ого вогню додали iгрищам, що дiвки не  зглянулися,  коли  прийняли  той
виклик i вiдповiли па  нього  сво?м:  на  прихильнi  усмiшки  -  такими  ж
усмiшками, на гарячi позирки-стрiли - позирками-стрiлами.
   Тайне  стало  явним,  як  хтось  iз  отрокiв   оповiстив:   починаються
iгрища-брикси. Десь почувся дiвочий вереск,  .удаванi  чи  й  перестраханi
зойки, а десь - всього лиш смiх спроба випручатися  з  отрочих  рук,  бути
вiльною, як досi. Та дарма. Отроки мiцно тримали сво?х обраниць.  Котрiйсь
iз них казали, схилившись до вуха: "Будь покiрна сi  кiлька  ступнiв  -  i
будеш щаслива", котрась i без казань знала: криком мало пособиш собi.  Усе
вирiшиться там на кладцi.
   Тi з дiвок, що для  них  умикання  се  не  будо  несподiванкою,  швидше
навпаки - солодким жаданням, лише зойкали дзвiнко, коли отроки брали ?х на
руки й ступали на кладку, та й сидiли тихо або горнулися тiснiше до  свого
обранця й казали радiсно-перестрахано: "Йой, матiнко! Лячно  ж  як!"  Зате
всi iншi не пiддавалися тодi, як брали ?х перед кладкою на  руки,  кричали
та пручалися й на кладцi. Бо знали: дiвка, котру молодець перенесе кладкою
через рiчку (в один, а потiм i в другий кiнець), хоче чи ие хоче  того,  а
ма? брати слюб. ?дина надiя порятуватися вiд се? небажано? несподiванки  -
випручатись i втекти або ж упасти разом iз молодцем у воду.
   Тож не всiм щастило перенести свою обраницю через  рiчку.  Коли  не  за
першим, то за другим разом дiвка па?Дала сама  i  отрока  валила  в  воду.
Такiй поспiшали на помiч,  довше  i  голоснiше,  нiж  будь-кому,  кричали:
"Слава!".
   Молодець  же  не  повертався  уже  до  гурту,  брiв,  поганьблений,  на
супротивний берег i тинявся там,  доки  не  надходила  нiч,  або  до  ночi
перепливав десь-iнде рiчку i йшов у свою оселю непомiчений. Зате щасливих,
тих, кому боги  посприяли  перейти  кладкою  в  один  i  в  другий  кiнець
незамоченими, вiтали i радiсно, i зично, так, щоб чули  про  тоту  радiсть
усi околi?.
   - Iдiть щасливi? - казали проводжаючи. - Питайте дозволу в  старинi  та
кличте на воседля!
   - Ано, усiх кличте? Берете  не  щось  там  -  слюбi  .Проводжали  та  й
притьмом поверталися до рiчки, через яку лежало три  кладки  i  на  кожнiй
кладцi вирiшувалася чиясь доля.



   V

   Усе казало: живи та тiшся, князю Тиверi. Люд твiй обстояв себе у  сiчi,
най i потiснений, все ж лиша?ться в сво?х обводах i не змалiлим  на  силi,
нi. Коли  вистояв  супроти  такого  супостата,  як  обри  i  тi.  Що  йшли
плiч-о-плiч iз ними, в, вважай, мiцним i дужим. Та й  родина  не  може  пе
возносити дух, не  веселити  серце.  Жона  була  i  ?  дозрiлою  ягодою  у
вирайськiм саду, дiти ростуть, гейби з води йдуть. I якi дiти. Боги свiтлi
та боги яснi? Тiльки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як
багато хотiв, беручи слюб iз Миловидою, а те,  що  дала  родовi  Миловида,
перевершило навiть його хотiння. Шiсть синiв-соколiи,  шiсть  твердей  мае
для княжого столу, окрiм Малчивого Богдапка  та  Малчиних  доньок.  Чи  то
жарти? Коли буде снага  та  сила,  виростить  шiстьох  сотенних,  затим  -
тисяцьких. А Богданко... Князь уже в, його перша i надiйна  твердь.  Чи  з
такою  твердю  гоже  занепадати  духом  i  почуватися  змалiлим  на  силi?
Присяйбiг, не годилося б. А почува?ться, бач, таким. Невже це смерть князя
Добрита так  вразила,  правдивiше,  та  скрута,  в  якiй  опинилася  земля
Троянова по смертi князя-привiдцi?  Далебi,  що  так.  Бiльше  нема?  чому
гнiтити серце, каменем лягати на плечi.
   "А доля Злати та Милани?" - вихоплю?ться iнша думка. - То мала гризота,
не те, що точить силу, безлiття?"
   Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже.  В
той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось  роме?
доправлять у рiдну землю. Солiд пообiцяли доста,  можна  бути  певним:  за
такi солiди доправлять живими i здоровими. Та ба, i певнiсть ся пе тiшить.
Щось iнше ссе за серце ii пiдточуй силу.
   Зiстарiвся уже, розтратив ?? у сiчах та походах? Чом би й нi, он у якiй
круговертi бува? мало не щоденно, а та, що ??  завертiли  обри,  i  зовсiм
надломила.
   "Потрiбний супокiй. Над усе потрiбний супокiй! Буде вiн  -  повернеться
до тiла й сила, а повернеться сила, все стане на круги сво?. Далебi ж,  не
час iще думати про Вира й. Та й не  випада?  iти  туди  нинi.  Що  буде  з
Тивер'ю i що - з людом Тиверi, коли мене не стане? Сини надто  младомладi,
щоб мiг котрийсь сiсти на отньому столi. А ще ж ? всi  анти  i  вся  земля
Троянова. Хто про не? подба? тодi? Острозор, Зборко? Коли  щось  трапиться
зi мною, бiльше справдi  не  буде  кому.  Оба  тi  князi  позирають  нинi,
щорравда, у звiльненi обрами степи. А то погана прикмета:
   про Дунай мало дбатимуть. Острозор так i сказав, коли вiд'?здили  пiсля
тризни по князю Добриту з Волина: "Тепер  ти,  князю  Тиверi,  ?дина  наша
надiя на Дуна?. Доки ти ?, доти буде й певнiсть: анi обри,  анi  роме?  не
пiдуть заiдтам. Вiдають-бо, з ким матимуть сiчу".
   I обри, i роме? вiдають, далебi, що е на антах князь Полог. Та  вiдають
вони й про те, що вiн малiв вже на силi, що дулiби пе посадили ще та чи  й
скоро посадять когось на мiсце князя Добрита. А доки  не  посадять  та  не
утвердяться в мислi, що посадили кого слiд, не збереться всеантське вiче i
не назве князя-привiдцю - того з багатьох антських князiв, котрий найбiльш
достойно дбав би  про  супокiй  на  обводах.  Що  коли  обри  чи  й  роме?
скористаються цим i захочуть потручати ?х, сво?х  упертих  i  неподатливих
супостатiв? З боку степу загроза здимiла, i, зда?ться, надiйно. Зате он як
подво?лася вона з боку Дунаю.
   Ходить князь Волот iз кутка  в  куток  по  просторiй  клiтi  чернського
терема i думу дума?, часом зупиня?ться, чогось дошуку?ться i знову йде. Аж
чу?, затрубили в роги бiля схiдних  ворiт,  доки  вдягнувся  та  вийшов  -
прискакало й гiнцi.
   - Радiй, княже! - сказали. - Свiтлий день настав: доньки тво? прибули з
чужкраюi
   Де  й  сила  взялася.  Гейби  оновленим  вiдчув   себе,   оновленим   i
помолодiлим. I до ворiт вийшов не по-старечому прудко, i в воротах був  не
князь, а потiшений довгожданою зустрiччю вiтець. Тодi вже, як обняв доньок
та вгомонив бодай якось радiсть сердечну, передав Злату та Милану на  руки
жони сво?? i став перед сановитим роме?м.
   - Спаси бiг, добра людино, - вклонився йому,  -  за  миле  серцю  дiло.
Проходь у терем мiй i будь гостем жаданим.
   Дякував та й  дякував  епарховi,  коли  правились  до  господи,  слухав
подробицi порятунку i знову дякував, поселяв гостя у горiшнiй клiтi  свого
терема i запевняв: тут йому буде,  гейби  у  рiдно?  мами  -  i  м'яко,  i
затишно, i вольготно. Коли гiсть ма? час та  бажання,  повезе  його  й  до
отньо? оселi, на лiтнi лови по озерах та перевiсищах.
   Епарх те й робив, що усмiхався та кивав, зголошуючись, головою.  Одначе
до пори до часу. Почувши слово "лови", зробив застережливий знак i сказав:
   - Нi, нi. Князь мусить знати: повиннiсть епарха зобов'язу? мене бути  в
Томах. Вiдлучився лише  тому,  що  хотiв  побачитися  з  князем-сусiдою  i
власноручно вручити йому доньок. Вiтець ?хнiй, сподiваюсь,  наготував  те,
що обiцяв за порятованих?
   Така безцеремоннiсть притлумила князеву втiху, а все ж  вiн  постарався
не виказати того.
   -  Апо,  -  поспiшив  ствердити.  -  Усе   матимеш,   гостю   ласкавий.
Зустрiнемося за обiдом, побесiду?мо й про се.
   Уже тодi, як вийшов вiд  ромея  та  причинив  дворi,  спiймав  себе  па
дерзповенпiй  мислi  i  зважився:  а  чом  би  й  нi?  Коли  спарх   такий
безцеремонний iз ним, беручи за доньок он якi солiди, коли вiн  визнав  за
можливе самому прибути i взяти ?х, то чому князь Волот  ма?  церемонитися?
Сядуть за стiл, вип'ють для веселiя, вiзьме i скаже:  оскiльки  епарх  ма?
його за доброго сусiду, чи не був би вiн сам такий добрий i чи не став  би
його содругом на ромейських обводах? Борича давно нема?, а сусiда-приятель
оп як зарадив би в бiдах, тим паче зараз, коли там об'явилися обри. Одначе
як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як
ся, мусить запросити багатьох iз чiльних мужiв - i думаючих, i ратних.  Не
кликати ?х? Ба нi, того не випада? робити навiть заради  такого  дiла,  як
замислив. Що то за гостина без гомiнкого застiлля, без дружньо? бесiди  за
багатим на яства та питва столом. Як i без  належно?  уваги  до  шановного
гостя. Покличе всiх, хто ? поблизу, а там уже як обiйдеться. Нагода  ж  бо
яка: повернулися доньки!
   Бесiда за  столом  складалась  не  на  гiрше.  Захмелiлi  тиверцi  знай
виповнювали  роме?вi  братницю  вином  чи  медами,  та  славили  його  яко
достойного хвали мужа, та вiрили вголос: такий не чинитиме зла на обводах,
бо чистий серцем i одважен духом. А вони, тиверцi, он як почитають  одвагу
в людях, як i чистоту намiрiв та дiянь. Бiгме, ?хн? за ними не пропаде. За
добро платитимуть добром, за прихильнiсть - прихильнiстю.
   То було те, що треба. То було навiть  бiльше,  анiж  князь  сподiвався.
Захмелiвши, епарх обiцяв та й обiцяв, зрештою звiвся на  рiвнi  й  зажадав
тишi.
   - Я багато чув про слов'янську щедрiсть, - сказав, - як i про  вiрнiсть
в узах содружнiх. Тепер воочiю бачу: так i ?. А коли так е, то  знайте:  я
цiную сю достойнiсть бiльше всiх iнших. Цiную й кажу:  буду  гiдний  ваших
сподiванок. Перше, що обiцяю, - город Томи i пристанище  в  Томах  вiднинi
вiдкритi для вас i ваших товарiв.
   - А обри? - поцiкавився хтось.
   - Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.
   - На нашiй путi стали ?хнi поплiчники - кутригури.
   - Кутригури, як i обри, - конюхи в iмператора. Велю не ставати на вашiй
путi до моря - i не стануть.
   - А може, - подав голос i князь, - може, доки вляжеться  гнiв  обринiв,
як i кутригурiв, iнакше вчинимо: ромейськi навiнулярi? ходитимуть до нас i
скуповуватимуть пушнину, товари всякi.
   Ромен обернувся в його бiк.
   - А чом би й нi, - милостиво погодився. -  Розумна  рада  тiюя,  княже.
Справдi, доки вляжеться гнiв у супостатiв ваших, можуть ходити на Тивер  i
скуповувати пушнину, iншi товари нашi навiкулярi?.
   "Се й буде привiд, - тiпиться князь Волот, -  повести  з  тобою  опiсля
бажану бесiду. Ано, се й буде привiд!"
   Пили й хвалилися  досто?нствами.  Хвалились  i  знов  пили.  Тож  i  не
вгледiлися, коли зайшло в глибоку нiч. А така нiч усiх кладе до ложа.
   Наступного дня  епарх  не  квапився  покинути  його,  дарма  що  казав:
поспiшаю. Ба, коли й до столу вийшов,  не  помiтили  за  ним  поспiшностi.
Пригощався яствами - i не виказував чогось схожого на не?, пив на похмiлля
меди - i зпов не виказував.
   Жадану бесiду почали пiсля снiданку, i започаткував ?? гiсть.
   - Вчора княжi мужi хвалилися, -  нагадав  Волотовi  i  якось  загадково
приглянувся до нього, - хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю,  у
князя теж в вона?
   - ? i в мене, а то ж як. Муж iз роме?в хотiв би придбати?
   - Хотiв би, аби князь, коли йому сутужно дати всi  десять  тисяч  солiд
золотом, бодай частину сплатив менi за доньок пушниною.
   Лiпшого й чекати було годi. Князь не став навiть приховувати  того  вiд
гостя.
   - Скiльки ж епарховi годилося б платити золотом, а скiльки пушниною?
   - Аби не правитись iз Тиверi порожняком, я взяв  би  i  на  всi  десять
тисяч.
   - На всi не стане, а замiсть шести тисяч солiд можу  дати  пушнину.  На
решту епарх може придбати ?? в мо?х мужiв.
   - Згода.
   Вiталiан, мабуть, вдоволений був цi?ю домовленiстю i тi?ю  вигодою,  що
матиме з домовленостi, - схопивсь на рiвнi й пройшовся перед князем.
   - Муж iз роме?в, бачу, потiшений тим, що матиме iiемалу вигоду з  наших
товарiв, - зважився i заговорив про найголовнiше князь Волот.
   - Якщо вiтець ясноликих доньок i його мужi не вiзьмуть iз мене двi цiни
за товар, радiти справдi ? чому.
   - Ми вiзьмемо лише те, що завше брали. I не тiльки тому, що  нам  через
тотих обрипiв та кутригурiв нема? де збути свою пушнину. Ми хотiли б,  аби
цим вигiдним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.
   - Князь в тому може бути певний.
   - Бiльше скажу, - не втрачав нагоди Волот, - епарх матиме нашу  пушнину
й надалi, коли сердечнiсть його буде потверджена й добрим дiлом.
   Вiталiан застиг, ба навiть нiяковiсть пробилася й засвiтилась на  виду.
Та вiдступати було вже пiзно.
   - Епарх може бути одвертий зi мною до кiнця?
   - О так.
   - Коли так, то хотiв би почути, як  ставиться  вiн  до  появи  обрiв  у
обводах iмперi??
   Гiсть не довго думав i, як  здалося  Волотовi,  не  ховався  зi  сво?ми
думами.
   - Яко до велико?, коли не найбiльшо?, напастi.
   - Я теж так мислю. Гадаю, iмператор пошкоду? ще, i не раз, що  покликав
?х. Муж iз роме?в сказав: ставиться до появи обрiв яко до велико? напастi,
- i тим потвердив: вiн  належить  до  людей  здравомислячих.  Ось  чому  я
зважуюся бути з ним щирим i до кiнця вiдвертим. А зважуючись,  кажу:  анти
також бачать у тiй появi велике, коли не найбiльше сво? безлiття,  i  тому
хотiли б порозумiтися зi сво?ми давнiми сусiдами - ромеями, i передусiм  з
iмператором. Чи епарх города Томи не взяв  би  на  себе  сю  повиннiсть  -
доступитися до iмператора i явити  йому  волю  князя  Тиверi,  люду  всi??
Антi??
   Сподiвався на швидку, як i перед сим, згоду, а спостерiг сум'яття.
   - Муж iз роме?в вважа? се даремною потугою?
   - Ба нi, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до iмператора. У
нас це не так просто.
   - А ти доступись до тих, хто вхожий до iмператора.  Най  вони  вкладуть
йому до вух мою волю i мо? бажання.
   Вiталiан збудився, видно було, приста?  до  тако?  ради,  а  все  ж  не
поспiша? казати: гаразд.
   - Знаю, - сво?? правив князь, - на все це потрiбнi будуть  солiди.  Сам
бував там, пересвiдчився: без донатi?в до iмператора не доступитись. То ти
матимеш ?х, нашi солiди.
   Ромей зiтхнув скрушно i почухав тiм'я.
   - Про що ж вестиму з iмператором рiч, коли доступлюсь?
   - Всього лиш про потребу зустрiтися. Ну, а коли iмператор поцiкавиться,
чому князь Тиверi хоче зустрiтися а ним, скажеш: волi?  поновити  ряд  про
мир i  злагоду  мiж  антами  i  ромеями,  нарушений  вторгненням  найнятих
iмперi?ю обрiв.
   Вiталiан, видно, встиг угледiти в цiй його мiсi?  щось  вельми  значиме
для себе i ще помiтнiше ожвавився, мислив уголос: "Як  це  було  б  добре,
коли б iмператор Юстинiан зголосився на iюбачемня з князем  Тиверi,  а  ще
лiпше було б, коли б вiн поновив ряд про  мир  i  злагоду  мiж  антами  та
ромеями. Бо нащо обри, коли з сусiдами нема? i не може бути розбрату. Обри
мають пiти з берегiв Дунаю. Куди - то вже iнша рiч, хоч i па  бескеття,  а
пiти мусять. Був супокiй без них, буде й по них. Чи  анти  не  довели  те,
уклавши ряд? Ось уже двадцять лiт живуть  iз  ромеями  в  мирi.  На  iконi
богоматерi може заприсягти ся: йому цi намiри до вподоби. Вiн  був  би  он
який супокiйний у сво?х Томах, коли б сусiдив лише з  антами,  без  всяких
там обрiв та кутригурiв".
   Ходив i запевняв князя, питав щось - i знову запевняв. А  князь  слухав
тi запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з  епархом  про  ще
одну, не менш важливу, нiж ся, послугу.
   Пiдвiвся i теж пройшовся з кутка в куток.
   - Я безмежно радий, - сказав, - що доля  ввела  мене  з  тобою,  епарху
Вiталiане. Одне, доньок порятував ти менi вiд  видимо?  смертi,  а  друге,
ста?ш в такiй потрiбнiй помочi.
   - Стаю, княже, - запевняв i не вагався, запевняючи, епарх. -  Чи  я  не
пересвiдчився за сi кiлька седмиць,  яких  ми  пругiв  нажили  собi.  Обри
прийшли i сiли в Скiфi? яко оборонцi  нашо?  землi,  а  грабують  ??,  яко
останнi татi. Супокою нема? вiд скарг курiадiв скiфських,  ба  навiть  вiд
убогих поселян. То це в першi днi перебування на землi iмперi?. А що буде,
коли сидiтимуть у нiй i лiто, i друге, i трете?
   - Воiстину так: що буде? Плем'я се не звикло анi сiяти, анi жати,  живе
з того, що вiзьме гвалтом у сусiдiв. Матимеш речницю а  iмператором  чи  з
тими, хто стане перед ним, так i скажи: анти - варвари  лиш  тому,  що  не
хрещенi, а обри ще й тому, що татi в татей.  Як  можна  мати  таких  серед
просвiщенного люду?
   Ромей ствердно кивав головою i, вже вiдходячи, поцiкавився:
   - То я сьогоднi можу й отримати те, що обiцяв князь?
   - Навiть се? митi.
   - А можна... Даруй, княже, за в'?дливу звичку, чи можна спершу  глянути
на товар?
   - Ано, прошу.



   VI

   Вiдтодi,  як  у  теремi  князя  Богданка  об'явилася  гостя  а  Тиверi,
домочадцi не пiзнавали матiр, а  вогнищани  -  княгинi.  Сувора  й  строга
донедавна, бiльше вiдсутня, анiж присутня на подвiр'? мужа  свого,  Зорина
була тепер з усiма лагiдна,  на  все  приставала,  коли  радилися,  i  все
дозволяла, коли прохали дозволу. В дiлах землi,  що  лежали  донедавна  на
нiй, покладалася на мужа, в господi  -  на  челядь  та  вогнищан.  Сама  ж
перебувала бiльше з матiр'ю та з дiтьми сво?ми  i  то  -  найменшими.  Або
ходила по подвiр'ю й показувала матерi Людомилi, що  в  не?  ?,  яка  вона
ма?тна яко господиня, або йшла з тою ж матiр'ю та з  дiтьми  за  Дитинець,
сiдала на осоннi лiд лiсом чи над крутим берегом Втiкича й  бесiдувала  на
дозвiллi. Тодi була аж надто свiтлолика та вдоволена, потiшалася з вигадок
та забавок невгамовних дiтей сво?х i хвалилася дiтьми.
   - Муж - велика для мене втiха, матiнко гожа, та дiти - чи не найбiльша.
Ано, такi мiцнi тiлом i такi веселi духом ростуть. Лiпшо? за  сю  втiху  й
бажати годi.
   - Не кажи так, - сумирно, одначе й повчально застерiгав мати. -  Негоже
то - хвалитися мiцнiстю тiла. Пiдстереже тво? казання Обида та  й  вчинить
пагубу.
   - - Коли ж так ?. Тьфу, тьфу на не?,  одначе  так  с.  Бачили  старших,
бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он  якi  дужi  в  бiгах  та
борнi, якi галасливi. У кого тiльки вдалися такi?
   - Нiби нема? в кого вдатися. Вiтепь твiй тiлом був воiстину муж.  Та  й
духом також. Жити б та жити йому, коби не свавiлля, що його дозволив  собi
Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавiлля. Йой,  до  сього  часу
малiю на силi, як згадаю, що було опiсля. Таке безлiття  обсiло  рiд  наш,
таке безлiття!
   Зорина нишкне, гублячи пiд собою твердь, i тупить знiяковiло очi.
   "Боги, - зiтха?. - Як не уводжу матiр свою вiд  помислiв  про  вiтця  i
безлiття, що впало на рiд по його смертi, увести все-таки  не  можу.  Знай
знаходить привiд i згаду?".
   - Славомир та Рад огост, - каже перегодом, -  справдi  у  вiтця  нашого
пiшли. Отроки ще i то младомладi, а зростом  -  мужi,  серцями  твердi  та
непохитнi, не раз уже мали скаргу вiд дядька. А всiх iнших ми з  Богданком
та з вами, матiнко гожа, подiлили. Гляньте на Гостейку та на Жалiйку. Хiба
не вашi, а вiдтак i не мо? крихiтки позбирали?
   - Бачу те, доню, як не бачити. I тiшусь, щоб  знала.  Ано,  то  справдi
найбiльша винагорода на вiку: мати дiтей, бути щасливою аi сво?ми  дiтьми.
Пильнуй лиш, щоб цiанувалися та були такими i  в  отрочi  лiта,  як  ?  за
дитячих.
   . Не  каже:  "Як  не  допильнувала  я",  та  Зорина  й  без  ??  казань
догаду?ться: мислить саме так. Тому й поспiша? покласти тим  мислям  край,
на iншу стезю зводить матiр Людомилу. Не ховала досi,  не  хова?  й  зараз
того, що пережили втiкичi яко новi поселенцi за перших холодних i голодних
лiт, одначе й не  смаку?  тими  переживаннями,  поспiша?  облишити  ?х  та
похвалитися, як живуть колишнi тиверпi нинi, якого мають в особi  ??  мужа
князя.
   - Богданко вивiз iз Тиверi не лише добрi намiри бабцi Доброгнiви,  а  й
мудрiсть вiтця свого, - хвалиться  матерi.  -  Ано,  так  i  сказав,  коли
прийшли сюди: "Не зазiхаймо на чуже, то й чужi не зазiхатимуть на наше".
   - I не зрiкся ще того, що казав?
   - Чом би мав зрiкатися?
   - Бо зазiхнули, доню. Гада?ш, похiд обрiв у  землю  Троянову  ?  чимось
iншим?
   - Може, й нi, та Богданко твердо  сто?ть  на  сво?му:  нiяких  походiв,
окрiм тих, коли земля потребу? захисту. Тому й дружину ма? мiзерну,  через
те й благодать возбуяла в родах та общинах. Так привiльне зажили,  матiнко
гожа, за сi кiльканадцять лiт, так привiльне, що ладнi вже  й  славити  ту
лиху годину i  той  умисел  старiйшин  Тиверi,  якими  започатковано  наше
переселення.
   - Нiби вам iз Богданком було гiрше там, у отнiй землi?
   - Нам - нi, а всiм iншим?
   Нiчого не сказала на те мати Людомила,  лишень  глянула  на  свою  доню
якось аж занадто пильно. Анi тодi, як об'явилася на  Втiкичi,  анi  тепер,
через двi седмицi гостини жодним словом не згаду? про рани, що ?х  завдала
доня, втiкаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони ?й донинi.
Тому така улеслива в розмовi з матiр'ю, такою до краю  натягнутою  почував
себе. А вже що догоджа? ?й, то тако? догоди Людомила, далебi, й  не  знала
на сво?м вiку. Прокинеться - пита?, як спалось, сяде до столу -  пода?  ?й
те, пода? друге, пода? трет? i знов пита?ться, чи до смаку матерi, чи сита
мати. Та й дiтям встигла нагомонiти про бабцю Людомилу колись, гоминить  i
зараз, аби були чемнi з нею, аби знали:  то  ?хня  прародителька,  та,  що
достойна тако? ж, як i вiтець, мати а то й бiльпю?, нiж  вони,  шани.  Тож
мати Людомила мав прихильнiсть та улесливiсть не лише вiд донi,  а  й  вiд
онучат, а улесливiсть онучат, давно знано, камiнь здатна розтопити. I таки
топить. Зорина бачить: що не день то помiтнiше хилиться  до  них  гостя  з
Тиверi, як i вони'до не?. А та прихильнiсть рано  чи  пiзно  прогонить  на
дебрi лiсовi маминi згадки про колишн?, як i прикрощi, завданi колишнiм.
   - Маю надiю, - похвалилася якось Зорина Богданковi, - мамця приживуться
в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами,  що
удостоювали колись, а до дiтей наших прикиплять серцем  i  рано  чи  пiзно
скажуть: вони наймилiшi менi, з ними й доживатиму вiку.
   - Тобi так дуже хочеться цього чи так насправдi ??
   - Так насправдi ?, а ще бiльше хочеться, Богданку.
   - Коли мати Людомила збиралася на Втiкич, iнше обiцяла братовi тво?му i
його дiтям.
   - Що - iнше?
   - Казала, до зими повернеться.
   - А коли передумала? Хiба вона не вiльна пеоелумати?
   - Вiльна, чом нi. Та що думатиме брат твiй, коли мати не повернеться до
зими?
   Було поночi, i  Богданко  не  мiг  розгледiти,  як  сприйняла  тi  його
мiркування Зорина. Злякалася ?х чи помислила та й вгомонилась?
   - А ти пошлеш нарочитих  та  й  скажеш  устами  ?хнiмимати  передумала,
лиша?ться на Втiкичi.
   Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. I дiтей  частiше,  нiж
досi, залишала iiа матiр, i до матерi, коли й приглядалася, то  не  iнакше
як веселим оком. А чом би й нi? Он як ожила воiiа  серцем  вiд  сдпання  з
кревними па Втiкичi. Чи то не та, що може веселити, прикмета?  Мати  ж  не
незряча ?, мусить бачити, як тiшить Зорину оця ??  присутнiсть  у  зятевiй
родинi. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало
?й тут.
   Чи могла думати тако? митi, що мати Людомила була недалека вiд  iстипи,
коли застерiгала: "Не хвались, доню гараздами. Знай,  хто  хвалиться,  той
кличе до сво?? оссяi губительку Обиду". Пробi, i в мислях не було  такого.
А сталося: i розбудила, i покликала.  Сини  ??,  коли  бути  справедливою,
пiчого лихого не вчинили тi?? днини пiшли  купно  з  iншими  отроками,  що
перебували в дядьковiй науцi, до лiсу, назбирали грибiв  та  й  заходилися
таканити ?х на вогнi. Лiто ? лiто, чом не скористатися дарами землi,  коли
вони повсюдно. Та й дядько привча? до  того:  умiйте,  отроки,  самi  собi
добувати та приготовляти ?жу, мати на всi путi, що ждуть  вас  у  походах,
бесаг не наготу?.  Тож  i  спокусилися:  пiшли,  назбирали  грибiв,  охоче
варили, ще охочiше смажили. Одного не взяли на карб, як i дядько,  що  був
при них: вони ж бо младомладi й недосвiдченi. I поплатилися за  те.  Хтось
злегковажив чи не розiбрався в грибах, з-помiж ?стiвних укинув до казана й
кiлька отруйних, а отрута  вробила  свое:  дво?  з  отрокiв  вiдчули  себе
невдовзi зле. Серед тих двох був i старший син князя Богдавка Славомир.
   Його привезли в терем поночi i ледве при пам'ятi.  Зорина  сполошилася,
покликала челядь, затим i матiр.
   - Йой боженьки! - сплескувала руками та вмивалася  слiзьми.  -  Нащо  я
хвалилася здоров'ям дiтей сво?х? Ось маю тепер...
   Людомила мовчки вiдсторонила всiх  (тут  не  було  старшо?  за  не?)  й
торкнулася рукою онукового чола, стала  питати,  що  болить  у  нього,  чи
позбувся того, що спожив за вечерею.
   - Ано, - вiдповiли за Славомира тi,  що  привезли  його,  -  вiн  двiчi
блював.
   - То Добре. I все ж передусiм  слiд  вимити  з  його  черева  трутизну.
Несiть сюди воду, а тим часом шукайте в домiвцi мед,  виво,  опт  i  траву
шандру та заварюйте питво. ? в тебе, доню, така трава?
   Зорина лиш розвела  руками,  шкодуючи,  що  недалекоглядна  була  i  не
заготувала.
   - На що поклада?тесь? - незле попрiкнула Людомила. - На молодiсть?  Так
i вона не всесильна, доню.
   - У мене в така трава, - виручила челядниця. - Тiльки торiшня.
   - Най буде й торiшня, неси. Аби зараз могли  напо?ти  слабого.  Пошлють
боги день, добудемо й свiжу.
   Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся
?й, та до пори до часу. По якiмсь часi став ухилятися,  ба  й  противитись
волi старо? баянки.
   - А тепер заклади, внучку, пальцi до рота i викинь те, що випив.
   Довго домагалася свого i таки домоглася.
   - От i гаразд, - бодьорилася i iнших бадьорила. - Неси, мати,  заварене
на винi зiлля. Напо?мо ним нашого Славомирка та й  ждатимемо  милостi  вiд
щедрих на добрi дiла богiв.
   Сидiли над слабим до глибоко? ночi, робили все, що могли, а  полегшення
не було та й не було. ?дипе, чого дiждалися, - Славомир стишився пiд ранок
i тим дав привiд сподiватися лiпшого.
   Удосiта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрiмнула там-таки,
бiля слабого, стара взяла з собою нiж бесагу i вийшла з терема. Тодi  вже,
як  наблизилася  до  лiсу  та  розглянулась,  чи  нема?   поблизу   когось
стороннього, молитовне склала на грудях руки.
   - О земле! - молилася. - Ти, що ма?ш у  собi  живодайнi  дари  богiв  i
щедро винагороджу?ш ними злаки, а через злаки i нас, на тобi  сущих,  будь
милостива до мене нинi, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине
життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань мо?х,  дозволь
скористатися цiлебнiстю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людсько?,
в iм'я ц&рованого богами життя  хочу  взяти  ?х  у  тебе  i  врятувати
немiччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься i допоможи  менi  в
баяннях i дiяннях мо?х. Вiк свiй буду вдячна тобi  за  се,  берегтиму  лик
твiй, щедроти тво? i передам цю свою вдячнiсть дiтям i внукам мо?м -  усiм
нащадкам роду мого, заради яких стою i клопочусь перед тобою.
   Пождала мить, другу i вже потiм казала далi:
   - I вас прошу, трави  цiлебнi,  рятiвники  нашi.  Прошу  й  благаю:  не
ховайтесь вiд мене  по  галявах  лiсових  хащами  вiд  людей  заступлених,
поспiшiть до рук мо?х.' Та що велiла вам вирости, дозволила менi взяти вас
i помiч немiчному подати.
   Знову пождала, схоже, нiби дослухалася до голосу  землi,  трав,  i  вже
потiм рушила до лiсу. Скiльки  вбирала  зiлля,  стiльки  й  промовляла  до
нього, та уповала на щедрiсть, та ждала щедростi. I  зiлля  не  залишилось
байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його  в  чужому  лiсi,  в  чужiй
землi, знайшла i шандру, i буквицю,  i  сельдерей,  а  головне?  -  швидко
очищаючу стравохiд вiстунку. Так зрадiла Цiй сво?й знахiдцi, що не  зумiла
й стримати себе. Стала перед нею на колiна i воздала хвалу - богам, землi,
травам.  А  вже  потiм  рвала  i  бачила  себе  звитяжною  у  змаганнi  iз
Славомировою немiччю та осмiхалася, чуючи за плечима силу.
   Принесла ту радiсть i в терем князя Богданка.
   - Як вiн тут, мiй внучок? - пита?ться в Зорини.
   - Усе ще спить, матiнко гожа.
   - Слава богам. Пiшло на лiпше, значить. А прокинеться - i  зовсiм  лiпо
буде. Рятiвне зiлля знайшла для нього, доню.
   Чи тому, хто жде - не дiждеться рятунку, багато треба, аби  повiрити  в
нього? I заяснiла видом Зорина, i  в  помiч  матерi  стала.  Варили,  доки
Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зiлля.  Мати  передавала
науку баяння, донька переймала ?? та дякувала богам,  що  послали  до  не?
стареньку в таке тривожне лiто. Що було б iз Славомиром, коли  б  вона  не
об'явилася перед сi?ю наиастю в ?? теремi? Боги свiтлi та  боги  яснi,  що
було б?!
   Нi з ким не дiлилася сими мислями, а всi,  навiть  найменшi,  саме  так
зрозумiли: коли б не бабця та не ?? баяння, ив було б уже  Славомирка.  Бо
Обида щедро винагородила його трутизною, бiльше седмицi виводила ?? з тiла
та й по тому не одразу набуло воно сили, що  буяла  колись.  Тож  внуки  i
зовсiм  вподобали  гостю  з  Тиверi.  I  руки  цiлували  ?й  першiй,  коли
зустрiчали вранцi, i хвалу воздавали, як нiхто не воздавав матерi Людомилi
на всiм ?? вiку.
   А що ж Людомила? Чи була вдоволена всiм  тим?  Пробi,  надто  довго  не
знала вона, що таке щирiсть та прихильнiсть людська, аби не  завважити  ?х
та не воздати належно. Ои яка старанна, коли пора?ться в  господi,  i  яка
вигадлива та втiшена, коли бавиться  з  дiвчатками.  Присяйбiг,  Зориii  i
самiй хочеться бути тодi з ними, такими, як  вони.  Через  чотири  седмицi
маминого гостювання на Втiкичi доконечно  увiрувала:  усе  ста?  на  круги
сво?, через шiсть седмиць i зовсiм певна була: мати й не помишля? вже  про
повернення до Тиверi. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися
з тою певнiстю.
   - Любо менi в тебе, - сказала якось мати Людомила, - та  пора  й  честь
знати.
   Була б Зорина сподiвана, не так болiспо прийняла б цей ?? умисел,  а  з
несподiванки ледве знайшла в собi силу устояти на ногах.
   - Що се ви надумали, мамцю? - запитала крiзь сльози. - Чи на Тиверi  не
набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покида?те?
   Таки не стрималася, пiшла, затинаючись, до лавицi пiд вiкно, сiла та  й
захлипала. А мати й собi.
   - Коли ж серце болить, - виправдовувала себе i свiй несподiваний намiр.
- Ти тутки в добрi та супоко? перебува?ш iз мужем, дiтьми, а в тих, що  на
Тиверi, супостати пiд боком. Чи вiда?ш, що кутригури сидять тепер мiж нами
i Дуна?м, а наш Веселий Дiл - он яка спокуса для них?
   - То ви заслоните собою i Веселий Дiл, i тих, що в Веселiм Долi?
   - Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зiтлiю. Бо те й  роблю  що
думаю, а надто поночi: що там, як там?
   - Я вам не мила, бачу, - ревнiше, нiж  досi,  заплакала  Зорина.  -  Не
можете простити того, що пiшла з Богданком. А що було б, коли б залишилась
при вас, мамцю моя i без Богданка? Чи вiда?те, що я сама висохла б на  пнi
i вас висушила б до краю?
   - Вiдаю, доню, як не вiдати, коли ? висушеною. Проте чи варто згадувати
се? Тi рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тиверi.  Кажу
ж, тривожно там та й вiк свiй звiкувала в Тиверськiй землi, правдивiше'  в
Веселiм Долi. Як можу бути тепер без нього?
   I  нарiкала  на  матiр,  i  жалiлась  матерi  -~  дарма,  Людомила   не
переiнакшила того, що надумала. Кивала на  полiття,  казала,  воно  не  за
горами вже, пiдуть дощi як вибереться тодi в таку далеку путь i як  здола?
??? '
   - То по зимi й по?хали б?
   - Нi, доню, серцем чую: маю зараз ?хати. Не сказала тодi сво?й кревнiй:
"Коли б ви знали матiнко,  як  ляка?  мене  те,  що  чу?  ваше  серце",  а
попрощавшись, таки не втрималась i крикнула в угоду жалям сво?м:
   - Як же менi не лякатись i не балувати, коли напевне знаю:  попрощались
ми назавжди?



   VII

   Хотiлось чи не хотiлось того iмператоровi, а мусив визнати: лiта не  тi
вже, щоб подолати немiч. Вiсiмдесят трет? лiто мина?, як  топче  на  землi
цiй ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш лiта, знаходив у собi  силу
i возсiдати на тронi, i повелiвати з трону. Нинi не здатний на  те.  Тяжка
недуга геть надломила його. Не лише  з  iмиерi?ю,  з  собою  впоратись  не
годен. А як хотiлося б...  О  боже  праведний,  як  хотiлося  б  звестися,
пiдiйти до високого, що з  нього  пiвсвiту  видно,  вiкна  та  глянути  на
привiлля земне, на милу серцю iмперiю. Сонце ж  бо  вста?.  А  коли  вста?
сопце, ?? найдалi видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить синi  хвилi
в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далi  _
Iллi. рик, ще далi - землi Захiдно? Римсько? iмперi?, тi, що  ?х  повернув
вiн до лона Вiзантi?. Це коли дивитися з вiкна на полуночпий захiд, вздовж
полуночних берегiв Середземного моря. На полуденних ще численнiшi i  нiчим
не гiршi, коли не лiпшi, провiнцi?: Вiфiпiя,  Фрiгiя,  Геллеспонт,  Лiдiя,
Памфiлiя, Карiя. Ще далi - Iсаврiя,  Кiлiкiя,  Сiрiя,  Фiнiкiя  Лiванська,
Палестина,  а  там  -  ?гипет  з  його  перлиною  на   Середземномор'?   -
Александрi?ю, Лiвiя, преторiй Африка з  провiнцiями  Завгитана,  Карфаген,
Трiполi, Нумiдiя, Мавританiя, нарештi Сардiнiя. То це лиш тi, що лежать на
захiд сонця. А скiльки ?х лежить на полунiч вiд Константинополя i на схiд?
Вiд Дакi?, Мiзi? та Фракi? до Абезги i Вiрменi? - все Вiзантiя i Вiзантiя.
Свiте ясний, хто ж правитиме такою iмперi?ю, коли  його,  Юстинiана,  крий
боже, не стане? I хто спроможний буде правити? Юстин?
   О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все  наклала
тв'ерду руку немочi. Лише на мислi накласти ще не може.
   Силиться лягти зручнiше, - дарма, не годен здолати вагу власного  тiла,
хоче покликати, аби прийшов хтось  та  вдовольнив  його  волю,  а  замiсть
зичного голосу чув немiчний, ледве чутний стогiн.
   I Феодора не йде, i ескулапи не поспiшають клопотатися бiля iмператора.
Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало,  он  як  звеселило  вже  свiт.
Гадають, коли iмператор не кличе, лежить безпомiчно-непорушний, то все  ще
спить?
   Гнiва?ться на всiх i вже у гнiвi переверта?ться якось.
   Про що вiн думав тiльки-но, чим  клопотався?  Зда?ться,  бiдкався,  хто
правитиме iмперi?ю, коли його не стане. Справдi, хто ж? Таки Юстин? З роду
Анастасiя, зда?ться, усiх прибрав: Iпатiя, Помпея.  Стривай,  де  ж  усiх,
коли дiти ?хнi лишилися i рiд як  такий  лишився.  Як  вiн,  Юстинiан,  не
подумав ранiш,  що  коли  ?  бодай  якийсь  вiдприск  роду,  посягання  на
володарювання в iмперi? можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати,
лишити заповiт. Чи рiд Юстинiв простить йому, коли цього не станеться?  Та
й чого мав не статись? З яко? речi? Який уже не буде з  Юстина  iмператор,
сiсти на трон i правити Вiзантi?ю ма? вiн. Дядечко Юстин Перший мав рацiю,
коли казав: "Вiднинi влада не повинна вислизати з ваших рук,  iнакше  гору
над усiма вiзьмуть сенатори-аристократи". Вiн,  Юстинiан,  он  як  надiйно
тримав ?? - тридцять вiсiм лiт. Iменi Божественного  удосто?вся.  А  Юстин
хiба не з того кореня? Чи освiту ма? гiршу, нiж всi аристократи?  "Чому  ж
сумнiваюсь тодi?" -  зроджу?ться  думка  та  одразу  ж  i  гасне.  Нiякого
сумнiву: коли станеться так, що бог забере його, iмператора Юстинiана,  до
себе, на вiзантiйський троп мас сiсти його спадко?мець Юстин.  I  доки  не
пiяiто, про це слiд сказати, аби зпали, ба написати  яаповiт,  як  написав
колись дядечко.
   Знову силиться докликатися  до  когось  iз  наближених.  За  цим  разом
недарма. Чи то ескулапи iшли вже до  хворого,  чи  були  недалеко,  доволi
швидко стали при ложi, а почувши, чим клопочеться, покликали  й  iнших,  в
тiм числi й iмператрицю Феодору.
   Повелiння хворого - обов'язок для всiх, а повелiння  iмператора  -  тим
паче. I написали те, що хотiв вiн, i на пiдпис пiднести не  забарилися.  А
дiйшло до пiдпису, сам намучився з ним, i  всiх,  хто  ходив  бiля  нього,
вимучив. Яко?сь митi i з якогось  дива  закралася  недовiра  до  того,  що
читали йому, i вже не покинула, доки не примусила  побачити  прочитане  на
власнi очi. Узяти папiрус до рук не мiг уже, тож повелiв пiднести до очей,
а тi, що пiдносили, нiяк не могли догодити. Вчитувався та й  вчитувався  у
рiвнi, одначе затуманенi рядки едикту, i вже тодi, як впевнився:  написано
те, що треба, став лаштуватися, як би пiдписати написане.
   Чув, знемiг до краю, i, мабуть, перелякав сво?ю немiччю всiх, хто був у
опочивальнi. Забiгали, засу?тилися, Феодора ж i зовсiм втратила  мужнiсть:
прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча i тихим плачем.
   Не непоко?вся тим i не казав жонi: "Не треба, ще буде час наплакатися".
Лежав i дослухався до жалiв ??, до того, що говорили мiж  собою  ескулапи.
Лише згодом, як котрийсь iз них принiс напiй та  попросив  випити,  одкрив
очi й послухався.
   Його не скоро залишили. Сидiли й  радилися,  потiм  принесли  снiданок,
щоправда, старання тi виявились марними: окрiм розведеного водою вина,  ще
якихось  напо?в,  iмператор  нiчого  не  мiг  спожити  -  сили  бракувало.
Загледiвши те, ескулапи порадили всiм залишити хворого:
   розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.
   Заснути вiн не заснув, а на самотi з помислами сво?ми залишився.
   ...Отже, Юстин. Точнiсiнько так, як  i  тодi,  коли  на  мiсце  дядечка
Юстина сiв на вiзантiйський трон вiн, Флавiй  Петро  Саватiй  Юстинiан.  А
втiм, не зовсiм так. Спадко?мець його коли не з пелюшок, то з дитячих  лiт
знав узко: рано чи пiзно, а буде iмператором. Вiн же,  Юстинiан,  i  гадки
про те не мав. Був собi таким, як бiльшiсть  в  iмперi?,  поселянином:  не
рабом, одначе мало чим i одмiнним вiд раба. Незалежнiсть i  непiдвладнiсть
- ото й усi привiле?, що мав. Як i вiтець його, численнi брати та  сестри.
Всiм iншим той же раб. Коли  був  малим,  випасав  свиней,  потiм  -  кiз,
баблявся у гною, ходив за ралом i стiкав  потом  у  жнива:  дошкульно  був
битий за непослух i ще дошкульнiше - за спробу  ухилитися  вiд  повинностi
женця чи орача i вже й зовсiм  безбожно  -  за  крадiжку  шматка  хлiба  в
безхлiбнiй родинi вiтця Савватiя.
   Пiсля одного з таких побо?в помишляв уже податися  в  гори  й  добувати
собi хлiб тим самим робом, що й усi  вигнанцi,  -  з  ножем  у  руках,  та
сталося непередбачене. Надiйшла до Верхньо? Македонi?, а в Македонi?  -  i
до загубленого в горах сельбища Таурiсiй  дивна  i  незрозумiла  для  всiх
вiсть: дядечко Юстин, старший брат вiтця,  кликав  до  себе  котрогось  iз
синiв Савватiя.
   Можливо, на той клич i не вiдгукнулися б, коли  б  прийшли  всього  лиш
вiстi, а не дядечкiв гiнець iз вiстями, i коли б той гiнець  не  нагодився
пiд гарячу руку. Одне, посланець  iз  Константинополя  виявився  аж  надто
наполегливим, казав, дядечко обiця? сво?му небожу мундир гвардiйця, а коли
явить себе достойно - i високий сан при Августiонi, а друге,  об'явився  в
той самий день i  час,  коли  вiтець  Саватiй  був  у  великому  гнiвi  на
Юстинiана. Звiдки йому було знати, яка химера засiла братовi в тiм'?, чому
вiн он через стiльки лiт згадав, що в на свiтi сельбище Таурiсiй, а в тому
сельбищi - брат iз купою дiтей, - вiн був у гнiвi на Юстинiана i  тому  не
став анi думати, анi вагатi?ся: "Оцього татя хай бере, - рiшуче показав на
Юстинiана.  -  Вiн  прагне  легкого  хлiба,  нехай  пiде,  та  походить  у
гвардiйцях, та скушту?, який вiн ?".
   Той, кому передав тiльки-но владу, не вiда? цього. Якось так  склалося,
що вiн не встиг ще й за науку взятися, знав уже,  чому  береться,  на  чи?
мiсце сяде змужнiвши.
   "А може ж, вiн усво?в-таки ?х, досто?нства, що ними ма? бути  надiлений
привiдця тако?, як Вiзантiя,  держави?  Боже  правий,  передав  владу  над
iмперi?ю найближчому з кревних, а не маю певностi, що  передав  у  надiйнi
руки".
   Тривожиться iмператор, а тривога зроджу?  досаду,  ба  навiть  гнiв  на
самого себе. Тридцять вiсiм лiт сидiв у Августiонi, повелiвав усiма, а сам
собi не спромiгся повелiти:  пiдготуй  спадко?мця.  Чому  так?  Гадав,  що
вiчний, що смерть не може  вразити  його  -  Божественного?  Пусто,  тако?
певиистi не було, в усякому разi, це мало б бути. Далебi, про iц ше думав,
коли не дбав про замiну: аби  той,  кого  готуватиме  на  сво?  мiсце,  не
пiдстерiг i не замiнив передчасно.
   "О господи! - ляка?ться iмператор i кривиться, досадуючи. - Що, коли не
тiльки я, iншi теж помiчали це або ж помiтять ще, коли  Юстин  справдi  не
виправда? сподiванок? Що тодi скажуть про мене? Невже осудять i  забудуть?
Не може того бути. Не повинно бутиi  Чи  ця  мiзерiя,  коли  вона  справдi
водилася за мною, спроможна затьмити все iнше - i дiла iмперськi,  i  дiла
житейськi, i храми божi, що ?х будував та й будував?"
   Чув, холодний пiт виступив на чолi, та не зважав на нього. Поворухнувся
лиш, лiг зручнiше, силиться заспоко?ти себе. А супокою не  було  та  й  не
було. Нiби на зло, обсiдали лячнi думки, приходили каяття, а каяття  -  не
втiха, вони - чи не найпекучiший бiль.
   Ось де вiн не доглянув, лишився глухим  до  чужих  бiд.  Ано,  сам  лиш
купався в славi та тiшився тим, що величали Божественним. Про  славу  всiх
iнших пальцем  не  поворухнув.  Велiсарiй  он  скiльки  звитяг  здобув  на
боролищах, Африку i всiх, хто стояв  супроти  iмперi?  в  Африцi,  скорив,
Сiцiлiю, Сардiнiю, мало  не  всю  Iталiю  повернув  у  лоно  Вiзантiйсько?
iмперi?, прогнавши  звiдти  варварiв.  А  вiн  воздав  йому  по  заслугах,
возвеличив, як належало б возвеличити? А скiльки мужiв науки  трудилося  в
потi чола, скiльки поетiв загинуло  не  визнаними?  Як  i  во?в-звитяжцiв,
забутих по  звитязi?  Лише  улюбленцiв  ласкав  та  вдовольнявся  тим,  що
возносять його за тотi ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано,
було б лiпше i певнiше, коли б дбав про справедливiсть. Чи хтось ослухався
б, коли б повелiв у однiй iз новел, а там i  в  другiй:  "Чтiмо  тих,  хто
достойний того, хто не щадить зусиль розуму i серця,  ба  живота  свого  в
iм'я  блага  iмперi?,  люду,  що  живе  в  нiй".  За  тридцять  вiсiм  лiт
володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отодi й
його, iмператора Юстинiана, згадали б...
   "Я так мислю, - ловить себе на словi, - нiби мене  нема?  вже,  нiби  й
справдi не буде за що згадати. А iмперiя, котру вознiс  он  як  високо?  А
храми, i серед них свята Софiя, кодекс Юстинiана зрештою?.."
   "А чим ми заплатили за них, ти вiда?ш? - нагло  вторгнувся  до  пам'ятi
чийсь голос, i перед очима  став  вiтець  Саватiй  iз  пугою.  Став  i  не
вiдходив уже.
   Iмператор силиться щось сказати йому, та слiв нема?, слова  застряли  в
горлi.
   "Не вiда?ш, бачу. То запитай, сину, в  тих,  кого  робив  в  iм'я  тi??
величi рабами, з кого драв податi, мов iз живого шкiру,  одбирав  дiтей  i
робив з них легiонерiв, котрi не поверталися вже до отнього порога: або  ж
падали замертво па бородищах, або  ж  служили  тобi  до  скону.  Глянь,  -
показав удалеч, - скiльки ?х, завалених трупом боролищ. Усi вони на  тво?м
сумлiннi".
   "А ви ж як думали? - борониться iмператор. - Велич, що ??  всi  хочуть,
да?ться так собi?"
   "Це ж хто - усi? Я, мати, брати тво??"
   Не  вiдав,  що  сказати   на   те,   i   силиться   уникнути   вiтцевих
сумовито-гнiвних i пристальних водночас очей.  Як  i  пуги,  що  тримав  в
руках. А уникнути не може. Тодi вже, як дiватися, здавалось, нiкуди  було,
доклав зусиль i розплющив очi. Потуги тi, виявля?ться,  не  були  марними:
зник десь вiтець, зникла i його пуга. Бiлi стiни опочивальнi постали перед
зором i мало-помалу врiвноважили дух його, а затим заволодiли й мислями.
   ...Де, коли i чому перейнявся  вiн  цим  намiром:  будь-що  возвеличити
iмперiю, зробити ?? ще бiльше знаного в свiтi, анiж була знана?  Тодi,  як
обертався  в  Августiонi  серед  вельмож  чи  дещо  ранiш,  коли  чув   за
унiверситетською лавою повитi звабним серпанком слова про велич  священно?
Римсько?   iмперi?,   достойно?   попередницi   Вiзантi?,   про   мудрiсть
iмператорiв, не менше уславлених, анiж уславлена ними  iмперiя?  О-о,  там
доволi часто i голосно йшлося про це, як йшлося i про iнше  -  що  з  волi
Всевишнього велич ту i славу  мав  примножити  Схiдна  Римська  iмперiя  -
Вiзантiя. Так i казали: мав примножити. А в Августiопi й точнiше визначали
путi примноження: воно  не  станеться  до  того  часу,  поки  вiзантiйськi
легiони не витурять варварiв  iз  земель,  що  належали  колись  священнiй
Римськiй iмперi?. Це - доконечна потреба, свого роду dum  spiro  spero  '.
Хiба римляни не на це уповали i не цим трималися он скiльки  вiкiв:  dulce
et decorum est pro patria mori.
   О так, саме в  Августiонi  та  в  унiверситетi  й  викохав  у  собi  цю
певнiсть. А ставши iмператором,  i  зовсiм  утвердився  в  мислi:  iмперiя
передусiм, заради не? нi перед чим не зупиниться. Тому й  брав  з  усiх  i
все, що можна було взяти, гуртував на зiбране з пiдданих золото легiопи  й
кидав ?х, куди вимагала  омрiяна  мисль,  люд,  що  викохував  ??  колись,
пiдсолоджував i пiсля.
   Велике дiло - боролища устилав трупом.  А  коли  б  тим,  що  впали  на
бородищах, не було чого ?сти? Чи ?х  не  та  сама  спiткала  б  доля?  Чим
годуватимете себе, дiтей сво?х, коли всiх триматимете при собi?
   Пiчкурi, заслiпленi темрявою власно? нори кроти. Заради цих он  скiльки
ночей недоспано, миру га благодатi не вкушено, а вони  ще  й  невдоволенi:
боролища устилав трупом, податями гнув до землi.  Може,  й  так,  може,  й
крутий був  iз  вами,  не  одиницям  -  мiльйонам  не  давав  передихнути,
вимагаючи сплати недо?мок, примусового продажу хлiба,  через  всiлякi  там
епiболе, дiаграфе, аерикони. А хто з вас  спроможний  вигадати  iнше?  Хто
порадить,  як  завоювати  пiвсвiту,  не  натужачись,  примусити   коритися
непокiрних, не наступаючи на горло непокiрним? Хто, пита??  Мовчите,  нема
чого казати? I не скажете. Iмператор не  сонце,  щоб  зiгрiти  всiх.  Зате
iмперiю он яку лишав в спадок. Коли, за якого привiдцi  Вiзантiя  досягала
тако? величi i такого розквiту? Пiд лежачий  камiнь,  отче  мiй,  вода  не
тече.
   Здавться, порозумiвся з вiтцем i тим бодай  якось  заспоко?в  себе.  Ба
навiть розщедрився, вгомонившись: коли всевишнiй допоможе йому здолати  цю
недугу й сiсти, як досi сидiв, на мiсце iмператора в Августiонi, що-що,  а
аерикон вiдмiнить. Через  ту  подать  та  через  примусовий  продаж  хлiба
найбiльше невдоволених, а вiдтак i ворохобникiв. Колись не брав  цього  на
карб, а зараз мусить визнати: аер - дарунок неба i моря. Посягати на нього
- все одно що посягати на дар  божий.  Не  лише  на  пiдданих  -  на  собi
вiдчував це: он якi пишноти та розкошi ма?,  скiльки  доменiв  та  золота,
вважай, пiвсвiтом володiв, а занемiг та  вiдчув:  нема?  чим  дихати  -  i
купити аеру не може. Анi продають його, анi за так не дають.
   Сумлiння заговорило в душi iмператора чи всього лиш шкода себе стало, -
защемiло серце, i так  дуже,  що  змушений  був  насторожитись,  а  там  i
захвилюватися,  ба  й  заметатися  в  ложi.  Силився  звестись  -   дарма,
покликати, аби прийшов хтось та став на  помiч  -  i  крику  не  спромiгся
подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав - i  знову  те
саме.
   "Господи! Спаси й помилуй", - зблиснула коротким  спалахом  думка,  та,
зблиснувши, одразу ж i згасла.



   VIII

   Дзвонили по померлому в усiх церквах. А ?х у стольнiм городi Вiзантi? ?
та й ?, тож подзвiн чули не лише по один i другий бiк Босфору, а й  далеко
поза  Босфором.  I  сумували,  чуючи,   та   молилися   за   упокiй   душi
Божествоiшого. Хай бог простить йому грiхи його.  Он  скiльки  лiт  правив
iмперi?ю, якi клопоти мав, думаючи за всiх i дбаючи про  всiх.  Чи  в  тих
клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж i зробив псмало: будував
храми, сприяв процвiтанню вiри Христово?, був  нещадний  з  вiдступниками,
яких  теж  було  та  й  було.  Господь-бог  свiдок  тому:  жоден  iз  його
попередникiв не дбав так  про  церкву  i  служителiв  церковних,  як  дбав
Юстинiан.
   Сумний був подзвiн по померлому, та ще сумнiший спiв церковного хору  -
i тодi, як заносили iмператора в святу Софiю, i коли  йшла  там  похоронна
вiдправа. Печаль i тугу клав усiм на лиця.  Навiть  пишноти,  що  ними  не
поскупилися  святi  отцi,  обставляючи  похорони,  навiть   велелюддя   на
похоронах не приносило полегкостi.
   "Боже праведний! Боже милостивий! - хилили достойники осмученi лики,  а
жили вже тривогою, - Що буде з ними завтра, пiслязавтра? Хто сяде на мiсце
Божественного i iцо принесе усiм, возсiвша на тронi?"
   Певно, ця ж тривога гнала в усi кiвщ iмперi?  й  гiнцiв,  що  везли  по
похоронах перший едикт нового iмператора. "Я, Юстин Другий, -  писалося  в
ньому, - сiвши з волi всевишнього  та  з  повелiння  покiйного  iмператора
Вiзантi?, в бозi почившого Юстинiана Першого, на трон..."
   Про що йшлося далi,  може,  не  кожен  знав,  зате  догадувався:  новий
iмператор оповiща? префектiв, намiсникiв, преторiв, президiв,  проконсулiв
- усiх, що сидять у провiнцiях i правлять провiнцiями: iмператор  Юстинiан
Перший помер, вiн, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе  тягар  державно?
влади у Вiзантi? й повелiва? бути вiднинi покiрними йому, а ще - пильними,
пильними й  пильними.  Чому  саме  пильними,  теж  догадувалися:  покiйний
iмператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в дiяннiх сво?х, та  не
зробив содiяне  надiйним.  Варварський  свiт  не  лише  на  обводах  хита?
вiзантiйську державу, погрожу? й тропу. Навiть просвiщеннi Сасапiди забули
про укладений з ними вiчний мир i норовлять вiдторгнути вiд земель,  що  в
пiд скiпетром iмператора, Вiрменiю, а вiдтак перетнути  торговi  путi,  що
йдуть через не?, позбавити Вiзантiю  ??  металургiйного  центру,  нарештi,
значного контингенту вiйськ, що ними постiйно  поповнювались  вiзантiйськi
легiони.
   Префект  Том,  вчитуючись  у  невеселi  рядки  iмператорського  едикту,
подумав передусiм про аварiв: вiднинi по  анти  -  вони  найлютiшi  вороги
iмперi?. З антами вiн, а вiдтак i iмперiя перебувають у надiйному мирi,  а
чи матимуть його з  аварами?  Щось  не  схоже  на  те.  Всього  шiсть  лiт
перебувають у Скiфi? i встигли .спустошити ??: беруть  за  карк  ёвельмож,
аби давали та й давали ?м живнiсть, грабують, нехтуючи  законами  iмперi?,
люд. Терпець урветься колись i пiде  ворохобня.  Хай  царству?  на  небесi
покiйний iмператор, та вiн вчинив непоправну дурницю, запросивши  ава'рiв.
Помiч вiд них матимуть чи нi, а халепу вже мають. вдино вiрним було i буде
- виперти ?х туди, звiдки прийшли. I  поява  нового  iмператора  -  чи  не
найлiпша в цiм дiлi нагода. Лиша?ться не схибити, знайти  найбiльш  певний
виверт, аби умисел став дiйснiстю, а намiр - звитягою. Яким вiн ма?  бути?
Сiсти в лодiю й податися до Константинополя, а в  Константинополi  сказати
Юстиновi все, як ?? А чом би й нi? Нинi всi до нього правитимуться,  надто
префекти. Вiн не префект, всього лиш епарх  якихось  десятирядних  Том  на
обводах? А коли не когось iншого, саме його, епарха  Вiталiана,  вiдвiдала
слушна мисль? Iмператор заговорив з усiма, в тiм числi i з ним про супокiй
у державi, то чом i не стати перед ним iз мислю,  що  забезпечить  супокiй
коли не на вiки, то на найближчi десятки лiт, тим паче, що ? на те  вагома
причина: анти волiють поновити укладений ранiш iз Вiзантi?ю ряд. Обри отож
не потрiбнi. Якщо за Дунай i нема? резону випирати ?х,  то  хай  iмператор
кине тих татей на склавинiв. Чи ?х, зрештою, не затим кликали сюди?
   Вирiшено: завтра,  нi,  пiслязавтра  й  вирушить.  Пiдготу?ться,  дасть
пiдлеглим вказiвки - i на драмон пiде.  Хто  вiда?,  як  довго  доведеться
стукатися до iмператора, аби достукатись.
   Був  певен  у  намiрах  сво?х,  а  тому  неабияк  вдоволений  собою.  I
пiднесений духом також. Та перед самим вiд'?здом на  його  добрий  настрiй
несподiвано посягнули: бiля полуденних ворiт  фортецi  об'явилися  комоннi
авари, такi чисельнi, що сторожа змушена була зачинити ворота i  увiдомити
про те епарха.
   - Як багато ?х i чи авари то справдi?
   - Не менше тисячi, достойний. А що авари - то напевно. Самi бачимо,  та
й вони те кажуть.
   "Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?"
   - Питали, чого хочуть?
   - До вашо? милостi, сказали.
   - То хай iде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею менi нема?
потреби говорити.
   Вiн не забарився прийти, той один. Був високий на зрiст дужий  у  тiлi,
волосся, як i всi сородичi його, мав дояге заплетене в  коси  в  червоними
стрiчками на кiнцях. Та не те подивувало епарха -  терхан  не  належав  до
мужiв лiтнiх. Не отрок уже, одначе й  до  мужа  йому  далеко.  Коли  б  не
гострий, ба навiть викличне гострий погляд та не мужнi риси на  застиглому
в суворостi лику, i зовсiм скидався б на нерозумного в затятостi отрока, а
то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дiвку.
   Ця затятiсть, а  найбiльше  младомладiсть  авара-сла  збудила  в  серцi
епарха щось схоже на обурення.
   - З ким маю честь говорити i з якого приводу?
   - Апсих я, перший iз терханiв у великого кагана аварiв Баяна. А  прибув
до тебе, аби сказати: найманi iмператором во? аварськi, як i кревнi  ?хнi,
знемагають без живностi.
   - То ти прибув до  мене  з  турмою,  аби  налякати  чи  й  силою  взяти
живнiсть?
   Вiн був не на жарт гнiвний i  тим  уже  недоступно  суворий.  Одначе  й
терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнiвом чи суворiстю.
   - Я прибув, епарху, взяти сво?.
   Он як! Нi, з такими розмова  ма?  бути  коротка:  пiшов  прiч!  А  так,
виставити за дверi i тим сказати раз i назавжди: вашого тут нема?  й  бути
не може. Мало того, що отриму?те в iмператора?
   Вiн збирався уже виректи те, що намислив, та  збагнув  нараз:  а  чи  з
варваром достойно буде змагатися варварськими дiяннями? Пробi,  хто  вони,
зрештою, цей Апсих i його Баян, щоб через них опускатися так низько?
   Не подавав виду, що передумав i вiдступав, одначе й гнiву не являв  уже
аж надто буряно.
   - А де я вiзьму стiльки з'?жi, аби нагодувати всi вашi  турми,  про  те
подумав?
   - Про те ма? думати епарх.
   Осмiхнувся лукаво i вже потiм вирiк свою лукавiсть уголос:
   - Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зi  мвою  укладав  каган
ряд - з iмператором, до iмператора й мусите правитись за живнiстю.
   Не став ждати, що скаже на  те  Апсих,  покликав  челядника  i  повелiв
накрити в честь гостя стiл.
   - Ходiмо, терхане, пообiда?мо з тобою та за трапезою й  помiзку?мо,  де
шукати ??, таку потрiбну всiм гкивнiсть.
   Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе  вiдмоiишвся  вiд
яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге,
коли питають, i знову вiдмовчу?ться. Тож господаревi довелося взяти бесiду
на . себе. Бiльше розпитував та  випитував,  чи  то  правда,  що  .  авари
належали до угурян,  люду  чисельного  i  далеко  не  одноликого.  То  вже
пiзпiшо,  як  зчинилася  мiж  племенами  того  асiйського  роду  ворохобня
розторгнули вони з угурявами давнi узи й назвали себе аварами.
   Апсих здебiльше мовчки кивав головою, зголошуючись  iз  тим,  що  казав
епарх, та iнодi  припиняв  трапезу  i  силився  збагнути,  що  каже.  Тодi
Вiталiан повторював повiдане в дохiдливiшiй формi i, домiгшись  розумiння,
щедрiше, нiж досi, наливав терхановi вина.
   "Ти ба, яка личина, - дивувався i насторожувався водночас. - П'?, п'? i
не п'янi?".
   - Чув я, нiби авари, - казав уголос, - теж не ?динi в  сво?м  родi.  До
них пристали й iншi племена - тарнiахи, кочагири, завендери.
   - А так, i цi з нами. А ще утигури й кутригури.
   - Ну, цi, наскiльки я знаю, за Дуна?м.
   - Все одно з нами.
   - То скiльки ж у кагана турм?
   - Не вiдаю.
   - Алголу?
   - Також не вiдаю.
   - Прибув до мене по живнiсть i не вiда?ш, скiльки треба тобi ???
   - Все одно не даси, то нащо пита?ш?
   - А може, й дам. В усякiм разi, маю намiр пiдказати тво?му кагановi, де
i як взяти ??.
   - Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, вiн i без пiдказок зна?.
   "Варвар. Ти ба, як розмовля?. Ну, стривай же. Ви  в  мене  не  тi??  ще
заспiва?те разом iз каганом сво?м".
   - Чи каган вiда?, що iмператор Юстинiан покинув нас?  Апсих  застиг  на
мить.
   - Як то?
   - Помер Божественний. Iнший iмператор нинi в роме?в -  Юстин  Молодший.
Радив би кагановi скористатися цим i явитись перед очi  нового  василевса.
Всi являтимуться i всi чогось проситимуть. Чому б  i  кагановi  аварiв  не
попросити в iмператора збiльшення щорiчно? платнi за  службу  на  обводах,
тим паче, що послатись ? на  що:  авари  примусили  вгомонитися  антiв,  а
бiдують  через  нестачу  з'?жi?  Це  лiпша  з  лiпших  нагода  переглянути
укладений з iмператором-небiжчиком ряд.  Та  й  потреби  iмперi?  у  ваших
турмах повиннi спонукати iмператора до перегляду. Склавини  не  перестають
сваволити в Iллiрику, пора покласти тому край.
   Апсих був не по-варварськи уважний i думний.
   - То осiбна рiч. Каган у тебе пита?: що даси, i то негайно, зараз?
   - Така справдi велика потреба в живностi?
   - До краю велика.
   - Ну що ж. Коли так дуже треба, дам  кагановi  стадо  товару  в  триста
голiв. Одначе й скажу: це яко приятельська помiч, i буде  вона  останньою.
Надалi анi в себе, анi  в  колонiв,  анi  в  курiалiв  брати  живнiсть  не
дозволяю. Як жити аварам i з чого жити - хай дума? каган i веде про те рiч
з iмператором. У нас власнiсть кожного священна, посягати на не? нiкому не
дозволено.
   Апсих i далi лишався уважний i думний. Та недовго.
   - Де вiзьму товар? - пiдвiвся раптом i вийшов за столу.
   - Мо? люди покажуть.
   Не став питати, як же буде з аварським  сольством  до  iмператора,  без
того звав: не Апсих вирiшуватиме, не Апсиховi й знати, як буде.  В  одному
певен: зерно сподiванок на перегляд укладеного ранiш ряду  посiяно,  зерно
повинне дати сходи.
   Асам  де  барився.  Як  тiльки  пересвiдчився:  авари  на  якийсь   час
задовольнилися даниною, взяли ?? та й погнали на розтерзання турм, - пiшов
на приготовлений уже для далекого плавання драмой  i  подався  ним  вздовж
мiзiйського берега до  Босфору.  Якщо  авари  й  поспiшать  iз  сольством,
обiгнати його все одно неспроможнi будуть.  А  так.  Якийсь  час  пiде  на
роздуми та вагання, якийсь - на раду, визначення сольства та вимог,  а  ще
бiльше пiде його на подолання путi мiж Скiфi?ю i Константинополем. Вона не
з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари iнакше,  зда?ться,
й не ?здять.
   Дув несильний, одначе доволi свiжий полуночно-схiдний вiтер.  Не  можна
сказати, що попутний, а проте й не  супротивний.  Вiтрила  весь  час  були
напнутi,  i  напнутi  туго.  ?дина  незручнiсть,  коли  ??  можна  назвати
незручнiстю, - хвилi набiгали збоку й щораз сильнiше били в лiвий борт. Та
кормчi знали сво? дiло: взяли глибше в море i далi йшли  уже,  не  мiняючи
галсу. Драмоii, щоправда, вiдчутно вихитувався, та то вже як водиться,  то
навiть веселило схильне  до  плавань  у  негоду  серце  епарха  Вiталiана.
Можливо, iншi й забули в клопотах за сво?, кревне, що iм'я це дано йому пс
випадково, сам вiн пам'ята?, i добре:  по  родословнiй  належить  до  роду
славного за Анастасiя стратега Вiталiана. Про це нiхто, та й  сам  вiн  не
згаду?, оскiльки згадувати не вельми безпеч'но: Юстин Перший, прийшовши до
влади,
   Стратив не лише тих, що дали йому на пiдкуп гвардi? i сенату золото,  а
й  стратега  Вiталiана,  яко  впливового  серед  знатi  i  дуже  можливого
претендента на вiзантiйський трон.
   Пiсля Юстина на трон сiв його небiж Юстинiан, пiсля Юстинiана  -  знову
Юстин. З'являтися на очi й нагадувати сво?м iм'ям про  того  Вiталiана  не
зовсiм  безпечно,  започатковане  для  себе  i  для  Вiзантi?  благо  може
обернутися на зло, та ба, i не з'явитись уже  не  можна.  Одне,  це  ?дина
можливiсть i нагода позбутися аварiв i зажити  супокiйним  життям,  друге,
прислужитися антам i мати вiд антiв неабиякий доватiй, а трете, явля?  цим
вчинком сво?м неабияку вiдданiсть трону i  турботу  про  трон.  Чи  за  це
можуть переслiдувати, згадавши, хто був той Вiталiав i хто в цей?  Швидше,
навпаки, можна удосто?тися похвали, а там i особливо? прихильностi з  боку
iмператора. Йтиметься ж не про щось там, йтиметься про мир iз  антами.  Та
про те, хто в нинi авари для Вiзантi? i як бути а  аварами,  коли  вiдпаде
загроза вторгнення задунайських актiв.
   Константинополь зустрiв звичною для вього метушнею в пристанищi й  поза
пристанищем. Епарховi в Том не повiрилося навiть, що  тут  зовсiм  недавно
поховали iмператора. Анi знаку про те. Однi  подi?  пристають  до  берега,
iншi  вiдходять,  там  галасують,  силячись  докликатися  когось,  там   -
сперечаючись iз кимось. I нi в кого жодно?  тiнi  смутку  на  чолi,  ознак
непоправно? втрати у голосi. Немовби казали тим: так  було,  так  i  буде,
живий про живе дума?.
   Що ж, коли так, про живе думатиме й вiн, Вiталiан. До Августiона  зна?,
як прокласти путь, та й у Августiонi  не  повинен  схибити.  Донатi?  ма?,
золото теж. А коли так, матиме й содругiв.
   Не помилився: содруги знайшлися, i доволi швидко. А ось  до  iмператора
не мiг та й не мiг доступитися. Нагадав про свiй клопiт через  день  пiсля
домовленостi - розвели руками, нагадав через три - знову розвели руками.
   - Хотiв би знати, - не без тривоги вдався до сво?х благодiйникiв, - яка
тому притичина? Нема? iмператора чи не вважа? за  потрiбне  розмовляти  зi
мною?
   - Надто багато бажаючих мати розмову  з  василевсом  до  того  ж  людей
поважних, доведеться ждати.
   - Скажiть iмператоровi: я можу ждати, та чи ждатимуть анти?
   - Ми й це ма?мо па оцi.
   Чув велику непри?мнiсть вiд того. Томи хай i далекi,  вважай,  на  краю
свiту, зате нi перед ким не доводиться гнутися в Томах, там вiн сам собi i
над усiма iншими василевс. Може, через  те  й  не  став  бiльше  набридати
благодiйникам, сунув до рук одному з найбiльш певних черговий донатiй та й
сказав: я там i там, коли iмператор визнав за потрiбне розмовляти зi мною,
покличте. . Н?дав так  довго,  що  й  терпець  не  раз  уривався,  а  таки
дiждався. I прийшли, i сказали: завтра  по  обiдi  будь  в  Августiонi,  i
супроводжували, коли прийшов, до самих  дверей,  за  якими,  знав,  сидить
Юстин Другий.
   Певнiсть дiла, з яким iшов  до  василевса,  чи  домашнiй  вишкiл  дався
взнаки, не розгубився, коли розчинилися дверi, що  вели  в  палату,  i  не
вiдчув у собi змалiння сили. Вiддав, як велить етикет,  честь  та  й  став
перед всесильним василевсом сумирво спокiйний i врiвноважений.
   - Сумлiння мужа i достойника в  державi  вiзантiйськiй  повелiло  менi,
василевсе, стати перед тобою й засвiдчити свою любов i вiдданiсть.
   - За вiдданiсть хвалю. Зiзнаюсь, радий бачити епарха подунайських  Том.
Менi сказали, вiн прибув не лише а любовi та шани.
   - Так, достойний. Щасливий випадок допомiг менi порятувати в морi  двох
младомладих жiнок. Вони виявилися доньками  одного  з  антських  князiв  -
князя Тиверi, найближчого нашого сусiди. Втiкали вiд  аварiв  у  тиверськi
городища на Дуна?, та не впоралися з вiтрилами в штормову  нiч.  Обставина
та, а надто повернення доньок живими й здоровими розчулили антського князя
й стали приводом до дружнiх узiв мiж мною i тамтим князем,  а  вiдтак  мiж
ромеями i антами. З волi господа-бога помер перед цим привiдця всiх  антiв
князь Добрит, i тиверський князь ? нинi - хай i тимчасово - старшим  серед
князiв Антi?. Просив мене, аби я вдався до тебе, достойний  повелителю,  з
проханням: прийняти в городi сво?м антське сольство й потвердити,  коли  ?
на те твоя ласка, чинний мiж Вiзантi?ю i антами ряд про ненапад.
   - А як гада? епарх? Дiло се достойне?
   - Вельми достойне, василевсе. Анти справдi жадають миру. Авари  нанесли
?м великого урону i не меншо? згуби.
   - То з ким же ми поновлюватимемо ряд, коли в них пома? привiдцi?
   - Найбiльш достойний цього звання князь Тивсрi. Гадаю, вiн i буде  ним.
А потiм, Тивер - наиближчий панi су сiда. Матимемо  з  пою  ряд,  матимемо
його i з усiма антами.
   Юстин Молодший думно дивився на епарха i вiдмовчувався.
   - Ми порадимося ще про це, а порадившись, дамо зната  епарховi  в  Томи
через нарочитих. - Годилося б вклонитися й пiти, та Вiталiан вiдчув у собi
бiльшу, нiж досi, певнiсть i зважився заговорити про обрiв.
   - Хай простить василевс за недостойну мого сану наполегливiсть, та в ще
одне дiло, яке без нього нiхто не вирiшить. - Кажи.
   - Чи ? потреба тримати в  Скiфi?  аварiв,  коли  з  антами  йдеться  до
видимомо миру? Ще покiйний iмператор мав намiр оселити ?х у Другiй Пеонi?.
   - Вони - небажанi епарховi сусiди?
   - Гадаю, не тiльки менi, iмперi?  також.  Не  обмежуються  тим,  що  ?м
щорiчно шлють данину в вiсiмдесят тисяч солiдi беруть гвалтом  живнiсть  у
курiалiв, поселян, клянчать ?? в епархiв, придунайських фортець. Плем'я це
не звикло ростити хлiб, воно схильне брати  його  в  iнших.  Поки  бере  у
нашого люду - пiвбiди, а пiде брати в сусiдiв,  не  в  одну  сiчу  вторгне
iмперiю. Чи не годилося б кинути аварiв супроти супостатiв наших, хоча б i
супроти склавинiв? Хай вдовольняють там свою жадобу i живляться з того,  з
чого звикли живитися.
   За цим разом iмператор не вагався, якого берега триматися йому,  видно,
встиг розглянутись i вибрати.
   - Слушна мисль. Коли йтиметься про мiсце  аварiв  у  полуночних  землях
iмперi?, я зважу на пораду епарха.
   Вiталiан вклонився вдячно i вийшов iз осяйних палат василевса.



   IX

   Баян пiдданим сво?м не завжди йняв вiри, те ж,  що  казали  у  вiчi  чи
позаочi чужi, i зовсiм брав пiд сумнiв. До цього звикли вже i  заздалегiдь
кликали на помiч Небо, аби допомогло ?м переконати повелителя. Апсиховi я;
не довелося докладати зусиль розуму i  серця,  освiдомлюючи  Ясноликого  з
тим, що повiдав епарх. Привiдця племенi - хай будуть довгими лiта  його  -
збудився, почувши привезенi я Том вiстi, й одразу ж, не гаючись, вдався до
тих, що стояли при входi в намет.
   - Бега Кандиха до мене.
   Спiшнiсть та по забарилася передатись усiм, хто виконував волю  кагана,
а через тих усiх - i беговi Капдиху. Сухий  i  зiгнутий  у  дугу  (тi,  що
знають його давно, заприсягтчся можуть: отак  i  ходить  не  розгинаючись)
Кандих протюлачив до намету i, юркнувши крiзь запинало, укляк перед  сво?м
повелителем. Почав було виголошувати здравигю,  не  спускаючи  з  Баяна  i
пильного, i збентеженого, i поссиному вiрного  догляду,  та  Баян  обiрвав
його на словi:
   - Помер вiзантiйський iмператор, Кандиху. Настав  час  пiти  й  сказати
новому василевсовi: авари, обiцяючись боронити обводи iмперi?, певнi були,
?м щедро плататимуть за оролиту на бородищах кров; кровi пролито доста,  а
щедрот не бачимо. Турми  i  люд  аварський  знемагають  у  бiдностi.  Коли
iмперiя й надалi хоче мати аварiв за содругiв  сво?х  i  вiрних  охоронцiв
землi, хай платить щолiта не вiсiмдесят, а сто тисяч золотих солiд. Iнакше
змушенi будемо брати собi живнiсть силою.
   Кандих не належав до тих, кому сказане  треба  повторювати  двiчi.  Вiн
знав, як непросто буде виторгувати в роме?в зайвi двадцять тисяч солiд, та
знав i те, що цього хоче, ба вимага? каган. А хто з аварiв не  вiда?:  те,
що велить зробити тобi вiтець роду твого, належить зробити вдвiчi  лiпгпе,
швидше i вправнiше, анiж вiн того хоче; те, що повелiва? в походi  терхан,
умри, а вволь його волю у п'ять разiв лiпше i  надiйнiше,  анiж  вiд  тебе
хотiли; коли ж повелiвав тобi каган, за те передусiм слiд  дякувати  та  й
дякувати Небу, що удосто?ло його повелiння, а вже потiм  з  власно?  шкiри
випорснути, а вволити волю повелителя в десять разiв лiпше i певнiше, анiж
вiн собi  мислив.  Тож  Кандих  скiльки  правився  в  оточеннi  достойного
каганових сподiванок сольства, стiльки й дошукувався, як йому повестися  з
новим василевсом Вiзантi?,  аби  домогтися  того,  чого  хоче  повелитель.
Думати про чемнiсть iз високотитулованою  особою  його,  випробуваного  на
сольських перетрактацiях сла i достойного свого роду  та  племенi  асiйця,
вчити не варто, тому вiн давно i надiйно навчений, а передбачити вивертнi,
що збили б iз толку наймудрiшого, не завадить. Новий iмператор хоч i  мало
освiдомлений у перетрактацiях, все ж ромей. Та й  бiля  iмператора  завжди
знайдуться такi, що ?х треба стерегтись та й стерегтись.
   Вiн i стерiгся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, вiд кого  залежала
зустрiч iз василевсом, i дослухався до розмов,  що  точилися  пiд  мiдними
воротами Августiона, канючив у придворних побачення i приглядався,  вручав
?м донатi? i знов приглядався та мотав  на  ус  те,  що  обiцяли,  силився
вловити одмiну мiж сказаним i тим, що думали, коли казали. А настав  день,
коли покликали й велiли правитись iмператора, таки схибив. Сам  не  вiда?,
яка зла сила ккнула його за язик, одначе  розмову  з  василевсом  почав  i
похвальби: авари - найсидьнiшi серед усiх племен  ойку"ни;  вони  давно  i
надiйно зажили собi слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю  будь  з  ким;
iмператор Юстин Другiй, певно, вiда? про те, отож, як i  попередник  його,
пам'яатиме:  полуночнi  обводи  iмперi?  пiдпертi  силою,  на   яку   ожна
покластися.
   Казав i не зводив  iз  Юстина  Другого  очей,  а  вiдтак  не  завiрявся
помiтити: василевсовi не сподобались його речi.  Спершу  тiльки  видивився
пiдозрiло, далi й зовсiм почав врибирати недружелюбного вигляду.  Довелося
митт?во пеIфевтiлюватись i мiняти тон, ба саму  рiч:  покiйний  iмператор,
мовляв, не помилився, залучаючи ?х на  свiй  бiк.  Колись  корожi  iмперi?
племена - утригури, кутригури та й анти - погромленi  обрами  й  перестали
бути силою, що може по грожувати. Одне непоко?ть кагана:  кровi  во  славу
Вiзантi?  jffs  скiльки  пролито,  дуже  можливо,   що   незабаром   знову
до|?едеться лити ??, а винагорода за те мiзерна. Роди аварськi а з ними  й
турми знемагають вiд нестачi яств, кагановi ледве посильно  стримувати  ?х
вiд спроб ходити й брати тотi яства силою i не тiльки в  сусiдiв,  а  й  у
самих роме?в. То' му вiн вда?ться через нього, сла свого, до iмператора  з
чолобитною: хай iмператор зважить  на  нестачу  яств  i  збiльшить  аварам
данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солiд.
   - А хто вам сказав,  що  ваша  служба  потрiбна  iмперi??  -  заговорив
нарештi iмператор i тим поклав край аж вадто велемовнiй речi обрина.
   - Як то? - Кандих скинув догори голову i тим неприродно випнув  на  ви?
кадик. - Ми укладали ряд, покiйний iмператор платив нам щолiта  вiсiмдесят
тисяч золотих солiд...
   - Тодi платив, як була в цьому потреба. Нинi тако? потреби нема?. Авари
повиннi бути вдячнi iмперi? за те що  дозволила  ?м  поселитися  на  сво?й
землi й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбо?м, змогу
насолоджуватися супоко?м. Земля у вас е, i земля багата. Трудiться в  потi
чола свого на тiй землi  i  матимете  яства.  Коли  ж  iмперiя  визна?  за
потрiбне винагороджувати аварiв за ратнi чи якiсь  iншi  подвиги,  хай  не
вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, - та, що  ??  ма?
всякий раб за вiрну службу сво?му волостелиновi.
   Вигнута дугою сiiиiiа Капдиха вiдчутно здригнулася i  стала  схожою  на
нацiлене для стрибка тiло удава. А проте стрижi  не  станем.  Видно  було,
Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует iмиератера, i.  нiяк  не
прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, i тiльки тодi вже,  як  Юетвн
Другий верухяувея буде, аби недати  логофету  знак:  аудi?нцiю  завершено,
аварський сод може йти, - опам'ятався i встиг можвти слово-вiдповiдь:
   - Iмператоре! Ти дав  менi  i  моему  племенi  достойний  урок.  Та  не
поспiшай казати: годi. Слово те каже  той,  хто  каже  останнiй.  Зваж  на
сивини  мо?  i  послухай  розумно?  ради:  ве   роби   з   аварiв-содругiв
аварiв-супостатiв. Горе буде тобi i тво?му родовi, коли вчиниш так.
   Юстин боровся з собою, а  все  ж  гнiв,  що  бив  iз  нього  водогра?м,
викааував себе.
   - Ти погрожу?ш, старче?
   - Нi, всього лиш кажу те, що е, i  те,  що  може  бути.  Аварх  справдi
могутн? илем'я. Найбiльше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув
я тут подвоiть, а то й потро?ть ?хню силу. Тож i кажу: одмiни сво?  слово,
доки ве пiзно.
   Здавалось, не зводив iз добролнкого, в  святковому  одiяввi  iмператора
очей, а проте ве помiтив, коли вiй дав знак. Тодi лиш удостовiрився в тiм,
ак люди логофета стали веред ним стiною  i  тим  нагадали:  пора  й  честь
звати.
   Знову була довга i втомлива путь. Одначе  Кандих  менш  за  все  зважав
тепер ва те. Страхався i знемагав ва силi вiд iншого:  що  вчинить  каган,
коли почув про наслiдки иеретрактацi?? Вхопить кинджал  i  запустить  йому
пiд серце, як не одному  запускав  уже,  коли  насмiлювалися  приходити  й
ставати перед ним iз лихими вiстями? Чогось iншого вiд того лютого в гнiвi
мужа - хай буде милостивим Небо до нього -  сподiватися  годi.  То  -  без
сумнiву, то - напевно. А що  ж  вдiяти,  коли  так?  Покiрно  правитися  й
ставити себе пiд удар? Де ж його, Кандихiв, розум? Де набутi  в  сольських
дiлах хитрощi,  лукавство?  Стривай,  стривай.  А  чом  би  й  справдi  не
злукавити? Чи Баян був там, на аудi?нцi?, чи вiда?, що казав Юстин Другий,
а що - Кандих? Та й iнших аварiв не було. Чому справдi не злукавити  i  не
спрямувати гнiв свого повелителя на Юстина? Можуть довiдатися пiзнiше? Хто
i як?
   Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потiм. Важливо зараз вiдвести
вiд себе гнiв. А так, важливо зараз!
   Тi, що супроводжували Кандиха в путi, помiтили одмiпи  в  його  настро?
задовго до зближення iз стiйбищем кагана. Одначе й  вони  були  подивованi
тим, що угледiли пiзнiше. Кандих не став дотримуватися звичаю -  спинитися
перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо  ней  благословення  на
щасляве завершеная одвiдин, онукета вест" до Баянового намету  й  закричав
не сво?м голосом:
   -  О великий ве?не i мудрий  привiдцю!  Що  хочеш,  те  роби  зо  мною
опiсля, та зараз вислухай гнiв i обиду серця . мого.
   Вiн справдi був такий, якам його давно не бачили.
   - Кажи, не зволiкай.
   Каган, видно, догадувався, що  скаже  його  нарочитий,  теж  переймався
гнiвом.
   - Покарай iмператора, того шолудивого всаi Вiн зважився осквернити iм'я
тво? i тим осквернив усiх яас, аварiв. Сказав:  ти  не  потрiбен  iмперi?.
Солiди платили аварам тодi, коли треба було  громити  антiв,  утигурiв  та
кутригурiв. Нинi така потреба вiдвала, мовляв, тож iсолiд  не  iуде.  Анi
тих вiсiмдесяти тисяч, що ияатили колись, анiяких iнших. Коли ж iмиерiя  й
даруватиме тобi щось, то ма?ш вважати те... -  ти  чу?ш,  о  мудрий  серед
мудрих, що вiя дозвояив собi виректиi - то ма?ш вважати те не ва визначену
тобi яко  доетойииковi  данину,  а  за  милостиню,  що  ??  дають  всякому
р&бввi за вiрну службу сво?му господиновi.
   Пiд Баяном  заскрипiло  крiсло.  Вiй  спирався  уже  "а  якого  руками,
ось-ось, здавалося, схоивться  й  заволав;"Так  i  сказав?!  Аби  того  ие
сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гiршого, Каидих зiбрався  з
духом i вдарив себе сухими вступами в не менш сухi груди:
   - Благаю тебе, Ясноликий! Покарай  того  шолудивого  яса,  ту  гi?ну  в
личинi iмператора, а з ним i роди його,  ромеями  iменованi!  Лютою  карою
покарай, iнакше я не змажу жити на свiтi!
   Лукавий  клич  його  восторжествував-таки:  каган  знесилiв,  поборений
власним гнiвом, i хлюпнувся на те мiсце, де сидiв  перед  появою  Кандиха.
Хлюпнувся й затих, приплющивши очi.
   Усi, хто був у наметi, знали:  каган  дума?,  вiн  зважу?ться  на  щось
велике i значиме, а коли каган дума?, муха не повинна заважати йому.
   Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колiнах, так i  продовжував
стояти, нiмуючи та ждучи в нiмотнiй типi  i,  який  вирок  жде  на  нього,
опороченого аварського сла.
   - Залиште мене, - iючув нарештi Капдих i не став анi дивуватися з того,
що  голос  у  Баяна  якийсь  не  його,  i  знiчепо  глухий,  i  зовсiм  не
всемогутнiй, анi пересвiдчуватись, справдi чув таке чи видалося, -  звiвся
нечутно i так само нечутно вишмигнув iз намету,
   "Хвала тобi, о Небо! - молився  й  торжествував.  -  Слава  й  хвала  I
Довiчно лишаюся вдячний добротi тво?й, яко ж i мислi, що аею винагороджу?ш
у потрiбну мить. Схиляюсь перед тобою i молюсь тобi, молюсь i уповаю:  хай
буде лик твiй свiтлий та ясний навiки-вiкiв... О боги!  Як  можна  терпiти
страхи такi!"
   А Баян як сидiв, уклякнувши, так  1  лишався  сидiти.  Анi  слова,  анi
пiвслова нiкому. Далебi, усе ще силився збагнути почуте i кликав на бесiду
то невiдомого йому ромейського iмператора, то люд його, такий  галасливий,
коли беруть щось у нього.
   "Стривайте, - похвалявся й сам не вiдав,  кому  саме:  iмператоровi  чи
його люду, - ви ще не так загаласу?те в мене. Земля  горiтиме  у  вас  пiд
ногами,  небо  палатиме  вогнем.  Захочете  розкаятись,  та  пiзно   буде,
благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це  ви  кагана  аварiв,
люд його обкидали багном... О боги, де взяти терпцю, щоб стримати  себе  i
не зiрватися завчасу? Подумати  тiльки:  йому,  не  так  давно  кликаному,
сказали: "Ти не потрiбний бiльше. Живи як зна?ш i  з  чого  зна?ш".  Його,
повелителя непереможних i он яких численних турм, назвали рабом - тим,  що
ма? покiрно ждати милостинi вiд свого волостелина.
   Нi, ?м мав  бути  особлива  кара.  А  таку  кару  на  гаряче  серце  не
вiдшука?ш. Така ма? визрiти в  супоко?,  на  тверезий  розум.  То  було  б
найпростiше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пiшла  всi?ю
землею: " Авари 1 Роме? i ?хнiй iмператор  обманули  нас.  Сказали:  "Тодi
платили вам данину, коли потрiбнi були у сiчi з антами. Нинi така  потреба
вiдпала, тож i данини не буде. Iдiть, добувайте собi яства десь  iнде".  А
де ? бiльше яств, як не в роме?в? Iдiть i берiть ?х, коли так!"
   О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум'ям, щоб  гнiв  аварiв
утонув у кровi кривдникiв. Та чи буде  та  утiха  достатньою  i  надiйною?
Роме? е роме?, у них завжди знайдуться легiони, щоб стати  супроти  аварiв
стiною, щоб обiйти i вдарити у спину. Нi, вiн, Баян, не та безмозгла риба,
що йде на першу-лiпшу  принаду.  Вчинить  по-iншому:  здобуде  спершу  для
аварiв землю-опору, ту захребетпу твердь, з яко? ходитиме та й ходитиме на
роме?в, коли можна - палитиме все, що  пiддаватиметься  вогпю,  витинатиме
всiх, хто потрапить  пiд  руку,  братиме  все,  що  можна  взяти,  потявши
волостелинiв городiв i мастностей, коли нi - вiдходитиме в  свою  землю  й
почуватиме себе хай i не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А  така  земля
с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з  уст  iмператора
образливi рачi, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися,  як  i  колись
Баяновi: "Прийди i покарай тих рудих псiв - гепiдiв; нема? в  нас  миру  з
ними й не буде, половина всього, що вiзьмемо в гепiдiв, - тво?".
   Що йому половина. Коли так склада?ться, вiн  пiдкорить  самих  гепiдiв,
сяде в землi гепiдськiй i ходитиме  звiдтам  на  роме?в.  А  так.  Те,  що
повiдав Алво?н i що - Кандих, не просто  собi  збiг  обставин.  Того  хоче
Небо, так ма? й бути.
   Знав: тi, що пiшли з намету, лише вдають, що зникли надовго  i  всi  до
?диного. Через те особливо не пiдвищував голос:
   - Бега Кандиха до мене, - повелiв ввично, хоча й доволi суворо.
   Вiн об'явився перед каганом за кiлька миттевостей, хоча вони й видалися
йому вiчнiстю. Знав-бо: така бистроплин|' на перемiна в намiрах i  дiяннях
кагана не обiця? добра. ! А ще й те слiд узяти на  карб  -  виклик  був  i
нежданий, i негаданий. Саме гомонiв, потiшений прихильнiстю Неба, з жоною,
клопотався численними дiтьми: як вони  мали  себе  без  нього,  чи  порали
товар, чи були достойнi вiтця свого, добре знаного i чтимого  в  каганатi.
Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений  духом,
i ма?ш: прийшли й сказали:  "Iди,  знов  кличе".  Так  спорожнiв,  мабуть,
очима, так одбiлився в лицях, зачувши те велiння, що жона теж одбiлилася й
уклякла, вражена.
   - Що з тобою, Кандиху? - таки перша прийшла до тями. - На тебе жде  там
Обида? Ти потрапив у немилiсть...
   - Облиш! - обiрвав ?? на словi. - Не накликай того, що й без тебе  може
стати неминучим.
   Воздав, що належало воздати в поспiху, Небовi й подався услiд за  тими,
що кликали.
   Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся  помислами-благаннями
до Неба. Лиш по  тому  пiрнув  у  отвiр,  що  вiдкрили  перед  ним,  мовби
самогубець у вир морський.
   - О великий i мудрий привiдцю люду нашого! - бив перед каганом поклони,
а тим часом доглядався, милiсть чи гнiв нала? в Баяиових очах.  -  3  усiх
царiв, королiв та iмператорiв тiльки ти один здатний в  змиг  ока  охопити
мислiю свiт i визначитися в свiтi. Бачу, обрав уже путь праведного иiiiiу,
знасi??, як узяти гору над кривдниками аварiв.
   - Вiбира1ся в путi., - не стан дослухатися до  його  речницi  кагаи.  -
По?диш до короля лангобардiв Ллво?на й скажеш  йому:  я  пристаю  на  його
клич, такий, що й зараз пiдняв би турми сво? й  кинув  супроти  супостатiв
його - гевiдiв. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен  iз  во?нiв
мо?х мас узяти щось у похiд - для себе i для комоней, ма?  залишити  якiсь
яства й родовi сво?му. А взяти, як i залишити,  нема?  чого.  Коли  Алво?н
може прислати нам десятину кожно? з тварей, ще е в лангобардiв, а  ще  сто
хур збiжжя для комоней, стiльки ж - для люду аварського, одразу й рушимо в
похiд. А вже як рушимо, в звитязi над гепiдами хай не сумнiва?ться.  Купно
з лангобардами мв заволодi?мо ними в змиг ока.
   - Слухаю, повелителю!
   - Не тiльки слухай, а i ими, - пристально подивився ви свого нарочитого
Баян. - Бо вдруге не прощу нетямковитостi в дiлах сольських. Чу?ш?
   - Чую i повинуюсь! За цим разом iз шкiри випорсну, а повернуся до  тебе
з хурами i товаром.
   - Про наш розбрат з iмператором Алво?ну нi  слова.  Бiдкайся  нестачею,
нарiкай на пагубу, що мали в походах, ото i  все.  З  помiччю  ?м  теж  не
набивайся аж надто. Кажи, та?мно вiд iмператора робимо це i  тiльки  тому,
що не вистача? яств. Коли вони, лангобарди,  пришлють  товар  та  жури  зi
збiжжям, i надалi матимуть нас, аварiв,  за  соузникiв  сво?х  у  виправах
ратних.
   - О Небо! - Кандих пiднiс д'горi благальнi руки, закотив пiд лоба  очi.
- Якi ми, авари, вдячнi тобi, що ти послало нам,  сво?м  обранцям,  такого
повелителя! Як жили б i що мали б, коли  б  не  його  свiтлий  iз  свiтлих
розум. Подумати тiльки...
   - Думатимеш у путi, - не став слухати свого велеречивого сла Баян, -  i
молитимешся Небу при нагодi. А зараз iди. Час не жде, гнiв же  наш  -  тим
паче.
   Першi сiм дiб  Баян  не  ждав  вiстей  вiд  сольства  свого.  Знав:  до
лангобардiв, як i вiд лангобардiв,  правитись  та  й  цравитись.  Та  й  у
лангобардiв всяке могло статися. Йде сiча з  гепiдами,  король  перебува?,
напевно, там, де його  во?.  А  до  такого  короля  непросто  доступитися.
Одначе, коли минула й друга седмиця, а з  лангобардiв  анi  сольства,  анi
хур, iючав бентежитись. Такий, що послав би  й  нових  нарочитих,  хай  би
довiдались, може, тi, що з Кандихом, в путi уже, може, правляться разом iз
хурами, товаром i тому зволiкають. Шкуру спустить iз того складеного вдво?
Кандиха, коли додумався до такого. Невже  не  тямить,  що  каган  жде?  Он
скiльки во?в узяв iз собою, через кожнi два-три днi можна слати гiнця -  i
не позначиться.
   "Нi, вiн таки догра?ться в мене", - пообiцяв Баян, i хто  зна?,  чи  не
заприсягнув би за  сим  разом:  Кандиховi  лишилося  жити  рiвно  стiльки,
скiльки йому, повелителю аварiв, мучитись без вiстей вiд сольства, коли  б
не вiдхилилася тi?? митi запона i не розбила уже зiзрiлий намiр.
   - О Ясноликий 1 - тицьнувся йому до нiг хтось iз терханiв.  -  До  тебе
сольство вiд короля франкiв Сигеберта. Приймеш  чи  повелиш  сказати,  хай
iдуть туди, звiдки прийшли?
   Сольство? Вiд короля франкiв, того, що  он  як  розширив  обводи  сво??
землi, ?, по сутi, другим iмператором по сусiдству з ромеями?  Що  привело
його до аварiв? Бо?ться, не втрима? того, що замав, чи  хоче  скористатися
силою аварiв i замати ще бiльше? Тюрiнгiя,  Бургундiя,  Прованс  скорилися
йому, визвали силу i владу  його  над  собою  й  бавари,  сакси,  деякi  з
слов'янських племен. Невже й справдi захотiв бiльше, анiж ма??  Коли  так,
не розминутися йому з Вiзантi?ю.
   - Клич, i негайно.
   Франки не були такi улесливi,  якими  звик  бачити  асiйпiв,  трималися
гiдно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли.
Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. I вiн заговорив.
Передавав уклiн йому,  славному  в  свiтi  кагановi,  вiд  корояя  франкiв
Сигеберта, вiд привiдцiв iнших  родiв  i  племен  що  стали  пiд  iнсигиi?
Сигеберта, - бургундiв, провансян, гюрiнгцiв, баварiв  i  саксiв,  передав
уклiн жонам його вiд королеви ( завважив, це чи не вперше  згадали  й  про
жон), славив плем'я аварiв яко таке, що нi перед ким не хилить  голови,  i
тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король
франкiв особливо прихильний до таких i тому прислав ?х,  слiв  сво?х,  аби
засвiдчити кагановi свою повагу i ввiйти у добрi стосунки з аварами.
   Сол говорив через тлумача. Це уповiльнювало бесiду, зате давало Баяновi
можливiсть добре осмислити те, що казалося, й стати  на  якiйсь  думцi.  А
оскiльки мова зайшла про добрi стосунки, то й думати не було чого.
   - Ми теж багато чули про короля франкiв, як  i  про  самих  франкiв,  -
заговорив, коли настала його черга. -  Живемо-бо  па  теренi  Вiзантi?,  а
Вiзантiя не глуха до того, що дi?ться  за  Дуна?м,  на  полуночпо-захiдних
обводах ?? землi. Вона, як вiда?,  напевно,  сол,  не  байдужа  до  земель
iталiйських, а тим паче до слов'янських, передусiм тих, котрi сусiдять  iз
землями короля франкiв.
   Не сказав: якi частково належать франкам i до яких, як i  Вiзантiя,  не
байдужi франки. Зате коли сол знову взяв  слово  i  виговорився,  не  став
церемонитися, вiдверто, без всяких  хитрому  дростей  запитав:  чого  хоче
король вiд аварiв?
   Почувши те i не зiбравшись до ладу з думками, сол помiтно захвилювався,
став блудити очима.
   - Вiн прислав мене спитати, - на вiдвертiсть вiдповiв вiдвертiстю, - чи
не пристав би каган до спiльного походу з франками?
   - Супроти кого?
   - Супроти готiв.
   Сол не сказав яких, одначе й  того,  що  сказав,  було  доста:  остготи
поверженi ромеями, вестготи (принаймi  тi,  що  мали  житла  в  Галлi?)  -
франками. Отож лишаються герули i гепiди. А може, сказане слiд розумiти  й
так: франки хочуть пiти  на  землi,  що  були  донедавна  остготськими,  а
вiднедавна стали  пiдвладними  Вiзжвтi??  Дуже  можливо.  Сол  франкського
короля щось прихову?, по очах бачить: нещирий ?. Що ж, коли так, Баян  теж
не буде наполегливим: пiдуть супроти iмперi? i  ??  володiнь  в  Iталi?  -
охоче пiдтрима? нових св.о?х соузникiв, нацiляться на гепiдiв -  вiн  буде
там ранiш за франкiв.
   - I що матимуть авари з того походу?
   - Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нинi король хотiв би
лише знати, чи пристануть авари до походу?
   Он як! Без обiцянок хоче заручитися згодою. За кого  ж  вiн  мав  його.
Баяна? I як повестися з таким? Сказати:  спершу  давайте  обiцянку,  потiм
дамо згоду? Бути ще вiдвертiшим, коли так: хай король дасть аварам  землю,
тодi й авари заприсягнуть на вiрнiсть? Резон у такiй  вiдвертостi  ?.  Хто
пiде походом супроти iмператора, живучи на землi iмператора? Хай би король
давав землю, звiдтам Баян знайшов би спосiб поквитатися з iмператором. Ось
тiльки  чи  не  вийде  з  цього  короля  такий  же  лжеобiцяльник,  як  iз
iмператорiв Вiзантi?? Усi сильнi - лживi. Кличуть i обiцяють,  доки  ждуть
вигоди. Не стане вигоди - зречуться.
   Баян силився приховати вiд слiв сво?х правдивi помисли, та,  мабуть,  i
зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав ?х, i доволi вiдверто.
   - Скажiть королю, я перейду на його бiк i щораз ставатиму йому в помiч,
та за однi?? умови: коли вiн дасть мо?му  людовi  землю.  Жити  в  обводах
однi?? землi й прислужуватись iншiй по випада?.
   Помовчав i вже потiм додав:
   - Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехiд:
двi тисячi голiв товару, сто хур абiж жя для комоней i сто -  для  во?в  i
люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемiгся на яствах. Та й
там на нових землях, треба буде споживати щось,  доки  добу-^  Iдемо  собi
живнiсть. Людей сво?х за речницею короля, як i  Fee  товаром  та  збiжжям,
посилаю разом iз вами. Слам нiчого не залишалося, як вiдкланятись.



   Х

   Драмой, на якому, крiм мореходiв та  кiлькох  чоловiк  тор"ового  люду,
перебував i епарх Вiталiан, вийшов з пристаища на веслах,  а  вже  у  морi
пiдняв вiтрила й пiшов, гнааий помiрним цi?? пори левантом,  до  скiфських
берегiв. Спершу нерiвно й не вельми вiдчутно, далi веселiше  й  верселiше.
Бо виходив у вiдкрите море, а воно - колиска для рвiтру,  там  вiн  завжди
гуля? привiльнiше. Вiд того привiльне було й на серцi в епарха Том. А ще I
привiльнiше, далебi, вiд тих вiстей, що везе до антсько? Ти| верi, в угоду
i на радiсть князю Волоту, що возсiдав в го? .родi Чернi над Данастром. Ще
б пак, сталося те, чого й спо; дiватися годi  було:  нема?  вже  аварiв  у
придунайськiй Скiфi?, здимiли авари з  Придунав'я,  а  вiдтак  i  а  його,
епархових, очей, пiшли геть далi й вiд земель антських. Чи то ж р де втiха
для обох, чи не резон сказати,  стрiвшись:  свiтлий  день  настав!  А  хто
посприяв тому? Чия мудрiсть стала вище iмператорського  вiнця,  вознеслася
над всiм Августiоном i восторжествувала в  Августiонi,  коли  замислились:
бути чи не бути аварам раттю в iмперi?? Таке трапля?ться раз  на  вiку,  i
хай як собi хоче князь Волог,  а  мусить,  як  i  ранiш,  бути  щедрим  на
донатi?, воздати йому, сво?му содруговi в  скiфських  Томах,  належно.  Не
кровi?ю ж бо платитиме за звитягу i не спустошенням - всього лиш хутром  i
солiдами. А ще ж i про поновлення ряду на мир мiж  антами  ^;  та  ромеями
домовлено. Чи такi  послуги  -  жарти?  Чи  вони  не  вартi  того,  на  що
сподiва?ться?
   Весело  i  втiшно  епарховi  у  вiдкритому  морi,  пiд  туго  напнутими
вiтрилами. Певен був, його нiхто не  випередить,  навiть  поголос,  що  не
поступа?ться вiтровi, ширячись мiж людом, не годен пересягнути через Дунай
i добутися до Черна швидше за нього. А проте  схибив  на  певностi  сво?й:
першим у стольнiм городi на Тиверi iз тими ж, що й  у  Вiталiана,  вiстями
об'явився хан кутригурiв Коврат.
   Коли Волота освiдомили про те, вiя не йияв вiри,  в  усякiм  разi,  був
вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
   - Клич до гридницi. Я зараз буду.
   Коврат при?мно вразив його i не тiльки величчю- та доброликiстю. Був аж
надто чемний i прихильний, коли  освiдчувався,  здавалось,  свiтився  нею,
людською добротою.
   - Княже, - сказав, коли сiли за стiл та стали пригощатися яствами. -  Я
i мо? кметi прибули, аби порозумiтися з тобою, а через тебе i з усiм людом
тиверським. Певнi е: ви ма?те нас за лиходiйне плем'я, схильне до татьби i
урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонiв. Не  ви  -  ми
йшли на вас ратною силою, порушили мир i благодать у землi. I все ж хотiли
б запевнити: не ? такими, за яких ма?те нас. Кажу так не лише через те, що
нема? вже хана, котрий вiв кутригурiв на тиверцiв. Кажу тому, що вiя не  з
власно? волi  вiв  -  iз  примусу.  Князь,  певно,  зна?  вже:  роме?  зле
помоталися нам за похiд у ?хнi землi  -  наслали  спершу  утигурiв,  потiм
обрiв i зробили иас ие тiльки убогими до  краю,  а  й  пiдневiльними.  Та
вевоая 6 змусила iти туди, куди велiли обри.
   - Хан хоче сказати, що вiднинi ие ? пiдневiльний ?м?
   - Не зовсiм, а все ж так. Обри пiшли iз Скiфi?,  ми  ж,  як  бачиш,  не
подалися за  ними,  лишилися.  Коли  обри  пiшли  надовго,  гадаю,  так  i
зостанемося самi по собi, незалежними вiд них.
   Важко було стриматися, аби не виказати радостi, i  все  ж  князь  Волот
старався не явити себе потiшеним, принаймнi аж надто.
   - Коли i куди пiшли?
   - Знялися, княже, всiма родами сво?ми й подалися на  клич  лангобардiв,
неволити гепiдiв нiбито. ? достеменнi гадки: там i сядуть уже.
   Лiпшого й сподiватися годi. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було
правдою!
   - За одне в?ке,  що  привiз  сi  вiстi,  спаси  бiг  тебе,  хане.  Буду
вiдвертий: то непри?мнi сусiди. I не лише для нас.
   - Правду кажеш: для нас також. Я коли  почув,  що  йдуть,  а  згодом  i
вдостовiрився, передусiм  сказав  собi:  подамся  до  Тиверi  i  освiдчусь
тиверському князевi. Хай зна?:
   кутригури анi тепер, апi будь-коли не посягатимуть па його землю.
   - Хотiлося б вiрити.
   - Аби повiрив, бiльше скажу: вiднинi Днiстер до самого моря вiльний для
Тивсрi. Хоче люд ?? ловити рибу - хай ивить, хоче юргува?и - хай,  торгу?,
кутригури цс става'шуть йому на завадi.
   - А  нашi  пристанища  в  Тiрi  i  на  Дуна?,  а  земля  Тнверка?  Вони
залишатимуться за кутригурами?
   - Аби не було чвар, Тiра яки  ирисiанище  для  рибалок  мореплавцiв  як
була, так i залишиться вашою. А всiм шим поступитись не можу.
   - Отже, бо?шся все-таки, що повернуться обри i спитагь, нащо вiддав нам
узяте на меч i сулипю?
   - Не приховуватиму вiд князя: i це ?. Та найбiльше гриму? iнше: мене не
зрозумiють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою цiною. .Пильно
дивився тиверський князь на кутригурина.  Пиль"  i  довго.  Такий  справдi
зацiкавлений вiн у мирi з антами Я всього лиш прикида?ться мирною  вiвцею?
Нiби ж не Коже, щоб лукавив: дозволя? лиш те, що може дозволити. о  ж  теж
треба розумiти. Одне, придунайськi випаси кутурам он як потрiбнi, а друге,
обри справдi ще можуть врнутися й запитати ?х, нащо вiддали антам те, що ?
iiльною здобиччю. А спокуса вiльно ходити до моря  -  неIмала  спокуса.  I
взагалi, чи не лiпше буде для Тиверi, коли [мiж нею i ромеями стоятимуть i
не страшнi сво?ю силою, | i вiдособленi вiд обрiв кутригури?
   - Хан всього  лиш  обiця?  нам  вольготне  плавання  до  моря  чи  може
заприсягтися в тiм богами сво?ми? . - Можу, княже.
   - I що на Тивер анi з власно? волi, анi з принуки не пiдеш бiльше,  теж
заприсягнеш?
   - Що з власно? волi не пiду, в тiм заприсягну, а що з  Принуки,  в  тiм
присягати не можу.
   I знову Волот пильно та довго дивився на хана.
   - Що ж, i за те дяка. Бачу, не лукавиш зi мною. Коли так, складаймо ряд
та й пiдемо до капищ.
   Обiцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав  Перуном;  хан
же пiднiс над собою меча й звернувся до Неба. "Даю роту, - сказав, -  тодi
не буде миру та злагоди мiж людом мо?м i людом Тиверi, уличiв, всiх антiв,
коли камiнь стане плавати, а хмiль тонути".
   Усе те пе могло не тiшити обох, а втiшеним що лиша?ться робити? Пiшли i
сiли за столи, пили хмiльне, вдовольнялися стравою й бесiдували, знов пили
i знов бесiдували, та сподiвалися па лiпше, та вiрили: вiднинi  буде  так.
То чому  б  i  пе  бути?  Iз  степу  лихо?  загрози  нема,  роме?  немовби
вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти лiт не йдуть за  Дунай  i  ыс
плюндрують землю за Дунаем; i обргi здимiли, пiшли на iншi  обводи,  iншим
не даватимуть супокою. Хвала богам, зда?ться, до тривалого миру йдеться, а
вiдтак i до благодатi.
   На нiч  Ковраг  залишився  у  Чернi  -  засидiлися  допiзна,  куди  мiг
правитись? А вдосвiта зiбрався й по?хав, не турбуючи i  не  прощаючись  iз
князем. Хоча й була така угода мiж  ними,  Волоту  непевним  i  не  вельми
при?мним видалося все те. У слов'ян iз  гостем  не  розлучаються  подiбним
робом. Слов'яни проводжають гостей по учтi. Тож, прокинувшись, вiдчув себе
чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втiха надiйна.
   З то? непевностi не вiдав, куди податися, й  спрямував  стопи  сво?  до
жони та дiтей. Не раз пересвiдчувавсь уже, тож i зараз вiрив:  там  розвi?
сумнiви, а розвiявши, скаже:
   "Прогонiть осмуту з лик  сво?х,  знайте,  для  всiх  нас  свiтлий  день
настав: обрiв нема? за Дуна?м, кутригури приходили з повинною й уклали вже
ряд на мир i злагоду". Чи вони, кревнi його, не живуть тим, що й  вiн?  Чи
не потiшаться такою новиною? Пробi, Миловида перша заяснi? видом  i  скаже
сво? звичне: йой! Милана, Злата нащо  сумовитi  та  зболенi  ?  по  смертi
мужiв, а й тi збудяться,  най  не  так,  як  iншi,  все  ж  вiдчують  себе
втiшеними.
   Доки йшов у той кiнець, де мала бути зараз  Миловида,  встиг  угомонити
себе й перейнятися мислю про свiтлий день. А зблизився з клiттю-келi?ю,  в
якiй жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньо? (як  i
вечiрньо?) пори, змушений був збавити ходу, а  далi  й  зовсiм  уклякнути:
з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й iншi голоси.
   "I Злата з Миланою там? А це ж з яко? речi?!"
   Досi вiн не дозволяв собi  переступати  порiг  Христового  обиталища  в
сво?м теремi. То було ута?мничене мiсце жони  його,  келiя-храм,  де  вона
розмовляла з увiруваним колись богом i сповiдалася сво?му боговi. Пристати
до ??  вiри  не  мiг  та,  зда?ться,  й  не  прагнув,  одначе  й  жонi  не
насмiлювався перечити. I не тiльки тому, що пояснювала свою  забаганку  аж
надто дивно i переконливо:  "Се  в  нього,  Iсуса  Христа,  -  сказала,  -
попросила я заступництва в той день i в той час, коли ти мав тягти  жереб,
се вiн озвався на мо? ревне  благання  i  врятував  тебе  вiд  мученицько?
смертi", - не перечив ще й тому, що надто молився на  свою  Миловиду,  аби
насмiлитися й стати ?й бодай у чомусь на завадi. Нинi  ж,  зачувши,  що  й
доньки там, у храмi-келi?, забув, куди врива?ться й на що посяга?. Смикнув
на себе не зовсiм причиненi  дверi  й  укляк,  до  ретти  спантеличений  i
вражений тим, що побачив: i жона,  i  обидвi  доньки  стояли  перед  ликом
Христа на колiнах i били поклони.
   Певно, надовго втратив дар речi - жона перша опам'яталася  й  пiшла  до
нього.
   - Щось сталося, муже мiй? Я потрiбна тобi?
   - Вийди, поговорити треба.
   Не хотiв, аби розмову ?хню чули доньки, i  вiдiйшов  далi  вiд  дверей.
Зрештою надумався й попростував до сусiдньо? клiтi.
   - Що все це ма? означати, Миловиде? - круто обернув,ся  до  жони,  коли
причинила за собою дверi. -  Я  тобi  доIаволив  вiрити  боговi  роме?в  i
молитись на бога роме?в. ||Нащо дiтей мо?х вводиш у той блуд?
   Далебi, наготувалася до розмови,  доки  йшла  слiдом,  -  ула  на  диво
сумирна i довiрлива, хiба що присоромлена е в мiру.
   - То не ромейський бог, Волоте, то бог  знедолених.  ^оли  збагнеш  се,
гадаю, втямиш i все iнше: не я  вводжу  рiтей  тво?х  у  вiру  Христову  -
безлiття  вводить.  Доньки  тво?  i|у  великiй  скорботi  по  убi?нних  на
бородищах мужах сво?х. |,Як можемо вiдмовити ?м  шукати  розраду  там,  де
хочуть |.днайти ???
   Аж пересмикнула його та тиха й сердечна  рiч,  як  i  потяд  ??,  такий
по-дитинному невинний i довiрливий.
   - Та збагни ти! - вибухнув гнiвом. - Вони - дiти своi роду-племенi,  ?м
треба буде жити серед нього. Як житить, вiдступившись  вiд  вiри  отцiв  i
дiдiв? Се ти могла доолити собi таке i почувати себе  супокiйною  за  мо?ю
спию. ?м не простять вiдступництва! Скажуть, вашу матiр внесено  в  жертву
богам, а ви...
   Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила пiд оги й повалила,  як
е, на долiвку. Останн?, що вгледiв i Цвтямив, великi Миловидинi очi, нiмий
перестрах у очах та ' - i виду, такому  безневинному  i  такому  жалiсному
тi?? втi.



   XI

   Останнi кiлька лiт старiйшини не зважувалися йти до i?на?  й  турбувати
?? клопотами Дулiбсько? землi.  Знали11:  князiвнi  не  до  того.  Он  яке
безлiття обсiло Добритову вро. Тiльки-но послюбилася та згуляла воседля  i
вже вдовiла. Не встигла оплакати мужа, як змушена  була  "Закувати  вiтця.
Затим младомладою матiр'ю стала.
   I матiр'ю, i вдовою, i сиротою водночас. Хто посмiв стукатись до  тако?
турбувати таку?
   "Най бавить сина, - казали, - та ба?ть рани,  завданi  лихою  долею.  З
усiм iншим якось буде".
   I правду казали. Нiчого не сталося за  сi  лiта  анi  з  людом,  анi  з
землею. Як жили за князя, так  i  по  князевi  живуть.  Щоправда,  недовго
перебували  в  сiй  певностi  та  супоко?.   Десь   згодом   занепоко?лися
старiйшини. I на ради збиралися частiше, i радилися довше. Коли ж  сталося
так, що й збираючись нiчого не врадили, зважилися й послали  нарочитих  до
Дана?.
   - Люд дулiбський, - сказали вклонившись,  -  здоровить  тебе,  доню,  з
сином, нащадком роду Добрнтового.
   - Спаси бiг.
   - А ще велiв вiн нам стати перед тобою й запитати: чи  зголошу?шся  ти,
?дина спадко?миця в родi Добритовiм, сiсти на стiл вiтпя свого  й  правити
нами, доки стане повнолiтнiм син твiй. Земля не може  бути  без  привiдцi,
доню. Коди чу?ш у собi силу i певнiсть, сiдай i пряв нами, коли  нi,  вiче
обере когось iншого. .
   - Нiби ви ие правите в родах сво?х? ?сть-бо вiче, покликане  вирiшувати
дiла общиннi, а повиннiсть  за  супокiй  все?  землi  покладено  на  князя
Тиверi.
   - На привiдцю Тиверi покладено вiдповiдати за супокiй землi на  урочний
час. По тому буде всетроянське вiче, покликане визначити, на кого з каязiв
ляже ця повиннiсть. Дулiби волiють, щоб вона випала та?ш на ?хнього Князя.
   Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старiйшини просять ?? сiсти на отнiй
стiл, а тим часом натякають: коли сядеш  ти,  не  дулiбським  князям  бути
чiльними в землi Трояновiй. Ано, хто ж призначить на те жону.
   - То, може, най зараз уже править дулiбами хтось iз во?вод дулiбських?
   - Хто?
   Завагалася, одначе ненадовго.
   - Дайте час помислити. Вже потiм, помисливши, покличу i скажу.
   Старiйшини вклонилися й пiшли. А Даная кинулася притьмом  до  дверей  i
повелiла нянi-наставницi зайти до не?.
   - Чули, що казали?
   - Як же могла чути, коли не була  там,  де  казалося?  Тлумачила  ?й  i
тремтiла вся, казала, коли не сяде зараз иа отнiй стiл, то  нiхто  з  роду
Добритовото уже й не сяде на  нього,  i  запевняла  няню:  то  тiльки  для
годиться нигають, насправдi не хочуть, аби сiдала. Що ж  ?й  робити,  коли
так? Зректися та й но -всьому? А що скаже ?й син, коли виросте? Домагатися
отнього столу? А коли вiзьмуть i приколять поночi: i ??, i сина?
   Зачинилися в ложницi i  шепталися,  шептались  i  йойкали  мало  не  до
полудня, а в полудень наставниця Дана?на  залишила-таки  терем  i  знайшла
мiсце та привiд здибатися з кревним братом Мезамiра Келагастом.
   - Ти що собi дума?ш? - напустилася, - Чи тобi сумлiння тво?, повиннiсть
зрештою нiчо не кажуть?
   - А що мають казати? - весело одповiв той.
   - Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила тво?му  братовi,  а
ти не зайдеш, не поцiкавишся навiть що та як.
   - На те в Мезамiра ? мати i ? сестри зрештою.
   - Умм... Мати... сестри. А  ти?  Чи  мати  з  сестрами  годгиi  втiшити
младомладу вдову у ?? смутку, висушити  такi  Iчастi  сльози?  Покон  роду
нашого саме тобi велить прийти I  до  Дана?  i  стати  ?й  утiхою  замiсть
Мезамiра, покласти край Р'беалiттям тi?? младомладо? жони, як  i  безлiттю
?? сива. i Кедагаст видовжив з дива лик свiй, та одразу ж i оскалився.
   - Се що ж собi старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Дана?ю?-
Ти сам зажада?ш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка ? нвнi Даная.
   Сказала й пiшла собi, спираючись  на  костур.  Мовби  урезонювала  тим:
"Подумай, отроче. Я, щоб знав, дiло кажу i рЯiло не  яке-небудь".  Воно  й
правда, пощо ?й здибуватись рiуао i натякати. Не iнакше як мала  з  Дана?ю
бесiду або J врягледiлася до розквiтло? по родах Дапа? й стала  на  маслi:
така не може лишатися без мужа-охорони. Тiнь зарощiв i хотi  не  мине  ??,
коли залишиться сама. А з тою | тiнню прийде й безлiття. Ано,  то  вже  як
водиться. Де неЕна? мужа-оборони, там пнеться через порiг i  обсiда?  жону
Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прий