еба. Спочатку вiн посвiтлiшав, потiм прибрав бурого, а згодом - рожевого кольору. Нарештi весь виднокрай спалахнув, як вогонь, i з-за далекого моря викотився пруг сонця i запалахкотiв буйною пожежею. Степ враз ожив, озвався тисячами голосiв - пташиним спiвом, сюрчанням коники, свистом бабакiв та ще безлiччю звукiв, що затоплювали все довкруг. Хоча Арсен мав у кишенi ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всiх зустрiчних об'?жджати, щоб не навести на свiй слiд Чору, коли б вiн надумав раптом переслiдувати ?х. Тож помiтивши вдалинi отару овець i чабана з собаками, звернули вбiк i широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захiд. Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутiр - кiлька глиняних халуп, критих очеретом. Його об'?хали теж i несподiвано побачили невеликий степовий гайок, що привiльне розкинувся попiд горою. Козаки повернули до нього, сподiваючись дати коням невеликий перепочинок. Та коли до гаю залишалося зовсiм близько, з нього раптом вискочило кiлька вершникiв. - Спагi?! - вигукнув Арсен, притримуючи коня. Тiкати було нiяк. Спагi? мчали просто на них. - Будемо ?хати сво?ю дорогою, - сказав Арсен. - Може, вони не зачеплять нас... А коли що - мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я... - Хто такi? - спитав переднiй, кетхуда ', на?жджаючи сво?м конем на Арсенового буланого. - Ми спагi? iз от-кулу Гамiд-бея, - якомога спокiйнiше вiдповiв Арсен. - А ви? Замiсть вiдповiдi кетхуда показав пальцем на одяг козакiв. - Звiдки це у вас? Арсен оглянув себе i Романа. Справдi, на спагi?в вони скидалися мало. - А-а, це... - байдуже протягнув Арсен. - Так ми ж були у полонi в урусiв i тепер, пiсля того, як у Бахчисара? пiдписано перемир'я, нам пощастило вирватися вiд гяурiв. Вони обмiняли нас на сво?х людей, що були в полонi у яли агаси... - О! Так ви ?дете з Аккермана? Так я зрозумiв? Вiд яли агаси? - Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, - зам'явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. - Хто б нас, простих во?нiв, допустив до такого поважного бея? - Я не про це! Важливо, що ви були в Аккерманi, а ми просту?мо туди... Дуже спiшно треба. Та от досада - в цьому проклятому степу, як на морi, - нi дорiг, нi позначок... Тому повертайте коней - будете менi за провiдникiв! - Але ж ми поспiша?мо! - вигукнув з досадою Арсен. - Уже скiльки часу не були дома! - Встигнете! - вiдрiзав кетхуда. - Та й не потрапите ви додому... Як тiльки ступите за Дунай, вас вiдразу запроторять в який-небудь от-кулу - i до муштри!.. Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк. - ?дьте весь час на схiд сонця - i потрапите до Аккермана, - не хотiв здаватися Арсен. - А в степу всюди пастухи - вони вкажуть дорогу... - Я наказую тобi, собако! - розлютився кетхуда. - Повертай голоблi! Доводилося пiдкорятися. Арсен виразно глянув на Романа i пiдстьобнув коня. Спочатку ?хали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними - Роман, а позаду розтягнулися спагi?. - Невже знову пахне вiйною? - спитав Арсен, намагаючись зав'язати розмову. - Скажу по правдi, набридла вона менi, мов гiрка редька! - Ти давно з дому? - замiсть вiдповiдi спитав кетхуда. - Уже п'ятий рiк... - А домiвка далеко? - Про Кизил-Iрмак чув? - О, далеко!.. - поспiвчував кетхуда i додав:- Ну, що я можу тобi сказати? Нiчого втiшного... Лаштуйся ще рокiв на п'ять, а то й на десять тягнути вiйськову лямку... Сердар ' готу? велике вiйсько для вiйни з Австрi?ю, бо цiсар задумав вiдiбрати у нашого падишаха схiдну Угорщину. Ну, а наш падишах не вiд того, щоб вiдiбрати у цiсаря захiдну Угорщину. Ось уже пiвтораста рокiв - з часiв султана Сулеймана Канунi - тягнеться цей спiр мiж двома володарями за ту землю... Ще у вереснi 1529 року, пiсля того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Вiдень, i пiвмiсяця його 120-тисячне вiйсько штурмувало те мiсто, де було всього 20 тисяч захисникiв. Але взяти так i не змiг i вiдступив нi з чим... Другий його похiд теж закiнчився нещасливо. Тепер наш бого-даний падишах вирiшив, що настав час, коли аллах допоможе йому зробити те, чого не зумiв зробити Сулейман... - О, кетхуда добре зна? iсторiю того спору! - здивувався Арсен. - Ще б пак! - промовив вдоволений похвалою кетхуда. - Чому б я мав ?? не знати? Я народився в Угорщинi, там мiй зе?-мат 3, моя мати мадярка... - О! - вигукнув Арсен. - То ти угорець? - З чого б то! Я мусульманин, мiй батько був спагiя, i я теж спагiя... Служу нашому падишахов! - Менi вчулося, що тобi не хочеться знову воювати... - А тобi хочеться? - замiсть вiдповiдi сказав кетхуда. - Менi i без вiйни непогано! - Я iншо? думки, - схитрував Арсен. - Тобi добре - у тебе чималий ма?ток, душ двiстi райя. - Всi п'ятсот! - не без гордощiв сказав кетхуда. - Ну от, бачиш... А у мене - нiчого. Руки та шабля, якою я собi здобуваю на прожиття... Кетхуда пiдозрiло подивився на свого супутника, але промовчав. Арсен тим часом вiв далi: - Тому менi дивно слухати, що спагiя, кетхуда, який мав би, як пес, вiрно стояти на сторожi вiри й падишаха, розпуска? слину i осуджу? вiйну проти невiрних... Кетхуда враз натягнув поводи, гнiвно блиснув очима. - Хто чув, що я говорив таке?! Нiхто? А ти, паршивий шакал, дякуй аллаховi, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла тво?? дурно? голови! Геть звiдси - i не потрапляй менi бiльше на очi! Мерзотник! - Дякую, - вклонився цiлком щиро Арсен, радiючи з такого повороту подiй. - ?дьте прямо - вже недалеко Аккерман... I хай береже тебе аллах, високошановний ага! Вiн кивнув Романовi, i вони, завернувши коней, швидко помчали назад. На Чагу прибули надвечiр. Невелика степова рiчечка в'юнилася серед рудих, стоптаних овечими отарами горбiв, блищала срiбними плесами супроти червонястого надвечiрнього сонця. Сподiватися на щасливий випадок, який допомiг би розшукати аталика Ямгурчi, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й два. Тому друзi вирiшили розпитати чабанiв. Напо?вши коней, повернули вгору по течi?, до чагарника пiд горою, де паслася отара i палахкотiло вогнище. Бiля вогню сидiв непорушне, мов гриб, старий-престарий татарин-чабан i закiптюженою довгою ложкою помiшував у казанку чорбу. Залишивши Романа з кiньми на березi бiля рiчки. Арсен пiдiйшов до старого, привiтався. Той пiдвiв на незнайомця вицвiлi коричневi очi, що сльозилися вiд диму, надтрiснутим, скрипучим голосом прокаркав: - Т-ти т-турок?.. С-сiдай - г-гостем б-будеш! - Як ти дiзнався, старий, що я турок? - здивувався Арсен. - А-а, т-турка, скiльки не вчи по-нашому, все одно чути... З чим п-прийшов сюди, к-кажи! Д-дорогу розпитати? - Як ти вгадав?.. Справдi, хочу розпитати дорогу. - Яв цьому степу живу не один десяток лiт i знаю, що подорожнi завертають до чабана тiльки тодi, коли не знають дороги... Тобi к-куди? - До Ямгурчi... Вiн десь тут живе на хуторi. - До Ямгурчi? Це ж до якого - до Безвухого чи до Кривого? - Не знаю, чи вiн безвухий, чи кульгавий, а знаю, що вiн був агаликом у Чори, сина мурзи Кучук-бея. - А-а-а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсiм iнший Ямгурчi, щоб ти знав... Це i не Безвухий, i не Кривий, як я спочатку думав, - чабан в усмiховi показав беззубий рот. - Це Ямгурчi Вороняче Гнiздо! Хе-хе-хе!.. Я тут усiх знаю! - То де ж вiн живе? - Арсен почав злитися на говiркого старика. - А живе вiн, щоб ти знав, в урочищi Глибокий Яр. Це там, де проходить через Чагу шлях iз Бендер на Дунай... Не чув? - Нi, не чув, старий... Дякую тобi! Прощавай! - ?дь здоровий... Та все отак берегом, берегом... Аж до караван-сарая... А там зверни праворуч - та долиною, долиною... Отак i доберешся до Глибокого Яру. А там вiн один i живе, Ямгурчi той, Вороняче Гнiздо... Уторопав? - i старий для бiльшо? певностi показав брудним гачкуватим пальцем на пiвнiч, звiдки струмувала тиха Чага. Арсен ще раз подякував старому, дивуючись ясностi його думки i вмiнню чiтко й зримо розповiсти про шлях, що став таким знайомим, нiби сам уже пройшов по ньому. ?хали, обминаючи ногайськi кочовища, до смерку. А коли стемнiло, стриножили коней i пустили в долину пастися, а самi лягли вiдпочити. Встали з ранньою зорею i знову рушили в путь. Все було так, як змалював старий чабан, - i безлюдний караван-сарай бiля броду через рiчку, i широка долина, що звернула вiд Чаги праворуч i вивела до Глибокого Яру. Кочовище аталика Ямгурчi було розташоване в мальовничому вибалку з пологими схилами, де-не-де порослими кущами глоду та бузини. Посеред вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонцi невеличкий ставок. Пiд горою стояло кiлька юрт та кошар. Тiльки на лужку, бiля ставка, паслися гуси, а вдалинi, де вибалок переходив у яр, темнiла на пасовиську овеча отара... I жодно? живо? душi. Козаки притримали коней. - Хутiр, зда?ться, зовсiм безлюдний, - тихо промовив Роман. - Аж не вiриться, що десь тут поневiря?ться в неволi Стеха! - I все ж вона тут! - вiдгукнувся Арсен, окидаючи бистрим поглядом все довкола. - Чу? мо? серце, що тут... Однак залиша?ться нам чи не найважливiше - вирвати ?? звiдси! - Коли вже добралися сюди, то вирвемо. - Не кажи гоп, - застерiг Арсен i торкнув коня. В цей час на хуторi, побачивши чужих, завалували собаки. I в ту ж мить у юртах вiдкинулися пологи - висипали чорноголовi дiтлахи, пiдлiтки, жiнки. З цiкавiстю втупилися в чужинцiв... Потiм повагом вийшов старий лисий татарин у червонiй сорочцi i барвистих рясних шальварах. Вiн був, як на його роки, мiцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчi видавався вперед великий хрящуватий нiс, що нагадував дзьоб ворона... Приклавши руку до лоба, щоб захистити очi вiд яскравого сонця, старий намагався впiзнати вершникiв, що швидко наближалися. - Агей, шайтанове насiння! - крикнув вiн на собак. - Розгавкалися... Заберiть ?х! Дво? старших хлопчикiв з палицями метнулися до собак, i тi з виском кинулися врозтiч. - Ну, от i сам аталик Ямгурчi, - тихо сказав Арсен, стишуючи бiг коня. - А вiн i справдi чимось нагаду? старого ворона - чорний, худий, носатий... Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всi прикипiли поглядом до незнайомцiв, що з вигляду скидалися на гяурiв, але за татарським звича?м ?хали iз запасними кiньми. - Хай береже аллах твiй дiм, Ямгурчi, - привiтався Арсен, злiзши з коня i вiддавши поводи Романовi. - Бажа?мо здоров'я тобi i всiм тво?м домочадцям! - Слава аллаху, вiн милостивий до мого роду, - повагом, з досто?нством вiдповiв Ямгурчi. - Хай i вас береже аллах!.. Чим я заслужив честi бачити у себе таких високих гостей? I вiн допитливо, навiть з пiдозрою глянув на при?жджих. Арсен не встиг вiдповiсти: раптом з одно? юрти метнулася жiноча постать i з криком: "Арсене! Романе!" - упала на груди Арсеновi. Це була Стеха. Забившись у нестримному риданнi, вона не могла промовити й слова, тiльки припадала до обох козакiв, якi теж стояли остовпiлi, бо не сподiвалися, що саме так вiдбудеться ?хня зустрiч. Вони думали, що ?? тримають десь пiд замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося - дiвчина перша побачила ?х i, не втримавшись, на радощах кинулася ?м назустрiч. I в Арсена, i в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, i розумiли, яких мук зазнала дiвчина i яка тепер у ?? серцi бушувала радiсна буря. - Сестронько! - Арсен поцiлував Стеху в мокрi щоки. - Ну, як тобi? Намучилася, бiдненька? - Заберiть мене звiдси! Заберiть! Вона глянула на Романа i, не стидаючись свого пориву, припала йому до грудей. - Люба моя! Кохана! - гладив ?? пишнi русявi коси Роман i шепотiв, втiшаючи: - Заберемо! Ми ж i при?хали, щоб визволити тебе, вiдвезти додому... Ми так намучилися, шукаючи тебе i Златку... На якийсь час i Арсен, i Роман, зайнятi зустрiччю зi Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчi. Це була зовсiм коротка мить, але ?? було досить, щоб хитрий старий дав знак сво?м домочадцям - i вони оточили двох чужинцiв i дiвчину. Ямгурчi однi?ю рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якiй був затиснутий кривий блискучий ятаган, занiс над головою. - Невiрний собако! Признавайся - хто ти? - Очi старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися вiд збудження. Арсен зрозумiв, що вони потрапили в скрутне становище i силою тут нiчого не зробиш. Потрiбно було хитрувати. - Ямгурчi-ага, не личить правовiрному так приймати гостей, нiби ми ввiрвалися в твiй дiм, як розбiйники... Ай-ай-ай! А Кучук, Чора i Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго i вiдданого ?хнiй сiм'? чоловiка. Цi слова не подiяли на старого. Вiн суворо сказав: - I Кучук, i мiй вихованець Чора, i Варвара-ханум, хай будуть благословеннi ?хнi днi, не помилилися, коли так казали... Але як пояснити, що ця дiвчина-гяурка впiзнала вас i зрадiла як братам? Га? - Бо ми i ? ?? брати. - От бачиш! - Але це ще не означа?, що ти ма?ш право нападати на нас... Молодi татарчуки - а ?х був добрий десяток - мовчки слухали розмову дiда, готовi кожно? хвилини пустити в хiд короткi буджацькi кинджали. - Я хочу застерегти себе i свою сiм'ю вiд бiди, гяуре! - Яка ж тут бiда? Нас дво?, i ми при?хали, щоб побачитися з сестрою... Ось дозвiл вiд Кучука. - Арсен вийняв ярлик. Ямгурчi побачив тамгу - три перехрещенi чорнi стрiли на червоному полi - i враз опустив руку. - Тамга Кучука! - вирвалося в нього. - Але ж чому ти зразу не показав ??, невiрний! - Бо не встиг... - Пробач. Я не знав, що у тебе ? ярлик мурзи, - миролюбнiше сказав старий i крикнув на хлопчакiв:- Геть звiдси i заховайте сво? ножi! Татарчуки хутко вiдбiгли вбiк, збилися в гурт i почали з цiкавiстю розглядати чужинцiв. - Не варто вибачатися, Ямгурчi-ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на тво?му мiсцi, - заспоко?в старого Арсен. - Ми не обража?мося на тебе... А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячнi. Стеха подалася до хати, але Арсен притримав ?? за руку, шепнув: - Будь бiля нас... Ямгурчi наказав: - Принесiть гостям води! Та холодно!... А ви, - гукнув на жiнок i дiтлахiв, - геть звiдси! Вигiн миттю спорожнiв. Тiльки цiкавi пiдлiтки, бликаючи чорними очима, юрмилися вiддалiк. Раптом один з них скрикнув: - Дивiться! Дивiться! Хтось мчить сюди!.. - Вiн показав рукою поверх голiв. Всi повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кiнцi долини, приблизно за версту вiд хутора, швидко ?хав кiнний загiн, що налiчував не менше десятка вершникiв. Хто б це мiг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора? Це вiн, дiзнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли по?хати, i помчав у погоню... Треба тiкати! Думати нiколиi Дорога кожна хвилина! Скориставшись тим, що всi - i Ямгурчi в тiм числi - намагалися розпiзнати, хто наближа?ться. Арсен пiдхопив Стеху пiд руки i посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сiдлах i з мiсця пустилися навскач. - Стiй! Куди? - зарепетував Ямгурчi. - Прокляття!.. Держiть ?х! Та було пiзно. Конi здибилися i помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись вiд кiнських копит, сипонули врозтiч... Арсен i Роман розумiли, що втекти в чужiй кра?нi дуже важко, а ще важче, коли переслiдувачi з самого початку втечi женуться по п'ятах. Тодi ти весь час у них на виду. Найменша затримка, нандрiбнiша випадковiсть - i все пропало!.. Вiдразу потрапиш у ворожi лабети... Але iншого виходу не було. Коли втеча обiця? хоч яку-небудь надiю на порятунок, то добровiльна здача в руки Чори не вiщувала нiчого доброго. Безперечно, розпалений, розлютований юний мурза мiг нако?ти бiди - нещадно розправитися з ними. Тому Арсен нi на мить не сумнiвався у доцiльностi негайно? втечi. Iнша рiч - чи витримають конi? Чи не зупинить ?х якась непередбачена перешкода? Чи зумiють вони швидко i щасливо перебратися через Днiстер? Всi цi думки снувалися в Арсеновiй головi, коли стомленi конi стишували бiг i потрiбно було дати ?м хоч невеличкий перепочинок. Переслiдувачам, видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана, намагаючись перехопити козакiв, i ?хнi конi були стомленi до краю. Арсен тримався Каушанського шляху, що вiв на Бендери. Це був найближчий i вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно, знав свою мiсцевiсть краще, нiж втiкачi, не мiг обiгнати ?х якимись вiдомими йому прямiшими стежками. Таким чином обидвi сторони опинилися в рiвних умовах. До того ж Арсен вирiшив застосувати хитрiсть, обман, на що був добрий мастак, як майже кожен запорожець. А задум його можна було здiйснити тiльки на битiй дорозi, де вешталося туди й сюди чимало людей i вiйськових загонiв. Нарештi, ще здавна Арсен знав цей шлях, не раз ним ?здив разом з Хачиком, другом юнацьких рокiв, та його батьком, варпе-том Кероненцом, до Туреччини. Боявся Арсен тiльки за сестру - чи витрима? вона такi скаженi перегони? Але Стеха, припавши до луки сiдла i вчепившись за не? руками, нi на крок не вiдставала вiд козакiв, навiть випереджала ?х на сво?му бистроногому огиревi. Каушани проминули без пригод, промчали запиленою вулицею на повному скаку. Саме був пiсляобiднiй час, коли стояла нестерпна спека i все живе заховалося або в тiнь дерев, або пiд захисток прохолодних стiн та очеретяних стрiх. Тiльки собаки завалували вслiд та з-за глиняних загорож виткнулися чорночубi дитячi голiвки. Але за Каушанами, на пагорбi, звiдки було видно шлях далеко вперед, вони побачили чималий гурт вершникiв, що поволi ?хали назустрiч. Арсен кинув погляд назад - Чора зi сво?ми людьми виринув iз селища i, збиваючи густу хмару пилюки, швидко наздоганяв ?х. Роман i Стеха теж мимоволi оглянулися. - Може, звернемо вбiк. Арсене? - спитав дончак. - Боюсь, як би нас не затримали тi невiдомi вершники... - Не бiйся... Вiдстаньте зi Стехою вiд мене трохи, а потiм, коли я порiвняюся з ними, на повному ходу минайте нас i мчiть уперед!.. - А ти? - Не турбуйся за мене! Я наздожену вас! Арсен ударив свого стомленого, змокрiлого коня i почав поволi вiдриватися вiд Романа i Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомцiв. Це були простi буджацькi татари-скотарi, але, як завжди, вони мали при собi зброю - шаблi й луки. Не до?жджаючи до них крокiв двадцять. Арсен вихопив iз-за пазухи ярлик, пiдняв його вгору так, щоб було видно тамгу, i, уповiльнюючи трохи коня, крикнув: - Ой?, правовiрнi? Дорогу гiнцям прибережного аги! Татари миттю звернули з дороги. Роман i Стеха, пригнувшись до кiнських грив, окутанi хмарою куряви, прогримкотiли мимо них. Арсен ще раз пiдвiвся на стременах. - За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападникiв! ?х небагато. - I вдарив коня пiд боки. Ошелешенi татари щось загелготали, але Арсен уже не прислухався. Головне - ?х не затримали, а друге - якщо татари повiрили йому i зупинять переслiдувачiв, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто вiн i за ким женеться. Вiд'?хавши з пiвверсти, вiн оглянувся. На спеченому сонцем i вiтрами, запиленому обличчi промайнула радiсна усмiшка: татари оточили Чору i його людей. Йому навiть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблi, але те вже його не цiкавило. Кiлька хвилин виграно, а тепер - вперед! Швидко до Днiстра! Витримати до вечора i щасливо перебратися через бистроплинну, примхливу рiку! А там - нiч, мати козацька, прийме ?х пiд сво? темнi крила, а дикий степ, що розiслався мiж Днiстром i Бугом, поглине, як море трiску. Однак радiсть Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумiв швидко пояснити сво?м одноплемiнникам, хто вiн, бо незабаром позаду знову закурився шлях. Голоднi, ненапо?нi конi вже ледве трималися. Вони бiгли, здавалося, з останнiх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку. Сонце почало схилятися на захiд. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала i людей, i коней, випивала iз м'язiв останнi сили. Та найбiльше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навiть якщо про?здили вони мимо рiвчака чи рiчки, не могли дозволити собi тако? розкошi, а пiдстьобували змучених коней i мчали далi. ?хати стало важче ще й тому, що перед Днiстром мiсцевiсть почала змiнюватись: замiсть рiвного степу, тут пiшли горби, порiзанi ярами та вузькими узвозами, глибокi долини, порослi кущами байраки. Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий небосхил? Чи витримають конi такий шалений бiг до ночi? Бо тiльки в цьому вбачав вiн порятунок. Тим часом Чора наполегливо переслiдував ?х. Хоча вiдстань мiж ними не зменшувалася, але й не збiльшувалась. Коли втiкачi з превеликим трудом здиралися на гребiнь горба, переслiдувачi в цей час спускалися в долину, ?х роздiляла вiдстань в одну версту - не бiльше. Стеха ледве трималася в сiдлi. - Ой, нема бiльше сили! - скрикнула вона, коли дорога круто пiшла вниз вузьким глибоким узвозом. З гори верхи на конi i досвiдченому вершниковi важко й незручно ?хати, особливо коли кiнь летить навскач. Що ж казати про непризвича?ну до цього дiвчину! - Потерпи, кохана, - шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею. Арсен теж пiдбадьорив сестру: - До вечора недалеко? Вночi спочинемо! З узвоза вискочили в долину, по якiй протiкав чималий ручай. Через нього було перекинуто вузький дерев'яний мiсток. Поряд з мiстком розкинувся затишний берег з розкiшною зеленою травою. Сонце вже опустилося так низько, що сiло за високий, порослий лiсом горб, i в долинi панувала при?мна прохолода. Рай, та й годi! Але цей рай здався втiкачам страшним пеклом: на зеленому лужку паслися осiдланi конi, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через мiсток саме поволi перевозили важкий вiз, критий брезентовими попонами. Дорога була перекрита. Втiкачi, виринувши раптово з узвозу, замалим не врiзалися в гурт яничарiв, що стояли на дорозi i спостерiгали, як ?хнi товаришi пiдтримували воза, пiд яким прогиналися тонкi жердини настилу. - Ех, чорт! - вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом мiсцевiсть i шукаючи виходу з пастки. Виходу не було. Попереду - турки. Позаду - Чора зi сво?ми людьми. Мiсток перекритий. А береги струмка такi обривистi, що перестрибнути чи пере?хати вбрiд - годi було й думати!.. З узвозу долинув глухий тупiт копит. Через якусь хвилину-другу Чора наздожене ?х. Арсен з тугою поглянув на протилежний берег струмка. Невже тут погибати? Невже ?х спiткала та безглузда випадковiсть, яко? вiн так боявся? Так, спiткала... Виходу нема... Залиша?ться одно - звернути в лiс i виграти час, поки стемнi?. Надiя невелика, та все ж надiя... - За мною, Романе! За мною, Стехо! - гукнув схвильовано i вдарив коня ногами пiд боки. Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку i осадила його назад. Попереду стояв молодий яничарський чорбаджiя. 10 - Ненко! - вигукнув вражений Арсен. - Звiдки ти?.. Як тут опинився? - Тс-с-с!.. Передусiм я - Сафар-бей, - промовив той. - А як опинився тут - про це згодом... З таким же правом я мiг би i перед тобою поставити подiбне запитання... - Про це теж потiм... А зараз врятуй нас вiд погонi! За нами женеться син Кучука... Виявилось, це вiн викрав Стеху, а ми з Романом визволили... Та ось i погоня! З узвозу виринув на змиленому конi Чора, за ним - кiлька во-?нiв-нога?в. Побачивши Стеху i козакiв, Чора вихопив шаблю i кинувся до них. - Гяури проклятi, я уб'ю вас! Арсен i Роман теж оголили шаблi. Але всiх випередив Ненко. Пiднявши пiстоль, вiн метнувся назустрiч Чорi. - Стiй!.. Ти хто такий, що накида?шся на во?нiв падишаха? Негiдник! Уздрiвши перед собою яничарського агу iз срiбним челенком на чалмi, Чора осадив коня i опустив шаблю. Вiн не зумiв приховати розгубленост! - Я не нападаю на во?нiв падишаха, ага... Я тiльки хочу повернути невiльницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур! Видно було, що вiн не впiзнав Сафар-бея - чи то через схвильованiсть, чи через те, що погустiшали сутiнки. Тим часом переслiдувачi збилися бiля свого ватажка, а довкола них, притягнутi криками, тупотом кiнських нiг i незрозумiлим замiшанням, згромадилися яничари. - Гей, во?ни! - гукнув Ненко. - Вiзьмiть цих негiдникiв пiд стражу! Та стережiть пильно, щоб жоден собака не втiк! Яничари вмить стягнули татар з коней, обеззбро?ли. Чора намагався протестувати. - Я жалiтимуся прибережному азi! Ти поплатишся за самоправство, ага!.. Я син мурзи Кучука! - Тим гiрше! - усмiхнувся Ненко. - Син мурзи напада? на во?нiв падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги... За таке по голiвцi не погладять. Вiзьмiть його! Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що вiн i в думцi не мав намiру нападати на во?нiв падишаха чи ображати агу, але його не слухали - стусонули межи плечi, потягли до табору. Ненко залишився наодинцi з втiкачами. - Ну от, ви в безпецi, - сказав вiн, пiдморгнувши по-дружньому. - Тепер я можу тримати Чору i його людей скiльки треба - аж до Дунаю... На той час ви будете далеко за Днiстром, i вiн, хоч би як хотiв, не зможе вас наздогнати... - Дяку?мо тобi, Ненко. - Арсен потиснув йому руку. - Не знаю, що б з нами було, коли б не така щаслива зустрiч... - Дякуйте аллаховi, - Ненко усмiхнувся. - Але чого ж ми тут сто?мо? Прошу до шатра... Гадаю, вам цiкаво буде побесiдувати з во?водою Младеном, та й пiдкрiпитися не завадить... - То i Младен тут? - Арсен не приховував радостi.- А Златка? Ненко враз спохмурнiв. - Про Златку нiчого не вiдомо. Нiяких слiдiв... Ми гадали, що вона в Криму. - В Криму ми з Романом були. Там ?? нема?... Вони рушили помiж возами до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, i яничари, вклоняючись, поспiшали дати йому дорогу. Бiля одного воза Ненко зупинився. - Впiзна?те? - показав пальцем на темну постать людини, що, скарлючившись, сидiла бiля заднього колеса. Арсен, Роман i Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця. Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг пожмаканий i висiв на схудлих плечах, як на кiлку. Чоловiк на мить пiдвiв голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по лицях, i повiки вiдразу склепилися. - Юрiй Хмельницький! - скрикнув Арсен, коли вони вiдiйшли вiд воза, i вражено глянув на Ненка. - Невже то справдi вiн? - Як бачиш - вiн, - хитнув головою Ненко. - Колишнiй гетьман... - Отже... тепер... - Великий вiзир наказав схопити його i на арканi притягнути в Стамбул... А з ним доставити i все його багатство, яке вiн устиг нагарбати в Немировi. - Ненко показав на важко навантаженого воза, що пiд охороною чималого загону вершникiв саме пере?хав мiст i зупинився посеред табору. Це був той вiз, що перешкодив втiкачам перемахнути через струмок, i в думках Арсен подякував долi, що так трапилося. Слiпий випадок, який, здавалося, загрожував ?м смертельною небезпекою, принiс порятунок i, що найголовнiше, зустрiч iз Ненком i Младеном. - Чим же Юрась прогнiвив султана? Зда?ться, вiн вiрою i правдою служив йому... - Менi про те не доповiдали... - з iронi?ю сказав Ненко. - З Кам'янця одного дня прибув чауш з наказом - i ми той наказ виконали... Менi доручено доставити гетьмана i його скарб до Стамбула i там доповiсти безпосередньо великому вiзировi. - Хто ж тепер гетьманом у Немировi? - Кара-Мустафа, зажерливий, мов бiс, - понизив голос Ненко. - Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького... Тож вiн продав Правобережну Укра?ну молдавському господаревi за чималий, мабуть, мiх золотих, а той розсила? в усi кiнцi сво?х полковникiв... - Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась... - I справдi проклятий! - вiдгукнувся Ненко. - Нiхто в Немировi не пожалiв за ним, коли ми на арканi виводили його з мiста... Тiльки чулося: "Туди йому й дорога!" - Отже, це наказ великого вiзира, - промовив замислено Арсен, пригадавши зустрiч з ним у Кам'янцi. - Клюнула рибка на приманку... - Клюнула... - погодився Ненко. - I тепер, коли я дiзнався, що Златки в Криму нема?, менi зда?ться, що це дiло його рук. - Ти його допитував? - Арсена аж струснуло вiд Ненкових слiв. - Нi, не допитував... Адже ця думка прийшла менi в голову щойно. - Ми допита?мо його зараз! - Тiльки не поспiшай. Ма?мо час. Ходiмо до намету, ти ще не бачився з батьком... тобто з во?водою Младеном... 11 У наметi було темно. З протилежного вiд входу кутка почувся голос во?води Младена. - Це ти, Ненко? - Я... Але не сам. - З ким же, Сафар-бею? - Младен тривожно скрикнув i схопився з лiжка. Видно, йому було досадно, що при стороннiх у нього неждано вихопилося слово "Ненко". Ага не вiдповiв i плеснув у долонi - молоденький яничар внiс на срiбному пiдсвiчнику лойову свiчку i, поставивши на невисокий похiдний столик, безшумно вийшов. Младен ступив наперед, жмурячи вiд свiтла очi, напружено вдивлявся в три темнi постатi, що стояли за Ненком. I чим довше вiн вдивлявся в них, тим бiльше на його обличчi вимальовувався подив, що врештi вибухнув радiстю. - Арсене? Голубе! - вiн кинувся з розкритими обiймами до козака. - Другарю мiй! Сину!.. Старий во?вода мiцно обняв Арсена, просльозився. Довго не мiг вiд нього вiдiрватися, мов боявся втратити. I тiльки тодi, коли перший порив радостi минув, випустив його з рук. - I Стеха тут! I Роман! - Вiн обняв ?х. - Дорогi мо?! Звiдки ви? Як потрапили сюди? Ненко тим часом вийшов з намету - i незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи ?жу холодною джерельною водою. Арсен, як умiв, коротко розповiв про ?хнi пошуки Златки, про подорож до Криму i Буджака, про визволення Стехи i втечу вiд погонi. У Младена все нижче й нижче опускалися плечi. Почувши, що Златки в Криму нема?, що нема? ?? i в Буджаку, - отже, слiд ?? загубився ще в Немировi, вiн важко зiтхнув. - У Немировi ми теж усе перевернули - нема. I нiхто нiчого не зна?. А може, хто й зна?, та мовчить... - ? одна людина, що зна?, де Златка, - сказав Арсен. - Хто ж це? - кинувся Младен. - Гетьман! - Гетьман?.. Юрась Хмельницький? - Так. Младен недовiрливо поглянув на Ненка, нiби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою. - Так, ми гада?мо, що вiн зна?, де Златка. I зараз примусимо його сказати правду! Ненко знову плеснув у долонi. Полог вiдхилився - з'явився вартовий. - Приведи сюди гяура-гетьмана! Юрiя Хмельницького притягнули на арканi, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо вiн розгублено блимав очима, не розумiючи, куди i для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, вiн зараз зовсiм не був схожий на того зарозумiлого правителя, який нагонив страх на пiв-Укра?ни. Стояв iз зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловiсно телiпався на ши?, i покiрно ждав яко?сь ново? напастi. Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стiльчик, сказав: - Сiдай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сiв i пiдвiв тьмянi очi. - Я слухаю, ага. Ненко пiдiйшов i схопив Юрася за плече. - Де подiлася моя сестра? Юрась здригнувся. - Я н-не знаю, - вiдповiв глухо. - ?? викрали татари... - Не поспiшай стверджувати це! Подумай... - Я мав досить часу думати. - I все ж, гетьмане, тобi доведеться подумати ще i пригадати те, що ти так уперто намага?шся забути чи приховати, - сказав, виступаючи наперед, Звенигора. - Ти мене впiзна?ш? Юрiй Хмельницький оторопiло глянув на козака. - Запорожець?.. Ти?!. - Так, це я... I я радий, що бог не позбавив тебе пам'ятi. Отже, ма?ш пам'ятати й те, куди запроторив Златку! - Далася вона вам... Цього я не знаю! - Згада?ш, виродку! - вигукнув Арсен. Вiн був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволi пiдiйшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками i струснув так, що в того замалим не вiдiрвалася голова. - Згада?ш i скажеш! А не скажеш - тут тобi й смерть! - Козаковi пальцi вп'ялися в тонку шию Юрася. - Ну, кажи, недолюдку! Юрась смертельно зблiд, захарчав. Очi йому полiзли на лоба. З вуст зiрвалися хрипкi слова. - Зач-чекай... С-скаж-жу... Арсен розслабив пальцi. Юрась хапнув ротом повiтря, струснув головою. Губи його посiрiли i щось белькотали нерозбiрливе. - Ну, кажи! - знову струснув його Арсен. - I не думай брехати! Бо... В наметi запала тиша. Погляди всiх уп'ялися, мов ножi, у чорнi гетьмановi очi. Що вiн скаже? - Та дiвчина... мене образила... - нарештi вимовив Юрась, затинаючись вiд страху. - Я не мiг стерпiти тако? наруги... - Ну, i що ти зробив? - пiдбадьорив його стусаном Арсен. - Я наказав... Голос колишнього гетьмана зiрвався i завмер. - Що ти наказав? - Я наказав одвезти ?? в Кам'янець i... - Юрась знову замовк. - Та говори ж, клятий! - не стерпiв Роман, зiрвавшись з мiсця, пiдбiг до Юрася i занiс над його головою ятаган. - Говори! Не сотай жили iз серця! - I... i продати, - ледь чутно видихнув той. - Продати! - одночасно вигукнули Младен i Ненко. - Продати! - заревiв Арсен. - Я уб'ю тебе, негiднику! Але Романова рука лягла на плече друга. - Чекай, Арсене!.. Заспокойся... Якщо вiн скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! - I повернувся до Юрася. - Ти чу?ш, нелюде? Кажи! Юрась позеленiв. Його тiпала лихоманка. Правди сказати не хотiв, бо бiльше за все на свiтi боявся великого вiзира, до якого - як думав вiн - його приведуть через кiлька тижнiв. Сказати ж, що Златку вiн вiдправив у подарунок великому вiзировi - це означало або померти зараз вiд шабель цих шибайголiв, якi невiдомо як i звiдки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках вiд костоломiв великого вiзира. - Я... я не з-знаю, кому продано дiвчину, - пробелькотiв Юрась. - Але я з-знаю, хто ?? продав... - Хто? - Свирид Многогрiшний... Це вiн возив ?? у Кам'янець... А я потiм не цiкавився ?? долею, - додав вiн зовсiм тихо i якось невпевнено. Арсен i Ненко переглянулись. Ця невпевненiсть породила у них пiдозру, що Юрась, сказавши неправду або тiльки швправду, викручу?ться. - Я не вiрю тобi, поганцю! - Арсен аж тремтiв. Пальцi знову стиснули горло Юрася. - Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну! Вiн був страшний. Юрась вiдсахнувся. Все його тiло покрилося холодним потом. - Н-не вбивай... Я скажу все... - Вiн раптом упав на колiна. - Ну! - Я вiддав ?? в подарунок Кара-Мустафi... В гарем... Многогрiшний одвiз... - тихо вимовив Юрась, ждучи найгiршого. В наметi настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволi ослабла i вiдпустила горло гетьмана. Всi з жахом i огидою дивилися на нiкчему, що понуро стояв на колiнах. Вiддав Кара-Мустафi! В гарем! Арсен зблiд i безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Вiн сподiвався найгiршого - i ось воно прийшло! Златку - в гарем! Кара-Мустафi! Великому вiзировi! Розум вiдмовлявся вiрити. Вуха не хотiли чути цих убивчих слiв. Арсенове серце розривалося вiд пекельних мук. Не легше було Младеновi i Ненковi. Роман обняв Стеху за плечi, мовби бажаючи захистити ?? вiд зло? долi, яка спiткала Златку. Довго в наметi панувала напружено-болiсна тиша. ?? порушував лише трiск свiчки, та здалеку чулося глухе iржання коней. Нарештi першим опам'ятався Ненко. Вiдкривши полог намету, покликав вартових i наказав: - Заберiть в'язняi Та пильно стережiть! Юрiя Хмельницького вивели. Младен сiв на похiдне лiжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкiй задумi. Ненко повiльно ходив з кутка в куток, вiд того свiтло свiчки блимало, колихалося, i мерехтливi тiнi снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман пiдiйшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечi, але слiв розради не знаходив. Нарештi Ненко зупинився. - Що будемо робити, друзi? - спитав тихо. Нiхто йому не вiдповiв. - Арсене, годi побиватись - думати треба! - пiдiйшов вiн до запорожця. - Що ж тут довго думати? - з болем, що спотворив йому обличчя, вiдповiв Арсен. - Златцi нiчим не допоможеш... Залиша?ться одно - убити негiдника! - Кого? - Юрася... Кого ж iще? Ненко скрушно похитав головою. - Нi, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив менi доставити в'язня в Стамбул, в Семивежний замок... I я виконаю цей наказ! - Чого ж тодi пита?ш, що робити?.. Я по?ду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара-Мустафи i вб'ю його! - А Златка? Арсен задумався. - А Златку вирву з неволi! - Ти це говориш серйозно, другарю? - пiдвiвся Младен. - Адже сам чув, де зараз наша Златка! - Де? - В гаремi... - Ну й що? - Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил-Iрмак, замок Ак-су i Гамiдову жертву Iраз, яку Iсмет мертву нiс на витягнутих руках... - Але ж... - Младен запнувся i похилив голову. Арсен зрозумiв стан во?води, який вважав, що тепер, дiзнавшись, що Златка в гаремi, козак вiдмовиться вiд не?. "Батьку, батьку, - обняв його за плечi, - як же ти так можеш думати про мене?" А вголос сказав, звертаючись до всiх: - Дорогi мо?, тепер, коли зна?мо, де перебува? Златка, хiба можемо ми помишляти про щось iнше, крiм одного - як ?? визволити? - Вiн говорив тихо, а всiм здавалося, що вiн кричить i кожне слово - то згусток болю. - I що б з нею не трапилося, вона наша... Вона моя! А, до речi, ми ще не зна?мо, що з нею. Де вона... - Що ж ти пропону?ш? - спитав Ненко. Арсен повернувся до нього. - Я по?ду з тобою в Стамбул, i ми там про все дiзна?мося... Слiд певний! Пiд страхом смертi Юрась сказав правду... Отже, слово за нами. I передусiм за мною! Життя покладу, а Златку знайду i вирву з лабет Кара-Мустафи! Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку. - Дякую, сину! - Дякую, брате! ?хнi руки сплелися в дружньому потисковi. До них пiдiйшли Роман i Стеха. - Може, i ми з вами? - тихо спитав Роман. - Нi, нi, - заперечив Арсен. - Ви зi Стехою по?дете сво?ю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас нiхто не переслiдуватиме, бо Чору ми вiдпустимо аж на Дуна?. Ви ж на тон час досягнете Бугу i там зустрiнетесь iз Палi?м, який з товариством не примусить довго чекати на себе. ?дьте прямо до Ки?ва, а там на Iрпiнь - до наших. Матiр вiтайте, дiдуся... Скажiть, що люблю ?х i думаю про них весь час. А додому повернуся тiльки зi Златкою. Або не повернуся зовсiм. - Братику! - схлипнула Стеха. - Дурнесенька, ну, чого ти хова?ш мене заздалегiдь? Повернусь я! От побачиш... - I вiн поцiлував сестру в заплаканi очi. 12 Палiй погостював три днi i ввечерi оголосив, що завтра вiд'?здить додому. - Пора i честь знати, - сказав на припрошування сестри залишитися надовше. - Хiба тобi у нас погано? - вставив сво? слово Кучук. - Непогано... Дякую за гостиннiсть. Але самi зна?те: в гостях добре, а дома краще. Палiй не сказав, що так було домовлено з Арсеном i Романом: якщо ?х не буде протягом трьох днiв, то вiн разом iз товариством ма? подякувати за хлiб, за сiль i рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Ки?в i урочище на Бузi, де повиннi були зустрiтися. Три днi минуло. Отже, Арсен з Романом i Стехого вже в безпечному мiсцi i чекають на нього. Одно турбувало Палiя - раптове зникнення Чори. Варвара-ханум на запитання брата вiдповiла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолiтками до моря. Але Палiй не повiрив цьому: не мiг уявити, як би це племiнник без поважно? причини гайнув на море вiд гостя-дядька, якого бачить уперше, а може, й востанн?. Крiм того, завважив якусь нещирiсть у словах сестри. Це його насторожило. Зрозумiвши, що Палiй твердо сто?ть на сво?му, Кучук-бей i Варвара-ханум влаштували гостям урочисту вечерю. Простора свiтлиця була застелена пухким килимом, на який невiльницi наставили полумискiв iз ?жею, глечикiв з вином та щербетом. Кучук-бей посадив Палiя поряд iз собою i сам частував його. Варвара-ханум пригощала козакiв. Коли випили по кухлю вина, зав'язалася розмова. Привiд ?й подав мурза, назвавши Палiя братом i другом. На це Палiй вiдповiв: - Так, сьогоднi ми з тобою друзi, мурзо... Ба навiть родичi... I недалекi - адже держиш мою сестру. Тож давай вип'?мо за те, щоб жити нам по-родичiвськи! Ти не нападай на Укра?ну, не пали наших сiл i мiст, не вбивай людей, не бери ясир... А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Бiлгород-ську... - Ти хочеш неможливого, Семене, - заперечив Кучук, тримаючи в руцi недопитий кухоль. - Як же ми житимемо без вiйни? Невже ти дума?ш, що нога? оратимуть, сiятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарi степiв, приростуть до землi, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Нi, аллах створив нога?в людьми вiльними i войовничими? Сьогоднi ми тут, а завтра - за Бугом чи за Днiпром! Шаблею i стрiлою ми здобува?мо сво? багатства - одяг, коней, збiжжя, рабiв! - Але ж це суперечить доброму сусiдству i здоровому глуздовi! - запально вигукнув Палiй. - Якщо так триватиме далi, то нашi землi знелюднiють, зубожiють, розоряться i стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, примiром... "Вiн i так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по нiй. - Не вмовляй мене, Семене. - Кучук допив вино i тильною стороною руки витер губи. - Не вмовляй, бо це безнадiйно. Ми нападали на вас i будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранцi - по волi аллаха - сходить сонце, а взимку ста? холодно i пада? снiг... Ногай зрiсся з конем, шаблею i луком, як риба з водою. Сам аллах не в силi змiнити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я... Козаки вже сп'янiли i ледве стримувалися, щоб не наговорити господаревi рiзких слiв. Метелиця червонiв, пирхав, але пiд поглядом Палiя замовкав i знай пiдливав у кухлi собi. Шевчиковi i Сiкачевi вина. Сiкач сидiв як на голках, а Шевчик розкрив рота i витрiщився на мурзу, мов на диво. Палiй вiдчував, що почина? сердитись. - Тодi не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твiй улус та iншi улуси ногайцiв... - Я не ображаюсь. Тут - хто кого... Палiй блиснув очима. - Так, хто кого... Це буде вiйна довга, затяжна, аж поки один iз супротивникiв не зрозумi?, що карта його бита! - Сподiваюся, це буде карта не наша, - сказав, иiдсмiюючись, Кучук. - Хтозна... Невже ти гада?ш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажiмо точнiше, п'ять-сiм тисяч вершникiв зможуть протистояти нам? Невже гада?ш, що ви в змозi винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли вiн об'?днався з Москвою? - Ой?, мошкови далеко... Не завжди вони зможуть допомогти вам... А ми напада?мо несподiвано, як буря, i так же, як буря, потрощивши все на сво?му шляху, зника?мо. Палiй насупився, глянув йому в чорнi, з коричнюватим вiдтiнком очi. Погляди ?хнi схрестилися, нiби мечi. - Я не хотiв би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько... Жоден народ на свiтi ще не прохарчувався вiйною. Рано чи пiзно йому приходить кiнець. Щоб жити, людина повинна орати, сiяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати... - Однак ти ж ма?ш шаблю при боцi! - Я змушений ?? носити, щоб захистити себе вiд таких людоловiв, як ти. - Один бiс - нападати чи захищатися... Це два обличчя однi?? й тi?? ж речi - вiйни! - вигукнув мурза. - Та не однаковi, - зразу ж вiдповiв Палiй. - Ось ми щойно пiдписали з ханом договiр про перемир'я на двадцять рокiв. Зi свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашiй землi... А ти, пiдданий хана, вже йшов у похiд на Укра?ну - I вважа?ш це справедливим? - Нога? договору не пiдписували, - буркнув Кучук. - Але ж ти знав, що договiр пiдписаний, вiдiсланий царю i султану для затвердження? - Знав. - I все ж iшов на нас вiйною! - Iшов... Бо мiй народ хоче ?сти! Палiй зцiпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блiдло, то червонiло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришiв. - Гм, бачу - добром з тобою ми не домовимося, мурзо, - промовив нарешт! - Шкода!.. Кучук зареготав, оскалюючи мiцнi зуби, що серед чорно? бороди бiлiли, мов снiг, ударив Палiя долонею по колiну. - Не будемо морочити собi голови, Семене, тим, що буде. У вас ? гарна приповiдка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогоднi пиймо-гуляймо, а... - А про завтра не забуваймо, - перебив його мову Палiй. - Бо минулого не змiниш, а майбутн? - в наших руках! - В руках аллаха, Семене! Чу?ш - в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мiй народ, - i нiщо не вряту? його. А захоче щоб загинув твiй, - то вiн загине, як би ти не ставав дибки! - Жорстокий твiй бог, мурзо, - похитав головою Палiй. - А коли б ми були розумнi, то мiсця вистачило б для нас усiх... Кучук хотiв щось вiдповiсти, але в цю мить грюкнули дверi - i в кiмнату ввiйшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, вiн похмуро привiтався i довгим докiрливим поглядом подивився на матiр. Варвара-ханум зблiдла. Той синiв погляд сказав ?й про все: i про причину його смутку, i про бiль, що пронизував його груди. Вона легенько зiтхнула. Та ледь помiтний вогник, що враз спалахнув у ?? очах, засвiдчив про радiсть: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору i ненавистi в сiм'?, мабуть, назавжди щезла з ?хнього видноколу. Палiй помiтив мовчазну мову сина й матерi, зрозумiв усе, що та?лося за нею, i, полегшено зiтхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена - i вони можуть завтра на зорi покинути Бiлгород i мчати на Буг, до умовленого мiсця... 13 Переправившись через Дунай, яничарський загiн на чолi з Сафар-бесм поволi простував Добруджею до Балканського хребта. Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном ?хав весь час попереду: вiн не хотiв показуватись на очi Юрасю Хмельницькому, що плiвся прив'язаний до воза десь всерединi валки. I Арсен, i Младен поспiшали. Здавалося, коли б могли - полетiли б на крилах! Арсена пiдганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де - вiн був упевнений - знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крiм туги за дочкою, ще й iнше почуття. Пiд його ногами була рiдна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лiсiв, гуляють його побратими-гайдуки, борцi за волю Болгарi!... До них, до них рветься серце старого во?води! Коли на шостий день ?зди валка здерлася на високий перевал, Младен пiдкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радiсний, урочистий. Вiн скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гiрське повiтря i сказав радiсно, урочисто: - Боже! Ось вона передi мною - Болгарiя! Стара Планина! - Вiн раптом став на колiна, нахилився i поцiлував землю. В очах його блищали сльози. А пiдвiвшись, окинув поглядом горбастi синi кра?види, що мрiли вдалинi, i ледь чутно прошепотiв сухими вустами:- Болгарiяi Рiдна моя... I Арсен, i Ненко не проронили жодного слова. Вони розумiли, якi почуття нуртують зараз у грудях старого во?води. Младен узяв ?х за руки, пiдвiв на край бескиду, з якого виднiлися пiвденнi схили хребта, промовив схвильовано: - Синове! Тут ми з вами розстанемося. - Чому, тату? - здивувався Ненко. - Ми ж домовилися ?хати разом до Стамбула. Там наша Златка... - Вас дво? молодих, дужих... З мене буде невелика помiч, справитеся самi. Визволите Златку... А я залишуся тут, у рiдних горах. Десь там, - вiн показав у далину рукою, - знайду сво?х хлопцiв... Вiрю: ждуть вони мене? Десь там, - вiн знову пiдняв зморшкувату, але ще мiцну руку, - мати наша - Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чека? на мене... Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому пiдйомi не показалася валка, що поволi пiднiмалася вгору. Старий во?вода раптом заспiшив. - Ось що, синове, слухайте мене уважно... Перше вам i головне завдання: визволiть мою доньку Златку. Де б вона не була - хоч би i в сералi ' самого султана, вирвiть ?? звiдти! I дайте знати про те у Сливен, старому Станку... Ви обидва зна?те, де вiн живе. То мiй давнiй друг i вiрний помiчник... Зрозумiли? - Зрозумiли, - хитнув головою Ненко. - А друге завдання - пiдточуйте могутнiсть ПортиI Де тiльки можна. I як тiльки можна!.. Знищiть великого вiзира Кара-Мустафу! То хитрий i запеклий ворог уже пiдкорених i ще не пiдкорених народiв! А особливо болгар... Бо вiн наробить усiм бiди!.. Про все, що варте уваги, сповiщайте мене через Станка, а я знайду спосiб передати вашi та?мнi повiдомлення кому треба - у Ки?в, а звiдти - в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву... Знайте: ворог нашого ворога - то наш спiльник. Допомагайте йому всюди i всiм чим можете! Ось так, синоие... А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь... Роки мо? бiжать, мов гiрськi потоки, i все ближче - вiдчуваю я - до вiчного моря спокою... Тож не будемо втiшати себе зайвими надiями! Вiн обняв Ненка, мiцно притиснув до серця. - Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумiв мене i подiля?ш мо? думки i поривання. Спасибi тобi! Будь здоровий i щасливий, рiдний мiй!.. Вiн вiдхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потiм рвучко поцiлував ще раз i повернувся до Арсена: - Арсене, другарю мiй, ти став менi теж рiдний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дiтей мо?х. А ще в бiльшому боргу буду, коли визволиш Златку... Вiн обняв козака i тричi - навхрест - поцiлував. - Знайду, батьку! Аби жива була - з пазурiв самого шайтана вирву нашу любу Златку! - з почуттям вiдповiв Арсен, потискуючи руки во?води. Младен раптом посуворiшав, ще раз пильно глянув на сина i на Арсена, а потiм пiдiйшов до коня i легко, нiби за плечима не було тягаря рокiв, скочив у сiдло. Помахав рукою. - Прощайте, рiднi мо?! Хай щастить вам на вашому шляхуi Вiн торкнув коня i звiриною стежкою звернув убiк вiд дороги. За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавинi зелених кущiв. Арсен зiтхнув. - Ну, от i во?води Младена нема?... Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомленi яничари, прогуркотiли важкi, обкованi залiзом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький. Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганiлий, вiн ледве переставляв ноги i, похиливши голову, пiдстьобуваний батогами кiнних охоронцiв, через силу топтав спiй тяжкий, бечслаипий шлях... Арсен похмуро пронiн його суворим поглядом, i в його серцi як i кожного рачу, коли вiн бачшi Юрася, почала наростати глуха ненависть. I хоча вiн розумiв, що не один Юрась винуватець його поневiрянь, десь там попереду, в могутнiй Портi, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нiн iде битися не на життя а на смерть, однак цьому виродковi пробачити не мiг нi сво?х страждань, пi страждань свого народу. Вiн зцiпив зуби, щоб стримати болiсний стогiн, що рвався з грудей. Ненко помiтив змiну, яка сталася з Арсеном, i, скочивши на коня, промовив спiвчутливо: - По?демо, братику! Але той, зiтхнувши, заперечно похитав головою. - ?дь, я наздожену, - i важко сiв у сiдло. У його приглушеному голосi прозвучала така туга, що Ненко не' змiг заперечити. А коли, рушивши вслiд за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалi, над стрiмким урвищем, одинокого вершника, що темнiв на тлi ясно-голубого бездонного неба. I було в ньому щось печальне i грiзне одночасно. ШОВКОВИЙ ШНУРОК Частина перша ОДАЛIСКА Великий вiзир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченiй рамцi дзеркало роботи венецiанських майстрiв. У ньому вiн побачив середнього на зрiст, сухорлявого чоловiка в бiлому, як i належить великому вiзировi, одязi й такiй же бiлоснiжнiй чалмi, прикрашенiй великим самоцвiтом i срiбним челенком. Наблизившись до дзеркала майже впритул, вiн почав пильно розглядати сво? обличчя. Воно було темне, довгасте, з хрящуватим - не тюркським, а грецьким - носом, бо родина Кепрюлю походила з грекiв, що подiбно багатьом iншим, потурчилися пiсля завоювання Константинополя османами. Двi зморшки спадали вiд крил носа i рiзко окреслювали мiцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворостi. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з-пiд крутих брiв виглядали допитливi чорнi очi, пронизливого погляду яких не витримував нiхто, навiть сам султан Магомет. Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посмiхнувся. Дитя! Доросле дитя, волею долi поставлене правити гiгантською iмперi?ю. Йому б веселитися i розважатися з одалiсками, яких у гаремi... понад пiвтисячi. Або - полювати... Полювання - то його стихiя i найбiльша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державнi дiла, вiйсько, гарем i помчить у дикi хащi Родопських гiр, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж вiн i прiзвисько дiстав - Авджi, тобто Мисливець... Кара-Мустафа знову посмiхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителевi Османсько? iмперi?, доводиться гнути спину перед цим нiкчемою i лiнтюхом, який, одначе, корчить iз себе великого завойовника i мрi? про лаври Александра Македонського... А хто пiднiс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять, рокiв беззмiнне да? Туреччинi великих вiзирiв! Родина Кепрюлю, наймогутнiша родина iмперi?, а можливо, i всього свiту, з надр яко? вийшов i вiн, Кара-Мустафа! Це вона пiднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого бiльш спритнi брати, претенденти на престол, давно б уже згно?ли у Семивежному замку... Нiкчема? Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тiльки звання й мiсця великого вiзира, а й голови. Та нi! Рано чи пiзно наступить час, коли вiн, Кара-Мустафа, не буде схилятися нi перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи iмператором велико? iмперi?, яку збуду? на ру?нах Австрi?, Венецi?, Польщi та нiмецьких князiвств. Уже готу?ться величезне вiйсько, перед яким зiв'яне, мов трава на морозi, об'?днана сила ворогiв Порти. На чолi вiйська вiн пройде вздовж Дунаю, нищачи все на сво?му шляху. Подiбно Тамерлану, вiн стане грозою i бичем божим поганих гяурiв! На ?хнiх землях насадить iслам, пiв-?вропи наверне до вчення пророка, а Вiдень, прекрасну столицю австрiйського iмператора Леопольда, зробить сво?м головним мiстом! Все склада?ться якнайкраще. З царем московським Федором, слава аллаху, пiдписано перемир'я. Отже, на пiвночi розв'язано руки. Iмператор Леопольд, пiд'юджуваний ?зу?тами, затопив кров'ю Захiдну Угорщину, ведучи безпощадну вiйну проти повстанцiв, i це допомогло туркам переманити на свiй бiк молодого графа Емерiка Текелi, що став вождем угорцiв. Текелi допоможе османам у боротьбi проти Австрi?, за ним пiде багато тисяч вiдчайдушних во?нiв, а коли звершить сво? дiло i стане непотрiбний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, вiн, Кара-Мустафа, зробить пашаликом сво?? но-возбудовано? iмперi?, ?? житницею. Вивiдачi доносять, що Леопольд засила? та?мних послiв до короля Францi? Людовiка XIV, щоб пiсля багатьох рокiв неприязнi, ворожнечi i во?н схилити його до дружби або хоча б до нейтралiтету. Даремна праця! Великий вiзир одержав запевнення Людовiка в тому, що Францiя нiколи не пiде на угоду з Австрi?ю, сво?ю давньою суперницею на континентi. Бiльше того, через королеву Ляхистану Марiю-Казимиру, дочку зубожiлого французького маркiза капiтана д'Аркена, Людовiк вимагав вiд Я на Собеського зберiгати мир з турками i пiдтримувати мадяр проти Австрi!... Ян Собеський, давнiй ворог Порти, поки що вага?ться... Хай вага?ться! Бо ма? пiдставу: у нього нема? нi вiйська, нi грошей... Великий вiзир поринув у думки. А в них переплелись химерно дiйснiсть iз домислами, тверезi роздуми досвiдченого державного мужа i во?на з рожевими юнацькими мрiями. Дивлячись у дзеркало, вже не помiчав свого обличчя i навiть забув npfo невеликi набряки пiд очима, що з'явилися останнiм часом, а уявляв себе iмператором безмежно? iмперi?, яка простиратиметься вiд берегiв Дунаю бiля Залiзних Ворiт до свiтловодого Рейну, а може, й далi. Те, що не пощастило зробити на Пiвночi, вiн здiйснить на Заходi. I, може, то на краще? Замiсть напiвпустельних укра?нських степiв по обох берегах могутньо? рiки Озу, яку гяури називають Днiпром, до його нiг ляжуть густонаселенi, багатi провiнцi? кра?ни Золотого Яблука. Його кiнь викреше копитом вогонь об кам'янистi береги Присмеркового океану, про який мрiяли i Аттiла, i Чiнгiсхан, i кривавий завойовник урусiв Бату-хан. Його рука пронесе зелене знамено пророка до самого краю землi! Так, все це буде? Все це вiн зробить. Але пiзнiше. В майбутньому. А зараз... Кара-Мустафа усмiхнувся i пiдморгнув, мов хлопчисько, сво?му зображенню в дзеркалi. Розправив пальцями зморшку мiж бровами i ще раз пiдморгнув. А зараз вiн пiде на лiве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу i загляне в кiмнату, де за його наказом ось уже який мiсяць держать квiтку раю, дiвчину-полонянку, незвичайна краса яко? збаламутила серце першого сановника iмперi?. Вiн залишив кабiнет, минув залу прийомiв i напiвтемною прохолодною галере?ю дiйшов до сторожово? вежi, що примикала до палацу й непомiтними для стороннього ока дверима сполучалася з ним. Сторожi тут не було. Кара-Мустафа вiдсунув легку декоративну шафу i без зусилля вiдчинив масивнi дубовi дверi - видно, завiси були заздалегiдь добре змащенi олi?ю. Вузькими гвинтовими сходами пiднявся вгору й зупинився в просторiй нiшi. Густа напiвтемрява облягала все довкола. Та Кара-Мустафу це не бентежило. Вiн простягнув уперед руку i, намацавши на стiнi раму з картиною, зняв ??. В ту ж мить у нiшi стало свiтлiше: пiд рамою ховалося невеличке вiконце, що пропускало трохи тьмяного свiтла. Кара-Мустафа поставив обережно картину на пiдлогу i припав обличчям до скла. Перед його зором вiдкрилася велика кругла кiмната, упоряджена навiть для вiзирського палацу з небаченою розкiшшю. Стiни задрапiрованi барвистим шовком i килимами. Злiва вiд дверей - велике дзеркало в золоченiй оправi, праворуч - шафа з бронзовими ручками. Посерединi, в красивiй мармуровiй чашi, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате вiття нiжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На нiй лежала дiвчина. Бiля не? на пiдлозi сидiла стара жiнка. Лише мiцнi грати на вiкнах не гармонiювали з розкiшшю цi?? кiмнати. Постоявши в задумi кiлька хвилин i помилувавшись красою дiвчини, Кара-Мустафа легенько зiтхнув, повiсив картину на мiсце i почав поволi спускатися крутими сходами вниз. Останнiми днями стало його настiйною звичкою - приходити сюди i кiлька хвилин дивитися на полонянку. I хоч би як був переобтяжений державними турботами, вiн знаходив час заглянути в кiмнату пiд вежею. Ось i сьогоднi - джумеат. Свята п'ятниця. ?ер халiфа, тобто урочистий султанський намаз. I йому, великому вiзировi, разом з iншими найвищими сановниками iмперi? потрiбно через годину-другу супроводити падишаха до мечетi Сулейманi? та Ая Софi?. А вiн не втримався, щоб не завернути сюди i не глянути на прекрасне личко, на розкiшнi коси й округлi нiжнi плечi молодо? красунi. Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабiнету, ще раз пильно оглянув бiлоснiжну чалму iз сяючим челенком, такий же бiлоснiжний легкий доломан з горноста?вою опушкою, красиву чорну бороду, зрiдка припорошену, мов памороззю, сивизною, i, залишившись задоволений собою, попростував до виходу. На подвiр'? на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сiрого в яблуках коня. ?хати було недалеко - до пристанi. Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув двiр. На повнi груди вдихнув свiже ранкове повiтря. О аллах, як тут гарно? Нi, хай хто що не каже, його ма?ток Ейюб, розташований за стiнами столицi, при самiй вершинi Золотого Рогу, то - райська мiсцина! Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та iншi служби, потопа? у зеленi тiнистого саду. Всюди - море квiтiв. Прямо перед входом до палацу - пристань, де завжди напоготовi сто?ть галера. З Золотого Рогу вi? прохолодою i запахами моря. Рай, та й годi! Не дивно, що сам султан, вiдвiдавши Ейюб, це невеличке примiське сiльце, сказав: "Коли б не було на свiтi султанського сералю, то я волiв би жити в Ейюбi". Вiн зiйшов зi сходiв, легко сiв у сiдло i спрямував коня до пристанi. Почет рушив за ним. На галерi було пiднято знамено великого вiзира. По парадному траповi Кара-Мустафа пiднявся на палубу. Корабельний ага вiдсалютував йому шаблею. В ту ж мить галера вiдчалила вiд берега. Пропливла Золотим Рогом, i обiгнувши майже все мiсто i випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну. Тут великого вiзира вже ждали члени дивану - вiзирi, а також придворнi, про посади i роль яких навiть вiн сам мав туманну уяву. Споконвiку були вони, i без них, здавалося, не мiг обiйтися жоден султан. Весь цей натовп посунув слiдом за великим вiзиром до палацу падишаха i поволi танув, розчиняючись у ще бiльших натовпах придворних, котрi очiкували виходу султана, i в трьох дворах, i в численних примiщеннях сералю. Нарештi всi десь позникали, i Кара-Мустафа лишився у великiй троннiй залi сам. Якусь хвилину постояв, а потiм поволi попростував до високих позолочених дверей, обабiч яких на чатах стояли два чорнолицi велетнi-нубiйцi. В ту ж мить крiзь вiдчиненi вiкна з двору долинули протяжнi спiви рiжкiв. Ударив тулумбас. Позолоченi дверi розчинились - i до зали увiйшов султан Магомет. Його супроводжував тiльки один придворний - головний ?внух. Кара-Мустафа мовчки вклонився i, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесiю. Перед ними безшумно розчинялися дверi. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфiладою кiмнат, до них при?дналися: шейх-уль-iслам, вiзирi, радники, пашi, чаушi. Незабаром сотнi придворних уже супроводили "намiсника бога на землi". У третьому дворi сералю султановi пiдвели бiлоснiжного кра-сеня коня. Кiлька найближчих яничарiв миттю кинулися наперед, зiгнули спини, утворивши живi сходи. Султан зiйшов по них i сiв у сiдло. Знову пролунав грiм барабанiв. Вiдчинилися ворота другого й першого двору - i процесiя рушила. Заспiвали зурни, флейти, рiжки. Загримкотiли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: "Уй я уй!" Першими з ворiт Топ-капу вийшли чотириста яничарiв при повному озбро?ннi, у красивих парадних шапках. Тисячнi натовпи, що запрудили вулицi й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохiд. Рослi дужi яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився i вчасно не вiдiйшов убiк, або давали мiцного тумака межи плечi - аж тi летiли сторчака. Однак потерпiлi не ображалися, а, пiдхопившись, знову витрiщалися на пишне, строкате й бучне видовище. Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, рiзномасною, але теж дорогою збро?ю i вiдрiзнялися один вiд одного шапками. У одних вони були з бiлого сукна без нiяких прикрас, у других - жовтi у третiх - синi, прикрашенi срiблом, у четвертих - прикрашенi золотом або самоцвiтами, що грали проти сонця всiма барвами веселки. За яничарами вийшов загiн охоронцiв-силачiв. Потiм ви?хали яйабашi - кiннi охоронцi, в срiбних касках, на яких трiпотiли золототканi плюмажi. В руках вони тримали напоготовi луки й стрiли. За яйабашами з'явилися пишно вдягнутi, у височенних долбандах чаушi та чаушбашi. ?хнi баскi конi були покритi парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сiдла - срiблом. Не встигли стамбульськi обивателi подивуватися такому багатству, як виступили лютi на вигляд скороходи-пай?ки, до пояса голi, мускулистi, з шаблями i ятаганами наголо, ладнi накинутись на ворогiв падишаха, мов голоднi собаки. На головах у них вiдливали срiблом i позолотою круглi, мов корони, шоломи. А вже потiм з'явилися стамбульськi вельможi - аги й за?ми пашi, два кази-аскери, муфтi?. На тонконогих арабських скакунах гордо сидiли вiзир! На деякiй вiдстанi вiд них iшов пiшки - так велiв звичай i придворний етикет - великий вiзир Кара-Мустафа. За ним ?хав падишах. Чудовий бiлий кiнь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землi. Його сiдло, чапрак i вся збруя ряхтiли щирим золотом, перлами й самоцвiтами. Ослiпленi цим багатством, вигукуючи "уй я уй", люди не могли вiдiрвати очей вiд коня, що нiс на собi "тiнь бога на землi" "падишаха всесвiту". Султан Магомет Четвертий, сорокарiчний, злегка обважнiлий чоловiк з м'яким невиразним обличчям, сидiв на конi звично, як природжений на?зник, - недарма вiн мав пристрасть до верхово? ?зди i полювання. Одяг на ньому був такий розкiшний i так густо всiяний золотом, перлами та самоцвiтами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усiяний безлiччю коштовних камiнцiв, кожен з яких був вартий цiлого ма?тку. Зразу за султаном ?хали два бородатi богатирi з шаблями при поясах, ятаганами, луками i сагайдаками, з яких виглядали пучки стрiл. Кожен з них держав напоготовi важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державнi казнадари i головний ?внух. До само? мечетi Сулейманi?, де султан, зiйшовши з коня, вклонився пам'ятi сво?х попередникiв, падишахiв минулих епох, та до Ая Софi?, де було вiдправлено сер халiфа - султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В мiру наближення султана тисячнi натовпи з вигуками "уй я уй" падали на колiна, а потiм схоплювалися i сунули слiдом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачнiсть спiткнутись i опинитися пiд ногами... Пiсля намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зiйшов з коня i зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розiйшлися по сво?х сейбанах, придворнi вельможi роз'?халися по домiвках, а простi городяни, натiшившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями мiста, повертаючись до буденних справ. З найвищих сановникiв у палацi залишилися тiльки найближчi до султана люди - головний ?внух та великий вiзир. Кара-Мустафа, поволi походжаючи вздовж вiкон, попiд крислатими пальмами, що були окрасою велико? зали, злився. Ще б пакi Султан не прийняв його вiдразу, а звелiв почекати, поки вiн трохи спочине. Iншим разом великий вiзир не чекав би i по?хав би в Ейюб спочивати теж, але двi справи були такi нагальнi, що вiдкладати на завтра вiн нiяк не мiг. З години на годину, як повiдомив нарочний, ма? прибути з Немирова яничарський загiн. Вiн привезе гетьмана Юрiя Хмельницького i його казну. Султан уже дав згоду на усунення його вiд влади на Укра?нi, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшнi каземати ?ди Куле. Тодi можна було б безперешкодно привласнити його багатства. I по-друге, з Дунаю, вiд будського пашi Iбрагiма, прибув посланець, який привiз новi повiдомлення з Вiдня. Задумавши вiйну з Австрi?ю, Порта давно пильно стежила за кожним кроком вiденського двора. Цi останнi важливi вiстi теж треба негайно довести до вiдома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому вiзировi. Коли маленька стрiлка великих золочених дзигарiв, що стояли в кутку зали на високому, теж iз позолоченими нiжками столиковi, двiчi обiйшла коло, вiн рушив до султанських поко?в. Назустрiч пiдвiвся головний ?внух, котрий, мов вiрний пес, пантрував бiля "порога щастя". - Пора! - коротко кинув Кара-Мустафа. - Я спитаю дозволу, бейефендi, - вклонився той i зник за дверима. Через якийсь час вiн повернувся i, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого вiзира, ще з нижчим поклоном впустив Кара-Мустафу до султансько? опочивальнi. Це була велика розкiшна кiмната. Султан напiвлежав на широкiй, гаптованiй по боках срiблом отоманцi, а на килимi, бiля його нiг, сидiла молода красива одалiска, грала на лютнi i тихо наспiвувала iталiйську пiсеньку. Кара-Мустафа низько вклонився. Одалiска миттю урвала спiв, опустила на обличчя серпанок i зникла в бiчних дверях. Головний ?внух вийшов теж. Султан пiдвiвся. На його розповнiлому, випещеному обличчi промайнув вираз удаваного невдоволення й досади. - Великi вiзирi, мабуть, придуманi аллахом для того, щоб султани не мали спокiйного життя, - сказав вiн капризно. - Ти налякав цю маленьку iталiйську пташину, i вона втекла... Кара-Мустафа вклонився ще раз. - Я визнаю свою провину, мiй володарю, але, на жаль, i в намiсникiв бога на землi ? обов'язки, хоча, не приховаю цього, ?х значно менше, нiж у великих вiзирiв... I цi обов'язки змушують мене турбувати мого падишаха навiть у святу п'ятницю. Султан на знак згоди кивнув головою. - Ну, гаразд, гаразд... Розповiдай, що трапилося! - Мiй повелителю, - почав тихо Кара-Мустафа, - пiсля переможно? вiйни проти урусiв... - Ця перемога дуже дорого нам коштувала, - похмуро кинув султан. - Хай у майбутньому оберiга? нас аллах вiд таких перемог! Кара-Мустафi не сподобалися цi слова султана, але вiн зробив вигляд, що не чув ?х, i знову повторив те, що сказав щойно. Тiльки тепер у його голосi почулися металевi нотки, якi вiн iнодi дозволяв собi в розмовi з султаном, коли якимось пiдсвiдомим чуттям вiдчував, що той перебува? в станi душевно? млявостi i не розгнiва?ться на нього. - Мiн повелителю, пiсля нашо? перемоги на пiвночi ми вiдразу ж почали готуватися до вiйни на заходi... Зараз настав час приймати рiшення. Вiд пашi Iбрагiма ? донесення. Нашi вивiдачi в Австрi? сповiщають, що вiденський двiр теж не дрiма?... Iмператор Леопольд з благословення папи Iнокентiя направив послiв у Варшаву до .короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз... - Що? Вони таки хочуть пiдписати договiр? - Так. До них при?днуються нiмецькi курфюрсти. Магомет схопився з отоманки. Повiдомлення схвилювало його. - Ми висiчемо ?х упень! - вигукнув вiн. - Ми запроторимо ?х усiх на галери! Адже у Собеського нема? й десяти тисяч вiйська!? - Однак подейкують, що вiн зобов'язу?ться виставити сорок тисяч. - Хотiв би я побачити тi сорок тисяч! Звiдки ?х вiзьме? Казна ж у нього порожня. - Зате у папи багато золота... Дасть Ватiкан! - Гм, ти ма?ш рацiю... Скiльки ж вiйська може нашкребти той нiкчема Леопольд? - Леопольд нiбито обiця? майбутнiм союзникам виставити проти нас, як доносять вивiдачi, шiстдесят тисяч... Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок... - А курфюрсти? - Тi приведуть тисяч двадцять... Найбiльше - тридцять... - Ну, що ж - тодi кинемо пiд Вiдень удвiчi бiльше! - запально, мов юнак, вигукнув Магомет. - I я сам поведу це вiйсько - зiтру на порох Австрiю i Ляхистан! Знищу мерзенних гяурiв... Останнi слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, i Кара-Мустафа ледь помiтно усмiхнувся в бороду, бо знав, що цi?? запальностi падишаховi вистачить ненадовго. - Ми повиннi розбити ?х, перш нiж вони об'?днаються, мiй повелителю, - шанобливо, але твердо сказав великий вiзир. - Я вже послав Iбрагiму-пашi наказ зробити все, щоб перетягти на наш бiк Текелi... - Правильно зробив. - I стягую вiйська до столицi, щоб, коли потрiбно буде най яснiшому падишаховi, мiг двинути ?х на ворога. Цими днями зберемо диван - приймемо остаточне рiшення. - I це добре... Що ще? Кара-Мустафа понизив голос. - Мiй великий повелителю, свiчадо божественно? мудростi, той гяур, гетьман Юрiй Iхмельнiскi, як я уже доповiдав, виявився людиною, недостойною високо? ласки... - Що вiн ще там нако?в? - Вiрнi люди доповiли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистанi i веде якiсь та?мнi переговори з гетьманом Яблоновським, а може, i з самим королем. Пiдозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною - це... Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнiв. - Гяур! Собака! Смерть для нього - не найтяжче покарання! - Так, славний повелителю трьох суходолiв... I я звелiв схопити негiдника. Накажете повiсити? Султан задумався. - Повiсити?.. Гм, це зробити неважко... Але для чого поспiшати? Нi, краще вiдпровадь його в ?ди Куле - в каземат! - Вiн трохи помовчав. - А хто ж тепер правитиме Укра?ною? Кара-Мустафа хитро примружився. - Ми зробили хiд конем... Як у шахах, мiй повелителю... - Як саме? - Я наказав господаревi Молдови Дуцi купити у нас той об-ширний i благодатний край, i йому не залишалося нiчого iншого, як розчинити сво? скринi, що трiщать вiд золота. Отже, ми ма?мо грошi для нового походу i покри?мо ними значну частину витрат на вiйну... - Це ти зробив мудро... Ха-ха-ха! Так потрусити кишенi того старого скупердяги! Ха-ха-ха! - зареготав султан. - Як це тобi спало на думку? - Коли державна казна порожня, то мимоволi станеш спритним i хитрим, мов сам шайтан. - Ну, й що ж вiн? Дуже опирався? - Уявiть собi - нi... Видно, спокусився на безмежнi простори Правобережно? Укра?ни... Зразу ж перенiс резиденцiю правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського... - Ну, що ж - хай порядку?... Але дай йому зрозумiти, що джизьс вiдтепер збiльшиться вдво?... I щоб платив справно? А крiм того, до весни хай поставить десять тисяч кiнних во?нiв з обозом i приведе пiд Белград! - Ви це мудро придумали, мiй повелителю, - схилився в поклонi Кара-Мустафа. - Господар викона? ваш наказ, я подбаю про це. - У тебе все? - Все, мiй повелителю. Дозвольте йти? - Iди! Кара-Мустафа ще раз вклонився i позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв пiдданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли вiн уже простягнув назад руку, щоб вiдчинити дверi, султан зупинив його. - Чекай, Мустафо! Великий вiзир зупинився, запитливо глянув на султана. - Пiдiйди сюди! - наказав Магомет, i коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вiчi:- До мене дiйшли чутки, що в тво?му гаремi зацвiла троянда раю... Чи це правда? - Що мiй повелитель ма? на увазi? - Ну, як же! Кажуть, тако? красунi i в султанському гаремi нема?! Кара-Мустафi коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Вiн зрозумiв, на яку красуню натяка? султан. - Злi язики перебiльшують, мiй богоданий повелителю, - сказав Кара-Мустафа. - Справдi, у мо?му гаремi ? кiлька красунь, але щоб вони дорiвнялися красуням iз султанського гарему?! Не вiриться менi... Та й досi я не можу здогадатися, про яку йде мова. - I вiн смiливо глянув на султана. - Кажуть, ту полонянку привезли тобi з Каменiче? ' "Вiн таки зна? все, - промайнуло в головi Кара-Мустафи. - Цiкаво, хто ж iз мо?х людей ? султанським вивiдачем? Дiзнаюся - випечу собацi очi й вирву язика!" А вголос промовив: - А-а, тепер менi все ясно... ? така дiвчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували ?? красу... I все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квiткою. - То це ж чудово! - вигукнув Магомет. - Троянди колючi i, незважаючи на пахощi й красу, швидко набридають, а менш яскравi польовi квiти часто милiшi нашому серцю... Чи не так? Кара-Мустафа прекрасно розумiв, куди хилить султан, i не посмiв на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо i нiчого прямо не вимагав, та за цi?ю зовнiшньою добротою приховувалася мстива i заздрiсна натура, - i через якесь необережно мовлене слово султан мiг щомитi спалахнути. А зараз, напередоднi походу на Австрiю, на який Кара-Мустафа покладав такi великi й честолюбнi надi?, вiн боявся ускладнити сво? становище. Тому вклонився i, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привiтним усмiхом сказав: - Безперечно, так, хранителю мудростi пророка! Настане час - i та скромна польова квiтка розквiтне пишно, мов нандоро-гоцiннiша троянда. Тодi рука вiдданого слуги пiднесе ?? вам у всiй ?? непорочнiй красi. Гадаю, це буде найкращий подарунок мо?му повелителю в той день, коли мерзеннi, охопленi гординею гяури впадуть пiд ударами шабель непереможних во?нiв нашого грiзного хондкара, найбiльшого завойовника всiх часiв! Обличчя султана прояснiло: вiн любив лестощi. - На все воля аллаха! Я завжди знав, що ти мiй найвiдданiший слуга, Мустафо... Можеш iти! Знову задкуючи, великий вiзир вийшов iз султансько? опочивальнi, несучи гризоту в серцi. На галерi, коли в обличчя подув свiжий морський вiтерець i слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара-Мустафа поволi почав заспокоюватися. Власне, що сталося? Адже все склада?ться якнайкраще! Султан доручив йому готувати вiйсько для велико? вiйни в ?вропi i, можна не сумнiватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили i бажання нести тяготи вiйськового життя. А це - певний шлях до здiйснення його мрiй i намiрiв! Хай дума? Магомет, що похiд готу?ться для возвеличення його особи. Ха-ха? Зарозумiлий хлопчисько! Нi, Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи бiля керма iмперi?, не подбав про себе, про сво? i сво?х нащадкiв майбутн?! Нi, не був би вiн представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим вiзиром, не мрiяв про бiльше - про трон падишаха чи корону iмператора! I перший успiшний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися? Без ускладнень пощастило також спекатися Юрiя Хмельницького. Як повiдомили гiнцi, ось-ось прибуде яничарська орта з казною укра?нського гетьмана, яка iстотно поповнить власну казну великого вiзира. Чого ж iще бажати? Ах, так, - досада гризе серце через ту красуню невiльницю, про яку дiзнався султан i прозоро натякнув, що хотiв би мати ?? в сво?му гаремi. Це справдi непри?мно. Султани, як i всi смертнi, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозумiти натяку... Гм, доведеться подарувати дiвчину, хоча краса i розум ?? полонили його самого. Тьфу, шайтанi Як погано вийшло! I все через якогось султанського вивiдача. Кара-Мустафа почав у думках перебирати сво?х слуг, охоронцiв, чаушiв, радникiв, якi могли б бути оком i вухом султана в його домi, але дуже скоро кинув цю марну затiю, бо людей, що оточували його, було так багато, що вiн не мiг пригадати i половини ?х. Прибувши в Ейюб, вiн передусiм покликав старшого ?внуха. До кiмнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбраннi, м'яких, розшитих срiблом чириках i бiлоснiжнiй чалмi. Наблизившись, з натугою зiгнув короткий, барилоподiбний стан i мовчки втупився у свого повелителя. "Невже вiн султанський вивiдач?"- подумав Кара-Мустафа, а вголос запитав: - Ну, як вона, кизляр-ага? - Все те ж, бейефендi... Сьогоднi ?? оглядав П'?тро-ага, лiкар-iталi?ць. Каже, дiвчина здорова тiлом, але хвора душею. - Ох, цей менi римлянин! - П'?тро-ага - чудовий лiкар, бейефендi, - м'яко заперечив кизляр-ага. - Ви самi зна?те... До того ж вiн чита? по зiрках майбутн?... - Але в нього дуже добре серце! Вiн усiх жалi?... Особливо рабiв. - Це зрозумiло: вiн сам довгi роки був рабом. - Ну, гаразд, тебе не переговориш... Веди мене до не?! - Прошу, бейефендi... Пiсля того як дiвчина хотiла викинутися з вежi, я, з вашого наказу, поселив ?? внизу, в круглiй одi. ?? день i нiч стереже стара Фатiма... Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, i кизляр-ага провiв Кара-Мустафу в кiмнату у вежi. Бiля вiкна, на канапi, сидiло двi жiнки - стара й молода. Побачивши великого вiзира, вони миттю схопилися i застигли в низькому поклонi. Кизляр-ага кивнув старiй головою. - Фатiма, ходiмо зi мною! Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, нiби хотiла затримати ??, але потiм, гордо випроставшись, смiливо глянула на Кара-Мустафу i вже не зводила з нього очей. Це була Златка. Та як вона змiнилася за той час, що провела в неволi. Коли б ?? мiг зараз побачити Арсен, ?? коханий, навiки втрачений Арсен, вiн одразу й не впiзнав би дiвчину. Одягнута в розкiшне шовкове вбрання, взута в мереженi золотими й срiбними нитками черевички, скупана в гаремнiй лазнi, де пiдiгрiту воду скроплюють трояндовою олi?ю, вiд чого шкiра набира? нiжностi й пахощiв троянд, вона здалася б йому надто красивою, але водночас i чужою. Вiн помiтив би, як вона змарнiла, як пiд очима залягли тiнi, що надали ?? личку тi?? привабливостi, яку цiнують у палацах вельмож, але яка зовсiм не пасу? красуням Старо? Планини чи укра?нського степу. Вiн помiтив би також, як примеркли ?? чудовi синi очi i в них зача?лися глибокий сум i безнадiя. Кара-Мустафа якийсь час мовчки милувався красою дiвчини. На одну мить у нього зринула думка, що ?? прислав йому в подарунок Юрiй Хмельницький, якого вiн одним розчерком пера викинув, мов ганчiрку, на смiтник, але вiн одразу ж вiдiгнав ??. Чи годиться тривожити сумлiння через якогось недолугого гетьмана-гяура? Зовсiм iнша рiч - власнi почуття. З ними варто рахуватися! А цi почуття ось уже який тиждень бентежать його. Смiшно подумати: вiн закохався, як хлопчисько! Вiдколи в Ейюбi з'явилася ця дiвчина, вiн утратив спокiй. Спочатку думав, що то буде одна з багатьох сотень одалiсок, якими переповнений його гарем i якi були йому зовсiм байдужi. Але коли несподiвано одержав од дiвчини одкоша i вона пригрозила, що заподi? собi смерть, як тiльки вiн насмiлиться доторкнутися до не?, почуття його спалахнули, мов у юнака, i вiн зрозумiв, що це серйозно. Кохання i радувало його, бо раптом вiн вiдчув, що ще досить молодий i повен пристрастей, i злило, бо вперта дiвчина спочатку й чути не хотiла про його домагання. А потiм - захворiла... Вiн та?в сво? почуття вiд усiх. Здогадувалися про них тiльки стара Фатiма та кизляр-ага. Ну, i, звичайно, знала Златка... Вiд його пильного погляду не приховалося, що за останнiй час дiвчина змiнилася. Замiсть приреченостi й страху в ?? очах свiтилася вiдчайдушна рiшучiсть, а в мiцно стиснутих вустах i гордо пiднятiй голiвцi вгадувалася сильна воля. О аллах екбер! I таку нiжну, мов весняний ранок, i горду, мов царiвна, красуню вiддати султановi? Щоб вона стала його ка-дуною? Нiзащо! Нi, вiн не злама? свого щастя власними руками! Вiн зумi? об-хитрити султана i не вiддасть йому цю дiвчину до того часу, поки сам не стане султаном кра?н Золотого Яблука. А тодi... А тодi зробить ?? сво?ю баш-кадуною, тобто першою дружиною, або краще - iмператрицею... Вiн вiзьме з нею законний шлюб у вiденському соборi святого Стефана, який пiсля завоювання Вiдня буде називатися мечеттю Ая Стефано, i вона народить йому шаха-заде, принца, наслiдника престолу. Так вiн покладе початок новiй династi?, яка правитиме всiма кра?нами Золотого Яблука - ?вропою. Династi? Кепрюлю! Не великих вiзирiв Кепрюлю, а iмператорiв! Але поки це буде, поки на головi ще не ся? iмператорська корона, треба бути хитрим i передбачливим, щоб про цi думки не дiзналася жодна собака. А з султаном вести тонку гру до останнього дня, i головним козирем у нiй буде ця прекрасна полонян-ка? Як добре, що йому спала на думку така туманна обiцянка султановi: подарувати дiвчину пiсля перемоги над гяурами! Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати i зберегти Златку для себе... Хоча й треба кожно? днини ждати вiд султана нового нагадування - тодi доведеться пожертвувати сво?м почуттям i вiдпровадити полонянку в султанський гарем... Та до того далеко! Вiн ще раз пильно глянув на дiвчину. "Справдi, лiкар П'?тро правильно визначив ?? хворобу: у не? болить душа, - подумав iз сумом, запримiтивши глибоку зажуру в ?? прекрасних очах. - Але ж здавна вiдомо, що душу лiкують не травами, не мазями i навiть не цiлющими водами, а часом i добрим словом". Златка стояла мовчки, в напруженому чеканнi i не зводила з нього тривожного погляду. Вона була прекрасна, як нiжна польова квiтка... Кара-Мустафа стримав зiтхання. Хай йому бiс, коли б не султан, ця польова царiвна - хотiла б вона того чи нi - роздiлила б з ним його ложе! Златка розцiнила по-сво?му думки й iючуття великого вiзира, що мимоволi вiдбилися на його обличчi, i в ?? очах знову промайнув страх. - Не бiйся мене, пташко. Я не заподiю тобi зла, - лагiдно сказав Кара-Мустафа, ступаючи крок наперед. - Я не боюся. Аллах захистить мене, - зiщулилася Златка. - Не аллах, а я, дiвчино... Я захищу тебе вiд усього злого на свiii! Бо в мо?й владi - робити дибро i зло. Ти це розумi?ш? - Розумiю. Тодi зроби добро - вiдпусти мене... Кара-Мустафа усмiхнувся. - Дурненька, нiде тобi краще не буде, як тут. Скiльки красунь з усього свiту вважали б за честь i щастя стати мо?ми одалiсками! - Я нiколи не погоджуся стати наложницею навiть самого падишаха! - гордо випросталася Златка, i в ?? словах прозвучала така твердiсть, що Кара-Мустафа здивувався. - Нiби у тебе ? вибiр! - Так, у мене ? iнша можливiсть... - Яка? - Смерть... Я вже не раз казала тобi про це! - Смертi нiхто не мине... Але такiй молодiй i красивiй дiвчинi ще треба довго жити. I жити в розкошi, в коханнi. I це тобi можу дати тiльки я! - Розкiш - так, кохання - нi. - Чому? - Бо я не кохаю тебе i нiколи не покохаю! Кара-Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто-небудь, якщо вiн сповна розуму, перечив йому чи говорив непри?мностi. А ось ця дiвчина посмiла! ?? вiдверта вiдповiдь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе вiн проковтнув образу, бо не мiг на не? образитися, як не мiг розгнiватися на пишну троянду, що вколола сво?ю колючкою. - Я ждатиму, поки ти змiниш ставлення до мене, - тихо проказав великий вiзир. - Мiсяць, два... рiк... Ждатиму... - Цього не буде нiколи! Не сподiвайся! По обличчю Кара-Мустафи промайнула тiнь. - Тодi я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе. - Що ж буде потiм? - Потiм... Краще не будемо говорити, що буде потiм... - Ти накажеш убити мене? - Нi, для чого ж? Я просто подарую тебе людинi, яка тебе не коха?. Златка на хвилину задумалась. Потiм сказала: - Спасибi за вiдвертiсть, ефендi... Отже, я маю якийсь час на роздуми? - Безперечно. - Тодi я думатиму, а ти менi не заважай! - Ти зловжива?ш мо?ю добрiстю i мо?м терпiнням! - вигукнув зачеплений за живе Кара-Мустафа. - Пам'ятай, навiть закоханому може ввiрватися терпець! Златка зiтхнула й нiчого не вiдповiла. Вона розумiла, що потрапила в безвихiдь, що висвободитись iз лабет великого вiзира нема? нiяко? надi?. Не було у не? надi? й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть ?? тут. I все ж кожнiй людинi, в якому б безвихiдному становищi вона не опинилася, властиво сподiватися на краще. I вона сподiвалася, а сподiваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутн?... Кара-Мустафа пройшовся по кiмнатi, окинув оком речi, якими, за його наказом, кизляр-ага оточив цю сно?вiльну полонянку. Тут були десятки дрiбничок, до яких жiнки дуже швидко звикають i потiм без них не уявляють свого життя. Вiн лишився задоволений. Мине час - i вона теж звикне до всього цього: до смачно? ?жi й ласощiв, до гарного одягу, до всiх цих фонтанчикiв, пальм, м'яких отоманок, до дзеркал в позолочених рамах i сло?кiв з пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тодi сама не захоче нiкуди йти звiдси. Так само звикне вона i до нього, ще зовсiм не старого i, як вiн уявляв, красивого мужчини. А тодi... Златка напружено стежила за кожним рухом великого вiзира, за його непроникним обличчям, яким вiн за довгi роки життя при султанському дворi навчився майстерно володiти. Але нiчого загрозливого для себе не помiтила. Навпаки, його погляд швидше був ласкавий, нiж погрозливо-ворожий. - У тебе, може, ? якесь прохання, Златко? Кажи - i тво? бажання буде зразу ж задоволене, - тихо спитав Кара-Мустафа. - Зараз нема. - Якщо з'явиться, скажи Фатiмi. Вона все зробить так, як ти забажа?ш... Можеш звертатися i прямо до мене. Через кизляр-агу Джалiля... Повiр менi, великий вiзир, перед яким тремтять цiлi народи й держави, буде радий зайвий раз побачити тебе, квiтко раю, i задовольнити твою найнеймовiрнiшу забаганку! Останнi слова Кара-Мустафа сказав з почуттям. Одначе вiдповiдь Златки була холодна. - Дякую. Сподiваюсь, до цього не дiйде. Кара-Мустафа довго й пильно подивився на не?, а потiм, не прощаючись, поволi вийшов з кiмнати. Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженнi, нiби ждучи, що великий вiзир повернеться. Та вiн не повернувся. Його кроки, вiдлунюючись пiд високим склепiнням, затихали вдалинi. I, коли зовсiм затихли. Златка враз зiв'яла, плечi ?? опустилися, з грудей вирвався стогiн, а з очей бризнули сльози. Вона простягла перед собою тонкi бiлi руки, зойкнула: - Арсене! Арсенчику! Любий мiй! Пропала ж я навiки! I, забившись у глухому риданнi, впала на покриту м'яким барвистим килимом тахту. В Ейюб яничарський загiн Сафар-бея, як знову став називатися Ненко, прибув опiвднi i зупинився на господарчому дворi. Залишивши бiля возiв з вiйськовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голоднi яничари кинулись до кухнi, щоб чим-небудь поживитись. Сафар-бей i Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку i вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого вiзира. Арсен не певен був, чи варто йому з'являтися перед очi Кара-Мустафи, але Сафар-бей наполiг. - Треба узаконити тво? перебування в мо?му загонi. I найкраще буде, коли це зробить сам Кара-Мустафа. - А якщо вiн не здогада?ться зробити це? - Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомi у великого вiзира, пiднесе тебе в очах яничарiв i вiзирського почту так високо, що нiкому й на думку не спаде коли-небудь запитати, хто ти й звiдки. - А якщо вiн упiзна? мене i пригада?, що то я пiд Чигирином читав йому Сiркiв лист? - То було так давно, - заперечив Сафар-бей. - Невже ти гада?ш, що вiн пам'ята? якогось там козака-уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотнi, нових облич... Вiн швидше пригада? нашу з ним зустрiч у Кам'янцi. А це буде тiльки на краще. - Може, й так, - погодився Арсен, тяжко зiтхнувши. - Не думай, що я боюся... Просто не хотiлося б зараз потрапити в халепу, бо серце мо? чу?, що Златка наша десь тут... Зовсiм близько... I тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити ??, було б украй необачно припуститися помилки. - Я згоден з тобою. Будемо сподiватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе... - Про що? - Забудь, що мене звати Ненком! Навiть наодинцi зi мною називай Сафар-бе?м. Бо ця помилка може бути для нас фатальною. Арсен усмiхнувся невесело. - Зрозумiв, Сафар-бею. I не забуватиму. - От i добре. А тепер - ходiмо! Вони вiдчинили важкi фарбованi дверi i зайшли у просторий передпокiй палацу, ?м назустрiч поспiшив огрядний високий капуджi-ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар-бея i наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з'явився i повiв за собою. Кара-Мустафа сидiв у великiй розкiшно обставленiй кiмнатi бiля столика на вигнутих золочених нiжках i щось писав. Закiнчивши, присипав написане пiском i тiльки тодi пiдвiв голову. - Пiдiйдiть ближче! - Голос його прозвучав холодно, рiзко. - А ти, капуджi-ага, вийди! Той безшумно зник за дверима, а Сафар-бей з Арсеном ступили кiлька крокiв наперед i низько вклонилися. - Ви прибули з Каменiче? - спитав Кара-Мустафа. - Нi, великий вiзире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, - вiдповiв Сафар-бей. - Гетьмана Iхмельнiскi привезли? - Так, великий вiзире. - А... - Кара-Мустафа зробив паузу, нiби роздумував - висловлювати свою думку чи нi. Здогадливий Сафар-бей вклонився. - Гетьманську казну привезли також, великий вiзире, - сказав вiн тихо, але виразно, i на його закам'янiлому обличчi не промайнуло жодного почуття. Кара-Мустафа задоволене кивнув головою. - Це добре! - I, пильно приглядаючись, додав:- Менi зда?ться, я вже десь бачив вас обох... Особливо тебе, чорбаджi, - вказав вiн на Арсена. - От тiльки не пригадую де... - В Каменiче, великий вiзире, - вклонився Арсен. - Це було у пашi Галiля... Ми тодi привезли з Немирова звiстку про те, що гетьман Iхмельнiскi послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану... - А-а, пригадую... Кара-Мустафа злегка прикрив повiками очi. Вiн i справдi враз пригадав цих молодих чорбаджi?в, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрiя Хмельницького i заволодiти його багатством. - Я радий бачити вас. - На обличчi великого вiзира з'явився легкий усмiх. Чорбаджi? знову вклонилися. А Сафар-бей запитав: - Що накажете робити з гетьманом i його казною, великий вiзире? Чи не хочете самi глянути? Кара-Мустафа пiдвiвся, пiдiйшов до чорбаджi?в. - Як тебе звати? - Сафар-бей, ефендi. - А тебе? - повернувся до Арсена. - Асен-ага. - Я задоволений вами, - сказав Кара-Мустафа. - Чи не хотiли б ви служити у мене? Такi розумнi й смiливi во?ни менi потрiбнi? Ось ти, - вiн показав на Сафар-бея, - був би мо?м чауш-па-шою, а ти, Асен-ага, - чаушем... Сафар-бей i Арсен переглянулись i разом вiдповiли: - Ми радi служити вам, великий вiзире! - Гаразд. Про вас потурбуються... А тепер ходiмо до обозу! - I перший рушив до дверей. Iдучи позад великого вiзира, друзi ще раз мовчки переглянулись. Сафар-бей пiдморгнув: мовляв, усе йде добре! Поминувши анфiладу кiмнат, де бiля кожних дверей стояло по дво? мовчазних, суворих охоронцiв, спустилися вниз, до передпокою, i вийшли надвiр. Позаду поспiшав капуджi-ага. Великий вiзир у сво?му бiлому довгому одязi йшов плавно й легко i скидався на гордого лебедя, що пливе по спокiйнiй поверхнi ставка. Раптом почувся брязкiт розбитого скла. А вслiд за ним пролунав розпачливо-болiсний дiвочий голос. - А-а-а!.. Кара-Мустафа здригнувся i зупинився. Зуиинилися i чорбаджi?. Арсен зблiд i повернувся до вежi, що височiла на розi гарему. Там, притулившись обличчям до грат, визирала з розбитого вiкна Златка. Вона трималася за товстий залiзний прут i не помiчала, як з порiзано? руки тонким струмочком стiка? вниз, до лiктя, яскраво-червона кров. - Кизляр-ага? Джалiль! Я накажу вирвати тобi язика, мерзенний шакале! - гарикнув Кара-Мустафа. - Чому не слiдку?ш за дiвчиною? Що робить Фатiма, та стара вiдьма? З-за плiч Златки виглянуло жовте перелякане обличчя ?внуха. Вiн намагався вiдiрвати руки дiвчини вiд грат. Йому допомагала стара Фатiма. Але Златка трималася мiцно, не звертаючи уваги на те, що кров уже зачервонила ?й плечi й груди. - Ми зараз все владна?мо, найяснiший мiй ефендi, - бурмотiв кизляр-ага. - Зараз допоможемо ?й... Аби тiльки вона не пручалася... О аллах! Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були i мольба, i прохання про порятунок, i безмежна любов. Але жодне слово, яке б могло розкрити перед великим вiзиром ?? стосунки з двома молодими чорбаджiями, не злетiло з ?? вуст. Вона не втратила самовладання. Врештi Джалiлю i Фатiмi вдалося вiдiрвати Златчинi руки вiд грат i вiдтягти дiвчину од вiкна. З кiмнати долинали приказування й охкання Фатiми. Арсен зцiпив зуби, щоб не крикнути. Все його тiло тремтiло вiд раптового збудження. Але козак розумiв, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе пiдозру великого вiзира i все загубити. До того ж Сафар-бей мiцно, мов обценьками, стиснув його руку вище лiктя, попереджаючи, щоб мовчав. Кара-Мустафа постояв мовчки перед розбитим вiкном, заглиблений у сво? думки, а потiм, як здалося Арсеновi, легенько зiтхнув i поволi рушив по дорiжцi, усипанiй перемитим морським пiском. Про дiвчину не обiзвався жодним словом. На господарському дворi зразу ж пiдiйшов до воза, де пiд наглядом яничарiв сидiв у тiнi Юрiй Хмельницький. Колишнiй гетьман мав стомлений вигляд. Змарнiлий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях i вигорiлому на сонцi жупанi, вiн байдуже, понуро втупив погляд у землю i, здавалося, нiчого навколо не помiчав - нi розкiшних садiв, густих, тiнистих, вже зачеплених осiнньою позолотою, нi такого ж розкiшного палацу, нi добротних ста?нь та комор, нi людей, що вешталися на подвiр'?. Та коли несподiвано уздрiв перед собою великого вiзира, байдужiсть i втому з нього як рукою зняло. Очi блиснули радiстю, в них заiскрилися сльози. Вiн враз пiдвiвся, кинувся до Кара-Мустафи, залопотiв калiченою турецькою мовою. - О мiй найяснiший повелителю, я несказанно радий, що моя гiрка, невольницька дорога перехрестилася з тво?ю свiтлою дорогою i я можу сподiватися на твою ласку i тво? заступництво! Обличчя Кара-Мустафи гидливо скривилося. - Ну, що ти скажеш, Iхмельнiскi? - Великий вiзире, прошу помилувати мене i вирвати iз мого нестерпного становища! Я нi в чому не винен... Мене оббрехали перед пашею Галiлем вороги мо? пота?мнi... I паша Галiль, не розiбравшись, наказав схопити мене i, яко татя, вiдправити в Стамбул. - Це султан наказав схопити тебе, Iхмельнiскi! - суворо мовив Кара-Мустафа. - Султан! Юрась зблiд, нижня щелепа, усiяна рiдкою чорною щетиною, одвисла. - С-султан, мiй повелителю? З-за вiщо? - пробелькотiв затинаючись. - За те, що ти хотiв переметнутися на бiк Ляхистану, собако невiрний! - Я? Помилуй мене бог! I в гадцi не мав такого! - Не бреши, гяуре! Я мав достовiрнi вiдомостi. До того ж мо? вивiдачi у Львовi донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Ябло-новський наказав розстрiляти. Мабуть, не повiрив тво?м брехливим обiцянкам. I правильно зробив! Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленiло. Сiрi губи тремтiли, як у перелякано? дитини. - Але ж усе б-було н-не так! - верескнув вiн. - Пес Яненчен-ко утiк вiд мене! Я сам би застрелив його, як собаку! - I друге, - не слухаючи гетьманових слiв, вiв далi невблаганний Кара-Мустафа. - Ти, нiкчемо, не зумiв виправдати сподiвань падишаха! Тобi було вручено половину Укра?ни з тим, щоб ти зiбрав вiйсько i завоював другу половину, якою й досi володi? цар урусiв. Але ти не тiльки не зробив цього, не тiльки не зумiв зiбрати вiйсько i перетягти на свiй бiк розбiйникiв-запорожцiв, а й утратив те, що тобi дав падишах! Вiд тебе, як вiд чуми, розбiглися всi тво? пiдданi? Тож невже ти гада?ш, що високiй Портi потрiбнi такi правителi в ?? володiннях? - Змилуйся, великий повелителю правовiрних! - ледь чутно белькотав Юрась, i його плечi безвiльно опускалися все нижче й нижче. Ти, всемогутнiй, пробач рабовi сво?му нiкчемному! - А ти i справдi нiкчема... Не юродствуй! Не надiляй мене титулами падишаха! Не сподiвайся сво?ми облудними словами полоскотати мою гординю i вимолити собi прощення... Нi, тобi прощення не буде! - Кара-Мустафа плеснув у долонi, i тут же бiля нього вирiс капуджi-ага. - Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул i кинути в ?ди Куле! В одиночку. - Великий вiзире, стривай! Дай сказати ще... Я згоден бути порохом пiд тво?ми ногами, тiльки' не замикай мене в сирий i темний казематi Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщi, в Марi?н-борзькiй фортецi... Не забувай, що я не тiльки во?н, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулi архiмандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир - архiмандритом, ченцем, служкою... Будь-ким... Тiльки не в ?ди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вiрно служив тобi, був тво?м сподвижником у чигиринськiй вiйнi, якi подарунки робив тобi... I серед них - красуня, яко? у самого султана, мабуть, нема?... Останнi слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорнi очi блиснули вогнем. - Ти смi?ш нагадувати менi про подарунки, негiдний! Ти мусив би цiлувати мо? слiди за ласку, якою я надiляв тебе i яко? ти не заслугову?ш! Геть з-перед очей мо?х! Охоронцi, вiзьмiть його! Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили i потягли геть. Арсен довго дивився йому вслiд,