орду, стягнути ?х в один кулак i в рiшучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?" Аж зупинився посеред кiмнати, вражений такою думкою. Та вiдразу ж вiдкинув ??. "Нi, поки зберу вiйсько, поки фортуна повернеться до мене лицем, мо? недруги i заздрiсники повiдомлять султана про поразку пiд Вiднем i Парканами, i той пишнотiлий нiкчема пiдпише фiрман про усунення мене вiд влади i над iмперi?ю, i над вiйськом... Нi, таки треба задобрити його! Треба переконати, що не вiн, Кара-Мустафа, винен у поразцi i що ? надiя круто повернути хiд подiй у цiй важкiй i затяжнiй вiйнi... Отже, вирiшено: вiн пошле в подарунок султановi Златку, а на додачу сотню австрiйських красунь, пошле iз сховищ в Ейюбi скриню золота й самоцвiтiв! А з винуватцями поразки пiд Вiднем, з винуватцями його неслави й ганьби розправиться негайно i нещадно! Ця розправа допоможе йому втримати в сво?х руках владу, що похитнулася, перекона? султана в його здатностi вiдновити вiйсько i захистити захiднi землi iмперi?, а вiдтак - вряту? йому життя i вселить надiю на краще майбутн?! Заради цього варто пожертвувати Златкою i всiма красунями свiту!" Вiд природи Кара-Мустафа був нерiшучий i довго вагався, караючись сумнiвами, при виборi остаточного рiшення, та коли вже рiшення приймав, то починав дiяти негайно. Вiн покликав капуджi-агу. - Пашi прибули, Мурад-ага? - Сидять у залi, бейефендi, - вклонився налитий бичачою силою товстоши?й капуджi-ага, вiдданим поглядом пантруючи, мов собака, найменший рух свого повелителя. - Мурад, - великий вiзир стишив голос до шепоту, - аллах покарав нас немилiстю сво?ю i дарував перемогу невiрним... Але це не означа?, що серед нас нема? винуватцiв нашо? поразки... Вони ? - i ?х треба покарати! - Хто це? - хриплим голосом спитав Мурад, з готовнiстю кладучи важкий кулак на рукоятку ятагана. - Вони там, у залi... Але обiйдемося без кровi... - Удавкою? - Так. Станеш iз двома-трьома вiрними капуджi за ось цими дверима, - Кара-Мустафа прочинив дверi до сусiдньо? кiмнати, - i всiх, кого я спроваджу сюди, задавиш, а трупи витягнеш на галерею, що виходить у сад. - Буде виконано, мiй повелителю, - вклонився Мурад. - Я зараз поставлю там надiйних людей. Вiддавши таке розпорядження, Кара-Мустафа вийшов у зал. Пашi схопилися, застигли в нiмому поклонi. Ось вони - всi, хто через сво? боягузтво й невмiння призвiв до небачено? поразки! Нема? тiльки хитрого хана Мюрад-Гiрея та графа Текелi, - пронюхали, смердючi шакали, про небезпеку i не поспiшають на виклик, щоб вiдповiсти за сво? далеко не лицарське поводження на полi бою. Але вiн добереться i до них, хоч би довелося вiдкопати негiдникiв з-пiд землi! - З чим прийшли, пашi? Чим пораду?те серце вашого сердара? - спитав глухо, ледве стримуючи ненависть. - Де вашi во?ни? Де вашi знамена? Де ваша зброя i обози? Питаю я вас... З кожним його словом все нижче схилялися голови пашiв. У залi панувала могильна тиша. - Чого ж мовчите? I чому я бачу вас усiх живих? Чому жоден не наклав головою в бою? Га?.. Мабуть, тому, що ви не во?ни, а нiкчеми, боягузи, свинопаси! Ви не гiднi носити високе звання пашi, якого удосто?в вас наш богом даний султан! Голос його тремтiв од гнiву. Нiхто не посмiв заперечити жодним словом. Тiльки зять султана, прямий i гарячий Iбрагiм-паша, дивився великому вiзировi прямо в обличчя, не приховуючи ненавистi й презирства. Кара-Мустафа помiтив це i скерував свiй гнiв на нього. - Що скажемо султановi, паша? Хто винен у поразцi? Iбрагiм-паша ступив крок наперед, кресонув очима. - Всi ми виннi? Але найбiльша вина - твоя, Мустафа-паша! - Чому? - Ти - сердар. Ти i вiдповiда?ш за все вiйсько. А ми тiльки за окремi загони. - Я вiдповiдатиму перед падишахом, а ви - передi мною! - Ми й вiдповiда?мо! - Це не вiдповiдь! Зараз кожен з вас зайде до мене i сам на сам доповiсть, що робив пiд Вiднем i Парканами... Ось ти, Iбрагiм-паша, перший i заходь! Кара-Мустафа пропустив поперед себе Iбрагiма-пашу. Той хотiв попрямувати до столу, але Кара-Мустафа показав на iншi дверi. - Нi, паша, сюди, будь ласка! Нiчого не пiдозрюючи, Iбрагiм-паша переступив порiг i опинився у просторiй напiвтемнiй кiмнатi, бо густе гiлля дерев затiнило вiкна. В ту ж мить два капуджi схопили його, мов обценьками, за руки, а третiй блискавично накинув на шию удавку. Наша не встиг навiть крикнути, як зашморг здавив йому горло, в очах потемнiло... Височенний капуджi перекинув вiрьовку собi через плече, випростався - i паша повис у нього на спинi. Якусь хвилину вiн ще борсався, та скоро затих. Капуджi-шибениця для певностi потримав трохи свою жертву на собi, а потiм, переконавшись, що той уже вiдiйшов у райськi сади аллаха, вiдволiк труп на галерею i там швиргонув у куток. - Один готовий! - сказав, повернувшись до кiмнати. Кара-Мустафа похмуро глипнув на Мурада. - Клич Каплан-пашу. До самого вечора тривала розправа. Стомився великий вiзир. Стомилися кати. Капуджi-шибениця ледве волочив ноги: це не жарт - повiсити на власних плечах п'ятдесят одного пашу! Звiстка про жахливу страту швидко розлетiлася по мiсту. Крижаним холодом наповнилися серця тих вищих во?начальникiв, якi ще залишилися живi. Кожен ждав сво?? черги... Кримський хан i граф Текелi кари уникли - вони не з'явилися на виклик великого вiзира, залишились у сво?х вiйськах. В ту ж нiч Кара-Мустафа ви?хав з Буди в Белград. Тут, у сво?му розкiшному палацi, не вiдпочиваючи, сiв писати листа султановi. Всю вину за поразку звалив на Мюрад-Гiрея, Текелi та пашiв. Красномовно описав, як вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухiсть. А пiд кiнець сповiстив, що скарав винуватцiв на горло, а Мюрад-Гiрея, котрий, взявши вiд Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тiкати з поля бою, вiн владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врештi запевнив султана у вiдданостi i пообiцяв, зiбравши сили, зупинити армi? союзникiв, а потiм - розбити ?х... Закiнчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувiй, обв'язав зеленою стьожкою, приклав печатку i тiльки тодi закалатав у дзвоник. Увiйшов Мурад-ага. - Пришли до мене Сафар-бея i Асен-агу, а також приведи дiвчину-невiльницю Златку. I сам готуйся до вiд'?зду в Стамбул! Коли Ненко i Арсен у супроводi Мурад-аги ввiйшли до покою великого вiзира, то були неймовiрно враженi тим, що побачили там. Уже свiтало, але в пiдсвiчниках ще горiли свiчки. За широким рiзьбленим столом сидiв змарнiлий, бiльш нiж звичайно потемнiлий на лицi Кара-Мустафа i смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкiшно вбрану дiвчину, що стояла перед ним. Це була Златка. Угледiвши Арсена i Ненка, вона скрикнула i зблiдла, але миттю опанувала себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль. Молодi чаушi так були враженi несподiваною зустрiччю, що остовпiли i забули, як велiв етикет, низько вклонитися великому вiзировi. Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидiв мовчки у крiслi i не зводив погляду з прекрасно? полонянки. Крiм не?, нiкого не помiчав. Врештi тяжко зiтхнув i ледь помiтно порухом лiво? руки вiдпустив дiвчину. - Iди! - зiрвалося з його уст ?дине слово. Златка пiшла до виходу, i тут з темних куткiв до не? пiдiйшли Фатiма i Джалiль, яких нi Арсен, нi Ненко спочатку не помiтили. Проходячи мимо Арсена, Златка пiдвела голову, трохи вiдкрила шаль i таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен вiдчув, як кров гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому поглядi були i кохання, i бiль, i мольба... Дiвчина нiби сказала йому: любий, коли ж ти визволиш мене? Як вiн утримався i не нако?в непоправного - i сам не зна?. А майнула було, мов блискавка, думка - розрядити пiстоля в груди Кара-Мустафi, ударити ятаганом Мурада, а потiм, схопивши Златку, тiкати... Але - чи далеко б утiк? Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон. Чаушi переглянулись i мовчки вклонилися людинi, що, мов чорна статуя, закам'янiло сидiла за столом. Минуло кiлька довгих хвилин, перш нiж Кара-Мустафа звернув на них увагу. Вiн ще раз протяжно зiтхнув, а потiм вийшов з-за столу, тримаючи в руцi згорток паперу. - По?дете в Стамбул! - сказав стомлено. - Вiдвезете падишаховi мого листа... Коней не жалiйте. Купуйте свiжих - грошi на це будуть у вас... Я хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну ранiше, нiж туди дiйдуть чутки про поразку пiд Вiднем. Султан ма? знати правду! Але хай цю гiрку правду краще скажу я, а не мо? недруги... Ви мене зрозумiли? - Так, наш повелителю. - Друге... З одним листом з'являтися перед свiтлi очi падишаха не годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами по?де на чолi загону мо?х охоронцiв Мурад-ага. Крiм того, що вiн охоронятиме вас у дорозi, вiн повезе вiд мене в подарунок султановi дiвчину-полонянку. Ви бачили ?? щойно тут. Султан давно прочув про ?? красу i хотiв ?? мати - хай тепер втiша?ться! Бережiть цю невiльницю, як зiницю ока. Вслiд за вами я вiдiшлю падишаховi обоз австрiйських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула пiзнiше, однак скажiть про них султановi, щоб знав... Почувши, шо Кара-Мустафа збира?ться подарувати Златку султановi. Арсен вiдчув, як у нього на якусь мить зупинилося серце. З одного нещастя дiвчина може потрапити у ще страшнiше! Як кажуть, з вогню та в полум'я... Якщо не пощастить визволити в дорозi, спробуй тодi вирвати ?? iз султанського гарему! Ненко зрозумiв стан друга i непомiтно торкнувся сво?м лiктем його руки: мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився i сказав: - Все зробимо, як наказу? наш преславний володарi Але Кара-Мустафа не вiдпускав ?х. Заглибившись у думки, пройшовся по м'якому барвистому килимi, трохи постояв перед вiкном, потарабанив сухими темними пальцями по фарбованому пiдвiконню i тiльки тодi, мовби зважившись на щось важливе повернувся i додав: - I, нарештi, останн?... Потрiбно позолотити гiрку новину щоб не такою гiркою здавалась. За?дете в Ейюб i з мо?? скарбницi вiзьмете зелену скриню з коштовностями. Мурад уже ма? на це повноваження. Пiднесете ?? султановi разом iз дiвчиною... Вирушайте негайно i в дорозi не барiться! Все. Iдiть - i хай береже вас аллах! Арсен був у вiдча?: в дорозi Златки не пощастило визволити. З Белграда до Стамбула загiн Мурад-аги мчав як вiтер. Зупинялися тiльки для того, щоб трохи перепочити i погодувати коней. Бiля карети, в якiй ?хала Златка, невiдступне вартували два десятки лютих капуджi. Про те, щоб викрасти дiвчину, годi було й думати. В Ейюб вони прибули пiзнього осiннього вечора. На ?хнiй подив, тут уже знали про поразку Кара-Мустафи, i в палацi панувала розгубленiсть, що межувала з панiкою. Всi, хто пригрiвся пiд крилом великого вiзира, з жахом чекали кiнця свого благополуччя. Дехто потихеньку лагодився до сумного майбутнього - складав речi, додаючи до них i дещо з майна господаря. Мурад-ага твердою рукою вiдразу навiв порядок. На кухнi кухарi почали готувати для прибулих вечерю. Банщик затопив печi в лазнi. Цирульники гострили бритви, щоб привести чаушiв i капуджi до вигляду, угодного аллаху, а рабинi витягали зi скринь новий одяг для них, щоб завтра сво?м дрантям вони не споганили Високого Порога. Незважаючи на пiзнiй час, палац сяяв вогнями. Гримiв владний голос Мурада-аги. Метушилися слуги, раби й рабинi. Златку помiстили в ?? колишн? помешкання, поставили вартових; до не? могли заходити тiльки жiнки, якi мали приготувати ?? до завтрашнього ранку, коли вона стане перед яснi очi падишаха. Арсен i Ненко повечеряли, побували в лазнi й руках цирульника i тiльки далеко за пiвнiч - зайшли до вiдведено? ?м кiмнати. Обом було не до сну. - Треба щось зробити зараз, бо завтра буде пiзно! - рiшуче сказав Арсен, швидко ходячи по кiмнатi. Ненко пiдняв на нього сво? темнi, як нiч, очi. - Що ти надумав? - Нiчого... Коли б нас було не дво?, а двадцятеро, ми напали б на охоронцiв, перебили ?х, вихопили б iз вежi Златку - i шукай вiтра в полi! - Це не розумно! - Знаю, що не розумно... Але нiчого путнього придумати не можу. Страшно ста? вiд однi?? думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю i власними руками передамо ?? тому жирному розпусниковi! Я не переживу цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремi султана, то ладен зараз напасти на капуджi, щоб загинути вiд ?хнiх шабель! - Чому ти гада?ш - рабинею? Султан може зробити Златку сво?ю iрбаллю або кадуною, тобто дружиною... Златка - дуже красива дiвчина! - сумно пожартував Ненко. Арсена аж пересмикнуло. - Не добивай мене зовсiм, Ненку! Менi не до жартiв... - А я й не жартую, - на цей раз серйозно промовив той. - Коли Кара-Мустафа вiдсилав Златку в подарунок султановi, то напевне знав, що вона з ?? красою i чарiвнiстю дуже швидко буде помiчена султаном i, чого доброго, стане його дружиною. Султани одружуються не так, як простi смертнi. Вони нiколи не беруть туркень, бо вважають не гiдним одружуватися зi сво?ми пiдданими. В султанському гаремi завжди ? кiлька сотень красунь з усього свiту. Не всi, звичайно, стають коханками, а тим бiльше дружинами падишаха. Далеко не всi... Але деяких султан помiча?, i тодi така рабиня ста? гi?здою, тобто тi?ю, що впала в око, - i вона зразу пiднiма?ться в гаремi на щабель вище. Коли гi?зда ста? iрбаллю, тобто коханкою, ?й дають кiлька кiмнат, рабинь i ?внухiв, якi обслуговують ??, i вона, поки користу?ться прихильнiстю султана, вiдчува? себе повновладною господинею свого невеликого да?-ре - двора... Та все ж вона ще не дружина... I взагалi, законних дружин у султана не бува?. Досить йому сказати три слова: "Це моя дружина!" - i гi?зда чи iрбаль в ту ж мить ста? кадуною падишаха... Але досить його коротко? заяви: "Я не хочу бачити цi?? жiнки!" - як таку гi?зду чи iрбаль за один день виселять iз гарему i видадуть замiж за якого-небудь чиновника. Правда, все сво? майно вона може забрати з собою... Коли ж роки ?? вже не такi, щоб iти замiж, то ?? просто виводять за ворота - i йди куди хочеш... Дуже скоро цi вигнанки про?дають сво? заощадження, одяг, коштовностi i жебракують на базарах Стамбула, стають пiдстаркуватими повiями, злодюжками. А коли приходить край - кидаються у води Мармурового моря... - А кадуни? - Кадуни-ефендi разом зi сво?ми дiтьми - принцами i принцесами - постiйно живуть у гаремi, ворогуючи мiж собою i виховуючи сво?х синiв - шах-заде - в лютiй ненавистi до синiв iнших кадун. Коли шах-заде пiдростають, вони стають смертельними ворогами, i той з них, кому щастить захопити престол, нещадно знищу? сво?х братiв-суперникiв або ж кида? ?х у сирi каземати Семивежного замку... - Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль - це справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це менi розповiда?ш? Ненко сумно глянув на прибитого горем друга. - Бачиш, Арсене, будемо дивитися правдi в очi. Через кiлька годин Златка потрапить до сералю i ?? запроторять у гарем... Я хочу, щоб ти знав, що таке султанський гарем, i не занепав духом. У вас ? приказка: не такий чорт страшний, як його малюють... Я чув ?? вiд тебе... - Що ти цим хочеш сказати? - А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тодi ? надiя на ?? визволення. Навiть бiльша, нiж зараз... В гаремi постiйно прожива? не менше двох тисяч людей - рабинь, служок аляiбр, тобто молоденьких невiльниць-учениць, гi?зд, iрбалей, кадун, принцес кровi, малолiтнiх принцiв кровi, ?внухiв... Кого там тiльки нема? Пiд виглядом вiзникiв, якi привозять все необхiдне для кухнi, дроворубiв, сажотрусiв, золотарiв, якi вивозять нечистоти, лiкарiв, ворожок та ворожбитiв до гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безви?зне i жiнки та невiльницi. По тро? ?х випускають пiд наглядом слуг-батаджi, яких, звичайно, не важко пiдкупити, до мiста, де вони розважаються спогляданням базарiв, весiльних та похоронних процесiй, купують собi обнови й солодощi, а нерiдко заводять флiрти з молодиками, особливо яничарськими чорбаджiями... - Не може бути! - вигукнув вражений Арсен. - I все ж так ?! Коли я навчався у вiйськовiй школi, то сам не раз зустрiчався з дiвчатами з султанського гарему. Бiльше того, часто "для пiдкрiплення здоров'я" гаремнi красунi вiдпрошуються на тiмар, наймають у приватних будинках кiмнати i протягом п'ятнадцяти-двадцяти днiв живуть, як собi хочуть, розкошуючи i тiшачись коханням iз сво?ми обранцями. - Тво? слова - то менi гострий нiж у серце! - з мукою в голосi вигукнув Арсен. - Краще ми зi Златкою загинемо обо?, нiж вона ма? дiйти до такого життя! Ненко обняв друга за плечi, притягнув до себе. - Тримайся, Арсене! Не все втрачено? Покладись на мене - я добре знаю Стамбул i султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усi втрьох! Невже ти гада?ш, що я залишу сестру й тебе в бiдi? Але завтра ми викона?мо доручення Кара-Мустафи, iншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже нас Мурад-ага. - Треба усунути його! - Я згоден з тобою. Але зробимо це руками iнших... - Як? - То моя турбота. А зараз - хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже сьогоднi, нас ждуть немалi випробування... Галера м'яко пристала до кам'яного причалу. Першими на берег зiйшли чаушi, за ними чотири капуджi звели Златку. Потiм iшов Мурад-ага попереду цiлого загону сво?х людей, якi несли й охороняли зелену скриню з коштовностями великого вiзира. ?х зустрiли, попередженi посланцем Мурад-аги, чотири чаушi султана i повели по кам'яних сходах до величезного палацу - султанського сералю, що потопав у зеленi розкiшного приморського парку. Ненко тихо пояснив Арсеновi: - Лiворуч - мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч - гарем. Мiж ними, посерединi, де виднiються сходи до парадних дверей, - зал для прийомiв. За ним - коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бiк палацу - численнi служби: конюшнi, кухнi, пральнi, примiщення для яничарiв-охоронцiв, чаушiв, слуг, рабiв i рабинь, ?внухiв i карликiв... Там же - три двори, через якi султан ви?жджа? в мiсто, а також кiлька ворiт для господарчих потреб... ?х завели до невелико? зали. Тут було порожньо. - Передпокiй перед залом для прийомiв, - шепнув Ненко. - Зараз ми побачимо самого султана, повiдомимо йому рарну звiстку... Слава аллаху, що тепер не тi часи, коли чаушам за не? рубали голови! В цю мить батаджi-нубiйцi вiдчинили високi дверi - i султанський чауш-паша рушив попереду. Ненко i Арсен, переступивши порiг, упали на колiна i, безперервно кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому возсiдав Магомет Четвертий. Попiд стiнами стояли найвищi сановники Порти - шейх уль-iс-лам, вiзирi, головний привратник "дверей щастя", - перший ?внух, iмперський казнадар, головний iнтендант, перший цирульник та ще рiзний люд з найближчого оточення султана. За чаушами ввели Златку, вбрану в розкiшний одяг i, як велiв звичай, з великим декольте, непокритою головою i без серпанку на обличчi - адже вона була гяурка-невiльниця, на яку не розповсюджувався закон корану. Потiм Мурад-ага зi сво?ми капуджi внесли скриню i поставили посеред зали. Султан незворушно дивився на всi цi приготування. Його повне, злегка жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне. Коли капуджi, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей, султан поглянув на Мурад-агу, що, розпластавшись, лежав на блискучiй пiдлозi, спитав: - Ти що за людина? - Капуджi-ага великого вiзира, о падишах всесвiту, - пролепетав переляканий Мурад-ага, пiдвiвши голову. - Ти не потрiбен тут! Мурад-ага, не пiдводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящiркою. Нарештi Магомет глянув на чаушiв. - Кажiть, з чим прибули! - Голос його був крижаний: вiн уже знав про поразку вiйська. Ненко зробив кiлька крокiв, упав на колiна i простягнув сувiй Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той - одному з вiзирiв, що стояли обабiч трону. - Читай! - наказав коротко. Серед могильно? тишi падали, мов кам'янi брили, слова, якими великий вiзир хотiв виправдатися перед султаном за страшну поразку. Чим далi, тим бiльше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гнiвi кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка i вiдступ, як донесли чутки, - нi, це був погром, ганебна втеча, втрата половини вiйська i майже всього обозу! Такого нi султан, нi члени дивану не ждали. Згадка про безмежну вiдданiсть i любов до "падишаха всесвiту", "тiнi бога на землi", проявом чого ? подарунок невiльницi-красунi, ста австрiйських полонянок iз вельможних родин, а також золота й iнших коштовностей на кiлька мiльйонiв динарiв, викликали на устах султана й вiзирiв зневажливу посмiшку. А коли був прочитаний список умертвлених пашiв, найбiльш вiдомих полководцiв iмперi?, по залу прокотився грiзний гул. Незважаючи на присутнiсть султана, члени дивану - вiзирi - не могли стримати сво?х почуттiв. Магомет побагровiв. Люто блиснули його великi чорнi очi. Вiн схопився, тупнув ногою, пiдняв руки вгору. - О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши ?й розумi Але покарав недостатньо! ?? жде ще й суд земний! - Вiн звернувся до членiв дивану: - Що вiдповiсти на цей лист Мустафи-пашi, достойнi вiзирi? - Що скажуть чаушi про облогу Вiдня? Чи були вони свiдками ганебно? втечi сераскера з поля бою? - спитав шейхуль-iслам. - Вислуха?мо спочатку очевидцiв... - Гаразд, - погодився султан i, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: - Виведiть дiвку! Коли батаджi зачинили за переляканою, занiмiлою Златкою дверi, Ненко i Арсен стали поряд i низько вклонилися. - О великий повелителю правовiрних, - почав Ненко, - ми з Асеном-агою були свiдками, учасниками й очевидцями облоги Вiдня i битви пiд Парканами. - Чому Кара-Мустафа не взяв Вiдня? За два мiсяцi його можна було зрiвняти з землею! - спитав султан. - За два мiсяцi вiдбулися всього два генеральнi штурми, та й тi були вiдбитi з великими втратами для нас. - Сераскер не дозволяв бомбардувати мiсто, - вставив Арсен. - Якщо не рахувати спалених самими ж австрiйцями передмiсть i зруйнованих кiлькох будинкiв зразу ж за валами, то весь Вiдень залишився цiлий i неушкоджений... - Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? - запитав головний iнтендант. - I пороху, i бомб вистачило б, щоб зрiвняти з землею ще одне таке мiсто, як Вiдень, - вiдповiв Арсен. - То в чому ж причина? Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрiлювати розкiшнi будинки й палаци, бо хотiв захопити Вiдень непошкодженим. Все вiйсько говорило, що сераскер мрiяв стати iмператором на завойованих землях, а Вiдень зробити сво?ю столицею... Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув: - Прокляття! Я наказав йому знищити столицю iмператора Леопольда, народ покорити, а землi при?днати до священно? iмперi? османiв! А вiн виношував зовсiм iнший, злочинний замiр! Ця людина не ма? права на життя! - Нi, нi, не ма?! - дружно вiдгукнулися вiзирi. - Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! - зашелестiло в залi. - Шовковий шнурок! - Шовковий шнурок! Султан на знак згоди кивнув головою. - Принесiть срiбне блюдо! Батаджi миттю внесли велике срiбне блюдо, на якому лежав тонкий, але мiцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кiнцях. Подали султановi. Магомет пiдвiвся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушiв. - Пiдiйдiть сюди! - I коли Арсен з Ненком, зiгнувшись, наблизились до нього, сказав: - Сво?ю правдивiстю i вiдданiстю ви заслужили мо? довiр'я, тому я доручаю вам вiдвезти цей мiй подарунок великому вiзировi i сераскеру Мустафi-пашi! Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився. А султан звернувся до вiзирiв i радникiв: - Всi накази Мустафи-пашi скасувати! Багатства, що зберiгаються в Ейюбi, передати державнiй казнi! Iбрагiма-пашу та хана Селiм-Гiрея, зiсланих на острiв Родос, звiльнити й привезти в Стамбул! Звiльнити також вiд ув'язнення в Семивежному замку Юрiя Хмельницького i негайно, давши йому надiйну варту на чолi з Азем-агою, послати на Укра?ну... За ним пiдуть козаки... Ми повиннi в цi тяжкi хвилини зберегти за собою тi землi, щоб з них у майбутньому, вiдповiдно приготувавшись, завдати смертельних ударiв Москвi та Варшавi! Арсен непомiтно скосив очi на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо-тьмяне блюдо, розмальоване по обiдку черню, непорушне, мов закам'янiлий, дивився на султана - дотримувався ритуалу. - Все?iдiть! Виконуйте мо? накази! - I Магомет, не дивлячись на придворних, що зiгнулися в глибокому поклонi, зник у внутрiшнiх покоях мобейну. З вiд'?здом до Белграда нi Ненко, нi тим бiльше Арсен не поспiшали. Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати ?м охоронний загiн, день вiдпочинку пiсля виснажливо? подорожi до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку i визволити ??, тому друзi не гаяли часу. З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара-Мустафi по?де один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дiвчину, помчить з нею спочатку в Болгарiю, де зустрiнеться з во?водою Младеном, а потiм - на Укра?ну. Якщо ж не пощастить вiдразу визволити, залишиться в Стамбулi i шукатиме шляхiв до цього. Ненко добре знав звича?, що панували в сералi. Пiдiйшовши до старого батаджi-аги, зайнятого тим, що мирно спостерiгав з вiкна, як на даховi конюшнi, настовбурчившись, б'ються горобцi, вiн поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на не? сонним оком i враз пожвавiшав. Вклонився. - Я до ваших послуг, чауш-ага. - Менi потрiбно знати, куди повели дiвчину, яку Мурад-ага привiз вiд великого вiзира Мустафи-пашi. - Я бачив цю дiвчину... Дуже красива дiвчина, ефендi. - Куди ж ?? повели i хто? - Повели в гарем... А от хто саме - не розiбрав. Ненко витягнув з кишенi ще одного золотого. У батаджi пожадливо блиснули очi. - Чекайте, чекайте, зда?ться, я пригадую... О аллах, дай пам'ятi! Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджi-ага мiцно затис ?? в кулацi. - О!- вигукнув радiсно. - Пригадав! ?? взяв ?внух Са?д... I передав кальфi Марiам, а та повела у свiй да?ре... А чого ефендi цiкавиться тi?ю дiвчиною? - Батаджi-ага посмiхнувся, але очi його дивилися допитливо й холодно. Ненко витягнув ще одного золотого i опустив у кишеню батаджi-аги. Суворо сказав: - Батаджi-ага, краще одержувати в подарунок золото, нiж залiзо! Ти мене зрозумiв? Ми тебе не зна?мо, ти нас не бачив... Той вклонився, молитовне склав руки. - Зрозумiв, ефендi. Хай менi випечуть розжареним прутом очi, якщо я вас бачив, i хай вiдрiжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свiдок, що я кажу правду! Отже, стало вiдомо, де знаходиться Златка. Це так втiшило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самотi, вiн обняв його i поцiлував. - Ти просто чародiй! Три золотих - i ми вже зна?мо, де шукати Златку! Той охолодив його запал. - Це - найлегше... Важко буде вирвати ?? звiдти, а ще важче - уникнути погонi, якщо вона буде. - З чого ж ми почнемо? Ненко задумався. - Поки видно, треба якось сповiстити Златку, щоб була напоготовi. Друге - придбати коней i одяг. Трет? - нiчлiг у Стамбулi. Бо увечерi i вночi всi ворота мiста зачиненi - не ви?деш... - Тодi не гаймо часу! - заспiшив Арсен. - Я в усьому покладаюсь на тебе. I допомагатиму тобi шаблею i пiстолем! Вони вийшли з палацу на протилежний вiд моря бiк, i тiльки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжнiй розмiр сералю. Скiльки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кiлькiстю рiзних добудов, дверей, ганкiв... До нього примикали двори - три бiля мобейну i декiлька бiля гарему, - захаращенi найрiзноманiтнiшими будiвлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарiв, слуг i рабiв, лазнями, примiщеннями для карет i возiв... Всюди сновигали слуги, в'?жджали i ви?жджали верхiвцi та вiзники, чувся людськiй гомiн, кiнське iржання, ослиний рев... Це було цiле мiсто! В ньому постiйно мешкало двi або три тисячi чоловiк, а вдень, враховуючи службовцiв, придворних та вiльнонайманих слуг, що жили за межами сералю i тiльки працювали тут, - близько чотирьох тисяч... Вони пiшли дворами i задвiрками вздовж гарему. Нiхто не зупиняв ?х. Батаджi-?внухи, що стояли бiля численних дверей, байдуже дивилися на яничарiв сонними очима... З декiлькох вiкон з цiкавiстю виглянули гарненькi личка дiвчат. За котрим же Златка? - Ми повиннi пiти на ризик, - сказав Ненко. - Не хотiлося нi в кого питати, де двiр кальфи Марiам, але, видно, доведеться... Однак для цього мусимо змiнити свою зовнiшнiсть i дещо придбати. Арсен зiтхнув i на знак згоди кивнув головою. На другий денii, уранцi, коли до сералю потягнулися валки ви-зiв iз городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлiбом, борошном, рибою та iншими припасами, у ворота гарему в'?хав запряжений добрими кiньми критий вiз, на передку якого сидiв старий бородатий турок, тримаючи в руках ремiннi вiжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як i вiн, висока худа туркеня в темному вбраннi, з опущеною чадрою, крiзь яку виднiлися тiльки очi. - Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де менi знайти кальфу Марiам? - прошамкотiв вiзник, звертаючись до високого безбородого ?внуха, що поволi, опустивши голову, брiв двором. Той байдуже махнув тонкою жiночою рукою. - ?дь далi, старий... Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхiд до да?ре кальфи Марiам... - Спасибi, дорогенький. - I вiзник вiжками торкнув коней:Но-но! Вiз пiд'?хав до лазнi - велико? похмуро? будiвлi, майже зi всiх бокiв обкладено? дровами, - i зупинився. З нього злiзла туркеня i, коливаючись на старечих ногах, поволi пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував ?й руку. У напiвтемному коридорi ?? зупинив ?внух. - Бабцю, тобi до кого? - До кальфи Марiам, синку, - прокаркала хрипким голосом стара. - Привезла дещо для не? i для ?? дiвчаток... Покажи, де ?х знайти! - Ось сюди, бабцю. - ?внух провiв ?? в кiнець коридора. - Тут ?? кiмната... - Спасибi, синку... Хай береже тебе аллах! Стара штовхнула дверi i ввiйшла у чимале примiщення з широким загратованим вiкном. Попiд стiнами стояли вузькi канапи, покритi килимами, обкованi залiзними вiзерунчастими пластинами скринi. Посерединi - низенький, до колiн, круглий стiл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек iз шербетом. На канапах, пiдiбравши ноги, сидiли дiвчата i голодними очима дивилися, як дебела пишнотiла молодиця, не звертаючи на них нiяко? уваги, рукою виловлювала з плову найбiльшi шматки м'яса i запихала собi в рот. - Кальфа Марiам? - спитала стара. - Хай береже тебе аллах! - Авжеж. А тобi чого треба? З чим прийшла? - невдоволено вiдповiла кальфа, ковтаючи черговий кусень. - Бачиш - невчасно... У нас якраз снiданок. - Прошу вибачення, кальфа-ефендi, - вклонилася стара. - Я почекаю, якщо дозволите... Сяду отут. I вона сiла на кiнчик канапи. Марiам знову невдоволено глянула на не?, але не сказала нiчого. Ще якийсь час вона, не поспiшаючи, напихала собi рота найсмачнiшими шматками, потiм просто з глека напилася шербету i тiльки пiсля того, як утерла рукою маснi губи, сказала коротко: - ?жте! В ту ж мить дiвчата схопилися, обсiли миску i одна з-поперед одно? руками почали хапати ?жу i глемедати ??, мов голоднi щенята. Тiльки одна залишилась сидiти на сво?му мiсцi в кутку, накрившись хусткою. - А ти чого? ?ж! - накинулась на не? Марiам. - Вчора не вечеряла! Сьогоднi не снiда?ш! Чи здохнути хочеш? Але це тобi не пощастить зробитиi Я примушу тебе ?сти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую сво?х учениць... - Я не буду ?стиi Не хочу! - вiдповiла дiвчина, не вiдкриваючи обличчя. Почувши ?? голос, стара здригнулася. Крiзь чадру, яко? вона не скидала, до дiвчини прикипiв пильний погляд ?? пронизливих очей. - Нi, будеш! - схопилася Марiам i крикнула на дiвчат, що вже майже спорожнювали миску. - Гей, досить вам! Залиште трохи цiй дурепi! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! ?й було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагi?! Або й тут - коли б топила печi в лазнi, прала бiлизну, мила посуд на кухнi... Невже тобi було б краще? - Краще. - Ну й дурна тиi Але ця дурiсть минеться... Не таким тут роги обламували... Ну, йди ?ж! - Не буду! Краще умру... - Ха-ха! Ви чули? Вона не буде ?стиi Голод припече - сама попросиш... До?дайте, дiвчата, - не пропадати ж добру! Дiвчата знову кинулися до миски i вмить спорожнили ??. Було видно, що голод - постiйний супутник ?хнього життя. Кальфа пiдiйшла до старо?, штурхнула ногою торбину. - Ну, що принесла? Чим здиву?ш мо?х дiвчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкi шматки барвистих тканин. Розкинула ?х проти свiтла на тахтi. Дiвчата в захопленнi сплеснули руками. - Ой, яка розкiш! Кальфа теж не змогла приховати почуттiв. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, - всi були пречудовi! Одно ?? здивувало - зовсiм маленькi вiдрiзки, яких хiба що вистачить на невеличку хустину. - Але ж iз цього сукнi не вийде! - вигукнула вона з жалем, примiряючи до себе шматок барвистого китайського шовку. - Чому не вийде, кальфа-ефендi? - прокаркала стара. - У дворi сто?ть мiй вiз - там ? все, чого ваша душа забажа?! Тiльки небагато... Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мiй старий вiдмiря? вам, аби грошi! Дiвчата кинулись до сво?х скринь i з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кiмнати. Одна новенька не проявила зацiкавленостi i мовчки, як зламана вiтром стеблина, сидiла, схилившись, у кутку на канапi. Стара поволi почала збирати сво? добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кiлька разiв, клала, потiм знову виймала. Кальфа нетерпляче притупнула ногою. - Та швидше-бо! - А ти йди, голубонько! Йди! Не бiйся - я не злодiйка. Та й не сама ж лишаюся, ? кому за мною слiдкувати. - I стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. - Йди, не барися. А я зберу - i за тобою... Бо там усе розхапають... Останнi слова пiдстьобнули кальфу, i вона, грюкнувши дверима, погримкотiла надвiр. В ту ж мить стара пiдняла покривало, кинулась до дiвчини i зовсiм iншим голосом вигукнула: - Златко! Люба! Невже не впiзнала мене? - Арсен?! - Дiвчина не повiрила сво?м очам, а потiм з риданням упала йому на груди. - Милий мiй! Ти тут!.. - Тс-с-с! - Арсен затулив ?й долонею рота. - Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша пiдвода сто?ть у дворi. Я принiс тобi iнше вбрання. - Вiн миттю вихопив його з торбини. - Накинь на себе цю лахманину рабинi i, поки тво? подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двiр i жди нас бiля ворiт... Ми не забаримося. Швидше! Вiн допомiг ?й одягтися, жужмом упхнув сво? манаття в торбину i, знову зiгнувшись, як стара баба, пошкандибав з кiмнати. Бiля воза йшла жвава торгiвля. Ненко не скупився, за безцiнь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купцiв. Кальфа i дiвчата держали в руках по кiлька суво?в дорогих тканин i, бiльше, мабуть, не маючи грошей, iз заздрiстю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возi. Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробiгла Златка, а потiм пошкандибав до воза. - Скупилися, сороки? - прокаркав до дiвчат. - Бачу - накупили... Ну, й досить з вас! А тепер - киш, киш! Нiколи нам, треба ?хати далi, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нiчого не лишилося! - Вiн злiз на воза. - Поганяй, старий! Ненко пiдняв камчу - хльоснув коней. - Де вона? - спитав тихо, коли трохи вiд'?хали. - Ген побiгла... Ждатиме... Тепер тiльки б пощастило нам трохи! Ненко не вiдповiв i дужче погнав коней. - Гей-гей, бережись! - гукнув на роззяв, що брели двором. Златка, задихана, перелякана, стояла бiля ворiт, боязко позираючи на всi боки крiзь вузеньку щiлину яшмака. Вона ще, видно не вiрила в те, що сталося. Вся ?? тонка постать хилилася до пiдводи, що швидко наближалася. Ненко натягнув повiд. Арсен пiдхопив дiвчину пiд руки, пiдняв - i вона вмить опинилася в халабудi. - Жени! - гукнув Ненковi. Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камiнь iскри заторохтiли у вузькому про?здовi пiд кам'яною вежею. Вартовi, що стояли на зовнiшньому боцi ворiт, здивовано визирнули i, побачивши, що на них мчать озвiрiлi конi, злякано вiдсахнулися, щоб не потрапити пiд ?хнi копита. - Вей, вей! О горе менi! Сказилися, клятi! - вигукнув Ненко а сам, розмахнувшись камчою, ударив по кiнських спинах. Капуджi схрестили довгi списи, закричали: - Стiй! Назад! Та було пiзно. Будка вихором вилетiла з-пiд вежi, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, i зникла за рогом, у бiчнiй вулицi. - Божевiльний старий! - буркнув старший. - Зверне собi карк! Або - комусь... А молодший додав: - Попався б вiн менi до рук - потягнув би списом по спинi!.. Тим часом, поки Ненко правував кiньми. Арсен у халабудi скинув жiноче вбрання, швидко вдягнув свiй звичний одяг яничарського чорбаджi?. Потiм змiнив на передку Ненка - i той незабаром теж красувався у пишному вбраннi чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром. Пере?хавши через увесь Стамбул, втiкачi поминули ворота Айвасари-капу i зупинилися в лiсi, поблизу Ейюба. Ненко обняв Арсена. - Ну, прощай, друже-брате! Папери й грошi у тебе ? на дорогу, а куди прямувати - сам зна?ш. Зустрiнеш во?воду Младена батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю при?мне для мене доручення султана - i при?ду... - Дивися ж - не випусти його з рук! - сказав Арсен, маючи на увазi Кара-Мустафу. - Будь спокiйнийi Не забувай, що я не тiльки Ненко, а й Са-фар-бей! Хватка у мене - яничарська! - I Ненко стиснув, усмiхаючись, свiй мiцний кулак. А потiм обняв Златку. - Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, бiльше нiколи не зустрiтися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, i я радуюсь вашому щастю... - Ти при?деш до нас коли-небудь, Ненку? - прошепотiла крiзь сльози Златка. - Можливо... Ну, поганяйте! I хай щаслива перед вами стелиться дорога! Вiн ще раз мiцно обняв ?х, вйокнув на коней i довго стояв при дорозi, аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лiсових хащах. Кожен день з душевною тривогою ждав Кара-Мустафа вiстей iз Стамбула. Змучився зовсiм. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному поту вiд найменшого шуму. Вдень, коли вiддавав рiзнi розпорядження, коли оглядав орти, що поволi ставали схожими на колишн? бо?здатне вiйсько, йому було легше i здавалося, що все минеться, пiде по-старому. Ночi ж були страшнi. Довгi, осiннi, з пiвнiчними холодними вiтрами, що гули за вiкнами його теплого палацу i крижаним страхом стискували серце, з кошмарними снами i безперервними важкими думами. Надiя боролася в ньому з безнадi?ю. Вiн сподiвався на великодушнiсть i любов султана, сподiвався, що подарунки пом'якшать його гнiв, а грунтовний, докладний лист пояснить йому справжнi причини поразки i вкаже на справжнiх винуватцiв ??. Потiм вiн пригадував, скiльки у нього в Стамбулi ворогiв, якi, безперечно, нацькують султана на нього, i йому ставало страшно. Невже нiяко? надi?? На всяк випадок вiн тримав бiля себе найцiннiшi коштовностi, бо вирiшив, що буде тiкати, якщо вiдчу? небезпеку. Навколо палацу поставив вартових i наказав нiкого не впускати, не попередивши його. За високою кам'яною огорожею, в сусiднiй садибi, куди було прокопано пiдземний хiд, пiд наглядом довiрених слуг стояли напоготовi бистроногi конi... Кiнчався нещасливий для нього 1683 рiк. День 25 грудня нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Хiба що змiнилася на краще погода - яскраве сонячне промiння бризнуло з високостi теплом на Белград, на повеселiлий широкий Дунай що пiд час непогоди ставав похмурим i навiть грiзним, на його меншу сестрицю Саву та на всi околицi. Вiд цього й у великого вiзира потеплiло на серцi, i вiн уперше за довп мiсяцi пiсля обiднього намазу пiшов до бiблiотеки дiстав iз багато iнкрустовано? срiблом i перламутром скриньки коран у коштовнiй оправi й заглибився у читання. Десь за пiвгодини його потягнуло на сон, i вiн лiг на м'якiй широкiй отоманцi. Але тут же спокiй його був порушений приходом секретаря. - Вибачте, бейефендi, за невчасну турботу. Зi Стамбула прибув чауш... - ЩоI- схопився Кара-Мустафа. - Його впустили до двору? - Поки що нi. Адже ви так наказали... - Вiн сам? - Адже султанськi чаушi, як, до речi, i вiзирськi, самi не подорожують... А завжди з вартою, - спокiйно вiдповiв секретар. - Гаразд. Пiди до ворiт i подивися, хто там, спитай, як iм'я чауша, з чим прибув, а потiм, не впускаючи нiкого, повернешся негайно сюди! Секретар мовчки вклонився i вийшов. Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промiнням. Гарячкове думав: що привiз чауш? Життя чи смерть? Нiхто не мiг дати вiдповiдi на це запитання. Залишитися i вияснити, хто цей чауш i з чим при?хав, чи тiкати вiдразу, поки не пЬно? Вiн завагався. I на цi запитання вiдповiдь мiг дати хiба що сам аллах. Страх скував його серце. Однак десь на самому його днi жеврiла маленька надiя. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похiд? Або просто - вiдставка?.. Повернувся секретар. - Ну, що? - кинувся до нього великий вiзир. - Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефендi. - Сафар-бей! - радiсно вигукнув Кара-Мустафа, вiдчувши як у нього звалю?ться з плiч важкий тягар. Вiн навiть забув спитати - з чим прибув, а вiдразу ж наказав:- Сюди його! До мене! Швидше! Секретар вийшов знову. Кара-Мустафа полегшено зiтхнув. Зда?ться, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей - його чауш-паша, i з ним, безi?еречно, нема чого ждати поганих вiсток... Отже, вiстi або хорошi, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад... Але вiд нього багато чого можна дiзнатися... Вiн бачив султана! Дверi вiдчинилися раптово. До бiблiотеки урочисто, як на парадi, ввiйшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вiрячи сво?м очам. Йому несли на срiбному блюдi шовковий шнурок! До бiблiотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блiдий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж блiдi й переляканi. Вiн усе ще не мiг повiрити в те, що сталося. - Ти? Сафар-бей?.. - спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем. - Це воля падишаха! - голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обiрвалося серце, затерпли ноги. - Але ж я маю право вибору - випити отруту або пустити собi кулю в лоба? - спитав зовсiм тихо. Сподiвався на маленьку вiдтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежнi дверi, що вели гвинтовими сходами в пiдземелля, звiдки починався та?мний хiд. Шанс мiзерний, та все ж... Але Сафар-бей вiдповiв: - Такого права ти не ма?ш, Кара-Мустафа! - I наказав:- Вiзьмiть його! Яничари вмить оточили великого вiзира, схопили за руки. Тонкий i слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!... ДОРОГА БЕЗ КIНЦЯ Почервонiлий вiд гнiву, паша Галiль тупнув ногою на Юрiя Хмельницького, як на хлопчиська, закричав: - Я написав Високому Пороговi, що у мене для тебе нема? вiйська i нема? грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договiр! Поразка пiд Вiднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути iмперiю в нову вiйну з царицею московською Софi?ю! Жодного во?на я не дам тобi! Такий наказ дивану... Коли тебе султан - хай будуть благословеннi його лiта! - витягнув з ?ди Куле i послав сюди, то вiн сподiвався, що ти iiабереш вiйсько з козакiв i захищатимеш Правобережжя i вiд Ляхистану, i вiд Москви. А виявилося, що вiд тебе всi тiкають, як вiд прокаженого! Смiшно казати - один п'яниця Многогрiшний, якого я чомусь до цього часу не повiсив, пiдтриму? тебе! - I паша презирливо глянув на зiгнуту спину Многогрiшного, що боязливо визирав iз-за спини Азем-аги. - Та й сам ти не висиха?ш вiд горiлки! Дудлиш, мов у жлукто, а потiм цiлими днями п'яним квачем лежиш на тахтi... - Але ж мiй благодiйнику... - Мовчи! Була б моя воля - я давно повiсив би вас обох, як смердючих псiв! - Щоб набрати вiйсько, потрiбнi грошi, - не здавався Юрась, - а той мерзенний зрадник i злодюга Кара-Мустафа все в мене украв... Пустив жебраком по свiту! В останнiй раз я прошу видати менi на вiйськовi потреби iз державно? казни п'ятдесят тисяч курушiв... - Що?! - опецькуватий Галiль-паша аж пiдстрибнув вiд обурення. - Ти чу?ш, Азем-ага? П'ятдесят тисячi Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячi Щоб завтра вiн гарненько проциндрив ?х у шинку! Нема дурних! В останнiй раз я дам тобi двi тисячi курушiв, але з умовою - набереш хоча б двiстi козакiв! Зробиш це - одержиш бiльше. Не зробиш - я влаштую i тобi, i тво?му хитруновi Многогрiшному таке табандрю, таку бастонаду, що - клянусь Всевишнiм! - пам'ятатимеш мене до само? смертi! А тепер - геть з-перед мо?х очей! - Дякую, ефендi, - вклонився Юрась знiчено. - Сьогоднi ж хорунжий Многогрiшний по?де в Немирiв на переговори з тамтешнiми козаками... На майданi, посеред Викiтки, зiбралась уся немирiвська сотня. Козаки хотiли знати, чого при?хали зi Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрi?м Абазином та Семеном Палi?м, що прибув iз Фастова. - Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за вiденський похiд? - мiркував один. - Авжеж, тримай кишеню ширше! - сумнiвався другий.- Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися. - Нiчого ?м сидiти за глухими стiнами! Хай виходять сюди! На люди! - Хай комiсари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усiм, чому не виплатили винагороди сiм'ям тих, що загинули в походi або померли вiд хвороб! Серед козакiв шниряв Свирид Многогрiшний. Бiльше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос: - Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комiсарiв надвiр та тут i домовляються... Нiчого за нашими спинами! Як гинути в походi - то нам, а як одержувати грошi - то вони попереду! Його згрiб за карк Метелиця, що супроводив Палiя. - Щось я тебе в походi не бачив, братику! А до наших полковникiв тобi - зась! Бреши, та знай мiру! А то й по писку за?ду! - I старий козарлюга пiднiс до самого носа Многогрiшного свого величезного кулака. Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин. - Що за шум, браття? З усiх бокiв загули: - Виходьте трактувати на майдан! - На люди! На люди! Абазин усмiхнувся. Був вiн високий, горбоносий i чорнобровий. I гарячий та скорий на руку. Це всi знали. Однак усмiх у нього завжди означав добрий настрiй. За ним нiколи не приховувались пiдступнiсть i злiсть. Тому загули дружнiше. - Давай, Андрiю, комiсарiв сюди! - гукнули старшi. - Виводь ?х, полковнику, на свiт божий! - пiдтримали молодшi. - Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так дума?мо, - вiдповiв Абазин i зник у дверях. Через хвилину на ганок вийшли всi четверо: попереду - комiсари, позаду - полковники. Над натовпом прокотився глухий гомiн. - З чим при?хали, пани комiсари? - Скажiть, а ми послуха?мо! Порадовський i Монтковський переглянулися. Видно, ?х збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський. - Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас при?хали i про що трактували з вашими полковниками? Скажу... Гетьман i во?вода руський Станiслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на туркiв... Вивiдачi доносять, що султан не змирився з поразкою i готу? новий напад на союзникiв. Не виключено, що цього лiта вiн нападе на Рiч Посполиту... - То й захищайтеся самi! - Не пiдемо! Не пiдемо! - Раз обманули, вдруге не вiримо! - Панове, панове... - намагався перекричати натовп Порадовський. Його не хотiли слухати. - Грошi вiддайте вдовам i сиротам тих, хто загинув пiд Вiднем i пзд Парканами! - Всiм вiддайте! Бо ми ж подiлились сво?ми частками з сiм'ями загиблих! Отже, ви ошукали i живих i мертвих! Порадовський почервонiв. Монтковський зблiд i вiдступив назад нiби ладнався шуснути при найменшiй небезпецi в хату. Наперед виступив Семен Палiй. Став поряд з Порадовським. Пiдняв руку. Гомiн над майданом улiгся. - Братове! Я згоден з вами! - гукнув вiн. - Полковник Абазин теж... Ми цiлу годину доводили панам комiсарам, що вони повиннi спочатку виконати колишнi обiцянки, а тiльки тодi запрошувати нас до нового походу. - Правильно! Правильно! - Землю нашу ми захища?мо не за плату, а тому, що любимо ?? i хочемо, щоб вона завжди була вiльною i годувала нас i наших дiтейi Але коли во?н iде в найманий похiд, вiн повинен мати зброю i коня, повинен бути упевнений, що його жiнка й дiти матимуть що ?сти... А для цього козаковi треба заплатити! А як повелися пани комiсари? Обiцяли одно, зробили друге... Прислали заледве половину того, що обiцяли! - Державна казна спорожнiла - нiзвiдки взяти, - видавив iз себе Порадовський. - А те, що прислав папа римський, ми до шеляга вiддали вам! Бiльше платити у нас нiчим... - Дешево ж цiну?те ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотiли, а тепер ма?те нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! - Палiй розгнiвався. Голос його тремтiв. Порадовський почервонiв ще дужче. - Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! ?дьте до тих осiб, що над нами... Просiть ?х... - Просити? - Палiя пересмикнуло. - Скiльки ми кровi пролили, та ще й просити? Не по?демо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! - З цими словами Палiй несподiвано ударив комiсара долонею по щоцi. - Не тебе я б'ю, а ?х! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення... Порадовський у першу мить розгубився. Потiм рукою потягнувся до шаблi. Та до нього кинувся Монтковський, притримав. - На бога, пане! Посiчуть на капусту? Та й справедливо обвинувачують вони нас... Нiде правди дiти, в мене очi лiзуть на лоба вiд цих обвинувачень! Порадовський люто блиснув на Палiя очима. - Ну, я тобi не забуду цього, полковнику! Скiльки житиму, не забуду! - Вiн збiг з ганку i пiшов прямо на козакiв. Козаки розступилися, даючи йому прохiд. Монтковський пiшов слiдом за ним. Коли комiсари вийшли з Викiтки, Абазин тихо сказав Палi?вi: - Не варто було так робити, Семене! Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули: - Правильно! Правильно! - Не його ж бив, а в його особi тих, хто над ним! Палiй уже охолов. З досадою махнув рукою. - Може, й не варто було. Погарячкував... А втiм - хай знають! Дiдько з ними! Однак бiльше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрiшний. - Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас i до всього товариства! - Ну, кажи! Чого хочеш! - дозволив Абазин. Многогрiшний збiг на ганок, скинув шапку. - Браття, доручив менi наш гетьман Юрiй Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити... Заклика? вiн вас, браття, пiд сво? знамена! - Це пiд турецькi, значить? - грiзно спитав Палiй. Вiн ще не встиг заспоко?тись пiсля сутички з Порадовським. - Щоб знову орда i яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звiдси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скушту?ш мо?? шаблi! - Геть його! Геть! - закричали козаки. - Женiть його пiд три чорти! Многогрiшний зiщулився, надiв шапку i шмигнув iз ганку. Кiнний загiн, що супроводив Порадовського i Монтковського по Укра?нi, готувався до вiд'?зду. Жовнiри сiдлали коней, приторочували до сiдел дорожнi сакви. Обидва шляхтичi сидiли в корчмi бiля вiкна i ?ли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом. Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смiв перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настро? Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонiв i душився злiстю i за неболючии, але образливий удар Палiя, i за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського. Вони вже кiнчали трапезу, коли у дверi заглянув Свирид Многогрiшний. - Перепрошую вельможних панiв, я хотiв би зайти до господи i погомонiти з панами про те, що ?х цiкавить, - облесливо промовив вiн. - А що нас цiкавить? - вирячився на нього Порадовський. - Я був на Викiтцi в той час, як той розбiйник Палiй... Ну, пан сам зна?, що трапилося... - На що пан... - Хорунжий Свирид Многогрiшний, прошу пана. - На що пан Многогрiшний натяка?? - грiзно спитав Порадовський. - Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було... А ось про те, що буде, я й хотiв би поговорити... Ну, пан комiсар сам розумi?, що мова йтиме про того розбiйника... - Палiя? - Так. Порадовський подумав, витер долонею маснi губи. - Ну, заходь - кажи! Послуха?мо... Многогрiшний швидко шуснув у хату, примостився бiля столу. Обидва комiсари мовчки вп'яли в нього очi. - Панове, я хотiв та?мно доповiсти вам, а у ваших шляхетних особах - во?водi Яблоновському про ненадiйнiсть Палiя... Пан король дав йому приповiдний лист на Фастiв i на навколишнi землi, ощасливив його сво?ю ласкою, а вiн умислив чорну зраду супроти короля. - Що саме? Не тягни! - вигукнув Порадовський. Многогрiшний пiдсунувся ближче. Вiдчувши себе упевненiше, налив з глека пива - вихилив. Озирнувшись, чи нiхто не пiдслухову?, прошепотiв: - Вiн хоче пiдбити iнших полковникiв на те, щоб усе Правобережжя знову при?днати до Лiвобережжя, тобто до Москви... - Що? - аж пiдхопився Порадовський. - Ти ма?ш певнi докази? - Я сам доказ цьому, панове! - бундючно заявив Многогрiшний. - Бо чув на власнi вуха, як Палiй патякав про це з козаками, а тi, розвiсивши вуха, мов дурнi, уважно слухали його... Порадовський радiсно потер руки. - Гм, це важлива новина! Отже, Палiй - зрадник, i його тpeба негайно заарештувати! - Без наказу пана Яблоновського? - засумнiвався Монтковський. - Я маю Факий наказ! Не особисто на Палiя, а на всiх, хто так або iнакше виступа? проти корони! В даному випадку ? докази супроти полковника Палiя... - Саме про це я й кажу, - зрадiв Многогрiшний. - Палiй - небезпечна особа. I я певен, що гетьман Яблоновський вiддасть його до суду. А я ладен посвiдчити проти нього... Тим бiльше, панове, що я давно хотiв перейти на службу до пана Яблоновського... Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вiрного слугу. - Замовимо, - погодився Порадовський. - Пан Яблоновський добре платить вiдданим людям... Але слова - це тiльки слова, пане Многогрiшний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом i во?водою, потрiбнi дiла! - Якi? - Я вирiшив заарештувати Палiя, а ти допоможеш менi в цьому. - На бога, пане! - вигукнув здивований Монтковський. - До Палiя прихильно ставиться сам король! - Бо не зна? про його справжнi намiри! - вiдрубав Порадовський. - Дiло вирiшене - Палiя треба заарештувати! Але як? - Тихо, без гвалту, - вiдповiв Многогрiшний. - Я допоможу вельможним панам... Можете цiлком покластися на мою спритнiсть! Перебувши деякий час серед гайдукiв во?води Младена у недоступних мiжгiр'ях Старо? Планини, Арсен i Златка вирушили в путь на Укра?ну. У Бiлiй Церквi несподiвано дiзналися про арешт Палiя. I хоча був вечiр, а конi ледве трималися вiд утоми на ногах, та й самi вони - особливо Златка - потребували вiдпочинку, Арсен рiшуче сказав: - ?демо, люба! Тут недалеко - тридцять верст... Якраз на ранок будемо дома! Златка звикла вже не перечити Арсеновi, коли йшлося про важливi дiла, i незабаром вони простували на пiвнiч. До Фастова прибули якраз на снiданок. Нiжна зелень весни прикрасила, заквiтчала розорене вiйнами i лихолiттями мiсто, мов наречену. Шумiли на фастiвськiй горi, бiля фортецi, молодi явори, сивими хмарами нависли над срiблястою Унавою гiллястi верби. Ще з шляху Арсен побачив на материному подвiр'? осiдланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це мiг бути? Коли вiдчинив ворота i допомiг Златцi злiзти з коня, почув тупiт нiг i радiснi вигуки. - Арсене! Златко! - Любi нашi! При?хали! - Слава богу! - чувся материн голос. - Нарештi! - Слава аллаху! - вторував ?й Якуб. Виявилося, що в хатi було повно людей: Арсен i Златка переходили з рук у руки. - Яцько? Хлопче, невже це ти? - не вiрив сво?м очам Арсен, дивлячись на бiлявочубого двадцятирiчного парубка в бурсацькому одязi. - Ну, як наука - не йде без дрюка? Чи вже закiнчив школу? - Закiнчив i... додому, - знiяковiв Яцько. - Тобто до тебе. Ар-сенс, бо менi, бач, бiльше нiкуди... Повиннi були з Семашком при?хати через тиждень, хотiлося на волi побродити по Ки?ву, та почули про арешт батька Семена - i примчали... - Ну, а куди б же ти ?хав, братику мiй дорогий? Звичайно, до мене! - обняв його Арсен. - Тепер нас у матерi тро? - Стеха, я i ти! - Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рiдно? не маю! - I Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потiм Арсена. Крiм домашнiх - матерi, дiдуся Онопрiя, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сiм'? Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця i Зiнька, якi в останню чергу але не менш мiцно i щиро привiтали прибулих. Звенигориха запросила всiх до столу. Пiсля снiданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа пiд руки. - Друзi, прибув я зi Львова не тiльки для того, щоб побачитись з вами. ? дiло бiльш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду i там, над Унавою, у затишку, погомонiти? Хай тут жiнки прибирають, а ми, чоловiки, трохи провiтримося... З цими словами вiн потягнув чоловiкiв з хати. У левадi, пiд вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, i в повiтрi струмували медвянi пахощi перших лугових квiтiв, над якими гули джмелi та бджоли. З Унави долiтало гелгання гусей та кахкання качок, а з лiсу, що темною стiною бовванiв на гому боцi, линуло далеке, сумовите кування зозулi - ку-ку, ку-ку... Коли зозуля замовкла. Арсен сказав: - Друзi мо?, у всiх у нас зараз одна думка - про батька Семена... Про Палiя... Хто найбiльше зна?, той хай i розповiда?. Зда?ться, ти. Мартине, хотiв щось повiдомити... Тож починай! - Справдi, панство, я хотiв вам сказати, що знаю, де зараз Палiй... Як бога кохам, знаю! - Ти зна?ш, де Палiй? - вигукнув Арсен. - Звiдки? - З перших рук, як кажуть... - Розповiдай! - нетерпеливився Арсен. - I не тягни! - Бачите, панове, у Львовi, при дворi Станiслава Яблоновсько-го, служить один чоловiк, який чомусь мене уподобав i вважа? сво?м другом... Це комiсар пан Порадовський. Треба сказати, що й справдi, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечiр просидiли в корчмi, цмулячи там пиво або що-небудь мiцнiше... I ось вiн на якийсь час зника?. А коли повернувся, то вiдразу ж завiтав до мене. На щастя, я не встиг сам до кiнця висушити сулiю вишнiвки i почастував його добряче. I пан Порадовський, випивши, розповiв, що вони з паном Монтковським побували в Немировi й заарештували там Палiя. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав... "Як! Полковника Семена Палiя?!" - вигукнув я. "Так", - спокiйно вiдповiв пан Порадовський. "За вiщо?" - "За те, що вiн хоче вiддатися зi сво?ми козаками пiд владу Москви!" - "Це вiн сам тобi казав?" - спитав я. "Ще б пак! Звичайно, нi... Про це менi донiс один козацький хорунжий по iменi Свирид Многогрiшний..." - "Матко боска чен-стоховська! - вигукнув я вражено. - Свирид Многогрiшний?" - "А чого пан Мартин здивований? Вiн зна? Многогрiшного?" - "Пита?ш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькiй неволi... Потурнак i свиня, яко? свiт не бачив! А ти, пане, йняв йому вiри! Ти заарештував героя Вiдня, повiривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман i сам король?" Порадовський засмiявся i вiдповiв: "Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене i звелiв кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Пiдкамiнному в пiдземелля... А пан Мартин, мабуть, зна?, якi там каземати!" - "Що ж гетьман дума? робити з тим полковником? Скарати на горло?" - "Не знаю... То вже його дiло, а я сво? зробив..." Пiсля таких слiв у мене з голови враз вилетiв хмiль. Я випровадив Порадовського i помчав у Пiдкамiнне. Там пересвiдчився, що вiн не наплiв небилиць, а сказав правду... Що менi залишалось робити? Один я у Пiдкамiнному нiчим не мiг допомогти батьковi Семену... Тож сказав, що ?ду додому, в Круг-лик, а сам на коня - i до вас, у Фастiв! Ниньки ви все зна?те... Всi мовчали. Нарештi Арсен перший порушив гнiтючу тишу. - Справдi, тепер ми все зна?мо. Дяку?мо тобi, пане Мартине, за таку важливу звiстку... Залиша?ться подумати, що нам робити. - А що робити! - вигукнув Яцько. - Взяти фастiвський полк, напасти на Пiдкамiнне - i визволити полковника! - Чекай, хлопче! Ти занадто по сво?й молодостi гарячий. А до того ж тут ? старшi, i поки тебе не питають, помовчав би... В усякiм разi,так у вiйську заведено. Чи тебе в бурсi по-iншому вчили? Га? - добродушно усмiхнувся в бiлi вуса Метелиця i додав:- Давайте гуртом помiрку?мо... Палiя будь-що треба визволити! На цьому сходяться всi. Але як? В усякому разi,не йти ж одним полком вiйною на кварцяне вiйсько, як пропону? наш молодий друг... Яцько почервонiв, закусивши в губах стебельце трави. - А я думаю, - промовив Роман, - що в дечому Яцько правий... Тiльки йти до Пiдкамiнного не полком, а невеликим загоном. А там, розвiдавши все як слiд, вибрати темну нiч, напасти на замок i, перебивши варту, визволити батька Семена. - Напасти можна, та чи цей загiн добереться та?мно до Пiдкамiнного? - заперечив Спихальський. - Навiть якщо будемо йти тiльки вночi, то й тодi хтось побачить i донесе Яблоновському або його регiментарям '. I нас по дорозi, схоплять, мов курiпок... - Що ти пропону?ш. Мартине? - спитав Арсен. - Нiчого не пропоную... Знаю одно: до Пiдкамiнного треба пiдiйти так, щоб не викликати жодно? пiдозри! - Ну що ж, це можна зробити, - сказав Арсен, подумавши. - По?де не вiйськовий загiн, а мирна купецька валка... Повеземо до Львова товар... - Коли б у нас було що везти! - буркнув Метелиця. - Самi голi, мов бубони. - Придума?мо щось... Сiно, вовна, бочки - все згодиться, щоб наповнити нашi вози. А крiм того - сiдла. Бо вози ж доведеться кинути, а тiкати - верхи... - Гарно придумано, холера тебе не забери! Менi б твоя голова, пане-брате, був би я регiментарем! - вигукнув Спихальський i з заздрiстю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову. Всi засмiялися,а Арсен сказав: - У мене ? ще и iнша думка... - Яка? - Просити короля... Собеський добре зна? Палiя, високо оцiнив його дi? пiд Вiднем. Може, менi гайнути до нього та все розказати? - А якщо вiн вiдмовить? - не погодився Роман. - I ми загубимо час... - Тодi зробимо так. Готу?мо купецьку валку в двадцять возiв. З нею по?де за старшого Роман, а з ним - чоловiк тридцять-сорок охочих... Поки все влашту?ться, поки ви до?дете до Пiдкамiн-ного, я встигну з'?здити до короля... Накаже випустити Палiя - обiйдемося без кровопролиття, вiдмовить - пустимо в хiд шаблi! Як ви на це? Згода? - Згода! Згода! - Тодi ходiмо до господи батька Семена... До речi, вiн уже одружився з Феодосi?ю? - Одружився. Зразу по при?здi з вiденського походу. - От i добре. Треба заспоко?ти i розрадити панi полковникову. Там з нею та з сотниками i домовимося про все... Свирид Многогрiшний тихенько прочинив дверi до гетьманського покою, просунув у щiлину голову i, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрiмав на канапi, запитав: - Ваша ясновельможнiсть, можна? Юрась злякано кинувся - аж свiчка заблимала. - Тьху, чорт! Мiг би якось делiкатнiше... Заходь! Многогрiшний привiтався, сiв на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка з-пiд вина, зiтхнув. - Чого так важко? Розповiдай! З чим повернувся з Немирова? - спитав Юрась. - Нi з чим, - буркнув Многогрiшний. - Справи кепськi... - А саме? - Всюди на Правобережжi, крiм Кам'янецького пашалика, вiдновлено владу Речi Посполито?. Польща скористалася з перемоги пiд Вiднем i прибира? до рук укра?нськi землi, що за Бахчисарайським договором мали бути нiчийними, а насправдi знаходилися пiд вашою булавою. - Це я знаю, - перервав його нетерпляче Юрась. - А як нашi справи? З ким говорив? Хто визна? мою владу? - Е-е-е, нiхто! - безнадiйно махнув рукою Многогрiшний. - Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станiслав Яб-лоновський роздають приповiднi листи на села i мiста, нiби то ?хня власнiсть... Про те, щоб iти на службу до вашо? ясновельможностi, нiхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палiй вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирiв не ма? нiякого права. Пооядку? там його приятель Андрiй Абазин. Ну, та я теж вiддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових вiникiв! - Прокляття! - Юрась ударив кулаком по столу. - Мало я ?х палив i розпинав! Мало вiшав! Не люди, а смiття якесь! Я скручу ?х у баранячий рiг i примушу робити те, що накажу! О боже, дай менi сили пiдвестися над недолею, влий снаги в мо? серце, щоб воно стало незворушно-кам'яним, нечутливим до чужого болю й страждань, i я, опираючись на дружню пiдтримку падишаха, зберу весь народ свiй у цей кулак! Вiн ще раз стукнув по столу i вiд шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очi його палали, як у хворого. В куточках губ з'явилася пiна. Давалося взнаки сп'янiння. Вiн усе ще не хотiв зрозумiти, що карта його бита, що Укра?на вiдсахнулася вiд нього, мов вiд прокаженого. Чiплявся за найменшу можливiсть утриматись на поверхнi. Обманював пашу Галi-ля, великого вiзира i самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не дiждуться, щоб перейти пiд його булаву. Обманював i себе примарними надiями, все ще на щось сподiвався... На що? Вiн охопив руками голову i втупився безтямним поглядом у темне вiкно, за яким була глупа нiч. Многогрiшний не наважувався порушити цю зловiсну тишу i задерев'янiло сидiв на незручному дзиглику. Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не мiняв пози. Здавалося, то сидiла не людина, а кам'яна статуя з блiдим, як у мерця, лицем. Навiть гул голосiв за дверима i гупання багатьох нiг не вивели його iз цього стану. I тiльки тодi, коли дверi раптом широко розчинилися i в кiмнату ввiйшов Азем-ага, а за ним - кiлька яничарiв, Юрась повернувся до них i гнiвно вигукнув: - Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене! I - осiкся: в простягнутих руках Азем-аги тьмянiло широке дерев'яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змiя, довгий шовковий шнурок. Юрась здригнувся. Многогрiшний схопився з дзиглика, але, зрозумiвши, що гетьмановi надiслано вiд султана смертний вирок, закляк на мiсцi. Тим часом Азем-ага поволi наблизився до стола i повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазнi, суворi яничари. Юрась прикипiв поглядом до шнурка. Це був кiнець. Кiнець усьому - надiям, тривогам, життю. Вiн прекрасно знав, що людина, яка одержувала вiд султана такий подарунок, жила не довше, нiж потрiбно для того, щоб умерти. I цiнував його султан невисоко - прислав свiй страшний подарунок не на срiбному, а на дерев'яному блюдi... - Hi! Hi! - Вiн затулився рукою, нiби захищаючись вiд несподiваного удару. - Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не мiг султан вiддати такий наказ! - Султани нiколи не помиляються! - крижаним голосом промовив Азем-ага. - Пробач менi, гетьмане Iхмельнiскi, але султанський наказ треба виконувати не гаючись... Ти сам, чи тобi допомогти? - Нi-i-i! - несамовито заверещав Юрась. - Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помiтний знак рукою, i з-за його спини вийшло тро? яничарiв. Один схопив Юрася за руки - заломив за спину. Дво? iнших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили. Юрась захарчав, заборсався в петлi, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зiв'яв, поник. Так нiхто i не зрозумiв - помер вiн вiд удавки чи вiд страху. Тiльки тодi, коли з гетьманом було покiнчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрiшного, що стояв нi живий нi мертвий. - Ти допоможеш нам, Свирид-ага? Винесеш труп. - I повернувся до яничарiв, що стояли позаду. - Давайте лантух! Один з яничарiв швидко розгорнув великий лантух, iншi схопили труп гетьмана i головою опустили вниз. Потiм мiцно зав'язали. - Бери, Свирид-ага! - наказав Азем-ага. - Послужи востанн? сво?му гетьмановi! У Многогрiшного з переляку вiдiбрало мову, а ноги нiби приросли до пiдлоги. - Ти що - оглух? - штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мiшок на плечi, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду - яничари. Многогрiшний ледве плентався. Вiд страшно? поклажi, що каменем придавлювала його плечi, у нього макiтрилося в головi. Був певен, що востанн? ступа? по землi. На вулицi повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворi стояла темна, хмарна нiч. Мiсто нiби вимерло - нi перехожого, нi вогника, нi собачого гавкоту. Тiльки важке сапання Многогрiшного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився. - Сюди! Хтось пiдштовхнув Многогрiшного до кам'яних перил. Вiн спiткнувся i лантух з гуркотом упав до нiг Азем-аги. - Тихше ти, шайтанове насiння! - вилаявся ага. - Кидайте! Яничари схопили лантух i жбурнули через перила вниз, у невидимi холоднi води Смотричу. Звiдти через деякий час, бо русло рiки лежало в плибокому каньйонi, долинув глухий сплеск i зразу ж розтанув пiд кам'яним склепiнням мосту. Многогрiшний перехрестився. - Господи, упокой його душу! - Аллах упоко?ть... i прийме його в сво? райськi сади, - сказав Азем-ага. Було незрозумiле, говорить вiн серйозно чи насмiха?ться. - Вiн вiрно слугував падишаховi i заробив собi царство небесне... А ти, Свирид-ага, забирайся звiдси! Якнайшвидше i якомога далi. Зрозумiв? Як було не розумiти! Многогрiшний мовчки вклонився i кинувся навтiки. Вiн уявив мертвого Юрася Хмельницького i подумки подякував боговi за те, що то не на його ши? зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тiсному мiшку, котять по слизькому камiннi холоднi каламутнi хвилi... Секретар Талентi, схиливши в поклонi довгасту голову, покриту рiдiючим чорним чубом, вийшов з королiвського кабiнету i, не зачиняючи за собою дверей, сказав: - Його ясновельможнiсть пан круль ласкаво дозволив тобi пане Комарницький, зайти на коротку аудi?нцiю. Арсен вступив до знайомого кабiнету. Собеський сидiв за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрiбленого сивиною волосся, i пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований. Арсен вклонився. - Доброго здоров'я, ваша ясновельможнiсть! - А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вiтаю, вiтаю героя Вiдня. Я нiколи не забуваю тих, хто хоробро бився пiд мо?ми знаменами... Сiдай, будь ласкавий. Розповiдай, з чим прибув! Арсен зробив кiлька крокiв до столу, але не сiв. - Ваша ясновельможнiсть, допущена велика несправедливiсть i я при?хав просити у вас допомоги й захисту... - Несправедливiсть!.. О ?зус! I тут несправедливiсть! Зда?ться вся сьогоднiшня Польща зiткана з одних несправедливостей! - вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полонi сво?х думок чи пiд впливом перервано? розмови з секретарем... - Про якi несправедливостi говорить ясновельможний пан король? - здивувався Арсен. - Скажiть, хто образив королiвську милiсть - i я... - Нi, нi, не те, тут одна шабля не допоможе, - замахав руками Собеський. - Магнатськi iнтриги, магнатське сво?воленство руйнують польську державу! Ось що ранить менi серце! Кожен тягне в свiй бiк. Нiхто не дума? про ойчизну, а тiльки про сво? ма?тки, про свiй гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер - мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич - магнатом! Всюди - розбрат, пiдкупи, тяганина по судах, збройнi на?зди, грабунки, розбiй... Нiхто не бо?ться королiвсько? влади, всяк поклада?ться на шаблю. Анархiя - та й годi! Арсен мовчав, сторопiвши вiд такого королiвського одкровення. Помiтивши його розгубленiсть, Собеський схаменувся i вже спокiйним тоном запитав: - То що ж трапилося? Вiд кого я повинен тебе захистити? - Не мене, ваша ясновельможнiсть... Допущена несправедливiсть по вiдношенню до вiдомого вам полковника Семена Палiя, який теж не менш хоробро бився пiд знаменами вашо? ясновельможностi з турками... - Аз ним що ско?лось? - Його пiдступно схоплено в Немировi людьми пана Станiслава Яблоновського i запроторено в кам'яницю в Пiдкамiнному... - За вiщо? - Без нiяких пiдстав... Тiльки тому, що його оговорив один давнiй недруг, заявивши, нiбито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича i до Москви... Собеський вiдкинувся на спинку стiльця. - А якщо то правда? - Нема жодного доказу, ваша ясновельможнiстьi Ви самi бачили, як Палiй не шкодував життя i сил нi пiд Вiднем, нi пiд Парканами... Козацьке вiйсько, фастiвський полк i всi полки на Правобережжi обуренi свавiллям Яблоновського. Ми всi просимо вашу ясновельможнiсть захистити полковника вiд несправедливого обвинувачення i наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув'язнення! - То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький - козак? - здивувався Собеський. - Так, ваша ясновельможнiсть. - О-о! Тодi менi зрозумiло, чому пан так одстоюе Палiя... Ну, власне, я нiчого не маю проти полковника. Вiн, безперечно, хоробра людина, i я нiколи не забуду його звитяг пiд Вiднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це дiло доброзичливо... Тим бiльше, що я не хочу мати нiяких ускладнень з Москвою бо ми тракту?мо зараз про вiчний мир i союз iз нею, про спiльну вiйну проти Османсько? iмперi!... Король затарабанив пальцями по столу, i Арсен зрозумiв: це був знак, що аудi?нцiя закiнчилася. Йому стало прикро на серцi. Отже, його далека по?здка закiнчилася нiчим. Собеський не вiдмовив у допомозi, але й не допомiг. Замiсть листа гетьмановi обмежився розпливчастими словами: "Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це дiло доброзичливо?" Та гоноровитий магнат засмi?ться йому в обличчя i вижене геть! Нiяко? упевненостi, що вiн виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання - тим бiльше... Арсен мовчки вклонився i вийшов. Минаючи розкiшнi, цяцькованi золотою фарбою дверi королiвського кабiнету, мимоволi пригадав, як вiн колись пiд Чигирином просив захисту для Романа Во?нова, коли того заарештував генерал Трауернiхт, i одержав таку ж вiдмову... Виходить, можновладцi всюди однаковi, хай ?м грець! Простiй людинi за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподiвайся козаче, тiльки на власнi сили, на власну шаблю! Валка в'?хала у Пiдкамiнне i зупинилася на майданi перед замком. Сонце вже сiло за небосхил, i вiд похмурих фортечних стiн та гостроверхих веж падали на землю чорнi тiнi. - Гей, хлопи, тут ставати на нiчлiг заборонено! - гукнув од ворiт вартовий гайдук. - Насмiтите, а потiм прибирай пiсля вас! - Не кричи, пане! Ми не глухi! - вiдповiв Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг - бiлi полотнянi штани й сорочку та солом'яний бриль. - Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожнiми руками при?хали на ярмарок. - I вiн поплескав долонею по крутобокому барилу. Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, пiдстаркуватий гуцул з Прикарпаття, заклiпав очима, а потiм облизнув язиком сухi, спраглi губи. - Невже пиво? - Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Днiпра. - Арсен моргнув хлопцям - Яцьковi й Семашку. - Ану нацiдiть пановi пару кухлiв! Та виберiть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений i дозволив нам тут переночувати... Яцько пiднiс чималий кухоль. Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою - на вартi ж, мовляв. Потiм трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся - чи нiкого не видно - i тiльки тодi взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчi вималювався вираз подиву. - Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грiм, якщо це не горiлка! - Вiн приклав вiнця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволене очi пiд лоба, а потiм видудлив кухоль до дна. - Х-ху! А тепер, хлопче, не завадить i пивця, якщо ?! Пиво вiн пив поволi, смакуючи i за?даючи таранею. - Ви гарнi хлопцi, як бачу... Просто чудовi? Коб не служба, то i я з вами тут переночував би! ?й-богу! Вже вечорi?, i було б зовсiм непогано вкластися на возi, пiдмостивши сiна, та й задати хропака! Га? - пащекував вiн, хмелiючи. Арсен знову пiдморгнув Яцьковi. Той пiднiс ще один кухоль горiлки. Гайдук з удаваною хитрiстю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але випив. - Може б, ти гукнув сво?х товаришiв? - спитав Арсен. - А то ?м, бiдолахам, нiчого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти! - Е-е, не варт, ?й-богу! - пробелькотiв уже добре сп'янiлий гайдук. - Нас тiльки дво?... Я на воротях, а один, новенький, внизу, бiля каземату. Якийсь миршавий, нiкчемний... Вiн, мабуть, i горiлки не п'?, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не зда?ться. Сидить та все дума?, дума?. А що видума?, спитай його?.. - А кого ж ви стережете? - Кажуть, якесь велике цабе... Бо добрячi на нього кайдани надiли! - А коли ж тобi, друже, замiну пришлють? Чи отак сам всю нiч i стовбичитимеш? - Яка там у бiсова батька замiна! Набридне стояти - пiду, стукну в дверi, мовляв, виходь котрий! Хтось i вийде... Вiн уже ледве тримався на ногах. Язик заплiтався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горiлка валила його з нiг. Щоб не впасти, вiн обiперся на полудрабок. - Зда?ться, готовий? - тихо промовив Роман, пiдходячи до переднього воза. - Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней - сiдлають... - Гаразд, - погодився Арсен. - Кладiть його, хлопцi! Вiн хотiв поспати на сiнi - хай спить! Та жупан знiмiть - Спихальський одягне! Яцько i Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Вiн щось замугикав - i вiдразу заснув. Тим часом над мiстечком опустився синiй весняний вечiр. До замку долинули дiвочi пiснi, парубоцький смiх, а десь далеко може, на другому кiнцi мiстечка, не вгаваючи, бринiли невтомнi цимбали. Коли конi були осiдланi, козаки повитягали заховану у возах зброю. - Друзi, хто залиша?ться тут - пильнуйте! - сказав Арсен.- Як тiльки почу?те пострiли, крики або свист - мчiть на допомогу! Зрозумiли? - Зрозумiли, - вiдповiв хтось. - Хай вам щастить! Арсен i Спихальський з групою козакiв рушили до замку. Хвiртка у воротях, як вони й сподiвалися, була вiдчинена. На подвiр'? темно й тихо. Тiльки в одному вiконцi свiтилося. Арсен пiдкрався - заглянув крiзь шибку. У великiй, з низькою стелею кiмнатi покотом спало кiлька гайдукiв. Ще дво? скидали одяг - ладналися спати. Тiльки бiля столу сидiв один безвусий юнак i шматком грубого сукна до блиску начищав пiстолi, цiла купа яких лежала перед ним. "Не ждуть лиха, - подумав Арсен i, намацавши на дверях засув тихенько натиснув на нього рукою. - Хай посидять. Може, обiйдеться без кровопролиття..." Залишивши кiлькох козакiв на чатах, вiн повернувся до входу в кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський. - Сюди, - шепнув пан Мартин. - Обережно! Сходи крутi - можна й карк зламати... Вийнявши з-за пояса пiстоль, вiн перший почав спускатися вниз. За ним - Арсен, Роман, потiм - Яцько, Семашко та Метелиця. Десь у глибинi блимало свiтло. Почулося протяжне позiхання вартового. Спихальський скрадався тихо, мов кiт, тримаючись рукою за кам'яну стiну. З пiдземелля дихнуло могильним холодом i цвiллю. На останнiй сходинцi вiн зупинився, обережно виглянув з-за рогу. Довге пiдземелля тягнулося лiворуч i праворуч вiд нього. В мурованiй стiнi виднiлися потемнiлi вiд сиростi й часу дверi з загратованими вiконцями. Магнатська в'язниця! Видно, не один хлоп скуштував у нiй жахливих тортур! Бiля дверей, на низькому ослiнчику, сидiв, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олiйний лiхтар, що висiв пiд стелею освiтлював його кудлату овечу шапку i сутулi плечi. Почувши шарудiння, вiн стривожено запитав: - Хто там? - I, пiдвiвшись, наставив мушкета. Спихальський вирячив очi: на вартi в пiдземеллi стояв давнiй знайомий - Свирид Многогрiшний. - Холера ясна! - загримiв його могутнiй голос пiд низьким склепiнням. - Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службi у ясновельможного пана гетьмана! - Перепрошую пана, з ким честь маю? - не впiзнаючи, допитувався Многогрiшний. - Холера! Невже не впiзна?ш Мартина Спихальського? - О, пан Мартин! Нiяк не сподiвався зустрiтися з тобою в такому мiсцi... То пан служить у ясновельможного гетьмана Ябло-новського? - I не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось ранiше не бачив тебе серед гайдукiв гетьмана? - спитав Спихальський, виходячи на освiтлене мiсце i наближаючись до Многогрiшного. - Всього кiлька днiв... Але ж служба собача - гибi?ш у цьому пiдземеллi! Може, пан Мартин допоможе менi знайти теплiше мiсце? Хе-хе! - I Многогрiший навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по-справжньому холодно. - А чого ж - допоможу! Хе-хе! - передражнив його Спихальський i раптом, згрiбши за груди, притиснув до стiни, вирвав мушкет. - Пся кревi Нарештi я тебе злапав! Ниньки тобi стане не тiльки холодно, а й жарко? Задушу, мов слимака! - Пане Мартине, ти що - здурiв? Пусти! - заборсався той. На крик прибiг Арсен з товаришами. Вiн одразу зрозумiв, кого впiймав Спихальський, i притримав його руку, що вже вп'ялася в горло на смерть переляканого Многогрiшного. - Так от де ми зустрiлися, дядьку Свириде! - похитав головою. - Усiм ти служив. А тепер ще й пану Яблоновському! - Звенигора! - простогнав приголомшений несподiваною зустрiччю Многогрiшний. - Хлопцi, заткнiть йому рота! - наказав Арсен, звертаючись до Яцька i Семашка. - Зв'яжiть руки, щоб не втiк, собака! Посадiть на коня i стережiть, мов зiницю ока! Яцько i Семашко пiдхопили Многогрiшного, якому зi страху вiдiбрало ноги, i поволокли нагору. Арсен кинувся до дверей, крiзь грати яких уже просовувалися чи?сь руки. - Батько Семен? - Так, голубе! Такi Випустiть мене, хлоп'ята, швидше звiд си! - озвався з кам'яницi Палiй. На дверях висiв мiцний замок. Арсен шарпнув - не пiддався. - А ну, синку, пусти мене! - вiдсторонив його Метелиця. - Колись, бувало, гнув у руках кiнськi пiдкови. Спробую зараз... Чи ? ще сила? Вiн ухопив замок обома ручищами i, натужуючись так, що аж лице побагровiло, поволi почав гнути заiржавiле залiзо. Воно скрипнуло - дужка переломилася надво?. Дверi розчинилися - i полковник опинився в обiймах друзiв. На ногах i на руках у нього гримiли кайдани. - Швидше, батьку! - гукнув Арсен. - Тiкаймо! Притримуючи ланцюги руками. Палiй вийшов з пiдземелля Йому пiдвели коня, допомогли сiсти. - Ну, хлопцi, орли мо?, спасибi вам! - промовив розчулено. Арсен подав знак - i загiн, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями Пiдкамiнного на схiд... На першому привалi, в лiсi, вiдбувся запорозький суд. Свирид Многогрiшний тремтiв, як у лихоманцi. Останнiм часом, видно, жилося йому не з медом, бо споганiв, схуд, змиршавiв, i одяг на ньому телiпався, як на кiлковi. Його маленькi хитрi очицi перебiгали з одного обличчя на iнше. Та найдовше затримувались на Арсеновi. - Братцi, що ви хочете зi мною робити? - заскиглив. - А що роблять зi зрадником? - спитав суворо Метелиця. - Я не зрадник... Побий мене грiм, якщо я кого-небудь зрадив! - белькотав Многогрiшний. - Я нi в чому не винен! - Ти зрадив вiтчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам, а тепер перекинувся до магната Яблоновського i продав йому за тридцять срiблякiв полковника Палiя! Хiба це не зрада? - грiзно промовив Арсен. - I ти ще смi?ш заявляти, що нi в чому не винен?.. Козаки стояли щiльним колом, насупленi, суворi. I Многогрiшний, що знiчено схилився перед ними, здався нiкчемним плюгавим, огидним, як шолудивий пес. Один Семен Палiй не втручався в козацький суд. Сидячи на конi, уже розкутий, смоктав люльку i мовчки дивився на пiдсудного. "I звiдки вони беруться, отакi слимаки, нiкчеми? - думав при цьому. - Яка мати ?х народжу?? В яких сiм'ях виростають? Чому один трудiв i кровi сво?? не шкоду? для вiтчизни, а iнший тiльки й дивиться, щоб мати з не? якийсь зиск, i прода? ?? тому, хто бiльше дасть?" Тим часом Многогрiшний почав плакати. - Братцi, помилуйте! Не берiть грiха на душу! За безневинну мою голову бог покара? вас, яко татiв-розбiйникiв!.. Арсен вiдчув, що в його серцi пiднiма?ться гнiв, i, щоб стриматись i не вдарити мерзотника шаблею, правою рукою мiцно, аж до болю, стиснув пальцi лiво? руки. Промовив глухо: - Не викручуйся. Многогрiшний! Не пощастить! Ми тебе зараз судитимемо козацьким судом, судом честi, i ти повинен перед нами говорити правду. Сам зна?ш, що за найменшу брехню перед судом честi пiдсудний без вироку кара?ться на горло! Многогрiшний зблiд ще дужче. Вiн раптом вiдчув, як язик у ротi став шорсткий, мов повсть, а серце з грудей шугнуло вниз i, здавалося, затрiпотiло десь аж у п'ятах. Вiн ледве тримався на ногах. - Братчики, - звернувся Арсен до побратимiв, - багато чого про цю людину, про Свирида Многогрiшного, ми не зна?мо, але чимало й зна?мо. I те, що зна?мо, незаперечне свiдчить не на його користь. Та щоб вiн - i нiхто! - не сказав, що ми вчинили над ним самосуд, послуха?мо його вiдповiдi на нашi запитання, а потiм уже будемо мiркувати, що з ним робити... Чи згоднi з мо?ю думкою? - Згоднi! - дружно вiдповiли всi. - Тодi оберемо суддю... Кого б ви хотiли? - Тебе, Арсене! - прогув Метелиця. - Кого ж iще? Ти краще, нiж будь-хто з нас, зна?ш цього пройдисвiта! Ти й запитуй його, а ми послуха?мо й зважимо - правду вiн говорить чи нi i чого варта та правда! - Згода, згода! - загукали козаки. - Тодi й почнемо... - Арсен вийшов у коло, став супроти Многогрiшного, промовив тихо, але суворо:- Скажи нам, Свириде Многогрiшний, чи ти коли-небудь був запорожцем? - Був, - кивнув той головою i поглянув на Метелицю. - Так, був колись, - пiдтвердив старий, - але таким паскудним, що, пам'ятаю, ми за вiщось одного разу присудили покарати його киями... Та вiн пронюхав про це i вчасно дав драла... - Було таке? - Було. - Тодi перейдемо до пiзнiших часiв... А запитав я тебе про те, чи був запорожцем, щоб знати, як тебе карати, бо, як сам вiда?ш, нiхто iз запорожцiв не пiднiме на братчика руки, щоб скарати його на смерть... Такий наш давнiй звичай... - Розумiю, - прошепотiв помертвiлими вустами Многогрiшний. - Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком? Чи мiняв нашу християнську вiру на бусурманську? Многогрiшний мовчав, опустивши голову. - Ну, чого ж мовчиш! - гарикнув Метелиця. - Було таке? - Було... Але ж я не насправдi! Козаки переглянулись. Вони не сподiвалися, що пiдсудний так легко i швидко визна? себе винним у цьому найтяжчому грiху, що був рiвнозначний зрадi вiтчизнi. - Не насправдi! - передражнив Метелиця. - Ось як уперiщу шаблюкою по тво?й дурнiй макiтрi, тодi ти зрозумi?ш - насправдi чи нi! Арсен поглядом застерiг старого - мовляв, мовчи, батьку! - У турецького спагi? лакузою був? - повернувся вiн до Многогрiшного. - Повстанцiв Мустафи Чорнобородого видав йому на поталу в долинi Трьох Баранiв? Многогрiшний ковтнув слину, мовчав. Тiльки клiпнув очима. - У вiйську Юрася Хмельницького служив? Туркам допомагав плюндрувати Чигирин? - Не я один служив... - А тепер скажи - скiльки тобi заплатив Кара-Мустафа за Златку? - За яку Златку? - Жовтi очицi вп'ялися в Арсена. - Я не знаю нiяко? Златки! - За ту, що викрав у Немировi й одвiз у Кам'янець... Пам'ята?ш, у той вечiр, коли ти мене швиргонув у яму? - Я нiкого не викрадав! - Брешеш! Сам Юрась менi казав про це, коли ми iз Сафар-бе?м - пам'ята?ш такого? - допитували його. Та й Златку я визволив, привiз у Фастiв iз самого Стамбула... Це моя дружина. Вона все розповiла... Многогрiшний раптом упав на колiна, простягнув руки, щоб обняти Арсеновi ноги. - Пробач... Я не знав... Тож проклятий Юрасько менi наказав... Хiба ж я сам? - Вiн таки схопив Арсенового запиленого чобота i притиснувся до нього мокрою вiд слiз щокою. Арсен гидливо вiдштовхнув його i вiдступив назад. - А тепер - останн?... Скiльки тобi заплатив Яблоновський за те, що ти допомiг схопити нашого батька полковника Палiя? Скiльки вiн платить тобi за твою iудину службу? Многогрiшний стояв навколiшках. Його попеляста, з пролисинами голова схилилася мало не до землi. Плечi здригалися вiд беззвучного ридання. - Мовчиш? Отже, i це правда? - Арсен поглянув на козакiв. - Який буде присуд, товариство? На галявинi запала тиша. Чулося тiльки кiнське iржання та в верховiттi дерев тихо шелестiв легенький вiтерець. - А що довго думати! - вигукнув Метелиця. - Цей пройдисвiт давно заслужив собi петлю на шию! - Смерть! - коротко кинув Роман. - На шибеницю його, харцизяку! - рубонув рукою повiтря молодий Семашко. - Скарати на горло, пся крев! - похмуро озвався Спихальський. - А ви, батьку Семене? - Арсен повернувся до Палiя. - Що скажете? Палiй злiз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрiшний на якусь мить пiдвiв голову, глянув на нього з надi?ю, але вiдразу ж одвiв погляд убiк, бо вичитав у Палi?вих очах зненависть i презирство. - Що я скажу? - почав полковник. - Многогрiшний сам уже винiс собi присуд сво?ми ганебними вчинками! У нього не знайшлося жодного розумного слова на сво? виправдання... Тож хай одержу? те, що заслужив! - Хай буде так! - сказав Арсен. - Ця людина негiдна ступати по нашiй землi. Чу?ш, Многогрiшний? Вставай - i виконуй вирок козацького суду! - Помилуйте! - пробелькотiв Многогрiшний. - Бiльше не буду! - Пiзно схаменувся, недолюдку! Справдi, бiльше не будеш! Виконуй вирок! - Арсенiв голос прозвучав жорстоко. Многогрiшний поволi пiдвiвся. Рукавом витер мокре блiде обличчя. - Дайте менi пiстоль, - попрохав жалiбно. - Як милостиню благаю! - Нi, ти не заслужив тако? честi! Вiд кулi вмирають во?ни, а зрадники - вiд зашморгу... Iди i вибирай мотузку. Та мiцнiшу! Обвiвши затуманеним поглядом суворих, мовчазних козакiв, що обступили його з усiх бокiв. Многогрiшний поволi зробив кiлька крокiв до найближчого коня, довго порпався в саквах. Нарештi знайшов довгу вiрьовку i почав тремтячими пальцями в'язати петлю. Козаки стояли мовчки. Жоден - анi пари з уст. Зробивши зашморги на обох кiнцях вiрьовки, так же поволi, статечно, як вiн робив усе до цього. Многогрiшний сiв на коня. Козаки знову оточили його, щоб не втiк. Всi мовчали. Нiхто нi дi?ю, нi словом не хотiв втручатися в катiвськi приготування. За прадавнiм запорозьким звича?м жоден братчик не мiг узяти на себе ганебного обов'язку ката. Засуджений до кари на горло запорожець сам мав приготувати петлю, сам вибрати гiлляку, зав'язати на нiй вiрьовку, пiд'?хати верхи i, накинувши петлю на шию, вдарити коня ногами пiд боки... Многогрiшний довго приглядався до гiлляки. Нарештi вибрав наймiцнiшу, перекинув через не? один кiнець вiрьовки, зашморгнув... Але тут сили зрадили йому. Вiн похилився на гриву коневi i зарюмсав, мов дитина. - Братчики, милi, дорогi мо?, простiть! Помилуйте!.. Або хоч застрельте!.. Вигляд у нього був жалюгiдний. Здригаючись всiм тiлом розмазуючи бруднi патьоки слiз по обличчю, скавулiв, мов цуценя. - Братчики-и-и!.. - Досить тобi скиглити, нiкчемо! - гримнув Метелиця. - Сам зна?ш, що нiхто не стане поганити рук об таку паскуду, як ти! Будь же хоч в останню хвилину людиною, умри як слiд! А нi - влашту?мо тобi стовпову смерть! Заб'?мо киями, мов скажену собаку! Тож вибирай, що краще! Чи петля, чи ки!... Ки?м, як зна?ш, кожен запорожець може луснути тiльки один раз. Але не сподiвайся на щасливий кiнець. Я сам так уперiщу, що й боговi душу вiддаси! Ну, вибирай! Многогрiшний замовк, закляк непорушне, перелякано, зi злобою, мов загнаний звiр, блимаючи з-пiд острiшкуватих брiв довкола. Потiм хапливо заметушився, заспiшив i почав тремтячими пальцями поправляти на собi одяг, нiби це мало зараз якесь значення. А тодi одним махом накинув на шию петлю i сильно вдарив коня ногами пiд боки... У свiтлицi ?х сидiло п'ятеро: Палiй, Арсен Звенигора, Роман Во?нов, Яцько та Семашко. На столi перед полковником лежав туго згорнутий, перев'язаний синьою стьожкою сувiй паперу. Палiй пригладив рукою густе волосся, обвiв поглядом присутнiх. - Друзi мо?, - сказав урочисто, - ви щойно почули те, ще я написав у Москву, до правительницi Софi?, та в Батурин, до гетьмана Самойловича... Вважав i вважаю сво? дi? правильними, бо тiльки звiдти ми одержували й одержу?мо допомогу пiд час лихолiття, яке впало на нашу землю. Ось i недавно, коли я сидiв з милостi Яблоновського в казематi, з Ки?ва, вiд во?води Шереметьева прибули у Фастiв двi валки возiв з харчами та збро?ю... Без тако? допомоги нi ми у Фастовi, нi Самусь у Богуславi, нi Iскра в Корсунi та Абазин у Немировi не змогли б протриматися й року... - Правильно, батьку, - сказав Арсен. - Залиша?ться допровадити цi листи за призначенням. Комусь треба ?хати, сини мо!... - Кому ж? Нам з Романом доведеться... Правда, Романе? - звернувся Арсен до свого побратима. - Безперечно, - вiдповiв той. Але тут пiдвiвся молодий Семашко. Був вiн, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей. - Нi, батьку, - запально заперечив вiн. - На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких дорiг. Пора й мiру знати! А ми з Яцьком тiльки вступа?мо на одну з них... Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю - не пiдведемо... Палiй любив пасинка, як рiдного сина. I зараз милувався його красою i рiшучiстю, а також чоловiчою мужнiстю, що вже яскраво пробивалася в усiй його молодецькiй зовнiшностi. Вiн не сумнiвався в ньому. Потiм перевiв погляд на Яцька. Цей був голубоокий, бiлявий, бiльш тендiтний. Чи ж витрима?? - А ти, Яцьку? Яцько твердо вiдповiв: - Дозволь, батьку! Не пiдведемо... Колись i нам треба починати! Вони стояли обидва поряд, юнi красенi, сповненi житт?во? снаги, i з надi?ю дивилися на полковника. - Гаразд, - погодився Палiй. - По?дете ви! Справдi, треба ж колись i вам починати! 10 Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору по високому голубому небi. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру... Гай попiд горою зеленiв молодим листям, пнувся вгору тугим спiвучим гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок. Спихальський пiднiмався узвозом по крутiй дорозi, ведучи за повiд осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля, до сiдла притороченi дорожнi сакви. За ним, на возi з напнутою халабудою, правувала кiньми Зiнька, мiцно тримаючи в тугих, загорiлих на весняному сонцi руках ремiннi вiжки. За ?? спиною з халабуди, з-помiж небагатих домашнiх пожиткiв, виглядали двi чорнявi голiвки - хлопчика й дiвчинки. Позаду пiшки здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою. На високому шпилi, звiдки з одного боку вiдкривався широкий кра?вид на красуню Унаву, що звивалася серед зелених берегiв, з другого - на фастiвську фортецю, що височiла на сусiднiй горi, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв, розкинув руки i загукав: - Гай-гай, най його мамi, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства, схопив би всеньку землю в обiйми, пригорнув до грудей та й умер би вiд великого щастя! - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва?мося бачити тебе у Фастовi в гостях, - сказав, пiдходячи, Арсен i обняв поляка за плечi. - Знай, що тут завжди будуть тобi радi. - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво? добре серце! Коб не туга за ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами, друзi мо? солодкi! Але мушу ?хати, бо та земля польська - рiдна i теж прекрасна, як i ваша... Вона кличе мене, манить до себе, як мама. - В його голубих очах зблиснула сльоза, вiн почав прощатися. - Прощайте, друзi мо? дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться! Кохам вас, як рiдних! Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до останнього дня свого не забуде! Панi Зiнька буде наспiвувати менi вечорами ваших чудових пiсень, а я уявлятиму, що знову з вами - i в радощах, i в горi... Якщо доведеться кому з вас бувати в наших краях - пам'ятайте, що там ? сiльце Круглик, а в ньому жи? ваш незрадливий друг i приятель Мартин Спихальський! Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин на конi. Вдарив огиря ногами пiд боки, i той затупцяв нетерпляче перед далекою дорогою, стримуваний ремiнними поводами, забасував, а потiм зiрвався i пiшов з мiсця чвалом. Зiнька змахнула зi щiк сльози, сумно всмiхнулася всiм, помахала рукою i вйокнула на коней. Колеса скрипнули, вiз рушив i покотився по битому шляху на захiд, все швидше й швидше. На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах, помахав шапкою - i за мить сховався за обрi?м... - Ну, от i все - нема пана Мартина з нами. Нiби частку серця вiдiрвав i забрав з собою, - промовив глухо Арсен. - Не так давно розлучився з во?водою Младеном i Ненком, не встиг поплакати над могилами Сiкача, Iваника i дiда Шевчика, як довелося, може, назавжди розлучитися зi Спихальським... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою!.. - За мене не турбуйся. Прирiс я до Фастова, як кора до дерева. - I блакитноокий дончак прихилився до щасливо?, усмiхнено? дружини. Арсен обняв ?х за плечi, мiцно притиснув до грудей, а потiм легенько вiдштовхнув од себе. - Ну, йдiть! А ми зi Златкою трохи посто?мо тут... Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди по?хав пан Мартин з новою родиною. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як вiн любить дивитися в ?хню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки дорiг сходив, щоб нарештi мати змогу кожного дня милуватися ?хньою красою! У скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги! Нiжно взяв ?? голiвку шкарубкими, мозолистими руками, осипав обличчя поцiлунками. - Златко! Люба моя! - Арсене! Тремтiло сповнене весняними пахощами повiтря. I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й усмiхалося радiсно вiд розкошi й щастя. Сiли. Арсен поклав голову на колiна Златцi й заплющив очi. В одну мить промайнули перед його внутрiшнiм зором страшнi картини минулого - неволя, втеча, бо?, походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть людська? Чи? сповнене чорно? злоби серце бажа? погромiв, пожарищ, ру?н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того, що ти живеш, диха?ш запашним повiтрям рiдно? землi, насолоджу?шся усмiшкою мило? i теплом ?? нiжних рук? Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано? досi втiхи й пестощiв. Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала кучерявого чуба, гладила твердi, зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд кулi, нагнулась, припала до нього губами. - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла. - Важко. - Ти бiльше нiколи не кинеш мене? Правда? Будемо вiдтепер завжди разом? - Будемо, Златко! Будемо, люба! Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i радiсним весняним спiвом жайворонка. Арсен щокою притулився до ?? теплого колiна, теж вслухався в неповторну музику весни. Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся, глянув довк