?м сформувати там на обiцянi солiди новi когорти i негайно ж, без будь-яких зволiкань, надсилати ?х пiд оруду Каста та Мартiна. - Вам же, - звернувся до стратегiв, котрi йшли до Фiлiпополя та Адрiанополя, - повелiваю: доки я буду в ава.рiв та перетрактовуватиму з аварами, зробiть з городiв цих неприступнi фортецi i стiйте там стiною. З когорт, що надходитимуть, формуйте новi легiони i дбайте про ?хню ратну спроможнiсть. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я ж постараюся затримати аварiв у Анхiалi чи десь-iнде, доки ви не зберетеся з силою, i хай допоможе нам бог у наших заходах. Коментiол обернувся на схiд сонця i осiнив себе хресним знаменням. Вiн знав, на що зважу?ться, i тому не без умислу уповав на бога. Воiстину правду кажуть бувалi в бувальцях люди: лише той, кому нема? чого втрачати, може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в сво?х сподiванках i мати все-таки пiд ногами твердь, послав до стратегiв, що стоять супроти персiв, найдовiренiшого з людей сво?х, вручивши, йому, крiм едикту iмператора, ще й власне послання, i в тому посланнi разписав становище на сiверських обводах як таке, що межу? з катастрофiчним. "Проти нас пiднялися авари й слов'яни, - писав, не розтлумачуючи, якi слов'яни, i тим зумисне згущав фарби. - На пiдступах до Константинополя сто?ть стотисячне аварське вiйсько, а на Дуна? громадять силу склавини. Вся надiя на вас, достойнi, i на вашi змужнiлi в сiчах когорти. Шлiть негайно, i шлiть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише й жду. Запiзнення на час може бути непоправним, а на день - катастрофiчним. Iмператор усвiдомлю? це i тому зголошу?ться: настав час замирення з персами', шука? лиш пристойних для iмперi? резонiв на таке замирення". Стратег Комеитiол знав: де-де, а на бородищах iз персами давно ждуть замирення, тож не можуть не потiшитися, довiдавшись про нього, а потiшенi завжди щедрiшi. Може, й не набагато, все ж бiльше пришлють когорт, анiж усi того сподiваються. Так мислив, будучи в Константинополi, на це покладався й тодi, як вирушав iз Константинополя. На путях, що вели до аварiв, мусив думати вже про iнше: як затримати ?х на далеких пiдступах, що вчинити, аби повiрили i раз, i вдруге, i втрет?? Перше, що примiтив, доправившись до Анхiала, де таборився вже каган i вiрнi йому турми: авари не скористалися вiллами повержених роме?в, розбили намети перед собором святого Антонiя й живуть у наметах. Побачення з каганом того дня не вiдбулося - десь вiн був, чимось iншим клопотався. - Тим лiпше, - сказав на те Елпiдiй i попрохав дозволу в тих, що стояли ближче до кагана, розбити десь неподалiк намети та перепочити з путi. Бачили, по-iншому засвiтили очима кагановi радники, далебi, сподобалося, що сли вiзантiйськi не йдуть у вiлли сородичiв сво?х, уподiбнюються ?м, аварам, i поселяються в таких, як i в них, житлах. Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще доба. Авари й далi не кликали. - Каган вiда?, що ми iмператорськi ели, - поцiкавилися в радникiв, - що посланi для перетрактацiй? - А так. - То хотiли б вести вже ?х. - Коли знайде за потрiбне, покличе. "На лiпше чи на гiрше це?" - засумнiвався Елпiдiй i вдався до свого соратника i стратега Коментiола: - Що коли Баян затiяв щось лихе i зволiка? навмисне, аби сказати потiм: "Пiзно перетрактовувати, мали ранiш прийти"? - Пусте, - заспоко?в його Коментiол, - набива? цiну собi i тiльки. I хай набива?, нам не звикати. Не напрошуйся бiльше, сиди й мовчи. - Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми вiдсиджуватимемося тут, турми аварськi вийдуть до Довго? стiни й постукаються в мiднi ворота Августiона. - Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це i полишив сво?х вивiдникiв на путях. Iнше раджу вчинити: повели челядi щедро накрити столи й кликати до трапези тих аварiв, що з ними встиг зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивiда?мо пiд хмелем. Елпiдiй пристав на те. I столи накрив щедро, i на гостину запросив тих iз оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити намiри сво? i доволi швидко: авари вiдмовились вiд гостини. - Бачив? - i перепуджено, i невдоволено подивився привiдця сольства на Коментiола. - Вони таки щось затiвають або ж затiяли вже i ждуть слушного часу, аби погнати нас, яко приблудних псiв. Треба йти i домагатися зустрiчi а каганом. - Тiльки не сьогоднi, Елпiдiю. Раз накрив столи, сiдай i трапезуй, в усякiм разi, роби вигляд, нiби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме цим i зломимо його рано чи пiзно. Бiльше не зважав уже на нидiння сла. Зняв iз себе парадне вбрання, облачився в звичайне та й засiв за трапезу. Одного дня пив, та веселився, та ходив стiйбищем аварським чи вулицями Анхiала i другого теж. Здавалось, i не зважав на те, що ходить мiж супостатiв. Одних лише запрошував подiлити з ним застiлля, з iншими й дiлив його. Аж поки не нагадали: - Завтра будьте в кагана, - сказали. - Волi? вислухати вас, ромейських слiв. Коментiол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпiдiя, на нього дивився та й дивився. - Сказали менi, що ти iмператорський стратег? - Iстину сказали. - I разом з тим - сол? - О нi, достойний привiдцю, не разом з тим. Нинi тiльки сол. - Чому ж так? Чому не з легiонами вийшов супроти мене? Чув, зловтiша?ться Баян, а проте не став вiдповiдати тим же. Прикинув у думцi, чим завершиться ромейське сольство до аварiв, коли дасть серцю волю, i визнав за доцiльне звести на жарт. - Бо багацько нас, стратегiв, у iмператора, а легiонiв обмаль. Каган сприйняв те по-сво?му й прибрав збадьорливовеселого вигляду. - Оце подоба?ться менi. Присяйбiг, чи не вперше зустрiчаю сла, котрий не прихову? iстини. Повiдай тодi, муже достойний, з чим прийшов до нас? Коментiол не переставав удавати з себе добродушного. - Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою мiж iмперi?ю та аварами i хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скiльки лiт жили у злагодi i вза?мнiй вигодi, скiлькох супостатiв угомонили, ?днаючи сили. Тепер - розбрат, каган пiдняв турми й повiв ?х супроти повелителя та благодiйника свого, iмператора Вiзантi?. Чому так? Тi, що знали Коментiла, знали й те, що у велеречивостi йому не вiдмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом i вiн змушений був умовкнути: кагановi не сподобалося щось у речах його. - А iмператор не вiда?, чому стався разбрат? - До нього всяке доходить, - ухилився Коментiол i не став казати те, чого ждав Баян. - Тому й прислав пас, слiв сво?х, аби почули причину розбрату iз уст тво?х. - Мiг би й не слати, коли так. Елпiдiй завважив: Коментiол завагався, пора прийти на виручку, i не забарився подати голос. - Мiй радник i содруг у дiлах сольських не все сказав тобi, привiдцю. Ми не лише затим стали перед тво? очi, одбира?мо в тебе час, аби узнати причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам i походу, що його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повиннiсть, почина? розмову з кiнця? Мусимо знати передусiм причину розбрату. Баян усе ще ворохобився, видно було, тiсно йому в його великоханському крiслi. - Коли дба?те про мир iз пами i волi?те вести про те перетрактацi?, - карбував слово по слову, - пiдiть спершу до свого iмператора та запитайте, доки вiн збиткуватиметься над нами найбезсоромнiшим чином. Чи ми не перетрактовували вже, i не раз, чи не укладали ряд на мир i злагоду? А де те, про що ви клялися на хрестi? Чому щораз вiдступа?те вiд обiцяного? Юстин Другий хоч одвертий був. Той так i сказав: "Радiйте з того, що живете на нашiй землi, i не податi ждiть вiд нас, а лиш того, що дають всякому рабу за вiрну службу". Тиверiй же та Маврикiй обiцяли одне, а чинили зовсiм iнше. I колись, i нинi. Допоки буде те? Про якi перетрактацi?^ може йти рiч, коли ви - клятвопорушники? Хто ходив на склавинiв, коли тi вдерлися в землi iмперi? стотисячною раттю i пройшли з мечем та вогнем до само? Фессалонiки? Хто примусив ?х кидати нахапане й забиратись восвоясi? Ми, авари. А чим одплатила нам за те iмперiя? Не лише обiцяних ста тисяч, вiсiмдесяти не платить уже котре лiто. Що лиша?ться робити нам, аварам, коли з нами поводяться, яко з останнiми рабами? А одне: прийти i взяти сво? силою. - Достойний! - видно було, Елпiдiя не злякали, навпаки, потiшили кагановi резони, i вiн не лише сам подався наперед - руку простягнув, гейби для братання. - Коли оце i всi?? незгоди, то чи варто нам ламати один об одного сулицi? Iмперiя в великiй скрутi, це правда, фiск ?? добряче спорожнiв, та не настiльки, щоб не сплатити якихось сто тисяч. - Не сто, а триста! Ви уже трете лiто водите нас за нiс. - Хай i триста. Iмперiя он яка, знайде де взяти. - Великий во?не! - вихопився зi словом i Коментiол. - Коли ти повiрив менi раз, повiр i вдруге: злагода можлива. Чи iмператор не зрозумi?, коли прийду i скажу йому: дотримаймо обiцяного - i сiчi з аварами буде покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них пiде удвiчi, а то й утричi бiльше, анiж на мир. Сплачуймо обiцяне - i по всьому. - Мали б ранiш мислити так. - Мали б, та що вдi?ш, коли клопотiв он скiльки, а iмператор один. Все сподiвався, що якось буде. Настане мир iз персами - об'являться солiди, а об'являться солiди - i з аварами розплатиться. Коли ж зайшло на сiчу, тепер iнакше мислитиме, присяйбiг. Яко один iз слiв його, пропоную перервати перетрактацi? на той час, доки я ?здитиму та умовлятиму iмператора. Запевняю тебе, достойний, цi?ю домовленiстю покладемо край незлагодам. Раз i назавжди. - Домовленiсть була вже. Нам не домовленiсть - солiди най шле передусiм. - Так розумiю, так i скажу. Я навiть сольство залишу в тебе яко запоруку, що перетрактацi? мiж нами не припиняються, вони лиш перериваються на час. Вiн так i вчинив: залишив Елпiдiя i всiх, хто був з Елпiдiвм, на поругу буйного в гнiвi кагана, а сам повернувся до Константинополя й заходився гуртувати там когорти, слати в усi кiнцi гiнцiв та вивiдувати, що роблять i що зробили вже стратеги. Вiстi приносили не такi вже й сумнi: манiпули, когорти гуртувались повсюдно й правилися на мiсце майбутнiх боролищ - до Фiлiпополя та Адрiанополя, а десь через двi седмицi через Константинополь пройшли й когорти, присланi стратегами з персидських боролищ. - З нами i бог i iмператор! - доповiли Коментiолу, - Мартiн i Каст зiбрали вже пiд свою руку три повноцiнних легiони. - Мало. В аварiв удвiчi бiльше. - Iоанн та Дроктон обiцяють поповнити ?х у недалекiм часi. - Все одно мало. Чи вiда?те, яке то поповнення? Усе нестепнi до ратного дiла новобранцi. - Не тiльки. Багато й лiтнiх, тих, що бували та й бували в сiчах. А вони не гiршi, стратегу, за тих, що прийшли з персидських боролищ. - Усе це лиш утiшнi слова, достойнi. У фортецях ij3 цi?ю силою, ясна рiч, усидимо. А що буде, коли каган обмине фортецi та пiде на Константинополь? Кого тодi поставимо на путi його? Тридцять тисяч... Чи це та сила, а якою можна виходити супроти аварiв? А що вдi?ш? Солiд таких, як хоче каган, у фiску справдi нема?. Та й сумнiва?ться сенат, що вiн зупиниться вже. Такий, як Баян, i солiди вiзьме, i походом iтиме. А що тодi? На якi статки зберуть потрiбнi легiони? Лиша?ться остання спроба - поставити кагановi умову: триста тисяч солiд будуть сплаченi йому, одначе тодi лиш, як вiн вiдведе сво? турми за Дунай i зголоситься пiдписати ряд про ненапад. "Хто ж пiде з цим до кагана? Регула, як i честь та совiсть, вимагають, аби йшов я. Та на кого покладу виправу, коли не повернуся з аварського табору?.. А-а, що буде, те й буде, пiду освiдчусь iмператоровi, лк вiн скаже, так i вдiю". Маврикiй не став замислюватись. Одразу i недвозначно повелiв: вдруге ризикувати не варт. Досить буде гiнця, аби доправив речницю i рiшенець iмператора Елпiдiю. А вже Елпiдiй хай пiде i завершить перетрактацi?. - Коли я не об'явлюсь, каган може догадатися що його шиють у дурнi, i не пристати на те, що пропону?мо. - Вiн i так не пристане. Досить того, що Елпiдiя кида?мо в пащу цьому удавовi, тобi нема? потреби лiзти в не?. - Тодi утримаймось слати гiнця з тво?ю речницею зараз. Зачекаймо ще кiлька седмиць, доки я зберу докупи всю нашу силу та упевнюсь, яка вона ?. Елпiдiй довго вагався, як йому вийти перед кагана й сказати те, що велено. А чогось путящого так i не намислив. ?дине, на чому мiг спинитися та уповати бiльшменш, - робитиме вигляд, нiби принiс втiшнi вiстi. Адже iмператор, як би вже там не було, а зголошу?ться сплати ти аварам борг. Потерпав все-таки, проходячи в намет. I не дарма. Тiльки-но за?кнувся, що сплачено буде пiзнiше, кагана нiби з катапульти кинуло. - Отак? - вихопився з дарованого ними ж, ромеями, крiсла й став перед слом, гейби гора перед безоднею. Зламати намети. Негайно! Цi?? ж митi! Зчинилося щось неймовiрне. Однi авари схопилися, мов ужаленi, й кинулись на Елпiдiя i всiх, хто був iз ним в одну якусь мить виперли ?х поза каганове обиталище iншi, бачив, застигли, подивованi, видно, не знали, як ?м бути. - Стривайте! - силився боронитись Елпiдiй. - Ми сли велико? держави, люди недоторканi! Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всiх, i не в стiнах - укинули до пiдземелля. - Варвари! - кричав Елпiдiй. - Скiльки не вчи, скiльки не отесуй ?х, були й лишаються варварами. Стривай, бiснуватий, настане наш час, за все поквита?мось. - Коли настане? - подав хтось iз сольських голос. - Чи ваша милiсть не вiда?, що означа? оте: зламати намети? Ми приреченi, нас велено скарати на горло. - Не може бути. Не посмiють! - Це варвари, вони все можуть. Тим паче, що сила зараз на ?хньому боцi. Озвалися й iншi. Однi казали: не треба було затiвати цi перетрактацi?, iншi йшли ще далi - нарiкали на iмператора Юстинiана, котрий покликав цих варварiв на ?хн? безголiв'я. Чи пе вiдав, кого кличе? До антiв перестали ходити з татьбою i замирилися, бач, сорок, коли не бiльше лiт не стинаються вже. Невже i з склавинами не можна було пошукати замирення? Приреченi, як дiти, усе дозволяли собi: поносили покiйних iмператорiв, не обминали й сущих. Далебi певнi були: ?м уже все одно. А коли все одно, то чого мають остерiгатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем лежить на серцi. Та поспiшили прирiкати себе. Коли вiрнi схопили Елпiдiя i всiх iз сольства, що були з Елпiдi?м, терхани, а надто тi з мужiв думаючих, що стояли найближче до кагана й почиталися бiльше, нiж хтось, каганом, отетерiли i не зважилися перечити. Одначе до пори до часу. Як Елпiдiй i всi роме? опинилися поза кагановим наметом, а крики-протести ?хнi чулися ще, коча й вiддалено, хтось iз найстарших вiком радних зiбрався з духом i сказав Баяновi: - Достойний привiдцю, я не радив би тобi робити це. - А так, - заговорили й iншi, i доволi дружно. - Не забувай, з ким вийшли на прю. Це Вiзантiя. Люд ?? нелiчений, а простори неосяжнi. ? кого виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогоднi ти вiльно гуля?ш по Фракi?, а завтра можуть заступити тобi путь покликанi до меча i сулицi легiони. - Дiйде до скрути, - урезонювали й iншi, - роме? замиряться з персами, а город Константина заслонять вiд тебе. Навiть тво? хоробрi турми неспроможнi будуть покласти пiд копита такий широкий свiт, як Ромелiя. Рано чи пiзно змушений будеш пiти за Дунай. Що тодi скажеш i чим виправда?ш те, що скарав на горло слiв ??? Усе можуть простити й забути тобi, цього - нiколи. - А ще й те пам'ятай, Ясноликий: нашi сли теж сидять у Константинополi. Баян вертiвся, гейби заведений, вiдповiдав, лютуючи й не пiдбираючи слiв у лютi сво?й, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув тим, що можна чути лише на бородищах, голосом: - Я повелiв - i повелiння сво? мiняти не буду: зламати намети! Доля ромейських слiв була, здавалось, вирiшена. Хто стане перечити такому i пiдставляти себе пiд лють неудержиму. Мовчазнi гнулися у великоханському наметi, мовчазнi й вийшли один по одному з намету. А все ж хтось узяв на себе смiливiсть i шепнув вiрним: "Не карайте роме?в до завтра. Хай уляжеться гнiв повелителя, хай стане супокiйним та зважить усе. В супоко? i наймудрiшi стають мудрiшими". Час виправдав вчинок смiливця. Другого дня прискакав iз Константинополя гiнець вiд Таргiта й звiдомив радникiв, а радники - кагана: усе аварське сольство запроторене на острiв Родос i взяте пiд суворий нагляд. Коли щось станеться iз слами вiд роме?в, його, Таргiтова, голова, голови всiх iнших iз сольства аварського будуть настромленi на сулицi й виставленi на глум i осудовисько при в'?здi в Константинополь. Баян думав, як йому бути iз слами ромейськими день, думав i другий. А на третiй випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть. XXIX Нiщо не стримувало тепер аварськi турми. Каган так i повелiв, промовляючи до них: на Константинополь! Iдiть i берiть у роме?в усе, що можна взяти. А повелiння кагана - повелiння Неба. Впали по тому ромейськi фортецi Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Фiлiпополем та Адрiанополем. Коментiол мiг уявити собi, який лютий пiсля всього Баян, а iншо? сили, що могла б угомонити ту лють, крiм його легiонiв, нема?, i сила та не така вже й численна, щоб брати на себе всiх аварiв. Треба кликати на помiч стратегську мисль. Коли вона не пособить, нiщо iнше не поряту? вже. - Що зна?те про аварiв? - покликав i запитав стратигiв сво?х. - Небагато, достойний. Послухи доповiдають: рискають по Фракi?, яко голоднi вовки, шукають добро? поживи. - Коли шукають, не зосередженi, значить. - Так. Кожна турма дi? осiбпо, схоже, що на власний розсуд. - Цим i скориста?мося. Передусiм слiд, гадаю, збити аварського привiдцю з праведного путi. Ти, Касте, иди зi сво?ми когортами до гори Еми i шукай зустрiчi з турмами, що рискають там. Ти, Мартiне, спрямуй свiй легiон на сам Дунай, до города Не?. Iтимете так, аби менте зтгали йро вас, а прийшовши, явiть себе якомога гучнiше. Я ж мав, авари - суспiль комоннi во?. У його легiонах теж переважають вони, а проте ? й лучники та щитоносцi. На лiпше чи на гiрше це? - питав себе. - Коли доведеться брати городи з високими й прямовисними стiнами чи давати табором у полi, i щитоносцi, i лучники будуть он ад потрiбнi; коли ж зiйдемося iз турмами аварiв зневацька, i тi, i другi мало вдiють. Тодi потрiбнi будуть лики i лише мечники". Звiдники доповiдають: турми Баяновi гасають всюди, сам iде Баян поки що не вирушив iз Анхiала. Як то поведеться аварський привiдця, коли зiйдуться саме там? Засяде за щами й боронитиме, як усi, ворота та стiни чи виведу урми в поле? Здоровий глузд стратега каже: мав би сидi за стiнами. I все ж це каже глузд просвiщенного стратега. Що мислить варвар, один бог вiда?. Тiльки правився до Анхiала, стiльки й думав про це та прийдав, як поведеться в одному випадку i як - у другому. а пiдiйшов до нього та постукався у ворота - очам не повiрив: йому вiдчинили ?х i, вiдчинивши, сказали: авар нема? в городi, знялися на свiтаннi й подалися, толочачи тумани. Ось тобi й варвар, - не йняв собi вiри. - Га, таке утнуги каже маю розумiти його? Довiдався, яка сила йде на тал, i почув остуду в серцi чи подався на помiч тим, супроти яких пiшли Каст i Мартiн?" - Куди пiшли авари? - На скiфську путь, достойний. - I всi одразу чи однi звечора, iншi вдосвiта? - Усi одразу. Ясно, виходить, i таки на скiфську путь. - Послати услiд за аварами вивiдникiв, - повелiв одному iз стратигiв. - Вивiдати, де в каган iз сво?ми турмами" I не спускати ока. Вiд того багато чого залежатиме. Можливо, уся наша виправа. Вiд такого тлумиська комонних, яким в кагановi турми, йшли з Анхiала, не важко нагледiти. В спечну годи з ними стояли хмари куряви, а широка й бита кiнськимi копитами скiфська путь нагадувала знiвечену ниву. Ваiке виявилось угнатися ромейським легiонам, де були и иншi, за суспiль кiнними. Авари вiддалялись та й вiддала для них. Коли ж примiтили, що за ними йдуть названi засiли в глухоманi обiч путi та й накинули на вивiдппкiв аркапи, а тих, що ухилилися вiд них, догнали й витнули до ноги. На лихо, пройшла одно? буряно? ночi злива, залила водою путь i скрила аварськi слiди. Посланi Коментiолом новi вивiдники гнали комоней скiфським трактом день, гнали другий, третiй i не виявили аварiв. Схоже було, що скористалися зливою i звернули з путi, а куди - пiди та вивiдай тепер. Коментiол гримав на всiх, хто пiдвертався пiд руку називав бевзями, а ради та розради вiд того як не було та й не було. Аби не вскочити в ще бiльшу халепу, мусив стати табором та розiслати кiнних по околiях, питати люд окольний, чи не бачили валечне тлумисько татей, чи не знають, куди подалося. Iстину люди речуть: ловить рибалка рибу, та колинебудь i риба його спiймав. Кагана з його турмами вивiдиики не надибали - геть здимiв десь, зате натрапили на Кастових нарочитих, а нарочитi потiшили всiх i найбiльше Коментiола доброю вiстю: легiонери Каста вислiдили при горi Ема, неподалiк вiд города Золдапи, три аварськi турми з полоном та награбованим по ромейських сельбищах добром i погромили iх дощенту. Лише поодинокi комонники зумiли вихопитися iз умiло накинутого зашморгу й понесли тривожну вiсть про безлiття, що постигло непереможних аварiв, до найближчих, а то й не лише найближчих турм. Всi iншi або ж лягли потятi, або зняли угору руки й самi стали полонениками при обозi. Коментiолу яко привiдцi й не випадало нiби аж надто виказувати свою радiсть. Та хто втрима? ?? в собi, коли пре, мовби вода з дна. "Слава звитяжцям!" - хотiлося крикнути, аби всi чули та знали: звитяжець передусiм вiн, той, що мудро розмислив i примусив аварiв забiгати по Фракi?, уподiбнюючись сполоханим вiвцям у пепадiйнiй загородi. Вдалий умисел привiдцi завжди багато важив, тут, у по?динку з аварами, i поготiв. - Передайте Касту, - повелiв не без погорди, - я втiшений доблестю во?в його легiону. А ще скажiть: з-пiд Золдапи хай iде, вишукуючи та громлячи варварiв, до города Не? - туди, де ма? бути Мартiн. Я теж знiмаюся цi?? ж митi й простую туди. Коли поможе бог, там, при Дуна?, й зiйдемось докупи. Сказав одне, а вчинив iнше. Зiбрав передусiм привiдцiв когорт i вознiс у ?хнiх очах Каста. Було то незвичне зiбрання - щось схоже на маленький пир по звитязi, тож не обiйшлося без веселого застiлля, а за столом - без похвальби. Пiдносив братницю - i розтiкався мислiю по древу, випивав наявне в нiй - i знову мислив уголос: коли всi будуть такi стараннi та йтимуть визначеними ним, привiдцею, слiдами, каган аварський неодмiнно опростоволоситься i змушений буде пiти геть. Найперше, що мають вчинити, полишивши табiр, - розшукати кагана Баяна i його турми. Це альфа i омега всiх подальших дiянь ?хнiх легiонiв, запорука повно? звитяги, коли хочуть знати. Казав та й казав, чому мислить так. А доки мислив та хвалився, розмислюючи, кагана розшукав iнший привiдця ромейського легiону - наймолодший серед стратегiв Мартiн. Йому менше, нiж Касту, таланило в путi. Коли й траплялися авари, то не бiльше сотнi. А то невелика втiха. Одне, безпечнi з безпечних були, а друге, переобтяженi нахапаним. Брали ?х, мовби курей на сiдалi. Тож i до фортецi Нея прибув без гучно? слави. Уже як засiв у Не? та став ходити по околiях, траплялась i крупнiша рибка. А одного надвечiр'я прискакали на замилених огирах вивiдники - тi, що були на дальнiх вiд Не? околiях, i забили тривогу: по путi, що веде з полуденного сходу до фортецi Нея, правиться сам Баян iз чотирма турмами. Стривожилось серце, стривожилася й мисль. Чи то ж жарти: самого кагана шле доля. Як же йому бути? Принишкнути в фортецi, дати аварам можливiсть пiдiйти, а тодi вже стятися з ними чи вийти й стати на путi кагановiй табором? Фортеця така собi, надiя на ?? стiни невелика. Лиша?ться iнше: вийти i стати табором, а фортецю тримати позаду як твердь, якою, на випадок чого, можна буде. заслонити себе. Так намислив стратег, так збирався й учинити. А вийшов та отаборився - i мусив одкинути й цей, здавалося, твердий уже намiр: над'?хали гiнцi - тi, що послав ?х стежити за пересуванням аварiв, i сказали: каган ста? табором на нiчлiг. - Справжнiм табором чи всього лиш на нiчлiг? - Нiяких приготувань не спостерiга?ться, схоже, що тiльки на нiчлiг. Мати божа! Що коли оце i ? вiн, третiй i найрезоннiший вибiр: скористатися темiнню ночi, мирним сном суиостата свого i вдарити на нього зненацька, одразу й звiдусiль? Мартiн - наймолодший серед стратегiв, а молодостi притаманне це: горiти в полум'? жадань сво?х, тим паче, коли тi жадання - слава, i не знати стриму. Не повiрив гiнцям, сам подався на вивiдини i таки зважився: пiдiйшов уночi до аварського табору i впав на нього тодi, коли кагановi i його турмам особливо солодко спалося. Дерзновеннiсть та виправдала себе. Авари не сподiвалися нападу, та ще такого навального, i не стали боронитися. Хто мiг, той вихопився на неосiдланого огира, хто нi, той втiкав куди бачив, аби далi вiд табору, що став боролищем, i далi вiд боролища, що не обiцяло звитяги. Вiрнi не покинули кагана. Стали на захист свого привiдцi стiною i таки вихопили його з то? круговертi, що завертiла всiма на галявинi, а оскiльки не вiдали, хто вчинив напад, скiльки тих, що напали поночi, засiли з Баяном на одному з порослих гущавиною островiв на придунайських озерах та й нишкли там, дожидаючись дня, а з ним i добрих перемiн. Знав би стратег Мартiн, де перехову?ться Баян, не ганявся б за тими, що втiкали навсiбiч, дiждався б дня та й узяв би найбiльш ворохобного з усiх ворохобних варвара без крику та гвалту, а взяв би привiдцю аварських турм, далебi, поклав би край усiй ?хнiй ворохобнi, а може, й аварам яко племенi. По молодостi чи з якихось iнших причин не догадався стратег Мартiн порискати на придунайських островах, а каган скористався тим, пересидiв ганьбу свою та й об'явився невдовзi там, де не було роме?в. Гнiв мав на них нелюдський, тож i клич не забарився кинути: "Авари, до мене!" Збирались докупи двi сили, не сьогоднi, то завтра мала статися сiча, яко? i роме?, i авари досi уникали, хоча й певнi були: рано чи пiзно уникнути не зможуть. У мiсяцi заревi легiон Каста об'?днався з тими, що були з привiдцею, а другого дня усiх ?х вiдшукав гiнець вiд Мартiна й оповiстив: роме? вдруге стали звитяжцями у по?динку з аварами, за цим разом гору взято над самим каганом. Довго й громоподiбно котилися долами радiснi згуки, возносились догори мечi та сулицi i сяяли потiшенi новиною лиця. Та чи не найбiльше тiшився сам привiдця ромейських легiонiв - стратег Коментiол. - Легiонери! - звiвся в стременах i закликав до тишi. - Ми недалеко вiд сподiваного. Коли вже сам каган лишився турм, з рештою упора?мося. Роту даю: через седмицю-другу покладемо край нашiй виправi супроти аварiв. Ждав i не мiг дiждатися зустрiчi з самим Мартiном - хотiлось знати не лише наслiдки, а й подробицi погрому. Це ж не жарти. Двi такi звитяги i обидвi без особливого ypoнy. Так, три торi Ема, посiчено та полонено три турми i при городi Нея чотири. I якi турми! Найнадiйнiшi, тi, що ?х Баян iмену? вiрними. Побачення з Мартiном дещо притлумило, правда, його радiсть. Мартiн геть усе ствердив, що повiдав гiнець, та мусив зiзнатися, що розглянувся пiзнiш i побачив: полягло аварiв значно менше, анiж розбiглося, i що найбiльше гнiтить його, стратега Мартiна, то це те, що серед потятих на галявинi й поза галявиною не знайшли кагана. - А ти певен, що то були кагановi турми? - Полоненi засвiдчили те. Та й нашi вивiдники бачили його, як ставав табором. - Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста й того, що примусив утiкати найхоробрiшого серед хоробрих i пошив у дурнi наймудрiшого серед мудрих. - Не доста, привiдцю. Поранений вепр лютiший за неушкодженого. Коментiол мусив погодитись, надто пiзнiше, коли народжена звитягою радiсть вляглася, а вiстi про аварiв стали сiяти настороженiсть. Вивiдники щораз певнiше та й певнiше стверджували: аварськi турми правляться на Маркiанополь. Не iнакше як кличуть ?х туди, а коли так, кличе каган. - Того не може бути! - чи то дивувався лиш, чи й обурювався Мартiн. - Що ж це вiн не додому, а з дому втiкав? - А коли втiкав спереляку? - пожартував хтось iз стратигiв. - I те могло важити, - мислив уголос Коментiол. - Та найбiльше поява його в Маркiанополi схиля? до iншо? думки: саме там зосереджена аварська сила. Коли не в самому Маркiанополi, то поблизу вiд нього. Помовчав мить i знову до Мартiна: - Ти переслiдував його досi, переслiдуй i далi. Пошли загони вивiдникiв на всi путi i по всiх околiях. Мусять не лише бачити, а й напевне знати, чи тiльки тих, що рискають по Мiзi?, збира? каган, чи й тих, що ма? в Паннонi?. - Буде зроблено. Мартiн круто обернувся, вiдходячи, i в тiй його рвiйностi видiлася не лише рiшучiсть будь-що доконати Баяна, а й певнiсть: таки докона?. "А коли й справдi станеться таке? - пiдозрiло занепоко?вся Коментiол. - Привiдця вiн не з гiрших, а молодiсть дозволяй бути до безуму одважiшм. Як украну юдi перед легiонерами, а надто перед iмператором? Чи не скажуть: Каст мав над обрами звитягу, Мартiн - також. А де був i що робив, аби взяти гору над аварами, Коментiол? Може, час та й треба були б уже на себе взяти Баяна?.. А втiм, - передуму?, - була б звитяга, славу якось уже подiлимо". Знав: Мартiн не так швидко упора?ться з тим, що поклав на нього, тож мусив розмислити i визначитись, де стати табором, аби i захист був певний, i супостата свого не випускати з поля зору. Надiйно? фортецi поблизу не було. "Найлiпше вдiю, - став на мислi, - коли перекрию проходи в горах. А так, i з каганом не розминуся там, тим паче, як надума?ться iти до Фракi?, i горами пiдiпру себе твердо". Так i Мартiну сказав: "Гiнцiв шли до гори Еми". А коли прибув, та отаборився, та розглянувся, одiспавшись у наметi, не мiг не похвалити себе: це ж те, що треба! Позаду он якi гори, а в горах звiра всякого, дичини. Лови - його давня, вивiрена за лiта утiха. Як не скористатися нагодою i не бути вдячним нагодi за даровану можливiсть погуляти в горах. Одне, заколисав себе привiллям та дозвiллям, а друге, буде привiд зiбрати веселе товариство, погомонiти за трапезою. Не все ж сольства та сiчi, ?ству людському i дозвiлля он як потрiбне. Варто було започаткувати ?х, лови та застiлля, як не мав уже спину. I днiв не лiчив, купаючись у винi та утiхах, i про виправу та аварiв забув. Тим паче, що й Мартiн довго не нагадував про них. Десь щось казали, щоправда, як повертався з гiр, проте дрiбне i нiкчемне. ?динижди тiльки й замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось iз стратигiв зауважив: "Привiдцю, ми втрача?мо мент, що може згодом не повторитися. Чом да?мо кагановi можливiсть зiбратися на силi та бути дужим у виправi супроти нас. Може, слiд було б ударити на нього, доки турми розпорошенi, а ляк, що його нагнав Мартiн, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а винести слушнi резони з того не визнав за потрiбне. "Маркiанополь, - сказав радникам, - мiцна фортеця, кагана за тими стiнами не так просто взяти". Чи втiшив радникiв, не вiда?. Себе ж напевне утiшив, бо знову подався у гори, ганявся за звiриною, дiлив iз стратигами застiлля по ловах. Аж поки не грянув грiм. Мартiн не гiнцiв прислав уже, сам завiтав одного надвечiр'я й забив тривогу: каган полишив Маркiанололь, схоже, iцо иристуб в гори, прямiсiнько на ромейський табiр. - Скiльки ж у нього турм? Яка його сила? - Достеменно не знаю, та щоб помiрятися з нами, гадаю, стане. Бо не тiльки тих веде, що гасали по Мiзi?, з Паннонi? теж покликав. Коментiол одбiлився на виду й не забарився явити Мартiну сво? невдоволення. - I ти тiльки зараз кажеш менi цро це? Чому ранiш не повiдомив? Чому сам не став на путi тим, що йшли з Паннонi?, дозволив ?м з'?днатися з каганом? - Бо довiдався тодi вже, як були пiд Маркiанополем. Хто мiг знати наперед, що йтимуть? "Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав помiч iз Папнонi? чи тепер уже встиг покликати? - То ти певен, що йдуть на нас? - Коли б iшли в Паннонiю, давно звернули б на iншу путь. - Через рiку не переправилися ще? - Нi, хоча й недалеко вже вiд не?. Я повелiв сво?м когортам стати там заступом, на мiсцi можливо? переправи, i стятися. - Розумно i все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег? - Чом нi? Хоча поспiшити й не завадить. - Тодi так i зробимо. Зайнятi тобою позицi? посилять мо? когорти. Каст переправиться десь обiч вiд нас i обринiв на супротивний берег - по одну i другу руч. Коли станеться так, як мислимо, i обрини ув'язнуть в справжню сiчу, вдарить на них з одного i з другого боку. Удар той буде несподiваним i посi? страх, примусить аварiв стенутися, а з тими, що стенулися, упора?мось i меншими, нiж у нашого супостата, силами. Вивiдники завчасно доповiли Баяновi: роме? засiли по другий бiк рiки, поробили завали й ждуть, коли вiн пiде на них. Цього мав сподiватися i все ж холодом повiяло, коли почув. Легко? звитяги над такими, що засiли, не буде. Перед рiчкою й на рiчцi зустрiнуть стрiлами, там, при завалах, - мечами та сулицями. А ще ж i комоннi ? десь... Нi, мусить спершу вивiдати, яка перед ним сила, а тодi вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом iти на супостата i долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвiдчитись: хитрiсть завше надiйнiша за силу i кровi потребу? менше. Недовго вагався аварський привiдця, повелiв розбити супроти роме?в табiр. Доки був там дось, бiля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд iз ним стали й iншi намети. Забiгали, заметушилися, ясна рiч, i тi, що догоджали кагановi. Та чимось невдоволений повернувся вiн вiд рiки. Ще до того, як зайти до намету та сiсти в наметi, якась муха вкусила. Пiдiйшов, розглянувся i збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всiх - i тих, що ставили намета, i тих, що супроводжували. - Вiслюки неотесанi! Кури безмозглi! - кричав, вибалушивши очi. - Де ви поставили намет? Не вiда?те хiба: з намету ма? бути видно все бородище. Все, i те, де стоять нашi турми, i те, де стоять ромейськi легiони. - Де знайдемо таке мiсце, коли наш берег низинний? - То нащо ставите? Нащо, питаю? Метав громи i рискав зором, видно, шукав те мiсце, на яке можна було б показати, як на вигiднiше, а оскiльки не знаходив такого, ще дужче гнiвався. Зрештою сiв на огира й поскакав у той бiк, де турми. До намету не повернувсь уже, iншi над'?хали й сказали: - Ясноликий повелiв знiматися i правитись в он тамтой лiс. - То, може, варто дiждатися ночi? - А це не нiч? Доки злама?те намети та складете усе, що при наметах, у вози, кромiшня темiнь буде. Каган, щоб знали, тому й почина? з вас, всi iншi справдi вiдходитимуть поночi. Коли i куди пiдуть iз лiсу, для всiх, крiм Баяна, ли: шалося та?мницею. Певно, удостовiрився привiдця: роме? ?- iдають сво?х послухiв у його таборi; усе, що замислю?, коли не того ж, то наступного дня ста? набутком супостата i упереджу?ться. Тож i одважився: аби перехитрити Коментiола i об'явитися перед ним неждано й негадано, ута?мничить сво? намiри. Лиш там, у лiсi, i перед самою виправою скаже терханам: iдiть туди i вчинiть те. А вже як пiдуть (знов-таки ута?мничено) послухи ромейськi не встигнуть вийти з табору i попередити сво?х. То без сумнiву, то напевно. Неабияк увiрувавши, мабуть, у непогрiшнiсть сво?х намiрiв, тiшив уже себе сподiванкою: за цим разом не роме? його, вiн заманить роме?в у перевiсище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутенi надвечiр'я турми сво?, стояв напоготовi i ждав слушно? митi легiон Каста. Як сталося, що його нiхто не нагледiв перед цим, про то якож и самоти сени не були коли цитати. На умиротворонi майбутнiм норипочшiком i iому довiрливо безпечнi турми його посипалися хмари стрiл. Несподiванка та зворохобила переднiх, переднi розвернули комоней (принаймнi тi, хто мiг ще розвернути) й не стали ждати, що скажуть привiдцi, погнали в зворотну путь. Чого, не всi i не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а тлумисько додало усiм страху, а страх - бажання: рви з копита i втiкай, доки не пiзно. Тим паче, що звiдтам, вiд лiсу, чулись уже закличнi сурми - сигнал комонним настигнути супостата i взяти на меч та сулицю. Хто допитуватиметься в такiй колотнечi, що робити. Втiкали куди бачили. Однi - за привiдцями, iншi - всього лиш за тими, що мали перед собою простiр i сподiвалися: вiн поряту?, коли скористаються темрявою i уникнуть погонi. Серед всiх iнших втiкали й вiрнi, а помiж вiрних - i вiн. Баян. ?дине, що встиг утямити: таких перестраханих годi утримати, а дати якийсь лад мусить. Не буде ладу - станеться ще гiрше, нiж сталося. Роме? нiчого не роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким прицiлом. Турми ж бо пруть у супротивний бiк, до супротивного лiсу. Що коли й там - сво? перевiсища? Iз шкiри лiз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелiвав вiрним: - Станьте на чолi турм i вiдвернiть ?х вiд лiсу, якого прагнуть. Там - чергова пастка. Не в лiсi - у полi наш рятунок. Дiйшов його клич-волання до турм чи турми й самi боялися тепер лiсу, як вогню, i на клич зважили, i за тими, що вели перед, пiшли. Ось тiльки не долiчився багатьох, коли розвиднилося. Розбiглися в страху перед ромеями по ближнiх i дальнiх полях, по ярах i улоговинах, лiсах та перелiсках. Це додало Баяновi прикрощiв, а прикрощi укупi з ганьбою, що зазнав через власну нетямковитiсть, i зовсiм туманили розум. - Як це могло статися? - гримав на вiрних. - Нiч була, привiдцю. Чи могли бачити всiх i повелiвати всiм? - Ви нiколи й нiчого не бачите. Скачiть у всi кiнцi, як зна?те, так i дiйте, а турми мають бути при менi. Усi й негайно! Не все утрачено. Я ще покажу ?м, - кивав на ромо?в, - якни вiн, достсмсиний ратний виверт. Баянi захотiли перехитрити. А оце видiли? - показав нагая. Що замислив, лише вiн знав. А щось замислив, коли похваля?ться. Бо похвальбу вiд нього рiдко чули. Бiльше вiдмовчувався, та повелiвав дiяти, та пильнував, аби тi, що вволювали його волю i здiйснювали замислене, чинили так, як замислив. Нинi ж не пiзнавали Баяна. I говорив бiльше, нiж будь-коли, i на мiсцi не мiг всидiти. Невже ганьба, що ?? зазнав двiчi пiдряд, допiкав так? Турми збиралися довго, а все ж збиралися. I те вгомонило врештi-решт Баяна. Ви?хав на пригiрок, з якого вiдкривалася полишена за ночi далина, i пильно приглядався до не?. А по якiмсь часi покликав до себе й вивiдникiв. - Скачiть туди, - показав нагаем в один кiнець, - i туди, - показав у другий. - Вивiдайте, хто стояв супроти нас у лiсi, де ? тi, що стояли, скiльки ?х. Пам'ятайте, маю знати достеменно. Гнiв ненадовго полишив його. Повернулися деякi з терханiв - i знову возбуяв. - Бевзi! - кричав. - Нi на кого покластися не можна. Скiльки казав: шлiть навсiбiч вивiдникiв, знайте, що дi?ться довкруж! Тi, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у походi, хвалилися вiрним: - I про ?жу забув Ясноликий. - А ви нагадайте. - Пробували. Жене вiд себе, слухати не хоче. - Бо такого ще не бувало з нами, - пояснив хтось iз свiдкiв цi?? розмови, - Жарти хiба, двiчi пiдряд роме? примушували тiкати, куди очi дивляться. I кого, самого Ясноликого! - Вiн не простить ?м цього. - А так, коли дiйде до того, що вiзьме гору над ними, дорого поплатяться за цю ганьбу. - Це все той, Коментiол. Треба було тодi ще взяти на цурку, як був iз сольством. А проте вивiдники iнше доповiли кагановi: не Коментiол примусив його втiкати вчорашнього надвечiр'я - Каст, той самий, що погромив ?хнi турми при горi Ема й забрав полон. - Скiльки з ним когорт? Де стоять iншi роме?? - Коментiол i Мартiп по другий бiк рiки. Зда?ться, як стояли, так i стоять. - Менi не те доповiдайте, що зда?ться, а те, що ?! - визвiрився на вивiдникiв. - Доста годувати здогадками, на?вся уже! Знову правилися тi, кому належало робити це, ближче до ромейського табору i вивiдували, де роме?, скiльки ромв?в, що замишляють, користуючись тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовiрилися: Каст не повернувся до ромейського табору по другий бiк рiки, усе ще перебува? тут i чи не збира?ться переслiдувати його, кагана. "Ось тут ми тебе й злапа?мо, голубчику", - пообiцяв Баян i не без видимого вдоволення став повелiвати терханам, кому засiсти по один бiк i стежити за перемiщенням Каста, кому - по другий, кому вдавати а себе таких, що перепудилися, зiткнувшись iз ромеями, i повертаються до Маркiанополя, пiд захист фортечних стiн. Умисел той, зда?ться, прискорював бажане. Гiнцi доповiли: ромейськi вивiдники йдуть назирцi за тими, що вiдходять. - Не заважайте ?м, хай iдуть, хай вивiдують та оповiщають сво?х, де ми, що робимо. А сам вiдходив та й вiдходив. Десь аж о полуднi повелiв турмам зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на нiч. I знову прискакали гiнцi вiд полишених у засiдцi турм. - Ромейськi вивiдники, - сказали, - були у Каста, i той протрубив путь. - Хай трубить, не заважайте. Коли ж пiде на нас, вiдрiжте його вiд Коментiола i Мартiна, не дайте надiйти помочi. Все iнше без вас зробимо. Зважуючись на те "все iнше", Баян так собi мислив" "Хай i мiзерною буде моя звитяга над ромеями, однак вона ма? бути. Iнакше турми геть зневiряться в мо?й спроможностi, яко привiдцi, як i в сво?й. А зневiрившись, убояться роме?в, оступатимуться та й оступатимуться перед ними, доки не опиняться за Дуна?м". Повелiвав, де кому стати, як поводити себе - i бентежився, ждав чергових звiдiв - i знов бентежився: тiльки б сталося так, як замислив собi, тiльки б сталося! Усякому жданню надходить край, як i всякiй бентезi. Надiйшов вiн i Баяновiй. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну i, може, вирiшальну гору над аварами, Каст погнавсь-таки услiд за Баяном i незчувся, коли опинився у розставлених на нього перевiсищах. Замишляв пiдiйти поночi i впасти на аварський табiр хмарою, а обернулося так, що авари впали на нього в урочний час - коли зоря благословила свiтання. I звiпугiт... Збору i з супротивно? йому сторони, вiд сувiба? Раку. Когорти встигли розвернутися й стати супорта. Та що могли вдiяти, коли вiн ?в на ни монно i так навальне. Метали стрiли метали анклави, здавалось, i не рiдшали. Перiи та Гперлипоки дiвати. Всяк обстоював себе, i обстовав тодиж. Авари ж напирали та й напирали звiдусiль затпптпп вали та й затоплювали собою бородище. Касти було пробитися з рештками, що тритися його той потугi прийшов та швидко навсi дареми уготовано зашморг, i зашморг надiйний Довелося викинути бiле полотнище на сулицi i тимска лишився, коли пiдвели и поставили правду що тако? роме? над нами. Каст тупив долу зiр i мовчав. Бачив-бо: бородище усте ленерупами його легiонерiв, а то справдi не те що винив Мартш iз турмами Баяна, що вчинив учiра торжествуе той, привiдцю,-озвався зрештою хто торжеству? останнiй, рештою. Може, и не Коментюл, може, хтось iнший. Не чабу ваи ти пiдняв руку на iмперiю. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на прибудь з самими аварами вирижив тебе, за гостною i не лише тутдекого й за дiвi. Казав так собi, аби похвалитись, а нiби у воду дивите. Кентол так аж надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшо? зустрiчi з аварами у вiдкритому полi i полишив вузькi проходи в горах, сховався за м Диними стiнами Адрiанополя та Фiлiпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи, нежданий i негаданий манев його вiдкрив Баяновi путь у Фракiю. I неабияк Сприяв вiдновленню в аварських турмах ратно? бу?сгi. Як же, ?х убоялися самi роме?, ?м знову вильги'шо iти в ромемськi землi i брати в роме?в те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготнiсть - найбiльша втiха для всякого авара. Оббирали начисто полишенi нещодавно селища, городи - i славили свого премудрого кагана, брали на меч i сулипю новi - й знову славили та величали великим во?ном, повелителем iз повелителiв. Лиш сам повелитель не переймався тими втiхами. Був зосереждено замислений i суворий, гримав на вiрних i повелiвав вiрним: робiть те i те, подайте звiди та перевiрте ?х достовiрнiсть. А перевiряли, знову казав: - Довiдайтесь, як поставилася iмперiя до втечi Коментiола з-пiд гори Еми, до втрати Аперi?, Iракле?, Чурула. - Мовчить iмперiя. Ясноликий, зацiпило iмперi?. - Неправда то? - гнiвався. - Не вiрю, аби мовчала. Адрiанополь - остання ромейська застава у Фракi?. Далi - Довга стiна, а за Довгою стiною - Константинополь. Гада?те, iмператор не тямить, що таке втрата Адрiанополя? Гада?те, не дба?, аби не втратили його? Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стiни Адрiанополя i не змiг узяти ?х. З Адрiанополя, як i з Фiлiпополя, Коментiолу нема? вже куди оступатися. А коли так, чому вiн не став захищати вузькi проходи в горах i подався мало не до Довгих стiн? Не в Анхiал i не ще кудись, таки в Адрiанополь. Так дуже злякався й не вiдав з ляку, що дi?? Пусте. Та хитра лисиця знiчев'я не полишить вигiднi рубежi. Щось прихову?ться за тим його вивертнем, i, певно, важливе. Ждав звiдунiв сво?х iз роздорiж - i силився збагнути, що прихову?ться, слухав ?хнi звiди - i знову силився. А розгадки не було та й не було. "Чи не обiйти нам Адрiанополь? - зродилася смiлива думка i все ж не стала повелiнням для всiх: може обернутися так, що аварськi турми пiдуть на Константинополь, а Коментiол вийде з Адрiанополя i вдарить зненацька на них. Лиша?ться одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адрiанополi. Коли те станеться, усi ромейськi замисли, навiть наймудрiшi з них пiдуть за димом. Саме ж взяття Адрiанополя нажене такого страху, що й Довга стiна перестане бути надiйною. Баян рiзко вiдхиля? запону й велить тим, що стояли по другий бiк намету: - Хакан-бега до мене. Двi доби готувалися авари до осади ромеисько? фортецi. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранцi, коли аварський табiр спав ще, на нього пiшли ромейськi когорти - пе тi, що боронили себе в Адрiанополi, тi, що прийшли на помiч Коментiолу з бику Фiлiтополя та Аркадiоноли. Десь згодом уже Баян довiдався: то легiони Iоанна, Мартiна та Дроктона. Тодi, в час нападу, не до того було, мусив сiдати в сiдло в чому спав i гнати огира туди, куди гнали усi його уцiлiлi пiсля нежданого вторгнення i погрому турми. За цим разом не зiбрав уже ?х докупи i не став перед ромеями заступом. Вiдходив та й вiдходив, переслiдуваний Коментiолом i напастями, що валились на нього, мовби снiг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його i вiд переслiдування, i вiд напастей. XXX Сини стояли перед недужою, он як висушеною лiтами матiр'ю, гейби дуби на соколиновезькiм узлiссi, один мiцнiший другого. Воно й не дивно, усi молодi, при повнiй мужнiй силi. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, iншим нема? й тридцяти. А вже що лiпi собою, то йой, геть усi маминi цяточки позбирали. - Сiдайте, дiти мо?. Сiдайте та повiдайте, як живетема?тесь на сво?х волостях, у круговертi повинностей родинних та родових. Мiряла ?х прибитими смутком та немiччю очима i думала собi: чи то такi аж надто ревнi були ?хнi з Волотом жадання, чи така щира правда велася мiж них: як хотiли обо?, так i сталося. Повелiв Волот: народи матерi Тиверi i княжому родовi на Тиверi синiв-соколiв - i народила, шiстьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнiм ложi: "Волiю, ладо мо? незрiвнянне, аби дiти нашi вродилися схожими ликом на тебе, найлiпшу з усiх миловид, а зростом та буестю ратною вдалися у мене", - так i ?. Он якi доброликi вони, сини ?хнi, i якi високi та дужi собою. Справдi-бо, пiдiпруть собою гори i утримають, стануть край обводiв землi Тиверсько? - i нiкого не нустять. Як не радiти таким i не пишатися такими? - Самi, жони вашi, дiтки живi-здоровi? - Ано, що нам станеться? Лiта не обсiли ще. А коли так, звiдки взятися немочi? Скажiть лiпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму. - Смуткiв, дiти мо?, менi вже не прогнати, а за все iнше спаси бiг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нiчого не чули? Де в зараз? Коли поверта?ться до Тиверi?" - Вiд кого ж могли чути, матiнко гожа, доки сам не у повернеться, нiчого не вiдатимемо. - А гостi заморськi хiба не ходять до Черна? - Гостi ходять, та дрiбнi, не з тих, що знають усе i всiх. Похиту?, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справдi, кепсько, що не може знати, де нинi найстарший ??, той, що сiв пiсля вiтця на отнiй стiл i взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло вiдтодi у Днiстрi, ще бiльше - в Дуна?. А за водою i лiта пливуть, люди один по одному вiдходять. Он скiлькох не долiчу?ться вже. Пiшов услiд за князем сво?м його побратим i лiпший содруг у дiлах землi Тиверсько? Стодорко, ще ранiш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарiв, хоча й не полишив ратну службу в стольнiм городi Тиверi, Власт. Ано, тодi, як вiче посадило на княжий стiл Радима, а Стодорко пiшов до Вираю, во?водою в Чернi став таки вiн, а привiдцею дружини тиверсько? молодший син ?? i Радимiв брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як i старшi два, жон, дiтей, сво? тереми i сво? волостi при теремах. Не залишиться необдiленим i найменший - Остромир. Лише той, Свiтозарко, не ма? свого пристанища i, хто вiда?, чи й матиме його. Десяте лiто мина?, як пiшов у роме? по науку, а все не верта?. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вiсточку подав. - Тримайтесь брата-князя, дiти мо?, - повча? тих чотирьох, що при нiй, - та землi сво??, вони не дадуть вас в обиду. Вiтець так хотiв, аби ви були твердю для столу i роду нашого, а ще для землi Тиверсько?. - Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? - несмiло, одначе доволi прозоро натяка? Данко. - Чом так? - Просив, аби й мене узяв за море, аби i я звикав, як збувати пушнину, знав, де лiпше збувати. Слухати не захотiв. "У тебе е повиннiсть, - сказав, - то й стiй при нiй". - I правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що заманеться. Повиннiсть ? повиннiсть. - А коли вона не до серця менi? Коли мене за море, на торги вабить? - Повернеться Радим, побесiду?мо про се а ним. Самому ж не гоже чинити супроти його волi. Воля князя - закон для всiх, для брата також. Хто вiда?, може, то й на лiпше буде, коли один iз вас князем на столi сидiтиме, лад землi та люду даватиме, iнший торги вестиме, ще iншi дружину гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена дiлу ратному, аби гожа була стати супроти супостата й захистити землю вiд напастi. - Те й робимо, мамо Миловиде, - поспiшив заспоко?ти Добролик. - Нас багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в нiй собi мiсце i пам'ятати: дба? про не? не тiльки князь; купно з князем дбають i браття його. З сим, властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тiм Радима та й сказали Радимовi, най не бере всього на себе, надiрватися може. - Гада?ш, вiн не довiря? вам? - Так не гадаю, бо маю ??, довiру, i немалу. А