о глянувши в переляканi голубi очi Вандзi, нiби наказуючи, щоб вона мовчала, вiн уклонився i сказав: - Ми, зда?ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас... Якi гарненькi хлоп'ята! Вiн уже здогадався, що перед ним - сини Газi-бея, i, щоб зробити при?мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав вихваляти дiтей. Обличчя бея розпогодилося. - Це мо? сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не без гордощiв сказав вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!.. Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся. Всi вклонилися Вандi-ханум. Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей i швидко пiшла до будинку. Тiльки на порозi зупинилася i, як здалося Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього. 2 Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не найкраще примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i зупинився перед високою масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою. Молодий сеймен вiдчинив дверi. - Що це означа?? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга не ма? намiру запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей, i тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом? - Урус-бе?вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час - i вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах продовжить його лiта! Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi, а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд самим дахом. Коли зачинилися дверi i гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату. Власне, оглядати було нiчого. Довкола них жовтiли голi нiздрюватi стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола, нi лави. Тiльки в кутку лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька баранячих шкур. На пiдвiконнi вузького, мов бiйниця, вiкна блищав свiжоначищений мiдний глек з водою. - Гм, зда?ться, наш посол був правий, - глухо промовив Роман. - 3 однi?? тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в Ак-Мечет!... Цiкаво, чому татари зволiкають з переговорами? - Поживемо - побачимо, - вiдповiв Арсен, даючи друговi пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити i розв'язати. - Давай краще роздивимося, куди ми потрапили... Вiн пiдiйшов до вiкна. Звiдси вiдкрився широкий кра?вид на розлогу долину Салгiру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високi мiнарети мечетi i просторий майдан перед нею. Та не це привернуло його увагу. Погляд упав передусiм униз, на сад i двiр Газi-бея, що вiдокремлювалися вiд двору калги товстим кам'яним муром. Дворище бея було видно як на долонi. Якраз пiд ними кучерявився тiнистий сад, вкритий осiнньою позолотою: посерединi - приземкуватий довгий будинок пiд черепицею; за ним - господарчий двiр, де тiснилися стайнi, критi навiси, примiщення для невiльникiв та наймитiв. Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка i Стеха десь тут, зовсiм близько? - Романе, глянь сюди! Пiд цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дiвчат. Або ж зна? щось про них. Роман iз-за Арсенового плеча глянув на ребристий дах. - Якщо вiн зна? хоч що-небудь, то скаже i нам. Ми примусимо його сказати! - Як же це зробити? - Треба пролiзти крiзь вiкно i... Роман замовк. Арсен усмiхнувся. Усмiх його був невеселий, ба навiть гiркий. Але вiн трохи скрасив посуворiле, схудле козакове обличчя. - Ото ж бо, що "i"... Пролiзти не штука. А спуститися донизу на чому? - Вiн почав нишпорити поглядом по кiмнатi. - А що коли... - Арсен раптом сiв на м'яку кошму i взяв до рук овечу шкуру. - А що коли розпустити ?? на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вiрьовку!.. Держи, Романе! Вiн вийняв з пiхов ятаган i почав батувати овчину. Нарiзавши вузьких стьожок, сплiв iз них мiцну, мов конопляна линва, вiрьовку довжиною в два чи три лiктi, блиснув повеселiлими очима. - Ну, як? Витрима?? - Спробу?мо... Тягни! Вони схопилися за вiрьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь-що перервати ??. Та перервати не змогли. Тодi засiли за роботу. До вечора не розгинали спини. Зате, коли стемнiло, вiрьовка була готова. Роман обережно спустив ?? за вiкно, мiцно прив'язавши до дерев'яно? бантини, що пiдтримувала сволок. Вечiр був по-осiнньому вiтряний. З моря йшли по небу важкi рванi хмари, заступаючи повне, яскраво-жовте коло мiсяця. I коли вони напливали на нього, тодi на землю лягала важка непроглядна пiтьма. Вибравши хвилину, коли все поринуло в темряву. Арсен перекинув ногу через пiдвiконня i, опираючись об нiздрювату стiну, почав швидко опускатися донизу. Торкнувшись землi, сiпнув за вiрьовку. Роман не примусив чекати на себе. - Ось i я! - шепнув, стаючи поряд. - Ходiмо. Вони обережно прокралися садом до будинку. В деяких вiкнах блимало свiтло. Крiзь шибки долинав глухий гомiн голосiв. Де ж шукати Газi-бея? Як пробратися до нього? Як не викрити себе передчасно i не здiйняти тривоги? Цi запитання Арсен ставив перед собою ще тодi, коли верстав шлях у Крим i в Ак-Мечеть. Справдi, як зустрiтися з Газi-бе?м на самотi, без зайвих очей? Адже тiльки в такому випадку можна примусити його розв'язати язик. Козакам потрiбно було знати одне: де Златка i Стеха? В чи?х руках? А вже пiсля того вони мали вирiшувати, як визволяти ?х - силою чи викупити за грошi. Арсен стояв пiд деревом, за кiлька крокiв од будинку, i напружено думав - що робити? Складнiсть полягала ще й у тому, що вони не знали нi розташування кiмнат, нi секретiв хитромудрих татарських замкiв, нi кiлькостi мешканцiв, нi iнших непередбачених та?мниць, якi могли зустрiтися ?м. Все, все невiдоме. Доводилося йти наослiп. Iншого шляху не було. Арсен розрмiв, що вони з Романом ставлять на карту дуже багато: свою безпеку, волю, життя... Але не використати тако,? щасливо? нагоди - може, одно? з тисячi! - не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вiльними людьми? I не просто в Крим, а в Ак-Мечеть, до самого Газi-бея... Поволi спливали хвилини. Завжди дiйовий i рiшучий. Арсен зараз був весь охоплений сумнiвами й ваганням. Нарештi вiн шепнув Романовi: - Стань на розi, повартуй! Будь уважний... Роман безшумно зник у темрявi. Арсен наблизився до крайнього вiкна, що свiтилося, i припав до шибки. Вiд несподiванки у нього радiсно забилося серце. Треба ж - такий щасливий збiг! У чималiй, обвiшанiй килимами кiмнатi вiн. побачив Вандзю, Газi-бея i ?хнiх маленьких чорноголових хлопчикiв. Бей, у барвистих шароварах i червонiй сорочцi, лежав навкiс широко? низько? тахти i бавився з дiтьми. Вандзя сидiла бiля його нiг на пiдлозi, спиною до вiкна, i щось шила, iнодi пiдводячи голову i кидаючи швидкий погляд на дiтей i чоловiка. Лiворуч вiд не?, у високому пiдсвiчнику, палахкотiла товста лойова свiчка. Тиха, мирна картина сiмейного щастя. Чужого щастя... Арсен мiцно стиснув уста. Зараз вiн сколихне, збурить цю радiсну безтурботнiсть! Зараз переляком наповняться оченята хлопчикiв, вираз жаху застигне на миловидному личку панi Вандзi, або тепер Ванди-ханум, як зве ?? чоловiк, кинеться в пошуках збро? Газi-бей. Тiльки на одну мить зринули такi думки в Арсеновiй головi й зразу зникли. Натомiсть у серцi почав закипати гнiв. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловiк, цей хижий людолов, не далi як учора отак само заходив у кiмнату до Златки? Може, вiн зробив ?? сво?ю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатi?вi? Та й для Стехи уготував таку ж долю?.. Йому пригадалися розоренi, сплюндрованi мiста й села, розпач i гнiв на обличчi Мартина Спихальського, коли панi Вандзя сiдала на коня, щоб ?хати в цей далекий чужий Крим, - i в серцi з'явилися та рiшучiсть i твердiсть, якими вiн завжди вiдзначався. Щастя йде до смiливих! Вiн тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у двiр. Торкнув його за плече. - Я знайшов ?х! - Кого? - Бея i його дружину Ванду... Я зараз зайду туди, а ти приготуй пiстоль i стань пiд вiкном. Звичайно, стрiлятимеш тiльки в крайньому випадку. - Розумiю... Залишивши товариша на вартi. Арсен почав обережно скрадатися попiд стiною до хвiртки, що вела у двiр. Рвучкий вiтер гулко шумiв, у верховiттях дерев, шарудiв листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ - iнколи лапатi краплини лунко перiщили по дзвiнкiй черепицi i так же швидко стихали. Прочинивши хвiртку i виждавши, коли в розривах мiж хмарами блиснув мiсяць, Арсен оглянув двiр. Нiде нiкого. Тодi безшумно ковзнув попiд муром до будинку i легенько штовхнув дверi. Вони розчинилися - i Арсен опинився у напiвтемних сiнях. Недовго думаючи, повернув лiворуч, на жiночу половину. В темрявi зачепився за щось. З напiвпрочинених дверей долинув голос старо? жiнки. - Це ти, Селiме? - Я, - глухо вiдповiв Арсен, завмираючи на мiсцi. - Товчешся тут, - пробурчав голос i, задовольнившись вiдповiддю, замовк. Арсен полегшено зiтхнув, попростував далi, одночасно ладнаючи пiстоль i прислухаючись до звукiв за дверима. До його слуху долинув дитячий смiх. Тут! Арсен легенько натиснув плечима на дверi, швидко шмигнув у кiмнату i лiктем причинив ?х. Замиготiла свiчка. Перша побачила його Ванда i тихо скрикнула. З ?? рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх i спотворив миловидне личко. Бей лежав на тахтi спиною до дверей i якийсь час продовжував бавитися з дiтлахами. Та скоро вiн завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, i повернув голову. Його бистрий погляд ковзнув по високiй постатi козака. На обличчi з'явився вираз крайнього подиву. Вiн враз вiдкинув вiд себе дiтей i пiдвiвся. - Спокiйно, Газi-бей! Не рухайся! - владно сказав Арсен, пiдводячи пiстоль. - Будь розумний i обачний. Я прийшов з миром i з миром пiду, якщо ти проявиш витримку, вислуха?ш мене уважно i не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам... Глянь у вiкно! Бей повернув голову. Крiзь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пiстоля. - Хто ти такий? Чого хочеш? - глухо спитав бей i важко опустився на тахту. Почали пхикати наляканi дiти. - Панi, забавте ?х! - наказав Арсен, повiвши пiстолем убiк. Вандзя кинулась до синiв, i вони прихилилися до не?, мов курчата до квочки. - Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобi дороге тво? життя i життя тво?х дiтей, то правдиво, як перед аллахом, вiдповiдай на мо? запитання. - Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсiм не виявляв страху. - Я ще раз кажу - чого ти хочеш вiд мене? - спитав бей. - Зараз дiзна?шся... Скажи менi, де дiвчина по iменi Златка, яку ти викрав у Немировi з двору Юрiя Хмельницького? - Златка?.. Я вперше чую таке ймення... - Пригадай! ?? ще звали - Адiке. - Чекай... Чекай... Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьмановi? Га? - Так. I ти ?? викрав! Скажи - де вона? - Я ?? не викрадав... - Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або... - Аллах свiдок, я не викрадав ?!... Взагалi, в самому Немировi я не взяв жодно? душi. Тiльки на селах, де ще було трохи люду... Та й то всього пiвтора десятка якихось калiк. Але ж менi дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою вiйськову службу... - Ти кажеш неправду! В Немировi впевненi, що викрадення Златки i Стехи, друго? дiвчини... тако? бiляво!... Пам'ята?ш? - Пам'ятаю... гарнi дiвчата... - ...це справа тво?х рук! - Нi! Клянусь аллахом... - Чим ти доведеш? У мене обмаль часу! - Чекай... чекай... Тепер я пригадую. Ти шука?ш не там, де треба. - Ну! - в голосi Арсена забринiла надiя. - Де ж? - Врна в Буджаку! - У Буджаку? - Так. Зi мною повертався додому син Кучук-бея Чора... Вiн, пригадую, вiз дiвчину... Але я не цiкавився, хто вона. - Де ж ?? там шукати? Буджак великий... - От цього не знаю. Кучук - мурза бiлгородський... Там шукай! - Дякую, бею... Якщо це правда... Поклянись! - Чоловiче!.. А втiм - клянусь дiтьми... Я сказав правду. - Я вiрю тобi... Ще одне запитання: де ж подiлася друга дiвчина? - Цього я не знаю... Бачив тiльки одну. - Не може бути! Вони зникли одночасно. - Ще раз кажу - не знаю... Не бачив i не чув. - Гм, - Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. - Що ж, дякую, бею... I пробач, що примусив тебе i твою сiм'ю пережити кiлька непри?мних хвилин... А тепер - стань до вiкна спиною i стiй там доти, доки не почу?ш стук у шибку. Зрозумiв?.. Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий i не перес л вдуй мене! Газi-бей пройшов до вiкна, повiльно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволi вiдступав назад. - На добранiч! - кинув з порога i зачинив за собою дверi. 3 Газi-бей i Ванда-ханум не промовили жодного слова i не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тiльки тодi бей зiрвався з мiсця i метнувся до дверей, мов навiжений. Очi його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогiн. - Я уб'ю його, гяура! Уб'ю, як скажену собаку! В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, i затулила собою дверi. - Газi, чекай! Не нароби дурниць! - Пусти мене! - Зажди, любий, я хочу тобi розповiсти... - Геть з дороги! - заревiв розлютований бей i так штурхонув дружину, що вона, охнувши, вiдлетiла вбiк i важко впала на пiдлогу. Заплакали переляканi дiти. Але бей не почув ?хнього крику: зiрвавши зi стiни шаблю, як був, у самiй сорочцi, без шапки, вискочив надвiр i закричав щосили: - Гей, люди, до мене! Прибiгло кiлька заспаних сейменiв. - За мною! Вiн мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на свiтi: уруське посольство, яким у вiдсутнiсть калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, вiн мав пiклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе - за те, що не проявив твердостi i не зумiв витурити з дому того зухвальця чи схопити його. Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартовi доскiпливо допитувалися, хто стука? i чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осiннiй вiтер обвiвав його зi всiх бокiв, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли вiн нарештi вбiг на подвiр'я калги, а потiм крутими сходами здерся на вежу i, сильно шарпнувши за ручку, вiдчинив дверi, вiд його намiру на мiсцi забити козака залишився тiльки спомин. Нi, вiн так зразу не вкоротить йому вiку. Та це було б i необачно: невiдомо, що скаже хан. Вiн все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сiм разiв пошкоду?, що був дурний i завдав прикрощiв можновладному бе?вi, хановому улюбленцевi! Коли сеймени присвiтили палаючим смолоскипом. Газi з радiстю уздрiв, що обидва козаки тут, у вежi. Вони ще не спали - лежали на кошмi, прикрившись рядюгами i кожушинами. - Встати! - гарикнув вiн. Козаки пiдвелися. - Зв'яжiть ?м руки! - повернувся до сейменiв. Тi кинулися до козакiв. - Бею! - гукнув Арсен, вiдбиваючись вiд нападникiв. - Ти забува?ш, що ми належимо до посольства. А послiв усюди вважають недоторканними особами. - Посли не вриваються в чужi оселi, як розбiйники, - криво усмiхнувся Газi i повторив свiй наказ. - В'яжiть ?х! Козакам скрутили руки, пiдштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газi-бея, переконати його, що вiн чинить не по закону, але той тiльки криво шкiрив зуби i, поблискуючи голеною мокрою головою, що у свiтлi смолоскипiв здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду. ?х завели на подвiр'я салтана i кинули в льох. - Ми вимага?мо повiдомити про нас посла Тяпкiна! - крикнув Звенигора. - Ти вiдповiдатимеш за цей злочин, бею! - Помовч, гяуре! Тут я господарi Що захочу, те й зроблю з вами! - зловiсно зареготав Газi-бей. - I почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв'язати вашi паскуднi язики... Гей, слуги, принесiть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрiй кружцi в козацькi горлянки! Арсен здригнувся. Вiн не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити ?х розповiсти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу iз Гнилого моря - Сиваша. Вона роз'?да? горло, пекельним вогнем пече нутрощi, виклика? таку спрагу, що ?? годi згасити навiть бочкою води. Але поки нещасний не зiзна?ться або не наговорить на себе i сво?х спiльникiв, доти йому води не дають. Дво? сейменiв метнулися по крутих сходах нагору i через якийсь час вернулися iз дзбаном ропи i дерев'яною коновкою. Iншi накинулися на козакiв, збили з нiг, колiньми притиснули до землi. - Заливайте! Та бiльше! Не шкодуйте шайтаново? водички! - наказував Газi-бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою. Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи i наблизився до Арсена. - Сам питимеш, гяуре, чи розцiпити зуби ятаганом? Арсен мiцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев'янiв. - Всуньте йому лiйку в рота i залийте! - наказав салтан, здригаючись вiд холоду. Та раптом нагорi скрипнули дверi, i по кам'яних сходах задрiботiли жiночi кроки. - Газi? Газi! - почувся голос Ванди. - Чого тобi? - суворо запитав бей i ступив крок назустрiч жiнцi. Ванда збiгла вниз i враз зупинилася, побачивши долi розпластанi тiла козакiв. - Ти вбив ?х! - зойкнула. - О горе? Матка боска! - Не кричи! Вони живi, - вже м'якше промовив бей. - Живi!.. Слава Йсу... Газi, не чiпай ?х! Не чiпай отого козака! - Вона показала на Звенигору. - Я тобi все розповiм! - Що ти менi розповiси? - Я знаю його... - Ти зна?ш його? Звiдки? - вражено спитав Газi-бей. - Ну, розповiдай! Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних бiлявих косах, що проти кривавого свiтла смолоскипiв вiдливали щирим золотом. - Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що не заподi?ш цим людям нiчого злого! - З чого б то! Що за нерозумнi жiночi примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю! - Нi, ти не зачепиш ?х i пальцем, коханий! Чу?ш - i пальцем! - I звернулась до сейменiв, що все ще тримали козакiв:- Гей ви, вiдпустiть ?х! Негайно!.. Газi, накажи ?м вiдпустити ?х! Збентежений бей зробив короткий, ледь помiтний жест пальцем, i сеймени вiдiйшли вбiк. Арсен i Роман поволi пiдвелися, стали пiд стiною. А Газi похмуро втупився в жiнку. - Не говори загадками! Звiдки зна?ш цього козака? Ну! Ванда кинула бистрий погляд на Арсена i наблизилась до чоловiка. - Ти пам'ята?ш, любий, я розповiдала тобi, як мiй колишнiй малжонок хотiв забити мене? - Пам'ятаю. - Так от: цей козак - мiй рятiвник. Коли б вiн не зустрiвся тодi на мо?му шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би сво?? кохано? Ванди-ханум, а нашi синочки - матерi... Тепер ти розумi?ш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака i його друга в споко?! А те, що вiн шука? свою наречену, - адже це так менi зрозумiло... Бо я ж сама летiла до тебе i до наших дiток як на крилах. Через степи, лiси i рiки линула... До тебе, коханий! Газi-бей обм'як. Руки опустилися. Жорстке, закам'янiле обличчя розпогодилося, i на ньому з'явився усмiх. - Невже це все правда, джаним? - Правда! Як бога кохам! - вигукнула Вандзя. - Гм, чому ж ти не сказала менi про це ранiш? - Але ж ти несамовитий, мiй пане! - В голосi Вандзi бринiли одночасно i образа, i захоплення. - Ти й слухати мене не захотiв. - Ну, не ображайся, джаним... Iди! - примирливо сказав бей. - А козаки? Що буде з ними? - Що буде з ними? - Газi-бей на мить задумався, потiм вихопив у одного з сейменiв ятаган. - Дивись! Вiн швидко пiдiйшов до Арсена i розрiзав вiрьовки, якими було стягнуто руки. Потiм таким же чином звiльнив вiд пут i Романа. - Спасибi, бею, - промовив Арсен. - ?й дякуйте. - Газi-бей закоханим поглядом подивився на дружину. - Тiльки ?й... А менi ж за що? Арсен пiдiйшов до Ванди i поцiлував руку. - Дякую, панi. Ви врятували мене i мого друга. Ми нiколи не забудемо цього. - Долi дякуйте... Я рада, що ви лишилися живi, - тихо сказала Ванда i швидко побiгла сходами нагору. 4 Вранцi 25 жовтня 1680 року росiйське посольство у супроводi нуреддiна Саадет-Гiрей-султана i сотнi сейменiв ви?хало з Ак-Мечетi i того ж дня прибуло в посольський стан на рiчцi Альмi. Хан Мюрад-Гiрей з великим почтом зупинився в полi, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Пiсля полудня прибули: посол Тяпкiн, дяк Зотов, товмач Ракович. ?х супроводили Арсен Звенигора та Роман Во?нов. Пiсля вза?мних привiтань i вручення подарункiв, що становило невiд'?мну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкiн, розгладивши бороду i дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана: - Великий i ясновельможний хане, повелителю орд Кримсько?, Буджацько?,?дiсансько?,Джамбуйлуцько?,?дичкульсько?,Азовсько? та Кубансько?, затяжна i важка для обох сторiн вiйна мiж нашими кра?нами, на всезагальну радiсть, закiнчилася. Великий государ московський i всея Русi Федiр Олексiйович наказав нам, холопам сво?м, прибути до тебе, хане, щоб дiйти згоди про мир. Тяпкiн зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого i розумного хана Мюрад-Гiрея. Але той мовчав, свердлячи уруських послiв пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тiльки калга, котрий сидiв праворуч i нижче вiд хана, сказав суворо: - З чим же прибули посли царя урусiв? Якщо з тим, з чим були тут торiк посол Сухотiн i дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо! - Ми прибули з твердим намiром укласти мир, - незворушно вiв далi Тяпкiн, i в його сiрих очах не промайнуло й тiнi знiяковiлостi. - А мiцний мир можна укласти тiльки тодi, коли сторони передусiм домовляться про кордони мiж державами... Хан ледь помiтно хитнув головою, даючи зрозумiти, що вiн згоден з послом. - Що ж пропонують уруси? - буркнув калга, що доводився двоюрiдним братом хановi. - Ми пропону?мо установити кордони мiж державами по рiчках Росi, Тясмину та Iнгулу, - твердо проказав Тяпкiн. - Що?! - Калга схопився. - Це ж глум! Таке пропонував нам i Сухотiн! - Авжеж, авжеж! - зашварготiли емiри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметi. - Мошкови знущаються з нас! - Уже три роки не платять хановi казну! - Хочуть вiдкраяти Ки?в i все Ки?вське во?водство! - I Запорожжя! - А завтра захочуть Азов i Кубань! Ракович ледве встигав перекладати. Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з-за плеча посла Тяпкiна довгу цапину бороду, гукнув: - Ми нiчого зараз не кажемо про Азов i Кубань... Але дехто з бе?в забув, що колись то теж була руська земля! - Що?! - проревiв не менш гарячий калга i, вирвавши з пiхов шаблю, кинувся до дяка. - Я зарубаю цього невiрного! Тут хан двiчi плеснув у долонi. Калга заховав шаблю i мовчки сiв на сво? мiсце. Бе? теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тiльки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осiннiй вiтер. - Не треба гарячкувати, - спокiйно сказав хан. -Коли сходяться посли двох кра?н, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожi на торговцiв на базарi: один хоче продати дорожче, а другий - купити якомога дешевше... Тому я розумiю московських послiв, якi заломили надто високу цiну. - Ми хочемо почути вашу, хане, - спокiйно проказав Тяпкiн. Мюрад-Гiрей хитро примружив праве око. - Ми не вимага?мо надмiрного, а тiльки те, що нам належить по праву... - Ми слуха?мо, хане. - Границею мiж нашими державами ма? бути Днiпро, а не Рось, не Тясмин, не Iнгул... На всьому протязi - вiд Ки?ва до володiнь запорозьких козакiв... Це раз, - Мюрад-Гiрей загнув мiзинець лiво? руки. - По-друге, цар московський ма? сплатити менi заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексi?м, i справно присилати ?? у майбутньому по старих розписах... I трет?: установити перемир'я на двадцять лiт... Якщо уруськi посли згоднi на це, то ми можемо пiдписати договiр дуже швидко. Навiть завтра. Микита Зотов щось пробурчав нерозбiрливе, засовався на шовковому мiндерi. Але Тяпкiн застережливо пiдняв вказiвний палець лiво? руки, даючи знак дяковi, щоб мовчав, а сам сказав: - Ми обмiрку?мо, великий хане, тво? думки... Але нам ще хотiлося б знати, як Крим тлумачить слова "вiд Ки?ва до володiнь запорозьких козакiв". Чи це означа?, що Ки?в i Запорожжя мають вiдiйти до Порти й Криму, чи залишаться в складi Московсько? держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом i Брацлавщиною та Подiллям, де зараз гетьману? Юрiй Хмельницький. Цар московський сто?ть на тому, що Стамбул i Бахчисарай не повиннi допомагати козакам цього гетьмана... Далi. Нас турбу? доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьева, котрий потрапив у полон пiд Чудновом до гетьмана польського Станiслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському хановi... А також доля князя Андрiя, сина во?води Григорiя Ромодановського, та iнших руських людей. Ми могли б ?х обмiняти на татар i туркiв що знаходяться у нас в полонi... - Пан посол наговорив стiльки, що ми змушенi будемо думати цiлий тиждень, - усмiхнувся хан. - Але вже сьогоднi можу сказати, що за боярина Шеремет-бея треба заплатити шiстдесят тисяч срiбних карбованцiв. Якщо врахувати двадцять тисяч злотих виплачених за нього Потоцькому, та утримання протягом двадцяти рокiв у полонi, то це зовсiм не дорого... Ромодан-паша хай теж готу? добрий капшук грошей за сина... Про всi iншi умови я зможу сказати при наступнiй нашiй зустрiчi... Хан пiдвiвся. Це був знак, що переговори закiнчилися. Посли теж встали i, вклонившись, вийшли з шатра. 5 Наступнi мiсяцi тривали безперервнi торги. Поволi були узгодженi всi питання, крiм двох - про кордон i Запорожжя. Було домовлено укласти перемир'я на двадцять рокiв. Московськi посли пiдтверджували давнi договори про виплату хановi щорiчно? казни за те, щоб кримчаки не нападали на окра?ннi землi Московсько? держави. I хан, i султан зобов'язалися не допомагати козакам. Це означало, що Порта, по сутi, вiдмовлялася вiд зазiхань на укра?нськi землi, якi лежали на захiд вiд Днiпра, i вiд дiйово? пiдтримки Юрiю Хмельницькому. Не викликало опору з боку Туреччини й Криму i питання про Ки?в. Мюрад-Гiрей швидко погодився, що Ки?в з монастирями й городами, мiстечками й селами переда?ться московському государю. Пiсля довгих суперечок обидвi сторони врештi дiйшли згоди i про обмiн полоненими. Жорстокi суперечки зайшли з приводу статусу Запорожжя, i особливо з приводу кордону. Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями та статтями пiзнiших рокiв, якi регулювали вза?мини Укра?ни й Росi?, а також фактичним станом речей, - а стан був такий, що Сiч Запорозька ще 1654 року разом з усiм народом укра?нським возз'?дналася з Росi?ю i становила частину Росiйсько? держави, - домагалося, щоб Крим i Порта визнали при?днання Запорожжя до Москви. Хан люто опирався i, посилаючись на категоричний наказ султана, й слухати не хотiв про це. Тяпкiн, Зотов i всi члени посольства прекрасно розумiли, чому опира?ться хан. Вiн боявся навiть подумати, що пiвденнi кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим бiльше - визнати такий стан речей. Вiн, звичайно, волiв краще мати сусiдом неспокiйне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, нiж могутню Росiйську державу. Врештi Тяпкiн, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визна? владу царя, вирiшив не наполягати на сво?му i просто зняти це питання з переговорiв з тим, щоб порушити його потiм у Стамбулi, пiд час одержання "затверджено? грамоти" вiд султана. I султан, i хан вимагали, щоб кордоном був Днiпро, а Правобережжя залишалося нiчи?ю землею. Тяпкiн не погоджувався. На кiнець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна iз сторiн не поступалася. 6 Охорону посольського стану несли сеймени Газi-бея. Вони ж доставляли з Ак-Мечетi паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навiдувався на Альму, цiкавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував i навiть намагався зав'язати дружнi стосунки iз Тяпкiним та Зотовим. Однак всi розумiли що це хитрий ханський вивiдач, i Зотов зразу вiдшив його, а Тяпкiн тримався насторожено. Тiльки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкiна, не цурався бе?во? дружби i, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав'язати розмову. Про сутичку Арсена й Романа з бе?м не знав нiхто. Так вони домовилися ще тодi, коли бей вивiв ?х iз льоху i допровадив на вежу. Бей не хотiв, щоб про це дiзналися в Бахчисара?, а Звенигора й Во?нов вважали, що не варто даремно турбувати послiв, якi й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розумiли, що наражали все посольство на небезпеку. В кiнцi грудня, коли пiсля особливо бурхливих торгiв з ханом Василь Тяпкiн, вкрай змучений i не знаючи, що далi робити, мовчки лежав на тахтi, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали бiля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дiм по-сво?му, без високих, узвича?них в Росi? i на Укра?нi меблiв, прибув Газi-бей. - Салям! - привiтався вiн, скидаючи з голено? голови лисячий малахай i струшуючи з нього на глиняну долiвку снiг. - Будь здоров, бею, - вiдповiв за всiх Арсен. - Сiдай, гостем будеш! - Дякую. Але не гостювати я при?хав, а вас запрошувати до себе в гостi... Вiрнiше - на полювання... По?демо на Яйлу лисиць пострiля?мо. - Я хворий, почуваю себе зле, - сказав з-пiд кожуха Тяпкiн. - А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, - сухо кинув вiд столу Микита Зотов. По темному обличчю Газi-бея промайнула тiнь. - А я думав, що уруськi посли захочуть розважитися. I Ванда-ханум сподiва?ться... Бо це вона, згадавши шляхетськi ви?зди на зимовi полювання в Ляхистанi, тягне мене на Яйлу. Нашим жiнкам-татаркам таке навiть i на думку не могло б спасти, бо не жiноче це дiло. Але ж маю жiнку-гяурку, мушу iнодi задовольняти ?? бажання... Щоб не так сумувала за батькiвщиною... - А дуже суму?? - спитав Тяпкiн, вiдгортаючи кожуха. - Ще б пак! Тiльки й мови про свiй Ляхистан!.. - Коли б не хвороба, я iз задоволенням прийняв би тво? запрошення, бею. Але, гадаю, нашi молодi друзi не вiдмовляться поскакати на конях по заснiжених горбах Яйли за звiриною i трохи розважитися. - Яз радiстю приймаю запрошення, - сказав Арсен. - Я теж, - пiдвiвся Роман. Бей зрадiв. - От i добре. Тодi я накажу сво?м людям осiдлати ваших коней. Вiн вийшов. - Дивiться, хлопцi, не накидайте оком на польку, а то бей вуха вiдрiже! - усмiхнувся Ракович. - Татарин у цьому дiлi жарту не розумi?! - Якось обiйдеться, - сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку. На Яйлу невеликий мисливський загiн прибув опiвднi. Ванда, яка з Ак-Мечетi ?хала в межирiччя Альми й Салгiру без чоловiка, у супроводi його сейменiв, уже ждала ?х в умовленому мiсцi. Вона сидiла на великому сiрому каменi, що здiймався над горбкуватою, злегка заснiженою рiвниною, порослою подекуди кущами дроку, .глоду та грабини i густо всiяною сухою травою i бур'янами. Була в чоловiчому одязi: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах i теплих, на хутрi, чобiтках. На головi мала, як i чоловiк, лисячий малахай iз червоною окантовкою, з-пiд якого вибивалися пасма густого бiлявого волосся. - Вiтаю, панi, - сплигнувши з коня i цiлуючи руку Вандi, сказав Звенигора по-польськи. - Я радий вас бачити знову. - Я теж, пане... Тут нечасто можна чути рiдну мову. Правда, не далi як позавчора через Ак-Мечеть про?жджали до Кафи польськi купцi, але вони поспiшали, i я тiльки один вечiр могла тiшитися при?мною бесiдою з земляками iз Кракова. Залунав рiжок, i всi почали лагодитися до полювання. Бей послав загiнчих iз собаками, щоб заганяли звiрину, сеймени виймали з сагайдакiв луки, Ванда скочила на гнiдого коня, ?й подали легкий лук i два пiстолi. Козакам теж дали луки й стрiли. ?хали поволi лавою, на такiй вiдстанi, щоб можна було дiстати дичину стрiлою або кулею з пiстоля. Арсен жадiбно вдивлявся у безкраю далечiнь. Слiпуче сонце мiрiадами iскринок вiдбивалося на чистому бiлому снiгу, а в холодному голубому небi ширяли орли. Здалеку, iз-за яру, порослого чагарником, долинули крики загiнчих, звуки рiжкiв i гавкiт собак. Газi-бей пiдняв руку. - Увага! Пильнуйте! Сеймени обступили яр пiвколом, зняли луки й наклали на них стрiли. Крики загiнчих i гавкiт собак наближалися. I раптом з чагарникiв, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею - друга, третя... Наляканi собаками, вони мчали наослiп, прямо на вершникiв. Забринiли тятиви лукiв, просвистiли оперенi бiлими гусячими перами стрiли. Двi лисицi заборсалися в снiгу, третя, мов вихор, збиваючи за собою бiлу куряву, прошмигнула мiж вершникiв i побiгла видолинком до рiдного чагаря, що темнiв у неглибокому яру. Звенигора I Ванда повернули коней i помчали слiдом за нею. - Стрiляй, пане Арсене! Стрiляй! - гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагi, на мить зупинилась i оглянулася на переслiдувачiв. Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрiлу, натягнув тугу тятиву. Але чи то вiд швидко? ?зди, чи з незвички схибив. Стрiла влучила в кущi глоду. Лисиця зникла в яру. - Шкода! - вигукнула з досадою Ванда. - Втекла... А яке розкiшне хутро! Як золото! - Не шкодуйте, панi, - втiшив ?? Арсен. - Тут, видно, тако? дичини багато... Двох уже вполювали. А це ж тiльки перший захiд. Обiцяю вам вполювати лиса! - Наперед дякую, пане. Вони повернули назад. Конi йшли поруч. - Якi вiстi з Речi Посполито? принесли вам за?жджi купцi, панi? - спитав Арсен. - Уже чотири мiсяцi як ми в Криму, вiдрiзанi вiд усього свiту... Вандинi очi посмутнiли. - Як вони по?хали, я проплакала всю нiч. Так було тяжко на серцi... - Чому ж то? - Не побачу я бiльше вiтчизни сво?!... Король Ян Собеський жде нападу султана i хана. - Звiдки це панi вiдомо? - з цiкавiстю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'янiле личко жiнки. - Вiд тих же подорожнiх. Кажуть, проти туркiв виступа? Австрiя, Венецiя i папа... Вони втягують у свою коалiцiю i Рiч Посполиту. А в Польщi - розбрат мiж магнатами. Король Собеський не зна?, де взяти грошей, щоб спорядити вiйсько для оборони. Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Нiхто ?й не прийде на помiч... - Це так казали купцi? - Нi, я сама так думаю. - Панi говорила про це бе?вi?.. Пробачте, чоловiковi? - Нi. А для чого? - здивувалася Ванда. - Я ж полька! Хiба я хочу лиха сво?й вiтчизнi? - Панi мудро зробила, - похвалив ?? Арсен, у душi визнаючи, що жiнка i справдi розумна i вiн анiскiльки не перебiльшив, хвалячи ??. Вони пiд'?хали до гурту. Полювання тривало ще годин зо двi чи три. Арсеновi пощастило вполювати лиса, i вiн подарував його Вандi, думаючи при цьому, що всiх лисиць Яйли було б замало, щоб вiддячити цiй жiнцi i за те, що врятувала його з Романом, i за те, що переказала нинi такi важливi вiстi. 7 Коли Арсен закiнчив свою розповiдь, Тяпкiн скинув на пiдлогу кожуха, з-пiд якого хотiв було не вилазити цiлий день i цiлу нiч, i швидко заходив по кiмнатi. - Козаче, ти розумi?ш, що ти принiс? - раптом спинився вiн перед Арсеном i сам же вiдповiв:- Нi, ти не розумi?ш! - Якщо я не розумiю, то хай пан посол пояснить, - усмiхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б вiн не розумiв значення вiстей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би ?х повз вуха i не переповiдав би тут, у посольському станi. Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятiрнею бороду, втупився у Тяпкiна. - Що ти хочеш сказати, Василю? - Те, що ми можемо зi спокiйною совiстю уже завтра пiдписати договiр про перемир'я. От що! - Як тебе розумiти? Хiба те, що Австрiя i Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на нашi тут дi?? - Безперечно! - Як саме? Тяпкiн потер руки, хитро примружився. - Давайте подума?мо... Чи нам вигiдно, щоб наш вчорашнiй супротивник завтра вв'язався у велику i, мабуть, затяжну вiйну? - Безперечно, - вiдповiв дяк. - Отже, ми матимемо кiлькарiчну передишку, а це те, що нам потрiбно. Пiсля безперервних во?н з Польщею, Туреччиною i Кри мом казна наша спорожнiла, народ стомився, а вся Укра?на розорена дотла, - мiркував уголос Тяпкiн. - Ми повиннi пiдписати перемир'я, щоб дати нашiй кра?нi передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливiсть не змусила хана й султана шукати примирення з Вiднем i Варшавою i не привела до третього турецького походу на Укра?ну. - Ти мiрку?ш правильно, пане посол, - вставив сво? слово розважливий Ракович. - Звичайно, шкода вiддавати туркам i татарам шмат нашо? землi мiж Iнгулом, Тясмином i Днiпром. Але зараз та земля - пустеля... Нi турки, нi татари ??, звичайно, не заселять. Заселимо ?? ми! А мине кiлька чи кiльканадцять рокiв - i вона повернеться в лоно матерi-вiтчизни. Тiльки тепер Арсен збагнув усю важливiсть вiстей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, вiн зразу, ще там, на Яйлi, зрозумiв, що польськi купцi привезли дуже важливi новини, але щоб вони так вплинули на хiд мирних переговорiв i ?хню долю, бо прискорювали ?хн? повернення на батькiвщину, а отже, й майбутню по?здку в Буджак, на розшуки Златки i Стехи, - цього вiн до останньо? митi не усвiдомлював. - Але ж це добре! - вигукнув вiн. - Якщо ми завтра пiдпишемо договiр, то пiслязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидiти тут, на цiй безводнiй Альмi! - Не поспiшай, друже, - остудив запал козака Тяпкiн. - Завтра ми ще нiчого не пiдпишемо, на це теж потрiбен час. Хоча б кiлька днiв... А повертатися додому зможемо тiльки тодi, коли дозволить хан, а дозволить вiн, мабуть, не ранiше, як одержить на це згоду Стамбула... - Ох, чорт! - не стримався Арсен. - То це буде хтозна-коли! - А ти ж думав!.. 8 З сiчня 1681 року в ханський стан поблизу Бахчисарая з'?халися найбiльшi вельможi Криму. На пагорбi, де стояло золочене шатро Мюрад-Гiрея, виросло цiле шатрове мiстечко. В долинi, бiля конов'язi, iржали конi, сновигали в заяложених кожухах i овечих шапках наймити. Повсюди горiли багаття, над якими в закiптю-жених казанах варилася баранина. Опiвднi з Альми, з посольського стану, прибуло московське посольство. Стольник Василь Тяпкiн, у новому каптанi i чорнiй соболинiй шапцi, з пiдстриженою бородою, не до?жджаючи до ханського шатра, зупинив коня, статечно, не поспiшаючи, злiз i поволi пiшов протоптаною у неглибокому снiгу дорiжкою нагору. За ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора i Во?нов iшли позаду. Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всi мовчки дивилися на урусiв, якi з високо пiднятими головами простували мимо них. Бiля входу в шатро дорогу послам переступив Газi-бей. Приклавши праву руку до грудей, вiн вклонився i сказав: - Великий хан Мюрад-Гiрей чека? на вас, посли! Два нукери вiдкрили важкий полог, i посли вступили в шатро. За ними почали входити - по старшинству - емiри, аяни, мурзи. Мюрад-Гiрей сидiв у глибинi шатра i у вiдповiдь на поклони послiв i кримсько? знатi мовчки кивав головою. За хвилину настала повна тиша. Мюрад-Гiрей обвiв поглядом напруженi обличчя присутнiх, склав перед собою молитовне руки. - Волею аллаха, волею намiсника бога на землi, володаря трьох суходолiв, султана Магомета Четвертого, сповiща?мо всiм, що сьогоднi ми пiдпишемо, дiйшовши про те згоди, договiр про перемир'я мiж Османською iмперi?ю та Кримським ханством, з одного боку, i царем московським, з другого. Чи готовi урусь-кi посли поставити сво? пiдписи на грамотi? - Готовi, - голосно проказав Тяпкiн, злегка вклоняючись. - Тодi - волею аллаха - почнемо... Кадi, читай! Наперед виступив старий сухий татарин у великому бiлому тюрбанi, в чорному балахонi з широкими рукавами, став злiва вiд хана, розгорнув сувiй пергаменту. Вiдкашлявшись, почав читати. Ракович тихо перекладав. Тяпкiн i Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам'ять, уважно слухали. За договором, що згодом увiйде в iсторiю пiд назвою Бахчисарайського, мiж Росi?ю i Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять рокiв. Кордоном мiж державами вiд Трипiлля пiд Ки?вом до володiнь запорозьких козакiв ставала рiка Днiпро. Московський государ зобов'язувався дати казну ханськiй величностi за минулi три роки, а потiм присилати кожен рiк по старих розписах. Нi хан, нi султан не будуть допомагати козакам Юрiя Хмельницького. Ки?в з монастирями й городами, мiстечками й селами - Васильковом, Стайками, Трипiллям, Радомишлем та iншими - переда?ться московському государю. Кадi, закiнчивши читати, поклав грамоту на вузький довгий столик, що стояв посеред шатра, i поряд розклав грамоту на росiйськiй мовi. Першими поставили свiй пiдпис хан i калга. Потiм пiдiйшли стольник Тяпкiн i дяк Зотов. Перехрестилися. Розбризкуючи чорнило, пiдписалися. - От i кiнець вiйнi, - сказав дяк Зотов, вiдходячи вiд столу. - Тепер, друзi, додому!.. Ми сво? зробили! Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворi обличчя татарських вельмож, в непроникно-хитрi очi хана i, нiби вiдповiдаючи на слова Зотова, подумав: "Чи то ж кiнець? Нi хан, нi султан не захотiли укласти миру... А перемир'я... Чи не ма? це означати, що як тiльки Порта розправиться з противниками на заходi, вона зразу ж поверне знову сво? орди на пiвнiч, на Укра?ну?.." 9 Тiльки через два мiсяцi пiсля пiдписання перемир'я Мюрад-Гiрей дав дозвiл московському посольству на вiд'?зд. 4 березня, опiвднi, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свiй стан на полi поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликанi росiйськi посли. Тяпкiн хотiв заявити рiшучий протест, що ?х затримують то з огляду на те, що, мовляв, хановi при?мно пригостити послiв Московсько? держави, то через те, що зiпсувалася погода, степи замело снiгом i вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якiсь iншi несерйознi причини, хоча всiм було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погодженi й пiдписанi статтi про перемир'я i жде вiдповiдi. Але не встиг стольник Тяпкiн вклонитися й мовити слово, як Мюрад-Гiрей пiдвiвся зi свого шовкового мiндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, i за гяурським звича?м, потиснув усiм руки. - Волею аллаха, ми спiльно зробили добре дiло, вигiдне для обох держав, - промовив вiн урочисто. - Сьогоднi ви можете вирушити на батькiвщину... На знак мо?? щиро? поваги до послiв мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки - найкращих аргамакiв з мо?х табунiв. Iз сiдлами i чапраками... Дарую вам не шаблю, не зброю, що ? знаком вiйни, а верхових об'?жджених скакунiв - на знак миру i доброго сусiдства! Ханськi вельможi закивали головами, зацмокали язиками. Пiд високою шовковою банею шатра прошелестiло загальне схвалення. Тяпкiн, не виказуючи здивування i того, що вiн при?мно вражений, подякував i потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке вiн не сподiвався, бо кримськi хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як iз сво?ми пiдлеглими. Таку поведiнку хана, отже, можна було пояснити тiльки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Портi. - Спасибi, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я i мо? товаришi дуже задоволенi. Особливо ми задоволенi тим, що мiж нашими кра?нами встановлю?ться перемир'я. Бо, як казали древнi, краще поганий мир, нiж гарна вiйна. Тож будемо сподiватися, що ваша милiсть дотримуватиметься укладених нами статей, а пiдлеглi ханськiй владi орди сво?ми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню i не даватимуть приводу для вза?мно? ворожнечi. - У всьому воля аллаха! - схилив голову Мюрад-Гiрей, i важко було зрозумiти: схвалю? вiн слова Тяпкiна чи суперечить йому. Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газi-бе?м i його сейменами, ви?хало з ханського стану в напрямку Перекопа. Всi були в гарному настро?. Цьому сприяло, крiм щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Снiг розтанув. Над Кримським степом вiяли теплi вiтри, дзвенiли жайворонки. З голубо? високостi пригрiвало ласкаве весняне сонце. Арсеновi й Романовi нетерпеливилося, ?м хотiлося якнайшвидше добратися додому, на Сiч, а звiдти - в Буджак, де в неволi знемага? Златка. Вiд не? сподiвалися щось дiзнатися i про Стеху... Тому й пiдганяли коней, що застоялися за зиму. Степ лежав перед ними плоский i безмежний. I дорога, ледь помiтна серед сухих торiшнiх бур'янiв, тонула в синiй далечинi, i здавалося - не буде ?й нi кiнця нi краю... ВАРВАРА-ХАНУМ 1 - Нене! - Чоро? Сину мiй! Повернувся!.. А змарнiв як! Красива бiлолиця жiнка легко, мов дiвчина, метнулася назустрiч юнаковi, котрий несподiвано з'явився на порозi, i притисла його чорняву голову до сво?х грудей. Потiм заглянула йому в очi, поцiлувала в обидвi щоки i тiльки пiсля того повела в глибину велико?, розкiшно прибрано? кiмнати i посадила на засланiй барвистим килимом отоманцi. Худа чорна служниця-татарка внесла на широкiй дерев'янiй тацi ?жу i миску з водою. Чора сполоснув руки, сiв на мiндер поряд з матiр'ю, узяв шмат смажено? з перцем баранини i запустив у не? сво? молодi зуби... Мати дивилася на сина з любов'ю i нiжно гладила його тверде гостре колiно. Коли вiн закiнчив ?сти i запив ?жу шербетом, вона спитала: - А де ж батько? Вiн також повернувся? Адже не був дома вже майже пiвроку! Чора враз почервонiв i опустив голову. Мати помiтила несподiвану перемiну, що сталася з хлопцем, пiдняла пальцями його пiдборiддя, заглянула в очi. - Чоро, ви, часом, не посварилися? - Так, - тихо вiдповiв хлопець i вiдвiв погляд. - З-за чого? Чора похнюпився i з зусиллям вимовив: - Не з-за чого, а з-за кого... З-за полонянки. - З-за полонянки? Це з-за тi??, що ти привiз iз Немирова? - Так. - Чого ж ви посварилися? Чора раптом припав щокою до материного плеча. - Нене, ти ж зна?ш, що я покохав ту дiвчину... - Я знала це, - спокiйно вiдповiла мати. - Але думала, що в тебе не дiйде до шлюбу... Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, зда?ться, не приховувала, що кохала якогось козака i збиралася вийти за нього замiж... - Так, вона казала це... - От бачиш! - Але це нiчого не значить! - вигукнув хлопець з вiдча?м. - Вона з ним нiколи вже не зустрiнеться... То наша полонянка! Мати сумно подивилася на сина i теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубовi. - А що ж тобi сказав батько? Чора здригнувся. - Батько! Батько! - розхвилювався хлопець. - На Ки?в ми з ним iшли рiзними шляхами: я з дому, а вiн - з Немирова... Зустрiлися на Росi, i на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зi Стехою... - Ну? Чора похилив ще нижче голову i ледь чутно прошепотiв: - Менi соромно тобi казати, нене... Мати закусила губу. Раптовий здогад вiдiгнав вiд серця кров. Щоки ?? зблiдли. Гiркий клубок, що пiдступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозумiла все. - Вiн вiдмовив тобi, Чоро? - Так. - I налаяв тебе? - Так. - Що ж вiн казав - що сам одружиться з тi?ю полонянкою? - Так, нене... Пробач, що я розповiв тобi про це... На якийсь час у кiмнатi запала мовчанка. Потiм жiнка гордо випросталася, стиснула кулаки i вже сво?м звичайним, врiвноваженим голосом спитала: - Де ж вiн зараз? Чи, може, знов по?хав до Немирова? - Нi, вiн тут... Скоро прийде... Ми повернулися не з порожнiми руками, i вiн зараз дiлить здобич - ясир та гурти скоту, бо во?ни вимагають негайно сво?? частки... А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозi батько вiдiбрав i вiдокремив те, що належить нам... Ти ж зна?ш, як це робиться. - Боже мiй! Знаю, знаю... Хiба я можу забути, як i мене одного лiтнього дня притягли сюди, на береги Днiстра, i, мов худобину, обмацували хижi очi чужинцiв... Коли все це скiнчиться! Кожного разу мо? серце облива?ться кров'ю... - з болем промовила мати. Чора обняв й. - Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадiв. Адже я люблю тебе, i сестри люблять... Люблю над усе на свiтi! Бо ти ж така гарна, лагiдна i мудра, нене рiдненька! Жiнка помовчала. Але поволi нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвiтилися ласкавi вогники. - Дякую тобi, синку... Ти добрий у мене. Ну, розповiдай, де ж ви побували? - На цей раз - у самому Ки?вi, нене. Пошарпали примiськi села, ввiрвалися в мiсто... О аллах, яке то пишне i велике мiсто! Наш Аккерман в порiвняннi з ним зда?ться тепер менi таким мiзерним i брудним. Коли б не фортеця та не будинки мiсцевих мурз, то цi безладно розкиданi глинянi халупи соромно було б називати нашою столицею! - I це говориш ти - син мурзи? - здивувалася мати. - Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду! - Але не зневажати свою батькiвщину i свiй народ, навiть який би вiн бiдний, затурканий i жорстокий не був... - Дякую, нене, за науку. - Я хотiла б побачити ясир, Чоро... I ту... дiвчину... Проведи мене! Вони вийшли з будинку, що потопав у зеленi саду i виноградникiв. З днiстровського лиману тягнуло прохолодою i запахом риби та водоростей. Яскраве пiвденне сонце щедро поливало землю пекучим промiнням... Перейшовши широке подвiр'я, де вешталися бiля служб невiльники i татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з нiздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких примiщеннях, що прилiпилися до муру, мешкали невiльники. - Ось вони, - сказав Чора, показавши рукою на гурт бранцiв i бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сидiли в тiнi пiд стiною. Назустрiч господинi кинувся пiдстаркуватий, але ще мiцний татарин-наглядач. - Салям, Варвара-ханум, - вклонився вiн майже до землi. - Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить тво? золотi лiта! - Я хочу спочатку побачити дiвчину по iменi Стеха, Селiме, - скривилася жiнка. - Покажи менi ??. - Вона тут, ханум. - Наглядач показав на вузенькi дверi. - ?? годують краще i не женуть на роботу. Так повелiв молодий мурза, хай будуть благословеннi його днi... Але бережу ?? якнайпильнiше, ханум, - дорога пташка! - Вiн вiдiмкнув дверi, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотiння - i з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала i пильно подивилась на Чору i красиву жiнку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що свiтилася в ?? очах, вона була свiжа i гарна, як щойно розквiтла пiвонiя. Молодiсть брала сво?. - Як тебе звати, дiвчино? - спитала збентежена ?? красою Варвара. Стеха мовчала. - Тут тобi добре? Нiхто не зобиджа?? Дiвчина i на цей раз не вiдповiла. Тiльки по тому, як здригнулося ?? пiдборiддя i потемнiли очi. Варвара зрозумiла, що не доб'?ться вiд не? жодного слова. Чора теж мовчав, але мати помiтила, якими закоханими очима дивився вiн на красиву полонянку. I в ?? грудях разом iз гiрким щемом за власною молодiстю, що поволi вiдходила вiд не?, раптом почала зростати гордiсть за сина, дорослого, змужнiлого, обвiяного i обсмаленого пекучими степовими вiтрами, i тривога за його майбутн? щастя. Де воно? Невже в цiй дiвчинi?.. Вона окинула бистрим поглядом ?? гарно скро?ну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, i в другому закутку серця заклубочилися суперечливi почуття - жалю до полонянки, материнсько? любовi, як до можливо? майбутньо? дружини сина, i гостро? ненавистi, як до молодо? красиво? суперницi. - Ну, чому ж ти не хочеш вiдповiдати мо?й матерi, Стехо? - спитав Чора. Дiвчина повернулася до нього, але вiдповiсти не встигла. В цю мить з гурту невiльникiв прудко вискочив невеличкий худенький чоловiчок з перев'язаною рукою i вигукнув: - Стехо! Це ти, Стехо? Дiвчина здригнулася, зблiдла - i раптом з криком метнулася йому назустрiч. - Дядьку Iванику! - Вона впала чоловiковi на груди, заридала. - I ви тут! I ви в неволii.. А де ж Арсен? Серед невiльникiв пройшов гомiн. Варвара i Чора мовчки дивилися на таку несподiвану для них зустрiч. Iваник здоровою рукою погладив Стеху по косах. - Бiдненька!.. Арсен розшуку? тебе, дiвчино, зна?ш-ма?ш. У Немировi все перевернули - не знайшли. По?хав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе i Златку туди завiз людолов-салтан... - О боже! Я тут... А Златка... Не знаю, де вона... - Ну, ти не тужи - вiн знайде вас! Ось тобi хрест! - Iваник справдi перехрестився, вiд щирого серця бажаючи втiшити дiвчину. - Хоч би довелося йому весь свiт обнишпорити - знайде! Ось хай скаже Кузьма, вiн добре зна? твого брата... Рожков привiтався, з жалем глянув на Арсенову сестру. - Не журися, дiвонько! Iваник правду каже: Арсен розшука? тебе - i визволить або викупить. Навколо них стовпилися невiльники. Чуже горе на якийсь час заслонило ?хн? власне - i посипалися поради та втiшання. Та скоро люди замовкли i, згадавши про сво? рабське становище, обернулися до господинi. - Добрий день, люди добрi! Добрий день, земляки i землячки! - привiталася Варвара-ханум. - Добрий день, ласкава панi, - буркнув хтось тихо з гурту. Невiльники похмуро розглядали красиву жiнку в розкiшному шовковому одязi i вишитих бiсером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-?хньому? А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранцiв, i на ?? очах блищали сльози. Скiльки разiв зустрiчала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скiльки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла! - Боже мiй, чи ще хоч трохи залишилося людей на Укра?нi, чи там уже один голий дикий степ? - промовила нiби сама до себе. - Коли ж скiнчиться це лихолiття? Коли наша дорога вiтчизна перестане кров'ю стiкати, болем кричати, у нестерпнiй неволi конати? Всi мовчали, враженi словами цi?? незнайомо? жiнки. Наперед виступив Кузьма Рожков. - Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука... Це вони найчастiше нападають зi сво?ю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справдi скоро не лишиться жодно? душi... Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловiка, кривавого людолова! - Рабе! - вигукнув вражений Чора i схопився за шаблю. - Як смi?ш так говорити? Але мати притримала його руку. - Облиш, Чоро! Цей смiливець правду каже, - i пiдвела очi на стрiльця. - Як тебе звати, чоловiче? - Кузьмою Рожковим, ханум. - Кузьма Рожков... Спасибi тобi за вiдвертiсть... Ти смiлива людина. - А ми всi тут смiливими стали, - буркнув Iваник, - бо втрачати нам, крiм життя, нiчого. А таке рабське життя нiчого не варте, ханум, зна?ш-ма?ш... - Не звiть мене так, - тихо промовила жiнка. - Яка я ханум? Я така ж полонянка, як i ви. - Така, та не така! - знову буркнув Iваник. - Доля i для невiльникiв - а особливо для невiльниць - склада?ться по-рiзному... - Звiдки ж сама? Не землячка, часом? - спитав Iваник. - З Борзни, коли чували. - З Борзни? Звичайно, чув... Навiть доброго знайомого мав звiдти... Щирий друг ось ?? брата. - Iваник кивнув на Стеху. Очi Варвари-ханум спалахнули. - Знайомого? Якщо вiн мого вiку або старший, то я його напевно знаю... Хто ж це? Як його звати? - Семен Палiй... - Не чула. - Звичайно, не чула, зна?ш-ма?ш... Бо вiн тiльки недавно став прозиватися Палi?м. А ранiш, поки не пiшов на Сiч та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком. - Що?!. - Варвара-ханум враз сполотнiла i схопилася за серце. - Як ти сказав, чоловiче? Семен Гурко?.. - Так, Семен Гурко. - Боже! У не? затремтiли ноги. Вона замалим не впала. Чора пiдтримав ??. - Непе, що з тобою? - Семен... Братик мiй дорогий! - прошепотiла жiнка. - Отже, живий вiн, живий... А я гадала, що з мого роду вже нiкого й на свiтi нема, так давно я з дому... Що ж вiн розповiдав? Про кого з наших згадував? Розкажи менi, чоловiче! Всi були враженi несподiваним вiдкриттям i ще тiснiше обступили жiнку-землячку, що вiдтепер ставала ?хньою господинею, вiд яко? залежала не в малiй мiрi ?хня доля. Iваник i Стеха розповiли все, що знали про ?? брата, про його сiм'ю, змалювали, який вiн зараз на вигляд. Все цiкавило жiнку. А коли Iваник захоплено розповiв про те, як гарно Семен Гурко гра? на кобзi i спiва?, жiнка вкрай розчулилась i заплакала. - Боже мiй, це, безперечно, вiн! Красень на всю Борзну, музика i спiвак неперевершений... Чи то ж я побачу його коли-небудь? - лебедiла вона крiзь сльози. Врештi так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв ?? пiд руку i повiв з двору. Мурза Кучук прибув додому ввечерi. Хоча вiн, згiдно з мусульманськими законами i звичаями, мав чотирьох жiнок, по сутi, його ?диною коханою дружиною довгi роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домi на березi днiстровського лиману, поблизу аккермансько? фортецi. Iнших жiнок вiн давно вiдiслав у далекi степовi улуси доглядати за численними отарами овець i табунами коней. Мiцний, загорiлий на степових вiтрах, з круглою голеною головою, що мiцно сидiла на жилавiй короткiй ши?, пропахлий пiсля походу кiнським потом i димом кочових вогнищ, вiн швидко ввiйшов до жiночо? половини будинку i, побачивши на отоманцi дружину, що схилилася в задумi на подушки, радiсно блиснув бiлими зубами i розкинув руки для обiймiв. - Салям, дорога Варвара-ханум! Та Варвара не кинулась, як бувало ранiше, йому на груди, не почала гаряче цiлувати, ба навiть не пiдвелася з отоманки. Натомiсть холодно глянула на чоловiка i вiдвела очi вбiк. Кучук зупинився. - Люба моя, що трапилося? За майже два десятки рокiв спiльного життя вiн навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту сво?? красиво? i дуже сво?вiльно? дружини. - Сам зна?ш! - тихо, але значуще вiдповiла Варвара. - Що ти ма?ш на увазi?.. Ще один похiд на твою батькiвщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Вiйна - це мо? ремесло! Вона приносить менi бiльше прибуткiв, нiж скотарство чи рибальство. - Я вже змирилася з цим... - Тодi ж що? Варвара гордо пiдняла голову, смiливо глянула чоловiковi в очi. - Красуню викрав... Молодо? захотiлося!.. Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом не проявляючи сво?х почуттiв. Однак поволi обличчя його суворiшало, ставало непроникним, нiби закам'янiлим. - А-а, он ти про що... Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього часу звикнути, що мусульманам аллах дозволив мати не одну, як у гяурiв, а двi i навiть чотири жiнки... Ти ж зна?ш, що торiк Фатьма померла. Отже, я можу взяти собi iншу жiнку. Ну, звичайно, старо? я не хочу, я вiддаю перевагу молодим. Я справдi викрав у Немировi одну дiвчину. Та що з того?.. Ти можеш не хвилюватися! Я тебе не розлюбив. Ти i надалi залишишся мо?ю старшою дружиною, матiр'ю нашого любого сина Чори, мого ?диного наслiдника, якого подарував менi аллах, бо всi iншi жiнки плодили менi тiльки дiвчат... Хiба тобi цього замало? Варвара рiзко пiдвелася з отоманки, стала перед чоловiком. Лице ?? пашiло, очi горiли гнiвом. - Якщо ти, мурзо, гада?ш, що я згоджуся на таке життя, то ти жорстоко помиля?шся! Аллах менi свiдок, я так само нiколи не захочу нi з ким роздiляти твого кохання, як риба нiколи добровiльно не захоче розлучатися з водою!.. Назавжди затям собi це! Кучук засмiявся сво?м хижо-диким смiхом, вiд якого обсипало морозом всiх, хто чув його. Але Варвара не звернула на нього нiяко? уваги. Не опускаючи очей, гнiвно дивилася на чоловiка, стиснувши на грудях мiцнi красивi руки. Мурза раптом урвав смiх, пiдiйшов до жiнки майже впритул, обняв за стан i двiчi - швидко й мiцно - поцiлував у губи. - I все ж тобi доведеться змиритися, ханум, з тим, що сталося! Менi подоба?ться та дiвчина, i вона буде мо?ю! - Але ж ?? коха? Чора! - вигукнула Варвара. - Вiн ще дитина, - суворо вiдповiв Кучук. - До того ж вiн - майбутнiй мурза, i йому не личить першу дружину брати з полонянок. Щось у його поглядi було таке, що змусило Варвару стриматися. Вона в'юном вислизнула з його рук i мовчки лягла на м'яку кошму, застелену пухким барвистим килимом. Думала, що вiн ляже поруч, пригорне, як ранiш, припаде до не?, буде перепрошувати, голубити, цiлувати. Але Кучук круто повернувся i вийшов з кiмнати. Вона не ждала цього. Пiсля пiврiчно? розлуки прийти на одну хвилину, сказати, що коха? iншу, що хоче одружитися з нею, - i зникнути... Образа важкою хвилею ударила ?й в серце. Нi, вона так легко не здасться! Вона буде боротися - i або переможе, або загине в цiй боротьбi! Сповнена гнiву, образи, жалю, що роздирали ?й груди. Варвара зцiпила зуби, щоб не розридатися, задерев'янiло лежала на м'якiй постелi i сухими очима дивилася в густi сутiнки, що залягли по кутках. Що робити?.. З вiдчиненого вiкна долинув раптовий шурхiт. Вона пiдхопилася, злякано спитала: - Хто там? У вiкнi показалася голова Чори. - Це я, нене... Я все чув! Хлопець влiз у кiмнату i сiв поряд з матiр'ю. Варвара притягла його до себе, поцiлувала. - Ти пiдслуховував нашу розмову? Але ж... - Я не хотiв, нене... Так трапилося... - Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити? - Не знаю... - розгублено, зовсiм по-дитячому вiдповiв Чора. - А я знаю! - рiшуче сказала мати. - Ми повиннi боротися за наше щастя! - Але як? Варвара помовчала, нiби збиралася з думками. Потiм мiцно стиснула синову руку. - Слухай мене уважно, Чоро... Ти повинен вiдмовитись вiд тi?? полонянки. Адже ти зна?ш, що вона тебе не коха?, бо ма? нареченого... Тож невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидiтиме тебе все життя? - Нене! - вигукнув з болем i розпачем Чора. - Тс-с-с! Помовч... До того ж ти не можеш перечити батьковi, вона стане його дружиною. Чора схопився руками за голову, засичав, мов вiд болю. - О аллах! Що ж менi робити? - Я ось що надумала, - сказала мати. - Ти пам'ята?ш тих двох невiльникiв iз Ки?ва? - Ну, звичайно. - Так ось - сю нiч приготу?ш трьох коней, сакви з ?жею, три ярлики мурзи на вiльний ви?зд з улусiв, виведеш тих невiльникiв i дiвчину в степ i вiдпустиш... - Нене! - вигукнув вражений Чора. - Тихо, синкуi Так треба... Я знаю, найбiльшу жертву приносиш ти - вiдмовля?шся вiд свого кохання. Але зате вряту?ш матiр, батька, а може, й себе... Бо уяви - як тобi буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Менi страшно подумати, якi муки терзатимуть тво? серце! I що може трапитися мiж вами... Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак вiд усвiдомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого сво?ми руками потрiбно було вирвати болiсно-солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди i нiяк не хотiло погоджуватися з доводами розуму. А мати говорила далi: - I ще одно, Чоро: я хочу зустрiтися зi сво?м братом... - Як же це зробити, нене? - Невiльники знають його. I та дiвчина зна?... Хай передадуть йому мо? прохання i ярлики. Я певна, Семен, тобто твiй дядько Семен, дiзнавшись, що я жива i перебуваю в Аккерманi, i маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди. - Я це зроблю, нене, - тихо промовив Чора. - Ну то йди готуйся! А я поговорю з Селiмом, щоб сю нiч спав мiцнiше. Та вiднесу йому глечик вина... Чора мовчки обняв матiр i вийшов з кiмнати. Залишивши коней у заростях лозняка на березi лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освiтленого батькового вiкна, не втримався - заглянув. Мурза ще не спав. Сидiв на лiжку i, пiдперши правицею пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Чорi стало страшно. Йому здавалося, що батько помiтив його крiзь шибку i зараз поженеться за ним. Вiн вiдступив у тiнь. Став пiд розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза i не ворухнувся, сидiв непорушне, заглиблений у сво? думки. Чора завмер. Серце його билося бентежно. Залишилося зробити ще один рiшучий крок - вивести невiльникiв i невiльницю, посадити на коней i... Та чи зробить вiн це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати сво? щастя? Адже коли сьогоднi Стеха по?де на Укра?ну, вiн уже нiколи не побачить ??. Вона стане недосяжною для нього... Недосяжною? А хiба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною? Вiд цi?? думки вiн аж здригнувся i закусив губу. Нi, боляче йому зi всiх бокiв. Куди не гляне - виходу нема... А хiба нема? Чекай - чому б не вiдвезти Стеху та?мно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчi, доброго сивобородого аталика Ямгурчi, далекого батькового родича, який, втративши в походах усiх сво?х синiв, дожива? вiку? Вiн так приязно ставиться до нього, свого двоюрiдного внука!.. Вiн залюбки переховав би в себе дiвчину до кращих часiв i, коли б Чора попросив, зберiг би це в та?мницi i вiд батька, i вiд матерi... Хлопець аж усмiхнувся сам до себе вiд раптово? думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як вiн не подумав про це ранiше? Свiтло у вiкнi погасло: батько лiг спати. Постоявши ще деякий час i пересвiдчившись, що всюди тихо, Чора пiшов до двору невiльникiв. Тут теж було темно i тихо. Селiм хропiв на всi заставки у сво?й комiрчинi. Сторожовi собаки, впiзнавши хлопця, заскавучали i почали лащитися. Чора зачинив ?х у порожню кухню, пiдпер дверi й заглянув у загратоване вiконце до невiльникiв. - Iванику! РожковI- загукав вiн приглушеним голосом. У комiрчинi хтось завовтузився, встав. - Хто там? - Розбуди Кузьму Рожкова та Iваника, чоловiче! - Я i ? Кузьма Рожков... Чого тобi? - Розбуди Iваника i виходь сюди! Я вiдчиню дверi... Та швидше! Коли невiльники вийшли, Чора зашепотiв: - Не бiйтеся мене... Я Чора... Я хочу допомогти вам втекти додому... - З чого б то, зна?ш-ма?ш? - здивувався Iваник. - Так хоче моя ненька... Я приготував коней, харчi... Зараз виведу вас iз мiста, дам ярлики на вiльний ви?зд iз Буджака, а там ви вже самi домчите до Ки?ва... - Гм, аж не вiриться, - все ще сумнiвався Iваник. - Ти того... зна?ш-ма?ш... хлопче, не пiдведеш нас часом пiд дурного хату? - Самi не будьте дурнями, - розсердився Чора. - Нене вiдпуска? вас не тому, що ви ?й дуже сподобалися, а тому, що зна?те ?? брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому вашi ярлики i скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гостi... З таким ярликом вiн може вiльно про?хати в самий Аккерман... Зрозумiли? Iваник i Рожков переглянулись. На таке щастя вони нiяк не сподiвалися. - Звичайно, зрозумiли, мурзо, - вiдповiв Кузьма Рожков, не в силi приховати радiсного блиску очей. - Зробимо все як слiд! Ходiмо! Чора вивiв ?х на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготовi дво? коней з притороченими до сiдел дорожнiми саквами. Рожков мiцно потис татарчуковi руку. - Спасибi тобi, хлопче! А Iваник розчулився. - Хоч ти й нехрист, зна?ш-ма?ш... а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матiнцi тво?й - низенький уклiн! - Щасливо? дороги! - усмiхнувся Чора, почувши Iваникове побажання. Вiн постояв, поки затих глухий стукiт копит, а потiм бiгцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що вiн задумав, суперечило тепер не тiльки волi батька, я и побажанню матерi, яка наказала i Стеху вiдправити на Укра?ну. Але незважаючи на глибоку його любов i прив'язанiсть до матерi, вiн не в силi був перебороти сво? почуття до цi?? дiвчини-гяурки, не мiг власними руками поламати сво? щастя, тому й зважився на вiдчайдушний вчинок... Обережно прокравшись на невiльницький двiр, вiдiмкнув дверцята комiрчини, де ждла Стеха. - Ой, хто там? - злякано скрикнула дiвчина, намагаючись у темрявi розпiзнати пiзнього гостя. - Не бiйся мене. Я Чора, - прошепотiв хлопець. - Одягайся швидше. Виходь! - Куди?.. Не чiпай мене, мурзо! - Тс-с-с... Не бiйся, дурненька, я нiчого злого не заподiю тобi. Я хочу врятувати тебе! - Врятувати?.. Хiба менi щось загрожу?? - Повернувся з Немирова мiй батько... - Ну й що? - Вiн хоче взяти тебе за жiнку... - О боже! - А я не хочу цього. I моя ненька цього не хоче... Тепер ти розумi?ш? Ну, збирайся! Та хутчiй! Бо до свiта ми повиннi бути далеко... Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду. - Куди ж ти повезеш мене? - У безпечне мiсце... У далекому степовому улусi живе мiй двоюрiдний дiдусь Ямгурчi, добрий старик. Мене вiн дуже любить i зробить для мене все, чого я забажаю... - Отже, ти... - Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! - вирвалося у хлопця. - Краще менi бачити тебе мертвою, нiж. дружиною iншого... нiж дружиною... батька мого... Стеха давно знала, що Чора коха? ??. Але поскiльки хлопець - чи то через сором'язливiсть, чи через якусь iншу причину - нiколи ?й про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зiграти вирiшальну роль в ?? долi. Адже закоханого Чори ?й поки що нiчого боятися. Зате жорстокого i брутального Ку-чук-бея... Нi, вагатися нема чого! Та й життя за останнiй час навчило ?? бути рiшучою i покладатися у важкi хвилини на саму себе. Вона швидко накинула на плечi барвистий татарський халат, взула м'якi чирики iз баранячо? шкiри i ступила крок до дверей. Чора взяв ?? за руку i, виглянувши надвiр, вивiв iз маленько? невiльницько? комiрчини у густо-синю темноту пiвденно? безмiсячно? ночi... БУДЖАК Iваник i Рожков втратили коней ще на Днiстрi, ?х вiдiбрали татари при переправi через рiку, а самих вiдпустили: виручили ярлики. Обiрванi, босi, ледь живi вiд голоду й утоми, допленталися вони до Ки?ва i першi два днi, скориставшись гостиннiстю генерала Гордона, тiльки те й робили, що ?ли на кухнi i спали в конюшнi на горищi. А на третiй день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Подiл, минули Житнiй базар i попростували до Ки?во-Братського монастиря, де мiстилася колегiя. За кам'яною стiною, на просторому подвiр'?, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченцi, борюкалися спуде? молодших класiв. Старшi стояли купками i про щось розмовляли. Смiх, що вибухав то в тому, то в iншому мiсцi, свiдчив, що теми ?хнiх розмов були далеко не вченi. Iваник i Рожков наблизилися до одного гурту. - Хлопче, ходи-но сюди, зна?ш-ма?ш, - поманив Iваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. I коли той пiдiйшов, спитав:- Ти часом не зна?ш тут таких... Яцька i Семашка? Хлопчина крутнувся на однiй нозi i щосили гукнув на весь двiр: - Яцьку! Семашко! До вас родичi при?хали! Хлiба й сала привезли! Ге-ей, сюди! Iваник нiяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було нiякого подарунка. Та й де б вiн узявся, коли самi були голi мов бубни? Яцько й Семашко не забарилися з'явитися i, пiзнавши Iваника, зрадiли, як рiдному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього - нудьгували за рiдними й близькими. - Чекай, Яцьку, чекай - перебив ?х Iваник. - Ми й самi нiчого не зна?мо нi про Арсена, нi про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону... - О! - вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманiший. - Так. З полону... Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру... - О! - ще дужче здивувався Яцько. - Арсен зна?? - Та нi ж! Ми й прийшли сюди, зна?ш-ма?ш, щоб ти гайнув на Запорожжя i розшукав там Арсена... Треба визволяти дiвчину. Яцьковi очi блиснули радiстю. - Так це я вмить!.. Семашку, по?демо? Розважливий Семашко вiдповiв не зразу. Наморщив лоба, вiд чого двi чорнi брови зiйшлися над перенiссям, як два воронячих крила. - А чи нас вiдпустить пан ректор? - Чи ми його питатимемо! - До Запорожжя неблизький шлях. А ми - пiша-пiшаниця. - Семашку, ти нiби з неба впав! - Видно було, що Яцько, як старший i бувалий, верховодив. - Хто ж iтиме пiшки? А Днiпро навiщо?.. Ген скiльки дубiв пливе вниз! Попросимося - i нас вiзьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо. Яцько мiркував як дорослий. Iваник переглянувся з Кузьмою: ?хнi сумнiви, чи можна доручати таке важливе дiло хлопцям, розвiялися, мов дiiм. Яцько добереться до Сiчi. А вдвох iз Семаш-ком - тим бiльше. А там уже Арсена знайдуть... - Ну, чого ж, я згоден, - сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидiти на спудейських харчах, хотiлося на волю, на днiпровське привiлля. - Ну, от i добре, хлопцi, - сказав Кузьма Рожков. - Тодi вiдiйдiмо вбiк. Треба дещо розповiсти i передати... Вони завернули за рiг будинку i сiли на низеньку, почорнiлу вiд часу i негоди лавочку пiд кущем бузку. В котрий раз повертався Арсен з близьких i далеких дорiг до Сiчi, а все не мiг позбутися дитинно-радiсного збудження, звикнути до зустрiчей з товариством, з друзями i сприймати цi зустрiчi як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливiшi хвилини життя. Коли посольство, допроваджене Газi-бе?м i його сейменами до кордонiв Кримського ханства, ступило на землi Запорожжя, сторожовi козаки довели його до Сiчi, а братчики влаштували йому урочисту зустрiч. Всi висипали на стiни. З надбрамно? вежi гримнула гармата. Кошовий i старшини у святковому одязi, з клейнодами зустрiли посольство на майданi перед фортецею i провели його в посольський дiм. Арсена й Романа оточили друзi. - Синку, як ти змарнiв на чужинських харчах! - Метелиця притис Арсена до грудей. - Знать, нелегкий посольський хлiб... Але добре, що живий-здоровий повернувся. Козаковi аби шкiра та кiстки - а м'ясо наросте... - Вiн важким кулаком витер сльозу. - Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старiти, що розрюмсався, мов баба... Арсен поцiлував старого в шорстку щоку. - Спасибi, батьку Корнiю, за ваше добре серце... Дякую, друзi, за привiтання! Арсен i Роман переходили з одних обiймiв до iнших, аж поки Палiй не сказав: - Ну, годi вам чоломкатись та сльозу пускати... Арсене, ? важлива звiстка! Всi замовкли. Арсен кинувся до Палiя. - Яка звiстка, батьку Семен? - Сiдайте i слухайте. Бо одним словом не скажеш... Ви довго, хлопцi, мандрували, а життя тим часом не стояло на мiсцi - текло та й текло. От i накапало трохи новин... Сiли проти сонця хто на чому: на вербовiй колодi, що замiняла козакам лавку, на призьбi пiд куренем, а то й просто на теплiй землi. Арсеновi не терпiлося. По очах Палiя бачив, що той ма? сказати щось важливе. - Ну, батьку! Палiй розгладив вуса. - При?здили з Ки?ва хлопцi - Яцько i молодий Семашко... - Що ж трапилося? - Арсен раптом зблiд. - Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Ки?в нападали татари... - Нi, нi, там усе гаразд. - Палiй поклав козаковi руку на плече, щоб заспоко?ти його. - Знайшлася Стеха... - Стеха?.. Де ж вона була? - У Буджаку. Вона й зараз там. - У Буджаку... - Арсен на мить замовк, а потiм тихо спитав:- А Златка? - Про Златку нiчого не вiдомо. Арсен не приховував розчарування. - Газi-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нiчого невiдомо?.. - Ось як! - здивувався Палiй. - А ми ма?мо вiдомостi, що це якраз Стеху викрав Чора... Вона його полонянка. - Його полонянка! - вигукнув Роман схвильовано. - Я доберусь до нього i задушу, мов кошеня! А потiм - хай буде що буде! - Чекай, Романе! Не поспiшай убивати. Ви не все зна?те, друзi... - Що ж iще? - Чора - мiй племiнник... - Племiнник? Чора?!. - Арсен i Роман були враженi. - Його мати - моя молодша сестра Варвара. - О! - Так, моя сестра... Дружина Кучук-бея. Ось як бува?! - Палiй сумно похитав головою, а потiм невесело усмiхнувся. - Та iнодi й нещастя. може послужити добру службу. Ось бачите? - Вiн витягнув шматок пергаменту. - Це ярлик... Вiн вiдкри? нам не тiльки дорогу в Буджак, а й дверi до хати бiлгородського мурзи. А там буде видно, що робити... Сестра допоможе... - Батьку, так ?дьмо ж скорiше! - Арсен схопився. - Не гаймося! Палiй лагiдно усмiхнувся. - Зажди! Не поспiшай. Треба як слiд приготуватися в дорогу. - А що нам збиратися? - Як що? Потрiбнi конi, грошi, харчi... Та й кiлькох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дiвчину або обмiняти... Не забувай i про подарунки: ?ду ж я в гостi до рiдно? сестри! Арсен почухав потилицю. - I справдi... Шкода! Де ж узяти грошей? - I вiн вивернув кишенi. - Ось кiлька шелягiв... А в тебе, Романе? Роман сумно усмiхнувся i розвiв руками. - У мене навряд чи й те знайдеться... Гут наперед вискочив Сiкач, зiрвав з голови шапку. - А братчики навiщо? Пiдемо по колу, дивись, i назбира?мо на дорогу... Ану, хто бiльше? - I вiн перший кинув золотого. В шапку посипалися монети - московськi срiбнi карбованцi, випущенi царем Олексi?м Михайловичем, польськi злотi, персидськi рiали, iталiйськi дукати, iспанськi дублони, англiйськi гiне?, австрiйськi, датськi та шведськi крони, нiмецькi талери, турецькi курушi та пiастри... Мабуть, не було на свiтi тако? монети, яка б у тi часи не потрапляла на Запорожжя. Обiйшовши побратимiв. Сiкач струснув шапкою, звiдки почувся металевий брязкiт, i попростував на майдан, де клекотiло людське море... Тим часом Палiй, зрадiвши такiй несподiванiй удачi, почав вiдбирати собi супутникiв. - Арсен - раз, Роман - два, - загинав вiн пальцi на лiвiй руцi. - Метелиця - три. Сiкач - чотири, я - п'ять... Ну, i досить, гадаю... А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичникiв, - пiдсумував вiн. - А я? - вискочив наперед Шевчик. - Ти про мене забув, Семене! Палiй не хотiв брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекiй i небезпечнiй дорозi. Однак i ображити його не хотiлося. Тому сказав якомога м'якше: - А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кiстками аж до Днiстра? Неблизький же свiт! Але Шевчик обурився i пiдстрибнув, як облiзлий пiвень. - Це ж хто труситиме кiстками? Я?.. Та ти зна?ш, хто я такий? - Вiн зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потiм сам вiдповiв на сво? запитання: - Я - Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам'ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидiв i чарку пив... Не кажучи вже про Сiрка... I всюди я був перший! - Позаду, - вставив, пiдсмiюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця. Шевчик остовпiв i заклiпав, блiднучи, повiками. - Це ж хто позаду?.. Я?! - Вiн розсердився не на жарт i вихопив шаблю. - Ах ти, пуцьверiнок! Собачий хвiст... Ходи сюди, я проткну тво? товсте черево сво?ю залiзякою, i тодi ти дiзна?шся, хто я такий! I вiн справдi ткнув шаблею прямо в живiт Метелицi, - той ледве встиг вiдхилитися. - Ти що, старе помело, часом не здурiв? - Усмiшка враз щезла з м'ясистого, поораного шрамами i зморшками обличчя Метелицi. - А то, побий мене грiм, як схоплю за ноги, то вiдразу опинишся за фортечною стiною, на смiтнику!.. Вони стали один проти одного i, люто бризкаючи слиною, почали сваритися. Козаки реготали. Смiявся i Палiй. - Ну, гаразд, хай ?де старий! У дорозi пригодиться - кулiш варити або вночi на чатах стояти... Йому однак не спиться... Шевчик зрадiв. - Невже вiзьмеш, синку? Справдi? - Я не жартую. - Ото молодець! Дякую. А за кулiш не сумлiвайся! Я мастак на таке дiло. Такий зварю, що держись! - За живiт! - не втримався знову Метелиця, щоб не пiдкусити, i, заливаючись вiд реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присiв. - Го-орень-ко ти мо?! Шевчик розплився в добрiй усмiшцi i прихилив голову до широких грудей свого друга. Стояв жаркий пiвденний травень. Це був той час, коли степова рослиннiсть - тирса, буркун, будяки, ромен-зiлля та iнше рiзнотрав'я - дiйшла свого розквiту i ще не почала сохнути пiд палючим промiнням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, i конi поринали в цьому барвистому морi по самi загривки. Дикий степ, що вiддiляв запорозькi володiння вiд татарських кочовищ, козаки подолали за кiлька днiв. Шевчик справдi не став тягарем для товаришiв. Незважаючи на похилий вiк, мiцно, мов реп'ях, тримався в сiдлi, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, пiдвiшував казанок i варив пшоняний кулiш, що припав усiм до смаку. На Великому Куяльнику ?м зустрiлися татарськi чабани, якi, забачивши козакiв, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду - починалися татарськi володiння. На переправi через Днiстер, пiвденнiше Бендер, Арсен Звени-гора, який ?хав попереду, раптом побачив великий кiнний загiн, що переправлявся на лiвий берег. У вершникiв у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотнi стрiл. У кожного - по дво?, а то й по тро? коней. Арсен зразу зрозумiв, що то татарський чамбул вируша? по здобич на Укра?ну. Вiн хотiв повернути до сво?х, але його вже помiтили - i цiла сотня вершникiв направилася до нього. Переднi, впiзнавши у ньому запорожця, вихопили шаблi, дехто на ходу накладав стрiли на тугого лука. - Не стрiляйте! - гукнув Арсен. - Я маю ярлик мурзи Кучука! Його вмить оточили. - Хто такий? Звiдки? Покажи ярлик! - залунали голоси. Арсен витягнув з кишенi цупкий аркушик пергаменту i пiдняв над головою. Запала тиша. Три схрещенi чорнi стрiли - родовий знак Кучука - подiяли безвiдмовно. - Куди просту? козак? - спитав молоденький чорнобровий татарин. - До мурзи Кучука. - О! - тiльки й вихопилося у того. - Але я не сам, зi мною - мо? побратими. - I Арсен показав назад, де з-за горба поволi ви?жджали його товаришi. Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, i тi помчали назустрiч запорожцям. - Iз чим же козаки простують до мурзи Кучука? - Про це ми скажемо самому мурзi, - спокiйно вiдповiв Арсен. - Ти можеш i менi сказати. Я його син - Чора! Арсен здригнувся i чiпко уп'явся поглядом у юнака. Так от у чи?х руках Стеха? Ось хто захопив ?? пiдступно в Немировi i завiз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотiлося дiзнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова, але, помiтивши на собi десятки допитливих поглядiв, стримався. Натомiсть сказав: - Дуже при?мно зустрiтися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми ?демо в Буджак, скажемо самому мурзi. Чора нахмурився. - Тодi поспiшiмо до батька... Вiн на переправi. Пiд'?хав Палiй з козаками, i всi гуртом, у супроводi Чори, рушили до Днiстра. Кучук стояв на пригiрку i стежив за тим, як його во?ни вплав переправлялися через широку бистру рiку. Побачивши запорожцiв, що прямували до нього, вiн здивовано пiдвiв брови. - До тебе, батьку, - сказав Чора пiдходячи. - Мають ярлик... - Ярлик?.. Чий?.. - Твiй. - Але я нiколи не давав ярлика тим невiрним собакам, хай iю-милу? мене аллах! - В очах мурзи спалахнув гнiв. - Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо, - виступив наперед Семен Палiй. - Варвара-ханум? - Кучук не змiг приховати подиву i глянув на сина. - Але як вона посмiла зробити це?1 Чора зблiд, .бо боявся батькiвського гнiву. Йому ще й зараз у пам'ятi той день, коли батько, дiзнавшись про зникнення Стехи i двох невiльникiв, мов несамовитий кинувся до дружини з пiднятими кулаками. Очi його шалено блиснули, з вуст зiрвався не крик, а якийсь страшний звiрячий рик. Здавалося, ще одна мить - i вiн ударить Варвару-ханум... Чора пам'ята?, як напружилась мати, як гордо пiдвела свою красиву голову в обрамленнi важких русявих кiс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули ?? голубi очi... Одного вiн не пам'ята? - яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Вiн затулив собою матiр i рвучко пiдняв руки в ту мить, коли батьковi кулаки вже звелися над нею... I сталося несподiване: батько зупинився, важко дихаючи i скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потiм враз якось обм'як, опустив голову i, повернувшись, без жодного слова пiшов геть. З того часу вiн нi разу не згадував про полонянку i вiв себе i з дружиною, i з сином так, мовби нiчого не сталося, - був привiтний, веселий, добрий. I ось... В батьковому голосi Чорi вчулося грiзне вiдлуння тi?? далеко? вже грози. - Не гнiвайся, мурзо, - спокiйно промовив Палiй. - Краще приймай гостей! - Гостей?.. - Так. Усюди, у всiх краях i в усiх народiв, коли прибува? брат дружини, його вiтають, як найближчого родича i бажаного гостя... Кучук похмуро глипнув на козака. - Не розумiю... - Ну, звичайно, не розумi?ш, - усмiхнувся Палiй, - бо коли брав мою сестру Варвару в Борзнi, то не питав нiчи?? згоди - нi ??, нi батькiв, нi братiв... Тож звiдки тобi знати п брата? Кучук пильно глянув на свого спiврозмовника, на його високу дужу постать, на вiдкрите обличчя, на якому яснiли гарнi сiрi очi. I раптом усмiхнувся. - Невже ти брат Варвари-ханум? - Так. - Семен? - Так. - Ох, шайтан! От не сподiвався! Варвара-ханум розповiдала про тебе... Ну, будь здоровий, Семене Гурко! - Мурза простягнув руку. - Семен Палiй... - Що?.. Семен Палiй?! - Кучук був вражений. - Але ж... Семен Палiй - то погромитель кримчакiвi Слава про тебе пронеслася i по Буджаку... I коли б у тебе не було мого ярлика... - То що? Наказав би голову вiдтяти? - Наказав би! - Дякую за вiдвертiсть... Але, на щастя, я маю з мо?ми друзями твiй ярлик, i моя рiдна сестра - твоя дружина... А це що-не-будь та означа?! - Безперечно. - Тодi, родичу, приймай гостей! Кучук знову спохмурнiв. I оглянувся на сво?х воякiв, що переправлялися через Днiстер. - Але... - вiн зам'явся. Палiй теж перестав усмiхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свiй чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо. - Ти зiбрався на Укра?ну? Той прямо глянув у вiчi Палi?вi. - Так, ти вгадав. Ми йдемо на Укра?ну. Рiк важкий: сарана спустошила нашi пасовиська i бахчi, насува?ться голод... - I ти вирiшив поживитися на Укра?нi? Взяти ясир? - Не тiльки ясир... Конi, худоба, вiвцi, одяг, грошi - все знадобиться! - В очах мурзи загорiлися насмiшкуватi iскринки. - Ви чу?те, хлопцi? - звернувся Палiй до сво?х товаришiв. - Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! - вигукнув, ви?жджаючи наперед. Арсен. - Ви всiх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись? На карому конi, в чорному жупанi, сам схудлий, потемнiлий, вiн зупинився на горбку, проти ясного синього неба. Кучук прикипiв поглядом до похмурого козака. Потiм вигукнув здивовано: - Чорний вершник?! I ти тут? - Тут, мурзо, - спокiйно вiдповiв Арсен. - Ох, чорт! Шкода, що не зустрiлися ми в степу, а то б мо? люди посiкли тебе на шмаття! - Я знаю це. - I все ж ти посмiв при?хати сюди? - Як бачиш, мурзо. - Ти й справдi смiлива людина, чорний вершнику... Недарма мо? во?ни надiлили тебе надприродною силою. Але тримайся вiд них подалi: впiзнають - башку знесуть! - I все ж тобi доведеться на цей раз вiдкласти похiд i повернутися додому, шановний мiй родичу! - суворо сказав Палiй. - Чому? - Ну, як же! Гостi на порiг, а вiн з дому побiг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останнiй раз. Хочу посидiти за гостинним столом, поговорити iз сестрою та зятем. А це, наскiльки я розумiю, мiй небiж? - вiн повернувся до Чори.- I з ним хотiлося б познайомитися ближче... Те, що ми смертельнi вороги, - всяк зна?. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичi - не всiм вiдомо... Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав. - Тату, козак правду каже... - Не козак, а дядько, - вставив Палiй. - Адже моя сестра Варвара - твоя мати? - Так. - Ну, от бачиш! Дядько... - Дядько, - повторив Чора i раптом почервонiв, зустрiвшись з батьковим поглядом. Кучук закусив губу i щось думав. Видно було, що в його серцi точилася боротьба. Вiн боровся сам iз собою. Похiд на Укра?ну почався. Зiбрано чимале вiйсько. Половина його вже переправилась через рiку. Не хотiлося повертатися без здобичi. Та й що скажуть во?ни? А яли агаси що скаже? Однак i ?хати не виходить... Вiн зiтхнув i промовив тихо до Чори: - Накажи припинити переправу! Поверта?мося назад. Додому. - Приймай гостей, Варваро-ханум, - сказав мурза, кидаючи батраковi повiд коня. - Впiзна?ш? Був ранок, i Варвара-ханум давала на подвiр'? роботу невiльникам i невiльницям. Одягнута по-домашньому: у бiлу вишиту сорочку i квiтчасту, за татарським звича?м, спiдницю. В руцi мала в'язанку ключiв. У вухах поблискували проти сонця невеличкi золотi сережки. На ?? обличчi промайнув подив: вона не ждала чоловiка так скоро з походу. - Ти повернувся? А це... ?? погляд ковзнув по козаках, що поволi наближалися, i раптом застиг. Губи здригнулися. Ключi з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст: - Братику-у! Семене! Вона кинулась до Палiя i впала йому на груди. Забилася в нестримному риданнi. - Братику! Рiдненький мiй! Невже це ти? Палiй цiлував ?? в коси, в лоб, в мокрi вiд слiз щоки. - Сестронько! Лебiдонько моя нещасная! Всi стояли мовчки - Кучук, Чора, козаки, невiльники. Арсен вiдчув, як у нього перехопило подих, а очi зволожилися слiзьми. Яка-то у нього буде зустрiч iз сестрою? I чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель? А Златка? Чи зустрiне вiн ??, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в ?? густо-синi очi? Чи навiки вже втратив? Пiсля перших привiтань i перших слiз Кучук-бей запросив гостей до хати. Тим часом невiльники i батраки рiзали баранiв, патрали гусей, з льохiв несли вино i бринзу. Невiльницi-укра?нки варили кулiш, галушки, пекли пирiжки з маком, iзюмом та сиром. А поки все це готувалося, Кучук i Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звича?м, водою, вели тиху, неквапливу розмову. Арсена гризла нетерплячка. Вiн думав, коли ?хав сюди, що перше запитання до Кучука i Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумiв, що помилився. Гуртом козаки вирiшили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як вiн подивиться на те, щоб вiдпустити за викуп дiвчину. А поговорити з Палi?вою сестрою не випадало нагоди. Незабаром слуги принесли обiд. Поставили на барвистий килим, розстелений на долiвцi. Гостi, як i господарi, сiли кружка на м'якi подушки. Мурза налив у срiбнi та склянi келихи вина, промовив: - Дорогий мiй родичу, дякую, що завiтав до мо?? хати! - Його чорнi очi блиснули крiзь прищуренi повiки, i не можна було розiбрати - кепку? мурза чи говорить щиро. - За тво? здоров'я i за здоров'я тво?х супутникiв! Обiд тягнувся мало не до вечора. I тiльки тодi, коли сп'янiлий Кучук пiшов вiдпочивати, а невiльницi постелили козакам - на ?х прохання - в саду, просто неба. Арсен шепнув Палi?вi: - Кращо? хвилини не буде, батьку! Палiй мовчки хитнув на знак згоди головою i, обнявши сестру за плечi, сказав: - Варочко, я радий, що майже через двадцять рокiв побачив тебе... Але у нас ще й дiло ? до тебе... - Яке? - Варвара-ханум насторожилась. - Ми хочемо визволити одну дiвчину, сестру цього козака, - i Палiй показав на Арсена. - Де ж вона? - У тебе... Тобто вивiз ?? з Немирова Чора. - Чора?.. Як же ?? звати? - Стехою... - Стехою?!. - Варвара-ханум вражено глянула на козакiв. - Чому це тебе диву?? - Тому, що я вiдпустила ?? додому разом з тими двома невiльниками, якi передали тобi ярлик! - Вiдпустила?.. Додому? - Палiй перезирнувся з Арсеном. - Тут щось не так... Тi дво? ?? не бачили... Вони повернулися без не? i сповiстили, що Стеха залишилася тут. Варвара-ханум мовчки дивилася на козакiв. Обличчя ?? пополотнiло. Мiцнi бiлi пальцi, що, видно, давно не знали важко? роботи, мимовiльно жмакали барвисту шовкову шаль. Нарештi, пересиливши себе, жiнка плеснула в долонi. Ввiйшла невiльниця. - Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбiг веселий, розпашiлий. - Що, нене? Варвара-ханум показала на мiндер поряд iз собою. - Сядь сюди! - I коли син сiв, запитала твердо, з притиском:- Чоро, де подiлася та дiвчина? Стеха... - Стеха? - В чорних очах хлопця промайнув переляк. Вiн не зумiв приховати збентеженостi. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак вiн зробив вигляд, що напружу? пам'ять. - Ах, Стеха!.. Як же - пам'ятаю! А от де вона подiлася - не знаю... Варвара-ханум поклала руку йому на гостре колiно. - Ну, як же не зна?ш? Ти ж мав вiдправити ?? додому... Я ж наказувала тобi! - Я й вiдправив. - Коли? - Тодi ж. Разом iз тими невiльниками. Чора зблiд. Очi його горiли. На лобi виступив пiт. Але вiдповiдав вiн чiтко, твердо. Варвара-ханум була збита з пантелику. - Ти правду кажеш, сину? - Нене! - вигукнув Чора, але вiдвiв погляд убiк. Мати пильно подивилася на нього i сказала: - Ну, гаразд... Iди, Чоро! Арсен i Палiй переглянулись. Вони були враженi. Скiльки сил потрачено! Скiльки надiй було! I все даремно, ?м здалося, правда, що Чора щось прихову?... Але як примусити його сказати правду? Чора пiдвiвся i швидко вийшов. У кiмнатi запала мовчанка. Козаки зцiпили зуби i думали, що робити далi. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова. Порушив мовчанку Палiй. - Отже, виходить, дiвчина зникла безслiдно... Але ж такого не бува?! Повинен же хтось знати, де вона подiлася! Як ти гада?ш, сестро? - Не знаю... Просто гублюся в здогадках. - А не прихову? чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата. - Ти так гада?ш, Семене? Я поговорю з ним... Сьогоднi увечерi... Нiч була темна й тепла, навiть задушлива. На небi висiли мерехтливi срiблястi зiрки. З широкого днiстровського лиману долинали пахощi водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб. Чора нiяк не мiг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожнi думки. Пiсля розмови з матiр'ю вiн зрозумiв, що при?зд дядька i козакiв зовсiм не випадковий. Вони при?хали по Стеху! Хочуть викупити ?? i забрати з собою!.. Вiн лежав на кожушанцi, простеленiй просто на землi, пiд кущами винограду, i дивився в темно-син? небо, на далекi манливi зорi. А думав про сво?. "О аллах, допоможи менi! - шепотiли його губи. - Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька i матерi, всупереч усьому свiтовi, стала мо?ю першою дружиною!.. Вона менi народить синiв, якi шаблею слугуватимуть тобi, о Всевишнiй! Прокладатимуть шляхи в кра?ну невiрних для тво?? величi i слави!" Зашелестiли кущi. Чора пiдвiв голову. - Ти тут, синку? - почувся тихий материн голос. - Не спиш? - Не сплю, нене. - Я присяду бiля тебе... - Сiдай, нене. Варвара-ханум сiла на кожушанку, поклала теплу руку синовi на голову, пригладила шорстке волосся. З ?? грудей вирвалося легеньке зiтхання. Чора мовчав. Вiн здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що ?й вiдповiсти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось вiд болю й тривоги. - Чоро, - промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, - я знаю, ти не вiдiслав тодi тi?? дiвчини... Бо коли б вiдiслав разом з невiльниками, вона була б дома... Скажи, навiщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га? Чора не вiдповiв. Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющенi очi, в яких мерехтiли вiдблиски зiрок. - Ну, чому ж мовчиш? - ?? рука знову погладила синову голову. Чора раптом схопив ту руку, притиснув собi до щоки, i мати вiдчула, як з його очей бризнули сльози. - Я кохаю ??, нене! - аж задихнувся вiн. - Як ти не розумi?ш?!. Кохаю над усе на свiтi! Тепер замовкла мати, знiчена, вражена гострим болем що прозвучав у синових словах. Той бiль вiдiзвався в ?? серцi ще гострiшим болем. Вона безмiрно любила Чору, свого первiстка ?диного сина, любила такою нiжною й глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя вiддати не тiльки на вiдруб руку, а й саме життя. Чим же вона тут допоможе йому? - Чоро, скажи менi правду, адже я не ворог тобi, а найкращий друг i порадник... Ти не вiдiслав ??? - Нi, - глухо вiдповiв Чора. - Приховав вiд батька? - Так. - Де? - Нене, я не можу сказати. Не питай мене! - з болем у голосi вигукнув юнак. - Менi можеш казати все! - суворо промовила мати i зразу ж пом'якшила голос. - Бог свiдок, я не використаю тво? слова на шкоду тобi. - Нене! - Кажи! - В материному голосi знову прозвучали твердi, майже суворi нотки, притаманнi ?? характеровi. Настала довга пауза. Чора не вiдповiдав. Нарештi знов заговорила мати. На цей раз голос ?? був лагiдний, трохи смутний. - Дурненький мiй! Якщо ти вже так закохався в ту дiвчину то хiба ж я стану проти того, щоб ти взяв ?? собi за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобi... Адже i дядько Семен i брат Стехи завтра про все розкажуть батьковi, i хто зна, як повернеться дiло... Я ж казала, що вiдiслала дiвчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти ??? Для них. Чи для себе... Ти розумi?ш?.. А коли знайде, тодi вже буде пiзно зараджувати лиховi. Чора знову довго мовчав. Тiльки важке дихання свiдчило i про його переживання, i про важкi думи, що гнiтили його душу. Потiм глухо сказав: - Я одвiз ?? на Чагу... До аталика Ямгурчi... - До Ямiурчi! - вигукнула Варвара-ханум. - Слава богу, вона там у безпецi! Нiкому не спаде на думку шукати ?? там, в далекому степовому улусi. Ну, спи спокiйно. А я вiзьму грiх на душу... Допоможу тобi. Хоча не знаю, чи будеш ти щасливий... А вже про ?? щастя i говорити нiчого. Нещасна... Як i я... - Вона схлипнула. - Нене! - вигукнув Чора i почав цiлувати материнi руки. - Рiдна, дорога моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи - що? I я зроблю! - Любий мiй, заспокойся... Тепер менi не треба нiчого, крiм тебе? Аби ти був щасливий... Вона поцiлувала його в лоб, пiдвелася i поволi пiшла стежкою до хати. Арсен мiцно стиснув Романову руку, аж той скривився. Вони стояли за кущами винограду i чули кожне слово Чори i Варвари-ханум. Обидва розумiли, що не так просто буде врятувати Стеху, якщо на бiк Чори стала його мати. Про те ж, щоб вiдкрити мету ?хнього при?зду мурзi Кучуку, як мiркувалося ранiше, пiсля того, що вони почули, нiчого й думати. Вiн ?? не вiдпустить i не вiддасть за викуп, а зробить сво?ю дружиною або одалiскою, як це заведено в турецьких i татарських бе?в. Арсен радiв з того, що йому спала щаслива думка пiдслухати розмову сина й матерi Становище прояснилося, i можна дiяти не наослiп. Вони довго стояли непорушне, прислухаючись, як Чора крутився, зiтхав, щось шепотiв. Нарештi, - замовк. Почулося рiвне дихання. Тодi, обережно ступаючи, щоб не трiснула пiд ногами жодна галузка, не сколихнувся i не шелеснув жодний листочок, вiдiйшли в глибину саду, спустилися до берега лиману i сiли бiля само? води на м'яку холодну траву. Арсен обняв Романа за плечi. - Ну от - про Стеху дiзналися, - промовив тихо. - Це вже добре... Чора перехову? ?? на рiчцi Чазi у свого аталика Ямгурчi... Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчi, але й не так складно. Чага - невеличка степова рiчечка, що влiтку часто майже пересиха?, i ми за день-другий обнишпоримо там усе... - Ти надумав ?хати туди. Арсене? - А як же iнакше? - Нас вiдразу схоплять! - Ми ма?мо ярлик мурзи. А це щось та важить! - Гм... А як подивиться на це Палiй? Чи дозволить? - А чому б вiн мав не дозволити? - А коли дiзнаються Кучук i Чора? - Треба придумати правдоподiбне пояснення, щоб вони повiрили... - А яке? - Може, хай Палiй скаже, що ми пересварилися мiж собою?.. - Нi, це погано! Зовсiм погано! Адже нiхто не чув нашо? сварки. - Тодi хай скаже, що послав нас у Немирiв до Юрiя Хмельницького... - З чим? - Ну, Палiй краще за нас придума? - з чим... - Коли ж ми ви?демо? - Гадаю, затримуватись нам тут нiчого... Перекинемося з батьком Семеном слiвцем, осiдла?мо коней - i в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазi. Вони пiдвелися i попростували до очеретяно? клунi, схожо? на великий гостроверхий курiнь, де на запашному сiнi спали козаки. Тихенько вiдхилили дверi, навпомацки знайшли Палiя, що спав крайнiм, i розбудили його... Вiд Бiлгорода до Чаги - один кiнний перехiд. Лiтня нiч коротка: не встигли вершники вiд'?хати вiд Днiстра верст десять, як на сходi почав пiднiматися край н