, вибухне гнiвом i нако?ть бiди. - Якщо се так, - Мезамiр поспiшив умилостивити привiдцю аварiв, - якщо хтось iз антiв справдi дозволив собi татьбу, най каган покаже нам спiйманих, i ми покара?мо ?х судом люду свого, а завданi аварам чи ?хнiм соузникам збитки покри?мо добром чи золотом. То був резон, в усякiм разi, в тому, що казав i як казав сол Антi?, чулось бажання примиритися, знайти ту пiдвалину, на яку мiг би опертися здоровий глузд i вiдшукати iстину. Та Баяновi саме резони й не подобалися в бесiдi з Мезамiром, саме iстина припирала до муру й викрешувала у серцi гнiв. Бачив, на власнiй шкурi переконувався: муж сей справдi належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слiд. Неодмiнно! - Пiзно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю розплатитесь тепер! - Меч обоюдно острий, кагане. Одним кiнцем вiн ходитиме по наших шиях, другим - по ваших. А навiщо се? Чи каган не вiда?: анти нiкому не корилися i не скоряться. Баян ще примiтнiше налився кров'ю. - Ти прийшов погрожувати менi? - Ба нi. - Мезамiр справдi не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнiвом асiйця. - Прийшов урезонити. Соузник наш, iмператор Вiзантi? Юстинiан Перший, увiдомив нас, що кличе тебе прийти й сiсти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусiдами, кагане. Невже отак i сусiдитимемо, як нинi? I знов у Баянових мислях не вiдшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де нема? резону, там зроджу?ться свiдок безсилля - злiсть. - Ти брешеш, собако! Iмператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антiв, повiдав тим же антам, кого i нащо кличе? Я питаю, повiдав?! Мезамiр мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотiв дражнити й без того роздратованого повелителя аварiв, i те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гнiву своему i, обернувшись рiзко, зияв iз килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вiстря й кинув що було сили в нарочитого мужа землi Трояново?. Нiхто не сподiвався такого, тому не спромiгся анi заступити Мезамiра, анi вiдвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умiв кидати: кинджал перевернувся на лету i ввiйшов Мезамiровi лезом у груди, пiд саме серце. Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив i вiдкинув геть кинджал. Кров цiвкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по бiлоснiжному вбраннi поверженого. - Мезамiре... Брате. Що тобi? З ляку чи болю сердечного Калегаст не вiдав, як бути, Що вдiяти. ?дине, па що спромiгся, затиснув рану, питав- допитувався в брата та припадав до його лику, силився .заглянути у вiчi, почути слово-втiху, слово -запевнення, вiн, Мезамир, полежить мить-другу i пiдведеться, стане на, младомладий i дужнi, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамiр. Випростався на весь намет, стiкав кров'ю, холонув тiлом. I блiднув холонучи. А з Мезамiром блiднув i Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Вiн же був поруч, брат узяв його з собою яко надiйний захист. Чому явив себе бевзем i не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив iншим робом?! О боги... Пiдвiв нарештi голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметi. Радники його сидiли похнюпленi, не вiдали, куди подiти очi. - Дорого ви заплатите менi за брата, - сказав пiдводячись. - Чули?! Так дорого, як нiкому з вас i не снилося! Стояв над усiма, високий i грiзний, i вже тодi, як lie дiждався вiдповiдi, повелiв мужам сво?м: - Розстилаймо корзно й берiмо Мезамiра з собою. Най бачать во? дулiбськi, тиверськi, чим платять за нашу довiру обри. Най бачать i знають, чим ми ма?мо платити ?м! Ано, най бачать i знають! Не доглядався, розумiють чи не розумiють його терхани Баяновi. Одне знав: започаткувався великий, пе на життя - на смерть розбрат iз обрами, ма? поспiшити до сво?х, i якомога швидше. XXIV Князь Добрит стояв на високiй вежi при Днiстрi й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скiльки дiб уже трива? з обрами сiча, часом за Днiстер, де можуть об'явитися обри, а бiльше в ту сторону свiту, звiдки ма? прибути довгождана помiч. Давно неслав гiнцiв до князiв Зборка й Острозора з повелiнням не вiдсиджуватися бiльше на обводах улицько? землi з такою, як у них, силою, слати добру половину ??, i то негайно, в помiч дулiбам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всi сво? турми кинули в пониззя Днiстра й пруть туди так дужо, що стримати ?х без улицi.ко? та поля?iсько? ратi й помишляти годi. Лиша?ться дбати про iнше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночi вервi землi тиверсько? - на Черн i Дикушу. Хто мiг передбачити, що обри - така чисельна i така невiдаюча страху сила. ?х знiмають iз сiдел стрiлами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки i люто, гейби знетямлеiii чи заслiпленi. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собi: дарма, сграх завжди мав великi очi. Тепер пересвiдчився: лякали i лякались не без пiдстав. Анти теж не дрiбнотiлi i бу?стю сво?ю в усiх землях знанi. А обрiв не страхають, бач, обри самi зугарнi настрахати антiв як могутнiстю тiла, так i непохитнiстю серця. Що буде i як буде? Чи висто?ть князь Волот, пiд оруду якого вiддав двi третини й сво?х тисяч? Тiльки б вистояв. Чу?те, боги, тiльки б вистояв! Вiн, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привiдцею в сiчi. Далекий перехiд, посiяна навалою тривога, а надто втрата Мезамiра, мужа доньки його i мужа мислi, геть пiдкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. ?дине, чим може пособити тиверському князевi, - воями, що привiв iз собою. Визначив для них привiдцiв i розiслав по всiх усюдах: сво?х - на боролище, пiд Болотову руку, древлян - стерегти береги Днiстра на пiдступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть iз пониззя в глибиннi вервi Тиверсько? землi, ще iнших трима? при собi на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князi Зборко й Острозор не встигнуть прийти i стати ?м на помiч. Вага сiчi i клопiт про звитягу в сiчi лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, i неабияка. Добре, що вiн ? там, у переднiх лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тодi буде? Князю Болоту справдi сутужно було. Та вiн не падав духом i не думав про смерть. Тим, хто сто?ть ближче до не?, завжди вида?ться, що вона недоступно далека. Тож iншим клопотався i дбав про iнше. Знав: ось-ось ма? надiйти помiч з-за Днiстра, одначе не уповав на не?, тим паче аж надто. Прийде - тодi й уповатиме. А поки що покладався на тисячi, що ? пiд рукою. Та на зугарнiсть мислi, здатно? стати вище тисяч - як власних, так i тих, що в супостата. Обри нуртують он, не iнакше як лаштуються до сiчi. Ма? зустрiти ?х незгiрше, пiж досi. А зустрiч небажана. Вiд тi?? сiчi, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. ?дине, па що спромоглися, пiдiбрали й передали на руки люду в найближчих весях увiчених. Слiд би подбати ще й про живих - об'?днати в новi, бiльш-менш добiрнi сотнi, дати сотням привiдцiв, а всiм - час на перепочинок. Най би вляглися пережитi страхи, прийшла до рук сила. Як i певнiсть, мiж iншим. Лiтньо? ночi для того не доста. Слiд щось вдiяти, аби вiддалити сiчу на бiльше, нiж нiч. А що? Еге, що? Воям байдуже до всього. Хто пора? огира, хто лашту? собi мiсце для перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князевi не до спу-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через не? i борсанням у нiй тисяч i тисяч комонсй рiкою, iготра вiддiля? його табiр вiд супротивного та вiд боролища, що лежить мiж таборами, й дошуку?ться, що вдiяти, аби грядущий день не став для нього i його во?в фатальним. Послати звiдунiв, аби проникли мiж обрiв та вивiдали, про що дбають обри, якi виношують намiри? А чи те дасть щось? Он скiлькох слав - i все дарма, яко в бездну кануть. I за помiччю до Добрита вдаватися не випада?. Не такий безсилий ?, хоч i втратив немало. Он скiльки ?х, во?в тиверських, дулiбських, i ошуюю, i одесную, i за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрiбен лиш час, аби отямилися пiсля кривавицi та возбуяли духом i певнiстю. I сидить, прихилившись до дерева, дума? про те, i виходить над самий берег та пригляда?ться до повитого вже сутiнню боролища за рiкою, теж дума? та дошуку?ться бажаного. Аж поки не заiскрилось воно спасенною iскрою в його думах: поле бранi усiяне трупом як антiв, так i обрiв; чому б не вийти завтра i не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш нiж продовжити брань мiж живими, вiддаймо шану полеглим. Чи обри такi вже байдужi до потятих? Чи в них нема? повинностi одного перед одним, як i перед поконом предкiв: вiддай належне побратимовi, хтось, десь, колись вiддасть його й тобi? В усiх племен се не тiльки покон - перша заповiдь, не може бути, аби вона обходила обрiв. Бачать-бо i знають: коли не приберуть iз боролища побратимiв, ?м клюватимуть завтра очi дзьобатi птахи, ?х ?стиме дикий звiр, топтатимуть, коли почнеться нова сiча, комонi. А трупу он скiльки. Де схрестять мечi завтра, пiслязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити. - Отроче! - зично кличе найближчого з сторожi й просту? до свого намету. - Тисяцьких до мене, i то негайно. ?х немало при ньому. Стоять окремим табором очоленi Старком дулiби, а серед дулiбiв не лише Старк тисяцький, вiдособленi вiд привiдцi сiчi з обрами й тi з тиверських тисяч, що ?х взяли пiд свою руку во?води Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу i за всiма примiтив: сподiваються найгiршого. Тож перше, що вчипив, - постарався заспоко?ти соратникiн гiю?х, тю стан :iколiкати i з усiм iппiплi. - Хто пiд до обрiв яко нарочитип? - литав i кинув допитливий позирк на всiх i на кожного зокрема. Тисяцькi теж переглянулися. - А треба йти нам? Завжди упошльпошiй i неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритнiсть: був перший, хто зважився запитати i тим уже заперечити князевi. - Домовлятимемося ж не з конюхами - з терханами, тож ма?мо послати такого, котрий мiг би вести рiч на рiвних. - А чи не забагато честi для обрiв, най вони будуть навiть i терхапи? - знову Чужкрай. - Як на мене, доста буде й сотенного. У мо?й тисячi, до речi, ? такий, що на словесах за всiх нас упора?ться. Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспiшав. - Чужкрай правду рече, - скористалися князевою мовчанкою iншi тисяцькi. - Хiба смерть Мезамiра не повелiва? нам: будьте обачнi, а паче всього з обрами. Нелегко князевi визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдi?? Таки поспiшив, таки не розмислив як слiд. - Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як ма? поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися вiд них згоди на тимчасове замирення. - Багато не теревень iз ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь во?в i витязiв зобов'язу? вiддати ?х вогню чи поховати з належною шаною i тим воздати хвалу ?хньому подвигу, а собi пiдготувати поле для грядущо? сiчi. Що б не казали тобi, наполягай на цьому, бий по гординi ?хнiй саме цим. I хотiв, i боявся вiрити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видпо, лаштувалися до сiчi. А тих, хто налаштувався на сiчу, важко спинити. I все ж попробу?. Зверта?ться ж до них не з чим-небудь, iз здравим умислом, i зверта?ться не до скаженого Баяна, - до терханiв. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нiкчемну примху. Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого вiд антiв. Довго довелося стовбичити йому укупi з супроводом неподалiк вiд табору асiйських зайд. Нарештi покликали. I тримали там, на перотрактацiях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов i рушив у зворотну путь, коли зблип нарештi :i кiлисм тi осмiхнувся сво?ю бiлозубою усмiшкою, гупiгiу по лiшлоси: пит. Волот, вирвав у чорнобожо? служницi - морашi для себе, во?в сво?х, ба для всi?? землi ?рояново? жаданi три доби i тим домiгся, чого хотiв. Ано, тим i домiгся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир'я. Буде час i розмислити, i перепочити, i зiбратися з силою та розставити, як пiдказують розмисли, ту ратну силу, що ? i що може прибути за сi три доби в помiч вiд схiдних антiв. Гiнцi те й робили, що каламутили рiку та ви?здили на пагорб за рiкою, де став па вороному, як нiч, огирi князь Волот i доглядався до сiчi, що лютувала та колобродила, лютуючи, i ошуюю, i одесную, i прямо перед ним. Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без знеможеного нелюдською втомою крику знав: усi одного просять - помочi, i то неодмiнно?, i то негайно. А де вiн вiзьме ??, коли усе, що мав, послав або Властовi, або Старковi, або Чужкраю. - Княже! Несила стояти вже. Дозволь одiйти з рештою за рiку! - Не дозволю! - рiзко оберта?ться на голос-волання й пришпилю? сво?м крицевим позирком того, що волав, до сiдла. Скажи Чужкраю, про те i думати не смiйте. Хто вiдiйде за рiку, той поведе обрiв до Черна i далi. - Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свiжi сили. - То й що? Стинатись треба, а не поглядати за рiку. Все, з тим i скачи до свого привiдцi. Iнший i зовсiм урива? терпець. - Княже! Де ж обiцяна помiч? Старк сказав: "Коли не буде ??, не висто?мо. Обрiв удвiчi бiльше, нiж нас". - Скажи Старковi: вони па чужiй землi, а ми на сво?й. У пас кожен ма? стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чу? вже себе мертвим. Гiпець кривиться, гейби вiд недостиглих кислиць, i знову до князя: - Що ж сказати тисяцькому про помiч? - Скажи, коли буде, баритись пе етапу, одразу пришлю. А поки що уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять i ждуть пореято? в супостата змоги жони i дiти. Берiть на карб i черпайте звiдтам усе, чого не доста? вам, аби вистояти. Князь круто одверта?ться вiд гiпця й сердито спльову? солоний присмак поту, що потрапля? на уста. Гiрко чути, а усвiдомлювати й поготiв. Чужкрай i Старк просять помочi. Чого ж- тодi сiюдiнатпсн пiд усiх iшпiгх? Иатопi лiтами и досвiдом подводи, мужi, що били ромо й улицi перемудрити самих роме?в, не втямлять: князь ни десь там вiн усе бачить i давно прислав би жадану помiч коли б мав. Так справдi сутужно чи перепудилися в сутяжi i втратили глузд? ?динпi? Власт стина?ться мовчки й це нарiкав на обмаль дружинникiв, хоча йому також не солодко. Баяновi терхани примiтили: у Власта добiрна дружина - й кинули супроти нього сво? добiрнi турми. Не так багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба нi, не менше, коли не бiльше. Дружинники Властовi не такi уязвимi як ополченцi Старка та Чужкрая - он у чому заковика. Ба як нещадно й вiдчутно разять обрiв i як вмiло вислизають iз розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко крилатi змi? носяться по полю. Налетiли, збили кинутi супроти них турми - i пiшли потоптом, так навально i дужо, що й мужнiй вiдчува? острах у тiлi i змушений стенутися. Були б усi такi навченi та вправнi, далебi, не пiшли б iз Днiстра i не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося i чому сталося? Он як мiцно та певно стояли там, якi надi? покладали саме на Днiстер, рiку швидкоплинну i предоста широку. Через тоту певнiсть свою i Ближицi сказав: iз Тiри анi кроку. Як би не склалося i що б там не було стiй у нiй, борони ?? до останнього. Вiн i стояв, до сього часу певно, сто?ть. А всi iншi вiдiйшли, бач, вiд Дпiстра, зму-' шенi були вiдiйти i вiд Дунаю. На лихо, обидвi доньки в Тiрi. Злата, яко жопа при мужевi, Милана, яко гостя Златина. Подалася пiд таке безлiття та й засiла па сво? безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати ?х морем на Дунай, а Дуна?м - у глибиннi вервi чи що кудись. А коли пi? Пробi, що се, знову гiпець вiд Чужкрая? . - Княже! - добувся врештi до нього дружинник i ви. валився, знеможепий ранами, iз сiдла. - Бiда, кпяже. ЧужКрая потято. Сотеннi питають, хто очолить рештки що лишилися з його тисячi? Волот оберта?ться, мас намiр крикнути на повi?ии голос: "Всi, хто с при менi, в мечi!" - та помiча? нараз. Рiдколiссям, що пiдступало з полупочi до пагорба, правляться комонники i помалiiм числом. Не встига? ро'згле'iiТи, хто такi, як котрийсь iз зiркiших чи тих, що помiтили комонникiв ранiш, зично, ба радiсно звiдомляе свого княз i всiх, хто був прi князi: - Дулiби! Гляньте, братiв, дулiби. Помiч iдо! Волот розверта? Вороiюго, видимо, хоче помчати назустрiч рятiвнiй помочi вiд Добрита, та не встига?, а може, й передуму? вчасно: до нього мчав уже на бiлому й бистрому, гсйби вiтер, огирi привiдця дулiбiв. - Княже! - спинився неподалiк. - Тисяцький Келагаст i його тисяча до тво?х послуг. - Тисяча? Се правда, молодче? - Ано. Князь Добрит сказав: вiд серця вiдрива?, а таки шле. Волот неспроможний здолати радiсть, що забуяла в серцi: приострожу? Вороного й пiд'?здить до посланця вiд дулiбiв, обiйма? його й рече розчулено: - Спаси бiг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники тво? готови до сiчi! - А то ж як. Затим i правилися сюди. - Тодi розгортай лавою й дiли свою тисячу надво?. П'ять сотень вiзьму я й стану в помiч ось сим, найближчим, з рештою пiдеш ти на виручку во?водi сво?му Старку. I закипiла сiча, лютiша прежньо?, i озлобилися серця тих, що зiйшлися в сiчi, ще видимiше, нiж озлоблялися досi. Хтось вкладав гнiв свiй i злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачнiсть, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопiв лиш та розглядався, вiдсапуючись; у когось стачало ?х - i гнiву, i злоби, i сили - ще й на погрози та прокльони. - Се вам за Брайка! - казав той, що втратив тiлько-по побратима. - Се за тисяцького Чужкрая! - пояснював iнший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь iз обринiв i або сторонився, бачачи, як пада? потятий сородич, або ж подвоював гнiв свiй i йшов на анта з оголеною крицею i з оголеною бу?стю, що не страхалася й крицi. - А се за себе, - зустрiчав його той же ант ударом пiд серце, - на той випадок, коли поляжу, а вiдплатити не буде кому. Лише Келагаст був послiдовний - кожен удар свiй присмачував одним i тим же: - Се вам, степовi татi, за Мезамiра. I се за Мезамiра. I се. Присягаюся гнiвом Перуна, бога добра i бога кривавицi: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого. Вiн не вперше стина?ться з обрами. Тодi ще, як поверпупсц пiд лих iл тiлом Мрлпмiра та стан пород к'пялем Добритом, сказав Добритовi: "Пошли туди, до можу втопити гнiв свiй i ненависть свою в кровi асiйськiй". Князь вiдмовляв, казав, негоже кидатися в сiчу з безумом гнiву в серцi, ма? дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. I на Днiстер пiшов, i на Днiстрi таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрi йшли супроти нього, що Добритовi годi було лякатися за Келагаста та сумнiватися в його нерозважностi. Коли прибула з землi Дулiбсько? рать ополченська, а мужiв, котрi очолили б ??, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелiв сотнику бути тисяцьким. То не бiда, що вiн аж надто молод. Зате руку ма? мiцну i одваги не браку? в серцi. "Комонники з люду дулiбського не рiвня тво?м Дружинникам, - зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, - та ти не вважай на те. Най вчаться в них i прагнуть бути врiвнi з ними, коли землю нашу i люд наш постигло безлiття". Келагаст не забував того напучення анi тодi, як вишколював та злютовував тисячу, анi пiзнiше, як водив ?? в сiчу. Упова? на нього, як i на свiй вишкiл, i зараз. - Анти, берiм гору! - кричав на повний голос i приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привiдцi. I крик той не лишався голосом волаючого в пустелi. Во? чули в собi не знати яку силу, пiдносили ратну бу?сть нестямнi й заслiпленi, налiтали на обрiв бурею i, уподiбн'юю-чись бурi, зносили ?х iз сво?? путi. - Гора! Гора! Клич той, бу?сть ту чув позад себе й князь Волот. I не лише з уст сотень, що привiв i передав пiд його руку Калагаст. Перли на обрiв, закликали брати гору над обрами порiдiлi сотнi тиверпiв. Бо певнi були: тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога. - Княже! - настиг його в сiчi й став поруч котрийсь й отрокiв. - Вийди на час iз лави, маю сказати щось. - Кажи тут. - Негоже тут. Передай комусь iз сотенних рать тебе там, - показав пазад, - тра! - Чи? се вигадки? Хто може вказувати привiдцi де iому бути? Стримав все ж огира ?? крикнув першому, що пiдвернувся, сотнику: "Будь за мене", - й знову до отрока! - Чому - там? Хто велiв так? - Син твiй, Богдапко. - Що?! - Кажу, син твiй. Привiв рать свою в помiч нам. Викичами iменують себе. Не слухав далi. Розвернув Вороного и погнав назустрiч комонникам, котрi - бачив уже - ви?здили та и ви?здили з лiсу. Так аж надто радiв чи примножував радiсть i бентегою - сам не вiдав. ?дине, в чому був певен, - на нього ждуть. А втiм, ждуть не всi. З-помiж комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився один i погнав свого огира на зближення з князем i з тими, що були при князi. - Отче! - Сину! Не далi як за стрельбище стояв мiж очманiлих вiд кровi мужiв огнеликий витвiр Злоби i Тьми - Чорнобог i турив кожного не баритися, спiшити на кривавий пир та втолювати жагу свою напо?м мсти; коли не поруч, то майже поруч iржали, оповiщаючи свiт про безумство людське, коменi, викрешувались усеспопеляючi iскри i не тiльки ударом крпцi о крпцот - глгжл о слово, ruinv о i-пiп иоii.i вистi о ненавистт,; там, у вiтрi пристрастей, лилася кров торжествувала злоба, прощалося з земним i цiпенiло перед невiдомiстю потойбiчного життя людське. А тут па ближнiй околi? боролища, пай i нехотя, все ж упокорено влягплася тиша i брало гору iнше царство - Бiлобога та його доброзичливо? допi Лади. Це вони, боги Добра i Злагоди встигли осiнити князiв сво?ю миротворною тiнню й нагадати ?м, що перебувають па непiдвладнiй Чорттобожим дiянням полянi, що тут вiльно забути про повиннiсть - бути У вирi кривавицi, як вiльно й пригадати, що один ? сином сво?му вiтцевi, а другий - вiтцем синовi. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила ?х ще в день зачатiя Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя ?хнього Бiлобог. Обiймались 'розчулено й розточали жалi па безлiття, котрому дозволено було розлучити ?х; воздавали хвалу благословеннiй у божих дiяннях митi, котра звела докупи, i знову обiймалися. - Боги свiтлi та боги яснi! - перший опам'ятався й подав голос князь Волот. - Стiльки лiт не бачитись. Як же ти iни^иi там, сину мiй, у чужiшi? Чому iмену?ш так себе i люд свiй - втiкичi? - Про се потiм, отче, як зiйдемося по сiчi. Кажи, куди i супроти кого вести ?х, мо?х втiкичiв? Волот не зводив iз нього замилуваних очей. Он який муж i який князь вирiс iз побореного свого часу немiччю Богданка. - Там i без нас упораються вже. А втiм, скiльки ма?ш нри собi мужiв, князю втiкичiв? - Три тисячi. - Ов! - А ще князi Острозор та Зборко ведуть сво?х. У них набагато бiльше во?в, нiж у мене, тому й запiзнюються. - Тодi оце i е вона, наша переята в обрiв змога. Бери двi тисячi й скачи туди - показав ошуюю, - до во?води Власта. Решту комонникiв тво?х поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цiм боролищi здола?мо обрiв, а й па майбутн? закаляемо ?м ходити в нашу землю. XXV Таким Баяна, далебi, й не бачили ще. Сидiв па звичнiм для привiдцi мiсцi в наметi темний i грiзний, мовби обтяжена перунами хмара. I очi примружив так, нiби цiлився на когось, i голову вбирав та й вбирав у плечi. Ось-ось, здавалося, вiдштовхнеться й кинеться на першого-лiпшого з радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло i не випустить уже, доки не побачить виваленого в знемозi язика. Хай береже Небо вiд такого гнiву. Було б лiпше не належати до його радних i не бути тут цi?? нещасливо? митi. А так, то було б найлiпше. - Турми, що ходили сьогоднi на антiв, тут? - почули нарештi його голос. - Тут, Ясноликий. - Тер хани, що були привiдцями в тих турмах, також тут? - Окрiм тих, достойний повелителю, котрi упали смертю хоробрих. - Хоробрих у мене нема?! - гримнув дужим, тим, що гне до землi, голосом. - Хоробрi вмирають на путi до слави, а iiе тако?, як ця, ганьби. Пiдвiвся, рвiйний, i повелiв тим, кого це стосувалося: - Коня менi! Конюхи не барилися, та й каган не зволiкав. Вихопився па високого, певгамовпото, як i сам, огира й постав перед турмамiт псупокорепо ллопамiрепии, ще лтотiттпiй нiж там, у наметi, lie зупинявся надовго. Здибив свого Бiлогривка перед одною з турм - i подався далi, здибив перед другою - i знову подався. Схоже, нiби вишукував когось i, не знаходячи, пасiював. - Ви не достойнi носити iм'я предкiв сво?х, - вгомонив нарештi огира й став там, звiдки усiм був би видимий, всiма почутий. - Зганьбили те iм'я, а вiдтак себе, роди сво?, i за законами племенi заслугову?те найвищо? кари - вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всi стенулися й оступились перед антами, побiгли з боролища. В ратнiм подвигу, як i в ратнiй ганьбi, е привiдцi. Вкажiть менi на них - i я звiльню всiх iнших вiд ганебного iменi вiдступникiв i страхопудiв, поверну кожному, хто очиститься, право називатися витязем i аваром. Турми нiмували, i доволi довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати голову в плечi, ось-ось, здавалося, втратить терпець i завола?: "Геть з очей мо?х!" Та тi?? митi десь там, у глибинi, зачулися спершу обуренi голоси, далi - гомiн, ще далi - суперечка-нарiкання, ба справжня ворохобня. Баян вiдчув себе вдоволеним i не поспiшав втручатися. Коли так, вiн може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпiння, зда?ться, не треба: турми клекочуть уже гнiвом, викидають та й викидають iз лав сво?х тих, що завинили. - Скарай ?х, Ясноликий! - вимагали. - Це тi, що побiгли з боролища. Це ?хнiй страх став ганьбою для всiх. Тi, кого виштовхували, уперто не пiддавалися, силились повернутися назад й сховатися у юрмиську людському. Та марнi були вони, ?хнi зусилля. Хто схова?, стане на помiч, коли в кожного серце усе ще вiдсиджу?ться в п'ятах, а думка поспiша? втiшитись i огляда?ться тiшачись: чи то ж правда, що всiх iнших залишать у супоко?, що цими жертвами й вiдкупляться вiд бiди? Усiх ?х, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так i багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних i запитав, яким буде присуд: хай страхопуди й вiдступники беруть роди сво? та йдуть iз ними, куди бачать, чи раднi мають намiр покарати ?х в iнший спосiб, - тi по вагалися вже i не нiмували, як досi. - Пощо карати роди? - сказали. - Чи роди виннi, що цi страхопуди ввели ?х у сором i ганьбу? Будь справедливiй, о достойний iз достойних, скарай липi вiдступникiв, i скарай найлютiшою карою - смертю. - А так, скарай лиш тих, що завинили! - вимагали й турми. По один i по другий бiк вiд Баянового намету i на деякiй вiдсталi вiд нього стояли пiдвладнi липi волi кагана комонники. Стояли й пильно стежили за повелителем сво?м, а зачувши присуд радних, пiдiбрали поводи, вiдв'язали притороченi до сiдел аркани. I не даремно. Каган обернувся до одних, обернувся до других i повелiв виконувати волю бiльшостi. Комонники рвонули з копита i, пiдохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення чи торжества, бурею налетiли на приречених, вправно зашторгнули на ?хнiх шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ. Усе те сталося на диво швидко. Коли карателi зникли, & перед турмами вляглася тиша, не кожен повiрив, що вирок викопано вже, i занiмiв, очiкуючи гiршого. - Слава Баяну! - знайшовся котрийсь iз переднiх i розрядив гнiтючу нiмотнiсть вiтанням. - Слава непереможному кагановi аварiв! - Слава!!! Слава!!! Комонники зняли до неба мечi i тим присягалися Небом у довiчнiй вiрностi сво?му кагановi, кричали, ширячi темнi роти, здравицю - i тим теж засвiдчували: вони з каганом i ладнi на все заради кагана. Хай скаже, на кого йти - i пiдуть, хай повелить умерти - i вмруть, не посоромивши iменi свого, родiв сво?х, тим паче iменi повелителя. - Слава й хвала тобi, мудрий привiдцю! Слава й хвала! - горланили, а надто найближчi - терхани. I Баян сприйняв ?хню хвалу як належне, поцiнував щирiсть, з якою виголошувалась вона, а вже потiм i сам розщедрився. - Авари! - пiдняв над головою меча, вимагаючи тишi. - Коли вже ми зiйшлися купно, та порозумiлися, та стали знову такими, як були - вiрнi собi i певнi себе, одкрию серце вам, витязi мо?, i тим одкриюсь весь, як ?. Не затим вiв вас на антiв, аби ви настрахали ?х силою нашою, заволодiли всi?ю, що ? там, живнiстю i утвердились в Аптi?, яко новi володарi землi. Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про не? оповiдають тi, хто бачив ?? всього лиш одпим оком. Iншi помисли володiли мною, коли йшов на антiв, отож i путь уготував вам iншу. Доки ви стиналися з ними, сли мо? побували в iмператора вiзантiйського й повернулися вiд нього з щасливо? для лсiх пас ясию: iмперiя двi: нам з;а Дунаем лiпшi, нiж у аитiл, оглiлнi дозвiл исслшiвся них зилiлях. I знову гримiли околi? вiд здравиць, що ?х виголошували аварськi турми сво?му привiдцi - Баяновi. Тож i Баян змушений був удруге пiднести меча, благаючи, аби вислухали його до кiнця. - Я не все сказав вам, витязi мо?. Iмператор не просто запрошу? пас оселитися по той бiк Дунаю, на плодоносних землях Скiфi? та Мiзi?, вiн ставить нас мiж собою i антами и волi?, аби були другою Довгою стiною мiж iмперi?ю та слов'янами. За се, - Баян перевiв дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми... - За се iмператор Вiзантi? бере на себе повиннiсть iiлатпти нам щолiта по вiсiмдесят тисяч золотих римських солiд. Авари торжествували. Тепер уже не лише мочi пiдносили над собою, злiтали до пеба волохатi шапки, гримiло тисячоголосе "згода", "слава", "хвала", i так дужо, що навiть крнцово непохитний перед воями Баян подобрiшав серцем i виказав щось на зразок розчуленостi. - Тож i велю! - каган знову пiднiс меча й закликав до тишi. - Тож i велю вам, сородичi мо? й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто полiг на цiй землi i заслугову? шани, та й гострiть мечi, набирайтеся спаги i сили, аби поквитатися з аптами за потятих. Пiдемо звiдси не ранiш, як поквита?мося та лишимо належну пам'ять по собi. Землю ж, Що вiдторгнули ви у антiв, не полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо ?? соузникам нашим у намiрах соузних - кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землi Антськiй. Настануть лiпшi часи, ми ще повернемося сюди i запита?мо в антiв: як смiлi? противитися нам, аварам? XXVI Так i мислив собi Баян чи щось примусило його одмiiнiтi? виколисанi ранiш помисли, локвитання з антами тривало до само? зими, стало брем'ям для антiв i iiа всю зиму. Пап i не було великих сiч iз обрами, та були спроби нав'язати сiчу, проникнути в глибини Тивирсько? та Улицько? землi й пограбувати люднiсть. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводiв не лише тиверцiв та уличiв, а ii дулiбiв i купно з ними росичiв та втiкичiв. Лiпше на передлiттi, i то коли почала спадати в Дуна? вода, принесли звiдтам жаданi вiстi: обрi? лаштуються до поропрагiи. Усi полигшено зiтхнули, а князьь Волот i поготiв. Ратнi тривогi, туринти про зимiвлю в Тиверськiй землi неимолирно велико? сили комонних лягли передусiм па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпiлн геть усi княжi житницi та скотницi, спорожнiли й людсьi;. Бо сутужiю було з живнiстю для во?в, а iде сутужнiш iз оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнiв у сусiдцi землi. На лихо и князь Добрит занемiг. Взимку лиш скаржився на задуху та болi в серцi, а з настанням тепла i зовсiм злiг. Було б знаття, що немiч так надiйно обсяде його, ще по великому снiгу вiдвiз би до Волипа в залубнях. Нинi про то й помишляти годi. Он скiлькох лiчцiв та баянiв привозив до князя Дулiбського, а жоден не поставив його на ноги. Останнiй був вiдвертiший за всiх: "Готуйся, каяже, до найгiршого", - сказав Волотовi, коли залишились па самотi, i, зда?ться, сказав правду. Аби бодай чимось потiшити слабого, зайшов i повiдав про обрiв. - Свiтлий день наста? для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай. Слабий довго вiдмовчувався, схоже, нiби й не чув, що йому кажуть. Аж там десь, перегодом, зiбрався па силi й вирiк кiлька слiв. - Слава богам. Хоч сим буду втiшений. Волот не одразу пiшов вiд нього. Хотiлось запевнити слабого: ще одужа? вiн. Та не допомiг сво?м хотiнням. На третiй день по тiй розмовi-баяпню помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Болота, деяких мужiв сво?х i попросив, аби тiло його перепровадили в прелiпий город над Бугом Волшi - туди, де кревнi його i де можлива пам'ять про нього. Тепер тверський князь i сим ма? клопотатися. А клопотiв за тако? оказi? по браку?. I те тра, i друге тра, i десяте знов тра. - Княже, - оповiща? котрийсь iз вогнища. - Небiжчика обмили вже, цапах?шш пахощами, одягли. До велиш покласти? - У гридницi. Там прощатимуться з пiнi та вiддаватимуть шану iiо?, вся люднiсть тиверська. Хотiн було iтi, та нагледiв сина й зпоiiу спипинся. - Княже Богдагну,- - покликав. - Данiю хочу бачити тебе. - Я до ваших послуг, отче. - Ходiм, маю щось сказатп. Я надовго" вiдлучаюся з Чорна. Гидаг про те? - Нi. Куди i пощо? - Мушу супроводжувати тiло князя Добрита до Волина й на тризнi побути. Помер вiн, пiклуючись про благо землi нашо?, покон i честь велять вiддати йому достойну шану. - Усе то так... - Я теж кажу: то повиннiсть iз повинностей. Вiдкладати ?? це можна апi на день. А обри не переправилися ще, вiд иих всього можна ждати. I кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось ма? наглядати за ними. Ти син мiй, тобi й бути в мою вiдсутнiсть привiдцею ратi, що ? ницi в Тиверськiй землi. - А князi Зборко, Острозор? - Вони, як i ратi ?хнi, лишаються пiд тво?ю рукою. Лише дулiби пiдуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князевi. Богдапковi i втiшно було чути те, i нiяково водночас. - А що ж буде з Миланою та Златою, отче? - заговорив про iнше. - Так i полишимо ?х у чужкра?? - Як то - полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те це зараз, тодi вже, як уляжеться розбрат iз обрами та буде певнiсть, що можна податися па пошуки. - I хто подасться? - Повернусь - подума?мо. А втiм, матимеш час, то й зараз думай. Думати справдi було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаii не лiгше князя Добрита, вона уготувала обом ?м, i вiтцевi, i сиповi, ще одну осмуту: тодi, як погнали в пониззя обрiв та визволили взятий ними полой, довiдалися вiд недавнiх бранцiв, що обом ?хнiм зятям пе судилося вже типити всiх апi сво?ю ратною спроможнiстю анi молодечими норонамп, та?.чiмн пам'ятними в родi. Блiiжпка Тiру, а Кушта Холлюгою занадто довго боронили: вiд комонникiв Баяна, немало наклали ?х пiд стiнами ii за те оба були жиро i око покаранi, Зраненого ii знекронлеiюго Ближпку кнпу.iиi в палаючу .'юдiю ii пустили па иоду, а I?уппу надiли на сулпцi да так i лишили конати. Про Милану я; та Злату бранцi одне зиаiоп.: Блнжi?ка посадив ?х перед тiш, як наиттвся на опрочi, у подiю ?? послав з вiрними людьми до Дунаю. Малi? бути у мирному тодi Холмокiродi, а до Холмолорода прибули. Ходить пересуд, нiби подiю ?хню пересходiв.пiром?. Коли се справдi так, ? вони бранцi пе аварськi - ромейськi. А то теж по вслиi нiх;". Ми ?хали хтось пливити, доки iю продали па торгах. Хто ж, справдi, по?ло? Вiтець? Не тоii вiк у нього, щоб ?здити. Коли не вiдшука?ться розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданковi, правитись. Тро? ?х лишилося пiсля смертi матерi Малки, вiн - найстарiшiй. Бабця Доброгпiва казала свого часу: на свiтi пемае солодшо? ?дностi, анiж сердечна ?днiсть, а з усiх сердечних наймiцнiша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку вiд сестер, забувати тепер, що вони в бiдi. Ось тiльки куди подасться, де i в кого шукатиме? Добре, як роме?, довiдавшись, чи? перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князiвен вiзьмуть бiльше, анiж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б так бути. Роме? ? роме?, у них виторг завжди на прицiлi. Та й Злата та Милана не полiнуються пiдказати: вiзьмiть когось iз челядi нашо? i пошлiть до князя тиверського; вiн не зобидить вас викупом. Може, вiтець саме це мав на оцi, коли казав: повернусь - подума?мо? Далебi, що так. Блукаючи в Чернi та поза Черном, бiльше сумуючи, анiж тiшачись зустрiччю iз свiдками отрочих лiт (чого - сам не вiдав), натрапив якось на мачуху. Була надмiру потривожена i не до лиця княгинi спiшна. А ще свiтилася в тiй тривозi сво?й таким до наготи видимим свiтлом прихильностi, кревно? ?дностi з ним, що не вiдгукнутися па ?? прихильнiсть годi було й помишляти. Чув, скинувся серцем i прискорив ходу, бо встиг подумати, зближаючись: даремно вiн холодно ставиться до мачухи; видять боги, вона не така вже й чужа йому. - Бiда, Богданку, - не сказала - видихнула з себе. - Прибув iз обводiр гiнець, тривожну вiсть принiс: кутригури iдуть на нас. - Обри чи таки кутригури? - Сказав, кутригури. Сам угомонився i мачуху визнав за потрiбне угомонити. - Коли так, - мовив i поклав свою заспокiйливу десницю па ?? плече, - коли тiльки кутригури, то це ще невелика бiда, матiнко Миловидо. Нас тут он скiльки, вгомонимо ?х i вiдкинемо геть. - Князь-вiтець сказав, аби звернулася передусiм до тебе, коли що. - Спаси бiг i князя, i вас, гожа господине. Iдiть до дiтей та будьте з дiтьми. Я сам оповiщу про все, що гряде на нас, i во?воду, i князiв. Стояли на пригiрку всi три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную вiд нього i дещо позаду, Зборко ошуюю i теж позаду. Усi на рослих, вiгулянних на дозвiллi огирах, прi повнiй бронi i ратнiх обладунках. - Що кажуть тi, кого посплали на звiди? - порушив тишу Острозор. - Все те ж, - Богдапко йому. - Обрiв серед виставлених супроти пас i:омоiiпiii;iв помас. - Тут, при Завергаповi, нема?. А далi? - Далi теж. Люди пашi ходили до Дунаю. Окрiм кутригурiв, нiкого не подибували. - Боюсь, що ее пе так. - Чому не так? - Що вiн собi мислить тодi, Заверган? Не вiда?, яка у нас сила, чи втратив усякий глузд? - Дуже можливо, що й не вiда?, - вiдповiв за Богданка князь Зборко. - Звiдуни його могли нагледiти, як iшли з Тиверi тисячi дулiбiв, i датн неправдивi звiди: усi iншi апти, мовляв, пiшли в сво? землi; лишились тиверцi, а тиверцi он як порiдiли пiсля сiчi з обрами. - Дiла-а, - зiтхнув Острозор. - Не станемо ж ми виставляти перед ним усiх, хто ? в лiсi i хто прихований за лiсом. Дивись i збагни, мовляв, па кого знiма?ш руку. Негоже то. - Чому негоже? - Доки не зна?мо справжнiх умислiв Завергапа, не варто виказувати себе такими, як ?. Вiдали б князi антськi, якi вони, Завергаповi умисли, не вагалися б. I впiiшли б всi?ю раттю, i нарочитих послали б та сказали: "Нощо пасiю?ш, хане? Перед тобою не лише тиверцi - втiкичi, росичi, уличi. Чи тобi помишляти про звитягу над такою силою? Пролл?ш рiки кровi i дарма". Бо хан Завергап вагався-таки: iти на антiв чи не йти, довершувати те, що започаткували з безуму жадiбнi до чужого кметi, а чи вийти й сказати антам: "Плачу за ?хнiй безум i татьбу вражду i тим засвiдчую покору". Апо, вiн був такий непевний у намiрах сво?х, що доста було кинутi? на шальку сумнiвiв один-?диний резон, як сумнiви взяли б гору над намiрами й поклали б край затiяному. Бо не з власно? волi збира? кутригурськi тисячi i ма? намiр потручати ними антiв. Каган аварський висить на його ши?. Мало , йому того, що оп скiльки по?в полягло у походах супроти Iантiв, велить сiсти тепер мiж ним та антами й бути його твердю на Антськiй -землi. А як будеш нею, аварською твердю, коли то? твердi як у зайця хвоста? Мусить слухатись i друго? ради-повелiння: "Скористайся тим, що князi антськi пiшли восвоясi, а тверськi лави оп як порiдiли, сгримуючи нашi турми, iвидкинь.. антiв за Бонтерiку. Без цього важко буде усидiти тобiна Дуна?. Було чому дивуватися, слухаючи таке, i Завертай поривався перечити: не варто ламати щойно укладений ряд; кутригурськi лави не менше порiдiли, нiж тверськi, ?м i без цього походу незатишно буде при Дуна?, - та згадав, кому збира?ться перечити, i змирився. - Коритимусь, - поклав собi, - доки Баян поблизу. Пiде за Дунай, iпше вчиню. Матиму розв'язанi руки, а з роз.в'язаними руками знайду собi раду. Може, замирю з антамп i заприятелюю замиривши, а може, й зовсiм залишу ?м землю при Дуна?, подамся на Онгул, сяду, де сидiв, та й плюну звiдтам па Баяна. Теж вiдшукався содруг i соузник. Цi? кутригури забули, в яку ганьбу увiв ?х, якого урону завдав пiдступнiстю сво?ю i скiльки кровi пролито через тоту пiдступнiсть. Присяйбiг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пiшов опiсля по Тнверськiй землi, побачив, якi соковитi трави на просторих галявах Придупав'я, i знову завагався. "А може, Баян дiло каже? Земля по Опгулу нiкуди вiд мене не втече. I вiд мо?х родiв теж. Як випасали, так i випасатимуть там табуни комоней, отари овець, череди корiв. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим паче в спечнi лiта, коли на Онгулi вигора? трава, мiлiють рiки, висихають i без того ненадiйнi озера-поди, а вiвцi збираються докупи й задихаються купно, а корови ходять у пошуках поживи i не знаходять ??. Чим не порятунок тодi багате на соковитi трави Подунав'я? А сам Дупай, а риба в Дуна??" О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся i скажеш: доста? Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмiльний. Щойно казав: сам знайду собi раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись iнших, та що iнших - недруга свого i супостата. "А коли так треба? - шука? виправдання. - Чи я один такий? Чи всi, що довкола мене, iншi? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Апо, хай розглянуться та приглянуться!.." I не став сумнiватися вже, полинув мпслiю шукати виправдання. Мав один з другим спiйману в рiчцi, па поду, у морi рибу й почував себе неабияк вдоволеним, осмiхався й казав: "Я ситий". I сьогоднi, i завтра, i позавтра так. А нагледiв опiсля, що десь хтось мас бiльше - i розширив очi: "Ти ба!" Приручив один з другим козу, затим - коня, корову, уситився набилом, замав домашне м'ясо - i востожертвував, а впсторжествувавнiи, кинув тi псi око i?: "Ого-го-го-го-го-о!!! Я - цар земний, мо?й волi скорилася твар - i одна, i друга, i десята. Хто ? мудрiший за мене i щасливiший?" А розглянувся той щасливий та побачив: у тогось бiльше ?х - i кiз, i корiв, i комопрiг, вибалушпи з дива очi i засу?тився: "Як же це? Чому це? Де добути, аби мати стiльки ж, i то - негайно?" Були часи, коли усi ходили, прикритi шкурою, спали па шкурi й нiжилися бiля жони сво??, прикритi тiсю ж шкурою. А нагледiли, що хтось поставив намста з шкур, затамували вiддих i заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й лiпший. I мали. Не лише для себе, а й для дiтей сво?х, для всього роду. Ось тiльки вдовольнити себе так i не змогли. Анi тодi, анi пiзнiше. Бо чого, справдi, ма? бути вдоволена людина i чому вiн, хан Заверган, яко один iз людей, ма? лишатися вдоволений тим, що ма? на Онгулi, коли бачить i зна?: у обрiв лiпше, нiж у кутригурiв, у антiв лiпше, нiж у обрiв, у роме?в лiпше, нiж у всiх? Чи то до лиця привiдцi племенi цуратися лiпшого й вагатися перед можливiстю мати лiпше? - Кутригури! - звiвся в стременах i руку високо пiднiс, аби побачили його i чули, що скаже перед сiчею. - Усi ви волiли свого часу пiти за Дунай, сiсти на плодоносних землях Скiфi? чи й Мiзi?. I пiшли б, i сiли б там, коли б не зрадливi утигури. В найщасливiшу мить злету сили кутригурсько? сплюндрували вони землю пашу i тим знесилили пас, ввели в ганьбу й накинули пiдневiльнi шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так, що ми оiiишiлисьтаки при Дуна? i яко володарi цих пасовиськ, озер i рiчок. Соузники нашi, обрп, пiшли за Дупай i сiли за широким Дуна?м, а вiдтяту в антiв, землю уступили нам у довiчне i неподiльне володiння. Видiли, яка вона, придунайська земля? Втямили, що це i с те, чого ми шукали? - А так! - дружно вiдгукнулися тисячi. - То втямте i iпше: аби всидiти тут i мати вольготпiсть замiсть тiсноти, мусимо пiти на знесилених у сiчах антiв i вiдкинути ?х за Богепь-рiку. З памп, сородi?чi мо?, Та??га i об|)ii також! Перший оголив меча, приострожив огi?ра i, розвертаючись, покликав сородпчiв сво?х па подвиг i славу. Чув: воин йдуть за ним, i йдуть потужно, всi?ю, що с пiд його рукою, сiiлою. Переймався вiдчуттям тi?? спли, бусстiо огира, що шаленiв пiд ним, а ока не спускав iз антiв. Бачив-бо: воiiл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться i вломлятся в iхнi лави. Привицi стали вже на чоли тiсяч, зняли, як i вiн, мечi, кличуть мужiв сво?х, всю рать iти вперед - лава на лаву, тнсячiа на тисячу. Силi надавалася сила. Дуднiла бита копитами земля, дуднiло iiебо, переймаючись тривогами землi, свистiв повз вуха потривожоти, i лиш серця людськi, малi й беззахиснi, нiмiли вiд того дуднiння в грудях. Викинув кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на всю кiнську пору. Страх перед неминучим став повелiнням неминучого, а воля привiдцi - волею всiх. ?дине, що було свого ще в кожному i пульсувало в тiм'? кожного - мисль: як буде i що буде, коли зiйдуться з супостатом i вдарять сулицями о щити, а мечами о мечi? Не мiг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами i добре видiв: попереду антських лав пре на буйногривiм огирi витязь iз ялiвцем на шоломi. Князi,. Невже той самий, з яким так втiшно бесiдував колись про переправу через Дунай? Iде прямiсiнько на нього, Завергана. Якою ж нинi буде ?хня бесiда i чим завершиться? Як i тодi, сердечною згодою чи, може... Коли постали однi? перед одним i нацiлились один на одного сулицями, Завергап побачив i збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вiв iз ним перетрактацi?. Схожий на Волота, а все ж не Волот. "Син" - майнула мисль i, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце схитнуло руку: тi?? ж митi почув разючий удар пiд груди, там, де був щит i була сподiванка па надiйне прикриття. - Як же цс? Чому це? - питався, усе ще не вiрячи, що вiн вилетiв iз сiдла, пада? на землю уражений, i уражений смертельно. Десь iржали комопi, чулися гнiвнi, одначе вiддалено приглушенi велiння i що прi?глушснiшi, наче з-за стiни, погрози та прокляття, а хап ловив те кiнцем вуха i думав останнiм зблиском пам'ятi: "Це все. Це кiнець. Що ж буде з сiчею без мене i що - з кутригурами по сiчi?" ЧАСТИНА ДРУГА. ОБРИ "До тебе йде найбiльший i найсильн'iший народ, нездоланне аварське плсл''я; вино спроможне легко вiдбити, липад ворогiв тво?х i знищити ?х. Ось чому тобi вигiдно укласти а аварами угоду - - матимеш в ?хнiй особi чудових захисникiв землi сво??. Одначе вони лише в тому разi будуть пiдтримувати дружнi стосунки а римською державою, коли матимуть вiд тебе дорогоцiннi подарунки 1 грошi щорiчно, а ще будуть поселенi тобою на плодоноснiй землi". Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстинiану. "Володарю! Успадковуючи владу вiтця свого, ти зобов'язаний i друзям вiтчизни вiддячувати так, як вiддячував вiн... Вiтцю тво?му, котрий милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що не нападали на римськi володiння, хоча й мали таку можливiсть. Бiльше того, ми знищили одночасно тих сво?х сусiдiв-варварiв, котрi постiйно спустошували Фракiю. ...Ми певнi, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлiiну, що платитимеш нам бiльше, нiж платив твiй вiтець". Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстину Другому. "Ви зухвало вимага?те вiд нас i разом з тим просите. Гада?те, цi?ю плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподiванкам вашим не судилося здiйснитись. Ви не обманите нас лестощами i не застраха?те погрозами. Я дам вам бiльше, нiж вiтець мiй: примушу вас отямитись, коли ви аж надто вже загордилися. Я нiколи. не потребуватиму союзу з вами. Ви нiчого не матимете вiд нас, окрiм хiба того, що вважатимемо за потрiбне дати вам у нагороду за службу". Менандр Протиктор, вiдповiдь iмперитора Юстина Другого аварам I Бабцю Доброгнiво, ласкава моя баянко! Солодкими були вашi слова, ще солодшими мислi про боже повелiння - жити у мирi та злагодi, а люд земний iнше, бач, велить: хочеш бути вiльним, незавериженим, носи при собi меча. Чому так ?? У бабцi аж надто древн? розумiння закону i благодатi чи мислi та сподiвання добронравних нiколи не були i не будуть сумiснi з тим, що ?? Щось дуже схоже на це. Он як увiрував свого часу в те, що казала його бабця, весь вiдселенський люд мав намiр вести ?? стезею - знайти не тiльки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки iювiв сво?х втiкичiв на сiчу i раз, i вдруге, i втрете. Бiльше того, здимiли ось обри, угомонили кутригурiв - i нiби не по собi стало. Довкола свiй люд, своя земля, ? навiть кревнi, а серцю незатишно, чогось хоче, кудись порива?ться. Таки до милого серцю затишку - на Втiкич? А втiм, схоже, нiби й iнший хробак точить серце: пе все зробив вiн на Тиверi, лишившись за вiтця свого. Певно, не слiд було уповати па вмовляння кутригурiв припинити сiчу, гнати мусив би ?х по сам Дунай, доки не зробив би вiльною всю Тивер. "А коли б сталося те, на що патякали кутригури: в противнiм разi змушенi будуть вдатися за помiччю до обрiв? То ж повий розбрат i нова сiча! Чи пониззя, в яке вiдтiснили ?х, така волика втрата для Тиверi? Зате по сусiдитимуть з обрами. I кутригури лишилися вдячнi за милосердя. Тi? вдячнiсть немало важитиме в будучий!". Швидше при?лдiпi би князь-чтець. Доповiв би, що зробиш без нього в Тиворскiй землi, та й знав би вже, чи так зрочин. Поляни, роси, улiпi встигли податися додому. Певiю, ипруюн. по сiчi, сбавлять богiв, собо. Бо такi? повернулися з породит, iз :лиi гягоiо - такою, що про не? годi було i? мислити. Нсмас :iа Днiпром обрiв, пришптiпкнуть, будучи погромленними, утигури i кутригури. А то солодка втiха, тим паче для уличiв, полян, та й для пих, втiкичiв. Лиш Тингрi як iкi Суло, та?; i було супокою. А, пiд боком пiдступнi роме?, будуть й жорстокi, схилi.пi до татьби обри. Нараз розчинилися дверi i на порозi став челядник: - Княже, ромейськi гостi прибули до Черна. - То й що? Без мене нема? кому дати дозвiл на торг? - Дати е кому, та иавiкулярiй хоче бачi?ти iшязя. - Ну, то вели, най заходить. Гiсть не забарився. Був непоказний iз себе - занадто дрiбним тiлом, зате он який меткий. Рвiйно переступив через порiг, змiряв бистрим зором Богданка i вже потiм назвався. - Навiкулярiй з пристанища Томи Несторiй. - Син княжий Богданко. Челядь доповiла менi: гостю i мужу з роме?в тра було бачити князя Тиверi. Його нема? нинi в Чернi. Я ? тут за нього. Коли в навiкулярiя невiдкладне дiло, можу вислухати. Несторiй ще раз розглянувся i, завваживши, що челядника нема? при бесiдi, прибрав довiрливiшого вигляду. - У мене при?мнi для княжича i його вiтця новини. Княжни Злата i Милана велiли кланятись володаревi Тиверсько? землi й запевнити його, що вони живi й здоровi. - Правда? - зрадiв Богданко i не став приховувати сво?? радостi; ступив до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадi?но зирить йому у вiчi. - Де ж вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях? Навiкулярiй вiдчув себе нiяково, та разом з тим потiшено, i те вiдчуття не забарилося заяснiти в його очах. - Того дня, як лодiя з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний вiтер - норд-вест. Вашi лодочнi не впоралися з вiтрилами, i подiю понесло у вiдкрите море. Дякувати боговi, на них натрапив драмон, на якому перебував епарх скiфських Томiв Вiталiан. Вiн i пiдiбрав потерпiлих. - То вони в Томах? - Так. Перебувають пiд надiйною охороною епарха Вiталiапа. Велiв переказати князевi Тиверi, аби поспiшив прийти й забрати ?х, доки не довiдалися обри. Он як: доки по довiдалися обри. - Павiкулярi! Несторiй тiльки з сим прибув у Тивсрсi.ку землю чи ма? намiр провадити й торги? - Торг - також, та з пiстями вiд спарха передусiм. - Па торги вiп матиме дозвiл, як i сприяння княжi, i не тiльки iншi, а и потiм. А за добрi вiстi, за достойнi мужiв i содругiв вчинки буде дяка вiд усi?? землi. I тобi, иашкулярiю, i епiрхивi Вiталишу. Тиьер умi? цiнувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькi чесиити передусiм. Одно скажи: як довго будеш у нас? Князь Тиверi ось-ось ма? повернутися до стольного города. Було б бажано, коли б ти зустрiвся безпосередньо з ним. - Менi що, - знизав плечима ромей. - Я не поспiшаю. Сво?м бажанням негайно поговорити з княжичем хотiв сказати: поспiшити слiд вам. Обри одверто нахабно поводять себе в Скiфi?. Довiдаються, що доньки князя у Томах, - епарховi не втримати ?х пiд сво?м крилом. Навiкулярiй мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав його, i що далi, то бiльше утверджувався в мислi: щось тут не те i не так. Що обри одверто нахабнi, в тому нема? сумнiву. Сумнiв зроджу? iнше: чи роме? такi вже невiльнi на сво?й землi, аби страхатися обрiв i не бути певними, що можуть уберегти вiд них полонянок. Се ж не хтось там побою?ться - сам епарх. - Я згоден: поспiшити тра. Та як? До моря путь нам перетяли кутригури, соузники обрiв. Вони не пустять нашi лодi? до Том, тим паче зараз. Може, навiкулярiй буде такий ласкавий та вiзьме на себе це благочестиве дiло? Тивер добре заплатила б йому i за перевiз, i за прихильнiсть серця. Ромей непевно розвiв руками. - Коли б вiд мене це залежало. Сестри княжичевi в руках епарха Вiталiана, а епарх сказав: "Коли князь Тиверi дасть за доньок десять тисяч солiд, вiн сам доставить ?х до Черна". Цього разу Богданко нiмував довше, нiж личило б синовi, що сидить уже на столi вiтця-князя. Боги свiтлi та боги яснi! Так ось чим поясню?ться ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити iз тиверсько? скiтницi цiлих десять тисяч! За звичайну собi дiвку-бранку на работорговельному ринку беруть двадцять солiд i лишаються задоволенi, а за князiвен по п'ять тисяч загнули. - А епарховi по зда?ться, що сс занадто? I вельми занадто. - Як то? - Скiльки ви берете за дiвку-бранку па работорговольному ринку? - Достойний! - щиро диву?ться Несторiй. - То ж за Дiвку, а сс' за кiiязiви??. - Я те пам'ятаю. I все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер персоунала в тринапи i виснажливiй сiчi, ?? он сплюндровано. Чи епарховi не вiдомо, як порожнiв в такi часи княжа скiтниця? Навiкулярiй пiдозрiло-недовiрливо i разом з тим видимо розчаровано кривить уста. Було таке враження, що не лише диву?ться княжичевiй торгiвлi, - охолонув до нього. - Княжий син забува?, - вирiк нарештi те, що було написано на його виду, - забува?, кажу, що я не торгуватись при?хав, - передав волю того, що торгу?, i занадто високо сто?ть надi мною, аби без нього можна було щось переiнакшити. Мовлено неголосно, нiби ж i не велеречиво, а сказано он як багато. Вiзьме, обернеться зараз та й пiде. I що тодi дiятиме вiн, Богдаико, та й вiтець його, коли пiде, а там i пустить лодiю за течi?ю днiстровою? Правитимуться в Томи i торгуватимуться в Томах? А як правитимуться i що виторгують, коли Злата i Милана таки в ромейських руках? - Епарх був певен, що домовиться з князем Тиверi, - мислив уголос ромей, далебi, помiтивши Богданкове сум'яття. - Казав, коли це станеться, вони й надалi можуть бути добрими сусiдами i содругами. Хай княжич зна?: усi ми i епарх також вельми опечаленi появою обрiв у Скiфi?, не ? з ними содругами зараз, далi не будемо i поготiв. - То, може, гiсть iз роме?в i посланець епарха заждетаки князя Болота? Дiло, гадаю, варте того. - Якийсь час побуду в Черпi, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю те, що хотiв би придбати в Тиверi. - От i добре. Князь ось-ось ма? бути. А буде князь, гадаю, домовимося до чогось. Не був до кiнця вiдвертий iз навiкулярi?м, про себе ж думав: встигне чи не встигне нагодитися за сi днi князь - все одно буде час помислити, порадитися з старшими, хоча б i з княгинею. Вона, може, й пе вiда?, що ма? князi. у скiтницi, зате вiда? бiльше, анiж хтось, якими ? намiри вiтця, як поставиться вiп до такого викупу. Не шукав пагоди. Спровадив павiкулярiя - i до Миловиди мерщiй. - Мати кпягине, - мовив похапливо, щойпо переступивши порiг. - Свiтлий день настав для всiх пас, чулисьте, мати iшягине! - Йой! - озвалася на його радiсть та й застигла ждучи, - Чи не князь верта? з дулiбiв? - Еiльшо, - пiдi?шов i вкляк перед исю, поцiлував подiл вбрання. - Злата з Миланою вiдшукалися. Завжди пригожа i яснолика, Миловида ще помiтнiше заяснiла видом, стала схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок i свiгигь-зирi? з морику. Не зважала па те що княгиня ? i що некревна Богданковi, кинулась до нього, загляда?, зорiючи, у вiчi й пита?-допиту?ться, де вони, Злата з Милапою, звiдки князь i син княжий зна? про них та що зна?. Зрештою посадила поруч, втира? сльози розчулення й знову пита?, чи то ж правда, що вони вiдшукалися, як далеко вiд землi сво?? ?. - Навiкулярiй iз Том ромейських щойно був у мене й сказав, що Злата й Милана в тiм-таки пристанищi, пiд наглядом епарха перебувають. Та ось яка притичина, матiнко княгине: епарх порятував ?х у розбурханiм морi i хоче тепер, аби князь платив за той порятунок. - То вже, як водиться, Богданку, - поспiшила з речницею i навiть торкнулася заспокiйливо його руки. - Роме? на те й роме?, аби на все дивитися як на можливий зиск. - Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догаду?ться княгиня, скiльки зажадав ромей вiд князя Тиверi за доньок? Притихла враз, чи то прикидала, скiльки мiг зажадати епарх, чи страхалася тих жадань i неспроможна була перебороти свiй страх. - Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись? - Десять тисяч золотих солiд! Сплеснула руками i на виду осмутнiла так само раптово, як i заяснiла щойно, а проте ненадовго. По якiйсь митi знову ожвавилася. - Не осмучуй себе i не пiддавайся гризотi, достойний князю. Прибуде вiтець, помiзку?мо купно та якось уже зберемо тi солiди. Зате Злату, Милапу позбавимо осмути та безлiття, знову матимемо радiсть бачитрi ?х, бути, як i були, купно з ними. По собi знаю, як ?м там, бiдняткам. - Боюсь, чи зберемо такi солiди, i тому прийшов до матерi кпягинi на раду. Що зна? вона про княжу скiтпицю? ? в нiй щось а чи нема?? Я благав навiкулярiя торгувати в нас i ждати князя Тиверi. Та коли вiтець не поспiшить i не прибуде на час його вiдплиття, мушу сказати ромс?вi: да?мо ми епарховi Том жадапi солiди як викуп за сестер чи не да?мо. - Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: да?мо. Щось ? в скiтницi, щось позичимо в мужiв-волостелинiв. - Певнi, матiнко, що позичимо? - Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули, а ма?мо зробити все, аби доньки нашi, а тво? сестри, були вiльнi, таки з нами i таки в сво?й землi! Певнiсть ??, як i схильнiсть пожертвувати всi?ю, що мають, статнiстю, а таки збороти безлiття знедолених, додали певностi й Богданковi. "А й справдi, - подумав, - чи гоже вагатися, як бути, коли Злата з Миланою кличуть: допоможiть?" - Спаси бiг, - пiдвiвся i чемно вклонився Миловидi. - Спаси бiг, ласкава княгине, за твердiсть намiру i духу, що стали мудрою радою. Так i скажу навiкулярi?вi: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш". Хотiв було одразу ж розшукати ромея й сказати йому: "Так i так, я згоден", - та на котрiйсь iз сходинок, що вели до Несторiя, спинився i замислився: а чи не наб'? цим поспiхом i без того зависоку цiну? Пробi, таки й справдi наб'?. Домовились-бо: зустрiнуться по завершеннi торгу. Гляди, на той час нагодиться й князь Тиверi, а не нагодиться, рiшенець прийме вiн, княжич. Тож най так i буде, як домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд. II Земля при Втiкичi i небо над Втiкичем багатi на знади, та чи не найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над долами. Мина? другий десяток лiт, як поселилися тут з ласки ки?вського князя тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта i що - вiтри-суховi? з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було, що випало освоювати необжитi окра?ни Заросся та зазнавати лютих морозiв, снiжних завiй у тотих окра?нах. Надходила теплiнь - удостоювалися й благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють зелом доли, почина? медоносити лiс. Стелиться тодi вiд краю до краю зелене море трав, вбира?ться у новi шати закучерявлене верховiття дерев по яругах, радi? плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне птаство - у лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де млi? вiд щедрот Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока околi?, - уся земля. Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича - тодi, як благословлялося на свiт, було не до околiй i не до зваб у околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток, все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i вся твоя турбота. Зате коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчно? купелi сонце та бризнуло на доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд ?? заяснiли лицями й стали доглядатися, як тануть пiд тими стрiлами густi й повсюднi досi тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до видолинкiв, узлiсь та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться до землi й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити ?х бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi сонцем доли набирають вiд того вирайсько? лiпоти i вирайських знад. Таке хоч спиняйся i милуйся ними. Бо не завжди ма?ш нагоду бачити бо турбота дня укорочу? та й укорочу? можливостi 'доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про вирайськi. По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся, а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по другий - кипiла бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш велич та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали. Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира. - Чи? се поле? - обернулась до сотенного. - Общинне, достойна. - Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Яко? общини, питаю? - Закутсько?, далебi, вона сусiдить iз нашою. Помовчала, доглядаючись до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене людськими руками поле вiд необробленого, i вже потiм додала, рушаючи: - Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ята?ться, не було таким. - Нового релейного старосту обрала община, тому й поле ма? невпiзнанне. - А чому я не вiдаю про тс? - Певно князь Богданко вiда?, за нього видбувалися одмiни. Приострожила сильнiше, нiж досi, огира, вела перед i мовчала. Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення сво?, розглядаючись. Обшир, дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили ?? чи та одмi??а, що рiзнила уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало ближче до лiсу свiдком минувшини й нагадувало про минувшину? I те i друге, мабуть. Он яке буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли квiтом замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим i знову бiлим та синiм. Чи нема? чому тiшитись княгинi що не сто?ть осторонь вiд общинних турбот мужа свого^ що лишилася замiсть нього привiдцею всi?? Втiкичi i да? лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi? Мутi гнали та й гнали услiд за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лiсi, а там - i над рiкою. - Переправимося на супротивний берег, - повелiла княгиня, - Звiдтам пiдступимо до Закутсько? вежi. - Що ти, достойна! - силився угомонити ?? сотник, - То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами. Та й сво? подивляться на нашу з'яву чи не так само. - Нiчо. Зате удостовiримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашо? землi, i об'явитися неждано. Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випада? перечити. Тож i не сперечались комоннi. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе неспокiйна, бистро й потужно несе сво? води в ту, що звали на пониззi Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала дрiбними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистринi. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе чадиги, викрутили, як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку. Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi. - Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо. Лiто-бо ?, пе зима. До найближчо?, Закутсько? вежi не така вже й далечiнь. Одначе ?хати треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоi?би лис по шкодi, а друге, мусили прокладати собi в них путь мечами. А те пе лише поту, i кровi нерiдко коштувало. Той був необережний i подряпав, пробираючись мiж химерно сплетеним гiллям, вид свiй, той руки, а вже що строям дiсталося!.. Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена була. Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надiйшла до не? з боку чужо? землi, а на вежi i вухом не повели. Тi спали пiсля нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, - тi варили страву i менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв. - Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував себе i чатових сво?х десяцький. - Казали, утигурiв потято на полуденних обводах землi ?хньо?, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то десь при Дуна?, а се, достойна княгиня й без мене зна?, оп як далеко. - I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали поселяни-уличi. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вiтер? Десяцький мовчав i тим ще бiльшо? додавав княгинi злостi. - Завтра прийде на ваше мiсце iнша сторожа, - пообiцяла i тим, зда?ться, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед княжим судом i будете судимi за недостойнi во?в i оборонцiв землi сво?? вчинки. Пригрозила i рушила з вежi, сувора й невблаганна, рiшуча в намiрах сво?х, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того, що двiчi купалася в Тiкичi сама, купала во?в, котрi супроводжують ??. Так нiби се он яка при?мнiсть, нiби не можна було залишитись на якийсь час бiля ве?кi й обсушитися. "Крута норовом, - ста? на думцi сотенний. - Бiгме, набагато крутiша, анiж сам князь. Така справдi судитиме, коли що, нi па мить по завага?ться". Траплялись па путi скотарi, по розминалася так собi, не цiкавлячись, чи? вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть збiжжя до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно? - Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi. Отрокiв ставте до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають: у вiдсутнiсть мужiв ее найдосгойшша ?хня повиннiсть, та, що дорiвню? ратнiй повинностi. Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та звезуть iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше. - Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з тим, i з другим, а бачитиме, що не впора?тесь, до сусiдiв мусить удатися, не допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки, твердиня здоров'я i життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот, вберiть i зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити. Певно, усю землю мала намiр об'?хати, про все довiдатися i всiх напутити - не поминала жодно? вервi, а в вервi - жодно? общини. Тодi аж угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих крайнiх - i сторожово? вежi, що стояла на путi, по якiй вiдселенцi прийшли сюди з Тиверi. ?? зустрiли тутки як належить i, що найбiльше здивувало сотенного та його сотню, - якось незрозумiле потiшено. - Як добре, достойна княгине, - освiдчилася сторожа, - що ти нагодилася: ? втiшнi вiстi з боролищ. - Отак? Якi ж саме? - Обрiв i ?хнiх соузникiв кутригурiв погромлено на Тиверськiй землi. Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли вже за Дунай, а в Придунав'? правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури. - Хвала богам! - Ано, слава й хвала! - Хто ж принiс сi втiшнi вiстi? - Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка. - Явiть менi його. Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворiсть, стала не привiдцею - просто собi жоною, а ще рiвнею усiм i содругом для всiх. Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла не знати як, питала та допитувалася, як допиту?ться в такiй оказi? кожна жона: де князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па мiсцi недавнiх боролищ, а допитавшись та удостовiрившись: ратi слов'янськi переяли в супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй замрi? вiчi. - Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi, сi?? втiшно? для всiх митi. Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, i вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога i обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Трояново? не забуде ?хнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву i воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть. Вертаючись до Дитинця, Зорина втiшала себе певнiстю: нарештi позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь та й не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло не тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей, общини, а тотi жони взяли та й обезумiли на радощах; не про жатву пiклуються, про веселе застiлля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слiв та питаються в княгинi: "Де ж рать? Чому ? замирення, а мужiв нема??.." Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворiсть, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким волi? потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ?х. Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, ?хати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники i знову обози. "Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!" Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки? Так i запитала, коли над'?хала та осадила перед обозом нажаханого сво?м неспоко?м огира: - Хто будете, люди? - Поляки, сестро гожа, та роси. - З боролищ правитесь? - А так. - Що ж несете звiдтам? - Переяту змогу, супокiй. - Слава богам! I вам слава, мученики боролищ! - Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору над супостатом i знаменують собою славу боролищ. - Кожному сво?, ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться слiдом за вами? - Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились. Пiзнiше будуть. Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво?м казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що ?? муж i князь, живий, не на цiй, то па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома. Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, - не по?хала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку i сво?х кревних у тiм оседку. Дiти ??, не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших лиша?, коли ?де з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в ?? оседку i що - з оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах, вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма? утiшитися iншим - що пильну?, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати, ано. Та хто подба? про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подба? мати? Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць ??. Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до се? ворохобнi. Чи вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що менi нiчо не лиша?ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати, i недремна вогнищанка, i.жона-усолода". У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як ?? дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що щебетала до сво?х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на ?хнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали бачити маму ще втiшнiшою, нiж ?. - Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка. - Ано, уже буду з вами, дiти мо? милi. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не?? - I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька ку?, оповiща? всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та глядiли, як вона гнiздечко в'?, а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису?: де муж, що з мужем? - Бо ?й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала. - Нiби во?, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший за Гостейку на два лiта Ярослав. - А то нi? - мати йому. - Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди втрапить, аби далi вiд воя i то? напастi, що може мати, коли тинятиметься мiж во?в. Мати не насмiлю?ться перечити. Вiрить отроча, що так ?, - i пай вiрить. Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою вiрою, а не з ляком перед Марою. - Може, й так, - погодя;у?ться. - Далебi, що так, бо Мари й справдi нема? вже, малi мо? голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново?, за Дунай пiшли. А коли так, i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять ?х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо? днини. Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при?де! Князь-вiтець при?де! - Я пiду та скажу про се наставницi, - додуму?ться найменша. - Най прогонить гризоту, най зна?: для всiх пас - i для не? теж - настав уже жаданий свiтлий день. Зорина милостиво згоджу?ться, а про себе дума?: "У Жалiйки добрiше, нiж у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма? мамин". Чула, пиша?ться тим, та водночас i болить ?й вiд того: чим заплатила вона сво?й найдостойнiшiй мамi за ?? доброту? Ано, чим? Пiшла супроти ?? ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна?ш. "Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму?ться. - Вкладу до серця мо?х дiток ?? чесноти. За старших двох не певна уже - тi в княжiй дружинi, там сво? покони та закони, як i сво? навчителi, а меншим маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки". Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову вдовольнялася: челядь таки зна? сво? дiло; ще питалася, чи хочуть пiти завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!" - То на сiм i станемо, голуб'ята мо?! - обiймала всiх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад сво?х i переймалася ?хньою свiтлою втiхою. III А князя Богданка, во?в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всiм зустрiти вже ?х, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала аж надто, не стало терпцю в одно? з жон, не стало в друго?, а того виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом: - Явiть нам княгиню! - повелiли челядi. Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед втiкицькими жонами. - Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i гпiвпi в ворохобнi сво?й. На кого й пощо? - Терпцю нема? вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому князь трима? ?х у Тиверi? - А Тивер чия ?? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй? Шли, княгине, гiнця, вели, най верта? нам мужiв наших! - Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I що буде з нами, коли жатимемо самi? Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму. - По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi дозрiвають ниви? ?, значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо? i не да? резонiв бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi повиннiсть. Якусь мить тривала умиротворена тиша. - А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений, десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та й засiли в кревних? Знов були аж надто ?динi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та ?хня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тi?? митi весела мисль i схилила до жарту. - Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха?тесь, аби мужiв ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони. Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита ?днiсть мiж тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми. - Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi вигляду. - Гiнця я можу послати, се не склада? великого труда. Та не хотiлося б постати перед князем i мужем сво?м такою бiдною на розум, як постали оце передi мною ви. Жони дивилися на не?, гейби телички на новi ворота. - Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до сво?х дiтей i будьте терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на мислi i складу перед вами повиннiсть. Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля ?? терема засурмили в роги на обводах Втiкипько? землi, а незабаром прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя. - Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька поверта?ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою поверта?ться домiв! Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до околiй, i з тих околiй став з'?здитися до стольного Дитинця люд - жони i дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта?ться, i не поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землi сво?й. Вийшла до люду й княгиня. Сто?ть, одягиспа в доладне святкове вбрання - нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ?хав уже князь. Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi, а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести, вiншуючи князя iз звитягою. - Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм. - Ано, ?дуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що княгинi крiвця заливав вид, чу?, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво?му слюбному мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до не?, яснiв усiм сво?м доброликим видом, Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла?iлю князя та його во?в з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за порятування од зла i напастi дари землi нашо? - хлiб i сiль. Князь Богдаико митт?во сшшусться, цiлу? спершу переданi йому дари, потiм - княгиню, дiтей сво?х, клянявться людовi, що славить його здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi: - Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi зустрiчi во?в iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить гостю. Сторопiла й видивилася на свого повелителя. - Кого саме? - не втерпiла. - Матiр Людомилу. Знала, ?й, княгинi, не випада? виказувати воям, як i люду, те, що нурту? зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце. Та чи до во?в i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до не? прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь - мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час i навiда?, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була зi сво?ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона ? нинi, через двадцять щедрих на безлiття лiт?! Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не? не стало, геть усю, по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й iтиме, аж поки не дiйде свого. - Де обоз, во?? Чи далеко до обозу? - За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ?? та й поспiшив iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде. - До матерi поспiша?ш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший. - Ано. - Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди. - Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ?? мати. Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: "Доню!" Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла - летiла назустрiч маминому поклику. Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо? з княгинею, i з'?хав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотiла пам'ятати, що ?й не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обiймалася в сво?ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ??, руки i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при?хала до сво?? Зорини, що не ма? гнiву на Зорину. Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ?й не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу. - Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу. Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями, i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одно?, далебi, й не помiчаючи, що дi?ться довкола них, яка радiсть буя? поруч, надто бiля Дитинця, де во? обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь сто?ть на горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi. - Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим супоко?м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй. Натовп вiдгуку?ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й виру? вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд. Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм городi. IV Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд Дитинця, у темнiм га? над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся дух щедро пролито? кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо? оселi в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика: - Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й доземне схиляння перед ликом i iменем тво?м за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших час. - Прийми, боже! - вторив князю люд. - Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри супостатськi. - Одведи, боже, злi намiри! - Стань на сторожi землi нашо? i люду нашого! Оборонв вiд зла i напастi! - Вiд зла i напастi борони, Перуне! - Упова?мо на те i возда?мо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося, зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околi? злитим во?дино голосом свiтло? втiхи. - Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi! Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала сво?м вознесениям усiх: жертвоприношення увiнчу?ться свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах сво?х, у нього е високий i надiйний заступник. Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань. Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас. Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га?, на зеленiй полянi мiж Дитинцем i га?м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл для князя i тих, хто сто?ть близько бiля князя, а сьогоднi купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зi сво?ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах - у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним. Сiдали де хто бачив, одначе без зайво? метушнi i галасу. Тож i всiлися швидко. Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом. - Содруги i сородичi мо?, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi Трояново?, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ??, переяту в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе ? зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо ?м шану i прославимо iмена ?хнi на вiки вiчнi! Князь бере куманця й налива? в свою братницю хмiльного, затим пiдходить до вогнища й вихлюпу? напiй у вогонь. Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи? мужi не повернулися з походу. - Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля? до всiх, гейби в сурму сурмить, князь, - най мають що з'?сти на путi до вираю. Бере хлiб, печеню, вiдда?, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всi iншi, й знову подав голос. - А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За ваше здоров'я, сородичi мо?! Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився воздати належне князевi i випити за сво? здоров'я. Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших. - Випиймо, братi?, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду сказав: лише питi? й пособля? скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я сiчi, - Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили?дах i uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву? Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому люду жони та дiти потятих. - Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого. Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий. Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти не баряться виповнити ?х медом. - Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому. В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень. - Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те. I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба?, аби не вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо. I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши, прогнали на бескеття сум, гризоти сво? та й заспiвали усiм застiллям. Лише поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п'?те-гуля?те з усiма, то будьте такi, як усi. Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями - бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котро?сь iз весей старалися триматися молодцiв сво?? весi i через те правились купно з молодцями, ?х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обiцянi iгрища. На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжо? дружини, стояли в комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переято? змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах. Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ вимiтили ?м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому, присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля звитяжця, хто трьома - визна?ться, як i два попереднi, достойним бути дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ?хня вирiшиться у другому по?динку - на перегонах. Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих, що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв. Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та впевнилися: таки почина?ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней бу?стю. Он якi младомладi та звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темно? уснi?, в синiх каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбира? очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки - замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними? Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною, що започатковували ?х не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли, аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетято? змоiх - вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн? найбiльше важило, бо коли першi десять отрокiв пустили сво?х огирiв ускач, не лише молода пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначено? мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й виказати йому сво? захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався за?зд, ?х ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ?ство i робило свято святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося згаснути. На змiну одному десятку комонних ви?здив i ставав напоготовi другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного з десяти отрокiв були сво? сподiванi i несподiванi звершення. Невдачi не помiчалися вже. Ждали тiльки звершень i возносилися духом за кожним звершенням, так високо i так едино, що коли б не були захмеленi, присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гуртi не остерiгаються i не соромляться високого злету. Було радiсно i втiшно, було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi, що в не? ? дiти i ? потреба наглядати за ними, дiвки та молодцi радiли безпечностi старинi й давали собi, яку самi того хотiли, волю: була нагода радiти переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували, iшли й ласували княжими яствами та медами. А де ? услада яствами та медами, там буя? свiжа в тiлi сила, ? простiр безогляднiй мислi, як i нестримному бажанню. Тож молода пагiнь втiкицьких родiв i не засиджувалася довго бiля яств, полишила ту втiху старинi, сама ж знову подалася на поклик бубнiв та сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритнiсть, являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже в походi й повернулися звитяжцями: нинi ?м яко переявшим у супостата славу, нада?ться змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi вiдають upu те й будуть готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й старалися бiльше всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок i пишалися тим, старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi й очищенi вiд гiлля дерева. Нiхто не помiтив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та верески потiшеного отрочою увагою дiвоцтва глушили i стукiт сокир, i падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого се дива молодшi отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями на iгрищах,' були вiдтiсненi з танцiв. На ?хн? мiсце стали старшi i так завертiли колом, так