и спiдлоба чорними очима, вийшов до стовпа i поклав руку на пiстоль, що стримiв за поясом. Над майданом запанувала грiзна тиша, яка вiщувала бурю. За якусь мить Покотило, пiдвiвшись на ноги, вийняв шаблю i кинувся на Сiкача. - Хлопчисько! Як ти посмiв ударити мене? Значного козака! I за що? Як ти посмiв виступити супроти кошового? Та за це я, зна?ш, що зроблю? Посiчу на капусту! Невисокий, товстий, круглий, мов барило, вiн, однак, був досить верткий i вправний майстер битися на шаблях. В першу мить Сiкач змушений був вiдступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника. Та незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю. Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове мiркуючи, що робити. Вiн не сподiвався такого опору i спочатку розгубився, але, бачачи, що бунтiвникiв, як вiн назвав Метелицю i його товаришiв, небагато, вирiшив заразом покiнчити i з ними. - Гей, отамани! - закричав на весь голос, так що луна вiддалася десь аж на Днiпрi. - Ген, отамани! До мене! Вiзьмiть цих бунтiвникiв! У холодну ?х! У холодну! Стрiй здригнувся. З рiзних куренiв вискочило кiлька десяткiв козакiв. Але бiльшiсть, збентежена i збуджена незвичайними подiями - пожежею, стовповою карою, вiдвертим виступом багатьох переяславцiв проти Стягайла, розгубилася, не знала, що робити, i стояла в нерiшучостi. Майдан гудiв, як рiй бджiл. - Братчики! Кого в холодну? - ревнув Метелиця. - Мене? Хотiв би я побачити смiливця, котрий посмi? це зробити! Незважаючи на мороз, вiн був без шапки, в однiй полотнянiй розхристанiй сорочцi i рясних синiх шароварах. В правому вусi блищала золота сережка. Могутнi груди важко здiймалися, мов ковальськi мiхи, а мiцнi ноги твердо стояли на землi, як два дуби. I здавалося, не було тако? сили, яка могла б зрушити його з мiсця. Метелицю в Сiчi знали всi. Знали його розум, умiння битися на шаблях, вiдчайдушну смiливiсть, безкорисливiсть. Знали, що переяславцi не раз хотiли обрати його курiнним, але вiн вiдмовлявся, бо не був нi владолюбцем, нi честолюбцем, а бiльше всього на свiтi шанував i берiг власну волю i гiднiсть, найдужче любив Сiч, що була його домiвкою, бо не мав нi кола нi двора, та товариство сiчове, яке було йому за сiм'ю. Тому i його всi любили, за винятком хiба деяких дукiв, над якими вiн частенько кепкував. Коли переяславцi побачили, що Метелицi загрожу? холодна, вони майже всi рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос: - Сiрко в Сiчi! Сiрко в Сiчi! Враз запала тиша. Сiрко користувався на Запорожжi такою великою славою i повагою, як нiхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись i - боготворили... Тому поява славетного ватага зразу всiх протверезила. Сотнi очей разом повернулись до брами, назустрiч двом вершникам, що, не поспiшаючи, наближалися на вкритих памороззю конях. Сiрко в'?хав на майдан у супроводi Арсена Звенигори, зняв шапку, вклонився товариству. - Доброго здоров'я, браття, отамани, вiйсько Запорозьке! - привiтався вiн. - Доброго здоров'я батьку кошовому! - гукнули козаки. - Що у вас стряслося, що ви зiйшлися на раду?.. Чи збира?тесь у похiд на турка, чи вiдповiдь чужоземним послам готу?те? Сiч мовчала. Запорожцi нiяково вiдвертали очi, поопускали голови. Нiхто не знав, що вiдповiсти кошовому. Не злазячи з коня. Сiрко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчi промайнув подив. - За що ви кара?те цього молодця? Наперед поволi вийшов Стягайло. Вклонився. - Батьку кошовий, вiн пiдпалив курiнь... Замалим не згорiла вся Сiч! - Як пiдпалив? Для чого? - Мабуть, зi злим умислом... - Не може цього бути! - вигукнув Арсен схвильовано. - Я знаю цього козака! Я вам розповiдав, батьку, про нього! Це якесь непорозумiння! - Та що ви слуха?те Стягайла! Бреше вiн, собака! - крикнув Метелиця, не ховаючи важко? блискучо? шаблюки. - Все було не такi Не сподобався йому чоловiк - от вiн i вирiшив вчинити самосуд над ним! - Як?1 Без суду - до стовпа? Хто ж дозволив? - Сам дозволив... Думав - пiсля пожежi, пiд гарячу руку, нiхто не перечитиме, - пояснив Во?нов. - Розв'яжiть його! - наказав Сiрко. Арсен миттю сплигнув з коня, пiдбiг до стовпа, рубонув шаблею вiрьовку. Гурко потер онiмiлi зап'ястя, весело усмiхнувся ясною усмiшкою, вiд чого похмурий майдан теж став веселiший, i, обнявши Арсена за плечi, наблизився з ним до кошового. - Спасибi, батьку кошовий! Тепер вiрю, що поживу ще... А то думав: як уперiщать цими кийками, - вiн кивнув на купу довгих цупких палиць, - так i полетить моя душа до Вельзевула в пекло! - А хiба що - нагрiшив? - усмiхнувся, дивлячись на усмiхнене лице Гурка, Сiрко. - Бувало... Та й хто ? на свiтi без грiха? - А курiнь навiщо пiдпалив, грiшнику? - Сказали переяславцi, що я ще нiчого такого видатного не зробив. - Так ото ти i втнув? - Утнув, батьку... - Захотiв, щоб Палi?м прозвали? - Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть... - Ха-ха-ха! - засмiявся Сiрко. - Що не кажiть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого! Запорожцi, що згромадилися навколо кошового густим натовпом i слухали розмову, весело зареготали, ?м почав подобатись цей чолов'яга, якого вони замалим не почастували киями. - Ну, а коли б згорiла вся Сiч? - запитав Сiрко. - Не згорiла б, батьку, - спокiйно вiдповiв Гурко. - Всi куренi приметенi снiгом так, що нiчому горiти... Отже, згорiв би тiльки Переяславський. Наперед випхався Спихальський. - Холера! - вигукнув вiн. - Але ж то справдi мудро, прошу панство, втнути таку штукенцiю! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Не! Як бога кохам, н?!.. А курiнь наш Переяславський - одна тiльки слава, що курiнь, скажу я вам! Стiни покривилися, погнили - вiтер аж свище! Покрiвля продiрявилась так, що коли йде дощ, то ми промока?мо до кiсток або тiка?мо до сусiдiв! Хай мене грiм поб'?, коли брешу! - Правду козак каже! ?й-богу, правду! - втрутився Метелиця i повернувся до Стягайла та його прибiчникiв. - А ви, сучi сини, хотiли за оберемок гнилого очерету пiддати чоловiка стовповiй смертi! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити сво? житло! Що спалив iк лихiй мамi оте гниляччя!.. Чи у Днiпровських плавнях перевiвся очерет? А чи руки нам вiдсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його i гуртом заново перекри?мо курiнь?.. - Та й не даром я палив його, - знову заговорив Гурко. - Я прийшов до вас, братчики, не з порожнiми руками, а з копою срiбних талярiв, якi з радiстю дарую переяславцям, щоб за цi грошi полагодили свiй курiнь... Або й збудували новий... - Вiн витягнув з кишенi туго набитий оксамитовий кисет i подав Метелицi. - Ось держи, батьку! - Спасибi тобi, брате! - обняв його Метелиця. - От тiльки так i не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курiнь - прийняли, а прiзвиська не встигли дати! - Як назвете, так i добре буде. - Дозвольте, пани-брати, менi слово мовити, - сказав Сiрко. - Говори, батьку, говори! - загукали козаки. - Подоба?ться менi цей козак, нiде правди дiти... I чу? мо? серце, що не раз i не два стане вiн у пригодi товариству нашому... Тож приймемо ми його до свого коша i дамо йому прiзвисько Палiй, бо таке вiн сьогоднi заслужив... - Палi?м, Палi?м прозвати! Хай вiднинi буде Палiй! - загомонiли козаки. - Iменi не будемо, за нашим звича?м, змiнювати, бо iм'я - вiд бога, його дав пiп... - вiв далi Сiрко. - А прiзвище - вiд людей, от його ми й змiнили... Чи згоден, козаче? Семен Гурко, який вiдтепер мав прозиватися Семеном Палi?м, а сво? родове прiзвище забути, вклонився товариству i кошовому. - Спасибi, батьку кошовий, спасибi, батьку хрещений! Доки й житиму - пам'ятатиму, хто дав менi це запорозьке наймення! I постараюся не осоромити його нiколи... А вам, братчики, дякую за шану, яко? ви удосто?ли мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогоднi до цього стовпа, щоб усипати менi в спину пiвтисячi ки?в, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Нiхто... Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палiя! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею сво?ю! - Ти дивися, як чеше! Хоч i молодий, а голова! - прошамкотiв дiд Шевчик, блискаючи ?диним зубом. Палiй уклонився ще раз, потiм подлубався в кишенях - витягнув кiлька золотих, пiдкинув на долонi. - Од тепер, браття, годиться i хрестини справити! Ставлю на всiх двi бочки горiлки... Гукайте шинкаря! Над натовпом прокотився схвальний гомiн, i в ньому найчастiше чулося нiкому досi не знане, щойно народжене наймення - Палiй, яке враз стало вiдоме усьому Запорозькому вiйську. Як i сподiвався Арсен, Сiрко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозько? казни спорядити загiн порохом, сухарями, пшоном, салом i сушеною рибою. Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тiльки тi, хто мав коня. Таких виявилося небагато - всього сто сiмдесят чоловiк. До заходу сонця вони одержали у зброярцi порох i олово, в гамазеях - пшоно, сало, сухарi, рибу i сiль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг i взуття або мiнявся з товаришами на щось краще, теплiше... Виступити мали рано-вранцi. А ввечерi Сiрко зiбрав усiх у вiйськовiй канцелярi? на раду. Простора кiмната переповнена вщерть. Сидiли на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попiд стiнами i посерединi - де хто мiг. Вiд жовтавого свiтла воскових свiчок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливi тiнi. Сiрко вийшов з боково? кiмнати - став за столом. Останнiм часом вiн помiтно почав старiти. Вуса зовсiм побiлiли, а пiд очима з'явилися синi набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечi розправленi, як у парубка, голова високо пiднята. У себе на хуторi, в Грушiвцi, вiн встиг вiдпочити, i при?зд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися назад у Сiч, до яко? вже сам рвався. Окинувши поглядом принишклих запорожцiв, кошовий почав говорити. - Браття, я зiбрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кiлька слiв... Причина по?здки всiм вiдома: кожен з вас зголосився добровiльно допомогти нашому товаришевi Арсену Звенигорi визволити його рiдних. Про це зна?те ви, про це зна? вся Сiч, а отже, можуть знати i тi, хто цiкавиться, як ми тут i чим живемо... Але це, так би мовити, для стороннiх ушей. Насправдi завдання ваше буде далеко ширше, важливiше... Над головами прошелестiло здивування. Невже батько кошовий пiдозрю?, що серед них ? чужоземнi вивiдачi? - Я нiкого не пiдозрюю, - вiв далi Сiрко, - але ми живемо в тривожний час, серед ворогiв, i повиннi не тiльки дiями, а й словами не зашкодити собi... Отже, перша передумова успiху - цiлковита та?мниця!.. Трапилося так, що пiсля облоги Чигирина i здачi його, в чому я звинувачую не вiйсько, а наших полководцiв, про що я, до речi, вiдверто написав Самойловичу в сво?му листi, Правобережна Укра?на зосталася пiд владою туркiв, якi настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всi любили i поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синовi, який з-помiж усiх гетьманiв, що були пiсля Богдана, найбiльше завинив перед нашою вiтчизною i завдав ?й найбiльшо?, може, непоправно? шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками i татарами у мене нiколи не було нiяких дружнiх договорiв, я нiколи збройною силою не ставав на ?хнiй бiк i нiколи не стану на бiк тих, хто ?м допомага?! - Ми це зна?мо, батьку, - басовито сказав Метелиця. - Ви завтра вируша?те на Правобережжя i зiткнетеся з тими, хто служить султановi Магомету. Не багато ?х, але менi хотiлося б, щоб зовсiм не було! - Розумi?мо, батьку, - знову прогув Метелиця. - А як розумi?те, то про це бiльше не говоритиму... Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви пiдете одним загоном, зробите там що потрiбно, тобто визволите Арсенових рiдних, а потiм роздiлитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палiя... А пiсля Корсуня - отаманство над загонами приймуть Самусь, Iскра, Абазин i Палiй. Ви пройдете вiд Корсуня до Днiстра, до Збруча, до Случi й Iрпеня, розвiда?те, що там дi?ться, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, пiднiмете його i спiльно поб'?те невеликi татарськi i турецькi залоги, де зустрiнете... А на весну повернетесь на Сiч! - Розумi?мо, батьку, - закивали головами запорожцi. - Ну, а коли розумi?те, то щасливо? вам дороги! Всi вийшли, крiм Палiя, Звенигори, Во?нова i Спихальського, яким кошовий наказав зостатися. Сiрко пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився перед Палi?м, поклав йому на плече руку. - Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу пiсля хрестин отаманом став? - Здивований, батьку. - Звикай... Правду кажучи, я хотiв призначити Арсена, але вiн розповiдав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим! - Вiн, напевне, перебiльшив, батьку. - От я й хочу сам пересвiдчитись, чи ти справдi орел, чи тiльки схожий на нього... Ну, ну, не ображайся, я жартую... Отаманом справдi мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому походi в нього буде багато iнших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу i про ту славу, яко? ти так швидко зажив у Сiчi, - кошовий усмiхнувся, а за ним усмiхнувся i Палiй, - я й призначив тебе полковником. - Дякую, батьку. Сiрко деякий час помовчав, думаючи щось сво?, пота?мне. Потiм розiгнав на чолi глибокi зморшки i сказав: - Друзi, у вашого загону буде окреме завдання... Пiсля того як визволите Арсенову сiм'ю, ви повиннi будете пробратися в Не-мирiв, резиденцiю Юрася Хмельницького. Я довго був вiнницьким полковником i добре знаю тi мiсця. Там ? де сховатися вашому загоновi, - один Краковецький лiс може прийняти пiд свiй захист у сто разiв бiльше людей, нiж у вас... Якщо вам пощастить, ви зможете вивiдати важливi та?мницi туркiв, потрiбнi не тiльки Сiчi, а й Батурину та Москвi. Ви розумi?те, про що я кажу. Вiйна не закiнчена. Можна сподiватися, що цього року, влiтку, вона розгориться знову. Тож нам було б цiкаво знати, куди вдарить Кара-Мустафа i якими силами... Пiсля того ви пiдете на Iрпiнь, розвiда?те, що робиться на Полiссi. - Надто важке завдання, - задумливо сказав Палiй. - Не уявляю, як ми викона?мо його. - Про це потурбу?ться Арсен, - усмiхнувся доброю усмiшкою Сiрко. - Йому не звикати... В ОСИНОМУ ГНIЗДI I На сьомий день важко? дороги, перед полуднем, валка вигнанцiв з Лiвобережжя прибула в супроводi татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно-голубому небi слiпучо сяяло сонце. Та незважаючи на гарну погоду, в мiстi було безлюдно, як i всюди на Правобережжi, де довелося побувати переселенцям. Цiлi кутки вигорiли пiд час татарських нападiв, а там, де оселi уцiлiли вiд пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хлiви й клунi зяяли ребрами кроков та лат, колись бiлi стiни хат тепер облупилися, вiкна чорнiли страхiтливими дiрами, а по дворах лежали кучугури снiгу... Тiльки де-не-де виднiлися людськi слiди. В двох чи трьох хатах скрипнули дверi - то виглянули закутанi якимись рядюгами старенькi бабусi, але й вони, побачивши озбро?них вершникiв i валку змучених бранцiв, миттю сховалися в сiнях. Один замок на кам'янистому островi посеред Росi виявляв зримi ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуватi дими, як вештаються темнi постатi. Чувся передзвiн молоткiв у замковiй кузнi. Залишивши валку на широкому заснiженому майданi над Россю, Свирид Многогрiшний поскакав до перекидного моста. Переселенцi збилися в купи i тихо розмовляли мiж собою, насторожено позираючи на татар-дозорцiв... - Корсунщина - непоганий край, зна?ш-ма?ш, - мiркував уголос схудлий, почорнiлий, але, як завжди, балакучий Iваник. - Нiчим не гiрший за Посулля. А може, ще й кращий... Та жити тута, пiд турками, буде не з медом. Ой, нi, не солодко!.. Менi б тiльки до весни - а тодi накиваю п'ятами за Днiпро! - Пiймають - голову вiдкрутять! - кивнув хтось на татар. - Вони й так не помилують. Бiля саней дiдуся Онопрiя було тихо. Ненко, Младен i Якуб мовчки розглядали чуже мiсто, а жiнки, вмостившись серед вузлiв i клумакiв, сумно дивилися на гомiнкi пороги, де навiть у лютi морози парувала швидкоплинна течiя, пробиваючись помiж брилами камiння i льоду. Раптом над валкою пролетiв приглушений гомiн. Iз замку ви?хало кiлька вершникiв. Попереду на вороному конi гарцював красивий, багато вдягнутий чоловiк середнiх рокiв. Позад нього ?хав полковник Яненченко. А ще далi - почет, що складався переважно з татар. - Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! - прошелестiло над валкою. Всi миттю припинили розмови i прикипiли поглядами до чоловiка, iм'я якого останнi два роки наводило жах на всю Укра?ну. Taк ось який вiн! Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрiй або, як його в сiм'?, а потiм i в народi називали, Юрась, мав лише шiсть чи сiм рокiв, коли його батько в 1648 роцi пiдняв всенародне повстання проти польсько-шляхетського панування на Укра?нi. Рано втративши матiр, Юрась виростав хворобливим i мовчазним хлопцем. Батька, переобтяженого державними турботами та безконечними вiйнами й походами, бачив зрiдка. А згодом, коли був вiдданий на навчання до Ки?во-Могилянсько? колегi?, довгi роки зовсiм не зустрiчався з ним. В противагу старшому братовi Тимошевi, енергiйному, розумному i хороброму юнаковi, який у сiмнадцять-вiсiмнадцять рокiв очолював Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бо? велике вiйсько i помер вiд тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездiяльний. Його бiльше приваблювала келiя схимника i ряса ченця, нiж гетьманська булава, що пiсля смертi батька опинилася в його слабких руках. Пiсля поразок, яких зазнало росiйсько-укра?нське вiйсько у вiйнi з Польщею спочатку пiд Любаром i Чудновом, а пiзнiше - пiд Слободищем, Юрась пiдписав з Польщею ганебний i тяжкий для Укра?ни i для себе Слободищенський трактат 1660 року. Всупереч волi народу, вiн зламав Переяславський договiр з Росi?ю i знову кинув Укра?ну на поталу польськiй шляхтi. Хвиля народних повстань проти польсько-шляхетських загарбникiв змусила Юрiя Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства i пiд iм'ям Гедеона постригтися в ченцi. Та цей акт уже не мiг зарадити народному лиховi: 1667 року - i на довгi десятирiччя - Укра?на була подiлена на двi частини - Лiвобережну i Правобережну. Це на коренi пiдсiкло сили народу, кинуло його у вир братовбивчих во?н та повстань, що не затухали протягом цiлого наступного столiття. Хижо-заздрiснi сусiди з пiвдня та заходу, користуючись роз'?днанiстю Укра?ни, посилили напади на не?, намагаючись вiдхопити собi якомога бiльший шматок. Тiльки Росiя рятувала ?? вiд остаточно? загибелi. Особиста доля Юрася пiсля цього була не менш тяжка. Через рiк вiн був обвинувачений у зрадi правобережним гетьманом-самозванцем Павлом Тетерею, заарештований i переданий польським властям. Майже три роки провiв у похмурих, сирих казематах Марi?нборзько? фортецi на пiвночi Польщi. Звiльнений з ув'язнення, чернець Гедеон, як вiн називав себе тепер, цiлком зрiкся свiтського життя й оселився в Уманському монастирi. Хоча йому було в той час рокiв двадцять п'ять чи двадцять шiсть, здавався вiн постарiлим, стомленим, надломленим душевно. На блiдому, позбавленому життя обличчi застигла печать скорботи i болю, а чорнi згаслi очi давно загубили здатнiсть усмiхатись. Десять важких i бурхливих лiт, що минули зi смертi Богдана Хмельницького, зiв'ялили i виснажили його кволе тiло i хвору душу. Здавалося, що за монастирськими стiнами Юрась нарештi знайде собi тиху, спокiйну оселю, у якiй зможе прожити безжурно до кiнця днiв сво?х, сховатися вiд житейських бурь, що одна за одною стрясали укра?нську землю. Та ба? Навiть монастирськi стiни не врятували ченцiв вiд татарського аркана: Юрася разом з братi?ю людолови потягли до Криму, а звiдти хан, дiзнавшись, що молодий похмурий чернець - син покiйного гетьмана Iхмельнiскi, як називали його татари, i сам колишнiй гетьман Укра?ни, вiдправив його в Туреччину в подарунок султановi. Там деякий час вiн сидiв в одиночцi Семивежного замку - тюрмi для полiтичних злочинцiв та суперникiв султана. А згодом, коли уряд Османсько? iмперi?, заграючи з Дорошенком, все бiльше i настирливiше почав скеровувати вiстря сво?? експансi? на пiвнiч, проти Укра?ни, його було призначено архiмандритом в один з православних монастирiв турецько? столицi. Слабкий i безвольний, вiн дуже скоро погодився допомагати туркам у ?хнiх завойовницьких походах. I коли правобережний гетьман Петро Дорошенко, вiд якого вiдсахнувся народ через його згубну полiтику дружби з султаном, змушений був скласти зброю i здатися лiвобережному гетьмановi Iвану Самойловичу i царському во?водi Григорiю Ромодановському, султан несподiвано витягнув Юрася з-за монастирських стiн на свiт божий i проголосив "князем Малоросiйсько? Укра?ни". З таким пишним, але малозрозумiлим титулом, одержаним вiд найлютiшого споконвiчного ворога укра?нського народу, з'явився Юрась на чолi вiсiмдесяти п'яти землякiв-запроданцiв з колишнiх невiльникiв влiтку 1677 року пiд Чигирином. Його пiдпирало стотисячне турецьке вiйсько великого вiзира Iбрагiма Шайтан-пашi. Та марнi були сподiвання султана i самого Юрася на те, що народ, спокушений славним прiзвищем Богдана Хмельницького, пiде за його сином. На Укра?нi Юрасеве "вiйсько" збiльшилося - смiшно сказати - всього на пiвтора десятка чоловiк i складалося iз сотнi гультiпак, яким не довiряв навiть сам "князь". Через мiсяць Iбрагiм Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втiк з-пiд Чигирина, залишивши пiсля себе зруйнованi, спаленi села й мiста Правобережжя та трупи тисяч людей. Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне вiйсько для завоювання Укра?ни. Великий вiзир Мустафа поклявся бородою пророка, що здобуде Чигирин i всю Укра?ну. В його обозi знову плентався проклятий народом Юрась... Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закрiпитися в ньому, а тим бiльше завоювати всю Укра?ну не змiг. Розбитi пiд Бужином турецькi вiйська покотилися назад, безжалiсно знищуючи все на сво?му шляху. Правобережжя майже зовсiм спустiло. Сотнi тисяч людей втекли на лiвий берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили або потягли в неволю. Колись багатолюдний край - вiд Чигирина на сходi до Кам'янця й Житомира на заходi - внаслiдок гетьманських чвар, польсько-шляхетських на?здiв i особливо турецько-татарсько? навали занепав, знелюднiв. У тих селах, де колись було по сто чи й по двiстi дворiв, тепер залишилося двi-три хати, в яких знаходили притулок старi й малi, що якимсь чудом врятувалися вiд ворожо? шаблi та аркана. Вiд Чигирина, Канова, Уманi, Фастова та багатьох iнших мiст лишилися тiльки назви. Хто зостався там живий, утiк в лiси, в печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами... Народ небезпiдставно вважав винуватцем розорення рiдного краю Юрася Хмельницького, який не тiльки не перечив туркам i татарам плюндрувати Укра?ну, а нерiдко й сам наказував винищувати села й мiста, що не скорялися його владi. Iм'я Юрася стало ненависне на обох берегах Днiпра. Тож не дивно, що всi переселенцi - вiд старого до малого - прикипiли поглядами до цi?? людини. Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи з коня, почав мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його. Невисокого зросту, хирлявий, вузький у плечах, чисто поголений, вiн прямо, якось задерев'янiло сидiв у сiдлi, i на його блiдому, невиразному, хоч i досить вродливому обличчi не промайнуло жодне почуття. Тiльки один раз, коли на руках у молодо? матерi верескнуло злякане юрмою вершникiв дитя, вiн несподiвано усмiхнувся. Але усмiшка не скрасила його обличчя, бо очi залишилися тьмяно-холодними, непроникними, немов скляними. Та й тривала вона всього якусь мить i зразу, без нiякого переходу, щезла. Одягнутий вiн був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, пiдбита лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвiтом та двома павичевими пiр'?нами над чолом, при боцi - дорога шабля, за поясом - булава, виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на ногах - червонi чоботи. Оглянувши мовчазних переселенцiв, ?хнiй убогий скарб на санях, отари овечок та черiдки схудлих за час переходу корiвок, вiн кивнув Яненченковi i, коли той пiд'?хав, щось тихо сказав. - Люди, пiдiйдiть ближче! - пiднявся на стременах полковник. - 3 вами хоче говорити ясновельможний гетьман! Залишивши дiтей на санях, чоловiки й жiнки стовпилися перед гетьманом i його почтом. - Люди! - промовив Юрась. - Сьогобiчна Укра?на, - вiдтепер ваша хата, ваш край! Звiдси бiльшiсть iз вас вийшли, сюди й повернулися. Поселяйтеся в Корсунi, в найближчих селах, живiть вiльно, багато!.. Годi вам гнути спини перед богопротивним поповичем, якого я, дасть бог, переможу i коли-небудь приведу на арканi сюди на справедливий суд людський i божий!.. Владою, даною менi султаном турецьким Магометом, я захищатиму вас вiд поповиче-вих посiпак, царських во?вод i польських панiв!.. У вас тепер один володар - я, гетьман i князь Укра?ни, визволено? з лядсько? неволi мо?м батьком Богданом Хмельницьким! Хто з вас чинитиме непослух, хто наважиться не коритися полковниковi та його людям, той буде нещадно битий або скараний на горло!.. Вам зрозумiло? - Зрозумiло, пане гетьмане, - вилiз наперед невгамовний Iваник. - Одного нiяк не докумекаю, зна?ш-ма?ш... - Ну, чого саме? - А якщо на нас нападуть татари альбо, примiром, турки... Як же тодi? Давати ?м одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покiрно йти на галери?.. Чи, примiром, жiнкам нашим та дiвчатам - до турчина в гарем? Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловiка, мов у яке диво. Довгенько мовчав. Потiм голосно вигукнув: - Дурню! Турки й татари - мо? союзники! Вони не чiпатимуть мо?х пiдданцiв. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб визволяти! - Нашу душу вiд тiла, зна?ш-ма?ш, - буркнув Iваник i, побачивши, як сiпнулася гетьманова рука до шаблi, прудко шмигнув у натовп, де Зiнька зразу ж дала йому стусана межи плечi, щоб не був такий розумний. Наперед ви?хав полковник Яненченко. - Люди! Зараз вас розведуть по хатах, де ви зможете перегрiтися i пожити до того часу, коли остаточно виберете собi пристановище... Але перед тим я хочу вiдiбрати кiлькох хлопцiв i дiвчат для служби в замку... Ось ти!.. I ти!.. I ти!.. Вiн показував пальцем прямо в настороженi очi парубкiв i дiвчат, i тi, сполотнiвши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але два козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали ?х за рукава i вiдводили вбiк. Перед Златкою i Стехою Яненченко на мить запнувся. Вiн був вражений ?хньою красою ще там, на хуторi, коли зчепився з-за них з мурзою Кучуком. Власне, парубкiв i дiвчат вiн зараз брав тiльки для того, щоб менш помiтними були серед гурту цi красунi, бо цiкавили його в першу чергу вони. Однак вiн не хотiв, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, нiби мiж iншим, ткнув зразу двома пальцями - вказiвним i середнiм - в ?хнiй бiк. - I ви! - Ой! - зойкнула Стеха i схопила Златку за рукав. Нiхто не помiтив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук iз сином Чорою. Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Злат-ка злякано мовчала. Полковниковi пахолки пiдбiгли до дiвчат i потягли з гурту. Младен, Ненко i Якуб, теж далеко не все розумiючи iз сказаного, напружено стежили за тим, що вiдбува?ться на майданi. Коли на хутiр напали татари i почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зiзнаватися, хто вони такi, щоб у слушний час визволитися самим i визволити усiх сво?х. Тепер вирiшили, що такий час настав. Ненко раптом вийшов з гурту i став перед Яненченком. Швидко заговорив по-турецькому. - Не чiпай цих дiвчат, ага! Заклинаю тебе аллахом - не чiпай! Одна з них - моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене кра?, а друга... друга - моя полонянка, яку я мав намiр забрати з собою... Ти мене розумi?ш? Залиш ?х при менi, ага! Яненченко витрiщив очi. Вiн досить добре знав турецьку мову i все зрозумiв. Одного не мiг второпати - звiдки тут узявся цей турок? Зрозумiв Ненка не тiльки Яненченко. З-за спини Юрiя Хмельницького, який теж говорив по-турецькому, швидко ви?хав старшина гетьмансько? варти Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима i важкою нижньою щелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, вiн пильно оглянув його, а потiм запитав: - Ти хто такий? - Сафар-бей, бюлюк-баша окремо? яничарсько? орти в Сливенi. - Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей? - Нас тут аж тро? - яничарських старшин, - спокiйно пояснив Ненко, заздалегiдь обмiркувавши з батьком та Якубом, як ?м триматися, коли настане час зiзнатись, хто вони. I вiн показав на Младена i Якуба, якi вклонилися гетьмановi i Азем-азi. - Ми потрапили пiд час нападу на Сiч у полон до козакiв... Ми склада?мо аллаховi i вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага! - Ти сказав, що одна з цих дiвчат - твоя сестра... То правда? - Так, ага. - Ця? - Азем-ага показав на Златку. - Так, ага, - пiдтвердив Ненко i звернувся до дiвчини:- Адi-ке, привiтай цих добродi?в! - Я вiтаю вас, ефендi, - вклонилася Златка гетьмановi. - Я рада зустрiчi з вами, шановний ага, - повернулася вона до Азем-аги. - Хай береже вас аллах! - Гм, справдi туркеня, - буркнув Азем-ага i кивнув на Стеку. - А та? - То сестра козака, який узяв нас у полон... Вiн ставився до нас добре i навiть допомiг розшукати Адiке, захоплену запорожцями пiд час морського походу... Його нема? тут, i ми опiку?мо його рiдних... Тому просимо залишити дiвчат з нами! Азем-ага нахилився до гетьмана i впiвголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дiвчат, на Ненка i повернувся до Яненченка. - Облиш дiвчат, пане Iван, - сказав вiн. - Ти собi знайдеш iнших, а цих я заберу з собою до Немирова... Та накажи вiдiбрати пiвсотнi сiмей на добрих санях i з мiцними, витривалими кiньми - я вiзьму ?х теж з собою. I не забудь про тисячу злотих, якi ти ма?ш прислати менi... Бо... Яненченко втягнув голову в плечi i зблiд вiд гнiву та образи. Вiн нiяк не сподiвався, що гетьман забере дiвчат ще й нагада? йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка вiдбулася мiж ними сьогоднi вранцi сам на сам, нiкому не буде вiдома, i ось раптом гетьман розголосив ?? в присутностi всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький пiсля снiданку без нiяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного i зубожiлого населення таку суму, гетьман розгнiвався i сказав, що зможе, iнакше пернач полковника вiддасть комусь iншому, бiльш винахiдливому, котрий зумi? дiстати тi нещаснi тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тiльки тягнути останн? з люду, а й витрушувати сво? кишенi. Однак вiн погодився, бо нiчого iншого не зоставалося робити... А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те "бо" прозвучало тихо, але лиховiсне, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, мiж iншим, а можливо, i з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намiр гетьмана забрати з собою аж п'ятдесят сiмей, i особливо цих двох дiвчат красунь, що так запали йому в око... "Хай йому грець, - подумав Яненченко, - з цим скаженим, напiвбожевiльним Юрасем кашi не звариш. Хоч вiн i родичем доводиться, а краще триматися вiд нього далi..." Вiн ствердно хитнув головою i мiцно - аж суглоби побiлiли на пальцях - затиснув у руцi ремiнний повiд. Заклопотаний сво?ми думками, вражений таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помiтив, як радiсно блиснули очi в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що дiвчата мають ?хати до Немирова. То був мурза Кучук. Поминувши сплюндрованi, безлюднi мiстечка Лисянку, Жашкiв i Дашiв, змученi, перемерзлi, голоднi подорожнi добралися одного дня до Немирова. Невiдомо, чому це невелике, хоч i мальовниче мiстечко облюбував Юрiй Хмельницький для сво?? резиденцi?. Може, тому, що тут була досить мiцна фортеця, чи тому, що в мiстi та його околицях збереглося бiльше населення, нiж над Россю? Чи тому, що звiдси було недалеко i до кордонiв Туреччини i до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика, на правах окремо? провiнцi? при?днаного до iмперi?, де на випадок небезпеки мiг знайти захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали йому його господарi - султан i великий вiзир? Поселився вiн на Викiтцi, високому, кам'янистому пiвостровi, оточеному з трьох бокiв широкими ставами. Це урочище самою природою було створене для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишн? польське укрiплення пiд час козацьких во?н було значно пошкоджене, але ще й досi, незважаючи на це, землянi вали з дубовим частоколом були мiцнi i надiйно прикривали гетьмана вiд раптового нападу. Мешкав вiн у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському во?водi В сусiднiх будинках розташувалася його особиста варта. А неподалiк, у Шполiвцях, ?диному передмiстi, що збереглося вiд пожеж та руйнування, розмiстилося гетьманське вiйсько - вiсiмсот татар, двiстi волохiв, двадцять вiсiм сербинiв та вiсiмдесят козакiв. Вiйсько невелике, можна сказати - мiзерне, але i його нiчим було прогодувати. Тому нерiдко траплялося так, що зголоднiлi татари вiдправлялися в села, де ще можна було чим-небудь поживитися, i забирали в селян останн? - корiвчину, вiвцю чи лантух збiжжя. Саме тодi, коли Юрась на чолi свого загону i валки переселенцiв пiд'?хав до Викiтки, на греблi показався татарський роз'?зд. Попереду лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з борошном та збiжжям, на арканах тягнули кiлькох на смерть переляканих чоловiкiв. Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом пiднiмуться на гору. - Що це? - спитав вилицюватого, подзьобаного вiспою салана, який, облесливо-нахабно усмiхаючись i кланяючись, пiд'?хав до нього. - Салям, ясновельможний гетьмане, - привiтався салтан i, повернувшись впiвоберта назад, показав на здобич. - Мало-мало брали ясак... ' Голодний во?н - поганий во?н... Треба м'ясо, треба клiб... Кашу треба... Голодний татарський кiнь - нiкудишнiй кiнь... Мало-мало треба овса, треба сiна... А де взять?.. Пан князь сам мало-мало розумi?... - Гаразд, - кивнув головою Юрась. - А це що за люди? - А-а, цi... Багатi люди... Мало-мало будем бити - родичi грошi принесуть... Казна порожня - грошi треба... У Юрася блиснули очi. Вiн враз пожвавiшав, став рухливий. - Посадiть ?х у ямуi Я сам говоритиму з ними. - Якшi, якшi, - закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому усмiховi показуючи разок гострих зубiв, i рiзко гукнув щось сво?м сейменам. Тi швидко потягнули полоненикiв до фортецi. Вiдпустивши стомлене вiйсько, що повернулося з нещасливого походу за Днiпро, на спочинок, Юрась про?хався верхи вздовж валки переселенцiв. Його супроводжували Азем-ага i Свирид Многогрiшний. Переселенцi мовчки сидiли на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кiнськими копитами снiгу. Всi були так страшно стомленi важкою дорогою, що нiхто вже не вiдчував нi страху за життя, нi тривоги за майбутн?. Навiть невгамовний Iваник не розтуляв рота: дорога, втома i голод доконали i без того слабосилого чоловiка. Накинувши на голову каптур старо? кире?, вiн мовчки, мов маленький посмiтюх, сидiв на санях позаду Зiньки, яка тримала в руках вiжки, i байдуже поглядав на чуже, незнайоме мiсто. - Всiх розмiстити на Шполiвцях! - розпорядився гетьман. - Хай кожен вибира? собi оселю до смаку - ма?мо вiльних достатньо! - Слухаюсь, - вклонився Многогрiшний. - У кого ? золото, срiбло чи коштовнi речi - вiдiбрати! - Буде зроблено! - Од тих, - повернувся Юрась до Азем-аги i показав на Ненка, Младена, Якуба i Арсенову сiм'ю, - розмiстити окремо! На Викiт-цi... I та?мно стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову... Ти зрозумiв мене, ага? - Зрозумiв. - Тi дiвчата, зда?ться, гарненькi? - Ви ма?те смак, гетьмане, - стримано усмiхнувся Азем-ага. - Не гiрший, нiж у полковника... Ха-ха-ха!.. Хотiв затягнути таких пташок у сво? гнiздо! Ну, й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули... Ха-ха-ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Iван!.. - Авжеж, - знову ошкiрився небагатослiвний, завжди похмурий турок, якому було доручено не тiльки оберiгати гетьмана. а й слiдкувати за кожним його кроком, за кожним словом i про все повiдомляти в Кам'янець i Стамбул. - А ти, Свириде, розпорядись добре натопити поко?, щось я змерз. - Юрась повернувся до Многогрiшного:- Та хай Мелашка зготу? вечерю - заморимо черв'яка... I на спочинок! Дiлами займемося завтра... Спорожнiлих дворiв у Немировi, як i всюди на Укра?нi в той час, було багато. Тому Многогрiшний швидко розташував переселенцiв по пустках, а Азем-ага, виконуючи волю гетьмана, сiм'ю Звенигор поселив у чималiй дерев'янiй хатi, критiй гонтою, якраз насупроти яничарсько? залоги на Викiтцi. За його наказом татари привезли хуру дров, вiз сiна для коней та оббiловану тушу барана. На другий день вранцi вiн зайшов до хати. - Салям, правовiрнi! - привiтався. - Салям, ага. Його запросили до чисто? кiмнати, де було вже натоплено. Дiд Онопрiй i жiнки вийшли. Чотири чоловiки сiли - не по турецькому, а по укра?нському звичаю - на лави бiля столу i деякий час мовчали. Младен i Якуб, як було домовлено ранiше, переговори доручили Ненковi. Ненко ж чекав, поки гiсть i старший по чину ага почне розмову перший. Однак Азем-ага не поспiшав. Уважно розглянувши обличчя сво?х, як вiн гадав, ?диновiрцiв, розгладив п'ятiрнею чорну бороду, що прикрашала важку нижню щелепу, i тiльки пiсля того поважно сказав: - Волею аллаха цi безконечнi заснiженi простори Сарматi? вiд Днiстра до Днiпра i вiд Тясмина до Карпатських гiр вiдтепер належать блискучiй Портi. Князь i гетьман Юрiй Хмельницький викону? тут волю хондкара, а я з ортою яничарiв i сейменiв приставлений великим вiзиром охороняти його особу вiз злочинцiв, якi хотiли б посягнути на його життя, а також, - ага iронiчно посмiхнувся, - уберегти його вiд намiру зрадити падишаха i переметнутися на бiк урусiв, як те зробив гетьман Дорошенко. - Ми це добре розумi?мо, ага, - ввiчливо вiдповiв Ненко. - Але нас турбу? сьогоднi не доля цi?? людини, а наша власна. Ми щасливi, що аллах допомiг нам вирватися з рук невiрних. Однак нам хотiлося б знати, коли ми можемо повернутися на батькiвщину. - Я i прийшов зараз до вас, щоб з'ясувати цю справу, - схилив голову Азем-ага i проникливе поглянув сво?ми вузькими чiпкими очима на Ненка. - 3 наших розмов у дорозi менi стало вiдомо, що ви, ага, i вашi друзi служили в яничарському корпусi i два роки воювали пiд Чигирином, де i я мав честь бути. Отже, я бачу перед собою досвiдчених во?нiв, готових накласти життям за iслам i велич падишаха! То чому б вам не послужити пiд мо?ю рукою в охоронному загонi гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю, кам'янецький паша Галiль, якому я пiдлягаю, не перечитиме... До того ж цього року великий вiзир Мустафа зробить новий похiд на невiрних. На цей раз, мабуть, на Ки?в... Отже, через кiлька мiсяцiв ми всi разом з вiйськом падишаха воюватимемо з невiрними. Тому я не бачу для вас потреби ?хати зараз на батькiвщину, щоб через якийсь мiсяць чи два знову повертатися назад. Ненко хотiв щось вiдповiсти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом даючи зрозумiти синовi, щоб мовчав. - Високоповажний Азем-ага, не приховаю, що ми мали iншi намiри, - сказав сивочубий во?вода. - Ми хотiли ?хати додому... Але те, що ви сказали, змушу? нас, зокрема мене, по-новому глянути на обставини, що складаються мимо нашо? волi. Якщо навеснi доблесне вiйсько падишаха знову рушить сюди, то нам справдi нема чого робити таку виснажливу подорож... Тому я залишаюся i служитиму у вашому загонi, якщо ви запропону?те менi гiдне мого звання i заслуг мiсце. Гадаю, що i мо? друзi думають так, як я. Ненко i Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останнi слова Младена, розцiнили ?х як наказ i поспiшили висловити свою згоду. - Я радий мати за начальника такого доблесного во?на, як ви, Азем-ага, - вклонився Ненко, який вiдтепер мав знову стати Сафар-бе?м. - Якщо у вашому загонi потрiбен лiкар, то я теж можу запропонувати сво? послуги, ага, - сказав Якуб, опускаючи повiки, щоб приховати iронiчний блиск очей. Суворе обличчя Азем-аги прояснiло. - Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цi?? хвилини ви знову несете службу у вiйську падишаха... Вам дадуть зброю i все, що потрiбне для життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цiй злиденнiй варварськiй кра?нi досить скрутно. Населення розбiглося, а те, що залишилося, так зубожiло, що у нього часто справдi нiчого взяти... Однак для нас з вами вистачить! Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспеченi пiдлеглi пiдхопилися теж, виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися мiж собою. - Не розумiю, тату, твого рiшення, - сказав Ненко. - Головне наше завдання зараз - визволити Златку й Арсенову сiм'ю. Ти так поривався в Болгарiю, до сво?х гайдукiв... I раптом - ми залиша?мося тут! Младен нахмурився. - Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами на Укра?ну. Цього року вiн кине, можливо, ще бiльше вiйсько, щоб остаточно пiдкорити козацький край сво?й владi. Руснаки не знають про це, i турецький напад може застати ?х зненацька... Ми повиннi допомогти ?м. Якщо хочете, це - мiй обов'язок! Цим самим я допоможу - i не в малiй мiрi! - мо?м друзям-гайдукам, мо?й коханiй Болгарi?. Бо наша доля вирiшу?ться тут, у степах Укра?ни... Потiм я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рiдних теж потрiбен час. За день-два ми нiчого не зробимо. До того ж куди ми ?х повеземо зараз? В Болгарiю? Це виключа?ться, бо вони захочуть повернутися назад, зустрiтися з Арсеном. А везти за Днiпро - не довеземо: у нас нема припасiв для тако? далеко? дороги, а головне - нас дуже швидко наздожене погоня. Нi, треба ждати весниi Вже недовго... Ми будемо при Азем-азi до того часу, поки це нам вигiдно... А щодо тебе, любий мiй синку, то у мене оце виникла цiлком несподiвана думка: а чи не залишитися тобi взагалi в яничарському вiйську? - Цього тим бiльше не розумiю, - здивувався Ненко. - Цим ти мiг би принести Болгарi? i ?? друзям неоцiненну допомогу: ми знали б та?мнi намiри Стамбула, укази султана, накази i розпорядження вiйськових властей... - Он як! Над цим слiд подумати! - Хай дару? менi Якуб, що я так вiдверто говорю про це, - во?вода поклав руку на плече сво?му друговi. - Може, його турецькому вуховi i важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською iмперi?ю. А це ж твоя батькiвщина, Якубе! - Младене, - тихо промовив Якуб, - на свiтi, крiм жорстокостi й свавiлля, ще iсну? справедливiсть. На жаль, я нi разу не зустрiвся з нею нi в яничарських сейбанах, нi в замках бейлер-бе?в та санджак-бе?в, нi в палацi падишаха. То чи ж личить менi, збагаченому гiрким житт?вим досвiдом i власною недолею, людинi, що все життя прагнула покарати несправедливiсть, захищати ??? - Спасибi, Якубе! Ти мудрий чоловiк! - i Младен обняв старого товариша. - I ти ма?ш знати, бо я тобi про це не раз говорив, що ми виступа?мо не проти туркiв, не проти Туреччини, щоб знищити ?? i поневолити ?? народ. Ми виступа?мо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазiхань султана i його ненависних пашiв на нашу землю i плоди нашо? працi, проти гнiту й насильства, проти намагань султана убити нашу вiру, нашу мову, нашi споконвiчнi звича?, потолочити нашу людську гiднiсть! - Амiнь! - усмiхнувся Якуб i мiцно потиснув Младенову руку. - Тепер менi зрозумiло, чому ми ма?мо служити в ортi Азем-аги... Весь наступний тиждень гетьман хворiв. Йому ломило руки, ноги, поперек. Голова трiщала вiд нестерпного болю. Безперервно тiпала пропасниця. Вечорами, коли було особливо тяжко, вiн марив, то молячись, то вигукуючи страшнi прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на свiтi, - матiр, батька, брата Тимоша... Вiд нього, як вiрний пес, не вiдходив нi на хвилину Свирид Многогрiшний, пантрував за кожним кроком i кожним рухом Якуба, приставленого Азем-агою до хворого. Хвороба минула раптово, як i почалась. Але слабiсть залишилася, а з нею - розбитiсть, поганий настрiй. Гетьман заскучав i гукнув, щоб хто-небудь зайшов. За дверима почувся гамiр, тупiт нiг. - Хто там? Дверi прочинилися - показалася попеляста голова Свирида Многогрiшного. - Це я, ясновельможний пане гетьман. - Округлий вид хорунжого розплився в пiдлесливiй усмiшцi. - Заходь. Многогрiшний зайшов до кiмнати, пригладив рукою миршавого чуба i низько вклонився. - Слава богу, ви живi й здоровi, пане гетьман... А я думав, з вами щось трапилось - так ви крикнули... - Я вже почуваю себе добре... З чим прийшов? - Маю дуже важливi вiстi... - Ну, розповiдай! - Гетьман пiдмостив собi пiд голову другу подушку, щоб зручнiше було сидiти, i показав на дзиглик. - Сiдай! - Ясновельможний пане гетьман. - Многогрiшний обережно сiв на тендiтний дзиглик на кривих позолочених нiжках i притишив голос до шепоту. - Поки ви хворiли, я розпитував сво?х довiрених людей, якi залишилися в Немировi нашими очима й вухами... - Ну й що? - Страшно навiть казати... - Кажи! - Ясновельможний пане гетьман, - швидко заговорив Многогрiшний, - усiм вiдомо, яких зусиль доклада?те ви до того, щоб вiдродити батькiвську славу... Та не всi вашi помiчники щиро допомагають вам... - Хто? - Юрась вп'явся в жовтаво-сивi очицi хорунжого. - Наказний гетьман Астаматiй пiд час походу вашо? ясновельможностi на Лiвобережжя приймав та?много посла вiд Сiрка i довго трактував з ним за зачиненими дверима... - Про що? - На жаль, не пощастило дiзнатися... Але дiзна?мося! Того посла, запорожця Семашка, сiм'я якого мешка? в Немировi, я наказав заарештувати i посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали пiвсотнi ки?в, вiн нiчого певного не сказав... Мало, мабуть, всипали... зате... - Ну, ну! - Зате достеменно стало вiдомо, що Астаматiй, цей хитрий волох, добряче потрусив кишенi й скринi багатих немирiвських городян i привласнив бiльшу частину зiбраного... В казну надiйшло золота й срiбла, а також дорогоцiнних речей тiльки на пiвтори тисячi злотих. А скiльки прилипло до його рук, одному богу вiдомо!.. Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся вiд лютi. Останнiм часом вiн усi сво? сили спрямував на те, щоб якомога бiльше люду перевести з лiвого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без пiдданих i без грошей вiн нiщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червiнець чи динар, жодна золота чи срiбна рiч не поминули його казни. - Ох, злодюга! Зрадник! Грабiжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно пiдозрював, що то нещира, пiдступна, пiдла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматiя! В очах Многогрiшного блиснув радiсний вогник. - Ваша ясновельможнiсть пригрiла на грудях змiю! Полковник Варениця у змовi з Астаматiем... - Не може бути! - Мо? люди доповiдають, що не раз бачили ?х разом. Астаматiй частенько за?здив до Вареницi, до пiвночi пиячив з ним... А поко?вка Вареницi Настя хвалилася подругам, що господар подарував ?й золотi сережки... Звiдки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зi мною, завдяки вам, видерся з турецько? неволi, тож, мабуть, крiм вошви, - хай пробачить пан гетьман за грубе слово, - нiчого не привiз з собою на Укра?ну. А тепер дару? коштовнi сережки сво?й коханцi. Який багатiй знайшовся!.. - Що ще? - Немирiвський сотник Берендей... - I цей теж? О боже!.. - Цей випустив з ями кiлькох в'язнiв, не поклавши за них у казну жодного шеляга... Кажуть, на цьому вiн добренько погрiв руки... I з корчми не вилазить! - Це все? - Все. - А як переселенцi? - Злидота... Перетрусили - жодного злотого не знайшли... Тимчасово поселилися на Шполiвцях. А весною примусимо орати, сiяти... - А тi... дiвчата? - ?х поселено, як i наказано вашою ясновельможнiстю, тут поряд... На Викiтцi... Стежу за кожним кроком... - А турки? - Азем-ага взяв на службу. - Умгу... Це добре... Однак ?х треба остерiгатися, бо вони про все доповiдатимуть Азем-азi. - А той - кам'янецькому пашi Галiлю, великому вiзировi або й самому султановi, - додав Многогрiшний. - Про це мiг i не нагадувати: сам знаю... А ось хто з наших доносить Азем-азi - оце я хотiв би знати! - Хто ж? Астаматiй i Варениця, безперечно, причетнi до цього... Юрась кисло скривився. - А може, й ти? Га? Многогрiшний злякано перехрестився. - Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест - я вам найвiдданi-ший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недруговi горло перегризти! - Гаразд, гаразд, вiрю, - недбало махнув рукою гетьман, а потiм, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти ?диний, на кого я можу покластися... Що ж пропону?ш зробити з цими зрадниками? - Пропонувати i вирiшувати ма? ваша ясновельможнiсть. А моя справа - доповiсти про все правдиво, як на духу. - Ти схопив ?х? - Без вашого наказу? - здивувався Многогрiшний. - Як би я посмiв? - Схопити злодюг! Негайно? I тримати пiд посиленою вартою!.. Трохи змiцнiю - сам говоритиму з ними! - Буде зроблено, ваша ясновельможнiсть. Але... - Ну, що ще? - Кого ж призначити на ?хнi мiсця? На якусь мить Юрась задумався. Потiм рiшуче сказав: - Без наказного гетьмана обiйдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником... - вiн зробив паузу, пильно оглянув Многогрiшного. Той схилив вiддано голову, нiби чекав подяки за вiрну службу. - А сотником... будеш ти, Свириде! Служи менi щиро - i я нiколи не забуду про тебе! - Дякую, ваша ясновельможнiсть. - Многогрiшний схопив невелику бiлу руку гетьмана i чмокнув масними губами. - Гаразд, iди! I зроби все, як я казав! Задкуючи i кланяючись. Многогрiшний вислизнув за двер! Була недiля. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводi сво?х старшин сходив до заутренi, поставив свiчку перед образом матерi божо? за сво? видужання, а другу - перед образом спасителя - за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснiдав, випив гарячого молока з медом - i вiдчув себе зовсiм здоровим. Одягнувшись у те?ь'iий кожух, покритий сiрим угорським сукном, узув иалянки i вийшов надвiр. У вiчi вдарило яскраве сонячне промiння. З гiллястих яворiв з криком знялося вороння. Гетьман примружив очi, глибоко вдихнув морозне повiтря, що пахло ранковим димом, i зiйшов з ганку. На просторому майданi вишикувався загiн татар, що прибули до Криму для замiни тих, котрi вiдбули пiвроку i мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сидiли на невеликих кошлатих конях i байдуже дивилися на невисокого блiдого гетьмана Iхмельнiскi та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стримiла споконвiчна зброя кочовика - лук, сагайдак зi стрiлами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкiрою. Бiля боку - шабля. Гетьмана оточили старшини на чолi з Азем-агою i Свиридом Многогрiшним. Вiн привiтався з кожним кивком голови, а сал-тану Газ?-бею, котрий мав вiд'?жджати днями до Криму зi сво?ми людьми, i Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замiнити Газi-бея, потиснув руки. - Спасибi, салтане, за добру службу, - сказав гетьман Газi-бею. - Передай хановi Мюрад-Гiрею, що я дуже задоволений тобою i тво?ми во?нами! - Передам, гетьмане, - вiдповiв той, похмуро дивлячись собi пiд ноги. - При?мно чути похвалу... Однак ми служили не тiльки за похвалу. - Що ти ма?ш на увазi, салтане? - Мо? люди незадоволенi... Вони повертаються з порожнiми руками, гетьмане... Треба мало-мало платити. - Ти ж зна?ш, салтане, що платити зараз нiчим... Така вiйна пройшла нашим кра?м... Трохи розживемося - заплатимо! - Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати... - Ясир?.. Ти ж зна?ш, салтане, що наша земля зовсiм опустi-'iа. Де ж ви будете ясир брати? З ким тодi я зостануся? - Укра?на велика, ми знайдемо, де взяти, - ошкiрився Газi-бей, вiдчувши в словах гетьмана та?мну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, по?демо й так... Як у вас кажуть, облизня впiймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобi за спасибi? Боюся, що повернуть коней i помчать вслiд за нами... Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той мiцно стиснув осмаленi морозом губи, вiдвiв очi. Низькорослий, кривоногий, вiн скидався у сво?му кожусi вовною назовнi на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад-Гiрей, кого прислати: цей не тiльки захистить гетьмана, а й з горла вирве здобичi I без нього не можна - на кого ж тодi спертися? - У Немировi я забороняю брати ясир! - роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. - ?дь собi з богом, салтане Газi-бей! Газi-бей опустив повiки, щоб приховати вiд гетьманського почту радiсний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюди, окрiм Немирова. Вiн знав, що люду в кра? залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранцiв. А якщо чутка про це дiйде до великого вiзира чи, боронь боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвiл гетьмана... - Якшi, якшi, великий гетьмане! - закивав вiн головою. - У Немировi ми нiкого й пальцем не зачепимо... Мало-мало зберемося - i гайда в дорогу! Юрась не вiдповiв нiчого i, вiдвернувшись вiд Газi-бея, зустрiвся поглядом з мурзою Кучуком. Вiн любив i поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрiсть i прямоту, хоча знав, що це найжорстокiший нападник i людолов, котрий вивiв з Укра?ни не одну тисячу бранцiв. - Салям, мурзо, - усмiхнувся до нього гетьман. - Гадаю, ти не поспiша?ш додому? Ще послужиш менi? - Нi, не поспiшаю, гетьмане. Я залишуся до весни... Але як тiльки снiг зiйде з землi, вирушу в рiдну сторону. Мо? люди вже скучили за домiвкою i за сво?ми близькими. - Спасибi тобi, Кучук. Я скажу вiзировi, що ти чесно i самовiддано служиш падишаховi. Потiм Юрась пiдiйшов до Младена, Ненка i Якуба, котрi стояли серед старшин, i привiтав ?х зi вступом на службу в його вiйсько. - Де ваша сестра, ага? I та друга дiвчина? Зда?ться, Стеха? - звернувся вiн до Ненка по-турецькому. - Вони дома, бейефендi. - Я хотiв би ?х бачити! - Зараз, бейефендi? - Так. Сходи за ними! Ненко здвигнув плечима, але мовчки пiшов. Через кiлька хвилин з'явився зi Златкою i Стехою. Дiвчата куталися в кожушини i теплi хустки, боязко позираючи на гетьмана i його оточення. Всi замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори i щось швидко шепнув йому, але нiхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою i зник серед во?нiв. Юрась пильно оглянув дiвчат i, видно, лишився задоволений, бо на його блiдому обличчi з'явився легкий усмiх. Вiн пiдiйшов до них майже впритул i сказав: - Таких красунь грiх тримати за зачиненими дверима! Треба частiше, дiвчатка, виходити на люди, i тодi, клянусь аллахом, ми пiдшука?мо для вас таких женихiв, яких не ма? жодна дiвчина в Немировi!.. Чи як ви дума?те? Дiвчата промовчали, не знаючи, що вiдповiдати. А гетьман вiв мову далi. - В недiлю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю i .запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечiрках тiльки дудлити горiлку i чванитися сво?ми перемогами на полi бою та серед жiноцтва! Гадаю, що у вашiй присутностi вони будуть тихi, як ягнята, i галантнi, як придворнi шляхтичi польського короля... Я жду вас, панянки! - Спасибi, - прошепотiла Стеха посiрiлими вiд страху губами, розумiючи, що вiдмова образила б гетьмана i накликала б на них його гнiв. Юрась ще раз пильно оглянув ?х i махнув рукою, щоб iшли додому, а потiм, вiддавши розпорядження, де розмiстити новоприбулий татарський загiн, вiдпустив усiх, крiм особисто? варти. - А тепер - до ями! - коротко кинув вiн. - Якщо хто прийшов з викупом - впустити! Яма була поряд, посеред майдану. З-пiд широких, покритих памороззю очеретяних мат, що пiдтримувалися довгими сосновими воринами, здiймався стовп пари. Пахолки миттю вiдтягли одну мату вбiк i спустили вниз драбину. Юрась став на край ями. У нiс йому вдарив важкий дух, аж вiн заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкi простудженi голоси. Коли очi звикли до напiвтемряви, вiн побачив унизу кiлька зарослих змарнiлих облич. Однi в'язнi стояли, iншi, найбiльш знесиленi або скатованi, лежали на купi вогко? смердючо? соломи, тремтячи вiд холоду. Люто й страшно блискали запаленi, почервонiлi очi. На деякий час у ямi запанувала тиша. Потiм до гетьмана простягнулося кiлька скоцюрблених брудних рук, залунали благання. - Ясновельможний пане гетьманi Змилуйся! За вiщо такi муки? - Я не маю нiякого золота! Хоч убийте мене - не маю! Даремно кату?те... - I в мене немаеi Це злий наговiр. Який я багач - одна слава залишилась... Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми... Вiдпусти, пане гетьман! Юрась сердито тупнув ногою. - Замовкнiть! - Його очi заблищали, як вуглинки, а обличчя ще бiльше зблiдло - навiть мороз не змiг вичавити з нього рум'янцiв. Вiд ворiт пахолки привели трьох жiнок. Вони впали перед гетьманом на колiна, заломили руки. - Змилуйся, батечку! - Не губи наших чоловiкiв! - Будь доброю душею! Вiдпусти ?х з богом! Юрась кивнув пахолкам, щоб пiдвели жiнок, а коли тi стали перед ним, суворо запитав: - Викуп принесли? - Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали! - Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого пахолка шапку i простягнув перед собою. Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть: дивись, мовляв! Справдi, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i жодним рухом не виявляла сво?х почуттiв. Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiло? хустини, розв'язала i, тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi, нiби лiчачи, хоча, мабуть, у не? й думки тако? не було, кидати в шапку золотi монети, перснi, сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози, благальне подивилася на Юрася. - Прiзвище! - коротко процiдив вiн. - Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою, крикнув: - Бондаренко, вилазь! З ями показалася скуйовджена руда голова чоловiка середнiх лiт. У волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз очах - страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через драбину прямо в снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього. - Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до друго? жiнки. - Далi! Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела його до ворiт. Друга жiнка, стара, висока i худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його i висипала на долоню кiлька золотих i срiбних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потiм простягла свою суху чорну долоню майже пiц нiс гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився. - Мало! Жiнка не кинулась йому в ноги, не стала благати i заламувати вiд горя руки, не забожилася, що це в не? все, що могла назбирати у себе, у родичiв i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, i тiльки тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд жалю та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i, замерзнувши на лету, упали в притоптаний снiг. Так i стояла, висока, незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого i гострого, мов нiж, слова. А ?? тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру. Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до ?хнiх слiз i ?хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi, що все те лишилося позаду. Нарештi сам гетьман вiдчув фальшивiсть свого становища i пiдставив шапку пiд тремтячу руку. - Кидай!.. Як прiзвище, бабо? - Павло Голенко. - Жiнка перевернула руку, i монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку. - Голенко, вилазь! З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо думав, що побачить старого дiда. - Це ж хто? - повернувся до баби. - Син. - За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала. - Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт. Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява молодиця рокiв тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася, нiби перед нею був не гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася. - З чим прийшла? - Юрась прихильно оглянув гарну постать жiнки, вiдмiтив i ?? вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи й виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i червонi чобiтки. - Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала длубатися в кишенi, потiм витягла золотий перстень з великим самоцвiтом, що заграв проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку вперемiш з слiпучо-бiлими з голубуватим вiдливом перлинами. Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув руку, схопив коштовностi, якусь хвилину розглядав ?х зi всiх бокiв, а потiм обережно опустив у шапку. - Як прiзвище? - Семашко... Мирон Семашко. - Що? - Юрась повернувся до Многогрiшного, який ствердно кивнув головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак? - Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка. - Я не можу вiдпустити твого чоловiка! - Чому? - Вiн небезпечний злочинець! Жiнка зблiдла. В ?? очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як у не? пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ?? пiд руку, спитав: - Як тебе звати? - Феодосi?ю, - ледь чутно прошепотiла вона. - Ну, от що, Феодосi?, йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди! Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку. - А... мо? речi? - Вони належать казнi! - Як же це так? Я ж вiрила... - Виведiть ?? за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до ями. Пахолки повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем i несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню, наказав усiм в'язням вилазити з ями. Охкаючи вiд болю, трясучись вiд холоду, вони поволi вибиралися драбиною наверх i ставали в один ряд, злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет. - Хто з вас Семашко? - спитав Юрась. - Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк. - Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов убiк, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд руку. - Як звати? - Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити, скiльки йому рокiв. - Викуп буде? - Не буде! У мене нiчого нема?, - твердо вiдповiв в'язень. - Що ж ти, лайдаку, гада?ш, що я вiдпущу тебе без викупу? - Нi, я такого не думаю. - На що ж тодi сподiва?шся?.. Як викупу не да?ш, то вступай до вiйська! - Не хочу до вiйська. - То давай викуп! - У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж маю тут загибати! - Брешеш, пес! Ма?ш! Менi достеменно вiдомо, що ма?ш. Iнакше ти не сидiв би тут. Мо? люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима. - Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо? грунти... А золота нема?! - На бiсового батька менi тво? грунти i твоя хата! - розсердився Юрась i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих бур'янами полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти вiйсько i розбудовувати державу! - Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня. Юрась зблiд, як мрець. - Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене для того, щоб я вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота? - Золота у мене нема?! - Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти! Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину, а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах. - Раз, два, три... - лiчив Многогрiшний, - п'ять... десять-п'ятнадцять... тридцять... Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував пiвсотнi ударiв. - Досить! Пiдведiть його! Пахолки силомiць натягнули на розпухлi, скривавленi ноги чоботи i, пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом. - Ну, а тепер - скажеш? Пригада?ш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загально? користi всього поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю не тiльки для себе, а для держави на-шо?i Зрозумiв, мостивий пане? - Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили хоч тим, що мене скатовано для загально? користi, бодай була... - глухо, промовив Халявицький. - Але золота вiд того в мене аж нiяк не добавилося... Хоч убийте, правду кажу! - Знайдеш! Як припече, то знайдеш i домашнiм скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i гукнув до пахолкiв:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подума? гарненько! Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули вниз, тiльки загуркотiв по драбинi. - Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостивi панове? - похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi. Дво? вийшло наперед. Мовчки вклонилися. - Ну, що скажете? - Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали задерев'янiлими язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп! - Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви? Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи найгiршого. - Чого ж мовчите? - Нiчого нам казати, - промовив один. - Хоч убийте, а викупу не нашкряба?мо. - Всипте йому! Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний широкоплечий городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по головi, здерли чоботи i вiддухопелили так, що бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i кинули, мов колоду, в яму. Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони твердо стояли на сво?му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в наступнi днi били ще жорстокiше. Врештi залишився один - Семашко. Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав, по сутi, одну мiзерiю. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя i гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi сво?х пiдданих. Вiн проклинав долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв зубожiлий, заляканий, затурканий безконечними вiйнами i нападами народ, яким доводилося правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли вiн пригадував, що i вiн сам майже жебрак у порiвняннi з iншими правителями - султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх мешканцiв Немирова, на яких падала пiдозра, що у них могли бути хоч якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби тiльки наповнити ту нещасну бочечку, яку вiн трима? у себе в потайному мiсцi... Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз чув вiд знаючих людей, майже пiвсотнi... I де подiлося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власнi. Тетеринi... Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно? боротьби, що розгорiлася за Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати лахи сво?х пiдданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з Самойловичем не вiдчувати себе жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося як навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовнiших винуватцiв свого незавидного становища i котрого, якби мiг, не задумуючись, пiддав би най-жорстокiшим тортурам... Його погляд упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь вiд усiх, заглибившись у сво? невеселi думки. Що хова?ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може, не тiльки Сiрко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу? - Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка. - Семашко Мирон, гетьмане. - Звiдки? - Немирiвський зроду-вiку. - Давно в Сiчi? - Як тiльки закiнчив ки?вську колегiю, так i гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман... Тож уже кiльканадцять лiт... Правда, з перервами. - О, ти вчився в колегi?? Я теж там учився... - Я це знаю, гетьмане. - А ще що ти зна?ш про мене? - Те, що й усi. - Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто не зна?, крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися... - Я не розумiю вас. - Не прикидайся дурником... Ти вже зна?ш, за вiщо тобi всипали тут ки?в... - ?й-богу, не знаю! - З чим прислав тебе Сiрко до Немирова? - Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина. - Вiн наказав убити мене? - Вiн нiчого не наказував... - То, може, це зробив гетьман Самойлович? - Я нi разу не бачив його. - Звiдки ти зна?ш Астаматiя? - Я його не знаю. - Але ж по при?здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i мав з ним розмову! - Так, я був у Астаматiя, але тiльки тому, що такий наказ вашо? ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирiвського полковника. - Ти сидiв у нього пiвдня! - Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого б я мав сидiти у нього пiвдня? - Про це донесли менi вiрнi люди. - Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни! Юрась кинув бистрий погляд на Многогрiшного. Той миттю пiдбiг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб його слова чув ще хто-небудь. - Я слухаю, пане гетьман. - Вiн i ранiш так говорив? - Так, пане гетьман... Але вiн викручу?ться! - Чому ти так дума?ш? - Жоден запорожець цього року не прибув у Немирiв на зимiвлю. Один Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався таким випадком. А потiм... - Ну? - Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Вiн зна? бiльше, нiж каже. А коли допита?мо Астаматiя, то можна буде порiвняти ?хнi показання. I, я певен, щось виявиться. Юрась знову глянув на Семашка. - Ти чув? - Чув. - Отже, будеш говорити? - Я сказав правду... - Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн гукнув пахолкам:Вiзьмiть його! Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки?в, якими два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi, ?м допомагав Многогрiшний. Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях - по кiсточках, кистях рук, по головi. Запорожець звивався, рятуючись вiд ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому. - Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?.. - Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими губами снiг. У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а там хай Юрась розбира?ться. Але зразу ж вiдiгнав ??, як мерзенну, не гiдну запорожця. Звичайно, Астаматiй заслугову? найважчо? кари, бо разом з Юрасем сi? навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись... До того ж Юрась вимагатиме все нових i нових зiзнань i вириватиме ?х найлютiшими тортурами. - Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi. - Ти розумi?ш, що на тебе жде, коли не призна?шся? - копнув його ногою пiд бiк Многогрiшний. Семашко мовчав. Юрась повiв бровою - пахолки жбурнули козака в яму. - На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду вiзьмемося за iнших! Похмуро i холодно пiд цегляним склепiнням немирiвсько? в'язницi, розташовано? на Викiтцi у великому льосi. По вогких стiнах стiкають бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску? лойова свiчка, але не може сво?м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд того по кутках ста? ще зловiснiше i похмурiше. Пiд протилежною вiд дверей стiною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним - тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий ослiн, на якому лежать причандалля для допиту - кийки, нагайки, вiрьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плава? берестовий ковшик. Бiля дверей сто?ть гетьманський почет - Азем-ага, Многогрiшний, пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не вiдпуска? вiд себе, привчаючи до гетьмансько? служби. Насупроти стола, пiд стiною, дрижачи вiд холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматiй, полковник Варениця i сотник Берендей. Усi босi, роздягнутi до сорочок, простоволосi. Руки зв'язанi сирицею. В очах - смертельна туга i жах. Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потiм б'? кулаком по столу, кричить: - Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!.. Все розповiдайте! Астаматiй, огрядний, важкий, широколиций волох, пiдняв чорночубу голову, подивився прямо в очi Юрасевi. - Що розповiдати, гетьмане? - Сам зна?ш, зраднику!.. - Не знаю. - Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як? Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення. - Це наклеп, гетьмане! - Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч з запорожцем Семашком пiд час мо?? вiдсутностi? - 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув до сiм'? на зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом! - Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповiв одразу про того сiчовика? - Не встиг, ваша ясновельможнiсть. - Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене - ось що!.. Хотiв за мою голову купити собi прихильнiсть запорожцiв та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда?ш, що чека? на тебе? Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо пiдозрiлива, несамовита в гнiвi i не зупиниться нi перед чим, аби вирвати у нього потрiбне йому зiзнання. Вiн раптом зi стогоном уклякнув на колiна, витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не мiг простерти, i гаряче заблагав: - Ясновельможний пане гетьманi Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!.. - I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися! - безжально промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:- Гей, узуйте наказного в червонi сап'янцi! Астаматiй розпластався на бруднiй пiдлозi, але два дужi пахол-ки схопили його, швиргонули на тапчан i заходилися гамселити кийками по пiдошвах, по п'ятах, по литках... Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi. Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне дiло. Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i Якуб поопускали голови i мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво?? волi стали спiвучасниками гидко? справи. Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан i "взуватимуть у червонi сап'янцi". Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм замовк i тiльки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючiших мiсцях. Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки. - Ти щось ма?ш сказати, Астаматiю? - Юрасевi очi горiли, нiби вiн насолоджувався муками сво?? жертви. - Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо. - А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки був наказним?.. Де те багатство?.. - У мене нiчого нема?. Ви ж це добре зна?те, гетьмане... Юрась хижо усмiхнувся. - Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще - може, кийки розв'яжуть язика! I знову посипалися удари. Коли Астаматiй знепритомнiв, Многогрiшний зачерпнув у кiвшик крижано? води i хлюпнув йому в обличчя. Астаматiй застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов з-за столу, нахилився над ним. - Ну, тепер призна?шся? Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмянi гетьмановi очi. - Убивця! Тварюка! Тьху!.. Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Вiн витерся долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло. - Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа?ться на перекладинi цiлий тиждень, щоб усi бачили, як я розправляюся зi зрадниками i перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю. Той зойкнув i впав на колiна. - Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо? - Сам зна?ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся! Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи. - Був грiх, ясновельможний пане гетьман... Був грiх! Винен! Каюся! Тiльки помилуй!.. - Де приховав украдене? - Все покажу! Все! - Нi, кажи зараз! - Дома... У погребi, в правому кутку, за дверима... прикопане у глечику... - Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi. - Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi?, зрадники? О, горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс, Морозенко, Небаба... Лицарi! А це... Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi його блискали божевiллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки самi стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв. Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i рухом гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi Вареницею, штурхнув його ногою. - Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень в науку iншим! Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча вiн пручався, виривався, щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого, скривавленого Астаматiя. Нiхто не промовив жодного слова. Навiть Азем-ага мовчав, похмуро бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана. Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i безпечно, бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав якийсь дивний посмiх. Коли зверху зачинилися дверi i в льосi настала тиша, в якiй було чути, як потрiску? полум'я свiчки, вiн раптом лiг на тапчан i звернувся до пахолкiв: - Починайте! Юрась здивовано глипнув на нього. - Ти чого блазню?ш? Берендей весело вищирив зуби. - А що ж, ваша ясновельможнiсть, менi робити? Чи я плакатиму, чи смiятимусь - однак ви менi не повiрите... - Але ж ти привласнив те, що ма? належати мо?й казнi! - А привласнив... ?й-богу привласнив! - Що саме? - Та вошви вдосталь набрався вiд вашого вошивого вiйська, пане гетьман... Що ? - те ?!- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися. Юрась скипiв. - Над ким i над чим насмiха?шся, дурню? Ти подумав, хто я i чи? прiзвище ношу? - Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв хоч у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я й насмiхаюся, то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала всiм нам за грiхи нашi! - Не вивертайся! Це тобi не поможе! - Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та чухайте ж, iродовi душi, - звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво?х пiдлеглих, - мо? п'яти так, щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а смiючись!.. Чу?ш, Петре? - Чую, - глухо озвався молодий пахолок. - I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець! - Та вже постараюся, добродiю мiй, - хмикнув другий пахолок, попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана. Юрась мовчки кивнув головою. Беренде?вi дали триста ударiв. Двiчi його вiдливали водою. Але вiн уперто стояв на сво?му. - Жодного шеляга не привласнив... Умерти менi на цьому мiсцi... Це собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда! Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник? - Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i лежав нерухомо, як колода. - Тiльки й того, що теплий, - вiдповiв пахолок, витираючи рукавом спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки?м - i врiже дуба! - Ну, то досить! Якщо оклига? - хай живе на здоров'я. Многогрiшний нахилився до Юрася. - Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна! - Чому вiн ма? бути мо?м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi стiльця, додав голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я справедливий до сво?х пiдданих! Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всi виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном i Якубом трохи вiдстали. - Аллах екбер! - прошепотiв Ненко. - Цей святенник - справжн? страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство? Младен i Якуб перезирнулись. Теплi батькiвськi усмiшки осяяли ?хнi обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця, хоча над Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу. На майданi, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кiлькох вершникiв, що в'?хали до фортецi i простували прямо до нього, ?хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми. - Пане Йван - ти?! - аж вигукнув Юрась, упiзнавши в передньому вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут? Яненченко мовчки злiз з коня, кинув поводи козаковi i, згорбившись, поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився. - Нема бiльше нi Корсуня, нi Ржищева, нi iнших мiст та сiл понад Днiпром, пане гетьман... - Як-то нема? - Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподiвано для всiх нас напав з великим вiйськом - усiм полком Переяславським - i все спалив... А людей вивiв за Днiпро... Тих, хто вчинив опiр, вирубав упень... В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою. - А ти?.. Де ти був, полковнику?!. - Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв? - Однак ти живий! - А що менi було робити - пустити кулю в лоба? - А на що ти сподiва?шся тут? Невже дума?ш, що я дам тобi нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину? - Я бився, Юрiю... Ти ж зна?ш, що я не з полохливих... Та сила солому ломить! - Сила, сила!.. Ось почеплю вас усiх на бантину, як оцих паршивцiв... То буде наука iншим! Весь гетьманський почет завмер. Нiхто не насмiлювався вимовити й слова. Навiть Азем-ага понурив голову i дивився на носки сво?х чобiт. Вiн не боявся, що гетьманський гнiв може упасти й на нього, бо йому пiдкорялися всi яничарськi i татарськi загони, що розташувалися на Правобережжi, i вiн сам мiг би в одну мить - аби тiльки був на те наказ султана - почепити на бантину i Юрася Хмельницького, i всiх його полковникiв та сотникiв. Нi, вiн думав про iнше - як доповiсти в Стамбул про повне розорення Корсушцини i на кого краще звалити вину - на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим iз води. Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, i в його красивих, опушених густими вiями очах загорiлися недобрi вогники. Але вiн зразу ж пригасив ?х i теж. опустив голову. Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потiм швидко побiг до свого будинку i, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними. В недiлю, на перший день масницi, Златку, Стеху, Младена, Ненка i Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрiшний i Азем-ага. Це запрошення всiх здивувало i насторожило, але нi Младен, нi Ненко, нi Якуб не посмiли вiдмовитись, бо вже добре вивчили сво-?вiльного i нестримного у гнiвi гетьмана i знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно. Златка i Стеха спробували за?кнутися, що не пiдуть, що робити ?м там, за гетьманським столом, нiчого, що для них це завелика честь, але Многогрiшний пiдвищив голос. - Одягайтеся - i без розмовi Та в найлiпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю! У Златки упало серце i похололи руки. Розчiсуючи коси i вдягаючись, вона пригадувала тi короткi хвилини, коли довелося зустрiчатися з гетьманом, ?? лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутн?. З дня на день вона сподiвалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було, i в не? нiмiли вуста вiд страху, що з ним ско?лося щось лихе. Втiшало дiвчину тiльки те, що поряд не? були батько i брат, якi не дадуть ?? безкарно в наругу. Красуня Стеха теж принишкла, знiтилася. Рожевi щоки зблiдли, рухи стали повiльнi, невпевненi, а голубi оченята потемнiли вiд хвилювання. Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дiвчатам коси, одягнула в найкраще, що було, i, проводячи до порога, перехрестила обох. - Хай береже вас мати божа, голубоньки! - прошепотiла, витираючи сльози. - Та й самi шануйтеся! Всi мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим снiгом. Рвучкий холодний вiтер примусив кожного щiльнiше застебнути кожуха. Дiвчата поцiлували матерi руки i пiшли вслiд за Многогрiшним. Позаду всiх важко ступав на викрикiсних ногах Азем-ага. У покоях гетьмана було жарко натоплено. Потрiскували палаючi свiчки. Пахло воском. У вiтальнi - довгий стiл, заставлений полумисками i тарiлками з ?жею та плесковатими пляшками з наливками та горiлкою. Попiд стiнами стояли старшини - вперемiш: укра?нцi, турки, татари. Всi стиха розмовляли, поглядаючи на дверi гетьманського покою. Многогрiшний легенько постукав. Не чекаючи вiдповiдi, прочинив. - Гостi зiбралися, ясновельможний пане гетьман, - оповiстив неголосно. Через деякий час до вiтальнi зайшов Юрiй Хмельницький. Одягнутий у чорний оксамитовий кунтуш, який вiдтiняв блiдiсть його обличчя, чисто поголений, вiн усiм видався несподiвано помолодiлим i святковим. Навiть чорнi, як вуглинки, очi не здавалися такими холодними, бо раптовий усмiх, що зринув на губах, скрасив ?х i надав усьому виразовi гетьмана доброзичливостi й лагiдностi. Всi стоячи привiтали гетьмана, пiдняли за його здоров'я наповненi по вiнця келихи. Вiн подякував, осушив свою чару i без зайвих слiв запросив починати трапезу. Захрумтiли на зубах солонi огiрки, забряжчали полумиски, заплямкали вусатi роти. Златка сидiла якраз насупроти гетьмана i ледве торкалася ?жi. Вона опустила очi, але весь час вiдчувала на собi пильний гетьманiв погляд i вiд того знiчувалась, як мала сiренька пташина серед степових трав, коли у високостi проплива? жорстокий ширококрилий коршак. Мов крiзь сон, чула вона, як за столом поволi наростав гамiр, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хмiль ударив у голови - i спалахнули суперечки. Хтось затягнув пiсню, але ?? не пiдхопили, бо гетьман мовчав. Юрась пив нарiвнi з усiма, але, мабуть, не п'янiв. Незвичайна блiдiсть, що ще бiльше вiдтiнювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючi очi й рухливi тонкi пальцi, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, якi - i п'янi - не забували, за чи?м столом сидять. Тим бiльше лякали вони Златку, бо жiночим серцем вона вiдчувала, що подоба?ться гетьмановi, а це означало для не? страшну бiду. Дiвчина то червонiла, то блiдла. Вона вже добре знала, що цей сорокалiтнiй чоловiк, повелитель великого, але напiвпустельного краю, - людина зла i жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливi крики катованих на майданi людей, трупи, що розгойдувалися вiтром на шибеницi, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирiв, - все це було ?й добре вiдоме. Тому ?? серце стискувалося вiд жаху за себе, за сво? майбутн?. Всi надi? на порятунок вона покладала на батька та на брата i вiрила, що рано чи пiзно вони зумiють визволити ?? i всю Арсенову родину з неволi. Але зараз, коли вона раптом зрозумiла, що подоба?ться гетьмановi, у не? майнула думка - а чи зможуть вони тепер зробити що-небудь для ?? порятунку? Чи не накаже гетьман вiдiслати ?х з Немирова, i вона залишиться тут одна i беззахисна? ?й стало так страшно пiд палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч i була голодна, не могла нi ?сти, нi пити. До того ж всi вже помiтили ту увагу, якою надiлив ?? гетьман, i з цiкавiстю зиркали на не?. За столом завовтузився Многогрiшний. - Вип'?мо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радiсть i втiху. За жiноцтво! За тих, хто ? окрасою нашо? сьогоднiшньо? вечерi. Дзенькнули келихи - загули п'янi голоси. I тут несподiвано пiдвiвся Юрась Хмельницький, обiйшов стiл i зупинився бiля Злат-ки. Наповнив ?? келих вишневою наливкою, майже силомiць всунув У Руку. - Адiке... Яке гарне iм'яi Нiжне, ласкаве, мелодiйне. Я п'ю за тебе, пташко далекого пiвденного краю, яку доля закинула в нашi суворi холоднi степи. I ми вдячнi ?й, долi, за це, бо твоя присутнiсть тут, Адiке, робить теплiшою i затишнiшою цю сумну i непривiтну оселю, в якiй доводиться менi зараз жити... Слово гонору, я за все життя не зустрiчав бiльш красиво?, нiжно?, мило? дiвчини, як ти, моя пiвденна трояндо! П'ю за тебе, Адiке, i сподiваюся, що й ти вип'?ш за здоров'я твого гетьмана, який одиноко корота? тут сво? життя i буде радий, якщо ти роздiлиш його самотнiсть... Всi затихли. Слова гетьмана були недвозначнi i прозорi Одно було незрозумiле: що пропонував гетьман цiй молодiй красивiй туркенi - сво? тимчасове захоплення чи руку й серце? Златка не знала, що сказати. Бiля не? тремтiла, зiщулившись, Стеха. У мертвiй тишi було чути лунке потрiскування свiчок. - Ну, чому ж ти не вiдповiда?ш, моя пташко? - Гетьман лiвою рукою взяв Златку за пiдборiддя i заглянув дiвчинi в очi. Але Златка мовчала, мов онiмiла. Тут пiдхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись бiльше до Азем-аги, нiж до гетьмана: - Високоповажний пане гетьман, я не настiльки володiю вашою мовою, щоб вiдповiсти на щойно сказанi вами слова, але досить добре знаю ??, щоб зрозумiти, що ви обража?те мою сестру i мене... Всi, хто розумiв по-турецькому, а розумiв багато хто, навiть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмiв перечити гетьмановi У Азем-аги полiзли на лоба чорнi кострубатi брови. Многогрiшний роззявив з подиву рота i так застиг, придуркувато клiпаючи вiями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед знiченою Златкою, але дивився суворо через ?? голову на красивого молодого агу, який сво?ю зовнiшнiстю був дуже схожий на нього самого i якого вiн сам забажав мати у себе на службi. - Ага розумi?, з ким говорить? - холодно спитав Юрась. - Розумiю, безперечно. I прошу вибачення за сво? слова. Але я змушений вступитися за честь сестри... За Ненком пiдвелися Младен i Якуб, та Ненко зробив ледь помiтний жест рукою, щоб мовчали. - Тво?й сестрi нiчого не загрожу?, - холодно вiдповiв гетьман. - I нiхто тут не обража? ?!... - Отже, це виходить мимо вашо? волi, гетьмане... Ми дума?мо i дба?мо про майбутн? Адiке, - сказав Ненко. - А хiба я бажаю ?й поганого майбутнього? - здивувався Юрась. - Ця дiвчина завтра може стати гетьманшею i скрiпити наш союз з високою Портою! Якусь мить у поко? панувала мертва тиша. Потiм хтось тихо охнув. Прошелестiв гомiн здивування. Полковник Яненченко, який краще, нiж будь-хто iнший з присутнiх, знав Юрiя, вражено похитав головою. "Щось у лiсi здохло, коли наш Юрась закохався, - подумав ?хидно. - Давненько за ним не водилося такого грiха... Невже його намiр серйозний? Чи це одна iз забаганок навiженого?" Однак промовчав, бо вiдчував, що i над його головою збираються хмари. Мурза Кучук теж жодним порухом не видав сво?х почуттiв, тiльки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, i той у вiдповiдь злегка опустив ряснi чорнi вi?. Нiхто не запримiтив цi?? мови поглядiв, а хоч би хто й помiтив, то не надав би значення, бо зрозумiла вона була тiльки батьковi та синовi. До того ж усi були так враженi словами гетьмана, що нiкому навiть не спало на думку звернути в цю мить увагу на бiлгородського мурзу. Першим опам'ятався Ненко. - Але ясновельможний ефендi гетьман забува? одну обставину... - Яку? - Адiке - мусульманка... - Ну й що? - А гетьман - християнин... - Дурницi! - вигукнув роздратовано Юрiй. - Пригадаймо, скiльки дiвчат-християнок стали дружинами найвищих сановникiв Порти! Навiть у султанських гаремах чимало ?х! То чому тут вiра ма? стати перешкодою? До того ж, менi зда?ться, останн? слово ма? бути за Адiке... А вона, - усi ? свiдками цього, - не проронила жодного звуку. Здавна ж вiдомо, що мовчання - знак згоди! Настала тиша. Погляди всiх були звернутi на дiвчину. Златка сидiла нi жива нi мертва. Тiльки дрiбно тремтiв у пiднятiй руцi келих, i з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напiй. Вона пiдвела голову, i в ?? широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо. - Я нiколи не буду гетьманшею! Нiколи! - Адiке! - скрикнув Юрась, смертельно блiднучи. - Запам'ятайте - нiколи! - пiдвищила голос Златка. - Навiть найлютiша кара не змусить мене вiддати вам серце i руку. Я кохаю iншого! Вона поставила свiй келих на стiл i смiливо глянула у вiчi гетьмановi. Всi завмерли. Ненко, Младен i Якуб зблiдли. За гетьманським столом назрiвала буря. Азем-ага i татарськi салтани з цiкавiстю ждали - що буде далi? Многогрiшний поклав руку на шаблю i, весь у напрузi, подався вперед, пантруючи, як вiрний пес, кожен рух свого хазя?на. Юрасевi, здавалося, раптом забракло повiтря. З чорних очей струмувала лють. Та вiн не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися дверi - до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусi та баранячiй шапцi i тро? пiдпилих старшин, що виходили до вiтру. - Ми впiймали запорожця, пане гетьман! - Заглядав у вiкна! Старшини пiдштовхнули запорошеного снiгом козака на середину покою, ближче до гетьмана. Коли незнайомець скинув шапку i вклонився, почувся легкий дiвочий скрик: то Златка i Стеха не змогли утриматися вiд несподiваного вигуку. Але нiхто з присутнiх, крiм Младена, Ненка i Якуба, не надали цьому нiякого значення, бо i для гетьмана, i для його оточення далеко бiльшою несподiванкою, нiж дiвочий переляк, була поява в Немировi, в хатi самого гетьмана, цього запорожця. Всi мовчки дивилися на вродливого молодика i чекали, що вiн скаже. Та вiн теж мовчав i тiльки пильно вдивлявся в обличчя присутнiх. ЯМА Залишивши загiн з тридцяти козакiв у Краковецькому лiсi (Самусь, Абазин та Iскра зi сво?ми невеличкими загонами вiдокремилися ранiш i повернули кожен у свiй бiк), Семен Палiй з Арсеном та його друзями прибув надвечiр до Немирова. Коли добре стемнiло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став i, пiднявшись на узвишшя, де починалося мiсто, прокралися манiвцями до крайньо? убого? хатини, що стояла одиноко над урвищем. У ?? маленьких вiконцях блимав ледь помiтний у густiй вечiрнiй пiтьмi вогник... На стукiт у шибку з хатини почувся кволий жiночий голос. - Хто там? - Матусю, вiдчинiть! Не бiйтеся. Ми люди сво? - не татари. Лиха вам не завдамо, - обiзвався Палiй. У сiнях загримiв засув. - Заходьте, якщо ви добрi люди, - прошамкотiв iз темряви хрипкий жiночий голос. Залишивши Яцька бiля коней, козаки ввiйшли до хати... Коло печi, де в челюстях горiв жмут скiпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахмiття, вона злякано тулилася до припiчка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомцiв. - Добрий вечiр, матiнко, - привiталися козаки, оглядаючи хату. - Вечiр добрий. - А у вас не жарко, - сказав Палiй, показуючи на клубки сиво? пари, що викочувалися з рота. - Нiчим протопити... А в лiс iти несила вже... ? трохи соломки в клунi - ото й прокурюю, - тихо вiдповiла стара. - То ви самi живете? - Сама... - Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула. - Родина... Родинонька моя... Були в мене три сини i двi дочки... Були невiстки, зятi, онуки... Повна хата людей була... А тепер одним-одна зосталася... Як палець... Мов богом проклята... Нiкого нема! - Ясно. - Палiй важко зiтхнув, поглядаючи на закопченi облупленi стiни. Стара витерла кiнчиком темно? хустини мокрi вiд слiз, роз'ятренi очi, запитала: - А хто ж ви будете, люди добрi? Бачу - не Юраськовi посiпаки... - Нi, матусю. Ми запорожцi... Здалеку забилися до вас... Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повiтки, щоб нiяка собака не побачила. - Ночуйте. Тiльки ж душi не нагрi?те. Та й пригостити вас нiчим... - Не турбуйтеся, матусю, - весело вiдповiв Палiй i повернувся до друзiв. - Ану, хлопцi, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней - у хлiв! Сакви - до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею... За годину в печi палахкотiло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотiв пшоняний кулiш, затовчений салом. Крiм пшона i солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлiбина i кiлька головок часнику. Палiй захалявним ножем покраяв хлiб на шiсть рiвних скибок, до кожно? скибки поклав по зубку часнику, у велику череп'яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив нiздрi зголоднiлих людей смачним запахом смаженого сала, i запросив усiх до столу: - Матiнко! Друзi! Пригощайтесь чим бог послав... Ще коли б чарку оковито? - то й зовсiм була б добряча вечеря! В хатi стало тепло, затишно. Свiтлiше запалахкотiла скiпа, i навiть закiптюженi