им усмiхом зустрiв його Палiй, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже хатину. - От i скiнчилася для багатьох iз наших людей важка зимова подорож, якiй, здавалося, не буде кiнця. Всi пристро?нi, мають теплi притулки, татари сюди, на Полiсся, доходять рiдко, а ми тепер можемо мандрувати далi: спочатку до ки?вського во?води, а потiм - на Сiч... Чи як ти гада?ш? - Помiтивши гiркоту на стиснутих вустах Арсена та бiль у його почервонiлих очах. Палiй поспiшив сам вiдповiсти на сво? запитання: - Знаю, знаю, рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка - розшукати i визволити Златку i Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо потрiбно буде - то й до самого Вельзевула в пекло!.. - Спасибi, батьку, - тихо промовив Арсен. - Робiть як краще... Бо, справдi, у мене зараз одна думка. Вона, мов ?жак, товчеться в мо?му черепi i нi вдень нi вночi не да? менi спочинку... Я не заспокоюся доти, доки не знайду сво?х, доки не визволю ?х i не вiдомщу винуватцям ?хнiх нещасть i поневiрянь... Об однiм прошу - не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше! Палiй обняв свого молодого друга i мiцно притис до грудей. А ранком наступного дня, коли сонце тiльки-тiльки показалося з-за зеленого бору, з села ви?хав загiн запорожцiв i риссю помчав Бiлогородським шляхом на схiд. 4 Ки?вський во?вода князь Петро Шереметьев хворiв, i сотник Туптало направив запорожцiв до Патрiка Гордона, який на цей час одержав звання генерала i прибув до Ки?ва для проведення фортифiкацiйних робiт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхн? мiсто, i в одному iз затишних провулкiв, поблизу золотоглавого Софiйського собору, зупинилися перед чималим дерев'яним будинком з фарбованими дощаними наличниками i двома задерикуватими - теж дощаними - пiвнями на даховi. Гордон стояв у жарко натопленiй свiтлицi перед широченним столом, на якому лежали карти Ки?ва i його околиць, виконанi ним самим, але дивився не на них, а на щойно закiнчений план великого двоповерхового будинку i думав, що цей його майбутнiй власний будинок ма? бути красою i пишнiстю не гiрший за будинок самого во?води. Слава богу, цар не поскупився на подарунки пiсля переможного закiнчення тяжко? чигиринсько? кампанi?, i вiн тепер може вважати себе багатою людиною. Вiн нiколи не був пустопорожнiм мрiйником. Вiн був людиною дi?, рiшучою i наполегливою. Але зараз, коли доля пiсля багатьох ударiв стала милостивою до нього, чому б йому i не помрiяти у сво? сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут, у Росi?, вiн не досягне того, чого мiг би досягти у себе на батькiвщинi, де батько здобув титул герцога, а королем Англi? став двоюрiдний брат Карл. Однак i на свою долю не мiг ремствувати... До нього прийшли влада i багатство. На його витонченому, виразному обличчi блукала ледь помiтна загадкова усмiшка, що так подобалася жiноцтву, а голубi очi, затiненi густими рудуватими вiями, затуманилися вiд раптово набiглих спогадiв i думок. Вiн не зразу зрозумiв, чого до покою зайшов стрiлець i двiчi погукав: "Пане генерал! Пане генерал!" Тiльки перегодя запитав: - Чого тобi? - До вас запорожцi... Кажуть, - важлива звiстка. - Хай заходять! - Генерал пiдняв брови i, впiзнавши Звени-гору i Во?нова, радiсно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старi знайомi! Козаки вклонилися. - Так, це ми, ваша вельможнiсть, - сказав Арсен. - Ну, якщо це ти, козаче, iз сво?ми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне. - Так, пане генерал, ми щойно прибули з Немирова, вiд гетьмана Юрiя Хмельницького. - Ого! - Турки готують наступного лiта похiд на Ки?в i Лiвобережжя. Кара-Мустафа вважа?, що Ки?в - ключ до всi?? Укра?ни. - Ось як!.. Спасибi, друзi, за вiстi. Я негайно доповiм во?водi i гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрiчi непроханих гостей... А вас буде нагороджено. - Ми особисто не потребу?мо нiяко? нагороди, пане генерал, - казав Арсен. - Але в селi Новосiлках, на Iрпенi, за Бiлогородкою, залишилися нашi родини без нiяких засобiв... Якщо ваша ласка, розпорядiться допомогти ?м харчами i зерном для посiву. - Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди? - А ми на Запорожжя... Нашi друзi теж повиннi негайно знати про намiри туркiв. - Далека дорога... Я зараз вiддам розпорядження, щоб вас iз вiйськових складiв забезпечили сухарями, пшоном i солониною. - Велике спасибi... Тодi вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, - вставив Палiй, - дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустрiти зараз не тiльки чотириногу дичину... Гордон усмiхнувся i мiцно потис руки козакам. - I таке розпорядження дам! 5 До самого Чигирина лежали глибокi снiги, i козаки по бездорiжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останнiй день раптом з пiвдня дихнув теплий вiтер, i чигиринська Кам'яна гора, куди з'?хали опiвднi подорожнi, щоб подивитися на ру?ни мiста, загомонiла веселими весняними струмками. Постоявши пiвгодини на крутому шпилi i з сумом надивившись на мертвi ру?ни колись могутнього замку, на розкопанi турками, запустiлi вали i приметенi снiгом згарища будинкiв, вершники рушили знову в дорогу. За Суботовим Роман, який ?хав попереду, раптом крикнув: - Татари! Всi зупинилися. Справдi, в долинi, якраз на ?хньому шляху, стояло кiлька вершникiв у кудлатих овечих шапках i таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стримiли луки i круглi шкiрянi щити. Видно, вони були враженi несподiваною зустрiччю не менше, нiж козаки, бо теж зупинилися i не знали, що робити - тiкати чи оборонятися. - Нас бiльше, браття, - сказав Палiй, витягаючи з пiхов шаблю. - Зда?ться, пiдмоги ?м ждати нiзвiдки - всюди голий степ. Козаки стояли на горбi, i ?м було видно на кiлька верст навкруг. Нiде нiкого! Арсен i Роман скинули рушницi. - Не будемо ризикувати, - пояснив Арсен. - Двох-трьох покладемо, а решту вiзьмемо в полон, привеземо на Запорожжя! Раптом один iз супротивникiв пiдвiвся на стременах i замахав над головою шапкою. - Гей, урус, не стрiляй! - долинув його крик. - Моя не татарин! Моя калмик ?сть!.. Не стрiляй!.. Моя - друг ?сть! Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палiя. - Що будемо робити, батьку Семен? Може, и справдi це калмики? Торiк ?хнiй князь з чотирма тисячами вершникiв допомагав нам пiд Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчакiв... До того ж це пiдданi московського царя! - Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? - гукнув Палiй. Вершники щось швидко залопотiли по-сво?му. Потiм несподiвано для козакiв зняли з-за плiч луки i кинули на снiг. - Моя вас не чiпай!.. Твоя нас не чiпай! - долинув крик. Козаки заховали шаблi в пiхви, наблизились. Молодi смаглявi чорноокi батири сторожко дивилися з-пiд волохатих шапок, однак страху не виявляли. - Хто ви i як тут опинилися? - спитав Арсен. - Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, - вiдповiв кремезний вилицюватий калмик. Видно, вiн один трохи розумiв по-росiйському, бо його товаришi байдуже розглядали козакiв. - Один батир заслаб... Добре заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не простий батир... Княжич калмицький... - Ага, ясно, - кивнув головою Арсен. - Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький свiт! - Моя посольство супроводжай... - Посольство? Яке посольство? - Калмицький князь посилай посольство до турецький султан... Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це i був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав. - Ну, кажи ж, яке посольство? Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках. - Щось тут, хлопцi, не все чисто, - промовив Палiй. - Видно, товмач бовкнув зайве i одержав за це нагiнку... Доведеться допитувати iнакше... Чи не дума? калмицька орда переметнутися до туркiв? Вiн витяг шаблю. Те ж саме зробили й iншi козаки. - Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бiк султана? Вiдповiдай, батире! Iнакше i тобi, i тво?му княжичу смерть! Палiй не жартував. Його сiрi очi блиснули крицею, а в голосi прозвучали суворi нотки. Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотiв по-сво?му. Княжич, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт, мовчки слухав свого супутника, а потiм нетерпляче тупнув ногою i знову схопився за живiт. На його обличчi з'явився вираз гострого болю. - Заховай шаблю, урус, - сказав кланяючись товмач. - Моя все казать... Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий земля, кращий степ, бiльше вода... Чорний степ - чорна земля, маломало вода, зовсiм мало-мало дерево... Тут - красива земля, багато-багато вода, а людей нема... Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, ?здить тут в своя кибитка... Калмик хоче переселитись тут!.. Козаки мовчки переглянулись. - Ну, а далi? - спитав Арсен. - Чого ж ви ?хали до султана? - Кримський хан - ворог для калмик... Хан рубати, убивати калмик... Наш князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для калмик... Пуста земля... Нiчия земля... Щоб хан не нападав на калмик... - Чоловiче! - вигукнув Палiй. - Але ж ця земля - наша! I князь ваш ма? знати про це. Адже вiн сам приходив торiк пiд Чигирин допомагати нам у вiйнi проти султана i хана! А крiм того, мав би спочатку запитати дозволу в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт... Тож повертайте голоблi назад! В очах товмача майнув переляк. - Урус, моя - маленький чоловiк... Не вбивай, урус! - Не бiйся, ми вас не зачепимо... Можете ?хати собi!.. Але передай сво?му князевi, що цар знатиме про цей його вчинок i, сподiваюся, по головi не погладить!.. Коли рокiв п'ятдесят чи шiстдесят тому ваша орда прийшла з Сибiру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися вам по цей бiк Волги з тим, щоб ви захищали рубежi Московсько? держави, а не пiддавалися турецькому султану... Зрозумiв? - Моя розумiй, розумiй, - закивав головою товмач i рукавом кожуха витер спiтнiлий лоб. - Моя передавай... Все передавай!.. Моя повертай додому!.. - От i гаразд... А тепер можете ?хати собi! 6 Зайшовши до вiйськово? канцелярi?, Семен Палiй, Арсен Звенигора i Роман Во?нов вклонилися сивовусому кошовому, а потiм виструнчилися, завмерли перед ним. Сiрко обняв ?х, уважно оглязув. Вiд його пильного погляду не приховалася i глибока зажура, що зача?лася в примерклих Арсенових очах, i схудлi, обпаленi морозними вiтрами козацькi лиця, i зосереджена заклопотанiсть у всiй доладнiй Палi?вiй постатi. - Бачу, при?хали не з порожнiми руками, - сказав вiн. - Привезли новини?.. I, зда?ться, не тiльки гарнi? - Ви вгадали, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весiллi? Арсен тяжко зiтхнув i коротко повiдомив про зникнення наречено? i сестри. Ця звiстка, видно, схвилювала кошового. Вiн закусив кiнчик сивого вуса i довго мовчав. Потiм пiдвiв очi. - Отже, ти кажеш - вони в Криму? Де ж саме? - Мабуть, в Ак-Мечетi... В ту нiч вiд'?здив з Немирова ак-мечетський салтан Газi-бей. I важко повiрити, щоб вiн повернувся з Укра?ни додому з порожнiми руками... - Справдi, важко... - Але - клянусь усiма святими! - я доберусь до нього i вiдомщу! - вигукнув Арсен, стискаючи в безсилiй лютi кулаки. - Ми разом вiдомстимо! - додав Роман. - Чекайте, хлопцi, чекайте! - зупинив ?хнiй порив Сiрко. - Про це ми поговоримо потiм... А зараз сiдайте, розповiдайте. Я хочу знати все. Козаки посiдали до столу. На дзвiнок кошового молоденький джура внiс чималий дерев'яний дзбан пахучого пiнистого меду, поставив розмальованi вiзерунками високi череп'янi кухлi з ручками, наповнив ?х. Палiй докладно розповiв про ?хню по?здку на Правобережжя, про свавiлля Юрiя Хмельницького в Немировi i його нелюдську жорстокiсть, про немирiвську залогу i намiри туркiв влiтку розпочати новий похiд на Укра?ну, на цей раз пiд Ки?в, про наказ кримчакам напасти на Лiвобережжя, про зустрiч iз калмицькими послами до султана Магомета i про бажання калмицько? орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя. Сiрко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тiльки по тому, як у нього блискали очi i правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душi. Палiй яскраво змалював страшнi картини запустiння, всенародного горя й убозтва, яке козаки бачили пiд час сво?? подорожi. А в кiнцi сказав: - Братовбивчi жорстокi вiйни мiж лiвобережними та правобережними гетьманами, безперервнi напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Укра?ну, поставили ?? над прiрвою. Зда?ться менi, ще один удар - i вона впаде в не?.. Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його сво?ми людьми, якщо не пiднiмемо з ру?н мiста i села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що вiн багато сил приклав для оборони Чигирина вiд туркiв, не розумi? цього i дба? тiльки про збереження сво?? влади над Лiвобережжям i про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь iз синiв, яких вiн уже при значив полковниками. Бо коли б розумiв, то не затримував би силомiць на лiвому березi втiкачiв з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втiкачiв i палити Ржищiв, Стайки, Корсунь i прилеглi села, щоб ?х нiхто не заселяв... Зовсiм не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбiйницькi походи на Лiвобережжя, щоб вивести звiдти людей на свiй бiк i заселити його. Наш народ добровiльно нiколи не пiде пiд владу турецького султана. На жаль, Юрiй не розумi? цього або ж не хоче розумiти, бо вiдступати йому нiкуди: занадто багато кровi пролив вiн, багато горя завдав народовi сво?му, щоб сподiватися на його прощення, а тим бiльше - на повагу i любов... Залиша?ться одна сила, що здатна захистити Правобережжя, - Москва. Опираючись на ?? явну чи та?мну - в залежностi вiд обставин - пiдтримку, запорожцi можуть i повиннi вiдродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашо? матерi-вiтчизни. Iнакше його посядуть чужинцi... Довго всi мовчали, враженi Палi?вою розповiддю. Навiть Арсен i Роман, якi вже не раз чули свого товариша, якi разом з ним бачили все, про що вiн щойно розповiв, тiльки тепер усвiдомили, в який страшний час вони живуть i який тягар поклада? життя на ?хнi плечi. Нарештi, зiтхнувши, Сiрко пiдняв обважнiлу голову i тихо промовив: - Спасибi тобi, козаче, за тво? щирi, правдивi слова, за тво? вболiвання i многотрудну подорож... Справдi, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкi випробування, а серед них найтяжче - смертельну небезпеку з пiвдня, з боку ханського Криму i султансько? Порти. Цi вiдвiчнi вороги нашi уже витоптали пiв-Укра?ни i посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми i повиннi передусiм скерувати всi сили... Доки кiнь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме бiлу шию дiвчини-полонянки, доти ми мусимо мiцно тримати в руках шаблi! Я стояв i стоятиму на цьому, поки й днiв мо?х... Та власних сил наших замало. Тiльки разом з Москвою, разом з братом нашим - народом руським ми висто?мо i переможемо в цiй смертельнiй боротьбi. Тiльки так! Iнак?iiе бути не може! Мине якийсь час - i знову пiднiмуться по всьому Правобережжю села й мiста, заколосяться житом-пшеницею широкi ниви, залуна? вiд порогiв до Карпат i Полiсся наша пiсня i наше слово!.. - Дай боже! - промовив Палiй. - За це ми не пошкоду?мо сво?х сил! Наше щастя, що ма?мо такого вiйськового ватага як батько кошовий. Будемо сподiватися, що вiн докiнчить те що намислив i за що стояв усе життя! - Е-е, синку, старого хвали, та з дому веди! - зупинив його жестом Сiрко. - Докiнчать, мабуть, iншi, а менi б тiльки ще хоч раз погромити супостата Мюрад-Гiрея, вiдомстити йому за напад на Сiч, за руйнацiю землi нашо?, за сльози люду православного!.. А головне - дати йому так по зубах, щоб вiдпала охота пройтися влiтку з ордою по Лiвобережжю! В Арсена радiсно блиснули очi. Вiн схопився. - Батьку, то буде похiд на Крим?.. Коли ж? Сiрко обняв козака, посадив поряд з собою. - Розумiю тебе, синку. Але не поспiшай - всьому свiй час! Частина друга "КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!" 1 Сiрко вiв на Крим десять тисяч запорожцiв. Тако? кiлькостi во?нiв Сiч не виставляла одночасно нiколи. В морськi походи звичайно ходила тисяча або двi, в сухопутнi - шiсть-вiсiм тисяч козакiв. Тепер же на клич прославленого кошового вiдгукнулися всi, хто мiг тримати шаблю в руцi. А таких пiсля турецько? навали на Правобережжя з'явилося в запорозьких володiннях чимало. Хто втратив у вирi лихолiття сiм'ю, хто не хотiв гнути спину перед лiвобережною старшиною, котра запанiла i почала притiсняти свого брата-козака, той тiкав на Низ i поповнював Сiркове вiйсько. Наступного дня пiсля переходу на лiвий бiк Днiпра кошовий, замiсть того щоб податися прямо на пiвдень, на Перекоп, куди по знайомих путiвцях не раз i не два ходили запорожцi, повернув вiйсько на схiд, до рiчки Молочно?. Молодi козаки дивувалися i стиха ремствували, старi мовчали, довiряючи сво?му досвiдченому полководцю, але теж були в душi незадоволенi. Це ж не жарт - накидати такий гак! Одначе нiхто не смiв перечити: в походi кошовий або наказний отаман мав необмежену владу i за непослух мiг скарати на горло. - I що собi надумав старий? - бурчав Метелиця. - Так ми, чого доброго, вiдмаха?мо до самого Азова! - Цить, Корнiю, якщо не хочеш ки?в скуштувати! - шипiв Шевчик, оглядаючись. - Сiрко зна?, що робить! Сiрко справдi знав, що робив. Дiйшовши до Молочно?, вiн дав вiйську денний перепочинок, а потiм, круто повернувши на пiвдень, швидко попростував до Сиваша. Тепер iшли тiльки вночi, визначаючи шлях по зiрках i ледь примiтних в темрявi степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожовi загони, розiсланi кошовим на вiдстань, яку мiг проглянути верхiвець, пильно стерегли спокiй вiйська. Тому нi перекопський бей, нi тим бiльше хан Мюрад-Гiрей не знали, що над Кримом нависла небезпека. Запорожцi вбрiд перейшли Сиваш i несподiвано з'явилися в Криму. При основi неширокого пiвострова, що глибоко врiзувався в море, розбили табiр. Це мiсце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогiй, порослiй травою балцi нуртувало чимале джерело. Поки запорожцi напували коней, лагодили збрую i зброю та нашвидкуруч снiдали солонуватою саламахою. Сiрко зiбрав отаманiв i значних козакiв на раду. Всiлися пiвколом на траву. - Браття отамани, молодцi запорозькi, - промовив кошовий, стоячи в центрi, - ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили нашi сьогоднi не малi, та все ж запорука успiху вiйськового в несподiваностi нападу! Нам щастило досi, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами i вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога - на вiстрi козацько? шаблi, в бистрих ногах наших коней! Та ще - в твердостi й мужностi наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кiнцi Криму - до Бахчисарая, до Козлова i до Кафи - i знищимо все на сво?му шляху... Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут i ждатиму вас рiвно п'ять днiв. У суботу опiвднi, в час найкоротшо? тiнi, ви всi мусите повернутися сюди. Хто запiзниться, хай поклада?ться на власнi сили i самотужки пробива?ться додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Iвана Рога, а на випадок його смертi чи тяжкого поранення - Василя Заболотного. Козловський загiн очолять Iван Стягайло та Андрiй Могила. На Бахчисарай пiде курiнний отаман Матвiй Шумило... А йому в помiч, - Сiрко зробив паузу i оглянув присутнiх, - Семен Палiй... - Молодий ще! - буркнув хтось iз старих сивовусих козакiв, яких зачепило за живе, що недавно прийнятого до коша новачка призначено вiйськовим товаришем наказного отамана. Сiрко не любив, коли йому перечили. Вiн суворо глянув довкола. Твердо вiдрубав: - Буде так, як я сказав!.. Палiй справдi молодший за багатьох iз нас i декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум у нашiм дiлi - теж не остання рiч. Бо, як вiдомо, до булави треба й голови! Звенигора непомiтно штовхнув Палiя пiд бiк. Той скосив очi й усмiхнувся у невеликi вуса. Видно, йому було при?мно, що сам Сiрко так високо оцiнив його. Тим часом кошовий вiв далi: - Виступайте, браття, не гаючись. Мiй вам останнiй наказ: ми прийшли сюди не тiльки вiдомщати, не тiльки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме опору, берiть у полон - ми ?х обмiня?мо згодом на сво?х людей... I визволяйте ясир, люд християнський, невiльникiв бусурманських. Треба нещадно струснути Крим! Вiдомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров i страждання людей нашихi На цьому я стояв i стоятиму до останнiх днiв сво?х... А тепер - рушайте з богом! 2 Вогненними смерчами покотилися по Кримовi три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари-втiкачi не встигали сповiстити про смертельну небезпеку сво?х одноплемiнникiв, якi жили в глибинi пiвострова. Захопленi зненацька, кримськi улуси ставали легкою здобиччю запорожцiв. Салтани, бе?, мурзи i просто багатi люди кидали напризволяще майно i, захопивши тiльки коштовностi та рiдних, стрiмголов мчали на пiвдень. Визволенi з рабства невiльники хапали татарських коней, зброю i ставали до лав запорожцiв. Жадоба помсти палила ?хнi серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшнiй неволi. I тепер, несподiвано здобувши свободу, з лютiстю i нещаднiстю накидалися на ворогiв - били, ламали i спалювали все, що не могли взяти з собою. Свiй загiн наказний отаман Матвiй Шумило роздiлив на чотири частини. На чолi одного вiн прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три iншi, якi в свою чергу дiлилися ще на два чи й на три, послав бiчними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен. Перший сильний опiр татари вчинили в Ак-Мечетi, невеличкому селищi з приземкуватими глиняними саклями, що лiпилися тiсно навколо палацу калги та чималого кам'яного будинку салтана Газi-бея. Калга у сво?й резиденцi? жив тiльки на?здами, i вся влада в мiстi належала Газi-бею. Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершникiв безстрашно кинувся назустрiч запорожцям. Тим часом його жiнки i дiти у супроводi вiдданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая. Та що могла вдiяти сотня татар проти двох тисяч козакiв? За кiлька хвилин вона впала, як трава пiд косою. ?диною втiхою для загиблих було хiба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий iз свiтiв десяток чи пiвтора запорожцiв, а разом з ними - i наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришiв i йшов у першiй лавi. В однiй з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його i влучила пiд саме серце довга татарська стрiла. Вiн не скрикнув, не зойкнув - упав на суху землю i зразу затих. - Батька вбили! - гукнув у розпачi Сiкач, сплигуючи з коня. - Чу?те? Батька вбили!.. Над розпростертим тiлом отамана схилилося кiлька запорожцiв. Крик жалю вирвався з ?хнiх вуст. Отаман лежав горiлиць, весь заюшений кров'ю. Довкола збирався все бiльший натовп козакiв, бо страшна чутка миттю пролетiла по лавах. Скориставшись замiшанням, що несподiвано охопило запорожцiв, Газi-бей миттю повернув коня i, залишивши жменю сво?х во?нiв на поталу, кинувся навтьоки. Його нiхто не переслiдував. Запорожцi зiбралися бiля свого мертвого отамана. Пiд'?хав Семен Палiй. Мовчки скинув шапку, злiз з коня. Сiкач також мовчки витягнув у вбитого з-за пояса отаманську булаву - простягнув Палi?вi. Поволi, сумно вклонився i тихо промовив: - Чолом тобi, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашiлий вiд бою. Палiй у першу мить аж вiдсахнувся, не вiрячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тiло старого отамана, взяв пернача. Старi запорожцi очiкувально дивилися на молодого отамана. Ну, як вiн зараз поведеться? Чи не втне яко?-небудь дурницi? Палiй помiтив в очах декотрих старих козакiв насмiшкуватi iскорки, i в його серцi спалахнула злiсть. Знайшли час старi шкарбани для кпинiв! Тому його голос продзвенiв сухо, ба навiть суворо: - Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тiла ?хнi в чужiй землi ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижникiв покiйного отамана - вони його i поховають як належить... А ми спробу?мо наздогнати втiкачiв. Або на ?хнiх плечах ввiрвемося в Бахчисарай... Гайда за мною! Гул копит розлiгся над крем'янистою долиною Салгiру. Коли запорожцi вибралися з Ак-Мечетi i вискочили на високий горб, звiдки вiдкривався широкий кра?вид i на обрi? засинiли в блiдо-голубiй iмлi далекi гори, вони побачили за версту чи двi хмарку сiро? куряви - то тiкали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського салтана та ?хнi жiнки з дiтьми. Козаки закричали, засвистiли i погнали коней ще дужче. Втiкачiв наздогнали за пiвверсти вiд лiсу, що густо кучерявився по узгiр'ю. Незграбнi татарськi халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголовi татарчата. Заверещали жiнки. Вiд передньо? халабуди шарахнувся вбiк, до лiсу, вершник у бiлому тюрбанi. Перед собою, на луцi сiдла, вiн держав двiйко маленьких дiтлахiв. Не оглядаючись, стрiлою помчав до чагарникiв, де сподiвався знайти порятунок. - Переймайте, хлопцi! То сам салтан, хай йому грець! - гукнув Метелиця, притримуючи коня бiля халабуди. - А я загляну до його гнiзда, може, впiймаю яку пташину! За салтаном кинувся Арсен зi сво?ми побратимами. В Ак-Мечетi вiн обшарив весь салтанський будинок, але Златки i Стехи не знайшов нi серед убитих татар, нi серед звiльнених бранцiв. На запитання, чи не привозив салтан з Укра?ни двох дiвчат на ймення Златка i Стеха, невiльники вiдповiли, що повернувся вiн з ясиром, та пригадати, чи були серед бранцiв дiвчата з такими iменами, не могли. Охопленi вiдча?м. Арсен i Роман як навiженi металися по Ак-Мечетi. Губився слiд дiвчат. Це було найстрашнiше... Де ж вони? Куди запроторив ?х салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморськi кра??.. Один вiн мiг дати достовiрну вiдповiдь. I козаки, не жалiючи коней, вихором погналися за далеким вершником у бiлому тюрбанi. Наздогнати! Будь-що наздогнати i взяти живцем! Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завiшено халабуду, i заглянув усередину. Там, забившись у куток, прича?лася жiнка в барвистому татарському одязi. - Ге-ге! I справдi - пташина! - загув радiсно Метелиця i, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, пiд самий дашок халабуди. - Та ще яка гарна, побий мене грiм! Дарма що нехрещена! Жiнка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по ?? округлих бiлих плечах. Красивi руки зметнулися вгору, мов крила чайки, i застигли перед зблiдлим лицем, нiби просили пощади або захищалися вiд удару. - Пане, не вбивай мене! Не вбивай! - скрикнула жiнка по-польськи. - Я не мусульманка! Християнка ?стем! Метелиця спантеличено глипнув на не?, товстою п'ятiрнею пошкрiб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрiшало, мiж бровами розiйшлася глибока зморшка. - Гм, кажеш - полька? - Так, пане! Так! - Отже, невiльниця, виходить? - Так, пане! Так! - А злякалася ж чого? - Думала, ви заруба?те мене... - Дурненька, ми невiльникiв не руба?мо, а визволя?мо. I ти будеш вiльна! - Дзенькую бардзо, - ледь чутно прошепотiли помертвiлi вуста. Метелиця пiдморгнув ?й, крутнув сивого вуса. - Подякою не вiдбудеш! Га-га!.. Чоловiка дома ма?ш? - Мала. - Ото зрадi?, мат-терi його ковiнька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротiлу хату. Га? Ех, був би я молодший!.. Жiнка не вiдповiла, все ще, мабуть, не вiрячи в свiй щасливий порятунок. Але до ?? щiк вже почала приливати кров. Метелиця з жалем крякнув, важко зiтхнув, згадавши, мабуть, про сво? шiсть десяткiв, i випростався в сiдлi. - Ну, панi, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу ?хати. Хлопцi, зда?ться, випустили з рук мурзу, трясця ?х мамi! I старий козак прудко помчав до лiсу, де стояли збентеженi невдачею Арсен i його побратими. Салтан пiрнув у заростi i десь зник у добре знайомих йому байраках. 3 Салтан Газi-бей з двома маленькими синами-близнюками на руках вихором проскакав на змиленому конi вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: "Козаки! Козаки!" Перед брамою ханського палацу, на кам'яному мiстку, пiд яким дзюркотiв каламутний потiк, осадив коня: ханськi нукери довгими списами перегородили йому дорогу. - Козаки! В Ак-Мечетi козаки! - прохрипiв салтан. - Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут! Нукери посiрiли вiд страху. Один з них хутко вiдчинив браму, а другий заходився щосили гатити залiзним келепом у велике мiдне било. Бахчисарай загудiв, як стривожений вулик. Вузькi вулички враз наповнилися переляканими людьми. Салтан в'?хав у двiр ханського палацу. Страшне слово - козаки! - миттю облетiло всi закапелки i пiдняло на ноги i старих i малих. З другого поверху, по сходах дерев'яно? галере?, прудко збiг у золотистому шовковому халатi хан Мюрад-Гiрей. Побачивши запиленого вершника на мокрому вiд поту конi, кинувся до нього. - Що? - видихнув перелякано. - Великий хане, козаки! - Де? - Перейшли Альму i ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з ?хнiх рук! Всi мо? загинули... - О аллах! - Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся! Мюрад-Гiрей глянув округленими вiд жаху очима на нукерiв. - Коней! - закричав верескливим голосом. - Коней! Посадiть всю мою родину на коней - i в лiси! На Яйлу! Швидше! Йому пiдвели гнiдого рисака. Не чекаючи, поки iншi члени сiм'? зберуться й сядуть на коней, вiн скочив у сiдло i м'якими, обшитими атласом кiмнатними чириками хутко пiрнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом. Лопотiв на вiтрi золотистими полами розкiшнiй халат. Блищала проти сонця спiтнiла голена голова. Хмара куряви здiймалася з-пiд копит ханського коня. Без збро?, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах i такому ж халатi, Мюрад-Гiрей скидався зараз не на грiзного хана-во?на, перед яким тремтiв увесь Крим, а на брезклого пiдстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева. Переляканi жителi мiстечка шарахалися перед його конем пiд кам'янi загорожi. Слiдом за ханом мчали нукери, ханськi жiнки, сини i дочки. Тупiт копит, крики, хмара куряви i пiр'я з розтоптаних копитами гусей - усе це нагонило ще бiльше жаху на бахчисарайських обивателiв, на яких звiстка про напад козакiв, звалилась як снiг на голову. З усiх бокiв чулися крики: - Козаки! - Урус-шайтан! - О вай-вай, горе нам, правовiрнi! - О аллах! Люди металися мов божевiльнi. Кричали. Плакали. Благали ханських во?нiв не залишати ?х напризволяще. Але нiхто нiкого не слухав. Слiпий тваринний жах гнав хана, його численну родину i двiрцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди - до лiсiв, що темно-зеленими хмарами залягли по узгiр'ях i глибоких долинах! На Яйлу, а там - до моря, де завжди напоготовi стоять ханськi кораблi! Не встигли останнi втiкачi сховатися в лiсi, як з протилежного боку, на пiвночi, знялася курява - то мчали передовi загони запорожцiв. Частина ?х повернула лiворуч, у вузьку улоговину, де прича?вся Бахчисарай, а чималий загiн, помiтивши втiкачiв погнав прямо на пiвдень, на Яйлу. - Нас переслiдують! Нас наздоганяють! Горе нам! - закричали ханськi жiнки i дiти. Хан скреготнув вiд безсило? лютi зубами. Страх i сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повiдомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий аллах! Тепер Урус-шайтан затопить сво?ми во?нами весь Крим i пролл? море кровi правовiрних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах! Хан глянув на свiй розшитий халат, на м'якi чирики - i сором з новою силою пронизав його серце. На кого вiн схожий? Як на-смiхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивiдачi котрi запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана. Однак роздумувати було нiколи. За пiвгодини козаки будуть тут! - Вперед! - гукнув хан i перший прудко помчав на Яйлу. Пiзно ввечерi дiстався до Ялти i, кинувши поводи слугам, збiг по трапу на галеру. Тiльки тут вiдчув себе в безпецi i трохи заспоко?вся. Кожно? митi галера могла вiдчалити од берега i вийти у вiдкрите море, де вже нiхто не зможе наздогнати ??. Але пiсля недовгих роздумiв хан скасував свiй наказ вiдчалювати i вирiшив заночувати в ялтинськiй бухтi. Поволi до нього поверталася здатнiсть тверезо мислити. Страх за власне життя зник, i вiн почав думати про те, як зiбрати вiйсько щоб дати Сiрковi вiдсiч. Переодягнувшись у вiйськовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пiстолi вiн знову вiдчув себе ханом, а не втiкачем i його голос, коли вiн почав вiддавати нукерам накази, набув колишньо? сили i впевненостi. - Спасибi тобi, Газi-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усiх, - поблажливо поплескав Мюрад-Гiрей по плечу стомленого i прибитого горем салтана. - Про тво?х дiток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, пiднiмай людей. Хай усi, хто ма? коня i шаблю, ?де на Яйлу! Звiдси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розiшле гiнцiв по узбережжю аж до Кафи з мо?м наказом збиратися на Яйлi а сам завтра опiвднi прибуде з вiйськом до витоку Салгiру. Звiдти долиною - ми пiдемо на пiвнiч i погромимо мерзенних гяурiв! До пiзньою вечора хан розсилав у всi боки гiнцiв i вивiдачiв i тiльки далеко за пiвнiч, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту i важко впав на широку, застелену розкiшним барвистим килимом тахту. 4 На другий день у стан Сiрка на березi Сиваша почали прибувати цiлi валки колишнiх невiльникiв i невiльниць. Чоловiки, озбро?вшись татарськими луками i шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранцiв, яких було майже стiльки ж, як i визволених невiльникiв. А жiнки й дiвчата, а також туми, тобто дiти, котрi народилися у невiльниць, гнали отари овець, табуни коней i череди худоби. Ця вiйськова здобич вкрай була необхiдна для зворотного походу козацького вiйська, бо давала в дорозi м'ясо, молоко, сир. В суботу вранцi повернувся загiн, що ходив пiд Козлов. Не встигла улягтися радiсть вiд зустрiчi i щасливого за вершення походу, який закiнчився погромом багатого приморського мiста i визволенням багатьох сотень невiльникiв, як на пiвденному сходi знялася курява: прибув кафський загiн. Сiрко радiв: разгромлено пiв-Криму, визволено тисячi людей, захоплено багато полоненикiв, на яких згодом можна буде вимiняти ще кiлька тисяч невiльникiв. Такого успiшного походу запорожцi не робили з часiв Сагайдачного! Коли б повернувся загiн з-пiд Бахчисарая, то й додому nopa! Бiля Сiркового намету, розбитого на невисокому горбi, сто?ть бунчук. Кошовий наказав джурi слiдкувати за тiнню i вiдзначати ?? камiнцями. Сонце пiдбива?ться все вище i вище - i тiнь ста? коротшою. Ось-ось вона впаде на полудневу вiдмiтку... Сiрко почина? хвилюватися. Чому досi не поверта?ться загiн з-пiд Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палiй, котрий замiнив загиблого Шумила, не зрозумiв його наказу? Правда, до Бахчисарая трохи далi, нiж до Козлова чи Кафи. I населений той пiвденний край густiше - отже, i опiр ворога мiг бути сильнiший... Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опiвднi був категоричний, i виконати його потрiбно будь-що! Чому ж затриму?ться Палiй? Сiрко сто?ть на горбi, перед наметом, i вдивля?ться в далину, в блiдо-голубий, розпечений нещадним пiвденним сонцем обрiй. Але його старi, вицвiлi очi не бачать там нiчого, крiм хвилястого марева. Поряд з кошовим стоять отамани i значнi козаки. Всi вони не набагато молодiш за Сiрка, i кошовий теж не дуже поклада?ться на ?хнiй зiр. Вся надiя на молодого джуру. - Ну, Iвасю, пильно дивись! - наказу? молодиковi. - Не видно? Той аж шию витягнув, аж навшпиньки пiднiма?ться - обводить поглядом далечiнь. - Зда?ться, ?дуть! - радiсно вигуку? вiн. - Ген-ген знялася хмарка на видноколi! Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здiйнявся! Та хмарина росте, шириться - i сумнiв зника?. - ?дуть! Сiрко осiня? себе широким хрестом. Хрестяться й отамани. - Слава богу! Можна рушати додому! Однак радiсть була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сiрко стиснув кулаки. Вилаявся. - Чортiв син - Палiй! Через нього доведеться скубтися з кримчаками... Казав же, - опiвднi всi мають бути тут! Ось тепер ма?ш. Нас п'ятнадцять тисяч, а ординцiв - тисяч сорок, мабуть. Всi мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед яко? вже виднiються татарськi бунчуки i гостроверхi шапки кочовикiв. Хмара поволi росте, розширю?ться, охоплюючи вiдстань у кiлька верст. - Що будемо робити, батьку кошовий? - пита? сухий, з ?жакуватими сивими вусами отаман Рiг. - Може, вiдступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посмiють гнатися за Гниле море... - Вiдступати вже нiколи. Це буде не вiдступ, а втеча, - вiдповiв Сiрко. - Та й загiн Палiя не можемо залишити на загибель... Готуватимемося до бою... Нас не мало. Та майже двi з половиною тисячi невiльникiв, якi битимуться незгiрше козакiв, бо не захочуть знову потрапляти у неволю. Ми обрали й укрiпили вигiдну позицiю - хан може атакувати нас тiльки в лоб. Тож зустрiнемо його вогнем з мушкетiв та фальконетiв. А татари страх не люблять, коли ?м палять просто в обличчя! Тодi вони дуже швидко показують потилицю!.. Iдiть займайте мiсця! I без мого наказу в атаку не кидайтесь! Весь козацький табiр зразу заворушився. Запорожцi кiлькома лавами - покурiнно - залягли в шанцях. До ставки Сiрка вже мчали гiнцi та джури з донесеннями. Жiнок i дiтей, а також полонених та вiйськову здобич вiдвели на край пiвострова i почали переправляти через Сиваш. На якийсь час над сiрим солончакуватим степом, що дихав гiркою полинною спекою, запанувала тривожна тиша. ?? порушували тiльки iржання козацьких коней та квилiння бiлокрилих чайок. Сiрко стояв на горбi i стежив за ворогом, що швидко наближався. Татари вже були так близько, що навiть сво?ми старечими очима вiн добре бачив рiзномастi бунчуки над окремими чамбулами. Старий отаман уже давно загубив лiк сво?м боям i перемогам. Сiчовi лiтописцi свiдчать, що тiльки великих бо?в вiн провiв бiльше пiвсотнi i всi ?х виграв, а кiлькiсть дрiбнiших сутичок з ворогами перевалила за пiвтораста. Бiй був його стихi?ю. Вiн звик до нього, як швець звика? до запаху шевсько? смоли або орач - до скрипу ярма чи шурхоту рала в колючiй стернi... Бiй був його ремеслом. I знав вiн його, це ремесло, досконало. Саме цим дехто пояснював вражаючу везу-чiсть Сiрка: за останнi двадцять рокiв вiн не програв жодно? битви! Однак, коли Сiрковi казали про це, вiн насмiшкувато мружив очi i скептично похитував важкою голеною головою. Вiн краще, нiж будь-хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрiбна ще виучка i майстернiсть усього вiйська i вiра кожного во?на у свого ватажка i в справу, за яку вiн бився. Якщо тако? вiри нема, нема й перемоги. Саме так вiрили козаки i повсталi селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Тако? вiри i вiн. Сiрко, домагався вiд сво?х пiдлеглих. I, зда?ться, досягнув цього... Татари зупинилися за пiвверсти вiд козацьких шанцiв. Над ними майорiли бунчуки, колихалися знамена. Поодинокi верхiвцi виривалися з орди i мчали до козацького табору. Наблизившись на вiдстань польоту кулi, вигукували образливi лайки я повертали назад. У бляклому небi зграями шугало вороння - вiчний супутник вiйська i кривавих бойовиськ. Запорожцi, за сво?м звича?м, залягли трьома лавами: передня мала вести вогонь, двi заднi заряджали мушкети. У центрi i на флангах Сiрко поставив гармати, фальконети i гакiвницi. Гармашi зарядили гармати, щоб вистрiлити, як тiльки татари наблизяться на полiт ядра. Хан затримувався з атакою. Досвiдчений во?н, вiн розумiв, що зiбране поспiхом з усiх усюд вiйсько може не витримати першо? сутички i повернути назад. Тому на очах запорожцiв заходився перегруповувати сво? загони, виставляючи наперед озбро?них вогнепальною збро?ю сейменiв. - Чорт голомозий! - вилаявся Сiрко, спостерiгаючи за маневрами хана. - Зда?ться, вiн не на жарт заповзявся бiля нас. Гада? розчавити одним ударом... Ех, був би тут Палiй! Як менi зараз не вистача? його загону... Гей, Гвасю, коня! Джура пiдвiв сiрого струнконогого коня. Притримав стремено. Хотiв допомогти кошовому, але Сiрко вiдхилив його руку, бо бачив, що на нього звернутi погляди всього вiйська, i не хотiв перед бо?м показати, що його вже гнуть донизу роки i обсiдають болячки. Тому сiв сам. Один джура спостерiг, як напружилося все тiло старого отамана i з яким глухим свистом вирвалося з його грудей повiтря. Роки брали сво?... Сiрко поскакав перед лавами козакiв. - Браття, отамани, молодцi, вiйсько Запорозьке! - звично звернувся вiн до во?нiв. - Настала година, коли кожен повинен забути про все на свiтi, крiм одного, - як перемогти ворога. Кожен ма? битися сьогоднi за двох, бо ворогiв - не приховую цього - удвiчi бiльше за нас. Але здавна вiдомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординцiв. То хiба ж здригнеться у кого серце, хiба опуститься рука, якщо на нього нападе дво? або й тро??.. Пам'ятайте: Сiрко нiколи не вiдступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогоднi втечею зганьбить мою сивину i накличе на сво? iм'я вiчне прокляття й презирство всього товариства? Вiрю: не знайдеться такого... Знайте: з отi?? могили, - вiн показав рукою на горб, де стояв його намет, - я побачу сьогоднi або нашу славну перемогу над Мюрад-Гiресм, або знайду там свою смерть. Iншого бути не може. За вiтчизну свою, за визволення з неволi люду християнського ми всi, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвiчного! Перемога або смерть! - Перемога або смерть! - вiдгукнулися лави во?нiв. - Умремо, але не вiдступимо! - Слава батьковi нашому - Сiрковi! Сiрко по?хав далi вздовж неглибоких шанцiв, а зачарованi його проникливими словами запорожцi любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладнi були йти у вогонь i воду. Вiд тих слiв у них з'явилася така сила, яку, здавалося ?м, нiщо в свiтi не могло зламати. Об'?хавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сiрко повернув назад i зiйшов на могилу. Кошова старшина i наказнi отамани Iван Рiг та Iван Стягайло, якi на випадок смертi кошового мали заступити його в бою, розступилися i дали йому мiсце на самому шпилi. - Глянь, Iване, до хана прибува? пiдмога, - тихо сказав Рiг, показуючи рукою через голови ординцiв, що вже вишикувалися i чекали наказу атакувати. Справдi, з пiвдня швидко наближалося у хмарi куряви вiйсько. - А може, то нашi повертаються? - Нi, Iвась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках... Та й знамена ?хнi... О, я навiть сам уже бачу! - Так, так, i я бачу, - тихо промовив Сiрко. - Ну що ж, замiсть двох на кожного з нас тепер ста? по тро? ворогiв. Ото i всього! На обличчi кошового не здригнувся жоден м'яз. - Ти так спокiйно говориш, Iване! - вигукнув Стягайло. - Можна подумати, що наперед зна?ш наслiдок бою. - А чому ж - знаю! - вiдповiв Сiрко. - Ми сьогоднi або переможемо, або загинемо... Одного не буде: ми не здамося - i тому я спокiйний. Раджу i всiм вам, отамани, так настро?ти себе... Вiн раптом замовк. У татарському станi сколихнулися переднi лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена. Глухо i грiзно застугонiла земля. Кримська орда пiшла в наступ. 5 Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палiй повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сiрка. Хоча i поспiшав, бо часу лишалося обмаль, однак пiшов новою дорогою: захотiлося пошарпати ще кiлька улусiв i визволити невiльникiв. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звiдти - на Джанкой i Сиваш. Перед Джанко?м вiд полоненого чабана-татарчука Палiй дiзнався, що годину чи двi тому тут пройшов хан з ордою. Худий, чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрiбно цокотiв зубами. - Куди пiшов хан? - Аллах свiдок, мурзо, я не знаю, - пробелькотiв хлопець i махнув рукою. - Туди десь... До Сиваша... - Скiлько було орди? - Не знаю, мурзо... Багато. - Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять? - Двадцять, двадцять, - закивав головою хлопчина. - А то й бiльше... Коли б у мене було стiльки овець, скiльки во?нiв у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо! Палiй задумався. Мiж запиленими бровами рiзко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з'?днатися з вiйськом Сiрка? I чим бiльше думав, тим яснiше ставало йому, що вiн припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая вiн попростував на Ак-Мечеть, а звiдти прямо на Джанкой, то виграв би пiвдня i вже давно був би у запорозькому таборi. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долонi, просто неможливо. Ординцi враз помiтять - оточать i знищать! I Звенигора, i Во?нов, i Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нiкому i в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо виннi були вони всi. То гаснуча надiя примусила ?х обрати iнший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як ?м розповiли i полоненi татари, i звiльненi бранцi, томилося в неволi чимало християнського люду. Може, там десь Златка i Стеха, думали вони. Може, Газi-бей заховав дiвчат-красунь подалi вiд очей ханських мубаширiв? Тож хiба могли вони повертатися на Укра?ну, не переконавшись, що там ?х нема? Той зворотний похiд принiс ?хньому загоновi велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотнi невiльникiв i невiльниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Iзма?ла з усiм його родом. Та це не тiшило Арсена i його друзiв: в ?хнiх серцях погасла остання надiя, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Нiхто не знав i не чув про дiвчат, отже, втрачався останнiй слiд... Становище було справдi складне. Вiдрiзанi вiд сво?х, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто мiг передбачити, що Мюрад-Гiрей так скоро оговта?ться пiсля погрому, збере вiйсько i навiть почне переслiдувати запорожцiв? - Може, пробиватися через Перекоп? - невпевнено промовив Звенигора. - У перекопського бея, гадаю, не бiльше сили, нiж у нас... I якщо ми раптово вдаримо... - Нi, нi, - рiшуче заперечив Палiй, - через Перекоп ми не проб'?мося! А якщо i проб'?мося, то загубимо половину людей... Та навiть не в цьому рiч. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Вiн змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бiй тут, у сво?му таборi, або ж тiкати за Сиваш. Якщо навiть товариству пощастить уникнути зустрiчi з ханом i воно вiльно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гiрей не вiдстане вiд нього i буде переслiдувати в ногайських степах. Щоб урятувати вiйсько вiд розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невiльникiв i поспiшно тiкати. Але ж може бути ще гiрше: нашi не встигнуть перейти Сиваш, i хан змусить ?х прийняти бiй... Нi, нi, ми мусимо допомогти сво?м! - Тодi треба придумати щось таке, - покрутив розчепiреною п'ятiрнею Спихальський, - щоб, прошу пана, пошити хана в дурнi! - Правильно, пане Мартине, - жваво вiдгукнувся на слова поляка Семен Палiй. - I, зда?ться, я придумав, як це зробити! - Як?! - в один голос гукнули друзi. - Ми обманимо хана. У нас ? чимало татарського одягу, знамен i бунчукiв... - Отже, ми переодягнемо весь загiн? Тепер я розумiю! - вигукнув Роман. - Хай не весь, - заперечив Палiй. - У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотнi i поставити ?х пiд ординськими знаменами в головi загону... - А якщо хан не повiрить i пришле сво?х гiнцiв? - спитав Арсен. Палiй замислився. Мiж густими темно-русими бровами зiйшлася туга зморшка. Ясними сiрими очима вiн пильно подивився на товаришiв, нiби вивiряв ?х. - Нам треба випередити хана i переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей. - Тодi менi доведеться ?хати до хана гiнцем, - тихо промовив Звенигора. - Що ти, брате! - вигукнув Роман. - Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш! - Так, Арсеновi самому ?хати не годиться, - погодився Палiй. - Як би вiн не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде... Але якщо вiн по?де з мурзою Iзма?лом... - З мурзою Iзма?лом? - Друзi не зрозумiли Палiя. - Нiби вiн погодиться!.. А якщо й погодиться, то тiльки для того, щоб усе чисто розповiсти хановi. - Ну, це ще побачимо, - усмiхнувся Палiй i наказав трьом сотням козакiв перевдягнутися в татарський одяг. Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзi всi рушили в путь. Попереду розвiвалися татарськi знамена та бунчуки. За спинами у козакiв, що вiдтепер мали видавати себе за кримчакiв, стримiли луки, а при боках - сагайдаки зi стрiлами. Цей передовий загiн маскував собою козакiв, котрi ?хали позаду. Вiйськову здобич, полонених i визволений ясир залишили пiд охороною у неглибокiй степовiй балцi. Коли на обрi? забовванiли неяснi обриси орди. Палiй наказав зупинитися. До нього пiдвели мурзу Iзма?ла. - Мурзо, я вручаю зараз у тво? руки життя або смерть усiх тво?х рiдних i близьких. Пiдстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсiм уторопав, чого хоче вiд нього уруський отаман. Вiн швидко заморгав вузькими очицями i вклонився. - Я слухаю тебе, шановний бею. - Твоя доля теж у тво?х руках. - Як я маю це розумiти, вельмишановний бею? - Перед нами сто?ть з вiйськом хан Мюрад-Гiрей. Бачиш? - Бачу. Хай береже його аллах! - Ти по?деш до нього. - Я? - У мурзи забiгали очицi. - Що я там маю робити? - Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який iде на допомогу хановi. Спита?ш, куди йому ставати з вiйськом, i негайно повернешся назад. - О! - З тобою по?де турецький ага Баяр. - Палiй кивнув у бiк Звснигори, який вирядився в яничарський одяг i саме накручував на голосу чалму. - О вай-вай! - Я розумiю, мурзо, для тебе велика спокуса - залишитися у хана. Але в наших руках тво? дiти, тво? жiнки, старi батьки. Весь твiй рiд у наших руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рiдню. - О аллах! - Мурза позеленiв, кволо усмiхнувся. - А якщо я вiдмовлюся по?хати до хана? - Тодi ми зараз же зiтнемо тобi башку! Родину твою це також не вряту?. - О, я нещасний! - Отже, ти по?деш, мурзо? - Нiби у мене ? iнша можливiсть! - От i добре. Якщо все щасливо закiнчиться для нас, ти будеш вiльний. - А родина? - Родина теж. Обiцяю тобi. - О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! - почав приказувати в розпачi мурза. Та на нього вже нiхто не зважав. Палiй обняв Звенигору, по цiлував. - Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортiв у пекло але, сам бачиш, iншого виходу в нас нема?! Звенигора мiцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече. - Гайда, мурзо! - I вони швидко помчали по сiрiй рiвнинi туди, де на обрi? здiймалася над ханським вiйськом хмара куряви. 6 Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гiрей все ще вагався. В його серцi боролися два почуття: бажання помсти i страх. Бажання помсти - за розоренi улуси, за тисячi полоненикiв, за ганьбу, яку вiн пережив пiд час втечi з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що вiн ладен був без роздуму, наослiп кинути сво? чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його вiйсько. При цьому вiн не думав, що Сiрко i його во?ни, як i весь ?хнiй народ урусiв, мають ще бiльше право ненавидiти кримчакiв i мстити ?м не за один, а за сотнi кривавих наскокiв на Укра?ну геть стоптану ординськими кiньми. Сам хижак, вiн керувався законом хижакiв нападати на слабшого i тiкати вiд дужчого. Але вiд нерозважного слiпого нападу його стримував страх. Вiн боявся досвiдченого козацького ватага, боявся вогнепально? збро? запорожцiв i особливо ?хньо? артилерi?. Врештi, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна вiдвернеться вiд нього? Що тодi? Тому вiн невимовне зрадiв, коли йому сказали, що прибули гiнцi вiд перекопського бея. - Слава аллаху, якраз вчасно! - вигукнув вiн, не приховуючи перед мурзою Iзма?лом та Звенигорою, якi вклонилися йому, сво?? радостi. - Скiльки бей привiв з собою вершникiв? - П'ять тисяч, великий хане, - вiдповiв мурза, радiючи, що розмову повiв хан i доводиться вiдповiдати тiльки на запитання. - Чому ж вiн сам не прибув до мене? Мурза не знав, що вiдповiсти, i безтямно клiпав очицями. - Великий хане, - втрутився в розмову Звенигора, - бей не хоче необережним маневром зламати стрiй ханського вiйська, що вже приготувалося до бою... Вiн чека? вашого наказу - де йому стати? - Це добре. Бей - досвiдчений во?н, - погодився хан. - Передайте йому, щоб при?днався до мого чамбула. Ми в центрi завдамо Урус-шайтановi могутнього удару, розтрощимо його найкращi куренi, розколемо його вiйсько навпiл... Та бей, зда?ться, i сам сюди поверта?, - додав Мюрад-Гiрей, вдивляючись у загiн Палiя, що швидко наближався. - Нi, вiн зупинився, великий хане, - заперечив Звенигора, боячись, що хан не вiдпустить ?х назад. - Так, вiн зупинився, - погодився хан. - Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочина?мо! - Хан, пiдвiвшись на стременах, махнув шаблею i крикнув:Вперед, правовiрнi! Вперед, доблеснi сини Магомета! Смерть гяурам! Орда сколихнулась i важкою лавиною рушила на запорожцiв. Мурза Iзма?л розширеними вiд жаху очима дивився на незлiченнi чамбули хана i думав: "О, аллах, що буде зi мною, якщо ти принесеш перемогу мо?м ?диновiрцям i виявиться моя зрада? Мюрад-Гiрей накаже живцем зварити мене в котлi. О вай-вай!" Вiн аж поривався щось сказати хановi, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гiрей помiтив душевнi переживання мурзи, його незвичайну блiдiсть i розгубленiсть. - Що з тобою, мурзо? Ти не захворiв? - У нього страшне лихо, великий хане, - поспiшив з вiдповiддю Звенигора. - Уруси захопили в полон усю його родину... - Ми визволимо ?? сьогоднi! Не сумнiвайся в цьому, мурзо! - самовпевнено сказав хан. Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав. - ?дьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить... Вiн ударив коней, i вони помчали з вируючо? орди в степ, де за версту чи двi стояли Палi?вi козаки. На пiвдорозi Арсен зiрвав з голови чалму i пiдняв ?? високо вгору на вiстрi шаблi. Це був умовний знак, що все гаразд i що можна розпочинати атаку. Зразу ж козацький загiн сколихнувся, зiрвався з мiсця i, високо пiднявши вгору малиновi прапори i сяючi проти сонця шаблi, помчав на ворога. - Мурзо! - гукнув Арсен, спиняючи коня. - Тепер ти вiльний i можеш ?хати до сво?? родини! Я тебе вiдпускаю, але знай: життя i безпека тво?х рiдних залежить вiд того, чи аллах не скаламутить твого розуму. Досi ти поводився розумно... - О аллах! - простогнав мурза i прудко помчав убiк, щоб вчасно випорснути iз вузько? щiлини, яка ще роздiляла орду i загiн Палiя. 7 Бiй розпочався навальною атакою татарсько? кiнноти. Багатотисячна лавина ординцiв ринула на неглибокi козацькi шанцi. Над степом знялася курява. Застогнала земля. Грiм вiд ударiв кiнських копит вiдлупився аж на пологих берегах Сиваша. А над усiм линуло грiзне "алла", що дзвенiло високо натягнутою струною i холодило серця. З висоти шпиля Сiрковi було добре видно все поле бою. Вiн зразу вiдзначив у думцi неодночасовiсть татарсько? атаки. Здавалося, що наказ до чамбулiв доходив iз запiзненням, тому орда йшла тупим клином, вiрнiш - туго натягнутим луком. "Мюрад-Гiрей хоче розiтнути нашi сили надво?, - подумав кошовий. - Хитро, але не зовсiм. Нашi гармати зарядженi картеччю. Якщо влучно пальнути по кiннотi, то..." Вiн пiдняв шапку i махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув залп з гармат i мушкетiв. I враз якась невидима сила зупинила передню лаву ворога. Нiби зашпортнувшись, важко упали на землю татарськi конi. Через ?хнi голови полетiли додолу вершники. Крик жаху i болю пролунав над степом. Однак заднi лави, потрощивши копитами тих, що впали, не зупинились, а скажено мчали вперед. Сiрко вдруге махнув шапкою. Гармати на цей раз мовчали: гармашi не встигли зарядити ?х. Зате дружно ударив мушкетний залп. I знову порiдiли ряди ворожих вершникiв, знову забилися в смертельних корчах низькорослi кошлатi конi. Але вiн не зупинив атаки. Заднi ряди летiли вперед i подекуди вже досягли козацько? позицi?. I в цей час у тилу татарського вiйська запалахкотiли малиновi запорозькi прапори, пролунав бойовий козацький клич. Крик жаху струсонув ханське вiйсько. Мюрад-Гiрей сполотнiв. Прокляття! Як його ошукано! Тiльки тепер йому стало зрозумiло, чому мурза Iзма?л за?кався i мав вигляд людини, приречено? до страти. Гяури змусили його стати на шлях ганебно? зради! Прокляття! Що ж тепер робити? Атака майже захлинулась, сотнi во?нiв корчаться в страшних муках. I'те, що чамбули ще подекуди рухаються вперед, не ряту? справи. Iз зацiпенiння його вивiв голос салтана Газi-бея. - Великий хане, дозволь менi i салтану Бекташ-бею вiдбити атаку мерзенних гяурiв, що опинилися у нас в тилу. Поки ти розправлятимешся з Урус-шайтаном, ми знищимо ?х! Мюрад-Гiрею стало соромно. Хоча хитрий салтан Газi-бей i словом не натякнув, що помiтив переляк на обличчi свого повелителя, уже одне те, що його васал виявив у скрутi бiльше мужностi i самовладання, боляче хльоснуло хана по самолюбству. Однак вiн поспiшно вiдповiв: - Так, так, салтане, атакуй i вiдкинь гяурiв у степ. Не дай ?м з'?днатися з Урус-шайтаном! Салтан Газi-бей вiдокремився вiд орди i кинувся наперерiз Палi?вi. А Мюрад-Гiрей почав заохочувати сво?х во?нiв до ново? атаки на позицi? урусiв. Тим часом у козацькому таборi панував зовсiм iнший настрiй. Побачивши, як позаду орди раптово з'явився загiн Палiя, Сiрко радiсно вигукнув: - Браття, Палiй прибув! Та ще й як вiн пошив у дурнi хана!.. От молодець! - i наказав джурам швидко мчати по куренях i сповiстити, що прибув бахчисарайський загiн. - Як тiльки я подам знак, усiм кiнно атакувати орду! Джури помчали виконувати наказ кошового. - Коня менi! - гукнув Сiрко. Йому пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло i витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темнiй масi кримчакiв, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед бо?м, i не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремi купи, якi, не маючи вiд хана чiтких наказiв, дiяли кожна на свiй розсуд. Однi з них ще продовжували просуватися вперед i сходилися iз запорожцями врукопашну, iншi зупинилися u нерiшучостi, не знаючи, на що зважитися - атакувати далi чи тiкати, третi повернули назад, щоб вiдбивати атаку запорожцiв, котрi невiдомо як опинилися у них в тилу. Серце старого кошового радiсно билося. Шалi терезiв явно почали схилятися на його бiк. Саме час ударити так, щоб зовсiм приголомшити ворога i примусити його показати спину. Вiн глянув на тили ханського вiйська. Там завирувало страшне бойовище. I хоча крiзь куряву годi було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палiй сво?м несподiваним нападом розладнав бойовi порядки ординцiв, приголомшив ?х. "?й-богу, добре, синку, що ти трохи припiзнився i викинув такий фортель! - подумав про Палiя Сiрко. - Даремно я гнiвався на тебе..." Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетiв козаки стрiляли тепер безперервно. Вже сотнi коней i вершникiв конали на землi, та новi i новi тисячi продовжували насiдати на козацькi позицi? i подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну. Сiрко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що бiльшiсть козакiв сiли на коней, а потiм махнув шаблею у бiк ворожого вiйська. Враз грiзно нахилилися вперед довгi списи, i запорожцi важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся вiд грiзного тупоту й крику. Кримчаки опинилися мiж молотом i ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опiр, i не один десяток запорожцiв упав на землю вiд гострих щабель i тонких оперених стрiл. Але кримчаки вже втратили вiру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з'явився великий козацький загiн, зовсiм охолодила ?хнiй бойовий дух. Поодинокi вершники почали завертати коней i тiкати в степ. Мюрад-Гiрей кидався вiд одного чамбула до другого, та його голос губився в лементi, тупотi, брязкотi щабель та iржаннi коней. Ханськi накази вже не доходили в неймовiрнiй тiснявi й безладдi до вiйська, i во?начальники - калга, салтани i мурзи - дiяли як хто умiв i мiг. А запорожцi не послаблювали натиску. Сам Сiрко ринувся в гущу бою. Його високий кiнь з'являвся то в одному, то в другому мiсцi, де було важко. - Дужче, синки! - гримiв його голос. - Помстимося хановi за пiдступний напад на Сiч! За кров товаришiв наших i всього люду християнського... Дiстаньте менi, дiтки, самого хана, я побалакаю з ним у Сiчi по-нашому, по-запорозькому... А потiм пошлю в Москву - царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано... Уперед, братчики! Уперед! Заохоченi кошовим, запорожцi натиснули ще дужче. Ворог не витримав i покотився назад. Даремно лютував i лаявся Мюрад-Гiрей, даремно розмахував шаблею i погрожував сво?м во?нам найлютiшою карою. Його вже нiхто не слухав. Страх огорнув серця правовiрних i примусив шукати порятунку у втечi. Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад-Гiрей закрутився в несамовитому вирi i вiдступав разом з вiйськом. А коли почув, як хтось iз запорожцiв вигукнув його iм'я, страх стиснув йому серце. З то? ж митi вiн перестав думати про вiйсько i вдарив коня пiд боки, щоб швидше втекти в степ i вирватися з лещат Урус-шайтана. Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що роздiляв козакiв Сiрка i Палiя. Але з нього вже не зводили погляду бувалi запорожцi, якi знали хана в лице. - Хлопцi, ловiть його! - гукнув Метелиця. - Тiка?, клятий! Звенигора зi Спихальським першими кинулися вслiд за втiкачем. ?м на допомогу помчали десятки палi?вцiв. Кiнський тупiт, козацькi крики, свист летiли за ханом i примушували його ще дужче втягувати голову в плечi. Врятував хана дужий бистроногий кiнь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, вiн поволi вiддалявся вiд переслiдувачiв, аж поки чималий чамбул, що вiдступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врiзався у лаву ворожих вершникiв, але тi бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней i поскакали вслiд за ним. - Утiк, шолудивий пес! - бiдкався Спихальський. - Шкода! Ото була б здобич! ?ден шанс був у життi самого хана спiймати! Ех! Арсен з друзями потiшався над .щирим смутком i досадою товариша. - Не сумуй, пане-брате! Ма?мо здобичi i так досить! - Гай-гай, - невдоволено бурчав поляк, - то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрiтися з ним вiч-на-вiч? - Не тужи, синку, - поплескав по спинi пана Мартина Метелиця. - Ось прибудемо до табору - покажу тобi таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис! - Що ж то за лялька? - пожвавiшав Спихальський. - Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечетi, що тобi, пане Мартине, i не снилася! Пишна, бiлотiла, як здобне тiсто, очi синi, як море, а коси - як добре конопляне повiсмо... До того ж - твоя землячка. Може, й шляхтянка навiть... Був би я молодший, нiзащо не вiддав би нiкому. Та ба! Був кiнь - та з'?здився... Тож боюся, що погорду? мною, старим... От i поступаюся нею тобi великодушно. Бери - забавляйся! Може, забудеш про свого хана. - Ай справдi. Мартине, чого тобi побиватися за тим ханом? - засмiявся Роман. - Бери панну, коли дають! Може, то щастя тво?? - Та я що, хiба вiдмовляюся? - пiдморгнув лукаво пан Mapтин. - Дзенькую бардзо, батьку Корнiй! Хан добре, а панна, всiм вiдомо, лiпше! Перемовляючись i смiючись, згадуючи найцiкавiше iз щойно пережитого бою, друзi поволi поверталися до табору. Запорожцi ховали вбитих, пiдбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу. Перед вечором, перебрiвши Сиваш, вони вступили в неозорi, порослi тирсою ногайськi степи. 8 Поверталися не поспiшаючи, бо не боялися погонi. Хан зi сво?ми недобитками навряд чи посмiв би гнатися за ними. А ногайцi, якi кочували мiж Сивашем i Днiпром, наляканi розгромом кримських улусiв, самi тiкали, щоб не стати здобиччю козакiв. Коли сонце сiдало за далекий небосхил, запорожцi зупинилися на нiчлiг. Конi i худоба та отари овець пiшли пастися понад берегами майже пересохло? степово? рiчечки. А люди рвали тирсу, бур'ян, мостили собi постелi. Кашовари розiклали багаття i варили пшоняний кулiш з бараниною. До самого смерку табiр гомонiв. Козаки вперемiш з визволеними бранцями i бранками вечеряли, розповiдали рiзнi бувальщини, розшукували землякiв. I тiльки пiзно ввечерi повкладалися спати просто пiд яскравими лiтнiми зорями. Спихальський з Метелицею весь вечiр бродили по величезному табору - розшукували бранку-польку. Але так i не знайшли. - Чорти батька зна?, де вона запропастилася! - бурчав Метелиця, не радий, що, замiсть вiдпочинку, змушений швендяти у пошуках яко?сь шляхтянки. Та Спихальський наполягав. - Ну, пройдiмо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить бiля багаття! I вони йшли далi. Зазирали в кожне жiноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не змiг признати "сво??" бранки. Вранцi, коли табiр знявся з мiсця i розтягнувся по степу нескiнченною валкою, в якiй iшло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський пiд'?хав знову до Метелицi. - По?демо, батьку... Мов знайдемо тоту пташину! - От напосiвся! - незадоволено буркнув старий. - I що тобi до не?? - Не сердьтеся, батьку... Для вас вона лишень одна з визволених бранок, а для мене - землячка. А я ж на батькiвщинi не був уже кiлька лiт... Гада?те, менi не кортить перекинутися рiдним словечком iз землячкою? - Ото ж i воно, що iз землячкою... Та ще якою! Вони вдарили коней i риссю по?хали до гурту бранцiв. Тут були жiнки i дiти, парубки й лiтнi чоловiки, ба навiть старезнi, виснаженi дiди - з Москви, Дону, Польщi та Литви, а найбiльше - з Укра?ни. Однi провели в неволi рiк чи два, iншi - десять чи й п'ятнадцять рокiв. На бiльшостi облич - печать страждання i... радостi. Радостi вiд довгождано? волi, що так несподiвано прилетiла на прудких козацьких конях. Та були й такi, що не приховували смутку й розпачу. В ?хнiх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зiтхання. - Чого б це вони? - спитав Спихальський. - Чей же, не в неволю iдуть? - Е-е, синку, у кожного своя доля, - розважно промовив Метелиця. - Одному неволя - люта недоля, а iншому - матiнка рiдна... Глянь на ту жiнку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, ?? син, - тум, тобто напiвтатарин, напiвхристиянин... Як ти гада?ш, хотiлося ?й кидати чоловiка, оселю, отари овець i гурти коней, виноградники та баштани i йти на свою, але таку вже для не? чужу та далеку землю, де в не?, може, нi кола нi двора? От вона й плаче, але йти мусить... - Гм, справдi те, що ми назива?мо волею, для не? оберта?ться неволею... I багато таких? - Хто зна... Чималенько, мабуть. Вони ?хали поволi й уважно приглядалися до кожного жiночого обличчя. Метелиця напружував пам'ять. Як же впiзнати польку? Перед ним спливали тiльки синi, сповненi жаху очi та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голiвку. Однак серед тисяч жiнок хiба тiльки одна вона ма? синi очi й русявi коси? Глянь - скiльки ?х! Гурт за гуртом минали вони. Над безконечною валкою висiла тонка сиза пилюка. Пекуче сонце нещадно смажило худi жилавi ши? чоловiкiв, спiтнiлi спини жiнок i простоволосi голiвки дiтей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рiвним, мов стiл, безводним степом тремтiло далеке марево, а в чистому, безхмарному небi спокiйно-урочисто пропливали ширококрилi коршаки. Спихальський уже втратив надiю, що Метелиця впiзна? бранку, i тому байдуже розглядався довкола. Раптом позад нього пролунав голосний жiночий крик. Вiн здригнувся, мов вiд удару. Це ж голос, якого вiн нiяк не сподiвався почути в цьому дикому степу! Вiн рвучко повернувся. На нього дивилися синi очi Вандзi. Чужий татарський одяг i якась брудна ганчiрка на головi зовсiм змiнили жiнку, але голос i очi... Пан Мартин аж зажмурився з несподiванки, не вiрячи сам собi. Чи це сон, чи дiйснiсть? Звiдки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди? - Вандзю! - Вiн кулею злетiв з коня. - Вандзю! Це ти? Злотко мо? дороге! Вандзя стояла не менш вражена, нiж Спихальський. Коли б пан Мартин був не такий схвильований, вiн мiг би помiтити, як сполотнiли щоки дружини, а в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою i миттю щезло. - Мартине! - зойкнула жiнка. - Мартине! Вiн схопив ?? на руки, притиснув до грудей. - Вандзю! Кохання мо?! Побий мене грiм, якщо я сподiвався зустрiтися тутай з тобою! - Я теж нiяк не сподiвалася на таку зустрiч! Бiля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з подиву роззявив рота: "його шляхтянка" виявилась дружиною Спихальського!.. Старий козак довго лупав очима i шкрiб потилицю, а потiм помчав до товариства, щоб розповiсти таку несподiвану новину. Спихальський опустив Вандзю на землю, помiтивши, що на них звернутi цiкавi погляди багатьох людей, i, не випускаючи ?? руки iз сво??, пiшов поряд з нею. Виявилося, що Вандзя вже багато рокiв у неволi. Коли султан Магомет брав Кам'янець, кiлька татарських чамбулiв напали на Галичину i Польщу, тодi вона й потрапила до них у полон. - Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись нi хвильки, пiшов би з товариством визволяти тебе, моя кохана!.. У Вандзi зiрвалося з вуст тяжке зiтхання i в голубих очах забринiли сльози. Спихальський розцiнив це, як вияв жалю за втраченими роками на чужинi, як скаргу на долю, що так несправедливо i жорстоко повелася з нею. Вiн обняв жiнку за плечi, гаряче прошепотiв: - Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду - i все буде добре... - Ах, Мартине, ти нiц не розумi?ш! - схлипнула жiнка. - Що ж я маю розумiти? Ми разом - i для мене цього досить. Вiдтепер ми завжди будемо разом, щастя мо?! По?демо у наш Круглик... - Там нiчого не лишилося: татари все спалили. - А ми вiдбуду?мо! Поставимо ще кращий дiм... - Нi, Мартинчику, не по?ду я... - Що? - вигукнув спантеличений Спихальський. - Чому то? - Крiм тебе, у мене там нiкого нема?... - Крiм мене, кажеш? А хто ж тобi ще потрiбен, ясочко? - У мене дiти. Мартине, - ледь чутно прошепотiла жiнка. - Холера ясна, якi дiти? Звiдки? Вiн раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому в обличчя, i воно побуряковiло. Губи затремтiли, а руки мимовiльно шарпнули Вандзю за плечi. Не тямлячи себе, вiн заревiв: - Звiдки, питам? Вандзя вирвалась iз його рук, гордо пiдняла голiвку. - Не кричи, Мартине? Сам мiг би здогадатися, що таких жiнок, як я, в неволi не посилають до?ти кобилиць чи полоти баштан... - Отже, ти... - Так, я стала дружиною салтана. - О ?зус! - А що я мала робити? Хiба я винна в тiм, що мене схопили, як беззахисну вiвцю, i завезли в чужий далекий край? Хiба не ти мав захищати мене? Але ж ви здали туркам Кам'янець i самi опинилися в неволi.. То чого ж ти зараз звинувачу?ш мене? Спихальський безтямно дивився на жiнку, не вiрячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке вiн марив усi цi довгi важкi роки, зiв'яли рожевi надi? на майбутн?, виплеканi у мороцi чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-?дина втiха - мрiя... - Де ж тi... дiти? - глухо спитав вiн. - Залишилися в Криму... Салтан, напевне, врятував ?х, мо?х двох хлопчикiв. - А може, вони загинули? - Нi, не вiрю! - крикнула Вандзя. - Не говори про це! Не вiрю! Поки сама не переконаюсь... Я бачила, як вiн тiкав з ними! - У нас будуть нашi дiти, Вандзюню. - Хто зна, чи будуть... Адже не було... А тi, двiйко, уже ?, i я безтямно люблю ?хi Чу?ш - люблю! - Ти забудеш ?х. - Кого? Дiтей?! Ти дума?ш, що говориш? - Холера ясна, але ж ти мусиш ?хати додому! - Я i ?ду. Хiба не бачиш? - байдуже проронила Вандзя. Пан Мартин зiтхнув i не вiдповiв нiчого. АРКАН В'?ТЬСЯ 1 Диван зiбрався пiсля обiднього намазу в малiй троннiй залi Надворi палило сонце, i гаряча задуха в'ялила поблякле листя дерев, а тут було прохолодно й при?мно пахло трояндовою олi?ю. На розшитих золотом i срiблом м'яких мiндерах, набитих перемитою верблюжою шерстю, сидiли найвищi сановники Османсько? iмперi?. Нiмi, без'язикi чорнi раби-нубiйцi в бiлих, як снiг, тюрбанах i таких же бiлих балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком дверей i поставили перед кожним велику - тонко? роботи - пiалу з холодним шербетом. Але нiхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливi для майбутнього Порти дiла. Говорив великий вiзир Кара-Мустафа. З його розповiдi виходило, що цей рiк буде фатальним для урусiв. У Валахi? сто?ть готове до нападу вiдпочило за зиму i заново оснащене всiм необхiдним двохсоттисячне вiйсько. Його ма? пiдтримати Кримська i Аккерманська орди. Правда, недавнiй напад запорожцiв значно пiдiрвав сили Мюрад-Гiрея, але через мiсяць вiн зможе з допомогою аллаха вiдновити ?х i поставити пiд свiй бунчук не менше тридцяти-сорока тисяч вершникiв. Кримчаки наскочать через Му-равськии шлях на Лiвобережжя, вогняним смерчем прокотяться по землi козакiв i вдарять у тил уруським вiйськам, якi оборонятимуть свою древню столицю - Ки?в. - Я з вiйськом пiдступлю до того мiста з пiвдня i змету його з лиця землi! Це буде страшнiший погром, нiж Бати?в! Я не залишу там каменя на каменi! Я не залишу ?м, як це зробив Батий, ?хньо? Софi?! Вона стане мечеттю, пiвнiчною Ая-Софi?ю, оплотом магометанства на диких сарматських землях! А тих урусiв, котрi не здадуться, ми потопимо у Днiпрi! - заявив паша Мустафа i низько поклонився султановi. - Знамено iсламу вiднинi зама? над усi?ю землею урусiв! - Це треба зробити якнайшвидше, - промовив султан Магомет, кривдячись вiд болю. Вiн уже другий тиждень нездужав. - Бо нас жде велика вiйна на заходi. Король Ляхистану разом з Венецi?ю i цiсарем австрiйським, як доповiдають нашi вивiдачi, готу? проти нас хрестовий похiд!.. Тож одним ударом ми повиннi розгромити урусiв, а другим, ще могутнiшим, - австрiйцiв i ?хнiх союзникiв. Тодi вся ?вропа впаде до мо?х нiг! - Iнчалла! Хай буде воля аллаха! - закивали бородами султанськi радники. - Покiнчити з урусами одним ударом! - Непогано було б перед походом зробити глибоку розвiдку, вивiдати сили урусiв i ?хнi укрiплення, - промовив паша константинопольський Суваш. - Ми не можемо знову, як торiк i позаторiк, iти наослiп... Це зауваження зачепило вiзира за живе. За позаторiшню поразку вiн не вiдповiда? - вона лежить на совiстi Iбрагiма-пашi. Але торiк... Невже паша Суваш вважа?, що торiк вiн, великий вiзир, зазнав поразки пiд Чигирином? Адже Чигирин упав! Його вже нема. Вiн бiльше не iсну?... Хiба ж то не перемога? Однак вiзир нiчого цього вголос не сказав, бо знав, що не один паша Суваш вважа?, що торiк уруси лишились непереможеними, вiн також знав, що глибоко в душi так вважа? i султан. Тому вiдповiв стримано: - Незабаром Буджацька орда за мо?м наказом ударить на Ки?в, пошарпа? його околицi i вивiда? сили урусiв... Султан ствердно кивнув головою. Потiм пiдвiвся сухий, з темним, поораним глибокими зморшками обличчям великий муфтiй. Склавши молитовне руки, вiн вклонився султановi i сказав: - Я хотiв би нагадати повелителевi правовiрних i всьому дивану про те, що в тилу наших вiйськ i досi залиша?ться Запорозька Сiч, це кляте гнiздо гяурiв-розбiйникiв, смертельних ворогiв iсламу... Я боюся, що ?хнiй ватаг Урус-шайтан Сiрко скориста?ться з того, що пiд час вiйни i Крим, i Буджак, i все Причорномор'я залишаться без вiйськ, i нападе на поселення правовiрних, як вiн уже робив це не раз... Або ж вирветься на море на сво?х байдаках i спалить приморськi мiста Криму або й само? Туреччини. - Ми не повиннi допустити цього! - сухо сказав султан, непри?мно вражений згадкою про запорожцiв, яких вiн уже не один раз обiцяв знищити, стерти з лиця землi, але якi й досi живуть i навiть завдали йому вiдчутного й прикрого для султанського престижу удару. - Що дума? зробити великий вiзир? - Я вже послав загони, якi вiдбудують Кизи-Кермен та iншi фортецi в гирлi Днiпра. Цi фортецi зачинять вихiд запорожцям у море, а ?хнi залоги перетнуть шлях у Крим та в Буджак! Великий муфтiй задоволене схилив голову, знову молитовно склав перед собою руки. - Хай славиться iм'я пророка! Смерть гяурам! - Великий султане, - знову вклонився вiзир Мустафа, - ка-м'янецький паша Галiль доносить, що гетьман i князь Укра?ни Юрiй Хмельницький не зумiв завоювати довiр'я народу свого. Вiн сидить у Немировi, як на вулканi. Населення повста?, тiка? з Подiлля... Одного разу навiть трапилось так, що якiсь розбишаки вкинули гетьмана в яму, в якiй вiн тримав злочинцiв. I тiльки на другий день Азем-ага зi сво?ми людьми вирятував його звiдти... Я не чекаю вiд нього нiяко? допомоги, бо його гяурське вiйсько налiчу? сотню волоцюг. Ми ж трима?мо бiля нього бiльше тисячi сво?х во?нiв, щоб уберегти його вiд повстанцiв та вiд спокуси перекинутися до сво?х чи до полякiв... - Хiба ? докази такого умислу? - Поки що нема, але... - Накажи пашi Галiлю i Азем-азi, щоб не спускали ока з ньо-го! Нам потрiбне його iм'я... Як приманка. Але як тiльки щось помiтиш за ним... - Ясно, мiй повелителю. Султан пiдвiвся, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена. 2 Пiсля походу на Крим Сiрко схуд, збляк i якось раптово почав старiти. Пiд очима у нього залягли синi тiнi, на ши? та обличчi рiзкiше вималювались зморшки. А очi, що ще донедавна яснiли по-молодечому, погасли, померкли. Нiхто не розумiв, що сталося з ним. - Захворiв наш батько, - перешiптувалися по куренях козаки. - Шкода старого, - журилися iншi. А тi, хто стояв ближче до кошового, розповiдали: - Не спить ночами, стогне, молиться... Просить бога прийняти його душу... Мабуть, вiджив наш батько сво?... Душа i тiло просять спочинку... Однак грiзнi подi?, що насувалися на рiдну землю, змушували старого кошового забувати про сво? болячки та душевнi переживання i займатися вiйськовими й господарчими справами. Кожного дня, вiд ранку до пiзнього вечора, вiн був на ногах: радився iз старшинами, писав листи, заглядав до майстерень, де виготовляли зброю, порох та ядра, до чинбарнi, стельмашнi, пiдганяв теслярiв, якi лагодили старi та будували новi човни, перевiряв, скiльки пороху, олова та збро? зберiга?ться в коморах, скiльки там збiжжя, борошна й солонини, а iнодi, сiвши з молодиками в легкий човен, об'?здив Вiйськову Скарбницю - навколишнi острови, де в потайних мiсцях стояла запорозька флотилiя, зберiгалася зброя, де за багато рокiв козаки позводили невеличкi укрiплення, що захищали пiдступи до Сiчi. Одного разу джура покликав до кошового Арсена i Палiя. - Сiдайте, синки, - показав старий отаман на лаву, коли козаки переступили порiг вiйськово? канцелярi?. - Маю з вами трохи побалакати... Арсен i Семен Палiй умостилися край столу на фарбованiй лавi з рiзьбленою спинкою, вичiкувально дивилися на Сiрка. Вигляд у кошового справдi був поганий, землисто-сiре обличчя загострилося, як пiсля хвороби, а з-пiд сорочки на плечах випирали гострi лопатки. - Ось що, синки, - зупинився перед козаками кошовий. - Наста? час, коли кожного дня можна чекати непроханих гостей. ? певнi вiдомостi, що турки розпочали вiдбудову Iслам-Кермена та Кизи-Кермена... Заворушилася Аккерманська орда... Оговтався пiсля нашо? прочуханки хан Мюрад-Гiрей i збира? пiд сво? знамена недобиткiв... Але нам невiдомо, що зараз робить i замишля? на майбутн? вiзир Кара-Мустафа. Це наш головний ворог! Тож саме з нього ми мали б не спускати очей... - Що ж робити, батьку? - спитав Палiй. - Треба ?хати в Немирiв i Кам'янець... Тiльки там можна добути потрiбнi вiдомостi. - По?ду я? - спитав Арсен. - Так, сину, по?деш ти, - твердо сказав кошовий. - Що ж робити менi? - Палiй був трохи спантеличений. Сiрко усмiхнувся доброю старечою усмiшкою: останнiм часом вiн полюбив цього розумного i вiдважного козака. - Чекай, чекай, буде i тобi робота... Вiзьми сотнi двi чи три охочих - такий собi летючий полк - i проведеш Арсена до Немирова, полковнику. Ми - тобто я, ки?вський во?вода Шереметьев i гетьман - повиннi точно знати, коли виступить Кара-Мустафа. Арсен ма? добути такi вiдомостi, а ти негайно передаси ?х куди слiд... Без певних вiстей не повертайтеся! - Розумi?мо, батьку, - вiдповiли козаки. - Але це ще не все... Щось треба робити з Юрком Хмельницьким. Брати ще i його кров на свою совiсть не хочу. Досить ?? на мо?х руках... Пам'ять про Богдана не дозволя? менi вiддати такий наказ. Але й миритися з тим, що той нелюд творить на Подiллi та й на всьому Правобережжi, не можна теж... Отже, потрiбно зробити так, щоб йому самому стало тiсно в Немировi i на всiм Подiллi... Тiсно разом з його союзниками - турками й татарами. - Повстання? - сяйнув очима Палiй. - Так, повстання! I не одно... А твiй полк, Семене, пiдтрима? повстанцiв, буде ?хньою опорою. - Ясно. - Але не тiльки повстання... Непогано було б забити клин мiж Юрком i турками. Бува?, що одне слово може зробити бiльше, нiж тисяча шабель... Це вже хай Арсен зi сво?ми болгарськими друзями помiзку?... - Постараюся, батьку, - вiдгукнувся Звенигора. - Нам усе зрозумiло. - Ну, коли зрозумiло, то йдiть збирайтеся! Щоб завтра були в дорозi. Сiрко обняв козакiв i провiв ?х аж на ганок. 3 Ки?в кишiв вiйськовим людом. З Росi? по Днiпру i Деснi плотарi гнали будiвельний лiс, човни з залiзом, вiйськом, збро?ю. З Лiвобережжя гетьман Самойлович прислав кiлька тисяч козакiв i ще бiльше посполитих селян для грабарських робiт. Вдень i вночi на Печорську i Звiринцi не вщухав людський гомiн. Там зводилися високi землянi вали, укрiпленi частоколом, гармашi встановлювали на них гармати, в передпiллi козаки споруджували вовчi ями... Укрiплювалося старе мiсто. Подiл теж обнесено палiсадом. Через Днiпро перекинуто великий наплавний мiст на байдаках. Ширина мосту була така, що по ньому могло зразу ?хати чотири ряди возiв. Генерал Патрiк Гордон, або, як його тепер звали, Петро Iванович Гордон, який керував цим величезним будiвництвом, ледве встигав побувати за день усюди, де велися роботи. I печорськi ретраншементи, i мiст були в центрi його турбот. Особливо мiст: ось-ось мали надiйти основнi сили з Лiвобережжя. Десятки тисяч во?нiв, тисячi возiв i тисячi голiв худоби потрiбно було Швидко, без затримки переправити на правий берег. Крiм того, вiн мав так укрiпити пiдходи до моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи спалити... Тому й гасав непосидющий генерал на високому тонконогому конi з одного кiнця мiста в другий, i всюди його гостре око помiчало те, чого не могли або не хотiли помiтити iншi, а рiзкий голос пiдганяв лiнтюхiв. Та, незважаючи на зайнятiсть, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися про Арсенову сiм'ю. Вiн послав у Новосiлки з припасами Кузьму Рожкова, якого пiсля чигиринсько? облоги тримав при собi, i той одного теплого дня повернувся до Ки?ва не сам, а з Iваником, який узяв найдужчих коней i найбiльшого воза в надi? ще чим-небудь поживитися. Не за?жджаючи на генеральське подвiр'я, вони помандрували до Софi?, потинялися перед пишними будинками ки?вських вельмож, спустилися на Подiл. Велике гамiрне мiсто справило на Iваника сильне враження. Сяючi золотом банi церков, кам'янi будинки, просторi крамницi, де можна було купити ?жу, сiль, зброю i збрую, ошатно вбранi городяни i городянки - все це викликало у нього захоплення i подив. Вiн тiльки прицмокував, поглядаючи на блискучi сокири та лопати, сапки, серпи й гостролезi коси, на хомути та наритники з гнуздечками, що пахли свiжовичиненим ременем, бив руками по сво?х порожнiх кишенях. - Ай-ай-ай, досада яка, зна?ш-ма?ш!.. Усе тута ?, крiм пташиного молока. Одно? дрiбнички не вистача? - грошенят. Ай-ай-ай, жодного шеляга, як на те, не завалялося в кишенi... Тьху! Кузьма тихцем пiдсмiювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав усе те приготувати. А крiм того - i солi, i борошна, i в'ялено? риби... Радощам Iваника не було меж, коли ввечерi вiн побачив усе те багатство. - Хоч би осi не поламалися, - похитував головою стрiлець, дивлячись, як Iваник запопадливо хапа? з комори рiзне залiзяччя i кладе на воза. - Не поламаютьсяi Вони в мене дубовi, зна?ш-ма?ш, - вiдповiдав Iваник. - А поламаються - новi в дорозi витешу! Вранцi другого дня вiн мав ви?хати додому. Але це якраз була недiля, i коли в церквах ударили дзвони до заутренi, Iваник почухав потилицю i сказав: - А що, зна?ш-ма?ш, бути в Ки?вi i не заглянути в Ки?во-Цечерську лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом! Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що вела через Угорське до лаври. Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зелено? гущавини, кувала зозуля, бринiли пташинi спiви. Десь угорi, в розложистому гiллi обсипаних цвiтом лип, гули бджоли, а над усiм цим пливли звуки дзвонiв - дзень-бом, тiлi-бом, дзень-бом, тiлi-бом!.. Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звiдти вже виднi-лися золотi хрести Успенського собору, ру?ни оборонних стiн, що з часiв нападу Батия лишалися невiдбудованими. Стара i Нова Печерськi слободи. I тут раптом звуки дзвонiв обiрвалися. Натомiсть з валiв ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекi крики. - Свято яке, чи що? - спантеличився Iваник. Кузьма зблiд. Нi, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закiнчено i не всi гармати установлено... Невже напад? Його сумнiви розвiялися, коли вiд лаври долинули тривожнi звуки сполоху. Великий дзвiн забомкав часто, мов на пожежу, - бом-бом-бом! Тi звуки проникали крижаним холодом в саме серце i розросталися в ньому чорним жахом. - Татари! - вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. - Прокляття! Тiкай, Iванику! Вiд Ново? слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бiк лаври хмару стрiл. Видно, вони прорвалися через Звiринець, де будiвництво валiв ще тiльки починалося, i, зiм'явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було. Iваник теж вихопив шаблю. - Тiкай! Я прикрию тебе, Кузьмо, зна?ш-ма?ш! Затримаю ?х! Тiкай у гущавину, на схили Днiпра! - гукнув вiн. - Бо то я винен, що потягнув тебе сюди... Чого обом гинути! Кузьма i не думав тiкати. - Та тiкай же, холера ясна! - вигукнув Iваник, не помiчаючи, що перейняв вiд Спихальського його улюблену лайку. Але тiкати вже було пiзно. Татари швидко наближалися. У повiтрi просвистiло кiлька стрiл, i одна з них уп'ялася Iваниковi в руку. Вiн недоладно змахнув високо пiднятою шаблею, зойкнув i став поволi осiдати на землю. На бiлiй полотнянiй сорочцi швидко розтiкалась червона пляма. - Зiнько! - зойкнув Iваник. - Рятуй! Погибаю... Кузьма нахилився, щоб витягти iз рани стрiлу, але тут прошумiв аркан i обкрутився навколо його ши?, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю i повалився на землю поряд з Iваником. - Прикiнчити ?х, батьку? - почув над собою юнацький голос. Рожков розплющив очi. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий - лiтнiй чоловiк з густою чорною бородою. - Не треба, Чоро, - вiдповiв старший. - За них дадуть на невiльницькому базарi що-небудь... Накажи зв'язати! - Добре, батьку, - вiдповiв молодий i гукнув во?нам: - Гей, люди, зв'яжiть ?х i вiдпровадьте в наш стан! Кiлька татар довгими вузькими пасами, вирiзаними з нечинено? лошачо? шкiри-сирицi, зв'язали руки Iваниковi i Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперiщив ?х по плечах. Невiльники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув ?х за собою... Татарський напад тривав недовго. Орда налетiла зненацька, мов вихор серед ясного дня, i так же швидко, захопивши кiлькасот бранцiв i бранок, пiдпаливши кiлька будiвель, почала вiдступати. Козаки i стрiльцi повсюди вибили татар за межi мiста, i вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як i з'явилися, полишивши пiсля себе трупи, пожарища та плач рiдних за бранцями. КАМ'ЯНЕЦЬ 1 Загiн Палiя зупинився у нетрях Краковецького лiсу, що в тi часи був одним з найбiльших на Подiллi. Лiс не тiльки мав захищати вiд стороннього ока та несподiваного нападу ворога, влiтку вiн був рiдною хатою для во?нiв i щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати куренi, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безлiч найрiзноманiтнiшо? дичини: зайцi, дрохви, гуси, козулi, лосi, ведмедi. Тут, нарештi, земля ряснiла ягiдниками, а на кислицях та грушах плодiв начiплялося, як роси. Вибравши над лiсовим струмком, пiд горою, де били джерела, затишну мiсцину. Палiй наказав козакам будувати куренi, а сам пiдiйшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом i Спихальським. Вiддалеки на зламаному деревi сидiла змарнiла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю i, зда?ться, нiчого не бачила i не чула. - Ну, от, панове-браття, юж i наступила година нашо? розлуки, - тихо промовив Спихальський. - Звiдси ми самi будемо добиратися до Львова... Шкода менi розлучатися з вами, але мушу... Вiн обняв Арсена i ткнувся колючими вусами йому в щоку. I Арсен вiдчув, як раптом пан Мартин здригнувся всiм тiлом, нiби тамував ридання, швидко задихав, а потiм зовсiм тихо прошепотiв: - Ех, кохам тя, холера ясна!.. Н?х буду песiй син, же лжу мовлю... Кохам, як брата... Шкода, Златки i Стехи нема! Але вiрю - знайдуться вони... Вiн вiдхилився, i Арсен побачив у оцi товариша сльозу. - Ми ще зустрiнемося, пане Мартине! ?й-богу, зустрiнемося, спом'янеш мо? слово! - Арсен i сам не вiрив у те, що говорив, але йому дуже хотiлося втiшити друга, бо й самому на серцi було тяжко. - При?деш до нас у Новосiлки... на весiлля... Як знайдеться Златка, я дам знати... Бо теж вiрю... - При?ду! - пообiцяв Спихальський i почав обнiмати Романа i Палiя. За кiлька хвилин вiн пiдсадив Вандзю на коня i спритно сам скочив у сiдло. Помахав рукою. - Прощавайте, братове! Шелеснули зеленi кущi лiщини - i пан Мартин зник у густому пралiсi. 2 А в Немировi i далi тривала колотнеча: гетьман усiх пiдозрював у зрадi, у тому, що вiд нього приховують золото i коштовностi, потрiбнi для казни, i не було дня, щоб на Викiтцi когось не катували або не вiшали. Останнiм часом у немилiсть потрапив сам полковник Яненченко. Пiсля того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович з вiйськом напав на Правобережжя i вигнав Яненченка з Корсуня, вiн перебрався в Немирiв i поселився на Шполiвцях. Хитрий, пiдступний i не менш жорстокий, нiж Юрiй Хмельницький, вiн, крiм того, ще був владолюбною i корисливою людиною. Разом з тим вiн добре знав Юрiя i розумiв, що той нiколи не поступиться нi владою, нi здобиччю на його користь. А останнiм часом гетьман зовсiм схибнувся: йому в голову засiла думка, що вiдродити Правобережжя i всю Укра?ну вiн зможе тiльки тодi, коли в сво?х скринях матиме достатню кiлькiсть золота i срiбла, щоб утримувати чимале вiйсько. I вимагав грошей не лише з населення, а й з сво?х сотникiв та полковникiв. - Пане Iване, ти й до цього часу не внiс у мою казну ту тисячу золотих, про якi я нагадував тобi ще взимку, - сказав вiн одного разу Яненченковi, коли вони зосталися у гетьманськiй свiтлицi втрьох; тут ще був присутнiй Ненко. - А кажуть, грошенята у тебе ?... - Пане гетьмане, де в мене тi грошенята! - вигукнув вражений почутим Яненченко i схопив гетьмана за руку. - Юрiю, ти це справдi? Чи жарту?ш? Але дружн? звертання нiяк не вплинуло на гетьмана. Очi його дивилися холодно, суворо, а блiде красиве обличчя мов закам'янiло в сво?й незворушностi. - Якщо ти, пане Iване, хочеш пiдтримувати зi мною дружнi стосунки, то раджу тобi негайно ?хати ось iз ним, - гетьман кивнув на Ненка, - додому i привезти все те, що ти нагарбав, будучи на службi в мене... - Ясновельможний пане гетьмане!.. - скрикнув полковник. Але Юрась не дав йому докiнчити. - I це думай, що коли ти держиш мою сестру, то я все тобi спущу з рук... Нi, для мене нiчого зараз нема? святiшого i дорожчого за батькiвщину, i для ?? користi я готовий на все! Навiть якщо б довелося посадити тебе в яму, то я не зупинився б i перед цим. Затям собi! Яненченко знiтився i втягнув голову в плечi. Вiн якось дивно поглянув на гетьмана i зразу ж прикрив очi довгими вiями. Але в коротку мить Ненко, який уважно стежив за цi?ю розмовою, встиг помiтити, якою люттю блиснули полковниковi очi. "Це добре,подумав Ненко. - Вовки погризлися мiж собою, тим легше можуть обидва потрапити до пастки!" - Гаразд, пане гетьман, я зроблю так, як ти наказу?ш, - промовив тихо Яненченко. - Але прошу - не посилай зi мною охорону... Через годину-другу я сам прибуду на Викiтку з усiм, що в мене ?. Юрась пильно подивився на нього i холодно сказав: - Добре. Але не подумай обдурювати мене! Не прощаючись, Яненченко вийшов iз свiтлицi. Нi через годину, нi через двi не прибув вiн на Викiтку. Перед вечором козак-гонець, посланий гетьманом, сповiстив, що полковник, осiдлавши двох сво?х найпрудкiших коней, ви?хав з дому i повернув на Вiнницький шлях. А там слiд його губився... 3 Побувши у Кругляку i пересвiдчившись, що вiд його невеличкого ма?тку - чимало? дерев'яно? хати, якi бувають i в заможних селян-лемкiв, вiд повiток i клунi, вiд усього майна - не залишилося пiсля татарського нападу нiчого, крiм головешок, а дворище вже почало заростати бур'яном, Мартин Спихальський з болем у серцi повернув коней i по?хав до Львова. Ще в дорозi до Круглика вiн дiзнався, що його колишнiй сюзерен, Станiслав Яблоновський, тепер - коронний польний гетьман, i пан Мартин, не маючи де в цiлому кра? прихилити з дружиною голову, попростував до нього, маючи надiю, що Яблоновський не забув його i допоможе обзавестися господарством або вiзьме до себе на службу. При цьому пан Мартин, з притаманною його душi добрiстю, заздалегiдь простив його колишн? перелюбство з Вандзею i вирiшив не нагадувати йому про це. Однак дружинi не стерпiв - нагадав. В'?жджаючи на широке подвiр'я мiського замку, запруджене вiйськовим людом, пан Мартин раптом стиснув ?й руку i суворо сказав: - Зараз ми зустрiнемося з паном Станiславом... Я все знаю... Вандзя здивовано пiдвела голубенькi оченята i поморщилася. - Що пан ма? на увазi? - Хай панi не прикида?ться ягнятком... Менi все повiдано про ваше укохання! - Що пан мовить? - скрикнула ображено Вандзя. - Панi не ма? причини хвилюватися: я все простив i забув!.. Але я хочу попередити панi, якщо це повториться знову... Пан Мартин не сказав, що буде, якщо "це повториться знову", але по тому, як побуряковiло вiд гнiву його обличчя, як настовбурчилися грiзно вуса та блиснули очi, i без слiв було зрозумiло, що Вандзi будуть нагiереливки. - Пан мiг i не тягти мене сюди, а залишити в Криму. Я казала про це пановi не раз, - випалила розгнiвана жiнка. - Тихо, прошу тебе! - зашипiв пан Мартин, помiтинши, що на них уже звернули увагу. - Домовилися ж... Вiн сплигнув з коня, допомiг зiйти панi Вандзi, накинув поводи на вмурований у стiну залiзний гак i звернувся до шляхтича в ошатному вбраннi, що саме вийшов з дверей масивного кам'яного будинку пiд черепичним дахом. - Як пройти до ясновельможного пана гетьмана? Шляхтич пильно оглянув незвичайний i добре поношений одяг Спихальського, загорiле, аж задублене на сонцi й вiтрах обличчя, запиленi чоботи i недбало вiдповiв: - Ясновельможний пан гетьман нинi дуже зайнятий, мостивий пане, i навряд-чи зможе придiлити вам хоч ?дну хвилину часу... Я порадив би мостивому пановi прийти днiв через два-три... - Як! - вигукнув вражений Спихальський. - Через днiв два-три? Чи пан дума?, що говорить? - Але пане!- спалахнув шляхтич. - Я ?стем вiйськовий товариш пана гетьмана! Як пан смi? так говорити зi мною! - А я був вiйськовим товаришем ясновельможного пана гетьмана ще тодi, коли мостивий пан пiд столом пiшки ходив, - розпалився ще бiльше Спихальський, не помiчаючи, що тому теж уже рокiв тридцять, як i йому. Без гроша в кишенi, без даху над головою, вiн не знав, як прожити день, а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три днi. А хто гаранту?, що через три днi його допустять перед яснi очi гетьмана? Розлютований пан Мартин важко дихав i не мiг стримати себе. - Я з паном гетьманом не в одному бою побував, поки мостивому пановi нянi соплi витирали, тричi на день кашею з молоком запихали i стiльки ж разiв дещо iз штанiв витрушувалиi Перун мене побий, якщо мостивий пан зараз же не доповiсть про мене, тобто пана Мартина Спихальського, то я шаблею зiб'ю пиху з бундючного i нерозумного пана вiйськового товариша! Холера ясна! Шляхтич зблiд i схопився за шаблю. Бiля входу в будинок збиралися люди, з цiкавiстю прислухаючись до суперечки. Але тут з вiдчиненого вiкна другого поверху пролунав голос, який примусив усiх враз замовкнути. - Що там за шум, панове? - Пан гетьман, пан гетьман, - прошелестiло в натовпi. Спихальський задер голову, наставивши вгору сво? полум'яно-червонi вуса. - Я ?стем шляхтич Мартин Спихальський, мiй ясновельможний пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то - моя малжонка панi Вандзя... ?? пан теж мусить пам'ятати... Я повернувся з турецько? неволi, прошу пана. Пан Мартин раптом замовк i почервонiв. Йому стало соромно i шкода себе. "Песiй ти син, пане Мартин, - подумав вiн. - Перед ким принижу?шся? Перед коханцем тво?? дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого гонору, а сама тiльки тим переважа? тебе, що мас великi ма?тки? Сто дзяблiв!.." Вiн розпачливо обвiв поглядом принишклих шляхтичiв i жовнiрiв, що стояли навколо, i ладен був уже шуснути в натовп i зникнути, втекти геть, але тут знову пролунав згори голос: - Ба, ба, ба, панi Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Пiднiмайтеся сюди! Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того свiту!.. Спихальський узяв Вандзю за руку i, супроводжуваний отетерiлим поглядом вiйськового товариша, швидко увiйшов пiд похмурi склепiння стародавнього будинку. Нагорi ?х уже ждав високий, гонористий на вид господар. - Прошу, прошу, ласкава панi, ходiть сюди! - показав вiн на розчиненi дверi. - Пане Мартине, я радий бачити тебе у сво?му домi! Де ж мостивий пан пропадав стiльки лiт? - У турецькiй неволi, прошу ласкавого пана, - вiдповiв Спихальський, потискуючи вузьку холодну руку гетьмана i заходячи до велико? вiтальна, гарно умебльовано? i завiшано? дорогими килимами, на якi було почеплено не менш дорогу зброю - шаблi, турецькi ятагани, пiстолi. - А панi Вандзя - в татарськiй... Ми щойно прибули з Укра?ни... - О, це тим бiльше цiкаво, бо в мене гiсть з Укра?ни, - i Яблоновський помахом лiво? руки вказав на незнайомця, який пiдвiвся з глибокого крiсла i статечно вклонився прибулим. - Знайомтеся - полковник Ян Яненченко... Спихальський уважно оглянув полковника, про якого чимало чув не дуже доброго на Укра?нi, i подумав, що, мабуть. Арсен Звенигора був би дуже цiкавий знати, що привело цю людину з Немирова до Львова. Невже прислав Юрiй Хмельницький? З якою метою? Пiсля вза?мних привiтань i пустих фраз, якi нiчого не означали, крiм вiддання належно? данини свiтсько-шляхетському етикетовi, Яблоновський запросив усiх сiсти, а Спихальському наказав розповiсти про сво? поневiряння i пригоди. Слуга