Володимир Малик. Тайний посол ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша НАПАД В останнiй день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Во?новим та Ненком перебралися по льоду на лiвий берег Днiпра i понад Сулою попростували на пiвнiч. Поспiшали, бо хотiли щедрий вечiр зустрiти в Дубовiй Балцi серед сво?х. Пронизливий холодний вiтер люто шмагав ?х по обличчях колючим снiгом, слiпив очi, танцював i кушпелив навколо, мов зграя вiдьом i чортiв, застилаючи виднокруг густою бiлястою пеленою. Стомленi голоднi конi важко брьохалися в iмлистiй снiговiй круговертi, з натугою здиралися на крутi горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкi замети, як у свiже пiнисте молоко. Вершники теж стомилися i ?хали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неяснi обриси горбiв i ледь помiтних у безпросвiтному мороцi га?в, щоб не збитися з дороги. Власне, нiяко? дороги не було - пробиралися навпростець, манiвцями, але цi манiвцi були козаковi добре знайомi, бо не один раз вiн тут про?здив. Його товаришi цiлком покладалися на свого проводжатого, - тому понасували башлики на самi очi, понахиляли голови майже до кiнських грив i, здавалося, дрiмали. А хуртовина не вщухала. Небо не просто сiяло снiгом. Воно, як велетенський вiтряк, тряслося в нестримному гнiвi й з високостi трусило, кидало, жбурляло з-пiд свого невидимого жорна цiлi потоки крижаного борошна, яке зразу ж пiдхоплював скажений вiтрюган i котив понад принишклою землею. Арсен щiльнiше прикрив поли кожуха i, знявши рукавицю, теплою долонею зiгнав з брiв i вiй шорсткий намерзлий снiг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворiчне надвечiр'я мати зi Стехою i Златкою готують святкову вечерю, а чоловiки - дiдусь Онопрiй, Младен, Якуб, Спихальський i Яцько, - упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та бiля лежанки, в якiй весело гоготить вогонь, i ждуть щедрiвникiв та щедрiвниць. Щедрий вечiр! Багатий вечiр! Цього разу ти будеш особливо радiсний у господi старо? Звенигорихи. Тiльки б щасливо добратися до хутора. Потiм в уявi сплива? прекрасне личко Златки. На ?? пухких губенятах блука? сумна усмiшка, а в темно-синiх очах прича?лося невисловлене запитання - Арсене, любий, коли ж я дiждуся тебе? Коли нарештi ти повiсиш на кiлочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли - надовго, а чи й назавжди - розсiдла?ш свого бойового коня i забудеш про нескiнченнi шляхи-дороги, про кривавi сiчi, про сповненi тривог i небезпек днi й ночi?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, бiлизною зубiв i вiтряною розмаянiстю важкого чорного волосся. Вона кликала сво?м нiжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов i бентежнiсть пiвденних ночей... Златко! Люба моя! Я поспiшаю, щоб уже нiколи бiльше не розлучатися з тобою, щоб навiки назвати сво?ю i назавжди по?днати нашi долi! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб вiдтепер i до кiнця нашого житт?вого шляху бути разом, щоб ти не вiдчувала себе серед цих широких степiв вiдламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах мо?х, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рiдною i дорогою... Його думки снувалися б i далi, та ?х раптом урвали якiсь тривожнi звуки, що долинули з глибоко? балки. Арсен почекав, поки пiд'?дуть товаришi. - Ви чу?те? Зда?ться, десь iрже кiнь! - Що ж тут - село чи хутiр попереду? - спитав Роман. - В гiм-то й рiч, що нi села, нi хутора... О, чу?те?! З балки долинуло ледь чутне в завиваннi буревiю тривожно-болiсне iржання. - Мабуть, подорожнi, - висловив здогад Роман. - I несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це мiг бути? Сподiваюся - не татари? - Зараз дiзна?мося, - вiдповiв Арсен. Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишнiше. Снiговiй ревiв десь угорi, котився понад бiлою безконечною рiвниною, а сюди, в мiжгiр'я, вривалися тiльки поодинокi вихори i слали мiж невидимими горбами пухку снiгову ковдру. До виразного iржання тепер долучився людський стогiн. Вiн линув десь знизу, мовби з-пiд снiгу або з глибоко? ями. Вершники спiшилися. На краю обривистого, занесеного снiгом рiвчака зупинилися. Там, унизу, в напiвзаметенiй ямi, лежав вороний кiнь. Здригаючись вiд холоду, вiн натужно пiдiймав мокру голову i жалiбно iржав, нiби благав про порятунок. Пiд ним невдаха-господар. Своею вагою кiнь придушив йому ногу, i чоловiк, пересилюючи бiль, тихо постогнував. Арсен стрибнув у рiвчак. Кiнь потягнувся до нього м'якими мокрими губами, тихенько заiржав i зробив спробу пiдвестися. Але не змiг: обидвi переднi ноги були переламанi. Його хазя?н ворухнувся теж i розплющив очi. - Крiпись, чоловiче! - промовив Звенигора. - Зараз ми допоможемо тобi! Вони втрьох пiдняли коня, висвободили зi стремена ногу потерпiлого. Допомогли йому пiдвестися i вилiзти з рiвчака. Це був високий, мiцний на вигляд чолов'яга рокiв сорока. Сукняна бекеша, пiдбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля при боцi i два пiстолi за поясом, дорога смушева шапка з малиновим верхом i добротнi чоботи з посрiбленими острогами свiдчили про приналежнiсть незнайомця до вiйськового стану i про те, що це - не сiрома-нетяга, а досить заможний козак. Вiн струсив з себе снiг, кiлька разiв зiгнув i розiгнув праву ногу. Потiм усi?ю вагою тiла наступив на не?. Нога була цiла, не пошкоджена, але, видно, болiла чи затерпла, бо незнайомець довгенько, кривлячись, притупцював нею. Нарештi випростався перед сво?ми рятiвниками i, усмiхнувшись з-пiд невеликого, але густого темно-русого вуса гарною бiлозубою усмiшкою, зняв шапку, статечно вклонився. - Добрий день, добрi люди! Спасибi сердечне, що порятували! А то вже гадав - пропаду! - I вiн мiцно потиснув усiм руки. - Кого ж бог послав менi на помiч? - Запорожцi... Звенигора, Роман Во?нов та Ненко, - стримано вiдповiв Арсен. - А ви хто? - Семен Гурко, з Борзни, абшитований козак Нiжинського полку. - Чому ж абшитований? Ваш вiк ще не дозволя? залишати вiйськову службу. - Вiк не дозволя?, та обставини змусили... Дружину поховав, дочку замiж вiддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу - зайвий я у ?хнiй новiй сiм'?. Тому й вирiшив - адже тепер я вiльний птах! - гайнути на Запорожжя. Звичайно, не боки облежувати та саламаху ?сти, а теж нести вiйськову службу... Та ось ма?ш: замалим не наклав головою у цiй бiсовiй круговертi... Ще раз дякую вам за порятунок! - Долi сво?й дякуйте... От тiльки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко не залетиш! Гурко мовчки розвiв руками, нiби сказав: а що я маю робити? - По?дьмо з нами, - запропонував Арсен. - Доберемося до тепло? оселi, а там уже подума?мо, як вам бути далi... - Гм, легко сказати - по?дьмо з нами... Пiший кiнному не товариш! - заперечив Гурко. - Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до Дубово? Балки. А там i коня для вас роздобудемо... Ну, не гаймося! Вечорi?, а нам ще добрячих верст п'ятнадцять ?хати! - Якщо так, тодi зачекайте трохи, - промовив Гурко. - Я миттю! Вiн спритно плигнув у рiвчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за голову, збив з буйно? вороно? гриви снiг. Кiнь, мов дитина, потягнувся до господаря тремтячими губами, жалiбно заiржав. - Прощай, мiй вiрний товаришу, - глухо промовив Гурко, виймаючи з-за пояса пiстоль. - Ти чесно i вiддано послужив менi... А я... Ось ?дине, - вiн звiв курок, - чим я можу вiддячити тобi... Прости мене, друже! Вiн приклав пiстоль коневi до вуха i вiдвернув голову, щоб не дивитись у широко розплющенi чорнi очi, з яких збiгали чи то сльози, чи прозора снiгова вода. Пролунав короткий пострiл. Кiнь стрепенувся i затих. I зразу ж снiговiй почав укривати його легким бiлим саваном, з-пiд якого страшно i неприродно виглядали зламанi, вивернутi догори переднi ноги. Гурко розстебнув на коневi попругу, зняв сiдло й гнуздечку. Спритно й легко, нiби йому було рокiв двадцять, а не сорок, i нiби вiн не пролежав пiвдня, закляклий, у холодному снiгу, вистрибнув з рiвчака i сказав: - Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не вiдстати... Прямий i чесний Роман Во?нов обурився. - Е-е, чоловiче, ти невисоко цiниш нас, якщо вважа?ш, що ми дозволимо тобi йти пiхтурою!.. - По росiйському звичаю вiн звертався до незнайомця на "ти". - Ось, будь ласка, мiй сiрий! Приторочуй мiцнiше сiдло позаду i ?дь, а я трохи пройдуся пiшака, бо ноги вже геть затекли... А згодом мене змiнить Ненко, та й Арсен буде не вiд того... Якщо вже зараджувати лиховi, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом i рiдного батька легше бити! Нiжинський козак весело усмiхнувся. - Побий мене грiм, якщо ви не добрячi хлопцi! Га? ?й-богу, варто було померзнути в снiгу, аби тiльки зустрiтися з вами? Видно зразу, що справжнi запорожцi, а не якiсь зайди. Звенигора i Во?нов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожнiй, якого тiльки щасливий випадок урятував вiд смертi, з подивом спостерiгав цю сцену. - Вгадали, батечку! - сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. - Один з нас - яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, - вiн показав на Ненка. - Другий, - кивнув на Романа, - донський козак... А третiй, - ткнув рукавицею собi в груди, - колишнiй недовчении спудей... Ну, а всi гуртом - справжнiсiнькi запорожцi! - 0!- тiльки й вихопилося у нiжинця, i вiн зареготав дужче за всiх. Веселий регiт, до якого, зрозумiвши, про що мова, при?днався i Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою заснiженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зiйшлися не серед розбурханого оскаженiлого вiд буремного вiтру дикого поля, а, либонь, десь у затишнiй теплiй корчмi, за кухлем смачного пива, бiля вродливо? весело? шинкарки. Пересмiявшись, вони швидко зiбралися й пiрнули в iмлисто-молочну снiгову каламуть. Арсен знову рушив попереду - прокладати дорогу. За ним верхи - Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сiдла, поспiшав ззаду по втоптаному кiнськими копитами слiду. Буря не вщухала. Як тiльки подорожнi виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вiчi холодним приском i покотила далi - в незмiрне безмежжя бiлого степу. За невеличкими вiконцями, на яких мороз вималював чудернацькi мережива, глухо ви? вiтер, кида? в шибки сипучим снiгом, гогоче в широкому, виплетеному з лози бовдурi. А в хатi - натоплено, по-святковому затишно. Перед образами горить невеличка лампадка, пiд сволоком, на дерев'янiй пiдставцi, - воскова свiчка, а в челюстях печi потрiску? жовтавим полум'ям жмут смолисто? скiпи. За столом, на покутi, сто?ть великий снiп жита, перев'язаний цупким перевеслом iз лугового сiна i уквiтчаний рясними кетягами червоно?, мов кров, калини. На столi, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках - кутя з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги з маком, шулики з медом, два кiльця ковбаси, що виблискують пiдсмаженими боками. А посерединi, на широкiй дерев'янiй тацi, - крутолобий бiлий коровай. Кiлька разiв на рiк - у великi свята чи при зустрiчi найдорожчих гостей - бiдаки-господарi стягалися на таке багате частування. Стара Звенигориха з дiвчатами - Стехою та Златкою - пора?ться бiля печi та столу. Дiд Онопрiй вмощу? на покуть, за снiп, горнятко з кутею та глечик з узваром - домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкавi й добрi були до хати i всiх, хто живе в нiй. Младен з Якубом мовчки сидять на лавi. Яцько пiдкида? в лежанку дрова, а Спихальський, ще змарнiлий пiсля поранення, але вже веселий i жвавий, бо вiдчув в останнi днi, як у його м'язи стрiмко влива?ться нова молода сила, швендя? по хатi i, потираючи руки, загляда? до полумискiв, дзбанiв та пляшечок, якi все ставила i ставила на стiл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли вiн чу? поживу, а злегка булькатi голубi очi виблискували радiстю: вiн наперед смакував багату вечерю! - То ?сть, панiматко, чудесне, вельми розкiшне свято - ваш щедрий, чи то пак багатий вечiр! - фiлософствував вiн, патетично звертаючись до старо? господинi. - У жодного народу не видiв нiц нiчого лiпшого!.. Якi страви! Якi напо?! Ух! Аж дух забива?, холера ясна! - Вiн ковтав слину i прицмокував язиком. - А цей зворушливий снiп жита, що пахне й досi - уй! уй! - чебрецем, свiжою сонячною соломою i далеким-далеким лiтом! Цi шорсткi бринькучi колосочки i кисло-солодка червона калина мiж ними!.. Як це мило i дотепно! Напередоднi рiздва i Нового року, на святвечiр i щедрий вечiр, вносити цей снiп у хату, ставити на найпо-чеснiшому мiсцi - на покутi i бажати, щоб Новий рiк був такий же щедрий i багатий для господарiв, як i цей золотий снiп! - Вiн пiдморгнув Стесi, яка саме розкладала на столi дерев'янi ложки. - Амiнь на доброму словi! - усмiхнувся у сиву бороду дiд Онопрiй. - Вашими б устами та мед пити, пане Мартин! - За цим дiло не стане! Був би тiльки мед! Га-га-га! - зареготав Спихальський i ляснув долонею Яцька, який, нахилившись, роздмухував у лежанцi жар. - Годi тобi, хлопаку, тутай дмухати! Прецiнь i в тебе, як i в мене, голод смокче за пупа! Ходiмо лишень надвiр та защедру?мо пiд вiкном панiматцi, ачей, до столу покличе! - Можна й до столу. Чого ж? I навiть без щедрiвки... От хiба ще одну хвильку зачека?мо: мо', який гiсть нежданий прибуде! Всi знали, якого гостя жде стара мати. Тiльки вiри не йняли, щоб у таку негоду Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали. Звенигориха розцiнила це по-сво.?му i зразу заметушилася. - Та нi, це я так... Якi там гостi такого пiзнього часу! Тож будемо сiдати до столу? Прошу, прошу... Чим ма?мо, тим i прийма?мо! Однак Спихальський заперечив: - Е-е, нi, панiматко! Який же це щедрий вечiр без щедрiвочки? Ану, Яцьку, Стехо, Златко! Ходiть за мнов - та гукнемо! В цю мить за вiкном хтось загупав, i в хату ввiрвалися приглушенi чоловiчi голоси. Потiм пролунало: Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски! - Ой, Арсен! - радiсно зойкнула мати i в знемозi опустилася на ослiн. - Це його улюблена щедрiвка! Стеха метнулася в сiни. Грюкнув засув. Разом з морозяним холодом, iскристими снiжинками, що завихрилися бiля порога, з шумом хурделицi в хату вступили чотири заснiженi з нiг до голови постатi На них усе: i кожухи, й шапки, й рукавицi, i навiть обличчя - так запорошене снiгом, що серед прибулих годi було впiзнати Арсена. Всi однаково скидалися на казкових дiдiв-морозiв, якi негадано, не знати як i звiдки взявшись, ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голiв кудлатi шапки, i три дужi голоси прощедрували: Щедрий вечiр, добрий вечiр, добрим людям - на здоров'я!.. Що зчинилося в хатi! Радощам не було межi Всi посхоплювалися з мiсць i кинулися до прибулих. - Арсене! - Романс! - Ненко! Радiснi вигуки, смiх, щебетання дiвчат, якi горнулися до сво?х наречених, сльози матерi, обiйми i чоломкання! Ненка не випускали з обiймiв радiсно здивованi Младен i Якуб. Для них його прибуття було такою вражаюче при?мною несподiванкою, що вони довго не могли отямитися. Златка залишила на хвилину Арсена i теж, на радощах обнявши брата, чмокнула його в холодну щоку. Лише козак Гурко стояв бiля порога мовчки, добрими сiрими очима оглядаючи буйство радощiв i щастя, що так несподiвано заповнили i сколихнули цю привiтну теплу хатину. Коли перша хвиля почуттiв уляглася, Арсен сказав: - Дорогi мо?, як бачите, ми з Романом вернулися не самi. Ось це - Ненко, Златчин брат, син Младена i добрий друг Якуба! Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнутi руки. Звенигориха схлипнула - вона вже знала iсторiю його життя - i поцiлувала в голову. А Спихальський крякнув з несподiванки i вигукнув: - ?зус, Марiя!.. Арсене, але ж ти справжнiй ворожбит! Чаклун! Де i як ти спiймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена, Златки i Якуба? - В самiсiнькiй Сiчi, брате!.. - Вiдповiв Арсен i по паузi додав:- А ще познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозi... Козак Гурко? - Гурко скинув бекешу i, привiтно усмiхнувшись, поцiлував Зве- нигорисi руки. - Спасибi, мати, за гарного сина! Вiн зi сво?ми друзями сьогоднi врятував мене вiд загибелi. Дай, боже, йому щастя i красно? долi! Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу. - Спасибi вам, добрий чоловiче, за гарнi слова. Сiдайте, прошу вас! - Ай справдi, пора юж сiдати до столу, - заметушився Спихальський, на свiй лад зрозумiвши слова старо?. - Бо нашi гостi, гадаю я, так зголоднiли в дорозi, як хорти пiсля полювання! Поки готувалися до вечерi, дiд Онопрiй попорав коней. За всi роки, вiдколи сiм'я Звенигор, рятуючись вiд турецько-татарсько? навали, перебралася з рiдного Кам'яядя на. Лiвобережжя, мабуть, не було щасливiшого дня в ?хнiй хатинi, нiж цей щедрий вечiр. I хоча безперервнi вiйни, ворожi напади та житейськi незгоди й злигоднi зробили на серцi майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в ?хнiй бесiдi не раз спалахували гiркi спогади про втрати i тяжкi переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радiсний настрiй, бо цьому сприяло i те, що вони чи не вперше зiбралися всi разом, i те, що, прогримiвши над ?хнiми головами, вiдлетiли, як ?м здавалося, в минуле страшнi грози вiйни й лихолiття, i те, нарештi що перед ними стояв багатий стiл, заставлений дарами щедро? полтавсько? землi. Розiмлiлий дiдусь Онопрiй, поблискуючи почервонiлою лисиною, невтомно частував гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушiвкою, калганiвкою, малинiвкою, а по всьому - гостропахучим, п'янким медом. Щаслива, аж помолодiла Арсенова мати пiдняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспiвала: Ой чарочко манюсiнька, Яка ж бо ти гарнюсiнька, Нi сучечка, нi пенечка - Вип'ю тебе до денечка! Спихальський разом з нею вихилив свiй кухоль i гримнув так, що аж свiчка заблимала: - За ваших любих дiток, панiматко! Hex жиють по сто лятi Гурко спочатку вiдмовчувався. А коли дiд Онопрiй винiс з-за груби кобзу, враз пожвавiшав, очi його заблищали. - Ану, дiду, дайте сюди! Узяв кобзу до рук, перебiг пальцями по струнах. Мелодiйний передзвiн тужно полинув попiд стелею, а потiм до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всiх узяв за серце. I полилася чарiвна, нiжна мелодiя. Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька. Та заболiло тiло козацьке? бiле, Ще й головонька. Пiсню пiдхопив Арсен. I два дужi гарнi голоси, сплiвшись в один чистий дзвiнкий струмiнь, забринiли, як гiлки явора пiд вiтром, загомонiли воркiтливими весняними струмками, вiдлунились у серцях неповторною красою ясного мiсячного зимового вечора... Пiсня захоплювала, зачаровувала, всi слухали ?? затамувавши подих. Спихальський завмер, тiльки з-пiд примружено? вi? скотилася по щоцi i зависла на вусi одинока сльоза. Незважаючи на зовнiшню грубуватiсть i пащекуватiсть, пан Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пiсня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкi останнi роки життя, про те, що i в нього зараз, як i в того козака, що заслаб у холодному заснiженому степу, нiкого не лишилося, крiм друзiв, з якими вiн дiлив хлiб i сiль. I коли розсипався срiбним передзвоном останнiй акорд кобзи, зовсiм тихо прошепотiв: - Боже, якi чари! Диявольськi чари! Ваша пiсня, панове, то ?сть найвищий вияв вашого духу, вашо? поетично? натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка. - Ви правильно мислите, пане... Однак не всi нашi сусiди, на жаль, думають так, як ви. Вашi земляки, до прикладу, пани Синяв-ськi, Сапеги, Яблоновськi, Собеськi, Потоцькi, пруться на Укра?ну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвiнкоголосими пiснями, а щоб напхати сво? черево нашим хлiбом, салом та медом, а кишенi - грiшми! - Тiльки, прошу пана, не прилучайте i мене до цi?? компанi?! -вигукнув ображено пан Мартин. - Я, мосьпане, рiч друга! Гурко усмiхнувся. - Похвально чути таке. Я з при?мнiстю тисну вашу чесну руку, пане! - I нiжинський козак мiцно обняв Спихальського за плечi. - Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Укра?ною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжi кожен другий - загинув, кожен третiй - у неволi, кожен четвертий - утiк на Лiвобережжя, пiд захист Москви, що одна зараз ряту? нас вiд остаточно? загибелi... I тiльки кожен п'ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився там, поневiряючись по лiсових хащах. - О пан добре обiзнаний iз становищем краю! - в свою чергу здивувався Спихальський. - ще б пак! Маю голову на плечах! - з гiднiстю вiдповiв козак- Та й кiлька рокiв товкся з лiвобережними полками по Укра?нi, воюючи то проти Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з ханом, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з султаном... Билися вони, рiзалися за Богданову булаву, гризлися, як скаженi собаки! Та в жодного не було Богданового розуму i Богданово? сили. От i довели нашу вiтчизну на край загибелi, проклятi!.. Гурко замовк i замислився. На його високому, злегка похилому назад лобi, мiж зламами темно-русих брiв, залягла глибока зморшка, а на очi упала сумна тiнь. Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала ?м доля сьогоднi! Нi, це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутiр! Велична зовнiшнiсть у ньому по?днувалась iз глибоким i гострим розумом. Арсеновi подумалося, що його новий знайомий дуже скида?ться на Сiрка: така ж могутня статура з мiцно посадженою на широкi плечi великою характерною головою, такий же владний погляд крицево-сiрих очей, таке ж, як здалося йому, уболiвання за долю батькiвщини й народу. Лише риси обличчя у нього м'якшi, добрiшi. Може, тому, що молодший рокiв на двадцять п'ять чи й тридцять? - Ви давно були на тому боцi? - спитав Арсен, маючи на увазi Правобережжя. - Зда?ться, нiби вчора звiдти... - Я два лiта провiв пiд Чигирином у вiйську гетьмана Самои-ловича... Навiть останнi днi був у самому Чигиринi. Якраз перед падiнням його наш полк вивели звiдти. Мабуть, це i врятувало мене вiд загибелi... - О, то ми були десь поряд! - вигукнув Арсен. - Отже, лиха сьорбнули з одного ковша!.. Довго, далеко за пiвнiч, свiтився вогник у затишнiй хатинi Звенигор. Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали пiснi. Мирне щастя тихо витало над головами всiх присутнiх, i сторонньому споглядачевi могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за ?хнiми плечима нi кровi, нi смертей, нi горя, нi во?нного лихолiття... Вони щиро вiддавалися сво?му короткоплинному щастю. Нiхто з них у цю мить не думав про завтрашнiй день. Закинутi житт?вими обставинами з рiзних, часом аж надто далеких закуткiв землi, вони почувалися в цьому товариствi, пiд цi?ю гостинною стрiхою, як дома, i нiкому не хотiлося думати й гадати, яких несподiваних ударiв може завдати ?м примхлива доля завтра. I в кожного з них було сьогоднi сво?, тiльки сво? вiдчуття щастя. Стара мати тiшилася дiтьми, дiдусь Онопрiй - онуками i смачними наливками. Арсен тонув серцем у синiх Златчиних очах, а вона сором'язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата - чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нiкого й нiчого не помiчали, окрiм свого кохання, i ?хнi голови, в обох уквiтчанi бiляво-пшеничним волоссям, тулилися одна до одно?, як розквiтлi мальви на городi. У Младена i Якуба серця були сповненi радiстю за Ненка, який вiд сьогоднi належав ?м не тiльки тiлом, а й душею, а Ненко вперше в життi вiдчув любов i ласку рiдних людей, i од цього досi не знаного почуття у нього лоскiтно тремтiло серце, а на очi наверталися непроханi сльози. Спихальський i Яцько, не переживаючи нi за кого i нi за що, з насолодою ласували розкiшними, як ?м здавалося, стравами та напоями i були щасливi щастям сво?х друзiв. Про одного козака Гурка нiчого певного не можна було сказати, бо для всiх вiн залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонiлися вiд наливок його присмаглi на морозяному вiтрi щоки, як вiн виспiвував пiсень, можна було гадати, що гiсть вiдчував себе щасливим. Це був щедрий вечiр ?хнього життя! По-справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! I вони, люди того неспокiйно-жорстокого часу, умiли як слiд оцiнити його! Тому й панували весь час у хатi, за гостинно-багатим столом, невимушенiсть, дружелюбнiсть i та поетична простота почуттiв, що робить людину щасливою. Коли прокричали другi пiвнi, у вiкно хтось постукав. То були Iваник i Зiнька. Видобувши з кишень кожухiв жменi збiжжя, вони сипонули його на долiвку, на стiл, на образи, на всiх, хто сидiв за столом. Смiх, радiсний гомiн, пахощi житнього й пшеничного зерна, змiшаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату. - На щастя, на здоров'я, на Новий рiкi Роди, боже, жито, пшеницю! - приказував, посипаючи, Iваник. - А ви, тiтко, зна?те-ма?те, дайте паляницю! А Зiнька защебетала: Сiю-вiю-посiваю, З Новим роком вас вiтаю! З Новим роком вас вiтаю - Щастя и радощiв бажаю! ?х запросили до столу. Iваник сiв на лавi, а Зiнька на ослонi, де, потис нувшись, дав ?й мiсце Спихальський. - Йдемо... Коли дивлюся - свiтиться у Звенигор, - зразу ж заторочив уже добре захмелiлий Iваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнiвки. - Еге-ге, кажу Зiньцi, мабуть. Арсен прибув iз Запорожжя! Ану, давай-но, жiнко, засi?мо його! Чи не пригостить чарчиною, зна?ш-ма?ш? Зiнька непомiтно штовхнула, чоловiка пiд столом ногою-не пащекуй, мовляв! А сама - дужа, пишнотiла, з морозу рум'яна - метнула iскристими чорними очима по захмелiлих чоловiках... I зустрiлася з захопленим поглядом Спихальського. Пан Мартин ще влiтку, коли вперше завiтав з Арсеном у Дубову Балку, накинув оком на цю напрочуд мiцну i ставну молодицю, а тепер, побачивши ?? у новому гарному вбраннi, з лискучо-чорними, злегка закучерявленими косами, свiжу вiд морозу та надмiру сили й здоров'я, аж рота роззявив з подиву: пся крев, та це ж просто красуняi Такiй би не в хлопськiй хатi поратися бiля банякiв, а в магнатському палацi витанцьовувати мазурку та краков'як! Вiн крутнув догори свого вiдстовбурченого вуса i чемно, навiть по-шляхетському галантно, вклонився, лiктем вiдчуваючи в тiснотi тепло ?? пругкого тiла. - Вiтам панi! Як ся ма?те? - Дякую, пане-добродiю. Живемо помаленьку... А ви вже, бачу, одужу?те вiд рани? - Слава Псу, одужав... - А то я кажу сво?му: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловiк! - О панi, то було б зовсiм зле!.. Бр-р-р!.. Особливо коли взяти до уваги, що на свiтi залишилися б без нас такi файнi молодицi, як ви, - не моргнувши й оком, пiдлестив упiвголоса сво?й сусiдцi Спихальський. Нараз йому сяйнула несподiвана думка: мабуть, Зiнька теж не байдужа до його особи, коли так сказала. I вiн запитав:- То ви й справдi жалкували б за мнов, панi? - А чому б нi? - О, менi дуже при?мно чути це з ваших уст! Отже, панi давненько запримiтила мене? - Вас усi молодицi на хуторi давненько запримiтили, - ухилилась од прямо? вiдповiдi Зiнька. Вiд задоволення Спихальський крякнув, почервонiв i злегка, нiби ненароком, погладив долонею ?? кругле колiно. Жiнка не вiдштовхнула його руки, не розгнiвалась, а тiльки скоса зиркнула на чоловiка: чи не бачить?.. Але Iваник у цей час був заклопотаний чималим кухлем меду, пiднесеним дiдом Онопрi?м, i запашною, з часником, ковбасою, тому не чув розмови Спихальського iз Зiнькою, не бачив його зальотiв до не?. До самого ранку в хатi стояв веселий гомiн голосiв, лунали то жартiвливi, то сумно-тужливi пiснi. Настав новий рiк. Швидко промайнули святки. На сiмейнiй радi було вирiшено, що весiлля обох молодих пар - Арсена i Златки, Романа i Сте-хи - найкраще вiдгуляти зараз, у зимовi м'ясницi. Вiнчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвiта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради тако? подi? в життi молодих друзiв вiдклав свою мандрiвку на Запорожжя, ви?хали верхи до Лубен, щоб домовитися в церквi про вiнчання. Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снiгу - коням по черева - вкрила неозорi степи. I скiльки глянеш оком - жодного слiду! Тому ?хали поволi й до Лубен добралися тiльки надвечiр. Поминувши рiдкi колючi заростi глоду i терну на посульських схилах, вершники в'?хали до мiста. Вечорiло. З димарiв, що, здавалося, стримiли просто з велетенських кучугур снiгу, звивалися в небо сизi димки. З дворiв долинав собачий гавкiт. Скрипiли над колодязями високi журавлi. На стрiмкому шпилi, над Сулою, височiла козацька фортеця. Два землянi вали - нижнiй i верхнiй - оточували той шпиль зубчастим гребенем дубового частоколу, за яким темнiли вiйськовi склади, стайнi, будинки полково? та сотенно? старшини. На вежах бовванiли в синiй iмлi постатi вартових козакiв. До церкви ?хати було вже пiзно, i друзi зупинилися на нiчлiг у корчмi на базарному майданi. Нагодувавши i напо?вши коней, поставили ?х на спочинок до хлiва, а самi пiсля сито? вечерi повкладалися спати, щоб рано встати i, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому. Але серед ночi ?х розбудило тривожне калатання дзвонiв. Друзi схопилися - вибiгли надвiр. На сторожових вежах фортецi до неба здiймалися довгi язики полум'я: горiли бочки з смолою. З усiх усюд: з фортецi, з дзвiницi мiського собору, з Мгарського монастиря i навколишнiх сiл линули тривожнi звуки сполоху. На фортечних стiнах метушилися козаки, у вiдблисках вогненних язикiв вони здавалися невеличкими рухливими привидами. - Цо то ?сть? Татарове? - спитав очамрiлий з несподiванки Спихальський, на ходу натягуючи на себе кожуха. - Схоже, що напад, - вiдповiв стурбовано Гурко. - Сiдлаймо, хлопцi, коней! Чи татари, чи якийсь iнший бiс, ми мусимо бути готовi до найгiршого! Звично кинули коням на спини сiдла, затягли мiцнi широкi попруги, i за якусь мить чотири вершники шпарко вилетiли з ворiт шинкаревого двору й через ярмарковий майдан помчали до фортецi. Сюди вже поспiшали пiшi та кiннi козаки лубенсько? сотнi, а також городяни, для яких фортеця була ?диним захистом вiд ворожого нападу. Вона була розташована на високому горбi, що здiймався не тiльки над низинними просторами за Сулою, а й над усiм мiстом. Тут уже вирував людський натовп. Нiхто не знав, що ско?лось. На майданi посеред фортецi, перед чималим дерев'яним будинком, покритим гонтою, шикувалися козаки. Городяни тиснулися поза тинами, попiд хатами й стайнями, щоб не заважати вiйськовим. Крики, лемент, тривожне калатання дзвонiв, iржання коней, брязкiт збро?, шкварчання палаючо? смоли в бочках - все це в першу хвилину оглушило Арсена i його друзiв. Та ось гамiр почав стихати: на ганку вiйськово? канцелярi? з'явилася полкова старшина. - Хто це? - спитав Арсен у козакiв, показуючи на двох, що вийшли наперед. - Полковники Iлляшенко та Новицький. Огрядний сивовусий полковник Iлляшенко витягнув з-за пояса пернача. Над майданом запанувала тиша. - Козаки! Городяни! - пролунав його гучний голос. - Щойно ми одержали звiстку... Клятвовiдступник i зрадник Юрась Хмельницький та його шуряк Яненченко з великим татарським загоном перейшли Днiпро, ?хнi передовi загони вже вдерлися в Горошине i Чутiвку... Iрклi?вська, Оржицька та Лукiмська сотнi вступили в бiй i стримують ворога... Ми виступа?мо негайно! Нам на допомогу йде Миргородський полк, i, дасть бог, спiльно розгромимо супостата i виженемо за Днiпро! У Арсена похололо пiд серцем. Ця несподiвана тяжка звiстка ударила його, нiби обухом. - Кепськi справи, - прошепотiв вiн. - Сьогоднi татари можуть бути в Дубовiй Балцi... Всi мовчали. Нi в кого не знайшлося жодного слова розради, бо було ясно, яка смертельна небезпека нависла над невеличким мирним хутором. Тiльки чудо могло врятувати дубовобалчан вiд татарського аркана. - Що ж робити? - Арсен схопився за голову. - Треба рятувати наших! - Скачiмо туди! - вигукнув Роман. - Може, встигнемо вчасно! - Ай справдi - гайда, панове! Ми вiльнi птахи! Чого нам чекати на козакiв! - загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав. - А ви що скажете, батьку Семене? - спитав нетерпляче Арсен. Останнiм часом всi вони почали звати нiжинця батьком - i за те, що був старший, i за гострий розум, i за великий житт?вий досвiд. Гурко пильно глянув на сво?х молодших друзiв, обняв Арсена за плечi. По його обличчю промайнула журлива тiнь. - Ви справдi вiльнi птахи, - сказав тихо. - Ви не козаки Лубенського полку, а запорожцi i можете чинити на свiй розсуд... Я теж не зобов'язаний ставати до лав лубенцiв... Та все ж не радив би вириватися самим у поле, де ми будемо легкою здобиччю людоловiв! Тим бiльше, що полк вируша? негайно i ми ненабагато випередимо його... Тож моя думка така: ?хати разом з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому ?хати самi, то i я з вами! Арсен розумiв, що Гурко мiрку? правильно. Якщо татари вже досягли Горошиного i Чутiвки, то незабаром будуть i в Дубовiй Балцi. А може, вже й там... Що тодi четверо зроблять супроти ирди? Загинуть або потраплять у неволю. Це не лiто, коли кожен кущ тебе захова?! Зараз у голому заснiженому степу видно на багато верст. Нi, вириватися вчотирьох не годиться!.. Серце його стислося вiд болю. В одну мить розбилися рожевi мрi?, розлетiлися, як порох на вiтрi, виплеканi на далеких дорогах чужини, в безсоннi ночi бо?в i походiв гарячi надi? на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б вiн мiг за пiвгодини пролетiти тi пiвсотнi верст заснiженого степу, що вiддiляли його вiд не?, вiд рiдних та друзiв! Але нiякий чарiвник не допоможе йому в цьому. Тож залиша?ться один вихiд - при?днатися до лубенцiв i разом з ними взяти участь у походi. А тим часом сподiватися на краще... Стеха i Златка взяли з припiчка два полумиски з перекладеними сиром i запеченими в сметанi налисниками i понесли до столу. Там за снiданком точилася повiльна бесiда чоловiкiв, що iнодi приглушувалася рiзким шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печi. Раптом з грюкотом розчинилися дверi i з галасом вскочив гурт ординцiв. Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха заклякла з полумиском у руках посеред хати. Враженi, завмерли чоловiки. Розмова враз урвалася. Побачивши розвiшану на стiнах зброю - шаблi, пiстолi, рушницi, - татари кинулися до не?, зiрвали з дерев'яних кiлочкiв. Потiм оточили стiл. ?хнi чорнi вузькi очi загорiлися жадiбним вогнем. Бруднi руки, що пахли кiнським потом, хапали хлiб, шматки смаженого гусака, налисники i запихали в роти. За одну хвилину стiл спорожнiв. Младен, Якуб i Ненко сидiли отетерiлi, не знаючи, на що зважитись. Зайнятi ?жею, голоднi нападники поки що ?х не чiпали. В хату ввiйшов молоденький, тонкий, мов очеретинка, татарчук у багатшому, нiж у його одноплемiнникiв, одязi. На вигляд йому було рокiв шiстнадцять. Обличчям вiн мало скидався на татарина. Худорляве, довгасте, з карими очима пiд гострими зламами чорних брiв, лице його було б навiть гарним, коли б не дикувата посмiшка широкого рота, на якому вiд того цвiв хижий оскал бiлих рiвних зубiв. Ординцi шанобливо розступилися, не припиняючи, однак, гризти гусячi кiстки. Юнак окинув бистрим оком хату i ?? домочадцiв. Довше, нiж на iнших, затримав погляд на пишнотiлiй Стесi, котра стояла нi жива нi мертва з напiвпорожнiм уже полумиском, пiдiйшов до не?, двома пальцями взяв налисник i вправно вкинув собi в рот. - М-м-м, смачно! Дуже смачно! - сказав несподiвано чистою укра?нською мовою. - Спасибi господинi, яка вмi? так смачно готувати... Як моя ненька! - Вiн швидко проковтнув i другого налисника, витер об полу кожуха руку, враз посуворiшав. - А тепер - збирайтеся всi! - Збиратися?.. Куди? В Крим?! - зойкнула Стеха i впустила додолу порожню миску. - Ми не кримчаки! Ми буджацькi татари! - заперечив юнак i гордовито додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука! - Один бiс - що в Крим, що в Буджак... Неволя всюди однакова! - буркнув дiд Онопрiй. - Досить розмовi Збирайтеся i виходьте! - вiдрiзав Чора i пiшов з хати. Татари виштовхали всiх надвiр. Хутiрський вигiн був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кiннi ординцi. Посеред майдану, на узвишшi, гарцював на гарячому карому конi чорнобородий вершник. Чора пiдвiв до нього сво?х полонених, шанобливо вклонився. - Батьку, весь хутiр уже тут. Ось привiв останнiх! - Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене - будеш гарним во?ном! Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього по Укра?нi... Полоненi прикипiли поглядами до його обличчя, темного, обвiтреного, з гострими розкосими очима i великим, як i в Чори, ротом, що ошкiрювався хижуватою посмiшкою... Страшний людолов! Продаж бранцiв став його ремеслом. Кожного року вiн не раз i не два, а кiлька разiв робив спустошливi напади на Укра?ну, без жалю плюндрував села, виганяв худобу, забирав у неволю людей. Вiдважний, хитрий i жорстокий, вiн завжди умiв уникнути зустрiчi з переважаючими силами козакiв, i тому одноплемiнники дивилися на нього як на щасливця, з яким безпечно ходити у вiйськовi походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легко? наживи. Мурза торкнув коня, пiд'?хав до бранцiв. Ще здалеку вiн помiтив дiвчат i зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу рожевощоку Стеху. Вiн любив русявих. Дiвчина сполотнiла. Цей погляд не вiщував нiчого доброго. О, вона знала, що ?й доведеться витерпiти, якщо ординцi запроторять ?? у сво? степовi улуси! Довiчна неволя, безпросвiтна праця, наруга й знущання - то ?? майбутня доля. Або ж мiсце рабинi-наложницi в гаремi хана, мурзи чи багатого турецького бея... Потiм Кучук перевiв погляд на Златку. - Гарненькi!- прицмокнув язиком. - Ти чу?ш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулi по копi золота! - Вiн, як i син, добре говорив по-укра?нськи. - Або й по двi, клянусь аллахом!..Якщо ми ?м не знайдемо iншого мiсця... - При цьому вiн ще раз пильно глянув на Стеху. Чора промовчав, мабуть, не смiв перечити батьковi. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за пiдборiддя. - Як тебе звати, красуне? - Стеха, - тихо вiдповiла дiвчина, благальне дивлячись на чоловiкiв, котрi напружено стежили за кожним рухом мурзи. Вона боялася, що один ?хнiй необережний рух може призвести до фатальних наслвдкiв. Але i Младен, i Ненко, i Якуб, нiби змовившись, мовчали, розумiючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нiчим не можуть допомогти нi Златцi, нi Стесi, нi iншим Арсеновим родичам, а тiльки зашкодити. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити ?х, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодiння таким дорогим товаром. Кучук заглянув у розширенi вiд жаху очi Стехи, промовив: - Гарне iм'я... - потiм повернувся до Златки. - А тебе? Дiвчина не вiдповiла i вiдвернулась. Мурза гнiвно випростався в сiдлi. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дiвчину. - Не смiй бити, мурзо! - Хлопець зблiд, витягнувся як струна. - Ти ж зна?ш, що у нас жiнок не б'ють! Мурза притримав руку, здивовано витрiщився на юнака. - Ти хто такий, рабе, що смi?ш менi перечити? - I шмагонув його по головi. - Хiба не розумi?ш, що й цi дiвчата, i ти, i всi ви - то мiй ясир! Хочу б'ю, хочу - заб'ю! - I вiн знову оперiщив хлопця. Невiдомо, чим би закiнчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершникiв не припинила ??. - Що тут трапилося? - спитав переднiй, осаджуючи баского бiлого коня. Це був чоловiк рокiв сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим комiром i такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, вiн гордовито сидiв у оздобленому срiблом сiдлi, кидаючи навкруги з-пiд соболино? шапки бистрий погляд. Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмiшцi. - Вiтаю пана полковника! Нiчого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемнiший був! Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, i впiзнав у ньому Свирида Многогрiшного. Вiд Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишнiй невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагi?, став старшиною у вiйську Юрiя Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очi, шмигнув у натовп i з-за плеча дiдуся Онопрiя став назирати: що ж буде далi? Тим часом полковник швидко запримiтив дiвчат, що, зблiдлi, наляканi, стояли перед мурзою. Деякий час вiн пильно розглядав ?х, у задумi крутячи лiвою рукою невеличкого чорного вуса, потiм повернувся до Свирида Многогрiшного i кинув через плече: - Цю сiм'ю я заберу з собою в Корсунь! - Слухаюсь, пане полковнику, - вклонився Свирид Многогрiшний. - Якщо я повернуся пiзнiше, поселиш ?х на островi, у замку. - Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетiв з лиця усмiх. - Чекай, чекай, полковнику! - сказав вiн насуплено. - Перш нiж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дiзнатися про мо? намiри щодо них. - Я слухаю, мурзо, - повернувся до нього полковник. - Пан полковник може брати собi всiх людей, крiм оцих двох дiвчат. Вони належать менi! - На якiй пiдставi? - Вiйськова сила в мо?х руках... Це мiй ясир! - Але ж мурза Кучук ма? пам'ятати наказ великого вiзира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана! Мурзу пересмикнуло. Вiн ледве стримував гнiв. - То з Правобережжя... А тут Лiвобережжя, наскiльки я розумiю! - Все одно... Цi люди будуть переселенi на Правобережжя i стануть пiдданими Порти! Як же ти, мурзо, осмiлишся брати ясир у володiннях падишаха? - Але ж я повинен одержати щось за цей похiд!- вигукнув розлютований мурза. - Чи пан полковник гада?, що я даремно допомагатиму гетьмановi? - Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить... - Одержить, одержить! Мовляв, на тобi, небоже, що менi негоже! А я звик брати те, що менi подоба?ться!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, пiти походом на Лiвобережжя i набрати бранцiв стiльки, скiльки захочу! - Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на Лiвобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб при?днати його до володiнь падишаха! - Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. - Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьмановi! - Не нашому гетьмановi, а пiдданому i союзниковi султана! - вiдрiзав полковник. Розумiючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотiли його очi i хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що вiн не залишив намiру заволодiти дiвчатами. Поряд з ним, теж зблiдлий вiд лютi й ненавистi, закам'янiло сидiв в сiдлi Чора. Молоденький мурза розумiв, що втручатися в розмову дорослих вiн не ма? права, тому мовчав. Однак усiм серцем вiн, очевидно, був на боцi батька i важко глипав на полковника, який, здавалося, не помiчав його. Полковник зробив примирливий жест i лагiдно промовив: - Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь - там побалака?мо... А зараз у нас багато iнших турбот... Пане хорунжий, - звернувся вiн до Многогрiшного, - я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усi пiдiйшли ближче i слухали уважно! Многогрiшний кивнув головою, пiдвiвся на стременах i гукнув у натовп: - Земляки! Не бiйтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрiя Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрiшний... А це, - вiн зробив шанобливий уклiн у бiк свого супутника, - корсунський полковник Iван Яненченко... Вiн хоче говорити з вами! Пiдiйдiть сюди i уважно слухайте! Хуторяни почали боязко пiдходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щiльно стали кiннi татари. Многогрiшний осадив свого коня. Наперед ви?хав полковник Яненченко. - Люди! - голос у нього був рiзкий, сильний. - Ми прийшли сюди, на Лiвобережжя, не як вороги, а як вашi визволителi! Бiльшiсть iз вас - вихiдцi, втiкачi з правого берега... Кожному мила своя сторона. Тож ми нада?мо вам змогу повернутися назад, на свою батькiвщину, що жде не дiждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщинi, Богуславщинi, Уманщинi, Вiнниччинi, вашi хати, ниви, ставки та озера, там - могили ваших батькiв та прадiдiв!.. Навiть дикi звiрi люблять свiй край... А ви ж люди! Ми обiця?мо вам захист вiд ворогiв! Ви будете вiльнi? Землi - скiльки хочеш! Селися - де хочешi Нiхто не братиме з вас нi подушного, нi комiрного, нi млинового, нi шляхового, як це ви платите тут! Не буде там нi гетьманських оранд, якi ввiв ненависний усiм попович, нi во?водських стацiй!.. Тож забирайте все сво? добро, запрягайте в сани коней чи волiв, садовiть дiтей i старих - та й гайда з богом у дорогу! Натовп сколихнувся. Всi раптом загули, зашумiли. Радiсть вiд того, що це ще не татарська неволя, почала поволi гаснути. Куди ?хати? Як покинути сво? хатини, клунi, повiтки, поля, засiянi озиминою? Що чека? ?х у новому кра?? Голод, холод, татарський нагай? Адже всiм вiдомо, що на Правобережжi майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рiк i кисiльних берегiв приведе ?х цей бистроокий полковник? Серед жiнок почулося схлипування. Потiм котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловiче невдоволення. З натовпу наперед випхався Iваник. Зiнька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловiк вiдмахнувся од не? i став насупроти полковника. - А якщо, примiром, зна?ш-ма?ш, я нiкуди звiдси не хочу ?хати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тодi? Чи можу я залишитися з родиною тута? Вiн поклонився полковниковi в пояс i, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо вiдповiдi. Янеяченко змiряв його важким, суворим поглядом. - Жодна жива душа тут не залишиться! По?дуть усi!.. - Але ж чому? Я вже тутечки, зна?ш-ма?ш, звик, обжився... I не хочу повертатися, примiром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали... Там зараз, либонь, однi вовки виють на пустирищах та гайвороння кружля? над безлюдним степом... Яненченко ще бiльше потемнiв на виду. - По?деш, вишкребку! Ти чу?ш - по?деш! Ми силою заберемо вiд Самойловича весь люд i переведемо на той бiк! Заселимо Правобережжя!.. - Гм, звичайно, заберете, якщо подужа?те, - просторiкував упертий чоловiчок, знову кланяючись полковниковi. - Тiльки ж... Вiн не встиг закiнчити думки, Яненченко раптом вихопив з пiхов шаблю i занiс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь. - Замовкни, блазню! Вiн не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зiнька i сво?ю могутньою статурою затулила чоловiка. - Пане полковнику! - крикнула. - У мене ж двiйко дiток! Яненченко якусь мить повагався, потiм опустив шаблю. - Так ось мiй наказ! - кинув вiн у натовп. - Всi чоловiки й дiти залишаться тут, а жiнки й старi повернуться додому, запряжуть коней чи волiв, заберуть одяг та збiжжя - i в путь!.. До Корсуня вас супроводжуватиме загiн пана хорунжого! Хто ма? намiр утекти, хай спочатку пересвiдчиться, чи мiцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко вiдокремлять ?? вiд тiла! Або ж заарканять i потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чу?ш? Многогрiшний кивнув головою. За якусь годину валка саней, навантажених домашнiм скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, ви?хала з Дубово? Балки, ?? супроводжував чималий татарський загiн. Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востанн? побачити рiднi оселi. I не повiрили сво?м очам: весь хутiр палав! Вулицями мчали вершники зi смолоскипами в руках - i за ними спалахували солом'янi та очеретянi стрiхи хатин, повiток, клунь. Здiймалися до неба малиновi язики полум'я над стiжками сiна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи iскристо-бiлий снiг чорним попелом. Валка зупинилась. Захлипали дiти, заголосили жiнки. Чоловiки в безсилiй лютi стискували кулаки. У вогнi гинуло ?хн? добро, надбане важкою працею. Тепер у них нiде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного свiту. - Гайда! Гайда! - загукали татари. - Йдiть, бруднi свинi! Валка рушила знову. Дiд Онопрiй зi сво?ми саньми опинився майже попереду. Вiн важко брьохався разом з чоловiками непротоптаною цiлиною, цьвохкав батогом на сiрих волiв. Жiнки сидiли на санях, а Яцько йшов позаду, спiдлоба бликаючи на вершникiв, що вартували валку та на чорне рiдколiсся, за яким - вiн знав - починаються глибокi яруги. Там, де лiс зовсiм близько пiдiйшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбiк i шпарко, мов за?ць, помчав геть вiд валки. - Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! - гукнув дiд Онопрiй. Та Яцько тiльки махнув рукою i ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини. - Стiй! Стiй! - почувся позаду голос Многогрiшного. Кiлька вершникiв повернули за втiкачем. Одиноко просвистiла стрiла. Та Яцько шуснув у лiс i запетляв помiж кущами глоду, лiщини, безлисто? бузини... Вершники спiшились i погналися за ним. Валка зупинилась. Не всi знали, що трапилося попереду, i тому зчинився крик. Однi думали, що несподiвано напали козаки i ведуть з татарами бiй, iншi гадали, що, навпаки, татари вирiшили нiкуди хуторян не вести, а порiшити всiх тут. Цей крик ще бiльше пiдстьобнув Яцька, вiн вихором вирвався з лiсу, перебiг поляну i опинився над стрiмким схилом заснiженого яру. Мiсцевiсть хлопцевi була добре знайома. Не раз i не два восени вiн бiгав сюди з хутiрськими шибайголовами ласувати гiркувато-кислою, примерзлою на першому морозi калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосiв i тупiт нiг, без роздуму шугонув з кручi вниз i по майже прямовиснiй стiнi покотився в бiлу безодню глибочезного яру. Переслiдувачi добiгли до урвища i зупинились. Це були молодi, кривоногi вiд безконечно? ?зди на конях татарчуки. На ?хнiх широких, вилицюватих, обвiтрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, вiдбився жах. Там, у глибинi, збиваючи за собою бiлу куряву з тонко просiяного вiтерцем снiгу, котився темний клубок. - Шайтан! - прошепотiв котрийсь iз них. - Один шайтан може зважитися на подiбне! Снiги випали останнiми днями такi глибокi, що низькорослi татарськi конi поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко вибивалися iз сил i, змокрiлi, зупинялися й пожадливо хапали гарячими губами сипучий снiг. Юрiй Хмельницький лютував вiд того, що все не так складалося, як хотiлося. Коли вiн, заручившись згодою великого вiзира Кара-Мустафи, перейшов з кiлькома тисячами кримських та буд-жацьких татар замерзлий Днiпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни i Миргород, а потiм рушить далi на пiвнiч - до Лохвицi, Ромен i Гадяча. Звiдти вже було недалеко i до гетьмансько? столицi - Батурина... Вiн сподiвався також, що лiвобережнi козаки зразу ж вiдсахнуться вiд Iвана Самойловича i пристануть до нього, а населення вiтатиме його хлiбом-сiллю. Та не так сталось, як гадалось. Спочатку затримали просування його вiйська буремнi хуртовини й глибокi снiги, а потiм - невеличкi козацькi фортецi у Яблуневому та Лукiм'?. Лiвобережнi козаки стiйко оборонялися й гадки не мали здаватися чи переходити на його бiк. Обложивши з кримчаками Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням - усiх людей виводити за Днiпро, а оселi спалювати. Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Вiн мав намiр прорватися на Миргородщину, але застряв пiд Лукiм'ям. Кiлька разiв посилав разом з мурзою Кучуком буджацьких ординцiв на приступ. Лучники закидали фортецю стрiлами, сеймени палили з яничарок, лiзли по драбинах на вали, та лукiмцi облили вали водою, i нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу. Кiлька днiв провiв вiн пiд цi?ю фортецею, але взяти не змiг. А коли з пiвночi показалися передовi загони Лубенського полку, Яненченко вiдступив i став на полi мiж Лукiм'ям та Оржицею. З-за Сули на допомогу лубенцям прибули кiннi сотнi Миргородського полку, i полковники Iлляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати сво? вiйсько до битви. Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилi, на узвишшi, звiдки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило вiд гостро? тривоги, рвалося до Дубово? Балки. Невiдомiсть гнiтила козака. Йому хотiлося вiтром летiти до рiдно? оселi. Та мiж ним i хутором за яко?сь пiвмилi суцiльною стiною темнiли татари. Як полетиш? Друзям були зрозумiлi Арсеновi страждання, i вони не набридали зi словами спiвчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великi голубi очi мимоволi поглядали в бiлу далину, нiби сподiвалися побачити там кохану. Спихальський i Гурко, стиснувши зуби, мовчки сидiли на конях, ждучи наказу атакувати ворога. Яненченко не витримав i перший розпочав бiй. Миргородцi ще шикувалися лавами, а вiн сво?м правим крилом ударив по них, сподiваючись зiм'яти й вiдкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разi перемоги йому вiдкривався шлях на Лубни, Лохвицю i Ромни. Тож варто, мiркував вiн, ризикнути! Вiн пiдвiвся на стременах, махнув шаблею над головою. I зразу ж застугонiла пiд снiгом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грiзний клич - алла, алла! В ту ж мить перед козацькi лави ви?хав молодцюватий пiдтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею. - За мною, братцi! Вперед! Двi густi лави, як двi морськi хвилi, зiткнулися в бiлому полi. Завирувало, заклекотiло криваве бойовисько. Татари не змогли вiдкинути миргородцiв, i ?хнiй бойовий запал швидко згас. А коли почали частiше падати вбитi й пораненi, коли козацьке "слава" зазвучало гучнiше й грiзнiше, в серця ординцiв закрався страх i вони здригнулися. I не тому, що були менш хоробрi чи мали менше сил. Сили були майже рiвнi. I хоробрiстю не обдiлив аллах сво?х синiв, що з дитячих рокiв привчалися сидiти в сiдлi й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в iншому: вони воювали тiльки заради грабунку, здобичi вiйськово?. А грабiжники, як вiдомо, нiколи не вiдзначаються стiйкiстю в бою... Козаки ж захищали свiй край, сво? домiвки, сво?х жiнок i дiтей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. I ця приреченiсть надавала ?м сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не вiдступили нi на крок. Побачивши, як здригнулися переднi ряди ординцiв, Яненченко зрозумiв: ще хвилина - i його вiйсько покотиться назад. Тодi вже нiяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Днiпра. I вiн iукнув до тих кiлькох десяткiв козакiв, якi служили у Юрiя Хмельницького: - За мною, друзi! Покажемо союзникам, як треба битися! Вiн помчав на бiлому огирi на чолi купки сво?х охоронцiв i врiзався в лави лубенцiв. З-пiд баского коня летiв кiм'яхами снiг. Блиснула на сонцi крива шаблюка. Захопленi його вiдчайдушнiстю, понукуванi мурзою Кучуком, татари повернули знову i посилили натиск на козакiв. Арсен Звенигора здалеку запримiтив вершника на бiлому конi i подумав, що то сам Юрiй Хмельницький. - Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з бокiв, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! - гукнув вiн товариству. - Чи не сам гетьман? - Нi, то не Хмельниченко, - заперечив Гурко. - Побий мене грiм, якщо це не Яненченко... ?й-богу, Iван Яненченко! З ним я разом учився в ки?вськiй колегi?, а пiзнiше - схрещував шаблi, коли Самойлович водив лiвобережних козакiв проти Дорошенка. А тепер вiн полковник корсунський... - От його нам якраз i цiкаво схопити! Татари враз тодi повернуть назад, - сказав Арсен. - Вперед, друзi! Вiн ударив коня пiд боки i помчав навперейми Яненченковi. За ним - Гурко, Роман i Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кiмсько? сотнi. Арсен на повному ходу зiткнувся з Яненченком i зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий i спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкiрилося: вiн, мабуть, гадав, що легко виб'? молодого супротивника з сiдла. Та з першого ж удару вiдчув, що перед ним не молодик, а досвiдчений i сильний козак. Тому, наносячи Арсеновi удар шаблею, вiн лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстоль i спрямував козаковi прямо в груди. Блиснув пломiнь. Прогримiв пострiл. Та Арсен ранiш, нiж куля встигла пронизати його, кинувся вбiк, до лiвого стремена i теж вихопив пiстоль. Яненченко не сподiвався такого повороту подiй. Вiн був упевнений, що супротивник пада?, i не встиг вiдхилитися вiд пострiлу Звенигори, який стрiляв майже впритул, бо ?хнi конi замалим не зiткнулися грудьми. Але полковник навiть не похитнувся, хоча на кожусi якраз проти серця зачорнiла кругла дiрка. - На ньому панцир! - крикнув Гурко. - Бий шаблею. Арсен занiс шаблю. I коли б Яненченко не рвонув поводи i не кинувся навтьоки, коли б мiж ним i Арсеном не вклинилися полковниковi охоронцi, хто зна, чим би закiнчився для нього цей по?динок. Йому навперейми кинувся Роман зi Спихальським та десятком молодих козакiв. Зрозумiвши, що вiн потрапля? в пастку, Яненченко пустив поводи i щосили оперiщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха i вихором помчав у поле, рятуючи свого хазя?на од вiрно? смертi. - Хапай його! Хапай псявiру! - ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислиза? з рук. Однак нi в Спихальського, нi в Романа, нi в Гурка конi не вiдзначалися прудкiстю, i Яненченко швидко вiдiрвався вiд них. Тiльки Арсен не вiдставав. Мов чорна блискавка, мчав вiн слiдом за полковником по заснiженому бiлому полю. Яненченко оглянувся, i на його бронзовому, засмаглому обличчi промайнув страх: козак ось-ось наздожене. А там... - На допомогу! - вигукнув вiн перелякано. До нього на виручку повернув з кiлькома десятками во?нiв мурза Кучук. Арсен на всьому скаку врiзався в лаву татар. Вiд його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кiлька ординцiв упало додолу. В iнших одразу погас бойовий запал... До козака неможливо було пiдступитися, його шабля, мов смерч, шаленiла над ворожими головами, а дужий, розпалений бо?м кiнь грудьми тiснив низькорослих кошлатих татарських коней. На допомогу Арсеновi пiдоспiли друзi; вiн з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбникiв. Упало ще кiлька ворогiв, а тi, що вцiлiли, шарахнулися назад i, лементуючи, сипонули врозтiч. - Кара джигiт! Чорний вершник! - кричали однi. - О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! - кричали iншi. - Куди ви? Назад! - намагався зупинити ?х мурза Кучук. Та його нiхто не слухав. Во?ни повсюдно завертали коней. Кинутi кимось два слова - "чорний вершник" - вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординцiв. В ?хнiй уявi "чорний вершник" був надiлений чарiвною невразливiстю i надприродною силою, i зустрiч з ним не вiщувала нiчого втiшного, тiльки смерть... - Кидайте на нього аркан! Стрiляйте з лукiв! - гукав мурза. Та голос його потонув у криках, шумi, брязкотi збро? i тупотi копит. Його вiдтерли, потягли за собою в поле переляканi одноплемiнники. Мурза уже нiчого не мiг вдiяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тiкають з поля бою? А крiм усього, вiн сам не бачив у цьому походi, до якого його спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гiрей, нiяко? вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрiй Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а пiдданих - жменька? То за вiщо ж його люди мають класти голови? Орда тiкала на Оржицю, а звiдти полями - до Яблуневого. Кримськi салтани, що були з Юрi?м Хмельницьким, не ждучи, поки пiдiйдуть козацькi полки, зняли облогу фортецi й почали поспiшно вiдступати до Днiпра. Тiльки глибокi снiги перешкодили лубен-цям та миргородцям перетнути ?м шлях i винищити до ноги. За Оржицею, вiдокремившись вiд козакiв, якi переслiдували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубово? Балки, ?хали швидко, хоча кожен розумiв: надi? на те, що хутiр залишився цiлий, майже нема?. Перед ними розстилалася безмежна бiла рiвнина. Велике червоне сонце повiльно опускалося за далекий небосхил, i на iскристому снiгу попереду вершникiв колихалися довгi темнi тiнi. Арсен мимоволi задивився на свою тiнь, що дивно горбатилася перед ним, i йому раптом спала на думку давня, вiдома з дитячих лiт приказка: сво?? тiнi не наздоженеш! Чи ж тiльки тiнi?.. А щастя? Хiба воно не схоже на примарну тiнь? Ось який уже час женеться вiн за ним, а наздогнати так i не може... Пiд серцем знову занило, ?хав додому, як на похорон, не вiрив, що застане там сво?х, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою i його полковник Яненченко, залишилися тiльки трупи та попелища. I все ж десь на самому днi серця жеврiла малесенька надiя. Всупереч усьому жеврiла... А може, Дубова Балка, що прича?лася в байраках, заметених снiгами, уцiлiла? Може, ?? обминули татарськi чамбули i рiднi зараз зустрiнуть його радiсними покликами, теплими усмiшками? Марна надiя! Коли надвечiр з високо? гори раптово вiдкрився перед ними широкий кра?вид на Сулу i засульськi простори, що бiлим простирадлом розкинулись ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вiрнiше, те мiсце, де був хутiр. Тепер там лежали чорнi згарища. Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину i не могли отямитись. - Пся крев! - порушив мовчанку Спихальський. - Яке злочинство! Як тiльки нарiд жи? на цiй землi? Безперервнi вiйни, напади, кров, смерть... Нещасний край! - Сво?ю кров'ю ми захища?мо тут i Польщу, пане Мартин, - зауважив Семен Гурко. - Але ваше вельможне панство зовсiм не цiнить цього. - Як то? Менi зда?ться, пан помиля?ться! - настовбурчився Спихальський. - Я можу навести десятки випадкiв з минулого, якi переконають пана... Хто не зна? Iвана Пiдкову, могутнього лицаря, що не раз i не два побивав татар i туркiв зi сво?ми козаками? А що з ним зробив король i магнати? Схопили пiдступно i наказали стратити на догоду султановi!.. Хто не зна? на Укра?нi, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Сiч, яка, нiде правди дiти, приймала всiх, хто тiкав вiд панського гнiту... Але ж король i магнати не розумiли або не хотiли розумiти, що цим пiдривають безпеку всього краю, бо Сiч передусiм вела смертельну боротьбу проти Криму i Туреччини, якi поклали собi за мету знищити Укра?ну i Польщу на коренi... - Здаюся, пане Семен, - похмуро мовив Спихальський. - Все, що ви кажете, то свята правда... - Коли б ми, слов'яни, не гризлися мiж собою, як собаки, а спiльно виступили проти хана i султана, то вже б давно кривавий меч османiв лежав у поросi, притоптаний нашими ногами! I не свистiв би хижий татарський аркан над головами наших жiнок, сестер i дiтей. - Цiлком подiляю вашу думку, пане Семен! Поки Гурко i Спихальський тихо вели розмову. Арсен i Роман, стоячи трохи попереду, на шпилi, погаслими очима дивилися на те мiсце, де зовсiм недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькi шибки у вiконцях, не скрипiв журавель над колодязем... Купи головешок та почорнiлий снiг навколо - то все, що залишилося вiд затишного житла. Арсен застогнав вiд болю i безсило? лютi. От i скiнчилося його щастя, погасли надi?. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого - кохану дiвчину, рiдних, оселю... Вiн ударив коня i погнав наослiп у долину. Товаришi помчали слiдом. На розореному дворищi, спiшившись, зняв з голови шапку i довго стояв непорушне, вiдразу постарiлий, почорнiлий на виду, прибитий несподiваним горем. Вiдчував, як щось пече його зсередини, нiби замiсть серця хто поклав у груди важкий розжарений камiнь, а гiркота здушила горло, мов холодний зашморг. Затуманеними очима дивився на купу головешок i нiби бачив сумнi, заплаканi очi матерi, Златки, Стехи, дiдуся... Де вони? Що з ними сталося? Чи живi, чи загинули? А якщо живi, то куди повели ?х людолови? Невже погнали у неволю? Невже ?м судилася така ж. доля, яко? вiн звiдав на чужинi? В його грудях заклекотало глухе ридання. Вiн розумiв, що вiд сьогоднi його життя пiде новим руслом i що на цiй новiй дорозi на нього чигають не тiльки злигоднi й поневiряння, а й кров та смерть. Вiн присягався в душi зробити все можливе й неможливе, щоб вiдомстити сво?м кривдникам - Юрiю Хмельницькому та Iвановi Яненченку, а також тому, хто направляв ?х на це чорне дiло, - великому вiзировi Кара-Мустафi. Не вiдав, як вiн це зробить, де й коли зустрiне сво?х ворогiв, але знав твердо, що або сам загине, або ж покара? ?х! Все в його душi перекипiло. Вона нiби вигорiла i стала пустельною i кам'яною. Тут, на чорному попелищi, втративши враз найрiднiших людей, вiн зрозумiв, яке горе пережили сотнi тисяч його спiввiтчизникiв, котрi втратили, як i вiн, усе, яких мук зазнали вони i якою ненавистю сповненi ?хнi серця. I вiн поклявся, що вiдтепер не знатиме нi жалю, нi спiвчуття до тих, хто чинить зло його народовi, хто, мов сарана, плюндру? його землю, перетворюючи ?? на дике поле. Йому на плечi лягла Романова рука. - Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський i Гурко. Обидва суворi, заклопотанi. Горе товариша гострим болем вiддалося i в ?хнiх серцях. - Ай справдi. Арсене, годi журитися, - тихо промовив нiжи-нець. - Давайте краще гуртом помiрку?мо, що його робити. - Що ж тут вимiрку?ш? - з розпачем у голосi озвався Зве-нигора. - Холера ясна! Прецiнь ми в гiршому становиську бували. Згадай, друже мiй! - вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчi подобу весело? усмiшки, щоб пiдбадьорити друга. Але усмiшка вийшла блiда, вимушена. - I виплутувалися з нього! - То, пане-брате, було зовсiм iнше, - вiдповiв за Арсена Роман. - Там ми думали тiльки самi за себе. А тепер... Вони не помiтили, як позаду, на тому мiсцi, де ранiш стояв солом'яний погрiбник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько пiднялася обгорiла ляда i крiзь вузеньку щiлинку на них глянули чи?сь очi. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до свiтла, а потiм спалахнули радiстю. Ляда з грюкотом вiдчинилася - iз темно? ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька. - Арсене! - радiсно вигукнув хлопець i, вистрибнувши з погреба, кинувся в обiйми друзiв. - Яцьку! - Арсен притиснув його до грудей. - Ти живий? А де ж нашi?.. Що з ними? Козак з надi?ю дивився на погрiб, нiби чекав - чи не з'явиться звiдти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою. - Нi нi, там нiкого бiльш нема?... Татари всiх забрали - погнали за Днiпро... - Отже, живi? - Так, живi... - А ти ж як? - Я втiк по дорозi... До вечора сидiв у яру. А потiм повернувся до хутора i заховався в погребi. Накидав туди соломи, намостив собi гнiздо. Там хоч i темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди... - Спасибi тобi, Яцьку... Тепер розповiдай усе докладно. Хлопець почав розповiдати. Всi слухали мовчки, не перебиваючи i не перепитуючи. Тiльки коли вiн згадав iмена Многогрiшного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами i з досадою похитав головою, нiби казав: як жаль, що ми дозволили полковниковi вислизнути з наших рук!.. Звiстка про те, що всiх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи пiдбадьорила козакiв, i коли Яцько закiнчив свою розповiдь, вони почали жваво обговорювати становище. - Ось тепер ясно, - сказав Спихальський. - Ми повиннi ?хати до Корсуня i визволити наших... Тiльки що робити з Яцьком? У нього ж нема? коня... - Хто сказав, що нема?? - образився хлопець. - У лiсi в мене прихований добрячий кiнь! Тут ?х чимало блукало пiсля бо?в... Тож я впiймав одного бiля стiжка на лузi i прив'язав у лiсi, подалi вiд стороннього ока... - Ну, тодi ти зовсiм файний хлопак! Я тебе все бiльше поважаю, Яцьку! - I Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спинi. - Друзi, не можна гайнувати часу - рушаймо в путь! - Чекай, чекай, пане Мартин, - охолодив гарячого поляка Гурко. - Давайте помiрку?мо, що будемо робити в Корсунi... - Як то що? - надувся Спихальський, який не терпiв, коли we погоджувалися з його думкою. - Визволимо Златку, Стеху... Всiх iнших... - Учотирьох? - Чому вчотирьох? - образився i Яцько. - А я? - Так, так... Пробач, Яцьку, - серйозно сказав Гурко i зразу ж додав:Навiть i вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрiбнi значно бiльшi сили... - Я теж про це думаю, - сказав Роман. - У Яненченка сотнi татар... Арсен мовчав, розумiючи, що останн? слово за ним. У першу хвилину вiн ладен був на крилах летiти вслiд за сво?ми, щоб допомогти ?м, але слова Гурка примусили його задуматись. Справдi, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасiв у них на дорогу нема? нiяких - нi сухарiв, нi сушеного м'яса, нi сала. Навiть пороху та набо?в обмаль. Разом з тим серце його розривалося вiд думки, що Златка в руках людей, якi не звикли рахуватися з дiвочою красою i молодiстю. Для них це був товар, що цiнився на схiдних ринках якнайдорожче. Вiн вагався. - Що ж ви радите, батьку Семене? - спитав Арсен. - Важко тут що-небудь розумне радити, - вiдповiв Гурко. - Точнiше - не важко, а страшно... Щоб не помилитись... - I все ж ми повиннi на щось зважитись. - Безперечно... Оскiльки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лиховi, то нам треба негайно мчати на Сiч. Якщо, звичайно, у вас там ? друзi, якi виявлять бажання допомогти вам... - Друзi ?. - От i добре. По?здка на Сiч, а потiм до Корсуня займе не бiльше десяти днiв... Хай навiть два тижнi... Але ж ми звiдси теж будемо добиратися до Корсуня днiв п'ять... Тож за цей час, треба сподiватися, з тво?ми рiдними. Арсене, нiчого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен i Ненко. Менi зда?ться, вони знайдуть якийсь спосiб вступитися за Златку i всiх iнших... - Я теж на це сподiваюся, - погодився Арсен. - А як ти дума?ш, Романе? - Без запорожцiв нам не обiйтися, - коротко вiдповiв дончак. - Ну, якщо так, тодi погодуймо коней - i гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде. ПАЛIЙ I Заметена снiгами Сiч здалася подорожнiм зовсiм безлюдною. На майданi - жодно? живо? душi. Бiля церкви, бiля вiйськово? канцелярi? та зброярнi, де завжди товклися тi, кому нiчого було робити, - теж нiкого. Тiльки на вежах бовванiли вартовi та з широких мазаних бовдурiв над приземкуватими куренями лiниво тягнулися в iмлисто-сизе небо голубi ранковi дими. В Арсена упало серце: невже нiкого з близьких друзiв не застане в Сiчi? Невже всi розбрелися по теплих, ситих закутках? Вiн знав, що у фортецi зараз досить голодно. За роки вiйни вичерпалися запаси хлiба, козацькi господарства занепали, з Укра?ни пiдвозу майже нiякого, i братчики, у кого була власна хата-зимiвник або кому було де прихилити голову - у родичiв, знайомо? вдовицi чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, - пiсля перемоги над яничарами та виборiв кошового розiйшлися хто куди. Однак вiн не сподiвався, що Сiч так збезлюднi?. Що ж трапилося? Чи всi вимерли, чи дiдько ?х забрав? Добре буде, якщо в куренi назбира?ться якась сотня козакiв... Друзi прив'язали коней до конов'язi i зайшли до Переяславського куреня. Тут було напiвтемне, бо замурованi морозом маленькi шибки пропускали небагато свiтла. У грубцi та в лежанцi потрiскували дрова. На полах, незважаючи на пiзнiй ранок, хропло десяткiв два чи три запорожцiв. А тi, що прокинулись, займалися хто чим хотiв - латали одяг та взуття, вирiзували з верби та липи ложки, кухлi, ковi-анки, гострили шаблi, рiзалися в пiдкидного... Виявилося, що людей у куренi не так уже й мало. Це ще бiльше здивувало Арсена, бо вiн знав: Сiрко нiколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лiнощi найпершим ворогом во?на. Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або недiля - так нi ж! - Добрий ранок, братчики! - привiталися подорожнi, стягуючи з голiв вкритi iне?м шапки. - Арсене? Голубе! Яким побитом? - вигукнув Метелиця i розставив ведмежi обiйми. Старий незмiнно радiв молодому козаковi, до якого вiдчував батькiвську любов. З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зiскочив дiд Шевчик i задрiбуляв до Арсена. Кинувши на стiл карти, од вiкна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сiкач. Як завжди, вiн був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червонi чоботи на залiзних пiдковах, а зеленi оксамитовi шаровари, здавалося, щойно вийшли з-пiд руки кравця... Тiльки одно не пасувало до його ошатного вигляду - на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скiльки Арсен пам'ята?, це нiколи не псувало Сiкачевi настрою. Програвшись до цурки, вiн зникав на якийсь тиждень-другий, а потiм знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому конi. Подейкували, що у нього десь у Ки?вi ? багата молода вдова, безмiрно закохана в запорожця, яка постача? свого коханця i грiшми, i одягом. Iншi заперечували i казали, що Сiкач, справжнього прiзвища якого нiхто не знав, - син якогось багатого пана чи купця, а може, навiть самого ки?вського архi?пископа. Ось, мовляв, звiдки у нього i грошi, й одяг... Та все це були тiльки здогади... А наяву був гострий на язик, добре обiзнаний з риторикою, пi?тикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова i картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмiрно щедрий у дружбi красень-запорожець Сiкач. Таким знали його всi, а про iнше - не питали... Вiн пiдбiг до Арсена, обома руками ударив його по плечах. - Арсене, брате! Ти знову мiж нами!.. Але як же ти залишив молоду жiнку? Чи, може, вигнала? Га-га! Метелиця й Шевчик одночасно пiдступили до Арсена i поцiлували в холоднi, зарослi густою темно-русою щетиною щоки. Заворушився увесь курiнь. Нова людина - це завжди якiсь вiстi. А тут зразу прибуло аж п'ятеро... Всi, крiм тих, хто ще не прочумався вiд сну, стовпилися бiля прибулих. Кожному хотiлося почути, що робиться в свiтi, що нового на Укра?нi, як звали запорожцi всi укра?нськi землi, крiм самого Запорожжя. - Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? - сiпнув за рукав козака дiд Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. - Розповiдай! - Що розповiдати? - зiтхнув Арсен. - Нiчого нема радiсного... - Що трапилося, синку? - запитав стурбовано Метелиця, який вiдразу помiтив, що в Арсенових очах прича?вся глибокий сум. - Юрась Хмельницький з ордою напав на Лiвобережжя. Сплюндрував усю пiвденну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села попалив... Мо?х теж забрав... I наречену, i матiр, i сестру... - Проклятий! - глухо озвався хтось iз гурту. - От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас тiльки п'ятеро - iти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась пiвсотня чи сотня охочих запорожцiв, тодi б ми могли смiливо пiти на Корсунь, куди виведено мо?х рiдних i всiх лубенцiв. - А чому б нам не пiти? - вигукнув Сiкач. - Весь курiнь пiде! - Аякже! - прошамкотiв беззубим ротом дiд Шевчик. - Я перший пiду! - Вiн випнув сухi груди вперед, задер голову, вiд чого став схожий на старого облiзлого пiвня. - За справедливе дiло i головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати! То хочеться, щоб не в запiчку здибала козака щербата, хай ?й трясця! Ще кiлька запорожцiв, близьких Арсенових друзiв, зголосилися йти в похiд. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю i збентежено зиркав на Арсена. - Не знаю, що й казати, синку, - нарештi промовив вiн. - Звичайно, я теж дуже хотiв би пiти з тобою... Але тут така заковика... - Яка, батьку? - Чи дозволить кошовий? - Я гадаю, Сiрко дозволить. - В тiм-то й рiч, що Сiрко зараз у себе на хуторi... В Грушiвцi... Вiдпочива? старий... А наказним кошовим отаманом залишив Iвана Стягаила, нашого курiнного... Ти сам зна?ш, який вiн... Скупий, що зимою й снiгу не випросиш, а сво?вiльний та упертий, як осел! Я йому в вiчi не раз казав про це... Захоче - дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те мiсце - не дозволить! - А ми його й питати не будемо! - розсердився Сiкач. - Не перцюй, хлопче! Це дiло не таке просте, як ти гада?ш! - обiрвав його Метелиця. - Адже сам зна?ш, що без дозволу не пiдеш, якщо не хочеш скуштувати ки?в... А хоч би й пiшов, то не далеко б вiдiйшов! Бо без кошового не вiзьмеш у дорогу нi пороху, нi олива, нi сухарiв, нi солонини... Розумний i досвiдчений Метелиця, як завжди, мав рацiю. - Що ж ви порадите, батьку? - спитав Арсен. - А що я пораджу? Iти до Стягаила... Я теж пiшов би, та боюся, що мiй писок не дуже до вподоби наказному отамановi. То моя присутнiсть ще й тобi зашкодить... Iван Стягайло зажив на Запорожжi слави вiдчайдушного, безстрашного во?на-козарлюги i скупого, зажерливого хазя?на-жмикрута. Справдi, в бою, розпаленiвши, вiн не раз дивився смiливо смертi у вiчi, кидався туди, де було найбiльш небезпечно, а на тiлi мав стiльки шрамiв, скiльки, мабуть, не мав латок на сво?му одязi найнужденнiший жебрак. Його рука не знала втоми, i важка шабля нагонила жах на ворогiв. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину вiд видимо? смертi... За це запорожцi любили i поважали Стягаила. Зате дома, в Сiчi, i на хуторi, був зовсiм iншою людиною. Нiхто не мав бiльше за нього землi, лук, лiсiв, коней, худоби, пасiк. Нi в кого з козакiв-дукiв не було бiльше наймитiв та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, i нiхто з них не був такий скупий, як вiн. Все, що прилипало до його рук, прилипало навiки... Пiд час подiлу вiйськово? здобичi, користуючись отаманством, тягнув собi найдорожчi речi, найласiшi шматки, а коли на курiннiй радi дiлили земельнi угiддя, могоричами, пiдкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собi найкращих дiлянок... Не гребував i лихварством - давав сво?м братчикам-запорожцям грошi в рiст i потiм стягував з них по три шкури. За це козаки ненавидiли його i прозвали Стягайлом. Спочатку вiн сердився, коли так його прозивали, та нiчого поробити не мiг - прiзвисько пристало як смола i ввiйшло до запорозького ре?стру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожцiв часто подибуються ще гiршi, навiть образливi прiзвиська - рiзнi Дериземлi, Безштаньки, Голопупенки, Кривоши?, Рябi, - сво? справжн? прiзвище давно забув i нiколи про нього не згадував. Вiн був значним козаком, i його не раз обирали курiнним отаманом. Та йому здавалося цього замало, i вiн та?мно примiрявся до булави кошового. Заради цi?? мети навiть iнодi розкошелював-ся - пiдмогоричував курiнних отаманiв i старих впливових козакiв, а на свiй день народження ставив бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи, що на радi сво?м криком вона може пiдтримати його. Такою була ця людина, вiд яко? в значнiй мiрi зараз залежало Арсенове майбутн?. Вiн дуже добре знав Стягайла i сам, i з розповiдей Метелицi, тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськово? канцелярi?. На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!" Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля порога. Стягайло сидiв за столом i читав книгу. Арсен здалеку впiзнав "Синопсис" Iпокентiя Гiзеля, архiмандрита Ки?во-Печерсько? лаври i професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася рокiв п'ять чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на Укра?нi i по всiй Росi?, бо була першим пiдручником з вiтчизняно? iсторi?. Арсен сам захоплювався нею. Вiдклавши книжку вбiк i знявши з широкого сiдлоподiбного носа маленькi окуляри в залiзнiй оправi, Стягайло уважно оглянув козакiв, розправив довгого густого вуса i прогув, як у бочку: - Здоровi були, молодцi! З чим прийшли? Арсен виступив наперед i розповiв про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора i втрату сiм'?. - То чого ж ти хочеш, козаче? - Я хочу визволити сво?х рiдних, вони, напевне, в Корсунi... - Гм, чим же я можу допомогти? - Дозвольте, батьку, набрати охочих... та спорядити ?х припасами з вiйськово? казни. - Он як! - Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокiй. - Ти, козаче, дума?ш, що говориш?.. Хiба я можу без згоди на те, царя або гетьмана самочинно розпочинати похiд супроти туркiв? Це ж може викликати велику вiйну! Збентежений Звенигора розвiв руками: вiдповiдь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко. - Батьку кошовий, з якого це часу на похiд супроти споконвiчних ворогiв наших потрiбен дозвiл? - сказав вiн. - Тим бiльше, що з турками i татарами у нас ще нема? мирного договору... Стягайло з подивом витрiщився на незнайомця. - Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя... - Семен Гурко, абшитований козак Нiжинського полку. - Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лiвобережжя указу? кошовому, що вiн ма? робити? - перекривив Стягайло Гурка. - Я не указую. Я тiльки висловлюю подив... - Подив можеш висловлювати у себе на печi, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене! - Сьогоднi я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим i прибув сюди... - От як станеш, тодi я й говоритиму з тобою! Тiльки таких великорозумних у нас i сво?х досить - не зна?мо, куди дiвати. Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив ?? повз вуха. - Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того... Я гадаю, що у вiдповiдь на напад гетьман сам пошле вiйсько на правий берег, щоб покарати Юрася, i не матиме нiчого проти того, щоб якась сотня запорожцiв взяла участь у тому походi... Нам треба всього лиш порох, оливо та хлiб або сухарi. Невже Сiч пропустить нагоду трохи пошарпати татарськi чамбули, що, прикриваючись iменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома? - Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму дiло, - уперто стояв на сво?му Стягайло. - Хто зна, хто зна, - з викликом i легкою iронi?ю в голосi сказав Гурко. - Ти занадто самовпевнений, козаче, - нагнувши буйволячу шию i наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. - Але ми й не таким роги обламували! - Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас розумнiший, - втрутився Арсен, стримуючи гнiв, що закипав у серцi. - Ми прийшли по допомогу... Але якщо наше невлад, то ми iз сво?м назад!.. Пробачте, що потурбували... Ходiмо, друзi! - Ходiть здоровi!.. I ось мо? тобi останн? слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш ?хати куди хочеш - у Корсунь, у Канiв чи хоч самому чортовi на рогиi Але споряджати за кошт Сiчi вiйськову експедицiю, щоб визволити тво?х рiдних, я не дозволю!.. У нас i без того мало припасiв. А хлiба та сухарiв майже зовсiм нема?. Сидимо на саламасi... Ось так! Козаки мовчки вклонилися i вийшли. - Пся крев! - вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. - Упiймали облизня, прошу пана! - Справдi, не сподiвалися на таке, - озвався глухо Роман. - Що ж будемо робити, братове? - По?ду до Сiрка на хутiр! - рiшуче сказав Звенигора. - Невже старий вiдмовить менi? - ?дь. Арсене! ?дь не гаючись! - пiдтримав друга Спихальський. - А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... ?дь! Арсен мовчки кивнув головою, i друзi попростували до куреня. Пiсля обiду Переяславський курiнь завирував, як роздратований вулик. До сiчового товариства приймали Семена Гурка. Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й досвiдченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курiнний отаман питав, чи добровiльно вiн вступа? до сiм'? славних лицарiв вiйська Запорозького i чи згоден слухатися сво?х отаманiв. Коли неофiт казав, що добровiльно i що буде слухатись усiх отаманiв, його питали, як вiн прозива?ться. Саме - як прозива?ться або як хотiв би прозиватися, бо справжн? прiзвище заносилося тiльки до ре?стру, а якщо новак з тих або iнших причин не хотiв, щоб там фiгурувало його прiзвище, то заносилось лише прiзвисько. Ця традицiя установилася ще тодi, коли покрiпаченi селяни, якi тiкали на Запорожжя вiд панiв, не хотiли, щоб навiть тут ?х знали пiд ?хнiми справжнiми прiзвищами, щоб пановi чи урядовцям короля, коли б вони виявили втiкача, можна було сказати, що це не той, кого вони розшукують, що це зовсiм iнша людина, навiть прiзвище у не? iнше... Якщо ж прiзвиська не було, то спостережливi вигадники-запорожцi тут же на ходу придумували його, найчастiше пiдмiчаючи яку-не-будь рису вдачi чи зовнiшностi новоспеченого козака. "Хай буде Рябоштаномi"- гукав хтось, натякаючи на рябi штани новоприбулого. Або: "Та вiн глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею i прозива?ться!" Так i записували... З цi?? хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо вiн був юнаком або ж людиною, зовсiм необiзнаною з вiйськовою справою, то його називали молодиком i прикрiпляли до старого бувалого козака, який рокiв за два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею i списом, стрiляти влучно з рушницi, пiстоля, гакiвницi та гармати, копати шанцi, ставити похiдний табiр з возiв, ?здити на конi, майструвати чайки та плавати на них i ще безлiч бiльших чи Менших справ, якi мав умiти запорожець. Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати "батьковi" та вiдпрацьовувати на зимiвнику, тобто в господарствi свого учителя. Правда, iнодi траплялися i такi учителi-безкорисливцi, як старий Метелиця, котрi за науку не вимагали нiчого, крiм кухля горiлки та поваги... Якщо ж це був досвiдчений во?н, то вiн вiдразу вливався до складу запорожцiв, курiнь приймав його в свою сiм'ю як рiвного. Однак сьогоднi традицiя порушилась. Коли Семен Гурко пiдiйшов до гурту сивовусих козакiв i, вiбiбнившись, як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курiнний отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним кошовим, сказав: - Чоловiче, я не проти... Як кажуть, про мене, Семене... Але краще буде, коли ми покличемо кошового. Чогось вiн на тебе зуб ма?... Правда, за нашими звичаями ми можемо прийняти тебе i без кошового, та коли вiн хоче сам побувати на курiннiй радi, то не личить перечити отамановi Тим бiльше що вiн наш курiнний... I послав молодика по Стягайла. Слова Могили непри?мно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг переговорити за нього iз значними козаками куреня, вiд яких передусiм залежить його доля. Гм, злопам'ятний чоловiк i, зда?ться, невеликого розуму. Чекати довелося недовго. Червоний вiд морозу та вiд кухля мiцного меду, який вiн любив вживати до обiду, Стягайло привiтався, скинув кожуха i сiв до столу. - Ну, що тут? - запитав похмуро. - Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, - сказав Могила. - Новачок? Хто ж це? - Стягайло зробив вигляд, що не помiча? Гурка. Гурко вклонився, виступив наперед. - Це, батьку, я. - А-а, це ти... Нiжинський козак... Як же тебе звати? - Семен Гурко. - Скiльки рокiв ма?ш? - За сорок звернуло. - A y вiйську скiльки? - Двадцять. - Ти, зда?ться, письменний? - Так, дещо кумекаю... Вчився у Ки?во-Могилянськiй колегi?. . Стягайло пильно придивився до козака, нiби хотiв зазирнути в його найпота?мнiшi думки. Гм, гарний, дужий i розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справдi якесь цабе. "Приймеш на свою голову такого розумника, а через рiк-другий вiн, чого доброго, дасть колiном пiд одне мiсце i зiпхне з курiнного... Зна?мо ми таких! Не раз уже бувало!" - подумав кошовий i сердито, хоча й намагався стримати сво? почуття, сказав: - Ну що ж - я не проти. Але просися, хлопче, в iнший курiнь. У нас i так багато люду! Навiть спати нiде, коли посходяться всi... А от у Незама?вському та Мишастiвському обмаль. Йшов би туди! - Але ж, батьку кошовий, я хотiв разом iз сво?ми товаришами... - Мишастiвський курiнь поряд... От i будете разом! - А в походi? У бою?.. Хiба справа в тiм, щоб тiльки переспати чи з одно? миски саламаху ?сти? - Тебе не переговориш, - насупився Стягайло. - Занадто розумний i настирливий цей новачок, - пiдтримав кошового низенький i круглий, мов дiжа, козак Покотило, давнiй приятель Стягайла. - Ти ж чув, чоловiче, що тобi сказано? I не ким-небудь, а самим кошовим! Забирай манатки - та йди собi без оглядки! Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше вiдповiсти, але його випередив Роман Во?нов. - Браття, я не розумiю, що тут робиться? Чоловiк проситься до нашого куреня, а його допитують, як на судi! Проганяють, як собаку... А чи ти, Покотило, хоч зна?ш, що за людина перед тобою? Та ти батьковi Семену i в пiдметки не годишся! - Чия б гарчала, а чия б i мовчала! - вереснув тонко Покотило. - Що ти за один?.. Сам вешта?шся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Сiчi - вже порядки сво? встановлю?ш! - От тебе не запитав, що менi робити! - вiдрубав Роман, труснувши сво?м пишним пшеничним чубом, якого вiн, як i Арсен, не голив усупереч запорозькому звичаю. - Та коли б усi сидiли сиднем по зимiвниках, як ти, та держалися за подолки сво?х жiнок, то досi б татари всiх нас переловили, як перепелiв! Покотило спалахнув i схопився за шаблю. - Щеня! Ти з ким так розмовля?ш?.. Я тобi в батьки годжуся! За Романовою спиною важко засопiли Спихальський i Метелиця. Почав пробиватися наперед Сiкач. У Шевчика вiд хвилювання почервонiла тонка зморшкувата шия. - Хто посмi? зачепити Романа? - рявкнув Метелиця. - Ану, виходь! Але пам'ятай, що спершу матимеш справу зi мною! - I зi мною! - настовбурчив вуса i люто повiв очима Спихальський. - Та хай i про мене не забува?! - вистрибнув наперед Шевчик. Увесь курiнь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всi стовпилися навколо сперечальникiв. Однi ставали на бiк кошового i Покотила, iншi пiдтримували Романа i Метелицю. Бiльшiсть же запорожцiв не знали, з-за чого розпочалася суперечка, але знiчев'я згромадилися посеред куреня, чекаючи цiкавого видовища, та потроху i самi почали встрявати в суперечку. Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи нi до перших, нi до других. В душi вiн не схвалював настрою i вчинку Стягайла, але й виступити проти нього не смiв, бо як курiнний мусив пiдтримувати його. Олi? у вогонь пiдлив Сiкач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, вiн протиснувся аж до столу i вигукнув: - Братчики, що наказний кошовий вигаду??! Споконвiку в нас був звичай, що новака прийма? до коша курiнь... Тож i зараз ми повиннi вирiшити - приймати чи не приймати. А Iван Стягайло ма? в даному випадку не бiльше прав, нiж ми! - Ай справдi, запанiв старий чорт! - прошепелявив беззубим ротом Шевчик. - Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звiдки вийшов! - Розперезався, що й упину нема! - кинув хтось ззаду. - Справжнiй глитай! Дука! Стягайло вiд гнiву почервонiв, але мовчав. Вiдчував, що криком зараз не вiзьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, i вiн знав, що йому требз дати вихiд, щоб не вибухнуло. Та за його спиною вже згуртувалися значнi козаки-дуки. - Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! - заверещав Покотило. - А дулi з маком не хочеш? - Iди сам сюди - обiмнемо боки! - Тихо, братчики! Тихо! - загукав Могила, бачачи, що може дiйти до того, що запорожцi схоплять один одного за чуби. Його нiхто не слухав. Тодi пiдхопився Стягайло i гарикнув - аж глина посипалася зi стелi: - Годi, iродовi дiти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось ?х бо?тьсяi Замовкнiть, кажу!.. Хiба я проти того, щоб цього чоловiка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? - зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато рокiв козакування вiн добре вивчив цей настрiй i знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а вiдступити, заспоко?ти збуджених запорожцiв, якi в гнiвi можуть нако?ти хтозна-чого, а коли заспокояться - знову взяти поводи в руки i робити з ними що заманеться... Вiдчувши легку змiну в настро? натовпу, що був ошелешений таким несподiваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. - Я тiльки казав, що у Мишастiвському чи Незама?вському куренях людей менше i не так тiсно? Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене - хоч i всю гетьманщину приймiть! - Прийняти! Прийняти! - залунали голоси. Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в ?хнiх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новаковi слiд було б ради тако? оказi? поставити товариству барило горiлки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, i йому хотiлося хоч чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повiвся з ним. - Як же його приймати, коли у нього i прiзвиська нiякого нема?? - спитав вiн. Однак настрiй натовпу вже полiпшився настiльки, що всi сприйняли це як жарт. Хтось гукнув: - Ай справдi - треба прiзвисько! - Треба! Треба! - Ну, то даймо йому прiзвисько! - Даймо! Даймо! - А яке? Всi враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Iншi почали оглядати новака зi всiх бокiв, намагаючись до чого-небудь прискiпатись. А Семен Гурко стояв у колi, усмiхаючись сво?ю гарною, привабливою посмiшкою, i з висоти свого зросту, бо замалим не пiдпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима сiчове товариство, серед якого мав вiдтепер жити i з яким мав дiлити радощi i горе, життя i смерть. Якi рiзнi обличчя, постатi? Люди рiзного вiку - i старi, i лiтнi, i зовсiм молодi... Але ?х усiх об'?днала спiльна любов до вiтчизни, за яку вони поклялися зносити i тяготи вiйськового життя, i розлуку з сiм'ями, за яку нерiдко лили i свою,! чужу кров i клали голови... Тепер вони стояли принишклi, мов дiти, i напружено думали - яке ж прiзвисько дати цьому русявому красеневi з обвiтреним мужнiм лицем i високим, злегка похилим чолом? I нiхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастiше надiляли новакiв, на зразок - Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока мiцна статура, розумний погляд сiрих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг - нiщо не давало приводу для образливого прiзвиська. Але ж якось треба назвати! Спихальський тихенько пiдсмiювався i пiдштовхував Гурка пiд бiк - попався, мовляв! А Покотило, щоб остаточно розвiяти про себе погане враження, з улесливою посмiшкою вигукнув: - Ну, от бачите? Як же його приймати? Вiн нiчого такого не зробив, щоб навiть прiзвисько йому придумати! - Ай справдi, матерi його ковiнька! - показав свого ?диного зуба Шевчик. - Вiн ще нiчим перед нами не вiдзначився! Нiчого не утнув! Нi доброго, нi поганого! Гурко весело засмiявся. - Ну, за цим дiло не стане! Вiн раптом повернувся i почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися - дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потiм нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину i швидко вийшов надвiр. - Цiкаво, що ж вiн задумав? - висловив загальний подив Могила i кивнув молодому запорожцю: - Пiди подивись! Той пом'явся, - видно, не хотiлося виходити на холод, - накинув наопашки кожушину i поволi рушив до сiней. Через якусь хвилину влетiв збуджений, переляканий. Ще вiд порога випалив: - Братчики, горимо! - Як? Де? - переполошилися запорожцi. - Кажи толком, вражий сину! - гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги. - Курiнь горить! Пiдпалив той клятий палiй! Утнув! Запорожцi прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпаренi вискакували надвiр i з несподiванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотiв з двох бокiв, мов стiг сухого сiна. А бiля пiдвiтряного причiлка стояв Гурко i стромляв палаючу хворостину пiд стрiху. - Ти що ж це робиш, клятий?! - налетiв на нього Стягяй-ло. - Та за це тебе треба бiля стовпа до смертi забити, розбiйнику! Придумати таке - пiдпалити курiнь! Вогонь розгорався. У сiчовiй церквi вдарив на сполох дзвiн. З усiх куренiв висипали запорожцi i, уздрiвши пожежу, мчали хто в чiм був до переяславцiв. - Давайте воду! Снiгом засипайте! - лунали вигуки. - Зривайте очерет! - Виносьте з куреня зброю, щоб не погорiла! На гвалт збiглася вся Сiч. З'явилися дерев'янi цеберка. Запорожцi стали цепом i почали подавати воду. Iншi довгими баграми зривали з даху снопи очерету, вiдкидали вбiк i там ?х затоптували в снiг. Все курiнне майно - рушницi, шаблi, пiстолi, одяг, посуд - винесли i жужмом звалили вiддалiк. Незабаром пожежу пригасили. З обгорiлого причiлка здiймався сизий дим, змiшаний iз смердючою парою. Сам курiнь не постраждав, бо був товсто обмазаний глиною i загорiтися не мiг. Козаки поволi заспокоювалися. Але раптом пролунав гучний голос Стягайла: - Довбишi, бийте в литаври? На радуi Всi на раду! Тривожно задуднiли литаври. Запорожцi, не знаючи для чого збира?ться рада, повалили на сiчовий майдан, посеред якого височiв гладенько обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упiвголоса перепитували один одного - що трапилося? З яко? причини збира?ться рада? Нiхто нiчого не знав. Зрозумiло стало тодi, коли молодики вивели пiд вартою Гурка i Стягайло загукав: - До стовпа його ведiть! До стовпа! Скара?мо киями проклятущого палiя! На майданi зчинився галас. Козаки з iнших куренiв, не знаючи, що ско?лося у переяславцiв, пiдтримали кошового i теж закричали: - Скарати його! Скарати! - Вiн спалив би усю Сiч! - За таке треба гарненько погладити по спинi! Хтось принiс iз зброярнi оберемок замашних кийкiв. Викотили бочку горiлки i винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до стовпа. Все було готове до екзекуцi?, яка на Сiчi називалася "стовповою смертю". Враженi переяславцi деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву розправу. Хiба це справедливо? Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожцi почали перешiптуватися. Потiм пролунали крики. Незадоволенi гуртувалися навколо Во?нова та Спихальського, а також Метелицi, який не приховував сво?х почуттiв i думок, вздовж i впоперек лаючи Стягайла. - Треба рятувати батька Семена! - гукав Роман. - Бо дехто, бачу, жарту не розумi?! - Або не хоче розумiти, чортiв син! - гув Метелиця, кидаючи лютий погляд на наказного кошового. - Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий дорветься до булави - то всi ми зостанемось без голови! Тим часом Стягайло дiяв швидко й рiшуче. Не вдаючись у довгi розмови й пояснення, вiн пiдiйшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горiлки - випив i, витерши долонею вуса, сказав: - Братчики, скара?мо палiя, який хотiв спалити нашу матiр Сiч! Який хотiв довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно, цю людину пiдiслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде ?й пощади! Вiн схопив кия i зi всього розмаху вдарив Гурка по спинi. За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горiлки... Та випити не встиг. З Переяславського куреня з обуреними криками i лайкою вибiг цiлий гурт запорожцiв. Попереду мчав прудконогий Сiкач. За ним - Во?нов, Спихальський, Метелиця... Сiкач штурхонув Покотила так, що той засторцював носом у снiг. Метелиця витягнув шаблю, затулив собою Гурка, гукнув на всю силу могутнiх легень: - Братчики! Не руште! Хто пiднiме кия на цього чоловiка, той вчинить мерзенне дiло! Несправедливе дiло! А на додачу скушту? мо?? шаблi!.. Роман i Спихальський вихопили шаблi теж i стали поряд з Метелицею. До них при?дналося кiлька переяславцiв. Навiть наказний отаман Могила, нагнувши, як бик, круту шию i бликаюч