внiс на тацi вино i кришталевi келихи. Яблоновський, вiдсьорбуючи маленькими ковтками холодний напiй, слухав розповiдь пана Мартина, а кра?чком ока поглядав на Вандзю, змарнiлу, схудлу i досить-таки обшарпану. Але по його очах i по всьому виразу обличчя годi було зрозумiти, що вiн дума? про такий нежданий при?зд цi?? збiднiло? шляхтянсько? пари, чи радий вiн ?й, чи нi. Коли Спихальський закiнчив свою не дуже веселу розповiдь, гетьман зiтхнув i сказав: - Одiссея ваша, панове, справдi цiкава, i ми ще коли-небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотiв би почути твою думку про становище на Укра?нi... Чи правда, що все Правобережжя - то ? напiвпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастiв та iншi колись багатолюднi мiста зараз лежать у суцiльних ру?нах, стали пристановищем для дико! звiрини? - Так, пане, то все правда. - Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспiль позбавлений людностi? - Ну, це не зовсiм так, вельможний пане... Люди там ?, де бiльше, де менше... Так, у Фастовi, ми бачили три душi - стару бабусю i двiйко дiтей... - це все одно що нiчого, - замислено промовив гетьман. - Отже, якщо край майже безлюдний, то вiн, можна сказати, нiчий... I якщо Рiч Посполита проявить хоч трохи наполегливостi i бажання, то зможе повернути тi землi в лоно матерi-отчизни?.. Про це щойно менi говорив пан полковник... Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок во?води. Так от з якою метою при?хав Яненченко! Отже, Юрiй Хмельницький затiяв чергову зраду? На цей раз вирiшив вiдступитися вiд султана i переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщi стане не тiльки Порта, а й Укра?на та Росiя! Чи тут, може, щось iнше?.. Щоб не виявити сво?х справжнiх почуттiв, вiн обмежився непевною вiдповiддю. - Я не думав про це, ясновельможний пане... Але якщо гетьман Юрiй Хмельницький вiдсахнеться вiд туркiв i знову почне служити його мосцi королевi польському... - Юрiй Хмельницький тут нi при чому, i ми не можемо розраховувати на нього... - Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув вiд гетьмана. - Навпаки, пан полковник втiк од нього, боячись позбутися голови... Юрiя Хмельницького до уваги ми можемо не брати: вiн не ма? нiяко? сили. До того ж це напiвбожевiльний, якого султан терпить тiльки заради його iменi... - Я не знаю що розповiдав ясновельможному пановi пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних вiйськ на терен Укра?ни викличе опiр як туркiв, так i Росi?. - Вiйська - так... Але хто ж каже посилати вiйсько?.. Туди треба послати розумних, вiдважних i вiдданих людей, таких, примiром, як пан полковник. I хай вони збирають звiдусюди козакiв, хлопiв, рiзних гультя?в, саджають ?х на пустирища i служать з ними Речi Посполитiй!.. Над цим треба подумати i доповiсти королевi i сеймовi. Ми ще повернемося до цi?? розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрiбно одне - притулок, бо, я бачу, панi Вандзя мрi? про баняк гарячо? води, чисту бiлизну i спочинок... Панове нiчого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусiдами пiд одним дахом? - звернувся Яблоновський до Спихальського i Яненченка i, не чекаючи вiдповiдi, нiби ця справа вирiшена, додав:- Тут поблизу ? у мене невеличка садиба, зараз слуги вiдведуть вас туди... Я вважаю, що i пан Яненченко, i пан Спихальський вiднинi перебувають на мо?й службi?.. - Так, ясновельможний пане, - в один голос вiдповiли Спихальський i Яненченко. 4 Зовсiм незатишно почувався Юрiй Хмельницький у сво?й немирiвськiй фортецi на Викiтцi. Пiд його ногами горiла земля. Доведенi до вiдчаю безконечними поборами, знущанням i глумлiнням, селяни i мiщани навколишнiх сiл i мiстечок тiкали в лiси, збиралися в купи i нападали на татарськi й турецькi загони, що розбрелися по Подiллю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що iз Запорожжя з'явився якийсь Палiй з козаками i б'? туркiв, у Тульчинi, Джуринi, Тивровi та Шпиковi спалахнули справжнi повстання, ?х очолили Абазин, Iскра та Самусь. З огляду на те, що в селах i мiстах людей залишилося мало, особливо чоловiкiв, повстанськi загони теж були малочисельнi i не могли оволодiти Немировом. Однак вони завдавали вiдчутних ударiв турецькiй адмiнiстрацi? та окремим невеличким татарським загонам. Палiй же одного разу навiть спробував увiрватися в Немирiв. I хоча йому не пощастило захопити посад, Юрiй Хмельницький не на жарт перелякався. Вiн послав двох гiнцiв до кам'янецького пашi з проханням прислати полк яничарiв або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанцi тих гiнцiв перехопили i повiсили на роздорiжжi, при в'?здi до Немирова. Це вкрай зiпсувало настрiй гетьмановi. - Ми повиннi щось робити, - заявив вiн на радi, куди були запрошенi всi старшини - турецькi, татарськi й укра?нськi. - Не можемо ж ми сидiти у фортецi... I вийти з не?, щоб пройти Подiллям, вогнем i мечем покарати розбiйникiв, теж не можемо: вони захоплять Немирiв... ?диний вихiд - пробитися комусь у Кам'янець i привести вiд пашi сильне пiдкрiплення... - Дво? уже наклали головами, - обережно сказав Многогрiшний, боячись, аби вибiр цього разу не впав на нього. Всi мовчали. Ще стояли перед очима спотворенi обличчя повiшених, яких тiльки сьогоднi поховали. Нiкому не хотiлося подiлити з ними гiрку долю. - Однак ?хати комусь треба, - промовив пiсля паузи Азем-ага. - Справдi, ми опинилися в скрутному становищi. Ненко i Младен переглянулися. Кожного третього дня вони та?мно зустрiчалися з Арсеном Звенигорою, розповiдали йому про все, що робиться в станi гетьмана. Однак iстотних новин не було, бо i сам гетьман давненько вже не одержував нiяких звiсток вiд вiзира та пашi. Вони не раз говорили, що потрiбно комусь ?хати в Кам'янець, щоб там з перших уст дiзнатися про намiри турецького командування. - Дозвольте по?хати менi, - тихо сказав Ненко, потискуючи непомiтно батькову руку. - З ким? - швидко запитав Азем-ага. - Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою. - Я завжди був про цього молодого агу найвищо? думки, - звернувся вiн до всiх. - I менi теж зда?ться, що одному легше пробратися непомiченим, особливо вночi... Коли Младен i Ненко пiсля ради залишилися самi, Младен схвильовано прошепотiв: - Ненко, сину мiй, я розумiю, що тобi треба ?хати, але заклинаю тебе - будь обережний! Адже сам зна?ш, що ризику?ш головою. Ненко досi не мiг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються i непокояться за його життя i добробут. Нiколи ранiш, вiдколи себе пам'ятав, нiхто не проявляв про нього нi найменшо? турботи, як i взагалi про всiх яничарiв, людей без роду й родини, i тепер йому було i якось незвично, i дивно, i разом з тим радiсно-бентежно на серцi. Такий настрiй не полишав його вже пiвроку, з того часу, як вiн визнав Младена за батька, а Златку - за сестру. - Не турбуйся за мене, татку, - заспоко?в вiн старого. - Адже я по?ду не сам... - Аз ким же? - З Арсеном. Сьогоднi ми попередимо його друзiв у лiсi, щоб не чiпали нас i забезпечили благополучний пере?зд до Кам'янця i назад. Гадаю, пiд такою надiйною охороною ми будемо в безпецi. 5 Нема? у свiтi бiльш сильного i постiйного почуття, нiж почуття любовi матерi до сво?х дiтей. Кiлька тижнiв Вандзя не знаходила собi мiсця: весь час ?й увижалися ?? маленькi синочки, вчувався ?хнiй лепет. Вночi вона прокидалася з криком, схоплювалася i ходила по кiмнатi, як сновида, кличучи дiтей, i, не докликавшись, заливалася слiзьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши ?? русокосу голову собi на груди. Але нiщо не допомагало. Жiнка тужила; марнiла, на очах танула, як воскова свiчка. ?? стан помiтив i полковник Яненченко, який поселився поряд i, зi згоди Спихальського, а вiрнiше - з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському та?мно стежити за Яненченком, харчувався в сiм'? Спихальських. Вдень вiн рiдко бував дома - бiльше швендяв по мiсту та в замку, але вечорами любив посидiти з паном Мартином за кухлем смачного львiвського пива. - Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворi?? - спитав вiн одного разу. - Погляньте, як змучилася, бiдна! Може б, до лiкаря ?? або до знахарки? - Нiц не треба, - вiдповiв пан Мартин сумно. - Минеться... - Дивитися ж шкода. Пiдкуплений душевнiстю полковника, захмелiлий Спихальський вiдкрив пановi Яну сiмейну та?мницю. - За дiтьми тужить... За татарчуками, - i розповiв про сво? i Вандинi поневiряння на чужинi. - Боляче мi, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти? - Час вилiку?... Однак час не вилiкував, зате почав лiкувати Яненченко. Помiтивши, що Яблоновський не цiлком довiря? йому i встановив за ним та?мний нагляд, полковник i у Львовi вiдчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомiрне честолюбство i самолюбство жерли його душу, як вогонь - суху солому. I в буйнiй уявi полковника визрiвають замiри, якi, на його думку, мають поставити його правителем цiлого краю... У здiйсненнi цих замiрiв, сама того не вiдаючи, могла допомогти йому панi Вандзя. Тепер вiн намагався повернутися додому ранiше нiж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинцi. В цих розмовах вiн завжди непомiтно торкався найболючiших струн ?? серця - розповiдав про сво?х дiтей, про ?хнi дитячi забави та iгри, про свою тугу за ними i бажання забрати ?х до себе у Львiв. Згодом вiн сказав, що зна? ?? та?мницю, зна?, чому вона так мучиться, терза? свою душу, не спить ночами, i поспiвчував ?й. Це прихилило жiноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника. - Що ж менi робити, пане Яне? - питала змучена жiнка. - Порадьте, як менi бути?.. Коли б я вiдала, що мо? сини загинули, менi було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцю?ться, i змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував ?х! Вони живi!.. А я не можу бачити ?х, не можу взяти на руки ?хнi маленькi теплi тiльця, не можу почути ?хнiй щебет... Матка боска, я збожеволiю вiд такого горя! - Панi, вам не треба божеволiти, - обережно почав Яненченко. - ? й iншi можливостi... - Якi? Хай пан скаже... - Повернутися до сво?х дiтей. - ?зус-Марiя, хiба то можливо?! - аж кинулася Вандзя. - А чому б нi? Що вам заважа?? Кохання до пана Мартина? - Пхе! - скривилася Вандзя i сумно усмiхнулася. - Ну, тодi я не бачу причини, чому ви ма?те залишатися тут, у Львовi. - Пан Мартин не вiдпустить... А коли б i вiдпустив - то чи змогла б я, слабка жiнка, добратися до Криму? Яненченко примружив очi, легенько торкнувся тендiтно? руки панi Вандзi. - Панi не треба добиратися до Криму... ? значно ближчий i легший шлях - якихось двi сотнi миль... - Який же? - насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись. - Але, панi... - Хай пан не дума?, що я викажу його. Я ладна витерпiти все, аби лиш досягнути свого! - Я вiрю панi... Тож слухайте: вiд Львова до Кам'янця зовсiм недалеко... - До Кам'янця?.. Але ж там турки! - Ну, й що? Крим теж належить туркам... - Але хто ж допоможе менi в Кам'янцi? Я боюся, що мене схоплять i запроторять у Туреччину. А там - у гарем або у хлiв, до скотини. - Я допоможу панi... - Ви?! Як саме? - У Кам'янцi в мене ? друзi, якi допоможуть вам. Досить менi сказати одне слово... - То ви по?дете зi мною? - Нi, що ви! Там на мене чека? шибениця... Але я можу написати листа, якого панi передасть мо?м друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до во?води Яблоновського, то нас обох стратять... - До цього не дiйде, клянусь вам! - Ну що ж, тодi домовились... Хай панi приготу? сакви в дорогу, бистрого коня - i з богом! - Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, - аж за-шарiлася вiд щастя Вандзя. Кiлька днiв вона та?мно вiд чоловiка готувалася до втечi - насушила сухарiв, припасла солонини, пiдiбрала вбрання, зручне для далеко? дороги, i написала Спихальському коротенького листа, в якому повiдомляла: "Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобi за кохання, якого я, на жаль, не могла подiлити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вiрю, що ти ще знайдеш сво? щастя. А я полечу шукати свого... Прощай. Вандзя" Вона пожвавiшала, повеселiла, i пан Мартин теж розцвiв, гадаючи, що дружина почала забувати Крим i все те, що прив'язувало ?? до нього. Ця радiсть заслiпила його: вiн не помiтив нi Ван-дзиного готування до далеко? дороги, нi загадкового блиску ?? голубих очей, нi бистрих поглядiв, якими обмiнювалась Вандзя з Яненченком. Напередоднi втечi вона попросила чоловiка дати ?й трохи грошей i залишити коня - хоче про?хатися мiстом, заглянути в крамницi... - Я супроводжуватиму тебе, моя люба, - зрадiв Спихальський. Та Вандзя запротестувала, ?й хочеться побути на самотi. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме ?? наступного разу, а зараз вона хотiла б за?хати до монастиря кармелiток, щоб спокутувати грiхи... I ще хоче вiдвiдати сво?х подруг, котрi, як вона дiзналася, живуть у цьому мiстi... Невже пан Мартин не дозволить ?й цього? Обеззбро?ний такими доводами i чарiвною усмiшкою, яко? вiн давно не бачив на обличчi дружини, Спихальський погодився. Вранцi осiдлав коня, вишкрiб з кишень усе, що встиг заробити на службi в Яблоновського, i вручив Вандзi, яка не приховувала свого тривожно-радiсного настрою. Потiм поцiлував ??, як завжди, у щiчку i вийшов з двору. - Все, пане Яне, ?ду! - вигукнула Вандзя збуджено, вбiгаючи до покою Яненченка. - Давайте листа! Яненченко вийняв заздалегiдь заготовленi два листи, написанi на тонкому жовтуватому паперi, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговiй оправi маленького дзеркальця, i простягнув жiнцi. - Панi, тут ваша i моя долi? Будьте обережнi! Люстерко ви повиннi вiддати тiльки господаревi харчевнi, яка мiститься у старому мiстi, навпроти Вiрменського колодязя, - Енверу Кермен-азi... Запам'ятайте - Кермен-азi! Тобто камiнь по-нашому... Запам'ятали, панi? - Запам'ятала, - прошепотiла Вандзя, повторивши кiлька разiв чуже iм'я, що мало тепер для не? таке велике значення. - Ну, то рушайте. I хай береже вас матiр божа! Вiн допомiг ?й сiсти на коня, вiдчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвiр'я, вiкна, з яких вона не раз дивилася на схiд туди де на не? чекало двiйко маленьких синочкiв, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невiдомо чому вирiшив зробити для не? добре дiло, i поволi ви?хала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад не? з тихим скрипом зачинилися старi дерев'янi ворота. 6 Сонце нещадно пекло нiздрюватi скелi над каламутним Смот-ричем, сiрi, похмурi громаддя фортецi i черепичнi дахи Кам'янця-Подiльського. Спека стояла така, що босою погою годi було стати на гарячу, мов присок, землю. В таку пiсляобiдню пору до старовинного кам'яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що вiддiляла пiвострiв, на якому сiрiли кам'яницi мiста, вiд материка, на змилених, стомлених конях пiд'?хали два вершники. Бiля мостово? застави точилася суперечка. Кiлька яничарiв, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязi, щось наперебiй намагалися втовкмачити йому, а вiн, мало не плачучи, вiдбивався вiд них i пальцем показував на той бiк, мабуть, пояснюючи, що йому треба до мiста. Вершники зiстрибнули з коней, припнули ?х до конов'язi у затiнку розлогих в'язiв та лип i пiдiйшли до гурту. До них зразу ж повернувся пiдстаркуватий розповнiлий ага. - Хто такi? Куди ?дете? - Сафар-бей, з Немирова... ?демо в ставку пашi вiд Азем-аги i гетьмана Юрiя Хмельницького. Що тут за базар? Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу i його супутника, котрий пильно приглядався до бiлявого юнака в польському стро?. - Та ось при?хав тут один... Нiяких паперiв, по-турецькому розумi? погано. Каже, що йому потрiбно в мiсто, а з якою метою - вiдмовля?ться сказати... - Значить, у нього ? якась та?мниця, - усмiхнувся Ненко i звернувся до Звенигори:Ну, нам пора ?хати. Приведи коней! Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотiв, так, щоб його мiг чути тiльки Ненко: - Чекай... Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грiм, якщо це не панi Ваiiдчя, дружина Спихальського! Треба ?? якось виручити... Ненко бистро окинув оком яничарiв i принишклого незнайомця, обличчя якого справдi мало скидалося на обличчя мужчини, за якого вiн себе видавав. - Ага, я бачу, ви самi тут не з'ясу?те, хто цей незнайомець, - звернувся вiн до старшого. - Гадаю, буде найкраще допровадити його в мiсто i передати в канцелярiю пашi. А там уже розберуться. Може, справдi вiн привiз якiсь важливi новини? Ага засопiв носом, витер з блискучого лисiючого лоба рясний пiт i буркнув: - Якщо ага береться це зробити... - Менi зовсiм неважко: я ж ?ду туди. Ага гукнув на яничарiв, щоб вiддали подорожньому коня i вiдпустили його. Юнак, видно, не зрозумiв, чому так раптово змiнилося ставлення до нього цих грубих, крикливих во?нiв, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сiдло i рушив до мосту. - Панi Вандзя, не поспiшайте, - раптом пролунав тихий голос. - Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янцi? Де пан Мартин? - Матка боска! - Юнак враз зблiд i злякано глянув на двох вершникiв, що ?хали обабiч нього. - Хто ви? - Не бiйтеся, панi, - промовив уже голоснiше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, - ми вашi друзi... Пам'ята?те Звенигору? Я друг пана Мартина... Але ви не вiдповiли на мо? запитання. - Так, я Ванда Спихальська, - призналася збентежена жiнка. - Вас, мабуть, диву?, чому я тут? - Безперечно. В голубих оченятах Вандзi застиг переляк, i хоч вона вiдповiла зразу, не затинаючись. Арсеновi все ж здалося, що жiнка говорить неправду. - Я шукаю свою сестру... Кажуть, вона повинна бути десь тут. - Чому ж з вами нема пана Мартина? Де вiн? Що з ним? - Вiн поступив на службу до гетьмана Яблоновського... До того ж вiн зараз хворi?. По тому, як непевно це було сказано i як порожевiли щоки панi Вандзi, Арсен зрозумiв, що жiнка все вигаду? вiд початку й до кiнця. Для чого це ?й? Як вона опинилася в Кам'янцi? Що сталося зi Спихальським? Чи не хова?ться тут якась та?мниця, яка, можливо, коштувала життя пановi Мартину? Вiн не мiг дати вiдповiдi на цi запитання. Сподiватися ж, що Вандзя чесно розповiсть про все, що трапилося пiсля того, як вони розсталися у Краковецькому лiсi пiд Немировом, було марно. Жiнка явно щось прихову?. - Панi зна?, де мешка? ?? сестра? - Нi, не знаю. - Де ж панi зупиниться? - Ну, тут, напевне, ? харчевня або корчма... - Ми могли б запропонувати свою опiку, якщо панi дозволить. Адже в чужому мiстi та ще i в чужiй державi такiй чарiвнiй молодiй жiнцi не зовсiм безпечно подорожувати однiй. - Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язнiстю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав'язувати сво?? опiки. - О нi, хай панi не турбу?ться. Адже я це роблю для дружини свого найлiпшого друга! - запевнив Арсен. Вони з'?хали з мосту i, поминувши кам'яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою вулицею вгору, до центра. Людей на вулицях було зовсiм мало. Та й тi, забачивши вершникiв, хутко звертали вбiк i зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало рокiв з часу турецько? навали, але й досi всюди було видно слiди жорстоких бо?в. Розтрощених вибухами будинкiв нiхто не лагодив. На черепичних дахах церков i костьолiв, ратушi i будинкiв мiсцево? шляхти зяяли проломи, з яких iз галасом вилiтало вороння. Смердючi згарища поросли лободою i чортополохом. Тiльки де-не-де можна було побачити ознаки життя - сохла на вiрьовках випрана бiлизна або крiзь запилене вiкно виглядало на вулицю зелене листячко геранi. - Чи ви не зна?те, де тут Вiрменський колодязь? - раптом запитала Вандзя, коли вершники ви?хали на чималий майдан перед похмурим будинком ратушi. - Як не знати, адже я народився i вирiс у цьому мiстi, - вiдповiв Арсен, дивуючись обiзнаностi сво?? супутницi в таких деталях, про якi чужинець не може знати. - Навiщо вам Вiрменський колодязь? Вандзя вiдповiла не зразу. - Менi казали, що там недалеко ? харчевня, де я могла б зупинитися... Арсен приязно усмiхнувся. - Вважайте, панi, що вам пощастило: ми теж з мо?м другом завжди зупиня?мося в цiй харчевнi навпроти Вiрменського колодязя... Та ось i вона! - Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бiк майдану. - До речi, зараз у Кам'янцi харчевень зовсiм мало, i всi вони в руках туркiв... Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумiтися з ними... - Я трохи знаю татарську. - О, тодi цього досить. Вони перетнули майдан i незабаром в'?хали на широкий двiр за?зду, де бiля конов'язi стояло кiлька коней. Господар за?зду каведжi Кермен-ага, худий високий турок у засмальцьованому барвистому халатi i посiрiлiй вiд поту чалмi, провiв ?х у напiвтемне примiщення, де пахло смаженою бараниною i часником. Тут сидiло кiлька подорожнiх, бiля них шастав хлопчина-служник. Пiд стелею гув рiй мух. Каведжi запросив ?х по?сти, але Вандзя заперечила, сказавши: - Я не голодна i, крiм того, хотiла б помитися з дороги i вiдпочити... Коли б у за?здi знайшлося затишне примiщення, я добре заплатила б господаревi. Арсен переклав. Кермен-ага вклонився i повiв Вандзю нагору. - Ненко, ти помiтив, як сторожко трима?ться ця жiнка? - спитав Арсен. - Я певен, тут якась та?мниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу вияснити це. Залишайся тут, а я миттю... Вiн тихо пiднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорi було порожньо: Кермен-ага i Вандзя вже встигли зайти в однi з багатьох дверей. В якi ж? Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звукiв, що наповнювали цей великий дiм. Бiля одних дверей зупинився, припав вухом: з кiмнати долетiли слова, що примусли його уклякнути на мiсцi. Говорила Вандзя, плутаючи польськi, татарськi i турецькi слова. - Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумi?те? Я не мужчина, я жiнка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи, що в Криму. Ах, видно, ви нiчого не розумi?те! Матка боска, вiн нiчого не розумi?... Як же йому пояснити?.. Почувся скрипучий голос каведжi: - Не хвилюйся, ханум, я все розумiю. Кажи, в якiй справi ти прибула сюди i хто тебе прислав? - Вiн добре говорив польською мовою. Вандзя аж скрикнула радiсно: - О, ви говорите по-нашому! Тодi слухайте уважно: мене прислав сюди пан Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжi зна? його? - Так, я знаю його. Що ж панi привезла менi вiд полковника? - Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я передам вам невеличке люстерко... - Де ж воно? - Хай пан залишить на деякий час кiмнату, я повинна дiстати його... Пан розумi?... - Розумiю, розумiю. - В голосi каведжi забринiла нотка смiху. - Я зайду через деякий час. Арсен ледве встиг вiдскочити i заховатися в двернiй нiшi сусiдньо? кiмнати, як дверi зi скрипом розчинилися i каведжi почимчикував коридором до виходу. Коли завмер скрип сходiв пiд його ногами. Арсен швидко прошмигнув до Вандино? кiмнати i вiдчинив дверi. З несподiванки жiнка скрикнула i, отетерiло дивлячись на непроханого вiдвiдувача, застигла бiля столу. Арсен причинив щiльно дверi, зупинився перед на смерть переляканою жiнкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути гудзики жупана. - Панi Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце! - Але ж, пане... Арсен вийняв пiстоль. I хоча стрiляти вiн, звичайно, не збирався, зброя подiяла на жiнку магiчно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспiшно: дзеркальце десь запропастилося. Жiнка винувато-збентежено усмiхнулася. - Але ж, пане... - Нiчого, нiчого, - пiдбадьорив ?? Звенигора, i не думаючи вiдвертатися. - Дiставайте, панi! Розсупонюйтеся, розстiбайте ваш незвичний одяг i дiставайте! Ну! Вiн вирiшив не церемонитися з нею: кожно? митi мiг знову повернутися каведжi. Вандзя знiтилася i, вiдвернувшись, розстебнула широкий жовнiрський пояс на штанях, з потайно? кишеньки дiстала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорi почулося кахикання каведжi. Арсен миттю вихопив в ошелешено? жiнки дзеркальце i прошепотiв: - Про мене - нi слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла... Що, може, воно бiля сiдла в саквах. Хай почека?... Пам'ятай - стрiляю я без промаху! Вiн швидко вiдступив у куток, за грубку, i сховався за широким дерев'яним лiжком. Скрипнули дверi, почувся голос каведжi: - Ну що, панi, знайшла? - Нехай пан ще зачека? трохи, - пробелькотiла Вандзя. - Я гукну пана... Бо ще не встигла... - Як панi хоче. - I каведжi, здивовано стенувши плечима, позадкував з кiмнати. Вандзя в знемозi опустилася на стiлець. Арсен вийшов зi сво?? схованки i став перед нею, тримаючи в руцi дзеркальце. - Панi, що з паном Мартином? Тiльки - правду! - Не турбуйтеся, вiн живий i здоровий. - Де ж вiн? - Залишився у Львовi... - А панi? Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, i в ?? очах промайнула така туга, що Арсеновi раптом стало соромно, що вiн розмовля? з беззахисною жiнкою, тримаючи в руцi пiстоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокiйнiше сказав: - Отже, панi покинула мого друга? - Так, - ледь чутно прошепотiла Вандзя. - I куди ж панi просту?? В Крим? До дiтей? - Так, - ще тихше промовила Вандзя, i на ?? очах блиснули сльози. - Пан догадливий... - Я так i думав... А звiдки панi зна? полковника Яненченка? Якщо панi скаже правду, ?й не треба мене боятися. - Пан Ян теж у Львовi... На службi у коронного польного гетьмана Станiслава Яблоновського. - 0!- вирвалося у Звенигори, який нiяк не сподiвався, що полковник Яненченко, втiкши вiд Хмельницького, опиниться аж у Львовi. - То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азi? - Так. - Що ж у ньому? - Арсен зi всiх бокiв оглянув дзеркальце, але не помiтив нiчого пiдозрiлого. - Всього лиш лист Кермен-азi, щоб вiн допомiг менi добратися до Криму... Пан Яненченко був такий добрий i шляхетний, що безкорисливо, з одного тiльки спiвчуття погодився допомогти менi... Якби всi були такi, пане Звенигора... - Де ж той лист? - Хай пан вiдкрутить ручку-Арсен швидко вiдкрутив рогову ручку i з не? витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до свiтла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрiбними, як мак, лiтерами було написано по-турецькому. В першому справдi Яненченко просив Кермен-агу допомогти жiнцi, яка подасть цього листа, дiстатися в Крим, де у не? чоловiк i дво? дiтей. А в другому... Арен не повiрив сво?м очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам'янецького пашi з пропозицi?ю захопити Львiв. "У всьому кра? не знайдеться зараз i трьох полкiв бо?здатного вiйська, що могло б противитися вашiй милостi, вельмишановний паша Галiль. Гетьман Яблоновський ще тiльки розпочина? збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львiв теж нiкому. До того ж я, ваш покiрний слуга, зумiю вiдчинити потайнi ходи, якими впущу в мiсто значну частину вiйська його султансько? величностi, - писав зрадник. - Кращого часу для нападу, щасливiшо? нагоди для захоплення Львова i бажати годi!" В першу мить у голову запала думка, що Вандзя - спiвучасниця Яненченково? зради, що вона знала, з чим ?де в Кам'янець. Але глянувши в ?? засмученi очi, побачивши, з якою надi?ю стежить вона за тим, як вiн чита? цього злополучного листа. Арсен зрозумiв, що жiнка була введена полковником в оману, що вiн використав ?? як зв`язкiвця мимо ?? волi. Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати ?? саму тут нiяк не можна, щоб вона не розповiла каведжi про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужi руки. Разом з тим каведжi зна?, що йому с лист вiд Яненченка, i буде домагатися його у жiнки. Якщо Яненченко довiрив Кермен-азi таку важливу та?мницю, то, безперечно, мiж ними здавна iсну? якась пота?мна згода, домовленiсть, i старий здогаду?ться, що лист дуже важливий. Арсен гарячково обмiрковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руцi, - один призначено Яненченком для Кермен-аги, а другий - для пашi. А що коли пошити в дурнi всiх - i Яненченка, i Кермен-агу, i пашу? Вiн непомiтно для Вандзi сховав листа, призначеного для пашi, собi в кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце. - Панi Вандзя, перепрошую вас уклiнно за ту непри?мнiсть, яку завдав я вам сво?м допитом, - промовив вiн, повертаючи жiнцi дзеркальце. - Я пересвiдчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нiчого лихого... А за те, що ви покинули його i хочете вiдшукати сво?х дiтей, я не осуджую: адже це так природно i кожному зрозумiло! - Справдi, пане? - скрикнула Вандзя радiсно. - Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибi вам за добрiсть вашу... - Не варто дякувати... Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчiть. Нiби мене ви й не бачили нiколи. I цi?? розмови не було мiж нами. Зрозумiли? - Так, пане. - Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливо? дороги! 7 Того ж дня Арсен i Ненко попрямували до правителя кам'янецького нашалика Галiль-пашi. Сво?ю резиденцi?ю паша обрав во?водський будинок, що заховався за могутнiми стiнами грiзного замку, розташованого на скелястому березi Смотрича. Спускаючись до Турецького мосту. Арсен вiдчув, як йому раптом перехопило вiддих. Внизу, в глибокому каньйонi, лежали Карвасари! Той куточок землi, де вiн уперше побачив свiт, де босонiж ганяв з хлопчаками в челика, де у братськiй могилi лежать останки його батька... А зараз там - пустирища i згарища, порослi дерезою. На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотiв глибоко внизу, Арсен зупинився i перехилився через кам'янi перила. Не мiг вiдiрвати погляду вiд рiдних, до болю знайомих мiсць. В головi ро?м завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кiнця... I де все те дiлося? Якими вiтрами розвiялося в безмiрнiй далекостi часу? Легкий стогiн вирвався з його грудей. - Що тобi, Арсене? - сполошився Ненко. Звенигора показав на темнi купи золи над Смотричем, на запустiлi ру?ни, порослi бур'янами. Глухо промовив: - Там стояв наш дiм. Там я народився... це моя батькiвщина. Розумi?ш? Ненко обняв його за плечi. - Розумiю... I щиро спiвчуваю тобi. - А перегодя додав:- Гарно тут! - Гарно, - погодився Арсен. - Дарма що камiнь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш - тепер менi сюди нема? дороги. - I вiн показав на темнi постатi турецьких вартових бiля брами замку. - Тепер це чужий край, чужа земля... Османський пашалик, звiдки султан зорить на всю Укра?ну, щоб i ?? загарбати... - Не думай такi Адже ми при?хали сюди саме для того, щоб ти вiдшукав вiльну дорогу до рiдного краю... - Спасибi тобi, Ненку, за втiху. Боюся тiльки, що довгою-предовгою буде ця дорога. I багато ще кровi пролл?ться на нiй! - I все ж не треба втрачати надi!... Надiя держить нас на свiтi... Ходiмо! Час не жде. З мосту дорога нагло роздво?лась: одна круто повернула праворуч i зав'юнилась попiд стiнами замку, понад обривистим берегом - це починався битий шлях на Хотин, а звiдти - на Волощину, Болгарiю i Туреччину, а друга - довжиною в кiлька десяткiв сажнiв - стрiмко подерлася вгору, до похмурих ворiт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись вiд пекучого сонця у тiнь пiд кам'янi мури вежi, сонно стовбичили вартовi. В замку всюди було видно слiди недавньо? облоги: розтрощенi дахи будiвель, подовбанi ядрами вежi i стiни. На всьому лежав вiдбиток запустiння. I коли б не поодинокi постатi яничарiв, що сновигали по подвiр'ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми. Галiль-паша прийняв посланцiв гетьмана у чималому прохолодному поко?. Прийняв, всупереч ?хньому побоюванню, дуже швидко, нiби давно i нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провiв ?х похмурими коридорами, порожнiми кiмнатами i, вклонившись, вiдчинив дверi до покою. Ненко i Арсен ступили кiлька крокiв i зупинилися вiд несподiванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом крiслi що залишилося ще з польських часiв, розвалився великий вiзир Кара-мустафа. Праворуч вiд нього, пантруючи кожен рух вiзира, сидiв Галiль-паша. Обабiч них, попiд стiнами, на шовкових мiндерах, завмерли вищi урядовцi кам'янецького пашалика. Але недарма Ненко провiв стiльки часу в яничарських сейбанах - вiн миттю оцiнив обстановку, яко? нiяк не сподiвався, i вклякнув на колiна перед великим вiзирем. Арсен грюкнувся на пiдлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклонi. - Ну, з чим прибули гiнцi вiд гетьмана Iхмельнiскi? - запитав скрипучим голосом вiзир i з-пiд чорно? брови, побито? подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодикiв. - Великий вiзире, камiнна опоро трону падишаха, - промовив Ненко, пiдводячись, - гетьман i князь сарматсько? Укра?ни, а також Азем-ага прислали нас до Кам'янця для того, щоб ми дiзналися, коли непереможнi вiйська володаря пiвсвiту виступлять походом на гяурiв. Гетьман спить i бачить золотi банi ки?вських церков, великий вiзире. Йому не терпиться оволодiти древньою столицею урусiв i лiвим берегом Днiпра. - Хай потерпить... Прийде час - i мiй кiнь скаламутить воду священно? рiки гяурiв! Вiзир явно ухилився вiд прямо? вiдповiдi. Чому? Чи це його звичайна обережнiсть i придворна звичка - затуманювати сво? думки чи тут якась iнша глибша причина? - Гетьман i Азем-ага просять надiслати ?м кiлька вiйськових загонiв, великий вiзире, бо тих во?нiв, що ма?мо, не вистача? для охорони такого великого краю, - вiв далi Ненко, намагаючись якимсь чином вивiдати та?мнi намiри Стамбула. Однак про напади повстанцiв вiн промовчав. - Передай, ага... - Сафар-бей, - пiдказав Галiль-паша. - Передай, Сафар-бею, гетьмановi i Азем-азi, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, якi в них ?! - з притиском вiдрiзав Кара-Мустафа. - Може, набрати вiйсько з мiсцевого населення, великий вiзире? - вставив Звенигора. - Козаки - непоганi во?ни. - Це розумна думка. Тiльки вона однобока. Пiсля двох походiв пiд Чигирин я не можу повiрити в те, що козаки стануть пiд знамена гетьмана Iхмельнiскi. Якщо вiн за цi роки зiбрав якусь мiзерну сотню гультя?в i бродяг, то хiба ми можемо зараз сподiватися, що за мiсяць чи два пiд його руку зберуться цiлi полки?.. Нi, не можна чекати такого чуда... Однак ми повиннi поповнити нашi вiйська новою живою силою. Яничарськi сейбани в останнiх вiйнах з невiрними зазнали значних втрат. Ранiш ми поповнювали ?х болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дiтьми рабiв-гяурiв. Та зараз ?х стало обмаль. Передайте мiй твердий наказ Азем-азi i гетьману Iхмельнiскi, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчикiв вiком вiд трьох до десяти рокiв i прислали в Стамбул! Арсен i Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони сво?х почуттiв. А Кара-Мустафа, не стiльки вiдповiдаючи на запитання гiнця з Немирова, як розвиваючи сво? думки, що, видно, давно бродили в його головi, вiв далi: - Нам потрiбне не укра?нське вiйсько, а укра?нська земля i тi багатства, що зростають на нiйi Нам потрiбнi ?хнi дiти, яких ми навчимо нашо? мови, наших звича?в, прищепимо ?м нашу вiру, i хай вони, коли виростуть, проливають свою кров за iслам i за нашу iмперiюi Це повинен розумiти кожен турецький ага! - Ми розумi?мо, - глухо вiдгукнулися Арсен i Ненко. - Звичайно, цих мо?х думок не слiд передавати гетьмановi Iхмельнiскi, щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бiк урусiв... Кара-Мустафа зробив паузу, i нею спритно скористався Арсен. - Ми пильно стережемо кожен крок гетьмана, великий вiзире. I переконалися, що за Днiпро йому ходу нема. А от... - Що - от? - витягнув уперед жилаву шию вiзир. - Кажи! - Ми бо?мося, що вiн може за нашими спинами змовитися з поляками... Вiзир переглянувся з пашею Галiлем. По його темному сухому обличчi промайнула тiнь. - ? певнi докази цього, ага? - Так, - втрутився в розмову Ненко, вiдгадавши хiд думок товариша. - ? певнi докази цього... Ми дiзналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана i довiрена його особа, та?мно по?хав до Львова i зараз перебува? там як гiсть гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дiзнатися, про що тракту? там Яненченко. Але оскiльки цi переговори проходять без вашого вiдома, без вiдома Азем-аги i будь-кого з вищих турецьких достойникiв, то можна пiдозрювати, що намiри гетьмана нечеснi i не вiдповiдають iнтересам Османсько? держави, великий вiзире. Кара-Мустафа знову переглянувся з Галiль-пашею. Видно було, що ця несподiвана звiстка вразила ?х. Вони обидва знали, що за Кам'янецький пашалик i за все Правобережжя, вiрнiш за ту його частину, на яку розповсюджувалася влада османiв, вiдповiдають перед султаном безпосередньо вони вдвох. - Це дуже важлива звiстка, ага, - промовив вiзир. - Ми не можемо допустити, щоб у той час, поки ми перебува?мо в станi вiйни з Москвою, в нашi пiвнiчнi справи вплуталася й Польща. Це зовсiм не в наших iнтересах. Ми не можемо допустити об'?днання цих двох великих держав! Нам несила буде протистояти ?м обом, особливо тодi, коли на заходi проти нас виступа? Австрiя! Мудрiсть нашо? полiтики якраз i поляга? в тому, щоб розбити цi двi гяурськi держави поодинцi, не дозволивши ?м об'?днатися... Якщо ж гетьман Iхмельнiскi, переслiдуючи сво? власнi цiлi, прагне пiддатися Ляхистановi чи намага?ться втягнути Ляхистан у коалiцiю з Москвою, то вiн заслугову? найлютiшо? кари! - Ми мусимо ще доповiсти найяснiшому вiзировi, що гетьман прихову? вiд державно? казни великi багатства. - Що ага ма? на увазi? - Погрозами i лютими тортурами вiн змушу? багатих людей вiддавати йому золото, самоцвiти й дорогоцiннi речi... Але жодне акче, як нам вiдомо, не було передане в казну. Все залиша?ться в Немировi, в тайниках гетьмана, великий вiзире. Це було найболючiше мiсце Кара-Мустафи. Чуже багатство вiн сприймав як особисту образу. Замолоду вiн вiдзначався властолюбством, яке пiзнiше, в зрiлi роки, доповнилося неймовiрною жадобою наживи, майже зажерливiстю. Саме на грунтi властолюбства i користолюбства виникла смертельна ненависть його до пашi Iбрагiма, з яким вiн суперничав i за посаду великого вiзира, i за вплив при дворi, i за багатства, що дiставалися внаслiдок вiйськових походiв. Тож почувши таку новину, вiн зразу стрепенувся. Якийсь мерзенний гяур - навiть хай це буде сам гетьман! - смi? уривати в нього, великого вiзира, грози навколишнiх народiв, ласий шматок? Це занадто!.. Власне, його вразила не стiльки звiстка про те, що Юрiй Хмельницький здирствами й грабунками нажива?ться, скiльки думка, що тут можна самому непогано поживитися. Вiн зразу зiставив двi щойно одержанi звiстки - перебування полковника Яненченка у Львовi i багатства гетьмана, якi в його уявi прибрали надзвичайних розмiрiв, - i зрозумiв, що легко буде цi багатства перетягти з тайникiв немирiвського розбiйника у власнi кишенi. Гм, цi два чорбаджi? не дурнi хлопцi. Здасться, ?х посила? йому сам аллах! У першу мить вiн хотiв вiддати категоричний наказ негайно вилучити всi багатства у "князя i гетьмана сарматсько? Укра?ни", але вчасно схаменунся. Нi, поспiшати не треба! Передусiм тому, щоб на дозвiллi обдумати, як повести справу так, щоб цi багатства, обминувши державну скарбницю, опинилися у повному його розпорядженнi, а по-друге, тому, що коли дати гетьману ще якийсь час, вiн витисне iз свого нечисленного населення i ту решту, яка ще в нього залиша?ться в скринях, в капшуках i тайниках. Задоволений собою, Кара-Мустафа подумки усмiха?ться, але його сухорляве темне обличчя, на якому чорними агатами горять невеликi пронизливi очi, залиша?ться суворим i непроникним. - Спасибi вам, вiрнi мо? слуги, за важливi звiстки, - промовив вiзир, намагаючись зобразити на лицi люб'язну усмiшку. - Я високо цiную вашi послуги i з радiстю взяв би вас iз собою у новий похiд, де менi будуть потрiбнi смiливi, розумнi й вiдданi люди, але я не можу цього зараз зробити, бо ви потрiбнiшi тут, у цiй пiвнiчнiй кра?нi, яку я завоював, а ви всi гуртом повиннi утримати для слави i величi нашого сонцеликого падишаха, держави нашо? та iсламу. Тож ?дьте назад, у Немирiв, пильно стежте за кожним кроком гетьмана i про все доповiдайте пашi Галiлю... Нiхто, навiть Азем-ага, не повинен знати в Немировi про те, що ви говорили тут. Це все дуже важливi справи, над розв'язанням яких я думатиму найближчим часом. Iдiть! Арсен i Ненко низько вклонилися i, задкуючи, вийшли з покою. Мовчки перетнули замкове подвiр'я i, тiльки опинившись за ворiтьми, на мосту, зупинилися i глянули один одному в вiчi. - Ти сподiвався на таку зустрiч? - спитав Ненко. - Признатися по правдi - нi! Я не думав, що великий вiзир у Кам'янцi, - вiдповiв Арсен. - Але, зда?ться менi, нам пощастило... Ми зробили все, що могли... Ненко хитнув головою. - Так, не завидую я гетьмановi. Мiни пiд нього пiдведено потужнi, i дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо вiн злетить i низько впаде! - Туди зрадниковi й дорога! - похмуро сказав Арсен, ковзнувши поглядом по спустiлих Карвасарах. - Вiн сам собi викопав яму, сам собi накинув зашморг на шию. Нiхто за ним не тужитиме... Мене зараз цiкавить iнше: про який похiд мовив вiзир? По всьому виходить, що це буде не похiд на Ки?в, якого ми всi ждали. Тодi питання - куди ж? - Цього я не знаю. Але у мене теж склалося тверде переконання, що походу на Ки?в не буде, - вiдповiв Ненко. - Напевне, у свiтi вiдбулися подi?, про якi ми нiчого не зна?мо, але якi змусили Стамбул вiдмовитися вiд третього походу на Укра?ну... Гадаю, що нам варто кiлька днiв побути в Кам'янцi, дивись, щось i пронюха?мо. Вiзир при?жджав сюди не даремно. - Я згоден з тобою. - Арсен ще раз глянув на рiднi Карвасари i тихо рушив по мосту. - Крiм того, у нас ще ? одна пильна справа... - Яка? - Яненченко... Цей негiдник з чорною совiстю повинен поплатитися за сво? злочини! - Арсен говорив рiшуче, навiть зi злобою. - Цей потрiйний зрадник ладен торгувати нашою землею i нашим народом, як сво?м власним добром! Йому все одно, де розбишакувати, - чи на Лiвобережжi, чи на Подiллi, чи запродувати Львiв. - Його доля теж у наших руках! - Так. Менi гидко це робити, правда... Коли б я мiг стати з ним до чесного двобою... - Арсене, до чесного двобою можна ставати з чесним i прямодушним супротивником, а з таким пiдлим перекинчиком, як Яненченко, слiд воювати його ж збро?ю, тобто пiдступом. Я нiчого не бачу в цьому поганого... Тим бiльше, що ми не виноситимемо йому вироку, ми тiльки вiдiшлемо його ж листа Яблоновському, а той як захоче, хай так i судить. 8 Два наступнi днi не додали нiчого до того, що вже знали Арсен i Ненко. А на третiй, уранцi, трапилась пригода, яка змусила ?х спiшно покинути мiсто. Ранок був сонячний, теплий. За вiкном весело щебетали ластiвки i цвiрiнчали розбишаки горобцi. Десь за стiною чувся брязкiт посуду i гомонiли жiночi голоси - то на кухнi готували снiданок. Звiдти просочувалися пахощi смажено? баранини з перцем i цибулею та пiдгорiлих пiде - коржiв, що туркам замiняють хлiб. Арсен i Ненко пiсля мiцного сну вiдчували в тiлi силу i бадьорiсть, а в шлунку - при?мну порожнечу, яка бува? у молодих людей, коли вони готуються добре попо?сти. Ось-ось до кiмнати мав зайти господар кав'ярнi - завжди послужливий Кермен-ага - i запросити вниз, до снiданку, як вiн це робив кожного разу, пiдкреслюючи повагу до грошовитих постояльцiв. За дверима почувся тупiт нiг. Але це був не Кермен-ага, бo його крокiв майже не чути було. У м'яких овечих чириках вiн ступав м'яко, скрадливо, мов кiт. Це ж були кроки грiмкi, бистрi. До того ж iшло дво?, поспiшаючи. За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули дверi, i в ту ж мить пролунав приглушений, але сповнений жаху жiночий крик. В ньому вчувалася така смертельна туга, така безвихiдь, що Арсен i Ненко здригнулися. То кричала Вандзя. Не змовлюючись, вони стрiмголов кинулись ?й на допомогу. Дверi до ?? кiмнати були щiльно причиненi. Арсен з розгону штурхонув ?х плечем, як вихор увiрвався всередину. I... зупинився. Бiля вiкна, обличчям до дверей, стояла Вандзя. Мабуть, вона щойно пiдвелася з лiжка, бо була в спiднiй бiлiй сорочцi, боса, з розпатланим волоссям, що безладно падало на бiлi, аж рожевi пiсля сну плечi. Лiвою рукою вона намагалася прикрити розхристану пазуху, а праву викинула вперед, нiби захищалася вiд удару. На сполотнiлому, приречено застиглому обличчi голубим жахом горiли великi прекраснi очi. Посеред кiмнати, спинами до дверей, височiли двi яничарськi постатi. Один яничар, високий, кремезний, пiднявши на рiвнi плечей руки i розчепiривши товстi, мов цурупалки, пальцi, поволi наближався до Вандзi. Другий мовчки спостерiгав цю сцену. Побачивши Арсена, Вандзя хотiла щось крикнути, але не змогла, з Тi" горла вирвався тiльки хрипкий стогiн. Почувши позаду грюкiт дверей i тупiт нiг, яничари обернулись, i на Арсена глянуло побуряковiле, страшне вiд гнiву вусате обличчя Спихальського. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився на свого друга, нiби впiзнаючи його, потiм раптом в обличчi щось здригнулося, змiнилося - i в очах спалахнула радiсть. Скоцюрб-ленi пальцi розпросталися, руки широко розкинулися - i пан Мартин по-ведмежому згрiб Арсена в обiйми. - Арсене! Холера? Це ти? - Я, братику, я! - усмiхнувся Звенигора. - Та не тисни так, бо й ребра полама?ш. - Звiдкiля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж Ненко? От не сподiвався! - I ми не сподiвалися зустрiтися з тобою, пане Мартине... А ти як опинився тут? Спихальський враз посуворiшав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очi блиснули i мало не вискочили з орбiт. - Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське смiття... I наздогнав! I задушу ниньки, як скажену кiшку! Вiн кинувся до Вандзi, та Арсен i Ненко схопили його за руки. - Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! - вигукнув Арсен. - Адже перед тобою жiнка! - Жiнка, ти кажеш?.. Нi, змiя! - Цить!.. Сюди йдуть! У дверi боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзi сполохав i його. Вiн ледве переводив подих. - Ненко, спровадь його, будь ласка, - шепнув Арсен. - Нам тут зайвi свiдки не потрiбнi. Ненко, люб'язно усмiхаючись, вийшов з кiмнати, узяв Кермен-агу пiд руку i тихо повiв до виходу. - Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви негайно осiдла?те наших коней i коня панi Вандзi. А також приготу?те в дорогу що-небудь смачне... - Ви ма?те ?хати? - Так, за нами прислано гiнцiв... - Великий аллах, а я думав, що то якiсь розбiйники. - Не ма?те пiдстав хвилюватися, ага, то поряднi люди... - Чого ж так перелякалась панi Вандзя? - Вони шукали нас, а випадково потрапили в кiмнату до не?, ага. - То панi Вандзя теж з вами? - Так, адже ми поверта?мося в Немирiв, а там повно кримчакiв... Вони допоможуть ?й... Останнi слова заспоко?ли старого каведжi, i вiн, вибачаючись, почимчикував сходами вниз. Коли Ненко повернувся до кiмнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловiки вiдiйшли в куток i, вiдвернувшись од Вандзi, яка одягалася, мирно розмовляли. Тiльки бас пана Мартина воркотiв сердито. - Здаюсь, пане Арсен, тiльки на одну твою вимогу - не зчиняти шуму тутай, у кав'ярнi. Але як тiльки ви?демо за мiсто, клянусь перуном, я... - Гаразд, пане Мартине, гаразд, - заспокоював розгнiваного друга Звенигора. - Ви?демо за мiсто - там поговоримо... А зараз, прошу тебе, будь розумний i не здiймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта. Тим часом Вандзя одяглася i - нi жива нi мертва - стала перед чоловiками. Спихальський дивився на не? так, нiби хотiв спопелити поглядом. Коли всi вийшли у двiр, там уже чекали ?х осiдланi конi. Ненко розплатився з каведжi, подякував за гостиннiсть, i невеличкий загiн ви?хав за ворота. За мiстом Арсен торкнув Спихальського за рукав i зробив знак, щоб той трохи вiдстав. - Хто це з тобою? - спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина. - Це пан ?жi Новак, мiй добрий приятель i знавець турецько? мови i турецьких звича?в... На службi у Яблоновського... Коли я дiзнався про зраду цi?? негiдницi i вирiшив знайти ?? хоч на краю свiту i покарати нещадно - що, клянусь гонором, i зроблю, хоч би проти мене повстали всi сили пекла i раю! - то пан ?жi ласкаво погодився супроводжувати мене... Як тiльки я прочитав записку, залишену мо?ю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по ?? слiду. Я знав, що в не? шлях один - до Кам'янця, бо тiльки звiдтам вона може добратися до свого мурзи. Тож менi потрiбен був супутник, котрий добре б знався на турецькiй мовi i зумiв би привести мене сюди... - Гадаю, йому можна довiритися? - Як менi!.. А що в тебе до нього? - Не тiльки до нього, а й до тебе. Ось до?демо до того лужка на березi рiчки, напо?мо коней, пустимо ?х попастися i там поговоримо... Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби. - Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав вiн, коли всi спiшилися, напо?ли коней i пустили ?х, стриножених, пастися. - Бо тут ми ма?мо розстатися... - Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi ?демо не разом? - Нi, пане Мартине, ми з Ненком ма?мо повернути на Немирiв, панi Ванда - з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандру?те до Львова... - Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз Львова, як навiжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-сво?му? Га?.. Нi, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев! Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на базарi. Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась i ховалася за Арсена. Ненко iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь, i з його обличчя не зникав вираз подиву, бо вiн, видно, i досi не мiг дотямити, якi стосунки зв'язують шляхтича Спихальського i цих не то яничарiв, не то козакiв. - Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що ? у нас до хлiба, i мирно, ладком побалака?мо. Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону, вийняв сухi турецькi коржi та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окра?ць хлiба та шматок солонини. I Спихальський, побачивши ?жу, замовк. Всi враз вiдчули, як зголоднiли. Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву. З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець, остуджував розгарячiлi тiла подорожнiх. Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав: - Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти хочеш? - Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. - I хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову, голову змi?, голову горгони, пiдступно? зрадницi! - Ясно, - сказав Арсен i повернувся до Вандзi. - А що скаже панi Вандзя? Чому вона втекла вiд свого богом даного чоловiка? Куди вона простувала? Хто ?? надоумив так зробити? I якого листа вона несла з собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи. Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували ??, трохи довше затримала погляд на побуряковiлому обличчi Спихальського i тихо почала розповiдати. - Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi кохала його. Але дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися на нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського... - Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi. - Я вiдплатила йому тим же... - О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки. - I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене. - Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. - Так усе перекрутити! Мо? гаряче кохання видати за холоднiсть!.. I кому дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого, бридкого слимака! Тьфу! - Дiтей у нас з паном Мартином не було, а тому коли вiн несподiвано зник... - Зник!.. Люди, ви чу?те? Вона каже - зник! Але ж я обороняв Кам'янець i був узятий турками, шляк би ?х трафив, у полон! - Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не звертаючи уваги на ?дкi реплiки Спихальського. - Я не знала, де себе подiти, до кого прихилитися. - Можна повiрити! - А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли аж у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за домiвкою, за рiдною землею, ладна була на крилах летiти на свою ойчизну... - I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся крев! - Спихальський знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку. - Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi. - А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею... - Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин. - А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет... - Ви чу?те?.. Прокляття! - ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, сво?ю ?диною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами! I хоч серце мо? ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожно? ночi бачила свiй рiдний край i сво?х людей, я поволi починала звикати до думки, що батько мо?х синiв - мiй чоловiк, хата мо?х синiв - моя хата, а батькiвщина мо?х синiв - моя батькiвщина... - Матка боска, що тiльки каже ця жiнка! - Пан Мартин уперiщив кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила собi смертi! - А коли пiдросли мо? синочки, коли ?хнi рожевi вустонька лепетали нiжне словечко "ненька", коли ?хнi рученята не тiльки шукали мо?? пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi ? така любов, до яко? не можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!.. Спихальський похилив голову, мовчав. А Вандзя пiсля паузи вела далi: - Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу, що стала полонянкою у запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене з неволi агарянсько?. I я разом з усiма поверталася на рiдну землю... В походi я зустрiла свого колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких, я певна, врятував мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мо? ноги несли мене все далi i далi, на Укра?ну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до мо?х маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi мною в мо?й уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи ж могла я не повернутися назад?.. - Нещасна, - зiтхнув Спихальський. - Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому я вiдкрила свою та?мницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб той перепровадив мене в Крим... - Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього новину. - Я уб'ю його! - Тепер ви все зна?те, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. - Чим же я завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю сво?х дiтей? Вона замовкла i низько похилила русокосу голiвку. Всi теж мовчали. Тiльки Спихальський люто сопiв. Тихо шелестiло на вербах листя. З голубо? високостi усмiхалося i землi, i людям, i всьому живому золоте сонечко. З рiчки повiвало при?мною прохолодою i гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi. Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв наку? сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi? Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша. Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не звертаючись, повторив у задумi останнi слова Вандзi: - Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить сво?х дiтей i хоче бачити ?х? Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно було, що буря в його душi почала вщухати. Нарештi вiн поволi пiдвiв голову. - Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована i справедлива людина... I серце ма?ш добре... За що i люблю тебе, як брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з мо?х очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на мо?му шляху, то... - голос його загримiв i враз обiрвався. Спихальський замовк. Арсен поклав руку йому на плече. - Зрозумiло, Мартине... Вона з нами по?де до Немирова, а звiдти - куди захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловiча розмова... Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав: - Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i ви, пане Новак, дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр i подав Новаковi. - Пан, зда?ться, розумi? по-турецькому, хай прочита? i для пана Мартина... Новак прочитав i переклав листа. - Стонайдцять дзяблiв! - вигукнув Спихальський. - Що це означа?. Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе? - Я вiдiбрав його у Вандзi... - Невже це полковник Яненченко?.. - Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропону? йому свою допомогу у взяттi Львова... Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйознiше, нiж зрада панi Вандзi! - А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити? - Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак. - Так. Я вiддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, - погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником! - Але ж, друзi, я не думав повертатися до Львова! - вигукнув Спихальський. - Тепер менi нема чого там робити - нi у Львовi, нi в Круглику!.. Я гадав, що по?ду з тобою. Арсене... В Укра?ну! - Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всi мо? теж щиро вiтали б тебе... Як сина i як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека i небезпечна, а листа обов'язково потрiбно довезти i передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi! - Я розумiю. - А до нас ти, гадаю, не забаришся? - Ще б пак! - Ну от, коли затужиш дуже, при?зди, друже мiй! Дверi мо?? хати, якщо вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце - також! - I Арсен тричi навхрест почоломкався зi Спихальським. 9 Полковник Яненченко ступив через порiг i, лiвою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився. - Кликали, ясновельможний пане? - Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський, пильно вдивляючись у мiцно збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе пильну розмову. Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не сподобалося полковниковi у виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг зрозумiти, що саме, а тому зразу вiдмахнувся од тривожно? думки, що гнiтила його з часу вiд'?зду панi Вандзi. - Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на дзиглик i ставлячи мiж колiньми шаблю. Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi, i вiд того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу ма? до нього? - Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський. - Спасибi, добре. - Нiхто не притiсня? i не обража? тут пана? - Дякувати боговi, нiхто. - Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко вiдчув, як у нього похололо пiд серцем. - Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi. - Пан впiзна? свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд. У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому во?вода покликав його до себе в такий непiдходящий для аудi?нцi? час i чому не сподобались йому вiдверто ворожi погляди Спихальського i Новака. Але полковник не думав одразу здаватися. - Пан гетьман жарту?? - здивувався Яненченко. - Адже то написано по-турецькому! - Це тiльки засвiдчу?, що в особi полковника ми ма?мо хитрого i розумного ворога, який зна? не тiльки польську, росiйську мови та латинь, а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до кiнця i не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту. - Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви обвинувачу?те мене! - вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика. - У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. - В тому, що ви хотiли здати Львiв туркам! - Це неправда! Це чиясь зла вигадка! - Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити, що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у Львовi i взяв на королiвську службу пана я. Однак докази такi, що я не маю нi найменшого сумнiву в правдивостi ?х! - Докази? Хотiв би я ?х почути або побачити! - Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани Спихальський i Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили панi Ванду Спихальську. Рятуючи сво? життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист. - Я повторюю - це наклеп! - Слiдство з'ясу? все, i ви матимете змогу на судi довести свою невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю! Спихальський i Новак стали обабiч полковника, який тремтячими руками вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед во?водою. - Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових! ЗАПОВIТ КОШОВОГО 1 Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа не напав на Ки?в. Несподiвано становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi князiвства оголосили хрестовий похiд проти Османсько? iмперi?. Папа Iнокентiй XI примусив католицьку Польщу при?днатися до цi?? коалiцi?, i хоча Рiч Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними вiйнами та шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрi?ю трактат про вза?модопомогу i зобов'язався виставити сорок тисяч вiйська. Тому Кара-Мустафа почав готуватися до велико? вiйни на заходi. До того ж запорожцi спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували вiдбудованi яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв. Виснаженi й розоренi багаторiчними вiйнами, Росiя та Лiвобережна Укра?на здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Ки?в з невеликою територi?ю на захiд та пiвдень вiд нього, обмеженою рiчками Iрпенем та Стугною, доукомплектовував сво? порiдiлi полки i посилав тисячi грабарiв на будiвництво оборонних споруд у Ки?вi. Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький нiкуди бiльше не потикався з Немирова. Та й у самому Немировi вiдчував себе, як на вулканi. Все лiто й осiнь на Подiллi вибухали повстання. Загони запорожцiв, посланi Сiрком, пiднiмали людей на боротьбу проти турецько-татарських загарбникiв та ненависного запроданця Юрiя Хмельницького. Тiльки з настанням зими повстання почали затухати. Лютi морози i глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дi?: запорожцi потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах. Арсен та Роман разом iз Палi?вим загоном гасали по Надднiстрянщинi, Подiллю, не раз навiдувалися та?мно в Немирiв до Младена та Ненка, приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про ?хнi намiри, про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не змогли добути жодного достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як у воду канули, ?хнiй слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея. Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля походу запорожцiв на кримське ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж нiчого не мiг придумати, щоб допомогти козакам. Тiльки навеснi вiн повiдомив Арсеновi, що готу?ться росiйське посольство в Бахчисарай для мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена було включено до складу посольства як товмача, а Романа - як джуру. Козаки тiльки й жили цi?ю надi?ю. 2 Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути, але з Сiчi не ви?здив. Повсякденнi турботи про укрiплення фортецi, про будiвництво нових човнiв i лагодження старих, про виготовлення пороху, селiтри та збро? i ще десятки рiзних великих i дрiбних клопотiв тримали його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть до ?жi. Сiчовi лiкарi i знахарi по?ли його настоями i наварами трав i корiння, та це не допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч i поселився в Грушiвцi, сво?му хуторi, на березi Днiпра. Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палi?вi, Арсеновi i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку. В Арсена тьохнуло серце - невже гетьман погодився включити ?х у склад посольства? До Грушiвки десять верст, i козаки промчали ту вiдстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до хутора, i зупинилися на подвiр'?, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового. - Кошовий на пасiцi, - сказав вiн. Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Днiпра, i попростували стежкою до невелико? чепурно? хатини. За нею, попiд горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом i вощиною. Гули бджоли. Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом, сидiв гурт старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись гострими лiктями на високо збитi подушки, напiвлежав Сiрко. Перед ним стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед, i кухоль узвару. Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним сталося! Замiсть кремезно? постатi - немiчний скелет, обтягнутий пожовтiлою зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд... Прибулi привiталися. - Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сiрко пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем. - Iди сюди, голубе! Арсен пiдiйшов, сiв на тапчан. Сiрко обняв його i, слабкою рукою притягнувши до себе, поцiлував у щоку. - Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: по?деш товмачем з московським посольством стольника Тяпкiна в Бахчисарай. Тож зможеш там дiзнатися щось певне про наречену i сестру... - Спасибi, батьку. - Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо. Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по чарцi слив'янки, побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до ?жi. Кошовий не ?в i не пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки знову. Та всi, мов змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з кошовим, вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi. Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на сво?х побратимiв, i нiхто не здогадувався, якi думи борознять його чоло. Вiн переводив погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь, i Абазин, i Iскра, i Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв, вiдомих не тiльки на Сiчi, а й по всiй Укра?нi. Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки, подякували господаревi за хлiб-сiль. - На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко i глянув на джуру. Той пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух i промовив - знову тихо, але якось урочисто: - Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися... Назавжди... Навiки... Козаки загули. - Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав руками Iван Стягайло. - Ми сподiва?мося, що ти видужа?ш i ще не раз поведеш нас на супостатiв! Сiрко кволо усмiхнувся. - Нi, браття, я не тiшу себе такою надi?ю. Днi мо? полiченi, i щербата з косою вже сто?ть на мо?му порозi... Та я не боюся ??. Звик... Бо не раз i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу... Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сiдла пересiдати в човен Ха-рона... Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справдi старому кошовому три чисницi до смертi. - Та й грiхи сво? пора спокутувати... - Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця. - Який же я праведник? Скiльки душ погубив. Хоч i вороги, а все ж люди... Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповiдатися прийшов перед вами, а прощатися... А коли проща?шся з найближчими людьми, з якими довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати ?м щось найважливiше, най-заповiтнiше, чого не ма?ш права не сказати, забрати з собою в могилу... - Ми слуха?мо тебе, батьку, - промовили козаки. Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту. - Я знаю, звичайно, що мо? слова - не закон для вас, що ви будете дiяти i чинити по-сво?му... Так велося споконвiку, так вестиметься i далi, скiльки буде свiта-сонця на землi... Та ? деякi речi, якихнев вичита?ш нi в якiй книжцi, ? деякi знання, якi здобуваються не школi, а в життi, про це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю... - Ми слуха?мо, батьку. - Живемо ми, друзi мо?, в дуже тяжкий час. Вiтчизна наша лежить у ру?нах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбiгся у пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за цi роки переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл - аж до Воронежа. Дике поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало, родючi поля заросли тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький хан посила? послiв до султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i Днiстром для випасання табунiв. Кримська i Буджацька орди почувають себе на Правобережжi господарями. I ми сто?мо перед загрозою навiки втратити цi землi... Тому заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо стояти супроти ясирникiв, звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель iз рук, поки кривавi чамбули розгулюють по наших степах... Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане Сiрком не було та?мницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi, кожному здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях. На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев. Трохи спочивши, кошовий знову промовив: - Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм про свою владу й прибутки, не вiдпуска? колишнiх втiкачiв з Правобережжя, якi в час во?нного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад, на ?хнi дiдизни. Виника? загроза, що цi землi будуть заселенi кимось iншим. Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той край i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ. Iз шiстнадцяти козацьких полкiв, що були на Правобережжi при Богдановi, тепер не лишилося жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина з невеликими загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомага? ?м i збро?ю, i порохом, i оливом, i людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике дiло. Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в тяжкий час! Що Сiч завжди допомагатиме - явно чи та?мно, - цим наставленим мною полковникам у ?хнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега! - Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки. - Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашо?, щоб навiки при?днати ?? до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не та?мниця, що шляхта ще мiцно трима? в сво?х руках Волинь i Галичину i не губить надi? коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всi?ю Укра?ною... I досi, як i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, ?диний наш порятунок - Москва! Тiльки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лiвобережжя i Ки?в вiд винищення i повно? загибелi. Досвiд пiдказу?, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, ?диним вiрним союзником i братом був i ? народ росiйський... Ви можете сказати, а хiба не московський во?вода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я. Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив ?х аж на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi росiйських селянських родин давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали сво? голови разом з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i нашу свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших вза?минах! I на цьому повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ укра?нський вiд поголовного винищення, вiд остаточно? загибелi, яку приготували для нього найлютiшi вороги його! На цьому повинна i далi стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправно? шкоди i собi, i всьому народовi... - Розумi?мо, батьку! Розумi?мо! - загули козаки. - А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi це найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого! - Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо, але твердо Палiй. - Арсене, сину мiй, - раптом звернувся кошовий до Звенигори, - i Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i непросто дiстати... Тому я покладаю особливi надi? на тебе, на твою спритнiсть i твiй розум... Там, де не зможе пройти козацький кiнь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти... Розумi?ш мене? - Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен, вiдчуваючи, як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу... - Амiнь! - прошепотiв Сiрко стомлено. - Тож iз цим покiнчено... Лиша?ться сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви вручите пiсля мене булаву кошового? Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне. А також зачiпало iнтереси бiльшостi присутнiх тут старшин, бо хто ж iз них не мрiяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним вiйськом? - Хай це тебе не турбу?, Iване, - сказав пiсля тривало? мовчанки Стягайло. - Виберемо достойного! - До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо промовив Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на мене не образяться мо? побратими, коли я висловлю свою думку... - Кажи, батьку! Кажи! - Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина смiлива i розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед вас ? така людина... - Хто ж це, батьку? - почулися голоси. - Семен Палiй! Запала тиша. Для Палiя це було великою несподiванкою. Не меншою несподiванкою, напевне, це було i для решти старшин. Хтось крякнув. I знову настала тиша. - Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою спитав Сiрко. - Не я ж вибираю кошового... Я тiльки висловлюю свою думку... - Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло. - Хай почека?. Адже ? старшi! На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу зникла. Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку. Холодний пiт зросив його чоло. - Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав з-за столу. - Прощай, батьку! Старшини i значнi козаки теж пiдвелися i почали прощатися. Кожен пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив. Стягайло знiяковiло пробурмотiв: - Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен, оберемо ми достойного! Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало лiтн? сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не стало... 3 На другий день пiсля похорону у вiйськовiй канцелярi? зiбралася старшинська рада. Велика простора кiмната ледве вмiстила всiх значних козакiв - вiйськового суддю, вiйськового писаря, осау-лiв, тобто помiчникiв кошового отамана, курiнних отаманiв, а також старших та "луччих" козакiв, якi в минулому обиралися отаманами або прославилися вiйськовими подвигами чи мали великi господарства. За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор i бунчук. На столi, застеленому заради урочисто? хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана. До чи?х рук вона потрапить? Погляди всiх присутнiх були звернутi на не?. Кожен знав, що не на вiйськовiй радi, яка ма? зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо людину, яку потiм рада ма? обрати кошовим. Так велося здавна. Але кого буде названо? Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за Семена Палiя. Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидiв на лавi бiля порога в оточеннi сво?х друзiв - Арсена Звенигори, Романа Во?нова, Метелицi, Андрiя Могили, Самуся, Iскри та Абазина. За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно - з надi?ю позирали на булаву кошового. Кому ж усмiхнеться фортуна? Першим - по старшинству - пiдвiвся i став говорити вiйськовий суддя, старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка. - Браття отамани, преславнi лицарi запорозькi, - промовив вiн глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати, кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо пiсля смертi батька нашого, славетного ватага запорозького Iвана Сiрка, вiйсько наше осиротiло, а братчики, як сiромахи нещаснi, не знають, до кого прихилитися, i в разi несподiваного нападу ворога залишилися без вiйськового вождя... - Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами старi козаки. - Треба обрати достойного! - Перед смертю кошовий Iван Сiрко, як це вiдомо бiльшостi з вас, заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах i боях лицаря... Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу. - Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться - у його вусах жодно? сиво? волосинки! То хiба ж личити-ме нам, старим i досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i козаку? на Запорожжi вiд пречисто? до рiздва?.. - Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - озвався вiд порога Метелиця. - Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого! - Знайшов розумного! - пiдхопився Покотило. - Хай покозаку? рокiв двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього розум... А зараз хай попасе заднiх. - Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити кошовим? - спитав вiйськовий суддя. - Iвана Стягайла... Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курiнний отаман... - Iвана Рога! - гукнув хтось iз гурту. - Якщо i ? серед нас найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше! - Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на довгiй жилавiй ши?, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. - Всi сорок... - Ну, от бачите, кого ж i обрати, як не його! Пiдхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга. - Братчики, менi зда?ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом Сiрка! - вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати кошовим Семена Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi? - Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. - Мертвому - вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво?... - Стягайла! Стягайла! - почулися голоси. - Iвана Рога! - загули з другого боку. - Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во?нов i Сiкач. Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха. - Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, - сказав вiн. - Якщо з вас трьох, - звернувся вiн до претендентiв на булаву кошового, - дво? не вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде! I до шабель дiйде! Встав Семен Палiй. - Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i глибоко поважали Сiрка, звикли рахуватися з його думкою i безвiдмовно виконували його накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз вас зв'язу? руки зараз... Щоб цього не було, я вiдмовляюся вiд честi бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка i все сiчове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якiсь привiле?, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб сво?ю шаблею захищати нашу вiтчизну вiд ?? численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики! Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя повернувся до Стягайла i Рога. - Може, котрий з вас теж ма? щось подiбне сказати, отамани? Стягайло i Рiг мовчали. - Тодi хай вас розсудить товариство, - сказав суддя. - Стрiляйте з гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне - так i буде! Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi? залишилися тiльки члени коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули. 4 Грiм пострiлiв з фортечних гармат i тривожно-закличний дрiб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд до сiчового майдану поспiшали запорожцi, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв винесли стiл, застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами кола, якраз навпроти вiйськово? канцелярi?. На чолi кожного куреня стали курiннi старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi. А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола, бiля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутiй на великий казан, до блиску вичиненiй бичачiй шкурi двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодiю, яка означала збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум! На цей раз швидко збиралися запорожцi. Всi знали, що сьогоднi вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi. Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв, смiху, молодецьких витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям, невидимою тiнню витала безсмертна душа ?хнього ватага Iвана Сiрка. Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi. Та ось розчинилися дверi вiйськово? канцелярi? - i на майдан вийшла сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим срiблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор i бунчук - запорозькi клейноди. Позаду йшли вiйськовий писар, вiйськовий суддя, вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi козаки, якi в минулому були членами коша - запорозького уряду. Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар, який в однiй руцi тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо i сувiй паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою печаткою в руцi та iншi старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi чотири боки. Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав: - Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм разiв обирали сво?м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв здобували славнi вiкторi? над ворогами нашими, волею божою упоко?вся i залишив нас сиротами. Тож сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче знати, чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати, а старих скидати? - Нi, нi, не будемо! - загукали козаки. - Одного кошового оберемо! - От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте, кого б ви хотiли за кошового мати. Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм з гурту старшин почулися вигуки: - Iвана Стягайла хочемо! - Iвана Рога! - Палiя! Семена Палiя! Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки старшини, а й усi запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд цього залежало, чия вiзьме. - Палiя! Палiя! - репетував Сiкач що ? сили. Його пiдтримували Звенигора, Во?нов, Метелиця i тi козаки, якi ходили разом з Палi?м до Немирова. Згодом до них при?днала голоси сiчова голота, яка вбачала в Палi?вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть. - Палiя! Палiя! Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй вiк уже був кiлька разiв кошовим, зберiгав зовнiшнiй спокiй i незворушно дивився на розбурхане море братчикiв. Зате Стягайло аж позеленiв вiд злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i на всю силу сво?? могутньо? горлянки гукнув: - Братчики! Кого ж ви обира?те? Та Палiй молодий ще! I на сходцi сам вiдмовився вiд булави! Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням, викликаним серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув: - Панове молодцi? Iвана Стягайла ми зна?мо вже багато рокiв! Хто скаже, що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив у бою товариша?.. - Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда. - То чого ж ви сумнiва?тесь? Обирайте Iвана Стягайла!.. А я поставлю товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi боднi сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за?сти. Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки. - Це пiдкуп! Геть його! Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом залунало: - Славно! Славно! - Стягайла! Стягайла! Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi: мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i хлiб, i сало - все те належало Стягайловi, а не йому. А над майданом тим часом лунало: - Стягайла кошовим! Стягайла! Коли цей крик подужчав настiльки, що в ньому потонули iмена Рога i Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i простягнув Стягайловi. У того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на давнiй запорозький звичай, вiн заховав за спину руки i сказав: - Нi, не годен я тако? високо? честi, братчики! - Стягайла! Стягайла! - знову ревнули запорожцi. Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився. Крики струсонули фортечнi стiни. - Стягайла кошовим! Суддя втрет? простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не подумав вiдмовлятися, а притьмом схопив ?? корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час i пiднiс до вуст. Нiхто не сумнiвався в тому, що поцiлунок його був цiлком щирий. Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову. - Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! - сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа! Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай. Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до новообраного кошового i посипали йому голову землею. А вiн, мiцно тримаючи в руцi булаву, доброзичливо усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i всi братчики, заспоко?вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало не до землi i сказав: - Спасибi, братчики, за честь i шану! Клянусь свято пильнувати нашi запорозькi звича? i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо? i вiри православно?! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо? дорогi! - Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик на вухо Звенигорi. А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше. - Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо? здоров'я по корцю горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво? пригощення? Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'?хала цiла валка пiдвiд, що загодя прибула зi Стягайлового зимiвника. Запорожцi зустрiли ?? веселими вигуками та жартами. Стрiй враз поламався. Кожен хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки... 5 Минув тиждень. Час, зда?ться, невеликий, але в Арсенове i Романове життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не було на свiтi, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох з них. Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолi посольства стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i писарем був дяк Микита Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, вiйськового товариша Раковича, доброго знавця татарсько? i турецько? мов, а також латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського уряду на переговорах. Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi. Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли Арсен Звенигора та Роман Во?нов. Числилися вони провiдниками, але Арсен, крiм того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича. Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехiд вiд Перекопу. Вже третiй день його супроводжував загiн перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли до кордонiв сво?х угiдь, - i посол Тяпкiн та його люди почували себе у вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував, що вiроломнi кримчаки могли кожно? митi змiнити милiсть на гнiв. Для посла було розбито невеличкий похiдний намет. Iншi члени посольства, товмачi, провiдники та во?ни, а також татари, стомленi важкою дорогою, повкладалися просто неба. Арсен лiг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сiдло, що пахло кiнським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерг.лi вiд цiлоденно? верхово? ?зди ноги. Нiч була тиха, мiсячна. Тишу порушувало тiльки форкання коней, що паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвiркунiв у пахучих бур'янах. Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце скнiло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скiльки днiв минуло, скiльки мiсяцiв, а про Златку i Стеху - жодно? звiстки достовiрно?! Тепер вся надiя на по?здку в Крим. Там вони з Романом якось зумiють зустрiтися з салтаном Газi-бе?м i - хай що буде, те й буде! - примусять його сказати всю правду! Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi ??, пригаслi, посмутнiлi, мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу i завдають йому ще бiльшого болю. "Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй мене! - шепоче вiн майже беззвучно. - Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!" Йому зда?ться, що ?? личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися, i в нього раптом виника? напiвбожевiльна думка, що i Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ?? думки й почуття передаються йому, а його - ?й. Чи ж може таке бути? Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав найменшого сумнiву, що таке неможливе. Адже вiн ось лежить серед степу, пiд бездонною темно-синьою банею, усiяною мерехтливими зiрками, а бачить ??, свою кохану, то чому б i вона десь на чужинi, в безмiрнiй далекостi, не дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з'?дну? ?хнi серця невидимими струнами! Чи то ж так? Легеньке зiтхання вирвалося з його грудей, i в ту ж мить гаряча Романова рука мiцно стиснула його руку. - Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа болiла за Стехою. - Не сумуй. Вiриться менi, що живi вони... I ми визволимо ?х. Визволимо! Або самi загинемо... - Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце. ПЕРЕМИР'Я 1 Перекопський бей зустрiв московське посольство непривiтно: вiд подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився, а примiщення надав не в посольському станi i навiть не в караван-сара? для чужоземних купцiв, а в похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею мовчазних сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного високою вапняковою стiною. Так минув тиждень. Потiм - другий. - Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату борiдку. - Схоже на те, що нас зустрiчають не краще, нiж торiшн? посольство Сухотiна i Михайлова. Але ж то було зразу пiсля вiйни! А зараз... Хан мiг би вже й охолонути. - Вiн зна?, що робить, - промовив Звенигора. - Це давнiй татарський звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть! - Ну, вiд нас цього не дiждуться, - буркнув Зотов. - Бiльшим, нiж дозволив цар, ми не поступимося. Стольник Василь Тяпкiн мовчав. Вiн взагалi був неговiркий, небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво? думки. Кожне дiло робив поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москвi зважали на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та й досвiд посольський мав великий... Всi цi днi вiн терпляче ждав, що ?х ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а про них нiби забули. Нiхто з вищих ханських урядовцiв не заходив, не цiкавився, як вони живуть, чого бажають. Тiльки служки з улесливими усмiшками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними тацями в руках i ставили на низенькi столики глибокi череп'янi миски з незмiнною тушкованою бараниною. Сьогоднi вони теж вкотилися в широко розчиненi дверi i, кланяючись, попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з свого мiсця i, перегородивши ?м дорогу, люто тупнув ногою, закричав: - Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при?хали сюди не обжиратися, а трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що ми вимага?мо зустрiчi з ханом! I поки не одержимо вiд нього твердого запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у Бахчисарай, ми в рот нiчого не вiзьмемо! Служки були враженi i позадкували зi сво?ми мисками. Не менше були враженi i члени посольства, якi вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нiчого. Промовчав. Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi слiдом за служником прийшов чауш i повiдомив, що завтра посольство мошковiв вирушить до Ак-Мечетi. Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'?зду. Вiд Перекопа до Ак-Мечетi два кiннi переходи. Але провiдники не поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi. Власне, Ак-Мечеть тiльки називалася мiстом, а насправдi це було невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру. В центрi його, на пригiрку, височiла бiла мечеть, викладена iз пиляного вапняку. Вiд не? селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газi. А далi в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок. Посольство зупинилося в дворi бея. У Арсена тьохнуло серце. Невже вiн зараз побачить свого кривдника? Невже дiзна?ться, де той подiв дiвчат? А що вiн примусить його сказати правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту життя, а свого доможеться!.. Двiр був просторий, обнесений за татарським звича?м з усiх бокiв будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад. Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що тепер ?м тут доведеться, можливо, без нiчи?? пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна було при потребi заховатися... Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно збитий чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима. - Я радий вiтати у себе посольство царя мошковiв, - уклонився вiн, приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо? приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для вас притулок у його домi... Тонка усмiшка промайнула на смаглявому обличчi бея. Це насторожило Арсена, який невiдривне стежив за ним. Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея. - То хiба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом... Мошкови - тобто москови, московiти. Так татари називали росiян i взагалi всiх пiдданих Московсько? держави. - Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо? вiдповiдi бей. - Прошу вас до будинку калги. Його, правда, нема? дома, але для вас приготовлено примiщення... I вiн рушив до ворiт. Та в цю мить iз саду зi смiхом i вереском вискочили два чорночубi хлопчики, а за ними, доганяючи ?х, вибiгла молода гарна жiнка в легкому шовковому вбраннi. Вiд швидкого бiгу лице ?? розпашiлося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима. Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали смiятися i зупинилися. - Матка боска! - скрикнула жiнка, уздрiвши перед собою Ар-сена Звенигору. Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо? дружини Спихальського, однак вчасно стримався. Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, i все ж зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився. Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився у ставного красеня козака, i це вiдразу пiдстьобнуло Арсена. Пильн