но дожити вiку, - перший озвався iмператор. - Усiм сто?ть в очах i в тiм'? багатство Вiзантi?, всi прагнуть поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги. - Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть поселитися. - Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Сво?х не маю? - I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв простору залу Августiопа й сво? щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних. - Де зараз полководець Велiсарii? - Далебi, спочива? пiсля виснажливих походiв. - Скажiть йому: поволi наем бачити у себе. I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав: - I небожу мо?му Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди, лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi ?? загорiлися пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все ж розширились. - Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарi?м? Тi рештки, що ма?ш у Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти? - Може, й рештки, що вдi?ш. Важливо, аби було кому вести ?х. Там, у провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гада?ш, нема? чи замало ?х? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по фортецях i ждуть милостi вiд iмператора. - Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти кутригурiв, не завадить. Одначе я на тво?му мiсцi покликала б насамперед слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi Вiзантi?, стинатися з усiма, хто йтиме у ?? обводи з полуночi, то хай стають тепер на наш бiк. Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi. - То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав за ?хнього хана свою дочку. - Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм, виходить, забув. Iмператор зиркнув на не? i замислився. - Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак iшов на родака? Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на ?? устах, заiскрилося в поглядi. - Ну, а обри? - Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи утигурiв. - Ти забува?ш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське порiддя. Вони на все спроможнi. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед ?хнi ласi очi золото, висип ще чи принаймнi побрязкай ним i побачиш, що з того буде. "А й справдi, - схилявся до ?? мислi Юстинiан. - Це варвари, вони на все здатнi. Хай Велiсарiй iде у фракiйськi провiнцi? з когортами, а сли з солiдами - до утигурiв та обрiв. Чи одне другому завадить?" "Стривай! - вихопився сумнiв. - Де вiзьму стiльки солiд? На те, щоб утримувати за собою вiдвойованi у варварiв захiднi' иривiицi?, треба ?х, щоб стояти проти склав;'Нiн, iди затопали Iллiрик, те-к -гриби. Щи й цим, обрам iл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всi хочуть?" Феодора не вмовка?, знай пiдшуку? резони й перекону? цими iмператора, а iмператор сто?ть, мовби шарпане вiтрами дерево, i не може зважитися на те, що радять. Розкида?ться ж пе чимось, розкида?ться скарбами, стягнутими з тих, котрi он як попрiкають його. Коли пiде на це, змушений буде знову оподатковувати. "А-а, - маха? зрештою рукою i велить кликати когось iз сольства. - Мають пiдданi аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'? з iмперсько? землi, на дим, що йде з осель зледачiлих. Не хочуть чи не можуть самi стати на оборону отньо? землi, хай дають солiди". VII Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотiшеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе i жони сво?? дозвiлля - все нередзим'я i всю зиму був iз Каломелою, а друге, он як вознiс себе в очах кметiв. Тодi ще, як повернувся з Тиверi, зiбрав ?х i сказав: "Нам i дозволено, i не дозволено iти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я i зиму, бо лише по зимi пiдемо". Не вiда?, думали кметi чи нi, одне зна?: не мiг пристати до того, що надумали. Коли зiбрав ?х перед походом та став питати, всяке казали i на все указували, не вказали лиш достойно? путi. - А коли так зробимо, - винiс на ?хнiй розсуд свою думу-рiшенець. - Не тодi пiдемо за Дунай, як спаде та вигрi?ться в ньому вода, а тодi, як снiги вже стануть мало не до решти, а крига па Дуна? буде ще мiцна - така, що витрима? i воя, i його огира. Якусь мить нiмували всi, потiм заговорили навперебiй, зрештою стали схоплюватися ii виголошувати своему привiдцi здравицi. - Слава мудрому хановi! - Слава й хвала! Слава й хвала! - З таким - хоч на край свiту! Не кривитиме серцем: радий був чути такi здравицi. А ще бiльше радiв опiсля, коли замисел його виявився н" просто вдалим - на диво угодним для всiх та щасливим. I Днiстер перейшли по льоду, нiким но були помiченi, i Приднiстров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбiльше боялися - занесеного сиiюм безнуття, i на Дуна? вийшли в тiм мiсцi, де не було анi тиверських сторожових веж, анi ромейських фортець. Зате рiка лежала скована ще льодом - вiд берега до берега полискувала ним пiд скiсними й холодними па передлiттi променями сонця. Правились через не? по одному i вдень. Правились i потерпали, ясна рiч: а раптом пiд котримсь iз во?в, що йшов поруч iз огирем, чи пiд огир'ем виявиться промо?на? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обiгрiлись при багаттi, та наситились ?дою, та вилаштувались сотнями, радощам всiх не було меж. - Слава хану Завергану! - кричали тисячоголосе i не зважали на те, що хтось десь почу?, ?х десять тисяч, i всi мечники, пiд кожним гарячий степовий кiнь. Хай спробують роме? спинити таку лаву. Присяйбiг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер пiд ними твердь, теяер нiщо ?х не спинить. Хан не мав тут наперед посланих вивiдникiв, як мав повсюдно ?х ромейський iмператор, тож i не сподiвався довiдатися, що вчинить Юстинiан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тодi лиш, як кутригури знiмуть тут веремiю, до яко? змушений буде прислухатися не лише iмператор, а й тi, що здiйснюватимуть його волю. А так, iншо? путi до перетрактацiй iз ромеями нема? й бути не може. ?х тiльки силою й можна примусити розмовляти з варварами. Мусить зiзнатися сам собi, i зараз не вiда?, чого домагатиметься вiд роме?в: таки облюбу?, гуляючи по Мiзi?, землю й скаже iмператоровi: "Уступи ?? менi", чи вiзьме, що можна взяти вiстрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметi усе ще тiшать себе сподiванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вiчнi часи, а йому, признатися, но вi риться, що буде саме так. Хай i про себе, все ж схильний думати iнш'е: з добутою в цих землях здобиччю i на Онгулi непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Роме? менш за все сподiвалися нападу та ще в такий час - раннього передлiття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях i гадки не мають, що хтось звiдкись може вторгнутися. Уявля?, як перепудяться довiдавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володiють, i тiкатимуть куди очi дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солiдами i нишкнутимуть за стiнами возвсдешiх iмператором фортецi. Вiд тих, що ховатимуться за стiнами, всього, звичайно, можна сподiватися. Коли сила буде на боцi кутригурiн, нишкнутимуть, уповаючи на милiсть звитяжцiв, коли не станс ??, вийдуть iз засiдок i вдарять у спину. То напевно. А проте iншо? ради нема?. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним намiром - сiсти на нiй. Тi, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусiдами, а сусiдiв усiм дозволено дражнити, тiльки не кров'ю. Кровi пiхто не проща?. Тисячi не довго йшли скiфським трактом. Нагулявшись по околiях i не натрапивши на опiр з боку роме?в, розбилися на сотнi й подалися геп далi - в широкi й безмежнi, як i там, на Онгулi, степи. Не спиняв: хай iдуть. Казавбо вже: роме? не сподiвалися вторгнення. Доки довiдаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуля?ться, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим. Вiн не казав сотням, як i тисячам: "Вперед, тiльки вперед!" Та вони й без казань розумiли: хан мислить саме так. ?дине, чим поцiкавились, коли вiдходили: де здибаються з хапом? - На трактi, що веде до Маркiанополя або ж пiд самим Маркiанополем. Були слухнянi: ждали на нього i тих, що з ним, там, де велiв ждати. I раз отак, i вдруге, i втрет?. Полишать при обозi нахапаний по околiях товар - i знову зникають на кiлька днiв, полишать - i зникають. Аж поки не перетнули ?м путь i не сказали: доста. Не лiз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по колiях гiнцiв i збирав розпорошенi тисячi. На щастя, й роме? не поривалися до сiчi. Заслонили путi, iцо вели в гори, й ждали чогось. "Не iнакше як на пiдмогу сподiваються. То, може, скористатися цим i повести перетрактацi? про поселення?" Надумався i спорядив нарочитих мужiв. - Хочу говорити з привiдцею, - сказав через них. - Про що? - Хай виходить за стрельбище перед во?в сво?х, там почу?. Не одразу вiдповiли, думали. Л може, й радились. . - 3 татями одна розмова, - сказали нарештi, - меч i сулиця. - Хто привiдця легiону? У вiдповiдь - мовчання. I збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нiн не вперше виходить па сiчу, однак не так i часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрiм того, ранiш виходив яко сотенний, тепер ? привiдця всi?? ратi. Хто, крiм нього, подба?, аби знати, що помишля? супостат, куди i якi сили кине? Хто ма? розкинути мiзком i упередити його, супостата, зустрiти там, де вдарить, i вдарити там, де не жде? Хан i тiльки хап. А коли так, де тут до супокою i яка мова може йти про супокiй? Наста? вирiшальна мить, мусить бути готовий до пе?, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, i звитяжцем на боролищi. Найперше, про що подбав iз тими тисячами, що були при ньому, аби роме? не обiйшли ?х i не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усi заповiдi - заповiдь. А все ж твердостi духу не почував у собi: гримав на во?в, що поверталися, не розшукавши котрогось iз кметiв, гримав i на кметiв, коли з'являлися перед його очi не тодi, коли хотiв би бачити. - Ви чого йшли сюди? - допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околiях и пiдбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. - Гада?те, роме? до самого Константинополя тiкатимуть, зачувши ваше iм'я? Ставайте там, - показував, - i робiть усе, що належить робити воям, коли доходить до сiчi. З десяти тисяч комонникiв, що йшли з ним через Дунай, при Завергановi було менше половини. I це не могло не бентежити привiдцю кутригурiв. - Бевзi! Байберечники! - нарiкав на тих, що все ще гасали невiдомо де. - Ба, як голосно кричали на радах: "Люд знемага? в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського ма?мо йти i добувати землю, що стала б годувальницею не на лiта - на вiки". А прийшли на таку землю - й забули про люд, жiночий байберек затуманив мiзки! ?дино, що тiшило, - йото таки почитали в ратi. I нипiкли, коли гримав, i в помiч старалися стати, коли видiли: в пiй с потреба. Хап мас тяму, та яко привiдця оп якиii небувалий i нетвердий у собi. Бачили, роме? теж збирають силу й ставлять ?? так, аби при нападi було кому захищатися, у наступi напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокiйними, а неспокiй гна?i ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили ?? iмператорськi стратити яко спокусу, чи такi? не бачать, яка ?й спокуса? Заверган приглядався до не? з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i знову приглядався. - Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче. Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн над'?хав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити. - Бачиш той густо порослий деревом виярок? - Бачу. - Роме?, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай, чи так це, або iншу щiлину знайди в ?хньому таборi. Вночi ма?ш проникнути тi?ю щiлиною, зата?тися за спиною когорт i вивiдати, що дi?ться в таборi, яку силу мають стратиги, чи надходить ?м помiч, куди простують тi, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими. Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем, i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I оме?, - казав, - вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться ??". Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний. "Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як треба". Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся, уже й розбудили. - Хане - сказали ута?мнично, - кметь поврат волi? бачити тебе. Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тi?ю рвiйнiстю дрiмоту. Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн недаремно ходив до роме?в. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки. - Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - ? можливiсть заволодiти ромейським табором i без надмiрно? кровi. - Такшi малочисольшш вiй? - Нi. Числом ?х немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало. Iнше нагледiв я, будучи в роме?в: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр. Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами ре?ей його й бачив стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi, видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять ?м, кутригурам, розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на роме?в, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може бути звитяга, i неабияка. - Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть вотня? - Пройде, хане, щоправда, тiльки пiшо. Замислився Заверган i все ж ненадовго. - А що буде, коли хтось оповiстить ромейськi когорти: привiдцi в бiдi, i тi кинуть супроти вас комонну сотню, а то й двi? Встигнете зникнути в яругах i переховатися купно з полоненими привiдцями, доки надiйдуть нашi? - А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й пiдемо назустрiч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табiр. Хан не приховував втiхи вiд того, що чув з уст свого вивiдника. - Дiло речеш, Коврате. Присяйбiг, дiло! Ось тiльки чи стане на те сотнi? - То вiзьмемо бiльше, хоча б i три. Де пройде сотня, там пройдуть i всi iншi. I то правда. Нiч он яка затяжна, тако? ночi багато можна встигнути. Лиша?ться в одному визначитись: хто поведе цi сотнi? Виправа достойна твердо? руки хапа, а хана й тут треба. Коли дiйде до пiчного вторгнення у ромеiiський табiр, до удару, що ма? зламати роме?в, хан мусить бути тут. Отож вести сотнi за спину ромеям, крiм Коврага, нема? кому. Так i сказав: - Вiпiрава ця неабияка. Вiзьмеш ?? на себе? - Коли хап зпiрястi.сп, чому по вчптп? - На тому й станемо, - поспiшив виректи Завергап i, нiби засвiдчуючи сво? вдоволення згодою, простягнув десницю й довiрливо поклав ?? кмет'евi на плече. На те, щоб розмислиш i розтлумачиш, хто, де i як дiятиме у цiй виправi, був даний день i половина ночi. А па саму виправу вiдводиться куций iз куцих час. Бо покладаються не так на силу i обiзнанiсть, як на зухвалiсть. А ?? може дозволити собi лиш той, хто вмi? бути i мужнiм, i мудрим, i беззастережно одважним. Нагадував усiм про це, а чи будуть такими, коли Коврат i його сотнi подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в нiч, по сутi наослiп, та й роме? можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподiваються. Звiдки знати, як буде, що буде насправдi? А втiм, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пiшов, вороття нема? вже й бути не може. Оскiльки роме? вiдмовилися вiд перетрактацiй, сiча неминуча, i буде лiпше, коли почне ?? саме так. Тихо як у селищi й поза селищем. Сплять усi чи зата?лися? Роме?, напевно, сплять, чого мали б не спати? Во? ж його не повиннi б. Там, куди пiшов Коврат, ось-ось мають запалати хижi, знiметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всiх покличе на сiчу. Заверган пiдводиться iз старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Сто?ть пiд зорями, дослуха?ться до околiй. Зрештою кида? доскiпливий погляд на небо, шука? зорю, котра ма? повiдати йому, чи довго ждати ще сподiваного знаку. - Хан так i не заснув, мабуть? Оглянувся - позаду намету, бiля напiвпригаслого багаття сидiло кiлька i серед них кметь, котрому велено бути сьогоднi при хановi й робити гласними для всiх його повелiння. - Коли не заснув досi, то тепер уже й не спатиму. Вiз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли свiт благословлятиметься. - I все ж тi?? зорi, що благословля? свiт, нема? ще, хане. - А так. Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й за ромойським табором снежити. - Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже потiм запитав: - Тим, що всього лиш грi? кров, чи тим, що валить з нiг? Кметь смi?ться i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiста? баклажок iз вином. - Це, хане, з тих, що грi? i веселить. Того, що валить з иiг, при собi пе ма?мо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго. Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати кметя чи нагримати за невчасну веселiсть? "Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед сiчею, то во? тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич? Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Нацiлився випити й нагледiв тi?? митi: там, куди пiшов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва. Схопився Заверган, став на рiвнi, догляда?ться, бентежачись i радiючи водночас. - Либонь, нашi подають знак? I кметь, i во? його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорiлося друге, за ним i трет? багаття. - Так i ?! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс братницю. - За звитягу, кутригури! Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й вiддалений стугiн потривожено? в соннiй тишi землi. Заверган ви?хав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча. - Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i тiльки навалом! Далi не доглядався, скiльки ?х iдо за ним i як iдуть. Одно знав: iдуть усi. Бо чув, як дужо стугонить земля пiд копитами, як норовлять настигнути його й нiяк не настигнуть багатоголосий кiнський храп, нестримне пориванця. Воiстину пiдцвьохувало тi?ю хвилею, додавало попностi, сили, снаги. А ще зухвалостi, того одчайдушною яажашш ли i у, иу?итi, лiсш i iiеодмiшiи .iiшiяги, що ни зна? сумнiвiв, а отжи i мiри. Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що дi?ться довкруж, бодай якось вплинути на те, що дiятиметься, - скакав у пiч i вiрив: недаремно скаче. Несподiване вторгнення в ромейський табiр, та ще таке навальне, та ще поночi, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить стенутися дух. То - без 'сумнiву, то - напевно! Коли те сталося: i табору досягли безборонно, i в табiр вломилися, не до того було, щоб брати на себе все i всiх. Кричали сполоханi вторгненням люди, iржали язвленi чи й смертельно враженi комонi, вирувало видиме i те, про яке мiг лише догадуватися, побо?сько. Тож i не думав про рать, якось i не згадав у тiй круговертi, що на його сумлiннi виправа. Вiдбивав мечем нацiленi в нього сулицi, стинав голови необачним i розтинав вчасно пiдставленi щити обачних, топтав огирем знетямлених i знову здiймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертнi зойки i сам хрипiв од лютi, надмiрно? в молодечiм тiлi завзятостi. Пер куди бачив i спинився тодi лиш, як не нагледiв поперед себе роме?в, а хтось iз кутригурiв зловчився й пiдпалив наготовлений звечора хмиз для багать - в одному, другому й третьому мiсцi. Вогонь освiтив поле сiчi й одразу ж явив хановi незаперечнiсть його звитяги: кутригури були повсiодно, вони запрудили собою ромейський табiр, i коли в таборi хтось боронився ще, то боронив уже не табiр - власне життя. - Хане! - над'?хав волохатий, в овечiй шапцi i овечiй шкурi через плече комонник. - Кметь Фемаш велiв сказати тобi: там, - показав обiч, - роме? обставились возами й не дають пiдступитися до них, засипають стрiлами. - То й що? - Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, iншi отямляться i стануть супроти нас лавою. - Скажи кметю, хай оточить ?х сотнею-другою й трима? за возами. Всiм iншим переслiдувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон - байдуже, аби звитяга була повною i для всiх явпою. Тепер тiльки помiтив: сотня, котрiй велено бути при хаiювi й оберiгати хапа, робити гласними його повелiння в сiчi, була при ньому, /i-.дала, що новолиiь, куди поведи. - Де Коврат? lie об являвся ще? - Не видiли, хане. - Звелiть першим, що траплять на очi, сотням, хай iдуть назустрiч Коврату i будь-що розшукають його у цiй круговертi. З ромейським табором i без них упора?мось. Дар'емно бiдкався хан Заверган, як правитиме в передсвiтанковiй теменi сiчею. Хто мав потребу в його помочi, той розшукував i в круговертi побо?ська, всi ж iншi обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де iде сiча, там i зосередження ромейських когорт. Будуть потятi вони або ж полоненi, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вiтець. Та й привiдця ж ? поруч. У кутригурiв вiддавна повелось i понинi ведеться: що не рiд, то й своя сотня, а сотня ма? кметя, а на мiсце кметя яко ж i його посiбникiв рiд не поставить когось там. Обирають не безпремiнно старiйшого серед старiйших. Старiйшини там, у родi, стоять над усiма й повелiвають усiм. В сiчу посилають кметями тих, у кого ясний зiр i мiцне, на подобу крицi, серце, хто вмi? тримати в руках не тiльки меч, а й сотню, бачити зiрко i мислити остро. Тут, на боролищi, вмiли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Роме? чи не лiпше за них були здатнi до того. Доки тi з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, поверженi мечами чи затоптанi комонями, найближчi до них ставали на мiсце потятих i бодай якось стримували лави, всi iншi або ж гуртувалися в манiпули й, прикритi щитами, засипали вторгнених стрiлами, разили з-за щитiв сулицями, або встигали добратися до комоней i йшли на кутригурiв яко м'ечники. А з ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тодi й кликали на помiч хана i тi, що були у нього пiд рукою, сотнi. Заверган не лише iнших посилав на виручку, сам теж ходив на чолi сотень. Був-бо муж дужий i величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож i страшились його роме?, рано чи пiзно розступалися перед ним. А того вже доста було, аби згуртованi для оборони самих себе i сво?? честi манiпули переставали бути згуртованою силою i громилися тими, що йшли за ханом, поодинцi. Пiсля одного з таких вчасних ударiв на роме?в настиг Завергана гiнець i крикнув, осилюючи брязкiт мечiв, клекiт сiчi-рiзанини: - Хане! Коврат тут! Ма? при собi двох ромейських стра тигiв. Пита?ться тебе: що робити з ними? - Отак! - обернув до гiнця розпашiлий у сiчi лик i не став слухати, що скаже. - Веди! - повелiв. Коврата розшукав серед стовписька во?в. Стояв спiшений, слухав когось чи повелiвав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрiбне. Зiскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом i тими, що були з ним. - Це правда? - Правда, хане. Во? вволили твою волю: ромейськi стратиги у наших руках. Був веселий i вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним i хан. - Це наша найбiльша звитяга, Коврате. I твоя дарственниця в нiй знаменна серед знаменних. Надумався i вiдстебнув кинджал, що висiв у нього при поясi. А вiдстебнувши, рiшуче й довiрено передав Ковратовi. - Бери, кавхане. Дарю на знак мо?? особливо? вдячностi i схильностi до тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, тво? полоненi. VIII Сiча тривала до ранку, i лише вранцi почала згасати. Заверган, може, i не помiтив би цього, та згасала якось аж надто вiдчутно i зримо. Роме? тiльки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу, па -табiр звалилася сила, якiй годi противитися, i склали мечi, зняли перед кутригурами шоломи. Хан торжествував. Кому-кому, а сам собi може зiзнатися: вiн i не мислив, що так блискавично швидко вiзьме гору. I над ким, над самими ромеями! Скiльки ж ?х було тут? Потятих годi й лiчити, язвлених - тим паче. А полонених ii],о бiльше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою, i поготiв. Нi, таке привiдцi кутригурiв i в снi не могло приснитися. Бачить Небо: сво? сотнi, як були, так i ?, роме?в же ведуть та й ведуть пiд пугою. А ще зберуть i доправлять у табiр незлiченiй вози, усе, що на возах, заарканять полишених на полi сiчi комопсй, зженуть товар, що мав бути ?жею потятим та полоненим нинi ромеям. Хто мiг сподiватися, що за одну нiч привалить стiльки добра, впадуть з неба такi дари? Одначе й вони менше важать, авiж доправленi в табiр оба стратиги - Сергiй та Едерман. Розбитi щойно когорти iмператор набере серед сво?х числспппх пiдда?тих, комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таi;ож зiiайдс до взяти, ят; i полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигiв почне торгуватись. Чи це ffe ? та щаслива днина, а в днинi - нагода: одмiнити долю кутригурських родiв, виторгувати в iмператора "а полонених стратигiв зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й нi? Чи вiн, Заверган, ие за тим iшов сюди? Чи йому не буде чим приперти iмператора до стiни и сказати: або - або? Полоненi можуть пiдтвердити: не раз i не двiчi хан прагнув стати до перетрактацi?, домовитися про переселення родiв сво?х, не чинячи насилля, уповаючи на ласкаву згоду iмператора. Цi мислi-втiхи не полишали младомладого хана кутригурiв анi тодi, як стояв иа узвишшi i стежив за повержевим супостатом, за поранням кутригурських сотень у таборi повержених, анi пiзнiше, як повертався звiдтам у селище, возсiдав у наметi й слухав звiди кметiв чи повелiвав кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий i схильний до веселощiв - якийсь незвично щедрий та добрий iз ними. I кметi одважилися скористатися тою щедрiстю. - Хане, - сказали. - Во? нашi билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили i поту пролили, добуваючи собi славу, а родам благодать. Дозволь ?м повеселитися по сiй кривавицi. Згадав пiднесене вино, розмову при багаттi. - А певнi, що супостат повержений увесь, що поблизу нема? iнших стратигiв? - Звiдки ?м взятись, хане? То вся сила, що зумiв виставити супроти нас iмператор. Полоненi журились мiж собою: тепер, казали, кутригурам вiдкрита путь до самих Довгих стiн. - Живностi доста взяли? - Бiльше, анiж можна було сподiватись. Комоней тисячi, бикiв та корiв також. Про все iнше, як i про бочiвки з вином, казати годi. - Во? справдi заслужили перепочинок. I достойний. А проте хай перепочива? i веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Чере.ч добу всселитимуться тi, що пильнували, пильнуватимуть тi, що веселилися. Аби не було нарiкань, даю на се iiосплiс седмицю. Доста? Кметi зустрiли його повелiння згукамi? радостi i втiхи. Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й треiьим, стурвали на юнiш Заиграли завважив: тою вина, щи взяли у римейськиму таборi, i iих жон, що були В селищi та його околiях, виявилось замало. Во? його везли та й везли з сусiднiх селищ i вино, i жон та дiвиць, не розминулися навiть iз тими жонами, що вiдмовилися вiд грiховного свiту й вiдмолювали сво? власнi грiхи за монастирськими стiпами. Усе те насторожило хана. Свавiлля захмелiлих може набрати тако? сили, що годi буде спинити його. А так. Хiба не бачить? Повелiвав: однi пийте-гуляйте, iншi пильнуйте тим часом. А де тi, що пильнують? Усi при п'янiм гуртi i всi - пiд хмелем. "Маю класти цьому край, - ста? на мислi. - Ось тiльки як? Скликати кметiв i нагримати за те, що забули про повдппiсть? А що хмiльним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? " Навiть вiрнi забули, що вони вiрнi, пили й веселилися, як i всi iншi. "Маю почати а них", - надуму?ться Заверган i велить покликати до нього Коврата. Той не забарився об'явитися. - Щось сталося, достойний? - Всiм вiрним - на комонейi Стояв i нiмував. - А обiцянка? - Чи я тривожив би ?х, коли б не велiння Тангри i повинностей? Того було досить: i Коврат здимiв по хвилi, i вiрнi були посадженi па комоней та вилаштуванi на намiстi. Коли ви?хав перед них та приглянувся, не мiг se примiтити: хмiльнi, i добряче, а деякi й невдоволенi тим, що локлав край ?хньому веселiю. - Я колись ображав вас, мужi? - не без умислу почав iз найголовнiшого. - Нi, - обiзвалося кiлька. - То знайте: i ие дозволю собi такого. А те, що обриваю зараз веселi? ваше, не берiть до серця. Ви сво? надолужите потiм. Бачив, осмiхаються й теплiють лицями. Тож i не став бiльше промовляти до них, приострожив огира й покликав iти за ним. ?х було немало, тож i курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свiжий аер, що бу вид, при?мно освiжа? груди. А того комонниковi доста, аби забути прикрощi, почувати себе втiшеним, коли це окриленим. Хан i сам не знав, куди веде вiрних, щи скаже ?м, кили далi вести уже буде нiкуди. В одному невен: ма? вести з табору i до того часу, доки не остудять у собi i не розвiють по вiтровi хмiль. То нешвидко буде? А що вдi?, коли iнакше протверезiння не настане? Поминув одне селище - не спинився, поминув друге - i знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотнi. А зближаючись iз третiм, нагледiв в ущелинi мiж невисоких гiр забудову, схожу на християнську обитель, i осадив замиленого уже огира. - Зда?ться, те, що треба. Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмi кутригурiв ще не було. Одiбрав кiлькох i повелiв старшому з них: - Забрати все, що е цiнного. Спершу винесли звiдтам, що можна було винести, потiм обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледiли, яка то купа, зда?ться, й зовсiм протверезiли. - А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселiю й повiв сюди? Перезириулися з ним i вiдмовчувались. - Бачу, не зовсiм утямили. Ну, то берiть оцi набутий, дарую ?х вам. Про все iнше скажу, коли повернемось до табору. Об однiм лиш проситиму: поки стече дарована ратi седмиця на веселi?, усi мають знати, що жде ?х попереду. А перед тисячами був i одвертiший, i велемовнiший. - Кутригури! - звернувся зично, аби всi чули. - Досi ми йшли по ромейських долах i уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в ?хнiй землi без зайво? кровi i зайвих руйнацiй. Вiднинi такi уповання вiдпадають. Самi бачили: ромейськi стратиги не захотiли навiть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо ?х стати на розмову! Надалi, гадаю, вчинимо так. Ус'е, що взяли донинi, - а взяли, самi зна?те, немало - нема? потреби тягти за собою. Тут, де сто?мо нинi, буде наш табiр. Однi залишаться й стерегтимуть його, iншi пiдуть до самих Довгих стiн i потручають та потрусять роме?в, що по сей бiк Константинополя, так, аби i в Константинополi затремтiли й самi зажадали говорити з нами. А вже як зажадають, Скiкемо, чого пришплi? i хто ми. Пiдете двома колонами, мужi. Одна правитиметься прибережними, iнша глибинними провiнцiями Фракi?. Одну поведе кавхан Коврат, другу - кмоть Котрагiг. Я лишаюся в таборi i жду вас, со родичi мо?, з переятою славою i переятою змогою! Аби те сталося i сталося швидгпе, ближнiх провiнцiй не чiпайте, з ними упораються тi. що лишаються в таборi. Iдiть до самих Довгих стiп i гютручаiiте роме?в пiд самими стiнами! Останнi слова його речницi згубились у морi одностайного схвалення намiрiв привiдцi i возданням хвали мудрим його намiрам. А та хвала, бачив, не потребу? зайвих розмов. Вона свiдчила про iнше: настав час дiяти. I кутригури дiяли. Йшли узбережжям i сiяли страх сво?ю ходою, йшли глибинними провiнцiями Фракi? i теж сiяли, дiйшли до Довгих стiн i примусили тремтiти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то бiльше посувалося бiженцiв, сам iмператор задумувався, як йому бути, i в страху перед вторгненням повелiв виносити з ближнiх вiд Константинополя храмiв цiнностi й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварiв - i те всi знали - не було кого. Шiстсотсорокап'ятитисячна армiя Вiзантi? в часи ?? розквiту за Юстинiаново? молодостi зменшилася через упадок духу як пристарiлого iмператора, так i само? iмперi? до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Однi легiони - в Iталi?, iншi - в Лiвi?, ще iншi - в Iспанi?, в ?гипетських Фiвах чи на боролищах з персами. Ото лише й вiйська в столицi iмперi?, iцо недостатньо навченi ратному дiлу горожани - дiмотй i схоларi?. Л кутригурiв, подейкували, тьма, i кутригури такi, що одведи боже i заступи. Нiчого святого за душею, серед усiх варварiв - варвари. Не iнакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, iменовану чумою? Тепер кутригури... Боже праведний! Що воно буде i чим завершиться? До погибелi йдеться, погибiль гряде. Зате хан Заверган не думав i не гадав, що йому загрожу? вона. А сталося. Тодi саме, як во? його пiдiйшли i стали табором за сто сорок миль вiд Константинополя, прискакали гiнцi з Онгулу i заволали перепуджено: - Бiда, хане! Утигури пiшли в нашу землю. Палять стiйбища, беруть живнiсть i полон! Не мiг повiрити тому, що чув, та й не хотiв вiрити. Що вони верзуть, цi перепудженi гiпцi з далекого Онгулу? Як це - пiшли утигури, палять стiйбища, беруть полон? Чихап Сандiл не вiда?: доки муж його доньки ходить поза обводами сво?? землi, пе хтось там iпший, жона кутригурсi.кого хапа в одсiтi за тоту землю? Но - пiдступ, лиха з лихих змова? - Ви тямите, що кажете? - Хотiли б не казати, хотiли б не нести тобi цi?? чорно? осмути, та що вдi?мо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, - правда? - А що ж Каломела? По зумiла чи не захотiла покликати во?в, стати на захист людностi i землi? - Кликала, хане, та не дiйшов ?? клич до вух оборонцiв. Навала була повсюдна i нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча. Прокляття! Як же це могло статися? Вiтець не зважив на те, що в одвiтi за Кутригурську землю його донька, й пiшов супроти доньки чи таки був у змовi з нею? Що ж його штовхнуло па те i друге? Нагода: нема? хана, можна чинити iз його люднiстю усе, що заманеться. А кревнi зв'язки? А загроза мсти-вiдплати? Гада?, це так собi, легкий туман перед сонячною дниною? Ну, нi! У хана Завергана е сила, щоб прийти i сказати: нi! I е здоровий глузд, щоб знайти спосiб помститися. Ти навiть не уявля?ш собi, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змi?ю звиватимешся, шукаючи рятунку, та пiзно буде. За ту твою жадобу, за чорнi умисли i ще чорнiшi дiла заплатиш сторицею! Таким вийшов перед во?в сво?х i сказав принишклим по його речницi воям: - Чули, що вчинив iз нами хан Сандiл i його жадiбиi до поживи воронячi згра?? - Смерть за це! Помста i смерть! - I я кажу: помста i смерть! Можна зрозумiти недруга: вiн диха? злим духом, вiд нього годi сподiватися чогось, окрiм зла. Можна зрозумiти супостата: вiн затим i став ним, аби не думати про благо, дбати про чорнi намiри i чорнi дiла. А як розумiти тих, котрi ширять перед нами братнi обiйми, а впорскують змi?ну отруту? Чи може бути таким прощення i пощада? - Нi i нi! Помста i смерть! Помста i смерть! - Ви довели хаповi сво?му i кметям сво?м, яку ма?те ?вс'рду руку i якi крицевi серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у сiчах ромеям. Пiд вашим ударом могли рухнути. Довгi стiни, мiг замислитись i думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суiiути йiоча u сшшу, мусшю иоссрi?уш килшпий i нiш на аахисг кревних сви?л, иiднивiсш ударим на удар. Силу ма?мо! Сила пiсля здобутих тут звитяг, вважайте, удво?лась, бо удво?лось число комоней у ратi, ма?мо живнiсть, а во?в на тотих комоней знайдемо в сво?й землi. Тож i повелiваю: доста тiшитись чужими жонами i чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних i недоля кревних кличуть вернутися па Опгул, серце i розум повелiвають: помста i смерть! - На Онгул! На Онгул! Помста i смерть!!! Помста i смерть!!! IX Хановi не треба було губитися в догадках, що змушу? кутригурiв розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як iз знесиленим у путi товаром, так i з полоненими ромеями. Як через одних, так i через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити ?? пре з кожного i пре потужно. Як же, таку тривогу i такi страхи посiяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами мiряти зворотну з роме?в путь. Одного вдень i вночi не полишав бентега, що з дiвою, кот,ру назнав на Онгулi i мав узяти одразу по поверненнi на Онгул, iншого - страх за жону, дiтей, за все, що мав у стiйбищi i не певен тепер, чи вiдшука? мiсце, де слався дим вiд обжитого перед сим безлiттям стiйбища. Гаразд, коли старiйшини роду i жона були обачними i встигли сховати якщо не всiх i все, то принаймнi себе, дiтей в нсходжених степах. А коли забракло обачностi чи сталося так, що утигури пiшли всi?ю сво?ю силою i не лишили не те що неходженого степу, навiть надi? на схованку? Як повiвся рiд i що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможнi захищатися, i вистояли чи впали потятi, пiшли, хто не впав, у зашморгу за Широку рiку, а звiдтам - у землi, де багато золота, а сила i розум раба - нива, на якiй зрiс достаток зледачiлих у золотi. О Небо! Як можна стерпiти таке i чи стерплять? Гадали: утигури - крсвняки, за утигурами - мов за крутими горами. А ба, як обернулося. Важкий бич знай злiта? у котрогось над головою i нада?, куди втрапить - па голову необачному ромесвi-полоненику чii на перепалi здухвiши попо?но? й несгодова?ют тварi. I ромей, i скотиняка прискорюють по тiм ударi ходу, чiпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичiв, i тим, i iншим, что не лиша?ться, як перейнятися страхом удостинних бича, збi?вали без того збиту пилюгу. Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мiзiю, а пилюга - вiд краю до краю, далi, нiж здатен сягати звиклий до степових обширiв зiр. Хан iз вiрною йому тисяччю - попереду всiх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возiв, не ковтати пилюгу, що ?? збива? людський i тваринний тлум. Всi iншi - з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусiм заднiх. Тож i сила кутригурська ма? бути не десьiнде - там, де кiнча?ться тлумисько. Аби не туманiти вiд розмiрене одноманiтного похитування в сiдлi, хан приострожу? огира i тим повелiва? всiм, що йдуть за ним: "Вперед. Одiрвемося вiд обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвi?мо по вiтровi тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки ?? у винi". Велiння хана - закон для вiрних. Тим паче, що в цих те саме на серцi, що й у ?хнього привiдцi: хотiлося б гцатп та й гпати отак гiрих, гнiдих, вороних, а колiт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втiха i воля бодаii на час. Так було раз, так було i вдруге. А за третiм разом не встигли вiдiрватися вiд полону i тих, що були з полоном, як висланi наперед звiду?ш зупинили хапа й сказали: - Достойний. Будь обачний i спини свiй лет: попереду роме?. Знав: i таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всi?ю Мiзiйською землею, а крiм Нижньо? Мiзii в роме?в ? землi Дакi? Прибережно?, Дакi? Внутрiшньо?, ? зрештою Скiфiя; по тих землях - фортецi з обiйденими в свiй час залогами. Чи ?м попрiкне хтось, коли з'?днаються, довiдавшись, з яким полоном повертаються кутри" гури, i стануть на путi? Одне, достойно вiддячить iмпера* тор, а друге, он як подякують стратиги, коли визволять ?х iа бiди, а трет?, усе, добуте в одступаючого супостата, стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. I все ж чи могла зiбратися по сусiднiх фортецях сила, що одважйлася б перетнути путь кутригурськiй сплi? Щось iю схоже. Для цього треба довго збирати i з багатьох земель. - Скiльки ?х', роме?в? - Того по вiдасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають памiр прийняти бiй. - Скачiть i попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його мiж тою i тою горою, самi ж опережуться позами и будуть готовi стати до сiчi. Мii зi: пiдемо па зближення з ромеями i постара?мось вивiдати, хто i як дуже заступа? нам путь. Тепер тiльки, резгледiвшись, побачив i збагнув: йому i його воям уготовано чи не найгiрше, що можна уготувати. По один бiк порослi непрохiдним лiсом гори та крутопадi в горах i по другий також. Попереду ?дина путь - вузька долина мiж гiр i позаду не лiпше то?, що попереду. Стати тут можна i боронитись можна, ба навiть лiпше, анiж на долах. Зате вперед пiдеш лише по трупах тих, що заступили вихiд з долини чи зiпхнувши ?х разом iз ?хнiм заступом. Звiдуни правду казали: роме? вийшли па сiчу i намiр мають твердий. Попереду, вiд гiр i до гiр - завали з землi i колод, мiж завалами - ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалiв i пiти пiшими чи й комонними лавами на знесилених чи й зпетямлеппх у сiчi-двобо? кутригурiв. Одразу за завалами - юрмиська щитоносцiв та метальникiв сулиць. Почувають себе вiльпо, однi вилежуються, грiючись па сопцi, iншi ховаються вiд сонця в затiнок. Усе то, ясна рiч, до першо? сурми. Подадуть голос сурмачi - i сполошиться ромейське во?нство, облiпить завали, виставить сулицi, щити i стане коли не непiдступним, то, в усякiм разi, не таким уже й абияким заступом для кутригурiв. А що ж ? десь мечники, тi, що вихопляться, коли покличуть, на комонях i хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нинi? Одразу за тамтим вигином ширшо?, анiж у них, кутригурiв, долини чи поза долиною, де кiнчаються гори i вгадуються об шири степових долiв? О так, роме? знали, де нав'язати сiчу кутригурам. Звiдси тiльки назад, до Емiмонта та його долин, i можна вiдступити. Стояв, доглядався iз схованки до роме?в та ?хнiх приготувань на виходi з гiр i мислив, а чогось втiшного для себе так i не спромiгся намислити. - Коврате, - покликав того, кому наiiбi/тьтис вiрив i па якого покладався як на самого себе. - Пiдбери собi падiйних во?н i йди до роме?в яко сол вiд ратi пашо?. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь. Коврат не загаявся в роме?в, бо далi заступу не пустили. Вийшов па iюго клич центурiон i велiв переказати привiдцi кутригурiв: з ущелин вiн може вийти лише в тому разi, коли поверне усе, що взяв у землi ромейськiй. Кавхап не став анi виправдовуватись перед ромеем, анi погрожувати. - Привiдця паш, - взяв па себе смiливiсть виповiсти те, чого йому по доручали, - волi? спершу побачитися й переговорити з привiдцею роме?в, а тодi вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто сто?ть на чолi во?в, що ставлять нам такi умови? - Чом нi? Скажи усiм, хто з тобою: супроти вас вивiв легiони сам Велiсарiй. В речах його було аж надто певностi i неприховано? пихи. Коврат вiдчув те i пiдiбрав поводи. - Скажу. Одначе й ти повiдай сво?м: привiдцею в кутригурiв хан Заверган, той самий, що погромив i везе в обозi двох вiзантiйських стратигiв - Сергiя i Едермана. Подумав i вже потiм додав: - А ще скажи Велiсарiю: ми поважа?мо його старiсть i залиша?мо за ним право визначити час i мiсце зустрiчi привiдцiв. Нарочитих мужiв Велiсарiя ждали того дня, ждали й наступного. А ?х не було та й не було. Усiх бентежило це, а Завергана найбiльше. "Що маю вдiяти, - питав себе, - коли той старий лис справдi не зажада? говорити? Лаштуватися до затяжно? сiчi з ромеями чи вiддати ?м те, що взяв у ?хнiй землi, й пiти з не? нрiч? Щось не вiриться, аби Велiсарiй не захотiв поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому. Не iнакше як готу? пастку: i полон хоче забрати цiлим та пеупiкодженим, i кутригурiв погромити, коли пiдуть через ромейськин табiр. Вiтець казав, одходячи в iпший свiт: "З усiх сусiдiв найнiдступнiшi роме?. Кому-кому, а ?м не вiр, па них пi в чому не звiряйся". Сидiти мiж цих гiр не випада?, а вести затяжнi бо? тiш паче. Бо? но витрi? мають того. Вони ладнi на смерть пiти, аби лиш знати, що йдуть на помiч кревним. Одне, виходить, лиша?ться: iти до Велiсарiя вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подi?? Коли сьогоднi по пришле нарочитих мужiв Велiсарiii, :;аптра пошле вiн, Заворiаiг, i допго пжо и поштою ночиицею: вiддасть Сергiя та Едермана, вiддасть зрештою всiх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батькiв, що бiльше не пiде в роме?, одначе всiх iнших i з усiм iншим хай випуска? Велiсарiй, бо iнакше мiж шши буди сiча i буде дарихши прилина кров. Так думав, так i вчинив би третього дня, та не встиг дiждатися його, як вiд тисяч, що оберiгали полон по другий бiк табору, прискакав комонник iз вiстями, на якi менш за все сподiвався: там, на супротивнiм кiпцi долини, пiдiйшли до табору роме? i так, як i тут, попереду, стали заступом. "Ось вона, ромейська пiдступнiсть, - не забарилась зродитися розгадка. - Велiсарiй тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас iз тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде". I вiн прийшов. Не одразу, десь аж пiд обiдню пору прислав нарочитих i сказав устами сво?х нарочитих: "Коли хап приста? на мо? умови, хай виходить у пообiдню пору на три стрельбища вiд свого табору. Я, Велiсарiй, теж вийду". Завсргановi не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Вiзантi? й далеко поза Вiзантi?ю стратег Велiсарiй. Iншим печалився: що скаже вiн, коли вийде, чи визна?, яко рiвню, i чи стане розмовляти з ним, яко з рiвнею? Не хтось-бо ?, той, що взяв гору над готами i вандалами, що поклав до нiг Юстинiана мало пе всю уславлену в вiках Захiдну Римську iмперiю - Пiвнiчну Африку, Сiцiлiю, Iталiю, окрiм ?? полупочних земель. Чи такий визна? за доцiльне розмовляти з хапом, у якого тiльки-но висiявся ус? А зiйшовся з ним за три стрельбища вiд табору та побачив, який ?, i втратив дар речi: перед ним постав геть висушений лiтами, гiдний пе лишень подиву, а й жалю старець. - Ти i ? хан Заверган, привiдця кутригурiв? - питав, не зводячи по-старечому прищурених i, як здалося Завергаповi, по-людськи добрих очей. - Так, я i ? хатi Заверган. Велiсарiй помовчав, змагаючись iз мислями, i вже потiм заговорив. - Пощо прийшов у нашi землi? На що сподiвався зi сво?ми пе вельми численними тисячами? Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову. - Буду вiдвертий, увiнчаний славою достойнику: я не мав намiру стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов i не чiпав фортець, залог у фортецях. Бо йшов iз добрими намiрами: облюбувати на терепi iмперi? багату на злаки та вольготностi землю i сiсти на нiй родом сво?м. - Отак? То чому ж стявся iз Сергi?м та Едерманом, нащо погромив ?х, оббирав люд i храми господнi аж до Диших стiй? Чи пiсля всього мiг сiсти в обводах наши? землi? - Так склалося, достойний. Я посилав до Сергiя та Едермана, як i до тебе, слiв, мав намiр сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотiли вислухати. Осмiхнувся Велiсарiй i вже по тому сказав: - Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов i не вислухав? - Ба нi, - поспiшив заперечити хан. - Сам бачиш: вертаю до роду свого i кваплюсь вертаючи. - З нахапаним татьбою? - Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у сiчi. Казав i знову скажу: я не на татьбу йшов. За сим разом Велiсарiй приглядався до Завергана довше й уважнiше, нiж перше. - Iмперiя не просила хана, аби йшов у ?? обводи, ба навiть на поселення, i тому вправi розцiнювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжцiв, тим паче, що хан справдi поверта?ться назад. Одначе й випустити його з полоном не можу. Тепер думав, що сказати Велiсарi?вi, Заверган. - Я поверну привiдцi ромейських во?в стратигiв Сергiя та Едермана, поверну й людський полон, ба навiть рогату твар. Все iнше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком во?в. - На тому й станемо. Передаси полон, стратигiв - i я приберу заступ, звiльню для тебе i тво?х во?в путь. Хотiлось радiти такому на диво щасливому завершенню перетрактацi? iз Велiсарi?м, та щось стримувало хана - не квапився з радiстю. - Коли вже ми так швидко i мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось i про все iнше? Полон бери зараз, а Сергiя та Едермана вiзьмеш тодi вже, як во? мо? будуть по другий бiк ромейського табору. Iнший мiг би й розгнiватись, а в гнiвi обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велiсарiй Же надто старий i бува'лий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом. - Хан волi? бути певним, що все буде як е? А хто менi дасть таку певнiсть? - Я. Привiдця роме?в звiв вище, анiж дозволяв сой досi, брови. - Як то? - Залишу кiлькох сво?х кметiв, яко заложникiв. Щось гхожр па розчарування промаипулп п очах i пго чолi Волiсарiя. - То невелика гарантiя, хане. Iз кревних серед во?в тво?х в хтось? - Нема?. Коли так, - надумався Заверган i похопився висловити тс, що надумав. - Коли так, заложником у тсбй залишусь я. I знову Велiсарiй не змiг приховати подиву, а дивуючись, вiдмовчувався. - Щоправда, - скористався мовчанкою i уточнив кутригурський хан, - лишаюся з однi?ю умовою: i я, i во?, що вiзьму з собою, мають бути па комонях i при повнiй бронi. Велiсарiй милостиво покивав головою. - Смiливiсть молодого хана, - сказав уголос, - достойна поваги i хвали. Хай буде так. I, вже нацiлившись вiд'?здити, додав: - З цього слiд було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би iмператоровi садити в обводах сво?? землi. Х На змiну дням приходили теплi передлiтнi ночi, на змiну ночам - ще теплiшi днi, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислi: якомога швидше мiряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володiннями роме?в, було простiше: путi торованi i на всiх долах вiльнi. Гiрше стало за Дуна?м. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Днiстра, то непрохiднi зарослi, то сторожовi вежi, то озера. Лиш за Днiстром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комонi вiдчули пiд копитами знайому твердь, возбуяв i дух, що рвав усiх до отпьо? землi. На себе не зважали, спинялися тодi лиш, як треба було попасти, напо?ти комоней чи змiнити пiд тими з них, що змалiли на силi, сiдло. Весь iнший час дня i ночi слались та й слались пiд копита трави, били в лице прохолоднi вiтри, стугонiла просохла вже пiд сонцем земля. Бо не терпiлося ратi i не до перепочинку було кожному, хто був у хановiй ратi. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповiдають вiстуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, мiж тими, що йшли на гвалт, i тими, що лишилися беззахисними перед гвалтiвниками, зiйшла i стала тi?? митi тiнь предкiв, заслонила вiд паруги, а вiдтак i вiд бiди-боялiття. Гляди, дiiппла i заслопила! Вiд Днiстрового лиману до Куяльника гостинна путь iшла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. I там, у степу, i тут, над морем, - жодно? прикмети па людську присутнiсть. Лиш птаство виспiвус па всi лади, возносить до небес багате на поживу i безпеку привiлля та сторожкi до появи людей сайгаки зриваються час вiд часу наляканим табунцем й знiмають переполох серед сородичiв сво?х. А втiм, чи тiльки сайгакiв та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темнi? пiд крутопаддю подiя, i в ту лодiю поспiхом сiдають мужi, ба навiть ?хнi жони та дiти. Не iнакше як рибалки-уличi чи, може, й iзго?-уличi, тi, кого зрiкся рiд i хто бо?ться тепер трапити на очi не лишень сво?му, а й чужому родовi. Кутригурiв тут не повинно бути. На кутригурiв коли й натраплять, то за Тилiгулом, а ще певнiше - за Бугом, де ? вже ?хнi стiйбища, а поблизу стiйбищ - близькi й вiддаленi випаси. Глядiть, як поспiшають тi, що при лодi?. Таки бояться ратi, певнi, вiдпливуть у море - порятують себе, дiтей сво?х, не вiдпливуть - можуть нажити бiди. - Вгамуйтесь, перепудиi - вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати вiдстань мiж комонними i подi?ю. - Чи така, як ви, голь потрiбна комусь? Во? жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собi бiг. Те усовiща?, мабуть, втiкачiв: од берега одпливли, а далi в море не йдуть. - Завергап! Заверган! - заволав котрийсь iз лодочних i, спонукаючи iнших, перший став гребти до берега. Хтось спинився, зачувши iм'я свого хана, й спинив сусiду, сусiда - ще сусiду. - Чи не нашi? - О Небо, таки нашi! Гляньте, не втiкають уже, поспiшають до ратi. До них вiдшукали стезю по крутопадi, спустились на берег i обступили па березi. Хто такi? Чийого роду? Чом опинилися так далеко вiд отпьо? землi, обжитих кочовищ? Догадка десятерила страх, а страх змалював певнiсть i силу. Бо тс, що почули вiд закинутих аж он куди родакiв, не спростувало, таки пiдтвердило повiдане вiстунами в далекiй Мiзi?. Вони, тi, що стоять оце перед ханом i жалiються хановi на сво? бсзлiття, не однi такi. Всi, хто мiг утекти, втекли аа Буг, а то й далi - за Тилiгул i Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжi. Хто де може i як може. Бо сво? степи стали доступнi для татей, пiдданi вогню i татьбi. То тiльки вида?ться, що степ безлюдний. Був безлюдним, нинi вже не ? таким. Нехай хан заглибиться в нього, вiдшука? глибокi чи й неглибокi балки, то й побачить: там його роди. А що не видно i не чути ?х, то мало дива: втратили все, що казало про достаток i привiлля, самих змусили принишкнути. - Де ж ханша? Що з мо?м стiйбищем? - Про те не вiда?м. Iди степом i напитуй тих, що були ближче до iвого стiйбища, гляди, знають i скажуть. Порада родакiв видалася слушною. Тисячi розбив па сотнi, сотнi - на десятки й повелiв iти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потiм обжитим родами степом i казати всiм, хто уцiлiв вiд нашестя: "Повертайтесь у сво? стiйбища й будьте певнi: з вами ваш хан, а з хапом сила, здатна оборонити вiд напастi". З собою ж взяв лише вiрних i подався па Опгул. Тепер уже пе тiшив себе сподiванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стiйбища. Там, де височiли над Онгулом намети, а в наметах грiло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повстi, якоа" оббивали стiни, висiеляли пiдлогу, де м'яко спалось па Каломелиних перинах з лебединого пуху, - ру?ни i згарище, обсмалена вогнем повсть i рознесений по всiй околi? пух; де стояли повози для роду i челядi, де буй численний рiд i ще численнiша челядь - погром i погром, а може, й кров непокiрних, тих, хто став па захист роду й полiг, захищаючи рiд. Одного не хотiв, пе мiс допустити: що така ж доля спiткала й Каломелу. А втiм, усе залежало вiд того, як повелася Каломела. Чи там, па погромi ханського стiйбища, обов'язково був сам Сандiл? Чи вiн не здатний зняти руку на доньку, коли зняв ii;i полишене на не? плем'я? Так i тiльки так: усе залежало вiд того, як повелась Каломела. Могла ж i здатися па ласку вiтця, пiти за Широку рiку разом iз вiтцем сво?м. Коли зважити все i всяк, ?й, щиро кажучи, нiчого iншого й не лишалося. Стiйбища в кутригурiв завжди обирали при водi i обов'язково у видолинках - аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тодi аж нагледить його, як обiйде приоiiгульський пагорок i спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, i покладе вже край усьому, що мучило вiд само? Мiзi?. А обiйшов та глянув - i змушений був пiдiбрати повiд, спитати охоче простуючого до водi? огира: стiйбище його як стояло, так i сто?ть неушкодженим. "Вiтець, виходить, пожалiв доню, усiх i все погромив, а ?? залишив не погромленою. Чи се на лiпше, Каломело? Кличу у свiдки Небо i тiпi предкiв сво?х: далебi, що нi". Оглянувся на вiрних - i змушений був зайвий раз пзресвiдчитись: нi i нi. Було б лiпше, набагато лiпше, коли б жону його спiткала та, що й усiх кутригурiв, доля. XI Цього разу кметi не змагалися мiж собою, змагалися з ханом: то неправда, нiби жона його не встигла кинути клич i зiбрати всiх, хто здатний був вийти супроти утигурiв. Вона ие мала намiру робити те. Вона була у змовi з вiтцем сво?м i тому зумисне нiчого не робила! Кричали один поперед одного, а всi одне i те ж. Лиш Заверган сидiв, пiдiбгавши пiд себе ноги, й тупо дивився в розпаренi гнiвом лиця. - Ханша запевня?, що посилала гiнцiв по стiйбищах. I гiнцi те саме кажуть. - Може, й посилала, та коли? Як гiнцi не могли вже розшукати стiйбищ? Як наших кревних вели за Широку рiку на арканах? Вона у змовi з вiтцем сво?м, ?й не мiсце серед нас! - А так! Вона у змовi, ?й но мiсце серед нас! Бачив: лютi ?хнiй нема? мiри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметi, окрiм Каломели? IIа Сандiловi? Вiн далеко, та й не така в хана утигурiв сила, щоб могли вимiстити на ньому злобу-мсту, тим паче пiсля такого нашестя i тако? згуби. А все ж Що вони собi мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жонi? Невже не бачать i не тямлять: така не могла бути в змовi. Згада?, як зустрiла його, якою видавалася по-дитячому довiрливою та перепудженою - i хочеться стати на рiвнi й кинути в тотi роззявленi хавки: "Ви при сво?му глуздi? Вона недосвiдчена в ратнiм дiлi жона - i в цьому вся ?? провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак - вигнанням?" А сказав все-таки iнше: - Ви можете довести, що була змова? У вас ? па те резони? - Ханшу вiдвiдувала перед тим мати. Твое, хапо, стiйоиiце лишилося пушкодженнемм! - То ж мати, а не 'насмишити! - тилне поза увагою стiйбище. - Чи матерi не вiльпо провiдатi? дочку? Чи хтось iз вас може запiдозрити в лихих намiрах матiр? Bin схопився-таки й став iiеред ними, суворий та грiзний, ось-ось, зда?ться, вихопить шаблю й скаже: "Тiльки через мiй труп!" Та кметiв не спинило i не вгамувало те. - Вiтця ?? теж не можна було запiдозрити, хане! - вкинув хтось по тишi, що настала пiсля Заверганово? речнипi. - А ба, що вчинив. - То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зiбратися з силою i пiти до утигурiв на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землi i в родах бодаii якийсь лад, дайте зiбрати ??, силу. Сандiл дорого поплатиться за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган! Кметi вiдмовчувалися. Видно було: те, що сказав ?м, не стало ще певнiстю. Аби одмiнити ?хнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав i далi пiдтримувати щойно роздмуханий вогник ново? мислi, живити ?? новими резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю всьому древу бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще кметям. - Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жада? мсти. Та чи до того зараз? Займiться родами сво?ми, дайте прихисток та живнiсть жонам, дiтям, а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде, кметi, коли одберете у мене жону i спровадите ?? до зрадливого вiтпя, хана Сандiла. Мала i ганебна! Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання тiльки й бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп сво?й очi. - Ганебна, кажеш?! Ба нi! Це ти ганьбиш себе, ляiаючи спати й усолоджуючись ласками тi??, на чи?й совiстi кров i муки родакiв наших! Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чу?ш, хане, нинi i вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi! Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова. Його по слухали. Ширили темпi вiд чорно? ненавистi рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх: - Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покида?мо тебе i па роду до тпкого, як ?, бiльто на прийдемо. Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали вже вiдходячи. I годi було зупинити ?х словом-принукою. Бачив i розумiв: ту склу втратив над ними. Добре, колi? на днi, мiсяцi. А коли назовсiм? Жарти хiба, i вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули. Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!! Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась рада. Певно, по мужу сво?му бачила: хмари, що обсiли Завергана, громадяться передовсiм над нею. А втiм, чи тiльки по мужу? Кметi он якi ярi та погрозливi були, коли вiд'?здили зi стiйбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне вiдчути: ?й, утигурцi, не прощають утигурського вторгнення, на не? вергають громами й погрожують мстою-карою. Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер вдi? щось, аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он якою вiрою й довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбiльше. Де не бува?, що не робить - не може прогнати з серця анi того, анi другого. Iнодi так возбуяють у нiй, зда?ться, впаде на колiпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: "Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю й можу уповати в цiм жорстокiм свiтi. Захисти, не дай в обиду!" Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i не врозумить кметiв? Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба буде вибирати мiж нею i кметями? - Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому вiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи вiн не вiдав: такого не прощають, за таке рано чи пiзно доведеться розплачуватися? - Аби я знала. Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i перестрахапий в тотiй сподiванцi позирк очей сво?х, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби гвалт чинили утигури, ?? родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий, коли це правда, не може бiльше називатися вiтцсм ??, бо замiсть того, щоб оберегти свою доню, став для не? тим камсием-карою, що дорiвню? згубi, - i змушувала вiрити: вона на причона до торпiсiнiя, мiтi, як i всiма кутригурами, пожертвували заради яко?сь вищо?, анiж кревна ?динiсть, i тим уже пiдло? з пiдлих, мети; дiлилася на?вними, як па замiжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку й спита? свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, i тiльки дратувала тою на?внiстю. - Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар розiбрали кметi та роди, очолюванi кметями. Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподiванку подай, бо не сила бачити неприховане злi позирки родакiв тво?х i знати: живеш серед недругiв. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що мiг сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: ?? вини нема?, вона стражда? безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не диву?ться й не поспiша? перечити: таки не буде. Вiн i сам досьогоднi покладався на те, що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його повелiння - закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити свою певнiсть, то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i ? роди в племенi. Доки вони з ханом, доти й хан почував пiд собою твердiсть, а вiдiйдуть - i твердь може похитнутися. Чи Каломела догаду?ться, що тодi буде з ним i з нею, коли похитнеться? Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере ?? пiд захист. А увiрувавши, згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий досi пломiиь в очах. Всього лише на мить опустила ?х, розчарувавшись у хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там анi вiри-сподiванки, анi смиренно? прихильностi. Лиш смуток залишився смутком та жаль заiскрився потужнiше. - Ти, як i вони, в гнiвi на мене? - Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на радiсть не бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були вiрними, зреклися мене сьогоднi i зреклися через тебе. - О Небо! - простогнала й закрила вид свiй руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, i плакала. IIеiолисии, одначе жалiсно i по-дитячому надривно. Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була: таки згас вiн, останнiй промiнь ?? сподiванки. Тепер у не? анi тут, у кутригурах, анi поза кутригурами нема на копi опертися, ба навiть вiрити, що опора-захист можлива. А без цього що лиша?ться робити в свiтi, окрiм як плакати та скаржитись на свiт? XII Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу ж по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н, сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй. Якже наси^ тяться травами вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди. На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства - вiд крякв та гусей, до лебедiв i дрохв. То теж пожива, i немала, в усякiм разi, надiя на добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе буде, як треба, де певнiсть там i супокiй. Хан Заверган немало упова? на це, а все ж що не день то наполегливiш дошуку?ться, з чого ма? почати аби прихилити до себе кметiв. Зна?: ждуть того дня,'коли злама? себе i поступиться Каломелою. О, тодi вони прихилилися б, вдвiчi рiднiшими с гали б, нiж були. Та ба того не дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода Неба, найбiльша, що ? i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше ма? кинути тим лютим псам па потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на не?. До ради ма? переiнакшити ?хпi мислi, урезонити серця. А коли так, розмову з кметямп ма? почати з поголосу хоча б i про те, що хан Заверган не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шука? як серед сво?х, так i серед сусiдiв соузникiв. А чутки зроблять сво?, тим паче такi - про мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються, прийдуть па раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що хотiли вчинити з Каломелою. Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких найбiльше звiрявся. - Ви ла?ш'ут'е комоней, iiо?дите в далеку дуть - кликати тиверцiв та уличiв в похiд на утигурiв. Ви, - киинув iншим, - також лаштуйтеся, по?дете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську руку всiх, у кому горить бажання мсти-вiдплати. I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному: найперше вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них i уповатимуть у заходах сво?х. Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землi Ку?ригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв сво?х послав по сусiдах. Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх вiрних - удав, нiби не чу?, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби на дивака, що верзе нiсенiтницi, i теж промовчав. Третiй, четвертий i п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля: - Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни ?? не менш зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i як вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося вiд нас, завдяки ?? старанням? Вiн бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще бiльше залишилося свiдкiв татьби. Замiсть наметiв, у яких жив кметь, родовi мужi з вiдприсками роду - родинами, стримiло лиш кiлля, замiсть похiдних жител - критих повозiв, стояли ?хнi недопалки - осi, розводи, колеса. Все iнше згорiло чи було вкрай понiвечене вогнем. Мужi здебiльше тим i займалися, коли над'?здив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потiм кiстяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево па мiсцi колишнiх наметiв, носили з рiчки очерет i обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла помiститись родина. Замiсть намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхi куренi. Затишок у них, щiльно ушитих очеретом, може, й лiпший буде, нiж у наметах, одначе тiснява та незручнiсть нагадуватимуть щораз: були колись зручностi, був достаток I Привилля всього того що попало допiдлих i пiдступних татей, iменованих утигурами. А ще ж iз тварi коли й уцiлiло щось, то хiба для розплоду, що рiд порiдшав мало не на половину. Хiба те не поло кожного iюгпрм, но розпiтрпс болея i злобою груди? Дииись, хаио, i iiцлi'iпай: у кижiшi ридi .тiльки й мужiв та отрокiв, що ходили з тобою за Дупай тiльки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть i множитимуться, коли в родi старi iа малi? Де вiзьмуть мужам, отрокам жои? У сусiдiв? А ?жа звiдки вiзьметься в родинах, коди приведепi з-за Дунаю комонi - ото i все, що мають. Знов доведеться йти до сусiдiв i брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди тво?, плем'я тво?, а ти грi?ш при боцi ту, що накликала на люд бiду-безлiття. - Вона не винна. Тому й не вiддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами ? Тангра, вiн не простить нам невинно? жертви! За одною карою пiде iнша, за iншою - ще iнша. I iак аж до згуби-загибелi. - Утигурiв не кара?, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах. ?дине, що мiг сказати на те: ще покара?, - та й подався до свого стiйбища. Був похмурий, як сама похмурiсть, i гнiвний, буцiм би сам гнiв. Каломела бачила те i не зважувалась питати, що ви?здив. Нишкла поодаль i млiла серцем. Бо хмурiсть його ие обiцяла втiхи, а гнiв - i поготiв. Певно, нема? чим хвалитися хановi, як не похвалились i сли, вернувшись вiд антiв. Тиверцi самi не зважилися йти на утигурiв i хановi не радили, а уличi що бiльше сказали: над ними i ?хнiми родаками - полянами висить меч обрiв, те й роблять, що вторгаються в ?хнi землi. А обри приятелюють з утигурами i вже купно з вими хиляться до щедро? па золото Вiзантi?. Не певнi що буде само так, одначе й побоюються зачiпати утигурiв, аби не накликати на себе гнiв обрiв. Отож i виходить' нiхто не зважу?ться подати хановi руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподiватися про який супокiй може йти рiч? Лиша?ться одне з двох? або сидiти й уповати на Небо, або iти до вiтця. Була б певна, що це дасть щось, таки пiшла б. Та ба, нема? ?? певностi. Музi; правду сказав: над тим, що взято у кутригурiв, i вiтець ??, хап Сапдiл, не властен. Бралося ж бо мечами, а ?хпiх вiддавна iспу? покон: хто що взяв, тому те й належить. Завергак тепер уя.е не засиджу?ться бiля не?, тим паче вдень. Кличуть - iде, i не кличуть - теж iде. ?? ж Каломели, нiби п ломас в iiаметi. Про родакiв його и говорити не доводиться. I заходять - не помiчають, i зустрiчають - теж. Або ж позирають скоса та вiдвертаються, стрiвши, i тiш уже кажуть: це все через тебе. Як ?днатися з такими i '?й зиаiiдс ризриду сирод таких? О Небо! Колись хоч Завергап був утiхою, бо знала: всесильний вiн тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надiйною загородою. А нинi й вiн не просто сторониться ??, чу?, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиля?ться, якщо це справдi так, то - кiнець. Лякалась того i старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усi мужевi забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як ту?, була повсюдно, мало не на кожнiм кроцi пiдкреслено iцирою з ним, i все ж не вiдчувала тi??, що тiшила колись, вза?мностi. Щось нуртувало в Завергановi i мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись. Що ж ?й вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що? Бачила, в'яне, мовби пiдтята билина, чула, втрача? пiд ногами твердь, а з твердю i певнiсть, що мука ця минуща. I саме тодi, як бiль розривав груди, а вiдчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибинi ?ства ??, скинулося щось i нагадало про себе раз, нагадало i вдруге. "Дитя", - майнула, не забарившись, мисль, а слiдом "за мислю зродилася й пiшла гуляти всiм тiлом радiсть. Вона непраздна, у не? буде його дитя! Небо високе, IIебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж i ? вiн, рятунок. А так, це i ?! Дiждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду i скаже: "Свiте мiй ясний, радiсть-утiхо, заступнику вiд кривд людських i кривдникiв! Чи вiда?ш, що в нас iз тобою буде в недалекiм часi дитя, син-первiсток, опора роду i втiха серцю? Дай руку, коли не вiриш, послухай, як стука?ться вже вiн, проситься на свiт i волiс жити в свiтi". Заверган оживе, почувши те, скине з себе камiнь гризот i повиностей, воздасть належне жонi i стане прихильним до не?, як до того клятого походу i до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть: "Вона - мати ханового сина, про не? не смiйте думати. Носилася та и носилася зi сво?м намiром освiдчитись хановi, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а лiпшо? за нiч не могла вигадати. Тодi вiн буде ласкавiший iз нею, а вiдтак прихильнiший до не?, анiж удень. Та й темiнь, близька присутнiсть жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видiтиме поночi, як пашi? ?? вил, сльозяться щастям соромом очi? Лиш там, у ложi лише за и l'приглядиш теменi и годитиметься казаiи таке. Ждала ночi - тремтiла тiлом i свiтилася тривожною радiстю, ждала хана в ложi - знову тремтiла. Не вiдала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тодi, як вiдчу? на собi знак його особливо? прихильностi. Тако? митi Заверган буде розчулений, а вiдтак щедрий па добро. Вона й скориста?ться тi?ю щедрiстю: пригорнеться до нього i скаже: "А зна?ш, муже мiй, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надiя i опора роду твого". Була натягнута, мовби тятива на луцi. Бо ждала: ось зараз зайде вiн пiсля омивання, ляже й не втрима?ться подасть його, знак особливо? прихильностi. Здавалось, не витрима? ждучи. Вiдчу? найменший порух його руки i лусне, як луска? тятива вiд зайвого зусилля. А хан зайшов, улiгся в ложi i мовчить. - Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, - кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi звабна, що нашi кметi так тягнуться до ве?, ладнi йти мiж чужий люд, аби лиш туди. - Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не бува? спечно? днини, не дмуть спустошливi суховi? - на путi ?м ста? море i стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр. - Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на лiктi, присунулась ближче, обда? мужа теплом свого дихання. - В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко, за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечно? прихильностi до мужа (таки сказав його, усолоджепи для ?? вуха слово: Каломелко. Тож i не стала ждатц, ноли подаст i, ?й знак свос? прихильностi, - сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до ?? розчулення. Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд покривало руку, обняв ??, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б вiд щастя, та не хотiла втрачати сподiвано? митi: хто вiда?, чи буде така вдруге. - А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз теплiнню, що розпирала груди. - Радiсть? - Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем дитя тво?. Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий ?? слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука, уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило уклякнути й Каломелу. Чу?, хоче подати голос, спитати, ?й це тiльки зда?ться, вона, не ?динижди перестрахана, знову згущу? вад собою хмари, чи все, що дума? про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не може: браку? сили, браку? й дару слова. - Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке враження, нiби крикнула на повний голос. XIII Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздира? серце пекучий бiль i ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою ?ства повна безнадiя, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалiв, що ?х, нiби зумисне, он скiльки почепили на стiни, i не прохромила себе, користуючись вiдсутнiстю хана, не пiшла, полонена вiдча?м, до Онгулу i не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навiть те, що видавалося певний час найбiльш можливим: сiсти потай на подаровану ханом i звиклу вже до не? кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рiд, до Широко? рiки, перепливти, тримаючись за гриву, ?? води i вдатися коли пе до вiтця, то до матерi, хай прийме й утiшить свою нещасливу доню, - навiть цей видимо рятiвний намiр змушена була цигаситп в собi. Бо як ииропливи через таку рiку, як Широка, коли мужi не зважуються долати ?? без плотiв, i як житиме в матерi з народженим без мужа дитям? Лiпше в Онгулi шукати для себе прихисток, анiж там. Та ба, i в Опгул не насмiлю?ться пiти. Чу? серцем, зневажена й потоптана всiма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого i що упова?? На мужа свого? Так вiн же нiчого не обiця? ?й! Коли до нiчно? розмови ще якось бував iз жоною i зважав на жону, то нинi i на нiч не завжди об'явля?ться. Де ?здить, чого шука?, одне Небо вiда?. Невдоволений, бач, що попрiкнула крижаною байдужiстю до ?? надi?, що не повiрила запевненням: не байдужий вiн, всього лиш стетерiв з несподiванки. А як же може вiрити, коли ляк його крикнув ?й неприхованим криком, коли й пiсля то? нещасливо? ночi помiча? за ханом зримiшу, нiж колись, зажуру-каяття? Про що вiн дума? вдень i вночi, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кронi якого буде домiшок кровi ненависного йому племенi? Певно, повiдав ужо про це в родi сво?м, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурiв. "Отче, отче! - плаче невтiшним плачем. - Нащо ж вi? вiддавали мене мiж чужий люд, коли дозволили собi так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь". Живий, кажуть, про живе дума?, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в ?? безвиходi, пе раз уже передумала, в усi щiлини, що могли бути рятiвними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли нема? рятупку, що лиша?ться робити? Дiждалася дня, ждатиме ночi. Нiч усiм да?ться для сну, а сон у цiм збаламученiм свiтi чи не ?дина полегкiсть. Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тодi вже, як темiнь огорнула ханове стiйбище. Зате добре примiтила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра i, розбудивши ??, велiла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темiнь, накрапав дощ. - Пощо так? - Хан велiв. Утiкати тобi треба. Казала ута?мничено i поводилась ута?мничено. Схоже, що за ?? ута?мниченiстю хова?ться хай i жорстока, все ж правда. Проте i сумнiв не забарився вiдвiдати. Досi ханський памст був ?й падiиною схованкою, тут пiхто не мiг посягнути на не?. Куди ж втiка?, коли иоза намитом - недруги i недруги? Знову тремтiла вся й заточувалася вiд змалiння сили в тiлi, а проте й поспiшала одягаючись. Може, й справдi так треба. Може, й ханове стiйбище неспроможне вiко оберегти ?? вiд знетямлених жаданням мстити? Мiг" же Заверган, знаючи, що бiда насува?ться, домовитися з котримсь iз вiрних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що вiдав: насува?ться бiда, а жони нема? де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, i кличе. I та, що виводила з намету, i тi, що саджали па засiллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що велiли. Лиш тiльки спитала перед тим, як мали рушати вже: - Де ж муж мiй, хан Заверган? - А там, у содругiв сво?х. По?хали. Гнали комоней навскач, довго, аж поки не вiдчули: i самi стомилися i комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, i знову навскач. Так до самого свiтання. Лиш на свiтанок сказали ?й: - Тепер усе, тепер ми в безпецi. За ночi не силилася навiть пiзнати, де вона, куди везуть ??. Зараз те й робила, що розглядалася. Пiд копита слалася давно не ?жджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рiвний, хiба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примiтного в юму степу не могла нагледiти. - Чи довго ще ?хати? - поцiкавилася в старшого серед мужiв, що супроводили ??. - Стомилася? - одповiли цiкавiстю на цiкавiсть. - Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, - показав пугою, - ма? бути пiд, а на поду - гарна паша для комоней, водопi Гi та й затишок для всiх нас. Вiн, певно, добре знав цю путь, як i степ довкола путi, за першим пагорбом впав у око доволi-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула пiд сонцем вода. - Ось i ? воно, мiсце нашого перепочинку. Тепер тiльки, як звiльнилася вiд стремен i стала на рiвнi, вiдчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при водi, по-справжньому. Доки мужi розсiдлували комоней, затим давали ?м можливiсть зчахнути перед водопо?м, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо - чистi води землi. Що робили б, тим паче вдень, пiд спекотиятiм сопцо?м, коли б довелося ?хати, а довкола am краплини водицi? Стратили б силу i впали вiд задухи комонi, за комонями й вони, иутiшки. ?жу можна взяти з собою, можна добути при потребi в степу - он скiльки дрохв бачила з сiдла кобилицi, досить пiдкрастися, влучно прицiлитись - i матимеш смачну печеню. А води з собою багато не вiзьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца рiчку чи пiд, почайпу при поду. Та й прохолода on яка iде вiд води. Не було б тут мужiв, не втрималася б, зняла б, iз себе спiтнiлi в путi обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Бiло? рiки. Знов розглянулася i зацiпенiла: стривай, а отой густо порослий очеретом острiвець, що вiдiйшов, мов пустотливе дитя вiд матерi, на добрий десяток крокiв вiд берега й хизу?ться сво?ю витiвкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тiльки коли: як об'?здили з мужем землю його пiсля воседля а чи ранiше, як родаки везли ?? на Онгул з-за Широко? рiки? Йой, лишенько? Таки тодi, як везли ?? з-за Широко? рiки. То се тепер правляться а нею до утигурiв? Мають намiр повернути свою ханшу зрадливому вiтцевi i тим навiчно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцiм би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кiнець, щось хоче вдiяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлi i намiри злилися в одне незрозумiле "нi!" й стали зашморгом на ши?. Цiлиться пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передуму?: вiн - той кому доручено переправити ??, вiн нiчого не скаже; порива?ться до середульшого - i знову спиня?ться: чи середульший належить до тих, що пiдуть супроти старших? Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше i довше, нiж iншi, затриму? на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю всього лиш спiвчува? ?й яко жонi родака свого, чи вподобав ?? за час цих мандрiв i, як всякий молодець, не вмi? приховати жадання серця. В усякiм разi, ? якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею. - Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд родакiв сво?х. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми трима?мо путь? Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i вже потiм вiдповiв; - Далеко, Каломело. - ?й... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки, що розчiсу? й пригладжу? мокруватi ще здухви?ш гнiдого. - Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся. - Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла? Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив. - Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали, коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця! Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу водою, i мовчав. Що мала робити? Кричати? А хто зважить на ?? крик? Покликати? А кого? Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд не?, себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже. Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ, у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища - й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i плакала. - Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця. - Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо ??. Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура: - А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати. - Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати. - Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, ?демо далi". Одначе i в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi, часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'?хали до Широко? рiки та стали думати-гадати, як перебратися через не?, зiбралася на мислi й сказала: - Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цi?? широчiнi. - Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо перевозу, Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу. Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стii?бiтщ, "к i кутргггурiв. Лише слiдп вiд ?иа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося правитися у верхiв'я i мало не до порогiв. Л то не блигомий свiт та й путь не з торованих. Усяк бувало: i об'?здили хащi, i пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стiйбище та домоглися iменем хана перевозу на супротивний бiк. Люд начуваний татьбою та й сам сусiдив не з лiпшими, анiж утигури, татями - з обрами, тож неохоче зважувався везiи ?х на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стiйбищi чи й гримати на них. Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати плiт - невелика мудрiсть. Коли уже взялися за дiло, не забарилися з ним. Гiрше було, як вели на плiт кобилицю: вопа нiяк не хотiла розлучатися з iншими кiньми. Уперлася - i хоч би що. Коли ж завели силомiць, мало не пересягнула через огорожу. Далебi, й не заспоко?ли б ??, коли б не пiдiйшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утiхою. Скiльки пливли, стiльки й промовляла до нсвдоволено? насиллям тварi та жалiлася на людей укоськуючи твар: "Що вдi?ш, - казала. - Беззахиснi ми, а беззахисним одне лиша?ться - покладатися на милiсть сильнiших". Хапша не радiла з того, що наближа?ться до землi батькiв сво?х, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зiйшла па берег та стала лаштуватися до вiд'?зду, i та, остання ?? певнiсть здимiла. Тi, на кого покладено було викопувати волю кметiв, а вiдтак i родiв кутригурських, но дали ?й сiдла. Схопили, легку i безсилу супроти ?хньо? сили, поклали на спину кобилицi й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали пiд черевом, руки - ?? iд шисю i, не вдовольнившись тим, стали уперiзувати сирицею й тiло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрiбно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть пiд не?, пащо умоту:ювують, не церемонились i не хоиалися вже .ч намiрами. - Так трепа, - сказали. - Нехай хаii Сатiдiл зиас: починi?стьсн и;iра ;!а його татьбу н землi нашiй. 1 буде вона жорстокiшою. ;шiж вiн може сiiбi мислити. Зняли для певностi повiд, узду i цiiьохi?улi? i.ибплицю пугою. XIV Минали днi, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стiйбища над Онгуяом. Певен був, кметi не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тi?? певностi. Об'?здив стiйбища в степу, питався в тих, що стояли па чолi стiйбищ, скiльки во?в можуть виставити, коли настане час вiдплатити утигурам за пiдступнiсть i нашестя, чи всi, як кметi, носять у серцi жагучу потребу вiдплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели нема? вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись - i не застане жони, не буде обласканий при зустрiчi, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона. "Клятий Сандiл! - лаявся подумки, а iнодi i вголос. - Дорого заплатиш ти менi за Каломелу. Ой дорого!" На кме?iв не нарiкав уже i свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити ?х до себе, не згадував. В усьому звинувачував Сандiла та його плем'я, на них гос'iрив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стiйбища на Онгулi, а в стiйбищi - до великохапського намету, чув, малi? на силi, ноги вiдмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому - зпав - замiсть жони i виплеканого ?? турботами затишку, застане пустку. Та як не пiде, коли то його жи?ло. В iншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапу? за зрадливицею? Хановi шкода, що вона дiстала по заслузi? I пiшов, i сидiв при свiчi до глибоко? ночi, i сумував, як, може, не сумував за вiтцем сво?м, матiр'ю, що доволi рано попрощалися зi свiтом, полишили його мало не самотнього в цiм свiтi. А настав час одходити до сну, покликав челядникiв i звелiв готувати для нього омивання. "Так пiзно?" - питали, одначе тiльки очима та видом ще. Уголос нiхто не смiв казати таке хановi. Зате коли помився та лiг у ложе, одважились i поцiкавились: - Може, хан при свiтлi спатиме? - Чого б то? - подивувався i тим поклав край розмовi з челядниками. Заснув, як пiсля всяко? купелi, i доволi швидко i мiцно. Заколисалося зворохоблене подiями останнiх днiв сумлiння, вгомонилися бентеги, хай i надiйно прихованi, все ж каяття. Тiло, розум, всеньке ?ство заполонила вольготпiсть, вiдвiдало якесь дитинне вдоволення всiм. Л ужи вдоволення дало простiр химерним, як iiа здоровий глузд, снам. Колись, за раннiх оiрочих лiт, з усiх молодечих схильностей i захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кiлькох таких, як сам, сiдлали пiдстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирiв i правилися у верхiв'я Онгулу - туди, де не було стiйбищ i де привiльне почувало себе птаство - гуси, крякви, лебедi. Комоней пускали пастися, самi ж забиралися в зарослi верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поцiляли в не? здебiльше стрiлами, а проте молодеча вигадка нерiдко спонукали його й до iншого способу ловлi, надто коли хотiлося привезти додому живими лебедя чи добiрну гуску. Хто вигадав таку ловлю, не пам'ята?. Певно, задовго до них ще, та найбiльше схильний до не? був вiн, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самiй водi в очеретi й ждав, доки наблизиться привiльне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спарованi сердечним ?днанням лебедi. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегiдь очеретину, пiрнав нечутно i так же нечутно пiдкрадався до гусей чи лебедiв. Тодi вже, як бачив перед собою чи над собою рожевi лапки, випльовував очеретину, хапав обiруч здобич i тримав ?? доiи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна. Гуси не так ще, а лебедi боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили i мужностi виходити з то? борнi звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега. Цi?? ночi наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидiв, принишклий, в очеретi, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього снiжно-бiла, з царственою короною на головi лебiдка. Не лебiдь, хоч вiн був поруч, саме лебiдка: надто вже зваблива була вона видом сво?м, молодечою невиннiстю i чистотою. А лебiдка не поспiшала зближатися, обiймалася з лебедем, охоче пiдставляла голову, коли лебiдь цiлував та милував ??, потiм збадьорювалася, поривалася злетiти на радощах, та передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами, цiлувалась та милувалась обнята. За тим милуванням i пiдстерiг вiн ??, радiв, що схопив надiйно, не випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом. Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i сягнути з тако? високостi вниз. Лишалося ?дине - ублагати лебедицю. Ще раз скинув на не? наполоханий погляд i заволав диким лементом: його несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть рук. "А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення. - Вставай, хане, жони тво?? кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не мiг втямити, повiривши. Був таки в сво?й ложницi. На столi горiла, як i звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в хана, голосом. - Яка кобилиця? Звiдки повернулася? - Та, що на нiй завше ?здила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету i покликала тебе голосним iржанням. Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засу?тився, почав одягатися. - А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю? - I ханша при кобилицi. Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну i непри?мну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового виду. Зимно зробилося вiд тi?? ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на ?? спинi Каломелу, сахнувся злякано i укляк. - Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню! Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння. - Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею поголос. I без вогню ясно. - Що? Що ясно? - Жиiiа гноя мир?'иа. Воиа, як бачi??и, iiрiшогузована до кобилицi, не iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку. - Ви певнi, що мертва? - А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане: поховай ??, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смертi. Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести ?? до намету, пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне, впевнився: надiйно замотузували ??, без ножа не визволити з пут, а друге, сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва. "О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб саме так сталося?" I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав. - Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи, по?демо за стiйбище. Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де похова? Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай, якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не визволив ?? з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили ?? в утигурах, до сво?? домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою? ? про що думати Завергановi i ? вiд чого втiкати. Тому й жене так огира - ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе жону; це