удував сокирою. - Обламався?
   - Обламався, - невпевнено вiдповiв кучер. - А звiдки пан  дiзнався,  як
мене звати?
   Арсен переконався, що цс справдi Антось:  ще  ранiше,  як  тiльки  вони
пiд'?здили, пiдказали про це сiрi в яблуках конi.
   - Я все знаю, - усмiхнувся козак i кивнув на халабуду. - А пан там?
   - Там. Як сiв, так i носа не показу?... Зразу видно, що нiмець!
   - Нiмець? Ну, ми з  ним  поговоримо,  а  ти  мовчи  та  диш!  Залишивши
здивованого Антося розмiрковувати над цими словами. Арсен зi  Спихальським
кинулись до саней, вiдкинули повстяну запону.
   Гонець мирно спав, накрившись  важким  баранячим  кожухом.  Арсен  звiв
курок пiстоля, а Спихальськии без церемонi? схопив i вiдкинув геть кожуха,
а гiнця штовхнув пiд бiк.
   - Гей, пане, годi спати! При?хали!
   Той блимнув сонними очима - i отетерiв з переляку.
   - Папери, пане! - наказав Арсен,  витягаючи  в  гiнця  з-за  пояса  два
пiстолi.
   Француз щось забелькотiв i, зажмуривши очi, закрив обличчя руками. Вiн,
мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.
   - Та не бiйся! - сказав примирливо Арсен, якому непри?мно  було  бачити
смертельний переляк в  очах  гiнця.  -  Нам  потрiбнi  лише  тво?  папери.
Розумi?ш - папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?
   Француз нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть.
   - Ах, перепрошую, - перейшов вiн на польську мову. - Папери?.. Вони ось
тут. - I показав на невелику шкiряну валiзу, що стояла в кутку халабуди.
   Арсен подлубався в нiй. Там справдi  були  якiсь  записки.  Однi  -  на
латинськiй мовi, iншi - на французькiй. Однак на листи це було не схоже.
   - А тут що? - Спихальськии запустив руку французовi за пазуху  й  витяг
гаманець.
   - О свята Марiя! - вигукнув француз. -  Там  грошi!  Хай  пан  загляне,
?й-богу, не брешу!
   Спихальськии заглянув у гаманець - там справдi блищало щире золото. Вiн
перекинув гаманець з право? руки в лiву, затиснув у п'ятiрнi i зашарив  по
кишенях француза i за пазухою ще з бiльшим завзяттям.
   Француз почав опиратися. Тодi  пан  Мартин  злегка  притиснув  його  за
горло, люто на?жачив вуса.
   - Що, пане, лоскоту бо?шся? Не бiйся - не дiвка  ж1  Десь  глибоко  пiд
шубою його пальцi раптом намацали тугий сувiй паперу.
   - А це що? - Вiн тицьнув його французовi пiд нiс. - Теж грошi?
   Тому мов зацiпило. Вiн заперечно хитав головою i безтямно клiпав очима.
   Спихальський простягнув згорток Арсеновi.
   - Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шука?мо? I тут посланець раптом
упав на колiна:
   - Те, те, панове... Це листи посланника i пана Морштина... Але ж я нi в
чому  не  винен!  Не  вбивайте  мене!  Благаю  вас...  Як  бачите,  я  сам
зiзнався...
   - Аякже - сам!.. -  глузливо  промовив  пан  Мартин.  Тим  часом  Арсен
розгорнув сувiй. Одного погляду було досить, щоб зрозумiти, що це листи де
Бетюна королевi Людовiку i сенатора Морштина  -  секретаревi  мiнiстерства
Коль?ру. Останнiй був написаний по-латинi.
   - Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли!
   Спихальський глянув на переляканого француза.
   - Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурнiй головi, щоб  вiддав
боговi душу?
   - Не треба, панове!  Не  вбивайте!  -  заблагав  француз.  Арсен  трохи
подумав, сказав:
   - Вiдпусти його, пане Мартине! Хай ?де собi. Не будемо брати  грiха  на
душу.
   Спихальський вiдпустив. Француз пiдвiвся  на  ноги,  гаряче  подякував.
Потiм, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:
   - А грошi?
   - Якi грошi?
   - Мо!... Тi, що в пана в руцi! Як же я без них доберуся до Парижа?
   Спихальський  з  превеликим  жалем  глянув  на  досить-таки   тугенький
гаманець. Видно, йому дуже не хотiлося розлучатися з ним. Лице його  стало
буряковiти.
   - Ах ти, собачий сину! То замiсть подяки ти ще й грошей вимага?ш?  Мало
того, що живий зостався, лайдаку!
   - Вiддай,  пане  Мартине!  Ми  не  грабiжники,  -  скривився  Арсен,  а
французовi сказав суворо:- Дару?мо пановi життя i да?мо можливiсть ви?хати
з нашо? кра?ни. Тож хай пан не бариться i нi в якому разi не  поверта?ться
до Варшави, щоб повiдомити де Бетюна про те, що сталося... Бо якщо пан так
зробить, нехай нарiка? на самого себе! Хай щастить пановi!
   - Мерсi, - пробелькотiв зрадiло француз, ховаючи в кишеню гаманець.
   Сiчневий день, коли мав вiдбутися  виступ  короля  на  вальному  сеймi,
видався морозним. З Вiсли тягнуло холодним  туманом,  який  сивою  пеленою
оповив усю Варшаву.
   На площi, перед будинком сейму, в бiчних  вулицях  та  глухих  завулках
стояли магнатськi карети, сани. Форкали, хрумаючи сiно та  овес,  осiдланi
конi. Вешталися замерзлi пахолки й гайдуки.
   До парадних дверей сеймового палацу поспiшали  припорошенi  снiжком  та
густо вкритi iне?м припiзнiлi посли.
   Звенигора i Спихальський швидко пробралися до  лiвого  крила  палацу  i
постукали, як ?м  було  сказано,  тричi  в  малопримiтнi  невеликi  дверi,
прикритi портиком.
   ?х ждали. Дверi  миттю  вiдчинилися  -  i  на  порозi  вирiс  зi  сво?ю
незмiнною усмiшкою королiвський секретар.
   - Прошу вас, панове! - сказав замiсть  привiтання.  -  Покваптеся.  Пан
круль чека? на вас з нетерпiнням.
   Вiн повiв ?х напiвтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен
i пан Мартин ледве встигали за ним.  Нарештi,  десь  на  другому  поверсi,
секретар зупинився i тихо прочинив високi дверi.
   - Прошу сюди, панове! - Вiн пропустив ?х, а сам залишився в коридорi.
   Друзi ступили кiлька крокiв наперед. Сюди вони,  безперечно,  потрапили
вперше. Це був великий, розкiшний  -  так  званий  королiвський  -  покiй,
заставлений бiлими шафами з книгами. На стiнах висiли  картини.  А  нижче,
пiд ними, - щити, шаблi, мечi та iнша зброя.
   Ян Собеський,  у  парчевому  малиновому  кунтушi,  пiдперезаний  тонким
барвистим поясом, з розкiшною шаблею при боцi, стояв бiля  вiкна  i  крiзь
напiвзамерзлi шибки дивився на заснiжену Варшаву.  Почувши  скрип  дверей,
рiзко  повернувся  i  швидко,  наскiльки  дозволяла  йому  повнота,  пiшов
назустрiч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.
   - Нарештi! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати вiру в те, що
ви прибудете вчасно... Ну, як - успiшно?
   - Так, ясновельможi?ий  пане  круль!  -  Спихальський  нипнув  груди  i
поглядом ?в Собеського. -  Ми  з  паном  Комарницьким  перехопили  кур'?ра
французького посланника де Бетюна до короля Людовiка i привезли  вам  його
листа,  а  також  листи  великого  пiдскарбiя  пана   Морштина   секретарю
мiнiстерства в Парижi пану Коль?ру...
   На розповнiлому обличчi Собеського спалахнула радiсть.
   - Давайте ?х сюди!
   Спихальський вийняв iз-за пазухи згорток i з поклоном простягнув  перед
собою.
   - Ось вони, ваша ясновельможнiсть!
   Собеський миттю розгорнув сувiй, розiклав  на  столi  жовтуватi,  густо
списанi аркушi паперу i вп'явся в них сво?ми чорними очима, забувши i  про
сейм, i про шляхтичiв, що стояли у нього за спиною. I тiльки по  тому,  як
потирав руки i ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радiсть
вiдчував зараз.
   Не вiдриваючись од листа, кинув:
   - Ви це читали?
   - Так, - тихо вiдповiв Спихальський, не насмiлюючись збрехати королю.
   - Але ж тут написано по-французьки i по-латинськи!
   - Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана  круля,  чита?  по-латинi
так же шпарко, як я по-польськи...
   Собеський на це не сказав нiчого. Закiнчивши читати,  рвучко  пройшовся
по пухкому килиму, рiшуче рубонув рукою повiтря, а потiм  зупинився  перед
Спихальським i Арсеном.
   - Дякую, панове! Це допоможе менi виграти  зараз  битву  з  внутрiшнiми
ворогами Речi Посполито?, а потiм, вiрю, i з турками... З цими  листами  я
можу тепер смiливо йти на сейм. Карта пана  Морштина  i  його  французьких
друзiв буде бита! В цьому я не маю жодного  сумнiву.  Ще  раз  дякую  вам,
панове!
   - Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то  хай  вiн  дозволить
нам побувати на сеймi, - вклонився Спихальський.
   - Гаразд. Мiй секретар проведе вас. Я скажу йому.
   Король поспiхом склав листи в зеленi сап'яновi палiтурки i  попростував
до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з'явився  на  його  обличчi,
вiн уже забув i про шляхтичiв, якi йшли за ним, i про все на  свiтi,  крiм
одного - як покласти на лопатки ненависну йому французьку партiю в сеймi.
   Однак, проходячи мимо секретаря, вiн  не  забув  на  ходу  кинути  йому
кiлька слiв, i той зробив Арсеновi й Спихальському знак, щоб iшли за ним.
   У великому залi, де засiдав сейм, яблуку нiде  впасти,  i  друзi  стали
бiля вiкна, мiж колонами.
   Раптом пролунали оплески: до залу  ввiйшов  Ян  Собеський  у  супроводi
маршалка сейму.
   Пiсля  запальних,  бурхливих  промов,  пiсля  гострих   суперечок   мiж
прихильниками австрiйсько? i французько? партiй, що мало не  закiнчувалися
збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.
   Оплески стихли, настала тиша. Але вiдчувалося, що це тиша перед  бурею.
Всi бачили, як  гуртувалися  i  пробиралися  наперед  змовники  -  великий
пiдскарбiй Морштин, брати Сапеги великий коронний гетьман Яблоновський  та
тi, хто ?х  пiдтримував.  Було  ясно,  що  вони  сьогоднi  готуються  дати
Собеському рiшучий бiй. I коли б  ?м  пощастило,  коли  б  за  французькою
партi?ю пiшла бiльшiсть, то це б означало не тiльки те, що  Рiч  Посполита
не пiдтримала б Австрiю у вiйнi з Портою, а й те, що постало б питання про
замiну короля. Недарма останнiм часом ходила  чутка,  що  змовники  хочуть
висунути на польський престол Станiслава  Яблоновсько-го.  Недарма  й  сам
коронний гетьман сьогоднi, як i в усi днi засiдання сейму, такий  ласкавий
з усiма i вiта?ться за руку не тiльки з магнатами, а й з тими, кого  ранiш
просто не помiчав.
   Зараз вiн  стояв  посерединi  залу,  де  проходила  невидима  межа  мiж
змовниками i прихильниками Собеського, нiби пiдкреслюючи  цим,  що  прагне
об'?днати всiх i повести за собою.
   Арсен легенько штовхнув Спихальського лiктем.
   -  Глянь,  яким  пiвнем  виступа?.  -  Поглядом  показав  на  коронного
гетьмана. - Ще, мабуть, не зна?, що листи посланника i великого пiдскарбiя
в руках короля!
   - Холера ясна, уявляю, яко? вiн заспiва?, коли  дiзна?ться  про  це!  -
вiдгукнувся Спихальський. - Ото буде фортель,  як  пан  круль  витягне  тi
листи i пiдсуне ?м пiд самий писок! Га?
   - Тс-с-с!  -  зашипiв  Арсен,  помiтивши,  що  на  них  оглядаються.  -
Зда?ться, пан круль збира?ться говорити.
   Справдi, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.
   У повнiй тишi Собеський зiйшов  на  трибуну.  Бистрим  поглядом  окинув
строкате вдягнених шляхтичiв, розкрив сап'яновi палiтурки.
   - Панове посли, на сеймi iсну? двi думки  з  приводу  нашого  вступу  у
вiйну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити чи ма?  Рiч  Посполита
вступити в священну лiгу  i  спiльно  з  Австрi?ю  Венецi?ю  i  нiмецькими
князiвствами розгромити нашого споконвiчного ворога султанську Порту,  чи,
навпаки, вiдмовитись вiд участi в спiльнiй боротьбi i  ждати,  поки  турки
переб'ють нас поодинцi. Та перш нiж ви подасте голоси, я хочу  познайомити
вас  iз  цiкавими  листами,  що  мають  безпосередн?  вiдношення   як   до
обговорювано? тут справи, так i до окремих осiб, що знаходяться серед нас.
- Король зробив паузу i глянув на переднi ряди, де  сидiли  змовники.  Вiд
нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, i в  серцi
Собеського ворухнулася зловтiха. Голос його загримiв:- Це,  панове,  листи
великого пiдскарбiя. сенатора Морштина в Париж, до секретаря  мiнiстерства
Коль?ра.  В  них  вiн  прямо  говорить  про  те,  що   постiйно   доносить
французькому посланниковi при нашому дворi де Бетюну  про  переговори  мiж
Рiччю Посполитою та Австрi?ю, а також про все, що вiдбува?ться в Польщi...
Тут ? також супровiдний лист пана де Бетюна, в  якому  вiн  сповiща?  свiй
уряд про те, що йому пощастило пiдкупити деяких послiв сейму i що, коли  б
були грошi, вiн мiг би на цьому шляху домогтися ще бiльшого успiху...
   По залу прокотився грiзний гул обурення. Почулися вигуки:
   - Ганьба! Ганьба!
   Морштин схопився, налився кров'ю, мов буряк.
   - Неправда! Я не писав таких листiв!
   Яблоновський палаючим поглядом  сво?х  сивих  очей  мовчки  дивився  на
короля. Поволi лице його покривала смертельна блiдiсть.
   Собеський же, почувши вигук Морштина, теж почервонiв, але  вiд  спалаху
гнiву стримався.
   - Ось рука пана Морштина. Вiн пише: "Лiга в кабiнетi плететься,  та  ми
?? розiрвемо на сеймi!" Тепер стало зрозумiло, чому так запально  виступав
пан Морштин за союз з королем Людовiком  i  проти  угоди  з  Австрi?ю.  Не
люблячи мене, вiн уже довгий  час  на  сеймиках  пiдлесливiстю,  хитрiстю,
обманом вербував собi спiльникiв i перетягнув на свiй  бiк  братiв  Сапег,
великого коронного гетьмана Яблоновського та декого  ще.  Кажуть,  великий
пiдскарбiй обiцяв, при пiдтримцi французького двора, звести  замiсть  мене
на польський престол Станiслава Яблоновського...
   Зал загув, як роздратований вулик.
   - Ганьба! Ганьба! - знову  пролунали  крики.  Яблоновський  знiтився  i
мовчав. Король почекав, поки настане тиша.
   - Не знаю, що думати про цi листи, - промовив спокiйним  голосом,  нiби
справдi вагався, яке рiшення прийняти. - Зрозумiло,  що  Морштин  та  iншi
дали себе пiдкупити. Але не розумiю, як Сапеги, цi палкi патрiоти, продали
свою вiрнiсть в такий тривожний для ойчизни нашо? час...  В  таку  скрутну
годину.
   Брати Сапеги схопилися з мiсця. Старший вигукнув:
   - Пане круль, панове посли! Сапеги - лицарi честi! Ми могли помилятися,
але продаватися - нiколи! Слово гонору!
   - Я вiрю вам, бо справдi давно знав  вас  як  лицарiв  честi,  -  жваво
вiдповiв Собеський, вiдчуваючи радiсть вiд того, що одним  розумним  ходом
пощастило вiдколоти вiд змовникiв таких впливових магнатiв, як Сапеги. - А
помилка в провину нiкому не ставиться...
   Сапеги сiли. Зал глухо рокотав.
   Собеський знову виждав, коли настане тиша  i  вляжуться  пристрастi.  А
потiм, дивлячись на коронного гетьмана, повiв далi:
   - Ще менше я вiрю тому, щоб Яблоновський помишляв про корону, зраджуючи
сво?му королю й ойчизнi... Я давно знаю пана Станiслава  як  опору  нашого
трону i Речi Посполито? i не можу повiрити в брехливi слова де Бетюна  про
те, що пан Станiслав дав згоду, а також що йому пощастило пiдкупити деяких
послiв сейму. Обража? нас посланник, малюючи  нацiю  нашу  продажною,  без
вiрностi й честi. Нi, панове, хто б що не говорив, ми не такi!
   Грiм схвальних вигукiв i оплескiв сколихнув  зал.  Першим  схопився  на
ноги й  аплодував  дужче  за  iнших  великий  коронний  гетьман  Станiслав
Яблоновський. На його блiдому обличчi почав з'являтися слабкий  рум'янець.
Вiн зрозумiв,  що  врятований  вiд  безчестя  i  що  врятував  його  сво?ю
великодушнiстю не хто iнший, як сам король.
   - Слава Яну Собеському! Вiват! - ревнули горластi брати Сапеги.
   - Вiват! Вiват! Н?х жи?!
   Собеський пiдняв руку. Повiв далi:
   - Турки  готуються  до  вiйни,  як  вiдомо.  Бiльше  того,  вiрнi  люди
сповiстили, що султан уже виступив з великим вiйськом у похiд на Австрiю i
знаходиться по дорозi до Белграда. Тож я питаю вас: якщо впаде Вiдень,  то
яка держава поряту? Варшаву?  Допомагаючи  Австрi?,  ми  допоможемо  собi!
Б'ючись за Вiдень, нашi жовнiри битимуться за отчизну!
   По залу прокотився схвальний гомiн. Всi розумiли, наскiльки справедливi
слова короля, i заперечити ?х нiхто не мiг.
   Один  Арсен,  стоячи  зi  схрещеними  на  грудях  руками,  дивився   на
розбурханий зал, на збудженого, ощасливленого перемогою Яна Собеського i з
гiркотою думав: "Але ж, пане король, чому ти не говорив таких  слiв  тодi,
коли до Варшави при?здили посли вiд московського царя, щоб  укласти  угоду
про спiльну боротьбу з турками? Чому противився такiй угодi? Чому тодi  не
стачило тобi розуму, далекоглядностi чи смiливостi,  всупереч  Ватiкановi,
пiти на союз з Росi?ю?.. Була б така угода - не посмiли б Iбрагiм-паша  та
Кара-Мустафа вдертися зi сво?ми ордами аж пiд Чигирин, до  самого  Днiпра,
не лежала б у ру?нах половина укра?нсько? землi,  не  наклали  б  головами
тисячi й тисячi росiйських стрiльцiв та  укра?нських  козакiв...  Ми  самi
кiлька рокiв  пiдряд  протистояли  страшнiй  навалi,  i  хоча  з  великими
втратами й труднощами, а вистояли! А  як  не  вистачало  нам  двадцяти  чи
тридцяти  тисяч  польських  жовнiрiв,  щоб  завдати  вороговi   остаточно?
поразки. Щоб на довгi роки, а може, й назавжди вiдбити у  султана  бажання
зазiхати на чужу землю... Тодi б, може,  i  зараз  не  виникла  смертельна
загроза Вiдню й Варшавi..."
   Так думаючи. Арсен мовчки дивився на вельможне панство, що перед  лицем
страшно? небезпеки, зда?ться, почало забувати про  чвари  й  розброди,  на
короля, котрому нiяк не щастило закликати те панство до тишi,  на  знiчену
постать сенатора Морштина.
   Врештi спалах патрiотичного  пiднесення  поволi  згас.  Шляхтичi  знову
повсiдалися на лави. I король, розгладивши цупкими товстими пальцями чорну
чуприну i втупивши погляд у той бiк, де сидiла  опозицiя,  знову  загримiв
сво?м гучним голосом, надавши йому трагедiйно-урочистого забарвлення:
   - Гадаю, що i пан Яблоновський, i пани Сапеги,  i  всi,  хто  дав  себе
обдурити хитрому i пiдступному великому пiдскарбiю i сенаторовi  Морштину,
готовi хоч i сьогоднi встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речi
Посполито?, i, якщо буде потрiбно, не пошкодують  за  не?  сво??  кровi  i
свого життя! А ми всi до цього завжди готовi!
   Знову дужий грiм оплескiв прокотився з краю  в  край  залу.  Аплодували
також змовники, крiм  Морштина,  вiд  якого  враз  вiдсахнулися  всi  його
недавнi спiльники. А найдужче - брати Сапеги та Яблоновський.
   - Холера ясна! - лайнувся упiвголоса Спихальський i показав поглядом на
коронного гетьмана. - Ти видiв, брате, таке лицемiрство?  Хай  буду  песiй
син, якщо то щиро! Нi, хитра бестiя бачить, що тут непереливки. I  вiдразу
вiдколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру.
   - Зда?ться, цьому сприяв сам король, - вiдповiв  Арсен.  -  Вiн  зробив
усе, аби розколоти змовникiв i перетягти на свiй  бiк  усiх,  кого  можна.
Морштин залишився сам як палець, i схоже на те, що накладе головою.
   Тим часом з усiх бокiв пролунали вигуки:
   - Розслiдувати справу з пiдкупом! Розкрити змову! Покарати змовникiв!
   Собеський пiдняв обидвi руки, просячи тишi,  а  коли  вигуки  уляглися,
сказав:
   - Нi, панове, я вважаю, що зараз не на часi розслiдування  цього  дiла.
Воно ясне. В усьому винен один великий пiдскарбiй i сенатор  пан  Морштин,
за що я й позбавляю його цих високих звань, бо вiн  не  годен  ?х  носити.
Гадаю, що вiн  сам  себе  покарав  належним  чином.  I  мiсця  йому  серед
шляхетства нема! Тож хай ?де до свого укоханого короля Людовiка у  Францiю
i там жис так, як йому забажа?ться!
   - Правильно? Банiтувати! Вигнати його! - пiдтримали короля посли. - Хай
зразу ж iде звiдси! Вiн не годен сидiти поряд з нами!
   Згорбившись,  не  пiднiмаючи  голови,   Морштин   пiдвiвся   i   поволi
попростував до виходу. Жоден iз його недавнiх спiльникiв  не  глянув  йому
вслiд спiвчутливо, не промовив доброго слова. I  коли  за  ним  зачинилися
дверi, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:
   - Будемо вважати, що вiднинi у нас нема? французько? партi?, як нема? i
австрiйсько?. ? польське шляхетство,  яке  дба?  про  добробут  i  безпеку
ойчизни. -  Цi  слова  були  перерванi  схвальними  вигуками.  Перечекавши
хвилину, Собеський уже iншим тоном сказав:-  Панове  посли,  за  угодою  з
iмператором Леопольдом, яку ми  пiдпишемо  найближчим  часом,  ми  повиннi
виставити сорок тисяч вiйська. Сейм ма?  вирiшити,  де  взяти  грошi,  щоб
найняти i спорядити таку кiлькiсть воякiв. Державна казна порожня.  Кварцi
доходiв короля, призначено?  для  утримання  кварцяного  вiйська,  заледве
вистача? для того, щоб я мав  особисту  варту.  Залиша?ться  два  джерела,
звiдки ми можемо черпати  кошти,  -  пiдвищити  податки  на  посполитих  i
розкошелитися самiй шляхтi...
   Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому  гулi.
Останнi слова  короля,  видно,  не  сподобалися  депутатам,  бо  пролунали
несхвальнi вигуки, спочатку ледь чутнi, а потiм усе голоснiшi.
   - Шляхта вкрай збiднiла!
   - Збiльшити подушне на хлопiв!
   - Набрати вiйсько на Укра?нi! Найняти козакiв!
   - Правильно! Послати комiсарiв на Укра?ну, хай наберуть  козакiв!  Вони
зубожiли зараз так, що пiдуть воювати за однi вiйськовi трофе?!
   Арсен  i  Спихальський  багатозначно  переглянулись.  Вони  бачили,  як
скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, нiби вiд  зубного  болю.
Король, мабуть, думав, що  шляхта  одностайно  пiдтрима?  його  i  виверне
кишенi, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар
майбутньо? вiйни.
   - Ходiмо звiдси, пане Мартине, - шепнув Арсен. - Сейм побачили. Розгром
французько? партi? - теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирiшують, де
взяти вiйсько i грошi, щоб оплатити його... А менi пора ?хати -  дорога  ж
далека!
   Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського,
який пiдняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичiв, i вони  непомiченими,
поза колонами, вислизнули iз залу.
   ЗНАМЕНО ПРОРОКА
   Все султанське вiйсько - яничарськi полки, загони спагi?в та акинджi?в,
кримська орда, - навеснi 1683 року  було  стягнуте  до  Белграда.  До  них
змушенi були при?днатися  вояки  Афлаку  та  Богдана,  а  також  волонтери
Текелi. Зда?ться, тако? сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто
тисяч, понад двадцять тисяч волiв та верблюдiв,  що  тягли  сотнi  гармат,
возiв з порохом, ядрами i провiантом, а воякам та ?здовим  нiхто  не  знав
лiку! Справдi, сто, двiстi чи триста тисяч озбро?них  людей  вiв  намiсник
бога на землi - кому це могло бути вiдоме?
   Вранцi першого травня  вiйська  вишикувалися  на  величезному  майданi,
перед палацом белградського бейлербея.
   Ждали виходу султана.
   Всi  знали,  що,  власне,  сьогоднi  розпочина?ться  справжнiй   похiд,
справжня вiйна.
   В цей час вiд наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся  стукiт
копит. На спiтнiлому карому конi мимо вiйська промчав стомлений, запилений
вершник. Вiн ледве тримався в сiдлi, але бистрий погляд сiрих  очей,  яким
вiдкрилися безконечнi ряди во?нiв, та мiцно стуленi запеченi уста свiдчили
про невичерпну внутрiшню силу цi?? людини i ?? витривалiсть.
   Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив  на  землю.  До  нього
пвдбiгли чорбаджi?. Хтось забрав коня. Хтось пiдтримав його. Вiн  промовив
кiлька слiв, i  серед  гурту  чорбаджi?в,  що  громадилися  перед  входом,
прошелестiло:
   - Дорогу чаушевi? Дорогу чаушевi великого вiзира? Чауш струснув з одягу
пилюку i ступив пару крокiв наперед.
   I тут, розштовхнувши старшин, назустрiч йому кинувся  гарно  вдягнутий,
красивий чауш-паша.
   - Арсенi Ти? - I обняв прибулого.
   - Я, Сафар-бею...
   Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнiлий, з запалими щоками i  давно
не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.
   - Звiдки?
   - З Каменiче... З листом до великого вiзира.
   - Ходiмо. - 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.
   Всi розступалися, давали ?м дорогу.
   Вибравши  хвилину,  коли  вартовий  пiшов  доповiдати  i   в   широкому
розкiшному передпоко? вони залишилися самi, Сафар-бей швидко спитав:
   - Арсене, ти справдi привiз листа вiд кам'янецького пашi?
   - Так.
   - Про що лист? Вiн не зашкодить нам i нашим друзям?
   - Це  донесення  турецьких  вивiдачiв  у  Польщi.  Гадаю,  що  вони  не
зашкодять нi Польщi, нi Австрi?, бо я все зробив, щоб привезти ?х  якомога
пiзнiше... А що зi Златкою?
   - Вона тут.
   - Тодi ми визволимо ??! - вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на
передплiччя.
   - Тс-с-с! Не кричи! Вартовi теж мають вуха. Я забув, що ти не зна?ш, що
Кара-Мустафа взяв ??, а також багатьох iнших одалiсок з собою у похiд.  Це
у них узвича?но: так робить султан, так роблять вiзирi й пашi. Але  ми  не
можемо зараз визволити Златку...
   - Чому?
   - Бо сьогоднi чи навiть зараз вируша?мо.  А  втекти  ж  ми  не  зможемо
непомiченими. Нас вiдразу схоплять. Ходiмо! За нами йдуть.
   Капуджi провiв ?х у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло
кiлька пашiв i старших чорбаджi?в. Показав Арсеновi рукою на дверi.
   - Зайди!
   Арсен ступив наперед i, побачивши на протилежному боцi розкiшного  залу
султана в оточеннi вiзирiв i пашiв, упав на колiна.
   - Вiстi з Ляхистану,  о  великий  повелителю  правовiрних!  -  проказав
хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувiй.
   Султан повiв оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою - i йому  подали,
вихопивши з рук чауша, листа.
   Кара-Мустафа впiзнав руку кам'янецького пашi Галиiя.
   - Ну, що там? - нетерпляче спитав Магомет.
   Великий вiзир дочитав послання. Сказав голосно:
   - Король Ляхистану Ян Третiй у присутностi членiв  сенату  i  депутатiв
сейму  в  останнiй  день  першого  весняного  мiсяця  пiдписав  договiр  з
Австрi?ю...   Ляхисган   обiця?    виставити    сорок    тисяч    вiйська.
Головнокомандувачем стане або iмператор, або король  -  в  залежностi  вiд
того, хто з них на час кампанi? буде при вiйську...
   - Гм, отже, Ян Собеський домiгся свого, - задумливо промовив султан.  -
Звичайно, сераскером гяурiв буде вiн... Леопольд занадто боягузливий,  щоб
очолити вiйсько. Але ми  повиннi  не  допустити  об'?днання  ?хнiх  сил  i
розгромити Леопольда до пiдходу Собеського! Що дума? про це великий вiзир?
   Кара-Мустафа кивнув чаушевi, щоб вийшов, а потiм вклонився султановi.
   - Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми  розiб'?мо  ?х  поодинцi?  I
хоча сил у нас  достатньо,  щоб  розгромити  об'?днане  вiйсько  гяурсько?
коалiцi?, ризикувати не слiд. Гадаю, Собеський пiдiйде до Вiдня не ранiше,
як восени. До того часу ми оволодi?мо столицею Леопольда,  а  потiм  всiма
силами нападемо на короля Ляхистану i приведемо його на арканi в Стамбул!
   Султан на знак згоди похитав ствердно головою.
   - Iнч алла? Так-так, сила у мене величезна! ??  цiлком  достатньо,  щоб
змести з  лиця  землi  i  Австрiю,  i  Ляхистан,  i  Венецiю,  i  нiмецькi
князiвства... Я вважаю, що менi нема потреби далi залишатися при  вiйську.
Зорi неприхильнi до мене, i було б безглуздям не прислухатися  до  них.  Я
повертаюся в Стамбул з  надi?ю  на  повну  i  остаточну  перемогу,  яку  я
забезпечив тим, що зiбрав таке  величезне  вiйсько,  якого  не  мав  жоден
султан до мене!
   - Так, так! - захитали головами вiзирi й пашi.
   - Я передаю всю повноту влади над вiйськом великому вiзировi i наказую:
негайно, сьогоднi ж, вирушити на Вiдень i взяти його якнайшвидше!
   - Ми покладемо його до нiг падишаха  всесвiту!  -  низько  вклонився  й
урочисто пообiцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радiсть, що вдарила йому в
груди.
   Зовнiшньо вiн був  спокiйний,  але  серце  клекотало.  Збува?ться  його
заповiтна мрiя!  Вiн  -  сердар.  Головнокомандувач.  У  його  руках  таке
вiйсько, якого справдi ще не мав жоден султан. I це вiйсько принесе йому i
славу на вiки вiчнi, i почестi, й багатство при життi? 3  його  допомогою,
на хвилях його перемог вiн випливе до вершин  влади  i  здiйснить  те,  що
задумав. "О аллах, допоможи менi, рабовi тво?му, перемогти невiрних,  i  я
клянусь - половину гяурського свiту сво?ю  шаблею  наверну  до  iсламу,  а
другу половину знищу на коренi?"
   Тим часом султан пiдвiвся.
   - Коня менi! Я хочу  ви?хати  до  вiйська.  Винесiть  священне  знамено
пророка!
   Розкiшна барвиста процесiя рушила на майдан.
   Побачивши  султана,  що  ?хав  на  бiлому  конi,  гармашi   на   стiнах
белградсько? фортецi пальнули залпом з усiх фортечних гармат.  Здригнулася
земля, i страшний гуркiт струснув будинки мiста.
   Заграли рiжки,  загримкотiли  тулумбаси.  З  краю  в  край  прокотилася
команда, повторювана десятками дужих горлянок: "Слава падишаховi всесвiту!
Слава земному боговi!". Линув i линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй
я уй!
   На узвишшi, спецiально зробленому для  такого  випадку,  султан  спинив
коня. За ним - пiвмiсяцем - стали пашi на чолi з Кара-Мустафою.
   - Во?ни! - звернувся султан до вiйська, i горластi чаушi рознесли  його
слова по всьому майдану. - Настала година ступити на землю кра?ни Золотого
Яблука! Найбагатшi мiста впадуть до ваших нiг, i ви в них вiзьмете усе, що
захочете. Урожайнi ниви i плодоноснi сади постачатимуть вам хлiб i  овочi.
Численнi стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а  найкращi  у
свiтi ремiсники пошиють вам одяг i взуття... Смiливо йдiть  туди  -  i  ви
повернетесь  додому  увiнчанi  славою  i  переобтяженi  здобиччю!  Там  ви
вiзьмете рабiв, якi працюватимуть на ваших полях, випасатимуть вашi  отари
i до?тимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь,  якi  стануть  окрасою
ваших гаремiв i втiхою ваших ночей... Вперед, непереможнi во?ни, -  i  хай
аллах наповнить вашi серця мужнiстю i захистить вiд ворожо? кулi i ворожо?
шаблi!
   - Уй я уйi Уй я уй! - пролунав над мiстом грiзний клич. - Алла! Алла!
   Султан кивнув пальцем, i йому миттю  пiднесли  на  оксамитовiй  подушцi
iнкрустовану золотом i самоцвiтами шкатулку-капторгу.  Вiн  вийняв  з  не?
яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' пiвмiсяцем i  висловами
з корану й пiдняв над собою.  У  другу  руку  взяв  важку,  теж  оздоблену
золотом книжку.
   Над майданом запала могильна тиша. Знамено  пророка!  Священний  коран!
Святиня, яку треба захищати цiною життя!
   - Во?ни! - знову пролунав голос Магомета. - Це знамено  пророка  поведе
вас на подвиги i вкаже шлях до величних перемог! Сьогоднi  я  вручаю  його
нашому великому вiзировi, п'яти-бунчужному пашi Асану Мустафi, i хай кожен
вiда?, що вiдтепер вiн - сераскер i його воля, його накази  -  це  воля  i
накази вашого падишаха!
   Кара-Мустафа пiдiйшов з низьким уклоном  i,  взявши  знамено  й  коран,
високо пiдняв ?х над головою i щосили гукнув:
   - Во?ни! Слава нашому падишаховi?  Слава  намiсниковi  бога  на  землi]
Слава володаревi всесвiту! Вперед - на гяурiв!
   - Уй я уй! Ун я уи!  Алла!  Алла!  -  вiдповiло  вiйсько.  Загримкотiли
барабани,  заграла  музика.  Пролунала  команда.  Сколихнулися,  як  море,
яничарськi полки. Затрiпотiли прапорцi на спагi?вських  списах.  Загiн  за
загоном - на чолi з алай-беями - рушали в похiд. На захiд! На невiрних!
   - Ненку, як собi хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це менi  не
коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова,  моя  пташка...  Або
хоча б дiзнатися, де вона мешка?, в якiй клiтцi  горю?,  -  сказав  Арсен,
вийшовши вiд султана i знову опинившись в обiймах Сафар-бея.
   - У нас дуже мало часу. Вiйсько зараз вируша?.
   - Дурницi! Нам вистачить яко?сь години... Ну, я прошу тебе, брате!
   Сафар-бей задумався. Потiм рiшуче махнув рукою.
   - Е-е, гаразд. Ходiмо!
   Вони вийшли з палацу, сiли на коней i, обминувши Белградський замок, що
височiв над мiстом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на  красиву
мечеть.
   - Бачиш? Збудована Кара-Мустафою... Ще всерединi працюють  малярi...  А
там далi, за нею, його будинок.
   Арсен байдужим поглядом ковзнув по справдi красивiй мечетi,  по  бiлому
будинковi, що  потопав  у  буйнiй  веснянiй  зеленi.  Вiн  був  смертельно
втомлений виснажливою дорогою, i зараз йому  хотiлося  одного  -  побачити
Златку, а потiм - заснути...
   - Вона там? - поглядом показав на дiм Кара-Мустафи.
   - Там, там... Мiзок  трiска?ться,  а  не  можу  придумати  розумного  i
переконливого приводу, щоб капуджi пропустили нас.
   - А ти не думай, - сказав Арсен i вийняв з кишенi  золотий  перстень  з
червоним камiнцем. - Скажеш: великий вiзир наказав передати  одалiсцi,  бо
сам не ма? змога це зробити... Ось i буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу,
тут, сподiваюся, усi знають?
   -  Знають  усi,  -  погодився  Сафар-бей.   -   Але   коли   дiзна?ться
Кара-Мустафа...
   - Зараз йому нiколи, а попереду -  вiйна!  -  Арсенiв  голос  задзвенiв
металом. - Я зроблю все, щоб вiн з не? не повернувся!
   Сафар-бей хотiв  щось  вiдповiсти,  але,  побачивши  гiрку  гримасу  на
потемнiлому Арсеновому обличчi i сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало
шкода товариша, що ось уже скiльки лiт не знав спокою i  гасав  по  бiлому
свiту, мов неприкаянний.
   Вони зупинилися бiля конов'язi. Припнули коней.
   Капуджi при воротях знали Сафар-бея i, не дуже допитуючись, пропустили.
   Присипана  золотистим   пiском   дорiжка   привела   ?х   до   великого
двоповерхового палацу. Могутнi дерева оточували  його  з  трьох  бокiв,  а
перед фасадом розiслався чималий зелений лужок, посеред якого  красувалася
раннiми весняними квiтами клумба.
   Але сторож при входi, безбородий огрядний ?внух, був невмолимий.
   - Не велено! - сухо  вiдказав  вiн,  пiдозрiло  поглядаючи  на  заросле
колючою щетиною Арсенове обличчя.
   - Тодi поклич кизляр-агу Джалiля! - почав сердитися Сафар-бей.
   - Менi не велено вiдлучатися, ага.
   - Але ж ми поспiша?мо!
   - Це мене не стосу?ться, ага. Пускати в  гарем  нiкого  не  велено!  Що
потрiбно передати - я передам! - I вiн зачинив дверi.
   Друзi переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють.  Вiн  ладен  був
торохнути ?внуха шаблею по головi. Але розум переважив: досить  найменшого
крику, як з усiх усюд збiжаться, мов цербери,  капуджi  i  скрутять  ?х  у
баранячий рiг. Самi загинуть i Златку приречуть на довiчне рабство!
   Вiн вiдiйшов до клумби i глянув на будинок. Десь там, за його  стiнами.
Златка. Але де? За яким вiкном? За якими гратами?
   I раптом у нього майнула думка. Подати Златцi знак!
   Вiн засвистiв широко вiдому на Укра?нi пiсню, що  вже  рокiв  тридцять,
злетiвши з уст спiвучо? полтавки Марусi Чурай, тривожила людськi  серця  i
завойовувала все нових i нових прихильникiв. ??  знала  i  любила  Златка.
Вони разом спiвали ??.

   Засвiт встали козаченьки
   В похiд з полуночi.
   Виплакала Марусенька
   Сво? яснi очi.

   - Арсене, ти що? - здивувався Сафар-бей.
   - Нехай буду проклятий, якщо ця пiсня не змусить Златку стрепенутися  i
виглянути надвiр!
   Вiн засвистiв знову. I в цю мить в одному з вiкон  рвучко  вiдслонилася
фiранка i з'явилася Златка. Смертельна блiдiсть  вкривала  ??  щоки.  Руки
простертi вперед. Здавалося, вона б випурхнула i ластiвкою впала  коханому
на груди, коли б не залiзнi грати.
   - Арсене! - зойкнула дiвчина приглушено. - Ненко!
   Той зойк нiби  пiдстьобнув  Арсена.  Вiн  рвонувся  вперед.  Але  мiцна
Сафар-бе?ва рука притримала його.
   - Ти здурiв. Арсене! Зараз ?внух зчинить крик! - Вiн стиснув  його  так
боляче, що Звенигора аж засичав.
   ?внух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними во-лов'ячими  очима,
але не зрозумiв, що вiдбулося надвор!
   Арсен жадiбно дивився на змарнiле личко Златки, гарячкове думаючи, а чи
не спробувати зараз, коли Кара-Мустафа i його численна охорона у вiд'?здi,
визволити дiвчину? Та здоровий глузд пiдказував йому, що нема нiяко? надi?
на удачу. Великий вiзир залишив достатню кiлькiсть  капуджi  й  слуг,  щоб
захистити палац вiд усяких несподiванок.
   Сафар-бей вiдгадав його думки i тихо сказав:
   - Не роби дурниць. Арсене! Ми  ще  повернемося.  Арсен  на  знак  згоди
хитнув головою i вiдповiв голосно, щоб почула Златка, бо то  ?й  адресував
вiн сво? слова:
   - Ми ще повернемосяi Жди! - I тихо додав:- Кохана моя! Златка  прикрила
вi?, даючи знати, що почула i зрозумiла все; з-пiд них бризнули  сльози  i
покотилися по  блiдих  щоках.  Фiранка  поволi  опустилася  i  закрила  ??
зажурене лице. Тiльки через годину друзi наздогнали за мiстом вiйсько,  що
переправилося через Саву. Арсен не без допомоги Сафар-бея  примостився  на
одному з численних возiв i враз заснув.
   Цiсар Леопольд пiдiйшов до похiдного столика, випив келих прохолодного,
з льодом, червоного вина, послужливо пiднесеного слугою, витер бiлоснiжною
серветкою  вузькi  сiрi  вуста  i,  прищуривши  проти  сонця  голубi  очi,
попрямував до гурту  генералiв,  що  на  зеленому  лужку  шанобливо  ждали
iмператора.
   На  рiвному  широкому  полi,  на  березi  Дунаю,  скiльки  сягало  око,
вишикувалися iмперськi вiйська - пiхота, кавалерiя, артилерiя. Сорок тисяч
во?нiв.
   Весело майорiли пiд подувом легкого весняного  вiтру  барвистi  полковi
прапори, ряхтiла на  конях  начищена  до  блиску  збруя;  темними  жерлами
нацiлилися в небо гармати. Горнiсти стояли напоготовi, щоб сповiстити всiх
трубним кличем: "Слу-у-хай! Iмператор у вiйську!"
   На лiвому фланзi стояли  чотири  тисячi  найманцiв-полякiв,  приведених
князем Любомирським. ?м  за  службу  австрiйська  казна  платила  дзвiнкою
монетою.
   Леопольдовi  пiдвели  коня,  i  вiн,  ще  зовсiм  не  старий,  але  вже
обнажнiлий, з видимою натугою пiднявся  в  сiдло.  В  ту  ж  мить  заграли
горнiсти. Пролунали команди. Загримiли барабани.
   Сколихнулися i  завмерли  прямокутники  каре,  рiвнi  й  застиглi,  мов
витесанi iз каменю. Блискуча кавалькада придворних i генералiв на  чолi  з
iмператором рушила вздовж фронту.
   З Пресбурга, пiд стiнами якого вiдбувався цей  парад,  висипали  тисячi
людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З  дзвiницi  собору  святого
Мартина долинали звуки дзвонiв. Фортеця вiдсалютувала  залпом  усiх  сво?х
гармат.
   Леопольд ?хав поволi, неуважно поглядаючи на солдатiв, що в  мiру  його
наближення гучно кричали: "Вiватi", - а думав сво?. В його серцi нуртували
суперечливi почуття. Вiн був гордий з того, що  за  короткий  строк  зумiв
екiпiрувати це не таке вже й мале вiйсько. Та разом  з  тим  його  холодив
бридкий страх при однiй думцi, що турецька навала затопить Австрiю ранiше,
нiж ?й на допомогу прийдуть король польський та нiмецькi курфюрсти.
   Млявий i бездiяльний вiд природи, ще не бачачи ворога, вiн  уже  боявся
його. Iз сумом уявив себе в ролi головнокомандувача: повсякденнi тривоги й
пере?зди, походи та бо?, вiдсутнiсть звичних розкошiв, якими було сповнене
його життя у Вiднi, в iмператорському палацi... Нi, нi! Це не  для  нього!
Йому  не  потрiбна  слава  во?на  -  йому   потрiбний   спокiй,   потрiбна
упевненiсть, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його ши?,
потрiбна м'яка перина  пiд  боком  i  вишукана  кухня,  потрiбна,  врештi,
повсякденна ласка молодо?, нинi вагiтно? дружини, iмператрицi  Елеонори...
Навiщо йому головнокомандування?
   Поволi, поки ?хав полем i, дивлячись на солдатiв, уявляв, як  багато  з
них через кiлька днiв чи тижнiв лежатимуть десь мертвi, переконувався,  що
його  мiсце  не  тут,  що  найкраще  буде  негайно,  не   чекаючи   нападу
Кара-Мустафи, передати верховне керiвництво  вiйськами  комусь  iншому,  а
самому пересидiти цей неспокiйний час у сво?му прекрасному благословенному
Вiднi.
   Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовiку Савойському?  Графу  Штаренбергу?
Чи генераловi Капрарi?
   Нi, нi один з них не пiдходить! Вiн вибере  найдостойнiшого  -  герцога
Карла   Лотарiнгського,   цього   мужнього   сорокарiчного   фельдмаршала,
досвiдченого полководця, що держить сестру iмператора.  Вiйна  -  це  його
ремесло. Хай вiн i керу? вiйськом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що  за
договором мас бути головнокомандувачем об'?днаними силами  коалiцi?.  Якщо
вiн переможе - слава так чи iнакше належатиме iмператоровi.  Якщо  програ?
кампанiю - буде на кого звалити вину за поразку...
   Так думаючи i все зважуючи,  Леопольд  об'?хав  полки  i  раптом  круто
повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемонiалу.
   Тим часом iмператор зупинився перед вiйськами, пiдкликав до себе  Карла
Лотарiнгського i голосно, щоб чули не тiльки генерали з почту, а й солдати
та офiцери, сказав:
   - Герцог, майн лiбер, я вручаю вам владу над мо?м  вiйськом.  Вiд  цi??
хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках - доля iмперi?!
   Карл був вражений цi?ю  несподiваною  заявою,  але  вигляду  не  подав.
Тiльки поштиво схилив у поклонi голову.
   - Дякую за високу честь, мiй iмператоре! Мо? умiння i мо?  життя  кладу
до нiг вашо? iмператорсько? величностi!
   - Вiват! Вiват! - пролунало над вiйськом. Леопольд милостиво  поплескав
знаменитого полководця по плечу i вiд'?хав з ним убiк.
   - Герцог, майн лiбер, я наказую вам виступити з вiйськом до  Нойгейзелл
i взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашо? столицi.
   - Слухаюсь, мiй iмператоре!
   - А я сьогоднi вiд'?жджаю до Вiдня... Бажаю вам успiху, майн лiбер!
   - Дякую, мiй iмператоре!
   Вони  сидiли  втрьох  у  кракiвському  палацi:  король   Ян,   королева
Марiя-Казимира i королевич Якiв Собеський. Вiкна  були  вiдчиненi  в  сад.
Потоки яскравого сонячного промiння вривалися разом iз  пахощами  квiтучих
яблунь у просторе примiщення.
   -  Я  щойно  одержав  ще  одного  листа  вiд  iмператора  Леопольда  iз
запевненням, що вiн видасть свою дочку  вiд  першого  шлюбу  за  Якова,  -
сказав король. - Породичавшись з  iмператорським  домом,  наш  син  матиме
пiсля мене повне право на польську корону...  Я  -  король  виборний.  Але
стану родоначальником спадково? королiвсько?  династi?  Собеських.  Польща
повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право "вето", за яким  кожен
замурзаний  голодранець-шляхтич  може  сво?м  ?диним   голосом   вiдхилити
найкращий закон, i  диктуватиму  сеймовi  свою  волю.  Якщо  не  пощастить
зробити це менi, - зробиш ти. Якове!
   - Слухаю, папа! - схилив у поклонi свою красиву голову юний  Собеський,
вимовляючи останн? слово на французький лад.
   - Якщо ми спiльно  з  Австрi?ю  i  нiмецькими  князiвствами  переможемо
султана, ця перемога безмiрно змiцнить мо?  становище  в  Польщi  й  серед
iнших кра?н. Вже нiхто не скаже тодi, що я, мов дволикий  Янус,  одночасно
дивлюсь в протилежнi боки i  дякую  двом  панам  -  королевi  Людовiку  за
корону, якою буцiмто увiнчано мене з  його  ласки,  i  папi  римському  як
вiрний син католицько? церкви...
   - Пане Ян, не згадуй короля Людовiка, - заперечила Марiя-Казимира. - Ти
нiчим йому не зобов'язаний. Я  не  хочу  слухати  про  нього!  Той  скнара
пошкодував для мого батька маркiза д'Ар-кена звання пера Францi?,  а  менi
вiдмовив у королiвських  почестях,  коли  я  мала  вiдвiдати  мою  колишню
батькiвщину.
   - Бiльше не буду, Марисенько, заспокойся! -  лагiдно  промовив  король,
потискаючи тендiтну руку дружини.
   - А проти папи навiть одним словом не можна обмовлятися,- вставив  Якiв
i почервонiв, бо вийшло так, нiби вiн повча? батька, але старший Собеський
зробив вигляд, що сприйняв синовi слова  як  належне,  i  це  пiдбадьорило
Якова. - До того ж папа прислав грошi, щоб ми найняли козакiв...
   Собеський пожвавiшав. Очi його заблищали.
   - Дякую, Якове. Ти нагадав менi, що я повинен перевiрити, чи  вiд'?хали
нашi комiсари на Укра?ну. - I вiн погойдав маленьким срiбним дзвоником.
   Увiйшов Талентi, чемно вклонився.  Як  завжди,  акуратно  пiдстрижений,
напахчений, в гарно пошитому одязi. Собеський знав, що  Талентi,  папський
ставленик, про все доносить Ватiкановi, але терпiв його i навiть любив  за
акуратнiсть, стараннiсть i...  вiдданiсть  оскiльки  такий,  напевне,  був
наказ ?зу?тiв - в усьому допомагати королевi.
   - Талентi, що чути вiд Менжинського? Чи вiн уже добрався до Сiчi?
   - Мiй найяснiший пане король, Менжинський вирушив на Укра?ну  разом  зi
сво?ми комiсарами. Менi вiдомо, що вiн ма? побувати у  Фастовi,  Немировi,
Корсунi та iнших мiстах Правобережжя. А на Сiч по?дуть його комiсари  пани
Порадовський i Монтковсь-кий... Остання звiстка вiд них  була  з  Корця...
Вся наша надiя на козакiв. Вони зараз так зубожiли, що за грошi пiдуть хоч
на край свiту!
   - Не тiльки за грошi, пане Талентi, - м'яко заперечив король. - Я  знаю
козакiв: з турками вони ладнi битися й задаром  бо  дуже  вже  тi  допекли
?м... Але, звичайно, вiд плати та вiйськово? здобичi  не  вiдмовляться.  Я
теж маю велику надiю на них. Iнакше нi з ким буде йти в похiд!
   - Якщо не рахувати загону князя Любомирського... - почав було секретар,
але король перебив його.
   - Не рахувати. То наймане вiйсько, його утриму? австрiйська казна.
   - Тодi ми зумiли екiпiрувати лише чотири  тисячi  народово?  кавалерi?,
ваша вельможнiсть, - не пiдвищуючи голосу, закiнчив Талентi. - Iншi кiлька
тисяч - то обiрванi, майже беззбройнi хлопи, а не вiйсько.
   Собеський гiрко усмiхнувся, закотив очi пiд лоба. Сплеснув руками.
   - О матка боска! До чого дожилися ми!  Польща  може  виставити  супроти
такого могутнього ворога лише кiлька тисяч  во?нiв!  А  де  ж  шляхта?  Де
посполите рушення?
   - Багато хто з вельможних панiв заявля?, що ця  вiйна  потрiбна  одному
пановi Собеському, тож хай вiн i вою?...
   - Одному Собеськомуi Ви чу?те?! - вигукнув король. - Нiби я дбаю тiльки
про власну безпеку, а  не  про  безпеку  всi??  Речi  По-сполито?i  Будемо
сподiватися, що  Менжинський  набере  козакiв  набагато  бiльше.  Прийдуть
пiдкрiплення з Бiло? Русi й  Литви...  Але  ж  за  угодою  Польща  повинна
виставити сорок тисяч!
   - Австрiйський посол Зеровський уже запитував, коли  ваша  вельможнiсть
зможе виступити в похiд. Цiсар жде, що ви прибудете пiд Вiдень не  пiзнiше
кiнця серпня.
   - З чим же виступати? - схопився на ноги Собеський. - Пiхоти нема?!
   - Смiю зауважити, ваша вельможнiсть, козаки - то найлiпшi пiхотинцi,  -
вставив королевич Якiв i знову спалахнув, мов дiвчина.
   - Так, - погодився король, - але коли ж вони прийдуть? А менi  потрiбне
вiйсько вже сьогоднi. Артилерi? ми не  ма?мо  зовсiм.  Нашкрябали  якихось
нiкчемних двадцять вiсiм гармат. Сором який!
   - Яне, не хвилюйся. - Пiдiйшла королева i поцiлувала Собеського в щоку.
- Все владна?ться... Пан Станiслав обiцяв привести з во?водства Руського '
кiлька тисяч воякiв...
   - Пан Станiслав, пан Станiслав! - люто вигукнув король,  зачеплений  за
живе згадкою дружини про ??, як подейкують,  коханця.  -  Яблоновський  на
сеймi, панi, наклав у штани, то тепер стара?ться... Але його  двi  чи  три
тисячi - то мала допомога королевi польському!
   Ображена Марися надула губки. Почервонiла.
   - Фе, пане! Що за хлопськi вислови  вжива?те  ви  при  дамi!  Собеський
схаменувся i ласкаво поплескав дружину по щiчцi.
   - Перепрошую, хай  панi  не  обража?ться:  менi  зараз  нелегко...  Щоб
зам'яти незручнiсть, на допомогу поспiшив Талентi.
   -  Ваша  королiвська  ясновельможнiсть,  папський  нунцiй   Паллавiчiнi
передав думку папи про потребу залучити до коалiцi? Росiйську державу...
   Собеський здивовано пiдвiв брови. Ця звiстка вразила його.
   - Ось як! Наскiльки я пам'ятаю, папський Рим  завжди  був  проти  союзу
наших двох держав. Коли до  Варшави  прибули  московськi  посли,  папський
нунцiй зробив усе можливе, щоб переговори були зiрванi.
   - А тепер папа Iнокентiй дума? iнакше, ваша вельможнiсть.  Зважаючи  на
смертельну загрозу католицизму  з  боку  Стамбула,  вiн  змушений  змiнити
традицiйно ворожу Москвi полiтику.
   - Гм,  гм...  Нашим  народам,  як  я  тепер  починаю  розумiти,  дорого
обходилася ця традицiйно ворожа  полiтика,  -  упiвголоса,  вiдiйшовши  до
вiкна, замислено промовив сам до себе король але не настiльки тихо, щоб не
могли почути присутнi, в тому числi Талентi. - Коли б Польща й Росiя разом
навалилися на Османську iмперiю, то вона давно  перестала  б  зазiхати  на
нашi землi, а може i на землi iнших народiв...
   Однак хитрий Талентi, удавши, що недочув, вiв свою мову далi:
   - Москва виставить щонайменше сто тисяч во?нiв i загрожуватиме  Кримовi
й тилам Османсько? держави - ось чому варто  залучити  ??  до  створювано?
Священно? лiги.
   - I папа не бо?ться, що це може змiцнити позицi? православ'я?
   -  Навпаки,  папа  виношу?  та?мну  надiю,  що  Лiга   також   допоможе
проникненню католицизму на росiйськi й укра?нськi землi.
   - Гм, гм, - знову iронiчно замугикав Собеський. - Так дума? найсвятiший
отець?
   - Так, пане король. А як  дума?  папа  -  то  iстина!  Собеський  ледве
стримав гнiв. Вiн сам прекрасно розумiв, що  виступ  Росi?  на  боцi  Лiги
незмiрне змiцнив би ??. Але його страшно покоробило те, що йому, королевi,
досвiдченому полiтиковi й во?новi, втовкмачу? це  в  голову  його  власний
секретар. Холера ясна! I нiчого не скажеш! Талентi - не  тiльки  ставленик
?зу?тiв, а й та?мний ватiканський споглядач у Варшавi... Розумний, хитрий,
як сто бiсiв, - з ним легко працювати, бо вiн усе зна? i все  може,  однак
треба остерiгатися: руки Ватiкану довгi й нещаднi! Щось не  так  -  i  цей
самий Талентi або хтось iнший на кого й не сподiва?шся, пiднесе тобi келих
з отрутою... Опанувавши почуттями, Собеський спокiйно сказав:
   - Гаразд. Передай,  пане  секретарю,  що  ми  розпочнемо  переговори  з
Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до  вiйни.  Пiсля  смертi  царя
Федора минуло? весни на престол зiйшли малолiтнi брати Iван  та  Петро,  а
державою керу?  ?хня  старша  сестра  регентша  Софiя.  Нещодавно  вона  з
превеликим трудом придушила повстання стрiльцiв i зараз бiльше  дума?  над
тим, як утвердитися при владi, нiж про нову вiйну. Та  з  переговорами  не
зволiкатимемо. Якщо вiдразу не  складемо  угоди  про  вза?модопомогу,  то,
може,  пощастить  домовитися,  щоб  ми  могли  вербувати   волонтерiв   на
Запорожжi. Кiлька тисяч запорожцiв - то була б велика помiч нам у походi!
   - Я теж так думаю, - схилив у поклонi  голову  Талентi,  i  тепер  його
вигляд був смиренний, а погляд запобiгливий. - Пан король  дозволить  менi
йти?
   - Йди.
   Коли Талентi вийшов, Собеський дав волю гнiвовi.
   - Прокляття!  Поляки  думають,  що  ними  керу?  ?хнiй  король!  Аякже!
Знаходяться сили, дужчi за короля, -  магнати,  папський  престол,  король
Людовiк... Нi, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщi самодержавнiсть,
i майбутнiй король польський Якiв не буде вже нi перед ким схиляти голови!
   Вiн лiвою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова i  раптом,
повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотiв:
   - О  найсолодший  пане  ?зусI  Врятуй  Рiч  Посполиту!  Дай  менi  сили
погромити всiх ворогiв мо?х - i тих, що йдуть на Вiдень, i  тих,  що,  мов
гадюки, гнiздяться бiля мене, i тих, що здалеку  стежать  за  кожним  мо?м
кроком, сподiваючись на мою необачну помилку. Допоможи менi, пане ?зус,  i
я мечем сво?м довiку слугуватиму тобi. Амен!
   Зустрiч вiдбулася в хатi  корсунського  полковника  Захарiя  Iскри.  За
столом,  крiм  господаря,  сидiли:  фастiвський  полковник  Семен   Палiй,
брацлавський - Андрiй Абазин  та  богуславський  -  Саму?л  Iванович,  або
Самусь, як його за веселу вдачу i невисокий зрiст ласкаво прозвали  друзi.
Кожен з полковникiв привiз iз собою одного або двох помiчникiв.  З  Палi?м
при?хали сотник Часник i Роман Во?нов.
   По другий бiк довгого столу сидiло тiльки тро?: комiсар  Менжинський  i
шляхтичi Порадовський та Монтковський.
   Як водиться, спочатку випили по чарцi й закусили. Поляки, видно,  добре
зголоднiли, бо рудий,  горбоносий,  худий,  мов  жердина,  Порадовський  i
огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши сво?м шляхетським  званням,
запихалися смаженою рибою,  аж.  кiстки  хрумтiли.  Красивий,  чорнобровий
полковник  Мен-жинськии  осудливо  поглядев  на  них,  нiби  просив  трохи
стримуватись, однак i сам ?в, хоч i  делiкатно,  але  так,  що  за  вухами
лящало.
   Нарештi, трохи втамувавши голод,  Менжинський  рушником  витер  вуса  i
сказав:
   - Панове полковники, смачно ви нас пригоща?те, та  при?хали  ми  аж  iз
Варшави, звичайно, не за тим... - Вiн зробив паузу.
   - А за чим же? Кажiть,  пане  комiсаре,  послуха?мо,  -  вставив  Семен
Палiй.
   - Ви вже зна?те, панове, що султан кинув сво? вiйська на  Австрiю.  Рiч
Посполита пiдписала з iмператором Леопольдом договiр про вза?мну допомогу,
i найближчим часом король Ян вирушить до Вiдня.
   - Чого ж хоче король Ян вiд козакiв? - спитав голубоокий Самусь. - Адже
ми не пiдданi короля...
   Менжинський спокiйно глянув на полковника.
   - Рiч Посполита потребу? вашо?- допомоги. Нам потрiбна козацька пiхота,
рiвно? якiй, як вiдомо, нема? в цiлому свiтi.  Не  вiдмовимось  також  вiд
кiнноти, якщо зможете виставити. За це  королiвська  казна  зобов'язу?ться
платити кожному грiшми, сукном i годувати пiд час походу. Крiм того, як ви
розумi?те, чимала буде i вiйськова здобич. Все, що здобудете, - ваше...
   - Козаки повернуться з походу багатiями, - додав, витираючи рукою вуса,
Порадовський.
   - Боюсь, небагато ?х повернеться додому, - сказав полковник  Абазин.  -
Не один накладе головою в чужому краю...
   - В такому  випадку  всю  належну  плату  одержить  сiм'я,  -  вiдповiв
Порадовський.
   Захар iй Iскра, який на правах господаря  сидiв  край  столу  замислено
промовив:
   - Люд наш за довге во?нне лихолiття зовсiм зубожiв, i козаки вiд  плати
не вiдмовляться... Зна?мо з досвiду, що в  разi  перемоги  i  здобич  буде
чимала... Але на вiйнi всяк бува?: то ми поб'?м кого то намнуть боки  нам,
i доведеться тiкати без оглядки. Тодi не до здобичi: кожен дбатиме про те,
аби голови не позбутися...
   - Чого ж пан полковник хоче?
   - Половину плати - напередi Щоб жiнки й  дiти  залишилися  забезпеченi.
Сiм'ям загиблих - подвiйна плата...
   - Ми подума?мо про це, - вiдповiв Менжинський.
   - Скiльки ж король Ян хоче набрати козакiв? - спитав Палiй.
   - Скiльки можна зiбрати, хоч i тридцять тисяч.
   - Ого! А не затрiщить казна короля Яна?
   Менжинський усмiхнувся.
   - Не затрiщить... Грошi на це дiло да? папа римський.
   Полковники переглянулись. Власне, вони вже ранiш знали,  чого  при?хали
комiсари, i вирiшили, що нема? пiдстав вiдмовлятися  вiд  походу,  але  не
сподiвалися на таку поступливiсть з боку королiвських посланцiв.  Промовив
Палiй.
   - Панове комiсари,  ми  згоднi  навербувати  стiльки  козакiв,  скiльки
зумi?мо за такий короткий час. I щоб ви знали, йдемо в похiд не так  задля
плати, - хоча вiд плати не вiдмовля?мося i  наполяга?мо,  щоб  плата  була
достатня  i  справедлива,  -  а  передусiм  тому,  що,  захищаючи  вас   i
австрiйцiв, ми захища?мо себе... Як бачите, ми мiрку?мо трохи iнакше,  нiж
мiркував король Собеський, коли пiд час турецьких походiв на  Чигирин  пiд
тиском папи римського  вiдмовив  царевi  Федору  Олексiйовичу  i  гетьману
Самойловичу в допомозi...
   - Не будемо згадувати старе,  -  поспiшно  вставив  Менжинський.  -  То
висока полiтика, i я не знаю та?мних пружин, якi нею керували...
   Палiй на знак згоди кивнув головою.
   - Гаразд, не будемо... Хоча й не забудемо... I друге. Всiм  вiдомо,  як
безперервними вiйнами розорено наш край. Зараз ми  сво?ю  кров'ю  i  сво?ю
працею пiднiма?мо його з ру?н. Вiд Бугу до Днiпра i вiд Полiсся до  Дикого
Поля знову почина? колоситися житом-пшеницею наша  земля.  Але  ?  спритнi
людцi - i шляхтичi, i не шляхтичi, - котрi, роблячи вигляд, що не  вiдають
про наше iснування, випрошують у короля приповiднi листи  на  цi  землi  i
при?жджають сюди, щоб посiсти найкращi угiддя. Тiльки  нашi  гострi  шаблi
змушують ?х повертати голоблi назад. Тож, щоб нi в кого не виникла  думка,
що ця земля нiчия, ми хочемо мати вiд короля такi ж приповiднi листи: я  -
на Фастiвщину, Абазин - на Брацлавщину, Iскра - на Корсунщину, Самусь - на
Богуславщину...
   Менжинський задумався.
   - Не в мо?й владi вирiшувати з цього приводу  що-небудь.  Але  запевняю
вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королевi  Гадаю,
заперечень у нього  не  виникне.  Тодi  вважатимемо,  що  в  головному  ми
домовилися: козаки пiдуть у похiд. Але, щоб не  було  потiм  непорозумiнь,
укладемо статтi i зазначимо всi  умови,  на  яких  ми  згоднi  навербувати
охочих...
   - Безперечно! - вигукнув Порадовський. - Ми пiдпишемо! -  але  тут  же,
схаменувшись, додав:- Якщо, звичайно, тi статтi будуть помiркованi,  тобто
якщо панове козаки не зажадають занадто багато...
   Останнi його слова мало не  зiпсували  всього  дiла.  Запальний  Самусь
гнiвно блиснув красивими голубими очима i рубонув без дипломатi?:
   - Ми козацькою кров'ю не торгуемо? 1 хто може визначити,  скiльки  вона
кошту?? Якою вагою зважити ?? цiннiсть? Га?.. Коли шановнi  посли  думають
торгуватися, то нам нi про що розмовляти!
   Втрутився зблiдлий полковник Менжинський. Вiн зрозумiв,  що  так  добре
почата розмова може звестися нанiвець, а король же наказав без козакiв  не
повертатися... Тому  вiн  зробив  нетерплячий  рух,  щоб  Порадовський  не
втручався, i поспiшив заспоко?ти Саму-ся, що вони  й  на  думцi  не  мають
торгуватися.
   Суперечку погасив Палiй.
   - Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а  за
волю, за вiтчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашо? землi!
   - Святi слова! - погодилися королiвськi посли.
   - Але плата нам потрiбна, - вiв далi  полковник.  -  Бо  дома  залишимо
зубожiлi сiм'?, а самим у дорогу треба запастися i збро?ю,  i  харчами,  i
вочами, i  кiньми.  Без  усього  цього  в  похiд  не  пiдеш.  Особливо  ми
наполяга?мо на тому, щоб удвiчi бiльше, нiж усiм, було  заплачено  родинам
тих, хто загине... Без такого пункту  я  не  поставлю  свого  пiдпису  пiд
статтями!
   - Справедлива вимога,  -  погодився  Менжинський.  А  трохи  захмелiлий
Порадовський, щоб зам'яти негарне враження, яке склалося  пiсля  допущено?
ним нетактовностi, вигукнув:
   - Клянусь честю, так i буде! Я сам,  якщо  доля  продовжить  мо?  лiта,
привезу ту плату сiм'ям загиблих!
   - Ловлю вас на словi, пане, - сказав Палiй.
   - Як  бога  кохам!  -  забожився  Порадовський.  Менжинський  полегшено
зiтхнув i заспiшив:
   - Тодi й приступимо до дiла, панове, бо час не  жде...  Давайте  папiр,
чорнило i пера!
   На початку липня Кара-Мустафа, пройшовши пiвнiчними областями Сербi?  i
Захiдною Угорщиною i розоривши ?х, обложив фортецю Рааб. Але  у  нього  не
вистачило  терпцю  ждати,  поки  вона  впаде.  Йому  хотiлося  якнайшвидше
побачити палаци i парки прекрасного Вiдня, його вимрiяну в  снах  i  наяву
майбутню столицю. Тому вiн залишив облоговий загiн, а сам основними силами
форсував рiчку Рабу i рушив на захiд, зминаючи на сво?му шляху, як солому,
невеликi австрiйськi залоги по мiстечках.
   Карл Лотарiнгський розумiв, що у вiдкритому бою в полi зазна? неминучо?
поразки. Сили були  занадто  нерiвнi.  ?дина  надiя  -  стiни  й  бастiони
столицi, за якими сподiвався вiдсидiтися до приходу Собеського.
   Прийнявши таке рiшення, вiн вiдправив пiхоту до Вiдня через острiв Шют,
утворений рукавами Дунаю, а з кiннотою почав вiдступати через Альтенбург i
Кiтзее.
   Днi були жаркi й сухi. Над дорогами стелилися хмари пилюки. В колодязях
не вистачало води.  Попереду  вiйська,  заважаючи  його  маневрам,  сунули
охопленi жахом тисячнi натовпи бiженцiв.
   Карл квапився, поспiшав, бо боявся, що Кара-Мустафа подба? про те,  щоб
перерiзати  всi  шляхи  вiдступу.  Зi  сво?м  штабом  вiн  ?хав  у  головi
довжелезно? колони, наказавши во?начальникам не вiдставати нi на  крок.  I
все ж  вiйсько  розтягнулося  на  багато  миль.  Затримували  важкi  обози
герцогiв  Саксен-Лауенбургсько-го  i  Кроя,  а  також  генерала   Капрари,
навантаженi  не  тiльки  провiантом  i  бо?припасами,  а  в  значнiй  мiрi
гардеробами та срiбним посудом цих вельмож.
   Недалеко   вiд   Петронеля   у   фланг   колони   несподiвано   вдарила
п'ятнадцятитисячна кримська орда. З нальоту вона розтрощила полк нiмецьких
кiрасирiв. Тi  кинулись  тiкати.  Татари  сiкли  ?х  шаблями,  пронизували
стрiлами, топтали кiньми, а тих, що здавалися, в'язали сирицею i тягнули в
тил.
   Кiльком кiрасирам пощастило втекти, i вони, загубивши зброю  i  кинувши
по дорозi важкi кiраси, подалися щодуху навпростець до Вiдня.
   Панiка охопила все вiйсько. Австрiйцi думали, що  ?х  зрадили  нiмецькi
курфюрсти, а нiмцi ремствували на австрiйцiв i головнокомандувача, якi, на
?хню думку, з самого початку не вiрили в перемогу i без генерально?  битви
почали вiдступати перед ворогом.
   Про напад татар i замiшання в рядах нiмцiв Карл Лотарiнгський  дiзнався
вiд принцiв Савойських - братiв Людовiка i ?вгенiя. Вiн любив цих розумних
i смiливих юнакiв, особливо  молодшого,  ?вгенiя,  вiрив  кожному  ?хньому
слову, бо знав, що вони вiдданi йому.
   - Мось?, татари розбили наш центр i грабують обоз!  -  стримуючи  коня,
доповiв Людовiк. - Нiмцi тiкають!
   - Герцог Саксен-Лауенбургський  i  генерал  Капрара  сво?ми  силами  не
зможуть ввдбити  противника.  Наше  вiйсько  сто?ть  перед  загрозою  бути
розрiзаним надво?. Потрiбна рiшуча i  негайна  допомога,  мось?,  -  додав
принц ?вгенiй, чiтко формулюючи сво? думки.
   Iншим разом Карл замилувався б прекрасним обличчям цього невисокого  i,
на перший погляд, немiцного, зовсiм  юного  офiцера,  але  зараз  вiн  був
вражений почутим. Потрiбно дiяти! Негайно i рiшуче!
   Вiн оглянувся. Поблизу, пiд рукою, був тiльки штаб, що нараховував  двi
чи три сотнi чоловiк, та охоронна хоругва гусарiв.
   - За мною! Вперед! - вихопив шпагу i через поля й  виноградники  помчав
до горба, за яким, думалося йому, клекотав бiй.
   За ним кинулись принци Савойськi й штабнi офiцери.
   Поспiхом, обганяючи один одного i на ходу ладнаючи до бою списи, рушили
гусари. Зi шляху, помiтивши несамовитий галоп  головнокомандувача  i  його
штабу, помчали на чолi сво?х загонiв старшi офiцери.
   З горба Кардовi  Лотарiнгському  вiдкрилася  жахлива  картина.  Бiй  не
клекотiв, як уявлялося йому.  Весь  центр  вiйська  був  зiм'ятий.  Тiльки
де-не-де спалахували короткочаснi сутички, але й  вони  швидко  гасли:  то
татари наздоганяли втiкачiв i сiкли ?х на капусту. Всюди  по  полю  лежали
трупи  кiрасирiв.  I  коли  б  ординцi  з  такою  ж  люттю  i   стрiмкiстю
продовжували бiй, як почали його,  а  не  зайнялися  пограбуванням  обозу,
втрати iмперських вiйськ могли б бути значно бiльшими.
   Карл зi сво?м штабом i гусарами вихором промчав через виноградники i  з
ходу вдарив у лоб противниковi, врiзавшись у саму  його  гущу.  Татари  не
витримали несподiваного навального натиску i почали вiдступати,  але  опiр
?хнiй був ще сильний. Тонка довга шпага Карла зi свистом  нещадно  вражала
ворогiв. Не вiдставали вiд нього i принци Савойськi.
   Бiй  закипiв  з  новою  силою.  Пiдбадьоренi  допомогою  i  присутнiстю
головнокомандувача, кiрасири зупинилися, почали контратакувати.  У  фланги
татарам ударили генерал Капрара i герцог Крой.
   Карл рубався нарiвнi з рядовими во?нами. Загубив  капелюха  -  i  вiтер
шарпав його довге чорняве волосся. Розпашiлий вiд бою вiн не  помiтив,  як
лiворуч  вiд  нього,  не  скрикнувши,  упав  Людовiк  Савойський.   Стрiла
пронизала йому серце. I тiльки тодi, коли принц ?вгенiй  завернув  коня  i
помчав до загиблого брата, вiн натягнув поводи i вийшов з бою.
   Людовiк Савойський лежав  на  землi,  мов  живий,  розкинувши  руки,  i
розплющеними склянiючими очима дивився у небо. I  коли  б  не  стрiла,  що
стирчала в грудях, i не яскраво-червоний струмок на бiлiй  шкiрi  ши?,  то
здавалося б, що смiливий юнак зараз схопиться на ноги, прикладе два пальцi
до капелюха з плюмажем i тихо скаже:
   - Мось?...
   Але Людовiк не пiдхопився на ноги.
   Над ним стояв молодший брат i, не соромлячись, плакав, мов дитина. Карл
обняв його за плечi, а  сам  вiдчував,  як  iз  глибини  грудей  до  горла
пiдкотився гiркий клубок, що забивав дихання.
   Тим часом бiй вiдкочувався все далi й далi. Татари,  захопивши  частину
возiв з одягом i срiбним посудом, а також бiльше сотнi полонених,  широкою
долиною вiдступали на пiвдень.
   Над Вiднем було безхмарне голубе небо.  Сонце  спокiйно  спускалося  за
вершину  Леопольдово?  гори,  золотячи  стрiмку  дзвiницю  собору  святого
Стефана. Мирно нiс сво? каламутнi води Дунай. Був чудовий липневий  вечiр.
Нiхто з вiденцiв не ждав бiди. Правда, десь далеко йшла вiйна, але  нiкому
й на думку не спадало, що вона вже докотилася до стiн  мiста.  Всi  вiрили
запевненням  iмператора,  що  iмперськi  вiйська   i   вiйська   союзникiв
розгромлять ворога ще на Рабi або на пiдступах до столицi.
   Тому вибухом бомби пролунала  неймовiрна,  жахлива  звiстка,  принесена
кiлькома  втiкачами-кiрасирами:  "Татари  пiд  Петронелем!  Вони   знищили
австрiйськi полки! Рятуйтеся!"
   Ця звiстка блискавично розповсюдилася  по  вулицях  i  майданах  мiста.
Вiйськовий губернатор Вiдня граф Штаренберг наказав зачинити всi ворота  i
посилити  охорону,   а   сам   по?хав   до   iмператорського   палацу   за
розпорядженнями.
   Iмператора вiн застав украй розгубленого: обличчя пожовтiло, сiрi  губи
тремтiли. Несподiвана звiстка перелякала його на смерть.
   - Ваша величнiсть... - почав було Штаренберг, вiддаючи честь.
   Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув:
   - О свята Марiя! Який жах! Граф,  що  робити?  Скажи,  майн  лiбер,  що
робити?
   Штаренберг був збентежений. Вiн iшов сюди,  щоб  самому  дiзнатися,  що
робити, а виходить, у нього питають поради.
   - Ваша величнiсть, для панiки нема? пiдстав, - сказав сухо старий во?н.
- Вiдень не просто мiсто, а фортеця. За його  валами  наше  вiйсько  зможе
вiдсидiтися доти, доки не прийде на допомогу польський  король.  Турки  не
вiзьмуть його, як i пiд час облоги 1529 року, коли султан Сулейман  Канунi
змушений був, упiймавши облизня, нi. з чим повертатися до Стамбула.
   - У Кара-Мустафи бiльше вiйська, нiж у Сулеймана! - вигукнув у  розпачi
Леопольд.
   Розмова вiдбувалася в  залi,  i  до  них  почали  пiдходити  теж  вкрай
переляканi мiнiстри двору.
   - Ну й що ж! - заперечив Штаренберг якомога м'якше. -  Зате  i  в  нас,
ваша величнiсть, вашими стараннями оснащена зовсiм  не  мала  армiя.  А  у
Вiднi заготовленi чималi припаси - ? i порох, i гармати, i  фузе!...  ?  й
провiант.
   - Граф, менi зда?ться, що ви  хочете,  щоб  його  величнiсть  разом  iз
вагiтною  iмператрицею  i  п'ятирiчним  наслiдником  престолу  зостався  в
столицi, якiй загрожу? багатомiсячна облога, - сказав  обурено  лисий,  iз
сивими бакенбардами мiнiстр фiнансiв. -  А  я  радив  би  його  величностi
залишити мiсто i ви?хати в Лiнц, де б сiм'я його iмператорсько? величностi
була в безпецi. Цього вимагають вищi iнтереси iмперi?!
   - Справдi, майн лiбер? - зрадiв iмператор. - Ти так радиш?
   - Я так раджу, ваша iмператорська величнiсть, - вклонився мiнiстр. -  I
чим швидше ви по?дете звiдси, тим краще!
   - Гаразд, ми так i зробимо. - Iмператор витер хустиною спiтнiлого лоба.
- Ти, графе, залишайся в нашiй столицi й зроби все, щоб не впустити до не?
ворога, поки не пiдiйде Карл Лотарiнгсь-кий... А ми з iмператрицею ви?демо
в Лiнц. У ?? станi було б нерозумно залишатися в обложеному мiстi.  Чи  не
так?
   Штаренберг подумав, що iмператрицi,  як  i  багатьом  тисячам  городян,
справдi треба ви?хати, щоб не ускладнювати становища захисникiв мiста, але
iмператор мiг би для пiдняття духу  армi?  залишитися.  Однак  вiн  нiчого
цього не сказав, бо добре знав гоноровитiсть i злопам'ятнiсть  iмператора.
Тiльки подякував за довiр'я i зразу ж вiдкланявся, пославшись  на  потребу
негайно бути при вiйську.
   - Щасливо? дороги, ваша iмператорська величнiсть,  -  додав  наостанку,
салютуючи двома пальцями.
   - Iди, майн лiбер, i хай береже тебе бог! - Леопольд перехрестив  графа
i, притягнувши до себе, поцiлував у жорстку щоку.
   Коли Штаренберг вийшов, у палацi  зчинився  справжнiй  шарварок.  Слуги
виносили скринi  з  коштовностями,  кучери  запрягали  коней,  iмператриця
Елеонора, незважаючи на свiй стан,  носилася  по  кiмнатах  мов  очамрiла,
стежила, щоб забрали весь ?? гардероб.
   Мiнiстри, та?мнi радники, численнi родичi iмператора й iмператрицi враз
зникли, мов ?х вiтром  здуло.  Кожен  поспiшав  додому,  щоб  зiбратися  i
ви?хати разом з iмператором.
   За годину все мiсто знало, що  турки  пiд  Петронелем  i  що  iмператор
залиша? столицю. Зчинився переполох. Городяни, -  хто  як  мiг:  верхи  на
конях, на возах i в каретах, а то й пiшки, несучи на спинi сво? статки,  -
кинулися до Шотландських та Штубенських ворiт. Але  iмператорська  гвардiя
перетнула дорогу: такий був наказ самого iмператора. Вiн хотiв вiльно, без
штовханини залишити Вiдень.
   Втеча почалася о восьмiй годинi вечора.
   У супроводi двохсот кiнних охоронцiв  з  палацу  ви?хала  iмператорська
карета.  У  воротях  вона  зупинилася,  i  Леопольд  на  хвилину   вийшов,
попрощався з бургомiстром Вiдня Лiбенбергом, вiддав останн? розпорядження:
   - Майн лiбер, постав тут охорону, щоб нiчого не  розтягли...  Та  казну
нашу бережи. Ми не ма?мо можливостi взяти ?? з собою. А буде невитримка  -
в Дунай ??, щоб не дiсталася мерзенному  Кара-Мустафi!  Ну,  прощай,  майн
лiбер! - Вiн, як i Штаренберга, обняв Лiбенберга i поцiлував.
   За iмператорською каретою рушили вози з  поклажею,  а  потiм  -  карети
членiв  верхово?  ради,  мiнiстрiв,  придворних.  Однi  ?хали  без  речей,
порожняком, розсудливо вважаючи, що найдорогоцiннiше зараз -  життя.  Iншi
навантажили сво? вози так, що конi ледве тягли ?х.
   Усi поспiшали до мосту через Дунай, на лiвий берег.
   Дехто повернув на пiвдень, сподiваючись знайти притулок у сво?х далеких
ма?тках або в Альпах, ?хня доля була зовсiм трагiчна: на другий чи  третiй
день ?х перехопили татари - посiкли, жiнок i дочок  забрали  в  неволю,  а
обоз пограбували.
   До  глибоко?  ночi  безперервним  потоком   ?хали   карети   вiденських
аристократiв, вози багатих городян, торговцiв,  ремiсникiв.  Бiдняки  йшли
пiшки, з клунками, а то й без клункiв за плечима.
   За нiч  мiсто  збезлюднiло.  Втекло  шiстдесят  тисяч  його  мешканцiв.
Залишилися тiльки тi, хто  служив  у  вiйську,  а  також  городяни,  котрi
добровiльно зголосилися стати зi збро?ю на вали, - робочий люд, ремiсники,
студенти, чиновники. Вони поспiшали до  ратушi,  до  арсеналу,  одержували
пiстолi, аркебузи, мушкети, шаблi, списи, а  звiдти  -  на  стiни.  Сiмсот
студентiв унiверситету на чолi  з  ректором  склали  окремий  студентський
батальйон.
   На другий день захисники Вiдня з небувалою радiстю й захопленням вiтали
кавалерiю Карла Лотарiнгського, яка пiд звуки труб i литаврiв вступила  до
мiста.
   Губернатор Штаренберг зi сльозами на очах обняв головнокомандувача.
   - Герцог, ви вселили в нашi серця вiру й надiю! Ми думали,  що  вiйсько
загинуло, а виходить, ви зберегли його. Спасибi вам! Бо  ми  всi  тут  уже
приготувалися було до смертi...
   - Генерале, вiйна тiльки почина?ться, i Вiдню  в  нiй,  на  мою  думку,
судилося зiграти  вирiшальну  роль.  Iмператор  призначив  вас  вiйськовим
губернатором столицi - вам i захищати цi А я переправлюсь на  лiвий  берег
Дунаю, куди вiдступила моя  пiхота,  щоб  привести  вiйська  в  порядок  i
дiждатися короля польського та  нiмецьких  курфюрстiв.  А  тодi,  з  божою
допомогою, ударимо на супротивника!
   - Так, ми будемо захищати мiсто, скiльки стане сил наших. - Вони стояли
на площi, перед собором святого Стефана,  i  Штаренберг,  повернувшись  до
входу, перехрестився. - Завтра вiдправимо державну казну кораблями в  Лiнц
i ждатимемо ворога.
   За нiч Леопольд iз сiм'?ю домчав до Корнейбурга. Обози з провiзi?ю десь
безнадiйно вiдстали, i iмператор, дивлячись, як мучаться з голоду  вагiтна
iмператриця i малолiтнiй принц, зняв з пальця перстень, дав мажордомовi .
   -  Франц,  гадаю,  цього  вистачить,  щоб  який-небудь  трактирщик  або
поселянин приготував нам обiд... Сходи, майн лiбер,  але  не  барися!  Уже
несила терпiти муки голоду.
   Дворецький вклонився i швидко зник за рогом найближчого будинку.
   Iмператорська сiм'я розташувалася на спочинок на високому  пагорбку,  в
тiнi дерев, звiдки вiдкривалася широка панорама  на  Дунай  i  задунайськi
простори. Хтось iз слуг принiс вiдро холодно? води, в когось iз солдатiв у
ранцi знайшовся сухар - його розмочили й дали iмператрицi. Вона подiлилася
з сином.
   Леопольд, щоб не бачити  цi??  жалюгiдно?  картини,  вiдiйшов  на  край
горба. Внизу, по дорозi, текли  безконечнi  натовпи  бiженцiв.  Люди  були
наляканi й злi.
   Вiн згадав, як уночi  його  карета  зупинилася  i  форейтор  крикнув  у
темряву:
   - Дорогу iмператоровi! Гей, ви чу?те?
   У вiдповiдь пролунала брудна лайка, вiд яко? й зараз, при однiй згадцi,
у нього палали щоки, а серце тремтiло вiд гнiву.
   -  Заткнись,  вилупку!  -  почувся  грубий  чоловiчий  голос.  -   Твiй
iмператор, ота жирна смердюча свиня, замiсть того,  щоб  захищати  Вiдень,
напудив з переляку в штани i тiка? свiт за очi! А ми йому - давай  дорогу?
А дулi з маком не хочеш?
   Вiн ледве стримався, щоб не погукати варту, шарпнувся до вiконця, але в
його плече вп'ялася рука дружини.
   - Леопольде, облиш! Темiнь яка  навколо!  Розбiйники  можуть  скалiчити
нас... А варта наша хтозна-де!
   Вiн i досi не мiг заспоко?тися - тремтiв вiд обурення. Потiм його увагу
привернули якiсь бурi плями на тлi голубого  неба  за  Дуна?м,  над  горою
Каленбергом, де був розташований Камальдульськии монастир.
   - Майн лiбер, - покликав вiн молоденького солдата, - глянь - що там?
   Солдат примружив проти сонця очi.
   - Дим, ваша iмператорська величнiсть. Щось горить!
   - Щось  горить...  Там  нiчому  горiти,  крiм  монастиря,  -  замислено
промовив iмператор i враз стрепенувся.  -  Чекай,  чекай...  Отже,  там...
турки або татари... О майн гот!
   Незабаром над Каленбергом з'явилися  малиновi  язики  полум'я.  Чорними
стовпами пiднiмався дим. Сумнiву не було  -  горiв  монастир.  А  це  було
зовсiм близько? Летючi татарськi загони за пiвдня могли  добратися  правим
берегом до Клостернейбурга i до Тульни, а там переправитися через Дунай  i
десь бiля Штокке-рау перетнути дорогу на Лiнц.
   Вiн ще раз глянув на пожежу i пiдтюпцем  побiг  до  карети.  Слуга  вже
повернувся, але з порожнiми руками.
   -  Всi  повтiкали,  ваша  величнiсть,  -  знiяковiло   повiдомив   вiн,
промовчавши про те, що в двох чи трьох будинках застав хазя?в,  але  вони,
дiзнавшись, кому признача?ться провiзiя,  навiдрiз  вiдмовилися  що-небудь
продати i навiть вилаяли його.
   Леопольд неуважно махнув рукою i звелiв запрягати коней.
   Першi турецькi полки спагi?в пiдiйшли пiд Вiдень 12 липня, але  повсюди
в околицях  австрiйсько?  столицi  вже  палали  села,  ма?тки  феодалiв  i
монастирi.  Там  побували  акинджi  й  татари,  що  налiтали  мов   смерч,
грабували, вбивали жителiв, знищували все вогнем i мечем.
   Уранцi наступного дня спагi? обложили мiсто з пiвдня i заходу.  Опiвднi
сильний загiн пiдiйшов до передмiсть. Щоб не вiддавати ?х у  руки  ворога,
Штаренберг наказав пiдпалити все, що могло горiти.
   Смолоскипники бiгали вiд будинку до будинку  -  i  за  ними  здiймалися
чорнi дими, трiщало, шугаючи вгору, малинове полум'я.
   Штаренберг не врахував одного - захiдного вiтру, що дув  на  мiсто.  Як
тiльки вогонь загоготiв, а вiтер повiяв дужче, довгi язики полум'я  почали
переповзати через вал i лизати дахи мiських будiвель, а  палаючi  вiхтi  й
iскри летiли ще далi...
   Вдарили на сполох дзвони.
   Сотнi  солдатiв  i  студентiв  було  кинуто  на  гасiння  пожеж.   Вони
вишикувалися довгими рядами аж до Дунаю i з рук у руки передавали вiдра  з
водою. Тiльки надвечiр вiденському гарнiзоновi пощастило погасити вогонь у
самому мiстi.
   Стомленi, обсмаленi, обгорiлi, захисники столицi довго пiсля  цього  не
могли заснути. А вже о  четвертiй  годинi  ранку,  коли  почав  свiтлiшати
схiдний край неба, всi були на ногах. Розбудив глухий,  грiзний,  мов  гул
моря перед бурею, гомiн.
   Що там? Невже турки пiшли на приступ?
   Захисники Вiдня висипали на вали.
   Почало сходити сонце, i його багряне промiння освiтило  околицi  мiста.
Враженi невиданою досi картиною, солдати й волонтери завмерли, не  в  силi
промовити й слова.
   Скiльки сягало око,  по  горбах  i  долинах,  на  витолочених  полях  i
пасовищах,   в   садах   i   виноградниках   здiймалися   десятки    тисяч
рiзнокольорових наметiв. А мiж ними, мов комашня,  снували  темнi  постатi
нападникiв. Всюди стояли вози, палали вогнища, паслися  воли  й  верблюди,
бродили стриноженi конi...
   Навiть бувалi во?ни не бачили нiколи нiчого подiбного.
   Генерал  Штаренберг  разом  з  бургомiстром  Лiбенбергом  i   цивiльним
губернатором Леопольдом Колоничем пiднялися на дзвiницю святого Стефана. З
?? високостi було видно весь Вiдень i далеко навкруги нього.
   - Мiй боже! -  прошепотiв  помертвiлими  вустами  Лiбенберг  i,  знявши
капелюха, витер долонею на лобi холодний пiт. - Яка сила!  Чи  ж  висто?мо
супроти не??
   Штаренберг промовчав.
   Колония,  високий,  жилавий,  з  кущуватими  сивими   бровами,   поклав
бургомiстровi на плече важку, в синюватих прожилках руку.
   - На все воля господа бога,  сину  мiй!  Це  була  людина  бурхливо?  i
незвичайно? долi. Лицар-чернець, колишнiй  кавалер  Мальтiйського  ордену,
вiн проявив чудеса хоробростi при двадцятилiтнiй  облозi  турками  острова
Крiт,  проливши  при  цьому  немало  людсько?   кровi.   Згодом   досягнув
?пископського сану, став  ?пископом  нейштадтським...  Почувши,  що  турки
наближаються до  Вiдня,  скинув  рясу  i  знову  взяв  у  руки  меча.  Був
призначений  цивiльним  губернатором  Вiдня  i  заступником  Шта-ренберга,
наглядав за лiкарнями, завiдував продовольчими складами, керував земляними
роботами по укрiпленню валiв, ескарпiв, бастiонiв.
   - На все воля господа бога, сину мiй! - повторив вiн. - Нiхто не  вiда?
наперед його замислiв. Сила у Кара-Мустафи справдi велика. Але ми укрiпимо
нашi стiни й нашi серця i будемо битися до останнього!
   Вони знову звернули сво? погляди в поле.
   Сонце пiднялося трохи вище, виглянувши з-за далекого обрiю, i  освiтило
весь турецький табiр.
   Вiн розтягнувся пiвколом на двi милi, вiд мiстечка Швехата на сходi  до
Гейлiгенштадта i Нусдорфа на заходi, кiнцями сво?ми упираючись у Дунай.
   У центрi табору, в парку,  поблизу  палацу  Ла-Фаворит,  червонiв,  мов
кров, величезний розкiшний намет сердара. Такого великого,  мов  справжнiй
палац, шатра, безперечно, ну було в жодного ?вропейського полководця  i  в
жодного наймогутнiшого правителя ?вропи.
   Поряд з ним на  високiй  тичцi  метлявся  пiд  вiтром  бунчук  великого
вiзира.
   За  двiстi  крокiв  вiд  контрескарпа  виднiлися  свiжi,  виритi  вночi
транше?. В них залягли яничари. Отже, з цього боку Вiдень  вiдрiзаний  вiд
усього свiту.
   Досвiдчене око Штаренберга вiдразу помiтило в  траншеях,  у  спецiально
вiдритих для цього гнiздах, гармати. Вони були зосередженi проти бастiонiв
фортецi.
   - Щiльно обступив нас Кара-Мустафа, - замислено промовив Штаренберг.  -
I миша  не  прошмигне.  Якщо  йому  пощастить  вибити  нас  iз  Пратера  i
Леопольдштадта, вiн перерве наше сполучення  з  лiвим  берегом  i  оточить
мiсто.
   - Може, послати туди пiдкрiплення? - спитав Лiбенберг.
   - Ми не можемо цього зробити, - заперечив генерал. -  Кара-Мустафа  ма?
двiстi тисяч во?нiв, у мене ж - майже в десять разiв менше... Якщо я знiму
кiлька тисяч зi стiн, турки зiмнуть наприлеглий до валу  схил  зовнiшнього
рову.  П'ятикутне  укрiплення  у  виглядi  виступу  форшу  оборону  тут  i
увiрвуться  в  мiсто.  Не  сьогоднi-завтра  треба  чекати  штурму...  Пане
Колонич, будь ласка, негайно в  найглибших  склепах  i  погребах  вiдрийте
глибокi ями i заховайте в них весь порох, що ?  у  фортецi.  Щоб  пiд  час
ворожого обстрiлу не вибухнув...
   - Буде зроблено, - кивнув головою Колонич.
   - А ще  створiть  iз  жителiв  пересувнi  групи  для  гасiння  пожеж  i
лагодження пошкоджень в оборонних укрiпленнях. Покладаю це на вас!
   - Не турбуйтесь, генерале, - запевнив старий вояка.
   - А ви, пане Лiбенберг,  щоб  заспоко?ти  вiйська  i  жителiв  столицi,
вiддрукуйте прокламацiю. Скажiть у нiй, що Вiдень вистояв у грiзну  навалу
Сулеймана 1529 року -  висто?ть  i  нинi!  Мури  нашi  надiйнi,  пороху  i
провiанту достатньо, а серця захисникiв не здригнуться  перед  смертельною
небезпекою i в найсуворiшу хвилину. А ще  скажiть,  що  на  лiвому  березi
Дунаю стоять вiйська Карла Лотарiнгського, а на  допомогу  нам  поспiшають
князi iмперськi ' та король польський.
   -   Гаразд,   пане   генерале,   -   вiдповiв   Лiбенберг   i    раптом
вигукнув:Дивiться! Дивiться! Над шатром Кара-Мустафи викинули знамено!
   Всi звернули погляди на парк Ла-Фаворит.
   Над червоним шатром майорiв зелений  стяг.  Навiть  звiдси  було  видно
велику групу людей на лужку, що, ставши на колiна i повернувшись обличчями
до Кiбли, творили намаз. I якраз перед ними, у напрямку на Кiблу,  лопотiв
пiд вiтром той прапор.
   - Знамено пророка! - прошепотiв  Штаренберг.  -  Кара-Мустафа  оголошу?
газават, священну вiйну проти невiрних, i молиться аллаховi,  щоб  дарував
йому перемогу! Сьогоднi вiн розпочне атаку... Двiстi тисяч ворогiв  рушать
на приступ, щоб знищити нас!
   Вiн ще раз глянув на зелене знамено над червоним шатром, на людей перед
ним  -  вищих  во?начальникiв  турецького  вiйська,  на   страшний   сво?ю
багаточисельнiстю ворожий табiр, що залiзною  пiдковою  охопив  Вiдень,  i
надовго замислився.
   Думав про все: i про наступний штурм, i про те, що на кожного захисника
мiста   припада?   десять   ворожих   во?нiв,   i   про   багатьох   сво?х
спiввiтчизникiв, якi, може, сьогоднi складуть на мiських валах  голови,  i
про те, як вiдбити наступ Кара-Мустафи. Знав, якою важкою,  кривавою  буде
ця оборона.
   Не знав одного старий  генерал,  що  десь  там,  серед  тисяч  i  тисяч
завойовникiв, котрi прийшли пiд його рiдне  мiсто,  ?  чимало  таких,  хто
та?мно бажа? загибелi не Вiдневi, а Кара-Мустафi i його  прибiчникам,  хто
чека? слушно? години, щоб позбутися нестерпного гнiту османiв, -  це  були
невiльники, яких силою змусили йти в похiд, а також  вихiдцi  з  Болгарi?,
Сербi?, Грецi?, Волощини, арабських кра?н. Вони й зараз ладнi були  кинути
зброю i повернутися додому... Не знав старий генерал, що десь  там,  серед
цi?? людсько? круговертi, стоять два во?ни в яничарському одязi, дивляться
на залите сонячним промiнням прекрасне мiсто i, як i вiн, мiркують про  те
ж саме - як йому допомогти, як урятувати його вiд загибелi...


   Частина друга

   ВIДЕНЬ

   У нiч на 17 липня 1683  року,  пiсля  жорстокого  гарматного  обстрiлу,
яничари вдерлися в Пратер i Леопольдштадт. Вiдень  опинився  в  суцiльному
кiльцi. Зв'язок обложених з  лiвим  берегом,  що  пiдтримувався  кораблями
дунайсько? флотилi?, обiрвався.
   Вранцi Кара-Мустафа на чорному конi, покритому дорогим чепраком, в'?хав
у Пратер. Всюди - зруйнованi бомбами  будинки,  трупи  захисникiв,  тлiючi
головешки  пожарищ.  Стомленi,  сп'янiлi  вiд  кровi  яничари  никали   по
задимлених вулицях, вишукували поранених i тут же добивали ?х  боздуганами
та шаблями, з уцiлiлих помешкань виносили здобич -  дорогий  посуд,  одяг,
взуття, вино.
   Кара-Мустафа зупинився на високому крутому березi Дунаю.  Пашi  оточили
його, ловлячи кожне слово сердара.
   - Завтра - штурм! -  говорив  вiн.  -  На  свiтанку  атакуйте  бастiони
Левиний  i  Замковий!  Перед  тим  обстрiляйте  артилерi?ю  равелiни,   що
прикривають ?х. Це, зда?ться,  найслабшi  мiсця  в  оборонi  австрiйцiв...
Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур'яном i замулилися рови.  I
ближнi пiдступи прикритi садами й ру?нами будинкiв. Вашi  загони  пота?мно
пiдiйдуть впритул до бастiонiв. Звiдси ми ввiрвемося у  Вiдень,  прекрасну
столицю нiкчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втiк у  Лiнц,
а звiдти чкурнув аж у Пассау, володiння  курфюрста  баварського.  Ха-ха!..
Але прошу вас - не руйнуйте мiста. Жодна бомба не повинна впасти  на  його
прекраснi палаци й собори! Шкода  втрачати  таке  багатство.  Незрiвнянно?
краси собор святого Стефана ми перетворимо на мечеть, i вона стане  опорою
iсламу  в  кра?нах  Золотою  Яблука.  А  сам   Вiдень   зробимо   столицею
намiсництва, що по обширу земель i багатству дорiвнюватиме цiлiй  iмперi?!
Вiдень буде ключем до всi?? ?вропи. Не руйнуйте  його!  Обстрiлюйте  вали,
бастiони, равелiни! Знищуйте людей - вони  не  потрiбнi  нам!  Чим  бiльше
знищите, тим краще. А саме мiсто збережiть!
   Окриленi  успiхом,  пашi  на  знак  згоди   кивали   головами,   весело
перемовлялися. Нiхто не сумнiвався, що  завтра  ?хнi  загони  вступлять  у
Вiдень.
   Арсен iз Сафар-бе?м на правах особистих чаушiв сердара входили до  його
почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. I тi  слова  падали  на
?хнi серця як розжарене камiння.
   - Я уб'ю Кара-Мустафу! - прошепотiв Арсен.
   - Ти що? - глянув на нього вражено Сафар-бей.
   - Якщо завтра вiн вiзьме  Вiдень,  то  вiдразу  накаже  доставити  сюди
Златку, - i тодi вже нiщо не вряту? ?? вiд  розбещеного  старигана.  Я  не
допущу цього!
   - I сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Вiн нiколи  не  бува?  на
самотi. Охоронцi стережуть його, мов пси.
   - Я виберу хвилину... Або пожертвую собою!
   - I чого досягнеш? Златка i весь його гарем перейдуть до спадко?мцiв  -
у нього ? сини. Вони продадуть  наложниць  у  рабство.  Султан  призначить
iншого сердара, якому ми станемо не  потрiбнi,  i  вiн  вiдправить  нас  в
окопи, де швидко накладемо головами. Чим i як тодi  допоможемо  Златцi?  А
нашим вiтчизнам? Нашим рiдним i близьким?
   Арсен  нахмурився  i  довго  мовчав.  Безперечно,   Сафар-бей   правий.
Кара-Мустафу знищити можна, але тiльки цiною  власного  життя.  Це  -  без
сумнiву. Та що з того? Нi, треба шукати якийсь iнший шлях. Зiтхнувши,  вiн
сказав:
   - Я розумiю, Ненку, що нищити треба  не  самого  Кара-Мустафу,  а  його
сарану... Однак коли згадаю про Златку, серце розрива?ться вiд болю,  i  я
стаю сам не свiй. Лють каламутить розум.
   - Молодiсть часто бува? безрозсудна. По  собi  знаю.  Як  чауш-паша,  я
забороняю  тобi  щось  подiбне  чинити.  Думай  над  тим,  як  знищити  не
Кара-Мустафу, а передусiм як перешкодити здiйсненню його кривавих намiрiв!
   - Легко сказати - думай! А що придума?ш?
   Вони замовкли i зажурено  дивилися  на  сизi  дими  згарищ,  на  старi,
подекуди зруйнованi часом вали австрiйсько? столицi. Справдi, тут  нелегко
щось путн? придумати.
   В цю мить  великий  вiзир  торкнув  коня.  Пишна  кавалькада  рушила  в
зворотну путь. Арсен з Сафар-бе?м зайняли в нiй сво? мiсце i ?хали мовчки.
   Нiч тиха, зоряна, але безмiсячна i тому темна.  Молодий  пiдмайстер  iз
цеху броварникiв Ян Кульчек сто?ть на мiськiй  стiнi  на  чатах  i  пильно
вдивля?ться в мерехтливi вогнi, що пригасають у турецькому таборi. На душi
у нього моторошно, бо це перша в його життi вiйна, в якiй йому  доводиться
брати участь. Та ще яка вiйна! Тут -  або  життя,  або  смерть.  Швидше  -
смерть...
   Правда, ворога зараз не видно,  однак  гiрлянди  вогнiв,  що  оперезали
мiсто, свiдчать, що  вiн  тут,  поблизу  i,  може,  зараз  готу?  пiдкопи,
заклада? в них порох, щоб зробити проломи  в  стiнах  i  зi  сходом  сонця
ринути в них страшним невтримним потоком.
   Ян Кульчек намага?ться порахувати тi вогнi,  але  швидко  збива?ться  з
лiку, бо ?х тут не десятки, не сотнi, а тисячi. Йому ста? ще сумнiше.  Яка
ж то страшна сила оточила мiсто! Чи втрима?ться воно? Чи загине  разом  зi
сво?ми оборонцями? А вiн, Ян,  накладе  головою  або,  скручений  сирицею,
поплента?ться рабом у далеку Туреччину...
   Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. I нiколи бiльше  не  побачиш
сво?? мило? Чехi? i рiдного мiста Табора, найкращого куточка на землi!  Не
зустрiнеш нi батькiв, нi сестричок,  нi  русокосо?  красунi  сусiдки,  яка
заприсягнулася  чекати  на  тебе,   коли   повернешся   додому   справжнiм
броварником.
   Нiчого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро,  що
знесе тобi голову, або проспiва? в  голубому  небi  пiсню  смертi  нещадна
татарська стрiла.
   Вiн здригнувся. Бiля самого вуха й  справдi  просвистiла  стрiла,  тупо
дзьобнула в дерев'яний дашок вежi i застряла в ньому.
   "Мiй боже! - жахнувся Ян Кульчек i перехрестився. - Стояв би я на  крок
лiвiше - захлинався б зараз власною кров'ю!"
   Вiн висмикнув стрiлу, подумав: "Живий залишуся -  збережу  на  пам'ять.
Привезу додому - хай усi знають, що я тут не  тiльки  пиво  варивi"  Хотiв
устромити ?? за пояс, але пiд пальцями за-хрускотiв папiр.
   Це його здивувало. Обмотана папером стрiла? Цiкаво... Вiн  спустився  в
караульне примiщення, де при свiтлi лойово? свiчки  спали  його  товаришi.
Пiдiйшов до столу.
   Стрiла  була  звичайна,  з  гострим  залiзним  наконечником  i   бiлими
лебединими перами. Незвичайним був тiльки додаток до не?  -  цупкий  аркуш
паперу, прив'язаний до древка ниткою.
   Кульчек розiрвав нитку, розгорнув папiр. Це був лист.
   На першому рядку написано латинню: "Генераловi Штарен-бергу".
   А нижче - по-польськи:

   "Пане генерал!
   Я ваш надiйний друг - вiрте менi. Звати мене - Кульчицький, i  я  хотiв
би допомогти обложеному гарнiзоновi й жителям Вiдня вистояти  у  страшному
?диноборствi з ворогом...
   Повiдомляю:  сьогоднi  на  свiтанку  турки  почнуть  штурм  Левиного  i
Замкового бастiонiв, а перед тим обстрiлюватимуть з  гармат  равелiни,  що
стоять за ними. Приготуйтеся!
   Як ви розумi?те, пане генерал, це  повiдомлення  не  далi  як  сьогоднi
вранцi буде  пiдтверджене  самим  противником.  Отже,  ви  матимете  змогу
переконатися, що я пишу правду.
   Я допомагатиму вам i надалi, але для цього нам треба зустрiтися  i  про
все докладно домовитися.
   Як це зробити?
   Хай вашi довiренi люди кiлька ночей пiдряд ждуть мене  на  Шве-хатських
воротях  з  вiрьовочною  драбиною  i  на  мiй  свист  кинуть  ??  вниз.  Я
обов'язково прийду!
   Як бачите, ви нiчим не ризику?те, а виграти можете багато.
   Кульчицький".

   Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобi. Хоч вiн був ще зовсiм молодий i
не мiг похвалитися освiтою, як ось цi студенти унiверситету, що сплять тут
вперемiж iз цеховими учнями i пiдмайстрами, але читати вмiв i  по-польськи
достатньо розумiв, щоб уторопати, що написано.
   Мати божа! Але ж цьому клаптевi паперу цiни нема!  Його  треба  негайно
доставити губернаторовi!
   Вiн розбудив свого товариша, теж пiдмайстра-броварника, Якоба Шмiдта.
   - Якобе, друже! Вставай!
   Той продер очi. Пальцями розчесав довге  лляне  волосся.  Неза-доволено
спитав:
   - Чого тобi?
   - Постiй замiсть мене на чатах!
   - Що сталося?
   - Живiт болить, - збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. -  Хоча
б не рiзачка... Сам зна?ш, ця хвороба уже почина? косити людей у мiстi.
   Якоб неохоче пiдвiвся, натягнув чоботи, взяв мушкет.
   - Гаразд, бiжи... Та  молися  всiм  святим,  щоб  то  справдi  була  не
рiзачка!
   Ян Кульчек стрiмголов вискочив у дверi, викликавши у друга  спiвчутливе
похитування головою, i темними вулицями помчав до центру мiста...
   Генерал Штаренберг вийшов у шлафроцi i пантофлях, запитально глянув  на
ад'ютанта, потiм - на незнайомця.
   - Що стряслося, юначе? Турки пiшли на приступ?
   - Мiй генерале, мене звати Ян  Кульчек...  Я  пiдмайстер,  -  знiяковiв
хлопець.
   - I ти мене для того розбудив, щоб сповiстити це?
   - Нi, я принiс листа... Вистрiлили з лука з того боку...
   - Ось як! - В очах генерала блимнула зацiкавленiсть. Вiн повертiв аркуш
перед очима. - Це що - по-польськи?
   - Так.
   - Про що ж там пишеться?
   Кульчек слово в слово переказав листа по-нiмецьки.
   - Майн гот! - вигукнув вражений генерал.  -  Цей  доброзичливець,  якщо
тiльки не бреше, попереджа? нас про страшну небезпеку, яка загрожу? нам!
   - Так, мiй генерале, - скромно вставив Кульчек. - Я теж так думаю, тому
й насмiлився розбудити вас...
   Штаренберг  пильно  оглянув  молодого  пiдмайстра  в  звичайному  одязi
робiтника, на якого в iнший час зовсiм  не  звернув  би  уваги.  Вiн  йому
сподобався. Кремезний, дужий, в очах -  розумна  лукавинка.  I  трима?ться
смiливо, не знiчу?ться перед генералом.
   - Ти чех?
   - Так.
   - Умгу... Ти ось що, Кульчек... - Генерал раптом  пiдозрiло  глянув  на
юнака. - Чекай, чекай... Це що - випадковий збiг: Кульчек  i  Кульчицький?
Чи ви не родичi?
   Кульчек здивовано заклiпав повiками.
   - Я того Кульчицького у вiчi нiколи не бачив! Який же вiн менi родич? Я
й не подумав про це. Схоже, але не те...
   - Отже, випадковiсть. Тодi ось що: пiдбери ще одного надiйного хлопця i
щоночi ждiть  цього  Кульчицького.  Коли  з'явиться  -  негайно  до  мене!
Зрозумiв?
   - Так, мiй генерале!
   - За листа - нiкому нi слова! А тепер - iди.  -  I,  не  чекаючи,  поки
Кульчек вийде, гукнув  ад'ютантовi,  що  весь  час  навитяжку  стояв  бiля
дверей:Франце, мiй одяг i шпагу! Пiднiмай штаб! Командирiв -  до  мене!  У
нас зовсiм мало часу для того, щоб посилити залоги  Левиного  i  Замкового
бастiонiв...
   Цiлий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмiдтом ждали гостя з  того  боку.  З
вечора i до свiтанку вдивлялися в темряву, вслухалися  -  чи  не  пролуна?
свист.
   Робота ця була не обтяжлива. Стiй i жди. I вiд нiчого робити Ян вдесяте
пригадував той день, коли турки  пiшли  в  атаку  на  Левиний  i  Замковий
бастiони.
   Зi сходом сонця вдарила турецька артилерiя. Бомби i кам'янi ядра падали
мов град. Дзьобали землянi стiни, трощили  цеглянi  парапети,  пiдпалювали
дахи найближчих будiвель.
   Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попередженi незнайомим  другом,
всi поховалися в погреби i кам'яницi.
   Потiм обстрiл припинився - на штурм пiшли яничари.
   З якою люттю атакували вони! Здавалося,  нiяка  сила  не  стрима?  того
першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали  пашi
на приступ - i все даремно? Напiвзруйнова-нi бастiони вистояли  до  самого
вечора.
   Яничари запрудили тiлами убитих рiв, та прорватися в мiсто не змогли. В
наступнi днi панувало незвичайне, дивне затишшя.
   Вiденцi трiумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!
   I нiхто, крiм Штаренберга, Яна Кульчека та ще кiлькох осiб у мiстi,  не
знав, хто був справжнiм геро?м цi?? перемоги.
   Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:
   - Ну, що?
   Кульчек винувато розводив руками.
   - Нема?, пане генерал.
   - Ждiть! Пильнуйте! Якщо живий -  обов'язково  прибуде!  Нарештi  одно?
ночi почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився  через
стiну i глянув униз. Але нiчого  в  темрявi  не  побачив.  Свист  пролунав
удруге.
   - Опускай драбину! - шепнув Кульчек.
   Якоб Шмiдт був напоготовi. Драбина шурхнула по стiнi i враз  натяглася.
Хтось швидко ступив на ?? нижнiй щабель, подерся нагору.
   Незабаром з темряви  виринула  яничарська  шапка.  Незнайомець  спритно
перемахнув через парапет. Сказав коротко:
   - До генерала!
   Штаренберг прийняв ?х негайно.
   - Так ось ти який, мiй друже! - простягнув вiн руки назустрiч  молодому
незнайомцевi в яничарському одязi. - В тобi нема нiчого  турецького,  крiм
одягу, пане Кульчицький! Спасибi за помiч!
   Кульчицький усмiхнувся i зняв шапку. Легко вклонився.
   Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокiрний. Обличчя  мав  мужн?,
загорiле, привабливе. На верхнiй  губi  темнiли  невеликi  стриженi  вуса.
Виразнi сiрi очi дивилися пильно, допитливо.
   Штаренберг запросив сiсти.
   -  По-нiмецьки  говориш?  Якщо  нi  -  нам  допоможе  порозумiтися   Ян
Кульчек...
   -  Зовсiм  погано...  Добре  навчився  тiльки  лаятись  вiд   нiмецьких
рейтарiв, що служили у кварцяному вiйську польського короля.
   - Отже, ти поляк. Ми ждемо з  дня  на  день  Яна  Собеського  з  тво?ми
земляками... Як ти потрапив до туркiв?
   - Був у них у полонi. Тепер маю змогу вiдомстити сво?м недругам!
   - Ти дуже допомiг нам, Кульчицький. Якщо ми  вiдiб'?мо  ворожу  навалу,
iмператор нагородить тебе. Я подбаю про це!
   - Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал.  Спочатку  треба
перемогти!
   Штаренберг з цiкавiстю глянув на молодика, вiдзначивши в думцi, що  вiн
зовсiм не простак.
   - Безперечно. За це вою?мо... I твоя допомога, сподiваюся,  збереже  не
одне  життя  мо?м  солдатам  i  стане  вагомою  часткою  нашо?  майбутньо?
перемоги!
   - Я теж сподiваюся на це, - вiдповiв Кульчицький. - I прибув я  до  вас
саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив  генеральний  штурм
Вiдня!
   - O-o! -  Штаренберг  схопився.  Заходив  по  кабiнету,  не  приховуючи
хвилювання. - Це ти зна?ш напевне?
   - Так. Iз вiрогiдного джерела.
   - Це дуже важлива звiстка! Спасибi тобi, друже мiй! Ми  приготу?мося  i
будемо напоготовi... Ах, скiльки  кровi  пролл?ться!  Скiльки  будов  буде
зруйновано!
   Кульчицький теж пiдвiвся.
   - Руйнування будуть невеликi. Турецька артилерiя, як i  минулого  разу,
обстрiлюватиме тiльки вали i укрiплення. Кара-Мустафа хоче зберегти  мiсто
для себе.
   - Для себе?
   - Так. Ходять чутки, що вiн мрi?  заснувати  в  ?вропi  нову  iсламську
iмперiю, а Вiдень зробити ??  столицею.  Акинджi  й  татари  палять  села,
винищують жителiв, щоб згодом сво?ми ордами заселити цю землю.
   Голубi очi Штаренберга потемнiли.
   - Мерзеннi  цiлi!  Однак  досягти  ?х  Кара-Мустафi  буде  нелегко.  Ми
битимемось до останнього!
   - Я вiрю в це, iнакше не допомагав би вам, генерале, -  з  досто?нством
сказав Кульчицький. - Чим я ще можу бути корисний?
   Штаренберг замислено потер чоло.
   - у нас нема? зв'язку з лiвим берегом, з Карлом Лотарiнгсь-ким.  Ми  не
зна?мо, що там думають... Не зна?мо, на що нам сподiватися...
   - Я налагоджу такий зв'язок! - упевнено вiдповiв Кульчицький.
   - Як ти це зробиш?
   - З мiста вийду так, як i входив. Через турецький табiр  проберуся  без
нiяко? затримки: там я своя людина...
   - А через Дунай?
   - Я плаваю, мов риба!
   - Справдi? Тебе сам  бог  нам  послав!  -  зрадiв  Штаренберг.  -  Тодi
слухай... Карловi Лотарiнгському скажеш, що у нас достатньо пороху,  ядер,
бомб, провiзi?. Але мало людей. Уже багато  вбито.  Ще  бiльше  поранених.
Почала лютувати рiзачка - вiд не? гине бiльше, нiж вiд ворожих куль...
   - У турецькому таборi теж, - вставив Кульчицький. -  Якщо  пiде  так  i
далi, то через мiсяць захворi? половина вiйська.
   - Однак у Кара-Мустафи i пiсля цього залишиться щонайменше сто тисячi А
у нас? Два мiсяцi облоги - i ми всi тут перемремо. Так  i  скажи  Карловi.
Хай поспiша? з допомогою...
   - Передам.
   - А ще дiзнайся, чи прийшов король польський.  Чи  прибули  з  вiйськом
нiмецькi князi? Це теж нам важливо знати.
   - Гаразд,  Дiзнаюся.  -  Кульчицький  надiв  шапку.  -  Ждiть  на  мене
найближчим часом... А головне - вiдбийте завтрашнiй штурмi  Бажаю  успiху,
генерале!
   Кульчицький виструнчився.
   Штаренберг обняв його, поцiлував у щоку.
   - Дякую тобi, голубе...
   Генеральний штурм, як i попередив Кульчицький, розпочався рано-вранцi.
   Пiсля кiлькох  залпiв  з  трьохсот  гармат,  що  вдарили  по  стiнах  i
бастiонах, лави яничарiв рушили на приступ.
   Ян Кульчек з Якобом  Шмiдтом  вискочили  з  погреба,  де  ховалися  вiд
артилерiйського обстрiлу, i зайняли сво? мiсце на Шве-хатських воротях.  У
кожного - по мушкету. Через плече - шкiряна торбинка з олов'яними  кулями,
через друге - на шлейцi порохiвниця. При лiвому боцi - шпаги, що пролежали
на складах, мабуть, з часу хрестоносцiв, бо добряче поiржавiли.
   Сонце щойно зiйшло i слiпило очi. Кульчек прикрився вiд нього долонею -
глянув униз, на залитий сонячним свiтлом ворожий табiр.
   Яке це було страшне i разом з тим величне  видовище!  Тисячi  во?нiв  у
широких барвистих  шароварах,  з  рiзнокольоровими  прапорцями  пiд  звуки
тулумбасiв i труб виринали з окопiв i зi  штурмовими  драбинами  мчали  до
мiста.
   За кожною драбиною поспiшав юз-баша, сотник, зi сво?ю сотнею, яка  мала
приступом брати стiни.
   Як тiльки переднi ряди наблизилися на вiдстань лету  картечi,  з  валiв
ударили гармати. Крик  болю  i  несамовито?  лютi  пролунав  у  вiдповiдь.
Десятки яничарiв, не добiгши  до  рову,  упали  на  землю  i  корчилися  в
передсмертних судорогах.
   Поки гармашi перезаряджали гармати, вистрiлили  з  мушкетiв  солдати  й
ополченцi. Упало ще кiлька десяткiв нападникiв. Але iншi добiгли до  рову,
перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору i  приставили  до  стiн
драбини. По них,  мов  мурашки,  полiзли  яничари.  Весь  турецький  табiр
здригнувся вiд громового крику - алла, алла!
   З цi?? хвилини для пiдмайстрiв-броварникiв Яна Кульчека i Якоба  Шмiдта
час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний  сон,  якому  не  буде
кiнця. Ян заряджав i передавав мушкета худому,  бiлявому  i  нiжному,  мов
дiвчина, Якобу. А той, всупереч сво?й непоказнiй зовнiшностi,  мав  тверде
серце i вправну руку. Жоден його пострiл не пролунав даремно. Вiн майже не
цiлився: яничари, що дерлися по драбинi, самi  пiдставляли  сво?  груди  й
голови пiд кулi. Дiватися ?м було нiкуди - i вони, мов достиглi  грушi,  з
криком падали донизу.
   Якоб почервонiв. Очi його блищали. На лобi виступив рясний  пiт.  Пiсля
особливо влучного пострiлу вiн вигукував:
   - Гох! Гохi Славно! Славно! А що - пригостив вас, дияволiв? Туди вам  i
дорога, кривавi собаки! Забирайтеся до всiх чортiв, бруднi свинi!
   А коли мушкети не зупинили натиску i яничари видерлися на стiни,  друзi
схопилися за шпаги. Нiколи ранiше не доводилося ?м орудувати цi?ю  збро?ю,
i було страшно вiдчувати, як пругке тонке залiзо легко, мов нiж  у  масло,
входить у людське тiло. Але зараз не до почуттiв! Бо жили  вони  i  дiяли,
мов у чаду... Разом з усiма кричали, разом кидалися на ворогiв урукопаш  i
радiли, коли черговий яничар,  не  встигнувши  здертися  на  стiну,  летiв
донизу, вражений метким ударом...
   Бiй клекотiв повсюди, вiд Швехатських ворiт на сходi до Шотландських  -
на заходi. Генерал Штаренберг гасав на конi з одного кiнця мiста в  iнший,
видирався на стiни, пiдбадьорював захисникiв.
   - Мiцно тримайтеся, друзi! Бо вiдступати нам нiкуди - хiба в могилу або
на турецьку каторгу... Бийте супостата? Не шкодуйте пороху - ма?мо його  в
погребах вдосталь! Колiть, рубайте клятихi Засипайте ?м очi пiском!  Лийте
на голови окрiп i гарячу смолу!
   Вiн був жвавий, меткий i достобiса смiливий. Лiз у саму гущу,  де  було
важко. I його гучний, мов iз бочки, голос покривав гамiр бою i  вселяв  .у
серця бiйцiв новi сили.
   -  Тримайтеся,  друзi?  Мiцно  тримайтеся!  Переконавшись,  що  "друзi"
тримаються, мчав далi-Опiвднi, коли напруга битви досягла найвищо?  точки,
Штаренберг пiднявся на дзвiницю святого Стефана.  Стрiмка,  висока,  вона,
мов шпага, встромилася в небо,  i  з  не?  було  видно  не  тiльки  мiсто,
турецький табiр, а й на багато десяткiв миль довкола.
   Тут уже сидiв з пiдзорною трубою старий Колонии. Штаренберг узяв  трубу
- приклав до ока.
   З дзвiницi було видно все як на долонi: i  темнi  колони  яничарiв,  що
пiдходили  на  замiну  порiдiлим  стомленим  бюлюкам,  i  червоний   намет
Кара-Мустафи, i  групу  вершникiв  перед  ним,  i  вогонь,  що  вилiтав  з
фортечних гармат, i метушню на стiнах... Турецька артилерiя мовчала,  хоча
могла закидати бомбами майже все  мiсто.  Це  не  дивувало  генерала,  про
причину тако?  незрозумiло?  поведiнки  противника  вiн  був  попереджений
Кульчицьким.
   Кульчицькийi Ось до кого зараз вiдчував батькiвську  любов  i  сердечну
вдячнiсть старий генерал. "Друже мiй! Сама доля послала тебе менi  i  всiм
вiденцям на допомогу! - думав, переводячи трубу з  одного  краю  мiста  на
iнший. - Вже вдруге за останнi десять днiв ти попереджа?ш нас про  ворожий
наступi А якщо донесеш звiстку про наше становище Карловi  Лотарiнгському,
тво?му благородному подвиговi й цiни не буде!"
   Раптом пiдзорна труба здригнулася: що там  за  метушня  на  валу,  бiля
Швехатських ворiт? Невже яничарам вдалося захопити цей вiдрiзок стiни?
   - Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негараздi Колонич  узяв
трубу.
   -