стiни здавалися не такими похмурими, непривiтними.
   - Матiнко, ви прожили в Немировi все життя, - сказав  Палiй,  облизавши
ложку i запхнувши ?? за халяву, поряд з ножем. -  Тож,  напевно,  багатьох
тут знали i зна?те?
   - Не багатьох, а  всiх,  синку,  -  вiдповiла  стара,  витираючи  сухою
зморщеною рукою губи. - Може,  хiба  забула  кого  ниньки...  Бог  пам'ятi
вкоротив на старостi...
   - Колись я тут знавав одного чоловiка... Давненько,  правда,  це  було.
Либонь, рокiв з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востанн?...
   - Хто ж це?
   - Мирон Семашко... Знали?
   - Звичайно, знала... Я всiх Семашкiв знала... Ще коли дiвкою була, то з
Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
   - От i добре... Мирон живий?
   - А цього не знаю, голубе... А жiнка його, Федоська, живе на Шполiвцях.
   - Так, так,Феодосiя, - зрадiв Палiй. - То, може, ви  проведете  нас  до
не??
   - Голубе мiй, я ледве додибую по заметах до криницi, а  ти  хочеш,  щоб
провела аж до Семашкiв... Це ж неблизький свiт! Та тут по  сусiдству  живе
Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось i дочовгаю. А вiн -
чоловiк молодий. Швиденько проведе вас до Семашкiв...
   - I це непогано, - зрадiв Палiй. - Ходiмо ж, матусю...  Арсене,  ти  зi
мною!
   До Грица?во? хати справдi було недалеко. Обiгрiвшись i попо?вши кулешу,
стара швиденько дрiбуляла по снiгу, опираючись на палицю.
   У вiкнах не свiтилося. На стукiт бабусi нiхто не  озвався.  Тодi  Палiй
торохнув кулаком по рамi - аж шибки забряжчали. I зразу ж  почувся  густий
чоловiчий голос, нiби господар, прича?вшись, стояв за вiкном.
   - Кого лихий носить?
   - Саво? Вiдчини! Це я!.. - прошамкотiла стара.
   - Це ви, бабо Секлето? - голос прозвучав  незадоволено.  -  I  чого  ви
товчетеся серед ночi?
   Дверi вiдчинилися - на порозi  вималювалась  висока  постать  у  довгiй
бiлiй сорочцi.
   - А це хто з  вами,  бабо  Секлето?  -  злякано  вiдсахнувся  господар,
норовлячи швидше зачинити дверi.
   Та Арсен миттю просунув у щiлину  ногу,  плечем  натиснув  на  дверi  i
ввiйшов до сiней. Палiй поспiшив заспоко?ти чоловiка.
   - Не бiйся, господарю! Впускай до хати. Я Семашкiв товариш.
   - Ви зна?те Мирона Семашка? - недовiрливо прогув у темрявi сiней голос.
   - Ще б пак! Однокашники по колегi?.
   - Ось як! Тодi заходьте...
   Палiй повернувся до старо?, сказав:
   -  Матусю,  самi  добiжите  додому  чи  провести?  Бо  ми   тут   трохи
затрима?мося... А зустрiнете кого - про нас анiчичирк!
   - Сама, добродiю,  сама  дошкандибаю  якось...  I  не  сумлiвайте-ся  -
мовчатиму як риба!
   Коли за старою скрипнула хвiртка. Палiй i Звенигора  причинили  сiнешнi
дверi.
   - В хатi вже сплять? Не побудити б...
   - А ми зайдемо в хатину, - вiдповiв господар. - Почекайте  хвилинку,  я
принесу вогню...
   Незабаром вiн вийшов зi свiчкою i  завiв  пiзнiх  гостей  до  невелико?
холодно? кiмнати поруч  з  коморою.  Тут  пахло  сухим  зiллям,  мишами  i
пусткою.
   Поставивши свiчку на  стiл,  змiв  ганчiркою  з  широко?  лави  пилюку,
запросив:
   - Сiдайте... Що вас привело до мене в таку пiзню пору?
   Сава дивився прямо i твердо. В його поглядi все ще та?лася недовiра. Це
був мiцний чоловiк рокiв тридцяти. З-пiд бiло? сорочки  випиналися  широкi
м'язистi плечi. Кучма густого чорного волосся  закривала  йому  пiвлоба  i
надавала  обличчю  суворого  виразу.  Було  видно,  що   вiн   стривожений
незвичайними вiдвiдинами незнайомцiв i нетерпляче жде  вiдповiдi  на  сво?
запитання.
   - Друже мiй, - Палiй говорив м'яко, довiрливо, намагаючись i голосом  i
виразом очей заспоко?ти господаря хати, - ми прибули  аж  iз-за  Днiпра...
Тож повинен розумiти, що привело нас сюди не одне  бажання  побачитися  зi
сво?м старим товаришем... Привела  нас  у  Немирiв  дуже  важлива  справа,
зв'язана з життям i волею близьких нам людей.  А  щоб  ?х  визволити,  нам
потрiбна допомога. Ось чому  ми  хочемо  зустрiтися  з  Мироном  Семашком.
Гадаю, вiн допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди при?хали.
   - Вiн вам не допоможе.
   - Чому?
   - Вiн сам потребу? допомоги...
   - Тобто?
   - Люди Юрка Хмельницького схопили його i кинули до тюрми.
   - За вiщо?
   - А хто зна... Мабуть, за те, що запорожець, а також за те,  що  колись
мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не вiдпустили. Юрась  каже  -
небезпечний злочинець... Запорожець!
   - Гм, ось як! - Палiй замислився. - Що ж його робити? А  я  такi  надi?
покладав на Мирона... А тут, виходить, не  вiн  нам,  а  ми  йому  повиннi
допомагати. А нам так потрiбнi очi, щоб  знати,  що  дi?ться  в  Немировi,
зокрема в оточеннi гетьмана.
   Сава випростався.  Полегшено  зiтхнув.  .  -  Тепер  я  все  розумiю...
Зда?ться, я зможу вам допомогти. З однi?ю  умовою...  Якщо  ви  допоможете
визволити Мирона.
   - Друже мiй, давай нiчого не обумовлювати, - сказав Палiй.  -  Мирон  -
мiй давнiй приятель, i справа мо?? честi допомогти йому! Але... сам зна?ш:
iнодi не все можеться, що хочеться.
   - Гаразд. Я згоден. Думаю,  що  зараз,  не  вiдкладаючи  до  ранку,  ми
сходимо до Феодосi?, Мироново? дружини, а мо?? старшо? сестри. Може,  вона
дiзналася що-небудь новенького про Мирона... Там i домовимося про все.
   ?х було в хатi п'ятеро: три пропахлi морозом  чоловiки,  Савина  сестра
Феодосiя та ?? п'ятнадцятилiтнiй син.
   Сидiли на лавах та ослонах навколо великого  столу,  застеленого  бiлим
настiльником. У темному  бронзовому  пiдсвiчнику  палахкотiла  свiчка.  По
кiмнатi розливалися при?мнi пахощi воску.  Жовтаво-зелений  вогник  злегка
коливався вiд дихання людей i  кидав  на  стiни  розпливчастi,  мерехтливi
тiнi.
   Вза?мне довiр'я було встановлене зразу ж, як тiльки гостi, переступивши
порiг, привiталися з господинею.
   - Я вас  добре  пам'ятаю,  пане  Семене!  -  сказала  Феодосiя,  мiцно,
по-чоловiчому, потискуючи Палi?ву руку. - Лише один раз ви завiтали до нас
лiт дванадцять чи й бiльше тому - це було ще в старiй хатi, у свекрiв, але
ми з Мироном частенько згадували той ваш при?зд. Гарно ви тодi  з  Мироном
спiвали!..
   - Було таке, було! - зрадiв Палiй, розглядаючи ставну, красиву молодицю
рокiв тридцяти п'яти. Правду кажучи,  вiн  ??  мало  пам'ятав,  молоденьку
тодi,  тендiтну  Миронову  дружину,  але  те,  що  вона  не  забула  його,
полегшувало справу. - I мушу сказати, що з того часу  ви  погарнiшали,  ба
навiть помолодшали, панi Феодосiя!
   Жiнка сумно усмiхнулась.
   - Де вже там... За вами переживаючи - i погарнiша?ш,  i  помолодша?ш...
Сiдайте, прошу!
   Розмова  зразу  ж  набрала  потрiбного  напрямку.  Палiй  i  Звени-гора
розповiли про мету свого при?зду. Не приховали i того, що затримуватися  у
Немировi не мають намiру.
   - Тiльки визволимо сво?х - i гайда назад!
   - Я бачив валку переселенцiв, - втрутився молодий Семашко. - Мабуть,  i
вашi були серед них.
   - Де ти ?х бачив? - швидко запитав Палiй.
   - На Викiтцi.
   - Отже, ти бува?ш у дворi гетьмана?
   - Буваю. Я ношу батьковi ?сти.
   - Це добре... Ось хто може все  вивiдати!  На  хлопця  менше  звертають
увагу. Вiн прослизне там, де нашому братовi, дорослому, i носа  показувати
небезпечно... Гадаю, завтра ти розповiси нам бiльше?
   - А чому ж? Розповiм, - серйозно вiдповiв хлопець.
   - От i добре. Будеш  нашими  очима,  друже  мiй,  тобто  нашим  та?мним
вивiдачем... А що з батьком?
   - Батька кинули до ями...
   - До ями? Яко? ями?
   - Гетьман наказав у себе  на  подвiр'?  викопати  глибочезну  яму,  яка
замiня? тюрму. В нiй завжди повно в'язнiв... Кидають туди i за провини,  i
без провин... Дiзна?ться Юрась, що у кого-небудь ? грошi, - бiдолаху миттю
схоплять i запроторять до ями! I кожного дня б'ють киями по пiдошвах  нiг,
аж поки родичi не принесуть викуп або в'язень не скона? вiд голоду, холоду
та побо?в... Батька теж б'ють... Кожнiсiнького дня...
   На очах у хлопця заблищали сльози. Як i мати, вiн був чорнявий, мiцний,
з виразними i красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у  нього  рясно
висiявся темний пушок.
   - Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене -  козак,  -  обняла  його  за
плечi мати.
   - Визволимо твого батька! - стукнув кулаком по столу Сава. -  Якщо  вже
на те пiшло, то я скажу: ? в мене хлопцi вiдчайдушнi. Такi, що  й  чортовi
роги скрутять!.. Чека?м весни - готу?мо зброю, пiдбира?мо надiйних  людей.
Та бачу, до весни далеко! Доведеться  ще  зимою  полякати  трохи  татар  i
Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чи?й землi живуть, клятi!.. I  вас
гурт, - звернувся вiн до козакiв. - Це  вже  немало!  Таким  загоном  щось
можна зробити.
   -  А  про  ваших  рiдних  я  вже  сама  вивiдаю,  -  сказала  Феодосiя,
звертаючись до Звенигори. - Жiнцi зручнiше зробити це... Та й Василько  не
дрiматиме.
   - Спасибi, панiматко, - подякував Арсен.
   У нього  зародилась  надiя,  i  на  серцi  стало  легше.  Вiд  тепла  i
передчуття того, що все склада?ться якнайкраще, на  схудлому,  обтягнутому
засмаглою шкiрою обличчi заграли рум'янцi, а в сiрих очах, замiсть  холоду
i суворостi, з'явився вираз лагiдностi й тихо? задуми.
   Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосiя  зразу  ж
запропонувала свою господу, досить простору i, на перший погляд, зовсiм не
бiдну. Але Палiй заперечив:
   - Якщо за Мирона  вимагають  викуп,  то  кожно?  днини  до  вас  можуть
завiтати непроханi гостi. Що вони  скажуть,  коли  застукають  нас  тут?..
Спочатку я й сам мав намiр зупинитися у вас, панiматко, а тепер бачу -  не
можна. I для вас буде неспокiйно  i  для  нас  небезпечно...  Хатина  баби
Секлети  -  найзручнiше  пристановище:  на  околицi,  бiля  самого   лiсу,
далеченько вiд сусiдiв. Для коней ? повiтка,  а  в  нiй  -  трохи  сiна  i
соломи... Тож перебудемо якийсь день там.
   На тому й порiшили.
   Уже проспiвали другi пiвнi, коли три постатi вийшли з двору Семашкiв i,
пересвiдчившись, що на дорозi - жодно? живо? душi, пiрнули в синю морозяну
нiч.
   Кiлька днiв  нi  молодий  Семашко,  нi  Феодосiя,  нi  Сава  Грицаи  не
приносили нiчого втiшного,  бо  не  могли  пробратися  на  Викiтку.  Юрась
Хмельницький всюди поставив  посилену  варту.  Що  дiялося  за  частоколом
фортецi, нiхто не  знав.  Однак  жителi  Немирова  здогадувалися,  що  там
чиняться кривавi допити i катування.
   Арсен Звенигора не знаходив собi мiсця. Кожного вечора,  коли  прибiгав
Семашко або Сава без достовiрних вiстей, вiн  у  безсилiй  лютi  стискував
кулаки. Його гнiтила невiдомiсть. Вiн ладен був зразу, негайно напасти  на
укрiплення,  бо  вичiкування  завдавало  йому  неймовiрних  душевних  мук.
Розпалена уява малювала одну картину страшнiшу за iншу. Особливо переживав
вiн за Златку i Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася
i сам несамовитий гетьман?
   Його пiдтримував Роман. Однак Палiй не схвалював ?хнього гарячкування.
   - Поспiшиш - людей насмiшиш, - казав  вiн.  -  Хiба  можемо  ми  такими
нiкчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевiлля! Поки  ми  не
матимемо надiйного зв'язку з тво?ми, Арсене, доти...
   - А поки дочека?мося зв'язку, буде пiзно!
   - Що ж ти радиш?
   - Ми самi повиннi встановити зв'язок!
   - Як?
   - Я проберуся та?мно на Викiтку...
   - Легко сказати!
   - А чекати ще важче!.. Якщо i сьогоднi не буде нiчого нового,  я  вночi
пiду до замку.
   Перед вечором прибiгли схвильованi Василь Семашко та Сава  Грицай.  Всi
кинулись до них. Навiть баба Секлета злiзла з печi.
   - Ну?
   - Татари виволокли чотири  трупи  iз  замку  i  кинули  в  ополонку  на
Нижньому ставу!
   - Ви дiзналися, хто то був?
   - Нi, - схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечi.
   - Не плач! Сльозами горю не зарадиш... Вночi ми проберемося на  Викiтку
i що-небудь вивiда?мо.
   Палiй промовчав. А у хлопця радiсно заблищали очi.
   - Справдi?
   - Так. Для цього потрiбно мати вiрьовочну драбину  iз  мiцним  залiзним
гаком i довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокiл.
   - Драбина з гаком у мене знайдеться, - сказав Сава Грицай.
   - А я дiстану хворостину, -  по-змовницьки  прошепотiв  Се-машко,  нiби
його мiг тут хтось пiдслухати.
   - От i добре. Тодi приходьте, як стемнi?.
   Пiзнього  вечора  кiлька  постатей  прокралися  темними   завулками   i
задвiрками до Викiтки. Щоб не наражати всiх на небезпеку,  Арсен  наполiг,
що в замок пiде вiн один, до стiни його супроводжуватимуть тiльки Роман та
Семашко, а iншi залишаться в засадi на березi ставу, у заростях  верболозу
та вiльшаника.
   Семашко - так запорожцi почали звати хлопця - упевнено  йшов  попереду.
Ще за  дня  вiн  розвiдав  усi  пiдступи  до  Викiтки  i  переконався,  що
найзручнiше буде пiдiйти з боку Верхнього ставу.
   Вони спустилися з  крутого  горба  вниз,  на  лiд,  приметений  снiгом,
оминули вузький перешийок, яким  Викiтка  з'?днувалася  зi  Шполiвцями  та
центром мiста i де, як хлопець знав достеменно, i вдень i вночi  вартували
татари, й попростували до зубчасто? стiни фортецi.
   Нiч була темна, безмiсячна. Рiзкий вiтер глухо шумiв у  лапатому  гiллi
яворiв i жбурляв колючим снiгом. Жодного вогника, жодно? людсько? постатi.
Здавалося, весь Немирiв вимер або заснув.
   Вони  видерлися  по  крутому  схилу  вгору  i  зупинилися  пiд   темною
дерев'яною стiною.
   - Тут! - прошепотiв Семашко.
   Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою пiдняв один ?? кiнець  вгору
i  зачепив  за  гострий  частокiл.  Ставши  ногою  на  нижнiй   щабель   i
пересвiдчившись, що драбина зачепилася мiцно, вiн обняв у темрявi Романа i
Семашка, прошепотiв:
   - Чекайте на мене тут до других пiвнiв. Якщо не вернусь, iдiть назад...
Прощавайте!
   Вiн швидко полiз на стiну i зник у темрявi.
   Частокiл був невисокий - якихось два сажнi, i  Арсен  миттю  здерся  на
нього. Перелiзши через гострi шпичаки паль на  внутрiшню  земляну  приспу,
швидко пiдняв драбину, згорнув i закопав у снiг.  Потiм,  кинувши  швидкий
погляд на Романа i Семашка, якi ледь бовванiли внизу пiд стiною,  обережно
спустився в темний двiр фортецi.
   Десь бiля брами  загавкав  собака,  перегукнулися  вартовi  -  i  знову
настала тиша, яку порушував тiльки посвист вiтру.
   Арсен струсив з одягу снiг i почав скрадатися поза хлiвами до  майдану,
де у вiкнах блимали жовтавi вогники.
   Завiрюха посилювалась i швидко  замiтала  слiди,  а  також  ховала  вiд
стороннього ока. На майданi - жодно?  живо?  душi.  Тiльки  вдалинi,  бiля
фортечних ворiт, якийсь рух i  гамiр  -  то  в  посад  в'?жджав  невеликий
татарський загiн, що, мабуть, повертався зi здобиччю  з  навколишнiх  сiл.
Але до ворiт було далеко, i, звичайно, нiхто  на  такiй  вiдстанi  не  мiг
побачити людину, яка скрадалася попiд  будiвлями,  обережно  заглядаючи  в
освiтленi вiкна.
   Довго Арсеновi не щастило. Та  ось  вiн,  обiгнувши  рiг  однi??  хати,
заглянув у замерзле причiлкове вiконце i побачив неяснi тiнi. Тодi  припав
до шибки ротом, гарячими губами вiдiгрiв замерзле скло. Незабаром на ньому
зачорнiла невеличка кругла латка. Глянув у не? - i  мало  не  скрикнув  од
радостi: за столом, якраз насупроти нього, сидiв,  пiдперши  лису  голову,
дiдусь Онопрiй. Арсенове серце радiсно  закалатало.  Тiльки  б  нiкого  iз
стороннiх не було в хатi! Зразу вивiв би сво?х до стiни, де ждуть Роман  i
молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети -  i  гайда  в
поле! Завiрюха миттю замете слiд, i нiхто  не  здогада?ться,  де  подiлися
втiкачi... Шукай вiтра в полi!
   Вiн аж затупцяв з нетерплячки. Потiм ще раз заглянув у вiконце. Так, це
дiдусь Онопрiй. Як i ранiш, сидить непорушне, пiдперши голову  рукою...  А
там далi, у сутiнках, - матуся... I бiльше, зда?ться, нiкого...
   Легенький стукiт нiгтем у шибку примусив дiдуся  здригнутися,  пiдвести
голову. Вiн довго прислухався, щось сказав. До нього пiдiйшла мати.  Арсен
постукав знову, на цей раз дужче.
   Дiдусь встав з-за столу i нахилився до вiкна.
   - Хто там? - долинуло його ледь чутне шамкотiння.
   - Це я, Арсен,  -  прошепотiв  козак.  -  Вiдчинiть!  У  хатинi  запала
мовчанка. Потiм почувся легкий скрик матерi. Грюкнули дверi.
   Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майданi порожньо.  Татари  десь
зникли. Тiльки бiля брами голосно смiялися вартовi... Вiн легко перемахнув
через  плiт  i  збiг  на  високий  ганок.   Дверi   несмiливо   скрипнули,
прочинилися, i з щiлини почувся голос матерi:
   - Арсене, ти?
   - Я, мамо! Я!
   - Боже мiй!
   Вона хутко впустила його в сiни.
   - У хатi чужих нема?? - спитав тихо.
   - Нема?, - грюкнула засувом i припала в темрявi до  холодного  синового
кожуха. Прошепотiла:- Арсенчику, дитино моя!
   Ввiйшли до хати. Дiдусь Онопрiй кинувся до внука, схлипнув радiсно.
   - Соколику! Звiдки ти?
   Арсен обняв дiдуся i обвiв оком кiмнату. Нiкого.
   - А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?
   На мить у  хатi  стало  тихо.  Тiльки  потрiскувала  скiпа,  i  вiд  ??
жовтавого свiтла поко?м бродили примхливi загадковi  тiнi.  Арсеновi  враз
стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дiдусь?
   - Ну? Кажiть же!
   - Покликали ?х до гетьмана... А що  там  -  невiдомо.  Тiльки  наказали
вдягнутися по-святковому, - тихо проказала мати. У Арсена похололо серце.
   - I що ж - ?х кожного вечора кличуть до гетьмана?
   - Нi, сьогоднi перший раз.
   - А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?
   - Вони поступили на службу до яничарiв... Казали - так треба...  Тож  i
?х покликано сьогоднi...
   - Ага, ось як, - Арсен полегшено зiтхнув.
   Однак тривога не полишала його.  Хiба  мiсце  молодим  гарним  дiвчатам
серед кровожерливих воякiв Юрася Хмельницького, людей без роду i  племенi,
якi злетiлися  сюди  з  усiх  усюд,  щоб  тiльки  якось  пережити  голодне
лихолiття?
   - Матусю, дiдусю, слухайте мене уважно, - промовив, сiдаючи на ослiн  i
садовлячи обабiч себе рiдних. - Я тут не сам... Зi мною - i Роман,  i  пан
Мартин, i Яцько,  i  нiжинський  козак  Гурко,  якого  запорожцi  прозвали
Палi?м. Передайте Младеновi,  Ненковi  i  Якубовi,  що  ми  при?хали,  щоб
визволити вас. Мо? товаришi залишилися у одно? старенько? бабусi, яка живе
самотньо над ставом. - Арсен розповiв, як знайти хатину бабусi Секлети.  -
Якщо я не побачу ?х, хай прийдуть завтра  ввечерi  до  нас...  А  зараз  я
повинен iти... Де живе гетьман?
   - Арсене, що ти надумав? Iти до гетьмана? - кинулася мати.
   - Я повинен усе розвiдати. Можливо, ?м потрiбна моя допомога...  То  де
живе гетьман?
   - Його будинок - на тому боцi майдану. Якраз перед ганком - два  високi
осокори, а на подвiр'? - конюшня та вiйськовий  склад,  -  пояснив  дiдусь
Онопрiй.
   - А варта?
   - Варта тiльки всерединi... Та бiля ворiт.
   - Ага, гаразд... За мене не бiйтеся, рiдненькi... Може, ще  сю  нiч  ми
всi будемо в безпечному мiсцi. Тiльки б поталанило...
   Вiн обняв матiр i дiда i швидко вийшов з хати.
   Хурделиця не стихала.  Арсен  пiдняв  комiр  кожуха  i,  пiдштовхуваний
вiтром, попростував через заснiжений майдан.
   Будинок гетьмана, незважаючи на снiгову завiрюху, неважко було  знайти:
всi вiкна у ньому свiтилися. А перед  ганком,  як  казав  дiдусь  Онопрiй,
стрiмко здiймалися вгору два струнких осокори.
   Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, Арсен  смiливо  наблизився
до освiтленого вiкна i припав до шибки. Однак нiчого не побачив: на вiкнах
занавiски...  Вiн  перейшов  до  другого  вiкна.  Але  й  тут  його  ждало
розчарування.
   Обiйшовши  пiвхати,  вiн  опинився  в  дворi.   Не   помiчаючи   нiчого
пiдозрiлого, через замет перебрався до двох яскраво  освiтлених  вiкон,  з
яких долинали  голоси,  i  здерся  на  прикидану  снiгом  купу  дров,  щоб
заглянути поверх занавiсок. Раптом з-за  хати  вийшло  тро?.  Арсен  зразу
зрозумiв, що це - пiдпилi старшини, i вилаяв себе у думцi за  необачнiсть.
Тепер доведеться або тiкати (а це означало б, що пiднiметься через хвилину
на ноги вся Викiтка), або ж пiти на ризикований шлях i спокiйно, вигадавши
правдоподiбну  причину,  пояснити,  чому   опинився   тут,   пiд   вiкнами
гетьманського дому.
   Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освiтленого вiкна,
старшини на якусь мить розгубилися  i,  зупинившись,  мовчки  дивилися  на
нього. Потiм один спитав:
   - Хлопець, хто такий? Що тут робиш? - Вони  оточили  Арсена.  -  Добрий
вечiр, - миролюбно  привiтався  козак.  -  Добрий  вечiр,  -  спантеличено
вiдповiли старшини, приглядаючись до незнайомця. - Ти що за один?
   - Менi потрiбно до гетьмана... Я прибув iз Запорожжя.
   - Дiдько тебе вiзьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!
   - А мене пропустили разом з загоном, який  щойно  входив  до  посаду...
Нiхто й уваги не звернув.
   - Ох диявол!.. Тс-с-с! Нiкому про це нi слова. А то гетьман  дiзна?ться
- голови всiм нам постина?... Лихий би тебе забрав!
   Старшини були наляканi. Гетьман жартувати не любив: дiзна?ться  -  враз
комусь пропише сотню ки?в!
   - Ходiмо з нами! - смикнув один Звенигору за рукав.
   - Куди?
   - Як куди? Ти ж хотiв до гетьмана?
   - Але зараз... Пiзно вже!..
   - Нiчого. Всi старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний  буде,
мабуть, не вiд того, щоб побалакати з запорожцем. Посли  з  Запорожжя  тут
бувають нечасто...
   В ту коротку  хвилину,  поки  старшина  доповiдав  Юрiю  Хмельницькому,
Звенигора встиг окинути оком свiтлицю. Вiд нього не приховалась i блiдiсть
Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, i переляк в очах  Стехи,
котра зразу впiзнала брата, як тiльки вiн ступив  на  порiг,  i  безмежний
подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, нiхто з них  нiяк  не
сподiвався побачити його тут, у Немировi, в таку напружено тривожну  мить,
коли йшлося про Златчину  долю  i  про  долю  ?х  усiх.  Однак,  помiтивши
застережливий Арсенiв погляд, прикусили язики i жодним порухом  чи  звуком
не показали, що знають його.
   Та Арсена знали тут не тiльки його друзi, а й  вороги.  Як  тiльки  вiн
вступив  у  свiтлицю,  мурза  Кучук,  Яненченко  i  Многогрiшний   вражено
витрiщилися на нього.
   - Кара джигiт? - не повiрив сво?м очам мурза.
   - Чорний вершник! - вигукнув полковник Яненченко. -  ?й-богу,  це  вiн!
Провалитись менi на цьому мiсцi!
   А Многогрiшний, розгублено клiпаючи безвi?ми повiками, прошепотiв:
   - Арсен Звенигора!
   Арсен мовчав.
   Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:
   - Ти справдi запорожець? Арсен вклонився.
   - Так, ваша ясновельможнiсть, запорожець.
   - Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?
   - Кожен ма? право  назвати  iншого  як  йому  заманеться.  Тут  наперед
висунувся Свирид Многогрiшний, вигукнув:
   - Не вiрте йому, пане гетьманi Не вiрте!.. Це нiякий не Чорний вершник!
Самi зна?те, що у деяких запорожцiв iмен, як у собаки блiх.  Сьогоднi  вiн
Степан, завтра - Iван, а пiслязавтра - Гаврило...  Насправдi  ж  це  Арсен
Звенигора. Я знаю  його  як  облупленого.  Давно  знаю...  Це  не  простий
запорожець, а довiрена особа самого Сiрка!
   - Он як! - Юрась поглядом змiряв Арсена з нiг до голови. А Многогрiшний
пiдступив ближче.
   - Салям, молодче! От i зустрiлися ми з тобою. Пiзна?ш?
   - Як не впiзнати, пане Многогрiшний! - стримано вiдповiв Арсен, у думцi
бажаючи   сво?му   знайомому   провалитися.   -   Я   радий   бачити   вас
живим-здоровим...
   - Радий чи не радий, але де  ж  ти  дiнешся?  -  В  очах  Многогрiшного
блиснули злi вогники. - Здибалися, як кажуть, на вузькiй  дорозi...  Тепер
миром не розiйдемося.
   Юрась вiдсторонив хорунжого убiк.
   - З чим прибув iз Сiчi, козаче? Арсен завагався з вiдповiддю.
   - Але, ясновельможний пане гетьман... - Вiн поглядом красномовно вказав
на старшин i салтанiв, що пантрували кожне його  слово.  -  Я  стомився  в
дорозi i вважаю, що зараз не час говорити про справи.
   - А може, я взагалi не бажаю трактувати з  запорожцями  нi  про  що!  -
роздратовано вигукнув Юрiй Хмельницький. - Вони зрадили мене! Не  захотiли
пiдтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б менi ?х хоч тисячу виманити  з
Сiчi та захопити, я зразу заслав би ?х до турецького султана  на  каторгу!
Як же смiв Сiрко присилати послiв пiсля того, як  збройне  виступив  проти
мене i мо?х союзникiв?! Чи йому вiд старостi замакiтрилося в головi?
   - Ясновельможний пане гетьман...
   Звенигора хотiв делiкатно звернути розмову на iнше або зовсiм припинити
??, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого мiсця  в  сво?й
душi, гаркнув щосили:
   - Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти при?хав пiдмовляти мене зрадити
мо?х теперiшнiх союзникiв i покровителiв i перекинутися на  бiк  Сiрка  чи
мерзенного поповича!  Отого  попового  сина  Самойловича,  який  запакував
гетьмана Дем'яна Многогрiшного в  Сибiр,  обвинувативши  його  у  зрадi  i
та?мному  союзi  з  Дорошенком!..  -  Вiн   раптом   глянув   на   Свирида
Многогрiшного  i  швидко  спитав:-  То,  зда?ться,  твiй  родич,   гетьман
Многогрiшний?
   - Так, то мiй двоюрiдний брат, - схилив голову хорунжий. - Мiй нещасний
брат, якого Самойлович...
   - Ну, от бачиш, iз чим ти при?хав до мене? Я все знаю!
   - Але ж, ясновельможний пане гетьман...
   Та Юрась i на цей раз не дав Звенигорi сказати слова.
   - Не ти перший при?жджа?ш iз Запорожжя! Цими днями  тут  був  уже  один
посол... Чи вивiдувач... Трактував iз наказним гетьманом  Астаматi?м  поза
мо?ю спиною... I зна?ш, де вiн зараз? - Юрась зробив  паузу  i  пронизливо
глянув на закам'янiле обличчя козака. - У ямi!.. Тож можеш  тiшитися  тим,
що не сам телiпатимешся на гiлляцi, а разом зi сво?м братчиком!
   Многогрiшний нахилився до гетьмана  i  тихо,  але  так,  що  всi  чули,
промовив:
   - Цей козак непоштиво  вилаяв  вас  у  Стамбулi,  а  мене  на  Сiчi,  в
присутностi Сiрка, коли я був послом вашо? ясновельможностi  на  Запорожжi
минулого лiта... Може, дозволите менi тепер потрактувати з ним трохи?
   - Цiлком доручаю його тобi, - подумавши, вiдповiв Юрась. - Хай усi  мо?
друзi бачать, що я не пiдтримую нiяких зв'язкiв iз ворогами  нашими,  а  з
послами ?хнiми розправляюся нещадно, як iз пiдступними гi?нами... Вiзьмiть
його та киньте в яму!
   Дозорцi схопили Арсена за руки, вiдiбрали зброю. В першу мить вiн хотiв
вириватися, тiкати, але зразу ж збагнув, що на втечу  нема  нiяко?  надi?.
Тримали його мiцно.
   Многогрiшний боляче штовхнув у спину.
   - Ходiмо!
   Арсен пильно глянув на Златку i Стеху, нiби просив ?х мовчати, а  потiм
- на Юрася  Хмельницького.  Хоча  серце  його  кипiло  вiд  обурення,  вiн
стримував себе, розумiв, що потрапив у пастку сам.
   - Прощавайте, пане гетьман, - кинув через плече,  бо  Многогрiшний  уже
штовхав у спину, щоб виходив. - Гадаю,  що  все-таки  ми  продовжимо  нашу
розмову для обопiльно? користi.
   - Iди, йди! - гарикнув Многогрiшний. - Буде ясновельможний пан  гетьман
говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!
   Арсен ступив через порiг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий  скрик
Златки. Але зразу ж у поко? загули чоловiчi голоси, у сiнях грюкнули дверi
- i слабкий Златчин голос потонув у  шумi  i  в  завиваннi  хуртовини,  що
дмухнула в лице снiгом i холодом.
   Йому не поставили драбини. Многогрiшний штовхнув його  обома  руками  у
темний отвiр, звiдки тягнуло  запахом  прiло?  соломи,  цвiллю,  смердючою
задухою, i вiн полетiв униз.
   Яма  була  глибока,  мов  колодязь.  Арсен  упав  на  купу   тiл,   що,
притиснувшись  одне  до  одного,  лежали  тiсно  на   товстiй   солом'янiй
пiдстилцi. Хтось вiд болю закричав, хтось вилаявся. I зразу яма сповнилася
гамором: тi, кому вiд Арсенового падiння дiсталося найбiльше, стогнали  та
охкали, iншi, цокаючи зубами вiд холоду й вогкостi, щiльнiше вкутувалися в
одяг, переверталися на другий бiк, проклинаючи свою долю i все на свiтi.
   Нагорi дозорцi закрили отвiр матами, стало зовсiм темно. Арсен нiчого i
нiкого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, вiн притиснувся  спиною
до стiни i сидiв тихо, потираючи забите колiно. Раптом чиясь рука намацала
в темрявi полу його дубленого  кожуха,  перебралася  вище  i  стиснула  за
лiкоть. А хрипкий простуджений голос запитав:
   - Це ти, чоловiче, звалився на мене як снiг на голову?
   - Я.
   - Хто ж ти такий, що тобi така честь? Не кожного серед  ночi  приводять
сюди i кидають, мов колоду, людям на голови.
   - Пугу, пугу - козак з  Лугу,  -  вiдповiв  Арсен,  не  знаючи,  з  ким
говорить i хто ще його тут слуха?.
   - О! Братчик?.. Ти з якого куреня?
   - З Переяславського.
   - А я з Мишастiвського...
   - То ти теж запорожець?
   - Так, Мирон Семашко...
   Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотiв:
   - Доброго здоров'я, брате... Привiт тобi вiд родини!
   - Ти був у мо?х? - здивувався Семашко. - Яким чином потрапив? Що там  у
них?
   В'язень пiдтягнувся ближче i сiв поряд з Арсеном.
   - Всi живi й здоровi. Турбуються про  тебе...  Ми  заходили  з  Семеном
Гурком, - вiдповiв Звенигора.
   - З Семеном Гурком? - ще бiльше здивувався Семашко.  -  А  вiн  як  тут
опинився?
   Арсен розповiв про зустрiч i причину ?хнього при?зду до Немирова.  Вони
довго шепталися, аж поки в'язнi, розбурханi несподiваною Арсеновою появою,
не заспоко?лися i не впали в тяжкий сон, на  всi  лади  завдаючи  хропака.
Тодi Арсен пiдвiвся i витягнув угору руку, намагаючись дiстати  краю  ями,
але скiльки не пiдiймався навшпиньках, намагання його були марнi.
   Мирон Семашко гiрко промовив:
   - Даремно, брате, стара?шся! Тут нiчого не придума?ш: яма завглибшки  в
тво? два зрости. I стiни гладенькi - нi за що зачепитися...
   - А коли стати один на одного?
   - То одержиш вiд вартового боздуганом або шаблею по  головi!  А  вранцi
витягнуть, задубiлого, i кинуть в ополонку... Ракам на поживу. Нi,  брате,
облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собi вiку...
   - Гм, отже, без сторонньо? допомоги нiчого й думати про порятунок?
   - Нiчого й думати... Не яма - справжня могила! - Мирон закашлявся. Його
легенi свистiли, мов  ковальськi  мiхи.  Заспоко?вшись,  вiн  додав:-  Сам
люципер не змiг би вигадати тяжчо? кари на  людей,  а  Юрасько  вигадав...
Проклятий!
   "Справдi, могила, - подумав Арсен, мацаючи пальцями по холоднiй  стiнi,
яка вгорi взялася тонким льодком. - I потрапив  я  в  не?  завдяки  сво?му
старому знайомому - Многогрiшному! Цiкаво, яко? то  вiн  заспiва?  завтра?
Невже катуватиме?" Вiн обережно лiг поряд з Мироном  Семашком,  притулився
до нього щiльнiше, i вони ще довго гомонiли, аж поки перед  ранком  ?х  не
зморив сон.
   Для багатьох у Немировi та нiч була тривожна.
   Сво?ю несподiваною появою в господi гетьмана Арсен вiдвернув на  якийсь
час грозу вiд Златки, i страшний вибух гетьмансько? лютi упав на нього.
   Як тiльки Свирид  Многогрiшний  з  дозорцями  вивiв  Звениго-ру,  Юрась
окинув важким поглядом присутнiх, довше, нiж на iнших, зупинився на Златцi
й Стесi i, нiчого не сказавши, рвучко вийшов до сусiдньо? кiмнати.
   Гостi почали розходитися.
   Младен, Я куб i Ненко повели дiвчат додому.
   Господа опустiла. Один  Азем-ага  мовчки  сидiв  на  лавi  край  столу,
пiдперши важку нижню щелепу кулаком.
   Згодом повернувся Многогрiшний, примостився на другому кiнцi  столу,  i
так сидiли вони, кожен  думаючи  про  сво?,  аж  поки  скрипнули  дверi  i
нечутною ходою ввiйшов Юрась Хмельницький.
   Многогрiшний  пiдхопився  як  опечений.  Азем-ага  пiдвiвся   повiльно,
статечно, але вклонився шанобливо.
   Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
   Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем сво?х пiдручних i,  коли
тi наблизилися, наповнив вином три келихи.
   - За вас, мо?х вiрних i вiдданих друзiв i помiчникiв. За ваше здоров'я!
   - Спасибi, - коротко промовив Азем-ага.
   - За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! - вигукнув Многогрiшний.
   Випили.
   Витерши рукою вуста  i  вiддихнувшись,  Юрась  поставив  келих,  пiдвiв
голову.
   - Зда?ться, я сьогоднi п'яний i наробив дурниць, - тихо  промовив  вiн,
нiби вiдповiдаючи на якiсь сво? думки.
   - Що ви, що ви, пане гетьман! - замахав руками  Многогрiшний.  -  Кожне
ваше слово було розумне i достойне!
   - А-а!.. - Юрась скривився.  -  Помовч,  Свириде!  Виконавець  iз  тебе
сумлiнний, а радник нiкчемний... - i звернувся до турка:-  Що  ти  скажеш,
Азем-ага? Як розмалю?ш мене у сво?му донесеннi великому вiзировi  про  цей
вечiр?
   Азем-ага i бровою не повiв,  почувши  не  натяк  на  його  та?мну  роль
наглядача за кожним словом i вчинком гетьмана, а пряме ствердження  цього.
Вiдповiв розважно:
   - Я при?днуюся до думки  Свирида-аги.  Ви  поводились  достойно,  як  i
личить вiрному пiдданому падишаха. А щодо тi?? дiвчини, то ось що скажу...
Якщо вашi намiри серйознi, мiй повелителю, то, звичайно,  треба  писати  i
кам'янецькому пашi,  i  великому  вiзировi,  i  муфтiю,  i  навiть  самому
падишаховi. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти  такого  шлюбу.
Адже вiн скрiпить ваш союз з високою Портою... Наскiльки менi вiдомо,  ваш
батько  гетьман  Богдан  одружив  свого  старшого  сина  Тимоша  з  дочкою
молдавського господаря Василя Лупула - Розандою, щоб  скрiпити  вiйськовий
союз двох держав.То чому б вам не скрiпити  союз  наших  держав  шлюбом  з
туркенею?.. Сам аллах освятить його!
   - Нi! - вигукнув Юрась. - Про ту  дiвку  не  може  бути  й  мови!  Вона
образила мене! То була моя хвилинна слабiсть, яко? я стида-юся зараз...  Я
прожив сорок рокiв одинаком  i  залишуся  самотi?iii  до  само?  смертi...
Видно, судилося менi не зазнати родинного щастя,  а  всього  себе  вiддати
тому дiлу, за яке ми тут спiльно кладемо сили й життя!
   - Отже, ви вiдмовля?тесь вiд не??
   - Для себе - так. Вiдмовляюсь!.. Але  я  не  можу  пробачити  ?й  i  ??
родичам тi?? ганьби i того сорому, яких я зазнав сьогоднi... Я...
   В цю мить у сiнях загупали. Юрась обiрвав мову.
   - Хто там?
   Многогрiшний вiдчинив дверi. Iз клубкiв холодно? сиво? пари до свiтлицi
вступили двi заснiженi постатi. Ввiйшов  Младен  у  супроводi  незнайомого
турецького чорбаджi?.
   Младен вклонився.
   - Чауш кам'янецького пашi Омар-огли, ваша ясновельможнiсть! - виголосив
вiн. - Щойно прибув у супроводi  загону  охорони  з  Кам'янця  з  важливим
листом вiд великого вiзира.
   Юрась Хмельницький i Азем-ага миттю  встали  з-за  столу,  пiдiйшли  до
чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий  сувiй  i  мовчки
простягнув Азем-азi.
   - Що там? - нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на
жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душi вiн боявся
вiстей з Кам'янця i  Стамбула,  бо  кожна  з  них  так  або  iнакше  могла
торкатися його особи i його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.
   Азем-ага мовчки дочитав до кiнця, згорнув сувiй i урочисто промовив:
   - Великий вiзир Мустафа  сповiща?  вiйська  про  пiдготовку  до  нового
походу, який розпочнеться наприкiнцi весни цього року...
   - Проти кого похiд? Куди?
   - Проти урусiв... На цей  раз  удар  буде  спрямовано  на  ?хню  древню
столицю Ки?в... Вiзир наказу? всiм пашам, бейлер-беям, вiйськовим  залогам
на Волощинi й Укра?нi спорядити сво? загони
   всiм  необхiдним  для  тримiсячного  походу,  головна  мета   якого   -
захоплення Ки?ва, Лiвобережжя i розгром уруських вiйськ.  Султан  Магомет,
крiм того, наказу? кримському хановi вчинити влiтку спустошливий набiг  на
Укра?ну, на Лiвобережжя, щоб вiдвернути сили урусiв вiд Ки?ва,  куди  буде
скеровано наш основний удар... Нам, ясновельможний  гетьмане,  наказу?ться
разом з Бiл-городською  ордою  зробити  напередоднi  походу  головних  сил
розвiдувальний похiд на Ки?в, щоб виявити сили ворога i його слабкi мiсця.
   - Слава богу, що султан не зупинився на пiвдорозi! Отже, ще цього  року
вся Укра?на об'?дна?ться пiд мо?ю булавою!
   - По волi аллаха i нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета  -
урочисто проказав Азем-ага, пiднявши моли-товно руки.
   Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, i в  його  очах  промайнула
несподiвана думка: якщо турки завоюють всю Укра?ну, то вони, чого доброго,
зможуть обiйтися  й  без  нього  i  взагалi  без  будь-якого  гетьмана,  а
роздiлять ?? на пашалики  i  настановлять  пашiв,  як  уже  настановили  в
Кам'янцi Галiля-пашу, який заправля? тепер усiм кра?м. Вiд цi?? думки йому
стало сумно i тяжко на серцi. Нi, вiн повинен утриматисяi Будь-якою  цiною
утриматися i зберегти в  руках  гетьманську  булаву...  Але  як?  На  кого
спертися? До аллаха високо, а до  султана  далеко...  Один  великий  вiзир
Мустафа близько, i в його руках - влада  над  життям  тих,  хто  мешка?  в
Анатолi?, на Балканах i в усiх пiдвладних Портi землях... Отже, вiд  нього
передусiм залежить i залежатиме i його доля. Хiба...
   Юрась замислився. З Кара-Мустафою його мiцно зв'язав торiшнiй похiд  на
Чигирин, пiд час якого вiн добре  вивчив  пота?мнi  струни  душi  великого
вiзира. На цих струнах  передусiм  грали  два  почуття  -  владолюбство  i
користолюбство. То, може, й собi зiграти на них?
   Гетьман пожвавiшав. У стомлених очах блиснули iскринки. Пильно глянувши
на турка, вiн сказав:
   - Ага стомився...
   - Так, ефендi, - кивнув головою чауш.
   - Але вранцi, на свiтанку, доведеться вирушити в зворотну  путь...  Ага
ма? вiдвезти важливого листа пашi i подарунок великому вiзировi.
   - Слухаюсь,  бей-ефендi,  -  виструнчився  чауш.  Юрась  повернувся  до
Многогрiшного.
   - Свириде, розпорядись агу Омар-огли i його людей  добре  погодувати  i
розташувати на ночiвлю в теплих хатах, бо спочинок
   у них буде короткий. Вони мусять ви?хати з Немирова разом з кримчаками,
а тi мають звичай рушати до схiд сонця.
   - Розумiю, пане гетьман, - вклонився Многогрiшний i разом  з  чаушем  i
Младеном вийшов з покою.
   Через деякий час вiн повернувся i доповiв, що весь загiн Омара-огли вже
розмiщено на Шполiвцях i що Омар-огли чека? нових наказiв.
   - Свириде, ти по?деш з ним у Кам'янець, - наказав  гетьман.  -  Повезеш
подарунки великому вiзировi i пашi Галiлю.
   - Я? Подарунки?.. - Видно було, що Многогрiшному це не сподобалося, але
вiн вчасно схаменувся i додав:- Як накажете, ясновельможний пане гетьман!
   - Але подарунки будуть незвичайнi...  -  Юрась  зробив  паузу,  i  його
обидва спiврозмовники вичiкувально дивилися  на  нього.  -  Це  буде  дво?
дiвчат...
   - Дiвчат?! - скрикнули одночасно Многогрiшний i Азем-ага. - Хто ж це?
   - Адiке i Стеха.
   - Адiке i Стеха? - Многогрiшний i Азем-ага вражено переглянулись. - Але
ж вони не полонянки!
   - Ну й що ж! ?хньо? згоди нiхто не  питатиме.  Ви  та?мно  схопите  ?х,
передасте Омару-огли - i нiхто не знатиме, де  вони  подiлися...  А  чутку
пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподiбно. Вони  ще  нi
разу не верталися з Укра?ни без ясиру... Ось чому Омар-огли ма? ви?хати  з
Немирова разом з ними.
   Обидва гетьмановi пiдлеглi довго мовчали, ошелешенi  почутим.  Хоча  ?м
були добре вiдомi непостiйнiсть i неврiвноваженiсть характеру гетьмана,  у
якого  нерiдко  випадало  сiм  п'ятниць  на  тиждень,   такого   вони   не
сподiвалися.
   - Що ж скажуть родичi тих дiвчат? - спитав нарештi Азем-ага.
   - Гм, родичi!.. - зневажливо усмiхнувся  Юрась.  -  Стешиних  до  уваги
можна не брати... Дво? старих... А брат Адiке буде щасливий,  коли  згодом
дiзна?ться, що його сестра - дружина чи коханка великого  вiзира...  Перед
ним вiдкриються шляхи до найвищих посад у вiйську падишаха.  А  тим  часом
хай, щеня, покуса? собi з досади та горя лiктi або, якщо забракне  розуму,
женеться за кримчаками...
   Азем-ага схилив голову, даючи зрозумiти, що вiн погоджу?ться  з  такими
доводами. Справдi-бо, вони  здалися  йому  досить  обгрунтованими.  Видно,
гетьман, замкнувшись пiсля скандалу в спальнi,  все  докладно  обмiркував.
Сам же Азем-ага теж не  залишиться  в  накладi.  Якщо  подарунок  великому
вiзировi сподоба?ться, - а в цьому можна було не сумнiватися, -  то  вiзир
не обмине i його, Азем-агу, сво?ю ласкою. А  ласка  друго?  пiсля  султана
людини в iмперi? чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрiшний.
   - Нелегко буде взяти дiвчат. У хатi тро? во?нiв. I всi тро? - турки...
   Натяк був прозорий.
   - Азем-ага на цю нiч вiдiшле ?х якнайдалi у караул,  -  рiзко  вiдповiв
Юрась. - А ти, Свириде, з надiйними людьми переодягнешся в татарський одяг
i зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумiв?
   - Так, вельможний гетьмане.
   - От i гаразд. Iдiть, а я трохи спочину...
   Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук  узяв  пiд  руку  салтана
Газi-бея, кинув бистрий погляд по боках i, пересвiдчившись, що ?х нiхто не
чу?, сказав:
   -Заздрю тобi, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома...  Бажаю
тобi щасливо? дороги!
   - Дякую, мурзо. Тобi теж уже недовго тут бути, навеснi  помчиш  у  свiй
Буджак...
   - Так, але ти забува?ш, що зi мною тут  син  Чора...  Зовсiм  занудився
хлопець, рветься додому. Чи не мiг би ти прихопити його з собою, салтане?
   - Але ж я не мав намiру за?здити до Аккермана, мурзо...
   - Не треба за?здити... Твiй шлях лежить повз пiвнiчнi буд-жацькi улуси,
- там вiн зi сво?ми супутниками вiдокремиться вiд тебе i поверне додому...
   - Згода. Хай ?де!
   Кучук ще раз оглянувся i понизив голос.
   - Але вiн буде не сам...
   - Хто ж буде з ним?
   - Полонянки...
   - А-а, розумiю, - усмiхнувся салтан. - Чора закохався?  Чи,  може,  ти,
мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам... Адже в мене дружина  теж  гяурка.
Та i в тебе, наскiльки я пам'ятаю...
   - Так. Аллах дозволя? правовiрним брати в жiнки гяурок... А нiде правди
дiти, серед них багато красунь...
   - О-о, ще й яких! - захоплено вигукнув салтан.
   - Дякую тобi. Газi-бею. - Кучук зупинився i  потиснув  спiврозмовниковi
руку. - Про одне прошу тебе - нiкому нi слова!
   - Охоче обiцяю. Тим бiльше, що це  нiчого  менi  не  кошту?!  -  салтан
весело засмiявся.
   - Коли ти вируша?ш?
   - Досвiтом вирушу... Тепер день короткий, а я хочу по дорозi  заглянути
в навколишнi села, щоб не з порожнiми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!
   - Чора не примусить чекати на себе. Буде  вчасно!  Вони  розсталися,  i
кожний повернув у свiй бiк: Газi-бей до ворiт, а Кучук знайшов  сина  i  з
ним,  нiким  не  помiчений,  шмигнув  у  темнi  суточки   мiж   будiвлями.
Перечекавши там, поки всi з майдану розiйшлися, визирнув з-за рогу.
   - Ходiмо!
   Вони прокралися  мимо  гетьманського  будинку,  мимо  заметених  снiгом
ста?нь, звiдки чулося глухе  форкання  коней,  i  швидко  попростували  до
будинку, вiдведеного гетьманом для сiм'?  Зве-нигор  i  трьох  яничарських
старшин. Там свiтилося. Кучук зупинився бiля плоту, заглянув через нього у
двiр i, приклавши до рота долонi, тричi глухо кашлянув:
   - Кхи, кхи, кхи!
   Iз  темряви  у  вiдповiдь  долинув  подiбний  кашель.  Потiм   почулося
шарудiння, скрипнув пiд ногами снiг - i з-за плоту показалася  гостроверха
татарська шапка.
   - Сюди, мурзо! Сюди! - Татарин пiдвiвся на повний зрiст.
   - А де iншi? - спитав тихо Кучук.
   - Всi тут - у засiдцi...
   Кучук i Чора легко переплигнули через невисокий плiт i пiшли слiдом  за
сейменом, котрий привiв ?х у затишне мiсце мiж сараями, звiдки було  видно
ганок i вiкна хати. Тут, закутавшись  у  теплi  кожухи,  стояло  ще  тро?.
Побачивши мурзу, вони вклонилися йому.  Це  були  вiдданi  Кучуковi  люди,
готовi виконати все, що вiн накаже.
   - Одяг захопили? - спитав мурза.
   - Захопили.
   - За хатою стежили весь час?
   - Так.
   - Ну й що?
   - Дiвчата повернулися в супроводi двох туркiв. Третього з ними не було.
   - Гм, доведеться вiдправити ?х до праотцiв, - твердо  сказав  мурза.  -
Шкода, що нема третього, i  його  б  заодно,  щоб  не  здiйняв  передчасно
тривоги... Ну, що ж - почека?мо, поки всi поснуть!
   Вiн обiперся об дерев'яну стiну i замовк, не зводячи очей з  освiтлених
вiкон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвiртка -  i  на
подвiр'? з'явилася темна постать.
   - А ось i третiй,  -  прошепотiв  Кучук  задоволено.  -  Всiх  разом  i
накри?мо!
   Але цей третiй повiвся не так, як  личило  б  господаревi.  Вiн  швидко
перебiг подвiр'я i, замiсть того щоб пiднятися на ганок, загрюкав  кулаком
у вiкно. На ганку з'явився Сафар-бей.
   - Хто тут?
   - Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, i Якуб-ага  негайно  прибули
до нього! - почувся голос незнайомця.
   - Що там стряслося?
   - Не знаю... Наказано - не гаючись!
   Сафар-бей якусь хвилину мовчав,  потiм  зник  за  дверима.  А  перегодя
вийшов з Якубом i в супроводi посланця Азем-аги швидко пiшов з двору.
   - Гм, зда?ться, нам допомага? сам аллах! - знову прошепотiв Кучук. -  В
хатi залишилися самi жiнки та немiчний дiд, який не зможе вчинити опору...
   - Що ми з ними зробимо, тату? - спитав Чора.
   - Побачимо...
   - Я не хотiв би ?х убивати!
   - Пов'яжемо - i хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук  дав
знак сво?м людям i, пильно оглядаючись довкола, почав повiльно наближатися
до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снiгу. Мурза  миттю  присiв
за заметом. Чора i сеймени зата?лися бiля нього.
   Хтось зайшов у двiр  i  попростував  прямо  до  ганку.  Мурза  по-думки
вилаявся.  Все  так  гарно  складалося,  могло  обiйтися   без   бiйки   i
кровопролиття, а головне - без шуму i крику. Так нi ж - несе котрогось  iз
тих зарозумiлих туркiв! Отже, доведеться неминуче пускати в  хiд  зброю!..
Вiн напружено вдивлявся  в  темряву  i  мiркував,  що  робити:  прикiнчити
непроханого свiдка зараз чи дозволити йому пiднятися на ганок i  вiдчинити
дверi.
   Та ось незнайомець вийшов на освiтлену  мiсцину  насупроти  вiкна  -  i
Кучук  упiзнав  у  ньому  перевдягнутого   в   татарський   одяг   Свирида
Многогрiшного. Мурза здивувався - що йому тут треба?
   Та ще бiльше вiн здивувався, коли за Многогрiшним  iз  темряви  виринув
цiлий десяток пахолкiв, теж перевдягнутих татарами.
   "Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! - замалим не свиснув мурза,
але вчасно спохватився. - Що  ж  затiва?  той  божевiльний  Юрасько?  Адже
Многогрiшний тут не по сво?й волi, а з наказу гетьмана. В цьому  можна  не
сумнiватися..."
   Мурза зробив сво?м людям знак, щоб  принишкли  i  не  подавали  жодного
звуку, а сам, лiгши у пухкий снiг i визираючи обережно з-за замету,  почав
пильно стежити за тим, що робиться бiля хати.
   Тим часом Свирид Многогрiшний пiднявся на ганок i загрюкав у дверi.  За
шумом вiтру мурзi не чути, що вiн сказав, але видно, як вiдчинилися  дверi
i на порозi з'явився сивоголовий дiд.  В  ту  ж  мить  пахолки  штурхонули
старого в груди i прожогом кинулись  у  сiни.  Многогрiшний  залишився  на
ганку.
   З хати долинули приглушенi скрики, гупання нiг.  Потiм  надовго  запала
тиша. Чувся тiльки посвист вiтру, та  жалiбно  скрипiла  стара  кострубата
груша, що тьмяно бовванiла бiля причiлка.
   Через деякий час дверi розчинилися знову, нападники винесли  два  довгi
важкi згортки i швидко зникли з ними в нiчнiй темрявi.
   Кучук схопився i люто тупнув ногою.  Прокляття!  Це  ж  у  нього  з-пiд
самого носа вирвано рiдкiсно? вартостi здобич, на яку вiн гострив зуби  ще
за Днiпром. Вiн не мав  нi  найменшого  сумнiву,  що  Многогрiшний  викрав
дiвчат. I, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.
   Мурза швидко пiдняв сво?х людей.
   - Бачили?.. Ми не повиннi втратити ?хнiй слiд! Ходiмо! - коротко  кинув
вiн i перший рушив за  нападниками.  Чора  порiвнявся  з  батьком,  спитав
схвильовано:
   - Вони викрали дiвчат?
   - Так.
   - Куди ж ?х несуть? До гетьмана?
   - Мабуть.
   - О аллах, ми втратимо ?х!
   Але Многогрiшний поминув гетьманський  дiм  i  повернув  до  посадсько?
брами. Це здивувало Кучука. Отже, дiвчат несуть не до гетьмана? Тодi  куди
ж?
   Вiн ще бiльше здивувався, коли побачив, що Многогрiшний, а з ним i його
пахолки зi здобиччю без затримки пройшли мимо варти i швидко  попростували
на Шполiвцi.
   Це ускладнювало обстановку. Шполiвцi - передмiстя  велике,  з  багатьма
плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зi слiду. Крiм того, тут
мешка? чимало городян, розташованi татарськi й турецькi  залоги.  Про  те,
щоб вiдбити дiвчат, як сподiвався Кучук, годi й  думати.  Зразу  зчиниться
шум - i пiднiметься все мiсто.
   До того ж  Кучук  почав  здогадуватися  про  справжню  мету  викрадення
дiвчат. Вiн давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини  жорстоко?
i мстиво?, i тепер не сумнiвався, що гетьман не забув образи i  готу?  над
дiвчатами якусь мерзотну розправу. От тiльки яку? Убивство? Навряд.  Та  й
не посмi? вiн робити це в самому Немировi, оскiльки йдеться  про  туркеню,
брат
   яко? служить у  вiйську  падишаха.  Продаж?  Теж  малоймовiрно...  Тодi
залиша?ться подарунок?.. Але кому?  Безперечно,  якiйсь  високопоставленiй
особi, яка сво?ю владою може покрити злочин гетьмана!
   Пашi Галiлю? Великому вiзировi? Чи самому падишаховi?
   Кучуковi стало жарко. Вiн розстебнув кожуха. О  шайтан!  Невже  справдi
цих дiвчат Юрась призначив самому падишаховi? Якщо так, то не зносити тобi
голови, мурзо, коли станеш на перешкодi!
   Але зразу ж вiн уявив голубi озеречка Стешиних оченят, ??  пишнi  густi
коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлi  дiвочi  плечi,  нiжнi
рожевi щоки i принадний, по-дитячому трохи на?вний усмiх;  уявив  смагляву
красу Адiке, що затуманила голову самому  гетьмановi,  -  i  п'яний  хмiль
ударив йому в голову. Вiн ще сам  не  мiг  до  ладу  розiбратися  в  сво?х
почуттях. Ще сам не знав, котрiй з дiвчат вiддасть  перевагу.  Хотiв  обох
мати в сво?му гаремi. А час тодi покаже... Та все ж бiльше йому подобалася
пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому  -  i  сам  не  знав.  Може,  тому,  що  в
противагу йому, чорному, мов цигану,  мала  молочнонiжну  шкiру  i  бiляве
волосся?..
   "Е-е, будь що буде! - подумав Кучук. - Не випущу з  рук  ту  золотокосу
пташину!.. Обох -  небезпечно.  А  одну  -  Стеху...  Хiба,  може,  ладком
домовитися з Многогрiшним? Невже старий пес вiдмовиться вiд грошей?.. Тодi
хай нарiка? на самого себе? Перейму в степу - вирубаю всiх  до  ноги!  Щоб
жодного свiдка не лишилося! А дiвчата - в такому випадку обидвi -  стануть
мо?м ясиромi"
   Вiн не вiдставав вiд Многогрiшного i незабаром побачив, як той завернув
у глухий провулок i, вiдпустивши там пахолкiв, завiв дiвчат  до  невелико?
хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нiчнiй iмлi,  Кучук  з
людьми оточив хатину i тихо посту-кач у дверi.
   - Хто там? - почувся голос Многогрiшного. - Це ти, Федоре?
   Мабуть, вiн ждав когось.
   - Вiдчини, пане хорунжий! Це я  -  Кучук!  Многогрiшний  довго  мовчав.
Потiм брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.
   - Чого тобi, мурзо? Як знайшов мене тут?
   - Йшов по слiду... От i знайшов!
   Многогрiшний злякався i хотiв було шуснути в сiни, та мурза, а потiм  i
Чора перегородили йому шлях до вiдступу.
   - Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! -  притиснув  його  до  стiни
Кучук.
   - Що ти ма?ш сказати? - видихнув злякано Многогрiшний,  вiдчуваючи,  як
цупкi пальцi пiдбираються йому до горла. - Чого тобi треба?
   - Ми бачили, як ти викрав дiвчат... Скажи - для чого? Куди ма?ш  подiти
?х?
   Многогрiшний затiпався, але мовчав.
   Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.
   -  Мурзо,  не  змушуй  мене  розкривати  чужу  та?мницю!  -   прохрипiв
Многогрiшний. - Бо не зносити нам обом голiв!
   - Байдуже! Якщо будемо розумнi, то не загубимо ?х  -  нi  я,  нi  ти!..
Скажи - це наказ гетьмана?
   - Так.
   - Я здогадувався... Куди ж ти ма?ш ?х подiти?
   - Вiдвезти в Кам'янець...
   - Пашi?
   - Щоб передав самому Кара-Мустафi.
   - Обох?
   - Власне, одну - Адiке...
   - А другу?
   - А другу - за компанiю... В подарунок пашi Галiлю... Не  розумiю,  для
чого це тобi треба знати?
   - Вiддай менi ту другу - Стеху! Ось що менi треба!
   - Але ж...
   - Ти нiчим не ризику?ш, пане Хорунжий.  Звiдки  гетьман  дiзна?ться,  -
довiз ти обох дiвчат чи одну? В разi чого - скажеш, що тiкала i...  А  щоб
не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось ма?ш! -  i  Кучук  потряс
перед носом ошелешеного i в смерть  переляканого  Многогрiшного  невеликим
оксамитовим капшуком. - I  держи  язик  за  зубами!  А  я  теж,  звичайно,
держатиму!
   Дзвiн золота  подiяв  магiчно.  Многогрiшний  обм'як  i,  вiдчувши,  як
розслабли на горлi пальцi, полегшено зiтхнув:
   - Ху-у! Ну, й налякав же ти мене,  мурзо!  I  чого  б  вiдразу  так  не
сказати - по-людськи?.. Заходьте до хати - берiть собi ту дiвку! Та мерщiй
тiкайте, бо незабаром сюди прибудуть  мо?  люди!  -  i  вiн,  зваживши  на
долонi, опустив собi в кишеню туго напханий капшук.


   8

   Вiдштовхнувши варту, до свiтлицi вбiгли вкрай стривоженi й  схвильованi
Младен, Ненко i Якуб.  Не  дотримуючись  правил  етикету,  заведеного  при
гетьманському дворi, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий  стояв  бiля
столу з Азем-агою i мурзою Кучуком.
   - Гетьмане, що це  все  означа??!  -  вигукнув  Ненко,  люто  блискаючи
чорними очима. - Де подiлися дiвчата? Де моя сестра?
   - Я теж хотiв би це знати, - не ображаючись на тоя, яким  звернувся  до
нього молодий ага, вiдповiв Юрась. -  Менi  ось  тiльки  що  доповiли,  що
салтан Газi-бей, вiд'?жджаючи до Криму, сплюндрував навколишнi села i взяв
ясир... Я не допущу, щоб союзники грабували i розоряли мiй край! Я  напишу
великому вiзировi про це...
   - Але ж хтось мусить знати! - втрутився Младен. - Де була варта?
   - Варта нiчого не зна?, - подав голос мурза Кучук i згорда кинув погляд
на розгублених i пригнiчених туркiв. - Пiсля пiвночi бiля ворiт стояли мо?
люди, i жоден з во?нiв не помiтив нiчого пiдозрiлого.
   - Але ж не нечистий дух винiс  ?х  iз  посаду,  мурзо!  -  раптом  люто
гаркнув Юрась. - Ти перший мусиш дбати за безпеку мiста i всiх нас!.. Якщо
пiде так i далi, то одно? ночi, чого доброго, викрадуть не тiльки наречену
гетьмана, а й самого гетьмана!
   Вiн розлютувався не на жарт. Зблiд. З рота бризкала слина. Палаючi  очi
метали блискавки. Права рука судорожно шарила  бiля  боку,  де  мала  бути
шабля, але не знаходила ??.
   Нiхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим i  гнiвним.  I,  головне,
його схвильованiсть i гнiв здавалися цiлком природними й щирими.
   Ненко  переглянувся  з  Младеном.  В  очах  посивiлого  во?води  стояла
безмiрна туга. Йдучи сюди, вiн сподiвався, що Златка тут, що викрадення ??
i Стехи - дiло рук гетьмана. Тепер же вiн  не  знав,  що  й  думати.  Якщо
правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти  i
дiвчат, тим бiльше, що стара  Звенигориха  i  дiд  Онопрiй  в  один  голос
твердять, що напали на них татари.
   Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотiв його  слухати,
i мурзi не залишалося нiчого iншого, як вiдiйти до  вiкна  i,  склавши  на
грудях руки, заглибитися в сво? думки.
   А думав вiн про те, що нiхто з присутнiх, крiм нього, не  зна?  правди.
Гетьман гада?, що в цю мить Свирид Многогрiшний везе дiвчат у Кам'янець  i
там передасть кому потрiбно. Азем-ага, напевне, дума? те ж саме, бо навряд
щоб Юрась ута?в вiд нього цю свою затiю... I не знають вони, що  Кучук-бей
обвiв ?х обох навколо пальця, що одна з дiвчат у цей час у супроводi  Чори
i вiрних сей-менiв верста? шлях у зовсiм протилежний бiк - на схiд...
   В серцi Кучук-бея клекотiла радiсть. Уявивши, як розлюту?ться - на  цей
раз не удавано, а насправдi - гетьман, коли дiзна?ться про це,  вiн  ледве
стримав зловтiшну усмiшку.
   Тiльки Азем-ага був незворушний, хоча в душi дивувався умiнню  гетьмана
вдавати iз себе невинне ягнятко.
   - Треба кинути всiх людей на пошуки, - сказав Ненко. - Не гаючись!
   - Так, ми кинемо всiх на пошуки, - погодився гетьман. - I передусiм - у
погоню за Газi-бе?м... Дума?ться менi, що дiвчата не поминули його рук.
   - Я по?ду! - вигукнув Ненко. - Дайте менi загiн во?нiв!
   - Нi, по?ду я! - раптом виступив наперед мурза Кучук. - Моя провина, що
варта нiчого не помiтила, тож я i мушу спокутувати ??... Клянусь  аллахом,
якщо дiвчата викраденi Газi-бе?м, йому непереливки будуть!.. Я вiдберу  ?х
i привезу до Немирова!
   Юрась мовчки хитнув головою, i Кучук швидко вийшов з покою.
   - А ви, - гетьман глянув на Ненка, Младена i Якуба, - перевернiть увесь
Немирiв! Не виключена можливiсть, що дiвчата десь тут.
   Коли всi вийшли, вiн повернувся до Азем-аги:
   - Дорогий мiй Азем-ага, тобi ж доведеться прослiдкувати, щоб  нiхто  не
кинувся  вслiд  за  Многогрiшним...  I  щоб  взагалi  всюди  був  належний
порядок...
   - Гаразд, гетьмане, - коротко вiдповiв Азем-ага  i,  не  поспiшаючи,  з
незалежним виглядом вийшов надвiр.
   У Немировi пошуки нi до чого не привели. Надвечiр повернувся  Кучук.  З
його слiв i зi слiв його людей виходило, що Газi-бей, набравши  по  дорозi
бранцiв i бранок, швидко зник у  дикому  полi,  де  хуртовина  замела  всi
слiди. Отже, мурза теж повернувся нi з чим.
   Зрозумiвши, що бiльше сподiватися нi на що, Младен  i  Ненко  вирiшили,
поки не пiзно, рятувати Арсена. З цi?ю метою  Ненко  розшукав  хатину,  де
переховувались Арсеновi друзi, i розповiв про те, що трапилося  з  козаком
та дiвчатами.
   Палiй дав наказ  виступити.  Коли  стемнiло,  загiн  запорожцiв  та?мно
пробрався до ру?н старо? кам'яно? церкви, що стояла неподалiк од  Викiтки.
Ненко розшукав на Шполiвцях Iваника i попередив,  щоб  усi  дубовобалчани,
хто захоче тiкати з Немирова, тримали напоготовi коней.
   Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зi сво?ми людьми.
   - Все готово? - спитав Палiй. - Драбини з вами?
   - Так. П'ять драбин... У кожного - пiстоль, а  то  й  два.  Ятагани  та
ножi... Все готово, - вiдповiв Сава.
   - Скiльки привiв людей?
   - Зi мною - двадцять п'ять...
   - Та нас три десятки... Зовсiм непогано!
   - Поколошка?мо татар! - кинув хтось iз гурту. Палiй пiдвищив голос, щоб
усi чули:
   - Нi, друзi, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар... Запам'ятайте:
ми йдемо, щоб визволити наших друзiв. А для цього передусiм потрiбна тиша.
Тиша й обережнiсть... Не забувайте, що у Юрася тисяча воякiв.  Ми  повиннi
не тiльки безшумно проникнути на Викiтку, а й так же безшумно вийти з не?,
щоб не накликати на себе погонi. Зрозумiли?
   - Зрозумiли! - почулися голоси.
   - От i гаразд... Частина з нас пробереться в  посад.  Решта  залишиться
тут... Але тi,  хто  залишиться,  мають  в  разi  потреби  прийти  нам  на
допомогу. Якщо почу?те пострiли, - а це  означатиме,  що  нас  викрито,  -
нападайте на ворота фортецi... Ясно?
   - Так!
   - Тодi - рушаймо... I хай не омина? нас щастя! Вони швидко спустилися з
горба i попростували через став до Викiтки. Там, на  фортечному  валу,  ?х
уже  ждав  Ненко.  Вiн  закрiпив  кинутi  знизу  вiрьовочнi   драбини   i,
пересилюючи шум вiтру, гукнув:
   - Пiднiмайтеся, другарi!
   Пiвтора  десятка  темних  постатей  стрiмко  подерлися  на   заснiжений
палiсад. В ясну нiч звiдси було  б  видно  весь  Немирiв,  а  тепер  крiзь
снiгову круговерть ледве пробивалося кiлька жовтавих вогникiв, що  блимали
у вiкнах найближчих хат. Залишивши трьох козакiв на  чатах.  Палiй  вiддав
наказ спускатися вниз.
   Iшли один за одним, щоб  не  розгубитися  в  темрявi.  Ненко  показував
дорогу. Як було домовлено ранiш, вiв прямо до ями.
   - Ось у цьому будинку живе Арсенова сiм'я, -  пояснював,  показуючи  на
темнi  обриси  чимало?  хати.  -  А  там  -  дiм  гетьмана.  Обабiч  нього
розташованi будiвлi, де мешка? Азем-ага  з  яничарами  та  сеймеиами,  якi
охороняють гетьмана... Зараз  вони  всi  сплять,  тiльки  в  гетьманському
будинку варту? дво? сейменiв... А  ген  там,  прямо  перед  нами,  посеред
майдану, знаходиться яма, повна в'язнiв.
   Палiй зупинився.
   - Тепер ми пiдемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман,  Спихальський  i  Сава,  -
сказав вiн. - Рештi ждати нас тут i бути напоготовi. Якщо буде потрiбно, я
подам знак... Ходiмо, друзi!
   Бiля ями стовбичило дво? вартових. Закутавшись у кожухи i натягнувши на
самi  очi  гостроверхi  малаха?,  вини   стояли   спинами   до   вiтру   i
пританцьовували, щоб зiгрiти ноги.
   Ненко прискорив ходу  i,  випередивши  товаришiв,  наблизився  до  них.
Упiзнавши  знайомого  яничарського  агу,  сеймени  не  запiдозрили  нiчого
поганого. Вони знали, що в'язнiв на допит водять  не  тiльки  вдень,  а  й
уночi. Тому продовжували тупцяти,  не  звертаючи  уваги  на  те,  що  тро?
незнайомих во?нiв зупинилися позад них.
   - Тут усе гаразд? - спитав Ненко. - Нiчого не трапилося?
   - Все гаразд. Якшi! Якшi! - закивали головами  сеймени.  Це  були  ?хнi
останнi слова. В ту ж мить несподiванi удари ятаганiв звалили ?х на землю.
Роман i Спихальський вiдтягли тiла вбiк i  прикидали  снiгом.  А  Ненко  i
Палiй швидко зiрвали з ями заснiжену мату, спустили вниз драбину.
   З ями почувся стогiн, видно, драбина зачепила когось.
   - Арсене! Арсене! Друже!  -  загукав  Палiй.  -  Ти  тут?  Вилазь!  Всi
схилилися над ямою, з нетерпiнням чекаючи Арсеново? появи. Але у вiдповiдь
- незрозумiла тиша. Чулося тiльки стримане покашлювання простуджених людей
та шелест соломи.
   - Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми  тутка!  -  нахилився
над ямою Спихальський. - Прийшли визволяти тебе!
   Скрипнула драбина, хтось  полiз  нагору.  Показалася  в  темрявi  чиясь
кудлата голова.
   - Хто ви? Якого Арсена пита?те? Чи не запорожця? - запитав незнайомець.
   - Так, так, запорожця. Де вiн? Що з ним?
   - А хто ж ви такi  будете?  -  знову  почав  допитуватися  незнайомець,
перекидаючи ногу через верхнiй щабель.
   - Його друзi, хай тобi грець, чоловiче, - не стерпiв Палiй. -  Хiба  не
бачиш?.. Де ж Арсен?
   - Його нещодавно взято до гетьмана на допит.
   - Ох, чорт! - вилаявся Роман. - Як нам не щастить!
   - Холера! - видихнув прокляття  Спихальський.  Всi  були  приголомшенi.
Нiхто не сподiвався на таке. Першим отямився Палiй.
   - А Мирона Семашка там внизу нема??
   - Мирона?.. Вiн тут... Але його так скатували, що ледве диха?.
   - То вiн сам вилiзти не може?
   - Куди йому! Ноги почорнiли, мов головешки... Тiльки й того, що  живий,
бiдолаха.
   - То виносьте гуртом його сюди. Та  скорiше!..  I  всi,  кому  на  волю
хочеться, хай вилазять!
   Почулися  радiснi  вигуки.  Тiльки  тепер  в'язнi  зрозумiли,   що   ?м
несподiвано усмiхнулася доля. Найдужчi пiдняли  Мирона,  передали  наверх.
Один по одному почали вилазити iншi.
   - Саво, виводь усiх! Та обережно несiть Мирона. А ми пiдемо  на  пошуки
Арсена.
   Коли Сава з гуртом людей зник у темрявi. Палiй  з  Романом  i  Мартином
витягай з ями драбину, отвiр закрили матою i на хвилину задумалися.
   - Доведеться вiдвiдати клятого Юраська, - сказав Палiй. - Не  хотiлося,
але що поробиш! Як дума?ш, Ненко?
   - Iншого виходу нема.
   Мартин i Роман теж погодилися  з  цi?ю  думною.  Та  й  що  можна  було
вигадати iяше?
   - Тодi веди нас. Ненку. Знiмемо вартових - i прямо в гостi до гетьмана.
Ото зрадi?!.. Тiльки тобi, я думаю, не варто  показуватись  перед  ним,  -
сказав Палiй.
   Ненко на знак згоди мовчки  кивнув  головою  i  перший  попростував  до
гетьманського будинку.


   10

   У грубцi весело палахкотiли сухi дрова, при?мне  тепло  розливалося  по
чималому покою. Та Арсен все нiяк не мiг зiгрiтися пiсля доби,  проведено?
у холоднiй, сирiй ямi. Та й на серцi було важко.
   Вiн сидiв на мiцному дубовому  стiльцi,  руки  були  прив'язанi  мiцною
вiрьовкою до бильця, i вiн не мiг ними поворухнути.
   Крiм нього, в поко? знаходився  тiльки  Юрiй  Хмельницький.  Вiн  сидiв
насупроти козака, за широким столом, i пильно дивився на нього.
   - Козаче, якщо ти скажеш правду, я обiцяю тобi життя  i  волю,  -  тихо
промовив гетьман. - Не треба упиратися... Ми зна?мо, хто  ти,  як  звешся,
звiдки прибув. Нам хочеться тiльки знати, з чим ти  прибув  сюди.  З  якою
метою? Вислiдити i вбити  мене?  Чи  вивiдати,  що  робиться  в  Немировi?
Вiдповiдай!
   Звенигора мовчав. Сказати правду вiн, звичайно, не  мiг,  бо  не  хотiв
вiдкрити сво?м ворогам справжню мету при?зду, не хотiв, щоб вони знали про
його зв'язки зi Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про  його  сiм'ю...  Ще
вчора ввечерi вiн врозумiв, що  Многогрiшний  не  пам'ята?  Златки  або  ж
нiколи не бачив ?? в Аксу. Отже, з цього боку можна не  боятися  викриття.
Ну, а вiд нього вони небагато дiзнаються... Однак, щоб  витрати  час,  вiн
вирiшив схитрувати.
   - Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповiдi. Так, я  при?хав  з
Сiчi. Мене прислав Сiрко...
   - З чим? - Хмельницький не мiг приховати зацiкавленостi, що заблищала в
його очах.
   - Вчора я не  хотiв  говорити  в  присутностi  чужинцiв...  А  сьогоднi
скажу... Гадаю, пан гетьман".
   - Можеш казати все вiдверто, - запевнив Юрась.
   - Гаразд... Отже, мене прислав кошовий до вашо? милостi, пане  гетьман.
Кошовий велiв передати, що сподiва?ться на добропоряднiсть пана гетьмана i
вруча? долю свого посланця у вашi руки.
   - Можеш не турбуватися, - запевнив Юрась. - Тобi нiщо не загрожу?.
   - Тодi навiщо мене зв'язано? Навiщо кинуто в яму?
   - Ми не знали, хто ти. До того ж... Гетьман зам'явся.
   - Розумiю. У присутностi яничарiв i татарських мурз ви iнакше не  могли
зi мною повестися? Чи не так? - допомiг йому Звенигора.
   - Ти догадливий, козаче, - погодився гетьман. - Ну, кажи далi!
   - Тодi розв'яжiть менi руки. Iнакше я  не  буду  говорити...  Чого  вам
боятися? За дверима ж варта!
   - Я не боюся тебе... Це  зроблено  на  той  випадок,  коли  сюди  зайде
хто-небудь з чужинцiв, як ти кажеш, - вивернувся Юрась.  -  Отже,  потерпи
трохи... Менi не хотiлося б, щоб нас бачили за мирною  бесiдою.  Адже  сам
розумi?ш, що за мною тут стежить десять пар очей...
   - Тодi чого сидiти тут?
   - Як це? - не зрозумiв Юрась.
   - Який же ви гетьман, коли вашi руки теж зв'язанi, як i мо?? За  кожним
вашим кроком стежать чужинцi! Ви викону?те ?хню волю... Чи не  пора,  пане
гетьман, кинути все i повернутися до свого народу? Саме  про  це  i  хотiв
знати кошовий Сiрко... Вiн дуже любив  i  високо  цiнив  вашого  батька  i
сподiва?ться, що Богданiв син вiдсахнеться од споконвiчних ворогiв наших -
турецького султана i кримського хана, якi за  останнi  п'ять-десять  рокiв
винищили пiв-Укра?ни, i разом з козаками лiвобережними i запорожцями стане
супроти них! В такому разi народ простить i забуде провину вашу...
   Юрась зблiд. Ледве стримуючи себе, сказав:
   - Як же мислить собi кошовий Сiрко мо? повернення в лоно народу нашого?
Навiть коли б я хотiв це  зробити,  то  турки  не  дозволять.  Мене  зразу
схоплять!
   - Ми допомогли б. Аби тiльки на це ваша згода.
   - Отже, Сiрко пропону? менi зраду?
   - Зрадити можна друзiв, товаришiв, народ свiй,  вiтчизну...  Але  втечу
вiд ворогiв наших не можна назвати зрадою.
   - То мо? союзники!
   - То нашi найлютiшi вороги!.. Султан  Магомет  зараз  робить  на  нашiй
землi те, що колись робив Батии, - до ноги винищу?  населення...  Нiщо  не
може виправдати вашого союзу з ним.
   - Ти ще хлопчисько - i нiчого  не  розумi?ш!  -  вигукнув  роздратовано
гетьман. - Жорстокiсть i насилля - невiд'?мна ознака всяко? влади.
   - Так, влада  -  це  насилля,  але  розумнi  правителi  обмежують  його
законом, через який навiть самi, якщо  вони  поважають  себе,  не  повиннi
переступати i не переступають. А  де  нехту?ться  закон,  там  почина?ться
свавiлля i жорстокiсть... Нi султан, нi хан не дотримуються навiть у  себе
на батькiвщинi законiв, то чого ж ви хочете вiд них тут, на  чужiй  землi,
серед чужого ?м народу?
   Гетьман, видно, не сподiвався тако? вiдповiдi вiд простого,  на  перший
погляд, козака i був здивований i його думками, i його мовою.  Але  раптом
до його свiдомостi дiйшло, що, може, козак натяка? на те, що й сам гетьман
чинить беззаконня, катуючи жителiв цього краю i вимагаючи вiд них  золота,
срiбла та iнших коштовностей. Вiн почервонiв i зловiсно втупився  холодним
поглядом у смiливця, який не вiдвiв сво?х очей.  Це  ще  бiльше  розлютило
Юрася: вiн не терпiв, коли хто-небудь намагався передивитися його.
   - Сiрко знав, кого посилав, - з притиском промовив вiн. -  Ти,  козаче,
ма?ш гострий язик. Але ти мусиш вiдати, що часто язик - наш ворог i  через
нього не одна голова злетiла з плiч!..
   Це була пряма погроза. А  Звенигора  знав,  що  у  Юрiя  Хмельницького,
людини нестримано?, хворобливо вразливо?, навiть шалено?, вiд  погрози  до
рiшучого вчинку - один крок. Побачивши, як люто блиснули чорнi  гетьмановi
очi, вiн здригнувся i пожалкував, що був такий вiдвертий.
   - Ясновельможний пане гетьмане... Але Юрась перебив його.
   - Всi запорожцi - мо? вороги! Коли б я мiг, то всiх вiддав би султановi
на каторгу! I ти був би серед них не останнiй!
   Хто зна, чим би кiнчилася ця  незвичайна  розмова,  коли  б  раптом  не
розчинилися дверi i на порозi не виросла  постать  Семена  Палiя.  Гетьман
отетерiло дивився на незнайомця, за яким  з  темних  сiней  ввалювалися  в
покiй озбро?нi люди. Здавалося, йому вiдiбрало зненацька мову.
   - Слава богу, ми встигли! -  вигукнув  Палiй,  кидаючись  до  Арсена  i
розрiзаючи у нього на руках вiрьовки.
   - Арсене! Брате! - Роман схопив Звенигору в обiйми, мiцно  поцiлував  у
щоку. - Так ми перехвилювалися за тебе!
   А позаду стояв,  розкинувши  руки,  Спихальський  i  радiсно,  мало  не
плачучи, усмiхався. Вуса його настовбурчилися i ворушилися, мов у кота,  а
в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з  обiймiв,  пан  Мартин
згрiб козака у сво? ведмежi лапи i мiцно притиснув до грудей.
   - Живий, голубе! Живий, холера! - загув Арсеновi на вухо - Ось  скинемо
ми тобi штани та всиплемо духопелiв, лайдаку ти мiй любий,  щоб  знав,  як
лiзти поперед батька  в  пекло!  Щоб  слухався  старших,  коли  вони  тебе
наставляють на лiпше!
   Вiдштовхнувши Арсена вiд себе, вiн насправдi дав йому мiцного  ляща  по
спинi i кулаком витер мокру щоку. Радiсть поляка була така безпосередня  i
щира, що Арсен, смiючись, схопив його за плечi i чмокнув  у  шорсткi,  мов
дротини, вуса.
   - Дякую, Мартине! Дякую, братове, - вклонився вiн i враз посерйознiшав.
- Гадаю, ви сюди завiтали ненадовго?.. Дiло зроблено - тож  пора,  мабуть,
прощатися з господарем цi?? хати?
   Всi повернулися до  Юрiя  Хмельницького.  Гетьман  укляк  за  столом  i
повними жаху очима дивився на обсипаних снiгом козарлюг, якi хтозна-звiдки
i як ввiрвалися сюди.
   - Чолом, пане гетьмане! - сказав Палiй. - Правду мовити, не  сподiвався
я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося.  Недарма  кажуть,  гора  з
горою не сходиться... Либонь,  лiт  сiмнадцять  минуло  з  того  часу,  як
востанн? бачилися...
   - Ти хто? - хрипко спитав Юрась.
   - Був колись козаком Нiжинського полку... Пам'ята?ш такий?
   - Пам'ятаю...
   - А зараз - вiльна птаха: абшит одержав... Став запорожцем...
   - Чого ж ти хочеш вiд мене?
   - А нiчого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе - невже ти
справдi син Богданiв?
   - Тобто?
   - Не вiриться... Коли б гетьман  побачив,  що  ти  нако?в  на  Укра?нi,
вишкребку, вiн тебе сам, сво?ми руками задушив би, мов паршиве щеня!
   - Ти хочеш убити мене?
   Вони твердо дивилися один одному в вiчi. Були майже  ровесники.  Палiй,
правда, був на кiлька рокiв старший, але мав вигляд навiть молодшого. Доля
звела ?х сьогоднi i поставила вiч-на-вiч. Один з них уже був широко знаний
як на Укра?нi, так i далеко за Тi межами,  про  другого  ще  майже  нiкому
нiчого не було вiдомо. Один закiнчував свiй шлях, сповнений тривог, ударiв
долi, злетiв i падiнь, хоча й не знав про те, другий теж не мiг  прозирати
майбутнього, але доля судила йому  ще  довге  життя,  сповнене  не  менших
тривог, ударiв, злетiв i падiнь. Один зажив слави  великого  нещасливця  в
особистому життi, руйнiвника i губителя вiтчизни,  мучителя  i  жорстокого
вбивцi; другий ще не мав нiяко? слави i навiть  не  пiдозрював,  що  стане
вiдомим на всю Укра?ну.
   I ось доля  звела  ?х  i  поставила  одного  проти  одного:  хирлявого,
слабовольного Юрася Хмельницького i високого, дужого,  мов  дуб,  сильного
духом Семена Палiя.
   Побачивши, як розширилися вiд жаху очi гетьмана, Палiй гiрко усмiхнувся
i сказав:
   - Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибеницi, Юрiю!
   - Чому ти мене так назива?ш?
   - Бо ми ж товаришi... Вилетiли з одного гнiзда: Ки?вська колегiя - наша
альма-матер.
   - Ти вчився разом зi мною в колегi??
   - Так, тiльки на два чи на три роки я був  старший.  До  речi,  тут,  у
Немировi, жив ще один твiй товариш i спiвучень по колегi!...
   - Хто ж це?
   - Ти його добре зна?ш - Мирон Семашко...
   - Мирон Семашко?
   - Якого ти кинув у смердючу яму i наказував лупцювати киями по ногах!
   - О боже!
   - Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде... За одного Мирона
тебе варто б розп'ясти! А скiльки ти вигубив люду разом зi сво?ми  турками
й татарами - годi й полiчити!..
   Юрась тремтiв i поволi опускав голову. Кожне  слово  козака  падало  на
нього смертним вироком, i йому ставало ясно, що пощади не може бути.
   На якусь мить у поко?  запала  тиша.  Всi  дивилися  на  схиленi  плечi
гетьмана, на його опущену голову, на якiй чорний чуб уже почав  вкриватися
срiблястим iне?м, на блiде, мов у мерця, обличчя i  тонкi  кистi  рук,  що
лежали безживне на столi, а бачили, - звичайно, кожен по-сво?му, - спаленi
мiста i села, татарськi чамбули, що гасали по Укра?нi, валки невiльникiв i
невiльниць, тисячi трупiв, розкиданих по степах i обглемеданих  вовками  i
здичавiлими собаками. I кожен розумiв, що перед  ними  сидить  людина,  на
совiстi яко? значна частина всiх цих нещасть. I якими б  високими,  на  ??
думку, цiлями не керувалась вона, виправдання ?й нема?.
   Тишу порушив Палiй.
   - Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вiтчизною  нашою?  Що
полишив  пiсля  себе?..  Одну  ру?ну!  Страшну  ру?ну...  I  хто  зна,  чи
знайдеться сила, яка пiднiме наш край з цих ру?н?.. А все почалося з  тебе
та Виговського. Це ви сво?ми зрадами занапастили творiння рук  Богданових!
З вас почалися всi нещастя краю i народу нашого! А мали ж  вiйсько,  силу,
владу... Ех!.. Дурнi, нерозумнi голови... Не бiйся, ми не стратимо тебе...
I зна?ш чому?
   Юрась довго сидiв непорушне. Потiм, видно, до  його  свiдомостi  дiйшли
останнi слова козака, i вiн поволi пiдвiв голову.  Однак  не  проронив  нi
слова. Тiльки в очах  стояло  запитання  -  чому?  -  та  десь  у  глибинi
спалахнула iскоркою надiя.
   - Тому, що ти - син Богданiв! - з  притиском  сказав  Палiй.  -  Тiльки
заради свiтло? пам'ятi батька твого дару?мо тобi сьогоднi життя!..  Ти  як
дума?ш. Арсене?
   - Я теж так думаю... От  тiльки  що  робитимемо  з  ним?  Залишити  тут
небезпечно: зразу по нашому вiдходi зчинить гвалт... Зв'язати хiба?
   Всi задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.
   - У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покушту?,  як  там  солодко!  -
загримiв його голос. - Хоч на ?дну нiч у яму!
   - Ай справдi, це - думка! - пiдтримав поляка Роман.
   Палiй i Арсен не заперечували.
   Вмить козаки пiдхопили гетьмана  попiд  руки  i,  пригрозивши,  що  при
найменшому опоровi чи спробi покликати на допомогу вiн одержить  ножа  пiд
ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вiтер скажено  свистiв  у
суточках мiж будiвлями i жбурляв в обличчя холодним снiгом. Нiде не  видно
жодно? живо? душi.
   Спихальський i  Роман  швидко  вiдкотили  мату.  Арсен  чобiтьми  почав
розчищати снiг, щоб добути з-пiд нього приметену драбину. Та  Спихальський
не став чекати, штурхонув Юрася межи плечi  -  i  той,  глухо  скрикнувши,
полетiв донизу.
   - Ну, як там - м'яко, пане? - нагнувшись, спитав тихо i нашорошив вухо,
прислухаючись. З ями долинув стогiн. - А-а, живий-здоровий,  най  би  тебе
шляк трафив... От i добре! Спробуй, як тутай солодко,  гунцвоте...  Шкода,
що ниньки всi в'язнi втекли звiдтам, а то б вони нам'яли тобi  боки,  будь
певен!
   Потiм швидко накинув на отвiр  мату,  i  ??  зразу  ж  почало  заносити
снiгом.


   11

   Залишатися на Викiтцi довше було небезпечно: кожно? хвилини варта могла
викрити запорожцiв i зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав  матiр
i дiдуся i, пригнiчений сумною звiсткою про зникнення Златки i  Стехи,  що
як снiг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.
   З ру?н  церкви  невеликий  кiнний  загiн  мав  повернути  на  схiд,  до
старовинного городища, що лежало у вибалку за кiлька верст  вiд  Немирова.
Там була призначена зустрiч з Iваником та  iншими  дубовобалчанами,  котрi
мали при?днатися до козакiв, щоб спiльно тiкати з-пiд влади туркiв.
   Прощалися в темрявi. Младен обняв Арсена, поцiлував в обидвi щоки.
   - Прощай, сину, - сказав глухо. - Ми  з  Ненком  залишимося  тут...  Не
вберегли Златки... Нема сумнiву, що  ??  захопив  султан  Газi-бей,  i  ми
постара?мося вирвати ?? з Криму. Ненко - так ми домовилися - знову пiде на
службу в яничарський корпус, йому легше  буде  порушити  клопотання  перед
султаном чи великим вiзиром про покарання Газi-бея i повернення  Златки...
Не забуватимемо також i про Стеху...
   - Дякую, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - Вiрю, що ви зробите все, щоб
визволити дiвчат... Я теж не сидiтиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим,
розшукаю там Газi-бея, i горе йому!
   - Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан...
   - В самiй серцевинi Криму сховався хижий яструб. Але я  знайду  його  i
пiд землею. Будьте певнi!.. А якщо вам пощастить напасти на слiд Златки  i
Стехи, то дайте менi знати в Сiч.
   - Обов'язково дамо... I  вiд  тебе  чекатимемо  радiсних  вiстей,  -  у
Младена здригнувся голос. Старий  во?вода  на  хвилину  замовк,  а  потiм,
переборовши хвилинну слабiсть, узяв Арсена i Палiя за руки,  вiдвiв  убiк,
сказав зосiм тихо, але твердо: - А  тепер,  друзi,  слухайте  уважно:  вiд
кам'янецького пашi до гетьмана вчора  прибув  чауш  iз  надзвичайно?  ваги
звiсткою...
   - Якою?! - вигукнули одночасно козаки.
   - Навеснi цього року, найпiзнiше - влiтку, вiзир Кара-Мустафа кине сво?
вiйсько на Ки?в! Якщо йому пощастить  легко  i  швидко  взяти  мiсто,  вiн
перейде на Лiвобережжя...
   - Ось як! - Палiй i Арсен не могли приховати радостi. - Це  ж  звiстка,
якiй цiни нема!
   - Але це ще не все... Перед походом вiзира кримський хан  з  ордою  ма?
пошарпати Лiвобережжя, а буджацькi татари разом з яничарами -  вiдбудувати
зруйнованi запорожцями в пониззi Днiпра турецькi фортецi... Гадаю, що ви й
самi розумi?те, що цi вiстi треба негайно передати куди слiд!
   - Спасибi, батьку, - Арсен мiцно притиснув  Младена  до  грудей,  потiм
обняв Ненка. - Спасибi, брате... Все буде зроблено як треба!
   Повернувшись до Якуба, вiн хотiв  обняти  i  його,  але  старий  раптом
сказав:
   - Нi, Арсене, не прощайся зi мною: я ?ду з вами...
   Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена i Ненка.
   - Якубе, що ти надумав? - кинувся Младен.
   - Так треба, Младене, - спокiйно вiдповiв той. - Якщо Златка  опиниться
на Укра?нi, я ?й замiню тебе, буду батьком... Та й до Ар-сена приросло мо?
серце, як до сина. А тут менi нiчого робити. Якщо запита? хто, де подiвся,
скажете - загинув... На батькiвщинi у мене нiкого нема, нiкому  я  там  не
потрiбний. А тут... я вiрю, що знайдеться Златка, а в не? один шлях  -  до
Арсена! То й я з ними!
   Розчуленi Младен, Ненко  i  Арсен  обняли  старого  i  так,  обнявшись,
постояли в мовчаннi якусь хвилину. Потiм Младен опустив руки.
   - Все... ?дьте! Та не забувайте, що ми тут i можемо передати для  ваших
во?вод не одну цiкаву новину!
   - Ми знайдемо вас, батьку, - сказав Арсен  i  перший  рушив  у  темряву
ночi.


   12

   Оглушений i до смертi наляканий,  Юрась  довго  лежав  на  купi  гнило?
соломи. Коли свiдомiсть прояснилася, вiн пiдвiв голову, ворухнув руками  й
ногами, щоб пересвiдчитися, що цiлi, а потiм  сiв  i  обiперся  спиною  об
вогку, ослизлу стiну. Сидiв непорушне й отупiло,  все  ще  не  вiрячи,  що
живий, аж поки задушливо-нудотний сморiд i сирий могильний холод, що почав
забиратися йому пiд жупан, не повернули його остаточно до пам'ятi.
   Вiн схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його ?ство i
скаламутила розум. Дикий, звiрячий крик вирвався з горла.
   - А-а-а!..
   Вiн кричав i бив кулаками в стiну, задираючи голову вгору, як  вовк,  i
тодi його крик був схожий на вовче виття.
   - У-у-у!..
   Та його, звичайно, нiхто не чув i не мiг почути. Голос даремно бився об
покритi  памороззю  стiни  i  глухнув  десь  високо  вгорi,  пiд   товстою
очеретяною матою, якою було прикрито отвiр ями.
   Вiн розумiв, що його нiхто  не  почу?,  але  тваринний  страх  i  злоба
примушували його кричати. I вiн кричав. Кричав до хрипоти, аж поки  зовсiм
знесилiв i сiв у знемозi на солому.  Якийсь  час  мовчав,  не  знаючи,  що
робити. Найпростiше  було  ждати  ранку  адже  його,  безумовно,  кинуться
шукати... Але думка, що йому доведеться до дня сидiти в цiй смердючiй ямi,
сповнювала його шаленством. Крiм того, вiн уявляв, як  вилазитиме  звiдси,
брудний, виваляний у нечистотах i напiвзотлiлiй соломi, на  очах  багатьох
во?нiв, як завтра весь Немирiв потiшатиметься з його  пригоди,  -  i  нова
хвиля лютi й розпачу ударила в груди.  Схопившись  у  нестямi  на  ноги  i
виставивши наперед руки, швидко пiшов попiд стiною, сподiваючись у темрявi
намацати драбину, хоча знав, що ?? тут нема... Раптом спiткнувся  i  впав,
шугнувши руками аж по самi лiктi в рiдке холодне багно... Бр-р-р... Тiльки
цього не вистачало? Мов iз вогню, вирвав руки, порачкував  назад,  витерся
вогкою соломою, лiг, зiщулившись, мов цуценя, i тихенько заплакав...
   Витягли його з ями тiльки на другий день.
   До того  часу  переляканий  Азем-ага  перевернув  усю  Викiтку  i  весь
Немирiв, послав кiннi татарськi загони в степ,  гадаючи,  що  Хмельницький
утiк. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду  впав.  Татари  повернулися
теж нi з чим: снiговiй замiв усi стежки й дороги, всi  людськi  й  звiрячi
слiди... I тiльки тодi, коли  хтось  iз  гетьманських  охоронцiв,  бредучи
двором, зачепився за приметений снiгом труп вартового, Азем-ага здогадався
заглянути в яму. Його подиву й радостi не було меж:  там  один-однiсiнький
на купi соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман i тихо стогнав...



   НА РУ?НАХ

   1

   Коли пiсля пiвночi втiкачi зiбралися нарештi в  умовленому  мiсцi,  пiд
захистом  високих  земляних  стiн  старовинного  городища,  де   був   хоч
сякий-такий затишок вiд снiговiю,  нiхто  навiть  не  пiдозрював,  скiльки
людей вирушило в путь. Думали передусiм про те,  щоб  якнайдалi  вiд'?хати
вiд мiста i не навести на слiд погоню. ?м пощастило: хуртовина не  вщухала
два днi i швидко позамiтала ?хнi слiди. I тiльки на  кiнець  другого  дня,
коли в якомусь розореному хуторi,  де  бовванiло  кiлька  запустiлих  хат,
зупинилися на нiчлiг. Арсен i Палiй обiйшли всi пiдводи. Виявилося,  що  з
ними ?хало, включаючи тих смiливцiв, якi разом iз Савою Грица?м  тiкали  з
Немирова, та дубовобалчан на чолi з Iваником, сто сiмдесят чоловiк. Це вже
був чималий гурт людей, котрих об'?днала спiльна мета - втекти з-пiд влади
туркiв i несамовитого Юрася Хмельницького. Всi вони з першого ж дня почали
дивитися на Палiя, оскiльки вiн був полковником  козацьким,  як  на  свого
ватажка i прислухатися до кожного його слова.
   Полiчивши людей i дiзнавшись,  скiльки  харчових  припасiв  -  борошна,
крупи, пшона, м'яса i солонини  -  везуть  вони  з  собою,  Арсен  i  Сава
стурбовано глянули на Палiя.
   - Що будемо робити, батьку Семене? Припасiв усього  на  тиждень...  Ну,
якщо пiдтягнути животи, на два... А до весни ж далеченько! - сказав Арсен.
- А для коней зовсiм нiчого нема?...
   - I куди пряму?мо?  Люди  мусять  знати,  -  додав  Сава.  Вони  стояли
осторонь вiд валки. Перемерзлi люди почали збирати сухе гiлляччя для вогню
i здирати з уцiлiлих хлiвiв  солом'яну  покрiвлю,  щоб  погодувати  коней.
Жiнки i дiти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матiр'ю та Яцьком  знiс
iз саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.
   Палiй замислено дивився на холоднi, заснiженi простори, де спадали синi
сутiнки, на стомленi постатi людей, i  глибока  задума  затьмарювала  його
обличчя.
   - Зараз у нас ?диний шлях - на пiвнiч, на  Полiсся,  -  сказав  вiн.  -
Такий наказ Сiрка... А звiдти - до Ки?ва. Ми повиннi попередити ки?вського
во?воду про те, що турки готують  на  мiсто  напад...  Гадаю,  за  тиждень
доберемося туди.
   - Хто нас там жде на Полiссi? - розчаровано промовив Сава.
   - То, може, ти запропону?ш щось iнше?
   - Та нi.
   - У нас iншого вибору нема. Доберемося до Ки?ва, а там видно  буде,  що
робити, - сказав Палiй. - Серед сво?х людей не пропадемо... А харчi  треба
берегти.
   Увечерi ?х покликали до Семашкiв: Миронов! погiршало. Крiм того,  що  в
нього розпухли i почорнiли  ноги,  почалася  ще  сильна  пропасниця.  Його
поклали на теплiй лежанцi, прикрили кожухом, але чоловiковi було все  одно
холодно - вiд дрижакiв не попадав зуб на зуб. I  син,  i  дружина,  i  двi
маленькi доньки не вiдходили вiд хворого.
   Коли Семен Палiй, Арсен i Сава зупинилися бiля  його  узголiв'я,  Мирон
розплющив очi, слабко усмiхнувся.
   - Помираю я, друзi мо?, - почувся його тихий голос. - Доконали проклятi
яничари... Доконали, хай ?м бiсi Спасибi тобi, Семене, друже  мiй  давнiй,
за те, що порятував мене з друзями сво?ми... Що помру я не в тiй смердючiй
ямi, а серед сво?х  людей:  на  руках  у  мо??  любо?  Феодосi?  та  дiтей
дорогих... Спасибi вам, друзi мо?.
   Губи його посмагли, а очi горiли страшним болем. Видно, болiло у  нього
не тiльки тiло, а й душа. Вiн метався  на  облупленiй,  давно  не  бiленiй
лежанцi чужо? запустiло? хатини i щохвилини просив пити. Феодосiя  i  дiти
подавали йому череп'яний кухоль, i вiн цокотiв об нього зубами.
   Козаки похмуро стояли в узголiв'? хворого.  Чим  вони  могли  допомогти
йому? Адже смерть уже торкалася його чола.
   Трохи вiдпочивши i зiбравшись з  силами,  Мирон  знову  розплющив  очi.
Пильно поглянув на дружину та дiтей i голосом, який не  мiг  викликати  нi
тiнi заперечення, наказав:
   - Феодосi?, вийди з дiтьми на  хвилину  з  хати!  Я  щось  маю  сказати
Семеновi i його друговi... А також - Савi...
   Феодосiя з  дiтьми  вийшла.  Мирон  трохи  помовчав,  потiм  простягнув
Палi?вi руку.
   - Семене, друже мiй, днi мо? полiченi, i  не  сьогоднi,  так  завтра  я
стану перед богом.  Помирати  менi  не  страшно.  Шкода  тiльки  так  рано
розлучатися з бiлим свiтом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене - як
житиме  Феодосiя  з  малими   дiтьми?   Пропадуть   самi...   Знаю,   Сава
допомагатиме, вiн добрий... Але ж у нього своя
   - Навiщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш  -  втiшив  хворого
Палiй. - I ще не один рiк топтатимеш ряст!
   - Е, братику, чу? моя душа, що й цi?? весни я вже не  побачу.  А  краще
послухай, що я тобi скажу...
   - Кажи.
   - Семене, друже мiй, пообiцяй, що пiсля мо??  смертi  ти  не  кинеш  на
поталу дружину i дiтей мо?х... Вiзьми ?х пiд свою опiку... Ти - вдiвець, я
знаю... 1 тобi, ще не старiй  людинi,  теж  потрiбен  домашнiй  затишок  i
дбайливi жiночi руки. Повiр менi, кращо? дружини, нiж  Феодосiя,  на  всiй
Укра?нi не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона  захоче,  i
будь щасливий!
   - Мироне, про що ти говориш?! - вигукнув вражений Палiй. - Ти ще живий.
I ми сподiва?мося - будеш жити.
   - Нi, я вже зiбрався ад патрес, друже. Бiльше того, я говорю  з  тобою,
менi зда?ться, з того свiту... Тож не переч. I якщо твоя ласка - пообiцяй,
що зробиш так, як я прошу...
   - В цьому можеш не сумнiватися: я зроблю все, аби доглянути твою сiм'ю,
друже. Ось тiльки щодо Феодосi?...
   - Що саме?
   - Ти не ма?ш права нав'язувати ?й свою волю. Зна?ш, жiнка, мати  у  нас
на Укра?нi - всьому голова.
   - Я не нав'язую. Я ж сказав - якщо вона захоче... Спасибi тобi,  брате.
Тепер менi i помирати буде легше. Iдiть! А Феодосiя хай зайде...
   Козаки вийшли.
   А перед свiтанком втiкачi були розбудженi голосним  плачем  Феодосi?  -
Мирон помер.
   Похвалили його тут же, на безiменному хуторi,  в  старому  погребi,  бо
нiчим i нiколи було викопати в мерзлiй землi  могилу.  Поставили  над  ним
нашвидкуруч  збитий  хрест,  постояли  трохи,  поки   Феодосiя   i   дiти,
заливаючись слiзьми, припадали до дорого? могили, а потiм рушили в дорогу.
   Хуртовина   ущухла,   над   безмежним    заснiженим    полем    сходило
слiпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
   Палiй махнув рукою - i валка знов повернула на пiвнiч.
   Снiги випали в ту зиму такi, що конi провалювалися  в  них  по  черево.
Тому тiльки на десятий день вкрай знесиленi втiкачi добралися до Фастова.
   Старовинне мiсто зустрiло ?х мертвою тишею.  На  заснiжених  вулицях  -
жодного людського слiду. Замiсть будинкiв  -  обгорiлi  чорнi  скелети,  а
уцiлiлi  стояли  без  вiкон  i  дверей.  В  закiптюжених  кам'яних  стiнах
?зу?тського колегiуму та костьолу, колись найбiльших i найкращих будiвлях,
що тепер теж зяяли проваллями вiкон, з криком шугало вороння.
   Валка зупинилася на горi, бiля ру?н замку. Звiдси  вiдкривався  широкий
кра?вид на Унаву та заунавськi простори.  Вдалинi  на  тлi  iскристо-бiлих
снiгiв густо зеленiла  безмежна  стрiчка  старезного  соснового  бору,  що
тягнувся до самого Ки?ва.
   - Ох, розкiш яка, матко боска! - вигукнув Спихальський, розкинувши руки
i наставивши в голубий простiр сво? рудi  вуса.  -  Мав  би  я  крила,  то
здiйнявся б ниньки з цi?? гори та й полинув понад всеньким  цим  кра?м  аж
ген-ген до того лiсу! Ех, i заздрю я, панове-браття, птахам,  якi  ширяють
високо в небi i можуть завжди, як тiльки захочуть,  з  високостi  забачити
красу тоту!
   - I справдi тут гарно, - погодився Арсен.  -  Незгiрше,  нiж  у  нас  у
Дубовiй Балцi над Сулою... Тiльки сумно як - жодно? живо? душi.
   - До чого довели землю нашу! - з почуттям сказав Палiй. -  I  турки,  i
татари... I сво? яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту.  Чи
то ж пiднiметься вона знову коли-небудь?
   Всi мовчали. Хто мiг вiдповiсти на це запитання? Бо хiба ж один  Фастiв
у ру?нах? Вони вже про?хали пiв-Укра?ни, i  майже  повсюди  -  попелища  i
запустiння. Скiльки-то люду треба, щоб заселити цю  пустелю?  Скiльки  сил
докласти?
   Поки меткий, всюдисущий Iваник, якого Палiй в жарт прозвав  генеральним
квартирмейстером, розмiщував людей на нiчлiг у сирих, але  теплих  склепах
?зу?тського колегiуму, поки чоловiки ходили до Унави по сiно та очерет для
коней, а також по  дрова  для  багаття.  Палiй  з  Арсеном,  Спихальським,
Романом та Савою Грица?м пiднялися на горб, де височiв фастiвський  замок.
Перед потрощеною на шмаття брамою, з яко? залишилися тiльки  цурупалки  на
довгих i мiцних залiзних завiсах,  Арсен,  котрий  iшов  попереду,  раптом
зупинився: по пухкому снiгу до фортецi петляв свiжий, людський слiд.
   - Еге, та тут хтось ?! - промовив вiн i вийняв з-за  пояса  пiстоль.  -
Цiкаво - друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастовi - жодно? душi!
   Вiн почав обережно прокрадатися всередину фортецi. Друзi не  вiдставали
вiд нього.
   Слiд повiв ?х через широкий  двiр  до  протилежно?  стiни,  де  з  усiх
фортечних будiвель уцiлiв невеличкий будиночок. Дах його пiд  час  пожежi,
видно, згорiв, але хтось уже пiзнiше прикрив стелю  в'язанками  очерету  i
житньо? соломи, серед яких високо здiймався цегляний димар. З димаря вився
ледь помiтний сизий димок.
   Арсен штовхнув дверi, гукнув у темнi сiни:
   - Гей, хто тут жявий, озовися!
   З хати почулося невиразне бурмотiння, але нiхто не показувався.  Козаки
зайшли до напiвтемно? кiмнати.
   Перед пiччю, в якiй малиново догорали дубовi сучки, стояла  згорбившись
старенька бабуся. З-пiд товсто? сукняно? хустки на козакiв глянули вицвiлi
очi. Чорнi сухi руки вправно шургали рогачами. З печi, перехилившись через
давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали двi пари дитячих очей.
   Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними  опеньками,
дикими грушами i кислицями. В одному  з  куткiв,  вiдгородженому  товстими
сосновими полiнами, темнiла чимала купа жолудiв. Всюди  по  стiнах  висiли
пучки червоно? калини та рiзного зiлля.
   На скрип дверей  стара  оглянулась,  але  не  рушила  з  мiсця,  тiльки
вичiкувально дивилась на незнайомцiв.
   - Добрий вечiр, матiнко! - привiталися козаки.
   - Дай, боже, здоров'я вам, дiтки! - прошамкала стара. -  Я  думала,  на
цьому свiтi вже й нема нiкого, а воно ще й люди ?.
   - ? люди, бабусю, - сказав Палiй. - А от у вашому  Фастовi  -  негусто.
Крiм вас, мабуть, бiльше нiкого?
   - Бiльше нiкого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду  мовити,
з чужими сиротами.  Блукали  на  пожарищах...  Настуню  тут  пiдiбрала,  а
хлопець сам прибився.
   - Не прибився, а прийшов, - мовив  з  печi  хлопчина.  Всi  глянули  на
дiтей. Дiвчинка рокiв семи чи восьми сором'язливо  опустила  великi  чорнi
оченята i шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати рокiв десять
чи  одинадцять,  смiливо  дивився  на  незнайомцiв  з-пiд   острiшкуватого
бiлявого волосся.
   - Як же тебе звати, парубче? - запитав  Арсен,  простягаючи  руку,  щоб
погладити хлопця по головi.
   Але той вiдхилився i повагом вiдповiв:
   - Звати мене Михасем. А по прозвищу - Цвiль.
   - Ясно. Михайло Цвiль... Звiдки ж ти родом?
   - З Чорногородки... Чули?
   - Це та, що на Iрпенi? - спитав Палiй. - Мiцна фортечка!
   - Була мiцна. Зосталися однi стiни. А вiд села - головешки...
   - I жодно? людини?
   - Та цi як я йшов розшукувати  у  Фастовi  свого  дядька  Василя  то  в
Чорногородцi тро? залишалося - баба Мокрина з Марiйкою та Мелашкою... Вони
й мене кликали до себе, та в них i самих нiчого  було  ?сти...  Навiщо  ?м
зайвий рот?
   Михась говорив як дорослий. I  вiд  того  жорстока  правда  ставала  ще
страшнiшою. Козаки зцiпили зуби. Спихальський вилаявся:
   - Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,
   вшисткiх винищили...
   Палiй важко опустився на пiл за грубою, похилив голову, затулив обличчя
руками i довго сидiв так  нерухомо.  Нiхто  не  порушував  гнiтючо?  тишi.
Тiльки бабуся шаргала рогачем у печi, витягаючи горнятко,  з  якого  пахло
грибами. Коли ж вiн опустив руки i пiдвiв голову, всi  побачили,  що  його
обличчя мокре вiд слiз, а очi свiтяться якимось дивним вогнем, якого ранiш
нiколи в них не було...
   - Друзi, не дивуйтеся мо?й слабкостi... Зараз я плакав за тим, чого  не
вернеш, i за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тiльки плакав, я
поклявся сам собi нещадно  боротися,  поки  сил  мо?х  стане,  з  ворогами
нашими, якi на коренi народ наш нищать  i  в  цьому  сво?му  злому  намiрi
досягли вже чималих успiхiв. Боротися, щоб урятувати хоч те, що  ще  можна
врятувати. Життя i майбутн? дiток оцих. I землю нашу... Коли я ще  недавно
йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотностi, то зараз я подумав, що йду на
Сiч, до Сiрка, для того, щоб допомогти йому сво?ю  шаблею  захищати  землю
нашу i народ наш! Якщо i ви тако? думки, то закликаю вас, браття мо?, пiти
разом зi мною. Бо ж чу?те, як волають цi ру?ни до помстиi Бо ж видите,  до
чого довели нас нерозумнi гетьмани  нашi  -  до  повно?  руйнацi?  держави
нашо?, до повно? загибелi...
   - Ну, виннi не тiльки вони, - вставив Арсен.
   Авжеж не тiльки вони, - погодився Палiй. - Але в першу чергу -  вониi..
Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять рокiв тому володiв  обома  берегами
Днiпра i мав шiстдесят тисяч козакiв, крiм запорожцiв. А мiг би  мати  сто
двадцять або й бiльше! Аби тiльки гукнув клич... А що ма? тепер через свiй
дурний розум? Тисячу яничарiв, татар, волохiв та сотню сво?х  гультiпак...
Вiн один з винуватцiв поразки укра?нських та росiйських вiйськ у  вiйнi  з
шляхтою, внаслiдок чого в Андрусовi Укра?на була роздiлена по  Днiпру  мiж
Росi?ю i Польщею. I якщо  Лiвобережжя,  возз'?днане  з  Росi?ю,  вистояло,
вижлло у вирi лихолiття, то Правобережжя геть витовкли  кримчаки,  шляхта,
яничари та  сво?  ж  таки  дурноверхi  гетьманята...  А  Петро  Дорошенко!
Зда?ться, не дурний, а не  вистачило  кебети  возз'?днати  Правобережжя  з
Лiвобережжям i Росi?ю. Все було майже готове, коли вiн прийшов з  вiйськом
на Полтавщину i лiвобережнi полки ось-ось мали  вручити  йому  гетьманську
булаву. Так нi ж! Одержавши звiстку з Чигирина, що линка скочила за плiт з
молодим козаком, покинув вiйсько  на  брата  i  помчав  стрiмголов  карати
зрадницю. I все знову розсипалося. I знову почалися мiжусобицi, чвари,  аж
поки турки, покликанi ним, не доконали Правобережжя... Нi, що не кажiть, а
самi вони, гетьмани, виннi, що так сталося... Та нам вiд цього не легше...
Вiн пiдвiвся, заглянув на пiч, де притихли дiти. - Що, любi мо? голуб'ята,
тепленько вам тут?.. То й ростiть на здоров'я! Бо на вас уся надiя наша...
Прощавайте!
   Козаки вийшли з хати.


   3

   Другого дня надвечiр, ?дучи по  бездорiжжю  широкою  долиною  Унави,  а
потiм - Iрпеня, валка прибула до невеликого мальовничого  села  Новосiлки,
що розкинулося на низовиннiй терасi рiчки, побiля озера Рокитного.
   Ще здалеку почувся гавкiт собак i церковний дзвiн. Подорожнi не  вiрили
сво?м вухам: невже ?м це вчува?ться?
   Але нi - з димарiв багатьох хатин  в'ються  сизi  вечiрнi  дими,  дзвiн
справдi  бомка?  з  невеличко?  дерев'яно?  церковцi;  собаки,   помiтивши
чужинцiв, завалували ще дужче, i на ?хнiй гавкiт з хатин виходили люди.
   - Аж дивно, - сказав Палiй. - Це перше село,  що  зберегло  ще  в  собi
людський дух!
   Вони звернули з лугу, в'?хали  на  чималий  вигiн  i  зупинилися  перед
церквою. До них почали пiдходити  дядьки  в  свитках,  кожухах  i  високих
баранячих шапках-бирках, з цiкавiстю розглядали змучених  далекою  дорогою
втiкачiв, серед яких було чимало хворих. Почувши гул  голосiв  та  iржання
коней, з церкви видибав старенький попик у темнiй рясi поверх кожушини i з
невеличким срiбним хрестом на грудях. Палiй i Арсен пiдiйшли  до  нього  i
попросили благословення. Попик осiнив ?х сво?м перстом  i  дав  поцiлувати
хреста.
   - Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок  на  нiч.  Люди  перемерзли,
зголоднiли, багато хто заслаб, усiм потрiбен вiдпочинок, -  сказав  Палiй,
випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усiх бокiв.
   - Бачу, бачу, добрий чоловiче. I хоча в селi залишилася тiльки  третина
людей з тих, що жили тут ще десять рокiв тому, ми  зможемо  дати  притулок
цим нещасним, - вiдповiв священик i зразу ж наказав  парафiянам  взяти  на
ночiвлю по сiм'? прибулих.
   Уперше за багато тижнiв змученi подорожнi вiдчули тепло обжитих  хат  i
добрих сердець.
   - М-м-м, панове,  жию,  мов  кiт  у  масляну,  -  заявив  Спихальський,
наминаючи гарячi пампушки i запиваючи  холодною  ряжанкою,  коли  Арсен  з
Палi?м i священиком зайшли до хати,  де  зупинився  пан  Мартин  разом  iз
сiм'?ю Iваника. - Ех, була б моя  воля,  зостався  б  я  тутай  до  весни,
панство, то не мав би горя!
   - А що, це думка,  зна?ш-ма?ш!  -  пiдхопив  Iваник.  -  Чу?ш,  Зiнько?
Зостанемося тут? Бо куди ж нам iти -  в  Дубовiй  Балцi  все  спалено,  не
залишилося нi кола нi двора... А тут, я  бачив,  ?  пустки.  Якщо  громада
дозволить, можна i поселитися в якiй-небудь... Пiд  боком  -  рiчка,  лiс,
луг, поля. I для нас шмат знайдеться, щоб навеснi зорати та засiяти.
   Арсен переглянувся з Палi?м. У нього теж промайнула думка,  що  було  б
непогано прилаштувати тут сво?х. Бо йому доведеться  мандрувати  далi,  на
Запорожжя. А там - на розшуки Златки i Стехи...
   Палiй розумiюче кивнув головою. Шепнув:
   - Я сам думав уже...
   За столом у священика вiн повiв мову про поселення втiкачiв. Розказавши
панотцевi про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке  вони  бачили
всюди на сво?му шляху, про те, що ?м, кiльком козакам, доведеться ще ?хати
з важливими вiстями в Ки?в i на Запорожжя, Палiй попросив:
   - Панотче, влаштуйте  наших  людей!  У  Новосiлках  багато  хат  стоять
пустками. Хай нашi люди поселяться в них... Без дiла не сидiтимуть.  Та  й
бiльшiсть чоловiкiв умiють тримати шаблю в руцi. А в наш  час  це  теж  не
останн? дiло!
   - Зберемо завтра сходку, як громада вирiшить, - сказав священик.
   Громада  обмiрковувала  недовго.  Наступного  дня  опiвднi   все   село
зiбралося до церкви, панотець Iван з папертi розповiв про бажання прибулих
поселитися в ?хньому селi.
   - Було в нас сто чотирнадцять дворiв, дорогi  мо?  прихожани,  а  зараз
зосталося тiльки п'ятдесят дев'ять. Жило тут майже вiсiм  сот  чоловiк,  а
нинi - тiльки третина того... Чи ж ми не пригрi?мо цих бiдолах, дорогi мо?
миряни?
   - Атож, атож, чому не пригрi?мо? Хай зостаються! Жити ? де! -  залунали
голоси. - Сво? ж люди!
   Так дубовобалчани i немирiвцi поселилися  в  закинутому  мiж  лiсами  i
лугами сiльцi над тихоплинним  Iрпенем.  Того  ж  дня  прибулi  заходилися
прибирати новi домiвки.
   Арсен вибрав  для  сво??  родини  чималу  хату  з  клунею  i  повiткою,
виплетеними з лози  i  вкритими  очеретом.  Посеред  двору,  над  рубленою
криницею, височiв журавель, а чималий город,  що  тягнувся  до  iрпiнських
лук, був обсаджений гiллястими  вербами.  Супроти  цi??  запустiло?  оселi
розкинувся широкий вигiн, на  протилежному  боцi  якого  стояла  невеличка
дерев'яна церковка.
   Цiлий день уся сiм'я  працювала,  впорядковуючи  нову  оселю.  Арсен  з
Романом розкидали кучугури снiгу, полагодили ворота, привезли з лiсу  хуру
сухих соснових дров i склали ?х у клунi. Звенигориха затопила в печi.  Дiд
Онопрiй змайстрував стiл i лаву, а також намостив за грубою пiл, щоб  було
на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлiв i погрiб. Арсен працював як у
туманi. Схуд, змарнiв - аж почорнiв. Перед очима весь час  стояла  Златка.
Чорнокоса, голубоока, усмiхнена... Де  вона?  Що  з  нею?  Чи  не  продали
дiвчину десь за море, де загубиться ?? слiд?..  Вiд  безсило?  лютi  мiцно
стискав топорище i гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого
дерева iскри.
   Потiм у забуттi мрiяв про те, як, знайшовши дiвчину, побереться з  нею,
як вони розживуться на  сво?  господарство.  Може,  навiть  тут,  у  цьому
привiтному мальовничому селi... А чому б i нi? Як  тут  гарно!  Як  буйно,
мабуть, цвiтуть навеснi  тут  луки!  Скiльки  в  навколишнiх  лiсах  ягiд,
грибiв, горiхiв, дичини! А рiчка, напевне, аж кишить рибою та раками...  I
землi скiльки хочеш, стiльки й засiвай, аби було чим!
   Як йому,  стомленому  вiйськовою  службою  на  Сiчi,  походами,  боями,
поневiряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала  на
нього, хотiлося мирно пожити в сво?й хатинi з  коханою  i  всi?ю  родиною,
орати поле, сiяти в пухкий чорнозем добiрне зерно, косити i  жати,  ходити
за худобою, а зимовими вечорами, коли завива? хуртовина, сидiти  в  теплiй
хатi, перед  палахкотючим  полум'ям  лежанки,  i  тримати  в  сво?х  руках
невеличкi Златчинi рученята...
   Цiлий день, поки вiн разом з Романом працював у цьому поки  що  чужому,
нерiдному дворищi, його переслiдували такi думки i мрi?,  i  нiяк  не  мiг
прогнати ?х вiд себе.
   Перед вечором вiн зайшов на подвiр'я, де зупинилася Феодосiя з  дiтьми.
Тут теж кипiла робота. Правда, змарнiла,  прибита  горем  жiнка  працювала
через силу, але ?й допомагали Палiй i Сава  Грицай.  Молодий  Семашко  теж
крiпився i намагався приховати свiй смуток, щоб не завдавати  ще  бiльшого
жалю матерi.
   З сусiднього двору долинали  голоси  Зiньки  та  Iваника.  ?м  вторував
гучний бас Спихальського. Арсен сумно усмiхнувся i  похитав  головою:  ой,
недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цiй родинi! Всi  помiтили,
що вiн накидав оком на дужу, красиву постать Зiньки, на ?? вродливi очi  i
чорнi кучерi, що вибивалися з-пiд хустки. Одному Iваниковi,  зда?ться,  це
невтямки.
   - Ну що, Арсене, свiт не без добрих людей? -  удавано  весел