------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╢, ╓ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╥, ╖ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Частина перша. Утигури и кутригури
I
Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим i чистим
небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали
степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише ╖х доста було б,
аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди ╓
люди, ╖м всього замало. Милувалися степовим привiллям i прагнули
пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше
молодшi - розпалювали багаття та обзаводились паливом, iншi клопоталися
бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в степу,
пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха, нiж милування знадами. Вона
збира╓ до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих, що лише полюбляють
слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв сво╖м веселим словом.
Вогонь то пригаса╓, то знову розгоря╓ться й жене прiч темiнь, дода╓
тепла, а тепло спонука╓ пастухiв до вигадок i робить бесiду такою ж
при╓мною, як i знади степовi. Тож i не вмовка╓ вона анi за вечерею, анi по
вечерi. Супокiй, тиша, властива супокою, нерiдко лускають i уступають
мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi. I так до
глибоко╖ ночi. Хтось, набiгавшись за день, засина╓ ранiш, хтось - тодi
вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи й зовсiм
лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за комонями, що пасуться
там десь, поодаль, до самого свiтанку. Лише вдосвiта дозволять собi
склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном.
Спали й тодi, як у степу зняли тривогу.
- Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було сили.
- Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!!
Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гiнцi степом -
вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе всiх, хто
здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в тисячу. Во╖
стають па свое мiсце, кметi - на сво╓, нерiдко й хан об'явля╓ться мiж
потривожених.
- Хто бачив татей? - пита╓. - Хто може сказати, куди погнали наших
комоней?
- Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко╖
рiки, не iнакше як до утигурiв.
Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi.
Здиблю╓ застояного за нiч огира й показу╓ десницею: туди, кутригури! Там
ваш кривдник i ваш супостат!
Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, да╓
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного
i що кутригур без коня? I вiд сво╖х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда╓ на конi.
То хтось там - роме╖, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - во╖
комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i пала╓ в кожного жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
╖хнi статки.
Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять ╖м
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
пiзно подалися в погоню. Хто ж замишля╓ таку, як ця, татьбу на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали
сном праведних.
Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б
рiчково╖ широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто╖ть, дивиться за рiку
й мiрку╓. Невже так i не зважиться?
- Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели
переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища
причетнi до татьби. Вивiда╓мо - не лише сво╓ повернемо, ╖хн╓ теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
- Гада╓те?
- Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
- А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як
гнiва╓ться на татей, а не приста╓ до ради. Може, передума╓ ще? Молод-бо ╓,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до
сво╖х стiйбищ.
Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi ви╖здив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не
натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав
на нiй кметям:
- Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури
бачать i вiдають, хто ми.
- Сподiва╓шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан
╖де до Сандiла на перетриктацi╖.
- Сподiваюся.
Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили
Завергановi. Нехай по╖де, коли так хоче, хай обсмалить сво╖м сподiванням
крильця.
А хан взяв та й обсмалив ╖х пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :╖ оголосив усiм: бере собi в
жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на
те ╓ й iншi резони.
Всяк зна╓: утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та
подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i
отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньо╖ сiчi,ганебного гвалту i полону.
Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба,
як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiда╓ Сандiловi за татьбу -
сватанням i тим возвеличу╓ себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета.
Вона засвiдчу╓ й упевню╓: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чека╓ найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
Хай пособля╓ йому Небо у шлюбi жаданiм, а ╖м, кутригурам, у заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були
володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять роме╖ та склавини. Хто пустить у тотi
землi, коли там ╓ свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i
шани сусiдiв.
Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче
втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i
заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих
кутригурiв, що ╓ найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж
подвiр'я у стiйбищi, а надто околi╖, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово╖
обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою,
височi╓ над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i
величний. То i ╓ та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
Челядь те й робить, що сну╓ мiж столами, стара╓ться зробити все, що
належить робити ╖й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть
збадьорюючi звуки ╖хньо╖ музики. Хтось iз молодцiв почува╓ себе безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й
заохочу╓ котрусь iз них до танцю. Його одвага ста╓ спонукою для iнших, i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню╓ться тi╓ю молодою
пагiнню кутригурських родiв, для яко╖ воседля хана з молодою ханшею -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало
себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться ╖хнiй рiд i який донинi лиша╓ться чи не найдостойнiшою пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими
вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так склада╓ться, що рiд ╖хнiй постiйно мусить захищатися вiд
iнших родiв. Як i самi вони в сво╖м родi. А хто захистить ╖х, коли
сплохують i не захистяться? Для того й ╓днаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й ╓днаються!
Один танок поступа╓ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiня╓ться й саме коло. А люд громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'╖зду до ханового стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та
перекинутись словом.
- Пора б уже бути хановi з сво╓ю утигуркою, - зауважу╓ чи й нарiка╓
котрийсь.
- Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато╖ наречено╖ довго ждуть.
- Гада╓те, багата?
- А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
Бесiда вкорочу╓ час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому
наста╓ край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближа╓ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до
вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi
головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд сво╓ накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'╖здi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма╓ ввiйти в Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'╖зду й сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi
пересвiдчитись: чи ж достойна ╖хнього хана.
А комонник близько вже. Ось-ось над'╖де й оповiстить: радiйте,
кутригури, воседля почина╓ться. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
Хан ╖хав попереду, у супроводi во╖в та кметiв сво╖х, його обраниця -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися
вже бiля його наречено╖. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
- Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
- Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не
страшить. Вона у нас непорочна.
Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ╖╖ за руку й повелiв iти.
Сестра правду сказала: ╖й нема╓ чого страхатись вогню, охоронця роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишля╓
су протi╖ того роду Раз так сталося, що хан обрав ╖╖, а вiтсць повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ╖хньою домiвкою не понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож
прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом
заприсяга╓ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може
статися: сама не вiда╓, що несе в Заверганову оселю. ╢ ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли дума╓ про себе одне, а насправдi ╓ iншою?
Вогонь, яко охоронець ханово╖ оселi, узрить те i не пропустить тако╖, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не╖. А
стануть - спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема╓ i вороття не буде вже.
╢дина надiя на того, хто ╓ тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож
нiчого не лиша╓ться як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча╓ ╖╖ згромаджений по один
i по другий бiк вогненно╖ путi люд. Знала: вiн ╓, бо завважила його тодi
ще, як наближалася до стiйбища, певна була, по╖да╓ ╖╖ очима, а
пересвiдчитись, що так i ╓, неспроможна: усе i всiх заслоня╓ вогонь та
страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та
норовить лизнути сво╖м гарячим язиком ╖╖ й без того розпашiле тiло. Коли
не помиля╓ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки ╓ ще ╖х
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябi╓ в очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi
сили в тiлi, анi пам'ятi яко╖сь. Коли б не хан i не його мiцна рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на
вогонь.
Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасу╓ мовчазний досi люд. Чим
потiшений вiн? Нею, ╖╖ доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi
до не╖, усмiшки, здравицi посилаються ╖й. Та й хап Заверган не знати який
вдоволений. Хилить ╖╖, свою наречену, до себе i заспокою╓:
- Не страхайся тепер. Ти пройшла крiзь вогонь тебе вподобали духи
нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна
серед достойних. ╢сть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак i володаркою на
кутригурах.
Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля, знай
трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть, вдоволенi з
себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла за етилом i споглядала
титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила до краю,
покликала сестру й шепнула ╖й:
- Я геть змалiла на силi. Скажи хановi, аби дозволив уже пiти до
намету.
Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш за все зважав на свою
обраницю. Бiльше був iз родаками та содругами сво╖ми. Одначе, коли
Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру ╖╖ й мовив щось
ута╓мничено.
Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi ще - утрима╓ться,
аби не поцiкавитися, що прихову╓ од не╖ муж. Не була винятком i Каломела.
Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою:
- Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за
содругiв сво╖х. Велiв берегти, аби не викрали.
У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь i зробила омивання.
Вже потiм, по омиванню, подала ╖й тунiку з тонко╖ ромейсько╖ тканини й
велiла спочивати по виснажливiй путi.
- Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадi╓но й поцiлувала Каломелу -
точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи сво╖й дитинi добро╖ ночi.
- I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела.
- Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним.
А так, рано чи пiзно залишать iз ним. I сестри, i мужi, що
супроводжували ╖╖ до кутригурiв, i навiть челядь - усi сядуть
завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за Широку рiку, в
рiднi стiйбища, до кревних сво╖х. Тiльки вона, Каломела, нiкуди вже не
по╖де, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв хана Завергана. Як то
буде ╖й тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як обiця╓
хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради ╖хньо╖
звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко вiд не╖,
десь аж за Широкою рiкою. ╢дине, що лиша╓ться, - уповати на добрiсть тих,
хто, як каже хан, прийняв ╖╖ в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам вiн
нiби прихильний до не╖. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згада╓,
що ма╓ належати йому? Не прийма╓ його серцем, жада╓ iншого? Пробi, кого
може жадати в сво╖ шiстнадцять лiт? Окрiм цодруг-иотiшпиць,
матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце передзвоном
тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн ╖й хан Заверган,
не прийма╓ вона його серцем. ТI╥ о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить
же себе, присяйбiг згубить!
Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стiйбище, взяла б
першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво╓ю кривдою, коли ╖й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема╓
вороття. Казала ╖м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ╖╖ послухав,
хто зважив на те, що не хоче? "╥дь i будь йому жоною", - сказали, i
сказали, твердо.
- Сестро, - покликала. - Ти чу╓ш мене, сестро?
- Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
- А ти не йди, коли прийде хан.
- Як можна?
- Можна. Скажеш, я так хочу.
- Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма╓ш належати йому.
- Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути
було: глузу╓ з Каломели. По-доброму, а все ж глузу╓.
- Гада╓ш, не послуха╓ться?
- Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати
╖╖ на словi: зачулись чи╖сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
- Каломелка спить уже? - поцiкавився.
- О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися
як ╓ i крикнути на повний голос:
"Неправда! Ти, сестро, неправдива ╓сть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив ╖╖ думку о свою.
- То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й
дякував, зiгрiтий сво╖м вдоволенням, правда, ╖м i казав ╖й: ти зробила
сво╓, можеш iти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв
осторонь, певно, перепочива╓ пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
- Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до
не╖, сво╓╖ обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi╖, чи всього лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на
ложi.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як луска╓ тятива, коли вiд не╖ хочуть бiльше, нiж може.
Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ╖╖ дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
- Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
- Боюся хана.
- Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою,
скористалась тим, що вiд не╖ не сподiвалися такого, й вислизнула з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не
питавсь уже, чому втiка╓. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так
рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
- Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ╖╖ сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку,
що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ╖╖
неторканiй красi та ута╓мниченостi.
Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й
усвiдомила: ╖╖ вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено
належати iншому. Така ма╓ належати тому, котрий домiгся вивiльнення i
спромiгся вивiльнити.
II
Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан
влаштував ╖м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ╖╖ до переправи, а вже звiдтам
по╖дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ╖х Заверган) по
обводах Кутригурсько╖ землiма╓ намiр показати ╖╖ жонi сво╖й, а заодно й
жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'╖дуть усю землю вiд схiдних до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча╓ться з
кревними надовго, хто вiда╓, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволя╓ останок.
Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню
нитку, що ╓днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не╖ нема╓ й не буде
на цiй землi рiднiшо╖ людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж
дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як
перше.
Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не
поспiшав долати ╖╖, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
та╓мно вiд не╖ - роз'╖зди, попереджав родакiв про сво╓ наближення. А вже
родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви╖здили
далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при╓мнiшими словесами,
вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ╖╖ по обводах
землi сво╓╖, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають
про не╖, навiть у найвiддаленiших закутках?
Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi╓
нiмих ╖╖ позиркiв, i одбувався жартами.
Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися,
хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали
до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом
╖жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово╖
╖зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло╖ рiки, не завжди сидiла в
стiйбищi та ╖здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ╖╖ вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
Аби впевнитися в ╖╖ вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
- Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би
напо╖ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ╖здять ступою.
Хотiлось удостовiритися, що вдi╓ Каломела, коли Коврат пустить свого
бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А коли йтиме, то як? Всiм
iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у
той бiк, куди послав гiнцiв.
Туди ╖хали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби знали,
чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала вiд
Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i ╖╖ спроможностях бути
содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах.
Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi:
- Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде чим утопити спрагу -
почайни б'ють у прибережжi.
- Тодi по╖хали.
Оглянув, як прибули, степове озеречко, - там, виявля╓ться, брала
початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i
повелiв путникам розбити стiйбище.
- Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж нами i
тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спряму╓мо
╖х до моря.
Путь до морського узбережжя iiiшiшлася неблизькою, а стiйбища
траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий
iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з
тих, що налетiла - й нема╓, та повелiв ставити намети, було пiзно вже:
злива промочила всiх, i добряче, до кiсток.
Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли
при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже, а Каломела
трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд удушшя, що пiдступало до
горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль
не обiйшлася ╖й так собi, через не╖ нажила вогневицю.
Злякалася чи тiльки подумала, як це невчасно, - i сама не добере.
Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця,
а спiткала он де, в безлюднiм степу, там, де нема╓ поблизу стiйбищ, а
вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде тепер i
як буде? Затрима╓ться коло не╖ хан i ждатиме видужання чи прив'яже у коня
на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б допомогти його
жонi?
Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн може вдiяти
поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла
з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола ши╖ - таки ж
розпущенi вони i тунiка розстебнута.
"Матiнко! - простогнала а чи подумала тiльки: - Що ж це таке? Я
задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"
Поворушила губами, торкнулася язиком пiднебiння - геть пересохло в
ротi.
- Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води!
Хана, видно, розбудило те благанпя-стогiн, звiвся на лiктi i
прислухався. Зрештою простягнув у темрявi руку й торкнувся нею
Каломелиного чола.
- Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
- Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити!
Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в нiч, а звiдтам
повернувся по недовгiм часi з водою. Чула, як пiдводить ╖╖ з постелi,
пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошу╓, i бiдка╓ться ╖╖
бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене
воно.
- Як тобi, що тобi, Каломелко? - схилився низько й знову торкнувся
рукою чила.
- Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на нього
зболено i благальне. - Дихати нема╓ чим.
Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову вибiг iз намету. Чула:
зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелiв сiдлати комоней i
скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi
- баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок.
- Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище? Може,
почекати б до ранку?
- До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i приглядайтесь -
вогонь уночi далi видно, анiж дим удень. Скачiть i спиняйтеся час вiд
часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де
стiйбище.
Уже й не вiдходив, мабуть, вiд не╖. В усякому разi, скiльки повертала
себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й бачила над собою схилений
ханiв вид. Питався чи потiшав ╖╖, до пуття не пам'ята╓. Одначе щось казав,
i казав при╓мне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до не╖, i он
як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень - прибули
й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися порятунку. Навмисне
одкрив запону, потiм узяв ╖╖, жону свою, на руки й винiс iз намету - аби
бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки,
поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами, з усiма,
що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а вiдтак
i з уготованими вiд недуг травами та напоями.
- Возбуяй духом, Каломелко, - радiв хан i старався передати свою
радiсть слабiй. - Тепер повернемо тво╓му тiлу силу, а серцю - супокiй.
Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч.
╥х було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них такi,
кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на ╖хнi руки передали Каломелу.
Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу
- постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм
укутували теплiш, напували якимсь вiдворотне гiрким зiллям i велiли
заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тi╓ю лиш одмiною, що спершу
по╖ли теплим, щойно з дiйок кобилицi молоком, потiм радилися всi╓ю
знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти з намету. Бо
натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську жону:
роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була,
тебе баять тi, що знаються на баяннi.
Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, i
дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки, не така вже й марниця.
Вогонь не полишав тiла, одначе й поступився примiтне. Не наморочиться
голова, не застила╓ туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила - i
зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так склада╓ться, як жада╓ться.
Доки ╓ в тiлi жар, доти й лежати ╖й. А так...
- Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, яко╖ всi слухаються тут.
- Чого тобi, дитино?
- Це котрий день ви пора╓тесь бiля мене?
- П'ятий, голубонько, п'ятий.
- А вогневиця усе не поступа╓ться.
- Поступиться, лебiдонько. Ти - младомлада i дужа тiлом, повинна
подолати ╖╖.
- Чом же не подолала досi?
- Бо це вогневиця. На те, щоб подолати ╖╖, потрiбне не лишень зiлля i
не тiльки здорове тiло, потрiбен i час.
- Скiльки ж менi лежати ще?
- А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужа╓ш зовсiм, i не
помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала:
- Хан зна╓ про це?
- А то ж як.
- I що каже?
- Анiчого поки що не каже. Ходить - дума╓ i сяде - теж дума╓.
"Йому не терпиться, мабуть, вiн порива╓ться до стiйбища. IЦо ж буде,
коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?"
- Бабця може покликати до мене хана?
Стара обернулася на ╖╖ голос, повагалася мить i вже потiм кивнула:
гаразд, вона покличе.
Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З виду потiшений був: якже,
жона покликала, одужу╓, виходить.
- Тобi лiпше, Каломелко?
- Атож.
- Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене сво╓ю
немiччю.
- I все ж я ще немiчна, хапо. Тож i покликала... Хочу знати, як ти
намислив учинити зi мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи вiд'╖деш до стольного
стiйбища без мене?
Не сподiвався, мабуть, що запита╓ про це, бо й сам не знав ще, як
вчинить, коли доведеться вибирати мiж одним i другим.
- Зiзнаюсь Каломелi, - заговорив перегодом, - менi конче треба бути
там. За седмицю-пiвтори повернуться нашi люди з чужкраю, зберуться кметi
на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.
- I не полишай. Благаю тебе, будь зi мною.
- Доки не впевнюсь, що видужа╓ш, не полишу, Каломелко.
- I тодi, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не
зможу без тебе.
Застиг, подивований, не вiда╓, що сказати ╖й.
- Ти серед сво╖х, жоно моя, тебе нiхто не посмi╓ зобидити. Чи забула:
володаркою на Кутригурах е.
- При хановi пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.
Тямив: це для не╖ багато важить, i поспiшив заспоко╖ти.
- Ну, гаразд. Як бачиш, я не ╖ду ще, лишаюсь i жду. Аби певна була:
таки не ╖де, частiше й частiше став навiдуватися до жони. Як тiльки бабця
вчинить сво╓ баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й бiля не╖. Коли
молока принесе й нагоду╓ з власних рук, коли всього лиш втiшне слово скаже
чи розвеселить тим-таки словом. Примiтив якось: Каломелка найбiльше
веселiсть полюбля╓, тому й не скупився па не╖.
I все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.
- Бабця повiдала менi, - сказав, - немiч помiтно вiдступилася вiд тебе.
Та повiдала й iнше, Каломелко: тобi довго ще доведеться бути тут i
слухатись бабцi.
- Немiч вiдступилася, а бути маю довго?
- Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся.
Отож прийшов сказати тобi: мушу ╖хати вже.
- Таки без мене?
- Таки без тебе. Не гнiвайся i не нарiкай. Не напризволяще залишаю.
Вiзьму з собою лише кiлькох во╖в, всi iншi будуть при тобi. Кметь Коврат
орудуватиме ними.
Сторожа надiйна, тож певна будь: доправить до стiйбища так само, як я
доправив би - бережно i зичливо.
- А може, пождеш?
- Нi, жоно моя, усi ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства i
повинностей, що лежать на менi яко хановi.
III
Тепер у Каломели тiльки й вiдради було, що бесiди з бабою-баянкою, а в
бесiдах як не кружляла околiями, до одного поверталася: коли дозволять ╖й
вийти з намету, коли - сiсти в сiдло. Бабця вiдмагалася, а то й гримала:
про те лиш Небо зна╓. Зрештою змилостивилася й сказала:
- З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сiдло сядеш тодi, як не
побачу в тобi слабостi.
- Я не слаба вже. Глядiть, нема╓ вогнива-жару в тiлi, б сила в руках.
- Вiрю, усе те е, та б й слабiсть в очах, а блiдiсть - на виду. Казала
ранiш i зараз кажу: пий молоко з-пiд кобил i пий, скiльки можеш. Зiлля
дола╓ немiч, молоко поверта╓ силу.
Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож i пила молоко, яке ╖й не
барились пiдносити, та заглядала у воду, силилася вивiдати, чи
поверта╓ться уже червiнь до щiк, зникла чи все ще посвiчу╓ немiч в очах.
А днi спливали на диво тоскно й уповiльнено. Аби скоротити ╖х, питалася
дозволу i йшла за стiйбище, на бесiду з небом i степом. Бо сподiвалася,
щиро кажучи, вiрила: саме небо i степ можуть коли не погасити, то бодай
якось притлумити в нiй i сум, i жаль, i непевнiсть. Хай не такi вони, як
там, в краю дитячих та отрочих лiт, все ж он як схожi, а тим уже й рiднi.
Гляне в один кiнець - тi ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий - те
ж небо синi╓ над долами, гляне в третiй - як i там, за Широкою рiкою,
буйнотрав'я розкошу╓ на долах. Поблякло воно, щоправда, пiд сонцем, не
таке свiже й барвисте, яким хотiла б бачити. Та дива в тiм нема: пора
зараз не та. Веселим та барвистим степ бува╓ лише на передлiттi, раннього
лiта, а зараз полiття вже. Погасли синi очi волошок, одцвiливiдчервопiли
степовi маки, скинули золотаве вбрання сво╓ завжди наряднi буркуни. Багато
чого прижухло за лiто в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не
збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як i веселого гомону, - це
правда. Зате оп якою при╓мно-знадливою й нiжно-голосистою стала вибiлена
сонцем тирса, як весело перебiга╓ по пiй знята вiтром хвиля. Не шумом -
баянням-насолодою й баяшiям-покорою засiва╓ серце. Як i там, аа вiтцевим
стiйбищем, на берегах тихоплинно╖ Бiло╖ рiки.
"Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро'пiх радощiв i
снiв? - сумно осмiхнулася Каломела. - Такi вони рiднi менi, тi колишнi
радощi, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було
б найлiпше, коли б до кiнця днiв сво╖х не розлучалася з кревними i всiм,
що було втiхою пiд надiйним крилом вiтця-матерi. Та коли вже сталося так,
що розлучилася з утiхами отрочих лiт, коли й кревнi вiдмовились вiд мене,
то що лиша╓ться робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу
вдовольнятися".
Дола╓ видолинок i звiльна, як всякий, кому нема╓ куди поспiшати,
виходить на узвишшя. Виходить i знову зупиня╓ться. Бо свiтлiша╓ на серцi,
коли спогляда╓ землю i все, що ╓ на землi, з високостi, бо як би там не
було, а прагне ж не холодних туманiв i не безпросвiтно╖ мокви - таки
погожо╖ днини, а вiдтак долiв просторих, лiпоти й привiлля на долах.
Правду каже: тут вони нiчим особливим не вiдрiзняються вiд тих, що за
Широкою рiкою, та чогось i недоста╓ ╖м, аби була повна радiсть на серцi.
Може, рiки? Так ╓ ж вона. Стiйбище хана Завергана гнiздиться над сипiм
Онгулом, таким же замрiяним i тихоплинним, як i Бiла. Не встигла звикнути
до Онгулу чи та рiка, що тече в землi ╖╖ роду-племенi й iмену╓ться Бiлою,
таки лiпша? Либонь що так. Голубих та синiх он скiльки на свiтi, а Бiла
одна така. I хан-вiтець казав про те, i сивобородi кметi. А сивобородим не
можна не вiрити - вони вiк звiкували, знають геть усi билини роду свого.
Тож не дивно, що й ту, в якiй оповiда╓ться, як наймогутнiша рiка землi
утигурсько╖ бiлою стала, пам'ятають.
До них, утигурiв, жили на берегах Меотiди iншi роди - таври. З
давнiх-давен жили, тож i покони мали давнi, як свiт. Один iз них повелiвав
таврам: що б там не сталося з родом, iз кожним у родi, рука тавра не
повинна пiднятися на твар, iм'я яко╖ носить плем'я. Хай комусь скрута, хай
повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих себе, па
свою плоть. А ще й тому, що корова - твар священна, вона дарована люду
богами й покликана супроводжувати його вiд першого до останнього дня, бути
другою матiр'ю немовлятам, дiтям, що тiльки-по спинаються на ноги, старим,
що доживають вiку. Через те в недоторканою, ма╓ жити стiльки, скiльки
визначать боги.
Кожен iз таврiв знав той заповiт предкiв i не зважувався порушувати
його. Тому такi чисельнi череди були у таврiв, тому такi багатi були таври
на спр, масло, набiл. Та ось сиiткало ╖х безлiття: прийшли з чужкраю злi
люди в шоломах й сiли в ╖хнiх землях, а сiвши, не стали зважати на таврiв,
як i на ╖хнi покони. Побачили, якi чисельнi череди корiв випасаються в
степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло,
виловлювали й перетинали. Скiльки хотiли i коли хотiли. Аж поки не
розгнiвили тим насиллям Небо i не примусили богiв явити гнiв свiй. Чужинцi
там-таки, неподалiк вiд череди, змушенi були пустити з котрогось iз аж
надто дужих i непокiрпих бикiв кров, корови зачули ╖╖ й зняли ревище,
затим я наставили роги й рушили всiм родом сво╖м на чужинцiвнасильникiв.
Так чисельно i так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинцi не
посмiли опиратися тому божевiллю й кинулися хто куди: однi - в степи, iншi
в протiкаючу поблизу рiку. Думка була, що вода поряту╓ ╖х - зупинить
зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у
водi, було найбiльше, бо й корiв найбiльше подалося до рiчки. У них-бо теж
сво╖ норови: де бiльшiсть, там i всi. Гинули во╖-чужинцi у хвилях, гинули
й корови. Так повально, що забiлiла вода вiд випущеного перед кончиною
набiлу з вим'я. Забiлiла та й стала навiчно бiлою.
Подейкують, нiби неспроста все те. То застереження родовi таврiв та й
усiм, хто житиме по берегах Бiло╖ рiки: пам'ятайте, ми загинули в борнi з
насильниками. Будьте мужнi i не корiться насиллю.
"А я скорилася, - зiтха╓ Каломела. - Надi мною поглумилися - i я не
спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через
те, що насилля чинили кревнi? Сказали: йди - i я пiшла..."
Довго сто╖ть, усамiтнена, на узвишшi, що пiдносилося над степом,
вдивля╓ться в ту сторону свiту, де Онгул-рiка, за нею - Широка, за Широкою
- Бiла, i дума╓, вдивля╓ться й дума╓. Аж поки не спiткнулася об одну iз
сво╖х думок: а може, через те пе противилася волi кревних, що побачила в
Завергаповi не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем
чу╓, щось дуже схоже!
Звiдтам, вiд стiйбища, долiта╓ чийсь приглушений вiдстанню клич i
обрива╓ задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки ╖╖, ханську жону.
Вимахують чимось примiтним над головою й дають тим вимахуванням знак:
"Вернись, ходи назад, до стiйбища!"
"Чого вони? Так бояться за мене чи таки справдi потрiбна?"
Противитись не випадало якось, тож обернулася й пiшла. А стала перед
мужами й почула, чого кликали, збудила гнiв у серцi i роз'ярилася:
- Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для сторожi - усе ще
дитя безтямне? ╢ бо не хтось там - ягона ханська!
- Ми те зна╓мо, однак пам'ята╓мо й iнше: хан повелiв берегти младомладу
жону його бiльше, нiж око в лобi.
- I вволювати ╖╖ найпершу волю, так? Мужi промовчали.
- То знайте, - по-сво╓му зрозумiла ╖х Каломела, - моя воля така:
збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно!
╥й. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися.
- Ханша ма╓ знати, - заговорили зрештою, - не ми визнача╓мо, коли
правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi.
- I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь, баянку я
переконаю.
I заварилося в них. Стара на сво╓му сто╖ть: "Не можна, рано ще".
Каломела на сво╓му: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до слабостi, а то
ознака певна: значить, при здоров'╖".
"Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагада╓
про себе.
"Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут,
мужi розбиватимуть для мене намета".
"Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi, коли не встигнеш
сховатися в наметi та промокнеш?"
"У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже бо╖ться за мене,
хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться
в боргу, вiддячить за це, i великою дякою".
Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що вилiкувала
Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить ╖╖. Та дарма: Каломела дiяла
iменем ханово╖ жони, i дiяла завзято. Тож i поступилася перед тi╓ю
завзятiстю баянка.
- В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли так
уже наполяга╓ш, можна вирушати...
Що довше посувалися степом, то невiдступнiше переслiдувала думка: чи
буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже
надокучили вони.
Як i постiйне перебування в путi. Мужi такi, що i вскач пустили б
комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як пiдуть
пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена бува╓ благати:
- Доста, ╖дьте ступою. Нутрощi витрушу╓ така ╖зда. I вже згодом, як
примiтить невдоволення ханово╖ челядi, скаже виправдовуючись:
- Хай потiм, як перепочину трохи.
А ╖хати безмежжям, якому, зда╓ться, не буде кiнцякраю, ступою до лиха
нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про тi незручностi,
сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так порiзав колесами
путь, чому вона вида╓ давно не ╖ждженою?
- Одразу пiсля дощу ╖хали, тому й порiзали так, - мiрку╓ вголос
возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й гостi чи сли
заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не тiльки валками, ордами,
бува╓, правляться.
- Орди не такий лишають слiд.
- А так.
Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синiло вдалинi, i
знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там, мало
не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як i ╖╖ сородичi,
утигури?
Бачила: ╖╖ не цураються, охоче стають на розмову, потурають
першiй-лiпшiй забаганцi. I те подоба╓ться Каломелi, щораз при╓мнiше грi╓
╖й серце.
"Це тому, - схиля╓ться до думки, - що бачать неабияку прихильнiсть до
мене хана. Чимсь iншим я не могла зродити в ╖хнiх досi вiдчужених серцях
прихильностi. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той,
утигурський, рiд, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не
сталося i що б там не було, мати завжди залишиться матiр'ю, i пам'ять про
зеленi береги Бiло╖ рiки, як i про рiку, в якiй так при╓мно було
викупуватися лiтньо╖ пори, нiколи не згасне, як не гасне дзвiнкоголоса
пiсня степу, духмянiсть трав, що розпирали солодощами груди, кликали в
вись i ставали якимсь неземним, тiльки висi мабуть i властивим
блаженством. А проте навiть клич родства що став пам'яттю кровi, не мiня╓
мого становища в отчiм родi. Я - вiдрiзана вiд нього гiлка, i вiдрiзана
немилосердно жорстоко".
Подумати тiльки: лише шiстнадцяте лiто вiдлiтувала, а вже твердо
переконалася: згадка нiколи не бува╓ втiшною. Коли не жаль, то сум
супроводжу╓ ╖╖, коли не сум,
Не вiрила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманiла
перед вiтцем сво╖м, кметями, що сидi ли обабiч вiтця, i мовчала. Аж поки
iю повелiли iти до матерi i готуватися разим iз матiр'ю, сестрами до
заручин, а там - i до воседля.
Тодi вже, як вийшла з намету, в якому чула повелiння вiтця, а його
устами - i всього роду, зiбралася на мислi й утямила зрештою, що до чого.
А втямивши, сполохалася й побiгла чимдуж до найближчо╖ в свiтi людини - до
матерi.
Мати як мати: i розплакалась, i поспiвчувала сво╖й дитинi. Ось тiльки
рятунку не обiцяла та й не порятувала зрештою вiд того, що визначив ╖й
рiд.
Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тодi чужого ╖й хана
Завергана, роду-племенi його, а побула з Заверганом та його родом двi-три
седмицi - i вже не певна, хто ╖й рiднiший: тi, що визначили правом кревних
- оце твоя доля, чи тi, що з ними порiднило iменоване долею насилля.
Присяйбiг, таки не певна.
Не загледiла, заколисана думкою, коли вiддiлилися вiд ╖╖ супроводу два
комоннi кутригури й поскакали до ледве примiтного в долинi стiйбища над
Онгулом. Тодi аж довiдалася про те, як мужi заговорили мiж собою.
- А гляньте, не лише вiстуни, ще хтось скаче до нас.
- Чи╖ вiстуни? - збудилася. - Хановi?
- Ба нi, нашi. Послали звiдомити хана, що твоя милiсть наближа╓ться до
стiйбища. Повертаються он, i по самi, далебi, й хан з ними.
"Он як!" - солодко лягла на серце думка i вже не переставала тiшити:
таки радий ╖й, таки жде ╖╖.
IV
Вiдтодi не сумнiвалася вже: вона люба хановi, вiн знайшов у нiй свою
вiдраду, тому не може набутися з нею. То немала втiха для Каломели. Видить
Небо: чи не найбiльша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене
самотою серце холодний подув вiтру: чи ж так надовго полишають жону, коли
вона - жадання iз жадань? Що з того, що ханське стiйбище не безмовна
пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона,
Каломела, осторонь вiд тих клопотiв, ╖╖ нiхто не помiча╓. I хан не з нею.
Зовсiм поруч, а все ж не з нею. Мужi та кметi полонили його й тримають на
сво╖х радах вiд ранку до ночi. Хай би день так - де не ходило. Хай би два
- i то можна стерпiти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в сво╖х
сiтях мало не седмицю? I п'ють кумис - сперечаються, i не п'ють - теж
сперечаються. Гейби л безоднi йде звiдтам гул, часом i ознака гнiву -
крик. А запита╓ мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесiда,
махне рукою й вимiря╓ ╖╖ пильним оком. Тодi лиш, як залишаться без жодних
свiдкiв, окрiм ночi, як аж надто вже розчулиться бiля не╖ та уп'╓ться нею,
пригорне мiцно i скаже:
- Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.
- Як то?
- У похiд кличуть. I далекий, радiсть моя, а вiдтак надовго.
Нишкла, перестрахана, i мовчала. Була ж бо донькою хана i вiдала: жонам
не належить знати те, що знають мужi, тим паче завчасно. А знати он як
хотiлося. Тож i не втрималась, запитала:
- На антiв чи ще далi?
Засмiявся потiшено й закрив ╖й аамилуваним цiлунком уста.
- Ми ще спереча╓мось, як бачиш. Опiсля довiда╓шся. Коли взагалi треба
буде довiдуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях iз кметями себе, тебе,
нашу слюбну усолоду. Чу╓ш, може, ще обстою!
Обiймав i вицiловував ╖╖, де сам того хотiв i де тiльки нiч могла
дозволити. А Каломела задихалася вiд лоскоту й чула: малi╓, упокорена, на
силi. Ще мить таких пестощiвцiлункiв - i ╖╖ не стане, розчиниться в
розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.
Вiдтодi, як повернулася з степу i недвозначно засвiдчила сво╓му мужу й
повелителю: вона не та вже, що була колись, iншим став у стосунках iз нею
й хан. Iде до кметiв - шкоду╓, що йде, повернеться вiд кметiв - нiкого й
нiчого не хоче знати, окрiм Каломели. Радi╓, бачачи ╖╖ потiшеною,
смi╓ться, бачачи усмiхненою, а прихилиться, розчулена, не зна╓, де сiсти з
сво╓ю Каломелою, як дiждатися того часу, коли може бути з нею i тiльки з
нею. Серцем чу╓: одкрив ╖╖ собi такою, як хотiв, а може, й лiпшою, нiж
сподiвався.
Каломела в усьому стара╓ться бути угодною сво╓му мужевi. Бо теж, як i
вiн, упевнилася: що не день, то рiднiший ста╓ ╖й Заверган, i не лише в
та╖нствi слюбно╖ ночi. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити
╖╖ в суворому свiтi, мужа, що заступив собою вiтця, матiр, став ╓диною
твердю в життi i надi╓ю з надiй. Через те он як сполохалася, почувши, що
може покинути ╖╖. Бо що, справдi, буде, коли покине? За попонами утигурiв
у вiдсутностi хапа володаркою землi, що належить роду-племенi, став жона
його. А в кутригурiв покони мало чим вiдрiзняються вiд утигурських. Дуже
можливо, що пiде Заверган у похiд i повелить ╖й, жонi сво╖й, правити
стiйбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона вiда╓, що то
╓ - правити, як повестися з усiма, аби вiдчували: над ними ╓ надiйний
розум i тверда рука володарки?
- Не полишай мене, муже мiй! - благала не тiльки голосом, усiм ╓ством
сво╖м i ще довiрливiш тулилася до Завергана. - Я не те що довго, дня не
зможу без тебе.
- Кажу ж, ми ще спереча╓мося.
- Усе зроби, аби подолав кметiв сво╖х i лишився. Хай потiм... Хай
колись, як приживуся у вашiм родi та звикнуся до роду, а зараз не полишай,
бо пропаду без тебе.
- Правда?
- Атож. Ти ╓диний нинi, на кого можу звiритися, за ким живу i збираюся
жити. Не стане тебе - не буде в мене й захисту-опори.
- А кревнi?
- Вони вiддали мене тобi i тим вiдрiзали вiд себе, сказали: "Вiднинi
належиш iншому родовi".
- Тодi я тим паче опиратимусь i перечитиму намiрам кметiв. Чу╓ш, утiхо
моя, тим паче!
Мабуть, повiрила, бо ще рвiйнiше нiж будь-коли, обняла Завергана i тим
сказала Завергановi: "Ти не пошкоду╓ш, що вчинив так. Небо свiдок тому: не
пошкоду╓ш!"
Обiцянка та зробила твердiшим у намiрах та дiяннях i завергапа. Вийшов
другого дня перед кметiв i сказав:
- Говорили доста. Настав час визначити, що вдi╓мго. Хай кожен встане i
скаже.
Майже повен був: скажуть не те, що хоче, i не тому, що звикли дiяти
наперекiр хановi, що забракло па старостi лiт глузду. Випнi не звичка i не
глузд, винна убогiсть, котру пустив за кутригурськиii стiл вiтець його та
й залишив гостею на довгi лiта. А ще винен вiн, молодий хак кутригурiв. Бо
нiчого iншого по вигадав по смертi вiтця, зголосився, не помисливiшi, з
кмстями i пристав до поради кметiв: земля кутригурська по може вже
прогодувати всiх кутригурiв, слiд шукати iншу. А коли так, вишукаймо серед
нас бувалих та мудрих i пошлiмо ╖х у свiти шукати iншу землю - ту, що
позбавила б убогостi, винагородила б статками i благодаттю.
Воно нiби й так: збiднiв стсiг, не тоiт, що був колись. До всього й
лiтн╓ сонце смалить нещадно. Хай не щолiта, все ж доволi часто вигорають
дарованi землею трави, а не ста╓ в степу трави, не ста╓ й поживи для
комопсi╖, корiв, овець, ширяться пошестi i наста╓ падь. Та ба, й посланцi
не потiшили знахiдками. Три лiта ходили, вдаючи iз себе калiк перехожих, а
виходили мало. "Лiпшо╖ землi, як при Дуна╖, - сказали, - нема╓, хаiiе. То
не земля - дар Неба. Одна бiда: обсаджена вона. Коли хочемо сiсти на нiй,
мусимо йти i брати силою або ж проситися в iмператора в пiдсусiдки. Вiн
дозволить оселитися, коли вiзьмемо на себе повиннiсть берегти обводи його
iмперi╖ вiд вторгнення слов'ян".
Колись засумував би, чуючи такi звiди. Тепер же, пiсля розмов iз
Каломелою i сво╖х намiрiв щодо Каломели, збудився втiшено i воспрянув
духом: ось тi перепони, що змусять кожного, хто ма╓ здоровий глузд,
утриматись вiд походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з
такою силою, як ромейська, кому спаде на думку пiддаватися пiд ромс╖в,
бути колонами в них чи й рабами iз вдячностi за те, що дозволять жити на
щедрiй злаками землi?
Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметi. Та не дiждався
сподiваного. Слово взяли iншi звiдуни й додали до того, що чули вже вiд
╖хнiх содругiв: роме╖ ув'язли в затяжну сiчу, мають намiр пiдкорити собi
Захiдну Римську iмперiю. Коли кутригурп справдi нацiлилися йти за Дунай,
мусять скористатися нагодою i йти зараз. Склавини, до речi, роблять це i
дуже успiшно: йдуть до Iллiрика всiма сво╖ми родами, добувають оружно
землю й сiдають на пiй.
Отодi й заговорили кметi.
- А ми чим гiршi? Чи в нас не доста сили, щоб вiдтiснити роме╖в з
Придупав'я i сiсти при Дуна╖? Iти - i тiльки! Знiматися всiма родами i
правитися до Мiзi╖, а то й далi - у Фракiю!
- Це нагода, братове! Користаiiмося нею i йдiм! Друго╖ тако╖ може й не
буде.
- А що буде, коли в ромо╖в вiдшука╓ться сила, що витурить нас звiдтам?
- перечили ╖м обачнiшi. - То могутня iмперiя, кметi. Не забувайте про те.
Зчинилась суперечка. Однi стояли па сво╓му, iншi - на своему: пощо
зривати з iiасi╖джспих мiсць роди; хай лишаються па Опгулi, а во╖ пiдуть i
добудуть для них землю. Чи тодi, як добудуть та утвердяться, не можна буде
пересилитися?
I тi, i другi вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда
на нашому боцi. Та хап вiдмовчувався. Бачив-бо: кметi не подiлилися ще
так, щоб гору взяли однi чи другi, а крiм того, брав пiд сумнiв те, що
казали однi, брав i тс, що казали другi. Щось вiн не помiчав, будучи на
обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безлiття, чи почував себе
стiсненим, аби зрiкався, гнаний убогiстю, землi батькiв сво╖х. Бачив iнше:
стiiiбищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами i тим
замиреппям утвердив ╖х у мислi: час класти край кочiвлi. Доки тинятимуться
по свiту та шукатимуть лiпшого мiсця на землi? Чи не пора замиритися з
усiма iншими сусiдами, приглянутись, як живуть осiдлi, та й самим сiсти
вже, множити на дарованiй богами землi роди сво╖?
"Це вам, кметям, всього замало, - чув себе обуреним Заверган. - Це ви
прагнете походiв i наживи в походах. То так i скажiть. Пощо згадувати
бозлiття i накликати його на себе?"
А проте не поспiшав казати це вголос.
- Не галасуйте всi, - пiднiс над собою руку. - Настав час стати на
твердiй мислi. Кажiть ╖╖ кожен окремо. Мiй рiшенець визрi╓ лиш пiсля того,
як знатиму ваш.
Кметi не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились мiж собою i
виставили наперед найстаршого - Котрагiга.
- Я був би тричi проклятий родом сво╖м, - сказав вiй, - коли б забув
про здоровий глузд i зголосився з тими, якi ладнi знятися з усiма
пожитками, з дiтьми та старинею i йти, не вiдаючи куди. Твiй, хане, дiд -
хай буде благословенним iм'я його, яко ж i пам'ять про нього - казав свого
часу: "Не той одважний, що може стати з сильнiшим за себе па прю, а той,
хто певний, що здола╓ його". Отож раджу покладатися спершу на мудрiсть, а
потiм уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, iдо робить.
Другим пiдвiвся i попросив слова Коврат, вiрний побратим i найбiльш
наближений до хана кметь - кавхан.
- Кажи, Коврато.
- Скажу. Я теж був би тричi, проклятий родом сво╖м, коли б забув про
його бiду i став зважати на то, що можу бути потятий у сiчi за землю
обiтовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хлiб насущний, йдеться про
життя або смерть люду кутригурського. Той, кому вида╓ться нинi, що не те
кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметi! Вiд
суховi╖в, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподiбнюватися зайцю, що
тука╓ куща iтаптрттотт;ого мудрiстю? Усi, хто чуп тут .iиiдуиiш,
yuuitiiuлися: багата на злаки i всi iншi дари земля ╓, бiльше того ╓
слушна пагода прийти i сiсти на пiй володарями. Скажете, у нас не така
сила, як у склавший? Так i землi ж нам треба склавшiам!
Ма╓ш! Вiд багатьох сподiвався почути таке, тiльки по вiд Коврата. Невже
збився з путi й повiрив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато
хто сто╖ть, можуть вчяти гору над помiркованiшими.
Покон не дозволя╓ хановi перечити радним, ба навiть виказувати свою
прихильнiсть чи неприхильнiсть до ╖хньо╖ речницi. Одначе, коли
висловляться всi, мусить пiдвестися й сказати сво╓ слово - таке, щоб всiма
сприйнялося i всiх утвердило в хановiй правотi. На що пошлеться,
дошукуючись того слова, коли бiльшiсть мислитиме iнакше? Назве ту
бiльшiсть недостойними бути привiдцями в родах? А чи личить йому, молодому
хановi, виставляти себе так перед кметями?
"Чому ж тодi ╖м личить виставляти мене перед усiх безтямком i вважати
за безтямка? Еге, чому?"
- Усi висловилися? - пiдвiвся i став на повний i не набагато менший,
нiж у Коврата, зрiст.
- Усi!
- I сказали, що хотiли сказати? Мовчання.
- Питаю: чи все сказали, що хотiли сказати?
- Та нiби ж усе.
- То слухайте, що я скажу. Подiляю намiри вашi полiпшити долю люду
кутригурського. Подiляю й ту, всiма сподiвану, мисль, що зараз ╓ нагода
пiти за Дупай i сiсти на лiпших, нiж ма╓мо, землях. Та по подiляю всього
iншого, кметi, i найперше пе подiляю поспiшностi. Кажете ма╓мо знятися
родами сво╖ми i йти з усiма пожитками негайно. Л я питаю: як же цс ми
знiмемося й пiдемо з дiтьми, родовою старинею, пожитками, що ╓ в кожному
родi, на зиму глядячи? Чи встигнемо i землю взяти па меч i сулицю, i
стiйбища розбити в одiбранiй у роме╖в землi, i про тепло в наметах
подбати? Стужi там такi ж лютi, як i тут, на Онгулi, i поживи для себе,
комопей, товару, що ╓ в кожному родi, теж треба буде не менше, нiж тут. А
ще хотiв би знати й таке: посяга╓мо на Задунав'я i забува╓мо чомусь, що
перш нiж вийти в ромейськi землi й утвердити себе в них, ма╓мо пройти по
антськiй землi. Чому нiхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти
сiли вже на самому Дуна╖ й перекрили колпсь доступну всiм гостипну цуп"? З
мечем i сулiiцсю? Л чи етапе в пас сплп i па аптiв, i на роме╖в? Не етапе,
кметi. Отож i гадаю собi: коли вже ми нацiлилися йти в ромейськi землi,
спершу ма╓мо пiти до антiв та скласти з ними ряд па мир i злагоду. Без
того похiд наш у роме╖ не буде успiшним i пожиточним.
- Досi ж всi ходили за Дунай та з-за Дунаю i по питали згоди.
- Досi - так, а вiднинi не ходитимуть. Кажу ж, апти стали там ратною
силою, сподiваюсь, розумi╓те, що то по так собi.
Кметi, мабуть, не сподiвалися такого - знов загомонiли. Та гомiн ╖хнiй
не обiцяв уже бурi.
- Хто ж пiде з сольством? На кого покладемо повиннiсть ублагати антiв,
аби дозволили iти через ╖хню землю з миром?
I знову викликався говорити Котрагiг.
- Сольство, як i всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двiчi вже явив нам
мудрiсть свою, гада╓мо, являтимеш ╖╖ i далi.
За сим разом нiхто не зважився перечити старому, окрiм самого
Завергана.
"А цього я й не хотiв би брати на себе, кметi", - подумав, щоправда,
вголос нiчого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так
дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з
Каломелою i вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозумiти:
бiльшого домогтися вiд кметiв несила, принаймнi зараз.
V
Вiдгримiли бубшi, вiдспiвали сопслi й у стольпому городi тиверцiв. Два
лiта тому - однi, учора - другi. Вiд тих, перших, лишилася у князя Волота
всього лиш при╓мна згадка, вiд сих - i вiдчуття видимо╖ присутностi. Воно
й зрозумiло: тi гримiли й виспiвували давно, цi - учора. А проте зна╓,
певен: пе лише свiжiсть вражень ма╓ вагу. Вiдчуття дотримання дано╖ колись
обiтницi - також. Апо, хiба не казав собi i раз, i вдруге, i вдесяте:
"Клопiт - клопотом, устави - уставами, а про те, що обiцяв Малцi, не
забувай". Зда╓ться, все робив, аби було так, як вона хотiла. Послюблення ж
- останн╓, що мiг зробити для дiтей Малчиних i передусiм для найменшо╖ з
них - Милани.
Так обернулося, що не кликав одну з другою i не казав;
"Слюбся ти з сим, а ти з сим". Мужiв обирали серцем i зда╓ться, не
схибили. Златка почува╓ себе за Блiшш.ою слюбною та втiшеною, i Милана
йшла до свого Кушти на воседля i квiтнула, гейби квiтка передлiтньо╖ пори
Бо таки втiшена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тiшить i iiuro,
князя Волота. Одне, то неабияка радiсть бачити дитя сво╓ щасливим, а
друге, не лише доньки вдоволенi сво╖м вибором, вiн, вiтець ╖хнiй, теж. Бо
обрали не гiрших, таки лiпших, достойних. I вiком та видом бравi молодцi,
i па розум та вдачу не скуднi. Та й в ратнiм дiлi зда╓ться, не останнi
будуть. Кушта, щоправда, занадто молод iще щоб ставити його па чолi тисячi
чи во╓водою на обводах. А проте молодiсть - не гандж i не завада Мав би
мiцну руку та був би на розум гострий, все iнше принде. Ближика теж не
набагато старший був, коли паспiла потреба ставити його на чолi залоги в
Тiрi i заодно - волостелином подаровано╖ доньцi займанщини мiж Днiстров
ським лиманом, Третьою рiкою i Третiм озером Хiба не вагався князь,
зважуючи на молодiсть зятя? А поставив бач, i не помилився. Ближика он
який лад навiв у Тiрi i на обводах поблизу Тiри. Вепр тiльки мислив
зробити те а Ближика уже зробив: забрав туди передусiм жону свою Злату,
затим повелiв забрати жон, дiтей чiльним мужам ба навiть не чiльним.
"Вiднинi ваше мiсце тут, - сказав - Укореняйтеся i будьте твердi на мислi:
iншого посаду для вас у Тиверськiй землi нема╓ й не може вже бути" Те саме
каже й поселянам, що зголошуються сiдати у його волостi. I що найбiльше,
мабуть, важить - казання тi пiдпира╓ вигодами та винагородами, а де
вигода, там спокуса де спокуса, там пожвавлення i певнiсть: з таким
во╓водою i волостелипом не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний
того, щоб покладати на нього надi╖ i на розум не скудний. Отож пожде
якнйсь час та й посадить його по сусiдству з Ближикою - у вiдiбраному в
Вепра, яко зрадщ, Холмогородi. Як бп там не було, кровне ╓днання -
найбiльш надiйне ╓днання. А йому, князю, надiя на вiрнiсть во╓вод, тпм
паче у полуденних обводах Тиверсько╖ землi он як потрiбна. Мас Чужкрая,
Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синiв, кого тодi
боятися йому? Твердь он яка падiппа буде.
Сiюнукувашiii втiшною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальнi, i
тiльки-но прочинив ╖х, як одразу ?к нагледiв Миловиду в оточеннi дiтей.
Старшi - Радим та Добролик - либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним
восрдлям, сi ж, найменший та два середульшi, були вже спiжi й збадьоренi,
з усього видно, давно одiйшли вiд сну i иршиуть исселощi╖╖, мплого серцю
привiлля.
- Чи не до мене, сини мо╖? - пропустив до опочивальнi й присiв перед
усiма, усмiхнувся приязно.
- А так. Прийшли привiтати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо
вже на вольготнiсть,
- Спаси бiг, соколята. Ви теж будьте здоровi та щасливi. Не вельми
бешкетуйте на вольготностi, аби не вразили один одного.
- Ми не самi, з нянею-наставницею пiдемо. Поглянув, провiвши дiтей, на
жону й невiльно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим
внутрiшнiм свiтлом, що било з не╖, гейби почайна з землi, й виказувало
щедроти ╖╖ вдачi, Миловида була невпiзнане одмiнена зараз. Так пломенiла
вся, таке м'яке та нiжне свiтло посвiчувало у не╖ на виду, а надто в очах,
що князевi самому захотiлося перейнятися тi╓ю щедрiстю й бути таким же
щирим на ласку, на добро, на щастявтiху.
"Се вона дiтьми так вознесена", - утверджувався в мислi, а тим часом
дошукувався вже iншого: що скаже Миловидi, аби знала, що й вiн он який
вознесений нею?
- Жона теж iде з малими па вольготнiсть?
- Ба нi, - поспiшила заперечити. - Менi не до вольготностi. Он який
безлад залишився пiсля воседля. Мушу прибирати та ставити усе на мiсце.
- Челядi скажи, най прибирав, сама ж дай повелiння та й заходь до мене.
Глянула незрозумiле чи й подивовано i вже потiм кивнула:
- Гаразд.
Коли полишала опочивальню, була, як i належить кпягинi, стримана, а все
ж не зовсiм. I в ходi вiдчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелiвав
перекласти клопоти на iнших, самiй же прийти й бути з ним, i в поставi
також. А обернулася, вiдчиняючи дверi, й зовсiм виказала себег таки
неабияк утiшена його турботою-бажанням.
Це скiльки ж лiт спливло, як йдуть вони у парi? Либонь, вiсiмнадцять. А
так, найстаршому ╖хньому, Радимовi, сiмнадцяте минуло вже, пiшло
вiсiмнадцяте. Пробi, а набутися мужем i жоною як слiд i не набулися. Нiби
ж мирними були цi лiта, нi самi не ходили па сусiдiв, нi сусiди па них, а
ом якi клопiтнi. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю,
про благо люду землi Тиверсько╖, на Миловидiших - терем iз його численними
"треба", челяддю та дiтьми в теремi. Чи ╖й иули кили розглянутися на ними,
подумати про щось iнше, крiм них? Одно дитя пр встигало стати па ноги,
потiшити вiтця, матiр першим словом-лепетом, iнше народжувалося, за тим
iншим - ще iнше, i кожного разу його княгиня, його жона-утiха вiдходила
вiд нього, була з малям i з малям та з тими, що пiдростали вже, одначе
вимагали ╖╖ нагляду i ╖╖ турбот. Зато нiхто не скаже, що вона не господиня
в княжому теремi i не мати сво╖м дiтям. I Малчиних виростила, до
ума-розуму довела, i сво╖х ростить достойно.
"Один лиш я нарiкаю? - осмiхнувся. - Пробi, чи можу нарiкати на таку?"
Таки довгенько оберталася мiж челяддю. А може, й сама поралась. Коли
зайшла, iнший мала вже вид.
- Най вибача╓ князь, - нiяковiла. - Я змусила його ждати.
- Не бiда, - простягнув назустрiч ╖й руки й посадив супроти себе. -
Знаю, скiльки на тобi повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всi i
всiм задоволенi?
- Що ти, княже! - подивувалася. - Чи на такiм воседлi, як Миланчине,
могли бути невдоволенi? Весь Черн i його околi╖ гуляли-пригощалися.
- В тiм-то й ба, що люду он скiльки було, комусь могли й пе догодити.
Посидiла, нiяковiючи, i вже потiм сказала:
- Я все робила, княже, аби догодити.
- Чи я кажу: ти чогось не доробила, - помiтив ╖╖ бентегу й поспiшив
заспоко╖ти. - Твою щирiсть я бачив. Питав затим, аби пересвiдчитися, що
обiйшлось як слiд.
Був добрий i ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.
- Менi се не подоба╓ться, жоно.
- Що саме?
- А то, що ти вдалася в тугу i без видимо╖ причини. Волiв би завжди
бачити тебе свiтлою та ясною, як умiпш бути. Коли хочеш знати, затим i
покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дiтей мо╖х.
- Правда?
- Як я - се я, а ти - се ти.
Скинула повитi болем нiяковостi очi й тицьнулась мужевi сво╓му до
плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а вiн обiймав ╖╖,
гладив, заспокоюючи, плечi й тiшився з того, що знову бачить свою Миловиду
такою, як там, в оточеннi ясноликих дiток,
- Милана зна╓ш що повiдала менi, коли йшла вiд нас? - почув нарештi ╖╖
казання.
- А що?
- Зiзналася, що вельми прикипiла серцем до роду вiтця свого, що коли б
пе велiння лади та не повиннiсть перед тим же родом, нiзащо не пiшла б iз
нього. "Най мамця знають, - сказала, - кому я найбiльше вдячна в сiм родi,
то се вам. Бо умiли бути кревною на мiсцi некревно╖, бо такими щедротами
винагородили за багато лiт, як, може, не винагородила б i кревна".
- Так i сказала?
- Ано.
- Ось бачиш. Я тiльки збирався подякувати тобi за тво╖ щедроти, а
Милана уже подякувала. Гада╓ш, то так собi? О нi. То правда промовля╓
нашими устами. Бо ти не тiльки вiдрада, ти - божа винагорода усiм нам.
Чу╓ш, усолодо моя, не тiльки вiдрада - винагорода!
- Як i князь для мене.
- Правда?
- Не було б правдою, чи народила б йому шiстьох синiв?
Осмiхнувся втiшено i вже потiм поправив:
- П'ять ╖х у нас.
- Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.
- Отак?
Тепер вiн, князь Волот, нiмував подивовано. Зрештою вiдкинув геть
сумнiви, заяснiв видом й став вицiловувати жону свою, так солодко й
гаряче, гейби вперше доступився до не╖, свого найбiльшого жадання.
Ось чому вона видалася йому сьогоднi до иевпiзнання лiпою i миловидою!
Непраздна ╓!
- То, може, за сим разом дiвка буде? - спинився нарештi й заглянув,
збуяпий радiстю, в осяйнi ╖╖ очi.
- Хотiла б мати дiвку. Коли б ти знав, муже мiй, як хотiла б! Та ба, не
буде ╖╖.
- Звiдки така певнiсть?
Пригадала: колись давно мала про це вже бесiду. Одначе чимось iншим не
може пояснити князевi сво╓╖ певностi.
- Ще в Випалi, коли була пiвдiвкою, наснився менi сон. Буцiмто рву на
водi лiле╖, а кладу собi до рук маленьких хлопчикiв. Одного, другого,
третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повiдала сво╓ сновидiппя бабусi.
Старепька вислухала мене й сказала: "Лiле╖ - русалчинi дiти, негоже
зривати ╖х. А оскiльки ти брала серед них лиш хлопчикiв, то знай, у тебе
будуть самi лиш хлопчики".
Пророкування ╖╖, як бачиш, справджу╓ться: уже п'ятьох народила.
- Одначе на водi, ти взяла лиш трьох.
- Таки трьох.
- Ось бачиш, серед всiх iнших може бути й дiвка.
Повiрила чи лиш хотiла вiрити, в усякiм разi, мала намiр сказати втiшне
для себе й для мужа, та ╖й не дали висловитись. Хтось стороннiй над'╖хав
тi╓╖ митi до терема й дав знати челядниковi, що хоче бачити князя.
То був гiнець вiд сторожово╖ вежi па Днiстрi. Прибув сказати князевi:
до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган i
просить дозволу на в'╖зд до стольного города Черна.
Повелiв запросити хана i дати йому достойний високого гостя супровiд, а
тим часом думав: "Чого се йому тра' вiд мене? Сказав, з миром та злагодою.
Чи не обри заворушилися?"
Кочовища кутригурiв пе доходили до Днiстра, отож i чвар iз ними у
тиверцiв не було. Ото тiльки й клопоту мали через них, що пустили вiсiм
лiт тому за Дунай i ви' слухали докiр iмператора: "Пощо пустили? Чи
соузники так чинять?" Опiсля кутригури не поривалися до роме╖в i до
Днiстра не доходили. Випасали череди корiв, отари овець, а найбiльше
комоней далi па схiд, коли й мали якiсь сутички чи перетрактацi╖ з антами,
то лише з тими, що сусiдять iз ними - уличами та ще полянами, коли тi
спускалися на пониззя Днiпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань мiж
ними та антами, скiльки й пам'ята╓ себе, не було. Невже справдi
заворушилися обри и погрожують походом через кутригурськi землi? Дуже
можливо. Досi вони, сидячи за Днiпром, на уличiв та полян ходили яко татi,
тепер могли обiйти ╖х i правитись до Днiстра через Кутригурську землю. Чом
би й нi? Скiльки тих нутригурiв i що для обрiв кутригури? Тi пруги i не
таких здатнi поглинути.
Хан не поспiшав об'явитися в гридницi Черна, одначе й не зволiкав аж
надто. Коли ж завiтав, був по-асiйському ввiчливий i щедрий на хвалу. А ще
вразив князя Волота молодечою ставпiстю i доброликiстю. Не лише кров, сила
i здоров'я буяли в ньому.
- Припiс я кпязiо на Тиворi, - схиляв покiрно голову i клав руку до
серця, - жопi та дiтям його низький уклiн i найсолодпii iюб.iжа╖╖iш
здоров'я та супокою вiд сгбе i всього люду па Кутригурах. Хай славиться
iм'я його яко гонителя роме╖в i буде доброю пам'ять про цього пе лишень
серед сущi╖х, а й серед нащадкiв.
- Спаси бiг.
- А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усiм, хто i пiдпорою князевi в
дiлах ратних та вiчових.
"А вiн добре обiзнаний з нами, як i з тим, що дi╓ться в нас", - мiрку╓
тим часом Волот i дошуку╓ться нагоди заговорити про сутт╓вiше.
- Ще раз дякую хаповi за прихильнiсть серця, як i за добрi побажання.
Привiдця кутригурiв, сподiваюсь, вперше у нашiй землi?
- Так.
- То най буде повен: па добро вона завжди вiдповiда╓ добром.
Висловлю╓мо й свою найсердечнiшу здравицю хановi, усьому родовi його,
мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед сво╖х. Сiдай,
хане, на чiльне мiсце, най сiдають по обi руч мужi тво╖ та й кажiть, що
привело вас у землю нашу.
Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всiдавсь та
розглядавсь, зважував давно виваженi думки й прицiлювався, котра з них
буде зараз найбiльш слушна.
- Князь мусить знати: у привiдцiв люду нема╓ нiчого вищого за потреби
люду. Те, що зняло мене та мо╖х кметiв iз насиджених мiсць i повело в
Тиверську землю, не в винятком.
Опустив на мить долу зiр, схоже, що черпав там десь, поза гридницею,
сво╓му серцю снагу, i вже потiм почав оповiдати, якi безлiття переслiдують
його люд, i доволi часто. Тож i намислили кутригури: чи не пошукати ╖м
щедрiшо╖ на злаки, а вiдтак i на благодать землi? Раз уже прибули до них,
тиверцiв, як до добрих сусiдiв i не приховали того, з чим прибули, то не
ховатимуться й далi: усi вбачають таке благо в задунайських землях
Вiзантi╖, не iнакше мислять i кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба
лиш туди.
- Чим же може прислужитися вам Тивер? - не зовсiм розумiв князь хана чи
пiдганяв iiого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
- Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашiй
нутi з раттю. Лихого намiру до люду тиверського у нас нема╓. Пройдемо до
Дунаю i зникнемо за Дуна╓м.
- А що скаже нам Вiзантiя?
- Йдете ж не ви, ми пiдемо, i пiдемо з добрим намiром - поселитися.
"Ви не щирни зi мною", - казав на дулiцi князь Водит i ни вагався вже.
- Не дiло кажеш, хане. У нас iз Вiзантi╓ю давно укладено ряд на мир i
злагоду, ми не можемо порушувати його i тнм ставити себе нiд загрозу
ромсйського вторгнення.
- Досi ж за Дунаi, як i з-за Дунаю, вiльно було ходити. Невже князь не
може послатися на це, коли заремству╓ Вiзантiя?
- Тiш, хто йде туди з добрими намiрами, i зараз вiльно йти. Кутригури ж
хочуть пiти й сiсти на ромейських землях гвалтом - так, як сiдають
склавини. А мiж ними й ромеями - хан, сподiваюсь, зна╓ те - йде справжня
сiча. Як же ми, соузники ромейськi, можемо напустити па ромс╖в ще й вас?
Завергап перезирнувся з кметями.
- А колi╖ за Дунай схочуть пiти ис лише кутригури, - сказав i глибоко
заглянув Волотовi у вiчi, - а й утигури обри? Невже князь усiм ╖м стане на
путi? Невже вiн захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що ма╓ з ромеями
ряд?
Волот вiдчув себе загнаним у глухий кут. Сидiв, дивився на привiдцю
кутригурiв i вiдмовчувався.
Хап не забарився скористатися тим.
- Кутригури пе хотiли б знекровлювати себе у сiчi з тиверцями, - сказав
довiрливо. - Вiддавна мають ╖х за добрих сусiдiв, тож i волiли б мати
тiльки за таких. Пошлись, кпяже, на правiчний покоп - вiльно ходити
гостинною путтю на обводах - i тим уймеш роме╖в, матимеш, як i мав, iз
ними мир та злагоду.
- Нi, хане, про злагоду годi тодi й помишляти. Це було схоже па
вiдмову, i Завергап занепав духом. Дивився па привiдцю тиверцiв усе ще
благальне, та разом з тим i примiтне нiяково. Волот заглсдiв те i, мабуть
зглянувся па нього i його бiдкання.
- Най хан погостю╓ в пас день-другий, - обiзвався перегодом. - Мушу
зiбрати всiх лiпших мужiв Черпа та його околiй i порадитися, як нам
повестися в сiм дiлi, аби i з ромеями не розбити глека, i з вами, сусiдами
в Помор'╖, також. А зараз прошу всiх за княжий стiл, одвiдати страв
господинi мос╖, знесолити серце i розум питi╓м.
Вдовольiтилися стравами та паноями княгинi Миловиди за дня, вдонилi,
нялися ii тодi, як стемнiло, зайшло па нiч. I не лише князь iз ханом та
тi, що стояли коло них.
Прибули на княжий пир чiльнi мужi тверсько╖ дружини, було немало i з
городських, надто мужiв думаючих, нагодився з Волiша й иарочi╖тпii муж
князя Доброта М╓замiр. Тигк i бесiда весь час точилася довкола одиою й тою
ж: чи гоже, справдi, сваритися з кутригурами? Чи вiддавна не так було: хто
хотiв, той i йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той i
правився? Племена-сусiди, як i привiдцi племен, не в одвiтi за тих, що
приходять, вони в одвiтi за себе - i тiльки. Хан правду каже: Тиверi на
всiх не вистачить i всiх собою вона не прикри╓. Так мають i сказати
ромеям: ви пильнуйте себе, ми - себе. А те, що ╓ ряд про невторгнення, то
так воно i ╓: Тивер не вторга╓ться, вторгнулись кутригури, користуючись
поконом вiльно ходити обводами чужо╖ землi.
Хан розчулився в тих бесiдах i поривався присягнути кров'ю, що буде
вiрний обiцянцi, що матиме Тивер i тиверцiв за добрих сусiдiв як нинi, так
i в вiках. Йому вiрили, з- ним були щедрi на питi╓ i ще бiльше на
благоволi╓. А другого дня по обiдi вже князь зiбрав радних i вчинив iз
ними осiбну вiд гостей раду: як бути з кутригурами?
Радилися довго i ставилися до того, чого хотiв хан, повсякому, а
утвердилися на несподiванiй i, як видалося всiм, ╓дино можливiй гадцi: хай
iдуть кутригури за Дунай, одначе не там, де ╓ тиверськi сторожовi вежi й
проторенi до них путi. Самi мають прокласти ╖х i переправитися в мiсцях,
де на них нiхто не сподiва╓ться, Тивер удаватиме, що не вiдала про те.
Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справдi слушна
порада, i не барився уже ознайомити з нею привiдцю кутригурiв.
VI
Флавiю Петру Саватiю Юстинiану не було пiдстав парi пати на давно
померлу й забуту в житейських клопотах матiр. Як би там не було, не хтось
iнший - таки вона, убога селянка з Верхньо╖ Македонi╖, винагородила його
по тiльки ликом i статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту,
може, найщасливiшою з усiх смертних. Хто вiн був, коли правився з
загубленого мiж гiр, iiiiгому не вiдомого селища Таурiсiй у та╓мничу
столицю Вiзантiйсько╖ iмперi╖? Звичайнiсiнький пастух: босий,
паiiiвзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на головi i з
полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став iмператором
найбiльшо╖ в свiтi iмперi╖, повiювладним володарем мало не пiвсвiту -
всi╓╖ Передньо╖ А-п╖ з числоiiпшiи провiпцiямп, почшiаючi╖ дiд Палестини
Сiрi╖, Аравi╖, Фiшкi╖, Миси╖штамi╖ м кiнчаючи Вiрменi╓ю' а ще Понта
Пелемона, ╢леноионта, Дакi╖, Фракi╖ стародавнього Iллiрика i ще
стародавнiших грецьких провiнцiй полупочпо╖ Африки, мало не всi╓╖ Iталi╖.
Чи це так собi i чи тому тiльки, що в Константинополi сидiв тодi, в день
його, Юстинiаново╖, появи, кревний дядечко в 'iпостасi iмператора Юстина?
Ба нi, пе тiльки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами
матерi, що проводжала сина в таку далеку i таку попевну путь, як була й
дарована тi╓ю ж матiр'ю в день появи Флавiя Петра Савагiя па свiт всеблага
заступниця - доля. Це вона подбала тодi ще, як Флавiя колисали в колисцi,
аби iмператор Анастасiй не залишив для трону, на якому он скiльки
возсiдав, спадко╓мця, аби серед тих, хто щойно оплакував його,
восторжествувала не злагода - ворохобня, i така що не лишала найменшо╖
надi╖ па примирення. Сенат, цирковi партi╖, аристократи Константинополя
уповали на Iпатiя Анастасiйового небожа, а всесильний Амантiй, тимчасо^
вий правитель по Анастасiю - на розпаленi в собi'жадання: нi в якому разi
не випустити з рук даровану богом владу. I пiшло, i завертiлося. Поки
аристократи справляли по Анастасiю поминки та обходжували Iпатiя (а то ж
як слiд було втокмачити йому, чого сiда╓ в .iмператорське крiсло, чию руку
ма╓ тримати, коли сяде), Амантiй накинув оком на дядечка Юстина,
тодiшнього привiдцю сили що на не╖ спирався трон - iмператорсько╖ гвардi╖,
i сунув йому до рук яко особi впливовiй серед гвардiйцiв немалу купу
солiд, а заодно i повелiння: не скупитися ними сипати щедро й навсiбiч,
одначе з неухильною метою: ' аби гвардiя посадила на трон не Iпатiя, а
Феокрита, особу довiрепу i в усьому покiрну Амантiю. "Досить аристократам
правити нами", - сказав ута╓мничено i гнiвно, уповаючи ясна рiч, на те, що
дядечко яко колишнiй плебей вiзьме той гнiв до серця й подба╓, аби па трон
сiв Фоокрит, коли вже вiн, Амантiй-евнух, не може сiсти. Не хтось iнший,
саме вона, всесильна i всеблага доля, надоумила тi╓╖ дни-' пи й сенаторiв
не поступатися сво╖м, вiддати скипетр iмператора кому завгодно, тiльки пе
Амантiю i його креатурi_ Феокриту. "Прiч ╓внухiв!" - заволали й почали
гуртуватися та розкидати мiзками, хто може стати Амаптiю на перепуттi.
"Юстип, привiдця iмператорсько╖ гвардi╖!" - пiдказала та ж доля, i
оскiльки iншо╖ сили при Августiонi справдi не було, а дядечко Юстип теж
був особою не без олi╖ в тiм'╖, обернулося так, що гвардiйцi по стали па
бiд Феокрита, одначе не стали й на бiк Iнатiя, проголосили i'.iпрратором
Пiлпптi╖ Юстiпiп. Лмиптнii лмуiпнiвiп бупубрити голову в плечi, а
сенатори, як i цирковi партi╖, схилитися па бiк гвардiйцiв. "Лiпше буде, -
сказали собi, - коли iмперi╓ю правитиме в усьому покiрний нам смерд, до
того ж лiтнiй i бездiтний, анiж владппй i пiдсту╖ший ╓внух".
Швидко перетасували мiж собою наявиi в сенатi мiсця, пiдняли вiтрила й,
упевнившись - корабель iдо сво╓ю, раз i назавжди обраною путтю, стали
спiвати новому iмператоровi осанну. I во╖н вiн, яких свiт ще не знав, i
державця яких iмперiя досьогоднi не мала. Не подивували й тодi, як той
во╖н i державця укоротив вiку спершу Амаптiю, котрий мiг не змиритися й
торувати путь до iмператорського столу, затим Феокриту, стяв голови
популярному на тi часи привiдцi палатiйських легiонiв Вiталiану,
iнiцiаторовi фiнансових реформ i вельми впливовiй за Анастасiя особi в
iмперi╖ - префекту Преторiя Морину. Важливо, що ╖х, сенаторiв, обiйшов
караючий меч i що досягнуто найголовнiшого - нема╓ Амантiя. Були,
щоправда, iншим спантеличенi: новий iмператор, виявля╓ться, не просто собi
мало обiзнаний з грамотою, вiн неспроможний навiть поставити пiдпис пiд
едиктами, що ╖х готують iншi!
Спершу ширили очi, потискували плечима, далi почали дозволяти собi
шептатися: як бути? Меншi йшли до старших, старшi - ще до старших, а тi,
не вiдаючи, що можна вдiяти, робили кам'яними лиця i тим казали: ви про со
не вiда╓те, вам те наснилось.
Та не спить людська мисль, коли зна╓: над нею висить i щомитi погрожу╓
карою меч. Хай не серед вищих i найвищих, все ж знайшовся в сенатi такий,
що прибiг одного досвiтку й вигукнув, подiбно Архiмеду:
- Еврика! Я знайшов!
- Що саме? - пеповпо поглянули на нього.
- Виготуймо для iмператора платiвку з чотирьох лiтер: legi ("я
прочитав") - i того буде доста. Вона засвiдчуватиме пiдданим i всьому
свiтовi його грамотнiсть та компетентнiсть в дiлах iмперi╖, i╖у, а
поставити таку платiвку не важко.
Потiха - велика спокуса, а бажання бачити себе мудрiшим самого
iмператора тилi паче. Тож i змагання сенату з iмператором-смердом що далi,
то помiтнiше входило в силу, i хто вiда╓, чим завершилося б, коли б та ж
доля не стала на бiк дядечка Юстина i не нашептала йому: сенатори
пiдсовують тобi посмiховиська замiсть едиктiв, а ти розкинь мiмками i
пiдсунь сенаторам щось таке, вiд чого у них не лише у лосi закрутило б. I
дядечко послухався тих нашiптувань. Перше, що вчинив, став бувати - i
доволi часто _ на циркових виставах, збирати в себе i щедро
винагороджувати поетiв, якi подобалися публiцi i яким найзавзятiпте
аплодувала публiка. Не вiдаючи доти, що таке наука i культура, iмператор
став неабияк дбати про ╖хнiй розквiт в iмперi╖, заклав i воздвиг за сво╓╖
пам'ятi бiльше, нiж будьхто, наукових i культурних закладiв, церков, яко
щирий християнин заходився переслiдувати ╓ресь та ╓ретикiв i тим примусив
служителiв церкви, ба навiть цирковi партi╖ поставити рогом очi й сказати
прилюдно: "О-о!", а вся iнша просвiщепна братiя - i найперше поети та
актори, не забарилися пiдхопити те "о-о" й возвеличити iмператора Юстина в
очах непросвiщенних яко мудрого серед мудрих i просвiщепного серед
просвiщенних.
Нiхто не смiв уже пiдсовувати iмператоровi лживi письмена замiсть
едиктiв. Супротивно тому, засвiдчували щирiсть, присягалися в вiрностi,
хоча позаочi й уповали па час. Юстин, гадали собi, похилий вiком, до того
ж не ма╓ спадко╓мцiв. Вiдiйде - i вдiють сво╓: надiнуть iмператорський
вiнець особi iмператорсько╖ кровi.
Та й тут помилилися: дядечо Юстин справдi виявився мудрiшим за
наймудрiших. Тодi ще, як сiв на тронi, послав до Верхньо╖ Македонi╖ гiнцiв
з повелiнням: хай хтось iз небожiв кида╓ гирлигу, з якою ходить за
вiвцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небiж прибув, сказав
йому: "Я старий уже для того, щоб сiдати за лаву i оволодiвати науками,
тим паче у вищiй школi - унiверситетi - сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож
не гай його, вдень i вночi сиди над книгами - мудростями вiкiв. А осягнеш
╖х бiльш-менш, прийдеш i станеш поруч зi мною, допомагатимеш менi править
iмперi╓ю i сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителiв i тих, з ким
навчатимешся, iменем мо╖м, натомiсть постарайся осягнути розумом бiльше,
нiж будь-хто, i стати пiд кiнець навчання вище, нiж усi".
Вiн, Юстинiан, теж був не з якогось iншого тiста, таки з дядечкового,
тож пе забарився утямити, куди хилить iмператор, надто коли вiн покликав
його i ще кiлькох таких, як вiн, до Августiопа i повелiв бути його
довiреними в Августiонi. Може, котрийсь iз сенаторiв i втямив перегодом,
до чого йдеться, та було вже пiзно. Iмператор Юстин вiдчув на той час, що
днi його лiченi, й усиновив обiзнаного з науками як i з сенатськими
премудростями небожа сво╖м чи не останнiм едиктом,-- тпм, иа якому стояло
по звичне для всiа "Я нричiгiаи", сiинли набагато значимiше: "Я передав
владу над вами i всi╓ю iмперi╓ю сво╓му небожу Юстинiану Першому".
Хай та воля iмператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собi
волосся, збагнувши, що сталося в iмперi╖ i в чи╖ руки потрапила iмперiя, -
дарма. Таким було велiння долi, так мало вже й бути: вiднинi на
iмператорському тронi сидiтимуть пе спадко╓мцi Зенона i його вдови
Арiадни, ба навiть не родаки Анастасiя, сяде рiд Юстинiв з далеко╖
Македонi╖ i сяде надовго. Бо хто насмiлиться чинити всупереч заповiту,
коли той Юстинiв наступник мав уже сво╖х прихильникiв i в сенатi, i серед
гвардiйцiв?
Юстинiан спиня╓ться перед глибоко посадженим у стiнi, вiкном
iмператорського палацу i довго дивиться в далину, що стелиться через
Босфор i десь далi. Он скiльки лiт минуло вiдтодi, як надiли на нього
iмператорський вiнець i посадили на мiсце покiйного дядечка. Жарти хiба -
понад тридцятьi За цей час померли не лише тi, хто рвав на собi волосся,
шкодуючи, що якийсь пройдисвiт з iллiрiйцiв зу- 'я мiв напустити туману i
лишити всiх у дурнях, померли; навiть тi, хто пам'ятав, з якого
роду-племенi iмператор Юстинiан, як став вiн повелителем найбiльшо╖ на всю
ойкумену iмперi╖. То давно, в першi лiта його присутностi на тронi,
кричали на iподромi: "Було б лiпше, коли б не народжувався твiй вiтець
Саватiй! Вiн не породив би вбивцю! " Тепер нема╓ кому кричати. Та й не
посмiють. Он який слiд лишив по собi в iмперi╖, а вiдтак i в пам'ятi
людськiй. "Який? - вигульку╓ котрийсь iз тих, що дозволяли собi ширити на
iподромi роти й кидати в його бiк обурливi фрази. - Той, що кривавив землю
на численних бородищах в пiвнiчнiй Африцi, Iталi╖, в багатолiтнiй рiзанинi
з готами, персами, де лягли з тво╓╖ ласки сотнi i сотнi тисяч, чи той, що
укоротив вiку тим же тисячам, а то й мiльйонам громадян iмперi╖, не кажучи
вже про рабiв, через нечуванi до тебе побори, пайвигадливiшi податi?"
"Не тiльки, - Юстипiан оберта╓ться в тоii бiк, звiдки, смикнули його за
руку, i прийма╓ позу легiонера, що налаштувався до бою. - Ви, либонь, ото
тiльки й зна╓те, що нагадувати про податi та боролища. Так, обкладав вас,
i па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити
в багатiй, славнiй на весь свiт iмперi╖ i lie . лити кровi, не терпiтi╖
вiд податей? Ба пi, не було так до мене, не буде й по менi. Чули, не
буде!"
Чому сказав так, сам не вiдав, одначе певен був: сказав правду. Як
правда й те, що його не за податi i по за'прол iгi у па биролшцах крив
пам'ятатиме iмцерiн. Були ж Go не тiльки податi, були й творення само╖
iмщ-рi╖, Дядечко Юстин лиш загравав iз поетами та акторами, вiн же,
Юстинiан, в iм'я розвитку само╖ поезi╖, як i науки, не тiльки оточив себе
сонмом блискучих поетiв i вчених мужiв, наступив на горло власних
переконань i поступився перед ними сво╖ми переконаннями. Усiх переслiдував
i жорстоко карав за вiдступ вiд християнсько╖ iдеологi╖, а на вiдступи
поетiв i вчених закривав очi i дозволяв користуватися мовою
еллiнiв-язичникiв, якою нiкому не дозволялось користуватися. Хiба того не
пам'ятали колись i не пам'ятають нинi хоча б i Прокопiй Кесарiйський,
Агафiй Мiрiнейський, поети-епiграмiсти Павло Сiленцiарiй, Юлiан
╢гипетський, Македонiй, брати Схоластики?
Вищi школи - унiверситети були й до нього, те всяк зна╓. Та хто
посприяв так розвитку науки в унiверситетах i не тiльки в
Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрiйському, Афiнському,
Едеському, в школi риторiв i софiстiв у Газi, в медичному училищi в
Нiсiбiсi? Саме при ньому, Юстинiановi, забурлило там життя, стали
можливими дискусi╖ мiж вченими-фiлософами i вченимибогословами, мiж
блюстителями права i законодавцями, iсториками i географами. Де ╓ такi
бiблiотеки, як у Константинополi, Александрi╖, Бейрутi, чи в багатьох
кра╖нах Християнського свiту з'явилися такi, знанi серед вчених i
невчених, просто просвiщенних мужiв працi, як "Християнська топографiя"
Косьми Iндикоплова, трактати його опонента, александрiiiського фiлософа
Фiлопона, науково аргументованi рекомендацi╖ медикам лiчця з Емiди Аецiя?
А чи╖ми зусиллями створено зведення законiв Вiзантiйсько╖ iмперi╖? А так,
чи╖ми?
Багато чого можуть пригадати згодом iмператоровi Юстинiану: i те, що
зiбраний на iподромi повсталий охлос плавав у власнiй кровi й просив
пощади, а вiн не дозволив залишити живим бодай когось iз тридцятi╖ п'яти
тисяч, i що лив ромейську кров на численних бородищах поза Вiзантi╓ю, та
нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законiв його епохи
iмену╓ться Кодекс Юстинiана. Не професорiв права Феофiла, Дорофея,
Стефана, Фалалея, якi немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи
Дiгести, а таки Юстинiана. Бо той винятково╖ ваги i значимостi пам'ятник
юридично╖ мислi створений таки при ньому i дякуючи йому.
Податi, пролита на боролищах кров... А ви ж як думали? Обводи
Вiзантiйсько╖ iмперi╖ он якi, ╖х до сього часу iiе спромоглися облiчити.
Хто дбатиме про них, крiм iмператора, i хто зупинить варварiв, що варяться
та й заряться на багатства iмперi╖? Ви? Ба нi, iмператор. Тож i дайте
iмператоровi, щоб мав ким заступити варварам путь у землi iмперi╖, щоб мав
за що звести фортецi, через якi пе могли б пройти тi ж варвари, щоб дбав
про спасiння душ ваших зрештою.
Скажете, не дбав про все те? А чи╖ми клопотами i солiдами вiдновлено
сотнi старих, збудовано новi фортецi на обводах, споруджено городи, церкви
та монастирi по всiй iмперi╖ i серед них окрасу православ'я - храм свято╖
Софi╖ в Константинополi? Чи хтось колись спромiгся звести таке диво, чи
доклав стiльки зусиль, аби процвiтало християнство, аби церква i iмперiя
стали ╓диним цiлим? Усе то мо╖ турботи i моя гордiсть. Чули, моя i нiчия
iнша! Скiльки стоятиме храм свято╖ Софi╖, як i споруджений для гнаних i
голодних дiм Сампсона, стiльки й пам'ятатимуть Юстинiана. Так, я не
шкодував на все це вашого поту, як i вас. А хiба я сам мало пролив його?
Може, чревоугодничав, володiючи такою iмперi╓ю, може, дозволив собi бодай
раз побути на дозвiллi, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе зна╓те,
як зна╓те й те, що я нiкого не вiдштовхував вiд себе, був доступний для
всiх i щедрий з усiма, коли йшлося про творення iмперi╖, а не про руйнацiю
╖╖. Хто, крiм Юстинiана, дбав так про ратну спроможнiсть роме╖в, про
розвиток ремесла, торгiвлi? Хiба не мо╖ми зусиллями добута золота жила
вiзантiйсько╖ економiки - шовк-сирець? Хiба той найбiльший за всi вiки
здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможнi i невельможнi крикуни,
як не забуде люд вiзантiйський i того, скiльки сили й розуму доклав
iмператор Юстинiан, аби здiйснити давно сподiванi законодавчi реформи,
обмежити владу сенату i сенаторiв, заборонити крупним землевласникам мати
сво╖ в'язницi, творити суд над пiдлеглими, аби подолати згубне для iмперi╖
запустiння земель у провiнцiях.
Звичайно, знайдуться й такi, що нарiкатимуть. Яиже, ввiв таможнi мита
для тих, що привозять i продають у його гаванях товари, стягу╓ високi
проценти з боржникiв, зберiг рабство i нi на йоту пе полегшив долю рабiв,
ввiв примусову скупку хлiба, пiдвищив старi i вигадав новi податки, серед
них такий навiть, як податок на повiтря - аери-i кон, був жорстокий як iз
знаттю, так i з охлосом, пе брезгував доносами та╓мних послухiв, карав по
╖хньому доносу всiх, навiть тих, що творили з ним iмперiю й булгi свого
часу улюбленцями. А хiба влада не ╓ насиллям, може, папбiль╖ппм i
найжорстокiшимУ Хiба такою iмперi╓ю, як Вiзантiя, можна управляти без
та╓мних послухiв, вивiдувачiв, донощикiв? Усiм подоба╓ться те, що здолав
силою меча свого варварiв i повернув у лоно iмперi╖ Пiвнiчну Африку,
Iталiю, вiдновив, по сутi, славнозвiсну Римську iмперiю в ╖╖ iсторичних
обводах. А хiба усе те можна було зробити без належних витрат? Хiба
державний фiск - бездонна бочка, я яко╖ можна черпати та й черпати солiди?
Он скiльки йде ╖х на велич i славу Вiзантiйсько╖ iмперi╖, - ту саму велич,
яка всiм веселить серце i плодить гординю. А за якi небеснi дарствспицi
можна творити ╖╖? За якi?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всi
отi податi-здирства iмператор впроваджу╓ заради себе, свого благополуччя?
Юстипiап полиша╓ нарештi облюбоване бiля вiкна, що виходить па Босфор,
мiсце i звiльна йде через простору залу. В один куток, затим - у другий.
"Чому це минуле так невiдступне переслiду╓ мене, будить неспокiйну
думку, бiльше того, полиша╓ в серцi непри╓мний щем? Постарiв, чую,
педалеко той час, колi╖ доведеться стати перед всевишнiм i дати вiдповiдь
за всi сво╖ дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться i стапотт.ся тi прдллркiм
часi? А-а... - чу╓ в собi силу i доволi рiшуче зрива╓ться з мiсця, йде до
дверей. - Чи цим маю сушити собi голову? Живий дба╓ про живе, а надiлений
владою iмператор - про владу".
- Кличте до мене настоятелiв храмiв свято╖ Софi╖ i свято╖ Iрини.
Скажiть, хай прибудуть з ученою братi╓ю, i негайно.
Останнiм часом становище iмперi╖, а вiдповiдно i церкви в iмперi╖, чи
не найбiльше хвилю╓ його. Певен, не таке тверде й мiцне воно, як декому
зда╓ться. Захiднi землi он як довго перебували пiд варварами. Чи то так
собi? Чи за тi численнi лiта мало нашкоджено християнству i найпаче % люду
християнському, його побуту, вiруванню, мбралi? Варвари, як i варварськi
покони - iзчадi╓ ╓ресi, яко╖ й без того доста. Однi манихе╖ чого вартi. А
монтанiсти, самаритяни, а монофiсити, яким, нiде грiха та╖ть, потурав сама
iмператриця i до яких причетна мало не вся знать.
Там, на заходi, а перемiною влади не все саме по собi неремiниться, i
iмператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить
дбати.
Ходив i розмислював, з чого почне ╖╖, бесiду, а може, й суперечку, з
богословами. Та йому не дали зiбратись з мислями, ба змусили навiть
перенести призначену вже бесiду на iнший час. Прибув до Константинополя
гiнець iз Фракi╖ й занiс до Августiона тривожнi вiстi: варвари перейшли
через Iстр не лише в середнiй, а й у нижнiй течi╖, плюндрують Скiфiю та
Нижню Мiзiю.
- Хто такi? Нашi зрадливi соузники анти?
- Ба нi, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме iмператоровi по
недавнiй сiчi плем'я, iменоване гуннамикутригурами.
- Всього лиш? Що вдiяв намiсник, аби зупинити? Чому не зупинив i шле до
мене вiстуна з лихими вiстями?
- Бо варварiв не так уже й мало. Вони обминули фортецi й пiшли гуляти
по провiнцiях. Беруть у поселян лиш живнiсть, самих же не чiпають,
пускають поголос, нiби прийшли обрати собi землю й сiсти на нiй.
- Мають намiр осiсти, а тим часом оббирають люд? Iмператор був явно
iiепдоволопий вiстуном, як i вiстям ╖╖.
- Чого хоче намiсник?
- Просить помочi, василсвсс. Так i сказав: самим ла стримати, хай
iмператор шле палатiйськi легiони.
Юстинiапа аж пересмикнуло од тi╓╖ нагло╖ вимоги.
- Усi шукають захисту в iмператора, усiм подай палатiйськi легiони! А
де провiнцiйнi? На що покладався намiсник Фракi╖, боришгiи иилуиочиi
обииди, коли неспроможний оборонитися навiть вiд кутригурiв?
Па крик його нагодилася, i нагодилась, як завжди, вчасно iмператриця.
- Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий
жаданий супокiй?
- Ось, послухай та полюбуйся, - показав на посланника з Фракi╖ i
вiдiйшов набiк.
Феодора - сама цiкавiсть i увага. Анi в очах ╖╖, без того великих i
насторожених, анi на виду жодно╖ тiнi гнiву чи невдоволення, лише подив i
благання, благання i подив. Те й пiдкупило, певно, посланця. Без захвату,
часто затинаючись, однак переповiв iмператрицi все, що розповiдав уже, не
поминув i подробиць, якими з ляку чи через забудькуватiсть не удосто╖в
iмператора.
- Скiльки ж все-таки вiйська у кутригурiв? Казав чи не казав се
намiсник?
- Достеменно нiхто не зна╓, судячи з того, як густо i нестримно йдуть
по провiнцi╖, далебi, не менше десяти тисяч.
- Бог милостивий, упора╓мось. Iди й перепочинь з дороги, а iмператор
подума╓ тим часом, що вдiяти, аби витурити варварiв, уберегти Фракiю i
фракiйцiв вiд напастi.
Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася з мислями василiса, -
вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана й
вiдмовчувалась.
- Цi варвари не дадуть спокiйно дожити вiку, - перший озвався
iмператор. - Усiм сто╖ть в очах i в тiм'╖ багатство Вiзантi╖, всi прагнуть
поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги.
- Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть
поселитися.
- Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Сво╖х не
маю?
- I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв
простору залу Августiопа й сво╓ щось думав. Зрештою надумався й покликав
придворних.
- Де зараз полководець Велiсарii?
- Далебi, спочива╓ пiсля виснажливих походiв.
- Скажiть йому: поволi наем бачити у себе.
I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав:
- I небожу мо╓му Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди,
лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi ╖╖ загорiлися
пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все
ж розширились.
- Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарi╓м? Тi рештки, що ма╓ш у
Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти?
- Може, й рештки, що вдi╓ш. Важливо, аби було кому вести ╖х. Там, у
провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гада╓ш, нема╓ чи замало
╖х? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по
фортецях i ждуть милостi вiд iмператора.
- Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти
кутригурiв, не завадить. Одначе я на тво╓му мiсцi покликала б насамперед
слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би
нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi
Вiзантi╖, стинатися з усiма, хто йтиме у ╖╖ обводи з полуночi, то хай
стають тепер на наш бiк.
Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi.
- То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й
забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав
за ╖хнього хана свою дочку.
- Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл
не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм,
виходить, забув.
Iмператор зиркнув на не╖ i замислився.
- Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак
iшов на родака?
Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на
╖╖ устах, заiскрилося в поглядi.
- Ну, а обри?
- Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи
утигурiв.
- Ти забува╓ш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж
гуннське порiддя. Вони на все спроможнi. Коли певний, що встигли забути
про щедро висипане перед ╖хнi ласi очi золото, висип ще чи принаймнi
побрязкай ним i побачиш, що з того буде.
"А й справдi, - схилявся до ╖╖ мислi Юстинiан. - Це варвари, вони на
все здатнi. Хай Велiсарiй iде у фракiйськi провiнцi╖ з когортами, а сли з
солiдами - до утигурiв та обрiв. Чи одне другому завадить?"
"Стривай! - вихопився сумнiв. - Де вiзьму стiльки солiд? На те, щоб
утримувати за собою вiдвойованi у варварiв захiднi' иривiицi╖, треба ╖х,
щоб стояти проти склав;'Нiн, iди затопали Iллiрик, те-к -гриби. Щи й цим,
обрам iл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всi хочуть?"
Феодора не вмовка╓, знай пiдшуку╓ резони й перекону╓ цими iмператора, а
iмператор сто╖ть, мовби шарпане вiтрами дерево, i не може зважитися на те,
що радять. Розкида╓ться ж пе чимось, розкида╓ться скарбами, стягнутими з
тих, котрi он як попрiкають його. Коли пiде на це, змушений буде знову
оподатковувати.
"А-а, - маха╓ зрештою рукою i велить кликати когось iз сольства. -
Мають пiдданi аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'╓ з iмперсько╖
землi, на дим, що йде з осель зледачiлих. Не хочуть чи не можуть самi
стати на оборону отньо╖ землi, хай дають солiди".
VII
Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотiшеним уже.
Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе i жони сво╓╖
дозвiлля - все нередзим'я i всю зиму був iз Каломелою, а друге, он як
вознiс себе в очах кметiв. Тодi ще, як повернувся з Тиверi, зiбрав ╖х i
сказав: "Нам i дозволено, i не дозволено iти землею Тиверською. Думайте,
як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я i зиму, бо лише по зимi пiдемо". Не
вiда╓, думали кметi чи нi, одне зна╓: не мiг пристати до того, що
надумали. Коли зiбрав ╖х перед походом та став питати, всяке казали i на
все указували, не вказали лиш достойно╖ путi.
- А коли так зробимо, - винiс на ╖хнiй розсуд свою думу-рiшенець. - Не
тодi пiдемо за Дунай, як спаде та вигрi╓ться в ньому вода, а тодi, як
снiги вже стануть мало не до решти, а крига па Дуна╖ буде ще мiцна - така,
що витрима╓ i воя, i його огира.
Якусь мить нiмували всi, потiм заговорили навперебiй, зрештою стали
схоплюватися ii виголошувати своему привiдцi здравицi.
- Слава мудрому хановi!
- Слава й хвала! Слава й хвала!
- З таким - хоч на край свiту!
Не кривитиме серцем: радий був чути такi здравицi. А ще бiльше радiв
опiсля, коли замисел його виявився н" просто вдалим - на диво угодним для
всiх та щасливим.
I Днiстер перейшли по льоду, нiким но були помiченi, i Приднiстров'я та
Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбiльше боялися - занесеного
сиiюм безнуття, i на Дуна╖ вийшли в тiм мiсцi, де не було анi тиверських
сторожових веж, анi ромейських фортець. Зате рiка лежала скована ще льодом
- вiд берега до берега полискувала ним пiд скiсними й холодними па
передлiттi променями сонця.
Правились через не╖ по одному i вдень. Правились i потерпали, ясна рiч:
а раптом пiд котримсь iз во╖в, що йшов поруч iз огирем, чи пiд огир'ем
виявиться промо╖на? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обiгрiлись
при багаттi, та наситились ╖дою, та вилаштувались сотнями, радощам всiх не
було меж.
- Слава хану Завергану! - кричали тисячоголосе i не зважали на те, що
хтось десь почу╓, ╖х десять тисяч, i всi мечники, пiд кожним гарячий
степовий кiнь. Хай спробують роме╖ спинити таку лаву. Присяйбiг, доки
отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер
пiд ними твердь, теяер нiщо ╖х не спинить.
Хан не мав тут наперед посланих вивiдникiв, як мав повсюдно ╖х
ромейський iмператор, тож i не сподiвався довiдатися, що вчинить Юстинiан,
почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно
доведеться тодi лиш, як кутригури знiмуть тут веремiю, до яко╖ змушений
буде прислухатися не лише iмператор, а й тi, що здiйснюватимуть його волю.
А так, iншо╖ путi до перетрактацiй iз ромеями нема╓ й бути не може. ╖х
тiльки силою й можна примусити розмовляти з варварами.
Мусить зiзнатися сам собi, i зараз не вiда╓, чого домагатиметься вiд
роме╖в: таки облюбу╓, гуляючи по Мiзi╖, землю й скаже iмператоровi:
"Уступи ╖╖ менi", чи вiзьме, що можна взяти вiстрям меча, й поверне
комопей за Дунай? Кметi усе ще тiшать себе сподiванкою, що сядуть тут, у
ромеях, з родами на вiчнi часи, а йому, признатися, но вi риться, що буде
саме так. Хай i про себе, все ж схильний думати iнш'е: з добутою в цих
землях здобиччю i на Онгулi непогано буде. А здобич, з усього видно,
матимуть добрячу. Роме╖ менш за все сподiвалися нападу та ще в такий час -
раннього передлiття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях i гадки не
мають, що хтось звiдкись може вторгнутися. Уявля╓, як перепудяться
довiдавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володiють, i тiкатимуть куди очi
дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солiдами i нишкнутимуть за
стiнами возвсдешiх iмператором фортецi. Вiд тих, що ховатимуться за
стiнами, всього, звичайно, можна сподiватися. Коли сила буде на боцi
кутригурiн, нишкнутимуть, уповаючи на милiсть звитяжцiв, коли не станс ╖╖,
вийдуть iз засiдок i вдарять у спину. То напевно. А проте iншо╖ ради
нема╓. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним намiром - сiсти на нiй. Тi, що
лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусiдами, а сусiдiв усiм
дозволено дражнити, тiльки не кров'ю. Кровi пiхто не проща╓.
Тисячi не довго йшли скiфським трактом. Нагулявшись по околiях i не
натрапивши на опiр з боку роме╖в, розбилися на сотнi й подалися геп далi -
в широкi й безмежнi, як i там, на Онгулi, степи. Не спиняв: хай iдуть.
Казавбо вже: роме╖ не сподiвалися вторгнення. Доки довiдаються про те,
доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють
кутригури, доки гуля╓ться, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли
або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.
Вiн не казав сотням, як i тисячам: "Вперед, тiльки вперед!" Та вони й
без казань розумiли: хан мислить саме так. ╢дине, чим поцiкавились, коли
вiдходили: де здибаються з хапом?
- На трактi, що веде до Маркiанополя або ж пiд самим Маркiанополем.
Були слухнянi: ждали на нього i тих, що з ним, там, де велiв ждати. I
раз отак, i вдруге, i втрет╓. Полишать при обозi нахапаний по околiях
товар - i знову зникають на кiлька днiв, полишать - i зникають. Аж поки не
перетнули ╖м путь i не сказали: доста.
Не лiз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по
колiях гiнцiв i збирав розпорошенi тисячi.
На щастя, й роме╖ не поривалися до сiчi. Заслонили путi, iцо вели в
гори, й ждали чогось.
"Не iнакше як на пiдмогу сподiваються. То, може, скористатися цим i
повести перетрактацi╖ про поселення?"
Надумався i спорядив нарочитих мужiв.
- Хочу говорити з привiдцею, - сказав через них.
- Про що?
- Хай виходить за стрельбище перед во╖в сво╖х, там почу╓.
Не одразу вiдповiли, думали. Л може, й радились. . - 3 татями одна
розмова, - сказали нарештi, - меч i сулиця.
- Хто привiдця легiону?
У вiдповiдь - мовчання.
I збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нiн
не вперше виходить па сiчу, однак не так i часто, щоб почувати себе
непохитно твердим. А, окрiм того, ранiш виходив яко сотенний, тепер ╓
привiдця всi╓╖ ратi. Хто, крiм нього, подба╓, аби знати, що помишля╓
супостат, куди i якi сили кине? Хто ма╓ розкинути мiзком i упередити його,
супостата, зустрiти там, де вдарить, i вдарити там, де не жде? Хан i
тiльки хап. А коли так, де тут до супокою i яка мова може йти про супокiй?
Наста╓ вирiшальна мить, мусить бути готовий до пе╖, коли хоче стати
достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, i звитяжцем
на боролищi.
Найперше, про що подбав iз тими тисячами, що були при ньому, аби роме╖
не обiйшли ╖х i не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усi
заповiдi - заповiдь. А все ж твердостi духу не почував у собi: гримав на
во╖в, що поверталися, не розшукавши котрогось iз кметiв, гримав i на
кметiв, коли з'являлися перед його очi не тодi, коли хотiв би бачити.
- Ви чого йшли сюди? - допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого
часу промишляти в околiях и пiдбирати все, що негаразд чи без догляду
лежить там. - Гада╓те, роме╖ до самого Константинополя тiкатимуть, зачувши
ваше iм'я? Ставайте там, - показував, - i робiть усе, що належить робити
воям, коли доходить до сiчi.
З десяти тисяч комонникiв, що йшли з ним через Дунай, при Завергановi
було менше половини. I це не могло не бентежити привiдцю кутригурiв.
- Бевзi! Байберечники! - нарiкав на тих, що все ще гасали невiдомо де.
- Ба, як голосно кричали на радах:
"Люд знемага╓ в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського
ма╓мо йти i добувати землю, що стала б годувальницею не на лiта - на
вiки". А прийшли на таку землю - й забули про люд, жiночий байберек
затуманив мiзки!
╢дино, що тiшило, - йото таки почитали в ратi. I нипiкли, коли гримав,
i в помiч старалися стати, коли видiли: в пiй с потреба. Хап мас тяму, та
яко привiдця оп якиii небувалий i нетвердий у собi.
Бачили, роме╖ теж збирають силу й ставлять ╖╖ так, аби при нападi було
кому захищатися, у наступi напирати по лише чоловими, а й тими, що на
крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокiйними, а неспокiй
гна╖i ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в
таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах
супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили ╖╖
iмператорськi стратити яко спокусу, чи такi╖ не бачать, яка ╖й спокуса?
Заверган приглядався до не╖ з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i
знову приглядався.
- Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче.
Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн
над'╖хав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат
i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити.
- Бачиш той густо порослий деревом виярок?
- Бачу.
- Роме╖, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай,
чи так це, або iншу щiлину знайди в ╖хньому таборi. Вночi ма╓ш проникнути
тi╓ю щiлиною, зата╖тися за спиною когорт i вивiдати, що дi╓ться в таборi,
яку силу мають стратиги, чи надходить ╖м помiч, куди простують тi, що
надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського
нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.
Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити
волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй
сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем,
i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I оме╖, - казав, -
вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться ╖╖".
Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було,
сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили,
робили на власний.
"Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як
треба".
Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся,
уже й розбудили.
- Хане - сказали ута╓мнично, - кметь поврат волi╓ бачити тебе.
Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тi╓ю рвiйнiстю дрiмоту.
Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн
недаремно ходив до роме╖в. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки.
- Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - ╢ можливiсть
заволодiти ромейським табором i без надмiрно╖ кровi.
- Такшi малочисольшш вiй?
- Нi. Числом ╖х немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало.
Iнше нагледiв я, будучи в роме╖в: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до
них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр.
Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й
рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю
з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i
тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами ре╖ей його й бачив
стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi,
видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять ╖м, кутригурам,
розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на
роме╖в, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може
бути звитяга, i неабияка.
- Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть
вотня?
- Пройде, хане, щоправда, тiльки пiшо. Замислився Заверган i все ж
ненадовго.
- А що буде, коли хтось оповiстить ромейськi когорти: привiдцi в бiдi,
i тi кинуть супроти вас комонну сотню, а то й двi? Встигнете зникнути в
яругах i переховатися купно з полоненими привiдцями, доки надiйдуть нашi?
- А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й пiдемо назустрiч
тим з наших, що ломитимуться в ромейський табiр.
Хан не приховував втiхи вiд того, що чув з уст свого вивiдника.
- Дiло речеш, Коврате. Присяйбiг, дiло! Ось тiльки чи стане на те
сотнi?
- То вiзьмемо бiльше, хоча б i три. Де пройде сотня, там пройдуть i всi
iншi.
I то правда. Нiч он яка затяжна, тако╖ ночi багато можна встигнути.
Лиша╓ться в одному визначитись: хто поведе цi сотнi? Виправа достойна
твердо╖ руки хапа, а хана й тут треба. Коли дiйде до пiчного вторгнення у
ромеiiський табiр, до удару, що ма╓ зламати роме╖в, хан мусить бути тут.
Отож вести сотнi за спину ромеям, крiм Коврага, нема╓ кому.
Так i сказав:
- Вiпiрава ця неабияка. Вiзьмеш ╖╖ на себе?
- Коли хап зпiрястi.сп, чому по вчптп?
- На тому й станемо, - поспiшив виректи Завергап i, нiби засвiдчуючи
сво╓ вдоволення згодою, простягнув десницю й довiрливо поклав ╖╖ кмет'евi
на плече.
На те, щоб розмислиш i розтлумачиш, хто, де i як дiятиме у цiй виправi,
був даний день i половина ночi. А па саму виправу вiдводиться куций iз
куцих час. Бо покладаються не так на силу i обiзнанiсть, як на зухвалiсть.
А ╖╖ може дозволити собi лиш той, хто вмi╓ бути i мужнiм, i мудрим, i
беззастережно одважним.
Нагадував усiм про це, а чи будуть такими, коли Коврат i його сотнi
подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в нiч, по сутi наослiп, та й
роме╖ можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподiваються. Звiдки
знати, як буде, що буде насправдi?
А втiм, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пiшов, вороття
нема╓ вже й бути не може. Оскiльки роме╖ вiдмовилися вiд перетрактацiй,
сiча неминуча, i буде лiпше, коли почне ╖╖ саме так.
Тихо як у селищi й поза селищем. Сплять усi чи зата╖лися? Роме╖,
напевно, сплять, чого мали б не спати? Во╖ ж його не повиннi б. Там, куди
пiшов Коврат, ось-ось мають запалати хижi, знiметься до неба трьома
багаттями вогонь, а то й буде знак, що всiх покличе на сiчу.
Заверган пiдводиться iз старанно вистеленого йому ложа й виходить з
намету. Сто╖ть пiд зорями, дослуха╓ться до околiй. Зрештою кида╓
доскiпливий погляд на небо, шука╓ зорю, котра ма╓ повiдати йому, чи довго
ждати ще сподiваного знаку.
- Хан так i не заснув, мабуть?
Оглянувся - позаду намету, бiля напiвпригаслого багаття сидiло кiлька i
серед них кметь, котрому велено бути сьогоднi при хановi й робити гласними
для всiх його повелiння.
- Коли не заснув досi, то тепер уже й не спатиму. Вiз он як круто
опустив дишло, не так далеко той час, коли свiт благословлятиметься.
- I все ж тi╓╖ зорi, що благословля╓ свiт, нема╓ ще, хане.
- А так.
Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло
багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й
за ромойським табором снежити.
- Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже
потiм запитав:
- Тим, що всього лиш грi╓ кров, чи тим, що валить з нiг?
Кметь смi╓ться i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiста╓ баклажок iз
вином.
- Це, хане, з тих, що грi╓ i веселить. Того, що валить з иiг, при собi
пе ма╓мо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А
хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати
кметя чи нагримати за невчасну веселiсть?
"Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за
можливе веселитися перед сiчею, то во╖ тим паче визнають. Що коли
веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич?
Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук.
Нацiлився випити й нагледiв тi╓╖ митi: там, куди пiшов Коврат, знялася,
полохаючи небо, заграва.
Схопився Заверган, став на рiвнi, догляда╓ться, бентежачись i радiючи
водночас.
- Либонь, нашi подають знак?
I кметь, i во╖ його промовчали. А поки мовчали, там, попереду,
розгорiлося друге, за ним i трет╓ багаття.
- Так i ╓! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс
братницю. - За звитягу, кутригури!
Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету,
що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась
метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi
обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт
кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й
вiддалений стугiн потривожено╖ в соннiй тишi землi.
Заверган ви╖хав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою
меча.
- Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i
тiльки навалом!
Далi не доглядався, скiльки ╖х iдо за ним i як iдуть. Одно знав: iдуть
усi. Бо чув, як дужо стугонить земля пiд копитами, як норовлять настигнути
його й нiяк не настигнуть багатоголосий кiнський храп, нестримне
пориванця. Воiстину пiдцвьохувало тi╓ю хвилею, додавало попностi, сили,
снаги. А ще зухвалостi, того одчайдушною яажашш ли i у, иу╓итi, лiсш i
iiеодмiшiи .iiшiяги, що ни зна╓ сумнiвiв, а отжи i мiри.
Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського
табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче
поглянути, що дi╓ться довкруж, бодай якось вплинути на те, що дiятиметься,
- скакав у пiч i вiрив: недаремно скаче. Несподiване вторгнення в
ромейський табiр, та ще таке навальне, та ще поночi, не може не нагнати
страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить
стенутися дух. То - без 'сумнiву, то - напевно!
Коли те сталося: i табору досягли безборонно, i в табiр вломилися, не
до того було, щоб брати на себе все i всiх. Кричали сполоханi вторгненням
люди, iржали язвленi чи й смертельно враженi комонi, вирувало видиме i те,
про яке мiг лише догадуватися, побо╖сько. Тож i не думав про рать, якось i
не згадав у тiй круговертi, що на його сумлiннi виправа. Вiдбивав мечем
нацiленi в нього сулицi, стинав голови необачним i розтинав вчасно
пiдставленi щити обачних, топтав огирем знетямлених i знову здiймав та
опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертнi зойки i сам хрипiв од лютi,
надмiрно╖ в молодечiм тiлi завзятостi.
Пер куди бачив i спинився тодi лиш, як не нагледiв поперед себе роме╖в,
а хтось iз кутригурiв зловчився й пiдпалив наготовлений звечора хмиз для
багать - в одному, другому й третьому мiсцi.
Вогонь освiтив поле сiчi й одразу ж явив хановi незаперечнiсть його
звитяги: кутригури були повсiодно, вони запрудили собою ромейський табiр,
i коли в таборi хтось боронився ще, то боронив уже не табiр - власне
життя.
- Хане! - над'╖хав волохатий, в овечiй шапцi i овечiй шкурi через плече
комонник. - Кметь Фемаш велiв сказати тобi: там, - показав обiч, - роме╖
обставились возами й не дають пiдступитися до них, засипають стрiлами.
- То й що?
- Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, iншi отямляться
i стануть супроти нас лавою.
- Скажи кметю, хай оточить ╖х сотнею-другою й трима╓ за возами. Всiм
iншим переслiдувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон -
байдуже, аби звитяга була повною i для всiх явпою.
Тепер тiльки помiтив: сотня, котрiй велено бути при хаiювi й оберiгати
хапа, робити гласними його повелiння в сiчi, була при ньому, /i-.дала, що
новолиiь, куди поведи.
- Де Коврат? lie об являвся ще?
- Не видiли, хане.
- Звелiть першим, що траплять на очi, сотням, хай iдуть назустрiч
Коврату i будь-що розшукають його у цiй круговертi. З ромейським табором i
без них упора╓мось.
Дар'емно бiдкався хан Заверган, як правитиме в передсвiтанковiй теменi
сiчею. Хто мав потребу в його помочi, той розшукував i в круговертi
побо╖ська, всi ж iншi обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де iде
сiча, там i зосередження ромейських когорт. Будуть потятi вони або ж
полоненi, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити
кожного вiтець. Та й привiдця ж ╓ поруч. У кутригурiв вiддавна повелось i
понинi ведеться: що не рiд, то й своя сотня, а сотня ма╓ кметя, а на мiсце
кметя яко ж i його посiбникiв рiд не поставить когось там. Обирають не
безпремiнно старiйшого серед старiйших. Старiйшини там, у родi, стоять над
усiма й повелiвають усiм. В сiчу посилають кметями тих, у кого ясний зiр i
мiцне, на подобу крицi, серце, хто вмi╓ тримати в руках не тiльки меч, а й
сотню, бачити зiрко i мислити остро.
Тут, на боролищi, вмiли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Роме╖
чи не лiпше за них були здатнi до того. Доки тi з них, на чию долю
випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, поверженi мечами
чи затоптанi комонями, найближчi до них ставали на мiсце потятих i бодай
якось стримували лави, всi iншi або ж гуртувалися в манiпули й, прикритi
щитами, засипали вторгнених стрiлами, разили з-за щитiв сулицями, або
встигали добратися до комоней i йшли на кутригурiв яко м'ечники. А з
ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тодi й кликали на помiч
хана i тi, що були у нього пiд рукою, сотнi.
Заверган не лише iнших посилав на виручку, сам теж ходив на чолi
сотень. Був-бо муж дужий i величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож i
страшились його роме╖, рано чи пiзно розступалися перед ним. А того вже
доста було, аби згуртованi для оборони самих себе i сво╓╖ честi манiпули
переставали бути згуртованою силою i громилися тими, що йшли за ханом,
поодинцi.
Пiсля одного з таких вчасних ударiв на роме╖в настиг Завергана гiнець i
крикнув, осилюючи брязкiт мечiв, клекiт сiчi-рiзанини:
- Хане! Коврат тут! Ма╓ при собi двох ромейських стра тигiв. Пита╓ться
тебе: що робити з ними?
- Отак! - обернув до гiнця розпашiлий у сiчi лик i не став слухати, що
скаже. - Веди! - повелiв.
Коврата розшукав серед стовписька во╖в. Стояв спiшений, слухав когось
чи повелiвав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрiбне.
Зiскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом i тими, що були з
ним.
- Це правда?
- Правда, хане. Во╖ вволили твою волю: ромейськi стратиги у наших
руках.
Був веселий i вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним i хан.
- Це наша найбiльша звитяга, Коврате. I твоя дарственниця в нiй
знаменна серед знаменних.
Надумався i вiдстебнув кинджал, що висiв у нього при поясi. А
вiдстебнувши, рiшуче й довiрено передав Ковратовi.
- Бери, кавхане. Дарю на знак мо╓╖ особливо╖ вдячностi i схильностi до
тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, тво╖ полоненi.
VIII
Сiча тривала до ранку, i лише вранцi почала згасати. Заверган, може, i
не помiтив би цього, та згасала якось аж надто вiдчутно i зримо. Роме╖
тiльки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу, па
-табiр звалилася сила, якiй годi противитися, i склали мечi, зняли перед
кутригурами шоломи.
Хан торжествував. Кому-кому, а сам собi може зiзнатися: вiн i не
мислив, що так блискавично швидко вiзьме гору. I над ким, над самими
ромеями! Скiльки ж ╖х було тут? Потятих годi й лiчити, язвлених - тим
паче. А полонених ii],о бiльше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою,
i поготiв. Нi, таке привiдцi кутригурiв i в снi не могло приснитися.
Бачить Небо: сво╖ сотнi, як були, так i ╓, роме╖в же ведуть та й ведуть
пiд пугою. А ще зберуть i доправлять у табiр незлiченiй вози, усе, що на
возах, заарканять полишених на полi сiчi комопсй, зженуть товар, що мав
бути ╖жею потятим та полоненим нинi ромеям. Хто мiг сподiватися, що за
одну нiч привалить стiльки добра, впадуть з неба такi дари? Одначе й вони
менше важать, авiж доправленi в табiр оба стратиги - Сергiй та Едерман.
Розбитi щойно когорти iмператор набере серед сво╖х числспппх пiдда╖тих,
комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таi;ож зiiайдс до взяти, ят; i
полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигiв почне
торгуватись. Чи це ffe ╓ та щаслива днина, а в днинi - нагода: одмiнити
долю кутригурських родiв, виторгувати в iмператора "а полонених стратигiв
зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й нi? Чи вiн, Заверган, ие за
тим iшов сюди? Чи йому не буде чим приперти iмператора до стiни и сказати:
або - або? Полоненi можуть пiдтвердити: не раз i не двiчi хан прагнув
стати до перетрактацi╖, домовитися про переселення родiв сво╖х, не чинячи
насилля, уповаючи на ласкаву згоду iмператора.
Цi мислi-втiхи не полишали младомладого хана кутригурiв анi тодi, як
стояв иа узвишшi i стежив за повержевим супостатом, за поранням
кутригурських сотень у таборi повержених, анi пiзнiше, як повертався
звiдтам у селище, возсiдав у наметi й слухав звiди кметiв чи повелiвав
кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий i схильний до
веселощiв - якийсь незвично щедрий та добрий iз ними.
I кметi одважилися скористатися тою щедрiстю.
- Хане, - сказали. - Во╖ нашi билися з ромеями яко тури. Багато сили
потратили i поту пролили, добуваючи собi славу, а родам благодать. Дозволь
╖м повеселитися по сiй кривавицi.
Згадав пiднесене вино, розмову при багаттi.
- А певнi, що супостат повержений увесь, що поблизу нема╓ iнших
стратигiв?
- Звiдки ╖м взятись, хане? То вся сила, що зумiв виставити супроти нас
iмператор. Полоненi журились мiж собою: тепер, казали, кутригурам вiдкрита
путь до самих Довгих стiн.
- Живностi доста взяли?
- Бiльше, анiж можна було сподiватись. Комоней тисячi, бикiв та корiв
також. Про все iнше, як i про бочiвки з вином, казати годi.
- Во╖ справдi заслужили перепочинок. I достойний. А проте хай
перепочива╓ i веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом
пильною. Чере.ч добу всселитимуться тi, що пильнували, пильнуватимуть тi,
що веселилися. Аби не було нарiкань, даю на се iiосплiс седмицю. Доста?
Кметi зустрiли його повелiння згукамi╖ радостi i втiхи.
Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували
й другий. Не сплохували й треiьим, стурвали на юнiш Заиграли завважив: тою
вина, щи взяли у римейськиму таборi, i iих жон, що були В селищi та його
околiях, виявилось замало. Во╖ його везли та й везли з сусiднiх селищ i
вино, i жон та дiвиць, не розминулися навiть iз тими жонами, що
вiдмовилися вiд грiховного свiту й вiдмолювали сво╖ власнi грiхи за
монастирськими стiпами.
Усе те насторожило хана. Свавiлля захмелiлих може набрати тако╖ сили,
що годi буде спинити його. А так. Хiба не бачить? Повелiвав: однi
пийте-гуляйте, iншi пильнуйте тим часом. А де тi, що пильнують? Усi при
п'янiм гуртi i всi - пiд хмелем.
"Маю класти цьому край, - ста╓ на мислi. - Ось тiльки як? Скликати
кметiв i нагримати за те, що забули про повдппiсть? А що хмiльним
гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? "
Навiть вiрнi забули, що вони вiрнi, пили й веселилися, як i всi iншi.
"Маю почати а них", - надуму╓ться Заверган i велить покликати до нього
Коврата.
Той не забарився об'явитися.
- Щось сталося, достойний?
- Всiм вiрним - на комонейi Стояв i нiмував.
- А обiцянка?
- Чи я тривожив би ╖х, коли б не велiння Тангри i повинностей?
Того було досить: i Коврат здимiв по хвилi, i вiрнi були посадженi па
комоней та вилаштуванi на намiстi.
Коли ви╖хав перед них та приглянувся, не мiг se примiтити: хмiльнi, i
добряче, а деякi й невдоволенi тим, що локлав край ╖хньому веселiю.
- Я колись ображав вас, мужi? - не без умислу почав iз найголовнiшого.
- Нi, - обiзвалося кiлька.
- То знайте: i ие дозволю собi такого. А те, що обриваю зараз веселi╓
ваше, не берiть до серця. Ви сво╓ надолужите потiм.
Бачив, осмiхаються й теплiють лицями. Тож i не став бiльше промовляти
до них, приострожив огира й покликав iти за ним.
╥х було немало, тож i курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду
добре торована путь, свiжий аер, що бу вид, при╓мно освiжа╓ груди. А того
комонниковi доста, аби забути прикрощi, почувати себе втiшеним, коли це
окриленим.
Хан i сам не знав, куди веде вiрних, щи скаже ╖м, кили далi вести уже
буде нiкуди. В одному невен: ма╓ вести з табору i до того часу, доки не
остудять у собi i не розвiють по вiтровi хмiль. То нешвидко буде? А що
вдi╓, коли iнакше протверезiння не настане?
Поминув одне селище - не спинився, поминув друге - i знову не спинився.
Бачив-бо: тут порядкують його сотнi. А зближаючись iз третiм, нагледiв в
ущелинi мiж невисоких гiр забудову, схожу на християнську обитель, i
осадив замиленого уже огира.
- Зда╓ться, те, що треба.
Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли
добралися, не пошкодували: у храмi кутригурiв ще не було.
Одiбрав кiлькох i повелiв старшому з них:
- Забрати все, що е цiнного.
Спершу винесли звiдтам, що можна було винести, потiм обдирали, що можна
обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледiли,
яка то купа, зда╓ться, й зовсiм протверезiли.
- А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселiю й повiв сюди?
Перезириулися з ним i вiдмовчувались.
- Бачу, не зовсiм утямили. Ну, то берiть оцi набутий, дарую ╖х вам. Про
все iнше скажу, коли повернемось до табору. Об однiм лиш проситиму: поки
стече дарована ратi седмиця на веселi╓, усi мають знати, що жде ╖х
попереду.
А перед тисячами був i одвертiший, i велемовнiший.
- Кутригури! - звернувся зично, аби всi чули. - Досi ми йшли по
ромейських долах i уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в
╖хнiй землi без зайво╖ кровi i зайвих руйнацiй. Вiднинi такi уповання
вiдпадають. Самi бачили: ромейськi стратиги не захотiли навiть розмовляти
з нами. То хай знають: ми примусимо ╖х стати на розмову! Надалi, гадаю,
вчинимо так. Ус'е, що взяли донинi, - а взяли, самi зна╓те, немало - нема╓
потреби тягти за собою. Тут, де сто╖мо нинi, буде наш табiр. Однi
залишаться й стерегтимуть його, iншi пiдуть до самих Довгих стiн i
потручають та потрусять роме╖в, що по сей бiк Константинополя, так, аби i
в Константинополi затремтiли й самi зажадали говорити з нами. А вже як
зажадають,
Скiкемо, чого пришплi╖ i хто ми. Пiдете двома колонами, мужi. Одна
правитиметься прибережними, iнша глибинними провiнцiями Фракi╖. Одну
поведе кавхан Коврат, другу - кмоть Котрагiг. Я лишаюся в таборi i жду
вас, со родичi мо╖, з переятою славою i переятою змогою! Аби те сталося i
сталося швидгпе, ближнiх провiнцiй не чiпайте, з ними упораються тi. що
лишаються в таборi. Iдiть до самих Довгих стiп i гютручаiiте роме╖в пiд
самими стiнами!
Останнi слова його речницi згубились у морi одностайного схвалення
намiрiв привiдцi i возданням хвали мудрим його намiрам. А та хвала, бачив,
не потребу╓ зайвих розмов. Вона свiдчила про iнше: настав час дiяти.
I кутригури дiяли. Йшли узбережжям i сiяли страх сво╓ю ходою, йшли
глибинними провiнцiями Фракi╖ i теж сiяли, дiйшли до Довгих стiн i
примусили тремтiти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то
бiльше посувалося бiженцiв, сам iмператор задумувався, як йому бути, i в
страху перед вторгненням повелiв виносити з ближнiх вiд Константинополя
храмiв цiнностi й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити
супроти варварiв - i те всi знали - не було кого.
Шiстсотсорокап'ятитисячна армiя Вiзантi╖ в часи ╖╖ розквiту за
Юстинiаново╖ молодостi зменшилася через упадок духу як пристарiлого
iмператора, так i само╖ iмперi╖ до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була
десь. Однi легiони - в Iталi╖, iншi - в Лiвi╖, ще iншi - в Iспанi╖, в
╓гипетських Фiвах чи на боролищах з персами. Ото лише й вiйська в столицi
iмперi╖, iцо недостатньо навченi ратному дiлу горожани - дiмотй i
схоларi╖. Л кутригурiв, подейкували, тьма, i кутригури такi, що одведи
боже i заступи. Нiчого святого за душею, серед усiх варварiв - варвари. Не
iнакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь
землетрус, морову язву, iменовану чумою? Тепер кутригури... Боже
праведний! Що воно буде i чим завершиться? До погибелi йдеться, погибiль
гряде.
Зате хан Заверган не думав i не гадав, що йому загрожу╓ вона. А
сталося. Тодi саме, як во╖ його пiдiйшли i стали табором за сто сорок миль
вiд Константинополя, прискакали гiнцi з Онгулу i заволали перепуджено:
- Бiда, хане! Утигури пiшли в нашу землю. Палять стiйбища, беруть
живнiсть i полон!
Не мiг повiрити тому, що чув, та й не хотiв вiрити. Що вони верзуть, цi
перепудженi гiпцi з далекого Онгулу? Як це - пiшли утигури, палять
стiйбища, беруть полон? Чихап Сандiл не вiда╓: доки муж його доньки ходить
поза обводами сво╓╖ землi, пе хтось там iпший, жона кутригурсi.кого хапа в
одсiтi за тоту землю? Но - пiдступ, лиха з лихих змова?
- Ви тямите, що кажете?
- Хотiли б не казати, хотiли б не нести тобi цi╓╖ чорно╖ осмути, та що
вдi╓мо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, - правда?
- А що ж Каломела? По зумiла чи не захотiла покликати во╖в, стати на
захист людностi i землi?
- Кликала, хане, та не дiйшов ╖╖ клич до вух оборонцiв. Навала була
повсюдна i нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за
меча.
Прокляття! Як же це могло статися? Вiтець не зважив на те, що в одвiтi
за Кутригурську землю його донька, й пiшов супроти доньки чи таки був у
змовi з нею? Що ж його штовхнуло па те i друге? Нагода: нема╓ хана, можна
чинити iз його люднiстю усе, що заманеться. А кревнi зв'язки? А загроза
мсти-вiдплати? Гада╓, це так собi, легкий туман перед сонячною дниною?
Ну, нi! У хана Завергана е сила, щоб прийти i сказати: нi! I е здоровий
глузд, щоб знайти спосiб помститися. Ти навiть не уявля╓ш собi, степовий
жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш,
жалкуючи, змi╓ю звиватимешся, шукаючи рятунку, та пiзно буде. За ту твою
жадобу, за чорнi умисли i ще чорнiшi дiла заплатиш сторицею!
Таким вийшов перед во╖в сво╖х i сказав принишклим по його речницi воям:
- Чули, що вчинив iз нами хан Сандiл i його жадiбиi до поживи воронячi
згра╖?
- Смерть за це! Помста i смерть!
- I я кажу: помста i смерть! Можна зрозумiти недруга: вiн диха╓ злим
духом, вiд нього годi сподiватися чогось, окрiм зла. Можна зрозумiти
супостата: вiн затим i став ним, аби не думати про благо, дбати про чорнi
намiри i чорнi дiла. А як розумiти тих, котрi ширять перед нами братнi
обiйми, а впорскують змi╖ну отруту? Чи може бути таким прощення i пощада?
- Нi i нi! Помста i смерть! Помста i смерть!
- Ви довели хаповi сво╓му i кметям сво╖м, яку ма╓те ╖вс'рду руку i якi
крицевi серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху
нагнали уславленим у сiчах ромеям. Пiд вашим ударом могли рухнути.
Довгi стiни, мiг замислитись i думати, чим одкупитись, сам
Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суiiути йiоча u сшшу, мусшю
иоссрi╖уш килшпий i нiш на аахисг кревних сви╖л, иiднивiсш ударим на удар.
Силу ма╓мо! Сила пiсля здобутих тут звитяг, вважайте, удво╖лась, бо
удво╖лось число комоней у ратi, ма╓мо живнiсть, а во╖в на тотих комоней
знайдемо в сво╖й землi. Тож i повелiваю: доста тiшитись чужими жонами i
чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних i недоля кревних кличуть
вернутися па Опгул, серце i розум повелiвають: помста i смерть!
- На Онгул! На Онгул! Помста i смерть!!! Помста i смерть!!!
IX
Хановi не треба було губитися в догадках, що змушу╓ кутригурiв
розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як iз знесиленим у путi
товаром, так i з полоненими ромеями. Як через одних, так i через других не
можуть прискорити ходу, а бажання прискорити ╖╖ пре з кожного i пре
потужно. Як же, таку тривогу i такi страхи посiяно в серцях. Кому не
забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами мiряти
зворотну з роме╖в путь. Одного вдень i вночi не полишав бентега, що з
дiвою, кот,ру назнав на Онгулi i мав узяти одразу по поверненнi на Онгул,
iншого - страх за жону, дiтей, за все, що мав у стiйбищi i не певен тепер,
чи вiдшука╓ мiсце, де слався дим вiд обжитого перед сим безлiттям
стiйбища. Гаразд, коли старiйшини роду i жона були обачними i встигли
сховати якщо не всiх i все, то принаймнi себе, дiтей в нсходжених степах.
А коли забракло обачностi чи сталося так, що утигури пiшли всi╓ю сво╓ю
силою i не лишили не те що неходженого степу, навiть надi╖ на схованку? Як
повiвся рiд i що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що
неспроможнi захищатися, i вистояли чи впали потятi, пiшли, хто не впав, у
зашморгу за Широку рiку, а звiдтам - у землi, де багато золота, а сила i
розум раба - нива, на якiй зрiс достаток зледачiлих у золотi. О Небо! Як
можна стерпiти таке i чи стерплять? Гадали: утигури - крсвняки, за
утигурами - мов за крутими горами. А ба, як обернулося.
Важкий бич знай злiта╓ у котрогось над головою i нада╓, куди втрапить -
па голову необачному ромесвi-полоненику чii на перепалi здухвiши попо╓но╖
й несгодова╖ют тварi. I ромей, i скотиняка прискорюють по тiм ударi ходу,
чiпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичiв,
i тим, i iншим, что не лиша╓ться, як перейнятися страхом удостинних бича,
збi╖вали без того збиту пилюгу.
Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мiзiю, а пилюга - вiд краю до
краю, далi, нiж здатен сягати звиклий до степових обширiв зiр.
Хан iз вiрною йому тисяччю - попереду всiх: аби не чути ревища, скрипу
навантажених ромейським добром возiв, не ковтати пилюгу, що ╖╖ збива╓
людський i тваринний тлум. Всi iншi - з обозом та полоном або ж
прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусiм
заднiх. Тож i сила кутригурська ма╓ бути не десьiнде - там, де кiнча╓ться
тлумисько.
Аби не туманiти вiд розмiрене одноманiтного похитування в сiдлi, хан
приострожу╓ огира i тим повелiва╓ всiм, що йдуть за ним: "Вперед.
Одiрвемося вiд обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвi╓мо по вiтровi
тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки ╖╖ у винi".
Велiння хана - закон для вiрних. Тим паче, що в цих те саме на серцi,
що й у ╖хнього привiдцi: хотiлося б гцатп та й гпати отак гiрих, гнiдих,
вороних, а колiт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втiха i воля бодаii
на час.
Так було раз, так було i вдруге. А за третiм разом не встигли
вiдiрватися вiд полону i тих, що були з полоном, як висланi наперед
звiду╖ш зупинили хапа й сказали:
- Достойний. Будь обачний i спини свiй лет: попереду роме╖.
Знав: i таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всi╓ю
Мiзiйською землею, а крiм Нижньо╖ Мiзii в роме╖в ╓ землi Дакi╖
Прибережно╖, Дакi╖ Внутрiшньо╖, ╓ зрештою Скiфiя; по тих землях - фортецi
з обiйденими в свiй час залогами. Чи ╖м попрiкне хтось, коли з'╓днаються,
довiдавшись, з яким полоном повертаються кутри" гури, i стануть на путi?
Одне, достойно вiддячить iмпера* тор, а друге, он як подякують стратиги,
коли визволять ╖х iа бiди, а трет╓, усе, добуте в одступаючого супостата,
стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. I все ж чи могла
зiбратися по сусiднiх фортецях сила, що одважйлася б перетнути путь
кутригурськiй сплi? Щось iю схоже. Для цього треба довго збирати i з
багатьох земель.
- Скiльки ╖х', роме╖в?
- Того по вiдасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають памiр
прийняти бiй.
- Скачiть i попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його мiж тою i
тою горою, самi ж опережуться позами и будуть готовi стати до сiчi. Мii
зi: пiдемо па зближення з ромеями i постара╓мось вивiдати, хто i як дуже
заступа╓ нам путь.
Тепер тiльки, резгледiвшись, побачив i збагнув: йому i його воям
уготовано чи не найгiрше, що можна уготувати. По один бiк порослi
непрохiдним лiсом гори та крутопадi в горах i по другий також. Попереду
╓дина путь - вузька долина мiж гiр i позаду не лiпше то╖, що попереду.
Стати тут можна i боронитись можна, ба навiть лiпше, анiж на долах. Зате
вперед пiдеш лише по трупах тих, що заступили вихiд з долини чи зiпхнувши
╖х разом iз ╖хнiм заступом.
Звiдуни правду казали: роме╖ вийшли па сiчу i намiр мають твердий.
Попереду, вiд гiр i до гiр - завали з землi i колод, мiж завалами -
ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалiв
i пiти пiшими чи й комонними лавами на знесилених чи й зпетямлеппх у
сiчi-двобо╖ кутригурiв. Одразу за завалами - юрмиська щитоносцiв та
метальникiв сулиць. Почувають себе вiльпо, однi вилежуються, грiючись па
сопцi, iншi ховаються вiд сонця в затiнок. Усе то, ясна рiч, до першо╖
сурми. Подадуть голос сурмачi - i сполошиться ромейське во╖нство, облiпить
завали, виставить сулицi, щити i стане коли не непiдступним, то, в усякiм
разi, не таким уже й абияким заступом для кутригурiв. А що ж ╓ десь
мечники, тi, що вихопляться, коли покличуть, на комонях i хлинуть
нестримною лавою поза завали. Де вони нинi? Одразу за тамтим вигином
ширшо╖, анiж у них, кутригурiв, долини чи поза долиною, де кiнчаються гори
i вгадуються об шири степових долiв?
О так, роме╖ знали, де нав'язати сiчу кутригурам. Звiдси тiльки назад,
до Емiмонта та його долин, i можна вiдступити.
Стояв, доглядався iз схованки до роме╖в та ╖хнiх приготувань на виходi
з гiр i мислив, а чогось втiшного для себе так i не спромiгся намислити.
- Коврате, - покликав того, кому наiiбi/тьтис вiрив i па якого
покладався як на самого себе. - Пiдбери собi падiйних во╖н i йди до роме╖в
яко сол вiд ратi пашо╖. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.
Коврат не загаявся в роме╖в, бо далi заступу не пустили. Вийшов па iюго
клич центурiон i велiв переказати привiдцi кутригурiв: з ущелин вiн може
вийти лише в тому разi, коли поверне усе, що взяв у землi ромейськiй.
Кавхап не став анi виправдовуватись перед ромеем, анi погрожувати.
- Привiдця паш, - взяв па себе смiливiсть виповiсти те, чого йому по
доручали, - волi╓ спершу побачитися й переговорити з привiдцею роме╖в, а
тодi вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто сто╖ть
на чолi во╖в, що ставлять нам такi умови?
- Чом нi? Скажи усiм, хто з тобою: супроти вас вивiв легiони сам
Велiсарiй.
В речах його було аж надто певностi i неприховано╖ пихи. Коврат вiдчув
те i пiдiбрав поводи.
- Скажу. Одначе й ти повiдай сво╖м: привiдцею в кутригурiв хан
Заверган, той самий, що погромив i везе в обозi двох вiзантiйських
стратигiв - Сергiя i Едермана.
Подумав i вже потiм додав:
- А ще скажи Велiсарiю: ми поважа╓мо його старiсть i залиша╓мо за ним
право визначити час i мiсце зустрiчi привiдцiв.
Нарочитих мужiв Велiсарiя ждали того дня, ждали й наступного. А ╖х не
було та й не було. Усiх бентежило це, а Завергана найбiльше.
"Що маю вдiяти, - питав себе, - коли той старий лис справдi не зажада╓
говорити? Лаштуватися до затяжно╖ сiчi з ромеями чи вiддати ╖м те, що взяв
у ╖хнiй землi, й пiти з не╖ нрiч? Щось не вiриться, аби Велiсарiй не
захотiв поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому.
Не iнакше як готу╓ пастку: i полон хоче забрати цiлим та пеупiкодженим, i
кутригурiв погромити, коли пiдуть через ромейськин табiр. Вiтець казав,
одходячи в iпший свiт: "З усiх сусiдiв найнiдступнiшi роме╖. Кому-кому, а
╖м не вiр, па них пi в чому не звiряйся". Сидiти мiж цих гiр не випада╓, а
вести затяжнi бо╖ тiш паче. Бо╖ но витрi╖ мають того. Вони ладнi на смерть
пiти, аби лиш знати, що йдуть на помiч кревним. Одне, виходить, лиша╓ться:
iти до Велiсарiя вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подi╓? Коли
сьогоднi по пришле нарочитих мужiв Велiсарiii, :;аптра пошле вiн,
Заворiаiг, i допго пжо и поштою ночиицею: вiддасть Сергiя та Едермана,
вiддасть зрештою всiх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батькiв, що
бiльше не пiде в роме╖, одначе всiх iнших i з усiм iншим хай випуска╓
Велiсарiй, бо iнакше мiж шши буди сiча i буде дарихши прилина кров.
Так думав, так i вчинив би третього дня, та не встиг дiждатися його, як
вiд тисяч, що оберiгали полон по другий бiк табору, прискакав комонник iз
вiстями, на якi менш за все сподiвався: там, на супротивнiм кiпцi долини,
пiдiйшли до табору роме╖ i так, як i тут, попереду, стали заступом.
"Ось вона, ромейська пiдступнiсть, - не забарилась зродитися розгадка.
- Велiсарiй тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас iз тилу.
Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде".
I вiн прийшов. Не одразу, десь аж пiд обiдню пору прислав нарочитих i
сказав устами сво╖х нарочитих: "Коли хап приста╓ на мо╖ умови, хай
виходить у пообiдню пору на три стрельбища вiд свого табору. Я, Велiсарiй,
теж вийду".
Завсргановi не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним
прославлений у Вiзантi╖ й далеко поза Вiзантi╓ю стратег Велiсарiй. Iншим
печалився: що скаже вiн, коли вийде, чи визна╓, яко рiвню, i чи стане
розмовляти з ним, яко з рiвнею? Не хтось-бо ╓, той, що взяв гору над
готами i вандалами, що поклав до нiг Юстинiана мало пе всю уславлену в
вiках Захiдну Римську iмперiю - Пiвнiчну Африку, Сiцiлiю, Iталiю, окрiм ╖╖
полупочних земель. Чи такий визна╓ за доцiльне розмовляти з хапом, у якого
тiльки-но висiявся ус? А зiйшовся з ним за три стрельбища вiд табору та
побачив, який ╓, i втратив дар речi: перед ним постав геть висушений
лiтами, гiдний пе лишень подиву, а й жалю старець.
- Ти i ╓ хан Заверган, привiдця кутригурiв? - питав, не зводячи
по-старечому прищурених i, як здалося Завергаповi, по-людськи добрих очей.
- Так, я i ╓ хатi Заверган.
Велiсарiй помовчав, змагаючись iз мислями, i вже потiм заговорив.
- Пощо прийшов у нашi землi? На що сподiвався зi сво╖ми пе вельми
численними тисячами?
Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.
- Буду вiдвертий, увiнчаний славою достойнику: я не мав намiру
стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов i не чiпав фортець, залог у
фортецях. Бо йшов iз добрими намiрами: облюбувати на терепi iмперi╖ багату
на злаки та вольготностi землю i сiсти на нiй родом сво╖м.
- Отак? То чому ж стявся iз Сергi╓м та Едерманом, нащо погромив ╖х,
оббирав люд i храми господнi аж до Диших стiй? Чи пiсля всього мiг сiсти в
обводах наши╖ землi?
- Так склалося, достойний. Я посилав до Сергiя та Едермана, як i до
тебе, слiв, мав намiр сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотiли
вислухати.
Осмiхнувся Велiсарiй i вже по тому сказав:
- Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов i не
вислухав?
- Ба нi, - поспiшив заперечити хан. - Сам бачиш: вертаю до роду свого i
кваплюсь вертаючи.
- З нахапаним татьбою?
- Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у сiчi. Казав i знову скажу: я не
на татьбу йшов.
За сим разом Велiсарiй приглядався до Завергана довше й уважнiше, нiж
перше.
- Iмперiя не просила хана, аби йшов у ╖╖ обводи, ба навiть на
поселення, i тому вправi розцiнювати його появу тут, яко татьбу. Та я
милостивий до звитяжцiв, тим паче, що хан справдi поверта╓ться назад.
Одначе й випустити його з полоном не можу.
Тепер думав, що сказати Велiсарi╓вi, Заверган.
- Я поверну привiдцi ромейських во╖в стратигiв Сергiя та Едермана,
поверну й людський полон, ба навiть рогату твар. Все iнше, надто комоней,
повернути не можу: воно стало вже набутком во╖в.
- На тому й станемо. Передаси полон, стратигiв - i я приберу заступ,
звiльню для тебе i тво╖х во╖в путь.
Хотiлось радiти такому на диво щасливому завершенню перетрактацi╖ iз
Велiсарi╓м, та щось стримувало хана - не квапився з радiстю.
- Коли вже ми так швидко i мирно домовилися з тобою, уславлений
стратегу, то, може, домовимось i про все iнше? Полон бери зараз, а Сергiя
та Едермана вiзьмеш тодi вже, як во╖ мо╖ будуть по другий бiк ромейського
табору.
Iнший мiг би й розгнiватись, а в гнiвi обрати не ту, що обрав перед
сим, путь. Велiсарiй Же надто старий i бува'лий був, аби дозволяти серцю
брати гору над розумом.
- Хан волi╓ бути певним, що все буде як е? А хто менi дасть таку
певнiсть?
- Я.
Привiдця роме╖в звiв вище, анiж дозволяв сой досi, брови.
- Як то?
- Залишу кiлькох сво╖х кметiв, яко заложникiв. Щось гхожр па
розчарування промаипулп п очах i пго чолi Волiсарiя.
- То невелика гарантiя, хане. Iз кревних серед во╖в тво╖х в хтось?
- Нема╓. Коли так, - надумався Заверган i похопився висловити тс, що
надумав. - Коли так, заложником у тсбй залишусь я.
I знову Велiсарiй не змiг приховати подиву, а дивуючись, вiдмовчувався.
- Щоправда, - скористався мовчанкою i уточнив кутригурський хан, -
лишаюся з однi╓ю умовою: i я, i во╖, що вiзьму з собою, мають бути па
комонях i при повнiй бронi.
Велiсарiй милостиво покивав головою.
- Смiливiсть молодого хана, - сказав уголос, - достойна поваги i хвали.
Хай буде так.
I, вже нацiлившись вiд'╖здити, додав:
- З цього слiд було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив
би iмператоровi садити в обводах сво╓╖ землi.
Х
На змiну дням приходили теплi передлiтнi ночi, на змiну ночам - ще
теплiшi днi, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислi:
якомога швидше мiряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володiннями
роме╖в, було простiше: путi торованi i на всiх долах вiльнi. Гiрше стало
за Дуна╓м. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до
Днiстра, то непрохiднi зарослi, то сторожовi вежi, то озера. Лиш за
Днiстром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комонi вiдчули пiд
копитами знайому твердь, возбуяв i дух, що рвав усiх до отпьо╖ землi. На
себе не зважали, спинялися тодi лиш, як треба було попасти, напо╖ти
комоней чи змiнити пiд тими з них, що змалiли на силi, сiдло. Весь iнший
час дня i ночi слались та й слались пiд копита трави, били в лице
прохолоднi вiтри, стугонiла просохла вже пiд сонцем земля. Бо не терпiлося
ратi i не до перепочинку було кожному, хто був у хановiй ратi. Гнала
тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом
розповiдають вiстуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, мiж тими, що
йшли на гвалт, i тими, що лишилися беззахисними перед гвалтiвниками,
зiйшла i стала тi╓╖ митi тiнь предкiв, заслонила вiд паруги, а вiдтак i
вiд бiди-боялiття. Гляди, дiiппла i заслопила!
Вiд Днiстрового лиману до Куяльника гостинна путь iшла степом, а вже за
Куяльником звернула ближче до моря. I там, у степу, i тут, над морем, -
жодно╖ прикмети па людську присутнiсть. Лиш птаство виспiвус па всi лади,
возносить до небес багате на поживу i безпеку привiлля та сторожкi до
появи людей сайгаки зриваються час вiд часу наляканим табунцем й знiмають
переполох серед сородичiв сво╖х. А втiм, чи тiльки сайгакiв та птаство
потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин,
темнi╓ пiд крутопаддю подiя, i в ту лодiю поспiхом сiдають мужi, ба навiть
╖хнi жони та дiти. Не iнакше як рибалки-уличi чи, може, й iзго╖-уличi, тi,
кого зрiкся рiд i хто бо╖ться тепер трапити на очi не лишень сво╓му, а й
чужому родовi. Кутригурiв тут не повинно бути. На кутригурiв коли й
натраплять, то за Тилiгулом, а ще певнiше - за Бугом, де ╓ вже ╖хнi
стiйбища, а поблизу стiйбищ - близькi й вiддаленi випаси. Глядiть, як
поспiшають тi, що при лодi╖. Таки бояться ратi, певнi, вiдпливуть у море -
порятують себе, дiтей сво╖х, не вiдпливуть - можуть нажити бiди.
- Вгамуйтесь, перепудиi - вдався до них одип, вдався й другий, силячись
перекричати вiдстань мiж комонними i подi╓ю. - Чи така, як ви, голь
потрiбна комусь?
Во╖ жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам
по собi бiг. Те усовiща╓, мабуть, втiкачiв: од берега одпливли, а далi в
море не йдуть.
- Завергап! Заверган! - заволав котрийсь iз лодочних i, спонукаючи
iнших, перший став гребти до берега.
Хтось спинився, зачувши iм'я свого хана, й спинив сусiду, сусiда - ще
сусiду.
- Чи не нашi?
- О Небо, таки нашi! Гляньте, не втiкають уже, поспiшають до ратi.
До них вiдшукали стезю по крутопадi, спустились на берег i обступили па
березi. Хто такi? Чийого роду? Чом опинилися так далеко вiд отпьо╖ землi,
обжитих кочовищ?
Догадка десятерила страх, а страх змалював певнiсть i силу. Бо тс, що
почули вiд закинутих аж он куди родакiв, не спростувало, таки пiдтвердило
повiдане вiстунами в далекiй Мiзi╖.
Вони, тi, що стоять оце перед ханом i жалiються хановi на сво╓
бсзлiття, не однi такi. Всi, хто мiг утекти, втекли аа Буг, а то й далi -
за Тилiгул i Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих
уличами стенах, при морському узебережжi. Хто де може i як може. Бо сво╖
степи стали доступнi для татей, пiдданi вогню i татьбi. То тiльки
вида╓ться, що степ безлюдний. Був безлюдним, нинi вже не ╓ таким. Нехай
хан заглибиться в нього, вiдшука╓ глибокi чи й неглибокi балки, то й
побачить: там його роди. А що не видно i не чути ╖х, то мало дива:
втратили все, що казало про достаток i привiлля, самих змусили
принишкнути.
- Де ж ханша? Що з мо╖м стiйбищем?
- Про те не вiда╓м. Iди степом i напитуй тих, що були ближче до iвого
стiйбища, гляди, знають i скажуть.
Порада родакiв видалася слушною. Тисячi розбив па сотнi, сотнi - на
десятки й повелiв iти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш
випасом, потiм обжитим родами степом i казати всiм, хто уцiлiв вiд
нашестя:
"Повертайтесь у сво╖ стiйбища й будьте певнi: з вами ваш хан, а з хапом
сила, здатна оборонити вiд напастi". З собою ж взяв лише вiрних i подався
па Опгул.
Тепер уже пе тiшив себе сподiванкою: а раптом? Майже певен був: нема
його стiйбища. Там, де височiли над Онгулом намети, а в наметах грiло
тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повстi,
якоа" оббивали стiни, висiеляли пiдлогу, де м'яко спалось па Каломелиних
перинах з лебединого пуху, - ру╖ни i згарище, обсмалена вогнем повсть i
рознесений по всiй околi╖ пух; де стояли повози для роду i челядi, де буй
численний рiд i ще численнiша челядь - погром i погром, а може, й кров
непокiрних, тих, хто став па захист роду й полiг, захищаючи рiд. Одного не
хотiв, пе мiс допустити: що така ж доля спiткала й Каломелу. А втiм, усе
залежало вiд того, як повелася Каломела. Чи там, па погромi ханського
стiйбища, обов'язково був сам Сандiл? Чи вiн не здатний зняти руку на
доньку, коли зняв ii;i полишене на не╖ плем'я? Так i тiльки так: усе
залежало вiд того, як повелась Каломела. Могла ж i здатися па ласку вiтця,
пiти за Широку рiку разом iз вiтцем сво╖м. Коли зважити все i всяк, ╖й,
щиро кажучи, нiчого iншого й не лишалося.
Стiйбища в кутригурiв завжди обирали при водi i обов'язково у
видолинках - аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не
було винятком. Знав: тодi аж нагледить його, як обiйде приоiiгульський
пагорок i спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, i покладе вже
край усьому, що мучило вiд само╖ Мiзi╖. А обiйшов та глянув - i змушений
був пiдiбрати повiд, спитати охоче простуючого до водi╖ огира: стiйбище
його як стояло, так i сто╖ть неушкодженим.
"Вiтець, виходить, пожалiв доню, усiх i все погромив, а ╖╖ залишив не
погромленою. Чи се на лiпше, Каломело? Кличу у свiдки Небо i тiпi предкiв
сво╖х: далебi, що нi".
Оглянувся на вiрних - i змушений був зайвий раз пзресвiдчитись: нi i
нi. Було б лiпше, набагато лiпше, коли б жону його спiткала та, що й усiх
кутригурiв, доля.
XI
Цього разу кметi не змагалися мiж собою, змагалися з ханом: то
неправда, нiби жона його не встигла кинути клич i зiбрати всiх, хто
здатний був вийти супроти утигурiв. Вона ие мала намiру робити те. Вона
була у змовi з вiтцем сво╖м i тому зумисне нiчого не робила!
Кричали один поперед одного, а всi одне i те ж. Лиш Заверган сидiв,
пiдiбгавши пiд себе ноги, й тупо дивився в розпаренi гнiвом лиця.
- Ханша запевня╓, що посилала гiнцiв по стiйбищах. I гiнцi те саме
кажуть.
- Може, й посилала, та коли? Як гiнцi не могли вже розшукати стiйбищ?
Як наших кревних вели за Широку рiку на арканах? Вона у змовi з вiтцем
сво╖м, ╖й не мiсце серед нас!
- А так! Вона у змовi, ╖й но мiсце серед нас! Бачив: лютi ╖хнiй нема╓
мiри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметi,
окрiм Каломели? IIа Сандiловi? Вiн далеко, та й не така в хана утигурiв
сила, щоб могли вимiстити на ньому злобу-мсту, тим паче пiсля такого
нашестя i тако╖ згуби. А все ж Що вони собi мислять? Чи то ж личить мужам
помщатися на жонi? Невже не бачать i не тямлять: така не могла бути в
змовi. Згада╓, як зустрiла його, якою видавалася по-дитячому довiрливою та
перепудженою - i хочеться стати на рiвнi й кинути в тотi роззявленi хавки:
"Ви при сво╓му глуздi? Вона недосвiдчена в ратнiм дiлi жона - i в цьому
вся ╖╖ провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак - вигнанням?" А
сказав все-таки iнше:
- Ви можете довести, що була змова? У вас ╓ па те резони?
- Ханшу вiдвiдувала перед тим мати. Твое, хапо, стiйоиiце лишилося
пушкодженнемм!
- То ж мати, а не 'насмишити! - тилне поза увагою стiйбище. - Чи матерi
не вiльпо провiдатi╖ дочку? Чи хтось iз вас може запiдозрити в лихих
намiрах матiр?
Bin схопився-таки й став iiеред ними, суворий та грiзний, ось-ось,
зда╓ться, вихопить шаблю й скаже: "Тiльки через мiй труп!"
Та кметiв не спинило i не вгамувало те.
- Вiтця ╖╖ теж не можна було запiдозрити, хане! - вкинув хтось по тишi,
що настала пiсля Заверганово╖ речнипi. - А ба, що вчинив.
- То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зiбратися з силою i
пiти до утигурiв на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землi i в
родах бодаii якийсь лад, дайте зiбрати ╖╖, силу. Сандiл дорого поплатиться
за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган!
Кметi вiдмовчувалися. Видно було: те, що сказав ╖м, не стало ще
певнiстю. Аби одмiнити ╖хнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав i далi
пiдтримувати щойно роздмуханий вогник ново╖ мислi, живити ╖╖ новими
резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю всьому древу
бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще
кметям.
- Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить. У кожного рана
кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жада╓ мсти. Та чи до того
зараз? Займiться родами сво╖ми, дайте прихисток та живнiсть жонам, дiтям,
а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде, кметi, коли
одберете у мене жону i спровадите ╖╖ до зрадливого вiтпя, хана Сандiла.
Мала i ганебна!
Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що
дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання тiльки й
бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп сво╖й
очi.
- Ганебна, кажеш?! Ба нi! Це ти ганьбиш себе, ляiаючи спати й
усолоджуючись ласками тi╓╖, на чи╖й совiстi кров i муки родакiв наших!
Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чу╓ш, хане, нинi i
вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi!
Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова. Його по слухали. Ширили
темпi вiд чорно╖ ненавистi рот, вимагали й погрожували, погрожували й
вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх:
- Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покида╓мо тебе i па роду до
тпкого, як ╓, бiльто на прийдемо.
Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали вже вiдходячи. I
годi було зупинити ╖х словом-принукою. Бачив i розумiв: ту склу втратив
над ними. Добре, колi╖ на днi, мiсяцi. А коли назовсiм? Жарти хiба, i
вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули.
Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!
Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась рада.
Певно, по мужу сво╓му бачила: хмари, що обсiли Завергана, громадяться
передовсiм над нею. А втiм, чи тiльки по мужу? Кметi он якi ярi та
погрозливi були, коли вiд'╖здили зi стiйбища. Чи така, як його Каломелка,
не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне
вiдчути: ╖й, утигурцi, не прощають утигурського вторгнення, на не╖
вергають громами й погрожують мстою-карою.
Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер вдi╓ щось,
аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он якою вiрою й
довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком
очах, а страху та жалю найбiльше. Де не бува╓, що не робить - не може
прогнати з серця анi того, анi другого. Iнодi так возбуяють у нiй,
зда╓ться, впаде на колiпа, простягне руки й крикне голосом приреченого:
"Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю й можу уповати в цiм жорстокiм
свiтi. Захисти, не дай в обиду!"
Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i не врозумить кметiв?
Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба буде вибирати
мiж нею i кметями?
- Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому
вiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи вiн не
вiдав: такого не прощають, за таке рано чи пiзно доведеться
розплачуватися?
- Аби я знала.
Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i перестрахапий
в тотiй сподiванцi позирк очей сво╖х, так уже й не прибирала його.
Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби гвалт чинили утигури, ╖╖
родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий, коли
це правда, не може бiльше називатися вiтцсм ╖╖, бо замiсть того, щоб
оберегти свою доню, став для не╖ тим камсием-карою, що дорiвню╓ згубi, - i
змушувала вiрити: вона на причона до торпiсiнiя, мiтi, як i всiма
кутригурами, пожертвували заради яко╖сь вищо╖, анiж кревна ╓динiсть, i тим
уже пiдло╖ з пiдлих, мети; дiлилася на╖вними, як па замiжню жону, мислями:
коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку
й спита╓ свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне
усе, що взяв, i тiльки дратувала тою на╖внiстю.
- Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не
поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар розiбрали кметi та
роди, очолюванi кметями.
Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася: "Що ж
тепер буде? Скажи, бодай якусь сподiванку подай, бо не сила бачити
неприховане злi позирки родакiв тво╖х i знати: живеш серед недругiв. Я ж
не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що мiг
сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: ╖╖ вини нема╓, вона стражда╓
безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не диву╓ться й
не поспiша╓ перечити: таки не буде. Вiн i сам досьогоднi покладався на те,
що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його повелiння
- закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити свою певнiсть,
то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i ╓ роди в племенi. Доки
вони з ханом, доти й хан почував пiд собою твердiсть, а вiдiйдуть - i
твердь може похитнутися. Чи Каломела догаду╓ться, що тодi буде з ним i з
нею, коли похитнеться?
Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере ╖╖ пiд захист. А увiрувавши,
згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий
досi пломiиь в очах. Всього лише на мить опустила ╖х, розчарувавшись у
хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там анi
вiри-сподiванки, анi смиренно╖ прихильностi. Лиш смуток залишився смутком
та жаль заiскрився потужнiше.
- Ти, як i вони, в гнiвi на мене?
- Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на радiсть не
бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були вiрними, зреклися мене
сьогоднi i зреклися через тебе.
- О Небо! - простогнала й закрила вид свiй руками. Щулилася, ждучи
занесеного над нею удару, i плакала. IIеiолисии, одначе жалiсно i
по-дитячому надривно.
Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була: таки згас вiн, останнiй
промiнь ╖╖ сподiванки. Тепер у не╖ анi тут, у кутригурах, анi поза
кутригурами нема на копi опертися, ба навiть вiрити, що опора-захист
можлива. А без цього що лиша╓ться робити в свiтi, окрiм як плакати та
скаржитись на свiт?
XII
Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi
часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу ж
по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н,
сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй. Якже наси^ тяться травами
вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди.
На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе,
а й для людей, розмножиться всякого птаства - вiд крякв та гусей, до
лебедiв i дрохв. То теж пожива, i немала, в усякiм разi, надiя на
добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе буде, як треба, де
певнiсть там i супокiй.
Хан Заверган немало упова╓ на це, а все ж що не день то наполегливiш
дошуку╓ться, з чого ма╓ почати аби прихилити до себе кметiв. Зна╓: ждуть
того дня,'коли злама╓ себе i поступиться Каломелою. О, тодi вони
прихилилися б, вдвiчi рiднiшими с гали б, нiж були. Та ба того не
дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода Неба,
найбiльша, що ╓ i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на
суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про
Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше ма╓ кинути тим лютим псам па
потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на
не╖. До ради ма╓ переiнакшити ╖хпi мислi, урезонити серця. А коли так,
розмову з кметямп ма╓ почати з поголосу хоча б i про те, що хан Заверган
не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шука╓ як серед сво╖х, так i
серед сусiдiв соузникiв. А чутки зроблять сво╓, тим паче такi - про
мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються, прийдуть па
раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що хотiли вчинити з
Каломелою.
Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких
найбiльше звiрявся.
- Ви ла╖ш'ут'е комоней, iiо╖дите в далеку дуть - кликати тиверцiв та
уличiв в похiд на утигурiв. Ви, - киинув iншим, - також лаштуйтеся,
по╖дете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську руку всiх, у
кому горить бажання мсти-вiдплати.
I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному: найперше
вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них i уповатимуть у
заходах сво╖х.
Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився
вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землi
Ку╖ригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв сво╖х послав по сусiдах.
Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх вiрних
- удав, нiби не чу╓, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби
на дивака, що верзе нiсенiтницi, i теж промовчав. Третiй, четвертий i
п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля:
- Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни ╖╖ не менш
зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i як
вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози наших кревних. Бачиш, що
лишилося вiд нас, завдяки ╖╖ старанням?
Вiн бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли
прибрати, та ще бiльше залишилося свiдкiв татьби. Замiсть наметiв, у яких
жив кметь, родовi мужi з вiдприсками роду - родинами, стримiло лиш кiлля,
замiсть похiдних жител - критих повозiв, стояли ╖хнi недопалки - осi,
розводи, колеса. Все iнше згорiло чи було вкрай понiвечене вогнем. Мужi
здебiльше тим i займалися, коли над'╖здив до них: складали вози, гнули
сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потiм кiстяком фургона-накриття, або
вкопували те ж дерево па мiсцi колишнiх наметiв, носили з рiчки очерет i
обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в
якому могла помiститись родина. Замiсть намету стануть у ряд два, а то й
три гостроверхi куренi. Затишок у них, щiльно ушитих очеретом, може, й
лiпший буде, нiж у наметах, одначе тiснява та незручнiсть нагадуватимуть
щораз: були колись зручностi, був достаток I Привилля всього того що
попало допiдлих i пiдступних татей, iменованих утигурами.
А ще ж iз тварi коли й уцiлiло щось, то хiба для розплоду, що рiд
порiдшав мало не на половину. Хiба те не поло кожного iюгпрм, но розпiтрпс
болея i злобою груди? Дииись, хаио, i iiцлi'iпай: у кижiшi ридi .тiльки й
мужiв та отрокiв, що ходили з тобою за Дупай тiльки й жон, що малеча та
старипя. Як житимуть i множитимуться, коли в родi старi iа малi? Де
вiзьмуть мужам, отрокам жои? У сусiдiв? А ╖жа звiдки вiзьметься в родинах,
коди приведепi з-за Дунаю комонi - ото i все, що мають. Знов доведеться
йти до сусiдiв i брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди тво╖, плем'я
тво╓, а ти грi╓ш при боцi ту, що накликала на люд бiду-безлiття.
- Вона не винна. Тому й не вiддаю на суд вам, на кару, що бачу: не
винна! Не забувайте: над нами ╓ Тангра, вiн не простить нам невинно╖
жертви! За одною карою пiде iнша, за iншою - ще iнша. I iак аж до
згуби-загибелi.
- Утигурiв не кара╓, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють
кумис, лежачи на перинах.
╢дине, що мiг сказати на те: ще покара╓, - та й подався до свого
стiйбища. Був похмурий, як сама похмурiсть, i гнiвний, буцiм би сам гнiв.
Каломела бачила те i не зважувалась питати, що ви╖здив. Нишкла поодаль i
млiла серцем. Бо хмурiсть його ие обiцяла втiхи, а гнiв - i поготiв.
Певно, нема╓ чим хвалитися хановi, як не похвалились i сли, вернувшись вiд
антiв. Тиверцi самi не зважилися йти на утигурiв i хановi не радили, а
уличi що бiльше сказали: над ними i ╖хнiми родаками - полянами висить меч
обрiв, те й роблять, що вторгаються в ╖хнi землi. А обри приятелюють з
утигурами i вже купно з вими хиляться до щедро╖ па золото Вiзантi╖. Не
певнi що буде само так, одначе й побоюються зачiпати утигурiв, аби не
накликати на себе гнiв обрiв. Отож i виходить' нiхто не зважу╓ться подати
хановi руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна
сподiватися про який супокiй може йти рiч? Лиша╓ться одне з двох╖ або
сидiти й уповати на Небо, або iти до вiтця. Була б певна, що це дасть
щось, таки пiшла б. Та ба, нема╓ ╖╖ певностi. Музi; правду сказав: над
тим, що взято у кутригурiв, i вiтець ╖╖, хап Сапдiл, не властен. Бралося ж
бо мечами, а ╖хпiх вiддавна iспу╓ покон: хто що взяв, тому те й належить.
Завергак тепер уя.е не засиджу╓ться бiля не╖, тим паче вдень. Кличуть -
iде, i не кличуть - теж iде. ╖╖ ж Каломели, нiби п ломас в iiаметi. Про
родакiв його и говорити не доводиться. I заходять - не помiчають, i
зустрiчають - теж. Або ж позирають скоса та вiдвертаються, стрiвши, i тiш
уже кажуть: це все через тебе. Як ╓днатися з такими i '╖й зиаiiдс ризриду
сирод таких?
О Небо! Колись хоч Завергап був утiхою, бо знала: всесильний вiн тут,
на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надiйною загородою. А нинi й
вiн не просто сторониться ╖╖, чу╓, холоне серцим. То ж погана прикмита,
якщо не помиля╓ться, якщо це справдi так, то - кiнець.
Лякалась того i старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна
була прислужитися челядина, норовила першою завважити усi мужевi
забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як ту╖, була
повсюдно, мало не на кожнiм кроцi пiдкреслено iцирою з ним, i все ж не
вiдчувала тi╓╖, що тiшила колись, вза╓мностi. Щось нуртувало в Завергановi
i мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.
Що ж ╖й вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?
Бачила, в'яне, мовби пiдтята билина, чула, втрача╓ пiд ногами твердь, а
з твердю i певнiсть, що мука ця минуща. I саме тодi, як бiль розривав
груди, а вiдчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибинi ╓ства ╖╖,
скинулося щось i нагадало про себе раз, нагадало i вдруге.
"Дитя", - майнула, не забарившись, мисль, а слiдом "за мислю зродилася
й пiшла гуляти всiм тiлом радiсть. Вона непраздна, у не╖ буде його дитя!
Небо високе, IIебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж i ╓ вiн, рятунок. А так,
це i ╓! Дiждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду i скаже:
"Свiте мiй ясний, радiсть-утiхо, заступнику вiд кривд людських i
кривдникiв! Чи вiда╓ш, що в нас iз тобою буде в недалекiм часi дитя,
син-первiсток, опора роду i втiха серцю? Дай руку, коли не вiриш,
послухай, як стука╓ться вже вiн, проситься на свiт i волiс жити в свiтi".
Заверган оживе, почувши те, скине з себе камiнь гризот i повиностей,
воздасть належне жонi i стане прихильним до не╖, як до того клятого походу
i до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а
вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:
"Вона - мати ханового сина, про не╖ не смiйте думати.
Носилася та и носилася зi сво╖м намiром освiдчитись хановi, норовила та
й норовила вибрати слушну нагоду, а лiпшо╖ за нiч не могла вигадати. Тодi
вiн буде ласкавiший iз нею, а вiдтак прихильнiший до не╖, анiж удень.
Та й темiнь, близька присутнiсть жаданого мужа нададуть одваги. А так,
чи хан видiтиме поночi, як пашi╓ ╖╖ вил, сльозяться щастям соромом очi?
Лиш там, у ложi лише за и l'приглядиш теменi и годитиметься казаiи таке.
Ждала ночi - тремтiла тiлом i свiтилася тривожною радiстю, ждала хана в
ложi - знову тремтiла. Не вiдала, як це зробить, одначе певна була,
зробить лиш тодi, як вiдчу╓ на собi знак його особливо╖ прихильностi.
Тако╖ митi Заверган буде розчулений, а вiдтак щедрий па добро. Вона й
скориста╓ться тi╓ю щедрiстю: пригорнеться до нього i скаже: "А зна╓ш, муже
мiй, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик,
надiя i опора роду твого".
Була натягнута, мовби тятива на луцi. Бо ждала: ось зараз зайде вiн
пiсля омивання, ляже й не втрима╓ться подасть його, знак особливо╖
прихильностi.
Здавалось, не витрима╓ ждучи. Вiдчу╓ найменший порух його руки i лусне,
як луска╓ тятива вiд зайвого зусилля. А хан зайшов, улiгся в ложi i
мовчить.
- Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i
заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, -
кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi
звабна, що нашi кметi так тягнуться до ве╖, ладнi йти мiж чужий люд, аби
лиш туди.
- Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути:
Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не
менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими
лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в
благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не бува╓
спечно╖ днини, не дмуть спустошливi суховi╖ - на путi ╖м ста╓ море i
стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр.
- Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на
лiктi, присунулась ближче, обда╓ мужа теплом свого дихання.
- В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не
так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи
зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко,
за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло
слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечно╖ прихильностi до мужа
(таки сказав його, усолоджепи для ╖╖ вуха слово: Каломелко. Тож i не стала
ждатц, ноли подаст i, ╖й знак свос╖ прихильностi, - сама подала його.
Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що
хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до ╖╖ розчулення.
Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд
покривало руку, обняв ╖╖, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж
захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б вiд щастя, та не хотiла
втрачати сподiвано╖ митi: хто вiда╓, чи буде така вдруге.
- А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз
теплiнню, що розпирала груди.
- Радiсть?
- Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем
дитя тво╓.
Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий ╖╖
слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука,
уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на
невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило
уклякнути й Каломелу. Чу╓, хоче подати голос, спитати, ╥й це тiльки
зда╓ться, вона, не ╓динижди перестрахана, знову згущу╓ вад собою хмари, чи
все, що дума╓ про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не
може: браку╓ сили, браку╓ й дару слова.
- Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке
враження, нiби крикнула на повний голос.
XIII
Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а
думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздира╓ серце пекучий бiль i
ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою ╓ства повна безнадiя, а
Каломела не зняла одного з ханових кинджалiв, що ╥х, нiби зумисне, он
скiльки почепили на стiни, i не прохромила себе, користуючись вiдсутнiстю
хана, не пiшла, полонена вiдча╓м, до Онгулу i не стала шукати розради в
його тихоплинних водах, ба навiть те, що видавалося певний час найбiльш
можливим: сiсти потай на подаровану ханом i звиклу вже до не╖ кобилицю й
помчати, доки спить невдячний кутригурський рiд, до Широко╖ рiки,
перепливти, тримаючись за гриву, ╖╖ води i вдатися коли пе до вiтця, то до
матерi, хай прийме й утiшить свою нещасливу доню, - навiть цей видимо
рятiвний намiр змушена була цигаситп в собi. Бо як ииропливи через таку
рiку, як Широка, коли мужi не зважуються долати ╖╖ без плотiв, i як житиме
в матерi з народженим без мужа дитям? Лiпше в Онгулi шукати для себе
прихисток, анiж там.
Та ба, i в Опгул не насмiлю╓ться пiти. Чу╓ серцем, зневажена й
потоптана всiма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого i
що упова╓? На мужа свого? Так вiн же нiчого не обiця╓ ╖й! Коли до нiчно╖
розмови ще якось бував iз жоною i зважав на жону, то нинi i на нiч не
завжди об'явля╓ться. Де ╖здить, чого шука╓, одне Небо вiда╓. Невдоволений,
бач, що попрiкнула крижаною байдужiстю до ╖╖ надi╖, що не повiрила
запевненням: не байдужий вiн, всього лиш стетерiв з несподiванки. А як же
може вiрити, коли ляк його крикнув ╖й неприхованим криком, коли й пiсля
то╖ нещасливо╖ ночi помiча╓ за ханом зримiшу, нiж колись, зажуру-каяття?
Про що вiн дума╓ вдень i вночi, коли не про жону утагурку, що народить
йому дитя, в кронi якого буде домiшок кровi ненависного йому племенi?
Певно, повiдав ужо про це в родi сво╖м, певно, сказали: мало
суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурiв.
"Отче, отче! - плаче невтiшним плачем. - Нащо ж вi╖ вiддавали мене мiж
чужий люд, коли дозволили собi так повестися з тим людом? Заверган правду
каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й
розплачуюсь".
Живий, кажуть, про живе дума╓, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все,
що можна було передумати в ╖╖ безвиходi, пе раз уже передумала, в усi
щiлини, що могли бути рятiвними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли
нема╓ рятупку, що лиша╓ться робити? Дiждалася дня, ждатиме ночi. Нiч усiм
да╓ться для сну, а сон у цiм збаламученiм свiтi чи не ╓дина полегкiсть.
Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тодi вже, як
темiнь огорнула ханове стiйбище. Зате добре примiтила: коли зайшла до
намету старша Заверганова сестра i, розбудивши ╖╖, велiла одягатися, поза
наметом стояла непроглядна темiнь, накрапав дощ.
- Пощо так?
- Хан велiв. Утiкати тобi треба.
Казала ута╓мничено i поводилась ута╓мничено. Схоже, що за ╖╖
ута╓мниченiстю хова╓ться хай i жорстока, все ж правда. Проте i сумнiв не
забарився вiдвiдати. Досi ханський памст був ╖й падiиною схованкою, тут
пiхто не мiг посягнути на не╖. Куди ж втiка╓, коли иоза намитом - недруги
i недруги?
Знову тремтiла вся й заточувалася вiд змалiння сили в тiлi, а проте й
поспiшала одягаючись. Може, й справдi так треба. Може, й ханове стiйбище
неспроможне вiко оберегти ╖╖ вiд знетямлених жаданням мстити? Мiг" же
Заверган, знаючи, що бiда насува╓ться, домовитися з котримсь iз вiрних,
аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що вiдав:
насува╓ться бiда, а жони нема╓ де прихистити. Тепер знайшов його,
прихисток, i кличе.
I та, що виводила з намету, i тi, що саджали па засiллану вже кобилицю,
були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що велiли.
Лиш тiльки спитала перед тим, як мали рушати вже:
- Де ж муж мiй, хан Заверган?
- А там, у содругiв сво╖х. По╖хали.
Гнали комоней навскач, довго, аж поки не вiдчули: i самi стомилися i
комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, i знову навскач. Так до
самого свiтання. Лиш на свiтанок сказали ╖й:
- Тепер усе, тепер ми в безпецi.
За ночi не силилася навiть пiзнати, де вона, куди везуть ╖╖. Зараз те й
робила, що розглядалася. Пiд копита слалася давно не ╖жджена й поросла вже
всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рiвний, хiба що де-не-де перетятий
пологим видолинком степ. Чогось же примiтного в юму степу не могла
нагледiти.
- Чи довго ще ╖хати? - поцiкавилася в старшого серед мужiв, що
супроводили ╖╖.
- Стомилася? - одповiли цiкавiстю на цiкавiсть. - Потерпи, скоро
перепочинемо. Отам, - показав пугою, - ма╓ бути пiд, а на поду - гарна
паша для комоней, водопi Гi та й затишок для всiх нас.
Вiн, певно, добре знав цю путь, як i степ довкола путi, за першим
пагорбом впав у око доволi-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку
зблиснула пiд сонцем вода.
- Ось i ╓ воно, мiсце нашого перепочинку.
Тепер тiльки, як звiльнилася вiд стремен i стала на рiвнi, вiдчула, яка
вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при водi,
по-справжньому. Доки мужi розсiдлували комоней, затим давали ╥м можливiсть
зчахнути перед водопо╓м, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та
мислила про себе: яке то благо - чистi води землi. Що робили б, тим паче
вдень, пiд спекотиятiм сопцо╖м, коли б довелося ╖хати, а довкола am
краплини водицi? Стратили б силу i впали вiд задухи комонi, за комонями й
вони, иутiшки. ╖жу можна взяти з собою, можна добути при потребi в степу -
он скiльки дрохв бачила з сiдла кобилицi, досить пiдкрастися, влучно
прицiлитись - i матимеш смачну печеню. А води з собою багато не вiзьмеш,
мусиш ждати, доки натрапиш ца рiчку чи пiд, почайпу при поду. Та й
прохолода on яка iде вiд води. Не було б тут мужiв, не втрималася б, зняла
б, iз себе спiтнiлi в путi обладунки й скупалася б, як колись бувало, на
берегах Бiло╖ рiки.
Знов розглянулася i зацiпенiла: стривай, а отой густо порослий очеретом
острiвець, що вiдiйшов, мов пустотливе дитя вiд матерi, на добрий десяток
крокiв вiд берега й хизу╓ться сво╓ю витiвкою, вона немовби бачила вже. Так
так, бачила! Ось тiльки коли: як об'╖здили з мужем землю його пiсля
воседля а чи ранiше, як родаки везли ╖╖ на Онгул з-за Широко╖ рiки? Йой,
лишенько╖ Таки тодi, як везли ╖╖ з-за Широко╖ рiки. То се тепер правляться
а нею до утигурiв? Мають намiр повернути свою ханшу зрадливому вiтцевi i
тим навiчно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцiм би
наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кiнець, щось хоче
вдiяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлi i намiри
злилися в одне незрозумiле "нi!" й стали зашморгом на ши╖. Цiлиться
пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передуму╓: вiн - той
кому доручено переправити ╖╖, вiн нiчого не скаже; порива╓ться до
середульшого - i знову спиня╓ться: чи середульший належить до тих, що
пiдуть супроти старших?
Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше
i довше, нiж iншi, затриму╓ на нiй повитi сумною поволокою очi, чи ю
всього лиш спiвчува╓ ╖й яко жонi родака свого, чи вподобав ╖╖ за час цих
мандрiв i, як всякий молодець, не вмi╓ приховати жадання серця. В усякiм
разi, ╓ якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею.
- Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира i був далi, нiж досi, вiд
родакiв сво╖х. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми трима╓мо путь?
Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i
вже потiм вiдповiв;
- Далеко, Каломело.
- ╥й... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав тiльки,
що розчiсу╓ й пригладжу╓ мокруватi ще здухви╖ш гнiдого.
- Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся.
- Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла?
Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив.
- Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де спочивали,
коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи
ви вчинили всупереч волi Завергана? Зглянься, скажи, - благала, не
пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв спрагу
водою, i мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на ╖╖ крик? Покликати? А кого?
Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд не╖,
себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже.
Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ,
у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища
- й упала, надломлена безлiттям, долiлиць. Жалiлася не знати кому i
плакала.
- Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця.
- Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася,
куди веземо ╖╖.
Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура:
- А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати.
- Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати.
- Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, ╖демо далi". Одначе i
в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi пiд ноги й
мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, i мовчки витирала ряснi,
часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'╖хали до Широко╖ рiки та стали
думати-гадати, як перебратися через не╖, зiбралася на мислi й сказала:
- Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цi╓╖ широчiнi.
- Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо, шукатимемо
перевозу,
Пошуки тi забрали в них чи не бiльше часу, анiж п\-тт, iз Оiнулу.
Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стii╖бiтщ, "к i кутргггурiв.
Лише слiдп вiд ╖иа, iци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими
широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого. Довелося
правитися у верхiв'я i мало не до порогiв. Л то не блигомий свiт та й путь
не з торованих. Усяк бувало: i об'╖здили хащi, i пробиралися прибережними
хащами, доки натрапили на стiйбище та домоглися iменем хана перевозу на
супротивний бiк. Люд начуваний татьбою та й сам сусiдив не з лiпшими, анiж
утигури, татями - з обрами, тож неохоче зважувався везiи ╖х на утигурський
берег. Довелося пояснювати старшим у стiйбищi чи й гримати на них.
Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати плiт - невелика
мудрiсть. Коли уже взялися за дiло, не забарилися з ним. Гiрше було, як
вели на плiт кобилицю: вопа нiяк не хотiла розлучатися з iншими кiньми.
Уперлася - i хоч би що. Коли ж завели силомiць, мало не пересягнула через
огорожу. Далебi, й не заспоко╖ли б ╖╖, коли б не пiдiйшла Каломела та ве
укоськала ласками, словом-утiхою. Скiльки пливли, стiльки й промовляла до
нсвдоволено╖ насиллям тварi та жалiлася на людей укоськуючи твар: "Що
вдi╓ш, - казала. - Беззахиснi ми, а беззахисним одне лиша╓ться -
покладатися на милiсть сильнiших".
Хапша не радiла з того, що наближа╓ться до землi батькiв сво╖х, одначе
й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зiйшла па берег та
стала лаштуватися до вiд'╖зду, i та, остання ╖╖ певнiсть здимiла. Тi, на
кого покладено було викопувати волю кметiв, а вiдтак i родiв
кутригурських, но дали ╖й сiдла. Схопили, легку i безсилу супроти ╖хньо╖
сили, поклали на спину кобилицi й заходились умотузовувати. Ноги туго
зв'язали пiд черевом, руки - ╖╖ iд шисю i, не вдовольнившись тим, стали
уперiзувати сирицею й тiло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрiбно
противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть пiд не╖, пащо
умоту:ювують, не церемонились i не хоиалися вже .ч намiрами.
- Так трепа, - сказали. - Нехай хаii Сатiдiл зиас: починi╖стьсн и;iра
;!а його татьбу н землi нашiй. 1 буде вона жорстокiшою. ;шiж вiн може
сiiбi мислити.
Зняли для певностi повiд, узду i цiiьохi╖улi╖ i.ибплицю пугою.
XIV
Минали днi, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стiйбища
над Онгуяом. Певен був, кметi не забарилися вчинити з Каломелою те, чого
так довго й уперто домагалися, й лякався тi╓╖ певностi. Об'╖здив стiйбища
в степу, питався в тих, що стояли па чолi стiйбищ, скiльки во╖в можуть
виставити, коли настане час вiдплатити утигурам за пiдступнiсть i нашестя,
чи всi, як кметi, носять у серцi жагучу потребу вiдплати-мсти, а думкою те
й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж
правда, що Каломели нема╓ вже там, як це може бути, щоб не було?
Повернеться, а колись же мусить повернутись - i не застане жони, не буде
обласканий при зустрiчi, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася
його жона.
"Клятий Сандiл! - лаявся подумки, а iнодi i вголос. - Дорого заплатиш
ти менi за Каломелу. Ой дорого!"
На кме╖iв не нарiкав уже i свою згоду поквитатися з Каломелою, аби
прихилити ╖х до себе, не згадував. В усьому звинувачував Сандiла та його
плем'я, на них гос'iрив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час
повернутися до стiйбища на Онгулi, а в стiйбищi - до великохапського
намету, чув, малi╓ на силi, ноги вiдмовляються нести. Ладен був вигадати
щось, аби не йти туди, до житла, в якому - зпав - замiсть жони i
виплеканого ╖╖ турботами затишку, застане пустку. Та як не пiде, коли то
його жи╖ло. В iншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться
подивуватися: хан бапу╓ за зрадливицею? Хановi шкода, що вона дiстала по
заслузi?
I пiшов, i сидiв при свiчi до глибоко╖ ночi, i сумував, як, може, не
сумував за вiтцем сво╖м, матiр'ю, що доволi рано попрощалися зi свiтом,
полишили його мало не самотнього в цiм свiтi. А настав час одходити до
сну, покликав челядникiв i звелiв готувати для нього омивання. "Так
пiзно?" - питали, одначе тiльки очима та видом ще. Уголос нiхто не смiв
казати таке хановi. Зате коли помився та лiг у ложе, одважились i
поцiкавились:
- Може, хан при свiтлi спатиме?
- Чого б то? - подивувався i тим поклав край розмовi з челядниками.
Заснув, як пiсля всяко╖ купелi, i доволi швидко i мiцно. Заколисалося
зворохоблене подiями останнiх днiв сумлiння, вгомонилися бентеги, хай i
надiйно прихованi, все ж каяття. Тiло, розум, всеньке ╓ство заполонила
вольготпiсть, вiдвiдало якесь дитинне вдоволення всiм. Л ужи вдоволення
дало простiр химерним, як iiа здоровий глузд, снам.
Колись, за раннiх оiрочих лiт, з усiх молодечих схильностей i захоплень
Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кiлькох таких, як сам,
сiдлали пiдстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирiв
i правилися у верхiв'я Онгулу - туди, де не було стiйбищ i де привiльне
почувало себе птаство - гуси, крякви, лебедi. Комоней пускали пастися,
самi ж забиралися в зарослi верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться
облюбована здобич. Поцiляли в не╖ здебiльше стрiлами, а проте молодеча
вигадка нерiдко спонукали його й до iншого способу ловлi, надто коли
хотiлося привезти додому живими лебедя чи добiрну гуску.
Хто вигадав таку ловлю, не пам'ята╓. Певно, задовго до них ще, та
найбiльше схильний до не╖ був вiн, Заверган. Роздягався до наготи, ховався
при самiй водi в очеретi й ждав, доки наблизиться привiльне й безпечно
почуваючий себе табун гусей, спарованi сердечним ╓днанням лебедi. Коли ж
наближалися, брав у рота наготовану заздалегiдь очеретину, пiрнав нечутно
i так же нечутно пiдкрадався до гусей чи лебедiв. Тодi вже, як бачив перед
собою чи над собою рожевi лапки, випльовував очеретину, хапав обiруч
здобич i тримав ╖╖ доiи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини,
решта табуна.
Гуси не так ще, а лебедi боролися довго й завзято, так завзято, що не в
кожного вистачало сили i мужностi виходити з то╖ борнi звитяжцем, тим
паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до
берега.
Цi╓╖ ночi наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидiв,
принишклий, в очеретi, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього
снiжно-бiла, з царственою короною на головi лебiдка. Не лебiдь, хоч вiн
був поруч, саме лебiдка: надто вже зваблива була вона видом сво╖м,
молодечою невиннiстю i чистотою. А лебiдка не поспiшала зближатися,
обiймалася з лебедем, охоче пiдставляла голову, коли лебiдь цiлував та
милував ╖╖, потiм збадьорювалася, поривалася злетiти на радощах, та
передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала
по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до
лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами,
цiлувалась та милувалась обнята.
За тим милуванням i пiдстерiг вiн ╖╖, радiв, що схопив надiйно, не
випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю
вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми,
вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом.
Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та
розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i
сягнути з тако╖ високостi вниз. Лишалося ╓дине - ублагати лебедицю.
Ще раз скинув на не╖ наполоханий погляд i заволав диким лементом: його
несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть
рук.
"А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима:
хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.
- Вставай, хане, жони тво╓╖ кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не
мiг втямити, повiривши. Був таки в сво╖й ложницi. На столi горiла, як i
звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в
хана, голосом.
- Яка кобилиця? Звiдки повернулася?
- Та, що на нiй завше ╖здила ханша, що була переправлена купно з ханшею
через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету
i покликала тебе голосним iржанням.
Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засу╓тився, почав одягатися.
- А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю?
- I ханша при кобилицi.
Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму
тривожну i непри╓мну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до
виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала
благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А
зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового
виду.
Зимно зробилося вiд тi╓╖ ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився
обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на ╖╖ спинi Каломелу,
сахнувся злякано i укляк.
- Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню!
Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння.
- Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею
поголос. I без вогню ясно.
- Що? Що ясно?
- Жиiiа гноя мир╖'иа. Воиа, як бачi╖╖и, iiрiшогузована до кобилицi, не
iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку.
- Ви певнi, що мертва?
- А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане:
поховай ╖╖, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не
глумляться бодай по смертi.
Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив:
заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести ╖╖ до намету,
пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне,
впевнився: надiйно замотузували ╖╖, без ножа не визволити з пут, а друге,
сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва.
"О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб
саме так сталося?"
I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав.
- Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи,
по╖демо за стiйбище.
Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у
власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де
похова╓ Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай,
якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що
Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не
визволив ╖╖ з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям?
Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили ╖╖ в утигурах,
до сво╓╖ домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи
таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою?
╢ про що думати Завергановi i ╓ вiд чого втiкати. Тому й жене так огира
- ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як
спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що
розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе
жону; це найвище мiсце над Онгулом, звiдси Каломела бачитиме щоденнi
свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою i стопи сво╖
вiд краю до краю.
Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай
милу╓ Тангра за недоречну iстину, одначе куди подiнешся, коли вона -
iстина: челядники завжди пильнiшi й уважнiшi до сво╖х вельмож, анiж
вельможi до челядникiв). I тодi, як розмотузокували ха╖шiу, i коли
розмотузували, бачили: хан не може дивитися па не╖. Чи то вид Каломелин,
такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його,
чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей сво╖х i одвертався, не знав,
куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж копати яму, i не взявся за
заступ.
Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось думав
i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав
одного, примушував гнутися й другого.
А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично
багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував та й роздмухував
хтось потужне, на все крайнебо багаття.
- До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв.
- А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою.
Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i вже потiм,
як вилiз iз не╖, звелiв челядникам:
- Нарвiть м'яко╖ трави, вистелiть ханшi ложе та й кладiть на вiчний
спочинок. Iм'я ╖╖, як i пам'ять про не╖, увiчнимо згодом, коли
поквита╓мося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й насиплемо на цiм
мiсцi високу могилу - таку, щоб далеко видно було, щоб i через вiки
нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава
мста за ╖╖ страдницьку смерть.
XV
Тепер знав, що вдi╓, аби вернути собi передану вiтцсм i набуту за
Дуна╓м славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам вiн пала╓
жаданням мсти, поведе кутригурiв за Широку рiку, а вже як поведе, вчинить
так, щоб не тiльки земля, небо палало вогнивом. Кметi вiдiйдуть там
серцем, а вiдiйдуть - знову стануть покiрними i прихильними до хана,
ладними слухатись всякого, що зiйде з його уст, повелiння.
З чого ж почне? Скличе всiх i покаже кобилицю, на якiй повернулася
Каломела, чи ута╓мничить ╖╖ повернення до пори до часу, обмежиться тим, що
скаже: "Я вволив вашу волю, настав час уволити мою"? Мабуть, що так:
спершу покличе всiх у похiд i утiшить мстою, а вже потiм, як утiшаться i
стануть чулiшими до чужого бсзлiття, приведе псiх па то мiсцг, ди поховай
жону сiюю, i ск;цни: "Якщо иже Каломела i мертвою повернулася до нас, вона
таки не винна. Чу╓ш, роде мiй клятий, воздай належне ╖й бодай по смертi,
коли не вмiв воздати за життя!" : Гiнцi його не барилися гнати комоней у
степ, i кметi теж не забарилися вiдгукнутися на ханiв клич. Прибули я
мужами, отроками, ба навiть старцiв прихопили, - всiх, кого ще мiг
видiлити рiд, хто був спроможний помститися за вчиненi родовi кривди.
Бачачи те, Заверган не став усамiтнюватися з кметями i радитись-напучувати
кметiв. Ви╖хав у супроводi чiльних мужiв наперед примовкло╖ враз ратi й
звернувся до не╖ з речницею:
- Кутригури! Вiльнi сини вiльного степу! До вас буде слово мо╓. Усi ви
вiда╓те, якою славою покрили себе во╖ нашi за Дуна╓м i який хосен мали б
iз того, коли б не злi сусiди. Не тiльки багату здобич, ситу землю здобули
б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку i благодатi. Та ба,
сталося непередбачене: утигури скористалися вiдсутнiстю найхоробрiших iз
нас i вломилися, яко найпiдступнiшi татi, у землю нашу. Пiшли за димом
стiйбища, упали мертвими чи взятi в ганебний полон родаки вашi, не стало й
витокiв достатку в кутригурських родах - табунiв комоней, черiд корiв,
отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного
урону! Дiди й прадiди такого не прощали. Нiкому й нiколи! Що скажете ви,
нащадки ╖хнi? Схилите перед лихолiттям голови i ждатимете слушно╖ нагоди
чи зберетеся з силою i поквита╓теся з татями, утигурами iменованими?
- Чого ма╓мо ждати? Нем!! Доки гарячi рани, доки пала╓ жаданням помсти
кров, веди, хане, на утигурiв. Кара i смерть ╖м! Кара i смерть!!
- Зараз саме час! - силився перекричати тисячi. - В степах давно
окотилися i встигли випастись на дозвiллi вiвцi, розтелились корови,
ожеребилися кобилицi, ╖хнi, утигурськi, i тi, що взяли у нас. Дозрiла й
засiяна утигурами нива. Тож i кажу: саме час. Отари, череди, табуни
зженемо до Широко╖ рiки й переправимо на свiй бiк, ниви та стiйбища
пустимо за димом. Лiпшо╖ нагоди помститися не буде. А сила в нас ╓,
жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
- А так! Веди, хане, па утигурiв, i хай торжеству╓ мста!
- Хай торжеству╓ мста!
Вони дотримали даного хановi слова. Йшли, як i за Дунай, десятьма
тисячами, хоча переправлялися й не купно - в трьох мiсцях. А вже як
переправилися через IПироку рiку, розбилися на сотнi й пiшли лавами по
всiй Утигурi╖. Палили, як обiцяли, поля, палили й стiйбища, займали отари
овець, табуни комоней, череди корiв i гнали до Широко╖ рiки. Не було, ясна
рiч, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли пiд руку першими. Утинали
голови й приказували: "Це за нашi рани, це за нашу кров!" Накидали
молодшим аркани на ши╖ i знов приказували: "Будете, пiдлi зрадники,
рабами, коли не захотiли бути родаками i добрими сусiдами".
Тим, що стояли стiйбищами над Широкою рiкою чи випасали череди корiв
поблизу рiки, дiсталося найбiльше, а все ж дiсталося не всiм. На те вони,
утигури, жили на обводах, аби знати, як дiяти, коли вторгаються татi, а
коли - нацiленi на поголовне винищення супостати. Поскакали гiнцi у сво╖,
поскакали й у сусiднi стiйбища, а з тих сусiднiх - ще в сусiднi; стiйбища
знiмалися, з чим могли знятись, i втiкали в степ, дiждалися ночi й дали по
всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торiшн╓ чи позаторiшн╓
сiно, усе, що пiддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про
себе. Багаття ╖хньо╖ каримсти йшли не лише iiо землi, сягали неба й казали
тим кого не посягли ще: йде страшна вiдплата-згуба. Тож i сталося те, що
не раз уже було. ╢диний досi рiд без будьчiiс╖ спонуки дiлився на два: тi,
що могли тримати в руках моча i лука, збиралися в десятки, а десятки - в
сотнi й поспiшали назустрiч непроханим сусiдам, що стали вiднинi
супостатами, тi, що могли лиш правити комонями та давати серед родакiв
такий-сякий лад, вiдходили до Бiло╖ рiки й одразу ж, не чекаючи чи╓╖сь
згоди, переправлялися за рiку. Бо вiдали: коли супостат вторга╓ться у ╖хню
землю з заходу сонця, далi захiдного берега рiки Бiло╖ не пiде, коли зi
сходу сонця - далi схiдного берега не пiде. На супротивнiм боцi стоятиме
вже хан iз воями, а з ханом у супостата буде не та розмова, що з
перепудженими стiйбищапами, навiть коли вони об'╓днанi в сотнi й стають
мiж утiкаючими родаками i супостатом iз чужкраю, яко прикриття.
Траплялось, ясна рiч, усяке. Стiйбищ мiж Бiлою i Широкою рiкою он скiльки.
Однi вводили в оману кутригурiв i досягали рятiвного берега, iншим
кутригури перетинали до нього путь, i тодi нiхто вже не мiг стати на
помiч. Вдень гасали по степу вершники - у один, у другий i третiй кiнець,
зупинялися на мить на узвилинi чи могилi, приглядалися до околiй i знову
гнали, мов напiженi, комоней, настигали втiкачiв чи стиналися з
прикриттям, вночi палало все, що брав вогонь. Покарана, як i та, що ждала
кари, земля доволi-таки вiдчутно чула ╖╖ на собi й волала до неба про
помiч. Там ревом непо╓но╖ чи недо╓но╖ худоби, там - криком конаючих чи
тих, що схрестили мечi не на життя - на смерть.
Хан Сандiл - муж лiтнiй i во╖н бувалiший, нiж Заверган. Не жахався,
чуючи крики нажаханих, i не зневiрювався, слухаючи зневiрених. Одне знав:
питав усякого, хто прибував з-за Бiло╖ рiки, де кутригури, скiльки
кутригурiв, що роблять з родами ╖хнiми i товаром ╖хнiм тi, iцо порядкують
уже на сплюндрованiй землi, а що - кинутi в переднi лави, i тут-таки
кликав кметiв, що стояли на чолi тисяч, i повелiвав, куди кому правитися,
що дiяти доправившись.
Хто тямив у ратнiм дiлi, тому неважко було спостерегти: хан вiда╓, що
робить. Хай небагато там, за Бiлою рiкою, сотень, хай розпорошенi вони,
все ж здатнi вiдчутно пошарпати супостата i тим збити з пантелику. А
збитого з пантелику Завергана легше було заманити в пастку i накрити в
пастцi. На що вiн поклада╓ться, той задерикуватий зятьок? На тi недобитi
тисячi, що привiв iз-за Дунаю? Видить Небо, зовсiм утратив розум зi
злостi. Та в нього ж, Сандiла, мало не вдвiчi бiльше ╖х! Мусив би знати,
перш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
╖хнiм боцi Вiзантiя, а з ким Вiзантiя, з тим i сусiднi обри. Усе
передбачено, Завергане, на все ╓ домовленiсть через ту ж Вiзантiю, iменем
iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут
як тут. Та вiн, Сандiл, не упова╓ на чиюсь помiч, вiн i сам упора╓ться з
кутригурами. А упора╓ться та прибере до рук - iнакше заговорить i з ними,
сво╖ми хитромудрими сусiдами.
- Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець. - Кутригури, що
тримали путь на горiшнi витоки нашо╖ рiки, круто звернули на полудень,
схоже, що йдуть на з'╓днання з самим Заверганом.
- А тi, що йшли ближче до моря, де зараз?
- Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших.
Хан втiшено похиту╓ головою.
- Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що
вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу. Коли ж захочуть з'╓днатися iз
Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана.
- Всього лиш тисячу да╓ш, бате?
- Там е вже сотнi, вiзьмеш ╖х пiд свою руку, як i тих що переправляться
з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалiк Броду на
супротивному березi. З ними, гадаю, упора╓шся з повиннiстю, що ╖╖ покладаю
на тебе.
Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по тому додав,
звертаючись до iншого мужа:
- Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю тобi, Благою. Бери
тридцять сотень комонникiв, переправляйся через Бiлу i зроби все, аби
спинити ╖х чи погромити - то вже як складеться. Одного не дозволяю - дати
╖м бодай якусь спроможнiсть об'╓днатися з ханом кутригурiв. Ну, а хана я
вiзьму на себе.
...Iржали язвленi чи перепудженi сiчею комонi, дзвенiли, викрешуючи
iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих, що присмачували
удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi
не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища, а
надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так i
кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було мiсця
для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не на життя - на
смерть. Серця кутригурiв жадали помсти за вчинену наругу, утигурiв же
допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених уже, i повержених
упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй для
ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а зчепившись, не опускали вже
мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як i сотня на
сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням пiд
ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались.
- Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав котрийсь iз Заверганових
тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею во╖в, вiв ╖х туди, де,
бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам.
- Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де чувся
вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали кутригурськi лави, не
просто напирали - потужно вломлювалися в утигурськi й примушували ╖х
вiдступати чи й розступатись.
Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все важче та
важче було коритися волi живих i не наступити на потятих. А все ж вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед - перескакували, i
ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох - не торкалися, i
вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi - обминали.
Хропли лиш та насторожували ушi, кидали в усебiч пiною та iржали так
надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука i
надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить.
Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на сiчу
разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що вирувало в
улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на
його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну мить до Завергана i
стати в помiч Завергановi, таки не пiдiйдуть: ╖м заслонили путь, i
надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше во╖в, нiж
у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало
нетерплячку: сiча трива╓ з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому
так i чи довго триватиме це?
- Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, -
й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не
час ╖м податися прiч?
Перший гiнець повернувся й сказав:
- Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший:
- Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж
стоять на смерть.
"А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили:
- Хан Заверган нагадував сво╖м на бородищi: "Кутригурин! Коли ти не
потяв трьох утигурiв, вважай, що ти не помстився за кров i сльози
кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi, коли не втричi ляга╓
бiльше, анiж ╖хнiх.
"Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн оберта╓ться, аби
переказати те, що намислив, виконавцям сво╓╖ волi, й помiча╓ нараз: на
сiверськi обводи улоговини, в якiй стиналися ╖хнi з Заверганом сили,
вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до
колотнечi, що котилася долом.
"Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися з
кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?"
- Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам прийшла помiч.
Кметь Благой погромив татей що палили стiйбища в полуночних землях, i
сто╖ть он жде нашого повелiння. Клiiчтс тисячi вiрних i вперед, на
кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша!
Сандiл оголив нарештi меча й пiшов у переднiх лавах. Те збадьорило
утигурiв, додало ╖м ратно╖ бу╓стi.
- Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули, Благой теж пiдiйшов.
Смерть свинопасам! Кара i смерть!
Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не
крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища:
- Обрi╖! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усiх пiдряд,
утигурiв i кутригурiв!
По╓днанi донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко
наполоханi вовком отари, й тирлуються осiбне, а тирлуючись, силяться
стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою.
- Кругова порука! - чути дужий голос кутригурського хана. - Вiдходьте
на захiд сонця й боронiться навсiбiч!
Мужам, як i воям кутригурських родiв, видно, не вперше опинятися в
такiй, як ця, пастцi. Пробивали собi путь до Широко╖ рiки, однак не
забували й про тих, що насiдали на них зусiбiч. Мовби збита во╓дино
лавипа, котилися улоговиною i не дозволяли супостатовi роз'╓днати ╖х.
Де подiлися утигури, не доглядалися. Тодi вже, як обри вдруге i надiйно
заступили ╖м путь у свою землю, зрештою ви╖хали наперед i порадили не лити
даремно кровi, спинилися й угледiли: утигури удосто╓нi тi╓╖ ж честi.
- Ми йшли не до обрiв! - став перед речниками з супротивних лав
Заверган. - Чого ╖м треба вiд нас?
- Коли ти i ╓ хан кутригурiв, - вiдповiли йому, - ходи до нашого
привiдцi, вiн скаже, чого треба.
- Хан не пiде, - поспiшили заперечити тi з кметiв, що були при
Завергановi. - На розмову, коли вона конче потрiбна i неминуча, може пiти
хтось iз мужiв його, таких же чiльних i довiрених, як i хан.
Обрини не зловтiшалися з того.
- Шкода, коли так, - сказали розважливо. - Баян волiв мати бесiду лише
з ханом. Якщо ╓ страх i недовiра - додали по деякiм мовчаннi, - пришлемо
заложникiв, теж мужiв чiльних.
I сумнiвались, i досадували, i гнiвались не знати на кого, коли
лишилисяся без свiдкiв, а чогось втiшнiшого, анiж то, що звелiли ╖м,
вигадати не могли. Обрiв, самi бачили, тисячi й тисячi, прорватися крiзь
╖хнi лави годi й сподiватись. А коли так, iншо╖ ради нема╓: не комусь
iншому, Завергановi доведеться йти на Баянiв клич i ставати перед ханом
Баяном.
Пiшов не сам, у супроводi двох кметiв i чотирьох отрокiв. Та й iти
випало не якесь там поприще, - мало не всi десять здолали, доки добралися
до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало i обурювало всiх: коли
наблизились i спинилися, бiля намету стояв уже й чекав запросин привiдцi
обрiв хан Сандiл.
- Старий шакал! - зцiпив зуби хан кутригурiв. - Що ти наробив? Яку узду
накинув сво╓ю татьбою на роди нашi!
Сандiл зиркнув спiдлоба, видно, мав намiр вiдповiсти Завергановi
належно, та не встиг зiбратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено
було переказати привiдцям ворогуючих мiж собою сусiдiв, аби заходили вже й
ставали перед очi повелителя великого племенi аварiв, iменованого в степах
антського примор'я обрами.
Мусили перенести освiдчення мiж собою на слушнiший час.
Хан не сам був у наметi. По праву руч вiд нього сидiли три мужi, по
лiву - жони (також три), без сумнiву - жони самого Баяна. Iншi два мужi
тулилися бiля ханових нiг i значно нижче, нiж возсiдав хан i його
прибiчники.
Як пересвiдчилися згодом, то були товмачi.
Лiтами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай i суворого аж
надто, йому можна дати не бiльше тридцяти. Одначе муж при тiлi, як i при
силi, ясна рiч. По статурi його, по довгих i товстих руках не важко
пересвiдчитись: коли пiдведеться, сягне мало не самого верхiв'я в наметi.
Уда╓ тiльки, що гнiва╓ться, насправдi он який вдоволений. Тому i
вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплiв у новi кiсники.
Якже, так легко, без найменших втрат i зусиль скорив двi ратi, слухняними
поставив перед себе привiдцiв двох племен. Двох i одним заходом!
Що то скаже, коли заговорить?
- Хановi племенi утигурiв як i хановi племенi кутригурiв, - почули
зрештою його голос, - не випада╓ аж надто гнiватись на мене i мо╖ турми.
Пождав, доки товмачi вклали до вух обох ханiв сказане, i иже потiм
додав:
- Турми мо╖ змушенi були втрутитися у сiчу мiж вами бо бачили: ви не
розiйдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба нi вам,
нi жонам та родам вашим як не треба й тiй повинностi, що поклада╓ться на
всiх нас волею Неба.
Перший одважився перечити Заверган.
- Ми не просили об тiм хана, як i його турми. У нас сво╖ карби на
утигурiв, i нiяка iнша повиннiсть не може примусити кутригурськi родi╖
забути про них.
- Знаю. I все ж треба забути.
- Утигури порушили покони предкiв: будучи нашими кревними i маючи ряд
на мир та злагоду, скористалися вiдсутнiстю кутригурських во╖в i пiшли у
╖хню землю з татьбою, пролили кров наших родiв, пов'язали беззахисних i
одвели ╖х на сарацинськi торги. За таке розплачуються кров'ю i тiльки
кров'ю!
- За сим разом хан Сандiл розплатиться золотом - тим що взяв iз роме╖в
за удар сво╖м сородичам у спину i тим, що виручив на торгах за розпродаж
тих же copoдичiв.
Сандiл вирячив з дива чи з ляку очi, певно, мав намiр перечити, та тi╓╖
митi заревiв, яко поранений бик, Заверган i, позбавлений бронi, кинувся на
хана утигурiв голiруч.
- Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
- Стiй! - Баян пiднiс руку, i того було доста, аби на хана кутригурiв
кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навiть Завергановi, молодому i
дужому, годi було упоратись: - Утямте собi: вiднинi ви мо╖ данники. За
злочини i провини чи╖сь караю лиш я, за те, що захищатиму вас вiд меча i
наруги iнших, платитимете дань ви. Коли приста╓те на це, кладiть до нiг
покору та й будьте вiльнi, коли нi, iдiть до сво╖х во╖в i готуйте ╖х до
сiчi. Я й мо╖ турми братимемо це право мечем.
Хани стояли мовчазнi й похнюпленi. Про те, щоб зiбрати зараз во╖в i
злютувати ╖х у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно з сусiдами,
годi й думати. А поодинцi анi утигурам, анi кутригурам не здолати обрiв.
Помiркованiшим, як i личить старшому, виявився хан Сандiл. Ступив,
осилюючи немiч, крок-другий уперед i тицьнувся Баяновi до нiг. Щось
бурмотiв собi пiд нiс а Заверган тупо дивився па те i вiдмовчувався.
- Я тодi лиш явлю покору, - пiдняв зрештою на Баяна очi, - коли
знатиму, скiльки золота вiзьму з хана утиiурiв.
- Третину того. що взяв вiн iз ром╓╖в - тридцять тисяч золотих солiд.
Ще тридцять пiде на наш стiл, решта - йому. Ну, а скiльки хан Сандiл
виручив за розпродаж родакiв тво╖в, вiн сам, гадаю, скаже.
XVI
В кiнцi того лiта, на великому зiбраннi чiльних мужiв усiх трьох племен
хан Сандiл передав Завергановi усе, що належало йому i його племенi яко
покараному татьбою, а раннього полiття обри перейшли через Широку рiку й
затопили кутригурську землю як по один, так i по другий бiк Онгулу
повозами сво╖ми, комонями, чередами корiв, отарами овець. Бодай якось
потiшений стягненою з утигурiв даниною люд стетерiв з того дива й поспiшив
удатися до свого хана: як розумiти це нашестя, чи надовго воно?
Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж силився заспоко╖ти
роди: хай потiсняться на час. Обри йдуть за Дунай. Коли полагодять з
антами та забезпечать надiйнi переправи, до зими залишать ╖хню землю.
Зрештою, кутригурам самим слiд подумати, лишатись чи не лишатися в нiй.
Давно-бо прагнуть сiсти на задунайських землях. Це чи не найсприятливiша
нагода. Купно з обрами i перейдуть ту повноводу рiку, i сядуть за рiкою.
Опiсля тако╖ нагоди може й не бути.
- Опiсля - так, одначе чи ╓ потреба уповати на цю? Кметь, що брав пiд
сумнiв Завергановi намiри, не ховався за iнших, виступив наперед i став
ждати, що скаже хан.
- Кажу ж, давно прагнули цього.
- Прагнули тодi, як були вiльним, нiкому не пiдвладним племенем. А яка
╓ потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
Заверган не одразу знайшовся, що сказати. "I це правда, - думав про
себе. - Та чи ╓ потреба оглашати ╖╖ при всiх?"
- Я не неволю вас, - старався бути i угодним кметям, i не вельми
щиросердним, - не кажу: пiдемо - i край. Одначе, коли таке жадання було та
й зараз, знаю, ╓, чом не подумати i не зважитись подумавши.
Кметi засперечалися. Однi казали: аби лиш пiти та сiсти, там побачать,
хто в кого конюхом буде, iншi вимахували п'ястуками й кричали: нi i нi! Це
слушна нагода одiрватися вiд обрiн. Не скористатися нею - глупство i
тiльки.
Заверган лиш посмiхався, чуючи те.
"Хай посперечаються, - не став стримувати. - Хай сво╖м розумом дiйдуть,
як бути. Те, що станеться цього полiття, може зовсiм по-iншому вирiшити
долю кутри гурiв".
I вiн не помилився. Обри не залишилися мiж Широкою рiкою i Онгулом,
пiшли далi за Онгул i спинилися лиш перед Днiстром та лиманом. А проте
вони й не забули, що кутригури та утигури - ╖хнi конюхи. Тодi, як спала в
степу спекотнява, а сонце помiтнiше та й помiтнiше стало хилитися до
небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв тепер його великоханський
намет, усiх чiльних мужiв i серед них хана Завергана та хана Сандiла.
- Iмператор Юстинiан, - сказав не без задоволення, - ласкаво запрошу╓
всiх нас, аварiв, утигурiв i кутригурiв, сiсти в його землях i стати
другою Довгою стiною супроти слов'ян - як антiв, так i склавинiв. Хотiв би
почути вiд мужiв сво╖х, вiд ханiв утигурiв i кутригурiв, як ставляться
вони до цього, чи пристають на запросини iмператора самi i чи пристануть
╖хнi роди?
Обри примiтне пожвавилися, видно було, вони ждали цих запросин, як i
переселення в ромейськi землi.
- Iмператор лише поселя╓ нас у себе, - спитали, - чи й платитиме нам за
сторожову службу на обводах?
- А то ж як, i платитиме.
- Скiльки?
- Сказав, не зобидить, - злукавив Баян, явно не бажаючи називати при
утигурах та кутригурах визначену iмператором суму.
Сандiл, яко бувалiший, збагнув те i зважився сказати сво╓ слово.
- Хан утигурiв ма╓ спершу поговорити з родами сво╖ми. Як скажуть роди,
так i буде.
- Я теж маю поговорити, - не став зволiкати з речницею-вiдповiддю й
Заверган, та одразу ж передумав i додав: - Хоча майже певен: кутригури
погодяться на переселення. Вони давно облюбували там собi
землю-годувальницю i волiють сiсти на нiй.
Баян вдоволено кивнув головою.
- Земля там багата. Я так мислю: саме там, за Дуна╓м, ми знайдемо
нарештi собi пристанище й сядемо не на лiта - на вiки.
Вiн розщедрився на слово, i, може, як нiколи досi. Казан та й казав, де
сядуть, перейшовши Дунай, якi вигоди матимуть вiд зим.тi, якi - вiд служби
в багато╖ Вiзантi╖, а Заверган слухав тi казання й своб думав: "Зна╓мо,
якi щедрi бувають на обiцянки тi, кому конче потрiбнi чи╖сь мечi.
Побачимо, яко╖ заспiва╓ ромейський iмператор, коли настане час
розплачуватися за пролиту на його обводах кров".
Про себе хан Кутригурi╖ так поклав: нинi погоджуватиметься з Баяном,
вдаватиме, нiби покiрний йому, а дiйде до переселення, iнакше вдi╓. Чи
тiльки обрам дозволено бути хитрими змiями? Кутригури теж здатнi на те. А
так, може, ще здатнiшi, нiж обри.
Снував наперед мислi i тiшив себе ними, аж поки Баян не заговорив про
iнше i не обiрвав ╖х нагло.
- Вiднинi, - сказав, - i, може, навiки найзапеклiшими супостатами
нашими будуть слов'яни, i передусiм анти. Вони можуть стати нам на путi,
коли йтимемо за Дунай, i вже напевно не захочуть миритися з нами, коли
сядемо за Дуна╓м. Завважте, не хтось iнший - ми перетнемо ╖м путь у
благодатну Мiзiю i ще благодатнiшу Фракiю. Землi тi будуть яблуком
розбрату мiж нами, таким видимо сущим, що про якесь замирення годi й
думати. Тож повелiваю: похiд свiй за Дунай почнемо з нанесення вiдчутного
удару по антах. Ти, Сумбате, - звернувся до одного з чiльних мужiв сво╖х,
- пiдеш купно з ханом утигурiв на уличiв, ти, Ателю, гуртуй лiпшi з лiпших
турми, бери пiд свою руку турми кутригурiв i веди тоту з'╓днану силу на
тиверцiв. Де-де, а в Подунав'╖ анти мають бути погромленi i вiдкинутi вiд
рiки. Лише це й дозволить нам спокiйно переправитися на супротивний бiк, а
ще бути ситими, переправившись.
Усi бадьорилися, видно було, неабияк певнi в звитязi i неабиякi
вдоволенi з того, що ╓ така сподiванка: узяти в антiв усе, що можна взяти
мечем та сулицею, вiддiлитися вiд них широкою, гейби море, рiкою, i там,
за рiкою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситостi. Лише Завергана не
тiшила Баянова обiцянка. Чув, що рече-повелiвас, i не вiрив тому, що чув.
Невже це справдi станеться: вiн, що гостив нещодавно у князя Волота, був
так обласкавшi князем i винагороджений за обiцянку жити в мирi та зла i
одi он якою спроможнiстю - сходити без будь-якого урону i будь-яко╖
перепони за Дунай, - невже вiн поводе тепер тисячi на тиверцiв i ╖хнього
князя? То ж остання, що не ╓, ганьба, то, коли хочуть знати, найпiдлiша
зрада!
XVII
Лодi╖ стояли при березi безладно, точнiсiнько так, як тодi, коли ╖х
викида╓ на берег хвиля. Якби не дим iз колиби та не розстеленi на пiску
снастi, можна було б подумати, що на рибальськiй стоянцi тиверцiв анi
лялечки.
- Агов! - кличе комонник. - Чи ╓ тут тi, що живуть iз моря й нiкому не
зичать горя?
Вiд колиби, як i вiд лодiй, анi словечка.
- Поснули чи мор вас узяв? - мiрку╓ вголос той, що над'╖хав.
Злiз iз огира й попростував до рибальського житла.
- Питаюсь, чи ╓ хто? - заглянув у прорiз без дверей i, помiтивши - таки
поворухнувся котрийсь на ложi, сказав тiльки рибалкам знане: - Рiд славен
трудом. - I ратним подвигом. - вiдповiли з колиби. - Ти, Вую?
- Я. А де ж решта, що не бачу?
- Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
- Знайшли час. Чи зна╓ш бодай, де вони?
- А то ж як.
- То сiдай на мого огира i скачи до них. Скажи: Перун замоложу╓ небо
хмарами, обiця╓ горобину нiч.
Тi, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого
пристанища в побережжi, бо те, що переказав ╖м Вуй, обiцяло не
вольготнiсть - темiнь i блискавицi.
- Це напевно? - запитали. - Чи й за сим разом лишень нахваляються?
- Бiльше нiж напевно. Аварський хан повелiв одному з сво╖х
татей-привiдцiв iти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами - на
уличiв. Тi, другi, скажете, ударять вiд порогiв, бо так волi╓ утигурський
хан.
Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодiй i пiдняли на нiй вiтрило.
- Дме острiя, - сказали тим, що правилися до рiдних берегiв. -
Скористайтеся нею i сьогоднi вже постарайтеся бути в Бiлгородi.
- А то ж як.
Рибалки дотримали слова. Одразу ж по ╖х з'явi в пристанищi з Бiлгорода
вихопилося кiлька комонних i погнали вздовж лиману на сiвер - однi в
Тиверську, iншi в Улицьку землю - з тривожною вiстю: обри iдуть.
I пiшла гуляти та вiсть вiд оседку до оседку, вiд весi до Весi. Тиверцi
лише настраханi були обрами, а уличi й павналися вже ╖х, надто тi, що
сидiли ближче до Днiпра й сусiдили з обрами. Iшли в поле й доглядалися, чи
нема╓ ╖х по ярах та байраках, лягали спати - дослухалися, чи не
скрадаються, прикриваючись темрявою, спали i тих же обрiв бачили. Бо таки
часто навiдували ╖хнi оселi. I напередлiттi, i серед лiта. Тепер ма╓ш:
турмами iдуть. Боженьки! В такий час i в таку годину. Та поселянин же
тiльки-но зiбрав на нивi збiжжя, перевiз його до овина й започаткував
веректу. Що вдi╓ з ним i куди подiне його, коли йдуть обри? Община велить
мужам сiдати на комоней i ╖хати на обводи, старiйшини велять жонам та
╖хнiм дiтям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальнi, а
дальнiми - в найглухiшi закутки землi. Що ж буде iз збiжжям, халупою,
всiм, що покидають у халупi та на подвiр'╖? Невже вiзьметься вогнем i пiде
за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всiх. Де тодi житимуть i з
чого житимуть? I лишатись та боронити добро сво╓ теж не випада╓. Чи вiд
таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна
оборонитись? ╢дина надiя на ноги та на темнi лiси далi вiд торованих
путей, а тут, в оселях та в подвiр'ях, - на щасливий випадок. Як не багато
тих обрiв та утигурiв, не всi весi сплюндрують, десь та залишаться
слов'янськi оселi непограбованими, а збiжжя - пригодним для веректи.
- Не йдiть торованими путями, - надоумлю╓ стариня, - обминайте ╖х,
дiтки. А не можна буде обминути, прислухайтеся до матерi-землi. Вона,
годувальниця, i там не полишить вас напризволяще, заздалегiдь дасть знати,
╓ погоня чи нема╓.
- А ви, дiдуню?
- Я берегтиму оселю. Куди менi в мо╖ лiта?
I вмовляють, i плачуть умовляючи, - дарма. Хiба зважать на вмовляння,
коли то правда: куди ╖м у ╖хнi лiта?
Доки сидить по сво╖х оседках, нiби й мало його, люду поселянського. А
рушив, йой, нема╓ тому рушенню людському нi кiнця нi краю. Однi втiкають
вiд обводiв, куди ось-ось прийде супостат, iншi йдуть при повнiй бронi на
обводи, аби боронити ╖х чи бути звiдунами княжими, давати тисяцьким вижi
про наближення супостата. Бо гряде безлiття, бо нiкому не хочеться стати
жертвою в круговертi, що ╖╖ iменують чужинським вторгненням.
Князi антськi не менш потривоженi тим, що дi╓ться на обводах ╖хньо╖
землi, анiж поселяни. Бо дi╓ться невтiшне, тс, чого годi було сподiватися
зараз. Он скiльки лiт живуть у мирi та злагодi з Вiзантi╓ю, уклали ряд i
дотримуються ряду - не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями
землю. Вони, апти, глдллiт, що iт далi так буде. А ромс╖, виходить, не
вiрять, що так буде, обрiв кличуть i саджають не де-небудь, супроти антiв
- у Скiфi╖. Так настраханi вторгненням склавинiв, певнi, коли пiдуть через
Дунай ще й анти, не вистояти ╖м у землях мiж Дуна╓м i Теплим морем, чи
хтось обмовив антiв перед ромеями?
Було чим тривожитись, чуючи вiстi з обводiв. Най то правда, що обри
йдуть у ромейськi землi з добро╖ волi iмператора. Та чому вони прокладають
собi путь через Антiю мечем i сулицею? З власних побуджень чи за
повелiнням iмператора? Хiба не можна було домовитись i пiти за Дунай
мирно? Чому зрештою цiляться на Задунав'я, а спрямували турми не лише на
Днiстер, а й у землi уличiв?
Тривога прискорювала час i гнала гiнцiв землями Тиверi, Уличi, на
далекий Волин та Iскоростень, на Ки╖в. Не розминулась вона i з тими, що
були знанi серед росiв та уличiв як втiкачi з Тиверi, а то й просто
втiкичi, як iменували деякi сусiди. Наймення те спершу обурювало
переселенцiв - се з якого ж дива вони втiкичi? Та з часом звикли до того i
вгомонилися. Полян та росiв теж не дiлять на одних i других. Уличi та
тиверцi iменують росами, а дулiби ще iнакше - русами. Чи в iменi суть?
Важить iнше: ╖х, втiкачiв, не зовсiм обiйшла доля, мають
землю-годувальницю i затишне пристанище серед свого, слов'янського люду.
Хоч саме переселення i першi лiта по переселенню не завжди ╓ бажання
згадувати. Ано, нелегко далося ╖м тоте переселення, як i все, що мають на
обжитiй за пiвтора десятка лiт землi. До кiнця вiку свого пам'ятатимуть:
були часи, коли хотiлося заснути i не прокинутись.
То тiльки за лiта марилося: коли вже пiшли з сво╓╖ землi, мають
вiдшукати ще лiпшу - таку, що буде i годувальницею, i мироносицею. Що далi
було до зими, то ненадiйнiшим ставало те марення. Довго, аж надто довго та
зморно долали безпуття, що лежало мiж нижньою Тивер'ю та Россю, а прийшли
в Полянську землю, власне, на ╖╖ обводи по Росi, довелося стати й випасати
худобу, доки князi перетрактовували та розмислювали, як бути вiдселенцям:
iти далi чи доста вже. Минуло днiв та й днiв у тотих роздумах та
перстрактацiях, надiйшла та пора, що казала всiм: коли не станете та не
подба╓те про житло, не заготу╓те сiна комоням, всiй iншiй худобинi, що
ма╓те при собi, можете i самi загинути, i товар погубити. Та й поляни не
радили йти в радимичi, тим паче на Iльмень.
- Доки доправитеся, - казали, - випадуть передзимнi дощi, розiллються
рiки, i води ╖хнi можуть перетнути путь вашу на Iльмень. А якщо й не
перетнуть, то затримають до бiлих мух. Де схова╓теся вiд них, коли на
Iльменi не виявиться схованок? Завважте, вас он скiльки, а тварi з вами ще
бiльше.
- Що ж дасть нам Ки╖в, поляни пороськi, коли сядемо в обводах ╖хньо╖
землi? Чи буде чим перезимувати i чи буде де перезимувати?
- На все,чого хотiли б, уповати не випада╓, - була одповiдь тих, кого
князь Острозор послав на розмову з вiдселенцями. - Одначе й напризволяще
не полишимо. Перше, що обiцяв князь Ки╓ва, - дати землю, вiд яко╖ матимете
опiсля добрий достаток. А ще обiця╓ прислати в помiч вам поселян сво╖х,
покладе на них повиннiсть спорудити до зими купно з вiдселенцями бодай
кiлька придатних для зимiвлi i оборони городищ. Решта люду вашого пiде на
зимiвлю, як i на прокорм, по весях полянських. На те також буде повелiння
князя.
Богданка поривало запитати, де ж буде та земля, що ╖╖ обiця╓ князь
вiдселенцям. А проте не хотiв виглядiти аж надто зацiкавленим.
- За те велика дяка князевi вiд усiх нас, - зайшов здалеку. - Правдиво
кажучи, чогось iншого ми й не бажа╓мо. Одне хочемо знати: яку повиннiсть
поклада╓ на нас князь за сю щедрiсть?
- Ту, що й на всiх поселян сво╖х: обробляти землю, жити з землi й
боронити ╖╖, коли посягне супостат з чужкраю.
- Ну, а земля, якою винагороджу╓те пас, де вона?
- В Зароссi.
Богданко чи то не вiрив, чи не мiг втямити, де це, i змовк на довше,
нiж личило б.
- Там, де й нинi ми?
- До певно╖ мiри. Коли точнiше, мiж росами i уличами. Будете в
сусiдствi з нами i недалеко вiд родакiв сво╖х, тиверцiв. Коли виникне
потреба в помочi, за кiлька переходiв будете на Днiстрi.
Лiпшого, здавалося, й сподiватися годi. Ано, скiльки думали про
поселення в землi Полянськiй, стiльки й потерпали: коли й зроблять тану
ласку, то поселять не iнакше як за Днiпром, ближче до степовикiв-асiйцiв i
недолi-безлiття, що пiдстерiга╓ всякого, хто зважиться бути ╖м сусiдою. А
князь Острозор он як розмислив: не висува╓ ╖х яко щит свiй на схiд,
поселя╓ мiж росiв та уличiв i разом з тим не так уже й далеко вiд рiдно╖
Тиверi.
- А що скажуть тi уличi i тi роси, - вдався до речникiв кпяжо╖ волi, -
котрi, хай i рiдко, всо ж сидять па сiй землi?
- То бiглий люд. Та й скiльки його? Житиме мiж вас, то муситиме й
коритися вам.
На тому стали, та тим не вичерпали свого безлiття. Князь Богданко - а
вiд так i залишився князем для вiдселенцiв - почав iз того, що об'╖хав iз
привiдцями тисяч даровану Ки╓вом землю i визначив мiсця для забудов:
передусiм - княжого дитинця, що започатку╓ стольний город, затим - городищ
та сторожових веж.
- Дiлю всю пущу, - сказав по тому, - на десять вервсй i посилаю в кожну
з них по тисячi отрокiв i тисячi отроковиць. Кому яка випаде, визначить
жереб. А вже як визначить, пiдете кожен у свою вервь i спорудите городище
для вервi. Про все iнше дбатимете, обживаючи пущу.
Вони й пiшли, спонукуванi сподiванками, та ще тим, що не самi йдуть, у
помiч стають найближчi сусiди з полян - роси. Та що могли спорудити за
коротке, мов заячий хвiст, передзим'я? ╢дине, на що спромоглися, - звели
гридницi на мiсцi майбутнiх городищ, кiлька теремiв - для тисяцького,
сотенних, сп'яли сякi-такi затишки для корiв та комоней. Далi пiшли
передзимнi дощi, нагадав про себе морозко, i поселяни з надроських околiй
сказали ╖м, переселенцям: "Доста. Бiльше не можемо пособляти вам. Сво╖
дiти i своя худоба ╓".
Воно нiби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути ╖м, бездомним?
Те саме сказали й тисяцькi, зiбравши всiх на мале вiче: що вдi╓мо,
содруги? В житлах, що спорудили, може пересидiти зиму лиш половина. Чули,
не жити - пересидiти. Куди подiнемо решту? Пошлемо на постiй та прокорм до
сусiдiв у надроських околiях чи покладемось на те, що не всi з нас
сидiтимуть та грiтимуться бiля вогнища, й залишимося при купi? Завважте,
доки однi вiдiгрiватимуться в гридницi, iншi мають поратися бiля худоби,
ще iншi добувати для себе i всiх нас живнiсть у лiсi, стояти на чатах. Пай
так i буде: зимуватимемо в тiснявi, зате при купi, чи пiдемо по чужих
хижах i на чужий хлiб?
Багатьом пригадалося тi╓╖ митi, як неохоче ставали роси в помiч,
скiльки було нарiкань на князя свого за те, що силою посилав ╖х за Рось,
тож багатьох вiдвiдало й вагання:
а чи не скажуть те саме, якщо не гiрше, роси, коли попросяться до них
на постiй! Йой, то ж он яка мука i який сором - iти i проситися! ╢ ж бо не
хтось там - дiти слов'янського роду, а в слов'ян вiддавна було за ганьбу
заглядати в чужi руки, сподiватися вiд когось милостинi.
- Не посилай нас, тисяцький! - першi вiдчули бiду й озвалися
отроковицi. - Що буде, те й буде, най буде мiж сво╖х. Младомладi-бо ╓ i
дужi, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку на неходжених путях, багато хто з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi суджених. Як роз'╓днати тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiда╓, чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме на чатах? Тi, що залишаються? Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого нема╓ тут, ви просидiли сво╓
по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де, i серед зими споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
Всього назналися тодi. I ╖ли впроголодь, i тiснилися так, що дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були заснути i не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислi: добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простiр для ловiв, тепер
не мають його, втiкичi посiли. Не просто обмовляються, зумисне iменують
так: не переселенцями чи вiдселенцями - втiкичами. ╖м натякають, а то й
промовисто кажуть: тиверцi ми, - дарма, вiдвернулися й знову сво╓╖:
"Колись було в Зароссi пристанище i людовi, i звiровi, тепер, як
об'явилися там втiкичi, нiкому й нiчо нема╓". Най перше лiто й першу зиму
йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек
вас покарав би сво╓ю нещадною карою. Ото зав'язли ╖м у зубах. Княжi гiнцi,
коли ╖дуть, кажуть уже: "Правлюсь до втiкичiв" або ж: "Повертаюся iз
втiкичiв". Рiку навiть, по якiй iдуть обводи ╖хньо╖ землi з боку уличiв,
iменують не iнакше як Втiкичем.
Тим iз них, що народилися тут i виростають, може, й байдуже: втiкичi то
й втiкичi. А всiм старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й
заболить: чом так? Чи вони завинили, втiкаючи вiд голоду? Чи то ганебна
була втеча?
Рани сердечнi, як i рани телеснi, навiть заживаючи, лишають рубцi. I
все ж вони - лише рубцi, не рани. Минали лiта, що далi вiддалялася в часi
тота зимiвля серед пущ, то менше вiдчутнiшими ставали. Та чи й могло бути
iнакше? Тi, що вирушили з Тиверi отроками та отроковицями, стали мужами i
жонами, обзавелися оселями, щебетливими дiтьми. А в кого ╓ своя оселя i
сво╖ дiти, що тому прикрощi i що болi, тим паче, що вони зарубцювалися i
не допiкають уже? Вiдтiснили лiс вiд осель - i мали подвiрницi, iз лiсу ж
робили роздертi, iз роздертей - ниву, засiвали ╖╖ зелом, кропили потом та
й жили, най i поволi, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась
на подвiр'╖ худiбка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й
князь полянський дотримав слова: на цiлих десять лiт звiльнив ╖х,
втiкичiв, вiд димного i релейного, коли i взяв щось iз ╖хньо╖ общини, то
лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим i другу зиму,
аби мали чим зазеленити подвiрницю, засiяти ниву. А земля по Втiкичу он
яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро свiтило над
нею сонце, i Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати
медоносними дощами. А де яре небесне свiтло, де медоноснi дощi, там щедрi
врожа╖, сподiвана благодать. Най не йменували ╖х славним iм'ям праотньо╖
землi - синьооко╖ Тиверi, дарма. Зате он як стали вони, переслiдуванi
голодом вигнанцi, на ноги, як вольготно вiдчули себе, не обтяженi цiлих
десять лiт даниною, не несучи ось уже шiстнадцять лiт жодних ратних
повинностей, окрiм сторожових. Воiстину правду казав князь Богданко:
найлiпша та земля, що да╓ спроможнiсть жити в мирi та благодатi.
Лiто - щедра пора для поселянина, а полiття - i поготiв. Зiбрано i
звезено до овинiв збiжжя, настав час орати й знову засiвати ниву, а вже по
тому, як буде засiяна вона житом-пшеницею, вiзьмуться за цiпи й
вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спiшна робота, коли
бути до кiнця щирим, не ╓ вже робота - сама утiха. Бо гупа╓ш цiпом - i на
власнi очi бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твiй труд, засипа╓ш
яре зерно в берковцi чи пiдклiтi - i чу╓ш, яка теплiнь зроджу╓ться в серцi
i яка радiсть-спонука йде тiлом, переда╓ться родинi, оселi, а через оселю
- добрим духам, що заселяють ╖╖. Чи з тою щедрою порою може зрiвнятися
якась iнша? Чи то не ╓ воно, блаженство iз блаженств? Присяйбiг, що так.
Бо не волi╓ш лiпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
За шiстнадцять лiт, тцо минули по вiдселенню, так угомонилися па теренi
ново╖ землi, далебi, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безлiття.
А воно таки вiдшукало ╖х i в вiдселенськiм Зароссi, постукалося до кушт i
тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, свiтлi та гожi днi - лиш
даровизна людинi за всi ╖╖ муки-безлiття. Вони - гостi в оселi, i гостi
вельми проханi. Гiнця, що над'╖хав до Росi й став питатися броду, не
забарилися примiтити на супротивнiм боцi, а примiтивши, й зацiкавилися,
хто такий, чого йому треба у втiкичiв.
- Вiд ки╖вського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Бiда
гряде, людове: обри iдуть.
I пiшло, i покотилося долами; вiд оседку до оседку i вiд городища до
городища: обри iдуть!
- Чи то ж правда? - не повiрив Богданко. - Були гiнцi з Тиверi, вiд
уличiв, а вчора об'явився нарочитий муж iз Волина. Сказали, бiльше нiж
правда. Однi турми обринiв купно з кутригурами пруть на Днiстер, у землi
тиверцiв, iншi разом з утигурами йдуть вiд днiпрових порогiв на весi i
городища уличiв.
- Довго нахвалялися i таки пiшли. Яким же буде чи ╓ вже повелiння князя
Острозора?
- Велить взяти з собою три тисячi во╖в i не пiзнiше як через седмицю
бути пiд городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю i купно з ним
рушите назустрiч обрам, що йдуть вiд порогiв. Решта, казав князь, най
сторожить обводи землi з боку уличiв. "Чому ж не на Тивер?" - загадався
Богданко, та одразу ж i заспоко╖в себе: хiба i без тлумачень не ясно? У
помiч Тиверi пiдуть дулiби, а в помiч уличам iде Ки╖в i всi, хто Ки╓вом.
- Перекажи князевi: у визначений ним час буду з воями сво╖ми пiд
Звевигорою.
За гiнцями дiло не стане. Гiнцi одразу i чимдуж поскаь по всiх вервях i
покличуть кого слiд. А тим часом явь на Втiкичах ма╓ подбати, аби
зiбралися сотнi щопiдуть з ним, подумати, кого iз чiльних мужiв вiзьме з
собою, кого залишить замiсть себе. Похiд ╓ похiд, там не переiнакшиш уже i
сам в усi кiнцi не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного
супостата, когось - супроти iншого. Та й тут, на Втiкичах, всяке може
статися. Обри - плем'я чисельне i заповзяте. А з ними йдуть ще й та
кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями i на Втiкич та Рось.
Хтось ма╓ вийти супроти них, заступити собою городища i люд, що в
городптцах. Cе теж вагома повиннiсть. На кого справдi покладе ii? Таки на
жону свою Зорину? Бiльше, далебi, й нi на кого. Зорина не раз уже лишалася
за мужа свого на Втiкичах i мудрiстю та твердiстю норову поваги i честi
заслужила в поселян. Тодi, щоправда, вiн, князь, був недалеко. Кликнула б
- i був би тут як тут. Звiдтам, iз боролищ, не покличе вже. Коли щось
станеться, самiй треба буде приймати рiшенець й ставати з супостатами на
прю. В сiчу, скажiмо, не вона вестиме, поведуть iншi, хоча б i Бортник. А
ось рiшенець Зорина прийме не гiрший, нiж Бортник, коли не лiпший.
Он вона просту╓ вже до нього. Певно, довiдалася, чого при╖здив гiнець
iз Ки╓ва, i встигла перейнятися занесеною на Втiкичi тривогою. Очi
неприховане збентеженi. I подив, i страх, i подружня вiрнiсть ячать у них.
Як i на всiм ╖╖ воiстину сонцесяйнiм виду.
- Богданку, невже се правда?
- На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, iдуть
обри. I не самi, сусiдiв теж ведуть супроти нас.
- Йой! Що ж то буде з Тивер'ю i що з нашими кревними в Тиверi? Кривава
десниця обрiв упаде передусiм на них.
Заглядала у вiчi й питалася, а питаючись, ждала. I не хотiв би
осмучувати таку аж надто осмучену i лiпотну в осмутi, та що вдi╓?
- На нас теж може впасти, Зоринко, ╖хня десниця. Обри йдуть не лише па
Тивер, па уличiв теж, ба не так i далеко звiдси - вiд порогiв.
Аж скинулася, злякана та подивована.
- Що ж велiв князь?
- Iти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примiтне
бiльше убита сумними вiстями, анiж можна було сподiватися вiд не╖.
- А я поклала собi, - зiтхнула сумовито, - хоч безлiття пособить
побувати в нашiм Веселiм Долi, довiдатися, як там мати, що з матiр'ю. Коли
не я, то ти, гадала, побува╓ш.
Пождав, доки зведе опущенi в сум'яттi очi, i ще довiрливiш заглянув у
них.
- Наберись терпiння, жопо. I мужностi також. Перебудемо се нашестя,
стане по бiдi, повезу тебе i до нашо╖ Тиверi, аби побачила бодай раз iще
Веселий Дiл, матiр свою та як. Iншим, iншим муси клопотатися: Втiкичi,
окрiм тебе, нема╓ на кого полишити.
- Так сутужпо з мужами? - I сутужно теж. Одначе зважаю передусiм на
iнше: знаменно ма╓ бути. Тобi в мою вiдсутнiсть бiльше, нiж комусь,
вiритиме люд.
Не зрадiла сiй його речницi, одначе й не перечила, вислухавши ╖╖.
- Се не те безлiття, Богдапку, що його так легко та швидко можна
перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потiшити чимось сво╓ солодашко, таке лiпе та гоже в розквiтi
лiт. А чим потiшить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в ╖╖ лiта не
годиться печалитись? Пробi, аате он якi лiта в ╖╖ матерi. Зоринка, може, й
перебуде се безлiття, та чи перебуде його во╓водиха Людомила? Те, мабуть,
i печалить жопу, як печалить i провина перед матiр'ю. Чи то ж жарти: пiшла
з ним супроти ╖╖ волi, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще.
Усе, зда╓ться, ма╓ на Втiкичах: землю-годувальницю, таку щедру на вiддачу,
що лиша╓ться тiльки засiвати ╖╖ та радiти винагородi за свiй труд, дiток
он скiлькох - трьох синiвсоколiв i двох доньок, ма╓тнiсть, не кажучи вже
про те, що винагороджена привiльним життям, мужем, що ╓ чи не найбiльшою
поруч iз дiтьми втiхою та окрасою в ╖╖ життi. А те, Що вчинила iз матiр'ю,
не да╓ Зоринцi спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та
похвалилася, в якiй злагодi живе з мужем сво╖м, як втiшена дiтьми - може,
тодi вгомонилася б i так часто не згадувала б Тивер, сво╖х кревних у нiй.
Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гiнцевi вiд
князя Острозора вирiк би громоподiбно: "Я обiцяв сво╓му людовi мир i
злагоду. Не волiю iти на обрiв. Не пiду!" Та що вдi╓, коли примушують
ламати дану колись обiтницю. Ще кiлька днiв - I до стольного города на
Втiкичах донесеться навальний тупiт аварських та утигурських комоней. В
усякiм разi, Може донестися.
Стольний город... Що з ним буде тодi? Не ма╓ ж анi .мiцних стiн, анi
iнших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем,
що йому вже й ваймення се дали - Дитинець.
- Пiслязавтра, - сказав Зорипi, - зберуться на мiстi пiд Городом тi, що
iiдуть зi мною, i тi, що залишаються боронити землю по Втiкичу, пiд тво╓ю
орудою. Будь готова, Жоно, взяти ╖х пiд свою руку й стати привiдцею ╖м.
XVIII
Вкотре вже пересвiдчу╓ться князь Волот: як добре, що анти мають по
сусiдах сво╖х послухiв. Що було б i як оберталося б, коли б тi сусiди
об'являлися на обводах Тиверсько╖ землi зненацька? Присяйбiг, чи не те
саме, що й за першим приходом Хiльбудiя. А попередженому он як
вольготнiше. Давно розiслав гiнцiв по вежах та городищах, спорядив туди,
де може бути сутужне, загони сво╓╖ дружини, ось-ось збере й вийде супроти
степових татей iз раттю ополченською.
Сторожовi вежi навряд чи зашкодять переправi обрiв через Днiстер.
Об'╓днатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож i
повелiв ╖м - передусiм стежити за пересуванням обринiв, доповiдати
князевi, скiльки ╖х, куди простують. Коли ж пiдуть через рiку, нав'язати
сiчу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що
переправляться, не захоплюватися сiчею з нерiвною силою, заперти ворота й
боронити вежi та гридницi до останнього.
I кутригури, i обри не такi, ясна рiч, бевзi, аби правитися в чужу
землю там, де ╖х ждуть. I вивiдають найслабшi мiсця на Днiстрi, i
наблизяться до тих мiсць непомiченi. Тож i тривожно в князя на серцi,
через те анi собi, анi тим, хто викону╓ його волю, не да╓ супокою. Шле
гiнцiв у один, шле в другий, шле й у третiй кiнець та мислитьрозмислю╓, де
може бути вона, переправа його супостата.
Сталося не найгiрше: першими йшли кутригури i обрали для переправи
пологий берег нижче Закрутсько╖ вежi. На нього вигiдно було стати
комонним, що вийдуть з рiки, як вигiдно й рушити потiм углиб землi
Тиверсько╖, та то було сподiване мiсце, там на супостатiв ждали. Тож коли
заворушилась на свiтаннi сiра пелена супротивного берега, а невдовзi пiшли
в Днiстер комоннi лави, ╖х зустрiли стрiлами. Доволi густо й прицiльно, бо
там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози
перепуджених. Та чи не найбiльший безлад у рiчковiй течi╖ вносили комонi.
Однi тiльки iржали й билися в корчах, iншi, схарапудившись пiсля
дошкульного ужалення, розверталися, напирали на заднiх чи кружляли перед
ними внетямлено.
Кутригури теж не покладалися на несподiванку: тих, що пiшли через
Днiстер вплав, пiдтримували стрiлами лучники. Та що ╖хнi стрiли, коли
тиверцi сидiли у схованках - хто за деревом, хто за каменем, хто
прикривався матiр'ю-землею. То вiк мореходом, як кутригурськi комонники
таки дiсталися тиверського берпа й змусили оборонцiв вийти iз схованок,
стати при водi, аби не дали супостатам вийти з рiки, стрiли ╖хнi
дошкуляли,- i немало. Поки що на них не зважали, бо видiли: не до
обережностi тут. Кутригури долали Днiстер у кiлькох мiсцях i скрiзь - лава
за лавою. А то мала утiха. Як не вигiдно боронитися тиверцям, ╖х все-таки
обмаль; тим же, що йшли з-за Днiстра, не буде, здавалось, кiнця-краю, i
хто вiда╓, як обернулося б, чи не стенулися б оборонцi улоговини перед
нерiвною силою, коли б хтось iз кмiтливих не пiдготував степовим татям
пастку, вiд яко╖ у них полiзли з дива на лоб очi та так i залишилися вже
нiмотно подивованими.
Доки сотня Закрутсько╖ вежi боронила купно з ополченням ближнiх весей
тиверський берег, а гiнцi гнали комоней до князя й волали про помiч,
поселяни горiшнього городища в'язали спiшно нарубанi при березi колоди в
дараби й тримали ╖х до певного часу на припонi. Коли ж звiдуни, котрим
велено було стежити за сiчею в улоговинi, дали з вежi знак: у наших
скрута, татi ось-ось здолають ╖х, поселяни обрубали сокирами линви й
пустили дараби за течi╓ю - так, щоб одна йшла ближче до тиверського
берега, друга - далi, третя - ще далi.
У вихорi гарячо╖ сiчi, тодi як однi трималися з останньо╖ сили, iншi
напирали й бачили: вони ось-ось вiзьмуть гору, на дараби на зважили,
правдиво кажучи, ╖х не помiтили. Тодi вже нагледiли й заволали не сво╖м
голосом, як тотi безмовнi страховиська наблизилися до кутригурських лав,
дужо i невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрiчi з
ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось
норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па дарабу,
та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила i спритнiсть не всiм ставали у
пригодi. Минуло кiлька митт╓востей - i дараби зiм'яли, розкидали чи
накрили собою кутригурiв, накрили i ╖хнiх комоней. Тi ж, що лишилися при
однiм i другiм березi, не мали вже спроможностi щось вдiяти. Тиверцi ж,
бачачи, що робить Днiстер i дараби па Днiстрi з кутригурами, навпаки,
возбуяли духом i кинулись па непрошених.
- Слава! Слава! - кричали що було сили. - Наш Днiстер за нас. Вiн
переяв у кутригурiв змогу! Вперед, витязi! За нами слава, за нами переята
змога!
- Перемога! - вiдлунювали приднiстровськi кручi, вiдлунювали й серця
тиверцiв, i жадаючи, i сподiваясь ╖╖. Бо кутригурам, що прагнули
тивгрського берега i стали тепер мiзерними рештками при березi, було не до
мислi про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тiм од стрiл,
молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим i
неушкодженим, iнший пiдносив руки i мовчки а чи вголос благав пощади. Тi
ж, що тирлувалися по другий бiк Днiстра, завагалися, iти чи не йти ╖м на
помiч. А поки вагалися та мислили, що можна вдiяти зараз, наспiли добiрнi
сотнi княжо╖ дружини й поклали край ╖хнiм ваганням. Комонних тиверцiв була
тьма, усi при повнiм ратнiм обладунку, i, може, саме тому видавалися
такими, як знав ╖х свiт, як були начуванi про них у свiтi: воiстину
антами.
XIX
Доки тиверська рать виходила на пониззя Днiстра й норовила заступити
собою усi можливi переправи, а приголомшенi невдачею обри та кутригури
ламали мiзки й силились дошукатися, де i як можуть переправитись на
супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь i опинитися з
сво╖ми дулiбами та двома тисячами древлян пiд Черном.
- Що обри? - поцiкавився у во╓води. Той не барився з одповiддю. Знав-бо
вiд вiстунiв, де нинi обри i чого слiд сподiватися вiд них.
- Полоненi, як i нашi послухи, засвiдчують: спинилися поки що. Одначе
вiд свого намiру пiти за Дунай не вiдмовилися.
- Чому ж iдуть з мечем i сулицею? Чи ╖х не пустили б, коли б iшли, як
ходять усi, - мирно?
- Про те не вiда╓мо, княже. Нас, тиверських мужiв, дивують не так обри,
як роме╖. Мають iз нами ряд на мир та злагоду i кличуть супроти нас обрiв.
- Як то супроти нас?
- Бо поселяють ╖х на обводах, що сусiдять iз антами, а не з склавинами,
- у Скiфi╖.
Добрит замислю╓ться, зрештою велить покласти до нього сина Iдаричевого
- Мезамiра.
Кому-кому, а князевi се вторгнення i зроджена вторгненням тривога
далися взнаки. Чи то лiта хилять до землi, чи недуга. Доки сидiв у Волинi
та благоденствував у затишку, що його створювали розкиданi на тисячi
поприщ непрохiднi та напiвпрохiднi пущi, i бадьорився, i
ви╖здами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверцiв - i
ледве доправився до Тиверi. Може, не одразу, все ж недвозначно вiдчув,
який вiн застарий для далеких мандрiв, тим паче для ратних виправ. Мало не
розтрусив себе в путi. Такий, що лiг би оце в пуховики й вiдлежувався б
день-другий. I дихати нема╓ чим, i поперек не годен зiгнути, а зiгне - не
випрямить.
Де вони взялися, сi обри. Не було б ╖х, далебi, вiку дожив би у мирi та
злагодi. Бо таки дбав про них. Хай не для всi╓╖ землi Трояново╖, для люду
дулiбського надiйно домiгся супокою. Бо коли й посягав хтось на антiв, то
йшов не далi Тиверсько╖, Улицько╖ чи Полянсько╖ землi, коли й постигали
безлiття, то постигали тих же тиверцiв, полян, уличiв та ще во╖в-дулiбiв,
що йшли на помiч сво╖м сусiдам. Люд дулiбський анi до нього, анi за його,
Добритово╖, пам'ятi пе знав чужинських вторгнень, як i спустошень, що ╖х
приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебi, й цiну
йому. А втiм, чи так уже й втратив? Безпечнi ╓сть його дулiби, се правда.
Князя ж свого он як почитають за те, що добрий ╓, що вмi╓ подавити в собi
гординю й стати вище гординi, коли йдеться про мир i благодать. Наймення
дали сво╓ замiсть отнього - Добрит i тим нерiдко схиляють до не╖ -
доброти. Не раз i не двiчi утримував себе, радив яко старший iншим князям
землi Трояново╖: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стiймо на
тому, що заповiв нам праотець роду нашого - вiщий Троян. Хiба не вона,
доброта, брала гору i тодi, як вiн стримував князiв соузних родiв вiд
спокус, i тодi, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому ╓
глузд? Наполягли: треба скористатися схильнiстю роме╖в до миру i укласти з
ними ряд на мир i злагоду - послухавсь i уклав; сказали: задави в собi
спокусу, стань вище вiд спокуси - пiти разом iз склавинами за Дунай i
сiсти на землях роме╖в - знову вчинив, як хотiли. Пiшов на розбрат iз
склавинами, а таки не спокусився на ту найбiльшу iз усiх спокус - замати
там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повiда╓ тепер, чий вiщий розум
здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? I пiшов би за Дунай, обри
ударили б у спину, i не пiшов - - теж ударили. ╢дина вигода - таки не в
спину. Тодi мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи
очей: пощо чините так? I не тiльки обринiв, а й роме╖в. Затим i кличе
Мезамiра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими
дiлами обрiв.
XX
Пiдстав для радощiв в Улiцькiй землi було мало. Ополченню, що прийняло
на себе навалу татей iз чужкраю, пощастило всього лиш стримати ╖хнi
передовi сотнi. За тими сотнями йшла тьма. А тьмi окольне ополчення
безсиле заступити путь. Такий заступ мiг виставити лише князь.
На нього давно уже сподiваються на обводах. Городищанськi старцi те й
робили, що посилали набранi по весях сотнi в помiч тим, хто стояв у
переднiх лавах i силився зашкодити як обрам, так i утигурам. А князь
Зборко зволiкав чомусь. Така задовга путь у нього вiд стольного города до
приднiпровських обводiв чи таке забарне збирання? Пробi, йому, здавалось,
найпростiше: кинув клич, прихопив ╖жу для ратних, оброк для комоней та й
подався на зближення iз супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей iз
чужкраю в глибиннi вервi Улицько╖ землi - пагуба й безлiття, i не лишень
для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем i димом
весi, плач i стогiн iдуть землею - вiд тих, що розлучилися, заарканенi, з
кревними, i тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба
швидше iсполчатися всiм i стати стiною. Чу╓ш, княже, стiною, коли не
хочемо погибелi усьому i всiм!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кiстьми й супостата свого
клало поруч, не вiдаючи в передсмертну годину, що князь неподалiк уже,
став табором i робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську
там, де вигiдно буде i стримати обрiв, i вийти на них iз табору, коли
настане його час.
- Що обри? - пита╓ кожного з гiнцiв сво╖х. - Де нинi обри?
- За Сайгаковим байраком, княже.
- А утигури?
- Утигури спинилися, стримуванi ополченням, не далi ста поприщ вiд нас.
Одначе заступ ополченський ненадiйний. Ось-ось зiпхнуть його i пiдуть
всi╓ю раттю.
Один повiдав так i другий теж: обри нацiленi йти в Улицьку землю сво╓ю
путтю, утигури - сво╓ю. А полян iз росичами та втiкичами нема та й нема.
- Звiдки мали останнi вiстi вiд князя Острозора?
- Iз верхiв'я Жовто╖ рiки.
- Мав би бути вже.
Про те, що в помiч уличам iдуть поляни, знав не лише князь, вiдали й
тi, що стояли близько до князя, а вiд них дружина, ополчення. Тож мало в
тому дива, що всi уповали на появу полян, оглядались i питалися подумки, а
чи один у одного: "Не запiзняться?" Видять боги, тiльки б не запiзнилися,
все iнше складеться, як треба. Он яка рать iсполчилася, як надiйно обсiла
вона путь, що ╖╖ утигурам не минути. По один бiк вiд долини - глибокий
байрак, по другий - лiс, яким комонним утигурам не про╖хати. Пiдуть, коли
йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тiльки долиною, а вийдуть на
долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане
во╥в, аби не пустити ╖х уперед, засипати стрiлами з лiсу i байраку, аби
знесилити чи й потяти до решти на тамтiй долинi. Най тiльки складеться
так, як мислить собi, далi сi╓╖ долини утигури не пiдуть. А ось iз обрами
не втямить, як вдiяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте i стiйте
супроти обрiв на смерть, доки упораюсь iз утигурами? А чи зарадить се
бiдi, поряту╓ виправу? Коли б то була певнiсть, що висто╖ть ополчення.
Йдуть-бо тi каторжнi обрини осiбною путтю i неблизько звiдси. Супроти них
треба кидати й осiбну рать.
Аби бодай на день, на два вiддалити сiчу, що ╖╖ ось-ось мали нав'язати
його ратi утигури, послав кiлька сотень ополченцiв у помiч тим, що стояли
супроти них уже за п'ятдесят поприщ вiд табору. Вони й допомогли ополченню
вистояти тi кiлька днiв, що ╖х потребував князь Остроаор, аби добутися
нарештi до вибраного уличами мiсця для боролища.
Поява полян неабияк пiднесла оборонцям землi Трояново╖ бу╓сть ратну. А
пiднесена бу╓сть - ще одна рать, : най i незрима, все ж сутня i он яка
жадана. До слiз радiли, обiймаючись, мужi, не ховали утiхи-вдоволення i
во╖. Галасували на всю околiю i не зважали уже на те, що ╖х почують
околi╖, що про них можуть вiдати тi, кому не на' аежить вiдати.
. Князi зустрiлися далi вiд усiх й одразу ж заговорили про грядущу
сiчу.
- Обри не випадково вчинили так, - запевняв князь Зборко, позираючи
передусiм на Острозора. - Вони затим i пiшли осiбною путтю, аби роз'╓днати
нашi сили i здолати поодинцi.
- На Тивер теж послали осiбну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити
нас, антiв, ╓диними.
- Зборко ствердно кивнув головою.
- То як мислять собi князi сiчу з ними? Пiдемо па поводi в обрiв i
роз`╓дна╓мося чи вдарим купно на утигурiв, а затим так само купiно на
обрiв?
Князi Полянсько╖ землi переглянулися. Видимо, не передбачали, що ╖х
спитають про це: йшли-бо на помiч, не в привiдцi.
- Як далеко звiдси обри i як - утигури? - поцiкавився Богданко.
- Утигури не пiзнiше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрiв,
гадаю, мало буде й трьох дiб.
- Скiльки одних i скiльки других числом? - ожвавився Острозор.
- Достеменно не вiда╓мо. В одному нема╓ сумнiву: утигурiв значно
бiльше, нiж обрiв.
- Тодi нема чого вагатися. Ма╓мо погромити передусiм бiльшу силу
супостата, менша сама покаже спину. А сю, бiльшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за ╓дино можливу.
- Багато бiди накоять тотi обри, коли пiдуть безборонне.
- Правда твоя, княже, багато. Та ще бiльше засi╓ться ╖╖ в землi нашiй,
коли розпорошимося й не погромимо анi утигурiв, анi обрiв.
Пили меди i похвалялися, похвалялися i знов пили, та обiймалися п'ючи,
та братались, аж поки не прийшла на землю нiч i не зборола всiх мiцним
напiдпитку сном.
Спав i табiр, повитий темiнню та незвичайною для такого стовписька
ратних людей тишею. Хтось не вiрив i через те не брав до серця мислi, що
смерть така недалека вже i така можлива; комусь спадало таке на думку, та
вiн заприсягався iм'ям матерi: не може бути, аби та зла морана постигла
саме його i саме тут. Сiча ╓ сiча, там i стрiли летiтимуть хмарами, i татi
обступатимуть зусiбiч, сулицi та мечi зблискуватимуть перед очима, гейби
перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний ╓? Чи в руках не
такий матиме меч i не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж ╓ щит i
побратими, надiйнiшi за всякого щита. Он скiльки зiбралося во╖в землi
Трояново╖. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають ╖х? Не
може того бути. Не повинно бути!
Певнiсть - надiйна колисанка, та до пори до часу. Коли задуднiла па
свiтаннi земля, затим пригнали засапаних комоней i посiяли тривогу гiнцi
ополченськi: утигури пiшли всi╓ю раттю, - i найповнiшi себе забули про
певнiсть. Заметушилися, покликанi сурмами, вдягли нашвидкуруч ратнi
обладунки й подалися кожен на сво╓ мiсце: хто - в першi латi, де
обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто - до комоней,
лаштуватися в сотнi, тисячi, бути напоготовi обiйти, коли настане час,
лави лучникiв i вдарити на утигурiв всi╓ю, що мають у сховку, силою.
Князь Зборко чи не перший з усiх ви╖хав у супроводi мужiв та отрокiв на
узвишшя, стежить за дальнiми обводами долини. Там мають об'явитись його
ополченськi сотнi, а слiдом за ними, чи, може, й переслiдуючи ╖х, утигури.
Добре, коли спокуса легко╖ звитяги над ополченцями поманить супостатiв на
Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далi путi нема, - коли не всi,
то бiльшiстю ратi сво╓╖ вийдуть пiд стрiли та сулицi антських лучникiв i
метальникiв. А йому, князевi Зборку, уличам його того й треба.
Першим з ополченцiв, що вiдходили пiд тиском утигурiв, добувся до свого
привiдцi тисяцький Буймир.
- Княже! - осадив змиленого огира. - Утигури, видно, запiдозрили щось,
пустили вiдприск сво╓╖ ратi поза байраЗком - на городище Сорочий Брiд.
Он як!
Пiд Зборком занепоко╖вся огир i став витанцювувати, стримуваний.
- I багато пiшло ╖х поза байраком?
- Немало, все лiве крило ратi.
Зборко все що вда╓, нiби вгамову╓ огира. Пiшли поза байраком. А куди?
Добре, коли па городище Сорочий Брiд, а коли обiйдуть табiр i вдарять
антськiй ратi в спину?
- Княже, - над'╖хав до нього й сказав, аби всi чули, привiдця полян. -
Дозволь узяти той вiдприск на себе.
- Iншо╖ ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
- Розумiю: маю не допустити удару в спину. Я вiзьму той утигурський
умисел на карб, коли вони справдi замисвили таке, i упереджу iншим
вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брiд, вiзьме па себе князь втiкичiв
Богданко. И пiду щiльно поза байраком i вийду за спину тим утиiурам, що
погрожують табору з чола. Отодi й побачимо, хто кого перехитрить.
- Боги в помiч, кпяже.
Зборко розумiюче усмiхнувся Острозоровi й пiднiс на внак цiлковито╖
згоди з ним прикриту шкiряною паперстВипею десницю.
XXI
Утигури по були для улпчiв загадкою. Наш прочиляе ╖х широкий Днiпро,
недоступнi пороги па Днiпрi, пай це родичаються через тоту недоступнiсть,
та знатися знаються. Бо i однi, i другi не раз i не двiчi бували за
порогами. Коли - щоб умикнутi╖ сiпiьоокпх чи, супротiтвно тому, карооких
дiвиць, коли - щоб заволодiти табуном комоней чи пограбувати весь i
прихопити щось значимiше, анiж дiвки та номонi. Через те i в погоню
ходили, i стиналися, а стинаючись, знали, якi во╖ з одних, якi - з других.
Рать утигурська не мала пiших мечникiв. Усi, хто ходив на сiчу, а тим паче
на татьбу, були комоннi. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися
непомiченим, будучи на звiдах. Зате в сiчi чи в татьбi не ховався за спини
сусiдiв. Пер заслiплено-одчайдушно i до лиха вмiло: припадав огиру чи
кобилицi до гриви, ховався, коли бачив загрозу, пiд черевом i спритно
уникав пущених у нього стрiл.
У тому й була, мабуть, зверхнiсть во╖в-утигурiв. Коли ж доходило до
сiчi, кожен iз них в змиг ока опинявся на спинi нажахано╖ чи й
перепуджено╖ гиком та свистом тварi й лишався вiдкритим як для меча, так i
для сулицi. Бо не мав анi шолома, як усi iншi, анi лат, як роме╖. Вся
надiя утигура на власну спритнiсть, на меч i сулицю, а ще на кудлату
шапку-калансуву, на вивернуту, як i калапсува, вовною назовнi гуню. Летить
такий швидше вiтру i навальнiше коршуна, що пада╓ з неба, й, здасться,
нiчим не зупинити його.
Об'явившись тут, на долинi перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували
апi спритностi, анi навальностi. Правилися турмою, однi (либопь, привiдцi)
спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелiвали тим, що були ближче до
них, iншi, спонукуванi повелiнням, гнали комоней ошуюю, одесную чи й
прямiсiнько до рiки. Вся решта почувала себе цiлковито безпечною i видимо
упокореною. Сумнiвiв не лишалося: побоювання тисяцького Буймира даремнi.
Утигури не вiдають, що жде ╖х за три-чотири стрельбища. I комонникiв сво╖х
послали на Сорочий Брiд не тому, що хочуть ударити антам у спину. Вопи
повнi: опiр зламано, перейдуть через рiку, що тече неподалiк, i пiдуть
гуляти нiким не захищеною землею.
- Сандiл шле-таки до Шуицi Опгулу звiдунiв, - обернувся Зборко й
переглянувся з радниками, що стояли при ньому. - Перекажiть у передiй
лави, хай пiдпустять ╖х до самих завалiв, а вже перед запалами зпiмуть з
комоней стрiлами чи сулицями, коли обiйдуть якимось дивом i по стануть
здобиччю вовчих ям.
Так i сталося б, мабуть, коли б остро.юрi степовики iш нагледiли
улицькi завали заздалегiдь. Спинилися, розмислили собi й пустили комоней у
зворотну путь. Комусь iз них не поталанило: або ж самого настигла улицька
стрiла, або огира. Та були серед звiдунiв i такi, що ухилилися вiд стрiл.
Вони i вклали хановi до вух те, що вивiдали: за рiкою, в рiдколiссi,
завали, а за завалами - лави уличiв.
Утигури спинилися i не стали приховувати сво╓╖ бентеги. Видно було: i
во╖, i привiдцi ╖хнi роздумують, як бути, що вдiяти, опинившись лицем до
лиця перед уготованою ╖м засiдкою. А тим часом полишенi в засiдцi уличi
натягли тятиви лукiв сво╖х i стали разити степовикiв з доволi-таки
близько╖ вiдстанi. Князь Зборко бачив: утигури заметалися, вони в
сум'яттi, i дав знак комонним взяти супостата, що порушив злагоду i
супокiй у його землi, на меч i сулицю.
Iржали нажаханi чи язвленi комонi, чулися надсадно зичнi велiння, чи╖сь
незрозумiлi в тлумi благання i вже аж надто зрозумiлi погрози та
прокляття. А над усе брязкав метал об метал i вирували людськi пристрастi.
Однi вкладали ╖х у замашнi удари, в торжество видимо╖ звитяги над
поверженим супостатом, iншi - у пошуки захисту вiд 1 смертi-морани а чи в
останнiй, що його iменують передсмертним, крик. Висока i чиста перед сим
трава нещадно \ толочилася, никла до землi й виривалася копитами разом Iз
землею, корiнням. Падали язвленi, падали мертвi, насiдали один на одного
живi i теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших i податливiших. Та
вони не кожному траплялися пiд руку. Той лише видавався слабшим, коли
доходило до дiла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою слабiсть
та непригляднiсть спритнiстю i примушував дужчого i озвiрiлiшого за себе
оступатися чи й падати поверженим ниць.
- Гора-а! - кричав звитяжець i сяяв видом, блискав ОДима, будив серед
тих, що стояли за ним чи обабiч вiд Нього, ратну бу╓сть, а з бу╓стю й
одвагу.
- Тни овечу турму! - натякали на варварський вiд голови до нiг вид
утигурiв. - Язви неробiв!
- Даймо усiм ╖м по писку, да так, щоб бiльше не сунули бруднi сво╖
тварi у нашi городи!
- Медодери!! Гнiздюки! - огризався котрийсь iз утигурiв.
- Курдючники! Татi степовi! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить
крiвцею!
I яапогилп над кимось меча. Бачили вражу крiвцю й чули солод, вiд
крiвцi. А ще знали: вопи на сво╖й землi, у них он яка сила, за ними ма╓
бути i змога. Ано. Чи тi, що опинилися в лещатах, що почувають себе
застуканими па шкодi, спроможнi мати ╖╖? Вперед, витязi землi Трояново╖, i
тiльки вперед!
- Братiв! - угадував мислi сво╖х во╖в i пiдсолоджував тотим мислям
князь Зборко. - 3 нами земля-мати, весь люд землi, за нами буде й змога.
Iсполчаймось духом i силою, берiм над супостатом гору!
- Гора-а! Гора-а!
Утигури металися, гейби нажахана вовками овеча турма, й помiтно
оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо сво╖х привiдцiв, а тi знали:
втеча з боролища не лише ганьба, вона може стати й погибiллю. Анти
напирають вiд рiки, прискають стрiлами з лiсу та байраку. Хто запевнить,
що ╖х не виявиться й там, куди побiжать нажаханi й змалiлi духом
утигури?Тож хан, а з ханом i всi iншi привiдцi повелiвали кожному i всiм:
назад путi нема╓. Порятунок - у погромi супостата.
Те подiяло, далебi. Во╖, що були далi вiд переднiх лав, гуртувалися в
сотнi й ставали супроти антiв стiною. Вона не скрiзь i далеко не завжди
витримувала натиск. Однi домагалися чогось, iншi падали на пiвпутi. Одначе
й сотень в утигурських турмах було немало. Тож навальнiше й навальнiше
напирали вони на улицькi лави й таки робили в них проломи, а прорвавшись,
знову розвертали комоней i перли на антiв з тилу.
Мало-помалу лави перестали бути лавами. Змiшалися однi з другими й
кружляли, пiдхопленi стрiмким виром пристрастей, - тисячi мiж тисяч, сотнi
мiж сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже, де
родаки i що з родаками, знали лиш супостата i дбали про звитягу над сим,
найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним гору чи не лягали пiд
копита сво╓му огиру.
Переята змога не лише вiдрада, вона i спонука, набуток сили i одваги.
Тож переявший ╖╖ не бариться прийти на помiч побратимовi чи всього лиш
родаковi. А де сила ╓дна╓ться з силою, там неминуче й торжество.
Зблискують на ярiм вранiшнiм сонцi мечi, цiляться в серце чи спину сулицi,
йде люта, не вiдаюча пощади сiча, i хто вiзьме в нiй гору, однi боги
вiдають. Уличiв тьма i утигурiв теж, уличiв розпира╓ лють на зайд, що
порушили супокiй у ╖хнiй землi, утигурiв - лють на уличiв, що посмiли
замапптi╖ п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;iа вторгнiшия. Он
скiлькох iз них поклали стрiлами i скiлькох - у кривавiй сiчi. А назад
путi нема, ошуюю й одесную теж нема. ╢ долина, на якiй зчепилися, i ╓
небо, пiд яким завертiлася ця божевiльна круговерть, як ╓ у серцi кожного
сподiванка: "Най кому завгодно, тiльки не менi судилось випасти в сiй
круговертi з сiдла й шкодувати падаючи: це ж бачу свiт i все, що е
знадного у свiтi, востанн╓". Аби того не сталося, нiхто не жалi╓ сили, не
зна╓ й пощади. Одного разить мечем, iншого знiма╓ з сiдла сулицею, бачить
усе, що ╓ погрозливого, попереду, та не забува╓ розглянутись, аби не
отримати удар в спину. Десь там, на теренi його землi, заглядаються о цiй
порi на сонце - чи не час снiдати, десь комусь забаглося утопити по
снiданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищi, не до того. Стиналися
один з одним i грозилися, грозились i стиналися, не уповаючи на втрати i
не доглядаючись до втрат. I хто вiда╓, як довго тривала б та вза╓мна
пагуба, коли б у тлумi та гомонi боролища не почулося:
- Росичi йдуть! Князь Острозор поспiшав в помiч!
Того було доста, аби уличi зiбралися з духом, а утригури втратили й
той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили: . на них iдуть свiжi лави
антсько╖ сили, i йдуть не вiд рiки - заступили собою ту ╓дино можливу
путь, яка хай i була ненадiйною, все ж дозволяла в разi безвиходi
пробитися до Днiпра, а там - i за пороги. Було таким повелiнням хана чи й
без хана розумiли: тепер уся надiя на власну спритнiсть та на бистрi ноги
огира. Хто проб'╓ться до лiсу чи байраку та зумiв зiм'яти лучникiв, що
прискали досi стрiлами, той i поряту╓ться. Тож i рятувались як хто мiг.
XXII
Чiльний муж землi Трояново╖, iменований Мезамiром, мав завидний для
таких, як князь Добрит, вiк - всього ж двадцять чотири лiта носив за
плечима. Та мав вiн, окрiм завидного вiку, що дощо: був, як i всi анти,
високий , та-статний, i па вiдмiну вiд багатьох - до лиха добродiйиий
собою. А що певний себе, надiлений не по лiтах смiливим i гордим розумом.
Тодi ще, як жив його вiтець, уславлений добрими дiлами Iдарич, пiшов вiн
яко старший син замiсть недужого глави роду на скликану князем уряду мужiв
й одразу ж запам'ятався всiм. Бо таки мудро повiвся серед старiйшин i не
уронив сво╓ю мудрiстю вiтцево╖ честi. Доки анти ростили хлiб та дбали про
твердi на обводах землi сво╓╖, остерiгаючись передусiм вторгнення аварiв,
кагап аварський зiбрався на мислi i зважився потурбувати ╖х не лише
татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним, коли не бiльше,
сольством: волi╓, аби молодший брат його Калегур узяв шлюб iз княжою
донькою на Дулiбах Дана╓ю.
Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати. Донька в нього сонцю
подiбна. Вiддати таку за обрина, що живе з татьби i ╓ першим серед усiх
татей, що почита╓ жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в рiчцi.
I сваритися з грiзним Баяном теж не випадало. Вiдмовиш такому - може пiти
па антiв усi╓ю ордою.
Не сказав слам аварським "нi", та не сказав i "так". Послався на те, що
ма╓ подумати, порадитись iз донькою, а тим часом скликав на раду чiльних
мужiв сво╖х i повелiв мужам:
- Шукайте порятунку. Мiй розум потьмарений безлiттям, що гряде в мою
оселю, я неспроможний знайти його.
Загомонiли мужi. I бiдкались не менше, нiж князь, i спiвчували князевi,
а доходило до ради - розводили руками й казали: не вiдають, яке з двох
безлiть гiрше: коли оддадуть князеву доньку в неволю до обрiв чи коли
змушенi будуть стятися через не╖ з обрами.
Тодi не хтось iнший, саме вiн, Мезамiр, пiдвiвся i вдався до радних з
такою речпицею:
- Якщо князь i його мужi вважають за достойне прислухатися до слова
наймолодшого серед них, я пораджу, що вдiяти.
- Кажи його, сво╓ слово, - похопився князь, а вслiд за ним закивали
сивими головами й мужi.
- Моя рада така, - i зовсiм збадьорився, пiдцвьохнутии тим, молодець, -
сказати обрам, що князь Добрит зголошу╓ться вiддати дочку свою за брата
Баянового i одного з найславстпiших привiдцiв у його родi, а замiсть
кпяжпи Дана╖ пiдставити Калогуловi i всiм, хто робитиме оглядини,
найбридкiшу з дiвок, що б у Волинi чи поза Волином. Того, гадаю, доста
буде, аби брат каганiв вiдвернувся вiд князiвни, а в самого кагана не
вишукалося пiдстав бути в гнвi на алтiн.
Мужi вiдмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Однi казали, то
не поряту╓, каган розгада╓ ошуканство i возбуя╓ гнiвом, iншi знайшли в
собi мужнiсть спинити ╖х докором: приставайте до се╖ ради, коли сво╓╖ не
ма╓те, не видите, хiба, в нiй ╓ глузд.
Одразу важко було сказати, чия вiзьме гору. Та малопомалу прояснилося.
На Мезамiрiв бiк стали наймудрiшi, i, що найбiльш важило, мабуть, за його
раду вхопився сам кпязь. Коли ж сталося так, як i передбачав Мезамiр:
свати одбулися оглядинами та й слiд по них прохолонув, а старий Iдарич
переселився невдовзi з землi Дулiбсько╖ на вiчнозелену поляну острова
Буяна, младомладого мужа з роду Iдаричевого визнали достойним вiтця свого
i прийняли в коло княжих радникiв.
Не забув про Мезамiра й князь Добрит. Вiдав чи не вiдав вiн: мiж Дана╓ю
та Мезамiром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив
його в числi мужiв думаючих, наставив невдовзi стольником на мiсце
уславленого в родах дулiбських вiтця його - Iдарича. Та й Мезамiр не
примусив князя сумнiватися в собi: пождав, доки мине рiк по смертi вiтця,
та й став слюбним мужем Добритовiй Дана╖.
Яке веселля гуляли тодi, скiльки втiхи було в серцях усiх дулiбiв! Бо
тако╖ лiпотно╖ пари свiт ще не видiв, та чи й увидить скоро.
Болiло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрiв, чи не
певний був за зятя, того нiкому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним
Мезамiр об'явився в наметi i випростався на весь свiй богатирський зрiст,
неважко було помiтити - щось хилить його до зятя, примуцШув вiрити, а щось
i сi╓ сумнiв. Шкодував, що не Iдарич сто╖ть перед ним? А певно, що так.
Втрата того мужа - ще свiжа в його серцi рана. Був би Iдарич, була б i
певнiсть, що утруть обрам писка i обламають наставленi на антiв роги.
Хто-хто а вiн умiв робити те без меча i кровi. Треба було покликати на
помiч слов'ян, що сидять на Чудi-озерi, посилав Iдарича, назрiвала потреба
схилити на ратну ╓днiсть завiслянських полян, бiлих хорватiв чи докласти
ровуму, аби не поступатися сво╖м перед хитрими i, як всякi хитрi,
пiдступними ромеями, знов посилав Iдарича. I всюди вiн мiг упоратися не
гiрше вiд князя, а то й лiпше, нiж князь. Чи впора╓ться син його Мезамiр,
та ще в такiм непевнiм дiлi, з яким ма╓ намiр послати його до аварiв?
.-Мудрiсть свою засвiдчив уже, i не раз, та надто молод лiтами, аби бути
надiйним у мудростi, i надто гарячий серцем, щоб скрiзь i всюди ставити
мудрiсть вище гординi серця.
- Проходь, Мезамiре. Проходь i сiдай. ╢ потреба порадитися з тобою.
- Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зi мною.
- Не поспiшай, настане час - довiда╓шся. Для тебе яко мужа думаючого,
гадаю, не ╓ та╖ною, що кпiечна мета обрiв - пiти за Дунай i стати щитом
мiдiйським супроти слов'ян.
- Про те всi подейкують.
- Чим же пояснити, що йдуть розбо╓м, i не лише на Тивер, на уличiв
також? Могли ж роме╖ вдатися до нас, аби пропустили ╖хнiх найманцiв iз
миром. Та й обри теж могли. Адже досi багатьом дозволялося ходити за Дунай
безборонне, хоча б i тим же кутригурам.
- Бо се обри, княже. Живуть татьбою i не можуть без татьби, тим паче
зараз, коли надумали пiти вiд обводiв слов'янсько╖ землi.
- Схоже, що так. I все ж, гадаю, ╓ потреба зустрiтися з ними й
постаратись умовити, аби забули про той свiй намiр.
- Умовити?
- А чом би й нi?
- Татей не вмовляють, княже. Татей вiдучують вiд татьби мечем i
сулицею.
- А ╖м дали вже по мiзках. I тут, на Днiстрi, i там, в уличах. Гадаю,
саме час пiти iз сольством i сказати: коли волi╓те iти за Дунай, iдiть, ми
вiдкри╓мо вам путь. Пощо стинатися i лити даремно кров?
Мезамiр вiдчув себе нiяково й потупив зiр.
- Чи я перечу? Треба, то й пiду. Князь, сподiваюсь, тому й покликав, що
саме мене хоче послати до обрiв.
- Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними
перетрактацi╖ i мудро порадив тодi. Князь Волот повiдав менi: це ти
пiдказав кутригурам iти Тиверською землею так, аби i за Дуна╓м опинились,
i в роме╖в не було резонiв нарiкати на нашу причетнiсть до того переходу.
Сподiваюсь, з обрами теж не сплоху╓ш. Баян, розповiдають, муж гнiвний i на
резони не вельми зважа╓. Тож постарайся вiдшукати такi, аби i його
переконали: усiм нам вигiдно розiйтися мирно.
- Слухаю князя, - рвiйно пiдвiвся й пiдпер головою памета Мезамiр. -
Коли повелиш вирушати?
- Бажано завтра. А втiм, надто поспiшати теж не слiд. Пiдбери собi
достойних антського сольства мужiв, надiйну охорону.
- Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
- Бiльше нема потреби брати.
- Тодi най пiде зi мною брат Келагаст разом iз сотнею сво╓ю.
- Чому само Келагаст? Вiн надто молод, Мезамiре а там всяке може
статися.
- Молодiсть - пе завада, князю. Коли дiйде до меча i сулицi, саме вона
стане в пригодi. А, крiм того, Келагаст брат менi, хочу, аби привчався i
до сольства, i до ризикованих виправ. Таким було повелiння вiтця нашого:
старший ма╓ навчати молодшого, а молодший - бути помiччю для старшого.
Добрит не поспiшав погоджуватись, та врештi зважився i вирiк:
- Най буде по-тво╓му. Об однiм проситиму: бережiть : себе. Ви оба
потрiбнi землi Дулiбськiй, а ти, Мезамiре, ще й Дана╖.
I проводжав слiв сво╖х у тривожну путь - потерпав за них, i провiв - не
переставав потерпати. Чи впораються?. Повиннiсть он яка, а вони такi
молодi i такi дерзновеннi оба. Зате Мезамiр з Келагастом не вельми
журились тим, що правляться до самих аварiв.- Вчись, Келагасте, - казав
Мезамiр братовi, як обводити бевзiв довкола пальця. Зараз переправимося i
я видам ╖м себе за вiзантiйського сенатора. - Як то?
- А так. Рiччю вiзантiйською володiю. Скажу, через Антiю правлюсь, тому
й челядь та охорону маю антську.
- Там, у наметi Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти
насправдi.
- Там - iнша рiч. Важливо, аби тут не нако╖ли лиха.
Злi ╓ пiсля невдач, а вiд злих всього можна ждати. На iмператора ж он
як уповають нинi. Якже, кличе на свою землю, обiця╓ золотi гори. Побачиш,
яко вiвцi вмовкнуть, довiдавшись, що перед ними сол вiд самого iмператора.
i яко тi ж вiвцi пропускатимуть нас всюди.
Келагаст не йняв тому вiри, а переконавшись опiсля, що так i ╓, i
кутигури, i обри, зачувши ромейську рiч, нiде й пальцем не зачепили ╖хн╓
сольство, неабияк позаздрив братовi: та вiн трима╓ться яко справжнiй сол i
муж. Коли .i де встиг навчитися такому?
А все ж щасливi митi не довго слалися антському сольству пiд ноги.
Каган, на вiдмiну вiд усiх сородичiв сво╖х, затявся й не почина╓
перетрактацiй. Мезамiр i так, i сяк iз тими, що заступали до нього путь, -
дарма. "Каган дума╓, - казали. - Настане час - покличе".
Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цiлу
седмицю. Миио день, другий - покличе. Та ба, на третю добу пiшло вже, а
обри вдають, що не помiчають антських слiв, не вiдають, що тут-таки, в
стiйбищi, розбито ╖хнiй намет, випасаються комонi поза стiйбищем.
"Що за оказiя! - обурю╓ться Мезамiр. - Догадуються, про що йтиме рiч, i
не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли
аварськi во╖ перейдуть через Днiстер i потреба в розмовi вiдпаде сама по
собi? А може, у них, як i в просвiщенпих роме╖в, путь до кагана лежить
через донатi╖? А чом би й нi? Хто живе з татьби, той не побрезгу╓ й
подачками".
Надумався i став топтати стезю до обрiв, що стояли ближче до каганового
намету. З одним заговорив - покосився люто й пiшов мовчазний, з другим -
те саме. Уже й надiю було втратив, аж гульк - iде такий собi, не вельми
показний iз себе, iде й кида╓ в його бiк позирки та хова╓ ╖х мерщiй, гейби
каже тим: ходи щось скажу.
Мезамiр не був би Мезамiром, коли б не скористався тим, що йшло йому до
рук. Дiждався, коли обрин iшов не сам, i спинив напiвдорозi.
- Достойний, - сказав. - Чи не повiда╓ш, де можна взяти води?
- Там, - показав на рiку.
- Там - нi, - бридливо скривився Мезамiр. - В рiчцi бродять комонi.
Почайна або криниця ╓ десь?
Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
- ╢, е й почайна.
- Пiди та принеси з не╖ води, - швидше повелiв, апiж попрохав Мезамiр
i, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солiд.
Той вибалушив з дива очi, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись,
головою.
Коли принiс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства,
Мезамiровi нiхто не заважав уже поговорити з обрином.
- Чим заклопотаний каган? - почав iз найголовнiшого. - Чому не прийма╓
нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся i вирiк:
- Тобi лiпше не йти зараз до нього.
- Не йти? А се ж чому?
Вiдповiддю на те був позирк повитих сум'яттям очей i мовчання. Ще
позирк, i що мовчання.
Мезамiр полiз до кишенi, добув там пару солiд i виважив ╖х на долонi.
- Бери i будь содругом менi, скажи: чому?
- Кагану надiйшли недобрi вiстi з уличiв. Утнгури розбитi наголову.
Нашi турми теж змушенi були рятуватися втечею.
От воно як. То се ж добре! Се i ╓ той час, коли треба йти до кагана з
сво╓ю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не вiда╓ш, хто такi анти?"
Тепер Мезамiр не те що днiв, митт╓востей старався не згайнувати, i що
уважнiше приглядався до обрiв, то певнiший був: вони у великiй злобi на
антiв, одначе й не в меншому сум'яттi: як бути з антами? Одного не вiдав
та й не мiг довiдатися: що вдi╓ пiсля всього каган? Змириться й захоче
послухати нарочитого мужа вiд супостатiв сво╖х чи сидiтиме й
дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокiше покарати ╖х?
"Наше не горить, - ста╓ ча думцi й заспокою╓ себе зрештою Мезамiр, -
тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най i дошуку╓ться, як
бути йому з антами i ╖хнiми слами".
Вiн таки дошукувався. Недарма поспiшали до Баянового намету терхани -
йшла рада.
- Великий во╖не! - казали однi. - Чи тобi личить вагатися? Вели нам
зiбрати во╓дино турми й кинути ╖х на супостатiв сво╖х - вiд антiв, ба
навiть вiд Антi╖ слiду не залишиться.
- Облиш уличiв, - радили iншi, - з ними поквита╓мось тодi, як сядемо в
ромейських землях, кинь усiх i все на Днiстер, сам побачиш: не лише
тиверцi стенуться й покажуть спини, рiка вийде з берегiв вiд нашо╖ сили. -
Ба нi! - перечили ще iншi, - Ми не можемо пiти з обводiв Улицько╖ землi,
не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комоннi турми в ╖хню землю, а
вже потiм, коли погромимо уличiв та примножимо силу свою, ударимо з
полуночi на тиверцiв i дулiбiв.
- Iстинно! Веди, кагане, спершу на уличiв. Почуй наш голос, Ясноликий,
i дай утiху серцю! Помсти жада╓мо! Кровi i помсти!
Та каган усе ще не ставав на чийсь бiк. Хмурився, яко грозова нiч, i
вiдмовчувався.
"Вони жадають помсти, - казали його чорнi, налитi люттю очi. - А хто
показав уличам та ╖хнiм соузникам - росичам, втiкичам - спини? Через кого
мушу ховатися свiту й думати-гадати, де взяти во╖в-витязiв, якi усолодили
б серце звитягою?.. Турми ╖м дай, волю ╖м дай! А цурки на ши╖ не хочете? Я
спершу передушу тих, хто поганьбив славу родiв наших , а вже потiм
думатиму, з ким i як помщатимуся антам".
Пiдвiвся рвiйно, став над усiма, високий i дужий в сво╖ тридцять лiт, й
сказав усiм:
- Це не рада. Це крик ураженого сумлiння. А менi мудра рада потрiбна!
Там, - показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрiчки косами, -
сидить i жде бесiди з нами нарочитий муж Антi╖. Що я скажу йому,
вислухавши таких радникiв? Що вони з ляку не вiдають, у якi дверi
ломитися? Що аварам нiчого iншого не лиша╓ться пiсля ганебно╖ втечi з
уличiв, як послухатись розумно╖ ради сього анта, коли сво╓╖ не ма╓мо?
Вiн був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав
справдi ясний i до лиха звабний вид, як i суворий та камiнно твердий у
гнiвi, тим паче такiм, як зараз. Здавалось, пiднеси iскру - i вибухне,
обрушить бу╓сть свою на всiх, хто в тут.
Раднi iз шкiри пнулися, дошукуючись рятiвно╖ мислiпоради, а вона, нiби
на зло ╖м, не являла та й не являла себе. Тож i сталося неминуче: Баян
постояв, очiкуючи, i так само рвiйно, яi; i звiвся, обернувсь i пiшов до
сумiжного з тим, де вiдбувалася рада, намету.
- Кагане, - зважився наймолодший з радних i зупинив свого привiдцю на
пiвдорозi. - Чи не лiпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого вiд
антiв, а потiм уже думали, як нам бути з антами?
Раднi занiмiли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна
обласканий ним нещодавно за розум i одвагу терхан Апсих. Те, може, й
виправду╓ його смiливiсть, i все ж чи так уже виправду╓? Молод-бо ╓, аби
вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте лiто лiту╓.
А проте грiм не пролунав над ╖хнiми головами. Чи то каган пошкодував
неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи
младомладого одчайдуха важким позирком, i мовчки зник за завiсою.
Терхапи, беги, всi, хто входив до радних i складав великоханську раду,
попiмували, приголомшенi тим, що сталося, i вже потiм загомонiли,
дорiкаючи один одному та звинувачуючи один одного.
- Ви безтямки! - кричали старшi, тi, що наполягали йти на Днiстер i
громити антiв за Днiстром. - Мста заслiпила вам, молокососам, не лише
баньки, а й мiзки. Чом порива╓тесь до уличiв i сните мстою над уличами,
коли у нас ╓ вища i достойнiша уваги мудро мислячих людей мета - пiти :iа
Дунай i сiсти за Дунасм?
- Отож i ба, - огризалися молодшi, переважно терхани. - Вам золото
засiло в мiзки й не да╓ думати ширше та вольготнiше. А хто заступиться й
обсто╓ пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи нi?
- Тихо! - пiдвiвся старший серед радних - хакантбег. - Не сваритися,
думати слiд, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду.
Терханами i радниками iмену╓те себе, а втямити неспроможнi, що сперечатись
i доходити iстини слiд було ранiш, до того, як стати перед очi привiдцi
ратi нашо╖ - великого Баяна. Найбiльшу слушнiсть серед усiх вас, гадаю,
ма╓ терхан Апсих. Треба йти комусь iз нас до кагана й переконати його:
рiшенець наш - як бути з антами - може визрiти лише пiсля того, як
вислуха╓мо та зважимо на терезах мудростi речницю сла антського.
I знову примовкли раднi. По них видно: iти й стати перед очi
розгнiваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею
нiкому не хочеться, а iншо╖ ради нема╓ й бути, мабуть, не може.
- Йди ти, Ателю, - умовляють хакан-бега. - Тебе каган найбiльш з усiх
нас поважа╓, вислуха╓ i зважить. А те, що повiда╓ш йому, скажи: се мислi i
намiри всiх.
- Одному негоже йти, - обурився хакан-бег. - Хай iде зi мною радник вiд
кутригурiв кметь Котрагiг, терхан Апсих, ну i кiлька старiйшин.
Раднi зiтхнули полегшено, ба навiть оживилися й загомонiли: хвала Небу,
зда╓ться, знайшли рятiвний рiшенець.
XXIII
Вибранi з радних не одразу зважилися стати перед очi великого кагана.
Самi приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися
вивiдати одмiни в його намiрах, бажаннях, i вже тодi, як вивiдали ╖х та
впевнилися: це i ╓ вона, нагода стати перед каганом i сказати йому: ми
знайшли ╖╖, мудру i ╓дно можливу раду, - таки зважилися й прохилили завiсу
в його наметi.
Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадiв тому, що почув iз його уст.
Бо таки справдi не було чому радiти - йому всього-на-всього повiдали те,
що чув уже з уст безвусого терхана. За iнших обставин певно, вибухнув би .
гнiвом: як смiють приходити з тим, що й без них зна╓ вже? Та зараз позирк
його це виказував бу╓стi. Застиг на терхановi Апсиху, високому й статному,
геть младомладому, одначе видом сво╖м, яi; i зрiлiстю та одсагою, що
посвiчукпли на виду, нагадував iстинного мужа, - такого, яким Баян бачить
себе, яких волiв би мати та й мати при собi.
- Чим ти поясню╓ш свою мисль, - запитав стишено, - спершу вислухати
антiв, а потiм уже зважувати, як бути з антами?
- Знати намiри супостата нiколи не вадить, Ясноликий, а такого, як
анти, i поготiв. Сто╖мо перед великою сiчею з ними, мусимо бути i
тверезими, i обачними, i хитрими, яко змi╖.
Каган усе ще не зводив iз нього пильного, одначе й прихильного погляду.
Ждали, певнi були, ось-ось надума╓ться i скаже: "Хай буде так". А
дiждалися зовсiм iншого. Тi╓╖ само╖ митi, як позирк Баянiв був особливо
прихильний до Апсиха, а уста мали вже розтулитися й виректи сподiване,
раптово вiдлетiла запона i до намету бурею влетiв молодший Баянiв брат
Калегул.
- Повелителю! - вирiк надривно. - Не вiр словi вiд антiв. Убий його! Це
той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв iз Данаею
слюб. Благаю тебе: не вiр йому, то пiдступний змiй!..
- Прiч! - каган нахмурився й обiрвав Калегула на словi. - Як смiв
заходити, коли я раджусь iз хакан-бегом i його терханами?
- Кажу ж, - задихався Калегул, - це той самий... Убий його чи мепi
дозволь утiшити себе мстою-вiдрадою.
- Прiч! - Баян обернувся до килима, що висiв у нього за спиною й,
зiрвавши серед шабель та кинджалiв свiжо виплетеного з сирицi нагая,
оперiщив брата вздовж спини.
Калегул заскiмлив вiд болю, а може, й вiд злостi та досади, проте не
став чекати гiршого: звився змi╓ю й вiдкотився до запони, затим i зник за
запоною.
На якийсь час у наметi зависла нiмотна тиша. Радники пе насмiлювалися
радити щось, каган боровся i не мiг побороти в собi зроджений братовим
вторгненням рнiв.
- Хто з вас зна╓ цього Мезамiра? - почули нарештi його голос. - Чи
справдi такий ╓, як його видав нам Калегул?
- Я знаю, - обiзвався кметь Котрагiг. - Був iз сольством хана Завергана
у Тиверi, бачив там i чув Мезамiра. Брат твiй, мудрий володарю, ма╓
великий гнiв на нього, проте i в гнiвi не применшу╓ мудростi того мужа.
Тож iян кажу: будь обачний iз ним.
Баяна чи то застереженням пiдстьобнули, чи не мав на кого вилити гнiв
свiй, як i бу╓сть свою, одразу ж доволi рiшуче повелiв:
- Кличте антського сла. I всiх радних також. Мезамiр, як i належить
словi iншо╖ землi, правився на перетрактацi╖ з каганом не сам. Поруч iшов
молодший брат, його Келагаст, позаду - ще три мужi в нових строях, при
всiй, що ╓ в антських комонникiв, бронi. Чинностi в ╖хнiй ходi, може, й не
було, тим паче особливо╖, проте завважали: тi обри, що стояли при ханськiм
наметi, затримали на них подивованi позирки очей сво╖х i нiмують
дивуючись. Чи не зрiст бентежить? Пробi, не вперше ж бачать таких, хоча,
коли казати правду, Мезамiр i се мав на оцi, випрошуючи в князя братову
сотню: дружинники в нiй дужi i високi на зрiст, чи не навмисне пiдiбранi
так.
Коли перед слами пiдняли завiсу i тим сказали: заходьте до намету, анти
змушенi були пригнутися, аби ввiйти, а ввiйшли та випросталися, не могли
не завважити: приголомшили сво╓ю з'явою не лише терханiв, бегiв, а й
самого кагана. Як сидiв на чiльнiм мiсцi застиглий, насторожено очiкуючий,
так i лишався сидiти. Анi запросин не почули вiд нього, анi слова-привiту.
- Нарочитi мужi князя дулiбського Добрита, всiх iнших антських земель -
Тиверi, Уличi, Надросся, Ки╖вських Полян, - не без умислу нагадував про
свою силу Мезамiр, - низько кланяються тобi, привiдцi славного в свiтах
племенi аварiв, i зичать здоров'я на многi╖ i многi╖ лiта.
Мезамiр доземно вклонився Баяновi i знову випростався та прибрав
належно╖ словi чинностi.
- Най вибача╓ привiдця i все плем'я аварiв за турботи i прикрощi, яких
завда╓мо сво╓ю з'явою, одначе й не з'явитися в сi тривожнi для люду нашого
днi не могли. Князi землi Трояново╖ опечаленi розбратом, що стався мiж
нами та аварами, i паче всього - намiрами ратi тво╓╖, достойний привiдцю:
iти в нашу землю з мечем i сулицею. Тож i прислали мене, свого нарочитого
мужа, аби запевнив тебе, мудрий i славний кагане: в антiв нема╓ до тебе й
твого племенi анi найменшого зла, як нема╓ й лихого намiру. Вони сумирно
сидять в обводах землi сво╓╖ й во; дiють бути з аварами i всiма, хто
сто╖ть на ╖хньому боцi, у мирi та злагодi. Коли те, що сталося, ╓
непорозумiнням, князi i люд антський ладнi сприйняти його як таке й
укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусiдою.
Мислив собi: сказав усе, принаймнi для початку, настав час почути, що
скаже каган. Тож змовк i жде, зирячи на повелителя аварiв зiгрiтими доброю
сподiванкою очима.
- В аварiв, - почув нарештi Баянiв голос- а надто в ╖хнiх сусiдiв i
соузникiв, ╓ причина для розбрату з антами. Вашi татi не ╓диножди
вторгалися в обсадженi нами землi, вбивали й полонили люд наш, забирали з
собою табуни комоней, отари овець, череди корiв. Скажи князям сво╖м,
терпiння урвалося, настав розбрат, буде мста i сiча.
- Достойний! - не брав його гнiву до серця Мезамiр. - А ти можеш
показати нам тих татей?
Зумисне чи по молодостi й простотi сво╖й дивився на кагана допитливими,
ба навiть веселими очима й ждав на його вiдповiдь. I та веселiсть не
сподобалася Баяновi. Смуглий вид його побагровiв, очi налились кров'ю,
ось-ось, вибухне гнiвом i нако╖ть бiди.
- Якщо се так, - Мезамiр поспiшив умилостивити привiдцю аварiв, - якщо
хтось iз антiв справдi дозволив собi татьбу, най каган покаже нам
спiйманих, i ми покара╓мо ╖х судом люду свого, а завданi аварам чи ╖хнiм
соузникам збитки покри╓мо добром чи золотом.
То був резон, в усякiм разi, в тому, що казав i як казав сол Антi╖,
чулось бажання примиритися, знайти ту пiдвалину, на яку мiг би опертися
здоровий глузд i вiдшукати iстину. Та Баяновi саме резони й не подобалися
в бесiдi з Мезамiром, саме iстина припирала до муру й викрешувала у серцi
гнiв. Бачив, на власнiй шкурi переконувався: муж сей справдi належить до
тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слiд. Неодмiнно!
- Пiзно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю
розплатитесь тепер!
- Меч обоюдно острий, кагане. Одним кiнцем вiн ходитиме по наших шиях,
другим - по ваших. А навiщо се? Чи каган не вiда╓: анти нiкому не корилися
i не скоряться.
Баян ще примiтнiше налився кров'ю.
- Ти прийшов погрожувати менi?
- Ба нi. - Мезамiр справдi не грозився, одначе вид його й не казав, що
стенувся перед гнiвом асiйця. - Прийшов урезонити. Соузник наш, iмператор
Вiзантi╖ Юстинiан Перший, увiдомив нас, що кличе тебе прийти й сiсти в
його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай
з миром? Нам доведеться бути сусiдами, кагане. Невже отак i сусiдитимемо,
як нинi?
I знов у Баянових мислях не вiдшукалося достойного резону, аби
спростувати сказане. А де нема╓ резону, там зроджу╓ться свiдок безсилля -
злiсть.
- Ти брешеш, собако! Iмператор, що кличе мене прийти й стати супроти
вас, антiв, повiдав тим же антам, кого i нащо кличе? Я питаю, повiдав?!
Мезамiр мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотiв дражнити й без
того роздратованого повелителя аварiв, i те мовчання стало для нього
фатальним. Баян дав волю гнiву своему i, обернувшись рiзко, зияв iз килима
кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вiстря й кинув що було
сили в нарочитого мужа землi Трояново╖.
Нiхто не сподiвався такого, тому не спромiгся анi заступити Мезамiра,
анi вiдвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умiв кидати:
кинджал перевернувся на лету i ввiйшов Мезамiровi лезом у груди, пiд саме
серце.
Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив i вiдкинув геть
кинджал. Кров цiвкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися
по бiлоснiжному вбраннi поверженого.
- Мезамiре... Брате. Що тобi?
З ляку чи болю сердечного Калегаст не вiдав, як бути, Що вдiяти. ╢дине,
па що спромiгся, затиснув рану, питав- допитувався в брата та припадав до
його лику, силився .заглянути у вiчi, почути слово-втiху, слово
-запевнення, вiн, Мезамир, полежить мить-другу i пiдведеться, стане на,
младомладий i дужнi, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамiр. Випростався
на весь намет, стiкав кров'ю, холонув тiлом. I блiднув холонучи. А з
Мезамiром блiднув i Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Вiн же
був поруч, брат узяв його з собою яко надiйний захист. Чому явив себе
бевзем i не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою,
не захистив iншим робом?! О боги...
Пiдвiв нарештi голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметi.
Радники його сидiли похнюпленi, не вiдали, куди подiти очi.
- Дорого ви заплатите менi за брата, - сказав пiдводячись. - Чули?! Так
дорого, як нiкому з вас i не снилося!
Стояв над усiма, високий i грiзний, i вже тодi, як lie дiждався
вiдповiдi, повелiв мужам сво╖м:
- Розстилаймо корзно й берiмо Мезамiра з собою. Най бачать во╖
дулiбськi, тиверськi, чим платять за нашу довiру обри. Най бачать i
знають, чим ми ма╓мо платити ╖м! Ано, най бачать i знають!
Не доглядався, розумiють чи не розумiють його терхани Баяновi. Одне
знав: започаткувався великий, пе на життя - на смерть розбрат iз обрами,
ма╓ поспiшити до сво╖х, i якомога швидше.
XXIV
Князь Добрит стояв на високiй вежi при Днiстрi й пильно вглядався у
далеч. Часом на полудень, де он скiльки дiб уже трива╓ з обрами сiча,
часом за Днiстер, де можуть об'явитися обри, а бiльше в ту сторону свiту,
звiдки ма╓ прибути довгождана помiч. Давно неслав гiнцiв до князiв Зборка
й Острозора з повелiнням не вiдсиджуватися бiльше на обводах улицько╖
землi з такою, як у них, силою, слати добру половину ╖╖, i то негайно, в
помiч дулiбам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всi сво╖ турми
кинули в пониззя Днiстра й пруть туди так дужо, що стримати ╖х без
улицi.ко╖ та поля╖iсько╖ ратi й помишляти годi. Лиша╓ться дбати про iнше:
аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночi вервi землi тиверсько╖ -
на Черн i Дикушу.
Хто мiг передбачити, що обри - така чисельна i така невiдаюча страху
сила. ╥х знiмають iз сiдел стрiлами, кладуть у покоси мечами, а вони не
зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки i люто, гейби
знетямлеiii чи заслiпленi. Коли пускали про них поголос, лякали навалою,
гадав собi: дарма, сграх завжди мав великi очi. Тепер пересвiдчився:
лякали i лякались не без пiдстав. Анти теж не дрiбнотiлi i бу╓стю сво╓ю в
усiх землях знанi. А обрiв не страхають, бач, обри самi зугарнi настрахати
антiв як могутнiстю тiла, так i непохитнiстю серця.
Що буде i як буде? Чи висто╖ть князь Волот, пiд оруду якого вiддав двi
третини й сво╖х тисяч? Тiльки б вистояв. Чу╓те, боги, тiльки б вистояв!
Вiн, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привiдцею в сiчi.
Далекий перехiд, посiяна навалою тривога, а надто втрата Мезамiра, мужа
доньки його i мужа мислi, геть пiдкосили в ньому силу, збороли до решти й
дух. ╢дине, чим може пособити тиверському князевi, - воями, що привiв iз
собою. Визначив для них привiдцiв i розiслав по всiх усюдах: сво╖х - на
боролище, пiд Болотову руку, древлян - стерегти береги Днiстра на
пiдступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть iз пониззя в глибиннi
вервi Тиверсько╖ землi, ще iнших трима╓ при собi на той випадок, коли
антам будуть непереливки, а князi Зборко й Острозор не встигнуть прийти i
стати ╖м на помiч. Вага сiчi i клопiт про звитягу в сiчi лягли на рамена
князя Волота. Се теж тривога, i неабияка. Добре, що вiн ╓ там, у переднiх
лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тодi буде?
Князю Болоту справдi сутужно було. Та вiн не падав духом i не думав про
смерть. Тим, хто сто╖ть ближче до не╖, завжди вида╓ться, що вона
недоступно далека. Тож iншим клопотався i дбав про iнше. Знав: ось-ось ма╓
надiйти помiч з-за Днiстра, одначе не уповав на не╖, тим паче аж надто.
Прийде - тодi й уповатиме. А поки що покладався на тисячi, що ╓ пiд рукою.
Та на зугарнiсть мислi, здатно╖ стати вище тисяч - як власних, так i тих,
що в супостата. Обри нуртують он, не iнакше як лаштуються до сiчi. Ма╓
зустрiти ╖х незгiрше, пiж досi. А зустрiч небажана. Вiд тi╓╖ сiчi, що
вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. ╢дине, па що
спромоглися, пiдiбрали й передали на руки люду в найближчих весях
увiчених. Слiд би подбати ще й про живих - об'╓днати в новi, бiльш-менш
добiрнi сотнi, дати сотням привiдцiв, а всiм - час на перепочинок. Най би
вляглися пережитi страхи, прийшла до рук сила. Як i певнiсть, мiж iншим.
Лiтньо╖ ночi для того не доста. Слiд щось вдiяти, аби вiддалити сiчу на
бiльше, нiж нiч. А що? Еге, що?
Воям байдуже до всього. Хто пора╓ огира, хто лашту╓ собi мiсце для
перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князевi не до спу-упокори. Сидить
над неширокою, скаламученою переходом через не╖ i борсанням у нiй тисяч i
тисяч комонсй рiкою, iготра вiддiля╓ його табiр вiд супротивного та вiд
боролища, що лежить мiж таборами, й дошуку╓ться, що вдiяти, аби грядущий
день не став для нього i його во╖в фатальним. Послати звiдунiв, аби
проникли мiж обрiв та вивiдали, про що дбають обри, якi виношують намiри?
А чи те дасть щось? Он скiлькох слав - i все дарма, яко в бездну кануть. I
за помiччю до Добрита вдаватися не випада╓. Не такий безсилий ╓, хоч i
втратив немало. Он скiльки ╖х, во╖в тиверських, дулiбських, i ошуюю, i
одесную, i за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову.
Потрiбен лиш час, аби отямилися пiсля кривавицi та возбуяли духом i
певнiстю.
I сидить, прихилившись до дерева, дума╓ про те, i виходить над самий
берег та пригляда╓ться до повитого вже сутiнню боролища за рiкою, теж
дума╓ та дошуку╓ться бажаного. Аж поки не заiскрилось воно спасенною
iскрою в його думах: поле бранi усiяне трупом як антiв, так i обрiв; чому
б не вийти завтра i не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми;
перш нiж продовжити брань мiж живими, вiддаймо шану полеглим. Чи обри такi
вже байдужi до потятих? Чи в них нема╓ повинностi одного перед одним, як i
перед поконом предкiв: вiддай належне побратимовi, хтось, десь, колись
вiддасть його й тобi? В усiх племен се не тiльки покон - перша заповiдь,
не може бути, аби вона обходила обрiв. Бачать-бо i знають: коли не
приберуть iз боролища побратимiв, ╖м клюватимуть завтра очi дзьобатi
птахи, ╖х ╖стиме дикий звiр, топтатимуть, коли почнеться нова сiча,
комонi. А трупу он скiльки. Де схрестять мечi завтра, пiслязавтра, коли
залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.
- Отроче! - зично кличе найближчого з сторожi й просту╓ до свого
намету. - Тисяцьких до мене, i то негайно.
╥х немало при ньому. Стоять окремим табором очоленi Старком дулiби, а
серед дулiбiв не лише Старк тисяцький, вiдособленi вiд привiдцi сiчi з
обрами й тi з тиверських тисяч, що ╖х взяли пiд свою руку во╓води Власт та
Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу i
за всiма примiтив: сподiваються найгiршого.
Тож перше, що вчипив, - постарався заспоко╖ти соратникiн гiю╖х, тю стан
:iколiкати i з усiм iппiплi.
- Хто пiд до обрiв яко нарочитип? - литав i кинув допитливий позирк на
всiх i на кожного зокрема. Тисяцькi теж переглянулися.
- А треба йти нам?
Завжди упошльпошiй i неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку
спритнiсть: був перший, хто зважився запитати i тим уже заперечити
князевi.
- Домовлятимемося ж не з конюхами - з терханами, тож ма╓мо послати
такого, котрий мiг би вести рiч на рiвних.
- А чи не забагато честi для обрiв, най вони будуть навiть i терхапи? -
знову Чужкрай. - Як на мене, доста буде й сотенного. У мо╖й тисячi, до
речi, ╓ такий, що на словесах за всiх нас упора╓ться.
Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспiшав.
- Чужкрай правду рече, - скористалися князевою мовчанкою iншi тисяцькi.
- Хiба смерть Мезамiра не повелiва╓ нам: будьте обачнi, а паче всього з
обрами.
Нелегко князевi визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що
вдi╓? Таки поспiшив, таки не розмислив як слiд.
- Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й
втовкмачував сотенному, як ма╓ поводитись, ставши перед аварами, що
казати, аби домогтися вiд них згоди на тимчасове замирення.
- Багато не теревень iз ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу
до потятих. Честь во╖в i витязiв зобов'язу╓ вiддати ╖х вогню чи поховати з
належною шаною i тим воздати хвалу ╖хньому подвигу, а собi пiдготувати
поле для грядущо╖ сiчi. Що б не казали тобi, наполягай на цьому, бий по
гординi ╖хнiй саме цим.
I хотiв, i боявся вiрити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо,
з усього видпо, лаштувалися до сiчi. А тих, хто налаштувався на сiчу,
важко спинити. I все ж попробу╓. Зверта╓ться ж до них не з чим-небудь, iз
здравим умислом, i зверта╓ться не до скаженого Баяна, - до терханiв. Невже
серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за
нiкчемну примху.
Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого вiд антiв. Довго
довелося стовбичити йому укупi з супроводом неподалiк вiд табору асiйських
зайд. Нарештi покликали. I тримали там, на перотрактацiях, недовго. Коли ж
нарочитий вийшов i рушив у зворотну путь, коли зблип нарештi :i кiлисм тi
осмiхнувся сво╖ю бiлозубою усмiшкою, гупiгiу по лiшлоси: пит. Волот,
вирвав у чорнобожо╖ служницi - морашi для себе, во╖в сво╖х, ба для всi╓╖
землi ╖рояново╖ жаданi три доби i тим домiгся, чого хотiв. Ано, тим i
домiгся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир'я. Буде час i
розмислити, i перепочити, i зiбратися з силою та розставити, як пiдказують
розмисли, ту ратну силу, що ╓ i що може прибути за сi три доби в помiч вiд
схiдних антiв.
Гiнцi те й робили, що каламутили рiку та ви╖здили на пагорб за рiкою,
де став па вороному, як нiч, огирi князь Волот i доглядався до сiчi, що
лютувала та колобродила, лютуючи, i ошуюю, i одесную, i прямо перед ним.
Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без
знеможеного нелюдською втомою крику знав:
усi одного просять - помочi, i то неодмiнно╖, i то негайно. А де вiн
вiзьме ╖╖, коли усе, що мав, послав або Властовi, або Старковi, або
Чужкраю.
- Княже! Несила стояти вже. Дозволь одiйти з рештою за рiку!
- Не дозволю! - рiзко оберта╓ться на голос-волання й пришпилю╓ сво╖м
крицевим позирком того, що волав, до сiдла. Скажи Чужкраю, про те i думати
не смiйте. Хто вiдiйде за рiку, той поведе обрiв до Черна i далi.
- Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свiжi сили.
- То й що? Стинатись треба, а не поглядати за рiку. Все, з тим i скачи
до свого привiдцi. Iнший i зовсiм урива╓ терпець.
- Княже! Де ж обiцяна помiч? Старк сказав: "Коли не буде ╖╖, не
висто╖мо. Обрiв удвiчi бiльше, нiж нас".
- Скажи Старковi: вони па чужiй землi, а ми на сво╖й. У пас кожен ма╓
стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чу╓ вже себе мертвим.
Гiпець кривиться, гейби вiд недостиглих кислиць, i знову до князя:
- Що ж сказати тисяцькому про помiч?
- Скажи, коли буде, баритись пе етапу, одразу пришлю. А поки що
уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять i ждуть пореято╖ в
супостата змоги жони i дiти. Берiть на карб i черпайте звiдтам усе, чого
не доста╓ вам, аби вистояти.
Князь круто одверта╓ться вiд гiпця й сердито спльову╓ солоний присмак
поту, що потрапля╓ на уста. Гiрко чути, а усвiдомлювати й поготiв. Чужкрай
i Старк просять помочi. Чого ж- тодi сiюдiнатпсн пiд усiх iшпiгх? Иатопi
лiтами и досвiдом подводи, мужi, що били ромо й улицi перемудрити самих
роме╖в, не втямлять: князь ни десь там вiн усе бачить i давно прислав би
жадану помiч коли б мав. Так справдi сутужно чи перепудилися в сутяжi i
втратили глузд? ╢динпi╖ Власт стина╓ться мовчки й це нарiкав на обмаль
дружинникiв, хоча йому також не солодко. Баяновi терхани примiтили: у
Власта добiрна дружина - й кинули супроти нього сво╖ добiрнi турми. Не так
багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба нi, не менше, коли не бiльше.
Дружинники Властовi не такi уязвимi як ополченцi Старка та Чужкрая - он у
чому заковика. Ба як нещадно й вiдчутно разять обрiв i як вмiло вислизають
iз розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко
крилатi змi╖ носяться по полю. Налетiли, збили кинутi супроти них турми -
i пiшли потоптом, так навально i дужо, що й мужнiй вiдчува╓ острах у тiлi
i змушений стенутися. Були б усi такi навченi та вправнi, далебi, не пiшли
б iз Днiстра i не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося
i чому сталося? Он як мiцно та певно стояли там, якi надi╖ покладали саме
на Днiстер, рiку швидкоплинну i предоста широку. Через тоту певнiсть свою
i Ближицi сказав: iз Тiри анi кроку. Як би не склалося i що б там не було
стiй у нiй, борони ╖╖ до останнього. Вiн i стояв, до сього часу певно,
сто╖ть. А всi iншi вiдiйшли, бач, вiд Дпiстра, зму-' шенi були вiдiйти i
вiд Дунаю. На лихо, обидвi доньки в Тiрi. Злата, яко жопа при мужевi,
Милана, яко гостя Златина. Подалася пiд таке безлiття та й засiла па сво╓
безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати ╖х морем на Дунай, а
Дуна╓м - у глибиннi вервi чи що кудись. А коли пi?
Пробi, що се, знову гiпець вiд Чужкрая? . - Княже! - добувся врештi до
нього дружинник i ви. валився, знеможепий ранами, iз сiдла. - Бiда, кпяже.
ЧужКрая потято. Сотеннi питають, хто очолить рештки що лишилися з його
тисячi?
Волот оберта╓ться, мас намiр крикнути на повi╖ии голос: "Всi, хто с при
менi, в мечi!" - та помiча╓ нараз. Рiдколiссям, що пiдступало з полупочi
до пагорба, правляться комонники i помалiiм числом. Не встига╓
ро'згле'iiТи, хто такi, як котрийсь iз зiркiших чи тих, що помiтили
комонникiв ранiш, зично, ба радiсно звiдомляе свого княз i всiх, хто був
прi князi:
- Дулiби! Гляньте, братiв, дулiби. Помiч iдо! Волот розверта╓ Вороiюго,
видимо, хоче помчати назустрiч рятiвнiй помочi вiд Добрита, та не встига╓,
а може, й передуму╓ вчасно: до нього мчав уже на бiлому й бистрому, гсйби
вiтер, огирi привiдця дулiбiв.
- Княже! - спинився неподалiк. - Тисяцький Келагаст i його тисяча до
тво╖х послуг.
- Тисяча? Се правда, молодче?
- Ано. Князь Добрит сказав: вiд серця вiдрива╓, а таки шле.
Волот неспроможний здолати радiсть, що забуяла в серцi:
приострожу╓ Вороного й пiд'╖здить до посланця вiд дулiбiв, обiйма╓ його
й рече розчулено:
- Спаси бiг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як
со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники тво╖ готови до сiчi!
- А то ж як. Затим i правилися сюди.
- Тодi розгортай лавою й дiли свою тисячу надво╓. П'ять сотень вiзьму я
й стану в помiч ось сим, найближчим, з рештою пiдеш ти на виручку во╓водi
сво╓му Старку.
I закипiла сiча, лютiша прежньо╖, i озлобилися серця тих, що зiйшлися в
сiчi, ще видимiше, нiж озлоблялися досi. Хтось вкладав гнiв свiй i злобу
свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачнiсть,
аби такий же удар не опустився на нього, тому сопiв лиш та розглядався,
вiдсапуючись; у когось стачало ╖х - i гнiву, i злоби, i сили - ще й на
погрози та прокльони.
- Се вам за Брайка! - казав той, що втратив тiлько-по побратима.
- Се за тисяцького Чужкрая! - пояснював iнший, да так зично, що на його
голос оглядався котрийсь iз обринiв i або сторонився, бачачи, як пада╓
потятий сородич, або ж подвоював гнiв свiй i йшов на анта з оголеною
крицею i з оголеною бу╓стю, що не страхалася й крицi. - А се за себе, -
зустрiчав його той же ант ударом пiд серце, - на той випадок, коли поляжу,
а вiдплатити не буде кому.
Лише Келагаст був послiдовний - кожен удар свiй присмачував одним i тим
же:
- Се вам, степовi татi, за Мезамiра. I се за Мезамiра. I се. Присягаюся
гнiвом Перуна, бога добра i бога кривавицi: доки житиму, доти й
помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.
Вiн не вперше стина╓ться з обрами. Тодi ще, як поверпупсц пiд лих iл
тiлом Мрлпмiра та стан пород к'пялем Добритом, сказав Добритовi: "Пошли
туди, до можу втопити гнiв свiй i ненависть свою в кровi асiйськiй". Князь
вiдмовляв, казав, негоже кидатися в сiчу з безумом гнiву в серцi, ма╓ дати
йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався
непохитним. I на Днiстер пiшов, i на Днiстрi таку засаду й таку погибель
влаштував обрам, котрi йшли супроти нього, що Добритовi годi було лякатися
за Келагаста та сумнiватися в його нерозважностi. Коли прибула з землi
Дулiбсько╖ рать ополченська, а мужiв, котрi очолили б ╖╖, виявилось не
густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелiв сотнику бути
тисяцьким. То не бiда, що вiн аж надто молод. Зате руку ма╓ мiцну i одваги
не браку╓ в серцi. "Комонники з люду дулiбського не рiвня тво╖м
Дружинникам, - зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, - та ти не
вважай на те. Най вчаться в них i прагнуть бути врiвнi з ними, коли землю
нашу i люд наш постигло безлiття".
Келагаст не забував того напучення анi тодi, як вишколював та
злютовував тисячу, анi пiзнiше, як водив ╖╖ в сiчу. Упова╓ на нього, як i
на свiй вишкiл, i зараз.
- Анти, берiм гору! - кричав на повний голос i приострожував огира,
старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привiдцi.
I крик той не лишався голосом волаючого в пустелi. Во╖ чули в собi не
знати яку силу, пiдносили ратну бу╓сть нестямнi й заслiпленi, налiтали на
обрiв бурею i, уподiбн'юю-чись бурi, зносили ╖х iз сво╓╖ путi.
- Гора! Гора!
Клич той, бу╓сть ту чув позад себе й князь Волот. I не лише з уст
сотень, що привiв i передав пiд його руку Калагаст. Перли на обрiв,
закликали брати гору над обрами порiдiлi сотнi тиверпiв. Бо певнi були:
тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.
- Княже! - настиг його в сiчi й став поруч котрийсь й отрокiв. - Вийди
на час iз лави, маю сказати щось.
- Кажи тут.
- Негоже тут. Передай комусь iз сотенних рать тебе там, - показав
пазад, - тра!
- Чи╖ се вигадки? Хто може вказувати привiдцi де iому бути?
Стримав все ж огира ╖╖ крикнув першому, що пiдвернувся, сотнику: "Будь
за мене", - й знову до отрока!
- Чому - там? Хто велiв так?
- Син твiй, Богдапко.
- Що?!
- Кажу, син твiй. Привiв рать свою в помiч нам. Викичами iменують себе.
Не слухав далi. Розвернув Вороного и погнав назустрiч комонникам, котрi
- бачив уже - ви╖здили та и ви╖здили з лiсу.
Так аж надто радiв чи примножував радiсть i бентегою - сам не вiдав.
╢дине, в чому був певен, - на нього ждуть. А втiм, ждуть не всi. З-помiж
комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився
один i погнав свого огира на зближення з князем i з тими, що були при
князi.
- Отче!
- Сину!
Не далi як за стрельбище стояв мiж очманiлих вiд кровi мужiв огнеликий
витвiр Злоби i Тьми - Чорнобог i турив кожного не баритися, спiшити на
кривавий пир та втолювати жагу свою напо╓м мсти; коли не поруч, то майже
поруч iржали, оповiщаючи свiт про безумство людське, коменi, викрешувались
усеспопеляючi iскри i не тiльки ударом крпцi о крпцот - глгжл о слово,
ruinv о i-пiп иоii.i вистi о ненавистт,; там, у вiтрi пристрастей, лилася
кров торжествувала злоба, прощалося з земним i цiпенiло перед невiдомiстю
потойбiчного життя людське. А тут па ближнiй околi╖ боролища, пай i
нехотя, все ж упокорено влягплася тиша i брало гору iнше царство -
Бiлобога та його доброзичливо╖ допi Лади. Це вони, боги Добра i Злагоди
встигли осiнити князiв сво╓ю миротворною тiнню й нагадати ╖м, що
перебувають па непiдвладнiй Чорттобожим дiянням полянi, що тут вiльно
забути про повиннiсть - бути У вирi кривавицi, як вiльно й пригадати, що
один ╓ сином сво╓му вiтцевi, а другий - вiтцем синовi. А вже як пригадали,
не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила ╖х ще в день
зачатiя Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя ╖хнього Бiлобог.
Обiймались 'розчулено й розточали жалi па безлiття, котрому дозволено було
розлучити ╖х; воздавали хвалу благословеннiй у божих дiяннях митi, котра
звела докупи, i знову обiймалися.
- Боги свiтлi та боги яснi! - перший опам'ятався й подав голос князь
Волот. - Стiльки лiт не бачитись. Як же ти iни^иi там, сину мiй, у чужiшi?
Чому iмену╓ш так себе i люд свiй - втiкичi?
- Про се потiм, отче, як зiйдемося по сiчi. Кажи, куди i супроти кого
вести ╖х, мо╖х втiкичiв?
Волот не зводив iз нього замилуваних очей. Он який муж i який князь
вирiс iз побореного свого часу немiччю Богданка.
- Там i без нас упораються вже. А втiм, скiльки ма╓ш нри собi мужiв,
князю втiкичiв?
- Три тисячi.
- Ов!
- А ще князi Острозор та Зборко ведуть сво╖х. У них набагато бiльше
во╖в, нiж у мене, тому й запiзнюються.
- Тодi оце i е вона, наша переята в обрiв змога. Бери двi тисячi й
скачи туди - показав ошуюю, - до во╓води Власта. Решту комонникiв тво╖х
поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цiм боролищi здола╓мо обрiв, а й
па майбутн╓ закаляемо ╖м ходити в нашу землю.
XXV
Таким Баяна, далебi, й не бачили ще. Сидiв па звичнiм для привiдцi
мiсцi в наметi темний i грiзний, мовби обтяжена перунами хмара. I очi
примружив так, нiби цiлився на когось, i голову вбирав та й вбирав у
плечi. Ось-ось, здавалося, вiдштовхнеться й кинеться на першого-лiпшого з
радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло i не випустить уже, доки не
побачить виваленого в знемозi язика. Хай береже Небо вiд такого гнiву.
Було б лiпше не належати до його радних i не бути тут цi╓╖ нещасливо╖
митi. А так, то було б найлiпше.
- Турми, що ходили сьогоднi на антiв, тут? - почули нарештi його голос.
- Тут, Ясноликий.
- Тер хани, що були привiдцями в тих турмах, також тут?
- Окрiм тих, достойний повелителю, котрi упали смертю хоробрих.
- Хоробрих у мене нема╓! - гримнув дужим, тим, що гне до землi,
голосом. - Хоробрi вмирають на путi до слави, а iiе тако╖, як ця, ганьби.
Пiдвiвся, рвiйний, i повелiв тим, кого це стосувалося:
- Коня менi!
Конюхи не барилися, та й каган не зволiкав. Вихопився па високого,
певгамовпото, як i сам, огира й постав перед турмамiт псупокорепо
ллопамiрепии, ще лтотiттпiй нiж там, у наметi, lie зупинявся надовго.
Здибив свого Бiлогривка перед одною з турм - i подався далi, здибив перед
другою - i знову подався. Схоже, нiби вишукував когось i, не знаходячи,
пасiював.
- Ви не достойнi носити iм'я предкiв сво╖х, - вгомонив нарештi огира й
став там, звiдки усiм був би видимий, всiма почутий. - Зганьбили те iм'я,
а вiдтак себе, роди сво╖, i за законами племенi заслугову╓те найвищо╖ кари
- вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всi стенулися й оступились
перед антами, побiгли з боролища. В ратнiм подвигу, як i в ратнiй ганьбi,
е привiдцi. Вкажiть менi на них - i я звiльню всiх iнших вiд ганебного
iменi вiдступникiв i страхопудiв, поверну кожному, хто очиститься, право
називатися витязем i аваром.
Турми нiмували, i доволi довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати
голову в плечi, ось-ось, здавалося, втратить терпець i завола╓: "Геть з
очей мо╖х!" Та тi╓╖ митi десь там, у глибинi, зачулися спершу обуренi
голоси, далi - гомiн, ще далi - суперечка-нарiкання, ба справжня
ворохобня.
Баян вiдчув себе вдоволеним i не поспiшав втручатися. Коли так, вiн
може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпiння, зда╓ться, не
треба: турми клекочуть уже гнiвом, викидають та й викидають iз лав сво╖х
тих, що завинили.
- Скарай ╖х, Ясноликий! - вимагали. - Це тi, що побiгли з боролища. Це
╖хнiй страх став ганьбою для всiх.
Тi, кого виштовхували, уперто не пiддавалися, силились повернутися
назад й сховатися у юрмиську людському. Та марнi були вони, ╖хнi зусилля.
Хто схова╓, стане на помiч, коли в кожного серце усе ще вiдсиджу╓ться в
п'ятах, а думка поспiша╓ втiшитись i огляда╓ться тiшачись: чи то ж правда,
що всiх iнших залишать у супоко╖, що цими жертвами й вiдкупляться вiд
бiди?
Усiх ╖х, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так i
багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних i запитав, яким
буде присуд: хай страхопуди й вiдступники беруть роди сво╖ та йдуть iз
ними, куди бачать, чи раднi мають намiр покарати ╖х в iнший спосiб, - тi
по вагалися вже i не нiмували, як досi.
- Пощо карати роди? - сказали. - Чи роди виннi, що цi страхопуди ввели
╖х у сором i ганьбу? Будь справедливiй, о достойний iз достойних, скарай
липi вiдступникiв, i скарай найлютiшою карою - смертю.
- А так, скарай лиш тих, що завинили! - вимагали й турми.
По один i по другий бiк вiд Баянового намету i на деякiй вiдсталi вiд
нього стояли пiдвладнi липi волi кагана комонники. Стояли й пильно стежили
за повелителем сво╖м, а зачувши присуд радних, пiдiбрали поводи,
вiдв'язали притороченi до сiдел аркани. I не даремно. Каган обернувся до
одних, обернувся до других i повелiв виконувати волю бiльшостi. Комонники
рвонули з копита i, пiдохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення
чи торжества, бурею налетiли на приречених, вправно зашторгнули на ╖хнiх
шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.
Усе те сталося на диво швидко. Коли карателi зникли, & перед
турмами вляглася тиша, не кожен повiрив, що вирок викопано вже, i занiмiв,
очiкуючи гiршого.
- Слава Баяну! - знайшовся котрийсь iз переднiх i розрядив гнiтючу
нiмотнiсть вiтанням. - Слава непереможному кагановi аварiв!
- Слава!!! Слава!!!
Комонники зняли до неба мечi i тим присягалися Небом у довiчнiй
вiрностi сво╓му кагановi, кричали, ширячi темнi роти, здравицю - i тим теж
засвiдчували: вони з каганом i ладнi на все заради кагана. Хай скаже, на
кого йти - i пiдуть, хай повелить умерти - i вмруть, не посоромивши iменi
свого, родiв сво╖х, тим паче iменi повелителя.
- Слава й хвала тобi, мудрий привiдцю! Слава й хвала! - горланили, а
надто найближчi - терхани.
I Баян сприйняв ╖хню хвалу як належне, поцiнував щирiсть, з якою
виголошувалась вона, а вже потiм i сам розщедрився.
- Авари! - пiдняв над головою меча, вимагаючи тишi. - Коли вже ми
зiйшлися купно, та порозумiлися, та стали знову такими, як були - вiрнi
собi i певнi себе, одкрию серце вам, витязi мо╖, i тим одкриюсь весь, як
╓. Не затим вiв вас на антiв, аби ви настрахали ╖х силою нашою, заволодiли
всi╓ю, що ╓ там, живнiстю i утвердились в Аптi╖, яко новi володарi землi.
Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про не╖ оповiдають
тi, хто бачив ╖╖ всього лиш одпим оком. Iншi помисли володiли мною, коли
йшов на антiв, отож i путь уготував вам iншу. Доки ви стиналися з ними,
сли мо╖ побували в iмператора вiзантiйського й повернулися вiд нього з
щасливо╖ для лсiх пас ясию: iмперiя двi: нам з;а Дунаем лiпшi, нiж у
аитiл, оглiлнi дозвiл исслшiвся них зилiлях.
I знову гримiли околi╖ вiд здравиць, що ╖х виголошували аварськi турми
сво╓му привiдцi - Баяновi. Тож i Баян змушений був удруге пiднести меча,
благаючи, аби вислухали його до кiнця.
- Я не все сказав вам, витязi мо╖. Iмператор не просто запрошу╓ пас
оселитися по той бiк Дунаю, на плодоносних землях Скiфi╖ та Мiзi╖, вiн
ставить нас мiж собою i антами и волi╓, аби були другою Довгою стiною мiж
iмперi╓ю та слов'янами. За се, - Баян перевiв дух, а поки переводив, ще
раз окинув зором турми... - За се iмператор Вiзантi╖ бере на себе
повиннiсть iiлатпти нам щолiта по вiсiмдесят тисяч золотих римських солiд.
Авари торжествували. Тепер уже не лише мочi пiдносили над собою,
злiтали до пеба волохатi шапки, гримiло тисячоголосе "згода", "слава",
"хвала", i так дужо, що навiть крнцово непохитний перед воями Баян
подобрiшав серцем i виказав щось на зразок розчуленостi.
- Тож i велю! - каган знову пiднiс меча й закликав до тишi. - Тож i
велю вам, сородичi мо╖ й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто полiг на цiй
землi i заслугову╓ шани, та й гострiть мечi, набирайтеся спаги i сили, аби
поквитатися з аптами за потятих. Пiдемо звiдси не ранiш, як поквита╓мося
та лишимо належну пам'ять по собi. Землю ж, Що вiдторгнули ви у антiв, не
полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо ╖╖ соузникам нашим у намiрах
соузних - кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землi
Антськiй. Настануть лiпшi часи, ми ще повернемося сюди i запита╓мо в
антiв: як смiлi╖ противитися нам, аварам?
XXVI
Так i мислив собi Баян чи щось примусило його одмiiнiтi╖ виколисанi
ранiш помисли, локвитання з антами тривало до само╖ зими, стало брем'ям
для антiв i iiа всю зиму. Пап i не було великих сiч iз обрами, та були
спроби нав'язати сiчу, проникнути в глибини Тивирсько╖ та Улицько╖ землi й
пограбувати люднiсть. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводiв
не лише тиверцiв та уличiв, а ii дулiбiв i купно з ними росичiв та
втiкичiв. Лiпше на передлiттi, i то коли почала спадати в Дуна╖ вода,
принесли звiдтам жаданi вiстi: обрi╖ лаштуються до поропрагiи.
Усi полигшено зiтхнули, а князьь Волот i поготiв. Ратнi тривогi,
туринти про зимiвлю в Тиверськiй землi неимолирно велико╖ сили комонних
лягли передусiм па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпiлн геть усi княжi
житницi та скотницi, спорожнiли й людсьi;. Бо сутужiю було з живнiстю для
во╖в, а iде сутужнiш iз оброком для комоней. Змушений був забирати все, що
було в поселян, посилати валки залубнiв у сусiдцi землi. На лихо и князь
Добрит занемiг. Взимку лиш скаржився на задуху та болi в серцi, а з
настанням тепла i зовсiм злiг. Було б знаття, що немiч так надiйно обсяде
його, ще по великому снiгу вiдвiз би до Волипа в залубнях. Нинi про то й
помишляти годi. Он скiлькох лiчцiв та баянiв привозив до князя
Дулiбського, а жоден не поставив його на ноги. Останнiй був вiдвертiший за
всiх: "Готуйся, каяже, до найгiршого", - сказав Волотовi, коли залишились
па самотi, i, зда╓ться, сказав правду.
Аби бодай чимось потiшити слабого, зайшов i повiдав про обрiв.
- Свiтлий день наста╓ для нас, княже: обри полишають нашу землю,
переправляються за Дунай.
Слабий довго вiдмовчувався, схоже, нiби й не чув, що йому кажуть. Аж
там десь, перегодом, зiбрався па силi й вирiк кiлька слiв.
- Слава богам. Хоч сим буду втiшений.
Волот не одразу пiшов вiд нього. Хотiлось запевнити слабого: ще одужа╓
вiн. Та не допомiг сво╖м хотiнням. На третiй день по тiй розмовi-баяпню
помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Болота, деяких
мужiв сво╖х i попросив, аби тiло його перепровадили в прелiпий город над
Бугом Волшi - туди, де кревнi його i де можлива пам'ять про нього.
Тепер тверський князь i сим ма╓ клопотатися. А клопотiв за тако╖ оказi╖
по браку╓. I те тра, i друге тра, i десяте знов тра.
- Княже, - оповiща╓ котрийсь iз вогнища. - Небiжчика обмили вже,
цапах╖шш пахощами, одягли. До велиш покласти?
- У гридницi. Там прощатимуться з пiнi та вiддаватимуть шану iiо╖, вся
люднiсть тиверська.
Хотiн було iтi, та нагледiв сина й зпоiiу спипинся.
- Княже Богдагну,- - покликав. - Данiю хочу бачити тебе.
- Я до ваших послуг, отче.
- Ходiм, маю щось сказатп. Я надовго" вiдлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
- Нi. Куди i пощо?
- Мушу супроводжувати тiло князя Добрита до Волина й на тризнi побути.
Помер вiн, пiклуючись про благо землi нашо╖, покон i честь велять вiддати
йому достойну шану.
- Усе то так...
- Я теж кажу: то повиннiсть iз повинностей. Вiдкладати ╖╖ це можна апi
на день. А обри не переправилися ще, вiд иих всього можна ждати. I
кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось ма╓ наглядати за ними.
Ти син мiй, тобi й бути в мою вiдсутнiсть привiдцею ратi, що ╓ ницi в
Тиверськiй землi.
- А князi Зборко, Острозор?
- Вони, як i ратi ╖хнi, лишаються пiд тво╓ю рукою. Лише дулiби пiдуть у
свою землю, справлятимуть жалобу по князевi.
Богдапковi i втiшно було чути те, i нiяково водночас.
- А що ж буде з Миланою та Златою, отче? - заговорив про iнше. - Так i
полишимо ╖х у чужкра╖?
- Як то - полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю.
Одначе дбатимемо про те це зараз, тодi вже, як уляжеться розбрат iз обрами
та буде певнiсть, що можна податися па пошуки.
- I хто подасться?
- Повернусь - подума╓мо. А втiм, матимеш час, то й зараз думай.
Думати справдi було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаii не
лiгше князя Добрита, вона уготувала обом ╖м, i вiтцевi, i сиповi, ще одну
осмуту: тодi, як погнали в пониззя обрiв та визволили взятий ними полой,
довiдалися вiд недавнiх бранцiв, що обом ╖хнiм зятям пе судилося вже
типити всiх апi сво╓ю ратною спроможнiстю анi молодечими норонамп,
та╖.чiмн пам'ятними в родi. Блiiжпка Тiру, а Кушта Холлюгою занадто довго
боронили: вiд комонникiв Баяна, немало наклали ╖х пiд стiнами ii за те оба
були жиро i око покаранi, Зраненого ii знекронлеiюго Ближпку кнпу.iиi в
палаючу .'юдiю ii пустили па иоду, а I╖уппу надiли на сулпцi да так i
лишили конати. Про Милану я; та Злату бранцi одне зиаiоп.: Блнжi╖ка
посадив ╖х перед тiш, як наиттвся на опрочi, у подiю ╖╖ послав з вiрними
людьми до Дунаю. Малi╖ бути у мирному тодi Холмокiродi, а до Холмолорода
прибули. Ходить пересуд, нiби подiю ╖хню пересходiв.пiром╖. Коли се
справдi так, ╓ вони бранцi пе аварськi - ромейськi. А то теж по вслиi
нiх;". Ми ╖хали хтось пливити, доки iю продали па торгах. Хто ж, справдi,
по╖ло? Вiтець? Не тоii вiк у нього, щоб ╖здити. Коли не вiдшука╓ться
розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданковi,
правитись. Тро╓ ╖х лишилося пiсля смертi матерi Малки, вiн - найстарiшiй.
Бабця Доброгпiва казала свого часу: на свiтi пемае солодшо╖ ╓дностi, анiж
сердечна ╓днiсть, а з усiх сердечних наймiцнiша кревна. Не личить йому, що
був темний, мав он яку ласку вiд сестер, забувати тепер, що вони в бiдi.
Ось тiльки куди подасться, де i в кого шукатиме? Добре, як роме╖,
довiдавшись, чи╖ перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князiвен
вiзьмуть бiльше, анiж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б
так бути. Роме╖ ╓ роме╖, у них виторг завжди на прицiлi. Та й Злата та
Милана не полiнуються пiдказати: вiзьмiть когось iз челядi нашо╖ i пошлiть
до князя тиверського; вiн не зобидить вас викупом. Може, вiтець саме це
мав на оцi, коли казав: повернусь - подума╓мо? Далебi, що так.
Блукаючи в Чернi та поза Черном, бiльше сумуючи, анiж тiшачись
зустрiччю iз свiдками отрочих лiт (чого - сам не вiдав), натрапив якось на
мачуху. Була надмiру потривожена i не до лиця княгинi спiшна. А ще
свiтилася в тiй тривозi сво╖й таким до наготи видимим свiтлом
прихильностi, кревно╖ ╓дностi з ним, що не вiдгукнутися па ╖╖ прихильнiсть
годi було й помишляти. Чув, скинувся серцем i прискорив ходу, бо встиг
подумати, зближаючись: даремно вiн холодно ставиться до мачухи; видять
боги, вона не така вже й чужа йому.
- Бiда, Богданку, - не сказала - видихнула з себе. - Прибув iз обводiр
гiнець, тривожну вiсть принiс: кутригури iдуть на нас.
- Обри чи таки кутригури?
- Сказав, кутригури.
Сам угомонився i мачуху визнав за потрiбне угомонити.
- Коли так, - мовив i поклав свою заспокiйливу десницю па ╖╖ плече, -
коли тiльки кутригури, то це ще невелика бiда, матiнко Миловидо. Нас тут
он скiльки, вгомонимо ╖х i вiдкинемо геть.
- Князь-вiтець сказав, аби звернулася передусiм до тебе, коли що.
- Спаси бiг i князя, i вас, гожа господине. Iдiть до дiтей та будьте з
дiтьми. Я сам оповiщу про все, що гряде на нас, i во╓воду, i князiв.
Стояли на пригiрку всi три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную
вiд нього i дещо позаду, Зборко ошуюю i теж позаду. Усi на рослих,
вiгулянних на дозвiллi огирах, прi повнiй бронi i ратнiх обладунках.
- Що кажуть тi, кого посплали на звiди? - порушив тишу Острозор.
- Все те ж, - Богдапко йому. - Обрiв серед виставлених супроти пас
i:омоiiпiii;iв помас.
- Тут, при Завергаповi, нема╓. А далi?
- Далi теж. Люди пашi ходили до Дунаю. Окрiм кутригурiв, нiкого не
подибували.
- Боюсь, що ее пе так.
- Чому не так?
- Що вiн собi мислить тодi, Заверган? Не вiда╓, яка у нас сила, чи
втратив усякий глузд?
- Дуже можливо, що й не вiда╓, - вiдповiв за Богданка князь Зборко. -
Звiдуни його могли нагледiти, як iшли з Тиверi тисячi дулiбiв, i датн
неправдивi звiди: усi iншi апти, мовляв, пiшли в сво╖ землi; лишились
тиверцi, а тиверцi он як порiдiли пiсля сiчi з обрами.
- Дiла-а, - зiтхнув Острозор. - Не станемо ж ми виставляти перед ним
усiх, хто ╓ в лiсi i хто прихований за лiсом. Дивись i збагни, мовляв, па
кого знiма╓ш руку. Негоже то.
- Чому негоже?
- Доки не зна╓мо справжнiх умислiв Завергапа, не варто виказувати себе
такими, як ╓.
Вiдали б князi антськi, якi вони, Завергаповi умисли, не вагалися б. I
впiiшли б всi╓ю раттю, i нарочитих послали б та сказали: "Нощо пасiю╓ш,
хане? Перед тобою не лише тиверцi - втiкичi, росичi, уличi. Чи тобi
помишляти про звитягу над такою силою? Пролл╓ш рiки кровi i дарма". Бо хан
Завергап вагався-таки: iти на антiв чи не йти, довершувати те, що
започаткували з безуму жадiбнi до чужого кметi, а чи вийти й сказати
антам: "Плачу за ╖хнiй безум i татьбу вражду i тим засвiдчую покору". Апо,
вiн був такий непевний у намiрах сво╖х, що доста було кинутi╖ на шальку
сумнiвiв один-╓диний резон, як сумнiви взяли б гору над намiрами й поклали
б край затiяному. Бо не з власно╖ волi збира╓ кутригурськi тисячi i ма╓
намiр потручати ними антiв. Каган аварський висить на його ши╖. Мало ,
йому того, що оп скiльки по╖в полягло у походах супроти Iантiв, велить
сiсти тепер мiж ним та антами й бути його твердю на Антськiй -землi. А як
будеш нею, аварською твердю, коли то╖ твердi як у зайця хвоста? Мусить
слухатись i друго╖ ради-повелiння: "Скористайся тим, що князi антськi
пiшли восвоясi, а тверськi лави оп як порiдiли, сгримуючи нашi турми,
iвидкинь.. антiв за Бонтерiку. Без цього важко буде усидiти тобiна Дуна╖.
Було чому дивуватися, слухаючи таке, i Завертай поривався перечити: не
варто ламати щойно укладений ряд; кутригурськi лави не менше порiдiли, нiж
тверськi, ╖м i без цього походу незатишно буде при Дуна╖, - та згадав,
кому збира╓ться перечити, i змирився.
- Коритимусь, - поклав собi, - доки Баян поблизу. Пiде за Дунай, iпше
вчиню. Матиму розв'язанi руки, а з роз.в'язаними руками знайду собi раду.
Може, замирю з антамп i заприятелюю замиривши, а може, й зовсiм залишу ╖м
землю при Дуна╖, подамся на Онгул, сяду, де сидiв, та й плюну звiдтам па
Баяна. Теж вiдшукався содруг i соузник. Цi╖ кутригури забули, в яку ганьбу
увiв ╖х, якого урону завдав пiдступнiстю сво╓ю i скiльки кровi пролито
через тоту пiдступнiсть.
Присяйбiг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пiшов опiсля по
Тнверськiй землi, побачив, якi соковитi трави на просторих галявах
Придупав'я, i знову завагався.
"А може, Баян дiло каже? Земля по Опгулу нiкуди вiд мене не втече. I
вiд мо╖х родiв теж. Як випасали, так i випасатимуть там табуни комоней,
отари овець, череди корiв. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим
паче в спечнi лiта, коли на Онгулi вигора╓ трава, мiлiють рiки, висихають
i без того ненадiйнi озера-поди, а вiвцi збираються докупи й задихаються
купно, а корови ходять у пошуках поживи i не знаходять ╖╖. Чим не
порятунок тодi багате на соковитi трави Подунав'я? А сам Дупай, а риба в
Дуна╖?"
О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся i скажеш: доста?
Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмiльний. Щойно казав: сам знайду
собi раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись iнших, та що iнших
- недруга свого i супостата.
"А коли так треба? - шука╓ виправдання. - Чи я один такий? Чи всi, що
довкола мене, iншi? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Апо, хай
розглянуться та приглянуться!.."
I не став сумнiватися вже, полинув мпслiю шукати виправдання. Мав один
з другим спiйману в рiчцi, па поду, у морi рибу й почував себе неабияк
вдоволеним, осмiхався й казав: "Я ситий". I сьогоднi, i завтра, i позавтра
так. А нагледiв опiсля, що десь хтось мас бiльше - i розширив очi: "Ти
ба!" Приручив один з другим козу, затим - коня, корову, уситився набилом,
замав домашне м'ясо - i востожертвував, а впсторжествувавнiи, кинув тi псi
око i╖: "Ого-го-го-го-го-о!!! Я - цар земний, мо╖й волi скорилася твар - i
одна, i друга, i десята. Хто ╓ мудрiший за мене i щасливiший?" А
розглянувся той щасливий та побачив: у тогось бiльше ╖х - i кiз, i корiв,
i комопрiг, вибалушпи з дива очi i засу╓тився: "Як же це? Чому це? Де
добути, аби мати стiльки ж, i то - негайно?" Були часи, коли усi ходили,
прикритi шкурою, спали па шкурi й нiжилися бiля жони сво╓╖, прикритi тiсю
ж шкурою. А нагледiли, що хтось поставив намста з шкур, затамували вiддих
i заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й лiпший. I мали. Не лише
для себе, а й для дiтей сво╖х, для всього роду. Ось тiльки вдовольнити
себе так i не змогли. Анi тодi, анi пiзнiше. Бо чого, справдi, ма╓ бути
вдоволена людина i чому вiн, хан Заверган, яко один iз людей, ма╓ лишатися
вдоволений тим, що ма╓ на Онгулi, коли бачить i зна╓: у обрiв лiпше, нiж у
кутригурiв, у антiв лiпше, нiж у обрiв, у роме╖в лiпше, нiж у всiх? Чи то
до лиця привiдцi племенi цуратися лiпшого й вагатися перед можливiстю мати
лiпше?
- Кутригури! - звiвся в стременах i руку високо пiднiс, аби побачили
його i чули, що скаже перед сiчею. - Усi ви волiли свого часу пiти за
Дунай, сiсти на плодоносних землях Скiфi╖ чи й Мiзi╖. I пiшли б, i сiли б
там, коли б не зрадливi утигури. В найщасливiшу мить злету сили
кутригурсько╖ сплюндрували вони землю пашу i тим знесилили пас, ввели в
ганьбу й накинули пiдневiльнi шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так,
що ми оiiишiлисьтаки при Дуна╖ i яко володарi цих пасовиськ, озер i рiчок.
Соузники нашi, обрп, пiшли за Дупай i сiли за широким Дуна╓м, а вiдтяту в
антiв, землю уступили нам у довiчне i неподiльне володiння. Видiли, яка
вона, придунайська земля? Втямили, що це i с те, чого ми шукали?
- А так! - дружно вiдгукнулися тисячi.
- То втямте i iпше: аби всидiти тут i мати вольготпiсть замiсть
тiсноти, мусимо пiти на знесилених у сiчах антiв i вiдкинути ╖х за
Богепь-рiку. З памп, сородi╖чi мо╖, Та╖╖га i об|)ii також!
Перший оголив меча, приострожив огi╖ра i, розвертаючись, покликав
сородпчiв сво╖х па подвиг i славу. Чув: воин йдуть за ним, i йдуть
потужно, всi╓ю, що с пiд його рукою, сiiлою. Переймався вiдчуттям тi╓╖
спли, бусстiо огира, що шаленiв пiд ним, а ока не спускав iз антiв.
Бачив-бо: воiiл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться i вломлятся в
iхнi лави. Привицi стали вже на чоли тiсяч, зняли, як i вiн, мечi, кличуть
мужiв сво╖х, всю рать iти вперед - лава на лаву, тнсячiа на тисячу.
Силi надавалася сила. Дуднiла бита копитами земля, дуднiло iiебо,
переймаючись тривогами землi, свистiв повз вуха потривожоти, i лиш серця
людськi, малi й беззахиснi, нiмiли вiд того дуднiння в грудях. Викинув
кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на всю
кiнську пору. Страх перед неминучим став повелiнням неминучого, а воля
привiдцi - волею всiх. ╢дине, що було свого ще в кожному i пульсувало в
тiм'╖ кожного - мисль: як буде i що буде, коли зiйдуться з супостатом i
вдарять сулицями о щити, а мечами о мечi?
Не мiг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами i
добре видiв: попереду антських лав пре на буйногривiм огирi витязь iз
ялiвцем на шоломi. Князi,. Невже той самий, з яким так втiшно бесiдував
колись про переправу через Дунай? Iде прямiсiнько на нього, Завергана.
Якою ж нинi буде ╖хня бесiда i чим завершиться? Як i тодi, сердечною
згодою чи, може...
Коли постали однi╖ перед одним i нацiлились один на одного сулицями,
Завергап побачив i збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вiв
iз ним перетрактацi╖. Схожий на Волота, а все ж не Волот.
"Син" - майнула мисль i, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце
схитнуло руку: тi╓╖ ж митi почув разючий удар пiд груди, там, де був щит i
була сподiванка па надiйне прикриття.
- Як же цс? Чому це? - питався, усе ще не вiрячи, що вiн вилетiв iз
сiдла, пада╓ на землю уражений, i уражений смертельно.
Десь iржали комопi, чулися гнiвнi, одначе вiддалено приглушенi велiння
i що прi╖глушснiшi, наче з-за стiни, погрози та прокляття, а хап ловив те
кiнцем вуха i думав останнiм зблиском пам'ятi: "Це все. Це кiнець. Що ж
буде з сiчею без мене i що - з кутригурами по сiчi?"
ЧАСТИНА ДРУГА. ОБРИ
"До тебе йде найбiльший i найсильн'iший народ, нездоланне аварське
плсл''я; вино спроможне легко вiдбити, липад ворогiв тво╖х i знищити ╖х.
Ось чому тобi вигiдно укласти а аварами угоду - - матимеш в ╖хнiй особi
чудових захисникiв землi сво╓╖. Одначе вони лише в тому разi будуть
пiдтримувати дружнi стосунки а римською державою, коли матимуть вiд тебе
дорогоцiннi подарунки 1 грошi щорiчно, а ще будуть поселенi тобою на
плодоноснiй землi".
Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстинiану.
"Володарю! Успадковуючи владу вiтця свого, ти зобов'язаний i друзям
вiтчизни вiддячувати так, як вiддячував вiн... Вiтцю тво╓му, котрий
милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що не нападали
на римськi володiння, хоча й мали таку можливiсть. Бiльше того, ми знищили
одночасно тих сво╖х сусiдiв-варварiв, котрi постiйно спустошували Фракiю.
...Ми певнi, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлiiну, що платитимеш нам
бiльше, нiж платив твiй вiтець".
Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстину Другому.
"Ви зухвало вимага╓те вiд нас i разом з тим просите. Гада╓те, цi╓ю
плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподiванкам вашим
не судилося здiйснитись. Ви не обманите нас лестощами i не застраха╓те
погрозами. Я дам вам бiльше, нiж вiтець мiй: примушу вас отямитись, коли
ви аж надто вже загордилися. Я нiколи. не потребуватиму союзу з вами. Ви
нiчого не матимете вiд нас, окрiм хiба того, що вважатимемо за потрiбне
дати вам у нагороду за службу".
Менандр Протиктор, вiдповiдь iмперитора Юстина Другого аварам
I
Бабцю Доброгнiво, ласкава моя баянко! Солодкими були вашi слова, ще
солодшими мислi про боже повелiння - жити у мирi та злагодi, а люд земний
iнше, бач, велить: хочеш бути вiльним, незавериженим, носи при собi меча.
Чому так ╓? У бабцi аж надто древн╓ розумiння закону i благодатi чи
мислi та сподiвання добронравних нiколи не були i не будуть сумiснi з тим,
що ╓? Щось дуже схоже на це. Он як увiрував свого часу в те, що казала
його бабця, весь вiдселенський люд мав намiр вести ╖╖ стезею - знайти не
тiльки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки
iювiв сво╖х втiкичiв на сiчу i раз, i вдруге, i втрете. Бiльше того,
здимiли ось обри, угомонили кутригурiв - i нiби не по собi стало. Довкола
свiй люд, своя земля, ╓ навiть кревнi, а серцю незатишно, чогось хоче,
кудись порива╓ться. Таки до милого серцю затишку - на Втiкич? А втiм,
схоже, нiби й iнший хробак точить серце: пе все зробив вiн на Тиверi,
лишившись за вiтця свого. Певно, не слiд було уповати па вмовляння
кутригурiв припинити сiчу, гнати мусив би ╖х по сам Дунай, доки не зробив
би вiльною всю Тивер.
"А коли б сталося те, на що патякали кутригури: в противнiм разi
змушенi будуть вдатися за помiччю до обрiв? То ж повий розбрат i нова
сiча! Чи пониззя, в яке вiдтiснили ╖х, така волика втрата для Тиверi? Зате
по сусiдитимуть з обрами. I кутригури лишилися вдячнi за милосердя. Тi╖
вдячнiсть немало важитиме в будучий!".
Швидше при╖лдiпi би князь-чтець. Доповiв би, що зробиш без нього в
Тиворскiй землi, та й знав би вже, чи так зрочин.
Поляни, роси, улiпi встигли податися додому. Певiю, ипруюн. по сiчi,
сбавлять богiв, собо. Бо такi╖ повернулися з породит, iз :лиi гягоiо -
такою, що про не╖ годi було i╖ мислити. Нсмас :iа Днiпром обрiв,
пришптiпкнуть, будучи погромленними, утигури i кутригури. А то солодка
втiха, тим паче для уличiв, полян, та й для пих, втiкичiв. Лиш Тингрi як
iкi Суло, та╖; i було супокою. А, пiд боком пiдступнi роме╖, будуть й
жорстокi, схилi.пi до татьби обри. Нараз розчинилися дверi i на порозi
став челядник:
- Княже, ромейськi гостi прибули до Черна.
- То й що? Без мене нема╓ кому дати дозвiл на торг?
- Дати е кому, та иавiкулярiй хоче бачi╖ти iшязя.
- Ну, то вели, най заходить.
Гiсть не забарився. Був непоказний iз себе - занадто дрiбним тiлом,
зате он який меткий. Рвiйно переступив через порiг, змiряв бистрим зором
Богданка i вже потiм назвався.
- Навiкулярiй з пристанища Томи Несторiй.
- Син княжий Богданко. Челядь доповiла менi: гостю i мужу з роме╖в тра
було бачити князя Тиверi. Його нема╓ нинi в Чернi. Я ╓ тут за нього. Коли
в навiкулярiя невiдкладне дiло, можу вислухати.
Несторiй ще раз розглянувся i, завваживши, що челядника нема╓ при
бесiдi, прибрав довiрливiшого вигляду.
- У мене при╓мнi для княжича i його вiтця новини. Княжни Злата i Милана
велiли кланятись володаревi Тиверсько╖ землi й запевнити його, що вони
живi й здоровi.
- Правда? - зрадiв Богданко i не став приховувати сво╓╖ радостi; ступив
до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадi╓но зирить йому у вiчi. - Де ж
вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?
Навiкулярiй вiдчув себе нiяково, та разом з тим потiшено, i те вiдчуття
не забарилося заяснiти в його очах.
- Того дня, як лодiя з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний
вiтер - норд-вест. Вашi лодочнi не впоралися з вiтрилами, i подiю понесло
у вiдкрите море. Дякувати боговi, на них натрапив драмон, на якому
перебував епарх скiфських Томiв Вiталiан. Вiн i пiдiбрав потерпiлих.
- То вони в Томах?
- Так. Перебувають пiд надiйною охороною епарха Вiталiапа. Велiв
переказати князевi Тиверi, аби поспiшив прийти й забрати ╖х, доки не
довiдалися обри.
Он як: доки по довiдалися обри.
- Павiкулярi! Несторiй тiльки з сим прибув у Тивсрсi.ку землю чи ма╓
намiр провадити й торги?
- Торг - також, та з пiстями вiд спарха передусiм.
- Па торги вiп матиме дозвiл, як i сприяння княжi, i не тiльки iншi, а
и потiм. А за добрi вiстi, за достойнi мужiв i содругiв вчинки буде дяка
вiд усi╓╖ землi. I тобi, иашкулярiю, i епiрхивi Вiталишу. Тиьер умi╓
цiнувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькi чесиити передусiм. Одно скажи:
як довго будеш у нас? Князь Тиверi ось-ось ма╓ повернутися до стольного
города. Було б бажано, коли б ти зустрiвся безпосередньо з ним.
- Менi що, - знизав плечима ромей. - Я не поспiшаю. Сво╖м бажанням
негайно поговорити з княжичем хотiв сказати: поспiшити слiд вам. Обри
одверто нахабно поводять себе в Скiфi╖. Довiдаються, що доньки князя у
Томах, - епарховi не втримати ╖х пiд сво╖м крилом.
Навiкулярiй мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав його, i
що далi, то бiльше утверджувався в мислi: щось тут не те i не так. Що обри
одверто нахабнi, в тому нема╓ сумнiву. Сумнiв зроджу╓ iнше: чи роме╖ такi
вже невiльнi на сво╖й землi, аби страхатися обрiв i не бути певними, що
можуть уберегти вiд них полонянок. Се ж не хтось там побою╓ться - сам
епарх.
- Я згоден: поспiшити тра. Та як? До моря путь нам перетяли кутригури,
соузники обрiв. Вони не пустять нашi лодi╖ до Том, тим паче зараз. Може,
навiкулярiй буде такий ласкавий та вiзьме на себе це благочестиве дiло?
Тивер добре заплатила б йому i за перевiз, i за прихильнiсть серця.
Ромей непевно розвiв руками.
- Коли б вiд мене це залежало. Сестри княжичевi в руках епарха
Вiталiана, а епарх сказав: "Коли князь Тиверi дасть за доньок десять тисяч
солiд, вiн сам доставить ╖х до Черна".
Цього разу Богданко нiмував довше, нiж личило б синовi, що сидить уже
на столi вiтця-князя. Боги свiтлi та боги яснi! Так ось чим поясню╓ться
ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити iз тиверсько╖ скiтницi цiлих
десять тисяч! За звичайну собi дiвку-бранку на работорговельному ринку
беруть двадцять солiд i лишаються задоволенi, а за князiвен по п'ять тисяч
загнули.
- А епарховi по зда╓ться, що сс занадто? I вельми занадто.
- Як то?
- Скiльки ви берете за дiвку-бранку па работорговольному ринку?
- Достойний! - щиро диву╓ться Несторiй. - То ж за Дiвку, а сс' за
кiiязiви╖╖.
- Я те пам'ятаю. I все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер персоунала
в тринапи i виснажливiй сiчi, ╖╖ он сплюндровано. Чи епарховi не вiдомо,
як порожнiв в такi часи княжа скiтниця?
Навiкулярiй пiдозрiло-недовiрливо i разом з тим видимо розчаровано
кривить уста. Було таке враження, що не лише диву╓ться княжичевiй
торгiвлi, - охолонув до нього.
- Княжий син забува╓, - вирiк нарештi те, що було написано на його
виду, - забува╓, кажу, що я не торгуватись при╖хав, - передав волю того,
що торгу╓, i занадто високо сто╖ть надi мною, аби без нього можна було
щось переiнакшити.
Мовлено неголосно, нiби ж i не велеречиво, а сказано он як багато.
Вiзьме, обернеться зараз та й пiде. I що тодi дiятиме вiн, Богдаико, та й
вiтець його, коли пiде, а там i пустить лодiю за течi╓ю днiстровою?
Правитимуться в Томи i торгуватимуться в Томах? А як правитимуться i що
виторгують, коли Злата i Милана таки в ромейських руках?
- Епарх був певен, що домовиться з князем Тиверi, - мислив уголос
ромей, далебi, помiтивши Богданкове сум'яття. - Казав, коли це станеться,
вони й надалi можуть бути добрими сусiдами i содругами. Хай княжич зна╓:
усi ми i епарх також вельми опечаленi появою обрiв у Скiфi╖, не ╓ з ними
содругами зараз, далi не будемо i поготiв.
- То, може, гiсть iз роме╖в i посланець епарха заждетаки князя Болота?
Дiло, гадаю, варте того.
- Якийсь час побуду в Черпi, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю
те, що хотiв би придбати в Тиверi.
- От i добре. Князь ось-ось ма╓ бути. А буде князь, гадаю, домовимося
до чогось.
Не був до кiнця вiдвертий iз навiкулярi╓м, про себе ж думав: встигне чи
не встигне нагодитися за сi днi князь - все одно буде час помислити,
порадитися з старшими, хоча б i з княгинею. Вона, може, й пе вiда╓, що ма╓
князi. у скiтницi, зате вiда╓ бiльше, анiж хтось, якими ╓ намiри вiтця, як
поставиться вiп до такого викупу.
Не шукав пагоди. Спровадив павiкулярiя - i до Миловиди мерщiй.
- Мати кпягине, - мовив похапливо, щойпо переступивши порiг. - Свiтлий
день настав для всiх пас, чулисьте, мати iшягине!
- Йой! - озвалася на його радiсть та й застигла ждучи, - Чи не князь
верта╓ з дулiбiв?
- Еiльшо, - пiдi╖шов i вкляк перед исю, поцiлував подiл вбрання. -
Злата з Миланою вiдшукалися.
Завжди пригожа i яснолика, Миловида ще помiтнiше заяснiла видом, стала
схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок i свiгигь-зирi╓ з морику. Не
зважала па те що княгиня ╓ i що некревна Богданковi, кинулась до нього,
загляда╓, зорiючи, у вiчi й пита╓-допиту╓ться, де вони, Злата з Милапою,
звiдки князь i син княжий зна╓ про них та що зна╓. Зрештою посадила поруч,
втира╓ сльози розчулення й знову пита╓, чи то ж правда, що вони
вiдшукалися, як далеко вiд землi сво╓╖ ╓.
- Навiкулярiй iз Том ромейських щойно був у мене й сказав, що Злата й
Милана в тiм-таки пристанищi, пiд наглядом епарха перебувають. Та ось яка
притичина, матiнко княгине: епарх порятував ╖х у розбурханiм морi i хоче
тепер, аби князь платив за той порятунок.
- То вже, як водиться, Богданку, - поспiшила з речницею i навiть
торкнулася заспокiйливо його руки. - Роме╖ на те й роме╖, аби на все
дивитися як на можливий зиск.
- Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догаду╓ться княгиня, скiльки
зажадав ромей вiд князя Тиверi за доньок?
Притихла враз, чи то прикидала, скiльки мiг зажадати епарх, чи
страхалася тих жадань i неспроможна була перебороти свiй страх.
- Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?
- Десять тисяч золотих солiд!
Сплеснула руками i на виду осмутнiла так само раптово, як i заяснiла
щойно, а проте ненадовго. По якiйсь митi знову ожвавилася.
- Не осмучуй себе i не пiддавайся гризотi, достойний князю. Прибуде
вiтець, помiзку╓мо купно та якось уже зберемо тi солiди. Зате Злату,
Милапу позбавимо осмути та безлiття, знову матимемо радiсть бачитрi ╖х,
бути, як i були, купно з ними. По собi знаю, як ╖м там, бiдняткам.
- Боюсь, чи зберемо такi солiди, i тому прийшов до матерi кпягинi на
раду. Що зна╓ вона про княжу скiтпицю? ╢ в нiй щось а чи нема╓? Я благав
навiкулярiя торгувати в нас i ждати князя Тиверi. Та коли вiтець не
поспiшить i не прибуде на час його вiдплиття, мушу сказати ромс╓вi: да╓мо
ми епарховi Том жадапi солiди як викуп за сестер чи не да╓мо.
- Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: да╓мо. Щось ╓ в скiтницi,
щось позичимо в мужiв-волостелинiв.
- Певнi, матiнко, що позичимо?
- Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи
гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули, а ма╓мо зробити все, аби
доньки нашi, а тво╖ сестри, були вiльнi, таки з нами i таки в сво╖й землi!
Певнiсть ╖╖, як i схильнiсть пожертвувати всi╓ю, що мають, статнiстю, а
таки збороти безлiття знедолених, додали певностi й Богданковi.
"А й справдi, - подумав, - чи гоже вагатися, як бути, коли Злата з
Миланою кличуть: допоможiть?"
- Спаси бiг, - пiдвiвся i чемно вклонився Миловидi. - Спаси бiг,
ласкава княгине, за твердiсть намiру i духу, що стали мудрою радою. Так i
скажу навiкулярi╓вi: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш".
Хотiв було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:
"Так i так, я згоден", - та на котрiйсь iз сходинок, що вели до
Несторiя, спинився i замислився: а чи не наб'╓ цим поспiхом i без того
зависоку цiну? Пробi, таки й справдi наб'╓. Домовились-бо: зустрiнуться по
завершеннi торгу. Гляди, на той час нагодиться й князь Тиверi, а не
нагодиться, рiшенець прийме вiн, княжич. Тож най так i буде, як
домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд.
II
Земля при Втiкичi i небо над Втiкичем багатi на знади, та чи не
найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над долами.
Мина╓ другий десяток лiт, як поселилися тут з ласки ки╖вського князя
тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта i
що - вiтри-суховi╖ з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було, що
випало освоювати необжитi окра╖ни Заросся та зазнавати лютих морозiв,
снiжних завiй у тотих окра╖нах. Надходила теплiнь - удостоювалися й
благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють зелом доли, почина╓
медоносити лiс. Стелиться тодi вiд краю до краю зелене море трав,
вбира╓ться у новi шати закучерявлене верховiття дерев по яругах, радi╓
плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне птаство - у
лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де млi╓ вiд щедрот
Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока околi╖, - уся
земля.
Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича
- тодi, як благословлялося на свiт, було не до околiй i не до зваб у
околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток,
все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за ледь
протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i вся твоя турбота. Зате
коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчно╖ купелi сонце та бризнуло на
доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд ╖╖ заяснiли лицями й
стали доглядатися, як тануть пiд тими стрiлами густi й повсюднi досi
тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до видолинкiв, узлiсь
та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться до
землi й згущуються, тиснуться й згущуються, гейби просяться лишити ╖х
бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi сонцем доли набирають вiд
того вирайсько╖ лiпоти i вирайських знад. Таке хоч спиняйся i милуйся
ними. Бо не завжди ма╓ш нагоду бачити бо турбота дня укорочу╓ та й
укорочу╓ можливостi 'доглядатися до спокус земних, не кажучи вже про
вирайськi.
По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся,
а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По
один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло
пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по другий - кипiла
бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш велич
та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали.
Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира.
- Чи╓ се поле? - обернулась до сотенного.
- Общинне, достойна.
- Знаю, що общинне. Волостелини у нас не мають ще свого поля. Яко╖
общини, питаю?
- Закутсько╖, далебi, вона сусiдить iз нашою. Помовчала, доглядаючись
до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене людськими руками поле вiд
необробленого, i вже потiм додала, рушаючи:
- Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ята╓ться, не було таким.
- Нового релейного старосту обрала община, тому й поле ма╓ невпiзнанне.
- А чому я не вiдаю про тс?
- Певно князь Богданко вiда╓, за нього видбувалися одмiни.
Приострожила сильнiше, нiж досi, огира, вела перед i мовчала. Лише
розглядалася довкруж та являла вдоволення сво╓, розглядаючись. Обшир,
дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили ╖╖ чи та одмi╖╖а, що рiзнила
уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало ближче до лiсу свiдком
минувшини й нагадувало про минувшину? I те i друге, мабуть. Он яке
буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли квiтом
замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим i знову
бiлим та синiм. Чи нема╓ чому тiшитись княгинi що не сто╖ть осторонь вiд
общинних турбот мужа свого^ що лишилася замiсть нього привiдцею всi╓╖
Втiкичi i да╓ лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi?
Мутi гнали та й гнали услiд за Зориною комоней, аж поки знову не
опинилися в лiсi, а там - i над рiкою.
- Переправимося на супротивний берег, - повелiла княгиня, - Звiдтам
пiдступимо до Закутсько╖ вежi.
- Що ти, достойна! - силився угомонити ╖╖ сотник, - То улипький берег,
там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами. Та й
сво╖ подивляться на нашу з'яву чи не так само.
- Нiчо. Зате удостовiримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде
брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашо╖ землi, i
об'явитися неждано.
Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випада╓ перечити. Тож i не
сперечались комоннi. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через
Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе неспокiйна, бистро й потужно
несе сво╖ води в ту, що звали на пониззi Синюхою. А бистрина зносила
комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала дрiбними,
на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже
й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися, не був^
такий крутий, як вище по бистринi. Доправились до нього й одразу ж
вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе чадиги, викрутили,
як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку.
Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi.
- Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо. Лiто-бо
╓, пе зима.
До найближчо╖, Закутсько╖ вежi не така вже й далечiнь. Одначе ╖хати
треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього та зблизилися з
путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней змучили
до краю. Одне, петляли заростями, гоi╖би лис по шкодi, а друге, мусили
прокладати собi в них путь мечами. А те пе лише поту, i кровi нерiдко
коштувало. Той був необережний i подряпав, пробираючись мiж химерно
сплетеним гiллям, вид свiй, той руки, а вже що строям дiсталося!..
Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена була.
Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надiйшла
до не╖ з боку чужо╖ землi, а на вежi i вухом не повели. Тi спали пiсля
нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, - тi варили страву i
менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв.
- Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував себе i чатових
сво╖х десяцький. - Казали, утигурiв потято на полуденних обводах землi
╖хньо╖, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то
десь при Дуна╖, а се, достойна княгиня й без мене зна╓, оп як далеко.
- I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали поселяни-уличi.
А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те
пустили на вiтер?
Десяцький мовчав i тим ще бiльшо╖ додавав княгинi злостi.
- Завтра прийде на ваше мiсце iнша сторожа, - пообiцяла i тим,
зда╓ться, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед княжим судом i будете
судимi за недостойнi во╖в i оборонцiв землi сво╓╖ вчинки.
Пригрозила i рушила з вежi, сувора й невблаганна, рiшуча в намiрах
сво╖х, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того, що двiчi купалася в
Тiкичi сама, купала во╖в, котрi супроводжують ╖╖. Так нiби се он яка
при╓мнiсть, нiби не можна було залишитись на якийсь час бiля ве?кi й
обсушитися.
"Крута норовом, - ста╓ на думцi сотенний. - Бiгме, набагато крутiша,
анiж сам князь. Така справдi судитиме, коли що, нi па мить по
завага╓ться".
Траплялись па путi скотарi, по розминалася так собi, не цiкавлячись,
чи╖ вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й допитувалася, чи
лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть збiжжя
до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно?
- Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi. Отрокiв ставте
до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають: у вiдсутнiсть мужiв ее
найдосгойшша ╖хня повиннiсть, та, що дорiвню╓ ратнiй повинностi.
Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та звезуть
iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.
- Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з тим,
i з другим, а бачитиме, що не впора╓тесь, до сусiдiв мусить удатися, не
допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки, твердиня здоров'я i
життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот, вберiть i
зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити.
Певно, усю землю мала намiр об'╖хати, про все довiдатися i всiх
напутити - не поминала жодно╖ вервi, а в вервi - жодно╖ общини. Тодi аж
угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих крайнiх - i
сторожово╖ вежi, що стояла на путi, по якiй вiдселенцi прийшли сюди з
Тиверi.
╥╖ зустрiли тутки як належить i, що найбiльше здивувало сотенного та
його сотню, - якось незрозумiле потiшено.
- Як добре, достойна княгине, - освiдчилася сторожа, - що ти
нагодилася: ╓ втiшнi вiстi з боролищ.
- Отак? Якi ж саме?
- Обрiв i ╖хнiх соузникiв кутригурiв погромлено на Тиверськiй землi.
Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли вже за Дунай, а в
Придунав'╖ правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури.
- Хвала богам!
- Ано, слава й хвала!
- Хто ж принiс сi втiшнi вiстi?
- Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка.
- Явiть менi його.
Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну
якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворiсть, стала не
привiдцею - просто собi жоною, а ще рiвнею усiм i содругом для всiх.
Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла не знати
як, питала та допитувалася, як допиту╓ться в такiй оказi╖ кожна жона: де
князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па мiсцi недавнiх
боролищ, а допитавшись та удостовiрившись: ратi слов'янськi переяли в
супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться
пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй
замрi╖ вiчi.
- Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi, сi╓╖
втiшно╖ для всiх митi.
Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, i вдячна богам за
здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога i
обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Трояново╖ не забуде
╖хнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву i воздасть
достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся
земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть.
Вертаючись до Дитинця, Зорина втiшала себе певнiстю: нарештi
позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не
сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь та й
не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло не
тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть,
аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей,
общини, а тотi жони взяли та й обезумiли на радощах; не про жатву
пiклуються, про веселе застiлля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що
шлють у Дитинець слiв та питаються в княгинi: "Де ж рать? Чому ╓
замирення, а мужiв нема╓?.."
Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку
суворiсть, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким волi╓
потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати ╖х.
Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi, ╖хати вже
до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледiла нараз: з
узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд - попереду комонники,
зй комонниками обози, знову комонники i знову обози.
"Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!"
Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були
б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не
поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки?
Так i запитала, коли над'╖хала та осадила перед обозом нажаханого сво╖м
неспоко╓м огира:
- Хто будете, люди?
- Поляки, сестро гожа, та роси.
- З боролищ правитесь?
- А так.
- Що ж несете звiдтам?
- Переяту змогу, супокiй.
- Слава богам! I вам слава, мученики боролищ!
- Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi, що взяли гору
над супостатом i знаменують собою славу боролищ.
- Кожному сво╓, ано. Чи рать втiкицька, князь Втiкичi теж правляться
слiдом за вами?
- Ба нi, втiкичi на праотнiй землi, при князi Тиверi залишились.
Пiзнiше будуть.
Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили сво╖м казанням серце:
таки правда, що сталось замирення, що ╖╖ муж i князь, живий, не на цiй, то
па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома.
Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, -
не по╖хала того дня анi на недалеку звiдси вервь, анi ще кудись,
спрямувала огира до княжого оседку i сво╖х кревних у тiм оседку. Дiти ╖╖,
не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост - отроки
вже, вiдданi в молодшу княжу дружину набувати ратних навикiв, молодших
лиша╓, коли ╖де з Дитинця, на руки наставницi. А все ж наставниця е
наставниця, а мати в мати. Мусила б бути i вдень i вночi з дiтьми,
дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди
тодi навiдують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не
вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка роду й
ревнива охоронниця родових поконiв. А що буде в ╖╖ оседку i що - з
оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах,
вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони будуть знанi й
дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Ма╓ утiшитися iншим - що
пильну╓, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд дбати,
ано. Та хто подба╓ про рiд, про спадок родовий - покони, коли не подба╓
мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, мiць ╖╖.
Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина залюбки вiзьме на
себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала до се╖ ворохобнi. Чи
вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав: "У твому серцi, ясна моя
Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях - здорового глузду, що
менi нiчо не лиша╓ться, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива мати,
i недремна вогнищанка, i.жона-усолода".
У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку дiти та й
челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та обiймалася яснiючи, як ╖╖
дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня,
коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже що
щебетала до сво╖х найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що возбуяла на
╖хнiх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тiльки споглядати ту
втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та не жадали
бачити маму ще втiшнiшою, нiж ╓.
- Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка.
- Ано, уже буду з вами, дiти мо╖ милi. Бачу, заскучали за мамкою.
Лишень невтiшно чи и зле почували себе без не╖?
- I невтiшно, солоденька наша, i зле. У лiсi зозулька ку╓, оповiща╓
всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд вираю", - а пiти без мами не
вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та
глядiли, як вона гнiздечко в'╓, а нам знов не вiльно. Бо челядину ляк
обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколису╓: де муж, що з
мужем?
- Бо ╖й таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала.
- Нiби во╖, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться старший
за Гостейку на два лiта Ярослав.
- А то нi? - мати йому.
- Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить куди
втрапить, аби далi вiд воя i то╖ напастi, що може мати, коли тинятиметься
мiж во╖в.
Мати не насмiлю╓ться перечити. Вiрить отроча, що так ╓, - i пай вiрить.
Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше i надiйнiше, коли йтиме iз сою
вiрою, а не з ляком перед Марою.
- Може, й так, - погодя;у╓ться. - Далебi, що так, бо Мари й справдi
нема╓ вже, малi мо╖ голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ.
Сказали: витурено обринiв iз землi Трояново╖, за Дунай пiшли. А коли так,
i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець ваш, i
муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках, та звеселять
╖х незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожо╖ днини.
Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з Жалiйкою
i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць при╖де! Князь-вiтець при╖де!
- Я пiду та скажу про се наставницi, - додуму╓ться найменша. - Най
прогонить гризоту, най зна╓: для всiх пас - i для не╖ теж - настав уже
жаданий свiтлий день.
Зорина милостиво згоджу╓ться, а про себе дума╓: "У Жалiйки добрiше, нiж
у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя Богданка, а
чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик ма╓ мамин".
Чула, пиша╓ться тим, та водночас i болить ╖й вiд того:
чим заплатила вона сво╖й найдостойнiшiй мамi за ╖╖ доброту? Ано, чим?
Пiшла супроти ╖╖ ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i думати
про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як зна╓ш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надуму╓ться. -
Вкладу до серця мо╖х дiток ╖╖ чесноти. За старших двох не певна уже - тi в
княжiй дружинi, там сво╖ покони та закони, як i сво╖ навчителi, а меншим
маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася виплекати в
менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi болi
бесiдою з дiтьми та турботами про них: питалася, чи нагодованi - i
вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i знову
вдовольнялася: челядь таки зна╓ сво╓ дiло; ще питалася, чи хочуть пiти
завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а
й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!"
- То на сiм i станемо, голуб'ята мо╖! - обiймала всiх одразу й хилила
до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад сво╖х i переймалася
╖хньою свiтлою втiхою.
III
А князя Богданка, во╖в, що пiшли з Богдапком, не було та й не було. Чи
так жадалося всiм зустрiти вже ╖х, чи скрута в буттi без мужiв пiдпирала
аж надто, не стало терпцю в одно╖ з жон, не стало в друго╖, а того
виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися якогось дня
всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й рушили пiд
княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом:
- Явiть нам княгиню! - повелiли челядi.
Челядь пильнувала ворiт i не поспiшала слухатись, не iнпiсито як
вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма, хто
в теремi, та княгиня сама почула гвалт i не забарилася стати перед
втiкицькими жонами.
- Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi i
гпiвпi в ворохобнi сво╖й. На кого й пощо?
- Терпцю нема╓ вже, княгине. Обрiв повержено, а де нашi мужi? Чому
князь трима╓ ╖х у Тиверi?
- А Тивер чия ╓? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засiв у нiй?
Шли, княгине, гiнця, вели, най верта╓ нам мужiв наших!
- Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця й вели, пай вертають уже
домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I
що буде з нами, коли жатимемо самi?
Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
- По-вашому, анi князь, анi мужi його не вiдають, що у Втiкичi
дозрiвають ниви? ╢, значить, потреба бути ще в Тиверi i пильнувати за
супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашо╖ i не да╓ резонiв
бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над усi повинностi
повиннiсть.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
- А коли всi вони разом iз князем легковажать? - почувся вiддалений,
десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та
й засiли в кревних?
Знов були аж надто ╓динi i зворохобленi, а проте Зорину не лякала та
╖хня зворохобленiсть - в мiзку заiскрилась тi╓╖ митi весела мисль i
схилила до жарту.
- Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страха╓тесь, аби мужiв
ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони.
Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i засмiялась. Смiх той
пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита ╓днiсть мiж
тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми.
- Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi
вигляду. - Гiнця я можу послати, се не склада╓ великого труда. Та не
хотiлося б постати перед князем i мужем сво╖м такою бiдною на розум, як
постали оце передi мною ви.
Жони дивилися на не╖, гейби телички на новi ворота.
- Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть до сво╖х дiтей i будьте
терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс доскочптп
до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на
мислi i складу перед вами повиннiсть.
Зорина не схибила, ба навiть явила себе перед усiма й утвердила в
помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому збiговиську бiля
╖╖ терема засурмили в роги на обводах Втiкипько╖ землi, а незабаром
прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя.
- Воспряньте духом, люди! Свiтлий день настав: рать втiкицька
поверта╓ться з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою
поверта╓ться домiв!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вiсть до
околiй, i з тих околiй став з'╖здитися до стольного Дитинця люд - жони i
дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було кого
слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать поверта╓ться, i не
поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi повертаються, кого
жде свiтлий день, а кого - чорна осмута. Громадились та й громадились
обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже тих, хто
несе на знаменах славу землi сво╖й.
Вийшла до люду й княгиня. Сто╖ть, одягиспа в доладне святкове вбрання -
нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх
полоття червлена япончиця, така ж, як i полоття, шапка-калансува з
оловирами - й силиться стримати себе, не пiддатися спокусiзiпнутися, як
пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над ╖хав уже князь.
Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi,
а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi
мали й повиннiсть ждучи: тримали напоготовi те, що мають пiднести,
вiншуючи князя iз звитягою.
- Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм.
- Ано, ╖дуть! - бачать i всi iншi, а тi з вогнищан та поселян, що
стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що
княгинi крiвця заливав вид, чу╓, тремтять ноги, одначе бере з рук
вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч сво╓му слюбному
мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до не╖, яснiв усiм
сво╖м доброликим видом,
Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького сла╖iлю князя та його
во╖в з переятою в супостата змогою й пiдношу на знак вдячностi за
порятування од зла i напастi дари землi нашо╖ - хлiб i сiль.
Князь Богдаико митт╓во сшшусться, цiлу╓ спершу переданi йому дари,
потiм - княгиню, дiтей сво╖х, клянявться людовi, що славить його
здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi:
- Я пiду з дiтьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистостi
зустрiчi во╖в iз людом, а ти поспiши до обозу та зустрiнь як належить
гостю.
Сторопiла й видивилася на свого повелителя.
- Кого саме? - не втерпiла.
- Матiр Людомилу.
Знала, ╖й, княгинi, не випада╓ виказувати воям, як i люду, те, що
нурту╓ зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i тривогами, серце.
Та чи до во╖в i чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до не╖
прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi, се ж не хто-небудь -
мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час
i навiда╓, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати. На бiльше i
сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була
зi сво╓ю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та
годинонько щасна! Яка ж то вона ╓ нинi, через двадцять щедрих на безлiття
лiт?!
Бiгла та й бiгла повз мечникiв, розминалась та й розминалася з
мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген
куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для не╖ не стало, геть усю,
по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких, як княгиня
Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та й
iтиме, аж поки не дiйде свого.
- Де обоз, во╖? Чи далеко до обозу?
- За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось ╖╖ та й поспiшив
iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде.
- До матерi поспiша╓ш, княгине? - не забарився поцiкавитись а чи
захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший.
- Ано.
- Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди.
- Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того,
коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там ╖╖ мати.
Питала возниць i доглядалася, доглядалась i знову поспiшала та
виказувала тривогу свою всiм, у кого допитувалась, аж поки не почула
нараз: "Доню!"
Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справдi не бiгла -
летiла назустрiч маминому поклику.
Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старо╖ з княгинею, i з'╖хав
на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть
забула чи й не хотiла пам'ятати, що ╖й не личить давати волю серцю, а
надто сльозам, обiймалася в сво╓ю матiр'ю й плакала, цiлувала вид ╖╖, руки
i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i при╖хала до
сво╓╖ Зорини, що не ма╓ гнiву на Зорину.
Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як
подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи ╖й не зле тут за слюбним
мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила
свою тривогу.
- Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що
виджу.
Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх i
розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими вiстями,
i знову йшли, та гомонiли, та хилились одна до одно╖, далебi, й не
помiчаючи, що дi╓ться довкола них, яка радiсть буя╓ поруч, надто бiля
Дитинця, де во╖ обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi аж
стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь сто╖ть на
горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi.
- Людове! - почувся його зичний голос. - 3 миром вас, з жаданим
супоко╓м! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти по тому на
тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй.
Натовп вiдгуку╓ться на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й
виру╓ вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд.
Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого терема у втiкицькiм стольнiм
городi.
IV
Тризна започаткувалася принесенням жертви Перуновi. Неподалiк вiд
Дитинця, у темнiм га╖ над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся
дух щедро пролито╖ кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божо╖ оселi
в дубi, втiкицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв,
звертаючись до дуплиська бога-громовика:
- Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари нашi, а з ними й
доземне схиляння перед ликом i iменем тво╖м за даровану звитягу над
супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму
та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний для родiв наших
час.
- Прийми, боже! - вторив князю люд.
- Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, пiдтримуй
звитяжний дух i остри меча, та паче всього одведи вiд нас намiри
супостатськi.
- Одведи, боже, злi намiри!
- Стань на сторожi землi нашо╖ i люду нашого! Оборонв вiд зла i
напастi!
- Вiд зла i напастi борони, Перуне!
- Упова╓мо на те i возда╓мо дань, уповаючи! Князь бере до рук срiбну
тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося,
зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз, i з
такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки й сколихнув околi╖ злитим
во╓дино голосом свiтло╖ втiхи.
- Перун прийняв нашу жертву. Радiйте, люди! Веселiться, люди! Перун
прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi!
Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя, та неспроможнi
були заглушити злагоджений спiв тих, що воздавали хвалу богу-громовику
пiснею. Вона возносилась над усiма й оповiщала сво╖м вознесениям усiх:
жертвоприношення увiнчу╓ться свiтлою сподiванкою, а та сподiванка живить
вiру: люд не самотнiй в дiлах i помислах сво╖х, у нього е високий i
надiйний заступник.
Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть вiд
капища потiшенi, а ще певнi: тепер i потятим можна воздавати дань.
Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при га╖, на зеленiй полянi
мiж Дитинцем i га╓м. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для
багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами стiл
для князя i тих, хто сто╖ть близько бiля князя, а сьогоднi купно з
вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд
надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi багаття, ждало
кожного щедре застiлля: хлiб i сiль, печеня з яловичини i печеня з
вепрятини, засмажена дичина й варенi яйця, меди та сита у жбанах i
корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зi свiжою
стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи, а
ще йшли на тризну зi сво╖ми яствами та питвом жони полеглих на боролищах -
у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним.
Сiдали де хто бачив, одначе без зайво╖ метушнi i галасу. Тож i всiлися
швидко.
Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом.
- Содруги i сородичi мо╖, мужi i жони. Ми повернулися з обводiв землi
Трояново╖, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б ╖╖, переяту
в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе ╓ зараз
серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо ╖м шану i
прославимо iмена ╖хнi на вiки вiчнi!
Князь бере куманця й налива╓ в свою братницю хмiльного, затим пiдходить
до вогнища й вихлюпу╓ напiй у вогонь.
Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чи╖ мужi не повернулися
з походу.
- Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовля╓ до всiх, гейби
в сурму сурмить, князь, - най мають що з'╖сти на путi до вираю.
Бере хлiб, печеню, вiдда╓, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з
даниною потятим всi iншi, й знову подав голос.
- А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я живих. Хмiль
посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi. За
ваше здоров'я, сородичi мо╖!
Князь високо пiднiс виповнену медом братницю, i люд не забарився
воздати належне князевi i випити за сво╓ здоров'я.
Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та хвалив
князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд хмелем, як заслонив його
собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та
й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi статки, доки й
сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би
бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших.
- Випиймо, братi╓, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь правду
сказав: лише питi╓ й пособля╓ скинути з себе брем'я втрат, як i брем'я
сiчi,
- Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирили╖дах i uoвернулися живими з
боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знiвечив менi
обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд i вклоняються захмелiлому
люду жони та дiти потятих.
- Випийте, сусiди, i з наших корчаг, - в них меди вiтця нашого.
Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона та дiти
не баряться виповнити ╖х медом.
- Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най
буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому.
В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень.
- Ваш вiтець заслонив нас вiд меча i стрiли лютого обрина. Ми в
довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо те.
I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подба╓, аби не
вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо.
I пригощались, i пригощали, доки не захмелiли всi, а захмелiвши,
прогнали на бескеття сум, гризоти сво╖ та й заспiвали усiм застiллям. Лише
поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли раптом на
руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й
зважали, то в дивний, як для людей, спосiб: гупали в спину десницею й
спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте
лихом об землю; п'╓те-гуля╓те з усiма, то будьте такi, як усi.
Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями -
бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця, прилеглих до нього
весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич. Йшли
окремо дiвки, окремо молодцi або навпаки: дiвки котро╖сь iз весей
старалися триматися молодцiв сво╓╖ весi i через те правились купно з
молодцями, ╖х збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали
й обiцянi iгрища.
На узлiссi, де був уже й князь, мужi з княжо╖ дружини, стояли в
комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули пiд наглядом дядькiв
ратних навикiв i мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято
переято╖ змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й люду
втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть до iгрищ, через те
стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах.
Першими вийдуть i покажуть вправнiсть лучники. Розпорядники iгрищ
вимiтили ╖м мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили
там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi
вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну
цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та й оголосили всьому,
присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в груди
подобизни, двi - у живiт i одну - в лик. Хто влучить всiма п'ятьма
стрiлами i влучить куди тра - звитяжець хто чотирма - другий пiсля
звитяжця, хто трьома - визна╓ться, як i два попереднi, достойним бути
дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля ╖хня вирiшиться у другому
по╓динку - на перегонах.
Певно, хвилювалися отроки в присутностi князя й такого, як нинi,
велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для
стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих,
що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш
право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде наймення дружинника.
Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху
вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв.
Вони й справдi ожвавили люд. Коли споглядальники дiждались та
впевнилися: таки почина╓ться вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi
пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти
таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та й отроки ив'рейнятi не
якоюсь iншою - таки тою, що и у комоней бу╓стю. Он якi младомладi та
звабнi сидять у сiдлах. Усi - ' в чадигах iз темно╖ уснi╖, в синiх
каботах, уперезаних в поясi червленими поясами, в чорних смушевих
калансувах з червленою, що одбира╓ очi, тулiвю з дибаджу. Не втроки -
замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити, що
коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними?
Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною,
що започатковували ╖х не там, де було стрельбище, на двi сотнi ступенiв
нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли,
аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на святi перетято╖ змоiх -
вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останн╓ найбiльше важило, бо
коли першi десять отрокiв пустили сво╖х огирiв ускач, не лише молода
пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все уже бачили, полишили яства та
питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальнiй кiнець визначено╖
мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли поодаль вiд них. Назад же
поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й
виказати йому сво╓ захоплення чи невдоволення, а вiдтак i спонуку. А
оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця
втiкицького застiлля i був такий дужий, що нажаханi й без того огирi
щулили вуха й не просто бiгли - слались над землею, силячись вийти
наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та ба, i там, де кiнчався
за╖зд, ╖х ждали такi ж невгамовнi, коли не найневгамовнiшi: славили на
повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше тих, що недалеко були вiд
того, щоб стати ними, не скупилися на смiх, коли бачили перед собою
видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило ╓ство i робило свято
святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi, й не судилося
згаснути. На змiну одному десятку комонних ви╖здив i ставав напоготовi
другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного з
десяти отрокiв були сво╖ сподiванi i несподiванi звершення. Невдачi не
помiчалися вже. Ждали тiльки звершень i возносилися духом за кожним
звершенням, так високо i так едино, що коли б не були захмеленi,
присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гуртi не
остерiгаються i не соромляться високого злету. Було радiсно i втiшно,
було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково
й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi, що в не╖ ╓
дiти i ╓ потреба наглядати за ними, дiвки та молодцi радiли безпечностi
старинi й давали собi, яку самi того хотiли, волю: була нагода радiти
переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали
по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували, iшли й ласували
княжими яствами та медами. А де ╓ услада яствами та медами, там буя╓ свiжа
в тiлi сила, ╓ простiр безогляднiй мислi, як i нестримному бажанню. Тож
молода пагiнь втiкицьких родiв i не засиджувалася довго бiля яств,
полишила ту втiху старинi, сама ж знову подалася на поклик бубнiв та
сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритнiсть,
являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання
явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже
в походi й повернулися звитяжцями: нинi ╖м яко переявшим у супостата
славу, нада╓ться змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по
княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi вiдають upu те й будуть
готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й старалися бiльше
всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок i пишалися тим,
старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем
острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi й очищенi
вiд гiлля дерева.
Нiхто не помiтив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та
верески потiшеного отрочою увагою дiвоцтва глушили i стукiт сокир, i
падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого се дива молодшi
отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями на iгрищах,' були
вiдтiсненi з танцiв. На ╖хн╓ мiсце стали старшi i так завертiли колом,
такого вогню додали iгрищам, що дiвки не зглянулися, коли прийняли той
виклик i вiдповiли па нього сво╖м: на прихильнi усмiшки - такими ж
усмiшками, на гарячi позирки-стрiли - позирками-стрiлами.
Тайне стало явним, як хтось iз отрокiв оповiстив: починаються
iгрища-брикси. Десь почувся дiвочий вереск, .удаванi чи й перестраханi
зойки, а десь - всього лиш смiх спроба випручатися з отрочих рук, бути
вiльною, як досi. Та дарма. Отроки мiцно тримали сво╖х обраниць. Котрiйсь
iз них казали, схилившись до вуха: "Будь покiрна сi кiлька ступнiв - i
будеш щаслива", котрась i без казань знала: криком мало пособиш собi. Усе
вирiшиться там на кладцi.
Тi з дiвок, що для них умикання се не будо несподiванкою, швидше
навпаки - солодким жаданням, лише зойкали дзвiнко, коли отроки брали ╖х на
руки й ступали на кладку, та й сидiли тихо або горнулися тiснiше до свого
обранця й казали радiсно-перестрахано: "Йой, матiнко! Лячно ж як!" Зате
всi iншi не пiддавалися тодi, як брали ╖х перед кладкою на руки, кричали
та пручалися й на кладцi. Бо знали: дiвка, котру молодець перенесе кладкою
через рiчку (в один, а потiм i в другий кiнець), хоче чи ие хоче того, а
ма╓ брати слюб. ╢дина надiя порятуватися вiд се╖ небажано╖ несподiванки -
випручатись i втекти або ж упасти разом iз молодцем у воду.
Тож не всiм щастило перенести свою обраницю через рiчку. Коли не за
першим, то за другим разом дiвка па╖Дала сама i отрока валила в воду.
Такiй поспiшали на помiч, довше i голоснiше, нiж будь-кому, кричали:
"Слава!".
Молодець же не повертався уже до гурту, брiв, поганьблений, на
супротивний берег i тинявся там, доки не надходила нiч, або до ночi
перепливав десь-iнде рiчку i йшов у свою оселю непомiчений. Зате щасливих,
тих, кому боги посприяли перейти кладкою в один i в другий кiнець
незамоченими, вiтали i радiсно, i зично, так, щоб чули про тоту радiсть
усi околi╖.
- Iдiть щасливi╖ - казали проводжаючи. - Питайте дозволу в старинi та
кличте на воседля!
- Ано, усiх кличте╖ Берете не щось там - слюбi .Проводжали та й
притьмом поверталися до рiчки, через яку лежало три кладки i на кожнiй
кладцi вирiшувалася чиясь доля.
V
Усе казало: живи та тiшся, князю Тиверi. Люд твiй обстояв себе у сiчi,
най i потiснений, все ж лиша╓ться в сво╖х обводах i не змалiлим на силi,
нi. Коли вистояв супроти такого супостата, як обри i тi. Що йшли
плiч-о-плiч iз ними, в, вважай, мiцним i дужим. Та й родина не може пе
возносити дух, не веселити серце. Жона була i ╓ дозрiлою ягодою у
вирайськiм саду, дiти ростуть, гейби з води йдуть. I якi дiти. Боги свiтлi
та боги яснi╖ Тiльки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як
багато хотiв, беручи слюб iз Миловидою, а те, що дала родовi Миловида,
перевершило навiть його хотiння. Шiсть синiв-соколiи, шiсть твердей мае
для княжого столу, окрiм Малчивого Богдапка та Малчиних доньок. Чи то
жарти? Коли буде снага та сила, виростить шiстьох сотенних, затим -
тисяцьких. А Богданко... Князь уже в, його перша i надiйна твердь. Чи з
такою твердю гоже занепадати духом i почуватися змалiлим на силi?
Присяйбiг, не годилося б. А почува╓ться, бач, таким. Невже це смерть князя
Добрита так вразила, правдивiше, та скрута, в якiй опинилася земля
Троянова по смертi князя-привiдцi? Далебi, що так. Бiльше нема╓ чому
гнiтити серце, каменем лягати на плечi.
"А доля Злати та Милани?" - вихоплю╓ться iнша думка. - То мала гризота,
не те, що точить силу, безлiття?"
Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже. В
той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось роме╖
доправлять у рiдну землю. Солiд пообiцяли доста, можна бути певним: за
такi солiди доправлять живими i здоровими. Та ба, i певнiсть ся пе тiшить.
Щось iнше ссе за серце ii пiдточуй силу.
Зiстарiвся уже, розтратив ╖╖ у сiчах та походах? Чом би й нi, он у якiй
круговертi бува╓ мало не щоденно, а та, що ╥╖ завертiли обри, i зовсiм
надломила.
"Потрiбний супокiй. Над усе потрiбний супокiй! Буде вiн - повернеться
до тiла й сила, а повернеться сила, все стане на круги сво╖. Далебi ж, не
час iще думати про Вира й. Та й не випада╓ iти туди нинi. Що буде з
Тивер'ю i що - з людом Тиверi, коли мене не стане? Сини надто младомладi,
щоб мiг котрийсь сiсти на отньому столi. А ще ж ╓ всi анти i вся земля
Троянова. Хто про не╖ подба╓ тодi? Острозор, Зборко? Коли щось трапиться
зi мною, бiльше справдi не буде кому. Оба тi князi позирають нинi,
щорравда, у звiльненi обрами степи. А то погана прикмета:
про Дунай мало дбатимуть. Острозор так i сказав, коли вiд'╖здили пiсля
тризни по князю Добриту з Волина: "Тепер ти, князю Тиверi, ╓дина наша
надiя на Дуна╖. Доки ти ╓, доти буде й певнiсть: анi обри, анi роме╖ не
пiдуть заiдтам. Вiдають-бо, з ким матимуть сiчу".
I обри, i роме╖ вiдають, далебi, що е на антах князь Полог. Та вiдають
вони й про те, що вiн малiв вже на силi, що дулiби пе посадили ще та чи й
скоро посадять когось на мiсце князя Добрита. А доки не посадять та не
утвердяться в мислi, що посадили кого слiд, не збереться всеантське вiче i
не назве князя-привiдцю - того з багатьох антських князiв, котрий найбiльш
достойно дбав би про супокiй на обводах. Що коли обри чи й роме╖
скористаються цим i захочуть потручати ╖х, сво╖х упертих i неподатливих
супостатiв? З боку степу загроза здимiла, i, зда╓ться, надiйно. Зате он як
подво╖лася вона з боку Дунаю.
Ходить князь Волот iз кутка в куток по просторiй клiтi чернського
терема i думу дума╓, часом зупиня╓ться, чогось дошуку╓ться i знову йде. Аж
чу╓, затрубили в роги бiля схiдних ворiт, доки вдягнувся та вийшов -
прискакало й гiнцi.
- Радiй, княже! - сказали. - Свiтлий день настав: доньки тво╖ прибули з
чужкраюi
Де й сила взялася. Гейби оновленим вiдчув себе, оновленим i
помолодiлим. I до ворiт вийшов не по-старечому прудко, i в воротах був не
князь, а потiшений довгожданою зустрiччю вiтець. Тодi вже, як обняв доньок
та вгомонив бодай якось радiсть сердечну, передав Злату та Милану на руки
жони сво╓╖ i став перед сановитим роме╓м.
- Спаси бiг, добра людино, - вклонився йому, - за миле серцю дiло.
Проходь у терем мiй i будь гостем жаданим.
Дякував та й дякував епарховi, коли правились до господи, слухав
подробицi порятунку i знову дякував, поселяв гостя у горiшнiй клiтi свого
терема i запевняв: тут йому буде, гейби у рiдно╖ мами - i м'яко, i
затишно, i вольготно. Коли гiсть ма╓ час та бажання, повезе його й до
отньо╖ оселi, на лiтнi лови по озерах та перевiсищах.
Епарх те й робив, що усмiхався та кивав, зголошуючись, головою. Одначе
до пори до часу. Почувши слово "лови", зробив застережливий знак i сказав:
- Нi, нi. Князь мусить знати: повиннiсть епарха зобов'язу╓ мене бути в
Томах. Вiдлучився лише тому, що хотiв побачитися з князем-сусiдою i
власноручно вручити йому доньок. Вiтець ╖хнiй, сподiваюсь, наготував те,
що обiцяв за порятованих?
Така безцеремоннiсть притлумила князеву втiху, а все ж вiн постарався
не виказати того.
- Апо, - поспiшив ствердити. - Усе матимеш, гостю ласкавий.
Зустрiнемося за обiдом, побесiду╓мо й про се.
Уже тодi, як вийшов вiд ромея та причинив дворi, спiймав себе па
дерзповенпiй мислi i зважився: а чом би й нi? Коли спарх такий
безцеремонний iз ним, беручи за доньок он якi солiди, коли вiн визнав за
можливе самому прибути i взяти ╖х, то чому князь Волот ма╓ церемонитися?
Сядуть за стiл, вип'ють для веселiя, вiзьме i скаже: оскiльки епарх ма╓
його за доброго сусiду, чи не був би вiн сам такий добрий i чи не став би
його содругом на ромейських обводах? Борича давно нема╓, а сусiда-приятель
оп як зарадив би в бiдах, тим паче зараз, коли там об'явилися обри. Одначе
як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як
ся, мусить запросити багатьох iз чiльних мужiв - i думаючих, i ратних. Не
кликати ╖х? Ба нi, того не випада╓ робити навiть заради такого дiла, як
замислив. Що то за гостина без гомiнкого застiлля, без дружньо╖ бесiди за
багатим на яства та питва столом. Як i без належно╖ уваги до шановного
гостя. Покличе всiх, хто ╓ поблизу, а там уже як обiйдеться. Нагода ж бо
яка: повернулися доньки!
Бесiда за столом складалась не на гiрше. Захмелiлi тиверцi знай
виповнювали роме╓вi братницю вином чи медами, та славили його яко
достойного хвали мужа, та вiрили вголос: такий не чинитиме зла на обводах,
бо чистий серцем i одважен духом. А вони, тиверцi, он як почитають одвагу
в людях, як i чистоту намiрiв та дiянь. Бiгме, ╖хн╓ за ними не пропаде. За
добро платитимуть добром, за прихильнiсть - прихильнiстю.
То було те, що треба. То було навiть бiльше, анiж князь сподiвався.
Захмелiвши, епарх обiцяв та й обiцяв, зрештою звiвся на рiвнi й зажадав
тишi.
- Я багато чув про слов'янську щедрiсть, - сказав, - як i про вiрнiсть
в узах содружнiх. Тепер воочiю бачу: так i ╓. А коли так е, то знайте: я
цiную сю достойнiсть бiльше всiх iнших. Цiную й кажу: буду гiдний ваших
сподiванок. Перше, що обiцяю, - город Томи i пристанище в Томах вiднинi
вiдкритi для вас i ваших товарiв.
- А обри? - поцiкавився хтось.
- Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.
- На нашiй путi стали ╖хнi поплiчники - кутригури.
- Кутригури, як i обри, - конюхи в iмператора. Велю не ставати на вашiй
путi до моря - i не стануть.
- А може, - подав голос i князь, - може, доки вляжеться гнiв обринiв,
як i кутригурiв, iнакше вчинимо: ромейськi навiнулярi╖ ходитимуть до нас i
скуповуватимуть пушнину, товари всякi.
Ромен обернувся в його бiк.
- А чом би й нi, - милостиво погодився. - Розумна рада тiюя, княже.
Справдi, доки вляжеться гнiв у супостатiв ваших, можуть ходити на Тивер i
скуповувати пушнину, iншi товари нашi навiкулярi╖.
"Се й буде привiд, - тiпиться князь Волот, - повести з тобою опiсля
бажану бесiду. Ано, се й буде привiд!"
Пили й хвалилися досто╖нствами. Хвалились i знов пили. Тож i не
вгледiлися, коли зайшло в глибоку нiч. А така нiч усiх кладе до ложа.
Наступного дня епарх не квапився покинути його, дарма що казав:
поспiшаю. Ба, коли й до столу вийшов, не помiтили за ним поспiшностi.
Пригощався яствами - i не виказував чогось схожого на не╖, пив на похмiлля
меди - i зпов не виказував.
Жадану бесiду почали пiсля снiданку, i започаткував ╖╖ гiсть.
- Вчора княжi мужi хвалилися, - нагадав Волотовi i якось загадково
приглянувся до нього, - хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю, у
князя теж в вона?
- ╢ i в мене, а то ж як. Муж iз роме╖в хотiв би придбати?
- Хотiв би, аби князь, коли йому сутужно дати всi десять тисяч солiд
золотом, бодай частину сплатив менi за доньок пушниною.
Лiпшого й чекати було годi. Князь не став навiть приховувати того вiд
гостя.
- Скiльки ж епарховi годилося б платити золотом, а скiльки пушниною?
- Аби не правитись iз Тиверi порожняком, я взяв би i на всi десять
тисяч.
- На всi не стане, а замiсть шести тисяч солiд можу дати пушнину. На
решту епарх може придбати ╖╖ в мо╖х мужiв.
- Згода.
Вiталiан, мабуть, вдоволений був цi╓ю домовленiстю i тi╓ю вигодою, що
матиме з домовленостi, - схопивсь на рiвнi й пройшовся перед князем.
- Муж iз роме╖в, бачу, потiшений тим, що матиме iiемалу вигоду з наших
товарiв, - зважився i заговорив про найголовнiше князь Волот.
- Якщо вiтець ясноликих доньок i його мужi не вiзьмуть iз мене двi цiни
за товар, радiти справдi ╓ чому.
- Ми вiзьмемо лише те, що завше брали. I не тiльки тому, що нам через
тотих обрипiв та кутригурiв нема╓ де збути свою пушнину. Ми хотiли б, аби
цим вигiдним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.
- Князь в тому може бути певний.
- Бiльше скажу, - не втрачав нагоди Волот, - епарх матиме нашу пушнину
й надалi, коли сердечнiсть його буде потверджена й добрим дiлом.
Вiталiан застиг, ба навiть нiяковiсть пробилася й засвiтилась на виду.
Та вiдступати було вже пiзно.
- Епарх може бути одвертий зi мною до кiнця?
- О так.
- Коли так, то хотiв би почути, як ставиться вiн до появи обрiв у
обводах iмперi╖?
Гiсть не довго думав i, як здалося Волотовi, не ховався зi сво╖ми
думами.
- Яко до велико╖, коли не найбiльшо╖, напастi.
- Я теж так мислю. Гадаю, iмператор пошкоду╓ ще, i не раз, що покликав
╖х. Муж iз роме╖в сказав: ставиться до появи обрiв яко до велико╖ напастi,
- i тим потвердив: вiн належить до людей здравомислячих. Ось чому я
зважуюся бути з ним щирим i до кiнця вiдвертим. А зважуючись, кажу: анти
також бачать у тiй появi велике, коли не найбiльше сво╓ безлiття, i тому
хотiли б порозумiтися зi сво╖ми давнiми сусiдами - ромеями, i передусiм з
iмператором. Чи епарх города Томи не взяв би на себе сю повиннiсть -
доступитися до iмператора i явити йому волю князя Тиверi, люду всi╓╖
Антi╖?
Сподiвався на швидку, як i перед сим, згоду, а спостерiг сум'яття.
- Муж iз роме╖в вважа╓ се даремною потугою?
- Ба нi, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до iмператора. У
нас це не так просто.
- А ти доступись до тих, хто вхожий до iмператора. Най вони вкладуть
йому до вух мою волю i мо╖ бажання.
Вiталiан збудився, видно було, приста╓ до тако╖ ради, а все ж не
поспiша╓ казати: гаразд.
- Знаю, - сво╓╖ правив князь, - на все це потрiбнi будуть солiди. Сам
бував там, пересвiдчився: без донатi╖в до iмператора не доступитись. То ти
матимеш ╖х, нашi солiди.
Ромей зiтхнув скрушно i почухав тiм'я.
- Про що ж вестиму з iмператором рiч, коли доступлюсь?
- Всього лиш про потребу зустрiтися. Ну, а коли iмператор поцiкавиться,
чому князь Тиверi хоче зустрiтися а ним, скажеш: волi╓ поновити ряд про
мир i злагоду мiж антами i ромеями, нарушений вторгненням найнятих
iмперi╓ю обрiв.
Вiталiан, видно, встиг угледiти в цiй його мiсi╖ щось вельми значиме
для себе i ще помiтнiше ожвавився, мислив уголос: "Як це було б добре,
коли б iмператор Юстинiан зголосився на iюбачемня з князем Тиверi, а ще
лiпше було б, коли б вiн поновив ряд про мир i злагоду мiж антами та
ромеями. Бо нащо обри, коли з сусiдами нема╓ i не може бути розбрату. Обри
мають пiти з берегiв Дунаю. Куди - то вже iнша рiч, хоч i па бескеття, а
пiти мусять. Був супокiй без них, буде й по них. Чи анти не довели те,
уклавши ряд? Ось уже двадцять лiт живуть iз ромеями в мирi. На iконi
богоматерi може заприсягти ся: йому цi намiри до вподоби. Вiн був би он
який супокiйний у сво╖х Томах, коли б сусiдив лише з антами, без всяких
там обрiв та кутригурiв".
Ходив i запевняв князя, питав щось - i знову запевняв. А князь слухав
тi запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з епархом про ще
одну, не менш важливу, нiж ся, послугу.
Пiдвiвся i теж пройшовся з кутка в куток.
- Я безмежно радий, - сказав, - що доля ввела мене з тобою, епарху
Вiталiане. Одне, доньок порятував ти менi вiд видимо╖ смертi, а друге,
ста╓ш в такiй потрiбнiй помочi.
- Стаю, княже, - запевняв i не вагався, запевняючи, епарх. - Чи я не
пересвiдчився за сi кiлька седмиць, яких ми пругiв нажили собi. Обри
прийшли i сiли в Скiфi╖ яко оборонцi нашо╖ землi, а грабують ╖╖, яко
останнi татi. Супокою нема╓ вiд скарг курiадiв скiфських, ба навiть вiд
убогих поселян. То це в першi днi перебування на землi iмперi╖. А що буде,
коли сидiтимуть у нiй i лiто, i друге, i трете?
- Воiстину так: що буде? Плем'я се не звикло анi сiяти, анi жати, живе
з того, що вiзьме гвалтом у сусiдiв. Матимеш речницю а iмператором чи з
тими, хто стане перед ним, так i скажи: анти - варвари лиш тому, що не
хрещенi, а обри ще й тому, що татi в татей. Як можна мати таких серед
просвiщенного люду?
Ромей ствердно кивав головою i, вже вiдходячи, поцiкавився:
- То я сьогоднi можу й отримати те, що обiцяв князь?
- Навiть се╖ митi.
- А можна... Даруй, княже, за в'╖дливу звичку, чи можна спершу глянути
на товар?
- Ано, прошу.
VI
Вiдтодi, як у теремi князя Богданка об'явилася гостя а Тиверi,
домочадцi не пiзнавали матiр, а вогнищани - княгинi. Сувора й строга
донедавна, бiльше вiдсутня, анiж присутня на подвiр'╖ мужа свого, Зорина
була тепер з усiма лагiдна, на все приставала, коли радилися, i все
дозволяла, коли прохали дозволу. В дiлах землi, що лежали донедавна на
нiй, покладалася на мужа, в господi - на челядь та вогнищан. Сама ж
перебувала бiльше з матiр'ю та з дiтьми сво╖ми i то - найменшими. Або
ходила по подвiр'ю й показувала матерi Людомилi, що в не╖ ╓, яка вона
ма╓тна яко господиня, або йшла з тою ж матiр'ю та з дiтьми за Дитинець,
сiдала на осоннi лiд лiсом чи над крутим берегом Втiкича й бесiдувала на
дозвiллi. Тодi була аж надто свiтлолика та вдоволена, потiшалася з вигадок
та забавок невгамовних дiтей сво╖х i хвалилася дiтьми.
- Муж - велика для мене втiха, матiнко гожа, та дiти - чи не найбiльша.
Ано, такi мiцнi тiлом i такi веселi духом ростуть. Лiпшо╖ за сю втiху й
бажати годi.
- Не кажи так, - сумирно, одначе й повчально застерiгав мати. - Негоже
то - хвалитися мiцнiстю тiла. Пiдстереже тво╖ казання Обида та й вчинить
пагубу.
- - Коли ж так ╓. Тьфу, тьфу на не╖, одначе так с. Бачили старших,
бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он якi дужi в бiгах та
борнi, якi галасливi. У кого тiльки вдалися такi?
- Нiби нема╓ в кого вдатися. Вiтепь твiй тiлом був воiстину муж. Та й
духом також. Жити б та жити йому, коби не свавiлля, що його дозволив собi
Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавiлля. Йой, до сього часу
малiю на силi, як згадаю, що було опiсля. Таке безлiття обсiло рiд наш,
таке безлiття!
Зорина нишкне, гублячи пiд собою твердь, i тупить знiяковiло очi.
"Боги, - зiтха╓. - Як не уводжу матiр свою вiд помислiв про вiтця i
безлiття, що впало на рiд по його смертi, увести все-таки не можу. Знай
знаходить привiд i згаду╓".
- Славомир та Рад огост, - каже перегодом, - справдi у вiтця нашого
пiшли. Отроки ще i то младомладi, а зростом - мужi, серцями твердi та
непохитнi, не раз уже мали скаргу вiд дядька. А всiх iнших ми з Богданком
та з вами, матiнко гожа, подiлили. Гляньте на Гостейку та на Жалiйку. Хiба
не вашi, а вiдтак i не мо╖ крихiтки позбирали?
- Бачу те, доню, як не бачити. I тiшусь, щоб знала. Ано, то справдi
найбiльша винагорода на вiку: мати дiтей, бути щасливою аi сво╖ми дiтьми.
Пильнуй лиш, щоб цiанувалися та були такими i в отрочi лiта, як ╓ за
дитячих.
. Не каже: "Як не допильнувала я", та Зорина й без ╖╖ казань
догаду╓ться: мислить саме так. Тому й поспiша╓ покласти тим мислям край,
на iншу стезю зводить матiр Людомилу. Не ховала досi, не хова╓ й зараз
того, що пережили втiкичi яко новi поселенцi за перших холодних i голодних
лiт, одначе й не смаку╓ тими переживаннями, поспiша╓ облишити ╖х та
похвалитися, як живуть колишнi тиверпi нинi, якого мають в особi ╖╖ мужа
князя.
- Богданко вивiз iз Тиверi не лише добрi намiри бабцi Доброгнiви, а й
мудрiсть вiтця свого, - хвалиться матерi. - Ано, так i сказав, коли
прийшли сюди: "Не зазiхаймо на чуже, то й чужi не зазiхатимуть на наше".
- I не зрiкся ще того, що казав?
- Чом би мав зрiкатися?
- Бо зазiхнули, доню. Гада╓ш, похiд обрiв у землю Троянову ╓ чимось
iншим?
- Може, й нi, та Богданко твердо сто╖ть на сво╓му: нiяких походiв,
окрiм тих, коли земля потребу╓ захисту. Тому й дружину ма╓ мiзерну, через
те й благодать возбуяла в родах та общинах. Так привiльне зажили, матiнко
гожа, за сi кiльканадцять лiт, так привiльне, що ладнi вже й славити ту
лиху годину i той умисел старiйшин Тиверi, якими започатковано наше
переселення.
- Нiби вам iз Богданком було гiрше там, у отнiй землi?
- Нам - нi, а всiм iншим?
Нiчого не сказала на те мати Людомила, лишень глянула на свою доню
якось аж занадто пильно. Анi тодi, як об'явилася на Втiкичi, анi тепер,
через двi седмицi гостини жодним словом не згаду╓ про рани, що ╖х завдала
доня, втiкаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони ╖й донинi.
Тому така улеслива в розмовi з матiр'ю, такою до краю натягнутою почував
себе. А вже що догоджа╓ ╖й, то тако╖ догоди Людомила, далебi, й не знала
на сво╖м вiку. Прокинеться - пита╓, як спалось, сяде до столу - пода╓ ╖й
те, пода╓ друге, пода╓ трет╓ i знов пита╓ться, чи до смаку матерi, чи сита
мати. Та й дiтям встигла нагомонiти про бабцю Людомилу колись, гоминить i
зараз, аби були чемнi з нею, аби знали: то ╖хня прародителька, та, що
достойна тако╖ ж, як i вiтець, мати а то й бiльпю╖, нiж вони, шани. Тож
мати Людомила мав прихильнiсть та улесливiсть не лише вiд донi, а й вiд
онучат, а улесливiсть онучат, давно знано, камiнь здатна розтопити. I таки
топить. Зорина бачить: що не день то помiтнiше хилиться до них гостя з
Тиверi, як i вони'до не╖. А та прихильнiсть рано чи пiзно прогонить на
дебрi лiсовi маминi згадки про колишн╓, як i прикрощi, завданi колишнiм.
- Маю надiю, - похвалилася якось Зорина Богданковi, - мамця приживуться
в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами, що
удостоювали колись, а до дiтей наших прикиплять серцем i рано чи пiзно
скажуть: вони наймилiшi менi, з ними й доживатиму вiку.
- Тобi так дуже хочеться цього чи так насправдi ╓?
- Так насправдi ╓, а ще бiльше хочеться, Богданку.
- Коли мати Людомила збиралася на Втiкич, iнше обiцяла братовi тво╓му i
його дiтям.
- Що - iнше?
- Казала, до зими повернеться.
- А коли передумала? Хiба вона не вiльна пеоелумати?
- Вiльна, чом нi. Та що думатиме брат твiй, коли мати не повернеться до
зими?
Було поночi, i Богданко не мiг розгледiти, як сприйняла тi його
мiркування Зорина. Злякалася ╖х чи помислила та й вгомонилась?
- А ти пошлеш нарочитих та й скажеш устами ╖хнiмимати передумала,
лиша╓ться на Втiкичi.
Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. I дiтей частiше, нiж
досi, залишала iiа матiр, i до матерi, коли й приглядалася, то не iнакше
як веселим оком. А чом би й нi? Он як ожила воiiа серцем вiд сдпання з
кревними па Втiкичi. Чи то не та, що може веселити, прикмета? Мати ж не
незряча ╓, мусить бачити, як тiшить Зорину оця ╖╖ присутнiсть у зятевiй
родинi. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало
╖й тут.
Чи могла думати тако╖ митi, що мати Людомила була недалека вiд iстипи,
коли застерiгала: "Не хвались, доню гараздами. Знай, хто хвалиться, той
кличе до сво╓╖ оссяi губительку Обиду". Пробi, i в мислях не було такого.
А сталося: i розбудила, i покликала. Сини ╖╖, коли бути справедливою,
пiчого лихого не вчинили тi╓╖ днини пiшли купно з iншими отроками, що
перебували в дядьковiй науцi, до лiсу, назбирали грибiв та й заходилися
таканити ╖х на вогнi. Лiто ╓ лiто, чом не скористатися дарами землi, коли
вони повсюдно. Та й дядько привча╓ до того: умiйте, отроки, самi собi
добувати та приготовляти ╖жу, мати на всi путi, що ждуть вас у походах,
бесаг не наготу╓. Тож i спокусилися: пiшли, назбирали грибiв, охоче
варили, ще охочiше смажили. Одного не взяли на карб, як i дядько, що був
при них: вони ж бо младомладi й недосвiдченi. I поплатилися за те. Хтось
злегковажив чи не розiбрався в грибах, з-помiж ╖стiвних укинув до казана й
кiлька отруйних, а отрута вробила свое: дво╓ з отрокiв вiдчули себе
невдовзi зле. Серед тих двох був i старший син князя Богдавка Славомир.
Його привезли в терем поночi i ледве при пам'ятi. Зорина сполошилася,
покликала челядь, затим i матiр.
- Йой боженьки! - сплескувала руками та вмивалася слiзьми. - Нащо я
хвалилася здоров'ям дiтей сво╖х? Ось маю тепер...
Людомила мовчки вiдсторонила всiх (тут не було старшо╖ за не╖) й
торкнулася рукою онукового чола, стала питати, що болить у нього, чи
позбувся того, що спожив за вечерею.
- Ано, - вiдповiли за Славомира тi, що привезли його, - вiн двiчi
блював.
- То Добре. I все ж передусiм слiд вимити з його черева трутизну.
Несiть сюди воду, а тим часом шукайте в домiвцi мед, виво, опт i траву
шандру та заварюйте питво. ╢ в тебе, доню, така трава?
Зорина лиш розвела руками, шкодуючи, що недалекоглядна була i не
заготувала.
- На що поклада╓тесь? - незле попрiкнула Людомила. - На молодiсть? Так
i вона не всесильна, доню.
- У мене в така трава, - виручила челядниця. - Тiльки торiшня.
- Най буде й торiшня, неси. Аби зараз могли напо╖ти слабого. Пошлють
боги день, добудемо й свiжу.
Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся
╖й, та до пори до часу. По якiмсь часi став ухилятися, ба й противитись
волi старо╖ баянки.
- А тепер заклади, внучку, пальцi до рота i викинь те, що випив.
Довго домагалася свого i таки домоглася.
- От i гаразд, - бодьорилася i iнших бадьорила. - Неси, мати, заварене
на винi зiлля. Напо╓мо ним нашого Славомирка та й ждатимемо милостi вiд
щедрих на добрi дiла богiв.
Сидiли над слабим до глибоко╖ ночi, робили все, що могли, а полегшення
не було та й не було. ╢дипе, чого дiждалися, - Славомир стишився пiд ранок
i тим дав привiд сподiватися лiпшого.
Удосiта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрiмнула там-таки,
бiля слабого, стара взяла з собою нiж бесагу i вийшла з терема. Тодi вже,
як наблизилася до лiсу та розглянулась, чи нема╓ поблизу когось
стороннього, молитовне склала на грудях руки.
- О земле! - молилася. - Ти, що ма╓ш у собi живодайнi дари богiв i
щедро винагороджу╓ш ними злаки, а через злаки i нас, на тобi сущих, будь
милостива до мене нинi, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине
життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань мо╖х, дозволь
скористатися цiлебнiстю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людсько╖,
в iм'я ц&рованого богами життя хочу взяти ╖х у тебе i врятувати
немiччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься i допоможи менi в
баяннях i дiяннях мо╖х. Вiк свiй буду вдячна тобi за се, берегтиму лик
твiй, щедроти тво╖ i передам цю свою вдячнiсть дiтям i внукам мо╖м - усiм
нащадкам роду мого, заради яких стою i клопочусь перед тобою.
Пождала мить, другу i вже потiм казала далi:
- I вас прошу, трави цiлебнi, рятiвники нашi. Прошу й благаю: не
ховайтесь вiд мене по галявах лiсових хащами вiд людей заступлених,
поспiшiть до рук мо╖х.' Та що велiла вам вирости, дозволила менi взяти вас
i помiч немiчному подати.
Знову пождала, схоже, нiби дослухалася до голосу землi, трав, i вже
потiм рушила до лiсу. Скiльки вбирала зiлля, стiльки й промовляла до
нього, та уповала на щедрiсть, та ждала щедростi. I зiлля не залишилось
байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його в чужому лiсi, в чужiй
землi, знайшла i шандру, i буквицю, i сельдерей, а головне╓ - швидко
очищаючу стравохiд вiстунку. Так зрадiла Цiй сво╖й знахiдцi, що не зумiла
й стримати себе. Стала перед нею на колiна i воздала хвалу - богам, землi,
травам. А вже потiм рвала i бачила себе звитяжною у змаганнi iз
Славомировою немiччю та осмiхалася, чуючи за плечима силу.
Принесла ту радiсть i в терем князя Богданка.
- Як вiн тут, мiй внучок? - пита╓ться в Зорини.
- Усе ще спить, матiнко гожа.
- Слава богам. Пiшло на лiпше, значить. А прокинеться - i зовсiм лiпо
буде. Рятiвне зiлля знайшла для нього, доню.
Чи тому, хто жде - не дiждеться рятунку, багато треба, аби повiрити в
нього? I заяснiла видом Зорина, i в помiч матерi стала. Варили, доки
Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зiлля. Мати передавала
науку баяння, донька переймала ╖╖ та дякувала богам, що послали до не╖
стареньку в таке тривожне лiто. Що було б iз Славомиром, коли б вона не
об'явилася перед сi╓ю наиастю в ╖╖ теремi? Боги свiтлi та боги яснi, що
було б?!
Нi з ким не дiлилася сими мислями, а всi, навiть найменшi, саме так
зрозумiли: коли б не бабця та не ╖╖ баяння, ив було б уже Славомирка. Бо
Обида щедро винагородила його трутизною, бiльше седмицi виводила ╖╖ з тiла
та й по тому не одразу набуло воно сили, що буяла колись. Тож внуки i
зовсiм вподобали гостю з Тиверi. I руки цiлували ╖й першiй, коли
зустрiчали вранцi, i хвалу воздавали, як нiхто не воздавав матерi Людомилi
на всiм ╖╖ вiку.
А що ж Людомила? Чи була вдоволена всiм тим? Пробi, надто довго не
знала вона, що таке щирiсть та прихильнiсть людська, аби не завважити ╖х
та не воздати належно. Ои яка старанна, коли пора╓ться в господi, i яка
вигадлива та втiшена, коли бавиться з дiвчатками. Присяйбiг, Зориii i
самiй хочеться бути тодi з ними, такими, як вони. Через чотири седмицi
маминого гостювання на Втiкичi доконечно увiрувала: усе ста╓ на круги
сво╖, через шiсть седмиць i зовсiм певна була: мати й не помишля╓ вже про
повернення до Тиверi. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися
з тою певнiстю.
- Любо менi в тебе, - сказала якось мати Людомила, - та пора й честь
знати.
Була б Зорина сподiвана, не так болiспо прийняла б цей ╖╖ умисел, а з
несподiванки ледве знайшла в собi силу устояти на ногах.
- Що се ви надумали, мамцю? - запитала крiзь сльози. - Чи на Тиверi не
набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покида╓те?
Таки не стрималася, пiшла, затинаючись, до лавицi пiд вiкно, сiла та й
захлипала. А мати й собi.
- Коли ж серце болить, - виправдовувала себе i свiй несподiваний намiр.
- Ти тутки в добрi та супоко╖ перебува╓ш iз мужем, дiтьми, а в тих, що на
Тиверi, супостати пiд боком. Чи вiда╓ш, що кутригури сидять тепер мiж нами
i Дуна╓м, а наш Веселий Дiл - он яка спокуса для них?
- То ви заслоните собою i Веселий Дiл, i тих, що в Веселiм Долi?
- Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зiтлiю. Бо те й роблю що
думаю, а надто поночi: що там, як там?
- Я вам не мила, бачу, - ревнiше, нiж досi, заплакала Зорина. - Не
можете простити того, що пiшла з Богданком. А що було б, коли б залишилась
при вас, мамцю моя i без Богданка? Чи вiда╓те, що я сама висохла б на пнi
i вас висушила б до краю?
- Вiдаю, доню, як не вiдати, коли ╓ висушеною. Проте чи варто згадувати
се? Тi рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тиверi. Кажу
ж, тривожно там та й вiк свiй звiкувала в Тиверськiй землi, правдивiше' в
Веселiм Долi. Як можу бути тепер без нього?
I нарiкала на матiр, i жалiлась матерi -~ дарма, Людомила не
переiнакшила того, що надумала. Кивала на полiття, казала, воно не за
горами вже, пiдуть дощi як вибереться тодi в таку далеку путь i як здола╓
╖╖? '
- То по зимi й по╖хали б?
- Нi, доню, серцем чую: маю зараз ╖хати. Не сказала тодi сво╖й кревнiй:
"Коли б ви знали матiнко, як ляка╓ мене те, що чу╓ ваше серце", а
попрощавшись, таки не втрималась i крикнула в угоду жалям сво╖м:
- Як же менi не лякатись i не балувати, коли напевне знаю: попрощались
ми назавжди?
VII
Хотiлось чи не хотiлось того iмператоровi, а мусив визнати: лiта не тi
вже, щоб подолати немiч. Вiсiмдесят трет╓ лiто мина╓, як топче на землi
цiй ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш лiта, знаходив у собi силу
i возсiдати на тронi, i повелiвати з трону. Нинi не здатний на те. Тяжка
недуга геть надломила його. Не лише з iмиерi╓ю, з собою впоратись не
годен. А як хотiлося б... О боже праведний, як хотiлося б звестися,
пiдiйти до високого, що з нього пiвсвiту видно, вiкна та глянути на
привiлля земне, на милу серцю iмперiю. Сонце ж бо вста╓. А коли вста╓
сопце, ╖╖ найдалi видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить синi хвилi
в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далi _
Iллi. рик, ще далi - землi Захiдно╖ Римсько╖ iмперi╖, тi, що ╖х повернув
вiн до лона Вiзантi╖. Це коли дивитися з вiкна на полуночпий захiд, вздовж
полуночних берегiв Середземного моря. На полуденних ще численнiшi i нiчим
не гiршi, коли не лiпшi, провiнцi╖: Вiфiпiя, Фрiгiя, Геллеспонт, Лiдiя,
Памфiлiя, Карiя. Ще далi - Iсаврiя, Кiлiкiя, Сiрiя, Фiнiкiя Лiванська,
Палестина, а там - ╢гипет з його перлиною на Середземномор'╖ -
Александрi╓ю, Лiвiя, преторiй Африка з провiнцiями Завгитана, Карфаген,
Трiполi, Нумiдiя, Мавританiя, нарештi Сардiнiя. То це лиш тi, що лежать на
захiд сонця. А скiльки ╖х лежить на полунiч вiд Константинополя i на схiд?
Вiд Дакi╖, Мiзi╖ та Фракi╖ до Абезги i Вiрменi╖ - все Вiзантiя i Вiзантiя.
Свiте ясний, хто ж правитиме такою iмперi╓ю, коли його, Юстинiана, крий
боже, не стане? I хто спроможний буде правити? Юстин?
О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все наклала
тв'ерду руку немочi. Лише на мислi накласти ще не може.
Силиться лягти зручнiше, - дарма, не годен здолати вагу власного тiла,
хоче покликати, аби прийшов хтось та вдовольнив його волю, а замiсть
зичного голосу чув немiчний, ледве чутний стогiн.
I Феодора не йде, i ескулапи не поспiшають клопотатися бiля iмператора.
Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало, он як звеселило вже свiт.
Гадають, коли iмператор не кличе, лежить безпомiчно-непорушний, то все ще
спить?
Гнiва╓ться на всiх i вже у гнiвi переверта╓ться якось.
Про що вiн думав тiльки-но, чим клопотався? Зда╓ться, бiдкався, хто
правитиме iмперi╓ю, коли його не стане. Справдi, хто ж? Таки Юстин? З роду
Анастасiя, зда╓ться, усiх прибрав: Iпатiя, Помпея. Стривай, де ж усiх,
коли дiти ╖хнi лишилися i рiд як такий лишився. Як вiн, Юстинiан, не
подумав ранiш, що коли ╓ бодай якийсь вiдприск роду, посягання на
володарювання в iмперi╖ можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати,
лишити заповiт. Чи рiд Юстинiв простить йому, коли цього не станеться? Та
й чого мав не статись? З яко╖ речi? Який уже не буде з Юстина iмператор,
сiсти на трон i правити Вiзантi╓ю ма╓ вiн. Дядечко Юстин Перший мав рацiю,
коли казав: "Вiднинi влада не повинна вислизати з ваших рук, iнакше гору
над усiма вiзьмуть сенатори-аристократи". Вiн, Юстинiан, он як надiйно
тримав ╖╖ - тридцять вiсiм лiт. Iменi Божественного удосто╖вся. А Юстин
хiба не з того кореня? Чи освiту ма╓ гiршу, нiж всi аристократи? "Чому ж
сумнiваюсь тодi?" - зроджу╓ться думка та одразу ж i гасне. Нiякого
сумнiву: коли станеться так, що бог забере його, iмператора Юстинiана, до
себе, на вiзантiйський троп мас сiсти його спадко╓мець Юстин. I доки не
пiяiто, про це слiд сказати, аби зпали, ба написати яаповiт, як написав
колись дядечко.
Знову силиться докликатися до когось iз наближених. За цим разом
недарма. Чи то ескулапи iшли вже до хворого, чи були недалеко, доволi
швидко стали при ложi, а почувши, чим клопочеться, покликали й iнших, в
тiм числi й iмператрицю Феодору.
Повелiння хворого - обов'язок для всiх, а повелiння iмператора - тим
паче. I написали те, що хотiв вiн, i на пiдпис пiднести не забарилися. А
дiйшло до пiдпису, сам намучився з ним, i всiх, хто ходив бiля нього,
вимучив. Яко╖сь митi i з якогось дива закралася недовiра до того, що
читали йому, i вже не покинула, доки не примусила побачити прочитане на
власнi очi. Узяти папiрус до рук не мiг уже, тож повелiв пiднести до очей,
а тi, що пiдносили, нiяк не могли догодити. Вчитувався та й вчитувався у
рiвнi, одначе затуманенi рядки едикту, i вже тодi, як впевнився: написано
те, що треба, став лаштуватися, як би пiдписати написане.
Чув, знемiг до краю, i, мабуть, перелякав сво╓ю немiччю всiх, хто був у
опочивальнi. Забiгали, засу╓тилися, Феодора ж i зовсiм втратила мужнiсть:
прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча i тихим плачем.
Не непоко╖вся тим i не казав жонi: "Не треба, ще буде час наплакатися".
Лежав i дослухався до жалiв ╖╖, до того, що говорили мiж собою ескулапи.
Лише згодом, як котрийсь iз них принiс напiй та попросив випити, одкрив
очi й послухався.
Його не скоро залишили. Сидiли й радилися, потiм принесли снiданок,
щоправда, старання тi виявились марними: окрiм розведеного водою вина, ще
якихось напо╖в, iмператор нiчого не мiг спожити - сили бракувало.
Загледiвши те, ескулапи порадили всiм залишити хворого:
розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.
Заснути вiн не заснув, а на самотi з помислами сво╖ми залишився.
...Отже, Юстин. Точнiсiнько так, як i тодi, коли на мiсце дядечка
Юстина сiв на вiзантiйський трон вiн, Флавiй Петро Саватiй Юстинiан. А
втiм, не зовсiм так. Спадко╓мець його коли не з пелюшок, то з дитячих лiт
знав узко: рано чи пiзно, а буде iмператором. Вiн же, Юстинiан, i гадки
про те не мав. Був собi таким, як бiльшiсть в iмперi╖, поселянином: не
рабом, одначе мало чим i одмiнним вiд раба. Незалежнiсть i непiдвладнiсть
- ото й усi привiле╖, що мав. Як i вiтець його, численнi брати та сестри.
Всiм iншим той же раб. Коли був малим, випасав свиней, потiм - кiз,
баблявся у гною, ходив за ралом i стiкав потом у жнива: дошкульно був
битий за непослух i ще дошкульнiше - за спробу ухилитися вiд повинностi
женця чи орача i вже й зовсiм безбожно - за крадiжку шматка хлiба в
безхлiбнiй родинi вiтця Савватiя.
Пiсля одного з таких побо╖в помишляв уже податися в гори й добувати
собi хлiб тим самим робом, що й усi вигнанцi, - з ножем у руках, та
сталося непередбачене. Надiйшла до Верхньо╖ Македонi╖, а в Македонi╖ - i
до загубленого в горах сельбища Таурiсiй дивна i незрозумiла для всiх
вiсть: дядечко Юстин, старший брат вiтця, кликав до себе котрогось iз
синiв Савватiя.
Можливо, на той клич i не вiдгукнулися б, коли б прийшли всього лиш
вiстi, а не дядечкiв гiнець iз вiстями, i коли б той гiнець не нагодився
пiд гарячу руку. Одне, посланець iз Константинополя виявився аж надто
наполегливим, казав, дядечко обiця╓ сво╓му небожу мундир гвардiйця, а коли
явить себе достойно - i високий сан при Августiонi, а друге, об'явився в
той самий день i час, коли вiтець Саватiй був у великому гнiвi на
Юстинiана. Звiдки йому було знати, яка химера засiла братовi в тiм'╖, чому
вiн он через стiльки лiт згадав, що в на свiтi сельбище Таурiсiй, а в тому
сельбищi - брат iз купою дiтей, - вiн був у гнiвi на Юстинiана i тому не
став анi думати, анi вагатi╖ся: "Оцього татя хай бере, - рiшуче показав на
Юстинiана. - Вiн прагне легкого хлiба, нехай пiде, та походить у
гвардiйцях, та скушту╓, який вiн ╓".
Той, кому передав тiльки-но владу, не вiда╓ цього. Якось так склалося,
що вiн не встиг ще й за науку взятися, знав уже, чому береться, на чи╓
мiсце сяде змужнiвши.
"А може ж, вiн усво╖в-таки ╖х, досто╖нства, що ними ма╓ бути надiлений
привiдця тако╖, як Вiзантiя, держави? Боже правий, передав владу над
iмперi╓ю найближчому з кревних, а не маю певностi, що передав у надiйнi
руки".
Тривожиться iмператор, а тривога зроджу╓ досаду, ба навiть гнiв на
самого себе. Тридцять вiсiм лiт сидiв у Августiонi, повелiвав усiма, а сам
собi не спромiгся повелiти: пiдготуй спадко╓мця. Чому так? Гадав, що
вiчний, що смерть не може вразити його - Божественного? Пусто, тако╖
певиистi не було, в усякому разi, це мало б бути. Далебi, про iц ше думав,
коли не дбав про замiну: аби той, кого готуватиме на сво╓ мiсце, не
пiдстерiг i не замiнив передчасно.
"О господи! - ляка╓ться iмператор i кривиться, досадуючи. - Що, коли не
тiльки я, iншi теж помiчали це або ж помiтять ще, коли Юстин справдi не
виправда╓ сподiванок? Що тодi скажуть про мене? Невже осудять i забудуть?
Не може того бути. Не повинно бутиi Чи ця мiзерiя, коли вона справдi
водилася за мною, спроможна затьмити все iнше - i дiла iмперськi, i дiла
житейськi, i храми божi, що ╖х будував та й будував?"
Чув, холодний пiт виступив на чолi, та не зважав на нього. Поворухнувся
лиш, лiг зручнiше, силиться заспоко╖ти себе. А супокою не було та й не
було. Нiби на зло, обсiдали лячнi думки, приходили каяття, а каяття - не
втiха, вони - чи не найпекучiший бiль.
Ось де вiн не доглянув, лишився глухим до чужих бiд. Ано, сам лиш
купався в славi та тiшився тим, що величали Божественним. Про славу всiх
iнших пальцем не поворухнув. Велiсарiй он скiльки звитяг здобув на
боролищах, Африку i всiх, хто стояв супроти iмперi╖ в Африцi, скорив,
Сiцiлiю, Сардiнiю, мало не всю Iталiю повернув у лоно Вiзантiйсько╖
iмперi╖, прогнавши звiдти варварiв. А вiн воздав йому по заслугах,
возвеличив, як належало б возвеличити? А скiльки мужiв науки трудилося в
потi чола, скiльки поетiв загинуло не визнаними? Як i во╖в-звитяжцiв,
забутих по звитязi? Лише улюбленцiв ласкав та вдовольнявся тим, що
возносять його за тотi ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано,
було б лiпше i певнiше, коли б дбав про справедливiсть. Чи хтось ослухався
б, коли б повелiв у однiй iз новел, а там i в другiй: "Чтiмо тих, хто
достойний того, хто не щадить зусиль розуму i серця, ба живота свого в
iм'я блага iмперi╖, люду, що живе в нiй". За тридцять вiсiм лiт
володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отодi й
його, iмператора Юстинiана, згадали б...
"Я так мислю, - ловить себе на словi, - нiби мене нема╓ вже, нiби й
справдi не буде за що згадати. А iмперiя, котру вознiс он як високо? А
храми, i серед них свята Софiя, кодекс Юстинiана зрештою?.."
"А чим ми заплатили за них, ти вiда╓ш? - нагло вторгнувся до пам'ятi
чийсь голос, i перед очима став вiтець Саватiй iз пугою. Став i не
вiдходив уже.
Iмператор силиться щось сказати йому, та слiв нема╓, слова застряли в
горлi.
"Не вiда╓ш, бачу. То запитай, сину, в тих, кого робив в iм'я тi╓╖
величi рабами, з кого драв податi, мов iз живого шкiру, одбирав дiтей i
робив з них легiонерiв, котрi не поверталися вже до отнього порога: або ж
падали замертво па бородищах, або ж служили тобi до скону. Глянь, -
показав удалеч, - скiльки ╖х, завалених трупом боролищ. Усi вони на тво╖м
сумлiннi".
"А ви ж як думали? - борониться iмператор. - Велич, що ╖╖ всi хочуть,
да╓ться так собi?"
"Це ж хто - усi? Я, мати, брати тво╖?"
Не вiдав, що сказати на те, i силиться уникнути вiтцевих
сумовито-гнiвних i пристальних водночас очей. Як i пуги, що тримав в
руках. А уникнути не може. Тодi вже, як дiватися, здавалось, нiкуди було,
доклав зусиль i розплющив очi. Потуги тi, виявля╓ться, не були марними:
зник десь вiтець, зникла i його пуга. Бiлi стiни опочивальнi постали перед
зором i мало-помалу врiвноважили дух його, а затим заволодiли й мислями.
...Де, коли i чому перейнявся вiн цим намiром: будь-що возвеличити
iмперiю, зробити ╖╖ ще бiльше знаного в свiтi, анiж була знана? Тодi, як
обертався в Августiонi серед вельмож чи дещо ранiш, коли чув за
унiверситетською лавою повитi звабним серпанком слова про велич священно╖
Римсько╖ iмперi╖, достойно╖ попередницi Вiзантi╖, про мудрiсть
iмператорiв, не менше уславлених, анiж уславлена ними iмперiя? О-о, там
доволi часто i голосно йшлося про це, як йшлося i про iнше - що з волi
Всевишнього велич ту i славу мав примножити Схiдна Римська iмперiя -
Вiзантiя. Так i казали: мав примножити. А в Августiопi й точнiше визначали
путi примноження: воно не станеться до того часу, поки вiзантiйськi
легiони не витурять варварiв iз земель, що належали колись священнiй
Римськiй iмперi╖. Це - доконечна потреба, свого роду dum spiro spero '.
Хiба римляни не на це уповали i не цим трималися он скiльки вiкiв: dulce
et decorum est pro patria mori.
О так, саме в Августiонi та в унiверситетi й викохав у собi цю
певнiсть. А ставши iмператором, i зовсiм утвердився в мислi: iмперiя
передусiм, заради не╖ нi перед чим не зупиниться. Тому й брав з усiх i
все, що можна було взяти, гуртував на зiбране з пiдданих золото легiопи й
кидав ╖х, куди вимагала омрiяна мисль, люд, що викохував ╖╖ колись,
пiдсолоджував i пiсля.
Велике дiло - боролища устилав трупом. А коли б тим, що впали на
бородищах, не було чого ╖сти? Чи ╖х не та сама спiткала б доля? Чим
годуватимете себе, дiтей сво╖х, коли всiх триматимете при собi?
Пiчкурi, заслiпленi темрявою власно╖ нори кроти. Заради цих он скiльки
ночей недоспано, миру га благодатi не вкушено, а вони ще й невдоволенi:
боролища устилав трупом, податями гнув до землi. Може, й так, може, й
крутий був iз вами, не одиницям - мiльйонам не давав передихнути,
вимагаючи сплати недо╖мок, примусового продажу хлiба, через всiлякi там
епiболе, дiаграфе, аерикони. А хто з вас спроможний вигадати iнше? Хто
порадить, як завоювати пiвсвiту, не натужачись, примусити коритися
непокiрних, не наступаючи на горло непокiрним? Хто, пита╓? Мовчите, нема
чого казати? I не скажете. Iмператор не сонце, щоб зiгрiти всiх. Зате
iмперiю он яку лишав в спадок. Коли, за якого привiдцi Вiзантiя досягала
тако╖ величi i такого розквiту? Пiд лежачий камiнь, отче мiй, вода не
тече.
Здавться, порозумiвся з вiтцем i тим бодай якось заспоко╖в себе. Ба
навiть розщедрився, вгомонившись: коли всевишнiй допоможе йому здолати цю
недугу й сiсти, як досi сидiв, на мiсце iмператора в Августiонi, що-що, а
аерикон вiдмiнить. Через ту подать та через примусовий продаж хлiба
найбiльше невдоволених, а вiдтак i ворохобникiв. Колись не брав цього на
карб, а зараз мусить визнати: аер - дарунок неба i моря. Посягати на нього
- все одно що посягати на дар божий. Не лише на пiдданих - на собi
вiдчував це: он якi пишноти та розкошi ма╓, скiльки доменiв та золота,
вважай, пiвсвiтом володiв, а занемiг та вiдчув: нема╓ чим дихати - i
купити аеру не може. Анi продають його, анi за так не дають.
Сумлiння заговорило в душi iмператора чи всього лиш шкода себе стало, -
защемiло серце, i так дуже, що змушений був насторожитись, а там i
захвилюватися, ба й заметатися в ложi. Силився звестись - дарма,
покликати, аби прийшов хтось та став на помiч - i крику не спромiгся
подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав - i знову те
саме.
"Господи! Спаси й помилуй", - зблиснула коротким спалахом думка, та,
зблиснувши, одразу ж i згасла.
VIII
Дзвонили по померлому в усiх церквах. А ╖х у стольнiм городi Вiзантi╖ ╓
та й ╓, тож подзвiн чули не лише по один i другий бiк Босфору, а й далеко
поза Босфором. I сумували, чуючи, та молилися за упокiй душi
Божествоiшого. Хай бог простить йому грiхи його. Он скiльки лiт правив
iмперi╓ю, якi клопоти мав, думаючи за всiх i дбаючи про всiх. Чи в тих
клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж i зробив псмало: будував
храми, сприяв процвiтанню вiри Христово╖, був нещадний з вiдступниками,
яких теж було та й було. Господь-бог свiдок тому: жоден iз його
попередникiв не дбав так про церкву i служителiв церковних, як дбав
Юстинiан.
Сумний був подзвiн по померлому, та ще сумнiший спiв церковного хору -
i тодi, як заносили iмператора в святу Софiю, i коли йшла там похоронна
вiдправа. Печаль i тугу клав усiм на лиця. Навiть пишноти, що ними не
поскупилися святi отцi, обставляючи похорони, навiть велелюддя на
похоронах не приносило полегкостi.
"Боже праведний! Боже милостивий! - хилили достойники осмученi лики, а
жили вже тривогою, - Що буде з ними завтра, пiслязавтра? Хто сяде на мiсце
Божественного i iцо принесе усiм, возсiвша на тронi?"
Певно, ця ж тривога гнала в усi кiвщ iмперi╖ й гiнцiв, що везли по
похоронах перший едикт нового iмператора. "Я, Юстин Другий, - писалося в
ньому, - сiвши з волi всевишнього та з повелiння покiйного iмператора
Вiзантi╖, в бозi почившого Юстинiана Першого, на трон..."
Про що йшлося далi, може, не кожен знав, зате догадувався: новий
iмператор оповiща╓ префектiв, намiсникiв, преторiв, президiв, проконсулiв
- усiх, що сидять у провiнцiях i правлять провiнцiями: iмператор Юстинiан
Перший помер, вiн, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе тягар державно╖
влади у Вiзантi╖ й повелiва╓ бути вiднинi покiрними йому, а ще - пильними,
пильними й пильними. Чому саме пильними, теж догадувалися: покiйний
iмператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в дiяннiх сво╖х, та не
зробив содiяне надiйним. Варварський свiт не лише на обводах хита╓
вiзантiйську державу, погрожу╓ й тропу. Навiть просвiщеннi Сасапiди забули
про укладений з ними вiчний мир i норовлять вiдторгнути вiд земель, що в
пiд скiпетром iмператора, Вiрменiю, а вiдтак перетнути торговi путi, що
йдуть через не╖, позбавити Вiзантiю ╖╖ металургiйного центру, нарештi,
значного контингенту вiйськ, що ними постiйно поповнювались вiзантiйськi
легiони.
Префект Том, вчитуючись у невеселi рядки iмператорського едикту,
подумав передусiм про аварiв: вiднинi по анти - вони найлютiшi вороги
iмперi╖. З антами вiн, а вiдтак i iмперiя перебувають у надiйному мирi, а
чи матимуть його з аварами? Щось не схоже на те. Всього шiсть лiт
перебувають у Скiфi╖ i встигли .спустошити ╖╖: беруть за карк ёвельмож,
аби давали та й давали ╖м живнiсть, грабують, нехтуючи законами iмперi╖,
люд. Терпець урветься колись i пiде ворохобня. Хай царству╓ на небесi
покiйний iмператор, та вiн вчинив непоправну дурницю, запросивши ава'рiв.
Помiч вiд них матимуть чи нi, а халепу вже мають. вдино вiрним було i буде
- виперти ╖х туди, звiдки прийшли. I поява нового iмператора - чи не
найлiпша в цiм дiлi нагода. Лиша╓ться не схибити, знайти найбiльш певний
виверт, аби умисел став дiйснiстю, а намiр - звитягою. Яким вiн ма╓ бути?
Сiсти в лодiю й податися до Константинополя, а в Константинополi сказати
Юстиновi все, як ╓? А чом би й нi? Нинi всi до нього правитимуться, надто
префекти. Вiн не префект, всього лиш епарх якихось десятирядних Том на
обводах? А коли не когось iншого, саме його, епарха Вiталiана, вiдвiдала
слушна мисль? Iмператор заговорив з усiма, в тiм числi i з ним про супокiй
у державi, то чом i не стати перед ним iз мислю, що забезпечить супокiй
коли не на вiки, то на найближчi десятки лiт, тим паче, що ╓ на те вагома
причина: анти волiють поновити укладений ранiш iз Вiзантi╓ю ряд. Обри отож
не потрiбнi. Якщо за Дунай i нема╓ резону випирати ╖х, то хай iмператор
кине тих татей на склавинiв. Чи ╖х, зрештою, не затим кликали сюди?
Вирiшено: завтра, нi, пiслязавтра й вирушить. Пiдготу╓ться, дасть
пiдлеглим вказiвки - i на драмон пiде. Хто вiда╓, як довго доведеться
стукатися до iмператора, аби достукатись.
Був певен у намiрах сво╖х, а тому неабияк вдоволений собою. I
пiднесений духом також. Та перед самим вiд'╖здом на його добрий настрiй
несподiвано посягнули: бiля полуденних ворiт фортецi об'явилися комоннi
авари, такi чисельнi, що сторожа змушена була зачинити ворота i увiдомити
про те епарха.
- Як багато ╖х i чи авари то справдi?
- Не менше тисячi, достойний. А що авари - то напевно. Самi бачимо, та
й вони те кажуть.
"Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?"
- Питали, чого хочуть?
- До вашо╖ милостi, сказали.
- То хай iде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею менi нема╓
потреби говорити.
Вiн не забарився прийти, той один. Був високий на зрiст дужий у тiлi,
волосся, як i всi сородичi його, мав дояге заплетене в коси в червоними
стрiчками на кiнцях. Та не те подивувало епарха - терхан не належав до
мужiв лiтнiх. Не отрок уже, одначе й до мужа йому далеко. Коли б не
гострий, ба навiть викличне гострий погляд та не мужнi риси на застиглому
в суворостi лику, i зовсiм скидався б на нерозумного в затятостi отрока, а
то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дiвку.
Ця затятiсть, а найбiльше младомладiсть авара-сла збудила в серцi
епарха щось схоже на обурення.
- З ким маю честь говорити i з якого приводу?
- Апсих я, перший iз терханiв у великого кагана аварiв Баяна. А прибув
до тебе, аби сказати: найманi iмператором во╖ аварськi, як i кревнi ╖хнi,
знемагають без живностi.
- То ти прибув до мене з турмою, аби налякати чи й силою взяти
живнiсть?
Вiн був не на жарт гнiвний i тим уже недоступно суворий. Одначе й
терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнiвом чи суворiстю.
- Я прибув, епарху, взяти сво╓.
Он як! Нi, з такими розмова ма╓ бути коротка: пiшов прiч! А так,
виставити за дверi i тим сказати раз i назавжди: вашого тут нема╓ й бути
не може. Мало того, що отриму╓те в iмператора?
Вiн збирався уже виректи те, що намислив, та збагнув нараз: а чи з
варваром достойно буде змагатися варварськими дiяннями? Пробi, хто вони,
зрештою, цей Апсих i його Баян, щоб через них опускатися так низько?
Не подавав виду, що передумав i вiдступав, одначе й гнiву не являв уже
аж надто буряно.
- А де я вiзьму стiльки з'╖жi, аби нагодувати всi вашi турми, про те
подумав?
- Про те ма╓ думати епарх.
Осмiхнувся лукаво i вже потiм вирiк свою лукавiсть уголос:
- Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зi мвою укладав каган
ряд - з iмператором, до iмператора й мусите правитись за живнiстю.
Не став ждати, що скаже на те Апсих, покликав челядника i повелiв
накрити в честь гостя стiл.
- Ходiмо, терхане, пообiда╓мо з тобою та за трапезою й помiзку╓мо, де
шукати ╖╖, таку потрiбну всiм гкивнiсть.
Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе вiдмоiишвся вiд
яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге,
коли питають, i знову вiдмовчу╓ться. Тож господаревi довелося взяти бесiду
на . себе. Бiльше розпитував та випитував, чи то правда, що . авари
належали до угурян, люду чисельного i далеко не одноликого. То вже
пiзпiшо, як зчинилася мiж племенами того асiйського роду ворохобня
розторгнули вони з угурявами давнi узи й назвали себе аварами.
Апсих здебiльше мовчки кивав головою, зголошуючись iз тим, що казав
епарх, та iнодi припиняв трапезу i силився збагнути, що каже. Тодi
Вiталiан повторював повiдане в дохiдливiшiй формi i, домiгшись розумiння,
щедрiше, нiж досi, наливав терхановi вина.
"Ти ба, яка личина, - дивувався i насторожувався водночас. - П'╓, п'╓ i
не п'янi╓".
- Чув я, нiби авари, - казав уголос, - теж не ╓динi в сво╖м родi. До
них пристали й iншi племена - тарнiахи, кочагири, завендери.
- А так, i цi з нами. А ще утигури й кутригури.
- Ну, цi, наскiльки я знаю, за Дуна╓м.
- Все одно з нами.
- То скiльки ж у кагана турм?
- Не вiдаю.
- Алголу?
- Також не вiдаю.
- Прибув до мене по живнiсть i не вiда╓ш, скiльки треба тобi ╖╖?
- Все одно не даси, то нащо пита╓ш?
- А може, й дам. В усякiм разi, маю намiр пiдказати тво╓му кагановi, де
i як взяти ╖╖.
- Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, вiн i без пiдказок зна╓.
"Варвар. Ти ба, як розмовля╓. Ну, стривай же. Ви в мене не тi╓╖ ще
заспiва╓те разом iз каганом сво╖м".
- Чи каган вiда╓, що iмператор Юстинiан покинув нас? Апсих застиг на
мить.
- Як то?
- Помер Божественний. Iнший iмператор нинi в роме╖в - Юстин Молодший.
Радив би кагановi скористатися цим i явитись перед очi нового василевса.
Всi являтимуться i всi чогось проситимуть. Чому б i кагановi аварiв не
попросити в iмператора збiльшення щорiчно╖ платнi за службу на обводах,
тим паче, що послатись ╓ на що: авари примусили вгомонитися антiв, а
бiдують через нестачу з'╖жi? Це лiпша з лiпших нагода переглянути
укладений з iмператором-небiжчиком ряд. Та й потреби iмперi╖ у ваших
турмах повиннi спонукати iмператора до перегляду. Склавини не перестають
сваволити в Iллiрику, пора покласти тому край.
Апсих був не по-варварськи уважний i думний.
- То осiбна рiч. Каган у тебе пита╓: що даси, i то негайно, зараз?
- Така справдi велика потреба в живностi?
- До краю велика.
- Ну що ж. Коли так дуже треба, дам кагановi стадо товару в триста
голiв. Одначе й скажу: це яко приятельська помiч, i буде вона останньою.
Надалi анi в себе, анi в колонiв, анi в курiалiв брати живнiсть не
дозволяю. Як жити аварам i з чого жити - хай дума╓ каган i веде про те рiч
з iмператором. У нас власнiсть кожного священна, посягати на не╖ нiкому не
дозволено.
Апсих i далi лишався уважний i думний. Та недовго.
- Де вiзьму товар? - пiдвiвся раптом i вийшов за столу.
- Мо╖ люди покажуть.
Не став питати, як же буде з аварським сольством до iмператора, без
того звав: не Апсих вирiшуватиме, не Апсиховi й знати, як буде. В одному
певен: зерно сподiванок на перегляд укладеного ранiш ряду посiяно, зерно
повинне дати сходи.
Асам де барився. Як тiльки пересвiдчився: авари на якийсь час
задовольнилися даниною, взяли ╖╖ та й погнали на розтерзання турм, - пiшов
на приготовлений уже для далекого плавання драмой i подався ним вздовж
мiзiйського берега до Босфору. Якщо авари й поспiшать iз сольством,
обiгнати його все одно неспроможнi будуть. А так. Якийсь час пiде на
роздуми та вагання, якийсь - на раду, визначення сольства та вимог, а ще
бiльше пiде його на подолання путi мiж Скiфi╓ю i Константинополем. Вона не
з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари iнакше, зда╓ться,
й не ╖здять.
Дув несильний, одначе доволi свiжий полуночно-схiдний вiтер. Не можна
сказати, що попутний, а проте й не супротивний. Вiтрила весь час були
напнутi, i напнутi туго. ╢дина незручнiсть, коли ╖╖ можна назвати
незручнiстю, - хвилi набiгали збоку й щораз сильнiше били в лiвий борт. Та
кормчi знали сво╓ дiло: взяли глибше в море i далi йшли уже, не мiняючи
галсу. Драмоii, щоправда, вiдчутно вихитувався, та то вже як водиться, то
навiть веселило схильне до плавань у негоду серце епарха Вiталiана.
Можливо, iншi й забули в клопотах за сво╓, кревне, що iм'я це дано йому пс
випадково, сам вiн пам'ята╓, i добре: по родословнiй належить до роду
славного за Анастасiя стратега Вiталiана. Про це нiхто, та й сам вiн не
згаду╓, оскiльки згадувати не вельми безпеч'но: Юстин Перший, прийшовши до
влади,
Стратив не лише тих, що дали йому на пiдкуп гвардi╖ i сенату золото, а
й стратега Вiталiана, яко впливового серед знатi i дуже можливого
претендента на вiзантiйський трон.
Пiсля Юстина на трон сiв його небiж Юстинiан, пiсля Юстинiана - знову
Юстин. З'являтися на очi й нагадувати сво╖м iм'ям про того Вiталiана не
зовсiм безпечно, започатковане для себе i для Вiзантi╖ благо може
обернутися на зло, та ба, i не з'явитись уже не можна. Одне, це ╓дина
можливiсть i нагода позбутися аварiв i зажити супокiйним життям, друге,
прислужитися антам i мати вiд антiв неабиякий доватiй, а трете, явля╓ цим
вчинком сво╖м неабияку вiдданiсть трону i турботу про трон. Чи за це
можуть переслiдувати, згадавши, хто був той Вiталiав i хто в цей? Швидше,
навпаки, можна удосто╖тися похвали, а там i особливо╖ прихильностi з боку
iмператора. Йтиметься ж не про щось там, йтиметься про мир iз антами. Та
про те, хто в нинi авари для Вiзантi╖ i як бути а аварами, коли вiдпаде
загроза вторгнення задунайських актiв.
Константинополь зустрiв звичною для вього метушнею в пристанищi й поза
пристанищем. Епарховi в Том не повiрилося навiть, що тут зовсiм недавно
поховали iмператора. Анi знаку про те. Однi подi╖ пристають до берега,
iншi вiдходять, там галасують, силячись докликатися когось, там -
сперечаючись iз кимось. I нi в кого жодно╖ тiнi смутку на чолi, ознак
непоправно╖ втрати у голосi. Немовби казали тим: так було, так i буде,
живий про живе дума╓.
Що ж, коли так, про живе думатиме й вiн, Вiталiан. До Августiона зна╓,
як прокласти путь, та й у Августiонi не повинен схибити. Донатi╖ ма╓,
золото теж. А коли так, матиме й содругiв.
Не помилився: содруги знайшлися, i доволi швидко. А ось до iмператора
не мiг та й не мiг доступитися. Нагадав про свiй клопiт через день пiсля
домовленостi - розвели руками, нагадав через три - знову розвели руками.
- Хотiв би знати, - не без тривоги вдався до сво╖х благодiйникiв, - яка
тому притичина? Нема╓ iмператора чи не вважа╓ за потрiбне розмовляти зi
мною?
- Надто багато бажаючих мати розмову з василевсом до того ж людей
поважних, доведеться ждати.
- Скажiть iмператоровi: я можу ждати, та чи ждатимуть анти?
- Ми й це ма╓мо па оцi.
Чув велику непри╓мнiсть вiд того. Томи хай i далекi, вважай, на краю
свiту, зате нi перед ким не доводиться гнутися в Томах, там вiн сам собi i
над усiма iншими василевс. Може, через те й не став бiльше набридати
благодiйникам, сунув до рук одному з найбiльш певних черговий донатiй та й
сказав: я там i там, коли iмператор визнав за потрiбне розмовляти зi мною,
покличте. . Н╖дав так довго, що й терпець не раз уривався, а таки
дiждався. I прийшли, i сказали: завтра по обiдi будь в Августiонi, i
супроводжували, коли прийшов, до самих дверей, за якими, знав, сидить
Юстин Другий.
Певнiсть дiла, з яким iшов до василевса, чи домашнiй вишкiл дався
взнаки, не розгубився, коли розчинилися дверi, що вели в палату, i не
вiдчув у собi змалiння сили. Вiддав, як велить етикет, честь та й став
перед всесильним василевсом сумирво спокiйний i врiвноважений.
- Сумлiння мужа i достойника в державi вiзантiйськiй повелiло менi,
василевсе, стати перед тобою й засвiдчити свою любов i вiдданiсть.
- За вiдданiсть хвалю. Зiзнаюсь, радий бачити епарха подунайських Том.
Менi сказали, вiн прибув не лише а любовi та шани.
- Так, достойний. Щасливий випадок допомiг менi порятувати в морi двох
младомладих жiнок. Вони виявилися доньками одного з антських князiв -
князя Тиверi, найближчого нашого сусiди. Втiкали вiд аварiв у тиверськi
городища на Дуна╖, та не впоралися з вiтрилами в штормову нiч. Обставина
та, а надто повернення доньок живими й здоровими розчулили антського князя
й стали приводом до дружнiх узiв мiж мною i тамтим князем, а вiдтак мiж
ромеями i антами. З волi господа-бога помер перед цим привiдця всiх антiв
князь Добрит, i тиверський князь ╓ нинi - хай i тимчасово - старшим серед
князiв Антi╖. Просив мене, аби я вдався до тебе, достойний повелителю, з
проханням: прийняти в городi сво╖м антське сольство й потвердити, коли ╓
на те твоя ласка, чинний мiж Вiзантi╓ю i антами ряд про ненапад.
- А як гада╓ епарх? Дiло се достойне?
- Вельми достойне, василевсе. Анти справдi жадають миру. Авари нанесли
╖м великого урону i не меншо╖ згуби.
- То з ким же ми поновлюватимемо ряд, коли в них пома╓ привiдцi?
- Найбiльш достойний цього звання князь Тивсрi. Гадаю, вiн i буде ним.
А потiм, Тивер - наиближчий панi су сiда. Матимемо з пою ряд, матимемо
його i з усiма антами.
Юстин Молодший думно дивився на епарха i вiдмовчувався.
- Ми порадимося ще про це, а порадившись, дамо зната епарховi в Томи
через нарочитих. - Годилося б вклонитися й пiти, та Вiталiан вiдчув у собi
бiльшу, нiж досi, певнiсть i зважився заговорити про обрiв.
- Хай простить василевс за недостойну мого сану наполегливiсть, та в ще
одне дiло, яке без нього нiхто не вирiшить. - Кажи.
- Чи ╓ потреба тримати в Скiфi╖ аварiв, коли з антами йдеться до
видимомо миру? Ще покiйний iмператор мав намiр оселити ╖х у Другiй Пеонi╖.
- Вони - небажанi епарховi сусiди?
- Гадаю, не тiльки менi, iмперi╖ також. Не обмежуються тим, що ╖м
щорiчно шлють данину в вiсiмдесят тисяч солiдi беруть гвалтом живнiсть у
курiалiв, поселян, клянчать ╖╖ в епархiв, придунайських фортець. Плем'я це
не звикло ростити хлiб, воно схильне брати його в iнших. Поки бере у
нашого люду - пiвбiди, а пiде брати в сусiдiв, не в одну сiчу вторгне
iмперiю. Чи не годилося б кинути аварiв супроти супостатiв наших, хоча б i
супроти склавинiв? Хай вдовольняють там свою жадобу i живляться з того, з
чого звикли живитися.
За цим разом iмператор не вагався, якого берега триматися йому, видно,
встиг розглянутись i вибрати.
- Слушна мисль. Коли йтиметься про мiсце аварiв у полуночних землях
iмперi╖, я зважу на пораду епарха.
Вiталiан вклонився вдячно i вийшов iз осяйних палат василевса.
IX
Баян пiдданим сво╖м не завжди йняв вiри, те ж, що казали у вiчi чи
позаочi чужi, i зовсiм брав пiд сумнiв. До цього звикли вже i заздалегiдь
кликали на помiч Небо, аби допомогло ╖м переконати повелителя. Апсиховi я;
не довелося докладати зусиль розуму i серця, освiдомлюючи Ясноликого з
тим, що повiдав епарх. Привiдця племенi - хай будуть довгими лiта його -
збудився, почувши привезенi я Том вiстi, й одразу ж, не гаючись, вдався до
тих, що стояли при входi в намет.
- Бега Кандиха до мене.
Спiшнiсть та по забарилася передатись усiм, хто виконував волю кагана,
а через тих усiх - i беговi Капдиху. Сухий i зiгнутий у дугу (тi, що
знають його давно, заприсягтчся можуть: отак i ходить не розгинаючись)
Кандих протюлачив до намету i, юркнувши крiзь запинало, укляк перед сво╖м
повелителем. Почав було виголошувати здравигю, не спускаючи з Баяна i
пильного, i збентеженого, i поссиному вiрного догляду, та Баян обiрвав
його на словi:
- Помер вiзантiйський iмператор, Кандиху. Настав час пiти й сказати
новому василевсовi: авари, обiцяючись боронити обводи iмперi╖, певнi були,
╖м щедро плататимуть за оролиту на бородищах кров; кровi пролито доста, а
щедрот не бачимо. Турми i люд аварський знемагають у бiдностi. Коли
iмперiя й надалi хоче мати аварiв за содругiв сво╖х i вiрних охоронцiв
землi, хай платить щолiта не вiсiмдесят, а сто тисяч золотих солiд. Iнакше
змушенi будемо брати собi живнiсть силою.
Кандих не належав до тих, кому сказане треба повторювати двiчi. Вiн
знав, як непросто буде виторгувати в роме╖в зайвi двадцять тисяч солiд, та
знав i те, що цього хоче, ба вимага╓ каган. А хто з аварiв не вiда╓: те,
що велить зробити тобi вiтець роду твого, належить зробити вдвiчi лiпгпе,
швидше i вправнiше, анiж вiн того хоче; те, що повелiва╓ в походi терхан,
умри, а вволь його волю у п'ять разiв лiпше i надiйнiше, анiж вiд тебе
хотiли; коли ж повелiвав тобi каган, за те передусiм слiд дякувати та й
дякувати Небу, що удосто╖ло його повелiння, а вже потiм з власно╖ шкiри
випорснути, а вволити волю повелителя в десять разiв лiпше i певнiше, анiж
вiн собi мислив. Тож Кандих скiльки правився в оточеннi достойного
каганових сподiванок сольства, стiльки й дошукувався, як йому повестися з
новим василевсом Вiзантi╖, аби домогтися того, чого хоче повелитель.
Думати про чемнiсть iз високотитулованою особою його, випробуваного на
сольських перетрактацiях сла i достойного свого роду та племенi асiйця,
вчити не варто, тому вiн давно i надiйно навчений, а передбачити вивертнi,
що збили б iз толку наймудрiшого, не завадить. Новий iмператор хоч i мало
освiдомлений у перетрактацiях, все ж ромей. Та й бiля iмператора завжди
знайдуться такi, що ╖х треба стерегтись та й стерегтись.
Вiн i стерiгся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, вiд кого залежала
зустрiч iз василевсом, i дослухався до розмов, що точилися пiд мiдними
воротами Августiона, канючив у придворних побачення i приглядався, вручав
╖м донатi╖ i знов приглядався та мотав на ус те, що обiцяли, силився
вловити одмiну мiж сказаним i тим, що думали, коли казали. А настав день,
коли покликали й велiли правитись iмператора, таки схибив. Сам не вiда╓,
яка зла сила ккнула його за язик, одначе розмову з василевсом почав i
похвальби: авари - найсидьнiшi серед усiх племен ойку"ни; вони давно i
надiйно зажили собi слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю будь з ким;
iмператор Юстин Другiй, певно, вiда╓ про те, отож, як i попередник його,
пам'яатиме: полуночнi обводи iмперi╖ пiдпертi силою, на яку ожна
покластися.
Казав i не зводив iз Юстина Другого очей, а вiдтак не завiрявся
помiтити: василевсовi не сподобались його речi. Спершу тiльки видивився
пiдозрiло, далi й зовсiм почав врибирати недружелюбного вигляду. Довелося
митт╓во пеIфевтiлюватись i мiняти тон, ба саму рiч: покiйний iмператор,
мовляв, не помилився, залучаючи ╖х на свiй бiк. Колись корожi iмперi╖
племена - утригури, кутригури та й анти - погромленi обрами й перестали
бути силою, що може по грожувати. Одне непоко╖ть кагана: кровi во славу
Вiзантi╖ jffs скiльки пролито, дуже можливо, що незабаром знову
до|╖едеться лити ╖╖, а винагорода за те мiзерна. Роди аварськi а з ними й
турми знемагають вiд нестачi яств, кагановi ледве посильно стримувати ╖х
вiд спроб ходити й брати тотi яства силою i не тiльки в сусiдiв, а й у
самих роме╖в. То' му вiн вда╓ться через нього, сла свого, до iмператора з
чолобитною: хай iмператор зважить на нестачу яств i збiльшить аварам
данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солiд.
- А хто вам сказав, що ваша служба потрiбна iмперi╖? - заговорив
нарештi iмператор i тим поклав край аж вадто велемовнiй речi обрина.
- Як то? - Кандих скинув догори голову i тим неприродно випнув на ви╖
кадик. - Ми укладали ряд, покiйний iмператор платив нам щолiта вiсiмдесят
тисяч золотих солiд...
- Тодi платив, як була в цьому потреба. Нинi тако╖ потреби нема╓. Авари
повиннi бути вдячнi iмперi╖ за те що дозволила ╖м поселитися на сво╖й
землi й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбо╓м, змогу
насолоджуватися супоко╓м. Земля у вас е, i земля багата. Трудiться в потi
чола свого на тiй землi i матимете яства. Коли ж iмперiя визна╓ за
потрiбне винагороджувати аварiв за ратнi чи якiсь iншi подвиги, хай не
вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, - та, що ╖╖ ма╓
всякий раб за вiрну службу сво╓му волостелиновi.
Вигнута дугою сiiиiiа Капдиха вiдчутно здригнулася i стала схожою на
нацiлене для стрибка тiло удава. А проте стрижi не станем. Видно було,
Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует iмиератера, i. нiяк не
прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, i тiльки тодi вже, як Юетвн
Другий верухяувея буде, аби недати логофету знак: аудi╓нцiю завершено,
аварський сод може йти, - опам'ятався i встиг можвти слово-вiдповiдь:
- Iмператоре! Ти дав менi i моему племенi достойний урок. Та не
поспiшай казати: годi. Слово те каже той, хто каже останнiй. Зваж на
сивини мо╖ i послухай розумно╖ ради: ве роби з аварiв-содругiв
аварiв-супостатiв. Горе буде тобi i тво╓му родовi, коли вчиниш так.
Юстин боровся з собою, а все ж гнiв, що бив iз нього водогра╓м,
викааував себе.
- Ти погрожу╓ш, старче?
- Нi, всього лиш кажу те, що е, i те, що може бути. Аварх справдi
могутн╓ илем'я. Найбiльше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув
я тут подвоiть, а то й потро╖ть ╖хню силу. Тож i кажу: одмiни сво╓ слово,
доки ве пiзно.
Здавалось, не зводив iз добролнкого, в святковому одiяввi iмператора
очей, а проте ве помiтив, коли вiй дав знак. Тодi лиш удостовiрився в тiм,
ак люди логофета стали веред ним стiною i тим нагадали: пора й честь
звати.
Знову була довга i втомлива путь. Одначе Кандих менш за все зважав
тепер ва те. Страхався i знемагав ва силi вiд iншого: що вчинить каган,
коли почув про наслiдки иеретрактацi╖? Вхопить кинджал i запустить йому
пiд серце, як не одному запускав уже, коли насмiлювалися приходити й
ставати перед ним iз лихими вiстями? Чогось iншого вiд того лютого в гнiвi
мужа - хай буде милостивим Небо до нього - сподiватися годi. То - без
сумнiву, то - напевно. А що ж вдiяти, коли так? Покiрно правитися й
ставити себе пiд удар? Де ж його, Кандихiв, розум? Де набутi в сольських
дiлах хитрощi, лукавство? Стривай, стривай. А чом би й справдi не
злукавити? Чи Баян був там, на аудi╓нцi╖, чи вiда╓, що казав Юстин Другий,
а що - Кандих? Та й iнших аварiв не було. Чому справдi не злукавити i не
спрямувати гнiв свого повелителя на Юстина? Можуть довiдатися пiзнiше? Хто
i як?
Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потiм. Важливо зараз вiдвести
вiд себе гнiв. А так, важливо зараз!
Тi, що супроводжували Кандиха в путi, помiтили одмiпи в його настро╖
задовго до зближення iз стiйбищем кагана. Одначе й вони були подивованi
тим, що угледiли пiзнiше. Кандих не став дотримуватися звичаю - спинитися
перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо ней благословення на
щасляве завершеная одвiдин, онукета вест" до Баянового намету й закричав
не сво╖м голосом:
- О великий ве╖не i мудрий привiдцю! Що хочеш, те роби зо мною
опiсля, та зараз вислухай гнiв i обиду серця . мого.
Вiн справдi був такий, якам його давно не бачили.
- Кажи, не зволiкай.
Каган, видно, догадувався, що скаже його нарочитий, теж переймався
гнiвом.
- Покарай iмператора, того шолудивого всаi Вiн зважився осквернити iм'я
тво╓ i тим осквернив усiх яас, аварiв. Сказав: ти не потрiбен iмперi╖.
Солiди платили аварам тодi, коли треба було громити антiв, утигурiв та
кутригурiв. Нинi така потреба вiдвала, мовляв, тож iсолiд не iуде. Анi
тих вiсiмдесяти тисяч, що ияатили колись, анiяких iнших. Коли ж iмиерiя й
даруватиме тобi щось, то ма╓ш вважати те... - ти чу╓ш, о мудрий серед
мудрих, що вiя дозвояив собi виректиi - то ма╓ш вважати те не ва визначену
тобi яко доетойииковi данину, а за милостиню, що ╖╖ дають всякому
р&бввi за вiрну службу сво╓му господиновi.
Пiд Баяном заскрипiло крiсло. Вiй спирався уже "а якого руками,
ось-ось, здавалося, схоивться й заволав;"Так i сказав?! Аби того ие
сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гiршого, Каидих зiбрався з
духом i вдарив себе сухими вступами в не менш сухi груди:
- Благаю тебе, Ясноликий! Покарай того шолудивого яса, ту гi╓ну в
личинi iмператора, а з ним i роди його, ромеями iменованi! Лютою карою
покарай, iнакше я не змажу жити на свiтi!
Лукавий клич його восторжествував-таки: каган знесилiв, поборений
власним гнiвом, i хлюпнувся на те мiсце, де сидiв перед появою Кандиха.
Хлюпнувся й затих, приплющивши очi.
Усi, хто був у наметi, знали: каган дума╓, вiн зважу╓ться на щось
велике i значиме, а коли каган дума╓, муха не повинна заважати йому.
Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колiнах, так i продовжував
стояти, нiмуючи та ждучи в нiмотнiй типi i, який вирок жде на нього,
опороченого аварського сла.
- Залиште мене, - iючув нарештi Капдих i не став анi дивуватися з того,
що голос у Баяна якийсь не його, i знiчепо глухий, i зовсiм не
всемогутнiй, анi пересвiдчуватись, справдi чув таке чи видалося, - звiвся
нечутно i так само нечутно вишмигнув iз намету,
"Хвала тобi, о Небо! - молився й торжествував. - Слава й хвала I
Довiчно лишаюся вдячний добротi тво╖й, яко ж i мислi, що аею винагороджу╓ш
у потрiбну мить. Схиляюсь перед тобою i молюсь тобi, молюсь i уповаю: хай
буде лик твiй свiтлий та ясний навiки-вiкiв... О боги! Як можна терпiти
страхи такi!"
А Баян як сидiв, уклякнувши, так 1 лишався сидiти. Анi слова, анi
пiвслова нiкому. Далебi, усе ще силився збагнути почуте i кликав на бесiду
то невiдомого йому ромейського iмператора, то люд його, такий галасливий,
коли беруть щось у нього.
"Стривайте, - похвалявся й сам не вiдав, кому саме: iмператоровi чи
його люду, - ви ще не так загаласу╓те в мене. Земля горiтиме у вас пiд
ногами, небо палатиме вогнем. Захочете розкаятись, та пiзно буде,
благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це ви кагана аварiв,
люд його обкидали багном... О боги, де взяти терпцю, щоб стримати себе i
не зiрватися завчасу? Подумати тiльки: йому, не так давно кликаному,
сказали: "Ти не потрiбний бiльше. Живи як зна╓ш i з чого зна╓ш". Його,
повелителя непереможних i он яких численних турм, назвали рабом - тим, що
ма╓ покiрно ждати милостинi вiд свого волостелина.
Нi, ╖м мав бути особлива кара. А таку кару на гаряче серце не
вiдшука╓ш. Така ма╓ визрiти в супоко╖, на тверезий розум. То було б
найпростiше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пiшла всi╓ю
землею: " Авари 1 Роме╖ i ╖хнiй iмператор обманули нас. Сказали: "Тодi
платили вам данину, коли потрiбнi були у сiчi з антами. Нинi така потреба
вiдпала, тож i данини не буде. Iдiть, добувайте собi яства десь iнде". А
де ╓ бiльше яств, як не в роме╖в? Iдiть i берiть ╖х, коли так!"
О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум'ям, щоб гнiв аварiв
утонув у кровi кривдникiв. Та чи буде та утiха достатньою i надiйною?
Роме╖ е роме╖, у них завжди знайдуться легiони, щоб стати супроти аварiв
стiною, щоб обiйти i вдарити у спину. Нi, вiн, Баян, не та безмозгла риба,
що йде на першу-лiпшу принаду. Вчинить по-iншому: здобуде спершу для
аварiв землю-опору, ту захребетпу твердь, з яко╖ ходитиме та й ходитиме на
роме╖в, коли можна - палитиме все, що пiддаватиметься вогпю, витинатиме
всiх, хто потрапить пiд руку, братиме все, що можна взяти, потявши
волостелинiв городiв i мастностей, коли нi - вiдходитиме в свою землю й
почуватиме себе хай i не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А така земля
с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з уст iмператора
образливi рачi, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися, як i колись
Баяновi: "Прийди i покарай тих рудих псiв - гепiдiв; нема╓ в нас миру з
ними й не буде, половина всього, що вiзьмемо в гепiдiв, - тво╓".
Що йому половина. Коли так склада╓ться, вiн пiдкорить самих гепiдiв,
сяде в землi гепiдськiй i ходитиме звiдтам на роме╖в. А так. Те, що
повiдав Алво╖н i що - Кандих, не просто собi збiг обставин. Того хоче
Небо, так ма╓ й бути.
Знав: тi, що пiшли з намету, лише вдають, що зникли надовго i всi до
╓диного. Через те особливо не пiдвищував голос:
- Бега Кандиха до мене, - повелiв ввично, хоча й доволi суворо.
Вiн об'явився перед каганом за кiлька миттевостей, хоча вони й видалися
йому вiчнiстю. Знав-бо: така бистроплин|' на перемiна в намiрах i дiяннях
кагана не обiця╓ добра. ! А ще й те слiд узяти на карб - виклик був i
нежданий, i негаданий. Саме гомонiв, потiшений прихильнiстю Неба, з жоною,
клопотався численними дiтьми: як вони мали себе без нього, чи порали
товар, чи були достойнi вiтця свого, добре знаного i чтимого в каганатi.
Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений духом,
i ма╓ш: прийшли й сказали: "Iди, знов кличе". Так спорожнiв, мабуть,
очима, так одбiлився в лицях, зачувши те велiння, що жона теж одбiлилася й
уклякла, вражена.
- Що з тобою, Кандиху? - таки перша прийшла до тями. - На тебе жде там
Обида? Ти потрапив у немилiсть...
- Облиш! - обiрвав ╖╖ на словi. - Не накликай того, що й без тебе може
стати неминучим.
Воздав, що належало воздати в поспiху, Небовi й подався услiд за тими,
що кликали.
Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся помислами-благаннями
до Неба. Лиш по тому пiрнув у отвiр, що вiдкрили перед ним, мовби
самогубець у вир морський.
- О великий i мудрий привiдцю люду нашого! - бив перед каганом поклони,
а тим часом доглядався, милiсть чи гнiв нала╓ в Баяиових очах. - 3 усiх
царiв, королiв та iмператорiв тiльки ти один здатний в змиг ока охопити
мислiю свiт i визначитися в свiтi. Бачу, обрав уже путь праведного иiiiiу,
знасi╖╖, як узяти гору над кривдниками аварiв.
- Вiбира1ся в путi., - не стан дослухатися до його речницi кагаи. -
По╖диш до короля лангобардiв Ллво╖на й скажеш йому: я пристаю на його
клич, такий, що й зараз пiдняв би турми сво╖ й кинув супроти супостатiв
його - гевiдiв. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен iз во╖нiв
мо╖х мас узяти щось у похiд - для себе i для комоней, ма╓ залишити якiсь
яства й родовi сво╓му. А взяти, як i залишити, нема╓ чого. Коли Алво╖н
може прислати нам десятину кожно╖ з тварей, ще е в лангобардiв, а ще сто
хур збiжжя для комоней, стiльки ж - для люду аварського, одразу й рушимо в
похiд. А вже як рушимо, в звитязi над гепiдами хай не сумнiва╓ться. Купно
з лангобардами мв заволодi╓мо ними в змиг ока.
- Слухаю, повелителю!
- Не тiльки слухай, а i ими, - пристально подивився ви свого нарочитого
Баян. - Бо вдруге не прощу нетямковитостi в дiлах сольських. Чу╓ш?
- Чую i повинуюсь! За цим разом iз шкiри випорсну, а повернуся до тебе
з хурами i товаром.
- Про наш розбрат з iмператором Алво╖ну нi слова. Бiдкайся нестачею,
нарiкай на пагубу, що мали в походах, ото i все. З помiччю ╖м теж не
набивайся аж надто. Кажи, та╓мно вiд iмператора робимо це i тiльки тому,
що не вистача╓ яств. Коли вони, лангобарди, пришлють товар та жури зi
збiжжям, i надалi матимуть нас, аварiв, за соузникiв сво╖х у виправах
ратних.
- О Небо! - Кандих пiднiс д'горi благальнi руки, закотив пiд лоба очi.
- Якi ми, авари, вдячнi тобi, що ти послало нам, сво╖м обранцям, такого
повелителя! Як жили б i що мали б, коли б не його свiтлий iз свiтлих
розум. Подумати тiльки...
- Думатимеш у путi, - не став слухати свого велеречивого сла Баян, - i
молитимешся Небу при нагодi. А зараз iди. Час не жде, гнiв же наш - тим
паче.
Першi сiм дiб Баян не ждав вiстей вiд сольства свого. Знав: до
лангобардiв, як i вiд лангобардiв, правитись та й цравитись. Та й у
лангобардiв всяке могло статися. Йде сiча з гепiдами, король перебува╓,
напевно, там, де його во╖. А до такого короля непросто доступитися.
Одначе, коли минула й друга седмиця, а з лангобардiв анi сольства, анi
хур, iючав бентежитись. Такий, що послав би й нових нарочитих, хай би
довiдались, може, тi, що з Кандихом, в путi уже, може, правляться разом iз
хурами, товаром i тому зволiкають. Шкуру спустить iз того складеного вдво╓
Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он
скiльки во╖в узяв iз собою, через кожнi два-три днi можна слати гiнця - i
не позначиться.
"Нi, вiн таки догра╓ться в мене", - пообiцяв Баян, i хто зна╓, чи не
заприсягнув би за сим разом: Кандиховi лишилося жити рiвно стiльки,
скiльки йому, повелителю аварiв, мучитись без вiстей вiд сольства, коли б
не вiдхилилася тi╓╖ митi запона i не розбила уже зiзрiлий намiр.
- О Ясноликий 1 - тицьнувся йому до нiг хтось iз терханiв. - До тебе
сольство вiд короля франкiв Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай
iдуть туди, звiдки прийшли?
Сольство? Вiд короля франкiв, того, що он як розширив обводи сво╓╖
землi, ╓, по сутi, другим iмператором по сусiдству з ромеями? Що привело
його до аварiв? Бо╖ться, не втрима╓ того, що замав, чи хоче скористатися
силою аварiв i замати ще бiльше? Тюрiнгiя, Бургундiя, Прованс скорилися
йому, визвали силу i владу його над собою й бавари, сакси, деякi з
слов'янських племен. Невже й справдi захотiв бiльше, анiж ма╓? Коли так,
не розминутися йому з Вiзантi╓ю.
- Клич, i негайно.
Франки не були такi улесливi, якими звик бачити асiйпiв, трималися
гiдно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли.
Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. I вiн заговорив.
Передавав уклiн йому, славному в свiтi кагановi, вiд корояя франкiв
Сигеберта, вiд привiдцiв iнших родiв i племен що стали пiд iнсигиi╖
Сигеберта, - бургундiв, провансян, гюрiнгцiв, баварiв i саксiв, передав
уклiн жонам його вiд королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про
жон), славив плем'я аварiв яко таке, що нi перед ким не хилить голови, i
тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король
франкiв особливо прихильний до таких i тому прислав ╖х, слiв сво╖х, аби
засвiдчити кагановi свою повагу i ввiйти у добрi стосунки з аварами.
Сол говорив через тлумача. Це уповiльнювало бесiду, зате давало Баяновi
можливiсть добре осмислити те, що казалося, й стати на якiйсь думцi. А
оскiльки мова зайшла про добрi стосунки, то й думати не було чого.
- Ми теж багато чули про короля франкiв, як i про самих франкiв, -
заговорив, коли настала його черга. - Живемо-бо па теренi Вiзантi╖, а
Вiзантiя не глуха до того, що дi╓ться за Дуна╓м, на полуночпо-захiдних
обводах ╖╖ землi. Вона, як вiда╓, напевно, сол, не байдужа до земель
iталiйських, а тим паче до слов'янських, передусiм тих, котрi сусiдять iз
землями короля франкiв.
Не сказав: якi частково належать франкам i до яких, як i Вiзантiя, не
байдужi франки. Зате коли сол знову взяв слово i виговорився, не став
церемонитися, вiдверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче
король вiд аварiв?
Почувши те i не зiбравшись до ладу з думками, сол помiтно захвилювався,
став блудити очима.
- Вiн прислав мене спитати, - на вiдвертiсть вiдповiв вiдвертiстю, - чи
не пристав би каган до спiльного походу з франками?
- Супроти кого?
- Супроти готiв.
Сол не сказав яких, одначе й того, що сказав, було доста: остготи
поверженi ромеями, вестготи (принаймi тi, що мали житла в Галлi╖) -
франками. Отож лишаються герули i гепiди. А може, сказане слiд розумiти й
так: франки хочуть пiти на землi, що були донедавна остготськими, а
вiднедавна стали пiдвладними Вiзжвтi╖? Дуже можливо. Сол франкського
короля щось прихову╓, по очах бачить: нещирий ╓. Що ж, коли так, Баян теж
не буде наполегливим: пiдуть супроти iмперi╖ i ╖╖ володiнь в Iталi╖ -
охоче пiдтрима╓ нових св.о╖х соузникiв, нацiляться на гепiдiв - вiн буде
там ранiш за франкiв.
- I що матимуть авари з того походу?
- Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нинi король хотiв би
лише знати, чи пристануть авари до походу?
Он як! Без обiцянок хоче заручитися згодою. За кого ж вiн мав його.
Баяна? I як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обiцянку, потiм
дамо згоду? Бути ще вiдвертiшим, коли так: хай король дасть аварам землю,
тодi й авари заприсягнуть на вiрнiсть? Резон у такiй вiдвертостi ╓. Хто
пiде походом супроти iмператора, живучи на землi iмператора? Хай би король
давав землю, звiдтам Баян знайшов би спосiб поквитатися з iмператором. Ось
тiльки чи не вийде з цього короля такий же лжеобiцяльник, як iз
iмператорiв Вiзантi╖? Усi сильнi - лживi. Кличуть i обiцяють, доки ждуть
вигоди. Не стане вигоди - зречуться.
Баян силився приховати вiд слiв сво╖х правдивi помисли, та, мабуть, i
зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав ╖х, i доволi вiдверто.
- Скажiть королю, я перейду на його бiк i щораз ставатиму йому в помiч,
та за однi╓╖ умови: коли вiн дасть мо╓му людовi землю. Жити в обводах
однi╓╖ землi й прислужуватись iншiй по випада╓.
Помовчав i вже потiм додав:
- Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехiд:
двi тисячi голiв товару, сто хур абiж жя для комоней i сто - для во╖в i
люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемiгся на яствах. Та й
там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Iдемо собi
живнiсть. Людей сво╖х за речницею короля, як i Fee товаром та збiжжям,
посилаю разом iз вами. Слам нiчого не залишалося, як вiдкланятись.
Х
Драмой, на якому, крiм мореходiв та кiлькох чоловiк тор"ового люду,
перебував i епарх Вiталiан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морi
пiдняв вiтрила й пiшов, гнааий помiрним цi╓╖ пори левантом, до скiфських
берегiв. Спершу нерiвно й не вельми вiдчутно, далi веселiше й верселiше.
Бо виходив у вiдкрите море, а воно - колиска для рвiтру, там вiн завжди
гуля╓ привiльнiше. Вiд того привiльне було й на серцi в епарха Том. А ще I
привiльнiше, далебi, вiд тих вiстей, що везе до антсько╖ Ти| верi, в угоду
i на радiсть князю Волоту, що возсiдав в го? .родi Чернi над Данастром. Ще
б пак, сталося те, чого й спо; дiватися годi було: нема╓ вже аварiв у
придунайськiй Скiфi╖, здимiли авари з Придунав'я, а вiдтак i а його,
епархових, очей, пiшли геть далi й вiд земель антських. Чи то ж р де втiха
для обох, чи не резон сказати, стрiвшись: свiтлий день настав! А хто
посприяв тому? Чия мудрiсть стала вище iмператорського вiнця, вознеслася
над всiм Августiоном i восторжествувала в Августiонi, коли замислились:
бути чи не бути аварам раттю в iмперi╖? Таке трапля╓ться раз на вiку, i
хай як собi хоче князь Волог, а мусить, як i ранiш, бути щедрим на
донатi╖, воздати йому, сво╓му содруговi в скiфських Томах, належно. Не
кровi╓ю ж бо платитиме за звитягу i не спустошенням - всього лиш хутром i
солiдами. А ще ж i про поновлення ряду на мир мiж антами ^; та ромеями
домовлено. Чи такi послуги - жарти? Чи вони не вартi того, на що
сподiва╓ться?
Весело i втiшно епарховi у вiдкритому морi, пiд туго напнутими
вiтрилами. Певен був, його нiхто не випередить, навiть поголос, що не
поступа╓ться вiтровi, ширячись мiж людом, не годен пересягнути через Дунай
i добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певностi сво╖й:
першим у стольнiм городi на Тиверi iз тими ж, що й у Вiталiана, вiстями
об'явився хан кутригурiв Коврат.
Коли Волота освiдомили про те, вiя не йияв вiри, в усякiм разi, був
вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
- Клич до гридницi. Я зараз буду.
Коврат при╓мно вразив його i не тiльки величчю- та доброликiстю. Був аж
надто чемний i прихильний, коли освiдчувався, здавалось, свiтився нею,
людською добротою.
- Княже, - сказав, коли сiли за стiл та стали пригощатися яствами. - Я
i мо╖ кметi прибули, аби порозумiтися з тобою, а через тебе i з усiм людом
тиверським. Певнi е: ви ма╓те нас за лиходiйне плем'я, схильне до татьби i
урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонiв. Не ви - ми
йшли на вас ратною силою, порушили мир i благодать у землi. I все ж хотiли
б запевнити: не ╓ такими, за яких ма╓те нас. Кажу так не лише через те, що
нема╓ вже хана, котрий вiв кутригурiв на тиверцiв. Кажу тому, що вiя не з
власно╖ волi вiв - iз примусу. Князь, певно, зна╓ вже: роме╖ зле
помоталися нам за похiд у ╖хнi землi - наслали спершу утигурiв, потiм
обрiв i зробили иас ие тiльки убогими до краю, а й пiдневiльними. Та
вевоая 6 змусила iти туди, куди велiли обри.
- Хан хоче сказати, що вiднинi ие ╓ пiдневiльний ╖м?
- Не зовсiм, а все ж так. Обри пiшли iз Скiфi╖, ми ж, як бачиш, не
подалися за ними, лишилися. Коли обри пiшли надовго, гадаю, так i
зостанемося самi по собi, незалежними вiд них.
Важко було стриматися, аби не виказати радостi, i все ж князь Волот
старався не явити себе потiшеним, принаймнi аж надто.
- Коли i куди пiшли?
- Знялися, княже, всiма родами сво╖ми й подалися на клич лангобардiв,
неволити гепiдiв нiбито. ╢ достеменнi гадки: там i сядуть уже.
Лiпшого й сподiватися годi. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було
правдою!
- За одне в?ке, що привiз сi вiстi, спаси бiг тебе, хане. Буду
вiдвертий: то непри╓мнi сусiди. I не лише для нас.
- Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом i
вдостовiрився, передусiм сказав собi: подамся до Тиверi i освiдчусь
тиверському князевi. Хай зна╓:
кутригури анi тепер, апi будь-коли не посягатимуть па його землю.
- Хотiлося б вiрити.
- Аби повiрив, бiльше скажу: вiднинi Днiстер до самого моря вiльний для
Тивсрi. Хоче люд ╖╖ ловити рибу - хай ивить, хоче юргува╖и - хай, торгу╓,
кутригури цс става'шуть йому на завадi.
- А нашi пристанища в Тiрi i на Дуна╖, а земля Тнверка? Вони
залишатимуться за кутригурами?
- Аби не було чвар, Тiра яки ирисiанище для рибалок мореплавцiв як
була, так i залишиться вашою. А всiм шим поступитись не можу.
- Отже, бо╖шся все-таки, що повернуться обри i спитагь, нащо вiддав нам
узяте на меч i сулипю?
- Не приховуватиму вiд князя: i це ╓. Та найбiльше гриму╓ iнше: мене не
зрозумiють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою цiною. .Пильно
дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль" i довго. Такий справдi
зацiкавлений вiн у мирi з антами Я всього лиш прикида╓ться мирною вiвцею?
Нiби ж не Коже, щоб лукавив: дозволя╓ лиш те, що може дозволити. о ж теж
треба розумiти. Одне, придунайськi випаси кутурам он як потрiбнi, а друге,
обри справдi ще можуть врнутися й запитати ╖х, нащо вiддали антам те, що ╓
iiльною здобиччю. А спокуса вiльно ходити до моря - неIмала спокуса. I
взагалi, чи не лiпше буде для Тиверi, коли [мiж нею i ромеями стоятимуть i
не страшнi сво╓ю силою, | i вiдособленi вiд обрiв кутригури?
- Хан всього лиш обiця╓ нам вольготне плавання до моря чи може
заприсягтися в тiм богами сво╖ми? . - Можу, княже.
- I що на Тивер анi з власно╖ волi, анi з принуки не пiдеш бiльше, теж
заприсягнеш?
- Що з власно╖ волi не пiду, в тiм заприсягну, а що з Принуки, в тiм
присягати не можу.
I знову Волот пильно та довго дивився на хана.
- Що ж, i за те дяка. Бачу, не лукавиш зi мною. Коли так, складаймо ряд
та й пiдемо до капищ.
Обiцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав Перуном; хан
же пiднiс над собою меча й звернувся до Неба. "Даю роту, - сказав, - тодi
не буде миру та злагоди мiж людом мо╖м i людом Тиверi, уличiв, всiх антiв,
коли камiнь стане плавати, а хмiль тонути".
Усе те пе могло не тiшити обох, а втiшеним що лиша╓ться робити? Пiшли i
сiли за столи, пили хмiльне, вдовольнялися стравою й бесiдували, знов пили
i знов бесiдували, та сподiвалися па лiпше, та вiрили: вiднинi буде так.
То чому б i пе бути? Iз степу лихо╖ загрози нема, роме╖ немовби
вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти лiт не йдуть за Дунай i ыс
плюндрують землю за Дунаем; i обргi здимiли, пiшли на iншi обводи, iншим
не даватимуть супокою. Хвала богам, зда╓ться, до тривалого миру йдеться, а
вiдтак i до благодатi.
На нiч Ковраг залишився у Чернi - засидiлися допiзна, куди мiг
правитись? А вдосвiта зiбрався й по╖хав, не турбуючи i не прощаючись iз
князем. Хоча й була така угода мiж ними, Волоту непевним i не вельми
при╓мним видалося все те. У слов'ян iз гостем не розлучаються подiбним
робом. Слов'яни проводжають гостей по учтi. Тож, прокинувшись, вiдчув себе
чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втiха надiйна.
З то╖ непевностi не вiдав, куди податися, й спрямував стопи сво╖ до
жони та дiтей. Не раз пересвiдчувавсь уже, тож i зараз вiрив: там розвi╓
сумнiви, а розвiявши, скаже:
"Прогонiть осмуту з лик сво╖х, знайте, для всiх нас свiтлий день
настав: обрiв нема╓ за Дуна╓м, кутригури приходили з повинною й уклали вже
ряд на мир i злагоду". Чи вони, кревнi його, не живуть тим, що й вiн? Чи
не потiшаться такою новиною? Пробi, Миловида перша заяснi╓ видом i скаже
сво╓ звичне: йой! Милана, Злата нащо сумовитi та зболенi ╓ по смертi
мужiв, а й тi збудяться, най не так, як iншi, все ж вiдчують себе
втiшеними.
Доки йшов у той кiнець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити
себе й перейнятися мислю про свiтлий день. А зблизився з клiттю-келi╓ю, в
якiй жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньо╖ (як i
вечiрньо╖) пори, змушений був збавити ходу, а далi й зовсiм уклякнути:
з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й iншi голоси.
"I Злата з Миланою там? А це ж з яко╖ речi?!"
Досi вiн не дозволяв собi переступати порiг Христового обиталища в
сво╖м теремi. То було ута╓мничене мiсце жони його, келiя-храм, де вона
розмовляла з увiруваним колись богом i сповiдалася сво╓му боговi. Пристати
до ╖╖ вiри не мiг та, зда╓ться, й не прагнув, одначе й жонi не
насмiлювався перечити. I не тiльки тому, що пояснювала свою забаганку аж
надто дивно i переконливо: "Се в нього, Iсуса Христа, - сказала, -
попросила я заступництва в той день i в той час, коли ти мав тягти жереб,
се вiн озвався на мо╓ ревне благання i врятував тебе вiд мученицько╖
смертi", - не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби
насмiлитися й стати ╖й бодай у чомусь на завадi. Нинi ж, зачувши, що й
доньки там, у храмi-келi╖, забув, куди врива╓ться й на що посяга╓. Смикнув
на себе не зовсiм причиненi дверi й укляк, до ретти спантеличений i
вражений тим, що побачив: i жона, i обидвi доньки стояли перед ликом
Христа на колiнах i били поклони.
Певно, надовго втратив дар речi - жона перша опам'яталася й пiшла до
нього.
- Щось сталося, муже мiй? Я потрiбна тобi?
- Вийди, поговорити треба.
Не хотiв, аби розмову ╖хню чули доньки, i вiдiйшов далi вiд дверей.
Зрештою надумався й попростував до сусiдньо╖ клiтi.
- Що все це ма╓ означати, Миловиде? - круто обернув,ся до жони, коли
причинила за собою дверi. - Я тобi доIаволив вiрити боговi роме╖в i
молитись на бога роме╖в. ||Нащо дiтей мо╖х вводиш у той блуд?
Далебi, наготувалася до розмови, доки йшла слiдом, - ула на диво
сумирна i довiрлива, хiба що присоромлена е в мiру.
- То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се,
гадаю, втямиш i все iнше: не я вводжу рiтей тво╖х у вiру Христову -
безлiття вводить. Доньки тво╖ i|у великiй скорботi по убi╓нних на
бородищах мужах сво╖х. |,Як можемо вiдмовити ╖м шукати розраду там, де
хочуть |.днайти ╖╖?
Аж пересмикнула його та тиха й сердечна рiч, як i потяд ╖╖, такий
по-дитинному невинний i довiрливий.
- Та збагни ти! - вибухнув гнiвом. - Вони - дiти своi роду-племенi, ╖м
треба буде жити серед нього. Як житить, вiдступившись вiд вiри отцiв i
дiдiв? Се ти могла доолити собi таке i почувати себе супокiйною за мо╓ю
спию. ╖м не простять вiдступництва! Скажуть, вашу матiр внесено в жертву
богам, а ви...
Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила пiд оги й повалила, як
е, на долiвку. Останн╓, що вгледiв i Цвтямив, великi Миловидинi очi, нiмий
перестрах у очах та ' - i виду, такому безневинному i такому жалiсному
тi╓╖ втi.
XI
Останнi кiлька лiт старiйшини не зважувалися йти до i?на╖ й турбувати
╖╖ клопотами Дулiбсько╖ землi. Знали11: князiвнi не до того. Он яке
безлiття обсiло Добритову вро. Тiльки-но послюбилася та згуляла воседля i
вже вдовiла. Не встигла оплакати мужа, як змушена була "Закувати вiтця.
Затим младомладою матiр'ю стала.
I матiр'ю, i вдовою, i сиротою водночас. Хто посмiв стукатись до тако╖
турбувати таку?
"Най бавить сина, - казали, - та ба╖ть рани, завданi лихою долею. З
усiм iншим якось буде".
I правду казали. Нiчого не сталося за сi лiта анi з людом, анi з
землею. Як жили за князя, так i по князевi живуть. Щоправда, недовго
перебували в сiй певностi та супоко╖. Десь згодом занепоко╖лися
старiйшини. I на ради збиралися частiше, i радилися довше. Коли ж сталося
так, що й збираючись нiчого не врадили, зважилися й послали нарочитих до
Дана╖.
- Люд дулiбський, - сказали вклонившись, - здоровить тебе, доню, з
сином, нащадком роду Добрнтового.
- Спаси бiг.
- А ще велiв вiн нам стати перед тобою й запитати: чи зголошу╓шся ти,
╓дина спадко╓миця в родi Добритовiм, сiсти на стiл вiтпя свого й правити
нами, доки стане повнолiтнiм син твiй. Земля не може бути без привiдцi,
доню. Коди чу╓ш у собi силу i певнiсть, сiдай i пряв нами, коли нi, вiче
обере когось iншого. .
- Нiби ви ие правите в родах сво╖х? ╢сть-бо вiче, покликане вирiшувати
дiла общиннi, а повиннiсть за супокiй все╖ землi покладено на князя
Тиверi.
- На привiдцю Тиверi покладено вiдповiдати за супокiй землi на урочний
час. По тому буде всетроянське вiче, покликане визначити, на кого з каязiв
ляже ця повиннiсть. Дулiби волiють, щоб вона випала та╖ш на ╖хнього Князя.
Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старiйшини просять ╖╖ сiсти на отнiй
стiл, а тим часом натякають: коли сядеш ти, не дулiбським князям бути
чiльними в землi Трояновiй. Ано, хто ж призначить на те жону.
- То, може, най зараз уже править дулiбами хтось iз во╓вод дулiбських?
- Хто?
Завагалася, одначе ненадовго.
- Дайте час помислити. Вже потiм, помисливши, покличу i скажу.
Старiйшини вклонилися й пiшли. А Даная кинулася притьмом до дверей i
повелiла нянi-наставницi зайти до не╖.
- Чули, що казали?
- Як же могла чути, коли не була там, де казалося? Тлумачила ╖й i
тремтiла вся, казала, коли не сяде зараз иа отнiй стiл, то нiхто з роду
Добритовото уже й не сяде на нього, i запевняла няню: то тiльки для
годиться нигають, насправдi не хочуть, аби сiдала. Що ж ╖й робити, коли
так? Зректися та й но -всьому? А що скаже ╖й син, коли виросте? Домагатися
отнього столу? А коли вiзьмуть i приколять поночi: i ╖╖, i сина?
Зачинилися в ложницi i шепталися, шептались i йойкали мало не до
полудня, а в полудень наставниця Дана╖на залишила-таки терем i знайшла
мiсце та привiд здибатися з кревним братом Мезамiра Келагастом.
- Ти що собi дума╓ш? - напустилася, - Чи тобi сумлiння тво╓, повиннiсть
зрештою нiчо не кажуть?
- А що мають казати? - весело одповiв той.
- Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила тво╓му братовi, а
ти не зайдеш, не поцiкавишся навiть що та як.
- На те в Мезамiра ╓ мати i ╓ сестри зрештою.
- Умм... Мати... сестри. А ти? Чи мати з сестрами годгиi втiшити
младомладу вдову у ╖╖ смутку, висушити такi Iчастi сльози? Покон роду
нашого саме тобi велить прийти I до Дана╖ i стати ╖й утiхою замiсть
Мезамiра, покласти край Р'беалiттям тi╓╖ младомладо╖ жони, як i безлiттю
╖╖ сива. i Кедагаст видовжив з дива лик свiй, та одразу ж i оскалився.
- Се що ж собi старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Дана╓ю?-
Ти сам зажада╓ш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка ╓ нвнi Даная.
Сказала й пiшла собi, спираючись на костур. Мовби урезонювала тим:
"Подумай, отроче. Я, щоб знав, дiло кажу i рЯiло не яке-небудь". Воно й
правда, пощо ╖й здибуватись рiуао i натякати. Не iнакше як мала з Дана╓ю
бесiду або J врягледiлася до розквiтло╖ по родах Дапа╖ й стала на маслi:
така не може лишатися без мужа-охорони. Тiнь зарощiв i хотi не мине ╖╖,
коли залишиться сама. А з тою | тiнню прийде й безлiття. Ано, то вже як
водиться. Де неЕна╓ мужа-оборони, там пнеться через порiг i обсiда╓ жону
Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла i не так заговорила?
Всього лиш пригадала, що ╓ такий поои: коли овдовi╓ младомлада жона, на
мiсце усопшого чи 'гиблого мужа ╖╖ ма╓ прийти його непослюблений брат i
яти тоту жону пiд сво╓ накриття, чи такою ╓ воля само╖ иа╖?
I стояв бiля свого Гриваня, там, де затримала його Дана╖А наставниця,
думав, i сiв на Гриваня та рушив - знову умав. Вiдверто кажучи, йому не до
слюбу зараз - не нася ще в отроцтвi i не натiшився привiллям, що його да╓
отроцтво. Та коли про слюб iз Дана╓ю заговорила сама Даная, то чом i не
пiти до не╖ та не приглянутись, яка ╓ нинi.
"Нiби ти не був i не бачив", - нагаду╓ стороннiй голос.
"Бачити бачив, - борониться Келагаст, - та он як давно, тодi ще, як
проводжала в останню путь та прощалась iз Мезамiром. Чи в траурi могла
затьмити лiпотою? Та й менi до ╖╖ лiпоти хiба було?"
. "Лiпоту нiщо не зугарне затьмити, - знову той голос. - Лiпота завжди
явля╓ себе лiпотою".
"А от i нi. Одна вона тодi, коли прибита печаллю-осмутою, i зовсiм
iнша, коли на серцi свiтлий день".
"Який же вiн може бути свiтлий у Дана╖-вдови?"
"У Дана╖-вдови, може, й не свiтлий, а в Дана╖-матерi? Та ще в то╖, що
виколисала в собi мисль: у Мезамiра ╓ брат, вiн не повинен лишити ╖╖ з
дитям малим напризволяще. Така мисль завжди уподiбню╓ться свiтлiй
сподiванцi, а де свiтла сподiванка, там i воскресiння. Чи жадаючим багато
треба, аби пiднестися духом i обернути нiч у день?
Здавалось, i не хотiв думати про те, що посiяла в ньому словом-загадкою
наставниця, а засiв ╖╖ не давав супокою весь день, не дав i тодi, як
надiйшла нiч. Лежав горiлиць - думав про Данаю, перевертався ниць - знову
думав, ба навiть чув у собi якусь тоскну потребу пiти, поглянути на не╖,
утвердитись, чи то ж справдi така, як ╖╖ малю╓ стара. Далебi, й не заснув
би тi╓╖ ночi, коли б не став-таки на думцi: чом i не пiти та не поглянути
на Данаю, коли того хоче сама Даная?
Вiн не належав до тих, що чують у собi сум'яття, зважуючись на
неузвичаене чи й соромiцьке дiло. Ото лишень i вагань було: слухатись чи
не слухатися наставницi, iти чи не йти до Дана╖. Коли надумав: пiду, не
став дошукуватися вагомо╖ причини, вихопився на Гриваня й подався до
теремка, що його обсiдала у Волинi спадко╓миця княжого столу. А все ж, як
прибув до Дана╖ та спинився перед Дана╓ю, не мiг не пiддатися пiдспуднiй
силi сум'яття: жона та справдi постала перед ним такою, яко╖ не видiв досi
та й не сподiвався видiти. Худе та довге колись дiвча, ото тiльки й звабне
тим, що мало лiпше, нiж у iнших, вбрання та ще великi синi очi, довгi й
пушистi коси, котрi оповивали всю ╖╖, надто на iгрищах, - видавалося тепер
дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком
тунiка з барвисто╖ заморсько╖ паволоки щiльно лежала на в мiру
розповнiлому й вiд того до ослiпу витонченому станi, а по-молодечому
веселi i задерикуватi колись очi, навпаки, свiтили лагiдною тишею, вид ╖╖,
-трiшки зболений, вiшки зачудований, був i лiпим та милим, i якимсь
знiжев-просвiтленим, нiби опромiненим зсередини. - . Кликала, Дана╓? -
завважив нарештi, що мовчить Iдовго, i похопився з словом, а вже як
виголосив йото, iагнув: сказав не те, що слiд, - Даная iз
зболено-зачудовам стала раптом сполохано-знiченою. Тиха замрiя в очах
iiнилася iскорками ляку, ба навiть справжнього перепукення, а блiдий i
знiжений вид ╖╖ покрився свiдком жiочо╖ цноти - червiнню.
- Хотiла порадитись, Келагасте, - мовила через силу, вясе, що не одразу
зборола в собi тоту нiяковiсть. - Муi на дулiбах он скiльки, а звiритись
не кожному i тим iе не з усiм можу.
розглянулась i вже тодi запросила пройти до сусiдньо╖ тi, сiсти на
достойне високого гостя мiсце.
- Були у мене старiйшини родiв, - силилася затьмити i ще непоборену
нiяковiсть словом. - Сказали, надходить t вiча, на якому йтиметься про
старшого серед князiв у ╖дi Трояновiй. А в нас i на Дулiбах нема╓ його.
Радять, ) самiй сiдати на отнiй стiл, бути княгинею, або вказати I^огось
iз во╓вод. Думала-гадала i нi на що не зважилась. tin лячно, во╓водам
нема╓ вiри. ╢диний, на кого можу сластися, се ти, Келагасте. Скажи... -
Вона подумала гь-другу, не зводячи з дiвера аж надто пильного позирку К
сво╖х, а вже потiм повiдала те, що надумала: - Скати мiг би бути ним, мо╖м
повiреним серед во╖в?
- Себто привiдцею дружини?
- Ано.
"0н якi " - спiшила потiшитись мисль, а вже за мислю це.
Привiдцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волi князя мiг бути
хтось i з во╓вод. ти i був би ним з мо╓╖ волi.
Бачив: Даная жде - не дiждеться його згоди. Таки iавдi тiльки йому
вiрить чи натяка╓ - будеш привiдцею жини, то куди подiнешся, станеш i
мужем?
- Коли ти, жона, береш на себе таку повиннiсть, то Buy не взяти ╖╖
менi? Одначе...
- Що одначе? - не втрималась i поспiшила перепитати.
- Во╓вода з мене надто младомладий. Чи Даная не вiв старшi i достойнiшi
бути привiдцями в дружинi.
- Старшi не будуть уже молодими, а достойнiсть, гадаю, де з часом, тим
паче, що ти являв уже , i не раз.
- Винагородив ╖╖ неприхована вдячним зором i усмiхнувся
- А ворохобнi серед чiльних мужiв через цi тво╖ гадки не буде?
- Коли станеш поруч зi мною i станеш з вiрою та правдою в серцi - .не
буде, - сказала й простягла свою пещенонiжну, мовби в набiлi купану, руку.
Простягла й поклала на його десницю. - Ти - брат мого мужа Мезамiра, се
раз, а друге, ╓ сином славного в родах наших Iдарича. Хто посмi╓
ворохобитися, коли станемо при столi вiтця мого в парi?
Казала щось i далi, та Келагаст не дослухався до тих казань. Чув: вiд
того ╖╖ доторку возбуяла у тiлi кров, зродилось i стало всевладним бажання
припасти устами до Дана╖но╖ руки й сказати тим Дана╖: як хочеш, так i
чини, я вже не пiду вiд тебе.
Ладен був переступити через всi перестороги й стати ва ту звабну стезю,
ба цiлився уже переступити, та в останню мить всевладнiсть бажання змалiла
раптом i змусила бути дорослiшим та помiркованiшим. Звiвся й став перед
Дана╓ю на весь свiй, гiдний роду Iдарича i справжнього анта, зрiст.
- Коли так волi╓ Даная, най буде, як волi╓: стаю пiд ╖╖ руку й беру на
себе всi ╖╖ повинностi.
Княжна теж пiдвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антiв: i
висока була, i ставна, i до лиха красна.
- З вiрою та правдою?
- Ано. Чи Даная не вiда╓: якщо вже обiця╓ Келагаст, то обiця╓ твердо.
Як i перед сим свiтила на нього опромiненим зсередини i, може, саме
тому до безуму звабним видом. Лишень бiльше снаги було зараз на ньому та
ще рiшучостi. Прйсяйбiг, ма╓ намiр сказати щось, а то й вчинити таке, чому
й сама не годна повiрити, та не ста╓ одваги переступити через саму себе.
- Може, Келагаст хоче глянути на небожа?
- А то ж як. Чи годен пiти iз сего теремка, не побачивши i не
привiтавшись iз тим, хто продовжить рiд брата мого?
- То ходiм, покажу.
Йшла попереду й манила за собою звабами, брала дитя до рук - i ще
знаднiш манила. Бо не лише вид, очi ╖╖, такi теплi i такi осяйнi, - вся
вона променилася, осмiхаючись, та хвалячись сипом сво╖м, та тiшачись з
того, що ма╓ його.
- Як найменувала пебожа, Дана╓?
- Iм'ям вiтця його - Мезамiром, - не сказала - виспiвала тi кiлька
слiв.
Стояв i милувався нею, ╖╖ турботами, и тодi вже, як передала малого
Мезамiра нянi та стала перед ним, нацiлена казати щось, не захотiв
слухати, пiднiс до уст ╖╖ десницю й поцiлував пiдкреслено вдячним
цiлунком.
Коли виходив, нагледiв Дана╖ну наставницю й поспiшив вiдшукати привiд
вiдiйти з нею осторонь.
- Бабця може принести менi якусь там тасьму? - звернувся до не╖ тодi
вже, як спинивсь бiля Гривадя. - Нелад тут, у сiдлi, тра закрiпити.
- Чом нi, зараз принесу.
. Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А проте,
коли наставниця надiйшла, заговорив I ута╓мничено-стишено.
- То все ╓ правда?
- Що саме?
- Ну, що Даная волiв, аби я поклав крам ╖╖ вдовиному | безлiттю?
- Менi, молодче, не личить казати неправду, - роз, гнiвалась. '., -
Стривай, - зупинив ╖╖. - Я ось що хочу запитати:
Наставниця чула про те 8 уст само╖ Дава╖ чи всього лиш Здогаду╓ться?
Якщо чула i певна, так насправдi й ╓, то най скаже Дана╖ ще одну правду: я
згоден взяти ╖╖ пiд сво╓ накриття.
- А сам ти не годен сказати того?
- Скажу, одначе опiсля вже.
- Йой, - не без глуму засмiялася наставниця. - Що то ,за мужi пiшли
тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дiвку.
- Що вигаду╓ш! - розгнiвався. - Чи про умикання йдеться?
- А то пi? Гада╓ш, така, як Даная, сама прийде i скаже: "Бери мене,
хочу бути тво╓ю".
Сказала й пiшла прiч. А вiн, Келагаст, мусив лишатися сам на себе й
тетерiти з дива. Се що ж вона собi дума╓, та стара карга? Апо, що дума╓ i
що рече? Де видано, аби умикали кiiяжу доньку, та ще вдову, та до всього
коли не сьогоднi, то завтра княгиню? З глузду з'╖хала. Присяйбiг, не
iнакше, як з'╖хала.
Вихопився на Гриваня i погнав спересердя чвалом. Схоже, що мав намiр
розвiяти все те по вiтровi. Та ба, i чвал ие допомiг. Перегодом упевнився:
час теж не допомагав... Одие, Даная нiчо не робить, аби став привiдцею
дружини, а друге, сама не йде анi з мислi, анi з серця. Як заронилася туди
непереборною звабою, так i не переста╓ бути нею. Водив молодцiв на
стрiльбище i клопотався стрiльбою, а думав про Данаю, уривалася мить
лишитися самим iз собою та розiбратися в собi - бачив Данаю i тiльки
Данаю. I частувати не частувала, i по╖ти не по╖ла, як був у не╖ в теремi,
а почува╓ себе убаяним. Мало того, що заволодiла мислями i серцем, - сили
позбавила до краю.
Те, мабуть, нагледiв i Старк. Он як пильно приглядався, коли правились
на стрiльбище, не спускав ока i на стрiльбищi. А це вже й кличе чомусь.
Невдоволений iим, як навчав отрокiв, чи, може, ще далi бачить старий лис:
нагледiв, бiгме, що був у Дана╖, й волi╓ вивiдати тепер, чому був, що
хова╓ться за тими одвiдинами.
- Кликали, во╓водо?
- Ано, - не став доглядатися до нього Старк, як i вволiкати. - Дiло ╓,
Полагаете. Князь Волот затiяв похiд у роме╖. Не ратний, нi, -- заспоко╖в,
помiтивши, певно, неабияке збентеження в очах i на виду свого тисяцького,
- Iз сольством правиться до ромейського iмператора, хоче буцiмто поновити
пiдписаний з покiйним Юстинiаном ряд. Ти в нас кмiтливий та й зроду
сольського. Пiдеш iз Болотом вiд дулiбiв, обстоюватимеш у тамтiм рядi
потреби землi нашо╖.
- Сам пiду чи з мужами сво╓╖ тисячi?
- З мужами, одначе не з усiма, - осмiхнувся старий. -
- Одбери десяток лiпших, та й лаштуйтеся. Нацiлився було спитати: "А
Даная вiда╓, куди я ╖ду?" - та збагнув нараз: викаже тим i себе, i Данаю.
Збагнув i прикусив язика. Вже опiсля, як вляглася бентега, поцiкавився:
- Коли маю правитись?
- За два-три днi. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.
- Не вистачить, во╓водо. Путь он яка i дiло не з останнiх. Маю себе,
людей, комоней нарихтувати як слiд, про подарунки iмператоровi подбати.
- Про подарунки князь Волот подба╓.
- Як то - Волот? Сольство правитиметься вiд усi╓╖ землi, всi мають
внести свою лепту. З порожнiми руками я пе по╖ду.
Старий замислився.
- Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий пiдожде. Даю тобi
на збирання чотири днi. П'ятого удосвiта ма╓ш ви╖хати.
Утiха невелика, додав всього лиш день. I бiльше, ясна рiч, не додасть.
Тож i теревенити з ним не випада╓. Лиша╓ться сказати: "Згода" - та й пiти.
А як скаже, коли язик не поверта╓ться? По╖де он як далеко i он як надовго.
Чи може по╖хати, нi до чого не домовившись iз Дана╓ю? То ж буде не похiд,
а згуба. Присуха, невизначенiсть висушать його. Усе ж може статися, коли
по╖де, нi до чого не домовившись iз нею? А часу он як мало. I до Дана╖ не
на всякому огирi пiд'╖деш. Хiба... Стривай, стривай. А коли пiти до не╖ й
оскаржити: "Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить iнше". Та й про
подарунки не а кимось, таки з нею ма╓ вести рiч. А так, княжа скiтниця в
╖╖ руках, тож про подарунки мусить вести рiч лише а нею. Нi, свiт таки
мудро влаштований. Навiть над крутопаддю вiдшука╓ться стезя, що виводить
на убезпечене мiсце Навiть у повнiй безвиходi е вихiд. Не став зволiкати;
вiдпросився iз стрiльбища й погнав
Гриваня до Дана╖.
- Се правда, що повелiвав Старк?
- А що повелiва╓ Старк?
- Велить рихтуватися та правитися аж у роме╖.
Анi стверджувала, анi перечила. Дивилась замилувано i мовчала.
- Ти не хотiв би так далеко вiд ╖здити? - поцiкавилася зрештою.
- Ну чом же... Коли се конче треба, то по╖ду. Ось тiльки... Чому так
нагло i чому повелiвав Старк?
- Се не Старк, се я повелiваю, Келагасте!
- Ано. Сам надоумив, тепер диву╓шся?
- Н-не розумiю.
- Хто казав тамтого разу: не було б ворохобнi серед мужiв? Ось я й
послухалася тво╓╖ ради. А послухавшись, велiла саме тебе послати слом вiд
дулiбiв. Повернешся з роме╖в зi славою - i заткнеш усiм хавки. Чув,
Келагасте коли побува╓ш у роме╖в та пiдпишеш ряд iз ромеями, даси менi
привiд i резон саме тебе поставити бiля себе. Тодi нiхто не одважиться
посилатися на твою молодiсть i перечити.
- А коли не впораюсь iз тим, у чому поклада╓шся на мине?
- Упора╓шся. Князь Болот мац вже домовленiсть з iмператором. Лишилося
во╖хати до нього та пiдписати - ото i все.
Пройшлася, вдоволена а чи потiшена, i вже потiм додала:
- Тiльки ти нiде нiкому анi слова про се, чув?
- Чую, княгине.
Мабуть, сподобалося величання. Пiдiйшла, стала мало не впритул,
дивиться пильно i вiддано.
- Того, крiм мене i тебе, нiхто не зна╓, навiть Старк. Се перша наша з
тобою та╓мниця.
- А буде й друга?
- Ано, всього буде, коли правитимемо землею: та╓мниць, пiдступностi,
непослуху, ба навiть лжi. Чи ти не в родинi чiльного мужа жив, не вiда╓ш
про те?
- Мiй вiтець навчав нас бути насамперед правдивими. Мезамiр лише до
хитростi удався в розмовi з аварами, а ба, чим поплатився за це.
Осмутнiла на виду й замислилась. А помисливши, сказала:
- Коли б же й iншi були благочестивi в дiлах i помислах. А що лиша╓ться
робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та... - осмiхнулася, - про
се потiм. ╖дь, побувай мiж роме╖в, приглянься до них, сам завважиш, що i
як.
Спроваджу╓... А як же з тим, заради чого йшов сюди? Невже наставниця
нiчого не сказала Дана╖? Не може того бути. Вони у змовi, бiльше того,
заодно... Що ж робити? Iншо╖ нагоди побачитися з Дана╓ю може вже й не
бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, нiколи вже не скажу.
Пiдвiв, збираючись iз духом, голову, дошукувавсь уже слiв, якими мiг би
започаткувати ╖╖, свою бесiду з Дана╓ю, та не встиг за╖кнутися, як
розчинилися дверi i на порозi стала наставниця.
- Най вибачить менi княжна, час порати сина.
- Iду... Ми ще зустрiнемось, Келагасте, - сказала замiсть "прощавай". -
Перед вiд'╖здом зайдеш за подарунками.
Провела за порiг й сховалася в теремку. А Келагаст плуганився до
Гриваня й ганив на всю широчiнь мужньо╖ натури ╖╖ наставницю.
"Гемонська басиха. Пiдслухала мо╖ мислi i жадання, чи як розумiти ╖╖?"
I мужiв, що пiдуть iз пим у ромо╖, одiбрав, i мужам повелiв готуватися
до походу, а сам коли й думав про нього, то лиш тодi, як приходили й
нагадували: ╓ потреба думати. З якогось часу вiдвiдала його й не вiдступа╓
вже мисль: роме╖ - не блигомий свiт. Он скiльки седмиць пiде на те, щоб
добратися до них, висидiти там, доки доступляться до iмператора та
перетрактують з iмператором. А ще ж i зворотна путь буде. Чи не станеться
так: вiн ходитиме та дбатиме про супокiй землi, а тим часом до Дана╖
протопчуть стезю iншi? Провiдав котрийсь iз князiв чи княжичiв землi
Трояново╖ й при╖де свататись. Чи не схитнеться в такiм разi Даная? Мовя
про слюб мiж нею i ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його
чiльнiсть у дружинi. Чи Дана╖ довго переiнакшити й обернути то╖у розмову
на iнше? Сама ж казала: всього буде, коли правитимуть, i непослуху, i
пiдступностi, i лжi. Та й з iншо╖ землi можуть провiдати про не╖ й заслати
сватiв. Однi - заради Дана╖, iншi - заради того, щоб посiсти княжий стiл
на Дулiбах. Хiба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада i он яка
красна.
"Се╖ ж ночi умкну ╖╖ i зроблю своею", - став на мислi Келагаст.
Всякий обнадi╓ний - одержимий, а обнадi╓иий в жаданiм слюбi - i
поготiв. Ходив в отнiх хоромах, а бачив себе в сутiнках ночi бiля
Дана╖ного теремка, а ще - на огирi купно з Дана╓го. Чув посвист вiтру та
крики погонi ╖ торжествував, що недосяжний ╓, що увiмкнена Даная не пiде
вже вiд нього, забере сина й сидiтиме, повита слюбними узами, в родi вiтця
Iдарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже як повернеться, згуляють в
хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулiбах.
Певен, Даная й не помишля╓, що Келагаст може зважитись на таке -
умкнути ╖╖ та╓мно. Те, що казала про умикання ╖╖ наставниця, - вигадка
старо╖, i не бiльше. Прийшлося до слова - i вирекла, аби спокусити
молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не дума╓ й не гадав
про те. Зна╓, вона - за високим валом, пiд надiйною охороною, ╖й нiщо не
загрожу╓ в отньому гнiздi. Вiн i скориста╓ться тою певнiстю. Ось тiльки
коли i як вчинить те? Серед бiлого дня чи в надвечiр'я? Вдень простiше
було б виманити Данаю за ворота чи принаймнi на подвiр'я. Та ба, при
воротях ╓ сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А вiд погонi
в сiдлi з Данавю не втече. Лиша╓ться надвечiр'я, коли i на нiч ще не
зайде, i темiнь уже буде. Вiзьме а собою кiлькох мужiв, спеленав з ╖х
помiччю сторожу бiля ворiт, а там уже надiя на спритнiсть та на дужу силу
комоней.
Келагаста поважали в дружинi за гострий розум, молодечу одчайдушнiсть,
а ще за те, що не наступав без потреби на карк, кожному дозволяв бути
самим собою. Одначе серед довiрених були найдовiренiшi. На них i покладав
сво╖ сподiванки. ╢дине, що муляло до часу, усi иайдовiренiшi йдуть iз ним
за Дунай. Чи в потреба вплутувати ╖х у се дiло? А втiм, .до лиха всякi
сумнiви. У пущi, на недрi лiсовi най iдутьi Коли йдеться про он як
уподобану Даяаю, нiщо не спинить його, вчинить так, як волi╓.
Аби намiри стали дiлом, а дiло - свiтлим днем, велiв мужам, що, йшли з
ним до Волина, зшити покривала - так, щоб вiльним лишався лише один отвiр,
i взяти ╖х iз собою.
"Не буде Дана╖ на прдвiрнипi, - мислив у путi, - велю челядi покликати.
А вже як вийде та стане за порогом терема, нiде не дiнеться, буде мо╓ю.
Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив вiд свого або схибив у
намiрах сво╖х. Заприсягайся може, такого не було и не буде.
А сталося.
Даная не прогулювалася того дня з сином. Анi на подвiрницi, анi на
подвiр'╖. Коли ж сказав челядникам, що се прибув вiн, ╖╖ дiвер Келагаст, i
що в нього невiдкладне до не╖ дiло, зголосились освiдомити про те свою
повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у Дана╖ заслабло дитя,
вона не може прийняти його, хай прийде завтра.
Ма╓ш. Як же завтра, коли завтра останнiй день перебування у Волинi? Он
скiльки клопотiв збереться перед вiд'╖здом. I нiч лишиться всього лиш
одна. Чи то годиться: умкнути поночi жону, а вдосвiта покинути вже?
Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли стоятиме на сво╓му, Даная
вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матiр, коли в
не╖ слабе дитя? Чи сполоханiй i зболенiй тривогами матерi до слюбу буде?
Така швидше очi видряпав, сама себе удавить, анiж скориться чужiй силi i
ляже в ложе з тим, що взяв ╖╖ силою.
Нi, нi, сьогоднi не умикатиме ╖╖. Не вiда╓, як буде эавра, та сьогоднi
не умикатиме.
- Скажiть Дана╖, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тодi, коли
младомладому Мезамiровi сiане лiпше.
Поклав зробити так: завтра пiде серед бiлого дяя, потоворить з Дана╓ю
про подарунки; коли i в кого вiзьме ╖х, а потiм уже поцiкавиться здоров'ям
небожа.
- Лiпше йому, - сказала, коли повiв рiч про Мезамi|ра, - а проте й не
зовсiм. Боюсь, чи не вогневиця в нього.
- А що кажуть басихи, волхви-баяни?
- Запевняють, що не вогневиця, вiд злого повiтрiя галася немiч.
Помовчав мить i вже потiм сказав Дана╖:
- В такому разi я не по╖ду в роме╖, доки не дiждуся Одужання.
Видивилася сво╖ми й без того широко одкритими очиа й застигла в подивi.
- Як то не по╖деш? Ти що, Келагасте? Князь Волот ез тебе не зможе
вирушити до роме╖в.
А я не можу полишити Волин в такiй осмутi, як в.
Путь он яка далека i тривала. Що думатиму i як почуватиму себе в такiй
путi?
Заяснiла видом, уста навiть сiпнулися, виказуючи усмiх. I очi свiтили
вдоволено.
- Я мала б радiти а тво╓╖ прихильностi до мене i мого сина, - сказала
голосом видимого розчулення. - Однак повелiваю: не роби сього. Чи твоя
присутнiсть стане в помiч Мезамiровi? ╢ бiля нього волхви-баяни, в й
басихи. Можеш бути певен, подбають про Мезамiра. Ти ж ╖дь i повертайся зi
славою. Тим найбiльше зробиш i для мене, i для себе, i для Мезамiра.
Що скажеш такiй? Мусив iти й збиратися в путь. Був жахiть певен уже,
так i станеться: по╖де, нi до чого не домовившись iз Данавю, можливо, й
обманутий нею. А все ж тi╓╖ певностi стало лиш на те, щоб зiбратися в путь
та вв╖ха╖и за Волин. Одразу за Волином спинився i сказав мужам:
- Далi не ╖демо. Ставайте табором "а тамтiй галявi i ждiть. Тв, ти, ти
i ти, - вказав на чотирьох, потiм i на п'ятого, що мав бути за старшого, -
Всi iншi пiдуть зi мною.
Скiльки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки Даная прожеве
осмуту з серця, назналися всi, а як довiдався Келагасi, що вона прогнала
вже ╖╖, знав лише вiн. I не став покладатися на соузницю татей - нiч,
серед дня накинули покривала та замотузували надiвно мужiв, що стояли бiля
ворiт, запеленали покриважом i Данаю, ба навiть так, що не зоглянулася,
хто вчинив те. Певно, обiмлiла а ляку, бо не боронилась i не кликала на
помiч. Тодi вже завовтузилася й стала пручатися та виказувати ляк свiй,
плачi та благання, як вихопилися з Волина й погнали комопей вузьким
путiвцем у лiсi - далi вiд переслiдування i переслiдувачiв i ближче до
ловчого сховку на бортних угiддях Iдаричiв.
- А тепер лишiть нас, - повелiв мужам, коли опинилися в надiйнiй
глухоманi. - Повертайтеся до табору i ждiть мене у таборi. За тамтим
колiном, - сказав, як рушили вже, - повернете ошуюю. До Волина тим самим
путiвцем не правтесь.
Скакав та й скакав ще, доки опинився в затишному сховку. Даная не
пручалася вже, лише схлипувала важко та штовхалася спересердя. Певно,
догадалася вже, хто умкнув ╖╖, i ждала, коли настане сiй втечi кiнець.
Зняв ╖╖ з огира i, мов дитя, понiс поперед себе до хижi, Там уже, в
хижi, як став розмоiузовувати, зiзнався:
Не бiйся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав, що не можу
по╖хати в таку далеку путь пючи смуток у серцi, i таки не по╖хав. Бо
найбiльший i смуток йшов вiд жадання мати тебе за жону, а Мезiра за сина.
На ту мить зняв iз не╖ покривало i не встиг отямитися, отримав такого,
що iскри з очей посипалися, ляща. Iдного, а там i другого, за другим
третього.
- Ти що? - звiвся на рiвнi й заслонився вiд не╖, до х& гнiвно╖ i до
сказу люто╖, рукою, - Нiби сама i хотiла бути мо╓ю.
- Хотiла-м, та не так, не так, не так! - кремсала його ниску з одного i
з другого боку, доки не знесилiла, й i того вимучена страхом-тривогою, а
ще мукою-обидою, | вже знесилена, присiла бiля ложа й схилилася, плачуI,
на ложе. - Як ти посмiв? - питалася крiзь сльози. - мiг дозволити собi
таке?
- Наставниця сказала...
- Бевзь один! - обернулася люто. - Чи наставниця . гла подумати, що ти
не тямиш, до кого залиця╓шся? Iто я тобi, що ти дозволив собi умикати? I
Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалi сво╖, iнiелася й сказала,
печально доглядаючись до Кела-
Ета.
- Ти осквернив сим сво╖м вчинком мо╖ найлiпшi почуиня до тебе.
Найлiпшi, чув?! Тепер... тепер, коли не Винайдеш способу, як повернути
менi славу непорочно╖ | iкони i матерi, можеш не сподiватися, що будеш
послюб"лений зi мною. Лiпше руки накладу на себе, анiж дозi'╖олю те.
- Позирав на не╖, нiби кiт на мишу, i думав: "Ано, така йвже й накласти
на себе руки, коли дозволити бiльше, вiж дозволив оце". Аби не лишалася
певною: вiн таки бевзь i не достойний бути ╖й мужем, скинув iз себе осмуту
ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочнiй донинi Дана╖ ╖╖
непорочнiсть. I вже тим, що недовго шукав виправдання для себе, зда╓ться,
умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся i мудро намислив. Повiз
княжну в свiй табiр i сказав мужам, з котрими не так давно умикав ╖╖: те,
що знають вони про умикання княжни Дана╖, най забудуть, що знали. Вiднинi
вiн i всi, хто був з ним у Добритовiм оседку, не татi, а тi, що одбили
Данаю в татей i повертають ╖╖ тепер у отпiй терем, незаплямовану татями.
- Утямили, що речу?
- А так!
- Винагороду за сей достойний мужiв вчинок матимете вiд Дана╖, як
прибудемо з роме╖в. А зараз коня княжнi. Повернемо матiр синовi ╖╖ - i
знову в путь.
А сам собi завважив, доки саджали в сiдло Данаю; "Ось ти, Келагасте, й
почав iз лжi".
XII
З якогось часу мiж втiкичiв почав ширитись поголос, нiби князь
ки╖вський збирав на Полянах люд i мав намiр заселити ним степ за Днiпром.
- Що збере вiн на Полянах? - знайшлися обiзнанiшi. - Не полянами, нами,
втiкичами, ма╓ заселяти.
- А се ж з яко╖ речi?
- Та з то╖, що втiкичi ми, чужi йому. А степ справдi тра заселяти -
обри пiшли звiдтам.
- Хай селить кого хоче, тiльки не нас.
- Ано, де це видано? Он скiльки поту пролили, корчуючи пнi, обробляючи
дядини. Тепер, коли пiдготували собi ниву та утвердились на благодатнiй
нивi, ма╓мо лишати? Кому й пощо? Не пiдемо, люди! Не пiдемо - i край!
Богданко спершу дивувався таким поголоскам i, признатися, не зовсiм
вiрив. Коли ж дiйшло до того, що люд втiкипький зiбрався до Дитинця на
вiче й покликав його перед себе, мусив повiрити.
- Вгамуйтеся, людове! - закликав до тишi. - Князь ки╖вський не за
горами. Завтра вiзьму з собою мужiв та й вирушу до нього. А там напевне
вже знатиму, що намислив вiн. Вiд себе ж обiцяю вам: на переселення не
пристану. Бо, як i колись, сюю на мислi бабцi Доброгнiви: не в ратних
по╓динках благодать людська - в трудi i в супоко╖. А ця земля найбiльш
придатна ╓ для того. Iншо╖, скажу киянам, не потребу╓мо.
- А ще скажи, - кричали з гурту, - не хтось iнший, ми зробили ╖╖
плодоносною землею. Iз пущi, повiдай ╖м, зробили плодоносною, то чому
ма╓мо уступати комусь?
- Ано, i се скату. Будьте певнi!
Далебi, вiрили йому: i вгомонилися по тих запевненнях, i роз'╖хались по
восях доволi швидко. Бо зникли вiрити. Ще не було такого, аби князь
Богданко казав одне, а мислив i чинив iнiнс. Тож не чинитиме казпачиго й
за сим разом. Навiть тодi, як поляни чи князь долянський захочуть зламати
його силою, все одпо по аiде супроти добро╖ волi люду свого. З цi╓ю
певнiстю вирушав у путь. З нею доправився i в л╖в. Був, щоправда, дещо
спантеличений нежданим: князь, сказали, нездужав. Iти до немiчного а
таким, як у Втiкичiв, клопотом, не випада╓, ясна рiч. Одначе ж i на Втiкич
повертатися нi з чим теж не гоже. Що скаже люДовi, коли повернеться?
Тупцювався i не знав, як йому бути. Аж чу╓: кличуть.
- Князь довiдався, що ти тут, - довiрливо мовив стардий iз княжичiв, -
i велiв зайти. Просив недужого простити йому за невчасне -"вторгнен-
Еня, та Острозор, здавалось, i не слухав його.
- Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Ки╓ва, -
стримано й доволi кволо заговорив, - Занемiг я, а дiла стольнi кличуть у
похiд.
- Отак навiть?
- Не лякайся, похiд сей не буде ратним. Антське [сольство правиться на
чолi з вiтцем тво╖м до стольного Цгорода Вiзантi╖ Константинополя. Комусь
iз нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати тебе. Казав щось
про вигоду, що ╖╖ матимуть анти, коли i-поновлять iз ромеями ряд, про те,
що вiдсутнiсть обрiвсу степу убезпечу╓ обводи землi Трояново╖ i стелить ╖м
; путь за Днiпро, до самого Дону.
- Сiверяни давно уже обсiли Сiверський Дiнець, обсiдають i Влтаву. Чому
б нам не сiсти на благодатнiй землi Заднiпров'я, хоча б i по Альтi,
Трубежу?
- То князь i се хотiв менi сказати?
- Се також.
Слушнiшо╖ нагоди заговорити про те, з чим прибув до Ки╓ва, й шукати
годi. Та чи треба? Бесiда он в яке русло пiшла.
- I як маю розумiти те його казання? Тан, як подейкують на Втiкичах?
- А що подейкують на Втiкичах?
- Нiби князь памислив зняти люд втiкицький з обжито╖ ним землi й
перекинути за Днiпро. Землю ж ╖хню, так щедро политу потом i возведспу в
плодоноснi поля,
передати росичам.
- То лжа ╓, - спохмурнiв Острозор i силився звестися. - Пiдла i не гожа
думаючих мужiв лжа. Заселяти землi за Днiпром кому i без вас. Се одне. А
друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже я давав йому привiд так
погано думати про себе?
- Досi не давав, а се дав якимсь робом. Iiогояос вiд росйчiв iшов.
- I ти повiрив поголосу?
- Як мiг не вiрити, коли зiбралося вiче i зажадало аиати правду. Тому й
прибув до тебе, аби почути ╖╖. Острозор лiг на постiль i стомлено заплющив
очi.
- Я iнакше мислив про тебе, княже втiкичiв, - сказав перегодом. - Коли
так, не пiдеш iз сольством, iнших пошлю.
Богданко вiдчув: паленi╓ видом, а як повестися, не втямить. Обернутись
i пiти? Негоже якось. Попросити прощеннi╖? А чи так уже й завинив? Десь же
зродилася вона, бесiда про переселення втiкнчiв. А де ще мала зродитися,
як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються бiля князя?
- Комусь вигiдно було, мабуть, посварити нас, - зiтхнув сумовито, - ось
i пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
Хотiв було розкладатися та й пiти, одначе згадав: кяяаь-бо в немiчний,
i стримав себе.
- Не бери сього близько до серця. Добре вже те, що поголос виявився
лживим. Не мiг я не прибути й не побесiдувати з тобою, коли он як
зворохобився люд на Втiкичi. Зваж, ми я" хотiли б ночувати себе чужими на
тво╖й землi. Корiння родiв наших мiцно переплелося вже. Рубати його не
тiльки негоже, а й противне здоровому глузду дiло. Тож забудь, княже, про
незгоду, видужуй.
I вже тодi, як сказав се, поклонився i вийшов з опочивальнi.
Втiкичi не цураються Ки╓ва. Коли раз, коли й двiчi на лiто правлять
сюди хури iз збiжжям, ведуть корiв, комоией на торжок, звiдтам привозять
сiль, рала, мечi та сiдла. Зате князь втiкицький коли й бува╓ в Ки╓вi, то
лиш тодi, як кличуть дiла княжi або кличе ки╖вський князь. А такий клич
бува╓ нечасто, коли раз на лiто, а коли й раз на п'ять лiт. Може, саме
тому город цей за кожними вiдвiдинами вида╓ться Богданковi новим, досi
незнаним. I потреба приглянутись до нього за кожним разом своя. Колись
полуденнi ворота вабили, стiни, що ними обнесено город, потiм - княжий
терем, капище при теремi; тепер вразила вксокость, на яку вознеслась
твердиня полянського племенi пад рiкою, далина, що стелиться вiд крутонадi
на полуночний схiд вiд города, а надто повноводi рiки, що зливаються нижче
по течi╖ в одну й котять привiльнi синi води до моря, в кра╖ полудеiпii.
Та, дальня рiка, Днiпром паиовав .пуетельви, лише врiод об'явигься нa цiй
руг. По цiй же, що пiд крутопаддю, снують та й снують. ви. Однi,
спорожнившись, одпдивають вiд торжка в до,х, iншi прибувають. З усього
видно, не лише полянськi сiвереькi, з iнших земель теж в.
"Князя Острозора можна зрозумiти, - став на мислi. - Ьму ве випадав
бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться
за Днiпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як i Днiпро, коли весь ане
полянським".
ХIII
I дулiби з древлянами, i поляни, i удагаi не забарилася вiдгукнутися
на клич князя Вояота, прислали людей, гiдiв скласти всеантеьке сольство,
прислали й подарунки, ар ╖х мають пiднести в Константинополi iмператору,
iмпевтрицi, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не почував
себе ладним вирушати в таку далеку уть i в такiм важливiм для всi╓╖ землi
дiлi. Та несподiва слабiсть, що ╖╖ зродила розмова з Миловидою, надовго
-доклала його в ложе й пiдточила надiйну ще, адавадвсь, рилу.
Вiдлежуючись, зборов нiби ╖╖ i на ноги став, дякую миловидиним ласкам та
клопотам волхвiв-баянiв, а си|ли тi╓╖, що була в тiлi, не почував. Через
те й не може стати ва твердiй мислi, яку путь обрати, правлячись до
Кон|стантинополя: таки морем чи сухопуттю? Кутригури не будуть пiсля
розмови з ╖хнiм ханом перепоною, пропустять сельство через свою землю. I
Вiталiан зустрiне достойно, певен, дасть супровiд, до самого
Константинополя доправить антiв недоторканими. Та ба, се он яка тривала i
зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, бiльше
риссю та вскач. Морем було б простiше i надiйнiше, коли б море видалося на
той час справдi гостинним. Як здола╓ його в один i в другий кiнець, коли
розбурха╓ться? Чи не стане йому ще гiрше, нiж на суходолi? Колись добре
зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять лiт тому. Тепер i
князь Волот не той, i сила не та. Таке вiдчуття, що й поспiшити треба з
сольством до роме╖в та з укладанням ряду з ромеями. Не певен, що через
зиму зможе вже податися в такi далекi мандри.
I все ж де буде лiпше? На якiй iз двох мандрiвок май зупинити свiй
вибiр? Таки на морськiй? Мабуть, що так. Там принаймпi сподiванка, що не
застигне в морi бурi, а застигне, можна вийти на берег i переждати К. Тож
так i' повелить слаи iз земель содружних: лишайте, братове, комоней у
Чернi, лаштуйте подiю, бо правитимемося Днiстром, а там лиманом i морем.
Ще одне мав зробити до вiд'╖зду: побесiдувати якось iз Миловидою. Сама
не своя ходить вiдтодi, як сталася його немiч, далебi, винною почува╓
себе, а заговорити про свою вину не посмiв. Як може ╖хати в таку далеку
путь i не заспоко╖ти ╖╖, лишити при мислi, що таки винна?
Воно, коли вдуматись, то так i в. Мала б спитатися перед тим, як
навертати доньок до сво╓╖ вiри, чи вiтепь ╖хнiй згоден на те, чи треба це
╖м? Зсвовволила, а чому, не втямить. Досi за нею не водилося такого.
Ставить вiру i право кожного обирати ╖╖ незалежними вiд родинних уз, вище
вiд них? Далебi, що так.
Аби не лякати бiльше, нiж налякана вже, влучив нагоду й повелiв
замирено:
- Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синiв, довьок, побесiдувати тра.
- I малих?
- Атож.
Постояла, роздумуючи, й тодi вже сказала:
- Радимко, Добролик i Свiтозар серед дружинникiв. Либонь, надвечiр аж
прибудуть.
- То надвечiр i збереш усiх.
Уже як сталося воно, його повелiння, i Миловида пiшла, виколисуючи в
собi новi тривоги i стару печаль, збагнув, догаду╓ться, про що йтиметься.
Збагнув i одумався. Нащо сказав так: i малих? Чи для малих годитиметься
те, що налаштувався повiдати дорослим? А втiм, най уже буде, як е. Бесiда
ся чимось скидатиметься на прощання, а попрощатись, вирушаючи в таку
далеку путь, мусить з усiма.
I старшi, надто доньки, i найменшi, чи то самi по собi перейнялися
тривогами, чи були напученi вже материним словом, - заходили до просторих
хоромiв, в яких вiтепь ╖хнiй полюбляв думу думати та й усiх, хто вдавався
до нього, приймати, бажали йому гараздiв та й всiдалися на лавицях, тихi й
настороженi, видно було: очiкують не знати чого. Лише тi, що прибули з
поля, не хотiли чи не встигли уподiбнитися iншим. I найстарший - Радимко,
i два середульшi - Добролик та Данко - зайшли недоречно збудженi та
рвiйнi, ба навiть опiсля, як розглянулися, не вгомонились. Лише
перезиралися з матiр'ю, сестрами, вiтцем i ждали, що ╖м повiдають.
Казав уже мамi вашiй, - почав князь, - i вам оце кайу: правлюсь далеко
i надовго. Господинею i повелительеою всiм у теремi i на столi лишаю матiр
Миловиду. Рать | дiла ратнi покладаю на Стодорка i Власта. Будьте послушIi
╖м i дбайте про те, що велiтимуть вам. Тобi, Радимку, Е вам, доньки мо╖, -
поглянув у той бiк, де сидiла Злата з Миленою, - ще одне буде повелiння:
яко старшi, тримайтесь мами i допомагайте мамi. Ну, а ви, - вдався до
найменших, - завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю, такими й
будете?
- Будемо, отче, - твердо пообiцяв за всiх старший iз рiйцi - Свiтозар.
- Вертайте здоровi з тамтих роме╖в, про ас не майте клопоту в мiзках, а
тривоги * серцi. Буде, як Цв, злагiдно i гоже.
- Спаси бiг за певнiсть. А тепер iдiть собi, ми ще поесiдуемо тут iз
старшими та а мамою. Малi пiдiйшли, поцiлували вiтцевi руку на прощання та
рушили один за одним до порога. Свiтозар теж iз Ними. IТодi вже, як провiв
усiх, затримався бiля дверей i сказав, Долаючи сум'яття:
- У мене прохання, отче.
- Кажи.
- Як будете в ромеях, придбайте там перегудницю, а то ^й гуслi
найгоднiшi.
Княаь довго i пильно дивився на нього.
- Тобi дали ми з мамою iм'я Свiтозар, сподiваючись, ╥ЗДО ти станеш
провiдною зорею для всi╓╖ Тиверi, окрасою уратi тиверсько╖, а ти все з
пипелами бавишся, про гуслi рiвслиш.
- Бо любi менi е. '- Ну, ну, - князь йому. - Хай буде так. Тiшся, доки
молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такi. Як 'на мене, вони в
слов'ян лиш знанi.
- Вiн вельми лiпотно спiвав, отче, - озвалася Милана, отроча зачинило
за собою дверi. - I на дудi, пипелi мтинав таке, що не всякий зугарен.
- Нiчим iншим не бавиться, - похвалилася й Злата, - лаше гра╓ та й
гра╓, надто там, у Соколинiй Вежi. Пiде на ивяе чи на узлiсся, ляже
усамiтнений та й витинав на всi пади. Я не раз пiдкрадалась i чула.
Князь слухав ╖х уважно i думно. Коли ж стишилися, сказав:
- Кожному своя утiха. Ось тiльки чи личить вона княжому синовi. Ну, та
повелiв уже: доки молод, най тiшиться. Пiдросте - порозумнiшав. Я ось чому
залишив вас, - звiв на iнше. - Невеселi думи .обсiли мене перед походом
сим. А може, й поганi передчуття - хто вiда╓. Тому маю поговорити з вами.
Доньки не знали, про що пiде рiч, дивились, настороженi, i ждали. А
Миловида одразу ж потупила зiр i вкрилась червiнню.
- Може, най отроки iдуть собi, - порадила i глянула благальне на мужа.
- Нi, хай чують i знають. Мова пiде, дiти мо╖, про те, як жити вам
надалi i якого берега триматися. Ви зна╓те, люд ваш споконвiку молиться
сво╖м богам, тим, що е сущими на островi Буянi i шлють звiдтам благодать
свою для всiх, хто вiру╓ в них i ╓ вiрний ╖м, ма╓ за ту вiру твар земну i
злаки земнi, а ще - медоноснi дощi на землю-плодоносипю. З того живе, на
те уповав i уповатиме. Ви ж, - глянув на доньок, - чомусь зреклися а чи
ма╓те намiр зректися ╖х. Хотiв би зватв: хто надоумив вас i що спонукало
до того? Най мати ваша Миловида вiру╓ Христу - у не╖ були на те сво╖
причини. А що вас примусило зректися сво╖х богiв, уповати на Христа?
- Ми не зреклися, отче, - не переставала дивитися на нього й дивуватись
Милана.
- Як то - не зреклися? Нiби я не видiв, як ви молилися.
Денька хотiла сказати щось i спiткнулася на словi.
- Молилися, однак не зреклися. Ми всього лиш прохали Христа, аби
заступився. Хiба не вiда╓те: мати Миловида тому й увiрувала в нього, що не
нашi боги, а Христос зглянувся на ╖╖ благання ревнi i одвiв в останню мить
жертовного ножа, порятував вас для не╖.
- Пусте речеш! - розгнiвався Волот. - Мою долю визначив жереб,
правдивiше - воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матiр вашу принесено
йому в жертву? Як можна не пам'ятати цього i уповати на iншого, чужого
нашим родам бога? Невже не вiда╓те: боги не простять вам вiдступництва, а
люд тверський тим паче. Доки я - князь i е серед вас, вдаватиме, що нiчо
не бачить i не зна╓, а не стане мене, скара╓ за вiдступництво, i найтяжчою
карою. Чула, Миловидо, що речу?
Як сидiла, не пiдводячи очей, так i лишалася сидiти.
- Господь сказав, - мовила тихо, - хто не здатний вiрити, той не
здатний i терпiти. Вiр менi - i витерпиш.
Не пiдвiвся, охоплений полум'ям гнiву, i не пiдвищив, як личило б мужу
i князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильнiше, пiж досi.
"Он як обернулося те, що благовiв перед нею i дозволяв ромеям возити ╖й
образи святих, письмена ╖хнi. Навчилась тих письмен i ще сильнiше
увiрувала".
- Я малiю перед тобою на силi, жоно моя, - мовив уголос, - тому не можу
бути суворим з тобою, як i гнiвним на тебе, та сказати скажу: се мо╖ дiти,
i ма╓ бути так, як я волiю. На ╖хню долю й без того багато випало.
- Чи я приневолюю ╖х? Скажи, Милане, i ти. Злато?
- Знаю, - не став слухати доньок. - Приневолювати не приневолю╓ш, та
спонукати байками про Христа спонука╓ш. А тим вселя╓ш i вiру в нього. I
письмен задля того навчила, аби читали тi байки.
- Я, кпяже, всього лиш добра ╖м хочу.
- Не бачу того.
- Вислухай i побачиш. Ти он який вiк прожив i мiж люду бував немало.
Либонь, зна╓шся ж на ньому.
- Ну то й що?
- Невже не удостовiрився: на горе-безлiття один ╓ лiк i одна розрада -
пошук iстини.
- Вона, гада╓ш, у вiрi Христовiй?
- Не кажу так, одначе не кажу й нi. Сам помисли: що робить людей
алчними, а вiдтак i пiдлими? Лише одне: жадання ситостi, величi, слави. А
що робить ╖х гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безлiття змушу╓
людей ворушити мiвками, ставати добрими i мудрими людьми. Нiщо iнше.
Волоте, лише воно. Так само як добрiсть робить людей щедрими, а щедрiсть
душевна - воiстину великими. Чи могла я стати тво╖м донькам на завадi й не
допустити ╖х до письмен - витокiв пiзнання, Коли бачила: вони прагнуть
пiзнати себе?
- Гада╓ш, то буде для них утiха й порятунок?
- Ано. Не дивися так i не помишляй, муже мiй, нiби волiю, аби доньки
тво╖ в iм'я пiзнання iстини й надалi чкили в безлiттi. Одного хочу: аби
пiзнали себе, коли вже сталося так, що спiзналися з безлiттям. "Я не
зверну вже ╖╖ з се╖ путi, - ста╓ на думцi Волот. - Як же в нас буде i що
буде?"
Помислив i вже потiм вирiк сво╖ мислi вголос:
- Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.' Як на мене, ти мала б
про iнше подбати, жоно моя: аби i Злата, i Милана знайшли собi мужiв
достойних та слюбних. Ото й буде те найлiпше, що можеш зробити для них.
Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспiшала.
XIV
Товар лангобардський i хури iз збiжжям прибули до Скiфi╖ разом iз слами
вiд короля Алво╖на.
- Король ваш, - сказали ели, - шле привiдцi аварського племенi кагановi
Баяну бажану живнiсть i хотiв би мати взамiн за не╖ не лише тверде слово,
а й пiдписаний папiрус про спiльну виправу супроти гепiдiв, як i саму
виправу.
Баяв спромiгся на сяку-таку подяку за живнiсть, та коли дiйшло до
угоди, не поспiшав пiдписувати ╖╖.
- Гепiди перебувають пiд захистом iмперi╖, - сумнiвався вголос. -
Виступити супроти них - означатиме виступити супроти роме╖в, посваритися з
ними.
Сли лангобардськi перезирнулися мiж собою i вже потiм вирекли свiй
подив:
- Чи каган не вiдав про те? Чи вiн i без того не перебував у сварцi а
ромеями?
Не хотiлось виказувати себе, а проте м не мiг не глянути тi╓╖ митi на
Нандиха. "Се ж як розумiти?" - питали його очi.
I Кандих не забарився пояснити.
- Король Алво╖н, як i сли його, не менше обуренi клятвопорушенням
ромейських iмператорiв щодо тебе, повелителю наш, нiж ми, тво╖ пiдданi.
Вони вiдають, як повiвся Юстин Молодший iз слами нашими в Константинополi,
i ладнi ╓днатися а нами в потугах ратних не тiльки супроти гепiдiв, а й
супроти роме╖в.
"О Небо! - ледве стримував себе, аби не вибухнути гнiвом, Баян. - Що
вiн каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами рiч про виправи супроти
роме╖в?.."
- Король наш, - стали на помiч Кандиховi лангобарди, - велiв переказати
тобi, повелителю аварiв: коли ми знищемо гепiдiв, яко силу i ромейську
опору на Дуна╖, нам нiхто не завадить тодi ходити спiльним походом не лише
до Фракi╖ чи Македонi╖, - пiд сам Константинополь. Об'╓дна╓мося iз
сусiдньою Скiфi╓ю i згурту╓мо силу, проти яко╖ не висто╖ть вся ромейська
iмперiя з ╖╖ палатiйськими когортами. То й буде вона, помста за все:
клятвопорушення, вiковий глум i вiковi кривди. Доста терпiння! Най
торжеству╓ воля знедолених i знеславлених!
Згадка про знеславлених тлумить одну i зроджу╓ в серцi iншу хвилю:
вiдплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по сусiдству з ними i ╖хньою
Паннонi╓ю бурлить невгамовний слов'янський люд. Коли його прибрати до рук
та пустити на iмперiю, можна затопити всю ╖╖, принаймнi до моря.
А проте в Баяна вистача╓ глузду i терпiння не виказувати себе всього й
одразу.
- Нашi першороднi мислi були, - каже слам, - видiлити в помiч королю
лише окремi турми. Коли ж король Алво╖н ма╓ такi, як чую тут, намiри, ╓
потреба iти всiм.
- Iстину кажеш. Король теж тако╖ мислi. Нащо половинитись? Приходь i
сiдай всiм родом сво╖м у землi Гепiдськiй. Здво╓на сила наша та сила
скiфiв, що живуть а-помiж нас, дасть нам спроможнiсть твердо стояти на
Дуна╖, ходити звiдтам, куди захочемо i коли захочемо. То було те, що
треба, i все ж каган не поспiшав казати: згода:
- Земля, що пiд гепiдами, багата?
- О так.
- А самi гепiди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?
- В обидi не будеш, привiдцю. Король казав уже тобi:
Сiрмiй i всi його скарби - тво╖.
- Того замало. На комоней, череди корiв, отари овець
багата та земля?
- Цим переважно й багатi, з цього и живуть гепiди.
Як i всi. Хлiб ще сiють.
- Тодi в угодi мiж нами ма╓ бути и таке: усе, що добудуть авари у
гепiдiв мечем, буде за аварами, що добудуть лангобарди, належатиме
лангобардам. Коли на все це буде згода, я пiдпишу папiрус i за два-три днi
рушу на середнiй Дунай.
Тепер сли лангобардськi не поспiшали казати: згода.
Позирали на кагана прибитими смутком очима i вiдмовчувалися.
- Чи не зда╓ться кагановi, що вiн надто мало залишав нам? Король iнакше
мислив: аварам по звитязi буде земля гепiдська, нам - те, що добудемо в
гепiдiв.
- А сама звитяга над гепiдами? Хiба того мало? Не менi ж - вам вона
потрiбна.
Питатись, крiм самих себе, не було кого. Iож сли, помонявшись, сказали:
- Згода,
Коли все, про що домовлялися, було списано на папiрусi i кагановi
лишалося поставити iiiд угодою мiж двома сторонами вiдбиток великого
пальця, зиркнув на слiв допитливим позирком i вже потiм поцiкавився:
- Турми вашi, скажiмо, одразу ж пiдуть ва гепiдiв. А де подiнуть роди
сво╖, усi, що мають, набутки? На чи╖й землi знайдуть ╖м прихисток?
- Далебi, на нашiй. Те саме по собi зрозумiло, достойний.
- Можливо. А все ж буде лiпше, коди й це запишемо на папiрусi.
Сли не перечили, однак вiд себе додали: доки триватиме виправа.
Про те, що лангобарди правились iз сольством до аварiв, може, й стало
для когось гласнiстю. Було ╖х немало - двi сотнi, та й правились не раз -
двiчi; хтось мiг примiтити й пустити поголос по землi Ромейськiй. А як
стадося, що той поголос обiгнав аварiв i встиг зворохобити роме╖в, да так
спритно, що когорти iмператоровi опинилися в Сiрмi╖ та Сiнгидунi ранiш
аварських турм, те, певно, Небу лиш вiдомо. Були десь поблизу i випередили
хана з його турмами чи про лангобардськi перетрактацi╖ а хав"м знали
гепiди i вдалися за помiччю до iмператора?
Як би там не було, в розбрат на Дуна╖ втрутилася сила, яку не можна не
брати на карб. Втручання те мiняло все i мiняло не на лiпше. Баян залiг з
то╖ оказi╖ у нашвидку розбитому для нього наметi, гейби ведмiдь у берлозi,
i не зважувався показуватись королю лангобардiв на очi, король лангобардiв
вiдсиджувався в сво╓му теремi-палацi в стольнiм градi Норику i теж не
зважувався iти ва розмову до Баяна.
Один так собi мислив. Роме╖ - не кревняки менi, рано чи пiзно маю з
ними стятися. Та було б лiпше, правдивiше найлiпше, коли б сiча з
iмператорськими когортами сталася пiсля того вже, як всядусь на землi
Гепiдськiй, та вiдчую себе волостелином на нiй, та замаю соузникiв
надiйних - i короля франкiв, i лангобардiв, i слов'ян-склавинiв чи, як
iменують ╖х лангобарди, скiфiв. Без того соуау i без таких фортець на Савi
та Дуна╖, як Сiрмiй, Сiнгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити,
коли так обернулося? Вiдсиджуватись i ждати чи обiйти Сiрмiй, Сiнгидун i
прибрати до рук всю iншу Гепiдську землю?
Короля Анво╖на непоко╖ло iнше. Iмператор багато сказав тим, що обсiв
обидвi гепiдськi фортецi - i Сiрмiй, i Сiнгидун. Дуже можливо, що скаже ще
бiльше, коли вiн, Аиво╖н, об'╓дна╓ться з обрами i знiме меча на гепiдiв. А
проте як може не пiти тепер, коли покликав аварiв, коли тi авари пришили й
аатоiiили собою всю Паннонiю? Ото тiльки й лангобардiв, що в оседках та на
нивi поблиэу оседкiв. Балки, вибалки обсадженi наметами та кибитками
аварськими, випаси, пустирища - ╖хнiм товаром. Поки споживають те, що
мали, та те, що дали ╖м, цiвбiди. А що буде, коли споживуть? Вони ж не
стануть церемонитися, полiзуть на поле, до оседкiв i братимуть усе, що
можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.
Нi, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепiдiа мусить. Ромеям
теж непереливки, двадцять лiт уже рiжуться i, далебi, не скоро перестануть
рiзатися з персами. А коли так, далi Сiрмiя i Сiнгидуна можуть i не пiти.
Одначе чому мовчить каган? Анi сам не йде, анi слiв сво╖х не присила╓.
Вважа╓, що вiн, король лангобардiв, обманув його, пообiцявши Сiрмiй, i
тепер перебува╓ в гнiвi чи всього лиш перепочива╓ пiсля виснажливо╖ путi?
- Що гепiди? - цiкавився в тих, якi прибували з обводiв.
- Потiшенi тим, що мають пiдтримку вiд самого iмператора, i
збадьорилися. Однi п'ють iз ромеями вино, iншi гуртуються на обводах, ба
навiть роблять нiчнi вилазки. На табори не зважуються нападати, а мiж
таборами шастають поночi, грабують люд, палять оседки.
- Робiть те саме i зведiть мене з каганом. Хочу бачити його в себе i
говорити.
Придворним не вперше чути таке - знають, як звести короля з високим
гостем. Найлiпший спосiб - гостина, покоролiвськи забавна i щедра. Та коли
барони Алво╖вдвi постали перед Баяном i запросили, розкланявшись, на
королiвськi лови, де, пояснили, високому гостю буде i вольготно i втiшно,
каган, на подив баронiв, не виявив розчуленостi i не висловив сво╓╖
ласкаво╖ згоди. Як сидiв зосереджено-суворий, так i лишився сидiти.
- Скажiть мо╓му ратному побратимовi королю Алво╖ну, що каган аварського
племенi не ма╓ на те часу. Вiн не затим так далеко вiв турми, аби тiшитись
ловами. Однi ма╓ i матиме, доки не улестить себе звитягою, мислi: як
повергнути супостатiв наших, гепiдами iменованих.
- Король радий буде почути се.
- Коли радий, то хай прийде до мене й почу╓. Так i скажiть: волiю
бачити його i говорити. Барони отетерiли.
- Достойний, - зважився i сказав один, - Король Алво╖н перший запросив
тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли вiдмовишся й не прийдеш.
- Чи до образ i ловiв, коли йдеться до ратно╖ виправи?
- Гепiди нiкуди не втечуть, з гепiдами встигнемо ще i поквитатися. Коли
не волi╓ш брати участi в ловах, прийди на гостину, подiлися а вами
приязним словом, теплом серця. Так велять нашi покони, негоже цуратися ╖х.
Баян не звик до того, щоб йому перечили, та зараз не почував чомусь
злоби.
- Скажiть королю, - погодився зрештою, - на гостину я прийду. Одначе
сам, без мужiв. I король теж ма╓ бути сам. Час не терпить i замислене нами
дiло теж. Ма╓мо по╓днувати гостину з дiлом, а дiло з гостиною.
Домовились не чiпати роме╖в у фортецях, одначе й не зважати на ╖хню
присутнiсть, пiти здво╓ною силою - аварiв i лангобардiв - у землю
Гепiдську i припинити iснування гепiдiв яко королiвства в Подунав'╖. Аби
не виказувати себе i сво╖х намiрiв, з'╓днану силу двох племен гуртували
далi вiд землi Гепiдсько╖. На те не треба було седмиць, за два-три днi i
тисячi лангобардськi, i турми аварськi стояли нацiленi на похiд, ждали лиш
повелiння. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навiть серед
наближених. Догадувались, ба певнi були: щось затiяли ╖хнi привiдцi, а що,
лише ╖м, далебi, й вiдомо.
Подивованi завжди далекi вiд iстини. Цi теж неблизько стояли коло не╖.
А проте не так уже й далеко. Про домовленiсть привiдцiв обох ратей знали
ще деякi, та тих обiзнаних не було нинi анi в таборах короля Алво╖на, анi
серед турм Баянових. Привiдцi послали ╖х та╓мними послухами в землю
Гепiдську; одних - до роме╖в i тих, що веселяться купно з ромеями у Сiрмi╖
та Сiнгидунi, iнших - до самих гепiдiв. На тому наполiг i того домiгся
каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скiльки в фортецях роме╖в, що
мислять з приводу розбрату мiж гепiдами та лангобардами роме╖, де стоять,
скiльки мають пiд рукою, а скiльки в дальнiх оседках во╖в гепiди, де,
зрештою, ╓ нинi король ╖хнiй Кунимуид, - виправи супроти гепiдiв не
починатиме.
Тож вiдсиджувалися тепер i ждали та прикидали в мислях, якими путями
пiдуть, яку силу кинуть супроти тих гепiдiв, що таборяться поблизу, яку -
в глибиннi марки землi Гепiдсько╖.
Коли послухи прибули, а пiдслухане та вивiдане виявилося доволi
втiшним, король перший поспiшив до кагапа й став перед каганом у його
всликохапському наметi.
- Пора, соузнику. Труби в рiг, бий у тимпани, клич сво╖ турми в похiл.
Король Кунимунд усе ще тiшиться iмператорською помiччю й дiлить iз
привiдцями ромсйських когорт веселе застiлля; во╖ гепiдськi, тi, що
таборяться на обводах землi сво╓╖, перейнятi тим, що й король, почувають
себе в благополуччi й не баряться мати з благополуччя потрiбнi вигоди.
Настав час пiдняти всю нашу силу й кинути на них, як домовлялися: на
пересiчень i накриття всi╓╖ землi Гепiдсько╖.
- У мене iншi звiди, Алво╖не.
- Як то?
- Не втримавсь я, послав услiд тим, що рихтував ти, вивiдникам сво╖х.
Днями вони привели кiлькох гепiдiв, серед них i привiдцю турми гепiдсько╖.
Вiн, як i тво╖ послухи, стверджу╓: гепiди певнi, заступництво роме╖в
утрима╓ вiд вторгнення i лангобардiв, i аварiв. Тому благоденствують. Сам
того не пiдозрюючи, полонений виказав, нiби у них на найближчiй седмицi
велике свято. Се правда?
- А так...
- Коли так, то ми дозволимо ╖м вiдсвяткувати його, одначе i тiльки.
Одразу по святi, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них всю свою
силу i в один день станемо володарями Гепiдсько╖ землi, ба й самих
гепiдiв.
Королю не припали до серця тi хановi зволiкання. "Iмену╓ себе он яким
хоробрим, - казали його очi, - а тоту хоробрiсть свою не поспiша╓ являти,
пiд п'ятою трима╓. Чи не одмiнив бува намiрiв? Чи не пiшов блудом лисячим,
ставши турмами при Дуна╖?" Серцем чув: з цим ханом чи каганом треба бути
обережним i ще раз обережним.
- До того свята цiла седмиця, - заперечив несмiливо. - А за ту седмицю
всього можна дiждатися.
- Чого - всього?
- Хоча б i нових ромейських когорт.
- Не буде ╖х. Iмперi╖ потрiбнi фортецi, бiльше нiчого ╖й не треба.
- Як знати... А втiм, хай буде по-тво╓му. Седмиця - не вiчнiсть,
седмицю можна й переждати.
Над Дуна╓м i далеко поза Дуна╓м солодко поко╖лася приспана за нiч тиша.
Над Дуна╓м i в ближнiх до нього зарослях слалися долами густi, схожi па
розлитий набiл тумани, а в тамтих туманах сонно бовванiли знеможеш лiтньою
млiстю дерева, спали упокоренi сном i тишею птахи. Лише пугачi та ╖хнi
сородичi - зловiщi не дрiмали, кублились по дуплах-кри╖вках i
перегукувалися час вiд часу: пу-гу, пу-гу або перелiтали й кричали
надривно: кни-кни-кни-кви! Далебi, бачили i знали: не па лови
палiнггувався люд окольннй. Он скiльки його по яругах та урочищах, на
долах та видолинках. Суворий i нiмотний, мовчазно-зосереджений. Як i
комонi, що при людях. Чи вiд таких жде хтось услади? Чи такi не кличуть у
помiч зловiще i зловiщих? Воiстину собраття ╓. Завирували он, сполоханi
кимось, вихопилися на комоней, пруть та й пруть видолинками до рiки.
Навiть холодна о цiй порi вода не спиня╓ ╖х. ╖хали, доки ╖халося, твердю,
не стало пiд ногами твердi - пiшли плавом. Лава за лавою, турма за турмою.
Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Однi зникають у туманi, буцiмто
й справдi поглинаються рiкою, iншi не зважають на те, йдуть услiд
поглинутим, на мiсце поглинутих. I всi - мовчазно, нi на що не ремствуючи,
нi на кого не нарiкаючи. Як тут не кричати "пугу" i не возноситись духом,
чуючи зловiще?
А супротивний берег мовчав. Нiчим не виказував себе тодi, як пiдiйшли й
посунули в Дунай аварськi турми, лангобардськi тисячi, нiмував i пiсля,
коли тi турми та тисячi виходили з Дунаю й затоплювали собою видолинки,
га╖ та урочища по другий бiк рiки. Бо сталося так, як i передбачав Баян:
спали захмеленi гепiди, ╖м не до тривог було.
Першими не пробудилися вiд сну сторожовi в подунайських вежах, за
сторожовими - тi, що спочивали в солодощах хмiльних по сусiднiх iз Дуна╓м
сельбищах, а вже потiм не поминула кара за безпечнiсть i табори. Обри
умiли вторгатися в лави супостатiв сво╖х навальне, та вмiли проникати й
тихо. Спiшувалися неподалiк вiд табору, обкладали сонних гепiдiв i, впавши
хмарою, рiзали пiдряд i на вибiр, на вибiр i пiдряд - кому як лягало на
серце.
На сонних не в кожного знiма╓ться рука - вiд кровi сонних навiть
бувалих у бувальцях нудить. Та чого не вдi╓ш за гуртом. Он скiльки
вколотилося ╖х, тих, що прийшли взяти гору над гепiдами, й поспiшають
тепер, гнанi жаданням, як i страхом. Чи в такiй велелюднiй рiзанинi
переситишся ремеслом татей i утрима╓шся вiд татьби? Занiс меча раз, занiс
удруге та й мусиш уступати мiсце т9му, хто напира╓ ззаду. Коли ж тих, що
напирають, тьма, то де тут до вагань i де до нудоти? Пiдда╓ться один з
другим силi виру людського, перейма╓ться виром i не тямить, що чинить.
Зате опiсля, коли табiр залили кров'ю та впевнилися: тепер у гепiдiв не
буде сили, спроможно╖ вийти супроти аварiв, не визнавали за потрiбне
приховувати сво╓ мiсце в звитязi, являли себе всiм i по можливостi
голоснiше.
Турми аварськi не перли, як водиться в iнших, суцiльною лавою. Йшли на
пересiчень i краяли землю Гепiдську на шматки. Аби видiли гепiди i певнi
були: супостат всюди, вiд нього нема╓ рятунку, не буде й пощади.
╥╖ й справдi не було. Гула земля пiд ударами тисяч i тисяч кiнських
копит, гуло потривожене стогоном безжально бито╖ землi небо, а в донедавна
чистому, вимитому росами аерi зависала темними шлейфами пилюга. Гейби
оповiщала всiх: йде непоборна сила, ╓диний рятунок вiд не╖ - здатись на
милiсть звитяжцiв, поступитися всiм, що ма╓ш.
Та кому хочеться поступатися хижею, що захища╓ вiд негоди, ма╓тнiстю,
що ╓ у хижi, а тим паче втiхою-жоною, такими младомладими i такими
беззахисними перед безлiттям дiтьми? Усе те було досi благодаттю, хай i
якоюсь, все ж долею. Тож i збирались, хто мiг ще зiбратись, до гурту,
╓дналися в силу. Мiзерна була вона супроти об'╓днано╖ сили обрiв i
лангобардiв? А так. Коли король не вистояв iз сво╖ми тисячами, де вже
вистояти ╖м, сотням. I все ж стояли до пори до часу. Вже потiм десь
змiталися лавиною й губились у лавинi, а все, що пiддавалось вогню,
бралося вогнем, в чому була нужда супостатам або всього Лиш забава,
бралося супостатами. Мужiв в'язали i берегли осiбно, младомладих жон i
дiвиць також осiбно. Лише стариню та малих не брали до полону. Коли самi
не пiдверталися пiд стрiли та мечi, лишали в хижах.
Плач i стогiн iшов донедавна святковою й веселою в святешних забавах
землею. I слалися дими, ревла трубним голосом непо╓на та недо╓на худоба,
iржали кобилицi, що втратили лошат, а ще головнiше - полишенi напризволяще
лошата. Авари, як i лангобарди, не зважали на те. У них одна турбота -
ломитися в глибиннi марки Гепiдсько╖ землi, дрiбнити та тяти силу
гепiдську.
Коли кагановi доповiли якогось дня: король Кунимуид покинув сво╖х во╖в
i сховався за стiнами Сiрмiя, напевно знав уже: виправу завершено, можна
почувати себе звитяжцем. Одначе турмам не сказав того. Зiбрав пiд свою
руку найближчi й повiв до стiн захоплено╖ ромеями фортецi.
- Видайте нам короля Кунимунда! - зажадав через нарочитих.
Турми грали тим часом пiд стiнами й казали тим: "Послухайтесь, бо й вам
те буде".
Та роме╖ не устрашилися ╖х.
- Король Кунимунд i його герцоги перебувають пiд захистом iмператора, -
сказали. - До нього й шлiть сольство.
Баян хотiв було стояти на сво╓му, та вчасно опам'ятався i вгомонив
себе. Чи треба так далеко заходити? Взяттям Сiрмiя започатку╓ похiд
супроти iмперi╖. А то занадто буде. Варто пождати, що скаже iмператор про
його вторгнення у землi гепiдiв, про воседля в Подунав'╖. Коли усе це
зiйде задаром, ще запита╓ в тих, що засiли в Сiрмi╖ та Сiнгидунi, де
король i чому не вiддали йому короля повержених ним гепiдiв.
XV
Роди аварськi понад сотню лiт бережуть у пам'ятi звитягу над савiрами.
Скiльки ж берегтимуть вони цi двi останнi - над утигурами i кутригурами та
над гепiдами? Стiльки ж, як i попередню, чи забудуть так само швидко i
легко, як i здобули? Не повиннi б. Он як торжествують, вiдчувши себе
звитяжцями, i як возносять привiдцю свого аа те, що мудрiстю сво╓ю проклав
путь до таких звитяг. А то знаменна прикмета. Що пам'ятне серцю, те
пам'ятне надовго, тим паче коли та пам'ять - утiха для всiх.
Дзвенить веселi╓ повсюду, квапляться сородичi кагановi, ставлячи
намети, готуючи застiлля. Буде-бо великоханське торжество, i таке, якого
роди аварськi, далебi, й не знали ще. З то╖ нагоди обрано найлiпше мiсце в
землi Гепiдськiй - на узвишшi, що пiдходить до самого Дунаю й возносить
усiх не лише над його голубiнню, а й над свiтом, звезено з пiдклiтей
гепiдських стiльки яств та напо╖в, стирловано стiльки отар овець, що ними
можна уситити люд Дакi╖ й Паннонi╖, разом узятий. Воно й не дивина: на
торжество кличуть усiх, причетних до звитяги. А ╖х буде та й буде. Тож
дбають не лише про застiлля, а й про привiлля, як i про житло. Звiдтам, де
стане стiйбище каганове, i з ближнiх до нього околiй вiдселено всiх до
╓диного гепiдiв. На чiльнiм мiсцi возведено великоханський намет, поряд -
намети тих, що завжди мають бути пiд рукою в хана, за ними - житла його
жон та дiтей. Супроти великоханського намету i на чималiй вiдстанi вiд
нього - надiйно захищенi вiд негоди столи, за якими повелитель аварiв
прийматиме iменитих гостей, ще далi - наметиопочивальнi, а вже по околiях
- житла для всiх iз роду Баянового i тих, що готують застiлля та
прислуговуватимуть на торжествi.
Кликались на визначений день i гостi. Коли той день настав, Баян не мiг
не потiшитися з шани, яко╖ удостоювався вiн не лише вiд сво╖х, а й вiд
сусiдiв. Король Алво╖н привiв iз собою стiльки лангобардських герцогiв та
баронiв, що з них можна було б зрихтувати турму. Диво невелике: спiльно
брали гору над гепiдами, чом не повеселитися тепер купно з побратимами i
не воздати належне такому побратимству. Франкський король Сигеберт
утримавсь вiд гостини, сольством вiдгукнувся на запросини нового сусiди.
Однак чисельнiсть його сольства, челядi, що прибула iз сольством,
недвозначно казали: вiн розумi╓ значимiсть звитяги, що ╖╖ здобули авари
над гепiдами, як i значимiсть воседля аварiв на гепiдськiй землi. А того
доста Баяновi. Не ждатиме ж величальникiв вiд iмператора роме╖в. Iмператор
хай посидить у себе в Августiонi та помислить тепер, кого втратив вiн,
зрiкшись соузу з аварами, i кого придбав собi в особi аварiв, що сiли в
Подунав'╖.
Досi гостi бачили кагана у великоханському наметi, на ьйкладеному
килимами столi. Нинi ви╖хав назустрiч ╖м верхи i в супроводi хакан-бега,
радникiв та терханiв. Був, як колись, ясноликий i величний, та, на вiдмiну
вiд того, колишнього, незвично веселий i збадьорений, пiднесений духом, а
вiдтак доступний i приязний.
Та доступнiсть спонукала лангобардiв, як i франкiв, до бесiди.
- Вiта╓мо кагана i його роди з блискучою звитягою.
- I з воседлям на взятiй мечем i сулицею землi також.
- Каган, бачимо, став мiцно над Дуна╓м, - лестили франки, -
сподiва╓мось, i надовго.
- Як уподоба╓мо землю, що стала нашою, та як миритимемо з сусiдами.
- Сусiдiв не вибирають, достойний, а сусiдами шукають стезю, що веде до
замирення.
- Ано, - пристав до тi╓╖ бесiди й король лангобардiв. - Хто знаходить
таку стезю, той живе у мирi й благодатi. А земля тут, кагане, така, що
лiпшо╖ годi й бажати. Сухе дерево встромиш навеснi - i росте. Пощо
правитися кудись ╥ шукати iншу?
' ' Урочистостi почалися з величання Баяна родами i турмами аварськими.
На вигонi, перед великоханським наметом i далi вздовж наметiв,
вишикувалися по один i по другий бiк во╖ аварськi на добiрних, суспiль
гнiдих, з буйними бiлястими гривами комонях, далi вiд вигону - теж по один
i по другий бiк - тлумився iнший аварський люд. Поява кагана, а куппо з
ним i найбiльш достойних пошанування терханiв, радникiв та гостей була
зустрiнута голосними, довго не вмовкаючими здравицями. Необiзнаним iз
рiччю аварською гостям важко було второпати, що саме виголошують вони, та
по тому, що було написано на ликах во╖в, як i всiх iнших, по високо
пiднятих до неба мечах, по тому, зрештою, як ставився до всього, що
дiялось довкруж, сам каган, неважко було догадатися: авари вiддають данину
хоробростi i мудростi свого привiдцi i вiддають на всю широчiнь вдячних
сердець.
Дивуватися з того годi, перечити - тим паче. Земля Гепiдська -
благодатна, це правда. Он яка рiка котить у пониззi хвилi, он якi доли
стеляться довкруж i якi зела на долах. Чи за таке привiлля i за таку
багатообiцяючу благодать не варто пошанувати привiдцю, що мужнiстю сво╓ю i
розумом сво╖м вивiв роди в землю обiтовану i до почайн обiтованих? Бiгме,
це кожному зрозумiло, як те, що зараз бiлий та погожий день.
Урочистостi, як i звеличання, не вичерпали себе на плацу перед
святковим людом i святковими турмами, вони продовжувались i за столом, з
тi╓ю хiба одмiною, що тут не обмежувались словесними величаннями, до
пишних слiв i а учтивих поклонiв додавали й дари. Король франкiв повелiв
слам сво╖м передати кагановi Баяну як знак особливо╖ його прихильностi i
визнання величi звитяжно╖ мiдiйський щит i меч харалужний. Коли дiйшла
черга до короля лангобардiв, той повелiв привести з обозу й показати
кагановi та й усiм, хто був у застiллi, свiй дарунок - бiлого, мов снiг,
огира, такого дужого i такого прудкого та звабного, що на ньому лише богам
дозволено ╖здити.
Усi помiтили: коли перший дарунок лише потiшив Баяна, то цей,
лангобардський, i вразив неабияк. Пiдiйшов i милувався огирем зблизька,
поплескував по вигнутiй дугою ши╖, бавився гривою i знову милувався, та
свiтив вдоволеними очима, та прицмокував, чуючи вдоволення, а то й
хвалився вголос: якi е на свiтi дива i яка то при╓мнiсть бути володарем
такого дива.
Не вдарили видом у бруд i одноплемiнцi. Чи то знали, що даруватимуть
гостi, чи тiльки догадувалися: дарунки будуть щедрими, - виждали, доки
вляжеться гомiн та вип'ють здравицю на честь королiв-сусiдiв, i виставили
на чiльне мiсце в застiллi хакан-бега.
- О повелителю! - зично й розчулено мовив Атель. - Мужнi сини
аварського племенi i во╖ непереможних турм, воздаючи дань тобi, мудрому
привiдцi i мужньому во╖ну;
ладнi були б покласти до нiг тво╖х всю ойкумену. Колись, може, й
покладуть, визнаючи заслуги тво╖ перед родами нашими. Та нинi обмежуються
тим, що кладуть доли i гори землi, добуто╖ в гепiдiв. А ще пiдносять тобi,
нащ ясноликий привiдцю, цвiт поверженого в звитяжних сiчах племенi. - Вiн
плеснув у долонi - й молодшi з терха╖╖iв вивели з сусiднiх наметiв та
поставили перед Баяном сто младомладих, здатних заслiпити бiлизною тiла
свого, дiв. - Кожна турма, - продовжував по тривалiм мовчаннi Атель, -
прислала тобi з усiх бранок одну, зате найлiпшу гепiдську дiву. Прийми цей
дар наш, як свiдчення нашо╖ особливо╖ вдячностi тобi i шани до тебе. Хай
множиться рiд твiй, хай буде воiстину великою велич його.
Хакан-бег не обмежився, що показав Баяновi бранок. Завваживши неабияку
зацiкавленiсть Ясноликого дiвами, пiдiйшов до них, знiчено-наполоханих, й
став повелiвати всiм i кожнiй зокрема пiдiйти до свого повелителя,
показатись йому зблизька й засвiдчити шану.
З того мiг би вийти неабиякий конфуз. Дiви ще тiснiше збилися до гурту,
здавалось, i не збираються коритися, ╖м те, ╖м се - дарма, знiчуються
бiльше, нiж сама знiченiсть, гнуться перестрахано й ховаються одна за
одну. Не станеш же показувати при гостях канчука. Та й хто вiда╓, що буде
завтра, пiслязавтра з одною та другою. Котрусь закатують, домагаючись
покори, а котрась стане, гляди, першою ханшею, найулюбленiшою жоною
повелителя. Як поведеться тодi хакан-бегу? Така жона страшнiша кагана.
Чи й знайшовся б, що вдiяти з бранками, коли б не знайшовся сам Баян.
Вийшов з-за столу i не став зважати на дiвочу знiченiсть. Зупинявся бiля
кожно╖ й усмiхався потiщено, а то й брав за пiдборiддя, та приглядався до
виду, та виважував масними вiд перенасиченого вдоволення очима. А ще
повелiвав щось кожнiй пiсля оглядин. Гепiдськi дiви лише догадуватись
могли, що саме. Напевне, знатимуть пiзнiше. I вжахнуться, дiзнавшись, i
вiтця-матiр кликатимуть на помiч, i руки заламуватимуть у вiдча╖-тузi. Та
дарма, нiхто й нiщо вже не пособить. Одне лишиться: оплакувати долю свою,
так голосно i так безнадiйно гiрко, що не лише Небо, доли та гори почують
i понесуть сумну з сумних вiсть у свiти: плачуть дiви на Дуна╖.
XVI
Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним i матимеш недосяжне. Чи
з нею, Миловидою, не те саме було? Он як боялася покинути монастир i
рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла вiд Фессалонiки до Тиверi, а
сталося так, що розбила глека з iгумсiюю, зважилась та пiшла - i таки
домоглася свого: i путь, i страх здолала, i .чемлi пiтця свого досягла.
Тепер аж, по багатьох лiтах удостовiрилася: не Божейки - князь Волот
був визначений ╖й Ладою. Се з ╖╖ волi сталося так, що вдерлися на тому
передлiттi роме╖ в ╖хню Тивер, що Божейко приглянувся у Фессалонiкi
навiкулярi╓вiй i змушений був кинутися з ласки навiкулярiя у вир морський.
Не хтось iнший, таки вона, мати Лада, вчинила так, що звела Миловиду з
князем Болотом - i там, у мiзiйському Маркiанополi, i в наметi над
лиманом, i тут, на Тиверськiй землi. Ано, ось уже двадцять сiм лiт живуть
куппо та слюбно, шiстьох синiв понесла вiд нього, ба й виростила. Старшi
не отроки вже - мужi, такi, що й на мiсце князя стануть, коли звелить, а
не схолонула, бач, серцем, як був жаданим ╖й, так i ╓. Присяйбiг, як був,
так i ╓. Бо втiху серцю дав i простiрволю убезпечив. Таку, яка може лише
снитись.
"А гнiв отой? - згадала мить, коли застав ╖╖ iз доньками за молiнням. -
Чи не ╓ вiн початком прикро╖ незлагоди?"
Залагодила ж нiби, а ще бiльше ма╓ залагодити, доки дiждеться князя з
роме╖в. Вогнищанка ж бо в, сто╖ть на княжiм мiсцi при столi. Хто
заборонить ╖й розкинути мiзками та бути дiяльною, повестися в вiдсутнiсть
князя так, як мiг би повестися сам князь, а то й лiпше? Чи то не подив був
би для нього i пе втiха, якби повернувся i угледiв у дiяннях жони таке,
чого не сподiвався, про що не мислин i не гадав? Присяйбiг, i подив був
би, i утiха неабияка. А втiха розтопила б лiд у його серцi й вернула б ╖й
князя таким, якого давно i надiйно зна╓. Ось тiльки з чого почне i що
вдi╓? Збере раду мужiв i поцiкавиться в них, чим опечалений, чого потребу╓
нинi люд тиверський? А чи мужi ратнi вiдають, чим опечалений люд? Чи в
них, упо╓них добутою звитягою, на мислi зараз його печалi? Нi, вона буде
мудрiшою i скличе тих, хто ближче сто╖ть до люду, властиво, самi е людом:
впряже комоней у повоза й по╖де. по весях окольних, побесiду╓ з релейними,
старiйшинами родiв. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.
"Допоможи менi, боже, - молилася. - Не на пагубнi - на добрi дiла
нацiлюю мислi i намiри сво╖".
Була, як i до того, доброю та лагiдною з усiма, одначе явила
несподiвано для всiх i схильнiсть бути владною. Побувавши на околiях та
набачившись там, як бiдують жони мужiв, що полягли на бородищах, повелiла
довiдатися в Чернi й по околiях стольного Черна, скiльки е ╖х таких, затим
покликала чiльних у ратi княжiй мужiв i запитала: чи то гоже, аби вдови
полеглих пнулися iз шкiри на нивi ролейнiй, а мужi вiдлежувались тим часом
у затiнку дерев та уповали на i е, що вiдробили сво╓ на полi ратнiм? Може,
годилося б пiти цi╓╖ спечно╖ пори та стати в помiч тим, хто он як потребу╓
╖╖?
Хто перечитиме, коли каже така, як ╖хня, княгиня i каже дiло?
Зголосилися привiдцi сотень, вiдгукнулися 'на ╖хнiй клич мужi, не кажучи
вже про отрокiв, та й пiшли збавляти на общинних нивах нагуляний на
дозвiллi жир. Жали, та складали в копи, та ласували яствами, що ╖х
готували й подавали на стiл вдови. I седмицю, i другу, i третю отак.
- Ви теж iдiть, донi, - сказала Златi та Миланi тодi ще, як довiдалася:
на княжi удiли поблизу Соколино╖ Вежi також послано женцiв, - Най челядь
готу╓ яства та питва, пригощати ж мужiв ма╓те ви. Так велить покон родiв
наших: найсмачнiшi яства не видадуться смачними, коли братимуть ╖х не з
рук господинi-вогнищанки.
Донi не перечили... I вiдгукнулись на ╖╖ речницю охоче, i по╖хали. Тож
i вдовольнили матiр слухнянiстю, i заспоко╖ли твердо. Одначе ненадовго. Не
одразу, перегодом десь, проте не витримала, навiдалась i до Злати, i до
Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як велося доням, та й
осмiхнулась сама собi.
- Менi, бачу, нема╓ потреби втручатися, - сказала при всiх. -
Младомладi господинi без мене дають тут лад. Чи може, се тiльки нинi, при
менi? - "звернулася до того з мужiв, що недалеко був вiд Милани та
поглядав стомнозамилувано на Милану.
- Що ви, матiнко княгине, - заступився за княжну. - Тутки й до вас так
було, i пiсля вас, сподiва╓мось, буде не гiрше.
- Помагай бiг.
Сказала та й по╖хала в зворотну путь, ждати з роме╖в князя. Певна була:
усе йде як слiд, князь буде вдоволений нею.
I не помилилася. Вiн не лише вдоволений, потiшений був неабияк тим, що
угледiв на полях, надто тих, що ближче до Черна. I жонi сво╖й не
поскупився воздати належне коли почув iз вуст мужiв: се ╖╖ умисел -
допомогти вдовам' а тим i общинам, котрi найбiльше втратили на бородищах i
мають сутяж через те пепомiрпо велику. Та ще бiльший подив, а вслiд за тим
i втiха вiдвiдали князя, коли настала веректа, а по веректi зачастили до
його терема мужi д недавнiми вдовами й казали, переступаючи порiг:
- Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
- Узяли слюб?
- Або. Вельми потiшенi тим i хотiли б дiлити тоту потiху з князем та
його добродiйною й велемудрою княгинею. Радiв за всiх, а найбiльше за свою
княгиню.
- Усякою вже знав тебе, мо╓ золоташко, а такою й не сподiвався знати.
- Якою?
- Чула ж, що казали послюбленi: велемудрою.
- А хто так прозоро й щедро воздавав менi колись хвалу: "Ти не тiльки
вродою богоподiбна, ти й мудрiстю достойна буть серед богiв"?
- Не забула? Гай-гай, коли то було!
Приплющив стомлено очi, пригадував, далебi, а пригадуючи, силився
уявити себе, Миловиду в тiм далекiм i смутнiм уже часi.
- Що дав би я тепер, - сказав, вертаючись iз сво╖х солодких мандрiв. -
Еге, що дав би тому, хто змiг би повернути нам бодай мiзерiю загублених у
клопотах та на бородищах лiт!
- Таки шкоду╓ш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
Поглянув на не╖, роздумуючи, i вже потiм зважився:
- Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко вже той час,
коли доведеться зiзнатися самому собi: це усе вже.
Видивилася не знати як i закам'янiла тiлом, слова не здатна мовити.
- Не кажи такого. Волоте! - стямилась нарештi. - Утiхо моя, щастя мо╓,
не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобi видалося. Чи муж, що здолав
он яку вiдстань у роме╖ i з роме╖в, може брати собi таке в тямок, повинен
так занепадати духом?
Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою, i Волот
поспiшив розбити тоту хмару, став вiдступати вiд свого, погоджуватись iз
╖╖ судженням. Путь, справдi, on яка була, вона. Миловида, далебi, правду
каже: то лиш стомився у путi i надломив силу. Спочине - все стане, як
було, вони ще житимуть та й житимуть.
- Зна╓ш, що намислив я, вертаючись iз роме╖в, - похвалився, завваживши,
що жона заспокою╓ться вже i сушить в очах сльози. - Перекладу нi перекладу
невдовзi деякi княжi повинностi на синiв найстарших - Радима i Добролика.
Най вчаться при менi та звикають княжити. Дорослi-бо ╓ i змужнiлi вже. А я
тим часом перепочину та матиму змогу побути з тобою, найменшими нашими.
- Мудро намислив, муже мiй. Зроби так, най справдi беруть дещицю на
себе та звикають княжити. Я теж, - згадала щось i посвiтлiла видом... - Я
теж приготувала для тебе втiшну новину.
- Еге? Яку ж саме?
- Милана й Злата нашi не сьогоднi то завтра прийдуть i скажуть нам те,
що казали тут послюбленi: просимо дозволу на воседля.
Дивився на не╖ нiмотно i не йняв вiри.
- Нi, се правда? Таки знайшла для них мужiв?
- Не я, самi знайшли, коли були у полi.
- Хто ж вони?
- Про те спитай у Злати та Милани. Не все ж я та й я, най i вони щось
скажуть.
- Свiтку мiй, - казав i не зводив iз Миловиди розчуленого погляду. -
Коли се станеться... Чу╓ш, жоно моя, коли се станеться, я, либонь, i
справдi помолодiю лiт на десять. Хоча б для того, щоб воздати тобi за все
це належно i достойно.
XVII
Дядько в Свiтозара - муж твердого норову. Коли наста╓ час навчання,
нiкому не уступить, сирицю вимне, а таки доможеться свого. Проте
Свiтозаровi i вiн потура╓. I не тому, властиво, не тiльки тому, що се
княжий син. Надто вже iiрозоро видiля╓ться отрок з-помiж усiх iнших - i
тих що ходять пiд його, дядьковою, рукою, i тих, що колись ходили. Всього
лиш шiстнадцять лiт ма╓ за плечима, а статечнiстю та й тверезiстю мислення
старших за себе, ба зрiлих уже перемудрить. Невже се тому, що до ратно╖
науки мав материну, чужоземних письмен навчився й хилиться тепер не так до
муштри, як до книги, котру постiйно ма╓ з собою, та до сопелi ще. Так гра╓
чорнобожий син, що й камiнний не лишиться байдужим, заслуха╓ться. А втiм,
до чого тут письмена? Iншi княжi дiти теж вчили ╖х, а закинули, бач,
книгу, меча тримаються, а паче всього коня. Радим ще так собi, Добролик же
лiпше, нiж дiвку, пестить свого огира: i чистить, i купа╓, i гриву
розчiсу╓ щораз. Коли ж випада╓ гнати його полем, мов буря пре, такий, що й
не спинився б, коли б не мав повелiння спинитись там i там. Вогонь, а не
отрок. А сей тихий та розважливий.
Коли да╓ йому уроки ратнi, на лету схоплю╓ i чинить, як велить. А
вибралась вольготна година - уже й забув, що с тота паука: або книгу
читас, усамiтнившись, або на сопелi гра╓.
- Свiтозарку! Чи чу╓ш, Свiтозарку. За першим, як i за другим покликом
нiколи не обiзветься. Десь аж за третiм пiдведе голову й запита╓:
- Ви до мене щось ма╓те?
- Ано. Хочу знати, як ти мислиш собi бути князем на Тиверi, коли такий?
- Нiби я мислю про те.
- Пробi! Нащо б було тодi вiддавати тебе до мене в науку?
- Всяка наука, дядьку, може знадобитися, коли вона - наука. Вашу теж
маю знати, хоча б на те, щоб умiв при потребi захистити себе.
- Гада╓ш, то й усе? А iнших хто вестиме на сiчу?
- На те ╓ старшi брати. Мене до iншого хилить.
- Виджу i змушений буду казати про те князевi. Я вiдповiдаю за тебе.
Коли не вiзьмешся як слiд за ратне дiло, таки скажу.
Не сподобалося чи таки не хотiв би, аби байдужiсть його до ратного дiла
доходила до вух вiтпя, кинув грати, довго й допитливо дивився на свого
навчителя.
- Гада╓те, можна примусити робити те, що не ляга╓ на серпе?
- Хо! Коби не примушували, що б iз таких, як ти, було? Бур'яном росли
б.
- Нiби мене примушу╓ хтось читати письмена й знати, що в письменах,
грати на гуслях, на сопелi?
Примовк дядько. Спершу дивився витрiшкувато, як i отрок перед сим, далi
крекнув нiяково i потупив зiр.
- Менi а тобою важко говорити. Буде лiпше, коли говоритиме
князь-вiтець.
Нацiливсь було йти вже, та отрок затримав його.
- Дядьку, - покликав. - А ви хто мепi ╓?
- Як се - хто? Навчитель.
- Не про те питаю: содруг а чи недруг? Отака ловись. Нi, се й справдi
не отрок, а мiх iз солiдами.
- Був би недругом, чи пiклувався б про тебе i чи сушив би себе тобою?
- А письмена iнше кажуть: "Лiпшi содруги тi, що дають добру раду, i
лiпшi з дiянь також тi, що увiнчуються добрими наслiдками".
- То я ж i хочу, аби дiяння мо╖ увiнчалися добром. Свiтозар промовчав.
- Далебi, ми по-рiзному розумi╓мо його, - сказав перегодом.
"А западись ти", - розгнiвався старий i не став бiльше змагатися,
звiвся й пiшов прiч.
Мав бесiду з князем чи не мав, про те Свiтозар не вiда╓. Мабуть, таки
не мав, бо он коли повернувся до отнього терема, а вiтець анi пари з уст.
╢дине, що примiтив за ним отрок - пильнiше, нiж досi, догляда╓ться, коли
трапляе йому на очi, та уважнiше дослуха╓ться до пiсень. З власно╖ спонуки
чи дядько справдi-таки мав iз ним бесiду?
Аби вдовольнити тоту увагу та пильнiсть, нiч не спав, складав слово до
слова, бринькав на струнах, аж поки не вловив те, що хотiв уловити: пiсня
зродилася в серцi i звеселила серце.
Мало не до пiвдня спав по тих муках. Коли ж виспався та пообiдав купно
з усiма, Милана, яко гостя в ╖хнiй оселi, перша пiдсiла й заворкотiла до
Свiтозара:
. - Заграй щось, братику, потiш нас.
- Що ж саме, сестро?
- Те, що на воседлi в мене грав. Ти так усладив тодi всiх грою на
гуслях та спiвом, що брав за серце i сiяв блаженство.
. Не був проханий, тим паче, що прохала Милана, найбiльш содружня i
найбiльш сердечна з ним з усiх братiв та сестер. Одначе заспiвав не тi╓╖,
що на воседлi.
Гей, у садку хмiль, хмiль
По тичинi в'╓ться.
А мiй ладо-солодашко
Од сорому гнеться.
Од сорому гнеться,
По кущах-ховав,
Мене, дiвку-колисанку,
За басиху мав.
За басиху мав,
Тому так i бо╓.
Коби знав вiн,
якi ми а ним
До пари обо╓.
Милана смi╓ться, та дяку╓, та зазира╓ Свiтозаровi у вiчi.
- Звiдки ти, братику, зна╓ш уже таке?
- Яке?
- Ну, що ╓ ось такi молодцi: слюбний тобi, сам жада╓ слюбу, а пiдiйти
до дiвки не смi╓.
Осмiха╓ться i зирить на не╖ скрадливо.
- Коли нiкому не повiда╓ш, скажу.
- Присяйбiг. Нiкому й нiзащо.
- То знай, - схилився до вуха, - сам ╓ такий.
- Йой! - остудилася враз i сказала так, що всi чули: - Уже ма╓ш
ладоньку? Отрок спохмурнiв, ба й гнiв явив неабиякий.
Ти ж присягала! Милана уда╓ з себе подивовану.
- Нiби я в сiм присягала. Всього лиш догадку висловила, а ти у гнiв
мерщiй. Пробi, Свiтозарку, посоромся старших.
Сокорила та й сокорила бiля нього. А тут мати нагодилася. Нiчого
прикрого не казала, лиш осмiхалася та пломенiла звично. Зрештою пiдiйшла й
сiла поруч.
- Не май на сестру гнiву, Свiтозарку. Ми й без казань ╖╖ зна╓мо: нiчо з
нiчого не бува╓, ано. Спiвай про сподiване та тiш себе сподiваним. Для
молодостi то блаженство з блаженств. Коли ж бо й спiвати, як не в молодi
лiта.
- Правду кажете, матiнко, - прибира╓ поважного виду, а все ж не без
лукавства зауважу╓ Милана, - най спiва╓, доки молод ╓. Бо забариться -
може й прогаяти сподiване.
- Не прога╓, - мати ╖й. - Нiби дiвки не вiдають: тi, Що спiвають, мають
надмiр солодощiв у серпi, а тi, що складають пiснi, - i дум високих за
чолом.
Свiтозар винагороджу╓ кревну свою вдячним позирком.
- Коли б же всi так мислили, матiнко Миловиде, як ви.
- А хтось мислить iнакше?
- Мало не всi.
- I я також? - ширить очi Милана.
- Ба нi, ти в нас, сестро, багато чим схожа на маму, ось тiльки
'жартiвниця велика.
Милана аж пломенi╓ вiд радостi, далебi, знову вчепилася б за брата та
домагалася б, аби грав та спiвав ╖й сво╖ спiванки, коли б не нагодився по
якiмсь часi вiтець ╖хнiй та не поклав край ╖╖ домаганням речнипею-смутком.
- ╢ вiстi з Волина-города, - повiдав сiдаючи. - Клич, матiнко,
найстарших синiв наших, радитимемось, як нам бути.
- А що трапилось?
- Збира╓ться вiче землi Трояново╖, обиратимуть старшого князя на антах.
- То се ж добрi вiстi, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на тебе
цю повиннiсть, а вона як була тодi тимчасовою, неузаконеною, так i
лишилася. Промовчав, анi словом не обмовився про те. Сини були недалеко.
Першим прийшов на клич матерi Радим, затим i Добролик.
- Кликали,отче?
- Ано. Маю побесiдувати з вами. Казав уже тут: у городi Волинi
збира╓ться вiче землi Трояново╖. Хто по╖де на нього вiд старiйшин, те
визначать старiйшини. Нам належить сказати ╖м, хто по╖де вiд княжого роду.
I жона, i дiти дивилися на нього нерозумiюче.
- Як се - хто? - першим озвався Радим. - Нiби старiйшини не вiдають, що
ма╓ ╖хати князь?
- Старiйшини вiдають, та я не вiдаю, чи доберуся до Волина в сiдлi.
Княжичi довго й нiмотно дивилися на вiтця свого.
- Коли ╓ сумнiв, що не доберетеся в сiдлi, то доправимо на возi, -
подав голос Добролик, - а ╖хати вам, отче, тра. Хiба забули: до ухвали
вiча ви ╓ старшим серед князiв у землi Трояновiй.
- Забути я не забув, сину мiй, та старшим серед князiв бути вже не
можу. Чую себе змалiлим на силi, то чо маю правитися в таку далеку путь?
Аби почути там: що то за привiдця ратi i землi, якого везуть на вiче у
возi?
Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
- Виходить, комусь iз молодцiв роду нашого треба бути там. Я так мислю.
- I правдиво мислиш, мати, - не зволiкав iз речницею князь. - Настав
час, соколята мо╖, - глянув на княжичiв, - комусь iз вас брати на себе
повиннiсть привiдцi в землi Тиверськiй. Покон велить найстаршому ставати
на мiсце вiтця. Та й все iнше каже за те. Тож i радитиму старiйшинам
послати на вiче замiсть себе сина Радима. Добролик лишиться в мене пiд
рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
- А я? - нагадав про себе Свiтозар.
Князь обернувся в його бiк, дивиться нерозумiюче.
- Тобi, отроче, рано брати на себе якусь повиннiсть.
- Повиннiсть, може, й рано, а брати науку нiколи не зле. Пошлiть, отче,
i мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське вiче. Най побуду мiж
людом та послухаю, шо мудрi люди кажуть.
Знайдись та запереч такому.
- А що, мати? - звернувся князь Волот до жони. - Може, справдi, хай
╖де?
- Коли за мудрiстю та за пiснями, - осмiхнулася Миловида, - то чом i
нi?
- На тому й станемо. Будиш Радимовi за отрока-джуру в путi. Ну, i на
вiче пiдеш поруч iз ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати нiколи не
зле. А те, що вiзьмеш на всетроянськiм вiчi, буде колись як знахiдка.
XVIII
Вiдтодi, як Келагаст повернувся з роме╖в, а в стольнiм Волинi встиг
зродитися i нагулятись поголос про його одвагу в по╓динку з татями, що
посягнули на княжну Данаю, минуло не одне лiто, а сподiваного слюбу мiж
ними i воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що
стояли ближче до княжого терема, доволi швидко передався горожанам околiй,
а з околiй повернувся черговим поголосом.
- Келагаст не хоче Дана╖, щоб знали.
- Таке скажете. Чого б то не хотiв?
- Пiдiть та запитайте.
- I питати нiчого. Чи тако╖, як Даная, хтось може не хотiти? Чи не
видiли, чи╖ комонi стоять мало не щовечора бiля острогу? Не Келагаст не
хоче Дана╖, Даная жене прiч Келагаста.
- Були там i бачили чи тiльки чули?
- Як могла б бути? Вiд тих, що бачили, чула.
- А коли самi не бачили, то й не кажiть. На кого ╖й уповати ще, як не
на Келагаста?
- Подейкують, князь якийсь присилав сватiв-вивiдникiв.
Згадка про князя з чужкраю змусила - i вкотре вже - збудитись та
нагадати про себе старiйшин родiв дулiбських.
- Ти вiдкладала вибори обрання на лiто, потiм - на друге, зрештою, й на
п'яте. Скiльки ж можна, княжно? Збагни i втям собi: земля потребу╓
привiдцi.
- А коли його не обрало серце?
- То бери на себе ту повиннiсть. Гадали, налякають Данаю, примусять ╖╖
примхливе серце поступитися. А княжна одважилась i сказала:
- Ну то й вiзьму.
Що вдi╓ш з такою? Станеш доводити, що се не ╖╖ розуму дiло? Що зараз
взагалi не на часi - саджати на стiл жону? А чи така послуха╓ться? Чи ╖й
мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привiдцю серед усiх князiв, i
дулiбам не випаде тодi бути чiльним плем'ям на Антах.
Вiдбулися старiйшини якоюсь обiцянкою та й пiшли вiд Дана╖. Жди,
мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стiл вiтця твого. А самi
не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най Даная помислить,
як ╖й бути; не скликатимуть вiче до тих пiр, доки сама не пришле гiнцiв i
не скаже: "Я обрала собi мужа, приходьте й чинiть, як хотiли".
Змагалися з нею немало, все лiто i всю наступну зиму. А таки домоглися
свого: Даная поборола в собi гординю й назвала Келагаста мужем, а роди
дулiбськi пождали чотири седмицi - доки послюбленi уп'ються медом та
здолають всi, якi були, сумнiви - i нарекли ╖╖ мужа дулiбським князем.
Тепер можна було скликати i всетроянське вiче.
Коли прибули до стольного города на Дулiбах тиверцi, Волин жив уже
турботами майбутнiх виборiв. I людний був, i незвично пожвавлений.
Жвавiсть ту примiчали всюди: бiля намiстя, де ма╓ бути вiче, i далi вiд
нього. З'╖халось-бо багато, i що найбiльше важило-з'╖здився люд тямущий,
правдиво кажучи, розум i совiсть землi. А коли збира╓ться докупи розум i
совiсть землi, та для такого важливого, як се, дiла, про що iнше
бесiдуватимуть, як не про, дiл о, заради якого зiбралися? Бесiдувать-бо i
являти жвавiсть у бесiдах було чого. На Дулiбах тiльки-но обрали князя, а
князь Тиверi, той, що в нинi замiсть Добрита i що йому найбiльше подобало
б бути князем-привiдцею у землi Трояновiй, занемiг, подейкують, i не буде
на вiчi, сина Радима прислав замiсть себе. Як же буде i що буде? Кому
ввiрять вони супокiй землi Трояново╖ i лад мiж племенами?
На лихо, де спiдтишка, а де й одверто стали поговорювати про вибори
князя на Дулiбах. I обирали його буцiм силомiць, i обрали не того, кого
слiд було б обрати.
Звiдки пiшли цi пересуди, нiхто не каже. Невдоволенi завжди знайдуться,
а такi, що пiдхоплять та примножать шепiт, i поготiв. ╢ такi, певно, серед
мужiв ратних та й думаючих, що себе волiли б бачити па мiсцi Келагаста,
ото й нашiптують при╖жджим, а нашiптуючи, сiють непевнiсть чи й гiрше -
можливе поганьблення дулiбiв на виборах. Воно, коли бути до кiнця щирим,
щось водиться за Келагастом, чомусь Даная он як довго опиралася волi
старiйшин i не хотiла брати з ним слюб.
Тепер, коли дозволя╓ться (а перед вiчем, як i на вiчi, дозволя╓ться
всяке), подейкували навiть таке, що йому годi йняти вiри. Ано, буцiмто
Даная сказала старiйшинам, коли прийшли до не╖ втрете i приперли до стiни:
"Бери слюб i дай нам князя", оскаженiла нiбито й сказала: "Чи муж -
полохта, яку сьогоднi можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте час
приглянутись та зважити".
"...Ти ж сама обирала його, запевняла, що вибрала найдостойнiшого.
Тепер волi╓ш приглядатися ще й зважувати?"
"Бо таки волiю".
Щось тут ╓ i непевне. Однi вбачали тоту непевнiсть у Келагастовiм
домаганнi будь-що стати князем i обернути те в неабияку вигоду для себе,
iншi пiдкрiплювали сю догадку ще й чутими буцiмто з Дана╖них уст словами.
Ано, коли вже дiватись не було куди, сказала нiби: "Я згодна, най мужем
мо╖м i привiдцею дружини на Дулiбах буде Келагаст, а на стiл саджайте
сина. Вiн - ╓диний спадко╓мний муж набуткiв вiтця мого, йому й бути князем
на Дулiбах".
"I що ж старiйшини? - допитувалися мужi з iнших земель. - Пiшли чи не
пiшли на поступку княгинi?"
"Ба нi, не поступилися сво╖м. "Збагни, - сказали, - не сього, то
наступного лiта збереться всетроянське вiче, обиратиме чiльного князя
землi. Син твiй, яко малолiток, не може бути обраний. Невже з-за тво╓╖
примхи дулiби мають перестати бути чiльним племенем на Антах?"
"Он воно що! - замислювались мужi. - Он який се князь i що хова╓ться за
личиною такого князя! Ну нi, ми - не Даная. На прю станемо, коли так. Ано,
самi станемо i iнших покличемо".
Бесiди пожвавлювалися, а пожвавлюючись, розпалюючи жагу бажань чи
небажань людських. Коли ж прибули тиверцi та ствердили те, що було досi
пересудом: князь Волот таки не удосто╖в сородичiв сво╓ю присутнiстю на
вiчi, сина прислав замiсть себе, непевнiсть i зовсiм взяла гору над
певнiстю й заполонила всiх.
- Хто ж правитиме вiчем?
- Рада старiйшин, хто ж iще.
- В тотiй радi мав би бути хтось один, котрий правив би i радою, i
вiчем.
Вишукувались i певнiшi себе та сво╖х повинностей.
- Чим сушите голову, - казали. - Кого оберуть iз радних, той i
правитиме. Гляди, якi стали, без привiдцi кроку не можуть ступити.
Гомонiли, коли тирлувалися по околiях, не вмовкли й тодi, як зiйшлися
на соборне намiстя в городi Волинi. Бо хоч на вiче й кликано тiльки мужiв
та старiйшин найповажнiших родiв, iншого люду теж було та й було. Цiкавих
у землях слов'янських нiколи не бракувало, а до таких, як ся, подiй i
поготiв. Було ╖х, некликаних, i з Волина та околiй, було i з дальнiх вiд
Волина весьок та земель. Хто прибув з старiйшиною, що мав похилий вiк i
потребував опiки, а при потребi й захисту, хто яко отрок при ратному мужу
чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привiд завжди знайдеться,
тим паче, що й мужi та старiйши╖ш не перечать, аби на вiчi були молодшi.
Надiйнiше почувають себе, коли кожен ма╓ свiй захист. А покон всякому
дозволя╓ прийти на вiче й бути присутнiм пiдтримати тих, на чи╓му боцi
правда, а то й пiднести голос супроти неправедних. Тож i гомонять мiж
собою та ждуть коли вже зiйдуть на вежицю раднi вiд племен i скажуть:
"Увага i послух!"
А вони зволiкали чомусь. Тим користувалися гуслярi й заробляли на
прожиток грою та спiвом або зважали на нудьгу людську й баяли нудьгуючий
люд байками в супроводi тих же гуслiв. Свiтозарко мав i сво╖ за плечима,
одначе не виймав ╖х iз мiха - чи гоже йому, малолiтку, змагатися з сивими,
а то й бiлими, як лунь, старцями, обiзнаними з усiм, що зна╓ люд i що ╓
мудрiстю люду? Стояв коло одного i мовчазно слухав, стояв коло другого - i
теж слухав. Та потiшався, слухаючи, та мотав те, що виспiвували чи баяли,
на вус.
Там над Бугом, над рiкою
Туман слався пiд горою,
Гей, гей,
Помiж долею людською.
Слався з ночi, слався рано
Та й назвав долю туманом,
Гей, гей,
Не сестрою - лиш обманом.
Щастям-звабою йде долом,
Коли нiч бере всiх змором,
Гей, гей,
Коли нiч бере всiх змором.
Колисав тодi волю
Та щасливу людську долю,
Гей, гей,
Та щасливу людську долю.
А як днина лиш засяв,
Туман-доля десь зникав,
Гей, гей,
Коли гра, ╖╖ немав.
Там впаде дивом-росою,
Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
Не солодкою - гiркою.
Княжич Свiтозарко був, мабуть, аж надто уважний до спiву старого, а
може, й примiтне натхненний тим, що чув iз його уст, - гусляр накинув на
нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
. - Звiдки будеш, молодче? - запитав прихильно.
- З Тиверi, достойний. З города Черна, що на Тиверi,
- Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вiтцем?
- 3 братом.
- Гра╓ш? - кивнув на мiх за плечима.
- Вчусь лишень.
- I хто ж твiй навчитель?
- Свiт, що довкруж. Та птахи пiднебеснi. Старий застиг подивовано.
- Ну, то заграй нам щось, иай послуха╓мо.
- Йой, що ви, - знiяковiв отрок. - У мене так не вийде, як у вас. Лише
в сором ужену себе сво╓ю грою.
- Грай як вийде. Не на перегонах-бо ╓. Та й младомлад iще, нiхто тебе
не осудить.
- Я досi на сопелi грав собi, - виправдувався, а тим часом знiмав мiха
з плечей, добував гуслi. - На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
Не лише гусляр, усi, що були довкруж, не зловтiшалися, сидiли чи стояли
зосереджено-цiкавi i ждали.
Те пiдбадьорило отрока.
"Що ж ╖м заспiвати? - мислив, а тим часом перебирав струии. - Хiба ту,
що не давала спати, доки не вилилася мелосом i не стала пiснею? Лячно
чомусь, одначе лiпшо╖ у мене, далебi, й нема╓".
Пограв спершу, удостовiрюючись, як сприйме довкружвий люд його пiсню на
мелос, а вже потiм подав i голос:
Земле, наша земле,
Буйним цвiтом вбрана.
Чом ти для нас, земле,
Мов сердечна рана?
Кличем кревних кличеш,
Як безлiття гряне,
Сонцем в небi ся╓ш,
Як на добро стане.
Як на добро стане,
Возда╓ш медами,
Земле, наша земле,
Благодатi мамо!
Ти одна на свiтi,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще милiша воля!
Земле, наша земле,
Не плекай злу згубу,
Добрими дiлами
Слався помiж люду.
Весели всiх зелом
Та втiшай привiллям,
Будь щедротна, земле,
Засiвайся збiжжям.
Збiжжям - не журбою
I не кiстьми в полi.
Щастя миле серцю,
Ще милiша воля!
Примножай нам роди
Мужнiми синами,
Земле, наша земле,
Благодатi мамо!
Ти одна на свiтi,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще милiша воля!
Старий гусляр слухав Свiтозарiв спiв iз заплющеними очима. Отрок тодi
лиш помiтив те, як урвав спiв, а зi спiвом i гру на гуслях. Помiтив i
збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осмiхнувся тi╓╖ ж митi й сказав:
- Он ти який! Чия ж се пiсня? Серед поселян почув чи вiд когось iз
калiк перехожих?
- Як вам сказати? Сама виколисалася.
- Сама? Тобi тобто належить? З тво╖х уст пiшла? Не став ждати тлумачень
- без них, певно, збагнув, що i як, звiвся, покректуючи, на ноги, взяв
Свiтозара за руку.
- Ходiмо. Ходiм зi мною, молодче, покажу тебе навчителевi нашому,
старiйшинi гуслярiв Будимиру. Най почу╓ тебе та побесiду╓ а тобою.
Свiтозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслi в мiх та й
пiшов слiдом за проводирем сво╖м. Який же був подивований, коли угледiв -
старiйшина гуслярiв слiпий. Грав, як наблизились, на гуслях, наспiвував
недужим голосом, одначе незрячий був. Задер незвично високо голову й
дивився у безвiсть невидющими очима.
Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалiк i Свiтозаровi повелiв
стати й ждати слушно╖ нагоди. А Будимир спiвав та й спiвав, не так голосом
чарував усiх, що були довкола, як мелосом, що видобувався зi струн.
Здавалось, серця дiстають, словами промовляють вони у нього.
- Старiйшино, - влучив нагоду й схилився до нього Свiтозарiв проводир.
- Я до тебе з чолобитною.
- Якою, Чугайстре?
- Отрока-гусляра привiв. Послухай, якi пiснi виколисали його мислi i
який мелос у його пiснях.
Старiйшина повiв у той бiк, де стояв Свiтозар, незрячими очима, схоже,
нiби справдi бачив його й силився розгледiти.
- Пiдiйди, отроче, - сказав по тому. - Пiдiйди й схились до .мене, дай
я огляну тебе та узнаю, який ╓.
Свiтозар пiдiйшов i укляк перед ним на колiна. Будимир простяг сухi
сво╖ п'ястуки, обмацав вид його, голову i вже потiм вiдшукав зап'ястя рук,
довго i пильно дошукувався лiнiй на долонях.
- Звiдки будеш, молодче? Свiтозар сказав.
- А чий будеш?
- Син княжий Свiтозар.
- Матiр Миловидою звуть?
- Ано.
- Бував я у вас... Сiдай, княжичу, сину добро╖ матерi й славного в
людях вiтця. Сiдай та заспiвай нам те, що вродив дух твiй молодечий.
Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило Свiтозара, i
вiн довше, нiж личило б, вмощувався та пробував струни. Коли ж зважився
врештi й хотiв було подати голос, звiдтам, де стояла вежиця i звiдки мали
промовляти до вiча, почувся клич:
- Увага i послух!
- Стривай, отроче, - простягнув старiйшина висушену лiтами руку й
спинив його. - Кличуть до послуху, зараз почнеться вiче. Будь тут. Опiсля
послухаю тебе.
- На вiчi менi тра бути коло брата, старiйшино.
- Ото клопiт. Ну, а менi яко старiйшинi теж належить бути коло вежицi.
Домовимось так. Розшука╓ш мене, як стане по всьому. Не зволiкай лиш,
тiльки завершиться вiче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром поблизу вежицi
будемо.
Тi, що промовляли до вiча з узвишшя, казали знане вже: потреба землi i
люду збратаних земель скликала всiх до стольного города Волина задля
важливого дiла. Суть його: на одного з князiв землi Трояново╖ мають
покласти сьогоднi повиннiсть бути вiдповiдальним за супокiй на обводах, а
вiдтак за мир i злагоду з сусiдами.
- Хто з нинi сущих князiв достойний бути таким? - запитав глашатай i
звернувся до старiйшин, що сидiли одесную першими. - Кажiть ви, русичi.
Покон повелiвав: старiйшини родiв мають висловлювати думку бiльшостi,
висловлювати ж ╖╖ належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не князь -
високий лiтнiй старець.
- Поляни, росичi i втiкичi, - сказав вiн, - визнають за доцiльне
покласти сю повиннiсть на князя Тиверi Волота.
I далi став висловлювати резони. Одне, князь Волот найстарший серед
усiх князiв, друге, з волi богiв i обставин йому i його племенi випало
сидiти в землi, що споконвiку ╓ торованою путтю для всiх, - тих, що
правляться з мечем та сулицею iз заходу сонця на схiд, i тих, що
пориваються зi сходу на захiд або з полуденних кра╖в у полуночнi. Отож i
склада╓ться так, що йому бiльше, нiж будь-кому, доводиться стояти на
сторожi супокою в землi Трояновiй, iменованiй чужинцями землею Антiв. Слiд
взяти на карб i те, що вiн он скiльки лiт достойно являв себе в сiм чи не
найсутужнiшiм для князiв дiлi. А коли так, то чому б саме йому не бути за
се в одвiтi?
Старiйшини полян закивали, перемовляючись мiж собою, головами, ╖х
пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби не явили сво╓╖ згоди -
вiдмовчувались.
- А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й вийшов
до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина.
- Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли про се йтиметься:
вiн вiдмовля╓ться вiд повинностi чiльного князя на користь князя росiв
Острозора, бо не почува╓ себе на силi брати таку повиннiсть. Князь же
росiв ╓ пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю
Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу.
Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм погодилися з
мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму i сили, аби
берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу, так i
з-за Дунаю. Вiн бiльше, нiж будь-хто, умудрений досвiдом сольських
перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних, йому i тiльки
йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, лiта й труди
надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свiй - вiдмовився
вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього.
- Чи ж ╓ резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор?
Дулiбський старiйшина окинув усiх допитливим зором i вже потiм
заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони.
Передусiм не можна забувати, що загроза землi Трояиовiй зi сходу
вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там нема╓ кому погрожувати. Друге,
вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю. Де
Ки╖в, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дi╓ться на тотих обводах, а
вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати на карб, що
найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантi╓ю ╓ слов'яни-скла.
вини. А до них найближче стоять дулiби. У дулiбiв i тiльки в дулiбiв
склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не
так далеко, як русичi, i сусiди узвича╖лись: коли ╓ потреба вести з амтами
перетрактацi╖, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм столi
в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до. вiри князь - Келагаст, син
славного в родах наших сла i, мужа думаючого Iдарича, брат передчасно
загиблого Мезамiра i муж доньки Добритово╖ Дана╖. Чи сього не доста, аби
удостовiритися: у привiдцi дулiбiв ╓ всi резони бути чiльним князем на
Антах.
- Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, -
почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непоко╖тися.
- Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славно╖
в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст?
- У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь
Добрит покладав найсутужнiшi повинностi, саме його тисяча явила себе
грозою супостатiв.
- Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний муж, що й
казать.
- Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем на Дулiбах та
явить себе яко муж думаючий.
Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю.
- Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у роме╖в, бачив i вiда╓,
що то в сольство, як ма╓ тримати себе на перетрактацiях. Та й з Мезамiром
ходив колись. Забули хiба?
- А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз явить себе,
ото й побачимо, який iз нього муж думаючий
- Ано! Острозора зна╓мо, най явить себе Келагаст отодi бачитимемо, за
кого подати голос!
- Ви забули, ╓ ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та
його не стали слухати. Однi сказали: Зборко нiчим не явив себе, що
свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися
свого: най вийде i явить себе Келагаст.
- Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i явля╓!
- Сказано-бо, Острозора зна╓мо.
- Хто зна╓, а хто й нi, най виходять оба!
- А так, оба най виходять!
Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той,
з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi?
- Най один iз другим стинаються!
- I се - безумство! Iстину встановить хто?
- А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. ╥м
не до снаги була ся вимога. У словеснiм по╓динку з вiчем i найбувалiший
може опростоволоситись, а ╖хнiй князь не такий бувалий та битий, щоб
знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть. Тож
i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки тi, що домагалися
словесного по╓динку з князями, не дошкулили болiсно.
- Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за всяку цiну хтять
залишитися ним. Хiба не видите: вони й бевзя ладнi посадити на чiльне
мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом.
- Не забувайтеся, де ви i що кажете!
- А те, що ╓. Най вийдуть князi! Волi╓мо мати бесiду з князями!
- Князiв на вежицю! Волi╓мо бачити князiв!
Кричали, здавалось, усi, i крик той змусив поступитися. Вийшов i
вклонився люду вiчовому князь ки╖вський Острозор, за ним - i Келагаст.
Перший осмiхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не
дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий
стiл, не здобув ще загально╖ прихильностi, неодмiнно ма╓ здобути ╖╖.
Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже як дiйде
до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей, що вiд
них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те i
не зiрватися та не явити себе таким, що не вмi╓ бути терпеливим.
- Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви,
що повиннiсть, яку поклада╓мо на вас, посильна вам?
- Певним може бути лиш той, хто не вiда╓, що се за повиннiсть, -
вiдповiв Острозор.
- А ти, Келагасте, що скажеш?
- Без вiри не бува╓ певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той
i здатний переяти змогу.
- Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волi╓ вийти з ним на прю?
Наперед виступив Свiтозар.
- Я.
Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися.
- Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв.
- Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати
князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути менi в
се дiло носа.
- Най каже, чо там.
I Свiтозар заговорив до князiв:
- Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили б ви, коли б
котресь iз племен Антi╖ захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв?
Князi перезирнулися.
- Чи не тиверцi мають такий намiр? Ти ж княжич iз Тиворi, я не
помиляюсь?
- Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате помилився в iншому,
Келагасте: виказав, хто ти ╓. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх.
- А що скаже князь Ки╓ва?
- Князь Ки╓ва не радив би такому племенi виходити iз братньо╖ ╓дностi й
жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б.
- Гора! Князь Острозор узяв гору!
- Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав
не все.
- Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому
таке плем'я захотiло вийти iз братньо╖ ╓дностi?
- Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз
соузу збратаних, i усунути тоту спонуку.
Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою.
- Ще ма╓ш щось питати, молодче?
- Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що не
замирив мiж собою. Яким ма╓ бути князь-судiя?
Острозор знову знайшовся перший:
- Суворим i справедливим.
- А князь Келагаст що скаже?
- Те саме: ма╓ бути суворим i справедливим.
- Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться, що се
не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна бува╓. I справедливiсть також.
Одна ╓ iстиною, iнша лиши можу╓ з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини.
В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя справедливiсть. Вагу ма╓
iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той, що нанiс обиду, не
поривався наносити ╖╖ вдруге, а той, котрого обидили, не зневiрився в
iснуваннi справедливостi.
- Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору! Слава
такому! Слава й хвала!
Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду.
- Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина, що правив вiчем. -
Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. ╢ ще бажаючi щось знати
та домагатися?
- ╢.
- Вiче слуха╓.
- Най скажуть оба, з яким намiром беруть вони на себе повиннiсть
старшого князя?
- Про се вже йшлося, се всiм вiдомо.
- Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою?
За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б.
- Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс руку князь Ки╓ва,
росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього
повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i
людовi. Келагаст помовчав мить i сказав:
- Я теж тако╖ мислi.
- Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового. -
За Келагастом не може бути переято╖ змоги. Вiн не ма╓ сво╓╖ мислi, лише
погоджу╓ться з чужими!
- Ано, Острозор здолав!
- Гада╓те? - обернувся до тих, що кричали, Свiтозар. - Як на мене,
князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не перше
лiто князю╓, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають з трьох
причин: коли вiн в дiлах i помислах сво╖х спира╓ться не на тямковитий люд,
а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колi╖ над усе ставить похвалу
iменi сво╓му й упива╓ться похвалою, яко бражник хмiльним; нарештi третя
причина - коли трима╓ться столу, на який його посадили з недогляду, яко
польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам.
Вiче не смiялось - реготало вже на всю широчiнь весело╖ натури, а
старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт:
- Ось хто мав бути старшим князем на антах!
- Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим!
- Вiн не князь там! Молод ще!
- Молодiсть - не гандж, зате клепку ма╓ в головi.
- Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi хтось iз ратних мужiв. - Ти
справдi ╓ княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока.
- Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар.
- То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. - Княжич узяв
гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв.
- Негоже так! Сказано ж: вiн не ╓ ще князем.
- То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя?
- То нерозумно ╓! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? I хто -
сольство, коли дiйде до нього? Гада╓те, роме╖ чи iншi з чужкраю сли
стануть перетрактовувати з малолiтком?
- Доки до того дiйде, виросте.
- Нерозумно ╓! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Ки╓ва, мабуть, не дуже
печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх i
осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною.
- Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд богами, всяке може
статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi. Ризикувати, гадаю,
нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до дiла
стольного теж не випада╓. Аби того не сталося, зрiкаюся мислi i добро╖
ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi Трояново╖
i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за
супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн молодший за
всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього
молодця з Тиворi. Не сьогоднi, то завтра з нього буде достойний
Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в
одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй.
- Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Ки╓ва вiче - спершу тiльки
дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж
видно було: вони пристають на се. Пристають i силкуються вгомонити люд,
завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для того треба
запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар.
XIX
╢ пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не браку╓ й чорнобожо╖.
Тож ╓ покони, виколисанi людським сумлiнням, i ╓ злелiянi татями. Один iз
них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози повержених, казати
коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани?
Лангобардам, як i франкам, також не болiли, мабуть, рани гепiдiв.
Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з того, що вона
сплюндрована, споглядали заверижений цвiт гепiдсько╖ землi - мужiв,
отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив ╖х,
дiлили сите застiлля з татями, а величали ╖х серед усiх достойних
найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони - соузники
аварам i содруги кагановi. Чи могли згадати, будучи усолодженими
прихильнiстю аварiв, що сонце не зна╓ упину, i на змiну дню завжди
приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi очi бачили тiльки щедре
застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне хмелем серце
схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв сво╓
воседля на добутiй ратною силою землi, наситився хвалою, що воздавали
сусiди, та й засiв у сво╓му великоханському наметi нову гризоту порати.
Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього ╓ кому дати.
Вiн яко привiдця ма╓ думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З
iмперi╓ю, ясна рiч, зачека╓, з франками також. Це тi сусiди, котрих до
якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби
й вигiднi, та ще вигiднiшою вида╓ться кагановi ╖хня Паннонiя. То доли та й
доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi привiльнi i
такi багатi на живнiсть, що другi такi хiба що на мiзiйських та
фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як зручно буде
ходити на ратнi промисли - i до роме╖в, що за Дуна╓м, i до слов'ян, котрi
сидять у пiдгiр'╖ та на нижньому Дуна╖. Воiстину правду кажуть:
Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як -
iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив через сутужнiсть, зроджену
походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер ма╓ забрати ╖х? А куди? Усiм
аварам чи пе затiсно буде на землi Гепiдськiй, тим паче, що й гепiди
лишилися на нiй.
Чу╓ Баян серцем: хотiння мати землю Паннонi╖ сво╓ю он яке велике в
ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе меншi, i хто вiда╓, як
обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвмiч йому не
прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не подiлили там iз
лангобардами, правдивiше, лангобарди не захотiли подiлитися з ними.
Застукали котрогось iз аварiв на сво╖м подвiр'╖, тодi, як брав чи всього
лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й забили яко татя. А хто з
аварiв прощав колись комусь кров сородичiв сво╖х? Знялися стiйбищем та й
подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нiкого не
помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став мiж
зворохоблених, сiча могла б втягти iншi оседки, i хто вiда╓, чи не
завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв.
Баяновi повiдали вже: король Алво╖н прислав до нього сольство, не
iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських родiв. Що ж скаже слам?
Пообiця╓ вгомонити ворохобникiв та на тому й стане? А коли король
лангобардiв зажада╓ бiльшого?
- Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, - зваживсь-таки
вислухати чiльного з Алво╖нового сольства. Коли ж сол вiдхилив запону i
спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його рочницi, сам
заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля
Алво╖на вдаватися до послуг слiв?
- Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард чи то аж
надто обурений був тим, що сталося, чи не хотiв, аби його перебили,
заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже.
- Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей?
- Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король i не його
мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв менi нагадати
тобi, достойний: час забрати аварськi роди з Паннонi╖. Сiчу з гепiдами
завершено, вiднинi авари мають свою землю.
- Нiби я не забрав?
Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чу╓, i все ж зважу╓ться:
- Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони.
- А коли ╖х нема╓ куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепiдiв
до сво╖х родин, велiв ╖м обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв
давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до
якогось часу буде так, як ╓.
- Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi.
- Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як ╓. Хто вiда╓,
як обернеться ще з гепiдами i ╖хньою землею, може статися, що iмператор
змусить нас пiти звiдси.
"Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. -
Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди сво╖ з
Паннонi╖ - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i
в який спосiб?"
Не вiдав i король Алво╖н, що йому вдiяти iз соузними аварами та ╖хнiм
каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi.
- Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. - Чули, нiчим i нi в
чому! Створити ╖м таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут ╖м
не всидiти, i пiшли прiч.
Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-вiдплати? I лови
влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши на татьбi. "Се
мо╓! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено
мо╖ми руками, добуто потом?!"
I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло до справжнього
походу на аварiв. Немало потяли ╖х, згуртувавшись, немало й сво╖х
втратили, а таки виперли асiйських заброд з одно╖, друго╖ й третьо╖ марки.
Певно, й далi гнали б ╖х з Паннонi╖, та вийшли й стали на перепуттi
висланi каганом турми. А з турмами пе той уже був пир i пива-меди пе
пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючi╖
на свавiлля скривджених.
Авари прийняли повинну i на мир мiж племенами пристали, одначе роди
сво╖ знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися
ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвiр'я тихцем,
то брали до решти.
Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти
король, коли бачив i розумiв: сила його неспроможна взяти гору над
аварами. ╢дине лишалося - шкодувати, що замав такого соузника i зв'язав
себе такими узами.
Каяття - не лiпша путь пошукiв, а все ж i вопо примушу╓ ворушити
мiзками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свiжу голову,
одразу пiсля скарги родакiв чи десь пiзнiше, король не освiдчувався
пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим. Для них iнше важило: Алво╖на
осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i повелiв
кликати до нього радних?
Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. ╢дине, що почули, i то
не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть".
Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь аж на
трет╓ авари розбудили свого кагана нi свiт нi зоря i залементували
навперебiй:
- О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй,
та мусимо: лангобарди знялися всiма сво╖ми родами, прихопили набутки й
пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд.
- Куди й пощо?
- Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма родами сво╖ми на
пошуки iншо╖ землi.
- Хто подейку╓? Самi лангобарди?
- I лаигобарди також.
Скинув iз себе покривало, вдяга╓ вдяганку iне може потрапити в рукав.
- То це i ╓ то найлiпше, - мiрку╓ вголос, - чого можна було сподiватися
вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже, - куди йдуть, з
якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити, доки не
зникнуть за обводами землi сво╓╖, все ж не чiпати.
XX
Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам i тiльки
аварам, були, виявля╓ться, далекi вiд iстини. З Паннонi╖ пiшли лиш
лангобарди та тi з германських племен, що пiдлягали лангобардам чи,
сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi слов'яни як сидiли в
сво╖й землi, так i лишилися сидiти.
- Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана.
- Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду.
- I як багато ╓ ╖х, слов'ян паннонських?
- Про те не вiда╓мо. Одне ╓ явним: коли лангобарди iшли купно з нами на
гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч.
- То ще нiчого не каже. Привiдця е у них?
- А так. Князем величають, хоча князь той i рибалить купно з
поселянами, i за ралом ходить.
Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана.
- Все одно. Який ╓, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим
князем. Прийшли й сказали:
- Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця
не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а
може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело,
ба навiть насмiшкувато:
- Повелiва╓ прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, i
все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет ╓, а
друге, каган велiв таки кликати.
- Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не ╓ ще таким.
- Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь аж на
третiм днi.
- Чом так?
- Сам приймаю гостей.
Мусили повертатися до стольного стiйбища без князя словенiв i
потерпати: чи каган не возбуя╓ гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь
його. Сумирно слухав посланцiв сво╖х, сумирним був i тодi, як зайшов
третього дня князь словенiв та став перед ним на весь свiй достойний
подиву зрiст.
- Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, -
освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i ╓, князь Вiрагаст.
Баян тепер аж ожвавився.
- Хотiв бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги тво╖,
лангобарди, знялися й пiшли з Паннонi╖, а ти з родами залишився. Чом так?
Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi.
- А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на сво╖й, праотнiй землi
сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли ма╓мо таку? Зваж i на те,
достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були нам содругами, тим
паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй, тепер пiшли.
Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо.
"Такий справдi невчений життям чи почува╓ за собою неабияку силу? -
гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина.
- Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i весь люд, що лишився в
Паннонi╖. Те не ляка╓ тебе, роди тво╖?
Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна.
- А коли не захочемо?
- Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись.
- Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами?
- А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах", - та стримався:
слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом, чимось був до вподоби
йому. - Лангобардам ви платили данину?
- Так.
- Менi не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на мо╖х супостатiв
походом ратним, разом зi мною, ясна рiч, i виставлятимете щораз
вiсiм-десять тисяч во╖в.
Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав:
- Як часто можемо ходити?
- Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в
наших родах.
Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував.
- Я пристаю на се, достойний. Одначе з однi╓ю умовою.
- Якою?
- Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм сво╖х сородичiв.
- Се ж хто такi?
- Слов'яни.
- Лише склавини чи й анти?
- I тi, i другi.
Баяна починала розбирати лють.
- Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, ╖╖ не дiлять на "хочу" i
"не хочу".
- Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо".
- То все одно.
- Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв. З землi сво╓╖ ми не
пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за не╖ в сiчi.
Каган вiдмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привiдцю
словенiв пильним позирком очей сво╖х i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь i
сказав:
- Гаразд, я подумаю.
У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдi╓ з
ними, може навiть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певнiше
утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами,
а друге, начутий був: слов'яни прелiпi во╖. I комонники з них не гiршi за
обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще умiють бути та╓мними послухами у
таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах,
як i будiвничими подiй, мостiв через водойми. Його турми не степенпi
робити те. ╢дине, що вмiють, - перти наослiп, брати чужинцiв на меч i
сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у та╓мних звiдах.
Заради цього зрiвня╓ ╖х в усьому з аварами та приглянеться, як
поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та достойнiсть - так i
буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами.
XXI
Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i
супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав до себе повiреного в
дiлах сольських.
- Лаштуй свою братiю, Кандиху, по╖деш до iмператора роме╖в iз
словом-речницею вiд мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що
скажеш йому, одначе знай: за сим разом ма╓ш домогтися того, чого не
домiгся тамтого разу.
- О великий i мудрий!..
- Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що були колись, iмператор
теж iншим буде. У нас ╓ тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а
й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть не на ромейськiй землi,
свою мають. Другий - не втекли вiд роме╖в, е найближчими ╖хнiми сусiдами.
Отож, коли прибудеш до Константинополя i станеш перед iмператором, не
плазуй, як ти вмi╓ш, тримай себе гордо i незалежно, хай бачить i зна╓
привiдця роме╖в: авари колись не були ╖м рабами чи конюхами, нинi i
поготiв не збираються бути. А вже потiм, як перекона╓ш у цьому, скажеш i
все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя
кликала аварiв на службу, брала на себе он якi повинностi, тепер
зрiка╓ться ╖х; що вона, всупереч споконвiку iснуючим законам i поконам,
посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi, будучи донедавна гепiдськими,
мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля гепiдiв
Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш iмператоровi,
i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i Дуна╖,
перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом роме╖в. Коли воля наша
буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у сiчi з
гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi сво╖й i гнiву сво╓му,
платитиме аварам бодай те, що платив iмператор Юстинiан, та ще те, що
визначалося колись утигурам як допомiжна плата за послуги ратнi - то
авари, як i утигури, тепер пiдвладнi аварам i надалi будуть содругами
ромеям, надiйною в ╖хнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань
наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на роме╖в.
Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора?
- О так...
- Тож будь острий на розум i зроби исе можливе i неможливо, аби мо╖
домагання восторжоствували в тво╖м словеснiм по╓динку з iмператором.
Уповай на те, що содружнi уяп з нами важитимуть для iмперi╖ в
кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що ╖х платитцме
вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже ╖й каменем на груди. А ще
скажи iмператоровi: каган поклада╓ надi╖ на його тямковитiсть i жде згоди
на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж iмператорськi сли не
прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний
ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперi╓ю нема╓
й бути не може.
- О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. - Боюсь, що я не
зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст тво╖х.
- Як зна╓ш, так i обертайся там, одне яви неодмiнно: iмператорську
згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидi╖. Без цього можеш
не являтися менi на очi.
Кандих i не з'являвся, принаймнi до середини лiта. Полозом вився
довкола iмператора, як i довкола тих, що стояли поруч з iмператором,
посилав до кагана гiнцiв, аби оповiщали Ясноликого, як iдуть
перетрактацi╖, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А сольство
ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв.
Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер би i
пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi.
Коли ж повернувся з Константинополя i таки нi з чим, Ясноликий встиг
перегорiти в гпiвi сво╖м i обмежився тим, що усунув старого вiд
повинностей стольника. За меча теж не поспiшав хапатися, аби робити
обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи, вiдмовчувався. Те
не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в кагана, слухав його
повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали на його
мовчання, або тiшилися з того, що каган ╖хнiй сидить в наметi, а не в
сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на них навперегонки з вiтром,
приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлi╖ видом,
чули веселий гомiн в огорожi i знов яснiли. Бо два лiта супокою дали
стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв
за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфi╖ за Дуна╓м i вiд Скiфi╖
знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он яку
щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджу╓ та
земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки корiв, отари овець, комоней
стiльки, що ╖м i числа не всякий зна╓. А ще багато хто удосто╓ний i такого
блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе
було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди аварськi за iнших
часiв?
- О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й благоговiв перед
силою, що винагородила його он яки╖╖и щедротами.
- О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. - Ти
- посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi! Живи собi
на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть!
Тиша виколисувала супокiй, а супокiй - схильнiсть замилування. На
випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а ще - далекими
кра╓видами, чист небом i пташиним спiвом у високостi, в наметi й коло
вамету - жонами, численними дiтьми коло жон.
- Чи ╓ щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам жони, - i чи
треба чогось лiпшого за супокiй. Продли цю благодать, о Небо, зроби,
щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди.
I Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло лiто
вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним трет╓, п'яте
пiшло, а каган не кличе в похiд. Збирався, казали, те й робив, що
погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало i
змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе волен чинити, а
супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого пiсля звитяги над
гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв i три доньки, третього -
чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки сини, п'ятого - знову
тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв сво╖х i кривавити в тi
лiта меч^ коли в стольнiм стiйбищi його чули крик новонароджена а
народжували милi серцю жони - тi, що ╖х мав до поцiду, i тi, що замав
пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з то╖ нагоди пир на
весь мир. Одшiо лiта вiсiм разiв, другого вiсiм, третього десять i
четвертото знову десять. I все не на день i не на два. Чи нiг Ясноликий
думати про мету вiдплату i про субсидi╖ у це глядi знадного блиску золотих
солiд, коли рiд кликав довеселiя? ╥Кон у нього ╓ та й ╓, i i.ожпа з них
коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжу╓ сипа чи доньку.
Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима, на змiну зимi -
лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата
- отроками, отроки - мужами. I не тiльки в родах аварських, по iнших
землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однiм
iз веселiй прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з
жоною утигуркою i вхопила ╖╖ за коси. На крик скривджено╖ матерi стали ╖╖
сини, а супроти тих синiв повсталi╖ сипи жони-аварки. Ледве розвели ╖х та
втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказi╖ каган.
- Де тво╖ турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов i став перед
ним.
- По стiйбищах, повелителю.
- I як чисельнi?
- Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами.
- А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них?
Атель не зовсiм розумi╓ свого повелителя, все ж не мав намiру
приховувати цравду.
- В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корiв, табуни
комоней, дiтьми та челяддю обзавелися.
- Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй.
Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на Сiрмiй не пiшли. Каган
одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю, не так
давно пiдкорену Вiзантi╓ю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами.
Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк подивованi тим. Чому Ясноликий
вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б
напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли в Далмацi╖ об'явилися
зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути на аварiв,
ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому вiн
так скудно почав мислити?
Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв сво╖х i покликав до
себе привiдцю папнонських слов'ян.
- Що повiда╓ш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути?
- Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо.
- Хай буде так, одначе no бiльше, чув?
- A.
- Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як правитимешся в
Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там
уже.
Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж
пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодi╖ треба буде правити Дуна╓м до
Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по Савi. I все - супроти течi╖. Як
доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не схова╓ ╖х, немалiбо с.
Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. ╢дина надiя на темiнь нiчну та ще
на те, що каган не баритиметься. Ризику╓ ж бо, i пе чим-пебудь - славою
непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так,
як намислили з ним, можi╖а вторгнутись у ту неприступну фортецю й
заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через Саву навести за
пiч, i комонникiв перекинутi╖ тi╓╖ ж ночi на супротивний берег. Одне, не
ждуть ╖х з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не тi, що вiд
поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i саме iiа лодiях.
Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд рiки. IIа свою
голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити, що споруджувати мiст через
Саву каган доручить саме йому i його словенам? Гадав, на сво╖х, аварiв
покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише
слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i во╖в його, i ╖хнiх
комоней?
Коли пастав вiн, той останнiй перед штурмом Сiрмiя день, Вiрагаст
зача╖вся у верболозах i постарався зробити так, аби i наган був
повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i роме╖ не вивiдали,
що поблизу хова╓ться наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий:
закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали одна бiля
одно╖. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, во╖ його не вперше
наводять переправи), рiка не буде вже перепоною. Безбортi й опалубленi
лодi╖ стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i вскач
гнати свого огира.
Аби забезпечити цей достойний вiдчайдух умисел, Вiрагаст не став
покладатися на Баяна, перевiз на супротивний берег сво╖х мечникiв i
поставив ╖х поночi яко заступ вiд Сiрмiя. Береженого, подейкують, боги
бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж собою та Сiрмi╓ю
заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст.
Ставили лодi╖ на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одно╖
та були врiвнi одна з одною, скрiплювали ╖х линвами - знов нагадував, аби
крiпили падiйно, сднали наплавний мiст iз берегом сходнями - сам
втручачся, а домагався сумлiнного ╓днання. Каган, коли зiйшов опiсля
всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з
турмами сво╖ми по другий бiк Сави - обернувся до Вiрагаста й сказав
Вiрагастовi: .
- Авари не забувають таких послуг. Будеш вiддячений мною, привiдцю
словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час.
Роме╖в немало було в Сiрмi╖. Коли висипали, потривоженi, з спочивалень
та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили ╖х. Несолодко довелося б тим,
що йшли на штурм Сiрмiя, якби оборонцi прокинулись ранiш та встигли
налаштувати усi, що були в них, метальнi пристро╖, розпалити вогонь пiд
опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi пристро╖в
не налаштували, анi веж та заборола не втримали за собою. ╢дине, що
лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та
сила.
Роме╖ так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць (вiд кого, вiд
кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали
пiд ударами мечiв, а не оступалися. Та що могли вдiяти вони сво╖ми
кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв же
перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi, i комоннi. I
оступатися не було куди, i втiкати тим паче.
Тодi вже, як угледiли: опиратися марна рiч, ╖х залишилась мiзерiя,
викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями мечi. Авари спинилися, а
проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в котромусь не награлася
бу╓сть - приострожили огирiв i кинули ╖х на згромадженi пiд стiною рештки
захисникiв Сiрмiя. За ними i всi iншi. Хтось iз полонених прикривався
руками, хтось благав про пощаду - дарма. Зручно було стинати голову -
стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали руки. Аж поки не
нагодився i не угледiв те каган.
- Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не тямите,
що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть.
Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до роме╖в.
- Стратиги, центурiони б серед вас?
- ╢, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед.
- Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до
нас, аварiв. I за непочитання права нашого на Сiрмiй. Усiм буде те, -
показав на потятих хто нехту╓ iiамп i хоче зробi╖тп нас сво╖ми конюхами. А
ще скажеш таке: каган Баян востанн╓ нагаду╓ iмперi╖: коли вона ма╓ намiр
жити з аварами в мирi, хай платить те, що було обiцяно iмператором
Юстинiаном i що субсидувалося iмперi╓ю нинi пiдлеглим нам племенам; хай
видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим разом не
вволить нашу волю, Сiрмi╓м не одбудеться на Константинополь пiдемо!
XXII
Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не лiчила потятих на боролищах. Одне
знала: на всi ╖╖ ратнi промисли, на утримання в покорi захоплених
нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот тисяч мечникiв та щитоносцiв.
Коли ╖х ставало менше - i головне, вiдчутно менше - тодi згадувала й
потятих i то тому лиш, що ╖х треба було замiнити живими. За царювання
Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегiв, так i
василевса: в легiонах iмперi╖ було всього лиш сто п'ятдесят тисяч во╖в.
Живим не випада╓ дорiкати, тож громи вергалися на покiйникiв i
передусiм на Юстинiана Першого. Це вiн довiв iмперiю до такого стану:
посилав легiони в Iран чи Вiрменiю i лишав там, посилав у Африку, Iталiю -
i теж гейби У прiрву. А про поповнення не дбав, покладав надi╖ на варварiв
i брав солiди з фiску, аби розплачуватися з варварами, замiсть того, щоб
шукати во╖в у себе i формувати легiони з сво╖х. Нарiкали й на сенаторiв -
це вони курили покiйному iмператоровi фiмiам, казали, на те ми iмперiя, не
князiвство i не земля - iмперiя, аби не думати про втрати, казали, у пас
люду, як у безбрего╖ ойкумени, скiльки треба, стiльки й наберемо, коли
треба, тодi й вiзьмемо. I ось мають: якiсь авари взяли Сiрмiй, якiсь авари
погрожують самому Константинополю!
- Це що ж вони дозволяють собi? - пе так питався, як обурювався Юстин
Другий. - Кинути всiх i все й витурити за обводи iмперi╖!
Тi, кого це стосувалося, не посмiли запитати в iмператора: а кого
виставлять супроти аварiв, коли всi палатi йськi когорти або в Iталi╖, або
в ╢гиптi, або в Iранi стинаються. Про те скажуть пiзнiше, пе пiд гарячу
руку та й це обов'язково iмператоровi. Бо мусять сказати. В аварiв понад
сто тисяч комонних во╖в, ромейськi ж, коли i ╓, то десь. Якщо не
розкошелити фiск i не набрати на його золото бодай п'ятдесят тисяч,
Сiрмi╓м справдi не вiдкупляться.
З тими упованнями на когось i на колись, мабуть, i- пiшли б вiд Юстина
Другого, коли б Юстин Другий не захотiв почути вiд сво╖х стратегiв, хто i
якою силою вгомонить аварiв.
Довелося бути вiдвертим iз ним: тако╖ сили iмперiя не ма╓.
- Це як накажете розумiти? - видивився iмператор.
- Одбiрнi палатiйськi легiони, василевсе, кинутi на персiв, iншi
перебувають в Iталi╖, ╢гиптi, де без них теж не можна обiйтися. Тi ж, що ╓
пiд рукою, не зможуть осилити обрiв. На те потрiбна така сила, як i в них.
- То згуртуйте ╖╖. Фiск дасть солiди, iмперiя ма╓ стiльки люду, що ним
море можпа загатити. Наберiть лсгiопорiв, вимуштруйте бiльш-менш, вдайтеся
зрештою до когось iз варварiв, аби пособили сво╓ю раттю, а обринiв
провчiть так, щоб вони й слiд до нас забули. Теж знайшлися однi -
погрожувати Вiзантi╖.
Коли так каже iмператор, що залиша╓ться робити? Взяли усе, що можпа
було взяти у метрополi╖, покликали когорти з провi╖╖цiй i передусiм з
найбiльш падiйiшх - Фракi╖, Македонi╖, згуртували на видiленi фiском
солiди новi легiони та й стали на думцi: погромити аварiв так, щоб i
думати забули про вторгнення в обводи ромейсько╖ землi, сили цi╓╖, може, й
недостатньо ще, а повернути iмперi╖ Сiрмiй можна. Лиша╓ться визначитись,
хто поведе цю месницьку силу на аварiв i зумi╓ розумно скористатися нею.
- А чого тут вагатися? - пiдвiвся один. - Я поведу. То був знаний в
палатiйському вiйську стратег, до того ж иаближена до iмператора особа -
Тиверiй. У сiчах з персами вiн зумiв заманити супостатiв сво╖х на позицi╖
ромейських легiонiв, вiдрiзав ╖х вiд усiх iнших персiв i примусив без
особливих втрат i зусиль скласти бронь. Вдруге Тиверiй сам зважився
вторгнутись у персидську фортецю, пiд якою усiм набридло стояти, зчинив
там переполох, а вже переполох допомiг вломитися туди всiм iншим ромеям i
заволодiти фортецею.
Усе те казало про молодечу вiдвагу Тиверiя, хоча нiчого ще не казало
про його вмiння виграти виправу, в якiй беруть участь не когорти й
манiкули, а легiони й легiони. Та коли падiя на звитягу така нетверда, а
бажаючий взяти гору над аварами ╓, то хто насмiлиться пiдвестись i
сказати: сюди потрiбен iнший? Однi промовчали, iншi зрадiли, що знайшовся
охочий, та й благословили смiливця на подвиг.
На путi вiд Константинополя до Дунаю Тиверiй поповнював та й поповнював
сво╖ легiони новими когортами. Тож коли наблизився до Сiрмiя, силу мав
достатню. Лишалося вивiдати, де зараз каган i його турми, що помишля╓
вчинити супроти нього, Тиверiя. Причина незлагоди - Сiрмiй, та чи треба
йти на нього всi╓ю силою? Там мiцнi фортечнi стiни, вони можуть виявитись
i неприступними. Що тодi? Стоятиме та й стоятиме, сподiваючись взяти
iзмором? А чи не вiзьме той iзмор його легiони?
Йшов до Дунаю - думав про це i пiдiйшов - теж думав, аж поки не став на
твердiй i ╓дино вiрнiй мислi. Легiонам i легiонерам так чи iнакше
потрiбний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле мiж аварiв послухiв та
вивiдникiв. А вже як матиме вiд них звiди, стане на якiйсь мислi-рiшенцi.
Проникнули його вивiдники мiж аварiв (в тiм числi i в Сiрмiй) дуже
просто - пiд виглядом продавцiв товарiв, скупщикiв бичачо╖ шкiри, овечого
смушку, просто пiд личиною блукаючих в пошуку шматка хлiба людей. I звiди
принесли, за всiма ознаками, достовiрнi. Не принесли лиш втiхи: каган,
виявля╓ться, знав, хто веде супроти нього легiони, де перебува╓, i тримав
турми напоготовi.
Уповання на несподiванку, отже, вiдпало. Мусить виходити в поле i
стинатися з аварами в полi. Де вигiднiш стати: перейшовши Саву пiд Сiрмi╓м
чи опертись на Сiнгидун i вдарити з боку Сiнгидуна? А як i там, i там?
"Прокляття! - вперше зворухнувся сумнiв i зродив щось схоже на каяття.
- Навiщо брав на себе цю виправу, коли не був нi на Савi, нi на Дуна╖?"
I в один, i в другий кiнець кидався, мiркуючи, а спинився на мислi, яка
не вiдвiдувала його досi та, здавалось, i не повинна була вiдвiдати:
оскiльки каган все одно зна╓, хто вийшов супроти нього i з якою силою, чом
не почати виправу з перотрактацiй?
Осiяпня це видалося Тивсрiю на диво звабним, i вiн не став вагатися:
зрихтував iз перших, що трапились пiд руку, сольство й послав його у
стольпе стiйбище аварiв.
Скiльки ждав Баяпово╖ одповiдi, стiльки й пе переставав сподiватися: а
раптом привiдця аварiв зважить всi "за" i "проти" та й пiде з Сiрмiя?
IIащо вiн йому? Анi Сiрмiя, янi лапгобардського IIорика пе обрав сво╖м
стольним городом, як став на Гепiдськiй землi наметовим стiйбищем, 'iак i
продовжу╓ стояти. Сольстио ж iiе з порожнiми руками пiшло. Так i сказав
слам сво╖м: "Обiцяйте кагановi: "Я, Тиверiй, докладу всiх зусиль розуму i
серця, а схилю iмператора до мислi жити з аварами в дружбi й платити ╖м
обiцяне - вiсiмдесят тисяч солiд щолiта, коли кагап вииеде з Сiрмiя турми
сво╖ й передасть його законним володарям - ромеям".
I вдень ходив - не переставав думати про це, i на сон одходив поночi -
знову думав. Вiрив у сподiване i ждав сподiваного. А дiждався небагато.
Каган сказав, вислухавши слiв: "Було б лiпше, коли б Тиверiй привiз
солiди, а пе слова про них. Сiрмiй можу звiльнити, одначе не ранiш, як
iмператор сплатить належне нам за всi цi лiта i видасть всiх, хто завинив
перед нами". I тим сказав усе: мирно Сiрмiя не передасть, Сiрмiй належить
брати силою.
Ну що ж, неминучого не минути. Лиша╓ться подумати, як виграти сiчу, та
й ставати з цим зарозумiлим обрипом нс' прю. Вiн все-таки Тиверiй, за ним
он якi звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине?
╥здив сам на Дунай, посилав роз'╖зд на Саву, прикидав, зважував, а
чогось твердого i певного виважити для себе ве мiг. Аж поки пе пiдступила
до серця злiсть i не змусила бути самим собою.
"Я все-таки ромей i Тиверiй, - похвалився. - Не може бути, аби по
перехитрив тебе, Баяне".
Знав вiд знiду╖iiв сво╖х: авари тож пе вiдсиджуються в стiйбищах, бiля
жон та комопсii, рискають по сей бiк Ду"аю, наглядають за ним. А коли так,
пiде на Сiрмiй, та й край. Тим упевнить кагана: його мета - таки Сiрмiй. I
вже тодi, як упевнить, лишить пiд Сiрмiем лише мечникiв та Дучпикiи, всiх
iнших кипо з Сiпгидуиа за Дупаii i пустить гуляти iю аварських стiибищах.
Так, щоб лише попiл лишався пiсля пих та плач i туга сiялись долами. Хай
тодi вiн, кагап, бiга╓ мислiю по древу та дошуку╓ться, до взяти 'гуршi,
аии i люд сiiiii захистити вiд uorniu та меча, i Сiрий зберегти за собою.
Л так, хай тодi дума╓ та знiма╓ термi╖ з-пiд Сiрмiя та кида╓ супроти
комопгiих ромсйських Легiонiв. Гляди, в тому поспiху та перестраху i
схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирiii i иовгрпя iмперi╖ Сiрмiй.
Усе робив, аби бачили Баяновi звiдуии: iде на Сiрмiii, i йде нсiсю
сво╓ю силою. А коли був уже пiд Сiрмiсм i обклав, перейшовши Саву, Сiрмiй,
залишив при coo i лише тих, що треба було залишити, iншим повелiв знятися
та╓мно, зробити видимiсть, нiби ╖х вiдкликано з-пiд Сiрмiя, а там десь
звернути до Сiнгидупа, на переправу через Дунай.
Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дуна╓м, плюндруючи аварськi
стiйбища. У кагана вистачило турм заступити ╖м путь. А вже як заступив та
впевнився, далi не пiдуть, покликав найкмiтливiшого з терханiв, Апсиха, й
сказав йому:
- Вiзьми якi хочеш i скiльки хочеш турм i скинь тих, що пiд Сiрмi╓м, у
Саву.
Апсих прикинув щось у думцi й затримав крицевий позирк очей сво╖х на
кагановi.
- Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вiрних тобi.
- Всього лиш?
- Решту вiзьму в хакан-бега.
- Бути по-тво╓му.
Апсих знав: каган вiрить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечнiше
дiло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так, не може бути i
вагань: вiн утвердить кагана в сiй вiрi. Ще раз i, може, назавжди.
Коли наближався до Сiрмiя й угледiв, небо замоложу╓ться, спинив
натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що треба! Дощ
зажене Тиверiйових во╖в до кри╖вок i дасть можливiсть об'явитися в ╖хньому
таборi зненацька. Отож i рiшенець не може бути iншим: пiд Сiрмi╓м
об'явиться поночi, тодi, як нiхто не видiтиме його, а складеться, як
мислить собi, поночi i вдарить на ромейський табiр.
Небо було прихильне до Апсиха. До само╖ ночi громадились i громадилися
там хмари, а вночi прогуркотiв грiм, закресали блискавицi i хлинув дощ. Не
дощ - справжнiсiнька злива.
Тиверiй певен був: пiд таку зливу запертi в Сiрмi╖ авари пе посмiють
зважитися на вилазку. Про те ж, що надiйде iнша сила i саме зараз опукою
впаде на його табiр, i помишляти не мiг. А вона впала, да так дужо i
навальне, що тiльки найбiльш завзятим та обачним i пощастило добiгти до
Сави та перепливти Саву.
Мусив кликати до себе тих, що пiшли за Дунай, i тим згубив ╖х мало не
наполовину. Авари настигли його когорти при Дупа╖ i нав'язали сiчу. А до
видано, аби тi, що бачили вже себе по другий бiк рiки, у повнiй безпецi,
спроможнi були протистояти супостатовi i протистояти достойно? Тi, що не
розгубилися i завзято стали боропити свою честь, полягли у сiчi, тi, що
переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якiсь сподiванки.
Коли добрався зрештою до Константинополя i став перед iмператором, так
i сказав йому:
- То диявол. Доки пе ма╓мо змоги кинути на нього все палатiйське
вiйсько, мусимо платити солiди та миритися якось. Iншого стриму йому нема╓
i чи буде колись, пiхто не вiда╓.
Iмператор метав блискавицi i найбiльше на нього, Тиверiя. Дорiкав за
те, що почав виправу з обмiну сольствами, що залишив там, при Дупа╖, он
скiльки во╖в, а не принiс нiчого, окрiм ганьби й безвиходi. А схолонув по
кiлькох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного
до аварiв шукати злагоди.
Довго пе було ╖х, слiв. Дехто побоювавсь уже: нiчого пе ви╖здять вони,
доведеться iпших рихтувати i в супротивний кiнець свiту - до персiв, а вже
як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звiдтам, силу та й кинуть
на аварiв. Одначе сли повернулися, i повернулись неабияк збадьоренi: вони
таки обламали роги тiй сатанi в лику людському. Чули таке: зажадав, аби
iмперiя сплатила йому солiди за всi минулi лiта, вiд того самого часу, як
помер i перестав платити передбаченi угодою солiди iмператор Юстинiан.
Казали йому: "Ти не послуговувався вiдтодi iмперi╖, за що вона ма╓ платити
тобi солiди? Невже й за те, що громив соузних iз нею гепiдiв, посiв ╖╖
город i фортецю Сiрмiй?" Слухати не хотiв: або - або. Аж поки не вдалися
до хитростi та не перехитрили дияволом посланого на ╖хпi голови авара:
здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя i мав вiдвiдати
кагана, й сунули йому до рук чималу купу солiд, аби тiльки запевнив Баяна:
роме╖ замирюються з персами, двадцятилiтнiй вiйнi настав кiнець. По тому
Баян зговiрливiший став i зламався врештi-решт: "Хай буде по-вашому, -
сказав, - за минулi лiта не треба платити, а за се i наступнi платiть, як
i платили: по вiсiмдесят тисяч солiд". Довелося погодитись i взяти з нього
роту: поверне Сiрмiй i етапе на Дуна╖ яко страж iнтересiв iмператора i
його iмперi╖.
- Присягався по-сво╓му, - хвалилися, - на мечi, присягався й на бiблi╖.
- Ото й бiда, - насторожився iмператор.
- Чому так?
- А тому, що лжа то ╓. Що варваровi бiблiя i яка у нього пови╖шiсть
перед бiблi╓ю?
- Ми iнакше гадали: що нам ного присяга, важливо, iи,о побачимо за всю.
- I що побачили?
- IТа диво щирий був, надто коли присягав по-сво╓му. Iiiдi╖iс меча u
вирiк, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю, то хай
цей меч мене поб'╓ i весь люд мiй витне до ноги, хай Небо впаде на пас, i
лiсп, i гори, рiка Сав хай вийде з берегiв i поглине нас у хвилях сво╖х".
Iмператор нiчого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, i вже тодi,
як надумався, повелiв:
- Готуйте йому дiло. Хай не гада╓ собi, що братиме солiди задаром.
XXIII
Дiло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На
чотирнадцятому роцi свого перебування на престолi вiн запемiг, i так дуже,
що визнав за потрiбне вiдмовитися вiд сонцесяйно╖ коропи на користь царицi
Софi╖ i Тиверiя Константина - того самого, що ганебно втiк вiд аварiв
з-пiд Сiрмiя. Посiвши трон iмператора в Августiонi i розглянувшись на
тронi, Тиверiй не забарився згадати пiдписаний з аварами ряд, а згадавши,
став опоряджувати до кагана слiв:
- Вiзьмете з нього присягу, - сказав сво╖м нарочитим, - на вiрнiсть
новому iмператоровi. Аби вона була надiйною, заново укладете з ним ряд -
точнiсiнько такий, який укладав вiн з Юстином Другим.
- Буде зроблено, достойний.
- А вже як вiзьмете присягу, нагада╓те йому, що тiльки калiки-перехожi
живляться дармовим хлiбом. Коли вже взяв на себе повиннiсть бути нашим
найманцем, хай вiдшука╓ нагоду i вдарить на склавипiв. Тi варвари геть
знахабнiли. ╢ вiрнi звiди: зiтову готують вторгнення у нашi землi. Каган
ма╓ упередити iiого сво╖м вторгненням у землi склавипiв.
Хтось iз сенаторiв зважився зауважити:
- Цей мудрий твiй рiшенець, василевсо, достойний пайлильпiшо╖ упаги i
найщирiпiих старань. Склавппiв, подейкують, збира╓ться велика сила, до ста
тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навiть за
Довгою стiною. Чи не заохотити тих наших соузникiв ще однi╓ю посулою?
- А саме?
- Сплатiм чи пообiцяймо сплатити субсидi╖, коли пiдуть у Склавипiю,за
рiк наперед.
- Нi, цього не слiд робити. Хiба не бачите, авари й без того
розперiзуються, i розперiзуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокiiiного
iмператора, чув я, було сольство вiд турецького падишаха Турксапфа.
- А так, було.
- I що привело його до пас?
- Турки висловлювали сво╓ крайн╓ невдоволення з того, що iмперiя
прихистила в себе аварiв, ╖хнiх конюхiв, котрi будучи пiдкоренi падишахом,
втекли вiд повинностей, покладених на них волею звитяжцiв. А ще
похвалялися: коли iмперiя не витурить ╖х за обводи сво╓╖ землi, вiн,
Турксанф, дiстане ╖х i при Дуна╖. Так i сказав: "Авари не птахи, щоб,
ширяючи в аерi, уникнути турецьких мечiв; вони й не риби, щоб пiрнути i
щезнути в морськiй безоднi. Вони по землi ходять. Тiльки-но розправлюсь з
ефталiтами, доберусь i до аварiв",
- Ось цю речпицю його й переповiсте слово в слово Баяну. А ще таке
скажете: "Iмперiя залишиться вiрною соузницькiй угодi, коли соуз наш
справдi буде мiцний". Бiльше нiчого не кажiть, все iнше сам ма╓ зрозумiти.
Вiн i зрозумiв, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали
про склавинiв - хто вiда╓. В усякiм разi, не довго раздумував, як бути.
Покликав слiв, очолюваних уже Таргiтом, i сказав склавинам устами пiдданих
сво╖х:
"Скорiться нам по добрiй волi i платiть данину. Якщо ж ослуха╓тесь,
прийдемо i вiзьмемо силою набагато бiльше".
У склавипiв, що сидiли на нижньому Дуна╖, старшим серед князiв був тодi
Лаврит, муж в лiтах уже, а проте й вiн розсмiявся, вислухавши аварiв.
- Ваш каган не повiдав часом, з яко╖ ж се речi?
- Казали вже: з то╖, що ма╓мо силу, котра примусить платити.
Лаврит спохмурнiв i рвiйно звiвся.
- Скажiть сво╓му привiдцi, - наважився виповiсти те, що виповiли аварам
свого часу аiiти, - скажiть йому, пай розглянеться лiпше та побачить, чи
народилася i чи зiгрiва╓ться сонячним промiнням людина, котра пiдкорила б
собi нашу силу. Не хтось папiим, ми звикли володiти чужим. В цьому певнi,
доки на свiтi ╓ боролитца i ╓ мечi. А тепер iдiть нрiч, ми не бажа╓мо
говорити з такими.
I знову сли падали Баяновi в ноги й кликали до помсти за образу iменi i
честi, одначе Баян не пiдняв того лiта сво╖ турми i це попiв iiа склаииши.
Хлiуриися, слухаючi╖ слiв, цiпив, лютуючи, зуби, а проте не звiвся i пе
показав мечом у той бiк, де склавини. На щось сподiвався ще, чогось ждав.
I дiждався: наступного передлiття слов'яни зiбрали ополчення й повели
через Дунаii, у аемлi Вiзантiйсько╖ iмперi╖. Повели таку тьму i наробили у
Фракi╖, а потiм i в Грецькiй землi такого переполоху, що iмператор
змушений був кидати супроти них усе, що мiг кинути, не забув i про
соузницькi обов'язки найнятих на це дiло аварiв.
"Iмперiя ось уже скiльки лiт пiдряд, - нагадував Баяновi через
нарочитих сво╖х, - справно платить тобi, кагане, i тво╖м родам допомiжнi
солiди. Взамiн же пе мала досi нiчого. Нинi настав час для тво╖х турм, для
всiх родiв i во╖в аварських показати, на що вони спроможнi i наскiльки
вiрнi обiтницi сво╖й. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долiв та пiдгiр'я, що
при Дуна╖, вторгнулися в нашi землi стотисячною раттю, сплюндрували,
чинячи побори, Фракiю, дiсталися вже й до грецьких полiсiв. Повелiва╓мо:
кинути - i негайно - всi сво╖ турми на слов'ян i порятувати вiд видимо╖
згуби громадян наших у префектурi Схiд. Склавини не сподiваються удару в
спину, для них мечi сородичiв тво╖х стануть божою карою за безбожнi ╖хнi
дiла".
Баян спiвчував людовi ромейському i гаряче обiцяв нарочитим: пiде на
склавинiв i покара╓ склавинiв. Не казав тiльки, що завчасу вже, не
знiмаючи меча, почува╓ себе увiнчаним лаврами звитяжцем. Бо таки певен:
лiпшо╖ нагоди поквитатися i з ромеями, i з склавинами сподiватись годi. За
сим разом не кривитиме навiть душею. Iмператор повелiва╓, аби прийшов у
його землю i поквитався з склавипами, склавини напросилися сво╓ю
зухвалiстю на достойний ╥хньо╖ зухвалостi сквит. Небом заприсягтися може:
лiпшого не вигада╓ш. I погуля╓ вдоволь, i здобич матиме таку, яко╖ нiколи
ще не мав. Земля Склавинська нiким - i доволi давно - не була плюндрована,
прийде й забере там усе, що ╓ нинi незахищене, i в Фракiю, наперерiз
склавинам, що повертаються з нахапаним, пiде, не прогада╓. Одне,
iмператоровi догодить, друге, склавинам пустить крiвцю, аби не почували
себе так високо, трет╓, себе не зобидить - забере все, що можна забрати в
безпечних на зворотнiй путi звитяжцiв.
Рада була коротшою з усiх коротких. - Ти, Ателю, бери тридцять турм i
йди у Фракiйську землю. Ти, Апсиху, пiдеш до склавинiв, що на нижнiм
Дуна╖, по пiдгiр'ю. Теж пiзигопi тридцять турм. З усiма iншими,
покликаними боронити супокiй родiв, залишусь я.
Апсих, як завжди, сприйняв повелiння Ясноликого супокiйии. Сказав пiти,
то й пiде, що робити в тiй землi, коли прийде, теж зна╓. А Атель дивився
на кагана i благальне, i нерозумiюче, i перепуджено водночас.
- Достойний! ╖х же сто тисяч, склавинiв. Що я вдiю з ними з сво╖ми
тридцятьма?
- Гада╓ш, вони будуть при купi?
- Так не гадаю, i все ж...
- Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього i
тридцяти турм вистачить. До речi, - застерiг, помовчавши, - полон не
витинай, прав у нашi володiння, якусь частину передай ромеям, хай
iмператор бачить i зна╓: ми вiрнi його повелiнню. Усе ж, що вiзьмеш у
склавинiв яко трофей, - комоней, худобу, паволоку, золото - супроводжуй
пiд надiйною охороною в мо╓ стiйбище. Сам у роме╖в нiчого не бери, крiм
яств для во╖в i фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде й того, що
вiзьмуть у них склавини. Похiд трубiть сьогоднi ж.
Ще помовчав, роздумуючи а чи сподiваючись почути чийсь голос, i вже
потiм сказав:
- Жду вас звитяжцями, содруги мо╖, i кличу Небо в помiч вам.
XXIV
Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути бiльше нарiкань на Ясноликого,
анiж в Ателя. Бо не розжирiлому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й
спритному терхановi, слiд було б iти в Фракiю й чинити там те, що велено
чинити Ателевi. Ба, не удосто╖вся тако╖ честi, в iнший кiнець ма╓ йти й
гуляти по-iншому. Ну, та обiйдеться. То тiльки спершу ворухнувся було
черв'як жалю чи прикростi. Апсих тому й ходить у Баянових обранцях, що
багато чим, коли не всiм, схожий на Баяна. Одне, зна╓: оскiльки Ясноликий
велить дiяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тiй першiй митi
мислями i впевнився: там теж буде що i буде в кого брати. Склавини он як
часто гостюють у роме╖в, е там i комонi, i тучнi стада худоби, ╓ й
паволока, солiди по закамарках. А вiн умi╓ витрушувати iз смертних
зiзнання, вiд нього не приховають анiяких скарбiв.
Як тiльки Апсих перейшов Тису й угледiв перед собою першi склавипськi
поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи, завалували пси,
ревла кинута напризволяще чи пiдiбрана вже чужинцями й гнана силомiць
худоба. Волали про иомiч i люди, надто тi з них, що спiймались на аркан i
не могли втямити з несподiванки, що то за страхiття, звiдки воно впало на
╖хнi голови.
Та ба, що далi проникав Баянiв улюбленець у землю ╖хню, то вiдчутнiше
остуджувалося серце: йому нiхто не ставав на путi з мечем чи сулицею,
одначе й по оседках склавинських не було вже анi самих склавинiв, анi
╖хнiх скарбiв. Ховалися по плавнях, втiкали до лiсу, а може, й у гори. Тi,
що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його во╖, де не
шукали, вiдшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (i отарами, i
поодинцi), з склавинiв же хiба що старе луб'я, тi, хто не годен був
утiкати чи не мав до того охоти.
- Де люд ваш? - питались ошкiрено.
- Утiк, молодче.
- Куди?
- Звiдки менi знати? Сiли, хто мiг сiсти, на комоней та й подалися, а
куди, спитай у вiтру, може, вiн зна╓.
Що вiзьмеш з такого? Спершу гнiвались i били до смертi нагаями, далi й
гнiватись уже не могли. ╢дине, що лишалося, - сподiватися: так довго
тривати не може, десь та настигнуть втiкачiв. А настигали лише стада
корiв, отари овець, - те, що не могло прискорити ходу i йти купно з
комопними склавинами.
- Негайно перетнiть ╖м путi, - повелiв терханам. - Видiлiть сотнi
вииiдпикiв на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих гiр i
вiдрiжуть вiд них усiх склави╖╖iв, iцо по встигли сховатися в горах.
Терхашi угледiли в тiм неабияку мудрiсть свого привiдцi i поспiшили
зробити iiого повелiння дiлом.
- Будьте обачнi, - казали сотенним. - Скачiть бистро, одначе так, щоб
менше вас видiли. Хай це буде для склавинiв несподiванкою, коли зблизяться
з горами. Ваша мета - посiяти страх i примусити склавинiв полишити все, що
ведуть i несуть iз собою.
Та ба, несподiванка упала на голови обрiв. Тi, що повернулися
перегодом, повiдали: ви'iти вопи вийшли до гiр i путi склавипам, що
гiраиилися туди, перекрили, та ненадовго. lie лише вони, авари, були
обачнi й правилися спритно, склавипп теж не дрiмали. Вистежили ╖х, влучили
зручну пагоду - тодi, як перепочивали, дожидаючись втiкачiв, та й накрили
сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичiю. Jhiiuc ткм, що прибули оце
сказати про бiду, й пощастило вислизнути з обiймiв видимо╖ смертi.
Апсих лютував: це його, доблесного i паiiкмiтливiшого з усiх кмiтливих,
обвели довкола пальця? Коли ж пiдiйшов до гiр та впевнився: нiяких
заслонiв нема╓ там, i зовсiм занепав духом. Як же бути далi? У горах вiн i
поготiв не вiдшука╓ втiкачiв. А його турми вiдшукають i, чого доброго,
перерiжуть одну по однiй. В усякiм разi, з гiр вiн товару склавипського не
прижене i скарбiв теж не винесе. Лиша╓ться одне: стати табором i рискати
сiрим вовком по долинi, вишукувати тих, що поховалися. Не всi ж вони
встигли вiдiйти у гори. Заприсягайся може, не всi.
Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже перша зустрiч iз склавинами не
вимагала великих потуг, а принесла бiльше, нiж можна було сподiватися.
Турми налетiли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, i в
змиг ока затопили ╖х сво╓ю силою. Коли ж стих ╖хпiй галас i вгомонилась
круговерть, що ╖╖ iменують сiчею, Атель i всi, хто був з Ателем, не
втримались, аби не пiднести очi до Неба i не воздати належне Небу: тi, що
були нещодавно володарями скарбiв i лежали тепер поверженi, лишили на
фракiйських долах обоз у кiлька сот начинених добром i старанно прикритих
веретами возiв, табуни об'╖жджених комоней, череди корiв i отари овець,
що, либонь, не пiдлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський - той, що
його взяли на меч i сулицю в сiчах, i той, що нахапали по городах i
селищах.
- Авари! - волали найбiльш розчуленi. - Небо з нами! Небо за нас!
"А так, - гадав собi, чуючи тi волання, хакан-бег Атель. - Воно вiдтодi
з нами, вiдколи послало нам ясноликого i дальцозорого привiдцю - Баяна".
Лiчити те, що взяли ратною силою в склавинiв, не було потреби. Була
потреба приберегти його, аби не розхапали жадаючi поживитися першою
поживою турми.
- З склавинiв лишився хтось живий?
- Анi одного, привiдцю.
- Знайдiть такого, котрий зна╓, що лежить на возах, серед звiльнених
роме╖в.
Його недовго шукали - сам назвався. I з речницеюроз'ясненням не
забаривсь.
- Це паволока iз гiнеке╖ города нашого, - ходив мiж возiв i показував.
- Це те, що нахапали татi по людських оселях. А цс вина з погребiв епарха,
:з припасiв монастирських, цс яства всякi, а це ось золото з церков,
солiди з скiтницi, дорогоцiнностi людськi.
У всякого привiдцi ╓ сво╖, найбiльш надiйнi люди, а п стратига, епарха
- когорти, туршi. Булп вопи i в Ателя.
- Сумбате! - покликав першого з них. - Бери все це пiд свою надiйну
руку. Те, що наложить воям, я вiддам зараз воям. Все iпше ти i твоя турма
ма╓ доправити цiлим i неушкодженим у стольне наше стiйбище ii передати
кагановi.
- Достойний! - переполохався i став благати терхап. - Бо╖ мо╖, як нiчи╖
iншi, прагнуть сiчi. ╖м погуляти хочеться. Нехай хтось iнший вiзьме на
себе цю повиннiсть.
- Роби, що велено! - спохмурнiв Атель i, ви╖хавши перед турми, скинув
iз себе ту похмурiсть. - Во╖ни! - закли-J кав до уваги i послуху. - В
щойно отриманiй над супостатом звитязi ви явили себе достойними родiв
сво╖х i тим ще раз ствердили: супроти нас, аварiв, нiхто не спроможний
вистояти. Сила паиiа нездоланна, ми непереможнi!
Крики видимого вдоволення котилися хвилями вiд турми до турми i
спонукали хакан-бега до похвальби. Та вiн розумiв: не литпо заряди не╖
виигiюв перед лани комонникiв.
- Гляньте, - повiв рукою в той бiк, де стояли вози, юрмився полон, -
те, що добувалося потом i кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока
стало наглим. А чому так? - запитав i не ждав пояснень. - Бо мiцно
трима╓мо бронь у руках, бо веде пас привiдця, котрий бачить далеко i дбав,
аби звитяги нашi здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти
осторонь i дивитися, як спустошу╓ться склавипами Ромейська земля. Ма╓мо
повиннiсть перед ромеями i ма╓мо повелiння вiд роме╖в. Та знайте й iнше:
iмператор повелiвав нам вийти на боролища i потяти склавинiв на боролищах.
Каган скорився його повелiнню, проте не став чинити слiпо. Вiн тим i
славен у родах налвих, що ма╓ свою мудрiсть i живе сво╓ю мудрiстю. "Йдiть,
- сказав, - супроти склавинiв, одначе шукайте ╖х, стинайтеся з ними там,
де нема╓ вже боролищ, зате тiсно Л, полону склавинському по сiчi. Тим ви й
примусите ╖х стенутися, а затим i пiти восвоясi".
Мiж аварiв вiддавна узвича╓но так: хакан-бег не хова╓ вiд во╖в сво╖х
пота╓мних намiрiв, рано чи пiзно виходить перед пих i каже. Тож i зараз
ждали ╖х, досi невiдомих ╖м намiрiв привiдцi. А почули зовсiм iнше.
- Даю добу, - мовив по нетривалiм мовчаннi Атель, - на весело дозвiлля
i на перепочинок. Вина та яства, що ╓ у вiдбитому в склавинiв обозi i що
можуть бути спожитi за добу, - вашi. Берiть i споживайте, веселiться по
стомнiй путi i ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на
волю i розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Вiн, самi вiда╓те, найлiпше
прибереже полон, як i скарби, що ╓ в обозi, i по-отньому подiлить мiж
нами, коли повернемося з походу.
I знову турми голосно виголошували славу - i кагановi, i хакан-бегу, а
розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим - анi вином, анi
яствами, зпав-бо: те, що вiзьмуть з обозу, може, й позначиться на обозi,
на стирлованiй тварi ж - анiскiльки. Беруть он та й беруть молодих бикiв,
смажать та й смажать, оббiлованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось?
Стане його, добутого, i на цих, що питимуть та ╖стимуть сьогоднi, стане й
на тих, що обдiлятиме каган. Та й чому мав би обмежувати во╖в, коли все,
що добуто, належить передусiм воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це
не востанн╓, далi те саме буде. Коли не лiпше ще. А так, доки дiйде до
привiдцiв склавинських, що набуток ╖хнiй потрапля╓ до чужих рук, доки тi
стямляться та увiрують: то - не вигадка страхопудiв, то - правда, турми
його не одну звитягу вiдсвяткують i пе один полон дiлитимуть ось так, як
нинi: нам - наше, каганове - кагановi. Тож i не скупиться хакан-бег, п'╓ з
усiма i возда╓ хвалу Небу за щедру винагороду по звитязi теж з усiма. Зате
коли напились, та на╖лися, та вклались на спочинок, не пiшов до намету i
не залiг, як всi iншi, в наметi, покликав терхапiв, що стояли з сво╖ми
турмами на сторожi, нi повелiв.
- Дайте лад всьому, що лишилося, i полiчiть, що лишилось.
Тi вибалушили очi.
- Нiби це можливо?
- Усе можливо. Вiзьмiть у свiдки торхана Сумоата i лiчiть. Вiн ма╓
доправити полон кагану й звiтувати за все, що доруча╓мо йому, перед
каганом.
- Повелення привiдцi - повелiння Неба, та як полiчити всо цо?
- А як, - догадався один, коли торхапи залишились самi, без Ателя, -
полiчимо лиш те, що на возах, все iнше можна й на око прикинути.
- Вам - аби легше та прудкiш, - не пристав на ту ряду Сумбат, - а менi
як потiм бути? Чули, що казав хакан-бег? Вiдповiдаю головою.
- А ми тебе не зобидимо, - заспоко╖ли його тi, кому доручено лiчбу.
На тому й стали. Коли прийшли та доповiли хакан-беговi, скiльки чого
мають, той не взяв пiд сумнiв ╖хню доволi бистру лiчбу. Одним поцiкавився,
звертаючись до Сумбата:
- Ти все це бачив i згоден? Так, привiдцю. Тодi пiднiмай свою турму,
забирай полон, обоз - i в Сумбат видивився на нього.
- Чи це можливо, достойний? Турма пида нарiвнi з усiма, спить
мертвецьким сном.
- Дарма, в путi протверезиться. Полон ма╓ вiдiйти до то, як всi iншi
прокинуться й згадають, що в обозi.
Очi терхановi округлились, i вид, постава не забарилися казати: "Великi
iстини вiдвiдують розум тiльки великих. яухаю i повинуюсь".
I Атель тому й посiв найвищу сходинку в каганатi (крiм кагана,
звичайно), що був витязем серед витязiв, мав тверду руку, та мав i
кмiтливий розум, зiрке на такi, як ця, iродi╖ око. Це вiн так спритно
упорався з утигурами i кутдягурами, це дякуючи йому авари не були
цiлковито по Громленi антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував
кiлькома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом
зайшов антам за спину й заходився гроiмити там не налаштоване до сiчi
ополчення. Виверт той Гiпоiяв серед антiв тлум, а тлум покликав назад тих,
що - рiщували долю всi╓╖ сiчi, i сплутав антам так добре роз угавленi на
аварiв сiтi, по сутi порятував i тi турми, що якими пожертвував. Хто-хто,
а хакан-бег вiда╓: високо I.ргавить Баян Апсиха, i все ж не його - Ателя
послав у Фракiю, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинiв, не
багато й не мало - сто тисяч. Коли обливати громити роме╖в та обернуть
комоней супроти аварiв, Пiцо встромили вже ╖м нiж у спину, не хтось iнший,
тiльки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уi Певнiсть усiм
дода╓ твердi, а твердь множить сподiванни-. Тон; i Атель пе мiг не
сподiватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а вiдтак
примножиться й возневення помiж достойних. Одне муляло по тому, як одiслав
- он: чому вiн засумнiвався в останню мить i зажадав вiд Сумбага та його
тсрхашв присяги на вiрпiсть обов'язку? Хiба вони не давали ╖╖ перед
походом?
Все спить у його таборi, поборене хмелем, вiдчуттям ситого вдоволення.
Не спиться лиш хакан-беговi. I розлiгся привiльне в наметi, i повiки давно
склепив, думки непроханi гонить, а прогнати не може: поста╓ перед очима
Сумбат, терхани, напiвсонна турма, ледь приведена зусиллям терханiв до
тями, ба присяга навiть вчува╓ться крiзь папiвсоп, напiвдрiмоту: "Я,
терхан Сумбат, а купно зi мною i во╖ мо╖ оголю╓мо мечi i заприсяга╓мось на
мечах: доки б'╓ться в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану
родами бронь, стоятимемо на сторожi полону ратного, що е тепер здобутком
усiх, i як би там не було - хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на
нас, доправимо здобуте в сiчi цiлим i неушкодженим. Коли ж я чи хтось iа
во╖в мо╖х порушить цю роту i не обсто╖ть добуте вiд посягань супостата чи
сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..."
"Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй на таке -
провинитися? Вiн, Атель, запiдозрю╓, що провина можлива, i тому змусив
Сумбата дати перед усiма роту чи це бiльше, нiж пiдозра - знамення чогось
грядущого вже i вельми пагубного?..
Чи мiг знати тодi, що тривога, як i сумнiви, не випадковi, що
знеславлення його iменi в очах Ясноликого започаткувалося вже, i
започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великi надi╖
покладав на свого улюбленця - Апсиха. Коли прийшли вiд нього люди i впали
до нiг, а впавши, сказали: "Вийди, великий i мудрий, та глянь, який полон
iде з Склавинi╖", - схопився, подейкують, по-молодечому спритно i так само
спритно опинився в сiдлi. Недовго гнав огира - полон був уже на пiдходi до
стiйбища. Зате сидiв у сiдлi i оглядав тлумисько з корiв та овець вiд то╖
митi, коли вперше угледiв його, до то╖, коли вичерпало себе й лишило по
собi лиш стовп ╖дко╖ пилюки.
- Терхан Апсих велiв переказати тобi, Ясноликий, - знову постав перед
Баяном той, кому велено було доправити полов, - що склавини повершенi.
Нашi во╖ пройшли вiд Дунаю до Карпат...
- I це все, що взяли у Склавинi╖? - обернувся до Апсихового посланця
каган. - А де комонi, скарби, хлiб зрештою? Де люд склавинський?
Йому спiшили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, i казали, як
склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, i
втiкають у плавнi, дебрi лiсовi, а дебрями - у гори. Одначе вони, Апсиховi
во╖ i терхани, певнi, далеко не втечуть - рано чи пiзно будуть настигнутi.
Отодi й поставлять ╖х, як i скарби ╖хнi, перрд очi свого повелителя.
- Скажiть Апсиховi, - не втiшався обiцянками яснодикий.- Я н╓доволений
ним.
Чи мiг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсиховi подвиги в
Склавшiй? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привiдцю.
- Склавинiя взялася вогнем. Вогнива тi видно, либонь, до самого
Константинополя, а то теж не останн╓ дiло.
- Однак i не перше, - побагровiв Баян i, приостроживши огира, спершу
здибив його несподiвано круто, затим розвернув i погнав до стiйбища.
Багато днiв нiкого не допускав до себе. Вночi навiдував жон,
вiдлежувався та вiдсипався в них, вдень сiдав на своjo Вороного й правився
в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечi, що за Дуна╓м.
Далебi, ждав добрих вiстей iз Фракi╖, а може, побоювався пiд враженням
Апсихових невдач i за тих, що послав до Фракi╖. Побоювався i мордував
себе, дошукувався, що ма╓ вдiяти, аби не поганьбити iм'я сво╓, роди сво╖.
I день, i другий, i третiй отак. А на четвертий челядники розшукали
його в стiйбищi i зважились потурбувати там, де не велено турбувати.
- Не гнiвайсь, Ясноликий, - сказали, - ма╓мо втiшяi вiстi: тi, що пiшли
з Ателем, погромили склавинiв, шлють тобi перший i, сподiваються, не
останнiй полон.
- Де вiн?
- На путi до стiйбища, достойний.
- Хто доправив?
- Терхан Сумбат. - Кличте до мене. - Вiн далеко звiдси, з обозом. Про
полон прийшли й сказали його нарочитi.
За цим разом не ви╖здив далеко за стiйбище. Вихопився ва поданого йому
огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало й прибувало на луки при
стiйбищi. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало мiсця на луках,
а череди корiв, отари овець гнали та й гнали мимо наметiв у поле, що
лежало по другий бiк стiйбища, каган немовби прояснiв на виду i очi палали
не тим, що звикли бачити, вогнем. Пiзнiше, як над'╖хали врештi-решт хури
iз скарбами, а купно з хурами - й тi, що супроводжували .скарби, коли
стали перед ним та доповiли, яка сiча була у Фракi╖ з сплавинами, який
полон дiстався турмам аварським ио сiчi, - Баян i зовсiм ожвавився,
сказав, що ма╓ бажання иро╖хатись понад хурами й заглянути в хури. Був
вдоволений, споглядаючи дбайливо прикритi вiд негоди паволоки та ╓дваби,
вина монастирськi. Коли ж дiйшло ; до золота з церков, солiд iз скiтниць,
а надто до дорогоцiнностей людських, запiдозрив щось i виважив терхана, що
був такий догiдливий, не обiцяючим прихильностi зором.
- Яким було повелiння хакан-бега?
- Доставити усе цiлим i неушкодженим.
- I ти доставив?
- А то ж як. Ночi не спав, достойний, вдень не дозволяв собi
розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як i навсiбiч слав,
сотнi i вимагав вiд сотенних, аби були пильнi, вчасно виявили i вчасно
попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усiм нам
належний.
- То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопiв i примiтне
вибiлився на виду.
- Достойний, - спромiгся врештi на слово. - Мо╓ сумлiння не дозволя╓
менi чути таке.
- Що, неправду кажу? Хто, крiм тебе, був в одвiтi аа скарб?
Терхан назвав сотенного, кiлькох во╖в.
- Постав ╖х перед мене.
Вони були не десь там - поруч, тож i постати не забарилися.
- Обшукати, - повелiв вiрним, якi завжди i скрiзь супроводжували його.
Тi одразу w взялися за дiло. Накинулись по три на одного, вивертали
кишенi, обмацували калансуви, примушували роззутись i показати чадиги.
Знайшли у трьох, i знайшли не абищицi - зашите в одяг чи калансуву
дорогоцiнне камiння.
- В iнших теж повинно бути, - не вдовольнився каган, - шукайте далi. У
сiдлах, у гривах кiнських, ба навiть у хвостах шукайте, вони не поодинцi
брали - гуртом, тож i дiлили на гурт.
Вiн нiколи не помилявся, ╖хнiй мудрий i всевидющий каган, не помилився
й за цим разом. Сотенний надiйно й зовнi таки непомiтно приховав брош iз
дорогоцiнним камiнням у кiнськiм хвостi, персня з каменем-рубiном - у
гривi, iншi поклалися на те, що нiхто не стане нишпорити, а тим паче
пороти й шукати ╖хнi цiнностi в сiдлi чи попонi.
- Вилаштуй турму свою, - повелiв каган геть приголомшеному тим, що
дi╓ться, Сумбатовi. - I постав перед нею цих татей. А ви, - обернувся до
охорони, - кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний.
Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож i люд не забарився
об'явитися. Турма ж як стала, так i стояла онiмiло. Во╖ бачили-бо i знали,
в чому звинувачують тик, що ╖х вивели наперед без мечiв та лукiв, без
окраси у вбраннi всякого - калансуви. А коли знали, чим могли вiдповiсти
на старання кагановi, окрiм мовчазного перепудження? Далебi, немало було
таких, як тi, що ╖х мають судити. Чи не затим iшли в похiд, щоб придбати
щось? Чим доведуть тепер, що придбали у роме╖в, а не поцупили з обозу?
- Во╖ мо╖! - почули нараз i стали ще нiмотнiшi, анiж досi. - Я посилав
вас на велике, благословенне Небом дiло - помститися склавинам за ту
ганьбу, що вони дозволили собi, не скоряючись нам i тим порочачи iм'я
наше, а разом з тим стати в помiч iмператоровi, котрий платить нам за не╖
солiдами i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими чесно
виконали свою повиннiсть: у першiй же сiчi завдали супостатовi нашому
вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх
аварiв. Хвалю за те i воздаю вам дань╖ - Каган вклонився, а вже по тому
сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут i осмути
серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники, татi ненаситнi, котрi
забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм. Забули
й посягнули на ваше, во╖, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, - людове.
Хочете бачити ╖х? Глядiть! - показав нага╓м. - Хочете знати, яко╖ ганьби
доскочили i яким брудом обкаляли нас iз вами? Аби знали i впевнилися,
покажу.
Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули,
що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед турму -
комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали вони вiд
сво╖х побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi.
Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками i
мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення.
- Яка кара ма╓ бути таким?
- Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть!
- Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було доста, аби вiрпi
налетiли буряно й зашторгнули ви╖ приречених арканами, з свистом i гиками
потягли ╖х у поле.
Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i вимагали смертi,
вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд
кагана.
Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою.
- Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате?
Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як
стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним.
А Баян ждав.
- Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не мiг угледiти
за всiма i всiм.
- Не мiг чи не хотiв?
- Не мiг, достойний.
- А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi?
- Яку визначив усiм.
- Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв тим, що покликанi
були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших.
Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте змушенi були
доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали.
- Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали i знову
доповiли те саме. Баяна розбирала лють.
- Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата.
- Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, - i ходжу,
мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган мусив би знати i не
ганьбити мого iменi, тим паче перед людом!
Обурення було аж надто вже щирим i переконливим. Такого, зда╓ться,
нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдi╓, коли татьби за
Сумбатом не встановлено.
- Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту ганьбу на себе.
Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот. I все ж хай буде це
потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет i покажи вiрним
усе, що б на тобi i при тобi.
Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайникiв
якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова.
Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову.
- Засолiть цю нерозумну башку, - повелiв вiрним, - й одiшлiть
хакан-беговi. Хай бачить i вiда╓, якими вiрними ╓ йому його найдовiренiшi.
XXV
Вiдтодi, як сини подалися купно з старiйшинами на всеантсько вiче,
князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури, дратувало iржання
комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навiть метушня челядi
змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт.
- Воеводу Стодорка до мене, - повелiв, i коли Стодорко переступив
невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводiв землi
Тиверсько╖.
- Анiчого. - Стодорко не мiг не примiтити: князь вельми подався за
останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. - Нашi
не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо.
- Ну, а з-за Карпат що чувати?
- Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували
весi та гради склавинськi, що мiж Дуна╓м i горами, спалили все, що
пiддалось вогню, й вертають восвоясi.
- Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з
землi склавинiв чи лиш вiдходять?
- По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з роме╖в
верта╓ рать скдавинська, розгулюють по Склавинi╖ лиш тi iз турм, що не
вдовольнили себе грабунками.
- А рать склавинська таки верта╓ з роме╖в?
- Таки верта╓.
- Обри сво╓ зробили, виходить: примусили Ардагаста вiдмовитись вiд
найважливiшого в його походi на роме╖в - взяти багату й мiцну, гейби
горiх, Фессалонiку.
- Вона йому так потрiбна була?
- Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка склавинською - i всi
лавини стали б твердою ногою у Фракi╖ та Iллiрику. То другий
Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на не╖ передусiм i цiлився. А
верта╓, бач.
I все через обрiв. Удар в спину завжди найболючiший. Я чо покликав
тебе, - заговорив по роздумi. - Марудно менi щось у стольнiм городi,
иодамсн цими днями до Соколино╖ Вежi. Бери собi в помiч Добролика та й
лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами.
- Слухаю, князю.
- Ще одне: будеш тут iз синами - Доброликом чи Радимом, коли
повернеться, навчай ╥х дiлу княжому. Я ╖ду надовго, либонь, на все лiто.
- Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим.
Коли обертався та виходив iз терема, Волот не мiг не завважити, як
постарiв за останнi лiта його во╓вода.
"Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а во╓вода мав
бути стооким i при повнiй силi. Та не випада╓ якось вести про се рiч. Он
скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати такому:
"Ти не потрiбен бiльше"? Най буде, як ╓. Принаймнi доки сам не
попроситься".
Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як ма╓
тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою нагледiв жону i повелiв ╖й
збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь.
- А як же всi iншi?
- Всi iншi в ратi, хiба не вiда╓ш? Дядьки наглядають за ними.
- Додому ж теж навiдуватимуться.
- Добролик лиша╓ться тут, вiн i дасть ╖м раду. А матимуть вiльний день,
до Соколино╖ Вежi пришле. Чи се так далеко?
Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй Вежi,
воспряне духом, почу╓ себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися -
збиратиметься, скаже по╖хали вже - по╖де. Тим паче, що самiй ╖й Соколина
Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там вона зустрiла по мандрах у землi
ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним.
- Може, з нами, на возi по╖деш? - питалася та заглядала у вiчi, як
тiльки вмiла заглядати.
- Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за ласку ласкою. - Доки
стою на ногах, доти й у сiдлi ╖здитиму.
А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв засiдлати тиху
та сумирну кобилицю.
В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй
Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз Остромирим подвiр'ям, оглядав, та
показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по
вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: сво╓╖.
- А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина.
Нi, не посмiв. Дарма. Я в тво╖ лiта на саму гору забирався з брагодував
соколiв та й ловив ╖х для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi були то,
синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка то розкiш i
яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi.
I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i зайвий раз мiряла його
скрадливим позирком.
А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох iз
сином йшов у поле, до лiсу чи на узлiсся, або утрьох - i жону свою,
кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж траплялося так, що
лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено:
- Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ята╓ш, як взяли слюб,
та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi за те, що зробила нас
щасливими.
- I там теж, i там, - осмiхалася. - В Соколинiй Вежi рема╓ тако╖
мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного.
- Ано. Бо вона е нашим вира╓м, мiсцем перепочинку до трудах праведних.
Тут народилися всi шестеро синiв ваших, тутки зростали вони, вперше
ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них, мiг ве
радiти ╖хнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi сподiванки
й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi,
що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були схожi ю знадний
лет, на труд-вiдраду.
Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе зустрiччю
з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя.
Повернулися сини iз Волина - Радим i Свiтозар, переповiли, що було на
вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим неабияк
вразили вiтця свого.
- Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого
дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi, Радиме,
тягти руку за Острозором? Де ж ╖й був, чому допустив? Чи тобi боронив
хтось переговорити про се з росичами, уличами?
- Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого
Свiтозара?
- Вiдмовився? Та вiн що, при сво╖м глуздi? I чому на користь Свiтозара?
До чого тут Свiтозар?
- А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох князiв
пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом ╖м i
переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а
надто старiйшини-дулiби - стали супроти то╖ речницi вiча стiною. Тодi
князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привiдцею буде поки що
Келагаст, а першим радником у нього - Свiтозар. Молодiсть - не гандж,
сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде.
Волот нiяк не мiг вгомонитися.
- Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в сво╓ дiло?
- Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, - спершу
з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло. Самi князi спонукали на те. Не
вельми думаючi в.
- А ти - вельми думаючий?
- Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали.
- I що не тепер буде?
- Келагаст сказав: "╖дь до вiтця свого, набирайся лiт та й розуму при
вiтцевi-матерi", а я так собi мислю: коли тут засяду, не багато вже
наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене на
всi чотири сторони.
- Як то?
- Було б найлiпше, коби ви дали менi стiлькись там сотень солiд та
пустили до Константинополя. Купцi, в котрих я купував книги-письмена,
казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би
повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра.
- Хто тебе вiзьме в ту науку?
- Купцi казали: були б солiди, вiзьмуть. А надто коли ви, отче,
попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те.
- Пусте намислив, отроче. Письмена зна╓ш - i доста з тебе. Повертайся
до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука,
Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком.
- Шкода, що ви не розумi╓те мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь.
- Яку ще?
- За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними
й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду ╖╖ всю, багато побачу, ще бiльше
почую, а бачене та чуте теж наука.
- Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками перехожими хочеш
пiти. Як можна? Пощо обира╓ш собi стезю знедолених? Чи в тебе iншо╖ путi
нема?
- Бо таки нема╓, матiнко гожа. До то╖, на яку вiтець посилав, серце не
лежить, а до то╖, що ╖╖ вiче визвачвяо, не дорiс. Лиша╓ться iти в калiки
перехожi, коли до Константинополя не зважу╓тесь послати.
- Ой лишенько. Отче, врозуми його.
То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та княгинi.
Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними яко╖сь
сприятливо╖ для всiх кислi.
- А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так сто╖ть на
сво╓му?
- Хто зна╓ його там i хто вiзьме в науку?
- Вiталiан зна╓. До нього, гада╓мо, й слiд вдатися. Князь не став
бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала в
ньому iскру надi╖ i породила рятiвну мисль. Так i сказав, коли покликали
Свiто"ара.
- Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина,
котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли вона зголоситься на
се, бути по-тво╓му, по╖деш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй братимеш
науку од мене.
Свiтоаар погодився, та не вгомонив тим вiтця свого. Щось у ньому
надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не
день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш забирало силу.
"Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч на себе, одначе й
поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не мiг. Гнiтився
немiччю вiтця свого, таки не мiг.
- Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось.
- Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра було менi
одпиратися вiд участi в вiчi. Тра було ╖хати та ставати на прю з
безтямками. Що наробили, що наробили!
Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили,
допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати
i сказала якось Свiтозаровi:
- Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в роме╖в, та, може,
зачекав би якийсь час?
- Чо так?
- Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi
Трояновiй, тепер, бачиш, як кара╓ться тим? Не додавав би сво╖м непослухом
болю 'та смутку.
- Таж зголосилися вже.
- Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов
iншою стезею.
Молодець кривився, i кривився болiсно.
- Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна
примусити робити супротивне волi серця дiло.
- А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здола╓ немiч
свою та стане на ноги.
- До того лiта тобто?
- Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч.
Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi
йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли
впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе.
- Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i вкладiть
Стодорковi до вух мов повелiння: йай склика╓ раду старiйшин i шле в
Соколину Вежу. Ма'ю сказати сво╓ слово ╖й, а прибути не можу вже. Скачiть
котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся.
При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа
свого рвiйно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим i таким
зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала, нащо
те робить.
- Не полишай мене! - осилила зрештою ╖х, сво╖ плачi-ридашiя. - Молю,
благаю тебе, не полишай!
Князь безсило гладив ╖╖ завжди причесане, зараз збите в поривi вiдчаю
волосся.
- Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле серце. Зна╓ш-бо;
не з власно╖ волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та
маю снагу казати.
- Я не зможу без тебе! - пiдвела голову й явила йому свiй до краю
зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою!
- .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi ту╖, у
життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд нього
все, що можна було взяти, звiдав, що таке блаженство, втiха, велич i
краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те, що ти дала менi вiд
щедрот, сво╖х, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се. Тож
слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в
родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для
дiтей сво╖х. Глянь, скiлькох ╖х лиша╓мо. На кого лишимо? Хто дасть ╖м
раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай ╖╖, тоту
раду. Ти - пристиянка, тобi он як личитиме започаткувати його, новий
покон. Хто вiда╓, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагомiша,
котра начисто одмiнить пiзнiше життя люду тиверського. Старiйшини
знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю ╖х.
Миловида, здавалось, i не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась
бiля нього, затим побiгла, принесла студено╖ води, дала налитися, благала
не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони,
заприсягтися може, здолають тоту згубницю.
Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i метушилась
та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужа╓ ще, завзятiше, нiж
досi. Не полишала вже Його анi того, анi наступного дня, й тодi лиш
уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколино╖ Вежi прибули старiйшини.
╥х де так i багато об'явилося в теремi, зате знатнiшi i старшi.
Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали.
Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли i тим
дали знати: ма╓ говорити найстарший.
- Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо, хоча й сумирно
почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу рать, iз сольством он
куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би
не поспiшати.
- Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах ратних. Та й
клопоти про люд землi нашо╖ немало забрали ╖╖. Часи Сули ие з лiпших ~
бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали силу. Чую, доживаю останнi
днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй?
Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго.
- Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той же,
найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем,
мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були сином
тво╖м, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i ось що
врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн низько вклонився
князевi, - i дяку сердечну за труди тво╖ добродiйнi на благо землi
Тиверсько╖ i люду тиверського. Ти заслужив вiд нього пайщирiшо╖ дяки i
мусиш знати про се, одходячи.
- Трудивсь як мiг.
- Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i пiсля тебе.
Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi, передусiм тобi, ось уже
бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з ромеями, чого варте. А
звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж прийми
вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки нашо╖ i в угоду всiм нам,
князем по тобi буде один iз синiв тво╖х. З сим вийдемо опiсля перед вiче й
жадатимемо вiд вiча.
- Спаси бiг. Кого ж iз синiв мо╖х ма╓те на примiтi?
- Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гада╓мо, так i буде. Радим
у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо.
- Свiтозар волi╓ пiти до роме╖в у науiгу. Посприяйте йому, коли не
передума╓.
- Буде вроблено, княже.
- Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най не
йде зi мною в небуття. Лишаю ╖╖ в дiтьми сво╖ми й повелiваю: най дасть ╖м
раду беа мене.
- Тво╓ слово - закон, князю.
- Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже потiшений там, у Вира╖,
коби приклад княгинi Миловиди став поконом для всiх родiв наших. А ще
знайте...
Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся
раз, вдруге i вже потiм випростався й затих.
XXVI
Привiдця всi╓╖ Склавинi╖ князь Лаврит сидiв високо в горах i добре
бачив, що дi╓ться в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь
словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й затопили
собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат
за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi
супостат, котрий мiг би зашкодити слов'янам проникати мiж чужих, тим паче
на сво╖й землi. Погано лиш, що принесенi ними вiстi не тiшили князя
Лаврита. Очоленi Ардагастом та Мусокiвм ратi пройшли далеко, мало не до
Теплого моря, а досягти того, чого хотiли, чи й зможуть. Авари вторгнулись
у ╖хню землю i спопелили доли дунайськi по самi гори. Люд вола╓ про помiч
i вiдплату, а силу ма╓ лише для такого-сякого стриму навали. Тi╓╖, котра
могла б погнати аварiв за обводи слов'янсько╖ землi, нема де взяти, окрiм
як покладатися на Ардагаста та Мусокiя. А коли так, доведеться кликати ╖х
передчасно, не давши довершити того, заради чого пiшли в ромейськi землi.
"Достойнi привiдцi! - переказував через гiнцiв. - Повiдомляю вам, що
зусилля нашi, потраченi на захоплення Фессалонiки яко твердi, з яко╖
ширилося б заселення земель мiж Дуна╓м i Теплим морем, коли вони не
принесли вам бажаного, мусять бути визнанi за даремнi. Обри прийшли i
сплюндрували геть усе пониззя мiж Дуна╓м i Карпатами, забрали з собою
товар людський, набутки всякi. У горах зупинили ╖х, та з долiв, окрiм вас,
нема╓ кому погнати. Тож повелiваю: хутчiш повертайтеся в землю отцiв
сво╖х, проженiть обринiв i пометiться ╖м за глум та пожарища".
Привiдцi слов'янсько╖ ратi в ромеях знали вже, що обри вдарили ╖м у
спину i не лише в Подунав'╖, а й у Фракi╖: нападають на тих, що
супроводжують полон, забирають ╖хнi ратнi набутки. Одначе не думали i не
гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися
рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотнi, котрим доручено
доправити в Склавинiю полон, не поодинокi? Невже з усього, що посилалося,
нiчого не дiйшло? Гiнцi не вiдають, Лаврит не удостовiрюе, що мав щось вiд
склавинсько╖ ратi. Виходить, так i е: в землю Склавинську нiчого з полону
не дiйшло.
- Що ма╓мо дiяти? - Ардагаст перший прибув iз цi╓ю тривогою до Мусокiя.
- Iншо╖ ради нема╓: тра повертатися i провчити обрiв.
- Коли вже кидати усе, нами затiяне, i повертатися з одпим намiром -
провчити обрiв, то вчити ма╓мо так, щоб пiр'я летiло. Вiда╓ш, про що йде
рiч?
- Сподiваюсь, сам скажеш.
- Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислi, -
пожартував, - та наберуть ваги достовiрностi. Сказав так та й подався до
свого табору.
- Ока з Фессалопiки не спускати, - повелiв тисяцьким. - Робiть вилазки,
шукайте вразливi мiсця, най не думають роме╖, що ми вiдмовилися вiд мислi
взяти сю твердь штурмом.
А тим часом посилав сво╖х вивiдникiв на путi майбутнього вiдступу,
велiв ╖м знати про обрiв усе, себе ж нiде й нiчим не виказувати. I вже
тодi, як вивiдав та знав, покликав Мусокiя.
- Настав час, содруже, почати новий похiд - супроти а i; арiв. Чи ма╓ш
полон i який?
Мусокiй заходився перелiчувати. Зрештою поцiкавився, нащо се
Ардагастопi.
- Вiддай ного менi. Власне, з'╓днай на певний час в мо╖м.
- Най буде так. А далi що?
- А далi ось що вдi╓мо? Аби збити аварiв на ложний путь, робитимемо
вигляд, що осади з Фессалонiки не знiма╓мо, най девнi будуть, що сила наша
як стояла, так i сто╖ть тут. Обоз же свiй i полон пошлемо в супроводi
надiйно╖ охорони - завважую: вельми надiйно╖, аби авари зiбрали й кинули
на не╖ якщо не всю, то добру половину сiю╓╖ ратi. Коли ув'язнуть з
охороною обозу в сiчу, отут ╖х i вiзьмемо рештою сво╖х тисяч у лещата -
так, щоб не випустити вже анi обозу, анi турм аварських.
- Ловко, - зголосився Мусокiй. - Смiливо i ловко. Лиша╓ться подбати,
аби було ще спритно, без жадного розголосу.
- Се те останн╓, про що мав просити тебе i мужiв тво╖х.
Обоз ╖хнiй як рушив з-пiд Фессалонiки тлумиськом, так i правився
узвича╓ним для всякого тлумиська робом: попереду i по боках комоннi
звiдуни, в повиннiсть яких входить одне - завчасу нагледiти можливого
супостата й попередити охорону, за звiдунами, що йшли попереду, - кiлька
сот комонних при мечах, сагайдаках iз стрiлами ╖а сулицях, за комонними -
обоз i тi, що доглядають iнну хуру в обозi, далi - полоненi, товар, а вже
за товаром - знову комоннi. Значно чисельиiшi, нiж тi, що попереду.
Правилось те тлумисько лиш вдень. На нiч ставало табором, хто перепочивав,
хто пильнував за табором i тими, що могли вторгнутись i перервати
перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повиннiсть. Зате комоннi
тисячi склавинiв iшли, всупереч узвича╓ному серед ратних людей, лише
поночi i прискорено, так, щоб i не випереджати полон i не вiдставати вiд
нього аж надто. Вiдали чи не вiдали авари про рать, що йде за обозом
навирцi, про те лиш боги могли знати. Зате нi в кого не лишалося сумнiвiв,
що вони певнi: Фессалонiка усе ще в осадi, бо там, як i ранiш, яро
металось камiння з катапульт, таранились стiни й рискали по околiях
комоннi роз'╖зди, виказуючи всiм, хто хотiв знати: слов'яни усе ще тут.
- А полон посувався та й посувався торованими путями Фракi╖, ба навiть
поповнювався в путi возами iз збiжжям, вiвцями та коровами. Вивiдники
склавинськi, гасаючи по околiях, не гайнували час, прихоплювали все, що
можна було прихопити в збiглих пiд захист фортець ромейських курiалiв, i
прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на
дурничку, як i самi.
- Гей, ви, хто будете? - запитали найближчих, тих, що поралися на
курiальському подвiр'╖ бiля свиней та овець - рiзали чи кололи ╖х i кидали
на воза.
Тi сторопiли, далi метнулися до комоней i, кинувши наХаиане, сягнули
через загорожу й подалися геть.
- Обрини? - перепитав привiдця.
- А ти не видiв? Лиця мають темнi, гейби в тих, що в, болотах сидять. I
патли заплетенi в коси, стрiчки-кiсвики, на кiнцях.
- Таки вони, обрини.
Вiсть та стала невдовзi вiдома слов'янам, що йшли попереду обозу, вiд
них - тим, що позаду i що на вiдстанi одного переходу.
- Не подавати вигляду, що бачили i зна╓те, - повелiли привiдцi охоронi
- йдiть, як i йшли.
Тi так i дiяли. Були лиш пильнi та чуйнi, далi, нiж досi, висилали
вивiдникiв, одначе йшли вiд рана до ночi; коли яг зупинялися на нiч,
обставлялися возами й лагодилися зустрiти обрiв з-за возiв.
Так було одну нiч, другу, а на третю тi ж вивiдпики доповiли: обри
вийшли й стали попереду заступом.
Все, отут уже зiйдуться й помiряються силою.
Товар i полонених одвели осторонь i полишили на iнших. Себе ж знов
заслонили возами. За сим разом не з усiх бокiв - лише спереду, вiд рiки до
лiсових зарослiв пiд горою i не в один, у два ряди.
Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на вiдстанi двадцяти римських
стадi╖в. Коли ж не дiждалися, як i слов'яни, послали вперед вивiдникiв. Тi
не довго затримались перед возами. Спинилися на вигинi путi, що повертала
круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином.
Тепер усе залежало вiд того, як дiятимуть обри: ударять всi╓ю комонною
силою на заступ чи шукатимуть обхiдно╖ путi? Було б лiпше, коли б пiшли на
вози. За нвмв надiйнiше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом
обхiдною путтю безборонне пройшли б склавипськi тисячi. Вона не така вже й
близька, та обхiдна путь, навiть комонним не менше трьох дiб треба. Зате
коли посланi в обхiд тисячi здолають ╖╖, вийдуть за спину обрам i замкнуть
вихiд iз гiр ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона,
сподiвана звитяга.
Сталося, як жадалось, хоча й не зовсiм. Тi з склавинiв, що сидiли за
возами, боронились уперто, так уперто, що полеглi перед возами обрини i
╖хнi комонi стали ще однi╓ю загородою. I все ж не вистояли. Бо обри теж
явили в тiй сiчi не меншу, анiж вони, склавини, упертiсть. А ще
винахiдливiсть: не пробившись через заступ за дня, скористалися нiччю,
розкидали, прибравши сторожу, вози при рiчцi й хлинули в той пролом у
склавинськiм заступi всi╓ю комонною повiнню.
Що сталося потiм, не багатьом судилося бачити. Потявши всiх, хто був у
таборi i трапив пiд руку, обри анi на мить не спинилися. Певно, за дня ще
бачили i знали: це не тi скарби, на якi заряться. Тi там десь, позаду
погромленого табору, тож скористалися тим, що свiтало вже, i кинулись на
пошуки полону, возiв iз скарбами. Хто - у найближчi ущелини мiж гiр, хто
долаючи не далi, як позавчора пройдену сплавинами путь.
Жаданого полону не вiдшукали на тiй путi, зате з черговим заступом
склавинiв здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як
пробитися крiзь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхiдну
путь i заперти аварiв у горах.
Коли Ателевi повiдали про те, вiн не повiрив.
- Того не може бути.
- Так ╓, привiдцю. Склавини обiйшли нас поза горами. Вони вiдходять вiд
фессалонiки всi╓ю раттю, ╖х тут тьма.
- Звiдки вiда╓те? Хто сказав таке?
- Схопленi нами склавини.
- Не правда то ╓. Лжа! Вас вводять в оману. Скiльки тих, що стали
заступом на путях до городця Сардика?
- Не вiда╓мо.
- То довiдайтесь! То, певно, з Склавинi╖ надiйшла слов'янам помiч. А
помiч - не та сила, яко╖ ма╓мо боятися.
Метався, гейби загнаний у пастку звiр. I вiрив: не може бути, аби йому
уготували тут найгiрше. З ним он скiльки во╖в - шiстнадцять турм. Чи такiй
силi можна заступити путь, чи таку стрима╓ хтось i одним, i другим
заступом? Змете, мов дитячу запруду на путi стiчних вод... А проте не
поривався вперед, ждав, коли прийдуть i скажуть:
"Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мiзерiя. Ми
злама╓мо ╖м карк i тими турмами, що ма╓мо при собi".
Та ба, не об'являлися звiдтам вiстуни i не тiшили при╓мними вiстями.
Iншого дiждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися
перед сво╖ми тисячами, i тi, розгортаючись, лавами пiшли на аварiв.
Вибору не було. Мусив сiдати в сiдло й кликати за собою завжди готовi
вiдгукнутися на його поклик турми.
Долина, на якiй зiйшлися двi комоннi сили, не була аж надто вже
вузькою, дозволяла вiдходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з
не╖ мiг лише звитяжець. Всi iншi путi заказанi. За плечима в одних стояла
повин╖рiсть - будь-що вiдплатити аварам за пагубу так вдало
Започаткованого дiла, за плечима в других - зла Обида, та пiдступна манiя,
котрiй усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотiла затуманити
привiдцi аварiв легкою звитягою над склавинами мiзки - затуманила,
захотiла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах
заступом - позбавила. Тепер i волiв би Атель вчи нити обачнiше, бути
хитрiшим i далекогляднiшим, та дар ма. Один лиша╓ться вихiд - стинатися,
мати те, чого най менше хотiв, - криваву сiчу.
Тривала вона день - i не явила звитяжця^тривала другий, третiй - i знов
не явила. На четвертий не хотiлось уже й виходити на бородище. Бачив-бо:
нема╓ з ким. А вийшов та стявся, нi про що iнше не думав уже: вистояти б
до ночi. Вночi збере рештки i зважиться пробитися крiзь один iз заступiв.
Небагатьом аварам поталанило випорснути iз зашморгу, що накинули на пих
склавини, - лише одиницям. Ателя ж не долiчилися серед них, як не
долiчилися i чотирьох Баянових синiв, що були пiд рукою в Ателя.
Коли тi, кому пощастило вихопитися з кривавицi, що спiткала ╖х у горах,
прибули до решти аварських турм та оповiстили привiдцiв, яка пагуба
спiткала родакiв, терхани не стали випробовувати долю i думати про
вiдплату. Уступили з путi i лише здалеку спостерiгали, як посувалося
склавинське тлумисько в тому напрямi, де Дунай, яка силе йшла в них
попереду полону, позаду, рискала по околiях. Стинатися з тою силою годi
було й думати. ; Привiдцi турм зiбралися на раду.
- Що скажемо кагановi, коли повернемось?
- Насамперед ма╓мо визначитись, хто скаже. Ателя нема╓.
Терхани перезирнулися i, не змовляючись, затримали догляди на молодшому
братовi Ясноликого - Калегулу, а вже нотiм - на Баянових синах, ╖х тут
немало ╓, крiм тих, що полягли у сiчi з склавинами, серед терханiв лиш два
- Дандал та Iкунiмон. Що котрийсь iз цих трьох ма╓ стати на мiсце Ателя,
сумнiву не було, далебi, нi в кого. Хто зважиться постати зараз перед
каганом i доповiсти йому:
"Карай як зна╓ш, Ясноликий, успiхами в походi не потiшимо. Шiстнадцять
турм втратили у сiчi з склавинами, i все дарма. Змушенi були уступити з
╖хньо╖ путi". Лиш хтось iз кревних повелителя може зважитись на це. Та хто
- ось заковика. Коли начистоту, усi хотiли б бачити хакан-бегом аварського
вiйська Iкунiмона. Вiн i витязь нездоланний, i на розум гострий, i на
вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось iз супостатiв битий, хоч
ходив у вогонь i в воду. Та ба, занадто молод ╓ i, може, саме тому
легковажить iнодi. Дандал старший i помiркованiший, а ще не такий
свавiльний, як Iкунiмон. Цей не скаже: "Я надумав - i буде так". Що ж до
Калегула, то йому й зовсiм личило б стати на мiсце Ателя, а не стане: його
недолюблю╓ Ясноликий.
- Бiльше нема╓ кому, - заговорив один iз терханiв, - тобi, Дандале,
доведеться взяти на себе повиннiсть хаканбега i долю всi╓╖ виправи.
- А так, - пiдтримали його й iншi.
За лiпших, нiж цi, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку
честь являють ратнi содруги, хочуть, аби був привiдцею всiх аварських
турм. Та зараз i слухати не хотiв про це.
- Чому саме я? - видивився на всiх.
- Ти найбiльш достойний серед усiх нас. Завваж не нам, тобi доручив
Атель правити турмами, що залишалися поза виправою.
- ╢ старшi за мене, хоча б i терхан Калегул. Змагались та й змагалися
на словесах, а таки нi до чого не домовились, мусили тягти жереб.
Вiн випав не на когось iншого, таки на Дандала.
- Це повелiння Неба, - сказали йому i тим сказали багато. Отож Дандал i
не став бiльше сперечатись, хоча й похмуростi не позбувся. Анi того, анi
наступного дня.
- Хто мiг сподiватися такого? - поспiвчували йому - Шiстнадцять турм
втратили i на одному боролищi.
- Що турми? Пiдростуть отроки - i будуть турми. Полону не буде вже,
золота, паволоки ромейсько╖.
- Гада╓ш, це найбiльше гнiтитиме Ясноликого?
- Не гадаю, напевне знаю. Атель нако╖в бiди а менi розплачуйсь тепер.
Сумним було повернення аварських турм iз Фракi╖. Може, саме тому аж
надто уповiльненим. Десь по полуднi ставали на перепочинок, пiч
перепочивали i вранцi не одразу поспiшали в путь. Схоже було, що привiдця
недобитих у сiчi iз сплавинами турм взагалi вага╓ться, повертатись чи не
повертатися йому за Дунай. Або мiзку╓ на перепочипках, що вчинити, аби мiг
повернутися.
Таки мiзкував, мабуть, бо по одному з нiчлiгiв покликав терхапiв i
сказав:
- Далi не правитимемося купно. Берiть кожен свою турму i йдiть по
Ромейськiй землi, гейби по такiй, що е землею супостата. Берiть у всiх i
все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стiйбища за Дуна╓м
ма╓те повернутися не з порожнiми руками.
XXVII
Десь на полiттi в стiйбище кагана аварського прибуло сольство з
Константинополя i зажадало побачення а привiдцею.
- Велiть сво╖м людям, - була вiдповiдь, - розбити намети й
перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрiтися з вами.
Ждали до ночi - дарма, ждали другого, третього дня - зпов не кличе.
- Ви доповiли кагановi, хто ми i звiдки?
- А так, вiн зпа╓.
- То чому не кличе? Кажiть, ма╓мо послання вiд iмператора. Коли не
допустить до себе сьогоднi, завтра повернемо назад i скажемо iмператоровi:
не зажадав вислухати.
Авари i це обiцяли сказати Баяновi. А Баян вiдмовчувався. Десь аж на
п'яту добу згадав, що ╓ щось там вiд iмператора й велiв покликати його
слiв.
- Шо там у вас?
- Письмове послання до тебе iмператора Тиверiя.
- Читайте котрийсь.
Чiльний iз слiв недовго боров у собi бентегу. "Його милостi кагановi
вiйська аварського Баяновi, - нетвердо почав сол. - Iмперi╖ стали вiдомi
прикрi i незрозумiлi нам, людям просвiщенним, дiла i вчинки пiдвладних
тобi турм. Досi ми знали, ба певнi були, оскiльки мали пiдписаний з тобою
ряд: авари, яко люд i во╖нство, перебувають на службi в iмперi╖ i як такi
мають стояти на сторожi ╖╖ iнтересiв, передусiм на Дуна╖ та супроти тi╓╖
сили, що йде на пас iз-.ча Дунаю. За це iмперiя щедро i послiдовно платить
аварам за службу. Нинi стало вiдомо, привiдцю, що турми тво╖, вiдходячи з
фракiйських земель, куди ╖х кликано супроти склавинiв, повелися не лiпше,
нiж варвари склавини: вони йшли по землi нашiй, яко пруги, i брали в
поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрi чинили опiр, карали на
горло. Iмперiя жада╓ знати, I; чим це пояснити. Окрiм того, звiдомля╓мо
твою милiсть, Д╖ що збитки, нанесенi воями каганату iмперi╖ i ╖╖ людовi
перевишують трирiчну плату аварам за службу i становлять триста тисяч
золотих солiд. Це змушу╓ нас утриматися вiд сплати субсидiй тво╖м турмам в
найближчi три роки i просити тебе прислати до Контантинополя слiв сво╖х,
аби залагодити цю непри╓мнiсть i визначитись, як житимемо далi.
Iмператор Вiзантi╖ Тиверiй".
Баян слухав iмператорове послання i що далi, то помiтнiше хмурився. Тi
з ромейських слiв, що стояли поруч i стежили за ним, потерпали вже: чи цей
лютий привiдця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу iз слом антiв
Мезамiром? Одначе того не сталося.
- Це все? - запитав перегодом.
- Усе, достойний.
- Можете йти. Скажете iмператоровi, я взяв його послання на карб.
Вiдповiдь свою надiшлю дещо пiзнiше. Маю удостовiритися, наскiльки то
правда ╓, про що вiн пише.
Сли не стали ждати гiршого, вклонилися i вийшли. А Баян не кликав до
себе нi Дандала, котрий був привiдцею турм пiсля Ателя, нi когось iз слiв,
якi обов'язково присутнi при хакан-беговi чи iншому привiдцi, що йде в
чужi землi. Далебi, й без них знав, чого натворили у Фракi╖ та на путях
вiдступу. Знав i дошукувався тепер, кого i як покарати за сваволю.
Повелiвав-бо ж роме╖в не чiпати.
- Дандал, як i сли, що були при ньому, сон втратили, - шепталися тi, що
стояли близько до хакап-бега i до сольства. - Геть звелися, чекаючи кари.
- А кари не минути. Чули, що писав iмператор? Вiдмовля╓ться платити нам
за те, що ходили на склавинiв в один i другий кiнець, правдиво кажучи,
врятували Вiзантiю вiд погрому, як i вiд можливостi втратити землi, що
лежать мiж Дуна╓м i Теплим морем. А все через те, що вчинили турми,
вiдходячи з Фракi╖.
Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грiм. Вiн i
грянув, та не там, де сподiвалися: за Дуна╓м, у ромейськiй землi сумно
задзвонили в дзвони, а невдовзi й до аварiв дiйшла вiсть: помер iмператор
Тиверiй.
- О Ясноликий! - вбiгли до памсту i впали до нiг сли. - По всiй
Вiзантi╖ сумно дзвонять у дзвони - помер iмператор Тиверiй.
I звiвся на ноги Баян, да так рiшуче, що в тих, котрi хилилися перед
ним, кров похолонула в жилах.
- Це напевно?
- Певнiше не може бути. Були в церквах, сво╖ми вухами чули.
- Ось вона, рятiвна мить, - зiтхнув важко i знову . сiв. - Довiдайтесь,
кого посадять в Августiонi на мiсце Тиверiя. Як тiльки довiда╓тесь, одразу
скажете менi.
Нi, його, кагана Баяна, доля не обiйшла-таки. Ось уже третього
iмператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собi он яку
силу, бо пала╓ жаданням мсти. Таким великим i таким обнадi╓но певним,
присяйбiг, на всiх його стане.
Вперше за багато седмиць побачили його не в наметi - зажадав ви╖хати за
стiйбище, на великоханськi лови. А такi лови тривають не день i не два, i
розважа╓ться на них та блаженству╓, розважаючись, не лише каган. Ви╖здять
жони, наложницi як Ясноликого, так i тих, що стоять най- , ближче до
нього, терханiв. Як i самi терхани, мужi лiпшi та думаючi.
Ганяли по долах тарпанiв - i потiшалися вправнiстю свого привiдцi
накидати аркан, валити жертву з нiг i сплутувати ноги, пускали в дикiв
сулицi чи в серн стрiли - i знову потiшались та галасували на все
роздолля, смажили поночi дичину, пили вино чи кумис - i знов галасу- .
вали, возносячи свого привiдцю та воздаючи дань йому . яко найхоробрiшому
з усiх хоробрих. Чулись у тому хорi похвали голоси мужiв, чулися i голоси
жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, i тих, що лише тут, на
великоханських ловах. Одного з нещодавно наближених не примiтили за
трапезою бiля Ясноликого - сина Дандала, i там-таки, на ловах, довiдалися:
не вiн посiда╓ по Ателевi мiсце першого сановника у каганатi - хакан-бега,
посiда╓ каганiв улюбленець Апсих.
"Ось вона, вiдповiдь на iмператорове послання", - подумав багато хто,
та мусив розчаруватися невдовзi. Як повирнулися iз ловiв та одiспалися по
них, каган покликав до себе слiв i сказав слам:
- Де той iз вас, що замiсть сулицi писало надiйно трима╓ в руцi?
Зараз буде, достойний.
Скажiть йому, хай бере з собою усе необхiдне для письма.
I коли той, що надiйно трима╓ писало, прибув, повелiв усiм iншим:
- Залиште мене з ним.
Пождав, доки вляглася тиша, i вже потiм звелiв писцю класти на папiрус
усе, що казатиме.
"Милостивий царю, iмператоре непереможно╖ Вiзантi╖! - Баян робив
вигляд, що не вiда╓ про смерть Тиверiя, й звертався до нього, мовби до
сущого. - Отримали ми woe гнiвне послання до нас i були прикро враженi
ним, . а ще бiльше засмученi. Тво╖й милостi, далебi, вiдомо, що Завари,
свято дотримуючись укладеного з iмперi╓ю ряду, ^одразу ж i всiм людом
сво╖м озвалися на клич, що надiйшов з iмперi╖, i грудьми стали на захист
╖╖ iнтересiв. Тридцять тисяч во╖в аварських, послухавшись тво╓╖ муд,ро╖
ради, пiшли в землi склавинiв, пiддали ╖х вогню i кри╖р, да так люто i
повсюдно, що тотi склавини змушенi були .слати гiнця за гiнцем i кликати в
помiч собi сородичiв iсво╖х, котрi насмiлилися воювати городи i сельбища
вiзантiйськi. Окрiм того, iдучи назустрiч побажанню iмперi╖, каганат
послав тридцять тисяч во╖в супроти склавинiв, Iцо стояли пiд стiнами
Фессалонiки, й погрожували тому славному городу iмперi╖ взяттям на меч i
сулицю або поввою розрухою. Не хтось iнший, авари змусили ╖х пiти Ьвiдтам,
викликали на себе лють того проклятого богами ' леменi й поклали в сiчах
iз ним двадцять тисяч сво╖х о╖в; Такi жертви нам не доводилося ще
приносити навiть iм'я власних iнтересiв. Цi ж були принесенi на жертовник
iмперi╖ i в iм'я супокою та процвiтання ╖╖ люду. Чи ╖воя милiсть може
сказати пiсля цього, що городи iмперi╖, гир i супокiй у нiй обстояв хтось
iнший, окрiм аварiв? Далебi, нi. I замiсть дяки та достойно╖ винагороди за
ревру службу ма╓мо ось гнiв i неласку, бiльше того, небажанВя сплатити нам
кров'ю добутi солiди.
Звiдомля╓мо твою милiсть, що вiстi цi зворохобили й Вез того
зворохоблений втратами люд наш, i ми не вiда╓мо, як буде далi мiж нами,
житимемо ми, як жили досi, в мирi |а дружбi, чи станемо один супроти
другого, яко непримиреннi супостати й стинатимемося, доки не погасимо гнiв
Свiй кров'ю. Невдячнiсть iмперi╖ пе раз уже була очевидиа. Нинi вона
виповнила чашу терпiння до краю. I все ж стримую гнiв свiй до якогось
часу, ба ладен обмiнятися ольствами, одначе не пiзнiше, як знатиму:
1. Що Вiзантiя негайно сплатить аварам належнi за службу ╖хню
вiсiмдесят тисяч солiд.
2. Що вона платитиме надалi не вiсiмдесят, а сто тисяч солiд щолiта, як
турми аварськi давно того домагаються.
3. Що iмперiя поверне менi нарештi супостата мого - короля гепiдiв
Кунимунда i ще одного татя - Воколавра, котрий, будучи мо╖м пiдданим i
порохом нiг мо╖х, дозволив собi недостойне поводження з наложницею мо╓ю i
нинi хова╓ться пiд захистом тво╓╖ милостi - в землi Вiзантiйськiй.
Каган аварiв, гепiдiв i подуиайських слов'ян Баян".
Вiдповiдь на це його послання надiйшла не скоро, зате була бiльше нiж
втiшна.
"Великий во╖не! - писав новий вiзантiйський iмператор Маврикiй. -
Звiдомля╓мо тебе i турми тво╖, а купно й люд аварський, що iмперiя паша
перебува╓ нинi у великiй осмутi: помер iмператор Тиверiй. Ця сумна подiя,
сподiва╓мось, посi╓ в серцi тво╖м спiвчуття до покiйного i змiнить гнiв на
милiсть. Ми ж, ставши з ласки божо╖ i з помiччю божою на мiсце попередника
нашого i взявши в цей тривожний час тягар iмператорських повинностей в
землях ромейських, фракiйських, iллiрiйських, iталiйських, ╓гипетських,
вандальських, сiрiйських, вiрменських i багатьох iнших, вважа╓мо гнiв твiй
справедливим. Iмперiя визна╓ заслуги турм аварських у порятуваннi земель
╖╖ вiд варварiв i тих спустошень, що несли з собою варвари, отож
зобов'язу╓ться сплатити аварам усi сво╖ борги. Бiльше того, коли авари
беруть на себе повиннiсть i надалi сумлiнно й надiйно стояти на оборонi ╖╖
полуночних обводiв, вiд цього лiта платитиме ╖м не вiсiмдесят - сто тисяч
римських солiд щолiта. Аби ця повиннiсть як одно╖, так i друго╖ сторони
набрала узаконено╖ чинностi, гада╓мо, слiд обмiнятися сольствами й
пiдписати вiдповiдний ряд.
Що ж до короля Кунимунда, то iмперiя запевня╓ тебе, привiдцю аварiв,
вiн перебува╓ в наших надiйних руках - на островi Родосi i не становить
для тебе силу, яко╖ слiд боятися. Повернути ж тобi його не можемо,
оскiльки присягли свого часу на хрестi взяти його короновану" а отже,
освячену богом особу пiд свiй надiйний захист.
Згаданого тво╓ю милiстю татя Воколавра розшуку╓мо. Коли розшука╓мо,
тут-таки надiшлемо тобi для справедливого суду.
Iмператор Вiзантi╖ Маврикiй".
Баян лишився вдоволений i тим, що нема╓ вже Тиверiя, котрий насмiлився
погрожувати йому несплатою субсидiй, i що новий iмператор он як круто
повернув у ставленнi iмперi╖ до аварiв, а вдоволення зробило його незвично
милостивим i щедрим: покректав, вислухавши, i повелiв вилаштувати турми -
хоче зачитати те, що пише iмператор, перед воями.
Усiх не кликали - то було б аж надто вже, покликали лиш старших iз
родiв та тих, що оберiгали старших вiд можливо╖ напастi як у путi, так i в
стiйбищi. А все ж зiбралося он скiльки, не лише докликатись, зором не всiх
може окинути.
- Авари! - почав зично, як тiльки мiг. - Сини степiв привiльних!
Справедливiсть восторжествувала: новий ромейський iмператор уклiнно
кланя╓ться нам за содiяне в сiчi з склавииами i обiця╓ сплачувати надалi
не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта.
Вiн не втримався-таки, повелiв писцю вийти наперед i зачитати
iмператорове послання. Мав намiр запитати по тому, чи зголошуються служити
ромеям на таких умовах, та йому не дали висловитись. Радiсть потiшених
турм сколихнула небо над полем при стiйбищi, околi╖, що прилягали до
стiйбища, й покрила собою всi, якi зродились i не народилися ще згуки.
- Слава мудрому Баяну! - чулось крiзь ту все заглушаючу здравицю.
- Слава неперевершеному привiдцi в родах аварськихi
- Живи вiки, великий во╖не!
Певно, не переждав би, коли б не пiдняв меча i пе зажадав тишi.
- Не поспiшайте зголошуватись, сородичi мо╖! Зпа╓те-бо: склавини
зачастили в ромейськi землi i ходять туди не тiльки на татьбу. Мають намiр
селитися там та й поселяються вже. А то неабиякi намiри. Та й сила в них
немала. Чи впора╓мося з такими? Чи висто╖мо, коли доведеться стати й не
пускати?
- Висто╖мо!
- У них ╓ ще соузники - анти.
- Дарма! За такi солiди ми не лише супроти слов'ян супроти чорного
повiтрiя пiдемо!
Каган пiдносить меча, жде, збуяний втiхою, тишi:
- То на тому й станемо. Посилаю слiв сво╖х до Константинополя й
повелiваю ╖м: хай обiцяне iмперi╓ю буде скрiплене пiдписом iмператора.
Ряд уклали того ж лiта i були немало обнадi╓нi та потiшенi. Авари тим,
що матимуть нарештi жаданi сто тисяч, роме╖ - що вгомонили аварiв, ба
мають вiд них клятву на мечi: вiднинi через Дунай жоден слов'янин або
iнший супостат не переступить; iмперiя може бути спокiйна за сво╖
полуночнi обводи.
- Присягаюсь на хрестi, - сказав i Маврикiй, пiдписуючи ряд, - вiднинi
буде так i тiльки так. На цi пiдвалини ста╓мо, на них i зводитимемо
обитель злагоди та сунокою.
У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського iмператора, не
було й тiнi сумнiву, що може бути iнакше. Обидвi сторони он як вдоволенi
злагодою, як i засадами та пiдвалинами, на яких зводиться вона. Тож i в
кагаиат повертався неабияк пiднесений, i кагана та сородичiв сво╖х зумiв
утвердити в мислi: буде так, як домовились. А що може бути лiпше для
сородичiв за мир i злагоду, тим паче пiсля невдалого походу? Жарти хiба,
двадцять тисяч мужiв поклали на бородищах. Не убiлених сивиною старiйшин -
мужiв. Хай береже Небо вiд таких походiв. Мусять угомонитися на якийсь там
час та подбати, аби на мiсце потятих мужiв стали отроки, а на мiсце
отрокiв - новонародженi дiти. Тож i задимiли вогнища бiля наметiв,
запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонi╖
пах свiжо╖ кобилятини, телятини, баранини. А де ╓ пахощi страв i тепло
вогнищ, там зроджусться тепло серця, як i ╓днiсть по╓днаних кровними узами
сердець. Мужi хвалилися на дозвiллi комонями, об'╖ждженими i не
об'╖ждженими ще, жони - дiтьми, меншими, Старшими i найстаршими. А ще -
достатком, що його 'примножують старання роду у стiйбищi i на випасi.
Хвала Небу, що посила╓ злагоду i достаток! Хвала кагановi, що дба╓ про
роди i ту ж злагоду мiж родами! Слава й хвала! Слава й хвала!
Каган не мiг не чути ту хвалу (чи ╓ на свiтi володар, що покладався б
лише на власнi вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тiльки
тiшила, вона й спонукала Баяна дбати, аби iм'я його возносилося все вище
та вище. Як тiльки збiгла половина наступного лiта, аз нею й визначений
домовленiстю з Вiзантi╓ю день про сплату обiцяних ста тисяч, покликав
Таргiта й повелiв йому:
- Бери лiпшу серед вiрних нам сотню i ╖дь до Константинополя. Нагадай
iмператоровi, хай платить, що обiцяв.
Таргiт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. I в путi не
барився, та замiсть сподiваних солiд привiз чергове, i чи не найприкрiше
розчарування: iмперiя поскаржилася на скруту, на те, що фiск геть
спорожнiв з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат iз
персами, а друге, земля геть обiбрана варварами), i утрималась вiд сплати
боргу, ╖м не сказали: авари також .Причетнi до поборiв, зате недвозначно
натякнули про це, ,а вже потiм розвели руками й мовили:
- Слiд зачекати.
Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далi засопiв
i налився кров'ю.
- Як це розумiти? - поцiкавився в Таргiта. - За кого вони мають нас, ти
запитав?!
I знову поскакали в Константинополь i з Константинополя гiнцi.
"Високий царю! - писав рукою писця свого Баян. - Iмператоре земель вiд
сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнiвом сво╖м, та знай: несплата
обiцяних солiд робить турми ворохобними, i я не певний, чим завершиться
сьогоднiшнiй день, що буде завтра. Знаю i вiрю: державний фiск Вiзантi╖
може переживати скруту, та знай i ти, дарю: цьому вiрю липi я. Люд
аварський не хоче вiрити, вiн жада╓ одного: обiцяних солiд i тому
перебува╓ у великому гнiвi на державцiв тво╖х, на всю iмперiю. Благаю
тебе, умилостив його сплатою обiцяного, коли не зараз, то в кiнцi лiта, А
щоб до того часу вiн не возбуяв гнiвом i не став iз содруга супостатом
тво╖м, поступись заради супокою однi╓ю дрiбничкою. Ходить з-помiж аварiв
пересуд, нiби люд константинопольський забавля╓ться в годину занеi^ДУ Духу
чи в iм'я уникнення такого цирковими вистава,ми. I найбiльше ваблять його
в тих виставах навченi спритними наглядачами слони. Чи не могли б пiдлеглi
тво╓╖ милостi доправити нам бодай одного з таких слонiв? Певен, ,,те
видовисько заколисало б гнiв, а вiдтак i схильнiсть до ворохобнi пiдлеглих
мо╖х i передусiм тих, що мають при собi бронь.
Каган аварiв, гепiдiв, слов'ян подунайських Баян".
Маврикiй, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, i
вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину.
- Солiди справдi не можемо зараз сплатити, хай потiм, колись, а слона
доправимо негайно.
Йому що, повелiв та й забувся, радiв, певно, що бодай цим вiдгедзькався
вiд аварiв. А чого коштувало його повелiння пiдлеглим i найперше
наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди - за Дунай?
Говорили-радились i стали на одному: гнатимуть iмператорiв дарунок
сухопуттю. Хай i довше правитимуться, зате бiльше буде певностi, що
доправлять.
I пiшли зi слоном через усю Фракiю, Мiзiю та Дакiю до того мiсця мiж
Дуна╓м i Дравою, де сто╖ть великоханське стiйбище. Забрали тi мандри не
багато й не мало - всю решту лiта i добрий шмат полiття. Погоничi й
наглядачi не приховували втоми й полегшено зiтхнули, коли впевнилися: таки
доправили кагановi заморську диковинку. А дiйшло до передачi ╖╖ на руки
аварiв, каган сам вийшов глянути. Вийшов - i стетерiв, а далi й скривився
бридливо.
- То це таке велике диво? Ведiть його назад. Коли я, каган, не бачу в
цiй потворi чогось знадного, во╖ мо╖ теж не побачать.
- Зима не за горами! - силились урезонити погоничi. - Куди подiнемося з
сею твар'ю?
- Куди хочете, туди й ведiть iмператорський дарунок, вiн менi не
потрiбний. Солiди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров!
А плати не було та й не було.
"Милостивий володарю найбiльшо╖ в свiтi iмперi╖, - вкотре уже нагадував
Баян. - Чу╓мо та й бачимо, на полуночних обводах землi тво╓╖ громадяться
хмари: склавини гуртують силу, i неабияку. Дуже схоже, що знову пiдуть за
Дунай iз сiм'ями, на поселення в землях тво╖х. Як накажеш бути, що чинити
з такими? Стати супроти них стiною чи одкрити путь, хай iдуть i селяться?
Ходять мiж нас, як i мiж склавинiв, пересуди, нiби землi Фракi╖, як i
Iллiрика, пустують пiсля численних вторгнень та полонiв, нiби твоя милiсть
може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без сiч i татьби".
Вiдповiдь надiйшла невдовзi i була категорична: нiяких поселень; всiм,
хто правитиметься за Дунай, заступати путь i повертати восвоясi. Коли ж не
коритимуться, брати на меч i сулицю.
"Он як! - зле повтiшався Баян. - На меч i сулицю склавинiв берiть,
плати ж як не було, так i нема╓".
I не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидi╓ю? Де нашi
сто тисяч?"
Внизу ж, нiби мiж iншим, дописав: "Люд вiзантiйський подейку╓, нiби
iмператор спить не на звичайному, з дерева, ложi, а на золотому. Чи не був
би вiя ласкавий явити щедрiсть свою й прислати кагановi аварiв бодай одне
з таких лож?"
Видно було: у Маврикiя ледве ста╓ терпцю слухати аварського сла, котрий
з якогось часу перебува╓ в Константинополi й доволi набрид уже з
посланнями свого привiдцi. I все ж за цим разом у нього ста╓ сили волi
слухати, а вислухавши, стерпiти: покликав пiдлеглих i велiв ╖м вдовольнити
й цю каганову забаганку. Зате наступна i iмператора вивела з рiвноваги.
- Каган ваш занадто багато дозволяв собi! - вибухнув гнiвом i кинув
Баянове послання його словi. - Нiяких субсидiй, тим паче в сто тисяч
солiд! Вiсiмдесяти не матимете, коли так!
Хто-хто, а Таргiт догадувався, що обурило Маврикiя. В кагановiм
посланнi до нього йшлося про те, що повелитель аварiв передумав i поверта╓
дароване iмператором ложе. Одне, воно не таке вже лiпотне, хоч i золоте, а
друге, що скажуть йому, кагановi, турми i привiдцi турм, коли довiдаються
про такий дарунок? Сумнiву нема╓: скажуть, каган промiняв сво╖х родакiв на
золоте iмператорське ложе. Тож поверта╓ його й нагаду╓: iмперiя мусить
платити нарештi те, що обiцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться,
авари вiзьмуть сво╓ силою.
"Нелегко буде менi примирити тепер iмператора з привiдцею родiв наших,
- думав Таргiт, полишаючи Августiоя. - А мушу, на те посланий сюди".
Усякий вiруючий сподiва╓ться: вiра його восторжествуе. Сподiвався й
Таргiт. Та даремно. Не того хотiв Баян. Тiльки-но почув з уст гiнця, що
сказав iмператор ромейський иа його вимогу - сплатити обiцяне, повелiв
скликати турми й крикнув на всю широчiнь ураженого серця:
- Авари! Нас знову обмануто! Чули, знову╖!
- У-у-у-у!!! А-а-а-а! I! - гримiли турми, знявши над собою бронь i
погрожуючи нею. Лише тi, що стояли ближче до кагана, й могли второпати,
хто обманув, в чому обмануто ╖х. Решта i так догадувалася а чи й наперед
знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближнi, а й дальнi
околi╖.
- Дiти мо╖! - пiдливав масла до вогню Баян. - Авари ми чи не авари?
Доки ходитимемо у веригах ромейських i терпiтимемо наругу? Один iмператор
зламав дане нам слово, потоптав нашу гiднiсть i нашу честь, сказав, нам
належить лиш те, що належить рабу за вiрну службу, i другий те каже. Доки
це буде? Коли i перед ким хилили ми голови? Хiба для того вибилися свого
часу з турецько╖ кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не
раби ╖м, щоб ждати здобуте потом i кров'ю яко милостиню - з простягненою
рукою. Не хочуть платити обiцяних субсидiй, пiдемо i вiзьмемо ╖х силою.
Були учора супостатами склавинам, нинi станемо содругами й пiдемо на
роме╖в спiльною силою. Хай понуртують тодi, коли рушимо, хай побачать,
яких солiд i яко╖ кровi це ╖м коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган!
Ставайте плече в плече, примножуйте мужнiсть свою на достойну справжнiх
во╖в бу╓сть - i на роме╖в. Кара i смерть вiдступникам! Кара i смерть!!
Турми не стали вимагати в кагана кiлька дiб на приготування - вони у
нього завжди готовi. Меч i сагайдак при боцi, сулиця i лук цри сiдлi, ╖жа
для комоней у полi, а для себе - у чужiй оселi. Тож одразу й рушили в
похiд. Йшли повз привiдцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого iменi
- славного iменi аварiв, повелить - Константинополь вiзьмуть на меч i
сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: "Хай не забувають
роме╖, пинi не тi часи, що колись. Тепер авари не ╓ билиною в полi. Мають
свою землю за Дуна╓м, мають сусiдiв-соузникiв. Я не просто ото похвалявся
залучити до походу склавинiв, так сказав, так i буде, а визрiв потреба
залучити франкiв - залучу i франкiв. Чули, хоробрi авари? Яка не б
Вiзантiя, а й вона впаде, коли те станеться"!
Для захисту стiйбищ i люду аварського в паннонських та гепiдських
стiйбищах Баян залишив кепдер-хакаиа i десять турм. Всiх iнших повiв на
роме╖в. В путi уже взяв пiд свою руку тридцять тисяч i спрямував ╖х спершу
до переправи в Сiрмi╖, а там ромейським берегом - на Сiнгидун. Апсиховi ж
передав ще тридцять тисяч i повелiв пройти паннонським берегом Дунаю до
Августи й Вiмiнакi╖, вибрати неподалiк вiд цих фортець переправу i впасти
на них неждано й негадано. Паннонськi слов'яни мали зiбратися тим часом i
пристати до походу вже за Дуна╓м.
Земля стогнала пiд копитами тисяч i тисяч, що простували на Сiнгидун,
чи епарх того найкрупнiшого города й фортецi ромейсько╖ на Дуна╖ мав
настороженi вуха й почув стогiн землi завчасу, - авари ще й до Сiнгидуна
не дiйшли, як загледiли попереду невеликий ромейський роз'╖зд на .чолi з
центурiоном i бiлим полотнищем на укороченому древку.
Каган стримав огира, приглянувся пильнiше.
"Знають уже, куди правлюсь i чому правлюсь. Воно й не дивно: он як
давно б'╓мо копитами землю за Дуна╓м. Ну, ну, що то скажуть епарховi
речники?"
Коли зблизився з ними, вимiряв усiх пильним оком i вже потiм запитав:
- Хто будете i чого хочете?
- Люди епарха в Сiнгидунi Сiфа, достойний. Прибули, посланi ним,
запитати, пощо каган переправився на ромейський берег, куди веде турми
сво╖?
- На Сiнгидун.
Сiфiв нарочитий силився бути спокiйним i врiвноваженим, та голос
виказав його.
- З яким намiром?
- Заволодiти ним i сiсти в ньому яко волостелин. Центурiону явно не
вiрилося, правду каже чи жарту╓ з ним привiдця аварiв.
- Наскiльки нам вiдомо, - заговорив, долаючи сум'яття i бентегу, -
каган в сердечнiй дружбi з Вiзантi╓ю, ба перебува╓ на службi в не╖. Чому ж
порушу╓ такий жаданий для обох сторiн супокiй? Як розумiти це i чи можна
вiрити?
- Вiр, центурiоне. Сiфу ж скажи, хай явить розважнiсть i передасть нам
фортецю без опору. Веду на не╖ тридцять турм. Коли посмi╓ заперти передi
мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами, велю прив'язати
за ноги i розметати комонями по полю. Всiх iнших, що вийдуть супроти мене
з мечем, чекав не лiпше.
Сiнгидун не розчинив перед аварами ворiт, а проте й тримався недовго.
Не того, то другого дня був взятий на меч i сулицю. Вдоволений тим, каган
вiддав город на три доби воям. I пив з усiма, i п'яних оргiй та дiв
ромейських не цурався, як усi, хiба що по кри╖вках сiнгидунських не
шастав, як iншi, добром ромейським не сушив собi голову, знаючи, за нього
подбають iншi. А коли проспався пiсля хмелю та згадав про Сiфа, во╖в його,
не до помсти було. Прискакали гiнцi вiд Апсиха й сказали: привiдця ╖хнiй
велiв повiдомити, що фортецi Августа i Вiмiнакiя, городи й сельбища, що
тяжiють до них, вiднинi аварськi.
- Хакан-бег питав тебе, повелителю, чи дозволя╓ш iти далi, на городи й
сельбища Дакi╖?
- Не лише дозволяю - повелiваю: хай пройде з вогнем i мечем по всiй
Дакi╖, Нижнiй Мiзi╖, Скiфi╖. А ще скажiть, я йтиму поруч - землями
Верхньо╖ Мiзi╖, Македонi╖, Фракi╖. Зiйдемося десь на берегах моря
Евксинеького, i коли Небо посприя╓ нам, а полон виявиться не занадто
переобтяжливим, пiдемо й на Довгi стiни.
На радощах не став карати Сiфа i його во╖в обiцяною карою. Ба явив
навiть епарховi милiсть свою: покликав i Спитав, чи з ним достойно
поводилися звитяжцi?
- Лиша╓шся тут-таки, в Сiнгидунi, - повелiв перегодом, - в сво╖й оселi
i з сво╓ю родиною. А на знак вдячностi за мою добрiсть пособиш нашому
привiдцi в фортецi осво╖тися з мурами i всiма iншими оборонними спорудами.
Про тво╓ повернення до Константинополя побесiду╓мо опiсля, як завершиться
наша розмова з iмператором на велелюдних бородищах.
XXVIII
В Константинополь прибували та й прибували гiнцi. Спершу тiльки з
Верхньо╖ Мiзi╖, Дакi╖, згодом - iз Нижньо╖ Мiз╖╖ та Фракi╖. I всi волали
про помiч: йде незчисленна сила, казали, й творить противнi здоровому
глузду дiла; йдуть варвари, для яких нема╓ нiчого святого: грабують i
насилують люд, беруть ╖хню живнiсть, товар, плюндрують, не лишаючи каменя
на каменi, городи, що смiють противитись, святi церкви, що не дають чи
занадто мало дають золота.
Посiяна ними тривога змусила заговорити про потребу оборони полуночних
земель сенат; а вже сенатори вийшла на iмператора й сказали iмператоровi:
- Достойний василевсе. Iншого рятунку нема╓: треба поступитися сво╖м
перед персами, укласти з ними мирну угоду й кинути когорти вiйська
палатiйського на аварiв. Гейби пруги iдуть полунотаими землями нашими й
лишають ╖х чорними.
- Де саме йдуть?
- Спустошили Дакiю, Верхню i Нижню Мiзi╖, дiстали вже й Фракi╖. Схоже,
що простують на стольний город наш - Константинополь.
- То в усьому Iллiрику i усiй Фракi╖ не знайдеться сили, котра могла б
заступити ╖м путь?
- Сили провiнцiйного вiйська роздрiбненi, сидять по фортецях i боронять
лиш фортецi, аварiв же йдуть тучi. Вся орда рушила на нас, i не тiльки
самi авари, паннонськi слов'яни також.
- О боже, цього тiльки й бракувало!
- Варвари заволодiли вже городами й фортецями Сiнгидун, Вiмiнакiя,
Августа, Ратерiя, Акис, Ванонiя, Доро^ стол. Лише палатiйське вiйсько й
спроможне упоратися з такою силою.
- Нiби в нас мала вона? - гнiвався iмператор. - Нiби в Фракi╖,
Iллiрику, по всiй iмперi╖ не можна набрати когорти, здатнi зупинити
аварiв? Де нашi стратеги? Чому сидять i ждуть по знати чого? Де сли
зрештою?
У тих, що стояли перед троном i клопоталися бiдами iмперi╖, застигли з
дива чи з нiяковостi лиця. Схоже, що не стримаються зараз i запитають: "А
на якi кошти? Де взяти такi потрiбнi в сiм дiлi солiди?"
Таки нагадав хтось про них чи iмператор сам догадався, перевiв вiддих i
сказав, схиляючись до сво╖х радникiв.
- Не зна╓те, де взяти на це солiди? А де завжди беремо? Пiдвищити
податi, мита, потрусити курiалiв, торговий i рукомеслий люд. Не йдуть самi
з мечем на супостата, то хай платять солiди!
- На те потрiбний час.
- Хто каже, що нi? Потрiбний. То вдайтесь поки що до церков, вiзьмiть у
храмах божих, потiм повернемо з лихвою.
Йому, видимо, не сидiлося, такий, що схопився б, полишив трон i бодай
рвiйною ходою розвiяв та погамував гнiв свiй, обурення, що так i перло з
грудей, кликало ДО дi╖.
- Хто в iз стратегiв, питаю?
- Коментiол, Каст, Дроктон.
- Кличте ╖х до мене. Елпiдiя також.
Останнiй добре знаний в iмперi╖ яко сол i муж думаючий. Не раз бував у
чужих землях i умiв схиляти до перетрактацiй, а там i до сердечно╖ згоди
привiдцiв багатьох земель. Це пiдбадьорило сенаторiв - василевс ма╓ якiсь
багатообiцяючi намiри, коли кличе Елпiдiя. Допоможи йому, боже, в дiлах i
помислах його. На це тiльки й лиша╓ться уповати. А так. Пошле стратегiв
супроти аварiв - лiпо буде, а пошле слiв до персiв чи до тих же аварiв -
ще лiпше. Сли або покладуть край такому тривалому розбрату з персами i
повернуть iмперi╖ он як потрiбнi когорти, або затiють з аварами
перетрактацi╖ i затримають ╖х на далеких пiдступах до Константинополя. А
то не така вже й абищиця буде.
Сподiванка виявилася не вельми далекою вiд iстини. Маврикiй так i
сказав Елпiдiю яко старшому в сольствi i Коментiолу яко привiдцi виправи
супроти аварiв:
- Сьогоднi ж гуртуйте надiйне сольство i правтесь до аварiв. Певен,
Баянова мета - домогтися негайно╖ сплати боргiв i обов'язково в сумi,
передбаченiй укладеним мiж ^ нами рядом. Як собi зна╓те, так i мудруйте
там, та пам'я^ тайте: перетрактацi╖ мають затягтися по можливостi довше.
Пристанете на вимову Баяна тодi вже, як не пристати буде неможливо. Ви
ж, - звернувся до стратегiв, - ма╓те якнайдоцiльнiше скористатися кожним
вибореним у аварiв днем. Знайте: з персами ми по зможемо так швидко
замиритися. В свiй час це станеться, одначе не зараз. Зараз легiони,
когорти, манiпули ма╓мо шукати тут, у найближчих провiнцiях. Iду на риск:
при собi лишаю тiльки гвардiю, в Константинополi - лише дiмотiв. Все iнше,
що в в метрополi╖ i найближчих провiнцiях, вiддаю вам, стратеги. Все, до
останньо╖ манiпули. Гуртуйте з них когорти, берiть у фiску, що можна взяти
зараз чи з часом, наймайте нових легiонерiв, - як зна╓те, так i чинiть,
одначе ма╓те виставити супроти варварiв силу, здатну похитнути ╖хнi турми
й примусити ╖х пiти з нашо╖ землi.
Стратеги довго i, як видалося iмператоровi, доволi-таки промовисто
вiдмовчувалися.
- Я вимагаю неможливе? - не витримав тi╓╖ мовчанки Маврикiй.
- Коли йдеться про життя чи смерть, - взяв на себе смiливiсть
вiдповiсти iмператоровi Дроктон, лангобард за походженням, - неможливого
бути не може. А все ж, достойний iмператоре, зiбрати за отакий короткий
час силу, рiвну аварськiй, не лише п'ять, десять стратегiв не зможуть.
- А хто сказав, що вас лише п'ять? Ви - привiдцi легiонiв, що вийдуть
супроти аварiв. У помiч собi берiть кого хочете i скiльки хочете.
- Де ж вони, тi легiони?
- Уже сказано, - став на помiч iмператоровi Коментiол, - у провiнцiях.
Буде не зайве, - обернувся, не переводячи подиху, до Маврикiя. - Буде,
кажу, не зайве, коли до всього, що збиратимемо пiд сво╖ iнсигнi╖,
покличемо й випробуванi у сiчах з персами когорти. Не кажу: всi, маю на
оцi ту частину ╖х, без яко╖ там, на бородищах iз персами, можуть поки що
обiйтися. Такi когорти не лише посилять скликанi та набранi серед
провiнцiйного люду легiони, стануть взiрцем для них, коли дiйде до сiчi з
аварами.
Маврикiй слухав його насторожено, та, вислухавши, одразу ж перемiнився
в лицi.
- А що, - обiзвався збадьорено, - це мисль. Якусь частину когорт ми
зможемо вiдкликати. Стратеги теж збадьорилися i заговорили навперебiй.
- В такому разi, - сказали, - не тратитимемо часу. В одному хочемо бути
певнi: у нас будуть пiдстави посилатися на вiдповiдний едикт василевса,
коли дiйде до фор" мування легiонiв i до фiска?
- Едикт сьогоднi ж буде надiслано тим, кого це стосу╓ться.
- З нами бог i iмператор! - виголосив хтось iз стратегiв те, що завжди
виголошу╓ться на завершення розмови з василевсом. Час було йти, та тi╓╖
митi нагадав про себе Коментiол.
- Один мент, стратеги. Я не все сказав, що мусив сказати василевсовi.
Доки однi стратеги гуртуватимуть легiони, iншi виходитимуть iз
згуртованими вже назустрiч аварам, дозволь менi, iмператоре, пiти iз
сольством нашим до Баяна i приглянутись до нього.
- Тобi, привiдцi всi╓╖ виправи?
- А чом би й нi? Доки сольство не повернеться звiдтам, сiчi з варварами
все одно не почнемо. Знайомство ж станеться i не буде, гадаю, зайвим.
Кагана промацаю зблизька i турми його теж.
Однi дивились на Коментiола i дивувалися, iншi встигли перебороти подив
i загомонiли збуджено: такого не бувало досi, та чом би не бути? Побачення
з привiдцею аварiв багато важитиме.
Зда╓ться, усвiдомлював те й iмператор.
- Хай буде так. Подбай лишень, стратегу, аби тут достойно замiнив тебе
хтось i робив усе, що належить робити.
То тiльки повелiвати легко: сьогоднi ж сольству вирушити назустрiч
аварам. Доки зiбрались та вирушили, минуло кiлька днiв. Коментiол не
марнував ╖х. Все, що можна було покликати на прю з аварами в
Константинополi, на околiях, покликав i звiв у два легiони, поставив на
чолi одного з них Каста, на чолi другого - Мартiна i повелiв вирушити до
мiсця майбутньо╖ сiчi з аварами - у Фiлiпополь та Адрiанополь. Всiх iнших
стратегiв спровадив .у провiнцi╖, наказавши ╖м сформувати там на обiцянi
солiди новi когорти i негайно ж, без будь-яких зволiкань, надсилати ╖х пiд
оруду Каста та Мартiна.
- Вам же, - звернувся до стратегiв, котрi йшли до Фiлiпополя та
Адрiанополя, - повелiваю: доки я буду в ава.рiв та перетрактовуватиму з
аварами, зробiть з городiв цих неприступнi фортецi i стiйте там стiною. З
когорт, що надходитимуть, формуйте новi легiони i дбайте про ╖хню ратну
спроможнiсть. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я ж постараюся
затримати аварiв у Анхiалi чи десь-iнде, доки ви не зберетеся з силою, i
хай допоможе нам бог у наших заходах.
Коментiол обернувся на схiд сонця i осiнив себе хресним знаменням. Вiн
знав, на що зважу╓ться, i тому не без умислу уповав на бога. Воiстину
правду кажуть бувалi в бувальцях люди: лише той, кому нема╓ чого втрачати,
може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в сво╖х сподiванках i
мати все-таки пiд ногами твердь, послав до стратегiв, що стоять супроти
персiв, найдовiренiшого з людей сво╖х, вручивши, йому, крiм едикту
iмператора, ще й власне послання, i в тому посланнi разписав становище на
сiверських обводах як таке, що межу╓ з катастрофiчним.
"Проти нас пiднялися авари й слов'яни, - писав, не розтлумачуючи, якi
слов'яни, i тим зумисне згущав фарби. - На пiдступах до Константинополя
сто╖ть стотисячне аварське вiйсько, а на Дуна╖ громадять силу склавини.
Вся надiя на вас, достойнi, i на вашi змужнiлi в сiчах когорти. Шлiть
негайно, i шлiть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише й жду.
Запiзнення на час може бути непоправним, а на день - катастрофiчним.
Iмператор усвiдомлю╓ це i тому зголошу╓ться: настав час замирення з
персами', шука╓ лиш пристойних для iмперi╖ резонiв на таке замирення".
Стратег Комеитiол знав: де-де, а на бородищах iз персами давно ждуть
замирення, тож не можуть не потiшитися, довiдавшись про нього, а потiшенi
завжди щедрiшi. Може, й не набагато, все ж бiльше пришлють когорт, анiж
усi того сподiваються.
Так мислив, будучи в Константинополi, на це покладався й тодi, як
вирушав iз Константинополя. На путях, що вели до аварiв, мусив думати вже
про iнше: як затримати ╖х на далеких пiдступах, що вчинити, аби повiрили i
раз, i вдруге, i втрет╓?
Перше, що примiтив, доправившись до Анхiала, де таборився вже каган i
вiрнi йому турми: авари не скористалися вiллами повержених роме╖в, розбили
намети перед собором святого Антонiя й живуть у наметах.
Побачення з каганом того дня не вiдбулося - десь вiн був, чимось iншим
клопотався.
- Тим лiпше, - сказав на те Елпiдiй i попрохав дозволу в тих, що стояли
ближче до кагана, розбити десь неподалiк намети та перепочити з путi.
Бачили, по-iншому засвiтили очима кагановi радники, далебi,
сподобалося, що сли вiзантiйськi не йдуть у вiлли сородичiв сво╖х,
уподiбнюються ╖м, аварам, i поселяються в таких, як i в них, житлах.
Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще
доба. Авари й далi не кликали.
- Каган вiда╓, що ми iмператорськi ели, - поцiкавилися в радникiв, - що
посланi для перетрактацiй?
- А так.
- То хотiли б вести вже ╖х.
- Коли знайде за потрiбне, покличе. "На лiпше чи на гiрше це?" -
засумнiвався Елпiдiй i вдався до свого соратника i стратега Коментiола:
- Що коли Баян затiяв щось лихе i зволiка╓ навмисне, аби сказати потiм:
"Пiзно перетрактовувати, мали ранiш прийти"?
- Пусте, - заспоко╖в його Коментiол, - набива╓ цiну собi i тiльки. I
хай набива╓, нам не звикати. Не напрошуйся бiльше, сиди й мовчи.
- Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми
вiдсиджуватимемося тут, турми аварськi вийдуть до Довго╖ стiни й
постукаються в мiднi ворота Августiона.
- Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це i
полишив сво╖х вивiдникiв на путях. Iнше раджу вчинити: повели челядi щедро
накрити столи й кликати до трапези тих аварiв, що з ними встиг
зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивiда╓мо пiд
хмелем.
Елпiдiй пристав на те. I столи накрив щедро, i на гостину запросив тих
iз оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити намiри сво╖ i
доволi швидко: авари вiдмовились вiд гостини.
- Бачив? - i перепуджено, i невдоволено подивився привiдця сольства на
Коментiола. - Вони таки щось затiвають або ж затiяли вже i ждуть слушного
часу, аби погнати нас, яко приблудних псiв. Треба йти i домагатися
зустрiчi а каганом.
- Тiльки не сьогоднi, Елпiдiю. Раз накрив столи, сiдай i трапезуй, в
усякiм разi, роби вигляд, нiби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме
цим i зломимо його рано чи пiзно.
Бiльше не зважав уже на нидiння сла. Зняв iз себе парадне вбрання,
облачився в звичайне та й засiв за трапезу. Одного дня пив, та веселився,
та ходив стiйбищем аварським чи вулицями Анхiала i другого теж. Здавалось,
i не зважав на те, що ходить мiж супостатiв. Одних лише запрошував
подiлити з ним застiлля, з iншими й дiлив його. Аж поки не нагадали:
- Завтра будьте в кагана, - сказали. - Волi╓ вислухати вас, ромейських
слiв.
Коментiол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпiдiя,
на нього дивився та й дивився.
- Сказали менi, що ти iмператорський стратег?
- Iстину сказали.
- I разом з тим - сол?
- О нi, достойний привiдцю, не разом з тим. Нинi тiльки сол.
- Чому ж так? Чому не з легiонами вийшов супроти мене?
Чув, зловтiша╓ться Баян, а проте не став вiдповiдати тим же. Прикинув у
думцi, чим завершиться ромейське сольство до аварiв, коли дасть серцю
волю, i визнав за доцiльне звести на жарт.
- Бо багацько нас, стратегiв, у iмператора, а легiонiв обмаль.
Каган сприйняв те по-сво╓му й прибрав збадьорливовеселого вигляду.
- Оце подоба╓ться менi. Присяйбiг, чи не вперше зустрiчаю сла, котрий
не прихову╓ iстини. Повiдай тодi, муже достойний, з чим прийшов до нас?
Коментiол не переставав удавати з себе добродушного.
- Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою мiж iмперi╓ю та аварами
i хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скiльки лiт жили у
злагодi i вза╓мнiй вигодi, скiлькох супостатiв угомонили, ╓днаючи сили.
Тепер - розбрат, каган пiдняв турми й повiв ╖х супроти повелителя та
благодiйника свого, iмператора Вiзантi╖. Чому так?
Тi, що знали Коментiла, знали й те, що у велеречивостi йому не
вiдмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом i вiн
змушений був умовкнути: кагановi не сподобалося щось у речах його.
- А iмператор не вiда╓, чому стався разбрат?
- До нього всяке доходить, - ухилився Коментiол i не став казати те,
чого ждав Баян. - Тому й прислав пас, слiв сво╖х, аби почули причину
розбрату iз уст тво╖х.
- Мiг би й не слати, коли так. Елпiдiй завважив: Коментiол завагався,
пора прийти на виручку, i не забарився подати голос.
- Мiй радник i содруг у дiлах сольських не все сказав тобi, привiдцю.
Ми не лише затим стали перед тво╖ очi, одбира╓мо в тебе час, аби узнати
причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам i походу, що
його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повиннiсть,
почина╓ розмову з кiнця? Мусимо знати передусiм причину розбрату.
Баян усе ще ворохобився, видно було, тiсно йому в його великоханському
крiслi.
- Коли дба╓те про мир iз пами i волi╓те вести про те перетрактацi╖, -
карбував слово по слову, - пiдiть спершу до свого iмператора та запитайте,
доки вiн збиткуватиметься над нами найбезсоромнiшим чином. Чи ми не
перетрактовували вже, i не раз, чи не укладали ряд на мир i злагоду? А де
те, про що ви клялися на хрестi? Чому щораз вiдступа╓те вiд обiцяного?
Юстин Другий хоч одвертий був. Той так i сказав: "Радiйте з того, що
живете на нашiй землi, i не податi ждiть вiд нас, а лиш того, що дають
всякому рабу за вiрну службу". Тиверiй же та Маврикiй обiцяли одне, а
чинили зовсiм iнше. I колись, i нинi. Допоки буде те? Про якi
перетрактацi╖^ може йти рiч, коли ви - клятвопорушники? Хто ходив на
склавинiв, коли тi вдерлися в землi iмперi╖ стотисячною раттю i пройшли з
мечем та вогнем до само╖ Фессалонiки? Хто примусив ╖х кидати нахапане й
забиратись восвоясi? Ми, авари. А чим одплатила нам за те iмперiя? Не лише
обiцяних ста тисяч, вiсiмдесяти не платить уже котре лiто. Що лиша╓ться
робити нам, аварам, коли з нами поводяться, яко з останнiми рабами? А
одне: прийти i взяти сво╓ силою.
- Достойний! - видно було, Елпiдiя не злякали, навпаки, потiшили
кагановi резони, i вiн не лише сам подався наперед - руку простягнув,
гейби для братання. - Коли оце i всi╓╖ незгоди, то чи варто нам ламати
один об одного сулицi? Iмперiя в великiй скрутi, це правда, фiск ╖╖
добряче спорожнiв, та не настiльки, щоб не сплатити якихось сто тисяч.
- Не сто, а триста! Ви уже трете лiто водите нас за нiс.
- Хай i триста. Iмперiя он яка, знайде де взяти.
- Великий во╖не! - вихопився зi словом i Коментiол. - Коли ти повiрив
менi раз, повiр i вдруге: злагода можлива. Чи iмператор не зрозумi╓, коли
прийду i скажу йому: дотримаймо обiцяного - i сiчi з аварами буде
покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них пiде удвiчi, а то
й утричi бiльше, анiж на мир. Сплачуймо обiцяне - i по всьому.
- Мали б ранiш мислити так.
- Мали б, та що вдi╓ш, коли клопотiв он скiльки, а iмператор один. Все
сподiвався, що якось буде. Настане мир iз персами - об'являться солiди, а
об'являться солiди - i з аварами розплатиться. Коли ж зайшло на сiчу,
тепер iнакше мислитиме, присяйбiг. Яко один iз слiв його, пропоную
перервати перетрактацi╖ на той час, доки я ╖здитиму та умовлятиму
iмператора. Запевняю тебе, достойний, цi╓ю домовленiстю покладемо край
незлагодам. Раз i назавжди.
- Домовленiсть була вже. Нам не домовленiсть - солiди най шле
передусiм.
- Так розумiю, так i скажу. Я навiть сольство залишу в тебе яко
запоруку, що перетрактацi╖ мiж нами не припиняються, вони лиш
перериваються на час.
Вiн так i вчинив: залишив Елпiдiя i всiх, хто був з Елпiдiвм, на поругу
буйного в гнiвi кагана, а сам повернувся до Константинополя й заходився
гуртувати там когорти, слати в усi кiнцi гiнцiв та вивiдувати, що роблять
i що зробили вже стратеги. Вiстi приносили не такi вже й сумнi: манiпули,
когорти гуртувались повсюдно й правилися на мiсце майбутнiх боролищ - до
Фiлiпополя та Адрiанополя, а десь через двi седмицi через Константинополь
пройшли й когорти, присланi стратегами з персидських боролищ.
- З нами i бог i iмператор! - доповiли Коментiолу, - Мартiн i Каст
зiбрали вже пiд свою руку три повноцiнних легiони.
- Мало. В аварiв удвiчi бiльше.
- Iоанн та Дроктон обiцяють поповнити ╖х у недалекiм часi.
- Все одно мало. Чи вiда╓те, яке то поповнення? Усе нестепнi до ратного
дiла новобранцi.
- Не тiльки. Багато й лiтнiх, тих, що бували та й бували в сiчах. А
вони не гiршi, стратегу, за тих, що прийшли з персидських боролищ.
- Усе це лиш утiшнi слова, достойнi. У фортецях ij3 цi╓ю силою, ясна
рiч, усидимо. А що буде, коли каган обмине фортецi та пiде на
Константинополь? Кого тодi поставимо на путi його?
Тридцять тисяч... Чи це та сила, а якою можна виходити супроти аварiв?
А що вдi╓ш? Солiд таких, як хоче каган, у фiску справдi нема╓. Та й
сумнiва╓ться сенат, що вiн зупиниться вже. Такий, як Баян, i солiди
вiзьме, i походом iтиме. А що тодi? На якi статки зберуть потрiбнi
легiони? Лиша╓ться остання спроба - поставити кагановi умову: триста тисяч
солiд будуть сплаченi йому, одначе тодi лиш, як вiн вiдведе сво╖ турми за
Дунай i зголоситься пiдписати ряд про ненапад.
"Хто ж пiде з цим до кагана? Регула, як i честь та совiсть, вимагають,
аби йшов я. Та на кого покладу виправу, коли не повернуся з аварського
табору?.. А-а, що буде, те й буде, пiду освiдчусь iмператоровi, лк вiн
скаже, так i вдiю".
Маврикiй не став замислюватись. Одразу i недвозначно повелiв: вдруге
ризикувати не варт. Досить буде гiнця, аби доправив речницю i рiшенець
iмператора Елпiдiю. А вже Елпiдiй хай пiде i завершить перетрактацi╖.
- Коли я не об'явлюсь, каган може догадатися що його шиють у дурнi, i
не пристати на те, що пропону╓мо.
- Вiн i так не пристане. Досить того, що Елпiдiя кида╓мо в пащу цьому
удавовi, тобi нема╓ потреби лiзти в не╖.
- Тодi утримаймось слати гiнця з тво╓ю речницею зараз. Зачекаймо ще
кiлька седмиць, доки я зберу докупи всю нашу силу та упевнюсь, яка вона ╓.
Елпiдiй довго вагався, як йому вийти перед кагана й сказати те, що
велено. А чогось путящого так i не намислив. ╢дине, на чому мiг спинитися
та уповати бiльшменш, - робитиме вигляд, нiби принiс втiшнi вiстi. Адже
iмператор, як би вже там не було, а зголошу╓ться сплати ти аварам борг.
Потерпав все-таки, проходячи в намет. I не дарма. Тiльки-но за╖кнувся,
що сплачено буде пiзнiше, кагана нiби з катапульти кинуло.
- Отак? - вихопився з дарованого ними ж, ромеями, крiсла й став перед
слом, гейби гора перед безоднею. Зламати намети. Негайно! Цi╓╖ ж митi!
Зчинилося щось неймовiрне. Однi авари схопилися, мов ужаленi, й
кинулись на Елпiдiя i всiх, хто був iз ним в одну якусь мить виперли ╖х
поза каганове обиталище iншi, бачив, застигли, подивованi, видно, не
знали, як ╖м бути.
- Стривайте! - силився боронитись Елпiдiй. - Ми сли велико╖ держави,
люди недоторканi!
Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всiх, i не в стiнах
- укинули до пiдземелля.
- Варвари! - кричав Елпiдiй. - Скiльки не вчи, скiльки не отесуй ╖х,
були й лишаються варварами. Стривай, бiснуватий, настане наш час, за все
поквита╓мось.
- Коли настане? - подав хтось iз сольських голос. - Чи ваша милiсть не
вiда╓, що означа╓ оте: зламати намети? Ми приреченi, нас велено скарати на
горло.
- Не може бути. Не посмiють! - Це варвари, вони все можуть. Тим паче,
що сила зараз на ╖хньому боцi.
Озвалися й iншi. Однi казали: не треба було затiвати цi перетрактацi╖,
iншi йшли ще далi - нарiкали на iмператора Юстинiана, котрий покликав цих
варварiв на ╖хн╓ безголiв'я. Чи пе вiдав, кого кличе? До антiв перестали
ходити з татьбою i замирилися, бач, сорок, коли не бiльше лiт не
стинаються вже. Невже i з склавинами не можна було пошукати замирення?
Приреченi, як дiти, усе дозволяли собi: поносили покiйних iмператорiв,
не обминали й сущих. Далебi певнi були: ╖м уже все одно. А коли все одно,
то чого мають остерiгатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем
лежить на серцi.
Та поспiшили прирiкати себе.
Коли вiрнi схопили Елпiдiя i всiх iз сольства, що були з Елпiдi╓м,
терхани, а надто тi з мужiв думаючих, що стояли найближче до кагана й
почиталися бiльше, нiж хтось, каганом, отетерiли i не зважилися перечити.
Одначе до пори до часу. Як Елпiдiй i всi роме╖ опинилися поза кагановим
наметом, а крики-протести ╖хнi чулися ще, коча й вiддалено, хтось iз
найстарших вiком радних зiбрався з духом i сказав Баяновi:
- Достойний привiдцю, я не радив би тобi робити це.
- А так, - заговорили й iншi, i доволi дружно. - Не забувай, з ким
вийшли на прю. Це Вiзантiя. Люд ╖╖ нелiчений, а простори неосяжнi. ╢ кого
виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогоднi ти вiльно гуля╓ш по
Фракi╖, а завтра можуть заступити тобi путь покликанi до меча i сулицi
легiони.
- Дiйде до скрути, - урезонювали й iншi, - роме╖ замиряться з персами,
а город Константина заслонять вiд тебе. Навiть тво╖ хоробрi турми
неспроможнi будуть покласти пiд копита такий широкий свiт, як Ромелiя.
Рано чи пiзно змушений будеш пiти за Дунай. Що тодi скажеш i чим
виправда╓ш те, що скарав на горло слiв ╖╖? Усе можуть простити й забути
тобi, цього - нiколи.
- А ще й те пам'ятай, Ясноликий: нашi сли теж сидять у Константинополi.
Баян вертiвся, гейби заведений, вiдповiдав, лютуючи й не пiдбираючи
слiв у лютi сво╖й, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув
тим, що можна чути лише на бородищах, голосом:
- Я повелiв - i повелiння сво╓ мiняти не буду: зламати намети!
Доля ромейських слiв була, здавалось, вирiшена. Хто стане перечити
такому i пiдставляти себе пiд лють неудержиму. Мовчазнi гнулися у
великоханському наметi, мовчазнi й вийшли один по одному з намету.
А все ж хтось узяв на себе смiливiсть i шепнув вiрним: "Не карайте
роме╖в до завтра. Хай уляжеться гнiв повелителя, хай стане супокiйним та
зважить усе. В супоко╖ i наймудрiшi стають мудрiшими".
Час виправдав вчинок смiливця. Другого дня прискакав iз Константинополя
гiнець вiд Таргiта й звiдомив радникiв, а радники - кагана: усе аварське
сольство запроторене на острiв Родос i взяте пiд суворий нагляд. Коли щось
станеться iз слами вiд роме╖в, його, Таргiтова, голова, голови всiх iнших
iз сольства аварського будуть настромленi на сулицi й виставленi на глум i
осудовисько при в'╖здi в Константинополь.
Баян думав, як йому бути iз слами ромейськими день, думав i другий. А
на третiй випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть.
XXIX
Нiщо не стримувало тепер аварськi турми. Каган так i повелiв,
промовляючи до них: на Константинополь! Iдiть i берiть у роме╖в усе, що
можна взяти. А повелiння кагана - повелiння Неба. Впали по тому ромейськi
фортецi Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Фiлiпополем та
Адрiанополем.
Коментiол мiг уявити собi, який лютий пiсля всього Баян, а iншо╖ сили,
що могла б угомонити ту лють, крiм його легiонiв, нема╓, i сила та не така
вже й численна, щоб брати на себе всiх аварiв. Треба кликати на помiч
стратегську мисль. Коли вона не пособить, нiщо iнше не поряту╓ вже.
- Що зна╓те про аварiв? - покликав i запитав стратигiв сво╖х.
- Небагато, достойний. Послухи доповiдають: рискають по Фракi╖, яко
голоднi вовки, шукають добро╖ поживи.
- Коли шукають, не зосередженi, значить.
- Так. Кожна турма дi╓ осiбпо, схоже, що на власний розсуд.
- Цим i скориста╓мося. Передусiм слiд, гадаю, збити аварського привiдцю
з праведного путi. Ти, Касте, иди зi сво╖ми когортами до гори Еми i шукай
зустрiчi з турмами, що рискають там. Ти, Мартiне, спрямуй свiй легiон на
сам Дунай, до города Не╖. Iтимете так, аби менте зтгали йро вас, а
прийшовши, явiть себе якомога гучнiше. Я ж мав, авари - суспiль комоннi
во╖. У його легiонах теж переважають вони, а проте ╓ й лучники та
щитоносцi.
На лiпше чи на гiрше це? - питав себе. - Коли доведеться брати городи з
високими й прямовисними стiнами чи давати табором у полi, i щитоносцi, i
лучники будуть он ад потрiбнi; коли ж зiйдемося iз турмами аварiв
зневацька, i тi, i другi мало вдiють. Тодi потрiбнi будуть лики i лише
мечники".
Звiдники доповiдають: турми Баяновi гасають всюди, сам iде Баян поки що
не вирушив iз Анхiала. Як то поведеться аварський привiдця, коли зiйдуться
саме там? Засяде за щами й боронитиме, як усi, ворота та стiни чи виведу
урми в поле? Здоровий глузд стратега каже: мав би сидi за стiнами. I все ж
це каже глузд просвiщенного стратега. Що мислить варвар, один бог вiда╓.
Тiльки правився до Анхiала, стiльки й думав про це та прийдав, як
поведеться в одному випадку i як - у другому. а пiдiйшов до нього та
постукався у ворота - очам не повiрив: йому вiдчинили ╖х i, вiдчинивши,
сказали: авар нема╓ в городi, знялися на свiтаннi й подалися, толочачи
тумани.
Ось тобi й варвар, - не йняв собi вiри. - Га, таке утнуги каже маю
розумiти його? Довiдався, яка сила йде на тал, i почув остуду в серцi чи
подався на помiч тим, супроти яких пiшли Каст i Мартiн?"
- Куди пiшли авари?
- На скiфську путь, достойний.
- I всi одразу чи однi звечора, iншi вдосвiта?
- Усi одразу.
Ясно, виходить, i таки на скiфську путь.
- Послати услiд за аварами вивiдникiв, - повелiв одному iз стратигiв. -
Вивiдати, де в каган iз сво╖ми турмами" I не спускати ока. Вiд того багато
чого залежатиме. Можливо, уся наша виправа.
Вiд такого тлумиська комонних, яким в кагановi турми, йшли з Анхiала,
не важко нагледiти. В спечну годи з ними стояли хмари куряви, а широка й
бита кiнськимi копитами скiфська путь нагадувала знiвечену ниву. Ваiке
виявилось угнатися ромейським легiонам, де були и иншi, за суспiль
кiнними. Авари вiддалялись та й вiддала для них. Коли ж примiтили, що за
ними йдуть названi засiли в глухоманi обiч путi та й накинули на
вивiдппкiв аркапи, а тих, що ухилилися вiд них, догнали й витнули до ноги.
На лихо, пройшла одно╖ буряно╖ ночi злива, залила водою путь i скрила
аварськi слiди. Посланi Коментiолом новi вивiдники гнали комоней скiфським
трактом день, гнали другий, третiй i не виявили аварiв. Схоже було, що
скористалися зливою i звернули з путi, а куди - пiди та вивiдай тепер.
Коментiол гримав на всiх, хто пiдвертався пiд руку називав бевзями, а
ради та розради вiд того як не було та й не було. Аби не вскочити в ще
бiльшу халепу, мусив стати табором та розiслати кiнних по околiях, питати
люд окольний, чи не бачили валечне тлумисько татей, чи не знають, куди
подалося.
Iстину люди речуть: ловить рибалка рибу, та колинебудь i риба його
спiймав. Кагана з його турмами вивiдиики не надибали - геть здимiв десь,
зате натрапили на Кастових нарочитих, а нарочитi потiшили всiх i найбiльше
Коментiола доброю вiстю: легiонери Каста вислiдили при горi Ема, неподалiк
вiд города Золдапи, три аварськi турми з полоном та награбованим по
ромейських сельбищах добром i погромили iх дощенту. Лише поодинокi
комонники зумiли вихопитися iз умiло накинутого зашморгу й понесли
тривожну вiсть про безлiття, що постигло непереможних аварiв, до
найближчих, а то й не лише найближчих турм. Всi iншi або ж лягли потятi,
або зняли угору руки й самi стали полонениками при обозi.
Коментiолу яко привiдцi й не випадало нiби аж надто виказувати свою
радiсть. Та хто втрима╓ ╖╖ в собi, коли пре, мовби вода з дна. "Слава
звитяжцям!" - хотiлося крикнути, аби всi чули та знали: звитяжець
передусiм вiн, той, що мудро розмислив i примусив аварiв забiгати по
Фракi╖, уподiбнюючись сполоханим вiвцям у пепадiйнiй загородi. Вдалий
умисел привiдцi завжди багато важив, тут, у по╓динку з аварами, i поготiв.
- Передайте Касту, - повелiв не без погорди, - я втiшений доблестю во╖в
його легiону. А ще скажiть: з-пiд Золдапи хай iде, вишукуючи та громлячи
варварiв, до города Не╖ - туди, де ма╓ бути Мартiн. Я теж знiмаюся цi╓╖ ж
митi й простую туди. Коли поможе бог, там, при Дуна╖, й зiйдемось докупи.
Сказав одне, а вчинив iнше. Зiбрав передусiм привiдцiв когорт i вознiс
у ╖хнiх очах Каста. Було то незвичне зiбрання - щось схоже на маленький
пир по звитязi, тож не обiйшлося без веселого застiлля, а за столом - без
похвальби. Пiдносив братницю - i розтiкався мислiю по древу, випивав
наявне в нiй - i знову мислив уголос: коли всi будуть такi стараннi та
йтимуть визначеними ним, привiдцею, слiдами, каган аварський неодмiнно
опростоволоситься i змушений буде пiти геть. Найперше, що мають вчинити,
полишивши табiр, - розшукати кагана Баяна i його турми. Це альфа i омега
всiх подальших дiянь ╖хнiх легiонiв, запорука повно╖ звитяги, коли хочуть
знати.
Казав та й казав, чому мислить так. А доки мислив та хвалився,
розмислюючи, кагана розшукав iнший привiдця ромейського легiону -
наймолодший серед стратегiв Мартiн.
Йому менше, нiж Касту, таланило в путi. Коли й траплялися авари, то не
бiльше сотнi. А то невелика втiха. Одне, безпечнi з безпечних були, а
друге, переобтяженi нахапаним. Брали ╖х, мовби курей на сiдалi. Тож i до
фортецi Нея прибув без гучно╖ слави. Уже як засiв у Не╖ та став ходити по
околiях, траплялась i крупнiша рибка. А одного надвечiр'я прискакали на
замилених огирах вивiдники - тi, що були на дальнiх вiд Не╖ околiях, i
забили тривогу: по путi, що веде з полуденного сходу до фортецi Нея,
правиться сам Баян iз чотирма турмами. Стривожилось серце, стривожилася й
мисль. Чи то ж жарти: самого кагана шле доля. Як же йому бути? Принишкнути
в фортецi, дати аварам можливiсть пiдiйти, а тодi вже стятися з ними чи
вийти й стати на путi кагановiй табором? Фортеця така собi, надiя на ╖╖
стiни невелика. Лиша╓ться iнше: вийти i стати табором, а фортецю тримати
позаду як твердь, якою, на випадок чого, можна буде. заслонити себе.
Так намислив стратег, так збирався й учинити. А вийшов та отаборився -
i мусив одкинути й цей, здавалося, твердий уже намiр: над'╖хали гiнцi -
тi, що послав ╖х стежити за пересуванням аварiв, i сказали: каган ста╓
табором на нiчлiг.
- Справжнiм табором чи всього лиш на нiчлiг?
- Нiяких приготувань не спостерiга╓ться, схоже, що тiльки на нiчлiг.
Мати божа! Що коли оце i ╓ вiн, третiй i найрезоннiший вибiр:
скористатися темiнню ночi, мирним сном суиостата свого i вдарити на нього
зненацька, одразу й звiдусiль?
Мартiн - наймолодший серед стратегiв, а молодостi притаманне це: горiти
в полум'╖ жадань сво╖х, тим паче, коли тi жадання - слава, i не знати
стриму. Не повiрив гiнцям, сам подався на вивiдини i таки зважився:
пiдiйшов уночi до аварського табору i впав на нього тодi, коли кагановi i
його турмам особливо солодко спалося.
Дерзновеннiсть та виправдала себе. Авари не сподiвалися нападу, та ще
такого навального, i не стали боронитися. Хто мiг, той вихопився на
неосiдланого огира, хто нi, той втiкав куди бачив, аби далi вiд табору, що
став боролищем, i далi вiд боролища, що не обiцяло звитяги.
Вiрнi не покинули кагана. Стали на захист свого привiдцi стiною i таки
вихопили його з то╖ круговертi, що завертiла всiма на галявинi, а оскiльки
не вiдали, хто вчинив напад, скiльки тих, що напали поночi, засiли з
Баяном на одному з порослих гущавиною островiв на придунайських озерах та
й нишкли там, дожидаючись дня, а з ним i добрих перемiн.
Знав би стратег Мартiн, де перехову╓ться Баян, не ганявся б за тими, що
втiкали навсiбiч, дiждався б дня та й узяв би найбiльш ворохобного з усiх
ворохобних варвара без крику та гвалту, а взяв би привiдцю аварських турм,
далебi, поклав би край усiй ╖хнiй ворохобнi, а може, й аварам яко племенi.
По молодостi чи з якихось iнших причин не догадався стратег Мартiн
порискати на придунайських островах, а каган скористався тим, пересидiв
ганьбу свою та й об'явився невдовзi там, де не було роме╖в. Гнiв мав на
них нелюдський, тож i клич не забарився кинути: "Авари, до мене!"
Збирались докупи двi сили, не сьогоднi, то завтра мала статися сiча,
яко╖ i роме╖, i авари досi уникали, хоча й певнi були: рано чи пiзно
уникнути не зможуть. У мiсяцi заревi легiон Каста об'╓днався з тими, що
були з привiдцею, а другого дня усiх ╖х вiдшукав гiнець вiд Мартiна й
оповiстив: роме╖ вдруге стали звитяжцями у по╓динку з аварами, за цим
разом гору взято над самим каганом.
Довго й громоподiбно котилися долами радiснi згуки, возносились догори
мечi та сулицi i сяяли потiшенi новиною лиця. Та чи не найбiльше тiшився
сам привiдця ромейських легiонiв - стратег Коментiол.
- Легiонери! - звiвся в стременах i закликав до тишi. - Ми недалеко вiд
сподiваного. Коли вже сам каган лишився турм, з рештою упора╓мося. Роту
даю: через седмицю-другу покладемо край нашiй виправi супроти аварiв.
Ждав i не мiг дiждатися зустрiчi з самим Мартiном - хотiлось знати не
лише наслiдки, а й подробицi погрому. Це ж не жарти. Двi такi звитяги i
обидвi без особливого ypoнy. Так, три торi Ема, посiчено та полонено три
турми i при городi Нея чотири. I якi турми! Найнадiйнiшi, тi, що ╖х Баян
iмену╓ вiрними.
Побачення з Мартiном дещо притлумило, правда, його радiсть. Мартiн геть
усе ствердив, що повiдав гiнець, та мусив зiзнатися, що розглянувся пiзнiш
i побачив: полягло аварiв значно менше, анiж розбiглося, i що найбiльше
гнiтить його, стратега Мартiна, то це те, що серед потятих на галявинi й
поза галявиною не знайшли кагана.
- А ти певен, що то були кагановi турми?
- Полоненi засвiдчили те. Та й нашi вивiдники бачили його, як ставав
табором.
- Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста й того,
що примусив утiкати найхоробрiшого серед хоробрих i пошив у дурнi
наймудрiшого серед мудрих.
- Не доста, привiдцю. Поранений вепр лютiший за неушкодженого.
Коментiол мусив погодитись, надто пiзнiше, коли народжена звитягою
радiсть вляглася, а вiстi про аварiв стали сiяти настороженiсть. Вивiдники
щораз певнiше та й певнiше стверджували: аварськi турми правляться на
Маркiанополь. Не iнакше як кличуть ╖х туди, а коли так, кличе каган.
- Того не може бути! - чи то дивувався лиш, чи й обурювався Мартiн. -
Що ж це вiн не додому, а з дому втiкав?
- А коли втiкав спереляку? - пожартував хтось iз стратигiв.
- I те могло важити, - мислив уголос Коментiол. - Та найбiльше поява
його в Маркiанополi схиля╓ до iншо╖ думки: саме там зосереджена аварська
сила. Коли не в самому Маркiанополi, то поблизу вiд нього.
Помовчав мить i знову до Мартiна:
- Ти переслiдував його досi, переслiдуй i далi. Пошли загони вивiдникiв
на всi путi i по всiх околiях. Мусять не лише бачити, а й напевне знати,
чи тiльки тих, що рискають по Мiзi╖, збира╓ каган, чи й тих, що ма╓ в
Паннонi╖.
- Буде зроблено.
Мартiн круто обернувся, вiдходячи, i в тiй його рвiйностi видiлася не
лише рiшучiсть будь-що доконати Баяна, а й певнiсть: таки докона╓.
"А коли й справдi станеться таке? - пiдозрiло занепоко╖вся Коментiол. -
Привiдця вiн не з гiрших, а молодiсть дозволяй бути до безуму одважiшм. Як
украну юдi перед легiонерами, а надто перед iмператором? Чи не скажуть:
Каст мав над обрами звитягу, Мартiн - також. А де був i що робив, аби
взяти гору над аварами, Коментiол? Може, час та й треба були б уже на себе
взяти Баяна?.. А втiм, - передуму╓, - була б звитяга, славу якось уже
подiлимо".
Знав: Мартiн не так швидко упора╓ться з тим, що поклав на нього, тож
мусив розмислити i визначитись, де стати табором, аби i захист був певний,
i супостата свого не випускати з поля зору. Надiйно╖ фортецi поблизу не
було.
"Найлiпше вдiю, - став на мислi, - коли перекрию проходи в горах. А
так, i з каганом не розминуся там, тим паче, як надума╓ться iти до Фракi╖,
i горами пiдiпру себе твердо".
Так i Мартiну сказав: "Гiнцiв шли до гори Еми". А коли прибув, та
отаборився, та розглянувся, одiспавшись у наметi, не мiг не похвалити
себе: це ж те, що треба! Позаду он якi гори, а в горах звiра всякого,
дичини. Лови - його давня, вивiрена за лiта утiха. Як не скористатися
нагодою i не бути вдячним нагодi за даровану можливiсть погуляти в горах.
Одне, заколисав себе привiллям та дозвiллям, а друге, буде привiд зiбрати
веселе товариство, погомонiти за трапезою. Не все ж сольства та сiчi,
╓ству людському i дозвiлля он як потрiбне.
Варто було започаткувати ╖х, лови та застiлля, як не мав уже спину. I
днiв не лiчив, купаючись у винi та утiхах, i про виправу та аварiв забув.
Тим паче, що й Мартiн довго не нагадував про них. Десь щось казали,
щоправда, як повертався з гiр, проте дрiбне i нiкчемне. ╢динижди тiльки й
замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось iз стратигiв
зауважив: "Привiдцю, ми втрача╓мо мент, що може згодом не повторитися. Чом
да╓мо кагановi можливiсть зiбратися на силi та бути дужим у виправi
супроти нас. Може, слiд було б ударити на нього, доки турми розпорошенi, а
ляк, що його нагнав Мартiн, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а
винести слушнi резони з того не визнав за потрiбне. "Маркiанополь, -
сказав радникам, - мiцна фортеця, кагана за тими стiнами не так просто
взяти".
Чи втiшив радникiв, не вiда╓. Себе ж напевне утiшив, бо знову подався у
гори, ганявся за звiриною, дiлив iз стратигами застiлля по ловах. Аж поки
не грянув грiм. Мартiн не гiнцiв прислав уже, сам завiтав одного
надвечiр'я й забив тривогу: каган полишив Маркiанололь, схоже, iцо иристуб
в гори, прямiсiнько на ромейський табiр.
- Скiльки ж у нього турм? Яка його сила?
- Достеменно не знаю, та щоб помiрятися з нами, гадаю, стане. Бо не
тiльки тих веде, що гасали по Мiзi╖, з Паннонi╖ теж покликав.
Коментiол одбiлився на виду й не забарився явити Мартiну сво╓
невдоволення.
- I ти тiльки зараз кажеш менi цро це? Чому ранiш не повiдомив? Чому
сам не став на путi тим, що йшли з Паннонi╖, дозволив ╖м з'╓днатися з
каганом?
- Бо довiдався тодi вже, як були пiд Маркiанополем. Хто мiг знати
наперед, що йтимуть?
"Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав помiч iз Папнонi╖
чи тепер уже встиг покликати?
- То ти певен, що йдуть на нас?
- Коли б iшли в Паннонiю, давно звернули б на iншу путь.
- Через рiку не переправилися ще?
- Нi, хоча й недалеко вже вiд не╖. Я повелiв сво╖м когортам стати там
заступом, на мiсцi можливо╖ переправи, i стятися.
- Розумно i все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний
берег?
- Чом нi? Хоча поспiшити й не завадить.
- Тодi так i зробимо. Зайнятi тобою позицi╖ посилять мо╖ когорти. Каст
переправиться десь обiч вiд нас i обринiв на супротивний берег - по одну i
другу руч. Коли станеться так, як мислимо, i обрини ув'язнуть в справжню
сiчу, вдарить на них з одного i з другого боку. Удар той буде несподiваним
i посi╓ страх, примусить аварiв стенутися, а з тими, що стенулися,
упора╓мось i меншими, нiж у нашого супостата, силами.
Вивiдники завчасно доповiли Баяновi: роме╖ засiли по другий бiк рiки,
поробили завали й ждуть, коли вiн пiде на них. Цього мав сподiватися i все
ж холодом повiяло, коли почув. Легко╖ звитяги над такими, що засiли, не
буде. Перед рiчкою й на рiчцi зустрiнуть стрiлами, там, при завалах, -
мечами та сулицями. А ще ж i комоннi ╓ десь... Нi, мусить спершу вивiдати,
яка перед ним сила, а тодi вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його
турмам не звикати навалом iти на супостата i долати його силою, а вже ж
мав час та й нагоду пересвiдчитись: хитрiсть завше надiйнiша за силу i
кровi потребу╓ менше.
Недовго вагався аварський привiдця, повелiв розбити супроти роме╖в
табiр. Доки був там дось, бiля переправи, позаду встиг вирости
великоханський намет, поряд iз ним стали й iншi намети. Забiгали,
заметушилися, ясна рiч, i тi, що догоджали кагановi. Та чимось
невдоволений повернувся вiн вiд рiки. Ще до того, як зайти до намету та
сiсти в наметi, якась муха вкусила. Пiдiйшов, розглянувся i збунтувався, а
збунтувавшись, накинувся на всiх - i тих, що ставили намета, i тих, що
супроводжували.
- Вiслюки неотесанi! Кури безмозглi! - кричав, вибалушивши очi. - Де ви
поставили намет? Не вiда╓те хiба: з намету ма╓ бути видно все бородище.
Все, i те, де стоять нашi турми, i те, де стоять ромейськi легiони.
- Де знайдемо таке мiсце, коли наш берег низинний?
- То нащо ставите? Нащо, питаю?
Метав громи i рискав зором, видно, шукав те мiсце, на яке можна було б
показати, як на вигiднiше, а оскiльки не знаходив такого, ще дужче
гнiвався. Зрештою сiв на огира й поскакав у той бiк, де турми. До намету
не повернувсь уже, iншi над'╖хали й сказали:
- Ясноликий повелiв знiматися i правитись в он тамтой лiс.
- То, може, варто дiждатися ночi?
- А це не нiч? Доки злама╓те намети та складете усе, що при наметах, у
вози, кромiшня темiнь буде. Каган, щоб знали, тому й почина╓ з вас, всi
iншi справдi вiдходитимуть поночi.
Коли i куди пiдуть iз лiсу, для всiх, крiм Баяна, ли: шалося та╓мницею.
Певно, удостовiрився привiдця: роме╖ ╖- iдають сво╖х послухiв у його
таборi; усе, що замислю╓, коли не того ж, то наступного дня ста╓ набутком
супостата i упереджу╓ться. Тож i одважився: аби перехитрити Коментiола i
об'явитися перед ним неждано й негадано, ута╓мничить сво╖ намiри. Лиш там,
у лiсi, i перед самою виправою скаже терханам: iдiть туди i вчинiть те. А
вже як пiдуть (знов-таки ута╓мничено) послухи ромейськi не встигнуть вийти
з табору i попередити сво╖х. То без сумнiву, то напевно.
Неабияк увiрувавши, мабуть, у непогрiшнiсть сво╖х намiрiв, тiшив уже
себе сподiванкою: за цим разом не роме╖ його, вiн заманить роме╖в у
перевiсище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутенi
надвечiр'я турми сво╖, стояв напоготовi i ждав слушно╖ митi легiон Каста.
Як сталося, що його нiхто не нагледiв перед цим, про то якож и самоти
сени не були коли цитати. На умиротворонi майбутнiм норипочшiком i iому
довiрливо безпечнi турми його посипалися хмари стрiл. Несподiванка та
зворохобила переднiх, переднi розвернули комоней (принаймнi тi, хто мiг ще
розвернути) й не стали ждати, що скажуть привiдцi, погнали в зворотну
путь. Чого, не всi i не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а
тлумисько додало усiм страху, а страх - бажання: рви з копита i втiкай,
доки не пiзно. Тим паче, що звiдтам, вiд лiсу, чулись уже закличнi сурми -
сигнал комонним настигнути супостата i взяти на меч та сулицю.
Хто допитуватиметься в такiй колотнечi, що робити. Втiкали куди бачили.
Однi - за привiдцями, iншi - всього лиш за тими, що мали перед собою
простiр i сподiвалися: вiн поряту╓, коли скористаються темрявою i уникнуть
погонi.
Серед всiх iнших втiкали й вiрнi, а помiж вiрних - i вiн. Баян. ╢дине,
що встиг утямити: таких перестраханих годi утримати, а дати якийсь лад
мусить. Не буде ладу - станеться ще гiрше, нiж сталося. Роме╖ нiчого не
роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким
прицiлом. Турми ж бо пруть у супротивний бiк, до супротивного лiсу. Що
коли й там - сво╖ перевiсища?
Iз шкiри лiз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелiвав вiрним:
- Станьте на чолi турм i вiдвернiть ╖х вiд лiсу, якого прагнуть. Там -
чергова пастка. Не в лiсi - у полi наш рятунок.
Дiйшов його клич-волання до турм чи турми й самi боялися тепер лiсу, як
вогню, i на клич зважили, i за тими, що вели перед, пiшли. Ось тiльки не
долiчився багатьох, коли розвиднилося. Розбiглися в страху перед ромеями
по ближнiх i дальнiх полях, по ярах i улоговинах, лiсах та перелiсках. Це
додало Баяновi прикрощiв, а прикрощi укупi з ганьбою, що зазнав через
власну нетямковитiсть, i зовсiм туманили розум.
- Як це могло статися? - гримав на вiрних.
- Нiч була, привiдцю. Чи могли бачити всiх i повелiвати всiм?
- Ви нiколи й нiчого не бачите. Скачiть у всi кiнцi, як зна╓те, так i
дiйте, а турми мають бути при менi. Усi й негайно! Не все утрачено. Я ще
покажу ╖м, - кивав на ромо╖в, - якни вiн, достсмсиний ратний виверт. Баянi
захотiли перехитрити. А оце видiли? - показав нагая.
Що замислив, лише вiн знав. А щось замислив, коли похваля╓ться. Бо
похвальбу вiд нього рiдко чули. Бiльше вiдмовчувався, та повелiвав дiяти,
та пильнував, аби тi, що вволювали його волю i здiйснювали замислене,
чинили так, як замислив. Нинi ж не пiзнавали Баяна. I говорив бiльше, нiж
будь-коли, i на мiсцi не мiг всидiти. Невже ганьба, що ╖╖ зазнав двiчi
пiдряд, допiкав так?
Турми збиралися довго, а все ж збиралися. I те вгомонило врештi-решт
Баяна. Ви╖хав на пригiрок, з якого вiдкривалася полишена за ночi далина, i
пильно приглядався до не╖. А по якiмсь часi покликав до себе й вивiдникiв.
- Скачiть туди, - показав нагаем в один кiнець, - i туди, - показав у
другий. - Вивiдайте, хто стояв супроти нас у лiсi, де ╓ тi, що стояли,
скiльки ╖х. Пам'ятайте, маю знати достеменно.
Гнiв ненадовго полишив його. Повернулися деякi з терханiв - i знову
возбуяв.
- Бевзi! - кричав. - Нi на кого покластися не можна. Скiльки казав:
шлiть навсiбiч вивiдникiв, знайте, що дi╓ться довкруж!
Тi, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у походi,
хвалилися вiрним:
- I про ╖жу забув Ясноликий.
- А ви нагадайте.
- Пробували. Жене вiд себе, слухати не хоче.
- Бо такого ще не бувало з нами, - пояснив хтось iз свiдкiв цi╓╖
розмови, - Жарти хiба, двiчi пiдряд роме╖ примушували тiкати, куди очi
дивляться. I кого, самого Ясноликого!
- Вiн не простить ╖м цього.
- А так, коли дiйде до того, що вiзьме гору над ними, дорого
поплатяться за цю ганьбу.
- Це все той, Коментiол. Треба було тодi ще взяти на цурку, як був iз
сольством.
А проте вивiдники iнше доповiли кагановi: не Коментiол примусив його
втiкати вчорашнього надвечiр'я - Каст, той самий, що погромив ╖хнi турми
при горi Ема й забрав полон.
- Скiльки з ним когорт? Де стоять iншi роме╖?
- Коментiол i Мартiп по другий бiк рiки. Зда╓ться, як стояли, так i
стоять.
- Менi не те доповiдайте, що зда╓ться, а те, що ╓! - визвiрився на
вивiдникiв. - Доста годувати здогадками, на╖вся уже!
Знову правилися тi, кому належало робити це, ближче до ромейського
табору i вивiдували, де роме╖, скiльки ромв╖в, що замишляють, користуючись
тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовiрилися: Каст не повернувся до
ромейського табору по другий бiк рiки, усе ще перебува╓ тут i чи не
збира╓ться переслiдувати його, кагана.
"Ось тут ми тебе й злапа╓мо, голубчику", - пообiцяв Баян i не без
видимого вдоволення став повелiвати терханам, кому засiсти по один бiк i
стежити за перемiщенням Каста, кому - по другий, кому вдавати а себе
таких, що перепудилися, зiткнувшись iз ромеями, i повертаються до
Маркiанополя, пiд захист фортечних стiн.
Умисел той, зда╓ться, прискорював бажане. Гiнцi доповiли: ромейськi
вивiдники йдуть назирцi за тими, що вiдходять.
- Не заважайте ╖м, хай iдуть, хай вивiдують та оповiщають сво╖х, де ми,
що робимо.
А сам вiдходив та й вiдходив. Десь аж о полуднi повелiв турмам
зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на нiч.
I знову прискакали гiнцi вiд полишених у засiдцi турм.
- Ромейськi вивiдники, - сказали, - були у Каста, i той протрубив путь.
- Хай трубить, не заважайте. Коли ж пiде на нас, вiдрiжте його вiд
Коментiола i Мартiна, не дайте надiйти помочi. Все iнше без вас зробимо.
Зважуючись на те "все iнше", Баян так собi мислив" "Хай i мiзерною буде
моя звитяга над ромеями, однак вона ма╓ бути. Iнакше турми геть
зневiряться в мо╖й спроможностi, яко привiдцi, як i в сво╖й. А
зневiрившись, убояться роме╖в, оступатимуться та й оступатимуться перед
ними, доки не опиняться за Дуна╓м".
Повелiвав, де кому стати, як поводити себе - i бентежився, ждав
чергових звiдiв - i знов бентежився: тiльки б сталося так, як замислив
собi, тiльки б сталося!
Усякому жданню надходить край, як i всякiй бентезi. Надiйшов вiн i
Баяновiй. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну i, може, вирiшальну
гору над аварами, Каст погнавсь-таки услiд за Баяном i незчувся, коли
опинився у розставлених на нього перевiсищах. Замишляв пiдiйти поночi i
впасти на аварський табiр хмарою, а обернулося так, що авари впали на
нього в урочний час - коли зоря благословила свiтання. I звiпугiт... Збору
i з супротивно╖ йому сторони, вiд сувiба? Раку. Когорти встигли
розвернутися й стати супорта. Та що могли вдiяти, коли вiн ╖в на ни монно
i так навальне. Метали стрiли метали анклави, здавалось, i не рiдшали.
Перiи та Гперлипоки дiвати. Всяк обстоював себе, i обстовав тодиж.
Авари ж напирали та й напирали звiдусiль затпптпп вали та й затоплювали
собою бородище. Касти було пробитися з рештками, що тритися його той
потугi прийшов та швидко навсi дареми уготовано зашморг, i зашморг
надiйний Довелося викинути бiле полотнище на сулицi i тимска лишився, коли
пiдвели и поставили правду що тако╖ роме╖ над нами.
Каст тупив долу зiр i мовчав. Бачив-бо: бородище усте ленерупами його
легiонерiв, а то справдi не те що винив Мартш iз турмами Баяна, що вчинив
учiра торжествуе той, привiдцю,-озвався зрештою хто торжеству╓ останнiй,
рештою.
Може, и не Коментюл, може, хтось iнший. Не чабу ваи ти пiдняв руку на
iмперiю. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на прибудь з самими
аварами вирижив тебе, за гостною i не лише тутдекого й за дiвi.
Казав так собi, аби похвалитись, а нiби у воду дивите. Кентол так аж
надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшо╖ зустрiчi з аварами у
вiдкритому полi i полишив вузькi проходи в горах, сховався за м Диними
стiнами Адрiанополя та Фiлiпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи,
нежданий i негаданий манев його вiдкрив Баяновi путь у Фракiю. I неабияк
Сприяв вiдновленню в аварських турмах ратно╖ бу╓сгi. Як же, ╖х убоялися
самi роме╖, ╖м знову вильги'шо iти в ромемськi землi i брати в роме╖в те,
чого не взяли за тамтим разом. А така вольготнiсть - найбiльша втiха для
всякого авара. Оббирали начисто полишенi нещодавно селища, городи - i
славили свого премудрого кагана, брали на меч i сулипю новi - й знову
славили та величали великим во╖ном, повелителем iз повелителiв. Лиш сам
повелитель не переймався тими втiхами. Був зосереждено замислений i
суворий, гримав на вiрних i повелiвав вiрним: робiть те i те, подайте
звiди та перевiрте ╖х достовiрнiсть. А перевiряли, знову казав:
- Довiдайтесь, як поставилася iмперiя до втечi Коментiола з-пiд гори
Еми, до втрати Аперi╖, Iракле╖, Чурула.
- Мовчить iмперiя. Ясноликий, зацiпило iмперi╖.
- Неправда то╖ - гнiвався. - Не вiрю, аби мовчала. Адрiанополь -
остання ромейська застава у Фракi╖. Далi - Довга стiна, а за Довгою стiною
- Константинополь. Гада╓те, iмператор не тямить, що таке втрата
Адрiанополя? Гада╓те, не дба╓, аби не втратили його?
Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стiни Адрiанополя i не змiг
узяти ╖х. З Адрiанополя, як i з Фiлiпополя, Коментiолу нема╓ вже куди
оступатися. А коли так, чому вiн не став захищати вузькi проходи в горах i
подався мало не до Довгих стiн? Не в Анхiал i не ще кудись, таки в
Адрiанополь. Так дуже злякався й не вiдав з ляку, що дi╓? Пусте. Та хитра
лисиця знiчев'я не полишить вигiднi рубежi. Щось прихову╓ться за тим його
вивертнем, i, певно, важливе.
Ждав звiдунiв сво╖х iз роздорiж - i силився збагнути, що прихову╓ться,
слухав ╖хнi звiди - i знову силився. А розгадки не було та й не було.
"Чи не обiйти нам Адрiанополь? - зродилася смiлива думка i все ж не
стала повелiнням для всiх: може обернутися так, що аварськi турми пiдуть
на Константинополь, а Коментiол вийде з Адрiанополя i вдарить зненацька на
них. Лиша╓ться одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адрiанополi.
Коли те станеться, усi ромейськi замисли, навiть наймудрiшi з них пiдуть
за димом. Саме ж взяття Адрiанополя нажене такого страху, що й Довга стiна
перестане бути надiйною.
Баян рiзко вiдхиля╓ запону й велить тим, що стояли по другий бiк
намету:
- Хакан-бега до мене.
Двi доби готувалися авари до осади ромеисько╖ фортецi. Сама ж осада
мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранцi, коли аварський
табiр спав ще, на нього пiшли ромейськi когорти - пе тi, що боронили себе
в Адрiанополi, тi, що прийшли на помiч Коментiолу з бику Фiлiтополя та
Аркадiоноли. Десь згодом уже Баян довiдався: то легiони Iоанна, Мартiна та
Дроктона. Тодi, в час нападу, не до того було, мусив сiдати в сiдло в чому
спав i гнати огира туди, куди гнали усi його уцiлiлi пiсля нежданого
вторгнення i погрому турми.
За цим разом не зiбрав уже ╖х докупи i не став перед ромеями заступом.
Вiдходив та й вiдходив, переслiдуваний Коментiолом i напастями, що
валились на нього, мовби снiг на незахищену голову, аж поки Дунай не
захистив його i вiд переслiдування, i вiд напастей.
XXX
Сини стояли перед недужою, он як висушеною лiтами матiр'ю, гейби дуби
на соколиновезькiм узлiссi, один мiцнiший другого. Воно й не дивно, усi
молодi, при повнiй мужнiй силi. Лише Добролику на четвертий десяток
звернуло, iншим нема╓ й тридцяти. А вже що лiпi собою, то йой, геть усi
маминi цяточки позбирали.
- Сiдайте, дiти мо╖. Сiдайте та повiдайте, як живетема╓тесь на сво╖х
волостях, у круговертi повинностей родинних та родових.
Мiряла ╖х прибитими смутком та немiччю очима i думала собi: чи то такi
аж надто ревнi були ╖хнi з Волотом жадання, чи така щира правда велася мiж
них: як хотiли обо╓, так i сталося. Повелiв Волот: народи матерi Тиверi i
княжому родовi на Тиверi синiв-соколiв - i народила, шiстьом дала життя;
казав, коли пестив у слюбнiм ложi: "Волiю, ладо мо╓ незрiвнянне, аби дiти
нашi вродилися схожими ликом на тебе, найлiпшу з усiх миловид, а зростом
та буестю ратною вдалися у мене", - так i ╓. Он якi доброликi вони, сини
╖хнi, i якi високi та дужi собою. Справдi-бо, пiдiпруть собою гори i
утримають, стануть край обводiв землi Тиверсько╖ - i нiкого не нустять. Як
не радiти таким i не пишатися такими?
- Самi, жони вашi, дiтки живi-здоровi?
- Ано, що нам станеться? Лiта не обсiли ще. А коли так, звiдки взятися
немочi? Скажiть лiпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.
- Смуткiв, дiти мо╖, менi вже не прогнати, а за все iнше спаси бiг.
Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нiчого не чули? Де в зараз?
Коли поверта╓ться до Тиверi?"
- Вiд кого ж могли чути, матiнко гожа, доки сам не у повернеться,
нiчого не вiдатимемо.
- А гостi заморськi хiба не ходять до Черна?
- Гостi ходять, та дрiбнi, не з тих, що знають усе i всiх.
Похиту╓, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справдi,
кепсько, що не може знати, де нинi найстарший ╖╖, той, що сiв пiсля вiтця
на отнiй стiл i взяв на себе брем'я князювання. Багато води спливло
вiдтодi у Днiстрi, ще бiльше - в Дуна╖. А за водою i лiта пливуть, люди
один по одному вiдходять. Он скiлькох не долiчу╓ться вже. Пiшов услiд за
князем сво╖м його побратим i лiпший содруг у дiлах землi Тиверсько╖
Стодорко, ще ранiш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарiв,
хоча й не полишив ратну службу в стольнiм городi Тиверi, Власт. Ано, тодi,
як вiче посадило на княжий стiл Радима, а Стодорко пiшов до Вираю,
во╓водою в Чернi став таки вiн, а привiдцею дружини тиверсько╖ молодший
син ╖╖ i Радимiв брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на
сотенних, мають, як i старшi два, жон, дiтей, сво╖ тереми i сво╖ волостi
при теремах. Не залишиться необдiленим i найменший - Остромир. Лише той,
Свiтозарко, не ма╓ свого пристанища i, хто вiда╓, чи й матиме його. Десяте
лiто мина╓, як пiшов у роме╖ по науку, а все не верта╓. Чи така звабна
вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вiсточку подав.
- Тримайтесь брата-князя, дiти мо╖, - повча╓ тих чотирьох, що при нiй,
- та землi сво╓╖, вони не дадуть вас в обиду. Вiтець так хотiв, аби ви
були твердю для столу i роду нашого, а ще для землi Тиверсько╖.
- Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? - несмiло, одначе
доволi прозоро натяка╓ Данко.
- Чом так?
- Просив, аби й мене узяв за море, аби i я звикав, як збувати пушнину,
знав, де лiпше збувати. Слухати не захотiв. "У тебе е повиннiсть, -
сказав, - то й стiй при нiй".
- I правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що
заманеться. Повиннiсть ╓ повиннiсть.
- А коли вона не до серця менi? Коли мене за море, на торги вабить?
- Повернеться Радим, побесiду╓мо про се а ним. Самому ж не гоже чинити
супроти його волi. Воля князя - закон для всiх, для брата також. Хто
вiда╓, може, то й на лiпше буде, коли один iз вас князем на столi
сидiтиме, лад землi та люду даватиме, iнший торги вестиме, ще iншi дружину
гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена дiлу ратному, аби гожа була
стати супроти супостата й захистити землю вiд напастi.
- Те й робимо, мамо Миловиде, - поспiшив заспоко╖ти Добролик. - Нас
багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в нiй собi мiсце i пам'ятати:
дба╓ про не╖ не тiльки князь; купно з князем дбають i браття його. З сим,
властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тiм Радима
та й сказали Радимовi, най не бере всього на себе, надiрватися може.
- Гада╓ш, вiн не довiря╓ вам?
- Так не гадаю, бо маю ╖╖, довiру, i немалу. А ось Данко правду каже:
мав би не сам правитися з хутром до Том, а й його взяти з собою, аби
згодом передоручити те дiло; мав би не сам завертати на зворотнiй путi до
кутригурiв та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи такий
уже й молод вiн, чи не впорався б?
Втiшно матерi. Втiшне, бо правдиво мислять дiти ╖╖, так, як сама того
хоче, як вiтець ╖хнiй хотiв. А проте й сум закрада╓ться до серця: ще один
порива╓ться за море. Чи не забагато се? Чи з не╖ мало Свiтозарка? Йой,
свiтоньку! Зараз уже серце облива╓ться кров'ю, не вiдаючи, де Свiтозар, що
з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподоба╓ чужi кра╖ та
й гайнуватиме вiк свiй по чужих краях? Чи звикне до того i чи спроможна
буде звикнути? Бiгме, се й буде, мабуть, те, що укоротить ╖й, матерi,
вiку, як укоротило свого часу Божейковiй.
Доки була з дiтьми, старалась не виказувати смутку. Пригощала ╖х
(правдивiше, iншим велiла пригощати) i вдавала, що щаслива серед них, а
вiд'╖хали iз Соколино╖ Вежi, знову вiдлежувала недуги сво╖ й снувала
невидиму нить материнсько╖ туги. А ще бiдкалася раз у раз: чому се так?
Щось погане чу╓ ╖╖ серце? Се Обида обсiла вже Його й стука╓ться до нього?
"Боже, одведи i заступи! - молиться ревно. - Не дай повторити долю
тi╓╖, перед якою я завинила свого часу - дошо Бикемково╖ маслi. Чи iк моя
iiровiша така велика i страшна, щоб карати мене ╖╖ карою. Я ж не з зло╖
волi вiдмовчувалась i лiто, i друге, i трет╓. Я шукала Божейка i каралася
не менше, нiж його мама!"
I побивалася, i плакала, i певна була: ее не так собi, щось негаразд iз
Свiтозарком. Материне серце не помиля╓ться, чуючи бiду дiтей сво╖х.
Воно й справдi не помилялося. Дуже ймовiрно, що на долю княгинi
Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого безлiття, що той ╖╖
смуток - син Свiтозарко - давно повернувся б в обводи рiдно╖ землi, i
втiшив би усiх сво╖м поверненням, а ще тим, що домiгся свого - став вченим
мужем, позначеним увагою самого iмператора i двома титулами - ескулапа i
стольника, дарованими по навчаннi у школi вищих наук, коли б свiтла хввля
вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто високо, а вознiсши, не
одбила тями. Казали йому: пожди, десь у лiтi йтимуть до Тиверi лодi╖ а
товарами, перекинеш кiлька солiд навiкулярi╓вi та й будеш вдома. Де там,
слухати не захотiв: кола то йтимуть лодi╖ i чи йтимуть взагалi. Казали:
неспокiйно у фракiйських горах та мiзiйських дохах, авари промишляють
нечесними промислами, - нет, вiдмахнувся, чи аварам потрiбний той, у кого
вiтер гуляв в кишенях. Придбав ва останнi солiди огира а сiдлом, перекинув
через плечi гуслi та й подався скiфським трактом до Дунаю. Певен був:
такому усi путi одкритi. Лiто аараз, де став, там i попас огира, напо╖в
водою, а попас та напо╖в - може правитись далi. Вiд ночiвлi при березi
озера або рiки до ночiвлi i вiд перепочинку на узбiччi тракту до
перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслi за плечима i голову
на плечах, набиту дослiвною обiзнанiстю з "Iлiадою" та "Одiссе╓ю", а ще
вищими науками, пiзнаними за системою "тривiума" й "квадривiума". Одним
прочитав щось на мiсцi перепочинку - i удосто╖ться страв, iншим заспiвав,
граючи на гуслях, розтлумачить право чи напише скаргу - i знов
удосто╖ться, ще iнших вилiку╓ травами, що везе до Тиверi, чи iншими
лiками, що ╖х радять отцi медицини Гiппократ та Гален, - i теж не буде в
обидi. Всього лиш бесагу ма╓ при собi та кiлька книг у бесазi, а вага ╖хня
така, що й визначити годi. Один Гiппократiв збiрник чого вартий. А
"Iлiада", а "Одiссея"? A "Corpus juris civitas"? Ге, такi не лише
седмипю-двi, весь визначений богами вiк можуть годувати. I не тiльки його,
Свiтозара з Тиверi, - плод земний.
Першi кiлька днiв не думав про харч - були припаси у тiй половинi
бесаги, що трималась на кiнськiй спинi ошуюю, наступнi - перебивався то
сим, то тим, аж поки не пiдвернулася нагода: ╖хав повз поле i натрапив на
людську бiду - необачнi женцi вразили свого собрата, да так, що кров
цебенiла з рани. Нагледiв те (галасували довкола язвленого при трактi) i
не став допитуватися, що та як, зiскочив iз огира, попрохав, аби дали щось
перетяти ногу вище враженого мiсця, й тодi вже, як спинив бiльш-менш
кровотечу, приклав подорожника й .пов'язав рану полотном, що подала йому
жона язвленого,
Його обступили, стали питати, хто, звiдки, чи не песку лап ╓?
- Ано, вiн, - осмiхнувся.
- То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полi, як видиш, жнива,
люд знемагав пiд сонцем, а пособити нема╓ кому.
Мабуть, не зголосився б, по╖хав далi, та жона язвленого вчепилася в
стремено i не вiдпустяла вже, доки не вблагала.
- Зглянься, молодче, - казала. - Зглянься i лишись. Хто пособить мужу
моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.
Що скажеш такiй? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так, як
належить? Мусив поступитися сво╖м, а вже як поступивсь, то залишився не на
день i не иа два - доки не обiйшов та не впорав усiх слабих у ╖хнiм
сельбищi.
Зате в путь випроводили як достойника. I ╖жi, ласощiв усяких наклали
стiльки, що до самого Черна вистачило б, i напутнiм словом не поскупилися.
- Неспокiйно на путях нинi, - сказали, - Будь обережний. На нiч ставай
аавчасу i тiльки в сельбищах, до людей хились. Спершу прислухайся, що
казатимуть вони, а тодi вже думай, чи правитись i як правитись далi.
Зворушений був тим. Присяйбiг, нiби й не чужi се люди. Не знав би, що
там, за Дуна╓м, ╓ ще рiднiшi, далебi, й не пiшов би од них. Бо чого треба
мужу, окрiм прихистку та прихильностi сердечно╖, жони та дiтей? А тутки
мав би ╖х. Всього седмицю побув, а бачить i зна╓: напевно мав би.
Спинив огира, оглянувся ще раз на сельбище i осмiхнувся. Схаменися,
молодче. Чи жоiiа та прихисток - найбiльша вiдрада? Невже не тямиш: пiсня
зманю╓ тебе знаднiш прихистку, мандрiвка - солодше жони. Колись ценен був;
не всидиш через иiсшо-зиаду при мамi, тепер же, як окинув духовним зором
свiт та спiзнав, що таке та╖на непiзнаного в свiтi, усидiти i поготiв не
зможеш.
Що ближче пiд'╖здив до Мiзiйських долiв, то пустельнiше було на путях i
тривожнiше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася рiка чи збiгали з гiр
почайни. I огира по╖в бiля них, i сам утоляв спрагу. У сельбищах i люд
рiдко траплявся на очi, i до люду не мiг достукатися: у всiх запертi
ворота, всiм байдуже до його волання подати помiч подорожньому. Про
ночiвлю й говорити годi.
- Що сталося? - пiдстерiг таки одного i притримав аа полу. - У сельбищi
мор?
- Нема╓ ще, та гряде такий. Авари неподалiк, не сьогоднi, то завтра
будуть.
- То й що?
Фракi╓ць обернувся, вiдходячи вже, i видивився на Свiтозара, гейби на
того, що впав iз неба.
- А те, що се iде погибель наша.
Не питав бiльше, правдивiше, не встиг запитати: той, кого затримав, був
уже далеко. А хотiлось знайти все-таки, чо перепудженi так? Невже там,
попереду, супроти обрiв, не стоять iмператорськi легiони?
Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати щире людське серце i
упроситися на постiй чи ╖хати i не зважати на обрiв? Було б лiпше й
безпечнiше стати на постiй, та до кого впроситься?
"╥хатиму, доки 'iдеться. Може, там, попереду, довiрливiшi трапляться
люди", - понадiявся i рушив. А дарма: уже за селищем опинився вiч-на-вiч
iз воями при бронi i в дивному, небаченому досi вбраннi.
- Хто такий? - обступили й запитали погрозливо-суворо. - Звiдки
правишся? Куди правишся?
Догадався: се i ╓ вони, обри. Ано, мають схоже на гунпське вбрання,
заплетене у двi коси i звiшене наперед волосся.
- Ескулап, - назвався так, як називають у Вiзантi╖ тих, що бають люд. -
А правлюсь на Анхiал, Томи. Люд знемага╓ там од немочi, язв, кликав
прибути й стати в помiч.
- Пiдеш iз нами.
Пiзнiше догадався: то були звiдуни кагановi. Бо водили та й водили
його, рискаючи околiями, а привели таки до кагана.
Знову питали: хто, звiдки, чи бачив поблизу ромейськi когорти, а коли
бачив, то де? Казав, як е: вiд самого Констаптипополя правиться, а нiде не
видiв во╖в ромейських. В одному злукавив: не зiзнався, що вiн ант, трима╓
путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був вiд мами Миловиди, вiд
усiх кревних i некревних про обрiв, що не зважився назватися справжнiм
iм'ям i, хто вiда╓, чи не вдруге штовхнув себе на згубну стезю: почувши,
що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган не
став бiльше анi питатись, анi слухати.
- Серед язвлених учора во╖в ╓ терхан одно╖ з найчiльнiших турм мо╖х.
Пiди i зцiли його. Доки того не зробиш, далi не пiдеш. А не зробиш,
взагалi можеш не пiти.
Що мав робити? Такому не заперечиш. Такий не стерпить, коли скажеш
накриво слово. Та й як може сказати його, коли посилають до язвленого?
Вiн, Свiтозар, не хтось там - учений муж, що, окрiм граматики, фiлософi╖,
дидактики, вивчав i право, медицину, давав клятву Гiппократа - будь-де,
будь-коли i будь-кому надавати медичну допомогу, нести мистецтво
врачування в люд i бути корисним люду. Пiшов вiд кагана мовчазний, дещо
приголомшений отим "не зробиш, взагалi можеш не пiти". А опинився серед
язвлених, та глянув, скiльки ╖х, як уми.рають вони вiд язв - i забув, що
його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелiв, щоб принесли сувiй
полотна, поставили казани й кип'ятили воду в казанах, та й заходився
врачувати. Спершу бiля терхана, язвленого iгак дуже, що можна було й
подивуватися, як ще трима╓ться в його тiлi життя, потiм i бiля всiх iнших.
Одним промивав рани й накладав пов'язки, iншим спершу рiзав тiло, добував
iз нього щиросерде загнану стрiлу, а тодi вже тамував кров i теж накладав
пов'язки та гримав на обрiв, що допомагали йому, аби оберталися жвавiше,
подавали те, подавали iнше. Напевно, вразив ╖х сво╓ю вправнiстю, а ще
натхненною вiдданiстю дiлу, за яке взявся. Самi подивувалися з того, що
бачили, i кагана встигли подивувати: спромiгся полишити свiй
великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей бiля язвлених.
Нiчого не сказав тодi, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав:
вiн вволив волю привiдцi - життя терхана, як i всiх язвлених, що з ним,
поза небезпекою, - помовчав, приглядаючись до Свiтозара, i вже по мовчанню
вирiк сво╓ повелiння:
- Ти потрiбний нам, молодче. Лишайся в нас.
- На мене ждуть, - поспiшив боронитися, та згадав: боронячись, може не
втриматись, виказати себе, i змовк на мить.
Каган не забарився, скористався тi╓ю миттю:
- Пiдождуть, - вирiк не моргнувши. - Йде сiча, молодче. Такi, як ти,
мусять бути бiля язвлених. Тим паче, що ти тiльки-но почав ставити ╖х на
ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
I залишився Свiтозар при обрах, властиво, при тих iз них, що не ходили
уже в похiд, вилежували немiч свою по наметах. Поневоленим не почував
себе, а все ж що не день, то бiльше утверджувався: треба тiкати, доки не
став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним
за язвленими, не так i багато, зумi╓ приспати ╖х i зникнути непомiчений.
Тiльки не зараз, звичайно, тодi, як буде певний: язвленi i без нього
стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
То була третя його похибка i чи не найпагубнiша. Втiкав тодi вже, як
обрини побiгли з-пiд Адрiанополя, а тi, що схопили його далеко вiд наметiв
iз язвленими, не вiдали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, i кинули
до гурту полонених, - тих, що набрали, як громили Каста, i тих, що брали
по городах i селищах, вiдходячи з Фракi╖. З ними й прибився вiн до Дунаю,
перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнанi
ромеями, турми аварськi переправилися слiдом за полоненими i змусили його,
непричетного до сiчi мiж аварами та ромеями, дiлити долю полоненого купно
з ромеями.
Не раз поривався сказати: "Я не легiонер, я ескулап". Та його не
слухали. Гнали, як i всiх iнших, долами Паннонi╖ й не уповали на якiсь там
благання. ╢дине, чим могли винагородити, коли набридав, - дошкульним
ударом пуги вздовж спини, а то й гiрше - по чому бачили.
"Ось воно, те, що казали про обрiв, - пригадував маминi оповiдi-страхи,
а купно з ними й маму. - Як то вони мають себе, мати Миловида? - журився i
плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Днiстрi. - Знають-бо:
сього лiта мав би прибути. Що подумають i як забiдкаються, коли справдi
станеться так, що не прибуду? Йой, спопелiють у тузi та каяттi, що пустили
в чужу землю, що iнших пiдбивали: "Най iде, най доможеться того, чо хоче".
Ано, коли не прибуду сего лiта, так i станеться: спопелiють".
Скiльки плугапився щедро засiяною на полТттi дощами Паннонiею, стiльки
й розтiкався мислiю по Паннонi╖: де, як утекти? Вдень i помишляти годi.
Коли не конем, то стрiлою, а наздоженуть; на нiч же в'язали полонених
десятками й велiли спати там, де випадало - у селищах i поза ними, у
роз'юшених дощами ярах i поза ярами. Аби надiйнiше, що не втечуть.
"А я таки мушу втекти. Як - не вiдаю, а мушу, iнакше згину, як гинуть
iншi".
Поки що ╖х небагато було, таких, що падали i не пiдводилися. Знемагали
здебiльше вiд нечистот, котрi були повсюду - на немитих седмицями руках,
на кинутiй пiд ноги, гейби псовi, ╖жi, у водоймищах, з яких полоненим
доводилося втолювати спрагу.
- Ви не доведете нас до ханського стiйбища, - зауважив Свiтозар одному
з привiдцiв у турмi, що охороняла полонених. - Коли й далi будете так
годувати та по╖ти, як досi, бiгме, не доведете. Чи не бачите, почина╓ться
мор.
- Звiдки зна╓ш? - став-таки на розмову обрин.
- Я гiппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополi, знаю: це
почина╓ться мор. А коли пiде вiн мiж нас, не пощадить i вас, во╖в
каганових.
Обрин змiряв його питливим зором.
- Справдi ескулап е?
- Ано.
- То що, по-тво╓му, ма╓мо вдiяти?
- Наперше - одiбрати й вести окремою турмою всiх, хто занемiг, а ще
лiпше лишити ╖х в котромусь iз сельбищ паннонських до видужання. Всiм
iншим тра давати лише варену страву i кип'ячену воду.
- Хм, - хмикнув обрин i зловтiшне посмiхнувся. - Чого захотiв - варено╖
страви. Нiби ми самi спожива╓мо ╖╖ в путi. А ось одiбрати... Одiбрати
заслаблих можна, це ти дiло кажеш.
Оперiщив огира й погнав уперед, а на першiм перепочинку в надвечiр'я
покликали Свiтозара й сказали:
- Тут затрима╓мось. Одбиратимемо немiчних. Ти яко ескулап правитимешся
надалi з ними.
Отака ловись. З одно╖ халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде
ходити за немiчними, дбати, аби дотягли до ханового стiйбища. А як
дбатиме, коли пiд руками нема╓ анiчого i в руках також нiчого? Ото тiльки
й помочi буде, що рада: там не пийте, того не ╖жте. Доки сам не iiадба╓
╖╖, немочi, вештаючись мiж немiчних. Ано, коли се не просто труснпя, а
мор, так i буде.
Та другого ж дня втiтпився: його не в'язали тепер до iнших, тепер вiн
спроможний скористатися першою-лiпшою нагодою i втекти.
Пiрнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи.
Бiгме, так i вчинить. За слабими, сплутаними немiччю, яко надiйними
путами, менше пильностi, не така чисельна охорона, тож скориста╓ться сим i
втече. Першо╖ ж ночi, за першо╖ бiльш-менш сприятливо╖ нагоди.
На щастя i подив, удостовiрився: на цих паннонських долах нема╓ обрiв,
тут живуть сельбищами слов'яни.
- Ви - склавини? - поцiкавився в одного, коли по╖в далi вiд криницi
полонених i брав iз його рук вилиту в цебер воду.
- - Словени, легiнику. А ти хто, що по-нашому говориш?
- З антiв я, слов'янин, як i ви.
- Йой, то як же мiж роме╖в потрапив?
- Навчався у них. Повертався по науцi за Дунай i втрапив у той вир, що
iменують ратною виправою. Ось тепер маю дiлити долю полоненого обринiв.
Слухай, - притишив голос. - Чи ти не перехова╓ш мене, коли застане нiч i я
уникну пильного ока обринiв?
- Окрiм хижi, не маю де ховати, достойний родаку. А втiм, - похопився,
- загорода ще ╓, вiвцi у загородi. Принишкнеш серед них та й пересидиш,
доки пiдуть. Я навмисне не виганятиму рано.
- Спаси бiг. Так i вчинимо.
Порав немiчних, а доглядався до обрiв: де вони, за ким пильнують i чи
пильнують. На лихо, кiлька з тих, що ледве дотягли до ночiвлi ноги,
покликали Свiтозара й попрохали: "Порятуй, достойний молодче. Далi не
ма╓мо сили iти".
Хотiв було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он якi слабi та
змалiлi, а я нiчо не маю такого, що могло б пособити вам?" Одначе не
сказав, навпаки, заспоко╖в: вiн пiде зараз до людей i розпита╓ в них, чи
нема╓ поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсiлась у
черевi i спричинила немiч. А пообiцявши, не мiг уже забутися, пiшов до
того ж словена, а котрим брав бiля криницi воду, й запитав, чи вiн зна╓
таку траву - кiнський щавель.
- Ано, - не задумуючись, кивнув словен.
- I вiн в тут, поблизу сельбища?
- При путiвцях та у ярах ╓.
Далi не думав уже про втечу. Дiждався досвiтку й пiшов до привiдцi
охорони, став благати його, аби затримався на день: вiн, ескулап,
довiдався вiд люду тутешнього: поблизу е трави, котрими зможе баяти
немiчних. Най дозволить достойний привiдця пiти та назбирати ╖х. Коли те
станеться, моровицю буде подолано.
Обри переминалися, видно було, ╖м не терпiлося йти далi. А проте й
загроза моровицi лякала. Тож, помонявшись, дозволили ескулаповi пiти за
сельбище й зiбрати те, що хотiв.
Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до
того, як Свiтозар встиг назбирати трави та виготовити з не╖ свiй декокт.
Зате дужчим, кого моровиця не взяла ще аж надто, вiдвари з кiнського
щавлю, назбираного, до речi, щедро, повнiсiнький вiз, мало-помалу стали
повертати силу, а з силою й певнiсть: цей ескулап - молодець iз тямою, з
ним не пропадуть.
Казали те йому, казали те й обрам, i тими казаннями iншу утвердили в
Свiтозаровi мисль: йому не личить втiкати й полишати сих нещасних
напризволяще. Син i учень Гiппократа-бо ╓, присягався бути вiрним його
вченню. Як може не бути тепер ним, зрадити людей, ╖хнi сподiванки й пiти?
Чи годен буде жити по тому на свiтi й мати утiху вiд того, що живе?
Юрмисько полонених, що правилося долами Паннонi╖, доплуганилось-таки,
дякуючи старанням ескулапа Свiтозара, до визначеного аварськими привiдцями
таборища - глибокого яру на тому ж таки, паннонському березi Дунаю. А
серед тих, що ╖х гнали до переправи поблизу Сiнгидуна супротивним,
ромейським берегом i не зважали на моровицю, смерть надiйно махнула косою,
да так, що й самих аварiв зачепила.
Каган довiдався про те вiд гiнця, що його послали в стiйбище вiд
переправи.
- Бiда, Ясноликий! - упав гiнець до нiг. - Турми тво╖, синiв
тво╖х-спадко╓мцiв дола╓ моровиця! ,, Баян не пiдскочив, вражений, ба не
поворухнувся навiть, возсiдаючи на столi. Лиш вид схолонув примiтпо та очi
звузились до краю.
- Де вони?
- Бiля Сiнгидуна, по той бiк Дунаю. Терхани питають, як бути: вести
турми i полонених, що при турмах, через Дунай чи заждати, доки вгомониться
язва?
- Що ти менi про язву та переправу! - возбуяв гнiвом i звiвся на рiвнi.
- Кажи, що з турмами, з синами? Як дуже вразила моровиця, лиш дола╓ чи й
здолала багатьох?
- Одних лише дола╓, iнших уже й здолала, достойний. Серед них кiлькох
тво╖х синiв.
- Кого саме?
Гiнець завагався: казати чи не казати? У Кагана - те всi знають -
немало ╖х. Коли лiчити тiльки тих, що ма╓ вiд узаконених жон, пальцiв на
руках i ногах не вистачить. А ще ж ╓ в нього он скiльки наложниць i в
кожно╖ по кiлька ╖х, народжених вiд слюбу з Ясноликим. Та знав гiнець i
те, що серед тих багатьох ╓ сини кревнi i найкревнiшi, каганова опора i
надiя. Що коли серед семи, що ╖х забрала моровиця, об'являться i
найрiднiшi йому? Гнiв великого Баяна не знатиме тодi меж, а в гнiвi вiн на
все здатний.
- О мудрий i наймилостивiший серед милостивих! - знайшовся нарештi
гiиець. - Пощади мене, нетямковитого. В скорботi й поспiху не розчув i не
довiдався, кого з синiв тво╖х постигла смерть. Одне знаю: сiм ╖х забрано.
- Дандал, Iкунiмон живi?
- Цi живi. Дандала, Iкунiмона, брата Калегула бачив. За iнших не вiдаю.
- О Небо! - Баян переступив через плазуючого бiля його нiг гiнця й
рушив твердою ходою до виходу. Певно, мав намiр сiсти на огира й скакати в
той бiк, де Сiнгидун i переправа при Сiнгидупi, та швидко одумався i круто
обернувся до вiрних.
- Скачiть котрийсь до переправи i довiдайтесь, кого з синiв мо╖х
забрала моровиця. Привiдцям турм скажiть: анi турм, анi полонених через
Дунай не переправляти. Хай ведуть усiх у верхiв'я Сави, переправляться там
на наш, аварський, берег i стануть табором. Авари - сво╖м, полоненi -
сво╖м, i доки не впевняться, що погасла моровиця, таборiв не полишати.
Чули, що сказав?
- Чули, привiдцю.
Таки неабияк збентежений був тим, що принесли з-за Дунаю. Ходив
просторим намiстям перед наметами i метав блискавицi. То гнiвався не знати
на кого, то вмовкав i лиш позирки лютi кидав на стрiчних.
- Де той, що принiс нам цi лихi вiстi? - спинився й запитав пертагого,
що трапив на очi.
- Випровадили купно а тво╖ми гiнцями. Ясноликий.
- Добре зробили. Намет цей зламати й спалити, поставити iнший i в
iншому мiсцi. Жодного з тих, що прибуватимуть з-за Дунаю, далi переправи
при стiйбищi не пускати. Слухайте ╖х на вiдстанi десяти ступенiв i
повертайте назад. До речi, де тi турми, що йшли паннонським берегом Дунаю?
- Пiшли по стiйбищах.
- Прокляття! Серед них були ураженi язвою?
- Не чули такого. Вони заздалегiдь одiбрали слабих i лишили ╖х да
догляд окремо╖ ╖урми.
- Це вже пiвбiди. Там, при язвлених, хай i лиша╓ться та турма. Решта
полону де?
- У яру за Берестовим га╓м.
- Прибрати, i негайно. Ближче як иа сотню стадi╖в до стольного стiйбища
нiкого не пiдпускати!
Не став ждати, доки зламають та поставлять новий намет. Сiв на огира й
подався в степ. Як надовго, нiхто не вiдав, навiть тi, кому належало
вiдати. I куди - теж лишалося ута╓мниченим. А повернувся - нiчого втiшного
не привiз. Стiйбищу велено було прибрати жалобний вид i готуватися до
вiддання шани померлим.
Ховали камiнових сянiв таки неподалiк вiд стольного стiйбища, на
високому березi Дунаю, без оплакування материнського i супроводу кревних.
Таким бухо повелiння кагана: аби моровиця не перекинулася на стiйбище i
тих, хто в стiйбищi, як i на землю мiж Дуна╓м та Дравою, повержепих нею
синiв його доправили Дуна╓м у невеликих, наглухо забитих воловою шкурою
подiях, кожного в осiбнiй, i мiсце над крутопаддю теж пiдготували осiбне.
Лише тодi, як сталося воно, поховання, i тi, що вiддавали сво╖х родовитих
побратимiв аемиi, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи
непримiтних на узвишi могилок комонним турмам - тим, що були свого часу iз
спадко╓мними синами кагана у походах та сiчах, а нинi опинилися на цiм,
гепiдськiм, березi Дунаю й лишилися неураженими моровицею. Во╖ йшли
упокорено тихi, один одному вслiд. В десницi кожен iз них тримав за узду
засiдланого й при повнiй бронi огира, у шуйцi - кадансуву з землею.
Зблизившись iз мiсцем поховання, казали сво╓ останн╓ "прощай", висипали
"емлго на одну з могилок i так само тихо й упокорено вiдходили. Тiй
сумовитiй i величнiй ходi ╖хнiй, тiй нескiнченнiй процесi╖ не буде,
здавалось, кiнця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, ╖х видно
вже не лите стiйбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко вiд мiсця
поховання. I тiльки тодi вже, як вiддав шану кагановим синам останнiй iз
во╖в, було дозволено пiдiйти до могил i оплакати похованих ╖хнiм кревним -
матерям, братам, сестрам, усiм, хто проживав у кагановiм стiйбищi i так чи
iнак був причетний до каганового роду.
Плакав над свiжо насипаними могилами й каган. Не так, як жони його -
рвучи на собi коси, посилаючи в свiти голоснi плачi-жалi, а все ж плакав.
Пiдходив зсутулено-надломлений до кожно╖, брав у руки землю, що ╖╖ несли
слiдом за ним, воздавав яко во╖н во╖нам належне й приказував, ковтаючи
сльози:
- Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять вони менi за твою
смерть. Так дорого, що й тим, котрi в утробi матерi зараз, мiсця на землi
не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще вiзьмемо Константинополь. Ми
ще погуля╓мо на пожарищах iз кiсток ромейських!
Кого стосувалися тi погрози, i без тлумачень знали. Одного не могли
втямити: як пiсля всього, що сталося на фракiйських та мiзiйських долах,
можна мрiяти про вiдплату? Авари ж ганебно втекли вiд роме╖в! Чи до помсти
зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гiршого. Коли роме╖ довiдаються,
якi перепудженi i як розпорошенi аварськi турми, можуть перейти Дунай. А
перейдуть - погибель буде, потоптом пiдуть по ╖хнiх стiйбищах.
Каган чомусь не думав так. Вiддав шану померлим та й пiшов мiж жон
справляти по дiтях сво╖х тризну. Один день в одно╖ пили та оплакували,
другий - у друго╖, третiй - у третьо╖. I так усю седмицю. А ще журився по
тому, а ще остуджував рани - коли не тiлеснi, то душевнi, плакався якщо не
кожнiй, то найбiльш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого
во╖на, та слухав ╖хнi утiхи-заспоко╓ння, та сприймав ласки утiшниць. На ту
журу, як i на баяння ╖╖, далебi, не доста було седмиць. Тож i зашепталися
раднi: як бути, що робити? Нiхто ж не зважиться порушити закон: коли каган
перебува╓ мiж жон, дiтей сво╖х, з'являтися йому на очi не дозволено, а
бачити з жонами i поготiв. Ждати ж теж не випада╓. Послухи доповiдають:
роме╖ не пiшли восвоясi, стали таборами у ближнiх вiд Дунаю городах та
селищах i ждуть чогось. ╢ дуже ймовiрнi догадки: тому не. зважуються
переслiдувати аварiв за Дуна╓м, що бояться моровицi. Тож аварам не личить
сидiти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися страхом перед
моровицею i замиритися з ромеями.
- Треба покликати кагана. Без нього анiчого не вдi╓мо.
- Як покличеш, коли не дозволено? Раднi перезирались i вiдмовчувалися.
- А ждати погибелi дозволено? - пiдвiвся А псих. - Доведеться i це
брати на себе, коли серед вас нема╓ мужiв.
Не присоромились i не возбуяли гнiвом, навпаки, ожвавилися, i всi, до
╓диного.
- Iди, хакан-бегу. Тiльки тобi вiн i може простити вторгнення.
Не слухав ╖х. Сiв на огира i за кiлька митт╓востей стояв перед наметом
тi╓╖, котра, знав, ба╖ть зараз кагана. - Поклич Ясноликого! - сказав, не
вiдхиляючи заЦяони.
На голос його вибiгли лише цiкавi до всього дiти.
- Вiтця нема╓ тут. Вiтець там, - показали на сусiдинiй намет.
- I то правда ╓? - осмiхнувся малим.
- А так. Вiн спочива╓, велiв не будити. "Ото халепа. Ну, та раз уже
зважився, то буду вiдваж| яим до кiнця".
Пiд'╖хав i назвав каганову жону на ймення, попрохав ийти до нього.
Вiдмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
- Хто ти i чого тобi?
- Невже не пiзна╓ш? Апсих я, хакан-бег. Поклич Ясколикого. Знову
мовчання. За сим разом не таке тривале.
- Нащо вiн тобi?
- Скажи, повиннiсть кличе. Я не смiв би турбувати Ого, та ╓ невiдкладна
потреба. Мусимо вирiшити, як буШа ромеями.
- Ясноликий сказав, аби забирався геть, - почувся иорадно збадьорений
голос.
Тепер Апсих вiдмовчувався, бо таки справдi не знав, як йму бути.
- Я-то можу забратися, та Коментiол усе ще тирлу╓ся бiля Дунаю. Вiрнi
люди кажуть, що не ма╓ намiру бйратися геть.
З намету вийшов невдовзi i став перед Апсихом самгiн.
- Це правда чи ти драту╓шся зi мною?
- Не було б правдою, хiба я посмiв би об'являтися еред сво╖м
повелителем. ╢ певнi вiстi: тому лиш не йде через Дунай, що бо╖ться
моровицi. Слiд скорпгтатпся пим i замиритись iз ромеями. Раднi чекають на
тебе, привiдцю. Прийди i врозуми, як бути.
- Тiльки це сьогоднi. Завтра.
Радишсь буяо про що. Одне, чи можна покладатися на Таргiта, коли вiн
усе ще сидить на Родосi, а друге, з чим пiдуть до роме╖в? З тим, що й
колись: аби платили субсидi╖? Пiсля невдалого походу у Фракiю не випада╓
.якось згадувати про субсидi╖.
- А коли запропонувати ╖м ╖хнiх полонених? - подав голос котрийсь iз
радних.
- Як то - запропонувати?
- У нас ╖х двадцять тисяч. До зими ма╓мо збути, iнакше загинуть. А де
збудемо, коли работорговедьнi ринки геть усi вiзантiйськi? Ось i пiти з
цим до iмператора: хай платить воловину чи навiть чверть цiни та й бере
собi сво╖х легiонерiв.
- Це може бути приводом до перотрактацiй, проте не резоном. Шукайте
резони.
Шукали день - i не знайшли, шукали другий - теж. А на третiй самi роме╖
нагодилися i пiдказали. Прийшли сольством вiд Коментiола й зажадали, аби
повернули ╖м стратега Каста. Без нього, мовляв, не можуть пiти вiд Дунаю.
Радиi ожвавилися: причина для перетрактацiй в. Та не про те подумав
тi╓╖ митi Баян.
- Це ж як - вiддати? Без миру i злагоди? Аби той же Каст повiв завтра
ромейськi легiони на аварiв.
- Стратег Коментiол да╓ слово: пiде вiд Дунаю, коли повернете Каста. А
то вже й буде початком перетрактацi╖ про мир i алагоду.
Раднi не лише зором - усiм видом сво╖м поривалися до Баяна, силились
пiдказати йому: погоджуйся. Та Баян закусив уже удила, йому не до радних.
- Стратег Коментiол каже одне, а iмператор може сказати iнше.
Зголошу╓мось обмiнятись сольством - i то негайно, а вже сольства
домовляться, як бути з миром та злагодою мiж нами, як - iз Кастом.
Ромейськi нарочитi усе ще силились запевнити Баяна: чи те, що легiони
╖хнi знiмуться й пiдуть - не вiрна прикмета про замирення? Та дарма, каган
стояв на сво╓му. ╢дине, що пообiцяв Коментiоловим слам, - Каст буде
видiлений з числа полонених, до пiдписання ряду житиме в теплi та
достатку. Аби звiльпеппя його прискорилося, хай стратег Коментiол
посприя╓, аби прискорилося укладання ряду мiж аварами i iмперi╓ю. Сли
аварськi вирушать ; до Константинополя днями.
Коли роме╖ пiшли, порадились i стали на мислi: на Таргiта не
покладатися, врихтувати iнше сольство i повелiти йому тримати себе на
перетрактацiях з iмператором та його людьми не як поганьбленi iз
звитяжцями, а як такi, що можуть мiрятися з Вiзантi╓ю силою. ╖i Найперше
мають сказати iмператоровi, що вони, авари, схильнi жити з Вiзантi╓ю у
мирi та злагодi та бути ╖╖ сторожею на дунайських обводах, одначе в тому
лиш рабi, коли Вiзантiя матиме ╖х за наймане вiйсько, а не за : рабiв, як
мала досi; коли вона, iмперiя вiзантiйська, дотримуватиметься укладеного з
аварами ряду й справно илатитиме ╖м субсидi╖, а не зволiкатиме чи й зовсiм
ухи; лятиметься, як було досi. Якщо ж мова пiде про викуп стратега Каста,
сольство ма╓ сказати iмператоровi: авари ; агоднi повернути Вiзантi╖ не
лише стратега Каста, а усiх iнших полонених - як легiонерiв, так i люд
ромейський iз городiв та селищ. Одначе iмператор ма╓ знади: | усе, добуте
воями в сiчi, добува╓ться кров'ю i належить, отже, воям або ╖хнiм кревним.
Каган не властен забрати ╖хн╓ й передати iмператоровi. Те може зробити
пивикуп. Зважаючи на замирення i злагоду, вiн буде високим: всього в
пiвцiни. Якщо роме╖ опиратимуться, дових легiонерiв, як i громадян
iмперi╖, можна збути дешевше.
Сли аварськi повернулися з Константинополя доволi шiвидко, а привезли
не так уже й багато. Iмператор Маврикiй погоджувався укласти з аварами ряд
на мир i алавду, одначе за сторожову службу на обводах обiцяв плаити не
сто, а таки вiсiмдесят тисяч солiд. За стратега Еаста теж зголосився дати
стiльки, скiльки зажадали, а ромадяи землi сво╓╖, як i рядових легiонерiв,
вiдмовився купити.
- Навiть за четверть цiни? - не вiрив Баян.
- Навiть за четверть цiни. Купують, сказав, рабiв, а они iмперi╖
забороняють будь-кому купувати чи провати громадян Вiзантi╖. Коли авари
хочуть узяти за х солiди, хай звертаються до родичiв полонених. р;То був
грiм серед ясного неба. I кагана, i його радних iйiть приголомшило те,
втратили на якийсь час дар речi. Адже вони полiчили вже, скiльки матимуть
за полонених i цiлому, скiльки - кожен зокрема, i все це - подумати тiльки
- випада╓ тепер iз рун. А, крiм того, що ш робити з волоненими? По
стiйбищах не розбереш ╖х, як рабiв не використа╓ш - ураженi язвою, а
годувати двадцять тисяч за так... Хто на це пiде i кому це треба?
- Що ж ви сказали iмператоровi?
- Сказали, що такого ряду не пiдпишемо. З полоненими хай собi як знав,
так i чинить, а коли допомiжнi двадцять тисяч солiд (поверх вiсiмдесяти
погоджених) не платитиме, миру не буде, i ряд про те з Вiзантi╓ю не
пiдпишемо.
Не часто порушу╓ каган узвича╓не, те, що перейшло до нього вiд дiдiв i
прадiдiв роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидiв на столi,
вийшов перед слiв i сказав:
- Хвалю за мудрiсть, сли мо╖. I за мужнiсть також. Хай знають роме╖: ми
не бо╖мося ╖х, - Обернувся до радних i сказав уже не лише слам, а й
радним: - То не бiда, що ми оступилися перед ними у Фракi╖, що нашi турми
понесли там вiдчутнi втрати. Рiд аварський - плодовитий рiд. На мiсце тих,
що впали на бородищах, прийдуть iншi, молодшi i завзятiшi, анiж отцi та
брати ╖хнi. Переята слава - ще не переята змога. Ми ще помiря╓мося з
ромеями силою!
Не вельми певнi були раднi, що помiряються ще з ромеями силою, тим паче
зараз i на рiвних - турми он як порiдiли та й привiдця ╖хнiй постарiв уже,
лiта геть вибiлили голову, а проте почули його суворий голос - i возбуяли
духом: так буде! Переята слава - ще не переята змога!
- Слава привiдцi гордого племенi аварiв! Слава великому Баяну!
Усi, здавалося, виголошували йому здравицi i всi радiли присутностi в
собi ратного духу. А мiж тим то тiльки здавалося. Апсих сидiв поруч iз
каганом, одначе не кричав "слава" i ратним духом, як iншi, не переймався.
- Щоби переяти в супостата змогу, - сказав, улучивши нагоду, - треба
спершу очиститись.
Мовив доволi тихо, без належного возбуяння, а проте усi почули i
зосередили на ньому допитливi позирки очей сво╖х.
- Вiд чого?
- Хоча б i вiд скверни, що принесли з собою Iз Фракi╖.
Не знали, як можна очиститись, чи не зовсiм уторопали, що ма╓ на оцi.
- Може, хакан-бег висловлювався б яснiше?
- Можна й яснiше. Скажи, кагане, що робитимемо пiсля всього, що
привезли сли вiд iмператора, з його недобитками - полоненими? Мор,
занесений ними, набира╓ сили. Вiн багатьох забрав уже, ще бiльше забере
люду, коли нiчого iiс вдi╓мо i то негайно. До зими йдеться.
Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
- Хакан-бег не зна╓, що робити? Вивести у поле i витнути до ноги.
Раднi схрестили на сво╓му привiдцi посоловiлi з дива '_ очi й
вiдмовчуються. : - Усi двадцять тисяч?
- А то ж як? Iмператоровi не жаль ╖х, чверть цiни поскупився дати, а ви
подивованi, у вас здригнулася Десниця?
- Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
- Iншо╖ ради нема╓. По стiйбищах таких не пошлете, на ринках теж не
продасте. Хто купить, знаючи, що мiж Вих ходить моровиця? Аби покласти ╖й
край, лиша╓ться одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так дуже
в око, одбирайте по сотнi чи тисячi, виводьте в поле напускайте на кожну
тисячу нову турму, бажано мо|яодших i наймолодших во╖в. Хай вчаться
мужньому дiлу И гартують для грядущих сiчей серця.
XXXI
Йшлося до передзим'я. Частiше й частiше замоложуалося небо, випадала на
землю моква, i Свiтозар що не день, то надiйнiше впевнювався: вiн безсилий
упорати .тiльки люду, тим паче захистити його собою. Дарма, що серед
полонених знайпюв багатьох i багатьох, котрi гавали йому в помiч, збирали
трави й готували декокт, Дбирали й умiли переконати слабих - ╖хн╓ мiсце в
осiбЕiм закутi яру; дарма, що вiднинi бiлували дарованих Драми комоней i
стежили, аби все, що йде в страву, Iшло по-можливостi чистим,
незабрудненим. Старання i лише стримували поширення моровицi, побороти не
Iогли. I тут, на паннонськiм березi Дунаю, i там, за Саи, ширилась та й
ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя, ще в бiльшостi
грозилася забрати.
- Треба щось робити, - вдався до обрiв i уповав: вони се бачать, стоять
близько до тих, кого постигло безлiття, не повиннi лишатись байдужими. Та
обри не квапились дiяннями. Однi вiдмовчувались, iншi поплескували його по
плечу й казалi╖ осмiхаготтгь: "Декокт, декокт. Давай декокт". Врештi, коли
набрид ╖м, нагадуючи, i зовсiм визвiрилися.
- Пiшов прiч! Каган думас, каган зпав, що вдiяти!
- Чому ж не дi╓? Не до лiта, до зими iiдоться. Його оперiщували пага╓м
i знов казали:
- Пiшов прiч! Прийде час - вдi╓.
А час спливав, моква що не день, то випадала частiше, мочила
дошкульнiше, i вiри, що каган думав про них, полонених, що вдi╓ щось,
ставало все менше та менше.
"Хiба до самого кагана вдатися? - спливла несподiвана мисль, i, як
всяка дерзновенна несподiванка, заграла перед очима звабою. - А чом би й
нi? Я ж iшяжич е. Скажу сим, що пильнують: "Я княжич з антiв, волiю
бачитися з каганом, просити його, аби звiдомив Антiю: я тут, у полонi,
родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене", - i тi не посмiють
ослухатись, перекажуть мою речницю кагановi, а вже як побачусь iз каганом,
скажу заодно i про полонених: ма╓ щось робити з ними, iнакше згинуть".
Щаслива мисль, гейби перша ластiвка, об'явилася - i вже утвердила
сподiванку, а сподiванка й певнiсть: ано, то вiрна путь, то, може, ╓дина
можливiсть порятувати сих нещасних. Як на те табором пiшла гуляти вiсть:
iмператор викупив стратега Каста; Каст, вiд'╖жджаючи до Константинополя,
пообiцяв комусь iз легiонерiв сво╖х: перше, що вдi╓, повернувшись, пiде до
iмператора й доможеться, аби викупив i всiх iнших. Каган продав ╖х за
четверть цiпи, то не така вже й велика купа золота для фiска, аби вагатись
чи скупитися.
"Каган ласий на золото, - мислив собi Свiтозар. - Коли скажу, що я
княжич iз Тиверi, вхопиться за се i пошле гiнцiв сво╖х до брата. А поки
той гiнець ╖здитиме, ходитиму до кагана i таки ублагаю, аби дав полоненим
крiвлю, а з крiвлею i можливiсть подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму
привiд зустрiтися i таки доможусь свого".
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду i
того з обринiв, котрий пiде до кагана й скаже, чого хоче княжич iз антiв.
Такий обрип не забарився об'явитися - то був терхан однi╓╖ з турм, що
прийшла в помiч сторожi.
- Ти справдi ескулап ╓? - запитав Свiтозара, коли його привели й
поставили перед доволi молодим, таки його лiт терханом.
- А то.
- Серед полонених багато уражених язвою?
- Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
- Потiм...
- Вона стосу╓ться мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не
тiльки ескулап, що брав вищi науки в Константинополi. Я е княжич iз
Тиверi, з Антсько╖ землi.
- Отак?
- Отак, достойний. Хотiв би бачитися з каганом, тим паче, що ми
бачилися вже з ним пiд Чурулом, й просити, аби послав гiнцiв сво╖х та
звiдомив князя Тиверi, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
- Все одно потiм. А зараз одбери тих iз полонених, що найбiльше
слабують, маю одвести ╖х у затишне мiсце а поко╓м i крiвлею. . Свiтозар
примiтне випрямився i прояснiв видом.
- То правда ╓? Каган подбав уже про полонених?
- Так. I передусiм про уражених язвою, ╖х набереться тисяча?
- Достойний привiдцю. I двi набереться вже. - То одбери першу тисячу.
За iншими прийдуть згодом.
Свiтозар метався в тiм закутi, де лежали слабi, гейби на боролищi.
Кидався до одного, облишав, завваживши, що вiн мертвий уже, й поспiшав до
другого, вiд другого - до третього, i всiм казав: "Вставайте, братове!
Вас, сла"бих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Ка^Хаи
зглянувся на ваше безлiття, дба╓ вже про вас". t Коли набрав тисячу та
вивiв iз яру, завагався на мить I таки вдався до терхана:
- То, може, i я з ними?
- Да нi, - заперечив. - Тут лиша╓ться бiльшiсть, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пiшли тi, що ледве Переставляли ноги
та несли свое до краю виснажене тiло, та у таборi, лишалася значна i
значна бiльшiсть. Та його не мiг не брати на карб: тота бiльшiсть он як
захвилювалася, почувши, що ╖х забирають iз се╖ ями пiд вiдiритим небом.
Хто усмирить ╖х, коли дiйде до одбору. Юртово╖ тисячi i всiм захочеться
пiти першими? Стратив обри тримають осiбно, далебi, сподiваються на викуп,
центурiони не вельми в пошанi у легiонерiв. Вiн, Свтозар, чи не ╓диний,
кому скоряються всi. Що буде, коли кине й пiде? Чи не лiпше давати кожнiй
новiй тисячi, що йтиме з табору, центурiона, на весь час у путi та й там,
куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзi, бо прийшли за нею не тi
обри, що брали тiльки-но, прийшли iншi. I терхан був iнший, ба й речi не
тi. Не питали вже, в слабi чи нема╓, сказали виставити тисячу - та й
повели. А по якiмсь часi звiдтам, куди вели, прискакав один, викинувши,
певно, з сiдла котрогось iз необачних обринiв (були то, як пригаду╓ тепер,
переважно отроки), прискакав i крикнув з крутопадi, що пiдносилась над
яром:
- Не вiрте аварам! Вони не до города Сiнгидуна ведуть нас. Виводять у
поле й витинають до ноги!
Виголосив одим духом i зник, певно, завважив: його помiтила сторожа,
поспiша╓, аби схопити чи й потяти. А всi, хто почув його, не знали, як ╖м
бути. Вiрити не хотiлося, одначе й не вiрити не могли. Не такий вiн
перепуджений i стривожений був, той, що об'явився i крикнув: "Не вiрте
аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вiрити йому. Та й кому се треба
було так пiдло жартувати i з ким?
- Содруги! Це схоже на правду! Не йдiмо бiльше з яру, коли прийдуть i
братимуть!
- Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
- Бо таки нi! Варвари ╓!
Велелюддя людське не просто гомонiло вже - вирувало. Спершу збиралися i
радились невеликими купкамигромадами, певно, тi, що встигли заприятелювати
за час походу чи полону, та, нiчого не врадивши сво╖м осiбним гуртом,
кидалися до iншого, велелюднiшого чи мудрiшого.
- Не пiддаваймось, коли прийдуть i братимуть! - кричали найголоснiшi. -
Сидiтимемо в таборi купно й триматимемося купи!
А що висидимо?
- Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидiти? Приходитимуть i
братимуть силою.
- Ма╓мо послати сво╖х нарочитих до кагана. I то негайно! Ходiмте до
сторожi й скажемо: доки не повернуться нашi нарочитi вiд кагана, нiкуди не
пiдемо!
- А коли не послухаються?
Це подав голос вiн, Свiтозар. Бо видiв, певен був: i однi, i другi лише
хапаються за рятiвну мисль, радять не те, що поряту╓.
- Стихли на мить, одначе тiльки на мить.
- А коли не послухаються, кинутись i розчавити!
- Оце вже дiло. Я теж так думаю: коли авари справдi намiрились потяти
нас, iншо╖ ради нема╓ й бути не може. Ми без бронi, се правда. Та нас он
яка сила. Коли вiзьмемо до рук ки╖ та будемо мудрiшi за сторожу, здола╓мо
╖╖, бiгме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всi.
- Дiло кажеш, ескулапе.
- Ано, ми теж приста╓мо! Ходiмо лавою на сторожу. Вона не така вже й
чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всi iншi розбiжаться по довкружних
байраках, по дунайських зарослях - i хай шукають вiтра в полi.
Згромаджене досi велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для
вогнищ палiччя, кожен вибирав собi зручний коли не для нападу, то для
оборони кий. Авари загледiли те i здогадалися, видно, до чого йдеться:
спiшно сiли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Iншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених i та
запруда не стримувала. Свiтозар iшов попереду, тож перший i спинився перед
комонниками, що стали йому i його содругам на путi.
- Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
- До тебе, привiдцю.
- I всi?
- Ано. Волi╓мо знати, пощо трима╓те нас у цiй ямi i доки триматимете?
Каган велiв вести в тепло та затишок, то берiть i ведiть.
- Прийде час, вiзьмуть.
- Чому ж не зараз?
- Про те знають iншi, не ми.
- У полонених урвався терпець. Вони волiють, аби ви зараз уже брали ╖х
усiх, скiльки е тут, i вели до Сiнгидуна.
- Сказано: вертайте назад i ждiть!
- Чого, смертi?
Терхан сягнув рукою до меча, хотiв, видно, пригрозити Свiтозаровi, та
тi╓╖ митi сталося те, чого й Свiтозар не сподiвався: хтось iз полонених
вихопився у нього з-за спини й огрiв терхана по чому бачив ки╓м. Iнший
скористався тi╓ю миттю й викинув привiдцю сторожi з сiдла. На помiч йому
не забарилися прийти авари. Переднi з коiмонних здибили огирiв i кинули ╖х
на юрму. Скрикнули ураженi i впали мовчки. Та полоненi не помiчали того.
Хто мiг, той захищався чи бив супостата свого ки╓м, хто дотягувався до
стремена, той хапав комонника за ногу i доволi спритно та дужо, як для
знеможеного, викидав його iз сiдла. А вже там, на землi, били повершеного
тi, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнiвалися бiльше: той, що стояв на
замиленiм огирi над крутопаддю й кричав усiм, хто був унизу: "Не вiрте
аварам!" - був ╖м вiрним содругом, життям сво╖м накладав, все ж повернувся
до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всiх на смерть. А в
приречених нема╓ вибору. Гинули вiд мечiв, пiд копитами комоней i не
зважали на те, мов очманiлi дики, перли та й перли на аварiв, аж поки не
затопили ╖х собою чи примусили степутися i зiйти з путi.
Що було далi, лише боги й могли видiти iз високостi. Поведiвати ж чи
завадити - навряд. Гула вiд тупоту тисяч i тисяч нiг земля, чулося важке,
схоже на шум прибою в буремну нiч дихання, час вiд часу крик когось iз
уражених чи знеможених. Не благання про помiч - останн╓ прощання iз свiтом
чи докiр свiтовi. У цiм страху-безпам'ятствi, в поривi, що знав одне -
уникнути погонi, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про
помiч. Авари, одержимi в злостi, скакали обiч i галалакали, однi
повелiвали щось, iншi поспiшали здiйснити тоте повелiння, ще iншi насiдали
на полонених i разили мовчки. Урон вiд ╖хнiх мечiв, як i вiд стрiл,
мiзерний, його навiть не помiчають, а все ж полоненi шарахаються час вiд
часу, схоже, нiби хочуть пробити мур i не можуть, знову вiдскакують та
бiжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько вiд того ще помiтнiше
бурлить, виру╓, нагаду╓ табун наляканих звiром комоней, до краю збуяпих i
перепуджених, нацiлених на одне - втекти, не пiддатися, з шкiри
випорснути, а бути далi вiд бiди-загрози.
Чи до розглядин тут i чи до мислi про помiч? Знають-бо: втеча - надiя,
як ╓ надi╓ю й певнiсть: рятунок можливий доки при купi. Тому полоненi й
тримаються ╖╖. Бiжать, скiльки ╓ сили, i дбають про одне: не спiткнутися б
i не вiдстати б вiд гурту. Хто зважився на неможливе, тому не личить
спинятися на пiвпутi. Хiба не вiдали: вони пiшi i безбороннi, а тi, що
переслiдують - при бронi i на комонях, встигнуть i потяти багатьох, i
помiч покликати. Та хай... ╖х, втiкачiв, що були щойно полоненими, оп
скiльки всiх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що до байраку пе
так i далеко вже. Та й бiгти не пiд гору, у долину. Коли вiдчули те, а тим
бiльше побачили: бiжать не пiд гору, - в долину, i зовсiм возбуяли духом.
Прибула до нiг сила, радiсть-утiха засвiтилася в очах. Через те, мабуть, i
не добрали, чому це авари, що уподiбнювалися досi псам i люто кидалися на
свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед i погнали комоней туди, куди
бiжать i полоненi, - до байраку. Лиш опiсля, як вони досягли його та стали
показувати на зворохоблене юрмисько, примiтили: путiвцем, що йшов понад
байраком, правилися численнi комоннi, чи не та чергова турма, котру
привiдцi аварськi послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
- Братове! - встиг помiтити те, що й iншi, Свiтозар, - Звертаймо
одесную, бiжiм у Дунай! Тепер лиш вiн поряту╓!
Бачили: покликана на помiч турма зворохобилася вже, комонники стали
приострожувати й здиблювати не перейнятих бу╓стю огирiв, спрямовувати ╖х
на втiкачiв, таких близьких уже до порятунку i через те усе ще не певних,
що треба звертати кудись.
А турма зняла тим часом мечi i йшла на них лавою.
Боже милостивий! Порятуй i помилуй! Крiм Дунаю та його пречисто╖ води,
тепер i справдi нема╓ на що надiятись.
Хтось пада╓, знесилений страхом, такою видимою вже неминучiстю, хтось
обходить його чи й перескаку╓ через нього та бiжить, куди бачить, а
правдивiше - куди всi. Часто й дужо диха╓ поле, вiдлунюючи потужне людське
дихання, гуде земля вiд тупоту нiг, а ще бiльше - пiд ударами копит, i
небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що дi╓ться на землi. Бо комонi
настигли вже полонених i комонники не шкодували сили i не чули докорiв
сумлiння, стинаючи приреченим голови чи дiстаючи ╖х сулицями. Навпаки,
лютували з того, що полоненi бiжать купою, один в один, що тота купнiсть
не дозволя╓ ╖м гуляти вiльно: потявши одного, вибирати другого, потявши
другого, вибирати третього. I все - на лету, не зупиняючись, даючи
спроможнiсть перейнятому бу╓стю серцю натiшитись винахiдливiстю розуму,
вправнiстю рук, силою молодечого тiла.
- Обходьте це тлумисько з одного i другого боку! - повелiвав хтось iз
аварських привiдцiв, - Перетнiть йому путь до води!
- Хай скачуть, - вгомоняв його iнший. - Дунай широкий, його коли й
перепливуть, то всього лиш одиницi.
- Вони ураженi моровицею, загадять рiку! Повелiваю: потнiть ╖х на
землi!
Потяти то й потяти. Чи ╖м, молодим та дужим, не впоратись? Вимахували
та й вимахували мечами, ба навiть пiдiгрiвали себе гпiвом, коли тi, що ╖х
прирекли на смерть, пробували ухилитися вiд несхибного удару чи прикритися
ки╓м. А в гнiвi були ще лютiшi й заповзятливiшi. Ось тiльки заступити
полоненим путь до води так i не змогли. Бо тi, кого валили вони, нiби
траву в полi, були гейби стерянi. Нiчого не помiчали довкруж себе, нi на
що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега - стрiмголов у воду.
Переслiдування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був i що робив у
тiй кривавицi терхан, меншi за нього привiдцi, во╖ аварськi не вiдали. Бо
не зглядались i не розглядалися, заслiпленi кров'ю, що лили через мiру. Та
й приреченi спонукали до того. Анi один не аняв догори рук, благаючи
пощади. Навiть тi з них, що падали вже, ураженi, озиралися й казали видом
сво╖м, останнiм зблиском згасаючих очей: "А все ж усiх нас ви так i не
потяли".
XXXII
Гори Карпати, схiднi Альпи - споконвiку слов'янська земля. Як i
пiдгiр'я, як i доли, що лежать мiж Дуна╓м i горами. Вони - ╖хня зелена i
затишна домiвка, мила серцю дiдiвщина. Ано, i багата, i затишна, i мила,
та не вельми привiльна. Тiсно людовi в тих горах. Пiдгiр'я, щоправда,
просторiше, доли i зовсiм безмежнi, багатi на землюплодоносицю, та нема╓
життя тут людовi слов'янському. Про супокiй i помишляти годi. Приходили
колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд i вже обiбраного змусили
потiснитися в гори; пройшли гунни - i теж перемотлошили ╖х та
погвалтували, а вже погвалтованих витiснили з долiв у гори. Тепер обри
об'явилися. I так без кiнця-краю. Битою путтю народiв нарекли ╖хню землю,
край ╖хнiй любий та милий i змусили замислитися врештiрешт, а чи не час
покинути цi гори та пiдгiр'я, коли не всiм, то молодшим, тим, для кого
нема╓ тут анi поля, анi роздолля, у кого ╓ зате сила i е, отже,
спроможнiсть добути собi iншу землю?
Може, й не зродилася б така мисль, не заяснiв би намiр, коли б не тi ж
гвалтiвники. Приходили на ╖хню землю i брали ╖х iз собою в походи, на
розбiй до сусiдiв. Пiшли так раз, пiшли вдруге та й узвича╖лись. А звичка,
як вiдомо, Друга натура е. Пiдпирала убогiсть, пiдпирав голод, тож i
мусили потурати молодцям, аж поки по удостовiрилпся i не стали на мислi:
чом би не пiти та не сiсти в задунайських землях усiм родом сво╖м? Край
багатий, а роме╖ iншим заклопотанi - i в Африцi стинаються, i персiв
прагнуть виперти з тих мiсць, де ╖м вигiдно, i Iталiю силяться повернути в
лоно Схiдно╖ Римсько╖ iмперi╖.
Збудилася мисль - збудилася й кров у молодцiв-склавинiв, зiбрали докупи
молоду силу та й пiшли за Дунай. I таки недаремно: сiли там, в Iллiрику,
сiли та й сидять яко твердь склавинська. ╖хнiй успiх багатьох манить.
Iдуть i утверджують себе в Iллiрику, хоча таких, що ходять лише на
промисли, теж не браку╓.
Затим i зiбралися сьогоднi в оседку старшого з князiв склавинських -
Лаврита: з промислами за Дунай аж надто зачастили, так зачастили, хоч
сторожу став - не вiд роме╖в i не вiд аварiв, таки вiд сво╖х, аби не
правилися туди, де мiзки можуть витравити.
- Ви забува╓тесь, - казав князь-вiтець i гостро позирав з-пiд сивих
брiв на князiв окольних земель - то на Ардагаста, то на Пiрагаста, то на
Мусокiя, - забува╓тесь, мовлю, що бiда не сама ходить, а з дiтками. Мало
вам було нашестя обрiв? Не впевнилися ще: коби були при купi, не ходили по
ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а вiдтак i лихолiття.
- Обри поплатяться ще за те, - не втримався i пригрозився суворий
вдачею Пiрагаст. - Ще матимуть пiдсмалеиi п'яти i пику в багяi, дайте час.
- Дайте час! - не менш грiзно перекривив його князьвiтець. - Ви мали
його, та пустили через свою нетямковитiсть по вiтру. Тра було не до роме╖в
iти того лiта, а тримати силу свою напоготовi. I нинi не про вiдходи слiд
думати, а про обрiв. Чули, поламали зуби на ромеях, мусили оступитися
перед ними i накивали п'ятами з Фракi╖. Оце й був би вiн, ваш час, слушна
нагода пiти на них та вiддячити за спустошення. Так можна було б
вiддячити, що й зовсiм не знали б, де ╖м сiсти. А ви пiшли за Дунай, на
Фессалонiку нацiлились. Ось i ма╓те тепер: i Феесалонiки не взяли, i обрiв
не позбулися.
Князi покректували нiяково i чухали чуби.
- Хто мiг знати, що вони пiдуть на роме╖в. Нiби ж заодно з ними, на
службi в них перебувають.
Це мислив уголос Ардагаст. Мусокiй, пiдтримуючи його,
пiшов ще далi:
- Коби ми знали, що мiж ромеями i обрами незгода, давно зiпхнули б цих
асiйських зайд за Дунай.
- Отож-бо и ╓, -що нiчо не зна╓мо, - показав у його бiк костуром
князь-вiтець. - Ото й бiда наша! А тра б знати, перш нiж зважуватися йти
кудись, чинити щось. Певен, через тоту необiзнанiсть свою та ще через
самоправство i терпимо бiду. Хто що надумав, те м робить, кому чого
заманулося, того й прагне. В ╓дностi ми жи╓мо чи не в ╓дностi? ╢ я для вас
князь-вiтець чи не ╓ ним? Паннонськi слов'яни з нужди одкололися. А вас
яка нужда хилить до того?
Вiн був не на жарт гнiвний, князь Лаврит, i молодшi, пiдвладнi йому
князi Склавинi╖ мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.
- Може, й так, - озвався Ардагаст, - I напевно, що так:
перш нiж iти на когось, тра знати, яку силу мав вiн i де та сила.
Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, тi з наших, що пiшли
за Дунай i сiли в роиевських землях, де почувають себе твердо, просять
подво╖ти, а то й потро╖ти ╖хию силу нашою, а друге, наших безсилi ми
тримати тутки.
- Горе землi, - пiднiс до неба сво╖ старечi руки Лаврит, - горе тiй
землi, чи╖х дiтей вiдвiда╓ байдужiсть чи зневага до не╖! Боги! Таку
благодать дарували ви людовi, дарувавши гори сi та пiдгiр'я! Чим завинили
вони леред тими, що звуть себе синами Склавинi╖?
- Гори - нiчим, милостивий княже. I край наш теж нiчим не завинив. Вони
у нас лiпi з лiпих, других таких i шукати годi. Люд чужинський ╓ тому
виною. Сам казав ие так давно: кого тiльки не було тутки, i всi топтали
нам груди, а купно з тим i замилуванiсть нашу кра╓м i землею. Обри чи не
найбiльше наглумилися над тою вамилуванiстю. А тут i нагода ╓: тi, що
живуть мiж iллiрiйцiв та фракiйцiв, кличуть до себе i хваляться, мiж
iншим, супоко╓м.
- Який там супокiй, гадаю, бачили i зна╓те: обри пройшлися лавою по
всiй Фракi╖. А де об'являються обри, там кров i татьба найнемилосердюша.
Вiн був на диво упертий нинi, князь Лаврит. Такий невдоволений ними i
такий упертий, що Ардагастовi сумнiв закрався уже в серце: чи не пощастить
схилити княаявiтця на свiй бiк? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася мiж
во╖в склавинських, ╖╖ не стримати вже.
Сказав, як думав:
- То ви забороня╓те похiд?
- Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Роме╖ иобили обринiв. Вони в
силi зараз. Чи ви вiда╓те, яка то сила?
А коли то - палатiйськi когорти Iмператора, тi, що встигли повернутися
з Iрану?
- Про се можна довiдатися до походу.
- То спершу довiдайтесь, а потiм iдiть уже до мене за згодою. I ще одне
скажу вам, князi Склавинi╖: не туди спрямову╓те ви мислi сво╖. З Вiзантi╓ю
ми ранiш сусiдили, сусiдитимемо якось i далi. Казав уже i ще скажу: обри -
ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, ма╓те силу, адатну i себе
захистити, i тим, що на теренi Вiзантi╖ живуть, допомогти. То киньте
передусiм ту силу на обрiв, зiтрiть ╖х з лиця землi нашо╖, а тодi вже про
все iнше думайте i дбайте. Вони погромленi ╓, чули? Се ж нагода з нагод.
Не супостатiв - соузникiв, може, слiд шукати вам нинi серед вiзантiйцiв.
Князi переглянулися.
- А що, це й справдi так. Князь-вiтець дiло каже: обри погромленi, це i
е вона, нагода добити ╖х та й позбутися бiди. Згадаймо, хто плюндрував
нашу землю найбiльше з усiх? Вони, обрини! Хто погрожу╓ ╖й i
погрожуватиме? Таки вони!
- Братове! - пiдвiвся високий i дужий Мусокiй. - Князь-вiтець правду
сказав: то першi i найлютiшi нашi супостати. На них i спрямуймо свою силу.
Тим паче, що в нагода. Вони колись не були содругами роме╖в, вiднинi й
поготiв не будуть ними. Зна╓те, що вчинили обри сими днями з полоненими
ромейськими! Витнули до ноги.
- Як то?
- Хотiли продати тим же ромеям, та в iмператора чи то фiск спорожнiв до
краю, чи ще щось завадило, одначе вiдмовився купити в обрiв сво╖х
легiонерiв. На лихо, тi почали мерти, ураженi язвою, то каган i повелiв
сво╖м турмам: витнути всi двадцять тисяч, аби не ширили моровицi.
Йому не пиняли вiри. Сидiли, приголомшенi, й мовчали приголомшено,
далебi, сподiвалися ще чогось.
- Звiдки князь зна╓ таке?
- З вельми достовiрних уст, братове. Бачив на торжищi одного з тих, що
втекли вiд страти i тим порятували себевiд смертi. Хочете, я доправлю його
сюди, самi почу╓те. Тим паче, що вiн - не ромей, iз наших ╓, слов'янiв.
Княжич антський.
- Отак? Чому ж опинився серед полонених ромейських? Був во╓м чи
стратигом у них?
- Да нi. Студiював науки в Константинополi. Повертався до завершеннi
студiй домiв та й опинився в лабетах обринiв-татей.
- Веди його сюди, - ожвавився та й подобрiшав князь Лаврит. - Такий
багато може знати.
XXXIII
Склавини не мали таких, як у роме╖в, городiв та фортець. Жили
сельбищами i норовили сiдати ближче до оседку волостелина, спорудженого в
зручному для оборони мiсцi: над рiчковою крутопаддю або на узвишшi. Кожен
такий оседок мав ута╓мничений доступ до води i був достатньо просторий,
аби в ньому вмiстився при лихiй годинi люд прилеглих сельбищ, ба навiть
╖хнiй найнеобхiднiший скарб. А ще вiн мав довкола надiйнi забудови з
високими и доступними стiнами, та вежi з бiйницями, та ворота, що
перекривали вхiд. Оседки тi iменували градцями, а ╖хнiх волостелинiв або
всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин i
як багато сельбищ могло знайти захист у його градцi, коли людовi
погрожував супостат. Саме тому - i, мабуть, тiльки тому - серед склавинiв
було надто багато князiв, а тi з них, що мали неспокiйну дачу i могли
повести за собою окольний люд, коли йшло про оборону краю чи похiд за
Дунай, величалися велики й поважалися бiльше, нiж iншi, окрiм найстаршого,
князя-вiтця. Мусокiй належав до великих князiв та й градець-острог
бiльший, нiж по всiх околiях, i торжище при градцi, багатьом знане. На
ньому завше товпився люд, не браку╓мо його й того дня, як Мусокiй дiстав
повелiння Лаврита оправити збiглого з полону анта на раду князiв
склавиньких. Лимарi-сiдельники продавали сiдла, збрую, ткалi тетки
барвистi, гаптованi тунiки, скудельники - сво╖ вимри: окрини, поставцi,
корчаги, лагвицi. Та чи не наиiльше товпилося його, люду, в рядах, де
продавалися посмаги, парений набiл у маленьких окринах, сир овечий,
смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощi його вивертали Свiтозаровi
нутро, i вiн сiв далi вiд спокуси к гуслярiв, калiк перехожих. Якийсь час
сидiв i дослухався до ╖хнiх пiсень, до бесiд-пересудiв, зрештою не втрився
i попрохав, аби котрийсь дав i йому заграти на гуслях
- Зугарен е? - поцiкавився старший.
- Ано.
- То прошу.
Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далi одважився i
заспiвав.
Пiсня його була неголосна, сумовито-журлива, одначе голос добувався
десь аж iз глибини ╓ства й зворушував торжкових тим, що промовляло ╓ство.
Пiдходили, кликанi звабою, ставали й слухали.
Золото╖ диво-днини
Боги мудрi свiт творили:
Помiж долiв клали гори,
З гiр рiчки пускали в доли;
Там лiсами схили вкрили,
Там дали привiлля злакам,
Твар пустили з рук щедротних
По землi гулять вольготно.
I для вищих божих цiлей
Сотворить благоволiли
Рiд людський, - всьому окрасу
I премудростi надiю.
"Ось, - сказали тому роду, -
Чисте небо, тихi води.
Жий, плодись, твори те благо,
Для якого й свiт творивсь".
I люд послухався богiв,
Осiв i множився завзято.
Лиш одного не взяв, затятий,
Собi до тями,
Що твар земна
Дана йому для помочi
В дiлах ролейних, не для з'╖жi.
Не взяв - i тим згубив себе:
Вiд споживаиня кровi дичини
Хай i дотолi, непомiтно звiльна
Втрачав подобу елiта
I вабував подобу звiра.
Сам того не помiчаючи, Свiтозар перейшов яа оповiдь речитатив,
натхненно и пiднесено нагадував людовi, яка благодать процвiтала в лiпшi,
нiж сi, часи на долах i в горах безбрего╖ ойкумени - вiд замилувано╖ в
свiт людського i людяного Еллади до Дунаю i вiд Дунаю до Студеного моря,
доки не возбуяло в людовi звiрине i не погнало той зворохоблений люд з
одного кiнця свiту в iнший. Спершу прийшли на Дунай римляни й скропили
супокiйно-мирну землю людською кров'ю, затим об'явилися готи, услiд за
готами вломилися дикими ордами гунни, нарештi наслано злою силою й обрiв.
Що творили тi, котрi топтали землю при Дуна╖ до обрiв, склавини, далебi,
знають. Та чи знають вони, яких сусiдiв замали, пустивши на Дунай обрiв?
Свiтозар мав таку звичку: приплющував, спiваючи, очi i все, що йшло вiд
серця на струни, бачив, мов наяву.
...Доки бiг купно з усiма, кому вказав путь до порятунку, не вельми
доглядався. Й без того знав: поляже ╖х, переслiдуваних не лише сторожею, а
й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дуна╖ та розглянувся, втратив
i ту мiзерiю сили, що мав: поле при байрацi, схил, що спускався до Дунаю,
були устеленi трупом - де рiдше, де густiш, а де й зовсiм густо. Та й
серед тих, що досяглi╖ рiки й шукають тепер порятунку на супротивнiм
березi Дунаю, немало таких, якi ледве тримаються на водi, а то й зовсiм
неспроможнi триматися. Побiгли, одержимi мислю: там порятунок, а опинилися
у водi, згадали: вони ж не вмiють плавати! Згадали й стали волати про
помiч, а то й не волаючи, зникали пiд водою. Бо хто допоможе таким? Дунай
он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
До болю прикро було. Це ж вiн повiв цих людей на загибель. Це з його
уст злетiли слова: "Тепер лише Дунай нас поряту╓!" По собi мiряв.
"А можна було порятуватися якось iнакше? - виправдував свiй вчинок i
силкувався вiдшукати резони. - Тих Що долають дунайську широчiнь, все ж
таки значно бiльше, анiж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили собою
плесо. Коли всi досягнуть берега та уникнуть погонi, пiдстав для докорiв
собi таки не буде".
Переслiдуваний навiть перед лицем смертi блага╓ заступництва. Благали
його й Свiтозаровi побратими. Знали-бо: найстрашнiше позаду: погонi
уникнули, караючий аварський меч в Дуна╖ не дiстане, а супротивний берег
мовчазний, тих, що могли б стати ╖м на перепуттi, нема╓ там. Чому б не
вiрити в щасливiшу, нiж була досi, долю _i не пнутися з останнiх сил?
Широкий вiн, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли
йдеться про життя i волю, усе можливе i все посильне!
Та тим i гiрка вона, доля гнаних i упослiджених, що ╖х iе тiльки люди,
боги теж переслiдують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи
докликалися до iодругiв сво╖х - тих, що стояли таки на тiм боцi Дунаю й
завважили колотнечу мiж карателями i приреченими полоненi не встигли ще й
увiрувати як слiд: вони близькi до порятупку, як там, на супротивнiм
березi, об'явилася ще одна турма, i поспiшала вона не кудись там, таки по
шi душi.
"Оце усе вже", - подумав Свiтозар i не став гребтися. Геть
приголомшений був тi╓ю несподiваною з'явою, не те що пориватися кудись,
думати, здавалось, не зугарен. все ж тiльки якусь мить. Затиснута тi╓ю
миттю мисль випручалася раптом i зблиснула новою сподiванкою. - Не йдiть
iз води! - крикнув найближчим. - Вертайте на середину рiки й пливiть за
течi╓ю! Тепер вопа лиш ряту╓...
Чи мiг думати тi╓╖ митi, що в обрiв, крiм мечiв, е ще й ша бронь -
стрiли? Прискали та й прискали ними на плавцiв - з одного i з другого
боку. Кого не встигали потяти з першо╖ засiдки, сiдали на комоней,
забiгали наперед i знову цiлились. Аж поки не домоглися свого: лави
жадаючих порятунку геть порiдiли до ночi, а тих, що уникнули кари i
втримались на водi, була така мiзерiя, що коли спустилася вона,
нiчка-рятiвниця, на землю та сховала втiкачiв вiд лихого ока, авари
вдовольнилися, мабуть, тим, що вчинили за дня, i махнули на решту
полонених рукою.
Бiля спiвця що далi, то бiльше збиралося торжкового люду, та вiн не
звертав на те уваги. Був у полонi гуслiв, мелосу, а ще того, що
виспiвувало власне ╓ство.
Не хвалися ти, словене,
Що вольготству╓щ в струменах
Вiтця Дунаю, Тиси-сестрицi,
Та бистриця мутна стала,
Лжу й ганьбу на днi сховала.
Живодайно╖ бистрицi.
Дунай славен, славен не водою,
А недолею людською.
Коли пiсня стихла, тi, що стояли довкруж та слухали, не рушили з мiсця.
Дивилися на спiвця й вiдмовчувались, надто жони. Лише перегодом десь
зiтхнула одна, за нею друга, далi перекинулися й словами, сердобольнiшi
пiдходили навiть i клали перед Свiтозаром посмаги, запечене на вогнi
м'ясо.
- По╖ж, соколику, - прохали.
Iншi, необiзнанi, розпитували тим часом:
- Хто вiн? Звiдки буде?
- Не бачите хiба? Один iз тих, що порятувалися, пливучи Дуна╓м.
- Йой, той Дунай... I багато загинуло ╖х там, сарак?
- Не питайте та не знайте, лiпше буде. Тi, що нагодилися та видiли
опiсля, казали: Дунай спух вiд трупiв. Гейби пiдтятi в лiсi дерева, пливли
ним утопленики.
Гомонiли все борше та борше. Знайшлися такi, що не повiрили сво╖м,
пiдiйшли до Свiтозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та ╖м не
судилося почути тую правду: над'╖хали комоннi й примусили розступитися.
- Князь. Князь Мусокiй, - загомонiли.
Той, кого величали князем, йшов прямiсiнько на Свiтозара. ;
- Достойний родаку, - сказав, зближаючись, - князь-вiтець Склавинi╖
волi╓ бачити тебе. Коли ╓ на те твоя ласка, ось огир, сiдай, по╖демо.
- Се далеко?
- Не так щоб дуже. За дня будемо там.
- Менi б дар людський забрати в щось, - показав на |.те, що поклали
перед ним.
- Чим клопочешся. Там буде що ╖сти.
- Ба нi, се вiд щирого серця давалося, сього не смiю лишати.
XXXIV
Мати Миловида лежала в ложi слаба i змарнiла, геть не схожа на ту, що
знали колись. Лиш iнодi одкривала очi, з жалем i болем дивилася на дiтей,
онукiв.
"Яка-бо ти ╓, мати природо, - казали тi зболенi позирки. - Нас iз
Волотом винагородила, як хотiли, - лише синами, а синам нашим поскупилася
дати ╖х. У Радима з трьох дiтей двi дiвки - Добрава й Милея, у Добролика
лише дiвки - Ярослава й Добромира. I в Данка дiвка - Нiга. Чи й далi так
буде i чи на добро се?"
Стомлено прикрила повiками очi i вже потiм, як поборола втому, глянула
втiшнiше: може, й справдi так треба? Сини - опора столу, а доньки -
продовжувачки роду. Он якi младомладi та доброликi вони, геть усi бабинi
цяточки позбирали. Чи такi не народять синiв i не дадуть родовi гiднi
паростi? Земля зусиллями князя i люду надiйного вупокою удосто╓на, чом би
й не множитись родам. - Живiть, дiти мо╖, - казала через силу й позирала
втомлено не так на княжичiв, як на ╖хнiх жон, - живiть у злагодi, у повазi
одне до одного. Мир i злагода - заповiдь божа, пам'ятайте се. А ще
бережiть покони роду вашого. Молодшi най мають собi за вiтця старшого, а
старшi, яко синiв сво╖х, - молодших.
Ще раз поглянула на всiх немiчним зором i вже потiм втримала його на
Радимовi.
- Тебе, княже, - сказала значущо, - лишаю за вiтця и усiм, а тебе,
Злато, - за матiр. Ма╓те заприсягти зараз будете такими по менi:
схилятимете до покори непокiрних, ставатимете на помiч слабим та
приниженим. Передусiм пособiть стати на ноги найменшим.
- Заспокойтеся, матiнко, - бережно торкнулася ╖╖ руки Злата. - Нiби
вони не стоять уже, нiби ви без нас не поставили ╖х. Глядiть, якi ╓ мужнi
та гожi, присяйбiг не они - ми потребу╓мо вже ╖хньо╖ помочi. To була
правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вiк, коли ган╖й треба думати про
помiч. Ано, всього лиш на вiсiм лiт володша за свою названу маму. Ото
тiльки й одмiни, що така немiчна. Сива, гейби голубка, най i рiзних, все ж
сво╖х ма╓ дiтей. Той, що вiд першого мужа-небiжчика, сам ╓ вже муж, чи не
найрiднiший ╖й, бабунi Миловидi. Бо геть усi дiдовi крапельки позбирав:
вилитий князь Волот.
- Дбайте про себе, мамо Миловидо, - не вмовкала Злата. - Не теребiть
серце сво╓ клопотами про нас. Не теребiть - i будете дужi ще. Рано вам
лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.
Слаба приплющу╓ очi i тим змушу╓ Злату замовкнути. Бо вид справдi ма╓
такий, що йой...
Одначе мати Миловида збира╓ться ще з силою i каже те, що хоче сказати.
- Коли в ромеях пiде на замирення з обрами, пошли, княже, - велить
Радимовi, - людей сво╖х, най розшукають там Свiтозарка та стануть йому в
помiч. Чую серцем, бiду╓ вiн тяжко, а через смуту в Фракi╖ анi сам не може
прибути, анi подати про себе вiсть.
- Неодмiнно пошлю, - обiця╓ Радим. - I негайно пошлю, бо там, матiнко,
дiйшло вже до замирення.
- Правда?
- Присяйбiг! ╢ певнi вiстi: обри погромленi, пiшли восвоясi.
- Слава тобi, боже! - молилася до неба i руки склала так, як завше
складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всiх,
хто стояв чи сидiв поруч, уповала на бога й благала в нього помочi синовi
сво╓му, так надовго заблукалому в свiтах.
То була чи не найбiльша ╖╖ гризота. Вiдтодi, як не стало князя Волога i
всi ╖╖ дiти зажили сво╖м життям, стали менш за все потребувати мамино╖
помочi, крiм хiба найменшого, те й робила, що бiдкалася Свiтозаром та
молилася за Свiтозара. ╖й казали: вiн у добрих i надiйних руках, ма╓ серед
тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися
за кожним Свiтозаровим кроком, оберiгати його вiд злих та заздрiсних,
наставляти на путь iстинний, коли оступатиметься. Та й сам Свiтозар не
таке вже отроча, не так поривався до науки, аби легковажити, а мати
пропускала тi казання повз вуха, втирала сльози та марнiла. Аж поки не
сталося, що мало статися в ╖╖ лiта: почала скаржитися на серце i геть
змалiла через ту недугу на силi.
- Що ж заповiм вам, вiдходячи? - дивилася по черзi то на одного, то на
другого з сипiв сво╖х. - Вiтець хотiв, аби виросли з вас хоробрi мужi,
оборонцi землi Тиверсько╖. Будьте достойнi тих його сподiванок. Зда╓ться,
все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не палiть мене
иа вогнi, поховайте, яко християнку з двiйнями, супроводом людським. I
помiнайте, дiти за тим-таки, християнським законом. Самi ж як зна╓те так i
живiiть. Хто сприйняв серцем i помислами Христову вiру йдой най буде
твердий у нiй, хто нi, най трима╓ться тi╓╖, що ╖й уся Тивер. Вiльному -
воля, спасеному - рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та тi╓╖
митi хтось постукав у високi ворота соколовезького оседguy, а невдовзi
почувся звiдтам i веселий гомiн, радiсний жiночий крик.
Усi, хто був при слабiй, обернулися в той бiк, не так . цiкавi, як
подивованi: кому в цьому подвiр'╖ може бути весело? Милана цiлилася вже
звестися i вийти, та розчинилися дверi i одна з челядниць, либонь, та, що
радiсно скрикнула перед сим, з'явилася на порозi й розбила сво╓ю з'явою
смуток:
- Радiйте, солоденька княгине! - сказала, яснiючи видом. - Свiтозарко
повернувся.
Милана iз Златою сiпнулися було бiгти слiдом за мужами i отрочатами, що
подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали про маму Миловиду й
лишилися при мамi.
-Мужайтеся, горличко, - улещали-заспокоювали, хоч й не мали його в
серцi, супокою того. - Ви переболiли сво╓, доста.
Баяли княгиню, як могли, а княгиня знай дивилася збудженим позирком
очей сво╖х на дверi, та ждала сина, та тремтiла ждучи. I коли вiн з'явився
врештi-решт бiля i ложа, ╓дине, на що спромоглася, простягла до нього во╖
зболiлi руки й сказала до краю зболене:
| - Свiтозарку! Свiтку мiй згорьований! Я таки дiждалася тебе.
Вiд того дня не Милана iз Златою i не челядь княжа, Свiтозар висиджував
бiля недужо╖ та баяв недужу. Лише тодi, як спочивала, йшов до лiсу,
нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь iнший час або ж готував iз
ях напо╖, або бесiдував iз мамою та запевняв маму: коли вживатиме те, що
готу╓ для не╖, ще стане на ноги i буде дужою.
Слаба не вiдмовлялася вiд його лiкiв, як i вiд речей солодких та
багатообiцяючих. А проте дивилася на сина й зiтхала раз у раз.
- Йой, лебiдику, - казала й смутнiла на виду. - Я сво╓ вiджила уже. Як
ти житимеш - ось що болить менi. Усi мають жон, статки, мають оседки
веселi, дiтей в оседках. А де тво╖ статки i дiти де? Простити собi не
можу: нащо пустила тебе за море, в науку ромейську? Таке безлiття
накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала, що зроблю
тебе найнещаснiшою дитиною в родi нашiм?
- А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
- Йой, поглянь на себе та завваж, який ╓? Кiстки та недугу принiс iз
роме╖в, бiльш нiчо.
- Помиля╓тесь, матiнко. Змордований я, се правда. Не маю жони, статкiв
- теж правда. Зате маю iнше - розумiння свiту i людей у свiтi.
- Що з нього, твого розумiння? Баяном станеш, ходитимеш вiд оседку до
оседку та змагатимешся з недугами?
- I то дiло, чом нi? Та воно - лиш частина того, що можу зробити для
люду, землi сво╓╖. Кажу ж, одкрив для себе свiт i людей пiзнав достеменно.
Надто тодi, як був пiсля ромейсько╖ науки в кривавих лабетах обринiв. Коби
ви знали, матiнко, як багато пiзнав я в тих сво╖х мандрах по свiту та
поневiрянням у свiтi!
- Що ж робитимеш все-таки?
- Побуду якийсь час бiля вас. Сам наберуся сили i вам постараюсь
повернути ╖╖. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою - у
Ки╖в, до брата Богданка на Втiкичi.
- Пощо так, сину? Лишайся в Соколинiй Вежi. Вiдiйду - тобi передам ╖╖.
Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
- А Остромирко?
- Про Остромирка князь подбав уже.
- Ще мушу землю свою побачити - усю як ╓ i люд на землi Трояновiй, а
тодi вже и стану на чомусь. Або ж в Соколинiй Вежi сяду та робитиму те, що
маю робити для землi i люду, або пiду до Волина, обiйму обiцяне вiчем
мiсце i теж робитиму. Одначе то вже потiм, як обiйду землю та завершу тими
мандрами науку.
Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рiдного ╖й. Нiби й схильна
була погодитися з ним, а все ж не могла. Щось перешкоджало ╖й, i таке
велике, що переступити через нього несила.
- Скажи, - зважилась i заговорила зрештою, - чи прийняв ти, будучи в
ромеях, вiру Христову?
- Не прийняв би - не мiг би навчатися, матiнко.
- I увiрував у не╖?
- Того не можу ще сказати. Щоб бути вiдвертим, се тож кличе мене пiти
по землi сво╖й.
- Дивне кажеш ти, сину.
- Зате правдиве, матiнко. Роме╖в бачив, обрiв бачив. Мушу й до свого
люду приглянутися, аби визначитись i старти на чомусь.
Помовчала i вже потiм озвалася.
- Побудь коло мене, дитя мо╓. Доки жива, побудь, далi живи, як зна╓ш. А
Соколину Вежу я заповiм усе ж таки тобi.
XXXV
Сила до Свiтозара повернулася ще. I квiт молодечий I дав про себе
знати: таким же пишним та доброликим став, розквiтнувши, як i мати його в
лiпшi сво╖ лiта. А маму Миловиду не довго тримав ескулапськими стараннями
на свiтi. Лише те лiто, коли повернувся до не╖, добула та зиму
перезимувала. На передлiттi, тодi, як буяв уже квiт, побажала всiм, хто
навiдав ╖╖ перед сном, добро╖ ночi та й не повернулася вже з не╖. Сумирною
була в життi, сумирно й вiдiйшла з нього.
Ховали ╖╖, як i велiла, за християнським поконом. Убогими були тотi
похорони. Люд, скоряючись сво╖й вiрi i сво╖м богам, не пiшов за гробом
християнки. I псалмiв не спiвали, проводжаючи в останню путь. З усiх, хто
знав, коли i що спiвати, були лиш кревнi, надто Милана та Злата. А ╖м не
до спiвiв нинi. Зате на поминки-тризну по княгинi тиверцi не завагалися
прийти. I на тризнi не нiмували, пили, та ╖ли, та воздавали хвалу княгинi
Миловидi. Да вже як дiйшло до спiвiв та танцiв, не шкодували сили, як i
снаги. Аби знала небiжчиця, що вона не чужа ╖м. Аби знала та весела була
там, у затишнiм Вира╖, та не гнiвалacь на них, як не гнiваються вони на
не╖ за те, що належала до ╖хнього, тверського роду, а взяла до серця чужу
вiру, молилася чужому боговi. Княгиня з не╖ була лагiдна з людом добра,
тож i люд лиша╓ться добрим.
Сумно стало в Соколинiй Вежi без мами. Так порожньо i сумно, що
Свiтозаровi немало сили треба було докласти, аби утримати себ'е в отнiх
стiнах. Коли б не повиннiсть та не обiцянка, що ╖╖, як i сестри, дав
колись мамi - зробити все, що належить робити, поминаючи душу покiйно╖,
таки ве всидiв би в сих стiнах. Тож так, властиво, й зробив: одбув
сороковини по померлiй, погомонiв iз челяддю, даючи i напутн╓ слово, та й
подався до старшого брата князя на Тиверi.
- Пiду я, Радиме, i надовго. Знаю, повинностей у тебе доста, а все ж
бодай iнодi навiдуйся до нашого праотнього оседку, питай з челядi про лад
у ньому, коли буде така потреба, давай його. Повернусь iя мандрiв хiба що
наступного лiта, на тризну-поминки по матерi.
- Таки волi╓ш обiйти всю Троянову землю?
- Ано.
Князь, з усього видно, не мав намiру перечати сiй забаганцi брата,
одначе не мiг i не дивуватися ╖й.
- А як же буде з повиннiстю, що ╖╖ поклало на тебе вiче?
Свiтозар змiряв брата пильним i водночас веселим оком.
- Ти важиш на не╖?
- А чом би й нi?
- Гадаю, то було лише сказано, аби замирити якось вiче.
- Ба нi, Свiтозаре. Усi, коли хочеш знати, ждуть твого повернення й
уповають на тебе. Келагаст творить дiла, недостойнi князя, а
князя-привiдцi в усiй землi i поготiв.
- Гада╓ш, я зможу прибрати його до рук i поставити на мiсце?
- Коли явиш себе достойно, - а тебе, певно, на те ж i вчили, аби явив
саме так, - вiче може й попросити Келагаста зi столу, оддавши його тобi.
Знай: люд невдоволений ним i князi окольнi також.
- У чiльнiм родi плем'я дулiбського ╓ свiй спадко╓мець.
- Того спадко╓мця Келагаст не допустить уже до столу.
- На стiл не зарюся, брате, - вiдверто сказав Радимовi. - А в Волинi я
теж буду i до Келагаста приглянуся. Тiльки не зараз, перегодом.
- Куди ж зараз мандру╓ш?
- Пiду по Тиворi, потiм заверну до уличiв, ще потiм - до брата Богданка
на Втiкич, до росiв за Россю i неодмiнно в Ки╖в. Той град на Днiпрi давно
вабить мене. А вже пiсля Ки╓ва подамся на Волин.
- З собою кого береш?
- Анiкого.
- Як то?
- Не в похiд же йду. Вiзьму гуслi, сумирну кобилицю та й по всьому.
Правитимуся лише за тепла. Себе прогодую гуслями, кобилицю - травицею.
- Пусте задумав, - нахмурився князь. - Правитимешся землями, де лiси та
й лiси, а в тотих лiсах сила-силенна звiра всякого, це браку╓ й татей. Як
собi зна╓ш, а я самого тебе не пущу. Вiзьми бодай кiлька во╖в, бери
ногати, iншi статки та на╖дки, тодi вже и ирався. Княжого роду-бо ╓. Як
можеш годувати себе гуслями?
Був справдi н'еабияк обурений та й непохитний. Бачачи те, Свiтозар не
став сперечатися з ним. Хоче, аби було так, най буде. Путь справдi он яка
далека. Не так уже й безпечно вирватися в таку далеч самому.
Якийсь час (i доволi тривалий) мандри Свiтозаровi й тих, що
супроводжували його по Тиверськiй землi, не обiцяли чогось лихого. Бiльше
мiг би сказати: були щ'едрi на сумирностi, як i на звади. Стояла ж бо та
пора, коди оовце свiтить красно та ясно, не так часто, як на передлiтгi,
аамоложу╓ться небо й випадають на землю плодовоснi дощi. Зате дерева,
квiти, трави он як весело пнуться до сонця, i земля ста╓ вiд то╖ веселостi
святково вбраною та знадною для ока. Присяйбiг, першi двi седмицi те й
робив, що ставав на перепочинки та втiшався привiллям, надто на Медоборах,
де ╓ i гори, i доли, поле i лiс. Гляне в один кiнець - розкошу╓ зелене
безмежжя, гляне в другий - знову безмежжя та знади в безмежжi. Аж серце
заходиться вiд тих розкошiв земних. По горах кучерявляться одягненi в
зеленi шати лiси, по долах пиша╓ться дозрiлiстю буииотрав'я, а надто
упо╓нi дарами Землi i Неба квiти мiж трав. Море зеленi i море квiтiв мiж
зеленню. Бiлих, червлених, синiх, жих, що споюють аер пахощами, а ╓ство
людське - вiдвуттям блаженства.
Щедрий серцем i веселий вдачею, княжич не замикався л собi i не лишався
надовго з сво╖ми утiхами. Гомонiв iз дружинниками, розважався в бесiдах
або ж брав до рук гуслi i спiвав пiснi. Тому й дружинники доволi швидко
звикли до княжича, якого досi мало знали. На приязнь вiд .довiдали
приязню, на щедрiсть - щедрiстю. В путi були веселими бесiдниками, на
привалах - дбайливими челядниками, на перепочинках, надто поночi -
надiйними охоронцями. В оседку ночували чи десь пiд лiсом, не шукали i
сховку, навiть намета не завжди напинали. Стелили на щедро вистеленому
сiнi чи травi постiль та й спали пiд вiдкритим небом. А то сво╖ чари i
сво╓ привiлля. Ложе i тих, що в ложi, оповивала витеплена з дня i
умиротворена вiччю тиша. Лише час вiд часу, i то негучно порушував ╖╖
кiнський храп. Бiльше анi звуку з поля, як i з лiсу та з неба, що над
полем i лiсом. Таке бездонно глибоке воно раннього лiта i таке до щему
чисте та звадне! Присяйбiг, подiно╖ чистоти та знади й вiдшукати годi. А
скiльки зiр у небi а якi святково веселi вонм! Не упокорення - вознесения
духу почува╓ш у собi вiд тих пiднебесних пишнот. Були б крила, бiгме, не
втримався б, знявся б i полетiв туди, аби торкнутися то╖ ута╓мниченостi чи
принаймнi погледiти, яка вона зблизька.
"Не поспiшай, - урезоню╓ себе княжич. - Забув хiба, як недалеко був вiд
того, щоб полетiти? Втiшайся, молодче, розкошами землi, вони не гiршi за
пiднебеснi".
Лише думка й зугарна на таке: щойно тiшився Свiтозар чарами неба, уже
опечал'ений. Бо перенiсся помислами на iншi теренi й уздрiв iншi видива.
"Чи зможу колись забути ╖х? Невже супроти того, що зазнав там, на Дуна╖
i в Придунав'╖, що пережив пiд мечами та стрiлами аварськими, i час
безсилий? Не може того бути. Духу в менi не вбили, я ще воспряну духом!"
Переверта╓ться Свiтозар iз боку на бiк, силиться позбутися ╖х, див, що
були реалiями, i видовиськ, що в тепер дивом, а прогнати не може.
Приходять та й приходять у мислi, будять уяву i гонять вiд нього сон.
"Хiба пiдвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подiнуся вiд думок
про тоте безлiття, як i вiд безлiття, що так надiйно засiло в мiзках?"
Даремно князь Радим бiдкався, проводжаючи брата, де вiзьме вiн i його
путники ╖жу i чи скрiзь вiзьмуть за ногати. Бо╖ його добували ╖╖ дуже
запросто: там уполюють зайця чи косулю, там качку чи гуску, яких он
скiльки водиться по озерах та рiчкових заплавах. А сьогоднi прокинувся
княжич i перше, що вгДедiв - дружинники поралися бiля виловлено╖ на
свiтаннi риби.
- Кому ж се боги послали такий щедрий улов?
- Усiм, княжичу, бо всi смакуватимемо рибною юшкою i то невдовзi.
- А все ж ловив хтось один, ну, дво╓.
- Сьогоднi один, завтра ловитиме iнший. Кому випадав наглядати за
комонями, табором, той мав дбати й про страву. Чо даремно тратити час?
Смакували довго i досита, бо вiдали: далi пiдуть лiси та й лiси. Чи
натраплять у них на земнi блага, що стануть для них ╖жею, однi боги
знають. До всього ж iншою землею правитимуться - Улицькою, мiж iншим
людом. То вже як доберуться до Втiкича та загостюють у брата Богданка,
м'енш за все думатимуть, чим насититись. Он скiльки лiт не видiлися,
вважай, вiд того самого дня, як прощалися з вiтцем. Ано, вiд того самого.
Тризна по померлому була гучна. Угя земля волiла удосто╖ти князя Волота
честю й вiддати достойну його дiянням та Тиверi шану. Тож гiнцi гнали
комоней на всi чотири сторони свiту, доправилися й до князя Богданка на
Втiкичи. Вiдтодi лiт та й лiт спливло, маму поховали вже. Буде про щи
гомонiти з братом i за столом, i поза столом. Коли те, що каже про
Келагаста Радим, правда, мусять гуртувати силу, котра поставила б князя
дулiбiв на мiсце або усунула б як такого, що посяга╓ на свята святих у
антськiй спiльностi: бути кожному князю, як i кожному люду, господином у
сво╖й землi непiдвладним iншому князевi, най вiн буде й князем-привiдцею
чи князем-вiтцем.
Що далi на сiвер правилася Свiтозарова ватага, то твердiшою ставала в
кожного з ватаги мисль: тут, у сiверських весях, анти живуть лiпше, нiж
там, у полуденних. Коли ж поминули уличiв i зустрiлися з першими оседками
втiкачiв, i зовсiм певнi уже були: таки лiпше. Он якi свiтлi та весело
мальованi кушти мають, скiльки курей, качок, гусей на подвiр'╖ кожного та
й поза подвiр'ям. I свинi бродять поза оседком цiлими виводками, i худоба
випаса╓ться черiдками.
"Се тому, що втiкичi лiпше, нiж нашi, полуденнi поселяни умiють
газдувати? - пита╓ себе Свiтозар i одразу ж перечить собi. - Ба нi, се
тому, що люд тутешнiй давно не знав ратного вторгнення чужинцiв, що князi
сих земель менш витрачають ногат на утримання дружини i рiдше ходять на
полюддя. У нас, на Тиверi, i вiд диму князевi дай, i вiд рала, угiдь дай,
i вiд бортей також дай. А в Богданка, видно, менше повинностей, тому й люд
живе лiпше. Недаремно ж вiн хвалився, будучи на Тиверi: "Не все знайшов я
ведучи вiдселенцiв у свiти, та дещо знайшов усе-таки. Люд мiй не сто╖ть
поза ратними виправами антсько╖ спiльностi ее так, одначе земля моя не
зна╓ спустошень, що ╖х лишають по собi вторгнення чужинцiв. А то надiйна
твердь для благодатi".
Мав би поспiшати Свiтозар, аби добратися сьогоднi до Богданкового
Дитинця, спочити по довгих мандрах у його оселi. Проте не поспiша╓,
зупиня╓ться мало не в кожному, що трапля╓ться на путi, оседку, бесiду╓ з
поселянами, догляда╓ться до буття люду втiкицького. Во╖в почина╓ бентежити
це.
- Коли так правитимемося, - зауважують, - нiч застане в путi.
' - Не бiда. Тут уже свiй люд. У будь-якiм оседку заночуемо.
Усi радiли ╖м на Втiкичi, бо пам'ятали ще: вони з Тиверi. Однак
помiтнiше, нiж iншi, горнулася до Свiтозара молода лагiдь втiкицька. Бо
Свiтозар умiв повести з нею рiч. Тим розповiсть про землi, с яких бував,
про люд, з яким знався; тим загра╓ на гуслях та заспiва╓ про долю людську.
А на спiв усяке прийде, i старе, i мале, спiв чи не найнадiйнiше ╓дна╓
його з поселянами.
- Не кличе Тивер? - цiкавиться в найстарших, тих, що переселялися купно
з Богданком.
- Колись кликала, i дуже, - вiдповiдають замислено, - тепер перестала
кликати.
- Чом так?
- Кревних, що найбiльше кликали, не стало, померли вже, тi, що ╓
родаками вдруге, забулися. Далебi, тому, що крев уже не та, i клич не той.
- А земля? Дарунки-утiхи ╖╖ за молодечих лiт?
- То як сон. Та й те берiть на карб: iншi ма╓мо утiхи - дiтей, онукiв.
До землi се╖ приросли вже серцем. Щедра вона для нас, людове. До тако╖ не
можна не прирости.
- Ну, а князь? Як князь поводиться iз поселянами, не зобиджа╓?
- За язика вкусися, молодче. Князь у нас достойний син вiтця свого. I
повинностями не переобтяжу╓, i на путi до розвою не сто╖ть.
- Ви сказали: достойний син вiтця свого. Князя Волота ма╓те на оцi?
- А то ж кого?
- Не гнiва╓тесь на нього й за те, що спровадив свого часу iз рiдно╖
землi, вiдiрвав вiд кревних?
- Дiла людськi╖, сину мiй, вимiрюються не ╓диним вчинком. Порочним був
би той, хто мислив би саме так. А князь Волот багато добра робив землi
сво╖й, як i люду. Ти молод i, далебi, не знасш: волостелини хотiли вiддати
його в жертву богам за те, що стояв на боцi люду. Ми пам'ята╓мо се, як i
те, до речi, що не князь Волот вигнав нас iз отньо╖ землi, - вигнало
безлiття.
От як! Спаси бiг тебе, родаку, за добру пам'ять про вiтця, як i за
мудру рiч. Тепер я правитимуся до брата з чистим серцем".
Добувся до нього таки не того - наступного дня й застав не в мирнiм
спочиваннi: був серед будiвничих, котрi зводили стiну довкола стольного
городця на Втiкичi. Не мiг не пiзнати його, а проте й подивувався немало,
пiзнавши: Богданко примiтпо посивiв i обважнiв у ходi, ба навiть, не про
князя кажучи, зсутулився, убрав голову в плечi.
- Чолом тобi, княже! - привiтався. - Чи пiзна╓ш, хто загостив до тебе?
Дивився прискалено-пильно, як всi, хто недобача╓ вже, все ж недовго.
- Що з роду вiтця мого, - заяснiв нарештi, - що син княгинi Миловиди,
бачу, а котрий iз них, бiгме, не признаю. Чи не Свiтозар часом?
- Вiн, брате Богдане.
Спритно зiскочив iз кобилицi, пiдiйшов i почоломкався з ним тричi, як
покон велить.
Розчулився князь. Забув про будову, ба навiть про те, що з Свiтозаром
були iншi тиверцi, - обняв за мiцнi молодечi плечi й показав на Дитинець,
терем у Дитинцi.
- Прошу брата i довгожданого посланця з отньо╖ землi до господи. Як
добре, що ти намислив навiдати мене.
- Я не сам, - нагадав про во╖в i путникiв сво╖х Свiтозар.
- А так, так, - обернувся до комонних. - Прошу всiх до господи. Отам, -
показав на дальню забудову, - поставте комоней та й заходьте, гостi
дорогi, на хлiб-сiль, на бесiду застiльну.
Столи княжi гнулися того дня вiд страв, напо╖в i за столами було з ким
вести бесiду. Окрiм князя Богдана та княгинi Зорини, теж сиво╖, гейби
голубка, одначе жвавiшо╖ i не тако╖ похило╖, як муж ╖╖, були деякi з мужiв
втiкицьких, очевидно, тi, що найближче стоять до князя, був увесь
Богданкiв рiд: сини з жонами, доньки з мужами, тi а дiтей ╖хнiх, котрi
досягали вже отрочого вiку.
Бесiда була звичною: господарi розпитували про Тивер, тих iз тиверцiв,
кого вони пам'ятали ще, гостi дiлилися тим, що видiли, правлячись iз
Тиверi. Та ось мова зайшла й кро вiдселенцiв, ╖хню землю, що стала вже
знаною не лише на Тиверi.
- Хвалить тебе, брате, люд твiй.
- Отак навiть?
- Правду кажу.
- За що б то?
- За те, що по правдi живеш iз ним, не оббира╓ш, як iншi.
- Глядiть, - засмiявся князь i кивнув мужам сво╖м. - Навiть такi ╓. А
на зборищi вiчовому не те кричать. Коли повiв рiч про спорудження твердей
у князiвствi, пупа рвали деякi, перечачи!
- А пощо справдi надумався споруджувати ╖х? Живете он скiльки лiт у
мирi та й нинi загрози вторгнення не видно.
Князь затримав на Свiтозаровi подивованi очi. в
- I ти тi╓╖? IIо-тво╓му, тодi тра дбати про недоторканiсть землi, коли
замоложу╓ться небо i ╓ загроза, що вдарить грiм? Нi, брате, то буде
недбальство. Покiйний вiтець наш - най буде доброю пам'ять про нього - не
тому вчив.
Дбання про твердi по Дуна╖, Днiстрi було його першою i останньою
турботою.
- Тож по Дуна╖ i Днiстрi. Там ╓ роме╖, кутригури, обри.
- А тут ╓ степ, звiдки завжди можуть завiтати небажанi гостi. Хочу
пiти, брате, з життя певним, що рiд мiй твердо сто╖ть i стоятиме на цiй
землi. Он на них, - показав на синiв, - полишу ╖╖. Який iз мене був би
вiтець, коли б полишав у непевностi?
Дiла земнi, дiла людськi... Вони завжди були i, мабуть, будуть ярмом на
ви╖ в люду. Ано, дiд Ярош усеньке життя сво╓, вiд отрочих лiт до смертi те
й робив, що стинався на бородищах, дбав про мiць землi й безпеку люду,
вiтець Волот також. Тепер перейнятi сим, денно i нощно уболiвають про те
Радим, Богданко, той самий Богданко, що обiцявся колись сiсти в такiй
землi, де люд дбав би лише про благо, не про меч.Та чи вони однi такi?
Кожен живе тим у сво╖м родi, в сво╖й господi. Ото лишень i одмiни, що один
печалиться благами всi╓╖ землi, люду, iнший - благом та безпекою гнiзда
свого, родини, сво╓╖, сказати б, маленько╖ держави.
"Навiть я, - усмiхнувся сам собi Свiтозар, - ано, навiть я, котрому
полишене матiр'ю гнiздо, як кажуть, нi грi╓, нi знобить, - навiть я
перейнявся тим же дбанням i тими ж тривогами. Бо таки ними був
спонукуваний, коли рушав у сi╖ мандри, таки розвiй людський i благодать
людська будять сумлiння й кличуть до дi╖. Чогось iншого на землi, далебi,
нема╓ для всякого з нас, людей, i бути не може".
З сi╓ю певнiстю Свiтозар завершував застiлля, з нею одiйшов i до сну.
Про те, що муляло вiд того часу, як мав бесiду з Радимом у Чернi,
заговорив з Богданком наступного дня, тодi, як були самi, без стороннiх.
- Радим сказав менi, що люд антський, князi окольцi певдоволенi
Келагастом. Чи не скажеш, чому так? Я, як вiда╓ш, напевно, визначений
вiчем йому у радники. Дуже можливо, що тепер, по завершеннi навчання в
Константинополi, буду таким при Келагастовi, тож волiв би знати.
- Радим належить до тих, хто невдоволений Келагастом найбiльше, мав би
пояснити, чо невдоволений.
- Сказав принагiдне, а я не спромiгся перепитати. Пiзнiше вже
замислився i чую: не да╓ покою той натяк.
- Будеш у Ки╓вi, поцiкавишся сим у князя ки╖вського, вiн був
найзавзятiшиii у по╓динку з Келагастом, отож, як i Радим, зна╓ достеменно.
Я ж чув лишень одним вухом, i з того, що чув, виходить, нiби незлагода мiж
братом нашим Радимом, князем Ки╓ва i Келагастом постала з-за Тiри й
морського пристанища в Тiрi.
- Посягав на не╖?
- Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
Он воно що! Чи не заговорив у Келагастовi черв'як, на якого сусiди
найбiльше покладаються: менi мого мало, менi подай усе? А се лихе
пробудження неодмiнно пробудить iнше: се - тво╓, а се мо╓, сиди ти там, я
сидiтиму тут. Вiд того пiде звада в землi Трояновiй, а ╖╖ антам лишень i
бракувало. Чи треба, коли так iти до Келагаста й бути з Келагастом?
Утримати такого вiд злонамiрених дiянь нелегко буде, а бути причетним до
них ганебно.
Сум'яття сi не полишали вже Свiтозара, i хто вiда╓, чи не погнали б
невдовзi до Киева, на бесiду а князем Ки╖вським, коли б подальшi зустрiчi
з Богданком i його родиною не розтеребили в ньому iншi, тi, що погнали в
далекi мандри, поривання. Брат, будучи обсаджений клопотами князiвства,
полишив гостя з отньо╖ землi на синiв сво╖х, а паче всього на Ярослава,
котрий жив при вiтцевi й був вiтцевою десницею в дiлах княжих. Вiн майже
одних iз Свiтозаром лiт, до того ж схильний до бесiди муж. I те йому
цiкаво знати, i друге, i трет╓. А оскiльки й Свiтозар був тих же лiт i то╖
ж вдачi, то швидко зблизився iз Ярославом. Коли пiшо ходили на Втiкич,
спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу засиджувалися над нею,
бесiдуючи, коли сiдали на комоней i правилися на околi╖ - ближнi чи й
дальнi. Княгиня лиш для виду ганила сина - чи то ж можна зникати так
надовго, про себе радiла, що дiверко зблизився з сином, що йому мило в них
i втiшно.
Ярослав бiльше, нiж хтось, бачив ту втiху й сказав якось:
- Вiтець давно нахвалявся послати мене на схiднi обводи землi нашо╖,
приглянутися, що робить там сторожа i чи робить те, що велено. Хочеш,
подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.
- Се надовго?
- На седмицю, не бiльше.
- Згода, по╖хали.
Думав собi: де що вишука╓ться така нагода - не лише бачити землю, якою
правишся, гомонiти з людом, що зустрiчатиметься на путi, а й мати пiд
боком мужа, котрий пособить i побачити все, що в найлiпшого, i погомонiти
з ким слiд, i витлумачити те, що потребуватиме витлумачення. Ано, се ж
нагода з нагод!
Воно так i було. Ось тiльки ╖здили вони не седмицю - всi три. Бо
Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вмiють захопити бесiдою про
звабнi i найзвабнiшi куточки на землi Втiкицькiй, а Свiтозар - до тих, що
не можуть розминутися iз звабами. Було ╖х, путникiв iз стольного Дитинця,
i на рiчках, що так густо мережать землю Втiкищьку, i на озерах, по
оседках i сторожових вежах, мiж людом i далi вiд нього - десь на галявi
лiсовiй, при мирнiм вогнищi чи на березi рiчки, озера, обжитих всього лиш
дичиною.
- I така земля он як довго лишалася незайманою, - мислить уголос
Свiтозар.
- Тебе диву╓ се?
- Таки диву╓. Люд склавинський та й наш, антський, ои скiльки кровi
пролив, прагнучи сiсти в ромеях, а чим тотi ромейськi землi лiпшi за сю?
- Не бачив ╖х, - осмiха╓ться Ярослав, - не можу судити.
- А я бачив. Фракiйськi та мiзiйськi землi, надто тi, що при горах,
таки вельми звабнi. I затишнi, i плодоноснi, сонцем виповненi, гейби
братниця вином, i водою, що стiва╓ з гiр, доста напо╓нi. А про те, що вони
набагато лiпшi, нiж ваша, не сказав би. Се ж, Ярославе, не земля -
благодать божа. У Тиверi був, уличiв навiдав, а тако╖ благодатi i таких
статкiв, як у вас, недавнiх вигнанцiв, не бачив.
- Вiтець мiй пиша╓ться сим, каже, хоча Втiкич i не зовсiм та земля,
яко╖ шукав, все ж лiпа ╓.
- А як вiн iз князем Ки╓ва живе? У мирi, злагодi чи нi?
- Та нiби в мирi, хоча й потерпа╓, аби не порушився вiн. Був час, коли
поляни хотiли переселити нас у степ заднiпровський, на тi обводи, що
межують iз кочiвниками асiйськими. Однак вiтепь мiй твердо став супроти
того. I добре вчинив. Хоч обри й пiшли з степiв, зникла загроза
вторгнення, та нинi знов iнакше ╓: хазари стали проникати за Сiверський
Дiнець.
- Iз лихими намiрами?
- Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на Сiверянщину заряться.
Та чи може бути певнiсть, що не пiдуть i в нашi землi? Тож i потерпа╓мо:
як буде, коли пiдуть? Через те, властиво, й дба╓мо про надiйнiсть
сторожових веж. Як i про ╓днiсть iз полянами та й iншими племенами в землi
Трояновiй.
"I тут нема, виходить, супокою. Де ж ╓ вiн i чи може бути?"
Коли повернулися нарештi до стольного Дитинця на Втiкичi, не став уже
засиджуватися в брата. Погомонiв iз ним на останок, сказав "спасибiг"
господинi за ласку i гостину та й подався з сво╖ми тивериями до Росi, а
звiдтам - на стольний город росiв i полян Ки╖в.
Вiн не видався йому таким великим та величним, як чув про нього.
Тiльки-но ви╖хав iз лiсу - й одразу ж став перед високою стiною на
землянiм валу. Лише ворота та вежi обабiч ворiт й виказували: се не просто
громаддя в дебрях лiсових, се - город. Велич полянсько╖ твердi над Днiпром
завважилась пiзнiше, як поминув забудови пiд стiною та ближче до намiстя,
затим - саме намiстя перед княжим теремом, завважив требище iз
встановленими на ньому ликами богiв, нарештi сам терем i ту високость, на
яку вознiсся вiн над великою рiкою.
- Йой, - мовив захоплено i перезирнувся з воями, що стояли обiч нього.
- На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду казали: мiцно сто╖ть
Ки╖в на схiдних обводах землi Трояново╖. Глядiть, як далеко видно звiдси в
степ i як гордо вознiсся город сей над степом.
Був потiшено збуяний, переступаючи порiг княжого терема. I сподiванки
мав свiтлi iз свiтлих. А в теремi притьмарили ╖х.
- Князь слабу╓, - сказали, - й прийняти гостя не може.
- То, може, потiм? Я зажду.
- Надi╖ мало, молодче. Вельми слабий вiн.
Що ж робити? Обернутися й пiти? Сказано недвозначно:
вельми слабий. Та як пiде, коли погомонiти конче треба.
- Я син князя Волота iз Тиверi, Свiтозар, - пояснив челядi. - Князь
повинен пом'ятати мене по тiм вiчу, що було у Волинi. Скажiть йому,
повернувся з Константинополя, хотiв би побесiдувати.
За сим разом йому не вiдмовили твердо, велiли пождати, перекажуть його
бажання княжичу Велемировi.
Княжич виявився уважнiшим i чемнiшим за челядь. Сам вийшов до гостя,
привiтав та обласкав його, як належить всякому господаревi, i вже потiм
запросив до себе на бесiду.
- Князь справдi вельми слабу╓. Так вельми, що я потерпаю за нього i не
хотiв би класти на його плечi якусь повиннiсть. Тож най княжич iз Тиверi
скаже все, що хоче сказати, менi, а я перекажу те в кiлькох словах
вiтцевi.
Свiтозар розумiв: тут не мiсце бути велемовним. А проте не сказати
того, що хотiв, теж не мiг. Там, за Дуна╓м, неспокiйно нинi i, може,
бiльше, нiж будь-коли. Одне, Вiзантiя, взявши над обрами гору, воспряне
духом i може зважитися на бiльше, а друге, обри, не поживившись у
Вiзантi╖, шукатимуть поживи десь-iнде. Вiн був серед них, багато чув, а ще
бiльше бачив i тому певен: тi, що, не замислюючись, потяли двадцять тисяч
полонених i через те лишень, що вони не дали ╖м сподiваних солiд, - не
стануть вагатися, зберуться з силою й пiдуть на ратнi промисли до сусiдiв.
А оскiльки йти ╖м нема╓ куди, окрiм слов'янських земель, слов'янам слiд би
подбати про ╓днiсть мiж склавинами та антами, яко╖, до речi, давно уже
нема╓. Лише вона дасть спроможнiсть здолати обрiв.
- На жаль, анти теж не можуть похвалитися надiйною ╓днiстю. Князi
окольнi подейкують, нiби Кегаласт сi╓ розбрат. А се погана прикмета i
вельми невчасна. Саме про не╖ й хотiв би поговорити з князем Ки╓ва. Iду до
Келагаста i йду з намiром сiсти при ньому на те мiсце, що визначило менi
волинське вiче. Маю почути вiд князя, котрий, не сумнiваюся, найбiльше
зна╓, хто ╓ нинi Келагаст i як менi бути з ним.
- Тривоги гостя не безпiдставнi, - мовив, розмислюючи, Велемир. - I в
антах не все гаразд, i поза антами теж. Днями до Ки╓ва надiйшли невтiшнi
вiстi: Вiзантiя замирилася з обрами i вторгнулась вивiльненими легiонами в
землi склавинiв. Йде велика i не на користь склавинiв сiча.
- Отак?
- Так, княжичу. Ма╓мо, справдi, щось дiяти, i то негайно, бо погром
склавинiв може стати i нашим погромом... Я пiду-таки до вiтця й скажу йому
про тебе, - зважився зрештою Велемир i став на рiвнi. - Пожди на мене, се
недовго.
Лишившись на самотi, Свiтозар звiвся й пройшовся до вiкна, з якого
видно було Почайну, а далi й сивий Днiпро, доли поза Днiпром.
Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш лiто минуло, як був там,
на Склавинськiй землi, бачився з людом склавинським, таким чемним та
добрим до нього, засгигнутим безлiттям, розмовляв iз привiдцями на радi в
князя-вiтця ╖хнього - Лаврита. Нe даремно, виходить, печалився старий
непослухом молодших, таки призвiв вiн, ╖хнiй непослух, до вторгнення. Що ж
тепер буде i як буде? Зумiють склавини зiбрати силу i вистояти у ратнiм
по╓динку з ромейськими легiонами чи не зумiють? А як поведуться в такiм
разi вони, анти? Невже вiдсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на
те, що мають iз ромеями ряд на мир i злагоду? Дуже ймовiрно, що буде саме
так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Свiтозара, ╓ повиннiсть перед
тим людом, перед ╖хнiми князями, а друге, Велемир правду сказав: ╖хнiй
погром стане й нашим погромом. То без сумнiву, то напевно.
Господар дотримав слова, недовго лишав його на самотi. Об'явився
невдовзi й сказав притишено:
- Заходь, княжичу. Вiтець жде на тебе.
Князь Острозор справдi почувався зле. Лежав, обкладений подушками, до
болю вимучений недугом i до невпiзнання висушений та постарiлий. Бiгме,
зустрiв би десь-iнде, нiзащо не признав би, що це Ки╖вський князь.
- Сказали менi... - ледве вимучував слова, - сказали, чим печалишся,
княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся з
роме╖в мужем зрiлим i тямущим. Я не зможу вже стати в помiч землi нашiй. I
вiтець твiй, князь Волот, вiдiйшов. Поклада╓мо надiю на вас. Ось iз ним,
сином мо╖м Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землi i люду. А
Келагаста не цурайтесь. Се тебе, княжичу з Тиверi, стосу╓ться передусiм.
Iди й ставай при ньому радником, як вiче велiло. А станеш, постарайся
переконати: ╓днiсть слов'ян iз слов'янами i князiв антських мiж собою -
наш ╓диний порятунок.
- Як бути зi склавинами, отче-князю? - не втримався й запитав Свiтозар.
- Невже полишимо ╖х без помочi?
- Лишати не можна i не тра. Однак i з ратною помiччю не спiшiть. У нас
iз ромеями ряд про мир i злагоду. Скористайтеся сим i пiдiть до роме╖в та
скажiть ромеям: коли з нами волiють жити в мирi, то най замиряться i з
склавинами. В противнiм разi ми рвемо з ними добрi стосунки i вiльнi
чинити так, як велить нам чинити честь i сумлiння наше.
Свiтозар низько вклонився старому князевi, засвiдчивши тим свою згоду з
ним i свою шану до нього, i вже потiм побажав йому одужання й вийшов.
XXXVI
У Волинi Свiтозар не поспiшав видавати себе за того, хто ╓ насправдi.
Оселився поза городом, взяв до рук гуслi й пiшов мiж люд торжковий.
Бесiдi╖ князiв ио околiях землi Трояново╖ чув уже, цiкавий був знати, що
гомонить про привiдцю на Дулiбах простий люд - скудельники, лимарi,
ковачi, рибалки, тi, що труться коло княжого терема, i тi, що далi вiд
нього. Аби зiбрати таких та заполучити довiру, спiвав пiснi. Спершу
веселi, тi, що кличуть до гурту чи й спонукають ударити лихом об землю в
гуртi, далi всякi: тi, що беруть за серце й розчулюють, i тi, що роблять
щойно розчулене серце крицею. Коли ж нагледiв: гурт зiбрався он який,
заспiвав i про потятих на Дуна╖.
Чув та й бачив: дух повiданого не лишень вразив - заворожив торжкових.
Кам'янiли видом i слухали, слухали i кам'янiли. Аж поки не урвався
котромусь терпець.
- Та дивовижа, - запитав, - що про не╖ спiва╓ться в пiснi, витвiр
пiсняра чи обри справдi чинять таке з пiдневiльним ╖м людом?
Свiтозар осмiхнувся втiшено й поклав на струни щойно чаклуючу на них
десницю.
- Витвiр, щоб знали, завжди ╓ вiдгуком чийогось серця на людську втiху
чи безлiття.
- Може, й так, а все ж...
- Не вiриться, еге?
- Таки не вiриться. Що ж роме╖? Невже простили обрам тоту кривавище,
той глум над людом сво╖м?
- Далебi, не вельми печалилися ним, коли пiшли по тiй кривавицi всi╓ю
сво╓ю ратною силою не на обрiв, а на склавинiв, котрi он яку згубу мали
того ж таки лiта i вiд тих-таки обрiв.
- Ано, - стали на Свiтозарiв бiк торжковi. - Iстину кажеш, пiснярику:
далебi, не вельми печалилися. Чули ми про тоту напасть, що ╖╖ мають
склавини. Не вiдали тiльки, що тi, вiд кого удосто╖лися ╖╖, мали свою i
мали вiд обрiв. Ти всюди бува╓ш, чоловiче божий, багато видиш i зна╓ш. Чи
не скажеш нам, коли настане край безлiттю, як i жорстокостi людськiй, як i
безглуздю?
- А ви самi не вiда╓те, коли?
- Де вiдатимемо, коли люд -пiшов такий, що його i в ступi не влучиш?
- До чого тут люд? - озвався один iз натовпу, досi мовчазний :i
суворий, ба навiть гнiвний з виду. - Нiби люд жада╓ боролищ, посила╓ рать
на рать i зчиняв сiчi. То все привiдцi, ти ╖хнi╖ злi умисли колотять
свiтом i ллють крив нi в чому неповинного люду.
- Гада╓те, що так?
- А чом не гадати? Нiби з того, що каже пiсняр, не видiю. IIiби наш
князь лiиший за привiдцю обрiй чи роме╖в. Скажете, не проливав стiльки
кровi, як тi два? То пролл╓ ще, ось увидите.
Сказав i пiшов прiч.
- Тiпун тобi на язик, - вилаявся котрийсь iз лимарiв.
- Чо вiн? - поцiкавився Свiтозар i кивнув на того, що вiдходив.
- З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його i зробив
сво╓ю наложницею.
- Отак? Князь Келагаст ма╓ наложниць? А що ж ;. Даная?
- Далебi, не вельми втiшана тим. Усяке подейкують, та ; то всього лиш
подейкування. Як справдi ╓ там, не вiда╓мо.
Дiла-а... Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволя╓ собi
сваволити, з людом дулiбським також. На що ж вiн поклада╓ться? Чи такого
поважатимуть? Чи за таким пiде хтось, тим паче в тривожний чаг? Безлiття ж
бо вита╓ над обводами землi Трояново╖ й ось-ось може пересягнути через
обводи.
Не на добро се. Бiгме, не на добро. Що ж вчинити, коли так, йому,
Свiтозаровi? Вiдцуратися Келагаста и вернутися на отню Тивер? Воно нiби й
так: i чистий може забруднитися, обертаючись у брудi. А все ж чи на лiпше
складеться, коли вчинить саме так? Князь Тиверi, яко кревний, був би йому
надiйною опорою i однодумцем, се правда. Та не через князя Тиверi i не
через когось iншого вестимуться сольськi перетрактацi╖, коли дiйде до
того, лише через Келагаста i Волин. Се╖ мислi дотримувалися, коли йшлося
про антiв, у Вiзантi╖, те саме чув iз уст князя-вiтця Склавинi╖ Лаврита. А
коли так, чи варто поспiшати iз втечею вiд Келагаста? Волин - не тiльки
Келагаст, тут ╓ ще рада старiйшин, ╓, зрештою, й Даная. Що коли старiйшини
- не такi вже й прихильники Келагастових дiянь, а Даная - не така вже й
безсила спадко╓миця княжого столу на Дулiбах? Ано, втекти з Волина нiколи
не пiзно, треба пенробувати спершу, чи не поталанить угомонити Келагаста,
а вiдтак i заволодiти Волином.
До кого ж пiти йому передусiм? До Дана╖, Келагаста чи до старiйшин?
А-а, чим Цур не жарту╓, пiде передусiм до Дана╖. Чу╓ серцем, нелегко буде
говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона i княжа
донька Келагастом, та якось уже поговорить. Чи то ж даремно ромейськi
навчителi видiляли в ньому саме цю рису обдарування - бути стольником,
умiти вести сольськi перетрактацi╖ за обсадженим не схильними до злагоди i
миру людьми столом.
Чи пам'ята╓ ж його Даная? Тодi, як виходила перед вiче купно з мужем
сво╖м та заприсягалася бути достойною довiри, нiяковiла й могла не
примiтити отрока з Тиверi. А вiн, Свiтозар, саме з тамтого вiча й пам'ята╓
Данаю. Бо така була, що й через багато лiт не може забути ╖╖. Ставна та
гожа стояла на вежицi i вражала лiпотою лику свого, голосом, що тамував
йому вiддих i клав печать мовчання на уста притаманною тiльки ╖й
знiченiстю, присутнiстю чарiв у тотiй зпiченостi. Дивився тодi на не╖ i
нiмував, радiв, ще ╓ така на антах князiвна, а пiзнiше, в ромеях, i
пишався тим. Так i казав, коли мiж отроками заходила рiч про лiиоту
жiночу: таких, як на антах, жон нiде нема╓. I чомусь не матiр свою, гожу
з-помiж гожих, мав на оцi, таки ╖╖, Данаю. Воно, далебi, й не дивно. Матiр
пам'ятав жоною за сорок лiт, а Данаю - тi╓ю младомладою мамою, що
розквiта╓ по перших родах найпишнiшими знадами.
- Скажiть княгинi, - звернувся до челядi, - що ╖╖ хоче видiти княжич
Свiтозар iз Тиверi.
Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд виказу╓ його: не
зовсiм вiрить, що перед ним княжич.
"Такий убогий я чи як розумiти сю його недовiру?" _ огляда╓ себе
Свiтозар i тi╓╖ митi завважу╓ в розчинених дверях доладну жiночу постать у
парi з дiвчиною, такою ж бiлотiлою та пишноволосою, як i господиня терема.
Осмiхнувся тiй разючiй схожостi i вже потiм поклонився Дана╖.
- Прошу княжича, - запросила тим же, що й колись на всеантському вiчi
чув, голосом, - Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, вiн i в той
отрок, що зма; гався з мужем мо╖м, Келагастом, при обраннi князя-привiдцi.
- Той, княгине. Пiзнала чи всього лиш догаду╓шся?
- Чому мала б не пiзнати, - усмiхнулася, - коли гiсть :, мiй був тодi
отрочам ще, а брав гору у по╓динку з мужами. Щоб пам'ятати так довго,
треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скiльки лiт минуло, а я за тi
лiта з отрочати вирiс до невпiзнання.
- О так! - заяснiла видом, - Справжнiм мужем став. гадаю, не так
ратним, як думаючим. Чи, може, ратному дiлу також вчили?
- Бiльше уповали на пiзнання законiв буття та на дiла сольськi, на
науку Гiппократову, покликану дбати про здоровий людський дух i здорове
тiло.
Присiла поруч, дивиться замилувано. Хоч милуватися би вiк нею. Не
просто лiпотна - чарiвна була в розквiтi лiт i нерозтрачено╖ попусту
вроди.
"I таку жону Келагаст мiня╓ на наложниць? - питався вам себе й не знав,
що вiдповiсти собi Свiтозар. - Хто ж вiн ╓? Всього лиш заблуканий обавник
чи вiдвергнутий Дана╓ю муж? Чому ж тодi терпить його?
- А ти, княгине, мало одмiнилася за сi лiта, - похвалив-таки ╖╖ за
лiпоту. - Коли б не доня, мiг би подумати що нас i не роздiляли вони. Я ж
не помиляюся, це твоя доня?
- А так, - пригорнула знiжено й поцiлувала свою дiвку. - Се i е вона,
та моя вiдрада, що не да╓ помiчати, як сплива╓ вода у Бузi... Ходи,
Лiлейко, до наставницi - пiдвелася й провела дiвчину до дверей, i вже як
зачинила ╖х за нею та сiла, якось просто й невимушене повернулася до
перервано╖ розмови. - Цiкава знати, княжич так засво- Л╖в Гiппократову
науку, що може баяти людей?
- А княгиня потребу╓ баяння? - вiдбувся жартом.
- Ба нi.
- Я теж тi╓╖ мислi. Як обiзнаний з наукою про здоров'я людське
засвiдчую: княгинi послуги мо╖ не потрiбнi.
- Зате ╖х потребу╓ люд.
- А князь? - ловить ╖╖ на словi.
Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навiть невинна
цiкавiсть насторожу╓, притьмом потупила зiр i пригасла вся.
- Не буду лукавити, - сказала перегодом, - князь теж потребу╓ помочi.
Тiльки не на немiч тiла скаржиться вiн. Розумна рада яко мужевi думаючому
не завадить йому.
"Вона чита╓ мо╖ мислi чи як се розумiти?"
- До мене дiйшли поголоска, - зважу╓ться на бiльше, нiж мiг до ╖╖
одкровення, Свiтозар, - нiби Келагаст тим i уславився за сi лiта, що не
вельми дослуха╓ться до чи╓╖сь ради.
- Отож i бiда.
- То що я вдiю, коли так?
- Хто ж тодi вдi╓, коли не ти? Хiба забув: на соборнiм вiчi отрочам
був, а брав над ним гору. Тепер, коли змужнiв та пройшов ромейськi
вишколи, гадаю, й поготiв вiзьмеш.
- Тодi Келагаст стояв перед вiчем i не смiв сваволити.
- Нинi теж не сам будеш. ╢ рада старiйшин, ╓, зрештою, я.
- Ти? - бiльше лукавив, анiж цiкавився. Не образилась. Помовчала й
сказала:
- Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятiше змагаюся з ним яко з князем.
Одна бiда: резонiв у мене мало. Гнiв мiй на нього не дав менi мислити
тверезо. А будеш мiж нас ти, певна, об'являться й резони. Сподiваюсь, не
забувся, люд вiчовий затим i посилав тебе в науку до вiтця, а вiтець - до
роме╖в, що була вiра: повернешся достойним радником князевi-привiдцi.
- Даная перебiльшу╓.
- Ба нi, Даная далi, нiж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст, аби
знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землi без чи╓╖сь розумно╖ ради вiн
не годен.
- Скажу гожiй княгинi те, що й казав уже: коли ж не слуха╓ ради.
- Будемо ╓динi - послуха╓ться. А нi - скажемо, що всiм кажуть у таких
випадках: пiшов прiч. Свавiльний князь не може бути привiдцею анi дружинi,
анi всiм сущим на Троянах. З сина мого, Мезамiра, лiпший буде князь, тим
паче, коли стольником при ньому будеш ти.
Он воно як! Келагаст для не╖ - нiщо, вона справдi може бути, а то i е
вже найнадiйнiшим соузником. Що ж спонука╓ ╖╖ до цього? Всього лиш
ображена гордiсть достойно╖ жони i княгинi чи щось вище й значимiше? А
втiм, то вже не так i важливо.
- Коли се каже донька князя Добрита, коли вона вiрить менi i
поклада╓ться на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастовi, якщо буде
на те згода Келагаста.
Осмiхнулася вдоволено i знову заяснiла вся.
- Про те знатимеш уже завтра, найдалi - пiслязавтра. А нинi будь нашим
гостем, достойний княжичу.
Сказала й звелася жвавiше, нiж личило б княгинi, i до челядi подалася
швидше, нiж мiг сподiватися.
Антiв давно не стосу╓ться те, що дi╓ться на Дуна╖. Дiйiпла одна
поголоска: "Авари пiшли походом на роме╖в". Помислили й сказали: "Що вони
собi думають?". Дiйшла друга: "Роме╖ замирилися а персами й кинули
палатiйськi когорти супроти аварiв". Лиш похитали головами "Догралися. А
проте хай зiб'ють ╖м пиху, може менше посягатимуть на чуже". Де-де, а в
захищеному лiсами Волинi надiйно почували себе, брязкiт мечiв за горами
особливо╖ тривоги не зроджував тут. Он скiльки лiт живуть у мирi з
сусiдами, чому б не вiрити, що й далi так буде? Воспрянула й Даная духом.
Ано, де дiлася осмута, що так посвiчувала в очах, де взялася й жвавiсть,
що ╖╖ пам'ята' ли вiд того часу, як була дiвкою та водила танок з
ровесницями. Чого так, нiхто, крiм, може, стольника Свiтозара достеменно
не знав. ╢дине, що помiчали, надто вже поклада╓ться вона на мислi-поради
стольника, надто рада, ' що вiн ╓ нарештi. А ще стали помiчати, що Даная
неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважа╓ на мислi його,
коли йдеться про стольнi дiла. Слуха╓ старiйшин, пита╓ться ради в
Свiтозара, на князя анi позирку, анi уваги, нiби його й нема╓ на радi.
Якогось разу спаленiла навiть i сказала: вiн, Келагаст, ма╓ пам'ятати, що
помаджений на княжий стiл лише на час i що той час збiг ^же; у княжiм родi
на Дулiбах е законний спадко╓; мець - ╖╖ син. Стольник Свiтозар ледве
вгомонив тодi ╖х, i Данаю, i Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не
старiйшини та не скорботи людськi, що таки зродилися тими днями на Дуна╖ i
пригнали до Волина нарочитих вiд склавинiв.
- Бiда, братове! - сказали нарочитi. - Роме╖ замирилися з Iраном i
кинули супроти нас палатiйськi когорти, ту силу, з якою наша рать не годна
упоратись. Полiг у сiчi лiпший привiдця во╖в склавинських Ардагаст, став
жертвою пiдло╖ зради Мусокiй. Прийдiть, анти, i станьте в помiч нам.
Згадайте, ми з вами кревнi в, нам негоже сторонитись один одного.
Даная не забарилася довiдатись про те i чи не перша з'явилася до
стольника.
- Що робитимемо, Свiтозаре? - спитала наполохано.
- Склика╓мо раду старiйшин. Приходь, помiрку╓мо купно з ними, як нам
бути i що робити.
- Се треба трапитись такому, - пошкодувала, i в тiм ╖╖ пошкодуванню
Свiтозар угледiв, ба швидше вiдчув, нiж угледiв, не просто жаль, -
розумiння найбiльшо╖, що була i що може бути, втрати.
На той час вiн близько стояв бiля Келагаста. Яко мужа, обiзнаного з
римським правом i удосто╓ного звання стольника, його гостинно прийняли у
Волинi й нарекли на радi старiйшин першим радником князя-привiдцi i слом
землi Трояново╖. Та сталося так, що Свiтозар ще ближче i надiйнiше
зiйшовся за цi лiта з Данаею, вигрiв бiля не╖ чи не иайзатишнiше, що мав
досi, мiсце. Тож не мiг не розумiти ╖╖ i не шкодувати купно з нею.
Коли зiйшлися всi та вислухали склавинiв, звернулися передусiм до
нього.
- Княжичу Свiтозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений
╖хнiй похiд за Дунай i саме на склавинiв?
- Одннм-╓диним: частими походами склавинiв у ромейськi землi, ╖хнiм
намiром заволодiти тою землею, сiсти в нiй на вiки вiчнi.
Келагаст визнав за потрiбне перепитати:
- I то справдi так ╓?
- У Вiзантi╖ походи тi, як i вторгнення обрiв, у кожного на устах.
Давно вимагають вiд iмператора: "Замирись iз персами, звiльни палатiйськi
когорти й кинь ╖х супроти обрiв та слов'ян". Так i сталося.
- То як же нам бути?
- Легковажити з Вiзантi╓ю не випада╓. Однак i на помiч склавинам не
можемо не прийти.
Раднi загомонiли. Однi висловлювали свою згоду з тим, що казав
Свiтозар, iншi сумнiвалися в його повитих туманом казаннях: як то можна i
склавинам прийти на помiч, i Вiзантiю не розгнiвати?
Поцiкавився тим i Келагаст.
Свiтозар, як i перед сим, не барився з вiдповiддю. Та й чого мав би
баритися, коли виважив тоту вiдповiдь на найточнiших терезах - сво╓му
сумлiнню.
- Ми, як зна╓те, ма╓мо з ромеями ряд про невторгнеиня. Пiти зараз
супроти них раттю означало б иорушитя давно i надiйно усталений мир.
- Ми ж не в ╖хню землю вторга╓мося, - заперечив хтось, - пiдемо на
помiч тим, супроти кого зняли вони меча.
- То байдуже. Так чи iнак, пiдемо на роме╖в i стинатимемося з ромеями,
а то буде не чимось iншим - сiчею, порушенням укладеного ряду. Робити
ма╓мо мудрiше: пошлемо - i негайно - сольство до роме╖в з такою речшщею;
"Склавини - нашi кревнi браття. Коли ви, роме╖, ╓ содругами антам i
волi╓те бути ними й надалi, вiдведiть рать свою за Дунай, облиште землю
Склавинi╖ в супоко╖. Якщо цього не станеться, ми, анти, змушенi будемо
вийти i стати супроти вас всiю сво╓ю силою". Зважать на се - добре, не
зважать - таки зберемось i пiдемо. - Розумно! - почулися голоси. -
Присяйбiг, i розумно, i чесно. Коли не послухаються i не заберуться восво╖
ясi, не ми - вони будуть виннi за порушення супокою мiж нашими землями.
- А ще скажемо, - надумавсь i вкинув iскру до вогню Свiтозар, - ма╓те
гнiв на склавинiв, гасiть його у сiчах iз ; склавинами на сво╖й землi.
Приставай на се, княже! Приставай! I щоб сольство не марнувало днi на
путях до Константинополя, - пiдказав хтось iз старiйшин, - посилай його в
землю Склавинську, до стратегiв, що змагаються зi . склавинами.
- Нi, - перечили iншi. - В оба кiнцi посилай нарочитих: i до стратегiв,
що плюндрують Склавинiю, i до iмператора. Так буде певнiше. Келагаст
пiднiс меча, а дiждавшись тишi, сказав:
-Чи всi приста╓те на се? Усi!
То так i зробимо: пошлемо слiв сво╖х в оба кiнцi, а тим часом
гуртуватимемо рать.
- I поставмо ╖╖ на обводах, - порадили старiйшини, - най бачать роме╖ i
знають: ми можемо й переступити ╖х, ди не заберуться зi Склавинi╖╖
- Розумно! Поставмо рать на обводах! Побачать - закрутять сiдницями, i
найперше ромейськi стратеги!
Келагаст не вiдпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги,
i вiн з усiм i всiма погоджувався. Бачив-бо: се i ╓ та нагода, коли зможе
явити себе свiтовi. Убо╖ться iмператор i пiде зi Склавинi╖ по добрiй волi
- усi знатимуть: примусили пiти анти; дiйде мiж антами i ромеямв до сiчi -
знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а
вiв антiв князь Келагаст. I най посмi╓ тодi попрiкнути в чомусь Даная чи
нагадати зайвий раз: ти - князь до пори до часу. Сильних не судять, а
здатних узяти гору над таким супостатом, як роме╖, не зрiкаються.
XXXVII
До стратегiв, що стояли на чолi ромейських легiонiв у Склавинi╖,
послали iнших слiв. Свiтозаровi ж, яко знаному в стольнiм городi Вiзантi╖,
порадили правитися в Константинополь. Та й сам вiн не перечив. Одне, не
дуже певен був, що стратеги ромейськi послухаються антських слiв i пiдуть
iз Склавинi╖ без дозволу iмператора, а друге, вiн, Свiтозар, справдi добре
знаний у Константинополi, йому легше буде доступитися до iмператора, нiж
комусь iншому з антського сольства. Якусь вагу у виборi сольсько╖ мiсi╖
мало й те, що нiхто не був так обiзнаний iз норовами ромейських слiв, як
вiн. Заприсягтися може: рiшенець iмператора про ратний похiд чи його
припинення залежить не так вiд iмператора, як вiд тих, що обертаються
довкола нього. А серед таких, що стоять близько до iмператора, немало
його, Свiтозарових, навчителiв, як i содругiв по альма-матер. На них i
поклада╓ надiю. Хай не всю, та все ж не останню.
Коли прибув до Константинополя та заговорив iз сольськими про свою
мiсiю, не мiг не завважити: роме╖ подивованi, ба сполошилися, чуючи з уст
свого виученика намiри антiв втрутитися у ╖хню суперечку з склавинами. Той
сполох швидко пiшов гуляти по Августiону i не обминув, звичайно,
аварського сольства, яке за Маврикiя постiйно перебувало в
Константинополi. А вiд тих довiрених слiв Свiтозарова мiсiя не забарилася
стати набутком каганових вух i в сумнiвнiй, як на його розсуд, версi╖. Бо
не тiльки Таргiт доповiдав йому, доповiли й посланi до Склавинi╖
вивiдники, i, що найбiльше бентежило дух Ясноликого, запевняли, нiби ╖м
достеменно вiдоме iнше: анти, лишаючись вiрними соузницькiй домовленостi,
подають помiч: ромсям i вже тодi, як здолають склаиинiв, пiдуть купно з
ромеями на аварiв.
"Знай, Ясноликий, - застерiгали, - дружини антських князiв стоять на
обводах Склавинсько╖ землi в Карпатах i ось-ось пiдуть по нiй лавами".
Рiзнобiй звiдiв не мiг не зродити в кагановiм серцi сум'яття, а вiдтак
i лютi: як смiють однi з другими iти в Склавинiю, топтати комонями ╖╖
землю? Хiба забули: Склавинiя - його земля! Вiн був там, володiв нею, а
те, що пi: шов звiдти, не ╓ ще резоном. Пiшов iз власно╖ волi, як i прийде
брати данину з не╖ яко з повержено╖ в сiчi також.
- Небо свiдок тому, - висiк iскру i зродив полум'я, - цього не можна
так лишати.
- Ано! - пiдхопилися покликанi на раду терхани. - Цього не можна так
лишати!
╥х пiдтримали недавнi отроки, передусiм тi з них, що встигли
вiдзначитися в сiчах i стати привiдцями в турмах, а вiдтак i радниками. I
сколихнулося море, пiшла гуляти хвиля людського гнiву. Одна вища друго╖ i
дужча за другу.
- Ми поганьбленi, Ясноликий! Завваж, роме╖ усе ще мають нас за сво╖х
найманцiв, тих, що ╓ в них конюхами i не можуть корити собi iнших!
- А анти? Чого йдуть у Склавинiю анти? Труби, достойний привiдцю,
похiд! Дай нам волю - i ми витуримо за Дунай роме╖в, заступимо путь до
Склавинi╖ антам!
Старшi й мудрiшi потерпали вже: невже цi крикуни вiзьмуть гору?
- Не поспiшайте! - урезонювали молодших. - Поспiшнiсть належить являти
на боролищах, не тут. Тверезий розум iнше каже: хай станеться так, щоб
анти розбили з ромеями глека з-за склавинiв та потяли один одного в
сiвчах. Ми ж, авари, дiждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад.
- Ждiть, якже, дiждетеся! Сидиння не пiде нам на по житок. Небо тому
свiдок: не пiде! Досi мовчазний, хоча не менше, нiж його раднi, обурений
каган пода╓ знак i тим кладе край суперечкам.
- Пристаю до мислi одних, - каже значущо, - не цураюся поради й других.
У сiчу одразу, не розгледiвшись, лiзти нам не випада╓. А проте й мовчати,
коли йдеться про Склавинiю, не личить. Кличте писцiв.
Баян був уже надто лiтнiй, щоб метати, як колись, блискавицi й котити
долами громи. Сидiв на узвишшi бiлий, мов лунь, i геть зсутулений, а ще
порiзаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зiбратися а
мислями, а зiбратись не може. Гнiв вiдтiсня╓ ╖х чи старiсть неспроможна
вiдшукати в закамарках пам'ятi бажане? Бiгме, молодшим i тямковитiшим
незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликiсть,
коли привiдця ╖хнiй бiльше на зловiщого схожий? Величають мудрим серед
мудрих, а вiн нiяк не спроможеться явити ╖╖. Присяйбiг, тому й вибира╓
золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б:
"Iди, старче, до╖ти кобилиць на випасах, поступися мiсцем iншому
привiдцi". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб смiти казати вголос
те, що дозволяв собi пота╓мна мисль.
- Випишемо гнiв свiй на папiрусi, - таки надума╓ться Баян, - i пошлемо
його яко застереження iмператоровi Вiзантi╖ i осiбнопривiдцям антiв. Коли
обернеться так, що ми таки встрянемо в сiчу з ними, хай знають, чому
встря╓мо. Пишiть, - повелiв писцям i знову змовк, ба навiть приплющив,
зосереджуючись, очi.
Послання ве було таким гнiвним, яким хотiли б бачити його раднi, а все
ж воно не приховувало того, що думали вони i чого жадали.
"Милостивий iмператоре! - розмiрене диктував каган. - До нас дiйшов
невтiшний поголос, а люд склавинський ствердив його й свiдченнями, що
ромейськi легiони, скоряючись тво╖й волi, перейшли нещодавно Дунай i
рушили у Склавинську землю яко караюча i свавiльна сила. Вельми подивованi
i обуренi цим тво╖м вчинком, iмператоре. Кiлька лiт тому укладали ми з
тобою ряд i заприсягалися, що рiка Дунай буде вiднинi мвроносним обводом
ромейсько╖ й Аварсько╖ землi, нам - до вас, вам - до нас, а також до
пiдвладних нам, аварам, слов'ян не вiльно буде ходити, що житимемо
вiдтепер у мирi та злагодi. А де вiн, той обiцяний мир, i де злагода? Чи
вам, ромеям, не вiдомо, що земля Склавинська вiдтодi, як гуляв там
аварський кiнь i возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський
меч, належить аварам? По праву переявших змогу i славу належить,
василевсе! Пощо ж пiшов туди й береш те, що ╓ нашим? Чи це не та татьба, в
якiй роме╖ так голосно попрiкають iнших? Чи содруги й добрi сусiди чинять
так?
Волiли б знати, як розумiти цю виправу? Невже iмперiя прагне ново╖ сiчi
з аварами?
Лишаюся вiрний нашiй домовленостi i сподiваний на лiпше.
Каган аварiв, гепiдiв i слов'ян Баян".
Антам писали iнше послання, ╖м не нопрiкали за порушення миру i
злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинсько╖ землi,
авари вважатимуть ╖х сво╖ми супостатами i дiятимуть по вiдношенню до них
так, як велить дiяти сумлiння кожного, на чи╓ посягають татi.
- Гiнцi, що доправлять наше послання Таргiту в Константинополь,
знайдуться, - уголос мiркував каган. - А кого пошлемо слом до антiв?
- Дозволь менi, - вихопився Апсих. - Я швидко вгомоню ╖х.
- Ти тут потрiбний, - одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. -
Хто вiда╓, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми i вести на
котрогось iз супостатiв. По╖де, мабуть, Калегул.
Брат не явив кагановi тако╖ рвiйностi, як хакан-бег. Пiдвiвся звiльна i
мовив:
- Ти справдi так вважа╓ш, Баяне?
- Не вважав би, не називав би твого iмевi.
- Може ж, саме менi й не варто правитись до антiв i з'являтися ╖м на
очi.
- А це ж чому?
- Хiба каган не пам'ята╓, як сталася смерть Мезамi ра? Молодший брат
його ╓ нинi привiдцею в антiв. Вiн був тодi i все бачив.
- То й що?
- Може вiдомстити менi тепер, а через мене i всiм аварам.
| - Коли то було? I ти давно уже не отрок, i ант. Не пiзнав вiн тебе,
Калегуле. А пiзна╓, то що ж, цим ми й перевiримо, який iз нього привiдця.
Калегул, видно, не розумiв чогось, довго монявся та доглядався до
мiсця, на яке мав сiсти. Тим скористався один iз Баянових синiв, що ходили
уже в терханах, i вихопився " наперед.
- Дозволь менi, отче, пiти до антiв.
То був Iкунiмон, його, Баянова, утiха i надiя. Всього лиш двадцять
п'ять лiт ма╓ за плечима, а он який дужий ╖й ставний сто╖ть перед вiтцем i
який доброликий. Точнiсiнько таким був вiн, Баян, за молодих лiт, дарма що
мадерi в них не одно╖ кровi. Ось тiльки певнiстю в собi, мабуть, i
младомладий Баян не мiгби зрiвнятися з Iкунiмояом. Воно й зрозумiло: не
чийсь там - каганiв син, не якийсь там - наймиловидiший з усiх миловидих i
найвiдважнiший серед вiдважних. Проте не лише аварськi дiви гомонять мiж
собою, воi, що були з Iкунiмоном у сiчах, також.
- Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один iз слiв пiдеш?
- А чому купно? Калегул вiдмовля╓ться, то пiду я. Ближче пiзнаю антiв,
сво╖х супостатiв у будучинi, коли очолюватиму сольство.
Одвага його при╓мно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всiх,
присутнiх на радi, умиротвореним зором i сказав: бути по-тво╓му, сину. Та
щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Iкунiмон занадто молод для тако╖
виправи, може привезти вiд антiв не мир, а супротивно тому - воабуякня
гнiву антського i сiчу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити
антiв, не допустити ╖хнього вторгнення? Де молодiсть, там одвага, а де
одвага, гай i звитяга. Будь-кого до антiв не пошлеш. Слати треба знаного й
такого, що йому не браку╓ кебети. Iкунiмон усiм е такий. Може, справдi
варто зупинити свiй вибiр на ньому? До тi╓╖ слави, що мав син яко во╖н i
терхан, звитяга у сольському по╓динку з супостатом аварiв не була б
зайвою. А так, вiн, Баян, на схилi лiт уже, останнiм часом почував себе
геть змалiлим на силi. Аби каганом по ньому став Iкунiмон, а не
помiркованiший i бiльше шанований воями Дандал, цi╓╖ звитяги Iкунiмоновi
таки не завадило б. I все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антiв.
"Хiба так зробити, - мiрку╓ й пригляда╓ться до радних, - аби авари
повiрили: звитягу в сольськiм по╓динку з антами здобув Iкунiмон, чiльним в
аварськiм сольствi призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дiйде до
перетрактацiй - бери ╖х на себе. Iкунiмон най буде першим радником при
тобi i надiйною обороною". А що, це мисль".
- Те, що поклада╓мо на тебе, вельми багато важитиме в долi родiв наших.
Чи розумi╓ш це, синку?
- Чом нi? Маю затримати антiв на обводах землi Склавинсько╖, не
допустити ╖хнього вторгнення в Склавинiю.
- Коли упора╓шся з цим, найбiльшо╖ шани досто╖н будеш. Запам'ятай,
стрима╓ш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинiю до нiг
родiв аварських. Аби те сталося, пiдеш до антiв у парi з Калегулом. Досвiд
прийде, на випадок чого, на помiч молодостi, а молодiсть - досвiду.
XXXVIII
Iмператора Маврикiя не вельми збентежило каганове послання: у нього ╓
там, за Дуна╓м, як i на полудень вiд Дунаю, сила, спроможна угомонити
будь-кого. Це не злютованi наспiх когорти, це палатiйське вiйсько,
варваре. Угомонить воно чи й зовсiм витурить iз Придунав'я склавинiв,
вiзьметься й за тебе, чекай. I все ж щось муляло Маврикiю. Найбiльше те,
мабуть, що його вторгненням у землi склавинiв невдоволенi не лише авари, а
й анти. Цi не обмежуються посланням, самi стукаються до Августiону,
жадають говорити.
- Аварам дайте вiдповiдь на послання та й по всьому, - каже сенаторам.
- А цих, антiв, доведеться вислухати.
- Що ж скажемо вислухавши?
- Найперше, ма╓мо запевнити ╖х, що виннi в розбратi склавини. Вони ось
уже багато лiт не припиняють татьби на вiзантiйських землях, те й роблять,
що вторгаються в обводи iмперi╖, грабують люд, ба навiть поселяються на
теренi Вiзантi╖ всупереч волi iмператора. Якщо анти так дуже уболiвають за
долю склавинiв, хай угомонять ╖х. Не ' буде татьби, посягань на чужу
землю, не буде й нашо╖ присутностi за Дуна╓м.
Маврикiй вiдмовчу╓ться певний час, не iнакше як дошуку╓ться чогось.
- Хто з антiв прийшов на перетракцi╖ з нами? I - Стольник Свiтозар.
Кiлька лiт тому навчався у вившiй школi Константинополя i був
винагороджений сим титулом за успiшне оволодiння науками. - Он як! Ну що
ж, це може, й на лiпше. Завтра запросiть його до мене.
Небагато домiгся Свiтозар, побачившись з iмператором, так небагато, що
змушений був сказати йому на останок:
- В такому разi мiж антами i ромеями нема╓ бiльше ряду про мир i
злагоду.
- Як то?! - не повiрив Маврикiй. - Такого не може ; бути!
- Одначе так ╓. Була, василевсе, домовленiсть не переступати Дунай,
вважати його довiчною межею мiж ромейськими й слов'янськими землями. А ви
переступили.
Iмператор почав вiдступати, вертiвся, гейби необ'╖жджений огир пiд
сiдлом, та Свiтозар лишався непохитним, знай свого домагався: або iмперiя
вiдкличе сво╖ когорти а Склавинi╖ i тим недвозначно засвiдчить, що мав
твердий намiр i далi жити з слов'янами в мирi, або мiж нею i антами буде
сiча. Довелося поступатися Маврикiю: пообiцяв знайти iз сплавинами угодну
для них i iмперi╖ мову, а знайде - одразу стане так, як i було: роме╖
сидiтимуть у сво╖й землi, слов'яни - у сво╖й.
- То най iмператор зараз уже, - вхопився за те Свiтозар, - повелить
сво╖м стратегам - Петру та Гудуicy - припинити сiчу i постаратися
домовитись iз склавинами про мир i злагоду.
Маврикiй дивився на нього очима, в яких блудили i прикрiсть, i сум, i
невдоволення. Видно було, ось-ось не стрима╓тся й скаже: а чи не забагато
хочеш ти, молодче? Одначе сказав iнше:
- Ми подума╓мо про це.
Обiцянка була воiстину ромейська: i так, i нi. А то мала утiха.
Свiтозар йшов з Августiону i ледве волiк ноги. Знав: даремно сидiв он
скiльки в Константинополi, нiчого не висидiв. Понад пiвстолiття жили анти
а ромеями в мирi, нинi наста╓ кiнець йому: коли роме╖ купно з iмператором
сво╖м не одумаються за той час, доки вiн правитиметься до сво╖х, буде
Кривавиця, i неабияка.
Та вiн поспiшив зневiрюватись i опускати, зневiрившись, руки. Бiльшого,
як не дивно, домiгся той iз антського сольства, що його послали в
Склавинiю, до привiдцi ромейсько╖ виправи за Дуна╓м iмператорового небожа
Петра та його содрута по виправi стратега Гудуiса. Був такий спритний той
антський сол чи незалежно вiд нього так склалося, одначе склалося лiпше,
нiж у Свiтозара, i доволi не зле. Поява антiв у ромейськiм таборi за
Дуна╓м, як i погрози антсько╖ сили - пiти супроти роме╖в, коли не
заберуться з Славинi╖, не стали надбанням лише Петра та Гудуiса. Про те
довiдалися деякi стратиги, а вiд стратегiв вiстi про наближення антiв
доволi швидко i буряно пiшли гуляти серед легiонерiв. Тi ж, будучи до краю
змордованими, не забарилися загомонiти, ба явити навiть дух непокори:
допоки триватиме похiд? Он скiльки лiт не бачили жон сво╖х, дiтей та
матерiв, стинаючись в Iранi, а iмператоровi й того мало, загнав ╖х аж за
Дунай, у слов'янськi пралiси, звiдти багатьом i багатьом не буди вороття.
Бо сiчi, як тако╖, нема╓, а легiонери гинуть та й гинуть у дрiбних, хоча й
доволi вiдчутних сутичках. То те нинi, а що буде, як застука╓ тут зима,
коли в Склавинi╖ об'являться ще й анти?
Неспокiй вишукав не лише однодумцiв, вишукав i привiдцiв, а тi не
побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим:
- Легiонери до краю стомленi походом i вимагають повернення за Дунай,
до жон i дiтей.
Обидва стратеги - i Петро, i Гудуiс - без нагадувань знали, в
ромейськiм вiйську узвича╓но це: за першо╖-лiпшо╖ нагоди легiонерiв
вiдпускають на всю зиму додому на прокорм i перепочинок бiля жони, дiтей,
як знали й те,'що тако╖ нагоди не було ось уже кiлька лiт пiдряд,
принаймнi для тих, що прийшли з Iрану. Та що вони, стратеги могли вдiяти,
коли когорти ╖хнi рискають по землi Склавинськiй доволi вiльно, а звитяги
над склавинами як не було так i нема╓. Ото лише й утiхи, що стялися,
перейшовши Дунай, iз воями Ардагаста, затим - Мусокiя та взяли гору над
ними. По тiй сiчi нiхто не виходить i не ста╓ ромейським легiонам на
перепуттi, одначе й покори нема i скореного люду не бачать. Усi i все
хова╓ться в лiсах, порослих лiсами горах. А на свiтаннi чи й поночi як не
в одному, то в iншому мiсцi об'являються ватаги склавинiв i наносять
когортам вiдчутнi удари. Присяйбiг, давно пiшли б iз цi╓╖ триклято╖
Склавинi╖, та як пiдуть, коли нiчого не домоглися вiд ╖╖ привiдцiв?
- Слiд зачекати, - сказали тим, котрi вийшли перед них i виголосили
бажання легiонерiв iти на зиму по домiвках. - Уже послано нарочитих до
iмператора, ждатимемо, що скаже iмператор.
- Ждатимемо, доки на нас пiдуть анти? - Пощо не кажете, з чим прибули
антськi сли? - кричали тi, що стояли далi. - Волi╓мо знати, що роблять
привiдцi, аби не дiйшло до сiчi з антами?
- А так, волi╓мо знати!
Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а
вгомонити не знали як. I стратеги змушенi були згадати, чого хочуть анти.
- Покора i спокiй! - повелiли зично. - Антам сказано: похiд у Склавинiю
припиня╓мо, ждатимемо, доки iмперятор завершить перетрактацi╖ iз слами
антськими та повелить нам, як бути надалi з склавинами, як - iз антами'.
Вiдповiдь ця спинила антiв на обводах Склавинсько╖ землi, вгомонила, тож
вгомонiться й ви! То була неправда. Стратеги ромейськi нiчого такого не
казали ще антським слам, та пiсля цих домагань i, погроз з боку власних
легiонерiв змушенi будуть сказати.
XXXIX
Келагаст нудьгував. I йти в обводи Склавинi╖ передчасно було, ждати
слiв набридло. Най Свiтозара нема╓ так довго, тому он куди правитись та й
там, у Константинополi, не швидко обернеться. Королi, iмператори вельми
проханi ╓, до них не так просто достукатися. А чому нема╓ тих, що ╖х
послано до ромейських стратегiв, у Склавинiю? До них не така вже й
далечiнь. Не пiддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так
само, як авари а Мезамiром? Не повинно б бути.
I одiспався вже привiдця антсько╖ сили пiсля походу, i з мужами дружини
сво╓╖ набенкетувався досхочу. Що ж далi! Так i ждатиме вiдлежуючись?
Сказитися ж можна.
- Ополчення дулiбське прибуло вже на визначене мiсце?
- Коли б прибуло, звiдомило б.
- А князi окольнi? Теж не дають про себе знати?
- Уличiв, русiв не було ще, а князь Радим прибув учора надвечiр i став
табором.
- Готуйте застiлля i кличте князя Радима та чiльних мужiв його на
трапезу.
Вiдтодi веселi застiлля коли й припинялися бiля Келагастового намету,
то хiба лиш на час, коли треба було одiспатися захмелiлим. Князь обставив
себе содругами з дулiбсько╖ дружини й повелiв тим, що дбали про страву та
питво, аби столи гнулися вiд щедрот землi Дулiбсько╖, а застiлля було
достойне привiдцi тако╖ сили, як антська. I наполягав на тiм, i гримав на
челядь, коли щось було не так. А бiльше пив та упивався славою, що на не╖
не скупилися пiдпилi, дозвiллям, що його було та й було тут, далi вiд
Волина i його постiйних вимог, вiд пiдозрiлих позиркiв завжди мовчазно╖
жони. До всього й приводiв не бракувало. Учора гостили тиверцi, сьогоднi
прибуло дулiбське ополчення, завтра, хай пiслязавтра прибудуть уличi. Усiх
ма╓ покликати, вiдзначити щасливий перехiд, напутити на те, що жде
попереду, i, отже, випити, воздати кожному яко побратимовi i содругу.
Тиверцi, як i уличi, вiдвiдали хлiба-солi в Келагаста, обмiнялися з ним
братницями та й пiшли до себе в табiр. А тi, що були Келагастовi содругами
й опорою в дружинi, гостювали та й гостювали. Коли - в надвечiр'я i
поночi, при свiтлi багать, коли - серед бiлого дня. I все величали свого
привiдцю та обiцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед
дружинникiв та й у ратi ополченськiй.
- Ми вiримо тобi, - казали, - вiр i ти нам. Коли дiйде до сiчi, не
зганьбимо мечiв, що ╖х уславили дiди та прадiди нашi, добудемо достойну
тебе, князя над князями, звитягу.
Захмелiлому море по колiна. Захотiв - сприйняв обiцяне, як ласку,
захотiв - возбуяв духом i вирiк перше, що спало на думку.
- I то е правда? Добудете звитягу?
- Ано.
- А я не вiрю, що добудете.
- Се нам, мужам i содругам сво╖м, не вiриш?
- Якi ви мужi? Якi, питаю, мужi i якi содруги, коли не зугарнi добути
для свого князя найпростiше - дiвкуутiху, ту, що подiлила б iз ним самоту
i не дозволила б почуватися самотнiм?
Гостi притихли, певно, не сподiвалися почути таке хай i в сво╓му, все ж
у гуртi, далi заяснiли очима, видом та й стали попрiкати самих себе.
- Ми й справдi не достойнi свого привiдцi, коли так дба╓мо про
привiдцю.
- Се ж не на день стали, братове! Чи в свiтi тiльки й солодощiв, що
мед-напiй, багатий стiл та веселе застiлля? Ма╓мо подбати i про щось iнше!
- Ано! I то негайно!
Вони й справдi не барилися з тим. Кiлькох дiвок при' везли наступно╖
ночi й поставили перед Келагастом. Ось, i ма╓ш. Вибирай, яка тобi до
вподоби, а то i всiх бери. i Князь повагався ще мить-другу i зупинив свiй
вибiр на однiй, такiй вишнево-пишнiй i такiй не по лiтах дозрiлiй.
Налякана лишень була до краю.
- Як звуть тебе?
- Дарина.
- Лишишся при менi, Дарино. В жони беру тебе собi. Всi iншi, - ще раз
поглянув на тих, що були з Дариною, - прислуговуватимуть тобi. Волi╓ш
того, аби прислуговували, яко княгинi?
- Ба нi. Нiчо не хочу вiд князя i не потребую. Про ╖дне прошу: най
шука╓ собi iншу княгиню, мене вiдпустить до мами.
- Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Iди й готуй себе до
слюбу.
Плакала, благала плачучи - дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо:
не перша така. Он скiльки ╖х плакало, а де тепер готi плачi? Аби зломити
якось дiвку, всiм iншим, що лишив при нiй, яко челядниць, сказав: пiдуть
iз табору тодi лиш, як ублагають Дарину стати князевi жоною та пiдготують
до воседля в оселi. Богами заприсяга╓ться: буде так i тiльки так. Намiри
його правдивi i щирi е, а що умкнув Дарину, то дива в тiм нема╓: такий в
землi ╖хнiй iз дiда-прадiда покон.
Чи повiрила Дарина в щирiсть та добропоряднiсть князевих намiрiв, нiхто
не мiг сказати, все плакала та жахалася, а що дiвки повiрили, те всi
бачили. Бо не встигле лишитися в однiм наметi з Дариною, як заходились
обходжувати ╖╖, улещувати та благати: "Будь щедра з ним i лагiдна. А ще
покiрна будь. Не котрiйсь iншiй, тобi послали боги щастя - бути княгинею
на антах".
Так старалися i такi певнi були в сво╖х стараннях, що й князя
запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край ╖хнiй
певностi, ╖╖ послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила
себе травами благовонними, вона ж... Боги свiтлi та боги яснi,
скористалася, що лишили на самотi, i повiсилась.
Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, нiби
язвлений веприще, не знав на кому зiгнати злiсть. Заприсягтися можуть,
таки на них, дiвок-челядниць, вилився б гнiв його, коли б не нагодився
гiнець та не сказав: обри прислали до князя-привiдцi слiв сво╖х, i тогi
сли волiють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гiнця, й велiв отрокам
приховати десь навку. Сам же перейнявся iншим клопотом i забувся про
винуватцiв Даринино╖ смертi, а тi не ловили гав, скористались переполохом
та й зникли з табору.
- Як же бути iз слами? - пiдiйшов котрийсь i запитав князя, - Сказати,
най розбивають намети i ждуть.
- А чо мають ждати? - подивувався. - Хочуть бачитися, то й
прийматимемо.
Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовiм серць а вiд серця - в
мислях через тоту прикрiсть iз дiвкою. Не подумав: обри он яку путь
здолали, личило б пригостити з путi, дати час на перепочинок та подумати,
доки перепочиватимуть, а може, й вивiдати, чого прибулi╖, що сказати, коли
зустрiнеться з ними. Поспiшив ставити намета, в якому прийматиме
непроханих i менш за все бажаних слiв, кликати князiв окольних, чiльних
мужiв ратi сво╓╖. Вiдчував-бо: розмова пiде про дiла всеантеькi, тож усi
анти мають взяти участь у пiй.
Прихисток аварам без князя, ясна рiч, дали. А про перепочинок вони самi
не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слiв, тож
мусили подбати, аби вийти i виглядiти на перетрактацiях достойно. I ве
схибили: ╖х таки покликали раннього надвечiр'я до намету князя Келагаста.
Приймав ╖х доволi врочисто. Сам возсiдав на узвишшi святковий, i князi
соузних племен сидiли обабiч не менш святковi. Лише мужi були як мужi: у
звичнiм для ратних людей одiяннi.
Не присутнiсть, чисельнiсть ╖хня, мабуть, подивувала аварських слiв.
Дивилися i казали: он скiльки радникiв у антського князя. Та й тодi, як
стали перед Келагастом i почали виголошувати йому хвалу, потiм класти
перед ним кагановi дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий
бiк. Не iнакше як питалися: навiщо це?
Сол аварський був по-асiйськи чемний та улесливий, одначе до пори до
часу. Коли поклав дарунки та перейшов до дiла, не став таким, одразу i
недвозначно запитав, пощо це вiн, привiдця антiв, он скiльки во╖в вивiв на
обводи землi сво╓╖? Невже то правда, нiби ма╓ намiр виступити супроти
роме╖в i тим самим вступитися за склавинiв? А може, правдою ╓ iнше: йде на
помiч ромеям?
Умиротворений перед побаченням iз слами Келагаст знову спохмурнiв i не
втримав себе вiд спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серцi.
- Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що ма╓мо пояснювати сво╖ дiяння?
- Того не кажемо, - поспiшив заперечити обрин. - Всякий волен чинити
так, як велить честь i сумлiння. А все ж мусимо застерегти... Властиво,
затим i прибули ми до антiв, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа
аварами i ╓ вiдтодi повинною перед ними. Антський похiд у Склавйнiю - на
боцi склавинiв чи супроти них - означав би посягання на володiння
каганату.
- Отак? - Келагастовi не стало зрештою терпцю, i вiн обiрвав аварського
речника на словi. - А ти, достойний сол, купно з родичами сво╖ми чогось
iншого не мiг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинiя стала вашою? Се по
якому праву?
- Казав уже: ми здолали склавинiв у сiчi, вони платять нам данину.
- Ти лжеш! - вибухнув гнiвом привiдця антiв й зробив рвiйний рух, аби
звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стiл, на якому
возсiдав. - Склавини не були вами скоренi i данини вам не платять! Коли
вони данники вашi i як такi перебувають пiд вашим накриттям, чому ви
поспiшили iз сольством до нас, а не послали в помiч ╖м турми сво╖? Чому,
питаю?
- Затим i прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотiв би, аби i вiн
втручався у суперечку мiж ромеями i склавинами. Ми, авари, прийдемо на
помiч склавинам. Дiждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинiю
роме╖, i пiдемо, коли не залишать.
Вiдповiдь сла аварського видавалася доволi-таки резонною. Та саме те й
дратувало, мабуть, Келагаста.
- Склавини присилали до нас, сво╖х кревнякiв, людей i просили помочi у
ратнiм змаганнi з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
Обрин завагався, i того доста було, аби доля виправи його повисла на
волосинi.
- Гада╓ш, я не пiзнав тебе? - звiвся-таки Келагаст i став на рiвнi. -
Гада╓ш, такому, як ти, повiрю? Чи обри настiльки зухвалi ╓, чи вiд богiв
глузду не мають, що посипають випрошувати миру i злагоди тих, хто здатний
сiяти лиш смерть? Ти ╓ брат каганiв Калегул, так?
- Я не приховую цього.
- Одначе й не зiзнався. Гада╓ш, не вiдаю, чому? Хто кричав тодi, коли
перед братом тво╖м. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"?
Хто домiгся того, що в кагановiм наметi була пролита кров i впав жертвою
брат мiй Мезамiр? Не ти хiба? I пiсля всього посмiв прийти й погрожувати
нам?
- Достойний князю! - зробив крок уперед i став поруч iз Калегулом
Iкунiмон. - До тебе прийшло сольство вiд каганату, а не заслiплений
ревнiстю отрок, на якого ма╓ш гнiв у серцi. Завваж, коли то було кажуть,
коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одiбрали вони i в
мужiв, посланих на велике дiло - добути мир i злагоду. Замiсть
перетрактацiй зчинили вони сварку, а замiсть розуму явили безум. I пiшов
бродити хмiль у мiзках, возбуяли гнiвом нiким i нiчим не стримуванi серця.
- Мста - голос кровi! - заперечив Iкунiмону Келагаст. - Вона не зна╓
забуття!
- Зате знав iнше, - не визнав за потрiбне промовчати Калегул i вдався
до погроз. - Кий теж ма╓ два кiнцi. Коли знiмеш десницю на наше сольство,
не лише ти, весь рiд твiй буде покараний найжорстокiшою карою. Авари не
прощають невинно пролито╖ кровi!
- А-а! То отак, значить? - Келагаст ступив крок уперед i вихопив меча.
- Авари не прощають, а ми ма╓мо прощати?!
- Князю, зупинись! - схопився i в змиг ока став мiж Келагастом та
аварами Радим. - Тут правду казали: ти ма╓ш дiло не з родаками кагановими,
а зi слами каганату.
Та його втручання не порятувало Калегула. Привiдця дулiбiв на те був
вправним во╓м, аби вчинити, що замислив: спритно обiйшов тиверського князя
i проткнув убаяного заступництвом обрина мечем.
На мить усi зацiпенiли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри - на
╖хнього князя.
Iкунiмон скористався тим i не став ускладнювати й без того непевне
становище свого сольства: пiдхопив смертельно язвленого родака пiд руки i,
задкуючи, став вiдступати до виходу. За ним подалися i всi iншi авари;
Були сумирне тихi i знiченi. Та тим не порятували себе. Затьмарений
каламуттю, що знялася в ньому i геть затопила його, Келагаст знову возбуяв
гнiвом i кинув клич:
- В мечi ╖х! Потяти всiх до ╓диного, аби i на насiння не лишилося!
Тиверський князь встиг стати при виходi й заходився напоумляти,
дулiбiв: зупинiться, заслiпленi, втямте, що робите! Та його не слухали.
Завваживши те, всi iншi князi землi Трояново╖ поспiшили зайняти сво╓ мiсце
поруч iз Радимом.
- Чините супротив? - лютував Келагаст. - Явля╓те непокору?!
- Явля╓мо волю бiльшостi, княже! - Радим йому. - Прошу коритися ╖й.
- Ми в походi. Тут моя воля - закон. Вперед, мужi! Князi змушенi були
вiдступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися
купно з мужами сво╖ми пiвколом i вiдгородили дулiбiв вiд обрiв, якi
поспiшали вже залишити табiр.
Зчинився гвалт, а далi й справжня сiча, i хто вiда╓, чим завершилася б
та веремiя, коли б не нагодився загiн комонних.
- Агiй на вас! Що сталося? - крикнув котрийсь iз тих, що над'╖хали.
Ворохобники спинилися i вже не посмiли вiдновлювати сiчу: до них
наближався Свiтозар iз супроводом сольських.
- Що сталося, питаю?
- А те, що бачиш, - першим обiзвався Радим. - Князь-привiдця пiдняв
руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати вiд його
гнiву всiх iнших слiв.
Свiтоаар довго i сумно дивився на родакiв сво╖х.
- Що ви наробили? - запитав перегодом. - Тебе питаю, Келагасте, сину
славного Iдарича. Що ти наробив?
- Анiчого! - зле огризнувся князь. - Помстився на винуватцi смертi
брата мого Мезамiра i тiльки.
- Не тiльки, привiдцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людовi
нашому. I жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не роме╖, здатнi
зрозумiти чи╓сь божевiлля, се обри.
XL
З рiзних земель поверталися антськi сди до Келагастового табору при
горах Карпатах, однак i тi, i другi повернулися мало не в один день, i що
найбiльше втiшило усiх - принесли добрi вiстi. Як стало явним по ╖х
звiдах, боги не тiльки Келагаста покарали того лiта, iмператора Вiзантi╖
Маврикiя теж не помилували. Десь чимось прогнiвив вiв свого всевидящего
або ж не при собi був тi╓╖ митi i не згадав, що а усiх благочестивих
дiянь, найбiльш прикрашують iмператора витримка i помiркованiсть. Йому
радили: стань вище гординi, поступися сво╖м. Це не хтонебудь зворохобився,
аворохобились легiонери, опора трону твого. Хочуть, аби вiдкликав на зиму
в обводи iмперi╖" - вiдклич, кажуть, стомилися в сiчах - зваж i дай
перепочинок. Твое нiколи не пропадало i не пропаде. Не послухався
стратегiв, анi тих, що були за Дуна╓м i волали з-за Дунаю, анi тих, що
промовляли ╖хнiми устами тут, в Августiонi, впав натомiсть у великий гнiв
i вирiк у гнiвi:
"Нiяких поступок! Теж вигадали - правитись на зиму до жон. Там, у
Склавинi╖, хай зимують, коли не зумiли скорити ╖╖ до зими". А того
виявилося доста, аби легiонери вiд ворохобнi перейшли до дiла - взялися за
мечi й примусили стратегiв, як i стратигiв сво╖х, втiкати за Дунай, пiд
крило iмператора. -:
Простiр, кажуть мудрi люди, не терпить порожнечi. Не' потерпiли ╖╖ й
ромейськi легiони. Заволодiвши таборами - кожна когорта сво╖м, легiонери
кричали до хрипоти i вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки
не вiдшукався серед багатьох один, який вийшов наперед i взяв гору над
зворохобленими.
- Гада╓те, пiдемо на зиму до жон i удосто╖мось супокою? А що скаже
iмператор, коли довiда╓ться, що ми пiдняли меча на сво╖х привiдцiв, бiльше
того, самочинно полишили боролища, вiддали супостату те, що взяли у нього
цiною власно╖ кровi? Невже не розумi╓те: за те матимемо не супокiй i не
перепочинок - вериги, а то й гiрше - смерть? Куцо мислите, легiонери! I не
так, як належало б мислити.
То був центурiон Фока, коренастий, збитий iз м'язiв напiвварвар, про що
недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легiонери знали
його як смiливого й прихильного до них привiдцю. Знали також, що вiн
нiколи не молився на iмператора, нерiдко дозволяв собi глузувати з нього,
хоч сам мав примiтну ваду - спотворений у сiчах вид. Злiсть Фокину
пояснювали всiляко: i шрам дiстав через Маврикiя, i жони не ма╓ через
таких як Маврикiй. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило
легiонерiв.
- Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними iмператоровi?
- Ба нi! - поспiшив заперечити Фока, - Що дасть зимiвля в Склавинi╖ i
що - покора iмператоровi? Нi в тому, нi в другому не бачу глузду. До
iншого кличу вас легiонери: станьмо плече в плече й рушаймо на
Константинополь та усуньмо Маврикiя з престолу - ото буде звитяга i
перепочинок на довгi часи! Пам'ятайте, доки в Августiонi сидить Маврикiй
та повелiва╓ сво╖м iменем, супокою нi вам, нi кревним вашим не буде! Все
сiчi та сiчi будуть! Хiба не вiда╓те: Константинополь ненавидить
I Маврикiя, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине
його в Пропонтиду. - Правду каже! Доки в Августiонi сидить Маврикiй
супокою не знатимемо! '
- На Константинополь! Станьмо плече в плече i на Константинополь!
Сли антськi не поспiшали полишати землю Склавинi╖ ждали, чим
завершиться ворохобня в ромейських легiонах.' Проникнути мiж них i знати
достеменно, що дi╓ться там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не
обминула ╖х ╖гта, остання, що надiйшла вiд роме╖в, чутка: не комусь
iншому, напiвварвару i всього лиш центурiону Фоцi пощастило злютувати
зворохоблених легiонерiв та повеств на Константинополь, прибрати з ╖хньою
помiччю Маврикiя й сiсти на його мiсце в Августiонi. А вже як сiв, скарав
на горло не лише Маврикiя i його рiд - брата, жону малолiтнiх синiв,
доньок, а й багатьох iз зпатi i серед всiх - визначного стратега Вiзантi╖
Коментiола.
Склавини не забарилися вийти з лiсiв i стали гуртувати свою доволi-таки
порiдiлу силу, сiдати там, де й ранiш сидiли. Вiдпала потреба iти на цомiч
╖м i в антiв. А тi перемiни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене
прикрою сутичкою з обрами сум'яття.
- Слава богам! - казали i лаштувалися полишити цей i щасливий i
нещасливий табiр. - Слава мудрим i добрим богам! Оберегли-таки нас вiд
боролищ i згубних сiч на бородищах.
Правилися в зворотну путь i радiли, потiшали себе веселими бесiдами i
старались увiрувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А
так, сольство ж врятували вiд погрому, загинув лиш Калегул. А по тому
Калегулу жалю мало. Хiба каган не вiдав: брат його спричинив невинну
смерть антського сла Мезамiра, тож i удосто╖вся того, чого заслужив. Ано,
в такiм разi покон у всiх один: смерть за смерть i кров за кров.
Певнiсть, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося
сольство до антiв, та й прикусять язика, - швидко убаяла всiх. Навiть
вiдомi деяким погрози аварського сольства, кинутi не без умислу: "Не
думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут
кров", - вивiтрилися з пам'ятi. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не
встигли анти доправитися до сво╖х домiвок та роз'╖хатись по домiвках, як у
Баянове стiйбище над Дуна╓м пригналось кiлька iз тих, що були з Калегулом
та Iкунiмоном.
- О великий i мудрий! - водночас упали до нiг. - Покарай антiв, вони
зняли руку на слiв тво╖х!
- Як то?
- Спершу тiльки Калегула потяли, всiх iнших вiдпустили. А в путi, уже
по цей бiк гiр, настигли i витнули до ноги. Лиш тро╓ нас, що рятували
зраненого Iкунiмона, лишилося.
- То де ж син мiй? Де Iкунiмон?
- Не доправили, сконав вiд ран, i то невдовзi по сiчi. Сказав, аби ти
не вiрив, що то хтось iнший вчинив татьбу, то - анти. Захотiли замести
кривавi слiди сво╖...
Й без того зiгнутий уже лiтами та понурий надмiру каган, здавалось,
приплюскнув до мiсця, на якому возсiдав тi╓╖ жахливо╖ митi, й став схожий
на зловiщого, що зирить iз дупла. Воiстину так: приплюскнув i зацiпенiв,
слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю
жахливу вiсть, отетерiло. Так до безтями перепуджено i так отетерiло, що
уцiлiлi вiд погрому сольськi самi перепудились до краю i стали задкувати
до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:
- На помiч! Каган помира╓... На помiч мерщiй! Прибiгли всi, хто мiг
допомогти чимось i кого привела всього лиш тривога чи цiкавiсть, а Баян
шукав очима одного - хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварiв i далеко
поза аварами привiдцю турм, котрий, певен був, ╓диний спроможний здiйснити
його волю - поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутнiх
у наметi. Коли ж вiн появився й нагледiв, Баян порива╓ться до нього,
останню силу збирав в собi, аби звестися чи бодай повелiти: пiдiйди,-
збудився й поспiшив на поклик.
- Що, Ясноликий?
- Анти... анти...
О Небо! Як мало залишилося вiд колись могутнього i грiзного Баяна. Лиш
полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубiлими вже пальцями
свого хакан-бега за руку, силку╓ться наблизити до себе i не може.
- Пiдiйми всiх, - спромiгся нарештi на слово. - Усiх, хто здатний
тримати меча, i поведи на антiв. Пометись за Iкунiмона... Живим i мертвим
- усiм помстись!
Сказав - i спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними
вже очима. I за руку тримав, нiби домагався: "Чув, що повелiваю? I мертвий
не прощу, коли не вволиш мою волю!"
Смерть та сталася в перше лiто сьомого столiття. Сусiди казали: "Це
знаменно. З вiдходом невгамовного аварського привiдцi вiдiйдуть у небуття
такi частi i незрозумiлi чвари мiж людом, що осiв при Дуна╖, перестане
литися щедро пролита впродовж вiдшумiлого в сiчах вшу кров". А чи буде
так, однi боги. вiдають. Люд земний створений для лiпшого, йому завжди
хочеться вiрити: буде лiпше, анiж було, нiж зараз ╓.
Ки╖в, 1982-1984
Популярность: 42, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT