зареготалася. - Ох ти, простота селянська!
- промовила далi i чогось  глибоко  зiтхнула;  а  Христя,  червонiючи,  як
макiвка, похнюпилася... Серце у не? так билося!
   У горницях за вечерею  Пистина  Iванiвна  смiялася  з  його  вигадки  -
кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився,  навпаки  -
жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як  Христя
важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина  Iванiвна.
Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.
   - Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий:  свiчки
по?ли та поночi й сидите?
   Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс ?? пiд  самий
нiс.
   - Бачила? - спитав.
   Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн  посварився  на  не?
пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все  те  ско?лося  в  одну  мить:
зда?ться, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.
   - Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А  з  горниць  доносився  регiт
Пистини Iванiвни.
   - О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та
Мар'ю цiнувати гру.
   - Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до
слiз не довела... - понуро промовив Антон Петрович.
   - Кого? - спитала Пистина Iванiвна.
   - Тобi краще знати, кого! -одказав  Антон  Петрович.  Пистина  Iванiвна
тiльки закопилила губу.
   - Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.
   Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому  ще  й  не
хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн  так  багато  звiдав  усяко?  всячини
сьогоднi; ще нi один  вечiр  не  минався  йому  так,  як  сьогоднiшнiй.  I
Довбнина така порушлива гра,  i  його  крутi  та  дебелi  речi,  нiчим  не
прикрита ?х гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не  примiчена
ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима  у
темнiй темнотi... I сам вiн не зна? чого - рядом  з  Христининою  постаттю
метушилася попадина, невеличка, тендiтна,  з  блакитними  веселими  очима.
Чогось  вони  одна  за  одною  ганялись,  одна  одну  випереджували,   мов
суперечилися одна з  одною,  мов  змагалися,  кому  з  них  першу  постать
зайняти... Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по  жилах,
била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi
почування, якiсь невиразно любi  надi?...  "Та  -  уже  розквiтла  квiтка,
пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця..." - думалось йому. Хто  то
з не? перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче,  у
ротi сохло... I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
   А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
   - Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, -  наче
дзвоник, тихо промовля? молодий голос.
   - I ти б такого покохала? - допиту?ться молодого - охриплий...
   - От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.
   - Та не крийся: хiба не примiтне,  що  i  в  тебе  обiзвалося?  -  гуде
охриплий...
   - Ще й як закльову?!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
   VII
   - Дома? - спитався Проценко другого дня звечора у  попадино?  наймички,
синьоносо? Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
   - А де ж, як не  дома?  -  непривiтно  одказала  та  товстим,  гугнявим
голосом. - До вас мала посилати! - додала ще товще.
   Довбня витрiщився на Педорю: звiдки,  мов,  така  гостра  взялася?  Тим
часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з друго? хати:
   - Нема дома! Нема дома!
   - А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
   - Господи! I не грiх вам?.. - почала було попадя, та, забачивши Довбпю,
зразу умовкла.
   - Не лайте мене, Наталiя Микола?вна, -  почав  Проценко.  -  Я  до  вас
привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ята?те:  давно
якось хвалився вам про нього.
   - Я рада... - займаючись  краскою,  промовила  попадя,  подаючи  Довбнi
руку.
   - Той чорт, що в  буряки  кришать,  -  жартував  Довбня,  здавлюючи  ??
невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
   - А отець Миколай дома? - спитав Проценко, шукаючи очима  мiсця,  де  б
сiсти.
   Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
   - Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася
в другу хату за стульцем.
   Довбня почав оглядати хату. У кутку  бiля  невеличкого  столика  стояло
всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню.  Давно
вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi  патьоки  застилали
його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода  прямо  на
стiл; на йому геть  одсторонь  стояло  два  стакани;  в  одному  недопитий
холонув чай, а в другому якась бура водиця  димилася;  чайник  неприкритий
парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того.  Та  й  хата  видавала
невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена,  хрущала
пiд ногами; тут валялися всякi об'?дки, кiсточки, крихти хлiба i  лушпайки
з насiння... У другому кутку стояв обiрваний диван, мов  горбатий  старець
примостився бiля стiни спочивати... Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
   Поки Довбня оглядав те убожество,  з  друго?  хати  виткнулася  Наталiя
Микола?вна з стульцем.
   - Це ви менi несете? - зупинив ?? Довбня, перехоплюючи стулець  у  сво?
руки. - Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
   Наталiя Микола?вна не знала, як ?й прийняти тi  Довбнинi  речi:  чи  за
посмiх над ?х злиднями, чи над ?? непорядком.  Вiд  сорому  у  не?  й  уха
почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару  й  Педоря:  з  грюком
розчинивши дверi, вона увалилась у хату  i,  наступивши  Довбнi  на  ногу,
кинулася до самовару.
   - Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня.
   - Хiба в мене ? там очi? - одказала непривiтно, беручи самовар.
   - Педоре! - гукнула попадя. - Куди ти самовар береш?
   - Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей  напувати?  Там  води
вже нема?, - суворо одказала попадi.
   - Педоре! - стукнувши ногою, скрикнула попадя. - Скiльки разiв  я  тебе
прохала: не провадь ти менi хоч при людях сво?х чортiв!
   - А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна! -
правувалась Педоря.
   - Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi,  не  обзивайся  до
мене!.. Господи! - пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря  вийшла  у
кухню з самоваром. - Нема, мабуть, нiгде тако? прислуги, як у нас...  Отже
держить!
   - Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей  не  плативши!
Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму...
Держить!
   - Та замовч, Христа ради!  -  попрохала  попадя,  зачиняючи  дверi  вiд
кухнi.
   - Та чому ви ?? справдi не розщитаете? - увернув Проценко.
   - Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
   - ?й, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.
   - От ще! - промовив Проценко.
   - Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила  на  ногу,
та ще й на мозоль... Хоч би добре що! а то...  Гидко  на  скiпки  взяти!..
Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
   - Оце який ви страшний та  сердитий!  -  скрикнула  вона,  сподiваючись
повернути розмову на iншi речi.
   - Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й
гнiвно.
   - Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його  очима.  В  ??
голосi почувалися жартiвливi iграшки, в ?? очах свiтилася тиха усмiшка, на
?? обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрада?ться здалеку до  мишачо?
норки,  прикрадалася  вона  тихим  голосом  та   привiтним   поглядом   до
насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий  i  крутив  довгого  рудого
вуса... Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!
   Довбня справдi заговорив. Сво?ю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав
жарти, наче  дровами  вергав  на  всi  боки;  Проценко  пiддержував  його,
увертаючи коли-не-коли яке слово,  а  попадя  пiддавала  жару  то  веселим
поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно  та  весело!
Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв,
нi непорядку: i долiвка мов сама  собою  промилася,  й  стiни  побiлiли  -
вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно  горiла!..  Гучна  розмова  укривала
хату. Вона ущухла тiльки  тодi,  як  Педоря  одчинила  дверi,  щоб  внести
самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила  на  столi  i,  окинувши
всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
   - А я сидiв та ждав... Ну, думаю, перший раз ногу  одтоптала,  а  тепер
уже й самовар вилл? на мене, - промовив Довбня ?й услiд.
   Нестямний регiт  обняв  хату...  За  ним  не  чутно  було,  як  Педоря,
прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.
   За ча?м ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що  Довбня  був
такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв  не  обходилося,  отже
вiн так непримiтне уплiтав ?х у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi
дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав  мало.
Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок,  червиво?  кашi
та веселого товариства.  I  вiн  розказував,  як  трохи  не  кожно?  ночi,
накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони  на  здобич;  як  розбивали
обходи, били об'?ждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало,  а  раз  живого
кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися
так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки
однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже  сидiли
в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не  його.
Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдi?ш - прийняв з зятем до себе.
Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.
   - Тепер благочинним уже... розкошу?! - додав Довбня. Наталiя Микола?вна
важко зiтхнула, ?? вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те,  що
украв дочку.
   - Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.
   - Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то  через  слуг,  то
через жидiв.
   Наталiя Микола?вна ще  бiльше  пройнялася  дивуванням.  "Отже  i  пошле
господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.
   - А воно, мабуть, разом i весело i  страшно  тiкати?  -  спитала  далi,
дивлячись на Довбню.
   - Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати,  та  й  родився  не
бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Микола?вна зареготалася.
   - Дивно б було, якби з такими вусами та були баби!  -  скрикнула  i  ще
бiльше залилася реготом.
   Довбня тiльки скоса дивився на не?, як  ??  на  всi  боки  хитало.  Чай
попили.
   - А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що  Лука  Федорович
не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя  Микола?вна,  почули,  як  вiн
гра?!
   - Удруге без скрипки не приходьте! Чу?те,  не  приходьте!  -  скрикнула
вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
   - Давайте заспiва?мо! - спохопився Проценко.
   - Давайте, давайте! -  радо  загукала  попадя.  -  Тiльки  й  ви,  Лука
Федорович, будете пiдтягувати.
   - Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.
   - А яку заспiва?мо? Зна?те, оту, що  у  ваших  спiвали,  -  пригадувала
попадя.
   - "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.
   - Л?рмонтова!  Л?рмонтова!  -  запорощила  вона.  -  Як  я  люблю  того
Л?рмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть,  не  любили.  Дурнi!  От
якби вiн тепер був живий?!
   - То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.
   - Не признали б? Правда ваша,  Лука  Федорович!  -  скрикнула  вона.  -
Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона  зцiпила
зуби i посварилась комусь кулачком.
   Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким
не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад  то
було, чи не в лад, а одно робив - гукав...  Видно,  добрi  були  хрестини!
Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня,  наче
змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак  печений,
п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
   - Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.
   - Не слухай... Далi як? - розпалившись, гука той  на  Довбню.  -  Кажи:
далi як?
   Довбня усмiхнувся сво?ми суворими очима.
   - Це вже кiнець, - одказав.
   - Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до  Довбнi,
обхопив його, поцiлував:
   - Ми ж з  тобою  давнi  товаришi...  училися  вкупi!  Чу?ш,  Наталочко,
вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов... Та чому  ти,  братику,
не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все  краще,
нiж отак тинятися... Жiнка, брат, дiти... Постiй, пiдожди... брехня! Дiтей
нема... Чорт ?х уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько,  хотiв
щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався  Довбнi:  -  Горiлку,
брат, п'?ш?
   - Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.
   - Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки,  давай  закуски,  усього
давай! Що е в печi, то все на стiл  мчи!..  А  я  вас  i  не  примiтив,  -
скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього.  -  Вибачайте  менi,
голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.
   - I це добрий чоловiк, -  хвалився  вiн  Довбнi.  -  Добрi  тепер  люди
настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить!  Отого,  бородатого!  Бач,
який!.. Ну, я тебе  ще  у  борiдку  поцiлую,  -  слебезував,  припавши  до
Проценковоi бороди.
   - А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за
мою та учепишся сво?ми руками!
   - Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Микола?вна, докiрливо дивлячись  на
нього. - Залл? очi та й варняка? не знать що.
   - Правда твоя, що залив очi, ?й-богу, правда. Не можна,  брат,  було...
Кум... Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю... Ото  випивака!
Усiх перепив... такий!.. Не сердься ж на мене, моя  попаденько,  дай  свою
рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я  тебе  поцiлую...
тво? оченьки яснi, тво? устоньки рожевi, твiй носочок... Як там у пiснi?..
Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.
   Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
   - Ти б посоромився хоч чужих людей!
   - Яких чужих! Це, брат, усе сво?... Ото чужий? - спитався, указуючи  на
Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А  хоч
би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат,
дай нам горiлочки... - I вiн моргнув так  кумедно  бровою,  такого  пустив
бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай  сам  почав
реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!
   - Де ж ?? взяти? - спиталася Наталiя Микола?вна. - Ти ж зна?ш, що  дома
нема?: а посилати... кого я пошлю?
   - Як кого? а Педорю!
   - Вона менi i так дозолила: ти ?й слово, а вона тобi десятеро!
   - О-о, матерi ?? заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на  диван.
Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
   - Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
   - Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.
   - Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.
   - Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш  слухати,  то  я...  -  I  вiн
затнувся; брови його нахмурилися.
   - По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.
   - А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi:
по чiм ти догадалася?
   - Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.
   - Матерi його дуля! Жид - невiра... Я тебе не  про  се  питаю.  Я  тебе
питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
   - По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку  горiлки
хоче.
   - А ти хоч?
   Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
   - I я вип'ю, як дасте.
   - Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж  тобi...  -  I  вiн  почав
ритися  в  кишенi,  брязкаючи  грошима.  -  На  полтиника.  Чу?ш?   цiлого
полтиника... Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та  добро?!  Недобро?  i  не
бери. Покуштуй попереду... Тiльки не з нашо? посуди, - погана ти дуже! - а
в жида з чарки... i тiльки одну чарку. Чу?ш, тiльки одну!
   Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав ?? виряджати.
   - Отак у нас усе, - жалiлася  тим  часом  попадя  Довбнi.  -  Отак,  як
бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жарту?. Отак i сповадить
наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
   - Бо тебе як слухати, то треба  надесятеро  розiрватись,  -  огризнувся
отець Миколай. - У тебе нема одного дiла,  а  разом  десятеро:  подай  те,
Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти  в  мене  не
хазяйкатаки!
   - О, ти мудрий хазя?н!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро  по?даючи,
- уколола Наталiя Микола?вна.
   - Наша, брат, служба така, -  одказав  пiп.  -  Ми  i  по  чужих  людях
тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколi?ш.
   - За таким хазя?ном! - сердилась попадя. Отець Миколай  суворо  бликнув
на не?, та, махнувши рукою, зареготався.
   - Не слухай, брат, ??, - повернувся вiн до Довбнi.  -  Жiнка,  брат,  i
чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
   Наталiя Микола?вна  пустила  на  чоловiка  гострий  i  призрий  погляд;
зцiпила зуби, аж ?? щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася
кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля
столу.  ??  свiже  рожеве  обличчя  поп'ятнилося,  очi  похмурились.  Вона
мовчала; зда?ться - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку,  мерщiй
опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.
   - Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.
   - Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до не?, Проценко.  Вона  бликнула
на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа ?? тремтiла...  Довбня  понуро
дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося
сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!
   Може б, воно i справдi  з  того  буча  знялася,  якби  не  Педоря...  У
кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки ??  очi  та
синiй нiс визирали, увалилася вона у  хату,  бухаючи  сво?ми  страшен-ними
шкарбунами; пiдiйшла  до  столу,  вийняла  з-пiд  поли  пляху  горiлки  i,
струснувши нею над свiтлом, скрикнула:
   - Самий смак! Проценко засмiявся.
   -  Чого  ви  регочете?  -  спитала  Педоря  у  попа,  не  почувши,  хто
зареготався.
   - Молодець ти у мене, молодець! -  одказав,  усмiхаючись,  пiп.  -  Мчи
лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь ?сти.
   Педоря кашлянула, утерла  носа  i  мовчки  вийшла.  Швидко  вона  знову
вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi  печену  рибу,
хлiба i солоних огiркiв.
   Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як  сич  надута
сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.
   - Як здоров'я вашо? куми? - спитала Наталiя Микола?вна у Проценка. - От
не зберуся та й не зберуся нiяк до не?!
   - То через те, що довго збира?тесь. Вона мала щось одказати.
   - А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив ?? отець Миколай.
   - Як ви не почасту?те, то я й пити не хочу! - додав Довбня.
   - Чому ж се? - спитала вона.
   - У женщин рука легка... Плавкiше чарка йде,  не  становиться  руба!  -
перевiв на жарти Довбня.
   - О, у мене рука важка... Ви  ще  не  зна?те  ??!  -  одказала  попадя,
згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок
як яблучко червонiв.
   - Ваша? Ота! - скрикнув Довбня,  дивлячись,  як  кiт  на  мишу,  на  ??
кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до не?.
   - Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
   - Знахур.
   Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за  пальчики
i,  прихилившися,  роздивлявся  долоню,   тi   невеличкi   борозенки,   що
покарбували ??.
   - Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.
   - Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи  ??  долоню  сво?ю  жорсткою.
Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.
   - Отже ви справдi, мов знахур!  -  защебетала  вона.  -  Що  ж  ви  там
почу?те?
   Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову,  наложив  знову
свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталi? Микола?внi, усмiхався. Кров,
пробiгаючи пiд ?? тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до  його  жорстко?
долонi; мов мишка сiпала, лоскотала ??; вiн дослухався до того.
   Попадя чогось зареготалася дзвiнко та  радiсно.  Пiп  весело  пiдскочив
угору i скрикнув:
   - Могорича! могорича!
   Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю.
Вiн бачив, як ?? очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу... Щось
стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
   - Колдун! колдун! - кричав пiп,  бiгаючи  по  хатi,  радий,  що  Довбня
розвеселив Наталiю Микола?вну. - За се випити! ?й-богу, випити!
   - Що ж ви там дослухались? - пристала Наталiя Микола?вна до Довбнi,  як
той зняв руку.
   - Почастуйте! - указав Довбня на пляшку.
   Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
   - Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи  чарку.  Попадя
хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.
   - Усiх! усiх! - гукав пiп, плещучи в долошки. - Ура-а-а!
   Наталiя Микола?вна скинула на нього непривiтний погляд.
   - I вас, Григорiй Петрович, частувати? - стрiльнувши оком на  Проценка,
спитала вона.
   - Усiх! усiх! - глухо одказав Довбня.
   - Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.
   - Треба робити, як знахур каже! - одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка
вже вдарила ?й у лице, уступила  в  голову,  в  очi;  вона  почула  якийсь
веселий шум у вухах.
   - Не все то правда... - почав було Проценко, беручи чарку.
   - Або не кожнiй чутцi вiр! - перебив його Довбня.  Проценко  призро  на
нього глянув.
   - Та ви справдi наче той знахур  говорите.  Менi  аж  страшно  ста?!  -
обiзвалася попадя.
   Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.
   - А менi! - обiзвався отець Миколай.
   - Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! - гримнула попадя.
   - Усiх! усiх! - прогув Довбня.
   Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й  в  денце
поцiлував.
   - Згода! згода! - загукав Довбня.
   - Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя.
   - А ви хочете знати?
   - Авжеж - хочу.
   - I не розсердитеся, як правду скажу?
   - Тiльки не брешiть!
   - Нащо брехати? Слухайте ж... Усi насторочллись.
   - Нi, давайте ще по чарцi! - сказав Довбня.
   У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима  тiльки
невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку  i  почастувала
Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як  той
ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на  лоб
i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка  вже  брала
сво?.
   - Тепер, цур, не сердiться! - повернувся до попадi Довбня.
   - Миколо! признавайся по правдi, - i вiн  щось  почав  шептати  на  ухо
поповi.
   Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у  грудях  захопило...  "Оце  ж  i
пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима,
пильно дивилася на Довбню.
   - Признавайсь: давно? - уголос допиту?ться Довбня.
   - Та ну, вигадав таке! Не треба... Давай краще вип'?мо!  -  одмахуючись
руками, мовив пiп.
   - Не признается? А порадував би тебе!
   - Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.
   - Син колись буде!.. - рубнув Довбня.
   - Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
   Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка:
   той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
   - Нам  весело,  а  тобi  сумно?  -  тихо  спитала  Наталiя  Микола?вна,
пiдскочивши до нього. - Бач, який  вiн  гарний!  -додала  уголос,  кинувши
очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!
   Проценко ще став хмурнiший.
   - Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись  до  його
уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!
   Проценко побачив, як у не? руки тремтiли,  очi  горiлi?,  як  вона  вся
огнем пашiла; йому здалося, що вона намiря?ться кинутися йому на шию.  Вiн
мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
   - А знаете, що Наталiя Микола?вна каже?
   -  Григорiй  Петрович!  -  скрикнула   попадя,   стукнувши   ногою.   -
Розсерджуся!.. ?й-богу, розсерджуся!
   - Наталiя Микола?вна  каже...  -  почав  Проценко.  Попадя,  як  кiшка,
стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi  пальчики
так i впилися в його уста.
   - Наталiя Микола?вна каже... випити ще  по  однiй,  -  гукнув  Проценко
крiзь ?? пальцi.
   - Добре! добре! - гуде Довбня.
   - Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.
   - I я! I я! - гука? Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та
пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так  весело  та
радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона
на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а;  Проценко,
мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi,  кидалася
то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала  за
руки.
   - Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за  картами.  Уже  i
карти здала.
   - Ходiть!
   - О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав  у  другу  хату.
Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
   - Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.
   - Пора! пора!
   Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись  нi  з  ким,  похилив  через
кухню.
   - Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, -  гукнула  йому  вслiд
попадя.
   Довбня, мов не розумiючи, глянув на не?, махнув рукою i,  накинувши  на
плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
   - Чого ти сьогоднi  такий  невеселий  був?  -  спитала  вона  у  сiнях,
припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. -  Роздався  жаркий  поцiлунок.  -  I
приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона,
припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я,
зда?ться, розуму позбудусь!
   Проценко мовчки вирвався з ?? гарячих обiймiв. Вiн сам  не  знав,  чого
вона йому сьогоднi противною здалася... ?? щипання та лоскотання, ?? слова
про сина мов  холодною  водою  обдали  його.  Вiн  випив  був  лишне,  щоб
забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову  задурив.  Гвiздком
стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля  його  серця  -
якмога швидше вирватися вiд се? причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши
надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся
на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
   - Хто се?
   - Та я!.. - скрикнув  Довбня,  приправляючи  той  викрик  таким  крутим
словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду.  Чи  не  одiрвав,
бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.
   Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й  повiв
З двору.
   Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi  нi  зiрочки,  нi
iскриночки  -  густа  непроглядна  темнота;  повiтря  холодне,  з  туманом
дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними
кружалами, а кругом ?х чорна безодня буя?.
   - Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
   - Куди ж як не додому! - одказав Проценко.
   - Чого? Я не хочу додому!
   - А куди ж? - пита Проценко.
   - Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
   - Чому?
   - Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти  не
зна?ш нiчого, а я знаю... I тобi все розкажу, все... Ти бачив у нас  дiвку
Марину?.. I - лиха година зна? - пiдвернулася, брат, п'яному  пiд  руку...
ну... бий ?? сила божа!.. А тепер одбою нема?... Каже: женися на  менi,  а
то або повiшуся, або втоплюся... Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми
мене, шельму,  дути!  Козацькими  нагаями  пороти!..  -  скрикнув  Довбня,
тупнувши так ногою, що калюжа аж до  ?х  голiв  досягла.  -  Кий  се  чорт
плю?ться? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще
i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
   "Сам iрод не розбере сього Довбню! -  подумав  Проценко.  -  Чого  йому
Треба? То того шука?, то сам себе за те ла?!"
   Вiн почав утiшати його:
   - Хiба ти перший, ти -послiднiй.
   - То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде!  Шкода,  брат,
дiвки; або женитись треба, або повiситись разом  з  нею.  Он  воно  що!  -
признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
   - Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? коха??
   - А чорти ?? батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й  вiрна,
поки хто не кивнув на не? пальцем.
   - Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.
   - Усi! - гукнув Довбня. -  Усi  одним  миром  мазанi!  Така  вже  клята
порода... А все, кажу, шкода дiвки.  Пропаде  нi  за  цапову  душу!  Почне
тинятися попiд тинами, на ногах зогни?!
   - Ну це вже тво?  дiло,  як  хоч,  так  i  роби,  -  одказав  Проценко,
зостановлюючись.
   Вони якраз дiйшли до поворотки, де  шляхи  ?х  розходилися:  Проценковi
треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.
   - А ти б що зробив на мо?му мiсцi? - попитав Довбня.
   - Не знаю, не був у таких бувальцях.
   - Не був? I  не  будь  же  нiколи.  Нема  гiрше,  як  тебе  розшматують
надво?... Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб,  -  каже:  наплюй  на
все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного по?да?. А се дурно!
- перевiвшi? руку на груди i вказуючи пальцем проти серця,  замовив  знову
Довбня, - рветься, жалем б'?ться!.. Тьфу!
   Проценко позiхнув.
   - Позiха?ш? Спати хочеш?
   - Пора вже.
   - То й ходiмо.
   - Тут нам розходитися, - натякнув Проценко
   - Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.
   - Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.
   - Чого?
   - Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша... Як ти дума?ш?  Довбня  ляпнув
таке, що Проценко тiльки сплюнув  i,  не  одказуючи  нiчого,  почимчикував
далi.
   - Мовчиш?.. Зиа кiшка, чи? сало з'?ла, та й мовчить! -  базiкав  сам  з
собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав
блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову
чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
   А Проценко, зоставшись самотою,  зiтхнув  вiльнiше.  Вiн  боявся,  щоб,
бува, Довбня не намiгся до  нього  спати...  П'яний  буде  варнякати  цiлу
нiч!.. Добро б - про що путн?, а то - про ту циндрю... От  же  мучиться  i
побива?ться чоловiк. Чого?
   Проценко почав розбирати, що  йому  наплiв  п'яний  Довбня...  "Нема  й
гiрше, як розривають тебе надво?. Розум  каже:  наплюй!  а  серце  не  то?
спiва?... Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що  се  з  Довбнею
сталося, а тому, що так бува?. У  сво?му  життi  вiн  не  пригада?  нiчого
такого: воно його завжди виносило на легких крилах  щастя  та  вдачi.  Раз
якось повернулося було сво?м гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та
и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на  чисту  воду,  на  тихi
хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в  душi  однi
гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде!  Нi,
не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у  нього
в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що  да?
воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не  шкодуй  за
тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi да?ться до рук!"
   Темна темнота ночi, глухi та  безлюднi  вулицi  -  нiщо  Проценковi  не
забороняло  розпускати   сво?   думки,   а   ще   бiльше   допомагало   ?м
ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед
ним став учорашнiй  вечiр  i  сьогоднiшнiй.  Учорашнiй  куди  веселiший  i
кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не  годиться.  Учора  Довбнина  музика
серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його  пале;  учора  Христина  врода
вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i  п'яний
був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн  ляпнув  голу  правду!  Гидка
вона, та негамузна на його п'янiй мовi... а через вiщо?  Через  те,  що  й
сама правда гола та неприкрита... Те безсоромне припадання перед тобою! те
ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть,  i
сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава  вида?,  чим  б'?ться  серце,
чого воно хоче... А чим воно справдi б'?ться?..
   Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища...  Темно  усюди,  анi  свiтнеться
нiгде... "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб  одсунули",  -
подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.
   - Зараз, зараз! - донiсся  до  нього  чийсь  голос  iз  кухнi,  як  вiн
постукав у вiкно.
   - Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не  Мар'я.  Поки  вiн  обiйшов
кругом кухнi, дверi в сiни були вже  вiдчиненi,  i  в  темнiй  темнотi  ?х
сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.
   - Чого ви стали? Iдiть уже! -  роздався  голос  Христi.  Його  наче  що
шпигонуло.
   - Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив
вiн тихо i, обнявши, намалював на ?? щоцi гарячий поцiлунок.
   - Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося,
що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чу? ??  зiтхання
гаряче, ?? дух теплий.
   - Серце мо?! Христиночко!.. - I уста ?х злилися. Солодко вони  защемiли
у нього, якась огненна печiя  дiйшла  до  серця...  Вiн,  як  божевiльний,
здавив ??, пригорнув до себе, i обличчя ??, i уста, i  очi  покрив  сво?ми
поцiлунками.
   - Годi, годi вам... Ще Мар'я почу?, - шепче вона.
   - Ягiдко моя! наливаная!.. - Вiн припав до не?, до ?? теплого лона; вiн
чув, як ?? серце билося, як ?? тепло переходило у його, як воно не грiло -
палило його.
   - Iдiть уже, я сама засуну! - голосно промовила вона.
   Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни,  побралася
на пiч.
   Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його  гарячi  поцiлунки  та
обiйми - гонили ?? кров, будили думки, не давали ?й  заснути...  Серце  ??
так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають  душу...
?й чогось хочеться смiятися i плакати.
   "Невже вiн... вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, -
мене любить?..  Невже  та  попадя,  що,  кажуть,  як  картина  хороша,  не
подобалась йому? А я... я - проста дiвка? - йому подобалася?.. Оце  дивно!
- думалося ?й, i ?? серце так радiсно билося. - I панi бiля  його  пада,--
знову лiзе ?й у голову. - I панi не погана з себе. А я б то йому  краща?..
Господь його зна?! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися  з
мене, дурно?,  а  я  йму  вiри?  -  Нестямна  туга,  мов  пазурами  кiшка,
упина?ться в ?? душу, сльози виступають на очi. - Нi, нi!.. щось  воно  та
не так... Чого ж такi палючi поцiлунки,  такi  гарячi  обiйми?!"  -  знову
утiша  себе  Христя.  До  самого  свiту  не  спала  вона,  то  млiючи  вiд
несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих  думок,  гарячого
дзюркотання кровi, легких та важких забо?в серця...
   VIII
   На ранок Христя не зна?, де ходить, що робить. Почування чогось  лихого
i разом доброго ?? душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха  i  обiйме  тугою
несамовитою... Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як  дiзнаються,  бува?
Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чу?, як  ??  обличчя
горить-пала?, як ?? очi сором кри?; i свiт бiлий, заглядаючи в них,  вида?
??... I навiщо сей день настав? Чому нiч  не  забарилася?..  То  знову,  -
поверта? на iнше, - огорта? ?? серце якась утiха, якась весела надiя  душу
грi?. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона  -  душу
чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що  вiн  цiлував  мене?
Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить  мене?  Як  справдi
коха??.. Бог його зна?: може, мене досi господь карав  лихом  та  напастю,
щоб тепер нагородити щастям та споко?м... Може, се вiн мо? щастя  посила??
Може, се воно йде до мене?
   Нелегеньку думку завдало життя  Христi  -  думай!  Нерозгадану  загадку
станове перед нею - розгадуй!  I  до  сього  часу  воно  не  жалувало  ??,
поверталося то тим, то  другим  непривiтним  боком;  та  то  все  доходило
зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з  само?  середини
взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу вирина?,  полоха?  ??
спокiй тихий, бунту? ?? думки крилатi. Не дивно, що вони ??  так  облягли,
немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь,
то там вони в не? i зостануться. Чи сидить, чи сто?ть вона, то,  зда?ться,
наче прибита гвiздком до того мiсця - й не поворухнеться.
   - Христе! - оце обiзве Мар'я. А Христя не чу?.
   - Об чому ее так загадалася?  -  регоче  та,  прикро  придивляючись  на
Христю.
   Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе  ??  на  чому  недоброму
спiймають.
   - Чого се ти, дiвко, так суму?ш? - допиту?ться Мар'я, не спускаючи очей
з не?.
   Та й лихi якi у Мар'? очi! Христя чу?, як вони, наче шило, до самого ??
серця доходять, у саму душу упинаються. I чого ?й  вiд  мене  треба?  Чого
вона слiдку? за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж ?й хочеться?  -
трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час  увесь  свiт  провалився  i
вона зосталася одним одна  з  сво?ю  тугою  самотньою,  з  сво?ми  думками
неспокiйними.
   То-то й лихо, що так не бува?, як нам  хочеться!  Ще  поки  рано,  поки
Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi - Христя  то  сим,  то  тим
боком бiд Мар'? увернеться. А як пани  кинуться  i  почнеться  те  щоденне
порання? А як вiн кликне ?? давати умиватися?.. Вона нiяк не пригада?,  що
тодi буде.. Вона тiльки чу?, що ?? сила покида?, що  вона  нiкуди  кчемна,
зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? - дума? вона.  -  Чи  не
кара?ш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"
   Тут саме дверi з  горниць  рипнули  -  i  на  порозi  панi  показалася.
Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
   - Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиня?те?
   Христя, як стрiла, кинулася з  хати,  та  за  порогом  згадала,  що  ще
прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена,  кинулась  вона  назад  -  i  пiшов
гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного  вiкна  до  другого,  Христя
гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки  столiв,  билася  i,  не  почуваючи
болю, мерщiй неслася далi.
   - Що це ти торохтиш там,  мов  навiжена?  -  гримнула  на  не?  Пистина
Iванiвна.
   Христя отетерiла - з мiсця не ворухнеться.
   - Чого ж ти стала? - знову гарикнула Пистина Iванiвна.
   Христя кинулась... На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i  якомога
швидше майнула надвiр.
   Надвiрня  прохолода  трохи  охолодила  ??  гарячу  голову,  утихомирила
переляканi думки; Христя вернулася у хату  далеко  покiйнiша.  Мар'ю  вона
стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це ?? ще бiльше заспоко?ло.
   "Якщо вже непереливки буде, - сховаюся  хоч  у  кухнi,  -  нiкому  буде
наглядати", - подумала вона. I справдi - стала  тиха  та  ясна,  правилася
бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж  поки  з  паничево?  хати  не
розчинилися дверi.
   - Христино! дайте умитися, - промовив вiн тихо; а ?? чогось всю  так  i
затiпало!
   Беручи воду,  вона  i  не  запримiтила,  що  набрала  тiльки  пiвглека;
ускочила в його хату - забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала
води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих  лiкiв,  i,  не  дивлячись
нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.
   Вiн глянув на не?, - а в не? аж волосся зайнялося!  вона  чу?,  як  вiн
дивиться, прикро дивиться на не?.
   -  Чого  се  ви  сьогоднi  наче  в  воду  опущена?  -  спитав  вiн  ??,
становлячись над тазом.
   Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на не?.
   - Та умивайтесь уже! - болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.
   Вiн зiтхнув i настановив руки. ?? жаль обняв, такий гiркий  та  рiзучий
жаль, що вона трохи не заплакала... Чого? Вона сама не  зна?  чого...  Лл?
воду i сама не зна?,  куди  лл?;  крiзь  повнi  очi  слiз  бачить  -  щось
червонувате миготить перед нею, догаду?ться, що то його руки, i лл?  туди;
лл? тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди лл?, куди
слiд, чи стiльки злива?, скiльки треба, - вона не бачить, не зна?.  Певно,
вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби  тiльки  вiн  не  сказав:
буде!
   Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй  вискочила  вiд  нього,  ?й
полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий  сором  не  пече  ??,
нiчий догляд не мутить ?? думок.
   Як попив вiн чай i пiшов на  службу  -  ?й  зовсiм  стало  легко,  наче
пройшла хмара, що тьмарила  сонце,  i  воно  висв.iтило.  Тому  й  щоденнi
клопоти  допомогли.  Мар'я  з  панею  турбувалися  бiля  печi,  а  вона  -
прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше
думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди  поспiти.  А  в
його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося
де  й  порошини;  переставляла  скiльки  разiв  всяку  всячину,  щоб  вона
якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки  на  його  лiжковi
перебивала, - мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде  нi  зморщечки,  нi
складочки, - пухкi та високi!
   "Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та  гарно,  хай
догада?ться: хто то до того сво?х рук докладав!" - подумала вона, легенько
зiтхнувши.
   Зовсiм вона себе чу? i покiйною, i щасливою. Життя до не?  усмiха?ться,
манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними  надiями.  Все,
що ?? давило та смуток  будило,  -  зникло;  все  пройшло-минулося;  нiхто
нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi  думки
?? страхали... А жаркi поцiлунки  горять  на  ??  обличчi,  гарячi  обiйми
грiють ?? серце, тихим щастям пiдкида?ться воно у ?? грудях, ?й так  стало
весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки  й  не
видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба.  Якраз
на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася... Ще  тюпаючи
до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його  темнiй  самотнi,  то
так розпустила свiй голос - аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об
боки та стелю глухо? я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все  дужча?
та мiцнiша?. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! - а вона  спiва?.
Пiсня мов сама лл?ться З душi, голос  не  зна?  натуги  й  утоми-  рiвний,
тонкий та високий!
   Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном  прийшов  -
давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала  на  його
очима, i  дивно,  що  тепер  тiльки  вона  добачила  те,  чого  ранiше  не
примiчала... Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка - як
шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд -
все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить
?? серце!
   Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за  свiй.  ??  так  i  пiдмива?
говорити! Балакала б, зда?ться, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я  чогось
не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.
   - Чи не  бачили  де,  тiтко,  Марини?  -  веселенько  запитала  Христя,
згадавши, що та як покинула сво? намисто, то й досi не приходить.
   - Марини? - перепитала Мар'я. - Та й носишся  ти  з  сво?ю  Мариною!  Я
думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона  -  чортзна-що!  -  неласкаве
додала Мар'я.
   - Як саме? - здивувалася Христя.
   - Так! Он - на содержанiе йде!
   - На яке содержанi?! Куди?
   - Панич один на село бере до себе.
   - Найма?ться, чи що? - не розумiючи, допиту?ться Христя.
   - Найма?ться ж... з  паничем  спати,  -  усмiхаючись,  одказала  Мар'я.
Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися... А Мар'я  дивиться  на
не? та зозла ?хидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така
злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з сво?м  москалем,  вона
нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле - вона зразу  перехопе,
та ще й вiд себе наддасть! - думала Христя, пригадуючи,  як  би  ?й  самiй
навiдатися до Марини. - Сьогоднi субота, а завтра недiля... свято... Чи не
пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ята? те дворище, де живе Марина:  як
ходила на базар, то бачила... Ранiше управлюся, пiду завидна, -  утраплю!"
I Христя почала навсправжки клопотатися.
   - Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар,  як  я  вiдпрошуся  до
Марини? - запитала вона.
   - А що? довiдатися хочеш?
   - Та так... Намисто вiднесу.
   - Неси!.. - нехотя одказала та.
   Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне.  Панич
же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у  горницях,  Мар'я  мерщiй
побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра:  окрiп  на  голову  грiла,
одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже  й  пани  полягали,  уже  й
панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а  вона  все  поралась...  Пiзно
лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.
   У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.
   - Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?
   - Куди? - здивувалася та. Христя сказала.
   - Йди, йди... Ти ж не надовго?
   - Та хоч i на всю нiч! - усмiхнувшись, одказала за не? Мар'я.
   Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася... "На  всю
нiч! -думалося ?й. - Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась
Христя, збираючись до Марини.
   Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед
заходом висвiтило. Кругом хмари,  синi,  як  печiнка  або  запечена  кров,
натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд ?х те  огненне
коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи  увесь  мир  сво?м
червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами  кровi;  повiтря
горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося  все  пiд
тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь ско?лося або повинно
ско?тись. Христя, поспiшаючи до  Марини,  знову  почула,  що  туга  почина
пiдкрадатися до не?, злегка щипа? за серце, на душi  заснову?ться  смуток,
важкi думки окривають голову.
   У  великiй,  непривiтнiй  кухнi,  освiченiй  жовтим  сонячним  заходом,
неметенiй i немазанiй, застала вона  Марину  одним  одну.  Нерозчiсана,  у
старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши  свою
закустрану голову рукою. По ?? похмурому обличчi снувала туга, по ??  очах
видно було, що вона недавно плакала.
   - Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей  свято,  а  ти  такою
неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та  ходiм,  поки  сонце  свiте  -
походимо, людей побачимо, менi город покажеш.
   - Найшла час - он яка твань на вулицi! - якось сумно одказала Марина.
   - То твань посерединi, а на примостках людей багато гуля?.
   - I вже! - махнувши рукою, одказала Марина. - Хай гуляють!
   - А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що  лихе  лучилось?  Може,
вiд матерi недобрi вiстi... нездужа?.. умерла?.. - одгадуе Христя.  Марина
помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:
   - Краще б, якби умерла!
   - Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?
   Марина мовчала.
   - Може, того, що люди брешуть? Бо?шся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?
   - Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.
   - Кажуть таке... тьфу! Я б ?м язика одрiзала, щоб не брехали!..  Кажуть
- либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати!  -
гаряче засипала Христя.
   - Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко,  одказала  Марина.  На  який  час
обидвi помовкли.
   - Я тобi твое намисто принесла, - почала  знову  Христя.  -  На!  -  i,
витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.
   Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у ?? похмурих очах.
   - Яке воно мо?? Хай йому чорт! Хай  вiн  подавиться  ним!  -  скрикнула
Марина, кидаючи намисто аж до порога.
   Христя здивувалася. Вона нiколи не  бачила  Марини  тако?  сердито?  та
непривiтно?. Збиралась до не? погуляти, побалакати; а шо застала?..  Серце
у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись,
одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.
   Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався  по
полупаних  стiнах,  по  неметенiй  долiвцi,  мов  зарево  близько?  пожежi
освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi  Маринина
постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке  нагинало
?? закустрану голову... Це зразу - як припаде до столу, як зарида?!
   - Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.
   - Чула-бо, Марино! Угамуйся... Перестань та розкажи, що це з  тобою?  А
то - пiду... ?й-богу,  зараз  пiду!..  -  допитувалась  i  разом  стращала
Христя.
   Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi  очi...  Так  дивиться
мала дитина на матiр, коли  та  посвариться  чого.  Марина  прохала  сво??
подруги не йти вiд не?, не кидати ??. Здавалося, вона казала ними:  глянь,
подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо  мо?  тяжке  розлива?
?х!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i  я  тобi  все
розкажу, все повiдаю... Не кидай же мене!
   Христя пiдiйшла до подруги i почала ?? утiшати. Вона  перебирала  всяку
всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село,  про  дiвчат,
хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi  випадки.  Рiч  ??
лилася, як той струмочок, пересипана  та  перевита  смiшними  жартiвливими
вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б  вони  i  не
переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала
плакати та  коли-не-коли  розкривала  зцiпленi  уста,  щоб  усмiхнутися...
Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка,  така  неутiшна,  що  жаль
наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.
   Смеркалося. Жовтий свiт меркнув,  тухнув,  крився  темнотою.  З  глухих
куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали ??  якимсь
смутком.
   Христя кинулася йти додому.
   - Пiдожди, - прохала Марина. -  Посидь  ще  трохи.  Панiв  нема?  дома,
нiкого нема?. Бач - я сама... Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'?мося.
   - Так менi страшно буде однiй вертатися.
   - Я проведу.
   - Ну-ну!
   I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя
зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату.
З усiх бокiв, з усiх кра?в виходила чорна темнота i все  бiльше  та  дужче
зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським  житвом.  "I
як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до  не?
з-за спини... Це чу? - скрипнули дверi, щось рипучими  чобiтьми  пройшлося
сiньми i назад верта?. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.
   - Для кого то самовар? - пита? наче десь чуваний голос. Мовчання.
   - Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i  знову  чоботи
зарипiли, дверi стукнули.
   Через хвилину увiйшла Марина.
   - Хто то балакав з тобою? - пита? Христя.
   - А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.
   - Хто вiн?
   - Дурисвiт!
   - Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.
   - Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!
   - Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, пита? Христя.
   - Панич! - аж скрикнула Марина.
   - То се ти його так чеётиш? За вiщо се так?
   - Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще  йому  язик  видеру,
хай тiльки займе мене, проклятий!
   - Та за що ти клянеш його так?
   - Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як  одежу
забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе
другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.
   - Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.
   - Усе правда!.. Все правда! - зозла  скрикнула  Марина  i  заскреготала
зубами. - Та вже ж i на мо?й колись вулицi  буде  свято!  -  додала  вона,
скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.
   Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла,  аж  поки
Марина, брязкаючи посудою, не нагадала ?й про себе. Христя пiдвела голову,
глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася
?й якоюсь низькою, аж  згорбилася  мов.  Заяложене  дране  убрання  мiшком
висiло кругом колись високого стрункого стану,  коси  розпатлались  i,  як
клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж
страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.
   Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.
   - Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула,  не
бачила.
   - Христе! - обiзвала голосно подруга.  Христя  пiдвела  голову.  Марина
зареготалася.
   - Чого ти смi?шся?
   Марина зiтхнула i важко промовила:
   - А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!
   I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою  так  весело
щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед
Христею.
   Вона, насмiхаючись сама над собою,  повiдала  усе  Христi:  як  i  коли
полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й
повiрила йому.
   - I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.
   - Чого ж менi страшно?
   - А як же: як мати дiзна?ться? як у селi почують?
   - Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися  стара,  та  що?..  Я
тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там  не  бачила?
Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало?  Не  тiльки  свiту,  що  в
вiкнi - за вiкном його бiльше!.. ?  нас,  Христе,  таких  усюди  багато...
живуть же! А пiсля свят по?ду до панича на  село...  сама  хазяйкою  буду.
Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi,
докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле
та лихе з тобою зоста?ться! Що я тут? - наймичка, попихач. А  там  -  сама
хазяйкою буду... Сво? господарство, сво? корови будуть... слугу  заведу...
При?жджай колинебудь у гостi, подивишся,  якою  я  панi?ю  заживу!  Оцього
дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi
i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як
почув, що я по?ду? Усе хапа? з мене, усе рве, кида у сiни, носить  у  свою
хату - i смiх, i лихо... Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу
нiч, хижо зареготалася Марина.
   У Христi  волосся  знялося  угору  вiд  того  реготу.  Червоне  обличчя
подруги, ?? блискучi очi злякали Христю.
   На який час Марина замовкла, похнюпилась, а  там...  пiдвела  голову  i
знову сердито заговорила:
   - Ну, та й твiй добрий!
   - Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича
закида? Невже вона що зна??
   - Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у  нашого...
Грали там, спiвали... Наш хлебеснув та й почав  жалiтися,  як  йому  шкода
мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi... А твiй i почав вичитувати:
i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль
би знайшовся... Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке
мене зло взяло тодi! Так би, зда?ться, схопилася,  ускочила  до  ?х  та  й
учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто?  великий
пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн  i  з  людьми  не
Зна?ться, все б по шинках тинявся! Я  б  же,  може,  його  хоч  од  шинкiв
одбила!.. Не ти перший, не ти  послiднiй!..  Вiн  зна,  хто  був  перший?!
Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi  москалi,  як  iтимеш
вiд сво?? попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!..  -  пригадувала  то
се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.
   Аж ось почулося:  стукнули  сiнешнi  дверi,  рипнули  чоботи...  Марина
замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi... Цокнула  клямка,  дверi
розчинились, i в кухню уступив Довбня.
   - А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я  й  не  туди,  хто  тут
гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а  се?..  -  безнадiйно  ткнув  вiн
рукою на Марину.
   - Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.
   - Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу  була  люта  i
згинеш такою!
   - Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще
лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав...
   Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром  i  здiйметься
баталiя!
   - Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.
   - Авжеж! - люту? Марина.
   Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.
   - Отож, як бач! Отак завжди... От ти сидиш тут, слуха?ш, - розбери нас:
хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто  кому  перший  гедза
кинув?
   Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що ?й казати.  Марина
виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:
   - Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не  в  ногах
лазив, руки лизав, поки треба було?
   - То давня рiч... - почав Довбня.
   - Давня? - перебила Марина. Очi  ??,  наче  гострi  ножi  проти  вогню,
заблищали.
   - Давня ж, давня... А сьогоднi... сьогоднi хто винуватий?
   - А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.
   - Та пiдожди, дай слово вимовити... Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий!
- скрикнув Довбня.
   - А хто бiльше винуватий? - знову пита? Марина, потроху одходячи.
   - Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова  не  скажеш!
До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти  до  бiсового  батька
посила?ш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-тво?му буде! Та чи подумала ти,  яке
наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти
- десятеро... Та ми порiжемось, дурко!
   - Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
   - I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала сво?х  зубiв
перед людьми. А як показала, то й видно,  що  то  за  перець  стрюкуватий!
Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.
   - Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов?
До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого
то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi.  А
виходить, що ти збира?шся ?хати. Якийсь блазень з  голодрабих  полупанкiв,
позарившись на тво? очi, присоглаша до себе.  Ти  ж  згодилася?  Ти  перша
згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, по?ду! А  менi  чужi
люди про те довели... Так оце воно що?.. Менi, дума?ш, легко було слухати?
Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти  була  моя  жiнка,  а  тут  де  не
вiзьмись хвинтик з улицi... I ти чiпля?шся йому на шию! Гарно було б  менi
на те дивитися?
   - Якби ж була жiнкою... А тепер я що?
   - Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я  тобi
сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби
ми були повiнчанi та ти се зробила... дивися!.. - Очi  в  нього  запалали,
пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так
би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
   Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були -  чутно,  як
би й муха пролетiла.
   - Марино! - помовчавши, почав знову Довбня  тихо  та  ласкаво.  -  Годi
вже... Я все тобi верну, все... i плаття, i намисто... все!
   - Хай чорт його вiзьме! - буркнула Марина.
   - ?деш? - грiзно скрикнув Довбня.
   Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до не?. Його руки тремтiли,  вiн  увесь
трусився.
   - Знай же, Марино, що це упослiдн?!.. Упослiдн?!.. Чу?ш? - крикнув вiн,
пiдступаючи до не? й заглядаючи у вiчi.
   Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого
лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.
   - Чу?ш же?..
   - Чую... - глухо одказала Марина.
   - Чуй же: буде каяття, та не  буде  вороття!  -  промовив  вiн  i,  мов
п'яний, слоняючись, похилив з хати.
   Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або  у  глибокому  льоху;
темно,  холодно,  непривiтно...  Свiчка  нагорiла;   од   полупаних   стiн
здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий  морок  носився
по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорно? хвилi,  хитався  комин
здоровенно? печi. Марина сидiла бiля столу  i  якось  призро  дивилася  на
дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях,  та  вони
все далi та далi одходили - зникали.  Христi  здалося,  що  за  тi  ступнi
учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд не?... Жаль ущипнув ??
за серце...
   - Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе ма?ш серце, -  сказала
вона подрузi.
   - О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! -  скрикнула  Марина  i  почала
лаятись.
   - Хiба не видно, Марино, як йому жалко  тебе,  як  вiн  побива?ться  за
тобою? Вiн любить тебе.
   - Любить? - перепитала Марина i сплюнула. - Отака ?х любов!
   - Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..
   - Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.
   - Iнший? - трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього  вiд  Марини.
"Як: через мiсяць - та й iнший? - через тиждень? через день? Коли  б  вона
полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." ?й  наче  хто  по
виску вдарив -так те слово дошкулило ?й. Вона ще посидiла трохи, та вже не
зачiпала про те розмови: боялася,  щоб  чого  ще  гiршого  не  почути  вiд
подруги.
   У ?х уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на  те,
що Марина проводила, ?й так страшно було йти глухими вулицями, де  тiльки,
наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота.
Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била  гопака
по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала,  то  висвистувала,  мов
п'яний халамидник.
   "Здурiла Марина, зовсiм здурiла, - думала Христя, качаючись на полу.  -
То плаче, то люту?, то таке вистроюе. Он  до  чого  те  кохання  доводить!
Невже ж воно так з усiма бува?? Невже i з нею те буде, як вона покоха??  А
буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала  через  те  кохання.  I  вона  ??
остерiгала вiд його... Не хочу ж, не хочу  я  тебе  знати,  гiрка  людська
муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки ?х душ  запакувала?  Храни  ж
мене, мати божа, вiд цi?? напастi!" - молилася Христя сво?м чистим серцем.
А  насподi  його,  пiд  тi?ю  молитвою,  щось  ворушилося  в  йому,   щось
закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило ?? до  себе,  то
жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи...
   Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому,
що Марина таки по?хала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!
   Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.
   - Та й недобра ж таки Марина, - обiзвалася вона до Мар'?, - он до  яких
слiз панича довела!
   - Молодець Марина! - вiдказала та. - Зяа? собi цiну. Так  ?м  i  треба.
Дури ?х, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози  -  хай  же  сво?х
покуштують!
   Христя на те тiльки важко зiтхнула.
   IX
   Минув ще тиждень, За тойi тиждень  вiстка  про  Марину  облiтала  увесь
город. Де ?? тiльки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях i  по
базарах, погостювала у панських будинках i купецьких хоромах, не минула  i
простих мужичих хат. Всюди  вiстка  про  те  лiтала,  всюди  будила  сонне
людське життя. Тiльки й гомону було, що про панича, про Марину та  Довбню.
Старi пани  гудили  молодого  блазня,  що  недавно  випозивав  вiд  дядька
батькiвську худобу i от тепер промива?  ?й  очi.  Купцi,  потираючи  руки,
тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як  не  за  молодого  вiку?..
Вони сподiвалися, що незабаром його добро пересуне у ?х  крамницi.  От  ?м
було шкода тiльки Довбнi, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи
його, вони то насмiхалися  з  його  кохання,  то  раяли  оханутися,  стати
чоловiком. "Цього цвiту по всьому свiту!" - казали вони йому.  Та,  видно,
не втiшала його ?х рада:  закуривши  дома,  Довбня  незабаром  перенiс  те
курище у шинки, поки не позбувся й грошей, i одежi. Обiрваний  та  одутлий
слонявся вiн по вулицях, випрохуючи у стрiчних i поперiчних  копiйки,  щоб
похмелитися. Жидiвськi наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов,
не картошка!" Однi простi  люди  хлiбороби  якось  понуро  дивилися  i  на
Довбню, i на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною лiтав городом
скаженою тройкою коней. "До того тепер воно  йдеться,  -  казали  вони.  -
Пiдождiть трохи, позбудуть панята батькiвське  добро,  та  радi  будуть  i
наймичкам, аби ?х хлiбом годували!"
   Кожне судило по-сво?му. Однi дивилися, чи  пiдходить  той  випадок  пiд
стародавнiй звичай, другi - чи слугу? на користь  чоловiковi,  а  чи  несе
втрату, - i з того боку судили. Нiхто не йшов  далi,  нiхто  не  спускався
глибше у людську душу, не заглядав у сво? серце, питаючи: що б  я  зробив,
якби мене замiсто Марини або Довбнi на ?х мiсцi слiпа доля постановила?
   Одна Христя дивилася на те з цього становища, ?й, молодiй та небувалiй,
близько все те доходило до серця, будило нерозгаданi думки  у  ??  головi.
Вона бачила, що життя випиха? ?? на той самий шлях, по якому пiшла Марина.
Чи знайде ж то вона там сво? щастя, чи воно повернеться у лиху недолю?  Он
Мар'я каже: молодець Марина! Дури ?х,  поки  молода  та  здорова!..  А  як
Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?
   Христi робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму  себе.
?й здавалося, що сто?ть вона на хисткiй кладцi серед широко?  та  глибоко?
рiчки. Кругом вода, кругом киплять  та  пiняться  високi  хвилi,  чорнiють
безоднi кручi... На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся -  i
помчать вони тебе не знать куди, закрутять i  пустять  на  саме  дно  того
ревучого чорторию.
   Цiлий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила,  мов  якого  лиха
ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали  про  Марину,  як  ??
судили на всi боки, як глузували-смiялися з Довбнi. Вона дослухалася, що в
?? душi ко?лося, що в ?? серцi заводилося. А заводилося там щось  непевне:
то ?й легко робилось, як Проценко зоставався дома, то  важко  ставало,  як
вiн виходив куди, а як виходив на вечiр, ?? брала  така  несамовита  туга!
Скiльки разiв вона сама себе допитувалася:  що  менi  за  дiло,  куди  вiн
ходить? Що вiн ?й або вона  йому?  Про  мене  -  хай  хоч  пiде  та  й  не
вернеться!.. Та там, у ?? серцi, щось недобре  поверталося,  щось  шептало
?й, що вiн iде до не?, до попадi... I важкий сум  обляга  ??  душу,  тяжкi
думки налягають на серце i немилосердно давлять.  Вона  ляже  спати  i  не
спить - дожида? його; жде, поки  вернеться,  щоб  не  забаритися  одчинити
йому. Певно, вiн привiта? ?? i любим словом, i солодким поцiлунком; ?й так
любо кожен раз ста? вiд того!.. Тiльки не тепер. Тепер вона зна?, що  йому
скаже. Вiд одно? одурено? верта?ться, щоб другу дурити?  К  бiсу  ж,  коли
так! Он що вона йому скаже... А як вiн, образившись, почне  рити  на  не??
Пiдiб'? панiв, щоб ?? розщитали? Де вона дiнеться проти  зими?  Де  знайде
пристановище таке друге? Тут  вона  вже  привикла  до  всього,  i  до  не?
привикли; а на другому мiсцi бог зна?, що то буде... Що ж ?й робити тепер?
Що ?й казати з собою? Умерти? ?й, молодiй, ще рано вмирати; а й так жити -
краще не жити!.. I мучиться Христя  сво?ми  та?мними  муками,  носиться  з
сво?ми самотнiми думками; бо?ться ?х показати. Та й кому  ти  ?х  покажеш?
Мар'??
   Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше  мовчить,
а не то - гризеться. Все ?й ста? на завадi, все не по ?й. То не прибрано в
кухнi - i вона гарика? Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гука?:
   - Оця ще менi чепуруха!
   - Чого ви, тiтко, сердитесь? - спита? Христя.
   Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр - полiзла на  пiч
та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво,  а  вона  вороча?ться
там, важко зiтха?, когось тихенько ла?; а як обляжуть усi, не  раз  Христя
чу? ?? хлипання.
   - Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала
Христi.
   - То що б було?
   - Вернулася б до чоловiка. Так усе  надолужило  -  не  повiриш!  Христя
промовчала; замовкла й Мар'я.
   Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй
хатi постелю.
   - Мар'я дома? - спитав пак.
   - Дома, - одказала панi.
   - Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?
   - Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.
   - Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого  робити?
- помовчавши, спитав пан.
   - А коло печi? - одказала панi.
   - Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як  Мар'я  бiгала,  то  Христя
впоавлялася... А воно - лишня душа, - скiльки одного хлiба з'?сть?  Уп'ять
же й плата ?й, та ще й не мала. Краще Христi накинути що...
   Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi,  смикнувши  пана
за  рукав,  кивнула  головою  на  ту  хату,  де  була  вона.  Пан  замовк,
похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.
   Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла  в
кухню. З глибу душi ??, зо дна самого  серця  пiднiмалася  якась  нестямна
туга, щось уразливе та болюче проймало ??  наскрiзь.  Як  полягали  спати,
вона все розказала Мар'i.
   - А ти думала, нами дуже дорожаться? - покiйно спитала та.  -  Я  давно
тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi,  а  перейшла  нужда,  хоч  з  голоду
здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не
дуже рук прикладай. Нас не буде - другi будуть. Добре тiльки тим, хто  сам
нiчого не робить або за грошi чужу роботу  купу?,  а  робiтникам  -  всюди
однаково. Така  вже  наша  доля,  таке  наше  щастя  прокляте!..  Що  мене
розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили?  Про
мене - байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя - буде другая...  Не
в ?х тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати...  А  от  як  ти
зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!
   - Та менi аби року добути, та й нехай ?м!
   - Року! - здивувалася Мар'я. - А  малий  той  рiк?  ?м  тiльки  того  й
треба... Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.
   - Нi, не зостануся, - рiшуче одказала Христя.
   - А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем  перекивати...
Тобою однi?ю будуть правитись. От ти й знай!
   - Що ж менi робити? - безнадiйно спитала Христя.
   - Як що? Кидай i ти разом.
   - Як же я покину?
   - Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, - до печi й не становись;
   то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.
   - Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.
   - Чудна ти! - сказала вона. - Годi! пора спати, - додала, повернулася й
швидко заснула.
   А Христю обняли важкi думки, ?й було болiсно i страшно; досада й сльози
гнiтили ??. Вона не зна?, що ?й робити,  як  обiйти  ту  лиху  годину,  що
насува?ться на не?. Послухатися Мар'? - покинути?.. Серце не хотiло.  Воно
шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та  й  де  вона
знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'?: у не? усюди  багато  знайомих,  вона
город, як сво? п'ять  пальцiв,  зна?,  сюди-туди  повернулася  -  i  зразу
знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець!  А  й
тут зостатися - i роботи прибуде, i... - Вона не додумала, не  доказала  -
сльози, як горох, облили ??.
   На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж  сьогоднi,
сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i ?й треба на щось рiшитись,  була  ??
перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось
вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про  вчорашн?
нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало... А  може,  то  тiльки
так погомонiли, може, воно забудеться - минеться?
   Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись  збiгала  на
часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на  п'ятий
уже Христя почала забувати.
   Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий  день,  Христя,  як
тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч  i  заснула.  Мар'я,  засвiтивши
свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна  стиха  барабанив  дощ,  з
пансько? хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай,  розмовляли.
Видно, щось веселе вони згадували, що на всi  хати  реготалися.  Мар'я  не
дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно  кидала  у
рот i, як миша, трощила сво?ми дрiбними зубами. Уже чимала  купа  лушпайок
лежала перед нею на столi, а вона одно зна? - надбавля? ще; мов вона з ким
об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те  насiння  полущити.  А
проте думки ?? далеко були вiд того, хоч вона й вгородила сво? очi у  купу
лушпанин... Та то тiльки так,  треба  ж  кудись  дивитися,  треба  ж  щось
робити. Вона виспалась заранi, належуватись - обридло,  iти  -  нiкуди.  I
ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила сво? думки. Сумнi
вони у не? та неодраднi; однi утрати  та  утрати  виводила  перед  нею  ??
споминка, а щастя та втiхи - анi кришечки. Перелiчила  вона,  коли  з  ким
водилася, кого любила, хто коли обдурив ??... Цiла черiдка  дурисвiтiв  та
пройдисвiтiв! Через увесь вiк ?? молодий проходила брехня, ведучи за собою
сльози та горе... Що ж, вони навчили чому ???  остерегли  вiд  чого?  "Кий
бiс!" - Дума? вона. Ось i тепер учува? у сво?му  серцi  якусь  тиху  тугу.
Вона зна?, куди се воно йдеться, до чого доведе... Одному  йому  сумно  та
глухо... "Хоч би прийшов хто!" - зiтхнувши, промовила вона.
   Щось у сiнях зашарудiло... Чутно - йде, за клямку  береться.  "Ану,  як
угадала?" - подумала Мар'я.
   Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому
синя  чумарка,  пiдперезана  каламайковим  поясом,  сивих  смухiв   шапка,
прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.
   - Здоровi! - привiтався чоловiк, скидаючи шапку.
   - Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.
   - А ма?ш - правда! - гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.
   - Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я. - Чого це ти?
   - Чи тут дiвка Христя? - понижаючи голос, спитався Свирид.
   - Яка Христя?
   - Христя... з Мар'янiвки!
   - Тут. Нащо тобi?
   - Необходимо менi видiти ??. Де вона?
   - Он на печi спить.
   - Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.
   - Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати... Нащо тобi Христя?
   - Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми  з  одного  села.
Прийшов провiдати землячку.
   - Знайшов час провiдати.
   - А коли ж?
   - Опiвночi, - жарту? Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.
   - Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.
   - Приходь - прийме, - регоче Мар'я.
   - А ти свого хвiтхвебеля вже забула? - спитав Свирид, блиснувши на  не?
лукаво очима.
   Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.
   - Мовчиш? - пита Свирид.
   - Мовчу! - зло вiдмовила Мар'я. - Якби вам усiм ще так зацiпило!  -  не
видержала далi.
   - Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.
   Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину.  I
зозла ?? виплювала.
   - Хiба я тобi не казав  ранiше:  ой,  стережися,  Мар'?!  той  прахвост
посаде тебе на льоду.
   - Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.
   - Та вже ж не такий, як твiй Денис.
   - Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай  лиш
Прiську, Гапку, Горпину...
   - То iграшки були.
   - Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши  очима  на  Свирида.  Свирид
дивився  на  не?.  Очi  ?х  стрiлись.  Червоне  Свиридове  обличчя   грало
здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про  його
мiць та силу; очi його весело грали... "А вiн непоганий", - подумала Мар'я
i похнюпилася.
   - Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно  якось  зареготалася,
немов заплакала.
   Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його
жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чу?. "Чого вiн прийшов до
мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося ?й. Вона пригадала досвiтки  та
вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе ?х до  сварки  та
бiйки або з дiвчатами  розпочне  лайку,  усiх  порозганя?.  "Непевний  вiн
якийсь придався: усе б йому пити та гуляти,  над  усiма  верховодити.  Усi
такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався...  Давно  то  було,
рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше... i чутка про його  запала.  А  це,
бач, знову проявився. Мене питав... нащо?.." - дума? Христя.
   - Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, ??? - помовчавши, спитав Свирид.
   - Нащо?
   - Треба. Збуди.
   - Буди сам, коли хоч.
   - А можна? - Свирид устав.
   - Буди, коли хоч заробити по зубах, - смi?ться Мар'я.
   - Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi.  Христя  у
собi i дух прита?ла.
   - Христе! Христино! - сiпаючи за  подушку,  оклика  Свирид.  Христя  не
ворухнеться!
   - Христе!.. - i вiн торкнувся ?? голови.
   Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi.  Свирид  так  i
уп'явсь сво?ю п'ятiрнею. Христя схопилася.
   - Чого? Хто се? - озвалася.
   - Не пiзна?ш? - усмiхаючись, пита Свирид.
   Христя дивиться на його усiма очима.
   - Кланяються тобi мар'янiвцi... I Федiр кланя?ться...
   - Який Федiр? - лукавить Христя.
   - Не зна?ш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи ?й, що якби  був
батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до  не?.  Вiстка
про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.
   - Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.
   - Перед пилипiвкою... Я й на весiллi гуляв.
   - На кому ж вiн оженився?
   -  Горпини  Удовенково?  не  зна?ш?  Висока,  носата...  Та  ти  з  нею
товаришувала.
   - Невже на ?й? - здивувалася Христя.
   - А що ж, хоч би й на ?й? Велика дуже цяця? Що висока та на язик -  сам
чортяка ?? не переговоре.
   - Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багато?.
   - Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру -  не  хочу!
То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не  син,  а  я  тобi  не
батько.
   - Так Федiр таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони,
живуть гарно?
   - Живуть, та й годi... Горпина на йому верхи ?здить. Оце недавно був на
селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазя?ном живе. "А що, -  питаю,
- добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказу?, - було,  якби  жiнка  не
така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибива? Христею". -  "Воно,  -  кажу
йому, - усi вони такi, старi дiвки".
   - А що ж там ще нового у селi? - перебила Христя.
   - Що ж нового? Тимофiй теж женився.
   - На ?взi? - вгаду? Христя.
   - Або ?вга його на собi оженила  та  через  тиждень  пiсля  вiнчання  i
дитину привела.
   - Це молода? - здивувалася Мар'я.
   - А що ж, як молода?
   - То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я.
   - Та з вашим братом бува?...-
   - А наше дворище як там? - знову перебила Христя.
   - Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзна?ш!
   - Як саме? Хто ж там живе?
   - Та й старо? хати уже нема.  Карпо  вибудував  нову,  велику,  на  двi
половини. Жида пустив шинкувати... Перший на  селi  шинок...  Весело  так!
Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.
   - Як шинок? Хто ж пустив туди жида?
   - Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й
не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться,  он  яка
панi!
   - Та чи правда сьому? - не йме вiри Христя.
   - Пiди, коли хоч, подивися... У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв  жити:
так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була  не  пiдхожа,  то  й
нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув -  страсть!  З  одного  боку
крамниця - пряники, кахвети;  з  другого  -  шинок.  Прямiсiнько  з  улицi
заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба!  Пiсля
Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й  в
самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не
покаляв!
   I дивно, i чудно Христi все те.  Чи  давно  вона  з  села,  i  от  такi
перемiни  ско?лись...  Федiр  оженився,  Тимофiй   оженився,   Карпо   так
розбагатiв... О, той Карпо давно був собi на умi! Та  яке  вiн  право  мав
хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на  смiх  був  сказав;  я  ж  йому
припоручала як доброму. А вiн он що... жида пустив, шинок завiв...  Пекуча
згага ухопила Христю за серце. Свирид  ще  багато  дечого  розказував  про
село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у не? i
в думцi, i перед очима.
   - Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк.
   - Молодо? чортма!
   - А хiба дiвчат мало на селi або в городi?
   - Якби хоч одна з ?х скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався
б! - загра? Свирид.
   - Що я? Я - стара баба! - одказу? Мар'я.
   - Стара, та багато молодого жару ма?ш.
   - Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! -  зiтхнувши,
одказу? Мар'я.
   - Небiйсь, хоч i попiлець, та  гарячий!  -  пiдступаючи  до  не?,  каже
Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.
   - А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.
   - Дошкулив? - регоче Свирид.
   - Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася  з  кулаками  на
Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по  бочцi,  бухкотiла  кулаками  по
його спинi, тiльки гуло.
   - Та бий дужче! Бий ще! - регоче  Свирид  i,  випрямившись,  як  рябець
горобця, ухопив Мар'ю на оберемок  i  притис  до  себе...  Якийсь  гарячий
струмiнь прилив до Мар'?ного серця i  теплою  течi?ю  розлився  по  всьому
тiлу. Мар'я почула, що в не? обличчя запалало, шия й голова загорiлися,  а
серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив  ??
по хатi i на увесь рот реготався.
   - Що се ви завели? - почувся голос панi? у розчиненi з  горниць  дверi.
Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.
   - Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. -  Прийшов
до Христi... з одного села з нею... принiс ?й поклони...
   - Та, небiйсь, не Христi ?х б'?, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи  з"
собою дверi.
   - Бач, ?репудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.
   - А я знав, що ?х там чорт позносив... Нехай вам всячина: ще влопаешся.
Де моя шапка? Пiду.
   - Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.
   - Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. - I вiн окинув  бистрим  оком  хату.
Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку  i  кинула
?? на пiч до Христi.
   - Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай iде без шапки.
   - Я без шапки не пiду.
   - А що ж, тут зостанешся?
   - Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.
   - Зугарний! Лягла б я з таким? - щебече Мар'я.
   - А чому ж? Хiба я у бога теля з'?в?
   - Може, й з'?в... А бодай тебе! - регоче Мар'я.
   - Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче...  Хай  вам!
тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.
   Тiльки що  Мар'я  намiрилася  крикнути:  не  кидай!  як  Христя  уже  й
шпурнула.
   - А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на не?  шапкою.  -
Ти дума?ш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що! - i  вiн  цмокнув  сво?
два пальцi.
   - Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.
   - То ж ти... Прощавайте!
   - Iди к бiсу!
   - Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.
   - Собак бо?шся?
   - Боюся.
   Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко  вона  його  проводила,  що  не
швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.
   - Нехай йому, яке несамовите надворi! - тремтячи  й  беручись  на  пiч,
мовила вона до Христi.
   Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому  кутку  пiд  комином  i
думала свою важку думку.
   - От уже й зажурилася! Чого? - спитала Мар'я. Христя почала  плакати  i
нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та  матерi,  та  й  ту
добрi люди зруйнували!
   - А нащо ж ти так покинула?
   - Я ж як на добрих кидала! - плакалась Христя.
   Розмова ?х не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина  та,  сидячи,
хиталася, а Мар'я лежала бiля не? та коли-не-коли важко зiтхала.
   На другу нiч Мар'я як пiшла  звечора,  то  вернулася  геть  за  пiвнiч.
Христя чула, як вiд не? несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була,
чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона
все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, ?? збудив  якийсь
шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.
   - Мар'?! - обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.
   - Мар'е! - удруге гукнула вона на всю хату.
   - Чого? - обiзвалася та.
   - Щось у хатi шепче... Ти чула?
   - Цить! - тихо одказала Мар'я. - Це - брат.
   - Який брат?
   - Здорова, землячко! - впiвголоса обiзвався хтось до не?...
   - Цить! - знову засичала Мар'я.
   - Чого там цить? Не бiйся! Христя  -  землячка!  -  знову  одказу?  той
голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого,  жартуючи,  ударив;
як Мар'я дзизнула.
   Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида  i,  повернувшись  до  стiни,
закрила голову свиткою, щоб не чутно було ?х шептання.
   На другий день Мар'ю почали розщитувати.
   - Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! - казала панi.
   - А не хочете, й не треба! - огризалась Мар'я. - Я й сама не хочу у вас
бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!
   - Мовчи, а то рота загороджу! - гукнув пан.
   Мар'я пiшла  i  не  попрощалася;  а  Христя  зосталася.  Вона  пiд  той
сварливий  час  не  посмiла  замовити  панi?,  що  вона  одна  не  встигне
справитися i в горницях, i бiля печi. ?? обняла така гiрка та рiзуча  туга
i разом страх насував з усiх бокiв, ?й здавалося, що ?? взято у неволю; що
з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто ??
не пожалi?, нiхто не  заступиться  за  не?;  одна,  мов  та  билина  серед
широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд  того  страху
вона нiяк не прийде до помки, не зна?, де ходить, що робить. З  усiм  вона
тепер розгубилася, i думок навiть не  позбира?  докупи,  так  вони  в  не?
врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!
   - Не хапайся так, Христино, - каже ?й тихо Пистина  Iванiвна.  -  Зроби
спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то
тiльки час зга?ш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвича?лася
до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде... Ти не думай,
Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.
   - Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на не?, таки зiбралася з  силою
вимовити Христя.
   - Та то воно тiльки зда?ться тобi так... А як дiла збереться багато, то
й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.
   Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки  в  тебе,
та чи?ми прийдеться жар загрiбати?
   Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав  на
не?: то те прийми, то те подай.
   - Та не гукай так на  не?,  Христа  ради!  -  заступилася  панi.  -  Як
розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.
   Проценко сидiв  сумний,  мовчазний;  вiн  тiльки  коли-не-коли  обмiряв
Христю якимсь жалiсливим поглядом.
   Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн ?? запитав:
   - То ви тепер, Христино, самi зоста?теся?
   Наче нiж вгородився в ?? серце! Вона почула,  як  воно  заколотилося  в
не?, защемiло. Перед очима  щось  мутне  забiгало,  щось  темне  заходило;
пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка...  Вона  мерщiй  вискочила  в
сiни, щоб не заплакати.
   Отака бiганина за цiлий день, такий непевний  струс  та  страх  так  ??
виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють;
   голова, мов налита чим важким, хилиться;  очима  ясно  не  гляне,  щось
заснову? ?х, мов перед нею сито наставило.  Подавши  панам  самовар,  вона
присiла на полу перепочити, приткнулася  головою  до  одвiрка  та  й  сама
незчулася, коли задрiмала.
   I сниться ?й сон, марять ?? соннi причуди... Бачить вона  гору  високу,
покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом,  густою  травою;  пiд
горою синi? рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за  рiчкою
розiслалася  долина,  рiвна  та  довга,  очима  не  схопиш  того  зеленого
простору, далеким кра?м тоне вона у синiй блакитi неба. Христя  сто?ть  на
горi, на самому шпилечку, i дивиться на  долину,  роздивля?ться  навкруги.
День. Сонце сто?ть над  головою,  i  його  золоте  промiння,  наче  дороге
камiння, горить, вiдбива?ться на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизу?  до
самого дна. Он серед пiсочку зелене  жабуриння  чорнiв;  он  вiдзнача?ться
круча; легенькою хвилею хита?ться порожня черепашка; там он п'явка плазае,
а он риба гра. Та скiльки ??? Цiлою черiдкою так i суне; спинки  -  чорнi,
боки - срiбно-золотi, а  очi  з  червоними  обiдками...  "Пiду  над  воду,
спущуся над саму рiчку, полюбуюся, як риба вигра?, а може, й  скупаюся,  -
дума? Христя. - Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!"
Христя спуска?ться з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i ?дуть; коли б ще
не впасти. Христя надержуеться, а ??  так  i  суне,  наче  хто  попиха?  у
спину... Он над водою рожа?ста верба сто?ть, гiлки сво? аж  на  саму  воду
поклала. Там i холодок, там i затишок; чи  й  роздiтися  там  -  нiхто  не
побаче, а налучиться хто - сховатися е де...  Христя  не  йде,  а  бiжить.
Добiгав i диву?ться. Саму найвищу гiлку з верби мов що  руками  посерединi
зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по  боках  невеличкi  гiллячки
посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне ?х  посплiтував.  Курiнь,
як е курiнь! Або житво чи?; i долiвка притрушена  свiжим  листом,  заслана
явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист ма?. Христi  що  до  того  за
дiло? Вона подивилася кругом - нiкого нема?.  "Це,  видно,  дiвчата  задля
купання такий захист зробили, - дума?. - Он i стежка вiд само? води аж  до
захисту явором вимощена, щоб  не  покаляти  нiг,  викупавшись.  Мерщiй  же
роздягатися, поки нема? нiкого! мерщiй у воду, поки  хто  не  навернувся!"
Миттю Христя скинула  з  себе  одежу,  розпустила  довгi  коси  i,  як  та
русалочка, вискочила на бережечок.  Сонце  обда?  ??  сво?м  свiтом,  гра?
непримiтними iскорками; бiга? по ?? тiлу невеличкими зайчиками; а  до  нiг
легенька хвиля добiга?, лоскоче сво?м  холодочком  ??  у  пальцi.  Зiсподу
холодочком вi?, а згори теплом  грi?,  пестить  Христю,  любим  почуванням
вiта?. Мов мала дитина, забавилася  Христя  на  бережечку:  то  торкнеться
ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти  сонечка  грi?ться;  а  то
присяде, руками плеще тихую хвилю, бризка? на себе i  мерщiй  хова?ться  в
захист. ?й чогось страшно ста? кинутись зразу  у  воду,  опуститися  у  ??
холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiша? Христя, здiймаючи руки
угору i подаючись усiм тiлом на воду... Гнеться-хилиться...  от-от  впаде,
от-от так i плесне!.. Це зразу-як  скрикне!  I,  як  божевiльна,  полинула
назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на
не? сво?ми блискучими витрiшкуватими баньками; однi?ю мохнатою лапою,  мов
клiщею, учепився вiн у ?? руку, а другою замiря?ться вхопити... О господи!
що за страховище! Христя, мов опечена,  кинулася  геть...  Листя  з  верби
посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на не?, розправля?  сво?  лапи
i, наче батогами, огортав ??... Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла ??
аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з  головою  у
синю хвилю, вирина?... I - о, диво! Ззмiсть  павука  Проценка  баче  перед
собою. Бiлi його руки учепилися за ?? шию, ясними очима загляда? у ?? очi,
випина? сво? уста цiлувати...
   Та на тому й прокинулася. Бiля не? стояв Проценко, стиха усмiхався.
   - I не сором дiвцi отакiй  сонi  бути?  -  каже  вiн,  злегка  за  щоку
ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.
   - Утомилася? спатоньки хочеш? - пита? вiн.  -  Ти  б  же  лягла,  а  не
приткнулася до одвiрка та й куня?ш, - шепче вiн, притискуючи ?? до себе.
   Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у  його
обiймах; вiн стиха цiлував ??  повну  гарячу  щоку.  Як  муха,  крутнулася
Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн  тiльки  засвiтив  очима,  лукаво
посварився на не? пальцем i скрився у свою хату.
   "Що се за сон? що за прояви такi? - думала Христя, укладаючись на  печi
спати, як уже оддала вечерю панам. - I до чого то таке приверзеться?  Чого
зроду-вiку  не  бува?,  те  присниться!..  Та  страшне   яке!   та   гидке
придалося... I дивно, як то  все  зразу  перекрутиться,  iншим  ста?.  Був
павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися... Вiн так приязно загляда? у
?? очi, охоплю? i шию руками, горнеться сво?ю щокою до ?? обличчя".
   Сон ?? пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у ?? серцi, ?й душно
ста?... Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала  вона  i
зразу швиргонула подушку з  печi.  Серед  незамутно?  тишi  подушка  глухо
гепнулася. "Що це я роблю, дурна? - трохи не скрикнула Христя. - Ще  почу?
хто, подума? бог  зна  що".  Тихо-тихо  вона  почала  спускатися  з  печi,
дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно... Тихо та темно,  наче
в домовинi. А то що за п'ятенце червонi?  серед  темноти?  То  блисне,  то
зникне... Вона налучилась пальцем i  стукнулась  у  паничевi  дверi...  Що
воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею трима? по дверях...  Не
чутно нiчого, навiть пляма зникла...  А  то  що  зашарудiло?..  Тихо  щось
крадеться,  наближа?ться...  Дверi  розчинилися,  i  на  порозi  показався
Проценко.
   - Се ти, Христино? - тихенько пита? вiн.
   Христя так i прикипiла на одному мiсцi... "Що се я, дурна, наробила. То
свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло  з  його  хати",  -  б'?  у
Христину голову.
   Проценко кинувся до не?, ухопив за руку, потяг  у  свою  хату...  Дверi
зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та
й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота  настала  усюди,  а
серед не? глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки...
   Другого дня, уночi, Христя, сидячи на  полу,  неутiшно  плакала.  Темна
темнота буяла кругом не? i огортала ?? голову  ще  темнiшими  думками,  ?й
пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед ??  очима.
Серце ?? наче хто у жменi здавив, душа  несказанно  болiла,  гiркi  сльози
заливали очi... Так он к чому те павучище-страховище! Бач,  чого  той  сон
навiщував!
   Вона не чула, коли з паничево?  хати  розчинилися  дверi,  вона  почула
тiльки, як його холоднi руки черкнулися ?? тепло? ши?.
   - Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько?
Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчз?ш: щастя - що трясця,  кого
схоче, того й нападе... Я тебе люблю,  ти  мене  любиш...  Хiба  ж  ми  не
щасливi з тобою? Та такого щастя  тiльки  раз  на  вiку  й  запобiжиш!  Не
плач... Ми щось пригада?мо з тобою утiшне та добре... От тобi моя рука,  я
тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!
   Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку,  схилилася  Христя
на його груди й обвилася руками кругом ши?.
   - Грицю! мо? кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi  -
i батько, i мати... Я йму вiри тобi: я  знаю,  що  ти  не  покинеш  сироти
одиноко? в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!
   I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.
   - Угамуйся, мо? серце, угамуйся, - почав  вiн.  -  Зна?шь  шо?  Дiждемо
лiта, я по?ду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з  собою.
Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати.  Це
зовсiм не так трудно, як думають. I  от  я  приходжу  з  служби,  ти  радо
стрiва?ш. Сядемо, пообiда?мо;  я  ляжу  спочити,  а  ти  сядеш  бiля  мене
почитати яку книжку або газету. Разом довiда?мося, ?ло  дi?ться  в  свiтi,
посудимо й спочинемо. А увечерi за ча?м - знову за книжку. Ти ще не зна?ш,
що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир,  вищий,  кращий  вiд  сього,  у
якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!
   - А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним  ?здити  аж  у
губернiю? - спитала вона його.
   - Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба  мiж  ними  можна  як  слiд
жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки  буде  полохати
наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
   - А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?
   - Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть,  як
хочуть, i другим дають жити.
   - Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до ?х...  -  шепче
вона, горнучись до його.
   - Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти  тiльки  трохи  треба.
"Терпiти? - дума? Христя. - Та не тiльки зиму та весну, а рiк,  цiлий  вiк
буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"
   Х
   Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-,
а з другого як зарядили - день у день, нiч  у  нiч  у  гостях.  Тягнуть  i
Проценка з собою.
   Христя нудьгу?: буденнi днi були ?й щасливiшi над свято!
   - Ти сама не суму?ш, Христино? - спитався вiн на п'ятий.  Христя  важко
зiтхнула.
   - Менi аби вам було весело, - сумно одказала.
   Йому жаль ?? стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi  i  в  той
вечiр:
   - А нуте, збирайтеся! Ходiмо.
   - Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi.  Буду  дома  сидiти,  -
одказав вiн, вiдхиливши дверi.
   Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм  перевела  погляд  на
Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя  перемiнилася  -  зблiдла.
Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла.  Щастя  Христi:  тепер  вони
зосталися удвох на всi хати!
   - Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо  жити  колись,  -
сказав вiн.
   У трьох водах мила Христя сво? руки i все ще сердилася, що вони  у  не?
не такi бiлi та чистi, як ?й хотiлося. Чай посiдали пити  у  столовiй,  де
завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.
   Боже! яка вона щаслива! Уперше  зроду  вона  чу?  рiвною  себе  з  ним,
близькою до його. Як навiсна, вона кида?ться то до чайника, чи  не  поспiв
ще чай, то стакани перемива?, бо на денцi щось чорнi? таке.  Серце  в  не?
так б'?ться, руки тремтять; а вiн дивиться на не? та смi?ться: i те,  мов,
не так, i друге.
   - Та це ж уперше... Це ж уперше ще!  -  соромлячись,  одказу?  вона.  -
Привикну - буду, як i справжня господиня.
   - Побачимо, побачимо!
   Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що  кухонними  две^
рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.
   - Прийшов хтось... Невже пани? - ?? переляканий погляд несамовито бiгав
по хатi, по дверях.
   - А хоч i вони? Чого ж ти ляка?шся? -  заспокою?  вiн.  -  Скажеш:  чай
наливала.
   Вона  схопилася  i  мерщiй  помчалася  у  кухню.  Чиясь  чорна  постать
бовванiла серед хати.
   - Хто то?
   - Я, - обiзвався товстий голос. - Григорiй Петрович дома? Вона  пiзнала
Довбню.
   - Дома... нема! - перевiвши дух, скрикнула вона. .
   - Як нема? А то ж хто сидить? - пита? Довбня, указуючи на Проценка,  що
сидiв спиною до кухонних дверей.
   - Вони чай п'ють.
   - Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'?мося.
   - То Лука Федорович? - повертаючись, спитав  Проценко.  -  А-а,  слихом
слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно  нiгде  не  видно?  Жалуйте  ж
сюди...
   - Хiба ви перебралися у другу хату?
   - Нi. Тут завжди хазя?ни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi,  а
я зостався дома;  то,  щоб  не  ламати  ?х  порядкiв,  перейшов  сюди  чаю
напитись... Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись  на  Довбню,  що
чогось у кухнi м'явся.
   - Хай одежа тут полежить. Нiхто ??  не  вкраде?  -  повернувся  той  до
Христi, кладучи пальто на пiл.
   - Хто б же ?? тут зайняв? Слава богу, ще злодi?в не було,  -  образливо
вiдказала Христя.
   - Та хто його зна?? Може, москаль який зайде. Тепер ?х до стогаспида  у
город увiйшло.
   - Чого ж вони сюди зайдуть? - диву?ться Христя.
   - А може, до тебе!
   На Христю наче хто кип'ятку линув!
   - Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! -  гнiвно  одказала
вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув ?? одказу.
   Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася  рукою  пiд
щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i  довгою
смужкою слалася на чорнiй долiвцi.  Христя  дивилася  на  ту  стежечку,  а
нудьга та досада, як обценьками, давили ?? серце... Там,  за  дверима,  на
столi зостався ?? недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду  намiрялася
випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От  i  напилася!  от  i
побалакала! I принесе його  лиха  та  нещаслива  година!  I  чого?  Бiсова
п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай  ще  по  людях!"  -  лаялась
Христя про себе, а сльози, наче хто ?х видавлював, так i засновували  очi,
так i застилали свiт... от-от бризнуть!.. Коли се...
   - Христе! - донiсся до  не?  голос  Проценкiв.  Двi  сльози,  наче  двi
квасолини, викотилися з ??  очей,  залоскотали,  пробiгаючи  на  личку,  i
грузько упали додолу.
   - Христе! - гукнув удруге Проценко.
   - Чого?.. - Христя мерщiй утерлася.
   - Чого ти там сидиш? Iди  хоч  чаю  нам  налий.  Христя,  похнюпившись,
увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.
   - Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? - спитався Проценко.
   - Та вона чогось плаче! - зиркнувши на не?, мовив Довбня.
   - Плаче? Чого?
   Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з  ??  заплаканими  очима...  Христя
мерщiй утекла у кухню.
   - I чого? - дивувався Проценко.  -  Любiсiнька-милiсiнька  була...  Чай
наливала, ще смiялася; а тут зразу - на  тобi  та  цить!  -  хвалився  вiн
Довбнi.
   - Глядiть лишень, чи не я ?? образив? - догадався Довбня.
   - Як? чим?
   - Та... кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона
менi: якi? - Може, кажу, до тебе ходять.
   - Так того? - кинувся Проценко у кухню.
   - Еге-е-е ж, - хлипаючи, одказала Христя. - Хiба я з москалями  знаюся?
Хiба я водюся з ними, що вони менi ними  очi  вибивають,  -  розпорощалася
Христя.
   - Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, - утiша Довбня.
   - Дурочка! А нащо ж таке казати?
   - Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди
бiля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.
   - Я, ?й-богу, не думав ?? образити, - почав виправлятися Довбня. - Так,
навмання сказав, а вона бач... Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина... Ви
Знаете, чого я до вас прийшов?
   - А чого?
   - Женюся! - граючи очима, одказав Довбня.
   - Боже поможи! На кому?
   - Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?
   - А чому ж? На кому