------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Частина перша. Утигури и кутригури

   I

   Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим  i  чистим
небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали
степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише їх доста було б,
аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття.  Та  люди  є
люди,  їм  всього  замало.  Милувалися  степовим  привiллям   i   прагнули
пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше
молодшi - розпалювали багаття та обзаводились  паливом,  iншi  клопоталися
бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в  степу,
пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха,  нiж  милування  знадами.  Вона
збирає до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих,  що  лише  полюбляють
слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв своїм веселим словом.
   Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й  жене  прiч  темiнь,  додає
тепла, а тепло спонукає пастухiв  до  вигадок  i  робить  бесiду  такою  ж
приємною, як i знади степовi. Тож i не вмовкає вона анi за вечерею, анi по
вечерi. Супокiй, тиша, властива  супокою,  нерiдко  лускають  i  уступають
мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi.  I  так  до
глибокої ночi. Хтось, набiгавшись за день, засинає  ранiш,  хтось  -  тодi
вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи  й  зовсiм
лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за  комонями,  що  пасуться
там десь, поодаль,  до  самого  свiтанку.  Лише  вдосвiта  дозволять  собi
склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном.
   Спали й тодi, як у степу зняли тривогу.
   - Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було  сили.
- Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!!
   Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали  гiнцi  степом  -
вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе  всiх,  хто
здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в  тисячу.  Вої
стають па свое мiсце, кметi - на своє,  нерiдко  й  хан  об'являється  мiж
потривожених.
   - Хто бачив татей? - питає. - Хто  може  сказати,  куди  погнали  наших
комоней?
   - Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широкої
рiки, не iнакше як до утигурiв.
   Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того  вже  досить  хановi.
Здиблює застояного за нiч огира й показує десницею: туди,  кутригури!  Там
ваш кривдник i ваш супостат!
   Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл,  дає
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз  долу  в  дiл,  iз  випасу  на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти  комонного
i що кутригур без коня? I вiд своїх вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiдає  на  конi.
То хтось там - ромеї, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури -  вої
комоннi i тiльки комоннi.  Втрата  комоней  -  то  втрата  всього,  на  що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож  i  палає  в  кожного  жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
їхнi статки.
   Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха  прохолодний  з  ночi  аер,  а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять  їм
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
   Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi  були  слiди  чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
   пiзно подалися в  погоню.  Хто  ж  замишляє  таку,  як  ця,  татьбу  на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали  на  схiд.  А  тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при  вогнищi  або  ж  спали
сном праведних.
   Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан?  Вiтець  його  не  злякався  б
рiчкової  широчiнi,  знайшов   би   спосiб   переправитись   i   розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей стоїть, дивиться за рiку
й мiркує. Невже так i не зважиться?
   -  Звели,  хапе,  -  пiдказують  i  спонукають   пiдказкою.   -   Звели
переправитися поночi  i  вивiдати,  де  комонi,  якi  утигурськi  стiйбища
причетнi  до  татьби.  Вивiдаємо  -  не  лише  своє  повернемо,  їхнє  теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
   - Гадаєте?
   - Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
   - А я iнше мислю собi: доки це  буде?  Утигури  до  нас  ходитимуть  iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
   Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он  як
гнiвається на татей, а не пристає до ради. Може, передумає ще? Молод-бо є,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
   Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок  i  повертатися  до
своїх стiйбищ.
   Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож  не  раз  i  не  двiчi  виїздив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав  на  травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж  поки  не
натрапив на сподiване i  не  ;t  возбуяв  духом,  сподiваючись.  Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв  i  сказав
на нiй кметям:
   - Маю податися до утигурiв.  Не  з  тисячами,  -  пояснив,  аби  знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних  й  i  лiпших.  Хай  утигури
бачать i вiдають, хто ми.
   - Сподiваєшся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним:  хан
їде до Сандiла на перетриктацiї.
   - Сподiваюся.
   Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали  вони.  -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте  вголос  не  перечили
Завергановi. Нехай поїде, коли так хоче, хай обсмалить  своїм  сподiванням
крильця.
   А хан взяв та й обсмалив їх пiiздючцi-зневiрi,  що  засiла  в  помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :ї оголосив  усiм:  бере  собi  в
жони  наймолодшу  доньку  хана  Сандiла  Каломелу.  Чули,  висватав  серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi!  Родаються  ж  бо,  а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче,  що  на
те є й iншi резони.
   Всяк знає: утигури  -  кровники  кутригурам.  Були  часи,  коли  одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили  i  здобували  в  ратних  потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не  змирили  мiж  собою  хани-брати  та
подiлились на два роди-племенi, гейби з  путi  збилися.  Умикають  однi  в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i  викрадають  комоней,  часом  -  i
отари овець, череди корiв. А де татьба  або  ж  насильно  умикання  -  там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньої сiчi,ганебного гвалту i полону.
   Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно  став  на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а  ба,
як мудро розмислив: не  мстою-злобою  вiдповiдає  Сандiловi  за  татьбу  -
сватанням i тим возвеличує себе в очах усiх. Бо це  таки  добра  прикмета.
Вона засвiдчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чекає найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
   Хай пособляє йому Небо у шлюбi жаданiм, а  їм,  кутригурам,  у  заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть,  гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi  йти,  на  що  покладатися,  коли  дiйшли  до  краю?  Були
володарями земель на Дону  -  i  пiшли  з  Дону,  були  на  полуночних  та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а  утигури  -  на  них,  кутригурiв,  у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у  тотi
землi, коли там є свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi  й  обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги  i
шани сусiдiв.
   Ханового стiйбища не  пiзнати  нинi.  По  один  бiк  широкого,  добряче
втоптаного за цi  днi  подвiр'я,  стоять  вистеленi  барвистими  килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового  серця.  За  десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i  другий  бiк  -  святково  застеленi  i
заставленi стравами та питвом столи.  Вони  знов-таки  для  гостей  i  тих
кутригурiв, що є найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж
подвiр'я у стiйбищi, а надто околiї, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що  прийшли  погуляти  на  воседлi  ханової
обраницi, i тих, що хочуть всього  лиш  глянути  на  обраницю.  В  глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за  рiкою,
височiє над усiм стiйбищем  ханський  намет,  яскраво-рожевий,  великий  i
величний. То i є та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
   Челядь те й робить, що снує мiж столами,  старається  зробити  все,  що
належить робити їй до появи гостей. А  бубни,  сопелi,  рiжки  повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед  стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi  на  витiвки  потiшники  i  куди  кличуть
збадьорюючi звуки їхньої музики. Хтось iз молодцiв почуває  себе  безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться  осiбно,  й
заохочує котрусь iз них до танцю. Його одвага стає спонукою для  iнших,  i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповнюється тiєю  молодою
пагiнню кутригурських родiв, для якої воседля  хана  з  молодою  ханшею  -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
   Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й  виспiвувало
себе  завзяттям  тiло.  Найбiльше  вогню  вкладають  вони  у  танок,   так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться їхнiй рiд i який донинi лишається чи не найдостойнiшою  пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням  тонкого  стану  святково  зодягненi  дiвицi  i  якими
вiддано прихильними, ладними на все  почувають  себе  перед  ними  отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед  ким  i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не  раз.  Коли  не  в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй  сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так складається, що рiд їхнiй  постiйно  мусить  захищатися  вiд
iнших родiв. Як i самi вони  в  своїм  родi.  А  хто  захистить  їх,  коли
сплохують i не захистяться? Для того й єднаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й єднаються!
   Один танок поступається мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiняється й саме коло. А люд  громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'їзду до ханового  стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу,  вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з  них,  правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали  перепочити  та
перекинутись словом.
   - Пора б уже бути хановi з своєю утигуркою, -  зауважує  чи  й  нарiкає
котрийсь.
   - Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багатої нареченої довго ждуть.
   - Гадаєте, багата?
   - А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
   Бесiда вкорочує час i все ж не так швидко, як  хотiлося  б.  Та  всьому
настає край,  настав  вiп  i  цьому  очiкуванню.  В  пiзню  пообiдню  пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближається вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та  сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на  кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися  мерщiй  до
вогнищ, над  якими  варилися  страви,  вихопили  звiдтам  надiйно  палаючi
головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд своє накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну  i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'їздi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi має ввiйти  в  Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'їзду й  сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi  очi
пересвiдчитись: чи ж достойна їхнього хана.
   А  комонник  близько  вже.  Ось-ось  над'їде  й  оповiстить:   радiйте,
кутригури, воседля починається. Бо й без тих  оповiщень  бачили:  валка  з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго  ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
   Хан їхав попереду, у супроводi воїв та кметiв своїх,  його  обраниця  -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом  за  комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу,  до  жiнки  клопоталися
вже  бiля  його  нареченої.  Пождав,  доки  поправлять  на  пiй   вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
   - Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, -  кивнув  на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
   - Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь  не
страшить. Вона у нас непорочна.
   Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки  потупила  збентежений  хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелiв iти.
   Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись  вогню,  охоронця  роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого  не  помишляє
су протiї того роду Раз так сталося, що хан обрав  її,  а  вiтсць  повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн їхньою домiвкою не  понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як  мати  породила.  Тож
прiч  пiшли  страхи,  негоже  думати  про  них  i  брати  на  карб   Небом
заприсягається: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке  може
статися: сама не вiдає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли думає про себе одне, а  насправдi  є  iншою?
Вогонь, яко охоронець ханової оселi, узрить те i не пропустить такої, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти неї.  А
стануть - спопелять.
   Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає i вороття не буде  вже.
Єдина надiя на того, хто є тут володарем,  а  вiдтак  i  повелителем.  Тож
нiчого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту.
   З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiчає її згромаджений по  один
i по другий бiк вогненної путi люд. Знала: вiн є, бо завважила  його  тодi
ще,  як  наближалася  до  стiйбища,  певна  була,  поїдає  її   очима,   а
пересвiдчитись, що так i є, неспроможна: усе i  всiх  заслоняє  вогонь  та
страх перед вогнем. Он як  палахкотить  вiн,  та  тягнеться  до  тiла,  та
норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашiле  тiло.  Коли
не помиляється це вже Друге вогняне кiльце поминула. А  скiльки  є  ще  їх
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена  людом,  що  рябiє  в  очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi,  анi
сили в тiлi, анi пам'ятi якоїсь. Коли б не  хан  i  не  його  мiцна  рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена  безвiллям,  на
вогонь.
   Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досi люд. Чим
потiшений вiн? Нею, її доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi
до неї, усмiшки, здравицi посилаються їй. Та й хап Заверган не знати  який
вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе i заспокоює:
   - Не страхайся тепер. Ти  пройшла  крiзь  вогонь  тебе  вподобали  духи
нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна
серед достойних. Єсть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак  i  володаркою  на
кутригурах.
   Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля,  знай
трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть,  вдоволенi  з
себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла  за  етилом  i  споглядала
титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила  до  краю,
покликала сестру й шепнула їй:
   - Я геть змалiла на силi.  Скажи  хановi,  аби  дозволив  уже  пiти  до
намету.
   Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш  за  все  зважав  на  свою
обраницю. Бiльше  був  iз  родаками  та  содругами  своїми.  Одначе,  коли
Каломела почала виходити з-за. столу, покликав  сестру  її  й  мовив  щось
утаємничено.
   Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi  ще  -  утримається,
аби не поцiкавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком i  Каломела.
Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою:
   - Сама не збагну. Так дорожить тобою  Заверган  чи  такий  непевний  за
содругiв своїх. Велiв берегти, аби не викрали.
   У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь  i  зробила  омивання.
Вже потiм, по омиванню, подала їй тунiку з  тонкої  ромейської  тканини  й
велiла спочивати по виснажливiй путi.
   - Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадiєно й поцiлувала Каломелу -
точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитинi доброї ночi.
   - I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела.
   - Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним.
   А  так,  рано  чи  пiзно  залишать  iз  ним.  I  сестри,  i  мужi,   що
супроводжували  її  до  кутригурiв,  i  навiть   челядь   -   усi   сядуть
завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за  Широку  рiку,  в
рiднi стiйбища, до кревних своїх. Тiльки вона,  Каломела,  нiкуди  вже  не
поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв  хана  Завергана.  Як  то
буде їй тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як  обiцяє
хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради  їхньої
звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко  вiд  неї,
десь аж за Широкою рiкою. Єдине, що лишається, - уповати на добрiсть  тих,
хто, як каже хан, прийняв її в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам  вiн
нiби прихильний до неї. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згадає,
що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає  iншого?  Пробi,  кого
може   жадати   в   свої   шiстнадцять   лiт?   Окрiм    цодруг-иотiшпиць,
матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце  передзвоном
тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн їй  хан  Заверган,
не приймає вона його серцем. ТIЇ о ж воно буде, коли й не прийме?  Згубить
же себе, присяйбiг згубить!
   Така  що  вислизнула  б,  доки  п'ють-гуляють,  за  стiйбище,  взяла  б
першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi своєю кривдою, коли їй навiть у рiдну  землю,  до  вiтця-матiнки  немає
вороття. Казала їм: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто її послухав,
хто зважив на те, що не хоче? "Їдь  i  будь  йому  жоною",  -  сказали,  i
сказали, твердо.
   - Сестро, - покликала. - Ти чуєш мене, сестро?
   - Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
   - А ти не йди, коли прийде хан.
   - Як можна?
   - Можна. Скажеш, я так хочу.
   - Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно маєш належати йому.
   - Якщо й маю, то хай потiм, не зараз.  Сестра  засмiялася  стиха.  Чути
було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує.
   - Гадаєш, не послухається?
   - Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була  обiрвати
її на словi: зачулись чиїсь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
   - Каломелка спить уже? - поцiкавився.
   -  О  нi,  -  спiшно  i,  як  здалося  Каломелi,  вдоволено  заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
   Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була  схопитися
як є i крикнути на повний голос:
   "Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив її думку о свою.
   - То вона у нас така розумниця?
   Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi  Дякував  та  й
дякував, зiгрiтий своїм вдоволенням, правда, їм i  казав  їй:  ти  зробила
своє, можеш iти вже.
   Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла  й  аж  геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й  сiв
осторонь, певно, перепочиває пiсля всього, що  було  на  воседлi.  Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
   - Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
   Хлюпався довiй i не  бе;i  насолоди.  Затпм  i  челядник;1!  спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи  то  доглядався  до
неї, своєї обраницi, що лежала поруч i  нiмувала  ждучiї,  чи  всього  лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво  й  став  умощуватися  на
ложi.
   Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як лускає тятива, коли вiд неї хочуть бiльше, нiж може.
   Не помiчав того чи й не зважав на те  хан  Заверган.  Обняв  її  дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
   - Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
   - Боюся хана.
   - Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив  у  нiй  всю,  яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася  з  силою,
скористалась тим, що  вiд  неї  не  сподiвалися  такого,  й  вислизнула  з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
   Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не
питавсь уже, чому втiкає. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так  дужо  i  так
рвiйно  став  домагатися  свого,  що  в  Каломели  дух  перехопило,  чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
   - Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
   I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому її  сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що  благання,  коли  загорiвся  вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту  матiр'ю  тунiку,
що вона розпанахалась до  самого  подолу  i  явила  Каломелку  в  усiй  її
неторканiй красi та утаємниченостi.
   Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть,  вирiшила  свою  долю.  Бо  вiдчула  й
усвiдомила: її вивiльнено з материного  накриття.  А  такiй  не  дозволено
належати iншому. Така має належати  тому,  котрий  домiгся  вивiльнення  i
спромiгся вивiльнити.



   II

   Третього дня по воседлi усi, хто  супроводжував  Каломелу  до  ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку  рiку,  до  свого  роду.  Хан
влаштував їм гучнi проводи, сам сiв  на  вигуляного  за  цi  днi  огира  й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв її до переправи, а  вже  звiдтам
поїдуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, їх Заверган)  по
обводах Кутригурської землiмає намiр показати її жонi своїй,  а  заодно  й
жону  показати  кутригурам.  На  те  пiде  стiльки  днiв,  щоб  народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до  ханового  стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'їдуть усю  землю  вiд  схiдних  до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi  залишаться  на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають  стати  для  Каломели  окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
   На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу  постаралися  вийти  до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там,  у  стiйбищi,  хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi  дозволив  побути  з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлучається з
кревними надовго, хто вiдає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволяє останок.
   Плакала, прощаючись, так дуже i так  по-дитячому  ревно,  що  навiть  у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку  та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки,  як  обiрвала  останню
нитку, що єднала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у неї немає й не буде
на цiй землi рiднiшої  людини,  -  хилила  ся  до  нього  довiрливiш,  нiж
дозволяла собi хилитися досi, i  жаданням  його  не  противилася  вже,  як
перше.
   Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i  втомлива.  Через  те  не
поспiшав долати її, давав час на перепочинки, на зустрiчi  i  урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу  жону  його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
таємно вiд неї - роз'їзди, попереджав родакiв про своє наближення.  А  вже
родаки вiдали, де зустрiчати i  як  зустрiчати  хана  з  ханшею:  виїздили
далеко за стiйбище, вiншували щораз  щедрiшими  й  приємнiшими  словесами,
вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
   Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган  зумисне  повiз  її  по  обводах
землi своєї, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ;  нiж  може  дати  звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися:  звiдки  стiйбищани  знають
про неї, навiть у найвiддаленiших закутках?
   Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумiє
нiмих її позиркiв, i одбувався жартами.
   Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись  i  дивуватися,
хвалу  та  й  дарунки  сприймала  як  належне.  А  ще  щораз  прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де  вони,  чи  далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок  чи  сiдали
до трапези - не покладалася на челядь,  власноручно  ставила  перед  ханом
їжу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона  його  швидко  звиклася  до  верхової
їзди. У вiтця свого, там, на  берегах  Бiлої  рiки,  не  завжди  сидiла  в
стiйбищi та їздила в повозi, певно, i гасала, як усi в її вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi  просто  i  по-мужньому  стiйко  зносила  он  яку  тривалу  i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
   Аби впевнитися в її вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
   - Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна  вода  в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час  би
напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
   Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з  тих,  що  їздять  ступою.
Хотiлось удостовiритися, що  вдiє  Каломела,  коли  Коврат  пустить  свого
бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А  коли  йтиме,  то  як?  Всiм
iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив,  що  позирав  у
той бiк, куди послав гiнцiв.
   Туди їхали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби  знали,
чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала  вiд
Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i її спроможностях  бути
содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах.
   Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi:
   - Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде  чим  утопити  спрагу  -
почайни б'ють у прибережжi.
   - Тодi поїхали.
   Оглянув, як  прибули,  степове  озеречко,  -  там,  виявляється,  брала
початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i
повелiв путникам розбити стiйбище.
   - Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж  нами  i
тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й  спрямуємо
їх до моря.
   Путь  до  морського  узбережжя  iiiшiшлася   неблизькою,   а   стiйбища
траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло  на  тривалий
iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж  утямив:  туча  не  з
тих, що налетiла - й немає, та повелiв ставити  намети,  було  пiзно  вже:
злива промочила всiх, i добряче, до кiсток.
   Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття,  висохли
при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже,  а  Каломела
трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд  удушшя,  що  пiдступало  до
горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль
не обiйшлася їй так собi, через неї нажила вогневицю.
   Злякалася чи тiльки подумала, як це  невчасно,  -  i  сама  не  добере.
Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця,
а спiткала он де, в безлюднiм степу, там,  де  немає  поблизу  стiйбищ,  а
вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде  тепер  i
як буде? Затримається коло неї хан i ждатиме видужання чи прив'яже у  коня
на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б  допомогти  його
жонi?
   Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн  може  вдiяти
поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла
з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола шиї - таки  ж
розпущенi вони i тунiка розстебнута.
   "Матiнко! - простогнала а чи  подумала  тiльки:  -  Що  ж  це  таке?  Я
задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"
   Поворушила губами, торкнулася язиком  пiднебiння  -  геть  пересохло  в
ротi.
   - Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води!
   Хана,  видно,  розбудило  те  благанпя-стогiн,  звiвся   на   лiктi   i
прислухався.  Зрештою  простягнув  у  темрявi   руку   й   торкнувся   нею
Каломелиного чола.
   - Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
   - Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити!
   Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в  нiч,  а  звiдтам
повернувся по недовгiм часi з водою. Чула,  як  пiдводить  її  з  постелi,
пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошує, i бiдкається  її
бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене
воно.
   - Як тобi, що тобi, Каломелко? -  схилився  низько  й  знову  торкнувся
рукою чила.
   - Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на  нього
зболено i благальне. - Дихати немає чим.
   Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову  вибiг  iз  намету.  Чула:
зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою  повелiв  сiдлати  комоней  i
скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi
- баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок.
   - Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище?  Може,
почекати б до ранку?
   - До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i  приглядайтесь  -
вогонь уночi далi видно, анiж дим удень.  Скачiть  i  спиняйтеся  час  вiд
часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де
стiйбище.
   Уже й не вiдходив, мабуть, вiд неї. В усякому разi,  скiльки  повертала
себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й  бачила  над  собою  схилений
ханiв вид. Питався чи потiшав її, до пуття не пам'ятає. Одначе щось казав,
i казав приємне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до неї,  i  он
як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень -  прибули
й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися  порятунку.  Навмисне
одкрив запону, потiм узяв її, жону свою, на руки й винiс iз намету  -  аби
бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки,
поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами,  з  усiма,
що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а  вiдтак
i з уготованими вiд недуг травами та напоями.
   - Возбуяй духом, Каломелко,  -  радiв  хан  i  старався  передати  свою
радiсть слабiй. - Тепер повернемо твоєму тiлу силу,  а  серцю  -  супокiй.
Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч.
   Їх було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них  такi,
кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на їхнi руки передали  Каломелу.
Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу
- постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм
укутували теплiш,  напували  якимсь  вiдворотне  гiрким  зiллям  i  велiли
заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тiєю лиш одмiною, що спершу
поїли теплим,  щойно  з  дiйок  кобилицi  молоком,  потiм  радилися  всiєю
знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти  з  намету.  Бо
натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську  жону:
роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш  бути  такою,  як  була,
тебе баять тi, що знаються на баяннi.
   Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала  себе,  i
дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки,  не  така  вже  й  марниця.
Вогонь не полишав тiла, одначе  й  поступився  примiтне.  Не  наморочиться
голова, не застилає туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила -  i
зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається,  як  жадається.
Доки є в тiлi жар, доти й лежати їй. А так...
   - Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, якої всi слухаються тут.
   - Чого тобi, дитино?
   - Це котрий день ви пораєтесь бiля мене?
   - П'ятий, голубонько, п'ятий.
   - А вогневиця усе не поступається.
   - Поступиться, лебiдонько.  Ти  -  младомлада  i  дужа  тiлом,  повинна
подолати її.
   - Чом же не подолала досi?
   - Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрiбне не лишень  зiлля  i
не тiльки здорове тiло, потрiбен i час.
   - Скiльки ж менi лежати ще?
   - А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужаєш  зовсiм,  i  не
помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала:
   - Хан знає про це?
   - А то ж як.
   - I що каже?
   - Анiчого поки що не каже. Ходить - думає i сяде - теж думає.
   "Йому не терпиться, мабуть, вiн поривається до стiйбища.  IЦо  ж  буде,
коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?"
   - Бабця може покликати до мене хана?
   Стара обернулася на її голос, повагалася  мить  i  вже  потiм  кивнула:
гаразд, вона покличе.
   Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З  виду  потiшений  був:  якже,
жона покликала, одужує, виходить.
   - Тобi лiпше, Каломелко?
   - Атож.
   - Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так  налякала  мене  своєю
немiччю.
   - I все ж я ще немiчна, хапо. Тож i  покликала...  Хочу  знати,  як  ти
намислив учинити зi мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи вiд'їдеш до стольного
стiйбища без мене?
   Не сподiвався, мабуть, що запитає про це, бо  й  сам  не  знав  ще,  як
вчинить, коли доведеться вибирати мiж одним i другим.
   - Зiзнаюсь Каломелi, - заговорив перегодом, -  менi  конче  треба  бути
там. За седмицю-пiвтори повернуться нашi люди з чужкраю,  зберуться  кметi
на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.
   - I не полишай. Благаю тебе, будь зi мною.
   - Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.
   - I тодi, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме  страх,  я  не
зможу без тебе.
   Застиг, подивований, не вiдає, що сказати їй.
   - Ти серед своїх, жоно моя, тебе нiхто не посмiє зобидити.  Чи  забула:
володаркою на Кутригурах е.
   - При хановi пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.
   Тямив: це для неї багато важить, i поспiшив заспокоїти.
   - Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь i  жду.  Аби  певна  була:
таки не їде, частiше й частiше став навiдуватися до жони. Як тiльки  бабця
вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й бiля неї.  Коли
молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втiшне слово скаже
чи  розвеселить  тим-таки  словом.  Примiтив  якось:  Каломелка  найбiльше
веселiсть полюбляє, тому й не скупився па неї.
   I все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.
   - Бабця повiдала менi, - сказав, - немiч помiтно вiдступилася вiд тебе.
Та повiдала й iнше,  Каломелко:  тобi  довго  ще  доведеться  бути  тут  i
слухатись бабцi.
   - Немiч вiдступилася, а бути маю довго?
   - Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся.
Отож прийшов сказати тобi: мушу їхати вже.
   - Таки без мене?
   - Таки без тебе. Не гнiвайся i не  нарiкай.  Не  напризволяще  залишаю.
Вiзьму з собою лише кiлькох воїв, всi iншi будуть при тобi.  Кметь  Коврат
орудуватиме ними.
   Сторожа надiйна, тож певна будь: доправить до стiйбища так само,  як  я
доправив би - бережно i зичливо.
   - А може, пождеш?
   - Нi, жоно моя, усi ждання вичерпались. Мушу повертатися до  ханства  i
повинностей, що лежать на менi яко хановi.



   III

   Тепер у Каломели тiльки й вiдради було, що бесiди з бабою-баянкою, а  в
бесiдах як не кружляла околiями, до одного поверталася: коли дозволять  їй
вийти з намету, коли - сiсти в сiдло. Бабця вiдмагалася, а то  й  гримала:
про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала:
   - З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сiдло сядеш  тодi,  як  не
побачу в тобi слабостi.
   - Я не слаба вже. Глядiть, немає вогнива-жару в тiлi, б сила в руках.
   - Вiрю, усе те е, та б й слабiсть в очах, а блiдiсть - на виду.  Казала
ранiш i зараз кажу: пий молоко з-пiд кобил i  пий,  скiльки  можеш.  Зiлля
долає немiч, молоко повертає силу.
   Що мала робити? Лишалося слухатись.  Тож  i  пила  молоко,  яке  їй  не
барились  пiдносити,  та  заглядала  у   воду,   силилася   вивiдати,   чи
повертається уже червiнь до щiк, зникла чи все ще посвiчує немiч в очах.
   А днi спливали на диво тоскно й уповiльнено. Аби скоротити їх, питалася
дозволу i йшла за стiйбище, на бесiду з небом i  степом.  Бо  сподiвалася,
щиро кажучи, вiрила: саме небо i степ можуть коли не  погасити,  то  бодай
якось притлумити в нiй i сум, i жаль, i непевнiсть. Хай не такi  вони,  як
там, в краю дитячих та отрочих лiт, все ж он як схожi, а тим уже й  рiднi.
Гляне в один кiнець - тi ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий -  те
ж небо синiє над долами, гляне в третiй - як  i  там,  за  Широкою  рiкою,
буйнотрав'я розкошує на долах. Поблякло воно,  щоправда,  пiд  сонцем,  не
таке свiже й барвисте, яким хотiла б бачити. Та  дива  в  тiм  нема:  пора
зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлiттi,  раннього
лiта, а зараз полiття вже. Погасли синi очi  волошок,  одцвiливiдчервопiли
степовi маки, скинули золотаве вбрання своє завжди наряднi буркуни. Багато
чого прижухло за лiто в степу, втратило свою  веселу  знаду,  а  проте  не
збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як i веселого гомону, - це
правда. Зате оп якою приємно-знадливою й нiжно-голосистою  стала  вибiлена
сонцем тирса, як весело перебiгає по пiй знята вiтром хвиля.  Не  шумом  -
баянням-насолодою й баяшiям-покорою засiває серце. Як i там,  аа  вiтцевим
стiйбищем, на берегах тихоплинної Бiлої рiки.
   "Чи не занадто часто повторюю я: як там,  у  краю  отро'пiх  радощiв  i
снiв? - сумно осмiхнулася Каломела. - Такi вони  рiднi  менi,  тi  колишнi
радощi, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було
б найлiпше, коли б до кiнця днiв своїх не розлучалася з кревними  i  всiм,
що було втiхою пiд надiйним крилом вiтця-матерi. Та коли вже сталося  так,
що розлучилася з утiхами отрочих лiт, коли й кревнi вiдмовились вiд  мене,
то що лишається  робити?  Мушу  вдовольнятися  тим,  що  в.  А  так,  мушу
вдовольнятися".
   Долає видолинок i  звiльна,  як  всякий,  кому  немає  куди  поспiшати,
виходить на узвишшя. Виходить i знову зупиняється. Бо свiтлiшає на  серцi,
коли споглядає землю i все, що є на землi, з високостi, бо як  би  там  не
було, а прагне ж не холодних туманiв  i  не  безпросвiтної  мокви  -  таки
погожої днини, а вiдтак долiв  просторих,  лiпоти  й  привiлля  на  долах.
Правду каже: тут вони нiчим особливим не  вiдрiзняються  вiд  тих,  що  за
Широкою рiкою, та чогось i недостає їм, аби була повна радiсть  на  серцi.
Може, рiки? Так є ж вона. Стiйбище хана  Завергана  гнiздиться  над  сипiм
Онгулом, таким же замрiяним i тихоплинним, як i Бiла. Не встигла  звикнути
до Онгулу чи та рiка, що тече в землi її роду-племенi й iменується  Бiлою,
таки лiпша? Либонь що так. Голубих та синiх он скiльки на  свiтi,  а  Бiла
одна така. I хан-вiтець казав про те, i сивобородi кметi. А сивобородим не
можна не вiрити - вони вiк звiкували, знають геть усi билини  роду  свого.
Тож не дивно, що й ту, в якiй оповiдається,  як  наймогутнiша  рiка  землi
утигурської бiлою стала, пам'ятають.
   До них, утигурiв,  жили  на  берегах  Меотiди  iншi  роди  -  таври.  З
давнiх-давен жили, тож i покони мали давнi, як свiт. Один iз них повелiвав
таврам: що б там не сталося з родом, iз  кожним  у  родi,  рука  тавра  не
повинна пiднятися на твар, iм'я якої носить плем'я. Хай комусь скрута, хай
повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих  себе,  па
свою плоть. А ще й тому, що корова - твар  священна,  вона  дарована  люду
богами й покликана супроводжувати його вiд першого до останнього дня, бути
другою матiр'ю немовлятам, дiтям, що тiльки-по спинаються на ноги, старим,
що доживають вiку. Через те в  недоторканою,  має  жити  стiльки,  скiльки
визначать боги.
   Кожен iз таврiв знав той заповiт предкiв  i  не  зважувався  порушувати
його. Тому такi чисельнi череди були у таврiв, тому такi багатi були таври
на спр, масло, набiл. Та ось сиiткало їх безлiття: прийшли з  чужкраю  злi
люди в шоломах й сiли в їхнiх землях, а сiвши, не стали зважати на таврiв,
як i на їхнi покони. Побачили, якi чисельнi  череди  корiв  випасаються  в
степах, й зняли  на  них  руку:  виловлювали  й  перетинали  мечем  горло,
виловлювали й перетинали.  Скiльки  хотiли  i  коли  хотiли.  Аж  поки  не
розгнiвили тим насиллям Небо i не примусили богiв явити гнiв свiй. Чужинцi
там-таки, неподалiк вiд череди, змушенi були пустити  з  котрогось  iз  аж
надто дужих i непокiрпих бикiв кров, корови  зачули  її  й  зняли  ревище,
затим я наставили роги й рушили всiм родом своїм  на  чужинцiвнасильникiв.
Так чисельно i так нестримно дужо, з таким диким ревищем,  що  чужинцi  не
посмiли опиратися тому божевiллю й кинулися хто куди: однi - в степи, iншi
в протiкаючу поблизу рiку. Думка була,  що  вода  порятує  їх  -  зупинить
зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно,  тих,  що  шукали  порятунок  у
водi, було найбiльше, бо й корiв найбiльше подалося до рiчки. У них-бо теж
свої норови: де бiльшiсть, там i всi. Гинули вої-чужинцi у хвилях,  гинули
й корови. Так повально, що забiлiла вода  вiд  випущеного  перед  кончиною
набiлу з вим'я. Забiлiла та й стала навiчно бiлою.
   Подейкують, нiби неспроста все те. То застереження родовi таврiв  та  й
усiм, хто житиме по берегах Бiлої рiки: пам'ятайте, ми загинули в борнi  з
насильниками. Будьте мужнi i не корiться насиллю.
   "А я скорилася, - зiтхає Каломела. - Надi мною поглумилися  -  i  я  не
спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через
те, що насилля чинили кревнi? Сказали: йди - i я пiшла..."
   Довго стоїть,  усамiтнена,  на  узвишшi,  що  пiдносилося  над  степом,
вдивляється в ту сторону свiту, де Онгул-рiка, за нею - Широка, за Широкою
- Бiла, i думає, вдивляється й думає. Аж поки не спiткнулася  об  одну  iз
своїх думок: а може, через те пе противилася волi кревних, що  побачила  в
Завергаповi не такого вже й чужого серцю мужа?  Щось  дуже  схоже.  Серцем
чує, щось дуже схоже!
   Звiдтам, вiд стiйбища,  долiтає  чийсь  приглушений  вiдстанню  клич  i
обриває задуму. Озирнулася й побачила:  кличуть  таки  її,  ханську  жону.
Вимахують чимось примiтним над головою  й  дають  тим  вимахуванням  знак:
"Вернись, ходи назад, до стiйбища!"
   "Чого вони? Так бояться за мене чи таки справдi потрiбна?"
   Противитись не випадало якось, тож обернулася й пiшла.  А  стала  перед
мужами й почула, чого кликали, збудила гнiв у серцi i роз'ярилася:
   - Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для  сторожi  -  усе  ще
дитя безтямне? Є бо не хтось там - ягона ханська!
   - Ми те знаємо, однак пам'ятаємо й iнше: хан повелiв берегти младомладу
жону його бiльше, нiж око в лобi.
   - I вволювати її найпершу волю, так? Мужi промовчали.
   - То знайте, - по-своєму  зрозумiла  їх  Каломела,  -  моя  воля  така:
збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно!
   Їй. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися.
   - Ханша має знати, - заговорили  зрештою,  -  не  ми  визначаємо,  коли
правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi.
   - I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь,  баянку  я
переконаю.
   I заварилося в них. Стара  на  своєму  стоїть:  "Не  можна,  рано  ще".
Каломела на своєму: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до  слабостi,  а  то
ознака певна: значить, при здоров'ї".
   "Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагадає
про себе.
   "Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут,
мужi розбиватимуть для мене намета".
   "Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi,  коли  не  встигнеш
сховатися в наметi та промокнеш?"
   "У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже боїться  за  мене,
хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться
в боргу, вiддячить за це, i великою дякою".
   Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що  вилiкувала
Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить її. Та дарма: Каломела дiяла
iменем ханової жони,  i  дiяла  завзято.  Тож  i  поступилася  перед  тiєю
завзятiстю баянка.
   - В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли  так
уже наполягаєш, можна вирушати...
   Що довше посувалися степом, то невiдступнiше  переслiдувала  думка:  чи
буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу  та  гуциканню?  Аж  надто  вже
надокучили вони.
   Як i постiйне перебування в путi. Мужi  такi,  що  i  вскач  пустили  б
комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як  пiдуть
пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена буває благати:
   - Доста, їдьте ступою. Нутрощi витрушує така їзда.  I  вже  згодом,  як
примiтить невдоволення ханової челядi, скаже виправдовуючись:
   - Хай потiм, як перепочину трохи.
   А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кiнцякраю, ступою  до  лиха
нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про  тi  незручностi,
сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так  порiзав  колесами
путь, чому вона видає давно не їждженою?
   - Одразу пiсля дощу  їхали,  тому  й  порiзали  так,  -  мiркує  вголос
возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й  гостi  чи  сли
заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не  тiльки  валками,  ордами,
буває, правляться.
   - Орди не такий лишають слiд.
   - А так.
   Коли наближалися до берега, дивилася на  море,  що  синiло  вдалинi,  i
знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там,  мало
не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як  i  її  сородичi,
утигури?
   Бачила:  її  не  цураються,  охоче   стають   на   розмову,   потурають
першiй-лiпшiй забаганцi. I те подобається Каломелi, щораз  приємнiше  грiє
їй серце.
   "Це тому, - схиляється до думки, - що бачать неабияку  прихильнiсть  до
мене хана. Чимсь iншим я не могла зродити в їхнiх досi  вiдчужених  серцях
прихильностi. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду  його?  Той,
утигурський, рiд, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже  там  не
сталося i що б там не було, мати завжди залишиться матiр'ю, i пам'ять  про
зеленi береги Бiлої  рiки,  як  i  про  рiку,  в  якiй  так  приємно  було
викупуватися лiтньої пори, нiколи не згасне,  як  не  гасне  дзвiнкоголоса
пiсня степу, духмянiсть трав, що розпирали  солодощами  груди,  кликали  в
вись  i  ставали  якимсь  неземним,  тiльки  висi   мабуть   i   властивим
блаженством. А проте навiть клич родства що став пам'яттю кровi, не  мiняє
мого становища в отчiм родi. Я - вiдрiзана вiд нього  гiлка,  i  вiдрiзана
немилосердно жорстоко".
   Подумати тiльки:  лише  шiстнадцяте  лiто  вiдлiтувала,  а  вже  твердо
переконалася: згадка нiколи  не  буває  втiшною.  Коли  не  жаль,  то  сум
супроводжує її, коли не сум,
   Не вiрила тому, що чула, чи така приголомшена  була  почутим.  Туманiла
перед вiтцем своїм, кметями, що сидi ли обабiч вiтця, i мовчала.  Аж  поки
iю повелiли iти до матерi i  готуватися  разим  iз  матiр'ю,  сестрами  до
заручин, а там - i до воседля.
   Тодi вже, як вийшла з намету, в якому  чула  повелiння  вiтця,  а  його
устами - i всього роду, зiбралася на мислi й утямила зрештою, що до  чого.
А втямивши, сполохалася й побiгла чимдуж до найближчої в свiтi людини - до
матерi.
   Мати як мати: i розплакалась, i поспiвчувала своїй дитинi.  Ось  тiльки
рятунку не обiцяла та й не порятувала зрештою вiд  того,  що  визначив  їй
рiд.
   Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тодi  чужого  їй  хана
Завергана, роду-племенi його, а побула з Заверганом та його родом  двi-три
седмицi - i вже не певна, хто їй рiднiший: тi, що визначили правом кревних
- оце твоя доля, чи тi, що  з  ними  порiднило  iменоване  долею  насилля.
Присяйбiг, таки не певна.
   Не загледiла, заколисана думкою, коли вiддiлилися вiд її супроводу  два
комоннi кутригури й поскакали до ледве примiтного в  долинi  стiйбища  над
Онгулом. Тодi аж довiдалася про те, як мужi заговорили мiж собою.
   - А гляньте, не лише вiстуни, ще хтось скаче до нас.
   - Чиї вiстуни? - збудилася. - Хановi?
   - Ба нi, нашi. Послали звiдомити хана, що твоя милiсть наближається  до
стiйбища. Повертаються он, i по самi, далебi, й хан з ними.
   "Он як!" - солодко лягла на серце думка i вже  не  переставала  тiшити:
таки радий їй, таки жде її.



   IV

   Вiдтодi не сумнiвалася вже: вона люба хановi, вiн знайшов  у  нiй  свою
вiдраду, тому не може набутися з нею. То немала втiха для Каломели. Видить
Небо: чи не найбiльша. А все ж нема-нема  та  й  закрадеться  в  остуджене
самотою серце холодний подув вiтру: чи ж так надовго полишають жону,  коли
вона - жадання iз жадань? Що з  того,  що  ханське  стiйбище  не  безмовна
пустеля,  що  в  ньому  клопочеться  щораз  новими  клопотами  люд?  Вона,
Каломела, осторонь вiд тих клопотiв, її нiхто не помiчає. I хан не з  нею.
Зовсiм поруч, а все ж не з нею. Мужi та кметi полонили його й тримають  на
своїх радах вiд ранку до ночi. Хай би день так - де не ходило. Хай би  два
- i то можна стерпiти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в  своїх
сiтях мало не седмицю? I п'ють кумис - сперечаються,  i  не  п'ють  -  теж
сперечаються. Гейби л безоднi йде звiдтам гул,  часом  i  ознака  гнiву  -
крик. А запитає мужа свого, про що так довго та  гучно  може  йти  бесiда,
махне рукою й вимiряє її пильним оком. Тодi лиш, як залишаться без  жодних
свiдкiв, окрiм ночi, як аж надто вже розчулиться бiля неї та уп'ється нею,
пригорне мiцно i скаже:
   - Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.
   - Як то?
   - У похiд кличуть. I далекий, радiсть моя, а вiдтак надовго.
   Нишкла, перестрахана, i мовчала. Була ж бо донькою хана i вiдала: жонам
не належить знати те, що знають мужi, тим паче завчасно.  А  знати  он  як
хотiлося. Тож i не втрималась, запитала:
   - На антiв чи ще далi?
   Засмiявся потiшено й закрив їй аамилуваним цiлунком уста.
   - Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опiсля довiдаєшся. Коли  взагалi  треба
буде довiдуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях iз кметями себе, тебе,
нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!
   Обiймав i вицiловував її, де сам того  хотiв  i  де  тiльки  нiч  могла
дозволити. А Каломела задихалася вiд лоскоту й чула: малiє, упокорена,  на
силi. Ще мить таких пестощiвцiлункiв  -  i  її  не  стане,  розчиниться  в
розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.
   Вiдтодi, як повернулася з степу i недвозначно засвiдчила своєму мужу  й
повелителю: вона не та вже, що була колись, iншим став у стосунках iз  нею
й хан. Iде до кметiв - шкодує, що йде, повернеться вiд кметiв -  нiкого  й
нiчого  не  хоче  знати,  окрiм  Каломели.  Радiє,  бачачи  її  потiшеною,
смiється, бачачи усмiхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сiсти з
своєю Каломелою, як дiждатися того часу, коли може бути з нею i  тiльки  з
нею. Серцем чує: одкрив її собi такою, як хотiв, а  може,  й  лiпшою,  нiж
сподiвався.
   Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужевi. Бо теж,  як  i
вiн, упевнилася: що не день, то рiднiший стає їй Заверган,  i  не  лише  в
таїнствi слюбної ночi. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну  захистити
її в суворому свiтi, мужа, що заступив собою  вiтця,  матiр,  став  єдиною
твердю в життi i надiєю з надiй. Через те он як сполохалася,  почувши,  що
може покинути її. Бо що, справдi, буде, коли покине? За попонами  утигурiв
у вiдсутностi хапа володаркою землi, що належить роду-племенi,  став  жона
його. А в кутригурiв покони мало чим вiдрiзняються вiд  утигурських.  Дуже
можливо, що пiде Заверган у похiд  i  повелить  їй,  жонi  своїй,  правити
стiйбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона вiдає, що то
є - правити, як повестися з усiма, аби  вiдчували:  над  ними  є  надiйний
розум i тверда рука володарки?
   - Не полишай мене, муже мiй! - благала не тiльки голосом,  усiм  єством
своїм i ще довiрливiш тулилася до Завергана. - Я не те що  довго,  дня  не
зможу без тебе.
   - Кажу ж, ми ще сперечаємося.
   - Усе зроби, аби подолав кметiв  своїх  i  лишився.  Хай  потiм...  Хай
колись, як приживуся у вашiм родi та звикнуся до роду, а зараз не полишай,
бо пропаду без тебе.
   - Правда?
   - Атож. Ти єдиний нинi, на кого можу звiритися, за ким живу i  збираюся
жити. Не стане тебе - не буде в мене й захисту-опори.
   - А кревнi?
   - Вони вiддали мене тобi i тим вiдрiзали вiд  себе,  сказали:  "Вiднинi
належиш iншому родовi".
   - Тодi я тим паче опиратимусь i перечитиму намiрам кметiв. Чуєш,  утiхо
моя, тим паче!
   Мабуть, повiрила, бо ще рвiйнiше нiж будь-коли, обняла Завергана i  тим
сказала Завергановi: "Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свiдок тому: не
пошкодуєш!"
   Обiцянка та зробила твердiшим у намiрах та дiяннях i завергапа.  Вийшов
другого дня перед кметiв i сказав:
   - Говорили доста. Настав час визначити, що вдiємго. Хай кожен встане  i
скаже.
   Майже повен був: скажуть не те, що хоче, i не  тому,  що  звикли  дiяти
наперекiр хановi, що забракло па старостi лiт глузду. Випнi не звичка i не
глузд, винна убогiсть, котру пустив за кутригурськиii стiл вiтець його  та
й залишив гостею на довгi лiта. А ще винен вiн, молодий хак кутригурiв. Бо
нiчого iншого по вигадав по смертi вiтця, зголосився,  не  помисливiшi,  з
кмстями i пристав  до  поради  кметiв:  земля  кутригурська  по  може  вже
прогодувати всiх кутригурiв, слiд шукати iншу. А коли так, вишукаймо серед
нас бувалих та мудрих i пошлiмо їх у свiти шукати  iншу  землю  -  ту,  що
позбавила б убогостi, винагородила б статками i благодаттю.
   Воно нiби й так: збiднiв стсiг, не тоiт, що був  колись.  До  всього  й
лiтнє сонце смалить нещадно. Хай не щолiта, все ж доволi  часто  вигорають
дарованi землею трави, а не стає в степу  трави,  не  стає  й  поживи  для
комопсiї, корiв, овець, ширяться пошестi i настає падь. Та ба, й  посланцi
не потiшили знахiдками. Три лiта ходили, вдаючи iз себе калiк перехожих, а
виходили мало. "Лiпшої землi, як при Дунаї, - сказали, - немає, хаiiе.  То
не земля - дар Неба. Одна бiда: обсаджена вона. Коли хочемо сiсти на  нiй,
мусимо йти i брати силою або ж проситися в iмператора  в  пiдсусiдки.  Вiн
дозволить оселитися, коли вiзьмемо на себе повиннiсть берегти обводи  його
iмперiї вiд вторгнення слов'ян".
   Колись засумував би, чуючи  такi  звiди.  Тепер  же,  пiсля  розмов  iз
Каломелою i своїх намiрiв щодо  Каломели,  збудився  втiшено  i  воспрянув
духом: ось тi перепони,  що  змусять  кожного,  хто  має  здоровий  глузд,
утриматись вiд походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися  з
такою силою, як ромейська, кому спаде на  думку  пiддаватися  пiд  ромсїв,
бути колонами в них чи й рабами iз вдячностi за те, що дозволять  жити  на
щедрiй злаками землi?
   Наперед  не  виривався,  ждав,  що  скажуть  кметi.  Та   не   дiждався
сподiваного. Слово взяли iншi звiдуни й додали до того, що  чули  вже  вiд
їхнiх содругiв: ромеї ув'язли в затяжну сiчу, мають намiр  пiдкорити  собi
Захiдну Римську iмперiю. Коли кутригурп справдi нацiлилися йти  за  Дунай,
мусять скористатися нагодою i йти зараз. Склавини, до речi, роблять  це  i
дуже успiшно: йдуть до Iллiрика  всiма  своїми  родами,  добувають  оружно
землю й сiдають на пiй.
   Отодi й заговорили кметi.
   - А ми чим гiршi? Чи в нас не  доста  сили,  щоб  вiдтiснити  ромеїв  з
Придупав'я i сiсти при Дунаї? Iти - i тiльки!  Знiматися  всiма  родами  i
правитися до Мiзiї, а то й далi - у Фракiю!
   - Це нагода, братове! Користаiiмося нею i йдiм! Другої такої може й  не
буде.
   - А що буде, коли в ромоїв вiдшукається сила, що витурить нас  звiдтам?
- перечили їм обачнiшi. - То могутня iмперiя, кметi. Не забувайте про те.
   Зчинилась суперечка. Однi стояли па своєму,  iншi  -  на  своему:  пощо
зривати з iiасiїджспих мiсць роди; хай лишаються па Опгулi, а вої пiдуть i
добудуть для них землю. Чи тодi, як добудуть та утвердяться, не можна буде
пересилитися?
   I тi, i другi вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда
на нашому боцi. Та хап вiдмовчувався. Бачив-бо:  кметi  не  подiлилися  ще
так, щоб гору взяли однi чи другi, а крiм того, брав  пiд  сумнiв  те,  що
казали однi, брав i тс, що казали другi. Щось вiн не  помiчав,  будучи  на
обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи  безлiття,  чи  почував  себе
стiсненим, аби зрiкався, гнаний убогiстю, землi батькiв своїх. Бачив iнше:
стiiiбищапи возвеличували хана за те,  що  замирився  з  утигурами  i  тим
замиреппям утвердив їх у мислi: час класти край кочiвлi. Доки тинятимуться
по свiту та шукатимуть лiпшого мiсця на землi? Чи  не  пора  замиритися  з
усiма iншими сусiдами, приглянутись, як живуть осiдлi, та  й  самим  сiсти
вже, множити на дарованiй богами землi роди свої?
   "Це вам, кметям, всього замало, - чув себе обуреним Заверган. -  Це  ви
прагнете походiв i наживи в походах. То  так  i  скажiть.  Пощо  згадувати
бозлiття i накликати його на себе?"
   А проте не поспiшав казати це вголос.
   - Не галасуйте всi, - пiднiс над собою руку.  -  Настав  час  стати  на
твердiй мислi. Кажiть її кожен окремо. Мiй рiшенець визрiє лиш пiсля того,
як знатиму ваш.
   Кметi не скоро вгомонилися. Зрештою,  видно,  домовились  мiж  собою  i
виставили наперед найстаршого - Котрагiга.
   - Я був би тричi проклятий родом своїм, - сказав вiй, -  коли  б  забув
про здоровий глузд  i  зголосився  з  тими,  якi  ладнi  знятися  з  усiма
пожитками, з дiтьми та старинею i йти, не вiдаючи куди. Твiй, хане, дiд  -
хай буде благословенним iм'я його, яко ж i пам'ять про нього - казав свого
часу: "Не той одважний, що може стати з сильнiшим за себе па прю,  а  той,
хто певний, що здолає його". Отож раджу покладатися спершу на мудрiсть,  а
потiм уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, iдо робить.
   Другим пiдвiвся i попросив слова Коврат,  вiрний  побратим  i  найбiльш
наближений до хана кметь - кавхан.
   - Кажи, Коврато.
   - Скажу. Я теж був би тричi, проклятий родом своїм, коли  б  забув  про
його бiду i став зважати на то, що можу  бути  потятий  у  сiчi  за  землю
обiтовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хлiб  насущний,  йдеться  про
життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нинi, що  не  те
кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди  знемагають,  кметi!  Вiд
суховiїв, спеки, падежу. А коли так, чи  треба  уподiбнюватися  зайцю,  що
тукає  куща  iтаптрттотт;ого  мудрiстю?  Усi,  хто  чуп   тут   .iиiдуиiш,
yuuitiiuлися: багата на злаки i всi iншi  дари  земля  є,  бiльше  того  є
слушна пагода прийти i сiсти на пiй володарями. Скажете,  у  нас  не  така
сила, як у склавший? Так i землi ж нам треба склавшiам!
   Маєш! Вiд багатьох сподiвався почути таке, тiльки по вiд Коврата. Невже
збився з путi й повiрив, що хан саме так хоче? Прокляття!  За  ним  багато
хто стоїть, можуть вчяти гору над помiркованiшими.
   Покон не дозволяє хановi перечити радним,  ба  навiть  виказувати  свою
прихильнiсть  чи  неприхильнiсть   до   їхньої   речницi.   Одначе,   коли
висловляться всi, мусить пiдвестися й сказати своє слово - таке, щоб всiма
сприйнялося  i  всiх  утвердило  в  хановiй  правотi.  На  що   пошлеться,
дошукуючись  того  слова,  коли  бiльшiсть  мислитиме  iнакше?  Назве   ту
бiльшiсть недостойними бути привiдцями в родах? А чи личить йому, молодому
хановi, виставляти себе так перед кметями?
   "Чому ж тодi їм личить виставляти мене перед усiх безтямком  i  вважати
за безтямка? Еге, чому?"
   - Усi висловилися? - пiдвiвся i став на повний i  не  набагато  менший,
нiж у Коврата, зрiст.
   - Усi!
   - I сказали, що хотiли сказати? Мовчання.
   - Питаю: чи все сказали, що хотiли сказати?
   - Та нiби ж усе.
   - То слухайте, що я скажу. Подiляю  намiри  вашi  полiпшити  долю  люду
кутригурського. Подiляю й ту, всiма сподiвану, мисль, що  зараз  є  нагода
пiти за Дупай i сiсти на лiпших, нiж маємо, землях. Та по  подiляю  всього
iншого, кметi, i найперше пе подiляю  поспiшностi.  Кажете  маємо  знятися
родами своїми i йти з усiма пожитками негайно. Л я  питаю:  як  же  цс  ми
знiмемося й пiдемо з дiтьми, родовою старинею, пожитками, що є  в  кожному
родi, на зиму глядячи? Чи встигнемо i землю  взяти  па  меч  i  сулицю,  i
стiйбища розбити в одiбранiй  у  ромеїв  землi,  i  про  тепло  в  наметах
подбати? Стужi там такi ж лютi, як i тут, на Онгулi, i  поживи  для  себе,
комопей, товару, що є в кожному родi, теж треба буде не менше, нiж тут.  А
ще хотiв би знати й таке: посягаємо на Задунав'я i  забуваємо  чомусь,  що
перш нiж вийти в ромейськi землi й утвердити себе в них, маємо  пройти  по
антськiй землi. Чому нiхто з вас не замислився,  як  пройдемо,  коли  анти
сiли вже на самому Дунаї й перекрили колпсь доступну всiм гостипну цуп"? З
мечем i сулiiцсю? Л чи етапе в пас сплп i па аптiв, i на ромеїв? Не етапе,
кметi. Отож i гадаю собi: коли вже ми нацiлилися йти  в  ромейськi  землi,
спершу маємо пiти до антiв та скласти з ними ряд па  мир  i  злагоду.  Без
того похiд наш у ромеї не буде успiшним i пожиточним.
   - Досi ж всi ходили за Дунай та з-за Дунаю i по питали згоди.
   - Досi - так, а вiднинi не ходитимуть. Кажу ж, апти  стали  там  ратною
силою, сподiваюсь, розумiєте, що то по так собi.
   Кметi, мабуть, не сподiвалися такого - знов загомонiли. Та гомiн  їхнiй
не обiцяв уже бурi.
   - Хто ж пiде з сольством? На кого покладемо повиннiсть ублагати  антiв,
аби дозволили iти через їхню землю з миром?
   I знову викликався говорити Котрагiг.
   - Сольство, як i всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двiчi вже явив  нам
мудрiсть свою, гадаємо, являтимеш її i далi.
   За  сим  разом  нiхто  не  зважився  перечити  старому,  окрiм   самого
Завергана.
   "А цього я й не хотiв би брати на себе, кметi",  -  подумав,  щоправда,
вголос нiчого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме  так
дуже вже довго,  лише  зиму  наблизить.  А  за  зиму  встигне  набутися  з
Каломелою i вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить  зрозумiти:
бiльшого домогтися вiд кметiв несила, принаймнi зараз.



   V

   Вiдгримiли бубшi, вiдспiвали сопслi й у стольпому городi тиверцiв.  Два
лiта тому - однi, учора - другi. Вiд тих, перших, лишилася у князя  Волота
всього лиш приємна згадка, вiд сих - i вiдчуття видимої присутностi.  Воно
й зрозумiло: тi гримiли й виспiвували давно, цi -  учора.  А  проте  знає,
певен: пе лише свiжiсть вражень має вагу. Вiдчуття дотримання даної колись
обiтницi - також. Апо, хiба не казав собi i  раз,  i  вдруге,  i  вдесяте:
"Клопiт - клопотом, устави - уставами, а  про  те,  що  обiцяв  Малцi,  не
забувай". Здається, все робив, аби було так, як вона хотiла. Послюблення ж
- останнє, що мiг зробити для дiтей Малчиних i передусiм для  найменшої  з
них - Милани.
   Так обернулося, що не кликав одну з другою i не казав;
   "Слюбся ти з сим, а ти з сим". Мужiв  обирали  серцем  i  здається,  не
схибили. Златка почуває себе за Блiшш.ою слюбною  та  втiшеною,  i  Милана
йшла до свого Кушти на воседля i квiтнула, гейби квiтка передлiтньої  пори
Бо таки втiшена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тiшить i  iiuro,
князя Волота. Одне, то неабияка  радiсть  бачити  дитя  своє  щасливим,  а
друге, не лише доньки вдоволенi своїм вибором, вiн, вiтець їхнiй, теж.  Бо
обрали не гiрших, таки лiпших, достойних. I вiком та видом бравi  молодцi,
i па розум та вдачу не скуднi. Та й в ратнiм  дiлi  здається,  не  останнi
будуть. Кушта, щоправда, занадто молод iще щоб ставити його па чолi тисячi
чи воєводою на обводах. А проте молодiсть - не гандж i не  завада  Мав  би
мiцну руку та був би на розум гострий, все iнше  принде.  Ближика  теж  не
набагато старший був, коли паспiла потреба ставити його на чолi  залоги  в
Тiрi i заодно - волостелином подарованої доньцi  займанщини  мiж  Днiстров
ським лиманом, Третьою рiкою  i  Третiм  озером  Хiба  не  вагався  князь,
зважуючи на молодiсть зятя? А поставив бач, i  не  помилився.  Ближика  он
який лад навiв у Тiрi i  на  обводах  поблизу  Тiри.  Вепр  тiльки  мислив
зробити те а Ближика уже зробив: забрав туди передусiм  жону  свою  Злату,
затим повелiв забрати жон, дiтей  чiльним  мужам  ба  навiть  не  чiльним.
"Вiднинi ваше мiсце тут, - сказав - Укореняйтеся i будьте твердi на мислi:
iншого посаду для вас у Тиверськiй землi немає й не може вже бути" Те саме
каже й поселянам, що зголошуються сiдати у його волостi. I  що  найбiльше,
мабуть, важить - казання  тi  пiдпирає  вигодами  та  винагородами,  а  де
вигода, там спокуса де  спокуса,  там  пожвавлення  i  певнiсть:  з  таким
воєводою i волостелипом не пропадеш. Кушта яко ратний  муж  теж  достойний
того, щоб покладати на нього надiї i  на  розум  не  скудний.  Отож  пожде
якнйсь час та й посадить його по сусiдству з Ближикою -  у  вiдiбраному  в
Вепра, яко зрадщ, Холмогородi.  Як  бп  там  не  було,  кровне  єднання  -
найбiльш надiйне єднання. А йому, князю, надiя  на  вiрнiсть  воєвод,  тпм
паче у полуденних обводах Тиверської землi он як  потрiбна.  Мас  Чужкрая,
Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синiв, кого  тодi
боятися йому? Твердь он яка падiппа буде.
   Сiюнукувашiii втiшною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальнi,  i
тiльки-но прочинив їх, як одразу ?к нагледiв Миловиду  в  оточеннi  дiтей.
Старшi - Радим  та  Добролик  -  либонь,  спали  ще,  натомлсш  Милаичиним
восрдлям, сi ж, найменший та два середульшi, були вже спiжi й  збадьоренi,
з усього видно, давно одiйшли вiд сну i иршиуть исселощiїї,  мплого  серцю
привiлля.
   - Чи не до мене, сини мої? - пропустив до опочивальнi  й  присiв  перед
усiма, усмiхнувся приязно.
   - А так. Прийшли привiтати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо
вже на вольготнiсть,
   - Спаси бiг, соколята. Ви теж будьте  здоровi  та  щасливi.  Не  вельми
бешкетуйте на вольготностi, аби не вразили один одного.
   - Ми не самi, з нянею-наставницею пiдемо. Поглянув, провiвши дiтей,  на
жону й невiльно замилувався нею.  Завжди  умиротворено  тиха,  осяяна  тим
внутрiшнiм свiтлом, що било з неї, гейби почайна •з  землi,  й  виказувало
щедроти її вдачi, Миловида була невпiзнане одмiнена зараз.  Так  пломенiла
вся, таке м'яке та нiжне свiтло посвiчувало у неї на виду, а надто в очах,
що князевi самому захотiлося перейнятися тiєю щедрiстю  й  бути  таким  же
щирим на ласку, на добро, на щастявтiху.
   "Се вона дiтьми так вознесена", - утверджувався в мислi,  а  тим  часом
дошукувався вже iншого: що скаже Миловидi, аби знала, що  й  вiн  он  який
вознесений нею?
   - Жона теж iде з малими па вольготнiсть?
   - Ба нi, - поспiшила заперечити. - Менi не  до  вольготностi.  Он  який
безлад залишився пiсля воседля. Мушу прибирати та ставити усе на мiсце.
   - Челядi скажи, най прибирав, сама ж дай повелiння та й заходь до мене.
   Глянула незрозумiле чи й подивовано i вже потiм кивнула:
   - Гаразд.
   Коли полишала опочивальню, була, як i належить кпягинi, стримана, а все
ж не зовсiм. I в ходi вiдчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелiвав
перекласти клопоти на iнших, самiй же прийти й бути з  ним,  i  в  поставi
також. А обернулася,  вiдчиняючи  дверi,  й  зовсiм  виказала  себег  таки
неабияк утiшена його турботою-бажанням.
   Це скiльки ж лiт спливло, як йдуть вони у парi? Либонь, вiсiмнадцять. А
так,  найстаршому  їхньому,  Радимовi,  сiмнадцяте   минуло   вже,   пiшло
вiсiмнадцяте. Пробi, а набутися мужем i жоною як слiд i не набулися.  Нiби
ж мирними були цi лiта, нi самi не ходили па сусiдiв, нi сусiди па них,  а
ом якi клопiтнi. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю,
про благо люду землi Тиверської, на Миловидiших - терем iз його численними
"треба", челяддю та дiтьми в теремi. Чи їй иули кили розглянутися на ними,
подумати про щось iнше, крiм них? Одно дитя пр  встигало  стати  па  ноги,
потiшити вiтця, матiр першим словом-лепетом, iнше  народжувалося,  за  тим
iншим - ще iнше, i кожного разу його княгиня,  його  жона-утiха  вiдходила
вiд нього, була з малям i з малям та з тими,  що  пiдростали  вже,  одначе
вимагали її нагляду i її турбот. Зато нiхто не скаже, що вона не господиня
в княжому  теремi  i  не  мати  своїм  дiтям.  I  Малчиних  виростила,  до
ума-розуму довела, i своїх ростить достойно.
   "Один лиш я нарiкаю? - осмiхнувся. - Пробi, чи можу нарiкати на таку?"
   Таки довгенько оберталася мiж челяддю. А може, й  сама  поралась.  Коли
зайшла, iнший мала вже вид.
   - Най вибачає князь, - нiяковiла. - Я змусила його ждати.
   - Не бiда, - простягнув назустрiч їй руки й  посадив  супроти  себе.  -
Знаю, скiльки на тобi повинностей, тому й не ремствую.  Скажи,  чи  всi  i
всiм задоволенi?
   - Що ти, княже! - подивувалася. - Чи на такiм  воседлi,  як  Миланчине,
могли бути невдоволенi? Весь Черн i його околiї гуляли-пригощалися.
   - В тiм-то й ба, що люду он скiльки було, комусь могли й пе догодити.
   Посидiла, нiяковiючи, i вже потiм сказала:
   - Я все робила, княже, аби догодити.
   - Чи я кажу: ти чогось не доробила, - помiтив  її  бентегу  й  поспiшив
заспокоїти. - Твою щирiсть я бачив. Питав затим,  аби  пересвiдчитися,  що
обiйшлось як слiд.
   Був добрий i ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.
   - Менi се не подобається, жоно.
   - Що саме?
   - А то, що ти вдалася в тугу i без видимої  причини.  Волiв  би  завжди
бачити тебе свiтлою та ясною, як умiпш бути. Коли  хочеш  знати,  затим  i
покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дiтей моїх.
   - Правда?
   - Як я - се я, а ти - се ти.
   Скинула повитi болем нiяковостi  очi  й  тицьнулась  мужевi  своєму  до
плеча. Горнулася й казала щось, казала й  горнулася,  а  вiн  обiймав  її,
гладив, заспокоюючи, плечi й тiшився з того, що знову бачить свою Миловиду
такою, як там, в оточеннi ясноликих дiток,
   - Милана знаєш що повiдала менi, коли йшла вiд нас? - почув нарештi  її
казання.
   - А що?
   - Зiзналася, що вельми прикипiла серцем до роду вiтця свого, що коли  б
пе велiння лади та не повиннiсть перед тим же родом, нiзащо не пiшла б  iз
нього. "Най мамця знають, - сказала, - кому я найбiльше вдячна в сiм родi,
то се вам. Бо умiли бути кревною на мiсцi некревної, бо  такими  щедротами
винагородили за багато лiт, як, може, не винагородила б i кревна".
   - Так i сказала?
   - Ано.
   - Ось бачиш. Я тiльки збирався  подякувати  тобi  за  твої  щедроти,  а
Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собi?  О  нi.  То  правда  промовляє
нашими устами. Бо ти не тiльки вiдрада, ти -  божа  винагорода  усiм  нам.
Чуєш, усолодо моя, не тiльки вiдрада - винагорода!
   - Як i князь для мене.
   - Правда?
   - Не було б правдою, чи народила б йому шiстьох синiв?
   Осмiхнувся втiшено i вже потiм поправив:
   - П'ять їх у нас.
   - Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.
   - Отак?
   Тепер вiн, князь  Волот,  нiмував  подивовано.  Зрештою  вiдкинув  геть
сумнiви, заяснiв видом й  став  вицiловувати  жону  свою,  так  солодко  й
гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбiльшого жадання.
   Ось чому вона видалася йому сьогоднi до иевпiзнання лiпою i  миловидою!
Непраздна є!
   - То, може, за сим разом дiвка буде? -  спинився  нарештi  й  заглянув,
збуяпий радiстю, в осяйнi її очi.
   - Хотiла б мати дiвку. Коли б ти знав, муже мiй, як хотiла б! Та ба, не
буде її.
   - Звiдки така певнiсть?
   Пригадала: колись давно мала про це вже бесiду. Одначе чимось iншим  не
може пояснити князевi своєї певностi.
   - Ще в Випалi, коли була пiвдiвкою, наснився менi сон. Буцiмто  рву  на
водi лiлеї, а кладу собi до  рук  маленьких  хлопчикiв.  Одного,  другого,
третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повiдала своє сновидiппя  бабусi.
Старепька вислухала мене  й  сказала:  "Лiлеї  -  русалчинi  дiти,  негоже
зривати їх. А оскiльки ти брала серед них лиш хлопчикiв, то знай,  у  тебе
будуть самi лиш хлопчики".
   Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила.
   - Одначе на водi, ти взяла лиш трьох.
   - Таки трьох.
   - Ось бачиш, серед всiх iнших може бути й дiвка.
   Повiрила чи лиш хотiла вiрити, в усякiм разi, мала намiр сказати втiшне
для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось  стороннiй  над'їхав
тiєї митi до терема й дав знати челядниковi, що хоче бачити князя.
   То був гiнець вiд сторожової вежi па Днiстрi. Прибув  сказати  князевi:
до нього правиться з  миром  та  злагодою  кутригурський  хап  Заверган  i
просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна.
   Повелiв запросити хана i дати йому достойний високого гостя супровiд, а
тим часом думав: "Чого се йому тра' вiд мене? Сказав, з миром та злагодою.
Чи не обри заворушилися?"
   Кочовища кутригурiв пе доходили до Днiстра,  отож  i  чвар  iз  ними  у
тиверцiв не було. Ото тiльки й клопоту мали через них,  що  пустили  вiсiм
лiт тому за Дунай i  ви'  слухали  докiр  iмператора:  "Пощо  пустили?  Чи
соузники так чинять?" Опiсля  кутригури  не  поривалися  до  ромеїв  i  до
Днiстра не доходили. Випасали  череди  корiв,  отари  овець,  а  найбiльше
комоней далi па схiд, коли й мали якiсь сутички чи перетрактацiї з антами,
то лише з тими, що сусiдять iз ними - уличами  та  ще  полянами,  коли  тi
спускалися на пониззя Днiпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних  змагань  мiж
ними  та  антами,  скiльки  й  пам'ятає  себе,  не  було.  Невже   справдi
заворушилися обри и погрожують  походом  через  кутригурськi  землi?  Дуже
можливо. Досi вони, сидячи за Днiпром, на уличiв та полян ходили яко татi,
тепер могли обiйти їх i правитись до Днiстра через Кутригурську землю. Чом
би й нi? Скiльки тих нутригурiв i що для обрiв кутригури? Тi  пруги  i  не
таких здатнi поглинути.
   Хан не поспiшав об'явитися в гридницi Черна, одначе й  не  зволiкав  аж
надто. Коли ж завiтав, був по-асiйському ввiчливий i щедрий на хвалу. А ще
вразив князя Волота молодечою ставпiстю i доброликiстю. Не лише кров, сила
i здоров'я буяли в ньому.
   - Припiс я кпязiо на Тиворi, - схиляв покiрно голову  i  клав  руку  до
серця, - жопi та  дiтям  його  низький  уклiн  i  найсолодпii  iюб.iжаїїiш
здоров'я та супокою вiд сгбе i всього люду па  Кутригурах.  Хай  славиться
iм'я його яко гонителя ромеїв i буде доброю пам'ять про  цього  пе  лишень
серед сущiїх, а й серед нащадкiв.
   - Спаси бiг.
   - А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усiм, хто i пiдпорою князевi  в
дiлах ратних та вiчових.
   "А вiн добре обiзнаний з нами, як i з тим, що дiється в нас", -  мiркує
тим часом Волот i дошукується нагоди заговорити про суттєвiше.
   - Ще раз дякую хаповi за прихильнiсть серця, як i за  добрi  побажання.
Привiдця кутригурiв, сподiваюсь, вперше у нашiй землi?
   - Так.
   -  То  най  буде  повен:  па  добро  вона  завжди  вiдповiдає   добром.
Висловлюємо й свою найсердечнiшу  здравицю  хановi,  усьому  родовi  його,
мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх.  Сiдай,
хане, на чiльне мiсце, най сiдають по обi руч мужi твої та  й  кажiть,  що
привело вас у землю нашу.
   Заверган не примушував господаря просити вдруге.  А  поки  всiдавсь  та
розглядавсь, зважував давно виваженi думки й  прицiлювався,  котра  з  них
буде зараз найбiльш слушна.
   - Князь мусить знати: у привiдцiв люду немає нiчого вищого  за  потреби
люду. Те, що зняло мене та моїх кметiв iз  насиджених  мiсць  i  повело  в
Тиверську землю, не в винятком.
   Опустив на мить долу зiр, схоже, що черпав там  десь,  поза  гридницею,
своєму серцю снагу, i вже потiм почав оповiдати, якi безлiття переслiдують
його люд, i доволi часто. Тож i намислили кутригури:  чи  не  пошукати  їм
щедрiшої на злаки, а вiдтак i на благодать землi? Раз уже прибули до  них,
тиверцiв, як до добрих сусiдiв i не приховали того, з чим прибули,  то  не
ховатимуться й  далi:  усi  вбачають  таке  благо  в  задунайських  землях
Вiзантiї, не iнакше мислять i кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба
лиш туди.
   - Чим же може прислужитися вам Тивер? - не зовсiм розумiв князь хана чи
пiдганяв iiого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
   - Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди,  по  ставав  на  нашiй
нутi з раттю. Лихого намiру до люду тиверського у нас немає.  Пройдемо  до
Дунаю i зникнемо за Дунаєм.
   - А що скаже нам Вiзантiя?
   - Йдете ж не ви, ми пiдемо, i пiдемо з добрим намiром - поселитися.
   "Ви не щирни зi мною", - казав на дулiцi князь Водит i ни вагався вже.
   - Не дiло кажеш, хане. У нас iз Вiзантiєю давно укладено ряд на  мир  i
злагоду, ми не можемо порушувати його  i  тнм  ставити  себе  нiд  загрозу
ромсйського вторгнення.
   - Досi ж за Дунаi, як i з-за Дунаю, вiльно було ходити. Невже князь  не
може послатися на це, коли заремствує Вiзантiя?
   - Тiш, хто йде туди з добрими намiрами, i зараз вiльно йти. Кутригури ж
хочуть пiти й сiсти  на  ромейських  землях  гвалтом  -  так,  як  сiдають
склавини. А мiж ними й ромеями - хан, сподiваюсь, знає те -  йде  справжня
сiча. Як же ми, соузники ромейськi, можемо напустити па ромсїв ще й вас?
   Завергап перезирнувся з кметями.
   - А колiї за Дунай схочуть пiти ис лише кутригури, - сказав  i  глибоко
заглянув Волотовi у вiчi, - а й утигури обри? Невже князь усiм їм стане на
путi? Невже вiн захо^ че знекровлювати себе лиш тому,  що  має  з  ромеями
ряд?
   Волот вiдчув себе загнаним у глухий кут.  Сидiв,  дивився  на  привiдцю
кутригурiв i вiдмовчувався.
   Хап не забарився скористатися тим.
   - Кутригури пе хотiли б знекровлювати себе у сiчi з тиверцями, - сказав
довiрливо. - Вiддавна мають їх за добрих сусiдiв,  тож  i  волiли  б  мати
тiльки за таких. Пошлись,  кпяже,  на  правiчний  покоп  -  вiльно  ходити
гостинною путтю на обводах - i тим уймеш ромеїв, матимеш,  як  i  мав,  iз
ними мир та злагоду.
   - Нi, хане, про злагоду  годi  тодi  й  помишляти.  Це  було  схоже  па
вiдмову, i Завергап занепав духом. Дивився па  привiдцю  тиверцiв  усе  ще
благальне, та разом з тим i примiтне нiяково. Волот заглсдiв те i,  мабуть
зглянувся па нього i його бiдкання.
   - Най хан погостює в пас день-другий, -  обiзвався  перегодом.  -  Мушу
зiбрати всiх лiпших мужiв Черпа  та  його  околiй  i  порадитися,  як  нам
повестися в сiм дiлi, аби i з ромеями не розбити глека, i з вами, сусiдами
в Помор'ї, також. А зараз  прошу  всiх  за  княжий  стiл,  одвiдати  страв
господинi мосї, знесолити серце i розум питiєм.
   Вдовольiтилися стравами та паноями княгинi Миловиди  за  дня,  вдонилi,
нялися ii тодi, як стемнiло, зайшло па нiч. I не лише князь  iз  ханом  та
тi, що стояли коло них.
   Прибули на княжий пир чiльнi мужi тверської дружини, було  немало  i  з
городських, надто мужiв думаючих, нагодився з  Волiша  й  иарочiїтпii  муж
князя Доброта Мєзамiр. Тигк i бесiда весь час точилася довкола одиою й тою
ж: чи гоже, справдi, сваритися з кутригурами? Чи вiддавна не так було: хто
хотiв, той i йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за  Дунаю,  той  i
правився? Племена-сусiди, як i привiдцi племен, не в  одвiтi  за  тих,  що
приходять, вони в одвiтi за себе - i тiльки. Хан правду  каже:  Тиверi  на
всiх не вистачить i всiх собою  вона  не  прикриє.  Так  мають  i  сказати
ромеям: ви пильнуйте себе, ми - себе. А те, що є ряд про невторгнення,  то
так воно i є: Тивер не вторгається,  вторгнулись  кутригури,  користуючись
поконом вiльно ходити обводами чужої землi.
   Хан розчулився в тих бесiдах i поривався  присягнути  кров'ю,  що  буде
вiрний обiцянцi, що матиме Тивер i тиверцiв за добрих сусiдiв як нинi, так
i в вiках. Йому вiрили, з-  ним  були  щедрi  на  питiє  i  ще  бiльше  на
благоволiє. А другого дня по обiдi вже князь зiбрав  радних  i  вчинив  iз
ними осiбну вiд гостей раду: як бути з кутригурами?
   Радилися довго i ставилися  до  того,  чого  хотiв  хан,  повсякому,  а
утвердилися на несподiванiй i, як видалося всiм, єдино можливiй гадцi: хай
iдуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверськi сторожовi  вежi  й
проторенi до них путi. Самi мають прокласти їх i переправитися  в  мiсцях,
де на них нiхто не сподiвається, Тивер удаватиме, що не вiдала про те.
   Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати:  то  справдi  слушна
порада, i не барився уже ознайомити з нею привiдцю кутригурiв.



   VI

   Флавiю Петру Саватiю Юстинiану не  було  пiдстав  парi  пати  на  давно
померлу й забуту в житейських клопотах матiр. Як би там не було, не  хтось
iнший - таки вона, убога селянка з Верхньої Македонiї,  винагородила  його
по тiльки ликом i статурою Аполлона, а й щасливою долею,  коли  начистоту,
може, найщасливiшою  з  усiх  смертних.  Хто  вiн  був,  коли  правився  з
загубленого мiж гiр, iiiiгому  не  вiдомого  селища  Таурiсiй  у  таємничу
столицю   Вiзантiйської   iмперiї?    Звичайнiсiнький    пастух:    босий,
паiiiвзодягнений, з  висмаленою  сонцем  кучмою  волосся  на  головi  i  з
полотняною бесагою за  плечима.  А  он  як  обернулося;  став  iмператором
найбiльшої в свiтi iмперiї, повiювладним  володарем  мало  не  пiвсвiту  -
всiєї Передньої А-пї з числоiiпшiи провiпцiямп, почшiаючiї  дiд  Палестини
Сiрiї, Аравiї, Фiшкiї,  Мисиїштамiї  м  кiнчаючи  Вiрменiєю'  а  ще  Понта
Пелемона,  Єленоионта,  Дакiї,  Фракiї   стародавнього   Iллiрика   i   ще
стародавнiших грецьких провiнцiй полупочпої Африки, мало не всiєї  Iталiї.
Чи це так собi i чи тому тiльки, що в Константинополi сидiв тодi,  в  день
його, Юстинiанової, появи, кревний дядечко в 'iпостасi iмператора  Юстина?
Ба нi, пе тiльки тому. Була ще й  воля  Всевишнього,  покликана  молитвами
матерi, що проводжала сина в таку далеку i таку попевну путь,  як  була  й
дарована тiєю ж матiр'ю в день появи Флавiя Петра Савагiя па свiт всеблага
заступниця - доля. Це вона подбала тодi ще, як Флавiя колисали в  колисцi,
аби iмператор  Анастасiй  не  залишив  для  трону,  на  якому  он  скiльки
возсiдав,  спадкоємця,  аби  серед  тих,   хто   щойно   оплакував   його,
восторжествувала не злагода - ворохобня, i така  що  не  лишала  найменшої
надiї па примирення. Сенат, цирковi  партiї,  аристократи  Константинополя
уповали на Iпатiя Анастасiйового небожа, а  всесильний  Амантiй,  тимчасо^
вий правитель по Анастасiю - на розпаленi в собi'жадання: нi в якому  разi
не випустити з рук даровану богом владу.  I  пiшло,  i  завертiлося.  Поки
аристократи справляли по Анастасiю поминки та обходжували Iпатiя (а  то  ж
як слiд було втокмачити йому, чого сiдає в .iмператорське крiсло, чию руку
має  тримати,  коли  сяде),  Амантiй  накинув  оком  на  дядечка   Юстина,
тодiшнього привiдцю сили що на неї спирався трон - iмператорської гвардiї,
i сунув йому до рук яко  особi  впливовiй  серед  гвардiйцiв  немалу  купу
солiд, а заодно i повелiння: не скупитися ними сипати  щедро  й  навсiбiч,
одначе з неухильною метою: ' аби гвардiя посадила на  трон  не  Iпатiя,  а
Феокрита, особу довiрепу i в усьому покiрну Амантiю. "Досить  аристократам
правити нами", - сказав утаємничено i гнiвно, уповаючи ясна рiч, на те, що
дядечко яко колишнiй плебей вiзьме той гнiв до серця й подбає, аби па трон
сiв Фоокрит, коли вже вiн, Амантiй-евнух, не може сiсти. Не  хтось  iнший,
саме вона, всесильна i всеблага доля, надоумила тiєї дни-' пи й  сенаторiв
не поступатися своїм, вiддати скипетр iмператора кому завгодно, тiльки  пе
Амантiю i його креатурi_ Феокриту. "Прiч євнухiв!"  -  заволали  й  почали
гуртуватися та розкидати мiзками, хто може  стати  Амаптiю  на  перепуттi.
"Юстип, привiдця  iмператорської  гвардiї!"  -  пiдказала  та  ж  доля,  i
оскiльки iншої сили при Августiонi справдi не було, а  дядечко  Юстип  теж
був особою не без олiї в тiм'ї, обернулося так, що гвардiйцi по  стали  па
бiд Феокрита, одначе не стали й на бiк Iнатiя,  проголосили  i'.iпрратором
Пiлпптiї  Юстiпiп.  Лмиптнii  лмуiпнiвiп  бупубрити  голову  в  плечi,   а
сенатори, як i цирковi партiї, схилитися па бiк гвардiйцiв. "Лiпше буде, -
сказали собi, - коли iмперiєю правитиме в усьому покiрний  нам  смерд,  до
того ж лiтнiй i бездiтний, анiж владппй i пiдстуїший євнух".
   Швидко перетасували мiж собою наявиi в сенатi мiсця, пiдняли вiтрила й,
упевнившись - корабель iдо своєю, раз  i  назавжди  обраною  путтю,  стали
спiвати новому iмператоровi осанну. I воїн вiн, яких свiт ще  не  знав,  i
державця яких iмперiя досьогоднi не мала. Не подивували  й  тодi,  як  той
воїн i державця укоротив вiку спершу Амаптiю, котрий мiг  не  змиритися  й
торувати путь  до  iмператорського  столу,  затим  Феокриту,  стяв  голови
популярному  на  тi  часи  привiдцi   палатiйських   легiонiв   Вiталiану,
iнiцiаторовi фiнансових реформ i вельми впливовiй  за  Анастасiя  особi  в
iмперiї - префекту Преторiя Морину. Важливо,  що  їх,  сенаторiв,  обiйшов
караючий  меч  i  що  досягнуто  найголовнiшого  -  немає  Амантiя.  Були,
щоправда, iншим спантеличенi: новий iмператор, виявляється, не просто собi
мало обiзнаний з грамотою, вiн неспроможний навiть  поставити  пiдпис  пiд
едиктами, що їх готують iншi!
   Спершу ширили очi, потискували  плечима,  далi  почали  дозволяти  собi
шептатися: як бути? Меншi йшли до старших, старшi - ще до старших,  а  тi,
не вiдаючи, що можна вдiяти, робили кам'яними лиця i тим казали: ви про со
не вiдаєте, вам те наснилось.
   Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить i щомитi  погрожує
карою меч. Хай не серед вищих i найвищих, все ж знайшовся в сенатi  такий,
що прибiг одного досвiтку й вигукнув, подiбно Архiмеду:
   - Еврика! Я знайшов!
   - Що саме? - пеповпо поглянули на нього.
   -  Виготуймо  для  iмператора  платiвку  з  чотирьох  лiтер:  legi  ("я
прочитав") - i того буде доста.  Вона  засвiдчуватиме  пiдданим  i  всьому
свiтовi його  грамотнiсть  та  компетентнiсть  в  дiлах  iмперiї,  iїу,  а
поставити таку платiвку не важко.
   Потiха  -  велика  спокуса,  а  бажання  бачити  себе  мудрiшим  самого
iмператора тилi паче. Тож i змагання сенату з iмператором-смердом що далi,
то помiтнiше входило в силу, i хто вiдає, чим завершилося б, коли б  та  ж
доля не стала  на  бiк  дядечка  Юстина  i  не  нашептала  йому:  сенатори
пiдсовують тобi посмiховиська замiсть едиктiв,  а  ти  розкинь  мiмками  i
пiдсунь сенаторам щось таке, вiд чого у них не лише у лосi закрутило б.  I
дядечко послухався тих нашiптувань. Перше, що  вчинив,  став  бувати  -  i
доволi  часто  _  на  циркових  виставах,   збирати   в   себе   i   щедро
винагороджувати  поетiв,  якi  подобалися  публiцi  i  яким  найзавзятiпте
аплодувала публiка. Не вiдаючи доти, що таке наука i  культура,  iмператор
став неабияк дбати про їхнiй розквiт в iмперiї, заклав i воздвиг за  своєї
пам'ятi бiльше, нiж будьхто, наукових i культурних закладiв,  церков,  яко
щирий християнин заходився переслiдувати єресь та єретикiв i тим  примусив
служителiв церкви, ба навiть цирковi партiї поставити рогом очi й  сказати
прилюдно: "О-о!", а вся iнша просвiщепна братiя  -  i  найперше  поети  та
актори, не забарилися пiдхопити те "о-о" й возвеличити iмператора Юстина в
очах  непросвiщенних  яко  мудрого  серед  мудрих  i  просвiщепного  серед
просвiщенних.
   Нiхто не смiв  уже  пiдсовувати  iмператоровi  лживi  письмена  замiсть
едиктiв. Супротивно тому, засвiдчували щирiсть,  присягалися  в  вiрностi,
хоча позаочi й уповали па час. Юстин, гадали собi, похилий вiком, до  того
ж не має спадкоємцiв. Вiдiйде - i  вдiють  своє:  надiнуть  iмператорський
вiнець особi iмператорської кровi.
   Та  й  тут  помилилися:  дядечо  Юстин  справдi  виявився  мудрiшим  за
наймудрiших. Тодi ще, як сiв на тронi, послав до Верхньої Македонiї гiнцiв
з повелiнням: хай хтось  iз  небожiв  кидає  гирлигу,  з  якою  ходить  за
вiвцями, й пра, виться до Константинополя. А  коли  небiж  прибув,  сказав
йому: "Я старий уже для того, щоб сiдати за лаву  i  оволодiвати  науками,
тим паче у вищiй школi - унiверситетi - сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож
не гай його, вдень i вночi сиди над книгами - мудростями вiкiв. А  осягнеш
їх бiльш-менш, прийдеш i станеш поруч зi мною, допомагатимеш менi  править
iмперiєю i сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителiв i тих, з ким
навчатимешся, iменем моїм, натомiсть постарайся осягнути  розумом  бiльше,
нiж будь-хто, i стати пiд кiнець навчання вище, нiж усi".
   Вiн, Юстинiан, теж був не з якогось iншого тiста, таки  з  дядечкового,
тож пе забарився утямити, куди хилить iмператор, надто коли  вiн  покликав
його i ще кiлькох таких,  як  вiн,  до  Августiопа  i  повелiв  бути  його
довiреними в Августiонi. Може, котрийсь iз сенаторiв i  втямив  перегодом,
до чого йдеться, та було вже пiзно. Iмператор Юстин вiдчув на той час,  що
днi його лiченi, й усиновив  обiзнаного  з  науками  як  i  з  сенатськими
премудростями небожа своїм чи не останнiм едиктом,-- тпм, иа якому  стояло
по звичне для всiа "Я нричiгiаи", сiинли набагато  значимiше:  "Я  передав
владу над вами i всiєю iмперiєю своєму небожу Юстинiану Першому".
   Хай та воля iмператора не подобалася комусь, хай  хтось  рвав  на  собi
волосся, збагнувши, що сталося в iмперiї i в чиї руки потрапила iмперiя, -
дарма.  Таким  було  велiння  долi,  так  мало  вже  й  бути:  вiднинi  на
iмператорському  тронi  сидiтимуть  пе  спадкоємцi  Зенона  i  його  вдови
Арiадни, ба навiть  не  родаки  Анастасiя,  сяде  рiд  Юстинiв  з  далекої
Македонiї i сяде надовго. Бо хто  насмiлиться  чинити  всупереч  заповiту,
коли той Юстинiв наступник мав уже своїх прихильникiв i в сенатi, i  серед
гвардiйцiв?
   Юстинiан  спиняється  перед  глибоко   посадженим   у   стiнi,   вiкном
iмператорського палацу i довго  дивиться  в  далину,  що  стелиться  через
Босфор i десь далi. Он скiльки лiт минуло  вiдтодi,  як  надiли  на  нього
iмператорський вiнець i посадили на мiсце покiйного дядечка. Жарти хiба  -
понад тридцятьi За цей час померли не лише тi, хто рвав на  собi  волосся,
шкодуючи, що якийсь пройдисвiт з iллiрiйцiв зу- 'я мiв напустити туману  i
лишити  всiх  у  дурнях,  померли;  навiть  тi,  хто  пам'ятав,  з   якого
роду-племенi iмператор Юстинiан, як став вiн повелителем найбiльшої на всю
ойкумену iмперiї. То давно,  в  першi  лiта  його  присутностi  на  тронi,
кричали на iподромi: "Було б лiпше, коли б  не  народжувався  твiй  вiтець
Саватiй! Вiн не породив би вбивцю! " Тепер немає кому  кричати.  Та  й  не
посмiють. Он який слiд лишив по собi в  iмперiї,  а  вiдтак  i  в  пам'ятi
людськiй. "Який? - вигулькує котрийсь iз тих, що дозволяли собi ширити  на
iподромi роти й кидати в його бiк обурливi фрази. - Той, що кривавив землю
на численних бородищах в пiвнiчнiй Африцi, Iталiї, в багатолiтнiй рiзанинi
з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотнi i сотнi тисяч, чи той,  що
укоротив вiку тим же тисячам, а то й мiльйонам громадян iмперiї, не кажучи
вже про рабiв, через нечуванi до тебе побори, пайвигадливiшi податi?"
   "Не тiльки, - Юстипiан обертається в тоii бiк, звiдки, смикнули його за
руку, i приймає позу легiонера, що налаштувався до бою. - Ви, либонь,  ото
тiльки й знаєте, що нагадувати про податi та боролища. Так, обкладав  вас,
i па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете  жити
в багатiй, славнiй на весь свiт iмперiї i lie . лити  кровi,  не  терпiтiї
вiд податей? Ба пi, не було так до мене, не  буде  й  по  менi.  Чули,  не
буде!"
   Чому сказав так, сам не вiдав, одначе  певен  був:  сказав  правду.  Як
правда й те, що його не за податi i по за'прол iгi  у  па  биролшцах  крив
пам'ятатиме iмцерiн. Були ж Go не тiльки податi,  були  й  творення  самої
iмщ-рiї, Дядечко Юстин лиш  загравав  iз  поетами  та  акторами,  вiн  же,
Юстинiан, в iм'я розвитку самої поезiї, як i науки, не тiльки оточив  себе
сонмом  блискучих  поетiв  i  вчених  мужiв,  наступив  на  горло  власних
переконань i поступився перед ними своїми переконаннями. Усiх переслiдував
i жорстоко карав за вiдступ вiд християнської  iдеологiї,  а  на  вiдступи
поетiв  i   вчених   закривав   очi   i   дозволяв   користуватися   мовою
еллiнiв-язичникiв, якою нiкому не дозволялось користуватися. Хiба того  не
пам'ятали колись i не пам'ятають нинi  хоча  б  i  Прокопiй  Кесарiйський,
Агафiй   Мiрiнейський,   поети-епiграмiсти   Павло   Сiленцiарiй,    Юлiан
Єгипетський, Македонiй, брати Схоластики?
   Вищi школи - унiверситети були  й  до  нього,  те  всяк  знає.  Та  хто
посприяв  так   розвитку   науки   в   унiверситетах   i   не   тiльки   в
Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрiйському,  Афiнському,
Едеському, в школi риторiв i  софiстiв  у  Газi,  в  медичному  училищi  в
Нiсiбiсi?  Саме  при  ньому,  Юстинiановi,  забурлило  там  життя,   стали
можливими  дискусiї  мiж  вченими-фiлософами  i  вченимибогословами,   мiж
блюстителями права i законодавцями, iсториками i  географами.  Де  є  такi
бiблiотеки, як у Константинополi,  Александрiї,  Бейрутi,  чи  в  багатьох
країнах  Християнського  свiту  з'явилися  такi,  знанi  серед  вчених   i
невчених, просто просвiщенних мужiв працi,  як  "Християнська  топографiя"
Косьми Iндикоплова, трактати його  опонента,  александрiiiського  фiлософа
Фiлопона, науково аргументованi рекомендацiї медикам лiчця з Емiди  Аецiя?
А чиїми зусиллями створено зведення законiв Вiзантiйської iмперiї? А  так,
чиїми?
   Багато чого можуть пригадати згодом iмператоровi Юстинiану:  i  те,  що
зiбраний на iподромi повсталий охлос  плавав  у  власнiй  кровi  й  просив
пощади, а вiн не дозволив залишити живим бодай когось iз  тридцятiї  п'яти
тисяч, i що лив ромейську кров на численних бородищах поза  Вiзантiєю,  та
нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних  законiв  його  епохи
iменується  Кодекс  Юстинiана.  Не  професорiв  права  Феофiла,   Дорофея,
Стефана, Фалалея, якi немало потрудилися над ним, складаючи та  коментуючи
Дiгести, а таки Юстинiана. Бо той виняткової ваги i  значимостi  пам'ятник
юридичної мислi створений таки при ньому i дякуючи йому.
   Податi,  пролита  на  боролищах  кров...  А  ви  ж  як  думали?  Обводи
Вiзантiйської iмперiї он якi, їх до сього часу iiе  спромоглися  облiчити.
Хто дбатиме про них, крiм iмператора, i хто зупинить варварiв, що варяться
та й заряться на багатства iмперiї? Ви? Ба  нi,  iмператор.  Тож  i  дайте
iмператоровi, щоб мав ким заступити варварам путь у землi iмперiї, щоб мав
за що звести фортецi, через якi пе могли б пройти тi ж варвари,  щоб  дбав
про спасiння душ ваших зрештою.
   Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами  i  солiдами  вiдновлено
сотнi старих, збудовано новi фортецi на обводах, споруджено городи, церкви
та монастирi по всiй iмперiї i серед них окрасу православ'я - храм  святої
Софiї в Константинополi? Чи хтось колись спромiгся звести  таке  диво,  чи
доклав стiльки зусиль, аби процвiтало християнство, аби церква  i  iмперiя
стали єдиним цiлим? Усе то мої турботи i моя гордiсть. Чули, моя  i  нiчия
iнша! Скiльки стоятиме храм святої Софiї, як i споруджений  для  гнаних  i
голодних дiм Сампсона,  стiльки  й  пам'ятатимуть  Юстинiана.  Так,  я  не
шкодував на все це вашого поту, як i вас. А хiба я сам мало  пролив  його?
Може, чревоугодничав, володiючи такою iмперiєю, може, дозволив собi  бодай
раз побути на дозвiллi, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе  знаєте,
як знаєте й те, що я нiкого не вiдштовхував вiд себе,  був  доступний  для
всiх i щедрий з усiма, коли йшлося про творення iмперiї, а не про руйнацiю
її. Хто, крiм Юстинiана, дбав  так  про  ратну  спроможнiсть  ромеїв,  про
розвиток ремесла, торгiвлi? Хiба не моїми  зусиллями  добута  золота  жила
вiзантiйської економiки - шовк-сирець? Хiба той  найбiльший  за  всi  вiки
здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможнi i невельможнi крикуни,
як не забуде люд вiзантiйський  i  того,  скiльки  сили  й  розуму  доклав
iмператор Юстинiан, аби здiйснити  давно  сподiванi  законодавчi  реформи,
обмежити владу сенату i сенаторiв, заборонити крупним землевласникам  мати
свої в'язницi, творити суд над пiдлеглими, аби подолати згубне для iмперiї
запустiння земель у провiнцiях.
   Звичайно, знайдуться й такi, що нарiкатимуть. Яиже, ввiв  таможнi  мита
для тих, що привозять i продають у  його  гаванях  товари,  стягує  високi
проценти з боржникiв, зберiг рабство i нi на йоту пе полегшив долю  рабiв,
ввiв примусову скупку хлiба, пiдвищив старi i вигадав новi податки,  серед
них такий навiть, як податок на повiтря - аери-i кон, був жорстокий як  iз
знаттю, так i з охлосом, пе брезгував доносами таємних послухiв, карав  по
їхньому доносу всiх, навiть тих, що творили з ним iмперiю  й  булгi  свого
часу улюбленцями.  А  хiба  влада  не  є  насиллям,  може,  папбiльїппм  i
найжорстокiшимУ Хiба такою iмперiєю,  як  Вiзантiя,  можна  управляти  без
таємних послухiв, вивiдувачiв, донощикiв? Усiм подобається те,  що  здолав
силою меча свого варварiв i  повернув  у  лоно  iмперiї  Пiвнiчну  Африку,
Iталiю, вiдновив, по сутi, славнозвiсну Римську iмперiю  в  її  iсторичних
обводах. А хiба усе те  можна  було  зробити  без  належних  витрат?  Хiба
державний фiск - бездонна бочка, я якої можна черпати та й черпати солiди?
Он скiльки йде їх на велич i славу Вiзантiйської iмперiї, - ту саму велич,
яка всiм веселить серце i плодить гординю. А за  якi  небеснi  дарствспицi
можна творити її? За якi?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всi
отi податi-здирства iмператор впроваджує заради себе, свого благополуччя?
   Юстипiап полишає нарештi облюбоване бiля вiкна, що виходить па  Босфор,
мiсце i звiльна йде через простору залу. В один куток, затим - у другий.
   "Чому це минуле так  невiдступне  переслiдує  мене,  будить  неспокiйну
думку, бiльше  того,  полишає  в  серцi  неприємний  щем?  Постарiв,  чую,
педалеко той час, колiї доведеться стати перед всевишнiм i дати  вiдповiдь
за всi свої дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться i стапотт.ся  тi  прдллркiм
часi? А-а... - чує в собi силу i доволi рiшуче зривається з мiсця, йде  до
дверей. - Чи цим маю сушити собi голову? Живий дбає про живе, а  надiлений
владою iмператор - про владу".
   - Кличте до мене  настоятелiв  храмiв  святої  Софiї  i  святої  Iрини.
Скажiть, хай прибудуть з ученою братiєю, i негайно.
   Останнiм часом становище iмперiї, а вiдповiдно i церкви в  iмперiї,  чи
не найбiльше хвилює його. Певен, не таке тверде й мiцне  воно,  як  декому
здається. Захiднi землi он як довго перебували пiд варварами.  Чи  то  так
собi? Чи за тi численнi лiта мало нашкоджено християнству i найпаче % люду
християнському, його побуту, вiруванню, мбралi? Варвари, як  i  варварськi
покони - iзчадiє єресi, якої й без того доста. Однi манихеї чого вартi.  А
монтанiсти, самаритяни, а монофiсити, яким, нiде грiха таїть, потурав сама
iмператриця i до яких причетна мало не вся знать.
   Там, на заходi, а перемiною влади не все саме по собi  неремiниться,  i
iмператор яко глава держави та церкви не може  не  дбати  про  це.  Мусить
дбати.
   Ходив i розмислював, з чого почне її, бесiду, а може,  й  суперечку,  з
богословами. Та йому не  дали  зiбратись  з  мислями,  ба  змусили  навiть
перенести призначену вже бесiду на iнший час.  Прибув  до  Константинополя
гiнець iз Фракiї й занiс до Августiона тривожнi  вiстi:  варвари  перейшли
через Iстр не лише в середнiй, а й у нижнiй течiї,  плюндрують  Скiфiю  та
Нижню Мiзiю.
   - Хто такi? Нашi зрадливi соузники анти?
   - Ба нi, за сим разом не  вони.  Вторгнулось  знайоме  iмператоровi  по
недавнiй сiчi плем'я, iменоване гуннамикутригурами.
   - Всього лиш? Що вдiяв намiсник, аби зупинити? Чому не зупинив i шле до
мене вiстуна з лихими вiстями?
   - Бо варварiв не так уже й мало. Вони обминули фортецi й  пiшли  гуляти
по провiнцiях. Беруть  у  поселян  лиш  живнiсть,  самих  же  не  чiпають,
пускають поголос, нiби прийшли обрати собi землю й сiсти на нiй.
   - Мають намiр осiсти, а тим часом оббирають  люд?  Iмператор  був  явно
iiепдоволопий вiстуном, як i вiстям її.
   - Чого хоче намiсник?
   - Просить помочi, василсвсс. Так  i  сказав:  самим  ла  стримати,  хай
iмператор шле палатiйськi легiони.
   Юстинiапа аж пересмикнуло од тiєї наглої вимоги.
   - Усi шукають захисту в iмператора, усiм подай палатiйськi  легiони!  А
де провiнцiйнi? На  що  покладався  намiсник  Фракiї,  боришгiи  иилуиочиi
обииди, коли неспроможний оборонитися навiть вiд кутригурiв?
   Па крик його нагодилася, i нагодилась, як завжди, вчасно iмператриця.
   - Що сталося, Божественний? Хто  збентежив  твою  душу,  порушив  такий
жаданий супокiй?
   - Ось, послухай та полюбуйся,  -  показав  на  посланника  з  Фракiї  i
вiдiйшов набiк.
   Феодора - сама цiкавiсть i увага. Анi в очах її,  без  того  великих  i
насторожених, анi на виду жодної тiнi гнiву чи невдоволення, лише подив  i
благання, благання i подив. Те й пiдкупило, певно, посланця. Без  захвату,
часто затинаючись, однак переповiв iмператрицi все, що розповiдав уже,  не
поминув i подробиць, якими з ляку чи  через  забудькуватiсть  не  удостоїв
iмператора.
   - Скiльки ж все-таки  вiйська  у  кутригурiв?  Казав  чи  не  казав  се
намiсник?
   - Достеменно нiхто не знає, судячи з того, як густо i  нестримно  йдуть
по провiнцiї, далебi, не менше десяти тисяч.
   - Бог милостивий, упораємось. Iди й перепочинь з  дороги,  а  iмператор
подумає тим часом, що вдiяти, аби витурити  варварiв,  уберегти  Фракiю  i
фракiйцiв вiд напастi.
   Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася  з  мислями  василiса,  -
вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана  й
вiдмовчувалась.
   -  Цi  варвари  не  дадуть  спокiйно  дожити  вiку,  -  перший  озвався
iмператор. - Усiм стоїть в очах i в тiм'ї багатство Вiзантiї, всi прагнуть
поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги.
   - Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть
поселитися.
   - Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався  Юстинiан.  -  Своїх  не
маю?
   - I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався.  Мiряв
простору залу Августiопа й своє щось думав. Зрештою надумався  й  покликав
придворних.
   - Де зараз полководець Велiсарii?
   - Далебi, спочиває пiсля виснажливих походiв.
   - Скажiть йому: поволi наем бачити у себе.
   I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав:
   - I небожу моєму  Герману  те  саме  скажiть.  Феодора,  як  i  завжди,
лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось  очi  її  загорiлися
пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все
ж розширились.
   - Кого ж  пошлеш,  василевсе,  з  Велiсарiєм?  Тi  рештки,  що  маєш  у
Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти?
   - Може, й рештки, що вдiєш. Важливо, аби було кому  вести  їх.  Там,  у
провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гадаєш, немає чи замало
їх? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось  в  чому  вся  бiда.  Поховалися  по
фортецях i ждуть милостi вiд iмператора.
   - Можливо, й  так.  Поява  Велiсарiя  серед  тих,  що  вийдуть  супроти
кутригурiв, не завадить. Одначе я на твоєму мiсцi покликала  б  насамперед
слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би
нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути  на  боцi
Вiзантiї, стинатися з усiма, хто йтиме у її  обводи  з  полуночi,  то  хай
стають тепер на наш бiк.
   Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi.
   - То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали  з  наших  мiхiв  солiди  й
забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл  вiддав
за їхнього хана свою дочку.
   - Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл
не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А  коли  так,  не  зовсiм,
виходить, забув.
   Iмператор зиркнув на неї i замислився.
   - Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти  бачила,  щоб  родак
iшов на родака?
   Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку  накреслилось  на
її устах, заiскрилося в поглядi.
   - Ну, а обри?
   - Обрам, щоб iти па кутригурiв,  треба  вторгатися  в  землi  антiв  чи
утигурiв.
   - Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього  ж
гуннське порiддя. Вони на все спроможнi. Коли певний,  що  встигли  забути
про щедро висипане перед їхнi ласi  очi  золото,  висип  ще  чи  принаймнi
побрязкай ним i побачиш, що з того буде.
   "А й справдi, - схилявся до її мислi Юстинiан. - Це  варвари,  вони  на
все здатнi. Хай Велiсарiй iде у фракiйськi провiнцiї з когортами, а сли  з
солiдами - до утигурiв та обрiв. Чи одне другому завадить?"
   "Стривай! - вихопився сумнiв. - Де вiзьму стiльки  солiд?  На  те,  щоб
утримувати за собою вiдвойованi у варварiв захiднi' иривiицiї,  треба  їх,
щоб стояти проти склав;'Нiн, iди затопали Iллiрик, те-к -гриби. Щи й  цим,
обрам •iл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всi хочуть?"
   Феодора не вмовкає, знай пiдшукує резони й переконує цими iмператора, а
iмператор стоїть, мовби шарпане вiтрами дерево, i не може зважитися на те,
що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами,  стягнутими  з
тих, котрi он як попрiкають його. Коли пiде на  це,  змушений  буде  знову
оподатковувати.
   "А-а, - махає зрештою рукою i велить  кликати  когось  iз  сольства.  -
Мають пiдданi аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з  iмперської
землi, на дим, що йде з осель зледачiлих. Не  хочуть  чи  не  можуть  самi
стати на оборону отньої землi, хай дають солiди".



   VII

   Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло  бути  й  нотiшеним  уже.
Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв  для  себе  i  жони  своєї
дозвiлля - все нередзим'я i всю зиму був iз  Каломелою,  а  друге,  он  як
вознiс себе в очах кметiв. Тодi ще, як повернувся з Тиверi,  зiбрав  їх  i
сказав: "Нам i дозволено, i не дозволено iти землею  Тиверською.  Думайте,
як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я i зиму, бо лише по зимi пiдемо".  Не
вiдає, думали кметi чи  нi,  одне  знає:  не  мiг  пристати  до  того,  що
надумали. Коли зiбрав їх перед походом та став питати, всяке казали  i  на
все указували, не вказали лиш достойної путi.
   - А коли так зробимо, - винiс на їхнiй розсуд свою думу-рiшенець. -  Не
тодi пiдемо за Дунай, як спаде та вигрiється в  ньому  вода,  а  тодi,  як
снiги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще мiцна - така,
що витримає i воя, i його огира.
   Якусь мить нiмували всi, потiм  заговорили  навперебiй,  зрештою  стали
схоплюватися ii виголошувати своему привiдцi здравицi.
   - Слава мудрому хановi!
   - Слава й хвала! Слава й хвала!
   - З таким - хоч на край свiту!
   Не кривитиме серцем: радий був чути такi здравицi. А  ще  бiльше  радiв
опiсля, коли замисел його виявився н" просто вдалим - на диво угодним  для
всiх та щасливим.
   I Днiстер перейшли по льоду, нiким но були помiченi, i Приднiстров'я та
Придунав'я здолали, уникнули того, чого  найбiльше  боялися  -  занесеного
сиiюм безнуття, i на Дунаї вийшли в тiм мiсцi, де не було  анi  тиверських
сторожових веж, анi ромейських фортець. Зате рiка лежала скована ще льодом
- вiд берега до  берега  полискувала  ним  пiд  скiсними  й  холодними  па
передлiттi променями сонця.
   Правились через неї по одному i вдень. Правились i потерпали, ясна рiч:
а раптом пiд котримсь iз воїв, що йшов поруч iз  огирем,  чи  пiд  огир'ем
виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег,  та  обiгрiлись
при багаттi, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всiх не
було меж.
   - Слава хану Завергану! - кричали тисячоголосе i не зважали на  те,  що
хтось десь почує, їх десять тисяч,  i  всi  мечники,  пiд  кожним  гарячий
степовий кiнь. Хай спробують ромеї  спинити  таку  лаву.  Присяйбiг,  доки
отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого.  Тепер
пiд ними твердь, теяер нiщо їх не спинить.
   Хан не  мав  тут  наперед  посланих  вивiдникiв,  як  мав  повсюдно  їх
ромейський iмператор, тож i не сподiвався довiдатися, що вчинить Юстинiан,
почувши про вторгнення. Хай що хоче, те  й  чинить,  розмовляти  все  одно
доведеться тодi лиш, як кутригури знiмуть тут веремiю,  до  якої  змушений
буде прислухатися не лише iмператор, а й тi, що здiйснюватимуть його волю.
А так, iншої путi до перетрактацiй iз ромеями немає й  бути  не  може.  їх
тiльки силою й можна примусити розмовляти з варварами.
   Мусить зiзнатися сам собi, i зараз не вiдає,  чого  домагатиметься  вiд
ромеїв: таки облюбує,  гуляючи  по  Мiзiї,  землю  й  скаже  iмператоровi:
"Уступи її менi", чи вiзьме,  що  можна  взяти  вiстрям  меча,  й  поверне
комопей за Дунай? Кметi усе ще тiшать себе сподiванкою, що сядуть  тут,  у
ромеях, з родами на вiчнi часи, а йому, признатися, но вi риться, що  буде
саме так. Хай i про себе, все ж схильний думати iнш'е:  з  добутою  в  цих
землях здобиччю i на Онгулi непогано  буде.  А  здобич,  з  усього  видно,
матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподiвалися нападу та ще в такий час -
раннього передлiття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях i  гадки  не
мають,  що  хтось  звiдкись  може  вторгнутися.  Уявляє,  як  перепудяться
довiдавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володiють, i  тiкатимуть  куди  очi
дивляться, або одкуповуватимуться  товаром,  солiдами  i  нишкнутимуть  за
стiнами возвсдешiх  iмператором  фортецi.  Вiд  тих,  що  ховатимуться  за
стiнами, всього, звичайно, можна  сподiватися.  Коли  сила  буде  на  боцi
кутригурiн, нишкнутимуть, уповаючи на милiсть звитяжцiв, коли не станс її,
вийдуть iз засiдок i вдарять у спину.  То  напевно.  А  проте  iншої  ради
немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним намiром - сiсти на нiй.  Тi,  що
лишаються в фортецях, можуть  бути  перегодом  сусiдами,  а  сусiдiв  усiм
дозволено дражнити, тiльки не кров'ю. Кровi пiхто не прощає.
   Тисячi не довго йшли скiфським трактом. Нагулявшись  по  околiях  i  не
натрапивши на опiр з боку ромеїв, розбилися на сотнi й подалися геп далi -
в широкi й безмежнi, як i там, на Онгулi, степи.  Не  спиняв:  хай  iдуть.
Казавбо вже: ромеї не сподiвалися вторгнення.  Доки  довiдаються  про  те,
доки  зберуться  та  вийдуть,  не  одна  седмиця  мине.  Тож  хай  гуляють
кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли
або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.
   Вiн не казав сотням, як i тисячам: "Вперед, тiльки вперед!" Та  вони  й
без казань розумiли: хан мислить саме так. Єдине, чим  поцiкавились,  коли
вiдходили: де здибаються з хапом?
   - На трактi, що веде до Маркiанополя або ж пiд самим Маркiанополем.
   Були слухнянi: ждали на нього i тих, що з ним, там, де велiв  ждати.  I
раз отак, i вдруге, i втретє. Полишать  при  обозi  нахапаний  по  околiях
товар - i знову зникають на кiлька днiв, полишать - i зникають. Аж поки не
перетнули їм путь i не сказали: доста.
   Не лiз па рожен. Спинився й став розглядатися.  А  тим  часом  гнав  по
колiях гiнцiв i збирав розпорошенi тисячi.
   На щастя, й ромеї не поривалися до сiчi. Заслонили  путi,  iцо  вели  в
гори, й ждали чогось.
   "Не iнакше як на пiдмогу сподiваються. То,  може,  скористатися  цим  i
повести перетрактацiї про поселення?"
   Надумався i спорядив нарочитих мужiв.
   - Хочу говорити з привiдцею, - сказав через них.
   - Про що?
   - Хай виходить за стрельбище перед воїв своїх, там почує.
   Не одразу вiдповiли, думали. Л може, й радились.  .  -  3  татями  одна
розмова, - сказали нарештi, - меч i сулиця.
   - Хто привiдця легiону?
   У вiдповiдь - мовчання.
   I збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нiн
не вперше виходить па сiчу, однак  не  так  i  часто,  щоб  почувати  себе
непохитно твердим. А, окрiм того, ранiш  виходив  яко  сотенний,  тепер  є
привiдця всiєї ратi. Хто, крiм  нього,  подбає,  аби  знати,  що  помишляє
супостат, куди i якi сили кине? Хто має розкинути мiзком i упередити його,
супостата, зустрiти там, де вдарить, i вдарити  там,  де  не  жде?  Хан  i
тiльки хап. А коли так, де тут до супокою i яка мова може йти про супокiй?
Настає вирiшальна мить, мусить  бути  готовий  до  пеї,  коли  хоче  стати
достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки,  i  звитяжцем
на боролищi.
   Найперше, про що подбав iз тими тисячами, що були при ньому, аби  ромеї
не обiйшли їх i не вдарили в спину. То вагома запорука  безпеки,  над  усi
заповiдi - заповiдь. А все ж твердостi духу не почував у собi:  гримав  на
воїв, що поверталися, не розшукавши  котрогось  iз  кметiв,  гримав  i  на
кметiв, коли з'являлися перед його очi не тодi, коли хотiв би бачити.
   - Ви чого йшли сюди? - допитувався, забуваючи, що  сам  дозволив  свого
часу промишляти в околiях и пiдбирати все,  що  негаразд  чи  без  догляду
лежить там. - Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тiкатимуть, зачувши
ваше iм'я? Ставайте там, - показував, - i робiть усе, що  належить  робити
воям, коли доходить до сiчi.
   З десяти тисяч комонникiв, що йшли з ним через Дунай,  при  Завергановi
було менше половини. I це не могло не бентежити привiдцю кутригурiв.
   - Бевзi! Байберечники! - нарiкав на тих, що все ще гасали невiдомо  де.
- Ба, як голосно кричали на радах:
   "Люд знемагає в нестатках! Не задля  себе,  задля  люду  кутригурського
маємо йти i добувати землю, що стала б  годувальницею  не  на  лiта  -  на
вiки". А прийшли на таку землю  -  й  забули  про  люд,  жiночий  байберек
затуманив мiзки!
   Єдино, що тiшило, - йото таки почитали в ратi. I нипiкли, коли  гримав,
i в помiч старалися стати, коли видiли: в пiй с потреба. Хап мас тяму,  та
яко привiдця оп якиii небувалий i нетвердий у собi.
   Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападi  було
кому захищатися, у наступi напирати по лише чоловими,  а  й  тими,  що  на
крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе  спокiйними,  а  неспокiй
гнаїi ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що  робиться  в
таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину  в  лавах
супостата  й  загадався,  стаг,ши  перед  ханом:  .iумиг.ии  залишили   її
iмператорськi стратити яко спокусу, чи такiї не бачать, яка їй спокуса?
   Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив  у  доли  -  i
знову приглядався.
   - Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче.
   Сам до пуття не розумiв, чому  кличе  саме  Коврата.  Одначе  коли  вiн
над'їхав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат
i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити.
   - Бачиш той густо порослий деревом виярок?
   - Бачу.
   - Ромеї, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай,
чи так це, або iншу щiлину знайди в їхньому таборi. Вночi маєш  проникнути
тiєю щiлиною, затаїтися за спиною когорт i вивiдати, що дiється в  таборi,
яку силу мають стратиги, чи надходить їм  помiч,  куди  простують  тi,  що
надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де  ждати  ромейського
нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.
   Коврат одразу ж, як здалося хановi,  не  вагаючись,  погодився  вволити
волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй
сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем,
i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I омеї, -  казав,  -
вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться її".
   Кметi не гайнували часу, змiцнювали  табiр,  ставили,  де  треба  було,
сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили,
робили на власний.
   "Не бiда, - втiшав себе, одходячи  до  сну,  -  аби  робилося  так,  як
треба".
   Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось,  тiльки-но  забувся,
уже й розбудили.
   - Хане - сказали утаємнично, - кметь поврат волiє бачити тебе.
   Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тiєю рвiйнiстю дрiмоту.
   Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все:  вiн
недаремно ходив до ромеїв. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки.
   - Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо,  -  Є  можливiсть
заволодiти ромейським табором i без надмiрної кровi.
   - Такшi малочисольшш вiй?
   - Нi. Числом їх немало. Може, не стiльки, скiльки пас,  одначе  немало.
Iнше нагледiв я, будучи в ромеїв: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти  до
них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр.
   Вiн був не такий уже й  велеречивий,  цей  Коврат,  зате  смiливостi  й
рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю
з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i
тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан  iшов  слiдами  реїей  його  й  бачив
стезю, котра виведе до наметiв,  у  яких  спочивають  ромейськi  привiдцi,
видiв, як вiддаленi  вони  вiд  когорт,  що  протистоять  їм,  кутригурам,
розумiв, що то важитиме, коли  кутригури  знiмуться  поночi  i  пiдуть  на
ромеїв, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може
бути звитяга, i неабияка.
   - Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки,  ба  навiть
вотня?
   - Пройде, хане, щоправда, тiльки пiшо.  Замислився  Заверган  i  все  ж
ненадовго.
   - А що буде, коли хтось оповiстить ромейськi когорти: привiдцi в  бiдi,
i тi кинуть супроти вас комонну сотню, а то й двi?  Встигнете  зникнути  в
яругах i переховатися купно з полоненими привiдцями, доки надiйдуть нашi?
   - А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину  й  пiдемо  назустрiч
тим з наших, що ломитимуться в ромейський табiр.
   Хан не приховував втiхи вiд того, що чув з уст свого вивiдника.
   - Дiло речеш, Коврате. Присяйбiг, дiло!  Ось  тiльки  чи  стане  на  те
сотнi?
   - То вiзьмемо бiльше, хоча б i три. Де пройде сотня, там пройдуть i всi
iншi.
   I то правда. Нiч он яка затяжна, такої  ночi  багато  можна  встигнути.
Лишається в одному визначитись: хто  поведе  цi  сотнi?  Виправа  достойна
твердої руки хапа, а хана й тут треба. Коли дiйде до пiчного вторгнення  у
ромеiiський табiр, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить  бути  тут.
Отож вести сотнi за спину ромеям, крiм Коврага, немає кому.
   Так i сказав:
   - Вiпiрава ця неабияка. Вiзьмеш її на себе?
   - Коли хап зпiрястi.сп, чому по вчптп?
   - На тому й станемо, - поспiшив виректи Завергап  i,  нiби  засвiдчуючи
своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довiрливо поклав її  кмет'евi
на плече.
   На те, щоб розмислиш i розтлумачиш, хто, де i як дiятиме у цiй виправi,
був даний день i половина ночi. А па саму  виправу  вiдводиться  куций  iз
куцих час. Бо покладаються не так на силу i обiзнанiсть, як на зухвалiсть.
А її може дозволити собi лиш той, хто вмiє бути  i  мужнiм,  i  мудрим,  i
беззастережно одважним.
   Нагадував усiм про це, а чи будуть такими, коли  Коврат  i  його  сотнi
подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в нiч, по сутi наослiп, та  й
ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподiваються. Звiдки
знати, як буде, що буде насправдi?
   А втiм, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат  пiшов,  вороття
немає вже й бути не може. Оскiльки ромеї  вiдмовилися  вiд  перетрактацiй,
сiча неминуча, i буде лiпше, коли почне її саме так.
   Тихо як у селищi й  поза  селищем.  Сплять  усi  чи  затаїлися?  Ромеї,
напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повиннi б. Там,  куди
пiшов Коврат, ось-ось  мають  запалати  хижi,  знiметься  до  неба  трьома
багаттями вогонь, а то й буде знак, що всiх покличе на сiчу.
   Заверган пiдводиться iз старанно вистеленого йому  ложа  й  виходить  з
намету.  Стоїть  пiд  зорями,  дослухається  до  околiй.   Зрештою   кидає
доскiпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повiдати йому, чи  довго
ждати ще сподiваного знаку.
   - Хан так i не заснув, мабуть?
   Оглянувся - позаду намету, бiля напiвпригаслого багаття сидiло кiлька i
серед них кметь, котрому велено бути сьогоднi при хановi й робити гласними
для всiх його повелiння.
   - Коли не заснув досi, то тепер уже й  не  спатиму.  Вiз  он  як  круто
опустив дишло, не так далеко той час, коли свiт благословлятиметься.
   - I все ж тiєї зорi, що благословляє свiт, немає ще, хане.
   - А так.
   Постояв, мiркуючи, що робити далi, i  таки  звернув  туди,  де  жеврiло
багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й
за ромойським табором снежити.
   - Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже
потiм запитав:
   - Тим, що всього лиш грiє кров, чи тим, що валить з нiг?
   Кметь смiється i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiстає  баклажок  iз
вином.
   - Це, хане, з тих, що грiє i веселить. Того, що валить з иiг, при  собi
пе маємо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
   Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i  знову  гомонiв.  А
хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати
кметя чи нагримати за невчасну веселiсть?
   "Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав  за
можливе веселитися  перед  сiчею,  то  вої  тим  паче  визнають.  Що  коли
веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич?
   Хотiв було так i сказати  кметю,  та  братницю  подавали  вже  до  рук.
Нацiлився випити й нагледiв тiєї митi: там, куди  пiшов  Коврат,  знялася,
полохаючи небо, заграва.
   Схопився Заверган, став на рiвнi, доглядається, бентежачись  i  радiючи
водночас.
   - Либонь, нашi подають знак?
   I кметь,  i  вої  його  промовчали.  А  поки  мовчали,  там,  попереду,
розгорiлося друге, за ним i третє багаття.
   - Так i є! - Хан заяснiв  видом  i,  перезирнувшись  iз  воями,  пiднiс
братницю. - За звитягу, кутригури!
   Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд  намету,
що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась
метушня, i, доки хановi подавали огира пiд  сiдлом,  меч,  щит,  всi  iншi
обладунки,  збудилася  темiнь  у  тихому  донедавна  селищi,  чувся  тупiт
кiнських копит, гаряче дихання людей i  комопой,  пе  лише  ближнiй,  а  й
вiддалений стугiн потривоженої в соннiй тишi землi.
   Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою
меча.
   - Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i
тiльки навалом!
   Далi не доглядався, скiльки їх iдо за ним i як iдуть. Одно знав:  iдуть
усi. Бо чув, як дужо стугонить земля пiд копитами, як норовлять настигнути
його  й  нiяк  не  настигнуть  багатоголосий  кiнський   храп,   нестримне
пориванця. Воiстину пiдцвьохувало тiєю хвилею,  додавало  попностi,  сили,
снаги. А ще зухвалостi, того одчайдушною яажашш ли i  у,  иуєитi,  лiсш  i
iiеодмiшiи .iiшiяги, що ни знає сумнiвiв, а отжи i мiри.
   Нe думав, як поведеться,  що  чинитиме,  коли  доскаче  до  ромейського
табору. Стинатиметься,  як  всякий  муж,  чи  не  обмежиться  тим,  захоче
поглянути, що дiється довкруж, бодай якось вплинути на те, що дiятиметься,
- скакав  у  пiч  i  вiрив:  недаремно  скаче.  Несподiване  вторгнення  в
ромейський табiр, та ще таке навальне, та ще поночi, не  може  не  нагнати
страху, а страх погонить хвалений  ромейський  розум  у  п'яти,  примусить
стенутися дух. То - без 'сумнiву, то - напевно!
   Коли те сталося: i табору досягли безборонно, i в табiр  вломилися,  не
до того було, щоб брати на себе все i всiх. Кричали сполоханi  вторгненням
люди, iржали язвленi чи й смертельно враженi комонi, вирувало видиме i те,
про яке мiг лише догадуватися, побоїсько. Тож i не думав про рать, якось i
не згадав у тiй круговертi, що на його сумлiннi  виправа.  Вiдбивав  мечем
нацiленi в  нього  сулицi,  стинав  голови  необачним  i  розтинав  вчасно
пiдставленi щити обачних, топтав огирем знетямлених  i  знову  здiймав  та
опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертнi зойки i сам  хрипiв  од  лютi,
надмiрної в молодечiм тiлi завзятостi.
   Пер куди бачив i спинився тодi лиш, як не нагледiв поперед себе ромеїв,
а хтось iз кутригурiв зловчився й пiдпалив наготовлений звечора  хмиз  для
багать - в одному, другому й третьому мiсцi.
   Вогонь освiтив поле сiчi й одразу ж  явив  хановi  незаперечнiсть  його
звитяги: кутригури були повсiодно, вони запрудили собою ромейський  табiр,
i коли в таборi хтось боронився ще, то  боронив  уже  не  табiр  -  власне
життя.
   - Хане! - над'їхав волохатий, в овечiй шапцi i овечiй шкурi через плече
комонник. - Кметь Фемаш велiв сказати тобi: там, - показав обiч,  -  ромеї
обставились возами й не дають пiдступитися до них, засипають стрiлами.
   - То й що?
   - Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, iншi  отямляться
i стануть супроти нас лавою.
   - Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає  за  возами.  Всiм
iншим переслiдувати тих,  що  оступилися.  Стинати  чи  брати  в  полон  -
байдуже, аби звитяга була повною i для всiх явпою.
   Тепер тiльки помiтив: сотня, котрiй велено бути при хаiювi й  оберiгати
хапа, робити гласними його повелiння в сiчi, була при ньому, /i-.дала,  що
новолиiь, куди поведи.
   - Де Коврат? lie об являвся ще?
   - Не видiли, хане.
   - Звелiть першим, що траплять  на  очi,  сотням,  хай  iдуть  назустрiч
Коврату i будь-що розшукають його у цiй круговертi. З ромейським табором i
без них упораємось.
   Дар'емно бiдкався хан Заверган, як правитиме в передсвiтанковiй  теменi
сiчею. Хто мав потребу в  його  помочi,  той  розшукував  i  в  круговертi
побоїська, всi ж iншi обходилися й без хана. Всяк-бо  знав:  там,  де  iде
сiча, там i зосередження ромейських  когорт.  Будуть  потятi  вони  або  ж
полоненi, буде й звитяга. А стинатися хан не  навчить,  тому  мав  навчити
кожного вiтець. Та й привiдця ж є поруч. У кутригурiв вiддавна повелось  i
понинi ведеться: що не рiд, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на мiсце
кметя яко ж i його посiбникiв рiд не поставить  когось  там.  Обирають  не
безпремiнно старiйшого серед старiйших. Старiйшини там, у родi, стоять над
усiма й повелiвають усiм. В сiчу посилають кметями тих, у кого ясний зiр i
мiцне, на подобу крицi, серце, хто вмiє тримати в руках не тiльки меч, а й
сотню, бачити зiрко i мислити остро.
   Тут, на боролищi, вмiли стинатися, щоправда, не лише  кутригури.  Ромеї
чи не лiпше за них були здатнi до  того.  Доки  тi  з  них,  на  чию  долю
випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, поверженi мечами
чи затоптанi комонями, найближчi до них ставали на мiсце потятих  i  бодай
якось стримували лави, всi iншi або ж гуртувалися в манiпули  й,  прикритi
щитами, засипали вторгнених стрiлами,  разили  з-за  щитiв  сулицями,  або
встигали добратися до комоней i йшли  на  кутригурiв  яко  м'ечники.  А  з
ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тодi  й  кликали  на  помiч
хана i тi, що були у нього пiд рукою, сотнi.
   Заверган не лише iнших посилав  на  виручку,  сам  теж  ходив  на  чолi
сотень. Був-бо муж дужий i величавий. Та й серце мав не з  бугили.  Тож  i
страшились його ромеї, рано чи пiзно розступалися перед ним.  А  того  вже
доста було, аби згуртованi для оборони самих себе i своєї  честi  манiпули
переставали бути згуртованою силою i громилися тими,  що  йшли  за  ханом,
поодинцi.
   Пiсля одного з таких вчасних ударiв на ромеїв настиг Завергана гiнець i
крикнув, осилюючи брязкiт мечiв, клекiт сiчi-рiзанини:
   - Хане! Коврат тут! Має при собi двох ромейських стра тигiв.  Питається
тебе: що робити з ними?
   - Отак! - обернув до гiнця розпашiлий у сiчi лик i не став слухати,  що
скаже. - Веди! - повелiв.
   Коврата розшукав серед стовписька воїв. Стояв спiшений,  слухав  когось
чи повелiвав комусь, не  встиг  добрати.  Та  й  не  вважав  за  потрiбне.
Зiскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом i тими,  що  були  з
ним.
   - Це правда?
   - Правда, хане. Вої вволили  твою  волю:  ромейськi  стратиги  у  наших
руках.
   Був веселий i вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним i хан.
   - Це наша  найбiльша  звитяга,  Коврате.  I  твоя  дарственниця  в  нiй
знаменна серед знаменних.
   Надумався  i  вiдстебнув  кинджал,  що  висiв  у  нього  при  поясi.  А
вiдстебнувши, рiшуче й довiрено передав Ковратовi.
   - Бери, кавхане. Дарю на знак моєї особливої вдячностi i схильностi  до
тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, твої полоненi.



   VIII

   Сiча тривала до ранку, i лише вранцi почала згасати. Заверган, може,  i
не помiтив би цього, та згасала якось аж надто  вiдчутно  i  зримо.  Ромеї
тiльки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу,  па
-табiр звалилася сила, якiй годi противитися, i склали мечi,  зняли  перед
кутригурами шоломи.
   Хан торжествував. Кому-кому, а  сам  собi  може  зiзнатися:  вiн  i  не
мислив, що так блискавично швидко вiзьме  гору.  I  над  ким,  над  самими
ромеями! Скiльки ж їх було тут? Потятих годi  й  лiчити,  язвлених  -  тим
паче. А полонених ii],о бiльше, а тих, що втекли, скориставшись  темрявою,
i поготiв. Нi, таке привiдцi кутригурiв  i  в  снi  не  могло  приснитися.
Бачить Небо: свої сотнi, як були, так i є, ромеїв же ведуть  та  й  ведуть
пiд пугою. А ще зберуть i доправлять у табiр незлiченiй вози, усе,  що  на
возах, заарканять полишених на полi сiчi комопсй, зженуть  товар,  що  мав
бути їжею потятим та полоненим нинi ромеям. Хто  мiг  сподiватися,  що  за
одну нiч привалить стiльки добра, впадуть з неба такi дари? Одначе й  вони
менше важать, авiж доправленi в табiр оба стратиги -  Сергiй  та  Едерман.
Розбитi щойно когорти iмператор набере серед  своїх  числспппх  пiддаїтих,
комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таi;ож  зiiайдс  до  взяти,  ят;  i
полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигiв почне
торгуватись. Чи це ffe є та щаслива днина, а в днинi  -  нагода:  одмiнити
долю кутригурських родiв, виторгувати в iмператора "а полонених  стратигiв
зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й нi? Чи вiн, Заверган, ие за
тим iшов сюди? Чи йому не буде чим приперти iмператора до стiни и сказати:
або - або? Полоненi можуть пiдтвердити: не раз  i  не  двiчi  хан  прагнув
стати до перетрактацiї, домовитися про переселення родiв своїх, не  чинячи
насилля, уповаючи на ласкаву згоду iмператора.
   Цi мислi-втiхи не полишали младомладого хана кутригурiв  анi  тодi,  як
стояв  иа  узвишшi  i  стежив  за  повержевим  супостатом,   за   поранням
кутригурських сотень у  таборi  повержених,  анi  пiзнiше,  як  повертався
звiдтам у селище, возсiдав у наметi й слухав  звiди  кметiв  чи  повелiвав
кметям. Був не лишень вдоволений,  по-молодечому  веселий  i  схильний  до
веселощiв - якийсь незвично щедрий та добрий iз ними.
   I кметi одважилися скористатися тою щедрiстю.
   - Хане, - сказали. - Вої нашi билися з ромеями яко  тури.  Багато  сили
потратили i поту пролили, добуваючи собi славу, а родам благодать. Дозволь
їм повеселитися по сiй кривавицi.
   Згадав пiднесене вино, розмову при багаттi.
   - А певнi,  що  супостат  повержений  увесь,  що  поблизу  немає  iнших
стратигiв?
   - Звiдки їм взятись, хане? То вся сила, що зумiв виставити супроти  нас
iмператор. Полоненi журились мiж собою: тепер, казали, кутригурам вiдкрита
путь до самих Довгих стiн.
   - Живностi доста взяли?
   - Бiльше, анiж можна було сподiватись. Комоней тисячi, бикiв  та  корiв
також. Про все iнше, як i про бочiвки з вином, казати годi.
   -  Вої  справдi  заслужили  перепочинок.  I  достойний.  А  проте   хай
перепочиває i веселиться половина сотень, друга половина  буде  тим  часом
пильною. Чере.ч добу всселитимуться тi, що пильнували, пильнуватимуть  тi,
що веселилися. Аби не було нарiкань, даю на се iiосплiс седмицю. Доста?
   Кметi зустрiли його повелiння згукамiї радостi i втiхи.
   Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували
й другий. Не сплохували й треiьим, стурвали на юнiш Заиграли завважив: тою
вина, щи взяли у римейськиму таборi, i iих жон, що були В селищi  та  його
околiях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з  сусiднiх  селищ  i
вино,  i  жон  та  дiвиць,  не  розминулися  навiть  iз  тими  жонами,  що
вiдмовилися вiд грiховного  свiту  й  вiдмолювали  свої  власнi  грiхи  за
монастирськими стiпами.
   Усе те насторожило хана. Свавiлля захмелiлих може набрати  такої  сили,
що годi буде  спинити  його.  А  так.  Хiба  не  бачить?  Повелiвав:  однi
пийте-гуляйте, iншi пильнуйте тим часом. А де тi, що  пильнують?  Усi  при
п'янiм гуртi i всi - пiд хмелем.
   "Маю класти цьому край, - стає на мислi.  -  Ось  тiльки  як?  Скликати
кметiв i нагримати  за  те,  що  забули  про  повдппiсть?  А  що  хмiльним
гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? "
   Навiть вiрнi забули, що вони вiрнi, пили й веселилися, як i всi iншi.
   "Маю почати а них", - надумується Заверган i велить покликати до  нього
Коврата.
   Той не забарився об'явитися.
   - Щось сталося, достойний?
   - Всiм вiрним - на комонейi Стояв i нiмував.
   - А обiцянка?
   - Чи я тривожив би їх, коли б не велiння Тангри i повинностей?
   Того було досить: i Коврат здимiв по хвилi, i вiрнi були  посадженi  па
комоней та вилаштуванi на намiстi.
   Коли виїхав перед них та приглянувся, не мiг se примiтити:  хмiльнi,  i
добряче, а деякi й невдоволенi тим, що локлав край їхньому веселiю.
   - Я колись ображав вас, мужi? - не без умислу почав iз найголовнiшого.
   - Нi, - обiзвалося кiлька.
   - То знайте: i ие дозволю собi такого. А те, що обриваю  зараз  веселiє
ваше, не берiть до серця. Ви своє надолужите потiм.
   Бачив, осмiхаються й теплiють лицями. Тож i не став  бiльше  промовляти
до них, приострожив огира й покликав iти за ним.
   Їх було немало, тож i курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду
добре торована путь, свiжий аер, що бу вид, приємно освiжає груди. А  того
комонниковi доста, аби забути прикрощi, почувати себе  втiшеним,  коли  це
окриленим.
   Хан i сам не знав, куди веде вiрних, щи скаже їм, кили далi  вести  уже
буде нiкуди. В одному невен: має вести з табору i до того  часу,  доки  не
остудять у собi i не розвiють по вiтровi хмiль. То  нешвидко  буде?  А  що
вдiє, коли iнакше протверезiння не настане?
   Поминув одне селище - не спинився, поминув друге - i знову не спинився.
Бачив-бо: тут порядкують його сотнi. А зближаючись iз третiм,  нагледiв  в
ущелинi мiж невисоких гiр  забудову,  схожу  на  християнську  обитель,  i
осадив замиленого уже огира.
   - Здається, те, що треба.
   Добиралися туди ступою, щоправда, добре  утоптаною  стезею,  зате  коли
добралися, не пошкодували: у храмi кутригурiв ще не було.
   Одiбрав кiлькох i повелiв старшому з них:
   - Забрати все, що е цiнного.
   Спершу винесли звiдтам, що можна було винести, потiм обдирали, що можна
обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та  угледiли,
яка то купа, здається, й зовсiм протверезiли.
   - А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселiю й повiв сюди?
   Перезириулися з ним i вiдмовчувались.
   - Бачу, не зовсiм утямили. Ну, то берiть оцi набутий, дарую їх вам. Про
все iнше скажу, коли повернемось до табору. Об однiм лиш  проситиму:  поки
стече дарована ратi седмиця  на  веселiє,  усi  мають  знати,  що  жде  їх
попереду.
   А перед тисячами був i одвертiший, i велемовнiший.
   - Кутригури! - звернувся зично,  аби  всi  чули.  -  Досi  ми  йшли  по
ромейських долах i уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення  в
їхнiй землi без зайвої кровi i  зайвих  руйнацiй.  Вiднинi  такi  уповання
вiдпадають. Самi бачили: ромейськi стратиги не захотiли навiть  розмовляти
з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на  розмову!  Надалi,  гадаю,
вчинимо так. Ус'е, що взяли донинi, - а взяли, самi знаєте, немало - немає
потреби тягти за  собою.  Тут,  де  стоїмо  нинi,  буде  наш  табiр.  Однi
залишаться й стерегтимуть  його,  iншi  пiдуть  до  самих  Довгих  стiн  i
потручають та потрусять ромеїв, що по сей бiк Константинополя, так, аби  i
в Константинополi затремтiли й самi зажадали говорити з  нами.  А  вже  як
зажадають,
   Скiкемо, чого пришплiї i хто ми.  Пiдете  двома  колонами,  мужi.  Одна
правитиметься  прибережними,  iнша  глибинними  провiнцiями  Фракiї.  Одну
поведе кавхан Коврат, другу - кмоть Котрагiг. Я лишаюся  в  таборi  i  жду
вас, со родичi мої, з переятою славою i переятою змогою! Аби те сталося  i
сталося швидгпе, ближнiх провiнцiй не чiпайте, з ними  упораються  тi.  що
лишаються в таборi. Iдiть до самих Довгих стiп i  гютручаiiте  ромеїв  пiд
самими стiнами!
   Останнi слова його речницi  згубились  у  морi  одностайного  схвалення
намiрiв привiдцi i возданням хвали мудрим його намiрам. А та хвала, бачив,
не потребує зайвих розмов. Вона свiдчила про iнше: настав час дiяти.
   I кутригури дiяли. Йшли узбережжям i  сiяли  страх  своєю  ходою,  йшли
глибинними провiнцiями Фракiї  i  теж  сiяли,  дiйшли  до  Довгих  стiн  i
примусили тремтiти сам Константинополь.  Вулицями  його  що  не  день,  то
бiльше посувалося бiженцiв, сам iмператор задумувався, як йому бути,  i  в
страху перед вторгненням повелiв виносити з  ближнiх  вiд  Константинополя
храмiв цiнностi й перевозити на супротивний  берег  Босфору.  А  виставити
супроти   варварiв   -   i   те   всi    знали    -    не    було    кого.
Шiстсотсорокап'ятитисячна  армiя  Вiзантiї   в   часи   її   розквiту   за
Юстинiанової  молодостi  зменшилася  через  упадок  духу  як  пристарiлого
iмператора, так i самої iмперiї до ста п'ятдесяти  тисяч,  та  й  та  була
десь. Однi легiони - в Iталiї, iншi - в Лiвiї, ще  iншi  -  в  Iспанiї,  в
єгипетських Фiвах чи на боролищах з персами. Ото лише й вiйська в  столицi
iмперiї,  iцо  недостатньо  навченi  ратному  дiлу  горожани  -  дiмотй  i
схоларiї. Л кутригурiв, подейкували, тьма, i  кутригури  такi,  що  одведи
боже i заступи. Нiчого святого за душею, серед усiх варварiв - варвари. Не
iнакше,  як  кара  небесна.  А  так.  Чи  давно  пережив   Константинополь
землетрус,  морову  язву,  iменовану  чумою?   Тепер   кутригури...   Боже
праведний! Що воно буде i чим завершиться? До погибелi  йдеться,  погибiль
гряде.
   Зате хан Заверган не думав  i  не  гадав,  що  йому  загрожує  вона.  А
сталося. Тодi саме, як вої його пiдiйшли i стали табором за сто сорок миль
вiд Константинополя, прискакали гiнцi з Онгулу i заволали перепуджено:
   - Бiда, хане! Утигури пiшли  в  нашу  землю.  Палять  стiйбища,  беруть
живнiсть i полон!
   Не мiг повiрити тому, що чув, та й не хотiв вiрити. Що вони верзуть, цi
перепудженi гiпцi з  далекого  Онгулу?  Як  це  -  пiшли  утигури,  палять
стiйбища, беруть полон? Чихап Сандiл не вiдає: доки муж його доньки ходить
поза обводами своєї землi, пе хтось там iпший, жона кутригурсi.кого хапа в
одсiтi за тоту землю? Но - пiдступ, лиха з лихих змова?
   - Ви тямите, що кажете?
   - Хотiли б не казати, хотiли б не нести тобi цiєї чорної осмути, та  що
вдiємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, - правда?
   - А що ж Каломела? По зумiла чи не захотiла покликати  воїв,  стати  на
захист людностi i землi?
   - Кликала, хане, та не дiйшов її клич до  вух  оборонцiв.  Навала  була
повсюдна i нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що  взятись  за
меча.
   Прокляття! Як же це могло статися? Вiтець не зважив на те, що в  одвiтi
за Кутригурську землю його донька, й пiшов супроти доньки чи  таки  був  у
змовi з нею? Що ж його штовхнуло па те i друге? Нагода: немає хана,  можна
чинити iз його люднiстю усе, що заманеться. А кревнi  зв'язки?  А  загроза
мсти-вiдплати? Гадає, це так собi, легкий туман перед сонячною дниною?
   Ну, нi! У хана Завергана е сила, щоб прийти i сказати: нi! I е здоровий
глузд, щоб знайти спосiб помститися. Ти навiть не уявляєш  собi,  степовий
жовтобрюху,  якою  може  бути  вона,  помста  Завергана!  Вовком  витимеш,
жалкуючи, змiєю звиватимешся, шукаючи рятунку, та пiзно буде. За  ту  твою
жадобу, за чорнi умисли i ще чорнiшi дiла заплатиш сторицею!
   Таким вийшов перед воїв своїх i сказав принишклим по його речницi воям:
   - Чули, що вчинив iз нами хан Сандiл i його жадiбиi до поживи  воронячi
зграї?
   - Смерть за це! Помста i смерть!
   - I я кажу: помста i смерть! Можна зрозумiти недруга:  вiн  дихає  злим
духом, вiд нього годi  сподiватися  чогось,  окрiм  зла.  Можна  зрозумiти
супостата: вiн затим i став ним, аби не думати про благо, дбати про  чорнi
намiри i чорнi дiла. А як розумiти тих, котрi  ширять  перед  нами  братнi
обiйми, а впорскують змiїну отруту? Чи може бути таким прощення i пощада?
   - Нi i нi! Помста i смерть! Помста i смерть!
   - Ви довели хаповi своєму i кметям своїм, яку маєте ївс'рду руку i  якi
крицевi серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого  жаху
нагнали уславленим у сiчах ромеям. Пiд вашим ударом могли рухнути.
   Довгi  стiни,  мiг  замислитись   i   думати,   чим   одкупитись,   сам
Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суiiути йiоча u сшшу, мусшю
иоссрiїуш килшпий i нiш на аахисг кревних свиїл, иiднивiсш ударим на удар.
Силу маємо! Сила  пiсля  здобутих  тут  звитяг,  вважайте,  удвоїлась,  бо
удвоїлось число комоней у ратi, маємо живнiсть, а воїв  на  тотих  комоней
знайдемо в своїй землi. Тож i повелiваю: доста тiшитись  чужими  жонами  i
чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних i недоля кревних  кличуть
вернутися па Опгул, серце i розум повелiвають: помста i смерть!
   - На Онгул! На Онгул! Помста i смерть!!! Помста i смерть!!!



   IX

   Хановi  не  треба  було  губитися  в  догадках,  що  змушує  кутригурiв
розмахувати бичами й бути однаково жорстокими  як  iз  знесиленим  у  путi
товаром, так i з полоненими ромеями. Як через одних, так i через других не
можуть прискорити ходу, а бажання  прискорити  її  пре  з  кожного  i  пре
потужно. Як же, таку тривогу i такi  страхи  посiяно  в  серцях.  Кому  не
забагнеться  пустити  вскач  комоней,  не  парасангами-переходами   мiряти
зворотну з ромеїв путь. Одного вдень i вночi  не  полишав  бентега,  що  з
дiвою, кот,ру назнав на Онгулi i мав узяти одразу по поверненнi на  Онгул,
iншого - страх за жону, дiтей, за все, що мав у стiйбищi i не певен тепер,
чи вiдшукає  мiсце,  де  слався  дим  вiд  обжитого  перед  сим  безлiттям
стiйбища. Гаразд, коли старiйшини роду i  жона  були  обачними  i  встигли
сховати якщо не всiх i все, то принаймнi себе, дiтей в нсходжених  степах.
А коли забракло обачностi чи сталося так, що  утигури  пiшли  всiєю  своєю
силою i не лишили не те що неходженого степу, навiть надiї на схованку? Як
повiвся рiд i що  учинилося  з  родом?  Стали  на  захист  себе,  тих,  що
неспроможнi захищатися, i вистояли чи впали потятi, пiшли, хто не впав,  у
зашморгу за Широку рiку, а звiдтам - у землi, де багато золота, а  сила  i
розум раба - нива, на якiй зрiс достаток зледачiлих у золотi. О  Небо!  Як
можна стерпiти таке  i  чи  стерплять?  Гадали:  утигури  -  крсвняки,  за
утигурами - мов за крутими горами. А ба, як обернулося.
   Важкий бич знай злiтає у котрогось над головою i надає, куди втрапить -
па голову необачному ромесвi-полоненику чii на перепалi здухвiши  попоєної
й несгодоваїют тварi. I ромей, i скотиняка прискорюють по тiм ударi  ходу,
чiпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичiв,
i тим, i iншим, что не лишається, як перейнятися страхом удостинних  бича,
збiївали без того збиту пилюгу.
   Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мiзiю, а  пилюга  -  вiд  краю  до
краю, далi, нiж здатен сягати звиклий до степових обширiв зiр.
   Хан iз вiрною йому тисяччю - попереду всiх: аби не чути ревища,  скрипу
навантажених ромейським добром возiв, не  ковтати  пилюгу,  що  її  збиває
людський i  тваринний  тлум.  Всi  iншi  -  з  обозом  та  полоном  або  ж
прикривають полон з тилу. Погоня,  коли  й  буде,  то  настигне  передусiм
заднiх. Тож i сила кутригурська має бути не десьiнде - там, де  кiнчається
тлумисько.
   Аби не туманiти вiд розмiрене одноманiтного похитування  в  сiдлi,  хан
приострожує огира  i  тим  повелiває  всiм,  що  йдуть  за  ним:  "Вперед.
Одiрвемося вiд обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвiємо по вiтровi
тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у винi".
   Велiння хана - закон для вiрних. Тим паче, що в цих те саме  на  серцi,
що й у їхнього привiдцi: хотiлося б гцатп та й гпати отак  гiрих,  гнiдих,
вороних, а колiт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втiха i воля  бодаii
на час.
   Так було раз,  так  було  i  вдруге.  А  за  третiм  разом  не  встигли
вiдiрватися вiд полону i тих,  що  були  з  полоном,  як  висланi  наперед
звiдуїш зупинили хапа й сказали:
   - Достойний. Будь обачний i спини свiй лет: попереду ромеї.
   Знав:  i  таке  може  статися.  Пройшов,  вертаючись  назад,  не  всiєю
Мiзiйською  землею,  а  крiм  Нижньої  Мiзii  в  ромеїв  є   землi   Дакiї
Прибережної, Дакiї Внутрiшньої, є зрештою Скiфiя; по тих землях -  фортецi
з обiйденими в свiй час залогами. Чи їм попрiкне хтось, коли  з'єднаються,
довiдавшись, з яким полоном повертаються кутри" гури, i стануть  на  путi?
Одне, достойно вiддячить iмпера* тор, а друге, он як  подякують  стратиги,
коли визволять їх iа бiди, а третє, усе, добуте в одступаючого  супостата,
стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. I все  ж  чи  могла
зiбратися по сусiднiх  фортецях  сила,  що  одважйлася  б  перетнути  путь
кутригурськiй сплi? Щось iю схоже. Для  цього  треба  довго  збирати  i  з
багатьох земель.
   - Скiльки їх', ромеїв?
   - Того по вiдасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають  памiр
прийняти бiй.
   - Скачiть i попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його мiж тою i
тою горою, самi ж опережуться позами и будуть готовi стати  до  сiчi.  Мii
зi: пiдемо па зближення з ромеями i постараємось вивiдати, хто i  як  дуже
заступає нам путь.
   Тепер тiльки, резгледiвшись,  побачив  i  збагнув:  йому  i  його  воям
уготовано чи  не  найгiрше,  що  можна  уготувати.  По  один  бiк  порослi
непрохiдним лiсом гори та крутопадi в горах i по  другий  також.  Попереду
єдина путь - вузька долина мiж гiр i позаду не  лiпше  тої,  що  попереду.
Стати тут можна i боронитись можна, ба навiть лiпше, анiж на  долах.  Зате
вперед пiдеш лише по трупах тих, що заступили вихiд з долини чи  зiпхнувши
їх разом iз їхнiм заступом.
   Звiдуни правду казали: ромеї вийшли па  сiчу  i  намiр  мають  твердий.
Попереду, вiд гiр i до гiр - завали  з  землi  i  колод,  мiж  завалами  -
ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за  завалiв
i пiти пiшими чи й комонними лавами  на  знесилених  чи  й  зпетямлеппх  у
сiчi-двобої кутригурiв.  Одразу  за  завалами  -  юрмиська  щитоносцiв  та
метальникiв сулиць. Почувають себе вiльпо, однi вилежуються,  грiючись  па
сопцi, iншi ховаються вiд сонця в затiнок. Усе то,  ясна  рiч,  до  першої
сурми. Подадуть голос сурмачi - i сполошиться ромейське воїнство, облiпить
завали, виставить сулицi, щити i стане коли не непiдступним, то, в  усякiм
разi, не таким уже й абияким заступом  для  кутригурiв.  А  що  ж  є  десь
мечники,  тi,  що  вихопляться,  коли  покличуть,  на  комонях  i  хлинуть
нестримною лавою поза завали. Де  вони  нинi?  Одразу  за  тамтим  вигином
ширшої, анiж у них, кутригурiв, долини чи поза долиною, де кiнчаються гори
i вгадуються об шири степових долiв?
   О так, ромеї знали, де нав'язати сiчу кутригурам. Звiдси тiльки  назад,
до Емiмонта та його долин, i можна вiдступити.
   Стояв, доглядався iз схованки до ромеїв та їхнiх приготувань на  виходi
з гiр i мислив, а чогось втiшного для себе так i не спромiгся намислити.
   - Коврате,  -  покликав  того,  кому  наiiбi/тьтис  вiрив  i  па  якого
покладався як на самого себе. - Пiдбери собi падiйних воїн i йди до ромеїв
яко сол вiд ратi пашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.
   Коврат не загаявся в ромеїв, бо далi заступу не пустили. Вийшов па iюго
клич центурiон i велiв переказати привiдцi кутригурiв: з ущелин  вiн  може
вийти лише в тому разi, коли поверне усе, що взяв у землi ромейськiй.
   Кавхап не став анi виправдовуватись перед ромеем, анi погрожувати.
   - Привiдця паш, - взяв па себе смiливiсть виповiсти те,  чого  йому  по
доручали, - волiє спершу побачитися й переговорити з привiдцею  ромеїв,  а
тодi вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати,  хто  стоїть
на чолi воїв, що ставлять нам такi умови?
   - Чом нi? Скажи усiм, хто  з  тобою:  супроти  вас  вивiв  легiони  сам
Велiсарiй.
   В речах його було аж надто певностi i неприхованої пихи. Коврат  вiдчув
те i пiдiбрав поводи.
   - Скажу.  Одначе  й  ти  повiдай  своїм:  привiдцею  в  кутригурiв  хан
Заверган, той самий,  що  погромив  i  везе  в  обозi  двох  вiзантiйських
стратигiв - Сергiя i Едермана.
   Подумав i вже потiм додав:
   - А ще скажи Велiсарiю: ми поважаємо його старiсть i залишаємо  за  ним
право визначити час i мiсце зустрiчi привiдцiв.
   Нарочитих мужiв Велiсарiя ждали того дня, ждали й наступного. А  їх  не
було та й не було. Усiх бентежило це, а Завергана найбiльше.
   "Що маю вдiяти, - питав себе, - коли той старий лис справдi не  зажадає
говорити? Лаштуватися до затяжної сiчi з ромеями чи вiддати їм те, що взяв
у їхнiй землi, й пiти з неї нрiч?  Щось  не  вiриться,  аби  Велiсарiй  не
захотiв поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут,  по-снравжпьому.
Не iнакше як готує пастку: i полон хоче забрати цiлим та пеупiкодженим,  i
кутригурiв погромити, коли пiдуть через ромейськин  табiр.  Вiтець  казав,
одходячи в iпший свiт: "З усiх сусiдiв найнiдступнiшi ромеї. Кому-кому,  а
їм не вiр, па них пi в чому не звiряйся". Сидiти мiж цих гiр не випадає, а
вести затяжнi бої тiш паче. Бої но витрiї мають того. Вони ладнi на смерть
пiти, аби лиш знати, що йдуть на помiч кревним. Одне, виходить, лишається:
iти до Велiсарiя вдруге. Негоже  це,  видима  ганьба,  а  що  подiє?  Коли
сьогоднi  по  пришле  нарочитих  мужiв  Велiсарiii,  :;аптра  пошле   вiн,
Заворiаiг, i допго пжо и поштою ночиицею:  вiддасть  Сергiя  та  Едермана,
вiддасть зрештою  всiх  полонених,  заприсягнетеся  пам'яттю  батькiв,  що
бiльше не пiде в ромеї, одначе всiх iнших i  з  усiм  iншим  хай  випускає
Велiсарiй, бо iнакше мiж шши буди сiча i буде дарихши прилина кров.
   Так думав, так i вчинив би третього дня, та не встиг дiждатися його, як
вiд тисяч, що оберiгали полон по другий бiк табору, прискакав комонник  iз
вiстями, на якi менш за все сподiвався: там, на супротивнiм кiпцi  долини,
пiдiйшли до табору ромеї i так, як i тут, попереду, стали заступом.
   "Ось вона, ромейська пiдступнiсть, - не забарилась зродитися  розгадка.
- Велiсарiй тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас  iз  тилу.
Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде".
   I вiн прийшов. Не одразу, десь аж пiд обiдню пору прислав  нарочитих  i
сказав устами своїх  нарочитих:  "Коли  хап  пристає  на  мої  умови,  хай
виходить у пообiдню пору на три стрельбища вiд свого табору. Я, Велiсарiй,
теж вийду".
   Завсргановi  не  спало  чомусь  на  гадку,  яким  постане   перед   ним
прославлений у Вiзантiї й далеко поза Вiзантiєю стратег  Велiсарiй.  Iншим
печалився: що скаже вiн, коли вийде, чи визнає,  яко  рiвню,  i  чи  стане
розмовляти з ним, яко з рiвнею? Не хтось-бо  є,  той,  що  взяв  гору  над
готами i вандалами, що поклав до нiг Юстинiана мало  пе  всю  уславлену  в
вiках Захiдну Римську iмперiю - Пiвнiчну Африку, Сiцiлiю, Iталiю, окрiм її
полупочних земель. Чи такий визнає за доцiльне розмовляти з хапом, у якого
тiльки-но висiявся ус? А зiйшовся з ним за три стрельбища  вiд  табору  та
побачив, який є, i втратив дар  речi:  перед  ним  постав  геть  висушений
лiтами, гiдний пе лишень подиву, а й жалю старець.
   - Ти i є  хан  Заверган,  привiдця  кутригурiв?  -  питав,  не  зводячи
по-старечому прищурених i, як здалося Завергаповi, по-людськи добрих очей.
   - Так, я i є хатi Заверган.
   Велiсарiй помовчав, змагаючись iз мислями, i вже потiм заговорив.
   - Пощо прийшов у нашi землi? На  що  сподiвався  зi  своїми  пе  вельми
численними тисячами?
   Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.
   -  Буду  вiдвертий,  увiнчаний  славою  достойнику:  я  не  мав  намiру
стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов i не  чiпав  фортець,  залог  у
фортецях. Бо йшов iз добрими намiрами: облюбувати на терепi iмперiї багату
на злаки та вольготностi землю i сiсти на нiй родом своїм.
   - Отак? То чому ж стявся iз Сергiєм та  Едерманом,  нащо  погромив  їх,
оббирав люд i храми господнi аж до Диших стiй? Чи пiсля всього мiг сiсти в
обводах нашиї землi?
   - Так склалося, достойний. Я посилав до Сергiя та  Едермана,  як  i  до
тебе, слiв, мав намiр сказати, чого  прийшов.  Та  ба,  мене  не  захотiли
вислухати.
   Осмiхнувся Велiсарiй i вже по тому сказав:
   - Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б  не  вийшов  i  не
вислухав?
   - Ба нi, - поспiшив заперечити хан. - Сам бачиш: вертаю до роду свого i
кваплюсь вертаючи.
   - З нахапаним татьбою?
   - Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у сiчi. Казав i знову скажу: я  не
на татьбу йшов.
   За сим разом Велiсарiй приглядався до Завергана довше й  уважнiше,  нiж
перше.
   - Iмперiя не  просила  хана,  аби  йшов  у  її  обводи,  ба  навiть  на
поселення, i тому вправi розцiнювати його появу  тут,  яко  татьбу.  Та  я
милостивий до звитяжцiв, тим паче,  що  хан  справдi  повертається  назад.
Одначе й випустити його з полоном не можу.
   Тепер думав, що сказати Велiсарiєвi, Заверган.
   - Я поверну привiдцi ромейських  воїв  стратигiв  Сергiя  та  Едермана,
поверну й людський полон, ба навiть рогату твар. Все iнше, надто  комоней,
повернути не можу: воно стало вже набутком воїв.
   - На тому й станемо. Передаси полон, стратигiв - i  я  приберу  заступ,
звiльню для тебе i твоїх воїв путь.
   Хотiлось радiти такому на диво щасливому  завершенню  перетрактацiї  iз
Велiсарiєм, та щось стримувало хана - не квапився з радiстю.
   - Коли вже ми  так  швидко  i  мирно  домовилися  з  тобою,  уславлений
стратегу, то, може, домовимось i про все iнше? Полон бери зараз, а  Сергiя
та Едермана вiзьмеш тодi вже, як вої мої будуть по другий бiк  ромейського
табору.
   Iнший мiг би й розгнiватись, а в гнiвi обрати не  ту,  що  обрав  перед
сим, путь. Велiсарiй Же надто старий i бува'лий був, аби  дозволяти  серцю
брати гору над розумом.
   - Хан волiє бути певним, що все буде  як  е?  А  хто  менi  дасть  таку
певнiсть?
   - Я.
   Привiдця ромеїв звiв вище, анiж дозволяв сой досi, брови.
   - Як то?
   -  Залишу  кiлькох  своїх  кметiв,  яко  заложникiв.  Щось   гхожр   па
розчарування промаипулп п очах i пго чолi Волiсарiя.
   - То невелика гарантiя, хане. Iз кревних серед воїв твоїх в хтось?
   - Немає. Коли так, - надумався Заверган i похопився  висловити  тс,  що
надумав. - Коли так, заложником у тсбй залишусь я.
   I знову Велiсарiй не змiг приховати подиву, а дивуючись, вiдмовчувався.
   - Щоправда, - скористався мовчанкою  i  уточнив  кутригурський  хан,  -
лишаюся з однiєю умовою: i я, i вої, що вiзьму  з  собою,  мають  бути  па
комонях i при повнiй бронi.
   Велiсарiй милостиво покивав головою.
   - Смiливiсть молодого хана, - сказав уголос, - достойна поваги i хвали.
Хай буде так.
   I, вже нацiлившись вiд'їздити, додав:
   - З цього слiд було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я  радив
би iмператоровi садити в обводах своєї землi.



   Х

   На змiну дням приходили теплi передлiтнi ночi,  на  змiну  ночам  -  ще
теплiшi днi, а збуяпа тривогами кутригурська  рать  одне  мала  на  мислi:
якомога швидше мiряти неблизьку до  Онгулу  путь.  Доки  йшли  володiннями
ромеїв, було простiше: путi торованi i на всiх долах вiльнi.  Гiрше  стало
за Дунаєм. Знову  правилися  неходженою  землею,  обминали,  простуючи  до
Днiстра, то непрохiднi зарослi,  то  сторожовi  вежi,  то  озера.  Лиш  за
Днiстром, коли зору одкрилося  степове  безмежжя,  а  комонi  вiдчули  пiд
копитами знайому твердь, возбуяв i дух, що рвав усiх до отпьої  землi.  На
себе не зважали, спинялися  тодi  лиш,  як  треба  було  попасти,  напоїти
комоней чи змiнити пiд тими з них, що змалiли на силi, сiдло.  Весь  iнший
час дня i ночi слались  та  й  слались  пiд  копита  трави,  били  в  лице
прохолоднi вiтри, стугонiла просохла вже пiд сонцем земля. Бо не терпiлося
ратi i не до перепочинку було кожному,  хто  був  у  хановiй  ратi.  Гнала
тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом
розповiдають вiстуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, мiж тими, що
йшли на гвалт, i  тими,  що  лишилися  беззахисними  перед  гвалтiвниками,
зiйшла i стала тiєї митi тiнь предкiв, заслонила вiд паруги,  а  вiдтак  i
вiд бiди-боялiття. Гляди, дiiппла i заслопила!
   Вiд Днiстрового лиману до Куяльника гостинна путь iшла степом, а вже за
Куяльником звернула ближче до моря. I там, у степу, i тут,  над  морем,  -
жодної прикмети па людську присутнiсть. Лиш птаство виспiвус па всi  лади,
возносить до небес багате на поживу i  безпеку  привiлля  та  сторожкi  до
появи людей сайгаки зриваються час вiд часу наляканим табунцем й  знiмають
переполох серед сородичiв своїх. А втiм, чи  тiльки  сайгакiв  та  птаство
потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег  морський  робить  згин,
темнiє пiд крутопаддю подiя, i в ту лодiю поспiхом сiдають мужi, ба навiть
їхнi жони та дiти. Не iнакше як рибалки-уличi чи, може, й iзгої-уличi, тi,
кого зрiкся рiд i хто боїться тепер трапити на очi не лишень своєму,  а  й
чужому родовi. Кутригурiв тут  не  повинно  бути.  На  кутригурiв  коли  й
натраплять, то за Тилiгулом, а ще певнiше  -  за  Бугом,  де  є  вже  їхнi
стiйбища, а поблизу стiйбищ - близькi  й  вiддаленi  випаси.  Глядiть,  як
поспiшають тi, що при лодiї. Таки бояться ратi, певнi, вiдпливуть у море -
порятують себе, дiтей своїх, не вiдпливуть - можуть нажити бiди.
   - Вгамуйтесь, перепудиi - вдався до них одип, вдався й другий, силячись
перекричати вiдстань мiж комонними i  подiєю.  -  Чи  така,  як  ви,  голь
потрiбна комусь?
   Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий  сам
по собi бiг. Те усовiщає, мабуть, втiкачiв: од берега одпливли, а  далi  в
море не йдуть.
   - Завергап! Заверган! - заволав  котрийсь  iз  лодочних  i,  спонукаючи
iнших, перший став гребти до берега.
   Хтось спинився, зачувши iм'я свого хана, й спинив сусiду, сусiда  -  ще
сусiду.
   - Чи не нашi?
   - О Небо, таки нашi! Гляньте, не втiкають уже, поспiшають до ратi.
   До них вiдшукали стезю по крутопадi, спустились на берег i обступили па
березi. Хто такi? Чийого роду? Чом опинилися так далеко вiд отпьої  землi,
обжитих кочовищ?
   Догадка десятерила страх, а страх змалював певнiсть i силу. Бо  тс,  що
почули вiд закинутих аж он куди родакiв, не спростувало, таки  пiдтвердило
повiдане вiстунами в далекiй Мiзiї.
   Вони, тi, що  стоять  оце  перед  ханом  i  жалiються  хановi  на  своє
бсзлiття, не однi такi. Всi, хто мiг утекти, втекли аа Буг, а то й далi  -
за Тилiгул i Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих
уличами стенах, при морському узебережжi. Хто де може i як може.  Бо  свої
степи стали  доступнi  для  татей,  пiдданi  вогню  i  татьбi.  То  тiльки
видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нинi вже не  є  таким.  Нехай
хан заглибиться в нього, вiдшукає глибокi  чи  й  неглибокi  балки,  то  й
побачить: там його роди. А що не  видно  i  не  чути  їх,  то  мало  дива:
втратили  все,  що  казало  про  достаток  i   привiлля,   самих   змусили
принишкнути.
   - Де ж ханша? Що з моїм стiйбищем?
   - Про те не вiдаєм. Iди степом i напитуй тих, що були ближче  до  iвого
стiйбища, гляди, знають i скажуть.
   Порада родакiв видалася слушною. Тисячi розбив па  сотнi,  сотнi  -  на
десятки й повелiв iти спершу не обжитим, тим, що  був  колись  всього  лиш
випасом, потiм обжитим  родами  степом  i  казати  всiм,  хто  уцiлiв  вiд
нашестя:
   "Повертайтесь у свої стiйбища й будьте певнi: з вами ваш хан, а з хапом
сила, здатна оборонити вiд напастi". З собою ж взяв лише вiрних i  подався
па Опгул.
   Тепер уже пе тiшив себе сподiванкою: а раптом? Майже  певен  був:  нема
його стiйбища. Там, де височiли над Онгулом  намети,  а  в  наметах  грiло
тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь  було  завдяки  повстi,
якоа" оббивали стiни, висiеляли пiдлогу, де м'яко спалось  па  Каломелиних
перинах з лебединого пуху, - руїни i згарище, обсмалена  вогнем  повсть  i
рознесений по всiй околiї пух; де стояли повози для роду i челядi, де  буй
численний рiд i ще численнiша челядь - погром i погром,  а  може,  й  кров
непокiрних, тих, хто став па захист роду й полiг, захищаючи рiд. Одного не
хотiв, пе мiс допустити: що така ж доля спiткала й Каломелу. А  втiм,  усе
залежало вiд того, як повелася Каломела.  Чи  там,  па  погромi  ханського
стiйбища, обов'язково був сам Сандiл? Чи вiн  не  здатний  зняти  руку  на
доньку, коли зняв ii;i полишене на неї  плем'я?  Так  i  тiльки  так:  усе
залежало вiд того, як повелась Каломела. Могла ж i здатися па ласку вiтця,
пiти за Широку рiку разом iз вiтцем своїм. Коли зважити все  i  всяк,  їй,
щиро кажучи, нiчого iншого й не лишалося.
   Стiйбища  в  кутригурiв  завжди  обирали  при  водi  i  обов'язково   у
видолинках - аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не
було винятком. Знав: тодi аж нагледить  його,  як  обiйде  приоiiгульський
пагорок i спуститься ближче до Онгулу. Там, за  пагорком,  i  покладе  вже
край усьому, що мучило вiд самої Мiзiї. А обiйшов та глянув -  i  змушений
був пiдiбрати повiд, спитати охоче простуючого до  водiї  огира:  стiйбище
його як стояло, так i стоїть неушкодженим.
   "Вiтець, виходить, пожалiв доню, усiх i все погромив, а її  залишив  не
погромленою. Чи се на лiпше, Каломело? Кличу у свiдки Небо i тiпi  предкiв
своїх: далебi, що нi".
   Оглянувся на вiрних - i змушений був зайвий раз  пзресвiдчитись:  нi  i
нi. Було б лiпше, набагато лiпше, коли б жону його спiткала та, що й  усiх
кутригурiв, доля.



   XI

   Цього разу  кметi  не  змагалися  мiж  собою,  змагалися  з  ханом:  то
неправда, нiби жона його не  встигла  кинути  клич  i  зiбрати  всiх,  хто
здатний був вийти супроти утигурiв. Вона ие мала намiру  робити  те.  Вона
була у змовi з вiтцем своїм i тому зумисне нiчого не робила!
   Кричали один поперед одного, а всi одне i те  ж.  Лиш  Заверган  сидiв,
пiдiбгавши пiд себе ноги, й тупо дивився в розпаренi гнiвом лиця.
   - Ханша запевняє, що посилала гiнцiв по  стiйбищах.  I  гiнцi  те  саме
кажуть.
   - Може, й посилала, та коли? Як гiнцi не могли вже  розшукати  стiйбищ?
Як наших кревних вели за Широку рiку на арканах? Вона  у  змовi  з  вiтцем
своїм, їй не мiсце серед нас!
   - А так! Вона у змовi, їй но мiсце серед нас! Бачив: лютi  їхнiй  немає
мiри, таку може пригасити лиш мста. А  на  кому  помстяться  зараз  кметi,
окрiм Каломели? IIа Сандiловi? Вiн далеко, та й не така  в  хана  утигурiв
сила, щоб могли вимiстити на  ньому  злобу-мсту,  тим  паче  пiсля  такого
нашестя i такої згуби. А все ж Що вони собi мислять? Чи то ж личить  мужам
помщатися на жонi? Невже не бачать i не тямлять:  така  не  могла  бути  в
змовi. Згадає, як зустрiла його, якою видавалася по-дитячому довiрливою та
перепудженою - i хочеться стати на рiвнi й кинути в тотi роззявленi хавки:
"Ви при своєму глуздi? Вона недосвiдчена в ратнiм дiлi жона -  i  в  цьому
вся її провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак  -  вигнанням?"  А
сказав все-таки iнше:
   - Ви можете довести, що була змова? У вас є па те резони?
   - Ханшу вiдвiдувала перед тим  мати.  Твое,  хапо,  стiйоиiце  лишилося
пушкодженнемм!
   - То ж мати, а не 'насмишити! - тилне поза увагою стiйбище. - Чи матерi
не вiльпо провiдатiї дочку? Чи хтось  iз  вас  може  запiдозрити  в  лихих
намiрах матiр?
   Bin схопився-таки й став iiеред  ними,  суворий  та  грiзний,  ось-ось,
здається, вихопить шаблю й скаже: "Тiльки через мiй труп!"
   Та кметiв не спинило i не вгамувало те.
   - Вiтця її теж не можна було запiдозрити, хане! - вкинув хтось по тишi,
що настала пiсля Заверганової речнипi. - А ба, що вчинив.
   - То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зiбратися з силою i
пiти до утигурiв на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землi i в
родах бодаii якийсь лад, дайте зiбрати її, силу. Сандiл дорого поплатиться
за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган!
   Кметi вiдмовчувалися. Видно  було:  те,  що  сказав  їм,  не  стало  ще
певнiстю. Аби одмiнити їхнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав  i  далi
пiдтримувати щойно  роздмуханий  вогник  нової  мислi,  живити  її  новими
резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю  всьому  древу
бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще
кметям.
   - Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить.  У  кожного  рана
кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жадає  мсти.  Та  чи  до  того
зараз? Займiться родами своїми, дайте прихисток та живнiсть жонам,  дiтям,
а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде,  кметi,  коли
одберете у мене жону i спровадите її до зрадливого  вiтпя,  хана  Сандiла.
Мала i ганебна!
   Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що
дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання  тiльки  й
бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп  своїй
очi.
   - Ганебна,  кажеш?!  Ба  нi!  Це  ти  ганьбиш  себе,  ляiаючи  спати  й
усолоджуючись ласками тiєї, на чиїй совiстi кров  i  муки  родакiв  наших!
Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чуєш, хане,  нинi  i
вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi!
   Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова.  Його  по  слухали.  Ширили
темпi вiд чорної ненавистi рот,  вимагали  й  погрожували,  погрожували  й
вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх:
   - Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покидаємо тебе i па роду до
тпкого, як є, бiльто на прийдемо.
   Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали  вже  вiдходячи.  I
годi було зупинити їх словом-принукою. Бачив i розумiв:  ту  склу  втратив
над ними. Добре, колiї на днi, мiсяцi. А  коли  назовсiм?  Жарти  хiба,  i
вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули.
   Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!
   Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась  рада.
Певно, по мужу своєму бачила:  хмари,  що  обсiли  Завергана,  громадяться
передовсiм над нею. А втiм, чи  тiльки  по  мужу?  Кметi  он  якi  ярi  та
погрозливi були, коли вiд'їздили зi стiйбища. Чи така, як його  Каломелка,
не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце  не  здатне
вiдчути:  їй,  утигурцi,  не  прощають  утигурського  вторгнення,  на  неї
вергають громами й погрожують мстою-карою.
   Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер  вдiє  щось,
аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он  якою  вiрою  й
довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком
очах, а страху та жалю найбiльше. Де не буває, що  не  робить  -  не  може
прогнати з серця анi  того,  анi  другого.  Iнодi  так  возбуяють  у  нiй,
здається, впаде на колiпа, простягне руки й  крикне  голосом  приреченого:
"Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю  й  можу  уповати  в  цiм  жорстокiм
свiтi. Захисти, не дай в обиду!"
   Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i  не  врозумить  кметiв?
Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба  буде  вибирати
мiж нею i кметями?
   - Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому
вiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою?  Чи  вiн  не
вiдав:  такого  не  прощають,   за   таке   рано   чи   пiзно   доведеться
розплачуватися?
   - Аби я знала.
   Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i  перестрахапий
в тотiй сподiванцi позирк  очей  своїх,  так  уже  й  не  прибирала  його.
Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби  гвалт  чинили  утигури,  її
родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий,  коли
це правда, не може бiльше називатися  вiтцсм  її,  бо  замiсть  того,  щоб
оберегти свою доню, став для неї тим камсием-карою, що дорiвнює згубi, - i
змушувала вiрити:  вона  на  причона  до  торпiсiнiя,  мiтi,  як  i  всiма
кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, анiж кревна єдинiсть, i тим
уже пiдлої з пiдлих, мети; дiлилася наївними, як па замiжню жону, мислями:
коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку
й спитає свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне
усе, що взяв, i тiльки дратувала тою наївнiстю.
   - Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не
поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар  розiбрали  кметi  та
роди, очолюванi кметями.
   Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася:  "Що  ж
тепер буде? Скажи,  бодай  якусь  сподiванку  подай,  бо  не  сила  бачити
неприховане злi позирки родакiв твоїх i знати: живеш серед недругiв.  Я  ж
не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом:  не  винна!"  Та  що  мiг
сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: її вини  немає,  вона  страждає
безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не дивується й
не поспiшає перечити: таки не буде. Вiн i сам досьогоднi покладався на те,
що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його  повелiння
- закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити  свою  певнiсть,
то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i є  роди  в  племенi.  Доки
вони з ханом, доти й хан почував пiд собою  твердiсть,  а  вiдiйдуть  -  i
твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тодi буде з ним  i  з
нею, коли похитнеться?
   Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере її пiд захист. А  увiрувавши,
згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий
досi пломiиь в очах. Всього лише на мить  опустила  їх,  розчарувавшись  у
хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там  анi
вiри-сподiванки, анi смиренної прихильностi. Лиш смуток залишився  смутком
та жаль заiскрився потужнiше.
   - Ти, як i вони, в гнiвi на мене?
   - Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на  радiсть  не
бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були  вiрними,  зреклися  мене
сьогоднi i зреклися через тебе.
   - О Небо! - простогнала й закрила  вид  свiй  руками.  Щулилася,  ждучи
занесеного  над  нею  удару,  i  плакала.  IIеiолисии,  одначе  жалiсно  i
по-дитячому надривно.
   Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була:  таки  згас  вiн,  останнiй
промiнь її сподiванки. Тепер  у  неї  анi  тут,  у  кутригурах,  анi  поза
кутригурами нема на копi  опертися,  ба  навiть  вiрити,  що  опора-захист
можлива. А без цього що лишається робити в  свiтi,  окрiм  як  плакати  та
скаржитись на свiт?



   XII

   Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi
часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу  ж
по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н,
сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй.  Якже  наси^  тяться  травами
вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди.
На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе,
а й для людей, розмножиться всякого птаства  -  вiд  крякв  та  гусей,  до
лебедiв i дрохв. То  теж  пожива,  i  немала,  в  усякiм  разi,  надiя  на
добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе  буде,  як  треба,  де
певнiсть там i супокiй.
   Хан Заверган немало уповає на це, а все ж що не  день  то  наполегливiш
дошукується, з чого має почати аби прихилити до себе кметiв.  Знає:  ждуть
того  дня,'коли  зламає  себе  i  поступиться  Каломелою.  О,  тодi   вони
прихилилися б, вдвiчi рiднiшими  с  гали  б,  нiж  були.  Та  ба  того  не
дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода  Неба,
найбiльша, що є i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на
суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про
Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше  має  кинути  тим  лютим  псам  па
потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж,  не  прийдуть  на
неї. До ради має переiнакшити їхпi мислi, урезонити  серця.  А  коли  так,
розмову з кметямп має почати з поголосу хоча б i про те, що  хан  Заверган
не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шукає як серед своїх,  так  i
серед сусiдiв соузникiв. А чутки  зроблять  своє,  тим  паче  такi  -  про
мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються,  прийдуть  па
раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що  хотiли  вчинити  з
Каломелою.
   Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких
найбiльше звiрявся.
   - Ви лаїш'ут'е комоней, iiоїдите в далеку дуть -  кликати  тиверцiв  та
уличiв в похiд на утигурiв.  Ви,  -  киинув  iншим,  -  також  лаштуйтеся,
поїдете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську  руку  всiх,  у
кому горить бажання мсти-вiдплати.
   I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному:  найперше
вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них  i  уповатимуть  у
заходах своїх.
   Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився
вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в  стремено  й  подався  по  землi
Куїригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв своїх послав по сусiдах.
Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх  вiрних
- удав, нiби не чує, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби
на дивака, що верзе нiсенiтницi, i  теж  промовчав.  Третiй,  четвертий  i
п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля:
   - Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни її не менш
зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i  як
вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози  наших  кревних.  Бачиш,  що
лишилося вiд нас, завдяки її старанням?
   Вiн бачив, як не бачити. Багато з того, що  громилося  татями,  встигли
прибрати, та ще бiльше залишилося свiдкiв татьби. Замiсть наметiв, у  яких
жив кметь, родовi мужi з вiдприсками роду - родинами, стримiло лиш  кiлля,
замiсть похiдних жител - критих повозiв,  стояли  їхнi  недопалки  -  осi,
розводи, колеса. Все iнше згорiло чи було вкрай  понiвечене  вогнем.  Мужi
здебiльше тим i займалися, коли над'їздив до  них:  складали  вози,  гнули
сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потiм кiстяком фургона-накриття, або
вкопували те ж дерево па мiсцi колишнiх наметiв, носили з рiчки  очерет  i
обставляли дерево очеретом. То вже не буде  кругле  й  просторе  житло,  в
якому могла помiститись родина. Замiсть намету стануть у ряд два, а  то  й
три гостроверхi куренi. Затишок у них, щiльно  ушитих  очеретом,  може,  й
лiпший буде, нiж у наметах, одначе тiснява та  незручнiсть  нагадуватимуть
щораз: були колись зручностi, був  достаток  I  Привилля  всього  того  що
попало допiдлих i пiдступних татей, iменованих утигурами.
   А ще ж iз тварi коли й уцiлiло щось,  то  хiба  для  розплоду,  що  рiд
порiдшав мало не на половину. Хiба те не поло кожного iюгпрм, но розпiтрпс
болея i злобою груди? Дииись, хаио, i iiцлi'iпай: у кижiшi ридi .тiльки  й
мужiв та отрокiв, що ходили з тобою за Дупай тiльки й жон,  що  малеча  та
старипя. Як житимуть i множитимуться,  коли  в  родi  старi  iа  малi?  Де
вiзьмуть мужам, отрокам жои? У сусiдiв? А їжа звiдки вiзьметься в родинах,
коди приведепi з-за Дунаю комонi - ото i все, що  мають.  Знов  доведеться
йти до сусiдiв i брати гвалтом. Погибель  жде,  хане,  роди  твої,  плем'я
твоє, а ти грiєш при боцi ту, що накликала на люд бiду-безлiття.
   - Вона не винна. Тому й не вiддаю на суд вам,  на  кару,  що  бачу:  не
винна! Не забувайте: над нами є  Тангра,  вiн  не  простить  нам  невинної
жертви! За одною карою пiде iнша,  за  iншою  -  ще  iнша.  I  iак  аж  до
згуби-загибелi.
   - Утигурiв не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють
кумис, лежачи на перинах.
   Єдине, що мiг сказати на те: ще  покарає,  -  та  й  подався  до  свого
стiйбища. Був похмурий, як сама похмурiсть, i гнiвний, буцiм би сам  гнiв.
Каломела бачила те i не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла  поодаль  i
млiла серцем. Бо хмурiсть його ие обiцяла  втiхи,  а  гнiв  -  i  поготiв.
Певно, немає чим хвалитися хановi, як не похвалились i сли, вернувшись вiд
антiв. Тиверцi самi не зважилися йти на утигурiв i  хановi  не  радили,  а
уличi що бiльше сказали: над ними i їхнiми родаками - полянами висить  меч
обрiв, те й роблять, що вторгаються в їхнi землi.  А  обри  приятелюють  з
утигурами i вже купно з вими хиляться до щедрої  па  золото  Вiзантiї.  Не
певнi що буде само так, одначе й  побоюються  зачiпати  утигурiв,  аби  не
накликати на себе гнiв обрiв. Отож i виходить' нiхто не зважується  подати
хановi руку. А коли не зважуються  чи  зумисне  не  хочуть,  на  що  можна
сподiватися про який супокiй може йти рiч?  Лишається  одне  з  двохї  або
сидiти й уповати на Небо, або iти до вiтця. Була  б  певна,  що  це  дасть
щось, таки пiшла б. Та ба, немає її певностi.  Музi;  правду  сказав:  над
тим, що взято у кутригурiв, i вiтець її, хап Сапдiл, не властен. Бралося ж
бо мечами, а їхпiх вiддавна iспує покон: хто що взяв, тому те й належить.
   Завергак тепер уя.е не засиджується бiля неї, тим паче вдень. Кличуть -
iде, i не кличуть - теж iде. її ж Каломели, нiби п ломас  в  iiаметi.  Про
родакiв його и говорити не  доводиться.  I  заходять  -  не  помiчають,  i
зустрiчають - теж. Або ж позирають скоса та вiдвертаються, стрiвши, i  тiш
уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими i 'їй зиаiiдс  ризриду
сирод таких?
   О Небо! Колись хоч Завергап був утiхою, бо знала: всесильний  вiн  тут,
на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надiйною загородою. А нинi й
вiн не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То  ж  погана  прикмита,
якщо не помиляється, якщо це справдi так, то - кiнець.
   Лякалась того i старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна
була  прислужитися  челядина,  норовила  першою   завважити   усi   мужевi
забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була
повсюдно, мало не на кожнiм кроцi пiдкреслено iцирою з ним,  i  все  ж  не
вiдчувала тiєї, що тiшила колись, взаємностi. Щось нуртувало в Завергановi
i мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.
   Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?
   Бачила, в'яне, мовби пiдтята билина, чула, втрачає пiд ногами твердь, а
з твердю i певнiсть, що мука ця минуща. I  саме  тодi,  як  бiль  розривав
груди, а вiдчай  доходив,  вдавалося,  краю,  там,  у  глибинi  єства  її,
скинулося щось i нагадало про себе раз, нагадало i вдруге.
   "Дитя", - майнула, не забарившись, мисль, а слiдом "за мислю  зродилася
й пiшла гуляти всiм тiлом радiсть. Вона непраздна, у неї буде  його  дитя!
Небо високе, IIебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж i є вiн, рятунок. А  так,
це i є! Дiждеться свого мужа-повелителя, вибере  слушну  нагоду  i  скаже:
"Свiте  мiй  ясний,  радiсть-утiхо,  заступнику  вiд  кривд   людських   i
кривдникiв! Чи вiдаєш, що в нас iз  тобою  буде  в  недалекiм  часi  дитя,
син-первiсток, опора  роду  i  втiха  серцю?  Дай  руку,  коли  не  вiриш,
послухай, як стукається вже вiн, проситься на свiт i волiс жити в  свiтi".
Заверган оживе, почувши те, скине  з  себе  камiнь  гризот  i  повиностей,
воздасть належне жонi i стане прихильним до неї, як до того клятого походу
i  до  того  триклятого  вторгнення.  Та  й   кутригури   вгомоняться,   а
вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:
   "Вона - мати ханового сина, про неї не смiйте думати.
   Носилася та и носилася зi своїм намiром освiдчитись хановi, норовила та
й норовила вибрати слушну нагоду, а лiпшої за нiч не могла вигадати.  Тодi
вiн буде ласкавiший iз нею, а вiдтак прихильнiший до неї, анiж удень.
   Та й темiнь, близька присутнiсть жаданого мужа нададуть одваги. А  так,
чи хан видiтиме поночi, як пашiє її вил, сльозяться  щастям  соромом  очi?
Лиш там, у ложi лише за и l'приглядиш теменi и годитиметься казаiи таке.
   Ждала ночi - тремтiла тiлом i свiтилася тривожною радiстю, ждала хана в
ложi - знову тремтiла. Не  вiдала,  як  це  зробить,  одначе  певна  була,
зробить лиш тодi, як вiдчує на  собi  знак  його  особливої  прихильностi.
Такої митi Заверган буде розчулений, а вiдтак  щедрий  па  добро.  Вона  й
скористається тiєю щедрiстю: пригорнеться до нього i скаже: "А знаєш, муже
мiй, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю  Небо,  аби  то  був  хлопчик,
надiя i опора роду твого".
   Була натягнута, мовби тятива на луцi. Бо ждала:  ось  зараз  зайде  вiн
пiсля омивання,  ляже  й  не  втримається  подасть  його,  знак  особливої
прихильностi.
   Здавалось, не витримає ждучи. Вiдчує найменший порух його руки i лусне,
як лускає тятива вiд зайвого зусилля.  А  хан  зайшов,  улiгся  в  ложi  i
мовчить.
   - Ти  так  i  не  повiдав  меиi,  повелителю,  -  заговорила  перша,  i
заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, -
кажу, так i не повiдав, що бачив  там,  у  ромеях.  Чи  та  земля  справдi
звабна, що нашi кметi так тягнуться до веї, ладнi йти мiж чужий  люд,  аби
лиш туди.
   - Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути:
   Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там  не
менше, нiж у нас, i степ  плодоноснiший.  А  ще  е  покритi  непроходимими
лiсами гори, автихгорау звiра, птаства,  медоносних  бджiл  -  тьма.  I  в
благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки  з  гiр.  Там  не  буває
спечної днини, не дмуть спустошливi суховiї -  на  путi  їм  стає  море  i
стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр.
   - Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? -  пiдвелася  на
лiктi, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.
   - В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою.  На  нiй  не
так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи
зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко,
за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло
слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильностi  до  мужа
(таки сказав його, усолоджепи для її вуха слово: Каломелко. Тож i не стала
ждатц, ноли подаст i, їй знак свосї  прихильностi,  -  сама  подала  його.
Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла,  жде,  що
хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.
   Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць,  запустив  пiд
покривало руку, обняв її, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi  ласки.  Аж
захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б  вiд  щастя,  та  не  хотiла
втрачати сподiваної митi: хто вiдає, чи буде така вдруге.
   - А в мене радiсть  для  тебе,  -  не  сказала  -  видихнула  разом  iз
теплiнню, що розпирала груди.
   - Радiсть?
   - Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю  ласкавий.  Ношу  пiд  серцем
дитя твоє.
   Далебi, й висловитися не встигла  ще,  як  вiдчула:  хап  не  радий  її
слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна  перед  цим  рука,
уклякло тiло,  затамувався  вiддих,  та  й  увесь  вiн,  хан,  занiмiв  на
невизначено тривалий час i  нi  пари  з  уст.  А  те  нiмування  примусило
уклякнути й Каломелу. Чує,  хоче  подати  голос,  спитати,  Їй  це  тiльки
здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи
все, що думає про ханове нiмування, видимий страх,  таки  правда  -  i  не
може: бракує сили, бракує й дару слова.
   - Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було  таке
враження, нiби крикнула на повний голос.



   XIII

   Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а
думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздирає серце пекучий бiль i
ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою єства повна безнадiя, а
Каломела не зняла одного з ханових кинджалiв,  що  Їх,  нiби  зумисне,  он
скiльки почепили на стiни, i не прохромила себе, користуючись  вiдсутнiстю
хана, не пiшла, полонена вiдчаєм, до Онгулу i не стала  шукати  розради  в
його тихоплинних водах, ба навiть те, що видавалося  певний  час  найбiльш
можливим: сiсти потай на подаровану ханом i звиклу вже до неї  кобилицю  й
помчати,  доки  спить  невдячний  кутригурський  рiд,  до  Широкої   рiки,
перепливти, тримаючись за гриву, її води i вдатися коли пе до вiтця, то до
матерi, хай прийме й утiшить свою нещасливу  доню,  -  навiть  цей  видимо
рятiвний намiр змушена була цигаситп в собi. Бо як  ииропливи  через  таку
рiку, як Широка, коли мужi не зважуються долати її без плотiв, i як житиме
в матерi з народженим без мужа дитям?  Лiпше  в  Онгулi  шукати  для  себе
прихисток, анiж там.
   Та ба, i  в  Опгул  не  насмiлюється  пiти.  Чує  серцем,  зневажена  й
потоптана всiма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого i
що уповає? На мужа свого? Так вiн же нiчого не обiцяє їй! Коли  до  нiчної
розмови ще якось бував iз жоною i зважав на жону, то  нинi  i  на  нiч  не
завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо вiдає. Невдоволений,
бач, що попрiкнула  крижаною  байдужiстю  до  її  надiї,  що  не  повiрила
запевненням: не байдужий вiн, всього лиш стетерiв з несподiванки. А як  же
може вiрити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком,  коли  й  пiсля
тої нещасливої ночi помiчає за ханом зримiшу, нiж  колись,  зажуру-каяття?
Про що вiн думає вдень i вночi, коли не про  жону  утагурку,  що  народить
йому дитя, в кронi якого буде  домiшок  кровi  ненависного  йому  племенi?
Певно,  повiдав  ужо  про  це  в  родi   своїм,   певно,   сказали:   мало
суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурiв.
   "Отче, отче! - плаче невтiшним плачем. - Нащо ж вiї вiддавали мене  мiж
чужий люд, коли дозволили собi так повестися з тим людом? Заверган  правду
каже: такого пе прощають, за  таке  доведеться  розплачуватись.  Ось  я  й
розплачуюсь".
   Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все,
що можна було передумати в її безвиходi, пе  раз  уже  передумала,  в  усi
щiлини, що могли бути рятiвними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А  коли
немає рятупку, що лишається робити? Дiждалася дня, ждатиме ночi. Нiч  усiм
дається для сну, а сон у цiм збаламученiм свiтi чи не єдина полегкiсть.
   Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи  тодi  вже,  як
темiнь огорнула ханове стiйбище. Зате  добре  примiтила:  коли  зайшла  до
намету старша Заверганова сестра i, розбудивши її, велiла одягатися,  поза
наметом стояла непроглядна темiнь, накрапав дощ.
   - Пощо так?
   - Хан велiв. Утiкати тобi треба.
   Казала  утаємничено  i  поводилась  утаємничено.  Схоже,   що   за   її
утаємниченiстю ховається хай i жорстока, все ж правда. Проте i  сумнiв  не
забарився вiдвiдати. Досi ханський памст був їй  падiиною  схованкою,  тут
пiхто не мiг посягнути на неї. Куди ж втiкає, коли иоза намитом -  недруги
i недруги?
   Знову тремтiла вся й заточувалася вiд змалiння сили в тiлi, а  проте  й
поспiшала одягаючись. Може, й справдi так треба. Може, й  ханове  стiйбище
неспроможне вiко оберегти її вiд  знетямлених  жаданням  мстити?  Мiг"  же
Заверган, знаючи, що бiда насувається, домовитися з  котримсь  iз  вiрних,
аби переховав у себе жону. Тому, гляди,  й  ходив  засмучений,  що  вiдав:
насувається  бiда,  а  жони  немає  де  прихистити.  Тепер  знайшов  його,
прихисток, i кличе.
   I та, що виводила з намету, i тi, що саджали па засiллану вже кобилицю,
були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що  велiли.
Лиш тiльки спитала перед тим, як мали рушати вже:
   - Де ж муж мiй, хан Заверган?
   - А там, у содругiв своїх. Поїхали.
   Гнали комоней навскач, довго, аж поки не вiдчули: i самi стомилися i
комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, i знову навскач. Так до
самого свiтання. Лиш на свiтанок сказали їй:
   - Тепер усе, тепер ми в безпецi.
   За ночi не силилася навiть пiзнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й
робила, що розглядалася. Пiд копита слалася давно не їжджена й поросла вже
всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рiвний, хiба що де-не-де перетятий
пологим видолинком степ.  Чогось  же  примiтного  в  юму  степу  не  могла
нагледiти.
   - Чи довго  ще  їхати?  -  поцiкавилася  в  старшого  серед  мужiв,  що
супроводили її.
   - Стомилася? -  одповiли  цiкавiстю  на  цiкавiсть.  -  Потерпи,  скоро
перепочинемо. Отам, - показав пугою, - має бути пiд, а  на  поду  -  гарна
паша для комоней, водопi Гi та й затишок для всiх нас.
   Вiн, певно, добре знав цю путь, як  i  степ  довкола  путi,  за  першим
пагорбом впав у око доволi-таки глибокий видолинок,  а  в  тому  видолинку
зблиснула пiд сонцем вода.
   - Ось i є воно, мiсце нашого перепочинку.
   Тепер тiльки, як звiльнилася вiд стремен i стала на рiвнi, вiдчула, яка
вона стомлена.  А  проте  не  прилягла,  аби  перепочити  тут,  при  водi,
по-справжньому. Доки мужi розсiдлували комоней, затим давали Їм можливiсть
зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та
мислила про себе: яке то благо - чистi води землi. Що робили б,  тим  паче
вдень, пiд спекотиятiм сопцоїм,  коли  б  довелося  їхати,  а  довкола  am
краплини водицi? Стратили б силу i впали вiд задухи комонi, за комонями  й
вони, иутiшки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребi в степу -
он скiльки дрохв бачила  з  сiдла  кобилицi,  досить  пiдкрастися,  влучно
прицiлитись - i матимеш смачну печеню. А води з собою багато  не  вiзьмеш,
мусиш ждати, доки натрапиш ца  рiчку  чи  пiд,  почайпу  при  поду.  Та  й
прохолода on яка iде вiд води. Не було б тут мужiв, не втрималася б, зняла
б, iз себе спiтнiлi в путi обладунки й скупалася б, як колись  бувало,  на
берегах Бiлої рiки.
   Знов розглянулася i зацiпенiла: стривай, а отой густо порослий очеретом
острiвець, що вiдiйшов, мов пустотливе дитя вiд матерi, на добрий  десяток
крокiв вiд берега й хизується своєю витiвкою, вона немовби бачила вже. Так
так, бачила! Ось тiльки коли:  як  об'їздили  з  мужем  землю  його  пiсля
воседля а чи ранiше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої  рiки?  Йой,
лишенької Таки тодi, як везли її з-за Широкої рiки. То се тепер правляться
а нею до утигурiв? Мають намiр повернути свою ханшу зрадливому  вiтцевi  i
тим навiчно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцiм би
наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кiнець,  щось  хоче
вдiяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлi i  намiри
злилися в одне незрозумiле  "нi!"  й  стали  зашморгом  на  шиї.  Цiлиться
пiдступитися I- -до найстаршого з мужiв й одразу ж передумує:  вiн  -  той
кому  доручено  переправити  її,  вiн  нiчого  не  скаже;  поривається  до
середульшого - i знову спиняється: чи  середульший  належить  до  тих,  що
пiдуть супроти старших?
   Вибiр випав на найменшого - отрока Саура. Вiн (давно примiтила) частiше
i довше, нiж iншi, затримує на нiй  повитi  сумною  поволокою  очi,  чи  ю
всього лиш спiвчуває їй яко жонi родака свого, чи вподобав її за  час  цих
мандрiв i, як всякий молодець, не вмiє приховати жадання серця.  В  усякiм
разi, є якась сподiванка: такий не повинен бути жорстокий iз нею.
   - Caуpe, - пiдiйшла, коли напував огира  i  був  далi,  нiж  досi,  вiд
родакiв своїх. - Чи не скажеш менi, Сауре, куди ми тримаємо путь?
   Вимiряв пильним, таким же сумовито-спiвчутливим, як i донедавна, оком i
вже потiм вiдповiв;
   - Далеко, Каломело.
   - Їй... не хочеш чи тобi не велено казати менi? I знову удавав  тiльки,
що розчiсує й пригладжує мокруватi ще здухвиїш гнiдого.
   - Нащо казати, сама невдовзi пересвiдчишся.
   - Виходить, правда се: везете за Широку рiку, до вiтця Сандiла?
   Виважив прихильним поглядом, а сiвердити таки не ствердив.
   - Я ж бачу, - жалiлась i плакала вже. - Я пiзнала мiсце, де  спочивали,
коли везли мене до кутригурiв. Тепер назад правите. Це Заверган повелiв чи
ви вчинили  всупереч  волi  Завергана?  Зглянься,  скажи,  -  благала,  не
пiдвищуючи голосу, - хай усе вже знатиму, хай буду убита до кiнця!
   Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, iiа огира, що вдовольняв  спрагу
водою, i мовчав.
   Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати?  А  кого?
Кутригурiв? Зрадливого мужа чи зрадливого вiтця? Усi вiдвернулися вiд неї,
себе липi тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою - байдуже.
   Така, що обернулася б i пiшла куди очi дивляться: у степ - то й у степ,
у воду - то в воду. А вiдiйшла вiд Саура не далi як на четверть стрельбища
- й упала, надломлена  безлiттям,  долiлиць.  Жалiлася  не  знати  кому  i
плакала.
   - Чого вона? - суворо поцiкавився привiдця.
   - Пiзнала мiсце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася,
куди веземо її.
   Привiдця глянув у той бiк, де побивалася ханша, i знову до Саура:
   - А ти, яко всякий нюня, допомiг, звичайно, пiзнати.
   - Не я, - ошкiрився отрок, - пiд допомiг пiзнати.
   - Не противилася, коли пiдiйшли i сказали: "Пора, їдемо далi". Одначе i
в путi не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилицi  пiд  ноги  й
мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами,  i  мовчки  витирала  ряснi,
часом удушливi сльози. Лише тодi, як над'їхали до Широкої  рiки  та  стали
думати-гадати, як перебратися через неї, зiбралася на мислi й сказала:
   - Робiть плiт. Уплав я iто здолаю цiєї широчiнi.
   - Не бiйся, - змилостивився привiдця. - Уцлав i до пошлемо,  шукатимемо
перевозу,
   Пошуки тi забрали в них чи не  бiльше  часу,  анiж  п\-тт,  iз  Оiнулу.
Подалися ьiшз - нема та й иема кутригурськттх стiiїбiтщ, "к i кутргггурiв.
Лише слiдп вiд їиа, iци стояли колись, та ловили  рибу,  та  плавали  цими
широкими водами на пониззя чи до тих же утигурiв, бiльша пiчого.  Довелося
правитися у верхiв'я i мало не до порогiв. Л то не блигомий свiт та й путь
не з торованих. Усяк бувало: i об'їздили хащi, i пробиралися  прибережними
хащами, доки натрапили на стiйбище та домоглися iменем  хана  перевозу  на
супротивний бiк. Люд начуваний татьбою та й сам сусiдив не з лiпшими, анiж
утигури, татями - з обрами, тож неохоче зважувався везiи їх на утигурський
берег. Довелося пояснювати старшим у стiйбищi чи й гримати на них.
   Побережани звикли до плавання. Для них  змайструвати  плiт  -  невелика
мудрiсть. Коли уже взялися за дiло, не забарилися з ним.  Гiрше  було,  як
вели на плiт кобилицю: вопа нiяк не хотiла розлучатися  з  iншими  кiньми.
Уперлася - i хоч би що. Коли ж завели силомiць, мало не пересягнула  через
огорожу. Далебi, й не заспокоїли б її, коли б не пiдiйшла Каломела  та  ве
укоськала ласками, словом-утiхою. Скiльки пливли, стiльки й промовляла  до
нсвдоволеної насиллям тварi та жалiлася  на  людей  укоськуючи  твар:  "Що
вдiєш,  -  казала.  -  Беззахиснi  ми,  а  беззахисним  одне  лишається  -
покладатися на милiсть сильнiших".
   Хапша не радiла з того, що наближається до землi батькiв своїх,  одначе
й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А  зiйшла  па  берег  та
стала лаштуватися до вiд'їзду, i та, остання її певнiсть здимiла.  Тi,  на
кого  покладено  було  викопувати  волю   кметiв,   а   вiдтак   i   родiв
кутригурських, но дали їй сiдла. Схопили, легку i безсилу  супроти  їхньої
сили, поклали на спину кобилицi  й  заходились  умотузовувати.  Ноги  туго
зв'язали пiд черевом, руки - її iд шисю i, не  вдовольнившись  тим,  стали
уперiзувати сирицею й тiло. Коли ж подивувалася, ба  знайшла  за  потрiбно
противитись,  а  противлячись,  питатися,  чого  хочуть  пiд   неї,   пащо
умоту:ювують, не церемонились i не хоиалися вже .ч намiрами.
   - Так трепа, - сказали. - Нехай хаii Сатiдiл зиас:  починiїстьсн  и;iра
;!а його татьбу н землi нашiй. 1 буде  вона  жорстокiшою.  ;шiж  вiн  може
сiiбi мислити.
   Зняли для певностi повiд, узду i цiiьохiїулiї i.ибплицю пугою.



   XIV

   Минали днi, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого  стiйбища
над Онгуяом. Певен був, кметi не забарилися вчинити з Каломелою  те,  чого
так довго й уперто домагалися, й лякався тiєї певностi. Об'їздив  стiйбища
в степу, питався в тих, що стояли па чолi  стiйбищ,  скiльки  воїв  можуть
виставити, коли настане час вiдплатити утигурам за пiдступнiсть i нашестя,
чи всi, як кметi, носять у серцi жагучу потребу вiдплати-мсти, а думкою те
й робив, що поривався до великоханського намету та питав  себе,  чи  то  ж
правда, що Каломели  немає  вже  там,  як  це  може  бути,  щоб  не  було?
Повернеться, а колись же мусить повернутись - i не застане жони,  не  буде
обласканий при зустрiчi, вигороджений щебетом, що на  нього  не  скупилася
його жона.
   "Клятий Сандiл! - лаявся подумки, а iнодi i вголос. -  Дорого  заплатиш
ти менi за Каломелу. Ой дорого!"
   На кмеїiв не нарiкав уже i свою  згоду  поквитатися  з  Каломелою,  аби
прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Сандiла  та  його
плем'я, на них гос'iрив розум,  серце,  меча  свого.  Коли  ж  настав  час
повернутися до стiйбища на Онгулi,  а  в  стiйбищi  -  до  великохапського
намету, чув, малiє на силi, ноги вiдмовляються нести. Ладен  був  вигадати
щось, аби не йти туди,  до  житла,  в  якому  -  зпав  -  замiсть  жони  i
виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не пiде,  коли  то
його жиїло. В iншому пе приймуть, а коли  й  приймуть,  то  не  забаряться
подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Хановi шкода, що вона  дiстала  по
заслузi?
   I пiшов, i сидiв при свiчi до глибокої ночi, i сумував,  як,  може,  не
сумував за вiтцем своїм, матiр'ю, що доволi рано  попрощалися  зi  свiтом,
полишили його мало не самотнього в цiм свiтi. А  настав  час  одходити  до
сну, покликав челядникiв  i  звелiв  готувати  для  нього  омивання.  "Так
пiзно?" - питали, одначе тiльки очима та видом ще. Уголос  нiхто  не  смiв
казати таке хановi.  Зате  коли  помився  та  лiг  у  ложе,  одважились  i
поцiкавились:
   - Може, хан при свiтлi спатиме?
   - Чого б то? - подивувався i тим поклав край розмовi з челядниками.
   Заснув, як пiсля всякої купелi, i доволi швидко i  мiцно.  Заколисалося
зворохоблене подiями останнiх днiв сумлiння, вгомонилися  бентеги,  хай  i
надiйно прихованi, все ж каяття. Тiло,  розум,  всеньке  єство  заполонила
вольготпiсть, вiдвiдало якесь дитинне вдоволення всiм.  Л  ужи  вдоволення
дало простiр химерним, як iiа здоровий глузд, снам.
   Колись, за раннiх оiрочих лiт, з усiх молодечих схильностей i захоплень
Заверган давав перевагу ловам. Збирав до  гурту  кiлькох  таких,  як  сам,
сiдлали пiдстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах  огирiв
i правилися у верхiв'я Онгулу - туди, де не було стiйбищ  i  де  привiльне
почувало себе птаство - гуси, крякви,  лебедi.  Комоней  пускали  пастися,
самi ж забиралися в зарослi верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться
облюбована здобич. Поцiляли в неї здебiльше  стрiлами,  а  проте  молодеча
вигадка нерiдко спонукали його й  до  iншого  способу  ловлi,  надто  коли
хотiлося привезти додому живими лебедя чи добiрну гуску.
   Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає.  Певно,  задовго  до  них  ще,  та
найбiльше схильний до неї був вiн, Заверган. Роздягався до наготи, ховався
при самiй водi в очеретi й ждав, доки  наблизиться  привiльне  й  безпечно
почуваючий себе табун гусей, спарованi сердечним єднанням лебедi.  Коли  ж
наближалися, брав у рота наготовану заздалегiдь очеретину, пiрнав  нечутно
i так же нечутно пiдкрадався до гусей чи лебедiв. Тодi вже, як бачив перед
собою чи над собою  рожевi  лапки,  випльовував  очеретину,  хапав  обiруч
здобич i тримав її доiи, доки не розлетиться  потривожена  з'явою  людини,
решта табуна.
   Гуси не так ще, а лебедi боролися довго й завзято, так завзято, що не в
кожного вистачало сили i мужностi виходити  з  тої  борнi  звитяжцем,  тим
паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою,  а  другою  гребтися  до
берега.
   Цiєї ночi наснилося  майже  те  саме,  що  було  колись  наяву.  Сидiв,
принишклий,  в  очеретi,  й  терпляче  ждав,  коли  наблизиться  до  нього
снiжно-бiла, з царственою короною на головi лебiдка. Не  лебiдь,  хоч  вiн
був поруч, саме  лебiдка:  надто  вже  зваблива  була  вона  видом  своїм,
молодечою невиннiстю  i  чистотою.  А  лебiдка  не  поспiшала  зближатися,
обiймалася з лебедем, охоче пiдставляла голову,  коли  лебiдь  цiлував  та
милував її,  потiм  збадьорювалася,  поривалася  злетiти  на  радощах,  та
передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об  воду,  пробiгала
по синiй поверхнi рiки  кiльканадцять  ступенiв  i  знову  поверталася  до
лебедя, дозволяла обняти себе  широкими,  на  цiлий  розмах  рук  крилами,
цiлувалась та милувалась обнята.
   За тим милуванням i пiдстерiг вiн її,  радiв,  що  схопив  надiйно,  не
випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося  диво:  iю
вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця  змахнула  дужими  крильми,
вихопила Завергана з води й понесла над рiкою,  а  згодом  -  над  степом.
Отетерiв, не йме собi  вiри.  Хотiв  було  пустити  ту  диво-лебедицю,  та
розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися  i
сягнути з такої високостi вниз. Лишалося єдине - ублагати лебедицю.
   Ще раз скинув на неї наполоханий погляд i заволав диким лементом:  його
несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала  широкi  та  бiлi  замiсть
рук.
   "А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий  холодним  потом,  очима:
хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.
   - Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не
мiг втямити, повiривши. Був таки в своїй ложницi. На столi  горiла,  як  i
звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в
хана, голосом.
   - Яка кобилиця? Звiдки повернулася?
   - Та, що на нiй завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею
через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого  намету
i покликала тебе голосним iржанням.
   Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засуєтився, почав одягатися.
   - А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю?
   - I ханша при кобилицi.
   Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до  безуму
тривожну i неприємну вiсть. Тому не став допитуватися.  Перший  ступив  до
виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж  i  спинився:  кобилиця  заiржала
благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла  на  зближення  з  ханом.  А
зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди,  потiм  -  Заверганового
виду.
   Зимно зробилося вiд  тiєї  ласки.  Затремтiв  усiм  тiлом  i  заходився
обмацувати твар.  А  натрапив  на  примотузовану  на  її  спинi  Каломелу,
сахнувся злякано i укляк.
   - Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню!
   Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння.
   - Чи треба, хане? - запитали стишено.  -  Збiжиться  люд,  пiде  землею
поголос. I без вогню ясно.
   - Що? Що ясно?
   - Жиiiа гноя мирї'иа. Воиа, як бачiїїи, iiрiшогузована до кобилицi,  не
iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку.
   - Ви певнi, що мертва?
   - А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше,  хане:
поховай  її,  доки  спить  стiйбище,  за  локонами  роду  нашого.  Хай  не
глумляться бодай по смертi.
   Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив:
заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести  її  до  намету,
пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час  i  зусилля.  Одне,
впевнився: надiйно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а  друге,
сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва.
   "О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв,  щоб
саме так сталося?"
   I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав.
   - Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю  з  утопшою,  заступи,
поїдемо за стiйбище.
   Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду  i  тих  людцiв  у
власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав  мiсце,  де
поховає Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди  та  знай,
якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це  сталося,  що
Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею  утигурською  i  нiхто  не
визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася  людям?
Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили її  в  утигурах,
до своєї домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону,  долаючи
таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою?
   Є про що думати Завергановi i є вiд чого втiкати. Тому й жене так огира
- ускач та й ускач. Челядники ледве  встигали  за  ним,  i  тодi  вже,  як
спинився та дав можливiсть розглянутися при  рожево-голубому  багаттi,  що
розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав,  куди  везе
жону; це найвище мiсце  над  Онгулом,  звiдси  Каломела  бачитиме  щоденнi
свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою  i  стопи  свої
вiд краю до краю.
   Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай
милує Тангра за недоречну iстину,  одначе  куди  подiнешся,  коли  вона  -
iстина: челядники завжди  пильнiшi  й  уважнiшi  до  своїх  вельмож,  анiж
вельможi до  челядникiв).  I  тодi,  як  розмотузокували  хаїшiу,  i  коли
розмотузували, бачили: хан не може дивитися па неї. Чи то  вид  Каломелин,
такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його,
чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей своїх i  одвертався,  не  знав,
куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж  копати  яму,  i  не  взявся  за
заступ.
   Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось  думав
i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що  зламав
одного, примушував гнутися й другого.
   А небо палало вже  над  степом,  з  рожево-голубого  робилося  незвично
багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував  та  й  роздмухував
хтось потужне, на все крайнебо багаття.
   - До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв.
   - А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою.
   Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i  вже  потiм,
як вилiз iз неї, звелiв челядникам:
   - Нарвiть м'якої трави, вистелiть ханшi ложе та  й  кладiть  на  вiчний
спочинок.  Iм'я  її,  як  i  пам'ять  про  неї,  увiчнимо   згодом,   коли
поквитаємося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й  насиплемо  на  цiм
мiсцi високу могилу - таку, щоб  далеко  видно  було,  щоб  i  через  вiки
нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава
мста за її страдницьку смерть.



   XV

   Тепер знав, що вдiє, аби вернути  собi  передану  вiтцсм  i  набуту  за
Дунаєм славу: доки в родах горять ненавистю  серця,  доки  сам  вiн  палає
жаданням мсти, поведе кутригурiв за Широку рiку, а вже як поведе,  вчинить
так, щоб не тiльки  земля,  небо  палало  вогнивом.  Кметi  вiдiйдуть  там
серцем, а вiдiйдуть - знову  стануть  покiрними  i  прихильними  до  хана,
ладними слухатись всякого, що зiйде з його уст, повелiння.
   З чого ж почне? Скличе всiх i  покаже  кобилицю,  на  якiй  повернулася
Каломела, чи утаємничить її повернення до пори до часу, обмежиться тим, що
скаже: "Я вволив вашу волю, настав  час  уволити  мою"?  Мабуть,  що  так:
спершу покличе всiх у похiд i утiшить мстою, а вже потiм, як  утiшаться  i
стануть чулiшими до чужого бсзлiття, приведе псiх па то мiсцг, ди  поховай
жону сiюю, i ск;цни: "Якщо иже Каломела i мертвою повернулася до нас, вона
таки не винна. Чуєш, роде мiй клятий, воздай належне їй бодай  по  смертi,
коли не вмiв воздати за життя!" : Гiнцi його не барилися гнати  комоней  у
степ, i кметi теж не забарилися вiдгукнутися  на  ханiв  клич.  Прибули  я
мужами, отроками, ба  навiть  старцiв  прихопили,  -  всiх,  кого  ще  мiг
видiлити рiд, хто був спроможний  помститися  за  вчиненi  родовi  кривди.
Бачачи те, Заверган не став усамiтнюватися з кметями i радитись-напучувати
кметiв. Виїхав у супроводi чiльних мужiв наперед примовклої  враз  ратi  й
звернувся до неї з речницею:
   - Кутригури! Вiльнi сини вiльного степу! До вас буде слово моє. Усi  ви
вiдаєте, якою славою покрили себе вої нашi за Дунаєм i який хосен  мали  б
iз того, коли б не злi сусiди. Не тiльки багату здобич, ситу землю здобули
б, ту, що одкрила б нам путь  у  царство  достатку  i  благодатi.  Та  ба,
сталося непередбачене: утигури скористалися вiдсутнiстю  найхоробрiших  iз
нас i вломилися, яко найпiдступнiшi татi, у землю  нашу.  Пiшли  за  димом
стiйбища, упали мертвими чи взятi в ганебний полон родаки вашi, не стало й
витокiв достатку в кутригурських родах -  табунiв  комоней,  черiд  корiв,
отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного
урону! Дiди й прадiди такого не прощали. Нiкому й нiколи! Що  скажете  ви,
нащадки їхнi? Схилите перед лихолiттям голови i ждатимете  слушної  нагоди
чи зберетеся з силою i поквитаєтеся з татями, утигурами iменованими?
   - Чого маємо ждати? Нем!! Доки гарячi рани, доки палає жаданням  помсти
кров, веди, хане, на утигурiв. Кара i смерть їм! Кара i смерть!!
   - Зараз саме час! -  силився  перекричати  тисячi.  -  В  степах  давно
окотилися i встигли  випастись  на  дозвiллi  вiвцi,  розтелились  корови,
ожеребилися кобилицi, їхнi, утигурськi, i тi, що взяли у  нас.  Дозрiла  й
засiяна утигурами нива. Тож  i  кажу:  саме  час.  Отари,  череди,  табуни
зженемо до Широкої рiки й  переправимо  на  свiй  бiк,  ниви  та  стiйбища
пустимо за димом. Лiпшої нагоди помститися  не  буде.  А  сила  в  нас  є,
жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
   - А так! Веди, хане, па утигурiв, i хай торжествує мста!
   - Хай торжествує мста!
   Вони дотримали даного хановi слова.  Йшли,  як  i  за  Дунай,  десятьма
тисячами, хоча переправлялися й не купно  -  в  трьох  мiсцях.  А  вже  як
переправилися через IПироку рiку, розбилися на сотнi  й  пiшли  лавами  по
всiй Утигурiї. Палили, як обiцяли, поля, палили й стiйбища, займали  отари
овець, табуни комоней, череди корiв i гнали до Широкої рiки. Не було, ясна
рiч, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли пiд руку першими. Утинали
голови й приказували: "Це  за  нашi  рани,  це  за  нашу  кров!"  Накидали
молодшим аркани на  шиї  i  знов  приказували:  "Будете,  пiдлi  зрадники,
рабами, коли не захотiли бути родаками i добрими сусiдами".
   Тим, що стояли стiйбищами над Широкою рiкою чи  випасали  череди  корiв
поблизу рiки, дiсталося найбiльше, а все ж дiсталося не всiм. На те  вони,
утигури, жили на обводах, аби знати, як дiяти, коли  вторгаються  татi,  а
коли - нацiленi на поголовне винищення супостати. Поскакали гiнцi у  свої,
поскакали й у сусiднi стiйбища, а з тих сусiднiх - ще в сусiднi;  стiйбища
знiмалися, з чим могли знятись, i втiкали в степ, дiждалися ночi й дали по
всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торiшнє  чи  позаторiшнє
сiно, усе, що пiддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про
себе. Багаття їхньої каримсти йшли не лише iiо землi, сягали неба й казали
тим кого не посягли ще: йде страшна вiдплата-згуба. Тож i сталося  те,  що
не раз уже було. Єдиний досi рiд без будьчiiсї спонуки дiлився на два: тi,
що могли тримати в руках моча i лука, збиралися в десятки, а десятки  -  в
сотнi  й  поспiшали  назустрiч  непроханим  сусiдам,  що   стали   вiднинi
супостатами, тi, що могли лиш правити комонями  та  давати  серед  родакiв
такий-сякий лад, вiдходили до Бiлої рiки й одразу  ж,  не  чекаючи  чиєїсь
згоди, переправлялися за рiку. Бо вiдали: коли супостат вторгається у їхню
землю з заходу сонця, далi захiдного берега рiки Бiлої не  пiде,  коли  зi
сходу сонця - далi схiдного берега не пiде. На супротивнiм  боцi  стоятиме
вже хан iз воями, а  з  ханом  у  супостата  буде  не  та  розмова,  що  з
перепудженими стiйбищапами, навiть коли вони об'єднанi в  сотнi  й  стають
мiж  утiкаючими  родаками  i  супостатом  iз   чужкраю,   яко   прикриття.
Траплялось, ясна рiч, усяке. Стiйбищ мiж Бiлою i Широкою рiкою он скiльки.
Однi вводили  в  оману  кутригурiв  i  досягали  рятiвного  берега,  iншим
кутригури перетинали до нього путь, i тодi  нiхто  вже  не  мiг  стати  на
помiч. Вдень гасали по степу вершники - у один, у другий i третiй  кiнець,
зупинялися на мить на узвилинi чи могилi, приглядалися до околiй  i  знову
гнали,  мов  напiженi,  комоней,  настигали  втiкачiв   чи   стиналися   з
прикриттям, вночi палало все, що брав вогонь. Покарана, як i та, що  ждала
кари, земля доволi-таки вiдчутно чула її на собi  й  волала  до  неба  про
помiч. Там ревом непоєної чи недоєної худоби, там  -  криком  конаючих  чи
тих, що схрестили мечi не на життя - на смерть.
   Хан Сандiл - муж лiтнiй i воїн бувалiший,  нiж  Заверган.  Не  жахався,
чуючи крики нажаханих, i не зневiрювався, слухаючи зневiрених. Одне  знав:
питав усякого,  хто  прибував  з-за  Бiлої  рiки,  де  кутригури,  скiльки
кутригурiв, що роблять з родами їхнiми i товаром їхнiм тi, iцо  порядкують
уже на сплюндрованiй землi, а що -  кинутi  в  переднi  лави,  i  тут-таки
кликав кметiв, що стояли на чолi тисяч, i повелiвав, куди кому  правитися,
що дiяти доправившись.
   Хто тямив у ратнiм дiлi, тому неважко було спостерегти: хан  вiдає,  що
робить. Хай небагато там, за Бiлою рiкою, сотень,  хай  розпорошенi  вони,
все ж здатнi вiдчутно пошарпати супостата  i  тим  збити  з  пантелику.  А
збитого з пантелику Завергана легше було заманити в  пастку  i  накрити  в
пастцi. На що вiн покладається, той задерикуватий зятьок? На  тi  недобитi
тисячi, що привiв iз-за  Дунаю?  Видить  Небо,  зовсiм  утратив  розум  зi
злостi. Та в нього ж, Сандiла, мало не вдвiчi бiльше їх! Мусив  би  знати,
перш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
їхнiм боцi Вiзантiя,  а  з  ким  Вiзантiя,  з  тим  i  сусiднi  обри.  Усе
передбачено, Завергане, на все є домовленiсть через ту ж Вiзантiю,  iменем
iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут
як тут. Та вiн, Сандiл, не уповає на чиюсь помiч, вiн i сам  упорається  з
кутригурами. А упорається та прибере до рук - iнакше заговорить i з  ними,
своїми хитромудрими сусiдами.
   - Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець.  -  Кутригури,  що
тримали путь на горiшнi витоки нашої рiки,  круто  звернули  на  полудень,
схоже, що йдуть на з'єднання з самим Заверганом.
   - А тi, що йшли ближче до моря, де зараз?
   - Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших.
   Хан втiшено похитує головою.
   - Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що
вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу.  Коли  ж  захочуть  з'єднатися  iз
Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана.
   - Всього лиш тисячу даєш, бате?
   - Там е вже сотнi, вiзьмеш їх пiд свою руку, як i тих що переправляться
з  супротивного  берега  чи   ратиборствуватимуть   неподалiк   Броду   на
супротивному березi. З ними, гадаю, упораєшся з повиннiстю, що її покладаю
на тебе.
   Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по  тому  додав,
звертаючись до iншого мужа:
   - Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю  тобi,  Благою.  Бери
тридцять сотень комонникiв, переправляйся через  Бiлу  i  зроби  все,  аби
спинити їх чи погромити - то вже як складеться. Одного не дозволяю -  дати
їм бодай якусь спроможнiсть об'єднатися з ханом кутригурiв. Ну, а  хана  я
вiзьму на себе.
   ...Iржали язвленi чи перепудженi  сiчею  комонi,  дзвенiли,  викрешуючи
iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих,  що  присмачували
удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi
не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища,  а
надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так  i
кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було  мiсця
для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не  на  життя  -  на
смерть. Серця кутригурiв жадали помсти  за  вчинену  наругу,  утигурiв  же
допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених  уже,  i  повержених
упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй  для
ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а  зчепившись,  не  опускали  вже
мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як  i  сотня  на
сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням  пiд
ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались.
   - Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав  котрийсь  iз  Заверганових
тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею воїв, вiв їх  туди,  де,
бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам.
   - Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де  чувся
вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали  кутригурськi  лави,  не
просто напирали - потужно  вломлювалися  в  утигурськi  й  примушували  їх
вiдступати чи й розступатись.
   Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все  важче  та
важче було коритися волi живих i не наступити на потятих.  А  все  ж  вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед  -  перескакували,  i
ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох  -  не  торкалися,  i
вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi  -  обминали.
Хропли лиш та насторожували ушi, кидали  в  усебiч  пiною  та  iржали  так
надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася  рука  i
надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить.
   Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на  сiчу
разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що  вирувало  в
улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на
його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну  мить  до  Завергана  i
стати в помiч  Завергановi,  таки  не  пiдiйдуть:  їм  заслонили  путь,  i
надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше воїв,  нiж
у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило,  як  зворохоблювало
нетерплячку: сiча триває з самого ранку, а звитяги нема та  й  нема.  Чому
так i чи довго триватиме це?
   - Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, -
й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю?  Чи  не
час їм податися прiч?
   Перший гiнець повернувся й сказав:
   - Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший:
   - Велику лють мають на нас кутригури,  тому  пруть,  яко  дики,  або  ж
стоять на смерть.
   "А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили:
   - Хан Заверган нагадував своїм на бородищi:  "Кутригурин!  Коли  ти  не
потяв трьох утигурiв,  вважай,  що  ти  не  помстився  за  кров  i  сльози
кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi,  коли  не  втричi  лягає
бiльше, анiж їхнiх.
   "Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн обертається,  аби
переказати те, що намислив, виконавцям своєї волi,  й  помiчає  нараз:  на
сiверськi обводи улоговини, в  якiй  стиналися  їхнi  з  Заверганом  сили,
вихопилися комонники.  Вхопилися  й  спинилися  чомусь,  приглядаються  до
колотнечi, що котилася долом.
   "Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися  з
кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?"
   - Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам  прийшла  помiч.
Кметь Благой погромив татей що палили  стiйбища  в  полуночних  землях,  i
стоїть он жде  нашого  повелiння.  Клiiчтс  тисячi  вiрних  i  вперед,  на
кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша!
   Сандiл оголив нарештi меча й пiшов  у  переднiх  лавах.  Те  збадьорило
утигурiв, додало їм ратної буєстi.
   - Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули,  Благой  теж  пiдiйшов.
Смерть свинопасам! Кара i смерть!
   Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не
крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища:
   - Обрiї! То не Благой, то обри  обступають  нас!  Разять  усiх  пiдряд,
утигурiв i кутригурiв!
   Поєднанi  донедавна  смертельними  узами  супостати  розскочилися,  яко
наполоханi вовком отари,  й  тирлуються  осiбне,  а  тирлуючись,  силяться
стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою.
   - Кругова порука! - чути дужий голос кутригурського хана.  -  Вiдходьте
на захiд сонця й боронiться навсiбiч!
   Мужам, як i воям кутригурських родiв,  видно,  не  вперше  опинятися  в
такiй, як ця, пастцi. Пробивали  собi  путь  до  Широкої  рiки,  однак  не
забували й про тих, що  насiдали  на  них  зусiбiч.  Мовби  збита  воєдино
лавипа, котилися улоговиною i не дозволяли супостатовi роз'єднати їх.
   Де подiлися утигури, не доглядалися. Тодi вже, як обри вдруге i надiйно
заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед i порадили не лити
даремно кровi, спинилися й угледiли: утигури удостоєнi тiєї ж честi.
   - Ми йшли не до  обрiв!  -  став  перед  речниками  з  супротивних  лав
Заверган. - Чого їм треба вiд нас?
   - Коли ти i є хан кутригурiв,  -  вiдповiли  йому,  -  ходи  до  нашого
привiдцi, вiн скаже, чого треба.
   - Хан не пiде,  -  поспiшили  заперечити  тi  з  кметiв,  що  були  при
Завергановi. - На розмову, коли вона конче потрiбна i неминуча, може  пiти
хтось iз мужiв його, таких же чiльних i довiрених, як i хан.
   Обрини не зловтiшалися з того.
   - Шкода, коли так, - сказали розважливо. - Баян волiв мати бесiду  лише
з ханом. Якщо є страх i недовiра - додали по деякiм мовчаннi,  -  пришлемо
заложникiв, теж мужiв чiльних.
   I сумнiвались, i  досадували,  i  гнiвались  не  знати  на  кого,  коли
лишилисяся без свiдкiв, а чогось  втiшнiшого,  анiж  то,  що  звелiли  їм,
вигадати не могли. Обрiв, самi бачили, тисячi й тисячi,  прорватися  крiзь
їхнi лави годi й сподiватись. А коли так,  iншої  ради  немає:  не  комусь
iншому, Завергановi доведеться йти на Баянiв клич i  ставати  перед  ханом
Баяном.
   Пiшов не сам, у супроводi двох кметiв i  чотирьох  отрокiв.  Та  й  iти
випало не якесь там поприще, - мало не всi десять здолали, доки  добралися
до намету хана Баяна.  Одначе  не  те  дивувало  i  обурювало  всiх:  коли
наблизились i спинилися, бiля намету стояв уже й чекав  запросин  привiдцi
обрiв хан Сандiл.
   - Старий шакал! - зцiпив зуби хан кутригурiв. - Що ти наробив? Яку узду
накинув своєю татьбою на роди нашi!
   Сандiл  зиркнув  спiдлоба,  видно,  мав  намiр  вiдповiсти  Завергановi
належно, та не встиг зiбратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено
було переказати привiдцям ворогуючих мiж собою сусiдiв, аби заходили вже й
ставали перед очi повелителя великого племенi аварiв, iменованого в степах
антського примор'я обрами.
   Мусили перенести освiдчення мiж собою на слушнiший час.
   Хан не сам був у наметi. По праву руч вiд нього  сидiли  три  мужi,  по
лiву - жони (також три), без сумнiву - жони самого Баяна.  Iншi  два  мужi
тулилися бiля ханових  нiг  i  значно  нижче,  нiж  возсiдав  хан  i  його
прибiчники.
   Як пересвiдчилися згодом, то були товмачi.
   Лiтами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай i суворого аж
надто, йому можна дати не бiльше тридцяти. Одначе муж при тiлi, як  i  при
силi, ясна рiч. По статурi його,  по  довгих  i  товстих  руках  не  важко
пересвiдчитись: коли пiдведеться, сягне мало не самого верхiв'я в наметi.
   Удає тiльки, що  гнiвається,  насправдi  он  який  вдоволений.  Тому  i
вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплiв у  новi  кiсники.
Якже, так легко, без найменших втрат i зусиль скорив двi ратi,  слухняними
поставив перед себе привiдцiв двох племен. Двох i одним заходом!
   Що то скаже, коли заговорить?
   - Хановi племенi утигурiв як i  хановi  племенi  кутригурiв,  -  почули
зрештою його голос, - не випадає аж надто гнiватись на мене i мої турми.
   Пождав, доки товмачi вклали до вух обох  ханiв  сказане,  i  иже  потiм
додав:
   - Турми мої змушенi були втрутитися у сiчу мiж вами бо  бачили:  ви  не
розiйдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба нi  вам,
нi жонам та родам вашим як не треба й тiй повинностi, що  покладається  на
всiх нас волею Неба.
   Перший одважився перечити Заверган.
   - Ми не просили об тiм хана, як i його  турми.  У  нас  свої  карби  на
утигурiв, i нiяка iнша повиннiсть не  може  примусити  кутригурськi  родiї
забути про них.
   - Знаю. I все ж треба забути.
   - Утигури порушили покони предкiв: будучи нашими кревними i  маючи  ряд
на мир та злагоду, скористалися вiдсутнiстю кутригурських воїв i  пiшли  у
їхню землю з татьбою, пролили кров наших родiв,  пов'язали  беззахисних  i
одвели їх на сарацинськi торги. За  таке  розплачуються  кров'ю  i  тiльки
кров'ю!
   - За сим разом хан Сандiл розплатиться золотом - тим що взяв iз  ромеїв
за удар своїм сородичам у спину i тим, що виручив на торгах  за  розпродаж
тих же copoдичiв.
   Сандiл вирячив з дива чи з ляку очi, певно, мав намiр перечити, та тiєї
митi заревiв, яко поранений бик, Заверган i, позбавлений бронi, кинувся на
хана утигурiв голiруч.
   - Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!
   - Стiй! - Баян пiднiс руку, i того було доста, аби на  хана  кутригурiв
кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навiть Завергановi, молодому  i
дужому, годi було упоратись: - Утямте собi: вiднинi  ви  мої  данники.  За
злочини i провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас вiд  меча  i
наруги iнших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це,  кладiть  до  нiг
покору та й будьте вiльнi, коли нi, iдiть до своїх воїв i  готуйте  їх  до
сiчi. Я й мої турми братимемо це право мечем.
   Хани стояли мовчазнi й похнюпленi. Про те, щоб  зiбрати  зараз  воїв  i
злютувати їх у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно  з  сусiдами,
годi й думати. А поодинцi анi утигурам, анi кутригурам не здолати обрiв.
   Помiркованiшим, як i личить  старшому,  виявився  хан  Сандiл.  Ступив,
осилюючи немiч, крок-другий  уперед  i  тицьнувся  Баяновi  до  нiг.  Щось
бурмотiв собi пiд нiс а Заверган тупо дивився па те i вiдмовчувався.
   - Я тодi лиш явлю покору,  -  пiдняв  зрештою  на  Баяна  очi,  -  коли
знатиму, скiльки золота вiзьму з хана утиiурiв.
   - Третину того. що взяв вiн iз ромєїв - тридцять тисяч  золотих  солiд.
Ще тридцять пiде на наш стiл, решта -  йому.  Ну,  а  скiльки  хан  Сандiл
виручив за розпродаж родакiв твоїв, вiн сам, гадаю, скаже.



   XVI

   В кiнцi того лiта, на великому зiбраннi чiльних мужiв усiх трьох племен
хан Сандiл передав Завергановi усе, що належало йому i  його  племенi  яко
покараному татьбою, а раннього полiття обри перейшли через Широку  рiку  й
затопили кутригурську землю як  по  один,  так  i  по  другий  бiк  Онгулу
повозами своїми, комонями, чередами  корiв,  отарами  овець.  Бодай  якось
потiшений стягненою з утигурiв даниною люд стетерiв з того дива й поспiшив
удатися до свого хана: як розумiти це нашестя, чи надовго воно?
   Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж  силився  заспокоїти
роди: хай потiсняться на час. Обри  йдуть  за  Дунай.  Коли  полагодять  з
антами та забезпечать надiйнi переправи,  до  зими  залишать  їхню  землю.
Зрештою, кутригурам самим слiд подумати, лишатись чи не  лишатися  в  нiй.
Давно-бо прагнуть сiсти на задунайських землях. Це чи  не  найсприятливiша
нагода. Купно з обрами i перейдуть ту повноводу рiку, i сядуть  за  рiкою.
Опiсля такої нагоди може й не бути.
   - Опiсля - так, одначе чи є потреба уповати на цю? Кметь, що  брав  пiд
сумнiв Завергановi намiри, не ховався за iнших, виступив  наперед  i  став
ждати, що скаже хан.
   - Кажу ж, давно прагнули цього.
   - Прагнули тодi, як були вiльним, нiкому не пiдвладним племенем. А  яка
є потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
   Заверган не одразу знайшовся, що сказати. "I це  правда,  -  думав  про
себе. - Та чи є потреба оглашати її при всiх?"
   - Я не неволю вас, - старався  бути  i  угодним  кметям,  i  не  вельми
щиросердним, - не кажу: пiдемо - i край. Одначе, коли таке жадання було та
й зараз, знаю, є, чом не подумати i не зважитись подумавши.
   Кметi засперечалися. Однi казали: аби лиш пiти та сiсти, там  побачать,
хто в кого конюхом буде, iншi вимахували п'ястуками й кричали: нi i нi! Це
слушна нагода одiрватися вiд обрiн.  Не  скористатися  нею  -  глупство  i
тiльки.
   Заверган лиш посмiхався, чуючи те.
   "Хай посперечаються, - не став стримувати. - Хай своїм розумом дiйдуть,
як бути. Те, що станеться цього полiття, може  зовсiм  по-iншому  вирiшити
долю кутри гурiв".
   I вiн не помилився. Обри не залишилися мiж  Широкою  рiкою  i  Онгулом,
пiшли далi за Онгул i спинилися лиш перед Днiстром  та  лиманом.  А  проте
вони й не забули, що кутригури та утигури - їхнi конюхи. Тодi, як спала  в
степу спекотнява, а сонце помiтнiше  та  й  помiтнiше  стало  хилитися  до
небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв  тепер  його  великоханський
намет, усiх чiльних мужiв i серед них хана Завергана та хана Сандiла.
   - Iмператор Юстинiан, - сказав не без задоволення, -  ласкаво  запрошує
всiх нас, аварiв, утигурiв i кутригурiв,  сiсти  в  його  землях  i  стати
другою Довгою стiною супроти слов'ян - як антiв, так i склавинiв. Хотiв би
почути вiд мужiв своїх, вiд ханiв утигурiв  i  кутригурiв,  як  ставляться
вони до цього, чи пристають на запросини iмператора самi i  чи  пристануть
їхнi роди?
   Обри примiтне пожвавилися, видно було, вони ждали цих  запросин,  як  i
переселення в ромейськi землi.
   - Iмператор лише поселяє нас у себе, - спитали, - чи й платитиме нам за
сторожову службу на обводах?
   - А то ж як, i платитиме.
   - Скiльки?
   - Сказав, не зобидить, - злукавив Баян, явно не  бажаючи  називати  при
утигурах та кутригурах визначену iмператором суму.
   Сандiл, яко бувалiший, збагнув те i зважився сказати своє слово.
   - Хан утигурiв має спершу поговорити з родами своїми. Як скажуть  роди,
так i буде.
   - Я теж маю поговорити, - не став  зволiкати  з  речницею-вiдповiддю  й
Заверган, та одразу ж передумав i додав: -  Хоча  майже  певен:  кутригури
погодяться   на   переселення.   Вони   давно    облюбували    там    собi
землю-годувальницю i волiють сiсти на нiй.
   Баян вдоволено кивнув головою.
   - Земля там багата. Я так мислю:  саме  там,  за  Дунаєм,  ми  знайдемо
нарештi собi пристанище й сядемо не на лiта - на вiки.
   Вiн розщедрився на слово, i, може, як нiколи досi. Казан та й казав, де
сядуть, перейшовши Дунай, якi вигоди матимуть вiд зим.тi, якi - вiд служби
в багатої Вiзантiї, а Заверган слухав тi казання й  своб  думав:  "Знаємо,
якi щедрi  бувають  на  обiцянки  тi,  кому  конче  потрiбнi  чиїсь  мечi.
Побачимо,  якої  заспiває   ромейський   iмператор,   коли   настане   час
розплачуватися за пролиту на його обводах кров".
   Про себе хан Кутригурiї так поклав: нинi  погоджуватиметься  з  Баяном,
вдаватиме, нiби покiрний йому, а дiйде до  переселення,  iнакше  вдiє.  Чи
тiльки обрам дозволено бути хитрими змiями? Кутригури теж здатнi на те.  А
так, може, ще здатнiшi, нiж обри.
   Снував наперед мислi i тiшив себе ними, аж поки Баян не  заговорив  про
iнше i не обiрвав їх нагло.
   - Вiднинi, - сказав,  -  i,  може,  навiки  найзапеклiшими  супостатами
нашими будуть слов'яни, i передусiм анти. Вони можуть стати нам  на  путi,
коли йтимемо за Дунай, i вже напевно не захочуть  миритися  з  нами,  коли
сядемо за Дунаєм. Завважте, не хтось  iнший  -  ми  перетнемо  їм  путь  у
благодатну Мiзiю  i  ще  благодатнiшу  Фракiю.  Землi  тi  будуть  яблуком
розбрату мiж нами, таким видимо сущим,  що  про  якесь  замирення  годi  й
думати. Тож повелiваю: похiд свiй за Дунай почнемо з нанесення  вiдчутного
удару по антах. Ти, Сумбате, - звернувся до одного з чiльних мужiв  своїх,
- пiдеш купно з ханом утигурiв на уличiв, ти, Ателю, гуртуй лiпшi з лiпших
турми, бери пiд свою руку турми кутригурiв i веди тоту  з'єднану  силу  на
тиверцiв. Де-де, а в Подунав'ї анти мають бути погромленi i вiдкинутi  вiд
рiки. Лише це й дозволить нам спокiйно переправитися на супротивний бiк, а
ще бути ситими, переправившись.
   Усi бадьорилися,  видно  було,  неабияк  певнi  в  звитязi  i  неабиякi
вдоволенi з того, що є така сподiванка: узяти в антiв усе, що можна  взяти
мечем та сулицею, вiддiлитися вiд них широкою, гейби море, рiкою,  i  там,
за рiкою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситостi. Лише Завергана не
тiшила Баянова обiцянка. Чув, що рече-повелiвас, i не вiрив тому, що  чув.
Невже це справдi станеться: вiн, що гостив нещодавно у князя  Волота,  був
так обласкавшi князем i винагороджений за обiцянку жити в мирi  та  зла  i
одi он якою спроможнiстю  -  сходити  без  будь-якого  урону  i  будь-якої
перепони за Дунай, - невже вiн поводе тепер тисячi на тиверцiв  i  їхнього
князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли  хочуть  знати,  найпiдлiша
зрада!



   XVII

   Лодiї стояли при березi безладно, точнiсiнько так,  як  тодi,  коли  їх
викидає на берег хвиля. Якби не дим iз колиби та не  розстеленi  на  пiску
снастi, можна було б подумати, що  на  рибальськiй  стоянцi  тиверцiв  анi
лялечки.
   - Агов! - кличе комонник. - Чи є тут тi, що живуть iз моря й нiкому  не
зичать горя?
   Вiд колиби, як i вiд лодiй, анi словечка.
   - Поснули чи мор вас узяв? - мiркує вголос той, що над'їхав.
   Злiз iз огира й попростував до рибальського житла.
   - Питаюсь, чи є хто? - заглянув у прорiз без дверей i, помiтивши - таки
поворухнувся котрийсь на ложi, сказав тiльки рибалкам знане: - Рiд  славен
трудом. - I ратним подвигом. - вiдповiли з колиби. - Ти, Вую?
   - Я. А де ж решта, що не бачу?
   - Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
   - Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?
   - А то ж як.
   - То сiдай на мого огира i скачи до них. Скажи:  Перун  замоложує  небо
хмарами, обiцяє горобину нiч.
   Тi, що ловили  на  поду  гусей,  не  забарилися  повернутися  до  свого
пристанища  в  побережжi,  бо  те,  що  переказав  їм  Вуй,   обiцяло   не
вольготнiсть - темiнь i блискавицi.
   - Це напевно? - запитали. - Чи й за сим разом лишень нахваляються?
   -  Бiльше  нiж  напевно.  Аварський  хан   повелiв   одному   з   своїх
татей-привiдцiв iти з кутригурами на  Тивер,  другому  з  утигурами  -  на
уличiв. Тi, другi, скажете, ударять вiд порогiв, бо так волiє  утигурський
хан.
   Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодiй i пiдняли на нiй вiтрило.
   - Дме острiя,  -  сказали  тим,  що  правилися  до  рiдних  берегiв.  -
Скористайтеся нею i сьогоднi вже постарайтеся бути в Бiлгородi.
   - А то ж як.
   Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з'явi в пристанищi з  Бiлгорода
вихопилося кiлька комонних i погнали вздовж  лиману  на  сiвер  -  однi  в
Тиверську, iншi в Улицьку землю - з тривожною вiстю: обри iдуть.
   I пiшла гуляти та вiсть вiд оседку до оседку, вiд весi до Весi. Тиверцi
лише настраханi були обрами, а уличi й павналися  вже  їх,  надто  тi,  що
сидiли ближче до Днiпра й сусiдили з обрами. Iшли в поле й доглядалися, чи
немає  їх  по  ярах  та  байраках,  лягали  спати  -  дослухалися,  чи  не
скрадаються, прикриваючись темрявою, спали i тих же обрiв бачили. Бо  таки
часто навiдували їхнi оселi. I напередлiттi, i  серед  лiта.  Тепер  маєш:
турмами iдуть. Боженьки! В такий час i в  таку  годину.  Та  поселянин  же
тiльки-но зiбрав на нивi збiжжя, перевiз  його  до  овина  й  започаткував
веректу. Що вдiє з ним i куди подiне його, коли йдуть обри? Община  велить
мужам сiдати на комоней i їхати на  обводи,  старiйшини  велять  жонам  та
їхнiм дiтям брати з собою все, що можна взяти, й  правитися  в  дальнi,  а
дальнiми - в найглухiшi закутки землi. Що  ж  буде  iз  збiжжям,  халупою,
всiм, що покидають у халупi та на подвiр'ї? Невже вiзьметься вогнем i пiде
за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всiх. Де тодi житимуть i  з
чого житимуть? I лишатись та боронити добро своє теж не  випадає.  Чи  вiд
таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна
оборонитись? Єдина надiя на ноги та  на  темнi  лiси  далi  вiд  торованих
путей, а тут, в оселях та в подвiр'ях, - на щасливий випадок. Як не багато
тих обрiв та  утигурiв,  не  всi  весi  сплюндрують,  десь  та  залишаться
слов'янськi оселi непограбованими, а збiжжя - пригодним для веректи.
   - Не йдiть торованими путями, -  надоумлює  стариня,  -  обминайте  їх,
дiтки. А не можна буде  обминути,  прислухайтеся  до  матерi-землi.  Вона,
годувальниця, i там не полишить вас напризволяще, заздалегiдь дасть знати,
є погоня чи немає.
   - А ви, дiдуню?
   - Я берегтиму оселю. Куди менi в мої лiта?
   I вмовляють, i плачуть умовляючи, - дарма. Хiба зважать  на  вмовляння,
коли то правда: куди їм у їхнi лiта?
   Доки сидить по своїх оседках, нiби й мало його, люду  поселянського.  А
рушив, йой, немає тому рушенню людському нi кiнця нi краю.  Однi  втiкають
вiд обводiв, куди ось-ось прийде супостат, iншi йдуть при повнiй бронi  на
обводи, аби боронити їх чи бути звiдунами княжими, давати  тисяцьким  вижi
про наближення супостата. Бо гряде безлiття, бо нiкому не  хочеться  стати
жертвою в круговертi, що її iменують чужинським вторгненням.
   Князi антськi не менш потривоженi тим, що  дiється  на  обводах  їхньої
землi, анiж поселяни. Бо дiється невтiшне, тс, чого годi було  сподiватися
зараз. Он скiльки лiт живуть у мирi та злагодi з Вiзантiєю, уклали  ряд  i
дотримуються ряду - не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями
землю. Вони, апти, глдллiт, що iт далi так буде.  А  ромсї,  виходить,  не
вiрять, що так буде, обрiв кличуть i саджають не де-небудь, супроти  антiв
- у Скiфiї. Так настраханi вторгненням склавинiв, певнi, коли пiдуть через
Дунай ще й анти, не вистояти їм у землях мiж Дунаєм  i  Теплим  морем,  чи
хтось обмовив антiв перед ромеями?
   Було чим тривожитись, чуючи вiстi з обводiв. Най  то  правда,  що  обри
йдуть у ромейськi землi з доброї волi iмператора. Та чому вони прокладають
собi путь  через  Антiю  мечем  i  сулицею?  З  власних  побуджень  чи  за
повелiнням iмператора? Хiба не можна  було  домовитись  i  пiти  за  Дунай
мирно? Чому зрештою цiляться на Задунав'я, а спрямували турми не  лише  на
Днiстер, а й у землi уличiв?
   Тривога прискорювала час i  гнала  гiнцiв  землями  Тиверi,  Уличi,  на
далекий Волин та Iскоростень, на Київ. Не розминулась вона i  з  тими,  що
були знанi серед росiв та уличiв як  втiкачi  з  Тиверi,  а  то  й  просто
втiкичi,  як  iменували  деякi  сусiди.  Наймення  те   спершу   обурювало
переселенцiв - се з якого ж дива вони втiкичi? Та з часом звикли до того i
вгомонилися. Полян та росiв теж не дiлять на  одних  i  других.  Уличi  та
тиверцi iменують росами, а дулiби ще iнакше - русами.  Чи  в  iменi  суть?
Важить   iнше:   їх,   втiкачiв,   не   зовсiм   обiйшла    доля,    мають
землю-годувальницю i затишне пристанище серед свого,  слов'янського  люду.
Хоч саме переселення i першi лiта  по  переселенню  не  завжди  є  бажання
згадувати. Ано, нелегко далося їм тоте переселення, як i все, що мають  на
обжитiй за пiвтора десятка лiт землi. До кiнця вiку  свого  пам'ятатимуть:
були часи, коли хотiлося заснути i не прокинутись.
   То тiльки за лiта  марилося:  коли  вже  пiшли  з  своєї  землi,  мають
вiдшукати ще лiпшу - таку, що буде i годувальницею, i мироносицею. Що далi
було до зими, то ненадiйнiшим ставало те марення. Довго, аж надто довго та
зморно долали безпуття, що лежало мiж нижньою Тивер'ю та Россю, а  прийшли
в Полянську землю, власне, на її обводи по Росi, довелося стати й випасати
худобу, доки князi перетрактовували та розмислювали, як бути  вiдселенцям:
iти далi чи доста  вже.  Минуло  днiв  та  й  днiв  у  тотих  роздумах  та
перстрактацiях, надiйшла та пора, що казала всiм: коли не  станете  та  не
подбаєте про житло, не заготуєте сiна комоням,  всiй  iншiй  худобинi,  що
маєте при собi, можете i самi загинути, i товар погубити. Та й  поляни  не
радили йти в радимичi, тим паче на Iльмень.
   - Доки доправитеся, - казали, - випадуть передзимнi  дощi,  розiллються
рiки, i води їхнi можуть перетнути путь вашу  на  Iльмень.  А  якщо  й  не
перетнуть, то затримають до бiлих мух. Де  сховаєтеся  вiд  них,  коли  на
Iльменi не виявиться схованок? Завважте, вас он скiльки, а тварi з вами ще
бiльше.
   - Що ж дасть нам Київ, поляни пороськi, коли сядемо  в  обводах  їхньої
землi? Чи буде чим перезимувати i чи буде де перезимувати?
   - На все,чого хотiли б, уповати не випадає, - була одповiдь  тих,  кого
князь Острозор послав на розмову з вiдселенцями. - Одначе  й  напризволяще
не полишимо. Перше, що обiцяв князь Києва, - дати землю, вiд якої матимете
опiсля добрий достаток. А ще обiцяє прислати в помiч  вам  поселян  своїх,
покладе на них повиннiсть спорудити до зими  купно  з  вiдселенцями  бодай
кiлька придатних для зимiвлi i оборони городищ. Решта люду вашого пiде  на
зимiвлю, як i на прокорм, по весях полянських. На те також буде  повелiння
князя.
   Богданка поривало запитати, де ж буде та  земля,  що  її  обiцяє  князь
вiдселенцям. А проте не хотiв виглядiти аж надто зацiкавленим.
   - За те велика дяка князевi вiд усiх нас, - зайшов здалеку. -  Правдиво
кажучи, чогось iншого ми й не бажаємо. Одне хочемо знати:  яку  повиннiсть
покладає на нас князь за сю щедрiсть?
   - Ту, що й на всiх поселян своїх:  обробляти  землю,  жити  з  землi  й
боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.
   - Ну, а земля, якою винагороджуєте пас, де вона?
   - В Зароссi.
   Богданко чи то не вiрив, чи не мiг втямити, де це, i  змовк  на  довше,
нiж личило б.
   - Там, де й нинi ми?
   - До певної  мiри.  Коли  точнiше,  мiж  росами  i  уличами.  Будете  в
сусiдствi з нами i недалеко вiд  родакiв  своїх,  тиверцiв.  Коли  виникне
потреба в помочi, за кiлька переходiв будете на Днiстрi.
   Лiпшого,  здавалося,  й  сподiватися  годi.  Ано,  скiльки  думали  про
поселення в землi Полянськiй, стiльки й потерпали: коли  й  зроблять  тану
ласку, то поселять не iнакше як за Днiпром, ближче до степовикiв-асiйцiв i
недолi-безлiття, що пiдстерiгає всякого, хто зважиться бути їм сусiдою.  А
князь Острозор он як розмислив: не  висуває  їх  яко  щит  свiй  на  схiд,
поселяє мiж росiв та уличiв i разом з тим не так уже й далеко  вiд  рiдної
Тиверi.
   - А що скажуть тi уличi i тi роси, - вдався до речникiв кпяжої волi,  -
котрi, хай i рiдко, всо ж сидять па сiй землi?
   - То бiглий люд. Та й скiльки його?  Житиме  мiж  вас,  то  муситиме  й
коритися вам.
   На тому стали, та тим не вичерпали свого безлiття. Князь Богданко  -  а
вiд так i залишився князем для вiдселенцiв - почав iз того, що об'їхав  iз
привiдцями тисяч даровану Києвом  землю  i  визначив  мiсця  для  забудов:
передусiм - княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим - городищ
та сторожових веж.
   - Дiлю всю пущу, - сказав по тому, - на десять вервсй i посилаю в кожну
з них по тисячi отрокiв i тисячi отроковиць. Кому  яка  випаде,  визначить
жереб. А вже як визначить, пiдете кожен у свою вервь i спорудите  городище
для вервi. Про все iнше дбатимете, обживаючи пущу.
   Вони й пiшли, спонукуванi сподiванками, та ще тим, що не самi йдуть,  у
помiч стають найближчi сусiди з полян - роси. Та  що  могли  спорудити  за
коротке, мов заячий хвiст, передзим'я? Єдине, на що спромоглися,  -  звели
гридницi на мiсцi майбутнiх городищ,  кiлька  теремiв  -  для  тисяцького,
сотенних, сп'яли сякi-такi  затишки  для  корiв  та  комоней.  Далi  пiшли
передзимнi дощi, нагадав про себе морозко, i поселяни з надроських  околiй
сказали їм, переселенцям: "Доста. Бiльше не  можемо  пособляти  вам.  Свої
дiти i своя худоба є".
   Воно нiби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?
   Те саме сказали й тисяцькi, зiбравши всiх  на  мале  вiче:  що  вдiємо,
содруги? В житлах, що спорудили, може пересидiти зиму лиш половина.  Чули,
не жити - пересидiти. Куди подiнемо решту? Пошлемо на постiй та прокорм до
сусiдiв у надроських околiях чи  покладемось  на  те,  що  не  всi  з  нас
сидiтимуть та грiтимуться бiля вогнища, й залишимося при  купi?  Завважте,
доки однi вiдiгрiватимуться в гридницi, iншi мають поратися  бiля  худоби,
ще iншi добувати для себе i всiх нас живнiсть у лiсi, стояти на чатах. Пай
так i буде: зимуватимемо в тiснявi, зате при  купi,  чи  пiдемо  по  чужих
хижах i на чужий хлiб?
   Багатьом пригадалося тiєї  митi,  як  неохоче  ставали  роси  в  помiч,
скiльки було нарiкань на князя свого за те, що силою посилав їх  за  Рось,
тож багатьох вiдвiдало й вагання:
   а чи не скажуть те саме, якщо не гiрше, роси, коли попросяться  до  них
на постiй! Йой, то ж он яка мука i який сором - iти i проситися! Є ж бо не
хтось там - дiти слов'янського роду, а в слов'ян вiддавна було  за  ганьбу
заглядати в чужi руки, сподiватися вiд когось милостинi.
   -  Не  посилай  нас,  тисяцький!  -  першi  вiдчули  бiду  й   озвалися
отроковицi. - Що буде, те й буде, най буде мiж своїх.  Младомладi-бо  є  i
дужi, якось перебудемо зиму.
   Князь та й тисяцькi не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки
переселялися та терпiли купно муку  на  неходжених  путях,  багато  хто  з
отрокiв обрав собi суджену, а отроковицi  суджених.  Як  роз'єднати  тепер
таких? На диби стануть, коли силувати, i хто вiдає, чи скоряться. Сказати,
най iдуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живнiсть по  пущах,
заготовлятиме паливо i стоятиме  на  чатах?  Тi,  що  залишаються?  Немала
повиннiсть ляже на них, i чи не зродиться по зимi ще одна веремiя. Тим, що
повернуться з-за Росi, можуть сказати: вашого немає тут, ви просидiли своє
по полянських  куштах.  Най,  мабуть,  буде,  як  хочуть.  Коли  загримить
веригами Морозко, а ховатись не буде де,  i  серед  зими  споруджуватимуть
якiсь халупи чи тулитимуться мiж комоней.
   Всього назналися тодi. I  їли  впроголодь,  i  тiснилися  так,  що  дух
спирало вiд задухи, i спати нерiдко доводилося просто неба, при одному лиш
багаттi. Не раз i но двiчi доходили до того, що ладпi були  заснути  i  не
прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися  в  мислi:  добре
вчинили, що не пiшли на постiй та прокорм мiж чужий люд. Роси, як i уличi,
таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простiр для ловiв,  тепер
не мають його, втiкичi посiли. Не просто  обмовляються,  зумисне  iменують
так: не переселенцями чи вiдселенцями - втiкичами. їм натякають,  а  то  й
промовисто кажуть: тиверцi  ми,  -  дарма,  вiдвернулися  й  знову  своєї:
"Колись  було  в  Зароссi  пристанище  i  людовi,  i  звiровi,  тепер,  як
об'явилися там втiкичi, нiкому й нiчо немає". Най перше лiто й першу  зиму
йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те  саме.  А  Пек
вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав'язли їм у зубах. Княжi гiнцi,
коли їдуть, кажуть уже: "Правлюсь  до  втiкичiв"  або  ж:  "Повертаюся  iз
втiкичiв". Рiку навiть, по якiй iдуть обводи їхньої землi з  боку  уличiв,
iменують не iнакше як Втiкичем.
   Тим iз них, що народилися тут i виростають, може, й байдуже: втiкичi то
й втiкичi. А всiм  старшим,  що  знали  себе  тиверцями,  нсма-нема  та  й
заболить: чом так? Чи вони завинили, втiкаючи вiд голоду?  Чи  то  ганебна
була втеча?
   Рани сердечнi, як i рани телеснi, навiть заживаючи,  лишають  рубцi.  I
все ж вони - лише рубцi, не рани. Минали лiта, що далi вiддалялася в  часi
тота зимiвля серед пущ, то менше вiдчутнiшими ставали. Та чи й могло  бути
iнакше? Тi, що вирушили з Тиверi отроками та отроковицями, стали мужами  i
жонами, обзавелися оселями, щебетливими дiтьми. А в кого є  своя  оселя  i
свої дiти, що тому прикрощi i що болi, тим паче, що вони  зарубцювалися  i
не допiкають уже? Вiдтiснили лiс вiд осель - i мали подвiрницi, iз лiсу  ж
робили роздертi, iз роздертей - ниву, засiвали її зелом, кропили потом  та
й жили, най i поволi, все ж спиналися на ноги. А так, у  кожного  завелась
на подвiр'ї худiбка, зарохкала льоха,  об'явилося  птаство.  До  всього  й
князь  полянський  дотримав  слова:  на  цiлих  десять  лiт  звiльнив  їх,
втiкичiв, вiд димного i релейного, коли i взяв щось iз їхньої  общини,  то
лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим i  другу  зиму,
аби мали чим зазеленити подвiрницю, засiяти ниву. А земля  по  Втiкичу  он
яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро свiтило  над
нею  сонце,  i  Перун  не  забував  замоложувати  небо  хмарами,  поливати
медоносними дощами. А де яре небесне свiтло, де медоноснi дощi, там  щедрi
врожаї, сподiвана благодать. Най не йменували їх славним  iм'ям  праотньої
землi - синьоокої Тиверi, дарма. Зате  он  як  стали  вони,  переслiдуванi
голодом вигнанцi, на ноги, як вольготно вiдчули себе,  не  обтяженi  цiлих
десять лiт даниною, не  несучи  ось  уже  шiстнадцять  лiт  жодних  ратних
повинностей, окрiм  сторожових.  Воiстину  правду  казав  князь  Богданко:
найлiпша та земля, що дає спроможнiсть жити в мирi та благодатi.
   Лiто - щедра пора для поселянина, а полiття  -  i  поготiв.  Зiбрано  i
звезено до овинiв збiжжя, настав час орати й знову засiвати ниву, а вже по
тому,  як  буде  засiяна  вона  житом-пшеницею,  вiзьмуться  за   цiпи   й
вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спiшна робота,  коли
бути до кiнця щирим, не є вже робота - сама утiха. Бо гупаєш цiпом - i  на
власнi очi бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твiй труд, засипаєш
яре зерно в берковцi чи пiдклiтi - i чуєш, яка теплiнь зроджується в серцi
i яка радiсть-спонука йде тiлом, передається родинi, оселi, а через  оселю
- добрим духам, що заселяють її. Чи з тою  щедрою  порою  може  зрiвнятися
якась iнша? Чи то не є воно, блаженство iз блаженств? Присяйбiг,  що  так.
Бо не волiєш лiпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
   За шiстнадцять лiт, тцо минули по вiдселенню, так угомонилися па теренi
нової землi, далебi, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безлiття.
А воно таки вiдшукало їх i в вiдселенськiм Зароссi, постукалося до кушт  i
тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, свiтлi та гожi днi  -  лиш
даровизна людинi за всi її муки-безлiття. Вони - гостi в  оселi,  i  гостi
вельми проханi. Гiнця, що над'їхав до  Росi  й  став  питатися  броду,  не
забарилися примiтити на супротивнiм боцi, а  примiтивши,  й  зацiкавилися,
хто такий, чого йому треба у втiкичiв.
   - Вiд київського князя я, а правлюсь до  вашого  князя  Богданка.  Бiда
гряде, людове: обри iдуть.
   I пiшло, i покотилося долами; вiд оседку до оседку i  вiд  городища  до
городища: обри iдуть!
   - Чи то ж правда? - не повiрив Богданко. - Були  гiнцi  з  Тиверi,  вiд
уличiв, а вчора об'явився нарочитий муж iз  Волина.  Сказали,  бiльше  нiж
правда. Однi турми обринiв купно з кутригурами пруть на Днiстер,  у  землi
тиверцiв, iншi разом з утигурами йдуть вiд днiпрових  порогiв  на  весi  i
городища уличiв.
   - Довго нахвалялися i таки пiшли. Яким же буде чи є вже повелiння князя
Острозора?
   - Велить взяти з собою три тисячi воїв i не пiзнiше  як  через  седмицю
бути пiд городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю i купно  з  ним
рушите назустрiч обрам, що йдуть вiд  порогiв.  Решта,  казав  князь,  най
сторожить обводи землi з боку уличiв. "Чому ж не на  Тивер?"  -  загадався
Богданко, та одразу ж i заспокоїв себе: хiба i без тлумачень  не  ясно?  У
помiч Тиверi пiдуть дулiби, а в помiч уличам iде Київ i всi, хто Києвом.
   - Перекажи князевi: у визначений  ним  час  буду  з  воями  своїми  пiд
Звевигорою.
   За гiнцями дiло не стане. Гiнцi одразу i чимдуж поскаь по всiх вервях i
покличуть кого слiд.  А  тим  часом  явь  на  Втiкичах  має  подбати,  аби
зiбралися сотнi щопiдуть з ним, подумати, кого iз чiльних мужiв  вiзьме  з
собою, кого залишить замiсть себе. Похiд є похiд, там не переiнакшиш уже i
сам в усi кiнцi не кинешся.  Когось  треба  буде  послати  супроти  одного
супостата, когось - супроти iншого. Та й  тут,  на  Втiкичах,  всяке  може
статися. Обри - плем'я чисельне i заповзяте.  А  з  ними  йдуть  ще  й  та
кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями  i  на  Втiкич  та  Рось.
Хтось має вийти  супроти  них,  заступити  собою  городища  i  люд,  що  в
городптцах. Cе теж вагома повиннiсть. На кого справдi покладе ii? Таки  на
жону свою Зорину? Бiльше, далебi, й нi на кого. Зорина не раз уже лишалася
за мужа свого на Втiкичах i мудрiстю та твердiстю норову  поваги  i  честi
заслужила в поселян. Тодi, щоправда, вiн, князь, був недалеко. Кликнула  б
- i був би тут як тут. Звiдтам, iз боролищ,  не  покличе  вже.  Коли  щось
станеться, самiй треба буде приймати рiшенець й ставати з  супостатами  на
прю. В сiчу, скажiмо, не вона вестиме, поведуть iншi, хоча б i Бортник.  А
ось рiшенець Зорина прийме не гiрший, нiж Бортник, коли не лiпший.
   Он вона простує вже до нього. Певно, довiдалася, чого  приїздив  гiнець
iз Києва,  i  встигла  перейнятися  занесеною  на  Втiкичi  тривогою.  Очi
неприховане збентеженi. I подив, i страх, i подружня вiрнiсть ячать у них.
Як i на всiм її воiстину сонцесяйнiм виду.
   - Богданку, невже се правда?
   - На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, iдуть
обри. I не самi, сусiдiв теж ведуть супроти нас.
   - Йой! Що ж то буде з Тивер'ю i що з нашими кревними в Тиверi?  Кривава
десниця обрiв упаде передусiм на них.
   Заглядала у вiчi  й  питалася,  а  питаючись,  ждала.  I  не  хотiв  би
осмучувати таку аж надто осмучену i лiпотну в осмутi, та що вдiє?
   - На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише  па
Тивер, па уличiв теж, ба не так i далеко звiдси - вiд порогiв.
   Аж скинулася, злякана та подивована.
   - Що ж велiв князь?
   - Iти з ним на пороги.
   Не гасила подиву, не гасила й страху, а  все  ж  видно  було:  примiтне
бiльше убита сумними вiстями, анiж можна було сподiватися вiд неї.
   - А я поклала собi,  -  зiтхнула  сумовито,  -  хоч  безлiття  пособить
побувати в нашiм Веселiм Долi, довiдатися, як там мати, що з матiр'ю. Коли
не я, то ти, гадала, побуваєш.
   Пождав, доки зведе опущенi в сум'яттi очi, i ще довiрливiш  заглянув  у
них.
   - Наберись терпiння, жопо. I мужностi  також.  Перебудемо  се  нашестя,
стане по бiдi, повезу тебе i до нашої Тиверi, аби побачила бодай  раз  iще
Веселий Дiл, матiр свою та як. Iншим,  iншим  муси  клопотатися:  Втiкичi,
окрiм тебе, немає на кого полишити.
   - Так сутужпо з мужами? - I сутужно теж.  Одначе  зважаю  передусiм  на
iнше: знаменно має бути.  Тобi  в  мою  вiдсутнiсть  бiльше,  нiж  комусь,
вiритиме люд.
   Не зрадiла сiй його речницi, одначе й не перечила, вислухавши її.
   - Се не те безлiття, Богдапку,  що  його  так  легко  та  швидко  можна
перебути. Чую серцем, не те.
   Мав би потiшити чимось своє солодашко, таке лiпе  та  гоже  в  розквiтi
лiт. А чим потiшить? Скаже, вона он  яка  младомлада  ще,  в  її  лiта  не
годиться печалитись? Пробi, аате он якi лiта в її матерi. Зоринка, може, й
перебуде се безлiття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те,  мабуть,
i печалить жопу, як печалить i провина перед матiр'ю. Чи то ж жарти: пiшла
з ним супроти її волi, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще.
Усе, здається, має на Втiкичах: землю-годувальницю, таку щедру на вiддачу,
що лишається тiльки засiвати її та радiти винагородi за свiй  труд,  дiток
он скiлькох - трьох синiвсоколiв i двох доньок, маєтнiсть, не  кажучи  вже
про те, що винагороджена привiльним життям, мужем, що є чи  не  найбiльшою
поруч iз дiтьми втiхою та окрасою в її життi. А те, Що вчинила iз матiр'ю,
не дає Зоринцi спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та  виплакалася,  та
похвалилася, в якiй злагодi живе з мужем своїм, як втiшена дiтьми -  може,
тодi вгомонилася б i так часто не згадувала б Тивер, своїх кревних у  нiй.
Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це  пособить,  при  гiнцевi  вiд
князя Острозора вирiк би громоподiбно:  "Я  обiцяв  своєму  людовi  мир  i
злагоду. Не волiю iти на обрiв. Не пiду!"  Та  що  вдiє,  коли  примушують
ламати дану колись обiтницю. Ще кiлька днiв - I  до  стольного  города  на
Втiкичах донесеться навальний тупiт аварських та  утигурських  комоней.  В
усякiм разi, Може донестися.
   Стольний город... Що з ним буде тодi? Не має ж анi  .мiцних  стiн,  анi
iнших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим  дитинцем,
що йому вже й ваймення се дали - Дитинець.
   - Пiслязавтра, - сказав Зорипi, - зберуться на мiстi пiд Городом тi, що
iiдуть зi мною, i тi, що залишаються боронити землю по Втiкичу, пiд  твоєю
орудою. Будь готова, Жоно, взяти їх пiд свою руку й стати привiдцею їм.



   XVIII

   Вкотре вже пересвiдчується князь Волот: як  добре,  що  анти  мають  по
сусiдах своїх послухiв. Що було б i як оберталося  б,  коли  б  тi  сусiди
об'являлися на обводах Тиверської землi зненацька?  Присяйбiг,  чи  не  те
саме,  що  й  за  першим  приходом  Хiльбудiя.  А  попередженому   он   як
вольготнiше. Давно розiслав гiнцiв по вежах та городищах,  спорядив  туди,
де може бути сутужне, загони своєї дружини, ось-ось збере й вийде  супроти
степових татей iз раттю ополченською.
   Сторожовi вежi навряд  чи  зашкодять  переправi  обрiв  через  Днiстер.
Об'єднатися вони не зможуть, а своя сила  замала,  щоб  зашкодити.  Тож  i
повелiв  їм  -  передусiм  стежити  за  пересуванням  обринiв,  доповiдати
князевi, скiльки їх, куди простують. Коли ж пiдуть через  рiку,  нав'язати
сiчу,  не  дати  переправитися  безборонне.  Ну,  а  станеться   так,   що
переправляться, не захоплюватися сiчею з нерiвною силою, заперти ворота  й
боронити вежi та гридницi до останнього.
   I кутригури, i обри не такi, ясна рiч,  бевзi,  аби  правитися  в  чужу
землю там, де  їх  ждуть.  I  вивiдають  найслабшi  мiсця  на  Днiстрi,  i
наблизяться до тих мiсць непомiченi. Тож i  тривожно  в  князя  на  серцi,
через те анi собi, анi тим, хто виконує його волю,  не  дає  супокою.  Шле
гiнцiв у один, шле в другий, шле й у третiй кiнець та мислитьрозмислює, де
може бути вона, переправа його супостата.
   Сталося не найгiрше: першими йшли  кутригури  i  обрали  для  переправи
пологий  берег  нижче  Закрутської  вежi.  На  нього  вигiдно  було  стати
комонним, що вийдуть з  рiки,  як  вигiдно  й  рушити  потiм  углиб  землi
Тиверської, та то було сподiване мiсце, там на супостатiв ждали. Тож  коли
заворушилась на свiтаннi сiра пелена супротивного берега, а невдовзi пiшли
в Днiстер комоннi лави, їх зустрiли стрiлами. Доволi густо й прицiльно, бо
там, серед лав, зчинився тлум: чулися  зойки  вражених,  крики  й  погрози
перепуджених. Та чи не найбiльший безлад у рiчковiй течiї вносили  комонi.
Однi  тiльки  iржали  й  билися  в  корчах,  iншi,  схарапудившись   пiсля
дошкульного ужалення, розверталися, напирали на заднiх чи  кружляли  перед
ними внетямлено.
   Кутригури теж не покладалися  на  несподiванку:  тих,  що  пiшли  через
Днiстер вплав, пiдтримували стрiлами лучники.  Та  що  їхнi  стрiли,  коли
тиверцi сидiли  у  схованках  -  хто  за  деревом,  хто  за  каменем,  хто
прикривався матiр'ю-землею. То вiк мореходом,  як  кутригурськi  комонники
таки дiсталися тиверського берпа й змусили оборонцiв  вийти  iз  схованок,
стати при  водi,  аби  не  дали  супостатам  вийти  з  рiки,  стрiли  їхнi
дошкуляли,- i немало. Поки  що  на  них  не  зважали,  бо  видiли:  не  до
обережностi тут. Кутригури долали Днiстер у кiлькох мiсцях i скрiзь - лава
за лавою. А то мала утiха. Як не вигiдно боронитися тиверцям, їх  все-таки
обмаль; тим же, що йшли з-за Днiстра, не буде,  здавалось,  кiнця-краю,  i
хто вiдає, як обернулося б, чи не стенулися  б  оборонцi  улоговини  перед
нерiвною силою, коли б хтось iз кмiтливих  не  пiдготував  степовим  татям
пастку, вiд якої у них полiзли з дива на лоб очi та так i  залишилися  вже
нiмотно подивованими.
   Доки сотня Закрутської вежi боронила купно з ополченням  ближнiх  весей
тиверський берег, а гiнцi гнали комоней  до  князя  й  волали  про  помiч,
поселяни горiшнього городища в'язали спiшно нарубанi при березi  колоди  в
дараби й тримали їх до певного часу на припонi.  Коли  ж  звiдуни,  котрим
велено було стежити за сiчею в  улоговинi,  дали  з  вежi  знак:  у  наших
скрута, татi ось-ось здолають  їх,  поселяни  обрубали  сокирами  линви  й
пустили дараби за течiєю -  так,  щоб  одна  йшла  ближче  до  тиверського
берега, друга - далi, третя - ще далi.
   У вихорi гарячої сiчi, тодi як однi трималися з  останньої  сили,  iншi
напирали й бачили: вони ось-ось  вiзьмуть  гору,  на  дараби  на  зважили,
правдиво кажучи, їх не помiтили. Тодi вже нагледiли й  заволали  не  своїм
голосом, як тотi безмовнi страховиська наблизилися до  кутригурських  лав,
дужо i невблаганно посунули на лави. Хтось  силився  уникнути  зустрiчi  з
ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького  берега,  хтось
норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па  дарабу,
та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила i спритнiсть  не  всiм  ставали  у
пригодi. Минуло кiлька  миттєвостей  -  i  дараби  зiм'яли,  розкидали  чи
накрили собою кутригурiв, накрили i їхнiх комоней. Тi ж, що  лишилися  при
однiм i другiм березi, не мали вже спроможностi щось  вдiяти.  Тиверцi  ж,
бачачи, що робить Днiстер i дараби  па  Днiстрi  з  кутригурами,  навпаки,
возбуяли духом i кинулись па непрошених.
   - Слава! Слава! - кричали що було сили.  -  Наш  Днiстер  за  нас.  Вiн
переяв у кутригурiв змогу! Вперед, витязi! За нами слава, за нами  переята
змога!
   - Перемога! - вiдлунювали приднiстровськi кручi,  вiдлунювали  й  серця
тиверцiв,  i  жадаючи,  i  сподiваясь  її.  Бо  кутригурам,  що   прагнули
тивгрського берега i стали тепер мiзерними рештками при березi, було не до
мислi про звитягу. Один розвертав огира й,  прикриваючись  тiм  од  стрiл,
молив  Небо,  аби  пособило  добратися  до  супротивного  берега  живим  i
неушкодженим, iнший пiдносив руки i мовчки а чи вголос благав  пощади.  Тi
ж, що тирлувалися по другий бiк Днiстра, завагалися, iти чи не йти  їм  на
помiч. А поки вагалися та мислили, що можна вдiяти зараз, наспiли  добiрнi
сотнi княжої дружини й поклали край їхнiм ваганням. Комонних тиверцiв була
тьма, усi при повнiм ратнiм  обладунку,  i,  може,  саме  тому  видавалися
такими, як знав їх свiт, як  були  начуванi  про  них  у  свiтi:  воiстину
антами.



   XIX

   Доки тиверська рать виходила на пониззя Днiстра  й  норовила  заступити
собою усi можливi переправи, а приголомшенi  невдачею  обри  та  кутригури
ламали мiзки й силились  дошукатися,  де  i  як  можуть  переправитись  на
супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь i опинитися з
своїми дулiбами та двома тисячами древлян пiд Черном.
   - Що обри? - поцiкавився у воєводи. Той не барився з одповiддю. Знав-бо
вiд вiстунiв, де нинi обри i чого слiд сподiватися вiд них.
   - Полоненi, як i нашi послухи, засвiдчують: спинилися поки  що.  Одначе
вiд свого намiру пiти за Дунай не вiдмовилися.
   - Чому ж iдуть з мечем i сулицею? Чи їх не пустили б, коли б  iшли,  як
ходять усi, - мирно?
   - Про те не вiдаємо, княже. Нас, тиверських мужiв, дивують не так обри,
як ромеї. Мають iз нами ряд на мир та злагоду i кличуть супроти нас обрiв.
   - Як то супроти нас?
   - Бо поселяють їх на обводах, що сусiдять iз антами, а не з склавинами,
- у Скiфiї.
   Добрит замислюється, зрештою велить покласти до нього сина  Iдаричевого
- Мезамiра.
   Кому-кому, а князевi  се  вторгнення  i  зроджена  вторгненням  тривога
далися взнаки. Чи то лiта хилять до землi, чи недуга. Доки сидiв у  Волинi
та благоденствував у затишку,  що  його  створювали  розкиданi  на  тисячi
поприщ   непрохiднi   та   напiвпрохiднi    пущi,    i    бадьорився,    i
виїздами-розвагами не обмежував себе. А подався на  поклик  тиверцiв  -  i
ледве доправився до Тиверi. Може, не одразу,  все  ж  недвозначно  вiдчув,
який вiн застарий для далеких мандрiв, тим паче для ратних виправ. Мало не
розтрусив себе в путi. Такий, що лiг би оце в пуховики  й  вiдлежувався  б
день-другий. I дихати немає чим, i поперек не годен зiгнути, а зiгне -  не
випрямить.
   Де вони взялися, сi обри. Не було б їх, далебi, вiку дожив би у мирi та
злагодi. Бо таки дбав про них. Хай не для всiєї землi Троянової, для  люду
дулiбського надiйно домiгся супокою. Бо коли й посягав хтось на антiв,  то
йшов не далi Тиверської, Улицької чи Полянської землi,  коли  й  постигали
безлiття, то постигали тих же тиверцiв, полян, уличiв та ще  воїв-дулiбiв,
що йшли на помiч своїм сусiдам. Люд дулiбський анi до нього, анi за  його,
Добритової, пам'ятi пе знав чужинських вторгнень, як i спустошень,  що  їх
приносять вторгнення. Так звик до супокою,  що  втратив,  далебi,  й  цiну
йому. А втiм, чи так уже й втратив? Безпечнi єсть його дулiби, се  правда.
Князя ж свого он як почитають за те, що добрий є, що вмiє подавити в  собi
гординю й стати вище гординi, коли йдеться про мир i  благодать.  Наймення
дали своє замiсть отнього -  Добрит  i  тим  нерiдко  схиляють  до  неї  -
доброти. Не раз i не двiчi утримував себе, радив яко старший iншим  князям
землi Троянової: не будьмо алчними, не пориваймось  за  чужим:  стiймо  на
тому, що заповiв нам праотець роду нашого - вiщий  Троян.  Хiба  не  вона,
доброта, брала гору i тодi, як вiн  стримував  князiв  соузних  родiв  вiд
спокус, i тодi, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому є
глузд? Наполягли: треба скористатися схильнiстю ромеїв до миру i укласти з
ними ряд на мир i злагоду - послухавсь i уклав;  сказали:  задави  в  собi
спокусу, стань вище вiд спокуси - пiти разом  iз  склавинами  за  Дунай  i
сiсти на землях ромеїв - знову вчинив, як  хотiли.  Пiшов  на  розбрат  iз
склавинами, а таки не спокусився на ту найбiльшу iз усiх спокус  -  замати
там, за Дунаем, плодоносну землю.  Хто  повiдає  тепер,  чий  вiщий  розум
здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? I  пiшов  би  за  Дунай,  обри
ударили б у спину, i не пiшов - - теж ударили. Єдина вигода -  таки  не  в
спину. Тодi мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не  ховаючи
очей: пощо чините так? I не тiльки обринiв, а  й  ромеїв.  Затим  i  кличе
Мезамiра: саме з нього почне свою  виправу  супроти  уславлених  недобрими
дiлами обрiв.



   XX

   Пiдстав для радощiв в Улiцькiй землi було мало. Ополченню, що  прийняло
на себе навалу татей  iз  чужкраю,  пощастило  всього  лиш  стримати  їхнi
передовi сотнi. За тими  сотнями  йшла  тьма.  А  тьмi  окольне  ополчення
безсиле заступити путь. Такий заступ мiг виставити лише князь.
   На нього давно уже сподiваються на обводах. Городищанськi старцi  те  й
робили, що посилали набранi по весях  сотнi  в  помiч  тим,  хто  стояв  у
переднiх лавах i силився зашкодити як  обрам,  так  i  утигурам.  А  князь
Зборко зволiкав чомусь. Така задовга путь у нього вiд стольного города  до
приднiпровських обводiв чи таке забарне збирання? Пробi, йому,  здавалось,
найпростiше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней  та  й
подався на зближення iз супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей  iз
чужкраю в глибиннi вервi Улицької землi - пагуба й безлiття, i  не  лишень
для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться  вогнем  i  димом
весi, плач i стогiн iдуть землею - вiд тих, що розлучилися, заарканенi,  з
кревними, i тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних.  Треба
швидше iсполчатися всiм i стати  стiною.  Чуєш,  княже,  стiною,  коли  не
хочемо погибелi усьому i всiм!
   Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кiстьми  й  супостата  свого
клало поруч, не вiдаючи в передсмертну годину,  що  князь  неподалiк  уже,
став табором i робить завали на путях, ставить дружину,  рать  ополченську
там, де вигiдно буде i стримати обрiв, i вийти  на  них  iз  табору,  коли
настане його час.
   - Що обри? - питає кожного з гiнцiв своїх. - Де нинi обри?
   - За Сайгаковим байраком, княже.
   - А утигури?
   - Утигури спинилися, стримуванi ополченням, не далi ста поприщ вiд нас.
Одначе заступ ополченський ненадiйний.  Ось-ось  зiпхнуть  його  i  пiдуть
всiєю раттю.
   Один повiдав так i другий теж: обри нацiленi йти в Улицьку землю  своєю
путтю, утигури - своєю. А полян iз росичами та втiкичами нема та й нема.
   - Звiдки мали останнi вiстi вiд князя Острозора?
   - Iз верхiв'я Жовтої рiки.
   - Мав би бути вже.
   Про те, що в помiч уличам iдуть поляни, знав не лише  князь,  вiдали  й
тi, що стояли близько до князя, а вiд них дружина, ополчення. Тож  мало  в
тому дива, що всi уповали на появу полян, оглядались i питалися подумки, а
чи один у одного: "Не запiзняться?" Видять боги, тiльки б не  запiзнилися,
все iнше складеться, як треба. Он яка рать iсполчилася, як надiйно  обсiла
вона путь, що її утигурам не минути. По один бiк  вiд  долини  -  глибокий
байрак, по другий - лiс, яким комонним утигурам не проїхати. Пiдуть,  коли
йтимуть на переправу через Шуйцю  Онгулу  тiльки  долиною,  а  вийдуть  на
долину, вважай, що потраплять у зашморг.  У  нього,  князя  Зборка,  стане
воЇв, аби не пустити їх уперед, засипати стрiлами з лiсу  i  байраку,  аби
знесилити чи й потяти до решти на тамтiй  долинi.  Най  тiльки  складеться
так, як мислить собi, далi сiєї долини утигури не пiдуть. А ось iз  обрами
не втямить, як вдiяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте i  стiйте
супроти обрiв на смерть, доки упораюсь iз  утигурами?  А  чи  зарадить  се
бiдi, порятує виправу? Коли б то була  певнiсть,  що  вистоїть  ополчення.
Йдуть-бо тi каторжнi обрини осiбною путтю i неблизько звiдси. Супроти  них
треба кидати й осiбну рать.
   Аби бодай на день, на два вiддалити сiчу, що її ось-ось мали  нав'язати
його ратi утигури, послав кiлька сотень ополченцiв у помiч тим, що  стояли
супроти них уже за п'ятдесят поприщ вiд табору. Вони й допомогли ополченню
вистояти тi кiлька днiв, що їх потребував  князь  Остроаор,  аби  добутися
нарештi до вибраного уличами мiсця для боролища.
   Поява полян неабияк пiднесла оборонцям землi Троянової буєсть ратну.  А
пiднесена буєсть - ще одна рать, : най i незрима, все ж  сутня  i  он  яка
жадана. До слiз радiли, обiймаючись, мужi, не  ховали  утiхи-вдоволення  i
вої. Галасували на всю околiю i не  зважали  уже  на  те,  що  їх  почують
околiї, що про них можуть вiдати тi, кому не на' аежить вiдати.
   . Князi зустрiлися далi вiд усiх й  одразу  ж  заговорили  про  грядущу
сiчу.
   - Обри не випадково вчинили так, -  запевняв  князь  Зборко,  позираючи
передусiм на Острозора. - Вони затим i пiшли осiбною путтю, аби роз'єднати
нашi сили i здолати поодинцi.
   - На Тивер теж послали осiбну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити
нас, антiв, єдиними.
   - Зборко ствердно кивнув головою.
   - То як мислять собi князi сiчу з ними? Пiдемо  па  поводi  в  обрiв  i
роз`єднаємося чи вдарим купно на утигурiв, а  затим  так  само  купiно  на
обрiв?
   Князi Полянської землi переглянулися. Видимо,  не  передбачали,  що  їх
спитають про це: йшли-бо на помiч, не в привiдцi.
   - Як далеко звiдси обри i як - утигури? - поцiкавився Богданко.
   - Утигури не пiзнiше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрiв,
гадаю, мало буде й трьох дiб.
   - Скiльки одних i скiльки других числом? - ожвавився Острозор.
   - Достеменно не  вiдаємо.  В  одному  немає  сумнiву:  утигурiв  значно
бiльше, нiж обрiв.
   - Тодi нема  чого  вагатися.  Маємо  погромити  передусiм  бiльшу  силу
супостата, менша сама покаже спину. А сю, бiльшу, легше здолати купно.
   Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.
   - Багато бiди накоять тотi обри, коли пiдуть безборонне.
   - Правда твоя, княже, багато. Та ще бiльше засiється її в землi  нашiй,
коли розпорошимося й не погромимо анi утигурiв, анi обрiв.
   Пили меди i похвалялися, похвалялися i знов пили, та обiймалися  п'ючи,
та братались, аж поки не прийшла на землю нiч i  не  зборола  всiх  мiцним
напiдпитку сном.
   Спав i табiр, повитий темiнню  та  незвичайною  для  такого  стовписька
ратних людей тишею. Хтось не вiрив i через те не брав до серця  мислi,  що
смерть така недалека вже i така можлива; комусь спадало таке на думку,  та
вiн заприсягався iм'ям матерi: не може бути, аби та  зла  морана  постигла
саме його i саме тут. Сiча є сiча, там i стрiли летiтимуть хмарами, i татi
обступатимуть зусiбiч, сулицi та мечi зблискуватимуть перед  очима,  гейби
перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в  руках  не
такий матиме меч i не таку, як у  супостата,  сулицю?  А  ще  ж  є  щит  i
побратими, надiйнiшi за всякого щита.  Он  скiльки  зiбралося  воїв  землi
Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх?  Не
може того бути. Не повинно бути!
   Певнiсть - надiйна колисанка, та до пори до  часу.  Коли  задуднiла  па
свiтаннi земля, затим пригнали засапаних комоней i посiяли  тривогу  гiнцi
ополченськi: утигури пiшли всiєю раттю, - i  найповнiшi  себе  забули  про
певнiсть.  Заметушилися,  покликанi  сурмами,  вдягли  нашвидкуруч   ратнi
обладунки й подалися  кожен  на  своє  мiсце:  хто  -  в  першi  латi,  де
обставилися  запалами  та  вовчими  ямами  лучники,  хто  -  до   комоней,
лаштуватися в сотнi, тисячi, бути напоготовi  обiйти,  коли  настане  час,
лави лучникiв i вдарити на утигурiв всiєю, що мають у сховку, силою.
   Князь Зборко чи не перший з усiх виїхав у супроводi мужiв та отрокiв на
узвишшя, стежить за дальнiми обводами долини. Там  мають  об'явитись  його
ополченськi сотнi, а слiдом за ними, чи, може, й переслiдуючи їх, утигури.
Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатiв  на
Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далi путi нема, - коли не  всi,
то бiльшiстю ратi своєї вийдуть пiд стрiли та сулицi антських  лучникiв  i
метальникiв. А йому, князевi Зборку, уличам його того й треба.
   Першим з ополченцiв, що вiдходили пiд тиском утигурiв, добувся до свого
привiдцi тисяцький Буймир.
   - Княже! - осадив змиленого огира. - Утигури, видно, запiдозрили  щось,
пустили вiдприск своєї ратi поза байраЗком - на городище Сорочий Брiд.
   Он як!
   Пiд Зборком занепокоївся огир i став витанцювувати, стримуваний.
   - I багато пiшло їх поза байраком?
   - Немало, все лiве крило ратi.
   Зборко все що вдає, нiби вгамовує огира. Пiшли поза байраком.  А  куди?
Добре, коли па городище Сорочий Брiд, а  коли  обiйдуть  табiр  i  вдарять
антськiй ратi в спину?
   - Княже, - над'їхав до нього й сказав, аби всi чули, привiдця полян.  -
Дозволь узяти той вiдприск на себе.
   - Iншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
   - Розумiю: маю не допустити удару в спину.  Я  вiзьму  той  утигурський
умисел на карб,  коли  вони  справдi  замисвили  таке,  i  упереджу  iншим
вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брiд, вiзьме па  себе  князь  втiкичiв
Богданко. И пiду щiльно поза байраком i вийду за спину  тим  утиiурам,  що
погрожують табору з чола. Отодi й побачимо, хто кого перехитрить.
   - Боги в помiч, кпяже.
   Зборко розумiюче усмiхнувся Острозоровi й  пiднiс  на  внак  цiлковитої
згоди з ним прикриту шкiряною паперстВипею десницю.



   XXI

   Утигури по були для улпчiв загадкою. Наш прочиляе  їх  широкий  Днiпро,
недоступнi пороги па Днiпрi, пай це родичаються через тоту  недоступнiсть,
та знатися знаються. Бо i однi, i другi  не  раз  i  не  двiчi  бували  за
порогами. Коли - щоб умикнутiї сiпiьоокпх чи, супротiтвно  тому,  карооких
дiвиць, коли - щоб  заволодiти  табуном  комоней  чи  пограбувати  весь  i
прихопити щось значимiше, анiж дiвки  та  номонi.  Через  те  i  в  погоню
ходили, i стиналися, а стинаючись, знали, якi вої з одних, якi - з других.
Рать утигурська не мала пiших мечникiв. Усi, хто ходив на сiчу, а тим паче
на татьбу, були комоннi. Певно, саме тому всякий утигур навчився  лишатися
непомiченим, будучи на звiдах. Зате в сiчi чи в татьбi не ховався за спини
сусiдiв. Пер заслiплено-одчайдушно i до  лиха  вмiло:  припадав  огиру  чи
кобилицi до гриви, ховався, коли бачив  загрозу,  пiд  черевом  i  спритно
уникав пущених у нього стрiл.
   У тому й була, мабуть, зверхнiсть воїв-утигурiв.  Коли  ж  доходило  до
сiчi,  кожен  iз  них  в  змиг  ока  опинявся  на  спинi  нажаханої  чи  й
перепудженої гиком та свистом тварi й лишався вiдкритим як для меча, так i
для сулицi. Бо не мав анi шолома, як усi iншi,  анi  лат,  як  ромеї.  Вся
надiя утигура на власну спритнiсть, на меч  i  сулицю,  а  ще  на  кудлату
шапку-калансуву, на вивернуту, як i калапсува, вовною назовнi гуню. Летить
такий швидше вiтру i навальнiше коршуна, що падає  з  неба,  й,  здасться,
нiчим не зупинити його.
   Об'явившись тут, на долинi перед Шуйцею Онгулу, утигури  не  виказували
апi спритностi, анi навальностi. Правилися турмою, однi (либопь, привiдцi)
спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелiвали тим, що були  ближче  до
них, iншi, спонукуванi повелiнням,  гнали  комоней  ошуюю,  одесную  чи  й
прямiсiнько до рiки. Вся решта почувала себе цiлковито безпечною i  видимо
упокореною. Сумнiвiв не лишалося: побоювання тисяцького  Буймира  даремнi.
Утигури не вiдають, що жде їх за три-чотири стрельбища. I комонникiв своїх
послали на Сорочий Брiд не тому, що хочуть ударити  антам  у  спину.  Вопи
повнi: опiр зламано, перейдуть через рiку, що  тече  неподалiк,  i  пiдуть
гуляти нiким не захищеною землею.
   - Сандiл шле-таки до  Шуицi  Опгулу  звiдунiв,  -  обернувся  Зборко  й
переглянувся з радниками, що стояли при  ньому.  -  Перекажiть  у  передiй
лави, хай пiдпустять їх до самих завалiв, а вже перед запалами  зпiмуть  з
комоней стрiлами чи сулицями, коли обiйдуть якимось  дивом  i  по  стануть
здобиччю вовчих ям.
   Так i сталося б,  мабуть,  коли  б  остро.юрi  степовики  iш  нагледiли
улицькi завали заздалегiдь. Спинилися, розмислили собi й пустили комоней у
зворотну путь. Комусь iз них не поталанило: або ж самого настигла  улицька
стрiла, або огира. Та були серед звiдунiв i такi, що ухилилися вiд  стрiл.
Вони i вклали хановi до вух те,  що  вивiдали:  за  рiкою,  в  рiдколiссi,
завали, а за завалами - лави уличiв.
   Утигури спинилися i не стали приховувати своєї бентеги. Видно  було:  i
вої, i привiдцi їхнi роздумують, як бути, що вдiяти, опинившись  лицем  до
лиця перед уготованою їм засiдкою. А тим часом полишенi  в  засiдцi  уличi
натягли тятиви  лукiв  своїх  i  стали  разити  степовикiв  з  доволi-таки
близької  вiдстанi.  Князь  Зборко  бачив:  утигури  заметалися,  вони   в
сум'яттi, i дав знак  комонним  взяти  супостата,  що  порушив  злагоду  i
супокiй у його землi, на меч i сулицю.
   Iржали нажаханi чи язвленi комонi, чулися надсадно зичнi велiння, чиїсь
незрозумiлi  в  тлумi  благання  i  вже  аж  надто  зрозумiлi  погрози  та
прокляття. А над усе брязкав метал об метал i вирували людськi пристрастi.
Однi вкладали  їх  у  замашнi  удари,  в  торжество  видимої  звитяги  над
поверженим супостатом, iншi - у пошуки захисту вiд 1 смертi-морани а чи  в
останнiй, що його iменують передсмертним, крик. Висока i чиста  перед  сим
трава нещадно \ толочилася, никла до землi й виривалася копитами разом  Iз
землею, корiнням. Падали язвленi, падали мертвi, насiдали один  на  одного
живi i теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших  i  податливiших.  Та
вони не кожному траплялися пiд руку.  Той  лише  видавався  слабшим,  коли
доходило до дiла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою  слабiсть
та непригляднiсть спритнiстю i примушував дужчого i озвiрiлiшого  за  себе
оступатися чи й падати поверженим ниць.
   - Гора-а! - кричав звитяжець i сяяв видом, блискав ОДима,  будив  серед
тих, що стояли за ним чи обабiч вiд Нього, ратну  буєсть,  а  з  буєстю  й
одвагу.
   - Тни овечу турму! - натякали на варварський  вiд  голови  до  нiг  вид
утигурiв. - Язви неробiв!
   - Даймо усiм їм по писку, да так, щоб  бiльше  не  сунули  бруднi  свої
тварi у нашi городи!
   - Медодери!! Гнiздюки! - огризався котрийсь iз утигурiв.
   - Курдючники! Татi степовi! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить
крiвцею!
   I яапогилп над кимось меча. Бачили  вражу  крiвцю  й  чули  солод,  вiд
крiвцi. А ще знали: вопи на своїй землi, у них он яка сила,  за  ними  має
бути i змога. Ано. Чи тi,  що  опинилися  в  лещатах,  що  почувають  себе
застуканими па шкодi, спроможнi мати її? Вперед, витязi землi Троянової, i
тiльки вперед!
   - Братiв! - угадував мислi своїх  воїв  i  пiдсолоджував  тотим  мислям
князь Зборко. - 3 нами земля-мати, весь люд землi, за нами буде  й  змога.
Iсполчаймось духом i силою, берiм над супостатом гору!
   - Гора-а! Гора-а!
   Утигури  металися,  гейби  нажахана  вовками  овеча  турма,  й  помiтно
оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо своїх привiдцiв, а тi  знали:
втеча з боролища не  лише  ганьба,  вона  може  стати  й  погибiллю.  Анти
напирають вiд рiки, прискають стрiлами з лiсу та байраку.  Хто  запевнить,
що їх  не  виявиться  й  там,  куди  побiжать  нажаханi  й  змалiлi  духом
утигури?Тож хан, а з ханом i всi iншi привiдцi повелiвали кожному i  всiм:
назад путi немає. Порятунок - у погромi супостата.
   Те подiяло, далебi. Вої, що були далi вiд переднiх лав,  гуртувалися  в
сотнi й ставали супроти антiв стiною. Вона не скрiзь i  далеко  не  завжди
витримувала натиск. Однi домагалися чогось, iншi падали на пiвпутi. Одначе
й сотень в утигурських турмах було немало.  Тож  навальнiше  й  навальнiше
напирали вони на улицькi лави й таки робили в них проломи, а  прорвавшись,
знову розвертали комоней i перли на антiв з тилу.
   Мало-помалу лави перестали бути лавами.  Змiшалися  однi  з  другими  й
кружляли, пiдхопленi стрiмким виром пристрастей, - тисячi мiж тисяч, сотнi
мiж сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже,  де
родаки i що з родаками, знали лиш супостата i дбали про звитягу  над  сим,
найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним  гору  чи  не  лягали  пiд
копита своєму огиру.
   Переята змога не лише вiдрада, вона i спонука, набуток сили  i  одваги.
Тож переявший її не бариться прийти на помiч  побратимовi  чи  всього  лиш
родаковi.  А  де  сила  єднається  з  силою,  там  неминуче  й  торжество.
Зблискують на ярiм вранiшнiм сонцi мечi, цiляться в серце чи спину сулицi,
йде люта, не вiдаюча пощади сiча, i хто  вiзьме  в  нiй  гору,  однi  боги
вiдають. Уличiв тьма i утигурiв теж, уличiв  розпирає  лють  на  зайд,  що
порушили супокiй у їхнiй землi, утигурiв -  лють  на  уличiв,  що  посмiли
замапптiї п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;iа вторгнiшия. Он
скiлькох iз них поклали стрiлами i скiлькох - у  кривавiй  сiчi.  А  назад
путi нема, ошуюю й одесную теж нема. Є долина,  на  якiй  зчепилися,  i  є
небо, пiд яким завертiлася ця божевiльна круговерть, як є у серцi  кожного
сподiванка: "Най кому завгодно, тiльки не  менi  судилось  випасти  в  сiй
круговертi з сiдла й шкодувати падаючи:  це  ж  бачу  свiт  i  все,  що  е
знадного у свiтi, востаннє". Аби того не сталося, нiхто не жалiє сили,  не
знає й пощади. Одного разить мечем, iншого знiмає з сiдла сулицею,  бачить
усе, що є погрозливого, попереду,  та  не  забуває  розглянутись,  аби  не
отримати удар в спину. Десь там, на теренi його землi, заглядаються о  цiй
порi на сонце - чи не  час  снiдати,  десь  комусь  забаглося  утопити  по
снiданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищi, не до того. Стиналися
один з одним i грозилися, грозились i стиналися, не уповаючи на  втрати  i
не доглядаючись до втрат. I хто вiдає,  як  довго  тривала  б  та  взаємна
пагуба, коли б у тлумi та гомонi боролища не почулося:
   - Росичi йдуть! Князь Острозор поспiшав в помiч!
   Того було доста, аби уличi зiбралися з духом,  а  утригури  втратили  й
той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили:  .  на  них  iдуть  свiжi  лави
антської сили, i йдуть не вiд рiки -  заступили  собою  ту  єдино  можливу
путь, яка хай  i  була  ненадiйною,  все  ж  дозволяла  в  разi  безвиходi
пробитися до Днiпра, а там - i за пороги. Було таким повелiнням хана чи  й
без хана розумiли: тепер уся надiя на власну спритнiсть та на бистрi  ноги
огира. Хто проб'ється до лiсу чи байраку та  зумiв  зiм'яти  лучникiв,  що
прискали досi стрiлами, той i порятується. Тож i рятувались як хто мiг.



   XXII

   Чiльний муж землi Троянової, iменований  Мезамiром,  мав  завидний  для
таких, як князь Добрит, вiк - всього  ж  двадцять  чотири  лiта  носив  за
плечима. Та мав вiн, окрiм завидного вiку, що дощо: був, як  i  всi  анти,
високий , та-статний, i па вiдмiну вiд  багатьох  -  до  лиха  добродiйиий
собою. А що певний себе, надiлений не по лiтах смiливим i гордим  розумом.
Тодi ще, як жив його вiтець, уславлений добрими дiлами Iдарич,  пiшов  вiн
яко старший син замiсть недужого глави роду на скликану князем уряду мужiв
й одразу ж запам'ятався всiм. Бо таки мудро повiвся серед старiйшин  i  не
уронив своєю мудрiстю вiтцевої честi. Доки анти ростили хлiб та дбали  про
твердi на обводах землi своєї, остерiгаючись передусiм вторгнення  аварiв,
кагап аварський зiбрався на  мислi  i  зважився  потурбувати  їх  не  лише
татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним,  коли  не  бiльше,
сольством: волiє, аби молодший брат  його  Калегур  узяв  шлюб  iз  княжою
донькою на Дулiбах Данаєю.
   Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати.  Донька  в  нього  сонцю
подiбна. Вiддати таку за обрина, що живе з татьби i є  першим  серед  усiх
татей, що почитає жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в рiчцi.
I сваритися з грiзним Баяном теж не випадало. Вiдмовиш такому - може  пiти
па антiв усiєю ордою.
   Не сказав слам аварським "нi", та не сказав i "так". Послався на те, що
має подумати, порадитись iз донькою, а тим часом скликав на  раду  чiльних
мужiв своїх i повелiв мужам:
   - Шукайте порятунку. Мiй розум потьмарений безлiттям, що  гряде  в  мою
оселю, я неспроможний знайти його.
   Загомонiли мужi. I бiдкались не менше, нiж князь, i спiвчували князевi,
а доходило до ради - розводили руками й казали: не  вiдають,  яке  з  двох
безлiть гiрше: коли оддадуть князеву доньку в  неволю  до  обрiв  чи  коли
змушенi будуть стятися через неї з обрами.
   Тодi не хтось iнший, саме вiн, Мезамiр, пiдвiвся i вдався до  радних  з
такою речпицею:
   - Якщо князь i його мужi вважають за  достойне  прислухатися  до  слова
наймолодшого серед них, я пораджу, що вдiяти.
   - Кажи його, своє слово, - похопився князь, а  вслiд  за  ним  закивали
сивими головами й мужi.
   - Моя рада така, - i зовсiм збадьорився, пiдцвьохнутии тим, молодець, -
сказати обрам, що князь Добрит зголошується вiддати дочку  свою  за  брата
Баянового i одного з найславстпiших  привiдцiв  у  його  родi,  а  замiсть
кпяжпи  Данаї  пiдставити  Калогуловi  i  всiм,  хто  робитиме   оглядини,
найбридкiшу з дiвок, що б у Волинi чи поза  Волином.  Того,  гадаю,  доста
буде, аби брат каганiв вiдвернувся вiд князiвни,  а  в  самого  кагана  не
вишукалося пiдстав бути в гнвi на алтiн.
   Мужi вiдмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Однi казали,  то
не порятує, каган розгадає ошуканство i возбуяє  гнiвом,  iншi  знайшли  в
собi мужнiсть спинити їх докором: приставайте до сеї ради, коли  своєї  не
маєте, не видите, хiба, в нiй є глузд.
   Одразу важко було сказати, чия вiзьме гору. Та малопомалу  прояснилося.
На Мезамiрiв бiк стали наймудрiшi, i, що найбiльш важило, мабуть, за  його
раду вхопився сам кпязь. Коли ж сталося  так,  як  i  передбачав  Мезамiр:
свати одбулися оглядинами та й слiд по них  прохолонув,  а  старий  Iдарич
переселився невдовзi з землi  Дулiбської  на  вiчнозелену  поляну  острова
Буяна, младомладого мужа з роду Iдаричевого визнали достойним вiтця  свого
i прийняли в коло княжих радникiв.
   Не забув про Мезамiра й князь Добрит. Вiдав чи не вiдав вiн: мiж Данаєю
та Мезамiром давно йдеться до слюбу, одначе не  обмежився  тим,  що  лишив
його в  числi  мужiв  думаючих,  наставив  невдовзi  стольником  на  мiсце
уславленого в родах дулiбських вiтця його  -  Iдарича.  Та  й  Мезамiр  не
примусив князя сумнiватися в собi: пождав, доки мине рiк по смертi  вiтця,
та й став слюбним мужем Добритовiй Данаї.
   Яке веселля гуляли тодi, скiльки втiхи було в серцях усiх  дулiбiв!  Бо
такої лiпотної пари свiт ще не видiв, та чи й увидить скоро.
   Болiло князю Добриту, що саме зятя мусить  посилати  до  обрiв,  чи  не
певний був за зятя, того нiкому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним
Мезамiр об'явився в наметi i випростався на весь свiй богатирський  зрiст,
неважко було помiтити - щось хилить його до зятя, примуцШув вiрити, а щось
i сiє сумнiв. Шкодував, що не Iдарич стоїть перед ним? А  певно,  що  так.
Втрата того мужа - ще свiжа в його серцi рана. Був би  Iдарич,  була  б  i
певнiсть, що утруть обрам писка i  обламають  наставленi  на  антiв  роги.
Хто-хто а вiн умiв робити те без меча i кровi.  Треба  було  покликати  на
помiч слов'ян, що сидять на Чудi-озерi, посилав Iдарича, назрiвала потреба
схилити на ратну єднiсть завiслянських полян, бiлих хорватiв  чи  докласти
ровуму, аби  не  поступатися  своїм  перед  хитрими  i,  як  всякi  хитрi,
пiдступними ромеями, знов посилав Iдарича. I всюди вiн  мiг  упоратися  не
гiрше вiд князя, а то й лiпше, нiж князь. Чи впорається син його  Мезамiр,
та ще в такiм непевнiм дiлi, з яким має  намiр  послати  його  до  аварiв?
.-Мудрiсть свою засвiдчив уже, i не раз, та надто молод лiтами,  аби  бути
надiйним у мудростi, i надто гарячий серцем, щоб скрiзь  i  всюди  ставити
мудрiсть вище гординi серця.
   - Проходь, Мезамiре. Проходь i сiдай. Є потреба порадитися з тобою.
   - Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зi мною.
   - Не поспiшай, настане час - довiдаєшся. Для тебе яко  мужа  думаючого,
гадаю, не є таїною, що кпiечна мета обрiв - пiти за Дунай  i  стати  щитом
мiдiйським супроти слов'ян.
   - Про те всi подейкують.
   - Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, i не  лише  на  Тивер,  на  уличiв
також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби  пропустили  їхнiх  найманцiв  iз
миром. Та й обри теж могли. Адже досi багатьом дозволялося ходити за Дунай
безборонне, хоча б i тим же кутригурам.
   - Бо се обри, княже. Живуть татьбою i не можуть без  татьби,  тим  паче
зараз, коли надумали пiти вiд обводiв слов'янської землi.
   - Схоже, що так. I  все  ж,  гадаю,  є  потреба  зустрiтися  з  ними  й
постаратись умовити, аби забули про той свiй намiр.
   - Умовити?
   - А чом би й нi?
   - Татей не  вмовляють,  княже.  Татей  вiдучують  вiд  татьби  мечем  i
сулицею.
   - А їм дали вже по мiзках. I тут, на Днiстрi, i там, в  уличах.  Гадаю,
саме час пiти iз сольством i сказати: коли волiєте iти за Дунай, iдiть, ми
вiдкриємо вам путь. Пощо стинатися i лити даремно кров?
   Мезамiр вiдчув себе нiяково й потупив зiр.
   - Чи я перечу? Треба, то й пiду. Князь, сподiваюсь, тому й покликав, що
саме мене хоче послати до обрiв.
   - Ано, саме тебе. З обрами  йдуть  кутригури,  а  ти  мав  уже  з  ними
перетрактацiї i мудро порадив  тодi.  Князь  Волот  повiдав  менi:  це  ти
пiдказав кутригурам iти Тиверською землею так, аби i за Дунаєм  опинились,
i в ромеїв не було резонiв нарiкати на нашу причетнiсть до того  переходу.
Сподiваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповiдають, муж гнiвний i на
резони не вельми  зважає.  Тож  постарайся  вiдшукати  такi,  аби  i  його
переконали: усiм нам вигiдно розiйтися мирно.
   - Слухаю князя, - рвiйно пiдвiвся й пiдпер головою  памета  Мезамiр.  -
Коли повелиш вирушати?
   - Бажано завтра. А втiм, надто поспiшати  теж  не  слiд.  Пiдбери  собi
достойних антського сольства мужiв, надiйну охорону.
   - Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
   - Бiльше нема потреби брати.
   - Тодi най пiде зi мною брат Келагаст разом iз сотнею своєю.
   - Чому само Келагаст? Вiн  надто  молод,  Мезамiре  а  там  всяке  може
статися.
   - Молодiсть - пе завада, князю. Коли дiйде до меча i сулицi, саме  вона
стане в пригодi. А, крiм того, Келагаст брат менi, хочу, аби  привчався  i
до сольства, i до ризикованих виправ. Таким було повелiння  вiтця  нашого:
старший має навчати молодшого, а молодший - бути помiччю для старшого.
   Добрит не поспiшав погоджуватись, та врештi зважився i вирiк:
   - Най буде по-твоєму. Об однiм  проситиму:  бережiть  :  себе.  Ви  оба
потрiбнi землi Дулiбськiй, а ти, Мезамiре, ще й Данаї.
   I проводжав слiв своїх у тривожну путь - потерпав за них, i провiв - не
переставав потерпати. Чи впораються?.  Повиннiсть  он  яка,  а  вони  такi
молодi i такi  дерзновеннi  оба.  Зате  Мезамiр  з  Келагастом  не  вельми
журились тим, що правляться до самих аварiв.- Вчись,  Келагасте,  -  казав
Мезамiр братовi, як обводити бевзiв довкола пальця. Зараз переправимося  i
я видам їм себе за вiзантiйського сенатора. - Як то?
   - А так. Рiччю вiзантiйською володiю. Скажу, через Антiю правлюсь, тому
й челядь та охорону маю антську.
   - Там, у  наметi  Баяна,  все  одно  змушений  будеш  сказати,  хто  ти
насправдi.
   - Там - iнша рiч. Важливо, аби тут не накоїли лиха.
   Злi є пiсля невдач, а вiд злих всього можна ждати. На iмператора  ж  он
як уповають нинi. Якже, кличе на свою землю, обiцяє золотi гори.  Побачиш,
яко вiвцi вмовкнуть, довiдавшись, що перед ними сол вiд самого iмператора.
i яко тi ж вiвцi пропускатимуть нас всюди.
   Келагаст не йняв тому вiри, а переконавшись  опiсля,  що  так  i  є,  i
кутигури, i обри, зачувши ромейську рiч, нiде й пальцем не  зачепили  їхнє
сольство, неабияк позаздрив братовi: та вiн тримається яко справжнiй сол i
муж. Коли .i де встиг навчитися такому?
   А все ж щасливi митi не довго  слалися  антському  сольству  пiд  ноги.
Каган,  на  вiдмiну  вiд  усiх  сородичiв  своїх,  затявся  й  не  починає
перетрактацiй. Мезамiр i так, i сяк iз тими, що заступали до нього путь, -
дарма. "Каган думає, - казали. - Настане час - покличе".
   Що лишалося робити? Пождуть, коли так.  Не  буде  ж  Баян  думати  цiлу
седмицю. Миио день, другий - покличе. Та ба, на третю добу  пiшло  вже,  а
обри вдають, що не помiчають антських слiв, не  вiдають,  що  тут-таки,  в
стiйбищi, розбито їхнiй намет, випасаються комонi поза стiйбищем.
   "Що за оказiя! - обурюється Мезамiр. - Догадуються, про що йтиме рiч, i
не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того  дня,  коли
аварськi вої перейдуть через Днiстер i потреба в розмовi вiдпаде  сама  по
собi? А може, у них, як i в просвiщенпих ромеїв,  путь  до  кагана  лежить
через донатiї? А чом би й нi? Хто  живе  з  татьби,  той  не  побрезгує  й
подачками".
   Надумався i став топтати стезю до обрiв, що стояли ближче до каганового
намету. З одним заговорив - покосився люто й пiшов мовчазний, з  другим  -
те саме. Уже й надiю було втратив, аж гульк - iде такий  собi,  не  вельми
показний iз себе, iде й кидає в його бiк позирки та ховає їх мерщiй, гейби
каже тим: ходи щось скажу.
   Мезамiр не був би Мезамiром, коли б не скористався тим, що йшло йому до
рук. Дiждався, коли обрин iшов не сам, i спинив напiвдорозi.
   - Достойний, - сказав. - Чи не повiдаєш, де можна взяти води?
   - Там, - показав на рiку.
   - Там - нi, - бридливо скривився Мезамiр. -  В  рiчцi  бродять  комонi.
Почайна або криниця є десь?
   Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
   - Є, е й почайна.
   - Пiди та принеси з неї води, - швидше повелiв, апiж  попрохав  Мезамiр
i, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солiд.
   Той вибалушив з дива очi, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись,
головою.
   Коли принiс двома цебрами воду та зайшов до намету антського  сольства,
Мезамiровi нiхто не заважав уже поговорити з обрином.
   - Чим заклопотаний каган? - почав iз найголовнiшого. - Чому не  приймає
нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся i вирiк:
   - Тобi лiпше не йти зараз до нього.
   - Не йти? А се ж чому?
   Вiдповiддю на те був позирк  повитих  сум'яттям  очей  i  мовчання.  Ще
позирк, i що мовчання.
   Мезамiр полiз до кишенi, добув там пару солiд i виважив їх на долонi.
   - Бери i будь содругом менi, скажи: чому?
   - Кагану надiйшли недобрi вiстi з  уличiв.  Утнгури  розбитi  наголову.
Нашi турми теж змушенi були рятуватися втечею.
   От воно як. То се ж добре! Се i є той час, коли треба йти до  кагана  з
своєю речннцею: "Пощо сваришся з антами? Чи не вiдаєш, хто такi анти?"
   Тепер Мезамiр не те що днiв, миттєвостей старався не згайнувати,  i  що
уважнiше приглядався до обрiв, то певнiший був: вони у  великiй  злобi  на
антiв, одначе й не в меншому сум'яттi: як бути з антами? Одного  не  вiдав
та й не мiг довiдатися: що вдiє пiсля всього  каган?  Змириться  й  захоче
послухати  нарочитого  мужа   вiд   супостатiв   своїх   чи   сидiтиме   й
дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокiше покарати їх?
   "Наше не горить, - стає ча думцi й заспокоює себе  зрештою  Мезамiр,  -
тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най i дошукується, як
бути йому з антами i їхнiми слами".
   Вiн таки дошукувався. Недарма поспiшали до Баянового намету  терхани  -
йшла рада.
   - Великий воїне! - казали однi. - Чи тобi  личить  вагатися?  Вели  нам
зiбрати воєдино турми й кинути їх на супостатiв  своїх  -  вiд  антiв,  ба
навiть вiд Антiї слiду не залишиться.
   - Облиш уличiв, - радили iншi, - з ними поквитаємось тодi, як сядемо  в
ромейських землях, кинь усiх i  все  на  Днiстер,  сам  побачиш:  не  лише
тиверцi стенуться й покажуть спини, рiка вийде з берегiв вiд нашої сили. -
Ба нi! - перечили ще iншi, - Ми не можемо пiти з обводiв  Улицької  землi,
не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комоннi турми в їхню землю,  а
вже потiм, коли погромимо  уличiв  та  примножимо  силу  свою,  ударимо  з
полуночi на тиверцiв i дулiбiв.
   - Iстинно! Веди, кагане, спершу на уличiв. Почуй наш голос,  Ясноликий,
i дай утiху серцю! Помсти жадаємо! Кровi i помсти!
   Та каган усе ще не ставав на чийсь бiк. Хмурився, яко  грозова  нiч,  i
вiдмовчувався.
   "Вони жадають помсти, - казали його чорнi, налитi люттю очi.  -  А  хто
показав уличам та їхнiм соузникам - росичам, втiкичам - спини? Через  кого
мушу ховатися свiту й думати-гадати, де взяти воїв-витязiв, якi  усолодили
б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я
спершу передушу тих, хто  поганьбив  славу  родiв  наших  ,  а  вже  потiм
думатиму, з ким i як помщатимуся антам".
   Пiдвiвся рвiйно, став над усiма, високий i дужий в свої тридцять лiт, й
сказав усiм:
   - Це не рада. Це крик ураженого сумлiння. А менi мудра  рада  потрiбна!
Там, - показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрiчки косами,  -
сидить i жде  бесiди  з  нами  нарочитий  муж  Антiї.  Що  я  скажу  йому,
вислухавши таких радникiв?  Що  вони  з  ляку  не  вiдають,  у  якi  дверi
ломитися? Що аварам нiчого iншого не  лишається  пiсля  ганебної  втечi  з
уличiв, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо?
   Вiн був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав
справдi ясний i до лиха звабний вид, як i суворий  та  камiнно  твердий  у
гнiвi, тим паче такiм, як зараз. Здавалось, пiднеси  iскру  -  i  вибухне,
обрушить буєсть свою на всiх, хто в тут.
   Раднi iз шкiри пнулися, дошукуючись рятiвної мислiпоради, а вона,  нiби
на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож  i  сталося  неминуче:  Баян
постояв, очiкуючи, i так само рвiйно, яi; i звiвся, обернувсь i  пiшов  до
сумiжного з тим, де вiдбувалася рада, намету.
   - Кагане, - зважився наймолодший з радних i зупинив свого  привiдцю  на
пiвдорозi. - Чи не лiпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого вiд
антiв, а потiм уже думали, як нам бути з антами?
   Раднi занiмiли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити  Баяна
обласканий ним нещодавно за розум i  одвагу  терхан  Апсих.  Те,  може,  й
виправдує його смiливiсть, i все ж чи так уже виправдує? Молод-бо  є,  аби
вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте лiто лiтує.
   А проте грiм не пролунав над їхнiми головами. Чи  то  каган  пошкодував
неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його,  постояв,  виважуючи
младомладого одчайдуха важким позирком, i мовчки зник за завiсою.
   Терхапи, беги, всi, хто входив до радних i складав великоханську  раду,
попiмували,  приголомшенi  тим,  що  сталося,  i  вже  потiм   загомонiли,
дорiкаючи один одному та звинувачуючи один одного.
   - Ви безтямки! - кричали старшi, тi, що наполягали  йти  на  Днiстер  i
громити антiв за Днiстром. - Мста  заслiпила  вам,  молокососам,  не  лише
баньки, а й мiзки. Чом пориваєтесь до уличiв i сните  мстою  над  уличами,
коли у нас є вища i достойнiша уваги мудро мислячих людей мета - пiти  :iа
Дунай i сiсти за Дунасм?
   - Отож i ба, - огризалися молодшi,  переважно  терхани.  -  Вам  золото
засiло в мiзки й не дає думати ширше та вольготнiше. А хто  заступиться  й
обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи нi?
   - Тихо! - пiдвiвся старший серед радних - хакантбег.  -  Не  сваритися,
думати слiд, коли не спромоглися подумати, йдучи  на  великоханську  раду.
Терханами i радниками iменуєте себе, а втямити неспроможнi, що сперечатись
i доходити iстини слiд було ранiш, до того, як стати  перед  очi  привiдцi
ратi нашої - великого Баяна. Найбiльшу слушнiсть серед  усiх  вас,  гадаю,
має терхан Апсих. Треба йти комусь iз нас до  кагана  й  переконати  його:
рiшенець наш - як бути з  антами  -  може  визрiти  лише  пiсля  того,  як
вислухаємо та зважимо на терезах мудростi речницю сла антського.
   I  знову  примовкли  раднi.  По  них  видно:  iти  й  стати  перед  очi
розгнiваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому,  речницею
нiкому не хочеться, а iншої ради немає й бути, мабуть, не може.
   - Йди ти, Ателю, - умовляють хакан-бега. - Тебе каган найбiльш  з  усiх
нас поважає, вислухає i зважить. А те, що повiдаєш йому, скажи: се мислi i
намiри всiх.
   - Одному негоже йти, - обурився хакан-бег. - Хай iде зi мною радник вiд
кутригурiв кметь Котрагiг, терхан Апсих, ну i кiлька старiйшин.
   Раднi зiтхнули полегшено, ба навiть оживилися й загомонiли: хвала Небу,
здається, знайшли рятiвний рiшенець.



   XXIII

   Вибранi з радних не одразу зважилися стати перед очi  великого  кагана.
Самi приглядалися та й  через  тих,  що  прислуговували  Баяну,  старалися
вивiдати одмiни в його намiрах, бажаннях, i вже тодi, як  вивiдали  їх  та
впевнилися: це i є вона, нагода стати перед каганом  i  сказати  йому:  ми
знайшли її, мудру i єдно можливу раду, - таки зважилися й прохилили завiсу
в його наметi.
   Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадiв тому, що почув iз його уст.
Бо таки справдi не було чому радiти - йому всього-на-всього  повiдали  те,
що чув уже з уст безвусого терхана. За iнших обставин певно, вибухнув би .
гнiвом: як смiють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз  позирк
його це виказував буєстi. Застиг на терхановi Апсиху, високому й статному,
геть младомладому, одначе видом своїм,  яi;  i  зрiлiстю  та  одсагою,  що
посвiчукпли на виду, нагадував iстинного мужа, - такого, яким Баян  бачить
себе, яких волiв би мати та й мати при собi.
   - Чим ти пояснюєш свою мисль, - запитав  стишено,  -  спершу  вислухати
антiв, а потiм уже зважувати, як бути з антами?
   - Знати намiри супостата нiколи не  вадить,  Ясноликий,  а  такого,  як
анти, i поготiв.  Стоїмо  перед  великою  сiчею  з  ними,  мусимо  бути  i
тверезими, i обачними, i хитрими, яко змiї.
   Каган усе ще не зводив iз нього пильного, одначе й прихильного погляду.
Ждали, певнi  були,  ось-ось  надумається  i  скаже:  "Хай  буде  так".  А
дiждалися зовсiм iншого. Тiєї самої митi, як позирк  Баянiв  був  особливо
прихильний до Апсиха, а уста мали вже  розтулитися  й  виректи  сподiване,
раптово вiдлетiла запона i до намету бурею  влетiв  молодший  Баянiв  брат
Калегул.
   - Повелителю! - вирiк надривно. - Не вiр словi вiд антiв. Убий його! Це
той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв  iз  Данаею
слюб. Благаю тебе: не вiр йому, то пiдступний змiй!..
   - Прiч! - каган нахмурився й обiрвав  Калегула  на  словi.  -  Як  смiв
заходити, коли я раджусь iз хакан-бегом i його терханами?
   - Кажу ж, - задихався Калегул, - це той  самий...  Убий  його  чи  мепi
дозволь утiшити себе мстою-вiдрадою.
   - Прiч! - Баян обернувся до килима, що  висiв  у  нього  за  спиною  й,
зiрвавши серед шабель та  кинджалiв  свiжо  виплетеного  з  сирицi  нагая,
оперiщив брата вздовж спини.
   Калегул заскiмлив вiд болю, а може, й вiд злостi та  досади,  проте  не
став чекати гiршого: звився змiєю й вiдкотився до запони, затим i зник  за
запоною.
   На якийсь час у наметi зависла нiмотна тиша. Радники  пе  насмiлювалися
радити щось, каган боровся i не мiг побороти  в  собi  зроджений  братовим
вторгненням рнiв.
   - Хто з вас знає цього Мезамiра? - почули  нарештi  його  голос.  -  Чи
справдi такий є, як його видав нам Калегул?
   - Я знаю, - обiзвався кметь Котрагiг. - Був iз сольством хана Завергана
у Тиверi, бачив там i  чув  Мезамiра.  Брат  твiй,  мудрий  володарю,  має
великий гнiв на нього, проте i в гнiвi не применшує  мудростi  того  мужа.
Тож iян кажу: будь обачний iз ним.
   Баяна чи то застереженням пiдстьобнули, чи не мав на кого  вилити  гнiв
свiй, як i буєсть свою, одразу ж доволi рiшуче повелiв:
   - Кличте антського сла. I всiх радних також.  Мезамiр,  як  i  належить
словi iншої землi, правився на перетрактацiї з каганом не сам. Поруч  iшов
молодший брат, його Келагаст, позаду - ще три мужi  в  нових  строях,  при
всiй, що є в антських комонникiв, бронi. Чинностi в їхнiй ходi, може, й не
було, тим паче особливої, проте завважали: тi обри, що стояли при ханськiм
наметi,  затримали  на  них  подивованi  позирки  очей  своїх  i   нiмують
дивуючись. Чи не зрiст бентежить? Пробi, не вперше ж бачать  таких,  хоча,
коли казати правду, Мезамiр i се мав на оцi, випрошуючи  в  князя  братову
сотню: дружинники в нiй дужi i високi на зрiст, чи не  навмисне  пiдiбранi
так.
   Коли перед слами пiдняли завiсу i тим сказали: заходьте до намету, анти
змушенi були пригнутися, аби ввiйти, а ввiйшли та випросталися,  не  могли
не завважити: приголомшили своєю з'явою  не  лише  терханiв,  бегiв,  а  й
самого кагана. Як сидiв на чiльнiм мiсцi застиглий, насторожено очiкуючий,
так i лишався сидiти. Анi запросин не почули вiд нього, анi слова-привiту.
   - Нарочитi мужi князя дулiбського Добрита, всiх iнших антських земель -
Тиверi, Уличi, Надросся, Київських Полян, - не без  умислу  нагадував  про
свою силу Мезамiр, - низько кланяються тобi, привiдцi  славного  в  свiтах
племенi аварiв, i зичать здоров'я на многiї i многiї лiта.
   Мезамiр доземно  вклонився  Баяновi  i  знову  випростався  та  прибрав
належної словi чинностi.
   - Най вибачає привiдця i все плем'я аварiв за турботи i прикрощi,  яких
завдаємо своєю з'явою, одначе й не з'явитися в сi тривожнi для люду нашого
днi не могли. Князi землi Троянової опечаленi  розбратом,  що  стався  мiж
нами та аварами, i паче всього - намiрами ратi твоєї, достойний  привiдцю:
iти в нашу землю з мечем i сулицею. Тож i прислали мене, свого  нарочитого
мужа, аби запевнив тебе, мудрий i славний кагане: в антiв немає до тебе  й
твого племенi анi найменшого зла, як немає й лихого намiру.  Вони  сумирно
сидять в обводах землi своєї й во; дiють  бути  з  аварами  i  всiма,  хто
стоїть на їхньому боцi,  у  мирi  та  злагодi.  Коли  те,  що  сталося,  є
непорозумiнням, князi i люд  антський  ладнi  сприйняти  його  як  таке  й
укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусiдою.
   Мислив собi: сказав усе, принаймнi для початку, настав час  почути,  що
скаже каган. Тож змовк i жде, зирячи на повелителя аварiв зiгрiтими доброю
сподiванкою очима.
   - В аварiв, - почув нарештi Баянiв голос- а надто  в  їхнiх  сусiдiв  i
соузникiв, є  причина  для  розбрату  з  антами.  Вашi  татi  не  єдиножди
вторгалися в обсадженi нами землi, вбивали й полонили люд наш, забирали  з
собою табуни комоней, отари  овець,  череди  корiв.  Скажи  князям  своїм,
терпiння урвалося, настав розбрат, буде мста i сiча.
   - Достойний! - не брав його гнiву  до  серця  Мезамiр.  -  А  ти  можеш
показати нам тих татей?
   Зумисне чи по молодостi й простотi своїй дивився на кагана допитливими,
ба навiть веселими очима й ждав на  його  вiдповiдь.  I  та  веселiсть  не
сподобалася Баяновi. Смуглий вид його  побагровiв,  очi  налились  кров'ю,
ось-ось, вибухне гнiвом i накоїть бiди.
   - Якщо се так, - Мезамiр поспiшив умилостивити привiдцю аварiв, -  якщо
хтось iз  антiв  справдi  дозволив  собi  татьбу,  най  каган  покаже  нам
спiйманих, i ми покараємо їх судом люду свого, а завданi аварам  чи  їхнiм
соузникам збитки покриємо добром чи золотом.
   То був резон, в усякiм разi, в тому, що казав i  як  казав  сол  Антiї,
чулось бажання примиритися, знайти ту пiдвалину, на яку  мiг  би  опертися
здоровий глузд i вiдшукати iстину. Та Баяновi саме резони й не  подобалися
в бесiдi з Мезамiром, саме iстина припирала до муру й викрешувала у  серцi
гнiв. Бачив, на власнiй шкурi переконувався: муж сей справдi  належить  до
тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слiд. Неодмiнно!
   -  Пiзно  розкаюватися  й  силитись  розплачуватись   золотом.   Кров'ю
розплатитесь тепер!
   - Меч обоюдно острий, кагане. Одним кiнцем вiн ходитиме по наших  шиях,
другим - по ваших. А навiщо се? Чи каган не вiдає: анти нiкому не корилися
i не скоряться.
   Баян ще примiтнiше налився кров'ю.
   - Ти прийшов погрожувати менi?
   - Ба нi. - Мезамiр справдi не грозився, одначе вид його й не казав,  що
стенувся перед гнiвом асiйця. - Прийшов урезонити. Соузник наш,  iмператор
Вiзантiї Юстинiан Перший, увiдомив нас, що кличе тебе  прийти  й  сiсти  в
його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай
з миром? Нам доведеться бути сусiдами, кагане. Невже отак i  сусiдитимемо,
як нинi?
   I  знов  у  Баянових  мислях  не  вiдшукалося  достойного  резону,  аби
спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свiдок безсилля  -
злiсть.
   - Ти брешеш, собако! Iмператор, що кличе мене прийти  й  стати  супроти
вас, антiв, повiдав тим же антам, кого i нащо кличе? Я питаю, повiдав?!
   Мезамiр мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотiв  дражнити  й  без
того роздратованого повелителя аварiв,  i  те  мовчання  стало  для  нього
фатальним. Баян дав волю гнiву своему i, обернувшись рiзко, зияв iз килима
кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вiстря й  кинув  що  було
сили в нарочитого мужа землi Троянової.
   Нiхто не сподiвався такого, тому не спромiгся анi  заступити  Мезамiра,
анi вiдвести якось пущену в нього бронь. А  каган,  видимо,  умiв  кидати:
кинджал перевернувся на лету i ввiйшов Мезамiровi лезом у груди, пiд  саме
серце.
   Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив i вiдкинув геть
кинджал. Кров цiвкою ударила з рани, багряними колами  стала  розпливатися
по бiлоснiжному вбраннi поверженого.
   - Мезамiре... Брате. Що тобi?
   З ляку чи болю сердечного Калегаст не вiдав, як бути, Що вдiяти. Єдине,
па що спромiгся, затиснув рану, питав- допитувався в брата та припадав  до
його  лику,  силився  .заглянути  у  вiчi,   почути   слово-втiху,   слово
-запевнення, вiн, Мезамир, полежить мить-другу i  пiдведеться,  стане  на,
младомладий i дужнi, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамiр. Випростався
на весь намет, стiкав кров'ю, холонув  тiлом.  I  блiднув  холонучи.  А  з
Мезамiром блiднув i Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Вiн же
був поруч, брат узяв його з собою яко  надiйний  захист.  Чому  явив  себе
бевзем i не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не  заступив  собою,
не захистив iншим робом?! О боги...
   Пiдвiв нарештi голову,  розглянувся.  Кагана  не  було  вже  в  наметi.
Радники його сидiли похнюпленi, не вiдали, куди подiти очi.
   - Дорого ви заплатите менi за брата, - сказав пiдводячись. - Чули?! Так
дорого, як нiкому з вас i не снилося!
   Стояв над усiма, високий  i  грiзний,  i  вже  тодi,  як  lie  дiждався
вiдповiдi, повелiв мужам своїм:
   - Розстилаймо  корзно  й  берiмо  Мезамiра  з  собою.  Най  бачать  вої
дулiбськi, тиверськi, чим платять  за  нашу  довiру  обри.  Най  бачать  i
знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать i знають!
   Не доглядався, розумiють чи не розумiють  його  терхани  Баяновi.  Одне
знав: започаткувався великий, пе на життя - на смерть розбрат  iз  обрами,
має поспiшити до своїх, i якомога швидше.



   XXIV

   Князь Добрит стояв на високiй вежi при Днiстрi  й  пильно  вглядався  у
далеч. Часом на полудень, де он скiльки дiб  уже  триває  з  обрами  сiча,
часом за Днiстер, де можуть об'явитися обри, а бiльше в ту сторону  свiту,
звiдки має прибути довгождана помiч. Давно неслав гiнцiв до князiв  Зборка
й Острозора з повелiнням не  вiдсиджуватися  бiльше  на  обводах  улицької
землi з такою, як у них, силою, слати добру половину її, i то  негайно,  в
помiч дулiбам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всi  свої  турми
кинули в пониззя Днiстра й  пруть  туди  так  дужо,  що  стримати  їх  без
улицi.кої та поляїiської ратi й помишляти годi. Лишається дбати про  iнше:
аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночi вервi землi  тиверської  -
на Черн i Дикушу.
   Хто мiг передбачити, що обри - така чисельна i  така  невiдаюча  страху
сила. Їх знiмають iз сiдел стрiлами, кладуть у покоси мечами,  а  вони  не
зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються  мовчки  i  люто,  гейби
знетямлеiii чи заслiпленi. Коли пускали про них поголос,  лякали  навалою,
гадав собi: дарма, сграх  завжди  мав  великi  очi.  Тепер  пересвiдчився:
лякали i лякались не без пiдстав. Анти теж не дрiбнотiлi i буєстю своєю  в
усiх землях знанi. А обрiв не страхають, бач, обри самi зугарнi настрахати
антiв як могутнiстю тiла, так i непохитнiстю серця.
   Що буде i як буде? Чи вистоїть князь Волот, пiд оруду якого вiддав  двi
третини й своїх тисяч? Тiльки б вистояв. Чуєте, боги,  тiльки  б  вистояв!
Вiн, князь Добрит, не годен уже очолити меча й  стати  привiдцею  в  сiчi.
Далекий перехiд, посiяна навалою тривога, а надто  втрата  Мезамiра,  мужа
доньки його i мужа мислi, геть пiдкосили в ньому силу, збороли до решти  й
дух. Єдине, чим може пособити тиверському князевi, - воями, що  привiв  iз
собою. Визначив для них привiдцiв i розiслав по всiх усюдах:  своїх  -  на
боролище,  пiд  Болотову  руку,  древлян  -  стерегти  береги  Днiстра  на
пiдступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть  iз  пониззя  в  глибиннi
вервi Тиверської землi, ще iнших тримає при  собi  на  той  випадок,  коли
антам будуть непереливки, а князi Зборко й Острозор не встигнуть прийти  i
стати їм на помiч. Вага сiчi i клопiт про звитягу в сiчi лягли  на  рамена
князя Волота. Се теж тривога, i неабияка. Добре, що вiн є там, у  переднiх
лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тодi буде?
   Князю Болоту справдi сутужно було. Та вiн не падав духом i не думав про
смерть.  Тим,  хто  стоїть  ближче  до  неї,  завжди  видається,  що  вона
недоступно далека. Тож iншим клопотався i дбав про iнше. Знав: ось-ось має
надiйти помiч з-за Днiстра, одначе не уповав на неї, тим  паче  аж  надто.
Прийде - тодi й уповатиме. А поки що покладався на тисячi, що є пiд рукою.
Та на зугарнiсть мислi, здатної стати вище тисяч - як власних, так i  тих,
що в супостата. Обри нуртують он, не iнакше як  лаштуються  до  сiчi.  Має
зустрiти їх незгiрше, пiж досi. А зустрiч  небажана.  Вiд  тiєї  сiчi,  що
вляглася  не  так  давно,  не  встигли  прийти  до  тями.  Єдине,  па   що
спромоглися,  пiдiбрали  й  передали  на  руки  люду  в  найближчих  весях
увiчених. Слiд би подбати ще й про живих - об'єднати  в  новi,  бiльш-менш
добiрнi сотнi, дати сотням привiдцiв, а всiм - час на перепочинок. Най  би
вляглися пережитi страхи, прийшла до рук сила. Як i певнiсть, мiж iншим.
   Лiтньої ночi для того не доста. Слiд щось вдiяти, аби вiддалити сiчу на
бiльше, нiж нiч. А що? Еге, що?
   Воям байдуже до всього. Хто порає огира,  хто  лаштує  собi  мiсце  для
перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князевi не до спу-упокори.  Сидить
над неширокою, скаламученою переходом через неї i борсанням у нiй тисяч  i
тисяч комонсй рiкою, iготра вiддiляє його табiр вiд  супротивного  та  вiд
боролища, що лежить мiж таборами, й дошукується, що вдiяти,  аби  грядущий
день не став для нього  i  його  воїв  фатальним.  Послати  звiдунiв,  аби
проникли мiж обрiв та вивiдали, про що дбають обри, якi виношують  намiри?
А чи те дасть щось? Он скiлькох слав - i все дарма, яко в бездну кануть. I
за помiччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий  безсилий  є,  хоч  i
втратив немало. Он скiльки їх, воїв тиверських,  дулiбських,  i  ошуюю,  i
одесную, i за плечима. Ще буде кому вийти й постояти  за  землю  Троянову.
Потрiбен лиш час, аби  отямилися  пiсля  кривавицi  та  возбуяли  духом  i
певнiстю.
   I сидить, прихилившись до дерева, думає про те, i  виходить  над  самий
берег та приглядається до повитого вже  сутiнню  боролища  за  рiкою,  теж
думає та дошукується бажаного.  Аж  поки  не  заiскрилось  воно  спасенною
iскрою в його думах: поле бранi усiяне трупом як антiв, так i обрiв;  чому
б не вийти завтра i не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми;
перш нiж продовжити брань мiж живими, вiддаймо шану полеглим. Чи обри такi
вже байдужi до потятих? Чи в них немає повинностi одного перед одним, як i
перед поконом предкiв: вiддай належне  побратимовi,  хтось,  десь,  колись
вiддасть його й тобi? В усiх племен се не тiльки покон -  перша  заповiдь,
не може бути, аби  вона  обходила  обрiв.  Бачать-бо  i  знають:  коли  не
приберуть iз боролища  побратимiв,  їм  клюватимуть  завтра  очi  дзьобатi
птахи, їх їстиме  дикий  звiр,  топтатимуть,  коли  почнеться  нова  сiча,
комонi. А трупу он скiльки. Де схрестять мечi  завтра,  пiслязавтра,  коли
залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.
   - Отроче! - зично кличе  найближчого  з  сторожi  й  простує  до  свого
намету. - Тисяцьких до мене, i то негайно.
   Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очоленi Старком  дулiби,  а
серед дулiбiв не лише Старк тисяцький, вiдособленi  вiд  привiдцi  сiчi  з
обрами й тi з тиверських тисяч, що їх взяли пiд свою руку воєводи Власт та
Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем.  Одразу  i
за всiма примiтив: сподiваються найгiршого.
   Тож перше, що вчипив, - постарався заспокоїти соратникiн гiюїх, тю стан
:iколiкати i з усiм iппiплi.
   - Хто пiд до обрiв яко нарочитип? - литав i кинув допитливий позирк  на
всiх i на кожного зокрема. Тисяцькi теж переглянулися.
   - А треба йти нам?
   Завжди упошльпошiй i неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку
спритнiсть: був  перший,  хто  зважився  запитати  i  тим  уже  заперечити
князевi.
   - Домовлятимемося ж не з конюхами -  з  терханами,  тож  маємо  послати
такого, котрий мiг би вести рiч на рiвних.
   - А чи не забагато честi для обрiв, най вони будуть навiть i терхапи? -
знову Чужкрай. - Як на мене, доста буде й сотенного.  У  моїй  тисячi,  до
речi, є такий, що на словесах за всiх нас упорається.
   Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспiшав.
   - Чужкрай правду рече, - скористалися князевою мовчанкою iншi тисяцькi.
- Хiба смерть Мезамiра не повелiває нам: будьте обачнi, а  паче  всього  з
обрами.
   Нелегко князевi визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що
вдiє? Таки поспiшив, таки не розмислив як слiд.
   - Най буде по-вашому.  Кличте  того  велеречивого.  Втовкмачував  та  й
втовкмачував сотенному,  як  має  поводитись,  ставши  перед  аварами,  що
казати, аби домогтися вiд них згоди на тимчасове замирення.
   - Багато не теревень iз ними. Скажи одне: негоже живим  являти  зневагу
до потятих. Честь воїв i витязiв зобов'язує вiддати їх вогню чи поховати з
належною шаною i тим воздати хвалу їхньому  подвигу,  а  собi  пiдготувати
поле для грядущої сiчi. Що б не казали тобi, наполягай на  цьому,  бий  по
гординi їхнiй саме цим.
   I хотiв, i боявся вiрити, що перемир'я з обрами можливе.  Нуртували-бо,
з усього видпо, лаштувалися до сiчi. А  тих,  хто  налаштувався  на  сiчу,
важко спинити. I все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь,  iз
здравим умислом, i звертається не до скаженого Баяна, - до терханiв. Невже
серед них не знайдеться такого, котрому  честь  мужа  була  б  дорожча  за
нiкчемну примху.
   Обри не  одразу  зголосилися  вислухати  нарочитого  вiд  антiв.  Довго
довелося стовбичити йому укупi з супроводом неподалiк вiд табору асiйських
зайд. Нарештi покликали. I тримали там, на перотрактацiях, недовго. Коли ж
нарочитий вийшов i рушив у зворотну путь, коли зблип нарештi :i кiлисм  тi
осмiхнувся своїю бiлозубою  усмiшкою,  гупiгiу  по  лiшлоси:  пит.  Волот,
вирвав у чорнобожої служницi - морашi для себе, воїв своїх, ба  для  всiєї
землi їроянової жаданi три доби i тим домiгся,  чого  хотiв.  Ано,  тим  i
домiгся! Бо багато води стечи за дароване  долею  перемир'я.  Буде  час  i
розмислити, i перепочити, i зiбратися з силою та розставити, як пiдказують
розмисли, ту ратну силу, що є i що може прибути за сi три доби в помiч вiд
схiдних антiв.
   Гiнцi те й робили, що каламутили рiку та виїздили на пагорб  за  рiкою,
де став па вороному, як нiч, огирi князь Волот i доглядався  до  сiчi,  що
лютувала та колобродила, лютуючи, i ошуюю, i одесную, i прямо  перед  ним.
Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього.  Без  благань-домагань,  без
знеможеного нелюдською втомою крику знав:
   усi одного просять - помочi, i то неодмiнної, i то негайно.  А  де  вiн
вiзьме її, коли усе, що  мав,  послав  або  Властовi,  або  Старковi,  або
Чужкраю.
   - Княже! Несила стояти вже. Дозволь одiйти з рештою за рiку!
   - Не дозволю! - рiзко обертається на голос-волання  й  пришпилює  своїм
крицевим позирком того, що волав, до сiдла. Скажи Чужкраю, про те i думати
не смiйте. Хто вiдiйде за рiку, той поведе обрiв до Черна i далi.
   - Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свiжi сили.
   - То й що? Стинатись треба, а не поглядати за рiку. Все, з тим i  скачи
до свого привiдцi. Iнший i зовсiм уриває терпець.
   - Княже! Де ж обiцяна  помiч?  Старк  сказав:  "Коли  не  буде  її,  не
вистоїмо. Обрiв удвiчi бiльше, нiж нас".
   - Скажи Старковi: вони па чужiй землi, а ми на своїй. У пас  кожен  має
стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чує вже себе мертвим.
   Гiпець кривиться, гейби вiд недостиглих кислиць, i знову до князя:
   - Що ж сказати тисяцькому про помiч?
   - Скажи, коли буде,  баритись  пе  етапу,  одразу  пришлю.  А  поки  що
уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять i ждуть пореятої  в
супостата змоги жони i дiти. Берiть на карб i черпайте звiдтам  усе,  чого
не достає вам, аби вистояти.
   Князь круто одвертається вiд гiпця й сердито спльовує  солоний  присмак
поту, що потрапляє на уста. Гiрко чути, а усвiдомлювати й поготiв. Чужкрай
i Старк просять помочi. Чого ж- тодi сiюдiнатпсн пiд усiх  iшпiгх?  Иатопi
лiтами и досвiдом подводи, мужi, що били ромо й  улицi  перемудрити  самих
ромеїв, не втямлять: князь ни десь там вiн усе бачить i давно  прислав  би
жадану помiч коли б мав. Так справдi сутужно чи перепудилися  в  сутяжi  i
втратили глузд? Єдинпiї Власт стинається мовчки й  це  нарiкав  на  обмаль
дружинникiв, хоча йому також не  солодко.  Баяновi  терхани  примiтили:  у
Власта добiрна дружина - й кинули супроти нього свої добiрнi турми. Не так
багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба нi, не  менше,  коли  не  бiльше.
Дружинники Властовi не такi уязвимi як ополченцi Старка та Чужкрая - он  у
чому заковика. Ба як нещадно й вiдчутно разять обрiв i як вмiло вислизають
iз розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко
крилатi змiї носяться по полю. Налетiли, збили кинутi супроти них турми  -
i пiшли потоптом, так навально i дужо, що й мужнiй вiдчуває острах у  тiлi
i змушений стенутися. Були б усi такi навченi та вправнi, далебi, не пiшли
б iз Днiстра i не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося
i чому сталося? Он як мiцно та певно стояли там, якi надiї покладали  саме
на Днiстер, рiку швидкоплинну i предоста широку. Через тоту певнiсть  свою
i Ближицi сказав: iз Тiри анi кроку. Як би не склалося i що б там не  було
стiй у нiй, борони її до останнього. Вiн i стояв,  до  сього  часу  певно,
стоїть. А всi iншi вiдiйшли, бач, вiд Дпiстра, зму-' шенi були  вiдiйти  i
вiд Дунаю. На лихо, обидвi доньки в Тiрi.  Злата,  яко  жопа  при  мужевi,
Милана, яко гостя Златина. Подалася пiд таке безлiття та й засiла па  своє
безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати їх  морем  на  Дунай,  а
Дунаєм - у глибиннi вервi чи що кудись. А коли пi?
   Пробi, що се, знову гiпець вiд Чужкрая? . - Княже! - добувся врештi  до
нього дружинник i ви. валився, знеможепий ранами, iз сiдла. - Бiда, кпяже.
ЧужКрая потято. Сотеннi питають, хто очолить рештки  що  лишилися  з  його
тисячi?
   Волот обертається, мас намiр крикнути на повiїии голос: "Всi, хто с при
менi, в мечi!" - та помiчає нараз. Рiдколiссям, що пiдступало  з  полупочi
до  пагорба,  правляться  комонники  i   помалiiм   числом.   Не   встигає
ро'згле'iiТи, хто такi, як  котрийсь  iз  зiркiших  чи  тих,  що  помiтили
комонникiв ранiш, зично, ба радiсно звiдомляе свого княз i всiх,  хто  був
прi князi:
   - Дулiби! Гляньте, братiв, дулiби. Помiч iдо! Волот розвертає Вороiюго,
видимо, хоче помчати назустрiч рятiвнiй помочi вiд Добрита, та не встигає,
а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на бiлому й бистрому,  гсйби
вiтер, огирi привiдця дулiбiв.
   - Княже! - спинився неподалiк. - Тисяцький Келагаст i  його  тисяча  до
твоїх послуг.
   - Тисяча? Се правда, молодче?
   - Ано. Князь Добрит сказав: вiд серця вiдриває, а таки шле.
   Волот неспроможний здолати радiсть, що забуяла в серцi:
   приострожує Вороного й пiд'їздить до посланця вiд дулiбiв, обiймає його
й рече розчулено:
   - Спаси бiг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит  знав,  як
со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готови до сiчi!
   - А то ж як. Затим i правилися сюди.
   - Тодi розгортай лавою й дiли свою тисячу надвоє. П'ять сотень вiзьму я
й стану в помiч ось сим, найближчим, з рештою пiдеш ти на виручку  воєводi
своєму Старку.
   I закипiла сiча, лютiша прежньої, i озлобилися серця тих, що зiйшлися в
сiчi, ще видимiше, нiж озлоблялися досi. Хтось вкладав гнiв свiй  i  злобу
свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачнiсть,
аби такий же удар не опустився на нього, тому сопiв  лиш  та  розглядався,
вiдсапуючись; у когось стачало їх - i гнiву, i злоби, i сили  -  ще  й  на
погрози та прокльони.
   - Се вам за Брайка! - казав той, що втратив тiлько-по побратима.
   - Се за тисяцького Чужкрая! - пояснював iнший, да так зично, що на його
голос оглядався котрийсь iз обринiв i або  сторонився,  бачачи,  як  падає
потятий сородич, або ж подвоював гнiв свiй  i  йшов  на  анта  з  оголеною
крицею i з оголеною буєстю, що не страхалася й крицi. - А се  за  себе,  -
зустрiчав його той же ант ударом пiд серце, - на той випадок, коли поляжу,
а вiдплатити не буде кому.
   Лише Келагаст був послiдовний - кожен удар свiй присмачував одним i тим
же:
   - Се вам, степовi татi, за Мезамiра. I се за Мезамiра. I се. Присягаюся
гнiвом  Перуна,  бога  добра  i  бога  кривавицi:  доки  житиму,  доти   й
помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.
   Вiн не вперше стинається з обрами. Тодi ще, як поверпупсц  пiд  лих  iл
тiлом Мрлпмiра та стан пород к'пялем Добритом,  сказав  Добритовi:  "Пошли
туди, до можу втопити гнiв свiй i ненависть свою в кровi асiйськiй". Князь
вiдмовляв, казав, негоже кидатися в сiчу з безумом гнiву в серцi, має дати
йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та  Келагаст  лишався
непохитним. I на Днiстер пiшов, i на Днiстрi таку засаду й  таку  погибель
влаштував обрам, котрi йшли супроти нього, що Добритовi годi було лякатися
за Келагаста та сумнiватися в його нерозважностi.  Коли  прибула  з  землi
Дулiбської рать ополченська, а мужiв, котрi очолили  б  її,  виявилось  не
густо, поповнив  його  сотню  ополченськими  та  й  повелiв  сотнику  бути
тисяцьким. То не бiда, що вiн аж надто молод. Зате руку має мiцну i одваги
не  бракує  в  серцi.  "Комонники  з  люду  дулiбського  не  рiвня   твоїм
Дружинникам, - зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, - та ти  не
вважай на те. Най вчаться в них i прагнуть бути врiвнi з ними, коли  землю
нашу i люд наш постигло безлiття".
   Келагаст  не  забував  того  напучення  анi  тодi,  як  вишколював   та
злютовував тисячу, анi пiзнiше, як водив її в сiчу. Уповає на нього, як  i
на свiй вишкiл, i зараз.
   - Анти, берiм гору! - кричав на повний  голос  i  приострожував  огира,
старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привiдцi.
   I крик той не лишався голосом волаючого в пустелi. Вої чули в  собi  не
знати яку силу, пiдносили ратну буєсть нестямнi й заслiпленi, налiтали  на
обрiв бурею i, уподiбн'юю-чись бурi, зносили їх iз своєї путi.
   - Гора! Гора!
   Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь  Волот.  I  не  лише  з  уст
сотень, що привiв i передав  пiд  його  руку  Калагаст.  Перли  на  обрiв,
закликали брати гору над обрами порiдiлi сотнi тиверпiв.  Бо  певнi  були:
тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.
   - Княже! - настиг його в сiчi й став поруч котрийсь й отрокiв. -  Вийди
на час iз лави, маю сказати щось.
   - Кажи тут.
   - Негоже тут. Передай комусь iз  сотенних  рать  тебе  там,  -  показав
пазад, - тра!
   - Чиї се вигадки? Хто може вказувати привiдцi де iому бути?
   Стримав все ж огира її крикнув першому, що пiдвернувся, сотнику:  "Будь
за мене", - й знову до отрока!
   - Чому - там? Хто велiв так?
   - Син твiй, Богдапко.
   - Що?!
   - Кажу, син твiй. Привiв рать свою в помiч нам. Викичами iменують себе.
   Не слухав далi. Розвернув Вороного и погнав назустрiч комонникам, котрi
- бачив уже - виїздили та и виїздили з лiсу.
   Так аж надто радiв чи примножував радiсть i бентегою -  сам  не  вiдав.
Єдине, в чому був певен, - на нього ждуть. А втiм, ждуть не  всi.  З-помiж
комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився
один i погнав свого огира на зближення з князем i  з  тими,  що  були  при
князi.
   - Отче!
   - Сину!
   Не далi як за стрельбище стояв мiж очманiлих вiд кровi мужiв  огнеликий
витвiр Злоби i Тьми - Чорнобог i турив кожного  не  баритися,  спiшити  на
кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч,  то  майже
поруч iржали, оповiщаючи свiт про безумство людське, коменi, викрешувались
усеспопеляючi iскри i не тiльки ударом крпцi о крпцот  -  глгжл  о  слово,
ruinv о i-пiп иоii.i вистi о ненавистт,; там, у вiтрi пристрастей,  лилася
кров торжествувала злоба, прощалося з земним i цiпенiло перед  невiдомiстю
потойбiчного життя людське. А  тут  па  ближнiй  околiї  боролища,  пай  i
нехотя, все ж упокорено  влягплася  тиша  i  брало  гору  iнше  царство  -
Бiлобога та його доброзичливої допi Лади. Це вони, боги  Добра  i  Злагоди
встигли  осiнити  князiв  своєю  миротворною  тiнню  й  нагадати  їм,   що
перебувають па непiдвладнiй Чорттобожим  дiянням  полянi,  що  тут  вiльно
забути про повиннiсть - бути У вирi кривавицi, як вiльно й  пригадати,  що
один є сином своєму вiтцевi, а другий - вiтцем синовi. А вже як пригадали,
не забарились дати волю щедротам,  що  ними  винагородила  їх  ще  в  день
зачатiя Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Бiлобог.
Обiймались 'розчулено й розточали жалi па безлiття, котрому дозволено було
розлучити їх; воздавали хвалу благословеннiй у божих дiяннях  митi,  котра
звела докупи, i знову обiймалися.
   - Боги свiтлi та боги яснi! - перший опам'ятався й  подав  голос  князь
Волот. - Стiльки лiт не бачитись. Як же ти iни^иi там, сину мiй, у чужiшi?
Чому iменуєш так себе i люд свiй - втiкичi?
   - Про се потiм, отче, як зiйдемося по сiчi. Кажи, куди i  супроти  кого
вести їх, моїх втiкичiв?
   Волот не зводив iз нього замилуваних очей. Он який  муж  i  який  князь
вирiс iз побореного свого часу немiччю Богданка.
   - Там i без нас упораються вже. А втiм, скiльки маєш  нри  собi  мужiв,
князю втiкичiв?
   - Три тисячi.
   - Ов!
   - А ще князi Острозор та Зборко ведуть своїх.  У  них  набагато  бiльше
воїв, нiж у мене, тому й запiзнюються.
   - Тодi оце i е вона, наша переята в обрiв  змога.  Бери  двi  тисячi  й
скачи туди - показав ошуюю, - до воєводи Власта.  Решту  комонникiв  твоїх
поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цiм боролищi здолаємо обрiв, а  й
па майбутнє закаляемо їм ходити в нашу землю.



   XXV

   Таким Баяна, далебi, й не бачили ще.  Сидiв  па  звичнiм  для  привiдцi
мiсцi в наметi темний i грiзний, мовби  обтяжена  перунами  хмара.  I  очi
примружив так, нiби цiлився на когось, i  голову  вбирав  та  й  вбирав  у
плечi. Ось-ось, здавалося, вiдштовхнеться й кинеться на першого-лiпшого  з
радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло i не випустить уже, доки  не
побачить виваленого в знемозi язика. Хай береже  Небо  вiд  такого  гнiву.
Було б лiпше не належати до його радних i  не  бути  тут  цiєї  нещасливої
митi. А так, то було б найлiпше.
   - Турми, що ходили сьогоднi на антiв, тут? - почули нарештi його голос.
   - Тут, Ясноликий.
   - Тер хани, що були привiдцями в тих турмах, також тут?
   - Окрiм тих, достойний повелителю, котрi упали смертю хоробрих.
   - Хоробрих у мене немає!  -  гримнув  дужим,  тим,  що  гне  до  землi,
голосом. - Хоробрi вмирають на путi до слави, а iiе такої, як ця, ганьби.
   Пiдвiвся, рвiйний, i повелiв тим, кого це стосувалося:
   - Коня менi!
   Конюхи не барилися, та й каган  не  зволiкав.  Вихопився  па  високого,
певгамовпото,  як  i  сам,  огира  й  постав  перед  турмамiт  псупокорепо
ллопамiрепии, ще лтотiттпiй нiж там,  у  наметi,  lie  зупинявся  надовго.
Здибив свого Бiлогривка перед одною з турм - i подався далi, здибив  перед
другою - i знову подався. Схоже, нiби вишукував когось  i,  не  знаходячи,
пасiював.
   - Ви не достойнi носити iм'я предкiв своїх, - вгомонив нарештi огира  й
став там, звiдки усiм був би видимий, всiма почутий. - Зганьбили те  iм'я,
а вiдтак себе, роди свої, i за законами племенi заслуговуєте найвищої кари
- вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не  всi  стенулися  й  оступились
перед антами, побiгли з боролища. В ратнiм подвигу, як i в ратнiй  ганьбi,
е привiдцi. Вкажiть менi на них - i я звiльню  всiх  iнших  вiд  ганебного
iменi вiдступникiв i страхопудiв, поверну кожному, хто  очиститься,  право
називатися витязем i аваром.
   Турми нiмували, i доволi довго.  Каган  почав  уже  хмуритись,  вбирати
голову в плечi, ось-ось, здавалося, втратить терпець i  заволає:  "Геть  з
очей моїх!" Та тiєї митi десь там,  у  глибинi,  зачулися  спершу  обуренi
голоси,  далi  -  гомiн,  ще  далi  -  суперечка-нарiкання,  ба   справжня
ворохобня.
   Баян вiдчув себе вдоволеним i не поспiшав  втручатися.  Коли  так,  вiн
може бути й терпеливим, тим  паче,  що  великого  терпiння,  здається,  не
треба: турми клекочуть уже гнiвом, викидають та й викидають iз  лав  своїх
тих, що завинили.
   - Скарай їх, Ясноликий! - вимагали. - Це тi, що побiгли з боролища.  Це
їхнiй страх став ганьбою для всiх.
   Тi, кого виштовхували,  уперто  не  пiддавалися,  силились  повернутися
назад й сховатися у юрмиську людському. Та марнi були вони, їхнi  зусилля.
Хто сховає, стане на помiч, коли в кожного серце усе  ще  вiдсиджується  в
п'ятах, а думка поспiшає втiшитись i оглядається тiшачись: чи то ж правда,
що всiх iнших залишать у супокої, що  цими  жертвами  й  вiдкупляться  вiд
бiди?
   Усiх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не  так  i
багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних  i  запитав,  яким
буде присуд: хай страхопуди й вiдступники беруть роди  свої  та  йдуть  iз
ними, куди бачать, чи раднi мають намiр покарати їх в iнший спосiб,  -  тi
по вагалися вже i не нiмували, як досi.
   - Пощо карати роди? - сказали. - Чи роди виннi, що цi страхопуди  ввели
їх у сором i ганьбу? Будь справедливiй, о достойний iз  достойних,  скарай
липi вiдступникiв, i скарай найлютiшою карою - смертю.
   - А так, скарай лиш тих, що завинили! - вимагали й турми.
   По один i по другий бiк вiд Баянового намету i на деякiй  вiдсталi  вiд
нього стояли пiдвладнi липi волi кагана комонники. Стояли й пильно стежили
за  повелителем  своїм,  а  зачувши  присуд  радних,   пiдiбрали   поводи,
вiдв'язали притороченi до сiдел аркани. I не даремно. Каган  обернувся  до
одних, обернувся до других i повелiв виконувати волю бiльшостi.  Комонники
рвонули з копита i, пiдохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення
чи торжества, бурею налетiли на приречених, вправно зашторгнули  на  їхнiх
шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.
   Усе те сталося на  диво  швидко.  Коли  карателi  зникли,  &  перед
турмами вляглася тиша, не кожен повiрив, що вирок викопано вже, i занiмiв,
очiкуючи гiршого.
   - Слава Баяну! - знайшовся котрийсь  iз  переднiх  i  розрядив  гнiтючу
нiмотнiсть вiтанням. - Слава непереможному кагановi аварiв!
   - Слава!!! Слава!!!
   Комонники зняли до  неба  мечi  i  тим  присягалися  Небом  у  довiчнiй
вiрностi своєму кагановi, кричали, ширячi темнi роти, здравицю - i тим теж
засвiдчували: вони з каганом i ладнi на все заради кагана. Хай  скаже,  на
кого йти - i пiдуть, хай повелить умерти - i вмруть, не посоромивши  iменi
свого, родiв своїх, тим паче iменi повелителя.
   - Слава й хвала тобi, мудрий привiдцю! Слава й хвала!  -  горланили,  а
надто найближчi - терхани.
   I Баян сприйняв їхню  хвалу  як  належне,  поцiнував  щирiсть,  з  якою
виголошувалась вона, а вже потiм i сам розщедрився.
   - Авари! - пiдняв над головою меча,  вимагаючи  тишi.  -  Коли  вже  ми
зiйшлися купно, та порозумiлися, та стали знову такими, як  були  -  вiрнi
собi i певнi себе, одкрию серце вам, витязi мої, i тим одкриюсь  весь,  як
є. Не затим вiв вас на антiв, аби ви настрахали їх силою нашою, заволодiли
всiєю, що є там, живнiстю i утвердились в Аптiї, яко новi володарi  землi.
Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї  оповiдають
тi, хто бачив її всього лиш одпим оком. Iншi помисли володiли  мною,  коли
йшов на антiв, отож i путь уготував вам iншу. Доки ви  стиналися  з  ними,
сли мої побували в iмператора вiзантiйського й  повернулися  вiд  нього  з
щасливої для лсiх пас ясию: iмперiя двi:  нам  з;а  Дунаем  лiпшi,  нiж  у
аитiл, оглiлнi дозвiл исслшiвся них зилiлях.
   I знову гримiли околiї вiд здравиць, що їх виголошували аварськi  турми
своєму привiдцi - Баяновi. Тож i Баян змушений був удруге  пiднести  меча,
благаючи, аби вислухали його до кiнця.
   - Я не все сказав вам, витязi мої. Iмператор  не  просто  запрошує  пас
оселитися по той бiк Дунаю, на плодоносних землях  Скiфiї  та  Мiзiї,  вiн
ставить нас мiж собою i антами и волiє, аби були другою Довгою стiною  мiж
iмперiєю та слов'янами. За се, - Баян перевiв дух, а  поки  переводив,  ще
раз окинув зором  турми...  -  За  се  iмператор  Вiзантiї  бере  на  себе
повиннiсть iiлатпти нам щолiта по вiсiмдесят тисяч золотих римських солiд.
   Авари торжествували. Тепер  уже  не  лише  мочi  пiдносили  над  собою,
злiтали до пеба волохатi шапки,  гримiло  тисячоголосе  "згода",  "слава",
"хвала", i так  дужо,  що  навiть  крнцово  непохитний  перед  воями  Баян
подобрiшав серцем i виказав щось на зразок розчуленостi.
   - Тож i велю! - каган знову пiднiс меча й закликав до  тишi.  -  Тож  i
велю вам, сородичi мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто полiг  на  цiй
землi i заслуговує шани, та й гострiть мечi, набирайтеся спаги i сили, аби
поквитатися з аптами за потятих. Пiдемо звiдси не ранiш,  як  поквитаємося
та лишимо належну пам'ять по собi. Землю ж, Що вiдторгнули ви у антiв,  не
полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим  у  намiрах
соузних - кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на  землi
Антськiй. Настануть лiпшi часи, ми  ще  повернемося  сюди  i  запитаємо  в
антiв: як смiлiї противитися нам, аварам?



   XXVI

   Так i мислив собi Баян чи щось  примусило  його  одмiiнiтiї  виколисанi
ранiш помисли, локвитання з антами тривало до самої  зими,  стало  брем'ям
для антiв i iiа всю зиму. Пап i не було великих сiч  iз  обрами,  та  були
спроби нав'язати сiчу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землi й
пограбувати люднiсть. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводiв
не лише тиверцiв та уличiв, а  ii  дулiбiв  i  купно  з  ними  росичiв  та
втiкичiв. Лiпше на передлiттi, i то коли  почала  спадати  в  Дунаї  вода,
принесли звiдтам жаданi вiстi: обрiї лаштуються до поропрагiи.
   Усi полигшено зiтхнули,  а  князьь  Волот  i  поготiв.  Ратнi  тривогi,
туринти про зимiвлю в Тиверськiй землi неимолирно  великої  сили  комонних
лягли передусiм па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпiлн геть  усi  княжi
житницi та скотницi, спорожнiли й людсьi;. Бо сутужiю було з живнiстю  для
воїв, а iде сутужнiш iз оброком для комоней. Змушений був забирати все, що
було в поселян, посилати валки залубнiв у сусiдцi землi. На лихо  и  князь
Добрит занемiг. Взимку лиш скаржився на  задуху  та  болi  в  серцi,  а  з
настанням тепла i зовсiм злiг. Було б знаття, що немiч так надiйно  обсяде
його, ще по великому снiгу вiдвiз би до Волипа в залубнях. Нинi про  то  й
помишляти  годi.  Он  скiлькох  лiчцiв  та  баянiв   привозив   до   князя
Дулiбського, а жоден не поставив його на ноги. Останнiй був вiдвертiший за
всiх: "Готуйся, каяже, до найгiршого", - сказав Волотовi, коли  залишились
па самотi, i, здається, сказав правду.
   Аби бодай чимось потiшити слабого, зайшов i повiдав про обрiв.
   - Свiтлий день настає  для  нас,  княже:  обри  полишають  нашу  землю,
переправляються за Дунай.
   Слабий довго вiдмовчувався, схоже, нiби й не чув, що  йому  кажуть.  Аж
там десь, перегодом, зiбрався па силi й вирiк кiлька слiв.
   - Слава богам. Хоч сим буду втiшений.
   Волот не одразу пiшов вiд нього. Хотiлось запевнити слабого: ще  одужає
вiн. Та не допомiг своїм хотiнням. На третiй день  по  тiй  розмовi-баяпню
помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя  Болота,  деяких
мужiв своїх i попросив, аби тiло його перепровадили в прелiпий  город  над
Бугом Волшi - туди, де кревнi його i де можлива пам'ять про нього.
   Тепер тверський князь i сим має клопотатися. А клопотiв за такої оказiї
по бракує. I те тра, i друге тра, i десяте знов тра.
   - Княже, - оповiщає  котрийсь  iз  вогнища.  -  Небiжчика  обмили  вже,
цапахїшш пахощами, одягли. До велиш покласти?
   - У гридницi. Там прощатимуться з пiнi та вiддаватимуть шану iiої,  вся
люднiсть тиверська.
   Хотiн було iтi, та нагледiв сина й зпоiiу спипинся.
   - Княже Богдагну,- - покликав. - Данiю хочу бачити тебе.
   - Я до ваших послуг, отче.
   - Ходiм, маю щось сказатп. Я надовго" вiдлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
   - Нi. Куди i пощо?
   - Мушу супроводжувати тiло князя Добрита до Волина й на тризнi  побути.
Помер вiн, пiклуючись про благо землi нашої, покон i честь велять  вiддати
йому достойну шану.
   - Усе то так...
   - Я теж кажу: то повиннiсть iз повинностей. Вiдкладати її це можна  апi
на день. А обри не  переправилися  ще,  вiд  иих  всього  можна  ждати.  I
кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними.
Ти син мiй, тобi й бути в мою вiдсутнiсть привiдцею  ратi,  що  є  ницi  в
Тиверськiй землi.
   - А князi Зборко, Острозор?
   - Вони, як i ратi їхнi, лишаються пiд твоєю рукою. Лише дулiби пiдуть у
свою землю, справлятимуть жалобу по князевi.
   Богдапковi i втiшно було чути те, i нiяково водночас.
   - А що ж буде з Миланою та Златою, отче? - заговорив про iнше. - Так  i
полишимо їх у чужкраї?
   - Як то - полишимо? Мусимо  подбати,  аби  повернулися  в  свою  землю.
Одначе дбатимемо про те це зараз, тодi вже, як уляжеться розбрат iз обрами
та буде певнiсть, що можна податися па пошуки.
   - I хто подасться?
   - Повернусь - подумаємо. А втiм, матимеш час, то й зараз думай.
   Думати справдi було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаii не
лiгше князя Добрита, вона уготувала обом їм, i вiтцевi, i сиповi, ще  одну
осмуту: тодi, як погнали в пониззя обрiв та визволили взятий  ними  полой,
довiдалися вiд недавнiх бранцiв, що  обом  їхнiм  зятям  пе  судилося  вже
типити  всiх  апi  своєю  ратною  спроможнiстю  анi  молодечими  норонамп,
таї.чiмн пам'ятними в родi. Блiiжпка Тiру, а Кушта Холлюгою занадто  довго
боронили: вiд комонникiв Баяна, немало наклали їх пiд стiнами ii за те оба
були жиро i око покаранi, Зраненого ii знекронлеiюго  Ближпку  кнпу.iиi  в
палаючу .'юдiю ii пустили па иоду, а Iїуппу надiли  на  сулпцi  да  так  i
лишили конати. Про Милану  я;  та  Злату  бранцi  одне  зиаiоп.:  Блнжiїка
посадив їх перед тiш, як наиттвся на опрочi, у подiю її послав  з  вiрними
людьми до Дунаю. Малiї бути у мирному тодi Холмокiродi, а  до  Холмолорода
прибули. Ходить  пересуд,  нiби  подiю  їхню  пересходiв.пiромї.  Коли  се
справдi так, є вони бранцi пе аварськi - ромейськi.  А  то  теж  по  вслиi
нiх;". Ми їхали хтось пливити, доки iю продали па торгах. Хто ж,  справдi,
поїло? Вiтець? Не тоii вiк у  нього,  щоб  їздити.  Коли  не  вiдшукається
розбитного мука серед ратних чи  вогпищан,  доведеться  йому,  Богданковi,
правитись. Троє їх лишилося пiсля смертi матерi Малки, вiн -  найстарiшiй.
Бабця Доброгпiва казала свого часу: на свiтi пемае солодшої єдностi,  анiж
сердечна єднiсть, а з усiх сердечних наймiцнiша кревна. Не личить йому, що
був темний, мав он яку ласку вiд сестер, забувати тепер, що вони в бiдi.
   Ось тiльки куди подасться, де i  в  кого  шукатиме?  Добре,  як  ромеї,
довiдавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за  князiвен
вiзьмуть бiльше, анiж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б
так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицiлi.  Та  й  Злата  та
Милана не полiнуються пiдказати: вiзьмiть когось iз челядi нашої i пошлiть
до князя тиверського; вiн не зобидить вас викупом. Може,  вiтець  саме  це
мав на оцi, коли казав: повернусь - подумаємо? Далебi, що так.
   Блукаючи  в  Чернi  та  поза  Черном,  бiльше  сумуючи,  анiж  тiшачись
зустрiччю iз свiдками отрочих лiт (чого - сам не вiдав), натрапив якось на
мачуху. Була надмiру потривожена  i  не  до  лиця  княгинi  спiшна.  А  ще
свiтилася  в  тiй  тривозi  своїй  таким   до   наготи   видимим   свiтлом
прихильностi, кревної єдностi з ним, що не вiдгукнутися па її прихильнiсть
годi було й помишляти. Чув, скинувся серцем i  прискорив  ходу,  бо  встиг
подумати, зближаючись: даремно вiн холодно  ставиться  до  мачухи;  видять
боги, вона не така вже й чужа йому.
   - Бiда, Богданку, - не сказала - видихнула з себе. - Прибув iз  обводiр
гiнець, тривожну вiсть принiс: кутригури iдуть на нас.
   - Обри чи таки кутригури?
   - Сказав, кутригури.
   Сам угомонився i мачуху визнав за потрiбне угомонити.
   - Коли так, - мовив i поклав свою заспокiйливу десницю па її  плече,  -
коли тiльки кутригури, то це ще невелика бiда, матiнко Миловидо.  Нас  тут
он скiльки, вгомонимо їх i вiдкинемо геть.
   - Князь-вiтець сказав, аби звернулася передусiм до тебе, коли що.
   - Спаси бiг i князя, i вас, гожа господине. Iдiть до дiтей та будьте  з
дiтьми. Я сам оповiщу про все, що гряде на нас, i воєводу, i князiв.
   Стояли на пригiрку всi три. Князь Острозор попереду,  Богданко  одесную
вiд нього i дещо позаду,  Зборко  ошуюю  i  теж  позаду.  Усi  на  рослих,
вiгулянних на дозвiллi огирах, прi повнiй бронi i ратнiх обладунках.
   - Що кажуть тi, кого посплали на звiди? - порушив тишу Острозор.
   - Все те ж, - Богдапко йому. -  Обрiв  серед  виставлених  супроти  пас
i:омоiiпiii;iв помас.
   - Тут, при Завергаповi, немає. А далi?
   - Далi теж. Люди пашi ходили до  Дунаю.  Окрiм  кутригурiв,  нiкого  не
подибували.
   - Боюсь, що ее пе так.
   - Чому не так?
   - Що вiн собi мислить тодi, Заверган? Не вiдає,  яка  у  нас  сила,  чи
втратив усякий глузд?
   - Дуже можливо, що й не вiдає, - вiдповiв за Богданка князь  Зборко.  -
Звiдуни його могли нагледiти, як iшли з  Тиверi  тисячi  дулiбiв,  i  датн
неправдивi звiди: усi iншi апти, мовляв,  пiшли  в  свої  землi;  лишились
тиверцi, а тиверцi он як порiдiли пiсля сiчi з обрами.
   - Дiла-а, - зiтхнув Острозор. - Не станемо ж ми  виставляти  перед  ним
усiх, хто є в лiсi i хто прихований за лiсом. Дивись i збагни, мовляв,  па
кого знiмаєш руку. Негоже то.
   - Чому негоже?
   - Доки не знаємо справжнiх умислiв Завергапа, не варто виказувати  себе
такими, як є.
   Вiдали б князi антськi, якi вони, Завергаповi умисли, не вагалися б.  I
впiiшли б всiєю раттю, i нарочитих послали б та  сказали:  "Нощо  пасiюєш,
хане? Перед тобою не лише  тиверцi  -  втiкичi,  росичi,  уличi.  Чи  тобi
помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш рiки кровi i дарма". Бо хан
Завергап вагався-таки:  iти  на  антiв  чи  не  йти,  довершувати  те,  що
започаткували з безуму жадiбнi до чужого  кметi,  а  чи  вийти  й  сказати
антам: "Плачу за їхнiй безум i татьбу вражду i тим засвiдчую покору". Апо,
вiн був такий непевний у намiрах своїх, що доста було  кинутiї  на  шальку
сумнiвiв один-єдиний резон, як сумнiви взяли б гору над намiрами й поклали
б край затiяному. Бо не з власної волi збирає кутригурськi  тисячi  i  має
намiр потручати ними антiв. Каган аварський висить на  його  шиї.  Мало  ,
йому того, що оп скiльки поїв полягло у  походах  супроти  Iантiв,  велить
сiсти тепер мiж ним та антами й бути його твердю на Антськiй -землi. А  як
будеш нею, аварською твердю, коли тої твердi як  у  зайця  хвоста?  Мусить
слухатись i другої ради-повелiння:  "Скористайся  тим,  що  князi  антськi
пiшли восвоясi, а тверськi лави оп  як  порiдiли,  сгримуючи  нашi  турми,
iвидкинь.. антiв за Бонтерiку. Без цього важко буде усидiти тобiна Дунаї.
   Було чому дивуватися, слухаючи таке, i Завертай поривався перечити:  не
варто ламати щойно укладений ряд; кутригурськi лави не менше порiдiли, нiж
тверськi, їм i без цього походу незатишно буде при  Дунаї,  -  та  згадав,
кому збирається перечити, i змирився.
   - Коритимусь, - поклав собi, - доки Баян поблизу. Пiде за  Дунай,  iпше
вчиню. Матиму розв'язанi руки, а з роз.в'язаними руками знайду собi  раду.
Може, замирю з антамп i заприятелюю замиривши, а може, й зовсiм залишу  їм
землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидiв, та й плюну  звiдтам  па
Баяна. Теж вiдшукався содруг i соузник. Цiї кутригури забули, в яку ганьбу
увiв їх, якого урону завдав пiдступнiстю своєю  i  скiльки  кровi  пролито
через тоту пiдступнiсть.
   Присяйбiг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та  пiшов  опiсля  по
Тнверськiй  землi,  побачив,  якi  соковитi  трави  на  просторих  галявах
Придупав'я, i знову завагався.
   "А може, Баян дiло каже? Земля по Опгулу нiкуди вiд мене  не  втече.  I
вiд моїх родiв теж. Як випасали, так i випасатимуть  там  табуни  комоней,
отари овець, череди корiв. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим
паче в спечнi лiта, коли на Онгулi вигорає трава, мiлiють рiки,  висихають
i без того ненадiйнi озера-поди, а вiвцi збираються докупи  й  задихаються
купно, а корови ходять  у  пошуках  поживи  i  не  знаходять  її.  Чим  не
порятунок тодi багате на соковитi трави Подунав'я? А сам Дупай, а  риба  в
Дунаї?"
   О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся i скажеш:  доста?
Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмiльний. Щойно казав:  сам  знайду
собi раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись iнших, та що iнших
- недруга свого i супостата.
   "А коли так треба? - шукає виправдання. - Чи я один такий? Чи  всi,  що
довкола мене, iншi? Хай розглянуться та приглянуться  до  себе.  Апо,  хай
розглянуться та приглянуться!.."
   I не став сумнiватися вже, полинув мпслiю шукати виправдання. Мав  один
з другим спiйману в рiчцi, па поду, у морi рибу  й  почував  себе  неабияк
вдоволеним, осмiхався й казав: "Я ситий". I сьогоднi, i завтра, i позавтра
так. А нагледiв опiсля, що десь хтось мас бiльше -  i  розширив  очi:  "Ти
ба!" Приручив один з другим козу, затим - коня, корову, уситився  набилом,
замав домашне м'ясо - i востожертвував, а впсторжествувавнiи, кинув тi псi
око iї: "Ого-го-го-го-го-о!!! Я - цар земний, моїй волi скорилася твар - i
одна, i друга,  i  десята.  Хто  є  мудрiший  за  мене  i  щасливiший?"  А
розглянувся той щасливий та побачив: у тогось бiльше їх - i кiз, i  корiв,
i комопрiг, вибалушпи з дива очi i засуєтився: "Як  же  це?  Чому  це?  Де
добути, аби мати стiльки ж, i то - негайно?" Були часи, коли  усi  ходили,
прикритi шкурою, спали па шкурi й нiжилися бiля жони своєї, прикритi  тiсю
ж шкурою. А нагледiли, що хтось поставив намста з шкур, затамували  вiддих
i заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й лiпший. I мали. Не  лише
для себе, а й для дiтей своїх, для всього  роду.  Ось  тiльки  вдовольнити
себе так i не змогли. Анi тодi, анi пiзнiше. Бо чого,  справдi,  має  бути
вдоволена людина i чому вiн, хан Заверган, яко один iз людей, має лишатися
вдоволений тим, що має на Онгулi, коли бачить i знає: у обрiв лiпше, нiж у
кутригурiв, у антiв лiпше, нiж у обрiв, у ромеїв лiпше, нiж у всiх? Чи  то
до лиця привiдцi племенi цуратися лiпшого й вагатися перед можливiстю мати
лiпше?
   - Кутригури! - звiвся в стременах i руку високо  пiднiс,  аби  побачили
його i чули, що скаже перед сiчею. - Усi ви  волiли  свого  часу  пiти  за
Дунай, сiсти на плодоносних землях Скiфiї чи й Мiзiї. I пiшли б, i сiли  б
там,  коли  б  не  зрадливi  утигури.  В  найщасливiшу  мить  злету   сили
кутригурської сплюндрували вони землю пашу i тим знесилили  пас,  ввели  в
ганьбу й накинули пiдневiльнi шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так,
що ми оiiишiлисьтаки при Дунаї i яко володарi цих пасовиськ, озер i рiчок.
Соузники нашi, обрп, пiшли за Дупай i сiли за широким Дунаєм, а вiдтяту  в
антiв, землю уступили нам у довiчне i неподiльне  володiння.  Видiли,  яка
вона, придунайська земля? Втямили, що це i с те, чого ми шукали?
   - А так! - дружно вiдгукнулися тисячi.
   - То втямте i  iпше:  аби  всидiти  тут  i  мати  вольготпiсть  замiсть
тiсноти, мусимо пiти на  знесилених  у  сiчах  антiв  i  вiдкинути  їх  за
Богепь-рiку. З памп, сородiїчi мої, Таїїга i об|)ii також!
   Перший оголив  меча,  приострожив  огiїра  i,  розвертаючись,  покликав
сородпчiв своїх па подвиг i  славу.  Чув:  воин  йдуть  за  ним,  i  йдуть
потужно, всiєю, що с пiд його рукою,  сiiлою.  Переймався  вiдчуттям  тiєї
спли, бусстiо огира, що шаленiв пiд ним, а ока не спускав iз антiв.
   Бачив-бо: воiiл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться i вломлятся  в
iхнi лави. Привицi стали вже на чоли тiсяч, зняли, як i вiн, мечi, кличуть
мужiв своїх, всю рать iти вперед - лава на лаву, тнсячiа на тисячу.
   Силi надавалася сила.  Дуднiла  бита  копитами  земля,  дуднiло  iiебо,
переймаючись тривогами землi, свистiв повз вуха потривожоти, i  лиш  серця
людськi, малi й беззахиснi, нiмiли вiд того  дуднiння  в  грудях.  Викинув
кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на  всю
кiнську пору. Страх перед неминучим став  повелiнням  неминучого,  а  воля
привiдцi - волею всiх. Єдине, що було свого ще в кожному  i  пульсувало  в
тiм'ї кожного - мисль: як буде i що буде, коли зiйдуться  з  супостатом  i
вдарять сулицями о щити, а мечами о мечi?
   Не мiг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо  уже  з  антами  i
добре видiв: попереду антських лав пре  на  буйногривiм  огирi  витязь  iз
ялiвцем на шоломi. Князi,. Невже той самий, з яким  так  втiшно  бесiдував
колись про переправу через Дунай? Iде  прямiсiнько  на  нього,  Завергана.
Якою ж нинi буде їхня бесiда i  чим  завершиться?  Як  i  тодi,  сердечною
згодою чи, може...
   Коли постали однiї перед одним i нацiлились один  на  одного  сулицями,
Завергап побачив i збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той,  що  вiв
iз ним перетрактацiї. Схожий на Волота, а все ж не Волот.
   "Син" - майнула мисль i, мабуть, примусила схитнутися  серце,  а  серце
схитнуло руку: тiєї ж митi почув разючий удар пiд груди, там, де був щит i
була сподiванка па надiйне прикриття.
   - Як же цс? Чому це? - питався, усе ще не вiрячи,  що  вiн  вилетiв  iз
сiдла, падає на землю уражений, i уражений смертельно.
   Десь iржали комопi, чулися гнiвнi, одначе вiддалено приглушенi  велiння
i що прiїглушснiшi, наче з-за стiни, погрози та прокляття, а хап ловив  те
кiнцем вуха i думав останнiм зблиском пам'ятi: "Це все. Це  кiнець.  Що  ж
буде з сiчею без мене i що - з кутригурами по сiчi?"



   ЧАСТИНА ДРУГА. ОБРИ

   "До тебе йде найбiльший  i  найсильн'iший  народ,  нездоланне  аварське
плсл''я; вино спроможне легко вiдбити, липад ворогiв твоїх i  знищити  їх.
Ось чому тобi вигiдно укласти а аварами угоду - - матимеш  в  їхнiй  особi
чудових захисникiв землi своєї.  Одначе  вони  лише  в  тому  разi  будуть
пiдтримувати дружнi стосунки а римською державою, коли матимуть  вiд  тебе
дорогоцiннi подарунки 1 грошi щорiчно,  а  ще  будуть  поселенi  тобою  на
плодоноснiй землi".
   Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстинiану.

   "Володарю! Успадковуючи владу вiтця свого,  ти  зобов'язаний  i  друзям
вiтчизни вiддячувати  так,  як  вiддячував  вiн...  Вiтцю  твоєму,  котрий
милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що  не  нападали
на римськi володiння, хоча й мали таку можливiсть. Бiльше того, ми знищили
одночасно тих своїх сусiдiв-варварiв, котрi постiйно спустошували Фракiю.
   ...Ми певнi, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлiiну, що  платитимеш  нам
бiльше, нiж платив твiй вiтець".
   Менандр Протиктор, заява аварського посла iмператоровi Юстину Другому.

   "Ви зухвало вимагаєте вiд нас i разом  з  тим  просите.  Гадаєте,  цiєю
плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподiванкам  вашим
не судилося здiйснитись. Ви не обманите нас  лестощами  i  не  застрахаєте
погрозами. Я дам вам бiльше, нiж вiтець мiй: примушу вас  отямитись,  коли
ви аж надто вже загордилися. Я нiколи. не потребуватиму союзу з  вами.  Ви
нiчого не матимете вiд нас, окрiм хiба того, що  вважатимемо  за  потрiбне
дати вам у нагороду за службу".
   Менандр Протиктор, вiдповiдь iмперитора Юстина Другого аварам


   I

   Бабцю Доброгнiво, ласкава моя баянко! Солодкими  були  вашi  слова,  ще
солодшими мислi про боже повелiння - жити у мирi та злагодi, а люд  земний
iнше, бач, велить: хочеш бути вiльним, незавериженим, носи при собi меча.
   Чому так є? У бабцi аж надто древнє розумiння  закону  i  благодатi  чи
мислi та сподiвання добронравних нiколи не були i не будуть сумiснi з тим,
що є? Щось дуже схоже на це. Он як увiрував свого часу  в  те,  що  казала
його бабця, весь вiдселенський люд мав намiр вести її стезею -  знайти  не
тiльки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки
iювiв своїх втiкичiв на сiчу i раз,  i  вдруге,  i  втрете.  Бiльше  того,
здимiли ось обри, угомонили кутригурiв - i нiби не по собi стало.  Довкола
свiй люд, своя земля, є навiть кревнi, а  серцю  незатишно,  чогось  хоче,
кудись поривається. Таки до милого серцю затишку  -  на  Втiкич?  А  втiм,
схоже, нiби й iнший хробак точить серце: пе  все  зробив  вiн  на  Тиверi,
лишившись за вiтця  свого.  Певно,  не  слiд  було  уповати  па  вмовляння
кутригурiв припинити сiчу, гнати мусив би їх по сам Дунай, доки не  зробив
би вiльною всю Тивер.
   "А коли б сталося те,  на  що  патякали  кутригури:  в  противнiм  разi
змушенi будуть вдатися за помiччю до обрiв? То  ж  повий  розбрат  i  нова
сiча! Чи пониззя, в яке вiдтiснили їх, така волика втрата для Тиверi? Зате
по сусiдитимуть з обрами. I кутригури лишилися вдячнi  за  милосердя.  Тiї
вдячнiсть немало важитиме в будучий!".
   Швидше приїлдiпi би князь-чтець. Доповiв би,  що  зробиш  без  нього  в
Тиворскiй землi, та й знав би вже, чи так зрочин.
   Поляни, роси, улiпi встигли податися додому. Певiю,  ипруюн.  по  сiчi,
сбавлять богiв, собо. Бо такiї повернулися з породит,  iз  :лиi  гягоiо  -
такою, що  про  неї  годi  було  iї  мислити.  Нсмас  :iа  Днiпром  обрiв,
пришптiпкнуть, будучи погромленними, утигури i  кутригури.  А  то  солодка
втiха, тим паче для уличiв, полян, та й для пих, втiкичiв. Лиш  Тингрi  як
iкi Суло, таї; i було супокою. А, пiд  боком  пiдступнi  ромеї,  будуть  й
жорстокi, схилi.пi до татьби обри. Нараз розчинилися  дверi  i  на  порозi
став челядник:
   - Княже, ромейськi гостi прибули до Черна.
   - То й що? Без мене немає кому дати дозвiл на торг?
   - Дати е кому, та иавiкулярiй хоче бачiїти iшязя.
   - Ну, то вели, най заходить.
   Гiсть не забарився. Був непоказний iз себе  -  занадто  дрiбним  тiлом,
зате он який меткий. Рвiйно переступив через порiг, змiряв  бистрим  зором
Богданка i вже потiм назвався.
   - Навiкулярiй з пристанища Томи Несторiй.
   - Син княжий Богданко. Челядь доповiла менi: гостю i мужу з ромеїв  тра
було бачити князя Тиверi. Його немає нинi в Чернi. Я є тут за нього.  Коли
в навiкулярiя невiдкладне дiло, можу вислухати.
   Несторiй ще раз розглянувся  i,  завваживши,  що  челядника  немає  при
бесiдi, прибрав довiрливiшого вигляду.
   - У мене приємнi для княжича i його вiтця новини. Княжни Злата i Милана
велiли кланятись володаревi Тиверської землi й  запевнити  його,  що  вони
живi й здоровi.
   - Правда? - зрадiв Богданко i не став приховувати своєї радостi; ступив
до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадiєно зирить йому у вiчi. -  Де  ж
вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?
   Навiкулярiй вiдчув себе нiяково, та разом з тим потiшено, i те вiдчуття
не забарилося заяснiти в його очах.
   - Того дня, як лодiя з княжнами правилася до Дунаю,  задув  супротивний
вiтер - норд-вест. Вашi лодочнi не впоралися з вiтрилами, i подiю  понесло
у вiдкрите море.  Дякувати  боговi,  на  них  натрапив  драмон,  на  якому
перебував епарх скiфських Томiв Вiталiан. Вiн i пiдiбрав потерпiлих.
   - То вони в Томах?
   - Так.  Перебувають  пiд  надiйною  охороною  епарха  Вiталiапа.  Велiв
переказати князевi Тиверi, аби поспiшив  прийти  й  забрати  їх,  доки  не
довiдалися обри.
   Он як: доки по довiдалися обри.
   - Павiкулярi! Несторiй тiльки з сим прибув у Тивсрсi.ку  землю  чи  має
намiр провадити й торги?
   - Торг - також, та з пiстями вiд спарха передусiм.
   - Па торги вiп матиме дозвiл, як i сприяння княжi, i не тiльки iншi,  а
и потiм. А за добрi вiстi, за достойнi мужiв i содругiв вчинки  буде  дяка
вiд усiєї землi. I тобi,  иашкулярiю,  i  епiрхивi  Вiталишу.  Тиьер  умiє
цiнувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькi чесиити передусiм. Одно скажи:
як довго будеш у нас? Князь Тиверi ось-ось має  повернутися  до  стольного
города. Було б бажано, коли б ти зустрiвся безпосередньо з ним.
   - Менi що, - знизав плечима ромей. -  Я  не  поспiшаю.  Своїм  бажанням
негайно поговорити з княжичем хотiв  сказати:  поспiшити  слiд  вам.  Обри
одверто нахабно поводять себе в Скiфiї. Довiдаються,  що  доньки  князя  у
Томах, - епарховi не втримати їх пiд своїм крилом.
   Навiкулярiй мав вигляд видимого доброчинця, а Богданко слухав  його,  i
що далi, то бiльше утверджувався в мислi: щось тут не те i не так. Що обри
одверто нахабнi, в тому немає сумнiву. Сумнiв зроджує iнше: чи ромеї  такi
вже невiльнi на своїй землi, аби страхатися обрiв i не  бути  певними,  що
можуть уберегти вiд них полонянок. Се ж не  хтось  там  побоюється  -  сам
епарх.
   - Я згоден: поспiшити тра. Та як? До моря путь нам перетяли  кутригури,
соузники обрiв. Вони не пустять нашi лодiї до Том, тим паче  зараз.  Може,
навiкулярiй буде такий ласкавий та вiзьме на себе  це  благочестиве  дiло?
Тивер добре заплатила б йому i за перевiз, i за прихильнiсть серця.
   Ромей непевно розвiв руками.
   - Коли б  вiд  мене  це  залежало.  Сестри  княжичевi  в  руках  епарха
Вiталiана, а епарх сказав: "Коли князь Тиверi дасть за доньок десять тисяч
солiд, вiн сам доставить їх до Черна".
   Цього разу Богданко нiмував довше, нiж личило б синовi, що  сидить  уже
на столi вiтця-князя. Боги свiтлi та боги яснi! Так  ось  чим  пояснюється
ромейське доброчинство: вони хочуть вихопити iз тиверської скiтницi  цiлих
десять тисяч! За звичайну собi  дiвку-бранку  на  работорговельному  ринку
беруть двадцять солiд i лишаються задоволенi, а за князiвен по п'ять тисяч
загнули.
   - А епарховi по здається, що сс занадто? I вельми занадто.
   - Як то?
   - Скiльки ви берете за дiвку-бранку па работорговольному ринку?
   - Достойний! - щиро дивується Несторiй. - То  ж  за  Дiвку,  а  сс'  за
кiiязiвиїї.
   - Я те пам'ятаю. I все ж десять тисяч! Се ж по жарти. Тивер  персоунала
в тринапи i виснажливiй сiчi, її он сплюндровано. Чи епарховi  не  вiдомо,
як порожнiв в такi часи княжа скiтниця?
   Навiкулярiй пiдозрiло-недовiрливо i  разом  з  тим  видимо  розчаровано
кривить  уста.  Було  таке  враження,  що  не  лише  дивується  княжичевiй
торгiвлi, - охолонув до нього.
   - Княжий син забуває, - вирiк нарештi те,  що  було  написано  на  його
виду, - забуває, кажу, що я не торгуватись приїхав, - передав  волю  того,
що торгує, i занадто високо стоїть надi мною, аби  без  нього  можна  було
щось переiнакшити.
   Мовлено неголосно, нiби ж i не велеречиво,  а  сказано  он  як  багато.
Вiзьме, обернеться зараз та й пiде. I що тодi дiятиме вiн, Богдаико, та  й
вiтець його, коли пiде, а  там  i  пустить  лодiю  за  течiєю  днiстровою?
Правитимуться в Томи i торгуватимуться в Томах? А як  правитимуться  i  що
виторгують, коли Злата i Милана таки в ромейських руках?
   - Епарх був певен, що домовиться  з  князем  Тиверi,  -  мислив  уголос
ромей, далебi, помiтивши Богданкове сум'яття. - Казав, коли це  станеться,
вони й надалi можуть бути добрими сусiдами i содругами. Хай  княжич  знає:
усi ми i епарх також вельми опечаленi появою обрiв у Скiфiї, не є  з  ними
содругами зараз, далi не будемо i поготiв.
   - То, може, гiсть iз ромеїв i посланець епарха заждетаки князя  Болота?
Дiло, гадаю, варте того.
   - Якийсь час побуду в Черпi, одначе не довше, як спродаю товар, придбаю
те, що хотiв би придбати в Тиверi.
   - От i добре. Князь ось-ось має бути. А буде князь,  гадаю,  домовимося
до чогось.
   Не був до кiнця вiдвертий iз навiкулярiєм, про себе ж думав: встигне чи
не встигне нагодитися за сi днi князь  -  все  одно  буде  час  помислити,
порадитися з старшими, хоча б i з княгинею. Вона, може, й пе вiдає, що має
князi. у скiтницi, зате вiдає бiльше, анiж хтось, якими є намiри вiтця, як
поставиться вiп до такого викупу.
   Не шукав пагоди. Спровадив павiкулярiя - i до Миловиди мерщiй.
   - Мати кпягине, - мовив похапливо, щойпо переступивши порiг. -  Свiтлий
день настав для всiх пас, чулисьте, мати iшягине!
   - Йой! - озвалася на його радiсть та й застигла ждучи, -  Чи  не  князь
вертає з дулiбiв?
   - Еiльшо, - пiдiїшов i вкляк перед  исю,  поцiлував  подiл  вбрання.  -
Злата з Миланою вiдшукалися.
   Завжди пригожа i яснолика, Миловида ще помiтнiше заяснiла видом,  стала
схожою па зорю-зоряницю, що побивав морок i  свiгигь-зирiє  з  морику.  Не
зважала па те що княгиня є i що некревна Богданковi,  кинулась  до  нього,
заглядає, зорiючи, у вiчi й питає-допитується, де вони, Злата  з  Милапою,
звiдки князь i син княжий знає про них та що знає. Зрештою посадила поруч,
втирає  сльози  розчулення  й  знову  питає,  чи  то  ж  правда,  що  вони
вiдшукалися, як далеко вiд землi своєї є.
   - Навiкулярiй iз Том ромейських щойно був у мене й сказав, що  Злата  й
Милана в тiм-таки пристанищi, пiд наглядом епарха перебувають. Та ось  яка
притичина, матiнко княгине: епарх порятував їх у розбурханiм морi  i  хоче
тепер, аби князь платив за той порятунок.
   - То вже, як водиться,  Богданку,  -  поспiшила  з  речницею  i  навiть
торкнулася заспокiйливо його руки. - Ромеї на  те  й  ромеї,  аби  на  все
дивитися як на можливий зиск.
   - Знаю, а все ж не можу не бентежитись. Чи догадується княгиня, скiльки
зажадав ромей вiд князя Тиверi за доньок?
   Притихла  враз,  чи  то  прикидала,  скiльки  мiг  зажадати  епарх,  чи
страхалася тих жадань i неспроможна була перебороти свiй страх.
   - Гадаю, немало. А все ж чи так дуже багато, аби бентежитись?
   - Десять тисяч золотих солiд!
   Сплеснула руками i на виду осмутнiла так само раптово,  як  i  заяснiла
щойно, а проте ненадовго. По якiйсь митi знову ожвавилася.
   - Не осмучуй себе i не пiддавайся  гризотi,  достойний  князю.  Прибуде
вiтець, помiзкуємо купно та якось  уже  зберемо  тi  солiди.  Зате  Злату,
Милапу позбавимо осмути та безлiття, знову матимемо  радiсть  бачитрi  їх,
бути, як i були, купно з ними. По собi знаю, як їм там, бiдняткам.
   - Боюсь, чи зберемо такi солiди, i тому прийшов до  матерi  кпягинi  на
раду. Що знає вона про княжу скiтпицю? Є в нiй щось а чи немає?  Я  благав
навiкулярiя торгувати в нас i  ждати  князя  Тиверi.  Та  коли  вiтець  не
поспiшить i не прибуде на час його вiдплиття, мушу сказати ромсєвi:  даємо
ми епарховi Том жадапi солiди як викуп за сестер чи не даємо.
   - Як би там не буяй, ласкавий Бигданку, кажи: даємо. Щось є в скiтницi,
щось позичимо в мужiв-волостелинiв.
   - Певнi, матiнко, що позичимо?
   - Йой! Певна чи не певна, про волю йдеться. А коли йдеться про волю, чи
гоже думати та вагатися?.. Хоч би й луснули,  а  маємо  зробити  все,  аби
доньки нашi, а твої сестри, були вiльнi, таки з нами i таки в своїй землi!
   Певнiсть її, як i схильнiсть пожертвувати всiєю, що мають, статнiстю, а
таки збороти безлiття знедолених, додали певностi й Богданковi.
   "А й справдi, - подумав, - чи гоже вагатися,  як  бути,  коли  Злата  з
Миланою кличуть: допоможiть?"
   - Спаси бiг, - пiдвiвся  i  чемно  вклонився  Миловидi.  -  Спаси  бiг,
ласкава княгине, за твердiсть намiру i духу, що стали мудрою радою. Так  i
скажу навiкулярiєвi: "Вези сестер, матимеш за них те, що просиш".
   Хотiв було одразу ж розшукати ромея й сказати йому:
   "Так i так, я згоден", -  та  на  котрiйсь  iз  сходинок,  що  вели  до
Несторiя, спинився i замислився: а чи не наб'є цим  поспiхом  i  без  того
зависоку цiну? Пробi, таки й справдi наб'є. Домовились-бо: зустрiнуться по
завершеннi торгу. Гляди, на той  час  нагодиться  й  князь  Тиверi,  а  не
нагодиться,  рiшенець  прийме  вiн,  княжич.  Тож  най  так  i  буде,   як
домовились. Втiхи, як i радостi, виказувати не слiд.



   II

   Земля при Втiкичi i небо  над  Втiкичем  багатi  на  знади,  та  чи  не
найзнадливiшi серед них - дорiдна нива в долах, м'яка теплiнь над  долами.
Минає другий десяток лiт, як  поселилися  тут  з  ласки  київського  князя
тиверцi, а нi разу не звiдали, що таке згубна спекотнява в розпалi лiта  i
що - вiтри-суховiї з пустельного Леванту. Ото тiльки й прикростi було,  що
випало освоювати необжитi окраїни  Заросся  та  зазнавати  лютих  морозiв,
снiжних завiй у  тотих  окраїнах.  Надходила  теплiнь  -  удостоювалися  й
благодатi, а паче всього на передлiттi, коли буяють  зелом  доли,  починає
медоносити лiс.  Стелиться  тодi  вiд  краю  до  краю  зелене  море  трав,
вбирається у новi шати закучерявлене верховiття  дерев  по  яругах,  радiє
плодоноссю матерiземлi i славить землю-плодоносицю численне  птаство  -  у
лiсi й у полi, а надто над полем, у тому пiднебессi, де  млiє  вiд  щедрот
Хорса аер i звiдки одкриваються не окремi, звабнi для ока  околiї,  -  уся
земля.
   Комонникам, що правилися до Втiкича раннього досвiтку, а вздовж Втiкича
- тодi, як благословлялося на свiт, було не до  околiй  i  не  до  зваб  у
околiях: над рiкою клубочились тумани, най не тi, що пробирають до кiсток,
все ж густi й повсюднi. Чи за такими догледишся до чогось? Дивись за  ледь
протореним путiвцем та тримайся путiвця - ото i  вся  твоя  турбота.  Зате
коли вийшло з-за обрiю рум'яне пiсля нiчної купелi сонце  та  бризнуло  на
доли золотими стрiлами Хорса, i княгиня, i супровiд її заяснiли  лицями  й
стали доглядатися, як тануть пiд  тими  стрiлами  густi  й  повсюднi  досi
тумани, як корчаться, танучи, й вiдступають ближче до  видолинкiв,  узлiсь
та яруг. Iз сивих стали бiлими й вiд того якимись химерними. Тиснуться  до
землi й згущуються, тиснуться й  згущуються,  гейби  просяться  лишити  їх
бодай у цiй до краю згущенiй малостi. Залитi  сонцем  доли  набирають  вiд
того вирайської лiпоти i вирайських знад.  Таке  хоч  спиняйся  i  милуйся
ними. Бо не завжди маєш  нагоду  бачити  бо  турбота  дня  укорочує  та  й
укорочує можливостi 'доглядатися до  спокус  земних,  не  кажучи  вже  про
вирайськi.
   По якiмсь часi рiка круто вигнулася одесную й вихопилася на рiдколiсся,
а там i в поле. Доволi широке було воно тут, таке широке, як нiде iнде. По
один бiк путi, що облишила вигнуту лукою рiку i йшла тепер полем, половiло
пiд сонцем i гнало лiнивi хвилi чисте й дорiдне жито по  другий  -  кипiла
бiлою повiнню дикуша. Вiд житнього поля напливала на комонникiв лиш  велич
та краса вiд дикушi - i медовi пахощi. Такi п'янкi, аж дух забивали.
   Княгиня Зорина перша захмелiла вiд них i спинила огира.
   - Чиє се поле? - обернулась до сотенного.
   - Общинне, достойна.
   - Знаю, що общинне. Волостелини у нас не  мають  ще  свого  поля.  Якої
общини, питаю?
   - Закутської, далебi, вона сусiдить iз нашою.  Помовчала,  доглядаючись
до поля чи до одмiн, що вiдрiзняли оброблене  людськими  руками  поле  вiд
необробленого, i вже потiм додала, рушаючи:
   - Гарно уходжепе поле. Минулого лiта, пам'ятається, не було таким.
   - Нового релейного старосту обрала община, тому й поле має невпiзнанне.
   - А чому я не вiдаю про тс?
   - Певно князь Богданко вiдає, за нього видбувалися одмiни.
   Приострожила сильнiше, нiж досi, огира,  вела  перед  i  мовчала.  Лише
розглядалася довкруж та  являла  вдоволення  своє,  розглядаючись.  Обшир,
дорiднiсть уходженого оощиною поля тiшили її чи  та  одмiїїа,  що  рiзнила
уходжене поле вiд неуходженого, того, що лежало  ближче  до  лiсу  свiдком
минувшини й нагадувало про  минувшину?  I  те  i  друге,  мабуть.  Он  яке
буйпотрав'я було на мiсцi поля донедавна, як щедро засiвалися доли  квiтом
замiсть збiжжя, червленим, жовтим, бiлим, синiм, знову червленим  i  знову
бiлим та синiм. Чи немає чому тiшитись княгинi що не стоїть  осторонь  вiд
общинних турбот мужа свого^ що  лишилася  замiсть  нього  привiдцею  всiєї
Втiкичi i дає лад як общинним, так i ратним дiлам на Втiкичi?
   Мутi гнали та й гнали услiд  за  Зориною  комоней,  аж  поки  знову  не
опинилися в лiсi, а там - i над рiкою.
   - Переправимося на супротивний берег, -  повелiла  княгиня,  -  Звiдтам
пiдступимо до Закутської вежi.
   - Що ти, достойна! - силився угомонити її сотник, - То улипький  берег,
там нас можуть визнати за супостатiв i повестися яко з супостатами.  Та  й
свої подивляться на нашу з'яву чи не так само.
   - Нiчо. Зате удостовiримося, як  пильнують  на  вежах  знаючи,  що  йде
брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на  обводах  нашої  землi,  i
об'явитися неждано.
   Княгинi та ще привiдцi ратi в князiвствi не випадає перечити. Тож i  не
сперечались комоннi. Мовчки погодилися а  нею,  мовчки  й  подалися  через
Втiкич. Рiка не така вже и широка, одначе  неспокiйна,  бистро  й  потужно
несе свої води в ту, що звали  на  пониззi  Синюхою.  А  бистрина  зносила
комоней, зносила й комонникiв, набiгала невблаганно й не давала  дрiбними,
на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так  уже
й довго. Та й супротивний берег у тому мiсцi, де переправлялися,  не  був^
такий крутий, як вище  по  бистринi.  Доправились  до  нього  й  одразу  ж
вибралися на твердь, а вже на твердi познiмали з себе  чадиги,  викрутили,
як тiльки могли викрутити, не знiмаючи, вдяганку.
   Княгиня хоча й одiйшла далi вiд мужiв, зробила не бiльше, нiж мужi.
   - Доста, - повелiла. - В путi, пiд стрiлами Хорса сохнутимемо.  Лiто-бо
є, пе зима.
   До найближчої, Закутської вежi не така вже  й  далечiнь.  Одначе  їхати
треба було пеходжоним лiсом. Доки пробилися крiзь нього  та  зблизилися  з
путтю, що вела на вежу з боку уличiв, i самi змучились, i комоней  змучили
до краю. Одне, петляли заростями, гоiїби лис по  шкодi,  а  друге,  мусили
прокладати собi в них путь мечами. А те пе  лише  поту,  i  кровi  нерiдко
коштувало. Той  був  необережний  i  подряпав,  пробираючись  мiж  химерно
сплетеним гiллям, вид  свiй,  той  руки,  а  вже  що  строям  дiсталося!..
Справдi, на татой-волоцюг стали схожi. Зате княгиня он яка потiшена  була.
Як же, цiла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте,  надiйшла
до неї з боку чужої землi, а на вежi i вухом не  повели.  Тi  спали  пiсля
нiчних чат - i спали, ясна рiч, сном праведникiв, -  тi  варили  страву  i
менш за все думали про появу княгинi та ще з землi уличiв.
   - Ми не далi як позавчора були в них, - виправдовував  себе  i  чатових
своїх десяцький. - Казали, утигурiв потято  на  полуденних  обводах  землi
їхньої, обрiв також погромлено й вiдкинуто прiч. Коли i йде зараз сiча, то
десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко.
   - I ви поспiшили повiрити й увiрувати в те, що сказали  поселяни-уличi.
А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те  забули?  Те
пустили на вiтер?
   Десяцький мовчав i тим ще бiльшої додавав княгинi злостi.
   - Завтра прийде  на  ваше  мiсце  iнша  сторожа,  -  пообiцяла  i  тим,
здається, вдовольнила себе. - Ви ж станете перед  княжим  судом  i  будете
судимi за недостойнi воїв i оборонцiв землi своєї вчинки.
   Пригрозила i рушила з вежi, сувора  й  невблаганна,  рiшуча  в  намiрах
своїх, а в тотiй рiшучостi зовсiм байдужа до того,  що  двiчi  купалася  в
Тiкичi сама, купала воїв, котрi супроводжують  її.  Так  нiби  се  он  яка
приємнiсть, нiби не можна було залишитись  на  якийсь  час  бiля  ве?кi  й
обсушитися.
   "Крута норовом, - стає на думцi сотенний. -  Бiгме,  набагато  крутiша,
анiж  сам  князь.  Така  справдi  судитиме,  коли  що,  нi  па   мить   по
завагається".
   Траплялись па путi скотарi, по розминалася так  собi,  не  цiкавлячись,
чиї вони, як ся мають, траплялися весi, теж завертала й  допитувалася,  чи
лаштують усе, що слiд лаштувати перед жатвою, чи пожнуть i звезуть  збiжжя
до овинiв, коли мужi не прибудуть iз боролищ вчасно?
   - Будьте стараннi, - радила, - та не будьте жалiсливi.  Отрокiв  ставте
до дiла - i на жатву, i на веректу. Най знають:  у  вiдсутнiсть  мужiв  ее
найдосгойшша їхня повиннiсть, та, що дорiвнює ратнiй повинностi.
   Однi обiцяли та й розкланювались, iншi жалiлися: як пожнуть та  звезуть
iз поля збiжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.
   - Кажiть про се релейному старостi, най подбав, аби упоралися i з  тим,
i з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусiдiв  мусить  удатися,  не
допоможуть - до мене. Хлiб - нашi найбiльшi статки,  твердиня  здоров'я  i
життя. Зародив вiн сього лiта щедро, не упустiть божих щедрот,  вберiть  i
зсипте до житниць, наступного лiта може й не зародити.
   Певно, усю землю  мала  намiр  об'їхати,  про  все  довiдатися  i  всiх
напутити - не поминала жодної вервi, а в вервi - жодної  общини.  Тодi  аж
угомонилася, як досягли крайнiх на захiд сонця, а серед тих  крайнiх  -  i
сторожової вежi, що стояла на путi, по  якiй  вiдселенцi  прийшли  сюди  з
Тиверi.
   Її зустрiли тутки як належить i, що найбiльше  здивувало  сотенного  та
його сотню, - якось незрозумiле потiшено.
   -  Як  добре,  достойна  княгине,  -  освiдчилася  сторожа,  -  що   ти
нагодилася: є втiшнi вiстi з боролищ.
   - Отак? Якi ж саме?
   - Обрiв i їхнiх соузникiв кутригурiв погромлено  на  Тиверськiй  землi.
Укладено ряд, за яким обри обiцяють пiти чи й пiшли  вже  за  Дунай,  а  в
Придунав'ї правдиво в незайманщинi лишаються самi кутригури.
   - Хвала богам!
   - Ано, слава й хвала!
   - Хто ж принiс сi втiшнi вiстi?
   - Гiнець iз Тиверi, вiд князя Богданка.
   - Явiть менi його.
   Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна.  В  одну
якусь мить  скинула  з  себе  прибрану  на  обводах  суворiсть,  стала  не
привiдцею - просто собi жоною, а ще  рiвнею  усiм  i  содругом  для  всiх.
Угледiла гiнця та пересвiдчилась, що вiн таки гiнець, й зрадiла  не  знати
як, питала та допитувалася, як допитується в такiй оказiї кожна  жона:  де
князь, що з князем i його раттю, як довго ще буде там, па  мiсцi  недавнiх
боролищ, а допитавшись та  удостовiрившись:  ратi  слов'янськi  переяли  в
супостата славу i переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться
пiд кожну втiкицьку крiвлю благодать, - перевела дух i прикрила в солодкiй
замрiї вiчi.
   - Принесiмо жертву добрим богам. Тут-таки, на сiм щасливiм мiсцi,  сiєї
втiшної для всiх митi.
   Знову була владна й урочиста,  яко  всяка  жриця,  i  вдячна  богам  за
здобуту  над  супостатом  звитягу.  Славила  Перуна,  Хорса,   Дажбога   i
обiцялась, знову славила i знову обiцялась: люд землi Троянової не  забуде
їхнього заступництва,  воздасть  належне  сьому  заступництву  i  воздасть
достойно. Повернеться з боролищ рать - по всiй землi задимлять капища, уся
земля явить сонцеликим свою щедроту i свою вдячнiсть.
   Вертаючись  до  Дитинця,  Зорина   втiшала   себе   певнiстю:   нарештi
позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дiтям. А не
сталося того - повинностей i зовсiм побiльшало. Князь не об'являвсь  та  й
не об'являвсь, а князiвство перейнялося добрими вiстями та й захмелiло  не
тим, що сподiвалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть,
аби мужi, повернувшись, вдоволенi були ними i тим, що уготували для дiтей,
общини, а тотi жони  взяли  та  й  обезумiли  на  радощах;  не  про  жатву
пiклуються, про веселе застiлля з  мужами-звитяжцями.  Те  й  роблять,  що
шлють у Дитинець  слiв  та  питаються  в  княгинi:  "Де  ж  рать?  Чому  є
замирення, а мужiв немає?.."
   Як будеш спокiйною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он  яку
суворiсть, а ще бувати в  верв'ях  та  доглядатися  до  ладу,  яким  волiє
потiшити князя, давати устави тим, котрi самi собi не годнi дати їх.
   Повертаючись одного дня з таких одвiдин та мiзкуючи в путi,  їхати  вже
до княжого Дитинця чи завернути  ще  в  одну  вервь,  нагледiла  нараз:  з
узвишшя в дiл звiльна рухався вервечкою ратний люд -  попереду  комонники,
зй комонниками обози, знову комонники i знову обози.
   "Таки йдуть... - скинулася серцем. - Таки полишили Тивер i йдуть!"
   Приострожила огира й погнала наперерiз воям. Знала: це не втiкичi. Були
б втiкичi, давно звернули б до стольного Дитинця. Л  все  ж  не  могла  не
поспiшити i не поцiкавитися: хто? звiдки?
   Так i запитала, коли над'їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм
неспокоєм огира:
   - Хто будете, люди?
   - Поляки, сестро гожа, та роси.
   - З боролищ правитесь?
   - А так.
   - Що ж несете звiдтам?
   - Переяту змогу, супокiй.
   - Слава богам! I вам слава, мученики боролищ!
   - Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми - тi,  що  взяли  гору
над супостатом i знаменують собою славу боролищ.
   - Кожному своє, ано. Чи рать втiкицька, князь  Втiкичi  теж  правляться
слiдом за вами?
   - Ба нi, втiкичi  на  праотнiй  землi,  при  князi  Тиверi  залишились.
Пiзнiше будуть.
   Казали те, що й Богданкiв гiнець, а он як тiшили своїм казанням  серце:
таки правда, що сталось замирення, що її муж i князь, живий, не на цiй, то
па наступнiй, не на наступнiй, то аж на тамтiй седмицi, а буде вдома.
   Така усолоджена була цими добрими вiстями чи передумала, впевнившись, -
не поїхала  того  дня  анi  на  недалеку  звiдси  вервь,  анi  ще  кудись,
спрямувала огира до княжого оседку i своїх кревних у тiм оседку. Дiти  її,
не полишенi, ясна рiч, самi на себе. Старшi - Славомир, Радогост -  отроки
вже, вiдданi в молодшу княжу дружину  набувати  ратних  навикiв,  молодших
лишає, коли їде з Дитинця, на  руки  наставницi.  А  все  ж  наставниця  е
наставниця, а мати в мати. Мусила  б  бути  i  вдень  i  вночi  з  дiтьми,
дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди
тодi навiдують вогнище, коли  е  в  ньому  дбайлива  вогнищанка.  Ано,  не
вогнищани i не челядина тим паче - таки вогнищанка, продовжувачка  роду  й
ревнива охоронниця родових поконiв. А що  буде  в  її  оседку  i  що  -  з
оседком, коли й далi отак складатиметься: муж - у походах та на боролищах,
вона - повелителька Втiкичi замiсть мужа? Чи тотi покони  будуть  знанi  й
дотриманi, ба злелiянi й вознесеш превище всього? Має утiшитися iншим - що
пильнує, аби був лад та супокiй в усiй землi? I про те комусь слiд  дбати,
ано. Та хто подбає про рiд, про спадок родовий - покони,  коли  не  подбає
мати?
   Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю,  мiць  її.
Дiтей, як i вогнище, жаданi гаразди у вогнищi, Зорина  залюбки  вiзьме  на
себе. I залюбки, i надiйно, так надiйпо, як брала  до  сеї  ворохобнi.  Чи
вiн, Богданко, пе пипiався тим, чи не казав:  "У  твому  серцi,  ясна  моя
Зорипко, так багато пломенi, а в мислях, дiяпиях -  здорового  глузду,  що
менi нiчо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла i дбайлива  мати,
i недремна вогнищанка, i.жона-усолода".
   У Дитинцi, а тим бiльше в теремi знов об'явилася такою яку  дiти  та  й
челядь одвикли вже бачити. I видом яснiла та  обiймалася  яснiючи,  як  її
дiвки, i смiялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого  дня,
коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усiх тривожними. А вже  що
щебетала до своїх найменших та тiшилася радiстю-пломiнню, що  возбуяла  на
їхнiх вдоволених личках, то боженьки!  Лишалося  б  тiльки  споглядати  ту
втiху та дивуватися маминiй втiсi, коли б не були такi малi та  не  жадали
бачити маму ще втiшнiшою, нiж є.
   - Уже будете з нами, мамцю? - поцiкавилася старша, Гостейка.
   - Ано, уже буду з вами, дiти  мої  милi.  Бачу,  заскучали  за  мамкою.
Лишень невтiшно чи и зле почували себе без неї?
   - I невтiшно, солоденька наша, i зле. У  лiсi  зозулька  кує,  оповiщає
всiм: "Принесла вам, людове, ключi вiд  вираю",  -  а  пiти  без  мами  не
вiльно. На подвiрницi горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили  та
глядiли, як вона гнiздечко в'є, а нам знов  не  вiльно.  Бо  челядину  ляк
обсiв, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що  з
мужем?
   - Бо їй таки гризотно, Гостейко. Сiча йшла, Мара лютувала.
   - Нiби вої, що мають мечi, сулицi, бояться Мари, - хоробриться  старший
за Гостейку на два лiта Ярослав.
   - А то нi? - мати йому.
   - Бо таки нi. Махне один з другим мечем - i вже нема Мари, бiжить  куди
втрапить, аби далi вiд воя i тої напастi, що може мати, коли  тинятиметься
мiж воїв.
   Мати не насмiлюється перечити. Вiрить отроча, що так є, - i пай вiрить.
Колись сам пiде па сiчу, буде певнiше  i  надiйнiше,  коли  йтиме  iз  сою
вiрою, а не з ляком перед Марою.
   - Може, й так, - погодя;ується. - Далебi, що так,  бо  Мари  й  справдi
немає вже, малi мої голубоньки. Нинi бачила полян, що правилися з боролищ.
Сказали: витурено обринiв iз землi Троянової, за Дунай пiшли. А коли  так,
i Мара вгомонилася. Мир iде по землi нашiй, тож невдовзi й вiтець  ваш,  i
муж наставницi - усi прийдуть, та~засiють втiху но оседках,  та  звеселять
їх незгiрше зозулi, що приносить вiсть про настання погожої днини.
   Ярослав тiльки хоробриться, чуючи маминi радощi, а Гостейка з  Жалiйкою
i в долоiii плсщуть: iшязь-вiтиць приїде! Князь-вiтець приїде!
   - Я пiду та скажу про се наставницi,  -  додумується  найменша.  -  Най
прогонить гризоту, най знає: для всiх пас - i для неї  теж  -  настав  уже
жаданий свiтлий день.
   Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: "У Жалiйки добрiше, нiж
у iнших, серце. У кого ж се пiшла вона: у вiтця свого, князя  Богданка,  а
чи в мою маму Людомилу? Далебi, в маму Людомилу, бо й лик має мамин".
   Чула, пишається тим, та водночас i болить їй вiд того:
   чим заплатила вона своїй найдостойнiшiй мамi за її доброту?  Ано,  чим?
Пiшла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смiй i  думати
про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, i живи, як знаєш.
   "Мушу спокутувати тепер тоту провину свою i знаю чим, - надумується.  -
Вкладу до серця моїх дiток її чесноти. За старших двох не певна уже - тi в
княжiй дружинi, там свої покони та закони, як i свої навчителi,  а  меншим
маю укласти до серця i виплекати в серцi усе, що сподiвалася  виплекати  в
менi моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
   Зiтхала стримано й силилася пригасити в собi несподiвано зродженi  болi
бесiдою з дiтьми та  турботами  про  них:  питалася,  чи  нагодованi  -  i
вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цiкавилась, чи купанi - i  знову
вдовольнялася: челядь таки знає своє дiло; ще  питалася,  чи  хочуть  пiти
завтра з мамою за Дитинець - i чула дружнi, за сим разом не лише дiвочi, а
й синiв, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбiльше наше хотiннячко!"
   - То на сiм i станемо, голуб'ята мої! - обiймала всiх одразу  й  хилила
до себе, а прихиливши, купалася у свiтлiй втiсi чад  своїх  i  переймалася
їхньою свiтлою втiхою.



   III

   А князя Богданка, воїв, що пiшли з Богдапком, не було та й не було.  Чи
так жадалося всiм зустрiти вже їх, чи скрута в буттi без  мужiв  пiдпирала
аж надто, не стало терпцю в одної  з  жон,  не  стало  в  другої,  а  того
виявилось доста, аби не стало його i в усiх iнших: зiбралися  якогось  дня
всiм Дитинцем, а може, й весями, що сусiдили з Дитинцем, та й  рушили  пiд
княжий терем, зняли гвалт -пiд теремом:
   - Явiть нам княгиню! - повелiли челядi.
   Челядь пильнувала ворiт  i  не  поспiшала  слухатись,  не  iнпiсито  як
вагалася: казатп чи не казати кияпшi, яка бiда громадиться над усiма,  хто
в теремi, та княгиня  сама  почула  гвалт  i  не  забарилася  стати  перед
втiкицькими жонами.
   - Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепi  i
гпiвпi в ворохобнi своїй. На кого й пощо?
   - Терпцю немає вже, княгине. Обрiв повержено,  а  де  нашi  мужi?  Чому
князь тримає їх у Тиверi?
   - А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо  князь  засiв  у  нiй?
Шли, княгине, гiнця, вели, най вертає нам мужiв наших!
   - Ано! - пiдхопили стоголосе. - Шли гiнця  й  вели,  пай  вертають  уже
домiв! Нива зрiв. Що буде iз збiжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? I
що буде з нами, коли жатимемо самi?
   Пiднесла рвiйпо руку i тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
   - По-вашому, анi  князь,  анi  мужi  його  не  вiдають,  що  у  Втiкичi
дозрiвають ниви? Є, значить, потреба бути ще  в  Тиверi  i  пильнувати  за
супостатом, що обсiвся на полуденних обводах землi нашої i не дає  резонiв
бути певним за нього. Хiба забули: ратна повиннiсть - над  усi  повинностi
повиннiсть.
   Якусь мить тривала умиротворена тиша.
   - А коли всi вони разом iз князем легковажать?  -  почувся  вiддалений,
десь аж iз супротивного кiнця голос. - Що коли пiшли гостити до кревних та
й засiли в кревних?
   Знов були аж надто єдинi i зворохобленi, а проте Зорину  не  лякала  та
їхня зворохобленiсть - в  мiзку  заiскрилась  тiєї  митi  весела  мисль  i
схилила до жарту.
   - Так он що найбiльше бентежить одну з другою: страхаєтесь,  аби  мужiв
ваших не пригрiли хлiбосольнi тиверськi жони.
   Котрась тiльки осмiхнулася знiчено, а котрась i  засмiялась.  Смiх  той
пiдхопили iншi, одначе не так дружно, щоб вiдчулася цiлковита єднiсть  мiж
тим, що було на серцi i устах княгинi, i тим, що у мислях юрми.
   - Ось що скажу вам, - остепенилася Зорина й прибрала достойного княгинi
вигляду. - Гiнця я можу послати, се  не  складає  великого  труда.  Та  не
хотiлося б постати перед князем i мужем своїм такою бiдною  на  розум,  як
постали оце передi мною ви.
   Жони дивилися на неї, гейби телички на новi ворота.
   - Не втямили, бачу. То скажу бiльше: iдiть  до  своїх  дiтей  i  будьте
терплячi. Мужi вашi не засидяться в Тиверi допите, апiж встпгпс  доскочптп
до шiх мiй гiнсць. Iшли сього не станеться, тодi я визнаю себе змалiлою на
мислi i складу перед вами повиннiсть.
   Зорина не схибила, ба навiть явила  себе  перед  усiма  й  утвердила  в
помислах усiх яко провидиця: на третiй день по жiночому  збiговиську  бiля
її терема засурмили в  роги  на  обводах  Втiкипької  землi,  а  незабаром
прискакав до Дитинця й гiнець вiд князя.
   -  Воспряньте  духом,  люди!  Свiтлий  день  настав:   рать   втiкицька
повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою  та  переятою  змогою
повертається домiв!
   Сурми, що в них засурмили  на  радощах,  швидко  донесли  ту  вiсть  до
околiй, i з тих околiй став з'їздитися до стольного Дитинця люд -  жони  i
дiти, тi, хто послав па сiчу iз супостатом мужiв, i тi, кому не було  кого
слати. Бо се неабиякi вiстi i втiха теж неабияка: рать повертається, i  не
поганьблена - осяяна славою. Не думали про те, чи всi  повертаються,  кого
жде свiтлий день, а кого - чорна  осмута.  Громадились  та  й  громадились
обабiч путi, яснiли видом та сподiвалися: ось-ось дiждуться вже  тих,  хто
несе на знаменах славу землi своїй.
   Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання -
нинi на нiй бiле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута  поверх
полоття червлена  япончиця,  така  ж,  як  i  полоття,  шапка-калансува  з
оловирами - й силиться стримати себе, не  пiддатися  спокусiзiпнутися,  як
пнуться iншi, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь.
   Не сама була на мiстi, поблизу ворiт. Поруч сини-соколи доньки-горлицi,
а ще вогнищани та вогнищанки. Однi як i княгиня, бентежились i ждали, iншi
мали й  повиннiсть  ждучи:  тримали  напоготовi  те,  що  мають  пiднести,
вiншуючи князя iз звитягою.
   - Iдуть уже! - побачив хтось iз переднiх i оголосив усiм.
   - Ано, їдуть! - бачать i всi iншi, а  тi  з  вогнищан  та  поселян,  що
стоять ближче до лiсу, виголошують уже здравицi, такi дзвiнкi та зичнi, що
княгинi крiвця  заливав  вид,  чує,  тремтять  ноги,  одначе  бере  з  рук
вогнищанки хлiб1сiль на барвистiм рушнику i йде назустрiч своєму  слюбному
мужу i князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до  неї,  яснiв  усiм
своїм доброликим видом,
   Вiд поспi роду свого i всього люду втiкицького слаїiлю  князя  та  його
воїв з переятою  в  супостата  змогою  й  пiдношу  на  знак  вдячностi  за
порятування од зла i напастi дари землi нашої - хлiб i сiль.
   Князь Богдаико миттєво сшшусться,  цiлує  спершу  переданi  йому  дари,
потiм  -  княгиню,  дiтей  своїх,  клянявться  людовi,  що  славить   його
здравицями, а вже потiм бере на руки найменшу, Жалiйку, й велить княгинi:
   - Я пiду з  дiтьми,  вогнищанами  до  люду,  довершуватиму  урочистостi
зустрiчi воїв iз людом, а ти поспiши до  обозу  та  зустрiнь  як  належить
гостю.
   Сторопiла й видивилася на свого повелителя.
   - Кого саме? - не втерпiла.
   - Матiр Людомилу.
   Знала, їй, княгинi, не випадає виказувати  воям,  як  i  люду,  те,  що
нуртує зараз у серцi й бентежить збурене радiстю, як i  тривогами,  серце.
Та чи до воїв i чи до люду було, коли он що почула з княжих  уст:  до  неї
прибула мати Людомила. Боги свiтлi та боги яснi,  се  ж  не  хто-небудь  -
мати! Чи сподiвалась на таке? Буде князь у Тиверi, гадала собi, вибере час
i навiдає, а навiдавши, знатиме, що з матiр'ю, як там мати.  На  бiльше  i
сподiватися не смiла. Чи достойна того бiльшого, коли он яка невдячна була
зi своєю гожою i наиласкавiшою з усiх ласкавих матiр'ю? Годинонько ясна та
годинонько щасна! Яка ж то вона є нинi, через двадцять щедрих на  безлiття
лiт?!
   Бiгла та  й  бiгла  повз  мечникiв,  розминалась  та  й  розминалася  з
мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли  аж  ген
куди зустрiчати ратникiв, поминула, уже й путi для неї не стало, геть усю,
по самi луки запрудили комоннi. Та чи то прикрiсть для таких,  як  княгиня
Зорина? Йтиме луками, а все ж iтиме. Хай не бiгтиме вже, однак iтиме та  й
iтиме, аж поки не дiйде свого.
   - Де обоз, вої? Чи далеко до обозу?
   - За сею сотнею вже й буде, достойна, - пiзнав хтось її та  й  поспiшив
iз радою. - Стань i жди, зараз надiйде.
   - До матерi поспiшаєш,  княгине?  -  не  забарився  поцiкавитись  а  чи
захотiв виправдати Зоринип поспiх iнший.
   - Ано.
   - Уже недалеко. Стань, справдi, та й жди.
   - Спаси бiг за раду, - сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того,
коли сама вже бачила: он вiн, княжий обоз, там її мати.
   Питала  возниць  i  доглядалася,  доглядалась  i  знову  поспiшала   та
виказувала тривогу свою всiм, у  кого  допитувалась,  аж  поки  не  почула
нараз: "Доню!"
   Стрiпнулась та й знялася, гейби налякана пташка,  справдi  не  бiгла  -
летiла назустрiч маминому поклику.
   Возниця перший збагнув, якою буде зустрiч старої з княгинею,  i  з'їхав
на обочину. Не встиг ще й зупинитися,  як  Зорина  була  вже  поруч.  Геть
забула чи й не хотiла пам'ятати, що їй не  личить  давати  волю  серцю,  а
надто сльозам, обiймалася в своєю матiр'ю й плакала, цiлувала вид її, руки
i знову плакала та дякувала крiзь плачi за те, що зважилась i приїхала  до
своєї Зорини, що не має гнiву на Зорину.
   Людомила була спокiйнiша, схоже, що не так розчулилась, зустрiвшись, як
подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не  зле  тут  за  слюбним
мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й  виголосила
свою тривогу.
   - Не зле, мамцю, нi. Так забанувала, не видячи вас,  така  щаслива,  що
виджу.
   Не сiдали вже у критий i доволi затишний повоз, iшли осiбно вiд усiх  i
розпитували одна одну, спинялися, подивованi чи потiшенi добрими  вiстями,
i знову йшли, та гомонiли,  та  хилились  одна  до  одної,  далебi,  й  не
помiчаючи, що дiється довкола них, яка  радiсть  буяє  поруч,  надто  бiля
Дитинця, де вої обiймаються уже з кревними та тiшаться зустрiччю. Тодi  аж
стямились, як наблизилися до людського виру та вгледiли: князь  стоїть  на
горiшньому ганку свого терема й просить у всiх тишi.
   - Людове! - почувся його  зичний  голос.  -  3  миром  вас,  з  жаданим
супокоєм! Даю три доби на радощi родиннi i кличу всiх прийти  по  тому  на
тризну по потятих, на княжий пир по сiчi звитяжнiй.
   Натовп вiдгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й
вирує вже, поспiшаючи кожен у свiй слiд.
   Поспiшала й княгиня з матiр'ю до свого  терема  у  втiкицькiм  стольнiм
городi.



   IV

   Тризна  започаткувалася  принесенням  жертви  Перуновi.  Неподалiк  вiд
Дитинця, у темнiм гаї над Втiкичем палало при розлогiм дубi багаття, чувся
дух щедро пролитої кровi, нiмотно стояв, прикутий помислами до божої оселi
в дубi,  втiкицький  люд.  А  князь  простягав  руки  й  зично  промовляв,
звертаючись до дуплиська бога-громовика:
   - Великий боже, громовержцю Перуне!  Прийми  дари  нашi,  а  з  ними  й
доземне схиляння перед ликом  i  iменем  твоїм  за  даровану  звитягу  над
супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах i за яснiсть розуму
та мiцнiсть серця, якими винагородив кожного в сутужний  для  родiв  наших
час.
   - Прийми, боже! - вторив князю люд.
   - Будь i надалi милостивий до нас, Перуне. Множ  нашу  силу,  пiдтримуй
звитяжний дух  i  остри  меча,  та  паче  всього  одведи  вiд  нас  намiри
супостатськi.
   - Одведи, боже, злi намiри!
   - Стань на сторожi землi  нашої  i  люду  нашого!  Оборонв  вiд  зла  i
напастi!
   - Вiд зла i напастi борони, Перуне!
   - Уповаємо на те i воздаємо дань, уповаючи! Князь бере  до  рук  срiбну
тарiль iз жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я  сколихнулося,
зашипiло, здавалось, пригасло на мить. Та по тiй митi возбуяло враз,  i  з
такою силою, що люд вiдхлинув з несподiванки  й  сколихнув  околiї  злитим
воєдино голосом свiтлої втiхи.
   - Перун прийняв нашу жертву. Радiйте,  люди!  Веселiться,  люди!  Перун
прийняв нашу жертву! Вiн з нами, вiн за пасi!
   Галас людський, радiсть людська заглушили голос князя,  та  неспроможнi
були заглушити злагоджений спiв тих,  що  воздавали  хвалу  богу-громовику
пiснею. Вона возносилась над усiма й  оповiщала  своїм  вознесениям  усiх:
жертвоприношення увiнчується свiтлою сподiванкою, а та  сподiванка  живить
вiру: люд не самотнiй в дiлах i  помислах  своїх,  у  нього  е  високий  i
надiйний заступник.
   Розходилися поволi i не всi одразу, зате по всiх видно було: iдуть  вiд
капища потiшенi, а  ще  певнi:  тепер  i  потятим  можна  воздавати  дань.
Воiстину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
   Тризна мала вiдбутися не десь там - одразу при гаї, на  зеленiй  полянi
мiж Дитинцем i гаєм. Молодцi ще вчора подбали, аби досталь було хмизу  для
багать, аби височiв перед вистеленими по всьому безлiссю полотнищами  стiл
для князя i тих, хто  стоїть  близько  бiля  князя,  а  сьогоднi  купно  з
вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах.  Тож  коли  люд
надiйшов вiд капища, усе було напоготовi. Горiли жертовнi  багаття,  ждало
кожного щедре застiлля: хлiб  i  сiль,  печеня  з  яловичини  i  печеня  з
вепрятини, засмажена дичина й  варенi  яйця,  меди  та  сита  у  жбанах  i
корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця  зi  свiжою
стравою, яку не встигли приготувати, одначе бiгали-метушилися, готуючи,  а
ще йшли на тризну зi своїми яствами та питвом жони полеглих на боролищах -
у них своя повиннiсть перед кревними i своя данина кревним.
   Сiдали де хто бачив, одначе без зайвої метушнi i галасу. Тож i  всiлися
швидко.
   Князь Богданко дiждався того й пiдвiвся за столом.
   - Содруги i сородичi мої, мужi i жони. Ми повернулися з  обводiв  землi
Троянової, окриленi звитягою. Та чи були б такими i чи мали б її,  переяту
в супостата змогу, коли б не тi, що йшли плiч-о-плiч з нами та пе є  зараз
серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ?  Воздамо  їм  шану  i
прославимо iмена їхнi на вiки вiчнi!
   Князь бере куманця й наливає в свою братницю хмiльного, затим пiдходить
до вогнища й вихлюпує напiй у вогонь.
   Те саме роблять i поселяни, передусiм тi з них, чиї мужi не повернулися
з походу.
   - Подiлiмося з ними i яствами вашими, - зично промовляє до всiх,  гейби
в сурму сурмить, князь, - най мають що з'їсти на путi до вираю.
   Бере хлiб, печеню, вiддає, як i перше, вогню. Пождав, доки упораються з
даниною потятим всi iншi, й знову подав голос.
   - А тепер виповнiм медом братницi та випиймо за здоров'я  живих.  Хмiль
посланий богами для веселощiв, тож будьмо, як i належить бути, веселi.  За
ваше здоров'я, сородичi мої!
   Князь високо пiднiс  виповнену  медом  братницю,  i  люд  не  забарився
воздати належне князевi i випити за своє здоров'я.
   Якийсь час чувся лиш гомiн на полянi. Хтось смакував яствами та  хвалив
князя за щедре застiлля, хтось пригадував пiд  хмелем,  як  заслонив  його
собою сусiда Стемид, коли вторгнулись у комоннi лави кутригурiв, стинав та
й стинав супостатiв, що зарились на нашу землю i на нашi  статки,  доки  й
сам не впав, потятий, а комусь не терпiлось похвалитися, як сам вiн мiг би
бути потятий, коли б не явив спритностi, та як заслоняв собою слабших.
   - Випиймо, братiє, - угомоняв його котрийсь iз сусiдiв. - Князь  правду
сказав: лише питiє й пособляє скинути з себе брем'я  втрат,  як  i  брем'я
сiчi,
   - Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирилиїдах  i  uoвернулися  живими  з
боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як  знiвечив  менi
обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?
   Йому пiдтакують, а тим часом iдуть мiж люд  i  вклоняються  захмелiлому
люду жони та дiти потятих.
   - Випийте, сусiди, i з  наших  корчаг,  -  в  них  меди  вiтця  нашого.
Випийте, та пом'янiть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.
   Тi, що сидять за столом, мовчки пiдставляють братницi, i жона  та  дiти
не баряться виповнити їх медом.
   - Доброго вiтця мали, дiти, - каже котрийсь, - а ви, сусiдко, мужа. Най
буде вiчною i свiтлою пам'ять по ньому.
   В iншому мiсцi чути те саме, хiба додавали ще обiцянок та напучень.
   - Ваш вiтець заслонив нас  вiд  меча  i  стрiли  лютого  обрина.  Ми  в
довiчнiм боргу перед ним, а вiдтак i перед вами. Довiку пам'ятатимемо  те.
I ви пам'ятайте та ростiть достойними вiтця свого. Община подбає,  аби  не
вiдали, що таке безлiття. Ано, одним родом живемо.
   I пригощались, i  пригощали,  доки  не  захмелiли  всi,  а  захмелiвши,
прогнали на бескеття сум, гризоти свої та й заспiвали усiм застiллям. Лише
поодинокi, спiваючи чи дослухаючись, як спiвають iншi, схиляли  раптом  на
руки голову й заходилися ревним плачем.  На  них  не  зважали,  а  коли  й
зважали, то в дивний, як для людей, спосiб:  гупали  в  спину  десницею  й
спонукали до спiву та потiшались, спонукаючи,  гейби  казали  тим:  вдарте
лихом об землю; п'єте-гуляєте з усiма, то будьте такi, як усi.
   Ошуюю, ближче до рiки, озвалися, кличучи до себе, сопелi, за сопелями -
бубон, пипели, перегудницi, i молода пагiнь Дитинця,  прилеглих  до  нього
весей умудрилася залишити стариню в застiллi й податися на той клич.  Йшли
окремо  дiвки,  окремо  молодцi  або  навпаки:  дiвки  котроїсь  iз  весей
старалися триматися молодцiв своєї весi  i  через  те  правились  купно  з
молодцями, їх збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали
й обiцянi iгрища.
   На узлiссi, де був уже  й  князь,  мужi  з  княжої  дружини,  стояли  в
комоннiм строю отроки, зокрема тi з них, що набули  пiд  наглядом  дядькiв
ратних навикiв i мають переходити тепер у  молодшу  княжу  дружину.  Свято
переятої змоги - одна з лiпших нагод показати князю, його мужам та й  люду
втiкицькому, хто на що здатний. Тому така цiкавiсть  до  iгрищ,  через  те
стiльки перестороги серед тих що являтимуть себе на iгрищах.
   Першими вийдуть  i  покажуть  вправнiсть  лучники.  Розпорядники  iгрищ
вимiтили їм мiсце, звiдки мають стрiляти, вимiряли й вiдстань та поставили
там, на крайнiх обводах стрельбища, набитi клоччям людськi подобизни. Тодi
вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку  подобизну
цiлиться, дали кожному з десятьох по п'ять стрiл та  й  оголосили  всьому,
присутньому на iгрищах люду: двi з п'яти стрiл лучник мав пустити в  груди
подобизни, двi - у живiт i  одну  -  в  лик.  Хто  влучить  всiма  п'ятьма
стрiлами i влучить куди  тра  -  звитяжець  хто  чотирма  -  другий  пiсля
звитяжця, хто трьома - визнається, як  i  два  попереднi,  достойним  бути
дружинником. Усi iншi беруться пiд сумнiв: доля їхня вирiшиться у  другому
поєдинку - на перегонах.
   Певно, хвилювалися отроки  в  присутностi  князя  й  такого,  як  нинi,
велелюддя. Десяток  за  десятком  виходили  й  ставали  на  визначене  для
стрiльби мiсце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навiть тих,
що йшли другими, було обмаль. Бiльшiсть отрокiв виборювала собi всього лиш
право бути в молодшiй княжiй дружинi й носити горде  наймення  дружинника.
Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втiху
вiд iгрищ, i всi, надто молода пагiнь Втiкичi, ждали перегонiв.
   Вони  й  справдi  ожвавили  люд.  Коли  споглядальники   дiждались   та
впевнилися: таки починається вже сподiване аж крiвця заграла в тiлi. Огирi
пiд отроками були молодi i пещенi, так i поривалися, виказуючи силу. Пусти
таких дай волю - буй-вiтром полетять долами. Та  й  отроки  ив'рейнятi  не
якоюсь iншою - таки тою, що и у  комоней  буєстю.  Он  якi  младомладi  та
звабнi сидять у сiдлах. Усi -  '  в  чадигах  iз  темної  уснiї,  в  синiх
каботах,  уперезаних  в  поясi  червленими  поясами,  в  чорних   смушевих
калансувах з червленою, що одбирає очi, тулiвю  з  дибаджу.  Не  втроки  -
замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжцiв i як не вiрити,  що
коли не всi, то бiльшiсть Здатна бути ними?
   Знову, як i в стрiльбi, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одмiною,
що започатковували їх не там, де було стрельбище, на  двi  сотнi  ступенiв
нижче вiд нього. Чи то зручностi на пустельнiм безлiссi шукали, чи волiли,
аби пеЦс -регiн iшов ближче до тих, хто був на  святi  перетятої  змоiх  -
вздови вистелених на травi колоши. Далебi, останнє  найбiльше  важило,  бо
коли першi десять отрокiв пустили  своїх  огирiв  ускач,  не  лише  молода
пагiнь, а й старшi, тi, що не раз i все  уже  бачили,  полишили  яства  та
питва й вийшли ближче  до  псрсгопу.  В  той,  дальнiй  кiнець  визначеної
мужами-розпорядниками вiдстанi комоннi йшли  поодаль  вiд  них.  Назад  же
поверталися повз них, так близько, що кожен мiг розгледiти, хто в сiдлi, й
виказати йому своє захоплення чи  невдоволення,  а  вiдтак  i  спонуку.  А
оскiльки отроки для всiх тут знанi, галас iшов вiд одного до другого кiнця
втiкицького застiлля i був такий дужий,  що  нажаханi  й  без  того  огирi
щулили вуха й не  просто  бiгли  -  слались  над  землею,  силячись  вийти
наперед, прийти на визначене мiсце першими. Та  ба,  i  там,  де  кiнчався
заїзд, їх ждали такi ж невгамовнi, коли  не  найневгамовнiшi:  славили  на
повний голос звитяжцiв, спонукали на бiльше  тих,  що  недалеко  були  вiд
того, щоб стати ними, не  скупилися  на  смiх,  коли  бачили  перед  собою
видимих невдах. А все те гнало на дебрi сум, тiшило єство i  робило  свято
святом. Тим паче, що хвилi сiй, так довго жданiй, далебi,  й  не  судилося
згаснути. На змiну одному десятку комонних  виїздив  i  ставав  напоготовi
другий, на змiну другому - третiй, а там четвертий, п'ятий, i в кожного  з
десяти отрокiв були свої сподiванi i  несподiванi  звершення.  Невдачi  не
помiчалися вже. Ждали  тiльки  звершень  i  возносилися  духом  за  кожним
звершенням, так  високо  i  так  едино,  що  коли  б  не  були  захмеленi,
присяйбiг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а  в  гуртi  не
остерiгаються i не соромляться високого  злету.  Було  радiсно  i  втiшно,
було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли  святково
й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тiй круговертi,  що  в  неї  є
дiти i є потреба наглядати за ними, дiвки та  молодцi  радiли  безпечностi
старинi й давали собi, яку самi того  хотiли,  волю:  була  нагода  радiти
переятiй отроками змозi в перегонах - радiли та славили звитяжцiв, кликали
по перегонах до яств i медiв у застiллi - не гордували,  iшли  й  ласували
княжими яствами та медами. А де є услада яствами та медами, там буяє свiжа
в тiлi сила, є простiр безогляднiй мислi, як i  нестримному  бажанню.  Тож
молода пагiнь  втiкицьких  родiв  i  не  засиджувалася  довго  бiля  яств,
полишила ту втiху старинi, сама ж  знову  подалася  на  поклик  бубнiв  та
сопелей, пускалася  в  запальний  танок,  виказуючи  силу  та  спритнiсть,
являючи всiм, хто був поруч, яка красна та зугарна с.  Певно,  те  жадання
явити себе в усiй красi та знадi й пiдказало тим з отрокiв, котрi були уже
в походi й повернулися звитяжцями:  нинi  їм  яко  переявшим  у  супостата
славу, надається змога обрати собi ладо та й засвiдчити перед усiма, що по
княжiм пиру будо воседля i буде слюб, най усi  вiдають  upu  те  й  будуть
готовi до того. Тож саме тi, що повернулися з походу, й  старалися  бiльше
всiх. Доки молодшi та наймолодшi водили з дiвками танок  i  пишалися  тим,
старшi обрали зручне мiсце на рукавi Втiкича, що обходив завалений каменем
острiв, та й перекинули через рукав три кладки - щойно спилянi  й  очищенi
вiд гiлля дерева.
   Нiхто не помiтив, коли те  сталося.  Музики,  гам  людський,  крики  та
верески потiшеного отрочою увагою  дiвоцтва  глушили  i  стукiт  сокир,  i
падiння дерев, як не завважили й iншого: коли i з якого  се  дива  молодшi
отроки, навiть тi з них, що стали сьогоднi звитяжцями  на  iгрищах,'  були
вiдтiсненi з танцiв. На їхнє мiсце стали старшi  i  так  завертiли  колом,
такого вогню додали iгрищам, що дiвки не  зглянулися,  коли  прийняли  той
виклик i вiдповiли па  нього  своїм:  на  прихильнi  усмiшки  -  такими  ж
усмiшками, на гарячi позирки-стрiли - позирками-стрiлами.
   Тайне  стало  явним,  як  хтось  iз  отрокiв   оповiстив:   починаються
iгрища-брикси. Десь почувся дiвочий вереск,  .удаванi  чи  й  перестраханi
зойки, а десь - всього лиш смiх спроба випручатися  з  отрочих  рук,  бути
вiльною, як досi. Та дарма. Отроки мiцно тримали своїх обраниць.  Котрiйсь
iз них казали, схилившись до вуха: "Будь покiрна сi  кiлька  ступнiв  -  i
будеш щаслива", котрась i без казань знала: криком мало пособиш собi.  Усе
вирiшиться там на кладцi.
   Тi з дiвок, що для  них  умикання  се  не  будо  несподiванкою,  швидше
навпаки - солодким жаданням, лише зойкали дзвiнко, коли отроки брали їх на
руки й ступали на кладку, та й сидiли тихо або горнулися тiснiше до  свого
обранця й казали радiсно-перестрахано: "Йой, матiнко! Лячно  ж  як!"  Зате
всi iншi не пiддавалися тодi, як брали їх перед кладкою на  руки,  кричали
та пручалися й на кладцi. Бо знали: дiвка, котру молодець перенесе кладкою
через рiчку (в один, а потiм i в другий кiнець), хоче чи ие хоче  того,  а
має брати слюб. Єдина надiя порятуватися вiд сеї небажаної несподiванки  -
випручатись i втекти або ж упасти разом iз молодцем у воду.
   Тож не всiм щастило перенести свою обраницю через  рiчку.  Коли  не  за
першим, то за другим разом дiвка паїДала сама  i  отрока  валила  в  воду.
Такiй поспiшали на помiч,  довше  i  голоснiше,  нiж  будь-кому,  кричали:
"Слава!".
   Молодець  же  не  повертався  уже  до  гурту,  брiв,  поганьблений,  на
супротивний берег i тинявся там,  доки  не  надходила  нiч,  або  до  ночi
перепливав десь-iнде рiчку i йшов у свою оселю непомiчений. Зате щасливих,
тих, кому боги  посприяли  перейти  кладкою  в  один  i  в  другий  кiнець
незамоченими, вiтали i радiсно, i зично, так, щоб чули  про  тоту  радiсть
усi околiї.
   - Iдiть щасливiї - казали проводжаючи. - Питайте дозволу в  старинi  та
кличте на воседля!
   - Ано, усiх кличтеї Берете  не  щось  там  -  слюбi  .Проводжали  та  й
притьмом поверталися до рiчки, через яку лежало три  кладки  i  на  кожнiй
кладцi вирiшувалася чиясь доля.



   V

   Усе казало: живи та тiшся, князю Тиверi. Люд твiй обстояв себе у  сiчi,
най i потiснений, все ж лишається в своїх обводах i не змалiлим  на  силi,
нi. Коли  вистояв  супроти  такого  супостата,  як  обри  i  тi.  Що  йшли
плiч-о-плiч iз ними, в, вважай, мiцним i дужим. Та й  родина  не  може  пе
возносити дух, не  веселити  серце.  Жона  була  i  є  дозрiлою  ягодою  у
вирайськiм саду, дiти ростуть, гейби з води йдуть. I якi дiти. Боги свiтлi
та боги яснiї Тiльки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як
багато хотiв, беручи слюб iз Миловидою, а те,  що  дала  родовi  Миловида,
перевершило навiть його хотiння. Шiсть синiв-соколiи,  шiсть  твердей  мае
для княжого столу, окрiм Малчивого Богдапка  та  Малчиних  доньок.  Чи  то
жарти? Коли буде снага  та  сила,  виростить  шiстьох  сотенних,  затим  -
тисяцьких. А Богданко... Князь уже в, його перша i надiйна  твердь.  Чи  з
такою  твердю  гоже  занепадати  духом  i  почуватися  змалiлим  на  силi?
Присяйбiг, не годилося б. А почувається, бач, таким. Невже це смерть князя
Добрита так  вразила,  правдивiше,  та  скрута,  в  якiй  опинилася  земля
Троянова по смертi князя-привiдцi?  Далебi,  що  так.  Бiльше  немає  чому
гнiтити серце, каменем лягати на плечi.
   "А доля Злати та Милани?" - вихоплюється iнша думка. - То мала гризота,
не те, що точить силу, безлiття?"
   Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже.  В
той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось  ромеї
доправлять у рiдну землю. Солiд пообiцяли доста,  можна  бути  певним:  за
такi солiди доправлять живими i здоровими. Та ба, i певнiсть ся пе тiшить.
Щось iнше ссе за серце ii пiдточуй силу.
   Зiстарiвся уже, розтратив її у сiчах та походах? Чом би й нi, он у якiй
круговертi буває мало не щоденно, а та, що Її  завертiли  обри,  i  зовсiм
надломила.
   "Потрiбний супокiй. Над усе потрiбний супокiй! Буде вiн  -  повернеться
до тiла й сила, а повернеться сила, все стане на круги свої. Далебi ж,  не
час iще думати про Вира й. Та й не  випадає  iти  туди  нинi.  Що  буде  з
Тивер'ю i що - з людом Тиверi, коли мене не стане? Сини надто  младомладi,
щоб мiг котрийсь сiсти на отньому столi. А ще ж є всi  анти  i  вся  земля
Троянова. Хто про неї подбає тодi? Острозор, Зборко? Коли  щось  трапиться
зi мною, бiльше справдi  не  буде  кому.  Оба  тi  князi  позирають  нинi,
щорравда, у звiльненi обрами степи. А то погана прикмета:
   про Дунай мало дбатимуть. Острозор так i сказав, коли вiд'їздили  пiсля
тризни по князю Добриту з Волина: "Тепер  ти,  князю  Тиверi,  єдина  наша
надiя на Дунаї. Доки ти є, доти буде й певнiсть: анi обри,  анi  ромеї  не
пiдуть заiдтам. Вiдають-бо, з ким матимуть сiчу".
   I обри, i ромеї вiдають, далебi, що е на антах князь Полог. Та  вiдають
вони й про те, що вiн малiв вже на силi, що дулiби пе посадили ще та чи  й
скоро посадять когось на мiсце князя Добрита. А доки  не  посадять  та  не
утвердяться в мислi, що посадили кого слiд, не збереться всеантське вiче i
не назве князя-привiдцю - того з багатьох антських князiв, котрий найбiльш
достойно дбав би  про  супокiй  на  обводах.  Що  коли  обри  чи  й  ромеї
скористаються цим i захочуть потручати їх, своїх  упертих  i  неподатливих
супостатiв? З боку степу загроза здимiла, i, здається, надiйно. Зате он як
подвоїлася вона з боку Дунаю.
   Ходить князь Волот iз кутка  в  куток  по  просторiй  клiтi  чернського
терема i думу думає, часом зупиняється, чогось дошукується i знову йде. Аж
чує, затрубили в роги бiля схiдних  ворiт,  доки  вдягнувся  та  вийшов  -
прискакало й гiнцi.
   - Радiй, княже! - сказали. - Свiтлий день настав: доньки твої прибули з
чужкраюi
   Де  й  сила  взялася.  Гейби  оновленим  вiдчув   себе,   оновленим   i
помолодiлим. I до ворiт вийшов не по-старечому прудко, i в воротах був  не
князь, а потiшений довгожданою зустрiччю вiтець. Тодi вже, як обняв доньок
та вгомонив бодай якось радiсть сердечну, передав Злату та Милану на  руки
жони своєї i став перед сановитим ромеєм.
   - Спаси бiг, добра людино, - вклонився йому,  -  за  миле  серцю  дiло.
Проходь у терем мiй i будь гостем жаданим.
   Дякував та й  дякував  епарховi,  коли  правились  до  господи,  слухав
подробицi порятунку i знову дякував, поселяв гостя у горiшнiй клiтi  свого
терема i запевняв: тут йому буде,  гейби  у  рiдної  мами  -  i  м'яко,  i
затишно, i вольготно. Коли гiсть має час та  бажання,  повезе  його  й  до
отньої оселi, на лiтнi лови по озерах та перевiсищах.
   Епарх те й робив, що усмiхався та кивав, зголошуючись, головою.  Одначе
до пори до часу. Почувши слово "лови", зробив застережливий знак i сказав:
   - Нi, нi. Князь мусить знати: повиннiсть епарха зобов'язує мене бути  в
Томах. Вiдлучився лише  тому,  що  хотiв  побачитися  з  князем-сусiдою  i
власноручно вручити йому доньок. Вiтець їхнiй, сподiваюсь,  наготував  те,
що обiцяв за порятованих?
   Така безцеремоннiсть притлумила князеву втiху, а все ж  вiн  постарався
не виказати того.
   -  Апо,  -  поспiшив  ствердити.  -  Усе   матимеш,   гостю   ласкавий.
Зустрiнемося за обiдом, побесiдуємо й про се.
   Уже тодi, як вийшов вiд  ромея  та  причинив  дворi,  спiймав  себе  па
дерзповенпiй  мислi  i  зважився:  а  чом  би  й  нi?  Коли  спарх   такий
безцеремонний iз ним, беручи за доньок он якi солiди, коли вiн  визнав  за
можливе самому прибути i взяти їх, то чому князь Волот  має  церемонитися?
Сядуть за стiл, вип'ють для веселiя, вiзьме i скаже:  оскiльки  епарх  має
його за доброго сусiду, чи не був би вiн сам такий добрий i чи не став  би
його содругом на ромейських обводах? Борича давно немає, а сусiда-приятель
оп як зарадив би в бiдах, тим паче зараз, коли там об'явилися обри. Одначе
як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як
ся, мусить запросити багатьох iз чiльних мужiв - i думаючих, i ратних.  Не
кликати їх? Ба нi, того не випадає робити навiть заради  такого  дiла,  як
замислив. Що то за гостина без гомiнкого застiлля, без дружньої бесiди  за
багатим на яства та питва столом. Як i без  належної  уваги  до  шановного
гостя. Покличе всiх, хто є поблизу, а там уже як обiйдеться. Нагода  ж  бо
яка: повернулися доньки!
   Бесiда за  столом  складалась  не  на  гiрше.  Захмелiлi  тиверцi  знай
виповнювали  ромеєвi  братницю  вином  чи  медами,  та  славили  його  яко
достойного хвали мужа, та вiрили вголос: такий не чинитиме зла на обводах,
бо чистий серцем i одважен духом. А вони, тиверцi, он як почитають  одвагу
в людях, як i чистоту намiрiв та дiянь. Бiгме, їхнє за ними не пропаде. За
добро платитимуть добром, за прихильнiсть - прихильнiстю.
   То було те, що треба. То було навiть  бiльше,  анiж  князь  сподiвався.
Захмелiвши, епарх обiцяв та й обiцяв, зрештою звiвся на  рiвнi  й  зажадав
тишi.
   - Я багато чув про слов'янську щедрiсть, - сказав, - як i про  вiрнiсть
в узах содружнiх. Тепер воочiю бачу: так i є. А коли так е, то  знайте:  я
цiную сю достойнiсть бiльше всiх iнших. Цiную й кажу:  буду  гiдний  ваших
сподiванок. Перше, що обiцяю, - город Томи i пристанище  в  Томах  вiднинi
вiдкритi для вас i ваших товарiв.
   - А обри? - поцiкавився хтось.
   - Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.
   - На нашiй путi стали їхнi поплiчники - кутригури.
   - Кутригури, як i обри, - конюхи в iмператора. Велю не ставати на вашiй
путi до моря - i не стануть.
   - А може, - подав голос i князь, - може, доки вляжеться  гнiв  обринiв,
як i кутригурiв, iнакше вчинимо: ромейськi навiнулярiї ходитимуть до нас i
скуповуватимуть пушнину, товари всякi.
   Ромен обернувся в його бiк.
   - А чом би й нi, - милостиво погодився. -  Розумна  рада  тiюя,  княже.
Справдi, доки вляжеться гнiв у супостатiв ваших, можуть ходити на Тивер  i
скуповувати пушнину, iншi товари нашi навiкулярiї.
   "Се й буде привiд, - тiпиться князь Волот, -  повести  з  тобою  опiсля
бажану бесiду. Ано, се й буде привiд!"
   Пили й хвалилися  достоїнствами.  Хвалились  i  знов  пили.  Тож  i  не
вгледiлися, коли зайшло в глибоку нiч. А така нiч усiх кладе до ложа.
   Наступного дня  епарх  не  квапився  покинути  його,  дарма  що  казав:
поспiшаю. Ба, коли й до столу вийшов,  не  помiтили  за  ним  поспiшностi.
Пригощався яствами - i не виказував чогось схожого на неї, пив на похмiлля
меди - i зпов не виказував.
   Жадану бесiду почали пiсля снiданку, i започаткував її гiсть.
   - Вчора княжi мужi хвалилися, -  нагадав  Волотовi  i  якось  загадково
приглянувся до нього, - хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю,  у
князя теж в вона?
   - Є i в мене, а то ж як. Муж iз ромеїв хотiв би придбати?
   - Хотiв би, аби князь, коли йому сутужно дати всi  десять  тисяч  солiд
золотом, бодай частину сплатив менi за доньок пушниною.
   Лiпшого й чекати було годi. Князь не став навiть приховувати  того  вiд
гостя.
   - Скiльки ж епарховi годилося б платити золотом, а скiльки пушниною?
   - Аби не правитись iз Тиверi порожняком, я взяв  би  i  на  всi  десять
тисяч.
   - На всi не стане, а замiсть шести тисяч солiд можу  дати  пушнину.  На
решту епарх може придбати її в моїх мужiв.
   - Згода.
   Вiталiан, мабуть, вдоволений був цiєю домовленiстю i тiєю  вигодою,  що
матиме з домовленостi, - схопивсь на рiвнi й пройшовся перед князем.
   - Муж iз ромеїв, бачу, потiшений тим, що матиме iiемалу вигоду з  наших
товарiв, - зважився i заговорив про найголовнiше князь Волот.
   - Якщо вiтець ясноликих доньок i його мужi не вiзьмуть iз мене двi цiни
за товар, радiти справдi є чому.
   - Ми вiзьмемо лише те, що завше брали. I не тiльки тому, що  нам  через
тотих обрипiв та кутригурiв немає де збути свою пушнину. Ми хотiли б,  аби
цим вигiдним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.
   - Князь в тому може бути певний.
   - Бiльше скажу, - не втрачав нагоди Волот, - епарх матиме нашу  пушнину
й надалi, коли сердечнiсть його буде потверджена й добрим дiлом.
   Вiталiан застиг, ба навiть нiяковiсть пробилася й засвiтилась на  виду.
Та вiдступати було вже пiзно.
   - Епарх може бути одвертий зi мною до кiнця?
   - О так.
   - Коли так, то хотiв би почути, як  ставиться  вiн  до  появи  обрiв  у
обводах iмперiї?
   Гiсть не довго думав i, як  здалося  Волотовi,  не  ховався  зi  своїми
думами.
   - Яко до великої, коли не найбiльшої, напастi.
   - Я теж так мислю. Гадаю, iмператор пошкодує ще, i не раз, що  покликав
їх. Муж iз ромеїв сказав: ставиться до появи обрiв яко до великої напастi,
- i тим потвердив: вiн  належить  до  людей  здравомислячих.  Ось  чому  я
зважуюся бути з ним щирим i до кiнця вiдвертим. А зважуючись,  кажу:  анти
також бачать у тiй появi велике, коли не найбiльше своє безлiття,  i  тому
хотiли б порозумiтися зi своїми давнiми сусiдами - ромеями, i передусiм  з
iмператором. Чи епарх города Томи не взяв  би  на  себе  сю  повиннiсть  -
доступитися до iмператора i явити  йому  волю  князя  Тиверi,  люду  всiєї
Антiї?
   Сподiвався на швидку, як i перед сим, згоду, а спостерiг сум'яття.
   - Муж iз ромеїв вважає се даремною потугою?
   - Ба нi, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до iмператора. У
нас це не так просто.
   - А ти доступись до тих, хто вхожий до iмператора.  Най  вони  вкладуть
йому до вух мою волю i мої бажання.
   Вiталiан збудився, видно було, пристає  до  такої  ради,  а  все  ж  не
поспiшає казати: гаразд.
   - Знаю, - своєї правив князь, - на все це потрiбнi будуть  солiди.  Сам
бував там, пересвiдчився: без донатiїв до iмператора не доступитись. То ти
матимеш їх, нашi солiди.
   Ромей зiтхнув скрушно i почухав тiм'я.
   - Про що ж вестиму з iмператором рiч, коли доступлюсь?
   - Всього лиш про потребу зустрiтися. Ну, а коли iмператор поцiкавиться,
чому князь Тиверi хоче зустрiтися а ним, скажеш: волiє  поновити  ряд  про
мир i  злагоду  мiж  антами  i  ромеями,  нарушений  вторгненням  найнятих
iмперiєю обрiв.
   Вiталiан, видно, встиг угледiти в цiй його мiсiї  щось  вельми  значиме
для себе i ще помiтнiше ожвавився, мислив уголос: "Як  це  було  б  добре,
коли б iмператор Юстинiан зголосився на iюбачемня з князем  Тиверi,  а  ще
лiпше було б, коли б вiн поновив ряд про  мир  i  злагоду  мiж  антами  та
ромеями. Бо нащо обри, коли з сусiдами немає i не може бути розбрату. Обри
мають пiти з берегiв Дунаю. Куди - то вже iнша рiч, хоч i па  бескеття,  а
пiти мусять. Був супокiй без них, буде й по них. Чи  анти  не  довели  те,
уклавши ряд? Ось уже двадцять лiт живуть  iз  ромеями  в  мирi.  На  iконi
богоматерi може заприсягти ся: йому цi намiри до вподоби. Вiн  був  би  он
який супокiйний у своїх Томах, коли б сусiдив лише з  антами,  без  всяких
там обрiв та кутригурiв".
   Ходив i запевняв князя, питав щось - i знову запевняв. А  князь  слухав
тi запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з  епархом  про  ще
одну, не менш важливу, нiж ся, послугу.
   Пiдвiвся i теж пройшовся з кутка в куток.
   - Я безмежно радий, - сказав, - що доля  ввела  мене  з  тобою,  епарху
Вiталiане. Одне, доньок порятував ти менi вiд  видимої  смертi,  а  друге,
стаєш в такiй потрiбнiй помочi.
   - Стаю, княже, - запевняв i не вагався, запевняючи, епарх. -  Чи  я  не
пересвiдчився за сi кiлька седмиць,  яких  ми  пругiв  нажили  собi.  Обри
прийшли i сiли в Скiфiї яко оборонцi  нашої  землi,  а  грабують  її,  яко
останнi татi. Супокою немає вiд скарг курiадiв скiфських,  ба  навiть  вiд
убогих поселян. То це в першi днi перебування на землi iмперiї. А що буде,
коли сидiтимуть у нiй i лiто, i друге, i трете?
   - Воiстину так: що буде? Плем'я се не звикло анi сiяти, анi жати,  живе
з того, що вiзьме гвалтом у сусiдiв. Матимеш речницю а  iмператором  чи  з
тими, хто стане перед ним, так i скажи: анти - варвари  лиш  тому,  що  не
хрещенi, а обри ще й тому, що татi в татей.  Як  можна  мати  таких  серед
просвiщенного люду?
   Ромей ствердно кивав головою i, вже вiдходячи, поцiкавився:
   - То я сьогоднi можу й отримати те, що обiцяв князь?
   - Навiть сеї митi.
   - А можна... Даруй, княже, за в'їдливу звичку, чи можна спершу  глянути
на товар?
   - Ано, прошу.



   VI

   Вiдтодi,  як  у  теремi  князя  Богданка  об'явилася  гостя  а  Тиверi,
домочадцi не пiзнавали матiр, а  вогнищани  -  княгинi.  Сувора  й  строга
донедавна, бiльше вiдсутня, анiж присутня на подвiр'ї мужа  свого,  Зорина
була тепер з усiма лагiдна,  на  все  приставала,  коли  радилися,  i  все
дозволяла, коли прохали дозволу. В дiлах землi,  що  лежали  донедавна  на
нiй, покладалася на мужа, в господi  -  на  челядь  та  вогнищан.  Сама  ж
перебувала бiльше з матiр'ю та з дiтьми своїми  i  то  -  найменшими.  Або
ходила по подвiр'ю й показувала матерi Людомилi, що  в  неї  є,  яка  вона
маєтна яко господиня, або йшла з тою ж матiр'ю та з  дiтьми  за  Дитинець,
сiдала на осоннi лiд лiсом чи над крутим берегом Втiкича й  бесiдувала  на
дозвiллi. Тодi була аж надто свiтлолика та вдоволена, потiшалася з вигадок
та забавок невгамовних дiтей своїх i хвалилася дiтьми.
   - Муж - велика для мене втiха, матiнко гожа, та дiти - чи не найбiльша.
Ано, такi мiцнi тiлом i такi веселi духом ростуть. Лiпшої за  сю  втiху  й
бажати годi.
   - Не кажи так, - сумирно, одначе й повчально застерiгав мати. -  Негоже
то - хвалитися мiцнiстю тiла. Пiдстереже твої казання Обида та  й  вчинить
пагубу.
   - - Коли ж так є. Тьфу, тьфу на неї,  одначе  так  с.  Бачили  старших,
бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он  якi  дужi  в  бiгах  та
борнi, якi галасливi. У кого тiльки вдалися такi?
   - Нiби немає в кого вдатися. Вiтепь твiй тiлом був воiстину муж.  Та  й
духом також. Жити б та жити йому, коби не свавiлля, що його дозволив  собi
Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавiлля. Йой,  до  сього  часу
малiю на силi, як згадаю, що було опiсля. Таке безлiття  обсiло  рiд  наш,
таке безлiття!
   Зорина нишкне, гублячи пiд собою твердь, i тупить знiяковiло очi.
   "Боги, - зiтхає. - Як не уводжу матiр свою вiд  помислiв  про  вiтця  i
безлiття, що впало на рiд по його смертi, увести все-таки  не  можу.  Знай
знаходить привiд i згадує".
   - Славомир та Рад огост, - каже перегодом, -  справдi  у  вiтця  нашого
пiшли. Отроки ще i то младомладi, а зростом  -  мужi,  серцями  твердi  та
непохитнi, не раз уже мали скаргу вiд дядька. А всiх iнших ми з  Богданком
та з вами, матiнко гожа, подiлили. Гляньте на Гостейку та на Жалiйку. Хiба
не вашi, а вiдтак i не мої крихiтки позбирали?
   - Бачу те, доню, як не бачити. I тiшусь, щоб  знала.  Ано,  то  справдi
найбiльша винагорода на вiку: мати дiтей, бути щасливою аi своїми  дiтьми.
Пильнуй лиш, щоб цiанувалися та були такими i  в  отрочi  лiта,  як  є  за
дитячих.
   . Не  каже:  "Як  не  допильнувала  я",  та  Зорина  й  без  її  казань
догадується: мислить саме так. Тому й поспiшає покласти тим  мислям  край,
на iншу стезю зводить матiр Людомилу. Не ховала досi,  не  ховає  й  зараз
того, що пережили втiкичi яко новi поселенцi за перших холодних i голодних
лiт, одначе й не  смакує  тими  переживаннями,  поспiшає  облишити  їх  та
похвалитися, як живуть колишнi тиверпi нинi, якого мають в особi  її  мужа
князя.
   - Богданко вивiз iз Тиверi не лише добрi намiри бабцi Доброгнiви,  а  й
мудрiсть вiтця свого, - хвалиться  матерi.  -  Ано,  так  i  сказав,  коли
прийшли сюди: "Не зазiхаймо на чуже, то й чужi не зазiхатимуть на наше".
   - I не зрiкся ще того, що казав?
   - Чом би мав зрiкатися?
   - Бо зазiхнули, доню. Гадаєш, похiд обрiв у  землю  Троянову  є  чимось
iншим?
   - Може, й нi, та Богданко твердо  стоїть  на  своєму:  нiяких  походiв,
окрiм тих, коли земля потребує захисту. Тому й дружину має мiзерну,  через
те й благодать возбуяла в родах та общинах. Так привiльне зажили,  матiнко
гожа, за сi кiльканадцять лiт, так привiльне, що ладнi вже  й  славити  ту
лиху годину i  той  умисел  старiйшин  Тиверi,  якими  започатковано  наше
переселення.
   - Нiби вам iз Богданком було гiрше там, у отнiй землi?
   - Нам - нi, а всiм iншим?
   Нiчого не сказала на те мати Людомила,  лишень  глянула  на  свою  доню
якось аж занадто пильно. Анi тодi, як об'явилася на  Втiкичi,  анi  тепер,
через двi седмицi гостини жодним словом не згадує про рани, що їх  завдала
доня, втiкаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони їй донинi.
Тому така улеслива в розмовi з матiр'ю, такою до краю  натягнутою  почував
себе. А вже що догоджає їй, то такої догоди Людомила, далебi, й  не  знала
на своїм вiку. Прокинеться - питає, як спалось, сяде до столу -  подає  їй
те, подає друге, подає третє i знов питається, чи до смаку матерi, чи сита
мати. Та й дiтям встигла нагомонiти про бабцю Людомилу колись, гоминить  i
зараз, аби були чемнi з нею, аби знали:  то  їхня  прародителька,  та,  що
достойна такої ж, як i вiтець, мати а то й бiльпюї, нiж  вони,  шани.  Тож
мати Людомила мав прихильнiсть та улесливiсть не лише вiд донi,  а  й  вiд
онучат, а улесливiсть онучат, давно знано, камiнь здатна розтопити. I таки
топить. Зорина бачить: що не день то помiтнiше хилиться  до  них  гостя  з
Тиверi, як i вони'до неї. А та прихильнiсть рано  чи  пiзно  прогонить  на
дебрi лiсовi маминi згадки про колишнє, як i прикрощi, завданi колишнiм.
   - Маю надiю, - похвалилася якось Зорина Богданковi, - мамця приживуться
в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами,  що
удостоювали колись, а до дiтей наших прикиплять серцем  i  рано  чи  пiзно
скажуть: вони наймилiшi менi, з ними й доживатиму вiку.
   - Тобi так дуже хочеться цього чи так насправдi є?
   - Так насправдi є, а ще бiльше хочеться, Богданку.
   - Коли мати Людомила збиралася на Втiкич, iнше обiцяла братовi твоєму i
його дiтям.
   - Що - iнше?
   - Казала, до зими повернеться.
   - А коли передумала? Хiба вона не вiльна пеоелумати?
   - Вiльна, чом нi. Та що думатиме брат твiй, коли мати не повернеться до
зими?
   Було поночi, i  Богданко  не  мiг  розгледiти,  як  сприйняла  тi  його
мiркування Зорина. Злякалася їх чи помислила та й вгомонилась?
   - А ти пошлеш нарочитих  та  й  скажеш  устами  їхнiмимати  передумала,
лишається на Втiкичi.
   Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. I дiтей  частiше,  нiж
досi, залишала iiа матiр, i до матерi, коли й приглядалася, то  не  iнакше
як веселим оком. А чом би й нi? Он як ожила воiiа  серцем  вiд  сдпання  з
кревними па Втiкичi. Чи то не та, що може веселити, прикмета?  Мати  ж  не
незряча є, мусить бачити, як тiшить Зорину оця її  присутнiсть  у  зятевiй
родинi. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало
їй тут.
   Чи могла думати такої митi, що мати Людомила була недалека вiд  iстипи,
коли застерiгала: "Не хвались, доню гараздами. Знай,  хто  хвалиться,  той
кличе до своєї оссяi губительку Обиду". Пробi, i в мислях не було  такого.
А сталося: i розбудила, i покликала.  Сини  її,  коли  бути  справедливою,
пiчого лихого не вчинили тiєї днини пiшли  купно  з  iншими  отроками,  що
перебували в дядьковiй науцi, до лiсу, назбирали грибiв  та  й  заходилися
таканити їх на вогнi. Лiто є лiто, чом не скористатися дарами землi,  коли
вони повсюдно. Та й дядько привчає до  того:  умiйте,  отроки,  самi  собi
добувати та приготовляти їжу, мати на всi путi, що ждуть  вас  у  походах,
бесаг не наготує.  Тож  i  спокусилися:  пiшли,  назбирали  грибiв,  охоче
варили, ще охочiше смажили. Одного не взяли на карб, як i дядько,  що  був
при них: вони ж бо младомладi й недосвiдченi. I поплатилися за  те.  Хтось
злегковажив чи не розiбрався в грибах, з-помiж їстiвних укинув до казана й
кiлька отруйних, а отрута  вробила  свое:  двоє  з  отрокiв  вiдчули  себе
невдовзi зле. Серед тих двох був i старший син князя Богдавка Славомир.
   Його привезли в терем поночi i ледве при пам'ятi.  Зорина  сполошилася,
покликала челядь, затим i матiр.
   - Йой боженьки! - сплескувала руками та вмивалася  слiзьми.  -  Нащо  я
хвалилася здоров'ям дiтей своїх? Ось маю тепер...
   Людомила мовчки вiдсторонила всiх  (тут  не  було  старшої  за  неї)  й
торкнулася рукою онукового чола, стала  питати,  що  болить  у  нього,  чи
позбувся того, що спожив за вечерею.
   - Ано, - вiдповiли за Славомира тi,  що  привезли  його,  -  вiн  двiчi
блював.
   - То Добре. I все ж передусiм  слiд  вимити  з  його  черева  трутизну.
Несiть сюди воду, а тим часом шукайте в домiвцi мед,  виво,  опт  i  траву
шандру та заварюйте питво. Є в тебе, доню, така трава?
   Зорина лиш розвела  руками,  шкодуючи,  що  недалекоглядна  була  i  не
заготувала.
   - На що покладаєтесь? - незле попрiкнула Людомила. - На молодiсть?  Так
i вона не всесильна, доню.
   - У мене в така трава, - виручила челядниця. - Тiльки торiшня.
   - Най буде й торiшня, неси. Аби зараз могли  напоїти  слабого.  Пошлють
боги день, добудемо й свiжу.
   Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся
їй, та до пори до часу. По якiмсь часi став ухилятися,  ба  й  противитись
волi старої баянки.
   - А тепер заклади, внучку, пальцi до рота i викинь те, що випив.
   Довго домагалася свого i таки домоглася.
   - От i гаразд, - бодьорилася i iнших бадьорила. - Неси, мати,  заварене
на винi зiлля. Напоємо ним нашого Славомирка та й  ждатимемо  милостi  вiд
щедрих на добрi дiла богiв.
   Сидiли над слабим до глибокої ночi, робили все, що могли, а  полегшення
не було та й не було. Єдипе, чого дiждалися, - Славомир стишився пiд ранок
i тим дав привiд сподiватися лiпшого.
   Удосiта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрiмнула там-таки,
бiля слабого, стара взяла з собою нiж бесагу i вийшла з терема. Тодi  вже,
як  наблизилася  до  лiсу  та  розглянулась,  чи  немає   поблизу   когось
стороннього, молитовне склала на грудях руки.
   - О земле! - молилася. - Ти, що маєш у  собi  живодайнi  дари  богiв  i
щедро винагороджуєш ними злаки, а через злаки i нас, на тобi  сущих,  будь
милостива до мене нинi, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине
життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань моїх,  дозволь
скористатися цiлебнiстю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людської,
в iм'я ц&рованого богами життя  хочу  взяти  їх  у  тебе  i  врятувати
немiччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься i допоможи  менi  в
баяннях i дiяннях моїх. Вiк свiй буду вдячна тобi  за  се,  берегтиму  лик
твiй, щедроти твої i передам цю свою вдячнiсть дiтям i внукам моїм -  усiм
нащадкам роду мого, заради яких стою i клопочусь перед тобою.
   Пождала мить, другу i вже потiм казала далi:
   - I вас прошу, трави  цiлебнi,  рятiвники  нашi.  Прошу  й  благаю:  не
ховайтесь вiд мене  по  галявах  лiсових  хащами  вiд  людей  заступлених,
поспiшiть до рук моїх.' Та що велiла вам вирости, дозволила менi взяти вас
i помiч немiчному подати.
   Знову пождала, схоже, нiби дослухалася до голосу  землi,  трав,  i  вже
потiм рушила до лiсу. Скiльки  вбирала  зiлля,  стiльки  й  промовляла  до
нього, та уповала на щедрiсть, та ждала щедростi. I  зiлля  не  залишилось
байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його  в  чужому  лiсi,  в  чужiй
землi, знайшла i шандру, i буквицю,  i  сельдерей,  а  головнеє  -  швидко
очищаючу стравохiд вiстунку. Так зрадiла Цiй своїй знахiдцi, що не  зумiла
й стримати себе. Стала перед нею на колiна i воздала хвалу - богам, землi,
травам.  А  вже  потiм  рвала  i  бачила  себе  звитяжною  у  змаганнi  iз
Славомировою немiччю та осмiхалася, чуючи за плечима силу.
   Принесла ту радiсть i в терем князя Богданка.
   - Як вiн тут, мiй внучок? - питається в Зорини.
   - Усе ще спить, матiнко гожа.
   - Слава богам. Пiшло на лiпше, значить. А прокинеться - i  зовсiм  лiпо
буде. Рятiвне зiлля знайшла для нього, доню.
   Чи тому, хто жде - не дiждеться рятунку, багато треба, аби  повiрити  в
нього? I заяснiла видом Зорина, i  в  помiч  матерi  стала.  Варили,  доки
Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зiлля.  Мати  передавала
науку баяння, донька переймала її та дякувала богам,  що  послали  до  неї
стареньку в таке тривожне лiто. Що було б iз Славомиром, коли  б  вона  не
об'явилася перед сiєю наиастю в її теремi? Боги свiтлi та  боги  яснi,  що
було б?!
   Нi з ким не дiлилася сими мислями, а всi,  навiть  найменшi,  саме  так
зрозумiли: коли б не бабця та не її баяння, ив було б уже  Славомирка.  Бо
Обида щедро винагородила його трутизною, бiльше седмицi виводила її з тiла
та й по тому не одразу набуло воно сили, що  буяла  колись.  Тож  внуки  i
зовсiм  вподобали  гостю  з  Тиверi.  I  руки  цiлували  їй  першiй,  коли
зустрiчали вранцi, i хвалу воздавали, як нiхто не воздавав матерi Людомилi
на всiм її вiку.
   А що ж Людомила? Чи була вдоволена всiм  тим?  Пробi,  надто  довго  не
знала вона, що таке щирiсть та прихильнiсть людська, аби не  завважити  їх
та не воздати належно. Ои яка старанна, коли порається в  господi,  i  яка
вигадлива та втiшена, коли бавиться  з  дiвчатками.  Присяйбiг,  Зориii  i
самiй хочеться бути тодi з ними, такими, як  вони.  Через  чотири  седмицi
маминого гостювання на Втiкичi доконечно  увiрувала:  усе  стає  на  круги
свої, через шiсть седмиць i зовсiм певна була: мати й не помишляє вже  про
повернення до Тиверi. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися
з тою певнiстю.
   - Любо менi в тебе, - сказала якось мати Людомила, - та  пора  й  честь
знати.
   Була б Зорина сподiвана, не так болiспо прийняла б цей її умисел,  а  з
несподiванки ледве знайшла в собi силу устояти на ногах.
   - Що се ви надумали, мамцю? - запитала крiзь сльози. - Чи на Тиверi  не
набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покидаєте?
   Таки не стрималася, пiшла, затинаючись, до лавицi пiд вiкно, сiла та  й
захлипала. А мати й собi.
   - Коли ж серце болить, - виправдовувала себе i свiй несподiваний намiр.
- Ти тутки в добрi та супокої перебуваєш iз мужем, дiтьми, а в тих, що  на
Тиверi, супостати пiд боком. Чи вiдаєш, що кутригури сидять тепер мiж нами
i Дунаєм, а наш Веселий Дiл - он яка спокуса для них?
   - То ви заслоните собою i Веселий Дiл, i тих, що в Веселiм Долi?
   - Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зiтлiю. Бо те й  роблю  що
думаю, а надто поночi: що там, як там?
   - Я вам не мила, бачу, - ревнiше, нiж  досi,  заплакала  Зорина.  -  Не
можете простити того, що пiшла з Богданком. А що було б, коли б залишилась
при вас, мамцю моя i без Богданка? Чи вiдаєте, що я сама висохла б на  пнi
i вас висушила б до краю?
   - Вiдаю, доню, як не вiдати, коли є висушеною. Проте чи варто згадувати
се? Тi рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тиверi.  Кажу
ж, тривожно там та й вiк свiй звiкувала в Тиверськiй землi, правдивiше'  в
Веселiм Долi. Як можу бути тепер без нього?
   I  нарiкала  на  матiр,  i  жалiлась  матерi  -~  дарма,  Людомила   не
переiнакшила того, що надумала. Кивала на  полiття,  казала,  воно  не  за
горами вже, пiдуть дощi як вибереться тодi в таку далеку путь i як  здолає
її? '
   - То по зимi й поїхали б?
   - Нi, доню, серцем чую: маю зараз їхати. Не сказала тодi своїй кревнiй:
"Коли б ви знали матiнко,  як  лякає  мене  те,  що  чує  ваше  серце",  а
попрощавшись, таки не втрималась i крикнула в угоду жалям своїм:
   - Як же менi не лякатись i не балувати, коли напевне знаю:  попрощались
ми назавжди?



   VII

   Хотiлось чи не хотiлось того iмператоровi, а мусив визнати: лiта не  тi
вже, щоб подолати немiч. Вiсiмдесят третє лiто минає, як  топче  на  землi
цiй ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш лiта, знаходив у собi  силу
i возсiдати на тронi, i повелiвати з трону. Нинi не здатний на  те.  Тяжка
недуга геть надломила його. Не лише  з  iмиерiєю,  з  собою  впоратись  не
годен. А як хотiлося б...  О  боже  праведний,  як  хотiлося  б  звестися,
пiдiйти до високого, що з  нього  пiвсвiту  видно,  вiкна  та  глянути  на
привiлля земне, на милу серцю iмперiю. Сонце ж  бо  встає.  А  коли  встає
сопце, її найдалi видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить синi  хвилi
в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далi  _
Iллi. рик, ще далi - землi Захiдної Римської iмперiї, тi, що  їх  повернув
вiн до лона Вiзантiї. Це коли дивитися з вiкна на полуночпий захiд, вздовж
полуночних берегiв Середземного моря. На полуденних ще численнiшi i  нiчим
не гiршi, коли не лiпшi, провiнцiї: Вiфiпiя,  Фрiгiя,  Геллеспонт,  Лiдiя,
Памфiлiя, Карiя. Ще далi - Iсаврiя,  Кiлiкiя,  Сiрiя,  Фiнiкiя  Лiванська,
Палестина,  а  там  -  Єгипет  з  його  перлиною  на   Середземномор'ї   -
Александрiєю, Лiвiя, преторiй Африка з  провiнцiями  Завгитана,  Карфаген,
Трiполi, Нумiдiя, Мавританiя, нарештi Сардiнiя. То це лиш тi, що лежать на
захiд сонця. А скiльки їх лежить на полунiч вiд Константинополя i на схiд?
Вiд Дакiї, Мiзiї та Фракiї до Абезги i Вiрменiї - все Вiзантiя i Вiзантiя.
Свiте ясний, хто ж правитиме такою iмперiєю, коли  його,  Юстинiана,  крий
боже, не стане? I хто спроможний буде правити? Юстин?
   О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все  наклала
тв'ерду руку немочi. Лише на мислi накласти ще не може.
   Силиться лягти зручнiше, - дарма, не годен здолати вагу власного  тiла,
хоче покликати, аби прийшов хтось  та  вдовольнив  його  волю,  а  замiсть
зичного голосу чув немiчний, ледве чутний стогiн.
   I Феодора не йде, i ескулапи не поспiшають клопотатися бiля iмператора.
Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало,  он  як  звеселило  вже  свiт.
Гадають, коли iмператор не кличе, лежить безпомiчно-непорушний, то все  ще
спить?
   Гнiвається на всiх i вже у гнiвi перевертається якось.
   Про що вiн думав тiльки-но, чим  клопотався?  Здається,  бiдкався,  хто
правитиме iмперiєю, коли його не стане. Справдi, хто ж? Таки Юстин? З роду
Анастасiя, здається, усiх прибрав: Iпатiя, Помпея.  Стривай,  де  ж  усiх,
коли дiти їхнi лишилися i рiд як  такий  лишився.  Як  вiн,  Юстинiан,  не
подумав ранiш,  що  коли  є  бодай  якийсь  вiдприск  роду,  посягання  на
володарювання в iмперiї можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати,
лишити заповiт. Чи рiд Юстинiв простить йому, коли цього не станеться?  Та
й чого мав не статись? З якої речi? Який уже не буде з  Юстина  iмператор,
сiсти на трон i правити Вiзантiєю має вiн. Дядечко Юстин Перший мав рацiю,
коли казав: "Вiднинi влада не повинна вислизати з ваших рук,  iнакше  гору
над усiма вiзьмуть сенатори-аристократи". Вiн,  Юстинiан,  он  як  надiйно
тримав її - тридцять вiсiм лiт. Iменi Божественного  удостоївся.  А  Юстин
хiба не з того кореня? Чи освiту має гiршу, нiж всi аристократи?  "Чому  ж
сумнiваюсь тодi?" -  зроджується  думка  та  одразу  ж  i  гасне.  Нiякого
сумнiву: коли станеться так, що бог забере його, iмператора Юстинiана,  до
себе, на вiзантiйський троп мас сiсти його спадкоємець Юстин.  I  доки  не
пiяiто, про це слiд сказати, аби зпали, ба написати  яаповiт,  як  написав
колись дядечко.
   Знову силиться докликатися  до  когось  iз  наближених.  За  цим  разом
недарма. Чи то ескулапи iшли вже до  хворого,  чи  були  недалеко,  доволi
швидко стали при ложi, а почувши, чим клопочеться, покликали  й  iнших,  в
тiм числi й iмператрицю Феодору.
   Повелiння хворого - обов'язок для всiх, а повелiння  iмператора  -  тим
паче. I написали те, що хотiв вiн, i на пiдпис пiднести не  забарилися.  А
дiйшло до пiдпису, сам намучився з ним, i  всiх,  хто  ходив  бiля  нього,
вимучив. Якоїсь митi i з якогось  дива  закралася  недовiра  до  того,  що
читали йому, i вже не покинула, доки не примусила  побачити  прочитане  на
власнi очi. Узяти папiрус до рук не мiг уже, тож повелiв пiднести до очей,
а тi, що пiдносили, нiяк не могли догодити. Вчитувався та й  вчитувався  у
рiвнi, одначе затуманенi рядки едикту, i вже тодi, як впевнився:  написано
те, що треба, став лаштуватися, як би пiдписати написане.
   Чув, знемiг до краю, i, мабуть, перелякав своєю немiччю всiх, хто був у
опочивальнi. Забiгали, засуєтилися, Феодора ж i зовсiм втратила  мужнiсть:
прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча i тихим плачем.
   Не непокоївся тим i не казав жонi: "Не треба, ще буде час наплакатися".
Лежав i дослухався до жалiв її, до того, що говорили мiж  собою  ескулапи.
Лише згодом, як котрийсь iз них принiс напiй та  попросив  випити,  одкрив
очi й послухався.
   Його не скоро залишили. Сидiли й  радилися,  потiм  принесли  снiданок,
щоправда, старання тi виявились марними: окрiм розведеного водою вина,  ще
якихось  напоїв,  iмператор  нiчого  не  мiг  спожити  -  сили  бракувало.
Загледiвши те, ескулапи порадили всiм залишити хворого:
   розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.
   Заснути вiн не заснув, а на самотi з помислами своїми залишився.
   ...Отже, Юстин. Точнiсiнько так, як  i  тодi,  коли  на  мiсце  дядечка
Юстина сiв на вiзантiйський трон вiн, Флавiй  Петро  Саватiй  Юстинiан.  А
втiм, не зовсiм так. Спадкоємець його коли не з пелюшок, то з дитячих  лiт
знав узко: рано чи пiзно, а буде iмператором. Вiн же,  Юстинiан,  i  гадки
про те не мав. Був собi таким, як бiльшiсть  в  iмперiї,  поселянином:  не
рабом, одначе мало чим i одмiнним вiд раба. Незалежнiсть i  непiдвладнiсть
- ото й усi привiлеї, що мав. Як i вiтець його, численнi брати та  сестри.
Всiм iншим той же раб. Коли  був  малим,  випасав  свиней,  потiм  -  кiз,
баблявся у гною, ходив за ралом i стiкав  потом  у  жнива:  дошкульно  був
битий за непослух i ще дошкульнiше - за спробу  ухилитися  вiд  повинностi
женця чи орача i вже й зовсiм  безбожно  -  за  крадiжку  шматка  хлiба  в
безхлiбнiй родинi вiтця Савватiя.
   Пiсля одного з таких побоїв помишляв уже податися  в  гори  й  добувати
собi хлiб тим самим робом, що й усi  вигнанцi,  -  з  ножем  у  руках,  та
сталося непередбачене. Надiйшла до Верхньої Македонiї, а в Македонiї  -  i
до загубленого в горах сельбища Таурiсiй  дивна  i  незрозумiла  для  всiх
вiсть: дядечко Юстин, старший брат вiтця,  кликав  до  себе  котрогось  iз
синiв Савватiя.
   Можливо, на той клич i не вiдгукнулися б, коли  б  прийшли  всього  лиш
вiстi, а не дядечкiв гiнець iз вiстями, i коли б той гiнець  не  нагодився
пiд гарячу руку. Одне, посланець  iз  Константинополя  виявився  аж  надто
наполегливим, казав, дядечко обiцяє своєму небожу мундир гвардiйця, а коли
явить себе достойно - i високий сан при Августiонi, а друге,  об'явився  в
той самий день i  час,  коли  вiтець  Саватiй  був  у  великому  гнiвi  на
Юстинiана. Звiдки йому було знати, яка химера засiла братовi в тiм'ї, чому
вiн он через стiльки лiт згадав, що в на свiтi сельбище Таурiсiй, а в тому
сельбищi - брат iз купою дiтей, - вiн був у гнiвi на Юстинiана i  тому  не
став анi думати, анi вагатiїся: "Оцього татя хай бере, - рiшуче показав на
Юстинiана.  -  Вiн  прагне  легкого  хлiба,  нехай  пiде,  та  походить  у
гвардiйцях, та скуштує, який вiн є".
   Той, кому передав тiльки-но владу, не вiдає цього. Якось так  склалося,
що вiн не встиг ще й за науку взятися, знав уже,  чому  береться,  на  чиє
мiсце сяде змужнiвши.
   "А може ж, вiн усвоїв-таки їх, достоїнства, що ними має бути  надiлений
привiдця такої, як Вiзантiя,  держави?  Боже  правий,  передав  владу  над
iмперiєю найближчому з кревних, а не маю певностi, що  передав  у  надiйнi
руки".
   Тривожиться iмператор, а тривога зроджує  досаду,  ба  навiть  гнiв  на
самого себе. Тридцять вiсiм лiт сидiв у Августiонi, повелiвав усiма, а сам
собi не спромiгся повелiти:  пiдготуй  спадкоємця.  Чому  так?  Гадав,  що
вiчний, що смерть не може  вразити  його  -  Божественного?  Пусто,  такої
певиистi не було, в усякому разi, це мало б бути. Далебi, про iц ше думав,
коли не дбав про замiну: аби  той,  кого  готуватиме  на  своє  мiсце,  не
пiдстерiг i не замiнив передчасно.
   "О господи! - лякається iмператор i кривиться, досадуючи. - Що, коли не
тiльки я, iншi теж помiчали це або ж помiтять ще, коли  Юстин  справдi  не
виправдає сподiванок? Що тодi скажуть про мене? Невже осудять i  забудуть?
Не може того бути. Не повинно бутиi  Чи  ця  мiзерiя,  коли  вона  справдi
водилася за мною, спроможна затьмити все iнше - i дiла iмперськi,  i  дiла
житейськi, i храми божi, що їх будував та й будував?"
   Чув, холодний пiт виступив на чолi, та не зважав на нього. Поворухнувся
лиш, лiг зручнiше, силиться заспокоїти себе. А супокою не  було  та  й  не
було. Нiби на зло, обсiдали лячнi думки, приходили каяття, а каяття  -  не
втiха, вони - чи не найпекучiший бiль.
   Ось де вiн не доглянув, лишився глухим  до  чужих  бiд.  Ано,  сам  лиш
купався в славi та тiшився тим, що величали Божественним. Про  славу  всiх
iнших пальцем  не  поворухнув.  Велiсарiй  он  скiльки  звитяг  здобув  на
боролищах, Африку i всiх, хто стояв  супроти  iмперiї  в  Африцi,  скорив,
Сiцiлiю, Сардiнiю, мало  не  всю  Iталiю  повернув  у  лоно  Вiзантiйської
iмперiї, прогнавши  звiдти  варварiв.  А  вiн  воздав  йому  по  заслугах,
возвеличив, як належало б возвеличити? А скiльки мужiв науки  трудилося  в
потi чола, скiльки поетiв загинуло  не  визнаними?  Як  i  воїв-звитяжцiв,
забутих по  звитязi?  Лише  улюбленцiв  ласкав  та  вдовольнявся  тим,  що
возносять його за тотi ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано,
було б лiпше i певнiше, коли б дбав про справедливiсть. Чи хтось ослухався
б, коли б повелiв у однiй iз новел, а там i  в  другiй:  "Чтiмо  тих,  хто
достойний того, хто не щадить зусиль розуму i серця,  ба  живота  свого  в
iм'я  блага  iмперiї,  люду,  що  живе  в  нiй".  За  тридцять  вiсiм  лiт
володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отодi й
його, iмператора Юстинiана, згадали б...
   "Я так мислю, - ловить себе на словi, - нiби мене  немає  вже,  нiби  й
справдi не буде за що згадати. А iмперiя, котру вознiс  он  як  високо?  А
храми, i серед них свята Софiя, кодекс Юстинiана зрештою?.."
   "А чим ми заплатили за них, ти вiдаєш? - нагло  вторгнувся  до  пам'ятi
чийсь голос, i перед очима  став  вiтець  Саватiй  iз  пугою.  Став  i  не
вiдходив уже.
   Iмператор силиться щось сказати йому, та слiв немає, слова  застряли  в
горлi.
   "Не вiдаєш, бачу. То запитай, сину, в  тих,  кого  робив  в  iм'я  тiєї
величi рабами, з кого драв податi, мов iз живого шкiру,  одбирав  дiтей  i
робив з них легiонерiв, котрi не поверталися вже до отнього порога: або  ж
падали замертво па бородищах, або  ж  служили  тобi  до  скону.  Глянь,  -
показав удалеч, - скiльки їх, завалених трупом боролищ. Усi вони на  твоїм
сумлiннi".
   "А ви ж як думали? - борониться iмператор. - Велич, що її  всi  хочуть,
дається так собi?"
   "Це ж хто - усi? Я, мати, брати твої?"
   Не  вiдав,  що  сказати   на   те,   i   силиться   уникнути   вiтцевих
сумовито-гнiвних i пристальних водночас очей.  Як  i  пуги,  що  тримав  в
руках. А уникнути не може. Тодi вже, як дiватися, здавалось, нiкуди  було,
доклав зусиль i розплющив очi. Потуги тi, виявляється,  не  були  марними:
зник десь вiтець, зникла i його пуга. Бiлi стiни опочивальнi постали перед
зором i мало-помалу врiвноважили дух його, а затим заволодiли й мислями.
   ...Де, коли i чому перейнявся  вiн  цим  намiром:  будь-що  возвеличити
iмперiю, зробити її ще бiльше знаного в свiтi, анiж була знана?  Тодi,  як
обертався  в  Августiонi  серед  вельмож  чи  дещо  ранiш,  коли  чув   за
унiверситетською лавою повитi звабним серпанком слова про велич  священної
Римської   iмперiї,   достойної   попередницi   Вiзантiї,   про   мудрiсть
iмператорiв, не менше уславлених, анiж уславлена ними  iмперiя?  О-о,  там
доволi часто i голосно йшлося про це, як йшлося i про iнше  -  що  з  волi
Всевишнього велич ту i славу  мав  примножити  Схiдна  Римська  iмперiя  -
Вiзантiя. Так i казали: мав примножити. А в Августiопi й точнiше визначали
путi примноження: воно  не  станеться  до  того  часу,  поки  вiзантiйськi
легiони не витурять варварiв  iз  земель,  що  належали  колись  священнiй
Римськiй iмперiї. Це - доконечна потреба, свого роду dum  spiro  spero  '.
Хiба римляни не на це уповали i не цим трималися он скiльки  вiкiв:  dulce
et decorum est pro patria mori.
   О так, саме в  Августiонi  та  в  унiверситетi  й  викохав  у  собi  цю
певнiсть. А ставши iмператором,  i  зовсiм  утвердився  в  мислi:  iмперiя
передусiм, заради неї нi перед чим не зупиниться. Тому й  брав  з  усiх  i
все, що можна було взяти, гуртував на зiбране з пiдданих золото легiопи  й
кидав їх, куди вимагала  омрiяна  мисль,  люд,  що  викохував  її  колись,
пiдсолоджував i пiсля.
   Велике дiло - боролища устилав трупом.  А  коли  б  тим,  що  впали  на
бородищах, не було чого їсти? Чи їх  не  та  сама  спiткала  б  доля?  Чим
годуватимете себе, дiтей своїх, коли всiх триматимете при собi?
   Пiчкурi, заслiпленi темрявою власної нори кроти. Заради цих он  скiльки
ночей недоспано, миру га благодатi не вкушено, а вони  ще  й  невдоволенi:
боролища устилав трупом, податями гнув до землi.  Може,  й  так,  може,  й
крутий був  iз  вами,  не  одиницям  -  мiльйонам  не  давав  передихнути,
вимагаючи сплати недоїмок, примусового продажу хлiба,  через  всiлякi  там
епiболе, дiаграфе, аерикони. А хто з вас  спроможний  вигадати  iнше?  Хто
порадить,  як  завоювати  пiвсвiту,  не  натужачись,  примусити   коритися
непокiрних, не наступаючи на горло непокiрним? Хто, питає?  Мовчите,  нема
чого казати? I не скажете. Iмператор не  сонце,  щоб  зiгрiти  всiх.  Зате
iмперiю он яку лишав в спадок. Коли, за якого привiдцi  Вiзантiя  досягала
такої величi i такого розквiту? Пiд лежачий  камiнь,  отче  мiй,  вода  не
тече.
   Здавться, порозумiвся з вiтцем i тим бодай  якось  заспокоїв  себе.  Ба
навiть розщедрився, вгомонившись: коли всевишнiй допоможе йому здолати  цю
недугу й сiсти, як досi сидiв, на мiсце iмператора в Августiонi, що-що,  а
аерикон вiдмiнить. Через  ту  подать  та  через  примусовий  продаж  хлiба
найбiльше невдоволених, а вiдтак i ворохобникiв. Колись не брав  цього  на
карб, а зараз мусить визнати: аер - дарунок неба i моря. Посягати на нього
- все одно що посягати на дар  божий.  Не  лише  на  пiдданих  -  на  собi
вiдчував це: он якi пишноти та розкошi має,  скiльки  доменiв  та  золота,
вважай, пiвсвiтом володiв, а занемiг та  вiдчув:  немає  чим  дихати  -  i
купити аеру не може. Анi продають його, анi за так не дають.
   Сумлiння заговорило в душi iмператора чи всього лиш шкода себе стало, -
защемiло серце, i так  дуже,  що  змушений  був  насторожитись,  а  там  i
захвилюватися,  ба  й  заметатися  в  ложi.  Силився  звестись  -   дарма,
покликати, аби прийшов хтось та став на  помiч  -  i  крику  не  спромiгся
подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав - i  знову  те
саме.
   "Господи! Спаси й помилуй", - зблиснула коротким  спалахом  думка,  та,
зблиснувши, одразу ж i згасла.



   VIII

   Дзвонили по померлому в усiх церквах. А їх у стольнiм городi Вiзантiї є
та й є, тож подзвiн чули не лише по один i другий бiк Босфору, а й  далеко
поза  Босфором.  I  сумували,  чуючи,   та   молилися   за   упокiй   душi
Божествоiшого. Хай бог простить йому грiхи його.  Он  скiльки  лiт  правив
iмперiєю, якi клопоти мав, думаючи за всiх i дбаючи про  всiх.  Чи  в  тих
клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж i зробив псмало: будував
храми, сприяв процвiтанню вiри Христової, був  нещадний  з  вiдступниками,
яких  теж  було  та  й  було.  Господь-бог  свiдок  тому:  жоден  iз  його
попередникiв не дбав так  про  церкву  i  служителiв  церковних,  як  дбав
Юстинiан.
   Сумний був подзвiн по померлому, та ще сумнiший спiв церковного хору  -
i тодi, як заносили iмператора в святу Софiю, i коли  йшла  там  похоронна
вiдправа. Печаль i тугу клав усiм на лиця.  Навiть  пишноти,  що  ними  не
поскупилися  святi  отцi,  обставляючи  похорони,  навiть   велелюддя   на
похоронах не приносило полегкостi.
   "Боже праведний! Боже милостивий! - хилили достойники осмученi лики,  а
жили вже тривогою, - Що буде з ними завтра, пiслязавтра? Хто сяде на мiсце
Божественного i iцо принесе усiм, возсiвша на тронi?"
   Певно, ця ж тривога гнала в усi кiвщ iмперiї  й  гiнцiв,  що  везли  по
похоронах перший едикт нового iмператора. "Я, Юстин Другий, -  писалося  в
ньому, - сiвши з волi всевишнього  та  з  повелiння  покiйного  iмператора
Вiзантiї, в бозi почившого Юстинiана Першого, на трон..."
   Про що йшлося далi,  може,  не  кожен  знав,  зате  догадувався:  новий
iмператор оповiщає префектiв, намiсникiв, преторiв, президiв,  проконсулiв
- усiх, що сидять у провiнцiях i правлять провiнцiями: iмператор  Юстинiан
Перший помер, вiн, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе  тягар  державної
влади у Вiзантiї й повелiває бути вiднинi покiрними йому, а ще - пильними,
пильними й  пильними.  Чому  саме  пильними,  теж  догадувалися:  покiйний
iмператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в дiяннiх своїх, та  не
зробив содiяне  надiйним.  Варварський  свiт  не  лише  на  обводах  хитає
вiзантiйську державу, погрожує й тропу. Навiть просвiщеннi Сасапiди забули
про укладений з ними вiчний мир i норовлять вiдторгнути вiд земель,  що  в
пiд скiпетром iмператора, Вiрменiю, а вiдтак перетнути  торговi  путi,  що
йдуть через неї, позбавити Вiзантiю  її  металургiйного  центру,  нарештi,
значного контингенту вiйськ, що ними постiйно  поповнювались  вiзантiйськi
легiони.
   Префект  Том,  вчитуючись  у  невеселi  рядки  iмператорського  едикту,
подумав передусiм про аварiв: вiднинi по  анти  -  вони  найлютiшi  вороги
iмперiї. З антами вiн, а вiдтак i iмперiя перебувають у надiйному мирi,  а
чи матимуть його з  аварами?  Щось  не  схоже  на  те.  Всього  шiсть  лiт
перебувають у Скiфiї i встигли .спустошити її: беруть  за  карк  ёвельмож,
аби давали та й давали їм живнiсть, грабують, нехтуючи  законами  iмперiї,
люд. Терпець урветься колись i пiде  ворохобня.  Хай  царствує  на  небесi
покiйний iмператор, та вiн вчинив непоправну дурницю, запросивши  ава'рiв.
Помiч вiд них матимуть чи нi, а халепу вже мають. вдино вiрним було i буде
- виперти їх туди, звiдки прийшли. I  поява  нового  iмператора  -  чи  не
найлiпша в цiм дiлi нагода. Лишається не схибити, знайти  найбiльш  певний
виверт, аби умисел став дiйснiстю, а намiр - звитягою. Яким вiн має  бути?
Сiсти в лодiю й податися до Константинополя, а в  Константинополi  сказати
Юстиновi все, як є? А чом би й нi? Нинi всi до нього правитимуться,  надто
префекти. Вiн не префект, всього лиш епарх  якихось  десятирядних  Том  на
обводах? А коли не когось iншого, саме його, епарха  Вiталiана,  вiдвiдала
слушна мисль? Iмператор заговорив з усiма, в тiм числi i з ним про супокiй
у державi, то чом i не стати перед ним iз мислю,  що  забезпечить  супокiй
коли не на вiки, то на найближчi десятки лiт, тим паче, що є на те  вагома
причина: анти волiють поновити укладений ранiш iз Вiзантiєю ряд. Обри отож
не потрiбнi. Якщо за Дунай i немає резону випирати їх,  то  хай  iмператор
кине тих татей на склавинiв. Чи їх, зрештою, не затим кликали сюди?
   Вирiшено: завтра,  нi,  пiслязавтра  й  вирушить.  Пiдготується,  дасть
пiдлеглим вказiвки - i на драмон пiде.  Хто  вiдає,  як  довго  доведеться
стукатися до iмператора, аби достукатись.
   Був  певен  у  намiрах  своїх,  а  тому  неабияк  вдоволений  собою.  I
пiднесений духом також. Та перед самим вiд'їздом на  його  добрий  настрiй
несподiвано посягнули: бiля полуденних ворiт  фортецi  об'явилися  комоннi
авари, такi чисельнi, що сторожа змушена була зачинити ворота i  увiдомити
про те епарха.
   - Як багато їх i чи авари то справдi?
   - Не менше тисячi, достойний. А що авари - то напевно. Самi бачимо,  та
й вони те кажуть.
   "Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?"
   - Питали, чого хочуть?
   - До вашої милостi, сказали.
   - То хай iде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею менi немає
потреби говорити.
   Вiн не забарився прийти, той один. Був високий на зрiст дужий  у  тiлi,
волосся, як i всi сородичi його, мав дояге заплетене в  коси  в  червоними
стрiчками на кiнцях. Та не те подивувало епарха -  терхан  не  належав  до
мужiв лiтнiх. Не отрок уже, одначе й  до  мужа  йому  далеко.  Коли  б  не
гострий, ба навiть викличне гострий погляд та не мужнi риси на  застиглому
в суворостi лику, i зовсiм скидався б на нерозумного в затятостi отрока, а
то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дiвку.
   Ця затятiсть, а  найбiльше  младомладiсть  авара-сла  збудила  в  серцi
епарха щось схоже на обурення.
   - З ким маю честь говорити i з якого приводу?
   - Апсих я, перший iз терханiв у великого кагана аварiв Баяна. А  прибув
до тебе, аби сказати: найманi iмператором вої аварськi, як i кревнi  їхнi,
знемагають без живностi.
   - То ти прибув до  мене  з  турмою,  аби  налякати  чи  й  силою  взяти
живнiсть?
   Вiн був не на жарт гнiвний i  тим  уже  недоступно  суворий.  Одначе  й
терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнiвом чи суворiстю.
   - Я прибув, епарху, взяти своє.
   Он як! Нi, з такими розмова  має  бути  коротка:  пiшов  прiч!  А  так,
виставити за дверi i тим сказати раз i назавжди: вашого тут немає  й  бути
не може. Мало того, що отримуєте в iмператора?
   Вiн збирався уже виректи те, що намислив, та  збагнув  нараз:  а  чи  з
варваром достойно буде змагатися варварськими дiяннями? Пробi,  хто  вони,
зрештою, цей Апсих i його Баян, щоб через них опускатися так низько?
   Не подавав виду, що передумав i вiдступав, одначе й гнiву не являв  уже
аж надто буряно.
   - А де я вiзьму стiльки з'їжi, аби нагодувати всi вашi  турми,  про  те
подумав?
   - Про те має думати епарх.
   Осмiхнувся лукаво i вже потiм вирiк свою лукавiсть уголос:
   - Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зi  мвою  укладав  каган
ряд - з iмператором, до iмператора й мусите правитись за живнiстю.
   Не став ждати, що скаже на  те  Апсих,  покликав  челядника  i  повелiв
накрити в честь гостя стiл.
   - Ходiмо, терхане, пообiдаємо з тобою та за трапезою й  помiзкуємо,  де
шукати її, таку потрiбну всiм гкивнiсть.
   Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе  вiдмоiишвся  вiд
яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге,
коли питають, i знову вiдмовчується. Тож господаревi довелося взяти бесiду
на . себе. Бiльше розпитував та  випитував,  чи  то  правда,  що  .  авари
належали до угурян,  люду  чисельного  i  далеко  не  одноликого.  То  вже
пiзпiшо,  як  зчинилася  мiж  племенами  того  асiйського  роду  ворохобня
розторгнули вони з угурявами давнi узи й назвали себе аварами.
   Апсих здебiльше мовчки кивав головою, зголошуючись  iз  тим,  що  казав
епарх, та iнодi  припиняв  трапезу  i  силився  збагнути,  що  каже.  Тодi
Вiталiан повторював повiдане в дохiдливiшiй формi i, домiгшись  розумiння,
щедрiше, нiж досi, наливав терхановi вина.
   "Ти ба, яка личина, - дивувався i насторожувався водночас. - П'є, п'є i
не п'янiє".
   - Чув я, нiби авари, - казав уголос, - теж не єдинi в  своїм  родi.  До
них пристали й iншi племена - тарнiахи, кочагири, завендери.
   - А так, i цi з нами. А ще утигури й кутригури.
   - Ну, цi, наскiльки я знаю, за Дунаєм.
   - Все одно з нами.
   - То скiльки ж у кагана турм?
   - Не вiдаю.
   - Алголу?
   - Також не вiдаю.
   - Прибув до мене по живнiсть i не вiдаєш, скiльки треба тобi її?
   - Все одно не даси, то нащо питаєш?
   - А може, й дам. В усякiм разi, маю намiр пiдказати твоєму кагановi, де
i як взяти її.
   - Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, вiн i без пiдказок знає.
   "Варвар. Ти ба, як розмовляє. Ну, стривай же. Ви  в  мене  не  тiєї  ще
заспiваєте разом iз каганом своїм".
   - Чи каган вiдає, що iмператор Юстинiан покинув нас?  Апсих  застиг  на
мить.
   - Як то?
   - Помер Божественний. Iнший iмператор нинi в ромеїв -  Юстин  Молодший.
Радив би кагановi скористатися цим i явитись перед очi  нового  василевса.
Всi являтимуться i всi чогось проситимуть. Чому б  i  кагановi  аварiв  не
попросити в iмператора збiльшення щорiчної платнi за  службу  на  обводах,
тим паче, що послатись є на  що:  авари  примусили  вгомонитися  антiв,  а
бiдують  через  нестачу  з'їжi?  Це  лiпша  з  лiпших  нагода  переглянути
укладений з iмператором-небiжчиком ряд.  Та  й  потреби  iмперiї  у  ваших
турмах повиннi спонукати iмператора до перегляду. Склавини  не  перестають
сваволити в Iллiрику, пора покласти тому край.
   Апсих був не по-варварськи уважний i думний.
   - То осiбна рiч. Каган у тебе питає: що даси, i то негайно, зараз?
   - Така справдi велика потреба в живностi?
   - До краю велика.
   - Ну що ж. Коли так дуже треба, дам  кагановi  стадо  товару  в  триста
голiв. Одначе й скажу: це яко приятельська помiч, i буде  вона  останньою.
Надалi анi в себе, анi  в  колонiв,  анi  в  курiалiв  брати  живнiсть  не
дозволяю. Як жити аварам i з чого жити - хай думає каган i веде про те рiч
з iмператором. У нас власнiсть кожного священна, посягати на неї нiкому не
дозволено.
   Апсих i далi лишався уважний i думний. Та недовго.
   - Де вiзьму товар? - пiдвiвся раптом i вийшов за столу.
   - Мої люди покажуть.
   Не став питати, як же буде з аварським  сольством  до  iмператора,  без
того звав: не Апсих вирiшуватиме, не Апсиховi й знати, як буде.  В  одному
певен: зерно сподiванок на перегляд укладеного ранiш ряду  посiяно,  зерно
повинне дати сходи.
   Асам  де  барився.  Як  тiльки  пересвiдчився:  авари  на  якийсь   час
задовольнилися даниною, взяли її та й погнали на розтерзання турм, - пiшов
на приготовлений уже для далекого плавання драмой  i  подався  ним  вздовж
мiзiйського берега до  Босфору.  Якщо  авари  й  поспiшать  iз  сольством,
обiгнати його все одно неспроможнi будуть.  А  так.  Якийсь  час  пiде  на
роздуми та вагання, якийсь - на раду, визначення сольства та вимог,  а  ще
бiльше пiде його на подолання путi мiж Скiфiєю i Константинополем. Вона не
з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари iнакше,  здається,
й не їздять.
   Дув несильний, одначе доволi свiжий полуночно-схiдний вiтер.  Не  можна
сказати, що попутний, а проте й не  супротивний.  Вiтрила  весь  час  були
напнутi,  i  напнутi  туго.  Єдина  незручнiсть,  коли  її  можна  назвати
незручнiстю, - хвилi набiгали збоку й щораз сильнiше били в лiвий борт. Та
кормчi знали своє дiло: взяли глибше в море i далi йшли  уже,  не  мiняючи
галсу. Драмоii, щоправда, вiдчутно вихитувався, та то вже як водиться,  то
навiть веселило схильне  до  плавань  у  негоду  серце  епарха  Вiталiана.
Можливо, iншi й забули в клопотах за своє, кревне, що iм'я це дано йому пс
випадково, сам вiн пам'ятає, i добре:  по  родословнiй  належить  до  роду
славного за Анастасiя стратега Вiталiана. Про це нiхто, та й  сам  вiн  не
згадує, оскiльки згадувати не вельми безпеч'но: Юстин Перший, прийшовши до
влади,
   Стратив не лише тих, що дали йому на пiдкуп гвардiї i сенату золото,  а
й  стратега  Вiталiана,  яко  впливового  серед  знатi  i  дуже  можливого
претендента на вiзантiйський трон.
   Пiсля Юстина на трон сiв його небiж Юстинiан, пiсля Юстинiана  -  знову
Юстин. З'являтися на очi й нагадувати своїм iм'ям про  того  Вiталiана  не
зовсiм  безпечно,  започатковане  для  себе  i  для  Вiзантiї  благо  може
обернутися на зло, та ба, i не з'явитись уже  не  можна.  Одне,  це  єдина
можливiсть i нагода позбутися аварiв i зажити  супокiйним  життям,  друге,
прислужитися антам i мати вiд антiв неабиякий доватiй, а трете, являє  цим
вчинком своїм неабияку вiдданiсть трону i  турботу  про  трон.  Чи  за  це
можуть переслiдувати, згадавши, хто був той Вiталiав i хто в цей?  Швидше,
навпаки, можна удостоїтися похвали, а там i особливої прихильностi з  боку
iмператора. Йтиметься ж не про щось там, йтиметься про мир iз  антами.  Та
про те, хто в нинi авари для Вiзантiї i як бути а  аварами,  коли  вiдпаде
загроза вторгнення задунайських актiв.
   Константинополь зустрiв звичною для вього метушнею в пристанищi й  поза
пристанищем. Епарховi в Том не повiрилося навiть, що  тут  зовсiм  недавно
поховали iмператора. Анi знаку про те. Однi  подiї  пристають  до  берега,
iншi  вiдходять,  там  галасують,  силячись  докликатися  когось,  там   -
сперечаючись iз кимось. I нi в кого жодної  тiнi  смутку  на  чолi,  ознак
непоправної втрати у голосi. Немовби казали тим: так  було,  так  i  буде,
живий про живе думає.
   Що ж, коли так, про живе думатиме й вiн, Вiталiан. До Августiона  знає,
як прокласти путь, та й у Августiонi  не  повинен  схибити.  Донатiї  має,
золото теж. А коли так, матиме й содругiв.
   Не помилився: содруги знайшлися, i доволi швидко. А ось  до  iмператора
не мiг та й не мiг доступитися. Нагадав про свiй клопiт через  день  пiсля
домовленостi - розвели руками, нагадав через три - знову розвели руками.
   - Хотiв би знати, - не без тривоги вдався до своїх благодiйникiв, - яка
тому притичина? Немає iмператора чи не вважає за  потрiбне  розмовляти  зi
мною?
   - Надто багато бажаючих мати розмову  з  василевсом  до  того  ж  людей
поважних, доведеться ждати.
   - Скажiть iмператоровi: я можу ждати, та чи ждатимуть анти?
   - Ми й це маємо па оцi.
   Чув велику неприємнiсть вiд того. Томи хай i далекi,  вважай,  на  краю
свiту, зате нi перед ким не доводиться гнутися в Томах, там вiн сам собi i
над усiма iншими василевс. Може, через  те  й  не  став  бiльше  набридати
благодiйникам, сунув до рук одному з найбiльш певних черговий донатiй та й
сказав: я там i там, коли iмператор визнав за потрiбне розмовляти зi мною,
покличте. . Нїдав так  довго,  що  й  терпець  не  раз  уривався,  а  таки
дiждався. I прийшли, i сказали: завтра  по  обiдi  будь  в  Августiонi,  i
супроводжували, коли прийшов, до самих  дверей,  за  якими,  знав,  сидить
Юстин Другий.
   Певнiсть дiла, з яким iшов  до  василевса,  чи  домашнiй  вишкiл  дався
взнаки, не розгубився, коли розчинилися дверi, що  вели  в  палату,  i  не
вiдчув у собi змалiння сили. Вiддав, як велить етикет,  честь  та  й  став
перед всесильним василевсом сумирво спокiйний i врiвноважений.
   - Сумлiння мужа i достойника в  державi  вiзантiйськiй  повелiло  менi,
василевсе, стати перед тобою й засвiдчити свою любов i вiдданiсть.
   - За вiдданiсть хвалю. Зiзнаюсь, радий бачити епарха подунайських  Том.
Менi сказали, вiн прибув не лише а любовi та шани.
   - Так, достойний. Щасливий випадок допомiг менi порятувати в морi  двох
младомладих жiнок. Вони виявилися доньками  одного  з  антських  князiв  -
князя Тиверi, найближчого нашого сусiди. Втiкали вiд  аварiв  у  тиверськi
городища на Дунаї, та не впоралися з вiтрилами в штормову  нiч.  Обставина
та, а надто повернення доньок живими й здоровими розчулили антського князя
й стали приводом до дружнiх узiв мiж мною i тамтим князем,  а  вiдтак  мiж
ромеями i антами. З волi господа-бога помер перед цим привiдця всiх  антiв
князь Добрит, i тиверський князь є нинi - хай i тимчасово - старшим  серед
князiв Антiї. Просив мене, аби я вдався до тебе, достойний  повелителю,  з
проханням: прийняти в городi своїм антське сольство й потвердити,  коли  є
на те твоя ласка, чинний мiж Вiзантiєю i антами ряд про ненапад.
   - А як гадає епарх? Дiло се достойне?
   - Вельми достойне, василевсе. Анти справдi жадають миру. Авари  нанесли
їм великого урону i не меншої згуби.
   - То з ким же ми поновлюватимемо ряд, коли в них помає привiдцi?
   - Найбiльш достойний цього звання князь Тивсрi. Гадаю, вiн i буде  ним.
А потiм, Тивер - наиближчий панi су сiда. Матимемо  з  пою  ряд,  матимемо
його i з усiма антами.
   Юстин Молодший думно дивився на епарха i вiдмовчувався.
   - Ми порадимося ще про це, а порадившись, дамо зната  епарховi  в  Томи
через нарочитих. - Годилося б вклонитися й пiти, та Вiталiан вiдчув у собi
бiльшу, нiж досi, певнiсть i зважився заговорити про обрiв.
   - Хай простить василевс за недостойну мого сану наполегливiсть, та в ще
одне дiло, яке без нього нiхто не вирiшить. - Кажи.
   - Чи є потреба тримати в  Скiфiї  аварiв,  коли  з  антами  йдеться  до
видимомо миру? Ще покiйний iмператор мав намiр оселити їх у Другiй Пеонiї.
   - Вони - небажанi епарховi сусiди?
   - Гадаю, не тiльки менi, iмперiї  також.  Не  обмежуються  тим,  що  їм
щорiчно шлють данину в вiсiмдесят тисяч солiдi беруть гвалтом  живнiсть  у
курiалiв, поселян, клянчать її в епархiв, придунайських фортець. Плем'я це
не звикло ростити хлiб, воно схильне брати  його  в  iнших.  Поки  бере  у
нашого люду - пiвбiди, а пiде брати в сусiдiв,  не  в  одну  сiчу  вторгне
iмперiю. Чи не годилося б кинути аварiв супроти супостатiв наших, хоча б i
супроти склавинiв? Хай вдовольняють там свою жадобу i живляться з того,  з
чого звикли живитися.
   За цим разом iмператор не вагався, якого берега триматися йому,  видно,
встиг розглянутись i вибрати.
   - Слушна мисль. Коли йтиметься про мiсце  аварiв  у  полуночних  землях
iмперiї, я зважу на пораду епарха.
   Вiталiан вклонився вдячно i вийшов iз осяйних палат василевса.



   IX

   Баян пiдданим своїм не завжди йняв вiри, те ж,  що  казали  у  вiчi  чи
позаочi чужi, i зовсiм брав пiд сумнiв. До цього звикли вже i  заздалегiдь
кликали на помiч Небо, аби допомогло їм переконати повелителя. Апсиховi я;
не довелося докладати зусиль розуму i  серця,  освiдомлюючи  Ясноликого  з
тим, що повiдав епарх. Привiдця племенi - хай будуть довгими лiта  його  -
збудився, почувши привезенi я Том вiстi, й одразу ж, не гаючись, вдався до
тих, що стояли при входi в намет.
   - Бега Кандиха до мене.
   Спiшнiсть та по забарилася передатись усiм, хто виконував волю  кагана,
а через тих усiх - i беговi Капдиху. Сухий  i  зiгнутий  у  дугу  (тi,  що
знають його давно, заприсягтчся можуть: отак  i  ходить  не  розгинаючись)
Кандих протюлачив до намету i, юркнувши крiзь запинало, укляк перед  своїм
повелителем. Почав було виголошувати здравигю,  не  спускаючи  з  Баяна  i
пильного, i збентеженого, i поссиному вiрного  догляду,  та  Баян  обiрвав
його на словi:
   - Помер вiзантiйський iмператор, Кандиху. Настав  час  пiти  й  сказати
новому василевсовi: авари, обiцяючись боронити обводи iмперiї, певнi були,
їм щедро плататимуть за оролиту на бородищах кров; кровi пролито доста,  а
щедрот не бачимо. Турми  i  люд  аварський  знемагають  у  бiдностi.  Коли
iмперiя й надалi хоче мати аварiв за содругiв  своїх  i  вiрних  охоронцiв
землi, хай платить щолiта не вiсiмдесят, а сто тисяч золотих солiд. Iнакше
змушенi будемо брати собi живнiсть силою.
   Кандих не належав до тих, кому сказане  треба  повторювати  двiчi.  Вiн
знав, як непросто буде виторгувати в ромеїв зайвi двадцять тисяч солiд, та
знав i те, що цього хоче, ба вимагає каган. А хто з аварiв не  вiдає:  те,
що велить зробити тобi вiтець роду твого, належить зробити вдвiчi  лiпгпе,
швидше i вправнiше, анiж вiн того хоче; те, що повелiває в походi  терхан,
умри, а вволь його волю у п'ять разiв лiпше i  надiйнiше,  анiж  вiд  тебе
хотiли; коли ж повелiвав тобi каган, за те передусiм слiд  дякувати  та  й
дякувати Небу, що удостоїло його повелiння, а вже потiм  з  власної  шкiри
випорснути, а вволити волю повелителя в десять разiв лiпше i певнiше, анiж
вiн собi  мислив.  Тож  Кандих  скiльки  правився  в  оточеннi  достойного
каганових сподiванок сольства, стiльки й дошукувався, як йому повестися  з
новим василевсом Вiзантiї,  аби  домогтися  того,  чого  хоче  повелитель.
Думати про чемнiсть iз високотитулованою  особою  його,  випробуваного  на
сольських перетрактацiях сла i достойного свого роду  та  племенi  асiйця,
вчити не варто, тому вiн давно i надiйно навчений, а передбачити вивертнi,
що збили б iз толку наймудрiшого, не завадить. Новий iмператор хоч i  мало
освiдомлений у перетрактацiях, все ж ромей. Та й  бiля  iмператора  завжди
знайдуться такi, що їх треба стерегтись та й стерегтись.
   Вiн i стерiгся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, вiд кого  залежала
зустрiч iз василевсом, i дослухався до розмов,  що  точилися  пiд  мiдними
воротами Августiона, канючив у придворних побачення i приглядався,  вручав
їм донатiї i знов приглядався та мотав  на  ус  те,  що  обiцяли,  силився
вловити одмiну мiж сказаним i тим, що думали, коли казали. А настав  день,
коли покликали й велiли правитись iмператора, таки схибив. Сам  не  вiдає,
яка зла сила ккнула його за язик, одначе  розмову  з  василевсом  почав  i
похвальби: авари - найсидьнiшi серед усiх племен  ойку"ни;  вони  давно  i
надiйно зажили собi слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю  будь  з  ким;
iмператор Юстин Другiй, певно, вiдає про те, отож, як i  попередник  його,
пам'яатиме:  полуночнi  обводи  iмперiї  пiдпертi  силою,  на   яку   ожна
покластися.
   Казав i не зводив  iз  Юстина  Другого  очей,  а  вiдтак  не  завiрявся
помiтити: василевсовi не сподобались його речi.  Спершу  тiльки  видивився
пiдозрiло, далi й зовсiм почав врибирати недружелюбного вигляду.  Довелося
миттєво пеIфевтiлюватись i мiняти тон, ба саму  рiч:  покiйний  iмператор,
мовляв, не помилився, залучаючи їх на  свiй  бiк.  Колись  корожi  iмперiї
племена - утригури, кутригури та й анти - погромленi  обрами  й  перестали
бути силою, що може по грожувати. Одне непокоїть кагана:  кровi  во  славу
Вiзантiї  jffs  скiльки  пролито,  дуже  можливо,   що   незабаром   знову
до|їедеться лити її, а винагорода за те мiзерна. Роди аварськi а з ними  й
турми знемагають вiд нестачi яств, кагановi ледве посильно  стримувати  їх
вiд спроб ходити й брати тотi яства силою i не тiльки в  сусiдiв,  а  й  у
самих ромеїв. То' му вiн вдається через нього, сла свого, до iмператора  з
чолобитною: хай iмператор зважить  на  нестачу  яств  i  збiльшить  аварам
данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солiд.
   - А хто вам сказав,  що  ваша  служба  потрiбна  iмперiї?  -  заговорив
нарештi iмператор i тим поклав край аж вадто велемовнiй речi обрина.
   - Як то? - Кандих скинув догори голову i тим неприродно випнув  на  виї
кадик. - Ми укладали ряд, покiйний iмператор платив нам щолiта  вiсiмдесят
тисяч золотих солiд...
   - Тодi платив, як була в цьому потреба. Нинi такої потреби немає. Авари
повиннi бути вдячнi iмперiї за те що  дозволила  їм  поселитися  на  своїй
землi й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбоєм, змогу
насолоджуватися супокоєм. Земля у вас е, i земля багата. Трудiться в  потi
чола свого на тiй землi  i  матимете  яства.  Коли  ж  iмперiя  визнає  за
потрiбне винагороджувати аварiв за ратнi чи якiсь  iншi  подвиги,  хай  не
вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, - та, що  її  має
всякий раб за вiрну службу своєму волостелиновi.
   Вигнута дугою сiiиiiа Капдиха вiдчутно здригнулася i  стала  схожою  на
нацiлене для стрибка тiло удава. А проте стрижi  не  станем.  Видно  було,
Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует iмиератера, i.  нiяк  не
прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, i тiльки тодi вже,  як  Юетвн
Другий верухяувея буде, аби недати  логофету  знак:  аудiєнцiю  завершено,
аварський сод може йти, - опам'ятався i встиг можвти слово-вiдповiдь:
   - Iмператоре! Ти дав  менi  i  моему  племенi  достойний  урок.  Та  не
поспiшай казати: годi. Слово те каже  той,  хто  каже  останнiй.  Зваж  на
сивини  мої  i  послухай  розумної  ради:  ве   роби   з   аварiв-содругiв
аварiв-супостатiв. Горе буде тобi i твоєму родовi, коли вчиниш так.
   Юстин боровся з собою, а  все  ж  гнiв,  що  бив  iз  нього  водограєм,
викааував себе.
   - Ти погрожуєш, старче?
   - Нi, всього лиш кажу те, що е, i  те,  що  може  бути.  Аварх  справдi
могутнє илем'я. Найбiльше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув
я тут подвоiть, а то й потроїть їхню силу. Тож i кажу: одмiни своє  слово,
доки ве пiзно.
   Здавалось, не зводив iз добролнкого, в  святковому  одiяввi  iмператора
очей, а проте ве помiтив, коли вiй дав знак. Тодi лиш удостовiрився в тiм,
ак люди логофета стали веред ним стiною  i  тим  нагадали:  пора  й  честь
звати.
   Знову була довга i втомлива путь. Одначе  Кандих  менш  за  все  зважав
тепер ва те. Страхався i знемагав ва силi вiд iншого:  що  вчинить  каган,
коли почув про наслiдки иеретрактацiї? Вхопить кинджал  i  запустить  йому
пiд серце, як не одному  запускав  уже,  коли  насмiлювалися  приходити  й
ставати перед ним iз лихими вiстями? Чогось iншого вiд того лютого в гнiвi
мужа - хай буде милостивим Небо до нього -  сподiватися  годi.  То  -  без
сумнiву, то - напевно. А що  ж  вдiяти,  коли  так?  Покiрно  правитися  й
ставити себе пiд удар? Де ж його, Кандихiв, розум? Де набутi  в  сольських
дiлах хитрощi,  лукавство?  Стривай,  стривай.  А  чом  би  й  справдi  не
злукавити? Чи Баян був там, на аудiєнцiї, чи вiдає, що казав Юстин Другий,
а що - Кандих? Та й iнших аварiв не було. Чому справдi не злукавити  i  не
спрямувати гнiв свого повелителя на Юстина? Можуть довiдатися пiзнiше? Хто
i як?
   Аж дух перехопило. Чи то важливо, як буде потiм. Важливо зараз вiдвести
вiд себе гнiв. А так, важливо зараз!
   Тi, що супроводжували Кандиха в путi, помiтили одмiпи  в  його  настрої
задовго до зближення iз стiйбищем кагана. Одначе й  вони  були  подивованi
тим, що угледiли пiзнiше. Кандих не став дотримуватися звичаю -  спинитися
перед тим, як зайти до Ясноликого, й попросити джо  ней  благословення  на
щасляве завершеная одвiдин, онукета вест" до Баянового намету  й  закричав
не своїм голосом:
   - • О великий веїне i мудрий  привiдцю!  Що  хочеш,  те  роби  зо  мною
опiсля, та зараз вислухай гнiв i обиду серця . мого.
   Вiн справдi був такий, якам його давно не бачили.
   - Кажи, не зволiкай.
   Каган, видно, догадувався, що  скаже  його  нарочитий,  теж  переймався
гнiвом.
   - Покарай iмператора, того шолудивого всаi Вiн зважився осквернити iм'я
твоє i тим осквернив усiх яас, аварiв. Сказав:  ти  не  потрiбен  iмперiї.
Солiди платили аварам тодi, коли треба було  громити  антiв,  утигурiв  та
кутригурiв. Нинi така потреба вiдвала, мовляв, тож iсолiд  не  iуде.  Анi
тих вiсiмдесяти тисяч, що ияатили колись, анiяких iнших. Коли ж iмиерiя  й
даруватиме тобi щось, то маєш вважати те... -  ти  чуєш,  о  мудрий  серед
мудрих, що вiя дозвояив собi виректиi - то маєш вважати те не ва визначену
тобi яко  доетойииковi  данину,  а  за  милостиню,  що  її  дають  всякому
р&бввi за вiрну службу своєму господиновi.
   Пiд Баяном  заскрипiло  крiсло.  Вiй  спирався  уже  "а  якого  руками,
ось-ось, здавалося, схоивться  й  заволав;"Так  i  сказав?!  Аби  того  ие
сталося або ж, крий Небо, ве сталося чогось ще гiршого, Каидих зiбрався  з
духом i вдарив себе сухими вступами в не менш сухi груди:
   - Благаю тебе, Ясноликий! Покарай  того  шолудивого  яса,  ту  гiєну  в
личинi iмператора, а з ним i роди його,  ромеями  iменованi!  Лютою  карою
покарай, iнакше я не змажу жити на свiтi!
   Лукавий  клич  його  восторжествував-таки:  каган  знесилiв,  поборений
власним гнiвом, i хлюпнувся на те мiсце, де сидiв  перед  появою  Кандиха.
Хлюпнувся й затих, приплющивши очi.
   Усi, хто був у наметi, знали:  каган  думає,  вiн  зважується  на  щось
велике i значиме, а коли каган думає, муха не повинна заважати йому.
   Знав те й Кандих, тож як стояв перед цим на колiнах, так i  продовжував
стояти, нiмуючи та ждучи в нiмотнiй типi  i,  який  вирок  жде  на  нього,
опороченого аварського сла.
   - Залиште мене, - iючув нарештi Капдих i не став анi дивуватися з того,
що  голос  у  Баяна  якийсь  не  його,  i  знiчепо  глухий,  i  зовсiм  не
всемогутнiй, анi пересвiдчуватись, справдi чув таке чи видалося, -  звiвся
нечутно i так само нечутно вишмигнув iз намету,
   "Хвала тобi, о Небо! - молився  й  торжествував.  -  Слава  й  хвала  I
Довiчно лишаюся вдячний добротi твоїй, яко ж i мислi, що аею винагороджуєш
у потрiбну мить. Схиляюсь перед тобою i молюсь тобi, молюсь i уповаю:  хай
буде лик твiй свiтлий та ясний навiки-вiкiв... О боги!  Як  можна  терпiти
страхи такi!"
   А Баян як сидiв, уклякнувши, так  1  лишався  сидiти.  Анi  слова,  анi
пiвслова нiкому. Далебi, усе ще силився збагнути почуте i кликав на бесiду
то невiдомого йому ромейського iмператора, то люд його, такий  галасливий,
коли беруть щось у нього.
   "Стривайте, - похвалявся й сам не вiдав,  кому  саме:  iмператоровi  чи
його люду, - ви ще не так загаласуєте в мене. Земля  горiтиме  у  вас  пiд
ногами,  небо  палатиме  вогнем.  Захочете  розкаятись,  та  пiзно   буде,
благатимете пощади, та дарма. Це ви не когось там, це  ви  кагана  аварiв,
люд його обкидали багном... О боги, де взяти терпцю, щоб стримати  себе  i
не зiрватися завчасу? Подумати  тiльки:  йому,  не  так  давно  кликаному,
сказали: "Ти не потрiбний бiльше. Живи як знаєш i  з  чого  знаєш".  Його,
повелителя непереможних i он яких численних турм, назвали рабом - тим,  що
має покiрно ждати милостинi вiд свого волостелина.
   Нi, їм мав  бути  особлива  кара.  А  таку  кару  на  гаряче  серце  не
вiдшукаєш. Така має визрiти в  супокої,  на  тверезий  розум.  То  було  б
найпростiше: вийти зараз перед турми й крикнути так, щоб луна пiшла  всiєю
землею: " Авари 1 Ромеї i їхнiй iмператор  обманули  нас.  Сказали:  "Тодi
платили вам данину, коли потрiбнi були у сiчi з антами. Нинi така  потреба
вiдпала, тож i данини не буде. Iдiть, добувайте собi яства десь  iнде".  А
де є бiльше яств, як не в ромеїв? Iдiть i берiть їх, коли так!"
   О, того було б досить, щоб земля ця взялася полум'ям, щоб  гнiв  аварiв
утонув у кровi кривдникiв. Та чи буде  та  утiха  достатньою  i  надiйною?
Ромеї е ромеї, у них завжди знайдуться легiони, щоб стати  супроти  аварiв
стiною, щоб обiйти i вдарити у спину. Нi, вiн, Баян, не та безмозгла риба,
що йде на першу-лiпшу  принаду.  Вчинить  по-iншому:  здобуде  спершу  для
аварiв землю-опору, ту захребетпу твердь, з якої ходитиме та й ходитиме на
ромеїв, коли можна - палитиме все, що  пiддаватиметься  вогпю,  витинатиме
всiх, хто потрапить  пiд  руку,  братиме  все,  що  можна  взяти,  потявши
волостелинiв городiв i мастностей, коли нi - вiдходитиме в  свою  землю  й
почуватиме себе хай i не звитяжцем, одначе й пс повержепим. А  така  земля
с. Доки бег Кандих правився до Константинополя й слухав з  уст  iмператора
образливi рачi, лавгобарди зяеву були в Баяна .й кланялися,  як  i  колись
Баяновi: "Прийди i покарай тих рудих псiв - гепiдiв; немає в  нас  миру  з
ними й не буде, половина всього, що вiзьмемо в гепiдiв, - твоє".
   Що йому половина. Коли так складається, вiн  пiдкорить  самих  гепiдiв,
сяде в землi гепiдськiй i ходитиме  звiдтам  на  ромеїв.  А  так.  Те,  що
повiдав Алвоїн i що - Кандих, не просто  собi  збiг  обставин.  Того  хоче
Небо, так має й бути.
   Знав: тi, що пiшли з намету, лише вдають, що зникли надовго  i  всi  до
єдиного. Через те особливо не пiдвищував голос:
   - Бега Кандиха до мене, - повелiв ввично, хоча й доволi суворо.
   Вiн об'явився перед каганом за кiлька миттевостей, хоча вони й видалися
йому вiчнiстю. Знав-бо: така бистроплин|' на перемiна в намiрах i  дiяннях
кагана не обiцяє добра. ! А ще й те слiд узяти на  карб  -  виклик  був  i
нежданий, i негаданий. Саме гомонiв, потiшений прихильнiстю Неба, з жоною,
клопотався численними дiтьми: як вони  мали  себе  без  нього,  чи  порали
товар, чи були достойнi вiтця свого, добре знаного i чтимого  в  каганатi.
Був не просто вдоволений тим, що чув з уст жони, якийсь вознесений  духом,
i маєш: прийшли й сказали:  "Iди,  знов  кличе".  Так  спорожнiв,  мабуть,
очима, так одбiлився в лицях, зачувши те велiння, що жона теж одбiлилася й
уклякла, вражена.
   - Що з тобою, Кандиху? - таки перша прийшла до тями. - На тебе жде  там
Обида? Ти потрапив у немилiсть...
   - Облиш! - обiрвав її на словi. - Не накликай того, що й без тебе  може
стати неминучим.
   Воздав, що належало воздати в поспiху, Небовi й подався услiд за  тими,
що кликали.
   Перед кагановим наметом теж зупинився й звернувся  помислами-благаннями
до Неба. Лиш по  тому  пiрнув  у  отвiр,  що  вiдкрили  перед  ним,  мовби
самогубець у вир морський.
   - О великий i мудрий привiдцю люду нашого! - бив перед каганом поклони,
а тим часом доглядався, милiсть чи гнiв налає в Баяиових очах.  -  3  усiх
царiв, королiв та iмператорiв тiльки ти один здатний в  змиг  ока  охопити
мислiю свiт i визначитися в свiтi. Бачу, обрав уже путь праведного иiiiiу,
знасiїї, як узяти гору над кривдниками аварiв.
   - Вiбира1ся в путi., - не стан дослухатися до  його  речницi  кагаи.  -
Поїдиш до короля лангобардiв Ллвоїна й скажеш  йому:  я  пристаю  на  його
клич, такий, що й зараз пiдняв би турми свої й  кинув  супроти  супостатiв
його - гевiдiв. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен  iз  воїнiв
моїх мас узяти щось у похiд - для себе i для комоней, має  залишити  якiсь
яства й родовi своєму. А взяти, як i залишити,  немає  чого.  Коли  Алвоїн
може прислати нам десятину кожної з тварей, ще е в лангобардiв, а  ще  сто
хур збiжжя для комоней, стiльки ж - для люду аварського, одразу й рушимо в
похiд. А вже як рушимо, в звитязi над гепiдами хай не сумнiвається.  Купно
з лангобардами мв заволодiємо ними в змиг ока.
   - Слухаю, повелителю!
   - Не тiльки слухай, а i ими, - пристально подивився ви свого нарочитого
Баян. - Бо вдруге не прощу нетямковитостi в дiлах сольських. Чуєш?
   - Чую i повинуюсь! За цим разом iз шкiри випорсну, а повернуся до  тебе
з хурами i товаром.
   - Про наш розбрат з iмператором Алвоїну нi  слова.  Бiдкайся  нестачею,
нарiкай на пагубу, що мали в походах, ото i  все.  З  помiччю  їм  теж  не
набивайся аж надто. Кажи, таємно вiд iмператора робимо це i  тiльки  тому,
що не вистачає яств. Коли вони, лангобарди,  пришлють  товар  та  жури  зi
збiжжям, i надалi матимуть нас, аварiв,  за  соузникiв  своїх  у  виправах
ратних.
   - О Небо! - Кандих пiднiс д'горi благальнi руки, закотив пiд лоба  очi.
- Якi ми, авари, вдячнi тобi, що ти послало нам,  своїм  обранцям,  такого
повелителя! Як жили б i що мали б, коли  б  не  його  свiтлий  iз  свiтлих
розум. Подумати тiльки...
   - Думатимеш у путi, - не став слухати свого велеречивого сла Баян, -  i
молитимешся Небу при нагодi. А зараз iди. Час не жде, гнiв же  наш  -  тим
паче.
   Першi сiм дiб  Баян  не  ждав  вiстей  вiд  сольства  свого.  Знав:  до
лангобардiв, як i вiд лангобардiв,  правитись  та  й  цравитись.  Та  й  у
лангобардiв всяке могло статися. Йде сiча з  гепiдами,  король  перебуває,
напевно, там, де його  вої.  А  до  такого  короля  непросто  доступитися.
Одначе, коли минула й друга седмиця, а з  лангобардiв  анi  сольства,  анi
хур, iючав бентежитись. Такий, що послав би  й  нових  нарочитих,  хай  би
довiдались, може, тi, що з Кандихом, в путi уже, може, правляться разом iз
хурами, товаром i тому зволiкають. Шкуру спустить iз того складеного вдвоє
Кандиха, коли додумався до такого. Невже  не  тямить,  що  каган  жде?  Он
скiльки воїв узяв iз собою, через кожнi два-три днi можна слати гiнця -  i
не позначиться.
   "Нi, вiн таки дограється в мене", - пообiцяв Баян, i хто  знає,  чи  не
заприсягнув би за  сим  разом:  Кандиховi  лишилося  жити  рiвно  стiльки,
скiльки йому, повелителю аварiв, мучитись без вiстей вiд сольства, коли  б
не вiдхилилася тiєї митi запона i не розбила уже зiзрiлий намiр.
   - О Ясноликий 1 - тицьнувся йому до нiг хтось iз терханiв.  -  До  тебе
сольство вiд короля франкiв Сигеберта. Приймеш  чи  повелиш  сказати,  хай
iдуть туди, звiдки прийшли?
   Сольство? Вiд короля франкiв, того, що  он  як  розширив  обводи  своєї
землi, є, по сутi, другим iмператором по сусiдству з ромеями?  Що  привело
його до аварiв? Боїться, не втримає того, що замав, чи  хоче  скористатися
силою аварiв i замати ще бiльше? Тюрiнгiя,  Бургундiя,  Прованс  скорилися
йому, визвали силу i владу  його  над  собою  й  бавари,  сакси,  деякi  з
слов'янських племен. Невже й справдi захотiв бiльше, анiж має?  Коли  так,
не розминутися йому з Вiзантiєю.
   - Клич, i негайно.
   Франки не були такi улесливi,  якими  звик  бачити  асiйпiв,  трималися
гiдно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли.
Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. I вiн заговорив.
Передавав уклiн йому,  славному  в  свiтi  кагановi,  вiд  корояя  франкiв
Сигеберта, вiд привiдцiв iнших  родiв  i  племен  що  стали  пiд  iнсигиiї
Сигеберта, - бургундiв, провансян, гюрiнгцiв, баварiв  i  саксiв,  передав
уклiн жонам його вiд королеви ( завважив, це чи не вперше  згадали  й  про
жон), славив плем'я аварiв яко таке, що нi перед ким не хилить  голови,  i
тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король
франкiв особливо прихильний до таких i тому прислав їх,  слiв  своїх,  аби
засвiдчити кагановi свою повагу i ввiйти у добрi стосунки з аварами.
   Сол говорив через тлумача. Це уповiльнювало бесiду, зате давало Баяновi
можливiсть добре осмислити те, що казалося, й стати  на  якiйсь  думцi.  А
оскiльки мова зайшла про добрi стосунки, то й думати не було чого.
   - Ми теж багато чули про короля франкiв, як  i  про  самих  франкiв,  -
заговорив, коли настала його черга. -  Живемо-бо  па  теренi  Вiзантiї,  а
Вiзантiя не глуха до того, що дiється  за  Дунаєм,  на  полуночпо-захiдних
обводах її землi. Вона, як вiдає,  напевно,  сол,  не  байдужа  до  земель
iталiйських, а тим паче до слов'янських, передусiм тих, котрi сусiдять  iз
землями короля франкiв.
   Не сказав: якi частково належать франкам i до яких, як i  Вiзантiя,  не
байдужi франки. Зате коли сол знову взяв  слово  i  виговорився,  не  став
церемонитися, вiдверто, без всяких  хитрому  дростей  запитав:  чого  хоче
король вiд аварiв?
   Почувши те i не зiбравшись до ладу з думками, сол помiтно захвилювався,
став блудити очима.
   - Вiн прислав мене спитати, - на вiдвертiсть вiдповiв вiдвертiстю, - чи
не пристав би каган до спiльного походу з франками?
   - Супроти кого?
   - Супроти готiв.
   Сол не сказав яких, одначе й  того,  що  сказав,  було  доста:  остготи
поверженi ромеями, вестготи (принаймi  тi,  що  мали  житла  в  Галлiї)  -
франками. Отож лишаються герули i гепiди. А може, сказане слiд розумiти  й
так: франки хочуть пiти  на  землi,  що  були  донедавна  остготськими,  а
вiднедавна стали  пiдвладними  Вiзжвтiї?  Дуже  можливо.  Сол  франкського
короля щось приховує, по очах бачить: нещирий є. Що ж, коли так, Баян  теж
не буде наполегливим: пiдуть супроти iмперiї i  її  володiнь  в  Iталiї  -
охоче пiдтримає нових св.оїх соузникiв, нацiляться на гепiдiв -  вiн  буде
там ранiш за франкiв.
   - I що матимуть авари з того походу?
   - Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нинi король хотiв би
лише знати, чи пристануть авари до походу?
   Он як! Без обiцянок хоче заручитися згодою. За кого  ж  вiн  мав  його.
Баяна? I як повестися з таким? Сказати:  спершу  давайте  обiцянку,  потiм
дамо згоду? Бути ще вiдвертiшим, коли так: хай король дасть аварам  землю,
тодi й авари заприсягнуть на вiрнiсть? Резон у такiй  вiдвертостi  є.  Хто
пiде походом супроти iмператора, живучи на землi iмператора? Хай би король
давав землю, звiдтам Баян знайшов би спосiб поквитатися з iмператором. Ось
тiльки  чи  не  вийде  з  цього  короля  такий  же  лжеобiцяльник,  як  iз
iмператорiв Вiзантiї? Усi сильнi - лживi. Кличуть i обiцяють,  доки  ждуть
вигоди. Не стане вигоди - зречуться.
   Баян силився приховати вiд слiв своїх правдивi помисли, та,  мабуть,  i
зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав їх, i доволi вiдверто.
   - Скажiть королю, я перейду на його бiк i щораз ставатиму йому в помiч,
та за однiєї умови: коли вiн дасть моєму  людовi  землю.  Жити  в  обводах
однiєї землi й прислужуватись iншiй по випадає.
   Помовчав i вже потiм додав:
   - Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехiд:
двi тисячi голiв товару, сто хур абiж жя для комоней i сто -  для  воїв  i
люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемiгся на яствах. Та й
там на нових землях, треба буде споживати щось,  доки  добу-^  Iдемо  собi
живнiсть. Людей своїх за речницею короля, як i  Fee  товаром  та  збiжжям,
посилаю разом iз вами. Слам нiчого не залишалося, як вiдкланятись.



   Х

   Драмой, на якому, крiм мореходiв та  кiлькох  чоловiк  тор"ового  люду,
перебував i епарх Вiталiан, вийшов з пристаища на веслах,  а  вже  у  морi
пiдняв вiтрила й пiшов, гнааий помiрним цiєї пори левантом,  до  скiфських
берегiв. Спершу нерiвно й не вельми вiдчутно, далi веселiше  й  верселiше.
Бо виходив у вiдкрите море, а воно - колиска для рвiтру,  там  вiн  завжди
гуляє привiльнiше. Вiд того привiльне було й на серцi в епарха Том. А ще I
привiльнiше, далебi, вiд тих вiстей, що везе до антської Ти| верi, в угоду
i на радiсть князю Волоту, що возсiдав в го? .родi Чернi над Данастром. Ще
б пак, сталося те, чого й спо; дiватися годi  було:  немає  вже  аварiв  у
придунайськiй Скiфiї, здимiли авари з  Придунав'я,  а  вiдтак  i  а  його,
епархових, очей, пiшли геть далi й вiд земель антських. Чи то ж р де втiха
для обох, чи не резон сказати,  стрiвшись:  свiтлий  день  настав!  А  хто
посприяв тому? Чия мудрiсть стала вище iмператорського  вiнця,  вознеслася
над всiм Августiоном i восторжествувала в  Августiонi,  коли  замислились:
бути чи не бути аварам раттю в iмперiї? Таке трапляється раз  на  вiку,  i
хай як собi хоче князь Волог,  а  мусить,  як  i  ранiш,  бути  щедрим  на
донатiї, воздати йому, своєму содруговi в  скiфських  Томах,  належно.  Не
кровiєю ж бо платитиме за звитягу i не спустошенням - всього лиш хутром  i
солiдами. А ще ж i про поновлення ряду на мир мiж  антами  ^;  та  ромеями
домовлено. Чи такi  послуги  -  жарти?  Чи  вони  не  вартi  того,  на  що
сподiвається?
   Весело  i  втiшно  епарховi  у  вiдкритому  морi,  пiд  туго  напнутими
вiтрилами. Певен був, його нiхто не  випередить,  навiть  поголос,  що  не
поступається вiтровi, ширячись мiж людом, не годен пересягнути через Дунай
i добутися до Черна швидше за нього. А проте  схибив  на  певностi  своїй:
першим у стольнiм городi на Тиверi iз тими ж, що й  у  Вiталiана,  вiстями
об'явився хан кутригурiв Коврат.
   Коли Волота освiдомили про те, вiя не йияв вiри,  в  усякiм  разi,  був
вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
   - Клич до гридницi. Я зараз буду.
   Коврат приємно вразив його i не тiльки величчю- та доброликiстю. Був аж
надто чемний i прихильний, коли  освiдчувався,  здавалось,  свiтився  нею,
людською добротою.
   - Княже, - сказав, коли сiли за стiл та стали пригощатися яствами. -  Я
i мої кметi прибули, аби порозумiтися з тобою, а через тебе i з усiм людом
тиверським. Певнi е: ви маєте нас за лиходiйне плем'я, схильне до татьби i
урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонiв. Не  ви  -  ми
йшли на вас ратною силою, порушили мир i благодать у землi. I все ж хотiли
б запевнити: не є такими, за яких маєте нас. Кажу так не лише через те, що
немає вже хана, котрий вiв кутригурiв на тиверцiв. Кажу тому, що вiя не  з
власної волi  вiв  -  iз  примусу.  Князь,  певно,  знає  вже:  ромеї  зле
помоталися нам за похiд у їхнi землi  -  наслали  спершу  утигурiв,  потiм
обрiв i зробили иас ие тiльки •убогими до  краю,  а  й  пiдневiльними.  Та
вевоая 6 змусила iти туди, куди велiли обри.
   - Хан хоче сказати, що вiднинi ие є пiдневiльний їм?
   - Не зовсiм, а все ж так. Обри пiшли iз Скiфiї,  ми  ж,  як  бачиш,  не
подалися за  ними,  лишилися.  Коли  обри  пiшли  надовго,  гадаю,  так  i
зостанемося самi по собi, незалежними вiд них.
   Важко було стриматися, аби не виказати радостi, i  все  ж  князь  Волот
старався не явити себе потiшеним, принаймнi аж надто.
   - Коли i куди пiшли?
   - Знялися, княже, всiма родами своїми й подалися на  клич  лангобардiв,
неволити гепiдiв нiбито. Є достеменнi гадки: там i сядуть уже.
   Лiпшого й сподiватися годi. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було
правдою!
   - За одне в?ке,  що  привiз  сi  вiстi,  спаси  бiг  тебе,  хане.  Буду
вiдвертий: то неприємнi сусiди. I не лише для нас.
   - Правду кажеш: для нас також. Я коли  почув,  що  йдуть,  а  згодом  i
вдостовiрився, передусiм  сказав  собi:  подамся  до  Тиверi  i  освiдчусь
тиверському князевi. Хай знає:
   кутригури анi тепер, апi будь-коли не посягатимуть па його землю.
   - Хотiлося б вiрити.
   - Аби повiрив, бiльше скажу: вiднинi Днiстер до самого моря вiльний для
Тивсрi. Хоче люд її ловити рибу - хай ивить, хоче юргуваїи - хай,  торгує,
кутригури цс става'шуть йому на завадi.
   - А  нашi  пристанища  в  Тiрi  i  на  Дунаї,  а  земля  Тнверка?  Вони
залишатимуться за кутригурами?
   - Аби не було чвар, Тiра яки  ирисiанище  для  рибалок  мореплавцiв  як
була, так i залишиться вашою. А всiм шим поступитись не можу.
   - Отже, боїшся все-таки, що повернуться обри i спитагь, нащо вiддав нам
узяте на меч i сулипю?
   - Не приховуватиму вiд князя: i це є. Та найбiльше гримує iнше: мене не
зрозумiють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою цiною. .Пильно
дивився тиверський князь на кутригурина.  Пиль"  i  довго.  Такий  справдi
зацiкавлений вiн у мирi з антами Я всього лиш прикидається мирною  вiвцею?
Нiби ж не Коже, щоб лукавив: дозволяє лиш те, що може дозволити. о  ж  теж
треба розумiти. Одне, придунайськi випаси кутурам он як потрiбнi, а друге,
обри справдi ще можуть врнутися й запитати їх, нащо вiддали антам те, що є
iiльною здобиччю. А спокуса вiльно ходити до моря  -  неIмала  спокуса.  I
взагалi, чи не лiпше буде для Тиверi, коли [мiж нею i ромеями стоятимуть i
не страшнi своєю силою, | i вiдособленi вiд обрiв кутригури?
   - Хан всього  лиш  обiцяє  нам  вольготне  плавання  до  моря  чи  може
заприсягтися в тiм богами своїми? . - Можу, княже.
   - I що на Тивер анi з власної волi, анi з принуки не пiдеш бiльше,  теж
заприсягнеш?
   - Що з власної волi не пiду, в тiм заприсягну, а що з  Принуки,  в  тiм
присягати не можу.
   I знову Волот пильно та довго дивився на хана.
   - Що ж, i за те дяка. Бачу, не лукавиш зi мною. Коли так, складаймо ряд
та й пiдемо до капищ.
   Обiцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав  Перуном;  хан
же пiднiс над собою меча й звернувся до Неба. "Даю роту, - сказав, -  тодi
не буде миру та злагоди мiж людом моїм i людом Тиверi, уличiв, всiх антiв,
коли камiнь стане плавати, а хмiль тонути".
   Усе те пе могло не тiшити обох, а втiшеним що лишається робити? Пiшли i
сiли за столи, пили хмiльне, вдовольнялися стравою й бесiдували, знов пили
i знов бесiдували, та сподiвалися па лiпше, та вiрили: вiднинi  буде  так.
То чому  б  i  пе  бути?  Iз  степу  лихої  загрози  нема,  ромеї  немовби
вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти лiт не йдуть за  Дунай  i  ыс
плюндрують землю за Дунаем; i обргi здимiли, пiшли на iншi  обводи,  iншим
не даватимуть супокою. Хвала богам, здається, до тривалого миру йдеться, а
вiдтак i до благодатi.
   На нiч  Ковраг  залишився  у  Чернi  -  засидiлися  допiзна,  куди  мiг
правитись? А вдосвiта зiбрався й поїхав, не турбуючи i  не  прощаючись  iз
князем. Хоча й була така угода мiж  ними,  Волоту  непевним  i  не  вельми
приємним видалося все те. У слов'ян iз  гостем  не  розлучаються  подiбним
робом. Слов'яни проводжають гостей по учтi. Тож, прокинувшись, вiдчув себе
чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втiха надiйна.
   З тої непевностi не вiдав, куди податися, й  спрямував  стопи  свої  до
жони та дiтей. Не раз пересвiдчувавсь уже, тож i зараз вiрив:  там  розвiє
сумнiви, а розвiявши, скаже:
   "Прогонiть осмуту з лик  своїх,  знайте,  для  всiх  нас  свiтлий  день
настав: обрiв немає за Дунаєм, кутригури приходили з повинною й уклали вже
ряд на мир i злагоду". Чи вони, кревнi його, не живуть тим, що й  вiн?  Чи
не потiшаться такою новиною? Пробi, Миловида перша заяснiє видом  i  скаже
своє звичне: йой! Милана, Злата нащо  сумовитi  та  зболенi  є  по  смертi
мужiв, а й тi збудяться,  най  не  так,  як  iншi,  все  ж  вiдчують  себе
втiшеними.
   Доки йшов у той кiнець, де мала бути зараз  Миловида,  встиг  угомонити
себе й перейнятися мислю про свiтлий день. А зблизився з клiттю-келiєю,  в
якiй жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньої (як  i
вечiрньої) пори, змушений був збавити ходу, а  далi  й  зовсiм  уклякнути:
з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й iншi голоси.
   "I Злата з Миланою там? А це ж з якої речi?!"
   Досi вiн не дозволяв собi  переступати  порiг  Христового  обиталища  в
своїм теремi. То було утаємничене мiсце жони  його,  келiя-храм,  де  вона
розмовляла з увiруваним колись богом i сповiдалася своєму боговi. Пристати
до її  вiри  не  мiг  та,  здається,  й  не  прагнув,  одначе  й  жонi  не
насмiлювався перечити. I не тiльки тому, що пояснювала свою  забаганку  аж
надто дивно i переконливо:  "Се  в  нього,  Iсуса  Христа,  -  сказала,  -
попросила я заступництва в той день i в той час, коли ти мав тягти  жереб,
се вiн озвався на моє ревне  благання  i  врятував  тебе  вiд  мученицької
смертi", - не перечив ще й тому, що надто молився на  свою  Миловиду,  аби
насмiлитися й стати їй бодай у чомусь на завадi. Нинi  ж,  зачувши,  що  й
доньки там, у храмi-келiї, забув, куди вривається й на що посягає. Смикнув
на себе не зовсiм причиненi  дверi  й  укляк,  до  ретти  спантеличений  i
вражений тим, що побачив: i жона,  i  обидвi  доньки  стояли  перед  ликом
Христа на колiнах i били поклони.
   Певно, надовго втратив дар речi - жона перша опам'яталася  й  пiшла  до
нього.
   - Щось сталося, муже мiй? Я потрiбна тобi?
   - Вийди, поговорити треба.
   Не хотiв, аби розмову їхню чули доньки, i  вiдiйшов  далi  вiд  дверей.
Зрештою надумався й попростував до сусiдньої клiтi.
   - Що все це має означати, Миловиде? - круто обернув,ся  до  жони,  коли
причинила за собою дверi. -  Я  тобi  доIаволив  вiрити  боговi  ромеїв  i
молитись на бога ромеїв. ||Нащо дiтей моїх вводиш у той блуд?
   Далебi, наготувалася до розмови,  доки  йшла  слiдом,  -  ула  на  диво
сумирна i довiрлива, хiба що присоромлена е в мiру.
   - То не ромейський бог, Волоте, то бог  знедолених.  ^оли  збагнеш  се,
гадаю, втямиш i все iнше: не я  вводжу  рiтей  твоїх  у  вiру  Христову  -
безлiття  вводить.  Доньки  твої  i|у  великiй  скорботi  по  убiєнних  на
бородищах мужах своїх. |,Як можемо вiдмовити їм  шукати  розраду  там,  де
хочуть |.днайти її?
   Аж пересмикнула його та тиха й сердечна  рiч,  як  i  потяд  її,  такий
по-дитинному невинний i довiрливий.
   - Та збагни ти! - вибухнув гнiвом. - Вони - дiти своi роду-племенi,  їм
треба буде жити серед нього. Як житить, вiдступившись  вiд  вiри  отцiв  i
дiдiв? Се ти могла доолити собi таке i почувати себе  супокiйною  за  моєю
спию. їм не простять вiдступництва! Скажуть, вашу матiр внесено  в  жертву
богам, а ви...
   Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила пiд оги й повалила,  як
е, на долiвку. Останнє, що вгледiв i Цвтямив, великi Миловидинi очi, нiмий
перестрах у очах та ' - i виду, такому  безневинному  i  такому  жалiсному
тiєї втi.



   XI

   Останнi кiлька лiт старiйшини не зважувалися йти до i?наї  й  турбувати
її клопотами Дулiбської землi.  Знали11:  князiвнi  не  до  того.  Он  яке
безлiття обсiло Добритову вро. Тiльки-но послюбилася та згуляла воседля  i
вже вдовiла. Не встигла оплакати мужа, як змушена  була  "Закувати  вiтця.
Затим младомладою матiр'ю стала.
   I матiр'ю, i вдовою, i сиротою водночас. Хто посмiв стукатись до  такої
турбувати таку?
   "Най бавить сина, - казали, - та баїть рани,  завданi  лихою  долею.  З
усiм iншим якось буде".
   I правду казали. Нiчого не сталося за  сi  лiта  анi  з  людом,  анi  з
землею. Як жили за князя, так  i  по  князевi  живуть.  Щоправда,  недовго
перебували  в  сiй  певностi  та  супокої.   Десь   згодом   занепокоїлися
старiйшини. I на ради збиралися частiше, i радилися довше. Коли ж  сталося
так, що й збираючись нiчого не врадили, зважилися й послали  нарочитих  до
Данаї.
   - Люд дулiбський, - сказали вклонившись,  -  здоровить  тебе,  доню,  з
сином, нащадком роду Добрнтового.
   - Спаси бiг.
   - А ще велiв вiн нам стати перед тобою й запитати: чи  зголошуєшся  ти,
єдина спадкоємиця в родi Добритовiм, сiсти на стiл вiтпя свого  й  правити
нами, доки стане повнолiтнiм син твiй. Земля не може  бути  без  привiдцi,
доню. Коди чуєш у собi силу i певнiсть, сiдай i пряв нами, коли  нi,  вiче
обере когось iншого. .
   - Нiби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо вiче, покликане  вирiшувати
дiла общиннi, а повиннiсть  за  супокiй  всеї  землi  покладено  на  князя
Тиверi.
   - На привiдцю Тиверi покладено вiдповiдати за супокiй землi на  урочний
час. По тому буде всетроянське вiче, покликане визначити, на кого з каязiв
ляже ця повиннiсть. Дулiби волiють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.
   Данаю обдало приском. Он воно що?1 Старiйшини просять її сiсти на отнiй
стiл, а тим часом натякають: коли сядеш  ти,  не  дулiбським  князям  бути
чiльними в землi Трояновiй. Ано, хто ж призначить на те жону.
   - То, може, най зараз уже править дулiбами хтось iз воєвод дулiбських?
   - Хто?
   Завагалася, одначе ненадовго.
   - Дайте час помислити. Вже потiм, помисливши, покличу i скажу.
   Старiйшини вклонилися й пiшли. А Даная кинулася притьмом  до  дверей  i
повелiла нянi-наставницi зайти до неї.
   - Чули, що казали?
   - Як же могла чути, коли не була  там,  де  казалося?  Тлумачила  їй  i
тремтiла вся, казала, коли не сяде зараз иа отнiй стiл, то  нiхто  з  роду
Добритовото уже й не сяде на  нього,  i  запевняла  няню:  то  тiльки  для
годиться нигають, насправдi не хочуть, аби сiдала. Що ж  їй  робити,  коли
так? Зректися та й но -всьому? А що скаже їй син, коли виросте? Домагатися
отнього столу? А коли вiзьмуть i приколять поночi: i її, i сина?
   Зачинилися в ложницi i  шепталися,  шептались  i  йойкали  мало  не  до
полудня, а в полудень наставниця Данаїна  залишила-таки  терем  i  знайшла
мiсце та привiд здибатися з кревним братом Мезамiра Келагастом.
   - Ти що собi думаєш? - напустилася, - Чи тобi сумлiння твоє, повиннiсть
зрештою нiчо не кажуть?
   - А що мають казати? - весело одповiв той.
   - Як то що? Як то що?! Даная он якого сина народила твоєму  братовi,  а
ти не зайдеш, не поцiкавишся навiть що та як.
   - На те в Мезамiра є мати i є сестри зрештою.
   - Умм... Мати... сестри. А  ти?  Чи  мати  з  сестрами  годгиi  втiшити
младомладу вдову у її смутку, висушити  такi  Iчастi  сльози?  Покон  роду
нашого саме тобi велить прийти I  до  Данаї  i  стати  їй  утiхою  замiсть
Мезамiра, покласти край Р'беалiттям тiєї младомладої жони, як  i  безлiттю
її сива. i Кедагаст видовжив з дива лик свiй, та одразу ж i оскалився.
   - Се що ж собi старе басиха надумала? Хоче, щоб я послюбився з Данаєю?-
Ти сам зажадаєш слюбу, коли прийдеш та угледиш [яка є нвнi Даная.
   Сказала й пiшла собi, спираючись  на  костур.  Мовби  урезонювала  тим:
"Подумай, отроче. Я, щоб знав, дiло кажу i рЯiло не  яке-небудь".  Воно  й
правда, пощо їй здибуватись рiуао i натякати. Не iнакше як мала  з  Данаєю
бесiду або J врягледiлася до розквiтлої по родах Дапаї й стала  на  маслi:
така не може лишатися без мужа-охорони. Тiнь зарощiв i хотi  не  мине  її,
коли залишиться сама. А з тою | тiнню прийде й безлiття. Ано,  то  вже  як
водиться. Де неЕнає мужа-оборони, там пнеться через порiг i  обсiдає  жону
Обида. Одначе чому наставниця саме до нього прийшла i не  так  заговорила?
Всього лиш пригадала, що є такий поои: коли овдовiє  младомлада  жона,  на
мiсце усопшого чи 'гиблого мужа її має прийти його  непослюблений  брат  i
яти тоту жону пiд своє накриття, чи такою є воля самої иаї?
   I стояв бiля свого Гриваня, там, де затримала його  ДанаїА  наставниця,
думав, i сiв на Гриваня та рушив - знову умав. Вiдверто кажучи, йому не до
слюбу зараз - не нася ще в отроцтвi i не натiшився привiллям, що його  дає
отроцтво. Та коли про слюб iз Данаєю заговорила сама Даная, то  чом  i  не
пiти до неї та не приглянутись, яка є нинi.
   "Нiби ти не був i не бачив", - нагадує стороннiй голос.
   "Бачити бачив, - борониться Келагаст, - та он як  давно,  тодi  ще,  як
проводжала в останню путь та прощалась iз Мезамiром.  Чи  в  траурi  могла
затьмити лiпотою? Та й менi до її лiпоти хiба було?"
   . "Лiпоту нiщо не зугарне затьмити, - знову той голос. - Лiпота  завжди
являє себе лiпотою".
   "А от i нi. Одна вона тодi,  коли  прибита  печаллю-осмутою,  i  зовсiм
iнша, коли на серцi свiтлий день".
   "Який же вiн може бути свiтлий у Данаї-вдови?"
   "У Данаї-вдови, може, й не свiтлий, а в Данаї-матерi? Та ще в  тої,  що
виколисала в собi мисль: у Мезамiра є брат, вiн не  повинен  лишити  її  з
дитям  малим  напризволяще.  Така  мисль  завжди   уподiбнюється   свiтлiй
сподiванцi, а де свiтла сподiванка, там i воскресiння. Чи жадаючим  багато
треба, аби пiднестися духом i обернути нiч у день?
   Здавалось, i не хотiв думати про те, що посiяла в ньому словом-загадкою
наставниця, а засiв її не давав супокою весь  день,  не  дав  i  тодi,  як
надiйшла нiч. Лежав горiлиць - думав про Данаю, перевертався ниць -  знову
думав, ба навiть чув у собi якусь тоскну потребу пiти, поглянути  на  неї,
утвердитись, чи то ж справдi така, як її малює стара. Далебi, й не  заснув
би тiєї ночi, коли б не став-таки на думцi: чом i не пiти та не  поглянути
на Данаю, коли того хоче сама Даная?
   Вiн не належав  до  тих,  що  чують  у  собi  сум'яття,  зважуючись  на
неузвичаене чи й соромiцьке дiло. Ото лишень i вагань було:  слухатись  чи
не слухатися наставницi, iти чи не йти до Данаї. Коли  надумав:  пiду,  не
став дошукуватися вагомої причини,  вихопився  на  Гриваня  й  подався  до
теремка, що його обсiдала у Волинi спадкоємиця княжого столу. А все ж,  як
прибув до Данаї та спинився перед Данаєю, не мiг не  пiддатися  пiдспуднiй
силi сум'яття: жона та справдi постала перед ним такою, якої не видiв досi
та й не сподiвався видiти. Худе та довге колись дiвча, ото тiльки й звабне
тим, що мало лiпше, нiж у iнших, вбрання та ще великi синi  очi,  довгi  й
пушистi коси, котрi оповивали всю її, надто на iгрищах, - видавалося тепер
дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити  тями.  Гаптована  шовком
тунiка  з  барвистої  заморської  паволоки  щiльно  лежала   на   в   мiру
розповнiлому й вiд того  до  ослiпу  витонченому  станi,  а  по-молодечому
веселi i задерикуватi колись очi, навпаки, свiтили лагiдною тишею, вид її,
-трiшки зболений, вiшки зачудований,  був  i  лiпим  та  милим,  i  якимсь
знiжев-просвiтленим, нiби опромiненим зсередини. -  .  Кликала,  Данає?  -
завважив нарештi, що мовчить Iдовго,  i  похопився  з  словом,  а  вже  як
виголосив  йото,  iагнув:  сказав   не   те,   що   слiд,   -   Даная   iз
зболено-зачудовам стала раптом  сполохано-знiченою.  Тиха  замрiя  в  очах
iiнилася iскорками ляку, ба навiть справжнього  перепукення,  а  блiдий  i
знiжений вид її покрився свiдком жiочої цноти - червiнню.
   - Хотiла порадитись, Келагасте, - мовила через силу, вясе, що не одразу
зборола в собi тоту нiяковiсть. - Муi на дулiбах он скiльки,  а  звiритись
не кожному i тим iе не з усiм можу.
   розглянулась i вже тодi запросила пройти  до  сусiдньої  тi,  сiсти  на
достойне високого гостя мiсце.
   - Були у мене старiйшини родiв, - силилася  затьмити  i  ще  непоборену
нiяковiсть словом. - Сказали, надходить t вiча,  на  якому  йтиметься  про
старшого серед князiв у їдi Трояновiй. А в нас i на  Дулiбах  немає  його.
Радять, ) самiй сiдати на отнiй стiл, бути княгинею, або  вказати  I^огось
iз воєвод. Думала-гадала i нi на що  не  зважилась.  tin  лячно,  воєводам
немає вiри. Єдиний, на кого можу сластися, се ти,  Келагасте.  Скажи...  -
Вона подумала гь-другу, не зводячи з дiвера аж надто  пильного  позирку  К
своїх, а вже потiм повiдала те, що надумала: - Скати мiг би бути ним, моїм
повiреним серед воїв?
   - Себто привiдцею дружини?
   - Ано.
   "0н якi " - спiшила потiшитись мисль, а вже за мислю це.
   Привiдцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волi  князя  мiг  бути
хтось i з воєвод. ти i був би ним з моєї волi.
   Бачив: Даная жде - не дiждеться його  згоди.  Таки  iавдi  тiльки  йому
вiрить чи натякає - будеш привiдцею жини,  то  куди  подiнешся,  станеш  i
мужем?
   - Коли ти, жона, береш на себе таку повиннiсть,  то  Buy  не  взяти  її
менi? Одначе...
   - Що одначе? - не втрималась i поспiшила перепитати.
   - Воєвода з мене надто младомладий. Чи Даная не вiв старшi i достойнiшi
бути привiдцями в дружинi.
   - Старшi не будуть уже молодими, а достойнiсть, гадаю, де з часом,  тим
паче, що ти являв уже , i не раз.
   - Винагородив її неприхована вдячним зором i усмiхнувся
   - А ворохобнi серед чiльних мужiв через цi твої гадки не буде?
   - Коли станеш поруч зi мною i станеш з вiрою та правдою в серцi  -  .не
буде, - сказала й простягла свою пещенонiжну, мовби в набiлi купану, руку.
Простягла й поклала на його десницю. - Ти - брат мого  мужа  Мезамiра,  се
раз, а  друге,  є  сином  славного  в  родах  наших  Iдарича.  Хто  посмiє
ворохобитися, коли станемо при столi вiтця мого в парi?
   Казала щось i далi, та Келагаст не дослухався до тих казань.  Чув:  вiд
того її доторку возбуяла у тiлi кров, зродилось i стало всевладним бажання
припасти устами до Данаїної руки й сказати тим  Данаї:  як  хочеш,  так  i
чини, я вже не пiду вiд тебе.
   Ладен був переступити через всi перестороги й стати ва ту звабну стезю,
ба цiлився уже переступити, та в останню мить всевладнiсть бажання змалiла
раптом i змусила бути дорослiшим та помiркованiшим. Звiвся  й  став  перед
Данаєю на весь свiй, гiдний роду Iдарича i справжнього анта, зрiст.
   - Коли так волiє Даная, най буде, як волiє: стаю пiд її руку й беру  на
себе всi її повинностi.
   Княжна теж пiдвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антiв: i
висока була, i ставна, i до лиха красна.
   - З вiрою та правдою?
   - Ано. Чи Даная не вiдає: якщо вже обiцяє Келагаст, то обiцяє твердо.
   Як i перед сим свiтила на нього опромiненим  зсередини  i,  може,  саме
тому до безуму звабним видом. Лишень бiльше снаги було зараз на  ньому  та
ще рiшучостi. Прйсяйбiг, має намiр сказати щось, а то й вчинити таке, чому
й сама не годна повiрити, та не стає одваги переступити через саму себе.
   - Може, Келагаст хоче глянути на небожа?
   - А то ж як.  Чи  годен  пiти  iз  сего  теремка,  не  побачивши  i  не
привiтавшись iз тим, хто продовжить рiд брата мого?
   - То ходiм, покажу.
   Йшла попереду й манила за собою звабами, брала  дитя  до  рук  -  i  ще
знаднiш манила. Бо не лише вид, очi її, такi теплi i такi  осяйнi,  -  вся
вона променилася, осмiхаючись, та хвалячись сипом  своїм,  та  тiшачись  з
того, що має його.
   - Як найменувала пебожа, Данає?
   - Iм'ям вiтця його - Мезамiром, - не  сказала  -  виспiвала  тi  кiлька
слiв.
   Стояв i милувався нею, її турботами, и тодi  вже,  як  передала  малого
Мезамiра нянi та  стала  перед  ним,  нацiлена  казати  щось,  не  захотiв
слухати,  пiднiс  до  уст  її  десницю  й  поцiлував  пiдкреслено  вдячним
цiлунком.
   Коли виходив, нагледiв Данаїну наставницю й поспiшив  вiдшукати  привiд
вiдiйти з нею осторонь.
   - Бабця може принести менi якусь там тасьму? - звернувся  до  неї  тодi
вже, як спинивсь бiля Гривадя. - Нелад тут, у сiдлi, тра закрiпити.
   - Чом нi, зараз принесу.
   . Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А  проте,
коли наставниця надiйшла, заговорив I утаємничено-стишено.
   - То все є правда?
   - Що саме?
   - Ну, що Даная волiв, аби я поклав крам її вдовиному | безлiттю?
   - Менi, молодче, не личить казати неправду, -  роз,  гнiвалась.  '.,  -
Стривай, - зупинив її. - Я ось що хочу запитати:
   Наставниця чула про те 8 уст самої Даваї чи  всього  лиш  Здогадується?
Якщо чула i певна, так насправдi й є, то най скаже Данаї ще одну правду: я
згоден взяти її пiд своє накриття.
   - А сам ти не годен сказати того?
   - Скажу, одначе опiсля вже.
   - Йой, - не без глуму засмiялася наставниця. - Що  то  ,за  мужi  пiшли
тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дiвку.
   - Що вигадуєш! - розгнiвався. - Чи про умикання йдеться?
   - А то пi? Гадаєш, така, як Даная, сама прийде  i  скаже:  "Бери  мене,
хочу бути твоєю".
   Сказала й пiшла прiч. А вiн, Келагаст, мусив лишатися  сам  на  себе  й
тетерiти з дива. Се що ж вона собi думає, та стара карга? Апо, що думає  i
що рече? Де видано, аби умикали кiiяжу доньку, та ще вдову, та  до  всього
коли не сьогоднi, то завтра  княгиню?  З  глузду  з'їхала.  Присяйбiг,  не
iнакше, як з'їхала.
   Вихопився на Гриваня i погнав спересердя чвалом. Схоже,  що  мав  намiр
розвiяти все те по вiтровi. Та ба, i чвал ие допомiг. Перегодом упевнився:
час теж не допомагав... Одие, Даная нiчо не  робить,  аби  став  привiдцею
дружини, а друге, сама не йде анi з мислi, анi з серця. Як заронилася туди
непереборною звабою, так  i  не  перестає  бути  нею.  Водив  молодцiв  на
стрiльбище i клопотався стрiльбою,  а  думав  про  Данаю,  уривалася  мить
лишитися самим iз собою та розiбратися в  собi  -  бачив  Данаю  i  тiльки
Данаю. I частувати не частувала, i поїти не поїла, як був у неї в  теремi,
а почуває себе убаяним. Мало того, що заволодiла мислями i серцем, -  сили
позбавила до краю.
   Те, мабуть, нагледiв i Старк. Он як пильно приглядався, коли  правились
на стрiльбище, не спускав ока i на стрiльбищi. А це вже  й  кличе  чомусь.
Невдоволений iим, як навчав отрокiв, чи, може, ще далi бачить старий  лис:
нагледiв, бiгме, що був у Данаї, й волiє  вивiдати  тепер,  чому  був,  що
ховається за тими одвiдинами.
   - Кликали, воєводо?
   - Ано, - не став доглядатися до нього Старк, як i вволiкати. - Дiло  є,
Полагаете. Князь Волот затiяв похiд у ромеї. Не ратний, нi, --  заспокоїв,
помiтивши, певно, неабияке збентеження в очах i на виду свого  тисяцького,
- Iз сольством правиться до ромейського iмператора, хоче буцiмто  поновити
пiдписаний з покiйним Юстинiаном ряд.  Ти  в  нас  кмiтливий  та  й  зроду
сольського. Пiдеш iз Болотом вiд  дулiбiв,  обстоюватимеш  у  тамтiм  рядi
потреби землi нашої.
   - Сам пiду чи з мужами своєї тисячi?
   - З мужами, одначе не з усiма, - осмiхнувся старий. -
   - Одбери десяток лiпших, та й лаштуйтеся. Нацiлився  було  спитати:  "А
Даная вiдає, куди я їду?" - та збагнув нараз: викаже тим i себе, i  Данаю.
Збагнув i прикусив язика. Вже опiсля, як вляглася бентега, поцiкавився:
   - Коли маю правитись?
   - За два-три днi. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.
   - Не вистачить, воєводо. Путь он яка i дiло не з  останнiх.  Маю  себе,
людей, комоней нарихтувати як слiд, про подарунки iмператоровi подбати.
   - Про подарунки князь Волот подбає.
   - Як то - Волот? Сольство правитиметься  вiд  усiєї  землi,  всi  мають
внести свою лепту. З порожнiми руками я пе поїду.
   Старий замислився.
   - Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий пiдожде. Даю  тобi
на збирання чотири днi. П'ятого удосвiта маєш виїхати.
   Утiха невелика, додав всього лиш день. I бiльше, ясна рiч, не  додасть.
Тож i теревенити з ним не випадає. Лишається сказати: "Згода" - та й пiти.
А як скаже, коли язик не повертається? Поїде он як далеко i он як надовго.
Чи може поїхати, нi до чого не домовившись iз Данаєю? То ж буде не  похiд,
а згуба. Присуха, невизначенiсть висушать його. Усе ж може  статися,  коли
поїде, нi до чого не домовившись iз нею? А часу он як мало. I до Данаї  не
на всякому огирi пiд'їдеш. Хiба... Стривай, стривай. А коли пiти до неї  й
оскаржити: "Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить iнше". Та  й  про
подарунки не а кимось, таки з нею має вести рiч. А так, княжа  скiтниця  в
її руках, тож про подарунки мусить вести рiч лише а  нею.  Нi,  свiт  таки
мудро влаштований. Навiть над крутопаддю вiдшукається стезя,  що  виводить
на убезпечене мiсце Навiть у повнiй безвиходi е вихiд. Не став  зволiкати;
вiдпросився iз стрiльбища й погнав
   Гриваня до Данаї.
   - Се правда, що повелiвав Старк?
   - А що повелiває Старк?
   - Велить рихтуватися та правитися аж у ромеї.
   Анi стверджувала, анi перечила. Дивилась замилувано i мовчала.
   - Ти не хотiв би так далеко вiд їздити? - поцiкавилася зрештою.
   - Ну чом же... Коли се конче треба, то поїду. Ось  тiльки...  Чому  так
нагло i чому повелiвав Старк?
   - Се не Старк, се я повелiваю, Келагасте!
   - Ано. Сам надоумив, тепер дивуєшся?
   - Н-не розумiю.
   - Хто казав тамтого разу: не було б ворохобнi  серед  мужiв?  Ось  я  й
послухалася твоєї ради. А послухавшись, велiла саме тебе послати слом  вiд
дулiбiв. Повернешся з ромеїв зi  славою  -  i  заткнеш  усiм  хавки.  Чув,
Келагасте коли побуваєш у ромеїв та пiдпишеш ряд  iз  ромеями,  даси  менi
привiд i резон саме тебе поставити бiля себе.  Тодi  нiхто  не  одважиться
посилатися на твою молодiсть i перечити.
   - А коли не впораюсь iз тим, у чому покладаєшся на мине?
   - Упораєшся. Князь Болот мац вже домовленiсть з  iмператором.  Лишилося
воїхати до нього та пiдписати - ото i все.
   Пройшлася, вдоволена а чи потiшена, i вже потiм додала:
   - Тiльки ти нiде нiкому анi слова про се, чув?
   - Чую, княгине.
   Мабуть,  сподобалося  величання.  Пiдiйшла,  стала  мало  не   впритул,
дивиться пильно i вiддано.
   - Того, крiм мене i тебе, нiхто не знає, навiть Старк. Се перша наша  з
тобою таємниця.
   - А буде й друга?
   - Ано, всього буде, коли правитимемо  землею:  таємниць,  пiдступностi,
непослуху, ба навiть лжi. Чи ти не в родинi чiльного мужа жив,  не  вiдаєш
про те?
   - Мiй вiтець навчав нас бути насамперед  правдивими.  Мезамiр  лише  до
хитростi удався в розмовi з аварами, а ба, чим поплатився за це.
   Осмутнiла на виду й замислилась. А помисливши, сказала:
   - Коли б же й iншi були благочестивi в дiлах i помислах. А що лишається
робити, коли вони не правду визнають, а лжу? Ну та... - осмiхнулася, - про
се потiм. їдь, побувай мiж ромеїв, приглянься до них, сам завважиш,  що  i
як.
   Спроваджує... А як же з тим, заради чого йшов  сюди?  Невже  наставниця
нiчого не сказала Данаї? Не може того бути. Вони  у  змовi,  бiльше  того,
заодно... Що ж робити? Iншої нагоди побачитися з  Данаєю  може  вже  й  не
бути. Коли не скажу про слюб зараз, гляди, нiколи вже не скажу.
   Пiдвiв, збираючись iз духом, голову, дошукувавсь уже слiв, якими мiг би
започаткувати її, свою  бесiду  з  Данаєю,  та  не  встиг  заїкнутися,  як
розчинилися дверi i на порозi стала наставниця.
   - Най вибачить менi княжна, час порати сина.
   - Iду... Ми ще зустрiнемось, Келагасте, - сказала замiсть "прощавай". -
Перед вiд'їздом зайдеш за подарунками.
   Провела за порiг й  сховалася  в  теремку.  А  Келагаст  плуганився  до
Гриваня й ганив на всю широчiнь мужньої натури її наставницю.
   "Гемонська басиха. Пiдслухала мої мислi i жадання, чи як розумiти її?"
   I мужiв, що пiдуть iз пим у ромої, одiбрав, i мужам повелiв  готуватися
до походу, а сам коли й думав про нього,  то  лиш  тодi,  як  приходили  й
нагадували: є потреба думати. З якогось часу вiдвiдала його й не вiдступає
вже мисль: ромеї - не блигомий свiт. Он скiльки седмиць пiде  на  те,  щоб
добратися до  них,  висидiти  там,  доки  доступляться  до  iмператора  та
перетрактують з iмператором. А ще ж i зворотна путь буде. Чи не  станеться
так: вiн ходитиме та дбатиме про супокiй  землi,  а  тим  часом  до  Данаї
протопчуть стезю iншi? Провiдав  котрийсь  iз  князiв  чи  княжичiв  землi
Троянової й приїде свататись. Чи не схитнеться в такiм  разi  Даная?  Мовя
про слюб мiж нею i ним, Келагастом, не було, мова йшла всього лиш про його
чiльнiсть у дружинi. Чи Данаї довго переiнакшити й обернути  тоїу  розмову
на iнше? Сама ж казала: всього буде,  коли  правитимуть,  i  непослуху,  i
пiдступностi, i лжi. Та й з iншої землi можуть провiдати про неї й заслати
сватiв. Однi - заради Данаї, iншi - заради того, щоб посiсти  княжий  стiл
на Дулiбах. Хiба ва Добрита не було того? Даная жона младомлада i  он  яка
красна.
   "Сеї ж ночi умкну її i зроблю своею", - став на мислi Келагаст.
   Всякий обнадiєний -  одержимий,  а  обнадiєиий  в  жаданiм  слюбi  -  i
поготiв. Ходив в  отнiх  хоромах,  а  бачив  себе  в  сутiнках  ночi  бiля
Данаїного теремка, а ще - на огирi купно з Данаєго. Чув посвист  вiтру  та
крики погонi ї торжествував, що недосяжний є, що увiмкнена Даная  не  пiде
вже вiд нього, забере сина й сидiтиме, повита слюбними узами, в родi вiтця
Iдарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже  як  повернеться,  згуляють  в
хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулiбах.
   Певен, Даная й не помишляє,  що  Келагаст  може  зважитись  на  таке  -
умкнути її таємно. Те, що казала про умикання  її  наставниця,  -  вигадка
старої, i не бiльше.  Прийшлося  до  слова  -  i  вирекла,  аби  спокусити
молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не думає  й  не  гадав
про те. Знає, вона - за високим валом, пiд надiйною охороною, їй  нiщо  не
загрожує в отньому гнiздi. Вiн i скористається тою  певнiстю.  Ось  тiльки
коли i як вчинить те? Серед бiлого дня чи  в  надвечiр'я?  Вдень  простiше
було б виманити Данаю за ворота чи  принаймнi  на  подвiр'я.  Та  ба,  при
воротях є сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А вiд погонi
в сiдлi з Данавю не втече. Лишається надвечiр'я,  коли  i  на  нiч  ще  не
зайде, i темiнь уже буде. Вiзьме а собою  кiлькох  мужiв,  спеленав  з  їх
помiччю сторожу бiля ворiт, а там уже надiя на спритнiсть та на дужу  силу
комоней.
   Келагаста поважали в дружинi за гострий розум, молодечу  одчайдушнiсть,
а ще за те, що не наступав без потреби  на  карк,  кожному  дозволяв  бути
самим собою. Одначе серед довiрених були найдовiренiшi. На них i  покладав
свої сподiванки. Єдине, що муляло до часу, усi иайдовiренiшi йдуть iз  ним
за Дунай. Чи в потреба вплутувати їх у се дiло? А  втiм,  .до  лиха  всякi
сумнiви. У пущi, на недрi  лiсовi  най  iдутьi  Коли  йдеться  про  он  як
уподобану Даяаю, нiщо не спинить його, вчинить так, як волiє.
   Аби намiри стали дiлом, а дiло - свiтлим днем, велiв мужам, що, йшли  з
ним до Волина, зшити покривала - так, щоб вiльним лишався лише один отвiр,
i взяти їх iз собою.
   "Не буде Данаї на прдвiрнипi, - мислив у путi, - велю челядi покликати.
А вже як вийде та стане за порогом терема, нiде не  дiнеться,  буде  моєю.
Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив  вiд  свого  або  схибив  у
намiрах своїх. Заприсягайся може, такого не було и не буде.
   А сталося.
   Даная не прогулювалася того дня з сином.  Анi  на  подвiрницi,  анi  на
подвiр'ї. Коли ж сказав челядникам, що се прибув вiн, її дiвер Келагаст, i
що в нього невiдкладне до неї дiло, зголосились  освiдомити  про  те  свою
повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у  Данаї  заслабло  дитя,
вона не може прийняти його, хай прийде завтра.
   Маєш. Як же завтра, коли завтра останнiй день перебування у Волинi?  Он
скiльки клопотiв збереться перед вiд'їздом.  I  нiч  лишиться  всього  лиш
одна. Чи то годиться: умкнути поночi жону, а вдосвiта покинути вже?
   Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли  стоятиме  на  своєму,  Даная
вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матiр, коли в
неї слабе дитя? Чи сполоханiй i зболенiй тривогами матерi до  слюбу  буде?
Така швидше очi видряпав, сама себе удавить, анiж скориться чужiй  силi  i
ляже в ложе з тим, що взяв її силою.
   Нi, нi, сьогоднi не умикатиме її. Не вiдає, як буде эав•ра, та сьогоднi
не умикатиме.
   - Скажiть Данаї, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тодi, коли
младомладому Мезамiровi сiане лiпше.
   Поклав зробити так: завтра пiде серед бiлого дяя, потоворить  з  Данаєю
про подарунки; коли i в кого вiзьме їх, а потiм уже поцiкавиться здоров'ям
небожа.
   - Лiпше йому, - сказала, коли повiв рiч про Мезамi|ра, - а проте  й  не
зовсiм. Боюсь, чи не вогневиця в нього.
   - А що кажуть басихи, волхви-баяни?
   - Запевняють,  що  не  вогневиця,  вiд  злого  повiтрiя  галася  немiч.
Помовчав мить i вже потiм сказав Данаї:
   - В такому разi я не поїду в ромеї, доки не дiждуся Одужання.
   Видивилася своїми й без того широко одкритими очиа й застигла в подивi.
   - Як то не поїдеш? Ти що, Келагасте?  Князь  Волот  ез  тебе  не  зможе
вирушити до ромеїв.
   А я не можу полишити Волин в такiй осмутi, як в.
   Путь он яка далека i тривала. Що думатиму i як почуватиму себе в  такiй
путi?
   Заяснiла видом, уста навiть сiпнулися, виказуючи усмiх. I  очi  свiтили
вдоволено.
   - Я мала б радiти а твоєї прихильностi до мене i мого сина,  -  сказала
голосом видимого розчулення. - Однак повелiваю: не  роби  сього.  Чи  твоя
присутнiсть стане в помiч Мезамiровi?  Є  бiля  нього  волхви-баяни,  в  й
басихи. Можеш бути певен, подбають про Мезамiра. Ти ж їдь i повертайся  зi
славою. Тим найбiльше зробиш i для мене, i для себе, i для Мезамiра.
   Що скажеш такiй? Мусив iти й збиратися в путь. Був  жахiть  певен  уже,
так i станеться: поїде, нi до чого не домовившись iз  Данавю,  можливо,  й
обманутий нею. А все ж тiєї певностi стало лиш на те, щоб зiбратися в путь
та ввїхаїи за Волин. Одразу за Волином спинився i сказав мужам:
   - Далi не їдемо. Ставайте табором "а тамтiй галявi i ждiть. Тв, ти,  ти
i ти, - вказав на чотирьох, потiм i на п'ятого, що мав бути за старшого, -
Всi iншi пiдуть зi мною.
   Скiльки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки  Даная  прожеве
осмуту з серця, назналися всi, а як довiдався Келагасi, що  вона  прогнала
вже її, знав лише вiн. I не став покладатися  на  соузницю  татей  -  нiч,
серед дня накинули покривала та замотузували надiвно мужiв, що стояли бiля
ворiт, запеленали покриважом i Данаю, ба навiть так,  що  не  зоглянулася,
хто вчинив те. Певно, обiмлiла а ляку, бо не боронилась i  не  кликала  на
помiч. Тодi вже завовтузилася й стала пручатися та  виказувати  ляк  свiй,
плачi та благання, як  вихопилися  з  Волина  й  погнали  комопей  вузьким
путiвцем у лiсi - далi вiд переслiдування i  переслiдувачiв  i  ближче  до
ловчого сховку на бортних угiддях Iдаричiв.
   - А тепер лишiть нас,  -  повелiв  мужам,  коли  опинилися  в  надiйнiй
глухоманi. - Повертайтеся до табору i  ждiть  мене  у  таборi.  За  тамтим
колiном, - сказав, як рушили вже, - повернете ошуюю. До Волина  тим  самим
путiвцем не правтесь.
   Скакав та й скакав ще, доки  опинився  в  затишному  сховку.  Даная  не
пручалася вже, лише схлипувала  важко  та  штовхалася  спересердя.  Певно,
догадалася вже, хто умкнув її, i ждала, коли настане сiй втечi кiнець.
   Зняв її з огира i, мов дитя, понiс поперед себе до  хижi,  Там  уже,  в
хижi, як став розмоiузовувати, зiзнався:
   Не бiйся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав,  що  не  можу
поїхати в таку далеку путь пючи смуток у  серцi,  i  таки  не  поїхав.  Бо
найбiльший i смуток йшов вiд жадання мати тебе за жону, а Мезiра за сина.
   На ту мить зняв iз неї покривало i не встиг отямитися, отримав  такого,
що iскри з очей посипалися, ляща. Iдного,  а  там  i  другого,  за  другим
третього.
   - Ти що? - звiвся на рiвнi й заслонився вiд неї, до х& гнiвної i до
сказу лютої, рукою, - Нiби сама i хотiла бути моєю.
   - Хотiла-м, та не так, не так, не так! - кремсала його ниску з одного i
з другого боку, доки не знесилiла, й i того вимучена  страхом-тривогою,  а
ще мукою-обидою, | вже знесилена, присiла бiля ложа й  схилилася,  плачуI,
на ложе. - Як ти посмiв? - питалася крiзь сльози.  -  мiг  дозволити  собi
таке?
   - Наставниця сказала...
   - Бевзь один! - обернулася люто. - Чи наставниця . гла подумати, що  ти
не тямиш, до кого залицяєшся? Iто я тобi, що ти дозволив собi  умикати?  I
Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалi свої,  iнiелася  й  сказала,
печально доглядаючись до Кела-
   Ета.
   - Ти  осквернив  сим  своїм  вчинком  мої  найлiпшi  почуиня  до  тебе.
Найлiпшi, чув?! Тепер... тепер, коли не  Винайдеш  способу,  як  повернути
менi славу непорочної | iкони i матерi, можеш  не  сподiватися,  що  будеш
послюб"лений зi мною. Лiпше руки накладу на себе, анiж дозi'їолю те.
   - Позирав на неї, нiби кiт на мишу, i думав: "Ано, така йвже й накласти
на себе руки, коли дозволити бiльше, вiж дозволив оце".  Аби  не  лишалася
певною: вiн таки бевзь i не достойний бути їй мужем, скинув iз себе осмуту
ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочнiй донинi  Данаї  її
непорочнiсть. I вже тим, що недовго шукав виправдання для себе,  здається,
умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся i мудро  намислив.  Повiз
княжну в свiй табiр i сказав мужам, з котрими не так давно умикав її:  те,
що знають вони про умикання княжни Данаї, най забудуть, що знали.  Вiднинi
вiн i всi, хто був з ним у Добритовiм оседку, не татi,  а  тi,  що  одбили
Данаю в татей i повертають її тепер у отпiй терем, незаплямовану татями.
   - Утямили, що речу?
   - А так!
   - Винагороду за сей достойний  мужiв  вчинок  матимете  вiд  Данаї,  як
прибудемо з ромеїв. А зараз коня княжнi. Повернемо матiр  синовi  її  -  i
знову в путь.
   А сам собi завважив, доки саджали в сiдло Данаю; "Ось ти, Келагасте,  й
почав iз лжi".



   XII

   З  якогось  часу  мiж  втiкичiв  почав  ширитись  поголос,  нiби  князь
київський збирав на Полянах люд i мав намiр заселити ним степ за Днiпром.
   - Що збере вiн на Полянах? - знайшлися обiзнанiшi. - Не полянами, нами,
втiкичами, має заселяти.
   - А се ж з якої речi?
   - Та з тої, що втiкичi ми, чужi йому. А степ  справдi  тра  заселяти  -
обри пiшли звiдтам.
   - Хай селить кого хоче, тiльки не нас.
   - Ано, де це видано? Он скiльки поту пролили, корчуючи пнi,  обробляючи
дядини. Тепер, коли пiдготували собi ниву та  утвердились  на  благодатнiй
нивi, маємо лишати? Кому й пощо? Не пiдемо, люди! Не пiдемо - i край!
   Богданко спершу дивувався таким поголоскам  i,  признатися,  не  зовсiм
вiрив. Коли ж дiйшло до того, що люд втiкипький  зiбрався  до  Дитинця  на
вiче й покликав його перед себе, мусив повiрити.
   - Вгамуйтеся, людове! - закликав до  тишi.  -  Князь  київський  не  за
горами. Завтра вiзьму з собою мужiв та й вирушу до нього.  А  там  напевне
вже знатиму, що намислив вiн. Вiд себе ж обiцяю  вам:  на  переселення  не
пристану. Бо, як i колись, сюю на мислi  бабцi  Доброгнiви:  не  в  ратних
поєдинках благодать людська - в трудi i в супокої.  А  ця  земля  найбiльш
придатна є для того. Iншої, скажу киянам, не потребуємо.
   - А ще скажи, - кричали з гурту,  -  не  хтось  iнший,  ми  зробили  її
плодоносною землею. Iз пущi, повiдай  їм,  зробили  плодоносною,  то  чому
маємо уступати комусь?
   - Ано, i се скату. Будьте певнi!
   Далебi, вiрили йому: i вгомонилися по тих запевненнях, i роз'їхались по
восях доволi швидко. Бо зникли  вiрити.  Ще  не  було  такого,  аби  князь
Богданко казав одне, а мислив i чинив iнiнс. Тож не чинитиме  казпачиго  й
за сим разом. Навiть тодi, як поляни чи князь долянський захочуть  зламати
його силою, все одпо по аiде  супроти  доброї  волi  люду  свого.  З  цiєю
певнiстю вирушав у путь. З нею доправився i в  лїв.  Був,  щоправда,  дещо
спантеличений нежданим: князь,  сказали,  нездужав.  Iти  до  немiчного  а
таким, як у Втiкичiв, клопотом, не випадає, ясна рiч. Одначе ж i на Втiкич
повертатися нi з чим теж не  гоже.  Що  скаже  люДовi,  коли  повернеться?
Тупцювався i не знав, як йому бути. Аж чує: кличуть.
   - Князь довiдався, що ти тут, - довiрливо мовив стардий iз княжичiв,  -
i велiв зайти. Просив недужого простити йому за невчасне -"вторгнен-
   Еня, та Острозор, здавалось, i не слухав його.
   - Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Києва, -
стримано й доволi кволо заговорив, - Занемiг я, а дiла стольнi  кличуть  у
похiд.
   - Отак навiть?
   - Не лякайся, похiд сей не буде ратним. Антське [сольство правиться  на
чолi з вiтцем твоїм до стольного Цгорода Вiзантiї Константинополя.  Комусь
iз нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати  тебе.  Казав  щось
про вигоду, що її матимуть анти, коли i-поновлять iз ромеями ряд, про  те,
що вiдсутнiсть обрiвсу степу убезпечує обводи землi Троянової i стелить їм
; путь за Днiпро, до самого Дону.
   - Сiверяни давно уже обсiли Сiверський Дiнець, обсiдають i Влтаву. Чому
б нам не сiсти на благодатнiй  землi  Заднiпров'я,  хоча  б  i  по  Альтi,
Трубежу?
   - То князь i се хотiв менi сказати?
   - Се також.
   Слушнiшої нагоди заговорити про те, з чим прибув  до  Києва,  й  шукати
годi. Та чи треба? Бесiда он в яке русло пiшла.
   - I як маю розумiти те його казання? Тан, як подейкують на Втiкичах?
   - А що подейкують на Втiкичах?
   - Нiби князь памислив зняти  люд  втiкицький  з  обжитої  ним  землi  й
перекинути за Днiпро. Землю ж їхню, так щедро политу потом i  возведспу  в
плодоноснi поля,
   передати росичам.
   - То лжа є, - спохмурнiв Острозор i силився звестися. - Пiдла i не гожа
думаючих мужiв лжа. Заселяти землi за Днiпром кому i без вас. Се  одне.  А
друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже  я  давав  йому  привiд  так
погано думати про себе?
   - Досi не давав, а се дав якимсь робом. Iiогояос вiд росйчiв iшов.
   - I ти повiрив поголосу?
   - Як мiг не вiрити, коли зiбралося вiче i зажадало аиати правду. Тому й
прибув до тебе, аби почути її. Острозор лiг на постiль i стомлено заплющив
очi.
   - Я iнакше мислив про тебе, княже втiкичiв, - сказав перегодом. -  Коли
так, не пiдеш iз сольством, iнших пошлю.
   Богданко вiдчув: паленiє видом, а як повестися, не втямить.  Обернутись
i пiти? Негоже якось. Попросити прощеннiї? А чи так уже й завинив? Десь же
зродилася вона, бесiда про переселення втiкнчiв. А де ще  мала  зродитися,
як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються бiля князя?
   - Комусь вигiдно було, мабуть, посварити нас, - зiтхнув сумовито, - ось
i пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
   Хотiв було розкладатися та й пiти, одначе згадав: кяяаь-бо в  немiчний,
i стримав себе.
   - Не бери сього близько до серця. Добре вже  те,  що  поголос  виявився
лживим. Не мiг я не  прибути  й  не  побесiдувати  з  тобою,  коли  он  як
зворохобився люд на Втiкичi. Зваж, ми я" хотiли б ночувати себе чужими  на
твоїй землi. Корiння родiв наших мiцно переплелося  вже.  Рубати  його  не
тiльки негоже, а й противне здоровому глузду дiло. Тож забудь, княже,  про
незгоду, видужуй.
   I вже тодi, як сказав се, поклонився i вийшов з опочивальнi.
   Втiкичi не цураються Києва. Коли раз, коли й  двiчi  на  лiто  правлять
сюди хури iз збiжжям, ведуть корiв, комоией на торжок,  звiдтам  привозять
сiль, рала, мечi та сiдла. Зате князь втiкицький коли й буває в Києвi,  то
лиш тодi, як кличуть дiла княжi або кличе київський князь.  А  такий  клич
буває нечасто, коли раз на лiто, а коли й раз на  п'ять  лiт.  Може,  саме
тому город цей за кожними вiдвiдинами  видається  Богданковi  новим,  досi
незнаним. I потреба приглянутись до нього за  кожним  разом  своя.  Колись
полуденнi ворота вабили, стiни, що ними обнесено  город,  потiм  -  княжий
терем, капище при теремi;  тепер  вразила  вксокость,  на  яку  вознеслась
твердиня полянського племенi пад рiкою, далина, що стелиться вiд крутонадi
на полуночний схiд вiд города, а надто повноводi рiки, що зливаються нижче
по течiї в одну й котять привiльнi синi води до моря, в  краї  полудеiпii.
Та, дальня рiка, Днiпром паиовав .пуетельви, лише врiод об'явигься нa  цiй
руг. По цiй  же,  що  пiд  крутопаддю,  снують  та  й  снують.  ви.  Однi,
спорожнившись, одпдивають вiд торжка в до,х,  iншi  прибувають.  З  усього
видно, не лише полянськi сiвереькi, з iнших земель теж в.
   "Князя Острозора можна зрозумiти, - став на мислi.  -  Ьму  ве  випадав
бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться
за Днiпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як i Днiпро, коли весь ане
полянським".



   ХIII

   I дулiби з древлянами, i поляни, i удагаi не  забарилася  вiдгукнутися
на клич князя Вояота, прислали людей, гiдiв скласти  всеантеьке  сольство,
прислали й подарунки, ар їх мають пiднести в  Константинополi  iмператору,
iмпевтрицi, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не  почував
себе ладним вирушати в таку далеку уть i в такiм важливiм для всiєї  землi
дiлi. Та несподiва слабiсть, що її зродила розмова  з  Миловидою,  надовго
-доклала  його  в  ложе  й  пiдточила   надiйну   ще,   адавадвсь,   рилу.
Вiдлежуючись, зборов нiби її i на ноги став, дякую миловидиним  ласкам  та
клопотам волхвiв-баянiв, а си|ли тiєї, що була в тiлi, не  почував.  Через
те й не може стати ва  твердiй  мислi,  яку  путь  обрати,  правлячись  до
Кон|стантинополя: таки морем  чи  сухопуттю?  Кутригури  не  будуть  пiсля
розмови з їхнiм ханом перепоною, пропустять сельство через свою  землю.  I
Вiталiан   зустрiне   достойно,   певен,   дасть   супровiд,   до   самого
Константинополя доправить антiв недоторканими. Та ба, се он яка тривала  i
зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, бiльше
риссю та вскач. Морем було б простiше i надiйнiше, коли б море видалося на
той час справдi гостинним. Як здолає його в один i в другий  кiнець,  коли
розбурхається? Чи не стане йому ще гiрше, нiж на  суходолi?  Колись  добре
зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять лiт тому. Тепер i
князь Волот не той, i сила не та. Таке вiдчуття, що й  поспiшити  треба  з
сольством до ромеїв та з укладанням ряду з ромеями.  Не  певен,  що  через
зиму зможе вже податися в такi далекi мандри.
   I все ж де буде лiпше? На якiй iз  двох  мандрiвок  май  зупинити  свiй
вибiр? Таки на морськiй? Мабуть, що так. Там принаймпi сподiванка,  що  не
застигне в морi бурi, а застигне, можна вийти на берег i переждати К.  Тож
так i' повелить слаи iз земель  содружних:  лишайте,  братове,  комоней  у
Чернi, лаштуйте подiю, бо правитимемося Днiстром, а там лиманом i морем.
   Ще одне мав зробити до вiд'їзду: побесiдувати якось iз Миловидою.  Сама
не своя ходить вiдтодi, як сталася  його  немiч,  далебi,  винною  почуває
себе, а заговорити про свою вину не посмiв. Як може їхати  в  таку  далеку
путь i не заспокоїти її, лишити при мислi, що таки винна?
   Воно, коли вдуматись, то так i  в.  Мала  б  спитатися  перед  тим,  як
навертати доньок до своєї вiри, чи вiтепь їхнiй згоден на те, чи треба  це
їм? Зсвовволила, а чому, не втямить.  Досi  за  нею  не  водилося  такого.
Ставить вiру i право кожного обирати її незалежними вiд родинних уз,  вище
вiд них? Далебi, що так.
   Аби не лякати  бiльше,  нiж  налякана  вже,  влучив  нагоду  й  повелiв
замирено:
   - Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синiв, довьок, побесiдувати тра.
   - I малих?
   - Атож.
   Постояла, роздумуючи, й тодi вже сказала:
   - Радимко, Добролик i Свiтозар серед дружинникiв. Либонь,  надвечiр  аж
прибудуть.
   - То надвечiр i збереш усiх.
   Уже як сталося воно, його повелiння, i Миловида  пiшла,  виколисуючи  в
собi новi тривоги i стару печаль, збагнув, догадується, про що  йтиметься.
Збагнув i одумався. Нащо сказав так: i малих? Чи  для  малих  годитиметься
те, що налаштувався повiдати дорослим? А втiм, най уже буде, як е.  Бесiда
ся чимось скидатиметься на  прощання,  а  попрощатись,  вирушаючи  в  таку
далеку путь, мусить з усiма.
   I старшi, надто доньки, i найменшi, чи  то  самi  по  собi  перейнялися
тривогами, чи були напученi вже материним словом, - заходили до  просторих
хоромiв, в яких вiтепь їхнiй полюбляв думу думати та й усiх, хто  вдавався
до нього, приймати, бажали йому гараздiв та й всiдалися на лавицях, тихi й
настороженi, видно було: очiкують не знати чого. Лише  тi,  що  прибули  з
поля, не хотiли чи не встигли уподiбнитися iншим. I найстарший -  Радимко,
i два середульшi - Добролик  та  Данко  -  зайшли  недоречно  збудженi  та
рвiйнi,  ба  навiть  опiсля,  як  розглянулися,   не   вгомонились.   Лише
перезиралися з матiр'ю, сестрами, вiтцем i ждали, що їм повiдають.
   Казав уже мамi вашiй, - почав князь, - i вам оце кайу: правлюсь  далеко
i надовго. Господинею i повелительеою всiм у теремi i на столi лишаю матiр
Миловиду. Рать | дiла ратнi покладаю на Стодорка i Власта. Будьте послушIi
їм i дбайте про те, що велiтимуть вам. Тобi, Радимку, Е вам, доньки мої, -
поглянув у той бiк, де сидiла Злата з Миленою, - ще одне  буде  повелiння:
яко старшi, тримайтесь мами i допомагайте мамi. Ну,  а  ви,  -  вдався  до
найменших, - завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю,  такими  й
будете?
   - Будемо, отче, - твердо пообiцяв за всiх старший iз рiйцi -  Свiтозар.
- Вертайте здоровi з тамтих ромеїв, про ас не майте клопоту  в  мiзках,  а
тривоги * серцi. Буде, як Цв, злагiдно i гоже.
   - Спаси бiг за певнiсть. А тепер iдiть собi, ми ще  поесiдуемо  тут  iз
старшими та а мамою. Малi пiдiйшли, поцiлували вiтцевi руку на прощання та
рушили один за одним до порога. Свiтозар теж iз Ними. IТодi вже, як провiв
усiх, затримався бiля дверей i сказав, Долаючи сум'яття:
   - У мене прохання, отче.
   - Кажи.
   - Як будете  в  ромеях,  придбайте  там  перегудницю,  а  то  ^й  гуслi
найгоднiшi.
   Княаь довго i пильно дивився на нього.
   - Тобi дали ми з мамою iм'я  Свiтозар,  сподiваючись,  ЇЗДО  ти  станеш
провiдною зорею для всiєї Тиверi, окрасою уратi тиверської,  а  ти  все  з
пипелами бавишся, про гуслi рiвслиш.
   - Бо любi менi е. '- Ну, ну, - князь йому. - Хай буде так. Тiшся,  доки
молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такi. Як 'на мене,  вони  в
слов'ян лиш знанi.
   - Вiн вельми лiпотно спiвав, отче, - озвалася Милана,  отроча  зачинило
за собою дверi. - I на дудi, пипелi мтинав таке, що не всякий зугарен.
   - Нiчим iншим не бавиться, - похвалилася й Злата,  -  лаше  грає  та  й
грає, надто там, у Соколинiй Вежi.  Пiде  на  ивяе  чи  на  узлiсся,  ляже
усамiтнений та й витинав на всi пади. Я не раз пiдкрадалась i чула.
   Князь слухав їх уважно i думно. Коли ж стишилися, сказав:
   - Кожному своя утiха. Ось тiльки чи личить вона княжому синовi. Ну,  та
повелiв уже: доки молод, най тiшиться. Пiдросте - порозумнiшав. Я ось чому
залишив вас, - звiв на iнше. - Невеселi думи .обсiли  мене  перед  походом
сим. А може, й поганi передчуття - хто вiдає. Тому маю поговорити з вами.
   Доньки не знали, про що пiде рiч, дивились,  настороженi,  i  ждали.  А
Миловида одразу ж потупила зiр i вкрилась червiнню.
   - Може, най отроки iдуть собi, - порадила i глянула благальне на мужа.
   - Нi, хай чують i знають. Мова пiде, дiти мої,  про  те,  як  жити  вам
надалi i якого берега триматися. Ви знаєте, люд  ваш  споконвiку  молиться
своїм богам, тим, що е сущими на островi Буянi i шлють  звiдтам  благодать
свою для всiх, хто вiрує в них i є вiрний їм, має за ту вiру твар земну  i
злаки земнi, а ще - медоноснi дощi на землю-плодоносипю. З того  живе,  на
те уповав i уповатиме. Ви ж, - глянув на доньок, - чомусь  зреклися  а  чи
маєте намiр зректися їх. Хотiв би зватв: хто надоумив вас i  що  спонукало
до того? Най мати ваша Миловида вiрує Христу -  у  неї  були  на  те  свої
причини. А що вас примусило зректися своїх богiв, уповати на Христа?
   - Ми не зреклися, отче, - не переставала дивитися на нього й дивуватись
Милана.
   - Як то - не зреклися? Нiби я не видiв, як ви молилися.
   Денька хотiла сказати щось i спiткнулася на словi.
   - Молилися, однак не  зреклися.  Ми  всього  лиш  прохали  Христа,  аби
заступився. Хiба не вiдаєте: мати Миловида тому й увiрувала в нього, що не
нашi боги, а Христос зглянувся на її благання ревнi i одвiв в останню мить
жертовного ножа, порятував вас для неї.
   - Пусте  речеш!  -  розгнiвався  Волот.  -  Мою  долю  визначив  жереб,
правдивiше - воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матiр вашу  принесено
йому в жертву? Як можна не пам'ятати цього i  уповати  на  iншого,  чужого
нашим родам бога? Невже не вiдаєте: боги не простять вам вiдступництва,  а
люд тверський тим паче. Доки я - князь i е серед вас, вдаватиме,  що  нiчо
не бачить i не знає, а не стане мене, скарає за вiдступництво, i найтяжчою
карою. Чула, Миловидо, що речу?
   Як сидiла, не пiдводячи очей, так i лишалася сидiти.
   - Господь сказав, - мовила тихо,  -  хто  не  здатний  вiрити,  той  не
здатний i терпiти. Вiр менi - i витерпиш.
   Не пiдвiвся, охоплений полум'ям гнiву, i не пiдвищив, як личило б  мужу
i князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильнiше, пiж досi.
   "Он як обернулося те, що благовiв перед нею i дозволяв ромеям возити їй
образи  святих,  письмена  їхнi.  Навчилась  тих  письмен  i  ще  сильнiше
увiрувала".
   - Я малiю перед тобою на силi, жоно моя, - мовив уголос, - тому не можу
бути суворим з тобою, як i гнiвним на тебе, та сказати скажу: се мої дiти,
i має бути так, як я волiю. На їхню долю й без того багато випало.
   - Чи я приневолюю їх? Скажи, Милане, i ти. Злато?
   - Знаю, - не став слухати доньок. - Приневолювати  не  приневолюєш,  та
спонукати байками про Христа спонукаєш. А тим вселяєш i вiру  в  нього.  I
письмен задля того навчила, аби читали тi байки.
   - Я, кпяже, всього лиш добра їм хочу.
   - Не бачу того.
   - Вислухай i побачиш. Ти он який вiк прожив i мiж  люду  бував  немало.
Либонь, знаєшся ж на ньому.
   - Ну то й що?
   - Невже не удостовiрився: на горе-безлiття один є лiк i одна розрада  -
пошук iстини.
   - Вона, гадаєш, у вiрi Христовiй?
   - Не кажу так, одначе не кажу  й  нi.  Сам  помисли:  що  робить  людей
алчними, а вiдтак i пiдлими? Лише одне: жадання ситостi, величi, слави.  А
що робить їх гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безлiття змушує
людей ворушити мiвками, ставати  добрими  i  мудрими  людьми.  Нiщо  iнше.
Волоте, лише воно. Так само як добрiсть робить людей щедрими,  а  щедрiсть
душевна - воiстину великими. Чи могла я стати твоїм донькам на завадi й не
допустити їх до письмен - витокiв пiзнання,  Коли  бачила:  вони  прагнуть
пiзнати себе?
   - Гадаєш, то буде для них утiха й порятунок?
   - Ано. Не дивися так i не помишляй, муже мiй, нiби  волiю,  аби  доньки
твої в iм'я пiзнання iстини й надалi чкили в безлiттi.  Одного  хочу:  аби
пiзнали себе, коли вже сталося так,  що  спiзналися  з  безлiттям.  "Я  не
зверну вже її з сеї путi, - стає на думцi Волот. - Як же в нас буде  i  що
буде?"
   Помислив i вже потiм вирiк свої мислi вголос:
   - Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.' Як на мене, ти  мала  б
про iнше подбати, жоно моя: аби i  Злата,  i  Милана  знайшли  собi  мужiв
достойних та слюбних. Ото й буде те найлiпше, що можеш зробити для них.
   Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспiшала.



   XIV

   Товар лангобардський i хури iз збiжжям прибули до Скiфiї разом iз слами
вiд короля Алвоїна.
   - Король ваш, - сказали ели, - шле привiдцi аварського племенi кагановi
Баяну бажану живнiсть i хотiв би мати взамiн за неї не лише тверде  слово,
а й пiдписаний папiрус про спiльну виправу  супроти  гепiдiв,  як  i  саму
виправу.
   Баяв спромiгся на сяку-таку подяку  за  живнiсть,  та  коли  дiйшло  до
угоди, не поспiшав пiдписувати її.
   - Гепiди перебувають пiд  захистом  iмперiї,  -  сумнiвався  вголос.  -
Виступити супроти них - означатиме виступити супроти ромеїв, посваритися з
ними.
   Сли лангобардськi перезирнулися мiж собою  i  вже  потiм  вирекли  свiй
подив:
   - Чи каган не вiдав про те? Чи вiн i без того не перебував у  сварцi  а
ромеями?
   Не хотiлось виказувати себе, а проте м не мiг не глянути тiєї  митi  на
Нандиха. "Се ж як розумiти?" - питали його очi.
   I Кандих не забарився пояснити.
   - Король Алвоїн, як i  сли  його,  не  менше  обуренi  клятвопорушенням
ромейських iмператорiв щодо тебе, повелителю наш, нiж  ми,  твої  пiдданi.
Вони вiдають, як повiвся Юстин Молодший iз слами нашими в Константинополi,
i ладнi єднатися а нами в потугах ратних не тiльки супроти  гепiдiв,  а  й
супроти ромеїв.
   "О Небо! - ледве стримував себе, аби не вибухнути гнiвом,  Баян.  -  Що
вiн каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами рiч про  виправи  супроти
ромеїв?.."
   - Король наш, - стали на помiч Кандиховi лангобарди, - велiв переказати
тобi, повелителю аварiв: коли ми знищемо гепiдiв,  яко  силу  i  ромейську
опору на Дунаї, нам нiхто не завадить тодi ходити спiльним походом не лише
до Фракiї  чи  Македонiї,  -  пiд  сам  Константинополь.  Об'єднаємося  iз
сусiдньою Скiфiєю i згуртуємо силу, проти якої не вистоїть  вся  ромейська
iмперiя з її палатiйськими когортами. То  й  буде  вона,  помста  за  все:
клятвопорушення,  вiковий  глум  i  вiковi  кривди.  Доста  терпiння!  Най
торжествує воля знедолених i знеславлених!
   Згадка про знеславлених тлумить одну i  зроджує  в  серцi  iншу  хвилю:
вiдплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по  сусiдству  з  ними  i  їхньою
Паннонiєю бурлить невгамовний слов'янський люд. Коли його прибрати до  рук
та пустити на iмперiю, можна затопити всю її, принаймнi до моря.
   А проте в Баяна вистачає глузду i терпiння не виказувати себе всього  й
одразу.
   - Нашi першороднi мислi були, - каже слам, - видiлити  в  помiч  королю
лише окремi турми. Коли ж король Алвоїн має такi, як чую  тут,  намiри,  є
потреба iти всiм.
   - Iстину кажеш. Король теж такої мислi. Нащо  половинитись?  Приходь  i
сiдай всiм родом своїм у землi  Гепiдськiй.  Здвоєна  сила  наша  та  сила
скiфiв, що живуть а-помiж нас, дасть нам  спроможнiсть  твердо  стояти  на
Дунаї, ходити звiдтам, куди захочемо i  коли  захочемо.  То  було  те,  що
треба, i все ж каган не поспiшав казати: згода:
   - Земля, що пiд гепiдами, багата?
   - О так.
   - А самi гепiди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?
   - В обидi не будеш, привiдцю. Король казав уже тобi:
   Сiрмiй i всi його скарби - твої.
   - Того замало. На комоней, череди корiв, отари овець
   багата та земля?
   - Цим переважно й багатi, з цього и живуть гепiди.
   Як i всi. Хлiб ще сiють.
   - Тодi в угодi мiж нами має бути и  таке:  усе,  що  добудуть  авари  у
гепiдiв  мечем,  буде  за  аварами,  що  добудуть  лангобарди,  належатиме
лангобардам. Коли на все це буде згода, я пiдпишу папiрус i за два-три днi
рушу на середнiй Дунай.
   Тепер сли лангобардськi не поспiшали казати: згода.
   Позирали на кагана прибитими смутком очима i вiдмовчувалися.
   - Чи не здається кагановi, що вiн надто мало залишав нам? Король iнакше
мислив: аварам по звитязi буде земля гепiдська, нам - те,  що  добудемо  в
гепiдiв.
   - А сама звитяга над гепiдами? Хiба того мало? Не менi  ж  -  вам  вона
потрiбна.
   Питатись, крiм самих себе, не було кого. Iож сли, помонявшись, сказали:
   - Згода,
   Коли все, про що домовлялися,  було  списано  на  папiрусi  i  кагановi
лишалося поставити iiiд  угодою  мiж  двома  сторонами  вiдбиток  великого
пальця, зиркнув на слiв допитливим позирком i вже потiм поцiкавився:
   - Турми вашi, скажiмо, одразу ж пiдуть ва гепiдiв. А де  подiнуть  роди
свої, усi, що мають, набутки? На чиїй землi знайдуть їм прихисток?
   - Далебi, на нашiй. Те саме по собi зрозумiло, достойний.
   - Можливо. А все ж буде лiпше, коди й це запишемо на папiрусi.
   Сли не перечили, однак вiд себе додали: доки триватиме виправа.
   Про те, що лангобарди правились iз сольством до аварiв, може,  й  стало
для когось гласнiстю. Було їх немало - двi сотнi, та й правились не раз  -
двiчi; хтось мiг примiтити й пустити поголос по  землi  Ромейськiй.  А  як
стадося, що той поголос обiгнав аварiв i встиг зворохобити ромеїв, да  так
спритно, що когорти iмператоровi опинилися в  Сiрмiї  та  Сiнгидунi  ранiш
аварських турм, те, певно, Небу лиш вiдомо. Були десь поблизу i випередили
хана з його турмами чи  про  лангобардськi  перетрактацiї  а  хав"м  знали
гепiди i вдалися за помiччю до iмператора?
   Як би там не було, в розбрат на Дунаї втрутилася сила, яку не можна  не
брати на карб. Втручання те мiняло все i мiняло не на лiпше. Баян залiг  з
тої оказiї у нашвидку розбитому для нього наметi, гейби ведмiдь у берлозi,
i не зважувався показуватись королю лангобардiв на очi, король лангобардiв
вiдсиджувався в своєму теремi-палацi в стольнiм  градi  Норику  i  теж  не
зважувався iти ва розмову до Баяна.
   Один так собi мислив. Ромеї - не кревняки менi, рано  чи  пiзно  маю  з
ними стятися. Та  було  б  лiпше,  правдивiше  найлiпше,  коли  б  сiча  з
iмператорськими когортами сталася пiсля того  вже,  як  всядусь  на  землi
Гепiдськiй, та  вiдчую  себе  волостелином  на  нiй,  та  замаю  соузникiв
надiйних - i короля франкiв, i лангобардiв,  i  слов'ян-склавинiв  чи,  як
iменують їх лангобарди, скiфiв. Без того соуау i без таких фортець на Савi
та Дунаї, як Сiрмiй, Сiнгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити,
коли так обернулося? Вiдсиджуватись i ждати чи обiйти Сiрмiй,  Сiнгидун  i
прибрати до рук всю iншу Гепiдську землю?
   Короля Анвоїна непокоїло iнше. Iмператор багато сказав  тим,  що  обсiв
обидвi гепiдськi фортецi - i Сiрмiй, i Сiнгидун. Дуже можливо, що скаже ще
бiльше, коли вiн, Аивоїн, об'єднається з обрами i знiме меча на гепiдiв. А
проте як може не пiти тепер, коли покликав аварiв, коли тi авари пришили й
аатоiiили собою всю Паннонiю? Ото тiльки й лангобардiв, що в оседках та на
нивi поблиэу оседкiв.  Балки,  вибалки  обсадженi  наметами  та  кибитками
аварськими, випаси, пустирища - їхнiм  товаром.  Поки  споживають  те,  що
мали, та те, що дали їм, цiвбiди. А що буде, коли  споживуть?  Вони  ж  не
стануть церемонитися, полiзуть на поле, до оседкiв  i  братимуть  усе,  що
можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.
   Нi, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепiдiа мусить.  Ромеям
теж непереливки, двадцять лiт уже рiжуться i, далебi, не скоро перестануть
рiзатися з персами. А коли так, далi Сiрмiя i Сiнгидуна можуть i не пiти.
   Одначе чому мовчить каган? Анi сам не йде, анi слiв своїх не  присилає.
Вважає, що вiн, король лангобардiв, обманув  його,  пообiцявши  Сiрмiй,  i
тепер перебуває в гнiвi чи всього лиш перепочиває пiсля виснажливої путi?
   - Що гепiди? - цiкавився в тих, якi прибували з обводiв.
   -  Потiшенi  тим,  що  мають  пiдтримку  вiд   самого   iмператора,   i
збадьорилися. Однi п'ють iз ромеями вино, iншi гуртуються на  обводах,  ба
навiть роблять нiчнi вилазки. На табори  не  зважуються  нападати,  а  мiж
таборами шастають поночi, грабують люд, палять оседки.
   - Робiть те саме i зведiть мене з каганом. Хочу бачити його  в  себе  i
говорити.
   Придворним не вперше чути таке - знають, як  звести  короля  з  високим
гостем. Найлiпший спосiб - гостина, покоролiвськи забавна i щедра. Та коли
барони Алвоївдвi постали  перед  Баяном  i  запросили,  розкланявшись,  на
королiвськi лови, де, пояснили, високому гостю буде i вольготно i  втiшно,
каган, на подив баронiв,  не  виявив  розчуленостi  i  не  висловив  своєї
ласкавої згоди. Як сидiв зосереджено-суворий, так i лишився сидiти.
   - Скажiть моєму ратному побратимовi королю Алвоїну, що каган аварського
племенi не має на те часу. Вiн не затим так далеко вiв турми, аби тiшитись
ловами. Однi має i матиме, доки  не  улестить  себе  звитягою,  мислi:  як
повергнути супостатiв наших, гепiдами iменованих.
   - Король радий буде почути се.
   - Коли радий, то хай прийде до мене  й  почує.  Так  i  скажiть:  волiю
бачити його i говорити. Барони отетерiли.
   - Достойний, - зважився i сказав один, - Король Алвоїн перший  запросив
тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли вiдмовишся й не прийдеш.
   - Чи до образ i ловiв, коли йдеться до ратної виправи?
   - Гепiди нiкуди не втечуть, з гепiдами встигнемо ще i поквитатися. Коли
не волiєш брати участi  в  ловах,  прийди  на  гостину,  подiлися  а  вами
приязним словом, теплом серця. Так велять нашi покони, негоже цуратися їх.
   Баян не звик до того, щоб йому перечили, та  зараз  не  почував  чомусь
злоби.
   - Скажiть королю, - погодився зрештою, - на гостину  я  прийду.  Одначе
сам, без мужiв. I король теж має бути сам. Час не терпить i замислене нами
дiло теж. Маємо поєднувати гостину з дiлом, а дiло з гостиною.
   Домовились не чiпати ромеїв у фортецях, одначе й  не  зважати  на  їхню
присутнiсть, пiти  здвоєною  силою  -  аварiв  i  лангобардiв  -  у  землю
Гепiдську i припинити iснування гепiдiв яко королiвства в  Подунав'ї.  Аби
не виказувати себе i своїх намiрiв, з'єднану силу  двох  племен  гуртували
далi вiд землi Гепiдської. На те не треба було седмиць, за два-три  днi  i
тисячi лангобардськi, i турми аварськi стояли нацiленi на похiд, ждали лиш
повелiння. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навiть серед
наближених. Догадувались, ба певнi були: щось затiяли їхнi привiдцi, а що,
лише їм, далебi, й вiдомо.
   Подивованi завжди далекi вiд iстини. Цi теж неблизько стояли коло  неї.
А проте не так уже й далеко. Про домовленiсть привiдцiв обох  ратей  знали
ще деякi, та тих обiзнаних не було нинi анi в таборах короля Алвоїна,  анi
серед турм Баянових.  Привiдцi  послали  їх  таємними  послухами  в  землю
Гепiдську; одних - до ромеїв i тих, що веселяться купно з ромеями у Сiрмiї
та Сiнгидунi, iнших - до самих гепiдiв. На тому  наполiг  i  того  домiгся
каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скiльки в  фортецях  ромеїв,  що
мислять з приводу розбрату мiж гепiдами та лангобардами ромеї, де  стоять,
скiльки мають пiд рукою, а скiльки в  дальнiх  оседках  воїв  гепiди,  де,
зрештою, є нинi король  їхнiй  Кунимуид,  -  виправи  супроти  гепiдiв  не
починатиме.
   Тож вiдсиджувалися тепер i ждали та прикидали в  мислях,  якими  путями
пiдуть, яку силу кинуть супроти тих гепiдiв, що таборяться поблизу, яку  -
в глибиннi марки землi Гепiдської.
   Коли  послухи  прибули,  а  пiдслухане  та  вивiдане  виявилося  доволi
втiшним, король перший поспiшив до кагапа й  став  перед  каганом  у  його
всликохапському наметi.
   - Пора, соузнику. Труби в рiг, бий у тимпани, клич свої турми в  похiл.
Король Кунимунд  усе  ще  тiшиться  iмператорською  помiччю  й  дiлить  iз
привiдцями ромсйських  когорт  веселе  застiлля;  вої  гепiдськi,  тi,  що
таборяться на обводах землi своєї, перейнятi тим, що й  король,  почувають
себе в благополуччi й не баряться мати  з  благополуччя  потрiбнi  вигоди.
Настав час пiдняти всю нашу силу й  кинути  на  них,  як  домовлялися:  на
пересiчень i накриття всiєї землi Гепiдської.
   - У мене iншi звiди, Алвоїне.
   - Як то?
   - Не втримавсь я, послав услiд тим, що рихтував ти,  вивiдникам  своїх.
Днями вони привели кiлькох гепiдiв, серед них i привiдцю турми гепiдської.
Вiн, як i твої  послухи,  стверджує:  гепiди  певнi,  заступництво  ромеїв
утримає вiд вторгнення i лангобардiв, i аварiв. Тому благоденствують.  Сам
того не пiдозрюючи, полонений виказав, нiби у них  на  найближчiй  седмицi
велике свято. Се правда?
   - А так...
   - Коли так, то ми дозволимо їм вiдсвяткувати  його,  одначе  i  тiльки.
Одразу по святi, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них  всю  свою
силу i в один  день  станемо  володарями  Гепiдської  землi,  ба  й  самих
гепiдiв.
   Королю не припали до серця тi хановi зволiкання. "Iменує себе  он  яким
хоробрим, - казали його очi, - а тоту хоробрiсть свою не поспiшає  являти,
пiд п'ятою тримає. Чи не одмiнив бува намiрiв? Чи не пiшов блудом лисячим,
ставши турмами при Дунаї?" Серцем чув: з цим ханом чи каганом  треба  бути
обережним i ще раз обережним.
   - До того свята цiла седмиця, - заперечив несмiливо. - А за ту  седмицю
всього можна дiждатися.
   - Чого - всього?
   - Хоча б i нових ромейських когорт.
   - Не буде їх. Iмперiї потрiбнi фортецi, бiльше нiчого їй не треба.
   - Як знати... А втiм,  хай  буде  по-твоєму.  Седмиця  -  не  вiчнiсть,
седмицю можна й переждати.
   Над Дунаєм i далеко поза Дунаєм солодко покоїлася приспана за нiч тиша.
Над Дунаєм i в ближнiх до нього зарослях слалися долами  густi,  схожi  па
розлитий набiл тумани, а в тамтих туманах сонно бовванiли знеможеш лiтньою
млiстю дерева, спали упокоренi сном i тишею птахи.  Лише  пугачi  та  їхнi
сородичi  -  зловiщi  не   дрiмали,   кублились   по   дуплах-криївках   i
перегукувалися час  вiд  часу:  пу-гу,  пу-гу  або  перелiтали  й  кричали
надривно:  кни-кни-кни-кви!  Далебi,  бачили   i   знали:   не   па   лови
палiнггувався люд окольннй. Он скiльки його  по  яругах  та  урочищах,  на
долах та видолинках.  Суворий  i  нiмотний,  мовчазно-зосереджений.  Як  i
комонi, що при людях. Чи вiд таких жде хтось услади? Чи такi не кличуть  у
помiч зловiще i зловiщих? Воiстину собраття є.  Завирували  он,  сполоханi
кимось, вихопилися на комоней, пруть  та  й  пруть  видолинками  до  рiки.
Навiть холодна о цiй порi вода не спиняє їх. їхали, доки їхалося,  твердю,
не стало пiд ногами твердi - пiшли плавом. Лава за лавою, турма за турмою.
Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Однi зникають у туманi, буцiмто
й справдi  поглинаються  рiкою,  iншi  не  зважають  на  те,  йдуть  услiд
поглинутим, на мiсце поглинутих. I всi - мовчазно, нi на що не ремствуючи,
нi на кого не нарiкаючи. Як тут не кричати "пугу" i не возноситись  духом,
чуючи зловiще?
   А супротивний берег мовчав. Нiчим не виказував себе тодi, як пiдiйшли й
посунули в Дунай аварськi турми, лангобардськi тисячi,  нiмував  i  пiсля,
коли тi турми та тисячi виходили з Дунаю й  затоплювали  собою  видолинки,
гаї та урочища по другий бiк рiки. Бо сталося так, як i  передбачав  Баян:
спали захмеленi гепiди, їм не до тривог було.
   Першими не пробудилися вiд  сну  сторожовi  в  подунайських  вежах,  за
сторожовими - тi, що спочивали в солодощах хмiльних по сусiднiх iз  Дунаєм
сельбищах, а вже потiм не поминула кара  за  безпечнiсть  i  табори.  Обри
умiли вторгатися в лави супостатiв своїх навальне, та  вмiли  проникати  й
тихо. Спiшувалися неподалiк вiд табору, обкладали сонних гепiдiв i, впавши
хмарою, рiзали пiдряд i на вибiр, на вибiр i пiдряд - кому  як  лягало  на
серце.
   На сонних не в кожного  знiмається  рука  -  вiд  кровi  сонних  навiть
бувалих у бувальцях нудить.  Та  чого  не  вдiєш  за  гуртом.  Он  скiльки
вколотилося їх, тих, що прийшли взяти  гору  над  гепiдами,  й  поспiшають
тепер, гнанi жаданням, як  i  страхом.  Чи  в  такiй  велелюднiй  рiзанинi
переситишся ремеслом татей i утримаєшся вiд татьби? Занiс меча раз,  занiс
удруге та й мусиш уступати мiсце т9му, хто напирає ззаду. Коли ж  тих,  що
напирають, тьма, то де тут до вагань i де до  нудоти?  Пiддається  один  з
другим силi виру людського, переймається виром i  не  тямить,  що  чинить.
Зате опiсля, коли табiр залили кров'ю та впевнилися: тепер  у  гепiдiв  не
буде сили, спроможної вийти  супроти  аварiв,  не  визнавали  за  потрiбне
приховувати своє мiсце  в  звитязi,  являли  себе  всiм  i  по  можливостi
голоснiше.
   Турми аварськi не перли, як водиться в iнших, суцiльною лавою. Йшли  на
пересiчень i краяли землю Гепiдську на шматки. Аби видiли гепiди  i  певнi
були: супостат всюди, вiд нього немає рятунку, не буде й пощади.
   Її й справдi не було. Гула земля пiд ударами  тисяч  i  тисяч  кiнських
копит, гуло потривожене стогоном безжально битої землi небо, а в донедавна
чистому, вимитому росами аерi  зависала  темними  шлейфами  пилюга.  Гейби
оповiщала всiх: йде непоборна сила, єдиний рятунок вiд неї  -  здатись  на
милiсть звитяжцiв, поступитися всiм, що маєш.
   Та кому хочеться поступатися хижею, що захищає вiд  негоди,  маєтнiстю,
що є у хижi,  а  тим  паче  втiхою-жоною,  такими  младомладими  i  такими
беззахисними перед безлiттям дiтьми? Усе те було досi  благодаттю,  хай  i
якоюсь, все ж долею. Тож i збирались, хто  мiг  ще  зiбратись,  до  гурту,
єдналися в силу.  Мiзерна  була  вона  супроти  об'єднаної  сили  обрiв  i
лангобардiв? А так. Коли король не вистояв  iз  своїми  тисячами,  де  вже
вистояти їм, сотням. I все ж стояли  до  пори  до  часу.  Вже  потiм  десь
змiталися лавиною й губились  у  лавинi,  а  все,  що  пiддавалось  вогню,
бралося вогнем, в чому  була  нужда  супостатам  або  всього  Лиш  забава,
бралося супостатами. Мужiв в'язали i берегли  осiбно,  младомладих  жон  i
дiвиць також осiбно. Лише стариню та малих не брали до полону.  Коли  самi
не пiдверталися пiд стрiли та мечi, лишали в хижах.
   Плач i стогiн iшов донедавна святковою й веселою  в  святешних  забавах
землею. I слалися дими, ревла трубним голосом непоєна та  недоєна  худоба,
iржали кобилицi, що втратили лошат, а ще головнiше - полишенi напризволяще
лошата. Авари, як i лангобарди, не зважали на те. У  них  одна  турбота  -
ломитися  в  глибиннi  марки  Гепiдської  землi,  дрiбнити  та  тяти  силу
гепiдську.
   Коли кагановi доповiли якогось дня: король Кунимуид покинув своїх  воїв
i сховався за стiнами Сiрмiя, напевно знав уже: виправу  завершено,  можна
почувати себе звитяжцем. Одначе турмам не сказав  того.  Зiбрав  пiд  свою
руку найближчi й повiв до стiн захопленої ромеями фортецi.
   - Видайте нам короля Кунимунда! - зажадав через нарочитих.
   Турми грали тим часом пiд стiнами й казали тим: "Послухайтесь, бо й вам
те буде".
   Та ромеї не устрашилися їх.
   - Король Кунимунд i його герцоги перебувають пiд захистом iмператора, -
сказали. - До нього й шлiть сольство.
   Баян хотiв було стояти на своєму,  та  вчасно  опам'ятався  i  вгомонив
себе. Чи треба  так  далеко  заходити?  Взяттям  Сiрмiя  започаткує  похiд
супроти iмперiї. А то занадто буде. Варто пождати, що скаже iмператор  про
його вторгнення у землi гепiдiв, про воседля  в  Подунав'ї.  Коли  усе  це
зiйде задаром, ще запитає в тих, що  засiли  в  Сiрмiї  та  Сiнгидунi,  де
король i чому не вiддали йому короля повержених ним гепiдiв.



   XV

   Роди аварськi понад сотню лiт бережуть у пам'ятi звитягу над  савiрами.
Скiльки ж берегтимуть вони цi двi останнi - над утигурами i кутригурами та
над гепiдами? Стiльки ж, як i попередню, чи забудуть  так  само  швидко  i
легко, як i здобули? Не повиннi  б.  Он  як  торжествують,  вiдчувши  себе
звитяжцями, i як возносять привiдцю свого аа те, що мудрiстю своєю проклав
путь до таких звитяг. А  то  знаменна  прикмета.  Що  пам'ятне  серцю,  те
пам'ятне надовго, тим паче коли та пам'ять - утiха для всiх.
   Дзвенить  веселiє  повсюду,  квапляться  сородичi  кагановi,   ставлячи
намети, готуючи застiлля. Буде-бо великоханське торжество, i  таке,  якого
роди аварськi, далебi, й не знали ще. З тої нагоди обрано найлiпше мiсце в
землi Гепiдськiй - на узвишшi, що пiдходить до самого  Дунаю  й  возносить
усiх не лише над його голубiнню, а  й  над  свiтом,  звезено  з  пiдклiтей
гепiдських стiльки яств та напоїв, стирловано стiльки отар овець, що  ними
можна уситити люд Дакiї й Паннонiї, разом узятий. Воно  й  не  дивина:  на
торжество кличуть усiх, причетних до звитяги. А їх буде  та  й  буде.  Тож
дбають не лише про застiлля, а й про привiлля, як i про житло. Звiдтам, де
стане стiйбище каганове, i з ближнiх до нього  околiй  вiдселено  всiх  до
єдиного гепiдiв. На чiльнiм мiсцi возведено великоханський намет, поряд  -
намети тих, що завжди мають бути пiд рукою в хана, за ними  -  житла  його
жон та дiтей. Супроти великоханського намету i  на  чималiй  вiдстанi  вiд
нього - надiйно захищенi вiд негоди  столи,  за  якими  повелитель  аварiв
прийматиме iменитих гостей, ще далi - наметиопочивальнi, а вже по  околiях
- житла для  всiх  iз  роду  Баянового  i  тих,  що  готують  застiлля  та
прислуговуватимуть на торжествi.
   Кликались на визначений день i гостi. Коли той день настав, Баян не мiг
не потiшитися з шани, якої удостоювався вiн не лише вiд  своїх,  а  й  вiд
сусiдiв. Король Алвоїн привiв iз собою стiльки лангобардських герцогiв  та
баронiв, що з них можна було б зрихтувати турму.  Диво  невелике:  спiльно
брали гору над гепiдами, чом не повеселитися тепер купно з  побратимами  i
не  воздати  належне  такому  побратимству.  Франкський  король   Сигеберт
утримавсь вiд гостини, сольством вiдгукнувся на запросини  нового  сусiди.
Однак  чисельнiсть  його  сольства,  челядi,  що  прибула  iз   сольством,
недвозначно казали: вiн розумiє значимiсть звитяги, що  її  здобули  авари
над гепiдами, як i значимiсть воседля аварiв на гепiдськiй землi.  А  того
доста Баяновi. Не ждатиме ж величальникiв вiд iмператора ромеїв. Iмператор
хай посидить у себе в Августiонi та помислить  тепер,  кого  втратив  вiн,
зрiкшись соузу з аварами, i кого придбав собi в особi аварiв,  що  сiли  в
Подунав'ї.
   Досi гостi бачили  кагана  у  великоханському  наметi,  на  ьйкладеному
килимами столi. Нинi виїхав назустрiч їм верхи i в  супроводi  хакан-бега,
радникiв та терханiв. Був, як колись, ясноликий i величний, та, на вiдмiну
вiд того, колишнього, незвично веселий i збадьорений, пiднесений духом,  а
вiдтак доступний i приязний.
   Та доступнiсть спонукала лангобардiв, як i франкiв, до бесiди.
   - Вiтаємо кагана i його роди з блискучою звитягою.
   - I з воседлям на взятiй мечем i сулицею землi також.
   -  Каган,  бачимо,  став  мiцно  над  Дунаєм,  -  лестили   франки,   -
сподiваємось, i надовго.
   - Як уподобаємо землю, що стала нашою, та як миритимемо з сусiдами.
   - Сусiдiв не вибирають, достойний, а сусiдами шукають стезю, що веде до
замирення.
   - Ано, - пристав до тiєї бесiди й король лангобардiв. -  Хто  знаходить
таку стезю, той живе у мирi й благодатi. А земля  тут,  кагане,  така,  що
лiпшої годi й бажати.  Сухе  дерево  встромиш  навеснi  -  i  росте.  Пощо
правитися кудись Ї шукати iншу?
   ' ' Урочистостi почалися з величання Баяна родами i турмами аварськими.
На  вигонi,  перед  великоханським  наметом   i   далi   вздовж   наметiв,
вишикувалися по один i по другий бiк вої  аварськi  на  добiрних,  суспiль
гнiдих, з буйними бiлястими гривами комонях, далi вiд вигону - теж по один
i по другий бiк - тлумився iнший аварський люд. Поява кагана,  а  куппо  з
ним i найбiльш достойних пошанування терханiв,  радникiв  та  гостей  була
зустрiнута голосними, довго  не  вмовкаючими  здравицями.  Необiзнаним  iз
рiччю аварською гостям важко було второпати, що саме виголошують вони,  та
по тому, що було написано на ликах  воїв,  як  i  всiх  iнших,  по  високо
пiднятих до неба мечах, по  тому,  зрештою,  як  ставився  до  всього,  що
дiялось довкруж, сам каган, неважко було догадатися: авари вiддають данину
хоробростi i мудростi свого привiдцi i вiддають на  всю  широчiнь  вдячних
сердець.
   Дивуватися з  того  годi,  перечити  -  тим  паче.  Земля  Гепiдська  -
благодатна, це правда. Он яка рiка котить у пониззi  хвилi,  он  якi  доли
стеляться довкруж i якi зела на долах. Чи  за  таке  привiлля  i  за  таку
багатообiцяючу благодать не варто пошанувати привiдцю, що мужнiстю своєю i
розумом своїм вивiв роди в землю обiтовану i до почайн обiтованих?  Бiгме,
це кожному зрозумiло, як те, що зараз бiлий та погожий день.
   Урочистостi,  як  i  звеличання,  не  вичерпали  себе  на  плацу  перед
святковим людом i святковими турмами, вони продовжувались i за  столом,  з
тiєю хiба одмiною, що  тут  не  обмежувались  словесними  величаннями,  до
пишних слiв i а учтивих поклонiв додавали й дари. Король  франкiв  повелiв
слам своїм передати кагановi Баяну як знак особливої його  прихильностi  i
визнання величi звитяжної мiдiйський щит i  меч  харалужний.  Коли  дiйшла
черга до короля лангобардiв, той  повелiв  привести  з  обозу  й  показати
кагановi та й усiм, хто був у застiллi, свiй дарунок - бiлого,  мов  снiг,
огира, такого дужого i такого прудкого та звабного, що на ньому лише богам
дозволено їздити.
   Усi  помiтили:  коли  перший  дарунок  лише  потiшив  Баяна,  то   цей,
лангобардський, i вразив неабияк. Пiдiйшов i  милувався  огирем  зблизька,
поплескував по вигнутiй дугою шиї, бавився гривою i  знову  милувався,  та
свiтив вдоволеними  очима,  та  прицмокував,  чуючи  вдоволення,  а  то  й
хвалився вголос: якi е на свiтi дива i яка то  приємнiсть  бути  володарем
такого дива.
   Не вдарили видом у бруд i одноплемiнцi. Чи то  знали,  що  даруватимуть
гостi, чи тiльки догадувалися: дарунки будуть  щедрими,  -  виждали,  доки
вляжеться гомiн та вип'ють здравицю на честь королiв-сусiдiв, i  виставили
на чiльне мiсце в застiллi хакан-бега.
   - О  повелителю!  -  зично  й  розчулено  мовив  Атель.  -  Мужнi  сини
аварського племенi i вої непереможних турм, воздаючи  дань  тобi,  мудрому
привiдцi i мужньому воїну;
   ладнi були б покласти до  нiг  твоїх  всю  ойкумену.  Колись,  може,  й
покладуть, визнаючи заслуги твої перед родами нашими. Та нинi  обмежуються
тим, що кладуть доли i гори землi, добутої в гепiдiв. А ще пiдносять тобi,
нащ ясноликий привiдцю, цвiт поверженого в звитяжних сiчах племенi. -  Вiн
плеснув у долонi - й молодшi з терхаїїiв  вивели  з  сусiднiх  наметiв  та
поставили перед Баяном сто младомладих, здатних  заслiпити  бiлизною  тiла
свого, дiв. - Кожна турма, - продовжував по  тривалiм  мовчаннi  Атель,  -
прислала тобi з усiх бранок одну, зате найлiпшу гепiдську дiву. Прийми цей
дар наш, як свiдчення нашої особливої вдячностi тобi i шани до  тебе.  Хай
множиться рiд твiй, хай буде воiстину великою велич його.
   Хакан-бег не обмежився, що показав Баяновi бранок. Завваживши  неабияку
зацiкавленiсть Ясноликого дiвами, пiдiйшов до них, знiчено-наполоханих,  й
став повелiвати  всiм  i  кожнiй  зокрема  пiдiйти  до  свого  повелителя,
показатись йому зблизька й засвiдчити шану.
   З того мiг би вийти неабиякий конфуз. Дiви ще тiснiше збилися до гурту,
здавалось, i не збираються коритися, їм те,  їм  се  -  дарма,  знiчуються
бiльше, нiж сама знiченiсть, гнуться  перестрахано  й  ховаються  одна  за
одну. Не станеш же показувати при гостях канчука. Та й хто вiдає, що  буде
завтра, пiслязавтра з одною  та  другою.  Котрусь  закатують,  домагаючись
покори, а  котрась  стане,  гляди,  першою  ханшею,  найулюбленiшою  жоною
повелителя. Як поведеться тодi хакан-бегу? Така жона страшнiша кагана.
   Чи й знайшовся б, що вдiяти з бранками, коли б не знайшовся  сам  Баян.
Вийшов з-за столу i не став зважати на дiвочу знiченiсть.  Зупинявся  бiля
кожної й усмiхався потiщено, а то й брав за пiдборiддя, та приглядався  до
виду, та виважував масними  вiд  перенасиченого  вдоволення  очима.  А  ще
повелiвав щось кожнiй пiсля  оглядин.  Гепiдськi  дiви  лише  догадуватись
могли, що саме. Напевне, знатимуть пiзнiше. I  вжахнуться,  дiзнавшись,  i
вiтця-матiр кликатимуть на помiч, i руки заламуватимуть у вiдчаї-тузi.  Та
дарма, нiхто й нiщо вже не пособить. Одне лишиться: оплакувати долю  свою,
так голосно i так безнадiйно гiрко, що не лише Небо, доли та гори  почують
i понесуть сумну з сумних вiсть у свiти: плачуть дiви на Дунаї.



   XVI

   Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним i матимеш недосяжне. Чи
з нею, Миловидою, не те саме було?  Он  як  боялася  покинути  монастир  i
рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла вiд Фессалонiки до Тиверi, а
сталося так, що розбила глека з iгумсiюю, зважилась  та  пiшла  -  i  таки
домоглася свого: i путь, i страх здолала, i .чемлi пiтця свого досягла.
   Тепер аж, по багатьох лiтах удостовiрилася: не Божейки  -  князь  Волот
був визначений їй Ладою. Се з її волi сталося так,  що  вдерлися  на  тому
передлiттi ромеї в  їхню  Тивер,  що  Божейко  приглянувся  у  Фессалонiкi
навiкулярiєвiй i змушений був кинутися з ласки навiкулярiя у вир морський.
Не хтось iнший, таки вона, мати Лада, вчинила так,  що  звела  Миловиду  з
князем Болотом - i  там,  у  мiзiйському  Маркiанополi,  i  в  наметi  над
лиманом, i тут, на Тиверськiй землi. Ано, ось уже двадцять сiм лiт  живуть
куппо та слюбно, шiстьох синiв понесла вiд нього, ба й  виростила.  Старшi
не отроки вже - мужi, такi, що й на мiсце князя стануть, коли  звелить,  а
не схолонула, бач, серцем, як був жаданим їй, так i є. Присяйбiг, як  був,
так i є. Бо втiху серцю дав i простiрволю убезпечив. Таку, яка  може  лише
снитись.
   "А гнiв отой? - згадала мить, коли застав її iз доньками за молiнням. -
Чи не є вiн початком прикрої незлагоди?"
   Залагодила ж нiби, а ще бiльше має залагодити, доки дiждеться  князя  з
ромеїв. Вогнищанка  ж  бо  в,  стоїть  на  княжiм  мiсцi  при  столi.  Хто
заборонить їй розкинути мiзками та бути дiяльною, повестися в  вiдсутнiсть
князя так, як мiг би повестися сам князь, а то й лiпше? Чи то не подив був
би для нього i пе втiха, якби повернувся i угледiв у  дiяннях  жони  таке,
чого не сподiвався, про що не мислин i не гадав? Присяйбiг,  i  подив  був
би, i утiха неабияка. А втiха розтопила б лiд у його серцi й вернула б  їй
князя таким, якого давно i надiйно знає. Ось тiльки  з  чого  почне  i  що
вдiє? Збере раду мужiв i поцiкавиться в них, чим опечалений, чого потребує
нинi люд тиверський? А чи мужi ратнi вiдають, чим  опечалений  люд?  Чи  в
них, упоєних добутою звитягою, на мислi зараз його печалi? Нi,  вона  буде
мудрiшою i скличе тих, хто ближче стоїть до люду, властиво, самi е  людом:
впряже комоней у повоза й поїде. по весях окольних, побесiдує з релейними,
старiйшинами родiв. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.
   "Допоможи менi, боже, - молилася. - Не  на  пагубнi  -  на  добрi  дiла
нацiлюю мислi i намiри свої".
   Була,  як  i  до  того,  доброю  та  лагiдною  з  усiма,  одначе  явила
несподiвано для всiх i схильнiсть бути владною. Побувавши  на  околiях  та
набачившись там, як бiдують жони мужiв, що полягли на бородищах,  повелiла
довiдатися в Чернi й по околiях стольного Черна, скiльки е їх таких, затим
покликала чiльних у ратi княжiй мужiв i запитала: чи то  гоже,  аби  вдови
полеглих пнулися iз шкiри на нивi ролейнiй, а мужi вiдлежувались тим часом
у затiнку дерев та уповали на i е, що вiдробили своє на полi ратнiм? Може,
годилося б пiти цiєї спечної пори та стати в помiч тим, хто он як потребує
її?
   Хто  перечитиме,  коли  каже  така,  як  їхня,  княгиня  i  каже  дiло?
Зголосилися привiдцi сотень, вiдгукнулися 'на їхнiй клич мужi,  не  кажучи
вже про отрокiв, та й  пiшли  збавляти  на  общинних  нивах  нагуляний  на
дозвiллi жир. Жали, та  складали  в  копи,  та  ласували  яствами,  що  їх
готували й подавали на стiл вдови. I седмицю, i другу, i третю отак.
   - Ви теж iдiть, донi, - сказала Златi та Миланi тодi ще, як довiдалася:
на княжi удiли поблизу Соколиної Вежi також послано женцiв, -  Най  челядь
готує яства та питва, пригощати ж мужiв маєте ви. Так велить  покон  родiв
наших: найсмачнiшi яства не видадуться смачними, коли братимуть  їх  не  з
рук господинi-вогнищанки.
   Донi не перечили... I вiдгукнулись на її речницю охоче, i поїхали.  Тож
i вдовольнили матiр слухнянiстю, i заспокоїли твердо. Одначе ненадовго. Не
одразу, перегодом десь, проте не витримала, навiдалась i до  Злати,  i  до
Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як  велося  доням,  та  й
осмiхнулась сама собi.
   -  Менi,  бачу,  немає  потреби  втручатися,  -  сказала  при  всiх.  -
Младомладi господинi без мене дають тут лад. Чи може, се тiльки нинi,  при
менi? - "звернулася до того  з  мужiв,  що  недалеко  був  вiд  Милани  та
поглядав стомнозамилувано на Милану.
   - Що ви, матiнко княгине, - заступився за княжну. - Тутки й до вас  так
було, i пiсля вас, сподiваємось, буде не гiрше.
   - Помагай бiг.
   Сказала та й поїхала в зворотну путь, ждати з ромеїв князя. Певна була:
усе йде як слiд, князь буде вдоволений нею.
   I не помилилася. Вiн не лише вдоволений, потiшений був неабияк тим,  що
угледiв на полях,  надто  тих,  що  ближче  до  Черна.  I  жонi  своїй  не
поскупився воздати належне коли почув  iз  вуст  мужiв:  се  її  умисел  -
допомогти вдовам' а тим i общинам, котрi найбiльше втратили на бородищах i
мають сутяж через те пепомiрпо велику. Та ще бiльший подив, а вслiд за тим
i втiха вiдвiдали князя, коли настала веректа, а по веректi  зачастили  до
його терема мужi д недавнiми вдовами й казали, переступаючи порiг:
   - Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
   - Узяли слюб?
   - Або. Вельми потiшенi тим i хотiли б дiлити тоту потiху  з  князем  та
його добродiйною й велемудрою княгинею. Радiв за всiх, а найбiльше за свою
княгиню.
   - Усякою вже знав тебе, моє золоташко, а такою й не сподiвався знати.
   - Якою?
   - Чула ж, що казали послюбленi: велемудрою.
   - А хто так прозоро й щедро воздавав менi колись хвалу: "Ти  не  тiльки
вродою богоподiбна, ти й мудрiстю достойна буть серед богiв"?
   - Не забула? Гай-гай, коли то було!
   Приплющив стомлено  очi,  пригадував,  далебi,  а  пригадуючи,  силився
уявити себе, Миловиду в тiм далекiм i смутнiм уже часi.
   - Що дав би я тепер, - сказав, вертаючись iз своїх солодких мандрiв.  -
Еге, що дав би тому, хто змiг би повернути нам бодай мiзерiю загублених  у
клопотах та на бородищах лiт!
   - Таки шкодуєш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
   Поглянув на неї, роздумуючи, i вже потiм зважився:
   - Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко  вже  той  час,
коли доведеться зiзнатися самому собi: це усе вже.
   Видивилася не знати як i закам'янiла тiлом, слова не здатна мовити.
   - Не кажи такого. Волоте! - стямилась нарештi. - Утiхо моя, щастя  моє,
не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобi видалося. Чи муж, що здолав
он яку вiдстань у ромеї i з ромеїв, може брати собi таке в тямок,  повинен
так занепадати духом?
   Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою,  i  Волот
поспiшив розбити тоту хмару, став вiдступати вiд свого,  погоджуватись  iз
її судженням. Путь, справдi, on яка була, вона. Миловида,  далебi,  правду
каже: то лиш стомився у путi i надломив силу.  Спочине  -  все  стане,  як
було, вони ще житимуть та й житимуть.
   - Знаєш, що намислив я, вертаючись iз ромеїв, - похвалився, завваживши,
що жона заспокоюється вже i сушить в очах сльози. - Перекладу нi перекладу
невдовзi деякi княжi повинностi на синiв найстарших - Радима i  Добролика.
Най вчаться при менi та звикають княжити. Дорослi-бо є i змужнiлi вже. А я
тим часом перепочину та матиму змогу побути з тобою, найменшими нашими.
   - Мудро намислив, муже мiй. Зроби так, най  справдi  беруть  дещицю  на
себе та звикають княжити. Я теж, - згадала щось i посвiтлiла видом... -  Я
теж приготувала для тебе втiшну новину.
   - Еге? Яку ж саме?
   - Милана й Злата нашi не сьогоднi то завтра прийдуть i скажуть нам  те,
що казали тут послюбленi: просимо дозволу на воседля.
   Дивився на неї нiмотно i не йняв вiри.
   - Нi, се правда? Таки знайшла для них мужiв?
   - Не я, самi знайшли, коли були у полi.
   - Хто ж вони?
   - Про те спитай у Злати та Милани. Не все ж я та й я, най i  вони  щось
скажуть.
   - Свiтку мiй, - казав i не зводив iз Миловиди  розчуленого  погляду.  -
Коли се станеться... Чуєш, жоно моя,  коли  се  станеться,  я,  либонь,  i
справдi помолодiю лiт на десять. Хоча б для того, щоб воздати тобi за  все
це належно i достойно.



   XVII

   Дядько в Свiтозара - муж твердого норову.  Коли  настає  час  навчання,
нiкому  не  уступить,  сирицю  вимне,  а  таки  доможеться  свого.   Проте
Свiтозаровi i вiн потурає. I не тому, властиво,  не  тiльки  тому,  що  се
княжий син. Надто вже iiрозоро видiляється отрок з-помiж усiх  iнших  -  i
тих що ходять пiд його, дядьковою, рукою, i тих, що колись ходили.  Всього
лиш шiстнадцять лiт має за плечима, а статечнiстю та й тверезiстю мислення
старших за себе, ба зрiлих уже перемудрить. Невже се тому,  що  до  ратної
науки мав материну, чужоземних письмен навчився й хилиться тепер не так до
муштри, як до книги, котру постiйно має з собою, та до сопелi ще. Так грає
чорнобожий син, що й камiнний не лишиться байдужим, заслухається. А  втiм,
до чого тут письмена? Iншi княжi дiти  теж  вчили  їх,  а  закинули,  бач,
книгу, меча тримаються, а паче всього коня. Радим ще так собi, Добролик же
лiпше, нiж дiвку, пестить  свого  огира:  i  чистить,  i  купає,  i  гриву
розчiсує щораз. Коли ж випадає гнати його полем, мов буря пре, такий, що й
не спинився б, коли б не мав повелiння спинитись там i там. Вогонь,  а  не
отрок. А сей тихий та розважливий.
   Коли дає йому уроки ратнi, на лету  схоплює  i  чинить,  як  велить.  А
вибралась вольготна година - уже й забув,  що  с  тота  паука:  або  книгу
читас, усамiтнившись, або на сопелi грає.
   - Свiтозарку! Чи чуєш, Свiтозарку. За першим, як i за  другим  покликом
нiколи не обiзветься. Десь аж за третiм пiдведе голову й запитає:
   - Ви до мене щось маєте?
   - Ано. Хочу знати, як ти мислиш собi бути князем на Тиверi, коли такий?
   - Нiби я мислю про те.
   - Пробi! Нащо б було тодi вiддавати тебе до мене в науку?
   - Всяка наука, дядьку, може знадобитися, коли вона -  наука.  Вашу  теж
маю знати, хоча б на те, щоб умiв при потребi захистити себе.
   - Гадаєш, то й усе? А iнших хто вестиме на сiчу?
   - На те є старшi брати. Мене до iншого хилить.
   - Виджу i змушений буду казати про те князевi. Я  вiдповiдаю  за  тебе.
Коли не вiзьмешся як слiд за ратне дiло, таки скажу.
   Не сподобалося чи таки не хотiв би, аби байдужiсть його до ратного дiла
доходила до вух вiтпя, кинув грати, довго й  допитливо  дивився  на  свого
навчителя.
   - Гадаєте, можна примусити робити те, що не лягає на серпе?
   - Хо! Коби не примушували, що б iз таких, як ти, було?  Бур'яном  росли
б.
   - Нiби мене примушує хтось читати письмена й  знати,  що  в  письменах,
грати на гуслях, на сопелi?
   Примовк дядько. Спершу дивився витрiшкувато, як i отрок перед сим, далi
крекнув нiяково i потупив зiр.
   -  Менi  а  тобою  важко  говорити.   Буде   лiпше,   коли   говоритиме
князь-вiтець.
   Нацiливсь було йти вже, та отрок затримав його.
   - Дядьку, - покликав. - А ви хто мепi є?
   - Як се - хто? Навчитель.
   - Не про те питаю: содруг а чи недруг? Отака ловись. Нi, се  й  справдi
не отрок, а мiх iз солiдами.
   - Був би недругом, чи пiклувався б про тебе i чи сушив би себе тобою?
   - А письмена iнше кажуть: "Лiпшi содруги тi, що  дають  добру  раду,  i
лiпшi з дiянь також тi, що увiнчуються добрими наслiдками".
   - То я ж i хочу, аби дiяння мої увiнчалися добром. Свiтозар промовчав.
   - Далебi, ми по-рiзному розумiємо його, - сказав перегодом.
   "А западись ти", - розгнiвався  старий  i  не  став  бiльше  змагатися,
звiвся й пiшов прiч.
   Мав бесiду з князем чи не мав, про те Свiтозар не вiдає.  Мабуть,  таки
не мав, бо он коли повернувся до отнього терема, а вiтець анi пари з  уст.
Єдине, що примiтив за ним отрок - пильнiше, нiж досi,  доглядається,  коли
трапляе йому на очi, та уважнiше дослухається до пiсень. З власної спонуки
чи дядько справдi-таки мав iз ним бесiду?
   Аби вдовольнити тоту увагу та пильнiсть, нiч не спав, складав слово  до
слова, бринькав на струнах, аж поки не вловив те, що хотiв уловити:  пiсня
зродилася в серцi i звеселила серце.
   Мало не до пiвдня спав по тих муках. Коли ж виспався та пообiдав  купно
з усiма, Милана, яко гостя в їхнiй оселi, перша пiдсiла й  заворкотiла  до
Свiтозара:
   . - Заграй щось, братику, потiш нас.
   - Що ж саме, сестро?
   - Те, що на воседлi в мене грав. Ти  так  усладив  тодi  всiх  грою  на
гуслях та спiвом, що брав за серце i сiяв блаженство.
   . Не був проханий, тим паче, що прохала  Милана,  найбiльш  содружня  i
найбiльш сердечна з ним з усiх братiв та сестер. Одначе заспiвав не  тiєї,
що на воседлi.

   Гей, у садку хмiль, хмiль
   По тичинi в'ється.
   А мiй ладо-солодашко
   Од сорому гнеться.
   Од сорому гнеться,
   По кущах-ховав,
   Мене, дiвку-колисанку,
   За басиху мав.
   За басиху мав,
   Тому так i боє.
   Коби знав вiн,
   якi ми а ним
   До пари обоє.

   Милана смiється, та дякує, та зазирає Свiтозаровi у вiчi.
   - Звiдки ти, братику, знаєш уже таке?
   - Яке?
   - Ну, що є ось такi молодцi: слюбний тобi, сам жадає слюбу,  а  пiдiйти
до дiвки не смiє.
   Осмiхається i зирить на неї скрадливо.
   - Коли нiкому не повiдаєш, скажу.
   - Присяйбiг. Нiкому й нiзащо.
   - То знай, - схилився до вуха, - сам є такий.
   - Йой! - остудилася враз i  сказала  так,  що  всi  чули:  -  Уже  маєш
ладоньку? Отрок спохмурнiв, ба й гнiв явив неабиякий.
   Ти ж присягала! Милана удає з себе подивовану.
   - Нiби я в сiм присягала. Всього лиш догадку висловила,  а  ти  у  гнiв
мерщiй. Пробi, Свiтозарку, посоромся старших.
   Сокорила та й сокорила  бiля  нього.  А  тут  мати  нагодилася.  Нiчого
прикрого не казала, лиш осмiхалася та пломенiла звично. Зрештою пiдiйшла й
сiла поруч.
   - Не май на сестру гнiву, Свiтозарку. Ми й без казань її знаємо: нiчо з
нiчого не буває, ано. Спiвай про сподiване та  тiш  себе  сподiваним.  Для
молодостi то блаженство з блаженств. Коли ж бо й спiвати, як не  в  молодi
лiта.
   - Правду кажете, матiнко, - прибирає поважного виду, а  все  ж  не  без
лукавства зауважує Милана, - най спiває, доки молод  є.  Бо  забариться  -
може й прогаяти сподiване.
   - Не прогає, - мати їй. - Нiби дiвки не вiдають: тi, Що спiвають, мають
надмiр солодощiв у серпi, а тi, що складають пiснi, -  i  дум  високих  за
чолом.
   Свiтозар винагороджує кревну свою вдячним позирком.
   - Коли б же всi так мислили, матiнко Миловиде, як ви.
   - А хтось мислить iнакше?
   - Мало не всi.
   - I я також? - ширить очi Милана.
   - Ба нi, ти в нас,  сестро,  багато  чим  схожа  на  маму,  ось  тiльки
'жартiвниця велика.
   Милана аж пломенiє вiд радостi, далебi, знову вчепилася б за  брата  та
домагалася б, аби грав та спiвав їй свої спiванки, коли б не нагодився  по
якiмсь часi вiтець їхнiй та не поклав край її домаганням речнипею-смутком.
   - Є  вiстi  з  Волина-города,  -  повiдав  сiдаючи.  -  Клич,  матiнко,
найстарших синiв наших, радитимемось, як нам бути.
   - А що трапилось?
   - Збирається вiче землi Троянової, обиратимуть старшого князя на антах.
   - То се ж добрi вiстi, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на  тебе
цю повиннiсть, а  вона  як  була  тодi  тимчасовою,  неузаконеною,  так  i
лишилася. Промовчав, анi словом не обмовився про те. Сини  були  недалеко.
Першим прийшов на клич матерi Радим, затим i Добролик.
   - Кликали,отче?
   - Ано. Маю  побесiдувати  з  вами.  Казав  уже  тут:  у  городi  Волинi
збирається вiче землi Троянової. Хто поїде  на  нього  вiд  старiйшин,  те
визначать старiйшини. Нам належить сказати їм, хто поїде вiд княжого роду.
I жона, i дiти дивилися на нього нерозумiюче.
   - Як се - хто? - першим озвався Радим. - Нiби старiйшини не вiдають, що
має їхати князь?
   - Старiйшини вiдають, та я не вiдаю, чи доберуся до Волина в сiдлi.
   Княжичi довго й нiмотно дивилися на вiтця свого.
   - Коли є сумнiв, що не доберетеся в сiдлi,  то  доправимо  на  возi,  -
подав голос Добролик, - а їхати вам, отче, тра.  Хiба  забули:  до  ухвали
вiча ви є старшим серед князiв у землi Трояновiй.
   - Забути я не забув, сину мiй, та старшим  серед  князiв  бути  вже  не
можу. Чую себе змалiлим на силi, то чо маю правитися в таку  далеку  путь?
Аби почути там: що то за привiдця ратi i землi, якого  везуть  на  вiче  у
возi?
   Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
   - Виходить, комусь iз молодцiв роду нашого треба бути там. Я так мислю.
   - I правдиво мислиш, мати, - не зволiкав iз речницею  князь.  -  Настав
час, соколята мої, - глянув на княжичiв, - комусь iз  вас  брати  на  себе
повиннiсть привiдцi в землi Тиверськiй. Покон велить  найстаршому  ставати
на мiсце вiтця. Та й все iнше каже  за  те.  Тож  i  радитиму  старiйшинам
послати на вiче замiсть себе сина Радима. Добролик  лишиться  в  мене  пiд
рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
   - А я? - нагадав про себе Свiтозар.
   Князь обернувся в його бiк, дивиться нерозумiюче.
   - Тобi, отроче, рано брати на себе якусь повиннiсть.
   - Повиннiсть, може, й рано, а брати науку нiколи не зле. Пошлiть, отче,
i мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське вiче. Най побуду  мiж
людом та послухаю, шо мудрi люди кажуть.
   Знайдись та запереч такому.
   - А що, мати? - звернувся князь Волот до жони.  -  Може,  справдi,  хай
їде?
   - Коли за мудрiстю та за пiснями, - осмiхнулася Миловида, -  то  чом  i
нi?
   - На тому й станемо. Будиш Радимовi за отрока-джуру в путi.  Ну,  i  на
вiче пiдеш поруч iз ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати  нiколи  не
зле. А те, що вiзьмеш на всетроянськiм вiчi, буде колись як знахiдка.



   XVIII

   Вiдтодi, як Келагаст повернувся з ромеїв, а  в  стольнiм  Волинi  встиг
зродитися i нагулятись поголос про його одвагу в  поєдинку  з  татями,  що
посягнули на княжну Данаю, минуло не одне лiто, а  сподiваного  слюбу  мiж
ними i воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що
стояли ближче до княжого терема, доволi швидко передався горожанам околiй,
а з околiй повернувся черговим поголосом.
   - Келагаст не хоче Данаї, щоб знали.
   - Таке скажете. Чого б то не хотiв?
   - Пiдiть та запитайте.
   - I питати нiчого. Чи такої, як Даная, хтось  може  не  хотiти?  Чи  не
видiли, чиї комонi стоять мало не щовечора бiля острогу?  Не  Келагаст  не
хоче Данаї, Даная жене прiч Келагаста.
   - Були там i бачили чи тiльки чули?
   - Як могла б бути? Вiд тих, що бачили, чула.
   - А коли самi не бачили, то й не кажiть. На кого їй уповати ще,  як  не
на Келагаста?
   - Подейкують, князь якийсь присилав сватiв-вивiдникiв.
   Згадка про князя з чужкраю змусила  -  i  вкотре  вже  -  збудитись  та
нагадати про себе старiйшин родiв дулiбських.
   - Ти вiдкладала вибори обрання на лiто, потiм - на друге, зрештою, й на
п'яте. Скiльки ж  можна,  княжно?  Збагни  i  втям  собi:  земля  потребує
привiдцi.
   - А коли його не обрало серце?
   - То бери на себе ту повиннiсть. Гадали, налякають Данаю, примусять  її
примхливе серце поступитися. А княжна одважилась i сказала:
   - Ну то й вiзьму.
   Що вдiєш з такою? Станеш доводити, що се не її розуму  дiло?  Що  зараз
взагалi не на часi - саджати на стiл жону? А чи така послухається?  Чи  їй
мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привiдцю серед усiх князiв, i
дулiбам не випаде тодi бути чiльним плем'ям на Антах.
   Вiдбулися старiйшини якоюсь  обiцянкою  та  й  пiшли  вiд  Данаї.  Жди,
мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стiл вiтця твого. А самi
не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най  Даная  помислить,
як їй бути; не скликатимуть вiче до тих пiр, доки сама не пришле гiнцiв  i
не скаже: "Я обрала собi мужа, приходьте й чинiть, як хотiли".
   Змагалися з нею немало, все лiто i всю наступну зиму. А таки  домоглися
свого: Даная поборола в собi гординю й назвала  Келагаста  мужем,  а  роди
дулiбськi пождали чотири седмицi  -  доки  послюбленi  уп'ються  медом  та
здолають всi, якi були, сумнiви - i нарекли  її  мужа  дулiбським  князем.
Тепер можна було скликати i всетроянське вiче.
   Коли прибули до стольного города на  Дулiбах  тиверцi,  Волин  жив  уже
турботами  майбутнiх  виборiв.  I  людний  був,  i  незвично  пожвавлений.
Жвавiсть ту примiчали всюди: бiля намiстя, де має бути вiче,  i  далi  вiд
нього. З'їхалось-бо багато, i що найбiльше важило-з'їздився  люд  тямущий,
правдиво кажучи, розум i совiсть землi. А коли збирається докупи  розум  i
совiсть землi,  та  для  такого  важливого,  як  се,  дiла,  про  що  iнше
бесiдуватимуть, як не про, дiл о, заради якого зiбралися? Бесiдувать-бо  i
являти жвавiсть у бесiдах було чого. На Дулiбах тiльки-но обрали князя,  а
князь Тиверi, той, що в нинi замiсть Добрита i що йому найбiльше  подобало
б бути князем-привiдцею у землi Трояновiй, занемiг, подейкують, i не  буде
на вiчi, сина Радима прислав замiсть себе. Як же  буде  i  що  буде?  Кому
ввiрять вони супокiй землi Троянової i лад мiж племенами?
   На лихо, де спiдтишка, а де й одверто  стали  поговорювати  про  вибори
князя на Дулiбах. I обирали його буцiм силомiць, i обрали  не  того,  кого
слiд було б обрати.
   Звiдки пiшли цi пересуди, нiхто не каже. Невдоволенi завжди знайдуться,
а такi, що пiдхоплять та примножать шепiт, i поготiв. Є такi, певно, серед
мужiв ратних та й думаючих, що себе волiли б бачити  па  мiсцi  Келагаста,
ото й нашiптують приїжджим, а нашiптуючи, сiють непевнiсть чи  й  гiрше  -
можливе поганьблення дулiбiв на виборах. Воно, коли бути до  кiнця  щирим,
щось водиться за Келагастом, чомусь  Даная  он  як  довго  опиралася  волi
старiйшин i не хотiла брати з ним слюб.
   Тепер, коли дозволяється (а перед вiчем, як  i  на  вiчi,  дозволяється
всяке), подейкували навiть таке, що йому годi  йняти  вiри.  Ано,  буцiмто
Даная сказала старiйшинам, коли прийшли до неї втрете i приперли до стiни:
"Бери слюб i дай нам князя",  оскаженiла  нiбито  й  сказала:  "Чи  муж  -
полохта, яку сьогоднi можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте  час
приглянутись та зважити".
   "...Ти ж сама обирала  його,  запевняла,  що  вибрала  найдостойнiшого.
Тепер волiєш приглядатися ще й зважувати?"
   "Бо таки волiю".
   Щось тут є i непевне.  Однi  вбачали  тоту  непевнiсть  у  Келагастовiм
домаганнi будь-що стати князем i обернути те в неабияку вигоду  для  себе,
iншi пiдкрiплювали сю догадку ще й чутими буцiмто з Данаїних уст  словами.
Ано, коли вже дiватись не було куди, сказала нiби: "Я  згодна,  най  мужем
моїм i привiдцею дружини на Дулiбах буде  Келагаст,  а  на  стiл  саджайте
сина. Вiн - єдиний спадкоємний муж набуткiв вiтця мого, йому й бути князем
на Дулiбах".
   "I що ж старiйшини? - допитувалися мужi з iнших земель. - Пiшли  чи  не
пiшли на поступку княгинi?"
   "Ба нi, не поступилися своїм.  "Збагни,  -  сказали,  -  не  сього,  то
наступного лiта збереться  всетроянське  вiче,  обиратиме  чiльного  князя
землi. Син твiй, яко малолiток, не може бути  обраний.  Невже  з-за  твоєї
примхи дулiби мають перестати бути чiльним племенем на Антах?"
   "Он воно що! - замислювались мужi. - Он який се князь i що ховається за
личиною такого князя! Ну нi, ми - не Даная. На прю станемо, коли так. Ано,
самi станемо i iнших покличемо".
   Бесiди пожвавлювалися,  а  пожвавлюючись,  розпалюючи  жагу  бажань  чи
небажань людських. Коли ж прибули тиверцi та ствердили те,  що  було  досi
пересудом: князь Волот таки не удостоїв  сородичiв  своєю  присутнiстю  на
вiчi, сина прислав замiсть  себе,  непевнiсть  i  зовсiм  взяла  гору  над
певнiстю й заполонила всiх.
   - Хто ж правитиме вiчем?
   - Рада старiйшин, хто ж iще.
   - В тотiй радi мав би бути хтось один, котрий  правив  би  i  радою,  i
вiчем.
   Вишукувались i певнiшi себе та своїх повинностей.
   - Чим сушите голову,  -  казали.  -  Кого  оберуть  iз  радних,  той  i
правитиме. Гляди, якi стали, без привiдцi кроку не можуть ступити.
   Гомонiли, коли тирлувалися по околiях, не вмовкли й тодi,  як  зiйшлися
на соборне намiстя в городi Волинi. Бо хоч на вiче й кликано тiльки  мужiв
та старiйшин найповажнiших родiв, iншого люду теж було та й було.  Цiкавих
у землях слов'янських нiколи не бракувало, а до  таких,  як  ся,  подiй  i
поготiв. Було їх, некликаних, i з Волина та околiй, було i з  дальнiх  вiд
Волина весьок та земель. Хто прибув з старiйшиною, що мав  похилий  вiк  i
потребував опiки, а при потребi й захисту, хто яко отрок при ратному  мужу
чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привiд завжди  знайдеться,
тим паче, що й мужi та старiйшиїш не перечать, аби на вiчi  були  молодшi.
Надiйнiше почувають себе, коли кожен має  свiй  захист.  А  покон  всякому
дозволяє прийти на вiче й бути присутнiм пiдтримати  тих,  на  чиєму  боцi
правда, а то й пiднести голос супроти  неправедних.  Тож  i  гомонять  мiж
собою та ждуть коли вже зiйдуть на вежицю  раднi  вiд  племен  i  скажуть:
"Увага i послух!"
   А вони зволiкали чомусь.  Тим  користувалися  гуслярi  й  заробляли  на
прожиток грою та спiвом або зважали на нудьгу людську й  баяли  нудьгуючий
люд байками в супроводi тих же гуслiв. Свiтозарко мав i свої  за  плечима,
одначе не виймав їх iз мiха - чи гоже йому, малолiтку, змагатися з сивими,
а то й бiлими, як лунь, старцями, обiзнаними з усiм, що знає люд  i  що  є
мудрiстю люду? Стояв коло одного i мовчазно слухав, стояв коло другого - i
теж слухав. Та потiшався, слухаючи, та мотав те, що виспiвували чи  баяли,
на вус.

   Там над Бугом, над рiкою
   Туман слався пiд горою,
   Гей, гей,
   Помiж долею людською.
   Слався з ночi, слався рано
   Та й назвав долю туманом,
   Гей, гей,
   Не сестрою - лиш обманом.
   Щастям-звабою йде долом,
   Коли нiч бере всiх змором,
   Гей, гей,
   Коли нiч бере всiх змором.
   Колисав тодi волю
   Та щасливу людську долю,
   Гей, гей,
   Та щасливу людську долю.
   А як днина лиш засяв,
   Туман-доля десь зникав,
   Гей, гей,
   Коли гра, її немав.
   Там впаде дивом-росою,
   Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
   Не солодкою - гiркою.

   Княжич Свiтозарко був, мабуть, аж надто уважний  до  спiву  старого,  а
може, й примiтне натхненний тим, що чув iз його уст, - гусляр  накинув  на
нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
   . - Звiдки будеш, молодче? - запитав прихильно.
   - З Тиверi, достойний. З города Черна, що на Тиверi,
   - Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вiтцем?
   - 3 братом.
   - Граєш? - кивнув на мiх за плечима.
   - Вчусь лишень.
   - I хто ж твiй навчитель?
   - Свiт, що довкруж. Та птахи пiднебеснi. Старий застиг подивовано.
   - Ну, то заграй нам щось, иай послухаємо.
   - Йой, що ви, - знiяковiв отрок. - У мене так не вийде, як у вас.  Лише
в сором ужену себе своєю грою.
   - Грай як вийде. Не на перегонах-бо є. Та й младомлад iще,  нiхто  тебе
не осудить.
   - Я досi на сопелi грав собi, - виправдувався, а тим часом знiмав  мiха
з плечей, добував гуслi. - На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
   Не лише гусляр, усi, що були довкруж, не зловтiшалися, сидiли чи стояли
зосереджено-цiкавi i ждали.
   Те пiдбадьорило отрока.
   "Що ж їм заспiвати? - мислив, а тим часом перебирав струии. - Хiба  ту,
що не давала спати, доки не вилилася мелосом  i  не  стала  пiснею?  Лячно
чомусь, одначе лiпшої у мене, далебi, й немає".
   Пограв спершу, удостовiрюючись, як сприйме довкружвий люд його пiсню на
мелос, а вже потiм подав i голос:

   Земле, наша земле,
   Буйним цвiтом вбрана.
   Чом ти для нас, земле,
   Мов сердечна рана?
   Кличем кревних кличеш,
   Як безлiття гряне,
   Сонцем в небi сяєш,
   Як на добро стане.
   Як на добро стане,
   Воздаєш медами,
   Земле, наша земле,
   Благодатi мамо!
   Ти одна на свiтi,
   Ти одна, як доля.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!
   Земле, наша земле,
   Не плекай злу згубу,
   Добрими дiлами
   Слався помiж люду.
   Весели всiх зелом
   Та втiшай привiллям,
   Будь щедротна, земле,
   Засiвайся збiжжям.
   Збiжжям - не журбою
   I не кiстьми в полi.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!
   Примножай нам роди
   Мужнiми синами,
   Земле, наша земле,
   Благодатi мамо!
   Ти одна на свiтi,
   Ти одна, як доля.
   Щастя миле серцю,
   Ще милiша воля!

   Старий гусляр слухав Свiтозарiв спiв iз заплющеними очима.  Отрок  тодi
лиш помiтив те, як урвав спiв, а зi спiвом i  гру  на  гуслях.  Помiтив  i
збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осмiхнувся тiєї ж митi й сказав:
   - Он ти який! Чия ж се пiсня? Серед поселян  почув  чи  вiд  когось  iз
калiк перехожих?
   - Як вам сказати? Сама виколисалася.
   - Сама? Тобi тобто належить? З твоїх уст пiшла? Не став ждати тлумачень
- без них, певно, збагнув, що i як, звiвся,  покректуючи,  на  ноги,  взяв
Свiтозара за руку.
   - Ходiмо. Ходiм зi  мною,  молодче,  покажу  тебе  навчителевi  нашому,
старiйшинi гуслярiв Будимиру. Най почує тебе та побесiдує а тобою.
   Свiтозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслi в  мiх  та  й
пiшов слiдом за проводирем своїм. Який же був подивований, коли угледiв  -
старiйшина гуслярiв слiпий. Грав, як наблизились,  на  гуслях,  наспiвував
недужим голосом, одначе незрячий  був.  Задер  незвично  високо  голову  й
дивився у безвiсть невидющими очима.
   Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалiк  i  Свiтозаровi  повелiв
стати й ждати слушної нагоди. А Будимир спiвав та й спiвав, не так голосом
чарував усiх, що були  довкола,  як  мелосом,  що  видобувався  зi  струн.
Здавалось, серця дiстають, словами промовляють вони у нього.
   - Старiйшино, - влучив нагоду й схилився до нього Свiтозарiв  проводир.
- Я до тебе з чолобитною.
   - Якою, Чугайстре?
   - Отрока-гусляра привiв. Послухай, якi пiснi виколисали  його  мислi  i
який мелос у його пiснях.
   Старiйшина повiв у той бiк, де стояв Свiтозар, незрячими очима,  схоже,
нiби справдi бачив його й силився розгледiти.
   - Пiдiйди, отроче, - сказав по тому. - Пiдiйди й схились до .мене,  дай
я огляну тебе та узнаю, який є.
   Свiтозар пiдiйшов i укляк перед ним на  колiна.  Будимир  простяг  сухi
свої п'ястуки, обмацав вид його, голову i вже потiм вiдшукав зап'ястя рук,
довго i пильно дошукувався лiнiй на долонях.
   - Звiдки будеш, молодче? Свiтозар сказав.
   - А чий будеш?
   - Син княжий Свiтозар.
   - Матiр Миловидою звуть?
   - Ано.
   - Бував я у вас... Сiдай, княжичу, сину  доброї  матерi  й  славного  в
людях вiтця. Сiдай та заспiвай нам те, що вродив дух твiй молодечий.
   Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило  Свiтозара,  i
вiн довше, нiж личило б, вмощувався та пробував струни.  Коли  ж  зважився
врештi й хотiв було подати голос, звiдтам, де стояла вежиця i звiдки  мали
промовляти до вiча, почувся клич:
   - Увага i послух!
   - Стривай, отроче, -  простягнув  старiйшина  висушену  лiтами  руку  й
спинив його. - Кличуть до послуху, зараз почнеться вiче. Будь тут.  Опiсля
послухаю тебе.
   - На вiчi менi тра бути коло брата, старiйшино.
   - Ото клопiт. Ну, а менi яко старiйшинi теж належить бути коло  вежицi.
Домовимось так. Розшукаєш мене, як  стане  по  всьому.  Не  зволiкай  лиш,
тiльки завершиться вiче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром  поблизу  вежицi
будемо.
   Тi, що промовляли до вiча з узвишшя, казали знане вже: потреба землi  i
люду збратаних земель скликала  всiх  до  стольного  города  Волина  задля
важливого дiла. Суть його:  на  одного  з  князiв  землi  Троянової  мають
покласти сьогоднi повиннiсть бути вiдповiдальним за супокiй на обводах,  а
вiдтак за мир i злагоду з сусiдами.
   - Хто з нинi сущих князiв достойний бути таким? -  запитав  глашатай  i
звернувся до старiйшин, що сидiли одесную першими. - Кажiть ви, русичi.
   Покон повелiвав: старiйшини родiв мають висловлювати  думку  бiльшостi,
висловлювати ж її належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не  князь  -
високий лiтнiй старець.
   - Поляни, росичi i втiкичi,  -  сказав  вiн,  -  визнають  за  доцiльне
покласти сю повиннiсть на князя Тиверi Волота.
   I далi став висловлювати резони. Одне,  князь  Волот  найстарший  серед
усiх князiв, друге, з волi богiв i обставин йому  i  його  племенi  випало
сидiти в землi, що споконвiку є  торованою  путтю  для  всiх,  -  тих,  що
правляться з мечем  та  сулицею  iз  заходу  сонця  на  схiд,  i  тих,  що
пориваються зi сходу на захiд або з полуденних країв у полуночнi.  Отож  i
складається так, що йому  бiльше,  нiж  будь-кому,  доводиться  стояти  на
сторожi супокою в землi Трояновiй, iменованiй чужинцями землею Антiв. Слiд
взяти на карб i те, що вiн он скiльки лiт достойно являв себе в сiм чи  не
найсутужнiшiм для князiв дiлi. А коли так, то чому б саме йому не бути  за
се в одвiтi?
   Старiйшини полян  закивали,  перемовляючись  мiж  собою,  головами,  їх
пiдтримали уличi, древляни. Тиверцi ж i дулiби  не  явили  своєї  згоди  -
вiдмовчувались.
   - А що скажуть тиверцi? - запитали з вежицi. I знову пiдвiвся й  вийшов
до вiча з речнипею не ейн княжий - старiйшина.
   - Князь Волот повелiв нам ось що мовити вiчу, коли  про  се  йтиметься:
вiн вiдмовляється вiд повинностi чiльного князя  на  користь  князя  росiв
Острозора, бо не почуває себе на силi  брати  таку  повиннiсть.  Князь  же
росiв є пiсля нього найбiльш умудрепий лiтами i досвiдом, йому, як i князю
Тиверi, також постiйно доводиться стояти на сторожi землi з боку степу.
   Коли запитали дулiбiв, тi промовляли найдовше. Передусiм  погодилися  з
мислю киян: князь Волот, справдi, докладав найбiльше розуму  i  сили,  аби
берегти землю слов'янську вiд вторгнення чужинцiв як з боку степу,  так  i
з-за  Дунаю.  Вiн  бiльше,  нiж  будь-хто,  умудрений  досвiдом  сольських
перетрактацiй iз чужинцями, як i досвiдом походiв ратних,  йому  i  тiльки
йому належало б бути наступником  князя  Добрита.  Та  ба,  лiта  й  труди
надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум  свiй  -  вiдмовився
вiд повинностi, яку хочемо покласти на нього.
   - Чи ж є резон у тому, щоб чiльним князем на антах був князь Острозор?
   Дулiбський  старiйшина  окинув  усiх  допитливим  зором  i  вже   потiм
заходився виголошувати супротивнi сiй мислi резони.
   Передусiм не можна  забувати,  що  загроза  землi  Трояиовiй  зi  сходу
вiдпала: обри пiшли за Дунай, а бiльше там немає кому погрожувати.  Друге,
вторгнення в землi збратаних племен найбiльш ймовiрне нинi з-за Дунаю.  Де
Київ, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що дiється на  тотих  обводах,  а
вiдтак i дбати про супокiй на них? Трете, не можна не брати  на  карб,  що
найбiльш надiйним соузником антiв у сутичках iз Вiзантiєю є слов'яни-скла.
вини. А до них найближче стоять дулiби.  У  дулiбiв  i  тiльки  в  дулiбiв
склалися з тими сусiдами вiддавна добрi стосунки. Та й вiд Дунаю дулiби не
так далеко, як русичi, i сусiди узвичаїлись: коли є потреба вести з амтами
перетрактацiї, треба правитись до дулiбiв. А, окрiм того, на княжiм  столi
в дулiбiв сидить нинi достойний вiри i до.  вiри  князь  -  Келагаст,  син
славного в родах наших сла i,  мужа  думаючого  Iдарича,  брат  передчасно
загиблого Мезамiра i муж доньки Добритової Данаї. Чи сього не  доста,  аби
удостовiритися: у привiдцi дулiбiв є всi резони  бути  чiльним  князем  на
Антах.
   - Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе  зугарна  похвалити,  -
почулося з натовпу, котрий, хай i не чДуже ще, все ж починав непокоїтися.
   - Ано, чи то велика заслуга - бути сином славного мужа чи мужем славної
в родах жони? Ви скажiть, де вiн явив себе яко князь, ваш Келагаст?
   - У сiчах з обрами Келагаст був серед перших мужiв. Саме на нього князь
Добрит покладав найсутужнiшi  повинностi,  саме  його  тисяча  явила  себе
грозою супостатiв.
   - Се правда, - пiдтримав хтось збоку. - Келагаст достойний  муж,  що  й
казать.
   - Молод ще, щоб бути привiдцею всiм. Най побуде князем  на  Дулiбах  та
явить себе яко муж думаючий.
   Ведучий пiднiс моча, силився не дати розгорiтися полум'ю.
   - Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у ромеїв, бачив i  вiдає,
що то в сольство, як має тримати себе на перетрактацiях. Та й з  Мезамiром
ходив колись. Забули хiба?
   - А чо ждати? - почувся дзвiнкий чийсь голос. - Най зараз  явить  себе,
ото й побачимо, який iз нього муж думаючий
   - Ано! Острозора знаємо, най явить себе Келагаст отодi  бачитимемо,  за
кого подати голос!
   - Ви забули, є ще Зборко, князь уличiв? - силився перекричати хтось, та
його не стали слухати.  Однi  сказали:  Зборко  нiчим  не  явив  себе,  що
свiдчило б про достойнiсть, iншi удали, що не чули про Зборка й домагалися
свого: най вийде i явить себе Келагаст.
   - Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить i являє!
   - Сказано-бо, Острозора знаємо.
   - Хто знає, а хто й нi, най виходять оба!
   - А так, оба най виходять!
   Старiйшина силився переконати вiче в противному: чи се можливо? Де той,
з ким мав би стятися один i другий, яко мужi думаючi?
   - Най один iз другим стинаються!
   - I се - безумство! Iстину встановить хто?
   - А люд! Ви, старiйшини, нащо тут? Вiчем правили господарi - дулiби. Їм
не до снаги була ся вимога. У словеснiм поєдинку з  вiчем  i  найбувалiший
може опростоволоситись, а їхнiй князь  не  такий  бувалий  та  битий,  щоб
знайти в собi i достойний розум, i належну витримку та велеречивiсть.  Тож
i ухилялися вiд цього та опирались, як могли. Аж поки  тi,  що  домагалися
словесного поєдинку з князями, не дошкулили болiсно.
   - Дулiби звикли бути чiльним племенем на Антах i за  всяку  цiну  хтять
залишитися ним. Хiба не видите: вони й  бевзя  ладнi  посадити  на  чiльне
мiсце в землi нашiй, аби, лиш вiн був дулiбом.
   - Не забувайтеся, де ви i що кажете!
   - А те, що є. Най вийдуть князi! Волiємо мати бесiду з князями!
   - Князiв на вежицю! Волiємо бачити князiв!
   Кричали, здавалось, усi,  i  крик  той  змусив  поступитися.  Вийшов  i
вклонився люду вiчовому князь київський Острозор, за  ним  -  i  Келагаст.
Перший осмiхався чомусь, Другий  силився  приховати  бентегу.  Воно  й  не
дивно. На Антах вiддавна так ведеться: коли той, кого саджають  на  княжий
стiл, не здобув ще  загальної  прихильностi,  неодмiнно  має  здобути  її.
Такого кличуть перед очi й вимагають явити себе у бесiдi, а вже  як  дiйде
до бесiди, всього можна почути - i кпинiв, i таких дошкульностей,  що  вiд
них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волi, аби витримати все те  i
не зiрватися та не явити себе таким, що не вмiє бути терпеливим.
   - Скажiть, князi, - подав голос хтось iз мужiв думаючих, - чи певнi ви,
що повиннiсть, яку покладаємо на вас, посильна вам?
   - Певним може бути лиш той, хто  не  вiдає,  що  се  за  повиннiсть,  -
вiдповiв Острозор.
   - А ти, Келагасте, що скажеш?
   - Без вiри не буває певностi, а без певностi - звитяги. Хто вiрить, той
i здатний переяти змогу.
   - Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще волiє вийти з ним на прю?
   Наперед виступив Свiтозар.
   - Я.
   Тi, що були найближче i бачили його, весело, одначе й незле засмiялися.
   - Молод ще. Рано сунути носа в поважнi бесiди мужiв.
   - Правда ваша: я молод. Одначе ви  не  чули  ще,  що  я  хочу  запитати
князiв. Вислухайте, тодi вже й судитимете, слiд чи не слiд сунути  менi  в
се дiло носа.
   - Най каже, чо там.
   I Свiтозар заговорив до князiв:
   - Повiдайте нам, привiдцi росiв та дулiбiв, як вчинили  б  ви,  коли  б
котресь iз племен Антiї захотiло жити осiбно вiд усiх iнших антiв?
   Князi перезирнулися.
   - Чи не тиверцi мають  такий  намiр?  Ти  ж  княжич  iз  Тиворi,  я  не
помиляюсь?
   - Так, я княжич iз Тиворi, ти не помилився. Зате  помилився  в  iншому,
Келагасте: виказав, хто ти є. 3-помiж мужiв знову пiшов смiх.
   - А що скаже князь Києва?
   - Князь Києва не радив би такому племенi виходити iз братньої єдностi й
жити осiбно, бо воно неминуче загинуло б.
   - Гора! Князь Острозор узяв гору!
   - Так, - погодився Свiтозар. - Князь Острозор узяв гору, хоча и  сказав
не все.
   - Мав би поцiкавитися ще, - не став ждати його присуду Острозор, - чому
таке плем'я захотiло вийти iз братньої єдностi?
   - Ано. Передусiм мав би поцiкавитися, що спонукало тоте плем'я вийти iз
соузу збратаних, i усунути тоту спонуку.
   Старiйшини збуджено стали перемовлятися мiж собою.
   - Ще маєш щось питати, молодче?
   - Маю. Князь - привiдця ратi на боролищi, вiн же - i судiя люду, що  не
замирив мiж собою. Яким має бути князь-судiя?
   Острозор знову знайшовся перший:
   - Суворим i справедливим.
   - А князь Келагаст що скаже?
   - Те саме: має бути суворим i справедливим.
   - Шкода, коли так, - не вдовольнився Свiтозар. - Менi здасться,  що  се
не вiдповiдь. Суворiсть, гожi князi, рiзна буває. I справедливiсть  також.
Одна є iстиною, iнша лиши можує з нею. Ще iнша й зовсiм далека вiд iстини.
В усякiм разi, у кожного своя суворiсть i своя  справедливiсть.  Вагу  має
iнше: князь-судiя зобов'язаний судити так, аби той,  що  нанiс  обиду,  не
поривався наносити її вдруге, а той,  котрого  обидили,  не  зневiрився  в
iснуваннi справедливостi.
   - Гора! - дружно вигукнуло вiче. Молодець взяв над князями гору!  Слава
такому! Слава й хвала!
   Пря з князями набирала не скiльки гострого, як потiшного вигляду.
   - Голоси подiлилися порiвну, - казав старiйшина,  що  правив  вiчем.  -
Один - за князем Острозором, один - за Келагастом. Є ще бажаючi щось знати
та домагатися?
   - Є.
   - Вiче слухає.
   - Най скажуть оба, з  яким  намiром  беруть  вони  на  себе  повиннiсть
старшого князя?
   - Про се вже йшлося, се всiм вiдомо.
   - Тодi питаю iнше: якого князя прибирають зi столу силою?
   За сим разом смiх був повсюдний i тривав довше, нiж личило б.
   - Я скажу, - смiливо, ба з осмiхом на устах пiднiс  руку  князь  Києва,
росiв та втiкичiв. - Того, котрий не може впоратися з покладеною на  нього
повиннiстю: захищати землю пiд супостата, бути справедливим суддею родам i
людовi. Келагаст помовчав мить i сказав:
   - Я теж такої мислi.
   - Отак? - не втримався i загорланив котрийсь iз стовписька вiчового.  -
За Келагастом не може бути переятої змоги. Вiн не має  своєї  мислi,  лише
погоджується з чужими!
   - Ано, Острозор здолав!
   - Гадаєте? - обернувся до тих, що кричали,  Свiтозар.  -  Як  на  мене,
князь Острозор теж темнить, прикриваючись умiнням та повиннiстю. Не  перше
лiто князює, мав би знати, всякого князя, а князя-судiю усувають  з  трьох
причин: коли вiн в дiлах i помислах своїх спирається не на тямковитий люд,
а супротивне тому - на нетямковитих бевзiв; колiї над усе ставить  похвалу
iменi своєму й упивається похвалою, яко бражник  хмiльним;  нарештi  третя
причина - коли тримається столу, на який його посадили  з  недогляду,  яко
польовий клiщ шкiри; лише з м'ясом i можна видерти його звiдтам.
   Вiче не смiялось - реготало вже  на  всю  широчiнь  веселої  натури,  а
старiйшина гуслярiв звiвся тим часом i крикнув, осилюючи регiт:
   - Ось хто мав бути старшим князем на антах!
   - Ано! Молодець iз Тиверi пай буде старшим!
   - Вiн не князь там! Молод ще!
   - Молодiсть - не гандж, зате клепку має в головi.
   - Тихо! Стривайте, - вийшов до вежицi  хтось  iз  ратних  мужiв.  -  Ти
справдi є княжий син iз Тиверi? - звернувся до отрока.
   - Ано, один iз семи синiв його, Свiтозар.
   - То чо справдi вагатися? - муж обернувся до старiйшин. -  Княжич  узяв
гору над усiма князями, най вiн i буде старшим серед князiв.
   - Негоже так! Сказано ж: вiн не є ще князем.
   - То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя?
   - То нерозумно є! Хто очолить рать, коли треба буде очолити?  I  хто  -
сольство, коли дiйде до нього?  Гадаєте,  ромеї  чи  iншi  з  чужкраю  сли
стануть перетрактовувати з малолiтком?
   - Доки до того дiйде, виросте.
   - Нерозумно є! I iте гоже мужiв думаючих! Князь Києва, мабуть, не  дуже
печалився тим, що не взяв гору над Свiтозаром - стояв осторонь вiд усiх  i
осмiхався в вуса. Одначе й заповзятiсть дубiлiв не обiйшла його стороною.
   - Правда ваша, - подав i свiй голос, - живемо пiд  богами,  всяке  може
статися. Сьогоднi тихо-мирно на обводах, завтра - нi.  Ризикувати,  гадаю,
нерозумно. Одначе й  такого  тямковитого  молодця  не  допускати  до  дiла
стольного теж не випадає. Аби того не сталося,  зрiкаюся  мислi  i  доброї
ради його вiтця - брати на себе повиннiсть чiльного князя землi  Троянової
i ось що раджу вчинити. Най буде так, як i було: князем, вiдповiдальним за
супокiй збратаних земель лишiм князя дулiбiв Келагаста - вiн  молодший  за
всiх нас i хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробiмо сього
молодця  з  Тиворi.  Не  сьогоднi,  то  завтра  з  нього  буде   достойний
Келагастаратоборця сол вiд наших земель i муж думаючий. Най оба й будуть в
одвiтi за супокiй на обводах i в землi Трояновiй.
   - Славно! Згода! - дружно пiдтримало князя Києва вiче -  спершу  тiльки
дулiби, далi i всi iншi. По лицях старiйшин, що сидiли довкола вежицi, теж
видно було: вони пристають на се. Пристають i  силкуються  вгомонити  люд,
завершити вiче так, як велить покои, - укладанням ряду. А для  того  треба
запитати ще, чи пристають на се Келагаст i Свiтозар.



   XIX

   Є пад людом i його сумлiнням воля Бiлбога, та не бракує  й  чорнобожої.
Тож є покони, виколисанi людським сумлiнням, i є злелiянi татями. Один  iз
них велить не судити звитяжцiв i не уповати на сльози  повержених,  казати
коли не вголос, то про себе: чи можуть болiти чужi рани?
   Лангобардам, як i франкам,  також  не  болiли,  мабуть,  рани  гепiдiв.
Бачили сплюндрованою квiтучу донедавна землю i тiшилися з  того,  що  вона
сплюндрована,  споглядали  заверижений  цвiт  гепiдської  землi  -  мужiв,
отрокiв, дiвиць, младомладих жон i воздавали хвалу тим, хто заверижив  їх,
дiлили сите  застiлля  з  татями,  а  величали  їх  серед  усiх  достойних
найдостойнiшими, серед усiх звитяжцiв звитяжцями. Як же, вони  -  соузники
аварам  i  содруги  кагановi.  Чи  могли  згадати,   будучи   усолодженими
прихильнiстю аварiв, що сонце  не  знає  упину,  i  на  змiну  дню  завжди
приходить пiч. Бiгмс, пе до того було. Хмiльнi  очi  бачили  тiльки  щедре
застiлля, хмiльний розум пам'ятав лише звитягу, як i збуяне  хмелем  серце
схильне було до одного - возносити звитяжця. А той звитяжець вiдгуляв своє
воседля на добутiй ратною силою  землi,  наситився  хвалою,  що  воздавали
сусiди, та й засiв у своєму великоханському наметi  нову  гризоту  порати.
Знав-бо: роди його ситi нахапаним, лад у родах i без нього  є  кому  дати.
Вiн яко привiдця має думати тепер, як бути далi i передусiм iз сусiдами. З
iмперiєю, ясна рiч, зачекає, з франками також. Це  тi  сусiди,  котрих  до
якогось часу лiпше не чiпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони нiби
й вигiднi, та ще вигiднiшою видається кагановi їхня Паннонiя. То доли та й
доли, а на тих долах тучнi трави, привiльнi пасовиська. Такi  привiльнi  i
такi  багатi  на  живнiсть,  що  другi  такi  хiба  що  на  мiзiйських  та
фракiйських долах можна вiдшукати. А ще ж iз тих долiв он як  зручно  буде
ходити на ратнi промисли - i до ромеїв, що за Дунаєм, i до слов'ян,  котрi
сидять у пiдгiр'ї та на нижньому Дунаї. Воiстину правду кажуть:
   Паннонiя - земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею i як -
iз соузниками лангобардами? Мiж ними полишив  через  сутужнiсть,  зроджену
походом на гепiдiв, роди свого племенi. Тепер має забрати їх? А куди? Усiм
аварам чи пе затiсно буде на землi  Гепiдськiй,  тим  паче,  що  й  гепiди
лишилися на нiй.
   Чує Баян серцем: хотiння мати землю Паннонiї  своєю  он  яке  велике  в
ньому, та сум'яття, що стоять на перепуттi, пе  меншi,  i  хто  вiдає,  як
обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б  на  пвмiч  йому  не
прийшли полишенi серед лангобардiв родичi. Щось вони не  подiлили  там  iз
лангобардами,  правдивiше,  лангобарди  не  захотiли  подiлитися  з  ними.
Застукали котрогось iз аварiв на своїм подвiр'ї, тодi, як брав  чи  всього
лиш хотiв узяти зiгнану на нiч худобу, та й  забили  яко  татя.  А  хто  з
аварiв прощав колись комусь кров сородичiв своїх? Знялися стiйбищем  та  й
подались  на  лапгобардський  оседок.  А  вже  як  подалися,   нiкого   не
помилували. Аби на ту  ворохобню  не  нагодився  король  та  по  став  мiж
зворохоблених, сiча могла б  втягти  iншi  оседки,  i  хто  вiдає,  чи  не
завершилася б погромом як аварських, так i лангобардських родiв.
   Баяновi повiдали вже: король  Алвоїн  прислав  до  нього  сольство,  не
iнакше, як iз скаргою на безчинства аварських  родiв.  Що  ж  скаже  слам?
Пообiцяє вгомонити  ворохобникiв  та  на  тому  й  стане?  А  коли  король
лангобардiв зажадає бiльшого?
   - Велiть, хай заходить той, що прибув вiд лангобардiв, -  зваживсь-таки
вислухати чiльного з Алвоїнового сольства. Коли ж сол  вiдхилив  запону  i
спинився перед ним, збираючись iз духом, не став ждати його  рочницi,  сам
заговорив. - Що сталося? Яка така притичина змусила  собрата  мого  короля
Алвоїна вдаватися до послуг слiв?
   - Бiда, достойний. Роди нашi не мирять мiж собою. Лангобард  чи  то  аж
надто обурений був тим, що  сталося,  чи  не  хотiв,  аби  його  перебили,
заспiшив, розповiдаючи те, про що каган i без нього знав уже.
   - Ну i як? - Баян теж вдавав iз себе обуреного. - Вгомонили татей?
   - Вгомонити вгомонили, та чи надовго?  Коли  б  не  король  i  не  його
мудрiсть, на зле обернулося б. Ось чому привiдця наш велiв  менi  нагадати
тобi, достойний: час забрати аварськi роди з  Паннонiї.  Сiчу  з  гепiдами
завершено, вiднинi авари мають свою землю.
   - Нiби я не забрав?
   Сол вiд лангобардiв не вiрить тому, що чує, i все ж зважується:
   - Проте не всiх i далеко не всiх. Кагана дратують тi резони.
   - А коли їх немає куди брати? Чули ж бо, я повернув  полонених  гепiдiв
до своїх родин, велiв їм обробляти землю, а за опiку i захист вiд чужинцiв
давати нам половину того, що матимуть iз землi. Тож i передайте королю: до
якогось часу буде так, як є.
   - Мiж нами складено ряд. Каган обiцяв пiти одразу по звитязi.
   - Тодi обiцяв, нинi не обiцяю. Сказав уже: буде так, як є.  Хто  вiдає,
як обернеться ще з гепiдами i їхньою землею, може  статися,  що  iмператор
змусить нас пiти звiдси.
   "Он воно як! - поставив рогом прибитi смутком очi лангобардський сол. -
Що ж сказати пiсля всього королю? Що примусити аварiв забрати роди свої  з
Паннонiї - марна рiч? Що самi мають подбати, аби авари пiшли звiдтам? Як i
в який спосiб?"
   Не вiдав i король Алвоїн, що йому вдiяти iз соузними аварами  та  їхнiм
каганом. Не вiдав i злився, а зло нiкому ще не додавало мудростi.
   - Нi в чому не поступатися аварам, - повелiв. -  Чули,  нiчим  i  нi  в
чому! Створити їм таке життя мiж нас, аби самi утвердилися в мислi: тут їм
не всидiти, i пiшли прiч.
   Чого ще треба тим, у кого руки пориваються  до  мсти-вiдплати?  I  лови
влаштовували татям-аварам, i не щадили аварiв, спiймавши  на  татьбi.  "Се
моє! - кричали. - Як смiсш посягати, вонюоча  пико,  на  те,  що  випещено
моїми руками, добуто потом?!"
   I били нещадно, нерiдко - до смертi, аж поки не дiйшло  до  справжнього
походу  на  аварiв.  Немало  потяли  їх,  згуртувавшись,  немало  й  своїх
втратили, а таки виперли асiйських заброд з одної, другої й третьої марки.
Певно, й далi гнали б їх з  Паннонiї,  та  вийшли  й  стали  на  перепуттi
висланi каганом турми. А з турмами пе той  уже  був  пир  i  пива-меди  пе
пились так смачно. Мусили виходити з повицною та  перепрошувати,  киваючiї
на свавiлля скривджених.
   Авари прийняли повинну i на мир мiж  племенами  пристали,  одначе  роди
свої знову поселили у звiльнених вiд них марках. I на татьбу не соромилися
ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи  подвiр'я  тихцем,
то брали до решти.
   Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що мiг вдiяти
король, коли бачив  i  розумiв:  сила  його  неспроможна  взяти  гору  над
аварами. Єдине лишалося - шкодувати, що замав такого  соузника  i  зв'язав
себе такими узами.
   Каяття - не лiпша путь пошукiв,  а  все  ж  i  вопо  примушує  ворушити
мiзками. Коли те сталося: перед сном чи  по  сну  вже,  на  свiжу  голову,
одразу пiсля скарги  родакiв  чи  десь  пiзнiше,  король  не  освiдчувався
пiдданим та й пiдданi не цiкавилися тим.  Для  них  iнше  важило:  Алвоїна
осiнила якась мисль, iнакше чим пояснити, що вийшов збадьорений i  повелiв
кликати до нього радних?
   Про що радився вiн iз ними, нiхто не обмовився. Єдине, що почули, i  то
не з перших уст: "Король з нами, i боги за нас, ждiть".
   Вони й ждали, а ждучи, знай, сподiвалися. I лiто, i друге. Десь  аж  на
третє авари розбудили  свого  кагана  нi  свiт  нi  зоря  i  залементували
навперебiй:
   - О великий i мудрий, змилуйся i пощади. Не смiли б тривожити сон твiй,
та мусимо: лангобарди знялися всiма своїми  родами,  прихопили  набутки  й
пiшли, оминаючи нас, на нолуночний захiд.
   - Куди й пощо?
   - Подейкують, нiби полишають Паннопiю, рушили всiма  родами  своїми  на
пошуки iншої землi.
   - Хто подейкує? Самi лангобарди?
   - I лаигобарди також.
   Скинув iз себе покривало, вдягає вдяганку iне може потрапити в рукав.
   - То це i є то найлiпше, - мiркує вголос, - чого можна було сподiватися
вiд щедрот Ноба? Вивiдати достеменно, - повелiвав уже,  -  куди  йдуть,  з
якими намiрами, чи всi залишають Панпонiю. I не чiпати. Стежити,  доки  не
зникнуть за обводами землi своєї, все ж не чiпати.



   XX

   Тi, хто запевняв його, що вiднинi Паннонiя належатиме аварам  i  тiльки
аварам, були,  виявляється,  далекi  вiд  iстини.  З  Паннонiї  пiшли  лиш
лангобарди та тi  з  германських  племен,  що  пiдлягали  лангобардам  чи,
сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонськi  слов'яни  як  сидiли  в
своїй землi, так i лишилися сидiти.
   - Вони платили лангобардам данину? - поцiкавився Баян у кендер-хакана.
   - Так. На лангобардiв iшла третина урожаю, як i промислу та приплоду.
   - I як багато є їх, слов'ян паннонських?
   - Про те не вiдаємо. Одне є явним: коли лангобарди iшли купно з нами на
гепiдiв, слов'ян серед них налiчувалось вiсiм тисяч.
   - То ще нiчого не каже. Привiдця е у них?
   -  А  так.  Князем  величають,  хоча  князь  той  i  рибалить  купно  з
поселянами, i за ралом ходить.
   Баян пильно, ба навiть не в мiру суворо глянув на кендер-хакана.
   - Все одно. Який є, такого й кличте. Авари  не  церемонилися  з  тамтим
князем. Прийшли й сказали:
   - Iди, каган племенi нашого хоче говорити з тобою. Словенський привiдця
не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому,  що  младомлад  був,  а
може, розумiв: куди подiнеться? - осмiхнувся й мовив по-молодечому весело,
ба навiть насмiшкувато:
   - Повелiває прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те,  i
все ж не посмiли явити гнiв свiй на слон'янипа. Одне, он який велет  є,  а
друге, каган велiв таки кликати.
   - Повелiвають пiдданим, - сказали. - Ти не є ще таким.
   - Ну, коли так, то прийду. Тiльки не сьогоднi i не завтра, десь  аж  на
третiм днi.
   - Чом так?
   - Сам приймаю гостей.
   Мусили  повертатися  до  стольного  стiйбища  без  князя   словенiв   i
потерпати: чи каган не возбуяє гнiвом? Та за сим разом Баян не явив чомусь
його. Сумирно слухав посланцiв своїх,  сумирним  був  i  тодi,  як  зайшов
третього дня князь словенiв та став  перед  ним  на  весь  свiй  достойний
подиву зрiст.
   - Сказали, ти хотiв бачити мене, князя словенiв, -
   освiдчився в незвичний спосiб. - Це я i є, князь Вiрагаст.
   Баян тепер аж ожвавився.
   -  Хотiв  бачити  тебе,  княже.  Дивуюся  з  того,  що  содруги   твої,
лангобарди, знялися й пiшли з Паннонiї, а ти з родами залишився. Чом так?
   Словении, видно, сподiвався почути те, що чув, - був собi на мислi.
   - А чо мали б iти услiд за лангобардами? Ми на  своїй,  праотнiй  землi
сидимо. Де знайдемо iншу i чи тра шукати, коли маємо таку? Зваж i  на  те,
достойний привiдцю аварiв: лангобарди нiколи не були  нам  содругами,  тим
паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усiлись на нiй,  тепер  пiшли.
Ми ж як сидiли, так i сидiтимемо.
   "Такий справдi невчений життям чи почуває за  собою  неабияку  силу?  -
гадав тим часом каган i що далi, то пильнiше приглядався до словенина.
   - Паннопiя вiднинi належить нам, а вiдтак i  весь  люд,  що  лишився  в
Паннонiї. Те не лякає тебе, роди твої?
   Тепер привiдця словенiв довго й мовчазно дивився на Баяна.
   - А коли не захочемо?
   - Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись.
   - Яку ж повиннiсть матимемо ми, коли залишимось пiд аварами?
   - А таку... - хотiв сказати: "як i при лангобардах",  -  та  стримався:
слов'янин, що найменував себе князем Вiрагастом,  чимось  був  до  вподоби
йому. - Лангобардам ви платили данину?
   - Так.
   - Менi не платнтимсте,  коли  зголоситесь  ходити  на  моїх  супостатiв
походом  ратним,  разом  зi  мною,  ясна  рiч,  i   виставлятимете   щораз
вiсiм-десять тисяч воїв.
   Вiрагаст зиркнув на нього допитливо, а ще бiльше потiшено й запитав:
   - Як часто можемо ходити?
   - Нe частiше, як пiдростатимуть здатнi на ратне дiли отроки у ваших i в
наших родах.
   Було про що думати, i все ж Вiрагаст не довго роздумував.
   - Я пристаю на се, достойний. Одначе з однiєю умовою.
   - Якою?
   - Ходитимемо з тобою на всiх, окрiм своїх сородичiв.
   - Се ж хто такi?
   - Слов'яни.
   - Лише склавини чи й анти?
   - I тi, i другi.
   Баяна починала розбирати лють.
   - Так не буде, князю. Повиннiсть е повиннiсть, її не дiлять на "хочу" i
"не хочу".
   - Ми дiлимо, кагане, на "можемо" i "не можемо".
   - То все одно.
   - Тодi бери данину i звiльняй нас вiд походiв.  З  землi  своєї  ми  не
пiдемо навiть тодi, коли всiм доведеться лягти за неї в сiчi.
   Каган  вiдмовчувався  якийсь  час.  Дивився  на  младомладого  привiдцю
словенiв пильним позирком очей своїх i вiдмовчувався. Зрештою надумавсь  i
сказав:
   - Гаразд, я подумаю.
   У нього був час думати: словени пiд його рукою, що захоче, те й вдiє  з
ними, може навiть потяти до ноги. А  проте  що  довше  думав,  то  певнiше
утверджувався в мислi: не потне. Одне, йому не тiсно тепер iз його родами,
а друге, начутий був: слов'яни прелiпi вої. I комонники з них не гiршi  за
обрiв, i щитоносцi незрiвняннi. А ще  умiють  бути  таємними  послухами  у
таборi супостата, незамiпимими провiдниками в лiсах, на рiчкових заплавах,
як i будiвничими подiй, мостiв  через  водойми.  Його  турми  не  степенпi
робити те. Єдине, що вмiють, - перти наослiп,  брати  чужинцiв  на  меч  i
сулицю. А слов'яни он якi вигiднi будуть на переправах, у таємних  звiдах.
Заради  цього  зрiвняє  їх  в  усьому  з  аварами  та   приглянеться,   як
поводитимуть себе. Коли являть належну вiрнiсть та  достойнiсть  -  так  i
буде, коли нi - вiзьме з них усе, що можна взяти, i зробить конюхами.



   XXI

   Наступне лiто, як i наступна зима, були для аварiв i вдосталь ситими, i
супокiйними. А на поредлiттi каган знову покликав  до  себе  повiреного  в
дiлах сольських.
   -  Лаштуй  свою  братiю,  Кандиху,  поїдеш  до  iмператора  ромеїв   iз
словом-речницею вiд мене.  Путь  неблизька  буде,  думай,  правлячись,  що
скажеш йому, одначе знай: за  сим  разом  маєш  домогтися  того,  чого  не
домiгся тамтого разу.
   - О великий i мудрий!..
   - Не поспiшай падати духом. Нинi ми не тi, що  були  колись,  iмператор
теж iншим буде. У нас є тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а
й вимагати свого. Перший iз них - авари живуть  не  на  ромейськiй  землi,
свою мають. Другий - не втекли вiд ромеїв, е найближчими їхнiми  сусiдами.
Отож, коли прибудеш до Константинополя  i  станеш  перед  iмператором,  не
плазуй, як ти вмiєш, тримай себе гордо i  незалежно,  хай  бачить  i  знає
привiдця ромеїв: авари колись не  були  їм  рабами  чи  конюхами,  нинi  i
поготiв не збираються бути. А вже потiм, як переконаєш у цьому,  скажеш  i
все iнше. Передусiм висловиш iмператоровi наше обурення з того, що iмперiя
кликала  аварiв  на  службу,  брала  на  себе  он  якi  повинностi,  тепер
зрiкається їх; що вона, всупереч споконвiку iснуючим  законам  i  поконам,
посiла фортецi Сiрмiй та Сiнгидун, котрi,  будучи  донедавна  гепiдськими,
мали б належати аварам. Бiльше того, вона взяла пiд захист короля  гепiдiв
Кунимунда, багатьох його герцогiв та баронiв. Каган, скажеш  iмператоровi,
i його турми вимагають повернути все те - городи-фортецi на Савi i  Дунаї,
перебiжчикiв-гепiдiв, що знайшли захист пiд крилом ромеїв. Коли воля  наша
буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у  сiчi  з
гепiдами, коли iмператор, всупереч колишнiй речницi своїй i гнiву  своєму,
платитиме аварам бодай те, що платив iмператор  Юстинiан,  та  ще  те,  що
визначалося колись утигурам як допомiжна  плата  за  послуги  ратнi  -  то
авари, як i утигури, тепер пiдвладнi  аварам  i  надалi  будуть  содругами
ромеям, надiйною в їхнiх ратних помислах силою. Коли ж усолодження  бажань
наших, а вiдтак i платнi не буде, авари, скажеш, пiдуть походом на ромеїв.
Утямив, чого я домагаюся вiд iмператора?
   - О так...
   - Тож будь острий на розум i зроби исе можливе  i  неможливо,  аби  мої
домагання восторжоствували  в  твоїм  словеснiм  поєдинку  з  iмператором.
Уповай  на  те,  що  содружнi  уяп  з  нами  важитимуть  для   iмперiї   в
кiльканадцять разiв бiльше, анiж тi тисячi золотих солiд, що їх  платитцме
вона щолiта, а розбрат iз нами й зовсiм ляже їй каменем  на  груди.  А  ще
скажи iмператоровi: каган покладає надiї на його тямковитiсть i жде  згоди
на пiдписання з нами ряду до середини лiта. Коли ж  iмператорськi  сли  не
прибудуть на той час до стольного стiйбища аварiв i не укладуть сподiваний
ряд на мир i злагоду, авари вважатимуть, що миру мiж ними i iмперiєю немає
й бути не може.
   - О мудрий привiдцю! - пiднiс Кандих руки до неба. -  Боюсь,  що  я  не
зможу додати щось вiд себе. Скажу лиш те, що чув iз уст твоїх.
   - Як знаєш, так i обертайся  там,  одне  яви  неодмiнно:  iмператорську
згоду повернути нам Сiрмiй, Сiнгидун i платити субсидiї. Без  цього  можеш
не являтися менi на очi.
   Кандих i не  з'являвся,  принаймнi  до  середини  лiта.  Полозом  вився
довкола iмператора, як i довкола  тих,  що  стояли  поруч  з  iмператором,
посилав  до  кагана   гiнцiв,   аби   оповiщали   Ясноликого,   як   iдуть
перетрактацiї, що каже вiн iмператоровi i що - iмператор йому. А  сольство
ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнiм стiйбищi аварiв.
   Каган лютував. Був би Кандих пiд рукою, присяйбiг, на порох стер  би  i
пустив за вiтром. Та Кандиха не було, iншi розплачувались за його невдачi.
Коли ж повернувся з Константинополя i  таки  нi  з  чим,  Ясноликий  встиг
перегорiти  в  гпiвi  своїм  i  обмежився  тим,  що  усунув  старого   вiд
повинностей стольника. За  меча  теж  не  поспiшав  хапатися,  аби  робити
обiцяне явним. Щось виколисував у собi, а виколисуючи,  вiдмовчувався.  Те
не обiцяло услади радним, всiм, хто був пiд рукою в  кагана,  слухав  його
повелiння i здiйснював його волю. Зате iншi авари або не зважали  на  його
мовчання, або тiшилися з того, що каган їхнiй сидить  в  наметi,  а  не  в
сiдлi. Залюбки випасали комоней i ганяли на  них  навперегонки  з  вiтром,
приймали на перодлiттi новонароджених лошат, телят, ягнят i яснiлiї видом,
чули веселий гомiн в огорожi i знов  яснiли.  Бо  два  лiта  супокою  дали
стiльки, скiльки не дали сiм лiт мало не безперервного походу - вiд степiв
за Широкою рiкою до Днiстра, вiд Днiстра до Скiфiї за Дунаєм i вiд  Скiфiї
знов за Дунай - у Паннонiю. Каган у них - Небом посланий привiдця. Он  яку
щедру на злаки землю добув для всiх аварiв, якими благами винагороджує  та
земля. А Небо - ще бiльшими. Мають черiдки  корiв,  отари  овець,  комоней
стiльки, що їм i числа не всякий знає. А ще багато хто удостоєний i такого
блага, як гепiдськi дiви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе
було за iнших привiдцiв? Чи такого удостоювалися роди  аварськi  за  iнших
часiв?
   - О Небо! - ставав один, ставав i другий на колiна й  благоговiв  перед
силою, що винагородила його он якиїїи щедротами.
   - О великий i мудрий привiдцю! - воздавав належне Баяновi третiй. -  Ти
- посланець Неба, наша опора в свiтi на цiй благодатнiй землi!  Живи  собi
на втiху, нам i дiтям нашим на радiсть!
   Тиша виколисувала супокiй,  а  супокiй  -  схильнiсть  замилування.  На
випасi - комонями, ситими коровами, чисельними вiвцями, а  ще  -  далекими
краєвидами, чист небом i пташиним спiвом у  високостi,  в  наметi  й  коло
вамету - жонами, численними дiтьми коло жон.
   - Чи є щось лiпше та втiшнiше на свiтi, - казали Мужам  жони,  -  i  чи
треба чогось лiпшого за супокiй.  Продли  цю  благодать,  о  Небо,  зроби,
щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогоднi, завтра, завжди.
   I Небо не залишилось  глухим  до  благань  аварська  жон.  Минуло  лiто
вiдтодi, як Кандих повернувся з роме'iв, минуло друге, за ним третє, п'яте
пiшло, а каган не  кличе  в  похiд.  Збирався,  казали,  те  й  робив,  що
погрожував меям, а доходило до походу - коли не одне, то друге iiважало  i
змушувало переiнакшувати. Бо, всупереч поквну, нiхто пе  волен  чинити,  а
супроти волi Неба навiть каган не годен пiти. Другого  пiсля  звитяги  над
гепiдаiщ лiта народилося в нього п'ять синiв  i  три  доньки,  третього  -
чотири сини i чотири доньки, четвертого - тiльки  сини,  п'ятого  -  знову
тiльки сини. Як мiг Ясполикiа порушити покони родiв своїх i кривавити в тi
лiта меч^  коли  в  стольнiм  стiйбищi  його  чули  крик  новонароджена  а
народжували милi серцю жони - тi, що їх мав до  поцiду,  i  тi,  що  замав
пiсля походу в землю Гепiдську. Скликав гостей i давав з тої нагоди пир на
весь мир. Одшiо  лiта  вiсiм  разiв,  другого  вiсiм,  третього  десять  i
четвертото знову десять. I все не на день i не на два.  Чи  нiг  Ясноликий
думати про мету вiдплату i про субсидiї у це глядi знадного блиску золотих
солiд, коли рiд кликав довеселiя? ЇКон у нього є та й є, i  i.ожпа  з  них
коли пе через лiто, то через кiлька лiт народжує сипа чи доньку.
   Одначе й час не ждав. На змiну лiту приходила зима,  на  змiну  зимi  -
лiто, народженi но так давно дiти ставали з волi Неба отрочатами, отрочата
- отроками, отроки - мужами. I не  тiльки  в  родах  аварських,  по  iнших
землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася  на  однiм
iз веселiй прикра для його роду ворохобня:  жона-аварка  не  помирилася  з
жоною утигуркою i вхопила її за коси. На крик скривдженої матерi стали  її
сини, а супроти тих синiв повсталiї сипи жони-аварки. Ледве розвели їх  та
втихомирили. Зате по втихомирився по тiй оказiї каган.
   - Де твої турми? - запитав хакан-бега, коли той прийшов  i  став  перед
ним.
   - По стiйбищах, повелителю.
   - I як чисельнi?
   - Значно чисельнiшi, нiж були до сiчi з гепiдами.
   - А зледачiлих, таких, що дурiють iз жиру, скiльки серед них?
   Атель  не  зовсiм  розумiє  свого  повелителя,  все  ж  не  мав  намiру
приховувати цравду.
   - В такий гандж, надто  серед  тих,  що  замали  череди  корiв,  табуни
комоней, дiтьми та челяддю обзавелися.
   - Труби збiр, пiдемо на Сiрмiй.
   Збiр протрубили i турми зiбрали швидко, а на  Сiрмiй  не  пiшли.  Каган
одiбрав двадцять iз них i повелiв вторгнутись у сусiдню Далмацiю,  не  так
давно пiдкорену Вiзантiєю пiсля упертих i тривалих сiч iз готами.
   Чiльнi i нечiльнi авари були неабияк  подивованi  тим.  Чому  Ясноликий
вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмацiя? Чи не лiпше було б
напустити аварськi турми на багату Фракiю? А коли  в  Далмацiї  об'явилися
зiбранi з усього Iллiрика провiнцiйнi когорти i стали тиснути  на  аварiв,
ба й гнати звiдтам, i зовсiм опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому  вiн
так скудно почав мислити?
   Каган вiдчув на собi допитливi позирки сородичiв своїх  i  покликав  до
себе привiдцю папнонських слов'ян.
   - Що повiдаєш менi, Вiрагасте? Мiст через Саву зможеш уже перекинути?
   - Коли даси нам ще двi седмицi, то й зможемо.
   - Хай буде так, одначе no бiльше, чув?
   - A.
   - Язик, як i досi, тримай за :'у5;iми. Навiть тодi, як  правитимешся  в
Саву, нiхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я  буду  там
уже.
   Вiражiг розумiв: iiс так просто буде зробити те, що велить каган. Це  ж
пе комопсй iз чужого табуна вивести, це лодiї треба буде правити Дунаєм до
Сiпгидуна, а вiд Сiнгидула вгору по  Савi.  I  все  -  супроти  течiї.  Як
доправить, аби пiхто пе помiтив? Навiть поночi не сховає їх,  немалiбо  с.
Най i певисокi, безбортi, все ж немалi. Єдина надiя на темiнь нiчну та  ще
на те, що каган не баритиметься. Ризикує ж бо, i пе  чим-пебудь  -  славою
непереможного привiдцi. А Сiрмiй звiдтам, iз суходолу, не взяти. Лише так,
як намислили  з  ним,  можiїа  вторгнутись  у  ту  неприступну  фортецю  й
заволодiти нею. Коли поталанить, ясна рiч, i мiст через  Саву  навести  за
пiч, i комонникiв перекинутiї тiєї ж ночi на супротивний берег.  Одне,  не
ждуть їх з боку рiки, а друге, фортечнi стiпи вздовж Сави не  тi,  що  вiд
поля. Хто-хто, а вiн, Вiрагаст, бував там за гепiдiв i  саме  iiа  лодiях.
Тому й порадив кагановi: iпакше Сiрмiй iiе взяти, як вiд  рiки.  IIа  свою
голову, мiж iншим, радив. Хто мiг дотямити,  що  споруджувати  мiст  через
Саву каган доручить саме йому i його словенам?  Гадав,  на  своїх,  аварiв
покладеться. А не поклався, бач. Так вiрить слов'янам чи начутий уже: лише
слов'яни спроможнi в одну нiч переправити через Саву i воїв його, i  їхнiх
комоней?
   Коли пастав вiн, той  останнiй  перед  штурмом  Сiрмiя  день,  Вiрагаст
зачаївся  у  верболозах  i  постарався  зробити  так,  аби  i  наган   був
повiдомлений про готовнiсть слов'ян до ратного дiла, i ромеї не  вивiдали,
що поблизу ховається наплавний слов'янський флот. Умисел  в  нього  такий:
закрiпити супроти Сiрмiя всi сорок подiй так, щоб щiльно стали  одна  бiля
одної. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, вої його не вперше
наводять переправи), рiка не буде вже  перепоною.  Безбортi  й  опалубленi
лодiї стануть суцiльним дерев'яним мостом, по якому комонник може i  вскач
гнати свого огира.
   Аби забезпечити  цей  достойний  вiдчайдух  умисел,  Вiрагаст  не  став
покладатися на Баяна,  перевiз  на  супротивний  берег  своїх  мечникiв  i
поставив їх поночi яко заступ вiд  Сiрмiя.  Береженого,  подейкують,  боги
бережуть, то чому б справдi пе поберегтися. Матиме мiж  собою  та  Сiрмiєю
заступ iз мечникiв, надiйнiше моститиметься мiст.
   Ставили лодiї на корчаги - велiв пильнувати, аби тулилися одьа до одної
та були врiвнi одна з одною, скрiплювали їх линвами - знов нагадував,  аби
крiпили  падiйно,  сднали  наплавний  мiст  iз  берегом  сходнями  -   сам
втручачся, а домагався  сумлiнного  єднання.  Каган,  коли  зiйшов  опiсля
всього на мiст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно  з
турмами своїми по другий бiк  Сави  -  обернувся  до  Вiрагаста  й  сказав
Вiрагастовi: .
   - Авари не забувають таких  послуг.  Будеш  вiддячений  мною,  привiдцю
словенiв. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час.
   Ромеїв немало було в Сiрмiї. Коли висипали, потривоженi, з  спочивалень
та стали на стiни, гейби мурашки, облiпили їх. Несолодко довелося  б  тим,
що йшли на штурм  Сiрмiя,  якби  оборонцi  прокинулись  ранiш  та  встигли
налаштувати усi, що були в них, метальнi пристрої,  розпалити  вогонь  пiд
опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свiй час, через те анi  пристроїв
не налаштували, анi веж та  заборола  не  втримали  за  собою.  Єдине,  що
лишалося тепер, стати лава проти лави й  стинатися,  доки  буде  снага  та
сила.
   Ромеї так i робили. Чи то знали, з ким стали на герць  (вiд  кого,  вiд
кого, а вiд аварiв пощади не жди), чи такi вiрнi були iмператоровi, падали
пiд ударами мечiв, а  не  оступалися.  Та  що  могли  вдiяти  вони  своїми
кiлькома когортами, коли стiни перестали бути помiччю-захистом, аварiв  же
перла тьма, до того ж тiльки на початку пiшi, далi i нiшi,  i  комоннi.  I
оступатися не було куди, i втiкати тим паче.
   Тодi вже, як угледiли: опиратися  марна  рiч,  їх  залишилась  мiзерiя,
викинули бiлий стяг i склали перед звитяжцями  мечi.  Авари  спинилися,  а
проте ненадовго. Котрийсь оп'япiв вiд кровi, а в  котромусь  не  награлася
буєсть - приострожили огирiв i кинули їх на згромадженi пiд стiною  рештки
захисникiв Сiрмiя. За ними i всi  iншi.  Хтось  iз  полонених  прикривався
руками, хтось благав про пощаду - дарма.  Зручно  було  стинати  голову  -
стинали голову, заслонялись вiд меча руками - утинали  руки.  Аж  поки  не
нагодився i не угледiв те каган.
   - Зупинiться! - повелiв, мовби громом покотив по небу, - Ви не  тямите,
що робите. Це ж полоненi! Вони склали мечi, здалися на вашу милiсть.
   Помовчав, дожидаючись чогось, i вже потiм звернувся до ромеїв.
   - Стратиги, центурiони б серед вас?
   - Є, - надав собi бiльш-менш ошатного вигляду один i вийшов наперед.
   - Пiдеш i скажеш iмператоровi: усе, що сталося тут, плата за зневагу до
нас, аварiв. I за непочитання права нашого на  Сiрмiй.  Усiм  буде  те,  -
показав на потятих хто нехтує iiамп i хоче зробiїтп нас своїми конюхами. А
ще скажеш таке: каган Баян востаннє нагадує iмперiї: коли вона  має  намiр
жити з аварами в  мирi,  хай  платить  те,  що  було  обiцяно  iмператором
Юстинiаном i що субсидувалося iмперiєю нинi пiдлеглим  нам  племенам;  хай
видасть нам усiх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин i за цим  разом  не
вволить нашу волю, Сiрмiєм не одбудеться на Константинополь пiдемо!



   XXII

   Вiзантiя, як i всяка iмперiя, не  лiчила  потятих  на  боролищах.  Одне
знала: на  всi  її  ратнi  промисли,  на  утримання  в  покорi  захоплених
нещодавно земель потрiбно шiстсот-сiмсот  тисяч  мечникiв  та  щитоносцiв.
Коли їх ставало менше - i головне,  вiдчутно  менше  -  тодi  згадувала  й
потятих i то тому лиш, що їх треба  було  замiнити  живими.  За  царювання
Юстина Молодшого  потреба  ця  не  сходила  з  уст  як  стратегiв,  так  i
василевса: в легiонах iмперiї було всього лиш сто п'ятдесят тисяч воїв.
   Живим  не  випадає  дорiкати,  тож  громи  вергалися  на  покiйникiв  i
передусiм на Юстинiана Першого. Це вiн  довiв  iмперiю  до  такого  стану:
посилав легiони в Iран чи Вiрменiю i лишав там, посилав у Африку, Iталiю -
i теж гейби У прiрву. А про поповнення не дбав, покладав надiї на варварiв
i брав солiди з фiску, аби розплачуватися з варварами, замiсть  того,  щоб
шукати воїв у себе i формувати легiони з своїх. Нарiкали й на сенаторiв  -
це вони курили покiйному iмператоровi фiмiам, казали, на те ми iмперiя, не
князiвство i не земля - iмперiя, аби не думати про втрати, казали,  у  пас
люду, як у безбрегої ойкумени, скiльки треба,  стiльки  й  наберемо,  коли
треба, тодi й вiзьмемо. I ось мають: якiсь авари взяли Сiрмiй, якiсь авари
погрожують самому Константинополю!
   - Це що ж вони дозволяють собi? - пе так питався, як  обурювався  Юстин
Другий. - Кинути всiх i все й витурити за обводи iмперiї!
   Тi, кого це стосувалося, не  посмiли  запитати  в  iмператора:  а  кого
виставлять супроти аварiв, коли всi палатi йськi когорти або в Iталiї, або
в Єгиптi, або в Iранi стинаються. Про те скажуть пiзнiше,  пе  пiд  гарячу
руку та й це обов'язково iмператоровi. Бо мусять сказати. В  аварiв  понад
сто тисяч комонних  воїв,  ромейськi  ж,  коли  i  є,  то  десь.  Якщо  не
розкошелити фiск i не  набрати  на  його  золото  бодай  п'ятдесят  тисяч,
Сiрмiєм справдi не вiдкупляться.
   З тими упованнями на когось i на колись, мабуть, i- пiшли б вiд  Юстина
Другого, коли б Юстин Другий не захотiв почути вiд своїх стратегiв, хто  i
якою силою вгомонить аварiв.
   Довелося бути вiдвертим iз ним: такої сили iмперiя не має.
   - Це як накажете розумiти? - видивився iмператор.
   - Одбiрнi  палатiйськi  легiони,  василевсе,  кинутi  на  персiв,  iншi
перебувають в Iталiї, Єгиптi, де без них теж не можна обiйтися. Тi ж, що є
пiд рукою, не зможуть осилити обрiв. На те потрiбна така сила, як i в них.
   - То згуртуйте її. Фiск дасть солiди, iмперiя має стiльки люду, що  ним
море можпа загатити. Наберiть лсгiопорiв, вимуштруйте бiльш-менш, вдайтеся
зрештою до когось  iз  варварiв,  аби  пособили  своєю  раттю,  а  обринiв
провчiть так, щоб вони  й  слiд  до  нас  забули.  Теж  знайшлися  однi  -
погрожувати Вiзантiї.
   Коли так каже iмператор, що залишається робити?  Взяли  усе,  що  можпа
було взяти у метрополiї, покликали когорти  з  провiїїцiй  i  передусiм  з
найбiльш падiйiшх -  Фракiї,  Македонiї,  згуртували  на  видiленi  фiском
солiди новi легiони та й стали на  думцi:  погромити  аварiв  так,  щоб  i
думати забули про вторгнення в обводи ромейської землi, сили цiєї, може, й
недостатньо ще, а повернути iмперiї Сiрмiй можна.  Лишається  визначитись,
хто поведе цю месницьку силу на аварiв i зумiє розумно скористатися нею.
   - А чого тут вагатися? - пiдвiвся один. - Я поведу.  То  був  знаний  в
палатiйському вiйську стратег, до того ж иаближена до iмператора  особа  -
Тиверiй. У сiчах з персами вiн зумiв заманити супостатiв своїх на  позицiї
ромейських легiонiв, вiдрiзав їх вiд усiх  iнших  персiв  i  примусив  без
особливих втрат i  зусиль  скласти  бронь.  Вдруге  Тиверiй  сам  зважився
вторгнутись у персидську фортецю, пiд якою усiм  набридло  стояти,  зчинив
там переполох, а вже переполох допомiг вломитися туди всiм iншим ромеям  i
заволодiти фортецею.
   Усе те казало про молодечу вiдвагу Тиверiя, хоча нiчого  ще  не  казало
про його вмiння виграти  виправу,  в  якiй  беруть  участь  не  когорти  й
манiкули, а легiони й легiони. Та коли падiя на звитягу така  нетверда,  а
бажаючий взяти гору  над  аварами  є,  то  хто  насмiлиться  пiдвестись  i
сказати: сюди потрiбен iнший? Однi промовчали, iншi зрадiли, що  знайшовся
охочий, та й благословили смiливця на подвиг.
   На путi вiд Константинополя до Дунаю Тиверiй поповнював та й поповнював
свої легiони новими когортами. Тож коли наблизився  до  Сiрмiя,  силу  мав
достатню. Лишалося вивiдати, де зараз каган  i  його  турми,  що  помишляє
вчинити супроти нього, Тиверiя. Причина незлагоди - Сiрмiй,  та  чи  треба
йти на нього всiєю силою? Там мiцнi фортечнi стiни, вони можуть  виявитись
i неприступними. Що тодi?  Стоятиме  та  й  стоятиме,  сподiваючись  взяти
iзмором? А чи не вiзьме той iзмор його легiони?
   Йшов до Дунаю - думав про це i пiдiйшов - теж думав, аж поки не став на
твердiй i  єдино  вiрнiй  мислi.  Легiонам  i  легiонерам  так  чи  iнакше
потрiбний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле мiж аварiв послухiв та
вивiдникiв. А вже як матиме вiд них звiди, стане на якiйсь мислi-рiшенцi.
   Проникнули його вивiдники мiж аварiв (в тiм  числi  i  в  Сiрмiй)  дуже
просто - пiд виглядом продавцiв товарiв, скупщикiв бичачої шкiри,  овечого
смушку, просто пiд личиною блукаючих в пошуку шматка хлiба людей. I  звiди
принесли, за всiма ознаками, достовiрнi. Не  принесли  лиш  втiхи:  каган,
виявляється, знав, хто веде супроти нього легiони, де перебуває, i  тримав
турми напоготовi.
   Уповання на несподiванку, отже,  вiдпало.  Мусить  виходити  в  поле  i
стинатися з аварами в полi. Де вигiднiш стати: перейшовши Саву пiд Сiрмiєм
чи опертись на Сiнгидун i вдарити з боку Сiнгидуна? А як i там, i там?
   "Прокляття! - вперше зворухнувся сумнiв i зродив щось схоже на  каяття.
- Навiщо брав на себе цю виправу, коли не був нi на Савi, нi на Дунаї?"
   I в один, i в другий кiнець кидався, мiркуючи, а спинився на мислi, яка
не вiдвiдувала його досi та,  здавалось,  i  не  повинна  була  вiдвiдати:
оскiльки каган все одно знає, хто вийшов супроти нього i з якою силою, чом
не почати виправу з перотрактацiй?
   Осiяпня це видалося Тивсрiю на диво звабним, i вiн  не  став  вагатися:
зрихтував iз перших, що трапились пiд  руку,  сольство  й  послав  його  у
стольпе стiйбище аварiв.
   Скiльки ждав Баяпової одповiдi, стiльки й пе переставав сподiватися:  а
раптом привiдця аварiв зважить всi "за" i "проти"  та  й  пiде  з  Сiрмiя?
IIащо вiн йому? Анi Сiрмiя, янi лапгобардського  IIорика  пе  обрав  своїм
стольним городом, як став на Гепiдськiй землi наметовим стiйбищем, 'iак  i
продовжує стояти. Сольстио ж iiе з порожнiми руками пiшло.  Так  i  сказав
слам своїм: "Обiцяйте кагановi: "Я, Тиверiй, докладу всiх зусиль розуму  i
серця, а схилю iмператора до мислi жити з аварами в дружбi  й  платити  їм
обiцяне - вiсiмдесят тисяч солiд щолiта, коли кагап вииеде з Сiрмiя  турми
свої й передасть його законним володарям - ромеям".
   I вдень ходив - не переставав думати про це, i на сон одходив поночi  -
знову думав. Вiрив у сподiване i ждав сподiваного.  А  дiждався  небагато.
Каган сказав, вислухавши слiв:  "Було  б  лiпше,  коли  б  Тиверiй  привiз
солiди, а пе слова про них. Сiрмiй можу звiльнити,  одначе  не  ранiш,  як
iмператор сплатить належне нам за всi цi лiта i видасть всiх, хто  завинив
перед нами". I тим сказав усе: мирно Сiрмiя не передасть, Сiрмiй  належить
брати силою.
   Ну що ж, неминучого не минути. Лишається подумати, як виграти сiчу,  та
й ставати з цим зарозумiлим обрипом нс' прю. Вiн все-таки Тиверiй, за  ним
он якi звитяги над персами. Над персами, чув, вонючий обрине?
   Їздив сам на Дунай, посилав роз'їзд  на  Саву,  прикидав,  зважував,  а
чогось твердого i певного виважити для себе ве мiг. Аж поки пе  пiдступила
до серця злiсть i не змусила бути самим собою.
   "Я все-таки ромей i Тиверiй, - похвалився.  -  Не  може  бути,  аби  по
перехитрив тебе, Баяне".
   Знав вiд знiдуїiiв своїх: авари тож пе вiдсиджуються в стiйбищах,  бiля
жон та комопсii, рискають по сей бiк Ду"аю, наглядають за ним. А коли так,
пiде на Сiрмiй, та й край. Тим упевнить кагана: його мета - таки Сiрмiй. I
вже тодi, як упевнить, лишить пiд Сiрмiем лише мечникiв та Дучпикiи,  всiх
iнших кипо з Сiпгидуиа за Дупаii i пустить гуляти iю аварських  стiибищах.
Так, щоб лише попiл лишався пiсля пих та плач i туга сiялись  долами.  Хай
тодi вiн, кагап, бiгає мислiю по древу та дошукується,  до  взяти  'гуршi,
аии i люд сiiiii захистити вiд uorniu та меча, i Сiрий зберегти за  собою.
Л так, хай тодi думає та знiмає  термiї  з-пiд  Сiрмiя  та  кидає  супроти
комопгiих ромсйських Легiонiв. Гляди,  в  тому  поспiху  та  перестраху  i
схибне десь, гляди, саме таким рибом Тивирiii i иовгрпя iмперiї Сiрмiй.
   Усе робив, аби бачили Баяновi звiдуии: iде  на  Сiрмiii,  i  йде  нсiсю
своєю силою. А коли був уже пiд Сiрмiсм i обклав, перейшовши Саву, Сiрмiй,
залишив при coo i лише тих, що треба було залишити, iншим повелiв  знятися
таємно, зробити видимiсть, нiби їх вiдкликано з-пiд  Сiрмiя,  а  там  десь
звернути до Сiнгидупа, на переправу через Дунай.
   Вони й переправилися, та недовго гуляли за Дунаєм, плюндруючи  аварськi
стiйбища. У кагана вистачило турм заступити їм путь. А вже як заступив  та
впевнився, далi не пiдуть, покликав найкмiтливiшого з терханiв, Апсиха,  й
сказав йому:
   - Вiзьми якi хочеш i скiльки хочеш турм i скинь тих, що пiд Сiрмiєм,  у
Саву.
   Апсих прикинув щось у думцi й затримав крицевий позирк  очей  своїх  на
кагановi.
   - Дай, Ясноликий, бодай одну турму з вiрних тобi.
   - Всього лиш?
   - Решту вiзьму в хакан-бега.
   - Бути по-твоєму.
   Апсих знав: каган вiрить йому. Це вкотре уже посилав на найнебезпечнiше
дiло, туди, де жде або звитяга, або смерть. А коли так,  не  може  бути  i
вагань: вiн утвердить кагана в сiй вiрi. Ще раз i, може, назавжди.
   Коли  наближався  до  Сiрмiя  й  угледiв,  небо  замоложується,  спинив
натомленого бистрим переходом огира й розглянувся: се ж те що  треба!  Дощ
зажене Тиверiйових воїв до криївок i дасть можливiсть об'явитися в їхньому
таборi зненацька.  Отож  i  рiшенець  не  може  бути  iншим:  пiд  Сiрмiєм
об'явиться поночi, тодi, як нiхто  не  видiтиме  його,  а  складеться,  як
мислить собi, поночi i вдарить на ромейський табiр.
   Небо було прихильне до Апсиха. До самої ночi громадились i  громадилися
там хмари, а вночi прогуркотiв грiм, закресали блискавицi i хлинув дощ. Не
дощ - справжнiсiнька злива.
   Тиверiй певен був: пiд таку зливу запертi в Сiрмiї  авари  пе  посмiють
зважитися на вилазку. Про те ж, що надiйде iнша сила i саме  зараз  опукою
впаде на його табiр, i помишляти не мiг. А  вона  впала,  да  так  дужо  i
навальне, що тiльки найбiльш завзятим та обачним i  пощастило  добiгти  до
Сави та перепливти Саву.
   Мусив кликати до себе тих, що пiшли за Дунай, i тим згубив їх  мало  не
наполовину. Авари настигли його когорти при Дупаї i нав'язали сiчу.  А  до
видано, аби тi, що бачили вже себе по другий бiк рiки, у  повнiй  безпецi,
спроможнi були протистояти супостатовi i протистояти достойно? Тi,  що  не
розгубилися i завзято стали боропити свою честь, полягли у  сiчi,  тi,  що
переправилися, не були вже силою, на яку можна покладати якiсь сподiванки.
   Коли добрався зрештою до Константинополя i став перед iмператором,  так
i сказав йому:
   - То диявол. Доки пе  маємо  змоги  кинути  на  нього  все  палатiйське
вiйсько, мусимо платити солiди та миритися якось. Iншого стриму йому немає
i чи буде колись, пiхто не вiдає.
   Iмператор метав блискавицi i найбiльше на нього,  Тиверiя.  Дорiкав  за
те, що почав виправу з обмiну сольствами, що залишив там,  при  Дупаї,  он
скiльки воїв, а не принiс нiчого, окрiм ганьби й безвиходi. А схолонув  по
кiлькох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав  ного
до аварiв шукати злагоди.
   Довго пе було їх, слiв. Дехто побоювавсь уже: нiчого пе виїздять  вони,
доведеться iпших рихтувати i в супротивний кiнець свiту - до персiв, а вже
як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звiдтам, силу та й  кинуть
на аварiв. Одначе сли повернулися, i повернулись неабияк збадьоренi:  вони
таки обламали роги тiй сатанi в лику людському. Чули  таке:  зажадав,  аби
iмперiя сплатила йому солiди за всi минулi лiта, вiд того самого часу,  як
помер i перестав платити передбаченi  угодою  солiди  iмператор  Юстинiан.
Казали йому: "Ти не послуговувався вiдтодi iмперiї, за що вона має платити
тобi солiди? Невже й за те, що громив соузних iз  нею  гепiдiв,  посiв  її
город i фортецю Сiрмiй?" Слухати не хотiв: або - або. Аж поки  не  вдалися
до хитростi та не перехитрили дияволом посланого  на  їхпi  голови  авара:
здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя i мав вiдвiдати
кагана, й сунули йому до рук чималу купу солiд, аби тiльки запевнив Баяна:
ромеї замирюються з персами, двадцятилiтнiй вiйнi настав кiнець.  По  тому
Баян зговiрливiший став i зламався врештi-решт:  "Хай  буде  по-вашому,  -
сказав, - за минулi лiта не треба платити, а за се i наступнi платiть,  як
i платили: по вiсiмдесят тисяч солiд". Довелося погодитись i взяти з нього
роту: поверне Сiрмiй i етапе на Дунаї яко  страж  iнтересiв  iмператора  i
його iмперiї.
   - Присягався по-своєму, - хвалилися, - на мечi, присягався й на бiблiї.
   - Ото й бiда, - насторожився iмператор.
   - Чому так?
   - А тому, що лжа то є. Що варваровi бiблiя i  яка  у  нього  повиїшiсть
перед бiблiєю?
   - Ми iнакше гадали: що нам ного присяга, важливо, iи,о побачимо за всю.
   - I що побачили?
   - IТа диво щирий був, надто коли присягав по-своєму.  Iiiдiїiс  меча  u
вирiк, звертаючись до неба: "Коли я щось противне грекам замислю,  то  хай
цей меч мене поб'є i весь люд мiй витне до ноги, хай Небо впаде на пас,  i
лiсп, i гори, рiка Сав хай вийде з берегiв i поглине нас у хвилях своїх".
   Iмператор нiчого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, i  вже  тодi,
як надумався, повелiв:
   - Готуйте йому дiло. Хай не гадає собi, що братиме солiди задаром.



   XXIII

   Дiло не забарилось об'явитися, щоправда, уже  без  Юстина  Другого.  На
чотирнадцятому роцi свого перебування на престолi вiн запемiг, i так дуже,
що визнав за потрiбне вiдмовитися вiд сонцесяйної коропи на користь царицi
Софiї i Тиверiя Константина - того самого,  що  ганебно  втiк  вiд  аварiв
з-пiд Сiрмiя. Посiвши трон iмператора  в  Августiонi  i  розглянувшись  на
тронi, Тиверiй не забарився згадати пiдписаний з аварами ряд, а  згадавши,
став опоряджувати до кагана слiв:
   - Вiзьмете з нього присягу, - сказав своїм  нарочитим,  -  на  вiрнiсть
новому iмператоровi. Аби вона була надiйною, заново укладете з ним  ряд  -
точнiсiнько такий, який укладав вiн з Юстином Другим.
   - Буде зроблено, достойний.
   - А вже як вiзьмете присягу, нагадаєте йому, що тiльки  калiки-перехожi
живляться дармовим хлiбом. Коли вже взяв на  себе  повиннiсть  бути  нашим
найманцем, хай вiдшукає нагоду i вдарить на  склавипiв.  Тi  варвари  геть
знахабнiли. Є вiрнi звiди: зiтову готують вторгнення у нашi  землi.  Каган
має упередити iiого своїм вторгненням у землi склавипiв.
   Хтось iз сенаторiв зважився зауважити:
   - Цей мудрий твiй рiшенець, василевсо, достойний пайлильпiшої  упаги  i
найщирiпiих старань. Склавппiв, подейкують, збирається велика сила, до ста
тисяч. Коли авари не перетнуть ш  путь,  нам  несолодко  буде,  навiть  за
Довгою стiною. Чи не заохотити тих наших соузникiв ще однiєю посулою?
   - А саме?
   - Сплатiм чи пообiцяймо сплатити субсидiї, коли пiдуть  у  Склавипiю,за
рiк наперед.
   - Нi,  цього  не  слiд  робити.  Хiба  не  бачите,  авари  й  без  того
розперiзуються, i розперiзуються до краю.  Ттттне  вчинимо.  В  нокiiiного
iмператора, чув я, було сольство вiд турецького падишаха Турксапфа.
   - А так, було.
   - I що привело його до пас?
   - Турки висловлювали  своє  крайнє  невдоволення  з  того,  що  iмперiя
прихистила в себе аварiв, їхнiх конюхiв, котрi будучи пiдкоренi падишахом,
втекли  вiд  повинностей,  покладених  на  них  волею  звитяжцiв.   А   ще
похвалялися: коли iмперiя не витурить  їх  за  обводи  своєї  землi,  вiн,
Турксанф, дiстане їх i при Дунаї. Так i  сказав:  "Авари  не  птахи,  щоб,
ширяючи в аерi, уникнути турецьких мечiв; вони й не риби,  щоб  пiрнути  i
щезнути в морськiй безоднi. Вони по землi ходять. Тiльки-но розправлюсь  з
ефталiтами, доберусь i до аварiв",
   - Ось цю речпицю його й переповiсте слово в  слово  Баяну.  А  ще  таке
скажете: "Iмперiя залишиться  вiрною  соузницькiй  угодi,  коли  соуз  наш
справдi буде мiцний". Бiльше нiчого не кажiть, все iнше сам має зрозумiти.
   Вiн i зрозумiв, певно. А може, всього лиш радий був, що  йому  нагадали
про склавинiв - хто вiдає. В усякiм разi, не довго  раздумував,  як  бути.
Покликав слiв, очолюваних уже Таргiтом, i сказав склавинам устами пiдданих
своїх:
   "Скорiться нам по добрiй волi i платiть  данину.  Якщо  ж  ослухаєтесь,
прийдемо i вiзьмемо силою набагато бiльше".
   У склавипiв, що сидiли на нижньому Дунаї, старшим серед князiв був тодi
Лаврит, муж в лiтах уже, а проте й вiн розсмiявся, вислухавши аварiв.
   - Ваш каган не повiдав часом, з якої ж се речi?
   - Казали вже: з тої, що маємо силу, котра примусить платити.
   Лаврит спохмурнiв i рвiйно звiвся.
   - Скажiть своєму привiдцi, - наважився виповiсти те, що виповiли аварам
свого часу аiiти, - скажiть йому, пай розглянеться лiпше та  побачить,  чи
народилася i чи зiгрiвається сонячним промiнням людина, котра пiдкорила  б
собi нашу силу. Не хтось папiим, ми звикли володiти чужим. В цьому  певнi,
доки на свiтi є боролитца i є мечi. А тепер  iдiть  нрiч,  ми  не  бажаємо
говорити з такими.
   I знову сли падали Баяновi в ноги й кликали до помсти за образу iменi i
честi, одначе Баян не пiдняв того лiта свої турми i це попiв iiа склаииши.
Хлiуриися, слухаючiї слiв, цiпив, лютуючи, зуби, а проте не  звiвся  i  пе
показав мечом у той бiк, де склавини. На щось сподiвався ще, чогось  ждав.
I дiждався: наступного передлiття  слов'яни  зiбрали  ополчення  й  повели
через Дунаii, у аемлi Вiзантiйської iмперiї. Повели таку тьму i наробили у
Фракiї, а потiм  i  в  Грецькiй  землi  такого  переполоху,  що  iмператор
змушений був кидати супроти них  усе,  що  мiг  кинути,  не  забув  i  про
соузницькi обов'язки найнятих на це дiло аварiв.
   "Iмперiя  ось  уже  скiльки  лiт  пiдряд,  -  нагадував  Баяновi  через
нарочитих своїх, - справно платить тобi, кагане, i твоїм  родам  допомiжнi
солiди. Взамiн же пе мала досi нiчого. Нинi настав час для твоїх турм, для
всiх родiв i воїв аварських показати, на що  вони  спроможнi  i  наскiльки
вiрнi обiтницi своїй. Слов'яни з нижнього Дунаю, з долiв та  пiдгiр'я,  що
при Дунаї, вторгнулися  в  нашi  землi  стотисячною  раттю,  сплюндрували,
чинячи побори, Фракiю, дiсталися вже й до грецьких  полiсiв.  Повелiваємо:
кинути - i негайно - всi свої турми на слов'ян i  порятувати  вiд  видимої
згуби громадян наших у префектурi Схiд. Склавини не сподiваються  удару  в
спину, для них мечi сородичiв твоїх стануть божою карою за  безбожнi  їхнi
дiла".
   Баян спiвчував людовi ромейському i гаряче обiцяв  нарочитим:  пiде  на
склавинiв i покарає  склавинiв.  Не  казав  тiльки,  що  завчасу  вже,  не
знiмаючи меча, почуває себе увiнчаним лаврами звитяжцем.  Бо  таки  певен:
лiпшої нагоди поквитатися i з ромеями, i з склавинами сподiватись годi. За
сим разом не кривитиме навiть душею. Iмператор повелiває,  аби  прийшов  у
його  землю  i  поквитався  з  склавипами,  склавини   напросилися   своєю
зухвалiстю на достойний Їхньої зухвалостi сквит. Небом заприсягтися  може:
лiпшого не вигадаєш. I погуляє вдоволь, i здобич матиме таку, якої  нiколи
ще не мав. Земля Склавинська нiким - i доволi давно - не була плюндрована,
прийде й забере там усе, що є  нинi  незахищене,  i  в  Фракiю,  наперерiз
склавинам,  що  повертаються  з  нахапаним,  пiде,  не   прогадає.   Одне,
iмператоровi догодить, друге, склавинам пустить крiвцю,  аби  не  почували
себе так високо, третє, себе не зобидить - забере все, що можна забрати  в
безпечних на зворотнiй путi звитяжцiв.
   Рада була коротшою з усiх коротких. - Ти, Ателю, бери тридцять  турм  i
йди у Фракiйську землю. Ти, Апсиху,  пiдеш  до  склавинiв,  що  на  нижнiм
Дунаї,  по  пiдгiр'ю.  Теж  пiзигопi  тридцять  турм.  З   усiма   iншими,
покликаними боронити супокiй родiв, залишусь я.
   Апсих, як завжди, сприйняв повелiння Ясноликого супокiйии. Сказав пiти,
то й пiде, що робити в тiй землi, коли прийде, теж знає. А  Атель  дивився
на кагана i благальне, i нерозумiюче, i перепуджено водночас.
   - Достойний! їх же сто тисяч, склавинiв. Що я  вдiю  з  ними  з  своїми
тридцятьма?
   - Гадаєш, вони будуть при купi?
   - Так не гадаю, i все ж...
   - Нападатимеш лише на тих, що повертатимуться з полоном. А для цього  i
тридцяти турм вистачить. До речi,  -  застерiг,  помовчавши,  -  полон  не
витинай,  прав  у  нашi  володiння,  якусь  частину  передай  ромеям,  хай
iмператор бачить i знає: ми вiрнi його повелiнню.  Усе  ж,  що  вiзьмеш  у
склавинiв яко трофей, - комоней, худобу, паволоку,  золото  -  супроводжуй
пiд надiйною охороною в моє стiйбище. Сам у ромеїв нiчого  не  бери,  крiм
яств для воїв i фуражу для комоней. З нас, гадаю, доста буде  й  того,  що
вiзьмуть у них склавини. Похiд трубiть сьогоднi ж.
   Ще помовчав, роздумуючи а чи сподiваючись почути  чийсь  голос,  i  вже
потiм сказав:
   - Жду вас звитяжцями, содруги мої, i кличу Небо в помiч вам.



   XXIV

   Правдиво кажучи, в Апсиха могло б бути бiльше нарiкань  на  Ясноликого,
анiж в Ателя. Бо не розжирiлому на овечих курдюках Ателю, йому, молодому й
спритному терхановi, слiд було б iти в Фракiю й чинити там те,  що  велено
чинити Ателевi. Ба, не удостоївся такої честi, в iнший кiнець  має  йти  й
гуляти по-iншому. Ну, та обiйдеться.  То  тiльки  спершу  ворухнувся  було
черв'як жалю чи прикростi. Апсих тому й ходить  у  Баянових  обранцях,  що
багато чим, коли не всiм, схожий на Баяна. Одне, знає: оскiльки  Ясноликий
велить дiяти так, значить, так треба, а друге, розкинув по тiй першiй митi
мислями i впевнився: там теж буде що i буде в кого брати. Склавини  он  як
часто гостюють у ромеїв, е там  i  комонi,  i  тучнi  стада  худоби,  є  й
паволока, солiди  по  закамарках.  А  вiн  умiє  витрушувати  iз  смертних
зiзнання, вiд нього не приховають анiяких скарбiв.
   Як тiльки Апсих перейшов Тису й угледiв перед собою  першi  склавипськi
поселення, одразу й дав знати, хто йде. Запалали халупи,  завалували  пси,
ревла кинута напризволяще чи пiдiбрана  вже  чужинцями  й  гнана  силомiць
худоба. Волали про иомiч i люди, надто тi з них, що спiймались на аркан  i
не могли втямити з несподiванки, що то за страхiття, звiдки воно впало  на
їхнi голови.
   Та ба, що далi проникав Баянiв улюбленець у землю їхню,  то  вiдчутнiше
остуджувалося серце: йому нiхто не ставав на  путi  з  мечем  чи  сулицею,
одначе й по оседках склавинських не було  вже  анi  самих  склавинiв,  анi
їхнiх скарбiв. Ховалися по плавнях, втiкали до лiсу, а може, й у гори. Тi,
що ближче були до них, напевне, в гори, бо як не рискали його вої,  де  не
шукали, вiдшукати не могли. Худоба траплялася ще вряди-годи (i отарами,  i
поодинцi), з склавинiв же хiба що  старе  луб'я,  тi,  хто  не  годен  був
утiкати чи не мав до того охоти.
   - Де люд ваш? - питались ошкiрено.
   - Утiк, молодче.
   - Куди?
   - Звiдки менi знати? Сiли, хто мiг сiсти, на комоней та й  подалися,  а
куди, спитай у вiтру, може, вiн знає.
   Що вiзьмеш з такого? Спершу гнiвались i били до смертi нагаями, далi  й
гнiватись уже не могли. Єдине,  що  лишалося,  -  сподiватися:  так  довго
тривати не може, десь та  настигнуть  втiкачiв.  А  настигали  лише  стада
корiв, отари овець, - те, що не  могло  прискорити  ходу  i  йти  купно  з
комопними склавинами.
   - Негайно перетнiть їм путi,  -  повелiв  терханам.  -  Видiлiть  сотнi
вииiдпикiв на бистроногих комопях, хай вийдуть прискорено до самих  гiр  i
вiдрiжуть вiд них усiх склавиїїiв, iцо по встигли сховатися в горах.
   Терхашi угледiли в тiм неабияку мудрiсть  свого  привiдцi  i  поспiшили
зробити iiого повелiння дiлом.
   - Будьте обачнi, - казали сотенним. - Скачiть бистро, одначе  так,  щоб
менше вас видiли. Хай це буде для склавинiв несподiванкою, коли зблизяться
з горами. Ваша мета - посiяти страх i примусити склавинiв полишити все, що
ведуть i несуть iз собою.
   Та  ба,  несподiванка  упала  на  голови  обрiв.  Тi,  що   повернулися
перегодом, повiдали: ви'iти вопи  вийшли  до  гiр  i  путi  склавипам,  що
гiраиилися туди, перекрили, та  ненадовго.  lie  лише  вони,  авари,  були
обачнi й правилися спритно, склавипп теж не дрiмали. Вистежили їх, влучили
зручну пагоду - тодi, як перепочивали, дожидаючись втiкачiв, та й  накрили
сонних, а вже з сонпими упорались блискаЕичiю. Jhiiuc ткм, що прибули  оце
сказати про бiду, й пощастило вислизнути з обiймiв видимої смертi.
   Апсих лютував: це його, доблесного i паiiкмiтливiшого з усiх кмiтливих,
обвели довкола пальця?  Коли  ж  пiдiйшов  до  гiр  та  впевнився:  нiяких
заслонiв немає там, i зовсiм занепав духом. Як же бути далi? У горах вiн i
поготiв не вiдшукає втiкачiв. А його турми  вiдшукають  i,  чого  доброго,
перерiжуть одну по однiй. В усякiм разi, з гiр вiн товару склавипського не
прижене i скарбiв теж не винесе. Лишається одне: стати табором  i  рискати
сiрим вовком по долинi, вишукувати тих,  що  поховалися.  Не  всi  ж  вони
встигли вiдiйти у гори. Заприсягайся може, не всi.
   Зате до Ателя Небо було щедрим. Уже  перша  зустрiч  iз  склавинами  не
вимагала великих потуг, а принесла бiльше,  нiж  можна  було  сподiватися.
Турми налетiли на тих, що супроводжували полон, мовби круки на здобич, i в
змиг ока затопили їх своєю силою. Коли ж стих їхпiй  галас  i  вгомонилась
круговерть, що її iменують сiчею, Атель  i  всi,  хто  був  з  Ателем,  не
втримались, аби не пiднести очi до Неба i не воздати належне Небу: тi,  що
були нещодавно володарями скарбiв i  лежали  тепер  поверженi,  лишили  на
фракiйських долах обоз у кiлька сот начинених добром i старанно  прикритих
веретами возiв, табуни об'їжджених комоней, череди корiв  i  отари  овець,
що, либонь, не пiдлягали й обчисленню. А ще був люд ромейський -  той,  що
його взяли на меч i сулицю в сiчах,  i  той,  що  нахапали  по  городах  i
селищах.
   - Авари! - волали найбiльш розчуленi. - Небо з нами! Небо за нас!
   "А так, - гадав собi, чуючи тi волання, хакан-бег Атель. - Воно вiдтодi
з нами, вiдколи послало нам ясноликого i дальцозорого привiдцю - Баяна".
   Лiчити те, що взяли ратною силою в склавинiв,  не  було  потреби.  Була
потреба приберегти  його,  аби  не  розхапали  жадаючi  поживитися  першою
поживою турми.
   - З склавинiв лишився хтось живий?
   - Анi одного, привiдцю.
   - Знайдiть такого, котрий знає, що лежить на  возах,  серед  звiльнених
ромеїв.
   Його недовго  шукали  -  сам  назвався.  I  з  речницеюроз'ясненням  не
забаривсь.
   - Це паволока iз гiнекеї города нашого, - ходив мiж возiв i  показував.
- Це те, що нахапали татi по людських оселях. А цс вина з погребiв епарха,
:з припасiв монастирських, цс яства всякi,  а  це  ось  золото  з  церков,
солiди з скiтницi, дорогоцiнностi людськi.
   У всякого привiдцi є свої, найбiльш надiйнi люди, а п стратига,  епарха
- когорти, туршi. Булп вопи i в Ателя.
   - Сумбате! - покликав першого з них. - Бери все  це  пiд  свою  надiйну
руку. Те, що наложить воям, я вiддам зараз воям. Все iпше ти i твоя  турма
має доправити цiлим i неушкодженим у стольне  наше  стiйбище  ii  передати
кагановi.
   - Достойний! - переполохався i став благати терхап. - Бої мої, як нiчиї
iншi, прагнуть сiчi. їм погуляти хочеться. Нехай  хтось  iнший  вiзьме  на
себе цю повиннiсть.
   - Роби, що велено! - спохмурнiв Атель i, виїхавши перед  турми,  скинув
iз себе ту похмурiсть. - Воїни! - закли-J кав до  уваги  i  послуху.  -  В
щойно отриманiй над супостатом звитязi  ви  явили  себе  достойними  родiв
своїх i тим ще раз ствердили: супроти нас,  аварiв,  нiхто  не  спроможний
вистояти. Сила паиiа нездоланна, ми непереможнi!
   Крики видимого  вдоволення  котилися  хвилями  вiд  турми  до  турми  i
спонукали хакан-бега до похвальби. Та вiн розумiв:  не  литпо  заряди  неї
виигiюв перед лани комонникiв.
   - Гляньте, - повiв рукою в той бiк, де стояли вози,  юрмився  полон,  -
те, що добувалося потом i кров'ю склавипських тисяч,  в  якийсь  змиг  ока
стало наглим. А чому так? -  запитав  i  не  ждав  пояснень.  -  Бо  мiцно
тримаємо бронь у руках, бо веде пас привiдця, котрий бачить далеко i дбав,
аби звитяги нашi здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не  могли  стояти
осторонь i дивитися, як спустошується склавипами  Ромейська  земля.  Маємо
повиннiсть перед ромеями i маємо повелiння вiд ромеїв. Та знайте  й  iнше:
iмператор повелiвав нам вийти на боролища i потяти склавинiв на боролищах.
Каган скорився його повелiнню, проте не  став  чинити  слiпо.  Вiн  тим  i
славен у родах налвих, що має свою мудрiсть i живе своєю мудрiстю. "Йдiть,
- сказав, - супроти склавинiв, одначе шукайте їх, стинайтеся з  ними  там,
де немає вже боролищ, зате тiсно Л, полону склавинському по сiчi. Тим ви й
примусите їх стенутися, а затим i пiти восвоясi".
   Мiж аварiв вiддавна узвичаєно так: хакан-бег не ховає  вiд  воїв  своїх
потаємних намiрiв, рано чи пiзно виходить перед пих i каже.  Тож  i  зараз
ждали їх, досi невiдомих їм намiрiв привiдцi. А почули зовсiм iнше.
   - Даю добу, - мовив по нетривалiм мовчаннi Атель, - на весело  дозвiлля
i на перепочинок. Вина та яства, що є у вiдбитому в склавинiв обозi  i  що
можуть бути спожитi за добу, - вашi. Берiть i  споживайте,  веселiться  по
стомнiй путi i ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на
волю i розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Вiн, самi вiдаєте, найлiпше
прибереже полон, як i скарби, що є в  обозi,  i  по-отньому  подiлить  мiж
нами, коли повернемося з походу.
   I знову турми голосно виголошували славу - i кагановi, i хакан-бегу,  а
розчулений хакан-бег не скупився на  радощах  добутим  -  анi  вином,  анi
яствами, зпав-бо: те, що вiзьмуть з обозу, може, й позначиться  на  обозi,
на стирлованiй тварi ж - анiскiльки. Беруть он та й беруть молодих  бикiв,
смажать та й смажать, оббiлованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось?
Стане його, добутого, i на цих, що питимуть та їстимуть сьогоднi, стане  й
на тих, що обдiлятиме каган. Та й чому мав би обмежувати воїв,  коли  все,
що добуто, належить передусiм воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять:  це
не востаннє, далi те саме буде. Коли не лiпше ще. А  так,  доки  дiйде  до
привiдцiв склавинських, що набуток їхнiй потрапляє до чужих рук,  доки  тi
стямляться та увiрують: то - не вигадка страхопудiв, то  -  правда,  турми
його не одну звитягу вiдсвяткують i пе один полон дiлитимуть ось  так,  як
нинi: нам - наше, каганове - кагановi. Тож i не скупиться хакан-бег, п'є з
усiма i воздає хвалу Небу за щедру винагороду по звитязi теж з усiма. Зате
коли напились, та наїлися, та вклались на спочинок, не пiшов до  намету  i
не залiг, як всi iншi, в наметi, покликав терхапiв,  що  стояли  з  своїми
турмами на сторожi, нi повелiв.
   - Дайте лад всьому, що лишилося, i полiчiть, що лишилось.
   Тi вибалушили очi.
   - Нiби це можливо?
   - Усе можливо. Вiзьмiть у свiдки торхана  Сумоата  i  лiчiть.  Вiн  має
доправити полон кагану й  звiтувати  за  все,  що  доручаємо  йому,  перед
каганом.
   - Повелення привiдцi - повелiння Неба, та як полiчити всо цо?
   - А як, - догадався один, коли торхапи залишились самi,  без  Ателя,  -
полiчимо лиш те, що на возах, все iнше можна й на око прикинути.
   - Вам - аби легше та прудкiш, - не пристав на ту ряду Сумбат, - а  менi
як потiм бути? Чули, що казав хакан-бег? Вiдповiдаю головою.
   - А ми тебе не зобидимо, - заспокоїли його тi, кому доручено лiчбу.
   На тому й стали. Коли прийшли та доповiли  хакан-беговi,  скiльки  чого
мають, той не взяв пiд сумнiв їхню доволi бистру лiчбу. Одним поцiкавився,
звертаючись до Сумбата:
   - Ти все це бачив i згоден? Так, привiдцю. Тодi  пiднiмай  свою  турму,
забирай полон, обоз - i в Сумбат видивився на нього.
   -  Чи  це  можливо,  достойний?  Турма  пида  нарiвнi  з  усiма,  спить
мертвецьким сном.
   - Дарма, в путi протверезиться. Полон має вiдiйти до то,  як  всi  iншi
прокинуться й згадають, що в обозi.
   Очi терхановi округлились, i вид, постава не забарилися казати: "Великi
iстини вiдвiдують розум тiльки великих. яухаю i повинуюсь".
   I Атель  тому  й  посiв  найвищу  сходинку  в  каганатi  (крiм  кагана,
звичайно), що був витязем  серед  витязiв,  мав  тверду  руку,  та  мав  i
кмiтливий розум, зiрке на такi, як ця, iродiї  око.  Це  вiн  так  спритно
упорався з  утигурами  i  кутдягурами,  це  дякуючи  йому  авари  не  були
цiлковито по  Громленi  антами.  Коли  йшлося  вже  до  того,  пожертвував
кiлькома турмами й пустив на них мало не всю антську  виду,  а  тим  часом
зайшов антам за спину й заходився гроiмити  там  не  налаштоване  до  сiчi
ополчення. Виверт той Гiпоiяв серед антiв тлум, а тлум покликав назад тих,
що - рiщували долю всiєї сiчi, i сплутав антам так добре роз  угавленi  на
аварiв сiтi, по сутi порятував i тi турми, що якими пожертвував.  Хто-хто,
а хакан-бег вiдає: високо I.ргавить Баян Апсиха, i все ж не його  -  Ателя
послав у Фракiю, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинiв, не
багато й не мало - сто тисяч. Коли обливати  громити  ромеїв  та  обернуть
комоней супроти аварiв, Пiцо встромили вже їм нiж у спину, не хтось iнший,
тiльки Атель спроможний буде упоратися з такою  силою.  уi  Певнiсть  усiм
додає твердi, а твердь  множить  сподiванни-.  Тон;  i  Атель  пе  мiг  не
сподiватися:  все  йде  як  треба,  влава  йому  забезпечена,   а   вiдтак
примножиться й возневення помiж достойних. Одне муляло по тому, як одiслав
- он: чому вiн засумнiвався в останню мить i зажадав вiд Сумбага  та  його
тсрхашв присяги на вiрпiсть  обов'язку?  Хiба  вони  не  давали  її  перед
походом?
   Все спить у його таборi, поборене хмелем, вiдчуттям ситого  вдоволення.
Не спиться лиш хакан-беговi. I розлiгся привiльне в наметi, i повiки давно
склепив, думки непроханi гонить, а прогнати не може:  постає  перед  очима
Сумбат, терхани, напiвсонна турма, ледь  приведена  зусиллям  терханiв  до
тями, ба присяга  навiть  вчувається  крiзь  папiвсоп,  напiвдрiмоту:  "Я,
терхан Сумбат, а купно зi мною i вої мої оголюємо мечi i заприсягаємось на
мечах: доки б'ється в грудях серце,  а  рука  спроможна  тримати  даровану
родами бронь, стоятимемо на сторожi полону ратного, що е  тепер  здобутком
усiх, i як би там не було - хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на
нас, доправимо здобуте в сiчi цiлим i неушкодженим. Коли ж я чи  хтось  iа
воїв моїх порушить цю роту i не обстоїть добуте вiд посягань супостата  чи
сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного..."
   "Голову винного... Голову винного..." Невже Сумбат здатввй  на  таке  -
провинитися? Вiн, Атель, запiдозрює, що провина  можлива,  i  тому  змусив
Сумбата дати перед усiма роту чи це бiльше, нiж пiдозра - знамення  чогось
грядущого вже i вельми пагубного?..
   Чи мiг  знати  тодi,  що  тривога,  як  i  сумнiви,  не  випадковi,  що
знеславлення  його  iменi  в  очах  Ясноликого  започаткувалося   вже,   i
започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж  надто  вже  великi  надiї
покладав на свого улюбленця - Апсиха. Коли прийшли вiд нього люди i  впали
до нiг, а впавши, сказали: "Вийди, великий i мудрий, та глянь, який  полон
iде з Склавинiї", - схопився, подейкують, по-молодечому спритно i так само
спритно опинився в сiдлi. Недовго гнав огира - полон був уже на пiдходi до
стiйбища. Зате сидiв у сiдлi i оглядав тлумисько з корiв та овець вiд  тої
митi, коли вперше угледiв його, до тої, коли вичерпало себе  й  лишило  по
собi лиш стовп їдкої пилюки.
   - Терхан Апсих велiв переказати тобi, Ясноликий, - знову  постав  перед
Баяном той, кому велено було доправити полов,  -  що  склавини  повершенi.
Нашi вої пройшли вiд Дунаю до Карпат...
   - I це все, що взяли у Склавинiї? - обернувся  до  Апсихового  посланця
каган. - А де комонi, скарби, хлiб зрештою? Де люд склавинський?
   Йому  спiшили  пояснити.  Ловили  мент,  коли  змовкав,  i  казали,  як
склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе,  що  можна  забрати,  i
втiкають у плавнi, дебрi лiсовi, а дебрями - у гори. Одначе вони, Апсиховi
вої i терхани, певнi, далеко не втечуть - рано чи пiзно будуть настигнутi.
Отодi й поставлять їх, як i скарби їхнi, перрд очi свого повелителя.
   - Скажiть Апсиховi, - не втiшався обiцянками яснодикий.- Я  нєдоволений
ним.
   Чи мiг нарочитий повернутися з такою речницею про  Апсиховi  подвиги  в
Склавшiй? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привiдцю.
   - Склавинiя  взялася  вогнем.  Вогнива  тi  видно,  либонь,  до  самого
Константинополя, а то теж не останнє дiло.
   - Однак i не перше, - побагровiв Баян i,  приостроживши  огира,  спершу
здибив його несподiвано круто, затим розвернув i погнав до стiйбища.
   Багато  днiв  нiкого  не  допускав  до  себе.  Вночi   навiдував   жон,
вiдлежувався та вiдсипався в них, вдень сiдав на своjo Вороного й правився
в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався  до  далечi,  що  за  Дунаєм.
Далебi, ждав добрих вiстей iз Фракiї, а  може,  побоювався  пiд  враженням
Апсихових невдач i за тих, що послав  до  Фракiї.  Побоювався  i  мордував
себе, дошукувався, що має вдiяти, аби не поганьбити iм'я своє, роди свої.
   I день, i другий, i третiй отак. А  на  четвертий  челядники  розшукали
його в стiйбищi i зважились потурбувати там, де не велено турбувати.
   - Не гнiвайсь, Ясноликий, - сказали, - маємо втiшяi вiстi: тi, що пiшли
з Ателем, погромили склавинiв,  шлють  тобi  перший  i,  сподiваються,  не
останнiй полон.
   - Де вiн?
   - На путi до стiйбища, достойний.
   - Хто доправив?
   - Терхан Сумбат. - Кличте до мене. - Вiн далеко звiдси, з  обозом.  Про
полон прийшли й сказали його нарочитi.
   За цим разом не виїздив далеко за стiйбище. Вихопився ва поданого  йому
огира й споглядав за тлумиськом, що Врибувало  й  прибувало  на  луки  при
стiйбищi. Коли ж комоням, що йшли попереду, заледве стало мiсця на  луках,
а череди корiв, отари овець гнали та й  гнали  мимо  наметiв  у  поле,  що
лежало по другий бiк стiйбища, каган немовби прояснiв на виду i очi палали
не тим, що звикли бачити, вогнем. Пiзнiше, як над'їхали  врештi-решт  хури
iз скарбами, а купно з хурами - й  тi,  що  супроводжували  .скарби,  коли
стали перед ним та доповiли, яка сiча була у  Фракiї  з  сплавинами,  який
полон дiстався турмам аварським  ио  сiчi,  -  Баян  i  зовсiм  ожвавився,
сказав, що має бажання ироїхатись понад хурами й  заглянути  в  хури.  Був
вдоволений, споглядаючи дбайливо прикритi вiд негоди паволоки  та  єдваби,
вина монастирськi. Коли ж дiйшло ; до золота з церков, солiд iз  скiтниць,
а надто до дорогоцiнностей людських, запiдозрив щось i виважив терхана, що
був такий догiдливий, не обiцяючим прихильностi зором.
   - Яким було повелiння хакан-бега?
   - Доставити усе цiлим i неушкодженим.
   - I ти доставив?
   - А  то  ж  як.  Ночi  не  спав,  достойний,  вдень  не  дозволяв  собi
розслабитися, аби не прогаяти чогось. Слав наперед, як  i  навсiбiч  слав,
сотнi i вимагав вiд сотенних, аби були пильнi,  вчасно  виявили  i  вчасно
попередили, коли нагледять тих, що можуть посягнути на скарб цей, усiм нам
належний.
   - То чому ж сам запустив руку в цей скарб? Сумбат сторопiв  i  примiтне
вибiлився на виду.
   - Достойний, - спромiгся врештi на слово. - Моє  сумлiння  не  дозволяє
менi чути таке.
   - Що, неправду кажу? Хто, крiм тебе, був в одвiтi аа скарб?
   Терхан назвав сотенного, кiлькох воїв.
   - Постав їх перед мене.
   Вони були не десь там - поруч, тож i постати не забарилися.
   - Обшукати, - повелiв вiрним, якi завжди i скрiзь супроводжували його.
   Тi одразу w взялися за дiло. Накинулись по  три  на  одного,  вивертали
кишенi, обмацували калансуви, примушували роззутись i показати чадиги.
   Знайшли у трьох, i знайшли не абищицi -  зашите  в  одяг  чи  калансуву
дорогоцiнне камiння.
   - В iнших теж повинно бути, - не вдовольнився каган, - шукайте далi.  У
сiдлах, у гривах кiнських, ба навiть у хвостах шукайте, вони  не  поодинцi
брали - гуртом, тож i дiлили на гурт.
   Вiн нiколи не помилявся, їхнiй мудрий i всевидющий каган, не  помилився
й за цим разом. Сотенний надiйно й зовнi таки непомiтно приховав  брош  iз
дорогоцiнним камiнням у кiнськiм хвостi,  персня  з  каменем-рубiном  -  у
гривi, iншi поклалися на те, що нiхто  не  стане  нишпорити,  а  тим  паче
пороти й шукати їхнi цiнностi в сiдлi чи попонi.
   - Вилаштуй турму свою, - повелiв  каган  геть  приголомшеному  тим,  що
дiється, Сумбатовi. - I постав перед нею цих татей. А ви, -  обернувся  до
охорони, - кличте люд аварський. Суд буде, привселюдний.
   Тих, що виконували волю Баяна, було та й було. Тож i люд  не  забарився
об'явитися. Турма ж як стала, так i стояла онiмiло. Вої бачили-бо i знали,
в чому звинувачують тик, що їх вивели наперед  без  мечiв  та  лукiв,  без
окраси у вбраннi всякого - калансуви. А коли знали, чим  могли  вiдповiсти
на старання кагановi, окрiм мовчазного перепудження? Далебi,  немало  було
таких, як тi, що їх мають судити. Чи не затим iшли в похiд,  щоб  придбати
щось? Чим доведуть тепер, що придбали у ромеїв, а не поцупили з обозу?
   - Вої мої! - почули нараз i стали ще нiмотнiшi, анiж досi. - Я  посилав
вас на велике, благословенне Небом  дiло  -  помститися  склавинам  за  ту
ганьбу, що вони дозволили собi, не скоряючись  нам  i  тим  порочачи  iм'я
наше, а разом з тим стати в помiч iмператоровi, котрий платить нам за  неї
солiдами i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими  чесно
виконали свою повиннiсть: у першiй  же  сiчi  завдали  супостатовi  нашому
вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх
аварiв. Хвалю за те i воздаю вам даньї - Каган вклонився, а  вже  по  тому
сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут  i  осмути
серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники,  татi  ненаситнi,  котрi
забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм.  Забули
й посягнули на ваше, вої, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, -  людове.
Хочете бачити їх? Глядiть! - показав нагаєм. - Хочете знати,  якої  ганьби
доскочили i яким брудом обкаляли нас iз  вами?  Аби  знали  i  впевнилися,
покажу.
   Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули,
що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед  турму  -
комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали  вони  вiд
своїх побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi.
   Турма  дивилася  на  все  те  поганьблено-присоромленими  позирками   i
мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення.
   - Яка кара має бути таким?
   - Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть!
   - Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було  доста,  аби  вiрпi
налетiли буряно й зашторгнули виї приречених арканами, з свистом i  гиками
потягли їх у поле.
   Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i  вимагали  смертi,
вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд
кагана.
   Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою.
   - Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате?
   Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як
стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним.
   А Баян ждав.
   - Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не  мiг  угледiти
за всiма i всiм.
   - Не мiг чи не хотiв?
   - Не мiг, достойний.
   - А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi?
   - Яку визначив усiм.
   - Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв  тим,  що  покликанi
були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших.
   Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте  змушенi  були
доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали.
   - Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали  i  знову
доповiли те саме. Баяна розбирала лють.
   - Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата.
   - Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, -  i  ходжу,
мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган  мусив  би  знати  i  не
ганьбити мого iменi, тим паче перед людом!
   Обурення було аж надто вже  щирим  i  переконливим.  Такого,  здається,
нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдiє, коли  татьби  за
Сумбатом не встановлено.
   - Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту  ганьбу  на  себе.
Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот.  I  все  ж  хай  буде  це
потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет  i  покажи  вiрним
усе, що б на тобi i при тобi.
   Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес,  is  тайникiв
якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова.
Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову.
   -  Засолiть  цю  нерозумну  башку,  -  повелiв  вiрним,  -  й  одiшлiть
хакан-беговi. Хай бачить i вiдає, якими вiрними є йому його найдовiренiшi.



   XXV

   Вiдтодi, як сини подалися купно  з  старiйшинами  на  всеантсько  вiче,
князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури,  дратувало  iржання
комоней, надто тих,  що  на  найближчих  стайнях,  навiть  метушня  челядi
змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт.
   - Воеводу Стодорка до мене,  -  повелiв,  i  коли  Стодорко  переступив
невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав,  що  чути  з  обводiв  землi
Тиверської.
   - Анiчого. - Стодорко не мiг не  примiтити:  князь  вельми  подався  за
останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. -  Нашi
не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо.
   - Ну, а з-за Карпат що чувати?
   - Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували
весi та гради склавинськi,  що  мiж  Дунаєм  i  горами,  спалили  все,  що
пiддалось вогню, й вертають восвоясi.
   - Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з
землi склавинiв чи лиш вiдходять?
   - По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з ромеїв
вертає рать скдавинська, розгулюють по Склавинiї лиш тi  iз  турм,  що  не
вдовольнили себе грабунками.
   - А рать склавинська таки вертає з ромеїв?
   - Таки вертає.
   - Обри своє зробили,  виходить:  примусили  Ардагаста  вiдмовитись  вiд
найважливiшого в його походi на ромеїв  -  взяти  багату  й  мiцну,  гейби
горiх, Фессалонiку.
   - Вона йому так потрiбна була?
   - Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка  склавинською  -  i  всi
лавини  стали  б  твердою  ногою  у  Фракiї   та   Iллiрику.   То   другий
Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на неї передусiм i цiлився.  А
вертає, бач.
   I все через обрiв. Удар в спину  завжди  найболючiший.  Я  чо  покликав
тебе, - заговорив по роздумi. -  Марудно  менi  щось  у  стольнiм  городi,
иодамсн цими днями до Соколиної Вежi. Бери собi в  помiч  Добролика  та  й
лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами.
   - Слухаю, князю.
   -  Ще  одне:  будеш  тут  iз  синами  -  Доброликом  чи  Радимом,  коли
повернеться, навчай Їх дiлу княжому. Я їду надовго, либонь, на все лiто.
   - Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим.
   Коли обертався та виходив iз терема, Волот  не  мiг  не  завважити,  як
постарiв за останнi лiта його воєвода.
   "Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а воєвода  мав
бути стооким i при повнiй силi. Та не випадає якось вести про се  рiч.  Он
скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати  такому:
"Ти  не  потрiбен  бiльше"?  Най  буде,  як  є.  Принаймнi  доки  сам   не
попроситься".
   Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як  має
тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою  нагледiв  жону  i  повелiв  їй
збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь.
   - А як же всi iншi?
   - Всi iншi в ратi, хiба не вiдаєш? Дядьки наглядають за ними.
   - Додому ж теж навiдуватимуться.
   - Добролик лишається тут, вiн i дасть їм раду. А матимуть вiльний день,
до Соколиної Вежi пришле. Чи се так далеко?
   Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй  Вежi,
воспряне духом, почує себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися  -
збиратиметься, скаже поїхали вже - поїде. Тим паче, що самiй  їй  Соколина
Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там  вона  зустрiла  по  мандрах  у  землi
ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним.
   - Може, з нами, на возi поїдеш? - питалася  та  заглядала  у  вiчi,  як
тiльки вмiла заглядати.
   - Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за  ласку  ласкою.  -  Доки
стою на ногах, доти й у сiдлi їздитиму.
   А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв  засiдлати  тиху
та сумирну кобилицю.
   В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй
Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз  Остромирим  подвiр'ям,  оглядав,  та
показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по
вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: своєї.
   - А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина.
   Нi, не посмiв. Дарма. Я в твої лiта на саму гору забирався з брагодував
соколiв та й ловив їх для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi  були  то,
синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка  то  розкiш  i
яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi.
   I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i  зайвий  раз  мiряла  його
скрадливим позирком.
   А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох  iз
сином йшов у поле, до лiсу чи на  узлiсся,  або  утрьох  -  i  жону  свою,
кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж  траплялося  так,  що
лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено:
   - Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ятаєш, як взяли слюб,
та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi  за  те,  що  зробила  нас
щасливими.
   - I там теж, i там, -  осмiхалася.  -  В  Соколинiй  Вежi  ремає  такої
мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного.
   - Ано. Бо вона е нашим вираєм, мiсцем перепочинку до трудах  праведних.
Тут народилися всi  шестеро  синiв  ваших,  тутки  зростали  вони,  вперше
ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них,  мiг  ве
радiти їхнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi  сподiванки
й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi,
що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були  схожi  ю  знадний
лет, на труд-вiдраду.
   Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе  зустрiччю
з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя.
Повернулися сини iз Волина - Радим i  Свiтозар,  переповiли,  що  було  на
вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим  неабияк
вразили вiтця свого.
   - Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого
дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi,  Радиме,
тягти руку за Острозором? Де ж їй був,  чому  допустив?  Чи  тобi  боронив
хтось переговорити про се з росичами, уличами?
   - Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого
Свiтозара?
   - Вiдмовився? Та вiн що, при своїм глуздi? I чому на користь Свiтозара?
До чого тут Свiтозар?
   - А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох  князiв
пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом їм  i
переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а
надто старiйшини-дулiби - стали супроти  тої  речницi  вiча  стiною.  Тодi
князь Острозор взяв слово й сказав:  пай  князем-привiдцею  буде  поки  що
Келагаст, а першим радником у нього -  Свiтозар.  Молодiсть  -  не  гандж,
сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде.
   Волот нiяк не мiг вгомонитися.
   - Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в своє дiло?
   - Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, -  спершу
з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло.  Самi  князi  спонукали  на  те.  Не
вельми думаючi в.
   - А ти - вельми думаючий?
   - Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали.
   - I що не тепер буде?
   - Келагаст сказав: "їдь до вiтця свого, набирайся лiт та й  розуму  при
вiтцевi-матерi", а я так собi  мислю:  коли  тут  засяду,  не  багато  вже
наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене  на
всi чотири сторони.
   - Як то?
   - Було б найлiпше, коби ви дали менi  стiлькись  там  сотень  солiд  та
пустили до Константинополя. Купцi,  в  котрих  я  купував  книги-письмена,
казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най  би
повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра.
   - Хто тебе вiзьме в ту науку?
   - Купцi казали: були  б  солiди,  вiзьмуть.  А  надто  коли  ви,  отче,
попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те.
   - Пусте намислив, отроче. Письмена знаєш - i доста з  тебе.  Повертайся
до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука,
   Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком.
   - Шкода, що ви не розумiєте мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь.
   - Яку ще?
   - За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними
й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду її всю, багато  побачу,  ще  бiльше
почую, а бачене та чуте теж наука.
   - Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками  перехожими  хочеш
пiти. Як можна? Пощо обираєш собi стезю знедолених? Чи в тебе  iншої  путi
нема?
   - Бо таки немає, матiнко гожа. До тої, на яку вiтець посилав, серце  не
лежить, а до тої, що її вiче визвачвяо, не дорiс. Лишається iти  в  калiки
перехожi, коли до Константинополя не зважуєтесь послати.
   - Ой лишенько. Отче, врозуми його.
   То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та  княгинi.
Довелося кликати з стольного  Черна  радних  та  доходити  з  ними  якоїсь
сприятливої для всiх кислi.
   - А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на
своєму?
   - Хто знає його там i хто вiзьме в науку?
   - Вiталiан знає. До нього, гадаємо,  й  слiд  вдатися.  Князь  не  став
бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала  в
ньому iскру надiї i породила рятiвну мисль. Так i сказав,  коли  покликали
Свiто"ара.
   - Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина,
котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли  вона  зголоситься  на
се, бути по-твоєму, поїдеш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй  братимеш
науку од мене.
   Свiтоаар погодився, та не  вгомонив  тим  вiтця  свого.  Щось  у  ньому
надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не
день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш  забирало  силу.
"Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч  на  себе,  одначе  й
поступатися тим, що так  зближало  бажане  з  можливим  не  мiг.  Гнiтився
немiччю вiтця свого, таки не мiг.
   - Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось.
   - Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра  було  менi
одпиратися вiд участi  в  вiчi.  Тра  було  їхати  та  ставати  на  прю  з
безтямками. Що наробили, що наробили!
   Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони  наробили,
допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати
i сказала якось Свiтозаровi:
   - Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в ромеїв, та,  може,
зачекав би якийсь час?
   - Чо так?
   - Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi
Трояновiй, тепер, бачиш, як карається тим? Не додавав би своїм  непослухом
болю 'та смутку.
   - Таж зголосилися вже.
   - Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов
iншою стезею.
   Молодець кривився, i кривився болiсно.
   - Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу  я  до  тих,  кого  можна
примусити робити супротивне волi серця дiло.
   - А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здолає немiч
свою та стане на ноги.
   - До того лiта тобто?
   - Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч.
   Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi
йшлося. Князь чахнув та й  чахнув,  аж  поки  не  настав  той  день,  коли
впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе.
   - Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i  вкладiть
Стодорковi до вух мов повелiння:  йай  скликає  раду  старiйшин  i  шле  в
Соколину Вежу. Ма'ю сказати своє слово їй, а прибути не можу вже.  Скачiть
котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся.
   При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж  вийшли,  упала  на  мужа
свого рвiйно й зайшлася  плачем-риданням,  таким  зрадливо-дужим  i  таким
зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала,  нащо
те робить.
   - Не полишай мене! - осилила зрештою їх, свої  плачi-ридашiя.  -  Молю,
благаю тебе, не полишай!
   Князь безсило гладив її завжди причесане, зараз збите в  поривi  вiдчаю
волосся.
   - Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле  серце.  Знаєш-бо;
не з власної волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та
маю снагу казати.
   - Я не зможу без тебе! - пiдвела голову  й  явила  йому  свiй  до  краю
зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою!
   - .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi  туї,  у
життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд  нього
все, що можна було взяти, звiдав,  що  таке  блаженство,  втiха,  велич  i
краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те,  що  ти  дала  менi  вiд
щедрот, своїх, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се.  Тож
слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в
родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для
дiтей своїх. Глянь, скiлькох їх лишаємо. На  кого  лишимо?  Хто  дасть  їм
раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай  її,  тоту
раду. Ти - пристиянка, тобi  он  як  личитиме  започаткувати  його,  новий
покон. Хто вiдає, може, се буде ще  одна  твоя  лепта,  та,,  найвагомiша,
котра  начисто  одмiнить  пiзнiше  життя  люду   тиверського.   Старiйшини
знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю їх.
   Миловида, здавалось, i не слухала,  що  казав  муж.  Плакала-побивалась
бiля нього, затим побiгла, принесла студеної води, дала налитися,  благала
не думати про смерть: вона,  жона  його,  буде  коло  нього,  удвох  вони,
заприсягтися може, здолають тоту згубницю.
   Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i  метушилась
та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужає ще,  завзятiше,  нiж
досi. Не полишала вже Його анi  того,  анi  наступного  дня,  й  тодi  лиш
уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколиної Вежi прибули старiйшини.
   Їх де так i  багато  об'явилося  в  теремi,  зате  знатнiшi  i  старшi.
Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали.
   Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою  вмовкли  i  тим
дали знати: має говорити найстарший.
   - Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо,  хоча  й  сумирно
почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу  рать,  iз  сольством  он
куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би
не поспiшати.
   - Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах  ратних.  Та  й
клопоти про люд землi нашої немало забрали її. Часи Сули  ие  з  лiпших  ~
бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали  силу.  Чую,  доживаю  останнi
днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй?
   Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго.
   - Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той  же,
найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим  князем,
мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були  сином
твоїм, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i  ось  що
врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн  низько  вклонився
князевi, - i дяку  сердечну  за  труди  твої  добродiйнi  на  благо  землi
Тиверської i люду тиверського. Ти заслужив вiд  нього  пайщирiшої  дяки  i
мусиш знати про се, одходячи.
   - Трудивсь як мiг.
   - Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i  пiсля  тебе.
Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi,  передусiм  тобi,  ось  уже
бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з  ромеями,  чого  варте.  А
звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж  прийми
вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки  нашої  i  в  угоду  всiм  нам,
князем по тобi буде один iз синiв твоїх. З сим вийдемо опiсля перед вiче й
жадатимемо вiд вiча.
   - Спаси бiг. Кого ж iз синiв моїх маєте на примiтi?
   - Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гадаємо, так i буде.  Радим
у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо.
   - Свiтозар волiє пiти до ромеїв у  науiгу.  Посприяйте  йому,  коли  не
передумає.
   - Буде вроблено, княже.
   - Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най  не
йде зi мною в небуття. Лишаю її в дiтьми своїми й повелiваю: най дасть  їм
раду беа мене.
   - Твоє слово - закон, князю.
   - Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже  потiшений  там,  у  Вираї,
коби приклад княгинi Миловиди став поконом для  всiх  родiв  наших.  А  ще
знайте...
   Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся
раз, вдруге i вже потiм випростався й затих.



   XXVI

   Привiдця всiєї Склавинiї князь Лаврит сидiв  високо  в  горах  i  добре
бачив, що дiється в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь
словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й  затопили
собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат
за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi
супостат, котрий мiг би зашкодити слов'янам проникати мiж чужих, тим  паче
на своїй землi. Погано лиш,  що  принесенi  ними  вiстi  не  тiшили  князя
Лаврита. Очоленi Ардагастом та Мусокiвм ратi пройшли далеко,  мало  не  до
Теплого моря, а досягти того, чого хотiли, чи й зможуть. Авари вторгнулись
у їхню землю i спопелили доли дунайськi по самi гори. Люд волає про  помiч
i вiдплату, а силу має лише для такого-сякого стриму навали.  Тiєї,  котра
могла б погнати аварiв за обводи слов'янської землi, нема де взяти,  окрiм
як покладатися на Ардагаста та Мусокiя. А коли так, доведеться кликати  їх
передчасно, не давши довершити того, заради чого пiшли в ромейськi землi.
   "Достойнi привiдцi! - переказував через гiнцiв. -  Повiдомляю  вам,  що
зусилля нашi, потраченi на  захоплення  Фессалонiки  яко  твердi,  з  якої
ширилося б заселення земель мiж  Дунаєм  i  Теплим  морем,  коли  вони  не
принесли вам бажаного, мусять бути визнанi  за  даремнi.  Обри  прийшли  i
сплюндрували геть усе пониззя мiж Дунаєм  i  Карпатами,  забрали  з  собою
товар людський, набутки всякi. У горах зупинили їх, та з долiв, окрiм вас,
немає кому погнати. Тож  повелiваю:  хутчiш  повертайтеся  в  землю  отцiв
своїх, проженiть обринiв i пометiться їм за глум та пожарища".
   Привiдцi слов'янської ратi в ромеях знали вже, що  обри  вдарили  їм  у
спину i не  лише  в  Подунав'ї,  а  й  у  Фракiї:  нападають  на  тих,  що
супроводжують полон, забирають їхнi ратнi набутки. Одначе не думали  i  не
гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть  кидати  все  й  повертатися
рятувати роди, землю свою.  Невже  й  напади  на  сотнi,  котрим  доручено
доправити в Склавинiю полон, не поодинокi? Невже з усього, що  посилалося,
нiчого не дiйшло? Гiнцi не вiдають, Лаврит не удостовiрюе, що мав щось вiд
склавинської ратi. Виходить, так i е: в землю Склавинську нiчого з  полону
не дiйшло.
   - Що маємо дiяти? - Ардагаст перший прибув iз цiєю тривогою до Мусокiя.
   - Iншої ради немає: тра повертатися i провчити обрiв.
   - Коли вже кидати усе, нами затiяне, i повертатися з  одпим  намiром  -
провчити обрiв, то вчити маємо так, щоб пiр'я летiло. Вiдаєш, про  що  йде
рiч?
   - Сподiваюсь, сам скажеш.
   -  Скажу,  одначе  не  зараз,  перегодом.  Най  вистояться   мислi,   -
пожартував, - та наберуть ваги достовiрностi. Сказав так та й  подався  до
свого табору.
   - Ока з Фессалопiки не спускати, - повелiв тисяцьким. - Робiть вилазки,
шукайте вразливi мiсця, най не думають ромеї, що ми вiдмовилися вiд  мислi
взяти сю твердь штурмом.
   А тим часом посилав своїх  вивiдникiв  на  путi  майбутнього  вiдступу,
велiв їм знати про обрiв усе, себе ж нiде й нiчим  не  виказувати.  I  вже
тодi, як вивiдав та знав, покликав Мусокiя.
   - Настав час, содруже, почати новий похiд - супроти а i; арiв. Чи  маєш
полон i який?
   Мусокiй  заходився   перелiчувати.   Зрештою   поцiкавився,   нащо   се
Ардагастопi.
   - Вiддай ного менi. Власне, з'єднай на певний час в моїм.
   - Най буде так. А далi що?
   - А далi ось що вдiємо? Аби збити аварiв  на  ложний  путь,  робитимемо
вигляд, що осади з Фессалонiки не знiмаємо, най девнi будуть, що сила наша
як стояла, так i стоїть тут. Обоз же свiй  i  полон  пошлемо  в  супроводi
надiйної охорони - завважую: вельми надiйної, аби авари зiбрали  й  кинули
на неї якщо не всю,  то  добру  половину  сiюєї  ратi.  Коли  ув'язнуть  з
охороною обозу в сiчу, отут їх i вiзьмемо рештою своїх тисяч  у  лещата  -
так, щоб не випустити вже анi обозу, анi турм аварських.
   - Ловко, - зголосився Мусокiй. - Смiливо i  ловко.  Лишається  подбати,
аби було ще спритно, без жадного розголосу.
   - Се те останнє, про що мав просити тебе i мужiв твоїх.
   Обоз їхнiй як  рушив  з-пiд  Фессалонiки  тлумиськом,  так  i  правився
узвичаєним для всякого  тлумиська  робом:  попереду  i  по  боках  комоннi
звiдуни, в повиннiсть яких входить  одне  -  завчасу  нагледiти  можливого
супостата й попередити охорону, за звiдунами, що йшли попереду,  -  кiлька
сот комонних при мечах, сагайдаках iз стрiлами їа сулицях, за комонними  -
обоз i тi, що доглядають iнну хуру в обозi, далi - полоненi, товар, а  вже
за товаром - знову  комоннi.  Значно  чисельиiшi,  нiж  тi,  що  попереду.
Правилось те тлумисько лиш вдень. На нiч ставало табором, хто перепочивав,
хто пильнував  за  табором  i  тими,  що  могли  вторгнутись  i  перервати
перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повиннiсть. Зате  комоннi
тисячi склавинiв iшли,  всупереч  узвичаєному  серед  ратних  людей,  лише
поночi i прискорено, так, щоб i не випереджати полон i не  вiдставати  вiд
нього аж надто. Вiдали чи не вiдали авари  про  рать,  що  йде  за  обозом
навирцi, про те лиш боги могли знати. Зате нi в кого не лишалося сумнiвiв,
що вони певнi: Фессалонiка усе ще  в  осадi,  бо  там,  як  i  ранiш,  яро
металось камiння з  катапульт,  таранились  стiни  й  рискали  по  околiях
комоннi роз'їзди, виказуючи всiм, хто хотiв знати: слов'яни усе ще тут.
   - А полон посувався та й посувався торованими путями Фракiї, ба  навiть
поповнювався в путi возами iз  збiжжям,  вiвцями  та  коровами.  Вивiдники
склавинськi, гасаючи по околiях, не гайнували час,  прихоплювали  все,  що
можна було прихопити в збiглих пiд захист фортець ромейських  курiалiв,  i
прихоплювали безборонне. Аж  поки  не  натрапили  на  таких  же  ласих  на
дурничку, як i самi.
   - Гей, ви, хто будете? -  запитали  найближчих,  тих,  що  поралися  на
курiальському подвiр'ї бiля свиней та овець - рiзали чи кололи їх i кидали
на воза.
   Тi сторопiли, далi метнулися до комоней i,  кинувши  наХаиане,  сягнули
через загорожу й подалися геть.
   - Обрини? - перепитав привiдця.
   - А ти не видiв? Лиця мають темнi, гейби в тих, що в, болотах сидять. I
патли заплетенi в коси, стрiчки-кiсвики, на кiнцях.
   - Таки вони, обрини.
   Вiсть та стала невдовзi вiдома слов'янам, що йшли попереду  обозу,  вiд
них - тим, що позаду i що на вiдстанi одного переходу.
   - Не подавати вигляду, що бачили i знаєте, - повелiли привiдцi  охоронi
- йдiть, як i йшли.
   Тi так i дiяли. Були лиш пильнi та  чуйнi,  далi,  нiж  досi,  висилали
вивiдникiв, одначе йшли вiд рана до  ночi;  коли  яг  зупинялися  на  нiч,
обставлялися возами й лагодилися зустрiти обрiв з-за возiв.
   Так було одну нiч, другу, а на третю  тi  ж  вивiдпики  доповiли:  обри
вийшли й стали попереду заступом.
   Все, отут уже зiйдуться й помiряються силою.
   Товар i полонених одвели осторонь i полишили  на  iнших.  Себе  ж  знов
заслонили возами. За сим разом не з усiх бокiв - лише спереду, вiд рiки до
лiсових зарослiв пiд горою i не в один, у два ряди.
   Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на вiдстанi двадцяти римських
стадiїв. Коли ж не дiждалися, як i слов'яни, послали вперед вивiдникiв. Тi
не довго затримались перед возами. Спинилися на вигинi путi, що  повертала
круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином.
   Тепер усе залежало вiд того, як дiятимуть обри: ударять всiєю  комонною
силою на заступ чи шукатимуть обхiдної путi? Було б лiпше, коли б пiшли на
вози. За нвмв надiйнiше боронитися. Та й довше боронилися б. А  тим  часом
обхiдною путтю безборонне пройшли б склавипськi тисячi. Вона не така вже й
близька, та обхiдна путь, навiть комонним не менше трьох дiб  треба.  Зате
коли посланi в обхiд тисячi здолають її, вийдуть за спину обрам i замкнуть
вихiд iз гiр ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не  вся  вона,
сподiвана звитяга.
   Сталося, як жадалось, хоча й не зовсiм. Тi з склавинiв,  що  сидiли  за
возами, боронились уперто, так уперто, що полеглi перед  возами  обрини  i
їхнi комонi стали ще однiєю загородою. I все ж не вистояли.  Бо  обри  теж
явили  в  тiй  сiчi  не  меншу,  анiж  вони,  склавини,  упертiсть.  А  ще
винахiдливiсть: не пробившись через заступ  за  дня,  скористалися  нiччю,
розкидали, прибравши сторожу, вози при рiчцi й  хлинули  в  той  пролом  у
склавинськiм заступi всiєю комонною повiнню.
   Що сталося потiм, не багатьом судилося бачити. Потявши всiх, хто був  у
таборi i трапив пiд руку, обри анi на мить не спинилися. Певно, за дня  ще
бачили i знали: це не тi скарби, на якi  заряться.  Тi  там  десь,  позаду
погромленого табору, тож скористалися тим, що свiтало вже, i  кинулись  на
пошуки полону, возiв iз скарбами. Хто - у найближчi ущелини мiж  гiр,  хто
долаючи не далi, як позавчора пройдену сплавинами путь.
   Жаданого полону не вiдшукали на тiй  путi,  зате  з  черговим  заступом
склавинiв здибалися, за сим разом таким, що мусили стати  й  подумати,  як
пробитися крiзь нього. А поки думали,  склавини  встигли  здолати  обхiдну
путь i заперти аварiв у горах.
   Коли Ателевi повiдали про те, вiн не повiрив.
   - Того не може бути.
   - Так є, привiдцю. Склавини обiйшли нас поза горами. Вони вiдходять вiд
фессалонiки всiєю раттю, їх тут тьма.
   - Звiдки вiдаєте? Хто сказав таке?
   - Схопленi нами склавини.
   - Не правда то є. Лжа! Вас вводять  в  оману.  Скiльки  тих,  що  стали
заступом на путях до городця Сардика?
   - Не вiдаємо.
   - То довiдайтесь! То, певно, з Склавинiї надiйшла  слов'янам  помiч.  А
помiч - не та сила, якої маємо боятися.
   Метався, гейби загнаний у пастку звiр. I вiрив: не може бути, аби  йому
уготували тут найгiрше. З ним он скiльки воїв - шiстнадцять турм. Чи такiй
силi можна заступити путь,  чи  таку  стримає  хтось  i  одним,  i  другим
заступом? Змете, мов дитячу запруду на путi  стiчних  вод...  А  проте  не
поривався вперед, ждав, коли прийдуть i скажуть:
   "Правда твоя, хакан-бегу, тих,  що  заступили  нам  путь,  мiзерiя.  Ми
зламаємо їм карк i тими турмами, що маємо при собi".
   Та ба, не об'являлися звiдтам вiстуни i не  тiшили  приємними  вiстями.
Iншого дiждався хакан-бег: склавини,  що  прикривали  полон,  розступилися
перед своїми тисячами, i тi, розгортаючись, лавами пiшли на аварiв.
   Вибору не було. Мусив сiдати в сiдло й кликати за собою  завжди  готовi
вiдгукнутися на його поклик турми.
   Долина, на якiй зiйшлися  двi  комоннi  сили,  не  була  аж  надто  вже
вузькою, дозволяла вiдходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з
неї мiг лише звитяжець. Всi iншi путi заказанi. За плечима в одних  стояла
повинїрiсть  -   будь-що   вiдплатити   аварам   за   пагубу   так   вдало
Започаткованого дiла, за плечима в других - зла Обида, та пiдступна манiя,
котрiй  усе  дозволено,  коли  надумалася  покарати.  Захотiла  затуманити
привiдцi  аварiв  легкою  звитягою  над  склавинами  мiзки  -  затуманила,
захотiла позбавити розуму, коли зважувався  виходити  й  ставати  в  горах
заступом - позбавила. Тепер i волiв  би  Атель  вчи  нити  обачнiше,  бути
хитрiшим i далекогляднiшим, та дар ма. Один лишається вихiд  -  стинатися,
мати те, чого най менше хотiв, - криваву сiчу.
   Тривала вона день - i не явила звитяжця^тривала другий, третiй - i знов
не явила. На четвертий не хотiлось уже й виходити на  бородище.  Бачив-бо:
немає з ким. А вийшов та стявся, нi про що iнше не думав уже:  вистояти  б
до ночi. Вночi збере рештки i зважиться пробитися крiзь один iз заступiв.
   Небагатьом аварам поталанило випорснути iз зашморгу, що накинули на пих
склавини, - лише  одиницям.  Ателя  ж  не  долiчилися  серед  них,  як  не
долiчилися i чотирьох Баянових синiв, що були пiд рукою в Ателя.
   Коли тi, кому пощастило вихопитися з кривавицi, що спiткала їх у горах,
прибули до решти  аварських  турм  та  оповiстили  привiдцiв,  яка  пагуба
спiткала родакiв,  терхани  не  стали  випробовувати  долю  i  думати  про
вiдплату. Уступили з путi  i  лише  здалеку  спостерiгали,  як  посувалося
склавинське тлумисько в тому напрямi,  де  Дунай,  яка  силе  йшла  в  них
попереду полону, позаду, рискала по околiях. Стинатися з  тою  силою  годi
було й думати. ; Привiдцi турм зiбралися на раду.
   - Що скажемо кагановi, коли повернемось?
   - Насамперед маємо визначитись, хто скаже. Ателя немає.
   Терхани перезирнулися i, не змовляючись, затримали догляди на молодшому
братовi Ясноликого - Калегулу, а вже нотiм - на  Баянових  синах,  їх  тут
немало є, крiм тих, що полягли у сiчi з склавинами, серед терханiв лиш два
- Дандал та Iкунiмон. Що котрийсь iз цих трьох має стати на  мiсце  Ателя,
сумнiву не було, далебi, нi в кого.  Хто  зважиться  постати  зараз  перед
каганом i доповiсти йому:
   "Карай як знаєш, Ясноликий, успiхами в походi не потiшимо.  Шiстнадцять
турм втратили у сiчi з склавинами, i все дарма. Змушенi  були  уступити  з
їхньої путi". Лиш хтось iз кревних повелителя може зважитись на це. Та хто
- ось заковика. Коли начистоту, усi хотiли б бачити хакан-бегом аварського
вiйська Iкунiмона. Вiн i витязь нездоланний, i  на  розум  гострий,  i  на
вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось iз супостатiв битий,  хоч
ходив у вогонь i в воду. Та  ба,  занадто  молод  є  i,  може,  саме  тому
легковажить  iнодi.  Дандал  старший  i  помiркованiший,  а  ще  не  такий
свавiльний, як Iкунiмон. Цей не скаже: "Я надумав - i буде так". Що  ж  до
Калегула, то йому й зовсiм личило б стати на мiсце Ателя, а не стане: його
недолюблює Ясноликий.
   - Бiльше немає кому, - заговорив один iз  терханiв,  -  тобi,  Дандале,
доведеться взяти на себе повиннiсть хаканбега i долю всiєї виправи.
   - А так, - пiдтримали його й iншi.
   За лiпших, нiж цi, обставин Дандал, звичайно, не  опирався  б.  Он  яку
честь являють ратнi содруги, хочуть,  аби  був  привiдцею  всiх  аварських
турм. Та зараз i слухати не хотiв про це.
   - Чому саме я? - видивився на всiх.
   - Ти найбiльш достойний серед усiх нас. Завваж  не  нам,  тобi  доручив
Атель правити турмами, що залишалися поза виправою.
   - Є старшi за мене, хоча б i терхан Калегул. Змагались та  й  змагалися
на словесах, а таки нi до чого не домовились, мусили тягти жереб.
   Вiн випав не на когось iншого, таки на Дандала.
   - Це повелiння Неба, - сказали йому i тим сказали багато. Отож Дандал i
не став бiльше сперечатись, хоча й похмуростi не позбувся. Анi  того,  анi
наступного дня.
   - Хто мiг сподiватися такого? - поспiвчували йому  -  Шiстнадцять  турм
втратили i на одному боролищi.
   - Що турми? Пiдростуть отроки - i будуть турми.  Полону  не  буде  вже,
золота, паволоки ромейської.
   - Гадаєш, це найбiльше гнiтитиме Ясноликого?
   - Не гадаю, напевне знаю. Атель накоїв бiди а менi розплачуйсь тепер.
   Сумним було повернення аварських турм iз Фракiї.  Може,  саме  тому  аж
надто  уповiльненим.  Десь  по  полуднi  ставали   на   перепочинок,   пiч
перепочивали i вранцi не одразу поспiшали в путь. Схоже було, що  привiдця
недобитих у сiчi iз сплавинами турм взагалi вагається, повертатись  чи  не
повертатися йому за Дунай. Або мiзкує на перепочипках, що вчинити, аби мiг
повернутися.
   Таки мiзкував, мабуть, бо по одному  з  нiчлiгiв  покликав  терхапiв  i
сказав:
   - Далi не правитимемося купно. Берiть  кожен  свою  турму  i  йдiть  по
Ромейськiй землi, гейби по такiй, що е землею супостата. Берiть у  всiх  i
все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стiйбища за  Дунаєм
маєте повернутися не з порожнiми руками.



   XXVII

   Десь на  полiттi  в  стiйбище  кагана  аварського  прибуло  сольство  з
Константинополя i зажадало побачення а привiдцею.
   -  Велiть  своїм  людям,  -  була  вiдповiдь,  -   розбити   намети   й
перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрiтися з вами.
   Ждали до ночi - дарма, ждали другого, третього дня - зпов не кличе.
   - Ви доповiли кагановi, хто ми i звiдки?
   - А так, вiн зпає.
   - То чому не кличе? Кажiть, маємо  послання  вiд  iмператора.  Коли  не
допустить до себе сьогоднi, завтра повернемо назад i скажемо iмператоровi:
не зажадав вислухати.
   Авари i це обiцяли сказати Баяновi. А Баян вiдмовчувався.  Десь  аж  на
п'яту добу згадав, що є щось там вiд iмператора  й  велiв  покликати  його
слiв.
   - Шо там у вас?
   - Письмове послання до тебе iмператора Тиверiя.
   - Читайте котрийсь.
   Чiльний iз слiв недовго боров у собi бентегу.  "Його  милостi  кагановi
вiйська аварського Баяновi, - нетвердо почав сол. - Iмперiї  стали  вiдомi
прикрi i незрозумiлi нам, людям просвiщенним,  дiла  i  вчинки  пiдвладних
тобi турм. Досi ми знали, ба певнi були, оскiльки мали пiдписаний з  тобою
ряд: авари, яко люд i воїнство, перебувають на службi в iмперiї i як  такi
мають стояти на сторожi її iнтересiв, передусiм на Дунаї та  супроти  тiєї
сили, що йде на пас iз-.ча Дунаю. За це iмперiя щедро i послiдовно платить
аварам за службу. Нинi стало вiдомо, привiдцю, що турми твої, вiдходячи  з
фракiйських земель, куди їх кликано супроти склавинiв, повелися не  лiпше,
нiж варвари склавини: вони йшли по землi  нашiй,  яко  пруги,  i  брали  в
поселяп усе, що можна було взяти, а тих,  котрi  чинили  опiр,  карали  на
горло. Iмперiя жадає знати, I; чим це пояснити.  Окрiм  того,  звiдомляємо
твою милiсть, Дї що збитки, нанесенi воями каганату iмперiї  i  її  людовi
перевишують трирiчну плату аварам за  службу  i  становлять  триста  тисяч
золотих солiд. Це змушує нас утриматися вiд сплати субсидiй твоїм турмам в
найближчi три роки i просити тебе прислати до Контантинополя  слiв  своїх,
аби залагодити цю неприємнiсть i визначитись, як житимемо далi.
   Iмператор Вiзантiї Тиверiй".
   Баян слухав iмператорове послання i що далi, то помiтнiше хмурився.  Тi
з ромейських слiв, що стояли поруч i стежили за ним, потерпали вже: чи цей
лютий привiдця не вчинить зараз те, що вчинив свого  часу  iз  слом  антiв
Мезамiром? Одначе того не сталося.
   - Це все? - запитав перегодом.
   - Усе, достойний.
   - Можете йти. Скажете iмператоровi,  я  взяв  його  послання  на  карб.
Вiдповiдь свою надiшлю дещо  пiзнiше.  Маю  удостовiритися,  наскiльки  то
правда є, про що вiн пише.
   Сли не стали ждати гiршого, вклонилися i вийшли. А Баян  не  кликав  до
себе нi Дандала, котрий був привiдцею турм пiсля Ателя, нi когось iз слiв,
якi обов'язково присутнi при хакан-беговi чи iншому  привiдцi,  що  йде  в
чужi землi. Далебi, й без них знав, чого натворили у Фракiї  та  на  путях
вiдступу. Знав i  дошукувався  тепер,  кого  i  як  покарати  за  сваволю.
Повелiвав-бо ж ромеїв не чiпати.
   - Дандал, як i сли, що були при ньому, сон втратили, - шепталися тi, що
стояли близько до хакап-бега i до сольства. - Геть звелися, чекаючи кари.
   - А кари не минути. Чули, що писав iмператор? Вiдмовляється платити нам
за те, що ходили на склавинiв в один i  другий  кiнець,  правдиво  кажучи,
врятували Вiзантiю вiд погрому, як i вiд  можливостi  втратити  землi,  що
лежать мiж Дунаєм i Теплим морем.  А  все  через  те,  що  вчинили  турми,
вiдходячи з Фракiї.
   Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грiм.  Вiн  i
грянув, та не там, де сподiвалися: за Дунаєм,  у  ромейськiй  землi  сумно
задзвонили в дзвони, а невдовзi й до аварiв дiйшла вiсть: помер  iмператор
Тиверiй.
   - О Ясноликий! - вбiгли до памсту  i  впали  до  нiг  сли.  -  По  всiй
Вiзантiї сумно дзвонять у дзвони - помер iмператор Тиверiй.
   I звiвся на ноги Баян, да так рiшуче, що в тих,  котрi  хилилися  перед
ним, кров похолонула в жилах.
   - Це напевно?
   - Певнiше не може бути. Були в церквах, своїми вухами чули.
   - Ось вона, рятiвна мить, - зiтхнув важко i знову . сiв. - Довiдайтесь,
кого посадять в Августiонi на мiсце Тиверiя. Як тiльки довiдаєтесь, одразу
скажете менi.
   Нi,  його,  кагана  Баяна,  доля  не  обiйшла-таки.  Ось  уже  третього
iмператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собi он яку
силу, бо палає жаданням мсти. Таким  великим  i  таким  обнадiєно  певним,
присяйбiг, на всiх його стане.
   Вперше за багато седмиць побачили його не в наметi - зажадав виїхати за
стiйбище, на великоханськi лови. А такi лови тривають не день i не два,  i
розважається на них та блаженствує, розважаючись, не лише каган.  Виїздять
жони, наложницi як Ясноликого, так i тих,  що  стоять  най-  ,  ближче  до
нього, терханiв. Як i самi терхани, мужi лiпшi та думаючi.
   Ганяли по долах тарпанiв  -  i  потiшалися  вправнiстю  свого  привiдцi
накидати аркан, валити жертву з нiг i сплутувати  ноги,  пускали  в  дикiв
сулицi чи в серн  стрiли  -  i  знову  потiшались  та  галасували  на  все
роздолля, смажили поночi дичину, пили вино чи кумис -  i  знов  галасу-  .
вали, возносячи свого привiдцю та воздаючи дань йому . яко  найхоробрiшому
з усiх хоробрих. Чулись у тому хорi похвали голоси мужiв, чулися i  голоси
жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, i  тих,  що  лише  тут,  на
великоханських ловах.  Одного  з  нещодавно  наближених  не  примiтили  за
трапезою бiля Ясноликого - сина Дандала, i там-таки, на ловах, довiдалися:
не вiн посiдає по Ателевi мiсце першого сановника у каганатi - хакан-бега,
посiдає каганiв улюбленець Апсих.
   "Ось вона, вiдповiдь на iмператорове послання", - подумав  багато  хто,
та мусив розчаруватися невдовзi. Як повирнулися iз ловiв та одiспалися  по
них, каган покликав до себе слiв i сказав слам:
   - Де той iз вас, що замiсть сулицi писало надiйно тримає в руцi?
   Зараз буде, достойний.
   Скажiть йому, хай бере з собою усе необхiдне для письма.
   I коли той, що надiйно тримає писало, прибув, повелiв усiм iншим:
   - Залиште мене з ним.
   Пождав, доки вляглася тиша, i вже потiм звелiв писцю класти на  папiрус
усе, що казатиме.

   "Милостивий  царю,  iмператоре  непереможної  Вiзантiї!  -  Баян  робив
вигляд, що не вiдає про смерть Тиверiя, й звертався  до  нього,  мовби  до
сущого. - Отримали ми woe гнiвне послання до нас  i  були  прикро  враженi
ним, . а ще бiльше засмученi. Твоїй милостi, далебi,  вiдомо,  що  Завари,
свято дотримуючись укладеного з iмперiєю ряду,  ^одразу  ж  i  всiм  людом
своїм озвалися на клич, що надiйшов з iмперiї, i грудьми стали  на  захист
її iнтересiв. Тридцять тисяч воїв аварських,  послухавшись  твоєї  муд,рої
ради, пiшли в землi склавинiв, пiддали їх вогню i криїр,  да  так  люто  i
повсюдно, що тотi склавини змушенi були .слати гiнця за гiнцем i кликати в
помiч собi сородичiв iсвоїх, котрi насмiлилися воювати городи  i  сельбища
вiзантiйськi. Окрiм  того,  iдучи  назустрiч  побажанню  iмперiї,  каганат
послав тридцять тисяч воїв  супроти  склавинiв,  Iцо  стояли  пiд  стiнами
Фессалонiки, й погрожували тому славному городу iмперiї взяттям на  меч  i
сулицю або поввою розрухою. Не хтось iнший, авари змусили їх пiти Ьвiдтам,
викликали на себе лють того проклятого богами ' леменi й поклали  в  сiчах
iз ним двадцять  тисяч  своїх  оїв;  Такi  жертви  нам  не  доводилося  ще
приносити навiть iм'я власних iнтересiв. Цi ж були принесенi на  жертовник
iмперiї i в iм'я супокою та процвiтання її  люду.  Чи  ївоя  милiсть  може
сказати пiсля цього, що городи iмперiї, гир i супокiй у нiй обстояв  хтось
iнший, окрiм аварiв? Далебi, нi. I замiсть дяки та достойної винагороди за
ревру службу маємо ось гнiв i неласку, бiльше того, небажанВя сплатити нам
кров'ю добутi солiди.
   Звiдомляємо  твою  милiсть,  що  вiстi  цi  зворохобили  й   Вез   того
зворохоблений втратами люд наш, i ми не вiдаємо, як буде  далi  мiж  нами,
житимемо ми, як жили досi, в мирi  |а  дружбi,  чи  станемо  один  супроти
другого, яко непримиреннi супостати й стинатимемося, доки не погасимо гнiв
Свiй кров'ю. Невдячнiсть iмперiї пе  раз  уже  була  очевидиа.  Нинi  вона
виповнила чашу терпiння до краю. I все ж  стримую  гнiв  свiй  до  якогось
часу, ба ладен обмiнятися ольствами, одначе не пiзнiше, як знатиму:
   1.  Що  Вiзантiя  негайно  сплатить  аварам  належнi  за  службу   їхню
вiсiмдесят тисяч солiд.
   2. Що вона платитиме надалi не вiсiмдесят, а сто тисяч солiд щолiта, як
турми аварськi давно того домагаються.
   3. Що iмперiя поверне менi нарештi  супостата  мого  -  короля  гепiдiв
Кунимунда i ще одного татя - Воколавра, котрий,  будучи  моїм  пiдданим  i
порохом нiг моїх, дозволив собi недостойне поводження з наложницею моєю  i
нинi ховається пiд захистом твоєї милостi - в землi Вiзантiйськiй.
   Каган аварiв, гепiдiв i подуиайських слов'ян Баян".

   Вiдповiдь на це його послання надiйшла не скоро, зате була  бiльше  нiж
втiшна.
   "Великий воїне! -  писав  новий  вiзантiйський  iмператор  Маврикiй.  -
Звiдомляємо тебе i турми твої, а купно й люд аварський,  що  iмперiя  паша
перебуває нинi у великiй осмутi: помер iмператор Тиверiй. Ця сумна  подiя,
сподiваємось, посiє в серцi твоїм спiвчуття до покiйного i змiнить гнiв на
милiсть. Ми ж, ставши з ласки божої i з помiччю божою на мiсце попередника
нашого i взявши в цей тривожний час  тягар  iмператорських  повинностей  в
землях ромейських, фракiйських,  iллiрiйських,  iталiйських,  єгипетських,
вандальських, сiрiйських, вiрменських i багатьох iнших, вважаємо гнiв твiй
справедливим. Iмперiя визнає заслуги турм аварських у  порятуваннi  земель
її вiд  варварiв  i  тих  спустошень,  що  несли  з  собою  варвари,  отож
зобов'язується сплатити аварам усi свої борги.  Бiльше  того,  коли  авари
беруть на себе повиннiсть i надалi сумлiнно й надiйно стояти на оборонi її
полуночних обводiв, вiд цього лiта платитиме їм не вiсiмдесят - сто  тисяч
римських солiд щолiта. Аби ця повиннiсть як одної, так  i  другої  сторони
набрала  узаконеної  чинностi,  гадаємо,  слiд  обмiнятися  сольствами   й
пiдписати вiдповiдний ряд.
   Що ж до короля Кунимунда, то iмперiя запевняє  тебе,  привiдцю  аварiв,
вiн перебуває в наших надiйних руках - на островi Родосi  i  не  становить
для тебе силу, якої  слiд  боятися.  Повернути  ж  тобi  його  не  можемо,
оскiльки присягли свого часу на хрестi  взяти  його  короновану"  а  отже,
освячену богом особу пiд свiй надiйний захист.
   Згаданого твоєю милiстю татя  Воколавра  розшукуємо.  Коли  розшукаємо,
тут-таки надiшлемо тобi для справедливого суду.
   Iмператор Вiзантiї Маврикiй".
   Баян лишився вдоволений i тим, що немає вже Тиверiя, котрий  насмiлився
погрожувати йому несплатою субсидiй, i що  новий  iмператор  он  як  круто
повернув у ставленнi iмперiї до аварiв, а вдоволення зробило його незвично
милостивим i щедрим: покректав, вислухавши, i повелiв вилаштувати турми  -
хоче зачитати те, що пише iмператор, перед воями.
   Усiх не кликали - то було б аж надто  вже,  покликали  лиш  старших  iз
родiв та тих, що оберiгали старших вiд можливої напастi як у путi, так i в
стiйбищi. А все ж зiбралося он скiльки, не лише докликатись, зором не всiх
може окинути.
   - Авари! - почав зично,  як  тiльки  мiг.  -  Сини  степiв  привiльних!
Справедливiсть  восторжествувала:  новий  ромейський   iмператор   уклiнно
кланяється нам за содiяне в сiчi з склавииами i обiцяє  сплачувати  надалi
не вiсiмдесят - сто тисяч римських солiд щолiта.
   Вiн  не  втримався-таки,  повелiв  писцю  вийти  наперед   i   зачитати
iмператорове послання. Мав намiр запитати по тому, чи зголошуються служити
ромеям на таких умовах, та йому не  дали  висловитись.  Радiсть  потiшених
турм сколихнула небо над полем  при  стiйбищi,  околiї,  що  прилягали  до
стiйбища, й покрила собою всi, якi зродились i не народилися ще згуки.
   - Слава мудрому Баяну! - чулось крiзь ту все заглушаючу здравицю.
   - Слава неперевершеному привiдцi в родах аварськихi
   - Живи вiки, великий воїне!
   Певно, не переждав би, коли б не пiдняв меча i пе зажадав тишi.
   -  Не  поспiшайте  зголошуватись,  сородичi  мої!  Зпаєте-бо:  склавини
зачастили в ромейськi землi i ходять туди не тiльки на татьбу. Мають намiр
селитися там та й поселяються вже. А то неабиякi намiри. Та й сила  в  них
немала. Чи впораємося з такими? Чи вистоїмо, коли доведеться  стати  й  не
пускати?
   - Вистоїмо!
   - У них є ще соузники - анти.
   - Дарма! За такi солiди ми не  лише  супроти  слов'ян  супроти  чорного
повiтрiя пiдемо!
   Каган пiдносить меча, жде, збуяний втiхою, тишi:
   - То на тому  й  станемо.  Посилаю  слiв  своїх  до  Константинополя  й
повелiваю їм: хай обiцяне iмперiєю буде скрiплене пiдписом iмператора.
   Ряд уклали того ж лiта i були немало обнадiєнi та потiшенi. Авари  тим,
що матимуть нарештi жаданi сто тисяч, ромеї  -  що  вгомонили  аварiв,  ба
мають вiд них клятву на мечi: вiднинi  через  Дунай  жоден  слов'янин  або
iнший  супостат  не  переступить;  iмперiя  може  бути  спокiйна  за  свої
полуночнi обводи.
   - Присягаюсь на хрестi, - сказав i Маврикiй, пiдписуючи ряд, -  вiднинi
буде так i тiльки так. На  цi  пiдвалини  стаємо,  на  них  i  зводитимемо
обитель злагоди та сунокою.
   У сла аварського, котрий приймав  присягу  ромейського  iмператора,  не
було й тiнi сумнiву, що може бути iнакше. Обидвi сторони он  як  вдоволенi
злагодою, як i засадами та пiдвалинами, на яких зводиться вона.  Тож  i  в
кагаиат повертався неабияк пiднесений, i кагана та сородичiв  своїх  зумiв
утвердити в мислi: буде так, як домовились.  А  що  може  бути  лiпше  для
сородичiв за мир i злагоду, тим паче пiсля невдалого походу?  Жарти  хiба,
двадцять тисяч мужiв поклали на бородищах. Не убiлених сивиною старiйшин -
мужiв. Хай береже Небо вiд таких походiв. Мусять угомонитися на якийсь там
час та подбати, аби на мiсце  потятих  мужiв  стали  отроки,  а  на  мiсце
отрокiв -  новонародженi  дiти.  Тож  i  задимiли  вогнища  бiля  наметiв,
запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та  улоговинах  Паннонiї
пах свiжої кобилятини, телятини, баранини. А де є  пахощi  страв  i  тепло
вогнищ, там зроджусться тепло серця, як i єднiсть поєднаних кровними узами
сердець.  Мужi  хвалилися  на  дозвiллi  комонями,   об'їждженими   i   не
об'їждженими ще, жони - дiтьми, меншими, Старшими i найстаршими.  А  ще  -
достатком, що його 'примножують старання роду у стiйбищi i на випасi.
   Хвала Небу, що посилає злагоду i достаток! Хвала кагановi, що дбає  про
роди i ту ж злагоду мiж родами! Слава й хвала! Слава й хвала!
   Каган не мiг не чути ту хвалу (чи є на свiтi володар, що  покладався  б
лише на власнi вуха, земля слухом  повниться,  ано).  А  хвала  не  тiльки
тiшила, вона й спонукала Баяна дбати, аби iм'я його возносилося  все  вище
та вище. Як тiльки збiгла половина наступного лiта, аз  нею  й  визначений
домовленiстю з Вiзантiєю день про  сплату  обiцяних  ста  тисяч,  покликав
Таргiта й повелiв йому:
   - Бери лiпшу серед вiрних нам сотню i їдь до  Константинополя.  Нагадай
iмператоровi, хай платить, що обiцяв.
   Таргiт заприсягнув, як водиться, й  подався  за  Дунай.  I  в  путi  не
барився, та замiсть сподiваних солiд привiз чергове, i чи  не  найприкрiше
розчарування:  iмперiя  поскаржилася  на  скруту,  на  те,  що  фiск  геть
спорожнiв з багатьох причин  (одне,  не  пощастило  припинити  розбрат  iз
персами, а друге, земля геть обiбрана варварами), i утрималась вiд  сплати
боргу, їм не сказали: авари також .Причетнi до поборiв,  зате  недвозначно
натякнули про це, ,а вже потiм розвели руками й мовили:
   - Слiд зачекати.
   Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далi  засопiв
i налився кров'ю.
   - Як це розумiти? - поцiкавився в Таргiта. - За кого вони мають нас, ти
запитав?!
   I знову поскакали в Константинополь i з Константинополя гiнцi.
   "Високий царю! - писав рукою писця свого Баян. - Iмператоре земель  вiд
сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнiвом  своїм,  та  знай:  несплата
обiцяних солiд робить турми ворохобними, i я не  певний,  чим  завершиться
сьогоднiшнiй день, що буде завтра. Знаю i вiрю:  державний  фiск  Вiзантiї
може переживати скруту, та знай  i  ти,  дарю:  цьому  вiрю  липi  я.  Люд
аварський не  хоче  вiрити,  вiн  жадає  одного:  обiцяних  солiд  i  тому
перебуває у великому гнiвi на державцiв  твоїх,  на  всю  iмперiю.  Благаю
тебе, умилостив його сплатою обiцяного, коли не зараз, то в кiнцi лiта,  А
щоб до того часу вiн не возбуяв гнiвом i не  став  iз  содруга  супостатом
твоїм, поступись заради супокою однiєю дрiбничкою. Ходить  з-помiж  аварiв
пересуд, нiби люд константинопольський забавляється в годину занеi^ДУ Духу
чи в iм'я уникнення такого цирковими вистава,ми. I найбiльше ваблять  його
в тих виставах навченi спритними наглядачами слони. Чи не могли б пiдлеглi
твоєї милостi доправити нам бодай  одного  з  таких  слонiв?  Певен,  ,,те
видовисько заколисало б гнiв, а вiдтак i схильнiсть до ворохобнi пiдлеглих
моїх i передусiм тих, що мають при собi бронь.
   Каган аварiв, гепiдiв, слов'ян подунайських Баян".
   Маврикiй, певно, не  знав,  як  бути  з  тими  баламутними  аварами,  i
вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину.
   - Солiди справдi не можемо зараз сплатити, хай потiм, колись,  а  слона
доправимо негайно.
   Йому що, повелiв та й забувся, радiв, певно, що бодай цим вiдгедзькався
вiд  аварiв.  А  чого  коштувало  його  повелiння  пiдлеглим  i   найперше
наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди - за Дунай?
   Говорили-радились i стали  на  одному:  гнатимуть  iмператорiв  дарунок
сухопуттю. Хай i  довше  правитимуться,  зате  бiльше  буде  певностi,  що
доправлять.
   I пiшли зi слоном через усю Фракiю, Мiзiю та Дакiю до  того  мiсця  мiж
Дунаєм i Дравою, де стоїть великоханське стiйбище. Забрали  тi  мандри  не
багато й не мало - всю решту  лiта  i  добрий  шмат  полiття.  Погоничi  й
наглядачi не приховували втоми й полегшено зiтхнули, коли впевнилися: таки
доправили кагановi заморську диковинку. А дiйшло до передачi  її  на  руки
аварiв, каган сам вийшов глянути. Вийшов - i стетерiв, а далi й  скривився
бридливо.
   - То це таке велике диво? Ведiть його назад. Коли я, каган, не  бачу  в
цiй потворi чогось знадного, вої мої теж не побачать.
   - Зима не за горами! - силились урезонити погоничi. - Куди подiнемося з
сею твар'ю?
   - Куди хочете, туди  й  ведiть  iмператорський  дарунок,  вiн  менi  не
потрiбний. Солiди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров!
   А плати не було та й не було.
   "Милостивий володарю найбiльшої в свiтi iмперiї, - вкотре уже нагадував
Баян. - Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землi  твоєї  громадяться
хмари: склавини гуртують силу, i неабияку. Дуже схоже, що знову пiдуть  за
Дунай iз сiм'ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що  чинити
з такими? Стати супроти них стiною чи одкрити путь, хай iдуть i  селяться?
Ходять мiж нас, як i мiж склавинiв, пересуди,  нiби  землi  Фракiї,  як  i
Iллiрика, пустують пiсля численних вторгнень та полонiв, нiби твоя милiсть
може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без сiч i татьби".
   Вiдповiдь надiйшла невдовзi i була категорична: нiяких поселень;  всiм,
хто правитиметься за Дунай, заступати путь i повертати восвоясi. Коли ж не
коритимуться, брати на меч i сулицю.
   "Он як! - зле повтiшався Баян. - На  меч  i  сулицю  склавинiв  берiть,
плати ж як не було, так i немає".
   I не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидiєю? Де нашi
сто тисяч?"
   Внизу ж, нiби мiж iншим, дописав:  "Люд  вiзантiйський  подейкує,  нiби
iмператор спить не на звичайному, з дерева, ложi, а на золотому. Чи не був
би вiя ласкавий явити щедрiсть свою й прислати кагановi аварiв бодай  одне
з таких лож?"
   Видно було: у Маврикiя ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий
з  якогось  часу  перебуває  в  Константинополi  й  доволi  набрид  уже  з
посланнями свого привiдцi. I все ж за цим разом у  нього  стає  сили  волi
слухати, а вислухавши, стерпiти: покликав пiдлеглих i велiв їм вдовольнити
й цю каганову забаганку. Зате наступна i iмператора вивела з рiвноваги.
   - Каган ваш занадто багато дозволяв собi! -  вибухнув  гнiвом  i  кинув
Баянове послання його словi. - Нiяких  субсидiй,  тим  паче  в  сто  тисяч
солiд! Вiсiмдесяти не матимете, коли так!
   Хто-хто,  а  Таргiт  догадувався,  що  обурило  Маврикiя.  В  кагановiм
посланнi до нього йшлося про те, що повелитель аварiв передумав i повертає
дароване iмператором ложе. Одне, воно не таке вже лiпотне, хоч i золоте, а
друге, що скажуть йому, кагановi, турми i привiдцi турм, коли  довiдаються
про такий дарунок? Сумнiву немає: скажуть, каган промiняв своїх родакiв на
золоте iмператорське ложе. Тож повертає його  й  нагадує:  iмперiя  мусить
платити нарештi те, що обiцяла, укладаючи ряд.  Коли  того  не  станеться,
авари вiзьмуть своє силою.
   "Нелегко буде менi примирити тепер iмператора з привiдцею родiв  наших,
- думав Таргiт, полишаючи Августiоя. - А мушу, на те посланий сюди".
   Усякий вiруючий сподiвається: вiра  його  восторжествуе.  Сподiвався  й
Таргiт. Та даремно. Не того хотiв Баян. Тiльки-но почув з  уст  гiнця,  що
сказав iмператор ромейський иа його вимогу  -  сплатити  обiцяне,  повелiв
скликати турми й крикнув на всю широчiнь ураженого серця:
   - Авари! Нас знову обмануто! Чули, зновуї!
   - У-у-у-у!!! А-а-а-а! I! - гримiли турми,  знявши  над  собою  бронь  i
погрожуючи нею. Лише тi, що стояли ближче до кагана,  й  могли  второпати,
хто обманув, в чому обмануто їх. Решта i так догадувалася а чи  й  наперед
знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише  ближнi,  а  й  дальнi
околiї.
   - Дiти мої! - пiдливав масла до вогню Баян. - Авари  ми  чи  не  авари?
Доки ходитимемо у веригах ромейських i терпiтимемо наругу? Один  iмператор
зламав дане нам слово, потоптав нашу гiднiсть i нашу  честь,  сказав,  нам
належить лиш те, що належить рабу за вiрну службу, i другий те каже.  Доки
це буде? Коли i перед ким хилили ми голови? Хiба для того  вибилися  свого
часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в  ромейську?  Доста!  Ми  не
раби їм, щоб ждати здобуте потом i кров'ю яко милостиню -  з  простягненою
рукою. Не хочуть платити обiцяних субсидiй, пiдемо i  вiзьмемо  їх  силою.
Були учора супостатами склавинам,  нинi  станемо  содругами  й  пiдемо  на
ромеїв спiльною силою. Хай понуртують тодi,  коли  рушимо,  хай  побачать,
яких солiд i якої кровi це їм коштуватиме.  Це  я  вам  кажу,  ваш  каган!
Ставайте плече в плече, примножуйте мужнiсть свою  на  достойну  справжнiх
воїв буєсть - i на ромеїв. Кара i смерть вiдступникам! Кара i смерть!!
   Турми не стали вимагати в кагана кiлька дiб на приготування  -  вони  у
нього завжди готовi. Меч i сагайдак при боцi, сулиця i лук цри сiдлi,  їжа
для комоней у полi, а для себе - у чужiй оселi.  Тож  одразу  й  рушили  в
похiд. Йшли повз привiдцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого  iменi
- славного iменi аварiв, повелить -  Константинополь  вiзьмуть  на  меч  i
сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них:  "Хай  не  забувають
ромеї, пинi не тi часи, що колись. Тепер авари не є билиною в полi.  Мають
свою землю за Дунаєм, мають сусiдiв-соузникiв. Я не просто ото  похвалявся
залучити до походу склавинiв, так сказав, так i  буде,  а  визрiв  потреба
залучити франкiв - залучу  i  франкiв.  Чули,  хоробрi  авари?  Яка  не  б
Вiзантiя, а й вона впаде, коли те станеться"!
   Для захисту стiйбищ i  люду  аварського  в  паннонських  та  гепiдських
стiйбищах Баян залишив кепдер-хакаиа i десять турм. Всiх  iнших  повiв  на
ромеїв. В путi уже взяв пiд свою руку тридцять тисяч i спрямував їх спершу
до переправи в Сiрмiї, а там ромейським берегом - на Сiнгидун. Апсиховi  ж
передав ще тридцять тисяч i повелiв пройти паннонським  берегом  Дунаю  до
Августи й Вiмiнакiї, вибрати неподалiк вiд цих фортець переправу i  впасти
на них неждано й негадано. Паннонськi слов'яни мали зiбратися тим часом  i
пристати до походу вже за Дунаєм.
   Земля стогнала пiд копитами тисяч i тисяч, що простували  на  Сiнгидун,
чи епарх того найкрупнiшого города  й  фортецi  ромейської  на  Дунаї  мав
настороженi вуха й почув стогiн землi завчасу, - авари ще й  до  Сiнгидуна
не дiйшли, як загледiли попереду невеликий ромейський роз'їзд на  .чолi  з
центурiоном i бiлим полотнищем на укороченому древку.
   Каган стримав огира, приглянувся пильнiше.
   "Знають уже, куди правлюсь i чому правлюсь. Воно  й  не  дивно:  он  як
давно б'ємо копитами землю за Дунаєм.  Ну,  ну,  що  то  скажуть  епарховi
речники?"
   Коли зблизився з ними, вимiряв усiх пильним оком i вже потiм запитав:
   - Хто будете i чого хочете?
   - Люди епарха  в  Сiнгидунi  Сiфа,  достойний.  Прибули,  посланi  ним,
запитати, пощо каган переправився на ромейський  берег,  куди  веде  турми
свої?
   - На Сiнгидун.
   Сiфiв нарочитий  силився  бути  спокiйним  i  врiвноваженим,  та  голос
виказав його.
   - З яким намiром?
   - Заволодiти ним i сiсти в ньому яко  волостелин.  Центурiону  явно  не
вiрилося, правду каже чи жартує з ним привiдця аварiв.
   - Наскiльки нам вiдомо, - заговорив,  долаючи  сум'яття  i  бентегу,  -
каган в сердечнiй дружбi з Вiзантiєю, ба перебуває на службi в неї. Чому ж
порушує такий жаданий для обох сторiн супокiй? Як розумiти це i  чи  можна
вiрити?
   - Вiр, центурiоне. Сiфу ж скажи, хай явить розважнiсть i передасть  нам
фортецю без опору. Веду на неї тридцять турм. Коли посмiє  заперти  передi
мною ворота, а тим паче розлютить мене марними втратами,  велю  прив'язати
за ноги i розметати комонями по полю. Всiх iнших, що вийдуть супроти  мене
з мечем, чекав не лiпше.
   Сiнгидун не розчинив перед аварами ворiт, а проте й  тримався  недовго.
Не того, то другого дня був взятий на меч i сулицю. Вдоволений тим,  каган
вiддав город на три доби воям. I пив  з  усiма,  i  п'яних  оргiй  та  дiв
ромейських не цурався, як  усi,  хiба  що  по  криївках  сiнгидунських  не
шастав, як iншi, добром ромейським не сушив собi голову, знаючи, за  нього
подбають iншi. А коли проспався пiсля хмелю та згадав про Сiфа, воїв його,
не до помсти було. Прискакали гiнцi вiд Апсиха й сказали:  привiдця  їхнiй
велiв повiдомити, що фортецi Августа i Вiмiнакiя, городи  й  сельбища,  що
тяжiють до них, вiднинi аварськi.
   - Хакан-бег питав тебе, повелителю, чи дозволяєш iти далi, на городи  й
сельбища Дакiї?
   - Не лише дозволяю - повелiваю: хай пройде з вогнем  i  мечем  по  всiй
Дакiї, Нижнiй Мiзiї, Скiфiї.  А  ще  скажiть,  я  йтиму  поруч  -  землями
Верхньої  Мiзiї,  Македонiї,  Фракiї.  Зiйдемося  десь  на  берегах   моря
Евксинеького, i коли Небо посприяє  нам,  а  полон  виявиться  не  занадто
переобтяжливим, пiдемо й на Довгi стiни.
   На радощах не став карати Сiфа i його  воїв  обiцяною  карою.  Ба  явив
навiть епарховi милiсть  свою:  покликав  i  Спитав,  чи  з  ним  достойно
поводилися звитяжцi?
   - Лишаєшся тут-таки, в Сiнгидунi, - повелiв перегодом, - в своїй  оселi
i з своєю родиною. А на знак вдячностi  за  мою  добрiсть  пособиш  нашому
привiдцi в фортецi освоїтися з мурами i всiма iншими оборонними спорудами.
Про твоє повернення до Константинополя побесiдуємо опiсля, як  завершиться
наша розмова з iмператором на велелюдних бородищах.



   XXVIII

   В Константинополь прибували та  й  прибували  гiнцi.  Спершу  тiльки  з
Верхньої Мiзiї, Дакiї, згодом - iз Нижньої Мiзїї та Фракiї. I  всi  волали
про помiч: йде незчисленна сила,  казали,  й  творить  противнi  здоровому
глузду дiла; йдуть варвари, для яких  немає  нiчого  святого:  грабують  i
насилують люд, беруть їхню живнiсть, товар, плюндрують, не лишаючи  каменя
на каменi, городи, що смiють противитись, святi церкви,  що  не  дають  чи
занадто мало дають золота.
   Посiяна ними тривога змусила заговорити про потребу оборони  полуночних
земель сенат; а вже сенатори вийшла на iмператора й сказали iмператоровi:
   - Достойний василевсе. Iншого рятунку немає:  треба  поступитися  своїм
перед персами, укласти  з  ними  мирну  угоду  й  кинути  когорти  вiйська
палатiйського на аварiв. Гейби пруги iдуть полунотаими  землями  нашими  й
лишають їх чорними.
   - Де саме йдуть?
   - Спустошили Дакiю, Верхню i Нижню Мiзiї, дiстали вже й Фракiї.  Схоже,
що простують на стольний город наш - Константинополь.
   - То в усьому Iллiрику i усiй Фракiї не знайдеться сили, котра могла  б
заступити їм путь?
   - Сили провiнцiйного вiйська роздрiбненi, сидять по фортецях i боронять
лиш фортецi, аварiв же йдуть тучi. Вся орда рушила на  нас,  i  не  тiльки
самi авари, паннонськi слов'яни також.
   - О боже, цього тiльки й бракувало!
   - Варвари заволодiли вже  городами  й  фортецями  Сiнгидун,  Вiмiнакiя,
Августа, Ратерiя, Акис, Ванонiя, Доро^ стол. Лише  палатiйське  вiйсько  й
спроможне упоратися з такою силою.
   - Нiби в нас  мала  вона?  -  гнiвався  iмператор.  -  Нiби  в  Фракiї,
Iллiрику, по всiй  iмперiї  не  можна  набрати  когорти,  здатнi  зупинити
аварiв? Де нашi стратеги? Чому сидять  i  ждуть  по  знати  чого?  Де  сли
зрештою?
   У тих, що стояли перед троном i клопоталися бiдами iмперiї, застигли  з
дива чи з нiяковостi лиця. Схоже, що не стримаються зараз i запитають:  "А
на якi кошти? Де взяти такi потрiбнi в сiм дiлi солiди?"
   Таки нагадав хтось про них чи iмператор сам догадався, перевiв вiддих i
сказав, схиляючись до своїх радникiв.
   - Не знаєте, де взяти на це  солiди?  А  де  завжди  беремо?  Пiдвищити
податi, мита, потрусити курiалiв, торговий i рукомеслий люд. Не йдуть самi
з мечем на супостата, то хай платять солiди!
   - На те потрiбний час.
   - Хто каже, що нi? Потрiбний. То вдайтесь поки що до церков, вiзьмiть у
храмах божих, потiм повернемо з лихвою.
   Йому, видимо, не сидiлося, такий, що схопився б, полишив трон  i  бодай
рвiйною ходою розвiяв та погамував гнiв свiй, обурення, що так i  перло  з
грудей, кликало ДО дiї.
   - Хто в iз стратегiв, питаю?
   - Коментiол, Каст, Дроктон.
   - Кличте їх до мене. Елпiдiя також.
   Останнiй добре знаний в iмперiї яко сол i муж думаючий. Не раз бував  у
чужих землях i умiв схиляти до перетрактацiй, а там i до  сердечної  згоди
привiдцiв багатьох земель. Це пiдбадьорило сенаторiв - василевс має  якiсь
багатообiцяючi намiри, коли кличе Елпiдiя. Допоможи йому, боже, в дiлах  i
помислах його. На це тiльки й лишається уповати. А  так.  Пошле  стратегiв
супроти аварiв - лiпо буде, а пошле слiв до персiв чи до тих же  аварiв  -
ще лiпше. Сли або покладуть край такому тривалому  розбрату  з  персами  i
повернуть  iмперiї  он  як  потрiбнi  когорти,  або  затiють   з   аварами
перетрактацiї i затримають їх на далеких пiдступах до  Константинополя.  А
то не така вже й абищиця буде.
   Сподiванка виявилася не вельми  далекою  вiд  iстини.  Маврикiй  так  i
сказав Елпiдiю яко старшому в сольствi i Коментiолу яко  привiдцi  виправи
супроти аварiв:
   - Сьогоднi ж гуртуйте надiйне сольство i  правтесь  до  аварiв.  Певен,
Баянова мета - домогтися негайної сплати  боргiв  i  обов'язково  в  сумi,
передбаченiй укладеним мiж ^ нами рядом. Як собi знаєте,  так  i  мудруйте
там, та пам'я^ тайте: перетрактацiї мають затягтися по можливостi довше.
   Пристанете на вимову Баяна тодi вже, як не пристати буде неможливо.  Ви
ж, - звернувся до стратегiв, - маєте якнайдоцiльнiше  скористатися  кожним
вибореним у аварiв днем. Знайте:  з  персами  ми  по  зможемо  так  швидко
замиритися. В свiй час це  станеться,  одначе  не  зараз.  Зараз  легiони,
когорти, манiпули маємо шукати тут, у найближчих провiнцiях. Iду на  риск:
при собi лишаю тiльки гвардiю, в Константинополi - лише дiмотiв. Все iнше,
що в в метрополiї i найближчих провiнцiях, вiддаю вам, стратеги.  Все,  до
останньої манiпули. Гуртуйте з них когорти, берiть у фiску, що можна взяти
зараз чи з часом, наймайте нових легiонерiв, - як знаєте,  так  i  чинiть,
одначе маєте виставити супроти варварiв силу, здатну похитнути їхнi  турми
й примусити їх пiти з нашої землi.
   Стратеги довго i,  як  видалося  iмператоровi,  доволi-таки  промовисто
вiдмовчувалися.
   - Я вимагаю неможливе? - не витримав тiєї мовчанки Маврикiй.
   - Коли  йдеться  про  життя  чи  смерть,  -  взяв  на  себе  смiливiсть
вiдповiсти iмператоровi Дроктон, лангобард за походженням,  -  неможливого
бути не може. А все ж, достойний iмператоре, зiбрати  за  отакий  короткий
час силу, рiвну аварськiй, не лише п'ять, десять стратегiв не зможуть.
   - А хто сказав, що вас лише п'ять? Ви - привiдцi легiонiв,  що  вийдуть
супроти аварiв. У помiч собi берiть кого хочете i скiльки хочете.
   - Де ж вони, тi легiони?
   - Уже сказано, - став на помiч iмператоровi Коментiол, - у  провiнцiях.
Буде не зайве, - обернувся, не переводячи подиху,  до  Маврикiя.  -  Буде,
кажу, не  зайве,  коли  до  всього,  що  збиратимемо  пiд  свої  iнсигнiї,
покличемо й випробуванi у сiчах з персами когорти. Не кажу:  всi,  маю  на
оцi ту частину їх, без якої там, на бородищах iз персами, можуть  поки  що
обiйтися.  Такi  когорти  не  лише  посилять  скликанi  та  набранi  серед
провiнцiйного люду легiони, стануть взiрцем для них, коли дiйде до сiчi  з
аварами.
   Маврикiй слухав його насторожено, та, вислухавши, одразу ж  перемiнився
в лицi.
   - А що, - обiзвався збадьорено, - це мисль.  Якусь  частину  когорт  ми
зможемо вiдкликати. Стратеги теж збадьорилися i заговорили навперебiй.
   - В такому разi, - сказали, - не тратитимемо часу. В одному хочемо бути
певнi: у нас будуть пiдстави посилатися на  вiдповiдний  едикт  василевса,
коли дiйде до фор" мування легiонiв i до фiска?
   - Едикт сьогоднi ж буде надiслано тим, кого це стосується.
   - З нами бог i iмператор! - виголосив хтось iз стратегiв те, що  завжди
виголошується на завершення розмови з василевсом. Час було  йти,  та  тiєї
митi нагадав про себе Коментiол.
   - Один мент, стратеги. Я не все сказав, що мусив  сказати  василевсовi.
Доки  однi  стратеги   гуртуватимуть   легiони,   iншi   виходитимуть   iз
згуртованими вже назустрiч  аварам,  дозволь  менi,  iмператоре,  пiти  iз
сольством нашим до Баяна i приглянутись до нього.
   - Тобi, привiдцi всiєї виправи?
   - А чом би й нi? Доки сольство не повернеться звiдтам, сiчi з варварами
все одно не почнемо. Знайомство ж станеться  i  не  буде,  гадаю,  зайвим.
Кагана промацаю зблизька i турми його теж.
   Однi дивились на Коментiола i дивувалися, iншi встигли перебороти подив
i загомонiли збуджено: такого не бувало досi, та чом би не бути? Побачення
з привiдцею аварiв багато важитиме.
   Здається, усвiдомлював те й iмператор.
   - Хай буде так. Подбай лишень, стратегу, аби тут достойно замiнив  тебе
хтось i робив усе, що належить робити.
   То тiльки повелiвати легко:  сьогоднi  ж  сольству  вирушити  назустрiч
аварам. Доки зiбрались та  вирушили,  минуло  кiлька  днiв.  Коментiол  не
марнував  їх.  Все,  що  можна  було  покликати  на  прю   з   аварами   в
Константинополi, на околiях, покликав i звiв у два  легiони,  поставив  на
чолi одного з них Каста, на чолi другого - Мартiна i повелiв  вирушити  до
мiсця майбутньої сiчi з аварами - у Фiлiпополь та Адрiанополь. Всiх  iнших
стратегiв спровадив .у провiнцiї, наказавши їм сформувати там  на  обiцянi
солiди новi когорти i негайно ж, без будь-яких зволiкань, надсилати їх пiд
оруду Каста та Мартiна.
   - Вам же, -  звернувся  до  стратегiв,  котрi  йшли  до  Фiлiпополя  та
Адрiанополя, - повелiваю: доки я буду в ава.рiв  та  перетрактовуватиму  з
аварами, зробiть з городiв цих неприступнi фортецi i стiйте там стiною.  З
когорт, що надходитимуть, формуйте новi легiони i дбайте  про  їхню  ратну
спроможнiсть. Кожен день, кожен час використовуйте на це. Я  ж  постараюся
затримати аварiв у Анхiалi чи десь-iнде, доки ви не зберетеся з  силою,  i
хай допоможе нам бог у наших заходах.
   Коментiол обернувся на схiд сонця i осiнив себе хресним знаменням.  Вiн
знав, на що зважується, i тому не без  умислу  уповав  на  бога.  Воiстину
правду кажуть бувалi в бувальцях люди: лише той, кому немає чого втрачати,
може вважатись на таке. Аби бодай на щось спиратися в своїх сподiванках  i
мати все-таки пiд ногами твердь, послав до стратегiв,  що  стоять  супроти
персiв,  найдовiренiшого  з  людей  своїх,  вручивши,  йому,  крiм  едикту
iмператора, ще й власне послання, i в тому посланнi разписав становище  на
сiверських обводах як таке, що межує з катастрофiчним.
   "Проти нас пiднялися авари й слов'яни, - писав, не  розтлумачуючи,  якi
слов'яни, i тим зумисне згущав фарби. - На  пiдступах  до  Константинополя
стоїть стотисячне аварське вiйсько, а на Дунаї  громадять  силу  склавини.
Вся надiя на вас, достойнi, i на вашi  змужнiлi  в  сiчах  когорти.  Шлiть
негайно, i шлiть усе, що можете прислати. На те уповаю, того лише  й  жду.
Запiзнення на час може бути  непоправним,  а  на  день  -  катастрофiчним.
Iмператор усвiдомлює це  i  тому  зголошується:  настав  час  замирення  з
персами', шукає лиш пристойних для iмперiї резонiв на таке замирення".
   Стратег Комеитiол знав: де-де, а на бородищах iз  персами  давно  ждуть
замирення, тож не можуть не потiшитися, довiдавшись про нього, а  потiшенi
завжди щедрiшi. Може, й не набагато, все ж бiльше  пришлють  когорт,  анiж
усi того сподiваються.
   Так мислив, будучи в Константинополi,  на  це  покладався  й  тодi,  як
вирушав iз Константинополя. На путях, що вели до аварiв, мусив думати  вже
про iнше: як затримати їх на далеких пiдступах, що вчинити, аби повiрили i
раз, i вдруге, i втретє?
   Перше, що примiтив, доправившись до Анхiала, де таборився вже  каган  i
вiрнi йому турми: авари не скористалися вiллами повержених ромеїв, розбили
намети перед собором святого Антонiя й живуть у наметах.
   Побачення з каганом того дня не вiдбулося - десь вiн був, чимось  iншим
клопотався.
   - Тим лiпше, - сказав на те Елпiдiй i попрохав дозволу в тих, що стояли
ближче до кагана, розбити десь неподалiк намети та перепочити з путi.
   Бачили,   по-iншому   засвiтили   очима   кагановi   радники,   далебi,
сподобалося, що  сли  вiзантiйськi  не  йдуть  у  вiлли  сородичiв  своїх,
уподiбнюються їм, аварам, i поселяються в таких, як i в них, житлах.
   Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали,  спливла  ще
доба. Авари й далi не кликали.
   - Каган вiдає, що ми iмператорськi ели, - поцiкавилися в радникiв, - що
посланi для перетрактацiй?
   - А так.
   - То хотiли б вести вже їх.
   - Коли знайде за потрiбне, покличе.  "На  лiпше  чи  на  гiрше  це?"  -
засумнiвався Елпiдiй i вдався до свого соратника i стратега Коментiола:
   - Що коли Баян затiяв щось лихе i зволiкає навмисне, аби сказати потiм:
"Пiзно перетрактовувати, мали ранiш прийти"?
   - Пусте, - заспокоїв його Коментiол, - набиває цiну собi  i  тiльки.  I
хай набиває, нам не звикати. Не напрошуйся бiльше, сиди й мовчи.
   -  Коли  ж  не  сидиться,  стратегу.  Може  й  таке  статися:  доки  ми
вiдсиджуватимемося  тут,  турми  аварськi  вийдуть  до  Довгої   стiни   й
постукаються в мiднi ворота Августiона.
   - Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я  передбачив  це  i
полишив своїх вивiдникiв на путях. Iнше раджу вчинити: повели челядi щедро
накрити  столи  й  кликати  до  трапези  тих  аварiв,  що  з  ними   встиг
зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а  друге,  щось  вивiдаємо  пiд
хмелем.
   Елпiдiй пристав на те. I столи накрив щедро, i на гостину запросив  тих
iз оточення каганового, кого знав уже. Та мусив  остудити  намiри  свої  i
доволi швидко: авари вiдмовились вiд гостини.
   - Бачив? - i перепуджено, i невдоволено подивився привiдця сольства  на
Коментiола. - Вони таки щось затiвають або ж затiяли вже i ждуть  слушного
часу, аби погнати  нас,  яко  приблудних  псiв.  Треба  йти  i  домагатися
зустрiчi а каганом.
   - Тiльки не сьогоднi, Елпiдiю. Раз накрив столи, сiдай  i  трапезуй,  в
усякiм разi, роби вигляд, нiби не журишся тим, що не  кличе.  Гадаю,  саме
цим i зломимо його рано чи пiзно.
   Бiльше не зважав уже на нидiння сла.  Зняв  iз  себе  парадне  вбрання,
облачився в звичайне та й засiв за трапезу. Одного дня пив, та  веселився,
та ходив стiйбищем аварським чи вулицями Анхiала i другого теж. Здавалось,
i не зважав на  те,  що  ходить  мiж  супостатiв.  Одних  лише  запрошував
подiлити з ним застiлля, з iншими й дiлив його. Аж поки не нагадали:
   - Завтра будьте в кагана, - сказали. - Волiє вислухати вас,  ромейських
слiв.
   Коментiол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпiдiя,
на нього дивився та й дивився.
   - Сказали менi, що ти iмператорський стратег?
   - Iстину сказали.
   - I разом з тим - сол?
   - О нi, достойний привiдцю, не разом з тим. Нинi тiльки сол.
   - Чому ж так? Чому не з легiонами вийшов супроти мене?
   Чув, зловтiшається Баян, а проте не став вiдповiдати тим же. Прикинув у
думцi, чим завершиться ромейське сольство  до  аварiв,  коли  дасть  серцю
волю, i визнав за доцiльне звести на жарт.
   - Бо багацько нас, стратегiв, у iмператора, а легiонiв обмаль.
   Каган сприйняв те по-своєму й прибрав збадьорливовеселого вигляду.
   - Оце подобається менi. Присяйбiг, чи не вперше зустрiчаю  сла,  котрий
не приховує iстини. Повiдай тодi, муже достойний, з чим прийшов до нас?
   Коментiол не переставав удавати з себе добродушного.
   - Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою мiж iмперiєю та аварами
i хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он  скiльки  лiт  жили  у
злагодi i взаємнiй вигодi, скiлькох супостатiв  угомонили,  єднаючи  сили.
Тепер - розбрат, каган пiдняв турми  й  повiв  їх  супроти  повелителя  та
благодiйника свого, iмператора Вiзантiї. Чому так?
   Тi, що знали  Коментiла,  знали  й  те,  що  у  велеречивостi  йому  не
вiдмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом i  вiн
змушений був умовкнути: кагановi не сподобалося щось у речах його.
   - А iмператор не вiдає, чому стався разбрат?
   - До нього всяке доходить, - ухилився Коментiол i не  став  казати  те,
чого ждав Баян. - Тому й прислав  пас,  слiв  своїх,  аби  почули  причину
розбрату iз уст твоїх.
   - Мiг би й не слати, коли так. Елпiдiй завважив:  Коментiол  завагався,
пора прийти на виручку, i не забарився подати голос.
   - Мiй радник i содруг у дiлах сольських не все сказав  тобi,  привiдцю.
Ми не лише затим стали перед твої очi, одбираємо в тебе  час,  аби  узнати
причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам  i  походу,  що
його спричинили незгоди. Ну, а  хто  ж,  маючи  таку  значиму  повиннiсть,
починає розмову з кiнця? Мусимо знати передусiм причину розбрату.
   Баян усе ще ворохобився, видно було, тiсно йому в його  великоханському
крiслi.
   - Коли дбаєте про мир iз пами i волiєте вести про те  перетрактацiї,  -
карбував слово по слову, - пiдiть спершу до свого iмператора та запитайте,
доки вiн збиткуватиметься  над  нами  найбезсоромнiшим  чином.  Чи  ми  не
перетрактовували вже, i не раз, чи не укладали ряд на мир i злагоду? А  де
те, про що ви клялися на хрестi? Чому  щораз  вiдступаєте  вiд  обiцяного?
Юстин Другий хоч одвертий був. Той так  i  сказав:  "Радiйте  з  того,  що
живете на нашiй землi, i не податi ждiть вiд нас, а  лиш  того,  що  дають
всякому рабу за вiрну службу". Тиверiй же  та  Маврикiй  обiцяли  одне,  а
чинили  зовсiм  iнше.  I  колись,  i  нинi.  Допоки  буде  те?   Про   якi
перетрактацiї^ може йти рiч, коли  ви  -  клятвопорушники?  Хто  ходив  на
склавинiв, коли тi вдерлися в землi iмперiї стотисячною раттю i пройшли  з
мечем та вогнем до самої Фессалонiки? Хто примусив їх  кидати  нахапане  й
забиратись восвоясi? Ми, авари. А чим одплатила нам за те iмперiя? Не лише
обiцяних ста тисяч, вiсiмдесяти не платить уже котре  лiто.  Що  лишається
робити нам, аварам, коли з нами поводяться,  яко  з  останнiми  рабами?  А
одне: прийти i взяти своє силою.
   - Достойний! -  видно  було,  Елпiдiя  не  злякали,  навпаки,  потiшили
кагановi резони, i вiн не лише сам  подався  наперед  -  руку  простягнув,
гейби для братання. - Коли оце i всiєї незгоди, то  чи  варто  нам  ламати
один об одного сулицi? Iмперiя  в  великiй  скрутi,  це  правда,  фiск  її
добряче спорожнiв, та не настiльки, щоб не сплатити якихось сто тисяч.
   - Не сто, а триста! Ви уже трете лiто водите нас за нiс.
   - Хай i триста. Iмперiя он яка, знайде де взяти.
   - Великий воїне! - вихопився зi словом i Коментiол. - Коли  ти  повiрив
менi раз, повiр i вдруге: злагода можлива. Чи iмператор не зрозумiє,  коли
прийду i скажу  йому:  дотримаймо  обiцяного  -  i  сiчi  з  аварами  буде
покладено край. А ще таке скажу: на виправу супроти них пiде удвiчi, а  то
й утричi бiльше, анiж на мир. Сплачуймо обiцяне - i по всьому.
   - Мали б ранiш мислити так.
   - Мали б, та що вдiєш, коли клопотiв он скiльки, а iмператор один.  Все
сподiвався, що якось буде. Настане мир iз персами - об'являться солiди,  а
об'являться солiди - i з аварами розплатиться.  Коли  ж  зайшло  на  сiчу,
тепер iнакше  мислитиме,  присяйбiг.  Яко  один  iз  слiв  його,  пропоную
перервати  перетрактацiї  на  той  час,  доки  я  їздитиму  та  умовлятиму
iмператора. Запевняю тебе, достойний,  цiєю  домовленiстю  покладемо  край
незлагодам. Раз i назавжди.
   -  Домовленiсть  була  вже.  Нам  не  домовленiсть  -  солiди  най  шле
передусiм.
   - Так розумiю, так i  скажу.  Я  навiть  сольство  залишу  в  тебе  яко
запоруку,  що  перетрактацiї  мiж   нами   не   припиняються,   вони   лиш
перериваються на час.
   Вiн так i вчинив: залишив Елпiдiя i всiх, хто був з Елпiдiвм, на поругу
буйного в гнiвi кагана, а сам повернувся до  Константинополя  й  заходився
гуртувати там когорти, слати в усi кiнцi гiнцiв та вивiдувати, що  роблять
i що зробили вже стратеги. Вiстi приносили не такi вже й сумнi:  манiпули,
когорти гуртувались повсюдно й правилися на мiсце майбутнiх боролищ  -  до
Фiлiпополя та Адрiанополя, а десь через двi седмицi через  Константинополь
пройшли й когорти, присланi стратегами з персидських боролищ.
   - З нами i бог i iмператор! - доповiли  Коментiолу,  -  Мартiн  i  Каст
зiбрали вже пiд свою руку три повноцiнних легiони.
   - Мало. В аварiв удвiчi бiльше.
   - Iоанн та Дроктон обiцяють поповнити їх у недалекiм часi.
   - Все одно мало. Чи вiдаєте, яке то поповнення? Усе нестепнi до ратного
дiла новобранцi.
   - Не тiльки. Багато й лiтнiх, тих, що бували та й  бували  в  сiчах.  А
вони не гiршi, стратегу, за тих, що прийшли з персидських боролищ.
   - Усе це лиш утiшнi слова, достойнi. У фортецях ij3  цiєю  силою,  ясна
рiч,  усидимо.  А  що  буде,  коли  каган  обмине  фортецi  та   пiде   на
Константинополь? Кого тодi поставимо на путi його?
   Тридцять тисяч... Чи це та сила, а якою можна виходити супроти  аварiв?
А що вдiєш? Солiд таких, як хоче  каган,  у  фiску  справдi  немає.  Та  й
сумнiвається сенат, що вiн  зупиниться  вже.  Такий,  як  Баян,  i  солiди
вiзьме, i походом iтиме.  А  що  тодi?  На  якi  статки  зберуть  потрiбнi
легiони? Лишається остання спроба - поставити кагановi умову: триста тисяч
солiд будуть сплаченi йому, одначе тодi лиш, як вiн вiдведе свої турми  за
Дунай i зголоситься пiдписати ряд про ненапад.
   "Хто ж пiде з цим до кагана? Регула, як i честь та совiсть,  вимагають,
аби йшов я. Та на кого покладу виправу, коли  не  повернуся  з  аварського
табору?.. А-а, що буде, те й буде, пiду  освiдчусь  iмператоровi,  лк  вiн
скаже, так i вдiю".
   Маврикiй не став замислюватись. Одразу i  недвозначно  повелiв:  вдруге
ризикувати не варт. Досить буде гiнця, аби  доправив  речницю  i  рiшенець
iмператора Елпiдiю. А вже Елпiдiй хай пiде i завершить перетрактацiї.
   - Коли я не об'явлюсь, каган може догадатися що його шиють у  дурнi,  i
не пристати на те, що пропонуємо.
   - Вiн i так не пристане. Досить того, що Елпiдiя кидаємо в  пащу  цьому
удавовi, тобi немає потреби лiзти в неї.
   - Тодi утримаймось слати гiнця з твоєю  речницею  зараз.  Зачекаймо  ще
кiлька седмиць, доки я зберу докупи всю нашу силу та упевнюсь, яка вона є.
   Елпiдiй довго вагався, як йому вийти перед  кагана  й  сказати  те,  що
велено. А чогось путящого так i не намислив. Єдине, на чому мiг  спинитися
та уповати бiльшменш, - робитиме вигляд, нiби принiс  втiшнi  вiстi.  Адже
iмператор, як би вже там не було, а зголошується сплати ти аварам борг.
   Потерпав все-таки, проходячи в намет. I не дарма. Тiльки-но  заїкнувся,
що сплачено буде пiзнiше, кагана нiби з катапульти кинуло.
   - Отак? - вихопився з дарованого ними ж, ромеями, крiсла й  став  перед
слом, гейби гора перед безоднею. Зламати намети. Негайно! Цiєї ж митi!
   Зчинилося  щось  неймовiрне.  Однi  авари  схопилися,  мов  ужаленi,  й
кинулись на Елпiдiя i всiх, хто був iз ним в одну якусь  мить  виперли  їх
поза каганове обиталище  iншi,  бачив,  застигли,  подивованi,  видно,  не
знали, як їм бути.
   - Стривайте! - силився боронитись Елпiдiй. - Ми  сли  великої  держави,
люди недоторканi!
   Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всiх, i не в стiнах
- укинули до пiдземелля.
   - Варвари! - кричав Елпiдiй. - Скiльки не вчи, скiльки  не  отесуй  їх,
були й лишаються варварами. Стривай, бiснуватий, настане наш час,  за  все
поквитаємось.
   - Коли настане? - подав хтось iз сольських голос. - Чи ваша милiсть  не
вiдає, що означає оте: зламати намети? Ми приреченi, нас велено скарати на
горло.
   - Не може бути. Не посмiють! - Це варвари, вони все можуть.  Тим  паче,
що сила зараз на їхньому боцi.
   Озвалися й iншi. Однi казали: не треба було затiвати цi  перетрактацiї,
iншi йшли ще далi - нарiкали на iмператора Юстинiана, котрий покликав  цих
варварiв на їхнє безголiв'я. Чи пе вiдав, кого кличе? До  антiв  перестали
ходити з  татьбою  i  замирилися,  бач,  сорок,  коли  не  бiльше  лiт  не
стинаються вже. Невже i з склавинами не можна було пошукати замирення?
   Приреченi, як дiти, усе дозволяли собi: поносили покiйних  iмператорiв,
не обминали й сущих. Далебi певнi були: їм уже все одно. А коли все  одно,
то чого мають остерiгатися? Бодай перед  смертю  скажуть  те,  що  каменем
лежить на серцi.
   Та поспiшили прирiкати себе.
   Коли вiрнi схопили Елпiдiя i всiх iз  сольства,  що  були  з  Елпiдiєм,
терхани, а надто тi з мужiв думаючих, що  стояли  найближче  до  кагана  й
почиталися бiльше, нiж хтось, каганом, отетерiли i не зважилися  перечити.
Одначе до пори до часу. Як Елпiдiй i всi ромеї  опинилися  поза  кагановим
наметом, а крики-протести їхнi чулися  ще,  коча  й  вiддалено,  хтось  iз
найстарших вiком радних зiбрався з духом i сказав Баяновi:
   - Достойний привiдцю, я не радив би тобi робити це.
   - А так, - заговорили й iншi, i доволi дружно.  -  Не  забувай,  з  ким
вийшли на прю. Це Вiзантiя. Люд її нелiчений, а простори неосяжнi. Є  кого
виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогоднi ти вiльно  гуляєш  по
Фракiї, а завтра можуть заступити тобi путь покликанi  до  меча  i  сулицi
легiони.
   - Дiйде до скрути, - урезонювали й iншi, - ромеї замиряться з  персами,
а  город  Константина  заслонять  вiд  тебе.  Навiть  твої  хоробрi  турми
неспроможнi будуть покласти пiд копита такий  широкий  свiт,  як  Ромелiя.
Рано чи пiзно  змушений  будеш  пiти  за  Дунай.  Що  тодi  скажеш  i  чим
виправдаєш те, що скарав на горло слiв її? Усе можуть  простити  й  забути
тобi, цього - нiколи.
   - А ще й те пам'ятай, Ясноликий: нашi сли теж сидять у Константинополi.
   Баян вертiвся, гейби заведений, вiдповiдав,  лютуючи  й  не  пiдбираючи
слiв у лютi своїй, то одному, то другому, зрештою вихопив меча  й  крикнув
тим, що можна чути лише на бородищах, голосом:
   - Я повелiв - i повелiння своє мiняти не буду: зламати намети!
   Доля ромейських слiв була,  здавалось,  вирiшена.  Хто  стане  перечити
такому  i  пiдставляти  себе  пiд  лють  неудержиму.  Мовчазнi  гнулися  у
великоханському наметi, мовчазнi й вийшли один по одному з намету.
   А все ж хтось узяв на себе смiливiсть  i  шепнув  вiрним:  "Не  карайте
ромеїв до завтра. Хай уляжеться гнiв повелителя, хай стане  супокiйним  та
зважить усе. В супокої i наймудрiшi стають мудрiшими".
   Час виправдав вчинок смiливця. Другого дня прискакав iз Константинополя
гiнець вiд Таргiта й звiдомив радникiв, а радники - кагана:  усе  аварське
сольство запроторене на острiв Родос i взяте пiд суворий нагляд. Коли щось
станеться iз слами вiд ромеїв, його, Таргiтова, голова, голови всiх  iнших
iз сольства аварського будуть настромленi на сулицi й виставленi на глум i
осудовисько при в'їздi в Константинополь.
   Баян думав, як йому бути iз слами ромейськими день, думав i  другий.  А
на третiй випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть.



   XXIX

   Нiщо  не  стримувало  тепер  аварськi  турми.  Каган  так  i   повелiв,
промовляючи до них: на Константинополь! Iдiть i берiть у  ромеїв  усе,  що
можна взяти. А повелiння кагана - повелiння Неба. Впали по тому  ромейськi
фортецi Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й  над  Фiлiпополем  та
Адрiанополем.
   Коментiол мiг уявити собi, який лютий пiсля всього Баян, а iншої  сили,
що могла б угомонити ту лють, крiм його легiонiв, немає, i сила та не така
вже й численна, щоб брати на себе всiх  аварiв.  Треба  кликати  на  помiч
стратегську мисль. Коли вона не пособить, нiщо iнше не порятує вже.
   - Що знаєте про аварiв? - покликав i запитав стратигiв своїх.
   - Небагато, достойний. Послухи доповiдають:  рискають  по  Фракiї,  яко
голоднi вовки, шукають доброї поживи.
   - Коли шукають, не зосередженi, значить.
   - Так. Кожна турма дiє осiбпо, схоже, що на власний розсуд.
   - Цим i скористаємося. Передусiм слiд, гадаю, збити аварського привiдцю
з праведного путi. Ти, Касте, иди зi своїми когортами до гори Еми i  шукай
зустрiчi з турмами, що рискають там. Ти, Мартiне, спрямуй свiй  легiон  на
сам Дунай, до города Неї.  Iтимете  так,  аби  менте  зтгали  йро  вас,  а
прийшовши, явiть себе якомога гучнiше. Я ж мав, авари  -  суспiль  комоннi
вої. У його легiонах  теж  переважають  вони,  а  проте  є  й  лучники  та
щитоносцi.
   На лiпше чи на гiрше це? - питав себе. - Коли доведеться брати городи з
високими й прямовисними стiнами чи давати табором у полi, i  щитоносцi,  i
лучники будуть  он  ад  потрiбнi;  коли  ж  зiйдемося  iз  турмами  аварiв
зневацька, i тi, i другi мало вдiють. Тодi потрiбнi  будуть  лики  i  лише
мечники".
   Звiдники доповiдають: турми Баяновi гасають всюди, сам iде Баян поки що
не вирушив iз Анхiала. Як то поведеться аварський привiдця, коли зiйдуться
саме там? Засяде за щами й боронитиме, як усi, ворота та стiни  чи  виведу
урми в поле? Здоровий глузд стратега каже: мав би сидi за стiнами. I все ж
це каже глузд просвiщенного стратега. Що мислить варвар, один бог вiдає.
   Тiльки правився до Анхiала, стiльки й  думав  про  це  та  прийдав,  як
поведеться в одному випадку i як - у  другому.  а  пiдiйшов  до  нього  та
постукався у ворота - очам не повiрив: йому вiдчинили  їх  i,  вiдчинивши,
сказали: авар немає в городi, знялися на  свiтаннi  й  подалися,  толочачи
тумани.
   Ось тобi й варвар, - не йняв собi вiри. -  Га,  таке  утнуги  каже  маю
розумiти його? Довiдався, яка сила йде на тал, i почув остуду в  серцi  чи
подався на помiч тим, супроти яких пiшли Каст i Мартiн?"
   - Куди пiшли авари?
   - На скiфську путь, достойний.
   - I всi одразу чи однi звечора, iншi вдосвiта?
   - Усi одразу.
   Ясно, виходить, i таки на скiфську путь.
   - Послати услiд за аварами вивiдникiв, - повелiв одному iз стратигiв. -
Вивiдати, де в каган iз своїми турмами" I не спускати ока. Вiд того багато
чого залежатиме. Можливо, уся наша виправа.
   Вiд такого тлумиська комонних, яким в кагановi турми, йшли  з  Анхiала,
не важко нагледiти. В спечну годи з ними стояли хмари куряви, а  широка  й
бита кiнськимi копитами скiфська путь  нагадувала  знiвечену  ниву.  Ваiке
виявилось угнатися  ромейським  легiонам,  де  були  и  иншi,  за  суспiль
кiнними. Авари вiддалялись та й вiддала для них. Коли ж примiтили,  що  за
ними йдуть  названi  засiли  в  глухоманi  обiч  путi  та  й  накинули  на
вивiдппкiв аркапи, а тих, що ухилилися вiд них, догнали й витнули до ноги.
На лихо, пройшла одної буряної ночi злива,  залила  водою  путь  i  скрила
аварськi слiди. Посланi Коментiолом новi вивiдники гнали комоней скiфським
трактом день, гнали другий, третiй i не виявили  аварiв.  Схоже  було,  що
скористалися зливою i звернули з путi, а куди - пiди та вивiдай тепер.
   Коментiол гримав на всiх, хто пiдвертався пiд руку називав  бевзями,  а
ради та розради вiд того як не було та й не було. Аби  не  вскочити  в  ще
бiльшу халепу, мусив стати табором та розiслати кiнних по околiях,  питати
люд окольний, чи не бачили валечне тлумисько татей,  чи  не  знають,  куди
подалося.
   Iстину люди речуть: ловить рибалка рибу,  та  колинебудь  i  риба  його
спiймав. Кагана з його турмами вивiдиики не надибали - геть  здимiв  десь,
зате натрапили на Кастових нарочитих, а нарочитi потiшили всiх i найбiльше
Коментiола доброю вiстю: легiонери Каста вислiдили при горi Ема, неподалiк
вiд города Золдапи, три  аварськi  турми  з  полоном  та  награбованим  по
ромейських  сельбищах  добром  i  погромили  iх  дощенту.  Лише  поодинокi
комонники  зумiли  вихопитися  iз  умiло  накинутого  зашморгу  й  понесли
тривожну  вiсть  про  безлiття,  що  постигло  непереможних   аварiв,   до
найближчих, а то й не лише найближчих турм. Всi iншi або ж  лягли  потятi,
або зняли угору руки й самi стали полонениками при обозi.
   Коментiолу яко привiдцi й не випадало нiби  аж  надто  виказувати  свою
радiсть. Та хто втримає її в собi, коли пре,  мовби  вода  з  дна.  "Слава
звитяжцям!"  -  хотiлося  крикнути,  аби  всi  чули  та  знали:  звитяжець
передусiм вiн, той, що мудро  розмислив  i  примусив  аварiв  забiгати  по
Фракiї, уподiбнюючись сполоханим  вiвцям  у  пепадiйнiй  загородi.  Вдалий
умисел привiдцi завжди багато важив, тут, у поєдинку з аварами, i поготiв.
   - Передайте Касту, - повелiв не без погорди, - я втiшений доблестю воїв
його легiону. А ще скажiть: з-пiд Золдапи хай iде, вишукуючи  та  громлячи
варварiв, до города Неї - туди, де має бути Мартiн. Я теж знiмаюся цiєї  ж
митi й простую туди. Коли поможе бог, там, при Дунаї, й зiйдемось докупи.
   Сказав одне, а вчинив iнше. Зiбрав передусiм привiдцiв когорт i  вознiс
у їхнiх очах Каста. Було то незвичне зiбрання - щось  схоже  на  маленький
пир по звитязi, тож не обiйшлося без веселого застiлля, а за столом -  без
похвальби. Пiдносив братницю -  i  розтiкався  мислiю  по  древу,  випивав
наявне в нiй - i знову мислив уголос: коли всi  будуть  такi  стараннi  та
йтимуть визначеними ним, привiдцею,  слiдами,  каган  аварський  неодмiнно
опростоволоситься i змушений буде пiти геть. Найперше, що  мають  вчинити,
полишивши табiр, - розшукати кагана Баяна i його турми. Це альфа  i  омега
всiх подальших дiянь їхнiх легiонiв, запорука повної звитяги, коли  хочуть
знати.
   Казав та й  казав,  чому  мислить  так.  А  доки  мислив  та  хвалився,
розмислюючи,  кагана  розшукав  iнший  привiдця  ромейського   легiону   -
наймолодший серед стратегiв Мартiн.
   Йому менше, нiж Касту, таланило в путi. Коли й траплялися авари, то  не
бiльше сотнi. А то невелика втiха. Одне,  безпечнi  з  безпечних  були,  а
друге, переобтяженi нахапаним. Брали їх, мовби курей на сiдалi. Тож  i  до
фортецi Нея прибув без гучної слави. Уже як засiв у Неї та став ходити  по
околiях, траплялась i крупнiша рибка. А одного  надвечiр'я  прискакали  на
замилених огирах вивiдники - тi, що були на дальнiх  вiд  Неї  околiях,  i
забили тривогу: по путi, що веде  з  полуденного  сходу  до  фортецi  Нея,
правиться сам Баян iз чотирма турмами. Стривожилось серце, стривожилася  й
мисль. Чи то ж жарти: самого кагана шле доля. Як же йому бути? Принишкнути
в фортецi, дати аварам можливiсть пiдiйти, а тодi вже стятися  з  ними  чи
вийти й стати на путi кагановiй табором? Фортеця така собi,  надiя  на  її
стiни невелика. Лишається iнше: вийти i стати табором, а  фортецю  тримати
позаду як твердь, якою, на випадок чого, можна буде. заслонити себе.
   Так намислив стратег, так збирався й учинити. А вийшов та отаборився  -
i мусив одкинути й цей, здавалося, твердий уже намiр:  над'їхали  гiнцi  -
тi, що послав їх стежити за пересуванням аварiв,  i  сказали:  каган  стає
табором на нiчлiг.
   - Справжнiм табором чи всього лиш на нiчлiг?
   - Нiяких приготувань не спостерiгається, схоже, що тiльки на нiчлiг.
   Мати божа!  Що  коли  оце  i  є  вiн,  третiй  i  найрезоннiший  вибiр:
скористатися темiнню ночi, мирним сном суиостата свого i вдарити на  нього
зненацька, одразу й звiдусiль?
   Мартiн - наймолодший серед стратегiв, а молодостi притаманне це: горiти
в полум'ї жадань своїх, тим паче, коли тi жадання  -  слава,  i  не  знати
стриму. Не повiрив гiнцям,  сам  подався  на  вивiдини  i  таки  зважився:
пiдiйшов уночi до аварського табору i впав на нього тодi, коли кагановi  i
його турмам особливо солодко спалося.
   Дерзновеннiсть та виправдала себе. Авари не сподiвалися нападу,  та  ще
такого навального, i не  стали  боронитися.  Хто  мiг,  той  вихопився  на
неосiдланого огира, хто нi, той втiкав куди бачив, аби далi вiд табору, що
став боролищем, i далi вiд боролища, що не обiцяло звитяги.
   Вiрнi не покинули кагана. Стали на захист свого привiдцi стiною i  таки
вихопили його з тої круговертi, що завертiла всiма на галявинi, а оскiльки
не вiдали, хто вчинив напад, скiльки  тих,  що  напали  поночi,  засiли  з
Баяном на одному з порослих гущавиною островiв на придунайських озерах  та
й нишкли там, дожидаючись дня, а з ним i добрих перемiн.
   Знав би стратег Мартiн, де переховується Баян, не ганявся б за тими, що
втiкали навсiбiч, дiждався б дня та й узяв би найбiльш ворохобного з  усiх
ворохобних варвара без крику та гвалту, а взяв би привiдцю аварських турм,
далебi, поклав би край усiй їхнiй ворохобнi, а може, й аварам яко племенi.
По молодостi чи  з  якихось  iнших  причин  не  догадався  стратег  Мартiн
порискати на придунайських островах, а каган  скористався  тим,  пересидiв
ганьбу свою та й об'явився невдовзi там, де не було ромеїв.  Гнiв  мав  на
них нелюдський, тож i клич не забарився кинути: "Авари, до мене!"
   Збирались докупи двi сили, не сьогоднi, то завтра  мала  статися  сiча,
якої i ромеї, i авари досi уникали, хоча  й  певнi  були:  рано  чи  пiзно
уникнути не зможуть. У мiсяцi заревi легiон Каста об'єднався  з  тими,  що
були з привiдцею, а другого дня усiх їх  вiдшукав  гiнець  вiд  Мартiна  й
оповiстив: ромеї вдруге стали звитяжцями у  поєдинку  з  аварами,  за  цим
разом гору взято над самим каганом.
   Довго й громоподiбно котилися долами радiснi згуки, возносились  догори
мечi та сулицi i сяяли потiшенi новиною лиця. Та чи не  найбiльше  тiшився
сам привiдця ромейських легiонiв - стратег Коментiол.
   - Легiонери! - звiвся в стременах i закликав до тишi. - Ми недалеко вiд
сподiваного. Коли вже сам каган лишився турм, з  рештою  упораємося.  Роту
даю: через седмицю-другу покладемо край нашiй виправi супроти аварiв.
   Ждав i не мiг дiждатися зустрiчi з самим Мартiном - хотiлось  знати  не
лише наслiдки, а й подробицi погрому. Це ж не жарти. Двi  такi  звитяги  i
обидвi без особливого ypoнy. Так, три торi Ема, посiчено та  полонено  три
турми i при городi Нея чотири. I якi турми! Найнадiйнiшi, тi, що  їх  Баян
iменує вiрними.
   Побачення з Мартiном дещо притлумило, правда, його радiсть. Мартiн геть
усе ствердив, що повiдав гiнець, та мусив зiзнатися, що розглянувся пiзнiш
i побачив: полягло аварiв значно менше, анiж розбiглося,  i  що  найбiльше
гнiтить його, стратега Мартiна, то це те, що серед потятих на  галявинi  й
поза галявиною не знайшли кагана.
   - А ти певен, що то були кагановi турми?
   - Полоненi засвiдчили те. Та й нашi вивiдники бачили  його,  як  ставав
табором.
   - Хм. Шкода, коли так. Ну, та не печалься. Чи з тебе не доста  й  того,
що  примусив  утiкати  найхоробрiшого  серед  хоробрих  i  пошив  у  дурнi
наймудрiшого серед мудрих.
   - Не доста, привiдцю. Поранений вепр лютiший за неушкодженого.
   Коментiол мусив погодитись,  надто  пiзнiше,  коли  народжена  звитягою
радiсть вляглася, а вiстi про аварiв стали сiяти настороженiсть. Вивiдники
щораз певнiше та й певнiше  стверджували:  аварськi  турми  правляться  на
Маркiанополь. Не iнакше як кличуть їх туди, а коли так, кличе каган.
   - Того не може бути! - чи то дивувався лиш, чи й обурювався  Мартiн.  -
Що ж це вiн не додому, а з дому втiкав?
   - А коли втiкав спереляку? - пожартував хтось iз стратигiв.
   - I те могло важити, - мислив уголос Коментiол. -  Та  найбiльше  поява
його в Маркiанополi схиляє до iншої думки: саме там  зосереджена  аварська
сила. Коли не в самому Маркiанополi, то поблизу вiд нього.
   Помовчав мить i знову до Мартiна:
   - Ти переслiдував його досi, переслiдуй i далi. Пошли загони вивiдникiв
на всi путi i по всiх околiях. Мусять не лише бачити, а й  напевне  знати,
чи тiльки тих, що рискають по Мiзiї, збирає каган, чи  й  тих,  що  має  в
Паннонiї.
   - Буде зроблено.
   Мартiн круто обернувся, вiдходячи, i в тiй його рвiйностi  видiлася  не
лише рiшучiсть будь-що доконати Баяна, а й певнiсть: таки доконає.
   "А коли й справдi станеться таке? - пiдозрiло занепокоївся Коментiол. -
Привiдця вiн не з гiрших, а молодiсть дозволяй бути до безуму одважiшм. Як
украну юдi перед легiонерами, а надто перед iмператором?  Чи  не  скажуть:
Каст мав над обрами звитягу, Мартiн - також. А де  був  i  що  робив,  аби
взяти гору над аварами, Коментiол? Може, час та й треба були б уже на себе
взяти Баяна?.. А втiм, - передумує, - була  б  звитяга,  славу  якось  уже
подiлимо".
   Знав: Мартiн не так швидко упорається з тим, що поклав  на  нього,  тож
мусив розмислити i визначитись, де стати табором, аби i захист був певний,
i супостата свого не випускати з поля зору. Надiйної  фортецi  поблизу  не
було.
   "Найлiпше вдiю, - став на мислi, - коли перекрию  проходи  в  горах.  А
так, i з каганом не розминуся там, тим паче, як надумається iти до Фракiї,
i горами пiдiпру себе твердо".
   Так i Мартiну сказав: "Гiнцiв шли до  гори  Еми".  А  коли  прибув,  та
отаборився, та розглянувся, одiспавшись у  наметi,  не  мiг  не  похвалити
себе: це ж те, що треба! Позаду он якi гори,  а  в  горах  звiра  всякого,
дичини. Лови - його давня, вивiрена за  лiта  утiха.  Як  не  скористатися
нагодою i не бути вдячним нагодi за даровану можливiсть погуляти в  горах.
Одне, заколисав себе привiллям та дозвiллям, а друге, буде привiд  зiбрати
веселе товариство, погомонiти за трапезою. Не  все  ж  сольства  та  сiчi,
єству людському i дозвiлля он як потрiбне.
   Варто було започаткувати їх, лови та застiлля, як не мав уже  спину.  I
днiв не лiчив, купаючись у винi та утiхах, i про виправу та аварiв  забув.
Тим паче, що й Мартiн довго  не  нагадував  про  них.  Десь  щось  казали,
щоправда, як повертався з гiр, проте дрiбне i нiкчемне. Єдинижди тiльки  й
замислився, чи не варто прислухатись до  ради,  коли  хтось  iз  стратигiв
зауважив: "Привiдцю, ми втрачаємо мент, що може згодом не повторитися. Чом
даємо кагановi можливiсть зiбратися  на  силi  та  бути  дужим  у  виправi
супроти нас. Може, слiд було б ударити на нього, доки турми розпорошенi, а
ляк, що його нагнав Мартiн, сидить ще в п'ятах?" Замислитись замислився, а
винести слушнi резони з того  не  визнав  за  потрiбне.  "Маркiанополь,  -
сказав радникам, - мiцна фортеця, кагана за тими  стiнами  не  так  просто
взяти".
   Чи втiшив радникiв, не вiдає. Себе ж напевне утiшив, бо знову подався у
гори, ганявся за звiриною, дiлив iз стратигами застiлля по ловах. Аж  поки
не  грянув  грiм.  Мартiн  не  гiнцiв  прислав  уже,  сам  завiтав  одного
надвечiр'я й забив тривогу: каган полишив Маркiанололь, схоже, iцо иристуб
в гори, прямiсiнько на ромейський табiр.
   - Скiльки ж у нього турм? Яка його сила?
   - Достеменно не знаю, та щоб помiрятися з нами,  гадаю,  стане.  Бо  не
тiльки тих веде, що гасали по Мiзiї, з Паннонiї теж покликав.
   Коментiол  одбiлився  на  виду  й  не  забарився  явити  Мартiну   своє
невдоволення.
   - I ти тiльки зараз кажеш менi цро це? Чому ранiш  не  повiдомив?  Чому
сам не став на путi тим, що йшли з  Паннонiї,  дозволив  їм  з'єднатися  з
каганом?
   - Бо довiдався тодi вже, як  були  пiд  Маркiанополем.  Хто  мiг  знати
наперед, що йтимуть?
   "Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав помiч iз Папнонiї
чи тепер уже встиг покликати?
   - То ти певен, що йдуть на нас?
   - Коли б iшли в Паннонiю, давно звернули б на iншу путь.
   - Через рiку не переправилися ще?
   - Нi, хоча й недалеко вже вiд неї. Я повелiв своїм когортам  стати  там
заступом, на мiсцi можливої переправи, i стятися.
   - Розумно i все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний
берег?
   - Чом нi? Хоча поспiшити й не завадить.
   - Тодi так i зробимо. Зайнятi тобою позицiї посилять мої когорти.  Каст
переправиться десь обiч вiд нас i обринiв на супротивний берег - по одну i
другу руч. Коли станеться так, як мислимо, i обрини ув'язнуть  в  справжню
сiчу, вдарить на них з одного i з другого боку. Удар той буде несподiваним
i посiє страх,  примусить  аварiв  стенутися,  а  з  тими,  що  стенулися,
упораємось i меншими, нiж у нашого супостата, силами.
   Вивiдники завчасно доповiли Баяновi: ромеї засiли по другий  бiк  рiки,
поробили завали й ждуть, коли вiн пiде на них. Цього мав сподiватися i все
ж холодом повiяло, коли почув. Легкої звитяги над такими,  що  засiли,  не
буде. Перед рiчкою й на рiчцi зустрiнуть стрiлами,  там,  при  завалах,  -
мечами та сулицями. А ще ж i комоннi є десь... Нi, мусить спершу вивiдати,
яка перед ним сила, а тодi вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи,  його
турмам не звикати навалом iти на супостата i долати його силою,  а  вже  ж
мав час та й нагоду пересвiдчитись: хитрiсть завше  надiйнiша  за  силу  i
кровi потребує менше.
   Недовго вагався аварський  привiдця,  повелiв  розбити  супроти  ромеїв
табiр.  Доки  був  там  дось,  бiля  переправи,   позаду   встиг   вирости
великоханський  намет,  поряд  iз  ним  стали  й  iншi  намети.  Забiгали,
заметушилися,  ясна  рiч,  i  тi,  що  догоджали   кагановi.   Та   чимось
невдоволений повернувся вiн вiд рiки. Ще до того, як зайти  до  намету  та
сiсти в наметi, якась муха вкусила. Пiдiйшов, розглянувся i збунтувався, а
збунтувавшись, накинувся на всiх - i тих, що ставили  намета,  i  тих,  що
супроводжували.
   - Вiслюки неотесанi! Кури безмозглi! - кричав, вибалушивши очi. - Де ви
поставили намет? Не вiдаєте хiба: з намету має бути  видно  все  бородище.
Все, i те, де стоять нашi турми, i те, де стоять ромейськi легiони.
   - Де знайдемо таке мiсце, коли наш берег низинний?
   - То нащо ставите? Нащо, питаю?
   Метав громи i рискав зором, видно, шукав те мiсце, на яке можна було  б
показати, як на  вигiднiше,  а  оскiльки  не  знаходив  такого,  ще  дужче
гнiвався. Зрештою сiв на огира й поскакав у той бiк, де турми.  До  намету
не повернувсь уже, iншi над'їхали й сказали:
   - Ясноликий повелiв знiматися i правитись в он тамтой лiс.
   - То, може, варто дiждатися ночi?
   - А це не нiч? Доки зламаєте намети та складете усе, що при наметах,  у
вози, кромiшня темiнь буде. Каган, щоб знали, тому й починає  з  вас,  всi
iншi справдi вiдходитимуть поночi.
   Коли i куди пiдуть iз лiсу, для всiх, крiм Баяна, ли: шалося таємницею.
Певно, удостовiрився привiдця: ромеї  ї-  iдають  своїх  послухiв  у  його
таборi; усе, що замислює, коли не того ж, то наступного дня стає  набутком
супостата i упереджується. Тож i одважився: аби перехитрити  Коментiола  i
об'явитися перед ним неждано й негадано, утаємничить свої намiри. Лиш там,
у лiсi, i перед самою виправою скаже терханам: iдiть туди i вчинiть те.  А
вже як пiдуть (знов-таки утаємничено) послухи ромейськi не встигнуть вийти
з табору i попередити своїх. То без сумнiву, то напевно.
   Неабияк увiрувавши, мабуть, у непогрiшнiсть своїх  намiрiв,  тiшив  уже
себе сподiванкою: за цим разом  не  ромеї  його,  вiн  заманить  ромеїв  у
перевiсище.  А  сталось  таки  супротивне:  там,  куди  правив  у   сутенi
надвечiр'я турми свої, стояв напоготовi i ждав слушної митi легiон Каста.
   Як сталося, що його нiхто не нагледiв перед цим, про то якож  и  самоти
сени не були коли цитати. На умиротворонi майбутнiм  норипочшiком  i  iому
довiрливо безпечнi турми його  посипалися  хмари  стрiл.  Несподiванка  та
зворохобила переднiх, переднi розвернули комоней (принаймнi тi, хто мiг ще
розвернути) й не стали ждати, що  скажуть  привiдцi,  погнали  в  зворотну
путь. Чого, не всi i не одразу  второпали.  Тож  створилося  тлумисько,  а
тлумисько додало усiм страху, а страх - бажання: рви з  копита  i  втiкай,
доки не пiзно. Тим паче, що звiдтам, вiд лiсу, чулись уже закличнi сурми -
сигнал комонним настигнути супостата i взяти на меч та сулицю.
   Хто допитуватиметься в такiй колотнечi, що робити. Втiкали куди бачили.
Однi - за привiдцями, iншi - всього лиш  за  тими,  що  мали  перед  собою
простiр i сподiвалися: вiн порятує, коли скористаються темрявою i уникнуть
погонi.
   Серед всiх iнших втiкали й вiрнi, а помiж вiрних - i вiн. Баян.  Єдине,
що встиг утямити: таких перестраханих годi утримати,  а  дати  якийсь  лад
мусить. Не буде ладу - станеться ще гiрше, нiж сталося.  Ромеї  нiчого  не
роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким
прицiлом. Турми ж бо пруть у супротивний бiк,  до  супротивного  лiсу.  Що
коли й там - свої перевiсища?
   Iз шкiри лiз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелiвав вiрним:
   - Станьте на чолi турм i вiдвернiть їх вiд лiсу, якого прагнуть. Там  -
чергова пастка. Не в лiсi - у полi наш рятунок.
   Дiйшов його клич-волання до турм чи турми й самi боялися тепер лiсу, як
вогню, i на клич зважили, i за тими, що вели перед, пiшли. Ось  тiльки  не
долiчився багатьох, коли розвиднилося. Розбiглися в страху  перед  ромеями
по ближнiх i дальнiх полях, по ярах i улоговинах, лiсах та перелiсках.  Це
додало Баяновi прикрощiв, а прикрощi укупi  з  ганьбою,  що  зазнав  через
власну нетямковитiсть, i зовсiм туманили розум.
   - Як це могло статися? - гримав на вiрних.
   - Нiч була, привiдцю. Чи могли бачити всiх i повелiвати всiм?
   - Ви нiколи й нiчого не бачите. Скачiть у всi кiнцi, як знаєте,  так  i
дiйте, а турми мають бути при менi. Усi й негайно! Не все утрачено.  Я  ще
покажу їм, - кивав на ромоїв, - якни вiн, достсмсиний ратний виверт. Баянi
захотiли перехитрити. А оце видiли? - показав нагая.
   Що замислив, лише вiн знав. А  щось  замислив,  коли  похваляється.  Бо
похвальбу вiд нього рiдко чули. Бiльше вiдмовчувався, та повелiвав  дiяти,
та пильнував, аби тi, що вволювали  його  волю  i  здiйснювали  замислене,
чинили так, як замислив. Нинi ж не пiзнавали Баяна. I говорив бiльше,  нiж
будь-коли, i на мiсцi не мiг всидiти. Невже ганьба,  що  її  зазнав  двiчi
пiдряд, допiкав так?
   Турми збиралися довго, а все ж збиралися. I  те  вгомонило  врештi-решт
Баяна. Виїхав на пригiрок, з якого вiдкривалася полишена за ночi далина, i
пильно приглядався до неї. А по якiмсь часi покликав до себе й вивiдникiв.
   - Скачiть туди, - показав нагаем в один кiнець, - i туди, -  показав  у
другий. - Вивiдайте, хто стояв супроти нас у лiсi, де  є  тi,  що  стояли,
скiльки їх. Пам'ятайте, маю знати достеменно.
   Гнiв ненадовго полишив його. Повернулися деякi з  терханiв  -  i  знову
возбуяв.
   - Бевзi! - кричав. - Нi на кого покластися  не  можна.  Скiльки  казав:
шлiть навсiбiч вивiдникiв, знайте, що дiється довкруж!
   Тi, що готували для кагана страви та дбали, аби  був  ситий  у  походi,
хвалилися вiрним:
   - I про їжу забув Ясноликий.
   - А ви нагадайте.
   - Пробували. Жене вiд себе, слухати не хоче.
   - Бо такого ще не бувало з  нами,  -  пояснив  хтось  iз  свiдкiв  цiєї
розмови, - Жарти хiба, двiчi пiдряд ромеї  примушували  тiкати,  куди  очi
дивляться. I кого, самого Ясноликого!
   - Вiн не простить їм цього.
   - А  так,  коли  дiйде  до  того,  що  вiзьме  гору  над  ними,  дорого
поплатяться за цю ганьбу.
   - Це все той, Коментiол. Треба було тодi ще взяти на цурку, як  був  iз
сольством.
   А проте вивiдники iнше доповiли кагановi: не  Коментiол  примусив  його
втiкати вчорашнього надвечiр'я - Каст, той самий, що погромив  їхнi  турми
при горi Ема й забрав полон.
   - Скiльки з ним когорт? Де стоять iншi ромеї?
   - Коментiол i Мартiп по другий бiк рiки. Здається,  як  стояли,  так  i
стоять.
   - Менi не те доповiдайте, що здається, а те,  що  є!  -  визвiрився  на
вивiдникiв. - Доста годувати здогадками, наївся уже!
   Знову правилися тi, кому належало  робити  це,  ближче  до  ромейського
табору i вивiдували, де ромеї, скiльки ромвїв, що замишляють, користуючись
тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовiрилися: Каст не повернувся  до
ромейського табору по другий бiк рiки,  усе  ще  перебуває  тут  i  чи  не
збирається переслiдувати його, кагана.
   "Ось тут ми тебе й злапаємо, голубчику",  -  пообiцяв  Баян  i  не  без
видимого вдоволення став повелiвати терханам, кому засiсти по один  бiк  i
стежити за перемiщенням Каста, кому -  по  другий,  кому  вдавати  а  себе
таких,  що  перепудилися,  зiткнувшись  iз  ромеями,  i  повертаються   до
Маркiанополя, пiд захист фортечних стiн.
   Умисел той, здається, прискорював  бажане.  Гiнцi  доповiли:  ромейськi
вивiдники йдуть назирцi за тими, що вiдходять.
   - Не заважайте їм, хай iдуть, хай вивiдують та оповiщають своїх, де ми,
що робимо.
   А сам вiдходив  та  й  вiдходив.  Десь  аж  о  полуднi  повелiв  турмам
зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на нiч.
   I знову прискакали гiнцi вiд полишених у засiдцi турм.
   - Ромейськi вивiдники, - сказали, - були у Каста, i той протрубив путь.
   - Хай трубить, не заважайте. Коли ж пiде  на  нас,  вiдрiжте  його  вiд
Коментiола i Мартiна, не дайте надiйти помочi. Все iнше без вас зробимо.
   Зважуючись на те "все iнше", Баян так собi мислив" "Хай i мiзерною буде
моя  звитяга  над  ромеями,  однак  вона  має  бути.  Iнакше  турми   геть
зневiряться  в  моїй  спроможностi,  яко  привiдцi,  як  i  в   своїй.   А
зневiрившись, убояться ромеїв, оступатимуться та  й  оступатимуться  перед
ними, доки не опиняться за Дунаєм".
   Повелiвав, де кому  стати,  як  поводити  себе  -  i  бентежився,  ждав
чергових звiдiв - i знов бентежився: тiльки б  сталося  так,  як  замислив
собi, тiльки б сталося!
   Усякому жданню надходить край, як i  всякiй  бентезi.  Надiйшов  вiн  i
Баяновiй. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну i,  може,  вирiшальну
гору над аварами, Каст погнавсь-таки услiд  за  Баяном  i  незчувся,  коли
опинився у розставлених на нього перевiсищах. Замишляв  пiдiйти  поночi  i
впасти на аварський табiр хмарою, а обернулося  так,  що  авари  впали  на
нього в урочний час - коли зоря благословила свiтання. I звiпугiт... Збору
i  з  супротивної  йому  сторони,  вiд  сувiба?  Раку.   Когорти   встигли
розвернутися й стати супорта. Та що могли вдiяти, коли вiн їв на ни  монно
i так навальне. Метали стрiли метали анклави,  здавалось,  i  не  рiдшали.
Перiи та Гперлипоки дiвати. Всяк обстоював себе, i обстовав тодиж.
   Авари ж напирали та й напирали звiдусiль затпптпп вали та й затоплювали
собою бородище. Касти було пробитися  з  рештками,  що  тритися  його  той
потугi прийшов  та  швидко  навсi  дареми  уготовано  зашморг,  i  зашморг
надiйний Довелося викинути бiле полотнище на сулицi i тимска лишився, коли
пiдвели и поставили правду що такої ромеї над нами.
   Каст тупив долу зiр i мовчав. Бачив-бо: бородище усте  ленерупами  його
легiонерiв, а то справдi не те що винив Мартш iз турмами Баяна, що  вчинив
учiра торжествуе той, привiдцю,-озвався зрештою хто  торжествує  останнiй,
рештою.
   Може, и не Коментюл, може, хтось iнший. Не чабу ваи ти пiдняв  руку  на
iмперiю. Забуне. Те належал0 б пам'ятати, що вийшли на  прибудь  з  самими
аварами вирижив тебе, за гостною i не лише тутдекого й за дiвi.
   Казав так собi, аби похвалитись, а нiби у воду дивите.  Кентол  так  аж
надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшої зустрiчi з аварами  у
вiдкритому полi i полишив вузькi проходи в горах,  сховався  за  м  Диними
стiнами Адрiанополя та Фiлiпополя. Той  тесно  даваний,  правдиво  кажучи,
нежданий i негаданий манев його вiдкрив Баяновi путь у Фракiю.  I  неабияк
Сприяв вiдновленню в аварських турмах ратної буєсгi. Як  же,  їх  убоялися
самi ромеї, їм знову вильги'шо iти в ромемськi землi i брати в ромеїв  те,
чого не взяли за тамтим разом. А така вольготнiсть - найбiльша  втiха  для
всякого авара. Оббирали начисто полишенi  нещодавно  селища,  городи  -  i
славили свого премудрого кагана, брали на меч i  сулипю  новi  -  й  знову
славили та величали великим воїном, повелителем iз  повелителiв.  Лиш  сам
повелитель не  переймався  тими  втiхами.  Був  зосереждено  замислений  i
суворий, гримав на вiрних i повелiвав вiрним:  робiть  те  i  те,  подайте
звiди та перевiрте їх достовiрнiсть. А перевiряли, знову казав:
   - Довiдайтесь, як поставилася iмперiя до втечi  Коментiола  з-пiд  гори
Еми, до втрати Аперiї, Iраклеї, Чурула.
   - Мовчить iмперiя. Ясноликий, зацiпило iмперiї.
   - Неправда тої - гнiвався.  -  Не  вiрю,  аби  мовчала.  Адрiанополь  -
остання ромейська застава у Фракiї. Далi - Довга стiна, а за Довгою стiною
-  Константинополь.  Гадаєте,  iмператор  не  тямить,   що   таке   втрата
Адрiанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його?
   Не те бентежило Баяна, що ходив уже на  стiни  Адрiанополя  i  не  змiг
узяти їх. З Адрiанополя, як i з  Фiлiпополя,  Коментiолу  немає  вже  куди
оступатися. А коли так, чому вiн не став захищати вузькi проходи в горах i
подався мало не до Довгих стiн? Не  в  Анхiал  i  не  ще  кудись,  таки  в
Адрiанополь. Так дуже злякався й не вiдав з ляку, що дiє? Пусте. Та  хитра
лисиця знiчев'я не полишить вигiднi рубежi. Щось приховується за тим  його
вивертнем, i, певно, важливе.
   Ждав звiдунiв своїх iз роздорiж - i силився збагнути, що  приховується,
слухав їхнi звiди - i знову силився. А розгадки не було та й не було.
   "Чи не обiйти нам Адрiанополь? - зродилася смiлива думка  i  все  ж  не
стала повелiнням для всiх: може обернутися так, що аварськi  турми  пiдуть
на Константинополь, а Коментiол вийде з Адрiанополя i вдарить зненацька на
них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в  Адрiанополi.
Коли те станеться, усi ромейськi замисли, навiть наймудрiшi з  них  пiдуть
за димом. Саме ж взяття Адрiанополя нажене такого страху, що й Довга стiна
перестане бути надiйною.
   Баян рiзко вiдхиляє запону й  велить  тим,  що  стояли  по  другий  бiк
намету:
   - Хакан-бега до мене.
   Двi доби готувалися авари до осади ромеиської  фортецi.  Сама  ж  осада
мала початися третього дня. Та не почалася.  Рано-вранцi,  коли  аварський
табiр спав ще, на нього пiшли ромейськi когорти - пе тi, що боронили  себе
в Адрiанополi, тi, що прийшли на помiч Коментiолу  з  бику  Фiлiтополя  та
Аркадiоноли. Десь згодом уже Баян довiдався: то легiони Iоанна, Мартiна та
Дроктона. Тодi, в час нападу, не до того було, мусив сiдати в сiдло в чому
спав i гнати огира туди, куди  гнали  усi  його  уцiлiлi  пiсля  нежданого
вторгнення i погрому турми.
   За цим разом не зiбрав уже їх докупи i не став перед ромеями  заступом.
Вiдходив  та  й  вiдходив,  переслiдуваний  Коментiолом  i  напастями,  що
валились на нього, мовби снiг на  незахищену  голову,  аж  поки  Дунай  не
захистив його i вiд переслiдування, i вiд напастей.



   XXX

   Сини стояли перед недужою, он як висушеною лiтами матiр'ю,  гейби  дуби
на соколиновезькiм узлiссi, один мiцнiший другого. Воно й  не  дивно,  усi
молодi, при повнiй  мужнiй  силi.  Лише  Добролику  на  четвертий  десяток
звернуло, iншим немає й тридцяти. А вже що лiпi собою, то  йой,  геть  усi
маминi цяточки позбирали.
   - Сiдайте, дiти мої. Сiдайте та повiдайте, як  живетемаєтесь  на  своїх
волостях, у круговертi повинностей родинних та родових.
   Мiряла їх прибитими смутком та немiччю очима i думала собi: чи то  такi
аж надто ревнi були їхнi з Волотом жадання, чи така щира правда велася мiж
них: як хотiли обоє, так i сталося. Повелiв Волот: народи матерi Тиверi  i
княжому родовi на Тиверi синiв-соколiв - i народила, шiстьом  дала  життя;
казав, коли пестив у слюбнiм ложi: "Волiю, ладо моє незрiвнянне, аби  дiти
нашi вродилися схожими ликом на тебе, найлiпшу з усiх миловид,  а  зростом
та буестю ратною вдалися у мене", - так i є. Он якi доброликi  вони,  сини
їхнi, i якi високi та дужi  собою.  Справдi-бо,  пiдiпруть  собою  гори  i
утримають, стануть край обводiв землi Тиверської - i нiкого не нустять. Як
не радiти таким i не пишатися такими?
   - Самi, жони вашi, дiтки живi-здоровi?
   - Ано, що нам станеться? Лiта не обсiли ще. А коли так, звiдки  взятися
немочi? Скажiть лiпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.
   - Смуткiв, дiти мої, менi вже не прогнати, а за  все  iнше  спаси  бiг.
Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нiчого не  чули?  Де  в  зараз?
Коли повертається до Тиверi?"
   - Вiд кого ж могли чути, матiнко  гожа,  доки  сам  не  у  повернеться,
нiчого не вiдатимемо.
   - А гостi заморськi хiба не ходять до Черна?
   - Гостi ходять, та дрiбнi, не з тих, що знають усе i всiх.
   Похитує, журячись, головою,  а  тим  часом  мислить,  як  то,  справдi,
кепсько, що не може знати, де нинi найстарший її, той, що сiв пiсля  вiтця
на отнiй стiл i взяв  на  себе  брем'я  князювання.  Багато  води  спливло
вiдтодi у Днiстрi, ще бiльше - в Дунаї. А за водою i  лiта  пливуть,  люди
один по одному вiдходять. Он скiлькох не долiчується вже. Пiшов  услiд  за
князем своїм його побратим  i  лiпший  содруг  у  дiлах  землi  Тиверської
Стодорко, ще ранiш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики,  Бортника,  постарiв,
хоча й не полишив ратну службу в стольнiм городi Тиверi, Власт. Ано, тодi,
як вiче посадило на  княжий  стiл  Радима,  а  Стодорко  пiшов  до  Вираю,
воєводою в Чернi став таки вiн, а привiдцею  дружини  тиверської  молодший
син її i Радимiв брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за  цей  час  на
сотенних, мають, як i старшi два, жон, дiтей, свої тереми i  свої  волостi
при теремах. Не залишиться необдiленим i найменший - Остромир.  Лише  той,
Свiтозарко, не має свого пристанища i, хто вiдає, чи й матиме його. Десяте
лiто минає, як пiшов у ромеї по науку, а все не  вертає.  Чи  така  звабна
вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вiсточку подав.
   - Тримайтесь брата-князя, дiти мої, - повчає тих чотирьох, що при  нiй,
- та землi своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вiтець  так  хотiв,  аби  ви
були твердю для столу i роду нашого, а ще для землi Тиверської.
   - Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас?  -  несмiло,  одначе
доволi прозоро натякає Данко.
   - Чом так?
   - Просив, аби й мене узяв за море, аби i я звикав, як збувати  пушнину,
знав, де лiпше збувати. Слухати  не  захотiв.  "У  тебе  е  повиннiсть,  -
сказав, - то й стiй при нiй".
   - I правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас  чинитиме  те,  що
заманеться. Повиннiсть є повиннiсть.
   - А коли вона не до серця менi? Коли мене за море, на торги вабить?
   - Повернеться Радим, побесiдуємо про се а ним. Самому ж не гоже  чинити
супроти його волi. Воля князя - закон  для  всiх,  для  брата  також.  Хто
вiдає, може, то й на  лiпше  буде,  коли  один  iз  вас  князем  на  столi
сидiтиме, лад землi та люду даватиме, iнший торги вестиме, ще iншi дружину
гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена дiлу ратному, аби  гожа  була
стати супроти супостата й захистити землю вiд напастi.
   - Те й робимо, мамо Миловиде, - поспiшив  заспокоїти  Добролик.  -  Нас
багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в нiй собi  мiсце  i  пам'ятати:
дбає про неї не тiльки князь; купно з князем дбають i браття його. З  сим,
властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тiм  Радима
та й сказали Радимовi, най не бере всього на себе, надiрватися може.
   - Гадаєш, вiн не довiряє вам?
   - Так не гадаю, бо маю її, довiру, i немалу. А ось Данко  правду  каже:
мав би не сам правитися з хутром до Том, а  й  його  взяти  з  собою,  аби
згодом передоручити те дiло; мав би не сам завертати на зворотнiй путi  до
кутригурiв та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи  такий
уже й молод вiн, чи не впорався б?
   Втiшно матерi. Втiшне, бо правдиво мислять дiти її, так, як  сама  того
хоче, як вiтець їхнiй хотiв. А проте й сум закрадається до серця: ще  один
поривається за море. Чи не забагато се? Чи з  неї  мало  Свiтозарка?  Йой,
свiтоньку! Зараз уже серце обливається кров'ю, не вiдаючи, де Свiтозар, що
з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподобає чужi краї та
й гайнуватиме вiк свiй по чужих краях? Чи звикне до того  i  чи  спроможна
буде звикнути? Бiгме, се й буде, мабуть,  те,  що  укоротить  їй,  матерi,
вiку, як укоротило свого часу Божейковiй.
   Доки була з  дiтьми,  старалась  не  виказувати  смутку.  Пригощала  їх
(правдивiше, iншим велiла пригощати) i вдавала, що щаслива  серед  них,  а
вiд'їхали iз Соколиної Вежi,  знову  вiдлежувала  недуги  свої  й  снувала
невидиму нить материнської туги. А ще бiдкалася раз у раз:  чому  се  так?
Щось погане чує її серце? Се Обида обсiла вже Його й стукається до нього?
   "Боже, одведи i заступи! - молиться ревно.  -  Не  дай  повторити  долю
тiєї, перед якою я завинила свого часу - дошо Бикемкової маслi. Чи iк  моя
iiровiша така велика i страшна, щоб карати мене її карою. Я ж  не  з  злої
волi вiдмовчувалась i лiто, i друге, i третє. Я шукала Божейка i  каралася
не менше, нiж його мама!"
   I побивалася, i плакала, i певна була: ее не так собi, щось негаразд iз
Свiтозарком. Материне серце не помиляється, чуючи бiду дiтей своїх.
   Воно й справдi  не  помилялося.  Дуже  ймовiрно,  що  на  долю  княгинi
Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого  безлiття,  що  той  її
смуток - син Свiтозарко - давно повернувся б  в  обводи  рiдної  землi,  i
втiшив би усiх своїм поверненням, а ще тим, що домiгся свого - став вченим
мужем, позначеним увагою самого iмператора i двома титулами -  ескулапа  i
стольника, дарованими по навчаннi у школi вищих наук, коли б свiтла  хввля
вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто  високо,  а  вознiсши,  не
одбила тями. Казали йому: пожди, десь у лiтi йтимуть  до  Тиверi  лодiї  а
товарами, перекинеш кiлька солiд навiкулярiєвi та й будеш вдома.  Де  там,
слухати не захотiв: кола то йтимуть лодiї i чи  йтимуть  взагалi.  Казали:
неспокiйно у фракiйських горах  та  мiзiйських  дохах,  авари  промишляють
нечесними промислами, - нет, вiдмахнувся, чи аварам потрiбний той, у  кого
вiтер гуляв в кишенях. Придбав ва останнi солiди огира а сiдлом, перекинув
через плечi гуслi та й подався скiфським  трактом  до  Дунаю.  Певен  був:
такому усi путi одкритi. Лiто аараз, де став, там i  попас  огира,  напоїв
водою, а попас та напоїв - може правитись далi.  Вiд  ночiвлi  при  березi
озера або  рiки  до  ночiвлi  i  вiд  перепочинку  на  узбiччi  тракту  до
перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслi за плечима i голову
на плечах, набиту дослiвною обiзнанiстю з "Iлiадою" та  "Одiссеєю",  а  ще
вищими науками, пiзнаними за системою "тривiума"  й  "квадривiума".  Одним
прочитав щось на мiсцi перепочинку - i удостоїться страв, iншим  заспiвав,
граючи  на  гуслях,  розтлумачить  право  чи  напише  скаргу  -   i   знов
удостоїться, ще iнших вилiкує  травами,  що  везе  до  Тиверi,  чи  iншими
лiками, що їх радять отцi медицини Гiппократ та Гален, - i теж не  буде  в
обидi. Всього лиш бесагу має при собi та кiлька книг у бесазi, а вага їхня
така, що й  визначити  годi.  Один  Гiппократiв  збiрник  чого  вартий.  А
"Iлiада", а  "Одiссея"?  A  "Corpus  juris  civitas"?  Ге,  такi  не  лише
седмипю-двi, весь визначений богами вiк можуть годувати. I не тiльки його,
Свiтозара з Тиверi, - плод земний.
   Першi кiлька днiв не думав про харч  -  були  припаси  у  тiй  половинi
бесаги, що трималась на кiнськiй спинi ошуюю, наступнi  -  перебивався  то
сим, то тим, аж поки не пiдвернулася нагода: їхав повз поле i натрапив  на
людську бiду - необачнi женцi вразили  свого  собрата,  да  так,  що  кров
цебенiла з рани. Нагледiв те (галасували довкола язвленого при  трактi)  i
не став допитуватися, що та як, зiскочив iз огира, попрохав, аби дали щось
перетяти ногу вище враженого мiсця,  й  тодi  вже,  як  спинив  бiльш-менш
кровотечу, приклав подорожника й .пов'язав рану полотном, що  подала  йому
жона язвленого,
   Його обступили, стали питати, хто, звiдки, чи не песку лап є?
   - Ано, вiн, - осмiхнувся.
   - То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полi,  як  видиш,  жнива,
люд знемагав пiд сонцем, а пособити немає кому.
   Мабуть, не зголосився б, поїхав далi, та  жона  язвленого  вчепилася  в
стремено i не вiдпустяла вже, доки не вблагала.
   - Зглянься, молодче, - казала. - Зглянься i лишись. Хто  пособить  мужу
моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.
   Що скажеш такiй? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так,  як
належить? Мусив поступитися своїм, а вже як поступивсь, то залишився не на
день i не иа два - доки не обiйшов  та  не  впорав  усiх  слабих  у  їхнiм
сельбищi.
   Зате в путь випроводили як достойника. I їжi,  ласощiв  усяких  наклали
стiльки, що до самого Черна вистачило б, i напутнiм словом не поскупилися.
   - Неспокiйно на путях нинi, - сказали, - Будь обережний. На нiч  ставай
аавчасу i тiльки в сельбищах, до  людей  хились.  Спершу  прислухайся,  що
казатимуть вони, а тодi вже думай, чи правитись i як правитись далi.
   Зворушений був тим. Присяйбiг, нiби й не чужi се люди. Не знав  би,  що
там, за Дунаєм, є ще рiднiшi, далебi, й не пiшов би од них. Бо чого  треба
мужу, окрiм прихистку та прихильностi сердечної, жони та  дiтей?  А  тутки
мав би їх. Всього седмицю побув, а бачить i знає: напевно мав би.
   Спинив огира, оглянувся ще раз на  сельбище  i  осмiхнувся.  Схаменися,
молодче. Чи жоiiа та прихисток - найбiльша вiдрада? Невже не тямиш:  пiсня
зманює тебе знаднiш прихистку, мандрiвка - солодше жони. Колись ценен був;
не всидиш через иiсшо-зиаду при мамi, тепер же, як окинув  духовним  зором
свiт та спiзнав, що таке таїна непiзнаного в свiтi, усидiти i  поготiв  не
зможеш.
   Що ближче пiд'їздив до Мiзiйських долiв, то пустельнiше було на путях i
тривожнiше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася  рiка  чи  збiгали  з  гiр
почайни. I огира поїв бiля них, i сам утоляв спрагу.  У  сельбищах  i  люд
рiдко траплявся на очi, i до люду  не  мiг  достукатися:  у  всiх  запертi
ворота, всiм байдуже  до  його  волання  подати  помiч  подорожньому.  Про
ночiвлю й говорити годi.
   - Що сталося? - пiдстерiг таки одного i притримав аа полу. - У сельбищi
мор?
   - Немає ще, та гряде такий. Авари неподалiк,  не  сьогоднi,  то  завтра
будуть.
   - То й що?
   Фракiєць обернувся, вiдходячи вже, i видивився на Свiтозара,  гейби  на
того, що впав iз неба.
   - А те, що се iде погибель наша.
   Не питав бiльше, правдивiше, не встиг запитати: той, кого затримав, був
уже далеко. А хотiлось знайти все-таки, чо  перепудженi  так?  Невже  там,
попереду, супроти обрiв, не стоять iмператорськi легiони?
   Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати  щире  людське  серце  i
упроситися на постiй чи їхати i не  зважати  на  обрiв?  Було  б  лiпше  й
безпечнiше стати на постiй, та до кого впроситься?
   "Їхатиму, доки 'iдеться. Може, там,  попереду,  довiрливiшi  трапляться
люди", - понадiявся i рушив. А дарма: уже за селищем  опинився  вiч-на-вiч
iз воями при бронi i в дивному, небаченому досi вбраннi.
   - Хто  такий?  -  обступили  й  запитали  погрозливо-суворо.  -  Звiдки
правишся? Куди правишся?
   Догадався: се i є вони, обри. Ано, мають  схоже  на  гунпське  вбрання,
заплетене у двi коси i звiшене наперед волосся.
   - Ескулап, - назвався так, як називають у Вiзантiї тих, що бають люд. -
А правлюсь на Анхiал, Томи.  Люд  знемагає  там  од  немочi,  язв,  кликав
прибути й стати в помiч.
   - Пiдеш iз нами.
   Пiзнiше догадався: то були звiдуни кагановi.  Бо  водили  та  й  водили
його, рискаючи околiями, а привели таки до кагана.
   Знову питали: хто, звiдки, чи бачив поблизу ромейськi когорти,  а  коли
бачив, то де? Казав, як е: вiд самого Констаптипополя правиться, а нiде не
видiв воїв ромейських. В одному злукавив: не зiзнався, що вiн ант,  тримає
путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був вiд мами Миловиди, вiд
усiх кревних i некревних про обрiв, що  не  зважився  назватися  справжнiм
iм'ям i, хто вiдає, чи не вдруге штовхнув себе на згубну  стезю:  почувши,
що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган  не
став бiльше анi питатись, анi слухати.
   - Серед язвлених учора воїв є терхан одної з  найчiльнiших  турм  моїх.
Пiди i зцiли його. Доки того не  зробиш,  далi  не  пiдеш.  А  не  зробиш,
взагалi можеш не пiти.
   Що мав робити? Такому не заперечиш.  Такий  не  стерпить,  коли  скажеш
накриво слово. Та й як може сказати його,  коли  посилають  до  язвленого?
Вiн, Свiтозар, не хтось там - учений муж, що, окрiм граматики,  фiлософiї,
дидактики, вивчав i право, медицину, давав клятву  Гiппократа  -  будь-де,
будь-коли  i  будь-кому  надавати  медичну   допомогу,   нести   мистецтво
врачування в люд i бути корисним люду. Пiшов вiд  кагана  мовчазний,  дещо
приголомшений отим "не зробиш, взагалi можеш не пiти".  А  опинився  серед
язвлених, та глянув, скiльки їх, як уми.рають вони вiд язв - i  забув,  що
його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелiв, щоб  принесли  сувiй
полотна, поставили казани й кип'ятили  воду  в  казанах,  та  й  заходився
врачувати. Спершу бiля терхана, язвленого  iгак  дуже,  що  можна  було  й
подивуватися, як ще тримається в його тiлi життя, потiм i бiля всiх iнших.
Одним промивав рани й накладав пов'язки, iншим спершу рiзав тiло,  добував
iз нього щиросерде загнану стрiлу, а тодi вже тамував кров i теж  накладав
пов'язки та гримав на обрiв, що допомагали йому, аби  оберталися  жвавiше,
подавали те, подавали iнше. Напевно, вразив  їх  своєю  вправнiстю,  а  ще
натхненною вiдданiстю дiлу, за яке взявся. Самi подивувалися  з  того,  що
бачили,   i   кагана   встигли   подивувати:   спромiгся   полишити   свiй
великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей бiля язвлених.
   Нiчого не сказав тодi, аж згодом десь, як ескулап прийшов  та  нагадав:
вiн вволив волю привiдцi - життя терхана, як i всiх язвлених,  що  з  ним,
поза небезпекою, - помовчав, приглядаючись до Свiтозара, i вже по мовчанню
вирiк своє повелiння:
   - Ти потрiбний нам, молодче. Лишайся в нас.
   - На мене ждуть, - поспiшив боронитися, та згадав: боронячись, може  не
втриматись, виказати себе, i змовк на мить.
   Каган не забарився, скористався тiєю миттю:
   - Пiдождуть, - вирiк не моргнувши. - Йде сiча, молодче.  Такi,  як  ти,
мусять бути бiля язвлених. Тим паче, що ти тiльки-но почав ставити  їх  на
ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
   I залишився Свiтозар при обрах, властиво, при тих iз них, що не  ходили
уже в похiд, вилежували немiч свою  по  наметах.  Поневоленим  не  почував
себе, а все ж що не день, то бiльше утверджувався: треба тiкати,  доки  не
став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним
за язвленими, не так i багато, зумiє приспати їх i  зникнути  непомiчений.
Тiльки не зараз, звичайно, тодi, як  буде  певний:  язвленi  i  без  нього
стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
   То була третя його похибка i чи не найпагубнiша. Втiкав  тодi  вже,  як
обрини побiгли з-пiд Адрiанополя, а тi, що схопили його далеко вiд наметiв
iз язвленими, не вiдали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган,  i  кинули
до гурту полонених, - тих, що набрали, як громили Каста, i тих,  що  брали
по городах i селищах, вiдходячи з Фракiї. З ними й прибився вiн до  Дунаю,
перейшов через Дунай, та не  повернув  туди,  куди  кликало  серце.  Гнанi
ромеями, турми аварськi переправилися слiдом за полоненими i змусили його,
непричетного до сiчi мiж аварами та ромеями, дiлити долю полоненого  купно
з ромеями.
   Не раз поривався сказати: "Я  не  легiонер,  я  ескулап".  Та  його  не
слухали. Гнали, як i всiх iнших, долами Паннонiї й не уповали на якiсь там
благання. Єдине, чим  могли  винагородити,  коли  набридав,  -  дошкульним
ударом пуги вздовж спини, а то й гiрше - по чому бачили.
   "Ось воно, те, що казали про обрiв, - пригадував маминi оповiдi-страхи,
а купно з ними й маму. - Як то вони мають себе, мати Миловида? - журився i
плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Днiстрi. -  Знають-бо:
сього лiта мав би прибути. Що подумають i як  забiдкаються,  коли  справдi
станеться так, що не прибуду? Йой, спопелiють у тузi та каяттi, що пустили
в чужу землю, що iнших пiдбивали: "Най iде, най доможеться того, чо хоче".
Ано, коли не прибуду сего лiта, так i станеться: спопелiють".
   Скiльки плугапився щедро засiяною на полТттi дощами Паннонiею,  стiльки
й розтiкався мислiю по Паннонiї: де, як утекти? Вдень  i  помишляти  годi.
Коли не конем, то стрiлою, а наздоженуть;  на  нiч  же  в'язали  полонених
десятками й велiли спати там, де випадало -  у  селищах  i  поза  ними,  у
роз'юшених дощами ярах i поза ярами. Аби надiйнiше, що не втечуть.
   "А я таки мушу втекти. Як - не вiдаю, а мушу, iнакше згину,  як  гинуть
iншi".
   Поки що їх небагато було, таких, що падали i не пiдводилися.  Знемагали
здебiльше вiд нечистот, котрi були повсюду - на немитих  седмицями  руках,
на кинутiй пiд ноги, гейби псовi, їжi,  у  водоймищах,  з  яких  полоненим
доводилося втолювати спрагу.
   - Ви не доведете нас до ханського стiйбища, - зауважив Свiтозар  одному
з привiдцiв у турмi, що охороняла полонених. -  Коли  й  далi  будете  так
годувати та поїти, як досi, бiгме, не доведете. Чи не бачите,  починається
мор.
   - Звiдки знаєш? - став-таки на розмову обрин.
   - Я гiппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополi, знаю: це
починається мор. А коли  пiде  вiн  мiж  нас,  не  пощадить  i  вас,  воїв
каганових.
   Обрин змiряв його питливим зором.
   - Справдi ескулап е?
   - Ано.
   - То що, по-твоєму, маємо вдiяти?
   - Наперше - одiбрати й вести окремою турмою всiх,  хто  занемiг,  а  ще
лiпше лишити їх в котромусь iз  сельбищ  паннонських  до  видужання.  Всiм
iншим тра давати лише варену страву i кип'ячену воду.
   - Хм, - хмикнув обрин i зловтiшне посмiхнувся. - Чого захотiв - вареної
страви. Нiби ми самi споживаємо її в  путi.  А  ось  одiбрати...  Одiбрати
заслаблих можна, це ти дiло кажеш.
   Оперiщив огира й погнав уперед, а на першiм  перепочинку  в  надвечiр'я
покликали Свiтозара й сказали:
   - Тут затримаємось. Одбиратимемо немiчних. Ти яко ескулап  правитимешся
надалi з ними.
   Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде
ходити за немiчними,  дбати,  аби  дотягли  до  ханового  стiйбища.  А  як
дбатиме, коли пiд руками немає анiчого i в руках також нiчого? Ото  тiльки
й помочi буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки  сам  не  iiадбає
її, немочi, вештаючись мiж немiчних. Ано, коли се  не  просто  труснпя,  а
мор, так i буде.
   Та другого ж дня втiтпився: його не в'язали тепер до iнших,  тепер  вiн
спроможний скористатися першою-лiпшою нагодою i втекти.
   Пiрнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе  страхи.
Бiгме, так i  вчинить.  За  слабими,  сплутаними  немiччю,  яко  надiйними
путами, менше пильностi, не така чисельна охорона, тож скористається сим i
втече. Першої ж ночi, за першої бiльш-менш сприятливої нагоди.
   На щастя i подив, удостовiрився: на цих паннонських долах немає  обрiв,
тут живуть сельбищами слов'яни.
   - Ви - склавини? - поцiкавився в одного, коли  поїв  далi  вiд  криницi
полонених i брав iз його рук вилиту в цебер воду.
   - - Словени, легiнику. А ти хто, що по-нашому говориш?
   - З антiв я, слов'янин, як i ви.
   - Йой, то як же мiж ромеїв потрапив?
   - Навчався у них. Повертався по науцi за Дунай i втрапив у той вир,  що
iменують ратною виправою. Ось тепер маю дiлити  долю  полоненого  обринiв.
Слухай, - притишив голос. - Чи ти не переховаєш мене, коли застане нiч i я
уникну пильного ока обринiв?
   - Окрiм хижi, не маю де ховати, достойний родаку. А втiм, -  похопився,
- загорода ще є, вiвцi у загородi. Принишкнеш серед них  та  й  пересидиш,
доки пiдуть. Я навмисне не виганятиму рано.
   - Спаси бiг. Так i вчинимо.
   Порав немiчних, а доглядався до обрiв: де вони, за ким пильнують  i  чи
пильнують. На лихо, кiлька з  тих,  що  ледве  дотягли  до  ночiвлi  ноги,
покликали Свiтозара й попрохали:  "Порятуй,  достойний  молодче.  Далi  не
маємо сили iти".
   Хотiв було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он якi слабi  та
змалiлi, а я нiчо не маю такого, що  могло  б  пособити  вам?"  Одначе  не
сказав, навпаки, заспокоїв: вiн пiде зараз до людей i розпитає в  них,  чи
немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю,  що  обсiлась  у
черевi i спричинила немiч. А пообiцявши, не мiг  уже  забутися,  пiшов  до
того ж словена, а котрим брав бiля криницi воду, й запитав,  чи  вiн  знає
таку траву - кiнський щавель.
   - Ано, - не задумуючись, кивнув словен.
   - I вiн в тут, поблизу сельбища?
   - При путiвцях та у ярах є.
   Далi не думав уже про втечу. Дiждався  досвiтку  й  пiшов  до  привiдцi
охорони,  став  благати  його,  аби  затримався  на  день:  вiн,  ескулап,
довiдався вiд люду  тутешнього:  поблизу  е  трави,  котрими  зможе  баяти
немiчних. Най дозволить достойний привiдця пiти та назбирати їх.  Коли  те
станеться, моровицю буде подолано.
   Обри переминалися, видно було, їм не терпiлося  йти  далi.  А  проте  й
загроза моровицi лякала. Тож, помонявшись, дозволили  ескулаповi  пiти  за
сельбище й зiбрати те, що хотiв.
   Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до
того, як Свiтозар встиг назбирати трави та виготовити з неї  свiй  декокт.
Зате дужчим, кого моровиця не взяла  ще  аж  надто,  вiдвари  з  кiнського
щавлю, назбираного, до речi, щедро, повнiсiнький  вiз,  мало-помалу  стали
повертати силу, а з силою й певнiсть: цей ескулап - молодець iз  тямою,  з
ним не пропадуть.
   Казали те йому, казали те й обрам, i тими казаннями  iншу  утвердили  в
Свiтозаровi  мисль:  йому  не  личить  втiкати  й  полишати  сих  нещасних
напризволяще. Син i учень Гiппократа-бо є,  присягався  бути  вiрним  його
вченню. Як може не бути тепер ним, зрадити людей, їхнi сподiванки й  пiти?
Чи годен буде жити по тому на свiтi й мати утiху вiд того, що живе?
   Юрмисько полонених, що правилося долами  Паннонiї,  доплуганилось-таки,
дякуючи старанням ескулапа Свiтозара, до визначеного аварськими привiдцями
таборища - глибокого яру на тому ж  таки,  паннонському  березi  Дунаю.  А
серед тих,  що  їх  гнали  до  переправи  поблизу  Сiнгидуна  супротивним,
ромейським берегом i не зважали на моровицю, смерть надiйно махнула косою,
да так, що й самих аварiв зачепила.
   Каган довiдався про те вiд  гiнця,  що  його  послали  в  стiйбище  вiд
переправи.
   -  Бiда,  Ясноликий!  -  упав  гiнець  до  нiг.  -  Турми  твої,  синiв
твоїх-спадкоємцiв долає моровиця! ,, Баян не пiдскочив,  вражений,  ба  не
поворухнувся навiть, возсiдаючи на столi. Лиш вид схолонув примiтпо та очi
звузились до краю.
   - Де вони?
   - Бiля Сiнгидуна, по той бiк Дунаю. Терхани  питають,  як  бути:  вести
турми i полонених, що при турмах, через Дунай чи заждати, доки вгомониться
язва?
   - Що ти менi про язву та переправу! - возбуяв гнiвом i звiвся на рiвнi.
- Кажи, що з турмами, з синами? Як дуже вразила моровиця, лиш долає  чи  й
здолала багатьох?
   - Одних лише долає, iнших уже й здолала, достойний. Серед  них  кiлькох
твоїх синiв.
   - Кого саме?
   Гiнець завагався: казати чи не казати? У  Кагана  -  те  всi  знають  -
немало їх. Коли лiчити тiльки тих, що має вiд узаконених жон,  пальцiв  на
руках i ногах не вистачить. А ще ж є в нього  он  скiльки  наложниць  i  в
кожної по кiлька їх, народжених вiд слюбу з Ясноликим. Та  знав  гiнець  i
те, що серед тих багатьох є сини кревнi i найкревнiшi,  каганова  опора  i
надiя.  Що  коли  серед  семи,  що  їх  забрала  моровиця,  об'являться  i
найрiднiшi йому? Гнiв великого Баяна не знатиме тодi меж, а в гнiвi вiн на
все здатний.
   - О мудрий i наймилостивiший  серед  милостивих!  -  знайшовся  нарештi
гiиець. - Пощади мене, нетямковитого. В скорботi й поспiху не розчув i  не
довiдався, кого з синiв твоїх постигла смерть. Одне знаю: сiм їх забрано.
   - Дандал, Iкунiмон живi?
   - Цi живi. Дандала, Iкунiмона, брата Калегула бачив. За iнших не вiдаю.
   - О Небо! - Баян переступив через плазуючого  бiля  його  нiг  гiнця  й
рушив твердою ходою до виходу. Певно, мав намiр сiсти на огира й скакати в
той бiк, де Сiнгидун i переправа при Сiнгидупi, та швидко одумався i круто
обернувся до вiрних.
   - Скачiть котрийсь до  переправи  i  довiдайтесь,  кого  з  синiв  моїх
забрала моровиця. Привiдцям турм скажiть: анi турм,  анi  полонених  через
Дунай не переправляти. Хай ведуть усiх у верхiв'я Сави, переправляться там
на наш, аварський, берег i стануть табором.  Авари  -  своїм,  полоненi  -
своїм, i доки не впевняться, що погасла  моровиця,  таборiв  не  полишати.
Чули, що сказав?
   - Чули, привiдцю.
   Таки неабияк  збентежений  був  тим,  що  принесли  з-за  Дунаю.  Ходив
просторим намiстям перед наметами i метав блискавицi. То гнiвався не знати
на кого, то вмовкав i лиш позирки лютi кидав на стрiчних.
   - Де той, що принiс нам цi лихi вiстi? - спинився й запитав  пертагого,
що трапив на очi.
   - Випровадили купно а твоїми гiнцями. Ясноликий.
   - Добре зробили. Намет цей зламати  й  спалити,  поставити  iнший  i  в
iншому мiсцi. Жодного з тих, що прибуватимуть з-за Дунаю,  далi  переправи
при стiйбищi не  пускати.  Слухайте  їх  на  вiдстанi  десяти  ступенiв  i
повертайте назад. До речi, де тi турми, що йшли паннонським берегом Дунаю?
   - Пiшли по стiйбищах.
   - Прокляття! Серед них були ураженi язвою?
   - Не чули такого. Вони заздалегiдь  одiбрали  слабих  i  лишили  їх  да
догляд окремої їурми.
   - Це вже пiвбiди. Там, при язвлених, хай i лишається  та  турма.  Решта
полону де?
   - У яру за Берестовим гаєм.
   - Прибрати, i негайно. Ближче як иа сотню стадiїв до стольного стiйбища
нiкого не пiдпускати!
   Не став ждати, доки зламають та поставлять новий намет. Сiв на огира  й
подався в степ. Як надовго, нiхто  не  вiдав,  навiть  тi,  кому  належало
вiдати. I куди - теж лишалося утаємниченим. А повернувся - нiчого втiшного
не привiз. Стiйбищу велено було прибрати  жалобний  вид  i  готуватися  до
вiддання шани померлим.
   Ховали камiнових  сянiв  таки  неподалiк  вiд  стольного  стiйбища,  на
високому березi Дунаю, без оплакування материнського i супроводу  кревних.
Таким бухо повелiння кагана: аби моровиця не перекинулася  на  стiйбище  i
тих, хто в стiйбищi, як i на землю мiж Дунаєм та  Дравою,  повержепих  нею
синiв його доправили Дунаєм у невеликих, наглухо  забитих  воловою  шкурою
подiях, кожного в осiбнiй, i мiсце над крутопаддю теж пiдготували  осiбне.
Лише тодi, як сталося воно, поховання, i тi, що вiддавали своїх  родовитих
побратимiв аемиi, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи
непримiтних на узвишi могилок комонним турмам - тим, що були свого часу iз
спадкоємними синами кагана у походах та сiчах, а нинi  опинилися  на  цiм,
гепiдськiм, березi  Дунаю  й  лишилися  неураженими  моровицею.  Вої  йшли
упокорено тихi, один одному вслiд. В десницi кожен iз них тримав  за  узду
засiдланого й при повнiй бронi  огира,  у  шуйцi  -  кадансуву  з  землею.
Зблизившись iз мiсцем поховання, казали своє  останнє  "прощай",  висипали
"емлго на одну з могилок i  так  само  тихо  й  упокорено  вiдходили.  Тiй
сумовитiй i величнiй  ходi  їхнiй,  тiй  нескiнченнiй  процесiї  не  буде,
здавалось, кiнця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, їх  видно
вже не лите стiйбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко  вiд  мiсця
поховання. I тiльки тодi вже, як вiддав шану кагановим синам  останнiй  iз
воїв, було дозволено пiдiйти до могил i оплакати похованих їхнiм кревним -
матерям, братам, сестрам, усiм, хто проживав у кагановiм стiйбищi i так чи
iнак був причетний до каганового роду.
   Плакав над свiжо насипаними могилами й каган. Не так, як  жони  його  -
рвучи на собi коси, посилаючи в свiти голоснi плачi-жалi, а все ж  плакав.
Пiдходив зсутулено-надломлений до кожної, брав у руки землю, що  її  несли
слiдом за ним, воздавав яко воїн воїнам  належне  й  приказував,  ковтаючи
сльози:
   - Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять  вони  менi  за  твою
смерть. Так дорого, що й тим, котрi в утробi матерi зараз, мiсця на  землi
не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще вiзьмемо  Константинополь.  Ми
ще погуляємо на пожарищах iз кiсток ромейських!
   Кого стосувалися тi погрози, i без тлумачень  знали.  Одного  не  могли
втямити: як пiсля всього, що сталося на фракiйських та  мiзiйських  долах,
можна мрiяти про вiдплату? Авари ж ганебно втекли вiд ромеїв! Чи до помсти
зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гiршого. Коли ромеї довiдаються,
якi перепудженi i як розпорошенi аварськi турми, можуть перейти  Дунай.  А
перейдуть - погибель буде, потоптом пiдуть по їхнiх стiйбищах.
   Каган чомусь не думав так. Вiддав шану померлим  та  й  пiшов  мiж  жон
справляти по дiтях своїх тризну. Один день в  одної  пили  та  оплакували,
другий - у другої, третiй - у третьої. I так усю седмицю. А ще журився  по
тому, а ще остуджував рани - коли не тiлеснi, то душевнi, плакався якщо не
кожнiй, то найбiльш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого
воїна, та слухав їхнi утiхи-заспокоєння, та сприймав ласки утiшниць. На ту
журу, як i на баяння її, далебi, не доста було седмиць. Тож i  зашепталися
раднi: як бути, що робити? Нiхто ж не зважиться порушити закон: коли каган
перебуває мiж жон, дiтей своїх, з'являтися йому на  очi  не  дозволено,  а
бачити з жонами i поготiв. Ждати ж теж не  випадає.  Послухи  доповiдають:
ромеї не пiшли восвоясi, стали таборами у ближнiх  вiд  Дунаю  городах  та
селищах i ждуть чогось. Є  дуже  ймовiрнi  догадки:  тому  не.  зважуються
переслiдувати аварiв за Дунаєм, що бояться моровицi. Тож аварам не  личить
сидiти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися  страхом  перед
моровицею i замиритися з ромеями.
   - Треба покликати кагана. Без нього анiчого не вдiємо.
   - Як покличеш, коли не дозволено? Раднi перезирались i вiдмовчувалися.
   - А ждати погибелi дозволено? - пiдвiвся А  псих.  -  Доведеться  i  це
брати на себе, коли серед вас немає мужiв.
   Не присоромились i не возбуяли гнiвом, навпаки, ожвавилися, i  всi,  до
єдиного.
   - Iди, хакан-бегу. Тiльки тобi вiн i може простити вторгнення.
   Не слухав їх. Сiв на огира i за кiлька миттєвостей стояв перед  наметом
тiєї, котра, знав, баїть зараз кагана. - Поклич Ясноликого! -  сказав,  не
вiдхиляючи заЦяони.
   На голос його вибiгли лише цiкавi до всього дiти.
   - Вiтця немає тут. Вiтець там, - показали на сусiдинiй намет.
   - I то правда є? - осмiхнувся малим.
   - А так. Вiн спочиває, велiв не будити. "Ото халепа.  Ну,  та  раз  уже
зважився, то буду вiдваж| яим до кiнця".
   Пiд'їхав i назвав каганову жону на  ймення,  попрохав  ийти  до  нього.
Вiдмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
   - Хто ти i чого тобi?
   - Невже не  пiзнаєш?  Апсих  я,  хакан-бег.  Поклич  Ясколикого.  Знову
мовчання. За сим разом не таке тривале.
   - Нащо вiн тобi?
   - Скажи, повиннiсть кличе. Я не смiв би турбувати Ого, та є невiдкладна
потреба. Мусимо вирiшити, як буШа ромеями.
   - Ясноликий сказав, аби забирався геть, - почувся  иорадно  збадьорений
голос.
   Тепер Апсих вiдмовчувався, бо таки справдi не знав, як йму бути.
   - Я-то можу забратися, та Коментiол усе ще тирлуєся бiля  Дунаю.  Вiрнi
люди кажуть, що не має намiру бйратися геть.
   З намету вийшов невдовзi i став перед Апсихом самгiн.
   - Це правда чи ти дратуєшся зi мною?
   -  Не  було  б  правдою,  хiба  я  посмiв  би  об'являтися  еред  своїм
повелителем. Є певнi вiстi: тому  лиш  не  йде  через  Дунай,  що  боїться
моровицi. Слiд скорпгтатпся пим i замиритись iз ромеями. Раднi чекають  на
тебе, привiдцю. Прийди i врозуми, як бути.
   - Тiльки це сьогоднi. Завтра.
   Радишсь буяо про що. Одне, чи можна покладатися на  Таргiта,  коли  вiн
усе ще сидить на Родосi, а друге, з чим пiдуть до  ромеїв?  З  тим,  що  й
колись: аби платили субсидiї? Пiсля невдалого походу у Фракiю  не  випадає
.якось згадувати про субсидiї.
   - А коли запропонувати їм їхнiх полонених? - подав  голос  котрийсь  iз
радних.
   - Як то - запропонувати?
   - У нас їх двадцять тисяч. До зими маємо збути, iнакше загинуть.  А  де
збудемо, коли работорговедьнi ринки геть усi вiзантiйськi? Ось  i  пiти  з
цим до iмператора: хай платить воловину чи навiть чверть цiни  та  й  бере
собi своїх легiонерiв.
   - Це може бути приводом до перотрактацiй,  проте  не  резоном.  Шукайте
резони.
   Шукали день - i не знайшли, шукали другий - теж. А на третiй самi ромеї
нагодилися i пiдказали. Прийшли сольством вiд Коментiола й  зажадали,  аби
повернули їм стратега Каста. Без нього, мовляв, не можуть пiти вiд Дунаю.
   Радиi ожвавилися: причина для перетрактацiй в. Та  не  про  те  подумав
тiєї митi Баян.
   - Це ж як - вiддати? Без миру i злагоди? Аби той же Каст  повiв  завтра
ромейськi легiони на аварiв.
   - Стратег Коментiол дає слово: пiде вiд Дунаю, коли повернете Каста.  А
то вже й буде початком перетрактацiї про мир i алагоду.
   Раднi не лише зором - усiм видом своїм поривалися  до  Баяна,  силились
пiдказати йому: погоджуйся. Та Баян закусив уже удила, йому не до радних.
   -  Стратег  Коментiол  каже  одне,  а  iмператор  може  сказати   iнше.
Зголошуємось  обмiнятись  сольством  -  i  то  негайно,  а  вже   сольства
домовляться, як бути з миром та злагодою мiж нами, як - iз Кастом.
   Ромейськi нарочитi усе ще силились запевнити Баяна: чи те,  що  легiони
їхнi знiмуться й пiдуть - не вiрна прикмета про замирення? Та дарма, каган
стояв на своєму. Єдине,  що  пообiцяв  Коментiоловим  слам,  -  Каст  буде
видiлений з  числа  полонених,  до  пiдписання  ряду  житиме  в  теплi  та
достатку.  Аби  звiльпеппя  його  прискорилося,  хай   стратег   Коментiол
посприяє, аби прискорилося укладання ряду  мiж  аварами  i  iмперiєю.  Сли
аварськi вирушать ; до Константинополя днями.
   Коли  ромеї  пiшли,  порадились  i  стали  на  мислi:  на  Таргiта   не
покладатися, врихтувати iнше сольство i  повелiти  йому  тримати  себе  на
перетрактацiях  з  iмператором  та  його  людьми  не  як  поганьбленi   iз
звитяжцями, а як такi, що можуть мiрятися з Вiзантiєю силою.  їi  Найперше
мають сказати iмператоровi, що вони, авари, схильнi  жити  з  Вiзантiєю  у
мирi та злагодi та бути її сторожею на дунайських обводах, одначе  в  тому
лиш рабi, коли Вiзантiя матиме їх за наймане вiйсько, а не за : рабiв,  як
мала досi; коли вона, iмперiя вiзантiйська, дотримуватиметься укладеного з
аварами ряду й справно илатитиме їм субсидiї, а не зволiкатиме чи й зовсiм
ухи; лятиметься, як було досi. Якщо ж мова пiде про викуп стратега  Каста,
сольство має сказати iмператоровi: авари ; агоднi  повернути  Вiзантiї  не
лише стратега Каста, а усiх iнших полонених - як  легiонерiв,  так  i  люд
ромейський iз городiв та селищ. Одначе iмператор має знади: | усе,  добуте
воями в сiчi, добувається кров'ю i належить, отже, воям або їхнiм кревним.
Каган не властен забрати їхнє й передати  iмператоровi.  Те  може  зробити
пивикуп. Зважаючи на замирення i  злагоду,  вiн  буде  високим:  всього  в
пiвцiни.  Якщо  ромеї  опиратимуться,  дових  легiонерiв,  як  i  громадян
iмперiї, можна збути дешевше.
   Сли аварськi повернулися з Константинополя доволi шiвидко,  а  привезли
не так уже й багато. Iмператор Маврикiй погоджувався укласти з аварами ряд
на мир i алавду, одначе за сторожову службу на обводах  обiцяв  плаити  не
сто, а таки вiсiмдесят тисяч солiд. За стратега Еаста теж зголосився  дати
стiльки, скiльки зажадали, а ромадяи землi своєї, як i рядових легiонерiв,
вiдмовився купити.
   - Навiть за четверть цiни? - не вiрив Баян.
   - Навiть за четверть  цiни.  Купують,  сказав,  рабiв,  а  они  iмперiї
забороняють будь-кому купувати чи провати громадян  Вiзантiї.  Коли  авари
хочуть узяти за х солiди, хай звертаються до родичiв полонених.  р;То  був
грiм серед ясного неба. I кагана, i його  радних  iйiть  приголомшило  те,
втратили на якийсь час дар речi. Адже вони полiчили вже, скiльки  матимуть
за полонених i цiлому, скiльки - кожен зокрема, i все це - подумати тiльки
- випадає тепер iз рун. А,  крiм  того,  що  ш  робити  з  волоненими?  По
стiйбищах не розбереш їх, як рабiв  не  використаєш  -  ураженi  язвою,  а
годувати двадцять тисяч за так... Хто на це пiде i кому це треба?
   - Що ж ви сказали iмператоровi?
   - Сказали, що такого ряду не пiдпишемо. З полоненими хай собi як  знав,
так i чинить, а коли допомiжнi двадцять тисяч  солiд  (поверх  вiсiмдесяти
погоджених) не платитиме, миру не буде,  i  ряд  про  те  з  Вiзантiєю  не
пiдпишемо.
   Не часто порушує каган узвичаєне, те, що перейшло до нього вiд дiдiв  i
прадiдiв роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидiв на столi,
вийшов перед слiв i сказав:
   - Хвалю за мудрiсть, сли мої. I за мужнiсть також. Хай знають ромеї: ми
не боїмося їх, - Обернувся до радних i  сказав  уже  не  лише  слам,  а  й
радним: - То не бiда, що ми оступилися перед ними у Фракiї, що нашi  турми
понесли там вiдчутнi втрати. Рiд аварський - плодовитий рiд. На мiсце тих,
що впали на бородищах, прийдуть iншi, молодшi i завзятiшi,  анiж  отцi  та
брати їхнi. Переята слава - ще не  переята  змога.  Ми  ще  помiряємося  з
ромеями силою!
   Не вельми певнi були раднi, що помiряються ще з ромеями силою, тим паче
зараз i на рiвних - турми он як порiдiли та й привiдця їхнiй постарiв уже,
лiта геть вибiлили голову, а проте почули його суворий голос - i  возбуяли
духом: так буде! Переята слава - ще не переята змога!
   - Слава привiдцi гордого племенi аварiв! Слава великому Баяну!
   Усi, здавалося, виголошували йому здравицi i всi радiли  присутностi  в
собi ратного духу. А мiж тим то тiльки здавалося.  Апсих  сидiв  поруч  iз
каганом, одначе не кричав "слава" i ратним духом, як iншi, не переймався.
   - Щоби переяти в супостата змогу, - сказав, улучивши  нагоду,  -  треба
спершу очиститись.
   Мовив доволi тихо, без  належного  возбуяння,  а  проте  усi  почули  i
зосередили на ньому допитливi позирки очей своїх.
   - Вiд чого?
   - Хоча б i вiд скверни, що принесли з собою Iз Фракiї.
   Не знали, як можна очиститись, чи не зовсiм уторопали, що має на оцi.
   - Може, хакан-бег висловлювався б яснiше?
   - Можна й  яснiше.  Скажи,  кагане,  що  робитимемо  пiсля  всього,  що
привезли сли  вiд  iмператора,  з  його  недобитками  -  полоненими?  Мор,
занесений ними, набирає сили. Вiн багатьох забрав уже,  ще  бiльше  забере
люду, коли нiчого iiс вдiємо i то негайно. До зими йдеться.
   Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
   - Хакан-бег не знає, що робити? Вивести у поле i витнути до ноги.
   Раднi схрестили  на  своєму  привiдцi  посоловiлi  з  дива  '•_  очi  й
вiдмовчуються. : - Усi двадцять тисяч?
   - А то ж як? Iмператоровi не жаль їх, чверть цiни поскупився дати, а ви
подивованi, у вас здригнулася Десниця?
   - Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
   - Iншої ради немає. По стiйбищах таких не пошлете,  на  ринках  теж  не
продасте. Хто купить, знаючи, що мiж Вих ходить моровиця? Аби покласти  їй
край, лишається одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так  дуже
в око, одбирайте по сотнi чи тисячi, виводьте в поле напускайте  на  кожну
тисячу нову турму,  бажано  мо|яодших  i  наймолодших  воїв.  Хай  вчаться
мужньому дiлу И гартують для грядущих сiчей серця.



   XXXI

   Йшлося до передзим'я. Частiше й частiше замоложуалося небо, випадала на
землю моква, i Свiтозар що не день, то надiйнiше впевнювався: вiн безсилий
упорати .тiльки люду, тим паче  захистити  його  собою.  Дарма,  що  серед
полонених знайпюв багатьох i багатьох, котрi гавали йому в помiч,  збирали
трави й готували декокт, Дбирали й умiли переконати слабих - їхнє мiсце  в
осiбЕiм закутi яру; дарма, що вiднинi бiлували дарованих Драми  комоней  i
стежили,  аби  все,  що  йде  в   страву,   Iшло   по-можливостi   чистим,
незабрудненим. Старання i лише стримували поширення моровицi, побороти  не
Iогли. I тут, на паннонськiм березi Дунаю, i там, за Саи,  ширилась  та  й
ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя,  ще  в  бiльшостi
грозилася забрати.
   - Треба щось робити, - вдався до обрiв i уповав: вони се бачать, стоять
близько до тих, кого постигло безлiття, не повиннi лишатись байдужими.  Та
обри не квапились дiяннями. Однi вiдмовчувались, iншi поплескували його по
плечу й казалiї осмiхаготтгь: "Декокт, декокт. Давай декокт". Врештi, коли
набрид їм, нагадуючи, i зовсiм визвiрилися.
   - Пiшов прiч! Каган думас, каган зпав, що вдiяти!
   - Чому ж не дiє? Не до лiта, до зими iiдоться. Його оперiщували  пагаєм
i знов казали:
   - Пiшов прiч! Прийде час - вдiє.
   А  час  спливав,  моква  що  не  день,  то  випадала  частiше,   мочила
дошкульнiше, i вiри, що каган думав про  них,  полонених,  що  вдiє  щось,
ставало все менше та менше.
   "Хiба до самого кагана вдатися? -  спливла  несподiвана  мисль,  i,  як
всяка дерзновенна несподiванка, заграла перед очима звабою. - А чом  би  й
нi? Я ж iшяжич е. Скажу сим,  що  пильнують:  "Я  княжич  з  антiв,  волiю
бачитися з каганом, просити його, аби звiдомив Антiю:  я  тут,  у  полонi,
родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене", - i тi не  посмiють
ослухатись, перекажуть мою речницю кагановi, а вже як побачусь iз каганом,
скажу заодно i про полонених: має щось робити з ними, iнакше згинуть".
   Щаслива мисль, гейби перша  ластiвка,  об'явилася  -  i  вже  утвердила
сподiванку, а сподiванка й певнiсть: ано, то вiрна путь, то,  може,  єдина
можливiсть порятувати сих нещасних. Як на те табором пiшла  гуляти  вiсть:
iмператор викупив стратега Каста; Каст, вiд'їжджаючи  до  Константинополя,
пообiцяв комусь iз легiонерiв своїх: перше, що вдiє, повернувшись, пiде до
iмператора й доможеться, аби викупив i всiх  iнших.  Каган  продав  їх  за
четверть цiпи, то не така вже й велика купа золота для фiска, аби вагатись
чи скупитися.
   "Каган ласий на золото, - мислив собi Свiтозар.  -  Коли  скажу,  що  я
княжич iз Тиверi, вхопиться за се i пошле гiнцiв своїх до  брата.  А  поки
той гiнець їздитиме, ходитиму до кагана i таки ублагаю, аби дав  полоненим
крiвлю, а з крiвлею i можливiсть подолати моровицю.  Ано,  щораз  шукатиму
привiд зустрiтися i таки доможусь свого".
   На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну  нагоду  i
того з обринiв, котрий пiде до кагана й скаже, чого хоче княжич iз антiв.
   Такий обрип не забарився об'явитися - то був терхан однiєї з  турм,  що
прийшла в помiч сторожi.
   - Ти справдi ескулап є?  -  запитав  Свiтозара,  коли  його  привели  й
поставили перед доволi молодим, таки його лiт терханом.
   - А то.
   - Серед полонених багато уражених язвою?
   - Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
   - Потiм...
   - Вона стосується мене особисто, одначе й  сих  нещасних  також.  Я  не
тiльки ескулап, що брав вищi  науки  в  Константинополi.  Я  е  княжич  iз
Тиверi, з Антської землi.
   - Отак?
   - Отак, достойний. Хотiв  би  бачитися  з  каганом,  тим  паче,  що  ми
бачилися вже з ним пiд Чурулом, й просити,  аби  послав  гiнцiв  своїх  та
звiдомив князя Тиверi, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
   - Все одно потiм.  А  зараз  одбери  тих  iз  полонених,  що  найбiльше
слабують, маю одвести їх у затишне мiсце а покоєм i  крiвлею.  .  Свiтозар
примiтне випрямився i прояснiв видом.
   - То правда є? Каган подбав уже про полонених?
   - Так. I передусiм про уражених язвою, їх набереться тисяча?
   - Достойний привiдцю. I двi набереться вже. - То одбери  першу  тисячу.
За iншими прийдуть згодом.
   Свiтозар метався в тiм закутi, де  лежали  слабi,  гейби  на  боролищi.
Кидався до одного, облишав, завваживши, що вiн мертвий уже, й поспiшав  до
другого, вiд другого - до третього, i  всiм  казав:  "Вставайте,  братове!
Вас, сла"бих, перших  поведуть  до  халуп,  у  тепло  та  затишок.  Ка^Хаи
зглянувся на ваше безлiття, дбає вже про вас". t  Коли  набрав  тисячу  та
вивiв iз яру, завагався на мить I таки вдався до терхана:
   - То, може, i я з ними?
   - Да нi, - заперечив. - Тут лишається бiльшiсть, лишайся й ти.
   Не став наполягати. Хоча з обрами пiшли тi, що ледве Переставляли  ноги
та несли свое до краю виснажене тiло,  та  у  таборi,  лишалася  значна  i
значна бiльшiсть. Та його не мiг не брати на карб: тота  бiльшiсть  он  як
захвилювалася, почувши, що їх забирають iз сеї ями  пiд  вiдiритим  небом.
Хто усмирить їх, коли дiйде до одбору. Юртової тисячi  i  всiм  захочеться
пiти першими? Стратив обри тримають осiбно, далебi, сподiваються на викуп,
центурiони не вельми в пошанi у легiонерiв. Вiн, Свтозар,  чи  не  єдиний,
кому скоряються всi. Що буде, коли кине й пiде? Чи не лiпше давати  кожнiй
новiй тисячi, що йтиме з табору, центурiона, на весь час у путi та й  там,
куди прибудуть, а самому давати його тут?
   Черга за наступною тисячею настала невдовзi, бо прийшли за  нею  не  тi
обри, що брали тiльки-но, прийшли iншi. I терхан був iнший, ба й  речi  не
тi. Не питали вже, в слабi чи немає,  сказали  виставити  тисячу  -  та  й
повели. А по якiмсь часi звiдтам, куди вели,  прискакав  один,  викинувши,
певно, з сiдла котрогось iз необачних обринiв (були то, як пригадує тепер,
переважно отроки), прискакав i крикнув з  крутопадi,  що  пiдносилась  над
яром:
   - Не вiрте аварам! Вони не до города Сiнгидуна ведуть нас.  Виводять  у
поле й витинають до ноги!
   Виголосив одим духом i зник, певно, завважив:  його  помiтила  сторожа,
поспiшає, аби схопити чи й потяти. А всi, хто почув його, не знали, як  їм
бути. Вiрити не хотiлося, одначе й  не  вiрити  не  могли.  Не  такий  вiн
перепуджений i стривожений був, той, що об'явився  i  крикнув:  "Не  вiрте
аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вiрити йому. Та й кому се треба
було так пiдло жартувати i з ким?
   - Содруги! Це схоже на правду! Не йдiмо бiльше з яру, коли  прийдуть  i
братимуть!
   - Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
   - Бо таки нi! Варвари є!
   Велелюддя людське не просто гомонiло вже - вирувало. Спершу збиралися i
радились невеликими купкамигромадами, певно, тi, що встигли заприятелювати
за час походу чи полону, та, нiчого  не  врадивши  своїм  осiбним  гуртом,
кидалися до iншого, велелюднiшого чи мудрiшого.
   - Не пiддаваймось, коли прийдуть i братимуть! - кричали найголоснiшi. -
Сидiтимемо в таборi купно й триматимемося купи!
   А що висидимо?
   - Так, так, що висидимо? Та чи  й  дозволять  сидiти?  Приходитимуть  i
братимуть силою.
   - Маємо послати своїх нарочитих до кагана. I  то  негайно!  Ходiмте  до
сторожi й скажемо: доки не повернуться нашi нарочитi вiд кагана, нiкуди не
пiдемо!
   - А коли не послухаються?
   Це подав голос вiн, Свiтозар. Бо видiв, певен був: i однi, i другi лише
хапаються за рятiвну мисль, радять не те, що порятує.
   - Стихли на мить, одначе тiльки на мить.
   - А коли не послухаються, кинутись i розчавити!
   - Оце вже дiло. Я теж так думаю: коли авари справдi  намiрились  потяти
нас, iншої ради немає й бути не може. Ми без бронi, се правда. Та  нас  он
яка сила. Коли вiзьмемо до рук киї та будемо мудрiшi за сторожу,  здолаємо
її, бiгме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всi.
   - Дiло кажеш, ескулапе.
   - Ано, ми теж пристаємо! Ходiмо лавою на сторожу. Вона не  така  вже  й
чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всi  iншi  розбiжаться  по  довкружних
байраках, по дунайських зарослях - i хай шукають вiтра в полi.
   Згромаджене досi велелюддя завирувало, кинулося  до  наготовленого  для
вогнищ палiччя, кожен вибирав собi зручний коли  не  для  нападу,  то  для
оборони кий. Авари загледiли те i здогадалися,  видно,  до  чого  йдеться:
спiшно сiли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
   Iншого виходу з яру не було, лише через них. Та  юрму  полонених  i  та
запруда не стримувала. Свiтозар iшов попереду, тож перший i спинився перед
комонниками, що стали йому i його содругам на путi.
   - Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
   - До тебе, привiдцю.
   - I всi?
   - Ано. Волiємо знати, пощо тримаєте нас у цiй ямi i  доки  триматимете?
Каган велiв вести в тепло та затишок, то берiть i ведiть.
   - Прийде час, вiзьмуть.
   - Чому ж не зараз?
   - Про те знають iншi, не ми.
   - У полонених урвався терпець. Вони волiють, аби ви зараз уже брали  їх
усiх, скiльки е тут, i вели до Сiнгидуна.
   - Сказано: вертайте назад i ждiть!
   - Чого, смертi?
   Терхан сягнув рукою до меча, хотiв, видно, пригрозити  Свiтозаровi,  та
тiєї митi сталося те, чого й Свiтозар не сподiвався:  хтось  iз  полонених
вихопився у нього з-за спини й огрiв терхана по  чому  бачив  києм.  Iнший
скористався тiєю миттю й викинув привiдцю сторожi з сiдла. На  помiч  йому
не забарилися прийти авари. Переднi з коiмонних здибили огирiв i кинули їх
на юрму. Скрикнули ураженi i впали мовчки. Та полоненi не  помiчали  того.
Хто мiг, той захищався чи бив супостата свого  києм,  хто  дотягувався  до
стремена, той хапав комонника за ногу i доволi спритно  та  дужо,  як  для
знеможеного, викидав його iз сiдла. А вже там, на землi, били  повершеного
тi, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнiвалися бiльше: той, що  стояв  на
замиленiм огирi над крутопаддю й кричав усiм, хто  був  унизу:  "Не  вiрте
аварам!" - був їм вiрним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся
до яру й попередив тих, що в яру: авари  прирекли  всiх  на  смерть.  А  в
приречених немає вибору. Гинули вiд  мечiв,  пiд  копитами  комоней  i  не
зважали на те, мов очманiлi дики, перли та й перли на аварiв, аж  поки  не
затопили їх собою чи примусили степутися i зiйти з путi.
   Що було далi, лише боги й могли видiти iз високостi.  Поведiвати  ж  чи
завадити - навряд. Гула вiд тупоту тисяч i тисяч нiг земля, чулося  важке,
схоже на шум прибою в буремну нiч дихання, час вiд  часу  крик  когось  iз
уражених чи знеможених. Не благання про помiч - останнє прощання iз свiтом
чи докiр свiтовi. У цiм страху-безпам'ятствi, в поривi,  що  знав  одне  -
уникнути погонi, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про
помiч.  Авари,  одержимi  в  злостi,  скакали  обiч  i  галалакали,   однi
повелiвали щось, iншi поспiшали здiйснити тоте повелiння, ще iншi насiдали
на полонених i разили мовчки. Урон  вiд  їхнiх  мечiв,  як  i  вiд  стрiл,
мiзерний, його навiть не помiчають, а все ж полоненi шарахаються  час  вiд
часу, схоже, нiби хочуть пробити мур i не  можуть,  знову  вiдскакують  та
бiжать, силяться перегнати самих себе.  Юрмисько  вiд  того  ще  помiтнiше
бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звiром комоней, до краю збуяпих  i
перепуджених,  нацiлених  на  одне  -  втекти,  не  пiддатися,   з   шкiри
випорснути, а бути далi вiд бiди-загрози.
   Чи до розглядин тут i чи до мислi про помiч? Знають-бо: втеча -  надiя,
як є надiєю й певнiсть: рятунок можливий доки при купi.  Тому  полоненi  й
тримаються її. Бiжать, скiльки є сили, i дбають про одне: не спiткнутися б
i не вiдстати б вiд гурту. Хто  зважився  на  неможливе,  тому  не  личить
спинятися на пiвпутi. Хiба не вiдали: вони пiшi i  безбороннi,  а  тi,  що
переслiдують - при бронi i на комонях,  встигнуть  i  потяти  багатьох,  i
помiч покликати. Та хай... їх, втiкачiв,  що  були  щойно  полоненими,  оп
скiльки всiх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що  до  байраку  пе
так i далеко вже. Та й бiгти не пiд гору, у долину. Коли вiдчули те, а тим
бiльше побачили: бiжать не пiд гору, - в долину, i зовсiм возбуяли  духом.
Прибула до нiг сила, радiсть-утiха засвiтилася в очах. Через те, мабуть, i
не добрали, чому це авари, що уподiбнювалися досi псам i люто кидалися  на
свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед i погнали комоней туди,  куди
бiжать i полоненi, - до байраку. Лиш опiсля, як вони досягли його та стали
показувати на зворохоблене юрмисько, примiтили: путiвцем,  що  йшов  понад
байраком, правилися численнi  комоннi,  чи  не  та  чергова  турма,  котру
привiдцi аварськi послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
   - Братове! - встиг помiтити  те,  що  й  iншi,  Свiтозар,  -  Звертаймо
одесную, бiжiм у Дунай! Тепер лиш вiн порятує!
   Бачили: покликана на помiч турма  зворохобилася  вже,  комонники  стали
приострожувати й здиблювати не перейнятих буєстю огирiв,  спрямовувати  їх
на втiкачiв, таких близьких уже до порятунку i через те усе ще не  певних,
що треба звертати кудись.
   А турма зняла тим часом мечi i йшла на них лавою.
   Боже милостивий! Порятуй i помилуй! Крiм Дунаю та його пречистої  води,
тепер i справдi немає на що надiятись.
   Хтось падає, знесилений страхом, такою видимою вже  неминучiстю,  хтось
обходить його чи й перескакує  через  нього  та  бiжить,  куди  бачить,  а
правдивiше - куди всi. Часто й дужо дихає поле, вiдлунюючи потужне людське
дихання, гуде земля вiд тупоту нiг, а ще бiльше -  пiд  ударами  копит,  i
небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що дiється на землi.  Бо  комонi
настигли вже полонених i комонники не шкодували сили  i  не  чули  докорiв
сумлiння, стинаючи приреченим голови чи  дiстаючи  їх  сулицями.  Навпаки,
лютували з того, що полоненi бiжать купою, один в один, що  тота  купнiсть
не дозволяє їм гуляти вiльно: потявши одного,  вибирати  другого,  потявши
другого, вибирати третього.  I  все  -  на  лету,  не  зупиняючись,  даючи
спроможнiсть перейнятому буєстю серцю  натiшитись  винахiдливiстю  розуму,
вправнiстю рук, силою молодечого тiла.
   - Обходьте це тлумисько з одного i другого боку! - повелiвав  хтось  iз
аварських привiдцiв, - Перетнiть йому путь до води!
   - Хай скачуть, - вгомоняв його iнший. -  Дунай  широкий,  його  коли  й
перепливуть, то всього лиш одиницi.
   - Вони ураженi моровицею,  загадять  рiку!  Повелiваю:  потнiть  їх  на
землi!
   Потяти то й потяти. Чи їм, молодим та дужим, не  впоратись?  Вимахували
та й вимахували мечами, ба навiть пiдiгрiвали себе гпiвом, коли тi, що  їх
прирекли на смерть, пробували ухилитися вiд несхибного удару чи прикритися
києм. А в гнiвi були ще лютiшi  й  заповзятливiшi.  Ось  тiльки  заступити
полоненим путь до води так i не змогли. Бо  тi,  кого  валили  вони,  нiби
траву в полi, були гейби стерянi. Нiчого не помiчали довкруж себе,  нi  на
що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега - стрiмголов у воду.
   Переслiдування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був i що  робив  у
тiй кривавицi терхан, меншi за нього привiдцi, вої аварськi не вiдали.  Бо
не зглядались i не розглядалися, заслiпленi кров'ю, що лили через мiру. Та
й приреченi спонукали до того. Анi  один  не  аняв  догори  рук,  благаючи
пощади. Навiть тi з них, що падали вже, ураженi, озиралися й казали  видом
своїм, останнiм зблиском згасаючих очей: "А все ж усiх нас  ви  так  i  не
потяли".



   XXXII

   Гори Карпати,  схiднi  Альпи  -  споконвiку  слов'янська  земля.  Як  i
пiдгiр'я, як i доли, що лежать мiж Дунаєм i горами. Вони - їхня  зелена  i
затишна домiвка, мила серцю дiдiвщина. Ано, i багата, i затишна,  i  мила,
та не вельми привiльна. Тiсно людовi  в  тих  горах.  Пiдгiр'я,  щоправда,
просторiше, доли i зовсiм безмежнi, багатi на землюплодоносицю,  та  немає
життя тут людовi слов'янському. Про супокiй i  помишляти  годi.  Приходили
колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд i вже обiбраного  змусили
потiснитися  в  гори;  пройшли  гунни  -  i  теж   перемотлошили   їх   та
погвалтували, а вже погвалтованих витiснили з долiв  у  гори.  Тепер  обри
об'явилися. I так без кiнця-краю. Битою путтю народiв нарекли їхню  землю,
край їхнiй любий та милий i змусили замислитися врештiрешт, а  чи  не  час
покинути цi гори та пiдгiр'я, коли не всiм, то  молодшим,  тим,  для  кого
немає тут анi  поля,  анi  роздолля,  у  кого  є  зате  сила  i  е,  отже,
спроможнiсть добути собi iншу землю?
   Може, й не зродилася б така мисль, не заяснiв би намiр, коли б не тi  ж
гвалтiвники. Приходили на їхню землю i брали їх  iз  собою  в  походи,  на
розбiй до сусiдiв. Пiшли так раз, пiшли вдруге та й узвичаїлись. А звичка,
як вiдомо, Друга натура е.  Пiдпирала  убогiсть,  пiдпирав  голод,  тож  i
мусили потурати молодцям, аж поки по удостовiрилпся i не стали  на  мислi:
чом би не пiти та не сiсти в задунайських землях усiм  родом  своїм?  Край
багатий, а ромеї iншим заклопотанi -  i  в  Африцi  стинаються,  i  персiв
прагнуть виперти з тих мiсць, де їм вигiдно, i Iталiю силяться повернути в
лоно Схiдної Римської iмперiї.
   Збудилася мисль - збудилася й кров у молодцiв-склавинiв, зiбрали докупи
молоду силу та й пiшли за Дунай. I таки недаремно: сiли там,  в  Iллiрику,
сiли та й сидять яко твердь  склавинська.  їхнiй  успiх  багатьох  манить.
Iдуть i утверджують себе  в  Iллiрику,  хоча  таких,  що  ходять  лише  на
промисли, теж не бракує.
   Затим i зiбралися сьогоднi в оседку старшого з  князiв  склавинських  -
Лаврита: з промислами за Дунай аж  надто  зачастили,  так  зачастили,  хоч
сторожу став - не вiд ромеїв i не вiд  аварiв,  таки  вiд  своїх,  аби  не
правилися туди, де мiзки можуть витравити.
   - Ви забуваєтесь, - казав князь-вiтець i  гостро  позирав  з-пiд  сивих
брiв на князiв окольних земель - то на Ардагаста, то на Пiрагаста,  то  на
Мусокiя, - забуваєтесь, мовлю, що бiда не сама ходить, а з  дiтками.  Мало
вам було нашестя обрiв? Не впевнилися ще: коби були при купi, не ходили по
ромеях, земля наша не зазнала б спустошення, а вiдтак i лихолiття.
   - Обри поплатяться ще за те,  -  не  втримався  i  пригрозився  суворий
вдачею Пiрагаст. - Ще матимуть пiдсмалеиi п'яти i пику в багяi, дайте час.
   - Дайте час! - не менш грiзно перекривив його князьвiтець.  -  Ви  мали
його, та пустили через свою нетямковитiсть по вiтру. Тра було не до ромеїв
iти того лiта, а тримати силу свою напоготовi. I нинi не про вiдходи  слiд
думати, а про обрiв. Чули, поламали  зуби  на  ромеях,  мусили  оступитися
перед ними i накивали п'ятами з Фракiї. Оце й був би вiн, ваш час,  слушна
нагода пiти  на  них  та  вiддячити  за  спустошення.  Так  можна  було  б
вiддячити, що й зовсiм не знали б, де їм сiсти. А ви пiшли  за  Дунай,  на
Фессалонiку нацiлились. Ось i маєте тепер: i Феесалонiки не взяли, i обрiв
не позбулися.
   Князi покректували нiяково i чухали чуби.
   - Хто мiг знати, що вони пiдуть на ромеїв. Нiби ж  заодно  з  ними,  на
службi в них перебувають.
   Це мислив уголос Ардагаст. Мусокiй, пiдтримуючи його,
   пiшов ще далi:
   - Коби ми знали, що мiж ромеями i обрами незгода, давно зiпхнули б  цих
асiйських зайд за Дунай.
   - Отож-бо и є, -що нiчо не  знаємо,  -  показав  у  його  бiк  костуром
князь-вiтець. - Ото й бiда наша! А тра б знати, перш нiж  зважуватися  йти
кудись, чинити щось. Певен, через тоту  необiзнанiсть  свою  та  ще  через
самоправство i терпимо бiду. Хто  що  надумав,  те  м  робить,  кому  чого
заманулося, того й прагне. В єдностi ми жиємо чи не в єдностi? Є я для вас
князь-вiтець чи не є ним? Паннонськi слов'яни з нужди  одкололися.  А  вас
яка нужда хилить до того?
   Вiн був не на жарт гнiвний, князь Лаврит,  i  молодшi,  пiдвладнi  йому
князi Склавинiї мусили потупити sip ra й вмовкнути на певний час.
   - Може, й так, - озвався Ардагаст, - I напевно, що так:
   перш нiж iти на когось, тра знати, яку силу  мав  вiн  i  де  та  сила.
Одначе й не йти ми не можемо вже, отче-князю. Одне, тi з наших,  що  пiшли
за Дунай i сiли в роиевських землях, де  почувають  себе  твердо,  просять
подвоїти, а то й потроїти їхию силу  нашою,  а  друге,  наших  безсилi  ми
тримати тутки.
   - Горе землi, - пiднiс до неба свої старечi руки  Лаврит,  -  горе  тiй
землi, чиїх дiтей вiдвiдає  байдужiсть  чи  зневага  до  неї!  Боги!  Таку
благодать дарували ви людовi, дарувавши гори сi та пiдгiр'я! Чим  завинили
вони леред тими, що звуть себе синами Склавинiї?
   - Гори - нiчим, милостивий княже. I край наш теж нiчим не завинив. Вони
у нас лiпi з лiпих, других таких i шукати  годi.  Люд  чужинський  є  тому
виною. Сам казав ие так давно: кого тiльки не було тутки,  i  всi  топтали
нам груди, а купно з тим i замилуванiсть нашу краєм i землею. Обри  чи  не
найбiльше наглумилися над тою вамилуванiстю. А тут  i  нагода  є:  тi,  що
живуть мiж iллiрiйцiв та фракiйцiв,  кличуть  до  себе  i  хваляться,  мiж
iншим, супокоєм.
   - Який там супокiй, гадаю, бачили i знаєте:  обри  пройшлися  лавою  по
всiй Фракiї. А де об'являються обри, там кров i татьба найнемилосердюша.
   Вiн був на диво упертий нинi, князь Лаврит. Такий невдоволений  ними  i
такий упертий, що Ардагастовi сумнiв закрався уже в серце: чи не пощастить
схилити княаявiтця на свiй бiк? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася  мiж
воїв склавинських, її не стримати вже.
   Сказав, як думав:
   - То ви забороняєте похiд?
   - Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Ромеї иобили обринiв.  Вони  в
силi зараз. Чи ви вiдаєте, яка то сила?
   А коли то - палатiйськi когорти Iмператора, тi, що встигли  повернутися
з Iрану?
   - Про се можна довiдатися до походу.
   - То спершу довiдайтесь, а потiм iдiть уже до мене за згодою. I ще одне
скажу вам, князi Склавинiї: не туди спрямовуєте ви мислi свої. З Вiзантiєю
ми ранiш сусiдили, сусiдитимемо якось i далi. Казав уже i ще скажу: обри -
ось хто супостат ваш  щонайперший.  Кажете,  маєте  силу,  адатну  i  себе
захистити, i тим, що на  теренi  Вiзантiї  живуть,  допомогти.  То  киньте
передусiм ту силу на обрiв, зiтрiть їх з лиця землi нашої, а тодi вже  про
все iнше думайте i дбайте. Вони погромленi є, чули? Се ж нагода  з  нагод.
Не супостатiв - соузникiв, може, слiд шукати вам нинi серед вiзантiйцiв.
   Князi переглянулися.
   - А що, це й справдi так. Князь-вiтець дiло каже: обри погромленi, це i
е вона, нагода добити їх та й позбутися  бiди.  Згадаймо,  хто  плюндрував
нашу  землю  найбiльше  з  усiх?  Вони,  обрини!   Хто   погрожує   їй   i
погрожуватиме? Таки вони!
   - Братове! - пiдвiвся високий i дужий Мусокiй.  -  Князь-вiтець  правду
сказав: то першi i найлютiшi нашi супостати. На них i спрямуймо свою силу.
Тим паче, що в нагода. Вони колись не були  содругами  ромеїв,  вiднинi  й
поготiв не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими  днями  з  полоненими
ромейськими! Витнули до ноги.
   - Як то?
   - Хотiли продати тим же ромеям, та в iмператора чи то фiск спорожнiв до
краю, чи  ще  щось  завадило,  одначе  вiдмовився  купити  в  обрiв  своїх
легiонерiв. На лихо, тi почали мерти, ураженi язвою, то  каган  i  повелiв
своїм турмам: витнути всi двадцять тисяч, аби не ширили моровицi.
   Йому не пиняли вiри.  Сидiли,  приголомшенi,  й  мовчали  приголомшено,
далебi, сподiвалися ще чогось.
   - Звiдки князь знає таке?
   - З вельми достовiрних уст, братове. Бачив на торжищi одного з тих,  що
втекли вiд страти i тим порятували себевiд смертi. Хочете, я доправлю його
сюди, самi почуєте. Тим паче, що вiн - не ромей, iз  наших  є,  слов'янiв.
Княжич антський.
   - Отак? Чому  ж  опинився  серед  полонених  ромейських?  Був  воєм  чи
стратигом у них?
   - Да нi. Студiював науки в Константинополi.  Повертався  до  завершеннi
студiй домiв та й опинився в лабетах обринiв-татей.
   - Веди його сюди, - ожвавився та й подобрiшав  князь  Лаврит.  -  Такий
багато може знати.



   XXXIII

   Склавини  не  мали  таких,  як  у  ромеїв,  городiв  та  фортець.  Жили
сельбищами i норовили сiдати ближче до оседку волостелина, спорудженого  в
зручному для оборони мiсцi: над рiчковою крутопаддю або на узвишшi.  Кожен
такий оседок мав утаємничений доступ до води i  був  достатньо  просторий,
аби в ньому вмiстився при лихiй годинi люд прилеглих  сельбищ,  ба  навiть
їхнiй найнеобхiднiший скарб. А ще  вiн  мав  довкола  надiйнi  забудови  з
високими и  доступними  стiнами,  та  вежi  з  бiйницями,  та  ворота,  що
перекривали вхiд. Оседки тi iменували градцями, а їхнiх  волостелинiв  або
всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин  i
як  багато  сельбищ  могло  знайти  захист  у  його  градцi,  коли  людовi
погрожував супостат. Саме тому - i, мабуть, тiльки тому - серед  склавинiв
було надто багато князiв, а тi з них, що  мали  неспокiйну  дачу  i  могли
повести за собою окольний люд, коли йшло про  оборону  краю  чи  похiд  за
Дунай, величалися велики й поважалися бiльше, нiж iншi, окрiм найстаршого,
князя-вiтця.  Мусокiй  належав  до  великих  князiв  та  й  градець-острог
бiльший, нiж по всiх околiях, i торжище при  градцi,  багатьом  знане.  На
ньому завше товпився люд, не бракуємо його й того дня, як  Мусокiй  дiстав
повелiння  Лаврита  оправити  збiглого  з  полону  анта  на  раду   князiв
склавиньких.  Лимарi-сiдельники  продавали  сiдла,  збрую,   ткалi   тетки
барвистi, гаптованi тунiки, скудельники - свої  вимри:  окрини,  поставцi,
корчаги, лагвицi. Та чи не наиiльше товпилося  його,  люду,  в  рядах,  де
продавалися посмаги,  парений  набiл  у  маленьких  окринах,  сир  овечий,
смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощi його  вивертали  Свiтозаровi
нутро, i вiн сiв далi вiд спокуси к гуслярiв, калiк перехожих. Якийсь  час
сидiв i дослухався до їхнiх пiсень, до бесiд-пересудiв, зрештою не втрився
i попрохав, аби котрийсь дав i йому заграти на гуслях
   - Зугарен е? - поцiкавився старший.
   - Ано.
   - То прошу.
   Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далi одважився  i
заспiвав.
   Пiсня його була неголосна,  сумовито-журлива,  одначе  голос  добувався
десь аж iз глибини єства й зворушував торжкових тим, що промовляло  єство.
Пiдходили, кликанi звабою, ставали й слухали.

   Золотої диво-днини
   Боги мудрi свiт творили:
   Помiж долiв клали гори,
   З гiр рiчки пускали в доли;
   Там лiсами схили вкрили,
   Там дали привiлля злакам,
   Твар пустили з рук щедротних
   По землi гулять вольготно.
   I для вищих божих цiлей
   Сотворить благоволiли
   Рiд людський, - всьому окрасу
   I премудростi надiю.
   "Ось, - сказали тому роду, -
   Чисте небо, тихi води.
   Жий, плодись, твори те благо,
   Для якого й свiт творивсь".
   I люд послухався богiв,
   Осiв i множився завзято.
   Лиш одного не взяв, затятий,
   Собi до тями,
   Що твар земна
   Дана йому для помочi
   В дiлах ролейних, не для з'їжi.
   Не взяв - i тим згубив себе:
   Вiд споживаиня кровi дичини
   Хай i дотолi, непомiтно звiльна
   Втрачав подобу елiта
   I вабував подобу звiра.

   Сам  того  не  помiчаючи,  Свiтозар  перейшов  яа  оповiдь   речитатив,
натхненно и пiднесено нагадував людовi, яка благодать процвiтала в  лiпшi,
нiж сi, часи на долах i в горах безбрегої ойкумени  -  вiд  замилуваної  в
свiт людського i людяного Еллади до Дунаю i вiд Дунаю до  Студеного  моря,
доки не возбуяло в людовi звiрине i не погнало  той  зворохоблений  люд  з
одного кiнця свiту в iнший. Спершу прийшли на  Дунай  римляни  й  скропили
супокiйно-мирну землю людською кров'ю, затим  об'явилися  готи,  услiд  за
готами вломилися дикими ордами гунни, нарештi наслано злою силою й  обрiв.
Що творили тi, котрi топтали землю при Дунаї до обрiв,  склавини,  далебi,
знають. Та чи знають вони, яких сусiдiв замали, пустивши на Дунай обрiв?
   Свiтозар мав таку звичку: приплющував, спiваючи, очi i все, що йшло вiд
серця на струни, бачив, мов наяву.
   ...Доки бiг купно з усiма, кому вказав путь  до  порятунку,  не  вельми
доглядався. Й без того знав: поляже їх, переслiдуваних не лише сторожею, а
й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дунаї та розглянувся, втратив
i ту мiзерiю сили, що мав: поле при байрацi, схил, що спускався до  Дунаю,
були устеленi трупом - де рiдше, де густiш, а де  й  зовсiм  густо.  Та  й
серед тих, що досяглiї рiки  й  шукають  тепер  порятунку  на  супротивнiм
березi Дунаю, немало таких, якi ледве тримаються на водi, а  то  й  зовсiм
неспроможнi триматися. Побiгли, одержимi мислю: там порятунок, а опинилися
у водi, згадали: вони ж не вмiють плавати!  Згадали  й  стали  волати  про
помiч, а то й не волаючи, зникали пiд водою. Бо хто допоможе таким?  Дунай
он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
   До болю прикро було. Це ж вiн повiв цих людей на загибель.  Це  з  його
уст злетiли слова: "Тепер лише Дунай нас порятує!" По собi мiряв.
   "А можна було порятуватися якось iнакше? - виправдував  свiй  вчинок  i
силкувався вiдшукати резони. - Тих Що долають дунайську  широчiнь,  все  ж
таки значно бiльше, анiж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили  собою
плесо. Коли всi досягнуть берега та уникнуть погонi, пiдстав  для  докорiв
собi таки не буде".
   Переслiдуваний навiть перед лицем смертi благає  заступництва.  Благали
його  й  Свiтозаровi  побратими.  Знали-бо:  найстрашнiше  позаду:  погонi
уникнули, караючий аварський меч в Дунаї не дiстане, а  супротивний  берег
мовчазний, тих, що могли б стати їм на перепуттi, немає  там.  Чому  б  не
вiрити в щасливiшу, нiж була досi, долю _i  не  пнутися  з  останнiх  сил?
Широкий вiн, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли
йдеться про життя i волю, усе можливе i все посильне!
   Та тим i гiрка вона, доля гнаних i упослiджених, що їх iе тiльки  люди,
боги теж переслiдують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи
докликалися до iодругiв своїх - тих, що стояли таки на тiм  боцi  Дунаю  й
завважили колотнечу мiж карателями i приреченими полоненi не встигли ще  й
увiрувати як слiд: вони близькi  до  порятупку,  як  там,  на  супротивнiм
березi, об'явилася ще одна турма, i поспiшала вона не кудись там, таки  по
шi душi.
   "Оце  усе  вже",  -  подумав  Свiтозар  i  не   став   гребтися.   Геть
приголомшений був тiєю несподiваною з'явою, не те  що  пориватися  кудись,
думати, здавалось, не зугарен. все ж тiльки  якусь  мить.  Затиснута  тiєю
миттю мисль випручалася раптом i зблиснула новою сподiванкою. -  Не  йдiть
iз води! - крикнув найближчим. - Вертайте на середину рiки  й  пливiть  за
течiєю! Тепер вопа лиш рятує...
   Чи мiг думати тiєї митi, що в обрiв, крiм мечiв, е  ще  й  ша  бронь  -
стрiли? Прискали та й прискали ними на плавцiв -  з  одного  i  з  другого
боку. Кого не  встигали  потяти  з  першої  засiдки,  сiдали  на  комоней,
забiгали наперед i знову  цiлились.  Аж  поки  не  домоглися  свого:  лави
жадаючих порятунку геть порiдiли до  ночi,  а  тих,  що  уникнули  кари  i
втримались  на  водi,  була  така  мiзерiя,  що  коли   спустилася   вона,
нiчка-рятiвниця, на землю  та  сховала  втiкачiв  вiд  лихого  ока,  авари
вдовольнилися, мабуть,  тим,  що  вчинили  за  дня,  i  махнули  на  решту
полонених рукою.
   Бiля спiвця що далi, то бiльше збиралося торжкового  люду,  та  вiн  не
звертав на  те  уваги.  Був  у  полонi  гуслiв,  мелосу,  а  ще  того,  що
виспiвувало власне єство.

   Не хвалися ти, словене,
   Що вольготствуєщ в струменах
   Вiтця Дунаю, Тиси-сестрицi,
   Та бистриця мутна стала,
   Лжу й ганьбу на днi сховала.
   Живодайної бистрицi.
   Дунай славен, славен не водою,
   А недолею людською.

   Коли пiсня стихла, тi, що стояли довкруж та слухали, не рушили з мiсця.
Дивилися на спiвця й  вiдмовчувались,  надто  жони.  Лише  перегодом  десь
зiтхнула одна, за нею друга, далi перекинулися  й  словами,  сердобольнiшi
пiдходили навiть i клали  перед  Свiтозаром  посмаги,  запечене  на  вогнi
м'ясо.
   - Поїж, соколику, - прохали.
   Iншi, необiзнанi, розпитували тим часом:
   - Хто вiн? Звiдки буде?
   - Не бачите хiба? Один iз тих, що порятувалися, пливучи Дунаєм.
   - Йой, той Дунай... I багато загинуло їх там, сарак?
   - Не питайте та не знайте, лiпше буде.  Тi,  що  нагодилися  та  видiли
опiсля, казали: Дунай спух вiд трупiв. Гейби пiдтятi в лiсi дерева, пливли
ним утопленики.
   Гомонiли все борше та борше. Знайшлися  такi,  що  не  повiрили  своїм,
пiдiйшли до Свiтозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та їм не
судилося почути тую правду: над'їхали комоннi й примусили розступитися.
   - Князь. Князь Мусокiй, - загомонiли.
   Той, кого величали князем, йшов прямiсiнько на Свiтозара. ;
   - Достойний родаку, - сказав,  зближаючись,  -  князь-вiтець  Склавинiї
волiє бачити тебе. Коли є на те твоя ласка, ось огир, сiдай, поїдемо.
   - Се далеко?
   - Не так щоб дуже. За дня будемо там.
   - Менi б дар людський забрати в щось, - показав  на  |.те,  що  поклали
перед ним.
   - Чим клопочешся. Там буде що їсти.
   - Ба нi, се вiд щирого серця давалося, сього не смiю лишати.



   XXXIV

   Мати Миловида лежала в ложi слаба i змарнiла, геть не схожа на  ту,  що
знали колись. Лиш iнодi одкривала очi, з жалем i болем дивилася на  дiтей,
онукiв.
   "Яка-бо ти є, мати природо, - казали  тi  зболенi  позирки.  -  Нас  iз
Волотом винагородила, як хотiли, - лише синами, а синам нашим  поскупилася
дати їх. У Радима з трьох дiтей двi дiвки - Добрава й Милея,  у  Добролика
лише дiвки - Ярослава й Добромира. I в Данка дiвка - Нiга. Чи й  далi  так
буде i чи на добро се?"
   Стомлено прикрила повiками очi i вже потiм, як поборола втому,  глянула
втiшнiше: може, й справдi так треба?  Сини  -  опора  столу,  а  доньки  -
продовжувачки роду. Он якi младомладi та доброликi вони, геть  усi  бабинi
цяточки позбирали. Чи такi не народять синiв  i  не  дадуть  родовi  гiднi
паростi? Земля зусиллями князя i люду надiйного вупокою удостоєна, чом  би
й не множитись родам. - Живiть, дiти мої, - казала через силу  й  позирала
втомлено не так на княжичiв, як на їхнiх жон, - живiть у злагодi, у повазi
одне до одного. Мир i  злагода  -  заповiдь  божа,  пам'ятайте  се.  А  ще
бережiть покони роду вашого. Молодшi най мають собi за вiтця  старшого,  а
старшi, яко синiв своїх, - молодших.
   Ще раз поглянула на всiх немiчним зором i вже потiм  втримала  його  на
Радимовi.
   - Тебе, княже, - сказала значущо, - лишаю за  вiтця  и  усiм,  а  тебе,
Злато,  -  за  матiр.  Маєте  заприсягти  зараз  будете  такими  по  менi:
схилятимете  до  покори  непокiрних,  ставатимете  на  помiч   слабим   та
приниженим. Передусiм пособiть стати на ноги найменшим.
   - Заспокойтеся, матiнко, - бережно торкнулася її  руки  Злата.  -  Нiби
вони не стоять уже, нiби ви без нас не поставили їх. Глядiть, якi є  мужнi
та гожi, присяйбiг не они - ми  потребуємо  вже  їхньої  помочi.  To  була
правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вiк, коли  ганїй  треба  думати  про
помiч. Ано, всього лиш на вiсiм лiт володша  за  свою  названу  маму.  Ото
тiльки й одмiни, що така немiчна. Сива, гейби голубка, най i рiзних, все ж
своїх має дiтей. Той, що вiд першого мужа-небiжчика, сам є вже муж, чи  не
найрiднiший їй, бабунi Миловидi. Бо геть усi  дiдовi  крапельки  позбирав:
вилитий князь Волот.
   - Дбайте про себе, мамо Миловидо, - не вмовкала Злата.  -  Не  теребiть
серце своє клопотами про нас. Не теребiть - i будете  дужi  ще.  Рано  вам
лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.
   Слаба приплющує очi i тим змушує Злату замовкнути. Бо вид  справдi  має
такий, що йой...
   Одначе мати Миловида збирається ще з силою i каже те, що хоче сказати.
   - Коли в ромеях пiде на замирення з  обрами,  пошли,  княже,  -  велить
Радимовi, - людей своїх, най розшукають там Свiтозарка та стануть  йому  в
помiч. Чую серцем, бiдує вiн тяжко, а через смуту в Фракiї анi сам не може
прибути, анi подати про себе вiсть.
   - Неодмiнно пошлю, - обiцяє Радим. - I негайно пошлю, бо там,  матiнко,
дiйшло вже до замирення.
   - Правда?
   - Присяйбiг! Є певнi вiстi: обри погромленi, пiшли восвоясi.
   - Слава тобi, боже! - молилася до неба i  руки  склала  так,  як  завше
складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всiх,
хто стояв чи сидiв поруч, уповала на бога й благала в нього помочi  синовi
своєму, так надовго заблукалому в свiтах.
   То була чи не найбiльша її гризота. Вiдтодi, як не стало князя Волога i
всi її дiти зажили своїм життям, стали менш  за  все  потребувати  маминої
помочi, крiм хiба найменшого, те й  робила,  що  бiдкалася  Свiтозаром  та
молилася за Свiтозара. їй казали: вiн у добрих i надiйних руках, має серед
тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися
за кожним Свiтозаровим кроком, оберiгати  його  вiд  злих  та  заздрiсних,
наставляти на путь iстинний, коли оступатиметься. Та  й  сам  Свiтозар  не
таке вже отроча, не так  поривався  до  науки,  аби  легковажити,  а  мати
пропускала тi казання повз вуха, втирала сльози та  марнiла.  Аж  поки  не
сталося, що мало статися в її лiта: почала  скаржитися  на  серце  i  геть
змалiла через ту недугу на силi.
   - Що ж заповiм вам, вiдходячи? - дивилася по черзi то на одного, то  на
другого з сипiв своїх. - Вiтець хотiв, аби виросли  з  вас  хоробрi  мужi,
оборонцi землi Тиверської. Будьте достойнi тих його сподiванок.  Здається,
все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не палiть мене
иа вогнi, поховайте, яко християнку з  двiйнями,  супроводом  людським.  I
помiнайте, дiти за тим-таки, християнським законом. Самi ж як знаєте так i
живiiть. Хто сприйняв серцем i  помислами  Христову  вiру  йдой  най  буде
твердий у нiй, хто нi, най тримається тiєї, що їй уся  Тивер.  Вiльному  -
воля, спасеному - рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та  тiєї
митi хтось постукав у високi ворота  соколовезького  оседguy,  а  невдовзi
почувся звiдтам i веселий гомiн, радiсний жiночий крик.
   Усi, хто був при слабiй, обернулися в той бiк,  не  так  .  цiкавi,  як
подивованi: кому в цьому подвiр'ї може бути весело?  Милана  цiлилася  вже
звестися i вийти, та розчинилися дверi i одна з челядниць, либонь, та,  що
радiсно скрикнула перед сим, з'явилася на порозi й  розбила  своєю  з'явою
смуток:
   - Радiйте, солоденька княгине! - сказала, яснiючи видом.  -  Свiтозарко
повернувся.
   Милана iз Златою сiпнулися було бiгти слiдом за мужами i отрочатами, що
подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали  про  маму  Миловиду  й
лишилися при мамi.
   -Мужайтеся, горличко, - улещали-заспокоювали, хоч  й  не  мали  його  в
серцi, супокою того. - Ви переболiли своє, доста.
   Баяли княгиню, як могли, а княгиня  знай  дивилася  збудженим  позирком
очей своїх на дверi, та ждала сина, та тремтiла ждучи. I коли вiн з'явився
врештi-решт бiля i ложа, єдине, на що спромоглася, простягла до нього  вої
зболiлi руки й сказала до краю зболене:
   | - Свiтозарку! Свiтку мiй згорьований! Я таки дiждалася тебе.
   Вiд того дня не Милана iз Златою i не челядь княжа, Свiтозар висиджував
бiля недужої та баяв недужу.  Лише  тодi,  як  спочивала,  йшов  до  лiсу,
нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь iнший час або ж готував iз
ях напої, або бесiдував iз мамою та запевняв маму: коли вживатиме  те,  що
готує для неї, ще стане на ноги i буде дужою.
   Слаба не вiдмовлялася вiд його  лiкiв,  як  i  вiд  речей  солодких  та
багатообiцяючих. А проте дивилася на сина й зiтхала раз у раз.
   - Йой, лебiдику, - казала й смутнiла на виду. - Я своє вiджила уже.  Як
ти житимеш - ось що болить менi.  Усi  мають  жон,  статки,  мають  оседки
веселi, дiтей в оседках. А де твої статки i  дiти  де?  Простити  собi  не
можу: нащо  пустила  тебе  за  море,  в  науку  ромейську?  Таке  безлiття
накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала,  що  зроблю
тебе найнещаснiшою дитиною в родi нашiм?
   - А може, не такою вже й нещасною, мамцю?
   - Йой, поглянь на себе та завваж, який є? Кiстки та  недугу  принiс  iз
ромеїв, бiльш нiчо.
   - Помиляєтесь, матiнко. Змордований я, се правда. Не маю жони,  статкiв
- теж правда. Зате маю iнше - розумiння свiту i людей у свiтi.
   - Що з нього, твого розумiння? Баяном станеш, ходитимеш вiд  оседку  до
оседку та змагатимешся з недугами?
   - I то дiло, чом нi? Та воно - лиш частина того, що  можу  зробити  для
люду, землi своєї. Кажу ж, одкрив для себе свiт i людей пiзнав достеменно.
Надто тодi, як був пiсля ромейської науки в кривавих лабетах обринiв. Коби
ви знали, матiнко, як багато пiзнав я в тих  своїх  мандрах  по  свiту  та
поневiрянням у свiтi!
   - Що ж робитимеш все-таки?
   - Побуду якийсь час бiля  вас.  Сам  наберуся  сили  i  вам  постараюсь
повернути її. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою -  у
Київ, до брата Богданка на Втiкичi.
   - Пощо так, сину? Лишайся в Соколинiй Вежi. Вiдiйду - тобi передам  її.
Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.
   - А Остромирко?
   - Про Остромирка князь подбав уже.
   - Ще мушу землю свою побачити - усю як є i люд на  землi  Трояновiй,  а
тодi вже и стану на чомусь. Або ж в Соколинiй Вежi сяду та робитиму те, що
маю робити для землi i люду, або пiду  до  Волина,  обiйму  обiцяне  вiчем
мiсце i теж робитиму. Одначе то вже потiм, як обiйду землю та завершу тими
мандрами науку.
   Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рiдного їй. Нiби й схильна
була погодитися з ним, а все ж не могла.  Щось  перешкоджало  їй,  i  таке
велике, що переступити через нього несила.
   - Скажи, - зважилась i заговорила зрештою, - чи прийняв  ти,  будучи  в
ромеях, вiру Христову?
   - Не прийняв би - не мiг би навчатися, матiнко.
   - I увiрував у неї?
   - Того не можу ще сказати. Щоб бути вiдвертим, се тож кличе  мене  пiти
по землi своїй.
   - Дивне кажеш ти, сину.
   - Зате правдиве, матiнко. Ромеїв бачив, обрiв бачив. Мушу  й  до  свого
люду приглянутися, аби визначитись i старти на чомусь.
   Помовчала i вже потiм озвалася.
   - Побудь коло мене, дитя моє. Доки жива, побудь, далi живи, як знаєш. А
Соколину Вежу я заповiм усе ж таки тобi.



   XXXV

   Сила до Свiтозара повернулася ще. I  квiт  молодечий  I  дав  про  себе
знати: таким же пишним та доброликим став, розквiтнувши, як i мати його  в
лiпшi свої лiта. А маму Миловиду не довго тримав ескулапськими  стараннями
на  свiтi.  Лише  те  лiто,  коли  повернувся  до  неї,  добула  та   зиму
перезимувала. На передлiттi, тодi, як буяв уже квiт,  побажала  всiм,  хто
навiдав її перед сном, доброї ночi та й не повернулася вже з неї. Сумирною
була в життi, сумирно й вiдiйшла з нього.
   Ховали її, як i велiла, за християнським  поконом.  Убогими  були  тотi
похорони. Люд, скоряючись своїй вiрi i своїм богам,  не  пiшов  за  гробом
християнки. I псалмiв не спiвали, проводжаючи в останню путь. З усiх,  хто
знав, коли i що спiвати, були лиш кревнi, надто Милана та Злата. А  їм  не
до спiвiв нинi. Зате на поминки-тризну по княгинi  тиверцi  не  завагалися
прийти. I на тризнi не нiмували, пили, та їли, та воздавали хвалу  княгинi
Миловидi. Да вже як дiйшло до спiвiв та танцiв, не шкодували  сили,  як  i
снаги. Аби знала небiжчиця, що вона не чужа їм. Аби знала та  весела  була
там, у затишнiм Вираї, та не гнiвалacь на них, як не  гнiваються  вони  на
неї за те, що належала до їхнього, тверського роду, а взяла до серця  чужу
вiру, молилася чужому боговi. Княгиня з неї була лагiдна  з  людом  добра,
тож i люд лишається добрим.
   Сумно стало в Соколинiй  Вежi  без  мами.  Так  порожньо  i  сумно,  що
Свiтозаровi немало сили треба було докласти, аби утримати  себ'е  в  отнiх
стiнах. Коли б не повиннiсть та не обiцянка,  що  її,  як  i  сестри,  дав
колись мамi - зробити все, що належить робити,  поминаючи  душу  покiйної,
таки ве всидiв би в  сих  стiнах.  Тож  так,  властиво,  й  зробив:  одбув
сороковини по померлiй, погомонiв iз челяддю, даючи i напутнє слово, та  й
подався до старшого брата князя на Тиверi.
   - Пiду я, Радиме, i надовго. Знаю, повинностей у тебе доста,  а  все  ж
бодай iнодi навiдуйся до нашого праотнього оседку, питай з челядi про  лад
у ньому, коли буде така потреба, давай його. Повернусь iя мандрiв хiба  що
наступного лiта, на тризну-поминки по матерi.
   - Таки волiєш обiйти всю Троянову землю?
   - Ано.
   Князь, з усього видно, не мав  намiру  перечати  сiй  забаганцi  брата,
одначе не мiг i не дивуватися їй.
   - А як же буде з повиннiстю, що її поклало на тебе вiче?
   Свiтозар змiряв брата пильним i водночас веселим оком.
   - Ти важиш на неї?
   - А чом би й нi?
   - Гадаю, то було лише сказано, аби замирити якось вiче.
   - Ба нi, Свiтозаре. Усi, коли хочеш знати,  ждуть  твого  повернення  й
уповають  на  тебе.   Келагаст   творить   дiла,   недостойнi   князя,   а
князя-привiдцi в усiй землi i поготiв.
   - Гадаєш, я зможу прибрати його до рук i поставити на мiсце?
   - Коли явиш себе достойно, - а тебе, певно, на те ж i вчили,  аби  явив
саме так, - вiче може й попросити Келагаста зi столу, оддавши  його  тобi.
Знай: люд невдоволений ним i князi окольнi також.
   - У чiльнiм родi плем'я дулiбського є свiй спадкоємець.
   - Того спадкоємця Келагаст не допустить уже до столу.
   - На стiл не зарюся, брате, - вiдверто сказав Радимовi. - А в Волинi  я
теж буду i до Келагаста приглянуся. Тiльки не зараз, перегодом.
   - Куди ж зараз мандруєш?
   - Пiду по Тиворi, потiм заверну до уличiв, ще потiм - до брата Богданка
на Втiкич, до росiв за Россю i неодмiнно в Київ. Той град на Днiпрi  давно
вабить мене. А вже пiсля Києва подамся на Волин.
   - З собою кого береш?
   - Анiкого.
   - Як то?
   - Не в похiд же йду. Вiзьму гуслi, сумирну кобилицю  та  й  по  всьому.
Правитимуся лише за тепла. Себе прогодую гуслями, кобилицю - травицею.
   - Пусте задумав, - нахмурився князь. - Правитимешся землями, де лiси та
й лiси, а в тотих лiсах сила-силенна звiра всякого, це бракує й татей.  Як
собi знаєш, а я самого тебе  не  пущу.  Вiзьми  бодай  кiлька  воїв,  бери
ногати, iншi статки та наїдки, тодi вже и ирався. Княжого  роду-бо  є.  Як
можеш годувати себе гуслями?
   Був справдi н'еабияк обурений та й непохитний. Бачачи те,  Свiтозар  не
став сперечатися з ним. Хоче, аби було так, най буде. Путь справдi он  яка
далека. Не так уже й безпечно вирватися в таку далеч самому.
   Якийсь  час  (i  доволi  тривалий)  мандри  Свiтозаровi   й   тих,   що
супроводжували його по Тиверськiй землi, не обiцяли чогось лихого.  Бiльше
мiг би сказати: були щ'едрi на сумирностi, як i на звади. Стояла ж  бо  та
пора, коди оовце свiтить красно та ясно, не так часто, як  на  передлiтгi,
аамоложується небо й випадають на  землю  плодовоснi  дощi.  Зате  дерева,
квiти, трави он як весело пнуться до сонця, i земля стає вiд тої веселостi
святково вбраною та знадною для ока. Присяйбiг, першi  двi  седмицi  те  й
робив, що ставав на перепочинки та втiшався привiллям, надто на Медоборах,
де є i гори, i доли, поле i лiс. Гляне в один  кiнець  -  розкошує  зелене
безмежжя, гляне в другий - знову безмежжя та знади в  безмежжi.  Аж  серце
заходиться вiд тих розкошiв земних.  По  горах  кучерявляться  одягненi  в
зеленi шати лiси, по  долах  пишається  дозрiлiстю  буииотрав'я,  а  надто
упоєнi дарами Землi i Неба квiти мiж трав. Море зеленi i море  квiтiв  мiж
зеленню. Бiлих, червлених, синiх, жих, що споюють аер  пахощами,  а  єство
людське - вiдвуттям блаженства.
   Щедрий серцем i веселий вдачею, княжич не замикався л собi i не лишався
надовго з своїми утiхами. Гомонiв iз дружинниками,  розважався  в  бесiдах
або ж брав до рук гуслi i спiвав пiснi. Тому й  дружинники  доволi  швидко
звикли до княжича,  якого  досi  мало  знали.  На  приязнь  вiд  .довiдали
приязню, на щедрiсть - щедрiстю. В  путi  були  веселими  бесiдниками,  на
привалах  -  дбайливими  челядниками,  на  перепочинках,  надто  поночi  -
надiйними охоронцями. В оседку ночували чи десь пiд  лiсом,  не  шукали  i
сховку, навiть намета не завжди напинали.  Стелили  на  щедро  вистеленому
сiнi чи травi постiль та й спали пiд вiдкритим небом. А  то  свої  чари  i
своє привiлля. Ложе i  тих,  що  в  ложi,  оповивала  витеплена  з  дня  i
умиротворена вiччю тиша. Лише час вiд часу,  i  то  негучно  порушував  її
кiнський храп. Бiльше анi звуку з поля, як i з лiсу  та  з  неба,  що  над
полем i лiсом. Таке бездонно глибоке воно раннього лiта  i  таке  до  щему
чисте та звадне! Присяйбiг, подiної чистоти та знади й вiдшукати  годi.  А
скiльки зiр у небi а якi святково веселi вонм! Не упокорення -  вознесения
духу почуваєш у собi вiд тих пiднебесних пишнот. Були б крила,  бiгме,  не
втримався б, знявся б i полетiв туди, аби торкнутися тої утаємниченостi чи
принаймнi погледiти, яка вона зблизька.
   "Не поспiшай, - урезонює себе княжич. - Забув хiба, як недалеко був вiд
того, щоб полетiти? Втiшайся, молодче, розкошами землi, вони не  гiршi  за
пiднебеснi".
   Лише думка й зугарна на таке: щойно тiшився Свiтозар чарами  неба,  уже
опечал'ений. Бо перенiсся помислами на iншi теренi й уздрiв iншi видива.
   "Чи зможу колись забути їх? Невже супроти того, що зазнав там, на Дунаї
i в Придунав'ї, що пережив  пiд  мечами  та  стрiлами  аварськими,  i  час
безсилий? Не може того бути. Духу в менi не вбили, я ще воспряну духом!"
   Перевертається Свiтозар iз боку на бiк, силиться позбутися їх, див,  що
були реалiями, i  видовиськ,  що  в  тепер  дивом,  а  прогнати  не  може.
Приходять та й приходять у мислi, будять уяву i гонять вiд нього сон.
   "Хiба пiдвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подiнуся вiд думок
про тоте безлiття, як i вiд безлiття, що так надiйно засiло в мiзках?"
   Даремно князь Радим бiдкався, проводжаючи брата, де вiзьме вiн  i  його
путники їжу i чи скрiзь вiзьмуть за ногати.  Бої  його  добували  її  дуже
запросто: там уполюють зайця чи  косулю,  там  качку  чи  гуску,  яких  он
скiльки водиться по озерах та рiчкових  заплавах.  А  сьогоднi  прокинувся
княжич i перше, що  вгДедiв  -  дружинники  поралися  бiля  виловленої  на
свiтаннi риби.
   - Кому ж се боги послали такий щедрий улов?
   - Усiм, княжичу, бо всi смакуватимемо рибною юшкою i то невдовзi.
   - А все ж ловив хтось один, ну, двоє.
   - Сьогоднi один, завтра  ловитиме  iнший.  Кому  випадав  наглядати  за
комонями, табором, той мав дбати й про страву. Чо даремно тратити час?
   Смакували довго i досита, бо вiдали: далi пiдуть лiси  та  й  лiси.  Чи
натраплять у них на земнi блага,  що  стануть  для  них  їжею,  однi  боги
знають. До всього ж iншою  землею  правитимуться  -  Улицькою,  мiж  iншим
людом. То вже як доберуться до Втiкича та  загостюють  у  брата  Богданка,
м'енш за все думатимуть, чим  насититись.  Он  скiльки  лiт  не  видiлися,
вважай, вiд того самого дня, як прощалися з вiтцем. Ано, вiд того  самого.
Тризна по померлому була гучна. Угя земля волiла  удостоїти  князя  Волота
честю й вiддати достойну його дiянням та  Тиверi  шану.  Тож  гiнцi  гнали
комоней на всi чотири сторони свiту, доправилися й до  князя  Богданка  на
Втiкичи. Вiдтодi лiт та й лiт спливло, маму  поховали  вже.  Буде  про  щи
гомонiти з братом i за столом,  i  поза  столом.  Коли  те,  що  каже  про
Келагаста Радим, правда, мусять гуртувати силу, котра  поставила  б  князя
дулiбiв на мiсце або усунула б як такого, що посягає  на  свята  святих  у
антськiй спiльностi: бути кожному князю, як i кожному люду,  господином  у
своїй землi непiдвладним iншому князевi, най вiн буде  й  князем-привiдцею
чи князем-вiтцем.
   Що далi на сiвер правилася Свiтозарова ватага, то твердiшою  ставала  в
кожного з ватаги мисль: тут, у сiверських весях, анти  живуть  лiпше,  нiж
там, у полуденних. Коли ж поминули уличiв i зустрiлися з першими  оседками
втiкачiв, i зовсiм певнi уже були: таки лiпше. Он  якi  свiтлi  та  весело
мальованi кушти мають, скiльки курей, качок, гусей на подвiр'ї кожного  та
й поза подвiр'ям. I свинi бродять поза оседком цiлими виводками, i  худоба
випасається черiдками.
   "Се тому,  що  втiкичi  лiпше,  нiж  нашi,  полуденнi  поселяни  умiють
газдувати? - питає себе Свiтозар i одразу ж перечить собi.  -  Ба  нi,  се
тому, що люд тутешнiй давно не знав ратного вторгнення чужинцiв, що  князi
сих земель менш витрачають ногат на утримання дружини i  рiдше  ходять  на
полюддя. У нас, на Тиверi, i вiд диму князевi дай, i вiд рала, угiдь  дай,
i вiд бортей також дай. А в Богданка, видно, менше повинностей, тому й люд
живе лiпше. Недаремно ж вiн хвалився, будучи на Тиверi: "Не все знайшов  я
ведучи вiдселенцiв у свiти, та дещо знайшов усе-таки. Люд  мiй  не  стоїть
поза ратними виправами антської спiльностi ее так,  одначе  земля  моя  не
знає спустошень, що їх лишають по собi вторгнення чужинцiв. А  то  надiйна
твердь для благодатi".
   Мав би поспiшати  Свiтозар,  аби  добратися  сьогоднi  до  Богданкового
Дитинця, спочити по довгих  мандрах  у  його  оселi.  Проте  не  поспiшає,
зупиняється мало не в кожному, що трапляється на путi, оседку,  бесiдує  з
поселянами, доглядається до буття люду втiкицького. Воїв починає бентежити
це.
   - Коли так правитимемося, - зауважують, - нiч застане в путi.
   ' - Не бiда. Тут уже свiй люд. У будь-якiм оседку заночуемо.
   Усi радiли їм на  Втiкичi,  бо  пам'ятали  ще:  вони  з  Тиверi.  Однак
помiтнiше, нiж iншi, горнулася до Свiтозара молода  лагiдь  втiкицька.  Бо
Свiтозар умiв повести з нею рiч. Тим розповiсть про землi, с  яких  бував,
про люд, з яким знався; тим заграє на гуслях та заспiває про долю людську.
А на спiв усяке прийде, i старе, i мале, спiв  чи  не  найнадiйнiше  єднає
його з поселянами.
   - Не кличе Тивер? - цiкавиться в найстарших, тих, що переселялися купно
з Богданком.
   - Колись кликала, i дуже, - вiдповiдають замислено, -  тепер  перестала
кликати.
   - Чом так?
   - Кревних, що найбiльше кликали,  не  стало,  померли  вже,  тi,  що  є
родаками вдруге, забулися. Далебi, тому, що крев уже не та, i клич не той.
   - А земля? Дарунки-утiхи її за молодечих лiт?
   - То як сон. Та й те берiть на карб: iншi маємо утiхи - дiтей,  онукiв.
До землi сеї приросли вже серцем. Щедра вона для нас, людове. До такої  не
можна не прирости.
   - Ну, а князь? Як князь поводиться iз поселянами, не зобиджає?
   - За язика вкусися, молодче. Князь у нас достойний син вiтця  свого.  I
повинностями не переобтяжує, i на путi до розвою не стоїть.
   - Ви сказали: достойний син вiтця свого. Князя Волота маєте на оцi?
   - А то ж кого?
   - Не гнiваєтесь на нього й за те, що спровадив  свого  часу  iз  рiдної
землi, вiдiрвав вiд кревних?
   - Дiла людськiї, сину мiй, вимiрюються не єдиним вчинком. Порочним  був
би той, хто мислив би саме так. А князь Волот  багато  добра  робив  землi
своїй, як i люду. Ти молод i, далебi, не знасш: волостелини хотiли вiддати
його в жертву богам за те, що стояв на боцi люду. Ми пам'ятаємо се,  як  i
те, до речi, що не князь Волот вигнав  нас  iз  отньої  землi,  -  вигнало
безлiття.
   От як! Спаси бiг тебе, родаку, за добру пам'ять  про  вiтця,  як  i  за
мудру рiч. Тепер я правитимуся до брата з чистим серцем".
   Добувся до нього таки не того - наступного дня й  застав  не  в  мирнiм
спочиваннi: був серед будiвничих, котрi зводили  стiну  довкола  стольного
городця на Втiкичi. Не мiг не пiзнати його, а проте й подивувався  немало,
пiзнавши: Богданко примiтпо посивiв i обважнiв у ходi, ба навiть,  не  про
князя кажучи, зсутулився, убрав голову в плечi.
   - Чолом тобi, княже! - привiтався. - Чи пiзнаєш, хто загостив до тебе?
   Дивився прискалено-пильно, як всi, хто недобачає вже, все ж недовго.
   - Що з роду вiтця мого, - заяснiв нарештi, - що син  княгинi  Миловиди,
бачу, а котрий iз них, бiгме, не признаю. Чи не Свiтозар часом?
   - Вiн, брате Богдане.
   Спритно зiскочив iз кобилицi, пiдiйшов i почоломкався з ним  тричi,  як
покон велить.
   Розчулився князь. Забув про будову, ба навiть про те, що  з  Свiтозаром
були iншi тиверцi, - обняв за мiцнi молодечi плечi й показав на  Дитинець,
терем у Дитинцi.
   - Прошу брата i довгожданого посланця з отньої  землi  до  господи.  Як
добре, що ти намислив навiдати мене.
   - Я не сам, - нагадав про воїв i путникiв своїх Свiтозар.
   - А так, так, - обернувся до комонних. - Прошу всiх до господи. Отам, -
показав на дальню забудову,  -  поставте  комоней  та  й  заходьте,  гостi
дорогi, на хлiб-сiль, на бесiду застiльну.
   Столи княжi гнулися того дня вiд страв, напоїв i за столами було з  ким
вести бесiду. Окрiм князя Богдана та  княгинi  Зорини,  теж  сивої,  гейби
голубка, одначе жвавiшої i не такої похилої, як муж її, були деякi з мужiв
втiкицьких,  очевидно,  тi,  що  найближче  стоять  до  князя,  був  увесь
Богданкiв рiд: сини з жонами, доньки з мужами, тi  а  дiтей  їхнiх,  котрi
досягали вже отрочого вiку.
   Бесiда була звичною: господарi розпитували про Тивер, тих iз  тиверцiв,
кого вони пам'ятали ще, гостi  дiлилися  тим,  що  видiли,  правлячись  iз
Тиверi. Та ось мова зайшла й кро вiдселенцiв, їхню  землю,  що  стала  вже
знаною не лише на Тиверi.
   - Хвалить тебе, брате, люд твiй.
   - Отак навiть?
   - Правду кажу.
   - За що б то?
   - За те, що по правдi живеш iз ним, не оббираєш, як iншi.
   - Глядiть, - засмiявся князь i кивнув мужам своїм. - Навiть такi  є.  А
на зборищi вiчовому не те кричать. Коли повiв рiч про спорудження  твердей
у князiвствi, пупа рвали деякi, перечачи!
   - А пощо справдi надумався споруджувати їх? Живете  он  скiльки  лiт  у
мирi та й нинi загрози вторгнення не видно.
   Князь затримав на Свiтозаровi подивованi очi. в
   - I ти тiєї? IIо-твоєму, тодi тра дбати про недоторканiсть землi,  коли
замоложується небо i є загроза,  що  вдарить  грiм?  Нi,  брате,  то  буде
недбальство. Покiйний вiтець наш - най буде доброю пам'ять про нього -  не
тому вчив.
   Дбання про твердi по  Дунаї,  Днiстрi  було  його  першою  i  останньою
турботою.
   - Тож по Дунаї i Днiстрi. Там є ромеї, кутригури, обри.
   - А тут є степ, звiдки завжди  можуть  завiтати  небажанi  гостi.  Хочу
пiти, брате, з життя певним, що рiд мiй твердо стоїть i  стоятиме  на  цiй
землi. Он на них, - показав на синiв, - полишу її. Який  iз  мене  був  би
вiтець, коли б полишав у непевностi?
   Дiла земнi, дiла людськi... Вони завжди були i, мабуть, будуть ярмом на
виї в люду. Ано, дiд Ярош усеньке життя своє, вiд отрочих лiт до смертi те
й робив, що стинався на бородищах, дбав про мiць  землi  й  безпеку  люду,
вiтець Волот також. Тепер перейнятi сим, денно i нощно уболiвають  про  те
Радим, Богданко, той самий Богданко, що  обiцявся  колись  сiсти  в  такiй
землi, де люд дбав би лише про благо, не про меч.Та  чи  вони  однi  такi?
Кожен живе тим у своїм родi, в своїй господi. Ото лишень i одмiни, що один
печалиться благами всiєї землi, люду, iнший - благом  та  безпекою  гнiзда
свого, родини, своєї, сказати б, маленької держави.
   "Навiть я, - усмiхнувся сам собi Свiтозар, -  ано,  навiть  я,  котрому
полишене матiр'ю гнiздо, як кажуть,  нi  грiє,  нi  знобить,  -  навiть  я
перейнявся  тим  же  дбанням  i  тими  ж  тривогами.  Бо  таки  ними   був
спонукуваний, коли рушав у сiї мандри, таки розвiй  людський  i  благодать
людська будять сумлiння й кличуть до дiї. Чогось iншого на землi,  далебi,
немає для всякого з нас, людей, i бути не може".
   З сiєю певнiстю Свiтозар завершував застiлля, з нею одiйшов i  до  сну.
Про те, що муляло вiд  того  часу,  як  мав  бесiду  з  Радимом  у  Чернi,
заговорив з Богданком наступного дня, тодi, як були самi, без стороннiх.
   - Радим  сказав  менi,  що  люд  антський,  князi  окольцi  певдоволенi
Келагастом. Чи не скажеш, чому так?  Я,  як  вiдаєш,  напевно,  визначений
вiчем йому у радники. Дуже можливо, що тепер,  по  завершеннi  навчання  в
Константинополi, буду таким при Келагастовi, тож волiв би знати.
   - Радим належить до тих, хто невдоволений Келагастом найбiльше, мав  би
пояснити, чо невдоволений.
   -  Сказав  принагiдне,  а  я  не  спромiгся  перепитати.  Пiзнiше   вже
замислився i чую: не дає покою той натяк.
   -  Будеш  у  Києвi,  поцiкавишся  сим  у  князя  київського,  вiн   був
найзавзятiшиii у поєдинку з Келагастом, отож, як i Радим, знає достеменно.
Я ж чув лишень одним вухом, i з того, що чув, виходить, нiби незлагода мiж
братом нашим Радимом, князем  Києва  i  Келагастом  постала  з-за  Тiри  й
морського пристанища в Тiрi.
   - Посягав на неї?
   - Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
   Он воно що! Чи не заговорив у  Келагастовi  черв'як,  на  якого  сусiди
найбiльше покладаються:  менi  мого  мало,  менi  подай  усе?  А  се  лихе
пробудження неодмiнно пробудить iнше: се - твоє, а се моє, сиди ти там,  я
сидiтиму тут. Вiд того пiде звада в землi Трояновiй, а її антам  лишень  i
бракувало. Чи треба, коли так  iти  до  Келагаста  й  бути  з  Келагастом?
Утримати такого вiд злонамiрених дiянь нелегко буде, а бути  причетним  до
них ганебно.
   Сум'яття сi не полишали вже Свiтозара, i хто вiдає,  чи  не  погнали  б
невдовзi до Киева, на бесiду а князем Київським, коли б подальшi  зустрiчi
з Богданком i його родиною не розтеребили в ньому iншi, тi, що  погнали  в
далекi мандри, поривання. Брат, будучи  обсаджений  клопотами  князiвства,
полишив гостя з отньої землi на синiв своїх, а паче  всього  на  Ярослава,
котрий жив при вiтцевi й був вiтцевою десницею в дiлах княжих.  Вiн  майже
одних iз Свiтозаром лiт, до того ж схильний  до  бесiди  муж.  I  те  йому
цiкаво знати, i друге, i третє. А оскiльки й Свiтозар був тих же лiт i тої
ж вдачi, то швидко зблизився iз Ярославом. Коли  пiшо  ходили  на  Втiкич,
спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу  засиджувалися  над  нею,
бесiдуючи, коли сiдали на комоней i правилися на  околiї  -  ближнi  чи  й
дальнi. Княгиня лиш для виду ганила сина -  чи  то  ж  можна  зникати  так
надовго, про себе радiла, що дiверко зблизився з сином, що йому мило в них
i втiшно.
   Ярослав бiльше, нiж хтось, бачив ту втiху й сказав якось:
   - Вiтець давно нахвалявся послати мене на схiднi  обводи  землi  нашої,
приглянутися, що робить там сторожа i чи  робить  те,  що  велено.  Хочеш,
подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.
   - Се надовго?
   - На седмицю, не бiльше.
   - Згода, поїхали.
   Думав собi: де що вишукається така нагода - не лише бачити землю,  якою
правишся, гомонiти з людом, що зустрiчатиметься на  путi,  а  й  мати  пiд
боком мужа, котрий пособить i побачити все, що в найлiпшого, i  погомонiти
з ким слiд, i витлумачити те, що потребуватиме  витлумачення.  Ано,  се  ж
нагода з нагод!
   Воно так i було. Ось тiльки їздили  вони  не  седмицю  -  всi  три.  Бо
Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вмiють захопити  бесiдою  про
звабнi i найзвабнiшi куточки на землi Втiкицькiй, а Свiтозар - до тих,  що
не можуть розминутися iз звабами. Було їх, путникiв iз стольного  Дитинця,
i на рiчках, що так густо  мережать  землю  Втiкищьку,  i  на  озерах,  по
оседках i сторожових вежах, мiж людом i далi вiд нього -  десь  на  галявi
лiсовiй, при мирнiм вогнищi чи на березi рiчки, озера, обжитих всього  лиш
дичиною.
   - I така земля он  як  довго  лишалася  незайманою,  -  мислить  уголос
Свiтозар.
   - Тебе дивує се?
   - Таки дивує. Люд склавинський та й наш,  антський,  ои  скiльки  кровi
пролив, прагнучи сiсти в ромеях, а чим тотi ромейськi землi лiпшi за сю?
   - Не бачив їх, - осмiхається Ярослав, - не можу судити.
   - А я бачив. Фракiйськi та мiзiйськi землi, надто  тi,  що  при  горах,
таки вельми звабнi. I  затишнi,  i  плодоноснi,  сонцем  виповненi,  гейби
братниця вином, i водою, що стiває з гiр, доста напоєнi. А про те, що вони
набагато лiпшi, нiж ваша, не  сказав  би.  Се  ж,  Ярославе,  не  земля  -
благодать божа. У Тиверi був, уличiв навiдав, а такої  благодатi  i  таких
статкiв, як у вас, недавнiх вигнанцiв, не бачив.
   - Вiтець мiй пишається сим, каже, хоча Втiкич i  не  зовсiм  та  земля,
якої шукав, все ж лiпа є.
   - А як вiн iз князем Києва живе? У мирi, злагодi чи нi?
   - Та нiби в мирi, хоча й потерпає, аби не порушився вiн. Був час,  коли
поляни хотiли переселити нас у  степ  заднiпровський,  на  тi  обводи,  що
межують iз кочiвниками асiйськими. Однак вiтепь мiй  твердо  став  супроти
того.  I  добре  вчинив.  Хоч  обри  й  пiшли  з  степiв,  зникла  загроза
вторгнення, та нинi знов iнакше є: хазари стали  проникати  за  Сiверський
Дiнець.
   - Iз лихими намiрами?
   - Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на  Сiверянщину  заряться.
Та чи може бути певнiсть, що не пiдуть i в нашi землi? Тож  i  потерпаємо:
як буде,  коли  пiдуть?  Через  те,  властиво,  й  дбаємо  про  надiйнiсть
сторожових веж. Як i про єднiсть iз полянами та й iншими племенами в землi
Трояновiй.
   "I тут нема, виходить, супокою. Де ж є вiн i чи може бути?"
   Коли повернулися нарештi до стольного Дитинця на Втiкичi, не  став  уже
засиджуватися в брата. Погомонiв iз  ним  на  останок,  сказав  "спасибiг"
господинi за ласку i гостину та й подався з своїми тивериями  до  Росi,  а
звiдтам - на стольний город росiв i полян Київ.
   Вiн не видався йому таким  великим  та  величним,  як  чув  про  нього.
Тiльки-но виїхав iз лiсу -  й  одразу  ж  став  перед  високою  стiною  на
землянiм валу. Лише ворота та вежi обабiч ворiт й виказували: се не просто
громаддя в дебрях лiсових, се - город. Велич полянської твердi над Днiпром
завважилась пiзнiше, як поминув забудови пiд стiною та ближче до  намiстя,
затим  -  саме  намiстя  перед  княжим  теремом,   завважив   требище   iз
встановленими на ньому ликами богiв, нарештi сам терем i ту високость,  на
яку вознiсся вiн над великою рiкою.
   - Йой, - мовив захоплено i перезирнувся з воями, що стояли обiч  нього.
- На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду  казали:  мiцно  стоїть
Київ на схiдних обводах землi Троянової. Глядiть, як далеко видно звiдси в
степ i як гордо вознiсся город сей над степом.
   Був потiшено збуяний, переступаючи порiг княжого терема.  I  сподiванки
мав свiтлi iз свiтлих. А в теремi притьмарили їх.
   - Князь слабує, - сказали, - й прийняти гостя не може.
   - То, може, потiм? Я зажду.
   - Надiї мало, молодче. Вельми слабий вiн.
   Що ж робити? Обернутися й пiти? Сказано недвозначно:
   вельми слабий. Та як пiде, коли погомонiти конче треба.
   - Я син князя Волота iз Тиверi, Свiтозар, -  пояснив  челядi.  -  Князь
повинен пом'ятати мене по тiм  вiчу,  що  було  у  Волинi.  Скажiть  йому,
повернувся з Константинополя, хотiв би побесiдувати.
   За сим разом йому не вiдмовили твердо, велiли пождати, перекажуть  його
бажання княжичу Велемировi.
   Княжич виявився уважнiшим i чемнiшим за челядь. Сам  вийшов  до  гостя,
привiтав та обласкав його, як належить всякому господаревi,  i  вже  потiм
запросив до себе на бесiду.
   - Князь справдi вельми слабує. Так вельми, що я потерпаю за нього i  не
хотiв би класти на його плечi якусь повиннiсть. Тож най княжич  iз  Тиверi
скаже все, що хоче сказати,  менi,  а  я  перекажу  те  в  кiлькох  словах
вiтцевi.
   Свiтозар розумiв: тут не мiсце бути  велемовним.  А  проте  не  сказати
того, що хотiв, теж не мiг. Там,  за  Дунаєм,  неспокiйно  нинi  i,  може,
бiльше, нiж будь-коли. Одне, Вiзантiя, взявши над  обрами  гору,  воспряне
духом i може  зважитися  на  бiльше,  а  друге,  обри,  не  поживившись  у
Вiзантiї, шукатимуть поживи десь-iнде. Вiн був серед них, багато чув, а ще
бiльше бачив i тому певен: тi, що, не замислюючись, потяли двадцять  тисяч
полонених i через те лишень, що вони не дали їм  сподiваних  солiд,  -  не
стануть вагатися, зберуться з силою й пiдуть на ратнi промисли до сусiдiв.
А оскiльки йти їм немає куди, окрiм слов'янських земель, слов'янам слiд би
подбати про єднiсть мiж склавинами та антами, якої,  до  речi,  давно  уже
немає. Лише вона дасть спроможнiсть здолати обрiв.
   - На жаль, анти теж  не  можуть  похвалитися  надiйною  єднiстю.  Князi
окольнi подейкують, нiби Кегаласт сiє розбрат.  А  се  погана  прикмета  i
вельми невчасна. Саме про неї й хотiв би поговорити з князем Києва. Iду до
Келагаста i йду з намiром сiсти при ньому на те мiсце, що  визначило  менi
волинське вiче. Маю почути вiд князя,  котрий,  не  сумнiваюся,  найбiльше
знає, хто є нинi Келагаст i як менi бути з ним.
   - Тривоги гостя не безпiдставнi, - мовив, розмислюючи, Велемир. -  I  в
антах не все гаразд, i поза антами теж. Днями до Києва  надiйшли  невтiшнi
вiстi: Вiзантiя замирилася з обрами i вторгнулась вивiльненими легiонами в
землi склавинiв. Йде велика i не на користь склавинiв сiча.
   - Отак?
   - Так, княжичу. Маємо, справдi, щось дiяти, i  то  негайно,  бо  погром
склавинiв може стати i нашим погромом... Я пiду-таки до вiтця й скажу йому
про тебе, - зважився зрештою Велемир i став на рiвнi. - Пожди на мене,  се
недовго.
   Лишившись на самотi, Свiтозар звiвся й  пройшовся  до  вiкна,  з  якого
видно було Почайну, а далi й сивий Днiпро, доли поза Днiпром.
   Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш лiто минуло, як був  там,
на Склавинськiй землi, бачився  з  людом  склавинським,  таким  чемним  та
добрим до нього, засгигнутим безлiттям, розмовляв iз привiдцями на радi  в
князя-вiтця їхнього - Лаврита.  Нe  даремно,  виходить,  печалився  старий
непослухом молодших, таки призвiв вiн, їхнiй непослух, до вторгнення. Що ж
тепер буде i як буде? Зумiють склавини зiбрати силу i  вистояти  у  ратнiм
поєдинку з ромейськими легiонами чи не зумiють? А як  поведуться  в  такiм
разi вони, анти? Невже вiдсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на
те, що мають iз ромеями ряд на мир i злагоду? Дуже ймовiрно, що буде  саме
так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Свiтозара,  є  повиннiсть  перед
тим людом, перед їхнiми князями, а друге,  Велемир  правду  сказав:  їхнiй
погром стане й нашим погромом. То без сумнiву, то напевно.
   Господар дотримав  слова,  недовго  лишав  його  на  самотi.  Об'явився
невдовзi й сказав притишено:
   - Заходь, княжичу. Вiтець жде на тебе.
   Князь Острозор справдi почувався зле. Лежав, обкладений  подушками,  до
болю вимучений недугом i до невпiзнання висушений  та  постарiлий.  Бiгме,
зустрiв би десь-iнде, нiзащо не признав би, що це Київський князь.
   - Сказали менi... - ледве вимучував слова, -  сказали,  чим  печалишся,
княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся  з
ромеїв мужем зрiлим i тямущим. Я не зможу вже стати в помiч землi нашiй. I
вiтець твiй, князь Волот, вiдiйшов. Покладаємо надiю на вас. Ось  iз  ним,
сином моїм Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землi i  люду.  А
Келагаста не цурайтесь. Се тебе, княжичу з Тиверi,  стосується  передусiм.
Iди й ставай при ньому радником, як  вiче  велiло.  А  станеш,  постарайся
переконати: єднiсть слов'ян iз слов'янами i князiв антських  мiж  собою  -
наш єдиний порятунок.
   - Як бути зi склавинами, отче-князю? - не втримався й запитав Свiтозар.
- Невже полишимо їх без помочi?
   - Лишати не можна i не тра. Однак i з ратною помiччю не спiшiть. У  нас
iз ромеями ряд про мир i злагоду. Скористайтеся сим i пiдiть до ромеїв  та
скажiть ромеям: коли з нами волiють жити в мирi, то  най  замиряться  i  з
склавинами. В противнiм разi ми рвемо  з  ними  добрi  стосунки  i  вiльнi
чинити так, як велить нам чинити честь i сумлiння наше.
   Свiтозар низько вклонився старому князевi, засвiдчивши тим свою згоду з
ним i свою шану до нього, i вже потiм побажав йому одужання й вийшов.



   XXXVI

   У Волинi Свiтозар не поспiшав видавати себе за того, хто  є  насправдi.
Оселився поза городом, взяв до  рук  гуслi  й  пiшов  мiж  люд  торжковий.
Бесiдiї князiв ио околiях землi Троянової чув уже, цiкавий був  знати,  що
гомонить про привiдцю  на  Дулiбах  простий  люд  -  скудельники,  лимарi,
ковачi, рибалки, тi, що труться коло княжого терема, i  тi,  що  далi  вiд
нього. Аби зiбрати  таких  та  заполучити  довiру,  спiвав  пiснi.  Спершу
веселi, тi, що кличуть до гурту чи й спонукають ударити лихом об  землю  в
гуртi, далi всякi: тi, що беруть за серце й розчулюють, i тi,  що  роблять
щойно розчулене серце крицею. Коли ж  нагледiв:  гурт  зiбрався  он  який,
заспiвав i про потятих на Дунаї.
   Чув та й бачив: дух повiданого не лишень вразив - заворожив  торжкових.
Кам'янiли видом i  слухали,  слухали  i  кам'янiли.  Аж  поки  не  урвався
котромусь терпець.
   - Та дивовижа, - запитав, - що  про  неї  спiвається  в  пiснi,  витвiр
пiсняра чи обри справдi чинять таке з пiдневiльним їм людом?
   Свiтозар осмiхнувся втiшено й поклав на струни щойно  чаклуючу  на  них
десницю.
   - Витвiр, щоб знали, завжди є вiдгуком чийогось серця на людську  втiху
чи безлiття.
   - Може, й так, а все ж...
   - Не вiриться, еге?
   - Таки не вiриться. Що ж ромеї? Невже простили  обрам  тоту  кривавище,
той глум над людом своїм?
   - Далебi, не вельми печалилися ним, коли пiшли по тiй  кривавицi  всiєю
своєю ратною силою не на обрiв, а на склавинiв, котрi он  яку  згубу  мали
того ж таки лiта i вiд тих-таки обрiв.
   - Ано, - стали на Свiтозарiв бiк торжковi. - Iстину  кажеш,  пiснярику:
далебi, не вельми печалилися. Чули  ми  про  тоту  напасть,  що  її  мають
склавини. Не вiдали тiльки, що тi, вiд кого удостоїлися її,  мали  свою  i
мали вiд обрiв. Ти всюди буваєш, чоловiче божий, багато видиш i знаєш.  Чи
не скажеш нам, коли настане край безлiттю, як i жорстокостi людськiй, як i
безглуздю?
   - А ви самi не вiдаєте, коли?
   - Де вiдатимемо, коли люд -пiшов такий, що його i в ступi не влучиш?
   - До чого тут люд?  -  озвався  один  iз  натовпу,  досi  мовчазний  :i
суворий, ба навiть гнiвний з виду. - Нiби люд жадає боролищ, посилає  рать
на рать i зчиняв сiчi. То все  привiдцi,  ти  їхнiї  злi  умисли  колотять
свiтом i ллють крив нi в чому неповинного люду.
   - Гадаєте, що так?
   - А чом не гадати? Нiби з того, що каже пiсняр,  не  видiю.  IIiби  наш
князь лiиший за привiдцю обрiй чи ромеїв.  Скажете,  не  проливав  стiльки
кровi, як тi два? То проллє ще, ось увидите.
   Сказав i пiшов прiч.
   - Тiпун тобi на язик, - вилаявся котрийсь iз лимарiв.
   - Чо вiн? - поцiкавився Свiтозар i кивнув на того, що вiдходив.
   - З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його i зробив
своєю наложницею.
   - Отак? Князь Келагаст має наложниць? А що ж ;. Даная?
   - Далебi, не вельми втiшана тим. Усяке подейкують, та ; то  всього  лиш
подейкування. Як справдi є там, не вiдаємо.
   Дiла-а... Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволяє собi
сваволити, з людом дулiбським також. На що ж вiн покладається?  Чи  такого
поважатимуть? Чи за таким пiде хтось, тим паче в тривожний чаг? Безлiття ж
бо витає над обводами землi Троянової й  ось-ось  може  пересягнути  через
обводи.
   Не на добро се. Бiгме, не на добро.  Що  ж  вчинити,  коли  так,  йому,
Свiтозаровi? Вiдцуратися Келагаста и вернутися на отню Тивер? Воно нiби  й
так: i чистий може забруднитися, обертаючись у брудi. А все ж чи на  лiпше
складеться, коли вчинить саме так? Князь Тиверi, яко кревний, був би  йому
надiйною опорою i однодумцем, се правда. Та не через  князя  Тиверi  i  не
через когось iншого вестимуться  сольськi  перетрактацiї,  коли  дiйде  до
того, лише через Келагаста i Волин. Сеї мислi дотримувалися,  коли  йшлося
про антiв, у Вiзантiї, те саме чув iз уст князя-вiтця Склавинiї Лаврита. А
коли так, чи варто поспiшати iз втечею вiд Келагаста? Волин  -  не  тiльки
Келагаст, тут є ще рада старiйшин, є, зрештою, й Даная. Що коли старiйшини
- не такi вже й прихильники Келагастових дiянь, а Даная - не  така  вже  й
безсила спадкоємиця княжого столу на Дулiбах? Ано, втекти з Волина  нiколи
не пiзно, треба пенробувати спершу, чи не поталанить угомонити  Келагаста,
а вiдтак i заволодiти Волином.
   До кого ж пiти йому передусiм? До Данаї,  Келагаста  чи  до  старiйшин?
А-а, чим Цур не жартує, пiде передусiм до Данаї. Чує серцем, нелегко  буде
говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона  i  княжа
донька Келагастом, та якось уже поговорить.  Чи  то  ж  даремно  ромейськi
навчителi видiляли в ньому саме цю рису  обдарування  -  бути  стольником,
умiти вести сольськi перетрактацiї за обсадженим не схильними до злагоди i
миру людьми столом.
   Чи пам'ятає ж його Даная? Тодi, як виходила перед вiче  купно  з  мужем
своїм та  заприсягалася  бути  достойною  довiри,  нiяковiла  й  могла  не
примiтити отрока з Тиверi. А вiн, Свiтозар, саме з тамтого вiча й пам'ятає
Данаю. Бо така була, що й через багато лiт не може забути  її.  Ставна  та
гожа стояла на вежицi i вражала лiпотою лику свого,  голосом,  що  тамував
йому  вiддих  i  клав  печать  мовчання  на  уста  притаманною  тiльки  їй
знiченiстю, присутнiстю чарiв у тотiй зпiченостi. Дивився тодi  на  неї  i
нiмував, радiв, ще є така на  антах  князiвна,  а  пiзнiше,  в  ромеях,  i
пишався тим. Так i казав,  коли  мiж  отроками  заходила  рiч  про  лiиоту
жiночу: таких, як на антах, жон нiде немає. I чомусь не матiр  свою,  гожу
з-помiж гожих, мав на оцi, таки її, Данаю. Воно, далебi, й не дивно. Матiр
пам'ятав жоною за  сорок  лiт,  а  Данаю  -  тiєю  младомладою  мамою,  що
розквiтає по перших родах найпишнiшими знадами.
   - Скажiть княгинi, - звернувся до челядi, - що її  хоче  видiти  княжич
Свiтозар iз Тиверi.
   Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд  виказує  його:  не
зовсiм вiрить, що перед ним княжич.
   "Такий убогий я чи як  розумiти  сю  його  недовiру?"  _  оглядає  себе
Свiтозар i тiєї митi завважує в розчинених дверях доладну жiночу постать у
парi з дiвчиною, такою ж бiлотiлою та пишноволосою, як i господиня терема.
   Осмiхнувся тiй разючiй схожостi i вже потiм поклонився Данаї.
   - Прошу княжича, - запросила тим же, що й колись на  всеантському  вiчi
чув, голосом, - Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, вiн i в  той
отрок, що зма; гався з мужем моїм, Келагастом, при обраннi князя-привiдцi.
   - Той, княгине. Пiзнала чи всього лиш догадуєшся?
   - Чому мала б не пiзнати, - усмiхнулася, - коли гiсть :, мiй  був  тодi
отрочам ще, а брав гору у поєдинку з  мужами.  Щоб  пам'ятати  так  довго,
треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скiльки лiт минуло, а  я  за  тi
лiта з отрочати вирiс до невпiзнання.
   - О так! - заяснiла видом,  -  Справжнiм  мужем  став.  гадаю,  не  так
ратним, як думаючим. Чи, може, ратному дiлу також вчили?
   - Бiльше уповали на пiзнання законiв буття  та  на  дiла  сольськi,  на
науку Гiппократову, покликану дбати про здоровий людський  дух  i  здорове
тiло.
   Присiла поруч, дивиться замилувано.  Хоч  милуватися  би  вiк  нею.  Не
просто лiпотна - чарiвна була  в  розквiтi  лiт  i  нерозтраченої  попусту
вроди.
   "I таку жону Келагаст мiняє на наложниць? - питався вам себе й не знав,
що вiдповiсти собi Свiтозар. - Хто ж вiн є? Всього лиш заблуканий  обавник
чи вiдвергнутий Данаєю муж? Чому ж тодi терпить його?
   - А ти, княгине, мало одмiнилася за сi  лiта,  -  похвалив-таки  її  за
лiпоту. - Коли б не доня, мiг би подумати що нас i не роздiляли вони. Я  ж
не помиляюся, це твоя доня?
   - А так, - пригорнула знiжено й поцiлувала свою дiвку. - Се i  е  вона,
та моя вiдрада, що не дає  помiчати,  як  спливає  вода  у  Бузi...  Ходи,
Лiлейко, до наставницi - пiдвелася й провела дiвчину до дверей, i  вже  як
зачинила їх за нею та сiла,  якось  просто  й  невимушене  повернулася  до
перерваної розмови. - Цiкава знати, княжич  так  засво-  Лїв  Гiппократову
науку, що може баяти людей?
   - А княгиня потребує баяння? - вiдбувся жартом.
   - Ба нi.
   - Я теж  тiєї  мислi.  Як  обiзнаний  з  наукою  про  здоров'я  людське
засвiдчую: княгинi послуги мої не потрiбнi.
   - Зате їх потребує люд.
   - А князь? - ловить її на словi.
   Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навiть невинна
цiкавiсть насторожує, притьмом потупила зiр i пригасла вся.
   - Не буду лукавити, - сказала перегодом, - князь теж  потребує  помочi.
Тiльки не на немiч тiла скаржиться вiн. Розумна рада яко мужевi  думаючому
не завадить йому.
   "Вона читає мої мислi чи як се розумiти?"
   - До мене дiйшли поголоска, - зважується  на  бiльше,  нiж  мiг  до  її
одкровення, Свiтозар, - нiби Келагаст тим i уславився за сi  лiта,  що  не
вельми дослухається до чиєїсь ради.
   - Отож i бiда.
   - То що я вдiю, коли так?
   - Хто ж тодi вдiє, коли не ти? Хiба забув:  на  соборнiм  вiчi  отрочам
був, а брав над  ним  гору.  Тепер,  коли  змужнiв  та  пройшов  ромейськi
вишколи, гадаю, й поготiв вiзьмеш.
   - Тодi Келагаст стояв перед вiчем i не смiв сваволити.
   - Нинi теж не сам будеш. Є рада старiйшин, є, зрештою, я.
   - Ти? - бiльше лукавив, анiж  цiкавився.  Не  образилась.  Помовчала  й
сказала:
   - Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятiше змагаюся з ним яко з  князем.
Одна бiда: резонiв у мене мало. Гнiв мiй на  нього  не  дав  менi  мислити
тверезо. А будеш мiж нас ти, певна, об'являться й резони.  Сподiваюсь,  не
забувся, люд вiчовий затим i посилав тебе в науку до вiтця, а вiтець -  до
ромеїв, що була вiра: повернешся достойним радником князевi-привiдцi.
   - Даная перебiльшує.
   - Ба нi, Даная далi, нiж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст,  аби
знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землi без чиєїсь розумної ради вiн
не годен.
   - Скажу гожiй княгинi те, що й казав уже: коли ж не слухає ради.
   - Будемо єдинi - послухається. А нi - скажемо, що всiм кажуть  у  таких
випадках: пiшов прiч. Свавiльний князь не може бути привiдцею анi дружинi,
анi всiм сущим на Троянах. З сина мого, Мезамiра, лiпший буде  князь,  тим
паче, коли стольником при ньому будеш ти.
   Он воно як! Келагаст для неї - нiщо, вона справдi може бути, а то  i  е
вже найнадiйнiшим соузником.  Що  ж  спонукає  її  до  цього?  Всього  лиш
ображена гордiсть достойної жони i княгинi чи щось  вище  й  значимiше?  А
втiм, то вже не так i важливо.
   -  Коли  се  каже  донька  князя  Добрита,  коли  вона  вiрить  менi  i
покладається на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастовi,  якщо  буде
на те згода Келагаста.
   Осмiхнулася вдоволено i знову заяснiла вся.
   - Про те знатимеш уже завтра, найдалi - пiслязавтра. А нинi будь  нашим
гостем, достойний княжичу.
   Сказала й звелася жвавiше, нiж личило б княгинi, i до  челядi  подалася
швидше, нiж мiг сподiватися.
   Антiв давно не  стосується  те,  що  дiється  на  Дунаї.  Дiйiпла  одна
поголоска: "Авари пiшли походом на ромеїв". Помислили й сказали: "Що  вони
собi думають?".  Дiйшла  друга:  "Ромеї  замирилися  а  персами  й  кинули
палатiйськi когорти супроти аварiв". Лиш похитали головами  "Догралися.  А
проте хай зiб'ють їм пиху, може менше посягатимуть на чуже".  Де-де,  а  в
захищеному лiсами Волинi надiйно почували себе, брязкiт  мечiв  за  горами
особливої тривоги не зроджував  тут.  Он  скiльки  лiт  живуть  у  мирi  з
сусiдами, чому б не вiрити, що й далi так буде? Воспрянула й Даная  духом.
Ано, де дiлася осмута, що так посвiчувала в очах, де взялася  й  жвавiсть,
що її пам'ята' ли вiд  того  часу,  як  була  дiвкою  та  водила  танок  з
ровесницями. Чого так, нiхто, крiм, може, стольника  Свiтозара  достеменно
не знав. Єдине, що помiчали, надто вже покладається вона  на  мислi-поради
стольника, надто рада, '•• що вiн є нарештi. А ще стали помiчати, що Даная
неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважає на мислi його,
коли  йдеться  про  стольнi  дiла.  Слухає  старiйшин,  питається  ради  в
Свiтозара, на князя анi позирку, анi уваги, нiби його  й  немає  на  радi.
Якогось разу спаленiла навiть i сказала: вiн, Келагаст, має пам'ятати,  що
помаджений на княжий стiл лише на час i що той час збiг ^же; у княжiм родi
на Дулiбах е законний спадкоє; мець -  її  син.  Стольник  Свiтозар  ледве
вгомонив тодi їх, i Данаю, i Келагаста. Та чи й вгомонив  би,  коли  б  не
старiйшини та не скорботи людськi, що таки зродилися тими днями на Дунаї i
пригнали до Волина нарочитих вiд склавинiв.
   - Бiда, братове! - сказали нарочитi. -  Ромеї  замирилися  з  Iраном  i
кинули супроти нас палатiйськi когорти, ту силу, з якою наша рать не годна
упоратись. Полiг у сiчi лiпший привiдця воїв склавинських  Ардагаст,  став
жертвою пiдлої зради Мусокiй. Прийдiть,  анти,  i  станьте  в  помiч  нам.
Згадайте, ми з вами кревнi в, нам негоже сторонитись один одного.
   Даная не забарилася довiдатись про  те  i  чи  не  перша  з'явилася  до
стольника.
   - Що робитимемо, Свiтозаре? - спитала наполохано.
   - Скликаємо раду старiйшин. Приходь, помiркуємо купно з  ними,  як  нам
бути i що робити.
   - Се треба трапитись такому, - пошкодувала, i  в  тiм  її  пошкодуванню
Свiтозар угледiв, ба  швидше  вiдчув,  нiж  угледiв,  не  просто  жаль,  -
розумiння найбiльшої, що була i що може бути, втрати.
   На той час вiн близько стояв бiля Келагаста.  Яко  мужа,  обiзнаного  з
римським правом i удостоєного звання стольника, його гостинно  прийняли  у
Волинi й нарекли на радi старiйшин першим радником князя-привiдцi  i  слом
землi Троянової. Та  сталося  так,  що  Свiтозар  ще  ближче  i  надiйнiше
зiйшовся за цi лiта з Данаею, вигрiв бiля неї чи не иайзатишнiше,  що  мав
досi, мiсце. Тож не мiг не розумiти її i не шкодувати купно з нею.
   Коли зiйшлися всi  та  вислухали  склавинiв,  звернулися  передусiм  до
нього.
   - Княжичу Свiтозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам,  чим  зумовлений
їхнiй похiд за Дунай i саме на склавинiв?
   - Одннм-єдиним: частими походами склавинiв  у  ромейськi  землi,  їхнiм
намiром заволодiти тою землею, сiсти в нiй на вiки вiчнi.
   Келагаст визнав за потрiбне перепитати:
   - I то справдi так є?
   - У Вiзантiї походи тi, як i вторгнення  обрiв,  у  кожного  на  устах.
Давно вимагають вiд iмператора: "Замирись iз персами, звiльни  палатiйськi
когорти й кинь їх супроти обрiв та слов'ян". Так i сталося.
   - То як же нам бути?
   - Легковажити з Вiзантiєю не випадає. Однак i  на  помiч  склавинам  не
можемо не прийти.
   Раднi  загомонiли.  Однi  висловлювали  свою  згоду  з  тим,  що  казав
Свiтозар, iншi сумнiвалися в його повитих туманом казаннях: як то можна  i
склавинам прийти на помiч, i Вiзантiю не розгнiвати?
   Поцiкавився тим i Келагаст.
   Свiтозар, як i перед сим, не барився з вiдповiддю. Та  й  чого  мав  би
баритися, коли виважив тоту вiдповiдь  на  найточнiших  терезах  -  своєму
сумлiнню.
   - Ми, як знаєте, маємо з  ромеями  ряд  про  невторгнеиня.  Пiти  зараз
супроти них раттю означало б иорушитя давно i надiйно усталений мир.
   - Ми ж не в їхню землю вторгаємося, -  заперечив  хтось,  -  пiдемо  на
помiч тим, супроти кого зняли вони меча.
   - То байдуже. Так чи iнак, пiдемо на ромеїв i стинатимемося з  ромеями,
а то буде не чимось iншим -  сiчею,  порушенням  укладеного  ряду.  Робити
маємо мудрiше: пошлемо - i негайно - сольство до ромеїв з такою речшщею;
   "Склавини - нашi кревнi браття. Коли ви, ромеї,  є  содругами  антам  i
волiєте бути ними й надалi, вiдведiть рать свою за  Дунай,  облиште  землю
Склавинiї в супокої. Якщо цього не станеться,  ми,  анти,  змушенi  будемо
вийти i стати супроти вас всiю своєю силою". Зважать на  се  -  добре,  не
зважать - таки зберемось  i  пiдемо.  -  Розумно!  -  почулися  голоси.  -
Присяйбiг, i розумно, i чесно. Коли не послухаються i не заберуться восвої
ясi, не ми - вони будуть виннi за порушення супокою мiж нашими землями.
   - А ще скажемо, - надумавсь i вкинув iскру до вогню Свiтозар,  -  маєте
гнiв на склавинiв, гасiть його у сiчах iз ;  склавинами  на  своїй  землi.
Приставай на се, княже! Приставай! I щоб  сольство  не  марнувало  днi  на
путях до Константинополя, - пiдказав хтось iз старiйшин, - посилай його  в
землю Склавинську, до стратегiв, що змагаються зi . склавинами.
   - Нi, - перечили iншi. - В оба кiнцi посилай нарочитих: i до стратегiв,
що плюндрують Склавинiю, i  до  iмператора.  Так  буде  певнiше.  Келагаст
пiднiс меча, а дiждавшись тишi, сказав:
   -Чи всi пристаєте на се? Усi!
   То так i  зробимо:  пошлемо  слiв  своїх  в  оба  кiнцi,  а  тим  часом
гуртуватимемо рать.
   - I поставмо її на обводах, - порадили старiйшини, - най бачать ромеї i
знають: ми можемо й переступити їх, ди не заберуться зi Склавинiїї
   - Розумно! Поставмо рать на обводах! Побачать - закрутять сiдницями,  i
найперше ромейськi стратеги!
   Келагаст не вiдпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне  звитяги,
i вiн з усiм i всiма погоджувався. Бачив-бо: се i є та нагода, коли  зможе
явити себе свiтовi. Убоїться iмператор i пiде зi Склавинiї по добрiй  волi
- усi знатимуть: примусили пiти анти; дiйде мiж антами i ромеямв до сiчi -
знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти,  а
вiв антiв князь Келагаст. I най посмiє тодi попрiкнути в чомусь  Даная  чи
нагадати зайвий раз: ти - князь до пори до  часу.  Сильних  не  судять,  а
здатних узяти гору над таким супостатом, як ромеї, не зрiкаються.



   XXXVII

   До стратегiв, що  стояли  на  чолi  ромейських  легiонiв  у  Склавинiї,
послали iнших слiв. Свiтозаровi ж, яко знаному в стольнiм городi Вiзантiї,
порадили правитися в Константинополь. Та й сам вiн не  перечив.  Одне,  не
дуже певен був, що стратеги ромейськi послухаються антських слiв i  пiдуть
iз Склавинiї без дозволу iмператора, а друге, вiн, Свiтозар, справдi добре
знаний у Константинополi, йому легше буде доступитися до  iмператора,  нiж
комусь iншому з антського сольства. Якусь вагу у  виборi  сольської  мiсiї
мало й те, що нiхто не був так обiзнаний iз норовами ромейських  слiв,  як
вiн. Заприсягтися може: рiшенець  iмператора  про  ратний  похiд  чи  його
припинення залежить не так вiд iмператора,  як  вiд  тих,  що  обертаються
довкола нього. А серед таких, що  стоять  близько  до  iмператора,  немало
його, Свiтозарових, навчителiв, як i содругiв по  альма-матер.  На  них  i
покладає надiю. Хай не всю, та все ж не останню.
   Коли прибув до Константинополя та  заговорив  iз  сольськими  про  свою
мiсiю, не мiг не завважити: ромеї подивованi, ба сполошилися, чуючи з  уст
свого виученика намiри антiв втрутитися у їхню суперечку з склавинами. Той
сполох  швидко  пiшов  гуляти  по  Августiону  i  не  обминув,   звичайно,
аварського   сольства,   яке   за   Маврикiя   постiйно    перебувало    в
Константинополi. А вiд тих довiрених слiв Свiтозарова мiсiя не  забарилася
стати набутком каганових вух i в сумнiвнiй, як на його розсуд, версiї.  Бо
не  тiльки  Таргiт  доповiдав  йому,  доповiли  й  посланi  до   Склавинiї
вивiдники, i, що найбiльше бентежило дух Ясноликого,  запевняли,  нiби  їм
достеменно вiдоме iнше: анти, лишаючись вiрними соузницькiй  домовленостi,
подають помiч: ромсям i вже тодi, як здолають склаиинiв,  пiдуть  купно  з
ромеями на аварiв.
   "Знай, Ясноликий, - застерiгали, - дружини антських  князiв  стоять  на
обводах Склавинської землi в Карпатах i ось-ось пiдуть по нiй лавами".
   Рiзнобiй звiдiв не мiг не зродити в кагановiм серцi сум'яття, а  вiдтак
i лютi: як смiють однi з другими iти  в  Склавинiю,  топтати  комонями  її
землю? Хiба забули: Склавинiя - його земля! Вiн був там,  володiв  нею,  а
те, що пi: шов звiдти, не є ще резоном. Пiшов iз власної волi, як i прийде
брати данину з неї яко з поверженої в сiчi також.
   - Небо свiдок тому, - висiк iскру i зродив полум'я, -  цього  не  можна
так лишати.
   - Ано! - пiдхопилися покликанi на раду терхани. - Цього  не  можна  так
лишати!
   Їх  пiдтримали  недавнi  отроки,  передусiм  тi  з  них,   що   встигли
вiдзначитися в сiчах i стати привiдцями в турмах, а вiдтак i радниками.  I
сколихнулося море, пiшла гуляти хвиля людського гнiву. Одна вища другої  i
дужча за другу.
   - Ми поганьбленi, Ясноликий! Завваж, ромеї усе ще мають  нас  за  своїх
найманцiв, тих, що є в них конюхами i не можуть корити собi iнших!
   - А анти? Чого йдуть  у  Склавинiю  анти?  Труби,  достойний  привiдцю,
похiд! Дай нам волю - i ми витуримо за Дунай  ромеїв,  заступимо  путь  до
Склавинiї антам!
   Старшi й мудрiшi потерпали вже: невже цi крикуни вiзьмуть гору?
   - Не поспiшайте! - урезонювали молодших. - Поспiшнiсть належить  являти
на боролищах, не тут. Тверезий розум iнше каже:  хай  станеться  так,  щоб
анти розбили з ромеями глека  з-за  склавинiв  та  потяли  один  одного  в
сiвчах. Ми ж, авари, дiждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад.
   - Ждiть, якже, дiждетеся! Сидиння не пiде нам на по  житок.  Небо  тому
свiдок: не пiде! Досi мовчазний, хоча не менше, нiж його  раднi,  обурений
каган подає знак i тим кладе край суперечкам.
   - Пристаю до мислi одних, - каже значущо, - не цураюся поради й других.
У сiчу одразу, не розгледiвшись, лiзти нам не випадає. А проте й  мовчати,
коли йдеться про Склавинiю, не личить. Кличте писцiв.
   Баян був уже надто лiтнiй, щоб метати, як колись, блискавицi  й  котити
долами громи. Сидiв на узвишшi бiлий, мов лунь, i геть  зсутулений,  а  ще
порiзаний  борознами-зморшками.  По  ньому  видно,  силиться  зiбратися  а
мислями, а зiбратись не може. Гнiв вiдтiсняє їх  чи  старiсть  неспроможна
вiдшукати в закамарках пам'ятi  бажане?  Бiгме,  молодшим  i  тямковитiшим
незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона,  тота  ясноликiсть,
коли привiдця їхнiй бiльше на зловiщого  схожий?  Величають  мудрим  серед
мудрих, а вiн нiяк не спроможеться явити її.  Присяйбiг,  тому  й  вибирає
золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали  б:
"Iди,  старче,  доїти  кобилиць  на  випасах,  поступися   мiсцем   iншому
привiдцi". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб  смiти  казати  вголос
те, що дозволяв собi потаємна мисль.
   - Випишемо гнiв свiй на папiрусi, - таки надумається Баян, - i  пошлемо
його яко застереження iмператоровi Вiзантiї i осiбнопривiдцям антiв.  Коли
обернеться так, що ми таки встрянемо в  сiчу  з  ними,  хай  знають,  чому
встряємо. Пишiть, - повелiв писцям i знову  змовк,  ба  навiть  приплющив,
зосереджуючись, очi.
   Послання ве було таким гнiвним, яким хотiли б бачити його раднi, а  все
ж воно не приховувало того, що думали вони i чого жадали.
   "Милостивий iмператоре! - розмiрене диктував каган.  -  До  нас  дiйшов
невтiшний поголос, а люд склавинський  ствердив  його  й  свiдченнями,  що
ромейськi легiони, скоряючись  твоїй  волi,  перейшли  нещодавно  Дунай  i
рушили у Склавинську землю яко караюча i свавiльна сила. Вельми подивованi
i обуренi цим твоїм вчинком, iмператоре. Кiлька лiт  тому  укладали  ми  з
тобою ряд i заприсягалися, що рiка Дунай буде вiднинi  мвроносним  обводом
ромейської й Аварської землi, нам - до вас, вам  -  до  нас,  а  також  до
пiдвладних нам,  аварам,  слов'ян  не  вiльно  буде  ходити,  що  житимемо
вiдтепер у мирi та злагодi. А де вiн, той обiцяний мир, i де  злагода?  Чи
вам, ромеям, не  вiдомо,  що  земля  Склавинська  вiдтодi,  як  гуляв  там
аварський кiнь i возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський
меч,  належить  аварам?  По  праву  переявших  змогу  i  славу   належить,
василевсе! Пощо ж пiшов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в
якiй ромеї так голосно попрiкають iнших? Чи содруги й добрi сусiди  чинять
так?
   Волiли б знати, як розумiти цю виправу? Невже iмперiя прагне нової сiчi
з аварами?
   Лишаюся вiрний нашiй домовленостi i сподiваний на лiпше.
   Каган аварiв, гепiдiв i слов'ян Баян".
   Антам писали iнше  послання,  їм  не  нопрiкали  за  порушення  миру  i
злагоди, зате запевняли:  коли  переступлять  обводи  Склавинської  землi,
авари вважатимуть їх своїми супостатами i дiятимуть по вiдношенню  до  них
так, як велить дiяти сумлiння кожного, на чиє посягають татi.
   -  Гiнцi,  що  доправлять  наше  послання  Таргiту  в  Константинополь,
знайдуться, - уголос мiркував каган. - А кого пошлемо слом до антiв?
   - Дозволь менi, - вихопився Апсих. - Я швидко вгомоню їх.
   - Ти тут потрiбний, - одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому  Баян.  -
Хто вiдає, як обернеться, може, доведеться  гуртувати  турми  i  вести  на
котрогось iз супостатiв. Поїде, мабуть, Калегул.
   Брат не явив кагановi такої рвiйностi, як хакан-бег. Пiдвiвся звiльна i
мовив:
   - Ти справдi так вважаєш, Баяне?
   - Не вважав би, не називав би твого iмевi.
   - Може ж, саме менi й не варто правитись до антiв i  з'являтися  їм  на
очi.
   - А це ж чому?
   - Хiба каган не пам'ятає, як сталася смерть Мезамi  ра?  Молодший  брат
його є нинi привiдцею в антiв. Вiн був тодi i все бачив.
   - То й що?
   - Може вiдомстити менi тепер, а через мене i всiм аварам.
   | - Коли то було? I ти давно уже не отрок, i ант. Не пiзнав  вiн  тебе,
Калегуле. А пiзнає, то що ж, цим ми й перевiримо, який iз нього привiдця.
   Калегул, видно, не розумiв  чогось,  довго  монявся  та  доглядався  до
мiсця, на яке мав сiсти. Тим скористався один iз Баянових синiв, що ходили
уже в терханах, i вихопився " наперед.
   - Дозволь менi, отче, пiти до антiв.
   То був Iкунiмон, його, Баянова, утiха  i  надiя.  Всього  лиш  двадцять
п'ять лiт має за плечима, а он який дужий їй ставний стоїть перед вiтцем i
який доброликий. Точнiсiнько таким був вiн, Баян, за молодих лiт, дарма що
мадерi в них не одної  кровi.  Ось  тiльки  певнiстю  в  собi,  мабуть,  i
младомладий Баян не мiгби зрiвнятися з Iкунiмояом. Воно  й  зрозумiло:  не
чийсь там - каганiв син, не якийсь там - наймиловидiший з усiх миловидих i
найвiдважнiший серед вiдважних. Проте не лише аварськi дiви  гомонять  мiж
собою, воi, що були з Iкунiмоном у сiчах, також.
   - Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один iз слiв пiдеш?
   - А чому купно? Калегул вiдмовляється, то пiду я. Ближче пiзнаю  антiв,
своїх супостатiв у будучинi, коли очолюватиму сольство.
   Одвага його приємно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би  всiх,
присутнiх на радi, умиротвореним зором i сказав: бути по-твоєму, сину.  Та
щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Iкунiмон занадто молод для такої
виправи, може привезти вiд антiв не мир, а  супротивно  тому  -  воабуякня
гнiву антського i сiчу? А що коли саме  молодому  й  поталанить  врозумити
антiв, не допустити їхнього вторгнення? Де молодiсть,  там  одвага,  а  де
одвага, гай i звитяга. Будь-кого до антiв не пошлеш. Слати треба знаного й
такого, що йому не бракує кебети. Iкунiмон усiм  е  такий.  Може,  справдi
варто зупинити свiй вибiр на ньому? До тiєї слави, що мав син яко  воїн  i
терхан, звитяга у сольському  поєдинку  з  супостатом  аварiв  не  була  б
зайвою. А так, вiн, Баян, на схилi лiт уже, останнiм  часом  почував  себе
геть  змалiлим  на  силi.  Аби  каганом  по  ньому  став  Iкунiмон,  а  не
помiркованiший i бiльше шанований воями Дандал, цiєї  звитяги  Iкунiмоновi
таки не завадило б. I все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антiв.
   "Хiба так зробити, - мiркує й приглядається  до  радних,  -  аби  авари
повiрили: звитягу в сольськiм поєдинку з антами здобув Iкунiмон, чiльним в
аварськiм  сольствi  призначити  його.  Калегулу  ж  шепнути:  "Дiйде   до
перетрактацiй - бери їх на себе. Iкунiмон най  буде  першим  радником  при
тобi i надiйною обороною". А що, це мисль".
   - Те, що покладаємо на тебе, вельми багато важитиме в долi родiв наших.
Чи розумiєш це, синку?
   - Чом нi?  Маю  затримати  антiв  на  обводах  землi  Склавинської,  не
допустити їхнього вторгнення в Склавинiю.
   - Коли упораєшся з цим,  найбiльшої  шани  достоїн  будеш.  Запам'ятай,
стримаєш уже занесений над нами меч, вважай,  покладеш  Склавинiю  до  нiг
родiв аварських. Аби те сталося, пiдеш до антiв у парi з Калегулом. Досвiд
прийде, на випадок чого, на помiч молодостi, а молодiсть - досвiду.



   XXXVIII

   Iмператора Маврикiя не вельми збентежило каганове послання: у  нього  є
там, за Дунаєм, як i на полудень  вiд  Дунаю,  сила,  спроможна  угомонити
будь-кого.  Це  не  злютованi  наспiх  когорти,  це  палатiйське  вiйсько,
варваре. Угомонить воно чи й  зовсiм  витурить  iз  Придунав'я  склавинiв,
вiзьметься й за тебе, чекай. I все ж щось муляло Маврикiю.  Найбiльше  те,
мабуть, що його вторгненням у землi склавинiв невдоволенi не лише авари, а
й анти. Цi  не  обмежуються  посланням,  самi  стукаються  до  Августiону,
жадають говорити.
   - Аварам дайте вiдповiдь на послання та й по всьому, - каже  сенаторам.
- А цих, антiв, доведеться вислухати.
   - Що ж скажемо вислухавши?
   - Найперше, маємо запевнити їх, що виннi в розбратi склавини. Вони  ось
уже багато лiт не припиняють татьби на вiзантiйських землях, те й роблять,
що вторгаються в обводи iмперiї, грабують люд, ба  навiть  поселяються  на
теренi Вiзантiї всупереч волi iмператора. Якщо анти так дуже уболiвають за
долю склавинiв, хай угомонять їх. Не  '  буде  татьби,  посягань  на  чужу
землю, не буде й нашої присутностi за Дунаєм.
   Маврикiй вiдмовчується певний час, не iнакше як дошукується чогось.
   - Хто з антiв прийшов на перетракцiї з нами?  I  -  Стольник  Свiтозар.
Кiлька  лiт  тому  навчався  у  вившiй   школi   Константинополя   i   був
винагороджений сим титулом за успiшне оволодiння науками. - Он як!  Ну  що
ж, це може, й на лiпше. Завтра запросiть його до мене.
   Небагато домiгся Свiтозар, побачившись з iмператором, так небагато,  що
змушений був сказати йому на останок:
   - В такому разi мiж антами i  ромеями  немає  бiльше  ряду  про  мир  i
злагоду.
   - Як то?! - не повiрив Маврикiй. - Такого не може ; бути!
   - Одначе так є. Була, василевсе,  домовленiсть  не  переступати  Дунай,
вважати його довiчною межею мiж ромейськими й слов'янськими землями. А  ви
переступили.
   Iмператор почав вiдступати,  вертiвся,  гейби  необ'їжджений  огир  пiд
сiдлом, та Свiтозар лишався непохитним, знай свого домагався: або  iмперiя
вiдкличе свої когорти а Склавинiї i тим  недвозначно  засвiдчить,  що  мав
твердий намiр i далi жити з слов'янами в мирi, або мiж нею i  антами  буде
сiча. Довелося поступатися Маврикiю: пообiцяв знайти iз сплавинами  угодну
для них i iмперiї мову, а знайде - одразу стане  так,  як  i  було:  ромеї
сидiтимуть у своїй землi, слов'яни - у своїй.
   - То най iмператор зараз уже, - вхопився за  те  Свiтозар,  -  повелить
своїм стратегам  -  Петру  та  Гудуicy  -  припинити  сiчу  i  постаратися
домовитись iз склавинами про мир i злагоду.
   Маврикiй дивився на нього очима, в яких блудили i прикрiсть, i  сум,  i
невдоволення. Видно було, ось-ось не стримаєтся й скаже: а чи не  забагато
хочеш ти, молодче? Одначе сказав iнше:
   - Ми подумаємо про це.
   Обiцянка була воiстину ромейська:  i  так,  i  нi.  А  то  мала  утiха.
Свiтозар йшов з Августiону i ледве волiк  ноги.  Знав:  даремно  сидiв  он
скiльки в Константинополi, нiчого не висидiв. Понад пiвстолiття жили  анти
а ромеями в мирi, нинi настає кiнець йому: коли ромеї купно з  iмператором
своїм не одумаються за той час, доки  вiн  правитиметься  до  своїх,  буде
Кривавиця, i неабияка.
   Та вiн поспiшив зневiрюватись i опускати, зневiрившись, руки. Бiльшого,
як не дивно,  домiгся  той  iз  антського  сольства,  що  його  послали  в
Склавинiю, до привiдцi ромейської виправи за Дунаєм iмператорового  небожа
Петра та його содрута по виправi стратега Гудуiса. Був такий спритний  той
антський сол чи незалежно вiд нього так склалося, одначе  склалося  лiпше,
нiж у Свiтозара, i доволi не зле.  Поява  антiв  у  ромейськiм  таборi  за
Дунаєм, як i  погрози  антської  сили  -  пiти  супроти  ромеїв,  коли  не
заберуться з Славинiї, не стали надбанням лише Петра та  Гудуiса.  Про  те
довiдалися деякi стратиги, а вiд  стратегiв  вiстi  про  наближення  антiв
доволi швидко i буряно пiшли гуляти серед легiонерiв. Тi ж, будучи до краю
змордованими, не забарилися загомонiти,  ба  явити  навiть  дух  непокори:
допоки триватиме похiд? Он скiльки лiт  не  бачили  жон  своїх,  дiтей  та
матерiв, стинаючись в Iранi, а iмператоровi й того мало, загнав їх  аж  за
Дунай, у слов'янськi пралiси, звiдти багатьом i багатьом не буди  вороття.
Бо сiчi, як такої, немає, а легiонери гинуть та й гинуть у дрiбних, хоча й
доволi вiдчутних сутичках. То те нинi, а що буде, як  застукає  тут  зима,
коли в Склавинiї об'являться ще й анти?
   Неспокiй вишукав не лише однодумцiв,  вишукав  i  привiдцiв,  а  тi  не
побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим:
   - Легiонери до краю стомленi походом i вимагають повернення  за  Дунай,
до жон i дiтей.
   Обидва стратеги  -  i  Петро,  i  Гудуiс  -  без  нагадувань  знали,  в
ромейськiм  вiйську  узвичаєно  це:  за  першої-лiпшої  нагоди  легiонерiв
вiдпускають на всю зиму додому на прокорм i перепочинок бiля жони,  дiтей,
як знали й те,'що  такої  нагоди  не  було  ось  уже  кiлька  лiт  пiдряд,
принаймнi для тих, що прийшли з Iрану. Та що вони, стратеги могли  вдiяти,
коли когорти їхнi рискають по землi Склавинськiй доволi вiльно, а  звитяги
над склавинами як не було так i немає.  Ото  лише  й  утiхи,  що  стялися,
перейшовши Дунай, iз воями Ардагаста, затим - Мусокiя та  взяли  гору  над
ними. По тiй сiчi нiхто не виходить  i  не  стає  ромейським  легiонам  на
перепуттi, одначе й покори нема i скореного люду  не  бачать.  Усi  i  все
ховається в лiсах, порослих лiсами горах. А на свiтаннi чи й поночi як  не
в одному, то в iншому  мiсцi  об'являються  ватаги  склавинiв  i  наносять
когортам вiдчутнi удари.  Присяйбiг,  давно  пiшли  б  iз  цiєї  триклятої
Склавинiї, та як пiдуть, коли нiчого не домоглися вiд її привiдцiв?
   - Слiд зачекати, - сказали тим, котрi вийшли  перед  них  i  виголосили
бажання легiонерiв iти на зиму по домiвках. -  Уже  послано  нарочитих  до
iмператора, ждатимемо, що скаже iмператор.
   - Ждатимемо, доки на нас пiдуть анти? - Пощо не кажете, з  чим  прибули
антськi сли? - кричали тi, що стояли далi. -  Волiємо  знати,  що  роблять
привiдцi, аби не дiйшло до сiчi з антами?
   - А так, волiємо знати!
   Треба було вгомонити чимось нетерплячих,  ба  й  зворохоблених  уже,  а
вгомонити не знали як. I стратеги змушенi були згадати, чого хочуть анти.
   - Покора i спокiй! - повелiли зично. - Антам сказано: похiд у Склавинiю
припиняємо, ждатимемо, доки iмперятор  завершить  перетрактацiї  iз  слами
антськими та повелить нам, як бути надалi з склавинами, як -  iз  антами'.
Вiдповiдь ця спинила антiв на обводах Склавинської землi,  вгомонила,  тож
вгомонiться й ви! То була неправда. Стратеги ромейськi  нiчого  такого  не
казали ще антським слам, та пiсля цих домагань i, погроз  з  боку  власних
легiонерiв змушенi будуть сказати.



   XXXIX

   Келагаст нудьгував. I йти в обводи  Склавинiї  передчасно  було,  ждати
слiв набридло. Най Свiтозара немає так довго, тому он куди правитись та  й
там, у Константинополi, не швидко обернеться.  Королi,  iмператори  вельми
проханi є, до них не так просто достукатися.  А  чому  немає  тих,  що  їх
послано до ромейських стратегiв,  у  Склавинiю?  До  них  не  така  вже  й
далечiнь. Не пiддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так
само, як авари а Мезамiром? Не повинно б бути.
   I одiспався вже привiдця антської сили пiсля походу, i з мужами дружини
своєї набенкетувався досхочу. Що  ж  далi!  Так  i  ждатиме  вiдлежуючись?
Сказитися ж можна.
   - Ополчення дулiбське прибуло вже на визначене мiсце?
   - Коли б прибуло, звiдомило б.
   - А князi окольнi? Теж не дають про себе знати?
   - Уличiв, русiв не було ще, а князь Радим прибув учора надвечiр i  став
табором.
   - Готуйте застiлля i кличте князя  Радима  та  чiльних  мужiв  його  на
трапезу.
   Вiдтодi веселi застiлля коли й припинялися бiля  Келагастового  намету,
то хiба лиш на час, коли треба було одiспатися захмелiлим. Князь  обставив
себе содругами з дулiбської дружини й повелiв тим, що дбали про страву  та
питво, аби столи гнулися вiд щедрот  землi  Дулiбської,  а  застiлля  було
достойне привiдцi такої сили, як антська. I наполягав на тiм, i гримав  на
челядь, коли щось було не так. А бiльше пив та упивався славою, що на  неї
не скупилися пiдпилi, дозвiллям, що його було та  й  було  тут,  далi  вiд
Волина i його постiйних вимог, вiд пiдозрiлих  позиркiв  завжди  мовчазної
жони. До всього й приводiв не бракувало. Учора гостили  тиверцi,  сьогоднi
прибуло дулiбське ополчення, завтра, хай пiслязавтра прибудуть уличi. Усiх
має покликати,  вiдзначити  щасливий  перехiд,  напутити  на  те,  що  жде
попереду, i, отже, випити, воздати кожному яко побратимовi i содругу.
   Тиверцi, як i уличi, вiдвiдали хлiба-солi в Келагаста, обмiнялися з ним
братницями та й пiшли до себе в табiр. А тi, що були Келагастовi содругами
й опорою в дружинi, гостювали та  й  гостювали.  Коли  -  в  надвечiр'я  i
поночi, при свiтлi багать, коли - серед бiлого дня. I все  величали  свого
привiдцю та  обiцяли  стояти  за  нього  горою,  бути  його  твердю  серед
дружинникiв та й у ратi ополченськiй.
   - Ми вiримо тобi, - казали, - вiр i ти нам.  Коли  дiйде  до  сiчi,  не
зганьбимо мечiв, що їх уславили дiди та прадiди  нашi,  добудемо  достойну
тебе, князя над князями, звитягу.
   Захмелiлому море по колiна.  Захотiв  -  сприйняв  обiцяне,  як  ласку,
захотiв - возбуяв духом i вирiк перше, що спало на думку.
   - I то е правда? Добудете звитягу?
   - Ано.
   - А я не вiрю, що добудете.
   - Се нам, мужам i содругам своїм, не вiриш?
   - Якi ви мужi? Якi, питаю, мужi i якi содруги, коли не  зугарнi  добути
для свого князя найпростiше - дiвкуутiху, ту, що подiлила б iз ним  самоту
i не дозволила б почуватися самотнiм?
   Гостi притихли, певно, не сподiвалися почути таке хай i в своєму, все ж
у гуртi, далi заяснiли очима, видом та й стали попрiкати самих себе.
   - Ми й  справдi  не  достойнi  свого  привiдцi,  коли  так  дбаємо  про
привiдцю.
   - Се ж не на день стали, братове! Чи в свiтi  тiльки  й  солодощiв,  що
мед-напiй, багатий стiл та веселе застiлля? Маємо подбати i про щось iнше!
   - Ано! I то негайно!
   Вони й справдi не барилися з тим. Кiлькох дiвок  при'  везли  наступної
ночi й поставили перед Келагастом. Ось,  i  маєш.  Вибирай,  яка  тобi  до
вподоби, а то i всiх бери. i Князь повагався ще мить-другу i зупинив  свiй
вибiр на однiй,  такiй  вишнево-пишнiй  i  такiй  не  по  лiтах  дозрiлiй.
Налякана лишень була до краю.
   - Як звуть тебе?
   - Дарина.
   - Лишишся при менi, Дарино. В жони беру тебе собi. Всi iншi, -  ще  раз
поглянув на тих, що були з  Дариною,  -  прислуговуватимуть  тобi.  Волiєш
того, аби прислуговували, яко княгинi?
   - Ба нi. Нiчо не хочу вiд князя i не  потребую.  Про  їдне  прошу:  най
шукає собi iншу княгиню, мене вiдпустить до мами.
   - Пусте. Колись дякувати та й дякувати  будеш.  Iди  й  готуй  себе  до
слюбу.
   Плакала, благала плачучи - дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо:
не перша така. Он скiльки їх плакало, а де тепер готi плачi?  Аби  зломити
якось дiвку, всiм iншим, що лишив при нiй, яко челядниць,  сказав:  пiдуть
iз табору тодi лиш, як ублагають Дарину стати князевi жоною та  пiдготують
до воседля в оселi. Богами заприсягається: буде так i тiльки  так.  Намiри
його правдивi i щирi е, а що умкнув Дарину, то дива в тiм немає:  такий  в
землi їхнiй iз дiда-прадiда покон.
   Чи повiрила Дарина в щирiсть та добропоряднiсть князевих намiрiв, нiхто
не мiг сказати, все плакала та жахалася,  а  що  дiвки  повiрили,  те  всi
бачили. Бо не встигле лишитися в однiм наметi  з  Дариною,  як  заходились
обходжувати її, улещувати та благати: "Будь щедра з ним i  лагiдна.  А  ще
покiрна будь. Не котрiйсь iншiй, тобi послали боги щастя -  бути  княгинею
на антах".
   Так старалися  i  такi  певнi  були  в  своїх  стараннях,  що  й  князя
запевнили: все йде, як треба. А Дарина  взяла  та  й  поклала  край  їхнiй
певностi, її послали в лазню, аби помилася  перед  воседлям  та  иапахтила
себе  травами  благовонними,  вона  ж...  Боги  свiтлi   та   боги   яснi,
скористалася, що лишили на самотi, i повiсилась.
   Що зчинилося по тому!..  Йой,  що  зчинилося!  Князь  розлютився,  нiби
язвлений веприще, не знав на кому  зiгнати  злiсть.  Заприсягтися  можуть,
таки на них, дiвок-челядниць, вилився б гнiв його,  коли  б  не  нагодився
гiнець та не сказав: обри прислали до князя-привiдцi слiв  своїх,  i  тогi
сли волiють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гiнця, й велiв  отрокам
приховати десь навку. Сам же  перейнявся  iншим  клопотом  i  забувся  про
винуватцiв Дарининої смертi, а тi не ловили гав, скористались  переполохом
та й зникли з табору.
   - Як же бути iз слами? - пiдiйшов котрийсь i запитав князя, -  Сказати,
най розбивають намети i ждуть.
   -  А  чо  мають  ждати?  -  подивувався.  -  Хочуть  бачитися,   то   й
прийматимемо.
   Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовiм серць а вiд серця  -  в
мислях через тоту прикрiсть iз  дiвкою.  Не  подумав:  обри  он  яку  путь
здолали, личило б пригостити з путi, дати час на перепочинок та  подумати,
доки перепочиватимуть, а може, й вивiдати, чого прибулiї, що сказати, коли
зустрiнеться  з  ними.  Поспiшив  ставити  намета,  в   якому   прийматиме
непроханих i менш за все бажаних слiв, кликати  князiв  окольних,  чiльних
мужiв ратi своєї. Вiдчував-бо: розмова пiде про дiла всеантеькi,  тож  усi
анти мають взяти участь у пiй.
   Прихисток аварам без князя, ясна рiч, дали. А про перепочинок вони самi
не нагадували. Бачили-бо: анти  готуються  прийняти  каганових  слiв,  тож
мусили подбати, аби вийти i виглядiти на  перетрактацiях  достойно.  I  ве
схибили: їх таки покликали раннього надвечiр'я до намету князя Келагаста.
   Приймав їх доволi врочисто. Сам возсiдав на узвишшi святковий, i  князi
соузних племен сидiли обабiч не менш святковi. Лише мужi були як  мужi:  у
звичнiм для ратних людей одiяннi.
   Не присутнiсть, чисельнiсть їхня, мабуть,  подивувала  аварських  слiв.
Дивилися i казали: он скiльки радникiв у антського князя. Та  й  тодi,  як
стали перед Келагастом i почали  виголошувати  йому  хвалу,  потiм  класти
перед ним кагановi дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий
бiк. Не iнакше як питалися: навiщо це?
   Сол аварський був по-асiйськи чемний та улесливий, одначе  до  пори  до
часу. Коли поклав дарунки та перейшов до дiла, не  став  таким,  одразу  i
недвозначно запитав, пощо це вiн, привiдця антiв, он скiльки воїв вивiв на
обводи землi своєї? Невже то правда,  нiби  має  намiр  виступити  супроти
ромеїв i тим самим вступитися за склавинiв? А може, правдою є iнше: йде на
помiч ромеям?
   Умиротворений перед побаченням iз слами Келагаст знову спохмурнiв i  не
втримав себе вiд спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серцi.
   - Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої дiяння?
   - Того не кажемо, - поспiшив заперечити обрин. -  Всякий  волен  чинити
так, як велить честь i сумлiння. А все ж  мусимо  застерегти...  Властиво,
затим i прибули ми до антiв, аби  сказати:  земля  Склавинська  повойоваяа
аварами i є вiдтодi повинною перед ними. Антський похiд у Склавйнiю  -  на
боцi склавинiв  чи  супроти  них  -  означав  би  посягання  на  володiння
каганату.
   - Отак? - Келагастовi не стало зрештою терпцю, i вiн обiрвав аварського
речника на словi. - А ти, достойний сол, купно з  родичами  своїми  чогось
iншого не мiг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинiя стала вашою? Се по
якому праву?
   - Казав уже: ми здолали склавинiв у сiчi, вони платять нам данину.
   - Ти лжеш! - вибухнув гнiвом привiдця антiв й зробив рвiйний  рух,  аби
звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стiл,  на  якому
возсiдав. - Склавини не були вами скоренi i данини вам  не  платять!  Коли
вони данники вашi i як такi  перебувають  пiд  вашим  накриттям,  чому  ви
поспiшили iз сольством до нас, а не послали в помiч їм турми  свої?  Чому,
питаю?
   - Затим i прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотiв би, аби i вiн
втручався у суперечку мiж ромеями i склавинами.  Ми,  авари,  прийдемо  на
помiч склавинам. Дiждемося, що скажуть на нашу вимогу  залишити  Склавинiю
ромеї, i пiдемо, коли не залишать.
   Вiдповiдь сла аварського видавалася доволi-таки резонною. Та саме те  й
дратувало, мабуть, Келагаста.
   - Склавини присилали до нас, своїх кревнякiв, людей i просили помочi  у
ратнiм змаганнi з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
   Обрин завагався, i того доста було, аби доля виправи  його  повисла  на
волосинi.
   - Гадаєш, я не пiзнав тебе? - звiвся-таки Келагаст i став на  рiвнi.  -
Гадаєш, такому, як ти, повiрю? Чи обри настiльки зухвалi є, чи  вiд  богiв
глузду не мають, що посипають випрошувати миру i злагоди тих, хто  здатний
сiяти лиш смерть? Ти є брат каганiв Калегул, так?
   - Я не приховую цього.
   - Одначе й не зiзнався. Гадаєш, не вiдаю, чому? Хто кричав  тодi,  коли
перед братом твоїм. Баяном, стояло антське сольство: "Убий  цього  анта!"?
Хто домiгся того, що в кагановiм наметi була пролита кров i  впав  жертвою
брат мiй Мезамiр? Не ти хiба? I пiсля всього посмiв прийти  й  погрожувати
нам?
   - Достойний князю! - зробив крок  уперед  i  став  поруч  iз  Калегулом
Iкунiмон. - До тебе  прийшло  сольство  вiд  каганату,  а  не  заслiплений
ревнiстю отрок, на якого маєш гнiв у серцi. Завваж, коли то  було  кажуть,
коли боги хочуть покарати когось,  одбирають  розум.  Одiбрали  вони  i  в
мужiв,  посланих  на  велике  дiло  -  добути  мир  i   злагоду.   Замiсть
перетрактацiй зчинили вони сварку, а замiсть розуму явили безум.  I  пiшов
бродити хмiль у мiзках, возбуяли гнiвом нiким i нiчим не стримуванi серця.
   - Мста - голос кровi! - заперечив Iкунiмону Келагаст. -  Вона  не  знає
забуття!
   - Зате знав iнше, - не визнав за потрiбне промовчати Калегул  i  вдався
до погроз. - Кий теж має два кiнцi. Коли знiмеш десницю на наше  сольство,
не лише ти, весь рiд твiй буде покараний найжорстокiшою  карою.  Авари  не
прощають невинно пролитої кровi!
   - А-а! То отак, значить? - Келагаст ступив крок уперед i вихопив  меча.
- Авари не прощають, а ми маємо прощати?!
   - Князю, зупинись! - схопився i в  змиг  ока  став  мiж  Келагастом  та
аварами Радим. - Тут правду казали: ти маєш дiло не з родаками кагановими,
а зi слами каганату.
   Та його втручання не порятувало Калегула. Привiдця дулiбiв  на  те  був
вправним воєм, аби вчинити, що замислив: спритно обiйшов тиверського князя
i проткнув убаяного заступництвом обрина мечем.
   На мить усi зацiпенiли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри -  на
їхнього князя.
   Iкунiмон скористався тим i не став  ускладнювати  й  без  того  непевне
становище свого сольства: пiдхопив смертельно язвленого родака пiд руки i,
задкуючи, став вiдступати до виходу. За ним подалися  i  всi  iншi  авари;
Були сумирне тихi i  знiченi.  Та  тим  не  порятували  себе.  Затьмарений
каламуттю, що знялася в ньому i геть затопила його, Келагаст знову возбуяв
гнiвом i кинув клич:
   - В мечi їх! Потяти всiх до єдиного, аби i на насiння не лишилося!
   Тиверський  князь  встиг  стати  при  виходi  й  заходився  напоумляти,
дулiбiв: зупинiться, заслiпленi, втямте, що робите! Та  його  не  слухали.
Завваживши те, всi iншi князi землi Троянової поспiшили зайняти своє мiсце
поруч iз Радимом.
   - Чините супротив? - лютував Келагаст. - Являєте непокору?!
   - Являємо волю бiльшостi, княже! - Радим йому. - Прошу коритися їй.
   - Ми в походi. Тут моя воля - закон. Вперед, мужi! Князi  змушенi  були
вiдступити з проходу, проте  недалеко.  Одразу  за  наметом  вилаштувалися
купно з мужами своїми  пiвколом  i  вiдгородили  дулiбiв  вiд  обрiв,  якi
поспiшали вже залишити табiр.
   Зчинився гвалт, а далi й справжня сiча, i хто вiдає, чим завершилася  б
та веремiя, коли б не нагодився загiн комонних.
   - Агiй на вас! Що сталося? - крикнув котрийсь iз тих, що над'їхали.
   Ворохобники спинилися i  вже  не  посмiли  вiдновлювати  сiчу:  до  них
наближався Свiтозар iз супроводом сольських.
   - Що сталося, питаю?
   - А те, що бачиш, - першим обiзвався  Радим.  -  Князь-привiдця  пiдняв
руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати вiд його
гнiву всiх iнших слiв.
   Свiтоаар довго i сумно дивився на родакiв своїх.
   - Що ви наробили? - запитав перегодом. - Тебе  питаю,  Келагасте,  сину
славного Iдарича. Що ти наробив?
   - Анiчого! - зле огризнувся князь.  -  Помстився  на  винуватцi  смертi
брата мого Мезамiра i тiльки.
   - Не тiльки, привiдцю. Дуже можливо, що ти помстився на  всьому  людовi
нашому. I жорстоко помстився.  Мав  би  пам'ятати,  се  не  ромеї,  здатнi
зрозумiти чиєсь божевiлля, се обри.



   XL

   З рiзних земель поверталися антськi сди  до  Келагастового  табору  при
горах Карпатах, однак i тi, i другi повернулися мало не в один день, i  що
найбiльше втiшило усiх - принесли  добрi  вiстi.  Як  стало  явним  по  їх
звiдах, боги не тiльки Келагаста покарали того лiта,  iмператора  Вiзантiї
Маврикiя теж не помилували. Десь чимось прогнiвив  вiв  свого  всевидящего
або ж не при собi був тiєї митi i  не  згадав,  що  а  усiх  благочестивих
дiянь, найбiльш прикрашують iмператора  витримка  i  помiркованiсть.  Йому
радили: стань вище гординi, поступися своїм. Це не хтонебудь зворохобився,
аворохобились легiонери, опора трону твого. Хочуть, аби вiдкликав на  зиму
в обводи iмперiї" - вiдклич, кажуть,  стомилися  в  сiчах  -  зваж  i  дай
перепочинок.  Твое  нiколи  не  пропадало  i  не  пропаде.  Не  послухався
стратегiв, анi тих, що були за Дунаєм i волали з-за  Дунаю,  анi  тих,  що
промовляли їхнiми устами тут, в Августiонi, впав натомiсть у великий  гнiв
i вирiк у гнiвi:
   "Нiяких поступок! Теж вигадали - правитись  на  зиму  до  жон.  Там,  у
Склавинiї, хай зимують, коли  не  зумiли  скорити  її  до  зими".  А  того
виявилося доста, аби легiонери вiд ворохобнi перейшли до дiла - взялися за
мечi й примусили стратегiв, як i стратигiв своїх, втiкати  за  Дунай,  пiд
крило iмператора. -:
   Простiр, кажуть мудрi люди, не терпить порожнечi. Не'  потерпiли  її  й
ромейськi легiони. Заволодiвши таборами - кожна когорта  своїм,  легiонери
кричали до хрипоти i вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж  поки
не вiдшукався серед багатьох один, який вийшов наперед  i  взяв  гору  над
зворохобленими.
   - Гадаєте, пiдемо на зиму до жон i  удостоїмось  супокою?  А  що  скаже
iмператор, коли довiдається, що ми пiдняли меча на своїх привiдцiв, бiльше
того, самочинно полишили боролища, вiддали супостату те, що взяли у  нього
цiною власної кровi? Невже не розумiєте: за те матимемо не  супокiй  i  не
перепочинок - вериги, а то й гiрше - смерть? Куцо мислите, легiонери! I не
так, як належало б мислити.
   То був центурiон Фока, коренастий, збитий iз м'язiв напiвварвар, про що
недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся.  Легiонери  знали
його як смiливого й прихильного до  них  привiдцю.  Знали  також,  що  вiн
нiколи не молився на iмператора, нерiдко дозволяв собi глузувати з  нього,
хоч сам мав примiтну  ваду  -  спотворений  у  сiчах  вид.  Злiсть  Фокину
пояснювали всiляко: i шрам дiстав через Маврикiя,  i  жони  не  має  через
таких як Маврикiй. Одначе те, що почули з його уст зараз,  не  вдовольнило
легiонерiв.
   - Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними iмператоровi?
   - Ба нi! - поспiшив заперечити Фока, - Що дасть зимiвля в  Склавинiї  i
що - покора iмператоровi? Нi в тому, нi  в  другому  не  бачу  глузду.  До
iншого  кличу  вас  легiонери:  станьмо  плече  в  плече  й   рушаймо   на
Константинополь та усуньмо Маврикiя  з  престолу  -  ото  буде  звитяга  i
перепочинок на довгi часи! Пам'ятайте, доки в Августiонi  сидить  Маврикiй
та повелiває своїм iменем, супокою нi вам, нi кревним вашим не  буде!  Все
сiчi та сiчi будуть! Хiба не вiдаєте: Константинополь ненавидить
   I Маврикiя, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине
його в Пропонтиду. -  Правду  каже!  Доки  в  Августiонi  сидить  Маврикiй
супокою не знатимемо! '
   - На Константинополь! Станьмо плече в плече i на Константинополь!
   Сли  антськi  не  поспiшали  полишати  землю   Склавинiї   ждали,   чим
завершиться ворохобня в ромейських легiонах.' Проникнути мiж них  i  знати
достеменно, що дiється там не мали змоги.  А  чути  багато  чули.  Тож  не
обминула їх їгта, остання,  що  надiйшла  вiд  ромеїв,  чутка:  не  комусь
iншому, напiвварвару i всього  лиш  центурiону  Фоцi  пощастило  злютувати
зворохоблених легiонерiв та повеств на Константинополь, прибрати з  їхньою
помiччю Маврикiя й сiсти на його мiсце в Августiонi. А вже як сiв,  скарав
на горло не лише Маврикiя i його  рiд  -  брата,  жону  малолiтнiх  синiв,
доньок, а й багатьох iз зпатi i серед всiх - визначного стратега  Вiзантiї
Коментiола.
   Склавини не забарилися вийти з лiсiв i стали гуртувати свою доволi-таки
порiдiлу силу, сiдати там, де й ранiш сидiли. Вiдпала потреба iти на цомiч
їм i в антiв. А тi перемiни не могли не убаяти в серцях багатьох  зроджене
прикрою сутичкою з обрами сум'яття.
   - Слава богам! -  казали  i  лаштувалися  полишити  цей  i  щасливий  i
нещасливий табiр. - Слава мудрим i добрим  богам!  Оберегли-таки  нас  вiд
боролищ i згубних сiч на бородищах.
   Правилися в зворотну путь i радiли, потiшали себе веселими  бесiдами  i
старались увiрувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття.  А
так, сольство ж врятували вiд погрому, загинув  лиш  Калегул.  А  по  тому
Калегулу жалю мало. Хiба каган  не  вiдав:  брат  його  спричинив  невинну
смерть антського сла Мезамiра, тож i удостоївся того, чого заслужив.  Ано,
в такiм разi покон у всiх один: смерть за смерть i кров за кров.
   Певнiсть, що буде саме так: авари посумують, почувши,  чим  завершилося
сольство до антiв, та й прикусять язика,  -  швидко  убаяла  всiх.  Навiть
вiдомi деяким погрози аварського  сольства,  кинутi  не  без  умислу:  "Не
думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту  тут
кров", - вивiтрилися з пам'ятi. А шкода, сталося не так, як  гадалося.  Не
встигли анти доправитися до своїх домiвок та роз'їхатись по домiвках, як у
Баянове стiйбище над Дунаєм пригналось кiлька iз тих, що були з  Калегулом
та Iкунiмоном.
   - О великий i мудрий! - водночас упали до нiг. -  Покарай  антiв,  вони
зняли руку на слiв твоїх!
   - Як то?
   - Спершу тiльки Калегула потяли, всiх iнших вiдпустили. А в  путi,  уже
по цей бiк гiр, настигли i витнули до ноги.  Лиш  троє  нас,  що  рятували
зраненого Iкунiмона, лишилося.
   - То де ж син мiй? Де Iкунiмон?
   - Не доправили, сконав вiд ран, i то невдовзi по сiчi. Сказав,  аби  ти
не вiрив, що то хтось iнший вчинив татьбу, то  -  анти.  Захотiли  замести
кривавi слiди свої...
   Й без того зiгнутий уже лiтами та  понурий  надмiру  каган,  здавалось,
приплюскнув до мiсця, на якому возсiдав тiєї жахливої митi, й став  схожий
на зловiщого, що зирить iз дупла. Воiстину так: приплюскнув  i  зацiпенiв,
слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли  цю
жахливу вiсть, отетерiло. Так до безтями перепуджено i так  отетерiло,  що
уцiлiлi вiд погрому сольськi самi перепудились до краю i  стали  задкувати
до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:
   - На помiч! Каган помирає... На помiч мерщiй!  Прибiгли  всi,  хто  мiг
допомогти чимось i кого привела всього лиш тривога чи  цiкавiсть,  а  Баян
шукав очима одного - хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварiв i далеко
поза аварами привiдцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здiйснити
його волю - поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутнiх
у наметi. Коли ж вiн появився  й  нагледiв,  Баян  поривається  до  нього,
останню силу збирав в собi, аби  звестися  чи  бодай  повелiти:  пiдiйди,-
збудився й поспiшив на поклик.
   - Що, Ясноликий?
   - Анти... анти...
   О Небо! Як мало залишилося вiд колись могутнього i грiзного Баяна.  Лиш
полиск в очах та жадання сказати  щось.  Схопив  задубiлими  вже  пальцями
свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе i не може.
   - Пiдiйми всiх, - спромiгся нарештi  на  слово.  -  Усiх,  хто  здатний
тримати меча, i поведи на антiв. Пометись за Iкунiмона... Живим i  мертвим
- усiм помстись!
   Сказав - i спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними
вже очима. I за руку тримав, нiби домагався: "Чув, що повелiваю? I мертвий
не прощу, коли не вволиш мою волю!"
   Смерть та сталася в перше лiто сьомого  столiття.  Сусiди  казали:  "Це
знаменно. З вiдходом невгамовного аварського привiдцi вiдiйдуть у  небуття
такi частi i незрозумiлi чвари мiж людом, що  осiв  при  Дунаї,  перестане
литися щедро пролита впродовж вiдшумiлого в сiчах вшу  кров".  А  чи  буде
так, однi боги. вiдають. Люд земний створений  для  лiпшого,  йому  завжди
хочеться вiрити: буде лiпше, анiж було, нiж зараз є.

   Київ, 1982-1984

Популярность: 29, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT