намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю i спiвчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крiм огиди, не вiдчував нiчого. Вiн був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко - винуватець не тiльки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель дiла Богданового. Це на його чорнiй совiстi десятки тисяч загублених життiв, руйнацiя i запустiння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полкiв. Нi, нема до нього жалю. Катюзi - по заслузi! Iз задуми його вивiв голос Кара-Мустафи. - Де ж скарби цього негiдника? Показуйте! Сафар-бей i Арсен вiдкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залiзними обручами дубова скриня з ручками. Вони пiдтягли ?? на полудрабок воза i запитально глянули на великого вiзира. Що робити? - Несiть за мною! - наказав Кара-Мустафа i попростував до палацу. Повiв вiн ?х не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в пiдземелля. ?внух-казнадар вiдiмкнув важкий масивний замок i засвiтив свiчку. Це була зовсiм порожня невелика кiмната з низькою склепiнчастою стелею. В протилежнiй стiнi виднiлися ще однi дверi з замком, але казнадар не поспiшав ?х вiдмикати. - Залиште скриню тут, - наказав Кара-Мустафа. - А самi йдiть до кухнi - там вас погодують! - Спасибi, бейефендi, - вклонилися чорбаджi? i вийшли з холодного пiдземелля. Нарештi вони залишилися самi, полегшено зiтхнули й подивилися один одному у вiчi. - Ну, як? - спитав Сафар-бей. - Зда?ться, перший день в Ейюбi закiнчу?ться для нас щасливо? - Справдi, не ждав такого! Нiяк не думав, що ми одразу потрапимо на очi Кара-Мустафi i що вiн вiзьме нас на службу. А ще бiльше не ждав, що в перший же день побачимо Златку... - То вона побачила нас i вибила вiкно, щоб подати нам звiстку про себе, - сказав Сафар-бей. - Бiдна дiвчина! - зiтхнув Арсен. - Скiльки перемучилась, скiльки горя зазнала... Ну, тепер недовго ?й тут скнiти! Вирву з-за грат - i додому! - Ти гада?ш, це так легко i просто? - Я вже приглядiвся трохи... I не думаю, що це буде легко зробити... Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годi й думати. Убити сторожу й виламати дверi - теж марна забаганка. Залиша?ться двi можливостi... - Якi? - Або виламати на вiкнi грати, коли всi поснуть, або ждати яко?сь щасливо? нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час пiд замком! Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тодi й викрадемо! - Гм, все це, Арсене, тiльки припущення, - сказав серйозно Сафар-бей. - А життя покаже, як краще. В усякiм разi, не треба поспiшати. Бо як у вас кажуть, поспiшиш - людей насмiшиш! - Я згоден з тобою, Сафар-бею, - похмуро вiдгукнувся Арсен. - Тiльки не знаю, чи втримаюсь я... Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу! - I занапастиш нас усiх - i Златку, i себе, i мене! - суворо глянув на друга Сафар-бей. - Не смiй навiть думати про це! - Якщо вiн зробив ?? сво?ю наложницею, я уб'ю його!- уперто повторив Арсен. - А там - хай що буде! - Ну й дурень! - спалахнув Сафар-бей. - А я вважав тебе за розумного! - Легко тобi це говорити, Ненку, - прошепотiв Арсен.- А менi... Як менi бути? - Не Ненко я, а Сафар-бей! Чу?ш - Сафар-бей, хай тобi бiс! - прошипiв яничарський чорбаджiя. - Не забувай про це! - Пробач... Вирвалося... - Ну, гаразд, пробачаю, друже... I ось про що я тобi скажу: вiзьми себе в руки! Крiпись! Менi теж нелегко. Адже Златка - моя сестра! - То зовсiм iнше... - Ну, от - ти знову за сво?... Ни?ш, мов дiвчисько. Не забувай, що у нас, крiм Златки, тут ? одне велике дiло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого вiзира то ми повиннi використати цю можливiсть з найбiльшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вiстей. Для мого батька, для тво?х друзiв... Арсен стиснув кулаки. В думцi вiн вилаяв себе за те, що розкис пiддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав: - Усе, Сафар-бею! Бiльше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свiдкiв його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамiд, не Чорнобай i навiть не Юрко Хмельницький... Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого вiзира, а може, й повалити його - це, скажу я тобi, брате, буде нелегко! - Нi, нелегко, - вiдгукнувся Сафар-бей. - У Немировi ми потрапили в осине гнiздо, а тут - шугонули просто у ведмежий барлiгi Однак у нас е одна неабияка перевага... - Яка? - У цей барлiг ми потрапили пiд виглядом друзiв. I доки ми не розкритi, доти можемо сподiватися на успiх! Арсен ствердно хитнув головою, i вони повернули до кухнi, приземкувато? цегляно? будiвлi, звiдки саме вивалив гурт розпашiлих вiд гарячо? ?жi яничарiв. Златка сидiла на отоманцi з закам'янiлим обличчям, дивилася, як Джалiль i Фатiма метушаться бiля не?, перев'язуючи рани на руцi, а в ?? серцi бушувала радiсть. "Арсенчику, любий мiйi Коханий! Ти не забув про мене! Знайшов свою Златку i зараз дума?ш над тим, як ?? визволити! Мабуть, тобi довелося пройти немало дорiг, перебороти не одну перешкоду, обминути не одну небезпеку, перш нiж ти прибув у Стамбул - серце Туреччини, в ма?ток самого Кара-Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне, довiдався, що я тут... Милий мiйi Дорогийi Коли б ти знав, як я кохаю тебе! Як знудьгувалася за тобоюi I яка невтримна радiсть збурилась у мо?му серцi, коли я, стоячи бiля загратованого вiкна, раптом неждано побачила тебе i Ненка. В першу мить вiд несподiванки я немов остовпiла. Не могла нi з мiсця зрушити, нi крикнути. I то добре, бо в кiмнатi саме були Джалiль i Фатiма. Вони прийшли сюди зi сво?ми безглуздими приставаннями, щоб я по?ла, бо давно минув час обiду i я можу схуднути. А ?м за це перепаде вiд великого вiзира! В наступну мить я зрозумiла, що мушу зараз же, негайно подати тобi й Ненковi про себе звiстку, бо iнакше вам нелегко буде знайти мене у цiй позолоченiй, розкiшнiй тюрмi, в яку запроторив мене Кара-Мустафа. I я, не довго думаючи, торохнула рукою по шибцi й вигукнула щось... Я не назвала нi тебе, Арсенчику, нi брата по iменi, щоб не накликати на вас пiдозри великого вiзира i його охорони. Я тiльки припала обличчям до грат, щоб ти побачив мене. I ти побачив... I Ненко... Цього менi було досить. Я ще встигла помiтити, яким здивованим i переляканим поглядом дивився на мене Кара-Мустафа. Мабуть, вiн так i не зрозумiв, для чого я це зробила... А потiм мене вiдтягли од вiкна Джалiль i Фатiма. Вони були страшенно переляканi, бо вважали i вважають себе винуватцями того, що сталося. А рани на мо?й руцi i кров, що бризнула з них, зовсiм доконали сердег. Вони добре бачили великого вiзира i ждуть вiд нього прочухана за те, що не догледiли мене... Бiдолахи! Як вони упадають зараз бiля мене! Якими вiдданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж - я зроблю ?м при?мне - по?м усе, що вони принесли на срiбнiй тацi. Хай заспокояться i забираються звiдси геть... Щоб не помiтили радостi в мо?х очах, яку я не в силi бiльше приховувати..." Фатiма затягнула зубами вузол i журно похитала головою. - Дурненька? Що наробила! I собi завдала болю, i нам перепаде... - Нiчого, Фатiмо, - сказала Златка. - Менi вже не болить. I я, зда?ться, захотiла ?сти. Давай сюди все, що принесла! У старо? служки i в ?внуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотiтиме ногами, виштовхуватиме з кiмнати. А воно, бач, пронесло! I якщо аллах не скаламутить розуму цiй дiвчинi, то вона ще, чого доброго, i вигородить ?х перед великим вiзиром... Фатiма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути ?й про це, але Златка випередила ??. - А тепер - iдiть! Я хочу залишитися сама... По?м i ляжу спочивати... Щоб не турбували мене! Джалiль i Фатiма поспiшно вийшли з кiмнати. Златка зачекала, поки ?хнi кроки заглухнуть вдалинi, а потiм упала на тахту, i з и очей полилися сльози радостi. - Арсенчику, любий мiй! Ти знову бiля мене! Яка я щаслива! Тепер менi не так страшно, я буду спокiйна, бо знаю, що ти коха?ш мене, любий мiй! Вона довго лежала непорушне, мрiючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з'?дна? ?? з Арсеном. Забула про ?жу, що стояла на розiсланому килимi, про бiль у руцi, про осоружного великого вiзира - про все на свiтi! Перед очима стояв Арсен - посуворiлий, потемнiлий, але такий дорогий i жаданий! Непомiтно минув час, i Златка заснула. Прокинулася вiд непри?много почуття, що хтось дивиться на не?. Серце тривожно забилося - i вона пiдвелася. Посеред кiмнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещенi на гру^ дях. Чорна борода рiвною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирiзняючись на тлi бiлого одягу. А палаючi очi, зда?ться, пронизують наскрiзь i заглядають у саме серце. Златцi стало не по собi. Вона мовчки вклонилась i опустила голову. - Що трапилося, пташко? - спитав Кара-Мустафа. - Чому ти кинулася у вiкно? Тебе хтось налякав? - Нi, мене нiхто не налякав, ефендi, - знову вклонилася Златка. - Я просто не хотiла ?сти... Як бачите, я й досi не доторкнулася до ?жi. Кара-Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках. - Але ж треба ?сти, голубко. Менi не потрiбнi кiстлявi або сухотнi жiнки в гаремi... Чи, може, готують несмачно? - Нi, готують смачно, ефендi, i Фатiма з Джалiлем припрошують, але... - Златка замовкла i сумно подивилася на великого вiзира. - Що - але? Кажи, не бiйся! - Кара-Мустафа пiдiйшов i взяв дiвчину за руку. - Я виконаю тво? бажання! Златка хотiла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара-Мустафи? I вголос мовила: - Хiба ж захочеш ?сти, коли сидиш у цих чотирьох стiнах, як у тюрмi? Зовсiм знудьгувалася тут, за гратами... Кара-Мустафа пильно глянув на дiвчину. Погляд його потеплiв. - Я скажу Джалiлю i Фатiмi, щоб водили тебе на прогулянку - в сад, на море... - Дякую, бейефендi, - щиро зрадiла Златка, бо вiдкривалася можливiсть пiд час прогулянки зустрiти Арсена чи Ненка i передати ?м звiсточку про себе. I раптом, нiби читаючи ?? думки, Кара-Мустафа ошелешив ?? несподiваним запитанням: - Скажи, голубонько, тобi знайомi тi два чорбаджi?, що йшли зi мною? Златка вiдчула, як пiд ногами у не? похитнулася пiдлога. Що помiтив великий вiзир? Невже здогадався, що розбила вона вiкно неспроста? - Нi, я ?х не знаю, - вiдповiла якомога спокiйнiше, хоча голос зрадливо затремтiв. - Звiдки б я знала чорбаджi?в, що ходять з вами, бейефендi? - Вся справа в тiм, що це не простi чорбаджi!... Вони довгий час служили в Немировi у гетьмана Юрiя Iхмельнiскi. Тож ти могла ?х там зустрiчати. - Може, й зустрiчала, але не пам'ятаю, - вже бiльш упевнено вiдповiла Златка, зрозумiвши, що Кара-Мустафа нiчого пiдозрiлого не помiтив у поведiнцi Арсена i Ненка, а тiльки був здивований i вражений ?? вчинком. - У гетьмана служило багато яничарських чорбаджi?в i татарських мурз... Я добре запам'ятала тiльки того, що викрав мене i одвiз пашi Галiлю, але вiн не турок, а урус. Кара-Мустафа, зда?ться, залишився задоволений Златчиною вiдповiддю, бо на якийсь час замовк, тiльки пильно дивився на дiвчину, милуючись ?? красою, а потiм легенько потиснув ?й руку i спробував притягти до себе в обiйми. Златка делiкатно звiльнилась i вiдiйшла до вiкна. Кара-Мустафа подався був за нею, але передумав i зупинився. - Ти дикунка, дiвчино... Миле дикувате звiрятко! Та, мабуть, я за це тебе i покохав... Прийде час - i ти станеш мо?ю! Хай допоможе менi аллах! Златка зiщулилась вiд тих слiв, мов вiд удару бiiчем, i схилила голову. Та в серцi все одно бринiла радiсть. Нi, не тво?ю, вiзире! Арсеновою або нiчи?ю! Увечерi того ж дня Кара-Мустафа знову попростував до вежi, але на цей раз пiднявся нагору. Не стукаючи, вiдчинив дверi й зупинився у просторiй круглiй кiмнатi з вузькими вiкнами-бiйницями, що виходили на всi чотири сторони свiту. Кiмната була захаращена рiзними незвичайними для палацу речами - невеликою жаровнею, череп'яними тиглями, скляними колбами i трубками книгами, картами земно? й небесно? сфери, банками i горщиками з камiнням, порошками та рiдинами... Тут жив ломбардiець П'?тро, лiкар i астролог, колишнiй раб-весляр на галерi, якого Кара-Мустафа за чималi грошi викупив у казни. П'?тро лежав на диванi i, присунувши до узголiв'я свiчку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився i закляк у низькому поклонi. Це був кремезний, рокiв сорока чоловiк з великою лисiючою головою i густими чорними бровами. Пiд барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце. - Гороскоп склав? - замiсть привiтання спитав Кара-Мустафа, сiдаючи на твердий дерев'яний стiлець, власноручно змайстрований ломбардiйцем. - Склав, високошановний бейефендi, - улесливо всмiхнувся астролог. - Кiлька ночей не сходив з даху - спостерiгав за зiрками й сузiр'ями, що визначають вашу долю... Кара-Мустафа мимоволi глянув на стрiмкi сходи, що просто з кiмнати виводили на горище, а там i на дах, i уявив, як П'?тро сидячи на ослiнчику, направля? в небо велику пiдзорну трубу, спецiально для нього куплену в Iталi?. - Ну й що? Покажи! П'?тро швидко вiдчинив дверцята громiздко? шафи й обережно вийняв сувiй жовтавого паперу. - Ось, будь ласка! - I, розгорнувши його на столi, пiдсунув ближче свiчку. Кара-Мустафа з явним острахом глянув на незрозумiлi йому значки й малюнки i спитав: - Що пророкують зорi? - Вони доброзичливi до вас, бейефендi, - коротко вiдповiв астролог, але при цьому нахмурив чоло. Це не пройшло повз увагу великого вiзира. Вiн стурбовано перепитав: - То що ж пророкують зорi? Все кажи - менi треба правду! Чу?ш? Бо стою перед вибором - починати чи не починати дiло, вiд якого залежатиме не тiльки моя доля, а й майбутн? iмперi? та всього iсламського свiту! Розумi?ш? - Так, бейефендi. Розумiю... Тому й поставився до цього гороскопа з належною увагою. Нiчим не займався - тiльки ним. I радий сказати, що зорi вiщують успiх усiм вашим вiйськовим починанням. Бог вiйни Марс постiйно супутнича? вам, бейефендi, не вiдходячи нi на крок... - Так, так... А далi? - Шлях ваш проходить пiд знаком Марса... Багато кровi пролл?ться, багато буде пожеж на землi i нещасть... Наступить мор великий: голод i розруха впадуть на голови людей! - А я? Що говорять зорi про мене? - Марс не вiдступа? вiд мого повелителя, охороняючи його i ведучи через усi житт?вi незгоди... Хiба що... - П'?тро замовк. Кара-Мустафа напружено слухав, вiдзначаючи в думцi, що устами цього ломбардiйця говорить сам аллах. Адже йому нiчого невiдомо про майбутню вiйну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить вiн так, нiби щось зна?. Це, безперечно, зорi навiщували йому цi слова... Однак П'?тро чогось недоговорив. Чого саме? - А далi? - нетерпляче наполяга? Кара-Мустафа. - Чому ти сказав - хiба що? Що хова?ться за цими тво?ми словами? П'?тро опустив очi. - Бейефендi, крiм бога вiйни Марса на небi ще ? богиня Венера... Ви зна?те... - Знаю... Ну й що? - Зараз вона ставиться до вас неприхильне... - Вороже? - Щоб вороже - то нi... Саме неприхильне. Щось тривожить мене у вiщуваннях цi?? зорi. А що - не можу зрозумiти. Особливо не подоба?ться початок гороскопа. Венера нiби попереджа? якесь нещастя, що може спiткати вас... - А потiм? - А потiм фортуна поверта?ться до вас лицем, i Венера, як i Марс, вiщу? вам також успiх i щастя... Кара-Мустафа витер долонею спiтнiлий лоб. При цьому подумав: "Ху-у-у! Цей дурний П'?тро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! I даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дiвчину-полонянку, Златку... Зараз вона для мене чужа й далека. Крiм того, нею зацiкавився султан, i ця обставина загрожу? менi великими непри?мностями. А згодом - через пiвроку чи рiк, - коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане мо?ю... Ось чому Венера спочатку вiдверта?ться вiд мене, а потiм раптом виявля? прихильнiсть. Все ясно... Що ж стосу?ться головного - вiйни, то тут двох думок бути не може: тiльки велика успiшна вiйна допоможе менi здiйснити задумане. Вiйна - це мiй шлях!" Вiн довго сидiв мовчки i думав, зовсiм не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потiм рвучко пiдвiвся i сказав: - Дякую, П'?тро. Ти постарався, i я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну дiло, яке заповiв менi аллах! Вiн кинув на стiл туго набитий гаманець i вийшов. П'?тро ошелешено провiв його поглядом i, коли зачинилися дверi, ще довго дивився йому вслiд, а потiм схопив гаманець i вмiст його витрусив на стiл. То було щире золото. Такого П'?тро не чекав. Це ж цiле багатство! Нiколи ранiш великий вiзир не був таким щедрим! З чого б то? В КРА?НУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА Минула зима, i в Стамбулi закрутилося, зашумiло, немов у вирi. В усi кiнцi iмперi? помчали чаушi з наказом пашам i бейлербеям збирати вiйсько i йти з ним до ?дiрне, тобто до Адрiанополя, звiдки вiдкривалася пряма дорога на захiд, кра?ну Золотого Яблука. То був початок велико? вiйни з Австрi?ю. Двiр великого вiзира в Ейюбi перетворився на справжнiй мурашник. Сюди прибували гiнцi, при?здили вiзирi, пашi. Уже всi знали, що султан сам стане на чолi вiйська i поведе його на невiрних. Але пiдготовкою до вiйни керував Кара-Мустафа. Ворота Айвасари-капу, розташованi у мiськiй стiнi на березi Золотого Рогу, не зачинялися нi вдень нi вночi. Крiзь них iшла дорога зi Стамбула на Ейюб, замiську резиденцiю великого вiзира. I, мабуть, тодi, влiтку i восени 1682 року, нiяка iнша дорога в Османськiй iмперi? не була так забита вiйськовим людом i найвищими сановниками, нiж ця. Нi Сафар-бей, нi Асен-ага, тобто Арсен, не мали вiльно? хвилини, щоб зустрiтися й поговорити. Сафар-бея Кара-Мустафа дуже швидко запримiтив як здiбного й освiченого чорбаджiя i призначив сво?м секретарем, надавши йому звання чауш-пашi. Тепер Сафар-бей став довiреною особою великого вiзира i вiд сходу сонця й дотемна виконував усiлякi його доручення. Арсен був рядовим чаушем, але i йому вистачало клопоту. Нестримний потiк подiй закрутив його у сво?му вирi. Тож вiн дуже зрадiв, коли одного разу вночi Сафар-бей затермосив його за плече. - Асен-ага, вставай! Виходь на подвiр'я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити... Нiч була темна. З пiвночi дув холодний поривчастий вiтер, iнодi пролiтали крупнi краплини дощу, падали на обличчя, i тодi Арсен глибше втягував голову в плечi й зiркiше вдивлявся в темряву. Сафар-бей уже ждав його. - Що сталося? - Арсен був схвильований. - Щось ма?ш нове про Златку? - Нi, всi мо? намагання проникнути до не? закiнчилися невдачею, - тихо вiдповiв Сафар-бей. - I, мабуть, не скоро побачимо... - Чому? - Завтра ми залиша?мо Ейюб... Арсен схопив Сафар-бея за руку. Вiн зрозумiв, що мова йде про вiйну. - Розповiдай! - Сьогоднi я був присутнiй при розмовi Кара-Мустафи з вiзирами та пашами... Зять султана, паша будський Iбрагiм, якому пiдкоряються пашалики в Сербi? та Схiднiй Угорщинi, сповiстив, що австрiйський iмператор Леопольд безперервно шле гiнцiв у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися пiдтримкою полякiв. Але польське магнатство роздiлилося на двi партi? - французьку й австрiйську. Австрiйська сто?ть горою за те, щоб виступити на боцi Австрi? у вiйнi проти Туреччини, ?? пiдтриму? папа римський... А французька, на чолi з королевою Марi?ю-Кази-мирою, дочкою французького маркiза, перечить ?й. Кажуть, у сеймi доходить iнодi до збройних сутичок i кровопролиття. - Це, звичайно, на руку туркам, хай ?м бiс! - вилаявся Арсен. - Поки у Варшавi магнати чубитимуть один одного, Кара-Мустафа розгромить Австрiю. - Саме на це i розрахову? великий вiзир. А ще - на пiдтримку графа Емерiка Текелi, який очолив угорцiв у ?хнiй боротьбi за визволення Угорщини вiд австрiйського гнiту. Якщо Текелi пiде на союз iз Кара-Мустафою, вiн, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою кра?ну з одного рабства у ще страшнiше! Але на перших порах Кара-Мустафа скориста?ться пiдтримкою угорцiв. I нападе на Австрiю до того, як вона знайде собi союзникiв. Вiн так i сказав: "Ми розiб'?мо ?х поодинцi: спочатку Австрiю, потiм - Ляхистан, i тодi пiв-?вропи опиниться в мо?х обiймах!" У темрявi не видно було Арсенового обличчя, але Сафар-бей вiдчув, як Арсеновi пальцi мiцно вп'ялися в його передплiччя. - Ненку, ми повиннi щось робити! - гаряче зашепотiв вiн. - Якщо турки розгромлять Австрiю, а потiм - Польщу, вони знову повернуть на пiвнiч, спробують захош'ти Ки?в. Треба подати звiстку в Москву, гетьману в Батурин, а також королевi польському у Варшаву. - Хто ж це зробить? Арсен тяжко зiтхнув. - Доведеться ?хати менi... Бiльше нiкому. - А Златка? Козак зiтхнув ще тяжче. - Ех, коли б пощастило вирвати ?? з рук вiзира! З якою б радiстю я помчав з нею на Укра?ну! - То, може, передати во?водi Младену, щоб послав сво?х гiнцiв? - спитав пiсля довго? паузи Сафар-бей. - Нi! - рiшуче заперечив Арсен. - Надто це важлива звiстка, щоб передоручати ?? комусь iншому. - То як же бути? Арсен замислився. Серце його розривалося навпiл. Справдi - як бути? Залишити Златку в той час, коли пiсля довгих пошукiв нарештi знайшов ?? i, може, ось-ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогоднi? Через мiсяць? Через рiк?.. А чи не буде тодi пiзно? Чи не впаде шабля османiв i на Австрiю, i на Польщу, а потiм i на Ки?в та Москву ранiш, нiж вiн зможе сповiстити про цю страшну небезпеку? Нi, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батькiвщини! Сафар-бей теж мовчав, нiби вiдчував, яка буря знялася у серцi Друга. Нарештi Арсен порушив мовчанку. - По?ду я! Так треба, Ненку. А потiм - повернуся... Якщо зумi?ш сам визволити Златку, вiдпровадь ?? до батька на Стару Пла-нину... А якщо нi - хай жде мене! Повернуся - визволю або загину! Сафар-бей стиснув Арсеновi руки. - Ну, тодi рушай! - Так зразу? - Гаятись не слiд, бо завтра може бути пiзно... По?деш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобi приготував. Грошi - теж. - Де ж ти ?х дiстав? Сафар-бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засмiявся. - Ну, зна?ш, був би я великим дурнем, коли б, два мiсяцi везучи казну гетьмана, не заглянув у не!... Я подумав, що нам з тобою грошi в майбутньому потрiбнi будуть не менше, нiж великому вiзировi... Ха-ха! I, зда?ться, мав рацiю. Тепер вони якраз i знадобляться! Бо шлях твiй буде некороткий i нелегкий... Пiд звуки тулумбасiв i флейт, пiд веселу гарматну стрiлянину виступив iз Стамбула султан Магомет у похiд на невiрних. Шлях його пролягав у кра?ну Золотого Яблука. Пишна султанська карета, оточена охоронцями, ?хала в головi величезного вiйська. Попереду не? мчали на баских конях блискучi яйабашi i, щоб розiгнати роззяв, якi товпилися на дорозi, бажаючи подивитися на падишаха всесвiту, кричали: "Гальвет вар! Гальвет вар!" За нею ?хало сто карет iз султанськими iрбалями та гi?здами, вiдiбраними з числа гаремних красунь самою валiде-султаншою i казнадар-устою. Молодi коханки султана та ?хнi рабинi з цiкавiстю визирали з вiконець на мальовничi кра?види i не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагi?вських чорбаджi?в, що гарцювали на баских конях. За гаремом тягнулися цiлi валки возiв зi всiляким добром для султанського двора - одягом, посудом, кухнями, харчами. Потiм iшли вiйська. Пiшi - яничарськi, кiннi - спагi?вськi. Позаду стримували гарячих коней акинджi, котрi в походах завжди мчали попереду вiйська, нещадно граблячи, спалюючи i знищуючи все на сво?му шляху. А зараз, поки йшли по турецькiй землi, Кара-Мустафа навмисне залишив ?х в ар'?ргардi, щоб охолодити ?хнiй грабiжницький запал. Сам великий вiзир узяв з собою в похiд теж немало всього: наметiв, одягу, дорого? збро?, грошей, золотого i срiбного посуду, а також людей - одалiсок, ?внухiв, чаушiв, капуджi, астролога i лiкаря П'?тро. В окремiй каретi, пiд наглядом Фатiми та в супроводi Джалiля, що сидiв поряд з кучером, ?хала Златка. Вiд Стамбула до Адрiанополя шiсть днiв дороги. I всi цi днi Златка провела бiля вiконця, сподiваючись побачити Арсена або Ненка. Але нi одного, нi другого так i не побачила. В Адрiанополi, великому гарному мiстi, що сто?ть при злиттi рiчок Туджи та Арди з Марiцею, султан наказав зупинитися: останнi два днi лив холодний осiннiй дощ, i дороги зовсiм розкисли. Увесь султанський двiр розташувався у просторому палацi, оточеному розкiшними садами. Не менш пишний i просторий палац дiстався великому вiзировi й членам дивану, якi зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом. I недаремно, В Адрiанополi та в прилеглих до нього мiсцевостях вiйськовi довелося провести всю зиму. Це було не важке але досить одноманiтне життя. Дощi перiщили майже кожного дня. Султан лютував, бо нi разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою. Однак у такому вимушеному стояннi на мiсцi було багато й корисного. Зi всiх кiнцiв неозоро? iмперi? сюди стiкалися все новi й новi загони. Як доносили гiнцi, з далекого Криму йшла татарська орда на чолi з ханом Мюрад-Гiре?м. До не? при?дналися нога?. Орда прямувала до Белграда. Туди ж мали прибути iншi допомiжнi частини. Отже, збиралося величезне вiйсько, якого ще нi разу не мав пiд сво?ю рукою султан Магомет. Мунеджим-паша, особистий астролог султана, вiдкинув теплу ковдру, схопився з лiжка i, вступивши в отороченi хутром сукнянi капцi, потрюхикав до дверей. Хтось настiйливо стукав. Астролог тримав поперед себе свiчку. Його брунатнi очi злякано дивилися на дверi, за якими стояв невiдомий, а на високому лобi зiбралися зморшки. Хто б це мiг бути? Вiн нiкого не ждав. - Хто? - Мунеджим-паша, вiдчини! - почувся знадвору дуже знайомий голос. Брязнув засув. У дверях з'явився великий вiзир Кара-Мустафа. Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося i ранiш, бо хто ж не хоче дiзнатися про майбутн?? А всiм вiдомо, що нiхто так точно не передвiщав майбутнього, як Мунеджим-паша. На те ж вiн i носить звання пашi й особистого астролога падишаха! Був вiн, однак, украй здивований тим, що Кара-Мустафа вибрав для вiдвiдин нiчну пору i з'явився не в сво?му пишному вiзирсько-му вбраннi, а в простiй одежi яничара. Для чого такий маскарад? Однак Мунеджим-паша був досвiдчений царедворець i швидко взяв себе в руки. - О! - вигукнув вiн. - Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха! - Тс-с-с! Не кричи, паша! - шикнув на нього Кара-Мустафа, поспiшно причиняючи дверi. - Бо сво?м гучним голосом розбудиш усе мiсто! У астролога справдi був громоподiбний голос iз трагiчно-зловiсними нотками, якими вiн щедро користувався пiд час сво?х пророкувань. - Мовчу, мовчу... Прошу сюди, мiй повелителю! - I астролог вiдчинив дверi до сусiдньо? кiмнати. Це була звичайна для того часу велика робоча кiмната астролога й алхiмiка. Все тут для Кара-Мустафи було знайоме. На довгих столах стояли склянi банки, наповненi порошками, шматками рiзнобарвних мiнералiв, рiдинами. Бiля вiкна, у тиглi, пригасав малиновий жар. Пахло чадом i ще чимось невiдомим i не зовсiм при?мним для звиклого до тонких пахощiв носа великого вiзира. Посерединi, на дерев'янiй пiдставцi, висiла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лiнiями i помальована знаками зодiака. Крутi сходи вели на горище, де, як знав Кара-Мустафа, Мунеджим-паша спостерiгав хiд небесних свiтил. Всюди в безладдi лежали i стояли якiсь прилади й iнструменти, що в душi великого вiзира викликали повагу до ?х власника i забобонний страх. Астролог пiдсунув Кара-Мустафi крiсло. Спитав: - Що змусило великого вiзира ощасливити мене сво?ми вiдвiдинами? Кара-Мустафа рiшуче вiдсторонив од себе крiсло i довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, нiби зважував - казати чи нi? Потiм узяв його за руку вище лiктя i промовив тихо, але тоном наказу: - Мунеджим-паша, ти повинен зробити менi i всiй нашiй iмперi? велику послугу... - Я слухаю, бейефендi, - коротко проказав астролог, схиляючи в поклонi голову. - Однак те, що почу?ш, повинен знати лише бог та ми вдвох! - Кара-Мустафа пiдняв угору вказiвний палець. - Ти зрозумiв? - Зрозумiв. - Навiть сам падишах не повинен знати! I передусiм - вiн! Бо робиться це в його iнтересах... - Так, мiй повелителю, - ще нижче схилив голову мунед-жим-паша, холонучи вiд думки, що зараз дiзна?ться про та?мницю, яка може коштувати йому життя. Кара-Мустафа нахилився майже до самого його вуха i ледь чутно прошепотiв: - Слухай уважно! Вищi iнтереси держави османiв i велич та слава падишаха вимагають рiшучо? перемоги у цiй вiйнi, яку ми рочпочина?мо на берегах Дунаю... - Я знаю, - теж пошепки вiдповiв паша. - На чолi нашого вiйська став сам падишах... Його вiрнi пiдданi стурбованi тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як вiдомо, на вiйнi гинуть не тiльки рядовi во?ни, а й полководцi... Ми всi живемо милостями падишаха, його розумом i його славою, а тому глибоко зацiкавленi, щоб вiн не наражав сво? дорогоцiнне життя на смертельну небезпеку, яка може пiдстерiгати його в походi... - Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити? - Падишаховi краще й безпечнiше буде, коли вiн повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гi?здами, ?здитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейнi, дивлячись, як блазнi танцюватимуть джурджуну... Все це для нього буде при?мнiше, нiж тримати ногу в стременi бойового коня! - Безперечно, мiй повелителю. - А окрiм цього, зелене знамено пророка - занадто важкий тягар для намiсника бога на землi. - Голос Кара-Мустафи був тихий, але суворий. - Навiщо обтяжувати його земними клопотами, коли ? мiльйони вiрних пiдданих, якi з радiстю нестимуть замiсть нього цей тягар! Хитрий i проникливий мунеджим-паша давно здогадався куди хилить великий вiзир. Безперечно, Кара-Мустафа хоче вiдпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дiсталися йому. Однак досвiдчений царедворець нi словом не прохопився про свою здогадку. Вiн ждав не натякiв, а прямих наказiв. Тому знову непевно хитнув головою. - Так, мiй повелителю. - Отже, ти мене зрозумiв? - спитав Кара-Мустафа рiзкувато бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене пiдтакування. Астролог скривився. - Не зовсiм, бейефендi... Менi не ясно, що маю робити я. - Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул! - О! Але ж я тiльки маленький бiдний астролог! - Не прибiднюйся! Вiд тебе багато чого залежить... Падишах зробить так, як скажуть зорi! - Зорi вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах вiйни... Ще в Стамбулi я склав його гороскоп. - Нiчого нема? постiйного на цьому свiтi. - Так, мiй повелителю? Хiба що одне золото завжди лиша?ться золотом... Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за не? потрiбно платити. Кара-Мустафа полегшено зiтхнув, бо не менше, якщо не бiльше за мунеджима-пашу ризикував становищем або й головою. Вiн мовчки витягнув з кишенi чималий, туго набитий капшук i кинув на стiл. Почувся глухий брязкiт металу. Мунеджим-паша, як голодний собака до хлiба, прикипiв поглядом до того капшука, в якому, вiн не сумнiвався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, i вiн облизав ?х язиком. Адже це було справжн? багатство! Отже, Кара-Мустафа настiльки зацiкавлений у тому, щоб спровадити в Стамбул падишаха, що не пошкодував цiлого ма?тку! - Зорi теж мiняють сво? розташування на небi, - загадково сказав Кара-Мустафа. - Вчора вони говорили одне, сьогоднi - друге, а завтра - вiщуватимуть щось iнше... Чи не так, паша? - Безперечно, мiй щедрий повелителю, - низько вклонився астролог. - Падишах наказав спостерiгати за зорями i скласти ще один гороскоп, i я не певен, що й на цей раз зорi вiщуватимуть перемогу османському вiйську, якщо на чолi нього стоятиме сам повелитель правовiрних. Кара-Мустафа усмiхнувся самими устами. - Ти все правильно зрозумiв, паша... Бажаю тобi щасливо? зорi, яка б продовжила тво? лiта! В останнiх словах вчувалася прихована погроза, i астролог, щоб засвiдчити свою вiдданiсть, кинувся великому вiзировi в ноги i поцiлував його простий запилений яничарський чобiт. ВАРШАВА Був сiрий холодний день. Раннi морози закували рiчки й озера в крижанi панцири - пере?жджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям - по них не поженеш. Тому Арсен ?хав поволi. Де - дорогою, де - навпростець. Сафар-бе?вi грошi стали в пригодi. Через Болгарiю i Волощину промчав за дванадцять днiв. Коней не жалiв: на базарах купував свiжих, витривалих i гнав далi. Тiльки на розореному Правобережжi базари не збиралися, тому довелося ?хати повiльнiше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах. У Немировi трапилася зустрiч, яка замалим не коштувала життя. Арсен нiби вiдчував, що в це мiсто, з яким було зв'язано так багато гiркого, не варто за?здити. Але якийсь бiс, поки вiн, сидячи в сiдлi, розглядав з горба далекi безлюднi вулицi, нашiптував на вухо: "За?дь! За?дь! Може, зустрiнеш кого-небудь iз знайомих i дiзна?шся про змiни, що вiдбулися тут з часу падiння Юрка Хмельницького". I справдi - зустрiв! Лихий перемiг у його душi, i вiн, замiсть того, щоб скерувати вороного в об'?зд, на бiлоцеркiвський шлях, потягнув повiд "соб" i поскакав прямо на Шполiвцi. Про?жджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двiр, на розбите маленьке вiконце, на розчиненi дверi, що жалiбно поскрипували пiд поривами вiтру, i сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловiка, пережила синiв i дочок, внукiв i правнукiв - i нарештi сама згасла, як одинока iскра на попелищi. Розсiявся по бiлому свiтi, вимер, щез колись великий ?? рiд - i хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?.. Арсен замислився й мимоволi зiтхнув. Чи буде коли-небудь кiнець нещастям, що з усiх кiнцiв обсiли цю землю? Чи наступить нарештi день, коли на цих подвiр'ях защебечуть веселi дитячi голоси, а з коминiв зав'юняться в небо сивi димки, смачно запахне свiжоспеченим хлiбом? Вiн мiцно стиснув засмаглi на вiтрах губи i зiтхнув ще раз, раптом вiдчувши, як на очi набiгли сльози. Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобi ж до старостi - гай-гай! Чи, може, стомилася душа вiд безконечних злигоднiв i турбот? Вiн витер кулаком очi. Торкнув ногами коня. I -в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближа?ться загiн вершникiв. Тiкати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тiкати, коли вiн - чауш самого великого вiзира? - Гей, хлопче, хто ти такий? - промовив здалеку переднiй невисокий чолов'яга у кожусi i насунутiй майже на самi очi шапцi-бирцi. - Звiдки й куди пряму?ш? - Хай це вас не цiкавить, добродiю... Де був, там уже нема?. Куди прямую, там не ждуть! - вiдповiв рiзко Арсен. - О-о-о, який ти мудрий, парубче! I це ти так вiдповiда?ш сотниковi молдавського господаря? Смiливий! Тим бiльше закортiло менi познайомитися з тобою! - глузливо сказав переднiй, наближаючись, i раптом вигукнув:Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай менi баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрiчi Не сподiвався! Арсен упiзнав Свирида Многогрiшного i здригнувся: ця зустрiч не обiцяла йому нiчого втiшного. Тим часом вершники - це були, судячи по одягу, волохи - оточили Арсена, i вiн опинився в кiльцi, вiч-на-вiч зi сво?м давнiм ворогом. Многогрiшний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рiдкi пасма сивiючого волосся. На його обличчi розпливлася радiсно-хижа усмiшка. - Ось коли пташка впiймалася! - вигукнув, потираючи руки. - Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потiшуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене i затанцю?ш, i заспiва?ш, i заплачеш, коли взую в червонi сап'янцi! Ха-ха-ха!.. Смiх Многогрiшного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав. - Чого мовчиш! Зацiпило вiд страху? - А я тебе не боюся, дядьку Свириде... - Чому б то ти мав мене не боятися? Зда?ться, друзями з тобою ми нiколи не були... - Але й ворогами теж, - злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру. - Не були, кажеш? - Многогрiшний вiд подиву аж очi витрiщив. - Мабуть, вiд страху тобi вiдiбрало пам'ять! Ну, що ж - я нагадаю... Хлопцi, - звернувся вiн до сво?х волохiв, - стягнiть з нього чоботи та почастуйте киями по п'ятах! Хай затанцю? на морозi босий! Волохи миттю зiскочили з коней i кинулися до Арсена. Ще мить - i вiн лежатиме на землi, а цi шибайголови перiщитимуть його щосили по голих ногах. - Стiйте! - голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар-бе?м. - Iм'ям великого вiзира наказую вам - зупинiться! Згадка про великого вiзира подiяла магiчно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися. Многогрiшний заверещав: - Чого ж ви! Вiзьмiть його! - I почав витягати з пiхов шаблю. Арсен пзднiс руку з пергаментом. - Хто з вас розумi? по-турецькому? - Я, - виступив наперед чорнявий парубок. - На, читай! Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку - i зблiд. - Братцi, - прошепотiв помертвiлими губами, - це ж чауш самого великого вiзира... От були б вскочили в халепу! - Не може бути! - вигукнув Многогрiшний. - Дай сюди! Вiн вихопив пергамент, повертiв перед очима. Напису не зрозумiв, але печатку знав дуже добре - i теж зблiд. - Прокляття! - процiдив крiзь зуби. - Викрутився, песиголовець! Ну, тво? щастя... Вiн тицьнув Арсеновi в руки цупкий жовтавий сувiй i по?хав геть. Волохи помчали за ним. Арсен витер спiтнiле чоло, якусь хвилину постояв у роздумi, а потiм рiшуче повернув коня на бiлоцеркiвський шлях. До Новосiлок не до?хав: несподiвано усiх сво?х зустрiв у Фастовi. Ще здалеку побачив над мiстом сизi димки, що вилися з димарiв, i був здивований, коли при в'?здi дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Вiн вискочив з яко?сь ями, де ховався од пронизливого холодного вiтру, i вигукнув: - Стiй, зна?ш-ма?ш! А то як стрельну, так тобi тут i капець буде! Арсен зареготав. Та це ж Iваник! I звiдки вiн тут узявся? Однак Арсенiв смiх розiзлив вартового не на жарт. Вiн пiдстрибнув, мов пiвник, штурхонув верхiвця дулом мушкета пiд бiк. - Чого залива?шся, зна?ш-ма?ш? П'яний чи сусiдам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику! - Iванику, невже не впiзнав? Арсен я! Звенигора... Iваник ошелешено заклiпав очима, ще не впiзнаючи в цьому худому засмаглому бородачевi колишнього красеня Арсена. - Не може бути! Арсен скочив з коня, зняв шапку. I тодi Iваникове обличчя прояснiло. Мушкет випав з його рук i покотився по мерзлiй землi. - Арсене! Голубе! Звiдки ти? Вони мiцно обнялися. В Iваникових очах заблищали сльози. - Вiд самого султана, IваникуI Зi Стамбула! А як ти тут опинився? Iваник пiдняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку. - Хiба не зна?ш?.. Семен Палiй привiв нас усiх у Фастiв i сказав: тут нам житиi Землi займай, скiльки зумi?ш обробити, хату вибирай, яка цiлiша... А фортецю вiдбуду?мо гуртом, зна?ш-ма?ш, щоб захист був добрий. От ми й пере?хали сюди. - А мо? де? - Тво? теж... Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно - рiчка, луг, за рiчкою - лiс. Правда, хатка маленька, але не гiрша, нiж у Дубовiй Балцi. I що найкраще - поряд зi мною... Недарма кажуть: вибирай не мiсце, а доброго сусiда. - А Палiя де можна побачити? Часом не на Сiчi? - Побачиш. У фортецi вiн, поселився разом iз Семашковою вдовою... - А про пана Мартина нiчого не чути? - Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звiстку зi Львова. Усiх вiта?... Не забув i про мене, i про Зiньку. - Iваник пiдморгнув. - Теж привiт передав, зна?ш-ма?ш... Арсен усмiхнувся в густу бороду, що виросла, поки ?хав зi Стамбула. Про кого про кого, а про Зiньку не мiг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю! - Ну, веди ж мене, Iванику! - поклав руку на утле плече сусiдовi. - Спочатку до Палiя, а потiм - додому... Просто згораю вiд нетерплячки! Вони рушили широкою вулицею. Бiля одного з уцiлiлих будинкiв Iваник зупинився. - Скажу Остаповi, щоб постояв замiсть мене. Бо у нас, зна?ш-ма?ш, суворо... Можна й ки?в заробити вiд полковника, якщо погано нестимеш вiйськову службу! Вiн шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводi височенного похмурого козака, озбро?ного однi?ю тiльки шаблею. - На мiй мушкет, - заквапився Iваник. - Як тiльки небезпека - пали, пане-брате, щоб аж у фортецi було чути! А я незабаром повернуся... - Гаразд, - кивнув головою похмурий велетень i, не обертаючись, почимчикував на околицю мiста. Арсен уважно приглядався довкола. Всюди ще багато ру?н i згарищ, але стоять серед попелищ уцiлiлi вiд вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвiр'ях помiтнi слiди людських рук - там, дивись, полагоджено тин i ворота, там - вибiлено стiни, а подекуди на хатах уже зведено новi очеретянi дахи. Фортеця зустрiла ?х людським гомоном, гупанням дубових баб, заступiв i копаниць, цюканням сокир. Тут кипiла робота. Однi забивали палi, другi засипали стiни землею, третi iз дубових брусiв майстрували фортечну браму. Люди були такi худi, виснаженi та обiдранi, що Арсен аж жахнувся. Звiдки вони взялися? Однi жебраки зiйшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крiм латано? сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нiчого. На ногах рiдко в кого чоботи, а то бiльше - постоли або личаки, з яких вигляда? якесь ганчiр'я. Обличчя зарослi, в очах - голодний блиск. Арсен хотiв було запитати Iваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палiй! - Батьку Семене! - кинувся козак i на радощах згрiб полковника в обiйми. - Батьку Семене? Який я радий, що знову бачу вас! - Арсен? - Палiй не повiрив сво?м очам i вражено розглядав козака. - Справдi Арсен, власною парсуною, як казали ки?вськi бурсаки... Та який зарослий, мов дiдуган! - Ви тут усi не кращi, - повiв рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися бiля стiй. - Звiдки вони набралися? Палi?ве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, вiн похмуро проказав: - Зараз, мабуть, пiв-Укра?ни так живе. У во?нному лихолiттi люди втратили все: рiдних, домiвку, одяг... Почина?мо ми на голому мiсцi. Треба ж якось рятуватися! - Що почина?мо? - не зрозумiв Арсен. - Жити заново, - вiдповiв Палiй. - Довго ми думали на Запорожжi - що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кiньми. За Бахчисарайським договором - нiчийна земля... Але ж вона наша! I поки ми на нiй живемо, нiхто не може ?? назвати сво?ю - нi султан, нi хан, нi господар волоський, нi король польський... Тож i кинули ми клич: хто не ма? де прихилити голову, iдiть на Фастiвщину, на Корсунщину, на Богуславщину - поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблi з рук не випускайте! I ось початок - звiдусюди потяглися нетяги, скривдженi долею. Не принесли вони сюди нiчого: нi грошей, нi одягу, нi збiжжя, нi якихось iнших статкiв. Зате принесли в серцях лють до ворогiв, що пустили ?х по свiту, i любов до землi. Бiднi ми зараз. Ой, якi бiднi! Ще тiльки осiнь кiнча?ться, а в нас уже майже нiчого ?сти... Он бачиш - казани. Ото двiчi на день варимо пшоняний кулiш. Не кулiш - назва одна! Але й тому люди радi... - Як же ви зиму дума?те перебути? - Якось перебудемо... Тугiше затягнемо очкурi, звiра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унавi та Iрпенi. Але вся наша надiя на допомогу. - Чию? - Москва допоможе грiшми та збро?ю, Ки?в - збiжжям та харчами. Свiт не без добрих людей. - Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось i зараз вiдмахав шлях зi Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там - i до Варшави доберуся. - Ти просту?ш до Варшави? З чим? Арсен оглянувся: Iваник уже присусiдився до кашоварiв i, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рiдке гаряче вариво. Поблизу нiкого - кожний займався сво?м дiлом. Та все ж Арсен стишив голос. - Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службi у самого Кара-Мустафи... Разом з Ненком... I привiз дуже важливу звiстку. - Яку? - Турки розпочали вiйну проти Австрi?. Султан Магомет зiбрав величезне вiйсько i повiв його пiд Вiдень... Я поспiшаю до Варшави, щоб попередити короля Яна. Палiй нахмурив чоло. - Чому ти гада?ш, що треба попередити Собеського? - Турки хочуть розбити спочатку Австрiю, а потiм - Польщу... Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи. - Ось якi. Отже, коли впаде Австрiя, а згодом Польща, Магомет знову кине сво? вiйсько проти нас. I тодi вже нiщо не стрима? його! - Ми з Ненком теж так думали i вирiшили, що потрiбно обов'язково попередити полякiв... - Безперечно. Туркiв можна зупинити тiльки спiльними зусиллями. Я схвалюю твiй намiр ?хати до Варшави. Зi свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишля? султан. - Спасибi, батьку, за пiдтримку. Я знав, що ви будете тако? ж думки, як i ми з Ненком. - Ще б пак! Як i покiйний Сiрко, я вважаю, що серед багатьох ворогiв у нас ? зараз один найлютiший, найнебезпечнiший - турецький султан... I питання сто?ть так: хто кого? Або ми спiльно з iншими народами, яким вiн загрожу?, як i нам, обруба?мо його загребущi руки, або ж нас упень висiчуть. 1 на розплiд не залишать... - У страшний час ми живемо, - замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'ятi великi й дрiбнi подi?, свiдком яких довелося йому бути. - Чи й висто?мо? - Висто?мо! Мусимо вистояти. Бо iнакше - кiнець усьому... Вони пiдiйшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсеновi ще з позаторiшньо? зими. В ньому жила, як вiн пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком i дiвчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою новi дверi, бiлiли вимазанi бiлою глиною стiни, замiсть побитих шибок у вiкнах вставленi добре припасованi дошки. Всюди навколо хати прибрано. Вiдчувалося, що тут господарюють дбайливi жiночi руки. - Прошу до мо?? хати, - сказав Палiй, - тимчасово?. Тут згодом буде полкова канцелярiя, а поки полку нема i власно? хати у мене теж катма, то я тут i зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосiя з дiтьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у не?... - Пiдiймаючись на ганок, Палiй усмiхнувся у сво? русявi вуса. - Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосiя - гарна жiнка. Та й покiйний Семашко, пам'ята?ться, заповiдав ?? вам. Тож нiчого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею... Палiй враз пбсерйознiшав. Пiдiйшов до Арсена майже впритул i тихо сказав: - Я й сам так думаю, хлопче... Феодосiя - гарна жiнка. Розумна i красива. I серце мо? лежить до не?. Але ж цього мало! - Що ж iще треба? Палiй жартома штурхонув Арсена в плече. - Хлопче, я хочу, щоб i мене кохали! Тiльки тодi я можу женитися. Гарно придивляйся, а потiм i менi скажеш, коха? вона мене чи нi? Палiй вiдчинив дверi i перший зайшов до свiтлицi. Арсен зразу помiтив, що це не та кiмната, в якiй колись жила бабуся з дiтьми. Печi не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якiй весело палахкотiло соснове гiлля. Посеред свiтлицi, на чисто вимитiй, але вже потемнiлiй вiд часу пiдлозi лежав досить-таки вичовганий килим. На стiнi, за новим, недавно змайстрованим столом висiла зброя: мушкет, два пiстолi, два татарськi ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попiд стiнами жовтiли свiжовиструганi iз соснових дощок лави. У свiтлицi було гамiрно: четверо дiтлахiв вовтузилося бiля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом бiля шиття сидiло двi жiнки, ?х Арсен впiзнав одразу: то були Феодосiя i стара, що колись залишалася ?диною жителькою Фастова. - Киш, горобенята! - з напускною суворiстю гримнув Палiй на дiтей, але вони зовсiм не злякалися, а з вереском i смiхом кинулись до нього i повисли на його могутнiх руках. Знявся ще бiльший лемент. Звенигора усмiхнувся, дивлячись на розпашiлi дитячi личка (тут було три дiвчинки й один хлопчик), i в думцi вiдзначив, що Палiй умi? привертати до себе не тiльки серця дорослих, а й серця дiтей. А дiти, як вiдомо, дуже чутливi на ласку й нiколи не подружать з людиною черствою або байдужою. Феодосiя глянула на стару: - Бабо Ганно, заберiть дiтей! Стара пiдвелася з-за столу, - тепер на нiй було не дрантя, а досить пристойне вбрання, - i, кинувши сво? шиття в кошик, пiдхопила його сухою чорною рукою i гукнула на дiтей: - Ходiмо гарбуза ?сти! - Ходiмо! Ходiмо! - зрадiла малеча i гомiнливою зграйкою вискочила слiдом за нею до сусiдньо? кiмнати. Палiй провiв дiтей ласкавим поглядом, а потiм, коли за ними зачинилися дверi, звернувся до Феодосi?: - Приймай гостя, Феодосi?! Впiзна?ш? Феодосiя вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись. Була вона вродлива i, незважаючи на сво? тридцять п'ять рокiв i те, що мала трьох дiтей, по-дiвочому нiжна. Барвиста плахта i бiла вишивана сорочка щiльно облягали ?? стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-пiд чорних брiв на Арсена дивилися виразнi очi, опушенi густими вiями. У Арсена защемiло серце: ця жiнка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосiя раптом усмiхнулася i простягла руку. - Невже Арсен?.. Боже мiй, вiн! Яка я рада... А де ж Златка? Що з нею? - Потиск ?? руки був несподiвано мiцний. - Чи не знайшов? - Знайшов... Але не встиг визволити, панiматко, - сумно вiдповiв козак, тяжко зiтхаючи. - Бо вона в гаремi самого Кара-Мустафи. Але я визволю ??I Повернуся - i визволю! - Будемо сподiватися... Прошу до столу. Арсен намагався вiдмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу i що вiн поспiша? додому, але Феодосiя, видно, володiла чаром обеззброювати людей - i ласкавою усмiшкою, i добрим словом, i ще тi?ю розумною жiночою твердiстю характеру, перед якою пасують найтвердiшi чоловiки. Вона взяла козака за рукав, усмiхнулася, схиливши набiк свою красиву голову, i тихо проказала: - Хiба можна вiдмовлятися од хлiба-солi, коли вони пiдносяться вiд щирого серця? - I повернулася до Палiя. - Правда ж, полковнику? Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсеновi було достатньо, щоб помiтити, що дивилася вона на Палiя по-особливому, з прихованою нiжнiстю i захопленням, що проривалися крiзь ?? природну стриманiсть. - Звичайно, голубонько... Арсен ще молодий, i його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостиннiстю щирих дру-iiв! - вiдказав Палiй, дiстаючи з судника плесковату пляшку i три чарки. - А що там у тебе ?, господине, в печi? Феодосiя поставила на стiл миску гарячих гречаних млинцiв, перемащених смаженою на олi? цибулею, i три тарiлки гарбузово? кашi. - Чим багатi, тим i радi, - знiяковiло розвела руками. - Сподiва?мося на краще... А зараз у нас з харчами сутужно. - Зате в тебе золотi руки, - сказав Палiй, наливаючи чарки. - Ти й з нiчого приготу?ш смачну ?жу. Феодосiя почервонiла вiд задоволення, сяйнувши темно-карими очима, i тiльки слiпий мiг не помiтити в тому поглядовi щиро? любовi й глибоко? вiдданостi. Арсен непомiтно штовхнув Палiя кулаком пiд бiк, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона коха? тебе? Палiй усмiхнувся у вуса i пiднiс чарку. - Ну, дорогi мо?, вип'?мо за все добре: за твiй. Арсене, при?зд, за щастя Златки, за наше здоров'я! - За щастя й здоров'я господинi цього дому! - з почуттям сказав Арсен. - Спасибi, - вiдповiла жiнка i перша пригубила чарку. З гори, на якiй височила фастiвська фортеця, спускалися поволi. Коня Арсен вiв на поводi. Холодне сонце червоно падало за далекi темно-зеленi бори, вiщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала пiд льодом вузька, звивиста Унава. - Тво?, Арсене, вибрали собi гарну мiсцину недалеко вiд рiчки, - показав рукою Палiй у той бiк, де понад лугом простяглася низка хаток. - Я пропонував ?м на горi, але всi дубовобалчани в один голос заявили: "Хочемо внизу! Тут усе нагаду? Дубову Балку - i рiчка, i луг, i висока гора... Нам легше буде звикати до нового мiсця". I я погодився - нехай... Аби людям добре було! - Старi господарi не повернуться? - Хай повертаються. Ми тiльки радi будемо. Землi усiм вистачить. Внизу, на рiвному широкому майданi, десяток чи два теслярiв трудилися бiля яко?сь незвичайно? будови. Помiтивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палiй сказав: - Це буде церква. Маленька, простенька, але своя... ' На горi збереглося примiщення костьолу - можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його порiг. От i буду?мо. Бо треба. I причащатися, i вiнчатися, i сповiдатися. Збуду?мо - тодi i я обвiнчаюся тут з Феодосi?ю. - А вона вас коха?, батьку, - сказав Арсен. - Невже ви самi не бачите? Палiй обняв Арсена за плечi. - Голубе мiй, чому не бачу? Звичайно, бачу. I вiдповiдаю ?й любов'ю. Прийде час - i ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весiлля! - Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку - до Варшави, а потiм - на Дунай, можливо, пiд самий Вiдень. - Довгий i небезпечний. - Так, я не ?хав би туди... Але ж там Златка жде на мене, сподiва?ться, що визволю. Палiй зупинився перед ворiтьми, виплетеними зi свiжо? лози. - Ось тут живе твоя мати з дiдусем. А ото, поряд, Роман зi Стехою. - Роман зi Стехою? Хiба вони вже побралися? - Так. Своя сiм'я - своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молодi - обживуться i поставлять згодом нову. А мiсце - рай,та й годi! Город рiвний, низинний-, за ним - левада, луг. А далi - Унава. Хочеш - розводь гусей, качок. Хочеш - рибу лови... Я теж поселився б тут. Видно було, що Палiй закоханий у цi справдi гарнi мiсця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин вiн побачив знайому маленьку постать у свитинi й сiрiй домотканiй хустцi. Мати! Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз онiмiли, мов приросли до землi Хотiв бiгти - i не мiг. Тiльки дивився невiдривне завороженим поглядом. Матиi Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитинi, якiй, зда?ться, не буде зносу, у сiрiй вовнянiй хустцi i старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла бiля вiдчинених дверей хлiва i по?ла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка мiцно упиралася ногами в землю, витягувала шию i штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пiйло. А материна рука гладила ?? по ши? й за вухами, мов дитину. - Мамо! - прошепотiв Арсен i вiдчув, як гострий щем охопив серце. - Мамо! - вдруге покликав Арсен, i на цей раз голос його прозвучав хоч i хрипко, але досить гучно. Мати пiдвела голову. I раптом цеберце випорснуло з ?? рук, пiйло розлилося по землi. - Арсене! Синочку! Вона швидко, як тiльки могла, метнулася до ворiт. Арсен випередив ?? i зустрiв посеред двору. Притис до грудей. Цiлував ?? холоднi, огрубiлi вiд щоденно? роботи руки i шепотiв слова розради, щоб вона не плакала. Мати витерла кра?чком хустки мокрi очi, подивилася на сина знизу вгору. - Сам? - Сам, - тихо вiдповiв Арсен. - Бiдний мiй, коли ж тобi, як iншим, усмiхнеться доля? Коли перестанеш поневiрятися, блукати по свiту? - Зараз, мамо, на нашiй землi нi в кого нема? долi. Одна недоля веселиться... То хiба ж. я можу сидiти у запiчку? Комусь же треба з цi?ю недолею поборотися! Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцiлувала в лоб. - Бiдна моя голiвонько! - I сумно усмiхнулася до Палiя, що стояв осторонь i задумливо спостерiгав цю сцену. Почувся крик. Iз сусiднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бiгла Стеха. За нею поспiшав Роман. Вiд ганку, свiтячи рожевою лисиною, дрiбуляв дiдусь Онопрiй, а за ним повагом наближався Якуб. Арсен переходив з рук у руки. Радощiв - хоч вiдбавляй. Для повноти щастя не вистачало одно? Златки... Коли вляглися першi бурхливi почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на двi половини через сiни. Чисто вибiлена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями. Мати кинулася зразу до печi, щоб зготувати щось нехитре на обiд, але Арсен зупинив ??. - Не треба, мамо. Пообiдав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячо? води, щоб помитися пiсля дороги, не завадили б. Мати почала розпалювати у печi, а сама прислухалася до ризмов. Говорив бiльше Арсен. Розповiв про сво? пригоди, про Златку, про Ненка, про нову вiйну, яку готу? султан i яка, хоч i спрямована сво?м вiстрям на захiд, смертоносним крилом може зачепити й Укра?ну, а наприкiнцi сказав, що додому вiн завернув зовсiм ненадовго - на одну нiч, бо завтра вранцi ма? знову ?хати. Мати зблiдла, випустила з рук рогача, в ?? очах заiскрилися сльози. - Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на порiг ступити, та вже й знову поспiша?ш у дорогу! Арсенчику, синочку мiй дорогий, скiльки рокiв ти отак поневiря?шся по свiту! Хоча б трохи спочив дома... Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рiдна! Арсен пiдiйшов до матерi, обняв, притиснув ?? посрiблену голову до грудей. - Не плачте, мамо! Прийде час - вернуся назавжди. Тодi вже нiколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз - мушу... - Знову в Туреччину? - крiзь сльози спитала мати. - ?в Туреччину, i в iншi кра?, - ухилився вiд прямо? вiдповiдi Арсен. - На цей раз повинен повернутися iз Златкою. - Дай боже тобi щастя, безталанна моя голiвонько! - I мати, ридаючи, поцiлувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потiм, легенько вiдсторонивши його вiд себе, втерла хустиною заплаканi очi й сказала:- А тепер не заважатиму вам - гоцорiть... Цiлий вечiр у теплiй хатi не стихали розмови. I коли б не нагадування Стехи, що Арсеновi треба вiдпочити, нiхто б до ранку не склепив очей. Лише опiвночi Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкi темнi вуса, перевдягнувся у чисту Романову бiлизну i лiг спати. А вже зi сходом сонця був на ногах. Нагодований i почищений кiнь тихо iржав бiля ганку, б'ючи копитом, нiби вiдчував нову далеку дорогу, а дiдусь Онопрiй з Якубом приторочували до сiдла сакви i сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матiр'ю. Посеред двору стояли Палiй з Феодосi?ю, Роман зi Стехою та Iваник iз Зiнькою. Всi були зажуренi. Коли-то вони знову побачать його? Вийшли за ворота. Арсен востанн? вклонився, i Роман передав. йому повiд коня. Але тут Палiй поклав козаковi на плече руку. - Не поспiшай! Я проведу тебе якусь хвилину... Всiм було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинцi, тому залишилися стояти бiля двору, а вони вдвох поволi пiшли вздовж вулицi. Вороний кiнь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в левадi над вербами. - Отже, до Львова? - спитав Палiй, повертаючи поза церквою на захiд. - Так, до Львова... Спочатку розшукаю пана Мартина i з ним по?ду до короля. Спихальський зна? Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, - тож допоможе менi... - Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, - сказав Палiй. - Чи польського, чи укра?нського, але шляхтича. Тодi мав би вiльнiший доступ до панiв-можновладцiв. Бо сам зна?ш, яким чортом дивляться вони на козака. Арсен засмiявся. - Ну, за цим дiло не стане. Назвуся, примiром, Андже?м Комарницьким... Чим не по-шляхетному звучить? Я ?стем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано? - Зовсiм непогано. - Палiй засмiявся теж i, подлубавшись у кишенi, дiстав невеликий гаманець. - А якщо до цього iменi додаси ще й капшук зi злотими, тодi можеш бути впевнений, що перед тобою вiдчиняться не тiльки дверi шинкiв i палацiв, а й вiдкриються серця ?хнiх господарiв... - Що ви, батьку! - вигукнув Арсен. - Ви тут, у Фастовi, самi живете надголодь. Краще купiть на "цi грошi зерна для посiву або кiлька добрих корiв для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тiльною коровою... - За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе - далека дорога: грошi знадобляться. Та й не мо? вони, а казеннi. З нашо? полково? каси. Бери - i не переч! - Дякую, батьку. - Арсен заховав гаманець до кишенi. - В дорозi справдi знадобляться... - Ну, а тепер прощай? I хай не спiткнеться твiй кiнь на далекiй нелегкiй дорозi! - Полковник обняв козака, поцiлував у щоку, потiм рвучко вiдштовхнув од себе, нiби вiдiрвав вiд серця, i суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: - Сiдай - i гайда! В путь! Розшукати у Львовi Спихальського виявилося зовсiм неважко. Оскiльки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечерi i на подвiр'?, крiм вартових, уже не було нiкого, вiн звернувся з розпитуванням до пiдстаркуватого жовнiра, що з напарником стояв на чатах бiля ворiт. - Пана Мартина Спихальського? - перепитав жовнiр. - Аякже, знаю! - Де його знайти? - То хай пан приходить сюди завтра вранцi... - Сьогоднi потрiбно. - Ну, якщо пан ма? в кишенi зайвий злотий... - Маю. - О, тодi, мосьпане, iнша рiч! - зрадiв жовнiр i пiдморгнув сво?му напарниковi, що стояв пiд лiхтарем. - Чу?ш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко... Ходiмте, пане! Вони завернули за рiг i пiрнули в густу темряву. Йшли недовго. - Тутай! - оповiстив жовнiр, показуючи на похмурий будиночок, що прича?вся, мов гриб, пiд високими безлистими деревами. - Я зараз погукаю... - Нi, не треба, - спинив його Арсен, даючи монету. - Дякую. Я сам. Жовнiр пiднiс монету до очей, повертiв мiж пальцями, навiть для чогось понюхав i, переконавшись, що то спражнiй злотий, швидко подався геть. Арсен пiдiйшов до освiтленого вiкна, трохи постояв, щоб перебороти мимовiльне хвилювання, що враз охопило його, а потiм тихенько постукав у шибку. Просто не вiрилося, що зараз вiдчиняться дверi - i вiн почу? голос пана Мартина. Дверi не вiдчинилися. Зате важка чоловiча рука вiдсунула занавiску, i до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський. - Хто там? - почувся його гучний голос. - Пан Анджей Комарницький. - Хто?.. Що за дурнi жарти, пане! - Спихальський вирячився ще бiльше, намагаючись розпiзнати незнайомця. На його обличчi залiг вираз розгубленостi. - ?ще раз питам - хто тутай? Арсен засмiявся. Вiн не хотiв називати голосно сво? справжн? iм'я. - Невже не впiзна?ш, пане Мартине? Оце такi А ще зовсiм недавно клявся, що довiку не забудеш друга! Спихальський тихо охнув. Занавiска опустилася. Через якусь мить грюкнули дверi - i вiн як вихор вилетiв надвiр. - Холера ясна! Голубе мiйi Невже це ти, Арсене! - Т-с-с-с! - Арсен затиснув йому рота. - Я ж кажу - пан Анджей Комарницький. Невже не впiзнав? Спихальський пирхнув, мов кiт, i, зареготавши, згрiб Арсена в обiйми. - Впiзнав! Одразу впiзнав! ?й-богу! Тiльки сам собi не повiрив - звiдки? Яким вiтром? Заходь... Вони зайшли в чималу незатишну кiмнату. Одного погляду Арсеновi було досить, щоб зрозумiти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кiмнатi неймовiрний розгардiяш. Одяг висить на гвiздках, лежить, розкиданий, на стiльцях, на пiдлозi. Лiжко не застилалося, мабуть, тижнiв два. На столi - брудна тарiлка з курячими кiстками, окра?ць черствого хлiба, надгризена цибулина... Невелика лойова свiчка давала мало свiтла, зате вгору здiймалося чимало кiптяви. Спихальський прийняв тарiлку, рукавом змахнув зi столу крихти, швиргонув на лiжко якесь лахмiття, пiдсунув ногою стiлець гостевi. - Сiдай! - А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. - Розповiдай? Бо у мене зовсiм мало часу. - Ти поспiша?ш? - З третiми пiвнями маю вирушати до Варшави. - Так це ж чудово? Я простую до Варшави теж... Отже, в нас буде час поговорити. - Справдi чудово! - зрадiв Спихальський, але зразу ж посерйознiшав. - Арсене, а чого ти туди ?деш? - Через стiну не чути? - повiв очима Арсен. - Чи сусiдiв у тебе нема?? - Колись один був, та загув... Наш спiльний знайомий - полковник Яненченко. - Де ж вiн? - Тодi ще... - Спихальський зробив багатозначну паузу. - Розстрiляли... За вироком вiйськового суду... Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки i Стехи... А потiм, зiтхнувши, розповiв Спихальському про сво? пригоди й поневiряння. - Однак ти так i не сказав, яка бiда жене тебе до Варшави. Чи, може, та?мниця? - спитав поляк. - Якщо так, то можеш не казати... - Не ображайся, пане Мартине. У мене вiд тебе та?мниць нема? i не може бути, бо з'?ли ми з тобою не один пуд солi, друже... А ?ду я до самого короля, щоб ти знав. - I Арсен розповiв про причину сво?х мандрiв. - Ось чому не хочу, щоб тут знали мо? справжн? iм'я. I то не тiльки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львовi та Варшавi можуть бути султанськi вивiдачi. А мо? дiло цiлком та?мне, як ти сам розумi?ш... - Розумiю, - ствердно кивнув головою Спихальський. - Ти намислив правильно, i я допоможу тобi! - Я вiрив у це, тому й по?хав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львiв. - Це тво? щастя, що прибув вчасно. Бо якби спiзнився на один день - ми б не зустрiлися, холера ясна! - Яка ж причина жене тебе до столицi? - Не мене одного. Станiслав Яблоновський - а тепер вiн став великим коронним гетьманом - ?де на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранцi руша?мо... I ти з нами! - А твiй господар? Вiн не матиме нiчого проти? - Мiй господар, побий його грiм! - вигукнув Спихальський. - Ти правильно пiдмiтив - мiй господар! Щоб ти знав, твiй лiпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побiгеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живiт! - То покинь його! - Авжеж! Легко сказати - покинь! А ?сти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, - хоч, правду сказати, i мав мiзерiю, - i пустили по свiту жебраком, голого мов бубон... Тож i мушу тепер за кусень хлiба й оце житло служити у Яблоновського, нiби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди ?ду... Все сподiваюся, що назбираю трохи грошей - плюну на все i подамся в свiй Круглик, а там поставлю хатину, одружуся i житиму спокiйно... - З чого житимеш? - Бачиш, у мене там залишилося кiльканадцять моргiв землi, - татари не зумiли захопити з собою. Оратиму, сiятиму... - Це добре дiло. То чого ж баришся? Статкiв тут, бачу, в тебе небагато. На коня - i гайда! - Е-е, брате, найнявся - продався. Залiз у борги - треба вiдробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймi Яблоновського можуть обрати королем замiсть Яна Собесь-кого. .Може, тодi i я пiду вгору? - Вiн гiрко усмiхнувся. - О, це щось нове! - здивувався Арсен. - З чого б то? Спихальський оглянувся, нiби його мiг тут хто-небудь пiдслухати, i по-змовницьки прошепотiв: - Тiльки тобi одному вiдкрию та?мницю... Але нiкому - нiчичирк! Бо пан Станiслав скорий на розправу, шляк би його трафивi Його лайдаки застукають у темному мiсцi, пирнуть ножакою пiд бiк - i поминай раба божого Мартина... - Ну, ти ж мене зна?ш, пане Мартине! - То слухай... Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильцi! Навiть сон втратив. А засну - i увi снi не маю спокою, холера ясна! - Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся i нахилився до самого Арсенового вуха. - Ти що-небудь про французьку й австрiйську партiю серед нашого шляхетства чув? - Трохи чув. - Ну, так от, пан Яблоновський - коханець королеви, тi?? шльондри, яку, одначе, безтямно коха? король, - завжди був прихильником австрiйсько? партi? i короля... Може, тому, щоб приспати пильнiсть його ясновельможностi, який у себе пiд носом не бачить, що королева заводить шури-мури з iншим... А це раптом став я свiдком i спiвучасником зради пана Станiслава... - Як саме? - З якогось часу до Львова почав навiдуватись посланець великого пiдскарбiя сенатора Морштина, верховоди французько? партi!... Я нiчого б i не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станiслав i сказав: "Пане Мартине, я знаю, ти вiддана менi людина". - "Безперечно, вельмишановний пане", - вiдповiв я. - "То чи не мiг би ти, пане Мартине, зробити менi одну дуже важливу послугу?" - "Яку?" - запитав я. "Одвезеш до Варшави листа... Але такого, що менi може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобi - голови!" I тут я припустився велико? помилки. Замiсть того щоб вiдмовитись, як пiдказував здоровий глузд, мов останнiй дурень, бовкнув: "З радiстю, вельмишановний пане!" Ти чу?ш - з радiстю! Мав би я сказитися на тiм словi! I з того почалося... Не встиг я повернутися з Варшави, де та?мно пробрався до того здрайцi Морштина, як довелося ?хати знову. I зна?ш, про що я дiзнався? - Про що? - Арсен слухав з пильною увагою, бо вiдразу зрозумiв, що йдеться про дуже важливi справи. - I Морштин, i Яблоновський стали вважати мене сво?м однодумцем i вже не дуже криються вiд мене... Морштин втягнув у змову, крiм пана Станiслава, братiв Сапег, а також пiдкупив багатьох шляхтичiв на сеймиках, щоб на вальному сеймi одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицi?ю братiв Сапег обрати його королем... Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди - смерть! Якщо змовники не прикiнчать, то король напевне пошле на шибеницю. - Справдi... Я спiвчуваю тобi. Мартине, - погодився Арсен. - Але й це ще не все, - промовив пiсля паузи зовсiм знiченим голосом Спихальський. - Що ж iще? - Цiлком випадково я дiзнався, що пан Морштин кожного тижня доповiда? про успiхи змовникiв французькому посланниковi де Бетюну, холера б його забрала! А крiм того, домовля?ться безпосередньо з секретарем мiнiстерства в Парижi Коль?ром i просить у нього грошей для змови... А це вже просто зрада, о пресвята дiво! Дiзна?ться король - пролл?ться багато кровi, полетять голови, а серед них - i моя дурноверха... Ну, що менi робити? Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще нiколи не бачив його таким пригнiченим i засмученим. Обличчя блiде, навiть брезкле, постарiле, нiби пiсля тяжко? хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти... Арсен обняв друга за плечi: - Не журися. Мартине! Бували ми i в гiрших бувальцях! А духом не занепадали. - Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог - бий його. А тут же навколо все сво? люди. А виходить - вороги... - Виходить, що й так. I нам треба зважити, хто наш справжнiй ворог. - А як ти дума?ш? - Уперше в очах пана Мартина блиснула надiя. Арсен пильно глянув на побратима. - Бачиш, пане Мартине, я мчав iз Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Вiслою. Я поспiшаю до Варшави, щоб попередити полякiв про страшну небезпеку, що нависа? над Польщею. - Я розумiю. - Ти розумi?ш, а ось пани Морштин i Яблоновський, мабуть, не розумiють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справдi, до чого вони закликають полякiвi Порвати з Австрi?ю? Але ж на сьогоднi це ?дина союзниця Польщi... Тiльки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинцi - турки проковтнуть i австрiйцiв, i полякiв! I писнути не дадуть! А тодi знову вiзьмуться за нас... - Отже, виходить, ми повиннi пiдтримувати австрiйську партiю? Тобто короля Я на? - Виходить, що так... Собеський хоче пiдписати з Австрi?ю договiр, щоб спiльно бити туркiв. То чого ж нам iще треба? Ждати, поки султан забере Вiдень, а потiм поверне на Варшаву, а звiдти на Ки?в? - Це було б глупство з нашого боку! - От бачиш! Життя само пiдказу?, що робити. - А все-таки - що робити? Арсен пильно глянув на Спихальського. - Пане Мартине, ти вiриш менi до кiнця? - Ще б пак! Невже ти сумнiва?шся в цьому? - Тодi у всьому покладись на мене... До Варшави будемо ?хати разом. Щоб у Яблоновського не викликати нiяко? пiдозри, я вiдрекомендуюсь шляхтичем Андже?м Комарницьким. Ми з тобою познайомимося i здружимося тiльки в дорозi. Зрозумiв? - Зрозумiв. - У Варшавi допоможеш менi зустрiтися з королем. А там видно буде, що робити. - Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб менi така голова, то був би я сенатором Речi Посполито?, от хай би мене грiм побив, коли брешу! - Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, мiцно обняв i поцiлував у лоб. - Ну, досить розмовi Сiдай вечеряти... Шлях до Варшави був важкий. Несподiвано завихрiло, захурделило - дороги так занесло снiгом, що конi провалювалися по саме черево. Тому замiсть того, щоб при?хати до столицi напередоднi рiздва, як розраховував Яблоновський, валка прибула пiсля Нового року i зупинилася на просторому подвiр'? сенатора Морштина. Нiхто Арсена на питав, хто вiн i звiдки, бо виявилося, що звiдусюди ?хали на вальний сейм десятки шляхтичiв, приставали до загону львiвського магната i гуртом торували заснiжену дорогу на Люблiн, а потiм - на Варшаву. На другий день по при?здi, поголившись i причепурившись. Арсен з паном Мартином пiшли до королiвського замку. Завжди балакучий, сьогоднi Спихальський був на диво похмурий i мовчазний. - Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? - спитав Арсен, коли вони, обiйшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсiм непросто. - Чого мовчиш? - А що тут скажеш? Через цi мури хiба що птах перелетить! А потклешся у ворота - варта не пропустить. Ось так, прошу пана, i будемо галайкати попiд стiнами... В цю мить з ворiт, розвихрюючи снiг, вимчали невеликi фарбованi сани з будкою, запряженi баскими вороними кiньми. У будцi сидiв якийсь поважний пан у бобровiй шубi й шапцi з павичевим пiр'ям. На козлах - похмурий вусатий кучер. Арсен i Спихальський ледве встигли вiдскочити вбiк. - Холера! Так i задавити чоловiка можна! - бурчав пан Мартин, обтрушуючи з комiра i вусiв дрiбнi снiжинки. - Видно, неабияке цабе - пре, мов на пожежу! Вони знову почали розглядати високi кам'янi мури, вежi i будiвлi замку. - Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... - непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришевi, що той у Львовi обiцяв знайти когось, хто б допомiг зустрiтися з королем. Але Спихальський, видно, забув обiцянку. - Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палацi, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис! - Але ж ти похвалявся цим у Львовi, - нагадав Арсен. Спихальський знiяковiв, потiм почервонiв. Нарештi скрушно махнув рукою. - Е-е, мало що може бовкнути чоловiк на радощах, що зустрiв найлiпшого друга! - I вiн винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких свiтилися по-справжньому глибока i вiрна дружба й любов. Арсен посмiхнувся, обняв друга за плечi. - Ну, гаразд... Не журись. Придума?мо щось! - Що ж тут придума?ш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить ви?хати з замку. - Так можна прождати цiлий тиждень... Нi, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись вiд морозу в кожухи, тупцяли вартовi. - Добрий день, панове! - з напускною бадьорiстю привiтався до них. Вартовi не вiдповiли. Тiльки один, мабуть, старший, спитав суворо: - Чого треба панам? - Ми шляхтичi. При?хали на сейм. Хотiли б побалакати з королiвським секретарем... - Паном Талентi? - Так, - швидко вiдповiв Арсен, радiючи, що його маленька хитрiсть принесла першi плоди. - Але ж, панове, - здивувався вартовий, - пан Талентi щойно ви?хав з замку! - Хiба? А ми й не впiзнали, - розвiв руками Арсен. - Доведеться ждати, поки при?де. Вони вiдiйшли на достатню вiдстань. Чекали годину, а може, й двi, аж поки не побачили знайомi зеленi сани, запряженi вороними кiньми. Арсен переступив дорогу. Пiдняв догори руки. - Тпр-р-р-у-уI Конi зупинилися. Вусатий i дужий, як ведмiдь, вiзник замахнувся батогом. - З дороги, лайдаку! Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен смiливо пiдступив до саней. Тим часом пан, що сидiв у будцi, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучеровi опустити батiг. - Пробачте, пане Талентi, що ми насмiлилися зупинити вас на дорозi. Повiрте, тiльки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, - сказав Арсен, вичiкувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана i не знаючи достовiрно, Талентi це чи нi. - Що вам треба? - холодно спитав той. - Ми хочемо бачити короля! У королiвського секретаря ледь помiтно здригнулися брови. - Всього-на-всього? - Вiн i не намагався приховати глузливо? iнтонацi? в голосi. Арсен стишив голос. - Пане, йдеться про дуже важливi речi... Влаштуйте нам зустрiч з королем, i ви добре прислужитеся ойчизнi! - Я кожен день служу ойчизнi! - бундючне вiдрiзав пан. - Я королiвський секретар, i менi ви можете розповiдати все. Тепер сумнiву не було. Це справдi був Талентi. Арсен сказав рiшуче: - Нi, мостивий пане, при всiй нашiй повазi до вас ми нiчого не можемо вам розповiсти. ?дине, що можу повiдомити, це те, що я прибув iз Стамбула. Якщо пан Талентi розумi? важливiсть цього... Королiвський секретар вмить збагнув "важливiсть цього". - О! - вигукнув вiн. - Прямо iз Стамбула? - Так. Талентi вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до нiг. - Неймовiрно! Хто ж ви такий? - Потiм дiзна?тесь... Мо? прiзвище - Анджей Комарницький, але воно вам нiчого не скаже. - Гаразд, iдiть до ворiт. Я накажу, щоб вас пропустили... Конi рвонули з мiсця, i сани помчали до замкових ворiт. - Ну, ти й зух, Арсене! - радiсно вигукнув вражений Спихальський. - Тепер не сумнiваюся - вiдчиняться дверi королiвського покою! Хай мене грiм поб'?, якщо брешу! Арсен теж був радий. - Ще б пак! Тепер, звичайно, вiдчиняться. Ходiмо! Вартовi бiля брами вiдiбрали у них зброю i пропустили на подвiр'я. Вони вiдразу побачили пана Талентi, що стояв бiля високого кам'яного ганку. Королiвський секретар здалеку махав ?м рукою. - Сюди, панове! Вузькими сходами вiн провiв ?х на другий поверх. Тут у невеликiй склепiнчастiй залi стояла внутрiшня двiрцева варта - кiлька добре вишколених жовнiрiв. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув - чи нема збро?. - Прошу, панове! - показав рукою в бiк широкого коридора. Талентi йшов попереду, начальник варти - позаду. Нарештi у великiй свiтлiй залi з колонами королiвський секретар зупинився. - Зачекайте на мене тут, - сказав упiвголоса i зник за рiзьбленими дверима з бiлим орлом. Через кiлька хвилин з'явився й урочисто проголосив:- Король чека? на вас, панове! Арсен i пан Мартин вступили до королiвського кабiнету. Це була така велика й розкiшна кiмната, що вони спочатку короля й не помiтили. Сторопiлi, дивилися на величезний рiзьблений, з позолотою стiл, на такi ж розкiшнi, з рiзьбою i позолотою шафи та крiсла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску пiдлогу i не помiчали, що король сто?ть праворуч, пiд стiною, мiж двома лицарськими панцерами. А коли помiтили, обидва мовчки низько вклонилися. Ян Собеський вийшов на середину кабiнету. Це був високий, огрядний чоловiк з одутлим лицем, темними очима i такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами i чубом. Кивком голови вiн вiдповiв на привiтання i спитав: - То це правда, панове, що ви прибули iз Стамбула? - Так, ясновельможний пане круль, то ? свята правда, - вiдповiв Спихальський, оскiльки король дивився на нього. - Але тiльки наполовину... - Як це? - Менi теж доводилося бувати в Стамбулi, най би був щез, i навiть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нага?в, коли був рабом на галерi, але то було давно... А зараз iз Стамбула прибув мiй лiпший друг, ваша вельможнiсть, е-е-е... Шляхтич Анджей Комарницький... Арсен мовчки вклонився, а потiм, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретаревi, сказав: - Трохи бiльше мiсяця минулого з того часу, ваша вельможнiсть, як я ви?хав зi Стамбула. Я привiз дуже важливi вiстi, якi хотiв би розповiсти вам одному. Собеський пильно глянув на свого молодого спiврозмовника, а потiм кивнув секретаревi: - Пане Талентi, вийди! Секретар вийшов. Король перевiв погляд з Арсена на Спихаль-ського. - Пан Комарницький сказав, що хотiв би розповiсти менi одному... А пан... - Пан Мартин Спихальський - мiй друг, i вiд нього у мене та?мниць нема?, - сказав Арсен i додав:- До того ж вiн служить у пана Яблоновського i розповiсть вам багато дуже цiкавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином i його друзями... - О-о! - мимоволi вихопилося з уст короля. Вiн враз прояснiв, по-дружньому всмiхнувся i показав на оббитi голубим оксамитом крiсла. - Прошу, панове, сiдайте! Розповiдайте, будьте ласкавi! Спочатку мову повiв Арсен. Йому довелося стисло розказати i про себе, i про Юрiя Хмельницького, i про болгарських друзiв. Бiльш докладно змалював зустрiч з Кара-Мустафою i його оточенням. I вже зовсiм детально, як умiв i скiльки знав, розповiв про пiдготовку Порти до вiйни з Австрi?ю i про цiлi, якi ставив султан перед вiйськом. Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, i його великi чорнi очi нi на мить не вiдривалися вiд Арсенового обличчя. Нарештi, коли Арсен закiнчив, вiн сказав: - Все це, пане Комарницький, дуже цiкаво i дуже важливо... Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо вiдповiда? становi речей. - Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможнiсть, не вiрити мо?м словам, - з почуттям гiдностi вiдповiв Арсен. - Але я передбачав це i недаремно взяв з собою пана Спихальського. Вiн зараз розповiсть вам про те, в що ви не можете не повiрити, бо воно стосу?ться вашо? королiвсько? особи, а вiдтак, оскiльки пан Мартин довiрив цi та?мницi менi, ви повиннi повiрити i всiм мо?м щойно сказаним словам. - Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевiряти, перш нiж приймати рiшення. - Король лагiдно поплескав Арсена по колiну й повернувся до Спихальського. - Що ж менi ма? розповiсти цiкавого пан шляхтич? - Мiй найяснiший пане круль! - урочисто почав пан Мартин. - Я сам, не вiдаючи того, став мимовiльним учасником змови проти вашо? вельможностi i, як пiдказав менi мiй друг Комарницький, також змови проти Речi Посполито!... - Я слухаю, пане... Розповiдай - i цим полегшиш свою душу, - довiрливо промовив король. Пан Мартин вiдкашлявся. - Великий коронний гетьман Станiслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Вiн кiлька разiв за останнiй рiк посилав мене до Варшави з та?мними листами до пана сенатора, а той засилав сво?х гiнцiв до пана гетьмана. Жодного разу я не поцiкавився, - бо я, мостивий пане, чесна людина, - змiстом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливi й та?мнi i що вони можуть коштувати пановi гетьману мiсця, а менi - голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про змiст тих листiв аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партiя готу? пана Яблоновського на короля Речi Посполито!... О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я вiдтодi, носячи в сво?му серцi таку страшну та?мницю! Вражений король тихо промовив: - Ти спокутував свiй грiх щиросердим зiзнанням, сину мiй. - Вiн поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. - Що ще тривожить тво? серце? - Я дiзнався - теж випадково, - що великий пiдскарбiй Морштин, якого ваша величнiсть осипала сво?ми щедротами й прихильнiстю, доносить французькому посланниковi де Бетюну про все, що дi?ться в Речi Посполитiй, а також пише листи секретарю мiнiстерства Коль?ру в Парижi... А це вже пряма зрада, пся крев! - вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся i почервонiв. - Прошу вибачити мене, ваша ясновельможнiсть... Собеський зблiд вiд хвилювання й гнiву. - О пан ?зус! Що я чую! - вигукнув. - Я багато що знав, але щоб пан Станiслав зазiхнув на корону - повiрити цьому не можу! - I я не повiрив би, коли б не чув на власнi вуха, хай мене грiм поб'?! - пiдтакнув королевi Спихальський. - А пан Морштин! - не мiг заспоко?тися Собеський. - Скiльки я зробив йому добра! Якими почестями i милостями осипав! Возвiв у чин сенатора i великого пiдскарбiя Речi Посполито?! А вiн... Зрадник, бидло, а не шляхтич! - Король почав лаятись, як простий жовнiр. - Якщо все це правда, вiн заслугову? найлютiшо? кари! - Яких доказiв потребу? ваша ясновельможнiсть? - спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тiльки вибухом гнiву, а потiм згасне. Король нахилився до сво?х спiврозмовникiв i рiшуче сказав: - Менi потрiбен речовий доказ, що недвозначно свiдчив би про вину Морштина i Яблоновського? Менi потрiбен хоча б один листi I то - негайно! Бо днями вiдкрива?ться вальний сейм, i на ньому вирiшиться - яким шляхом пiде Рiч Посполита: чи пiдтрима? Австрiю у вiйнi з турками, чи спокiйно дивитиметься, як султан проковтне ??, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозумiли, панове? - I пiдвiвся. - Зрозумiли, ваша ясновельможнiсть! - пiдвелися також Арсен i Спихальський. - Тодi я чекаю на вас найближчим часом... Перед вальним сеймом. Нiяк не пiзнiше! Запам'ятайте! - Не забудемо! Постара?мося, ваша ясновельможнiсть! - I ще одно: мо?му секретаревi, пановi Талентi, можете цiлком довiрятися... Бажаю вам успiху! Три наступнi днi, що минули пiсля зустрiчi з королем. Арсен майже не спав. По черзi з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого пiдскарбiя i не спускали очей з дверей його кабiнету, намагаючись серед безлiчi людей - слуг, охоронцiв, вiдвiдувачiв, гостей i родичiв - виявити того, хто був зв'язковим мiж ним i французьким посланником. Однак це нiчого не дало. Пiдозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослiдкувати за всiма не було нiяко? змоги. - Так ми нiц не зробимо, холера ясна! - лаявся нетерплячий Спихальський. - Скоро - сейм, а ми тупцю?мо на одному мiсцi... Що подума? король? Ще бiльше олi? у вогонь пiдлив королiвський секретар. Пiзно ввечерi, вдягнутий простолюдином, вiн перестрiв Арсена i пана Мартина бiля костьолу, де вони товклися серед челядi Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який мiг одержати листа вiд довiрено? особи великого пiдскарбiя, i, схопивши ?х за руки, шепнув: - Панове, король все ще сподiва?ться на вашу спритнiсть... Матимете щось важливе - негайно йдiть до сеймового палацу. Постука?те тричi в бiчнi дверi лiвого крила. Я чекатиму на вас... Королiвський секретар зник так же раптово й непомiтно, як i з'явився. Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десяткiв людей, що оточують щодня Морштина, ту ?дину людину, якiй сенатор довiря? сво? найбiльшi та?мницi? - Чому мовчиш. Арсене? - зашепотiв схвильовано Спихальський. - Хай йому грець, якщо ми з'явимося до короля з порожнiми руками, вiн матиме повне право назвати нас брехунами! - Менi зда?ться, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, - задумливо промовив Арсен. - Як це розумiти? Говори яснiше! - Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна? Якщо ми там помiтимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вiрний слiд. Спихальський заклiпав очима. - Гм, а зна?ш, може, ти й ма?ш рацiю! I як це ми не додумалися до цього ранiше? - Ще не пiзно. Ходiмо! Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вiсли, був ?м вiдомий, i через пiвгодини, спiтнiлi й захеканi, вони опинилися перед ворiтьми, що вели в глибину парку. Нiч була безмiсячна, але не темна. Порошив дрiбний снiжок, замiтаючи слiди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки. Друзi обiйшли все обiйстя посольства й переконалися, що, крiм головного пiд'?зду, з боку Вiсли ? невелика хвiрточка, якою користувалися не тiльки влiтку, а й зимою: недалеко вiд берега темнiла свiжопрорубана ополонка, з яко?, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снiгу. - Доведеться стежити за обома входами, - сказав Арсен. - Ти, Мартине, залишайся тут, а я пiду на той бiк... Тiльки дивись не засни! - Заснеш тут у бiсового батька! Адже доведеться лежати в снiгу, а не в перинi. - Бiльше нiде, - погодився Арсен, оглядаючись довкола. - Берег голий, хоч би кущик який... Тож заривайся якомога глибше i справдi не засни, бо замерзнеш. Арсен пiдштовхнув друга. Спихальський вiдiйшов крокiв на п'ять вiд стежки i плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снiгом - тепер жодна собака не запримiтить. - Ну, дивись пильно! Трапиться що - свиснеш. А я пiшов... Арсен зник у темрявi. Годину чи й двi Спихальський почував себе добре - пiд боками м'яко, немов i справдi в перинi. Хотiлося спати, але вiн вiдганяв сон, хапаючи губами нiжний чистий снiг та смикаючи себе за вуса. Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потiм - руки, а згодом йому почало здаватися, що вiн лежить не в кожусi i не в добрих чоботях, якi справив минуло? осенi, а зовсiм голий. Дрiж хвилями прокочувався по тiлу, а зуби так цокотiли, що, мабуть, було чути на той бiк Вiсли. I що найгiрше - вiн боявся поворухнутися: а як хтось з-за рогу стежить за хвiрткою або, навпаки, хоче вийти з посольства i вигляда? з-за тину? Коли б був сам - утiк би звiдси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як i вiн, i якому також, мабуть, не тепло. Звернуло за пiвнiч. I раптом до його слуху долинув легкий скрип снiгу. Спихальський зцiпив зуби, щоб не цокотiли, i глянув лiворуч, звiдки долiтали тi звуки. Може, йде Арсен? Але нi. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту i злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись i прислухаючись. А наблизившись до хвiртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвiртка була замкнена. Незнайомець вилаявся: - Йолопи! Скiльки разiв попереджував: у середу не замикайте! Вiн задер голову, дивлячись на високий паркан, потiм пiдскочив, ухопився руками i почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на не?. Нарештi йому пощастило пiдтягнутись i лягти животом на паркан. Ще мить - i перевалиться на той бiк. Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то треба хапати негайно! Якщо нi, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намiрi пограбувати чужоземне посольство. Вiн прудко вискочив зi сво?? схованки, схопив незнайомця за ногу i щосили потягнув донизу. Той з несподiванки охнув i впав у снiг. Спихальський мiцно затулив йому рота долонею, а колiном притиснув до землi. - Тихо! Не пручайся! Iнакше... Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повiтря. Спихальський вiдпустив трохи руку - i той кiлька разiв зiпнув ротом. - Хто такийi До кого йшов? - прошипiв Спихальський. - Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном ?зусом! - Вiн дужче натиснув колiном. - На бога, пане, вiдпусти! - Ти хотiв пограбувати посольство! - Я не злодiй, мостивий пане! - А хто ж ти? - Мене звати Юзеком... Кривим Юзеком... Одведiть мене до пана де Бетюна! - Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? - Спихальський ледве стримав радiсть, бо зрозумiв, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном вислiджували. - Так. - Чим доведеш це? - Пан Мартин трохи послабив руку на горлянцi Юзека, щоб той мiг говорити. - Хай пан одведе мене до посланника i сам пересвiдчиться. - Так я тобi й повiрив! Чи менi розуму забракло, щоб я вiв тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотiв! Я задушу тебе, розбiйнику! Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзековi його слова, мабуть, лунали як грiм, бо вiн з ляку почав за?катися. - М-мостивий п-пане, вислухайте мене! Я справдi не розбiйник i не злодiй! Я йшов до пана де Бетюна вiд вельмишановного пана сенатора Морштина... Чи мостивий пан чув такого? З листом... - Не бреши! Щоб вiдомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негiдником i злодюгою, як ти! Де вони? Не повiрю, поки не пересвiдчуся, що сказав правду! - Хай пан вiзьме в кишенi... - В якiй? - Ось тут, злiва... Спихальський потягнувся було рукою до кишенi, як раптом одержав такого несподiвано мiцного стусана в груди, що вiдлетiв на кiлька крокiв i впав у снiг. Вiн зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звiвся на ноги i, ще важко дихаючи; пiдняв угору праву руку. В нiй тьмяно заблищав кривий татарський ятаган. - Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! - прошипiв люто Спихальський. - Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе! - Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! - глузливо хихикнув Юзек. - Тепер я сам вiдправлю тебе, мостивий пане, до праотцiв! Вони поволi кружляли один навколо одного, мов пiвнi. Юзек утекти не мiг: розумiв, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна - заволодiти листом. Вiн мiг скористатися з пiстолiв, але не хотiв здiймати шуму, тому всю надiю покладав на свою силу i спритнiсть. Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озбро?ний, вiн вирiшив скористатися з сво?? переваги i одним ударом ятагана покiнчити з ним. Його напад був швидкий i рiшучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою. Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив вiн занесену над ним руку сво?ю лiвою рукою, а правою щосили затопив Юзековi в обличчя. Удар був такий мiцний, що Юзек упав як снiп i лежав, не подаючи нiяких ознак життя. - Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! - звернувся Спихальський до знепритомнiлого ворога, витягуючи у нього з кишенi тугий сувiй паперу. - Сам винен, собачий сину! З цими не дуже чемними словами вiн схопив Юзека за ноги i поволiк до рiчки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулацi, i, подумавши, що брати його не слiд, щоб не став свiдком цього вимушеного вбивства, пiдняв тiло над ополонкою i .тихо пустив пiд лiд. Тим часом дрiбний снiжок сiявся з похмурого неба i замiтав слiди трагедi?, що розiгралася на березi Вiсли. "До свiтанку й знаку не буде", - подумав пан Мартин i, сунувши глибоко за пазуху дорогоцiнний сувiй, поволi пiшов на розшуки Арсена. А тим часом на протилежному боцi посольсько? садиби вiдбувалися подi? безкровнi, але не менш драматичнi. Мiсце для спостереження Арсен вибрав незвичайне - на широкому, занесеному снiгом дашковi надбрамно? вежi. Тут було дуже холодно, бо наскрiзь продимав вiтер, зате безпечно, а головне - звiдси весь двiр посольства вiдкривався як на долонi. Вiдразу ж Арсен помiтив там якесь пожвавлення. Хтось iз лiхтарем ходив бiля конюшнi та возiвнi. У будинку блимали вогники - то в одному вiкнi, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людськi голоси i кiнське iржання... Арсен весь перетворився на увагу, хоча й вiдчував, що ось-ось задубi? на цiй високiй, вiдкритiй усiм вiтрам вежi. Далеко за пiвнiч, коли з-за Вiсли прокричали другi пiвнi, вiд ганку посольського будинку вiд'?хали сани з халабудою. "Невже сам посланник вируша? кудись так рано?" - подумав Арсен. Попереду саней пiдтюпцем бiг ключник: бiля пояса у нього подзенькували ключi. Чути було, як вiн важко диха?. Арсен щiльнiше припав до заснiженого дерев'яного дашка. Ключник вiдiмкнув браму, широко вiдчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, i Арсеновi було видно його широку лисину. "Мабуть, посланника проводжа?", - мiркував козак, але тут же змiнив думку, бо до його вух долетiли слова, якими перекинулися ключник з кучером, i якi трохи прояснили картину i примусили Арсенове серце забитися частiше. - Янеку, синку, назад скоро? - запитав ключник, коли кучер зрiвнявся з ним. Кучер злегка притримав коней. - Не турбуйся, батьку, - вiдповiв. - Передай матерi, що до обiду повернуся. Хай припасе чарку горiлки, щоб погрiтися з морозу. Вiдтарабаню цього пана, - вiн показав батогом на будку, - до "Бiлого лебедя", а там вiн по?де в Париж на перекладних. А я - додому. Бувай, батьку! Янек хльоснув батогом - конi дружно рвонули з ворiт i помчали в снiжно-каламутну темряву ночi. Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потiм, щось бурмочучи собi пiд нiс, поволi побрiв на подвiр'я. Арсен виждав, поки вiн зник у темрявi, i стрибнув на землю. - Холера ясна? Хто тутай? - почувся переляканий голос пана Мартина. - Це ти. Арсене? Звалився, як снiг на голову! Так можна чоловiковi й карк зламати! - Спихальський вибрався iз замету, куди пiрнув, почувши, що вiдчиняються ворота, i обняв товариша за плечi. - Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вiсли ракiв годувати... - Це справдi удача, - зрадiв Арсен, здригаючись вiд холоду. - Але послухай, що я скажу. Щойно ви?хав французький гонець, просту? до Парижа. Гадаю, не з порожнiми руками... - Чому ж не схопив? - ?х було тро?. Крiм гiнця - кучер i ключник... - Ет, яка невдача! А куди вiн по?хав? - У тiм-то й рiч, що я не зрозумiв... Кучер сказав - до "бiлого лебедя". - До "Бiлого лебедя"? Чоловiче, але ж то корчма на познанськiй дорозi. I перша станцiя, де можна перемiнити коней! - вигукнув Спихальський.-Ми ?х наздоженемо! - Далеко це? - Верхи - днi або три години... - Тодi не гаймо часу! Треба взяти коней i наздогнати будь-що! Бiжiмо! Вони щодуху мчали безлюдними заснiженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней i погнали на познанську дорогу. До "Бiлого лебедя" прибули вранцi. - Спiзнилися! - скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалинi бiлу куряву. Там швидко мчали i зникли за горою критi сани. На подвiр'? корчми Арсен упiзнав Янека, який копирсався бiля сво?х саней, але не подав i знаку, що зна? його. - Хлопче, де знайти корчмаря? - спитав, проходячи мимо. - Де ж йому бути? В корчмi! Господар корчми i за?зду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкiй не зовсiм чистiй дошцi хлiб. В корчмi, незважаючи на раннiй час, уже сидiло кiлька подорожнiх. Арсен привiтався i, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо: - Iменем короля, пане, дай конейi Найкращих i негайно! А сво?х ми залишимо тут - нагоду?ш i напо?ш. Зрозумiв? Корчмар витрiщився на нього. - Матка боска! При?здить один - iменем короля, при?здить другий - теж iменем короля... I всi вимагають найкращих коней, i негайно! А де бiдному корчмаревi ?х узяти? Чим ?х нагодувати? Арсен кинув золоту монету. - Я поспiшаюi Швидко! Корчмар затис грошi в кулацi. - В одну мить, вацпане! - Прудко викотився з-за шинквасу i шанобливо вклонився. - Ходiмте! Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмаревi ще одну монету, взяв його пiд руку. - Мене цiкавить той пан, що при?хав нещодавно ось iз цим кучером. - I показав кивком голови на Янека. - Вiн поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного вiдвiдувача. - Нi, пане, вiн не поляк. Бо по-польськи говорить погано. - Яко? мастi коней ти дав йому? - Сiрi в яблуках, пане. - Сани вiдкритi чи з будкою? - З будкою... За це менi було заплачено додатково. - А як звати кучера, що повiз його? - Антось, пане. - Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотiв знати, - сказав Арсен, пiдходячи до конюшнi, й суворо додав:- А ти, пане корчмарю, ?ж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумiв! - Як не розумiти! Це не первина для мене, - вiдповiв корчмар, виводячи зi стайнi двох коней. Пересiдлати ?х було дiлом кiлькох хвилин - i вже вершники в сiдлах! Пригнулися, свиснули - i як вихор помчали по слiду, залишеному саньми француза. Наздо? на.'iи нони ного опiвднi, i то тiльки тому, що кучер, збочивши i дирогн, паскочi?и на приметений сином пеньок i зламав копила. - Добрий вечiр, пане Антось! - привiтався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусi оброку, вправно ор