шла i не  так  заговорила?
Всього лиш пригадала, що ? такий поои: коли овдовi?  младомлада  жона,  на
мiсце усопшого чи 'гиблого мужа ?? ма? прийти його  непослюблений  брат  i
яти тоту жону пiд сво? накриття, чи такою ? воля само? иа??
   I стояв бiля свого Гриваня, там, де затримала його  Дана?А  наставниця,
думав, i сiв на Гриваня та рушив - знову умав. Вiдверто кажучи, йому не до
слюбу зараз - не нася ще в отроцтвi i не натiшився привiллям, що його  да?
отроцтво. Та коли про слюб iз Дана?ю заговорила сама Даная, то  чом  i  не
пiти до не? та не приглянутись, яка ? нинi.
   "Нiби ти не був i не бачив", - нагаду? стороннiй голос.
   "Бачити бачив, - борониться Келагаст, - та он як  давно,  тодi  ще,  як
проводжала в останню путь та прощалась iз Мезамiром.  Чи  в  траурi  могла
затьмити лiпотою? Та й менi до ?? лiпоти хiба було?"
   . "Лiпоту нiщо не зугарне затьмити, - знову той голос. - Лiпота  завжди
явля? себе лiпотою".
   "А от i нi. Одна вона тодi,  коли  прибита  печаллю-осмутою,  i  зовсiм
iнша, коли на серцi свiтлий день".
   "Який же вiн може бути свiтлий у Дана?-вдови?"
   "У Дана?-вдови, може, й не свiтлий, а в Дана?-матерi? Та ще в  то?,  що
виколисала в собi мисль: у Мезамiра ? брат, вiн не  повинен  лишити  ??  з
дитям  малим  напризволяще.  Така  мисль  завжди   уподiбню?ться   свiтлiй
сподiванцi, а де свiтла сподiванка, там i воскресiння. Чи жадаючим  багато
треба, аби пiднестися духом i обернути нiч у день?
   Здавалось, i не хотiв думати про те, що посiяла в ньому словом-загадкою
наставниця, а засiв ?? не давав супокою весь  день,  не  дав  i  тодi,  як
надiйшла нiч. Лежав горiлиць - думав про Данаю, перевертався ниць -  знову
думав, ба навiть чув у собi якусь тоскну потребу пiти, поглянути  на  не?,
утвердитись, чи то ж справдi така, як ?? малю? стара. Далебi, й не  заснув
би тi?? ночi, коли б не став-таки на думцi: чом i не пiти та не  поглянути
на Данаю, коли того хоче сама Даная?
   Вiн не належав  до  тих,  що  чують  у  собi  сум'яття,  зважуючись  на
неузвичаене чи й соромiцьке дiло. Ото лишень i вагань було:  слухатись  чи
не слухатися наставницi, iти чи не йти до Дана?. Коли  надумав:  пiду,  не
став дошукуватися вагомо? причини,  вихопився  на  Гриваня  й  подався  до
теремка, що його обсiдала у Волинi спадко?миця княжого столу. А все ж,  як
прибув до Дана? та спинився перед Дана?ю, не мiг не  пiддатися  пiдспуднiй
силi сум'яття: жона та справдi постала перед ним такою, яко? не видiв досi
та й не сподiвався видiти. Худе та довге колись дiвча, ото тiльки й звабне
тим, що мало лiпше, нiж у iнших, вбрання та ще великi синi  очi,  довгi  й
пушистi коси, котрi оповивали всю ??, надто на iгрищах, - видавалося тепер
дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити  тями.  Гаптована  шовком
тунiка  з  барвисто?  заморсько?  паволоки  щiльно  лежала   на   в   мiру
розповнiлому й вiд того  до  ослiпу  витонченому  станi,  а  по-молодечому
веселi i задерикуватi колись очi, навпаки, свiтили лагiдною тишею, вид ??,
-трiшки зболений, вiшки зачудований,  був  i  лiпим  та  милим,  i  якимсь
знiжев-просвiтленим, нiби опромiненим зсередини. -  .  Кликала,  Дана??  -
завважив нарештi, що мовчить Iдовго,  i  похопився  з  словом,  а  вже  як
виголосив  йото,  iагнув:  сказав   не   те,   що   слiд,   -   Даная   iз
зболено-зачудовам стала раптом  сполохано-знiченою.  Тиха  замрiя  в  очах
iiнилася iскорками ляку, ба навiть справжнього  перепукення,  а  блiдий  i
знiжений вид ?? покрився свiдком жiочо? цноти - червiнню.
   - Хотiла порадитись, Келагасте, - мовила через силу, вясе, що не одразу
зборола в собi тоту нiяковiсть. - Муi на дулiбах он скiльки,  а  звiритись
не кожному i тим iе не з усiм можу.
   розглянулась i вже тодi запросила пройти  до  сусiдньо?  тi,  сiсти  на
достойне високого гостя мiсце.
   - Були у мене старiйшини родiв, - силилася  затьмити  i  ще  непоборену
нiяковiсть словом. - Сказали, надходить t вiча,  на  якому  йтиметься  про
старшого серед князiв у ?дi Трояновiй. А в нас i на  Дулiбах  нема?  його.
Радять, ) самiй сiдати на отнiй стiл, бути княгинею, або  вказати  I^огось
iз во?вод. Думала-гадала i нi на що  не  зважилась.  tin  лячно,  во?водам
нема? вiри. ?диний, на кого можу сластися, се ти,  Келагасте.  Скажи...  -
Вона подумала гь-другу, не зводячи з дiвера аж надто  пильного  позирку  К
сво?х, а вже потiм повiдала те, що надумала: - Скати мiг би бути ним, мо?м
повiреним серед во?в?
   - Себто привiдцею дружини?
   - Ано.
   "0н якi " - спiшила потiшитись мисль, а вже за мислю це.
   Привiдцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волi  князя  мiг  бути
хтось i з во?вод. ти i був би ним з мо?? волi.
   Бачив: Даная жде - не дiждеться його  згоди.  Таки  iавдi  тiльки  йому
вiрить чи натяка? - будеш привiдцею жини,  то  куди  подiнешся,  станеш  i
мужем?
   - Коли ти, жона, береш на себе таку повиннiсть,  то  Buy  не  взяти  ??
менi? Одначе...
   - Що одначе? - не втрималась i поспiшила перепитати.
   - Во?вода з мене надто младомладий. Чи Даная не вiв старшi i достойнiшi
бути привiдцями в дружинi.
   - Старшi не будуть уже молодими, а достойнiсть, гадаю, де з часом,  тим
паче, що ти являв уже , i не раз.
   - Винагородив ?? неприхована вдячним зором i усмiхнувся
   - А ворохобнi серед чiльних мужiв через цi тво? гадки не буде?
   - Коли станеш поруч зi мною i станеш з вiрою та правдою в серцi  -  .не
буде, - сказала й простягла свою пещенонiжну, мовби в набiлi купану, руку.
Простягла й поклала на його десницю. - Ти - брат мого  мужа  Мезамiра,  се
раз, а  друге,  ?  сином  славного  в  родах  наших  Iдарича.  Хто  посмi?
ворохобитися, коли станемо при столi вiтця мого в парi?
   Казала щось i далi, та Келагаст не дослухався до тих казань.  Чув:  вiд
того ?? доторку возбуяла у тiлi кров, зродилось i стало всевладним бажання
припасти устами до Дана?но? руки й сказати тим  Дана?:  як  хочеш,  так  i
чини, я вже не пiду вiд тебе.
   Ладен був переступити через всi перестороги й стати ва ту звабну стезю,
ба цiлився уже переступити, та в останню мить всевладнiсть бажання змалiла
раптом i змусила бути дорослiшим та помiркованiшим. Звiвся  й  став  перед
Дана?ю на весь свiй, гiдний роду Iдарича i справжнього анта, зрiст.
   - Коли так волi? Даная, най буде, як волi?: стаю пiд ?? руку й беру  на
себе всi ?? повинностi.
   Княжна теж пiдвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антiв: i
висока була, i ставна, i до лиха красна.
   - З вiрою та правдою?
   - Ано. Чи Даная не вiда?: якщо вже обiця? Келагаст, то обiця? твердо.
   Як i перед сим свiтила на нього опромiненим  зсередини  i,  може,  саме
тому до безуму звабним видом. Лишень бiльше снаги було зараз на  ньому  та
ще рiшучостi. Прйсяйбiг, ма? намiр сказати щось, а то й вчинити таке, чому
й сама не годна повiрити, та не ста? одваги переступити через саму себе.
   - Може, Келагаст хоче глянути на небожа?
   - А то ж як.  Чи  годен  пiти  iз  сего  теремка,  не  побачивши  i  не
привiтавшись iз тим, хто продовжить рiд брата мого?
   - То ходiм, покажу.
   Йшла попереду й манила за собою звабами, брала  дитя  до  рук  -  i  ще
знаднiш манила. Бо не лише вид, очi ??, такi теплi i такi  осяйнi,  -  вся
вона променилася, осмiхаючись, та хвалячись сипом  сво?м,  та  тiшачись  з
того, що ма? його.
   - Як найменувала пебожа, Дана??
   - Iм'ям вiтця його - Мезамiром, - не  сказала  -  виспiвала  тi  кiлька
слiв.
   Стояв i милувався нею, ?? турботами, и тодi  вже,  як  передала  малого
Мезамiра нянi та  стала  перед  ним,  нацiлена  казати  щось,  не  захотiв
слухати,  пiднiс  до  уст  ??  десницю  й  поцiлував  пiдкреслено  вдячним
цiлунком.
   Коли виходив, нагледiв Дана?ну наставницю й поспiшив  вiдшукати  привiд
вiдiйти з нею осторонь.
   - Бабця може принести менi якусь там тасьму? - звернувся  до  не?  тодi
вже, як спинивсь бiля Гривадя. - Нелад тут, у сiдлi, тра закрiпити.
   - Чом нi, зараз принесу.
   . Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А  проте,
коли наставниця надiйшла, заговорив I ута?мничено-стишено.
   - То все ? правда?
   - Що саме?
   - Ну, що Даная волiв, аби я поклав крам ?? вдовиному | безлiттю?
   - Менi, молодче, не личить казати неправду, -  роз,  гнiвалась.  '.,  -
Стривай, - зупинив ??. - Я ось що хочу запитати:
   Наставниця чула про те 8 уст само? Дава? чи  всього  лиш  Здогаду?ться?
Якщо чула i певна, так насправдi й ?, то най скаже Дана? ще одну правду: я
згоден взяти ?? пiд сво? накриття.
   - А сам ти не годен сказати того?
   - Скажу, одначе опiсля вже.
   - Йой, - не без глуму засмiялася наставниця. - Що  то  ,за  мужi  пiшли
тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дiвку.
   - Що вигаду?ш! - розгнiвався. - Чи про умикання йдеться?
   - А то пi? Гада?ш, така, як Даная, сама прийде  i  скаже:  "Бери  мене,
хочу бути тво?ю".
   Сказала й пiшла прiч. А вiн, Келагаст, мусив лишатися  сам  на  себе  й
тетерiти з дива. Се що ж вона собi дума?, та стара карга? Апо, що дума?  i
що рече? Де видано, аби умикали кiiяжу доньку, та ще вдову, та  до  всього
коли не сьогоднi, то завтра  княгиню?  З  глузду  з'?хала.  Присяйбiг,  не
iнакше, як з'?хала.
   Вихопився на Гриваня i погнав спересердя чвалом. Схоже,  що  мав  намiр
розвiяти все те по вiтровi. Та ба, i чвал ие допомiг. Перегодом упевнився:
час теж не допомагав... Одие, Даная нiчо не  робить,  аби  став  привiдцею
дружини, а друге, сама не йде анi з мислi, анi з серця. Як заронилася туди
непереборною звабою, так  i  не  переста?  бути  нею.  Водив  молодцiв  на
стрiльбище i клопотався стрiльбою,  а  думав  про  Данаю,  уривалася  мить
лишитися самим iз собою та розiбратися в  собi  -  бачив  Данаю  i  тiльки
Данаю. I частувати не частувала, i по?ти не по?ла, як був у не? в  теремi,
а почува? себе убаяним. Мало того, що заволодiла мислями i серцем, -  сили
позбавила до краю.
   Те, мабуть, нагледiв i Старк. Он як пильно приглядався, коли  правились
на стрiльбище, не спускав ока i на стрiльбищi. А це вже  й  кличе  чомусь.
Невдоволений iим, як навчав отрокiв, чи, може, ще далi бачить старий  лис:
нагледiв, бiгме, що був у Дана?, й волi?  вивiдати  тепер,  чому  був,  що
хова?ться за тими одвiдинами.
   - Кликали, во?водо?
   - Ано, - не став доглядатися до нього Старк, як i вволiкати. - Дiло  ?,
Полагаете. Князь Волот затiяв похiд у роме?. Не ратний, нi, --  заспоко?в,
помiтивши, певно, неабияке збентеження в очах i на виду свого  тисяцького,
- Iз сольством правиться до ромейського iмператора, хоче буцiмто  поновити
пiдписаний з покiйним Юстинiаном ряд.  Ти  в  нас  кмiтливий  та  й  зроду
сольського. Пiдеш iз Болотом вiд  дулiбiв,  обстоюватимеш  у  тамтiм  рядi
потреби землi нашо?.
   - Сам пiду чи з мужами сво?? тисячi?
   - З мужами, одначе не з усiма, - осмiхнувся старий. -
   - Одбери десяток лiпших, та й лаштуйтеся. Нацiлився  було  спитати:  "А
Даная вiда?, куди я ?ду?" - та збагнув нараз: викаже тим i себе, i  Данаю.
Збагнув i прикусив язика. Вже опiсля, як вляглася бентега, поцiкавився:
   - Коли маю правитись?
   - За два-три днi. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.
   - Не вистачить, во?водо. Путь он яка i дiло не з  останнiх.  Маю  себе,
людей, комоней нарихтувати як слiд, про подарунки iмператоровi подбати.
   - Про подарунки князь Волот подба?.
   - Як то - Волот? Сольство правитиметься  вiд  усi??  землi,  всi  мають
внести свою лепту. З порожнiми руками я пе по?ду.
   Старий замислився.
   - Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий пiдожде. Даю  тобi
на збирання чотири днi. П'ятого удосвiта ма?ш ви?хати.
   Утiха невелика, додав всього лиш день. I бiльше, ясна рiч, не  додасть.
Тож i теревенити з ним не випада?. Лиша?ться сказати: "Згода" - та й пiти.
А як скаже, коли язик не поверта?ться? По?де он як далеко i он як надовго.
Чи може по?хати, нi до чого не домовившись iз Дана?ю? То ж буде не  похiд,
а згуба. Присуха, невизначенiсть висушать його. Усе ж може  статися,  коли
по?де, нi до чого не домовившись iз нею? А часу он як мало. I до Дана?  не
на всякому огирi пiд'?деш. Хiба... Стривай, стривай. А коли пiти до не?  й
оскаржити: "Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить iнше". Та  й  про
подарунки не а кимось, таки з нею ма? вести рiч. А так, княжа  скiтниця  в
?? руках, тож про подарунки мусить вести рiч лише а  нею.  Нi,  свiт  таки
мудро влаштований. Навiть над крутопаддю вiдшука?ться стезя,  що  виводить
на убезпечене мiсце Навiть у повнiй безвиходi е вихiд. Не став  зволiкати;
вiдпросився iз стрiльбища й погнав
   Гриваня до Дана?.
   - Се правда, що повелiвав Старк?
   - А що повелiва? Старк?
   - Велить рихтуватися та правитися аж у роме?.
   Анi стверджувала, анi перечила. Дивилась замилувано i мовчала.
   - Ти не хотiв би так далеко вiд ?здити? - поцiкавилася зрештою.
   - Ну чом же... Коли се конче треба, то по?ду. Ось  тiльки...  Чому  так
нагло i чому повелiвав Старк?
   - Се не Старк, се я повелiваю, Келагасте!
   - Ано. Сам надоумив, тепер диву?шся?
   - Н-не розумiю.
   - Хто казав тамтого разу: не було б ворохобнi  серед  мужiв?  Ось  я  й
послухалася тво?? ради. А послухавшись, велiла саме тебе послати слом  вiд
дулiбiв. Повернешся з роме?в зi  славою  -  i  заткнеш  усiм  хавки.  Чув,
Келагасте коли побува?ш у роме?в та пiдпишеш ряд  iз  ромеями,  даси  менi
привiд i резон саме тебе поставити бiля себе.  Тодi  нiхто  не  одважиться
посилатися на твою молодiсть i перечити.
   - А коли не впораюсь iз тим, у чому поклада?шся на мине?
   - Упора?шся. Князь Болот мац вже домовленiсть з  iмператором.  Лишилося
во?хати до нього та пiдписати - ото i все.
   Пройшлася, вдоволена а чи потiшена, i вже потiм додала:
   - Тiльки ти нiде нiкому анi слова про се, чув?
   - Чую, княгине.
   Мабуть,  сподобалося  величання.  Пiдiйшла,  стала  мало  не   впритул,
дивиться пильно i вiддано.
   - Того, крiм мене i тебе, нiхто не зна?, навiть Старк. Се перша наша  з
тобою та?мниця.
   - А буде й друга?
   - Ано, всього буде, коли правитимемо  землею:  та?мниць,  пiдступностi,
непослуху, ба навiть лжi. Чи ти не в родинi чiльного мужа жив,  не  вiда?ш
про те?
   - Мiй вiтець навчав нас бути насамперед  правдивими.  Мезамiр  лише  до
хитростi удався в розмовi з аварами, а ба, чим поплатився за це.
   Осмутнiла на виду й замислилась. А помисливши, сказала:
   - Коли б же й iншi були благочестивi в дiлах i помислах. А що лиша?ться
робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та... - осмiхнулася, - про
се потiм. ?дь, побувай мiж роме?в, приглянься до них, сам завважиш,  що  i
як.
   Спроваджу?... А як же з тим, заради чого йшов  сюди?  Невже  наставниця
нiчого не сказала Дана?? Не може того бути. Вони  у  змовi,  бiльше  того,
заодно... Що ж робити? Iншо? нагоди побачитися з  Дана?ю  може  вже  й  не
бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, нiколи вже не скажу.
   Пiдвiв, збираючись iз духом, голову, дошукувавсь уже слiв, якими мiг би
започаткувати ??, свою  бесiду  з  Дана?ю,  та  не  встиг  за?кнутися,  як
розчинилися дверi i на порозi стала наставниця.
   - Най вибачить менi княжна, час порати сина.
   - Iду... Ми ще зустрiнемось, Келагасте, - сказала замiсть "прощавай". -
Перед вiд'?здом зайдеш за подарунками.
   Провела за порiг й  сховалася  в  теремку.  А  Келагаст  плуганився  до
Гриваня й ганив на всю широчiнь мужньо? натури ?? наставницю.
   "Гемонська басиха. Пiдслухала мо? мислi i жадання, чи як розумiти ???"
   I мужiв, що пiдуть iз пим у ромо?, одiбрав, i мужам повелiв  готуватися
до походу, а сам коли й думав про нього,  то  лиш  тодi,  як  приходили  й
нагадували: ? потреба думати. З якогось часу вiдвiдала його й не вiдступа?
вже мисль: роме? - не блигомий свiт. Он скiльки седмиць пiде  на  те,  щоб
добратися до  них,  висидiти  там,  доки  доступляться  до  iмператора  та
перетрактують з iмператором. А ще ж i зворотна путь буде. Чи не  станеться
так: вiн ходитиме та дбатиме про супокiй  землi,  а  тим  часом  до  Дана?
протопчуть стезю iншi? Провiдав  котрийсь  iз  князiв  чи  княжичiв  землi
Трояново? й при?де свататись. Чи не схитнеться в такiм  разi  Даная?  Мовя
про слюб мiж нею i ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його
чiльнiсть у дружинi. Чи Дана? довго переiнакшити й обернути  то?у  розмову
на iнше? Сама ж казала: всього буде,  коли  правитимуть,  i  непослуху,  i
пiдступностi, i лжi. Та й з iншо? землi можуть провiдати про не? й заслати
сватiв. Однi - заради Дана?, iншi - заради того, щоб посiсти  княжий  стiл
на Дулiбах. Хiба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада i  он  яка
красна.
   "Се? ж ночi умкну ?? i зроблю своею", - став на мислi Келагаст.
   Всякий обнадi?ний -  одержимий,  а  обнадi?иий  в  жаданiм  слюбi  -  i
поготiв. Ходив в  отнiх  хоромах,  а  бачив  себе  в  сутiнках  ночi  бiля
Дана?ного теремка, а ще - на огирi купно з Дана?го. Чув посвист  вiтру  та
крики погонi ? торжествував, що недосяжний ?, що увiмкнена Даная  не  пiде
вже вiд нього, забере сина й сидiтиме, повита слюбними узами, в родi вiтця
Iдарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже  як  повернеться,  згуляють  в
хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулiбах.
   Певен, Даная й не помишля?,  що  Келагаст  може  зважитись  на  таке  -
умкнути ?? та?мно. Те, що казала про умикання  ??  наставниця,  -  вигадка
старо?, i не бiльше.  Прийшлося  до  слова  -  i  вирекла,  аби  спокусити
молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не дума?  й  не  гадав
про те. Зна?, вона - за високим валом, пiд надiйною охороною, ?й  нiщо  не
загрожу? в отньому гнiздi. Вiн i скориста?ться тою  певнiстю.  Ось  тiльки
коли i як вчинить те? Серед бiлого дня чи  в  надвечiр'я?  Вдень  простiше
було б виманити Данаю за ворота чи  принаймнi  на  подвiр'я.  Та  ба,  при
воротях ? сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А вiд погонi
в сiдлi з Данавю не втече. Лиша?ться надвечiр'я,  коли  i  на  нiч  ще  не
зайде, i темiнь уже буде. Вiзьме а собою  кiлькох  мужiв,  спеленав  з  ?х
помiччю сторожу бiля ворiт, а там уже надiя на спритнiсть та на дужу  силу
комоней.
   Келагаста поважали в дружинi за гострий розум, молодечу  одчайдушнiсть,
а ще за те, що не наступав без потреби  на  карк,  кожному  дозволяв  бути
самим собою. Одначе серед довiрених були найдовiренiшi. На них i  покладав
сво? сподiванки. ?дине, що муляло до часу, усi иайдовiренiшi йдуть iз  ним
за Дунай. Чи в потреба вплутувати ?х у се дiло? А  втiм,  .до  лиха  всякi
сумнiви. У пущi, на недрi  лiсовi  най  iдутьi  Коли  йдеться  про  он  як
уподобану Даяаю, нiщо не спинить його, вчинить так, як волi?.
   Аби намiри стали дiлом, а дiло - свiтлим днем, велiв мужам, що, йшли  з
ним до Волина, зшити покривала - так, щоб вiльним лишався лише один отвiр,
i взяти ?х iз собою.
   "Не буде Дана? на прдвiрнипi, - мислив у путi, - велю челядi покликати.
А вже як вийде та стане за порогом терема, нiде не  дiнеться,  буде  мо?ю.
Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив  вiд  свого  або  схибив  у
намiрах сво?х. Заприсягайся може, такого не було и не буде.
   А сталося.
   Даная не прогулювалася того дня з сином.  Анi  на  подвiрницi,  анi  на
подвiр'?. Коли ж сказав челядникам, що се прибув вiн, ?? дiвер Келагаст, i
що в нього невiдкладне до не? дiло, зголосились  освiдомити  про  те  свою
повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у  Дана?  заслабло  дитя,
вона не може прийняти його, хай прийде завтра.
   Ма?ш. Як же завтра, коли завтра останнiй день перебування у Волинi?  Он
скiльки клопотiв збереться перед вiд'?здом.  I  нiч  лишиться  всього  лиш
одна. Чи то годиться: умкнути поночi жону, а вдосвiта покинути вже?
   Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли  стоятиме  на  сво?му,  Даная
вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матiр, коли в
не? слабе дитя? Чи сполоханiй i зболенiй тривогами матерi до  слюбу  буде?
Така швидше очi видряпав, сама себе удавить, анiж скориться чужiй  силi  i
ляже в ложе з тим, що взяв ?? силою.
   Нi, нi, сьогоднi не умикатиме ??. Не вiда?, як буде эавра, та сьогоднi
не умикатиме.
   - Скажiть Дана?, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тодi, коли
младомладому Мезамiровi сiане лiпше.
   Поклав зробити так: завтра пiде серед бiлого дяя, потоворить  з  Дана?ю
про подарунки; коли i в кого вiзьме ?х, а потiм уже поцiкавиться здоров'ям
небожа.
   - Лiпше йому, - сказала, коли повiв рiч про Мезамi|ра, - а проте  й  не
зовсiм. Боюсь, чи не вогневиця в нього.
   - А що кажуть басихи, волхви-баяни?
   - Запевняють,  що  не  вогневиця,  вiд  злого  повiтрiя  галася  немiч.
Помовчав мить i вже потiм сказав Дана?:
   - В такому разi я не по?ду в роме?, доки не дiждуся Одужання.
   Видивилася сво?ми й без того широко одкритими очиа й застигла в подивi.
   - Як то не по?деш? Ти що, Келагасте?  Князь  Волот  ез  тебе  не  зможе
вирушити до роме?в.
   А я не можу полишити Волин в такiй осмутi, як в.
   Путь он яка далека i тривала. Що думатиму i як почуватиму себе в  такiй
путi?
   Заяснiла видом, уста навiть сiпнулися, виказуючи усмiх. I  очi  свiтили
вдоволено.
   - Я мала б радiти а тво?? прихильностi до мене i мого сина,  -  сказала
голосом видимого розчулення. - Однак повелiваю: не  роби  сього.  Чи  твоя
присутнiсть стане в помiч Мезамiровi?  ?  бiля  нього  волхви-баяни,  в  й
басихи. Можеш бути певен, подбають про Мезамiра. Ти ж ?дь i повертайся  зi
славою. Тим найбiльше зробиш i для мене, i для себе, i для Мезамiра.
   Що скажеш такiй? Мусив iти й збиратися в путь. Був  жахiть  певен  уже,
так i станеться: по?де, нi до чого не домовившись iз  Данавю,  можливо,  й
обманутий нею. А все ж тi?? певностi стало лиш на те, щоб зiбратися в путь
та вв?ха?и за Волин. Одразу за Волином спинився i сказав мужам:
   - Далi не ?демо. Ставайте табором "а тамтiй галявi i ждiть. Тв, ти,  ти
i ти, - вказав на чотирьох, потiм i на п'ятого, що мав бути за старшого, -
Всi iншi пiдуть зi мною.
   Скiльки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки  Даная  прожеве
осмуту з серця, назналися всi, а як довiдався Келагасi, що  вона  прогнала
вже ??, знав лише вiн. I не став покладатися  на  соузницю  татей  -  нiч,
серед дня накинули покривала та замотузували надiвно мужiв, що стояли бiля
ворiт, запеленали покриважом i Данаю, ба навiть так,  що  не  зоглянулася,
хто вчинив те. Певно, обiмлiла а ляку, бо не боронилась i  не  кликала  на
помiч. Тодi вже завовтузилася й стала пручатися та  виказувати  ляк  свiй,
плачi та благання, як  вихопилися  з  Волина  й  погнали  комопей  вузьким
путiвцем у лiсi - далi вiд переслiдування i  переслiдувачiв  i  ближче  до
ловчого сховку на бортних угiддях Iдаричiв.
   - А тепер лишiть нас,  -  повелiв  мужам,  коли  опинилися  в  надiйнiй
глухоманi. - Повертайтеся до табору i  ждiть  мене  у  таборi.  За  тамтим
колiном, - сказав, як рушили вже, - повернете ошуюю. До Волина  тим  самим
путiвцем не правтесь.
   Скакав та й скакав ще, доки  опинився  в  затишному  сховку.  Даная  не
пручалася вже, лише схлипувала  важко  та  штовхалася  спересердя.  Певно,
догадалася вже, хто умкнув ??, i ждала, коли настане сiй втечi кiнець.
   Зняв ?? з огира i, мов дитя, понiс поперед себе до  хижi,  Там  уже,  в
хижi, як став розмоiузовувати, зiзнався:
   Не бiйся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав,  що  не  можу
по?хати в таку далеку путь пючи смуток у  серцi,  i  таки  не  по?хав.  Бо
найбiльший i смуток йшов вiд жадання мати тебе за жону, а Мезiра за сина.
   На ту мить зняв iз не? покривало i не встиг отямитися, отримав  такого,
що iскри з очей посипалися, ляща. Iдного,  а  там  i  другого,  за  другим
третього.
   - Ти що? - звiвся на рiвнi й заслонився вiд не?, до х& гнiвно? i до
сказу люто?, рукою, - Нiби сама i хотiла бути мо?ю.
   - Хотiла-м, та не так, не так, не так! - кремсала його ниску з одного i
з другого боку, доки не знесилiла, й i того вимучена  страхом-тривогою,  а
ще мукою-обидою, | вже знесилена, присiла бiля ложа й  схилилася,  плачуI,
на ложе. - Як ти посмiв? - питалася крiзь сльози.  -  мiг  дозволити  собi
таке?
   - Наставниця сказала...
   - Бевзь один! - обернулася люто. - Чи наставниця . гла подумати, що  ти
не тямиш, до кого залиця?шся? Iто я тобi, що ти дозволив собi  умикати?  I
Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалi сво?,  iнiелася  й  сказала,
печально доглядаючись до Кела-
   Ета.
   - Ти  осквернив  сим  сво?м  вчинком  мо?  найлiпшi  почуиня  до  тебе.
Найлiпшi, чув?! Тепер... тепер, коли не  Винайдеш  способу,  як  повернути
менi славу непорочно? | iкони i матерi, можеш  не  сподiватися,  що  будеш
послюб"лений зi мною. Лiпше руки накладу на себе, анiж дозi'?олю те.
   - Позирав на не?, нiби кiт на мишу, i думав: "Ано, така йвже й накласти
на себе руки, коли дозволити бiльше, вiж дозволив оце".  Аби  не  лишалася
певною: вiн таки бевзь i не достойний бути ?й мужем, скинув iз себе осмуту
ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочнiй донинi  Дана?  ??
непорочнiсть. I вже тим, що недовго шукав виправдання для себе,  зда?ться,
умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся i мудро  намислив.  Повiз
княжну в свiй табiр i сказав мужам, з котрими не так давно умикав ??:  те,
що знають вони про умикання княжни Дана?, най забудуть, що знали.  Вiднинi
вiн i всi, хто був з ним у Добритовiм оседку, не татi,  а  тi,  що  одбили
Данаю в татей i повертають ?? тепер у отпiй терем, незаплямовану татями.
   - Утямили, що речу?
   - А так!
   - Винагороду за сей достойний  мужiв  вчинок  матимете  вiд  Дана?,  як
прибудемо з роме?в. А зараз коня княжнi. Повернемо матiр  синовi  ??  -  i
знову в путь.
   А сам собi завважив, доки саджали в сiдло Данаю; "Ось ти, Келагасте,  й
почав iз лжi".



   XII

   З  якогось  часу  мiж  втiкичiв  почав  ширитись  поголос,  нiби  князь
ки?вський збирав на Полянах люд i мав намiр заселити ним степ за Днiпром.
   - Що збере вiн на Полянах? - знайшлися обiзнанiшi. - Не полянами, нами,
втiкичами, ма? заселяти.
   - А се ж з яко? речi?
   - Та з то?, що втiкичi ми, чужi йому. А степ  справдi  тра  заселяти  -
обри пiшли звiдтам.
   - Хай селить кого хоче, тiльки не нас.
   - Ано, де це видано? Он скiльки поту пролили, корчуючи пнi,  обробляючи
дядини. Тепер, коли пiдготували собi ниву та  утвердились  на  благодатнiй
нивi, ма?мо лишати? Кому й пощо? Не пiдемо, люди! Не пiдемо - i край!
   Богданко спершу дивувався таким поголоскам  i,  признатися,  не  зовсiм
вiрив. Коли ж дiйшло до того, що люд втiкипький  зiбрався  до  Дитинця  на
вiче й покликав його перед себе, мусив повiрити.
   - Вгамуйтеся, людове! - закликав до  тишi.  -  Князь  ки?вський  не  за
горами. Завтра вiзьму з собою мужiв та й вирушу до нього.  А  там  напевне
вже знатиму, що намислив вiн. Вiд себе ж обiцяю  вам:  на  переселення  не
пристану. Бо, як i колись, сюю на мислi  бабцi  Доброгнiви:  не  в  ратних
по?динках благодать людська - в трудi i в супоко?.  А  ця  земля  найбiльш
придатна ? для того. Iншо?, скажу киянам, не потребу?мо.
   - А ще скажи, - кричали з гурту,  -  не  хтось  iнший,  ми  зробили  ??
плодоносною землею. Iз пущi, повiдай  ?м,  зробили  плодоносною,  то  чому
ма?мо уступати комусь?
   - Ано, i се скату. Будьте певнi!
   Далебi, вiрили йому: i вгомонилися по тих запевненнях, i роз'?хались по
восях доволi швидко. Бо зникли  вiрити.  Ще  не  було  такого,  аби  князь
Богданко казав одне, а мислив i чинив iнiнс. Тож не чинитиме  казпачиго  й
за сим разом. Навiть тодi, як поляни чи князь долянський захочуть  зламати
його силою, все одпо по аiде  супроти  добро?  волi  люду  свого.  З  цi?ю
певнiстю вирушав у путь. З нею доправився i в  л?в.  Був,  щоправда,  дещо
спантеличений нежданим: князь,  сказали,  нездужав.  Iти  до  немiчного  а
таким, як у Втiкичiв, клопотом, не випада?, ясна рiч. Одначе ж i на Втiкич
повертатися нi з чим теж не  гоже.  Що  скаже  люДовi,  коли  повернеться?
Тупцювався i не знав, як йому бути. Аж чу?: кличуть.
   - Князь довiдався, що ти тут, - довiрливо мовив стардий iз княжичiв,  -
i велiв зайти. Просив недужого простити йому за невчасне -"вторгнен-
   Еня, та Острозор, здавалось, i не слухав його.
   - Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Ки?ва, -
стримано й доволi кволо заговорив, - Занемiг я, а дiла стольнi  кличуть  у
похiд.
   - Отак навiть?
   - Не лякайся, похiд сей не буде ратним. Антське [сольство правиться  на
чолi з вiтцем тво?м до стольного Цгорода Вiзантi? Константинополя.  Комусь
iз нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати  тебе.  Казав  щось
про вигоду, що ?? матимуть анти, коли i-поновлять iз ромеями ряд, про  те,
що вiдсутнiсть обрiвсу степу убезпечу? обводи землi Трояново? i стелить ?м
; путь за Днiпро, до самого Дону.
   - Сiверяни давно уже обсiли Сiверський Дiнець, обсiдають i Влтаву. Чому
б нам не сiсти на благодатнiй  землi  Заднiпров'я,  хоча  б  i  по  Альтi,
Трубежу?
   - То князь i се хотiв менi сказати?
   - Се також.
   Слушнiшо? нагоди заговорити про те, з чим прибув  до  Ки?ва,  й  шукати
годi. Та чи треба? Бесiда он в яке русло пiшла.
   - I як маю розумiти те його казання? Тан, як подейкують на Втiкичах?
   - А що подейкують на Втiкичах?
   - Нiби князь памислив зняти  люд  втiкицький  з  обжито?  ним  землi  й
перекинути за Днiпро. Землю ж ?хню, так щедро политу потом i  возведспу  в
плодоноснi поля,
   передати росичам.
   - То лжа ?, - спохмурнiв Острозор i силився звестися. - Пiдла i не гожа
думаючих мужiв лжа. Заселяти землi за Днiпром кому i без вас. Се  одне.  А
друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже  я  давав  йому  привiд  так
погано думати про себе?
   - Досi не давав, а се дав якимсь робом. Iiогояос вiд росйчiв iшов.
   - I ти повiрив поголосу?
   - Як мiг не вiрити, коли зiбралося вiче i зажадало аиати правду. Тому й
прибув до тебе, аби почути ??. Острозор лiг на постiль i стомлено заплющив
очi.
   - Я iнакше мислив про тебе, княже втiкичiв, - сказав перегодом. -  Коли
так, не пiдеш iз сольством, iнших пошлю.
   Богданко вiдчув: паленi? видом, а як повестися, не втямить.  Обернутись
i пiти? Негоже якось. Попросити прощеннi?? А чи так уже й завинив? Десь же
зродилася вона, бесiда про переселення втiкнчiв. А де ще  мала  зродитися,
як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються бiля князя?
   - Комусь вигiдно було, мабуть, посварити нас, - зiтхнув сумовито, - ось
i пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
   Хотiв було розкладатися та й пiти, одначе згадав: кяяаь-бо в  немiчний,
i стримав себе.
   - Не бери сього близько до серця. Добре вже  те,  що  поголос  виявився
лживим. Не мiг я не  прибути  й  не  побесiдувати  з  тобою,  коли  он  як
зворохобився люд на Втiкичi. Зваж, ми я" хотiли б ночувати себе чужими  на
тво?й землi. Корiння родiв наших мiцно переплелося  вже.  Рубати  його  не
тiльки негоже, а й противне здоровому глузду дiло. Тож забудь, княже,  про
незгоду, видужуй.
   I вже тодi, як сказав се, поклонився i вийшов з опочивальнi.
   Втiкичi не цураються Ки?ва. Коли раз, коли й  двiчi  на  лiто  правлять
сюди хури iз збiжжям, ведуть корiв, комоией на торжок,  звiдтам  привозять
сiль, рала, мечi та сiдла. Зате князь втiкицький коли й бува? в Ки?вi,  то
лиш тодi, як кличуть дiла княжi або кличе ки?вський князь.  А  такий  клич
бува? нечасто, коли раз на лiто, а коли й раз на  п'ять  лiт.  Може,  саме
тому город цей за кожними вiдвiдинами  вида?ться  Богданковi  новим,  досi
незнаним. I потреба приглянутись до нього за  кожним  разом  своя.  Колись
полуденнi ворота вабили, стiни, що ними обнесено  город,  потiм  -  княжий
терем, капище при теремi;  тепер  вразила  вксокость,  на  яку  вознеслась
твердиня полянського племенi пад рiкою, далина, що стелиться вiд крутонадi
на полуночний схiд вiд города, а надто повноводi рiки, що зливаються нижче
по течi? в одну й котять привiльнi синi води до моря, в  кра?  полудеiпii.
Та, дальня рiка, Днiпром паиовав .пуетельви, лише врiод об'явигься нa  цiй
руг. По цiй  же,  що  пiд  крутопаддю,  снують  та  й  снують.  ви.  Однi,
спорожнившись, одпдивають вiд торжка в до,х,  iншi  прибувають.  З  усього
видно, не лише полянськi сiвереькi, з iнших земель теж в.
   "Князя Острозора можна зрозумiти, - став на мислi.  -  Ьму  ве  випадав
бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться
за Днiпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як i Днiпро, коли весь ане
полянським".



   ХIII

   I дулiби з древлянами, i поляни, i удагаi не  забарилася  вiдгукнутися
на клич князя Вояота, прислали людей, гiдiв скласти  всеантеьке  сольство,
прислали й подарунки, ар ?х мають пiднести в  Константинополi  iмператору,
iмпевтрицi, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не  почував
себе ладним вирушати в таку далеку уть i в такiм важливiм для всi??  землi
дiлi. Та несподiва слабiсть, що ?? зродила розмова  з  Миловидою,  надовго
-доклала  його  в  ложе  й  пiдточила   надiйну   ще,   адавадвсь,   рилу.
Вiдлежуючись, зборов нiби ?? i на ноги став, дякую миловидиним  ласкам  та
клопотам волхвiв-баянiв, а си|ли тi??, що була в тiлi, не  почував.  Через
те й не може стати ва  твердiй  мислi,  яку  путь  обрати,  правлячись  до
Кон|стантинополя: таки морем  чи  сухопуттю?  Кутригури  не  будуть  пiсля
розмови з ?хнiм ханом перепоною, пропустять сельство через свою  землю.  I
Вiталiан   зустрiне   достойно,   певен,   дасть   супровiд,   до   самого
Константинополя доправить антiв недоторканими. Та ба, се он яка тривала  i
зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, бiльше
риссю та вскач. Морем було б простiше i надiйнiше, коли б море видалося на
той час справдi гостинним. Як здола? його в один i в другий  кiнець,  коли
розбурха?ться? Чи не стане йому ще гiрше, нiж на  суходолi?  Колись  добре
зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять лiт тому. Тепер i
князь Волот не той, i сила не та. Таке вiдчуття, що й  поспiшити  треба  з
сольством до роме?в та з укладанням ряду з ромеями.  Не  певен,  що  через
зиму зможе вже податися в такi далекi мандри.
   I все ж де буде лiпше? На якiй iз  двох  мандрiвок  май  зупинити  свiй
вибiр? Таки на морськiй? Мабуть, що так. Там принаймпi сподiванка,  що  не
застигне в морi бурi, а застигне, можна вийти на берег i переждати К.  Тож
так i' повелить слаи iз земель  содружних:  лишайте,  братове,  комоней  у
Чернi, лаштуйте подiю, бо правитимемося Днiстром, а там лиманом i морем.
   Ще одне мав зробити до вiд'?зду: побесiдувати якось iз Миловидою.  Сама
не своя ходить вiдтодi, як сталася  його  немiч,  далебi,  винною  почува?
себе, а заговорити про свою вину не посмiв. Як може ?хати  в  таку  далеку
путь i не заспоко?ти ??, лишити при мислi, що таки винна?
   Воно, коли вдуматись, то так i  в.  Мала  б  спитатися  перед  тим,  як
навертати доньок до сво?? вiри, чи вiтепь ?хнiй згоден на те, чи треба  це
?м? Зсвовволила, а чому, не втямить.  Досi  за  нею  не  водилося  такого.
Ставить вiру i право кожного обирати ?? незалежними вiд родинних уз,  вище
вiд них? Далебi, що так.
   Аби не лякати  бiльше,  нiж  налякана  вже,  влучив  нагоду  й  повелiв
замирено:
   - Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синiв, довьок, побесiдувати тра.
   - I малих?
   - Атож.
   Постояла, роздумуючи, й тодi вже сказала:
   - Радимко, Добролик i Свiтозар серед дружинникiв. Либонь,  надвечiр  аж
прибудуть.
   - То надвечiр i збереш усiх.
   Уже як сталося воно, його повелiння, i Миловида  пiшла,  виколисуючи  в
собi новi тривоги i стару печаль, збагнув, догаду?ться, про що  йтиметься.
Збагнув i одумався. Нащо сказав так: i малих? Чи  для  малих  годитиметься
те, що налаштувався повiдати дорослим? А втiм, най уже буде, як е.  Бесiда
ся чимось скидатиметься на  прощання,  а  попрощатись,  вирушаючи  в  таку
далеку путь, мусить з усiма.
   I старшi, надто доньки, i найменшi, чи  то  самi  по  собi  перейнялися
тривогами, чи були напученi вже материним словом, - заходили до  просторих
хоромiв, в яких вiтепь ?хнiй полюбляв думу думати та й усiх, хто  вдавався
до нього, приймати, бажали йому гараздiв та й всiдалися на лавицях, тихi й
настороженi, видно було: очiкують не знати чого. Лише  тi,  що  прибули  з
поля, не хотiли чи не встигли уподiбнитися iншим. I найстарший -  Радимко,
i два середульшi - Добролик  та  Данко  -  зайшли  недоречно  збудженi  та
рвiйнi,  ба  навiть  опiсля,  як  розглянулися,   не   вгомонились.   Лише
перезиралися з матiр'ю, сестрами, вiтцем i ждали, що ?м повiдають.
   Казав уже мамi вашiй, - почав князь, - i вам оце кайу: правлюсь  далеко
i надовго. Господинею i повелительеою всiм у теремi i на столi лишаю матiр
Миловиду. Рать | дiла ратнi покладаю на Стодорка i Власта. Будьте послушIi
?м i дбайте про те, що велiтимуть вам. Тобi, Радимку, Е вам, доньки мо?, -
поглянув у той бiк, де сидiла Злата з Миленою, - ще одне  буде  повелiння:
яко старшi, тримайтесь мами i допомагайте мамi. Ну,  а  ви,  -  вдався  до
найменших, - завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю,  такими  й
будете?
   - Будемо, отче, - твердо пообiцяв за всiх старший iз рiйцi -  Свiтозар.
- Вертайте здоровi з тамтих роме?в, про ас не майте клопоту  в  мiзках,  а
тривоги * серцi. Буде, як Цв, злагiдно i гоже.
   - Спаси бiг за певнiсть. А тепер iдiть собi, ми ще  поесiдуемо  тут  iз
старшими та а мамою. Малi пiдiйшли, поцiлували вiтцевi руку на прощання та
рушили один за одним до порога. Свiтозар теж iз Ними. IТодi вже, як провiв
усiх, затримався бiля дверей i сказав, Долаючи сум'яття:
   - У мене прохання, отче.
   - Кажи.
   - Як будете  в  ромеях,  придбайте  там  перегудницю,  а  то  ^й  гуслi
найгоднiшi.
   Княаь довго i пильно дивився на нього.
   - Тобi дали ми з мамою iм'я  Свiтозар,  сподiваючись,  ?ЗДО  ти  станеш
провiдною зорею для всi?? Тиверi, окрасою уратi тиверсько?,  а  ти  все  з
пипелами бавишся, про гуслi рiвслиш.
   - Бо любi менi е. '- Ну, ну, - князь йому. - Хай буде так. Тiшся,  доки
молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такi. Як 'на мене,  вони  в
слов'ян лиш знанi.
   - Вiн вельми лiпотно спiвав, отче, - озвалася Милана,  отроча  зачинило
за собою дверi. - I на дудi, пипелi мтинав таке, що не всякий зугарен.
   - Нiчим iншим не бавиться, - похвалилася й Злата,  -  лаше  гра?  та  й
гра?, надто там, у Соколинiй Вежi.  Пiде  на  ивяе  чи  на  узлiсся,  ляже
усамiтнений та й витинав на всi пади. Я не раз пiдкрадалась i чула.
   Князь слухав ?х уважно i думно. Коли ж стишилися, сказав:
   - Кожному своя утiха. Ось тiльки чи личить вона княжому синовi. Ну,  та
повелiв уже: доки молод, най тiшиться. Пiдросте - порозумнiшав. Я ось чому
залишив вас, - звiв на iнше. - Невеселi думи .обсiли  мене  перед  походом
сим. А може, й поганi передчуття - хто вiда?. Тому маю поговорити з вами.
   Доньки не знали, про що пiде рiч, дивились,  настороженi,  i  ждали.  А
Миловида одразу ж потупила зiр i вкрилась червiнню.
   - Може, най отроки iдуть собi, - порадила i глянула благальне на мужа.
   - Нi, хай чують i знають. Мова пiде, дiти мо?,  про  те,  як  жити  вам
надалi i якого берега триматися. Ви зна?те, люд  ваш  споконвiку  молиться
сво?м богам, тим, що е сущими на островi Буянi i шлють  звiдтам  благодать
свою для всiх, хто вiру? в них i ? вiрний ?м, ма? за ту вiру твар земну  i
злаки земнi, а ще - медоноснi дощi на землю-плодоносипю. З того  живе,  на
те уповав i уповатиме. Ви ж, - глянув на доньок, - чомусь  зреклися  а  чи
ма?те намiр зректися ?х. Хотiв би зватв: хто надоумив вас i  що  спонукало
до того? Най мати ваша Миловида вiру? Христу -  у  не?  були  на  те  сво?
причини. А що вас примусило зректися сво?х богiв, уповати на Христа?
   - Ми не зреклися, отче, - не переставала дивитися на нього й дивуватись
Милана.
   - Як то - не зреклися? Нiби я не видiв, як ви молилися.
   Денька хотiла сказати щось i спiткнулася на словi.
   - Молилися, однак не  зреклися.  Ми  всього  лиш  прохали  Христа,  аби
заступився. Хiба не вiда?те: мати Миловида тому й увiрувала в нього, що не
нашi боги, а Христос зглянувся на ?? благання ревнi i одвiв в останню мить
жертовного ножа, порятував вас для не?.
   - Пусте  речеш!  -  розгнiвався  Волот.  -  Мою  долю  визначив  жереб,
правдивiше - воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матiр вашу  принесено
йому в жертву? Як можна не пам'ятати цього i  уповати  на  iншого,  чужого
нашим родам бога? Невже не вiда?те: боги не простять вам вiдступництва,  а
люд тверський тим паче. Доки я - князь i е серед вас, вдаватиме,  що  нiчо
не бачить i не зна?, а не стане мене, скара? за вiдступництво, i найтяжчою
карою. Чула, Миловидо, що речу?
   Як сидiла, не пiдводячи очей, так i лишалася сидiти.
   - Господь сказав, - мовила тихо,  -  хто  не  здатний  вiрити,  той  не
здатний i терпiти. Вiр менi - i витерпиш.
   Не пiдвiвся, охоплений полум'ям гнiву, i не пiдвищив, як личило б  мужу
i князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильнiше, пiж досi.
   "Он як обернулося те, що благовiв перед нею i дозволяв ромеям возити ?й
образи  святих,  письмена  ?хнi.  Навчилась  тих  письмен  i  ще  сильнiше
увiрувала".
   - Я малiю перед тобою на силi, жоно моя, - мовив уголос, - тому не можу
бути суворим з тобою, як i гнiвним на тебе, та сказати скажу: се мо? дiти,
i ма? бути так, як я волiю. На ?хню долю й без того багато випало.
   - Чи я приневолюю ?х? Скажи, Милане, i ти. Злато?
   - Знаю, - не став слухати доньок. - Приневолювати  не  приневолю?ш,  та
спонукати байками про Христа спонука?ш. А тим вселя?ш i вiру  в  нього.  I
письмен задля того навчила, аби читали тi байки.
   - Я, кпяже, всього лиш добра ?м хочу.
   - Не бачу того.
   - Вислухай i побачиш. Ти он який вiк прожив i мiж  люду  бував  немало.
Либонь, зна?шся ж на ньому.
   - Ну то й що?
   - Невже не удостовiрився: на горе-безлiття один ? лiк i одна розрада  -
пошук iстини.
   - Вона, гада?ш, у вiрi Христовiй?
   - Не кажу так, одначе не кажу  й  нi.  Сам  помисли:  що  робить  людей
алчними, а вiдтак i пiдлими? Лише одне: жадання ситостi, величi, слави.  А
що робить ?х гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безлiття змушу?
людей ворушити мiвками, ставати  добрими  i  мудрими  людьми.  Нiщо  iнше.
Волоте, лише воно. Так само як добрiсть робить людей щедрими,  а  щедрiсть
душевна - воiстину великими. Чи могла я стати тво?м донькам на завадi й не
допустити ?х до письмен - витокiв пiзнання,  Коли  бачила:  вони  прагнуть
пiзнати себе?
   - Гада?ш, то буде для них утiха й порятунок?
   - Ано. Не дивися так i не помишляй, муже мiй, нiби  волiю,  аби  доньки
тво? в iм'я пiзнання iстини й надалi чкили в безлiттi.  Одного  хочу:  аби
пiзнали себе, коли вже сталося так,  що  спiзналися  з  безлiттям.  "Я  не
зверну вже ?? з се? путi, - ста? на думцi Волот. - Як же в нас буде  i  що
буде?"
   Помислив i вже потiм вирiк сво? мислi вголос:
   - Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.' Як на мене, ти  мала  б
про iнше подбати, жоно моя: аби i  Злата,  i  Милана  знайшли  собi  мужiв
достойних та слюбних. Ото й буде те найлiпше, що можеш зробити для них.
   Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспiшала.



   XIV

   Товар лангобардський i хури iз збiжжям прибули до Скiфi? разом iз слами
вiд короля Алво?на.
   - Король ваш, - сказали ели, - шле привiдцi аварського племенi кагановi
Баяну бажану живнiсть i хотiв би мати взамiн за не? не лише тверде  слово,
а й пiдписаний папiрус про спiльну виправу  супроти  гепiдiв,  як  i  саму
виправу.
   Баяв спромiгся на сяку-таку подяку  за  живнiсть,  та  коли  дiйшло  до
угоди, не поспiшав пiдписувати ??.
   - Гепiди перебувають пiд  захистом  iмперi?,  -  сумнiвався  вголос.  -
Виступити супроти них - означатиме виступити супроти роме?в, посваритися з
ними.
   Сли лангобардськi перезирнулися мiж собою  i  вже  потiм  вирекли  свiй
подив:
   - Чи каган не вiдав про те? Чи вiн i без того не перебував у  сварцi  а
ромеями?
   Не хотiлось виказувати себе, а проте м не мiг не глянути тi??  митi  на
Нандиха. "Се ж як розумiти?" - питали його очi.
   I Кандих не забарився пояснити.
   - Король Алво?н, як i  сли  його,  не  менше  обуренi  клятвопорушенням
ромейських iмператорiв щодо тебе, повелителю наш, нiж  ми,  тво?  пiдданi.
Вони вiдають, як повiвся Юстин Молодший iз слами нашими в Константинополi,
i ладнi ?днатися а нами в потугах ратних не тiльки супроти  гепiдiв,  а  й
супроти роме?в.
   "О Небо! - ледве стримував себе, аби не вибухнути гнiвом,  Баян.  -  Що
вiн каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами рiч про  виправи  супроти
роме?в?.."
   - Король наш, - стали на помiч Кандиховi лангобарди, - велiв переказати
тобi, повелителю аварiв: коли ми знищемо гепiдiв,  яко  силу  i  ромейську
опору на Дуна?, нам нiхто не завадить тодi ходити спiльним походом не лише
до Фракi?  чи  Македонi?,  -  пiд  сам  Константинополь.  Об'?дна?мося  iз
сусiдньою Скiфi?ю i згурту?мо силу, проти яко? не висто?ть  вся  ромейська
iмперiя з ?? палатiйськими когортами. То  й  буде  вона,  помста  за  все:
клятвопорушення,  вiковий  глум  i  вiковi  кривди.  Доста  терпiння!  Най
торжеству? воля знедолених i знеславлених!
   Згадка про знеславлених тлумить одну i  зроджу?  в  серцi  iншу  хвилю:
вiдплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по  сусiдству  з  ними  i  ?хньою
Паннонi?ю бурлить невгамовний слов'янський люд. Коли його прибрати до  рук
та пустити на iмперiю, можна затопити всю ??, принаймнi до моря.
   А проте в Баяна вистача? глузду i терпiння не виказувати себе всього  й
одразу.
   - Нашi першороднi мислi були, - каже слам, - видiлити  в  помiч  королю
лише окремi турми. Коли ж король Алво?н ма? такi, як чую  тут,  намiри,  ?
потреба iти всiм.
   - Iстину кажеш. Король теж тако? мислi. Нащо  половинитись?  Приходь  i
сiдай всiм родом сво?м у землi  Гепiдськiй.  Здво?на  сила  наша  та  сила
скiфiв, що живуть а-помiж нас, дасть нам  спроможнiсть  твердо  стояти  на
Дуна?, ходити звiдтам, куди захочемо i  коли  захочемо.  То  було  те,  що
треба, i все ж каган не поспiшав казати: згода:
   - Земля, що пiд гепiдами, багата?
   - О так.
   - А самi гепiди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?
   - В обидi не будеш, привiдцю. Король казав уже тобi:
   Сiрмiй i всi його скарби - тво?.
   - Того замало. На комоней, череди корiв, отари овець
   багата та земля?
   - Цим переважно й багатi, з цього и живуть гепiди.
   Як i всi. Хлiб ще сiють.
   - Тодi в угодi мiж нами ма? бути и  таке:  усе,  що  добудуть  авари  у
гепiдiв  мечем,  буде  за  аварами,  що  добудуть  лангобарди,  належатиме
лангобардам. Коли на все це буде згода, я пiдпишу папiрус i за два-три днi
рушу на середнiй Дунай.
   Тепер сли лангобардськi не поспiшали казати: згода.
   Позирали на кагана прибитими смутком очима i вiдмовчувалися.
   - Чи не зда?ться кагановi, що вiн надто мало залишав нам? Король iнакше
мислив: аварам по звитязi буде земля гепiдська, нам - те,  що  добудемо  в
гепiдiв.
   - А сама звитяга над гепiдами? Хiба того мало? Не менi  ж  -  вам  вона
потрiбна.
   Питатись, крiм самих себе, не було кого. Iож сли, помонявшись, сказали:
   - Згода,
   Коли все, про що домовлялися,  було  списано  на  папiрусi  i  кагановi
лишалося поставити iiiд  угодою  мiж  двома  сторонами  вiдбиток  великого
пальця, зиркнув на слiв допитливим позирком i вже потiм поцiкавився:
   - Турми вашi, скажiмо, одразу ж пiдуть ва гепiдiв. А де  подiнуть  роди
сво?, усi, що мають, набутки? На чи?й землi знайдуть ?м прихисток?
   - Далебi, на нашiй. Те саме по собi зрозумiло, достойний.
   - Можливо. А все ж буде лiпше, коди й це запишемо на папiрусi.
   Сли не перечили, однак вiд себе додали: доки триватиме виправа.
   Про те, що лангобарди правились iз сольством до аварiв, може,  й  стало
для когось гласнiстю. Було ?х немало - двi сотнi, та й правились не раз  -
двiчi; хтось мiг примiтити й пустити поголос по  землi  Ромейськiй.  А  як
стадося, що той поголос обiгнав аварiв i встиг зворохобити роме?в, да  так
спритно, що когорти iмператоровi опинилися в  Сiрмi?  та  Сiнгидунi  ранiш
аварських турм, те, певно, Небу лиш вiдомо. Були десь поблизу i випередили
хана з його турмами чи  про  лангобардськi  перетрактацi?  а  хав"м  знали
гепiди i вдалися за помiччю до iмператора?
   Як би там не було, в розбрат на Дуна? втрутилася сила, яку не можна  не
брати на карб. Втручання те мiняло все i мiняло не на лiпше. Баян залiг  з
то? оказi? у нашвидку розбитому для нього наметi, гейби ведмiдь у берлозi,
i не зважувався показуватись королю лангобардiв на очi, король лангобардiв
вiдсиджувався в сво?му теремi-палацi в стольнiм  градi  Норику  i  теж  не
зважувався iти ва розмову до Баяна.
   Один так собi мислив. Роме? - не кревняки менi, рано  чи  пiзно  маю  з
ними стятися. Та  було  б  лiпше,  правдивiше  найлiпше,  коли  б  сiча  з
iмператорськими когортами сталася пiсля того  вже,  як  всядусь  на  землi
Гепiдськiй, та  вiдчую  себе  волостелином  на  нiй,  та  замаю  соузникiв
надiйних - i короля франкiв, i лангобардiв,  i  слов'ян-склавинiв  чи,  як
iменують ?х лангобарди, скiфiв. Без того соуау i без таких фортець на Савi
та Дуна?, як Сiрмiй, Сiнгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити,
коли так обернулося? Вiдсиджуватись i ждати чи обiйти Сiрмiй,  Сiнгидун  i
прибрати до рук всю iншу Гепiдську землю?
   Короля Анво?на непоко?ло iнше. Iмператор багато сказав  тим,  що  обсiв
обидвi гепiдськi фортецi - i Сiрмiй, i Сiнгидун. Дуже можливо, що скаже ще
бiльше, коли вiн, Аиво?н, об'?дна?ться з обрами i знiме меча на гепiдiв. А
проте як може не пiти тепер, коли покликав аварiв, коли тi авари пришили й
аатоiiили собою всю Паннонiю? Ото тiльки й лангобардiв, що в оседках та на
нивi поблиэу оседкiв.  Балки,  вибалки  обсадженi  наметами  та  кибитками
аварськими, випаси, пустирища - ?хнiм  товаром.  Поки  споживають  те,  що
мали, та те, що дали ?м, цiвбiди. А що буде, коли  споживуть?  Вони  ж  не
стануть церемонитися, полiзуть на поле, до оседкiв  i  братимуть  усе,  що
можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.
   Нi, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепiдiа мусить.  Ромеям
теж непереливки, двадцять лiт уже рiжуться i, далебi, не скоро перестануть
рiзатися з персами. А коли так, далi Сiрмiя i Сiнгидуна можуть i не пiти.
   Одначе чому мовчить каган? Анi сам не йде, анi слiв сво?х не  присила?.
Вважа?, що вiн, король лангобардiв, обманув  його,  пообiцявши  Сiрмiй,  i
тепер перебува? в гнiвi чи всього лиш перепочива? пiсля виснажливо? путi?
   - Що гепiди? - цiкавився в тих, якi прибували з обводiв.
   -  Потiшенi  тим,  що  мають  пiдтримку  вiд   самого   iмператора,   i
збадьорилися. Однi п'ють iз ромеями вино, iншi гуртуються на  обводах,  ба
навiть роблять нiчнi вилазки. На табори  не  зважуються  нападати,  а  мiж
таборами шастають поночi, грабують люд, палять оседки.
   - Робiть те саме i зведiть мене з каганом. Хочу бачити його  в  себе  i
говорити.
   Придворним не вперше чути таке - знають, як  звести  короля  з  високим
гостем. Найлiпший спосiб - гостина, покоролiвськи забавна i щедра. Та коли
барони Алво?вдвi постали  перед  Баяном  i  запросили,  розкланявшись,  на
королiвськi лови, де, пояснили, високому гостю буде i вольготно i  втiшно,
каган, на подив баронiв,  не  виявив  розчуленостi  i  не  висловив  сво??
ласкаво? згоди. Як сидiв зосереджено-суворий, так i лишився сидiти.
   - Скажiть мо?му ратному побратимовi королю Алво?ну, що каган аварського
племенi не ма? на те часу. Вiн не затим так далеко вiв турми, аби тiшитись
ловами. Однi ма? i матиме, доки  не  улестить  себе  звитягою,  мислi:  як
повергнути супостатiв наших, гепiдами iменованих.
   - Король радий буде почути се.
   - Коли радий, то хай прийде до мене  й  почу?.  Так  i  скажiть:  волiю
бачити його i говорити. Барони отетерiли.
   - Достойний, - зважився i сказав один, - Король Алво?н перший  запросив
тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли вiдмовишся й не прийдеш.
   - Чи до образ i ловiв, коли йдеться до ратно? виправи?
   - Гепiди нiкуди не втечуть, з гепiдами встигнемо ще i поквитатися. Коли
не волi?ш брати участi  в  ловах,  прийди  на  гостину,  подiлися  а  вами
приязним словом, теплом серця. Так велять нашi покони, негоже цуратися ?х.
   Баян не звик до того, щоб йому перечили, та  зараз  не  почував  чомусь
злоби.
   - Скажiть королю, - погодився зрештою, - на гостину  я  прийду.  Одначе
сам, без мужiв. I король теж ма? бути сам. Час не терпить i замислене нами
дiло теж. Ма?мо по?днувати гостину з дiлом, а дiло з гостиною.
   Домовились не чiпати роме?в у фортецях, одначе й  не  зважати  на  ?хню
присутнiсть, пiти  здво?ною  силою  -  аварiв  i  лангобардiв  -  у  землю
Гепiдську i припинити iснування гепiдiв яко королiвства в  Подунав'?.  Аби
не виказувати себе i сво?х намiрiв, з'?днану силу  двох  племен  гуртували
далi вiд землi Гепiдсько?. На те не треба було седмиць, за два-три  днi  i
тисячi лангобардськi, i турми аварськi стояли нацiленi на похiд, ждали лиш
повелiння. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навiть серед
наближених. Догадувались, ба певнi були: щось затiяли ?хнi привiдцi, а що,
лише ?м, далебi, й вiдомо.
   Подивованi завжди далекi вiд iстини. Цi теж неблизько стояли коло  не?.
А проте не так уже й далеко. Про домовленiсть привiдцiв обох  ратей  знали
ще деякi, та тих обiзнаних не було нинi анi в таборах короля Алво?на,  анi
серед турм Баянових.  Привiдцi  послали  ?х  та?мними  послухами  в  землю
Гепiдську; одних - до роме?в i тих, що веселяться купно з ромеями у Сiрмi?
та Сiнгидунi, iнших - до самих гепiдiв. На тому  наполiг  i  того  домiгся
каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скiльки в  фортецях  роме?в,  що
мислять з приводу розбрату мiж гепiдами та лангобардами роме?, де  стоять,
скiльки мають пiд рукою, а скiльки в  дальнiх  оседках  во?в  гепiди,  де,
зрештою, ? нинi король  ?хнiй  Кунимуид,  -  виправи  супроти  гепiдiв  не
починатиме.
   Тож вiдсиджувалися тепер i ждали та прикидали в  мислях,  якими  путями
пiдуть, яку силу кинуть супроти тих гепiдiв, що таборяться поблизу, яку  -
в глибиннi марки землi Гепiдсько?.
   Коли  послухи  прибули,  а  пiдслухане  та  вивiдане  виявилося  доволi
втiшним, король перший поспiшив до кагапа й  став  перед  каганом  у  його
всликохапському наметi.
   - Пора, соузнику. Труби в рiг, бий у тимпани, клич сво? турми в  похiл.
Король Кунимунд  усе  ще  тiшиться  iмператорською  помiччю  й  дiлить  iз
привiдцями ромсйських  когорт  веселе  застiлля;  во?  гепiдськi,  тi,  що
таборяться на обводах землi сво??, перейнятi тим, що й  король,  почувають
себе в благополуччi й не баряться мати  з  благополуччя  потрiбнi  вигоди.
Настав час пiдняти всю нашу силу й  кинути  на  них,  як  домовлялися:  на
пересiчень i накриття всi?? землi Гепiдсько?.
   - У мене iншi звiди, Алво?не.
   - Як то?
   - Не втримавсь я, послав услiд тим, що рихтував ти,  вивiдникам  сво?х.
Днями вони привели кiлькох гепiдiв, серед них i привiдцю турми гепiдсько?.
Вiн, як i тво?  послухи,  стверджу?:  гепiди  певнi,  заступництво  роме?в
утрима? вiд вторгнення i лангобардiв, i аварiв. Тому благоденствують.  Сам
того не пiдозрюючи, полонений виказав, нiби у них  на  найближчiй  седмицi
велике свято. Се правда?
   - А так...
   - Коли так, то ми дозволимо ?м вiдсвяткувати  його,  одначе  i  тiльки.
Одразу по святi, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них  всю  свою
силу i в один  день  станемо  володарями  Гепiдсько?  землi,  ба  й  самих
гепiдiв.
   Королю не припали до серця тi хановi зволiкання. "Iмену? себе  он  яким
хоробрим, - казали його очi, - а тоту хоробрiсть свою не поспiша?  являти,
пiд п'ятою трима?. Чи не одмiнив бува намiрiв? Чи не пiшов блудом лисячим,
ставши турмами при Дуна??" Серцем чув: з цим ханом чи каганом  треба  бути
обережним i ще раз обережним.
   - До того свята цiла седмиця, - заперечив несмiливо. - А за ту  седмицю
всього можна дiждатися.
   - Чого - всього?
   - Хоча б i нових ромейських когорт.
   - Не буде ?х. Iмперi? потрiбнi фортецi, бiльше нiчого ?й не треба.
   - Як знати... А втiм,  хай  буде  по-тво?му.  Седмиця  -  не  вiчнiсть,
седмицю можна й переждати.
   Над Дуна?м i далеко поза Дуна?м солодко поко?лася приспана за нiч тиша.
Над Дуна?м i в ближнiх до нього зарослях слалися долами  густi,  схожi  па
розлитий набiл тумани, а в тамтих туманах сонно бовванiли знеможеш лiтньою
млiстю дерева, спали упокоренi сном i тишею птахи.  Лише  пугачi  та  ?хнi
сородичi  -  зловiщi  не   дрiмали,   кублились   по   дуплах-кри?вках   i
перегукувалися час  вiд  часу:  пу-гу,  пу-гу  або  перелiтали  й  кричали
надривно:  кни-кни-кни-кви!  Далебi,  бачили   i   знали:   не   па   лови
палiнггувався люд окольннй. Он скiльки його  по  яругах  та  урочищах,  на
долах та видолинках.  Суворий  i  нiмотний,  мовчазно-зосереджений.  Як  i
комонi, що при людях. Чи вiд таких жде хтось услади? Чи такi не кличуть  у
помiч зловiще i зловiщих? Воiстину собраття ?.  Завирували  он,  сполоханi
кимось, вихопилися на комоней, пруть  та  й  пруть  видолинками  до  рiки.
Навiть холодна о цiй порi вода не спиня? ?х. ?хали, доки ?халося,  твердю,
не стало пiд ногами твердi - пiшли плавом. Лава за лавою, турма за турмою.
Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Однi зникають у туманi, буцiмто
й справдi  поглинаються  рiкою,  iншi  не  зважають  на  те,  йдуть  услiд
поглинутим, на мiсце поглинутих. I всi - мовчазно, нi на що не ремствуючи,
нi на кого не нарiкаючи. Як тут не кричати "пугу" i не возноситись  духом,
чуючи зловiще?
   А супротивний берег мовчав. Нiчим не виказував себе тодi, як пiдiйшли й
посунули в Дунай аварськi турми, лангобардськi тисячi,  нiмував  i  пiсля,
коли тi турми та тисячi виходили з Дунаю й  затоплювали  собою  видолинки,
га? та урочища по другий бiк рiки. Бо сталося так, як i  передбачав  Баян:
спали захмеленi гепiди, ?м не до тривог було.
   Першими не пробудилися вiд  сну  сторожовi  в  подунайських  вежах,  за
сторожовими - тi, що спочивали в солодощах хмiльних по сусiднiх iз  Дуна?м
сельбищах, а вже потiм не поминула кара  за  безпечнiсть  i  табори.  Обри
умiли вторгатися в лави супостатiв сво?х навальне, та  вмiли  проникати  й
тихо. Спiшувалися неподалiк вiд табору, обкладали сонних гепiдiв i, впавши
хмарою, рiзали пiдряд i на вибiр, на вибiр i пiдряд - кому  як  лягало  на
серце.
   На сонних не в кожного  знiма?ться  рука  -  вiд  кровi  сонних  навiть
бувалих у бувальцях нудить.  Та  чого  не  вдi?ш  за  гуртом.  Он  скiльки
вколотилося ?х, тих, що прийшли взяти  гору  над  гепiдами,  й  поспiшають
тепер, гнанi жаданням, як  i  страхом.  Чи  в  такiй  велелюднiй  рiзанинi
переситишся ремеслом татей i утрима?шся вiд татьби? Занiс меча раз,  занiс
удруге та й мусиш уступати мiсце т9му, хто напира? ззаду. Коли ж  тих,  що
напирають, тьма, то де тут до вагань i де до  нудоти?  Пiдда?ться  один  з
другим силi виру людського, перейма?ться виром i  не  тямить,  що  чинить.
Зате опiсля, коли табiр залили кров'ю та впевнилися: тепер  у  гепiдiв  не
буде сили, спроможно? вийти  супроти  аварiв,  не  визнавали  за  потрiбне
приховувати сво? мiсце  в  звитязi,  являли  себе  всiм  i  по  можливостi
голоснiше.
   Турми аварськi не перли, як водиться в iнших, суцiльною лавою. Йшли  на
пересiчень i краяли землю Гепiдську на шматки. Аби видiли гепiди  i  певнi
були: супостат всюди, вiд нього нема? рятунку, не буде й пощади.
   ?? й справдi не було. Гула земля пiд ударами  тисяч  i  тисяч  кiнських
копит, гуло потривожене стогоном безжально бито? землi небо, а в донедавна
чистому, вимитому росами аерi  зависала  темними  шлейфами  пилюга.  Гейби
оповiщала всiх: йде непоборна сила, ?диний рятунок вiд не?  -  здатись  на
милiсть звитяжцiв, поступитися всiм, що ма?ш.
   Та кому хочеться поступатися хижею, що захища? вiд  негоди,  ма?тнiстю,
що ? у хижi,  а  тим  паче  втiхою-жоною,  такими  младомладими  i  такими
беззахисними перед безлiттям дiтьми? Усе те було досi  благодаттю,  хай  i
якоюсь, все ж долею. Тож i збирались, хто  мiг  ще  зiбратись,  до  гурту,
?дналися в силу.  Мiзерна  була  вона  супроти  об'?днано?  сили  обрiв  i
лангобардiв? А так. Коли король не вистояв  iз  сво?ми  тисячами,  де  вже
вистояти ?м, сотням. I все ж стояли  до  пори  до  часу.  Вже  потiм  десь
змiталися лавиною й губились  у  лавинi,  а  все,  що  пiддавалось  вогню,
бралося вогнем, в чому  була  нужда  супостатам  або  всього  Лиш  забава,
бралося супостатами. Мужiв в'язали i берегли  осiбно,  младомладих  жон  i
дiвиць також осiбно. Лише стариню та малих не брали до полону.  Коли  самi
не пiдверталися пiд стрiли та мечi, лишали в хижах.
   Плач i стогiн iшов донедавна святковою й веселою  в  святешних  забавах
землею. I слалися дими, ревла трубним голосом непо?на та  недо?на  худоба,
iржали кобилицi, що втратили лошат, а ще головнiше - полишенi напризволяще
лошата. Авари, як i лангобарди, не зважали на те. У  них  одна  турбота  -
ломитися  в  глибиннi  марки  Гепiдсько?  землi,  дрiбнити  та  тяти  силу
гепiдську.
   Коли кагановi доповiли якогось дня: король Кунимуид покинув сво?х  во?в
i сховався за стiнами Сiрмiя, напевно знав уже: виправу  завершено,  можна
почувати себе звитяжцем. Одначе турмам не сказав  того.  Зiбрав  пiд  свою
руку найближчi й повiв до стiн захоплено? ромеями фортецi.
   - Видайте нам короля Кунимунда! - зажадав через нарочитих.
   Турми грали тим часом пiд стiнами й казали тим: "Послухайтесь, бо й вам
те буде".
   Та роме? не устрашилися ?х.
   - Король Кунимунд i його герцоги перебувають пiд захистом iмператора, -
сказали. - До нього й шлiть сольство.
   Баян хотiв було стояти на сво?му,  та  вчасно  опам'ятався  i  вгомонив
себе. Чи треба  так  далеко  заходити?  Взяттям  Сiрмiя  започатку?  похiд
супроти iмперi?. А то занадто буде. Варто пождати, що скаже iмператор  про
його вторгнення у землi гепiдiв, про воседля  в  Подунав'?.  Коли  усе  це
зiйде задаром, ще запита? в тих, що  засiли  в  Сiрмi?  та  Сiнгидунi,  де
король i чому не вiддали йому короля повержених ним гепiдiв.



   XV

   Роди аварськi понад сотню лiт бережуть у пам'ятi звитягу над  савiрами.
Скiльки ж берегтимуть вони цi двi останнi - над утигурами i кутригурами та
над гепiдами? Стiльки ж, як i попередню, чи забудуть  так  само  швидко  i
легко, як i здобули? Не повиннi  б.  Он  як  торжествують,  вiдчувши  себе
звитяжцями, i як возносять привiдцю свого аа те, що мудрiстю сво?ю проклав
путь до таких звитяг. А  то  знаменна  прикмета.  Що  пам'ятне  серцю,  те
пам'ятне надовго, тим паче коли та пам'ять - утiха для всiх.
   Дзвенить  веселi?  повсюду,  квапляться  сородичi  кагановi,   ставлячи
намети, готуючи застiлля. Буде-бо великоханське торжество, i  таке,  якого
роди аварськi, далебi, й не знали ще. З то? нагоди обрано найлiпше мiсце в
землi Гепiдськiй - на узвишшi, що пiдходить до самого  Дунаю  й  возносить
усiх не лише над його голубiнню, а  й  над  свiтом,  звезено  з  пiдклiтей
гепiдських стiльки яств та напо?в, стирловано стiльки отар овець, що  ними
можна уситити люд Дакi? й Паннонi?, разом узятий. Воно  й  не  дивина:  на
торжество кличуть усiх, причетних до звитяги. А ?х буде  та  й  буде.  Тож
дбають не лише про застiлля, а й про привiлля, як i про житло. Звiдтам, де
стане стiйбище каганове, i з ближнiх до нього  околiй  вiдселено  всiх  до
?диного гепiдiв. На чiльнiм мiсцi возведено великоханський намет, поряд  -
намети тих, що завжди мають бути пiд рукою в хана, за ними  -  житла  його
жон та дiтей. Супроти великоханського намету i  на  чималiй  вiдстанi  вiд
нього - надiйно захищенi вiд негоди  столи,  за  якими  повелитель  аварiв
прийматиме iменитих гостей, ще далi - наметиопочивальнi, а вже по  околiях
- житла для  всiх  iз  роду  Баянового  i  тих,  що  готують  застiлля  та
прислуговуватимуть на торжествi.
   Кликались на визначений день i гостi. Коли той день настав, Баян не мiг
не потiшитися з шани, яко? удостоювався вiн не лише вiд  сво?х,  а  й  вiд
сусiдiв. Король Алво?н привiв iз собою стiльки лангобардських герцогiв  та
баронiв, що з них можна було б зрихтувати турму.  Диво  невелике:  спiльно
брали гору над гепiдами, чом не повеселитися тепер купно з  побратимами  i
не  воздати  належне  такому  побратимству.  Франкський  король   Сигеберт
утримавсь вiд гостини, сольством вiдгукнувся на запросини  нового  сусiди.
Однак  чисельнiсть  його  сольства,  челядi,  що  прибула  iз   сольством,
недвозначно казали: вiн розумi? значимiсть звитяги, що  ??  здобули  авари
над гепiдами, як i значимiсть воседля аварiв на гепiдськiй землi.  А  того
доста Баяновi. Не ждатиме ж величальникiв вiд iмператора роме?в. Iмператор
хай посидить у себе в Августiонi та помислить  тепер,  кого  втратив  вiн,
зрiкшись соузу з аварами, i кого придбав собi в особi аварiв,  що  сiли  в
Подунав'?.
   Досi гостi бачили  кагана  у  великоханському  наметi,  на  ьйкладеному
килимами столi. Нинi ви?хав назустрiч ?м верхи i в  супроводi  хакан-бега,
радникiв та терханiв. Був, як колись, ясноликий i величний, та, на вiдмiну
вiд того, колишнього, незвично веселий i збадьорений, пiднесений духом,  а
вiдтак доступний i приязний.
   Та доступнiсть спонукала лангобардiв, як i франкiв, до бесiди.
   - Вiта?мо кагана i його роди з блискучою звитягою.
   - I з воседлям на взятiй мечем i сулицею землi також.
   -  Каган,  бачимо,  став  мiцно  над  Дуна?м,  -  лестили   франки,   -
сподiва?мось, i надовго.
   - Як уподоба?мо землю, що стала нашою, та як миритимемо з сусiдами.
   - Сусiдiв не вибирають, достойний, а сусiдами шукають стезю, що веде до
замирення.
   - Ано, - пристав до тi?? бесiди й король лангобардiв. -  Хто  знаходить
таку стезю, той живе у мирi й благодатi. А земля  тут,  кагане,  така,  що
лiпшо? годi й бажати.  Сухе  дерево  встромиш  навеснi  -  i  росте.  Пощо
правитися кудись ? шукати iншу?
   ' ' Урочистостi почалися з величання Баяна родами i турмами аварськими.
На  вигонi,  перед  великоханським  наметом   i   далi   вздовж   наметiв,
вишикувалися по один i по другий бiк во?  аварськi  на  добiрних,  суспiль
гнiдих, з буйними бiлястими гривами комонях, далi вiд вигону - теж по один
i по другий бiк - тлумився iнший аварський люд. Поява кагана,  а  куппо  з
ним i найбiльш достойних пошанування терханiв,  радникiв  та  гостей  була
зустрiнута голосними, довго  не  вмовкаючими  здравицями.  Необiзнаним  iз
рiччю аварською гостям важко було второпати, що саме виголошують вони,  та
по тому, що було написано на ликах  во?в,  як  i  всiх  iнших,  по  високо
пiднятих до неба мечах, по  тому,  зрештою,  як  ставився  до  всього,  що
дiялось довкруж, сам каган, неважко було догадатися: авари вiддають данину
хоробростi i мудростi свого привiдцi i вiддають на  всю  широчiнь  вдячних
сердець.
   Дивуватися з  того  годi,  перечити  -  тим  паче.  Земля  Гепiдська  -
благодатна, це правда. Он яка рiка котить у пониззi  хвилi,  он  якi  доли
стеляться довкруж i якi зела на долах. Чи  за  таке  привiлля  i  за  таку
багатообiцяючу благодать не варто пошанувати привiдцю, що мужнiстю сво?ю i
розумом сво?м вивiв роди в землю обiтовану i до почайн обiтованих?  Бiгме,
це кожному зрозумiло, як те, що зараз бiлий та погожий день.
   Урочистостi,  як  i  звеличання,  не  вичерпали  себе  на  плацу  перед
святковим людом i святковими турмами, вони продовжувались i за  столом,  з
тi?ю хiба одмiною, що  тут  не  обмежувались  словесними  величаннями,  до
пишних слiв i а учтивих поклонiв додавали й дари. Король  франкiв  повелiв
слам сво?м передати кагановi Баяну як знак особливо? його  прихильностi  i
визнання величi звитяжно? мiдiйський щит i  меч  харалужний.  Коли  дiйшла
черга до короля лангобардiв, той  повелiв  привести  з  обозу  й  показати
кагановi та й усiм, хто був у застiллi, свiй дарунок - бiлого,  мов  снiг,
огира, такого дужого i такого прудкого та звабного, що на ньому лише богам
дозволено ?здити.
   Усi  помiтили:  коли  перший  дарунок  лише  потiшив  Баяна,  то   цей,
лангобардський, i вразив неабияк. Пiдiйшов i  милувався  огирем  зблизька,
поплескував по вигнутiй дугою ши?, бавився гривою i  знову  милувався,  та
свiтив вдоволеними  очима,  та  прицмокував,  чуючи  вдоволення,  а  то  й
хвалився вголос: якi е на свiтi дива i яка то  при?мнiсть  бути  володарем
такого дива.
   Не вдарили видом у бруд i одноплемiнцi. Чи то  знали,  що  даруватимуть
гостi, чи тiльки догадувалися: дарунки будуть  щедрими,  -  виждали,  доки
вляжеться гомiн та вип'ють здравицю на честь королiв-сусiдiв, i  виставили
на чiльне мiсце в застiллi хакан-бега.
   - О  повелителю!  -  зично  й  розчулено  мовив  Атель.  -  Мужнi  сини
аварського племенi i во? непереможних турм, воздаючи  дань  тобi,  мудрому
привiдцi i мужньому во?ну;
   ладнi були б покласти до  нiг  тво?х  всю  ойкумену.  Колись,  може,  й
покладуть, визнаючи заслуги тво? перед родами нашими. Та нинi  обмежуються
тим, що кладуть доли i гори землi, добуто? в гепiдiв. А ще пiдносять тобi,
нащ ясноликий привiдцю, цвiт поверженого в звитяжних сiчах племенi. -  Вiн
плеснув у долонi - й молодшi з терха??iв  вивели  з  сусiднiх  наметiв  та
поставили перед Баяном сто младомладих, здатних  заслiпити  бiлизною  тiла
свого, дiв. - Кожна турма, - продовжував по  тривалiм  мовчаннi  Атель,  -
прислала тобi з усiх бранок одну, зате найлiпшу гепiдську дiву. Прийми цей
дар наш, як свiдчення нашо? особливо? вдячностi тобi i шани до  тебе.  Хай
множиться рiд твiй, хай буде воiстину великою велич його.
   Хакан-бег не обмежився, що показав Баяновi бранок. Завваживши  неабияку
зацiкавленiсть Ясноликого дiвами, пiдiйшов до них, знiчено-наполоханих,  й
став повелiвати  всiм  i  кожнiй  зокрема  пiдiйти  до  свого  повелителя,
показатись йому зблизька й засвiдчити шану.
   З того мiг би вийти неабиякий конфуз. Дiви ще тiснiше збилися до гурту,
здавалось, i не збираються коритися, ?м те,  ?м  се  -  дарма,  знiчуються
бiльше, нiж сама знiченiсть, гнуться  перестрахано  й  ховаються  одна  за
одну. Не станеш же показувати при гостях канчука. Та й хто вiда?, що  буде
завтра, пiслязавтра з одною  та  другою.  Котрусь  закатують,  домагаючись
покори, а  котрась  стане,  гляди,  першою  ханшею,  найулюбленiшою  жоною
повелителя. Як поведеться тодi хакан-бегу? Така жона страшнiша кагана.
   Чи й знайшовся б, що вдiяти з бранками, коли б не знайшовся  сам  Баян.
Вийшов з-за столу i не став зважати на дiвочу знiченiсть.  Зупинявся  бiля
кожно? й усмiхався потiщено, а то й брав за пiдборiддя, та приглядався  до
виду, та виважував масними  вiд  перенасиченого  вдоволення  очима.  А  ще
повелiвав щось кожнiй пiсля  оглядин.  Гепiдськi  дiви  лише  догадуватись
могли, що саме. Напевне, знатимуть пiзнiше. I  вжахнуться,  дiзнавшись,  i
вiтця-матiр кликатимуть на помiч, i руки заламуватимуть у вiдча?-тузi.  Та
дарма, нiхто й нiщо вже не пособить. Одне лишиться: оплакувати долю  свою,
так голосно i так безнадiйно гiрко, що не лише Небо, доли та гори  почують
i понесуть сумну з сумних вiсть у свiти: плачуть дiви на Дуна?.



   XVI

   Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним i матимеш недосяжне. Чи
з нею, Миловидою, не те саме було?  Он  як  боялася  покинути  монастир  i
рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла вiд Фессалонiки до Тиверi, а
сталося так, що розбила глека з iгумсiюю, зважилась  та  пiшла  -  i  таки
домоглася свого: i путь, i страх здолала, i .чемлi пiтця свого досягла.
   Тепер аж, по багатьох лiтах удостовiрилася: не Божейки  -  князь  Волот
був визначений ?й Ладою. Се з ?? волi сталося так,  що  вдерлися  на  тому
передлiттi роме? в  ?хню  Тивер,  що  Божейко  приглянувся  у  Фессалонiкi
навiкулярi?вiй i змушений був кинутися з ласки навiкулярiя у вир морський.
Не хтось iнший, таки вона, мати Лада, вчинила так,  що  звела  Миловиду  з
князем Болотом - i  там,  у  мiзiйському  Маркiанополi,  i  в  наметi  над
лиманом, i тут, на Тиверськiй землi. Ано, ось уже двадцять сiм лiт  живуть
куппо та слюбно, шiстьох синiв понесла вiд нього, ба й  виростила.  Старшi
не отроки вже - мужi, такi, що й на мiсце князя стануть, коли  звелить,  а
не схолонула, бач, серцем, як був жаданим ?й, так i ?. Присяйбiг, як  був,
так i ?. Бо втiху серцю дав i простiрволю убезпечив. Таку, яка  може  лише
снитись.
   "А гнiв отой? - згадала мить, коли застав ?? iз доньками за молiнням. -
Чи не ? вiн початком прикро? незлагоди?"
   Залагодила ж нiби, а ще бiльше ма? залагодити, доки дiждеться  князя  з
роме?в. Вогнищанка  ж  бо  в,  сто?ть  на  княжiм  мiсцi  при  столi.  Хто
заборонить ?й розкинути мiзками та бути дiяльною, повестися в  вiдсутнiсть
князя так, як мiг би повестися сам князь, а то й лiпше? Чи то не подив був
би для нього i пе втiха, якби повернувся i угледiв у  дiяннях  жони  таке,
чого не сподiвався, про що не мислин i не гадав? Присяйбiг,  i  подив  був
би, i утiха неабияка. А втiха розтопила б лiд у його серцi й вернула б  ?й
князя таким, якого давно i надiйно зна?. Ось тiльки  з  чого  почне  i  що
вдi?? Збере раду мужiв i поцiкавиться в них, чим опечалений, чого потребу?
нинi люд тиверський? А чи мужi ратнi вiдають, чим  опечалений  люд?  Чи  в
них, упо?них добутою звитягою, на мислi зараз його печалi? Нi,  вона  буде
мудрiшою i скличе тих, хто ближче сто?ть до люду, властиво, самi е  людом:
впряже комоней у повоза й по?де. по весях окольних, побесiду? з релейними,
старiйшинами родiв. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.
   "Допоможи менi, боже, - молилася. - Не  на  пагубнi  -  на  добрi  дiла
нацiлюю мислi i намiри сво?".
   Була,  як  i  до  того,  доброю  та  лагiдною  з  усiма,  одначе  явила
несподiвано для всiх i схильнiсть бути владною. Побувавши  на  околiях  та
набачившись там, як бiдують жони мужiв, що полягли на бородищах,  повелiла
довiдатися в Чернi й по околiях стольного Черна, скiльки е ?х таких, затим
покликала чiльних у ратi княжiй мужiв i запитала: чи то  гоже,  аби  вдови
полеглих пнулися iз шкiри на нивi ролейнiй, а мужi вiдлежувались тим часом
у затiнку дерев та уповали на i е, що вiдробили сво? на полi ратнiм? Може,
годилося б пiти цi?? спечно? пори та стати в помiч тим, хто он як потребу?
???
   Хто  перечитиме,  коли  каже  така,  як  ?хня,  княгиня  i  каже  дiло?
Зголосилися привiдцi сотень, вiдгукнулися 'на ?хнiй клич мужi,  не  кажучи
вже про отрокiв, та й  пiшли  збавляти  на  общинних  нивах  нагуляний  на
дозвiллi жир. Жали, та  складали  в  копи,  та  ласували  яствами,  що  ?х
готували й подавали на стiл вдови. I седмицю, i другу, i третю отак.
   - Ви теж iдiть, донi, - сказала Златi та Миланi тодi ще, як довiдалася:
на княжi удiли поблизу Соколино? Вежi також послано женцiв, -  Най  челядь
готу? яства та питва, пригощати ж мужiв ма?те ви. Так велить  покон  родiв
наших: найсмачнiшi яства не видадуться смачними, коли братимуть  ?х  не  з
рук господинi-вогнищанки.
   Донi не перечили... I вiдгукнулись на ?? речницю охоче, i по?хали.  Тож
i вдовольнили матiр слухнянiстю, i заспоко?ли твердо. Одначе ненадовго. Не
одразу, перегодом десь, проте не витримала, навiдалась i до  Злати,  i  до
Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як  велося  доням,  та  й
осмiхнулась сама собi.
   -  Менi,  бачу,  нема?  потреби  втручатися,  -  сказала  при  всiх.  -
Младомладi господинi без мене дають тут лад. Чи може, се тiльки нинi,  при
менi? - "звернулася до того  з  мужiв,  що  недалеко  був  вiд  Милани  та
поглядав стомнозамилувано на Милану.
   - Що ви, матiнко княгине, - заступився за княжну. - Тутки й до вас  так
було, i пiсля вас, сподiва?мось, буде не гiрше.
   - Помагай бiг.
   Сказала та й по?хала в зворотну путь, ждати з роме?в князя. Певна була:
усе йде як слiд, князь буде вдоволений нею.
   I не помилилася. Вiн не лише вдоволений, потiшений був неабияк тим,  що
угледiв на полях,  надто  тих,  що  ближче  до  Черна.  I  жонi  сво?й  не
поскупився воздати належне коли почув  iз  вуст  мужiв:  се  ??  умисел  -
допомогти вдовам' а тим i общинам, котрi найбiльше втратили на бородищах i
мають сутяж через те пепомiрпо велику. Та ще бiльший подив, а вслiд за тим
i втiха вiдвiдали князя, коли настала веректа, а по веректi  зачастили  до
його терема мужi д недавнiми вдовами й казали, переступаючи порiг:
   - Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
   - Узяли слюб?
   - Або. Вельми потiшенi тим i хотiли б дiлити тоту потiху  з  князем  та
його добродiйною й велемудрою княгинею. Радiв за всiх, а найбiльше за свою
княгиню.
   - Усякою вже знав тебе, мо? золоташко, а такою й не сподiвався знати.
   - Якою?
   - Чула ж, що казали послюбленi: велемудрою.
   - А хто так прозоро й щедро воздавав менi колись хвалу: "Ти  не  тiльки
вродою богоподiбна, ти й мудрiстю достойна буть серед богiв"?
   - Не забула? Гай-гай, коли то було!
   Приплющив стомлено  очi,  пригадував,  далебi,  а  пригадуючи,  силився
уявити себе, Миловиду в тiм далекiм i смутнiм уже часi.
   - Що дав би я тепер, - сказав, вертаючись iз сво?х солодких мандрiв.  -
Еге, що дав би тому, хто змiг би повернути нам бодай мiзерiю загублених  у
клопотах та на бородищах лiт!
   - Таки шкоду?ш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
   Поглянув на не?, роздумуючи, i вже потiм зважився:
   - Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко  вже  той  час,
коли доведеться зiзнатися самому собi: це усе вже.
   Видивилася не знати як i закам'янiла тiлом, слова не здатна мовити.
   - Не кажи такого. Волоте! - стямилась нарештi. - Утiхо моя, щастя  мо?,
не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобi видалося. Чи муж, що здолав
он яку вiдстань у роме? i з роме?в, може брати собi таке в тямок,  повинен
так занепадати духом?
   Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою,  i  Волот
поспiшив розбити тоту хмару, став вiдступати вiд свого,  погоджуватись  iз
?? судженням. Путь, справдi, on яка була, вона. Миловида,  далебi,  правду
каже: то лиш стомився у путi i надломив силу.  Спочине  -  все  стане,  як
було, вони ще житимуть та й житимуть.
   - Зна?ш, що намислив я, вертаючись iз роме?в, - похвалився, завваживши,
що жона заспокою?ться вже i сушить в очах сльози. - Перекладу нi перекладу
невдовзi деякi княжi повинностi на синiв найстарших - Радима i  Добролика.
Най вчаться при менi та звикають княжити. Дорослi-бо ? i змужнiлi вже. А я
тим часом перепочину та матиму змогу побути з тобою, найменшими нашими.
   - Мудро намислив, муже мiй. Зроби так, най  справдi  беруть  дещицю  на
себе та звикають княжити. Я теж, - згадала щось i посвiтлiла видом... -  Я
теж приготувала для тебе втiшну новину.
   - Еге? Яку ж саме?
   - Милана й Злата нашi не сьогоднi то завтра прийдуть i скажуть нам  те,
що казали тут послюбленi: просимо дозволу на воседля.
   Дивився на не? нiмотно i не йняв вiри.
   - Нi, се правда? Таки знайшла для них мужiв?
   - Не я, самi знайшли, коли були у полi.
   - Хто ж вони?
   - Про те спитай у Злати та Милани. Не все ж я та й я, най i  вони  щось
скажуть.
   - Свiтку мiй, - казав i не зводив iз Миловиди  розчуленого  погляду.  -
Коли се станеться... Чу?ш, жоно моя,  коли  се  станеться,  я,  либонь,  i
справдi помолодiю лiт на десять. Хоча б для того, щоб воздати тобi за  все
це належно i достойно.



   XVII

   Дядько в Свiтозара - муж твердого норову.  Коли  наста?  час  навчання,
нiкому  не  уступить,  сирицю  вимне,  а  таки  доможеться  свого.   Проте
Свiтозаровi i вiн потура?. I не тому, властиво,  не  тiльки  тому,  що  се
княжий син. Надто вже iiрозоро видiля?ться отрок з-помiж усiх  iнших  -  i
тих що ходять пiд його, дядьковою, рукою, i тих, що колись ходили.  Всього
лиш шiстнадцять лiт ма? за плечима, а статечнiстю та й тверезiстю мислення
старших за себе, ба зрiлих уже перемудрить. Невже се тому,  що  до  ратно?
науки мав материну, чужоземних письмен навчився й хилиться тепер не так до
муштри, як до книги, котру постiйно ма? з собою, та до сопелi ще. Так гра?
чорнобожий син, що й камiнний не лишиться байдужим, заслуха?ться. А  втiм,
до чого тут письмена? Iншi княжi дiти  теж  вчили  ?х,  а  закинули,  бач,
книгу, меча тримаються, а паче всього коня. Радим ще так собi, Добролик же
лiпше, нiж дiвку, пестить  свого  огира:  i  чистить,  i  купа?,  i  гриву
розчiсу? щораз. Коли ж випада? гнати його полем, мов буря пре, такий, що й
не спинився б, коли б не мав повелiння спинитись там i там. Вогонь,  а  не
отрок. А сей тихий та розважливий.
   Коли да? йому уроки ратнi, на лету  схоплю?  i  чинить,  як  велить.  А
вибралась вольготна година - уже й забув,  що  с  тота  паука:  або  книгу
читас, усамiтнившись, або на сопелi гра?.
   - Свiтозарку! Чи чу?ш, Свiтозарку. За першим, як i за  другим  покликом
нiколи не обiзветься. Десь аж за третiм пiдведе голову й запита?:
   - Ви до мене щось ма?те?
   - Ано. Хочу знати, як ти мислиш собi бути князем на Тиверi, коли такий?
   - Нiби я мислю про те.
   - Пробi! Нащо б було тодi вiддавати тебе до мене в науку?
   - Всяка наука, дядьку, може знадобитися, коли вона -  наука.  Вашу  теж
маю знати, хоча б на те, щоб умiв при потребi захистити себе.
   - Гада?ш, то й усе? А iнших хто вестиме на сiчу?
   - На те ? старшi брати. Мене до iншого хилить.
   - Виджу i змушений буду казати про те князевi. Я  вiдповiдаю  за  тебе.
Коли не вiзьмешся як слiд за ратне дiло, таки скажу.
   Не сподобалося чи таки не хотiв би, аби байдужiсть його до ратного дiла
доходила до вух вiтпя, кинув грати, довго й  допитливо  дивився  на  свого
навчителя.
   - Гада?те, можна примусити робити те, що не ляга? на серпе?
   - Хо! Коби не примушували, що б iз таких, як ти, було?  Бур'яном  росли
б.
   - Нiби мене примушу? хтось читати письмена й  знати,  що  в  письменах,
грати на гуслях, на сопелi?
   Примовк дядько. Спершу дивився витрiшкувато, як i отрок перед сим, далi
крекнув нiяково i потупив зiр.
   -  Менi  а  тобою  важко  говорити.   Буде   лiпше,   коли   говоритиме
князь-вiтець.
   Нацiливсь було йти вже, та отрок затримав його.
   - Дядьку, - покликав. - А ви хто мепi ??
   - Як се - хто? Навчитель.
   - Не про те питаю: содруг а чи недруг? Отака ловись. Нi, се  й  справдi
не отрок, а мiх iз солiдами.
   - Був би недругом, чи пiклувався б про тебе i чи сушив би себе тобою?
   - А письмена iнше кажуть: "Лiпшi содруги тi, що  дають  добру  раду,  i
лiпшi з дiянь також тi, що увiнчуються добрими наслiдками".
   - То я ж i хочу, аби дiяння мо? увiнчалися добром. Свiтозар промовчав.
   - Далебi, ми по-рiзному розумi?мо його, - сказав перегодом.
   "А западись ти", - розгнiвався  старий  i  не  став  бiльше  змагатися,
звiвся й пiшов прiч.
   Мав бесiду з князем чи не мав, про те Свiтозар не вiда?.  Мабуть,  таки
не мав, бо он коли повернувся до отнього терема, а вiтець анi пари з  уст.
?дине, що примiтив за ним отрок - пильнiше, нiж досi,  догляда?ться,  коли
трапляе йому на очi, та уважнiше дослуха?ться до пiсень. З власно? спонуки
чи дядько справдi-таки мав iз ним бесiду?
   Аби вдовольнити тоту увагу та пильнiсть, нiч не спав, складав слово  до
слова, бринькав на струнах, аж поки не вловив те, що хотiв уловити:  пiсня
зродилася в серцi i звеселила серце.
   Мало не до пiвдня спав по тих муках. Коли ж виспався та пообiдав  купно
з усiма, Милана, яко гостя в ?хнiй оселi, перша пiдсiла й  заворкотiла  до
Свiтозара:
   . - Заграй щось, братику, потiш нас.
   - Що ж саме, сестро?
   - Те, що на воседлi в мене грав. Ти  так  усладив  тодi  всiх  грою  на
гуслях та спiвом, що брав за серце i сiяв блаженство.
   . Не був проханий, тим паче, що прохала  Милана,  найбiльш  содружня  i
найбiльш сердечна з ним з усiх братiв та сестер. Одначе заспiвав не  тi??,
що на воседлi.

   Гей, у садку хмiль, хмiль
   По тичинi в'?ться.
   А мiй ладо-солодашко
   Од сорому гнеться.
   Од сорому гнеться,
   По кущах-ховав,
   Мене, дiвку-колисанку,
   За басиху мав.
   За басиху мав,
   Тому так i бо?.
   Коби знав вiн,
   якi ми а ним
   До пари обо?.

   Милана смi?ться, та дяку?, та зазира? Свiтозаровi у вiчi.
   - Звiдки ти, братику, зна?ш уже таке?
   - Яке?
   - Ну, що ? ось такi молодцi: слюбний тобi, сам жада? слюбу,  а  пiдiйти
до дiвки не смi?.
   Осмiха?ться i зирить на не? скрадливо.
   - Коли нiкому не повiда?ш, скажу.
   - Присяйбiг. Нiкому й нiзащо.
   - То знай, - схилився до вуха, - сам ? такий.
   - Йой! - остудилася враз i  сказала  так,  що  всi  чули:  -  Уже  ма?ш
ладоньку? Отрок спохмурнiв, ба й гнiв явив неабиякий.
   Ти ж присягала! Милана уда? з себе подивовану.
   - Нiби я в сiм присягала. Всього лиш догадку висловила,  а  ти  у  гнiв
мерщiй. Пробi, Свiтозарку, посоромся старших.
   Сокорила та й сокорила  бiля  нього.  А  тут  мати  нагодилася.  Нiчого
прикрого не казала, лиш осмiхалася та пломенiла звично. Зрештою пiдiйшла й
сiла поруч.
   - Не май на сестру гнiву, Свiтозарку. Ми й без казань ?? зна?мо: нiчо з
нiчого не бува?, ано. Спiвай про сподiване та  тiш  себе  сподiваним.  Для
молодостi то блаженство з блаженств. Коли ж бо й спiвати, як не  в  молодi
лiта.
   - Правду кажете, матiнко, - прибира? поважного виду, а  все  ж  не  без
лукавства зауважу? Милана, - най спiва?, доки молод  ?.  Бо  забариться  -
може й прогаяти сподiване.
   - Не прога?, - мати ?й. - Нiби дiвки не вiдають: тi, Що спiвають, мають
надмiр солодощiв у серпi, а тi, що складають пiснi, -  i  дум  високих  за
чолом.
   Свiтозар винагороджу? кревну свою вдячним позирком.
   - Коли б же всi так мислили, матiнко Миловиде, як ви.
   - А хтось мислить iнакше?
   - Мало не всi.
   - I я також? - ширить очi Милана.
   - Ба нi, ти в нас,  сестро,  багато  чим  схожа  на  маму,  ось  тiльки
'жартiвниця велика.
   Милана аж пломенi? вiд радостi, далебi, знову вчепилася б за  брата  та
домагалася б, аби грав та спiвав ?й сво? спiванки, коли б не нагодився  по
якiмсь часi вiтець ?хнiй та не поклав край ?? домаганням речнипею-смутком.
   - ?  вiстi  з  Волина-города,  -  повiдав  сiдаючи.  -  Клич,  матiнко,
найстарших синiв наших, радитимемось, як нам бути.
   - А що трапилось?
   - Збира?ться вiче землi Трояново?, обиратимуть старшого князя на антах.
   - То се ж добрi вiстi, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на  тебе
цю повиннiсть, а  вона  як  була  тодi  тимчасовою,  неузаконеною,  так  i
лишилася. Промовчав, анi словом не обмовився про те. Сини  були  недалеко.
Першим прийшов на клич матерi Радим, затим i Добролик.
   - Кликали,отче?
   - Ано. Маю  побесiдувати  з  вами.  Казав  уже  тут:  у  городi  Волинi
збира?ться вiче землi Трояново?. Хто по?де  на  нього  вiд  старiйшин,  те
визначать старiйшини. Нам належить сказати ?м, хто по?де вiд княжого роду.
I жона, i дiти дивилися на нього нерозумiюче.
   - Як се - хто? - першим озвався Радим. - Нiби старiйшини не вiдають, що
ма? ?хати князь?
   - Старiйшини вiдають, та я не вiдаю, чи доберуся до Волина в сiдлi.
   Княжичi довго й нiмотно дивилися на вiтця свого.
   - Коли ? сумнiв, що не доберетеся в сiдлi,  то  доправимо  на  возi,  -
подав голос Добролик, - а ?хати вам, отче, тра.  Хiба  забули:  до  ухвали
вiча ви ? старшим серед князiв у землi Трояновiй.
   - Забути я не забув, сину мiй, та старшим  серед  князiв  бути  вже  не
можу. Чую себе змалiлим на силi, то чо маю правитися в таку  далеку  путь?
Аби почути там: що то за привiдця ратi i землi, якого  везуть  на  вiче  у
возi?
   Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
   - Виходить, комусь iз молодцiв роду нашого треба бути там. Я так мислю.
   - I правдиво мислиш, мати, - не зволiкав iз речницею  князь.  -  Настав
час, соколята мо?, - глянув на княжичiв, - комусь iз  вас  брати  на  себе
повиннiсть привiдцi в землi Тиверськiй. Покон велить  найстаршому  ставати
на мiсце вiтця. Та й все iнше каже  за  те.  Тож  i  радитиму  старiйшинам
послати на вiче замiсть себе сина Радима. Добролик  лишиться  в  мене  пiд
рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
   - А я? - нагадав про себе Свiтозар.
   Князь обернувся в його бiк, дивиться нерозумiюче.
   - Тобi, отроче, рано брати на себе якусь повиннiсть.
   - Повиннiсть, може, й рано, а брати науку нiколи не зле. Пошлiть, отче,
i мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське вiче. Най побуду  мiж
людом та послухаю, шо мудрi люди кажуть.
   Знайдись та запереч такому.
   - А що, мати? - звернувся князь Волот до жони.  -  Може,  справдi,  хай
?де?
   - Коли за мудрiстю та за пiснями, - осмiхнулася Миловида, -  то  чом  i
нi?
   - На тому й станемо. Будиш Радимовi за отрока-джуру в путi.  Ну,  i  на
вiче пiдеш поруч iз ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати  нiколи  не
зле. А те, що вiзьмеш на всетроянськiм вiчi, буде колись як знахiдка.



   XVIII

   Вiдтодi, як Келагаст повернувся з роме?в, а  в  стольнiм  Волинi  встиг
зродитися i нагулятись поголос про його одвагу в  по?динку  з  татями,  що
посягнули на княжну Данаю, минуло не одне лiто, а  сподiваного  слюбу  мiж
ними i воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що
стояли ближче до княжого терема, доволi швидко передався горожанам околiй,
а з околiй повернувся черговим поголосом.
   - Келагаст не хоче Дана?, щоб знали.
   - Таке скажете. Чого б то не хотiв?
   - Пiдiть та запитайте.
   - I питати нiчого. Чи тако?, як Даная, хтось  може  не  хотiти?  Чи  не
видiли, чи? комонi стоять мало не щовечора бiля острогу?  Не  Келагаст  не
хоче Дана?, Даная жене прiч Келагаста.
   - Були там i бачили чи тiльки чули?
   - Як могла б бути? Вiд тих, що бачили, чула.
   - А коли самi не бачили, то й не кажiть. На кого ?й уповати ще,  як  не
на Келагаста?
   - Подейкують, князь якийсь присилав сватiв-вивiдникiв.
   Згадка про князя з чужкраю змусила  -  i  вкотре  вже  -  збудитись  та
нагадати про себе старiйшин родiв дулiбських.
   - Ти вiдкладала вибори обрання на лiто, потiм - на друге, зрештою, й на
п'яте. Скiльки ж  можна,  княжно?  Збагни  i  втям  собi:  земля  потребу?
привiдцi.
   - А коли його не обрало серце?
   - То бери на себе ту повиннiсть. Гадали, налякають Данаю, примусять  ??
примхливе серце поступитися. А княжна одважилась i сказала:
   - Ну то й вiзьму.
   Що вдi?ш з такою? Станеш доводити, що се не ?? розуму  дiло?  Що  зараз
взагалi не на часi - саджати на стiл жону? А чи така послуха?ться?  Чи  ?й
мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привiдцю серед усiх князiв, i
дулiбам не випаде тодi бути чiльним плем'ям на Антах.
   Вiдбулися старiйшини якоюсь  обiцянкою  та  й  пiшли  вiд  Дана?.  Жди,
мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стiл вiтця твого. А самi
не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най  Даная  помислить,
як ?й бути; не скликатимуть вiче до тих пiр, доки сама не пришле гiнцiв  i
не скаже: "Я обрала собi мужа, приходьте й чинiть, як хотiли".
   Змагалися з нею немало, все лiто i всю наступну зиму. А таки  домоглися
свого: Даная поборола в собi гординю й назвала  Келагаста  мужем,  а  роди
дулiбськi пождали чотири седмицi  -  доки  послюбленi  уп'ються  медом  та
здолають всi, якi були, сумнiви - i нарекли  ??  мужа  дулiбським  князем.
Тепер можна було скликати i всетроянське вiче.
   Коли прибули до стольного города на  Дулiбах  тиверцi,  Волин  жив  уже
турботами  майбутнiх  виборiв.  I  людний  був,  i  незвично  пожвавлений.
Жвавiсть ту примiчали всюди: бiля намiстя, де ма? бути вiче,  i  далi  вiд
нього. З'?халось-бо багато, i що найбiльше важило-з'?здився  люд  тямущий,
правдиво кажучи, розум i совiсть землi. А коли збира?ться докупи  розум  i
совiсть землi,  та  для  такого  важливого,  як  се,  дiла,  про  що  iнше
бесiдуватимуть, як не про, дiл о, заради якого зiбралися? Бесiдувать-бо  i
являти жвавiсть у бесiдах було чого. На Дулiбах тiльки-но обрали князя,  а
князь Тиверi, той, що в нинi замiсть Добрита i що йому найбiльше  подобало
б бути князем-привiдцею у землi Трояновiй, занемiг, подейкують, i не  буде
на вiчi, сина Радима прислав замiсть себе. Як же  буде  i  що  буде?  Кому
ввiрять вони супокiй землi Трояново? i лад мiж племенами?
   На лихо, де спiдтишка, а де й одверто  стали  поговорювати  про  вибори
князя на Дулiбах. I обирали його буцiм силомiць, i обрали  не  того,  кого
слiд було б обрати.
   Звiдки пiшли цi пересуди, нiхто не каже. Невдоволенi завжди знайдуться,
а такi, що пiдхоплять та примножать шепiт, i поготiв. ? такi, певно, серед
мужiв ратних та й думаючих, що себе волiли б бачити  па  мiсцi  Келагаста,
ото й нашiптують при?жджим, а нашiптуючи, сiють непевнiсть чи  й  гiрше  -
можливе поганьблення дулiбiв на виборах. Воно, коли бути до  кiнця  щирим,
щось водиться за Келагастом, чомусь  Даная  он  як  довго  опиралася  волi
старiйшин i не хотiла брати з ним слюб.
   Тепер, коли дозволя?ться (а перед вiчем, як  i  на  вiчi,  дозволя?ться
всяке), подейкували навiть таке, що йому годi  йняти  вiри.  Ано,  буцiмто
Даная сказала старiйшинам, коли прийшли до не? втрете i приперли до стiни:
"Бери слюб i дай нам князя",  оскаженiла  нiбито  й  сказала:  "Чи  муж  -
полохта, яку сьогоднi можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте  час
приглянутись та зважити".
   "...Ти ж сама обирала  його,  запевняла,  що  вибрала  найдостойнiшого.
Тепер волi?ш приглядатися ще й зважувати?"
   "Бо таки волiю".
   Щось тут ? i непевне.  Однi  вбачали  тоту  непевнiсть  у  Келагастовiм
домаганнi будь-що стати князем i обернути те в неабияку вигоду  для  себе,
iншi пiдкрiплювали сю догадку ще й чутими буцiмто з Дана?них уст  словами.
Ано, коли вже дiватись не було куди, сказала нiби: "Я  згодна,  най  мужем
мо?м i привiдцею дружини на Дулiбах буде  Келагаст,  а  на  стiл  саджайте
сина. Вiн - ?диний спадко?мний муж набуткiв вiтця мого, йому й бути князем
на Дулiбах".
   "I що ж старiйшини? - допитувалися мужi з iнших земель. - Пiшли  чи  не
пiшли на поступку княгинi?"
   "Ба нi, не поступилися сво?м.  "Збагни,  -  сказали,  -  не  сього,  то
наступного лiта збереться  всетроянське  вiче,  обиратиме  чiльного  князя
землi. Син твiй, яко малолiток, не може бути  обраний.  Невже  з-за  тво??
примхи дулiби мають перестати бути чiльним племенем на Антах?"
   "Он воно що! - замислювались мужi. - Он який се князь i що хова?ться за
личиною такого князя! Ну нi, ми - не Даная. На прю станемо, коли так. Ано,
самi станемо i iнших покличемо".
   Бесiди пожвавлювалися,  а  пожвавлюючись,  розпалюючи  жагу  бажань  чи
небажань людських. Коли ж прибули тиверцi та ствердили те,  що  було  досi
пересудом: князь Волот таки не удосто?в  сородичiв  сво?ю  присутнiстю  на
вiчi, сина прислав замiсть  себе,  непевнiсть  i  зовсiм  взяла  гору  над
певнiстю й заполонила всiх.
   - Хто ж правитиме вiчем?
   - Рада старiйшин, хто ж iще.
   - В тотiй радi мав би бути хтось один, котрий  правив  би  i  радою,  i
вiчем.
   Вишукувались i певнiшi себе та сво?х повинностей.
   - Чим сушите голову,  -  казали.  -  Кого  оберуть  iз  радних,  той  i
правитиме. Гляди, якi стали, без привiдцi кроку не можуть ступити.
   Гомонiли, коли тирлувалися по околiях, не вмовкли й тодi,  як  зiйшлися
на соборне намiстя в городi Волинi. Бо хоч на вiче й кликано тiльки  мужiв
та старiйшин найповажнiших родiв, iншого люду теж було та й було.  Цiкавих
у землях слов'янських нiколи не бракувало, а до  таких,  як  ся,  подiй  i
поготiв. Було ?х, некликаних, i з Волина та околiй, було i з  дальнiх  вiд
Волина весьок та земель. Хто прибув з старiйшиною, що мав  похилий  вiк  i
потребував опiки, а при потребi й захисту, хто яко отрок при ратному  мужу
чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привiд завжди  знайдеться,
тим паче, що й мужi та старiйши?ш не перечать, аби на вiчi  були  молодшi.
Надiйнiше почувають себе, коли кожен ма?  свiй  захист.  А  покон  всякому
дозволя? прийти на вiче й бути присутнiм пiдтримати  тих,  на  чи?му  боцi
правда, а то й пiднести голос супроти  неправедних.  Тож  i  гомонять  мiж
собою та ждуть коли вже зiйдуть на вежицю  раднi  вiд  племен  i  скажуть:
"Увага i послух!"
   А вони зволiкали чомусь.  Тим  користувалися  гуслярi  й  заробляли  на
прожиток грою та спiвом або зважали на нудьгу людську й  баяли  нудьгуючий
люд байками в супроводi тих же гуслiв. Свiтозарко мав i сво?  за  плечима,
одначе не виймав ?х iз мiха - чи гоже йому, малолiтку, змагатися з сивими,
а то й бiлими, як лунь, старцями, обiзнаними з усiм, що зна? люд  i  що  ?
мудрiстю люду? Стояв коло одного i мовчазно слухав, стояв коло другого - i
теж слухав. Та потiшався, слухаючи, та мотав те, що виспiвували чи  баяли,
на вус.

   Там над Бугом, над рiкою
   Туман слався пiд горою,
   Гей, гей,
   Помiж долею людською.
   Слався з ночi, слався рано
   Та й назвав долю туманом,
   Гей, гей,
   Не сестрою - лиш обманом.
   Щастям-звабою йде долом,
   Коли нiч бере всiх змором,
   Гей, гей,
   Коли нiч бере всiх змором.
   Колисав тодi волю
   Та щасливу людську долю,
   Гей, гей,
   Та щасливу людську долю.
   А як днина лиш засяв,
   Туман-доля десь зникав,
   Гей, гей,
   Коли гра, ?? немав.
   Там впаде дивом-росою,
   Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
   Не солодкою - гiркою.

   Княжич Свiтозарко був, мабуть, аж надто уважний  до  спiву  старого,  а
може, й примiтне натхненний тим, що чув iз його уст, - гусляр  накинув  на
нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
   . - Звiдки будеш, молодче? - запитав прихильно.
   - З Тиверi, достойний. З города Черна, що на Тиверi,
   - Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вiтцем?
   - 3 братом.
   - Гра?ш? - кивнув на мiх за плечима.
   - Вчусь лишень.
   - I хто ж твiй навчитель?
   - Свiт, що довкруж. Та птахи пiднебеснi. Старий застиг подивовано.
   - Ну, то заграй нам щось, иай послуха?мо.
   - Йой, що ви, - знiяковiв отрок. - У мене так не вийде, як у вас.  Лише
в сором ужену себе сво?ю грою.
   - Грай як вийде. Не на перегонах-бо ?. Та й младомлад iще,  нiхто  тебе
не осудить.
   - Я досi на сопелi грав собi, - виправдувався, а тим часом знiмав  мiха
з плечей, добував гуслi. - На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
   Не лише гусляр, усi, що були довкруж, не зловтiшалися, сидiли чи стояли
зосереджено-цiкавi i ждали.
   Те пiдбадьорило отрока.
   "Що ж ?м заспiвати? - мислив, а тим часом перебирав струии. - Хiба  ту,
що не давала спати, доки не вилилася мелосом  i  не  стала  пiснею?  Лячно
чомусь, одначе лiпшо? у мене, далебi, й нема?".
   Пограв спершу, удостовiрюючись, як сприйме довкружвий люд його пiсню на
мелос, а вже потiм подав i голос:

   Земле, наша земле,
   Буйним цвiтом вбрана.
   Чом ти для нас, земле,
   Мов сердечна рана?
   Кличем кревних кличеш,
   Як безлiття гряне,
   Сонцем в небi ся?ш,
   Як на добро стане.
   Як на добро стане,
   Возда?ш медами,
   Земле, наша земле,
   Благодатi мамо!
   Ти одна на свiтi,
   Ти одна, як доля.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!
   Земле, наша земле,
   Не плекай злу згубу,
   Добрими дiлами
   Слався помiж люду.
   Весели всiх зелом
   Та втiшай привiллям,
   Будь щедротна, земле,
   Засiвайся збiжжям.
   Збiжжям - не журбою
   I не кiстьми в полi.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!
   Примножай нам роди
   Мужнiми синами,
   Земле, наша земле,
   Благодатi мамо!
   Ти одна на свiтi,
   Ти одна, як доля.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!

   Старий гусляр слухав Свiтозарiв спiв iз заплющеними очима.  Отрок  тодi
лиш помiтив те, як урвав спiв, а зi спiвом i  гру  на  гуслях.  Помiтив  i
збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осмiхнувся тi?? ж митi й сказав:
   - Он ти який! Чия ж се пiсня? Серед поселян  почув  чи  вiд  когось  iз
калiк перехожих?
   - Як вам сказати? Сама виколисалася.
   - Сама? Тобi тобто належить? З тво?х уст пiшла? Не став ждати тлумачень
- без них, певно, збагнув, що i як, звiвся,  покректуючи,  на  ноги,  взяв
Свiтозара за руку.
   - Ходiмо. Ходiм зi  мною,  молодче,  покажу  тебе  навчителевi  нашому,
старiйшинi гуслярiв Будимиру. Най почу? тебе та побесiду? а тобою.
   Свiтозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслi в  мiх  та  й
пiшов слiдом за проводирем сво?м. Який же був подивований, коли угледiв  -
старiйшина гуслярiв слiпий. Грав, як наблизились,  на  гуслях,  наспiвував
недужим голосом, одначе незрячий  був.  Задер  незвично  високо  голову  й
дивився у безвiсть невидющими очима.
   Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалiк  i  Свiтозаровi  повелiв
стати й ждати слушно? нагоди. А Будимир спiвав та й спiвав, не так голосом
чарував усiх, що були  довкола,  як  мелосом,  що  видобувався  зi  струн.
Здавалось, серця дiстають, словами промовляють вони у нього.
   - Старiйшино, - влучив нагоду й схилився до нього Свiтозарiв  проводир.
- Я до тебе з чолобитною.
   - Якою, Чугайстре?
   - Отрока-гусляра привiв. Послухай, якi пiснi виколисали  його  мислi  i
який мелос у його пiснях.
   Старiйшина повiв у той бiк, де стояв Свiтозар, незрячими очима,  схоже,
нiби справдi бачив його й силився розгледiти.
   - Пiдiйди, отроче, - сказав по тому. - Пiдiйди й схились до .мене,  дай
я огляну тебе та узнаю, який ?.
   Свiтозар пiдiйшов i укляк перед ним на  колiна.  Будимир  простяг  сухi
сво? п'ястуки, обмацав вид його, голову i вже потiм вiдшукав зап'ястя рук,
довго i пильно дошукувався лiнiй на долонях.
   - Звiдки будеш, молодче? Свiтозар сказав.
   - А чий будеш?
   - Син княжий Свiтозар.
   - Матiр Миловидою звуть?
   - Ано.
   - Бував я у вас... Сiдай, княжичу, сину  добро?  матерi  й  славного  в
людях вiтця. Сiдай та заспiвай нам те, що вродив дух твiй молодечий.
   Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило  Свiтозара,  i
вiн довше, нiж личило б, вмощувався та пробував струни.  Коли  ж  зважився
врештi й хотiв було подати голос, звiдтам, де стояла вежиця i звiдки  мали
промовляти до вiча, почувся клич:
   - Увага i послух!
   - Стривай, отроче, -  простягнув  старiйшина  висушену  лiтами  руку  й
спинив його. - Кличуть до послуху, зараз почнеться вiче. Будь тут.  Опiсля
послухаю тебе.
   - На вiчi менi тра бути коло брата, старiйшино.
   - Ото клопiт. Ну, а менi яко старiйшинi теж належить бути коло  вежицi.
Домовимось так. Розшука?ш мене, як  стане  по  всьому.  Не  зволiкай  лиш,
тiльки завершиться вiче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром  поблизу  вежицi
будемо.
   Тi, що промовляли до вiча з узвишшя, казали знане вже: потреба землi  i
люду збратаних земель скликала  всiх  до  стольного  города  Волина  задля
важливого дiла. Суть його:  на  одного  з  князiв  землi  Трояново?  мають
покласти сьогоднi повиннiсть бути вiдповiдальним за супокiй на обводах,  а
вiдтак за мир i злагоду з сусiдами.
   - Хто з нинi сущих князiв достойний бути таким? -  запитав  глашатай  i
звернувся до старiйшин, що сидiли одесную першими. - Кажiть ви, русичi.
   Покон повелiвав: старiйшини родiв мають висловлювати  думку  бiльшостi,
висловлювати ж ?? належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не  князь  -
високий лiтнiй старець.
   - Поляни, росичi i втiкичi,  -  сказав  вiн,  -  визнають  за  доцiльне
покласти сю повиннiсть на князя Тиверi Волота.
   I далi став висловлювати резони. Одне,  князь  Волот  найстарший  серед
усiх князiв, друге, з волi богiв i обставин йому  i  його  племенi  випало
сидiти в землi, що споконвiку ?  торованою  путтю  для  всiх,  -  тих,  що
правляться з мечем  та  сулицею  iз  заходу  сонця  на  схiд,  i  тих,  що
пориваються зi сходу на захiд або з полуденних кра?в у полуночнi.  Отож  i
склада?ться так, що йому  бiльше,  нiж  будь-кому,  доводиться  стояти  на
сторожi супокою в землi Трояновiй, iменованiй чужинцями землею Антiв. Слiд
взяти на карб i те, що вiн он скiльки лiт достойно являв себе в сiм чи  не
найсутужнiшiм для князiв дiлi