. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвiтi? Старiйшини полян закивали, перемовляючись мiж собою, головами, ?х пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби не явили сво?? згоди - вiдмовчувались. - А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й вийшов до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина. - Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли про се йтиметься: вiн вiдмовля?ться вiд повинностi чiльного князя на користь князя росiв Острозора, бо не почува? себе на силi брати таку повиннiсть. Князь же росiв ? пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу. Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм погодилися з мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму i сили, аби берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу, так i з-за Дунаю. Вiн бiльше, нiж будь-хто, умудрений досвiдом сольських перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних, йому i тiльки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, лiта й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свiй - вiдмовився вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього. - Чи ж ? резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор? Дулiбський старiйшина окинув усiх допитливим зором i вже потiм заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони. Передусiм не можна забувати, що загроза землi Трояиовiй зi сходу вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там нема? кому погрожувати. Друге, вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю. Де Ки?в, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дi?ться на тотих обводах, а вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантi?ю ? слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дулiби. У дулiбiв i тiльки в дулiбiв склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не так далеко, як русичi, i сусiди узвича?лись: коли ? потреба вести з амтами перетрактацi?, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм столi в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до. вiри князь - Келагаст, син славного в родах наших сла i, мужа думаючого Iдарича, брат передчасно загиблого Мезамiра i муж доньки Добритово? Дана?. Чи сього не доста, аби удостовiритися: у привiдцi дулiбiв ? всi резони бути чiльним князем на Антах. - Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, - почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непоко?тися. - Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славно? в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст? - У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужнiшi повинностi, саме його тисяча явила себе грозою супостатiв. - Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний муж, що й казать. - Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем на Дулiбах та явить себе яко муж думаючий. Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю. - Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у роме?в, бачив i вiда?, що то в сольство, як ма? тримати себе на перетрактацiях. Та й з Мезамiром ходив колись. Забули хiба? - А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз явить себе, ото й побачимо, який iз нього муж думаючий - Ано! Острозора зна?мо, най явить себе Келагаст отодi бачитимемо, за кого подати голос! - Ви забули, ? ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Однi сказали: Зборко нiчим не явив себе, що свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде i явить себе Келагаст. - Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i явля?! - Сказано-бо, Острозора зна?мо. - Хто зна?, а хто й нi, най виходять оба! - А так, оба най виходять! Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi? - Най один iз другим стинаються! - I се - безумство! Iстину встановить хто? - А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. ?м не до снаги була ся вимога. У словеснiм по?динку з вiчем i найбувалiший може опростоволоситись, а ?хнiй князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть. Тож i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки тi, що домагалися словесного по?динку з князями, не дошкулили болiсно. - Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за всяку цiну хтять залишитися ним. Хiба не видите: вони й бевзя ладнi посадити на чiльне мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом. - Не забувайтеся, де ви i що кажете! - А те, що ?. Най вийдуть князi! Волi?мо мати бесiду з князями! - Князiв на вежицю! Волi?мо бачити князiв! Кричали, здавалось, усi, i крик той змусив поступитися. Вийшов i вклонився люду вiчовому князь ки?вський Острозор, за ним - i Келагаст. Перший осмiхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стiл, не здобув ще загально? прихильностi, неодмiнно ма? здобути ??. Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже як дiйде до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей, що вiд них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те i не зiрватися та не явити себе таким, що не вмi? бути терпеливим. - Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви, що повиннiсть, яку поклада?мо на вас, посильна вам? - Певним може бути лиш той, хто не вiда?, що се за повиннiсть, - вiдповiв Острозор. - А ти, Келагасте, що скажеш? - Без вiри не бува? певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той i здатний переяти змогу. - Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волi? вийти з ним на прю? Наперед виступив Свiтозар. - Я. Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися. - Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв. - Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути менi в се дiло носа. - Най каже, чо там. I Свiтозар заговорив до князiв: - Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили б ви, коли б котресь iз племен Антi? захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв? Князi перезирнулися. - Чи не тиверцi мають такий намiр? Ти ж княжич iз Тиворi, я не помиляюсь? - Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате помилився в iншому, Келагасте: виказав, хто ти ?. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх. - А що скаже князь Ки?ва? - Князь Ки?ва не радив би такому племенi виходити iз братньо? ?дностi й жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б. - Гора! Князь Острозор узяв гору! - Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все. - Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому таке плем'я захотiло вийти iз братньо? ?дностi? - Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз соузу збратаних, i усунути тоту спонуку. Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою. - Ще ма?ш щось питати, молодче? - Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що не замирив мiж собою. Яким ма? бути князь-судiя? Острозор знову знайшовся перший: - Суворим i справедливим. - А князь Келагаст що скаже? - Те саме: ма? бути суворим i справедливим. - Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться, що се не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна бува?. I справедливiсть також. Одна ? iстиною, iнша лиши можу? з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини. В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя справедливiсть. Вагу ма? iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той, що нанiс обиду, не поривався наносити ?? вдруге, а той, котрого обидили, не зневiрився в iснуваннi справедливостi. - Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала! Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду. - Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина, що правив вiчем. - Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. ? ще бажаючi щось знати та домагатися? - ?. - Вiче слуха?. - Най скажуть оба, з яким намiром беруть вони на себе повиннiсть старшого князя? - Про се вже йшлося, се всiм вiдомо. - Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою? За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б. - Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс руку князь Ки?ва, росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i людовi. Келагаст помовчав мить i сказав: - Я теж тако? мислi. - Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового. - За Келагастом не може бути переято? змоги. Вiн не ма? сво?? мислi, лише погоджу?ться з чужими! - Ано, Острозор здолав! - Гада?те? - обернувся до тих, що кричали, Свiтозар. - Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не перше лiто князю?, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають з трьох причин: коли вiн в дiлах i помислах сво?х спира?ться не на тямковитий люд, а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колi? над усе ставить похвалу iменi сво?му й упива?ться похвалою, яко бражник хмiльним; нарештi третя причина - коли трима?ться столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам. Вiче не смiялось - реготало вже на всю широчiнь весело? натури, а старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт: - Ось хто мав бути старшим князем на антах! - Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим! - Вiн не князь там! Молод ще! - Молодiсть - не гандж, зате клепку ма? в головi. - Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi хтось iз ратних мужiв. - Ти справдi ? княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока. - Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар. - То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. - Княжич узяв гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв. - Негоже так! Сказано ж: вiн не ? ще князем. - То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя? - То нерозумно ?! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? I хто - сольство, коли дiйде до нього? Гада?те, роме? чи iншi з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолiтком? - Доки до того дiйде, виросте. - Нерозумно ?! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Ки?ва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх i осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною. - Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд богами, всяке може статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до дiла стольного теж не випада?. Аби того не сталося, зрiкаюся мислi i добро? ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi Трояново? i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн молодший за всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього молодця з Тиворi. Не сьогоднi, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй. - Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Ки?ва вiче - спершу тiльки дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж видно було: вони пристають на се. Пристають i силкуються вгомонити люд, завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар. XIX ? пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не браку? й чорнобожо?. Тож ? покони, виколисанi людським сумлiнням, i ? злелiянi татями. Один iз них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани? Лангобардам, як i франкам, також не болiли, мабуть, рани гепiдiв. Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвiт гепiдсько? землi - мужiв, отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив ?х, дiлили сите застiлля з татями, а величали ?х серед усiх достойних найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони - соузники аварам i содруги кагановi. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильнiстю аварiв, що сонце не зна? упину, i на змiну дню завжди приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi очi бачили тiльки щедре застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне хмелем серце схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв сво? воседля на добутiй ратною силою землi, наситився хвалою, що воздавали сусiди, та й засiв у сво?му великоханському наметi нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього ? кому дати. Вiн яко привiдця ма? думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З iмперi?ю, ясна рiч, зачека?, з франками також. Це тi сусiди, котрих до якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби й вигiднi, та ще вигiднiшою вида?ться кагановi ?хня Паннонiя. То доли та й доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi привiльнi i такi багатi на живнiсть, що другi такi хiба що на мiзiйських та фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як зручно буде ходити на ратнi промисли - i до роме?в, що за Дуна?м, i до слов'ян, котрi сидять у пiдгiр'? та на нижньому Дуна?. Воiстину правду кажуть: Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як - iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив через сутужнiсть, зроджену походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер ма? забрати ?х? А куди? Усiм аварам чи пе затiсно буде на землi Гепiдськiй, тим паче, що й гепiди лишилися на нiй. Чу? Баян серцем: хотiння мати землю Паннонi? сво?ю он яке велике в ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе меншi, i хто вiда?, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвмiч йому не прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не подiлили там iз лангобардами, правдивiше, лангобарди не захотiли подiлитися з ними. Застукали котрогось iз аварiв на сво?м подвiр'?, тодi, як брав чи всього лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварiв прощав колись комусь кров сородичiв сво?х? Знялися стiйбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нiкого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став мiж зворохоблених, сiча могла б втягти iншi оседки, i хто вiда?, чи не завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв. Баяновi повiдали вже: король Алво?н прислав до нього сольство, не iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських родiв. Що ж скаже слам? Пообiця? вгомонити ворохобникiв та на тому й стане? А коли король лангобардiв зажада? бiльшого? - Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, - зваживсь-таки вислухати чiльного з Алво?нового сольства. Коли ж сол вiдхилив запону i спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його рочницi, сам заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алво?на вдаватися до послуг слiв? - Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотiв, аби його перебили, заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже. - Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей? - Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король i не його мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв менi нагадати тобi, достойний: час забрати аварськi роди з Паннонi?. Сiчу з гепiдами завершено, вiднинi авари мають свою землю. - Нiби я не забрав? Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чу?, i все ж зважу?ться: - Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони. - А коли ?х нема? куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепiдiв до сво?х родин, велiв ?м обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до якогось часу буде так, як ?. - Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi. - Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як ?. Хто вiда?, як обернеться ще з гепiдами i ?хньою землею, може статися, що iмператор змусить нас пiти звiдси. "Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. - Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди сво? з Паннонi? - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i в який спосiб?" Не вiдав i король Алво?н, що йому вдiяти iз соузними аварами та ?хнiм каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi. - Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. - Чули, нiчим i нi в чому! Створити ?м таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут ?м не всидiти, i пiшли прiч. Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-вiдплати? I лови влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши на татьбi. "Се мо?! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено мо?ми руками, добуто потом?!" I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло до справжнього походу на аварiв. Немало потяли ?х, згуртувавшись, немало й сво?х втратили, а таки виперли асiйських заброд з одно?, друго? й третьо? марки. Певно, й далi гнали б ?х з Паннонi?, та вийшли й стали на перепуттi висланi каганом турми. А з турмами пе той уже був пир i пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючi? на свавiлля скривджених. Авари прийняли повинну i на мир мiж племенами пристали, одначе роди сво? знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвiр'я тихцем, то брали до решти. Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти король, коли бачив i розумiв: сила його неспроможна взяти гору над аварами. ?дине лишалося - шкодувати, що замав такого соузника i зв'язав себе такими узами. Каяття - не лiпша путь пошукiв, а все ж i вопо примушу? ворушити мiзками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свiжу голову, одразу пiсля скарги родакiв чи десь пiзнiше, король не освiдчувався пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим. Для них iнше важило: Алво?на осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i повелiв кликати до нього радних? Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. ?дине, що почули, i то не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть". Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь аж на трет? авари розбудили свого кагана нi свiт нi зоря i залементували навперебiй: - О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй, та мусимо: лангобарди знялися всiма сво?ми родами, прихопили набутки й пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд. - Куди й пощо? - Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма родами сво?ми на пошуки iншо? землi. - Хто подейку?? Самi лангобарди? - I лаигобарди також. Скинув iз себе покривало, вдяга? вдяганку iне може потрапити в рукав. - То це i ? то найлiпше, - мiрку? вголос, - чого можна було сподiватися вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже, - куди йдуть, з якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землi сво??, все ж не чiпати. XX Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам i тiльки аварам, були, виявля?ться, далекi вiд iстини. З Паннонi? пiшли лиш лангобарди та тi з германських племен, що пiдлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi слов'яни як сидiли в сво?й землi, так i лишилися сидiти. - Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана. - Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду. - I як багато ? ?х, слов'ян паннонських? - Про те не вiда?мо. Одне ? явним: коли лангобарди iшли купно з нами на гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч. - То ще нiчого не каже. Привiдця е у них? - А так. Князем величають, хоча князь той i рибалить купно з поселянами, i за ралом ходить. Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана. - Все одно. Який ?, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали: - Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навiть насмiшкувато: - Повелiва? прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, i все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет ?, а друге, каган велiв таки кликати. - Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не ? ще таким. - Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь аж на третiм днi. - Чом так? - Сам приймаю гостей. Мусили повертатися до стольного стiйбища без князя словенiв i потерпати: чи каган не возбуя? гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланцiв сво?х, сумирним був i тодi, як зайшов третього дня князь словенiв та став перед ним на весь свiй достойний подиву зрiст. - Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, - освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i ?, князь Вiрагаст. Баян тепер аж ожвавився. - Хотiв бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги тво?, лангобарди, знялися й пiшли з Паннонi?, а ти з родами залишився. Чом так? Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi. - А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на сво?й, праотнiй землi сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли ма?мо таку? Зваж i на те, достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй, тепер пiшли. Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо. "Такий справдi невчений життям чи почува? за собою неабияку силу? - гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина. - Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i весь люд, що лишився в Паннонi?. Те не ляка? тебе, роди тво?? Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна. - А коли не захочемо? - Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись. - Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами? - А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах", - та стримався: слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом, чимось був до вподоби йому. - Лангобардам ви платили данину? - Так. - Менi не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на мо?х супостатiв походом ратним, разом зi мною, ясна рiч, i виставлятимете щораз вiсiм-десять тисяч во?в. Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав: - Як часто можемо ходити? - Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в наших родах. Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував. - Я пристаю на се, достойний. Одначе з однi?ю умовою. - Якою? - Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм сво?х сородичiв. - Се ж хто такi? - Слов'яни. - Лише склавини чи й анти? - I тi, i другi. Баяна починала розбирати лють. - Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, ?? не дiлять на "хочу" i "не хочу". - Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо". - То все одно. - Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв. З землi сво?? ми не пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за не? в сiчi. Каган вiдмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привiдцю словенiв пильним позирком очей сво?х i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь i сказав: - Гаразд, я подумаю. У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдi? з ними, може навiть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певнiше утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами, а друге, начутий був: слов'яни прелiпi во?. I комонники з них не гiршi за обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще умiють бути та?мними послухами у таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах, як i будiвничими подiй, мостiв через водойми. Його турми не степенпi робити те. ?дине, що вмiють, - перти наослiп, брати чужинцiв на меч i сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у та?мних звiдах. Заради цього зрiвня? ?х в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та достойнiсть - так i буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами. XXI Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав до себе повiреного в дiлах сольських. - Лаштуй свою братiю, Кандиху, по?деш до iмператора роме?в iз словом-речницею вiд мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом ма?ш домогтися того, чого не домiгся тамтого разу. - О великий i мудрий!.. - Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що були колись, iмператор теж iншим буде. У нас ? тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть не на ромейськiй землi, свою мають. Другий - не втекли вiд роме?в, е найближчими ?хнiми сусiдами. Отож, коли прибудеш до Константинополя i станеш перед iмператором, не плазуй, як ти вмi?ш, тримай себе гордо i незалежно, хай бачить i зна? привiдця роме?в: авари колись не були ?м рабами чи конюхами, нинi i поготiв не збираються бути. А вже потiм, як перекона?ш у цьому, скажеш i все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя кликала аварiв на службу, брала на себе он якi повинностi, тепер зрiка?ться ?х; що вона, всупереч споконвiку iснуючим законам i поконам, посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi, будучи донедавна гепiдськими, мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля гепiдiв Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш iмператоровi, i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i Дуна?, перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом роме?в. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у сiчi з гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi сво?й i гнiву сво?му, платитиме аварам бодай те, що платив iмператор Юстинiан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допомiжна плата за послуги ратнi - то авари, як i утигури, тепер пiдвладнi аварам i надалi будуть содругами ромеям, надiйною в ?хнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на роме?в. Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора? - О так... - Тож будь острий на розум i зроби исе можливе i неможливо, аби мо? домагання восторжоствували в тво?м словеснiм по?динку з iмператором. Уповай на те, що содружнi уяп з нами важитимуть для iмперi? в кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що ?х платитцме вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже ?й каменем на груди. А ще скажи iмператоровi: каган поклада? надi? на його тямковитiсть i жде згоди на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж iмператорськi сли не прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперi?ю нема? й бути не може. - О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. - Боюсь, що я не зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст тво?х. - Як зна?ш, так i обертайся там, одне яви неодмiнно: iмператорську згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидi?. Без цього можеш не являтися менi на очi. Кандих i не з'являвся, принаймнi до середини лiта. Полозом вився довкола iмператора, як i довкола тих, що стояли поруч з iмператором, посилав до кагана гiнцiв, аби оповiщали Ясноликого, як iдуть перетрактацi?, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв. Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер би i пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi. Коли ж повернувся з Константинополя i таки нi з чим, Ясноликий встиг перегорiти в гпiвi сво?м i обмежився тим, що усунув старого вiд повинностей стольника. За меча теж не поспiшав хапатися, аби робити обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи, вiдмовчувався. Те не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в кагана, слухав його повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали на його мовчання, або тiшилися з того, що каган ?хнiй сидить в наметi, а не в сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на них навперегонки з вiтром, приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлi? видом, чули веселий гомiн в огорожi i знов яснiли. Бо два лiта супокою дали стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфi? за Дуна?м i вiд Скiфi? знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он яку щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджу? та земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки корiв, отари овець, комоней стiльки, що ?м i числа не всякий зна?. А ще багато хто удосто?ний i такого блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди аварськi за iнших часiв? - О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й благоговiв перед силою, що винагородила його он яки??и щедротами. - О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. - Ти - посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi! Живи собi на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть! Тиша виколисувала супокiй, а супокiй - схильнiсть замилування. На випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а ще - далекими кра?видами, чист небом i пташиним спiвом у високостi, в наметi й коло вамету - жонами, численними дiтьми коло жон. - Чи ? щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам жони, - i чи треба чогось лiпшого за супокiй. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди. I Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло лiто вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним трет?, п'яте пiшло, а каган не кличе в похiд. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало i змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе волен чинити, а супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого пiсля звитяги над гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв i три доньки, третього - чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки сини, п'ятого - знову тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв сво?х i кривавити в тi лiта меч^ коли в стольнiм стiйбищi його чули крик новонароджена а народжували милi серцю жони - тi, що ?х мав до поцiду, i тi, що замав пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з то? нагоди пир на весь мир. Одшiо лiта вiсiм разiв, другого вiсiм, третього десять i четвертото знову десять. I все не на день i не на два. Чи нiг Ясноликий думати про мету вiдплату i про субсидi? у це глядi знадного блиску золотих солiд, коли рiд кликав довеселiя? ?Кон у нього ? та й ?, i i.ожпа з них коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжу? сипа чи доньку. Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима, на змiну зимi - лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата - отроками, отроки - мужами. I не тiльки в родах аварських, по iнших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однiм iз веселiй прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою i вхопила ?? за коси. На крик скривджено? матерi стали ?? сини, а супроти тих синiв повсталi? сипи жони-аварки. Ледве розвели ?х та втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказi? каган. - Де тво? турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов i став перед ним. - По стiйбищах, повелителю. - I як чисельнi? - Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами. - А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них? Атель не зовсiм розумi? свого повелителя, все ж не мав намiру приховувати цравду. - В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корiв, табуни комоней, дiтьми та челяддю обзавелися. - Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй. Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на Сiрмiй не пiшли. Каган одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю, не так давно пiдкорену Вiзантi?ю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами. Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк подивованi тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли в Далмацi? об'явилися зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути на аварiв, ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому вiн так скудно почав мислити? Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв сво?х i покликав до себе привiдцю папнонських слов'ян. - Що повiда?ш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути? - Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо. - Хай буде так, одначе no бiльше, чув? - A. - Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як правитимешся в Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там уже. Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодi? треба буде правити Дуна?м до Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по Савi. I все - супроти течi?. Як доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не схова? ?х, немалiбо с. Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. ?дина надiя на темiнь нiчну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризику? ж бо, i пе чим-пебудь - славою непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можi?а вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через Саву навести за пiч, i комонникiв перекинутi? тi?? ж ночi на супротивний берег. Одне, не ждуть ?х з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не тi, що вiд поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i саме iiа лодiях. Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд рiки. IIа свою голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити, що споруджувати мiст через Саву каган доручить саме йому i його словенам? Гадав, на сво?х, аварiв покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i во?в його, i ?хнiх комоней? Коли пастав вiн, той останнiй перед штурмом Сiрмiя день, Вiрагаст зача?вся у верболозах i постарався зробити так, аби i наган був повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i роме? не вивiдали, що поблизу хова?ться наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий: закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали одна бiля одно?. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, во? його не вперше наводять переправи), рiка не буде вже перепоною. Безбортi й опалубленi лодi? стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i вскач гнати свого огира. Аби забезпечити цей достойний вiдчайдух умисел, Вiрагаст не став покладатися на Баяна, перевiз на супротивний берег сво?х мечникiв i поставив ?х поночi яко заступ вiд Сiрмiя. Береженого, подейкують, боги бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж собою та Сiрмi?ю заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст. Ставили лодi? на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одно? та були врiвнi одна з одною, скрiплювали ?х линвами - знов нагадував, аби крiпили падiйно, сднали наплавний мiст iз берегом сходнями - сам втручачся, а домагався сумлiнного ?днання. Каган, коли зiйшов опiсля всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з турмами сво?ми по другий бiк Сави - обернувся до Вiрагаста й сказав Вiрагастовi: . - Авари не забувають таких послуг. Будеш вiддячений мною, привiдцю словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час. Роме?в немало було в Сiрмi?. Коли висипали, потривоженi, з спочивалень та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили ?х. Несолодко довелося б тим, що йшли на штурм Сiрмiя, якби оборонцi прокинулись ранiш та встигли налаштувати усi, що були в них, метальнi пристро?, розпалити вогонь пiд опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi пристро?в не налаштували, анi веж та заборола не втримали за собою. ?дине, що лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та сила. Роме? так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць (вiд кого, вiд кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали пiд ударами мечiв, а не оступалися. Та що могли вдiяти вони сво?ми кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв же перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi, i комоннi. I оступатися не було куди, i втiкати тим паче. Тодi вже, як угледiли: опиратися марна рiч, ?х залишилась мiзерiя, викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями мечi. Авари спинилися, а проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в котромусь не награлася бу?сть - приострожили огирiв i кинули ?х на згромадженi пiд стiною рештки захисникiв Сiрмiя. За ними i всi iншi. Хтось iз полонених прикривався руками, хтось благав про пощаду - дарма. Зручно було стинати голову - стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали руки. Аж поки не нагодився i не угледiв те каган. - Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не тямите, що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть. Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до роме?в. - Стратиги, центурiони б серед вас? - ?, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед. - Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до нас, аварiв. I за непочитання права нашого на Сiрмiй. Усiм буде те, - показав на потятих хто нехту? iiамп i хоче зробi?тп нас сво?ми конюхами. А ще скажеш таке: каган Баян востанн? нагаду? iмперi?: коли вона ма? намiр жити з аварами в мирi, хай платить те, що було обiцяно iмператором Юстинiаном i що субсидувалося iмперi?ю нинi пiдлеглим нам племенам; хай видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим разом не вволить нашу волю, Сiрмi?м не одбудеться на Константинополь пiдемо! XXII Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не лiчила потятих на боролищах. Одне знала: на всi ?? ратнi промисли, на утримання в покорi захоплених нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот тисяч мечникiв та щитоносцiв. Коли ?х ставало менше - i головне, вiдчутно менше - тодi згадувала й потятих i то тому лиш, що ?х треба було замiнити живими. За царювання Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегiв, так i василевса: в легiонах iмперi? було всього лиш сто п'ятдесят тисяч во?в. Живим не випада? дорiкати, тож громи вергалися на покiйникiв i передусiм на Юстинiана Першого. Це вiн довiв iмперiю до такого стану: посилав легiони в Iран чи Вiрменiю i лишав там, посилав у Африку, Iталiю - i теж гейби У прiрву. А про поповнення не дбав, покладав надi? на варварiв i брав солiди з фiску, аби розплачуватися з варварами, замiсть того, щоб шукати во?в у себе i формувати легiони з сво?х. Нарiкали й на сенаторiв - це вони курили покiйному iмператоровi фiмiам, казали, на те ми iмперiя, не князiвство i не земля - iмперiя, аби не думати про втрати, казали, у пас люду, як у безбрего? ойкумени, скiльки треба, стiльки й наберемо, коли треба, тодi й вiзьмемо. I ось мають: якiсь авари взяли Сiрмiй, якiсь авари погрожують самому Константинополю! - Це що ж вони дозволяють собi? - пе так питався, як обурювався Юстин Другий. - Кинути всiх i все й витурити за обводи iмперi?! Тi, кого це стосувалося, не посмiли запитати в iмператора: а кого виставлять супроти аварiв, коли всi палатi йськi когорти або в Iталi?, або в ?гиптi, або в Iранi стинаються. Про те скажуть пiзнiше, пе пiд гарячу руку та й це обов'язково iмператоровi. Бо мусять сказати. В аварiв понад сто тисяч комонних во?в, ромейськi ж, коли i ?, то десь. Якщо не розкошелити фiск i не набрати на його золото бодай п'ятдесят тисяч, Сiрмi?м справдi не вiдкупляться. З тими упованнями на когось i на колись, мабуть, i- пiшли б вiд Юстина Другого, коли б Юстин Другий не захотiв почути вiд сво?х стратегiв, хто i якою силою вгомонить аварiв. Довелося бути вiдвертим iз ним: тако? сили iмперiя не ма?. - Це як накажете розумiти? - видивився iмператор. - Одбiрнi палатiйськi легiони, василевсе, кинутi на персiв, iншi перебувають в Iталi?, ?гиптi, де без них теж не можна обiйтися. Тi ж, що ? пiд рукою, не зможуть осилити обрiв. На те потрiбна така сила, як i в них. - То згуртуйте ??. Фiск дасть солiди, iмперiя ма? стiльки люду, що ним море можпа загатити. Наберiть лсгiопорiв, вимуштруйте бiльш-менш, вдайтеся зрештою до когось iз варварiв, аби пособили сво?ю раттю, а обринiв провчiть так, щоб вони й слiд до нас забули. Теж знайшлися однi - погрожувати Вiзантi?. Коли так каже iмператор, що залиша?ться робити? Взяли усе, що можпа було взяти у метрополi?, покликали когорти з провi??цiй i передусiм з найбiльш падiйiшх - Фракi?, Македонi?, згуртували на видiленi фiском солiди новi легiони та й стали на думцi: погромити аварiв так, щоб i думати забули про вторгнення в обводи ромейсько? землi, сили цi??, може, й недостатньо ще, а повернути iмперi? Сiрмiй можна. Лиша?ться визначитись, хто поведе цю месницьку силу на аварiв i зумi? розумно скористатися нею. - А чого тут вагатися? - пiдвiвся один. - Я поведу. То був знаний в палатiйському вiйську стратег, до того ж иаближена до iмператора особа - Тиверiй. У сiчах з персами вiн зумiв заманити супостатiв сво?х на позицi? ромейських легiонiв, вiдрiзав ?х вiд усiх iнших персiв i примусив без особливих втрат i зусиль скласти бронь. Вдруге Тиверiй сам зважився вторгнутись у персидську фортецю, пiд якою усiм набридло стояти, зчинив там переполох, а вже переполох допомiг вломитися туди всiм iншим ромеям i заволодiти фортецею. Усе те казало про молодечу вiдвагу Тиверiя, хоча нiчого ще не казало про його вмiння виграти виправу, в якiй беруть участь не когорти й манiкули, а легiони й легiони. Та коли падiя на звитягу така нетверда, а бажаючий взяти гору над аварами ?, то хто насмiлиться пiдвестись i сказати: сюди потрiбен iнший? Однi промовчали, iншi зрадiли, що знайшовся охочий, та й благословили смiливця на подвиг. На путi вiд Константинополя до Дунаю Тиверiй поповнював та й поповнював сво? легiони новими когортами. Тож коли наблизився до Сiрмiя, силу мав достатню. Лишалося вивiдати, де зараз каган i його турми, що помишля? вчинити супроти нього, Тиверiя. Причина незлагоди - Сiрмiй, та чи треба йти на нього всi?ю силою? Там мiцнi фортечнi стiни, вони можуть виявитись i неприступними. Що тодi? Стоятиме та й стоятиме, сподiваючись взяти iзмором? А чи не вiзьме той iзмор його легiони? Йшов до Дунаю - думав про це i пiдiйшов - теж думав, аж поки не став на твердiй i ?дино вiрнiй мислi. Легiонам i легiонерам так чи iнакше потрiбний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле мiж аварiв послухiв та вивiдникiв. А вже як матиме вiд них звiди, стане на якiйсь мислi-рiшенцi. Проникнули його вивiдники мiж аварiв (в тiм числi i в Сiрмiй) дуже просто - пiд виглядом продавцiв товарiв, скупщикiв бичачо? шкiри, овечого смушку, просто пiд личиною блукаючих в пошуку шматка хлiба людей. I звiди принесли, за всiма ознаками, достовiрнi. Не принесли лиш втiхи: каган, виявля?ться, знав, хто веде супроти нього легiони, де перебува?, i тримав турми напоготовi. Уповання на несподiванку, отже, вiдпало. Мусить виходити в поле i стинатися з аварами в полi. Де вигiднiш стати: перейшовши Саву пiд Сiрмi?м чи опертись на Сiнгидун i вдарити з боку Сiнгидуна? А як i там, i там? "Прокляття! - вперше зворухнувся сумнiв i зродив щось схоже на каяття. - Навiщо брав на себе цю виправу, коли не був нi на Савi, нi на Дуна??" I в один, i в другий кiнець кидався, мiркуючи, а спинився на мислi, яка не вiдвiдувала його досi та, здавалось, i не повинна була вiдвiдати: оскiльки каган все одно зна?, хто вийшов супроти нього i з якою силою, чом не почати виправу з перотрактацiй? Осiяпня це видалося Тивсрiю на диво звабним, i вiн не став вагатися: зрихтував iз перших, що трапились пiд руку, сольство й послав його у стольпе стiйбище аварiв. Скiльки ждав Баяпово? одповiдi, стiльки й пе переставав сподiватися: а раптом привiдця аварiв зважить всi "за" i "проти" та й пiде з Сiрмiя? IIащо вiн йому? Анi Сiрмiя, янi лапгобардського IIорика пе обрав сво?м стольним городом, як став на Гепiдськiй землi наметовим стiйбищем, 'iак i продовжу? стояти. Сольстио ж iiе з порожнiми руками пiшло. Так i сказав слам сво?м: "Обiцяйте кагановi: "Я, Тиверiй, докладу всiх зусиль розуму i серця, а схилю iмператора до мислi жити з аварами в дружбi й платити ?м обiцяне - вiсiмдесят тисяч солiд щолiта, коли кагап вииеде з Сiрмiя турми сво? й передасть його законним володарям - ромеям". I вдень ходив - не переставав думати про це, i на сон одходив поночi - знову думав. Вiрив у сподiване i ждав сподiваного. А дiждався небагато. Каган сказав, вислухавши слiв: "Було б лiпше, коли б Тиверiй привiз солiди, а пе слова про них. Сiрмiй можу звiльнити, одначе не ранiш, як iмператор сплатить належне нам за всi цi лiта i видасть всiх, хто завинив перед нами". I тим сказав усе: мирно Сiрмiя не передасть, Сiрмiй належить брати силою. Ну що ж, неминучого не минути. Лиша?ться подумати, як виграти сiчу, та й ставати з цим зарозумiлим обрипом нс' прю. Вiн все-таки Тиверiй, за ним он якi звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине? ?здив сам на Дунай, посилав роз'?зд на Саву, прикидав, зважував, а чогось твердого i певного виважити для себе ве мiг. Аж поки пе пiдступила до серця злiсть i не змусила бути самим собою. "Я все-таки ромей i Тиверiй, - похвалився. - Не може бути, аби по перехитрив тебе, Баяне". Знав вiд знiду?iiв сво?х: авари тож пе вiдсиджуються в стiйбищах, бiля жон та комопсii, рискають по сей бiк Ду"аю, наглядають за ним. А коли так, пiде на Сiрмiй, та й край. Тим упевнить кагана: його мета - таки Сiрмiй. I вже тодi, як упевнить, лишить пiд Сiрмiем лише мечникiв та Дучпикiи, всiх iнших кипо з Сiпгидуиа за Дупаii i пустить гуляти iю аварських стiибищах. Так, щоб лише попiл лишався пiсля пих та плач i туга сiялись долами. Хай тодi вiн, кагап, бiга? мислiю по древу та дошуку?ться, до взяти 'гуршi, аии i люд сiiiii захистити вiд uorniu та меча, i Сiрий зберегти за собою. Л так, хай тодi дума? та знiма? термi? з-пiд Сiрмiя та кида? супроти комопгiих ромсйських Легiонiв. Гляди, в тому поспiху та перестраху i схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирiii i иовгрпя iмперi? Сiрмiй. Усе робив, аби бачили Баяновi звiдуии: iде на Сiрмiii, i йде нсiсю сво?ю силою. А коли був уже пiд Сiрмiсм i обклав, перейшовши Саву, Сiрмiй, залишив при coo i лише тих, що треба було залишити, iншим повелiв знятися та?мно, зробити видимiсть, нiби ?х вiдкликано з-пiд Сiрмiя, а там десь звернути до Сiнгидупа, на переправу через Дунай. Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дуна?м, плюндруючи аварськi стiйбища. У кагана вистачило турм заступити ?м путь. А вже як заступив та впевнився, далi не пiдуть, покликав найкмiтливiшого з терханiв, Апсиха, й сказав йому: - Вiзьми якi хочеш i скiльки хочеш турм i скинь тих, що пiд Сiрмi?м, у Саву. Апсих прикинув щось у думцi й затримав крицевий позирк очей сво?х на кагановi. - Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вiрних тобi. - Всього лиш? - Решту вiзьму в хакан-бега. - Бути по-тво?му. Апсих знав: каган вiрить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечнiше дiло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути i вагань: вiн утвердить кагана в сiй вiрi. Ще раз i, може, назавжди. Коли наближався до Сiрмiя й угледiв, небо замоложу?ться, спинив натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ зажене Тиверiйових во?в до кри?вок i дасть можливiсть об'явитися в ?хньому таборi зненацька. Отож i рiшенець не може бути iншим: пiд Сiрмi?м об'явиться поночi, тодi, як нiхто не видiтиме його, а складеться, як мислить собi, поночi i вдарить на ромейський табiр. Небо було прихильне до Апсиха. До само? ночi громадились i громадилися там хмари, а вночi прогуркотiв грiм, закресали блискавицi i хлинув дощ. Не дощ - справжнiсiнька злива. Тиверiй певен був: пiд таку зливу запертi в Сiрмi? авари пе посмiють зважитися на вилазку. Про те ж, що надiйде iнша сила i саме зараз опукою впаде на його табiр, i помишляти не мiг. А вона впала, да так дужо i навальне, що тiльки найбiльш завзятим та обачним i пощастило добiгти до Сави та перепливти Саву. Мусив кликати до себе тих, що пiшли за Дунай, i тим згубив ?х мало не наполовину. Авари настигли його когорти при Дупа? i нав'язали сiчу. А до видано, аби тi, що бачили вже себе по другий бiк рiки, у повнiй безпецi, спроможнi були протистояти супостатовi i протистояти достойно? Тi, що не розгубилися i завзято стали боропити свою честь, полягли у сiчi, тi, що переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якiсь сподiванки. Коли добрався зрештою до Константинополя i став перед iмператором, так i сказав йому: - То диявол. Доки пе ма?мо змоги кинути на нього все палатiйське вiйсько, мусимо платити солiди та миритися якось. Iншого стриму йому нема? i чи буде колись, пiхто не вiда?. Iмператор метав блискавицi i найбiльше на нього, Тиверiя. Дорiкав за те, що почав виправу з обмiну сольствами, що залишив там, при Дупа?, он скiльки во?в, а не принiс нiчого, окрiм ганьби й безвиходi. А схолонув по кiлькох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварiв шукати злагоди. Довго пе було ?х, слiв. Дехто побоювавсь уже: нiчого пе ви?здять вони, доведеться iпших рихтувати i в супротивний кiнець свiту - до персiв, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звiдтам, силу та й кинуть на аварiв. Одначе сли повернулися, i повернулись неабияк збадьоренi: вони таки обламали роги тiй сатанi в лику людському. Чули таке: зажадав, аби iмперiя сплатила йому солiди за всi минулi лiта, вiд того самого часу, як помер i перестав платити передбаченi угодою солiди iмператор Юстинiан. Казали йому: "Ти не послуговувався вiдтодi iмперi?, за що вона ма? платити тобi солiди? Невже й за те, що громив соузних iз нею гепiдiв, посiв ?? город i фортецю Сiрмiй?" Слухати не хотiв: або - або. Аж поки не вдалися до хитростi та не перехитрили дияволом посланого на ?хпi голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя i мав вiдвiдати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солiд, аби тiльки запевнив Баяна: роме? замирюються з персами, двадцятилiтнiй вiйнi настав кiнець. По тому Баян зговiрливiший став i зламався врештi-решт: "Хай буде по-вашому, - сказав, - за минулi лiта не треба платити, а за се i наступнi платiть, як i платили: по вiсiмдесят тисяч солiд". Довелося погодитись i взяти з нього роту: поверне Сiрмiй i етапе на Дуна? яко страж iнтересiв iмператора i його iмперi?. - Присягався по-сво?му, - хвалилися, - на мечi, присягався й на бiблi?. - Ото й бiда, - насторожився iмператор. - Чому так? - А тому, що лжа то ?. Що варваровi бiблiя i яка у нього пови?шiсть перед бiблi?ю? - Ми iнакше гадали: що нам ного присяга, важливо, iи,о побачимо за всю. - I що побачили? - IТа диво щирий був, надто коли присягав по-сво?му. Iiiдi?iс меча u вирiк, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'? i весь люд мiй витне до ноги, хай Небо впаде на пас, i лiсп, i гори, рiка Сав хай вийде з берегiв i поглине нас у хвилях сво?х". Iмператор нiчого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, i вже тодi, як надумався, повелiв: - Готуйте йому дiло. Хай не гада? собi, що братиме солiди задаром. XXIII Дiло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому роцi свого перебування на престолi вiн запемiг, i так дуже, що визнав за потрiбне вiдмовитися вiд сонцесяйно? коропи на користь царицi Софi? i Тиверiя Константина - того самого, що ганебно втiк вiд аварiв з-пiд Сiрмiя. Посiвши трон iмператора в Августiонi i розглянувшись на тронi, Тиверiй не забарився згадати пiдписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слiв: - Вiзьмете з нього присягу, - сказав сво?м нарочитим, - на вiрнiсть новому iмператоровi. Аби вона була надiйною, заново укладете з ним ряд - точнiсiнько такий, який укладав вiн з Юстином Другим. - Буде зроблено, достойний. - А вже як вiзьмете присягу, нагада?те йому, що тiльки калiки-перехожi живляться дармовим хлiбом. Коли вже взяв на себе повиннiсть бути нашим найманцем, хай вiдшука? нагоду i вдарить на склавипiв. Тi варвари геть знахабнiли. ? вiрнi звiди: зiтову готують вторгнення у нашi землi. Каган ма? упередити iiого сво?м вторгненням у землi склавипiв. Хтось iз сенаторiв зважився зауважити: - Цей мудрий твiй рiшенець, василевсо, достойний пайлильпiшо? упаги i найщирiпiих старань. Склавппiв, подейкують, збира?ться велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навiть за Довгою стiною. Чи не заохотити тих наших соузникiв ще однi?ю посулою? - А саме? - Сплатiм чи пообiцяймо сплатити субсидi?, коли пiдуть у Склавипiю,за рiк наперед. - Нi, цього не слiд робити. Хiба не бачите, авари й без того розперiзуються, i розперiзуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокiiiного iмператора, чув я, було сольство вiд турецького падишаха Турксапфа. - А так, було. - I що привело його до пас? - Турки висловлювали сво? крайн? невдоволення з того, що iмперiя прихистила в себе аварiв, ?хнiх конюхiв, котрi будучи пiдкоренi падишахом, втекли вiд повинностей, покладених на них волею звитяжцiв. А ще похвалялися: коли iмперiя не витурить ?х за обводи сво?? землi, вiн, Турксанф, дiстане ?х i при Дуна?. Так i сказав: "Авари не птахи, щоб, ширяючи в аерi, уникнути турецьких мечiв; вони й не риби, щоб пiрнути i щезнути в морськiй безоднi. Вони по землi ходять. Тiльки-но розправлюсь з ефталiтами, доберусь i до аварiв", - Ось цю речпицю його й переповiсте слово в слово Баяну. А ще таке скажете: "Iмперiя залишиться вiрною соузницькiй угодi, коли соуз наш справдi буде мiцний". Бiльше нiчого не кажiть, все iнше сам ма? зрозумiти. Вiн i зрозумiв, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали про склавинiв - хто вiда?. В усякiм разi, не довго раздумував, як бути. Покликав слiв, очолюваних уже Таргiтом, i сказав склавинам устами пiдданих сво?х: "Скорiться нам по добрiй волi i платiть данину. Якщо ж ослуха?тесь, прийдемо i вiзьмемо силою набагато бiльше". У склавипiв, що сидiли на нижньому Дуна?, старшим серед князiв був тодi Лаврит, муж в лiтах уже, а проте й вiн розсмiявся, вислухавши аварiв. - Ваш каган не повiдав часом, з яко? ж се речi? - Казали вже: з то?, що ма?мо силу, котра примусить платити. Лаврит спохмурнiв i рвiйно звiвся. - Скажiть сво?му привiдцi, - наважився виповiсти те, що виповiли аварам свого часу аiiти, - скажiть йому, пай розглянеться лiпше та побачить, чи народилася i чи зiгрiва?ться сонячним промiнням людина, котра пiдкорила б собi нашу силу. Не хтось папiим, ми звикли володiти чужим. В цьому певнi, доки на свiтi ? боролитца i ? мечi. А тепер iдiть нрiч, ми не бажа?мо говорити з такими. I знову сли падали Баяновi в ноги й кликали до помсти за образу iменi i честi, одначе Баян не пiдняв того лiта сво? турми i це попiв iiа склаииши. Хлiуриися, слухаючi? слiв, цiпив, лютуючи, зуби, а проте не звiвся i пе показав мечом у той бiк, де склавини. На щось сподiвався ще, чогось ждав. I дiждався: наступного передлiття слов'яни зiбрали ополчення й повели через Дунаii, у аемлi Вiзантiйсько? iмперi?. Повели таку тьму i наробили у Фракi?, а потiм i в Грецькiй землi такого переполоху, що iмператор змушений був кидати супроти них усе, що мiг кинути, не забув i про соузницькi обов'язки найнятих на це дiло аварiв. "Iмперiя ось уже скiльки лiт пiдряд, - нагадував Баяновi через нарочитих сво?х, - справно платить тобi, кагане, i тво?м родам допомiжнi солiди. Взамiн же пе мала досi нiчого. Нинi настав час для тво?х турм, для всiх родiв i во?в аварських показати, на що вони спроможнi i наскiльки вiрнi обiтницi сво?й. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долiв та пiдгiр'я, що при Дуна?, вторгнулися в нашi землi стотисячною раттю, сплюндрували, чинячи побори, Фракiю, дiсталися вже й до грецьких полiсiв. Повелiва?мо: кинути - i негайно - всi сво? турми на слов'ян i порятувати вiд видимо? згуби громадян наших у префектурi Схiд. Склавини не сподiваються удару в спину, для них мечi сородичiв тво?х стануть божою карою за безбожнi ?хнi дiла". Баян спiвчував людовi ромейському i гаряче обiцяв нарочитим: пiде на склавинiв i покара? склавинiв. Не казав тiльки, що завчасу вже, не знiмаючи меча, почува? себе увiнчаним лаврами звитяжцем. Бо таки певен: лiпшо? нагоди поквитатися i з ромеями, i з склавинами сподiватись годi. За сим разом не кривитиме навiть душею. Iмператор повелiва?, аби прийшов у його землю i поквитався з склавипами, склавини напросилися сво?ю зухвалiстю на достойний ?хньо? зухвалостi сквит. Небом заприсягтися може: лiпшого не вигада?ш. I погуля? вдоволь, i здобич матиме таку, яко? нiколи ще не мав. Земля Склавинська нiким - i доволi давно - не була плюндрована, прийде й забере там усе, що ? нинi незахищене, i в Фракiю, наперерiз склавинам, що повертаються з нахапаним, пiде, не прогада?. Одне, iмператоровi догодить, друге, склавинам пустить крiвцю, аби не почували себе так високо, трет?, себе не зобидить - забере все, що можна забрати в безпечних на зворотнiй путi звитяжцiв. Рада була коротшою з усiх коротких. - Ти, Ателю, бери тридцять турм i йди у Фракiйську землю. Ти, Апсиху, пiдеш до склавинiв, що на нижнiм Дуна?, по пiдгiр'ю. Теж пiзигопi тридцять турм. З усiма iншими, покликаними боронити супокiй родiв, залишусь я. Апсих, як завжди, сприйняв повелiння Ясноликого супокiйии. Сказав пiти, то й пiде, що робити в тiй землi, коли прийде, теж зна?. А Атель дивився на кагана i благальне, i нерозумiюче, i перепуджено водночас. - Достойний! ?х же сто тисяч, склавинiв. Що я вдiю з ними з сво?ми тридцятьма? - Гада?ш, вони будуть при купi? - Так не гадаю, i все ж... - Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього i тридцяти турм вистачить. До речi, - застерiг, помовчавши, - полон не витинай, прав у нашi володiння, якусь частину передай ромеям, хай iмператор бачить i зна?: ми вiрнi його повелiнню. Усе ж, що вiзьмеш у склавинiв яко трофей, - комоней, худобу, паволоку, золото - супроводжуй пiд надiйною охороною в мо? стiйбище. Сам у роме?в нiчого не бери, крiм яств для во?в i фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде й того, що вiзьмуть у них склавини. Похiд трубiть сьогоднi ж. Ще помовчав, роздумуючи а чи сподiваючись почути чийсь голос, i вже потiм сказав: - Жду вас звитяжцями, содруги мо?, i кличу Небо в помiч вам. XXIV Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути бiльше нарiкань на Ясноликого, анiж в Ателя. Бо не розжирiлому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й спритному терхановi, слiд було б iти в Фракiю й чинити там те, що велено чинити Ателевi. Ба, не удосто?вся тако? честi, в iнший кiнець ма? йти й гуляти по-iншому. Ну, та обiйдеться. То тiльки спершу ворухнувся було черв'як жалю чи прикростi. Апсих тому й ходить у Баянових обранцях, що багато чим, коли не всiм, схожий на Баяна. Одне, зна?: оскiльки Ясноликий велить дiяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тiй першiй митi мислями i впевнився: там теж буде що i буде в кого брати. Склавини он як часто гостюють у роме?в, е там i комонi, i тучнi стада худоби, ? й паволока, солiди по закамарках. А вiн умi? витрушувати iз смертних зiзнання, вiд нього не приховають анiяких скарбiв. Як тiльки Апсих перейшов Тису й угледiв перед собою першi склавипськi поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи, завалували пси, ревла кинута напризволяще чи пiдiбрана вже чужинцями й гнана силомiць худоба. Волали про иомiч i люди, надто тi з них, що спiймались на аркан i не могли втямити з несподiванки, що то за страхiття, звiдки воно впало на ?хнi голови. Та ба, що далi проникав Баянiв улюбленець у землю ?хню, то вiдчутнiше остуджувалося серце: йому нiхто не ставав на путi з мечем чи сулицею, одначе й по оседках склавинських не було вже анi самих склавинiв, анi ?хнiх скарбiв. Ховалися по плавнях, втiкали до лiсу, а може, й у гори. Тi, що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його во?, де не шукали, вiдшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (i отарами, i поодинцi), з склавинiв же хiба що старе луб'я, тi, хто не годен був утiкати чи не мав до того охоти. - Де люд ваш? - питались ошкiрено. - Утiк, молодче. - Куди? - Звiдки менi знати? Сiли, хто мiг сiсти, на комоней та й подалися, а куди, спитай у вiтру, може, вiн зна?. Що вiзьмеш з такого? Спершу гнiвались i били до смертi нагаями, далi й гнiватись уже не могли. ?дине, що лишалося, - сподiватися: так довго тривати не може, десь та настигнуть втiкачiв. А настигали лише стада корiв, отари овець, - те, що не могло прискорити ходу i йти купно з комопними склавинами. - Негайно перетнiть ?м путi, - повелiв терханам. - Видiлiть сотнi вииiдпикiв на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих гiр i вiдрiжуть вiд них усiх склави??iв, iцо по встигли сховатися в горах. Терхашi угледiли в тiм неабияку мудрiсть свого привiдцi i поспiшили зробити iiого повелiння дiлом. - Будьте обачнi, - казали сотенним. - Скачiть бистро, одначе так, щоб менше вас видiли. Хай це буде для склавинiв несподiванкою, коли зблизяться з горами. Ваша мета - посiяти страх i примусити склавинiв полишити все, що ведуть i несуть iз собою. Та ба, несподiванка упала на голови обрiв. Тi, що повернулися перегодом, повiдали: ви'iти вопи вийшли до гiр i путi склавипам, що гiраиилися туди, перекрили, та ненадовго. lie лише вони, авари, були обачнi й правилися спритно, склавипп теж не дрiмали. Вистежили ?х, влучили зручну пагоду - тодi, як перепочивали, дожидаючись втiкачiв, та й накрили сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичiю. Jhiiuc ткм, що прибули оце сказати про бiду, й пощастило вислизнути з обiймiв видимо? смертi. Апсих лютував: це його, доблесного i паiiкмiтливiшого з усiх кмiтливих, обвели довкола пальця? Коли ж пiдiйшов до гiр та впевнився: нiяких заслонiв нема? там, i зовсiм занепав духом. Як же бути далi? У горах вiн i поготiв не вiдшука? втiкачiв. А його турми вiдшукають i, чого доброго, перерiжуть одну по однiй. В усякiм разi, з гiр вiн товару склавипського не прижене i скарбiв теж не винесе. Лиша?ться одне: стати табором i рискати сiрим вовком по долинi, вишукувати тих, що поховалися. Не всi ж вони встигли вiдiйти у гори. Заприсягайся може, не всi. Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже перша зустрiч iз склавинами не вимагала великих потуг, а принесла бiльше, нiж можна було сподiватися. Турми налетiли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, i в змиг ока затопили ?х сво?ю силою. Коли ж стих ?хпiй галас i вгомонилась круговерть, що ?? iменують сiчею, Атель i всi, хто був з Ателем, не втримались, аби не пiднести очi до Неба i не воздати належне Небу: тi, що були нещодавно володарями скарбiв i лежали тепер поверженi, лишили на фракiйських долах обоз у кiлька сот начинених добром i старанно прикритих веретами возiв, табуни об'?жджених комоней, череди корiв i отари овець, що, либонь, не пiдлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський - той, що його взяли на меч i сулицю в сiчах, i той, що нахапали по городах i селищах. - Авари! - волали найбiльш розчуленi. - Небо з нами! Небо за нас! "А так, - гадав собi, чуючи тi волання, хакан-бег Атель. - Воно вiдтодi з нами, вiдколи послало нам ясноликого i дальцозорого привiдцю - Баяна". Лiчити те, що взяли ратною силою в склавинiв, не було потреби. Була потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючi поживитися першою поживою турми. - З склавинiв лишився хтось живий? - Анi одного, привiдцю. - Знайдiть такого, котрий зна?, що лежить на возах, серед звiльнених роме?в. Його недовго шукали - сам назвався. I з речницеюроз'ясненням не забаривсь. - Це паволока iз гiнеке? города нашого, - ходив мiж возiв i показував. - Це те, що нахапали татi по людських оселях. А цс вина з погребiв епарха, :з припасiв монастирських, цс яства всякi, а це ось золото з церков, солiди з скiтницi, дорогоцiнностi людськi. У всякого привiдцi ? сво?, найбiльш надiйнi люди, а п стратига, епарха - когорти, туршi. Булп вопи i в Ателя. - Сумбате! - покликав першого з них. - Бери все це пiд свою надiйну руку. Те, що наложить воям, я вiддам зараз воям. Все iпше ти i твоя турма ма? доправити цiлим i неушкодженим у стольне наше стiйбище ii передати кагановi. - Достойний! - переполохався i став благати терхап. - Бо? мо?, як нiчи? iншi, прагнуть сiчi. ?м погуляти хочеться. Нехай хтось iнший вiзьме на себе цю повиннiсть. - Роби, що велено! - спохмурнiв Атель i, ви?хавши перед турми, скинув iз себе ту похмурiсть. - Во?ни! - закли-J кав до уваги i послуху. - В щойно отриманiй над супостатом звитязi ви явили себе достойними родiв сво?х i тим ще раз ствердили: супроти нас, аварiв, нiхто не спроможний вистояти. Сила паиiа нездоланна, ми непереможнi! Крики видимого вдоволення котилися хвилями вiд турми до турми i спонукали хакан-бега до похвальби. Та вiн розумiв: не литпо заряди не? виигiюв перед лани комонникiв. - Гляньте, - повiв рукою в той бiк, де стояли вози, юрмився полон, - те, що добувалося потом i кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока стало наглим. А чому так? - запитав i не ждав пояснень. - Бо мiцно трима?мо бронь у руках, бо веде пас привiдця, котрий бачить далеко i дбав, аби звитяги нашi здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти осторонь i дивитися, як спустошу?ться склавипами Ромейська земля. Ма?мо повиннiсть перед ромеями i ма?мо повелiння вiд роме?в. Та знайте й iнше: iмператор повелiвав нам вийти на боролища i потяти склавинiв на боролищах. Каган скорився його повелiнню, проте не став чинити слiпо. Вiн тим i славен у родах налвих, що ма? свою мудрiсть i живе сво?ю мудрiстю. "Йдiть, - сказав, - супроти склавинiв, одначе шукайте ?х, стинайтеся з ними там, де нема? вже боролищ, зате тiсно Л, полону склавинському по сiчi. Тим ви й примусите ?х стенутися, а затим i пiти восвоясi". Мiж аварiв вiддавна узвича?но так: хакан-бег не хова? вiд во?в сво?х пота?мних намiрiв, рано чи пiзно виходить перед пих i каже. Тож i зараз ждали ?х, досi невiдомих ?м намiрiв привiдцi. А почули зовсiм iнше. - Даю добу, - мовив по нетривалiм мовчаннi Атель, - на весело дозвiлля i на перепочинок. Вина та яства, що ? у вiдбитому в склавинiв обозi i що можуть бути спожитi за добу, - вашi. Берiть i споживайте, веселiться по стомнiй путi i ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на волю i розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Вiн, самi вiда?те, найлiпше прибереже полон, як i скарби, що ? в обозi, i по-отньому подiлить мiж нами, коли повернемося з походу. I знову турми голосно виголошували славу - i кагановi, i хакан-бегу, а розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим - анi вином, анi яствами, зпав-бо: те, що вiзьмуть з обозу, може, й позначиться на обозi, на стирлованiй тварi ж - анiскiльки. Беруть он та й беруть молодих бикiв, смажать та й смажать, оббiлованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось? Стане його, добутого, i на цих, що питимуть та ?стимуть сьогоднi, стане й на тих, що обдiлятиме каган. Та й чому мав би обмежувати во?в, коли все, що добуто, належить передусiм воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це не востанн?, далi те саме буде. Коли не лiпше ще. А так, доки дiйде до привiдцiв склавинських, що набуток ?хнiй потрапля? до чужих рук, доки тi стямляться та увiрують: то - не вигадка страхопудiв, то - правда, турми його не одну звитягу вiдсвяткують i пе один полон дiлитимуть ось так, як нинi: нам - наше, каганове - кагановi. Тож i не скупиться хакан-бег, п'? з усiма i возда? хвалу Небу за щедру винагороду по звитязi теж з усiма. Зате коли напились, та на?лися, та вклались на спочинок, не пiшов до намету i не залiг, як всi iншi, в наметi, покликав терхапiв, що стояли з сво?ми турмами на сторожi, нi повелiв. - Дайте лад всьому, що лишилося, i полiчiть, що лишилось. Тi вибалушили очi. - Нiби це можливо? - Усе можливо. Вiзьмiть у свiдки торхана Сумоата i лiчiть. Вiн ма? доправити полон кагану й звiтувати за все, що доруча?мо йому, перед каганом. - Повелення привiдцi - повелiння Неба, та як полiчити всо цо? - А як, - догадався один, коли торхапи залишились самi, без Ателя, - полiчимо лиш те, що на возах, все iнше можна й на око прикинути. - Вам - аби легше та прудкiш, - не пристав на ту ряду Сумбат, - а менi як потiм бути? Чули, що казав хакан-бег? Вiдповiдаю головою. - А ми тебе не зобидимо, - заспоко?ли його тi, кому доручено лiчбу. На тому й стали. Коли прийшли та доповiли хакан-беговi, скiльки чого мають, той не взяв пiд сумнiв ?хню доволi бистру лiчбу. Одним поцiкавився, звертаючись до Сумбата: - Ти все це бачив i згоден? Так, привiдцю. Тодi пiднiмай свою турму, забирай полон, обоз - i в Сумбат видивився на нього. - Чи це можливо, достойний? Турма пида нарiвнi з усiма, спить мертвецьким сном. - Дарма, в путi протверезиться. Полон ма? вiдiйти до то, як всi iншi прокинуться й згадають, що в обозi. Очi терхановi округлились, i вид, постава не забарилися казати: "Великi iстини вiдвiдують розум тiльки великих. яухаю i повинуюсь". I Атель тому й посiв найвищу сходинку в каганатi (крiм кагана, звичайно), що був витязем серед витязiв, мав тверду руку, та мав i кмiтливий розум, зiрке на такi, як ця, iродi? око. Це вiн так спритно упорався з утигурами i кутдягурами, це дякуючи йому авари не були цiлковито по Громленi антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував кiлькома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом зайшов антам за спину й заходився гроiмити там не налаштоване до сiчi ополчення. Виверт той Гiпоiяв серед антiв тлум, а тлум покликав назад тих, що - рiщували долю всi?? сiчi, i сплутав антам так добре роз угавленi на аварiв сiтi, по сутi порятував i тi турми, що якими пожертвував. Хто-хто, а хакан-бег вiда?: високо I.ргавить Баян Апсиха, i все ж не його - Ателя послав у Фракiю, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинiв, не багато й не мало - сто тисяч. Коли обливати громити роме?в та обернуть комоней супроти аварiв, Пiцо встромили вже ?м нiж у спину, не хтось iнший, тiльки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уi Певнiсть усiм дода? твердi, а твердь множить сподiванни-. Тон; i Атель пе мiг не сподiватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а вiдтак примножиться й возневення помiж достойних. Одне муляло по тому, як одiслав - он: чому вiн засумнiвався в останню мить i зажадав вiд Сумбага та його тсрхашв присяги на вiрпiсть обов'язку? Хiба вони не давали ?? перед походом? Все спить у його таборi, поборене хмелем, вiдчуттям ситого вдоволення. Не спиться лиш хакан-беговi. I розлiгся привiльне в наметi, i повiки давно склепив, думки непроханi гонить, а прогнати не може: поста? перед очима Сумбат, терхани, напiвсонна турма, ледь приведена зусиллям терханiв до тями, ба присяга навiть вчува?ться крiзь папiвсоп, напiвдрiмоту: "Я, терхан Сумбат, а купно зi мною i во? мо? оголю?мо мечi i заприсяга?мось на мечах: доки б'?ться в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану родами бронь, стоятимемо на сторожi полону ратного, що е тепер здобутком усiх, i як би там не було - хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на нас, доправимо здобуте в сiчi цiлим i неушкодженим. Коли ж я чи хтось iа во?в мо?х порушить цю роту i не обсто?ть добуте вiд посягань супостата чи сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..." "Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке - провинитися? Вiн, Атель, запiдозрю?, що провина можлива, i тому змусив Сумбата дати перед усiма роту чи це бiльше, нiж пiдозра - знамення чогось грядущого вже i вельми пагубного?.. Чи мiг знати тодi, що тривога, як i сумнiви, не випадковi, що знеславлення його iменi в очах Ясноликого започаткувалося вже, i започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великi надi? покладав на свого улюбленця - Апсиха. Коли прийшли вiд нього люди i впали до нiг, а впавши, сказали: "Вийди, великий i мудрий, та глянь, який полон iде з Склавинi?", - схопився, подейкують, по-молодечому спритно i так само спритно опинився в сiдлi. Недовго гнав огира - полон був уже на пiдходi до стiйбища. Зате сидiв у сiдлi i оглядав тлумисько з корiв та овець вiд то? митi, коли вперше угледiв його, до то?, коли вичерпало себе й лишило по собi лиш стовп ?дко? пилюки. - Терхан Апсих велiв переказати тобi, Ясноликий, - знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, - що склавини повершенi. Нашi во? пройшли вiд Дунаю до Карпат... - I це все, що взяли у Склавинi?? - обернувся до Апсихового посланця каган. - А де комонi, скарби, хлiб зрештою? Де люд склавинський? Йому спiшили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, i казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, i втiкають у плавнi, дебрi лiсовi, а дебрями - у гори. Одначе вони, Апсиховi во? i терхани, певнi, далеко не втечуть - рано чи пiзно будуть настигнутi. Отодi й поставлять ?х, як i скарби ?хнi, перрд очi свого повелителя. - Скажiть Апсиховi, - не втiшався обiцянками яснодикий.- Я н?доволений ним. Чи мiг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсиховi подвиги в Склавшiй? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привiдцю. - Склавинiя взялася вогнем. Вогнива тi видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останн? дiло. - Однак i не перше, - побагровiв Баян i, приостроживши огира, спершу здибив його несподiвано круто, затим розвернув i погнав до стiйбища. Багато днiв нiкого не допускав до себе. Вночi навiдував жон, вiдлежувався та вiдсипався в них, вдень сiдав на своjo Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечi, що за Дуна?м. Далебi, ждав добрих вiстей iз Фракi?, а може, побоювався пiд враженням Апсихових невдач i за тих, що послав до Фракi?. Побоювався i мордував себе, дошукувався, що ма? вдiяти, аби не поганьбити iм'я сво?, роди сво?. I день, i другий, i третiй отак. А на четвертий челядники розшукали його в стiйбищi i зважились потурбувати там, де не велено турбувати. - Не гнiвайсь, Ясноликий, - сказали, - ма?мо втiшяi вiстi: тi, що пiшли з Ателем, погромили склавинiв, шлють тобi перший i, сподiваються, не останнiй полон. - Де вiн? - На путi до стiйбища, достойний. - Хто доправив? - Терхан Сумбат. - Кличте до мене. - Вiн далеко звiдси, з обозом. Про полон прийшли й сказали його нарочитi. За цим разом не ви?здив далеко за стiйбище. Вихопився ва поданого йому огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при стiйбищi. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало мiсця на луках, а череди корiв, отари овець гнали та й гнали мимо наметiв у поле, що лежало по другий бiк стiйбища, каган немовби прояснiв на виду i очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем. Пiзнiше, як над'?хали врештi-решт хури iз скарбами, а купно з хурами - й тi, що супроводжували .скарби, коли стали перед ним та доповiли, яка сiча була у Фракi? з сплавинами, який полон дiстався турмам аварським ио сiчi, - Баян i зовсiм ожвавився, сказав, що ма? бажання иро?хатись понад хурами й заглянути в хури. Був вдоволений, споглядаючи дбайливо прикритi вiд негоди паволоки та ?дваби, вина монастирськi. Коли ж дiйшло ; до золота з церков, солiд iз скiтниць, а надто до дорогоцiнностей людських, запiдозрив щось i виважив терхана, що був такий догiдливий, не обiцяючим прихильностi зором. - Яким було повелiння хакан-бега? - Доставити усе цiлим i неушкодженим. - I ти доставив? - А то ж як. Ночi не спав, достойний, вдень не дозволяв собi розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як i навсiбiч слав, сотнi i вимагав вiд сотенних, аби були пильнi, вчасно виявили i вчасно попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усiм нам належний. - То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопiв i примiтне вибiлився на виду. - Достойний, - спромiгся врештi на слово. - Мо? сумлiння не дозволя? менi чути таке. - Що, неправду кажу? Хто, крiм тебе, був в одвiтi аа скарб? Терхан назвав сотенного, кiлькох во?в. - Постав ?х перед мене. Вони були не десь там - поруч, тож i постати не забарилися. - Обшукати, - повелiв вiрним, якi завжди i скрiзь супроводжували його. Тi одразу w взялися за дiло. Накинулись по три на одного, вивертали кишенi, обмацували калансуви, примушували роззутись i показати чадиги. Знайшли у трьох, i знайшли не абищицi - зашите в одяг чи калансуву дорогоцiнне камiння. - В iнших теж повинно бути, - не вдовольнився каган, - шукайте далi. У сiдлах, у гривах кiнських, ба навiть у хвостах шукайте, вони не поодинцi брали - гуртом, тож i дiлили на гурт. Вiн нiколи не помилявся, ?хнiй мудрий i всевидющий каган, не помилився й за цим разом. Сотенний надiйно й зовнi таки непомiтно приховав брош iз дорогоцiнним камiнням у кiнськiм хвостi, персня з каменем-рубiном - у гривi, iншi поклалися на те, що нiхто не стане нишпорити, а тим паче пороти й шукати ?хнi цiнностi в сiдлi чи попонi. - Вилаштуй турму свою, - повелiв каган геть приголомшеному тим, що дi?ться, Сумбатовi. - I постав перед нею цих татей. А ви, - обернувся до охорони, - кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний. Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож i люд не забарився об'явитися. Турма ж як стала, так i стояла онiмiло. Во? бачили-бо i знали, в чому звинувачують тик, що ?х вивели наперед без мечiв та лукiв, без окраси у вбраннi всякого - калансуви. А коли знали, чим могли вiдповiсти на старання кагановi, окрiм мовчазного перепудження? Далебi, немало було таких, як тi, що ?х мають судити. Чи не затим iшли в похiд, щоб придбати щось? Чим доведуть тепер, що придбали у роме?в, а не поцупили з обозу? - Во? мо?! - почули нараз i стали ще нiмотнiшi, анiж досi. - Я посилав вас на велике, благословенне Небом дiло - помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собi, не скоряючись нам i тим порочачи iм'я наше, а разом з тим стати в помiч iмператоровi, котрий платить нам за не? солiдами i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими чесно виконали свою повиннiсть: у першiй же сiчi завдали супостатовi нашому вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх аварiв. Хвалю за те i воздаю вам дань? - Каган вклонився, а вже по тому сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут i осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники, татi ненаситнi, котрi забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм. Забули й посягнули на ваше, во?, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, - людове. Хочете бачити ?х? Глядiть! - показав нага?м. - Хочете знати, яко? ганьби доскочили i яким брудом обкаляли нас iз вами? Аби знали i впевнилися, покажу. Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули, що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед турму - комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали вони вiд сво?х побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi. Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками i мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення. - Яка кара ма? бути таким? - Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть! - Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було доста, аби вiрпi налетiли буряно й зашторгнули ви? приречених арканами, з свистом i гиками потягли ?х у поле. Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i вимагали смертi, вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд кагана. Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою. - Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате? Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним. А Баян ждав. - Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не мiг угледiти за всiма i всiм. - Не мiг чи не хотiв? - Не мiг, достойний. - А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi? - Яку визначив усiм. - Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв тим, що покликанi були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших. Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте змушенi були доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали. - Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали i знову доповiли те саме. Баяна розбирала лють. - Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата. - Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, - i ходжу, мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган мусив би знати i не ганьбити мого iменi, тим паче перед людом! Обурення було аж надто вже щирим i переконливим. Такого, зда?ться, нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдi?, коли татьби за Сумбатом не встановлено. - Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот. I все ж хай буде це потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет i покажи вiрним усе, що б на тобi i при тобi. Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайникiв якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову. - Засолiть цю нерозумну башку, - повелiв вiрним, - й одiшлiть хакан-беговi. Хай бачить i вiда?, якими вiрними ? йому його найдовiренiшi. XXV Вiдтодi, як сини подалися купно з старiйшинами на всеантсько вiче, князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури, дратувало iржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навiть метушня челядi змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт. - Воеводу Стодорка до мене, - повелiв, i коли Стодорко переступив невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводiв землi Тиверсько?. - Анiчого. - Стодорко не мiг не примiтити: князь вельми подався за останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. - Нашi не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо. - Ну, а з-за Карпат що чувати? - Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували весi та гради склавинськi, що мiж Дуна?м i горами, спалили все, що пiддалось вогню, й вертають восвоясi. - Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з землi склавинiв чи лиш вiдходять? - По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з роме?в верта? рать скдавинська, розгулюють по Склавинi? лиш тi iз турм, що не вдовольнили себе грабунками. - А рать склавинська таки верта? з роме?в? - Таки верта?. - Обри сво? зробили, виходить: примусили Ардагаста вiдмовитись вiд найважливiшого в його походi на роме?в - взяти багату й мiцну, гейби горiх, Фессалонiку. - Вона йому так потрiбна була? - Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка склавинською - i всi лавини стали б твердою ногою у Фракi? та Iллiрику. То другий Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на не? передусiм i цiлився. А верта?, бач. I все через обрiв. Удар в спину завжди найболючiший. Я чо покликав тебе, - заговорив по роздумi. - Марудно менi щось у стольнiм городi, иодамсн цими днями до Соколино? Вежi. Бери собi в помiч Добролика та й лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами. - Слухаю, князю. - Ще одне: будеш тут iз синами - Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай ?х дiлу княжому. Я ?ду надовго, либонь, на все лiто. - Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим. Коли обертався та виходив iз терема, Волот не мiг не завважити, як постарiв за останнi лiта його во?вода. "Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а во?вода мав бути стооким i при повнiй силi. Та не випада? якось вести про се рiч. Он скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрiбен бiльше"? Най буде, як ?. Принаймнi доки сам не попроситься". Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як ма? тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою нагледiв жону i повелiв ?й збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь. - А як же всi iншi? - Всi iншi в ратi, хiба не вiда?ш? Дядьки наглядають за ними. - Додому ж теж навiдуватимуться. - Добролик лиша?ться тут, вiн i дасть ?м раду. А матимуть вiльний день, до Соколино? Вежi пришле. Чи се так далеко? Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй Вежi, воспряне духом, почу? себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися - збиратиметься, скаже по?хали вже - по?де. Тим паче, що самiй ?й Соколина Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там вона зустрiла по мандрах у землi ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним. - Може, з нами, на возi по?деш? - питалася та заглядала у вiчi, як тiльки вмiла заглядати. - Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за ласку ласкою. - Доки стою на ногах, доти й у сiдлi ?здитиму. А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв засiдлати тиху та сумирну кобилицю. В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз Остромирим подвiр'ям, оглядав, та показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: сво??. - А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина. Нi, не посмiв. Дарма. Я в тво? лiта на саму гору забирався з брагодував соколiв та й ловив ?х для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi були то, синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка то розкiш i яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi. I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i зайвий раз мiряла його скрадливим позирком. А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох iз сином йшов у поле, до лiсу чи на узлiсся, або утрьох - i жону свою, кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено: - Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ята?ш, як взяли слюб, та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi за те, що зробила нас щасливими. - I там теж, i там, - осмiхалася. - В Соколинiй Вежi рема? тако? мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного. - Ано. Бо вона е нашим вира?м, мiсцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всi шестеро синiв ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них, мiг ве радiти ?хнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi сподiванки й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi, що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були схожi ю знадний лет, на труд-вiдраду. Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе зустрiччю з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя. Повернулися сини iз Волина - Радим i Свiтозар, переповiли, що було на вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим неабияк вразили вiтця свого. - Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж ?й був, чому допустив? Чи тобi боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами? - Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого Свiтозара? - Вiдмовився? Та вiн що, при сво?м глуздi? I чому на користь Свiтозара? До чого тут Свiтозар? - А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох князiв пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом ?м i переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а надто старiйшини-дулiби - стали супроти то? речницi вiча стiною. Тодi князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привiдцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього - Свiтозар. Молодiсть - не гандж, сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде. Волот нiяк не мiг вгомонитися. - Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в сво? дiло? - Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, - спершу з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло. Самi князi спонукали на те. Не вельми думаючi в. - А ти - вельми думаючий? - Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали. - I що не тепер буде? - Келагаст сказав: "?дь до вiтця свого, набирайся лiт та й розуму при вiтцевi-матерi", а я так собi мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене на всi чотири сторони. - Як то? - Було б найлiпше, коби ви дали менi стiлькись там сотень солiд та пустили до Константинополя. Купцi, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра. - Хто тебе вiзьме в ту науку? - Купцi казали: були б солiди, вiзьмуть. А надто коли ви, отче, попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те. - Пусте намислив, отроче. Письмена зна?ш - i доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука, Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком. - Шкода, що ви не розумi?те мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь. - Яку ще? - За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду ?? всю, багато побачу, ще бiльше почую, а бачене та чуте теж наука. - Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками перехожими хочеш пiти. Як можна? Пощо обира?ш собi стезю знедолених? Чи в тебе iншо? путi нема? - Бо таки нема?, матiнко гожа. До то?, на яку вiтець посилав, серце не лежить, а до то?, що ?? вiче визвачвяо, не дорiс. Лиша?ться iти в калiки перехожi, коли до Константинополя не зважу?тесь послати. - Ой лишенько. Отче, врозуми його. То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та княгинi. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними яко?сь сприятливо? для всiх кислi. - А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так сто?ть на сво?му? - Хто зна? його там i хто вiзьме в науку? - Вiталiан зна?. До нього, гада?мо, й слiд вдатися. Князь не став бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала в ньому iскру надi? i породила рятiвну мисль. Так i сказав, коли покликали Свiто"ара. - Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли вона зголоситься на се, бути по-тво?му, по?деш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй братимеш науку од мене. Свiтоаар погодився, та не вгомонив тим вiтця свого. Щось у ньому надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не мiг. Гнiтився немiччю вiтця свого, таки не мiг. - Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось. - Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра було менi одпиратися вiд участi в вiчi. Тра було ?хати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили! Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати i сказала якось Свiтозаровi: - Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в роме?в, та, може, зачекав би якийсь час? - Чо так? - Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi Трояновiй, тепер, бачиш, як кара?ться тим? Не додавав би сво?м непослухом болю 'та смутку. - Таж зголосилися вже. - Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов iншою стезею. Молодець кривився, i кривився болiсно. - Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волi серця дiло. - А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здола? немiч свою та стане на ноги. - До того лiта тобто? - Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч. Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе. - Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i вкладiть Стодорковi до вух мов повелiння: йай склика? раду старiйшин i шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати сво? слово ?й, а прибути не можу вже. Скачiть котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся. При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвiйно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим i таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала, нащо те робить. - Не полишай мене! - осилила зрештою ?х, сво? плачi-ридашiя. - Молю, благаю тебе, не полишай! Князь безсило гладив ?? завжди причесане, зараз збите в поривi вiдчаю волосся. - Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле серце. Зна?ш-бо; не з власно? волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та маю снагу казати. - Я не зможу без тебе! - пiдвела голову й явила йому свiй до краю зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою! - .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi ту?, у життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд нього все, що можна було взяти, звiдав, що таке блаженство, втiха, велич i краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те, що ти дала менi вiд щедрот, сво?х, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для дiтей сво?х. Глянь, скiлькох ?х лиша?мо. На кого лишимо? Хто дасть ?м раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай ??, тоту раду. Ти - пристиянка, тобi он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто вiда?, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагомiша, котра начисто одмiнить пiзнiше життя люду тиверського. Старiйшини знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю ?х. Миловида, здавалось, i не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась бiля нього, затим побiгла, принесла студено? води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю. Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i метушилась та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужа? ще, завзятiше, нiж досi. Не полишала вже Його анi того, анi наступного дня, й тодi лиш уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколино? Вежi прибули старiйшини. ?х де так i багато об'явилося в теремi, зате знатнiшi i старшi. Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали. Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли i тим дали знати: ма? говорити найстарший. - Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо, хоча й сумирно почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу рать, iз сольством он куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би не поспiшати. - Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землi нашо? немало забрали ??. Часи Сули ие з лiпших ~ бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали силу. Чую, доживаю останнi днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй? Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго. - Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той же, найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були сином тво?м, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i ось що врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн низько вклонився князевi, - i дяку сердечну за труди тво? добродiйнi на благо землi Тиверсько? i люду тиверського. Ти заслужив вiд нього пайщирiшо? дяки i мусиш знати про се, одходячи. - Трудивсь як мiг. - Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i пiсля тебе. Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi, передусiм тобi, ось уже бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж прийми вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки нашо? i в угоду всiм нам, князем по тобi буде один iз синiв тво?х. З сим вийдемо опiсля перед вiче й жадатимемо вiд вiча. - Спаси бiг. Кого ж iз синiв мо?х ма?те на примiтi? - Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гада?мо, так i буде. Радим у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо. - Свiтозар волi? пiти до роме?в у науiгу. Посприяйте йому, коли не передума?. - Буде вроблено, княже. - Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най не йде зi мною в небуття. Лишаю ?? в дiтьми сво?ми й повелiваю: най дасть ?м раду беа мене. - Тво? слово - закон, князю. - Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже потiшений там, у Вира?, коби приклад княгинi Миловиди став поконом для всiх родiв наших. А ще знайте... Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся раз, вдруге i вже потiм випростався й затих. XXVI Привiдця всi?? Склавинi? князь Лаврит сидiв високо в горах i добре бачив, що дi?ться в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi супост