найвище мiсце  над  Онгулом,  звiдси  Каломела  бачитиме  щоденнi
свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою  i  стопи  сво?
вiд краю до краю.
   Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай
милу? Тангра за недоречну iстину,  одначе  куди  подiнешся,  коли  вона  -
iстина: челядники завжди  пильнiшi  й  уважнiшi  до  сво?х  вельмож,  анiж
вельможi до  челядникiв).  I  тодi,  як  розмотузокували  ха?шiу,  i  коли
розмотузували, бачили: хан не може дивитися па не?. Чи то  вид  Каломелин,
такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його,
чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей сво?х i  одвертався,  не  знав,
куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж  копати  яму,  i  не  взявся  за
заступ.
   Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось  думав
i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що  зламав
одного, примушував гнутися й другого.
   А небо палало вже  над  степом,  з  рожево-голубого  робилося  незвично
багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував  та  й  роздмухував
хтось потужне, на все крайнебо багаття.
   - До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв.
   - А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою.
   Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i  вже  потiм,
як вилiз iз не?, звелiв челядникам:
   - Нарвiть м'яко? трави, вистелiть ханшi ложе та  й  кладiть  на  вiчний
спочинок.  Iм'я  ??,  як  i  пам'ять  про  не?,  увiчнимо   згодом,   коли
поквита?мося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й  насиплемо  на  цiм
мiсцi високу могилу - таку, щоб  далеко  видно  було,  щоб  i  через  вiки
нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава
мста за ?? страдницьку смерть.



   XV

   Тепер знав, що вдi?, аби вернути  собi  передану  вiтцсм  i  набуту  за
Дуна?м славу: доки в родах горять ненавистю  серця,  доки  сам  вiн  пала?
жаданням мсти, поведе кутригурiв за Широку рiку, а вже як поведе,  вчинить
так, щоб не тiльки  земля,  небо  палало  вогнивом.  Кметi  вiдiйдуть  там
серцем, а вiдiйдуть - знову  стануть  покiрними  i  прихильними  до  хана,
ладними слухатись всякого, що зiйде з його уст, повелiння.
   З чого ж почне? Скличе всiх i  покаже  кобилицю,  на  якiй  повернулася
Каломела, чи ута?мничить ?? повернення до пори до часу, обмежиться тим, що
скаже: "Я вволив вашу волю, настав  час  уволити  мою"?  Мабуть,  що  так:
спершу покличе всiх у похiд i утiшить мстою, а вже потiм, як  утiшаться  i
стануть чулiшими до чужого бсзлiття, приведе псiх па то мiсцг, ди  поховай
жону сiюю, i ск;цни: "Якщо иже Каломела i мертвою повернулася до нас, вона
таки не винна. Чу?ш, роде мiй клятий, воздай належне ?й бодай  по  смертi,
коли не вмiв воздати за життя!" : Гiнцi його не барилися гнати  комоней  у
степ, i кметi теж не забарилися вiдгукнутися  на  ханiв  клич.  Прибули  я
мужами, отроками, ба  навiть  старцiв  прихопили,  -  всiх,  кого  ще  мiг
видiлити рiд, хто був спроможний  помститися  за  вчиненi  родовi  кривди.
Бачачи те, Заверган не став усамiтнюватися з кметями i радитись-напучувати
кметiв. Ви?хав у супроводi чiльних мужiв наперед примовкло?  враз  ратi  й
звернувся до не? з речницею:
   - Кутригури! Вiльнi сини вiльного степу! До вас буде слово мо?. Усi  ви
вiда?те, якою славою покрили себе во? нашi за Дуна?м i який хосен  мали  б
iз того, коли б не злi сусiди. Не тiльки багату здобич, ситу землю здобули
б, ту, що одкрила б нам путь  у  царство  достатку  i  благодатi.  Та  ба,
сталося непередбачене: утигури скористалися вiдсутнiстю  найхоробрiших  iз
нас i вломилися, яко найпiдступнiшi татi, у землю  нашу.  Пiшли  за  димом
стiйбища, упали мертвими чи взятi в ганебний полон родаки вашi, не стало й
витокiв достатку в кутригурських родах -  табунiв  комоней,  черiд  корiв,
отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного
урону! Дiди й прадiди такого не прощали. Нiкому й нiколи! Що  скажете  ви,
нащадки ?хнi? Схилите перед лихолiттям голови i ждатимете  слушно?  нагоди
чи зберетеся з силою i поквита?теся з татями, утигурами iменованими?
   - Чого ма?мо ждати? Нем!! Доки гарячi рани, доки пала? жаданням  помсти
кров, веди, хане, на утигурiв. Кара i смерть ?м! Кара i смерть!!
   - Зараз саме час! -  силився  перекричати  тисячi.  -  В  степах  давно
окотилися i встигли  випастись  на  дозвiллi  вiвцi,  розтелились  корови,
ожеребилися кобилицi, ?хнi, утигурськi, i тi, що взяли у  нас.  Дозрiла  й
засiяна утигурами нива. Тож  i  кажу:  саме  час.  Отари,  череди,  табуни
зженемо до Широко? рiки й  переправимо  на  свiй  бiк,  ниви  та  стiйбища
пустимо за димом. Лiпшо? нагоди помститися  не  буде.  А  сила  в  нас  ?,
жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
   - А так! Веди, хане, па утигурiв, i хай торжеству? мста!
   - Хай торжеству? мста!
   Вони дотримали даного хановi слова.  Йшли,  як  i  за  Дунай,  десятьма
тисячами, хоча переправлялися й не купно  -  в  трьох  мiсцях.  А  вже  як
переправилися через IПироку рiку, розбилися на сотнi  й  пiшли  лавами  по
всiй Утигурi?. Палили, як обiцяли, поля, палили й стiйбища, займали  отари
овець, табуни комоней, череди корiв i гнали до Широко? рiки. Не було, ясна
рiч, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли пiд руку першими. Утинали
голови й приказували: "Це  за  нашi  рани,  це  за  нашу  кров!"  Накидали
молодшим аркани на  ши?  i  знов  приказували:  "Будете,  пiдлi  зрадники,
рабами, коли не захотiли бути родаками i добрими сусiдами".
   Тим, що стояли стiйбищами над Широкою рiкою чи  випасали  череди  корiв
поблизу рiки, дiсталося найбiльше, а все ж дiсталося не всiм. На те  вони,
утигури, жили на обводах, аби знати, як дiяти, коли  вторгаються  татi,  а
коли - нацiленi на поголовне винищення супостати. Поскакали гiнцi у  сво?,
поскакали й у сусiднi стiйбища, а з тих сусiднiх - ще в сусiднi;  стiйбища
знiмалися, з чим могли знятись, i втiкали в степ, дiждалися ночi й дали по
всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торiшн?  чи  позаторiшн?
сiно, усе, що пiддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про
себе. Багаття ?хньо? каримсти йшли не лише iiо землi, сягали неба й казали
тим кого не посягли ще: йде страшна вiдплата-згуба. Тож i сталося  те,  що
не раз уже було. ?диний досi рiд без будьчiiс? спонуки дiлився на два: тi,
що могли тримати в руках моча i лука, збиралися в десятки, а десятки  -  в
сотнi  й  поспiшали  назустрiч  непроханим  сусiдам,  що   стали   вiднинi
супостатами, тi, що могли лиш правити комонями  та  давати  серед  родакiв
такий-сякий лад, вiдходили до Бiло? рiки й одразу  ж,  не  чекаючи  чи??сь
згоди, переправлялися за рiку. Бо вiдали: коли супостат вторга?ться у ?хню
землю з заходу сонця, далi захiдного берега рiки Бiло? не  пiде,  коли  зi
сходу сонця - далi схiдного берега не пiде. На супротивнiм  боцi  стоятиме
вже хан iз воями, а  з  ханом  у  супостата  буде  не  та  розмова,  що  з
перепудженими стiйбищапами, навiть коли вони об'?днанi в  сотнi  й  стають
мiж  утiкаючими  родаками  i  супостатом  iз   чужкраю,   яко   прикриття.
Траплялось, ясна рiч, усяке. Стiйбищ мiж Бiлою i Широкою рiкою он скiльки.
Однi вводили  в  оману  кутригурiв  i  досягали  рятiвного  берега,  iншим
кутригури перетинали до нього путь, i тодi  нiхто  вже  не  мiг  стати  на
помiч. Вдень гасали по степу вершники - у один, у другий i третiй  кiнець,
зупинялися на мить на узвилинi чи могилi, приглядалися до околiй  i  знову
гнали,  мов  напiженi,  комоней,  настигали  втiкачiв   чи   стиналися   з
прикриттям, вночi палало все, що брав вогонь. Покарана, як i та, що  ждала
кари, земля доволi-таки вiдчутно чула ?? на собi  й  волала  до  неба  про
помiч. Там ревом непо?но? чи недо?но? худоби, там  -  криком  конаючих  чи
тих, що схрестили мечi не на життя - на смерть.
   Хан Сандiл - муж лiтнiй i во?н бувалiший,  нiж  Заверган.  Не  жахався,
чуючи крики нажаханих, i не зневiрювався, слухаючи зневiрених. Одне  знав:
питав усякого,  хто  прибував  з-за  Бiло?  рiки,  де  кутригури,  скiльки
кутригурiв, що роблять з родами ?хнiми i товаром ?хнiм тi, iцо  порядкують
уже на сплюндрованiй землi, а що -  кинутi  в  переднi  лави,  i  тут-таки
кликав кметiв, що стояли на чолi тисяч, i повелiвав, куди кому  правитися,
що дiяти доправившись.
   Хто тямив у ратнiм дiлi, тому неважко було спостерегти: хан  вiда?,  що
робить. Хай небагато там, за Бiлою рiкою, сотень,  хай  розпорошенi  вони,
все ж здатнi вiдчутно пошарпати супостата  i  тим  збити  з  пантелику.  А
збитого з пантелику Завергана легше було заманити в  пастку  i  накрити  в
пастцi. На що вiн поклада?ться, той задерикуватий зятьок? На  тi  недобитi
тисячi, що привiв iз-за  Дунаю?  Видить  Небо,  зовсiм  утратив  розум  зi
злостi. Та в нього ж, Сандiла, мало не вдвiчi бiльше ?х! Мусив  би  знати,
перш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
?хнiм боцi Вiзантiя,  а  з  ким  Вiзантiя,  з  тим  i  сусiднi  обри.  Усе
передбачено, Завергане, на все ? домовленiсть через ту ж Вiзантiю,  iменем
iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут
як тут. Та вiн, Сандiл, не упова? на чиюсь помiч, вiн i сам  упора?ться  з
кутригурами. А упора?ться та прибере до рук - iнакше заговорить i з  ними,
сво?ми хитромудрими сусiдами.
   - Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець.  -  Кутригури,  що
тримали путь на горiшнi витоки нашо? рiки,  круто  звернули  на  полудень,
схоже, що йдуть на з'?днання з самим Заверганом.
   - А тi, що йшли ближче до моря, де зараз?
   - Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших.
   Хан втiшено похиту? головою.
   - Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що
вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу.  Коли  ж  захочуть  з'?днатися  iз
Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана.
   - Всього лиш тисячу да?ш, бате?
   - Там е вже сотнi, вiзьмеш ?х пiд свою руку, як i тих що переправляться
з  супротивного  берега  чи   ратиборствуватимуть   неподалiк   Броду   на
супротивному березi. З ними, гадаю, упора?шся з повиннiстю, що ?? покладаю
на тебе.
   Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по  тому  додав,
звертаючись до iншого мужа:
   - Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю  тобi,  Благою.  Бери
тридцять сотень комонникiв, переправляйся через  Бiлу  i  зроби  все,  аби
спинити ?х чи погромити - то вже як складеться. Одного не дозволяю -  дати
?м бодай якусь спроможнiсть об'?днатися з ханом кутригурiв. Ну, а  хана  я
вiзьму на себе.
   ...Iржали язвленi чи перепудженi  сiчею  комонi,  дзвенiли,  викрешуючи
iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих,  що  присмачували
удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi
не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища,  а
надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так  i
кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було  мiсця
для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не  на  життя  -  на
смерть. Серця кутригурiв жадали помсти  за  вчинену  наругу,  утигурiв  же
допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених  уже,  i  повержених
упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй  для
ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а  зчепившись,  не  опускали  вже
мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як  i  сотня  на
сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням  пiд
ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались.
   - Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав  котрийсь  iз  Заверганових
тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею во?в, вiв ?х  туди,  де,
бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам.
   - Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де  чувся
вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали  кутригурськi  лави,  не
просто напирали - потужно  вломлювалися  в  утигурськi  й  примушували  ?х
вiдступати чи й розступатись.
   Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все  важче  та
важче було коритися волi живих i не наступити на потятих.  А  все  ж  вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед  -  перескакували,  i
ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох  -  не  торкалися,  i
вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi  -  обминали.
Хропли лиш та насторожували ушi, кидали  в  усебiч  пiною  та  iржали  так
надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася  рука  i
надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить.
   Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на  сiчу
разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що  вирувало  в
улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на
його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну  мить  до  Завергана  i
стати в помiч  Завергановi,  таки  не  пiдiйдуть:  ?м  заслонили  путь,  i
надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше во?в,  нiж
у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило,  як  зворохоблювало
нетерплячку: сiча трива? з самого ранку, а звитяги нема та  й  нема.  Чому
так i чи довго триватиме це?
   - Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, -
й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю?  Чи  не
час ?м податися прiч?
   Перший гiнець повернувся й сказав:
   - Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший:
   - Велику лють мають на нас кутригури,  тому  пруть,  яко  дики,  або  ж
стоять на смерть.
   "А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили:
   - Хан Заверган нагадував сво?м на бородищi:  "Кутригурин!  Коли  ти  не
потяв трьох утигурiв,  вважай,  що  ти  не  помстився  за  кров  i  сльози
кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi,  коли  не  втричi  ляга?
бiльше, анiж ?хнiх.
   "Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн оберта?ться,  аби
переказати те, що намислив, виконавцям сво?? волi,  й  помiча?  нараз:  на
сiверськi обводи улоговини, в  якiй  стиналися  ?хнi  з  Заверганом  сили,
вихопилися комонники.  Вхопилися  й  спинилися  чомусь,  приглядаються  до
колотнечi, що котилася долом.
   "Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися  з
кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?"
   - Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам  прийшла  помiч.
Кметь Благой погромив татей що палили  стiйбища  в  полуночних  землях,  i
сто?ть он жде  нашого  повелiння.  Клiiчтс  тисячi  вiрних  i  вперед,  на
кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша!
   Сандiл оголив нарештi меча й пiшов  у  переднiх  лавах.  Те  збадьорило
утигурiв, додало ?м ратно? бу?стi.
   - Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули,  Благой  теж  пiдiйшов.
Смерть свинопасам! Кара i смерть!
   Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не
крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища:
   - Обрi?! То не Благой, то обри  обступають  нас!  Разять  усiх  пiдряд,
утигурiв i кутригурiв!
   По?днанi  донедавна  смертельними  узами  супостати  розскочилися,  яко
наполоханi вовком отари,  й  тирлуються  осiбне,  а  тирлуючись,  силяться
стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою.
   - Кругова порука! - чути дужий голос кутригурського хана.  -  Вiдходьте
на захiд сонця й боронiться навсiбiч!
   Мужам, як i воям кутригурських родiв,  видно,  не  вперше  опинятися  в
такiй, як ця, пастцi. Пробивали  собi  путь  до  Широко?  рiки,  однак  не
забували й про тих, що  насiдали  на  них  зусiбiч.  Мовби  збита  во?дино
лавипа, котилися улоговиною i не дозволяли супостатовi роз'?днати ?х.
   Де подiлися утигури, не доглядалися. Тодi вже, як обри вдруге i надiйно
заступили ?м путь у свою землю, зрештою ви?хали наперед i порадили не лити
даремно кровi, спинилися й угледiли: утигури удосто?нi тi?? ж честi.
   - Ми йшли не до  обрiв!  -  став  перед  речниками  з  супротивних  лав
Заверган. - Чого ?м треба вiд нас?
   - Коли ти i ? хан кутригурiв,  -  вiдповiли  йому,  -  ходи  до  нашого
привiдцi, вiн скаже, чого треба.
   - Хан не пiде,  -  поспiшили  заперечити  тi  з  кметiв,  що  були  при
Завергановi. - На розмову, коли вона конче потрiбна i неминуча, може  пiти
хтось iз мужiв його, таких же чiльних i довiрених, як i хан.
   Обрини не зловтiшалися з того.
   - Шкода, коли так, - сказали розважливо. - Баян волiв мати бесiду  лише
з ханом. Якщо ? страх i недовiра - додали по деякiм мовчаннi,  -  пришлемо
заложникiв, теж мужiв чiльних.
   I сумнiвались, i  досадували,  i  гнiвались  не  знати  на  кого,  коли
лишилисяся без свiдкiв, а чогось  втiшнiшого,  анiж  то,  що  звелiли  ?м,
вигадати не могли. Обрiв, самi бачили, тисячi й тисячi,  прорватися  крiзь
?хнi лави годi й сподiватись. А коли так,  iншо?  ради  нема?:  не  комусь
iншому, Завергановi доведеться йти на Баянiв клич i  ставати  перед  ханом
Баяном.
   Пiшов не сам, у супроводi двох кметiв i  чотирьох  отрокiв.  Та  й  iти
випало не якесь там поприще, - мало не всi десять здолали, доки  добралися
до намету хана Баяна.  Одначе  не  те  дивувало  i  обурювало  всiх:  коли
наблизились i спинилися, бiля намету стояв уже й чекав  запросин  привiдцi
обрiв хан Сандiл.
   - Старий шакал! - зцiпив зуби хан кутригурiв. - Що ти наробив? Яку узду
накинув сво?ю татьбою на роди нашi!
   Сандiл  зиркнув  спiдлоба,  видно,  мав  намiр  вiдповiсти  Завергановi
належно, та не встиг зiбратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено
було переказати привiдцям ворогуючих мiж собою сусiдiв, аби заходили вже й
ставали перед очi повелителя великого племенi аварiв, iменованого в степах
антського примор'я обрами.
   Мусили перенести освiдчення мiж собою на слушнiший час.
   Хан не сам був у наметi. По праву руч вiд нього  сидiли  три  мужi,  по
лiву - жони (також три), без сумнiву - жони самого Баяна.  Iншi  два  мужi
тулилися бiля ханових  нiг  i  значно  нижче,  нiж  возсiдав  хан  i  його
прибiчники.
   Як пересвiдчилися згодом, то були товмачi.
   Лiтами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай i суворого аж
надто, йому можна дати не бiльше тридцяти. Одначе муж при тiлi, як  i  при
силi, ясна рiч. По статурi його,  по  довгих  i  товстих  руках  не  важко
пересвiдчитись: коли пiдведеться, сягне мало не самого верхiв'я в наметi.
   Уда? тiльки, що  гнiва?ться,  насправдi  он  який  вдоволений.  Тому  i
вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплiв у  новi  кiсники.
Якже, так легко, без найменших втрат i зусиль скорив двi ратi,  слухняними
поставив перед себе привiдцiв двох племен. Двох i одним заходом!
   Що то скаже, коли заговорить?
   - Хановi племенi утигурiв як i  хановi  племенi  кутригурiв,  -  почули
зрештою його голос, - не випада? аж надто гнiватись на мене i мо? турми.
   Пождав, доки товмачi вклали до вух обох  ханiв  сказане,  i  иже  потiм
додав:
   - Турми мо? змушенi були втрутитися у сiчу мiж вами бо  бачили:  ви  не
розiйдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба нi  вам,
нi жонам та родам вашим як не треба й тiй повинностi, що  поклада?ться  на
всiх нас волею Неба.
   Перший одважився перечити Заверган.
   - Ми не просили об тiм хана, як i його  турми.  У  нас  сво?  карби  на
утигурiв, i нiяка iнша повиннiсть не  може  примусити  кутригурськi  родi?
забути про них.
   - Знаю. I все ж треба забути.
   - Утигури порушили покони предкiв: будучи нашими кревними i  маючи  ряд
на мир та злагоду, скористалися вiдсутнiстю кутригурських во?в i  пiшли  у
?хню землю з татьбою, пролили кров наших родiв,  пов'язали  беззахисних  i
одвели ?х на сарацинськi торги. За  таке  розплачуються  кров'ю  i  тiльки
кров'ю!
   - За сим разом хан Сандiл розплатиться золотом - тим що взяв iз  роме?в
за удар сво?м сородичам у спину i тим, що виручив на торгах  за  розпродаж
тих же copoдичiв.
   Сандiл вирячив з дива чи з ляку очi, певно, мав намiр перечити, та тi??
митi заревiв, яко поранений бик, Заверган i, позбавлений бронi, кинувся на
хана утигурiв голiруч.
   - Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
   - Стiй! - Баян пiднiс руку, i того було доста, аби на  хана  кутригурiв
кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навiть Завергановi, молодому  i
дужому, годi було упоратись: - Утямте собi: вiднинi  ви  мо?  данники.  За
злочини i провини чи?сь караю лиш я, за те, що захищатиму вас вiд  меча  i
наруги iнших, платитимете дань ви. Коли приста?те на це,  кладiть  до  нiг
покору та й будьте вiльнi, коли нi, iдiть до сво?х во?в i  готуйте  ?х  до
сiчi. Я й мо? турми братимемо це право мечем.
   Хани стояли мовчазнi й похнюпленi. Про те, щоб  зiбрати  зараз  во?в  i
злютувати ?х у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно  з  сусiдами,
годi й думати. А поодинцi анi утигурам, анi кутригурам не здолати обрiв.
   Помiркованiшим, як i личить  старшому,  виявився  хан  Сандiл.  Ступив,
осилюючи немiч, крок-другий  уперед  i  тицьнувся  Баяновi  до  нiг.  Щось
бурмотiв собi пiд нiс а Заверган тупо дивився па те i вiдмовчувався.
   - Я тодi лиш явлю покору,  -  пiдняв  зрештою  на  Баяна  очi,  -  коли
знатиму, скiльки золота вiзьму з хана утиiурiв.
   - Третину того. що взяв вiн iз ром??в - тридцять тисяч  золотих  солiд.
Ще тридцять пiде на наш стiл, решта -  йому.  Ну,  а  скiльки  хан  Сандiл
виручив за розпродаж родакiв тво?в, вiн сам, гадаю, скаже.



   XVI

   В кiнцi того лiта, на великому зiбраннi чiльних мужiв усiх трьох племен
хан Сандiл передав Завергановi усе, що належало йому i  його  племенi  яко
покараному татьбою, а раннього полiття обри перейшли через Широку  рiку  й
затопили кутригурську землю як  по  один,  так  i  по  другий  бiк  Онгулу
повозами сво?ми, комонями, чередами  корiв,  отарами  овець.  Бодай  якось
потiшений стягненою з утигурiв даниною люд стетерiв з того дива й поспiшив
удатися до свого хана: як розумiти це нашестя, чи надовго воно?
   Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж  силився  заспоко?ти
роди: хай потiсняться на час. Обри  йдуть  за  Дунай.  Коли  полагодять  з
антами та забезпечать надiйнi переправи,  до  зими  залишать  ?хню  землю.
Зрештою, кутригурам самим слiд подумати, лишатись чи не  лишатися  в  нiй.
Давно-бо прагнуть сiсти на задунайських землях. Це чи  не  найсприятливiша
нагода. Купно з обрами i перейдуть ту повноводу рiку, i сядуть  за  рiкою.
Опiсля тако? нагоди може й не бути.
   - Опiсля - так, одначе чи ? потреба уповати на цю? Кметь, що  брав  пiд
сумнiв Завергановi намiри, не ховався за iнших, виступив  наперед  i  став
ждати, що скаже хан.
   - Кажу ж, давно прагнули цього.
   - Прагнули тодi, як були вiльним, нiкому не пiдвладним племенем. А  яка
? потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
   Заверган не одразу знайшовся, що сказати. "I це  правда,  -  думав  про
себе. - Та чи ? потреба оглашати ?? при всiх?"
   - Я не неволю вас, - старався  бути  i  угодним  кметям,  i  не  вельми
щиросердним, - не кажу: пiдемо - i край. Одначе, коли таке жадання було та
й зараз, знаю, ?, чом не подумати i не зважитись подумавши.
   Кметi засперечалися. Однi казали: аби лиш пiти та сiсти, там  побачать,
хто в кого конюхом буде, iншi вимахували п'ястуками й кричали: нi i нi! Це
слушна нагода одiрватися вiд обрiн.  Не  скористатися  нею  -  глупство  i
тiльки.
   Заверган лиш посмiхався, чуючи те.
   "Хай посперечаються, - не став стримувати. - Хай сво?м розумом дiйдуть,
як бути. Те, що станеться цього полiття, може  зовсiм  по-iншому  вирiшити
долю кутри гурiв".
   I вiн не помилився. Обри не залишилися мiж  Широкою  рiкою  i  Онгулом,
пiшли далi за Онгул i спинилися лиш перед Днiстром  та  лиманом.  А  проте
вони й не забули, що кутригури та утигури - ?хнi конюхи. Тодi, як спала  в
степу спекотнява, а сонце помiтнiше  та  й  помiтнiше  стало  хилитися  до
небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв  тепер  його  великоханський
намет, усiх чiльних мужiв i серед них хана Завергана та хана Сандiла.
   - Iмператор Юстинiан, - сказав не без задоволення, -  ласкаво  запрошу?
всiх нас, аварiв, утигурiв i кутригурiв,  сiсти  в  його  землях  i  стати
другою Довгою стiною супроти слов'ян - як антiв, так i склавинiв. Хотiв би
почути вiд мужiв сво?х, вiд ханiв утигурiв  i  кутригурiв,  як  ставляться
вони до цього, чи пристають на запросини iмператора самi i  чи  пристануть
?хнi роди?
   Обри примiтне пожвавилися, видно було, вони ждали цих  запросин,  як  i
переселення в ромейськi землi.
   - Iмператор лише поселя? нас у себе, - спитали, - чи й платитиме нам за
сторожову службу на обводах?
   - А то ж як, i платитиме.
   - Скiльки?
   - Сказав, не зобидить, - злукавив Баян, явно не  бажаючи  називати  при
утигурах та кутригурах визначену iмператором суму.
   Сандiл, яко бувалiший, збагнув те i зважився сказати сво? слово.
   - Хан утигурiв ма? спершу поговорити з родами сво?ми. Як скажуть  роди,
так i буде.
   - Я теж маю поговорити, - не став  зволiкати  з  речницею-вiдповiддю  й
Заверган, та одразу ж передумав i додав: -  Хоча  майже  певен:  кутригури
погодяться   на   переселення.   Вони   давно    облюбували    там    собi
землю-годувальницю i волiють сiсти на нiй.
   Баян вдоволено кивнув головою.
   - Земля там багата. Я так мислю:  саме  там,  за  Дуна?м,  ми  знайдемо
нарештi собi пристанище й сядемо не на лiта - на вiки.
   Вiн розщедрився на слово, i, може, як нiколи досi. Казан та й казав, де
сядуть, перейшовши Дунай, якi вигоди матимуть вiд зим.тi, якi - вiд служби
в багато? Вiзантi?, а Заверган слухав тi казання й  своб  думав:  "Зна?мо,
якi щедрi  бувають  на  обiцянки  тi,  кому  конче  потрiбнi  чи?сь  мечi.
Побачимо,  яко?  заспiва?   ромейський   iмператор,   коли   настане   час
розплачуватися за пролиту на його обводах кров".
   Про себе хан Кутригурi? так поклав: нинi  погоджуватиметься  з  Баяном,
вдаватиме, нiби покiрний йому, а дiйде до  переселення,  iнакше  вдi?.  Чи
тiльки обрам дозволено бути хитрими змiями? Кутригури теж здатнi на те.  А
так, може, ще здатнiшi, нiж обри.
   Снував наперед мислi i тiшив себе ними, аж поки Баян не  заговорив  про
iнше i не обiрвав ?х нагло.
   - Вiднинi, - сказав,  -  i,  може,  навiки  найзапеклiшими  супостатами
нашими будуть слов'яни, i передусiм анти. Вони можуть стати нам  на  путi,
коли йтимемо за Дунай, i вже напевно не захочуть  миритися  з  нами,  коли
сядемо за Дуна?м. Завважте, не хтось  iнший  -  ми  перетнемо  ?м  путь  у
благодатну Мiзiю  i  ще  благодатнiшу  Фракiю.  Землi  тi  будуть  яблуком
розбрату мiж нами, таким видимо сущим,  що  про  якесь  замирення  годi  й
думати. Тож повелiваю: похiд свiй за Дунай почнемо з нанесення  вiдчутного
удару по антах. Ти, Сумбате, - звернувся до одного з чiльних мужiв  сво?х,
- пiдеш купно з ханом утигурiв на уличiв, ти, Ателю, гуртуй лiпшi з лiпших
турми, бери пiд свою руку турми кутригурiв i веди тоту  з'?днану  силу  на
тиверцiв. Де-де, а в Подунав'? анти мають бути погромленi i вiдкинутi  вiд
рiки. Лише це й дозволить нам спокiйно переправитися на супротивний бiк, а
ще бути ситими, переправившись.
   Усi бадьорилися,  видно  було,  неабияк  певнi  в  звитязi  i  неабиякi
вдоволенi з того, що ? така сподiванка: узяти в антiв усе, що можна  взяти
мечем та сулицею, вiддiлитися вiд них широкою, гейби море, рiкою,  i  там,
за рiкою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситостi. Лише Завергана не
тiшила Баянова обiцянка. Чув, що рече-повелiвас, i не вiрив тому, що  чув.
Невже це справдi станеться: вiн, що гостив нещодавно у князя  Волота,  був
так обласкавшi князем i винагороджений за обiцянку жити в мирi  та  зла  i
одi он якою спроможнiстю  -  сходити  без  будь-якого  урону  i  будь-яко?
перепони за Дунай, - невже вiн поводе тепер тисячi на тиверцiв  i  ?хнього
князя? То ж остання, що не ?, ганьба, то, коли  хочуть  знати,  найпiдлiша
зрада!



   XVII

   Лодi? стояли при березi безладно, точнiсiнько так,  як  тодi,  коли  ?х
викида? на берег хвиля. Якби не дим iз колиби та не  розстеленi  на  пiску
снастi, можна було б подумати, що  на  рибальськiй  стоянцi  тиверцiв  анi
лялечки.
   - Агов! - кличе комонник. - Чи ? тут тi, що живуть iз моря й нiкому  не
зичать горя?
   Вiд колиби, як i вiд лодiй, анi словечка.
   - Поснули чи мор вас узяв? - мiрку? вголос той, що над'?хав.
   Злiз iз огира й попростував до рибальського житла.
   - Питаюсь, чи ? хто? - заглянув у прорiз без дверей i, помiтивши - таки
поворухнувся котрийсь на ложi, сказав тiльки рибалкам знане: - Рiд  славен
трудом. - I ратним подвигом. - вiдповiли з колиби. - Ти, Вую?
   - Я. А де ж решта, що не бачу?
   - Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
   - Знайшли час. Чи зна?ш бодай, де вони?
   - А то ж як.
   - То сiдай на мого огира i скачи до них. Скажи:  Перун  замоложу?  небо
хмарами, обiця? горобину нiч.
   Тi, що ловили  на  поду  гусей,  не  забарилися  повернутися  до  свого
пристанища  в  побережжi,  бо  те,  що  переказав  ?м  Вуй,   обiцяло   не
вольготнiсть - темiнь i блискавицi.
   - Це напевно? - запитали. - Чи й за сим разом лишень нахваляються?
   -  Бiльше  нiж  напевно.  Аварський  хан   повелiв   одному   з   сво?х
татей-привiдцiв iти з кутригурами на  Тивер,  другому  з  утигурами  -  на
уличiв. Тi, другi, скажете, ударять вiд порогiв, бо так волi?  утигурський
хан.
   Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодiй i пiдняли на нiй вiтрило.
   - Дме острiя,  -  сказали  тим,  що  правилися  до  рiдних  берегiв.  -
Скористайтеся нею i сьогоднi вже постарайтеся бути в Бiлгородi.
   - А то ж як.
   Рибалки дотримали слова. Одразу ж по ?х з'явi в пристанищi з  Бiлгорода
вихопилося кiлька комонних i погнали вздовж  лиману  на  сiвер  -  однi  в
Тиверську, iншi в Улицьку землю - з тривожною вiстю: обри iдуть.
   I пiшла гуляти та вiсть вiд оседку до оседку, вiд весi до Весi. Тиверцi
лише настраханi були обрами, а уличi й павналися  вже  ?х,  надто  тi,  що
сидiли ближче до Днiпра й сусiдили з обрами. Iшли в поле й доглядалися, чи
нема?  ?х  по  ярах  та  байраках,  лягали  спати  -  дослухалися,  чи  не
скрадаються, прикриваючись темрявою, спали i тих же обрiв бачили. Бо  таки
часто навiдували ?хнi оселi. I напередлiттi, i  серед  лiта.  Тепер  ма?ш:
турмами iдуть. Боженьки! В такий час i в  таку  годину.  Та  поселянин  же
тiльки-но зiбрав на нивi збiжжя, перевiз  його  до  овина  й  започаткував
веректу. Що вдi? з ним i куди подiне його, коли йдуть обри? Община  велить
мужам сiдати на комоней i ?хати на  обводи,  старiйшини  велять  жонам  та
?хнiм дiтям брати з собою все, що можна взяти, й  правитися  в  дальнi,  а
дальнiми - в найглухiшi закутки землi. Що  ж  буде  iз  збiжжям,  халупою,
всiм, що покидають у халупi та на подвiр'?? Невже вiзьметься вогнем i пiде
за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всiх. Де тодi житимуть i  з
чого житимуть? I лишатись та боронити добро сво? теж не  випада?.  Чи  вiд
таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна
оборонитись? ?дина надiя на ноги та  на  темнi  лiси  далi  вiд  торованих
путей, а тут, в оселях та в подвiр'ях, - на щасливий випадок. Як не багато
тих обрiв та  утигурiв,  не  всi  весi  сплюндрують,  десь  та  залишаться
слов'янськi оселi непограбованими, а збiжжя - пригодним для веректи.
   - Не йдiть торованими путями, -  надоумлю?  стариня,  -  обминайте  ?х,
дiтки. А не можна буде  обминути,  прислухайтеся  до  матерi-землi.  Вона,
годувальниця, i там не полишить вас напризволяще, заздалегiдь дасть знати,
? погоня чи нема?.
   - А ви, дiдуню?
   - Я берегтиму оселю. Куди менi в мо? лiта?
   I вмовляють, i плачуть умовляючи, - дарма. Хiба зважать  на  вмовляння,
коли то правда: куди ?м у ?хнi лiта?
   Доки сидить по сво?х оседках, нiби й мало його, люду  поселянського.  А
рушив, йой, нема? тому рушенню людському нi кiнця нi краю.  Однi  втiкають
вiд обводiв, куди ось-ось прийде супостат, iншi йдуть при повнiй бронi  на
обводи, аби боронити ?х чи бути звiдунами княжими, давати  тисяцьким  вижi
про наближення супостата. Бо гряде безлiття, бо нiкому не  хочеться  стати
жертвою в круговертi, що ?? iменують чужинським вторгненням.
   Князi антськi не менш потривоженi тим, що  дi?ться  на  обводах  ?хньо?
землi, анiж поселяни. Бо дi?ться невтiшне, тс, чого годi було  сподiватися
зараз. Он скiльки лiт живуть у мирi та злагодi з Вiзантi?ю, уклали  ряд  i
дотримуються ряду - не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями
землю. Вони, апти, глдллiт, що iт далi так буде.  А  ромс?,  виходить,  не
вiрять, що так буде, обрiв кличуть i саджають не де-небудь, супроти  антiв
- у Скiфi?. Так настраханi вторгненням склавинiв, певнi, коли пiдуть через
Дунай ще й анти, не вистояти ?м у землях мiж Дуна?м  i  Теплим  морем,  чи
хтось обмовив антiв перед ромеями?
   Було чим тривожитись, чуючи вiстi з обводiв. Най  то  правда,  що  обри
йдуть у ромейськi землi з добро? волi iмператора. Та чому вони прокладають
собi путь  через  Антiю  мечем  i  сулицею?  З  власних  побуджень  чи  за
повелiнням iмператора? Хiба не можна  було  домовитись  i  пiти  за  Дунай
мирно? Чому зрештою цiляться на Задунав'я, а спрямували турми не  лише  на
Днiстер, а й у землi уличiв?
   Тривога прискорювала час i  гнала  гiнцiв  землями  Тиверi,  Уличi,  на
далекий Волин та Iскоростень, на Ки?в. Не розминулась вона i  з  тими,  що
були знанi серед росiв та уличiв як  втiкачi  з  Тиверi,  а  то  й  просто
втiкичi,  як  iменували  деякi  сусiди.  Наймення  те   спершу   обурювало
переселенцiв - се з якого ж дива вони втiкичi? Та з часом звикли до того i
вгомонилися. Полян та росiв теж не дiлять на  одних  i  других.  Уличi  та
тиверцi iменують росами, а дулiби ще iнакше - русами.  Чи  в  iменi  суть?
Важить   iнше:   ?х,   втiкачiв,   не   зовсiм   обiйшла    доля,    мають
землю-годувальницю i затишне пристанище серед свого,  слов'янського  люду.
Хоч саме переселення i першi лiта  по  переселенню  не  завжди  ?  бажання
згадувати. Ано, нелегко далося ?м тоте переселення, як i все, що мають  на
обжитiй за пiвтора десятка лiт землi. До кiнця вiку  свого  пам'ятатимуть:
були часи, коли хотiлося заснути i не прокинутись.
   То тiльки за лiта  марилося:  коли  вже  пiшли  з  сво??  землi,  мають
вiдшукати ще лiпшу - таку, що буде i годувальницею, i мироносицею. Що далi
було до зими, то ненадiйнiшим ставало те марення. Довго, аж надто довго та
зморно долали безпуття, що лежало мiж нижньою Тивер'ю та Россю, а  прийшли
в Полянську землю, власне, на ?? обводи по Росi, довелося стати й випасати
худобу, доки князi перетрактовували та розмислювали, як бути  вiдселенцям:
iти далi чи доста  вже.  Минуло  днiв  та  й  днiв  у  тотих  роздумах  та
перстрактацiях, надiйшла та пора, що казала всiм: коли не  станете  та  не
подба?те про житло, не заготу?те сiна комоням,  всiй  iншiй  худобинi,  що
ма?те при собi, можете i самi загинути, i товар погубити. Та й  поляни  не
радили йти в радимичi, тим паче на Iльмень.
   - Доки доправитеся, - казали, - випадуть передзимнi  дощi,  розiллються
рiки, i води ?хнi можуть перетнути путь вашу  на  Iльмень.  А  якщо  й  не
перетнуть, то затримають до бiлих мух. Де  схова?теся  вiд  них,  коли  на
Iльменi не виявиться схованок? Завважте, вас он скiльки, а тварi з вами ще
бiльше.
   - Що ж дасть нам Ки?в, поляни пороськi, коли сядемо  в  обводах  ?хньо?
землi? Чи буде чим перезимувати i чи буде де перезимувати?
   - На все,чого хотiли б, уповати не випада?, - була одповiдь  тих,  кого
князь Острозор послав на розмову з вiдселенцями. - Одначе  й  напризволяще
не полишимо. Перше, що обiцяв князь Ки?ва, - дати землю, вiд яко? матимете
опiсля добрий достаток. А ще обiця? прислати в помiч  вам  поселян  сво?х,
покладе на них повиннiсть спорудити до зими  купно  з  вiдселенцями  бодай
кiлька придатних для зимiвлi i оборони городищ. Решта люду вашого пiде  на
зимiвлю, як i на прокорм, по весях полянських. На те також буде  повелiння
князя.
   Богданка поривало запитати, де ж буде та  земля,  що  ??  обiця?  князь
вiдселенцям. А проте не хотiв виглядiти аж надто зацiкавленим.
   - За те велика дяка князевi вiд усiх нас, - зайшов здалеку. -  Правдиво
кажучи, чогось iншого ми й не бажа?мо. Одне хочемо знати:  яку  повиннiсть
поклада? на нас князь за сю щедрiсть?
   - Ту, що й на всiх поселян сво?х:  обробляти  землю,  жити  з  землi  й
боронити ??, коли посягне супостат з чужкраю.
   - Ну, а земля, якою винагороджу?те пас, де вона?
   - В Зароссi.
   Богданко чи то не вiрив, чи не мiг втямити, де це, i  змовк  на  довше,
нiж личило б.
   - Там, де й нинi ми?
   - До певно?  мiри.  Коли  точнiше,  мiж  росами  i  уличами.  Будете  в
сусiдствi з нами i недалеко вiд  родакiв  сво?х,  тиверцiв.  Коли  виникне
потреба в помочi, за кiлька переходiв будете на Днiстрi.
   Лiпшого,  здавалося,  й  сподiватися  годi.  Ано,  скiльки  думали  про
поселення в землi Полянськiй, стiльки й потерпали: коли  й  зроблять  тану
ласку, то поселять не iнакше як за Днiпром, ближче до степовикiв-асiйцiв i
недолi-безлiття, що пiдстерiга? всякого, хто зважиться бути ?м сусiдою.  А
князь Острозор он як розмислив: не  висува?  ?х  яко  щит  свiй  на  схiд,
поселя? мiж росiв та уличiв i разом з тим не так уже й далеко  вiд  рiдно?
Тиверi.
   - А що скажуть тi уличi i тi роси, - вдався до речникiв кпяжо? волi,  -
котрi, хай i рiдко, всо ж сидять па сiй землi?
   - То бiглий люд. Та й скiльки його?  Житиме  мiж  вас,  то  муситиме  й
коритися вам.
   На тому стали, та тим не вичерпали свого безлiття. Князь Богданко  -  а
вiд так i залишився князем для вiдселенцiв - почав iз того, що об'?хав  iз
привiдцями тисяч даровану Ки?вом  землю  i  визначив  мiсця  для  забудов:
передусiм - княжого дитинця, що започатку? стольний город, затим - городищ
та сторожових веж.
   - Дiлю всю пущу, - сказав по тому, - на десять вервсй i посилаю в кожну
з них по тисячi отрокiв i тисячi отроковиць. Кому  яка  випаде,  визначить
жереб. А вже як визначить, пiдете кожен у свою вервь i спорудите  городище
для вервi. Про все iнше дбатимете, обживаючи пущу.
   Вони й пiшли, спонукуванi сподiванками, та ще тим, що не самi йдуть,  у
помiч стають найближчi сусiди з полян - роси. Та  що  могли  спорудити  за
коротке, мов заячий хвiст, передзим'я? ?дине, на що спромоглися,  -  звели
гридницi на мiсцi майбутнiх городищ,  кiлька  теремiв  -  для  тисяцького,
сотенних, сп'яли сякi-такi  затишки  для  корiв  та  комоней.  Далi  пiшли
передзимнi дощi, нагадав про себе морозко, i поселяни з надроських  околiй
сказали ?м, переселенцям: "Доста. Бiльше не  можемо  пособляти  вам.  Сво?
дiти i своя худоба ?".
   Воно нiби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути ?м, бездомним?
   Те саме сказали й тисяцькi, зiбравши всiх  на  мале  вiче:  що  вдi?мо,
содруги? В житлах, що спорудили, може пересидiти зиму лиш половина.  Чули,
не жити - пересидiти. Куди подiнемо решту? Пошлемо на постiй та прокорм до
сусiдiв у надроських околiях чи  покладемось  на  те,  що  не  всi  з  нас
сидiтимуть та грiтимуться бiля вогнища, й залишимося при  купi?  Завважте,
доки однi вiдiгрiватимуться в гридницi, iншi мають поратися  бiля  худоби,
ще iншi добувати для себе i всiх нас живнiсть у лiсi, стояти на чатах. Пай
так i буде: зимуватимемо в тiснявi, зате при  купi,  чи  пiдемо  по  чужих
хижах i на чужий хлiб?
   Багатьом пригадалося тi??  митi,  як  неохоче  ставали  роси  в  помiч,
скiльки було нарiкань на князя свого за те, що силою посилав ?х  за  Рось,
тож багатьох вiдвiдало й вагання:
   а чи не скажуть те саме, якщо не гiрше, роси, коли попросяться  до  них
на постiй! Йой, то ж он яка мука i який сором - iти i проситися! ? ж бо не
хтось там - дiти слов'янського роду, а в слов'ян вiддавна було  за  ганьбу
заглядати в чужi руки, сподiватися вiд когось милостинi.
   -  Не  посилай  нас,  тисяцький!  -  першi  вiдчули  бiду  й   озвалися
отроковицi. - Що буде, те й буде, най буде мiж сво?х.  Младомладi-бо  ?  i
дужi, якось перебудемо зиму.
   Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку  на  неходжених  путях,  багато  хто  з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi  суджених.  Як  роз'?днати  тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiда?, чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по  пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме  на  чатах?  Тi,  що  залишаються?  Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого нема? тут, ви просидiли сво?
по полянських  куштах.  Най,  мабуть,  буде,  як  хочуть.  Коли  загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де,  i  серед  зими  споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
   Всього назналися тодi. I  ?ли  впроголодь,  i  тiснилися  так,  що  дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були  заснути  i  не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися  в  мислi:  добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простiр для ловiв,  тепер
не мають його, втiкичi посiли. Не просто  обмовляються,  зумисне  iменують
так: не переселенцями чи вiдселенцями - втiкичами. ?м натякають,  а  то  й
промовисто кажуть: тиверцi  ми,  -  дарма,  вiдвернулися  й  знову  сво??:
"Колись  було  в  Зароссi  пристанище  i  людовi,  i  звiровi,  тепер,  як
об'явилися там втiкичi, нiкому й нiчо нема?". Най перше лiто й першу  зиму
йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те  саме.  А  Пек
вас покарав би сво?ю нещадною карою. Ото зав'язли ?м у зубах. Княжi гiнцi,
коли ?дуть, кажуть уже: "Правлюсь  до  втiкичiв"  або  ж:  "Повертаюся  iз
втiкичiв". Рiку навiть, по якiй iдуть обводи ?хньо? землi з  боку  уличiв,
iменують не iнакше як Втiкичем.
   Тим iз них, що народилися тут i виростають, може, й байдуже: втiкичi то
й втiкичi. А всiм  старшим,  що  знали  себе  тиверцями,  нсма-нема  та  й
заболить: чом так? Чи вони завинили, втiкаючи вiд голоду?  Чи  то  ганебна
була втеча?
   Рани сердечнi, як i рани телеснi, навiть заживаючи,  лишають  рубцi.  I
все ж вони - лише рубцi, не рани. Минали лiта, що далi вiддалялася в  часi
тота зимiвля серед пущ, то менше вiдчутнiшими ставали. Та чи й могло  бути
iнакше? Тi, що вирушили з Тиверi отроками та отроковицями, стали мужами  i
жонами, обзавелися оселями, щебетливими дiтьми. А в кого ?  своя  оселя  i
сво? дiти, що тому прикрощi i що болi, тим паче, що вони  зарубцювалися  i
не допiкають уже? Вiдтiснили лiс вiд осель - i мали подвiрницi, iз лiсу  ж
робили роздертi, iз роздертей - ниву, засiвали ?? зелом, кропили потом  та
й жили, най i поволi, все ж спиналися на ноги. А так, у  кожного  завелась
на подвiр'? худiбка, зарохкала льоха,  об'явилося  птаство.  До  всього  й
князь  полянський  дотримав  слова:  на  цiлих  десять  лiт  звiльнив  ?х,
втiкичiв, вiд димного i релейного, коли i взяв щось iз ?хньо?  общини,  то
лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим i  другу  зиму,
аби мали чим зазеленити подвiрницю, засiяти ниву. А земля  по  Втiкичу  он
яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро свiтило  над
нею  сонце,  i  Перун  не  забував  замоложувати  небо  хмарами,  поливати
медоносними дощами. А де яре небесне свiтло, де медоноснi дощi, там  щедрi
врожа?, сподiвана благодать. Най не йменували ?х славним  iм'ям  праотньо?
землi - синьооко? Тиверi, дарма. Зате  он  як  стали  вони,  переслiдуванi
голодом вигнанцi, на ноги, як вольготно вiдчули себе,  не  обтяженi  цiлих
десять лiт даниною, не  несучи  ось  уже  шiстнадцять  лiт  жодних  ратних
повинностей, окрiм  сторожових.  Воiстину  правду  казав  князь  Богданко:
найлiпша та земля, що да? спроможнiсть жити в мирi та благодатi.
   Лiто - щедра пора для поселянина, а полiття  -  i  поготiв.  Зiбрано  i
звезено до овинiв збiжжя, настав час орати й знову засiвати ниву, а вже по
тому,  як  буде  засiяна  вона  житом-пшеницею,  вiзьмуться  за   цiпи   й
вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спiшна робота,  коли
бути до кiнця щирим, не ? вже робота - сама утiха. Бо гупа?ш цiпом - i  на
власнi очi бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твiй труд, засипа?ш
яре зерно в берковцi чи пiдклiтi - i чу?ш, яка теплiнь зроджу?ться в серцi
i яка радiсть-спонука йде тiлом, переда?ться родинi, оселi, а через  оселю
- добрим духам, що заселяють ??. Чи з тою  щедрою  порою  може  зрiвнятися
якась iнша? Чи то не ? воно, блаженство iз блаженств? Присяйбiг,  що  так.
Бо не волi?ш лiпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
   За шiстнадцять лiт, тцо минули по вiдселенню, так угомонилися па теренi
ново? землi, далебi, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безлiття.
А воно таки вiдшукало ?х i в вiдселенськiм Зароссi, постукалося до кушт  i
тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, свiтлi та гожi днi  -  лиш
даровизна людинi за всi ?? муки-безлiття. Вони - гостi в  оселi,  i  гостi
вельми проханi. Гiнця, що над'?хав до  Росi  й  став  питатися  броду,  не
забарилися примiтити на супротивнiм боцi, а  примiтивши,  й  зацiкавилися,
хто такий, чого йому треба у втiкичiв.
   - Вiд ки?вського князя я, а правлюсь до  вашого  князя  Богданка.  Бiда
гряде, людове: обри iдуть.
   I пiшло, i покотилося долами; вiд оседку до оседку i  вiд  городища  до
городища: обри iдуть!
   - Чи то ж правда? - не повiрив Богданко. - Були  гiнцi  з  Тиверi,  вiд
уличiв, а вчора об'явився нарочитий муж iз  Волина.  Сказали,  бiльше  нiж
правда. Однi турми обринiв купно з кутригурами пруть на Днiстер,  у  землi
тиверцiв, iншi разом з утигурами йдуть вiд днiпрових  порогiв  на  весi  i
городища уличiв.
   - Довго нахвалялися i таки пiшли. Яким же буде чи ? вже повелiння князя
Острозора?
   - Велить взяти з собою три тисячi во?в i не пiзнiше  як  через  седмицю
бути пiд городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю i купно  з  ним
рушите назустрiч обрам, що йдуть вiд  порогiв.  Решта,  казав  князь,  най
сторожить обводи землi з боку уличiв. "Чому ж не на  Тивер?"  -  загадався
Богданко, та одразу ж i заспоко?в себе: хiба i без тлумачень  не  ясно?  У
помiч Тиверi пiдуть дулiби, а в помiч уличам iде Ки?в i всi, хто Ки?вом.
   - Перекажи князевi: у визначений  ним  час  буду  з  воями  сво?ми  пiд
Звевигорою.
   За гiнцями дiло не стане. Гiнцi одразу i чимдуж поскаь по всiх вервях i
покличуть кого слiд.  А  тим  часом  явь  на  Втiкичах  ма?  подбати,  аби
зiбралися сотнi щопiдуть з ним, подумати, кого iз чiльних мужiв  вiзьме  з
собою, кого залишить замiсть себе. Похiд ? похiд, там не переiнакшиш уже i
сам в усi кiнцi не кинешся.  Когось  треба  буде  послати  супроти  одного
супостата, когось - супроти iншого. Та й  тут,  на  Втiкичах,  всяке  може
статися. Обри - плем'я чисельне i заповзяте.  А  з  ними  йдуть  ще  й  та
кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями  i  на  Втiкич  та  Рось.
Хтось ма? вийти  супроти  них,  заступити  собою  городища  i  люд,  що  в
городптцах. Cе теж вагома повиннiсть. На кого справдi покладе ii? Таки  на
жону свою Зорину? Бiльше, далебi, й нi на кого. Зорина не раз уже лишалася
за мужа свого на Втiкичах i мудрiстю та твердiстю норову  поваги  i  честi
заслужила в поселян. Тодi, щоправда, вiн, князь, був недалеко. Кликнула  б
- i був би тут як тут. Звiдтам, iз боролищ,  не  покличе  вже.  Коли  щось
станеться, самiй треба буде приймати рiшенець й ставати з  супостатами  на
прю. В сiчу, скажiмо, не вона вестиме, поведуть iншi, хоча б i Бортник.  А
ось рiшенець Зорина прийме не гiрший, нiж Бортник, коли не лiпший.
   Он вона просту? вже до нього. Певно, довiдалася, чого  при?здив  гiнець
iз Ки?ва,  i  встигла  перейнятися  занесеною  на  Втiкичi  тривогою.  Очi
неприховане збентеженi. I подив, i страх, i подружня вiрнiсть ячать у них.
Як i на всiм ?? воiстину сонцесяйнiм виду.
   - Богданку, невже се правда?
   - На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, iдуть
обри. I не самi, сусiдiв теж ведуть супроти нас.
   - Йой! Що ж то буде з Тивер'ю i що з нашими кревними в Тиверi?  Кривава
десниця обрiв упаде передусiм на них.
   Заглядала у вiчi  й  питалася,  а  питаючись,  ждала.  I  не  хотiв  би
осмучувати таку аж надто осмучену i лiпотну в осмутi, та що вдi??
   - На нас теж може впасти, Зоринко, ?хня десниця. Обри йдуть не лише  па
Тивер, па уличiв теж, ба не так i далеко звiдси - вiд порогiв.
   Аж скинулася, злякана та подивована.
   - Що ж велiв князь?
   - Iти з ним на пороги.
   Не гасила подиву, не гасила й страху, а  все  ж  видно  було:  примiтне
бiльше убита сумними вiстями, анiж можна було сподiватися вiд не?.
   - А я поклала собi,  -  зiтхнула  сумовито,  -  хоч  безлiття  пособить
побувати в нашiм Веселiм Долi, довiдатися, як там мати, що з матiр'ю. Коли
не я, то ти, гадала, побува?ш.
   Пождав, доки зведе опущенi в сум'яттi очi, i ще довiрливiш  заглянув  у
них.
   - Наберись терпiння, жопо. I мужностi  також.  Перебудемо  се  нашестя,
стане по бiдi, повезу тебе i до нашо? Тиверi, аби побачила бодай  раз  iще
Веселий Дiл, матiр свою та як. Iншим,  iншим  муси  клопотатися:  Втiкичi,
окрiм тебе, нема? на кого полишити.
   - Так сутужпо з мужами? - I сутужно теж.  Одначе  зважаю  передусiм  на
iнше: знаменно ма? бути.  Тобi  в  мою  вiдсутнiсть  бiльше,  нiж  комусь,
вiритиме люд.
   Не зрадiла сiй його речницi, одначе й не перечила, вислухавши ??.
   - Се не те безлiття, Богдапку,  що  його  так  легко  та  швидко  можна
перебути. Чую серцем, не те.
   Мав би потiшити чимось сво? солодашко, таке лiпе  та  гоже  в  розквiтi
лiт. А чим потiшить? Скаже, вона он  яка  младомлада  ще,  в  ??  лiта  не
годиться печалитись? Пробi, аате он якi лiта в ?? матерi. Зоринка, може, й
перебуде се безлiття, та чи перебуде його во?водиха Людомила? Те,  мабуть,
i печалить жопу, як печалить i провина перед матiр'ю. Чи то ж жарти: пiшла
з ним супроти ?? волi, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще.
Усе, зда?ться, ма? на Втiкичах: землю-годувальницю, таку щедру на вiддачу,
що лиша?ться тiльки засiвати ?? та радiти винагородi за свiй  труд,  дiток
он скiлькох - трьох синiвсоколiв i двох доньок, ма?тнiсть, не  кажучи  вже
про те, що винагороджена привiльним життям, мужем, що ? чи  не  найбiльшою
поруч iз дiтьми втiхою та окрасою в ?? життi. А те, Що вчинила iз матiр'ю,
не да? Зоринцi спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та  виплакалася,  та
похвалилася, в якiй злагодi живе з мужем сво?м, як втiшена дiтьми -  може,
тодi вгомонилася б i так часто не згадувала б Тивер, сво?х кревних у  нiй.
Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це  пособить,  при  гiнцевi  вiд
князя Острозора вирiк би громоподiбно:  "Я  обiцяв  сво?му  людовi  мир  i
злагоду. Не волiю iти на обрiв. Не пiду!"  Та  що  вдi?,  коли  примушують
ламати дану колись обiтницю. Ще кiлька днiв - I  до  стольного  города  на
Втiкичах донесеться навальний тупiт аварських та  утигурських  комоней.  В
усякiм разi, Може донестися.
   Стольний город... Що з ним буде тодi? Не ма? ж анi  .мiцних  стiн,  анi
iнших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим  дитинцем,
що йому вже й ваймення се дали - Дитинець.
   - Пiслязавтра, - сказав Зорипi, - зберуться на мiстi пiд Городом тi, що
iiдуть зi мною, i тi, що залишаються боронити землю по Втiкичу, пiд  тво?ю
орудою. Будь готова, Жоно, взяти ?х пiд свою руку й стати привiдцею ?м.



   XVIII

   Вкотре вже пересвiдчу?ться князь Волот: як  добре,  що  анти  мають  по
сусiдах сво?х послухiв. Що було б i як оберталося  б,  коли  б  тi  сусiди
об'являлися на обводах Тиверсько? землi зненацька?  Присяйбiг,  чи  не  те
саме,  що  й  за  першим  приходом  Хiльбудiя.  А  попередженому   он   як
вольготнiше. Давно розiслав гiнцiв по вежах та городищах,  спорядив  туди,
де може бути сутужне, загони сво?? дружини, ось-ось збере й вийде  супроти
степових татей iз раттю ополченською.
   Сторожовi вежi навряд  чи  зашкодять  переправi  обрiв  через  Днiстер.
Об'?днатися вони не зможуть, а своя сила  замала,  щоб  зашкодити.  Тож  i
повелiв  ?м  -  передусiм  стежити  за  пересуванням  обринiв,  доповiдати
князевi, скiльки ?х, куди простують. Коли ж пiдуть через  рiку,  нав'язати
сiчу,  не  дати  переправитися  безборонне.  Ну,  а  станеться   так,   що
переправляться, не захоплюватися сiчею з нерiвною силою, заперти ворота  й
боронити вежi та гридницi до останнього.
   I кутригури, i обри не такi, ясна рiч,  бевзi,  аби  правитися  в  чужу
землю там, де  ?х  ждуть.  I  вивiдають  найслабшi  мiсця  на  Днiстрi,  i
наблизяться до тих мiсць непомiченi. Тож i  тривожно  в  князя  на  серцi,
через те анi собi, анi тим, хто викону? його волю,  не  да?  супокою.  Шле
гiнцiв у один, шле в другий, шле й у третiй кiнець та мислитьрозмислю?, де
може бути вона, переправа його супостата.
   Сталося не найгiрше: першими йшли  кутригури  i  обрали  для  переправи
пологий  берег  нижче  Закрутсько?  вежi.  На  нього  вигiдно  було  стати
комонним, що вийдуть з  рiки,  як  вигiдно  й  рушити  потiм  углиб  землi
Тиверсько?, та то було сподiване мiсце, там на супостатiв ждали. Тож  коли
заворушилась на свiтаннi сiра пелена супротивного берега, а невдовзi пiшли
в Днiстер комоннi лави, ?х зустрiли стрiлами. Доволi густо й прицiльно, бо
там, серед лав, зчинився тлум: чулися  зойки  вражених,  крики  й  погрози
перепуджених. Та чи не найбiльший безлад у рiчковiй течi? вносили  комонi.
Однi  тiльки  iржали  й  билися  в  корчах,  iншi,  схарапудившись   пiсля
дошкульного ужалення, розверталися, напирали на заднiх чи  кружляли  перед
ними внетямлено.
   Кутригури теж не покладалися  на  несподiванку:  тих,  що  пiшли  через
Днiстер вплав, пiдтримували стрiлами лучники.  Та  що  ?хнi  стрiли,  коли
тиверцi сидiли  у  схованках  -  хто  за  деревом,  хто  за  каменем,  хто
прикривався матiр'ю-землею. То вiк мореходом,  як  кутригурськi  комонники
таки дiсталися тиверського берпа й змусили оборонцiв  вийти  iз  схованок,
стати при  водi,  аби  не  дали  супостатам  вийти  з  рiки,  стрiли  ?хнi
дошкуляли,- i немало. Поки  що  на  них  не  зважали,  бо  видiли:  не  до
обережностi тут. Кутригури долали Днiстер у кiлькох мiсцях i скрiзь - лава
за лавою. А то мала утiха. Як не вигiдно боронитися тиверцям, ?х  все-таки
обмаль; тим же, що йшли з-за Днiстра, не буде,  здавалось,  кiнця-краю,  i
хто вiда?, як обернулося б, чи не стенулися  б  оборонцi  улоговини  перед
нерiвною силою, коли б хтось iз кмiтливих  не  пiдготував  степовим  татям
пастку, вiд яко? у них полiзли з дива на лоб очi та так i  залишилися  вже
нiмотно подивованими.
   Доки сотня Закрутсько? вежi боронила купно з ополченням  ближнiх  весей
тиверський берег, а гiнцi гнали комоней  до  князя  й  волали  про  помiч,
поселяни горiшнього городища в'язали спiшно нарубанi при березi  колоди  в
дараби й тримали ?х до певного часу на припонi.  Коли  ж  звiдуни,  котрим
велено було стежити за сiчею в  улоговинi,  дали  з  вежi  знак:  у  наших
скрута, татi ось-ось здолають  ?х,  поселяни  обрубали  сокирами  линви  й
пустили дараби за течi?ю -  так,  щоб  одна  йшла  ближче  до  тиверського
берега, друга - далi, третя - ще далi.
   У вихорi гарячо? сiчi, тодi як однi трималися з  останньо?  сили,  iншi
напирали й бачили: вони ось-ось  вiзьмуть  гору,  на  дараби  на  зважили,
правдиво кажучи, ?х не помiтили. Тодi вже нагледiли й  заволали  не  сво?м
голосом, як тотi безмовнi страховиська наблизилися до  кутригурських  лав,
дужо i невблаганно посунули на лави. Хтось  силився  уникнути  зустрiчi  з
ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького  берега,  хтось
норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па  дарабу,
та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила i спритнiсть  не  всiм  ставали  у
пригодi. Минуло кiлька  митт?востей  -  i  дараби  зiм'яли,  розкидали  чи
накрили собою кутригурiв, накрили i ?хнiх комоней. Тi ж, що  лишилися  при
однiм i другiм березi, не мали вже спроможностi щось  вдiяти.  Тиверцi  ж,
бачачи, що робить Днiстер i дараби  па  Днiстрi  з  кутригурами,  навпаки,
возбуяли духом i кинулись па непрошених.
   - Слава! Слава! - кричали що було сили.  -  Наш  Днiстер  за  нас.  Вiн
переяв у кутригурiв змогу! Вперед, витязi! За нами слава, за нами  переята
змога!
   - Перемога! - вiдлунювали приднiстровськi кручi,  вiдлунювали  й  серця
тиверцiв,  i  жадаючи,  i  сподiваясь  ??.  Бо  кутригурам,  що   прагнули
тивгрського берега i стали тепер мiзерними рештками при березi, було не до
мислi про звитягу. Один розвертав огира й,  прикриваючись  тiм  од  стрiл,
молив  Небо,  аби  пособило  добратися  до  супротивного  берега  живим  i
неушкодженим, iнший пiдносив руки i мовчки а чи вголос благав  пощади.  Тi
ж, що тирлувалися по другий бiк Днiстра, завагалися, iти чи не йти  ?м  на
помiч. А поки вагалися та мислили, що можна вдiяти зараз, наспiли  добiрнi
сотнi княжо? дружини й поклали край ?хнiм ваганням. Комонних тиверцiв була
тьма, усi при повнiм ратнiм  обладунку,  i,  може,  саме  тому  видавалися
такими, як знав ?х свiт, як  були  начуванi  про  них  у  свiтi:  воiстину
антами.



   XIX

   Доки тиверська рать виходила на пониззя Днiстра  й  норовила  заступити
собою усi можливi переправи, а приголомшенi  невдачею  обри  та  кутригури
ламали мiзки й силились  дошукатися,  де  i  як  можуть  переправитись  на
супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь i опинитися з
сво?ми дулiбами та двома тисячами древлян пiд Черном.
   - Що обри? - поцiкавився у во?води. Той не барився з одповiддю. Знав-бо
вiд вiстунiв, де нинi обри i чого слiд сподiватися вiд них.
   - Полоненi, як i нашi послухи, засвiдчують: спинилися поки  що.  Одначе
вiд свого намiру пiти за Дунай не вiдмовилися.
   - Чому ж iдуть з мечем i сулицею? Чи ?х не пустили б, коли б  iшли,  як
ходять усi, - мирно?
   - Про те не вiда?мо, княже. Нас, тиверських мужiв, дивують не так обри,
як роме?. Мають iз нами ряд на мир та злагоду i кличуть супроти нас обрiв.
   - Як то супроти нас?
   - Бо поселяють ?х на обводах, що сусiдять iз антами, а не з склавинами,
- у Скiфi?.
   Добрит замислю?ться, зрештою велить покласти до нього сина  Iдаричевого
- Мезамiра.
   Кому-кому, а князевi  се  вторгнення  i  зроджена  вторгненням  тривога
далися взнаки. Чи то лiта хилять до землi, чи недуга. Доки сидiв у  Волинi
та благоденствував у затишку,  що  його  створювали  розкиданi  на  тисячi
поприщ   непрохiднi   та   напiвпрохiднi    пущi,    i    бадьорився,    i
ви?здами-розвагами не обмежував себе. А подався на  поклик  тиверцiв  -  i
ледве доправився до Тиверi. Може, не одразу,  все  ж  недвозначно  вiдчув,
який вiн застарий для далеких мандрiв, тим паче для ратних виправ. Мало не
розтрусив себе в путi. Такий, що лiг би оце в пуховики  й  вiдлежувався  б
день-другий. I дихати нема? чим, i поперек не годен зiгнути, а зiгне -  не
випрямить.
   Де вони взялися, сi обри. Не було б ?х, далебi, вiку дожив би у мирi та
злагодi. Бо таки дбав про них. Хай не для всi?? землi Трояново?, для  люду
дулiбського надiйно домiгся супокою. Бо коли й посягав хтось на антiв,  то
йшов не далi Тиверсько?, Улицько? чи Полянсько? землi,  коли  й  постигали
безлiття, то постигали тих же тиверцiв, полян, уличiв та ще  во?в-дулiбiв,
що йшли на помiч сво?м сусiдам. Люд дулiбський анi до нього, анi за  його,
Добритово?, пам'ятi пе знав чужинських вторгнень, як i спустошень,  що  ?х
приносять вторгнення. Так звик до супокою,  що  втратив,  далебi,  й  цiну
йому. А втiм, чи так уже й втратив? Безпечнi ?сть його дулiби, се  правда.
Князя ж свого он як почитають за те, що добрий ?, що вмi? подавити в  собi
гординю й стати вище гординi, коли йдеться про мир i  благодать.  Наймення
дали сво? замiсть отнього -  Добрит  i  тим  нерiдко  схиляють  до  не?  -
доброти. Не раз i не двiчi утримував себе, радив яко старший iншим  князям
землi Трояново?: не будьмо алчними, не пориваймось  за  чужим:  стiймо  на
тому, що заповiв нам праотець роду нашого - вiщий  Троян.  Хiба  не  вона,
доброта, брала гору i тодi, як вiн  стримував  князiв  соузних  родiв  вiд
спокус, i тодi, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому ?
глузд? Наполягли: треба скористатися схильнiстю роме?в до миру i укласти з
ними ряд на мир i злагоду - послухавсь i уклав;  сказали:  задави  в  собi
спокусу, стань вище вiд спокуси - пiти разом  iз  склавинами  за  Дунай  i
сiсти на землях роме?в - знову вчинив, як  хотiли.  Пiшов  на  розбрат  iз
склавинами, а таки не спокусився на ту найбiльшу iз усiх спокус  -  замати
там, за Дунаем, плодоносну землю.  Хто  повiда?  тепер,  чий  вiщий  розум
здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? I  пiшов  би  за  Дунай,  обри
ударили б у спину, i не пiшов - - теж ударили. ?дина вигода -  таки  не  в
спину. Тодi мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не  ховаючи
очей: пощо чините так? I не тiльки обринiв, а  й  роме?в.  Затим  i  кличе
Мезамiра: саме з нього почне свою  виправу  супроти  уславлених  недобрими
дiлами обрiв.



   XX

   Пiдстав для радощiв в Улiцькiй землi було мало. Ополченню, що  прийняло
на себе навалу татей  iз  чужкраю,  пощастило  всього  лиш  стримати  ?хнi
передовi сотнi. За тими  сотнями  йшла  тьма.  А  тьмi  окольне  ополчення
безсиле заступити путь. Такий заступ мiг виставити лише князь.
   На нього давно уже сподiваються на обводах. Городищанськi старцi  те  й
робили, що посилали набранi по весях  сотнi  в  помiч  тим,  хто  стояв  у
переднiх лавах i силився зашкодити як  обрам,  так  i  утигурам.  А  князь
Зборко зволiкав чомусь. Така задовга путь у нього вiд стольного города  до
приднiпровських обводiв чи таке забарне збирання? Пробi, йому,  здавалось,
найпростiше: кинув клич, прихопив ?жу для ратних, оброк для комоней  та  й
подався на зближення iз супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей  iз
чужкраю в глибиннi вервi Улицько? землi - пагуба й безлiття, i  не  лишень
для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться  вогнем  i  димом
весi, плач i стогiн iдуть землею - вiд тих, що розлучилися, заарканенi,  з
кревними, i тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних.  Треба
швидше iсполчатися всiм i стати  стiною.  Чу?ш,  княже,  стiною,  коли  не
хочемо погибелi усьому i всiм!
   Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кiстьми  й  супостата  свого
клало поруч, не вiдаючи в передсмертну годину,  що  князь  неподалiк  уже,
став табором i робить завали на путях, ставить дружину,  рать  ополченську
там, де вигiдно буде i стримати обрiв, i вийти  на  них  iз  табору,  коли
настане його час.
   - Що обри? - пита? кожного з гiнцiв сво?х. - Де нинi обри?
   - За Сайгаковим байраком, княже.
   - А утигури?
   - Утигури спинилися, стримуванi ополченням, не далi ста поприщ вiд нас.
Одначе заступ ополченський ненадiйний.  Ось-ось  зiпхнуть  його  i  пiдуть
всi?ю раттю.
   Один повiдав так i другий теж: обри нацiленi йти в Улицьку землю  сво?ю
путтю, утигури - сво?ю. А полян iз росичами та втiкичами нема та й нема.
   - Звiдки мали останнi вiстi вiд князя Острозора?
   - Iз верхiв'я Жовто? рiки.
   - Мав би бути вже.
   Про те, що в помiч уличам iдуть поляни, знав не лише  князь,  вiдали  й
тi, що стояли близько до князя, а вiд них дружина, ополчення. Тож  мало  в
тому дива, що всi уповали на появу полян, оглядались i питалися подумки, а
чи один у одного: "Не запiзняться?" Видять боги, тiльки б не  запiзнилися,
все iнше складеться, як треба. Он яка рать iсполчилася, як надiйно  обсiла
вона путь, що ?? утигурам не минути. По один бiк  вiд  долини  -  глибокий
байрак, по другий - лiс, яким комонним утигурам не про?хати. Пiдуть,  коли
йтимуть на переправу через Шуйцю  Онгулу  тiльки  долиною,  а  вийдуть  на
долину, вважай, що потраплять у зашморг.  У  нього,  князя  Зборка,  стане
во?в, аби не пустити ?х уперед, засипати стрiлами з лiсу  i  байраку,  аби
знесилити чи й потяти до решти на тамтiй  долинi.  Най  тiльки  складеться
так, як мислить собi, далi сi?? долини утигури не пiдуть. А ось iз  обрами
не втямить, як вдiяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте i  стiйте
супроти обрiв на смерть, доки упораюсь iз  утигурами?  А  чи  зарадить  се
бiдi, поряту? виправу? Коли б то була  певнiсть,  що  висто?ть  ополчення.
Йдуть-бо тi каторжнi обрини осiбною путтю i неблизько звiдси. Супроти  них
треба кидати й осiбну рать.
   Аби бодай на день, на два вiддалити сiчу, що ?? ось-ось мали  нав'язати
його ратi утигури, послав кiлька сотень ополченцiв у помiч тим, що  стояли
супроти них уже за п'ятдесят поприщ вiд табору. Вони й допомогли ополченню
вистояти тi кiлька днiв, що ?х потребував  князь  Остроаор,  аби  добутися
нарештi до вибраного уличами мiсця для боролища.
   Поява полян неабияк пiднесла оборонцям землi Трояново? бу?сть ратну.  А
пiднесена бу?сть - ще одна рать, : най i незрима, все ж  сутня  i  он  яка
жадана. До слiз радiли, обiймаючись, мужi, не  ховали  утiхи-вдоволення  i
во?. Галасували на всю околiю i не  зважали  уже  на  те,  що  ?х  почують
околi?, що про них можуть вiдати тi, кому не на' аежить вiдати.
   . Князi зустрiлися далi вiд усiх й  одразу  ж  заговорили  про  грядущу
сiчу.
   - Обри не випадково вчинили так, -  запевняв  князь  Зборко,  позираючи
передусiм на Острозора. - Вони затим i пiшли осiбною путтю, аби роз'?днати
нашi сили i здолати поодинцi.
   - На Тивер теж послали осiбну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити
нас, антiв, ?диними.
   - Зборко ствердно кивнув головою.
   - То як мислять собi князi сiчу з ними? Пiдемо  па  поводi  в  обрiв  i
роз`?дна?мося чи вдарим купно на утигурiв, а  затим  так  само  купiно  на
обрiв?
   Князi Полянсько? землi переглянулися. Видимо,  не  передбачали,  що  ?х
спитають про це: йшли-бо на помiч, не в привiдцi.
   - Як далеко звiдси обри i як - утигури? - поцiкавився Богданко.
   - Утигури не пiзнiше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрiв,
гадаю, мало буде й трьох дiб.
   - Скiльки одних i скiльки других числом? - ожвавився Острозор.
   - Достеменно не  вiда?мо.  В  одному  нема?  сумнiву:  утигурiв  значно
бiльше, нiж обрiв.
   - Тодi нема  чого  вагатися.  Ма?мо  погромити  передусiм  бiльшу  силу
супостата, менша сама покаже спину. А сю, бiльшу, легше здолати купно.
   Зборко не вхопився за ту мисль як за ?дино можливу.
   - Багато бiди накоять тотi обри, коли пiдуть безборонне.
   - Правда твоя, княже, багато. Та ще бiльше засi?ться ?? в землi  нашiй,
коли розпорошимося й не погромимо анi утигурiв, анi обрiв.
   Пили меди i похвалялися, похвалялися i знов пили, та обiймалися  п'ючи,
та братались, аж поки не прийшла на землю нiч i  не  зборола  всiх  мiцним
напiдпитку сном.
   Спав i табiр, повитий темiнню  та  незвичайною  для  такого  стовписька
ратних людей тишею. Хтось не вiрив i через те не брав до серця  мислi,  що
смерть така недалека вже i така можлива; комусь спадало таке на думку,  та
вiн заприсягався iм'ям матерi: не може бути, аби та  зла  морана  постигла
саме його i саме тут. Сiча ? сiча, там i стрiли летiтимуть хмарами, i татi
обступатимуть зусiбiч, сулицi та мечi зблискуватимуть перед  очима,  гейби
перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний ?? Чи в  руках  не
такий матиме меч i не таку, як у  супостата,  сулицю?  А  ще  ж  ?  щит  i
побратими, надiйнiшi за всякого щита.  Он  скiльки  зiбралося  во?в  землi
Трояново?. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають ?х?  Не
може того бути. Не повинно бути!
   Певнiсть - надiйна колисанка, та до пори до  часу.  Коли  задуднiла  па
свiтаннi земля, затим пригнали засапаних комоней i посiяли  тривогу  гiнцi
ополченськi: утигури пiшли всi?ю раттю, - i  найповнiшi  себе  забули  про
певнiсть.  Заметушилися,  покликанi  сурмами,  вдягли  нашвидкуруч   ратнi
обладунки й подалися  кожен  на  сво?  мiсце:  хто  -  в  першi  латi,  де
обставилися  запалами  та  вовчими  ямами  лучники,  хто  -  до   комоней,
лаштуватися в сотнi, тисячi, бути напоготовi  обiйти,  коли  настане  час,
лави лучникiв i вдарити на утигурiв всi?ю, що мають у сховку, силою.
   Князь Зборко чи не перший з усiх ви?хав у супроводi мужiв та отрокiв на
узвишшя, стежить за дальнiми обводами долини. Там  мають  об'явитись  його
ополченськi сотнi, а слiдом за ними, чи, може, й переслiдуючи ?х, утигури.
Добре, коли спокуса легко? звитяги над ополченцями поманить супостатiв  на
Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далi путi нема, - коли не  всi,
то бiльшiстю ратi сво?? вийдуть пiд стрiли та сулицi антських  лучникiв  i
метальникiв. А йому, князевi Зборку, уличам його того й треба.
   Першим з ополченцiв, що вiдходили пiд тиском утигурiв, добувся до свого
привiдцi тисяцький Буймир.
   - Княже! - осадив змиленого огира. - Утигури, видно, запiдозрили  щось,
пустили вiдприск сво?? ратi поза байраЗком - на городище Сорочий Брiд.
   Он як!
   Пiд Зборком занепоко?вся огир i став витанцювувати, стримуваний.
   - I багато пiшло ?х поза байраком?
   - Немало, все лiве крило ратi.
   Зборко все що вда?, нiби вгамову? огира. Пiшли поза байраком.  А  куди?
Добре, коли па городище Сорочий Брiд, а  коли  обiйдуть  табiр  i  вдарять
антськiй ратi в спину?
   - Княже, - над'?хав до нього й сказав, аби всi чули, привiдця полян.  -
Дозволь узяти той вiдприск на себе.
   - Iншо? ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
   - Розумiю: маю не допустити удару в спину.  Я  вiзьму  той  утигурський
умисел на карб,  коли  вони  справдi  замисвили  таке,  i  упереджу  iншим
вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брiд, вiзьме па  себе  князь  втiкичiв
Богданко. И пiду щiльно поза байраком i вийду за спину  тим  утиiурам,  що
погрожують табору з чола. Отодi й побачимо, хто кого перехитрить.
   - Боги в помiч, кпяже.
   Зборко розумiюче усмiхнувся Острозоровi й  пiднiс  на  внак  цiлковито?
згоди з ним прикриту шкiряною паперстВипею десницю.



   XXI

   Утигури по були для улпчiв загадкою. Наш прочиляе  ?х  широкий  Днiпро,
недоступнi пороги па Днiпрi, пай це родичаються через тоту  недоступнiсть,
та знатися знаються. Бо i однi, i другi  не  раз  i  не  двiчi  бували  за
порогами. Коли - щоб умикнутi? сiпiьоокпх чи, супротiтвно  тому,  карооких
дiвиць, коли - щоб  заволодiти  табуном  комоней  чи  пограбувати  весь  i
прихопити щось значимiше, анiж дiвки  та  номонi.  Через  те  i  в  погоню
ходили, i стиналися, а стинаючись, знали, якi во? з одних, якi - з других.
Рать утигурська не мала пiших мечникiв. Усi, хто ходив на сiчу, а тим паче
на татьбу, були комоннi. Певно, саме тому всякий утигур навчився  лишатися
непомiченим, будучи на звiдах. Зате в сiчi чи в татьбi не ховався за спини
сусiдiв. Пер заслiплено-одчайдушно i до  лиха  вмiло:  припадав  огиру  чи
кобилицi до гриви, ховався, коли бачив  загрозу,  пiд  черевом  i  спритно
уникав пущених у нього стрiл.
   У тому й була, мабуть, зверхнiсть во?в-утигурiв.  Коли  ж  доходило  до
сiчi,  кожен  iз  них  в  змиг  ока  опинявся  на  спинi  нажахано?  чи  й
перепуджено? гиком та свистом тварi й лишався вiдкритим як для меча, так i
для сулицi. Бо не мав анi шолома, як усi iншi,  анi  лат,  як  роме?.  Вся
надiя утигура на власну спритнiсть, на меч  i  сулицю,  а  ще  на  кудлату
шапку-калансуву, на вивернуту, як i калапсува, вовною назовнi гуню. Летить
такий швидше вiтру i навальнiше коршуна, що пада?  з  неба,  й,  здасться,
нiчим не зупинити його.
   Об'явившись тут, на долинi перед Шуйцею Онгулу, утигури  не  виказували
апi спритностi, анi навальностi. Правилися турмою, однi (либопь, привiдцi)
спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелiвали тим, що були  ближче  до
них, iншi, спонукуванi повелiнням,  гнали  комоней  ошуюю,  одесную  чи  й
прямiсiнько до рiки. Вся решта почувала себе цiлковито безпечною i  видимо
упокореною. Сумнiвiв не лишалося: побоювання тисяцького  Буймира  даремнi.
Утигури не вiдають, що жде ?х за три-чотири стрельбища. I комонникiв сво?х
послали на Сорочий Брiд не тому, що хочуть ударити  антам  у  спину.  Вопи
повнi: опiр зламано, перейдуть через рiку, що  тече  неподалiк,  i  пiдуть
гуляти нiким не захищеною землею.
   - Сандiл шле-таки до  Шуицi  Опгулу  звiдунiв,  -  обернувся  Зборко  й
переглянувся з радниками, що стояли при  ньому.  -  Перекажiть  у  передiй
лави, хай пiдпустять ?х до самих завалiв, а вже перед запалами  зпiмуть  з
комоней стрiлами чи сулицями, коли обiйдуть якимось  дивом  i  по  стануть
здобиччю вовчих ям.
   Так i сталося б,  мабуть,  коли  б  остро.юрi  степовики  iш  нагледiли
улицькi завали заздалегiдь. Спинилися, розмислили собi й пустили комоней у
зворотну путь. Комусь iз них не поталанило: або ж самого настигла  улицька
стрiла, або огира. Та були серед звiдунiв i такi, що ухилилися вiд  стрiл.
Вони i вклали хановi до вух те,  що  вивiдали:  за  рiкою,  в  рiдколiссi,
завали, а за завалами - лави уличiв.
   Утигури спинилися i не стали приховувати сво?? бентеги. Видно  було:  i
во?, i привiдцi ?хнi роздумують, як бути, що вдiяти, опинившись  лицем  до
лиця перед уготованою ?м засiдкою. А тим часом полишенi  в  засiдцi  уличi
натягли тятиви  лукiв  сво?х  i  стали  разити  степовикiв  з  доволi-таки
близько?  вiдстанi.  Князь  Зборко  бачив:  утигури  заметалися,  вони   в
сум'яттi, i дав знак  комонним  взяти  супостата,  що  порушив  злагоду  i
супокiй у його землi, на меч i сулицю.
   Iржали нажаханi чи язвленi комонi, чулися надсадно зичнi велiння, чи?сь
незрозумiлi  в  тлумi  благання  i  вже  аж  надто  зрозумiлi  погрози  та
прокляття. А над усе брязкав метал об метал i вирували людськi пристрастi.
Однi вкладали  ?х  у  замашнi  удари,  в  торжество  видимо?  звитяги  над
поверженим супостатом, iншi - у пошуки захисту вiд 1 смертi-морани а чи  в
останнiй, що його iменують передсмертним, крик. Висока i чиста  перед  сим
трава нещадно \ толочилася, никла до землi й виривалася копитами разом  Iз
землею, корiнням. Падали язвленi, падали мертвi, насiдали один  на  одного
живi i теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших  i  податливiших.  Та
вони не кожному траплялися пiд руку.  Той  лише  видавався  слабшим,  коли
доходило до дiла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою  слабiсть
та непригляднiсть спритнiстю i примушував дужчого i озвiрiлiшого  за  себе
оступатися чи й падати поверженим ниць.
   - Гора-а! - кричав звитяжець i сяяв видом, блискав ОДима,  будив  серед
тих, що стояли за ним чи обабiч вiд Нього, ратну  бу?сть,  а  з  бу?стю  й
одвагу.
   - Тни овечу турму! - натякали на варварський  вiд  голови  до  нiг  вид
утигурiв. - Язви неробiв!
   - Даймо усiм ?м по писку, да так, щоб  бiльше  не  сунули  бруднi  сво?
тварi у нашi городи!
   - Медодери!! Гнiздюки! - огризався котрийсь iз утигурiв.
   - Курдючники! Татi степовi! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить
крiвцею!
   I яапогилп над кимось меча. Бачили  вражу  крiвцю  й  чули  солод,  вiд
крiвцi. А ще знали: вопи на сво?й землi, у них он яка сила,  за  ними  ма?
бути i змога. Ано. Чи тi,  що  опинилися  в  лещатах,  що  почувають  себе
застуканими па шкодi, спроможнi мати ??? Вперед, витязi землi Трояново?, i
тiльки вперед!
   - Братiв! - угадував мислi сво?х  во?в  i  пiдсолоджував  тотим  мислям
князь Зборко. - 3 нами земля-мати, весь люд землi, за нами буде  й  змога.
Iсполчаймось духом i силою, берiм над супостатом гору!
   - Гора-а! Гора-а!
   Утигури  металися,  гейби  нажахана  вовками  овеча  турма,  й  помiтно
оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо сво?х привiдцiв, а тi  знали:
втеча з боролища не  лише  ганьба,  вона  може  стати  й  погибiллю.  Анти
напирають вiд рiки, прискають стрiлами з лiсу та байраку.  Хто  запевнить,
що ?х  не  виявиться  й  там,  куди  побiжать  нажаханi  й  змалiлi  духом
утигури?Тож хан, а з ханом i всi iншi привiдцi повелiвали кожному i  всiм:
назад путi нема?. Порятунок - у погромi супостата.
   Те подiяло, далебi. Во?, що були далi вiд переднiх лав,  гуртувалися  в
сотнi й ставали супроти антiв стiною. Вона не скрiзь i  далеко  не  завжди
витримувала натиск. Однi домагалися чогось, iншi падали на пiвпутi. Одначе
й сотень в утигурських турмах було немало.  Тож  навальнiше  й  навальнiше
напирали вони на улицькi лави й таки робили в них проломи, а  прорвавшись,
знову розвертали комоней i перли на антiв з тилу.
   Мало-помалу лави перестали бути лавами.  Змiшалися  однi  з  другими  й
кружляли, пiдхопленi стрiмким виром пристрастей, - тисячi мiж тисяч, сотнi
мiж сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже,  де
родаки i що з родаками, знали лиш супостата i дбали про звитягу  над  сим,
найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним  гору  чи  не  лягали  пiд
копита сво?му огиру.
   Переята змога не лише вiдрада, вона i спонука, набуток сили  i  одваги.
Тож переявший ?? не бариться прийти на помiч  побратимовi  чи  всього  лиш
родаковi.  А  де  сила  ?дна?ться  з  силою,  там  неминуче  й  торжество.
Зблискують на ярiм вранiшнiм сонцi мечi, цiляться в серце чи спину сулицi,
йде люта, не вiдаюча пощади сiча, i хто  вiзьме  в  нiй  гору,  однi  боги
вiдають. Уличiв тьма i утигурiв теж, уличiв  розпира?  лють  на  зайд,  що
порушили супокiй у ?хнiй землi, утигурiв -  лють  на  уличiв,  що  посмiли
замапптi? п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;iа вторгнiшия. Он
скiлькох iз них поклали стрiлами i скiлькох - у  кривавiй  сiчi.  А  назад
путi нема, ошуюю й одесную теж нема. ? долина,  на  якiй  зчепилися,  i  ?
небо, пiд яким завертiлася ця божевiльна круговерть, як ? у серцi  кожного
сподiванка: "Най кому завгодно, тiльки не  менi  судилось  випасти  в  сiй
круговертi з сiдла й шкодувати падаючи:  це  ж  бачу  свiт  i  все,  що  е
знадного у свiтi, востанн?". Аби того не сталося, нiхто не жалi? сили,  не
зна? й пощади. Одного разить мечем, iншого знiма? з сiдла сулицею,  бачить
усе, що ? погрозливого, попереду,  та  не  забува?  розглянутись,  аби  не
отримати удар в спину. Десь там, на теренi його землi, заглядаються о  цiй
порi на сонце - чи не  час  снiдати,  десь  комусь  забаглося  утопити  по
снiданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищi, не до того. Стиналися
один з одним i грозилися, грозились i стиналися, не уповаючи на  втрати  i
не доглядаючись до втрат. I хто вiда?,  як  довго  тривала  б  та  вза?мна
пагуба, коли б у тлумi та гомонi боролища не почулося:
   - Росичi йдуть! Князь Острозор поспiшав в помiч!
   Того було доста, аби уличi зiбралися з духом,  а  утригури  втратили  й
той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили:  .  на  них  iдуть  свiжi  лави
антсько? сили, i йдуть не вiд рiки -  заступили  собою  ту  ?дино  можливу
путь, яка хай  i  була  ненадiйною,  все  ж  дозволяла  в  разi  безвиходi
пробитися до Днiпра, а там - i за пороги. Було таким повелiнням хана чи  й
без хана розумiли: тепер уся надiя на власну спритнiсть та на бистрi  ноги
огира. Хто проб'?ться до лiсу чи байраку та  зумiв  зiм'яти  лучникiв,  що
прискали досi стрiлами, той i поряту?ться. Тож i рятувались як хто мiг.



   XXII

   Чiльний муж землi Трояново?, iменований  Мезамiром,  мав  завидний  для
таких, як князь Добрит, вiк - всього  ж  двадцять  чотири  лiта  носив  за
плечима. Та мав вiн, окрiм завидного вiку, що дощо: був, як  i  всi  анти,
високий , та-статний, i па вiдмiну вiд  багатьох  -  до  лиха  добродiйиий
собою. А що певний себе, надiлений не по лiтах смiливим i гордим  розумом.
Тодi ще, як жив його вiтець, уславлений добрими дiлами Iдарич,  пiшов  вiн
яко старший син замiсть недужого глави роду на скликану князем уряду мужiв
й одразу ж запам'ятався всiм. Бо таки мудро повiвся серед старiйшин  i  не
уронив сво?ю мудрiстю вiтцево? честi. Доки анти ростили хлiб та дбали  про
твердi на обводах землi сво??, остерiгаючись передусiм вторгнення  аварiв,
кагап аварський зiбрався на  мислi  i  зважився  потурбувати  ?х  не  лише
татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним,  коли  не  бiльше,
сольством: волi?, аби молодший брат  його  Калегур  узяв  шлюб  iз  княжою
донькою на Дулiбах Дана?ю.
   Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати.  Донька  в  нього  сонцю
подiбна. Вiддати таку за обрина, що живе з татьби i ?  першим  серед  усiх
татей, що почита? жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в рiчцi.
I сваритися з грiзним Баяном теж не випадало. Вiдмовиш такому - може  пiти
па антiв усi?ю ордою.
   Не сказав слам аварським "нi", та не сказав i "так". Послався на те, що
ма? подумати, порадитись iз донькою, а тим часом скликав на  раду  чiльних
мужiв сво?х i повелiв мужам:
   - Шукайте порятунку. Мiй розум потьмарений безлiттям, що  гряде  в  мою
оселю, я неспроможний знайти його.
   Загомонiли мужi. I бiдкались не менше, нiж князь, i спiвчували князевi,
а доходило до ради - розводили руками й казали: не  вiдають,  яке  з  двох
безлiть гiрше: коли оддадуть князеву доньку в  неволю  до  обрiв  чи  коли
змушенi будуть стятися через не? з обрами.
   Тодi не хтось iнший, саме вiн, Мезамiр, пiдвiвся i вдався до  радних  з
такою речпицею:
   - Якщо князь i його мужi вважають за  достойне  прислухатися  до  слова
наймолодшого серед них, я пораджу, що вдiяти.
   - Кажи його, сво? слово, - похопився князь, а  вслiд  за  ним  закивали
сивими головами й мужi.
   - Моя рада така, - i зовсiм збадьорився, пiдцвьохнутии тим, молодець, -
сказати обрам, що князь Добрит зголошу?ться вiддати дочку  свою  за  брата
Баянового i одного з найславстпiших  привiдцiв  у  його  родi,  а  замiсть
кпяжпи  Дана?  пiдставити  Калогуловi  i  всiм,  хто  робитиме   оглядини,
найбридкiшу з дiвок, що б у Волинi чи поза  Волином.  Того,  гадаю,  доста
буде, аби брат каганiв вiдвернувся вiд князiвни,  а  в  самого  кагана  не
вишукалося пiдстав бути в гнвi на алтiн.
   Мужi вiдмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Однi казали,  то
не поряту?, каган розгада? ошуканство i возбуя?  гнiвом,  iншi  знайшли  в
собi мужнiсть спинити ?х докором: приставайте до се? ради, коли  сво??  не
ма?те, не видите, хiба, в нiй ? глузд.
   Одразу важко було сказати, чия вiзьме гору. Та малопомалу  прояснилося.
На Мезамiрiв бiк стали наймудрiшi, i, що найбiльш важило, мабуть, за  його
раду вхопився сам кпязь. Коли ж сталося  так,  як  i  передбачав  Мезамiр:
свати одбулися оглядинами та й слiд по них  прохолонув,  а  старий  Iдарич
переселився невдовзi з землi  Дулiбсько?  на  вiчнозелену  поляну  острова
Буяна, младомладого мужа з роду Iдаричевого визнали достойним вiтця  свого
i прийняли в коло княжих радникiв.
   Не забув про Мезамiра й князь Добрит. Вiдав чи не вiдав вiн: мiж Дана?ю
та Мезамiром давно йдеться до слюбу, одначе не  обмежився  тим,  що  лишив
його в  числi  мужiв  думаючих,  наставив  невдовзi  стольником  на  мiсце
уславленого в родах дулiбських вiтця його  -  Iдарича.  Та  й  Мезамiр  не
примусив князя сумнiватися в собi: пождав, доки мине рiк по смертi  вiтця,
та й став слюбним мужем Добритовiй Дана?.
   Яке веселля гуляли тодi, скiльки втiхи було в серцях усiх  дулiбiв!  Бо
тако? лiпотно? пари свiт ще не видiв, та чи й увидить скоро.
   Болiло князю Добриту, що саме зятя мусить  посилати  до  обрiв,  чи  не
певний був за зятя, того нiкому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним
Мезамiр об'явився в наметi i випростався на весь свiй богатирський  зрiст,
неважко було помiтити - щось хилить його до зятя, примуцШув вiрити, а щось
i сi? сумнiв. Шкодував, що не Iдарич сто?ть перед ним? А  певно,  що  так.
Втрата того мужа - ще свiжа в його серцi рана. Був би  Iдарич,  була  б  i
певнiсть, що утруть обрам писка i  обламають  наставленi  на  антiв  роги.
Хто-хто а вiн умiв робити те без меча i кровi.  Треба  було  покликати  на
помiч слов'ян, що сидять на Чудi-озерi, посилав Iдарича, назрiвала потреба
схилити на ратну ?днiсть завiслянських полян, бiлих хорватiв  чи  докласти
ровуму, аби  не  поступатися  сво?м  перед  хитрими  i,  як  всякi  хитрi,
пiдступними ромеями, знов посилав Iдарича. I всюди вiн  мiг  упоратися  не
гiрше вiд князя, а то й лiпше, нiж князь. Чи впора?ться син його  Мезамiр,
та ще в такiм непевнiм дiлi, з яким ма?  намiр  послати  його  до  аварiв?
.-Мудрiсть свою засвiдчив уже, i не раз, та надто молод лiтами,  аби  бути
надiйним у мудростi, i надто гарячий серцем, щоб скрiзь  i  всюди  ставити
мудрiсть вище гординi серця.
   - Проходь, Мезамiре. Проходь i сiдай. ? потреба порадитися з тобою.
   - Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зi мною.
   - Не поспiшай, настане час - довiда?шся. Для тебе яко  мужа  думаючого,
гадаю, не ? та?ною, що кпiечна мета обрiв - пiти за Дунай  i  стати  щитом
мiдiйським супроти слов'ян.
   - Про те всi подейкують.
   - Чим же пояснити, що йдуть розбо?м, i не  лише  на  Тивер,  на  уличiв
також? Могли ж роме? вдатися до нас, аби  пропустили  ?хнiх  найманцiв  iз
миром. Та й обри теж могли. Адже досi багатьом дозволялося ходити за Дунай
безборонне, хоча б i тим же кутригурам.
   - Бо се обри, княже. Живуть татьбою i не можуть без  татьби,  тим  паче
зараз, коли надумали пiти вiд обводiв слов'янсько? землi.
   - Схоже, що так. I  все  ж,  гадаю,  ?  потреба  зустрiтися  з  ними  й
постаратись умовити, аби забули про той свiй намiр.
   - Умовити?
   - А чом би й нi?
   - Татей не  вмовляють,  княже.  Татей  вiдучують  вiд  татьби  мечем  i
сулицею.
   - А ?м дали вже по мiзках. I тут, на Днiстрi, i там, в  уличах.  Гадаю,
саме час пiти iз сольством i сказати: коли волi?те iти за Дунай, iдiть, ми
вiдкри?мо вам путь. Пощо стинатися i лити даремно кров?
   Мезамiр вiдчув себе нiяково й потупив зiр.
   - Чи я перечу? Треба, то й пiду. Князь, сподiваюсь, тому й покликав, що
саме мене хоче послати до обрiв.
   - Ано, саме тебе. З обрами  йдуть  кутригури,  а  ти  мав  уже  з  ними
перетрактацi? i мудро порадив  тодi.  Князь  Волот  повiдав  менi:  це  ти
пiдказав кутригурам iти Тиверською землею так, аби i за Дуна?м  опинились,
i в роме?в не було резонiв нарiкати на нашу причетнiсть до того  переходу.
Сподiваюсь, з обрами теж не сплоху?ш. Баян, розповiдають, муж гнiвний i на
резони не вельми  зважа?.  Тож  постарайся  вiдшукати  такi,  аби  i  його
переконали: усiм нам вигiдно розiйтися мирно.
   - Слухаю князя, - рвiйно пiдвiвся й пiдпер головою  памета  Мезамiр.  -
Коли повелиш вирушати?
   - Бажано завтра. А втiм, надто поспiшати  теж  не  слiд.  Пiдбери  собi
достойних антського сольства мужiв, надiйну охорону.
   - Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
   - Бiльше нема потреби брати.
   - Тодi най пiде зi мною брат Келагаст разом iз сотнею сво?ю.
   - Чому само Келагаст? Вiн  надто  молод,  Мезамiре  а  там  всяке  може
статися.
   - Молодiсть - пе завада, князю. Коли дiйде до меча i сулицi, саме  вона
стане в пригодi. А, крiм того, Келагаст брат менi, хочу, аби  привчався  i
до сольства, i до ризикованих виправ. Таким було повелiння  вiтця  нашого:
старший ма? навчати молодшого, а молодший - бути помiччю для старшого.
   Добрит не поспiшав погоджуватись, та врештi зважився i вирiк:
   - Най буде по-тво?му. Об однiм  проситиму:  бережiть  :  себе.  Ви  оба
потрiбнi землi Дулiбськiй, а ти, Мезамiре, ще й Дана?.
   I проводжав слiв сво?х у тривожну путь - потерпав за них, i провiв - не
переставав потерпати. Чи впораються?.  Повиннiсть  он  яка,  а  вони  такi
молодi i такi  дерзновеннi  оба.  Зате  Мезамiр  з  Келагастом  не  вельми
журились тим, що правляться до самих аварiв.- Вчись,  Келагасте,  -  казав
Мезамiр братовi, як обводити бевзiв довкола пальця. Зараз переправимося  i
я видам ?м себе за вiзантiйського сенатора. - Як то?
   - А так. Рiччю вiзантiйською володiю. Скажу, через Антiю правлюсь, тому
й челядь та охорону маю антську.
   - Там, у  наметi  Баяна,  все  одно  змушений  будеш  сказати,  хто  ти
насправдi.
   - Там - iнша рiч. Важливо, аби тут не нако?ли лиха.
   Злi ? пiсля невдач, а вiд злих всього можна ждати. На iмператора  ж  он
як уповають нинi. Якже, кличе на свою землю, обiця? золотi гори.  Побачиш,
яко вiвцi вмовкнуть, довiдавшись, що перед ними сол вiд самого iмператора.
i яко тi ж вiвцi пропускатимуть нас всюди.
   Келагаст не йняв тому вiри, а переконавшись  опiсля,  що  так  i  ?,  i
кутигури, i обри, зачувши ромейську рiч, нiде й пальцем не  зачепили  ?хн?
сольство, неабияк позаздрив братовi: та вiн трима?ться яко справжнiй сол i
муж. Коли .i де встиг навчитися такому?
   А все ж щасливi митi не довго  слалися  антському  сольству  пiд  ноги.
Каган,  на  вiдмiну  вiд  усiх  сородичiв  сво?х,  затявся  й  не  почина?
перетрактацiй. Мезамiр i так, i сяк iз тими, що заступали до нього путь, -
дарма. "Каган дума?, - казали. - Настане час - покличе".
   Що лишалося робити? Пождуть, коли так.  Не  буде  ж  Баян  думати  цiлу
седмицю. Миио день, другий - покличе. Та ба, на третю добу  пiшло  вже,  а
обри вдають, що не помiчають антських слiв, не  вiдають,  що  тут-таки,  в
стiйбищi, розбито ?хнiй намет, випасаються комонi поза стiйбищем.
   "Що за оказiя! - обурю?ться Мезамiр. - Догадуються, про що йтиме рiч, i
не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того  дня,  коли
аварськi во? перейдуть через Днiстер i потреба в розмовi вiдпаде  сама  по
собi? А може, у них, як i в просвiщенпих роме?в,  путь  до  кагана  лежить
через донатi?? А чом би й нi? Хто  живе  з  татьби,  той  не  побрезгу?  й
подачками".
   Надумався i став топтати стезю до обрiв, що стояли ближче до каганового
намету. З одним заговорив - покосився люто й пiшов мовчазний, з  другим  -
те саме. Уже й надiю було втратив, аж гульк - iде такий  собi,  не  вельми
показний iз себе, iде й кида? в його бiк позирки та хова? ?х мерщiй, гейби
каже тим: ходи щось скажу.
   Мезамiр не був би Мезамiром, коли б не скористався тим, що йшло йому до
рук. Дiждався, коли обрин iшов не сам, i спинив напiвдорозi.
   - Достойний, - сказав. - Чи не повiда?ш, де можна взяти води?
   - Там, - показав на рiку.
   - Там - нi, - бридливо скривився Мезамiр. -  В  рiчцi  бродять  комонi.
Почайна або криниця ? десь?
   Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
   - ?, е й почайна.
   - Пiди та принеси з не? води, - швидше повелiв, апiж  попрохав  Мезамiр
i, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солiд.
   Той вибалушив з дива очi, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись,
головою.
   Коли принiс двома цебрами воду та зайшов до намету антського  сольства,
Мезамiровi нiхто не заважав уже поговорити з обрином.
   - Чим заклопотаний каган? - почав iз найголовнiшого. - Чому не  прийма?
нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся i вирiк:
   - Тобi лiпше не йти зараз до нього.
   - Не йти? А се ж чому?
   Вiдповiддю на те був позирк  повитих  сум'яттям  очей  i  мовчання.  Ще
позирк, i що мовчання.
   Мезамiр полiз до кишенi, добув там пару солiд i виважив ?х на долонi.
   - Бери i будь содругом менi, скажи: чому?
   - Кагану надiйшли недобрi вiстi з  уличiв.  Утнгури  розбитi  наголову.
Нашi турми теж змушенi були рятуватися втечею.
   От воно як. То се ж добре! Се i ? той час, коли треба йти до  кагана  з
сво?ю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не вiда?ш, хто такi анти?"
   Тепер Мезамiр не те що днiв, митт?востей старався не згайнувати,  i  що
уважнiше приглядався до обрiв, то певнiший був: вони у  великiй  злобi  на
антiв, одначе й не в меншому сум'яттi: як бути з антами? Одного  не  вiдав
та й не мiг довiдатися: що вдi? пiсля всього  каган?  Змириться  й  захоче
послухати  нарочитого  мужа   вiд   супостатiв   сво?х   чи   сидiтиме   й
дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокiше покарати ?х?
   "Наше не горить, - ста? ча думцi й заспокою? себе  зрештою  Мезамiр,  -
тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най i дошуку?ться, як
бути йому з антами i ?хнiми слами".
   Вiн таки дошукувався. Недарма поспiшали до Баянового намету  терхани  -
йшла рада.
   - Великий во?не! - казали однi. - Чи тобi  личить  вагатися?  Вели  нам
зiбрати во?дино турми й кинути ?х на супостатiв  сво?х  -  вiд  антiв,  ба
навiть вiд Антi? слiду не залишиться.
   - Облиш уличiв, - радили iншi, - з ними поквита?мось тодi, як сядемо  в
ромейських землях, кинь усiх i  все  на  Днiстер,  сам  побачиш:  не  лише
тиверцi стенуться й покажуть спини, рiка вийде з берегiв вiд нашо? сили. -
Ба нi! - перечили ще iншi, - Ми не можемо пiти з обводiв  Улицько?  землi,
не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комоннi турми в ?хню землю,  а
вже потiм, коли погромимо  уличiв  та  примножимо  силу  свою,  ударимо  з
полуночi на тиверцiв i дулiбiв.
   - Iстинно! Веди, кагане, спершу на уличiв. Почуй наш голос,  Ясноликий,
i дай утiху серцю! Помсти жада?мо! Кровi i помсти!
   Та каган усе ще не ставав на чийсь бiк. Хмурився, яко  грозова  нiч,  i
вiдмовчувався.
   "Вони жадають помсти, - казали його чорнi, налитi люттю очi.  -  А  хто
показав уличам та ?хнiм соузникам - росичам, втiкичам - спини? Через  кого
мушу ховатися свiту й думати-гадати, де взяти во?в-витязiв, якi  усолодили
б серце звитягою?.. Турми ?м дай, волю ?м дай! А цурки на ши? не хочете? Я
спершу передушу тих, хто  поганьбив  славу  родiв  наших  ,  а  вже  потiм
думатиму, з ким i як помщатимуся антам".
   Пiдвiвся рвiйно, став над усiма, високий i дужий в сво? тридцять лiт, й
сказав усiм:
   - Це не рада. Це крик ураженого сумлiння. А менi мудра  рада  потрiбна!
Там, - показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрiчки косами,  -
сидить i жде  бесiди  з  нами  нарочитий  муж  Антi?.  Що  я  скажу  йому,
вислухавши таких радникiв?  Що  вони  з  ляку  не  вiдають,  у  якi  дверi
ломитися? Що аварам нiчого iншого не  лиша?ться  пiсля  ганебно?  втечi  з
уличiв, як послухатись розумно? ради сього анта, коли сво?? не ма?мо?
   Вiн був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав
справдi ясний i до лиха звабний вид, як i суворий  та  камiнно  твердий  у
гнiвi, тим паче такiм, як зараз. Здавалось, пiднеси  iскру  -  i  вибухне,
обрушить бу?сть свою на всiх, хто в тут.
   Раднi iз шкiри пнулися, дошукуючись рятiвно? мислiпоради, а вона,  нiби
на зло ?м, не являла та й не являла себе. Тож  i  сталося  неминуче:  Баян
постояв, очiкуючи, i так само рвiйно, яi; i звiвся, обернувсь i  пiшов  до
сумiжного з тим, де вiдбувалася рада, намету.
   - Кагане, - зважився наймолодший з радних i зупинив свого  привiдцю  на
пiвдорозi. - Чи не лiпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого вiд
антiв, а потiм уже думали, як нам бути з антами?
   Раднi занiмiли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити  Баяна
обласканий ним нещодавно за розум i  одвагу  терхан  Апсих.  Те,  може,  й
виправду? його смiливiсть, i все ж чи так уже виправду?? Молод-бо  ?,  аби
вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте лiто лiту?.
   А проте грiм не пролунав над ?хнiми головами. Чи  то  каган  пошкодував
неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його,  постояв,  виважуючи
младомладого одчайдуха важким позирком, i мовчки зник за завiсою.
   Терхапи, беги, всi, хто входив до радних i складав великоханську  раду,
попiмували,  приголомшенi  тим,  що  сталося,  i  вже  потiм   загомонiли,
дорiкаючи один одному та звинувачуючи один одного.
   - Ви безтямки! - кричали старшi, тi, що наполягали  йти  на  Днiстер  i
громити антiв за Днiстром. - Мста  заслiпила  вам,  молокососам,  не  лише
баньки, а й мiзки. Чом порива?тесь до уличiв i сните  мстою  над  уличами,
коли у нас ? вища i достойнiша уваги мудро мислячих людей мета - пiти  :iа
Дунай i сiсти за Дунасм?
   - Отож i ба, - огризалися молодшi,  переважно  терхани.  -  Вам  золото
засiло в мiзки й не да? думати ширше та вольготнiше. А хто  заступиться  й
обсто? пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи нi?
   - Тихо! - пiдвiвся старший серед радних - хакантбег.  -  Не  сваритися,
думати слiд, коли не спромоглися подумати, йдучи  на  великоханську  раду.
Терханами i радниками iмену?те себе, а втямити неспроможнi, що сперечатись
i доходити iстини слiд було ранiш, до того, як стати  перед  очi  привiдцi
ратi нашо? - великого Баяна. Найбiльшу слушнiсть серед  усiх  вас,  гадаю,
ма? терхан Апсих. Треба йти комусь iз нас до  кагана  й  переконати  його:
рiшенець наш - як бути з  антами  -  може  визрiти  лише  пiсля  того,  як
вислуха?мо та зважимо на терезах мудростi речницю сла антського.
   I  знову  примовкли  раднi.  По  них  видно:  iти  й  стати  перед  очi
розгнiваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому,  речницею
нiкому не хочеться, а iншо? ради нема? й бути, мабуть, не може.
   - Йди ти, Ателю, - умовляють хакан-бега. - Тебе каган найбiльш  з  усiх
нас поважа?, вислуха? i зважить. А те, що повiда?ш йому, скажи: се мислi i
намiри всiх.
   - Одному негоже йти, - обурився хакан-бег. - Хай iде зi мною радник вiд
кутригурiв кметь Котрагiг, терхан Апсих, ну i кiлька старiйшин.
   Раднi зiтхнули полегшено, ба навiть оживилися й загомонiли: хвала Небу,
зда?ться, знайшли рятiвний рiшенець.



   XXIII

   Вибранi з радних не одразу зважилися стати перед очi  великого  кагана.
Самi приглядалися та й  через  тих,  що  прислуговували  Баяну,  старалися
вивiдати одмiни в його намiрах, бажаннях, i вже тодi, як  вивiдали  ?х  та
впевнилися: це i ? вона, нагода стати перед каганом  i  сказати  йому:  ми
знайшли ??, мудру i ?дно можливу раду, - таки зважилися й прохилили завiсу
в його наметi.
   Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадiв тому, що почув iз його уст.
Бо таки справдi не було чому радiти - йому всього-на-всього  повiдали  те,
що чув уже з уст безвусого терхана. За iнших обставин певно, вибухнув би .
гнiвом: як смiють приходити з тим, що й без них зна? вже? Та зараз  позирк
його це виказував бу?стi. Застиг на терхановi Апсиху, високому й статному,
геть младомладому, одначе видом сво?м,  яi;  i  зрiлiстю  та  одсагою,  що
посвiчукпли на виду, нагадував iстинного мужа, - такого, яким Баян  бачить
себе, яких волiв би мати та й мати при собi.
   - Чим ти поясню?ш свою мисль, - запитав  стишено,  -  спершу  вислухати
антiв, а потiм уже зважувати, як бути з антами?
   - Знати намiри супостата нiколи не  вадить,  Ясноликий,  а  такого,  як
анти, i поготiв.  Сто?мо  перед  великою  сiчею  з  ними,  мусимо  бути  i
тверезими, i обачними, i хитрими, яко змi?.
   Каган усе ще не зводив iз нього пильного, одначе й прихильного погляду.
Ждали, певнi  були,  ось-ось  надума?ться  i  скаже:  "Хай  буде  так".  А
дiждалися зовсiм iншого. Тi?? само? митi, як позирк  Баянiв  був  особливо
прихильний до Апсиха, а уста мали вже  розтулитися  й  виректи  сподiване,
раптово вiдлетiла запона i до намету бурею  влетiв  молодший  Баянiв  брат
Калегул.
   - Повелителю! - вирiк надривно. - Не вiр словi вiд антiв. Убий його! Це
той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв  iз  Данаею
слюб. Благаю тебе: не вiр йому, то пiдступний змiй!..
   - Прiч! - каган нахмурився й обiрвав  Калегула  на  словi.  -  Як  смiв
заходити, коли я раджусь iз хакан-бегом i його терханами?
   - Кажу ж, - задихався Калегул, - це той  самий...  Убий  його  чи  мепi
дозволь утiшити себе мстою-вiдрадою.
   - Прiч! - Баян обернувся до килима, що  висiв  у  нього  за  спиною  й,
зiрвавши серед шабель та  кинджалiв  свiжо  виплетеного  з  сирицi  нагая,
оперiщив брата вздовж спини.
   Калегул заскiмлив вiд болю, а може, й вiд злостi та  досади,  проте  не
став чекати гiршого: звився змi?ю й вiдкотився до запони, затим i зник  за
запоною.
   На якийсь час у наметi зависла нiмотна тиша. Радники  пе  насмiлювалися
радити щось, каган боровся i не мiг побороти  в  собi  зроджений  братовим
вторгненням рнiв.
   - Хто з вас зна? цього Мезамiра? - почули  нарештi  його  голос.  -  Чи
справдi такий ?, як його видав нам Калегул?
   - Я знаю, - обiзвався кметь Котрагiг. - Був iз сольством хана Завергана
у Тиверi, бачив там i  чув  Мезамiра.  Брат  твiй,  мудрий  володарю,  ма?
великий гнiв на нього, проте i в гнiвi не применшу?  мудростi  того  мужа.
Тож iян кажу: будь обачний iз ним.
   Баяна чи то застереженням пiдстьобнули, чи не мав на кого  вилити  гнiв
свiй, як i бу?сть свою, одразу ж доволi рiшуче повелiв:
   - Кличте антського сла. I всiх радних також.  Мезамiр,  як  i  належить
словi iншо? землi, правився на перетрактацi? з каганом не сам. Поруч  iшов
молодший брат, його Келагаст, позаду - ще три мужi  в  нових  строях,  при
всiй, що ? в антських комонникiв, бронi. Чинностi в ?хнiй ходi, може, й не
було, тим паче особливо?, проте завважали: тi обри, що стояли при ханськiм
наметi,  затримали  на  них  подивованi  позирки  очей  сво?х  i   нiмують
дивуючись. Чи не зрiст бентежить? Пробi, не вперше ж бачать  таких,  хоча,
коли казати правду, Мезамiр i се мав на оцi, випрошуючи  в  князя  братову
сотню: дружинники в нiй дужi i високi на зрiст, чи не  навмисне  пiдiбранi
так.
   Коли перед слами пiдняли завiсу i тим сказали: заходьте до намету, анти
змушенi були пригнутися, аби ввiйти, а ввiйшли та випросталися,  не  могли
не завважити: приголомшили сво?ю з'явою  не  лише  терханiв,  бегiв,  а  й
самого кагана. Як сидiв на чiльнiм мiсцi застиглий, насторожено очiкуючий,
так i лишався сидiти. Анi запросин не почули вiд нього, анi слова-привiту.
   - Нарочитi мужi князя дулiбського Добрита, всiх iнших антських земель -
Тиверi, Уличi, Надросся, Ки?вських Полян, - не без  умислу  нагадував  про
свою силу Мезамiр, - низько кланяються тобi, привiдцi  славного  в  свiтах
племенi аварiв, i зичать здоров'я на многi? i многi? лiта.
   Мезамiр доземно  вклонився  Баяновi  i  знову  випростався  та  прибрав
належно? словi чинностi.
   - Най вибача? привiдця i все плем'я аварiв за турботи i прикрощi,  яких
завда?мо сво?ю з'явою, одначе й не з'явитися в сi тривожнi для люду нашого
днi не могли. Князi землi Трояново? опечаленi  розбратом,  що  стався  мiж
нами та аварами, i паче всього - намiрами ратi тво??, достойний  привiдцю:
iти в нашу землю з мечем i сулицею. Тож i прислали мене, свого  нарочитого
мужа, аби запевнив тебе, мудрий i славний кагане: в антiв нема? до тебе  й
твого племенi анi найменшого зла, як нема? й лихого намiру.  Вони  сумирно
сидять в обводах землi сво?? й во; дiють  бути  з  аварами  i  всiма,  хто
сто?ть на ?хньому боцi,  у  мирi  та  злагодi.  Коли  те,  що  сталося,  ?
непорозумiнням, князi i люд  антський  ладнi  сприйняти  його  як  таке  й
укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусiдою.
   Мислив собi: сказав усе, принаймнi для початку, настав час  почути,  що
скаже каган. Тож змовк i жде, зирячи на повелителя аварiв зiгрiтими доброю
сподiванкою очима.
   - В аварiв, - почув нарештi Баянiв голос- а надто  в  ?хнiх  сусiдiв  i
соузникiв, ?  причина  для  розбрату  з  антами.  Вашi  татi  не  ?диножди
вторгалися в обсадженi нами землi, вбивали й полонили люд наш, забирали  з
собою табуни комоней, отари  овець,  череди  корiв.  Скажи  князям  сво?м,
терпiння урвалося, настав розбрат, буде мста i сiча.
   - Достойний! - не брав його гнiву  до  серця  Мезамiр.  -  А  ти  можеш
показати нам тих татей?
   Зумисне чи по молодостi й простотi сво?й дивився на кагана допитливими,
ба навiть веселими очима й ждав на  його  вiдповiдь.  I  та  веселiсть  не
сподобалася Баяновi. Смуглий вид його  побагровiв,  очi  налились  кров'ю,
ось-ось