Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Частина перша

   НАПАД

   В останнiй день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Во?новим  та
Ненком  перебралися  по  льоду  на  лiвий  берег  Днiпра  i  понад   Сулою
попростували на пiвнiч. Поспiшали,  бо  хотiли  щедрий  вечiр  зустрiти  в
Дубовiй Балцi серед сво?х.
   Пронизливий холодний вiтер люто шмагав ?х по обличчях  колючим  снiгом,
слiпив очi, танцював i  кушпелив  навколо,  мов  зграя  вiдьом  i  чортiв,
застилаючи виднокруг густою бiлястою пеленою.
   Стомленi голоднi конi важко брьохалися в iмлистiй снiговiй  круговертi,
з натугою здиралися на крутi горби.  А  в  долинах,  у  глибоких  байраках
пурхали по груди в пухкi замети, як у свiже пiнисте молоко.
   Вершники теж стомилися i ?хали мовчки.  Арсен  прокладав  шлях,  пильно
вдивляючись у неяснi обриси горбiв i ледь помiтних у безпросвiтному мороцi
га?в, щоб не збитися з дороги. Власне, нiяко? дороги не було - пробиралися
навпростець, манiвцями, але цi манiвцi були козаковi добре знайомi, бо  не
один раз вiн тут про?здив.  Його  товаришi  цiлком  покладалися  на  свого
проводжатого, - тому понасували башлики на  самi  очi,  понахиляли  голови
майже до кiнських грив i, здавалося, дрiмали.
   А  хуртовина  не  вщухала.  Небо  не  просто  сiяло  снiгом.  Воно,  як
велетенський вiтряк, тряслося в нестримному гнiвi й з  високостi  трусило,
кидало, жбурляло  з-пiд  свого  невидимого  жорна  цiлi  потоки  крижаного
борошна,  яке  зразу  ж  пiдхоплював  скажений  вiтрюган  i  котив   понад
принишклою землею.
   Арсен щiльнiше прикрив поли кожуха i, знявши рукавицю,  теплою  долонею
зiгнав з брiв i вiй шорсткий намерзлий  снiг.  А  думкою  линув  у  Дубову
Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворiчне  надвечiр'я
мати зi Стехою i Златкою готують святкову  вечерю,  а  чоловiки  -  дiдусь
Онопрiй, Младен, Якуб, Спихальський i Яцько, - упоравшись по господарству,
сидять на лавах, за столом та бiля лежанки, в якiй весело гоготить вогонь,
i ждуть щедрiвникiв та щедрiвниць.
   Щедрий вечiр! Багатий вечiр! Цього разу ти будеш  особливо  радiсний  у
господi старо? Звенигорихи. Тiльки б щасливо добратися до хутора.
   Потiм в уявi сплива? прекрасне личко Златки.  На  ??  пухких  губенятах
блука?  сумна  усмiшка,  а  в  темно-синiх  очах  прича?лося  невисловлене
запитання - Арсене, любий, коли ж я дiждуся тебе? Коли нарештi ти  повiсиш
на кiлочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли - надовго, а
чи й назавжди - розсiдла?ш свого бойового коня i забудеш  про  нескiнченнi
шляхи-дороги, про кривавi сiчi, про  сповненi  тривог  i  небезпек  днi  й
ночi?..  Вона  манила  до  себе  звабливим  поглядом,  стрункою  постаттю,
бiлизною зубiв  i  вiтряною  розмаянiстю  важкого  чорного  волосся.  Вона
кликала сво?м нiжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих
мов i бентежнiсть пiвденних ночей... Златко! Люба моя! Я поспiшаю, щоб уже
нiколи бiльше не розлучатися з тобою, щоб навiки назвати сво?ю i  назавжди
по?днати нашi долi! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб  вiдтепер  i
до кiнця нашого житт?вого шляху бути разом, щоб ти не вiдчувала себе серед
цих широких степiв вiдламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що  в  силах
мо?х, щоб ти була  щасливою,  щоб  моя  земля  стала  для  тебе  рiдною  i
дорогою...
   Його думки снувалися б i далi,  та  ?х  раптом  урвали  якiсь  тривожнi
звуки, що  долинули  з  глибоко?  балки.  Арсен  почекав,  поки  пiд'?дуть
товаришi.
   - Ви чу?те? Зда?ться, десь iрже кiнь!
   - Що ж тут - село чи хутiр попереду? - спитав Роман.
   - В гiм-то й рiч, що нi села, нi хутора... О, чу?те?! З балки  долинуло
ледь чутне в завиваннi буревiю тривожно-болiсне iржання.
   - Мабуть, подорожнi, - висловив здогад Роман. - I несе ж  у  таку  лиху
годину!.. Хто б це мiг бути? Сподiваюся - не татари?
   - Зараз дiзна?мося, - вiдповiв Арсен.
   Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишнiше. Снiговiй ревiв десь
угорi, котився понад бiлою  безконечною  рiвниною,  а  сюди,  в  мiжгiр'я,
вривалися тiльки поодинокi вихори i слали  мiж  невидимими  горбами  пухку
снiгову ковдру.
   До виразного iржання тепер долучився людський стогiн.  Вiн  линув  десь
знизу, мовби з-пiд снiгу або з глибоко? ями.
   Вершники спiшилися.
   На краю обривистого, занесеного снiгом рiвчака зупинилися. Там,  унизу,
в напiвзаметенiй ямi, лежав вороний  кiнь.  Здригаючись  вiд  холоду,  вiн
натужно пiдiймав мокру голову i жалiбно iржав, нiби благав про  порятунок.
Пiд ним невдаха-господар.
   Своею вагою кiнь придушив йому ногу, i чоловiк, пересилюючи бiль,  тихо
постогнував.
   Арсен стрибнув у рiвчак.
   Кiнь потягнувся до нього м'якими мокрими  губами,  тихенько  заiржав  i
зробив  спробу  пiдвестися.  Але  не  змiг:  обидвi  переднi   ноги   були
переламанi. Його хазя?н ворухнувся теж i розплющив очi.
   - Крiпись, чоловiче! - промовив Звенигора. - Зараз ми допоможемо тобi!
   Вони втрьох пiдняли коня, висвободили  зi  стремена  ногу  потерпiлого.
Допомогли йому пiдвестися i вилiзти з рiвчака.
   Це був високий,  мiцний  на  вигляд  чолов'яга  рокiв  сорока.  Сукняна
бекеша, пiдбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля
при боцi i два пiстолi за поясом, дорога смушева шапка з малиновим  верхом
i добротнi чоботи з  посрiбленими  острогами  свiдчили  про  приналежнiсть
незнайомця до вiйськового стану i про те, що  це  -  не  сiрома-нетяга,  а
досить заможний козак.
   Вiн струсив з себе снiг, кiлька разiв зiгнув  i  розiгнув  праву  ногу.
Потiм усi?ю вагою тiла наступив на не?. Нога  була  цiла,  не  пошкоджена,
але, видно, болiла чи  затерпла,  бо  незнайомець  довгенько,  кривлячись,
притупцював  нею.  Нарештi  випростався  перед   сво?ми   рятiвниками   i,
усмiхнувшись  з-пiд  невеликого,  але  густого  темно-русого  вуса  гарною
бiлозубою усмiшкою, зняв шапку, статечно вклонився.
   - Добрий день, добрi люди! Спасибi сердечне, що порятували!  А  то  вже
гадав - пропаду! - I вiн мiцно потиснув усiм руки. -  Кого  ж  бог  послав
менi на помiч?
   - Запорожцi... Звенигора, Роман Во?нов та Ненко,  -  стримано  вiдповiв
Арсен. - А ви хто?
   - Семен Гурко, з Борзни, абшитований козак Нiжинського полку.
   - Чому ж абшитований? Ваш вiк ще не дозволя? залишати вiйськову службу.
   - Вiк не дозволя?, та обставини змусили... Дружину поховав, дочку замiж
вiддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу - зайвий я  у  ?хнiй  новiй
сiм'?. Тому й вирiшив - адже тепер я вiльний птах! - гайнути на Запорожжя.
Звичайно, не боки облежувати та  саламаху  ?сти,  а  теж  нести  вiйськову
службу... Та ось ма?ш:
   замалим не наклав головою у цiй бiсовiй круговертi... Ще раз дякую  вам
за порятунок!
   - Долi сво?й дякуйте... От тiльки як же  ви  тепер?  Без  коня  в  таку
негоду далеко не залетиш!
   Гурко мовчки розвiв руками, нiби сказав: а що я маю робити?
   - По?дьмо з нами, - запропонував Арсен. - Доберемося до тепло? оселi, а
там уже подума?мо, як вам бути далi...
   - Гм, легко сказати - по?дьмо з нами... Пiший  кiнному  не  товариш!  -
заперечив Гурко.
   - Це правда. Однак ми ж не залишимо вас  тут  на  загибель!  Якось  уже
доберемося до Дубово? Балки. А там i коня для вас  роздобудемо...  Ну,  не
гаймося! Вечорi?, а нам ще добрячих верст п'ятнадцять ?хати!
   - Якщо так, тодi зачекайте трохи, - промовив Гурко. -
   Я миттю!
   Вiн спритно плигнув у рiвчак, нахилився над конем. Обома  руками  обняв
його за голову, збив з  буйно?  вороно?  гриви  снiг.  Кiнь,  мов  дитина,
потягнувся до господаря тремтячими губами, жалiбно заiржав.
   - Прощай, мiй вiрний товаришу, - глухо промовив  Гурко,  виймаючи  з-за
пояса пiстоль. - Ти чесно i вiддано послужив менi... А я... Ось  ?дине,  -
вiн звiв курок, - чим я можу вiддячити тобi... Прости мене, друже!
   Вiн приклав пiстоль коневi до вуха i вiдвернув голову, щоб не  дивитись
у широко розплющенi чорнi очi, з яких збiгали чи  то  сльози,  чи  прозора
снiгова вода.
   Пролунав короткий пострiл. Кiнь стрепенувся i затих. I зразу ж снiговiй
почав укривати його легким бiлим саваном, з-пiд якого страшно i неприродно
виглядали зламанi, вивернутi догори переднi ноги.
   Гурко розстебнув на коневi попругу, зняв сiдло й гнуздечку.  Спритно  й
легко, нiби йому було рокiв двадцять, а не сорок, i нiби вiн  не  пролежав
пiвдня, закляклий, у холодному снiгу, вистрибнув з рiвчака i сказав:
   - Ну, ось я готовий!  Якщо  берете  мене  з  собою,  то  постараюся  не
вiдстати...
   Прямий i чесний Роман Во?нов обурився.
   - Е-е, чоловiче, ти невисоко цiниш нас, якщо вважа?ш, що  ми  дозволимо
тобi йти пiхтурою!.. - По росiйському звичаю вiн звертався  до  незнайомця
на "ти". - Ось, будь ласка, мiй сiрий! Приторочуй мiцнiше сiдло  позаду  i
?дь, а я трохи пройдуся пiшака, бо ноги вже геть затекли... А згодом  мене
змiнить Ненко, та й Арсен буде не вiд того... Якщо вже зараджувати лиховi,
то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом i рiдного батька легше бити!
   Нiжинський козак весело усмiхнувся.
   - Побий мене грiм, якщо ви не добрячi хлопцi! Га? ?й-богу,  варто  було
померзнути в снiгу, аби тiльки зустрiтися з вами? Видно зразу, що справжнi
запорожцi, а не якiсь зайди.
   Звенигора  i  Во?нов  переглянулись,  зареготали.  А  Ненко,  не   дуже
второпавши, що сказав веселий подорожнiй, якого  тiльки  щасливий  випадок
урятував вiд смертi, з подивом спостерiгав цю сцену.
   - Вгадали, батечку! - сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в  очах.
- Один з нас - яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, - вiн показав
на Ненка. - Другий, - кивнув на Романа, - донський козак...  А  третiй,  -
ткнув рукавицею собi в груди, - колишнiй недовчении спудей...  Ну,  а  всi
гуртом - справжнiсiнькi запорожцi!
   - 0!- тiльки й вихопилося у нiжинця, i вiн зареготав дужче за всiх.
   Веселий регiт, до якого, зрозумiвши, про що мова, при?днався  i  Ненко,
покотився, переборюючи завивання хуртовини,  широкою  заснiженою  долиною.
Можна було подумати, що  четверо  людей  зiйшлися  не  серед  розбурханого
оскаженiлого вiд буремного вiтру дикого поля, а, либонь, десь  у  затишнiй
теплiй корчмi, за кухлем смачного пива, бiля вродливо? весело? шинкарки.
   Пересмiявшись,  вони  швидко  зiбралися  й  пiрнули  в  iмлисто-молочну
снiгову каламуть. Арсен знову рушив попереду - прокладати дорогу.  За  ним
верхи - Ненко й Гурко. А Роман, учепившись  за  гнуздечку,  прив'язану  до
сiдла, поспiшав ззаду по втоптаному кiнськими копитами слiду.
   Буря не вщухала. Як тiльки подорожнi виткнулися з долини, вона заревла,
закрутила, сипонула у вiчi холодним приском i покотила далi -  в  незмiрне
безмежжя бiлого степу.
   За невеличкими вiконцями, на яких мороз вималював чудернацькi мережива,
глухо ви?  вiтер,  кида?  в  шибки  сипучим  снiгом,  гогоче  в  широкому,
виплетеному з лози бовдурi. А в хатi - натоплено, по-святковому затишно.
   Перед образами горить невеличка лампадка, пiд сволоком,  на  дерев'янiй
пiдставцi, - воскова свiчка, а в челюстях печi потрiску? жовтавим полум'ям
жмут смолисто? скiпи.
   За столом, на покутi, сто?ть великий  снiп  жита,  перев'язаний  цупким
перевеслом iз лугового сiна i уквiтчаний рясними  кетягами  червоно?,  мов
кров, калини.
   На столi, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках - кутя
з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги
   з  маком,  шулики  з  медом,  два  кiльця   ковбаси,   що   виблискують
пiдсмаженими  боками.  А  посерединi,  на  широкiй  дерев'янiй   тацi,   -
крутолобий бiлий коровай.
   Кiлька разiв на рiк - у великi свята чи при зустрiчi найдорожчих гостей
- бiдаки-господарi стягалися на таке багате частування.
   Стара Звенигориха з дiвчатами - Стехою та Златкою - пора?ться бiля печi
та столу. Дiд Онопрiй вмощу? на покуть,  за  снiп,  горнятко  з  кутею  та
глечик з узваром - домовикам, тобто душам померлих, щоб  ласкавi  й  добрi
були до хати i всiх, хто живе в нiй.
   Младен з Якубом мовчки сидять на лавi. Яцько пiдкида? в лежанку  дрова,
а Спихальський, ще змарнiлий пiсля поранення, але вже веселий i жвавий, бо
вiдчув в останнi днi, як у його м'язи стрiмко влива?ться нова молода сила,
швендя? по хатi i, потираючи руки,  загляда?  до  полумискiв,  дзбанiв  та
пляшечок, якi все  ставила  i  ставила  на  стiл  Звенигориха.  Вуса  його
ворушилися, мов у кота, коли вiн чу? поживу, а злегка булькатi голубi  очi
виблискували радiстю: вiн наперед смакував багату вечерю!
   - То ?сть, панiматко, чудесне, вельми розкiшне свято - ваш  щедрий,  чи
то пак багатий вечiр!  -  фiлософствував  вiн,  патетично  звертаючись  до
старо? господинi. - У жодного народу не видiв нiц  нiчого  лiпшого!..  Якi
страви! Якi напо?! Ух! Аж дух забива?, холера ясна! - Вiн ковтав  слину  i
прицмокував язиком. - А цей зворушливий снiп жита, що пахне й досi  -  уй!
уй! - чебрецем,  свiжою  сонячною  соломою  i  далеким-далеким  лiтом!  Цi
шорсткi бринькучi колосочки i кисло-солодка червона калина мiж ними!..  Як
це мило i дотепно! Напередоднi рiздва i Нового року, на святвечiр i щедрий
вечiр, вносити цей снiп у хату, ставити  на  найпо-чеснiшому  мiсцi  -  на
покутi i бажати,  щоб  Новий  рiк  був  такий  же  щедрий  i  багатий  для
господарiв, як i цей золотий  снiп!  -  Вiн  пiдморгнув  Стесi,  яка  саме
розкладала на столi дерев'янi ложки.
   - Амiнь на доброму словi! - усмiхнувся у сиву  бороду  дiд  Онопрiй.  -
Вашими б устами та мед пити, пане Мартин!
   - За цим дiло не стане!  Був  би  тiльки  мед!  Га-га-га!  -  зареготав
Спихальський i ляснув долонею  Яцька,  який,  нахилившись,  роздмухував  у
лежанцi жар. - Годi тобi, хлопаку, тутай дмухати! Прецiнь i в тебе, як i в
мене, голод смокче за пупа! Ходiмо лишень надвiр та защедру?мо пiд  вiкном
панiматцi, ачей, до столу покличе!
   - Можна й до столу. Чого ж? I навiть без щедрiвки... От  хiба  ще  одну
хвильку зачека?мо: мо', який гiсть нежданий прибуде!
   Всi знали, якого гостя жде стара мати. Тiльки вiри не йняли, щоб у таку
негоду Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали.
   Звенигориха розцiнила це по-сво.?му i зразу заметушилася.
   - Та нi, це я так... Якi там гостi такого  пiзнього  часу!  Тож  будемо
сiдати до столу? Прошу, прошу... Чим ма?мо, тим i прийма?мо!
   Однак Спихальський заперечив:
   - Е-е, нi, панiматко! Який же це  щедрий  вечiр  без  щедрiвочки?  Ану,
Яцьку, Стехо, Златко! Ходiть за мнов - та гукнемо!
   В цю мить за вiкном хтось  загупав,  i  в  хату  ввiрвалися  приглушенi
чоловiчi голоси. Потiм пролунало:
   Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски!
   - Ой, Арсен! - радiсно зойкнула мати i в знемозi опустилася на ослiн. -
Це його улюблена щедрiвка!
   Стеха метнулася в сiни.  Грюкнув  засув.  Разом  з  морозяним  холодом,
iскристими снiжинками, що завихрилися бiля порога,  з  шумом  хурделицi  в
хату вступили чотири заснiженi з нiг до  голови  постатi  На  них  усе:  i
кожухи, й шапки, й рукавицi, i навiть обличчя - так запорошене снiгом,  що
серед прибулих годi  було  впiзнати  Арсена.  Всi  однаково  скидалися  на
казкових дiдiв-морозiв, якi негадано,  не  знати  як  i  звiдки  взявшись,
ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голiв кудлатi шапки, i три
дужi голоси прощедрували:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   добрим людям -
   на здоров'я!..

   Що зчинилося в хатi! Радощам не було межi Всi посхоплювалися з мiсць  i
кинулися до прибулих.
   - Арсене!
   - Романс!
   - Ненко!
   Радiснi  вигуки,  смiх,  щебетання  дiвчат,  якi  горнулися  до   сво?х
наречених, сльози матерi, обiйми i чоломкання!
   Ненка не випускали з обiймiв радiсно здивованi Младен i Якуб.  Для  них
його прибуття було такою вражаюче при?мною несподiванкою, що вони довго не
могли отямитися. Златка залишила на  хвилину  Арсена  i  теж,  на  радощах
обнявши брата, чмокнула його в холодну щоку.
   Лише козак  Гурко  стояв  бiля  порога  мовчки,  добрими  сiрими  очима
оглядаючи  буйство  радощiв  i  щастя,  що  так  несподiвано  заповнили  i
сколихнули цю привiтну теплу хатину.
   Коли перша хвиля почуттiв уляглася, Арсен сказав:
   - Дорогi мо?, як бачите, ми з Романом  вернулися  не  самi.  Ось  це  -
Ненко, Златчин брат, син Младена i добрий друг Якуба!
   Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнутi руки.  Звенигориха
схлипнула - вона вже знала iсторiю його життя - i поцiлувала в  голову.  А
Спихальський крякнув з несподiванки i вигукнув:
   - ?зус, Марiя!.. Арсене, але ж ти справжнiй ворожбит! Чаклун! Де  i  як
ти спiймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена,
   Златки i Якуба?
   - В самiсiнькiй Сiчi, брате!.. - Вiдповiв Арсен i по паузi додав:- А ще
познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився  до  нас  у  дорозi...
Козак Гурко? -
   Гурко скинув бекешу i, привiтно усмiхнувшись, поцiлував Зве-
   нигорисi руки.
   - Спасибi, мати, за  гарного  сина!  Вiн  зi  сво?ми  друзями  сьогоднi
врятував мене вiд загибелi. Дай, боже, йому щастя i красно? долi!
   Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.
   - Спасибi вам, добрий чоловiче, за гарнi слова. Сiдайте, прошу вас!
   - Ай справдi, пора юж сiдати до столу, - заметушився  Спихальський,  на
свiй лад зрозумiвши слова старо?. - Бо нашi гостi, гадаю я, так зголоднiли
в дорозi, як хорти пiсля полювання!
   Поки готувалися до вечерi, дiд Онопрiй попорав коней.
   За всi роки, вiдколи сiм'я Звенигор, рятуючись вiд  турецько-татарсько?
навали, перебралася з рiдного Кам'яядя на. Лiвобережжя,  мабуть,  не  було
щасливiшого дня в ?хнiй хатинi, нiж цей щедрий вечiр. I  хоча  безперервнi
вiйни, ворожi напади та житейськi незгоди  й  злигоднi  зробили  на  серцi
майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в ?хнiй  бесiдi  не
раз спалахували гiркi спогади про втрати i тяжкi переживання, яких  випало
на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радiсний настрiй,
бо цьому сприяло i те, що вони чи не вперше зiбралися всi разом, i те, що,
прогримiвши над ?хнiми головами, вiдлетiли,  як  ?м  здавалося,  в  минуле
страшнi грози вiйни й лихолiття, i те, нарештi що перед ними стояв багатий
стiл, заставлений дарами щедро? полтавсько? землi.
   Розiмлiлий дiдусь Онопрiй, поблискуючи почервонiлою  лисиною,  невтомно
частував гостей. За слив'янкою наповнював  чарки  грушiвкою,  калганiвкою,
малинiвкою, а по всьому - гостропахучим, п'янким медом.
   Щаслива, аж помолодiла Арсенова  мати  пiдняла  над  головою  маленький
гранчастий шкалик, проспiвала:
   Ой чарочко манюсiнька, Яка ж бо ти гарнюсiнька, Нi сучечка, нi  пенечка
- Вип'ю тебе до денечка!
   Спихальський разом з нею вихилив свiй  кухоль  i  гримнув  так,  що  аж
свiчка заблимала:
   - За ваших любих дiток, панiматко! Hex жиють по сто лятi Гурко спочатку
вiдмовчувався. А коли дiд Онопрiй винiс з-за груби кобзу, враз пожвавiшав,
очi його заблищали.
   - Ану, дiду, дайте сюди!
   Узяв кобзу до рук, перебiг пальцями по  струнах.  Мелодiйний  передзвiн
тужно полинув попiд стелею, а потiм до  нього  долучився  такий  соковитий
задушевний голос, що зразу всiх узяв за серце. I полилася  чарiвна,  нiжна
мелодiя.
   Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька.
   Та заболiло тiло козацьке? бiле, Ще й головонька.
   Пiсню пiдхопив Арсен. I два дужi гарнi голоси, сплiвшись в один  чистий
дзвiнкий струмiнь,  забринiли,  як  гiлки  явора  пiд  вiтром,  загомонiли
воркiтливими весняними струмками, вiдлунились у серцях неповторною  красою
ясного мiсячного зимового вечора...
   Пiсня захоплювала, зачаровувала, всi слухали ?? затамувавши подих.
   Спихальський завмер, тiльки з-пiд примружено? вi? скотилася по  щоцi  i
зависла на вусi одинока сльоза.  Незважаючи  на  зовнiшню  грубуватiсть  i
пащекуватiсть, пан Мартин  мав  по-дитячому  вразливе  серце,  чутливе  до
всього прекрасного. Пiсня  зворушила  його,  збурила  душу,  нагадала  про
нелегкi останнi роки життя, про те, що i  в  нього  зараз,  як  i  в  того
козака, що заслаб у холодному заснiженому степу, нiкого не лишилося,  крiм
друзiв, з  якими  вiн  дiлив  хлiб  i  сiль.  I  коли  розсипався  срiбним
передзвоном останнiй акорд кобзи, зовсiм тихо прошепотiв:
   - Боже, якi  чари!  Диявольськi  чари!  Ваша  пiсня,  панове,  то  ?сть
найвищий вияв вашого духу, вашо? поетично? натури! Семен Гурко  з  подивом
глянув на поляка.
   - Ви правильно мислите, пане... Однак не  всi  нашi  сусiди,  на  жаль,
думають так, як ви. Вашi земляки, до прикладу,  пани  Синяв-ськi,  Сапеги,
Яблоновськi, Собеськi, Потоцькi, пруться на Укра?ну, мабуть, не для  того,
щоб усолоджувати слух нашими дзвiнкоголосими пiснями, а щоб  напхати  сво?
черево нашим хлiбом, салом та медом, а кишенi - грiшми!
   - Тiльки, прошу пана, не прилучайте i мене до цi?? компанi?!  -вигукнув
ображено пан Мартин. - Я, мосьпане, рiч друга!
   Гурко усмiхнувся.
   - Похвально чути таке. Я з при?мнiстю тисну вашу чесну руку, пане! -  I
нiжинський козак мiцно обняв Спихальського за плечi. - Але ж таких, як ви,
обмаль!.. А згадайте, що зробили з Укра?ною хан та султан! Страшно уявити!
На Правобережжi кожен другий - загинув, кожен третiй  -  у  неволi,  кожен
четвертий - утiк на Лiвобережжя, пiд захист Москви, що  одна  зараз  ряту?
нас вiд остаточно? загибелi... I тiльки кожен  п'ятий  чи,  може,  шостий,
якщо не сьомий, ще залишився там, поневiряючись по лiсових хащах.
   - О пан добре обiзнаний iз становищем краю! - в свою чергу
   здивувався Спихальський.
   - ще б пак! Маю голову на плечах! - з гiднiстю  вiдповiв  козак-  Та  й
кiлька рокiв товкся з лiвобережними полками по Укра?нi,  воюючи  то  проти
Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з ханом,  то  проти  Дорошенка  та
Юрка Хмельницького  з  султаном...  Билися  вони,  рiзалися  за  Богданову
булаву, гризлися, як скаженi собаки! Та  в  жодного  не  було  Богданового
розуму i Богданово? сили. От i довели  нашу  вiтчизну  на  край  загибелi,
проклятi!..
   Гурко замовк i замислився. На  його  високому,  злегка  похилому  назад
лобi, мiж зламами темно-русих брiв, залягла  глибока  зморшка,  а  на  очi
упала сумна тiнь.
   Арсен переглянувся з Романом. Так  ось  якого  гостя  послала  ?м  доля
сьогоднi! Нi, це не простий козак, як вони  думали  спочатку,  коли  везли
його на хутiр! Велична зовнiшнiсть у  ньому  по?днувалась  iз  глибоким  i
гострим розумом.
   Арсеновi подумалося, що його новий знайомий дуже скида?ться  на  Сiрка:
така ж  могутня  статура  з  мiцно  посадженою  на  широкi  плечi  великою
характерною головою, такий же владний погляд крицево-сiрих очей,  таке  ж,
як здалося йому, уболiвання  за  долю  батькiвщини  й  народу.  Лише  риси
обличчя у нього м'якшi, добрiшi. Може, тому, що молодший рокiв на двадцять
п'ять чи й тридцять?
   - Ви  давно  були  на  тому  боцi?  -  спитав  Арсен,  маючи  на  увазi
Правобережжя. - Зда?ться, нiби вчора звiдти...
   - Я два лiта провiв пiд Чигирином у  вiйську  гетьмана  Самои-ловича...
Навiть останнi днi був у самому Чигиринi. Якраз перед  падiнням  його  наш
полк вивели звiдти. Мабуть, це i врятувало мене вiд загибелi...
   - О, то ми були десь поряд! - вигукнув Арсен. - Отже, лиха сьорбнули  з
одного ковша!..
   Довго, далеко за пiвнiч, свiтився вогник у  затишнiй  хатинi  Звенигор.
Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали  пiснi.  Мирне  щастя  тихо
витало над головами всiх присутнiх, i  сторонньому  споглядачевi  могло  б
здатися, що так жили вони завжди, що не було за ?хнiми плечима  нi  кровi,
нi смертей, нi горя, нi во?нного лихолiття... Вони щиро вiддавалися сво?му
короткоплинному щастю. Нiхто з них у цю мить не думав про завтрашнiй день.
Закинутi житт?вими обставинами з рiзних, часом аж надто  далеких  закуткiв
землi, вони почувалися в цьому товариствi, пiд цi?ю гостинною стрiхою,  як
дома, i нiкому не хотiлося думати й гадати, яких несподiваних ударiв  може
завдати ?м примхлива доля завтра. I в кожного з них  було  сьогоднi  сво?,
тiльки сво? вiдчуття щастя.
   Стара мати  тiшилася  дiтьми,  дiдусь  Онопрiй  -  онуками  i  смачними
наливками. Арсен тонув серцем у синiх Златчиних очах, а вона  сором'язливо
горнулася до нього, крадькома  позираючи  на  батька  та  брата  -  чи  не
бачать?.. Стеха й Роман теж нiкого  й  нiчого  не  помiчали,  окрiм  свого
кохання, i  ?хнi  голови,  в  обох  уквiтчанi  бiляво-пшеничним  волоссям,
тулилися одна до одно?, як розквiтлi мальви на городi.
   У Младена i Якуба серця  були  сповненi  радiстю  за  Ненка,  який  вiд
сьогоднi належав ?м не тiльки тiлом, а й душею, а  Ненко  вперше  в  життi
вiдчув любов i ласку рiдних людей, i од цього досi не  знаного  почуття  у
нього лоскiтно тремтiло серце, а на очi наверталися непроханi сльози.
   Спихальський i Яцько, не переживаючи нi за кого i нi за що, з насолодою
ласували розкiшними, як ?м здавалося, стравами та напоями i  були  щасливi
щастям сво?х друзiв.
   Про одного козака Гурка нiчого певного не можна було  сказати,  бо  для
всiх вiн залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому,  як  розчервонiлися
вiд наливок його присмаглi на морозяному вiтрi  щоки,  як  вiн  виспiвував
пiсень, можна було гадати, що гiсть вiдчував себе щасливим.
   Це був щедрий вечiр ?хнього  життя!  По-справжньому  щедрий,  ласкавий,
теплий, щасливий! I вони, люди того неспокiйно-жорстокого часу,  умiли  як
слiд оцiнити його!
   Тому  й  панували  весь  час  у  хатi,  за   гостинно-багатим   столом,
невимушенiсть, дружелюбнiсть i та поетична простота  почуттiв,  що  робить
людину щасливою.
   Коли прокричали другi пiвнi, у вiкно хтось постукав. То були  Iваник  i
Зiнька. Видобувши з кишень кожухiв жменi збiжжя,  вони  сипонули  його  на
долiвку, на стiл, на образи, на всiх, хто сидiв за столом. Смiх,  радiсний
гомiн, пахощi житнього й пшеничного зерна, змiшаного з горохом, ячменем та
куколем, заповнили всю хату.
   - На щастя, на здоров'я, на Новий рiкi Роди,  боже,  жито,  пшеницю!  -
приказував,  посипаючи,  Iваник.  -  А  ви,  тiтко,  зна?те-ма?те,   дайте
паляницю!
   А Зiнька защебетала:

   Сiю-вiю-посiваю,
   З Новим роком вас вiтаю!
   З Новим роком вас вiтаю -
   Щастя и радощiв бажаю!

   ?х запросили до столу. Iваник сiв на лавi,  а  Зiнька  на  ослонi,  де,
потис нувшись, дав ?й мiсце Спихальський.
   - Йдемо... Коли дивлюся - свiтиться у Звенигор, - зразу ж заторочив уже
добре захмелiлий Iваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнiвки.  -
Еге-ге, кажу Зiньцi, мабуть. Арсен прибув  iз  Запорожжя!  Ану,  давай-но,
жiнко, засi?мо його! Чи не пригостить чарчиною, зна?ш-ма?ш?
   Зiнька непомiтно  штовхнула,  чоловiка  пiд  столом  ногою-не  пащекуй,
мовляв! А сама - дужа, пишнотiла, з морозу рум'яна  -  метнула  iскристими
чорними  очима  по  захмелiлих  чоловiках...  I  зустрiлася  з  захопленим
поглядом Спихальського.
   Пан Мартин ще влiтку, коли вперше завiтав з  Арсеном  у  Дубову  Балку,
накинув оком на цю напрочуд мiцну i ставну молодицю, а тепер, побачивши ??
у  новому  гарному  вбраннi,  з  лискучо-чорними,  злегка  закучерявленими
косами, свiжу вiд морозу та надмiру сили й здоров'я, аж  рота  роззявив  з
подиву: пся крев, та це ж просто красуняi Такiй би  не  в  хлопськiй  хатi
поратися бiля банякiв, а в магнатському палацi витанцьовувати  мазурку  та
краков'як! Вiн крутнув догори свого вiдстовбурченого вуса i чемно,  навiть
по-шляхетському галантно, вклонився, лiктем вiдчуваючи в тiснотi тепло  ??
пругкого тiла.
   - Вiтам панi! Як ся ма?те?
   - Дякую, пане-добродiю. Живемо помаленьку... А ви вже,  бачу,  одужу?те
вiд рани?
   - Слава Псу, одужав...
   - А то я кажу сво?му: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловiк!
   - О панi, то було б зовсiм зле!..  Бр-р-р!..  Особливо  коли  взяти  до
уваги, що на свiтi залишилися б без нас такi файнi молодицi, як ви,  -  не
моргнувши й оком, пiдлестив упiвголоса сво?й сусiдцi  Спихальський.  Нараз
йому сяйнула несподiвана думка: мабуть, Зiнька  теж  не  байдужа  до  його
особи, коли так сказала. I вiн запитав:- То ви й справдi  жалкували  б  за
мнов, панi?
   - А чому б нi?
   - О, менi дуже при?мно чути  це  з  ваших  уст!  Отже,  панi  давненько
запримiтила мене?
   - Вас усi молодицi на хуторi  давненько  запримiтили,  -  ухилилась  од
прямо? вiдповiдi Зiнька.
   Вiд  задоволення  Спихальський  крякнув,  почервонiв  i  злегка,   нiби
ненароком, погладив долонею ?? кругле колiно. Жiнка не  вiдштовхнула  його
руки, не  розгнiвалась,  а  тiльки  скоса  зиркнула  на  чоловiка:  чи  не
бачить?.. Але Iваник у цей  час  був  заклопотаний  чималим  кухлем  меду,
пiднесеним дiдом Онопрi?м, i запашною, з часником, ковбасою, тому  не  чув
розмови Спихальського iз Зiнькою, не бачив його зальотiв до не?.
   До  самого  ранку  в  хатi  стояв  веселий  гомiн  голосiв,  лунали  то
жартiвливi, то сумно-тужливi пiснi.
   Настав новий рiк.
   Швидко промайнули святки. На сiмейнiй радi було  вирiшено,  що  весiлля
обох молодих пар - Арсена i Златки, Романа i Сте-хи -  найкраще  вiдгуляти
зараз, у зимовi м'ясницi. Вiнчатися мали  в  Лубнах.  Тому  одного  ранку,
удосвiта, Арсен з Романом, Спихальським та  Семеном  Гурком,  який  заради
тако? подi? в життi молодих друзiв вiдклав свою  мандрiвку  на  Запорожжя,
ви?хали верхи до Лубен, щоб домовитися в церквi про вiнчання.
   Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снiгу  -  коням
по черева - вкрила неозорi степи. I скiльки глянеш оком -  жодного  слiду!
Тому ?хали поволi й до Лубен добралися тiльки надвечiр.
   Поминувши рiдкi колючi заростi глоду i  терну  на  посульських  схилах,
вершники в'?хали до мiста.
   Вечорiло. З димарiв, що,  здавалося,  стримiли  просто  з  велетенських
кучугур снiгу, звивалися в небо  сизi  димки.  З  дворiв  долинав  собачий
гавкiт. Скрипiли над колодязями високi журавлi.
   На стрiмкому шпилi, над Сулою, височiла козацька фортеця.  Два  землянi
вали - нижнiй i верхнiй - оточували той шпиль зубчастим гребенем  дубового
частоколу, за яким темнiли вiйськовi склади, стайнi, будинки  полково?  та
сотенно? старшини. На  вежах  бовванiли  в  синiй  iмлi  постатi  вартових
козакiв.
   До церкви ?хати було вже пiзно, i друзi зупинилися на нiчлiг  у  корчмi
на базарному майданi.  Нагодувавши  i  напо?вши  коней,  поставили  ?х  на
спочинок до хлiва, а самi пiсля сито? вечерi повкладалися спати, щоб  рано
встати i, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.
   Але серед ночi ?х розбудило тривожне калатання дзвонiв.
   Друзi схопилися - вибiгли надвiр.
   На сторожових вежах фортецi до неба  здiймалися  довгi  язики  полум'я:
горiли бочки з смолою. З усiх усюд: з фортецi, з дзвiницi мiського собору,
з Мгарського монастиря i навколишнiх сiл линули тривожнi звуки сполоху. На
фортечних стiнах метушилися козаки, у  вiдблисках  вогненних  язикiв  вони
здавалися невеличкими рухливими привидами.
   - Цо то ?сть? Татарове? - спитав очамрiлий з несподiванки Спихальський,
на ходу натягуючи на себе кожуха.
   - Схоже, що напад, - вiдповiв стурбовано  Гурко.  -  Сiдлаймо,  хлопцi,
коней!  Чи  татари,  чи  якийсь  iнший  бiс,  ми  мусимо  бути  готовi  до
найгiршого!
   Звично кинули коням на спини сiдла, затягли мiцнi широкi попруги, i  за
якусь мить чотири вершники шпарко вилетiли з  ворiт  шинкаревого  двору  й
через ярмарковий майдан помчали до фортецi. Сюди  вже  поспiшали  пiшi  та
кiннi козаки лубенсько? сотнi, а також городяни,  для  яких  фортеця  була
?диним захистом вiд ворожого нападу.
   Вона була розташована на високому горбi, що  здiймався  не  тiльки  над
низинними просторами за Сулою, а  й  над  усiм  мiстом.  Тут  уже  вирував
людський натовп. Нiхто не знав, що ско?лось. На майданi  посеред  фортецi,
перед чималим дерев'яним будинком,  покритим  гонтою,  шикувалися  козаки.
Городяни тиснулися поза тинами, попiд хатами й стайнями, щоб  не  заважати
вiйськовим.
   Крики, лемент,  тривожне  калатання  дзвонiв,  iржання  коней,  брязкiт
збро?, шкварчання палаючо? смоли  в  бочках  -  все  це  в  першу  хвилину
оглушило Арсена i його друзiв.  Та  ось  гамiр  почав  стихати:  на  ганку
вiйськово? канцелярi? з'явилася полкова старшина.
   - Хто це? - спитав Арсен  у  козакiв,  показуючи  на  двох,  що  вийшли
наперед.
   - Полковники  Iлляшенко  та  Новицький.  Огрядний  сивовусий  полковник
Iлляшенко витягнув з-за пояса пернача. Над майданом запанувала тиша.
   - Козаки! Городяни! - пролунав його гучний голос. - Щойно  ми  одержали
звiстку... Клятвовiдступник i зрадник Юрась  Хмельницький  та  його  шуряк
Яненченко з великим татарським  загоном  перейшли  Днiпро,  ?хнi  передовi
загони вже вдерлися в  Горошине  i  Чутiвку...  Iрклi?вська,  Оржицька  та
Лукiмська сотнi  вступили  в  бiй  i  стримують  ворога...  Ми  виступа?мо
негайно! Нам на допомогу йде Миргородський полк,  i,  дасть  бог,  спiльно
розгромимо супостата i виженемо за Днiпро!
   У Арсена похололо пiд серцем.  Ця  несподiвана  тяжка  звiстка  ударила
його, нiби обухом.
   - Кепськi справи, - прошепотiв вiн. - Сьогоднi  татари  можуть  бути  в
Дубовiй Балцi...
   Всi мовчали. Нi в кого не знайшлося  жодного  слова  розради,  бо  було
ясно, яка смертельна небезпека  нависла  над  невеличким  мирним  хутором.
Тiльки чудо могло врятувати дубовобалчан вiд татарського аркана.
   - Що ж робити? - Арсен схопився за голову. - Треба рятувати наших!
   - Скачiмо туди! - вигукнув Роман. - Може, встигнемо вчасно!
   - Ай справдi - гайда, панове! Ми  вiльнi  птахи!  Чого  нам  чекати  на
козакiв! - загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.
   - А ви що скажете, батьку Семене? - спитав нетерпляче Арсен.
   Останнiм часом всi вони почали звати нiжинця батьком - i за те, що  був
старший, i за гострий розум, i за великий житт?вий досвiд.
   Гурко пильно глянув на сво?х молодших друзiв, обняв Арсена за плечi. По
його обличчю промайнула журлива тiнь.
   - Ви справдi вiльнi птахи, - сказав тихо. - Ви  не  козаки  Лубенського
полку, а запорожцi i можете чинити на свiй розсуд... Я теж не зобов'язаний
ставати до лав лубенцiв... Та все ж не радив би вириватися самим  у  поле,
де ми будемо легкою  здобиччю  людоловiв!  Тим  бiльше,  що  полк  вируша?
негайно i ми ненабагато випередимо його... Тож моя думка така: ?хати разом
з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому ?хати самi, то i я з вами!
   Арсен розумiв, що Гурко  мiрку?  правильно.  Якщо  татари  вже  досягли
Горошиного i Чутiвки, то незабаром будуть i в Дубовiй Балцi. А може, вже й
там... Що тодi четверо зроблять супроти ирди? Загинуть  або  потраплять  у
неволю.  Це  не  лiто,  коли  кожен  кущ  тебе  захова?!  Зараз  у  голому
заснiженому степу видно на  багато  верст.  Нi,  вириватися  вчотирьох  не
годиться!..
   Серце його стислося вiд  болю.  В  одну  мить  розбилися  рожевi  мрi?,
розлетiлися, як порох на вiтрi, виплеканi на  далеких  дорогах  чужини,  в
безсоннi ночi бо?в i походiв гарячi  надi?  на  щасливе  життя  з  коханою
Златкою. О, коли б вiн  мiг  за  пiвгодини  пролетiти  тi  пiвсотнi  верст
заснiженого степу, що вiддiляли його вiд не?, вiд рiдних  та  друзiв!  Але
нiякий чарiвник не допоможе йому в цьому. Тож  залиша?ться  один  вихiд  -
при?днатися до лубенцiв i разом з ними взяти участь у походi. А тим  часом
сподiватися на краще...
   Стеха i Златка взяли з припiчка два полумиски з перекладеними  сиром  i
запеченими в сметанi налисниками i понесли  до  столу.  Там  за  снiданком
точилася  повiльна  бесiда  чоловiкiв,  що  iнодi  приглушувалася   рiзким
шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печi.
   Раптом з грюкотом розчинилися дверi i з галасом вскочив
   гурт ординцiв.
   Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха  заклякла  з  полумиском  у
руках посеред хати. Враженi, завмерли чоловiки. Розмова враз урвалася.
   Побачивши розвiшану на стiнах зброю - шаблi, пiстолi, рушницi, - татари
кинулися до не?, зiрвали з дерев'яних кiлочкiв. Потiм оточили  стiл.  ?хнi
чорнi вузькi  очi  загорiлися  жадiбним  вогнем.  Бруднi  руки,  що  пахли
кiнським потом, хапали хлiб, шматки смаженого гусака, налисники i запихали
в роти. За одну хвилину стiл спорожнiв.
   Младен, Якуб i Ненко сидiли отетерiлi,  не  знаючи,  на  що  зважитись.
Зайнятi ?жею, голоднi нападники поки що ?х не чiпали.
   В  хату  ввiйшов  молоденький,  тонкий,  мов  очеретинка,  татарчук   у
багатшому, нiж у його одноплемiнникiв, одязi. На вигляд  йому  було  рокiв
шiстнадцять. Обличчям вiн мало скидався на татарина. Худорляве,  довгасте,
з карими очима пiд гострими зламами чорних брiв, лице його було  б  навiть
гарним, коли б не дикувата посмiшка широкого рота, на якому вiд того  цвiв
хижий оскал бiлих рiвних зубiв.
   Ординцi шанобливо розступилися, не  припиняючи,  однак,  гризти  гусячi
кiстки.
   Юнак окинув бистрим оком хату i ?? домочадцiв.  Довше,  нiж  на  iнших,
затримав погляд на пишнотiлiй Стесi, котра стояла  нi  жива  нi  мертва  з
напiвпорожнiм  уже  полумиском,  пiдiйшов  до  не?,  двома  пальцями  взяв
налисник i вправно вкинув собi в рот.
   - М-м-м, смачно! Дуже смачно! - сказав несподiвано  чистою  укра?нською
мовою. - Спасибi господинi, яка вмi? так смачно готувати... Як моя ненька!
- Вiн швидко проковтнув i другого налисника, витер об  полу  кожуха  руку,
враз посуворiшав. - А тепер - збирайтеся всi!
   - Збиратися?.. Куди? В  Крим?!  -  зойкнула  Стеха  i  впустила  додолу
порожню миску.
   - Ми не кримчаки! Ми буджацькi татари! -  заперечив  юнак  i  гордовито
додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!
   - Один бiс - що в Крим, що в Буджак... Неволя всюди однакова! - буркнув
дiд Онопрiй.
   - Досить розмовi Збирайтеся i виходьте! - вiдрiзав Чора i пiшов з хати.
   Татари виштовхали всiх надвiр.
   Хутiрський  вигiн  був  геть  запруджений  нажаханими  людьми.  Довкола
пантрували  кiннi  ординцi.  Посеред  майдану,  на  узвишшi,  гарцював  на
гарячому карому конi чорнобородий вершник.  Чора  пiдвiв  до  нього  сво?х
полонених, шанобливо вклонився.
   - Батьку, весь хутiр уже тут. Ось привiв останнiх!
   - Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене - будеш гарним во?ном!
   Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього  по  Укра?нi...
Полоненi прикипiли поглядами до  його  обличчя,  темного,  обвiтреного,  з
гострими розкосими очима i великим, як i в  Чори,  ротом,  що  ошкiрювався
хижуватою  посмiшкою...  Страшний  людолов!  Продаж  бранцiв   став   його
ремеслом. Кожного року  вiн  не  раз  i  не  два,  а  кiлька  разiв  робив
спустошливi напади на Укра?ну, без жалю плюндрував села,  виганяв  худобу,
забирав у неволю людей. Вiдважний, хитрий i  жорстокий,  вiн  завжди  умiв
уникнути зустрiчi з переважаючими силами козакiв,  i  тому  одноплемiнники
дивилися на нього як на щасливця,  з  яким  безпечно  ходити  у  вiйськовi
походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легко? наживи.
   Мурза торкнув коня, пiд'?хав до бранцiв. Ще здалеку вiн помiтив  дiвчат
i зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу  рожевощоку
Стеху. Вiн любив русявих.
   Дiвчина сполотнiла. Цей погляд  не  вiщував  нiчого  доброго.  О,  вона
знала, що ?й доведеться витерпiти, якщо  ординцi  запроторять  ??  у  сво?
степовi улуси! Довiчна неволя, безпросвiтна праця, наруга й знущання -  то
?? майбутня доля. Або ж мiсце рабинi-наложницi в  гаремi  хана,  мурзи  чи
багатого турецького бея...
   Потiм Кучук перевiв погляд на Златку.
   - Гарненькi!- прицмокнув язиком. - Ти чу?ш, Чоро? За таких можна  взяти
в Стамбулi по копi золота! - Вiн, як i син, добре говорив по-укра?нськи. -
Або й по двi, клянусь аллахом!..Якщо ми ?м не знайдемо iншого  мiсця...  -
При цьому вiн ще раз пильно глянув на Стеху.
   Чора промовчав, мабуть, не смiв перечити батьковi. А мурза нахилився  з
коня, пальцями взяв Стеху за пiдборiддя.
   - Як тебе звати, красуне?
   - Стеха, - тихо вiдповiла дiвчина, благальне  дивлячись  на  чоловiкiв,
котрi напружено стежили за кожним рухом мурзи.
   Вона боялася, що один ?хнiй необережний рух може призвести до фатальних
наслвдкiв. Але i Младен,  i  Ненко,  i  Якуб,  нiби  змовившись,  мовчали,
розумiючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нiчим не можуть  допомогти
нi Златцi, нi Стесi, нi  iншим  Арсеновим  родичам,  а  тiльки  зашкодити.
Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити ?х, аби  лиш  усунути
перешкоду на шляху до оволодiння таким дорогим товаром.
   Кучук заглянув у розширенi вiд жаху очi Стехи, промовив:
   - Гарне iм'я... - потiм повернувся до Златки.  -  А  тебе?  Дiвчина  не
вiдповiла i вiдвернулась. Мурза гнiвно випростався в  сiдлi.  Над  головою
раптово свиснула  нагайка.  Але  наперед  вискочив  Яцько,  затулив  собою
дiвчину.
   - Не смiй бити, мурзо! - Хлопець зблiд, витягнувся як струна.  -  Ти  ж
зна?ш, що у нас жiнок не б'ють!
   Мурза притримав руку, здивовано витрiщився на юнака. -  Ти  хто  такий,
рабе, що смi?ш менi перечити? - I шмагонув  його  по  головi.  -  Хiба  не
розумi?ш, що й цi дiвчата, i ти, i всi ви - то мiй ясир! Хочу б'ю, хочу  -
заб'ю! - I вiн знову оперiщив хлопця.
   Невiдомо, чим би закiнчилась для Яцька його сутичка з  мурзою,  коли  б
поява двох нових вершникiв не припинила ??.
   - Що тут трапилося? - спитав переднiй, осаджуючи баского бiлого коня.
   Це був чоловiк рокiв сорока. Одягнутий у  добротний  дублений  кожух  з
сивим комiром i такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий,  вiн  гордовито
сидiв у оздобленому срiблом сiдлi, кидаючи навкруги з-пiд соболино?  шапки
бистрий погляд.
   Мурза опустив  руку  з  нагайкою.  Його  темне  обличчя  розпливлося  в
усмiшцi.
   - Вiтаю пана полковника! Нiчого особливого не трапилося, провчив  трохи
одного раба, щоб чемнiший був!
   Яцько  глянув  на  другого  вершника,  що  прибув  разом   з   красенем
полковником, i впiзнав у ньому Свирида Многогрiшного. Вiд Арсена Звенигори
хлопець уже знав, що колишнiй невольник, з яким йому довелося пасти  овець
у турецького спагi?, став старшиною у вiйську Юрiя Хмельницького, а  тому,
щоб не потрапити йому на очi, шмигнув у натовп i з-за плеча дiдуся Онопрiя
став назирати: що ж буде далi?
   Тим часом полковник швидко запримiтив дiвчат,  що,  зблiдлi,  наляканi,
стояли перед мурзою. Деякий час вiн пильно розглядав ?х, у задумi  крутячи
лiвою  рукою  невеличкого  чорного  вуса,  потiм  повернувся  до   Свирида
Многогрiшного i кинув через плече:
   - Цю сiм'ю я заберу з собою в Корсунь!
   - Слухаюсь, пане полковнику, - вклонився Свирид Многогрiшний.
   - Якщо я повернуся пiзнiше, поселиш ?х на островi, у замку.
   - Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетiв з лиця усмiх.
   - Чекай,  чекай,  полковнику!  -  сказав  вiн  насуплено.  -  Перш  нiж
розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дiзнатися про  мо?  намiри
щодо них.
   - Я слухаю, мурзо, - повернувся до нього полковник.
   - Пан полковник може брати собi всiх людей, крiм оцих двох дiвчат. Вони
належать менi!
   - На якiй пiдставi?
   - Вiйськова сила в мо?х руках... Це мiй ясир!
   - Але ж мурза Кучук ма? пам'ятати наказ великого вiзира, що жодна  жива
душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!
   Мурзу пересмикнуло. Вiн ледве стримував гнiв.
   - То з Правобережжя... А тут Лiвобережжя, наскiльки я розумiю!
   - Все одно... Цi люди  будуть  переселенi  на  Правобережжя  i  стануть
пiдданими Порти! Як же  ти,  мурзо,  осмiлишся  брати  ясир  у  володiннях
падишаха?
   - Але ж я повинен одержати щось за цей  похiд!-  вигукнув  розлютований
мурза. - Чи пан полковник гада?, що я даремно допомагатиму гетьмановi?
   - Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить...
   - Одержить, одержить! Мовляв, на тобi, небоже, що менi негоже! А я звик
брати те, що менi подоба?ться!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, пiти
походом на Лiвобережжя i набрати бранцiв стiльки, скiльки захочу!
   - Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на  Лiвобережжя  не  для
того, щоб ти захопив ясир, а для того,  щоб  при?днати  його  до  володiнь
падишаха!
   - Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. - Хай  буду  я  проклятий,  якщо  вдруге
погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьмановi!
   - Не нашому гетьмановi, а пiдданому i союзниковi  султана!  -  вiдрiзав
полковник.
   Розумiючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза  промовчав.
Але судячи з того, як блискотiли його очi i  хижо  кривився  широкий  рот,
можна було безпомилково вгадати,  що  вiн  не  залишив  намiру  заволодiти
дiвчатами. Поряд з ним, теж зблiдлий вiд  лютi  й  ненавистi,  закам'янiло
сидiв в сiдлi Чора. Молоденький мурза розумiв,  що  втручатися  в  розмову
дорослих вiн не ма? права, тому мовчав. Однак усiм серцем  вiн,  очевидно,
був на боцi батька i важко  глипав  на  полковника,  який,  здавалося,  не
помiчав його.
   Полковник зробив примирливий жест i лагiдно промовив:
   - Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями!  Прибудемо  в
Корсунь - там побалака?мо... А зараз у нас  багато  iнших  турбот...  Пане
хорунжий, - звернувся вiн до Многогрiшного, - я хочу поговорити з народом.
Накажи, щоб усi пiдiйшли ближче i слухали уважно!
   Многогрiшний кивнув головою, пiдвiвся на стременах i гукнув у натовп:
   - Земляки! Не бiйтеся нас! Я хорунжий  гетьмана  Юрiя  Гедеона  Венжика
Хмельницького Свирид Многогрiшний... А це, - вiн зробив шанобливий уклiн у
бiк свого супутника, - корсунський полковник Iван  Яненченко...  Вiн  хоче
говорити з вами! Пiдiйдiть сюди i уважно слухайте!
   Хуторяни почали боязко  пiдходити,  збиваючись  в  один  великий  гурт.
Навколо них щiльно стали кiннi татари.
   Многогрiшний осадив свого коня. Наперед ви?хав полковник
   Яненченко.
   - Люди! - голос у нього був рiзкий, сильний.  -  Ми  прийшли  сюди,  на
Лiвобережжя, не як вороги, а як  вашi  визволителi!  Бiльшiсть  iз  вас  -
вихiдцi, втiкачi з правого берега... Кожному мила  своя  сторона.  Тож  ми
нада?мо вам змогу повернутися  назад,  на  свою  батькiвщину,  що  жде  не
дiждеться  ваших  працьовитих  рук.  Там,  на  Корсунщинi,   Богуславщинi,
Уманщинi, Вiнниччинi, вашi хати, ниви, ставки та озера, там - могили ваших
батькiв та прадiдiв!.. Навiть дикi звiрi люблять свiй край... А ви ж люди!
Ми обiця?мо вам захист вiд ворогiв! Ви  будете  вiльнi?  Землi  -  скiльки
хочеш! Селися - де  хочешi  Нiхто  не  братиме  з  вас  нi  подушного,  нi
комiрного, нi млинового, нi шляхового, як це ви платите тут! Не  буде  там
нi гетьманських оранд, якi ввiв ненависний усiм  попович,  нi  во?водських
стацiй!.. Тож забирайте все сво? добро, запрягайте в сани коней чи  волiв,
садовiть дiтей i старих - та й гайда з богом у дорогу!
   Натовп сколихнувся. Всi раптом загули, зашумiли. Радiсть вiд  того,  що
це ще не татарська неволя, почала поволi гаснути. Куди ?хати? Як  покинути
сво? хатини, клунi, повiтки, поля, засiянi озиминою? Що чека? ?х у  новому
кра?? Голод, холод, татарський нагай? Адже всiм вiдомо, що на Правобережжi
майже все  спалено,  стоптано,  знищено!..  До  яких  же  молочних  рiк  i
кисiльних берегiв приведе ?х цей бистроокий полковник?
   Серед жiнок  почулося  схлипування.  Потiм  котрась  заголосила.  Глухо
зарокотало басовите чоловiче невдоволення.
   З натовпу наперед випхався Iваник. Зiнька хапнула його за рукав свитки,
щоб  притримати,  але  чоловiк  вiдмахнувся  од  не?  i   став   насупроти
полковника.
   - А якщо, примiром, зна?ш-ма?ш, я нiкуди звiдси не хочу ?хати, ласкавий
пане полковнику? Га? Як бути тодi? Чи можу я залишитися з родиною тута?
   Вiн поклонився полковниковi в  пояс  i,  випроставшись,  м'яв  у  руках
кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо вiдповiдi.
   Янеяченко змiряв його важким, суворим поглядом.
   - Жодна жива душа тут не залишиться! По?дуть усi!..
   - Але ж чому? Я вже тутечки, зна?ш-ма?ш, звик,  обжився...  I  не  хочу
повертатися, примiром, на свою Уманщину, де турки й  татари  з  Дорошенком
геть чисто все витоптали, спалили,  а  людей  або  забрали  в  полон,  або
постинали...  Там  зараз,  либонь,  однi  вовки  виють  на  пустирищах  та
гайвороння кружля? над безлюдним степом...
   Яненченко ще бiльше потемнiв на виду.
   -  По?деш,  вишкребку!  Ти  чу?ш  -  по?деш!  Ми  силою  заберемо   вiд
Самойловича весь люд i переведемо на той бiк! Заселимо Правобережжя!..
   - Гм, звичайно,  заберете,  якщо  подужа?те,  -  просторiкував  упертий
чоловiчок, знову кланяючись полковниковi. - Тiльки ж...
   Вiн не встиг закiнчити думки, Яненченко раптом вихопив з пiхов шаблю  i
занiс над головою. Лють спотворила полковникове  обличчя.  В  чорних  очах
блиснув вогонь.
   - Замовкни, блазню!
   Вiн не здержав би руки. Але  тут  з  гурту  вирвалася  Зiнька  i  сво?ю
могутньою статурою затулила чоловiка.
   - Пане полковнику! - крикнула. - У мене ж двiйко дiток! Яненченко якусь
мить повагався, потiм опустив шаблю.
   - Так ось мiй наказ! - кинув вiн  у  натовп.  -  Всi  чоловiки  й  дiти
залишаться тут, а жiнки й старi повернуться  додому,  запряжуть  коней  чи
волiв, заберуть одяг та збiжжя - i в путь!.. До Корсуня
   вас супроводжуватиме загiн пана хорунжого! Хто ма?  намiр  утекти,  хай
спочатку пересвiдчиться, чи мiцно його голова держиться на плечах!  Татари
дуже швидко вiдокремлять ?? вiд тiла! Або ж заарканять i потягнуть у  Крим
чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чу?ш?
   Многогрiшний кивнув головою.
   За якусь годину валка саней, навантажених домашнiм скарбом  хуторян,  з
отарами овець та гуртами худоби, ви?хала з Дубово? Балки, ?? супроводжував
чималий татарський загiн.
   Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востанн? побачити
рiднi оселi. I не повiрили сво?м очам: весь хутiр  палав!  Вулицями  мчали
вершники зi смолоскипами в руках - i  за  ними  спалахували  солом'янi  та
очеретянi стрiхи хатин, повiток, клунь. Здiймалися до неба малиновi  язики
полум'я над стiжками сiна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою  долиною
Сули, вкриваючи iскристо-бiлий снiг чорним попелом.
   Валка зупинилась. Захлипали дiти, заголосили жiнки. Чоловiки в безсилiй
лютi стискували кулаки. У вогнi гинуло ?хн? добро, надбане важкою  працею.
Тепер у них нiде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного
пустельного свiту.
   - Гайда! Гайда! - загукали татари. - Йдiть, бруднi свинi!
   Валка рушила знову.
   Дiд Онопрiй  зi  сво?ми  саньми  опинився  майже  попереду.  Вiн  важко
брьохався разом з чоловiками непротоптаною цiлиною,  цьвохкав  батогом  на
сiрих волiв. Жiнки сидiли на санях, а Яцько йшов позаду, спiдлоба бликаючи
на вершникiв, що вартували валку та на чорне рiдколiсся,  за  яким  -  вiн
знав - починаються
   глибокi яруги.
   Там, де лiс зовсiм близько пiдiйшов до дороги, хлопець раптом  рвонувся
вбiк i шпарко, мов за?ць, помчав геть вiд валки.
   - Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! - гукнув дiд
   Онопрiй.
   Та Яцько тiльки махнув рукою i ще  дужче  зачеберяв  ногами  до  темних
заростей грабини.
   - Стiй! Стiй! - почувся позаду голос  Многогрiшного.  Кiлька  вершникiв
повернули за втiкачем. Одиноко просвистiла стрiла. Та Яцько шуснув у лiс i
запетляв  помiж  кущами  глоду,  лiщини,  безлисто?   бузини...   Вершники
спiшились i погналися за
   ним.
   Валка зупинилась. Не всi знали, що трапилося попереду, i тому  зчинився
крик. Однi думали, що несподiвано напали козаки i ведуть з  татарами  бiй,
iншi гадали, що, навпаки, татари  вирiшили  нiкуди  хуторян  не  вести,  а
порiшити всiх тут.
   Цей крик ще бiльше пiдстьобнув Яцька,  вiн  вихором  вирвався  з  лiсу,
перебiг поляну i опинився над стрiмким схилом заснiженого яру.  Мiсцевiсть
хлопцевi була добре знайома. Не раз i не  два  восени  вiн  бiгав  сюди  з
хутiрськими шибайголовами ласувати гiркувато-кислою, примерзлою на першому
морозi калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосiв i тупiт  нiг,
без роздуму шугонув з кручi вниз i по майже прямовиснiй стiнi покотився  в
бiлу безодню глибочезного яру.
   Переслiдувачi добiгли до урвища i зупинились. Це були молодi, кривоногi
вiд безконечно? ?зди на конях татарчуки. На  ?хнiх  широких,  вилицюватих,
обвiтрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, вiдбився жах. Там, у
глибинi, збиваючи за собою бiлу куряву з тонко просiяного вiтерцем  снiгу,
котився темний клубок.
   - Шайтан! - прошепотiв котрийсь iз них. - Один шайтан може зважитися на
подiбне!
   Снiги випали останнiми днями такi  глибокi,  що  низькорослi  татарськi
конi поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко  вибивалися  iз
сил i, змокрiлi, зупинялися й пожадливо  хапали  гарячими  губами  сипучий
снiг.
   Юрiй Хмельницький лютував вiд  того,  що  все  не  так  складалося,  як
хотiлося. Коли  вiн,  заручившись  згодою  великого  вiзира  Кара-Мустафи,
перейшов з кiлькома тисячами  кримських  та  буд-жацьких  татар  замерзлий
Днiпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни i Миргород, а потiм рушить  далi
на пiвнiч - до Лохвицi, Ромен i Гадяча. Звiдти  вже  було  недалеко  i  до
гетьмансько? столицi - Батурина... Вiн сподiвався  також,  що  лiвобережнi
козаки зразу ж вiдсахнуться вiд Iвана Самойловича i пристануть до нього, а
населення вiтатиме його хлiбом-сiллю.
   Та не так сталось, як  гадалось.  Спочатку  затримали  просування  його
вiйська буремнi хуртовини й глибокi снiги, а потiм  -  невеличкi  козацькi
фортецi у Яблуневому та Лукiм'?. Лiвобережнi козаки стiйко  оборонялися  й
гадки не мали здаватися чи переходити на його бiк. Обложивши з  кримчаками
Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням - усiх  людей
виводити за Днiпро, а оселi спалювати.
   Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Вiн мав намiр прорватися
на Миргородщину, але застряв пiд Лукiм'ям. Кiлька разiв  посилав  разом  з
мурзою Кучуком буджацьких ординцiв на приступ.  Лучники  закидали  фортецю
стрiлами, сеймени палили з яничарок, лiзли по драбинах на вали, та лукiмцi
облили вали водою, i нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду
донизу.
   Кiлька днiв провiв вiн пiд цi?ю фортецею, але взяти не змiг. А  коли  з
пiвночi показалися передовi загони Лубенського полку, Яненченко  вiдступив
i став на полi мiж Лукiм'ям та Оржицею.
   З-за Сули на  допомогу  лубенцям  прибули  кiннi  сотнi  Миргородського
полку, i полковники Iлляшенко та Новицький,  не  гаючись,  стали  готувати
сво? вiйсько до битви.
   Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилi,  на  узвишшi,  звiдки
було видно майже все поле майбутнього  бою.  Серце  його  тужно  нило  вiд
гостро? тривоги, рвалося до Дубово?  Балки.  Невiдомiсть  гнiтила  козака.
Йому хотiлося вiтром летiти до рiдно? оселi.  Та  мiж  ним  i  хутором  за
яко?сь пiвмилi суцiльною стiною темнiли татари. Як полетиш?
   Друзям були зрозумiлi Арсеновi  страждання,  i  вони  не  набридали  зi
словами спiвчуття й розради. Роман  сам  тяжко  сумував  за  Стехою,  його
великi голубi очi мимоволi  поглядали  в  бiлу  далину,  нiби  сподiвалися
побачити там кохану. Спихальський i Гурко, стиснувши зуби,  мовчки  сидiли
на конях, ждучи наказу атакувати
   ворога.
   Яненченко не витримав i перший розпочав бiй. Миргородцi  ще  шикувалися
лавами, а вiн сво?м правим крилом ударив по них,  сподiваючись  зiм'яти  й
вiдкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин.  В  разi
перемоги йому вiдкривався шлях на  Лубни,  Лохвицю  i  Ромни.  Тож  варто,
мiркував вiн, ризикнути!
   Вiн пiдвiвся на  стременах,  махнув  шаблею  над  головою.  I  зразу  ж
застугонiла пiд снiгом мерзла  земля,  заколихалися  над  рядами  бунчуки,
прокотився полем грiзний клич - алла, алла!
   В ту  ж  мить  перед  козацькi  лави  ви?хав  молодцюватий  пiдтягнутий
полковник Новицький, теж махнув шаблею.
   - За мною, братцi! Вперед!
   Двi густi лави,  як  двi  морськi  хвилi,  зiткнулися  в  бiлому  полi.
Завирувало, заклекотiло криваве бойовисько.
   Татари не змогли вiдкинути миргородцiв, i ?хнiй  бойовий  запал  швидко
згас. А коли почали частiше падати вбитi й пораненi, коли козацьке "слава"
зазвучало гучнiше й грiзнiше, в  серця  ординцiв  закрався  страх  i  вони
здригнулися. I не тому, що були менш хоробрi чи мали менше сил. Сили  були
майже рiвнi. I хоробрiстю не обдiлив аллах сво?х синiв, що з дитячих рокiв
привчалися сидiти в сiдлi й тримати в руках шаблю та  лук.  Причина  була,
мабуть, в iншому: вони воювали тiльки заради грабунку, здобичi вiйськово?.
А грабiжники, як вiдомо, нiколи не вiдзначаються стiйкiстю в бою... Козаки
ж захищали свiй край, сво? домiвки, сво?х жiнок i дiтей,  тому  билися  до
останнього, не шкодуючи життя.  I  ця  приреченiсть  надавала  ?м  сили  й
завзяття. Нехтуючи смертю, вони не вiдступили нi на крок.
   Побачивши, як здригнулися переднi ряди ординцiв, Яненченко зрозумiв: ще
хвилина - i його вiйсько покотиться назад. Тодi вже нiяка сила не  спинить
переполошених татар аж до самого Днiпра.  I  вiн  iукнув  до  тих  кiлькох
десяткiв козакiв, якi служили у Юрiя Хмельницького:
   - За мною, друзi! Покажемо союзникам, як треба битися!
   Вiн помчав на бiлому огирi на чолi купки сво?х охоронцiв i  врiзався  в
лави лубенцiв. З-пiд баского коня летiв кiм'яхами снiг. Блиснула на  сонцi
крива шаблюка.
   Захопленi  його  вiдчайдушнiстю,  понукуванi  мурзою  Кучуком,   татари
повернули знову i посилили натиск на козакiв.
   Арсен Звенигора здалеку запримiтив вершника на бiлому конi  i  подумав,
що то сам Юрiй Хмельницький.
   - Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з бокiв, а ми з батьком
Семеном ударимо йому в лоб! - гукнув вiн товариству. - Чи не сам гетьман?
   - Нi, то не Хмельниченко, - заперечив Гурко. - Побий мене грiм, якщо це
не Яненченко... ?й-богу, Iван Яненченко! З ним я разом учився в  ки?вськiй
колегi?, а пiзнiше - схрещував шаблi, коли Самойлович  водив  лiвобережних
козакiв проти Дорошенка. А тепер вiн полковник корсунський...
   - От його нам якраз i цiкаво схопити! Татари враз тодi повернуть назад,
- сказав Арсен. - Вперед, друзi!
   Вiн ударив коня пiд боки i помчав  навперейми  Яненченковi.  За  ним  -
Гурко, Роман i Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кiмсько? сотнi.
   Арсен на повному ходу зiткнувся з Яненченком i зчепився  в  рукопашному
бою. Полковник був дужий i спритний. Його темне, аж бронзове обличчя  хижо
ошкiрилося: вiн, мабуть, гадав, що легко  виб'?  молодого  супротивника  з
сiдла. Та з першого ж удару вiдчув, що перед ним не молодик, а досвiдчений
i сильний козак. Тому, наносячи Арсеновi  удар  шаблею,  вiн  лiвою  рукою
вихопив з-за пояса пiстоль i спрямував козаковi прямо в груди.
   Блиснув пломiнь. Прогримiв пострiл.
   Та Арсен ранiш, нiж куля  встигла  пронизати  його,  кинувся  вбiк,  до
лiвого стремена i теж вихопив пiстоль.
   Яненченко не сподiвався такого повороту подiй. Вiн  був  упевнений,  що
супротивник пада?, i не встиг вiдхилитися  вiд  пострiлу  Звенигори,  який
стрiляв майже впритул, бо ?хнi конi замалим  не  зiткнулися  грудьми.  Але
полковник навiть не похитнувся, хоча на кожусi якраз проти серця зачорнiла
кругла дiрка.
   - На ньому панцир! - крикнув Гурко. - Бий шаблею. Арсен занiс шаблю.  I
коли б Яненченко не рвонув поводи i не кинувся навтьоки, коли б мiж ним  i
Арсеном не вклинилися полковниковi охоронцi, хто зна,  чим  би  закiнчився
для нього цей по?динок.
   Йому навперейми кинувся  Роман  зi  Спихальським  та  десятком  молодих
козакiв. Зрозумiвши, що вiн потрапля? в пастку, Яненченко пустив поводи  i
щосили оперiщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха i  вихором
помчав у поле, рятуючи свого хазя?на од вiрно? смертi.
   -  Хапай  його!  Хапай  псявiру!  -  ревнув  Спихальський,  бачачи,  що
полковник вислиза? з рук.
   Однак нi в Спихальського, нi в Романа, нi в Гурка конi не  вiдзначалися
прудкiстю,  i  Яненченко  швидко  вiдiрвався  вiд  них.  Тiльки  Арсен  не
вiдставав.  Мов  чорна  блискавка,  мчав  вiн  слiдом  за  полковником  по
заснiженому бiлому полю.
   Яненченко оглянувся, i на його бронзовому, засмаглому обличчi промайнув
страх: козак ось-ось наздожене. А там...
   - На допомогу! - вигукнув вiн перелякано.
   До нього на виручку повернув з кiлькома десятками во?нiв мурза Кучук.
   Арсен на всьому скаку врiзався в лаву татар. Вiд його  наглого  натиску
перший ряд здригнувся, подався назад.  Кiлька  ординцiв  упало  додолу.  В
iнших одразу погас бойовий запал...
   До козака неможливо було пiдступитися, його шабля, мов смерч,  шаленiла
над ворожими головами,  а  дужий,  розпалений  бо?м  кiнь  грудьми  тiснив
низькорослих кошлатих татарських коней.
   На допомогу Арсеновi пiдоспiли  друзi;  вiн  з  новою  силою,  з  новим
завзяттям накинувся на ненависних загарбникiв. Упало ще кiлька ворогiв,  а
тi, що вцiлiли, шарахнулися назад i, лементуючи, сипонули врозтiч.
   - Кара джигiт! Чорний вершник! - кричали однi.
   - О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! - кричали iншi.
   - Куди ви? Назад! - намагався зупинити ?х мурза Кучук. Та його нiхто не
слухав. Во?ни повсюдно завертали коней. Кинутi кимось два слова -  "чорний
вершник" - вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом  серця  забобонних
ординцiв.  В  ?хнiй  уявi  "чорний   вершник"   був   надiлений   чарiвною
невразливiстю i надприродною силою, i зустрiч з  ним  не  вiщувала  нiчого
втiшного, тiльки смерть...
   - Кидайте на нього аркан! Стрiляйте з лукiв! - гукав мурза.
   Та голос його потонув у криках, шумi, брязкотi збро?  i  тупотi  копит.
Його вiдтерли, потягли за собою в поле  переляканi  одноплемiнники.  Мурза
уже нiчого не мiг вдiяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тiкають  з
поля бою? А крiм усього, вiн сам не бачив у цьому походi,  до  якого  його
спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гiрей, нiяко?  вигоди  для  себе.  Чим
заплатить йому гетьман Юрiй Хмельницький, коли скарбниця його  порожня,  а
пiдданих - жменька? То за вiщо ж його люди мають класти голови?
   Орда тiкала на Оржицю,  а  звiдти  полями  -  до  Яблуневого.  Кримськi
салтани, що були з Юрi?м Хмельницьким, не ждучи, поки  пiдiйдуть  козацькi
полки, зняли облогу фортецi й почали поспiшно вiдступати до Днiпра. Тiльки
глибокi снiги перешкодили лубен-цям та миргородцям  перетнути  ?м  шлях  i
винищити до ноги.
   За  Оржицею,  вiдокремившись  вiд  козакiв,  якi  переслiдували  татар,
Звенигора з друзями повернув до Дубово? Балки, ?хали  швидко,  хоча  кожен
розумiв: надi? на те, що хутiр залишився цiлий, майже нема?.
   Перед ними розстилалася безмежна бiла  рiвнина.  Велике  червоне  сонце
повiльно опускалося за далекий небосхил, i на  iскристому  снiгу  попереду
вершникiв колихалися довгi темнi тiнi.
   Арсен мимоволi задивився на свою тiнь, що дивно горбатилася перед  ним,
i йому раптом спала на думку давня, вiдома з дитячих лiт  приказка:  сво??
тiнi не наздоженеш!
   Чи ж тiльки тiнi?.. А щастя? Хiба воно не схоже на примарну  тiнь?  Ось
який уже час женеться вiн за ним, а наздогнати так i не може... Пiд серцем
знову занило, ?хав додому, як на похорон, не вiрив, що застане там  сво?х,
бо  всюди,  де  побував  Юрась  Хмельницький  з  ордою  i  його  полковник
Яненченко, залишилися тiльки трупи та попелища.
   I все ж десь на самому днi серця  жеврiла  малесенька  надiя.  Всупереч
усьому  жеврiла...  А  може,  Дубова  Балка,  що  прича?лася  в  байраках,
заметених снiгами, уцiлiла? Може, ?? обминули татарськi  чамбули  i  рiднi
зараз зустрiнуть його радiсними покликами, теплими усмiшками? Марна надiя!
   Коли надвечiр з високо?  гори  раптово  вiдкрився  перед  ними  широкий
кра?вид на Сулу i засульськi простори, що бiлим  простирадлом  розкинулись
ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку,  вiрнiше,  те
мiсце, де був хутiр. Тепер там лежали чорнi згарища.
   Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися  на  страшну  картину  i  не
могли отямитись.
   - Пся крев! - порушив  мовчанку  Спихальський.  -  Яке  злочинство!  Як
тiльки нарiд жи? на цiй землi? Безперервнi вiйни, напади, кров,  смерть...
Нещасний край!
   - Сво?ю кров'ю ми захища?мо тут i Польщу, пане Мартин, - зауважив Семен
Гурко. - Але ваше вельможне панство зовсiм не
   цiнить цього.
   - Як то? Менi зда?ться, пан помиля?ться! - настовбурчився
   Спихальський.
   - Я можу навести десятки випадкiв з минулого, якi  переконають  пана...
Хто не зна? Iвана Пiдкову, могутнього лицаря, що не раз i не  два  побивав
татар i туркiв зi сво?ми козаками? А що з ним  зробив  король  i  магнати?
Схопили пiдступно i наказали стратити на догоду султановi!.. Хто  не  зна?
на Укра?нi, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того,
щоб задушити Сiч, яка, нiде правди дiти,  приймала  всiх,  хто  тiкав  вiд
панського гнiту... Але ж король  i  магнати  не  розумiли  або  не  хотiли
розумiти, що цим пiдривають безпеку всього краю,  бо  Сiч  передусiм  вела
смертельну боротьбу проти Криму i Туреччини,  якi  поклали  собi  за  мету
знищити Укра?ну i Польщу на коренi...
   - Здаюся, пане Семен, -  похмуро  мовив  Спихальський.  -  Все,  що  ви
кажете, то свята правда...
   - Коли б ми, слов'яни, не гризлися мiж  собою,  як  собаки,  а  спiльно
виступили проти хана i султана, то вже б давно кривавий меч османiв  лежав
у поросi, притоптаний нашими ногами! I  не  свистiв  би  хижий  татарський
аркан над головами наших жiнок, сестер i дiтей.
   - Цiлком подiляю вашу думку, пане Семен!
   Поки Гурко i Спихальський тихо вели  розмову.  Арсен  i  Роман,  стоячи
трохи попереду, на шпилi, погаслими очима дивилися на те мiсце, де  зовсiм
недавно стояла хатина Звенигор. Там  зараз  не  вився  над  димарем  сизий
димок, не блищали весело маленькi шибки у вiконцях,  не  скрипiв  журавель
над колодязем... Купи головешок та почорнiлий снiг навколо -  то  все,  що
залишилося вiд затишного житла.
   Арсен застогнав вiд болю i безсило? лютi. От i скiнчилося  його  щастя,
погасли надi?. В одну мить  утратив  те,  що  мав  найдорожчого  -  кохану
дiвчину, рiдних, оселю... Вiн ударив  коня  i  погнав  наослiп  у  долину.
Товаришi помчали слiдом.
   На розореному дворищi, спiшившись, зняв з голови шапку  i  довго  стояв
непорушне, вiдразу постарiлий, почорнiлий на виду,  прибитий  несподiваним
горем. Вiдчував, як щось пече  його  зсередини,  нiби  замiсть  серця  хто
поклав у груди важкий розжарений камiнь,  а  гiркота  здушила  горло,  мов
холодний зашморг.
   Затуманеними очима дивився  на  купу  головешок  i  нiби  бачив  сумнi,
заплаканi очi матерi, Златки, Стехи, дiдуся... Де вони? Що з ними сталося?
Чи живi, чи загинули? А якщо живi,  то  куди  повели  ?х  людолови?  Невже
погнали у неволю? Невже ?м судилася така  ж.  доля,  яко?  вiн  звiдав  на
чужинi?
   В його грудях заклекотало глухе ридання. Вiн розумiв, що  вiд  сьогоднi
його життя пiде новим руслом i що на цiй новiй дорозi на нього чигають  не
тiльки злигоднi й поневiряння, а й кров та смерть. Вiн присягався  в  душi
зробити все можливе й неможливе, щоб вiдомстити сво?м  кривдникам  -  Юрiю
Хмельницькому та Iвановi Яненченку, а також тому, хто направляв ?х  на  це
чорне дiло, - великому вiзировi Кара-Мустафi. Не вiдав, як вiн це зробить,
де й коли зустрiне сво?х ворогiв, але знав твердо, що або сам загине,  або
ж покара? ?х!
   Все в його душi перекипiло. Вона нiби вигорiла  i  стала  пустельною  i
кам'яною. Тут, на чорному попелищi, втративши враз найрiднiших людей,  вiн
зрозумiв, яке  горе  пережили  сотнi  тисяч  його  спiввiтчизникiв,  котрi
втратили, як i вiн, усе, яких мук зазнали вони i якою  ненавистю  сповненi
?хнi серця. I вiн поклявся, що вiдтепер не знатиме нi жалю,  нi  спiвчуття
до тих, хто чинить зло його  народовi,  хто,  мов  сарана,  плюндру?  його
землю, перетворюючи ?? на дике поле.
   Йому на плечi лягла Романова рука.
   - Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський i
Гурко. Обидва суворi, заклопотанi. Горе товариша гострим болем вiддалося i
в ?хнiх серцях.
   - Ай справдi. Арсене, годi  журитися,  -  тихо  промовив  нiжи-нець.  -
Давайте краще гуртом помiрку?мо, що його робити.
   - Що ж тут вимiрку?ш? - з розпачем у голосi озвався Зве-нигора.
   - Холера ясна! Прецiнь ми в гiршому становиську бували.  Згадай,  друже
мiй! - вигукнув Спихальський,  намагаючись  зобразити  на  обличчi  подобу
весело?  усмiшки,  щоб  пiдбадьорити  друга.  Але  усмiшка  вийшла  блiда,
вимушена. - I виплутувалися з нього!
   - То, пане-брате, було зовсiм iнше, - вiдповiв за Арсена Роман.  -  Там
ми думали тiльки самi за себе. А тепер...
   Вони не помiтили, як позаду, на тому мiсцi, де ранiш  стояв  солом'яний
погрiбник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько пiднялася обгорiла
ляда i крiзь вузеньку щiлинку на них  глянули  чи?сь  очi.  Спочатку  вони
довгенько призвичаювалися до свiтла, а потiм спалахнули  радiстю.  Ляда  з
грюкотом вiдчинилася - iз темно? ями показалася  простоволоса  скуйовджена
голова Яцька.
   - Арсене! - радiсно вигукнув хлопець i, вистрибнувши з погреба, кинувся
в обiйми друзiв.
   - Яцьку! - Арсен притиснув його до грудей. - Ти живий? А де  ж  нашi?..
Що з ними?
   Козак з надi?ю дивився на погрiб, нiби чекав - чи не  з'явиться  звiдти
ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.
   - Нi нi, там нiкого бiльш нема?... Татари всiх  забрали  -  погнали  за
Днiпро...
   - Отже, живi?
   - Так, живi...
   - А ти ж як?
   - Я втiк по дорозi... До вечора сидiв у  яру.  А  потiм  повернувся  до
хутора i заховався в погребi. Накидав туди соломи, намостив  собi  гнiздо.
Там хоч i темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди...
   - Спасибi тобi, Яцьку... Тепер розповiдай усе докладно.  Хлопець  почав
розповiдати. Всi слухали мовчки, не перебиваючи i не  перепитуючи.  Тiльки
коли  вiн  згадав  iмена  Многогрiшного   та   Яненченка,   Арсен   швидко
перезирнувся з товаришами i з досадою  похитав  головою,  нiби  казав:  як
жаль, що ми дозволили полковниковi вислизнути з наших рук!..  Звiстка  про
те, що всiх хуторян татари  погнали  не  в  неволю,  а  на  переселення  в
Корсунь, трохи пiдбадьорила козакiв, i коли Яцько закiнчив свою розповiдь,
вони почали жваво обговорювати становище.
   - Ось тепер ясно, - сказав Спихальський. - Ми повиннi ?хати до  Корсуня
i визволити наших... Тiльки що робити з Яцьком? У нього ж нема? коня...
   - Хто сказав, що нема?? - образився хлопець. - У лiсi в мене прихований
добрячий кiнь! Тут ?х чимало блукало пiсля бо?в... Тож  я  впiймав  одного
бiля стiжка на лузi i прив'язав у лiсi, подалi вiд стороннього ока...
   - Ну, тодi ти зовсiм файний хлопак! Я тебе все бiльше поважаю, Яцьку! -
I Спихальський поплескав хлопця широкою долонею  по  спинi.  -  Друзi,  не
можна гайнувати часу - рушаймо в путь!
   - Чекай, чекай, пане  Мартин,  -  охолодив  гарячого  поляка  Гурко.  -
Давайте помiрку?мо, що будемо робити в Корсунi...
   -  Як  то  що?  -  надувся  Спихальський,  який  не  терпiв,  коли   we
погоджувалися з його думкою. - Визволимо Златку, Стеху... Всiх iнших...
   - Учотирьох?
   - Чому вчотирьох? - образився i Яцько. - А я?
   - Так, так...  Пробач,  Яцьку,  -  серйозно  сказав  Гурко  i  зразу  ж
додав:Навiть i вп'ятьох ми там, на мою думку,  мало  що  втнемо.  Потрiбнi
значно бiльшi сили...
   - Я теж про це думаю, - сказав Роман. - У Яненченка сотнi татар...
   Арсен мовчав, розумiючи, що останн? слово за ним. У першу  хвилину  вiн
ладен був на крилах летiти вслiд за сво?ми, щоб допомогти  ?м,  але  слова
Гурка примусили його задуматись. Справдi, що вони вп'ятьох зроблять? Та  й
припасiв у них на дорогу нема? нiяких - нi сухарiв, нi сушеного м'яса,  нi
сала. Навiть пороху та набо?в обмаль. Разом з тим серце  його  розривалося
вiд думки, що Златка в руках людей, якi не  звикли  рахуватися  з  дiвочою
красою i молодiстю. Для них це був товар, що  цiнився  на  схiдних  ринках
якнайдорожче.
   Вiн вагався.
   - Що ж ви радите, батьку Семене? - спитав Арсен.
   - Важко тут що-небудь розумне радити, - вiдповiв Гурко. - Точнiше -  не
важко, а страшно... Щоб не помилитись...
   - I все ж ми повиннi на щось зважитись.
   - Безперечно... Оскiльки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лиховi, то
нам треба негайно мчати на Сiч. Якщо, звичайно, у вас  там  ?  друзi,  якi
виявлять бажання допомогти вам...
   - Друзi ?.
   - От i добре. По?здка на Сiч, а потiм до Корсуня займе не бiльше десяти
днiв... Хай навiть два тижнi... Але ж ми звiдси теж будемо  добиратися  до
Корсуня днiв п'ять... Тож за цей час, треба сподiватися, з тво?ми рiдними.
Арсене, нiчого не трапиться. До того ж  не  забуваймо,  що  з  ними  Якуб,
Младен i Ненко. Менi зда?ться, вони знайдуть якийсь спосiб  вступитися  за
Златку i всiх iнших...
   - Я теж на це сподiваюся, - погодився Арсен. - А як ти дума?ш, Романе?
   - Без запорожцiв нам не обiйтися, - коротко вiдповiв дончак.
   - Ну, якщо  так,  тодi  погодуймо  коней  -  i  гайда  в  дорогу!  Шлях
неблизький, а час не жде.
   ПАЛIЙ I
   Заметена снiгами Сiч здалася подорожнiм зовсiм безлюдною. На майданi  -
жодно? живо? душi. Бiля церкви, бiля вiйськово? канцелярi? та зброярнi, де
завжди товклися тi, кому нiчого було робити, - теж нiкого. Тiльки на вежах
бовванiли  вартовi  та  з  широких  мазаних  бовдурiв  над  приземкуватими
куренями лiниво тягнулися в iмлисто-сизе небо голубi ранковi дими.
   В Арсена упало серце: невже нiкого з близьких друзiв не застане в Сiчi?
Невже всi розбрелися по теплих, ситих закутках? Вiн  знав,  що  у  фортецi
зараз досить голодно. За роки вiйни  вичерпалися  запаси  хлiба,  козацькi
господарства занепали, з Укра?ни пiдвозу майже нiякого, i братчики, у кого
була власна хата-зимiвник або кому було де прихилити голову -  у  родичiв,
знайомо?  вдовицi  чи  просто  в  наймах   у   свого   ж   таки   багатого
братчика-запорожця, - пiсля перемоги над  яничарами  та  виборiв  кошового
розiйшлися хто куди.
   Однак вiн не сподiвався, що Сiч так збезлюднi?. Що ж трапилося? Чи  всi
вимерли, чи дiдько ?х забрав? Добре буде, якщо в куренi назбира?ться якась
сотня козакiв...
   Друзi прив'язали коней до конов'язi i зайшли до Переяславського куреня.
Тут було напiвтемне,  бо  замурованi  морозом  маленькi  шибки  пропускали
небагато свiтла. У грубцi та  в  лежанцi  потрiскували  дрова.  На  полах,
незважаючи на пiзнiй ранок, хропло десяткiв два чи три запорожцiв.  А  тi,
що  прокинулись,  займалися  хто  чим  хотiв  -  латали  одяг  та  взуття,
вирiзували з верби  та  липи  ложки,  кухлi,  ковi-анки,  гострили  шаблi,
рiзалися в пiдкидного...
   Виявилося, що людей у куренi не так уже й мало. Це ще бiльше  здивувало
Арсена, бо вiн знав: Сiрко нiколи не дозволяв  людям  байдикувати.  Старий
вважав лiнощi найпершим ворогом во?на.
   Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або недiля - так нi ж!
   - Добрий ранок, братчики! - привiталися  подорожнi,  стягуючи  з  голiв
вкритi iне?м шапки.
   - Арсене? Голубе! Яким побитом? - вигукнув Метелиця i розставив ведмежi
обiйми.  Старий  незмiнно  радiв  молодому  козаковi,  до  якого  вiдчував
батькiвську любов.
   З лежанки,  пожбуривши  додолу  витерту,  латану-перелатану  кожушанку,
зiскочив дiд Шевчик i задрiбуляв до Арсена.
   Кинувши на стiл карти,  од  вiкна  мчав,  перестрибуючи  через  ослони,
меткий, дженджуристий Сiкач. Як завжди, вiн був одягнутий у  новий,  добре
пригнаний жупан, на ногах красувалися червонi чоботи на залiзних пiдковах,
а зеленi оксамитовi шаровари, здавалося, щойно вийшли з-пiд руки кравця...
Тiльки одно не пасувало до його  ошатного  вигляду  -  на  ньому  не  було
сорочки. Напевне, козак почав  програватися.  Однак  це  не  псувало  йому
настрою. Власне, скiльки Арсен пам'ята?, це  нiколи  не  псувало  Сiкачевi
настрою. Програвшись до цурки, вiн  зникав  на  якийсь  тиждень-другий,  а
потiм знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому конi. Подейкували, що  у
нього десь у Ки?вi ? багата молода вдова, безмiрно закохана  в  запорожця,
яка постача? свого коханця i грiшми, i одягом. Iншi заперечували i казали,
що Сiкач, справжнього прiзвища якого нiхто не знав, - син якогось багатого
пана чи купця, а може, навiть самого ки?вського архi?пископа. Ось, мовляв,
звiдки у нього i грошi, й одяг... Та все це були тiльки здогади... А наяву
був гострий на язик, добре обiзнаний з риторикою,  пi?тикою,  грецькою  та
латинською мовами дженджуристий шибайголова i картяр, безоглядно  хоробрий
у бою, безмiрно щедрий у дружбi красень-запорожець Сiкач. Таким знали його
всi, а про iнше - не питали...
   Вiн пiдбiг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.
   - Арсене, брате! Ти знову мiж нами!..  Але  як  же  ти  залишив  молоду
жiнку? Чи, може, вигнала? Га-га!
   Метелиця й  Шевчик  одночасно  пiдступили  до  Арсена  i  поцiлували  в
холоднi, зарослi густою темно-русою щетиною щоки.
   Заворушився увесь курiнь. Нова людина - це завжди якiсь  вiстi.  А  тут
зразу прибуло аж п'ятеро... Всi, крiм тих, хто ще не прочумався  вiд  сну,
стовпилися бiля прибулих. Кожному хотiлося почути, що робиться в свiтi, що
нового на Укра?нi, як звали запорожцi всi укра?нськi  землi,  крiм  самого
Запорожжя.
   - Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? - сiпнув за рукав козака дiд Шевчик, що
аж танцював з нетерплячки. - Розповiдай!
   - Що розповiдати? - зiтхнув Арсен. - Нiчого нема радiсного...
   - Що трапилося, синку? -  запитав  стурбовано  Метелиця,  який  вiдразу
помiтив, що в Арсенових очах прича?вся глибокий сум.
   - Юрась Хмельницький з ордою  напав  на  Лiвобережжя.  Сплюндрував  усю
пiвденну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села  попалив...  Мо?х
теж забрав... I наречену, i матiр, i сестру...
   - Проклятий! - глухо озвався хтось iз гурту.
   - От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас  тiльки
п'ятеро - iти з такими силами на Хмельниченка та  Яненченка  нерозумно.  А
ось коли знайдеться якась пiвсотня чи сотня охочих запорожцiв, тодi  б  ми
могли смiливо пiти на Корсунь, куди виведено мо?х рiдних i всiх лубенцiв.
   - А чому б нам не пiти? - вигукнув Сiкач. - Весь курiнь пiде!
   - Аякже! - прошамкотiв беззубим ротом дiд Шевчик. - Я  перший  пiду!  -
Вiн випнув сухi груди вперед,  задер  голову,  вiд  чого  став  схожий  на
старого облiзлого пiвня. - За справедливе дiло i головою  легко  накласти!
Колись же однак треба вмирати!
   То хочеться, щоб не в запiчку здибала козака щербата, хай ?й
   трясця!
   Ще кiлька запорожцiв, близьких  Арсенових  друзiв,  зголосилися  йти  в
похiд. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись,  чухав  цупкими,  як
цурупалки, пальцями потилицю i збентежено зиркав на Арсена.
   - Не знаю, що й казати, синку, - нарештi промовив вiн.  -  Звичайно,  я
теж дуже хотiв би пiти з тобою... Але тут така заковика...
   - Яка, батьку?
   - Чи дозволить кошовий?
   - Я гадаю, Сiрко дозволить.
   - В тiм-то й рiч, що Сiрко зараз у  себе  на  хуторi...  В  Грушiвцi...
Вiдпочива? старий... А наказним кошовим отаманом залишив  Iвана  Стягаила,
нашого курiнного... Ти сам зна?ш, який вiн... Скупий, що зимою й снiгу  не
випросиш, а сво?вiльний та упертий, як осел! Я йому в вiчi  не  раз  казав
про це... Захоче - дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те мiсце -
не дозволить!
   - А ми його й питати не будемо! - розсердився Сiкач.
   - Не перцюй, хлопче! Це дiло не таке просте, як ти  гада?ш!  -  обiрвав
його Метелиця. - Адже сам зна?ш, що без дозволу не пiдеш,  якщо  не  хочеш
скуштувати ки?в... А хоч би й пiшов, то  не  далеко  б  вiдiйшов!  Бо  без
кошового не  вiзьмеш  у  дорогу  нi  пороху,  нi  олива,  нi  сухарiв,  нi
солонини...
   Розумний i досвiдчений Метелиця, як завжди, мав рацiю.
   - Що ж ви порадите, батьку? - спитав Арсен.
   - А що я пораджу? Iти до Стягаила... Я теж пiшов би, та боюся,  що  мiй
писок не дуже до вподоби наказному отамановi. То моя присутнiсть ще й тобi
зашкодить...
   Iван Стягайло зажив  на  Запорожжi  слави  вiдчайдушного,  безстрашного
во?на-козарлюги i скупого, зажерливого хазя?на-жмикрута. Справдi,  в  бою,
розпаленiвши, вiн не раз дивився смiливо смертi у вiчi, кидався  туди,  де
було найбiльш небезпечно, а на тiлi мав стiльки шрамiв,  скiльки,  мабуть,
не мав латок на сво?му одязi найнужденнiший жебрак.  Його  рука  не  знала
втоми, i важка шабля нагонила жах на ворогiв. Не одному братчику приходила
вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину вiд видимо?  смертi...  За
це запорожцi любили i поважали Стягаила.
   Зате дома, в Сiчi, i на хуторi, був зовсiм iншою людиною. Нiхто не  мав
бiльше за нього землi, лук, лiсiв, коней,  худоби,  пасiк.  Нi  в  кого  з
козакiв-дукiв не було бiльше наймитiв та  наймичок,  як  у  Стягайла.  Та,
мабуть, i нiхто з них не був такий скупий, як вiн. Все,  що  прилипало  до
його  рук,  прилипало  навiки...  Пiд  час  подiлу   вiйськово?   здобичi,
користуючись отаманством, тягнув собi найдорожчi речi, найласiшi шматки, а
коли на курiннiй радi дiлили земельнi угiддя, могоричами, пiдкупами, а  то
й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собi найкращих дiлянок...  Не
гребував i лихварством - давав сво?м братчикам-запорожцям грошi в  рiст  i
потiм стягував з них по три шкури. За це козаки ненавидiли його i прозвали
Стягайлом. Спочатку вiн сердився,  коли  так  його  прозивали,  та  нiчого
поробити не мiг - прiзвисько пристало як смола i ввiйшло  до  запорозького
ре?стру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожцiв  часто
подибуються ще гiршi,  навiть  образливi  прiзвиська  -  рiзнi  Дериземлi,
Безштаньки, Голопупенки, Кривоши?, Рябi, - сво?  справжн?  прiзвище  давно
забув i нiколи про нього не згадував.
   Вiн був значним козаком, i його не раз обирали  курiнним  отаманом.  Та
йому здавалося цього замало, i вiн та?мно примiрявся до  булави  кошового.
Заради цi?? мети навiть iнодi розкошелював-ся  -  пiдмогоричував  курiнних
отаманiв i старих впливових козакiв, а  на  свiй  день  народження  ставив
бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи,  що  на  радi  сво?м
криком вона може пiдтримати його.
   Такою була ця людина, вiд яко? в значнiй мiрi зараз  залежало  Арсенове
майбутн?. Вiн дуже добре знав Стягайла i сам,  i  з  розповiдей  Метелицi,
тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськово? канцелярi?.
   На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!"
   Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля
порога. Стягайло сидiв за столом i  читав  книгу.  Арсен  здалеку  впiзнав
"Синопсис"  Iпокентiя  Гiзеля,  архiмандрита  Ки?во-Печерсько?   лаври   i
професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася  рокiв  п'ять
чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на  Укра?нi  i  по  всiй
Росi?, бо  була  першим  пiдручником  з  вiтчизняно?  iсторi?.  Арсен  сам
захоплювався нею.
   Вiдклавши книжку вбiк i знявши з широкого сiдлоподiбного носа  маленькi
окуляри в залiзнiй оправi,  Стягайло  уважно  оглянув  козакiв,  розправив
довгого густого вуса i прогув, як у бочку:
   - Здоровi були, молодцi!  З  чим  прийшли?  Арсен  виступив  наперед  i
розповiв про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора i втрату сiм'?.
   - То чого ж ти хочеш, козаче?
   - Я хочу визволити сво?х рiдних, вони, напевне, в Корсунi...
   - Гм, чим же я можу допомогти?
   - Дозвольте, батьку, набрати охочих...  та  спорядити  ?х  припасами  з
вiйськово? казни.
   - Он як! - Стягайло наморщив лоба. В очах  промайнув  неспокiй.  -  Ти,
козаче, дума?ш, що говориш?.. Хiба я  можу  без  згоди  на  те,  царя  або
гетьмана самочинно розпочинати похiд супроти туркiв? Це ж  може  викликати
велику вiйну!
   Збентежений  Звенигора  розвiв  руками:  вiдповiдь  наказного   отамана
здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
   - Батьку кошовий, з якого це часу на похiд супроти споконвiчних ворогiв
наших потрiбен дозвiл? - сказав вiн. - Тим бiльше, що з турками i татарами
у нас ще нема? мирного договору...
   Стягайло з подивом витрiщився на незнайомця.
   - Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя...
   - Семен Гурко, абшитований козак Нiжинського полку.
   - Гм, а  з  якого  це  часу  абшитований  козак  з  Лiвобережжя  указу?
кошовому, що вiн ма? робити? - перекривив Стягайло Гурка.
   - Я не указую. Я тiльки висловлюю подив...
   - Подив можеш висловлювати у себе на печi, а не  перед  кошовим!  Кожен
зайда буде повчати мене!
   - Сьогоднi я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим i прибув сюди...
   -  От  як  станеш,  тодi  я  й  говоритиму  з   тобою!   Тiльки   таких
великорозумних у нас i сво?х досить - не  зна?мо,  куди  дiвати.  Це  була
пряма погроза. Та Гурко пропустив ?? повз вуха.
   - Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того...
Я гадаю, що у вiдповiдь на напад  гетьман  сам  пошле  вiйсько  на  правий
берег, щоб покарати Юрася, i не матиме нiчого проти того, щоб якась  сотня
запорожцiв взяла участь у тому походi... Нам треба всього лиш порох, оливо
та хлiб або сухарi. Невже Сiч пропустить нагоду трохи пошарпати  татарськi
чамбули,  що,  прикриваючись  iменем  Юрася   Хмельниченка,   гуляють   по
Правобережжю, як у себе дома?
   - Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму дiло, - уперто стояв
на сво?му Стягайло.
   - Хто зна, хто зна, - з викликом  i  легкою  iронi?ю  в  голосi  сказав
Гурко.
   -  Ти  занадто  самовпевнений,  козаче,  -  нагнувши  буйволячу  шию  i
наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. - Але ми  й  не  таким  роги
обламували!
   - Батьку, ми не прийшли  сюди  сваритися  чи  з'ясовувати,  хто  з  нас
розумнiший, - втрутився Арсен, стримуючи гнiв, що закипав у  серцi.  -  Ми
прийшли по допомогу... Але якщо наше  невлад,  то  ми  iз  сво?м  назад!..
Пробачте, що потурбували... Ходiмо, друзi!
   - Ходiть здоровi!.. I ось мо? тобi останн? слово, козаче. Ти сам  чи  з
друзями можеш ?хати куди хочеш - у Корсунь, у Канiв чи хоч самому  чортовi
на рогиi Але споряджати за кошт Сiчi вiйськову експедицiю,  щоб  визволити
тво?х рiдних, я не дозволю!.. У нас i без того мало припасiв. А  хлiба  та
сухарiв майже зовсiм нема?. Сидимо на саламасi... Ось так!
   Козаки мовчки вклонилися i вийшли.
   - Пся крев! -  вилаявся  Спихальський,  сходячи  з  ганку.  -  Упiймали
облизня, прошу пана!
   - Справдi, не сподiвалися на таке, - озвався глухо Роман. - Що ж будемо
робити, братове?
   - По?ду до Сiрка на хутiр! - рiшуче сказав Звенигора.  -  Невже  старий
вiдмовить менi?
   - ?дь. Арсене! ?дь не гаючись! - пiдтримав друга Спихальський. -  А  ми
тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... ?дь!
   Арсен мовчки кивнув головою, i друзi попростували до куреня.
   Пiсля обiду Переяславський курiнь завирував, як роздратований вулик. До
сiчового товариства приймали Семена Гурка.
   Звичайно прийом  проходив  тихо-мирно.  Новоприбулого  молодика  або  й
досвiдченого  городового  козака,  який  бажав  вступити  до  запорозького
товариства, курiнний отаман питав, чи добровiльно  вiн  вступа?  до  сiм'?
славних лицарiв вiйська Запорозького i чи згоден слухатися сво?х отаманiв.
Коли неофiт казав, що добровiльно i що буде слухатись усiх отаманiв,  його
питали, як вiн прозива?ться. Саме  -  як  прозива?ться  або  як  хотiв  би
прозиватися, бо справжн? прiзвище заносилося тiльки  до  ре?стру,  а  якщо
новак з тих або iнших причин не хотiв, щоб там фiгурувало  його  прiзвище,
то заносилось лише прiзвисько. Ця  традицiя  установилася  ще  тодi,  коли
покрiпаченi селяни, якi тiкали на Запорожжя  вiд  панiв,  не  хотiли,  щоб
навiть тут ?х знали  пiд  ?хнiми  справжнiми  прiзвищами,  щоб  пановi  чи
урядовцям короля, коли б вони виявили втiкача, можна було сказати,  що  це
не той, кого вони розшукують, що це зовсiм iнша людина, навiть прiзвище  у
не?   iнше...   Якщо   ж   прiзвиська   не    було,    то    спостережливi
вигадники-запорожцi тут же на ходу придумували його, найчастiше пiдмiчаючи
яку-не-будь рису вдачi чи  зовнiшностi  новоспеченого  козака.  "Хай  буде
Рябоштаномi"- гукав хтось, натякаючи на рябi штани новоприбулого. Або: "Та
вiн  глухий,  мов  тетеря,  тож  хай  Тетерею  i  прозива?ться!"   Так   i
записували... З цi?? хвилини  новачок  ставав  запорожцем.  Якщо  вiн  був
юнаком або ж людиною, зовсiм необiзнаною з  вiйськовою  справою,  то  його
називали молодиком i прикрiпляли до старого бувалого козака, який рокiв за
два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею i  списом,  стрiляти
влучно з рушницi, пiстоля, гакiвницi та  гармати,  копати  шанцi,  ставити
похiдний табiр з возiв, ?здити на конi, майструвати чайки  та  плавати  на
них i ще безлiч  бiльших  чи  Менших  справ,  якi  мав  умiти  запорожець.
Звичайно, робилося це не даром.  Молодик  мусив  слугувати  "батьковi"  та
вiдпрацьовувати на зимiвнику, тобто в господарствi свого учителя.  Правда,
iнодi траплялися i такi учителi-безкорисливцi, як старий  Метелиця,  котрi
за науку не вимагали нiчого, крiм кухля горiлки та поваги... Якщо ж це був
досвiдчений во?н, то вiн вiдразу вливався  до  складу  запорожцiв,  курiнь
приймав його в свою сiм'ю як рiвного.
   Однак сьогоднi традицiя порушилась.
   Коли Семен Гурко пiдiйшов до гурту сивовусих козакiв  i,  вiбiбнившись,
як належить,  попросився  до  Переяславського  куреня,  наказний  курiнний
отаман Могила,  призначений  на  той  час,  поки  Стягайло  буде  наказним
кошовим, сказав:
   - Чоловiче, я не проти... Як кажуть,  про  мене,  Семене...  Але  краще
буде, коли ми покличемо кошового. Чогось вiн на тебе зуб ма?... Правда, за
нашими звичаями ми можемо прийняти тебе i без кошового, та коли  вiн  хоче
сам побувати на курiннiй радi, то не личить перечити отамановi Тим  бiльше
що вiн наш курiнний... I послав молодика по Стягайла.
   Слова  Могили  непри?мно  вразили  Гурка.  Отже,  кошовий   уже   встиг
переговорити за нього iз значними  козаками  куреня,  вiд  яких  передусiм
залежить його доля.  Гм,  злопам'ятний  чоловiк  i,  зда?ться,  невеликого
розуму. Чекати довелося недовго. Червоний вiд морозу та вiд кухля  мiцного
меду, який вiн любив вживати до обiду, Стягайло привiтався, скинув  кожуха
i сiв до столу.
   - Ну, що тут? - запитав похмуро.
   - Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, - сказав Могила.
   - Новачок? Хто ж це? - Стягайло зробив вигляд, що не помiча? Гурка.
   Гурко вклонився, виступив наперед.
   - Це, батьку, я.
   - А-а, це ти... Нiжинський козак... Як же тебе звати?
   - Семен Гурко.
   - Скiльки рокiв ма?ш?
   - За сорок звернуло.
   - A y вiйську скiльки?
   - Двадцять.
   - Ти, зда?ться, письменний?
   - Так, дещо кумекаю... Вчився у Ки?во-Могилянськiй колегi?. .
   Стягайло пильно придивився до  козака,  нiби  хотiв  зазирнути  в  його
найпота?мнiшi  думки.  Гм,  гарний,  дужий  i  розумний.  Дивиться  прямо,
держиться незалежно, мов справдi  якесь  цабе.  "Приймеш  на  свою  голову
такого розумника, а через рiк-другий вiн, чого доброго, дасть колiном  пiд
одне мiсце i зiпхне з курiнного... Зна?мо ми таких! Не раз уже бувало!"  -
подумав кошовий i сердито, хоча й намагався стримати сво? почуття, сказав:
   - Ну що ж - я не проти. Але просися, хлопче, в iнший курiнь.  У  нас  i
так багато люду! Навiть  спати  нiде,  коли  посходяться  всi...  А  от  у
Незама?вському та Мишастiвському обмаль. Йшов би туди!
   - Але ж, батьку кошовий, я хотiв разом iз сво?ми товаришами...
   - Мишастiвський курiнь поряд... От i будете разом!
   - А в походi? У бою?.. Хiба справа в тiм, щоб  тiльки  переспати  чи  з
одно? миски саламаху ?сти?
   - Тебе не переговориш, - насупився Стягайло.
   - Занадто розумний i настирливий  цей  новачок,  -  пiдтримав  кошового
низенький i круглий, мов дiжа, козак Покотило, давнiй приятель Стягайла. -
Ти ж чув, чоловiче, що тобi сказано? I не  ким-небудь,  а  самим  кошовим!
Забирай манатки - та йди собi без оглядки!
   Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше вiдповiсти,
але його випередив Роман Во?нов.
   - Браття, я не розумiю, що тут робиться? Чоловiк  проситься  до  нашого
куреня, а його допитують, як на судi! Проганяють, як собаку...  А  чи  ти,
Покотило, хоч зна?ш, що за людина перед тобою? Та ти батьковi Семену  i  в
пiдметки не годишся!
   - Чия б гарчала, а чия б i мовчала! - вереснув тонко Покотило. - Що  ти
за один?.. Сам вешта?шся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Сiчi -  вже
порядки сво? встановлю?ш!
   - От тебе не запитав, що менi робити! - вiдрубав Роман, труснувши сво?м
пишним  пшеничним  чубом,  якого  вiн,  як  i  Арсен,  не  голив  усупереч
запорозькому звичаю. - Та коли б усi сидiли сиднем по зимiвниках,  як  ти,
та держалися за подолки сво?х жiнок, то досi б татари всiх нас переловили,
як перепелiв!
   Покотило спалахнув i схопився за шаблю.
   - Щеня! Ти з ким так розмовля?ш?.. Я тобi в батьки годжуся!
   За Романовою спиною  важко  засопiли  Спихальський  i  Метелиця.  Почав
пробиватися наперед Сiкач. У  Шевчика  вiд  хвилювання  почервонiла  тонка
зморшкувата шия.
   - Хто посмi? зачепити Романа? - рявкнув Метелиця. -  Ану,  виходь!  Але
пам'ятай, що спершу матимеш справу зi мною!
   - I зi мною! - настовбурчив вуса i люто повiв очима Спихальський.
   - Та хай i про мене не забува?! - вистрибнув наперед Шевчик.
   Увесь курiнь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всi  стовпилися
навколо сперечальникiв. Однi ставали на  бiк  кошового  i  Покотила,  iншi
пiдтримували Романа i Метелицю. Бiльшiсть же  запорожцiв  не  знали,  з-за
чого розпочалася суперечка,  але  знiчев'я  згромадилися  посеред  куреня,
чекаючи цiкавого видовища, та потроху i самi почали встрявати в суперечку.
   Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи нi до  перших,  нi  до
других. В душi вiн не схвалював настрою i вчинку Стягайла, але й виступити
проти нього не смiв, бо як курiнний мусив пiдтримувати його.
   Олi? у вогонь пiдлив Сiкач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном,  вiн
протиснувся аж до столу i вигукнув:
   - Братчики, що наказний кошовий вигаду??! Споконвiку в нас був  звичай,
що новака прийма? до коша курiнь... Тож i  зараз  ми  повиннi  вирiшити  -
приймати чи не приймати. А Iван Стягайло ма? в даному  випадку  не  бiльше
прав, нiж ми!
   - Ай справдi,  запанiв  старий  чорт!  -  прошепелявив  беззубим  ротом
Шевчик. - Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звiдки вийшов!
   - Розперезався, що й упину нема! - кинув хтось ззаду.
   - Справжнiй глитай! Дука!
   Стягайло вiд гнiву почервонiв, але мовчав. Вiдчував, що криком зараз не
вiзьмеш. У людей проривалося зло, яке  накопичувалося  в  серцях  протягом
тривалого часу, i вiн знав, що йому требз дати вихiд, щоб не вибухнуло.
   Та за його спиною вже згуртувалися значнi козаки-дуки.
   - Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! - заверещав Покотило.
   - А дулi з маком не хочеш?
   - Iди сам сюди - обiмнемо боки!
   - Тихо, братчики! Тихо! - загукав Могила,  бачачи,  що  може  дiйти  до
того, що запорожцi схоплять один одного за чуби.
   Його нiхто не слухав.
   Тодi пiдхопився Стягайло i гарикнув - аж глина посипалася зi стелi:
   - Годi, iродовi дiти! Знайшли час  для  крику!  Пороззявляли  роти,  як
халяви, та й думають, що хтось ?х  бо?тьсяi  Замовкнiть,  кажу!..  Хiба  я
проти того, щоб цього чоловiка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке?  -
зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою  натовпу.  За  багато  рокiв
козакування вiн добре вивчив цей настрiй i  знав,  що  в  скрутну  хвилину
треба не перти на рожен, а вiдступити,  заспоко?ти  збуджених  запорожцiв,
якi в гнiвi можуть нако?ти хтозна-чого, а коли заспокояться - знову  взяти
поводи в руки i робити з ними що  заманеться...  Вiдчувши  легку  змiну  в
настро? натовпу, що був ошелешений таким несподiваним фортелем  наказного,
Стягайло трохи понизив голос. - Я тiльки казав,  що  у  Мишастiвському  чи
Незама?вському куренях людей менше i не так  тiсно?  Але  коли  ви  хочете
прийняти його до себе, то про мене - хоч i всю гетьманщину приймiть!
   - Прийняти! Прийняти! - залунали голоси.
   Люди враз забули  про  ненависть,  що  спалахнула  в  ?хнiх  серцях  до
Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новаковi слiд  було  б
ради тако? оказi? поставити товариству барило горiлки. Але тут знову подав
голос  Покотило.  Образа  ще  ятрила  його  серце,  i  йому  хотiлося  хоч
чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повiвся з ним.
   - Як же його приймати, коли у  нього  i  прiзвиська  нiякого  нема??  -
спитав вiн.
   Однак настрiй натовпу вже полiпшився настiльки, що всi сприйняли це  як
жарт. Хтось гукнув:
   - Ай справдi - треба прiзвисько!
   - Треба! Треба!
   - Ну, то даймо йому прiзвисько!
   - Даймо! Даймо!
   - А яке?
   Всi враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Iншi почали оглядати новака  зi
всiх бокiв, намагаючись до чого-небудь прискiпатись.
   А Семен Гурко стояв  у  колi,  усмiхаючись  сво?ю  гарною,  привабливою
посмiшкою, i з висоти свого зросту, бо замалим не пiдпирав кривого сволока
старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима сiчове  товариство,
серед якого мав вiдтепер жити i з яким мав дiлити радощi i горе,  життя  i
смерть. Якi рiзнi обличчя, постатi? Люди рiзного вiку - i старi, i  лiтнi,
i зовсiм молодi... Але ?х усiх об'?днала спiльна любов до вiтчизни, за яку
вони поклялися зносити i тяготи вiйськового життя, i розлуку з сiм'ями, за
яку нерiдко лили i свою,! чужу кров i клали голови...  Тепер  вони  стояли
принишклi, мов дiти, i напружено думали -  яке  ж  прiзвисько  дати  цьому
русявому красеневi з обвiтреним мужнiм лицем  i  високим,  злегка  похилим
чолом? I нiхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи  образливе  слово,
яким  найчастiше  надiляли  новакiв,  на  зразок  -  Щербатий,  Головатий,
Безверхий чи Голий. Висока мiцна статура, розумний погляд сiрих очей,  що,
здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг - нiщо не  давало
приводу для образливого прiзвиська.
   Але ж якось треба назвати!
   Спихальський тихенько пiдсмiювався  i  пiдштовхував  Гурка  пiд  бiк  -
попався, мовляв!
   А  Покотило,  щоб  остаточно  розвiяти  про  себе  погане  враження,  з
улесливою посмiшкою вигукнув:
   - Ну, от бачите? Як же його приймати? Вiн нiчого такого не зробив,  щоб
навiть прiзвисько йому придумати!
   - Ай справдi, матерi  його  ковiнька!  -  показав  свого  ?диного  зуба
Шевчик. - Вiн ще нiчим перед нами не  вiдзначився!  Нiчого  не  утнув!  Нi
доброго, нi поганого!
   Гурко весело засмiявся.
   - Ну, за цим дiло не стане!
   Вiн  раптом  повернувся  i  почав  протискуватися  до  дверей.   Козаки
розступилися  -  дали  дорогу.  Проходячи  повз  лежанку,  Гурко  на  мить
зупинився,  замислився,  а  потiм  нагнувся,  вихопив  з   вогню   палаючу
хворостину i швидко вийшов надвiр.
   - Цiкаво, що ж вiн задумав? - висловив загальний подив Могила i  кивнув
молодому запорожцю: - Пiди подивись!
   Той пом'явся, -  видно,  не  хотiлося  виходити  на  холод,  -  накинув
наопашки кожушину i поволi рушив до  сiней.  Через  якусь  хвилину  влетiв
збуджений, переляканий. Ще вiд порога випалив:
   - Братчики, горимо!
   - Як? Де? - переполошилися запорожцi.
   - Кажи толком, вражий сину! - гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
   - Курiнь горить! Пiдпалив той клятий палiй! Утнув!  Запорожцi  прожогом
кинулися до дверей, мнучи  один  одному  боки.  Мов  ошпаренi  вискакували
надвiр i з несподiванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотiв з двох
бокiв, мов стiг сухого сiна. А бiля пiдвiтряного причiлка  стояв  Гурко  i
стромляв палаючу хворостину пiд стрiху.
   - Ти що ж це робиш, клятий?! - налетiв на нього Стягяй-ло. - Та  за  це
тебе треба бiля стовпа до смертi  забити,  розбiйнику!  Придумати  таке  -
пiдпалити курiнь!
   Вогонь розгорався. У сiчовiй церквi вдарив  на  сполох  дзвiн.  З  усiх
куренiв висипали запорожцi i, уздрiвши пожежу, мчали  хто  в  чiм  був  до
переяславцiв.
   - Давайте воду! Снiгом засипайте! - лунали вигуки.
   - Зривайте очерет!
   - Виносьте з куреня зброю, щоб не погорiла!
   На гвалт збiглася вся Сiч. З'явилися дерев'янi цеберка. Запорожцi стали
цепом i почали подавати воду. Iншi довгими баграми зривали  з  даху  снопи
очерету, вiдкидали вбiк i там ?х затоптували в снiг. Все курiнне  майно  -
рушницi, шаблi, пiстолi, одяг, посуд - винесли i жужмом звалили вiддалiк.
   Незабаром пожежу пригасили. З обгорiлого причiлка здiймався сизий  дим,
змiшаний iз смердючою парою. Сам  курiнь  не  постраждав,  бо  був  товсто
обмазаний глиною i загорiтися не мiг. Козаки поволi заспокоювалися.
   Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:
   - Довбишi, бийте в литаври? На радуi Всi на раду!
   Тривожно задуднiли литаври. Запорожцi, не знаючи  для  чого  збира?ться
рада,  повалили  на  сiчовий  майдан,  посеред  якого  височiв   гладенько
обтесаний  дубовий  стовп,  шикувалися  в  коло  по  куренях.   Упiвголоса
перепитували один одного - що трапилося? З яко? причини збира?ться рада?
   Нiхто нiчого не знав.
   Зрозумiло стало тодi, коли молодики вивели пiд вартою Гурка i  Стягайло
загукав:
   - До стовпа його ведiть! До стовпа! Скара?мо киями проклятущого палiя!
   На майданi зчинився галас.  Козаки  з  iнших  куренiв,  не  знаючи,  що
ско?лося у переяславцiв, пiдтримали кошового i теж закричали:
   - Скарати його! Скарати!
   - Вiн спалив би усю Сiч!
   - За таке треба гарненько погладити по спинi!
   Хтось принiс iз  зброярнi  оберемок  замашних  кийкiв.  Викотили  бочку
горiлки i винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до
стовпа. Все було готове до екзекуцi?, яка на  Сiчi  називалася  "стовповою
смертю".
   Враженi переяславцi деякий час мовчали. Ось  як  повернулося!  З  жарту
вийшло  смертовбивство!  Прийом  до  товариства  перетворився  на  криваву
розправу. Хiба це справедливо?
   Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожцi почали перешiптуватися.
Потiм  пролунали  крики.  Незадоволенi  гуртувалися  навколо  Во?нова   та
Спихальського, а також Метелицi,  який  не  приховував  сво?х  почуттiв  i
думок, вздовж i впоперек лаючи Стягайла.
   - Треба рятувати батька Семена! - гукав Роман. - Бо дехто, бачу,  жарту
не розумi?!
   - Або не хоче розумiти, чортiв  син!  -  гув  Метелиця,  кидаючи  лютий
погляд на наказного  кошового.  -  Проклятий  дука!  Кроволинець!..  Такий
дорветься до булави - то всi ми зостанемось без голови!
   Тим часом Стягайло дiяв швидко й рiшуче. Не вдаючись у довгi розмови  й
пояснення, вiн пiдiйшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горiлки
- випив i, витерши долонею вуса, сказав:
   - Братчики, скара?мо палiя, який хотiв спалити  нашу  матiр  Сiч!  Який
хотiв довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно,  цю  людину
пiдiслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде ?й пощади!
   Вiн схопив кия i зi всього розмаху вдарив Гурка по спинi.
   За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горiлки...
   Та випити не встиг. З Переяславського  куреня  з  обуреними  криками  i
лайкою вибiг цiлий гурт запорожцiв. Попереду мчав  прудконогий  Сiкач.  За
ним - Во?нов, Спихальський, Метелиця... Сiкач штурхонув Покотила  так,  що
той засторцював носом у  снiг.  Метелиця  витягнув  шаблю,  затулив  собою
Гурка, гукнув на всю силу могутнiх легень:
   - Братчики! Не руште! Хто пiднiме кия на цього  чоловiка,  той  вчинить
мерзенне дiло! Несправедливе дiло! А на додачу скушту? мо?? шаблi!..
   Роман i Спихальський вихопили шаблi теж i стали поряд з  Метелицею.  До
них  при?дналося  кiлька  переяславцiв.  Навiть  наказний  отаман  Могила,
нагнувши, як бик, круту шию i бликаючи спiдлоба чорними очима,  вийшов  до
стовпа i поклав руку на  пiстоль,  що  стримiв  за  поясом.  Над  майданом
запанувала грiзна тиша, яка вiщувала бурю.
   За якусь мить Покотило, пiдвiвшись на ноги, вийняв шаблю i  кинувся  на
Сiкача.
   - Хлопчисько! Як ти посмiв ударити мене? Значного козака! I за  що?  Як
ти посмiв виступити супроти кошового? Та за це я, зна?ш, що зроблю? Посiчу
на капусту!
   Невисокий, товстий, круглий, мов барило, вiн, однак, був досить верткий
i вправний майстер битися на шаблях.  В  першу  мить  Сiкач  змушений  був
вiдступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника.  Та
незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.
   Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове мiркуючи, що робити.  Вiн  не
сподiвався  такого  опору  i  спочатку   розгубився,   але,   бачачи,   що
бунтiвникiв, як вiн назвав Метелицю i його  товаришiв,  небагато,  вирiшив
заразом покiнчити i з ними.
   - Гей, отамани! - закричав на весь голос, так що луна вiддалася десь аж
на Днiпрi. - Ген, отамани! До мене! Вiзьмiть цих  бунтiвникiв!  У  холодну
?х! У холодну!
   Стрiй здригнувся. З рiзних куренiв вискочило кiлька  десяткiв  козакiв.
Але бiльшiсть, збентежена  i  збуджена  незвичайними  подiями  -  пожежею,
стовповою карою, вiдвертим виступом багатьох переяславцiв проти  Стягайла,
розгубилася, не знала, що робити, i стояла в нерiшучостi.
   Майдан гудiв, як рiй бджiл.
   - Братчики! Кого в холодну? - ревнув  Метелиця.  -  Мене?  Хотiв  би  я
побачити смiливця, котрий посмi? це зробити!
   Незважаючи на мороз, вiн був без шапки, в однiй полотнянiй розхристанiй
сорочцi i рясних синiх шароварах. В правому вусi блищала  золота  сережка.
Могутнi груди важко здiймалися, мов ковальськi мiхи, а мiцнi  ноги  твердо
стояли на землi, як два дуби. I здавалося, не було тако? сили, яка могла б
зрушити його з мiсця.
   Метелицю в Сiчi знали всi. Знали його розум, умiння битися  на  шаблях,
вiдчайдушну смiливiсть, безкорисливiсть.  Знали,  що  переяславцi  не  раз
хотiли  обрати  його  курiнним,  але  вiн  вiдмовлявся,  бо  не   був   нi
владолюбцем, нi честолюбцем, а бiльше всього  на  свiтi  шанував  i  берiг
власну волю i гiднiсть, найдужче любив Сiч, що була його домiвкою,  бо  не
мав нi кола нi двора, та товариство сiчове, яке було йому за сiм'ю. Тому i
його всi любили, за винятком хiба деяких дукiв, над  якими  вiн  частенько
кепкував.
   Коли переяславцi побачили, що Метелицi загрожу? холодна, вони майже всi
рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:
   - Сiрко в Сiчi! Сiрко в Сiчi!
   Враз запала тиша. Сiрко користувався на Запорожжi такою великою  славою
i повагою, як нiхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись  i
- боготворили... Тому поява славетного  ватага  зразу  всiх  протверезила.
Сотнi очей разом повернулись до брами, назустрiч двом  вершникам,  що,  не
поспiшаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.
   Сiрко в'?хав на  майдан  у  супроводi  Арсена  Звенигори,  зняв  шапку,
вклонився товариству.
   - Доброго здоров'я, браття, отамани, вiйсько Запорозьке!  -  привiтався
вiн.
   - Доброго здоров'я батьку кошовому! - гукнули козаки.
   - Що у вас стряслося, що ви зiйшлися на раду?.. Чи збира?тесь  у  похiд
на турка, чи вiдповiдь чужоземним послам готу?те?
   Сiч мовчала. Запорожцi нiяково вiдвертали очi, поопускали голови. Нiхто
не знав, що вiдповiсти кошовому.
   Не злазячи з коня. Сiрко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного
до стовпа незнайомця, деякий час пильно  вдивлявся  в  нього.  На  обличчi
промайнув подив.
   - За що ви кара?те  цього  молодця?  Наперед  поволi  вийшов  Стягайло.
Вклонився.
   - Батьку кошовий, вiн пiдпалив курiнь... Замалим не згорiла вся Сiч!
   - Як пiдпалив? Для чого?
   - Мабуть, зi злим умислом...
   - Не може цього бути! - вигукнув Арсен  схвильовано.  -  Я  знаю  цього
козака! Я вам розповiдав, батьку, про нього! Це якесь непорозумiння!
   - Та що ви слуха?те Стягайла! Бреше вiн, собака! - крикнув Метелиця, не
ховаючи важко? блискучо? шаблюки. - Все було не такi  Не  сподобався  йому
чоловiк - от вiн i вирiшив вчинити самосуд над ним!
   - Як?1 Без суду - до стовпа? Хто ж дозволив?
   - Сам дозволив... Думав - пiсля  пожежi,  пiд  гарячу  руку,  нiхто  не
перечитиме, - пояснив Во?нов.
   - Розв'яжiть його! - наказав Сiрко.
   Арсен миттю сплигнув з коня, пiдбiг до стовпа, рубонув шаблею вiрьовку.
Гурко потер онiмiлi зап'ястя, весело усмiхнувся ясною усмiшкою,  вiд  чого
похмурий майдан теж став веселiший, i, обнявши Арсена за плечi, наблизився
з ним до кошового.
   - Спасибi, батьку кошовий! Тепер вiрю, що поживу ще... А то  думав:  як
уперiщать цими кийками, - вiн кивнув на купу довгих цупких палиць, - так i
полетить моя душа до Вельзевула в пекло!
   - А хiба що - нагрiшив?  -  усмiхнувся,  дивлячись  на  усмiхнене  лице
Гурка, Сiрко.
   - Бувало... Та й хто ? на свiтi без грiха?
   - А курiнь навiщо пiдпалив, грiшнику?
   - Сказали переяславцi, що я ще нiчого такого видатного не зробив.
   - Так ото ти i втнув?
   - Утнув, батьку...
   - Захотiв, щоб Палi?м прозвали?
   - Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть...
   - Ха-ха-ха! - засмiявся Сiрко. - Що не кажiть,  браття,  а  треба  мати
мудру голову, щоб додуматись до такого!
   Запорожцi, що згромадилися навколо кошового густим натовпом  i  слухали
розмову, весело зареготали, ?м почав подобатись цей чолов'яга, якого  вони
замалим не почастували киями.
   - Ну, а коли б згорiла вся Сiч? - запитав Сiрко.
   - Не згорiла б,  батьку,  -  спокiйно  вiдповiв  Гурко.  -  Всi  куренi
приметенi  снiгом  так,  що  нiчому  горiти...  Отже,  згорiв  би   тiльки
Переяславський.
   Наперед випхався Спихальський.
   - Холера! - вигукнув вiн. - Але ж  то  справдi  мудро,  прошу  панство,
втнути таку штукенцiю! Чи ктурий з нас додумався б до такого,  питам  вас?
Не! Як бога кохам, н?!.. А курiнь наш Переяславський - одна тiльки  слава,
що курiнь, скажу я вам! Стiни  покривилися,  погнили  -  вiтер  аж  свище!
Покрiвля продiрявилась так, що коли йде дощ, то ми  промока?мо  до  кiсток
або тiка?мо до сусiдiв! Хай мене грiм поб'?, коли брешу!
   - Правду козак каже! ?й-богу, правду! - втрутився Метелиця i повернувся
до Стягайла та його прибiчникiв. - А ви, сучi  сини,  хотiли  за  оберемок
гнилого очерету пiддати чоловiка стовповiй смертi! Та дякувати треба йому,
що примусив нас  перекрити  сво?  житло!  Що  спалив  iк  лихiй  мамi  оте
гниляччя!.. Чи у Днiпровських плавнях перевiвся  очерет?  А  чи  руки  нам
вiдсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його  i  гуртом  заново  перекри?мо
курiнь?..
   - Та й не даром я палив його, - знову заговорив Гурко. - Я  прийшов  до
вас, братчики, не з порожнiми руками, а з копою  срiбних  талярiв,  якi  з
радiстю дарую переяславцям, щоб за цi грошi полагодили свiй курiнь...  Або
й збудували новий... - Вiн витягнув  з  кишенi  туго  набитий  оксамитовий
кисет i подав Метелицi. - Ось держи, батьку!
   - Спасибi тобi, брате! - обняв його Метелиця. -  От  тiльки  так  i  не
знаю, як тебе звати, бо прийняти в курiнь  -  прийняли,  а  прiзвиська  не
встигли дати!
   - Як назвете, так i добре буде.
   - Дозвольте, пани-брати, менi слово мовити, - сказав Сiрко.
   - Говори, батьку, говори! - загукали козаки.
   - Подоба?ться менi цей козак, нiде правди дiти... I чу? мо?  серце,  що
не раз i не два стане вiн у пригодi товариству нашому... Тож  приймемо  ми
його до свого коша i дамо йому прiзвисько  Палiй,  бо  таке  вiн  сьогоднi
заслужив...
   - Палi?м, Палi?м прозвати! Хай вiднинi буде Палiй! - загомонiли козаки.
   - Iменi не будемо, за нашим звича?м, змiнювати, бо  iм'я  -  вiд  бога,
його дав пiп... - вiв далi Сiрко. - А прiзвище - вiд людей, от його  ми  й
змiнили... Чи згоден, козаче?
   Семен Гурко, який вiдтепер  мав  прозиватися  Семеном  Палi?м,  а  сво?
родове прiзвище забути, вклонився товариству i кошовому.
   - Спасибi, батьку кошовий, спасибi, батьку хрещений! Доки  й  житиму  -
пам'ятатиму,  хто  дав  менi  це  запорозьке  наймення!  I  постараюся  не
осоромити його нiколи... А вам, братчики, дякую за шану, яко? ви удосто?ли
мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогоднi до  цього  стовпа,  щоб  усипати
менi в спину пiвтисячi ки?в, то хто б тут зараз знав  якогось  там  Семена
Гурка?.. Нiхто... Тож дякую за те, що без слави прославили  Семена  Палiя!
Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею сво?ю!
   - Ти дивися, як чеше! Хоч  i  молодий,  а  голова!  -  прошамкотiв  дiд
Шевчик, блискаючи ?диним зубом.
   Палiй уклонився ще раз, потiм подлубався в кишенях  -  витягнув  кiлька
золотих, пiдкинув на долонi.
   - Од тепер, браття, годиться i хрестини справити! Ставлю  на  всiх  двi
бочки горiлки... Гукайте шинкаря!
   Над натовпом прокотився схвальний гомiн, i в  ньому  найчастiше  чулося
нiкому досi не знане, щойно народжене наймення -  Палiй,  яке  враз  стало
вiдоме усьому Запорозькому вiйську.
   Як i сподiвався Арсен, Сiрко дозволив  набрати  охочих  для  походу  на
Правобережжя, наказавши  за  рахунок  запорозько?  казни  спорядити  загiн
порохом, сухарями, пшоном, салом i сушеною рибою.
   Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було  чимало,  однак  вирушали
тiльки тi, хто мав коня. Таких виявилося небагато -  всього  сто  сiмдесят
чоловiк. До заходу сонця  вони  одержали  у  зброярцi  порох  i  олово,  в
гамазеях  -  пшоно,  сало,  сухарi,  рибу  i  сiль.  Хто  обносився,   той
нашвидкуруч латав одяг i взуття або мiнявся з товаришами  на  щось  краще,
теплiше...
   Виступити мали рано-вранцi. А ввечерi Сiрко зiбрав  усiх  у  вiйськовiй
канцелярi? на раду.
   Простора кiмната переповнена  вщерть.  Сидiли  на  лавах,  на  ослонах,
внесених джурою кошового, стояли попiд стiнами i посерединi - де хто  мiг.
Вiд жовтавого свiтла воскових свiчок  по  суворих,  зосереджених  обличчях
ходили мерехтливi тiнi.
   Сiрко вийшов з боково? кiмнати - став за  столом.  Останнiм  часом  вiн
помiтно почав старiти. Вуса зовсiм побiлiли, а пiд  очима  з'явилися  синi
набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечi розправленi,  як
у парубка, голова високо пiднята. У себе на хуторi, в Грушiвцi, вiн  встиг
вiдпочити, i при?зд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися
назад у Сiч, до яко? вже сам рвався.
   Окинувши поглядом принишклих запорожцiв, кошовий почав говорити.
   - Браття, я зiбрав вас  для  того,  щоб  перед  вашою  далекою  дорогою
сказати кiлька слiв... Причина по?здки всiм вiдома: кожен з вас зголосився
добровiльно допомогти нашому товаришевi Арсену  Звенигорi  визволити  його
рiдних. Про це зна?те ви, про це зна? вся Сiч, а отже, можуть знати i  тi,
хто цiкавиться, як ми тут i чим живемо...  Але  це,  так  би  мовити,  для
стороннiх ушей. Насправдi завдання ваше буде далеко ширше, важливiше...
   Над головами прошелестiло здивування. Невже батько кошовий пiдозрю?, що
серед них ? чужоземнi вивiдачi?
   - Я нiкого не пiдозрюю, - вiв далi Сiрко, - але ми живемо  в  тривожний
час, серед ворогiв, i повиннi не тiльки дiями, а й  словами  не  зашкодити
собi... Отже, перша передумова успiху -  цiлковита  та?мниця!..  Трапилося
так, що пiсля облоги Чигирина  i  здачi  його,  в  чому  я  звинувачую  не
вiйсько, а  наших  полководцiв,  про  що  я,  до  речi,  вiдверто  написав
Самойловичу в сво?му листi,  Правобережна  Укра?на  зосталася  пiд  владою
туркiв, якi настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всi любили i
поважали великого Богдана, але не можемо тим же  платити  його  безпутному
синовi, який з-помiж усiх гетьманiв,  що  були  пiсля  Богдана,  найбiльше
завинив перед нашою вiтчизною i завдав ?й  найбiльшо?,  може,  непоправно?
шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками i татарами у  мене
нiколи не було нiяких дружнiх договорiв, я нiколи збройною силою не ставав
на ?хнiй бiк i нiколи не стану на бiк тих, хто ?м допомага?!
   - Ми це зна?мо, батьку, - басовито сказав Метелиця.
   - Ви завтра вируша?те на Правобережжя i зiткнетеся з тими, хто  служить
султановi Магомету. Не багато ?х, але менi хотiлося б, щоб зовсiм не було!
   - Розумi?мо, батьку, - знову прогув Метелиця.
   - А як розумi?те, то  про  це  бiльше  не  говоритиму...  Скажу  друге:
головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви  пiдете  одним  загоном,
зробите там  що  потрiбно,  тобто  визволите  Арсенових  рiдних,  а  потiм
роздiлитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я
призначаю Семена Палiя...  А  пiсля  Корсуня  -  отаманство  над  загонами
приймуть Самусь, Iскра,  Абазин  i  Палiй.  Ви  пройдете  вiд  Корсуня  до
Днiстра, до Збруча, до Случi й Iрпеня, розвiда?те, що там дi?ться, як живе
народ, покажете йому, що ми про нього не забули, пiднiмете його i  спiльно
поб'?те невеликi татарськi i турецькi залоги, де зустрiнете... А на  весну
повернетесь на Сiч!
   - Розумi?мо, батьку, - закивали головами запорожцi.
   - Ну, а коли розумi?те, то щасливо? вам дороги!
   Всi вийшли,  крiм  Палiя,  Звенигори,  Во?нова  i  Спихальського,  яким
кошовий наказав зостатися.
   Сiрко пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився перед Палi?м,  поклав  йому
на плече руку.
   - Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу пiсля хрестин отаманом став?
   - Здивований, батьку.
   -  Звикай...  Правду  кажучи,  я  хотiв  призначити  Арсена,  але   вiн
розповiдав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!
   - Вiн, напевне, перебiльшив, батьку.
   - От я й хочу сам пересвiдчитись, чи ти справдi орел, чи тiльки  схожий
на нього... Ну, ну, не ображайся, я жартую... Отаманом  справдi  мав  бути
Арсен, але, мабуть, у цьому походi в нього буде багато iнших турбот. Тому,
знаючи про вашу дружбу i про ту славу, яко? ти так швидко зажив у Сiчi,  -
кошовий усмiхнувся, а за ним усмiхнувся i Палiй,  -  я  й  призначив  тебе
полковником.
   - Дякую, батьку.
   Сiрко деякий час помовчав, думаючи щось сво?, пота?мне. Потiм  розiгнав
на чолi глибокi зморшки i сказав:
   - Друзi,  у  вашого  загону  буде  окреме  завдання...  Пiсля  того  як
визволите  Арсенову  сiм'ю,  ви  повиннi  будете  пробратися  в  Не-мирiв,
резиденцiю Юрася Хмельницького. Я довго був вiнницьким полковником i добре
знаю тi мiсця. Там ? де сховатися вашому загоновi, - один Краковецький лiс
може прийняти пiд свiй захист у сто разiв бiльше людей, нiж у вас...  Якщо
вам пощастить, ви зможете вивiдати важливi та?мницi  туркiв,  потрiбнi  не
тiльки Сiчi, а й Батурину та Москвi. Ви розумi?те, про що я кажу. Вiйна не
закiнчена. Можна сподiватися, що  цього  року,  влiтку,  вона  розгориться
знову. Тож нам було б цiкаво знати,  куди  вдарить  Кара-Мустафа  i  якими
силами... Пiсля того ви пiдете  на  Iрпiнь,  розвiда?те,  що  робиться  на
Полiссi.
   - Надто важке завдання, - задумливо сказав Палiй. - Не  уявляю,  як  ми
викона?мо його.
   - Про це потурбу?ться Арсен, - усмiхнувся доброю усмiшкою Сiрко. - Йому
не звикати...



   В ОСИНОМУ ГНIЗДI

   I

   На сьомий  день  важко?  дороги,  перед  полуднем,  валка  вигнанцiв  з
Лiвобережжя прибула в супроводi татарського загону до  Корсуня.  Пощипував
бадьорий морозець. В ясно-голубому небi слiпучо сяяло сонце. Та незважаючи
на гарну погоду, в мiстi було безлюдно, як i  всюди  на  Правобережжi,  де
довелося побувати переселенцям. Цiлi кутки  вигорiли  пiд  час  татарських
нападiв, а там, де оселi уцiлiли  вiд  пожеж,  все  дихало  пусткою.  Тини
скособочилися, хлiви й клунi зяяли ребрами  кроков  та  лат,  колись  бiлi
стiни хат тепер облупилися,  вiкна  чорнiли  страхiтливими  дiрами,  а  по
дворах лежали кучугури снiгу... Тiльки де-не-де виднiлися людськi слiди. В
двох чи трьох хатах  скрипнули  дверi  -  то  виглянули  закутанi  якимись
рядюгами старенькi бабусi, але й вони,  побачивши  озбро?них  вершникiв  i
валку змучених бранцiв, миттю сховалися в сiнях.
   Один замок на кам'янистому островi посеред Росi  виявляв  зримi  ознаки
життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуватi  дими,  як
вештаються темнi постатi. Чувся передзвiн молоткiв у замковiй кузнi.
   Залишивши валку на  широкому  заснiженому  майданi  над  Россю,  Свирид
Многогрiшний поскакав до перекидного моста.
   Переселенцi збилися в купи i тихо  розмовляли  мiж  собою,  насторожено
позираючи на татар-дозорцiв...
   - Корсунщина - непоганий край, зна?ш-ма?ш, - мiркував  уголос  схудлий,
почорнiлий, але, як  завжди,  балакучий  Iваник.  -  Нiчим  не  гiрший  за
Посулля. А може, ще й кращий... Та жити  тута,  пiд  турками,  буде  не  з
медом. Ой, нi, не солодко!.. Менi б тiльки  до  весни  -  а  тодi  накиваю
п'ятами за Днiпро!
   - Пiймають - голову вiдкрутять! - кивнув хтось на татар.
   - Вони й так не помилують.
   Бiля саней дiдуся Онопрiя  було  тихо.  Ненко,  Младен  i  Якуб  мовчки
розглядали чуже мiсто, а жiнки, вмостившись серед вузлiв i клумакiв, сумно
дивилися на гомiнкi пороги, де навiть у лютi морози парувала  швидкоплинна
течiя, пробиваючись помiж брилами камiння i льоду.
   Раптом над валкою пролетiв приглушений гомiн.
   Iз замку ви?хало кiлька вершникiв. Попереду на вороному  конi  гарцював
красивий, багато  вдягнутий  чоловiк  середнiх  рокiв.  Позад  нього  ?хав
полковник Яненченко. А ще далi - почет, що складався переважно з татар.
   - Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! - прошелестiло над валкою.
   Всi миттю припинили розмови i прикипiли  поглядами  до  чоловiка,  iм'я
якого останнi два роки наводило жах на всю Укра?ну.
   Taк ось який вiн!
   Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрiй або,  як
його в сiм'?, а потiм i в народi називали, Юрась, мав лише  шiсть  чи  сiм
рокiв, коли його батько в 1648  роцi  пiдняв  всенародне  повстання  проти
польсько-шляхетського панування на Укра?нi. Рано  втративши  матiр,  Юрась
виростав  хворобливим  i   мовчазним   хлопцем.   Батька,   переобтяженого
державними турботами та безконечними вiйнами й походами, бачив  зрiдка.  А
згодом, коли був вiдданий на навчання до Ки?во-Могилянсько? колегi?, довгi
роки зовсiм не зустрiчався з ним.
   В  противагу  старшому  братовi  Тимошевi,  енергiйному,  розумному   i
хороброму  юнаковi,  який   у   сiмнадцять-вiсiмнадцять   рокiв   очолював
Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бо? велике  вiйсько  i  помер
вiд тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездiяльний.  Його
бiльше приваблювала келiя схимника i ряса ченця, нiж  гетьманська  булава,
що пiсля смертi батька опинилася в його слабких руках.
   Пiсля поразок, яких зазнало  росiйсько-укра?нське  вiйсько  у  вiйнi  з
Польщею спочатку пiд Любаром i Чудновом, а пiзнiше - пiд Слободищем, Юрась
пiдписав  з  Польщею  ганебний  i  тяжкий   для   Укра?ни   i   для   себе
Слободищенський трактат  1660  року.  Всупереч  волi  народу,  вiн  зламав
Переяславський договiр з Росi?ю i знову кинув Укра?ну на поталу  польськiй
шляхтi.
   Хвиля народних повстань проти польсько-шляхетських загарбникiв  змусила
Юрiя Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства i  пiд  iм'ям
Гедеона постригтися в ченцi. Та цей акт  уже  не  мiг  зарадити  народному
лиховi: 1667 року - i на довгi десятирiччя - Укра?на була подiлена на  двi
частини - Лiвобережну i Правобережну. Це на коренi пiдсiкло  сили  народу,
кинуло його у вир братовбивчих во?н та повстань, що не  затухали  протягом
цiлого наступного столiття. Хижо-заздрiснi  сусiди  з  пiвдня  та  заходу,
користуючись роз'?днанiстю Укра?ни, посилили напади  на  не?,  намагаючись
вiдхопити собi якомога  бiльший  шматок.  Тiльки  Росiя  рятувала  ??  вiд
остаточно? загибелi.
   Особиста доля Юрася пiсля цього була не менш тяжка. Через рiк  вiн  був
обвинувачений у зрадi правобережним гетьманом-самозванцем Павлом  Тетерею,
заарештований i переданий польським  властям.  Майже  три  роки  провiв  у
похмурих, сирих казематах Марi?нборзько? фортецi на пiвночi Польщi.
   Звiльнений з ув'язнення, чернець Гедеон, як  вiн  називав  себе  тепер,
цiлком зрiкся свiтського життя й оселився  в  Уманському  монастирi.  Хоча
йому було в той час рокiв двадцять п'ять чи двадцять шiсть,  здавався  вiн
постарiлим, стомленим, надломленим душевно. На блiдому, позбавленому життя
обличчi застигла печать скорботи i болю, а чорнi згаслi очi давно загубили
здатнiсть усмiхатись. Десять важких i бурхливих лiт, що минули  зi  смертi
Богдана Хмельницького, зiв'ялили i виснажили його кволе тiло i хвору душу.
   Здавалося, що за монастирськими стiнами Юрась нарештi знайде собi тиху,
спокiйну оселю, у  якiй  зможе  прожити  безжурно  до  кiнця  днiв  сво?х,
сховатися вiд житейських бурь, що одна за одною стрясали укра?нську землю.
   Та ба? Навiть монастирськi стiни не врятували  ченцiв  вiд  татарського
аркана: Юрася разом з братi?ю людолови потягли до  Криму,  а  звiдти  хан,
дiзнавшись,  що  молодий  похмурий  чернець  -  син   покiйного   гетьмана
Iхмельнiскi, як називали його татари,  i  сам  колишнiй  гетьман  Укра?ни,
вiдправив його в Туреччину в подарунок султановi. Там деякий час вiн сидiв
в  одиночцi  Семивежного  замку  -  тюрмi  для  полiтичних  злочинцiв   та
суперникiв султана. А згодом, коли уряд  Османсько?  iмперi?,  заграючи  з
Дорошенком, все бiльше  i  настирливiше  почав  скеровувати  вiстря  сво??
експансi? на пiвнiч, проти Укра?ни, його було призначено  архiмандритом  в
один з православних монастирiв турецько? столицi.
   Слабкий i безвольний, вiн дуже  скоро  погодився  допомагати  туркам  у
?хнiх  завойовницьких  походах.  I  коли   правобережний   гетьман   Петро
Дорошенко, вiд якого вiдсахнувся народ через його згубну полiтику дружби з
султаном, змушений був скласти зброю i  здатися  лiвобережному  гетьмановi
Iвану Самойловичу i царському  во?водi  Григорiю  Ромодановському,  султан
несподiвано витягнув  Юрася  з-за  монастирських  стiн  на  свiт  божий  i
проголосив "князем Малоросiйсько? Укра?ни".
   З таким пишним, але малозрозумiлим титулом, одержаним  вiд  найлютiшого
споконвiчного  ворога  укра?нського  народу,  з'явився   Юрась   на   чолi
вiсiмдесяти п'яти землякiв-запроданцiв з колишнiх невiльникiв влiтку  1677
року пiд Чигирином. Його пiдпирало стотисячне  турецьке  вiйсько  великого
вiзира Iбрагiма Шайтан-пашi.
   Та марнi були сподiвання султана  i  самого  Юрася  на  те,  що  народ,
спокушений славним прiзвищем Богдана Хмельницького, пiде за його сином. На
Укра?нi Юрасеве "вiйсько" збiльшилося - смiшно сказати - всього на пiвтора
десятка чоловiк i складалося iз сотнi гультiпак, яким  не  довiряв  навiть
сам "князь".
   Через мiсяць Iбрагiм Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втiк  з-пiд
Чигирина,  залишивши  пiсля  себе  зруйнованi,  спаленi   села   й   мiста
Правобережжя та трупи тисяч людей.
   Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне вiйсько для завоювання
Укра?ни. Великий  вiзир  Мустафа  поклявся  бородою  пророка,  що  здобуде
Чигирин i всю Укра?ну. В його  обозi  знову  плентався  проклятий  народом
Юрась... Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закрiпитися в ньому, а тим  бiльше
завоювати всю Укра?ну  не  змiг.  Розбитi  пiд  Бужином  турецькi  вiйська
покотилися назад, безжалiсно знищуючи все на сво?му шляху.
   Правобережжя майже зовсiм спустiло. Сотнi тисяч людей втекли  на  лiвий
берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили  або
потягли в неволю.
   Колись багатолюдний край - вiд Чигирина на сходi до Кам'янця й Житомира
на заходi - внаслiдок гетьманських чвар,  польсько-шляхетських  на?здiв  i
особливо турецько-татарсько? навали занепав, знелюднiв. У  тих  селах,  де
колись було по сто чи й по двiстi дворiв, тепер залишилося двi-три хати, в
яких знаходили притулок старi й малi,  що  якимсь  чудом  врятувалися  вiд
ворожо? шаблi та аркана. Вiд Чигирина, Канова, Уманi, Фастова та  багатьох
iнших мiст лишилися тiльки назви. Хто зостався там живий, утiк в  лiси,  в
печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами...
   Народ небезпiдставно вважав винуватцем  розорення  рiдного  краю  Юрася
Хмельницького, який не тiльки не  перечив  туркам  i  татарам  плюндрувати
Укра?ну, а нерiдко  й  сам  наказував  винищувати  села  й  мiста,  що  не
скорялися його владi. Iм'я Юрася стало ненависне на обох берегах Днiпра.
   Тож не дивно, що всi переселенцi - вiд старого до  малого  -  прикипiли
поглядами до цi?? людини.
   Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи  з  коня,  почав
мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його.
   Невисокого зросту, хирлявий, вузький у  плечах,  чисто  поголений,  вiн
прямо, якось задерев'янiло сидiв у сiдлi, i на його блiдому,  невиразному,
хоч i досить вродливому обличчi не промайнуло жодне почуття.  Тiльки  один
раз, коли на руках у молодо? матерi  верескнуло  злякане  юрмою  вершникiв
дитя, вiн несподiвано усмiхнувся. Але усмiшка не скрасила його обличчя, бо
очi  залишилися  тьмяно-холодними,  непроникними,  немов  скляними.  Та  й
тривала вона всього якусь мить i зразу, без нiякого переходу, щезла.
   Одягнутий вiн був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, пiдбита
лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвiтом та  двома  павичевими
пiр'?нами над чолом,  при  боцi  -  дорога  шабля,  за  поясом  -  булава,
виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на
ногах - червонi чоботи.
   Оглянувши мовчазних переселенцiв, ?хнiй убогий скарб  на  санях,  отари
овечок та черiдки схудлих за час переходу корiвок, вiн кивнув  Яненченковi
i, коли той пiд'?хав, щось тихо сказав.
   - Люди, пiдiйдiть ближче! - пiднявся на стременах полковник. -  3  вами
хоче говорити ясновельможний гетьман!
   Залишивши дiтей на санях, чоловiки й жiнки стовпилися перед гетьманом i
його почтом.
   - Люди! - промовив Юрась. - Сьогобiчна Укра?на, - вiдтепер  ваша  хата,
ваш край! Звiдси бiльшiсть iз вас вийшли, сюди й повернулися.  Поселяйтеся
в Корсунi, в найближчих селах, живiть вiльно,  багато!..  Годi  вам  гнути
спини перед богопротивним  поповичем,  якого  я,  дасть  бог,  переможу  i
коли-небудь приведу на арканi сюди на справедливий суд людський i божий!..
Владою, даною менi султаном турецьким  Магометом,  я  захищатиму  вас  вiд
поповиче-вих посiпак, царських во?вод i польських  панiв!..  У  вас  тепер
один володар - я, гетьман i князь Укра?ни, визволено?  з  лядсько?  неволi
мо?м батьком Богданом Хмельницьким!  Хто  з  вас  чинитиме  непослух,  хто
наважиться не коритися полковниковi та його людям, той буде нещадно  битий
або скараний на горло!.. Вам зрозумiло?
   - Зрозумiло, пане гетьмане,  -  вилiз  наперед  невгамовний  Iваник.  -
Одного нiяк не докумекаю, зна?ш-ма?ш...
   - Ну, чого саме?
   - А якщо на нас нападуть татари альбо, примiром, турки... Як  же  тодi?
Давати ?м одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покiрно йти на
галери?.. Чи, примiром, жiнкам нашим та дiвчатам - до турчина в гарем?
   Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловiка, мов у яке  диво.
Довгенько мовчав. Потiм голосно вигукнув:
   - Дурню! Турки й  татари  -  мо?  союзники!  Вони  не  чiпатимуть  мо?х
пiдданцiв. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб
визволяти!
   - Нашу душу вiд тiла, зна?ш-ма?ш, - буркнув  Iваник  i,  побачивши,  як
сiпнулася гетьманова рука до шаблi, прудко шмигнув  у  натовп,  де  Зiнька
зразу ж дала йому стусана межи плечi, щоб не був такий розумний.
   Наперед ви?хав полковник Яненченко.
   - Люди! Зараз вас розведуть по  хатах,  де  ви  зможете  перегрiтися  i
пожити до того часу, коли  остаточно  виберете  собi  пристановище...  Але
перед тим я хочу вiдiбрати кiлькох хлопцiв i дiвчат для служби в  замку...
Ось ти!.. I ти!.. I ти!..
   Вiн показував пальцем прямо в настороженi очi парубкiв i дiвчат, i  тi,
сполотнiвши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але  два
козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали ?х за рукава i  вiдводили
вбiк.
   Перед Златкою i Стехою Яненченко на мить  запнувся.  Вiн  був  вражений
?хньою красою ще там, на хуторi, коли зчепився з-за них з мурзою  Кучуком.
Власне, парубкiв i дiвчат  вiн  зараз  брав  тiльки  для  того,  щоб  менш
помiтними були серед гурту цi красунi, бо  цiкавили  його  в  першу  чергу
вони. Однак вiн не хотiв, щоб гетьман звернув на них  увагу.  Тому  досить
недбало, нiби мiж iншим, ткнув зразу двома пальцями - вказiвним i середнiм
- в ?хнiй бiк.
   - I ви!
   - Ой! - зойкнула Стеха i схопила Златку за рукав. Нiхто не помiтив,  як
перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук iз сином Чорою.
   Не дуже второпавши, що говорить  горбоносий  вершник,  Злат-ка  злякано
мовчала.
   Полковниковi пахолки пiдбiгли до дiвчат  i  потягли  з  гурту.  Младен,
Ненко i Якуб, теж далеко не все розумiючи iз сказаного, напружено  стежили
за тим, що вiдбува?ться на майданi. Коли на хутiр напали татари  i  почали
виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зiзнаватися, хто  вони
такi, щоб у слушний час визволитися самим i визволити  усiх  сво?х.  Тепер
вирiшили, що такий час настав.
   Ненко раптом вийшов з гурту i став перед Яненченком.  Швидко  заговорив
по-турецькому.
   - Не чiпай цих дiвчат, ага! Заклинаю тебе аллахом - не  чiпай!  Одна  з
них - моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене кра?,  а  друга...
друга - моя полонянка,  яку  я  мав  намiр  забрати  з  собою...  Ти  мене
розумi?ш? Залиш ?х при менi, ага!
   Яненченко витрiщив очi. Вiн досить  добре  знав  турецьку  мову  i  все
зрозумiв. Одного не мiг второпати - звiдки тут узявся цей турок?
   Зрозумiв Ненка не тiльки Яненченко. З-за спини Юрiя Хмельницького, який
теж говорив  по-турецькому,  швидко  ви?хав  старшина  гетьмансько?  варти
Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима  i  важкою  нижньою
щелепою, що видавалася далеко вперед.  Ставши  перед  Ненком,  вiн  пильно
оглянув його, а потiм запитав:
   - Ти хто такий?
   - Сафар-бей, бюлюк-баша окремо? яничарсько? орти в Сливенi.
   - Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився  серед  цих  чужих  для  тебе
людей?
   - Нас тут аж тро? - яничарських  старшин,  -  спокiйно  пояснив  Ненко,
заздалегiдь обмiркувавши з  батьком  та  Якубом,  як  ?м  триматися,  коли
настане час зiзнатись, хто вони. I вiн показав на  Младена  i  Якуба,  якi
вклонилися гетьмановi i Азем-азi. - Ми потрапили пiд час нападу на  Сiч  у
полон до козакiв... Ми склада?мо аллаховi i вам  щиру  подяку  за  те,  що
визволили нас, ага!
   - Ти сказав, що одна з цих дiвчат - твоя сестра... То правда?
   - Так, ага.
   - Ця? - Азем-ага показав на Златку.
   - Так, ага,  -  пiдтвердив  Ненко  i  звернувся  до  дiвчини:-  Адi-ке,
привiтай цих добродi?в!
   - Я вiтаю вас,  ефендi,  -  вклонилася  Златка  гетьмановi.  -  Я  рада
зустрiчi з вами, шановний ага, -  повернулася  вона  до  Азем-аги.  -  Хай
береже вас аллах!
   - Гм, справдi туркеня, - буркнув Азем-ага i кивнув на Стеку. - А та?
   - То сестра козака, який узяв нас у полон... Вiн ставився до нас  добре
i навiть допомiг розшукати Адiке, захоплену запорожцями пiд час  морського
походу... Його нема? тут,  i  ми  опiку?мо  його  рiдних...  Тому  просимо
залишити дiвчат з нами!
   Азем-ага нахилився до гетьмана i впiвголоса щось довго йому  пояснював.
Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дiвчат, на  Ненка
i повернувся до Яненченка.
   - Облиш дiвчат, пане Iван, - сказав вiн. - Ти собi знайдеш iнших, а цих
я заберу з собою до Немирова... Та  накажи  вiдiбрати  пiвсотнi  сiмей  на
добрих санях i з мiцними, витривалими кiньми - я вiзьму ?х теж з собою.  I
не забудь про тисячу злотих, якi ти ма?ш прислати менi... Бо...
   Яненченко втягнув голову в плечi i зблiд вiд гнiву та образи. Вiн  нiяк
не сподiвався, що гетьман забере дiвчат ще й нагада?  йому  так  недоречно
про данину. Гадав, що розмова, яка вiдбулася мiж ними сьогоднi вранцi  сам
на сам, нiкому не буде вiдома,  i  ось  раптом  гетьман  розголосив  ??  в
присутностi  всього  почту.  Та  розмова  теж  мала  образливий  характер.
Хмельницький пiсля снiданку без нiяких  пояснень  зажадав,  щоб  Яненченко
кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли  полковник  зауважив,  що
навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного i зубожiлого населення таку
суму, гетьман розгнiвався i сказав, що  зможе,  iнакше  пернач  полковника
вiддасть комусь iншому,  бiльш  винахiдливому,  котрий  зумi?  дiстати  тi
нещаснi тисячу злотих.  Це  означало,  що  доведеться  не  тiльки  тягнути
останн? з люду, а й витрушувати  сво?  кишенi.  Однак  вiн  погодився,  бо
нiчого iншого не зоставалося робити... А тепер гетьман удруге нагадав  про
це. Те "бо"  прозвучало  тихо,  але  лиховiсне,  як  суворе  застереження.
Можливо, воно було сказане так, мiж iншим, а можливо,  i  з  умислом,  щоб
полковник не став оскаржувати раптовий намiр гетьмана забрати з  собою  аж
п'ятдесят сiмей, i особливо цих двох дiвчат красунь, що так запали йому  в
око...  "Хай  йому  грець,  -  подумав  Яненченко,  -  з   цим   скаженим,
напiвбожевiльним Юрасем кашi не звариш. Хоч вiн i  родичем  доводиться,  а
краще триматися вiд нього далi..."
   Вiн ствердно хитнув головою i мiцно - аж суглоби побiлiли на пальцях  -
затиснув у руцi ремiнний  повiд.  Заклопотаний  сво?ми  думками,  вражений
таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не  помiтив,  як  радiсно
блиснули очi в одного вершника, що стояв позад гетьмана,  коли  почув,  що
дiвчата мають ?хати до Немирова.
   То був мурза Кучук.
   Поминувши сплюндрованi, безлюднi  мiстечка  Лисянку,  Жашкiв  i  Дашiв,
змученi, перемерзлi, голоднi подорожнi добралися одного дня до Немирова.
   Невiдомо, чому це невелике, хоч i мальовниче  мiстечко  облюбував  Юрiй
Хмельницький для сво?? резиденцi?. Може, тому, що тут  була  досить  мiцна
фортеця, чи тому, що в мiстi та його околицях збереглося бiльше населення,
нiж над Россю? Чи тому, що звiдси було недалеко i до кордонiв Туреччини  i
до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика,  на  правах  окремо?
провiнцi? при?днаного до iмперi?,  де  на  випадок  небезпеки  мiг  знайти
захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали  йому  його  господарi  -
султан i великий вiзир?
   Поселився вiн на Викiтцi, високому, кам'янистому пiвостровi,  оточеному
з трьох бокiв широкими ставами. Це урочище самою  природою  було  створене
для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишн? польське  укрiплення
пiд час козацьких во?н було значно пошкоджене, але ще й  досi,  незважаючи
на це, землянi вали з дубовим частоколом були мiцнi i  надiйно  прикривали
гетьмана вiд раптового нападу.
   Мешкав вiн у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському
во?водi  В  сусiднiх  будинках  розташувалася  його  особиста   варта.   А
неподалiк, у Шполiвцях, ?диному передмiстi, що  збереглося  вiд  пожеж  та
руйнування, розмiстилося гетьманське  вiйсько  -  вiсiмсот  татар,  двiстi
волохiв, двадцять вiсiм сербинiв та вiсiмдесят козакiв. Вiйсько  невелике,
можна сказати - мiзерне, але i його нiчим було прогодувати.  Тому  нерiдко
траплялося так, що зголоднiлi татари вiдправлялися в  села,  де  ще  можна
було чим-небудь поживитися, i забирали в селян останн? - корiвчину,  вiвцю
чи лантух збiжжя.
   Саме тодi, коли  Юрась  на  чолi  свого  загону  i  валки  переселенцiв
пiд'?хав до Викiтки, на  греблi  показався  татарський  роз'?зд.  Попереду
лучники гнали невелику отару  овець.  Позаду  на  санях  везли  лантухи  з
борошном та збiжжям, на арканах  тягнули  кiлькох  на  смерть  переляканих
чоловiкiв.
   Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом пiднiмуться на гору.
   - Що це? -  спитав  вилицюватого,  подзьобаного  вiспою  салана,  який,
облесливо-нахабно усмiхаючись i кланяючись, пiд'?хав до нього.
   - Салям, ясновельможний гетьмане, - привiтався салтан  i,  повернувшись
впiвоберта назад, показав на здобич. - Мало-мало брали ясак... '  Голодний
во?н - поганий во?н... Треба м'ясо, треба клiб... Кашу  треба...  Голодний
татарський кiнь - нiкудишнiй кiнь... Мало-мало треба овса, треба сiна... А
де взять?.. Пан князь сам мало-мало розумi?...
   - Гаразд, - кивнув головою Юрась. - А це що за люди?
   - А-а, цi...  Багатi  люди...  Мало-мало  будем  бити  -  родичi  грошi
принесуть... Казна порожня - грошi треба...
   У Юрася блиснули очi. Вiн враз пожвавiшав, став рухливий.
   - Посадiть ?х у ямуi Я сам говоритиму з ними.
   - Якшi, якшi,  -  закивав  гостроверхою  шапкою  салтан,  в  улесливому
усмiховi  показуючи  разок  гострих  зубiв,  i  рiзко  гукнув  щось  сво?м
сейменам. Тi швидко потягнули полоненикiв до фортецi.
   Вiдпустивши стомлене вiйсько, що повернулося з  нещасливого  походу  за
Днiпро, на спочинок, Юрась про?хався верхи вздовж валки переселенцiв. Його
супроводжували Азем-ага i Свирид Многогрiшний. Переселенцi  мовчки  сидiли
на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кiнськими копитами снiгу.
Всi були так страшно стомленi важкою дорогою, що нiхто вже не вiдчував  нi
страху за життя, нi тривоги за  майбутн?.  Навiть  невгамовний  Iваник  не
розтуляв рота: дорога, втома i  голод  доконали  i  без  того  слабосилого
чоловiка. Накинувши  на  голову  каптур  старо?  кире?,  вiн  мовчки,  мов
маленький посмiтюх, сидiв на санях позаду  Зiньки,  яка  тримала  в  руках
вiжки, i байдуже поглядав на чуже, незнайоме мiсто.
   - Всiх розмiстити на Шполiвцях! - розпорядився  гетьман.  -  Хай  кожен
вибира? собi оселю до смаку - ма?мо вiльних достатньо!
   - Слухаюсь, - вклонився Многогрiшний.
   - У кого ? золото, срiбло чи коштовнi речi - вiдiбрати!
   - Буде зроблено!
   - Од тих, - повернувся Юрась до Азем-аги i показав на  Ненка,  Младена,
Якуба i Арсенову сiм'ю, -  розмiстити  окремо!  На  Викiт-цi...  I  та?мно
стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову... Ти зрозумiв мене, ага?
   - Зрозумiв.
   - Тi дiвчата, зда?ться, гарненькi?
   - Ви ма?те смак, гетьмане, - стримано усмiхнувся Азем-ага.
   - Не гiрший, нiж у  полковника...  Ха-ха-ха!..  Хотiв  затягнути  таких
пташок у сво? гнiздо! Ну,  й  зухвалець!..  А  вони  раптом  випурхнули...
Ха-ха-ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Iван!..
   - Авжеж, - знову  ошкiрився  небагатослiвний,  завжди  похмурий  турок,
якому було доручено не тiльки оберiгати гетьмана. а й слiдкувати за кожним
його кроком, за кожним словом i про все повiдомляти в Кам'янець i Стамбул.
   - А ти, Свириде, розпорядись добре натопити  поко?,  щось  я  змерз.  -
Юрась повернувся  до  Многогрiшного:-  Та  хай  Мелашка  зготу?  вечерю  -
заморимо черв'яка... I на спочинок! Дiлами займемося завтра...
   Спорожнiлих дворiв у Немировi, як i всюди на Укра?нi в  той  час,  було
багато. Тому Многогрiшний швидко розташував  переселенцiв  по  пустках,  а
Азем-ага, виконуючи  волю  гетьмана,  сiм'ю  Звенигор  поселив  у  чималiй
дерев'янiй хатi, критiй гонтою,  якраз  насупроти  яничарсько?  залоги  на
Викiтцi. За його наказом татари привезли хуру дров, вiз сiна для коней  та
оббiловану тушу барана.
   На другий день вранцi вiн зайшов до хати.
   - Салям, правовiрнi! - привiтався.
   - Салям, ага.
   Його запросили до чисто? кiмнати, де було вже натоплено. Дiд Онопрiй  i
жiнки вийшли. Чотири чоловiки сiли - не по турецькому, а  по  укра?нському
звичаю - на лави бiля столу i деякий час мовчали. Младен i Якуб,  як  було
домовлено ранiше, переговори доручили Ненковi. Ненко ж чекав, поки гiсть i
старший по чину ага почне розмову перший.
   Однак Азем-ага не поспiшав. Уважно розглянувши обличчя  сво?х,  як  вiн
гадав, ?диновiрцiв, розгладив п'ятiрнею чорну бороду, що прикрашала  важку
нижню щелепу, i тiльки пiсля того поважно сказав:
   - Волею аллаха цi безконечнi заснiженi простори Сарматi? вiд Днiстра до
Днiпра i вiд Тясмина до Карпатських гiр вiдтепер належать блискучiй Портi.
Князь i гетьман Юрiй Хмельницький викону? тут волю хондкара, а я  з  ортою
яничарiв i сейменiв приставлений великим вiзиром охороняти його особу  вiз
злочинцiв, якi хотiли б посягнути на його життя, а також, -  ага  iронiчно
посмiхнувся, - уберегти його вiд намiру зрадити падишаха  i  переметнутися
на бiк урусiв, як те зробив гетьман Дорошенко.
   - Ми це добре розумi?мо, ага, - ввiчливо  вiдповiв  Ненко.  -  Але  нас
турбу? сьогоднi не доля цi?? людини, а наша власна. Ми щасливi,  що  аллах
допомiг нам вирватися з рук невiрних. Однак нам хотiлося б знати, коли  ми
можемо повернутися на батькiвщину.
   - Я i прийшов зараз до вас, щоб з'ясувати цю справу,  -  схилив  голову
Азем-ага i проникливе поглянув сво?ми вузькими чiпкими очима на Ненка. - 3
наших розмов у дорозi менi стало вiдомо, що ви, ага, i вашi друзi  служили
в яничарському корпусi i два роки воювали пiд Чигирином, де i я мав  честь
бути. Отже, я бачу перед собою досвiдчених во?нiв, готових накласти життям
за iслам i велич падишаха! То чому б вам не послужити  пiд  мо?ю  рукою  в
охоронному  загонi  гетьмана?  Я  маю  велику  потребу  в  людях.   Гадаю,
кам'янецький паша Галiль, якому я пiдлягаю, не  перечитиме...  До  того  ж
цього року великий вiзир Мустафа зробить новий похiд на невiрних.  На  цей
раз, мабуть, на Ки?в... Отже, через кiлька мiсяцiв ми всi разом з вiйськом
падишаха воюватимемо з невiрними. Тому я не бачу  для  вас  потреби  ?хати
зараз на батькiвщину, щоб через якийсь мiсяць  чи  два  знову  повертатися
назад.
   Ненко хотiв щось вiдповiсти, але тут у розмову встряв Младен,  поглядом
даючи зрозумiти синовi, щоб мовчав.
   - Високоповажний Азем-ага, не приховаю,  що  ми  мали  iншi  намiри,  -
сказав сивочубий во?вода. - Ми  хотiли  ?хати  додому...  Але  те,  що  ви
сказали, змушу? нас, зокрема мене,  по-новому  глянути  на  обставини,  що
складаються мимо нашо? волi. Якщо навеснi доблесне вiйсько падишаха  знову
рушить сюди, то нам справдi нема чого робити  таку  виснажливу  подорож...
Тому я залишаюся i служитиму у вашому загонi, якщо  ви  запропону?те  менi
гiдне мого звання i заслуг мiсце. Гадаю, що i мо? друзi думають так, як я.
   Ненко i  Якуб  здивовано  перезирнулись,  але,  почувши  останнi  слова
Младена, розцiнили ?х як наказ i поспiшили висловити свою згоду.
   - Я радий мати за начальника такого доблесного во?на, як ви,  Азем-ага,
- вклонився Ненко, який вiдтепер мав знову стати Сафар-бе?м.
   - Якщо у вашому загонi потрiбен лiкар, то я теж можу запропонувати сво?
послуги, ага, - сказав Якуб, опускаючи  повiки,  щоб  приховати  iронiчний
блиск очей.
   Суворе обличчя Азем-аги прояснiло.
   - Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цi?? хвилини ви знову несете
службу у вiйську падишаха... Вам дадуть  зброю  i  все,  що  потрiбне  для
життя. Хоча  мушу  вас  трохи  розчарувати:  з  харчами  у  цiй  злиденнiй
варварськiй  кра?нi  досить  скрутно.  Населення  розбiглося,  а  те,   що
залишилося, так зубожiло, що у нього часто справдi нiчого  взяти...  Однак
для нас з вами вистачить!
   Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспеченi пiдлеглi пiдхопилися  теж,
виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися мiж собою.
   - Не розумiю, тату, твого рiшення,  -  сказав  Ненко.  -  Головне  наше
завдання зараз - визволити Златку й Арсенову сiм'ю.  Ти  так  поривався  в
Болгарiю, до сво?х гайдукiв... I раптом - ми залиша?мося тут!
   Младен нахмурився.
   - Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами  на
Укра?ну. Цього року вiн кине, можливо, ще бiльше  вiйсько,  щоб  остаточно
пiдкорити козацький  край  сво?й  владi.  Руснаки  не  знають  про  це,  i
турецький напад може застати ?х зненацька... Ми повиннi допомогти ?м. Якщо
хочете, це - мiй обов'язок! Цим самим я допоможу - i не в  малiй  мiрi!  -
мо?м друзям-гайдукам, мо?й коханiй Болгарi?. Бо наша доля вирiшу?ться тут,
у степах Укра?ни... Потiм я подумав, що для визволення Златки й  Арсенових
рiдних теж потрiбен час. За день-два ми нiчого не зробимо. До того ж  куди
ми ?х повеземо зараз?  В  Болгарiю?  Це  виключа?ться,  бо  вони  захочуть
повернутися назад, зустрiтися з Арсеном. А везти за Днiпро - не  довеземо:
у нас нема припасiв для тако? далеко? дороги, а головне - нас дуже  швидко
наздожене погоня. Нi, треба ждати весниi  Вже  недовго...  Ми  будемо  при
Азем-азi до того часу, поки це нам  вигiдно...  А  щодо  тебе,  любий  мiй
синку, то у мене оце виникла цiлком несподiвана думка:
   а чи не залишитися тобi взагалi в яничарському вiйську?
   - Цього тим бiльше не розумiю, - здивувався Ненко.
   - Цим ти мiг би принести Болгарi? i ?? друзям неоцiненну  допомогу:  ми
знали б та?мнi намiри Стамбула,  укази  султана,  накази  i  розпорядження
вiйськових властей...
   - Он як! Над цим слiд подумати!
   - Хай дару? менi Якуб, що я так  вiдверто  говорю  про  це,  -  во?вода
поклав руку на плече сво?му друговi. -  Може,  його  турецькому  вуховi  i
важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого
велетня, який зветься Османською iмперi?ю. А це ж твоя батькiвщина, Якубе!
   - Младене, - тихо  промовив  Якуб,  -  на  свiтi,  крiм  жорстокостi  й
свавiлля, ще iсну? справедливiсть. На жаль, я нi разу не зустрiвся  з  нею
нi в яничарських сейбанах, нi в замках бейлер-бе?в та санджак-бе?в,  нi  в
палацi падишаха. То чи ж личить менi, збагаченому гiрким житт?вим досвiдом
i   власною   недолею,   людинi,   що   все   життя   прагнула    покарати
несправедливiсть, захищати ???
   - Спасибi, Якубе! Ти мудрий чоловiк! - i Младен обняв старого товариша.
- I ти ма?ш знати, бо я тобi про це не раз говорив, що  ми  виступа?мо  не
проти туркiв, не проти Туреччини, щоб знищити ?? i поневолити ?? народ. Ми
виступа?мо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти
зазiхань султана i його ненависних пашiв  на  нашу  землю  i  плоди  нашо?
працi, проти гнiту й насильства, проти намагань султана убити  нашу  вiру,
нашу мову, нашi споконвiчнi звича?, потолочити нашу людську гiднiсть!
   - Амiнь! - усмiхнувся Якуб i мiцно потиснув  Младенову  руку.  -  Тепер
менi зрозумiло, чому ми ма?мо служити в ортi Азем-аги...
   Весь наступний тиждень гетьман хворiв. Йому ломило руки, ноги, поперек.
Голова  трiщала  вiд  нестерпного  болю.  Безперервно  тiпала  пропасниця.
Вечорами, коли було особливо тяжко, вiн марив, то молячись,  то  вигукуючи
страшнi прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на  свiтi,  -
матiр, батька, брата Тимоша... Вiд нього, як вiрний пес, не вiдходив нi на
хвилину Свирид Многогрiшний, пантрував за кожним  кроком  i  кожним  рухом
Якуба, приставленого Азем-агою до хворого.
   Хвороба минула раптово, як i почалась. Але слабiсть залишилася, а з нею
- розбитiсть, поганий настрiй. Гетьман заскучав i гукнув,  щоб  хто-небудь
зайшов.
   За дверима почувся гамiр, тупiт нiг.
   - Хто там?
   Дверi прочинилися - показалася попеляста голова Свирида Многогрiшного.
   - Це я, ясновельможний пане гетьман. - Округлий вид хорунжого розплився
в пiдлесливiй усмiшцi.
   - Заходь.
   Многогрiшний зайшов до кiмнати, пригладив рукою миршавого чуба i низько
вклонився.
   - Слава богу, ви живi й здоровi, пане гетьман... А я думав, з вами щось
трапилось - так ви крикнули...
   - Я вже почуваю себе добре... З чим прийшов?
   - Маю дуже важливi вiстi...
   - Ну, розповiдай! - Гетьман пiдмостив собi пiд  голову  другу  подушку,
щоб зручнiше було сидiти, i показав на дзиглик. - Сiдай!
   - Ясновельможний пане гетьман. - Многогрiшний обережно сiв на тендiтний
дзиглик на кривих позолочених нiжках i притишив голос до шепоту. - Поки ви
хворiли, я розпитував сво?х довiрених людей,  якi  залишилися  в  Немировi
нашими очима й вухами...
   - Ну й що?
   - Страшно навiть казати...
   - Кажи!
   - Ясновельможний пане гетьман, - швидко заговорив Многогрiшний, -  усiм
вiдомо, яких зусиль доклада?те  ви  до  того,  щоб  вiдродити  батькiвську
славу... Та не всi вашi помiчники щиро допомагають вам...
   - Хто? - Юрась вп'явся в жовтаво-сивi очицi хорунжого.
   - Наказний гетьман Астаматiй пiд час походу вашо?  ясновельможностi  на
Лiвобережжя приймав та?много посла вiд Сiрка i довго трактував  з  ним  за
зачиненими дверима...
   - Про що?
   - На жаль,  не  пощастило  дiзнатися...  Але  дiзна?мося!  Того  посла,
запорожця Семашка, сiм'я якого мешка? в Немировi, я наказав заарештувати i
посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали  пiвсотнi  ки?в,
вiн нiчого певного не сказав... Мало, мабуть, всипали... зате...
   - Ну, ну!
   - Зате достеменно стало вiдомо, що Астаматiй, цей хитрий волох, добряче
потрусив кишенi й скринi багатих немирiвських городян i привласнив  бiльшу
частину  зiбраного...  В  казну  надiйшло  золота  й   срiбла,   а   також
дорогоцiнних речей тiльки на пiвтори тисячi злотих. А скiльки прилипло  до
його рук, одному богу вiдомо!..
   Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся вiд лютi. Останнiм часом вiн усi
сво? сили спрямував на те, щоб якомога  бiльше  люду  перевести  з  лiвого
берега на правий, а також щоб поповнити свою  казну,  бо  вважав,  що  без
пiдданих i без грошей вiн нiщо.  Тому  ревно  стежив  за  тим,  щоб  жоден
злотий, жоден червiнець чи динар, жодна золота чи срiбна рiч  не  поминули
його казни.
   - Ох, злодюга! Зрадник! Грабiжник!  Хитрий  волоський  лис!..  Я  давно
пiдозрював, що то нещира, пiдступна, пiдла людина!.. Але  куди  ж  дивився
полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно  стежити  за  кожним  кроком
Астаматiя!
   В очах Многогрiшного блиснув радiсний вогник.
   - Ваша ясновельможнiсть пригрiла на грудях змiю! Полковник  Варениця  у
змовi з Астаматiем...
   - Не може бути!
   - Мо? люди доповiдають, що не раз бачили ?х разом. Астаматiй  частенько
за?здив до Вареницi, до пiвночi пиячив з ним... А поко?вка Вареницi  Настя
хвалилася подругам, що господар подарував ?й золотi сережки... Звiдки вони
у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника,  був  голий,  як
бубон!.. Разом зi мною, завдяки вам,  видерся  з  турецько?  неволi,  тож,
мабуть, крiм вошви, - хай пробачить пан гетьман за грубе слово,  -  нiчого
не привiз з собою  на  Укра?ну.  А  тепер  дару?  коштовнi  сережки  сво?й
коханцi. Який багатiй знайшовся!..
   - Що ще?
   - Немирiвський сотник Берендей...
   - I цей теж? О боже!..
   - Цей випустив з ями кiлькох  в'язнiв,  не  поклавши  за  них  у  казну
жодного шеляга... Кажуть, на цьому вiн добренько погрiв руки... I з корчми
не вилазить!
   - Це все?
   - Все.
   - А як переселенцi?
   - Злидота... Перетрусили -  жодного  злотого  не  знайшли...  Тимчасово
поселилися на Шполiвцях. А весною примусимо орати, сiяти...
   - А тi... дiвчата?
   - ?х поселено, як i наказано вашою ясновельможнiстю,  тут  поряд...  На
Викiтцi... Стежу за кожним кроком...
   - А турки?
   - Азем-ага взяв на службу.
   - Умгу... Це добре... Однак ?х треба  остерiгатися,  бо  вони  про  все
доповiдатимуть Азем-азi.
   - А той - кам'янецькому пашi Галiлю, великому  вiзировi  або  й  самому
султановi, - додав Многогрiшний.
   - Про це мiг i не нагадувати: сам знаю... А ось хто  з  наших  доносить
Азем-азi - оце я хотiв би знати!
   - Хто ж? Астаматiй i Варениця, безперечно, причетнi до цього...
   Юрась кисло скривився.
   - А може, й ти? Га?
   Многогрiшний злякано перехрестився.
   - Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест - я вам найвiдданi-ший слуга! Як
пес, ладен кожному вашому недруговi горло перегризти!
   - Гаразд, гаразд, вiрю,  -  недбало  махнув  рукою  гетьман,  а  потiм,
бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти ?диний, на  кого  я
можу покластися... Що ж пропону?ш зробити з цими зрадниками?
   - Пропонувати i вирiшувати ма? ваша ясновельможнiсть. А  моя  справа  -
доповiсти про все правдиво, як на духу.
   - Ти схопив ?х?
   - Без вашого наказу? - здивувався Многогрiшний. - Як би я посмiв?
   - Схопити злодюг! Негайно? I  тримати  пiд  посиленою  вартою!..  Трохи
змiцнiю - сам говоритиму з ними!
   - Буде зроблено, ваша ясновельможнiсть. Але...
   - Ну, що ще?
   - Кого ж призначити на ?хнi мiсця?
   На якусь мить Юрась задумався. Потiм рiшуче сказав:
   - Без наказного гетьмана обiйдусь: сам управлюсь! Полковником  призначу
Коваленка, а сотником... - вiн зробив паузу, пильно оглянув Многогрiшного.
Той схилив вiддано  голову,  нiби  чекав  подяки  за  вiрну  службу.  -  А
сотником... будеш ти, Свириде! Служи менi щиро - i я нiколи не забуду  про
тебе!
   - Дякую, ваша ясновельможнiсть. -  Многогрiшний  схопив  невелику  бiлу
руку гетьмана i чмокнув масними губами.
   - Гаразд, iди! I зроби все, як я казав!
   Задкуючи i кланяючись. Многогрiшний вислизнув за двер!
   Була недiля. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В  супроводi  сво?х
старшин сходив до заутренi, поставив свiчку перед образом матерi божо?  за
сво? видужання, а другу - перед образом спасителя - за душу  свого  батька
Богдана. Повернувшись додому, поснiдав, випив гарячого молока з медом -  i
вiдчув себе зовсiм здоровим. Одягнувшись у те?ь'iий кожух, покритий  сiрим
угорським сукном, узув иалянки i вийшов надвiр.
   У вiчi вдарило яскраве сонячне промiння. З гiллястих  яворiв  з  криком
знялося вороння. Гетьман примружив очi, глибоко вдихнув  морозне  повiтря,
що пахло ранковим димом, i зiйшов з ганку.
   На просторому майданi вишикувався загiн татар, що прибули
   до Криму для замiни тих,  котрi  вiдбули  пiвроку  i  мали  повернутися
додому. У гостроверхих круглих шапках,  оторочених  хутром,  у  заяложених
овечих кожухах, вони стомлено сидiли на невеликих кошлатих конях i байдуже
дивилися на невисокого блiдого гетьмана Iхмельнiскi  та  гурт  старшин  за
його спиною. За  плечима  у  кожного  з  них  стримiла  споконвiчна  зброя
кочовика - лук, сагайдак зi стрiлами,  круглий  щит,  оббитий  бляхою  або
цупкою бичачою шкiрою. Бiля боку - шабля.
   Гетьмана оточили старшини на чолi з Азем-агою i Свиридом  Многогрiшним.
Вiн привiтався з кожним кивком голови, а  сал-тану  Газ?-бею,  котрий  мав
вiд'?жджати днями до Криму  зi  сво?ми  людьми,  i  Чогаку,  котрий  щойно
прибув, щоб замiнити Газi-бея, потиснув руки.
   - Спасибi, салтане, за добру  службу,  -  сказав  гетьман  Газi-бею.  -
Передай хановi Мюрад-Гiрею, що я дуже задоволений тобою i тво?ми во?нами!
   - Передам, гетьмане, - вiдповiв той, похмуро дивлячись собi пiд ноги. -
При?мно чути похвалу... Однак ми служили не тiльки за похвалу.
   - Що ти ма?ш на увазi, салтане?
   - Мо?  люди  незадоволенi...  Вони  повертаються  з  порожнiми  руками,
гетьмане... Треба мало-мало платити.
   - Ти ж зна?ш, салтане, що платити зараз  нiчим...  Така  вiйна  пройшла
нашим кра?м... Трохи розживемося - заплатимо!
   - Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати...
   - Ясир?.. Ти ж зна?ш, салтане, що наша земля зовсiм опустi-'iа. Де ж ви
будете ясир брати? З ким тодi я зостануся?
   - Укра?на велика, ми знайдемо, де взяти, - ошкiрився Газi-бей, вiдчувши
в  словах  гетьмана  та?мну  згоду,  але,  щоб  остаточно   змусити   його
погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, по?демо й так... Як у  вас
кажуть, облизня впiймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака?
Чи захочуть вони служити тобi за спасибi?  Боюся,  що  повернуть  коней  i
помчать вслiд за нами...
   Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той мiцно  стиснув
осмаленi морозом губи, вiдвiв очi. Низькорослий, кривоногий, вiн  скидався
у сво?му кожусi вовною назовнi на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий.
Знав Мюрад-Гiрей, кого прислати: цей не тiльки захистить гетьмана, а  й  з
горла вирве здобичi I без нього не можна - на кого ж тодi спертися?
   - У Немировi я забороняю  брати  ясир!  -  роздратовано  крикнув  Юрась
Хмельницький. - ?дь собi з богом, салтане Газi-бей!
   Газi-бей опустив повiки, щоб приховати вiд гетьманського почту радiсний
блиск очей. Слова  гетьмана  означали  згоду  брати  ясир  повсюди,  окрiм
Немирова. Вiн знав,  що  люду  в  кра?  залишилося  небагато,  але  все  ж
достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранцiв. А якщо чутка  про
це дiйде до великого вiзира чи, боронь боже, до самого султана,  то  можна
буде завжди послатися на дозвiл гетьмана...
   - Якшi, якшi, великий гетьмане! - закивав вiн головою. - У Немировi  ми
нiкого й пальцем не зачепимо... Мало-мало зберемося - i гайда в дорогу!
   Юрась не вiдповiв  нiчого  i,  вiдвернувшись  вiд  Газi-бея,  зустрiвся
поглядом з мурзою Кучуком. Вiн любив i  поважав  аккерманського  мурзу  за
незвичайну хоробрiсть i прямоту, хоча знав, що це найжорстокiший  нападник
i людолов, котрий вивiв з Укра?ни не одну тисячу бранцiв.
   - Салям, мурзо, - усмiхнувся до нього гетьман. - Гадаю, ти не поспiша?ш
додому? Ще послужиш менi?
   - Нi, не поспiшаю, гетьмане. Я залишуся до весни... Але як тiльки  снiг
зiйде з землi, вирушу в рiдну сторону. Мо? люди вже скучили за домiвкою  i
за сво?ми близькими.
   - Спасибi тобi, Кучук. Я скажу вiзировi,  що  ти  чесно  i  самовiддано
служиш падишаховi.
   Потiм Юрась пiдiйшов до Младена, Ненка  i  Якуба,  котрi  стояли  серед
старшин, i привiтав ?х зi вступом на службу в його вiйсько.
   - Де ваша сестра, ага? I та друга дiвчина? Зда?ться, Стеха? - звернувся
вiн до Ненка по-турецькому.
   - Вони дома, бейефендi.
   - Я хотiв би ?х бачити!
   - Зараз, бейефендi?
   - Так. Сходи за ними!
   Ненко здвигнув плечима, але мовчки пiшов. Через кiлька хвилин  з'явився
зi Златкою i Стехою. Дiвчата куталися в кожушини i  теплi  хустки,  боязко
позираючи на гетьмана i його  оточення.  Всi  замовкли.  Ждали,  що  скаже
гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха  Чори  i  щось  швидко  шепнув
йому, але нiхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою i  зник  серед
во?нiв.
   Юрась пильно оглянув дiвчат i, видно, лишився задоволений, бо  на  його
блiдому обличчi з'явився легкий усмiх. Вiн пiдiйшов до них майже впритул i
сказав:
   - Таких красунь грiх тримати  за  зачиненими  дверима!  Треба  частiше,
дiвчатка, виходити на люди, i тодi, клянусь аллахом, ми пiдшука?мо для вас
таких женихiв, яких не ма? жодна дiвчина в Немировi!.. Чи як ви дума?те?
   Дiвчата промовчали, не знаючи, що вiдповiдати. А гетьман вiв мову далi.
   - В недiлю, в день мого  народження,  я  влаштовую  святкову  вечерю  i
.запрошую вас до себе. Я  хочу,  щоб  ви  стали  окрасою  нашого  суворого
товариства,  яке  звикло  на  таких  вечiрках  тiльки  дудлити  горiлку  i
чванитися сво?ми перемогами на полi бою та серед  жiноцтва!  Гадаю,  що  у
вашiй присутностi вони будуть тихi, як ягнята, i  галантнi,  як  придворнi
шляхтичi польського короля... Я жду вас, панянки!
   - Спасибi, - прошепотiла Стеха посiрiлими вiд страху губами, розумiючи,
що вiдмова образила б гетьмана i накликала б на них його гнiв.
   Юрась ще раз пильно оглянув ?х i  махнув  рукою,  щоб  iшли  додому,  а
потiм,  вiддавши  розпорядження,  де  розмiстити  новоприбулий  татарський
загiн, вiдпустив усiх, крiм особисто? варти.
   - А тепер - до ями! - коротко кинув вiн. - Якщо хто прийшов з викупом -
впустити!
   Яма була поряд, посеред  майдану.  З-пiд  широких,  покритих  памороззю
очеретяних мат, що пiдтримувалися довгими  сосновими  воринами,  здiймався
стовп пари. Пахолки миттю вiдтягли одну мату вбiк i спустили вниз драбину.
   Юрась став на край ями. У нiс йому вдарив важкий дух, аж вiн заточився,
а з глибини долинало якесь глухе  шемрання,  почулися  хрипкi  простудженi
голоси. Коли очi звикли до напiвтемряви, вiн побачив унизу кiлька зарослих
змарнiлих  облич.  Однi  в'язнi  стояли,  iншi,  найбiльш  знесиленi   або
скатованi, лежали на купi вогко? смердючо? соломи,  тремтячи  вiд  холоду.
Люто й страшно блискали запаленi, почервонiлi очi.
   На деякий час у ямi запанувала тиша. Потiм  до  гетьмана  простягнулося
кiлька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.
   - Ясновельможний пане гетьманi Змилуйся! За вiщо такi муки?
   - Я не маю нiякого золота! Хоч убийте мене - не маю! Даремно кату?те...
   - I в  мене  немаеi  Це  злий  наговiр.  Який  я  багач  -  одна  слава
залишилась... Було колись, та все спливло за водою та за лихими  людьми...
Вiдпусти, пане гетьман!
   Юрась сердито тупнув ногою.
   - Замовкнiть! - Його очi заблищали, як вуглинки, а  обличчя  ще  бiльше
зблiдло - навiть мороз не змiг вичавити з нього рум'янцiв.
   Вiд ворiт пахолки привели трьох жiнок. Вони впали  перед  гетьманом  на
колiна, заломили руки.
   - Змилуйся, батечку!
   - Не губи наших чоловiкiв!
   - Будь доброю душею! Вiдпусти ?х з богом! Юрась  кивнув  пахолкам,  щоб
пiдвели жiнок, а коли тi стали перед ним, суворо запитав:
   - Викуп принесли?
   - Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
   - Кладiть сюди! - Вiн зняв з найближчого  пахолка  шапку  i  простягнув
перед собою.
   Младен непомiтно штовхнув Ненка пiд лiкоть:  дивись,  мовляв!  Справдi,
гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але вiн
не помiчав цього, а варта незворушно застигла позад нього i  жодним  рухом
не виявляла сво?х почуттiв.
   Одна з жiнок вийняла з-за пазухи вузлик з бiло? хустини, розв'язала  i,
тримаючи його на лiвiй долонi, правою почала поволi,  нiби  лiчачи,  хоча,
мабуть, у не? й думки тако? не було, кидати в шапку золотi монети, перснi,
сережки. Закiнчивши, зiжмакала хустину в кулацi i крiзь сльози,  благальне
подивилася на Юрася.
   - Прiзвище! - коротко процiдив вiн.
   - Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над  ямою,
крикнув:
   - Бондаренко, вилазь!
   З ями показалася скуйовджена  руда  голова  чоловiка  середнiх  лiт.  У
волоссi, в бородi й вусах - остюки й солома. В почервонiлих вiд слiз  очах
- страх i ненависть... Чоловiк поволi перевалився через  драбину  прямо  в
снiг, не маючи змоги звестися на ноги. Жiнка з криком кинулась до нього.
   - Забирай, бабо! - махнув рукою Юрась i повернувся до друго?  жiнки.  -
Далi!
   Бондаренчиха пiдвела чоловiка i, кланяючись та схлипуючи, поволi повела
його до ворiт.
   Друга жiнка, стара, висока i худа, мов  жердина,  незграбно  вклонилася
гетьмановi i витягла з кишенi витертого дубленого кожуха, що, мабуть,  був
з чоловiкового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала  його  i  висипала  на
долоню  кiлька  золотих  i  срiбних  монет.  Подивилася  на  них  байдужим
поглядом,  а  потiм  простягла  свою  суху  чорну  долоню  майже  пiц  нiс
гетьмановi. Юрась глипнув на монети, на жiнку i скривився.
   - Мало!
   Жiнка не кинулась йому в ноги, не стала благати i заламувати  вiд  горя
руки, не забожилася, що це в не? все, що могла назбирати у себе, у родичiв
i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево,  i  тiльки
тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд  жалю
та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i,
замерзнувши на лету, упали в  притоптаний  снiг.  Так  i  стояла,  висока,
незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого  i  гострого,  мов
нiж, слова. А ?? тонка, з вузлуватими  пальцями  рука,  витягнута  вперед,
дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру.
   Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого
не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав,  що  в  недалекому
минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же
жорстокий до чужих, незнайомих  йому  людей,  байдужий  до  ?хнiх  слiз  i
?хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi,  що  все  те
лишилося позаду.
   Нарештi сам гетьман вiдчув  фальшивiсть  свого  становища  i  пiдставив
шапку пiд тремтячу руку.
   - Кидай!.. Як прiзвище, бабо?
   - Павло Голенко.  -  Жiнка  перевернула  руку,  i  монети  з  брязкотом
посипалися в глибоку шапку.
   - Голенко, вилазь!
   З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо
думав, що побачить старого дiда.
   - Це ж хто? - повернувся до баби.
   - Син.
   - За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала.
   - Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив
матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт.
   Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява  молодиця  рокiв
тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася,  нiби  перед  нею  був  не
гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася.
   - З чим  прийшла?  -  Юрась  прихильно  оглянув  гарну  постать  жiнки,
вiдмiтив i ?? вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи  й
виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i  червонi
чобiтки.
   - Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала  длубатися  в
кишенi, потiм витягла золотий перстень з  великим  самоцвiтом,  що  заграв
проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане
на  шовкову  нитку  вперемiш  з  слiпучо-бiлими  з  голубуватим   вiдливом
перлинами.
   Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув  руку,  схопив
коштовностi, якусь хвилину розглядав ?х зi всiх бокiв,  а  потiм  обережно
опустив у шапку.
   - Як прiзвище?
   - Семашко... Мирон Семашко.
   - Що?  -  Юрась  повернувся  до  Многогрiшного,  який  ствердно  кивнув
головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак?
   - Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка.
   - Я не можу вiдпустити твого чоловiка!
   - Чому?
   - Вiн небезпечний злочинець!
   Жiнка зблiдла. В ?? очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як
у не? пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ?? пiд руку, спитав:
   - Як тебе звати?
   - Феодосi?ю, - ледь чутно прошепотiла вона.
   - Ну, от що, Феодосi?, йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у
чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди!
   Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку.
   - А... мо? речi?
   - Вони належать казнi!
   - Як же це так? Я ж вiрила...
   - Виведiть ?? за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до  ями.  Пахолки
повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно,  вражена  новим  горем  i
несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню,
наказав усiм в'язням вилазити з  ями.  Охкаючи  вiд  болю,  трясучись  вiд
холоду, вони поволi вибиралися драбиною  наверх  i  ставали  в  один  ряд,
злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет.
   - Хто з вас Семашко? - спитав Юрась.
   - Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк.
   - Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов  убiк,
а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд  руку.  -  Як
звати?
   - Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою  щетиною
в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити,  скiльки  йому
рокiв.
   - Викуп буде?
   - Не буде! У мене нiчого нема?, - твердо вiдповiв в'язень.
   - Що ж ти, лайдаку, гада?ш, що я вiдпущу тебе без викупу?
   - Нi, я такого не думаю.
   - На що ж тодi сподiва?шся?.. Як викупу не да?ш, то вступай до вiйська!
   - Не хочу до вiйська.
   - То давай викуп!
   - У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж
маю тут загибати!
   - Брешеш, пес! Ма?ш! Менi достеменно вiдомо,  що  ма?ш.  Iнакше  ти  не
сидiв би тут. Мо? люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
   - Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо? грунти...  А  золота
нема?!
   - На бiсового батька менi тво? грунти i твоя хата! - розсердився  Юрась
i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих  бур'янами
полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти  вiйсько
i розбудовувати державу!
   - Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня.
   Юрась зблiд, як мрець.
   - Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене  для  того,  щоб  я
вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман  Богдан!  Щоб  я  знову
зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але  що  я  можу  зробити  без
грошей? Без золота?
   - Золота у мене нема?!
   - Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому  по  турецькому  звичаю
п'яти!
   Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину,
а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах.
   -   Раз,   два,   три...   -    лiчив    Многогрiшний,    -    п'ять...
десять-п'ятнадцять... тридцять...
   Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити
катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував
пiвсотнi ударiв.
   - Досить! Пiдведiть його!
   Пахолки силомiць натягнули на  розпухлi,  скривавленi  ноги  чоботи  i,
пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом.
   - Ну, а тепер - скажеш? Пригада?ш, де заховав золото? Як  бачиш,  я  не
жартую! Адже я не для  себе  стараюся,  а  для  загально?  користi  всього
поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю  не
тiльки для себе, а для держави на-шо?i Зрозумiв, мостивий пане?
   - Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили  хоч
тим, що мене скатовано для  загально?  користi,  бодай  була...  -  глухо,
промовив  Халявицький.  -  Але  золота  вiд  того  в  мене  аж   нiяк   не
добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
   - Знайдеш! Як припече, то знайдеш i  домашнiм  скажеш,  де  знайти!  Не
одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i  гукнув  до
пахолкiв:- Гей, киньте його  до  ями,  хай  там  ще  посидить  та  подума?
гарненько!
   Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули
вниз, тiльки загуркотiв по драбинi.
   - Ну, хто згоден сплатити за себе  викуп,  мостивi  панове?  -  похмуро
промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi.
   Дво? вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
   - Ну, що скажете?
   - Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали  задерев'янiлими
язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп!
   - Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви?
   Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи
найгiршого.
   - Чого ж мовчите?
   - Нiчого нам казати, -  промовив  один.  -  Хоч  убийте,  а  викупу  не
нашкряба?мо.
   - Всипте йому!
   Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний  широкоплечий
городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але
його луснули кийком по головi,  здерли  чоботи  i  вiддухопелили  так,  що
бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i
кинули, мов колоду, в яму.
   Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до
обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони
твердо стояли на сво?му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести  за
себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в  наступнi  днi  били  ще
жорстокiше.
   Врештi залишився один - Семашко.
   Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав,  по  сутi,  одну  мiзерiю.
Йому було шкода себе, що мусив,  незважаючи  на  високий  титул  "князя  i
гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi  сво?х  пiдданих.  Вiн  проклинав
долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв  зубожiлий,  заляканий,
затурканий  безконечними  вiйнами  i  нападами  народ,   яким   доводилося
правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до
його жертв, але  коли  вiн  пригадував,  що  i  вiн  сам  майже  жебрак  у
порiвняннi з iншими  правителями  -  султаном,  королем  польським,  царем
московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття  зникало,
як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх
мешканцiв Немирова, на яких падала  пiдозра,  що  у  них  могли  бути  хоч
якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби  тiльки  наповнити
ту нещасну бочечку, яку вiн  трима?  у  себе  в  потайному  мiсцi...  Одну
бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз
чув вiд знаючих людей, майже  пiвсотнi...  I  де  подiлося  те  багатство?
Пройшло,  як  вода,  через  руки  Виговського,  його  власнi.  Тетеринi...
Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно? боротьби, що розгорiлася за
Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати  лахи  сво?х  пiдданих,
щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга,  збити
сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з  Самойловичем  не  вiдчувати  себе
жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося  як
навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав  одним
з найголовнiших винуватцiв свого незавидного  становища  i  котрого,  якби
мiг, не задумуючись, пiддав би  най-жорстокiшим  тортурам...  Його  погляд
упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь  вiд  усiх,  заглибившись  у  сво?
невеселi думки. Що хова?ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому
Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може,  не  тiльки  Сiрко,  а  й
Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це  та  ниточка,  що
допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу?
   - Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка.
   - Семашко Мирон, гетьмане.
   - Звiдки?
   - Немирiвський зроду-вiку.
   - Давно в Сiчi?
   - Як  тiльки  закiнчив  ки?вську  колегiю,  так  i  гайнув  за  пороги,
ясновельможний пане гетьман... Тож  уже  кiльканадцять  лiт...  Правда,  з
перервами.
   - О, ти вчився в колегi?? Я теж там учився...
   - Я це знаю, гетьмане.
   - А ще що ти зна?ш про мене?
   - Те, що й усi.
   - Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто  не
зна?, крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися...
   - Я не розумiю вас.
   - Не прикидайся дурником... Ти вже зна?ш,  за  вiщо  тобi  всипали  тут
ки?в...
   - ?й-богу, не знаю!
   - З чим прислав тебе Сiрко до Немирова?
   - Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина.
   - Вiн наказав убити мене?
   - Вiн нiчого не наказував...
   - То, може, це зробив гетьман Самойлович?
   - Я нi разу не бачив його.
   - Звiдки ти зна?ш Астаматiя?
   - Я його не знаю.
   - Але ж по при?здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i
мав з ним розмову!
   - Так, я був у  Астаматiя,  але  тiльки  тому,  що  такий  наказ  вашо?
ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний
строк  особисто  з'являтися  до  наказного  гетьмана   або   немирiвського
полковника.
   - Ти сидiв у нього пiвдня!
   - Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого  б  я  мав
сидiти у нього пiвдня?
   - Про це донесли менi вiрнi люди.
   - Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни!
   Юрась  кинув  бистрий  погляд  на  Многогрiшного.  Той  миттю   пiдбiг,
нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб  його
слова чув ще хто-небудь.
   - Я слухаю, пане гетьман.
   - Вiн i ранiш так говорив?
   - Так, пане гетьман... Але вiн викручу?ться!
   - Чому ти так дума?ш?
   - Жоден запорожець цього року не прибув  у  Немирiв  на  зимiвлю.  Один
Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався  таким  випадком.  А
потiм...
   - Ну?
   - Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба  його  допитувати  так,  щоб
сказав правду. Вiн зна? бiльше, нiж каже. А коли допита?мо  Астаматiя,  то
можна буде порiвняти ?хнi показання. I, я певен, щось виявиться.
   Юрась знову глянув на Семашка.
   - Ти чув?
   - Чув.
   - Отже, будеш говорити?
   - Я сказав правду...
   - Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн  гукнув
пахолкам:Вiзьмiть його!
   Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки?в,  якими
два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали
перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi,  ?м  допомагав  Многогрiшний.
Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях -  по
кiсточках, кистях рук,  по  головi.  Запорожець  звивався,  рятуючись  вiд
ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому.
   - Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав  Юрась,  давши  знак
пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?..
   - Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими
губами снiг.
   У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а
там хай Юрась розбира?ться. Але зразу ж вiдiгнав ??, як мерзенну, не гiдну
запорожця. Звичайно, Астаматiй  заслугову?  найважчо?  кари,  бо  разом  з
Юрасем сi? навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не
таким чином треба з ним розправитись... До того  ж  Юрась  вимагатиме  все
нових i нових зiзнань i вириватиме ?х найлютiшими тортурами.
   - Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi.
   - Ти розумi?ш, що на тебе жде, коли не призна?шся? - копнув його  ногою
пiд бiк  Многогрiшний.  Семашко  мовчав.  Юрась  повiв  бровою  -  пахолки
жбурнули козака в яму.
   - На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато  потираючи
руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду  вiзьмемося
за iнших!
   Похмуро  i  холодно  пiд  цегляним  склепiнням  немирiвсько?  в'язницi,
розташовано? на Викiтцi  у  великому  льосi.  По  вогких  стiнах  стiкають
бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску? лойова свiчка,  але  не  може
сво?м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд  того  по
кутках ста? ще зловiснiше i похмурiше.
   Пiд  протилежною  вiд  дверей  стiною,  за  невеликим  столом,  сидить,
кутаючись у кожух,  Юрась  Хмельницький.  Перед  ним  -  тапчан,  покритий
кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий  ослiн,  на  якому  лежать
причандалля для допиту - кийки, нагайки,  вiрьовки,  дерев'яне  цеберко  з
водою. У цеберку плава? берестовий ковшик.
   Бiля  дверей  сто?ть  гетьманський  почет  -  Азем-ага,   Многогрiшний,
пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день
не вiдпуска? вiд себе, привчаючи до гетьмансько? служби.
   Насупроти стола, пiд стiною,  дрижачи  вiд  холоду,  тупцяють  наказний
гетьман  Астаматiй,  полковник  Варениця  i  сотник  Берендей.  Усi  босi,
роздягнутi до сорочок, простоволосi.  Руки  зв'язанi  сирицею.  В  очах  -
смертельна туга i жах.
   Гетьман дивиться на них  пронизливим  поглядом  чорних,  мор  достиглий
терен, очей, потiм б'? кулаком по столу, кричить:
   - Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!..
   Все розповiдайте!
   Астаматiй,  огрядний,  важкий,  широколиций  волох,  пiдняв   чорночубу
голову, подивився прямо в очi Юрасевi.
   - Що розповiдати, гетьмане?
   - Сам зна?ш, зраднику!..
   - Не знаю.
   - Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як?
   Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення.
   - Це наклеп, гетьмане!
   - Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч  з  запорожцем  Семашком
пiд час мо?? вiдсутностi?
   - 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав,  що  на
Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув  до  сiм'?  на
зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!
   - Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж  не  доповiв  одразу
про того сiчовика?
   - Не встиг, ваша ясновельможнiсть.
   - Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене  -  ось
що!..  Хотiв  за  мою  голову  купити  собi  прихильнiсть  запорожцiв   та
мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда?ш, що
   чека? на тебе?
   Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо  пiдозрiлива,
несамовита в гнiвi i не зупиниться нi  перед  чим,  аби  вирвати  у  нього
потрiбне йому  зiзнання.  Вiн  раптом  зi  стогоном  уклякнув  на  колiна,
витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук  не  мiг  простерти,  i
гаряче заблагав:
   -  Ясновельможний  пане  гетьманi  Ясновельможний  пане  гетьман!..  Не
катуйте! Я сказав  щиру  правду!  Хай  буду  проклятий,  коли  брешу!  Хай
западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!..
   - I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися!  -  безжально
промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:-  Гей,  узуйте  наказного  в  червонi
сап'янцi!
   Астаматiй розпластався  на  бруднiй  пiдлозi,  але  два  дужi  пахол-ки
схопили його, швиргонули на  тапчан  i  заходилися  гамселити  кийками  по
пiдошвах, по п'ятах, по литках...
   Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi.
   Азем-ага незворушно стежив за катуванням.  Для  нього  це  було  звичне
дiло.
   Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i  Якуб  поопускали  голови  i
мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво??  волi  стали  спiвучасниками
гидко? справи.
   Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало  на  думку,
що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан  i
"взуватимуть у червонi сап'янцi".
   Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм  замовк  i  тiльки
беззвучно  здригався,  коли   палиця   особливо   дошкульно   вдаряла   по
найболючiших мiсцях.
   Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки.
   - Ти щось ма?ш сказати, Астаматiю?  -  Юрасевi  очi  горiли,  нiби  вiн
насолоджувався муками сво?? жертви.
   - Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо.
   - А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки  був  наказним?..
Де те багатство?..
   - У мене нiчого нема?. Ви ж це добре  зна?те,  гетьмане...  Юрась  хижо
усмiхнувся.
   - Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще  -  може,  кийки  розв'яжуть
язика!
   I знову посипалися удари.  Коли  Астаматiй  знепритомнiв,  Многогрiшний
зачерпнув у кiвшик крижано? води  i  хлюпнув  йому  в  обличчя.  Астаматiй
застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов  з-за  столу,  нахилився
над ним.
   - Ну, тепер призна?шся?
   Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо  в  тьмянi
гетьмановi очi.
   - Убивця! Тварюка! Тьху!..
   Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила  його  лице.  Вiн  витерся
долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло.
   - Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа?ться на перекладинi  цiлий
тиждень,  щоб  усi   бачили,   як   я   розправляюся   зi   зрадниками   i
перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю.
   Той зойкнув i впав на колiна.
   - Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо?
   - Сам зна?ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся!
   Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи.
   - Був грiх, ясновельможний пане  гетьман...  Був  грiх!  Винен!  Каюся!
Тiльки помилуй!..
   - Де приховав украдене?
   - Все покажу! Все!
   - Нi, кажи зараз!
   - Дома... У  погребi,  в  правому  кутку,  за  дверима...  прикопане  у
глечику...
   - Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi.
- Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi?,  зрадники?  О,
горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс,
Морозенко, Небаба... Лицарi! А це...
   Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi  його  блискали  божевiллям,
губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки  самi
стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв.
   Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i  рухом
гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi  Вареницею,
штурхнув його ногою.
   - Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень
в науку iншим!
   Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча  вiн  пручався,  виривався,
щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого,
скривавленого Астаматiя.
   Нiхто не  промовив  жодного  слова.  Навiть  Азем-ага  мовчав,  похмуро
бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.
   Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i  безпечно,
бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав  якийсь  дивний  посмiх.  Коли
зверху зачинилися дверi i в льосi настала  тиша,  в  якiй  було  чути,  як
потрiску? полум'я  свiчки,  вiн  раптом  лiг  на  тапчан  i  звернувся  до
пахолкiв:
   - Починайте!
   Юрась здивовано глипнув на нього.
   - Ти чого блазню?ш? Берендей весело вищирив зуби.
   - А що ж, ваша  ясновельможнiсть,  менi  робити?  Чи  я  плакатиму,  чи
смiятимусь - однак ви менi не повiрите...
   - Але ж ти привласнив те, що ма? належати мо?й казнi!
   - А привласнив... ?й-богу привласнив!
   - Що саме?
   -  Та  вошви  вдосталь  набрався  вiд  вашого  вошивого  вiйська,  пане
гетьман... Що ? - те ?!- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися.
   Юрась скипiв.
   - Над ким i над чим  насмiха?шся,  дурню?  Ти  подумав,  хто  я  i  чи?
прiзвище ношу?
   - Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв  хоч
у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я  й  насмiхаюся,
то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала  всiм  нам  за  грiхи
нашi!
   - Не вивертайся! Це тобi не поможе!
   - Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та  чухайте  ж,  iродовi  душi,  -
звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво?х пiдлеглих, - мо? п'яти  так,
щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи,  а  смiючись!..
Чу?ш, Петре?
   - Чую, - глухо озвався молодий пахолок.
   - I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець!
   -  Та  вже  постараюся,  добродiю  мiй,  -  хмикнув   другий   пахолок,
попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана.
   Юрась мовчки кивнув головою.
   Беренде?вi дали триста ударiв. Двiчi  його  вiдливали  водою.  Але  вiн
уперто стояв на сво?му.
   - Жодного шеляга не привласнив... Умерти  менi  на  цьому  мiсцi...  Це
собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда!
   Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник?
   - Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i  лежав  нерухомо,
як колода.
   - Тiльки й того, що  теплий,  -  вiдповiв  пахолок,  витираючи  рукавом
спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки?м - i врiже дуба!
   - Ну, то досить! Якщо оклига? -  хай  живе  на  здоров'я.  Многогрiшний
нахилився до Юрася.
   - Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн
виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна!
   - Чому вiн ма? бути мо?м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн
буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi  стiльця,  додав
голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я  справедливий  до  сво?х
пiдданих!
   Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи  йому  дорогу.  Всi
виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном  i  Якубом  трохи
вiдстали.
   -  Аллах  екбер!  -  прошепотiв  Ненко.  -  Цей  святенник  -  справжн?
страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А
якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство?
   Младен i Якуб перезирнулись.  Теплi  батькiвськi  усмiшки  осяяли  ?хнi
обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця,  хоча  над
Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало  легше:
Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу.
   На майданi, перед  шибеницями,  Юрась  зупинився,  але  дивився  не  на
страчених, а на кiлькох вершникiв, що  в'?хали  до  фортецi  i  простували
прямо до нього, ?хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми.
   - Пане Йван  -  ти?!  -  аж  вигукнув  Юрась,  упiзнавши  в  передньому
вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут?
   Яненченко мовчки злiз з коня, кинув  поводи  козаковi  i,  згорбившись,
поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
   - Нема бiльше нi Корсуня, нi  Ржищева,  нi  iнших  мiст  та  сiл  понад
Днiпром, пане гетьман...
   - Як-то нема?
   -  Син  гетьмана  Самойловича  полковник  Семен  Самойлович  зненацька,
несподiвано  для  всiх  нас  напав  з  великим  вiйськом  -  усiм   полком
Переяславським - i все спалив... А  людей  вивiв  за  Днiпро...  Тих,  хто
вчинив опiр, вирубав упень...
   В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою.
   - А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
   - Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв?
   - Однак ти живий!
   - А що менi було робити - пустити кулю в лоба?
   - А на що ти  сподiва?шся  тут?  Невже  дума?ш,  що  я  дам  тобi  нове
полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?
   - Я бився, Юрiю... Ти ж зна?ш, що я не з полохливих... Та  сила  солому
ломить!
   - Сила, сила!.. Ось почеплю вас усiх на бантину, як  оцих  паршивцiв...
То буде наука iншим!
   Весь гетьманський почет завмер. Нiхто не насмiлювався вимовити й слова.
Навiть Азем-ага понурив голову i дивився на  носки  сво?х  чобiт.  Вiн  не
боявся, що гетьманський гнiв може упасти й на нього, бо  йому  пiдкорялися
всi яничарськi i татарськi загони, що розташувалися на Правобережжi, i вiн
сам мiг би в одну мить - аби тiльки був на те наказ султана - почепити  на
бантину i Юрася Хмельницького, i всiх його полковникiв  та  сотникiв.  Нi,
вiн думав про iнше - як доповiсти в Стамбул про повне розорення Корсушцини
i на кого краще звалити вину - на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб
самому вийти сухим iз води.
   Один полковник Яненченко якось  дивно  поглянув  на  Юрася,  i  в  його
красивих, опушених густими вiями очах загорiлися недобрi вогники. Але  вiн
зразу ж пригасив ?х i теж. опустив голову.
   Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув  зубами,  а  потiм  швидко
побiг до свого будинку i, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.
   В недiлю, на перший день масницi, Златку, Стеху, Младена, Ненка i Якуба
було покликано на вечерю до  гетьмана.  За  ними  прийшли  Многогрiшний  i
Азем-ага.
   Це запрошення всiх здивувало i насторожило, але нi Младен, нi Ненко, нi
Якуб  не  посмiли  вiдмовитись,  бо  вже  добре  вивчили  сво-?вiльного  i
нестримного у гнiвi гетьмана i знали, що перечити йому в чому б то не було
небезпечно.
   Златка i Стеха спробували за?кнутися, що не пiдуть, що робити  ?м  там,
за гетьманським  столом,  нiчого,  що  для  них  це  завелика  честь,  але
Многогрiшний пiдвищив голос.
   - Одягайтеся - i без розмовi Та в найлiпший одяг!..  Мали  б  за  щастя
запрошення на гетьманську вечерю!
   У Златки упало серце i похололи руки.  Розчiсуючи  коси  i  вдягаючись,
вона  пригадувала  тi  короткi  хвилини,  коли  довелося  зустрiчатися   з
гетьманом, ?? лякав його пильний пронизливий погляд,  лякало  майбутн?.  З
дня на день вона сподiвалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було,  i
в не? нiмiли вуста вiд страху,  що  з  ним  ско?лося  щось  лихе.  Втiшало
дiвчину тiльки те, що поряд не? були батько  i  брат,  якi  не  дадуть  ??
безкарно в наругу.
   Красуня Стеха теж принишкла, знiтилася. Рожевi щоки зблiдли, рухи стали
повiльнi, невпевненi, а голубi оченята потемнiли вiд хвилювання.
   Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дiвчатам коси, одягнула  в
найкраще, що було, i, проводячи до порога, перехрестила обох.
   - Хай береже  вас  мати  божа,  голубоньки!  -  прошепотiла,  витираючи
сльози. - Та й самi шануйтеся!
   Всi мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим  снiгом.  Рвучкий
холодний  вiтер  примусив  кожного  щiльнiше  застебнути  кожуха.  Дiвчата
поцiлували матерi руки i пiшли вслiд за Многогрiшним.  Позаду  всiх  важко
ступав на викрикiсних ногах Азем-ага.
   У покоях гетьмана було жарко натоплено.  Потрiскували  палаючi  свiчки.
Пахло  воском.  У  вiтальнi  -  довгий  стiл,  заставлений  полумисками  i
тарiлками з ?жею та плесковатими пляшками з наливками та  горiлкою.  Попiд
стiнами стояли старшини - вперемiш: укра?нцi,  турки,  татари.  Всi  стиха
розмовляли, поглядаючи на дверi гетьманського покою.
   Многогрiшний легенько постукав. Не чекаючи вiдповiдi, прочинив.
   - Гостi зiбралися, ясновельможний пане гетьман, - оповiстив
   неголосно.
   Через деякий час до вiтальнi  зайшов  Юрiй  Хмельницький.  Одягнутий  у
чорний оксамитовий кунтуш, який  вiдтiняв  блiдiсть  його  обличчя,  чисто
поголений, вiн усiм видався несподiвано помолодiлим  i  святковим.  Навiть
чорнi, як вуглинки, очi не здавалися такими холодними, бо раптовий  усмiх,
що  зринув  на  губах,  скрасив  ?х  i  надав  усьому  виразовi   гетьмана
доброзичливостi й лагiдностi.
   Всi стоячи привiтали гетьмана, пiдняли за його  здоров'я  наповненi  по
вiнця келихи. Вiн подякував, осушив свою чару i без зайвих  слiв  запросив
починати трапезу.
   Захрумтiли на зубах солонi  огiрки,  забряжчали  полумиски,  заплямкали
вусатi роти.
   Златка сидiла якраз насупроти гетьмана  i  ледве  торкалася  ?жi.  Вона
опустила очi, але весь час вiдчувала на собi пильний  гетьманiв  погляд  i
вiд того знiчувалась, як мала сiренька пташина серед степових трав, коли у
високостi проплива? жорстокий ширококрилий коршак.  Мов  крiзь  сон,  чула
вона, як за столом поволi наростав гамiр, як пили за султана, за хана,  за
гетьмана, за перемогу над ворогами. Хмiль ударив у голови -  i  спалахнули
суперечки. Хтось затягнув пiсню, але ?? не пiдхопили, бо гетьман мовчав.
   Юрась пив нарiвнi з усiма, але, мабуть, не п'янiв. Незвичайна блiдiсть,
що ще бiльше вiдтiнювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючi очi й рухливi
тонкi  пальцi,  що  весь  час  перебирали  пацьорки   скатертини,   лякали
гетьманських старшин, якi - i п'янi - не забували, за чи?м столом  сидять.
Тим бiльше лякали вони  Златку,  бо  жiночим  серцем  вона  вiдчувала,  що
подоба?ться гетьмановi, а це означало для не? страшну бiду.
   Дiвчина  то  червонiла,  то  блiдла.  Вона  вже  добре  знала,  що  цей
сорокалiтнiй чоловiк, повелитель великого, але  напiвпустельного  краю,  -
людина зла i жорстока, яка не терпить, коли йому хтось  перечить.  Жахливi
крики катованих на майданi  людей,  трупи,  що  розгойдувалися  вiтром  на
шибеницi, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирiв, - все  це  було
?й добре вiдоме. Тому ?? серце стискувалося вiд  жаху  за  себе,  за  сво?
майбутн?. Всi надi? на порятунок вона покладала на батька та  на  брата  i
вiрила, що рано чи пiзно вони зумiють визволити ?? i всю Арсенову родину з
неволi. Але зараз, коли вона раптом зрозумiла, що подоба?ться  гетьмановi,
у не? майнула думка - а чи зможуть вони тепер  зробити  що-небудь  для  ??
порятунку? Чи не накаже гетьман вiдiслати ?х з Немирова, i вона залишиться
тут одна i беззахисна?
   ?й стало так страшно пiд палючим поглядом гетьманових  очей,  що  вона,
хоч i була голодна, не могла нi ?сти, нi пити. До того ж всi вже  помiтили
ту увагу, якою надiлив ?? гетьман, i з цiкавiстю зиркали на не?.
   За столом завовтузився Многогрiшний.
   - Вип'?мо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка  приносить
нам  радiсть  i  втiху.  За  жiноцтво!  За  тих,  хто  ?   окрасою   нашо?
сьогоднiшньо? вечерi.
   Дзенькнули келихи - загули п'янi голоси.  I  тут  несподiвано  пiдвiвся
Юрась Хмельницький, обiйшов стiл i зупинився  бiля  Злат-ки.  Наповнив  ??
келих вишневою наливкою, майже силомiць всунув У Руку.
   - Адiке... Яке гарне iм'яi Нiжне, ласкаве, мелодiйне. Я  п'ю  за  тебе,
пташко далекого пiвденного краю, яку доля закинула в нашi  суворi  холоднi
степи. I ми вдячнi ?й, долi, за це, бо твоя присутнiсть тут, Адiке, робить
теплiшою i затишнiшою цю сумну i непривiтну оселю, в якiй доводиться  менi
зараз жити... Слово гонору, я за все життя не  зустрiчав  бiльш  красиво?,
нiжно?, мило? дiвчини, як ти, моя пiвденна трояндо! П'ю за тебе, Адiке,  i
сподiваюся, що й ти  вип'?ш  за  здоров'я  твого  гетьмана,  який  одиноко
корота? тут сво? життя i буде радий, якщо ти роздiлиш його самотнiсть...
   Всi затихли. Слова  гетьмана  були  недвозначнi  i  прозорi  Одно  було
незрозумiле: що пропонував гетьман цiй молодiй  красивiй  туркенi  -  сво?
тимчасове захоплення чи руку й серце?
   Златка не знала, що сказати. Бiля не? тремтiла, зiщулившись,  Стеха.  У
мертвiй тишi було чути лунке потрiскування свiчок.
   - Ну, чому ж ти не вiдповiда?ш, моя пташко? - Гетьман лiвою рукою  взяв
Златку за пiдборiддя i заглянув дiвчинi в очi.
   Але Златка мовчала, мов онiмiла.
   Тут пiдхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись  бiльше
до Азем-аги, нiж до гетьмана:
   - Високоповажний пане гетьман, я не настiльки володiю вашою мовою,  щоб
вiдповiсти на щойно сказанi вами слова, але  досить  добре  знаю  ??,  щоб
зрозумiти, що ви обража?те мою сестру i мене...
   Всi, хто розумiв  по-турецькому,  а  розумiв  багато  хто,  навiть  сам
гетьман, здивовано вирячилися на  молодого  турка,  який  посмiв  перечити
гетьмановi У Азем-аги полiзли на лоба чорнi кострубатi брови. Многогрiшний
роззявив з подиву рота i так застиг, придуркувато клiпаючи вiями. А  Юрась
Хмельницький довго стояв мовчки перед знiченою Златкою, але дивився суворо
через ?? голову на красивого молодого агу, який сво?ю зовнiшнiстю був дуже
схожий на нього самого i якого вiн сам забажав мати у себе на службi.
   - Ага розумi?, з ким говорить? - холодно спитав Юрась.
   - Розумiю, безперечно. I прошу вибачення за сво? слова. Але я  змушений
вступитися за честь сестри...
   За Ненком пiдвелися Младен i Якуб, та Ненко зробив ледь  помiтний  жест
рукою, щоб мовчали.
   - Тво?й сестрi нiчого не загрожу?, -  холодно  вiдповiв  гетьман.  -  I
нiхто тут не обража? ?!...
   - Отже, це виходить мимо вашо? волi, гетьмане... Ми  дума?мо  i  дба?мо
про майбутн? Адiке, - сказав Ненко.
   - А хiба я бажаю ?й поганого майбутнього?  -  здивувався  Юрась.  -  Ця
дiвчина завтра може стати гетьманшею i скрiпити наш союз з високою Портою!
   Якусь мить у поко?  панувала  мертва  тиша.  Потiм  хтось  тихо  охнув.
Прошелестiв гомiн здивування.
   Полковник Яненченко, який краще, нiж будь-хто iнший з  присутнiх,  знав
Юрiя, вражено похитав  головою.  "Щось  у  лiсi  здохло,  коли  наш  Юрась
закохався, - подумав  ?хидно.  -  Давненько  за  ним  не  водилося  такого
грiха... Невже його намiр серйозний? Чи це одна iз забаганок  навiженого?"
Однак промовчав, бо вiдчував, що i над його головою збираються хмари.
   Мурза Кучук теж жодним порухом не видав сво?х  почуттiв,  тiльки  кинув
бистрий промовистий погляд на Чору, i той у вiдповiдь злегка опустив ряснi
чорнi вi?. Нiхто не запримiтив цi?? мови поглядiв, а хоч би хто й помiтив,
то не надав би значення, бо зрозумiла вона була тiльки батьковi та синовi.
До того ж усi були так враженi словами гетьмана, що нiкому навiть не спало
на думку звернути в цю мить увагу на бiлгородського мурзу.
   Першим опам'ятався Ненко.
   - Але ясновельможний ефендi гетьман забува? одну обставину...
   - Яку?
   - Адiке - мусульманка...
   - Ну й що?
   - А гетьман - християнин...
   -  Дурницi!  -  вигукнув  роздратовано  Юрiй.  -  Пригадаймо,   скiльки
дiвчат-християнок стали дружинами  найвищих  сановникiв  Порти!  Навiть  у
султанських гаремах чимало ?х! То чому тут вiра ма? стати  перешкодою?  До
того ж, менi зда?ться, останн? слово ма? бути за Адiке... А вона, - усi  ?
свiдками цього, - не проронила жодного звуку. Здавна ж вiдомо, що мовчання
- знак згоди! Настала тиша. Погляди всiх були звернутi на дiвчину.  Златка
сидiла нi жива нi мертва. Тiльки дрiбно тремтiв у пiднятiй руцi келих, i з
нього вихлюпувався багряний, мов кров, напiй.
   Вона пiдвела голову, i в ?? широко розкритих очах стояли сльози.  Однак
голос прозвучав твердо.
   - Я нiколи не буду гетьманшею! Нiколи!
   - Адiке! - скрикнув Юрась, смертельно блiднучи.
   - Запам'ятайте - нiколи! - пiдвищила голос Златка. -  Навiть  найлютiша
кара не змусить мене вiддати вам серце i руку. Я кохаю iншого!
   Вона поставила свiй келих на стiл i смiливо глянула у вiчi гетьмановi.
   Всi завмерли. Ненко, Младен i Якуб зблiдли.
   За гетьманським столом назрiвала буря.
   Азем-ага i  татарськi  салтани  з  цiкавiстю  ждали  -  що  буде  далi?
Многогрiшний поклав руку на шаблю  i,  весь  у  напрузi,  подався  вперед,
пантруючи, як вiрний пес, кожен рух свого хазя?на.
   Юрасевi, здавалося, раптом забракло повiтря. З чорних  очей  струмувала
лють.
   Та вiн не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися дверi - до  покою
ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусi та баранячiй шапцi i тро?
пiдпилих старшин, що виходили до вiтру.
   - Ми впiймали запорожця, пане гетьман!
   - Заглядав у вiкна!
   Старшини пiдштовхнули запорошеного снiгом  козака  на  середину  покою,
ближче до гетьмана.
   Коли незнайомець скинув  шапку  i  вклонився,  почувся  легкий  дiвочий
скрик: то Златка i Стеха не змогли утриматися  вiд  несподiваного  вигуку.
Але нiхто з присутнiх, крiм  Младена,  Ненка  i  Якуба,  не  надали  цьому
нiякого значення, бо i для гетьмана, i для його  оточення  далеко  бiльшою
несподiванкою, нiж дiвочий переляк, була поява в Немировi, в  хатi  самого
гетьмана, цього запорожця. Всi мовчки дивилися на  вродливого  молодика  i
чекали, що вiн скаже. Та вiн  теж  мовчав  i  тiльки  пильно  вдивлявся  в
обличчя присутнiх.



   ЯМА

   Залишивши загiн з тридцяти козакiв у Краковецькому лiсi (Самусь, Абазин
та Iскра зi сво?ми невеличкими загонами вiдокремилися  ранiш  i  повернули
кожен у свiй бiк), Семен Палiй з Арсеном та його друзями  прибув  надвечiр
до Немирова. Коли добре  стемнiло,  вони  спустилися  в  долину,  обережно
перевели  коней  через  замерзлий  став  i,  пiднявшись  на  узвишшя,   де
починалося мiсто, прокралися  манiвцями  до  крайньо?  убого?  хатини,  що
стояла одиноко над урвищем. У ?? маленьких вiконцях блимав ледь помiтний у
густiй вечiрнiй пiтьмi вогник...
   На стукiт у шибку з хатини почувся кволий жiночий голос.
   - Хто там?
   - Матусю, вiдчинiть! Не бiйтеся. Ми люди сво? - не татари. Лиха вам  не
завдамо, - обiзвався Палiй. У сiнях загримiв засув.
   - Заходьте, якщо ви  добрi  люди,  -  прошамкотiв  iз  темряви  хрипкий
жiночий голос.
   Залишивши Яцька бiля коней, козаки ввiйшли до хати... Коло печi,  де  в
челюстях горiв  жмут  скiпок,  стояла  маленька  згорблена  бабуся.  Худа,
зморщена, одягнута в якесь лахмiття, вона злякано  тулилася  до  припiчка,
пропускаючи повз себе чотирьох незнайомцiв.
   - Добрий вечiр, матiнко, - привiталися козаки, оглядаючи хату.
   - Вечiр добрий.
   - А у вас не жарко, - сказав Палiй, показуючи на клубки сиво? пари,  що
викочувалися з рота.
   - Нiчим протопити... А в лiс iти несила вже... ? трохи соломки в  клунi
- ото й прокурюю, - тихо вiдповiла стара.
   - То ви самi живете?
   - Сама...
   - Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула.
   - Родина... Родинонька моя... Були в мене три сини i двi дочки...  Були
невiстки, зятi, онуки... Повна  хата  людей  була...  А  тепер  одним-одна
зосталася... Як палець... Мов богом проклята... Нiкого нема!
   - Ясно. - Палiй важко зiтхнув, поглядаючи на закопченi облупленi стiни.
   Стара витерла кiнчиком темно? хустини мокрi вiд слiз,  роз'ятренi  очi,
запитала:
   - А хто ж ви будете, люди добрi? Бачу - не Юраськовi посiпаки...
   - Нi, матусю. Ми запорожцi... Здалеку  забилися  до  вас...  Гадаю,  ви
пустите нас переночувати? А коней ми поставили б  до  повiтки,  щоб  нiяка
собака не побачила.
   - Ночуйте. Тiльки ж душi не нагрi?те. Та й пригостити вас нiчим...
   - Не турбуйтеся, матусю,  -  весело  вiдповiв  Палiй  i  повернувся  до
друзiв. - Ану, хлопцi, гайда по дрова! По солому! По  воду!..  Коней  -  у
хлiв! Сакви - до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею...
   За годину в  печi  палахкотiло  сухе  хмизяччя,  а  в  чималому  горшку
булькотiв пшоняний кулiш, затовчений  салом.  Крiм  пшона  i  солонини,  в
козацьких саквах ще знайшлася хлiбина  i  кiлька  головок  часнику.  Палiй
захалявним ножем покраяв хлiб на шiсть рiвних  скибок,  до  кожно?  скибки
поклав по зубку часнику, у велику череп'яну  миску,  яку  стара  внесла  з
комори, насипав  кулешу,  що  дражнив  нiздрi  зголоднiлих  людей  смачним
запахом смаженого сала, i запросив усiх до столу:
   - Матiнко! Друзi! Пригощайтесь  чим  бог  послав...  Ще  коли  б  чарку
оковито? - то й зовсiм була б добряча вечеря!
   В хатi стало тепло, затишно. Свiтлiше  запалахкотiла  скiпа,  i  навiть
закiптюженi стiни здавалися не такими похмурими, непривiтними.
   - Матiнко, ви прожили в Немировi все життя, - сказав  Палiй,  облизавши
ложку i запхнувши ?? за халяву, поряд з ножем. -  Тож,  напевно,  багатьох
тут знали i зна?те?
   - Не багатьох, а  всiх,  синку,  -  вiдповiла  стара,  витираючи  сухою
зморщеною рукою губи. - Може,  хiба  забула  кого  ниньки...  Бог  пам'ятi
вкоротив на старостi...
   - Колись я тут знавав одного чоловiка... Давненько,  правда,  це  було.
Либонь, рокiв з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востанн?...
   - Хто ж це?
   - Мирон Семашко... Знали?
   - Звичайно, знала... Я всiх Семашкiв знала... Ще коли дiвкою була, то з
Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
   - От i добре... Мирон живий?
   - А цього не знаю, голубе... А жiнка його, Федоська, живе на Шполiвцях.
   - Так, так,Феодосiя, - зрадiв Палiй. - То, може, ви  проведете  нас  до
не??
   - Голубе мiй, я ледве додибую по заметах до криницi, а  ти  хочеш,  щоб
провела аж до Семашкiв... Це ж неблизький свiт! Та тут по  сусiдству  живе
Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось i дочовгаю. А вiн -
чоловiк молодий. Швиденько проведе вас до Семашкiв...
   - I це непогано, - зрадiв Палiй. - Ходiмо ж, матусю...  Арсене,  ти  зi
мною!
   До Грица?во? хати справдi було недалеко. Обiгрiвшись i попо?вши кулешу,
стара швиденько дрiбуляла по снiгу, опираючись на палицю.
   У вiкнах не свiтилося. На стукiт бабусi нiхто не  озвався.  Тодi  Палiй
торохнув кулаком по рамi - аж шибки забряжчали. I зразу ж  почувся  густий
чоловiчий голос, нiби господар, прича?вшись, стояв за вiкном.
   - Кого лихий носить?
   - Саво? Вiдчини! Це я!.. - прошамкотiла стара.
   - Це ви, бабо Секлето? - голос прозвучав  незадоволено.  -  I  чого  ви
товчетеся серед ночi?
   Дверi вiдчинилися - на порозi  вималювалась  висока  постать  у  довгiй
бiлiй сорочцi.
   - А це хто з  вами,  бабо  Секлето?  -  злякано  вiдсахнувся  господар,
норовлячи швидше зачинити дверi.
   Та Арсен миттю просунув у щiлину  ногу,  плечем  натиснув  на  дверi  i
ввiйшов до сiней. Палiй поспiшив заспоко?ти чоловiка.
   - Не бiйся, господарю! Впускай до хати. Я Семашкiв товариш.
   - Ви зна?те Мирона Семашка? - недовiрливо прогув у темрявi сiней голос.
   - Ще б пак! Однокашники по колегi?.
   - Ось як! Тодi заходьте...
   Палiй повернувся до старо?, сказав:
   -  Матусю,  самi  добiжите  додому  чи  провести?  Бо  ми   тут   трохи
затрима?мося... А зустрiнете кого - про нас анiчичирк!
   - Сама, добродiю,  сама  дошкандибаю  якось...  I  не  сумлiвайте-ся  -
мовчатиму як риба!
   Коли за старою скрипнула хвiртка. Палiй i Звенигора  причинили  сiнешнi
дверi.
   - В хатi вже сплять? Не побудити б...
   - А ми зайдемо в хатину, - вiдповiв господар. - Почекайте  хвилинку,  я
принесу вогню...
   Незабаром вiн вийшов зi свiчкою i  завiв  пiзнiх  гостей  до  невелико?
холодно? кiмнати поруч  з  коморою.  Тут  пахло  сухим  зiллям,  мишами  i
пусткою.
   Поставивши свiчку на  стiл,  змiв  ганчiркою  з  широко?  лави  пилюку,
запросив:
   - Сiдайте... Що вас привело до мене в таку пiзню пору?
   Сава дивився прямо i твердо. В його поглядi все ще та?лася недовiра. Це
був мiцний чоловiк рокiв тридцяти. З-пiд бiло? сорочки  випиналися  широкi
м'язистi плечi. Кучма густого чорного волосся  закривала  йому  пiвлоба  i
надавала  обличчю  суворого  виразу.  Було  видно,  що   вiн   стривожений
незвичайними вiдвiдинами незнайомцiв i нетерпляче жде  вiдповiдi  на  сво?
запитання.
   - Друже мiй, - Палiй говорив м'яко, довiрливо, намагаючись i голосом  i
виразом очей заспоко?ти господаря хати, - ми прибули  аж  iз-за  Днiпра...
Тож повинен розумiти, що привело нас сюди не одне  бажання  побачитися  зi
сво?м старим товаришем... Привела  нас  у  Немирiв  дуже  важлива  справа,
зв'язана з життям i волею близьких нам людей.  А  щоб  ?х  визволити,  нам
потрiбна допомога. Ось чому  ми  хочемо  зустрiтися  з  Мироном  Семашком.
Гадаю, вiн допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди при?хали.
   - Вiн вам не допоможе.
   - Чому?
   - Вiн сам потребу? допомоги...
   - Тобто?
   - Люди Юрка Хмельницького схопили його i кинули до тюрми.
   - За вiщо?
   - А хто зна... Мабуть, за те, що запорожець, а також за те,  що  колись
мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не вiдпустили. Юрась  каже  -
небезпечний злочинець... Запорожець!
   - Гм, ось як! - Палiй замислився. - Що ж його робити? А  я  такi  надi?
покладав на Мирона... А тут, виходить, не  вiн  нам,  а  ми  йому  повиннi
допомагати. А нам так потрiбнi очi, щоб  знати,  що  дi?ться  в  Немировi,
зокрема в оточеннi гетьмана.
   Сава випростався.  Полегшено  зiтхнув.  .  -  Тепер  я  все  розумiю...
Зда?ться, я зможу вам допомогти. З однi?ю  умовою...  Якщо  ви  допоможете
визволити Мирона.
   - Друже мiй, давай нiчого не обумовлювати, - сказав Палiй.  -  Мирон  -
мiй давнiй приятель, i справа мо?? честi допомогти йому! Але... сам зна?ш:
iнодi не все можеться, що хочеться.
   - Гаразд. Я згоден. Думаю,  що  зараз,  не  вiдкладаючи  до  ранку,  ми
сходимо до Феодосi?, Мироново? дружини, а мо?? старшо? сестри. Може,  вона
дiзналася що-небудь новенького про Мирона... Там i домовимося про все.
   ?х було в хатi п'ятеро: три пропахлi морозом  чоловiки,  Савина  сестра
Феодосiя та ?? п'ятнадцятилiтнiй син.
   Сидiли на лавах та ослонах навколо великого  столу,  застеленого  бiлим
настiльником. У темному  бронзовому  пiдсвiчнику  палахкотiла  свiчка.  По
кiмнатi розливалися при?мнi пахощi воску.  Жовтаво-зелений  вогник  злегка
коливався вiд дихання людей i  кидав  на  стiни  розпливчастi,  мерехтливi
тiнi.
   Вза?мне довiр'я було встановлене зразу ж, як тiльки гостi, переступивши
порiг, привiталися з господинею.
   - Я вас  добре  пам'ятаю,  пане  Семене!  -  сказала  Феодосiя,  мiцно,
по-чоловiчому, потискуючи Палi?ву руку. - Лише один раз ви завiтали до нас
лiт дванадцять чи й бiльше тому - це було ще в старiй хатi, у свекрiв, але
ми з Мироном частенько згадували той ваш при?зд. Гарно ви тодi  з  Мироном
спiвали!..
   - Було таке, було! - зрадiв Палiй, розглядаючи ставну, красиву молодицю
рокiв тридцяти п'яти. Правду кажучи,  вiн  ??  мало  пам'ятав,  молоденьку
тодi,  тендiтну  Миронову  дружину,  але  те,  що  вона  не  забула  його,
полегшувало справу. - I мушу сказати, що з того часу  ви  погарнiшали,  ба
навiть помолодшали, панi Феодосiя!
   Жiнка сумно усмiхнулась.
   - Де вже там... За вами переживаючи - i погарнiша?ш,  i  помолодша?ш...
Сiдайте, прошу!
   Розмова  зразу  ж  набрала  потрiбного  напрямку.  Палiй  i  Звени-гора
розповiли про мету свого при?зду. Не приховали i того, що затримуватися  у
Немировi не мають намiру.
   - Тiльки визволимо сво?х - i гайда назад!
   - Я бачив валку переселенцiв, - втрутився молодий Семашко. - Мабуть,  i
вашi були серед них.
   - Де ти ?х бачив? - швидко запитав Палiй.
   - На Викiтцi.
   - Отже, ти бува?ш у дворi гетьмана?
   - Буваю. Я ношу батьковi ?сти.
   - Це добре... Ось хто може все  вивiдати!  На  хлопця  менше  звертають
увагу. Вiн прослизне там, де нашому братовi, дорослому, i носа  показувати
небезпечно... Гадаю, завтра ти розповiси нам бiльше?
   - А чому ж? Розповiм, - серйозно вiдповiв хлопець.
   - От i добре. Будеш  нашими  очима,  друже  мiй,  тобто  нашим  та?мним
вивiдачем... А що з батьком?
   - Батька кинули до ями...
   - До ями? Яко? ями?
   - Гетьман наказав у себе  на  подвiр'?  викопати  глибочезну  яму,  яка
замiня? тюрму. В нiй завжди повно в'язнiв... Кидають туди i за провини,  i
без провин... Дiзна?ться Юрась, що у кого-небудь ? грошi, - бiдолаху миттю
схоплять i запроторять до ями! I кожного дня б'ють киями по пiдошвах  нiг,
аж поки родичi не принесуть викуп або в'язень не скона? вiд голоду, холоду
та побо?в... Батька теж б'ють... Кожнiсiнького дня...
   На очах у хлопця заблищали сльози. Як i мати, вiн був чорнявий, мiцний,
з виразними i красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у  нього  рясно
висiявся темний пушок.
   - Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене -  козак,  -  обняла  його  за
плечi мати.
   - Визволимо твого батька! - стукнув кулаком по столу Сава. -  Якщо  вже
на те пiшло, то я скажу: ? в мене хлопцi вiдчайдушнi. Такi, що  й  чортовi
роги скрутять!.. Чека?м весни - готу?мо зброю, пiдбира?мо надiйних  людей.
Та бачу, до весни далеко! Доведеться  ще  зимою  полякати  трохи  татар  i
Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чи?й землi живуть, клятi!.. I  вас
гурт, - звернувся вiн до козакiв. - Це  вже  немало!  Таким  загоном  щось
можна зробити.
   -  А  про  ваших  рiдних  я  вже  сама  вивiдаю,  -  сказала  Феодосiя,
звертаючись до Звенигори. - Жiнцi зручнiше зробити це... Та й Василько  не
дрiматиме.
   - Спасибi, панiматко, - подякував Арсен.
   У нього  зародилась  надiя,  i  на  серцi  стало  легше.  Вiд  тепла  i
передчуття того, що все склада?ться якнайкраще, на  схудлому,  обтягнутому
засмаглою шкiрою обличчi заграли рум'янцi, а в сiрих очах, замiсть  холоду
i суворостi, з'явився вираз лагiдностi й тихо? задуми.
   Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосiя  зразу  ж
запропонувала свою господу, досить простору i, на перший погляд, зовсiм не
бiдну. Але Палiй заперечив:
   - Якщо за Мирона  вимагають  викуп,  то  кожно?  днини  до  вас  можуть
завiтати непроханi гостi. Що вони  скажуть,  коли  застукають  нас  тут?..
Спочатку я й сам мав намiр зупинитися у вас, панiматко, а тепер бачу -  не
можна. I для вас буде неспокiйно  i  для  нас  небезпечно...  Хатина  баби
Секлети  -  найзручнiше  пристановище:  на  околицi,  бiля  самого   лiсу,
далеченько вiд сусiдiв. Для коней ? повiтка,  а  в  нiй  -  трохи  сiна  i
соломи... Тож перебудемо якийсь день там.
   На тому й порiшили.
   Уже проспiвали другi пiвнi, коли три постатi вийшли з двору Семашкiв i,
пересвiдчившись, що на дорозi - жодно? живо? душi, пiрнули в синю морозяну
нiч.
   Кiлька днiв  нi  молодий  Семашко,  нi  Феодосiя,  нi  Сава  Грицаи  не
приносили нiчого втiшного,  бо  не  могли  пробратися  на  Викiтку.  Юрась
Хмельницький всюди поставив  посилену  варту.  Що  дiялося  за  частоколом
фортецi, нiхто не  знав.  Однак  жителi  Немирова  здогадувалися,  що  там
чиняться кривавi допити i катування.
   Арсен Звенигора не знаходив собi мiсця. Кожного вечора,  коли  прибiгав
Семашко або Сава без достовiрних вiстей, вiн  у  безсилiй  лютi  стискував
кулаки. Його гнiтила невiдомiсть. Вiн ладен був зразу, негайно напасти  на
укрiплення,  бо  вичiкування  завдавало  йому  неймовiрних  душевних  мук.
Розпалена уява малювала одну картину страшнiшу за iншу. Особливо переживав
вiн за Златку i Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася
i сам несамовитий гетьман?
   Його пiдтримував Роман. Однак Палiй не схвалював ?хнього гарячкування.
   - Поспiшиш - людей насмiшиш, - казав  вiн.  -  Хiба  можемо  ми  такими
нiкчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевiлля! Поки  ми  не
матимемо надiйного зв'язку з тво?ми, Арсене, доти...
   - А поки дочека?мося зв'язку, буде пiзно!
   - Що ж ти радиш?
   - Ми самi повиннi встановити зв'язок!
   - Як?
   - Я проберуся та?мно на Викiтку...
   - Легко сказати!
   - А чекати ще важче!.. Якщо i сьогоднi не буде нiчого нового,  я  вночi
пiду до замку.
   Перед вечором прибiгли схвильованi Василь Семашко та Сава  Грицай.  Всi
кинулись до них. Навiть баба Секлета злiзла з печi.
   - Ну?
   - Татари виволокли чотири  трупи  iз  замку  i  кинули  в  ополонку  на
Нижньому ставу!
   - Ви дiзналися, хто то був?
   - Нi, - схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечi.
   - Не плач! Сльозами горю не зарадиш... Вночi ми проберемося на  Викiтку
i що-небудь вивiда?мо.
   Палiй промовчав. А у хлопця радiсно заблищали очi.
   - Справдi?
   - Так. Для цього потрiбно мати вiрьовочну драбину  iз  мiцним  залiзним
гаком i довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокiл.
   - Драбина з гаком у мене знайдеться, - сказав Сава Грицай.
   - А я дiстану хворостину, -  по-змовницьки  прошепотiв  Се-машко,  нiби
його мiг тут хтось пiдслухати.
   - От i добре. Тодi приходьте, як стемнi?.
   Пiзнього  вечора  кiлька  постатей  прокралися  темними   завулками   i
задвiрками до Викiтки. Щоб не наражати всiх на небезпеку,  Арсен  наполiг,
що в замок пiде вiн один, до стiни його супроводжуватимуть тiльки Роман та
Семашко, а iншi залишаться в засадi на березi ставу, у заростях  верболозу
та вiльшаника.
   Семашко - так запорожцi почали звати хлопця - упевнено  йшов  попереду.
Ще за  дня  вiн  розвiдав  усi  пiдступи  до  Викiтки  i  переконався,  що
найзручнiше буде пiдiйти з боку Верхнього ставу.
   Вони спустилися з  крутого  горба  вниз,  на  лiд,  приметений  снiгом,
оминули вузький перешийок, яким  Викiтка  з'?днувалася  зi  Шполiвцями  та
центром мiста i де, як хлопець знав достеменно, i вдень i вночi  вартували
татари, й попростували до зубчасто? стiни фортецi.
   Нiч була темна, безмiсячна. Рiзкий вiтер глухо шумiв у  лапатому  гiллi
яворiв i жбурляв колючим снiгом. Жодного вогника, жодно? людсько? постатi.
Здавалося, весь Немирiв вимер або заснув.
   Вони  видерлися  по  крутому  схилу  вгору  i  зупинилися  пiд   темною
дерев'яною стiною.
   - Тут! - прошепотiв Семашко.
   Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою пiдняв один ?? кiнець  вгору
i  зачепив  за  гострий  частокiл.  Ставши  ногою  на  нижнiй   щабель   i
пересвiдчившись, що драбина зачепилася мiцно, вiн обняв у темрявi Романа i
Семашка, прошепотiв:
   - Чекайте на мене тут до других пiвнiв. Якщо не вернусь, iдiть назад...
Прощавайте!
   Вiн швидко полiз на стiну i зник у темрявi.
   Частокiл був невисокий - якихось два сажнi, i  Арсен  миттю  здерся  на
нього. Перелiзши через гострi шпичаки паль на  внутрiшню  земляну  приспу,
швидко пiдняв драбину, згорнув i закопав у снiг.  Потiм,  кинувши  швидкий
погляд на Романа i Семашка, якi ледь бовванiли внизу пiд стiною,  обережно
спустився в темний двiр фортецi.
   Десь бiля брами  загавкав  собака,  перегукнулися  вартовi  -  i  знову
настала тиша, яку порушував тiльки посвист вiтру.
   Арсен струсив з одягу снiг i почав скрадатися поза хлiвами до  майдану,
де у вiкнах блимали жовтавi вогники.
   Завiрюха посилювалась i швидко  замiтала  слiди,  а  також  ховала  вiд
стороннього ока. На майданi - жодно?  живо?  душi.  Тiльки  вдалинi,  бiля
фортечних ворiт, якийсь рух i  гамiр  -  то  в  посад  в'?жджав  невеликий
татарський загiн, що, мабуть, повертався зi здобиччю  з  навколишнiх  сiл.
Але до ворiт було далеко, i, звичайно, нiхто  на  такiй  вiдстанi  не  мiг
побачити людину, яка скрадалася попiд  будiвлями,  обережно  заглядаючи  в
освiтленi вiкна.
   Довго Арсеновi не щастило. Та  ось  вiн,  обiгнувши  рiг  однi??  хати,
заглянув у замерзле причiлкове вiконце i побачив неяснi тiнi. Тодi  припав
до шибки ротом, гарячими губами вiдiгрiв замерзле скло. Незабаром на ньому
зачорнiла невеличка кругла латка. Глянув у не? - i  мало  не  скрикнув  од
радостi: за столом, якраз насупроти нього, сидiв,  пiдперши  лису  голову,
дiдусь Онопрiй. Арсенове серце радiсно  закалатало.  Тiльки  б  нiкого  iз
стороннiх не було в хатi! Зразу вивiв би сво?х до стiни, де ждуть Роман  i
молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети -  i  гайда  в
поле! Завiрюха миттю замете слiд, i нiхто  не  здогада?ться,  де  подiлися
втiкачi... Шукай вiтра в полi!
   Вiн аж затупцяв з нетерплячки. Потiм ще раз заглянув у вiконце. Так, це
дiдусь Онопрiй. Як i ранiш, сидить непорушне, пiдперши голову  рукою...  А
там далi, у сутiнках, - матуся... I бiльше, зда?ться, нiкого...
   Легенький стукiт нiгтем у шибку примусив дiдуся  здригнутися,  пiдвести
голову. Вiн довго прислухався, щось сказав. До нього пiдiйшла мати.  Арсен
постукав знову, на цей раз дужче.
   Дiдусь встав з-за столу i нахилився до вiкна.
   - Хто там? - долинуло його ледь чутне шамкотiння.
   - Це я, Арсен,  -  прошепотiв  козак.  -  Вiдчинiть!  У  хатинi  запала
мовчанка. Потiм почувся легкий скрик матерi. Грюкнули дверi.
   Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майданi порожньо.  Татари  десь
зникли. Тiльки бiля брами голосно смiялися вартовi... Вiн легко перемахнув
через  плiт  i  збiг  на  високий  ганок.   Дверi   несмiливо   скрипнули,
прочинилися, i з щiлини почувся голос матерi:
   - Арсене, ти?
   - Я, мамо! Я!
   - Боже мiй!
   Вона хутко впустила його в сiни.
   - У хатi чужих нема?? - спитав тихо.
   - Нема?, - грюкнула засувом i припала в темрявi до  холодного  синового
кожуха. Прошепотiла:- Арсенчику, дитино моя!
   Ввiйшли до хати. Дiдусь Онопрiй кинувся до внука, схлипнув радiсно.
   - Соколику! Звiдки ти?
   Арсен обняв дiдуся i обвiв оком кiмнату. Нiкого.
   - А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?
   На мить у  хатi  стало  тихо.  Тiльки  потрiскувала  скiпа,  i  вiд  ??
жовтавого свiтла поко?м бродили примхливi загадковi  тiнi.  Арсеновi  враз
стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дiдусь?
   - Ну? Кажiть же!
   - Покликали ?х до гетьмана... А що  там  -  невiдомо.  Тiльки  наказали
вдягнутися по-святковому, - тихо проказала мати. У Арсена похололо серце.
   - I що ж - ?х кожного вечора кличуть до гетьмана?
   - Нi, сьогоднi перший раз.
   - А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?
   - Вони поступили на службу до яничарiв... Казали - так треба...  Тож  i
?х покликано сьогоднi...
   - Ага, ось як, - Арсен полегшено зiтхнув.
   Однак тривога не полишала його.  Хiба  мiсце  молодим  гарним  дiвчатам
серед кровожерливих воякiв Юрася Хмельницького, людей без роду i  племенi,
якi злетiлися  сюди  з  усiх  усюд,  щоб  тiльки  якось  пережити  голодне
лихолiття?
   - Матусю, дiдусю, слухайте мене уважно, - промовив, сiдаючи на ослiн  i
садовлячи обабiч себе рiдних. - Я тут не сам... Зi мною - i Роман,  i  пан
Мартин, i Яцько,  i  нiжинський  козак  Гурко,  якого  запорожцi  прозвали
Палi?м. Передайте Младеновi,  Ненковi  i  Якубовi,  що  ми  при?хали,  щоб
визволити вас. Мо? товаришi залишилися у одно? старенько? бабусi, яка живе
самотньо над ставом. - Арсен розповiв, як знайти хатину бабусi Секлети.  -
Якщо я не побачу ?х, хай прийдуть завтра  ввечерi  до  нас...  А  зараз  я
повинен iти... Де живе гетьман?
   - Арсене, що ти надумав? Iти до гетьмана? - кинулася мати.
   - Я повинен усе розвiдати. Можливо, ?м потрiбна моя допомога...  То  де
живе гетьман?
   - Його будинок - на тому боцi майдану. Якраз перед ганком - два  високi
осокори, а на подвiр'? - конюшня та вiйськовий  склад,  -  пояснив  дiдусь
Онопрiй.
   - А варта?
   - Варта тiльки всерединi... Та бiля ворiт.
   - Ага, гаразд... За мене не бiйтеся, рiдненькi... Може, ще  сю  нiч  ми
всi будемо в безпечному мiсцi. Тiльки б поталанило...
   Вiн обняв матiр i дiда i швидко вийшов з хати.
   Хурделиця не стихала.  Арсен  пiдняв  комiр  кожуха  i,  пiдштовхуваний
вiтром, попростував через заснiжений майдан.
   Будинок гетьмана, незважаючи на снiгову завiрюху, неважко було  знайти:
всi вiкна у ньому свiтилися. А перед  ганком,  як  казав  дiдусь  Онопрiй,
стрiмко здiймалися вгору два струнких осокори.
   Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, Арсен  смiливо  наблизився
до освiтленого вiкна i припав до шибки. Однак нiчого не побачив: на вiкнах
занавiски...  Вiн  перейшов  до  другого  вiкна.  Але  й  тут  його  ждало
розчарування.
   Обiйшовши  пiвхати,  вiн  опинився  в  дворi.   Не   помiчаючи   нiчого
пiдозрiлого, через замет перебрався до двох яскраво  освiтлених  вiкон,  з
яких долинали  голоси,  i  здерся  на  прикидану  снiгом  купу  дров,  щоб
заглянути поверх занавiсок. Раптом з-за  хати  вийшло  тро?.  Арсен  зразу
зрозумiв, що це - пiдпилi старшини, i вилаяв себе у думцi за  необачнiсть.
Тепер доведеться або тiкати (а це означало б, що пiднiметься через хвилину
на ноги вся Викiтка), або ж пiти на ризикований шлях i спокiйно, вигадавши
правдоподiбну  причину,  пояснити,  чому   опинився   тут,   пiд   вiкнами
гетьманського дому.
   Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освiтленого вiкна,
старшини на якусь мить розгубилися  i,  зупинившись,  мовчки  дивилися  на
нього. Потiм один спитав:
   - Хлопець, хто такий? Що тут робиш? - Вони  оточили  Арсена.  -  Добрий
вечiр, - миролюбно  привiтався  козак.  -  Добрий  вечiр,  -  спантеличено
вiдповiли старшини, приглядаючись до незнайомця. - Ти що за один?
   - Менi потрiбно до гетьмана... Я прибув iз Запорожжя.
   - Дiдько тебе вiзьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!
   - А мене пропустили разом з загоном, який  щойно  входив  до  посаду...
Нiхто й уваги не звернув.
   - Ох диявол!.. Тс-с-с! Нiкому про це нi слова. А то гетьман  дiзна?ться
- голови всiм нам постина?... Лихий би тебе забрав!
   Старшини були наляканi. Гетьман жартувати не любив: дiзна?ться  -  враз
комусь пропише сотню ки?в!
   - Ходiмо з нами! - смикнув один Звенигору за рукав.
   - Куди?
   - Як куди? Ти ж хотiв до гетьмана?
   - Але зараз... Пiзно вже!..
   - Нiчого. Всi старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний  буде,
мабуть, не вiд того, щоб побалакати з запорожцем. Посли  з  Запорожжя  тут
бувають нечасто...
   В ту коротку  хвилину,  поки  старшина  доповiдав  Юрiю  Хмельницькому,
Звенигора встиг окинути оком свiтлицю. Вiд нього не приховалась i блiдiсть
Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, i переляк в очах  Стехи,
котра зразу впiзнала брата, як тiльки вiн ступив  на  порiг,  i  безмежний
подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, нiхто з них  нiяк  не
сподiвався побачити його тут, у Немировi, в таку напружено тривожну  мить,
коли йшлося про Златчину  долю  i  про  долю  ?х  усiх.  Однак,  помiтивши
застережливий Арсенiв погляд, прикусили язики i жодним порухом  чи  звуком
не показали, що знають його.
   Та Арсена знали тут не тiльки його друзi, а й  вороги.  Як  тiльки  вiн
вступив  у  свiтлицю,  мурза  Кучук,  Яненченко  i  Многогрiшний   вражено
витрiщилися на нього.
   - Кара джигiт? - не повiрив сво?м очам мурза.
   - Чорний вершник! - вигукнув полковник Яненченко. -  ?й-богу,  це  вiн!
Провалитись менi на цьому мiсцi!
   А Многогрiшний, розгублено клiпаючи безвi?ми повiками, прошепотiв:
   - Арсен Звенигора!
   Арсен мовчав.
   Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:
   - Ти справдi запорожець? Арсен вклонився.
   - Так, ваша ясновельможнiсть, запорожець.
   - Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?
   - Кожен ма? право  назвати  iншого  як  йому  заманеться.  Тут  наперед
висунувся Свирид Многогрiшний, вигукнув:
   - Не вiрте йому, пане гетьманi Не вiрте!.. Це нiякий не Чорний вершник!
Самi зна?те, що у деяких запорожцiв iмен, як у собаки блiх.  Сьогоднi  вiн
Степан, завтра - Iван, а пiслязавтра - Гаврило...  Насправдi  ж  це  Арсен
Звенигора. Я знаю  його  як  облупленого.  Давно  знаю...  Це  не  простий
запорожець, а довiрена особа самого Сiрка!
   - Он як! - Юрась поглядом змiряв Арсена з нiг до голови. А Многогрiшний
пiдступив ближче.
   - Салям, молодче! От i зустрiлися ми з тобою. Пiзна?ш?
   - Як не впiзнати, пане Многогрiшний! - стримано вiдповiв Арсен, у думцi
бажаючи   сво?му   знайомому   провалитися.   -   Я   радий   бачити   вас
живим-здоровим...
   - Радий чи не радий, але де  ж  ти  дiнешся?  -  В  очах  Многогрiшного
блиснули злi вогники. - Здибалися, як кажуть, на вузькiй  дорозi...  Тепер
миром не розiйдемося.
   Юрась вiдсторонив хорунжого убiк.
   - З чим прибув iз Сiчi, козаче? Арсен завагався з вiдповiддю.
   - Але, ясновельможний пане гетьман... - Вiн поглядом красномовно вказав
на старшин i салтанiв, що пантрували кожне його  слово.  -  Я  стомився  в
дорозi i вважаю, що зараз не час говорити про справи.
   - А може, я взагалi не бажаю трактувати з  запорожцями  нi  про  що!  -
роздратовано вигукнув Юрiй Хмельницький. - Вони зрадили мене! Не  захотiли
пiдтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б менi ?х хоч тисячу виманити  з
Сiчi та захопити, я зразу заслав би ?х до турецького султана  на  каторгу!
Як же смiв Сiрко присилати послiв пiсля того, як  збройне  виступив  проти
мене i мо?х союзникiв?! Чи йому вiд старостi замакiтрилося в головi?
   - Ясновельможний пане гетьман...
   Звенигора хотiв делiкатно звернути розмову на iнше або зовсiм припинити
??, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого мiсця  в  сво?й
душi, гаркнув щосили:
   - Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти при?хав пiдмовляти мене зрадити
мо?х теперiшнiх союзникiв i покровителiв i перекинутися на  бiк  Сiрка  чи
мерзенного поповича!  Отого  попового  сина  Самойловича,  який  запакував
гетьмана Дем'яна Многогрiшного в  Сибiр,  обвинувативши  його  у  зрадi  i
та?мному  союзi  з  Дорошенком!..  -  Вiн   раптом   глянув   на   Свирида
Многогрiшного  i  швидко  спитав:-  То,  зда?ться,  твiй  родич,   гетьман
Многогрiшний?
   - Так, то мiй двоюрiдний брат, - схилив голову хорунжий. - Мiй нещасний
брат, якого Самойлович...
   - Ну, от бачиш, iз чим ти при?хав до мене? Я все знаю!
   - Але ж, ясновельможний пане гетьман...
   Та Юрась i на цей раз не дав Звенигорi сказати слова.
   - Не ти перший при?жджа?ш iз Запорожжя! Цими днями  тут  був  уже  один
посол... Чи вивiдувач... Трактував iз наказним гетьманом  Астаматi?м  поза
мо?ю спиною... I зна?ш, де вiн зараз? - Юрась зробив  паузу  i  пронизливо
глянув на закам'янiле обличчя козака. - У ямi!.. Тож можеш  тiшитися  тим,
що не сам телiпатимешся на гiлляцi, а разом зi сво?м братчиком!
   Многогрiшний нахилився до гетьмана  i  тихо,  але  так,  що  всi  чули,
промовив:
   - Цей козак непоштиво  вилаяв  вас  у  Стамбулi,  а  мене  на  Сiчi,  в
присутностi Сiрка, коли я був послом вашо? ясновельможностi  на  Запорожжi
минулого лiта... Може, дозволите менi тепер потрактувати з ним трохи?
   - Цiлком доручаю його тобi, - подумавши, вiдповiв Юрась. - Хай усi  мо?
друзi бачать, що я не пiдтримую нiяких зв'язкiв iз ворогами  нашими,  а  з
послами ?хнiми розправляюся нещадно, як iз пiдступними гi?нами... Вiзьмiть
його та киньте в яму!
   Дозорцi схопили Арсена за руки, вiдiбрали зброю. В першу мить вiн хотiв
вириватися, тiкати, але зразу ж збагнув, що на втечу  нема  нiяко?  надi?.
Тримали його мiцно.
   Многогрiшний боляче штовхнув у спину.
   - Ходiмо!
   Арсен пильно глянув на Златку i Стеху, нiби просив ?х мовчати, а  потiм
- на Юрася  Хмельницького.  Хоча  серце  його  кипiло  вiд  обурення,  вiн
стримував себе, розумiв, що потрапив у пастку сам.
   - Прощавайте, пане гетьман, - кинув через плече,  бо  Многогрiшний  уже
штовхав у спину, щоб виходив. - Гадаю,  що  все-таки  ми  продовжимо  нашу
розмову для обопiльно? користi.
   - Iди, йди! - гарикнув Многогрiшний. - Буде ясновельможний пан  гетьман
говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!
   Арсен ступив через порiг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий  скрик
Златки. Але зразу ж у поко? загули чоловiчi голоси, у сiнях грюкнули дверi
- i слабкий Златчин голос потонув у  шумi  i  в  завиваннi  хуртовини,  що
дмухнула в лице снiгом i холодом.
   Йому не поставили драбини. Многогрiшний штовхнув його  обома  руками  у
темний отвiр, звiдки тягнуло  запахом  прiло?  соломи,  цвiллю,  смердючою
задухою, i вiн полетiв униз.
   Яма  була  глибока,  мов  колодязь.  Арсен  упав  на  купу   тiл,   що,
притиснувшись  одне  до  одного,  лежали  тiсно  на   товстiй   солом'янiй
пiдстилцi. Хтось вiд болю закричав, хтось вилаявся. I зразу яма сповнилася
гамором: тi, кому вiд Арсенового падiння дiсталося найбiльше, стогнали  та
охкали, iншi, цокаючи зубами вiд холоду й вогкостi, щiльнiше вкутувалися в
одяг, переверталися на другий бiк, проклинаючи свою долю i все на свiтi.
   Нагорi дозорцi закрили отвiр матами, стало зовсiм темно. Арсен нiчого i
нiкого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, вiн притиснувся  спиною
до стiни i сидiв тихо, потираючи забите колiно. Раптом чиясь рука намацала
в темрявi полу його дубленого  кожуха,  перебралася  вище  i  стиснула  за
лiкоть. А хрипкий простуджений голос запитав:
   - Це ти, чоловiче, звалився на мене як снiг на голову?
   - Я.
   - Хто ж ти такий, що тобi така честь? Не кожного серед  ночi  приводять
сюди i кидають, мов колоду, людям на голови.
   - Пугу, пугу - козак з  Лугу,  -  вiдповiв  Арсен,  не  знаючи,  з  ким
говорить i хто ще його тут слуха?.
   - О! Братчик?.. Ти з якого куреня?
   - З Переяславського.
   - А я з Мишастiвського...
   - То ти теж запорожець?
   - Так, Мирон Семашко...
   Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотiв:
   - Доброго здоров'я, брате... Привiт тобi вiд родини!
   - Ти був у мо?х? - здивувався Семашко. - Яким чином потрапив? Що там  у
них?
   В'язень пiдтягнувся ближче i сiв поряд з Арсеном.
   - Всi живi й здоровi. Турбуються про  тебе...  Ми  заходили  з  Семеном
Гурком, - вiдповiв Звенигора.
   - З Семеном Гурком? - ще бiльше здивувався Семашко.  -  А  вiн  як  тут
опинився?
   Арсен розповiв про зустрiч i причину ?хнього при?зду до Немирова.  Вони
довго шепталися, аж поки в'язнi, розбурханi несподiваною Арсеновою появою,
не заспоко?лися i не впали в тяжкий сон, на  всi  лади  завдаючи  хропака.
Тодi Арсен пiдвiвся i витягнув угору руку, намагаючись дiстати  краю  ями,
але скiльки не пiдiймався навшпиньках, намагання його були марнi.
   Мирон Семашко гiрко промовив:
   - Даремно, брате, стара?шся! Тут нiчого не придума?ш: яма завглибшки  в
тво? два зрости. I стiни гладенькi - нi за що зачепитися...
   - А коли стати один на одного?
   - То одержиш вiд вартового боздуганом або шаблею по  головi!  А  вранцi
витягнуть, задубiлого, i кинуть в ополонку... Ракам на поживу. Нi,  брате,
облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собi вiку...
   - Гм, отже, без сторонньо? допомоги нiчого й думати про порятунок?
   - Нiчого й думати... Не яма - справжня могила! - Мирон закашлявся. Його
легенi свистiли, мов  ковальськi  мiхи.  Заспоко?вшись,  вiн  додав:-  Сам
люципер не змiг би вигадати тяжчо? кари на  людей,  а  Юрасько  вигадав...
Проклятий!
   "Справдi, могила, - подумав Арсен, мацаючи пальцями по холоднiй  стiнi,
яка вгорi взялася тонким льодком. - I потрапив  я  в  не?  завдяки  сво?му
старому знайомому - Многогрiшному! Цiкаво, яко? то  вiн  заспiва?  завтра?
Невже катуватиме?" Вiн обережно лiг поряд з Мироном  Семашком,  притулився
до нього щiльнiше, i вони ще довго гомонiли, аж поки перед  ранком  ?х  не
зморив сон.
   Для багатьох у Немировi та нiч була тривожна.
   Сво?ю несподiваною появою в господi гетьмана Арсен вiдвернув на  якийсь
час грозу вiд Златки, i страшний вибух гетьмансько? лютi упав на нього.
   Як тiльки Свирид  Многогрiшний  з  дозорцями  вивiв  Звениго-ру,  Юрась
окинув важким поглядом присутнiх, довше, нiж на iнших, зупинився на Златцi
й Стесi i, нiчого не сказавши, рвучко вийшов до сусiдньо? кiмнати.
   Гостi почали розходитися.
   Младен, Я куб i Ненко повели дiвчат додому.
   Господа опустiла. Один  Азем-ага  мовчки  сидiв  на  лавi  край  столу,
пiдперши важку нижню щелепу кулаком.
   Згодом повернувся Многогрiшний, примостився на другому кiнцi  столу,  i
так сидiли вони, кожен  думаючи  про  сво?,  аж  поки  скрипнули  дверi  i
нечутною ходою ввiйшов Юрась Хмельницький.
   Многогрiшний  пiдхопився  як  опечений.  Азем-ага  пiдвiвся   повiльно,
статечно, але вклонився шанобливо.
   Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
   Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем сво?х пiдручних i,  коли
тi наблизилися, наповнив вином три келихи.
   - За вас, мо?х вiрних i вiдданих друзiв i помiчникiв. За ваше здоров'я!
   - Спасибi, - коротко промовив Азем-ага.
   - За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! - вигукнув Многогрiшний.
   Випили.
   Витерши рукою вуста  i  вiддихнувшись,  Юрась  поставив  келих,  пiдвiв
голову.
   - Зда?ться, я сьогоднi п'яний i наробив дурниць, - тихо  промовив  вiн,
нiби вiдповiдаючи на якiсь сво? думки.
   - Що ви, що ви, пане гетьман! - замахав руками  Многогрiшний.  -  Кожне
ваше слово було розумне i достойне!
   - А-а!.. - Юрась скривився.  -  Помовч,  Свириде!  Виконавець  iз  тебе
сумлiнний, а радник нiкчемний... - i звернувся до турка:-  Що  ти  скажеш,
Азем-ага? Як розмалю?ш мене у сво?му донесеннi великому вiзировi  про  цей
вечiр?
   Азем-ага i бровою не повiв,  почувши  не  натяк  на  його  та?мну  роль
наглядача за кожним словом i вчинком гетьмана, а пряме ствердження  цього.
Вiдповiв розважно:
   - Я при?днуюся до думки  Свирида-аги.  Ви  поводились  достойно,  як  i
личить вiрному пiдданому падишаха. А щодо тi?? дiвчини, то ось що скажу...
Якщо вашi намiри серйознi, мiй повелителю, то, звичайно,  треба  писати  i
кам'янецькому пашi,  i  великому  вiзировi,  i  муфтiю,  i  навiть  самому
падишаховi. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти  такого  шлюбу.
Адже вiн скрiпить ваш союз з високою Портою... Наскiльки менi вiдомо,  ваш
батько  гетьман  Богдан  одружив  свого  старшого  сина  Тимоша  з  дочкою
молдавського господаря Василя Лупула - Розандою, щоб  скрiпити  вiйськовий
союз двох держав.То чому б вам не скрiпити  союз  наших  держав  шлюбом  з
туркенею?.. Сам аллах освятить його!
   - Нi! - вигукнув Юрась. - Про ту  дiвку  не  може  бути  й  мови!  Вона
образила мене! То була моя хвилинна слабiсть, яко? я стида-юся зараз...  Я
прожив сорок рокiв одинаком  i  залишуся  самотi?iii  до  само?  смертi...
Видно, судилося менi не зазнати родинного щастя,  а  всього  себе  вiддати
тому дiлу, за яке ми тут спiльно кладемо сили й життя!
   - Отже, ви вiдмовля?тесь вiд не??
   - Для себе - так. Вiдмовляюсь!.. Але  я  не  можу  пробачити  ?й  i  ??
родичам тi?? ганьби i того сорому, яких я зазнав сьогоднi... Я...
   В цю мить у сiнях загупали. Юрась обiрвав мову.
   - Хто там?
   Многогрiшний вiдчинив дверi. Iз клубкiв холодно? сиво? пари до свiтлицi
вступили двi заснiженi постатi. Ввiйшов  Младен  у  супроводi  незнайомого
турецького чорбаджi?.
   Младен вклонився.
   - Чауш кам'янецького пашi Омар-огли, ваша ясновельможнiсть! - виголосив
вiн. - Щойно прибув у супроводi  загону  охорони  з  Кам'янця  з  важливим
листом вiд великого вiзира.
   Юрась Хмельницький i Азем-ага миттю  встали  з-за  столу,  пiдiйшли  до
чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий  сувiй  i  мовчки
простягнув Азем-азi.
   - Що там? - нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на
жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душi вiн боявся
вiстей з Кам'янця i  Стамбула,  бо  кожна  з  них  так  або  iнакше  могла
торкатися його особи i його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.
   Азем-ага мовчки дочитав до кiнця, згорнув сувiй i урочисто промовив:
   - Великий вiзир Мустафа  сповiща?  вiйська  про  пiдготовку  до  нового
походу, який розпочнеться наприкiнцi весни цього року...
   - Проти кого похiд? Куди?
   - Проти урусiв... На цей  раз  удар  буде  спрямовано  на  ?хню  древню
столицю Ки?в... Вiзир наказу? всiм пашам, бейлер-беям, вiйськовим  залогам
на Волощинi й Укра?нi спорядити сво? загони
   всiм  необхiдним  для  тримiсячного  походу,  головна  мета   якого   -
захоплення Ки?ва, Лiвобережжя i розгром уруських вiйськ.  Султан  Магомет,
крiм того, наказу? кримському хановi вчинити влiтку спустошливий набiг  на
Укра?ну, на Лiвобережжя, щоб вiдвернути сили урусiв вiд Ки?ва,  куди  буде
скеровано наш основний удар... Нам, ясновельможний  гетьмане,  наказу?ться
разом з Бiл-городською  ордою  зробити  напередоднi  походу  головних  сил
розвiдувальний похiд на Ки?в, щоб виявити сили ворога i його слабкi мiсця.
   - Слава богу, що султан не зупинився на пiвдорозi! Отже, ще цього  року
вся Укра?на об'?дна?ться пiд мо?ю булавою!
   - По волi аллаха i нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета  -
урочисто проказав Азем-ага, пiднявши моли-товно руки.
   Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, i в  його  очах  промайнула
несподiвана думка: якщо турки завоюють всю Укра?ну, то вони, чого доброго,
зможуть обiйтися  й  без  нього  i  взагалi  без  будь-якого  гетьмана,  а
роздiлять ?? на пашалики  i  настановлять  пашiв,  як  уже  настановили  в
Кам'янцi Галiля-пашу, який заправля? тепер усiм кра?м. Вiд цi?? думки йому
стало сумно i тяжко на серцi. Нi, вiн повинен утриматисяi Будь-якою  цiною
утриматися i зберегти в  руках  гетьманську  булаву...  Але  як?  На  кого
спертися? До аллаха високо, а до  султана  далеко...  Один  великий  вiзир
Мустафа близько, i в його руках - влада  над  життям  тих,  хто  мешка?  в
Анатолi?, на Балканах i в усiх пiдвладних Портi землях... Отже, вiд  нього
передусiм залежить i залежатиме i його доля. Хiба...
   Юрась замислився. З Кара-Мустафою його мiцно зв'язав торiшнiй похiд  на
Чигирин, пiд час якого вiн добре  вивчив  пота?мнi  струни  душi  великого
вiзира. На цих струнах  передусiм  грали  два  почуття  -  владолюбство  i
користолюбство. То, може, й собi зiграти на них?
   Гетьман пожвавiшав. У стомлених очах блиснули iскринки. Пильно глянувши
на турка, вiн сказав:
   - Ага стомився...
   - Так, ефендi, - кивнув головою чауш.
   - Але вранцi, на свiтанку, доведеться вирушити в зворотну  путь...  Ага
ма? вiдвезти важливого листа пашi i подарунок великому вiзировi.
   - Слухаюсь,  бей-ефендi,  -  виструнчився  чауш.  Юрась  повернувся  до
Многогрiшного.
   - Свириде, розпорядись агу Омар-огли i його людей  добре  погодувати  i
розташувати на ночiвлю в теплих хатах, бо спочинок
   у них буде короткий. Вони мусять ви?хати з Немирова разом з кримчаками,
а тi мають звичай рушати до схiд сонця.
   - Розумiю, пане гетьман, - вклонився Многогрiшний i разом  з  чаушем  i
Младеном вийшов з покою.
   Через деякий час вiн повернувся i доповiв, що весь загiн Омара-огли вже
розмiщено на Шполiвцях i що Омар-огли чека? нових наказiв.
   - Свириде, ти по?деш з ним у Кам'янець, - наказав  гетьман.  -  Повезеш
подарунки великому вiзировi i пашi Галiлю.
   - Я? Подарунки?.. - Видно було, що Многогрiшному це не сподобалося, але
вiн вчасно схаменувся i додав:- Як накажете, ясновельможний пане гетьман!
   - Але подарунки будуть незвичайнi...  -  Юрась  зробив  паузу,  i  його
обидва спiврозмовники вичiкувально дивилися  на  нього.  -  Це  буде  дво?
дiвчат...
   - Дiвчат?! - скрикнули одночасно Многогрiшний i Азем-ага. - Хто ж це?
   - Адiке i Стеха.
   - Адiке i Стеха? - Многогрiшний i Азем-ага вражено переглянулись. - Але
ж вони не полонянки!
   - Ну й що ж! ?хньо? згоди нiхто не  питатиме.  Ви  та?мно  схопите  ?х,
передасте Омару-огли - i нiхто не знатиме, де  вони  подiлися...  А  чутку
пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподiбно. Вони  ще  нi
разу не верталися з Укра?ни без ясиру... Ось чому Омар-огли ма? ви?хати  з
Немирова разом з ними.
   Обидва гетьмановi пiдлеглi довго мовчали, ошелешенi  почутим.  Хоча  ?м
були добре вiдомi непостiйнiсть i неврiвноваженiсть характеру гетьмана,  у
якого  нерiдко  випадало  сiм  п'ятниць  на  тиждень,   такого   вони   не
сподiвалися.
   - Що ж скажуть родичi тих дiвчат? - спитав нарештi Азем-ага.
   - Гм, родичi!.. - зневажливо усмiхнувся  Юрась.  -  Стешиних  до  уваги
можна не брати... Дво? старих... А брат Адiке буде щасливий,  коли  згодом
дiзна?ться, що його сестра - дружина чи коханка великого  вiзира...  Перед
ним вiдкриються шляхи до найвищих посад у вiйську падишаха.  А  тим  часом
хай, щеня, покуса? собi з досади та горя лiктi або, якщо забракне  розуму,
женеться за кримчаками...
   Азем-ага схилив голову, даючи зрозумiти, що вiн погоджу?ться  з  такими
доводами. Справдi-бо, вони  здалися  йому  досить  обгрунтованими.  Видно,
гетьман, замкнувшись пiсля скандалу в спальнi,  все  докладно  обмiркував.
Сам же Азем-ага теж не  залишиться  в  накладi.  Якщо  подарунок  великому
вiзировi сподоба?ться, - а в цьому можна було не сумнiватися, -  то  вiзир
не обмине i його, Азем-агу, сво?ю ласкою. А  ласка  друго?  пiсля  султана
людини в iмперi? чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрiшний.
   - Нелегко буде взяти дiвчат. У хатi тро? во?нiв. I всi тро? - турки...
   Натяк був прозорий.
   - Азем-ага на цю нiч вiдiшле ?х якнайдалi у караул,  -  рiзко  вiдповiв
Юрась. - А ти, Свириде, з надiйними людьми переодягнешся в татарський одяг
i зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумiв?
   - Так, вельможний гетьмане.
   - От i гаразд. Iдiть, а я трохи спочину...
   Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук  узяв  пiд  руку  салтана
Газi-бея, кинув бистрий погляд по боках i, пересвiдчившись, що ?х нiхто не
чу?, сказав:
   -Заздрю тобi, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома...  Бажаю
тобi щасливо? дороги!
   - Дякую, мурзо. Тобi теж уже недовго тут бути, навеснi  помчиш  у  свiй
Буджак...
   - Так, але ти забува?ш, що зi мною тут  син  Чора...  Зовсiм  занудився
хлопець, рветься додому. Чи не мiг би ти прихопити його з собою, салтане?
   - Але ж я не мав намiру за?здити до Аккермана, мурзо...
   - Не треба за?здити... Твiй шлях лежить повз пiвнiчнi буд-жацькi улуси,
- там вiн зi сво?ми супутниками вiдокремиться вiд тебе i поверне додому...
   - Згода. Хай ?де!
   Кучук ще раз оглянувся i понизив голос.
   - Але вiн буде не сам...
   - Хто ж буде з ним?
   - Полонянки...
   - А-а, розумiю, - усмiхнувся салтан. - Чора закохався?  Чи,  може,  ти,
мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам... Адже в мене дружина  теж  гяурка.
Та i в тебе, наскiльки я пам'ятаю...
   - Так. Аллах дозволя? правовiрним брати в жiнки гяурок... А нiде правди
дiти, серед них багато красунь...
   - О-о, ще й яких! - захоплено вигукнув салтан.
   - Дякую тобi. Газi-бею. - Кучук зупинився i  потиснув  спiврозмовниковi
руку. - Про одне прошу тебе - нiкому нi слова!
   - Охоче обiцяю. Тим бiльше, що це  нiчого  менi  не  кошту?!  -  салтан
весело засмiявся.
   - Коли ти вируша?ш?
   - Досвiтом вирушу... Тепер день короткий, а я хочу по дорозi  заглянути
в навколишнi села, щоб не з порожнiми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!
   - Чора не примусить чекати на себе. Буде  вчасно!  Вони  розсталися,  i
кожний повернув у свiй бiк: Газi-бей до ворiт, а Кучук знайшов  сина  i  з
ним,  нiким  не  помiчений,  шмигнув  у  темнi  суточки   мiж   будiвлями.
Перечекавши там, поки всi з майдану розiйшлися, визирнув з-за рогу.
   - Ходiмо!
   Вони прокралися  мимо  гетьманського  будинку,  мимо  заметених  снiгом
ста?нь, звiдки чулося глухе  форкання  коней,  i  швидко  попростували  до
будинку, вiдведеного гетьманом для сiм'?  Зве-нигор  i  трьох  яничарських
старшин. Там свiтилося. Кучук зупинився бiля плоту, заглянув через нього у
двiр i, приклавши до рота долонi, тричi глухо кашлянув:
   - Кхи, кхи, кхи!
   Iз  темряви  у  вiдповiдь  долинув  подiбний  кашель.  Потiм   почулося
шарудiння, скрипнув пiд ногами снiг - i з-за плоту показалася  гостроверха
татарська шапка.
   - Сюди, мурзо! Сюди! - Татарин пiдвiвся на повний зрiст.
   - А де iншi? - спитав тихо Кучук.
   - Всi тут - у засiдцi...
   Кучук i Чора легко переплигнули через невисокий плiт i пiшли слiдом  за
сейменом, котрий привiв ?х у затишне мiсце мiж сараями, звiдки було  видно
ганок i вiкна хати. Тут, закутавшись  у  теплi  кожухи,  стояло  ще  тро?.
Побачивши мурзу, вони вклонилися йому.  Це  були  вiдданi  Кучуковi  люди,
готовi виконати все, що вiн накаже.
   - Одяг захопили? - спитав мурза.
   - Захопили.
   - За хатою стежили весь час?
   - Так.
   - Ну й що?
   - Дiвчата повернулися в супроводi двох туркiв. Третього з ними не було.
   - Гм, доведеться вiдправити ?х до праотцiв, - твердо  сказав  мурза.  -
Шкода, що нема третього, i  його  б  заодно,  щоб  не  здiйняв  передчасно
тривоги... Ну, що ж - почека?мо, поки всi поснуть!
   Вiн обiперся об дерев'яну стiну i замовк, не зводячи очей з  освiтлених
вiкон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвiртка -  i  на
подвiр'? з'явилася темна постать.
   - А ось i третiй,  -  прошепотiв  Кучук  задоволено.  -  Всiх  разом  i
накри?мо!
   Але цей третiй повiвся не так, як  личило  б  господаревi.  Вiн  швидко
перебiг подвiр'я i, замiсть того щоб пiднятися на ганок, загрюкав  кулаком
у вiкно. На ганку з'явився Сафар-бей.
   - Хто тут?
   - Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, i Якуб-ага  негайно  прибули
до нього! - почувся голос незнайомця.
   - Що там стряслося?
   - Не знаю... Наказано - не гаючись!
   Сафар-бей якусь хвилину мовчав,  потiм  зник  за  дверима.  А  перегодя
вийшов з Якубом i в супроводi посланця Азем-аги швидко пiшов з двору.
   - Гм, зда?ться, нам допомага? сам аллах! - знову прошепотiв Кучук. -  В
хатi залишилися самi жiнки та немiчний дiд, який не зможе вчинити опору...
   - Що ми з ними зробимо, тату? - спитав Чора.
   - Побачимо...
   - Я не хотiв би ?х убивати!
   - Пов'яжемо - i хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук  дав
знак сво?м людям i, пильно оглядаючись довкола, почав повiльно наближатися
до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снiгу. Мурза  миттю  присiв
за заметом. Чора i сеймени зата?лися бiля нього.
   Хтось зайшов у двiр  i  попростував  прямо  до  ганку.  Мурза  по-думки
вилаявся.  Все  так  гарно  складалося,  могло  обiйтися   без   бiйки   i
кровопролиття, а головне - без шуму i крику. Так нi ж - несе котрогось  iз
тих зарозумiлих туркiв! Отже, доведеться неминуче пускати в  хiд  зброю!..
Вiн напружено вдивлявся  в  темряву  i  мiркував,  що  робити:  прикiнчити
непроханого свiдка зараз чи дозволити йому пiднятися на ганок i  вiдчинити
дверi.
   Та ось незнайомець вийшов на освiтлену  мiсцину  насупроти  вiкна  -  i
Кучук  упiзнав  у  ньому  перевдягнутого   в   татарський   одяг   Свирида
Многогрiшного. Мурза здивувався - що йому тут треба?
   Та ще бiльше вiн здивувався, коли за Многогрiшним  iз  темряви  виринув
цiлий десяток пахолкiв, теж перевдягнутих татарами.
   "Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! - замалим не свиснув мурза,
але вчасно спохватився. - Що  ж  затiва?  той  божевiльний  Юрасько?  Адже
Многогрiшний тут не по сво?й волi, а з наказу гетьмана. В цьому  можна  не
сумнiватися..."
   Мурза зробив сво?м людям знак, щоб  принишкли  i  не  подавали  жодного
звуку, а сам, лiгши у пухкий снiг i визираючи обережно з-за замету,  почав
пильно стежити за тим, що робиться бiля хати.
   Тим часом Свирид Многогрiшний пiднявся на ганок i загрюкав у дверi.  За
шумом вiтру мурзi не чути, що вiн сказав, але видно, як вiдчинилися  дверi
i на порозi з'явився сивоголовий дiд.  В  ту  ж  мить  пахолки  штурхонули
старого в груди i прожогом кинулись  у  сiни.  Многогрiшний  залишився  на
ганку.
   З хати долинули приглушенi скрики, гупання нiг.  Потiм  надовго  запала
тиша. Чувся тiльки посвист вiтру, та  жалiбно  скрипiла  стара  кострубата
груша, що тьмяно бовванiла бiля причiлка.
   Через деякий час дверi розчинилися знову, нападники винесли  два  довгi
важкi згортки i швидко зникли з ними в нiчнiй темрявi.
   Кучук схопився i люто тупнув ногою.  Прокляття!  Це  ж  у  нього  з-пiд
самого носа вирвано рiдкiсно? вартостi здобич, на яку вiн гострив зуби  ще
за Днiпром. Вiн не мав  нi  найменшого  сумнiву,  що  Многогрiшний  викрав
дiвчат. I, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.
   Мурза швидко пiдняв сво?х людей.
   - Бачили?.. Ми не повиннi втратити ?хнiй слiд! Ходiмо! - коротко  кинув
вiн i перший рушив за  нападниками.  Чора  порiвнявся  з  батьком,  спитав
схвильовано:
   - Вони викрали дiвчат?
   - Так.
   - Куди ж ?х несуть? До гетьмана?
   - Мабуть.
   - О аллах, ми втратимо ?х!
   Але Многогрiшний поминув гетьманський  дiм  i  повернув  до  посадсько?
брами. Це здивувало Кучука. Отже, дiвчат несуть не до гетьмана? Тодi  куди
ж?
   Вiн ще бiльше здивувався, коли побачив, що Многогрiшний, а з ним i його
пахолки зi здобиччю без затримки пройшли мимо варти i швидко  попростували
на Шполiвцi.
   Це ускладнювало обстановку. Шполiвцi - передмiстя  велике,  з  багатьма
плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зi слiду. Крiм того, тут
мешка? чимало городян, розташованi татарськi й турецькi  залоги.  Про  те,
щоб вiдбити дiвчат, як сподiвався Кучук, годi й  думати.  Зразу  зчиниться
шум - i пiднiметься все мiсто.
   До того ж  Кучук  почав  здогадуватися  про  справжню  мету  викрадення
дiвчат. Вiн давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини  жорстоко?
i мстиво?, i тепер не сумнiвався, що гетьман не забув образи i  готу?  над
дiвчатами якусь мерзотну розправу. От тiльки яку? Убивство? Навряд.  Та  й
не посмi? вiн робити це в самому Немировi, оскiльки йдеться  про  туркеню,
брат
   яко? служить у  вiйську  падишаха.  Продаж?  Теж  малоймовiрно...  Тодi
залиша?ться подарунок?.. Але кому?  Безперечно,  якiйсь  високопоставленiй
особi, яка сво?ю владою може покрити злочин гетьмана!
   Пашi Галiлю? Великому вiзировi? Чи самому падишаховi?
   Кучуковi стало жарко. Вiн розстебнув кожуха. О  шайтан!  Невже  справдi
цих дiвчат Юрась призначив самому падишаховi? Якщо так, то не зносити тобi
голови, мурзо, коли станеш на перешкодi!
   Але зразу ж вiн уявив голубi озеречка Стешиних оченят, ??  пишнi  густi
коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлi  дiвочi  плечi,  нiжнi
рожевi щоки i принадний, по-дитячому трохи на?вний усмiх;  уявив  смагляву
красу Адiке, що затуманила голову самому  гетьмановi,  -  i  п'яний  хмiль
ударив йому в голову. Вiн ще сам  не  мiг  до  ладу  розiбратися  в  сво?х
почуттях. Ще сам не знав, котрiй з дiвчат вiддасть  перевагу.  Хотiв  обох
мати в сво?му гаремi. А час тодi покаже... Та все ж бiльше йому подобалася
пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому  -  i  сам  не  знав.  Може,  тому,  що  в
противагу йому, чорному, мов цигану,  мала  молочнонiжну  шкiру  i  бiляве
волосся?..
   "Е-е, будь що буде! - подумав Кучук. - Не випущу з  рук  ту  золотокосу
пташину!.. Обох -  небезпечно.  А  одну  -  Стеху...  Хiба,  може,  ладком
домовитися з Многогрiшним? Невже старий пес вiдмовиться вiд грошей?.. Тодi
хай нарiка? на самого себе? Перейму в степу - вирубаю всiх  до  ноги!  Щоб
жодного свiдка не лишилося! А дiвчата - в такому випадку обидвi -  стануть
мо?м ясиромi"
   Вiн не вiдставав вiд Многогрiшного i незабаром побачив, як той завернув
у глухий провулок i, вiдпустивши там пахолкiв, завiв дiвчат  до  невелико?
хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нiчнiй iмлi,  Кучук  з
людьми оточив хатину i тихо посту-кач у дверi.
   - Хто там? - почувся голос Многогрiшного. - Це ти, Федоре?
   Мабуть, вiн ждав когось.
   - Вiдчини, пане хорунжий! Це я  -  Кучук!  Многогрiшний  довго  мовчав.
Потiм брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.
   - Чого тобi, мурзо? Як знайшов мене тут?
   - Йшов по слiду... От i знайшов!
   Многогрiшний злякався i хотiв було шуснути в сiни, та мурза, а потiм  i
Чора перегородили йому шлях до вiдступу.
   - Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! -  притиснув  його  до  стiни
Кучук.
   - Що ти ма?ш сказати? - видихнув злякано Многогрiшний,  вiдчуваючи,  як
цупкi пальцi пiдбираються йому до горла. - Чого тобi треба?
   - Ми бачили, як ти викрав дiвчат... Скажи - для чого? Куди ма?ш  подiти
?х?
   Многогрiшний затiпався, але мовчав.
   Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.
   -  Мурзо,  не  змушуй  мене  розкривати  чужу  та?мницю!  -   прохрипiв
Многогрiшний. - Бо не зносити нам обом голiв!
   - Байдуже! Якщо будемо розумнi, то не загубимо ?х  -  нi  я,  нi  ти!..
Скажи - це наказ гетьмана?
   - Так.
   - Я здогадувався... Куди ж ти ма?ш ?х подiти?
   - Вiдвезти в Кам'янець...
   - Пашi?
   - Щоб передав самому Кара-Мустафi.
   - Обох?
   - Власне, одну - Адiке...
   - А другу?
   - А другу - за компанiю... В подарунок пашi Галiлю... Не  розумiю,  для
чого це тобi треба знати?
   - Вiддай менi ту другу - Стеху! Ось що менi треба!
   - Але ж...
   - Ти нiчим не ризику?ш, пане Хорунжий.  Звiдки  гетьман  дiзна?ться,  -
довiз ти обох дiвчат чи одну? В разi чого - скажеш, що тiкала i...  А  щоб
не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось ма?ш! -  i  Кучук  потряс
перед носом ошелешеного i в смерть  переляканого  Многогрiшного  невеликим
оксамитовим капшуком. - I  держи  язик  за  зубами!  А  я  теж,  звичайно,
держатиму!
   Дзвiн золота  подiяв  магiчно.  Многогрiшний  обм'як  i,  вiдчувши,  як
розслабли на горлi пальцi, полегшено зiтхнув:
   - Ху-у! Ну, й налякав же ти мене,  мурзо!  I  чого  б  вiдразу  так  не
сказати - по-людськи?.. Заходьте до хати - берiть собi ту дiвку! Та мерщiй
тiкайте, бо незабаром сюди прибудуть  мо?  люди!  -  i  вiн,  зваживши  на
долонi, опустив собi в кишеню туго напханий капшук.


   8

   Вiдштовхнувши варту, до свiтлицi вбiгли вкрай стривоженi й  схвильованi
Младен, Ненко i Якуб.  Не  дотримуючись  правил  етикету,  заведеного  при
гетьманському дворi, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий  стояв  бiля
столу з Азем-агою i мурзою Кучуком.
   - Гетьмане, що це  все  означа??!  -  вигукнув  Ненко,  люто  блискаючи
чорними очима. - Де подiлися дiвчата? Де моя сестра?
   - Я теж хотiв би це знати, - не ображаючись на тоя, яким  звернувся  до
нього молодий ага, вiдповiв Юрась. -  Менi  ось  тiльки  що  доповiли,  що
салтан Газi-бей, вiд'?жджаючи до Криму, сплюндрував навколишнi села i взяв
ясир... Я не допущу, щоб союзники грабували i розоряли мiй край! Я  напишу
великому вiзировi про це...
   - Але ж хтось мусить знати! - втрутився Младен. - Де була варта?
   - Варта нiчого не зна?, - подав голос мурза Кучук i згорда кинув погляд
на розгублених i пригнiчених туркiв. - Пiсля пiвночi бiля ворiт стояли мо?
люди, i жоден з во?нiв не помiтив нiчого пiдозрiлого.
   - Але ж не нечистий дух винiс  ?х  iз  посаду,  мурзо!  -  раптом  люто
гаркнув Юрась. - Ти перший мусиш дбати за безпеку мiста i всiх нас!.. Якщо
пiде так i далi, то одно? ночi, чого доброго, викрадуть не тiльки наречену
гетьмана, а й самого гетьмана!
   Вiн розлютувався не на жарт. Зблiд. З рота бризкала слина. Палаючi  очi
метали блискавки. Права рука судорожно шарила  бiля  боку,  де  мала  бути
шабля, але не знаходила ??.
   Нiхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим i  гнiвним.  I,  головне,
його схвильованiсть i гнiв здавалися цiлком природними й щирими.
   Ненко  переглянувся  з  Младеном.  В  очах  посивiлого  во?води  стояла
безмiрна туга. Йдучи сюди, вiн сподiвався, що Златка тут, що викрадення ??
i Стехи - дiло рук гетьмана. Тепер же вiн  не  знав,  що  й  думати.  Якщо
правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти  i
дiвчат, тим бiльше, що стара  Звенигориха  i  дiд  Онопрiй  в  один  голос
твердять, що напали на них татари.
   Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотiв його  слухати,
i мурзi не залишалося нiчого iншого, як вiдiйти до  вiкна  i,  склавши  на
грудях руки, заглибитися в сво? думки.
   А думав вiн про те, що нiхто з присутнiх, крiм нього, не  зна?  правди.
Гетьман гада?, що в цю мить Свирид Многогрiшний везе дiвчат у Кам'янець  i
там передасть кому потрiбно. Азем-ага, напевне, дума? те ж саме, бо навряд
щоб Юрась ута?в вiд нього цю свою затiю... I не знають вони, що  Кучук-бей
обвiв ?х обох навколо пальця, що одна з дiвчат у цей час у супроводi  Чори
i вiрних сей-менiв верста? шлях у зовсiм протилежний бiк - на схiд...
   В серцi Кучук-бея клекотiла радiсть. Уявивши, як розлюту?ться - на  цей
раз не удавано, а насправдi - гетьман, коли дiзна?ться про це,  вiн  ледве
стримав зловтiшну усмiшку.
   Тiльки Азем-ага був незворушний, хоча в душi дивувався умiнню  гетьмана
вдавати iз себе невинне ягнятко.
   - Треба кинути всiх людей на пошуки, - сказав Ненко. - Не гаючись!
   - Так, ми кинемо всiх на пошуки, - погодився гетьман. - I передусiм - у
погоню за Газi-бе?м... Дума?ться менi, що дiвчата не поминули його рук.
   - Я по?ду! - вигукнув Ненко. - Дайте менi загiн во?нiв!
   - Нi, по?ду я! - раптом виступив наперед мурза Кучук. - Моя провина, що
варта нiчого не помiтила, тож я i мушу спокутувати ??... Клянусь  аллахом,
якщо дiвчата викраденi Газi-бе?м, йому непереливки будуть!.. Я вiдберу  ?х
i привезу до Немирова!
   Юрась мовчки хитнув головою, i Кучук швидко вийшов з покою.
   - А ви, - гетьман глянув на Ненка, Младена i Якуба, - перевернiть увесь
Немирiв! Не виключена можливiсть, що дiвчата десь тут.
   Коли всi вийшли, вiн повернувся до Азем-аги:
   - Дорогий мiй Азем-ага, тобi ж доведеться прослiдкувати, щоб  нiхто  не
кинувся  вслiд  за  Многогрiшним...  I  щоб  взагалi  всюди  був  належний
порядок...
   - Гаразд, гетьмане, - коротко вiдповiв Азем-ага  i,  не  поспiшаючи,  з
незалежним виглядом вийшов надвiр.
   У Немировi пошуки нi до чого не привели. Надвечiр повернувся  Кучук.  З
його слiв i зi слiв його людей виходило, що Газi-бей, набравши  по  дорозi
бранцiв i бранок, швидко зник у  дикому  полi,  де  хуртовина  замела  всi
слiди. Отже, мурза теж повернувся нi з чим.
   Зрозумiвши, що бiльше сподiватися нi на що, Младен  i  Ненко  вирiшили,
поки не пiзно, рятувати Арсена. З цi?ю метою  Ненко  розшукав  хатину,  де
переховувались Арсеновi друзi, i розповiв про те, що трапилося  з  козаком
та дiвчатами.
   Палiй дав наказ  виступити.  Коли  стемнiло,  загiн  запорожцiв  та?мно
пробрався до ру?н старо? кам'яно? церкви, що стояла неподалiк од  Викiтки.
Ненко розшукав на Шполiвцях Iваника i попередив,  щоб  усi  дубовобалчани,
хто захоче тiкати з Немирова, тримали напоготовi коней.
   Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зi сво?ми людьми.
   - Все готово? - спитав Палiй. - Драбини з вами?
   - Так. П'ять драбин... У кожного - пiстоль, а  то  й  два.  Ятагани  та
ножi... Все готово, - вiдповiв Сава.
   - Скiльки привiв людей?
   - Зi мною - двадцять п'ять...
   - Та нас три десятки... Зовсiм непогано!
   - Поколошка?мо татар! - кинув хтось iз гурту. Палiй пiдвищив голос, щоб
усi чули:
   - Нi, друзi, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар... Запам'ятайте:
ми йдемо, щоб визволити наших друзiв. А для цього передусiм потрiбна тиша.
Тиша й обережнiсть... Не забувайте, що у Юрася тисяча воякiв.  Ми  повиннi
не тiльки безшумно проникнути на Викiтку, а й так же безшумно вийти з не?,
щоб не накликати на себе погонi. Зрозумiли?
   - Зрозумiли! - почулися голоси.
   - От i гаразд... Частина з нас пробереться в  посад.  Решта  залишиться
тут... Але тi,  хто  залишиться,  мають  в  разi  потреби  прийти  нам  на
допомогу. Якщо почу?те пострiли, - а це  означатиме,  що  нас  викрито,  -
нападайте на ворота фортецi... Ясно?
   - Так!
   - Тодi - рушаймо... I хай не омина? нас щастя! Вони швидко спустилися з
горба i попростували через став до Викiтки. Там, на  фортечному  валу,  ?х
уже  ждав  Ненко.  Вiн  закрiпив  кинутi  знизу  вiрьовочнi   драбини   i,
пересилюючи шум вiтру, гукнув:
   - Пiднiмайтеся, другарi!
   Пiвтора  десятка  темних  постатей  стрiмко  подерлися  на   заснiжений
палiсад. В ясну нiч звiдси було  б  видно  весь  Немирiв,  а  тепер  крiзь
снiгову круговерть ледве пробивалося кiлька жовтавих вогникiв, що  блимали
у вiкнах найближчих хат. Залишивши трьох козакiв на  чатах.  Палiй  вiддав
наказ спускатися вниз.
   Iшли один за одним, щоб  не  розгубитися  в  темрявi.  Ненко  показував
дорогу. Як було домовлено ранiш, вiв прямо до ями.
   - Ось у цьому будинку живе Арсенова сiм'я, -  пояснював,  показуючи  на
темнi  обриси  чимало?  хати.  -  А  там  -  дiм  гетьмана.  Обабiч  нього
розташованi будiвлi, де мешка? Азем-ага  з  яничарами  та  сеймеиами,  якi
охороняють гетьмана... Зараз  вони  всi  сплять,  тiльки  в  гетьманському
будинку варту? дво? сейменiв... А  ген  там,  прямо  перед  нами,  посеред
майдану, знаходиться яма, повна в'язнiв.
   Палiй зупинився.
   - Тепер ми пiдемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман,  Спихальський  i  Сава,  -
сказав вiн. - Рештi ждати нас тут i бути напоготовi. Якщо буде потрiбно, я
подам знак... Ходiмо, друзi!
   Бiля ями стовбичило дво? вартових. Закутавшись у кожухи i натягнувши на
самi  очi  гостроверхi  малаха?,  вини   стояли   спинами   до   вiтру   i
пританцьовували, щоб зiгрiти ноги.
   Ненко прискорив ходу  i,  випередивши  товаришiв,  наблизився  до  них.
Упiзнавши  знайомого  яничарського  агу,  сеймени  не  запiдозрили  нiчого
поганого. Вони знали, що в'язнiв на допит водять  не  тiльки  вдень,  а  й
уночi. Тому продовжували тупцяти,  не  звертаючи  уваги  на  те,  що  тро?
незнайомих во?нiв зупинилися позад них.
   - Тут усе гаразд? - спитав Ненко. - Нiчого не трапилося?
   - Все гаразд. Якшi! Якшi! - закивали головами  сеймени.  Це  були  ?хнi
останнi слова. В ту ж мить несподiванi удари ятаганiв звалили ?х на землю.
Роман i Спихальський вiдтягли тiла вбiк i  прикидали  снiгом.  А  Ненко  i
Палiй швидко зiрвали з ями заснiжену мату, спустили вниз драбину.
   З ями почувся стогiн, видно, драбина зачепила когось.
   - Арсене! Арсене! Друже!  -  загукав  Палiй.  -  Ти  тут?  Вилазь!  Всi
схилилися над ямою, з нетерпiнням чекаючи Арсеново? появи. Але у вiдповiдь
- незрозумiла тиша. Чулося тiльки стримане покашлювання простуджених людей
та шелест соломи.
   - Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми  тутка!  -  нахилився
над ямою Спихальський. - Прийшли визволяти тебе!
   Скрипнула драбина, хтось  полiз  нагору.  Показалася  в  темрявi  чиясь
кудлата голова.
   - Хто ви? Якого Арсена пита?те? Чи не запорожця? - запитав незнайомець.
   - Так, так, запорожця. Де вiн? Що з ним?
   - А хто ж ви такi  будете?  -  знову  почав  допитуватися  незнайомець,
перекидаючи ногу через верхнiй щабель.
   - Його друзi, хай тобi грець, чоловiче, - не стерпiв Палiй. -  Хiба  не
бачиш?.. Де ж Арсен?
   - Його нещодавно взято до гетьмана на допит.
   - Ох, чорт! - вилаявся Роман. - Як нам не щастить!
   - Холера! - видихнув прокляття  Спихальський.  Всi  були  приголомшенi.
Нiхто не сподiвався на таке. Першим отямився Палiй.
   - А Мирона Семашка там внизу нема??
   - Мирона?.. Вiн тут... Але його так скатували, що ледве диха?.
   - То вiн сам вилiзти не може?
   - Куди йому! Ноги почорнiли, мов головешки... Тiльки й того, що  живий,
бiдолаха.
   - То виносьте гуртом його сюди. Та  скорiше!..  I  всi,  кому  на  волю
хочеться, хай вилазять!
   Почулися  радiснi  вигуки.  Тiльки  тепер  в'язнi  зрозумiли,   що   ?м
несподiвано усмiхнулася доля. Найдужчi пiдняли  Мирона,  передали  наверх.
Один по одному почали вилазити iншi.
   - Саво, виводь усiх! Та обережно несiть Мирона. А ми пiдемо  на  пошуки
Арсена.
   Коли Сава з гуртом людей зник у темрявi. Палiй  з  Романом  i  Мартином
витягай з ями драбину, отвiр закрили матою i на хвилину задумалися.
   - Доведеться вiдвiдати клятого Юраська, - сказав Палiй. - Не  хотiлося,
але що поробиш! Як дума?ш, Ненко?
   - Iншого виходу нема.
   Мартин i Роман теж погодилися  з  цi?ю  думною.  Та  й  що  можна  було
вигадати iяше?
   - Тодi веди нас. Ненку. Знiмемо вартових - i прямо в гостi до гетьмана.
Ото зрадi?!.. Тiльки тобi, я думаю, не варто  показуватись  перед  ним,  -
сказав Палiй.
   Ненко на знак згоди мовчки  кивнув  головою  i  перший  попростував  до
гетьманського будинку.


   10

   У грубцi весело палахкотiли сухi дрова, при?мне  тепло  розливалося  по
чималому покою. Та Арсен все нiяк не мiг зiгрiтися пiсля доби,  проведено?
у холоднiй, сирiй ямi. Та й на серцi було важко.
   Вiн сидiв на мiцному дубовому  стiльцi,  руки  були  прив'язанi  мiцною
вiрьовкою до бильця, i вiн не мiг ними поворухнути.
   Крiм нього, в поко? знаходився  тiльки  Юрiй  Хмельницький.  Вiн  сидiв
насупроти козака, за широким столом, i пильно дивився на нього.
   - Козаче, якщо ти скажеш правду, я обiцяю тобi життя  i  волю,  -  тихо
промовив гетьман. - Не треба упиратися... Ми зна?мо, хто  ти,  як  звешся,
звiдки прибув. Нам хочеться тiльки знати, з чим ти  прибув  сюди.  З  якою
метою? Вислiдити i вбити  мене?  Чи  вивiдати,  що  робиться  в  Немировi?
Вiдповiдай!
   Звенигора мовчав. Сказати правду вiн, звичайно, не  мiг,  бо  не  хотiв
вiдкрити сво?м ворогам справжню мету при?зду, не хотiв, щоб вони знали про
його зв'язки зi Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про  його  сiм'ю...  Ще
вчора ввечерi вiн врозумiв, що  Многогрiшний  не  пам'ята?  Златки  або  ж
нiколи не бачив ?? в Аксу. Отже, з цього боку можна не  боятися  викриття.
Ну, а вiд нього вони небагато дiзнаються... Однак, щоб  витрати  час,  вiн
вирiшив схитрувати.
   - Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповiдi. Так, я  при?хав  з
Сiчi. Мене прислав Сiрко...
   - З чим? - Хмельницький не мiг приховати зацiкавленостi, що заблищала в
його очах.
   - Вчора я не  хотiв  говорити  в  присутностi  чужинцiв...  А  сьогоднi
скажу... Гадаю, пан гетьман".
   - Можеш казати все вiдверто, - запевнив Юрась.
   - Гаразд... Отже, мене прислав кошовий до вашо? милостi, пане  гетьман.
Кошовий велiв передати, що сподiва?ться на добропоряднiсть пана гетьмана i
вруча? долю свого посланця у вашi руки.
   - Можеш не турбуватися, - запевнив Юрась. - Тобi нiщо не загрожу?.
   - Тодi навiщо мене зв'язано? Навiщо кинуто в яму?
   - Ми не знали, хто ти. До того ж... Гетьман зам'явся.
   - Розумiю. У присутностi яничарiв i татарських мурз ви iнакше не  могли
зi мною повестися? Чи не так? - допомiг йому Звенигора.
   - Ти догадливий, козаче, - погодився гетьман. - Ну, кажи далi!
   - Тодi розв'яжiть менi руки. Iнакше я  не  буду  говорити...  Чого  вам
боятися? За дверима ж варта!
   - Я не боюся тебе... Це  зроблено  на  той  випадок,  коли  сюди  зайде
хто-небудь з чужинцiв, як ти кажеш, - вивернувся Юрась.  -  Отже,  потерпи
трохи... Менi не хотiлося б, щоб нас бачили за мирною  бесiдою.  Адже  сам
розумi?ш, що за мною тут стежить десять пар очей...
   - Тодi чого сидiти тут?
   - Як це? - не зрозумiв Юрась.
   - Який же ви гетьман, коли вашi руки теж зв'язанi, як i мо?? За  кожним
вашим кроком стежать чужинцi! Ви викону?те ?хню волю... Чи не  пора,  пане
гетьман, кинути все i повернутися до свого народу? Саме  про  це  i  хотiв
знати кошовий Сiрко... Вiн дуже любив  i  високо  цiнив  вашого  батька  i
сподiва?ться, що Богданiв син вiдсахнеться од споконвiчних ворогiв наших -
турецького султана i кримського хана, якi за  останнi  п'ять-десять  рокiв
винищили пiв-Укра?ни, i разом з козаками лiвобережними i запорожцями стане
супроти них! В такому разi народ простить i забуде провину вашу...
   Юрась зблiд. Ледве стримуючи себе, сказав:
   - Як же мислить собi кошовий Сiрко мо? повернення в лоно народу нашого?
Навiть коли б я хотiв це  зробити,  то  турки  не  дозволять.  Мене  зразу
схоплять!
   - Ми допомогли б. Аби тiльки на це ваша згода.
   - Отже, Сiрко пропону? менi зраду?
   - Зрадити можна друзiв, товаришiв, народ свiй,  вiтчизну...  Але  втечу
вiд ворогiв наших не можна назвати зрадою.
   - То мо? союзники!
   - То нашi найлютiшi вороги!.. Султан  Магомет  зараз  робить  на  нашiй
землi те, що колись робив Батии, - до ноги винищу?  населення...  Нiщо  не
може виправдати вашого союзу з ним.
   - Ти ще хлопчисько - i нiчого  не  розумi?ш!  -  вигукнув  роздратовано
гетьман. - Жорстокiсть i насилля - невiд'?мна ознака всяко? влади.
   - Так, влада  -  це  насилля,  але  розумнi  правителi  обмежують  його
законом, через який навiть самi, якщо  вони  поважають  себе,  не  повиннi
переступати i не переступають. А  де  нехту?ться  закон,  там  почина?ться
свавiлля i жорстокiсть... Нi султан, нi хан не дотримуються навiть у  себе
на батькiвщинi законiв, то чого ж ви хочете вiд них тут, на  чужiй  землi,
серед чужого ?м народу?
   Гетьман, видно, не сподiвався тако? вiдповiдi вiд простого,  на  перший
погляд, козака i був здивований i його думками, i його мовою.  Але  раптом
до його свiдомостi дiйшло, що, може, козак натяка? на те, що й сам гетьман
чинить беззаконня, катуючи жителiв цього краю i вимагаючи вiд них  золота,
срiбла та iнших коштовностей. Вiн почервонiв i зловiсно втупився  холодним
поглядом у смiливця, який не вiдвiв сво?х очей.  Це  ще  бiльше  розлютило
Юрася: вiн не терпiв, коли хто-небудь намагався передивитися його.
   - Сiрко знав, кого посилав, - з притиском промовив вiн. -  Ти,  козаче,
ма?ш гострий язик. Але ти мусиш вiдати, що часто язик - наш ворог i  через
нього не одна голова злетiла з плiч!..
   Це була пряма погроза. А  Звенигора  знав,  що  у  Юрiя  Хмельницького,
людини нестримано?, хворобливо вразливо?, навiть шалено?, вiд  погрози  до
рiшучого вчинку - один крок. Побачивши, як люто блиснули чорнi  гетьмановi
очi, вiн здригнувся i пожалкував, що був такий вiдвертий.
   - Ясновельможний пане гетьмане... Але Юрась перебив його.
   - Всi запорожцi - мо? вороги! Коли б я мiг, то всiх вiддав би султановi
на каторгу! I ти був би серед них не останнiй!
   Хто зна, чим би кiнчилася ця  незвичайна  розмова,  коли  б  раптом  не
розчинилися дверi i на порозi не виросла  постать  Семена  Палiя.  Гетьман
отетерiло дивився на незнайомця, за яким  з  темних  сiней  ввалювалися  в
покiй озбро?нi люди. Здавалося, йому вiдiбрало зненацька мову.
   - Слава богу, ми встигли! -  вигукнув  Палiй,  кидаючись  до  Арсена  i
розрiзаючи у нього на руках вiрьовки.
   - Арсене! Брате! - Роман схопив Звенигору в обiйми, мiцно  поцiлував  у
щоку. - Так ми перехвилювалися за тебе!
   А позаду стояв,  розкинувши  руки,  Спихальський  i  радiсно,  мало  не
плачучи, усмiхався. Вуса його настовбурчилися i ворушилися, мов у кота,  а
в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з  обiймiв,  пан  Мартин
згрiб козака у сво? ведмежi лапи i мiцно притиснув до грудей.
   - Живий, голубе! Живий, холера! - загув Арсеновi на вухо - Ось  скинемо
ми тобi штани та всиплемо духопелiв, лайдаку ти мiй любий,  щоб  знав,  як
лiзти поперед батька  в  пекло!  Щоб  слухався  старших,  коли  вони  тебе
наставляють на лiпше!
   Вiдштовхнувши Арсена вiд себе, вiн насправдi дав йому мiцного  ляща  по
спинi i кулаком витер мокру щоку. Радiсть поляка була така безпосередня  i
щира, що Арсен, смiючись, схопив його за плечi i чмокнув  у  шорсткi,  мов
дротини, вуса.
   - Дякую, Мартине! Дякую, братове, - вклонився вiн i враз посерйознiшав.
- Гадаю, ви сюди завiтали ненадовго?.. Дiло зроблено - тож  пора,  мабуть,
прощатися з господарем цi?? хати?
   Всi повернулися до  Юрiя  Хмельницького.  Гетьман  укляк  за  столом  i
повними жаху очима дивився на обсипаних снiгом козарлюг, якi хтозна-звiдки
i як ввiрвалися сюди.
   - Чолом, пане гетьмане! - сказав Палiй. - Правду мовити, не  сподiвався
я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося.  Недарма  кажуть,  гора  з
горою не сходиться... Либонь,  лiт  сiмнадцять  минуло  з  того  часу,  як
востанн? бачилися...
   - Ти хто? - хрипко спитав Юрась.
   - Був колись козаком Нiжинського полку... Пам'ята?ш такий?
   - Пам'ятаю...
   - А зараз - вiльна птаха: абшит одержав... Став запорожцем...
   - Чого ж ти хочеш вiд мене?
   - А нiчого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе - невже ти
справдi син Богданiв?
   - Тобто?
   - Не вiриться... Коли б гетьман  побачив,  що  ти  нако?в  на  Укра?нi,
вишкребку, вiн тебе сам, сво?ми руками задушив би, мов паршиве щеня!
   - Ти хочеш убити мене?
   Вони твердо дивилися один одному в вiчi. Були майже  ровесники.  Палiй,
правда, був на кiлька рокiв старший, але мав вигляд навiть молодшого. Доля
звела ?х сьогоднi i поставила вiч-на-вiч. Один з них уже був широко знаний
як на Укра?нi, так i далеко за Тi межами,  про  другого  ще  майже  нiкому
нiчого не було вiдомо. Один закiнчував свiй шлях, сповнений тривог, ударiв
долi, злетiв i падiнь, хоча й не знав про те, другий теж не мiг  прозирати
майбутнього, але доля судила йому  ще  довге  життя,  сповнене  не  менших
тривог, ударiв, злетiв i падiнь. Один зажив слави  великого  нещасливця  в
особистому життi, руйнiвника i губителя вiтчизни,  мучителя  i  жорстокого
вбивцi; другий ще не мав нiяко? слави i навiть  не  пiдозрював,  що  стане
вiдомим на всю Укра?ну.
   I ось доля  звела  ?х  i  поставила  одного  проти  одного:  хирлявого,
слабовольного Юрася Хмельницького i високого, дужого,  мов  дуб,  сильного
духом Семена Палiя.
   Побачивши, як розширилися вiд жаху очi гетьмана, Палiй гiрко усмiхнувся
i сказав:
   - Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибеницi, Юрiю!
   - Чому ти мене так назива?ш?
   - Бо ми ж товаришi... Вилетiли з одного гнiзда: Ки?вська колегiя - наша
альма-матер.
   - Ти вчився разом зi мною в колегi??
   - Так, тiльки на два чи на три роки я був  старший.  До  речi,  тут,  у
Немировi, жив ще один твiй товариш i спiвучень по колегi!...
   - Хто ж це?
   - Ти його добре зна?ш - Мирон Семашко...
   - Мирон Семашко?
   - Якого ти кинув у смердючу яму i наказував лупцювати киями по ногах!
   - О боже!
   - Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде... За одного Мирона
тебе варто б розп'ясти! А скiльки ти вигубив люду разом зi сво?ми  турками
й татарами - годi й полiчити!..
   Юрась тремтiв i поволi опускав голову. Кожне  слово  козака  падало  на
нього смертним вироком, i йому ставало ясно, що пощади не може бути.
   На якусь мить у поко?  запала  тиша.  Всi  дивилися  на  схиленi  плечi
гетьмана, на його опущену голову, на якiй чорний чуб уже почав  вкриватися
срiблястим iне?м, на блiде, мов у мерця, обличчя i  тонкi  кистi  рук,  що
лежали безживне на столi, а бачили, - звичайно, кожен по-сво?му, - спаленi
мiста i села, татарськi чамбули, що гасали по Укра?нi, валки невiльникiв i
невiльниць, тисячi трупiв, розкиданих по степах i обглемеданих  вовками  i
здичавiлими собаками. I кожен розумiв, що перед  ними  сидить  людина,  на
совiстi яко? значна частина всiх цих нещасть. I якими б  високими,  на  ??
думку, цiлями не керувалась вона, виправдання ?й нема?.
   Тишу порушив Палiй.
   - Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вiтчизною  нашою?  Що
полишив  пiсля  себе?..  Одну  ру?ну!  Страшну  ру?ну...  I  хто  зна,  чи
знайдеться сила, яка пiднiме наш край з цих ру?н?.. А все почалося з  тебе
та Виговського. Це ви сво?ми зрадами занапастили творiння рук  Богданових!
З вас почалися всi нещастя краю i народу нашого! А мали ж  вiйсько,  силу,
владу... Ех!.. Дурнi, нерозумнi голови... Не бiйся, ми не стратимо тебе...
I зна?ш чому?
   Юрась довго сидiв непорушне. Потiм, видно, до  його  свiдомостi  дiйшли
останнi слова козака, i вiн поволi пiдвiв голову.  Однак  не  проронив  нi
слова. Тiльки в очах  стояло  запитання  -  чому?  -  та  десь  у  глибинi
спалахнула iскоркою надiя.
   - Тому, що ти - син Богданiв! - з  притиском  сказав  Палiй.  -  Тiльки
заради свiтло? пам'ятi батька твого дару?мо тобi сьогоднi життя!..  Ти  як
дума?ш. Арсене?
   - Я теж так думаю... От  тiльки  що  робитимемо  з  ним?  Залишити  тут
небезпечно: зразу по нашому вiдходi зчинить гвалт... Зв'язати хiба?
   Всi задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.
   - У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покушту?,  як  там  солодко!  -
загримiв його голос. - Хоч на ?дну нiч у яму!
   - Ай справдi, це - думка! - пiдтримав поляка Роман.
   Палiй i Арсен не заперечували.
   Вмить козаки пiдхопили гетьмана  попiд  руки  i,  пригрозивши,  що  при
найменшому опоровi чи спробi покликати на допомогу вiн одержить  ножа  пiд
ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вiтер скажено  свистiв  у
суточках мiж будiвлями i жбурляв в обличчя холодним снiгом. Нiде не  видно
жодно? живо? душi.
   Спихальський i  Роман  швидко  вiдкотили  мату.  Арсен  чобiтьми  почав
розчищати снiг, щоб добути з-пiд нього приметену драбину. Та  Спихальський
не став чекати, штурхонув Юрася межи плечi  -  i  той,  глухо  скрикнувши,
полетiв донизу.
   - Ну, як там - м'яко, пане? - нагнувшись, спитав тихо i нашорошив вухо,
прислухаючись. З ями долинув стогiн. - А-а, живий-здоровий,  най  би  тебе
шляк трафив... От i добре! Спробуй, як тутай солодко,  гунцвоте...  Шкода,
що ниньки всi в'язнi втекли звiдтам, а то б вони нам'яли тобi  боки,  будь
певен!
   Потiм швидко накинув на отвiр  мату,  i  ??  зразу  ж  почало  заносити
снiгом.


   11

   Залишатися на Викiтцi довше було небезпечно: кожно? хвилини варта могла
викрити запорожцiв i зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав  матiр
i дiдуся i, пригнiчений сумною звiсткою про зникнення Златки i  Стехи,  що
як снiг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.
   З ру?н  церкви  невеликий  кiнний  загiн  мав  повернути  на  схiд,  до
старовинного городища, що лежало у вибалку за кiлька верст  вiд  Немирова.
Там була призначена зустрiч з Iваником та  iншими  дубовобалчанами,  котрi
мали при?днатися до козакiв, щоб спiльно тiкати з-пiд влади туркiв.
   Прощалися в темрявi. Младен обняв Арсена, поцiлував в обидвi щоки.
   - Прощай, сину, - сказав глухо. - Ми  з  Ненком  залишимося  тут...  Не
вберегли Златки... Нема сумнiву, що  ??  захопив  султан  Газi-бей,  i  ми
постара?мося вирвати ?? з Криму. Ненко - так ми домовилися - знову пiде на
службу в яничарський корпус, йому легше  буде  порушити  клопотання  перед
султаном чи великим вiзиром про покарання Газi-бея i повернення  Златки...
Не забуватимемо також i про Стеху...
   - Дякую, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - Вiрю, що ви зробите все, щоб
визволити дiвчат... Я теж не сидiтиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим,
розшукаю там Газi-бея, i горе йому!
   - Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан...
   - В самiй серцевинi Криму сховався хижий яструб. Але я  знайду  його  i
пiд землею. Будьте певнi!.. А якщо вам пощастить напасти на слiд Златки  i
Стехи, то дайте менi знати в Сiч.
   - Обов'язково дамо... I  вiд  тебе  чекатимемо  радiсних  вiстей,  -  у
Младена здригнувся голос. Старий  во?вода  на  хвилину  замовк,  а  потiм,
переборовши хвилинну слабiсть, узяв Арсена i Палiя за руки,  вiдвiв  убiк,
сказав зосiм тихо, але твердо: - А  тепер,  друзi,  слухайте  уважно:  вiд
кам'янецького пашi до гетьмана вчора  прибув  чауш  iз  надзвичайно?  ваги
звiсткою...
   - Якою?! - вигукнули одночасно козаки.
   - Навеснi цього року, найпiзнiше - влiтку, вiзир Кара-Мустафа кине сво?
вiйсько на Ки?в! Якщо йому пощастить  легко  i  швидко  взяти  мiсто,  вiн
перейде на Лiвобережжя...
   - Ось як! - Палiй i Арсен не могли приховати радостi. - Це  ж  звiстка,
якiй цiни нема!
   - Але це ще не все... Перед походом вiзира кримський хан  з  ордою  ма?
пошарпати Лiвобережжя, а буджацькi татари разом з яничарами -  вiдбудувати
зруйнованi запорожцями в пониззi Днiпра турецькi фортецi... Гадаю, що ви й
самi розумi?те, що цi вiстi треба негайно передати куди слiд!
   - Спасибi, батьку, - Арсен мiцно притиснув  Младена  до  грудей,  потiм
обняв Ненка. - Спасибi, брате... Все буде зроблено як треба!
   Повернувшись до Якуба, вiн хотiв  обняти  i  його,  але  старий  раптом
сказав:
   - Нi, Арсене, не прощайся зi мною: я ?ду з вами...
   Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена i Ненка.
   - Якубе, що ти надумав? - кинувся Младен.
   - Так треба, Младене, - спокiйно вiдповiв той. - Якщо Златка  опиниться
на Укра?нi, я ?й замiню тебе, буду батьком... Та й до Ар-сена приросло мо?
серце, як до сина. А тут менi нiчого робити. Якщо запита? хто, де подiвся,
скажете - загинув... На батькiвщинi у мене нiкого нема, нiкому  я  там  не
потрiбний. А тут... я вiрю, що знайдеться Златка, а в не? один шлях  -  до
Арсена! То й я з ними!
   Розчуленi Младен, Ненко  i  Арсен  обняли  старого  i  так,  обнявшись,
постояли в мовчаннi якусь хвилину. Потiм Младен опустив руки.
   - Все... ?дьте! Та не забувайте, що ми тут i можемо передати для  ваших
во?вод не одну цiкаву новину!
   - Ми знайдемо вас, батьку, - сказав Арсен  i  перший  рушив  у  темряву
ночi.


   12

   Оглушений i до смертi наляканий,  Юрась  довго  лежав  на  купi  гнило?
соломи. Коли свiдомiсть прояснилася, вiн пiдвiв голову, ворухнув руками  й
ногами, щоб пересвiдчитися, що цiлi, а потiм  сiв  i  обiперся  спиною  об
вогку, ослизлу стiну. Сидiв непорушне й отупiло,  все  ще  не  вiрячи,  що
живий, аж поки задушливо-нудотний сморiд i сирий могильний холод, що почав
забиратися йому пiд жупан, не повернули його остаточно до пам'ятi.
   Вiн схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його ?ство i
скаламутила розум. Дикий, звiрячий крик вирвався з горла.
   - А-а-а!..
   Вiн кричав i бив кулаками в стiну, задираючи голову вгору, як  вовк,  i
тодi його крик був схожий на вовче виття.
   - У-у-у!..
   Та його, звичайно, нiхто не чув i не мiг почути. Голос даремно бився об
покритi  памороззю  стiни  i  глухнув  десь  високо  вгорi,  пiд   товстою
очеретяною матою, якою було прикрито отвiр ями.
   Вiн розумiв, що його нiхто  не  почу?,  але  тваринний  страх  i  злоба
примушували його кричати. I вiн кричав. Кричав до хрипоти, аж поки  зовсiм
знесилiв i сiв у знемозi на солому.  Якийсь  час  мовчав,  не  знаючи,  що
робити. Найпростiше  було  ждати  ранку  адже  його,  безумовно,  кинуться
шукати... Але думка, що йому доведеться до дня сидiти в цiй смердючiй ямi,
сповнювала його шаленством. Крiм того, вiн уявляв, як  вилазитиме  звiдси,
брудний, виваляний у нечистотах i напiвзотлiлiй соломi, на  очах  багатьох
во?нiв, як завтра весь Немирiв потiшатиметься з його  пригоди,  -  i  нова
хвиля лютi й розпачу ударила в груди.  Схопившись  у  нестямi  на  ноги  i
виставивши наперед руки, швидко пiшов попiд стiною, сподiваючись у темрявi
намацати драбину, хоча знав, що ?? тут нема... Раптом спiткнувся  i  впав,
шугнувши руками аж по самi лiктi в рiдке холодне багно... Бр-р-р... Тiльки
цього не вистачало? Мов iз вогню, вирвав руки, порачкував  назад,  витерся
вогкою соломою, лiг, зiщулившись, мов цуценя, i тихенько заплакав...
   Витягли його з ями тiльки на другий день.
   До того  часу  переляканий  Азем-ага  перевернув  усю  Викiтку  i  весь
Немирiв, послав кiннi татарськi загони в степ,  гадаючи,  що  Хмельницький
утiк. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду  впав.  Татари  повернулися
теж нi з чим: снiговiй замiв усi стежки й дороги, всi  людськi  й  звiрячi
слiди... I тiльки тодi, коли  хтось  iз  гетьманських  охоронцiв,  бредучи
двором, зачепився за приметений снiгом труп вартового, Азем-ага здогадався
заглянути в яму. Його подиву й радостi не було меж:  там  один-однiсiнький
на купi соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман i тихо стогнав...



   НА РУ?НАХ

   1

   Коли пiсля пiвночi втiкачi зiбралися нарештi в  умовленому  мiсцi,  пiд
захистом  високих  земляних  стiн  старовинного  городища,  де   був   хоч
сякий-такий затишок вiд снiговiю,  нiхто  навiть  не  пiдозрював,  скiльки
людей вирушило в путь. Думали передусiм про те,  щоб  якнайдалi  вiд'?хати
вiд мiста i не навести на слiд погоню. ?м пощастило: хуртовина не  вщухала
два днi i швидко позамiтала ?хнi слiди. I тiльки на  кiнець  другого  дня,
коли в якомусь розореному хуторi,  де  бовванiло  кiлька  запустiлих  хат,
зупинилися на нiчлiг. Арсен i Палiй обiйшли всi пiдводи. Виявилося,  що  з
ними ?хало, включаючи тих смiливцiв, якi разом iз Савою Грица?м  тiкали  з
Немирова, та дубовобалчан на чолi з Iваником, сто сiмдесят чоловiк. Це вже
був чималий гурт людей, котрих об'?днала спiльна мета - втекти з-пiд влади
туркiв i несамовитого Юрася Хмельницького. Всi вони з першого ж дня почали
дивитися на Палiя, оскiльки вiн був полковником  козацьким,  як  на  свого
ватажка i прислухатися до кожного його слова.
   Полiчивши людей i дiзнавшись,  скiльки  харчових  припасiв  -  борошна,
крупи, пшона, м'яса i солонини  -  везуть  вони  з  собою,  Арсен  i  Сава
стурбовано глянули на Палiя.
   - Що будемо робити, батьку Семене? Припасiв усього  на  тиждень...  Ну,
якщо пiдтягнути животи, на два... А до весни ж далеченько! - сказав Арсен.
- А для коней зовсiм нiчого нема?...
   - I куди пряму?мо?  Люди  мусять  знати,  -  додав  Сава.  Вони  стояли
осторонь вiд валки. Перемерзлi люди почали збирати сухе гiлляччя для вогню
i здирати з уцiлiлих хлiвiв  солом'яну  покрiвлю,  щоб  погодувати  коней.
Жiнки i дiти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матiр'ю та Яцьком  знiс
iз саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.
   Палiй замислено дивився на холоднi, заснiженi простори, де спадали синi
сутiнки, на стомленi постатi людей, i  глибока  задума  затьмарювала  його
обличчя.
   - Зараз у нас ?диний шлях - на пiвнiч, на  Полiсся,  -  сказав  вiн.  -
Такий наказ Сiрка... А звiдти - до Ки?ва. Ми повиннi попередити ки?вського
во?воду про те, що турки готують  на  мiсто  напад...  Гадаю,  за  тиждень
доберемося туди.
   - Хто нас там жде на Полiссi? - розчаровано промовив Сава.
   - То, може, ти запропону?ш щось iнше?
   - Та нi.
   - У нас iншого вибору нема. Доберемося до Ки?ва, а там видно  буде,  що
робити, - сказав Палiй. - Серед сво?х людей не пропадемо... А харчi  треба
берегти.
   Увечерi ?х покликали до Семашкiв: Миронов! погiршало. Крiм того,  що  в
нього розпухли i почорнiли  ноги,  почалася  ще  сильна  пропасниця.  Його
поклали на теплiй лежанцi, прикрили кожухом, але чоловiковi було все  одно
холодно - вiд дрижакiв не попадав зуб на зуб. I  син,  i  дружина,  i  двi
маленькi доньки не вiдходили вiд хворого.
   Коли Семен Палiй, Арсен i Сава зупинилися бiля  його  узголiв'я,  Мирон
розплющив очi, слабко усмiхнувся.
   - Помираю я, друзi мо?, - почувся його тихий голос. - Доконали проклятi
яничари... Доконали, хай ?м бiсi Спасибi тобi, Семене, друже  мiй  давнiй,
за те, що порятував мене з друзями сво?ми... Що помру я не в тiй смердючiй
ямi, а серед сво?х  людей:  на  руках  у  мо??  любо?  Феодосi?  та  дiтей
дорогих... Спасибi вам, друзi мо?.
   Губи його посмагли, а очi горiли страшним болем. Видно, болiло у  нього
не тiльки тiло, а й душа. Вiн метався  на  облупленiй,  давно  не  бiленiй
лежанцi чужо? запустiло? хатини i щохвилини просив пити. Феодосiя  i  дiти
подавали йому череп'яний кухоль, i вiн цокотiв об нього зубами.
   Козаки похмуро стояли в узголiв'? хворого.  Чим  вони  могли  допомогти
йому? Адже смерть уже торкалася його чола.
   Трохи вiдпочивши i зiбравшись з  силами,  Мирон  знову  розплющив  очi.
Пильно поглянув на дружину та дiтей i голосом, який не  мiг  викликати  нi
тiнi заперечення, наказав:
   - Феодосi?, вийди з дiтьми на  хвилину  з  хати!  Я  щось  маю  сказати
Семеновi i його друговi... А також - Савi...
   Феодосiя з  дiтьми  вийшла.  Мирон  трохи  помовчав,  потiм  простягнув
Палi?вi руку.
   - Семене, друже мiй, днi мо? полiченi, i  не  сьогоднi,  так  завтра  я
стану перед богом.  Помирати  менi  не  страшно.  Шкода  тiльки  так  рано
розлучатися з бiлим свiтом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене - як
житиме  Феодосiя  з  малими   дiтьми?   Пропадуть   самi...   Знаю,   Сава
допомагатиме, вiн добрий... Але ж у нього своя
   - Навiщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш  -  втiшив  хворого
Палiй. - I ще не один рiк топтатимеш ряст!
   - Е, братику, чу? моя душа, що й цi?? весни я вже не  побачу.  А  краще
послухай, що я тобi скажу...
   - Кажи.
   - Семене, друже мiй, пообiцяй, що пiсля мо??  смертi  ти  не  кинеш  на
поталу дружину i дiтей мо?х... Вiзьми ?х пiд свою опiку... Ти - вдiвець, я
знаю... 1 тобi, ще не старiй  людинi,  теж  потрiбен  домашнiй  затишок  i
дбайливi жiночi руки. Повiр менi, кращо? дружини, нiж  Феодосiя,  на  всiй
Укра?нi не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона  захоче,  i
будь щасливий!
   - Мироне, про що ти говориш?! - вигукнув вражений Палiй. - Ти ще живий.
I ми сподiва?мося - будеш жити.
   - Нi, я вже зiбрався ад патрес, друже. Бiльше того, я говорю  з  тобою,
менi зда?ться, з того свiту... Тож не переч. I якщо твоя ласка - пообiцяй,
що зробиш так, як я прошу...
   - В цьому можеш не сумнiватися: я зроблю все, аби доглянути твою сiм'ю,
друже. Ось тiльки щодо Феодосi?...
   - Що саме?
   - Ти не ма?ш права нав'язувати ?й свою волю. Зна?ш, жiнка, мати  у  нас
на Укра?нi - всьому голова.
   - Я не нав'язую. Я ж сказав - якщо вона захоче... Спасибi тобi,  брате.
Тепер менi i помирати буде легше. Iдiть! А Феодосiя хай зайде...
   Козаки вийшли.
   А перед свiтанком втiкачi були розбудженi голосним  плачем  Феодосi?  -
Мирон помер.
   Похвалили його тут же, на безiменному хуторi,  в  старому  погребi,  бо
нiчим i нiколи було викопати в мерзлiй землi  могилу.  Поставили  над  ним
нашвидкуруч  збитий  хрест,  постояли  трохи,  поки   Феодосiя   i   дiти,
заливаючись слiзьми, припадали до дорого? могили, а потiм рушили в дорогу.
   Хуртовина   ущухла,   над   безмежним    заснiженим    полем    сходило
слiпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
   Палiй махнув рукою - i валка знов повернула на пiвнiч.
   Снiги випали в ту зиму такi, що конi провалювалися  в  них  по  черево.
Тому тiльки на десятий день вкрай знесиленi втiкачi добралися до Фастова.
   Старовинне мiсто зустрiло ?х мертвою тишею.  На  заснiжених  вулицях  -
жодного людського слiду. Замiсть будинкiв  -  обгорiлi  чорнi  скелети,  а
уцiлiлi  стояли  без  вiкон  i  дверей.  В  закiптюжених  кам'яних  стiнах
?зу?тського колегiуму та костьолу, колись найбiльших i найкращих будiвлях,
що тепер теж зяяли проваллями вiкон, з криком шугало вороння.
   Валка зупинилася на горi, бiля ру?н замку. Звiдси  вiдкривався  широкий
кра?вид на Унаву та заунавськi простори.  Вдалинi  на  тлi  iскристо-бiлих
снiгiв густо зеленiла  безмежна  стрiчка  старезного  соснового  бору,  що
тягнувся до самого Ки?ва.
   - Ох, розкiш яка, матко боска! - вигукнув Спихальський, розкинувши руки
i наставивши в голубий простiр сво? рудi  вуса.  -  Мав  би  я  крила,  то
здiйнявся б ниньки з цi?? гори та й полинув понад всеньким  цим  кра?м  аж
ген-ген до того лiсу! Ех, i заздрю я, панове-браття, птахам,  якi  ширяють
високо в небi i можуть завжди, як тiльки захочуть,  з  високостi  забачити
красу тоту!
   - I справдi тут гарно, - погодився Арсен.  -  Незгiрше,  нiж  у  нас  у
Дубовiй Балцi над Сулою... Тiльки сумно як - жодно? живо? душi.
   - До чого довели землю нашу! - з почуттям сказав Палiй. -  I  турки,  i
татари... I сво? яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту.  Чи
то ж пiднiметься вона знову коли-небудь?
   Всi мовчали. Хто мiг вiдповiсти на це запитання? Бо хiба ж один  Фастiв
у ру?нах? Вони вже про?хали пiв-Укра?ни, i  майже  повсюди  -  попелища  i
запустiння. Скiльки-то люду треба, щоб заселити цю  пустелю?  Скiльки  сил
докласти?
   Поки меткий, всюдисущий Iваник, якого Палiй в жарт прозвав  генеральним
квартирмейстером, розмiщував людей на нiчлiг у сирих, але  теплих  склепах
?зу?тського колегiуму, поки чоловiки ходили до Унави по сiно та очерет для
коней, а також по  дрова  для  багаття.  Палiй  з  Арсеном,  Спихальським,
Романом та Савою Грица?м пiднялися на горб, де височiв фастiвський  замок.
Перед потрощеною на шмаття брамою, з яко? залишилися тiльки  цурупалки  на
довгих i мiцних залiзних завiсах,  Арсен,  котрий  iшов  попереду,  раптом
зупинився: по пухкому снiгу до фортецi петляв свiжий, людський слiд.
   - Еге, та тут хтось ?! - промовив вiн i вийняв з-за  пояса  пiстоль.  -
Цiкаво - друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастовi - жодно? душi!
   Вiн почав обережно прокрадатися всередину фортецi. Друзi не  вiдставали
вiд нього.
   Слiд повiв ?х через широкий  двiр  до  протилежно?  стiни,  де  з  усiх
фортечних будiвель уцiлiв невеличкий будиночок. Дах його пiд  час  пожежi,
видно, згорiв, але хтось уже пiзнiше прикрив стелю  в'язанками  очерету  i
житньо? соломи, серед яких високо здiймався цегляний димар. З димаря вився
ледь помiтний сизий димок.
   Арсен штовхнув дверi, гукнув у темнi сiни:
   - Гей, хто тут жявий, озовися!
   З хати почулося невиразне бурмотiння, але нiхто не показувався.  Козаки
зайшли до напiвтемно? кiмнати.
   Перед пiччю, в якiй малиново догорали дубовi сучки, стояла  згорбившись
старенька бабуся. З-пiд товсто? сукняно? хустки на козакiв глянули вицвiлi
очi. Чорнi сухi руки вправно шургали рогачами. З печi, перехилившись через
давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали двi пари дитячих очей.
   Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними  опеньками,
дикими грушами i кислицями. В одному  з  куткiв,  вiдгородженому  товстими
сосновими полiнами, темнiла чимала купа жолудiв. Всюди  по  стiнах  висiли
пучки червоно? калини та рiзного зiлля.
   На скрип дверей  стара  оглянулась,  але  не  рушила  з  мiсця,  тiльки
вичiкувально дивилась на незнайомцiв.
   - Добрий вечiр, матiнко! - привiталися козаки.
   - Дай, боже, здоров'я вам, дiтки! - прошамкала стара. -  Я  думала,  на
цьому свiтi вже й нема нiкого, а воно ще й люди ?.
   - ? люди, бабусю, - сказав Палiй. - А от у вашому  Фастовi  -  негусто.
Крiм вас, мабуть, бiльше нiкого?
   - Бiльше нiкого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду  мовити,
з чужими сиротами.  Блукали  на  пожарищах...  Настуню  тут  пiдiбрала,  а
хлопець сам прибився.
   - Не прибився, а прийшов, - мовив  з  печi  хлопчина.  Всi  глянули  на
дiтей. Дiвчинка рокiв семи чи восьми сором'язливо  опустила  великi  чорнi
оченята i шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати рокiв десять
чи  одинадцять,  смiливо  дивився  на  незнайомцiв  з-пiд   острiшкуватого
бiлявого волосся.
   - Як же тебе звати, парубче? - запитав  Арсен,  простягаючи  руку,  щоб
погладити хлопця по головi.
   Але той вiдхилився i повагом вiдповiв:
   - Звати мене Михасем. А по прозвищу - Цвiль.
   - Ясно. Михайло Цвiль... Звiдки ж ти родом?
   - З Чорногородки... Чули?
   - Це та, що на Iрпенi? - спитав Палiй. - Мiцна фортечка!
   - Була мiцна. Зосталися однi стiни. А вiд села - головешки...
   - I жодно? людини?
   - Та цi як я йшов розшукувати  у  Фастовi  свого  дядька  Василя  то  в
Чорногородцi тро? залишалося - баба Мокрина з Марiйкою та Мелашкою... Вони
й мене кликали до себе, та в них i самих нiчого  було  ?сти...  Навiщо  ?м
зайвий рот?
   Михась говорив як дорослий. I  вiд  того  жорстока  правда  ставала  ще
страшнiшою. Козаки зцiпили зуби. Спихальський вилаявся:
   - Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,
   вшисткiх винищили...
   Палiй важко опустився на пiл за грубою, похилив голову, затулив обличчя
руками i довго сидiв так  нерухомо.  Нiхто  не  порушував  гнiтючо?  тишi.
Тiльки бабуся шаргала рогачем у печi, витягаючи горнятко,  з  якого  пахло
грибами. Коли ж вiн опустив руки i пiдвiв голову, всi  побачили,  що  його
обличчя мокре вiд слiз, а очi свiтяться якимось дивним вогнем, якого ранiш
нiколи в них не було...
   - Друзi, не дивуйтеся мо?й слабкостi... Зараз я плакав за тим, чого  не
вернеш, i за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тiльки плакав, я
поклявся сам собi нещадно  боротися,  поки  сил  мо?х  стане,  з  ворогами
нашими, якi на коренi народ наш нищать  i  в  цьому  сво?му  злому  намiрi
досягли вже чималих успiхiв. Боротися, щоб урятувати хоч те, що  ще  можна
врятувати. Життя i майбутн? дiток оцих. I землю нашу... Коли я ще  недавно
йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотностi, то зараз я подумав, що йду на
Сiч, до Сiрка, для того, щоб допомогти йому сво?ю  шаблею  захищати  землю
нашу i народ наш! Якщо i ви тако? думки, то закликаю вас, браття мо?, пiти
разом зi мною. Бо ж чу?те, як волають цi ру?ни до помстиi Бо ж видите,  до
чого довели нас нерозумнi гетьмани  нашi  -  до  повно?  руйнацi?  держави
нашо?, до повно? загибелi...
   - Ну, виннi не тiльки вони, - вставив Арсен.
   Авжеж не тiльки вони, - погодився Палiй. - Але в першу чергу -  вониi..
Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять рокiв тому володiв  обома  берегами
Днiпра i мав шiстдесят тисяч козакiв, крiм запорожцiв. А мiг би  мати  сто
двадцять або й бiльше! Аби тiльки гукнув клич... А що ма? тепер через свiй
дурний розум? Тисячу яничарiв, татар, волохiв та сотню сво?х  гультiпак...
Вiн один з винуватцiв поразки укра?нських та росiйських вiйськ у  вiйнi  з
шляхтою, внаслiдок чого в Андрусовi Укра?на була роздiлена по  Днiпру  мiж
Росi?ю i Польщею. I якщо  Лiвобережжя,  возз'?днане  з  Росi?ю,  вистояло,
вижлло у вирi лихолiття, то Правобережжя геть витовкли  кримчаки,  шляхта,
яничари та  сво?  ж  таки  дурноверхi  гетьманята...  А  Петро  Дорошенко!
Зда?ться, не дурний, а не  вистачило  кебети  возз'?днати  Правобережжя  з
Лiвобережжям i Росi?ю. Все було майже готове, коли вiн прийшов з  вiйськом
на Полтавщину i лiвобережнi полки ось-ось мали  вручити  йому  гетьманську
булаву. Так нi ж! Одержавши звiстку з Чигирина, що линка скочила за плiт з
молодим козаком, покинув вiйсько  на  брата  i  помчав  стрiмголов  карати
зрадницю. I все знову розсипалося. I знову почалися мiжусобицi, чвари,  аж
поки турки, покликанi ним, не доконали Правобережжя... Нi, що не кажiть, а
самi вони, гетьмани, виннi, що так сталося... Та нам вiд цього не легше...
Вiн пiдвiвся, заглянув на пiч, де притихли дiти. - Що, любi мо? голуб'ята,
тепленько вам тут?.. То й ростiть на здоров'я! Бо на вас уся надiя наша...
Прощавайте!
   Козаки вийшли з хати.


   3

   Другого дня надвечiр, ?дучи по  бездорiжжю  широкою  долиною  Унави,  а
потiм - Iрпеня, валка прибула до невеликого мальовничого  села  Новосiлки,
що розкинулося на низовиннiй терасi рiчки, побiля озера Рокитного.
   Ще здалеку почувся гавкiт собак i церковний дзвiн. Подорожнi не  вiрили
сво?м вухам: невже ?м це вчува?ться?
   Але нi - з димарiв багатьох хатин  в'ються  сизi  вечiрнi  дими,  дзвiн
справдi  бомка?  з  невеличко?  дерев'яно?  церковцi;  собаки,   помiтивши
чужинцiв, завалували ще дужче, i на ?хнiй гавкiт з хатин виходили люди.
   - Аж дивно, - сказав Палiй. - Це перше село,  що  зберегло  ще  в  собi
людський дух!
   Вони звернули з лугу, в'?хали  на  чималий  вигiн  i  зупинилися  перед
церквою. До них почали пiдходити  дядьки  в  свитках,  кожухах  i  високих
баранячих шапках-бирках, з цiкавiстю розглядали змучених  далекою  дорогою
втiкачiв, серед яких було чимало хворих. Почувши гул  голосiв  та  iржання
коней, з церкви видибав старенький попик у темнiй рясi поверх кожушини i з
невеличким срiбним хрестом на грудях. Палiй i Арсен пiдiйшли  до  нього  i
попросили благословення. Попик осiнив ?х сво?м перстом  i  дав  поцiлувати
хреста.
   - Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок  на  нiч.  Люди  перемерзли,
зголоднiли, багато хто заслаб, усiм потрiбен вiдпочинок, -  сказав  Палiй,
випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усiх бокiв.
   - Бачу, бачу, добрий чоловiче. I хоча в селi залишилася тiльки  третина
людей з тих, що жили тут ще десять рокiв тому, ми  зможемо  дати  притулок
цим нещасним, - вiдповiв священик i зразу ж наказав  парафiянам  взяти  на
ночiвлю по сiм'? прибулих.
   Уперше за багато тижнiв змученi подорожнi вiдчули тепло обжитих  хат  i
добрих сердець.
   - М-м-м, панове,  жию,  мов  кiт  у  масляну,  -  заявив  Спихальський,
наминаючи гарячi пампушки i запиваючи  холодною  ряжанкою,  коли  Арсен  з
Палi?м i священиком зайшли до хати,  де  зупинився  пан  Мартин  разом  iз
сiм'?ю Iваника. - Ех, була б моя  воля,  зостався  б  я  тутай  до  весни,
панство, то не мав би горя!
   - А що, це думка,  зна?ш-ма?ш!  -  пiдхопив  Iваник.  -  Чу?ш,  Зiнько?
Зостанемося тут? Бо куди ж нам iти -  в  Дубовiй  Балцi  все  спалено,  не
залишилося нi кола нi двора... А тут, я  бачив,  ?  пустки.  Якщо  громада
дозволить, можна i поселитися в якiй-небудь... Пiд  боком  -  рiчка,  лiс,
луг, поля. I для нас шмат знайдеться, щоб навеснi зорати та засiяти.
   Арсен переглянувся з Палi?м. У нього теж промайнула думка,  що  було  б
непогано прилаштувати тут сво?х. Бо йому доведеться  мандрувати  далi,  на
Запорожжя. А там - на розшуки Златки i Стехи...
   Палiй розумiюче кивнув головою. Шепнув:
   - Я сам думав уже...
   За столом у священика вiн повiв мову про поселення втiкачiв. Розказавши
панотцевi про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке  вони  бачили
всюди на сво?му шляху, про те, що ?м, кiльком козакам, доведеться ще ?хати
з важливими вiстями в Ки?в i на Запорожжя, Палiй попросив:
   - Панотче, влаштуйте  наших  людей!  У  Новосiлках  багато  хат  стоять
пустками. Хай нашi люди поселяться в них... Без дiла не сидiтимуть.  Та  й
бiльшiсть чоловiкiв умiють тримати шаблю в руцi. А в наш  час  це  теж  не
останн? дiло!
   - Зберемо завтра сходку, як громада вирiшить, - сказав священик.
   Громада  обмiрковувала  недовго.  Наступного  дня  опiвднi   все   село
зiбралося до церкви, панотець Iван з папертi розповiв про бажання прибулих
поселитися в ?хньому селi.
   - Було в нас сто чотирнадцять дворiв, дорогi  мо?  прихожани,  а  зараз
зосталося тiльки п'ятдесят дев'ять. Жило тут майже вiсiм  сот  чоловiк,  а
нинi - тiльки третина того... Чи ж ми не пригрi?мо цих бiдолах, дорогi мо?
миряни?
   - Атож, атож, чому не пригрi?мо? Хай зостаються! Жити ? де! -  залунали
голоси. - Сво? ж люди!
   Так дубовобалчани i немирiвцi поселилися  в  закинутому  мiж  лiсами  i
лугами сiльцi над тихоплинним  Iрпенем.  Того  ж  дня  прибулi  заходилися
прибирати новi домiвки.
   Арсен вибрав  для  сво??  родини  чималу  хату  з  клунею  i  повiткою,
виплетеними з лози  i  вкритими  очеретом.  Посеред  двору,  над  рубленою
криницею, височiв журавель, а чималий город,  що  тягнувся  до  iрпiнських
лук, був обсаджений гiллястими  вербами.  Супроти  цi??  запустiло?  оселi
розкинувся широкий вигiн, на  протилежному  боцi  якого  стояла  невеличка
дерев'яна церковка.
   Цiлий день уся сiм'я  працювала,  впорядковуючи  нову  оселю.  Арсен  з
Романом розкидали кучугури снiгу, полагодили ворота, привезли з лiсу  хуру
сухих соснових дров i склали ?х у клунi. Звенигориха затопила в печi.  Дiд
Онопрiй змайстрував стiл i лаву, а також намостив за грубою пiл, щоб  було
на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлiв i погрiб. Арсен працював як у
туманi. Схуд, змарнiв - аж почорнiв. Перед очима весь час  стояла  Златка.
Чорнокоса, голубоока, усмiхнена... Де  вона?  Що  з  нею?  Чи  не  продали
дiвчину десь за море, де загубиться ?? слiд?..  Вiд  безсило?  лютi  мiцно
стискав топорище i гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого
дерева iскри.
   Потiм у забуттi мрiяв про те, як, знайшовши дiвчину, побереться з  нею,
як вони розживуться на  сво?  господарство.  Може,  навiть  тут,  у  цьому
привiтному мальовничому селi... А чому б i нi? Як  тут  гарно!  Як  буйно,
мабуть, цвiтуть навеснi  тут  луки!  Скiльки  в  навколишнiх  лiсах  ягiд,
грибiв, горiхiв, дичини! А рiчка, напевне, аж кишить рибою та раками...  I
землi скiльки хочеш, стiльки й засiвай, аби було чим!
   Як йому,  стомленому  вiйськовою  службою  на  Сiчi,  походами,  боями,
поневiряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала  на
нього, хотiлося мирно пожити в сво?й хатинi з  коханою  i  всi?ю  родиною,
орати поле, сiяти в пухкий чорнозем добiрне зерно, косити i  жати,  ходити
за худобою, а зимовими вечорами, коли завива? хуртовина, сидiти  в  теплiй
хатi, перед  палахкотючим  полум'ям  лежанки,  i  тримати  в  сво?х  руках
невеличкi Златчинi рученята...
   Цiлий день, поки вiн разом з Романом працював у цьому поки  що  чужому,
нерiдному дворищi, його переслiдували такi думки i мрi?,  i  нiяк  не  мiг
прогнати ?х вiд себе.
   Перед вечором вiн зайшов на подвiр'я, де зупинилася Феодосiя з  дiтьми.
Тут теж кипiла робота. Правда, змарнiла,  прибита  горем  жiнка  працювала
через силу, але ?й допомагали Палiй i Сава  Грицай.  Молодий  Семашко  теж
крiпився i намагався приховати свiй смуток, щоб не завдавати  ще  бiльшого
жалю матерi.
   З сусiднього двору долинали  голоси  Зiньки  та  Iваника.  ?м  вторував
гучний бас Спихальського. Арсен сумно усмiхнувся i  похитав  головою:  ой,
недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цiй родинi! Всi  помiтили,
що вiн накидав оком на дужу, красиву постать Зiньки, на ?? вродливi очi  i
чорнi кучерi, що вибивалися з-пiд хустки. Одному Iваниковi,  зда?ться,  це
невтямки.
   - Ну що, Арсене, свiт не без добрих людей? -  удавано  веселим  усмiхом
зустрiв його Палiй, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже  хатину.
- От i скiнчилася для багатьох iз наших людей важка зимова подорож,  якiй,
здавалося, не буде кiнця. Всi пристро?нi,  мають  теплi  притулки,  татари
сюди, на Полiсся, доходять рiдко,  а  ми  тепер  можемо  мандрувати  далi:
спочатку до ки?вського во?води, а потiм - на Сiч... Чи  як  ти  гада?ш?  -
Помiтивши гiркоту на стиснутих вустах Арсена та бiль у  його  почервонiлих
очах. Палiй поспiшив сам вiдповiсти  на  сво?  запитання:  -  Знаю,  знаю,
рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка - розшукати i визволити  Златку
i Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо  потрiбно
буде - то й до самого Вельзевула в пекло!..
   - Спасибi, батьку, - тихо промовив Арсен.  -  Робiть  як  краще...  Бо,
справдi, у мене зараз одна думка. Вона, мов ?жак, товчеться в мо?му черепi
i нi вдень нi вночi не да? менi спочинку... Я не заспокоюся доти, доки  не
знайду сво?х, доки не визволю ?х i не вiдомщу винуватцям ?хнiх  нещасть  i
поневiрянь... Об однiм прошу - не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше!
   Палiй обняв свого молодого друга i мiцно притис  до  грудей.  А  ранком
наступного дня, коли сонце тiльки-тiльки показалося з-за зеленого бору,  з
села ви?хав загiн запорожцiв i риссю помчав Бiлогородським шляхом на схiд.


   4

   Ки?вський во?вода князь  Петро  Шереметьев  хворiв,  i  сотник  Туптало
направив запорожцiв до Патрiка Гордона, який на  цей  час  одержав  звання
генерала i прибув до Ки?ва для проведення  фортифiкацiйних  робiт.  Крутим
узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхн? мiсто,  i  в  одному  iз
затишних провулкiв, поблизу золотоглавого Софiйського  собору,  зупинилися
перед чималим дерев'яним будинком з  фарбованими  дощаними  наличниками  i
двома задерикуватими - теж дощаними - пiвнями на даховi.
   Гордон стояв у жарко натопленiй свiтлицi перед  широченним  столом,  на
якому лежали карти Ки?ва i його околиць, виконанi ним самим,  але  дивився
не на них, а на щойно закiнчений план великого  двоповерхового  будинку  i
думав, що цей його майбутнiй власний будинок ма? бути красою i пишнiстю не
гiрший за будинок  самого  во?води.  Слава  богу,  цар  не  поскупився  на
подарунки пiсля переможного закiнчення тяжко? чигиринсько? кампанi?, i вiн
тепер може вважати себе багатою людиною. Вiн нiколи не  був  пустопорожнiм
мрiйником. Вiн був людиною дi?, рiшучою i наполегливою.  Але  зараз,  коли
доля пiсля багатьох ударiв стала милостивою до нього, чому  б  йому  i  не
помрiяти у сво? сорок чотири роки про власний  затишний  куток?  Звичайно,
тут, у Росi?, вiн  не  досягне  того,  чого  мiг  би  досягти  у  себе  на
батькiвщинi, де  батько  здобув  титул  герцога,  а  королем  Англi?  став
двоюрiдний брат Карл. Однак i на свою долю не мiг ремствувати... До  нього
прийшли влада i багатство.
   На його витонченому, виразному обличчi блукала ледь  помiтна  загадкова
усмiшка, що так  подобалася  жiноцтву,  а  голубi  очi,  затiненi  густими
рудуватими вiями, затуманилися вiд раптово набiглих спогадiв i думок.  Вiн
не зразу зрозумiв, чого до покою зайшов стрiлець i  двiчi  погукав:  "Пане
генерал! Пане генерал!" Тiльки перегодя запитав:
   - Чого тобi?
   - До вас запорожцi... Кажуть, - важлива звiстка.
   - Хай заходять! -  Генерал  пiдняв  брови  i,  впiзнавши  Звени-гору  i
Во?нова, радiсно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старi знайомi! Козаки вклонилися.
   - Так, це ми, ваша вельможнiсть, - сказав Арсен.
   - Ну, якщо це ти, козаче, iз сво?ми друзями, то я  вже  здогадуюся,  що
трапилося щось надзвичайне.
   - Так, пане генерал, ми щойно прибули з  Немирова,  вiд  гетьмана  Юрiя
Хмельницького.
   - Ого!
   -  Турки  готують  наступного  лiта  похiд  на  Ки?в   i   Лiвобережжя.
Кара-Мустафа вважа?, що Ки?в - ключ до всi?? Укра?ни.
   - Ось як!.. Спасибi, друзi, за  вiстi.  Я  негайно  доповiм  во?водi  i
гетьману  Самойловичу.  Гадаю,  вони  подбають   про   те,   щоб   належно
приготуватися до зустрiчi непроханих гостей... А вас буде нагороджено.
   - Ми особисто не потребу?мо нiяко?  нагороди,  пане  генерал,  -  казав
Арсен. - Але в селi Новосiлках, на  Iрпенi,  за  Бiлогородкою,  залишилися
нашi родини без нiяких засобiв... Якщо ваша ласка, розпорядiться допомогти
?м харчами i зерном для посiву.
   - Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди?
   - А ми на Запорожжя... Нашi друзi теж повиннi негайно знати про  намiри
туркiв.
   - Далека дорога... Я зараз вiддам розпорядження, щоб вас iз  вiйськових
складiв забезпечили сухарями, пшоном i солониною.
   - Велике спасибi... Тодi вже, якщо така ваша  ласка,  пане  генерал,  -
вставив Палiй, - дайте розпорядження  забезпечити  нас  також  порохом  та
оливом, бо в степу можна зустрiти зараз не тiльки чотириногу дичину...
   Гордон усмiхнувся i мiцно потис руки козакам.
   - I таке розпорядження дам!


   5

   До самого Чигирина  лежали  глибокi  снiги,  i  козаки  по  бездорiжжю,
навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останнiй день раптом
з пiвдня дихнув теплий вiтер, i чигиринська  Кам'яна  гора,  куди  з'?хали
опiвднi подорожнi, щоб подивитися  на  ру?ни  мiста,  загомонiла  веселими
весняними струмками.
   Постоявши пiвгодини на крутому шпилi i з сумом  надивившись  на  мертвi
ру?ни колись могутнього замку, на  розкопанi  турками,  запустiлi  вали  i
приметенi снiгом згарища будинкiв, вершники рушили знову в дорогу.
   За Суботовим Роман, який ?хав попереду, раптом крикнув:
   - Татари!
   Всi зупинилися. Справдi, в  долинi,  якраз  на  ?хньому  шляху,  стояло
кiлька вершникiв у кудлатих овечих шапках i таких же кудлатих кожухах.  За
спинами у них стримiли луки  i  круглi  шкiрянi  щити.  Видно,  вони  були
враженi несподiваною зустрiччю не менше, нiж козаки, бо теж  зупинилися  i
не знали, що робити - тiкати чи оборонятися.
   - Нас бiльше, браття, -  сказав  Палiй,  витягаючи  з  пiхов  шаблю.  -
Зда?ться, пiдмоги ?м ждати нiзвiдки - всюди голий степ.
   Козаки стояли на горбi, i ?м було видно на кiлька верст  навкруг.  Нiде
нiкого!
   Арсен i Роман скинули рушницi.
   - Не будемо ризикувати, - пояснив  Арсен.  -  Двох-трьох  покладемо,  а
решту вiзьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!
   Раптом один iз  супротивникiв  пiдвiвся  на  стременах  i  замахав  над
головою шапкою.
   - Гей, урус, не стрiляй! - долинув його крик. -  Моя  не  татарин!  Моя
калмик ?сть!.. Не стрiляй!.. Моя - друг ?сть!
   Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палiя.
   - Що будемо робити, батьку Семен? Може, и  справдi  це  калмики?  Торiк
?хнiй князь з чотирма тисячами вершникiв допомагав нам пiд Чигирином  бити
татар. Вони люто ненавидять кримчакiв... До того ж це пiдданi московського
царя!
   - Чим доведеш, що ви калмики, а не татари?  -  гукнув  Палiй.  Вершники
щось швидко залопотiли по-сво?му. Потiм несподiвано для козакiв зняли з-за
плiч луки i кинули на снiг.
   - Моя вас не чiпай!..  Твоя  нас  не  чiпай!  -  долинув  крик.  Козаки
заховали шаблi в  пiхви,  наблизились.  Молодi  смаглявi  чорноокi  батири
сторожко дивилися з-пiд волохатих шапок, однак страху не виявляли.
   - Хто ви i як тут опинилися? - спитав Арсен.
   - Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, - вiдповiв  кремезний
вилицюватий калмик. Видно, вiн один трохи розумiв по-росiйському, бо  його
товаришi  байдуже  розглядали  козакiв.  -  Один  батир  заслаб...   Добре
заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не  простий  батир...
Княжич калмицький...
   - Ага, ясно, - кивнув головою Арсен. - Що ж  вас  занесло  так  далеко?
Адже до Чорного степу неблизький свiт!
   - Моя посольство супроводжай...
   - Посольство? Яке посольство?
   - Калмицький князь посилай посольство до турецький  султан...  Але  тут
раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це  i  був
хворий калмицький княжич, бо  його  супутники  враз  шанобливо  вклонилися
йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав.
   - Ну, кажи ж, яке посольство?
   Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках.
   - Щось тут, хлопцi, не все чисто, - промовив  Палiй.  -  Видно,  товмач
бовкнув зайве i одержав за це нагiнку... Доведеться  допитувати  iнакше...
Чи не дума? калмицька орда переметнутися до туркiв?
   Вiн витяг шаблю. Те ж саме зробили й iншi козаки.
   - Зрадники, ви хочете перейти  з  ордою  на  бiк  султана?  Вiдповiдай,
батире! Iнакше i тобi, i тво?му княжичу смерть!
   Палiй не жартував. Його сiрi очi блиснули крицею, а в голосi прозвучали
суворi нотки.
   Товмач заперечно  замахав  руками.  Щось  швидко  залопотiв  по-сво?му.
Княжич, зiгнувшись i тримаючись  руками  за  живiт,  мовчки  слухав  свого
супутника, а потiм нетерпляче тупнув ногою i знову схопився за  живiт.  На
його обличчi з'явився вираз гострого болю.
   - Заховай шаблю, урус, - сказав кланяючись товмач. - Моя все  казать...
Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий  земля,  кращий  степ,  бiльше
вода... Чорний  степ  -  чорна  земля,  маломало  вода,  зовсiм  мало-мало
дерево... Тут - красива земля, багато-багато вода, а людей нема...  Калмик
хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут  своя  юрта,  ?здить
тут в своя  кибитка...  Калмик  хоче  переселитись  тут!..  Козаки  мовчки
переглянулись.
   - Ну, а далi? - спитав Арсен. - Чого ж ви ?хали до султана?
   - Кримський хан - ворог для калмик... Хан рубати, убивати калмик... Наш
князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для  калмик...  Пуста
земля... Нiчия земля... Щоб хан не нападав на калмик...
   - Чоловiче! - вигукнув Палiй. - Але ж ця земля - наша! I князь ваш  ма?
знати про це. Адже вiн сам приходив торiк пiд  Чигирин  допомагати  нам  у
вiйнi проти султана i хана! А крiм того, мав би спочатку запитати  дозволу
в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт... Тож  повертайте
голоблi назад!
   В очах товмача майнув переляк.
   - Урус, моя - маленький чоловiк... Не вбивай, урус!
   - Не бiйся, ми вас не зачепимо...  Можете  ?хати  собi!..  Але  передай
сво?му князевi, що цар знатиме про  цей  його  вчинок  i,  сподiваюся,  по
головi не погладить!.. Коли рокiв п'ятдесят чи шiстдесят  тому  ваша  орда
прийшла з Сибiру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися  вам  по  цей  бiк
Волги з тим, щоб ви захищали рубежi Московсько? держави, а не  пiддавалися
турецькому султану... Зрозумiв?
   - Моя розумiй, розумiй, - закивав головою товмач i рукавом кожуха витер
спiтнiлий лоб. - Моя передавай... Все передавай!.. Моя повертай додому!..
   - От i гаразд... А тепер можете ?хати собi!


   6

   Зайшовши до вiйськово? канцелярi?, Семен Палiй, Арсен Звенигора i Роман
Во?нов вклонилися сивовусому кошовому,  а  потiм  виструнчилися,  завмерли
перед ним. Сiрко обняв ?х, уважно оглязув. Вiд його  пильного  погляду  не
приховалася i глибока зажура, що зача?лася в примерклих Арсенових очах,  i
схудлi,  обпаленi  морозними  вiтрами   козацькi   лиця,   i   зосереджена
заклопотанiсть у всiй доладнiй Палi?вiй постатi.
   - Бачу, при?хали не з  порожнiми  руками,  -  сказав  вiн.  -  Привезли
новини?.. I, зда?ться, не тiльки гарнi?
   - Ви вгадали, батьку, - сумно вiдповiв Арсен.
   - То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весiллi?
   Арсен тяжко зiтхнув i  коротко  повiдомив  про  зникнення  наречено?  i
сестри.
   Ця звiстка, видно, схвилювала кошового. Вiн закусив кiнчик сивого  вуса
i довго мовчав. Потiм пiдвiв очi.
   - Отже, ти кажеш - вони в Криму? Де ж саме?
   - Мабуть, в Ак-Мечетi... В ту нiч вiд'?здив  з  Немирова  ак-мечетський
салтан Газi-бей. I важко повiрити, щоб вiн повернувся з Укра?ни  додому  з
порожнiми руками...
   - Справдi, важко...
   - Але - клянусь усiма святими! - я  доберусь  до  нього  i  вiдомщу!  -
вигукнув Арсен, стискаючи в безсилiй лютi кулаки.
   - Ми разом вiдомстимо! - додав Роман.
   - Чекайте, хлопцi, чекайте! - зупинив ?хнiй порив Сiрко. -  Про  це  ми
поговоримо потiм... А зараз сiдайте, розповiдайте. Я хочу знати все.
   Козаки посiдали до столу. На дзвiнок кошового  молоденький  джура  внiс
чималий дерев'яний дзбан пахучого пiнистого  меду,  поставив  розмальованi
вiзерунками високi череп'янi кухлi з ручками, наповнив ?х.
   Палiй докладно розповiв про ?хню по?здку на Правобережжя, про  свавiлля
Юрiя  Хмельницького  в  Немировi  i  його   нелюдську   жорстокiсть,   про
немирiвську залогу  i  намiри  туркiв  влiтку  розпочати  новий  похiд  на
Укра?ну, на цей раз пiд Ки?в, про наказ кримчакам напасти на  Лiвобережжя,
про зустрiч iз калмицькими послами  до  султана  Магомета  i  про  бажання
калмицько? орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя.
   Сiрко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тiльки по тому, як  у
нього блискали очi i правиця затиснулася в кулак, можна  було  догадатися,
що кошового вразило почуте до глибини душi.
   Палiй яскраво змалював страшнi картини запустiння, всенародного горя  й
убозтва, яке козаки бачили пiд час сво?? подорожi. А в кiнцi сказав:
   -  Братовбивчi  жорстокi  вiйни  мiж  лiвобережними  та  правобережними
гетьманами, безперервнi напади татар, шляхти, а особливо  турецька  навала
зруйнували нашу дорогу Укра?ну, поставили ?? над прiрвою.  Зда?ться  менi,
ще один удар - i вона впаде в не?.. Йдеться про те, що  Правобережжя  може
стати чужою землею, якщо ми  не  заселимо  його  сво?ми  людьми,  якщо  не
пiднiмемо з ру?н мiста i села. По всьому  видно,  що  гетьман  Самойлович,
незважаючи на те, що вiн багато  сил  приклав  для  оборони  Чигирина  вiд
туркiв, не розумi? цього i дба? тiльки  про  збереження  сво??  влади  над
Лiвобережжям i про те, як би цю владу зробити  спадковою,  тобто  передати
свою булаву котромусь iз синiв, яких вiн уже при значив  полковниками.  Бо
коли б розумiв, то не затримував би силомiць на лiвому березi  втiкачiв  з
Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського,
повертати тих втiкачiв i палити Ржищiв, Стайки, Корсунь i  прилеглi  села,
щоб  ?х  нiхто  не  заселяв...  Зовсiм  не  можна  покладатися   на   Юрка
Хмельницького,  який  робить  разом  з  татарами  розбiйницькi  походи  на
Лiвобережжя, щоб вивести звiдти людей на свiй бiк  i  заселити  його.  Наш
народ добровiльно нiколи не пiде пiд владу турецького  султана.  На  жаль,
Юрiй не розумi? цього або ж не хоче розумiти, бо вiдступати  йому  нiкуди:
занадто багато кровi пролив вiн, багато горя завдав народовi  сво?му,  щоб
сподiватися на його  прощення,  а  тим  бiльше  -  на  повагу  i  любов...
Залиша?ться  одна  сила,  що  здатна  захистити  Правобережжя,  -  Москва.
Опираючись на ?? явну чи та?мну - в залежностi вiд обставин  -  пiдтримку,
запорожцi можуть i повиннi вiдродити  цей  нещасний,  сплюндрований  край,
повернути  його  в  лоно  нашо?  матерi-вiтчизни.  Iнакше  його   посядуть
чужинцi...
   Довго всi мовчали, враженi Палi?вою розповiддю. Навiть Арсен  i  Роман,
якi вже не раз чули свого товариша, якi разом з ним бачили все, про що вiн
щойно розповiв, тiльки тепер усвiдомили, в який страшний час вони живуть i
який тягар поклада? життя на ?хнi плечi.
   Нарештi, зiтхнувши, Сiрко пiдняв обважнiлу голову i тихо промовив:
   -  Спасибi  тобi,  козаче,  за  тво?  щирi,  правдивi  слова,  за  тво?
вболiвання i многотрудну подорож... Справдi, живемо  ми  в  страшний  час.
Доля послала нам тяжкi випробування, а серед  них  найтяжче  -  смертельну
небезпеку з пiвдня,  з  боку  ханського  Криму  i  султансько?  Порти.  Цi
вiдвiчнi вороги нашi уже витоптали пiв-Укра?ни i посягають на  те,  що  ще
зосталося. Проти них ми i повиннi передусiм  скерувати  всi  сили...  Доки
кiнь людолова топтатиме копитами нашу землю,  доки  хижий  аркан  душитиме
бiлу шию дiвчини-полонянки, доти ми мусимо мiцно тримати в руках шаблi!  Я
стояв i стоятиму на цьому, поки  й  днiв  мо?х...  Та  власних  сил  наших
замало. Тiльки разом з Москвою, разом з братом нашим - народом руським  ми
висто?мо i переможемо в цiй смертельнiй  боротьбi.  Тiльки  так!  Iнак?iiе
бути не може! Мине якийсь час - i знову пiднiмуться по всьому Правобережжю
села й мiста, заколосяться житом-пшеницею широкi ниви, залуна? вiд порогiв
до Карпат i Полiсся наша пiсня i наше слово!..
   - Дай боже! - промовив Палiй. - За це ми не пошкоду?мо сво?х сил!  Наше
щастя, що ма?мо  такого  вiйськового  ватага  як  батько  кошовий.  Будемо
сподiватися, що вiн докiнчить те що намислив i за що стояв усе життя!
   - Е-е, синку, старого хвали, та з дому  веди!  -  зупинив  його  жестом
Сiрко. - Докiнчать, мабуть, iншi, а менi б тiльки  ще  хоч  раз  погромити
супостата Мюрад-Гiрея, вiдомстити йому за напад на Сiч, за руйнацiю  землi
нашо?, за сльози люду православного!.. А головне - дати йому так по зубах,
щоб вiдпала охота пройтися влiтку з ордою по Лiвобережжю!
   В Арсена радiсно блиснули очi. Вiн схопився.
   - Батьку, то буде похiд на Крим?.. Коли ж? Сiрко обняв козака,  посадив
поряд з собою.
   - Розумiю тебе, синку. Але не поспiшай - всьому свiй час!



   Частина друга

   "КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!"

   1

   Сiрко вiв на Крим десять тисяч запорожцiв. Тако? кiлькостi  во?нiв  Сiч
не виставляла одночасно нiколи. В морськi походи  звичайно  ходила  тисяча
або двi, в сухопутнi  -  шiсть-вiсiм  тисяч  козакiв.  Тепер  же  на  клич
прославленого кошового вiдгукнулися всi, хто мiг тримати шаблю в  руцi.  А
таких пiсля турецько?  навали  на  Правобережжя  з'явилося  в  запорозьких
володiннях чимало. Хто втратив у вирi лихолiття сiм'ю, хто не хотiв  гнути
спину перед лiвобережною старшиною, котра  запанiла  i  почала  притiсняти
свого брата-козака, той тiкав на Низ i поповнював Сiркове вiйсько.
   Наступного дня пiсля переходу на лiвий бiк Днiпра кошовий, замiсть того
щоб податися прямо на пiвдень, на Перекоп, куди по  знайомих  путiвцях  не
раз i не  два  ходили  запорожцi,  повернув  вiйсько  на  схiд,  до  рiчки
Молочно?.
   Молодi козаки дивувалися i стиха ремствували, старi мовчали,  довiряючи
сво?му досвiдченому полководцю, але теж були в душi незадоволенi. Це ж  не
жарт - накидати такий гак! Одначе нiхто не смiв перечити: в походi кошовий
або наказний отаман мав необмежену владу i  за  непослух  мiг  скарати  на
горло.
   - I що собi надумав старий? - бурчав Метелиця. - Так ми, чого  доброго,
вiдмаха?мо до самого Азова!
   - Цить,  Корнiю,  якщо  не  хочеш  ки?в  скуштувати!  -  шипiв  Шевчик,
оглядаючись. - Сiрко зна?, що робить!
   Сiрко справдi знав, що робив. Дiйшовши до  Молочно?,  вiн  дав  вiйську
денний  перепочинок,  а  потiм,  круто  повернувши  на   пiвдень,   швидко
попростував до Сиваша. Тепер iшли тiльки вночi, визначаючи шлях по  зiрках
i ледь примiтних в темрявi степових могилах та балках, а вдень спочивали в
глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожовi загони, розiсланi
кошовим на вiдстань, яку мiг проглянути верхiвець, пильно стерегли  спокiй
вiйська.
   Тому нi перекопський бей, нi тим бiльше хан Мюрад-Гiрей  не  знали,  що
над Кримом нависла небезпека.
   Запорожцi вбрiд перейшли Сиваш i несподiвано  з'явилися  в  Криму.  При
основi неширокого пiвострова, що глибоко врiзувався в море, розбили табiр.
Це мiсце було зручне для оборони. До того ж тут  була  вода:  у  розлогiй,
порослiй травою балцi нуртувало чимале джерело.
   Поки запорожцi напували коней, лагодили збрую i  зброю  та  нашвидкуруч
снiдали солонуватою саламахою. Сiрко зiбрав отаманiв i значних козакiв  на
раду. Всiлися пiвколом на траву.
   - Браття отамани, молодцi запорозькi,  -  промовив  кошовий,  стоячи  в
центрi, - ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю  агарянську,
бусурманську! Сили нашi  сьогоднi  не  малi,  та  все  ж  запорука  успiху
вiйськового в несподiваностi нападу! Нам щастило досi,  оминувши  Перекоп,
потайки пробратися ногайськими степами  i  вийти  в  тили  ворога.  Тепер,
браття, перемога - на вiстрi козацько? шаблi, в бистрих ногах наших коней!
Та ще - в твердостi й мужностi наших сердець!.. Ми промчимо як буря у  три
кiнцi Криму - до Бахчисарая, до Козлова i до  Кафи  -  i  знищимо  все  на
сво?му шляху... Отже, слухайте мене уважно: я з  двома  куренями  залишуся
тут i ждатиму вас рiвно п'ять днiв. У суботу опiвднi,  в  час  найкоротшо?
тiнi, ви всi мусите повернутися сюди. Хто запiзниться, хай поклада?ться на
власнi сили i самотужки пробива?ться додому!.. Наказним отаманом Кафського
загону я призначаю Iвана  Рога,  а  на  випадок  його  смертi  чи  тяжкого
поранення - Василя Заболотного. Козловський загiн очолять Iван Стягайло та
Андрiй Могила. На Бахчисарай пiде курiнний отаман Матвiй Шумило... А  йому
в помiч, - Сiрко зробив паузу i оглянув присутнiх, - Семен Палiй...
   - Молодий ще!  -  буркнув  хтось  iз  старих  сивовусих  козакiв,  яких
зачепило за  живе,  що  недавно  прийнятого  до  коша  новачка  призначено
вiйськовим товаришем наказного отамана.
   Сiрко не любив, коли йому перечили. Вiн суворо глянув  довкола.  Твердо
вiдрубав:
   - Буде так, як я сказав!.. Палiй справдi молодший за багатьох iз нас  i
декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум
у нашiм дiлi - теж не остання рiч.  Бо,  як  вiдомо,  до  булави  треба  й
голови!
   Звенигора непомiтно штовхнув Палiя пiд бiк. Той скосив очi й усмiхнувся
у невеликi вуса. Видно, йому було при?мно, що сам Сiрко так високо  оцiнив
його.
   Тим часом кошовий вiв далi:
   - Виступайте, браття, не гаючись. Мiй вам останнiй  наказ:  ми  прийшли
сюди не тiльки вiдомщати, не тiльки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме
опору, берiть у полон -  ми  ?х  обмiня?мо  згодом  на  сво?х  людей...  I
визволяйте  ясир,  люд  християнський,  невiльникiв  бусурманських.  Треба
нещадно струснути Крим! Вiдомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров
i страждання людей нашихi На цьому я стояв i  стоятиму  до  останнiх  днiв
сво?х... А тепер - рушайте з богом!


   2

   Вогненними смерчами покотилися по Кримовi три козацьких  загони.  Мчали
вони так швидко, що татари-втiкачi не встигали сповiстити  про  смертельну
небезпеку сво?х одноплемiнникiв, якi жили в глибинi пiвострова.  Захопленi
зненацька, кримськi улуси ставали легкою здобиччю запорожцiв.
   Салтани, бе?, мурзи i просто багатi люди кидали напризволяще  майно  i,
захопивши тiльки коштовностi  та  рiдних,  стрiмголов  мчали  на  пiвдень.
Визволенi з рабства невiльники хапали татарських коней, зброю i ставали до
лав запорожцiв.  Жадоба  помсти  палила  ?хнi  серця.  Для  них  Крим  був
ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшнiй  неволi.  I  тепер,
несподiвано здобувши свободу, з лютiстю i нещаднiстю накидалися на ворогiв
- били, ламали i спалювали все, що не могли взяти з собою.
   Свiй загiн наказний отаман Матвiй Шумило роздiлив на чотири частини. На
чолi одного вiн прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три iншi, якi в  свою
чергу дiлилися ще на  два  чи  й  на  три,  послав  бiчними  шляхами,  щоб
прочесати якомога ширший терен.
   Перший сильний опiр татари вчинили в Ак-Мечетi,  невеличкому  селищi  з
приземкуватими глиняними саклями, що лiпилися тiсно навколо  палацу  калги
та чималого кам'яного будинку салтана Газi-бея. Калга у  сво?й  резиденцi?
жив тiльки на?здами, i вся влада в мiстi належала Газi-бею.
   Бажаючи врятувати свою родину, салтан  з  сотнею  вершникiв  безстрашно
кинувся назустрiч запорожцям. Тим часом його  жiнки  i  дiти  у  супроводi
вiдданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая.
   Та що могла вдiяти сотня татар проти  двох  тисяч  козакiв?  За  кiлька
хвилин вона впала, як трава пiд косою. ?диною  втiхою  для  загиблих  було
хiба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий iз свiтiв  десяток
чи пiвтора запорожцiв, а разом  з  ними  -  i  наказного  отамана  Шумила.
Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришiв i йшов  у  першiй
лавi. В однiй з вузьких вуличок, обнесених облупленими  глиняними  тинами,
його i влучила пiд саме серце довга татарська стрiла. Вiн не скрикнув,  не
зойкнув - упав на суху землю i зразу затих.
   - Батька вбили! - гукнув у розпачi Сiкач, сплигуючи з  коня.  -  Чу?те?
Батька вбили!..
   Над розпростертим тiлом отамана схилилося кiлька запорожцiв. Крик  жалю
вирвався з ?хнiх  вуст.  Отаман  лежав  горiлиць,  весь  заюшений  кров'ю.
Довкола збирався все  бiльший  натовп  козакiв,  бо  страшна  чутка  миттю
пролетiла по лавах.
   Скориставшись замiшанням, що несподiвано охопило  запорожцiв,  Газi-бей
миттю повернув коня i, залишивши жменю сво?х  во?нiв  на  поталу,  кинувся
навтьоки.
   Його нiхто не переслiдував. Запорожцi  зiбралися  бiля  свого  мертвого
отамана.
   Пiд'?хав Семен Палiй. Мовчки скинув шапку, злiз  з  коня.  Сiкач  також
мовчки витягнув у  вбитого  з-за  пояса  отаманську  булаву  -  простягнув
Палi?вi. Поволi, сумно вклонився i тихо промовив:
   - Чолом тобi, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашiлий  вiд  бою.
Палiй у першу мить аж вiдсахнувся, не вiрячи в те, що сталося.  Та  пильно
глянувши на нерухоме закривавлене  тiло  старого  отамана,  взяв  пернача.
Старi запорожцi очiкувально дивилися на молодого отамана. Ну, як вiн зараз
поведеться? Чи не втне яко?-небудь дурницi?
   Палiй помiтив в очах декотрих старих козакiв насмiшкуватi iскорки, i  в
його серцi спалахнула злiсть. Знайшли час старi шкарбани для кпинiв!  Тому
його голос продзвенiв сухо, ба навiть суворо:
   - Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати
тiла ?хнi в чужiй землi ми  не  можемо!  Тож  хай  тут  зостанеться  сотня
сподвижникiв покiйного отамана - вони його i поховають як належить... А ми
спробу?мо  наздогнати  втiкачiв.  Або  на  ?хнiх   плечах   ввiрвемося   в
Бахчисарай... Гайда за мною!
   Гул копит розлiгся над крем'янистою долиною Салгiру.
   Коли запорожцi вибралися з  Ак-Мечетi  i  вискочили  на  високий  горб,
звiдки вiдкривався широкий кра?вид i на  обрi?  засинiли  в  блiдо-голубiй
iмлi далекi гори, вони побачили за версту чи двi хмарку сiро? куряви -  то
тiкали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського  салтана  та  ?хнi  жiнки  з
дiтьми.
   Козаки закричали, засвистiли i погнали коней ще дужче.
   Втiкачiв наздогнали за пiвверсти вiд  лiсу,  що  густо  кучерявився  по
узгiр'ю.  Незграбнi  татарськi  халабуди  зупинилися.   З   них   сипонули
чорноголовi татарчата. Заверещали жiнки.
   Вiд передньо? халабуди шарахнувся  вбiк,  до  лiсу,  вершник  у  бiлому
тюрбанi. Перед собою, на луцi сiдла, вiн держав двiйко маленьких дiтлахiв.
Не  оглядаючись,  стрiлою  помчав  до  чагарникiв,  де  сподiвався  знайти
порятунок.
   - Переймайте, хлопцi! То сам салтан, хай йому грець! - гукнув Метелиця,
притримуючи коня бiля халабуди. -  А  я  загляну  до  його  гнiзда,  може,
впiймаю яку пташину!
   За салтаном кинувся Арсен зi сво?ми побратимами.
   В Ак-Мечетi вiн обшарив весь салтанський будинок, але Златки i Стехи не
знайшов нi серед убитих татар, нi серед звiльнених бранцiв. На  запитання,
чи не привозив салтан з Укра?ни двох дiвчат  на  ймення  Златка  i  Стеха,
невiльники вiдповiли, що повернувся вiн з ясиром, та  пригадати,  чи  були
серед бранцiв дiвчата з такими iменами, не могли.
   Охопленi вiдча?м. Арсен i Роман  як  навiженi  металися  по  Ак-Мечетi.
Губився слiд дiвчат. Це було найстрашнiше... Де ж вони? Куди запроторив ?х
салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморськi кра??.. Один вiн мiг  дати
достовiрну вiдповiдь.
   I козаки, не жалiючи коней, вихором погналися за  далеким  вершником  у
бiлому тюрбанi. Наздогнати! Будь-що наздогнати i взяти живцем!
   Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну  кошму,  якою  було
завiшено  халабуду,  i  заглянув  усередину.  Там,  забившись   у   куток,
прича?лася жiнка в барвистому татарському одязi.
   - Ге-ге! I справдi - пташина! - загув радiсно  Метелиця  i,  щоб  краще
роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, пiд самий дашок халабуди. -
Та ще яка гарна, побий мене грiм! Дарма що нехрещена!
   Жiнка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака.
Пишна руса коса розсипалася по ??  округлих  бiлих  плечах.  Красивi  руки
зметнулися вгору, мов крила чайки, i застигли перед зблiдлим  лицем,  нiби
просили пощади або захищалися вiд удару.
   - Пане, не вбивай мене! Не вбивай! - скрикнула жiнка по-польськи.  -  Я
не мусульманка! Християнка ?стем!
   Метелиця спантеличено глипнув на не?, товстою п'ятiрнею пошкрiб  голену
потилицю. Його суворе обличчя подобрiшало, мiж бровами розiйшлася  глибока
зморшка.
   - Гм, кажеш - полька?
   - Так, пане! Так!
   - Отже, невiльниця, виходить?
   - Так, пане! Так!
   - А злякалася ж чого?
   - Думала, ви заруба?те мене...
   - Дурненька, ми невiльникiв  не  руба?мо,  а  визволя?мо.  I  ти  будеш
вiльна!
   - Дзенькую бардзо, - ледь чутно прошепотiли помертвiлi вуста.
   Метелиця пiдморгнув ?й, крутнув сивого вуса.
   - Подякою не вiдбудеш! Га-га!.. Чоловiка дома ма?ш?
   - Мала.
   - Ото зрадi?, мат-терi його ковiнька, коли таке  ясне  сонечко  загляне
раптом у його осиротiлу хату. Га? Ех, був би я молодший!..
   Жiнка  не  вiдповiла,  все  ще,  мабуть,  не  вiрячи  в  свiй  щасливий
порятунок. Але до ?? щiк вже почала приливати кров.
   Метелиця з жалем крякнув, важко зiтхнув,  згадавши,  мабуть,  про  сво?
шiсть десяткiв, i випростався в сiдлi.
   - Ну, панi, перепрошую, я залишу  тебе  тут,  бо  мушу  ?хати.  Хлопцi,
зда?ться, випустили з рук мурзу, трясця ?х мамi!
   I старий козак прудко помчав до лiсу,  де  стояли  збентеженi  невдачею
Арсен i його побратими. Салтан пiрнув  у  заростi  i  десь  зник  у  добре
знайомих йому байраках.


   3

   Салтан Газi-бей з двома маленькими синами-близнюками на  руках  вихором
проскакав на змиленому конi вузькою вулицею Бахчисарая, на  ходу  гукаючи:
"Козаки! Козаки!"
   Перед брамою ханського палацу, на кам'яному мiстку, пiд яким  дзюркотiв
каламутний потiк, осадив коня: ханськi нукери довгими списами перегородили
йому дорогу.
   - Козаки! В Ак-Мечетi козаки! - прохрипiв салтан.  -  Швидше  до  хана!
Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!
   Нукери посiрiли вiд страху. Один з них хутко вiдчинив браму,  а  другий
заходився щосили гатити залiзним келепом у велике мiдне било.
   Бахчисарай  загудiв,  як  стривожений  вулик.   Вузькi   вулички   враз
наповнилися переляканими людьми.
   Салтан в'?хав у двiр ханського палацу. Страшне слово - козаки! -  миттю
облетiло всi закапелки i пiдняло на ноги i старих i малих.
   З  другого  поверху,  по  сходах  дерев'яно?  галере?,  прудко  збiг  у
золотистому  шовковому  халатi  хан  Мюрад-Гiрей.   Побачивши   запиленого
вершника на мокрому вiд поту конi, кинувся до нього.
   - Що? - видихнув перелякано.
   - Великий хане, козаки!
   - Де?
   - Перейшли Альму i ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з  ?хнiх  рук!
Всi мо? загинули...
   - О аллах!
   - Великий  хане,  дорога  кожна  мить!  Не  гайся!  Мюрад-Гiрей  глянув
округленими вiд жаху очима на нукерiв.
   - Коней! - закричав верескливим голосом.  -  Коней!  Посадiть  всю  мою
родину на коней - i в лiси! На Яйлу! Швидше!
   Йому  пiдвели  гнiдого  рисака.  Не  чекаючи,  поки  iншi  члени  сiм'?
зберуться й сядуть на коней,  вiн  скочив  у  сiдло  i  м'якими,  обшитими
атласом кiмнатними  чириками  хутко  пiрнув  у  стремена.  Рвонув  поводи.
Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.
   Лопотiв на вiтрi золотистими  полами  розкiшнiй  халат.  Блищала  проти
сонця  спiтнiла  голена  голова.  Хмара  куряви  здiймалася  з-пiд   копит
ханського коня.
   Без збро?, без шапки,  голомозий,  у  барвистих  шовкових  шароварах  i
такому ж халатi, Мюрад-Гiрей скидався зараз  не  на  грiзного  хана-во?на,
перед яким тремтiв увесь Крим, а на брезклого пiдстаркуватого купця з Кафи
чи Гезлева.
   Переляканi жителi мiстечка шарахалися  перед  його  конем  пiд  кам'янi
загорожi. Слiдом за ханом мчали нукери, ханськi жiнки, сини i дочки. Тупiт
копит, крики, хмара куряви i пiр'я з розтоптаних копитами гусей -  усе  це
нагонило ще бiльше жаху на бахчисарайських обивателiв, на яких звiстка про
напад козакiв, звалилась як снiг на голову.
   З усiх бокiв чулися крики:
   - Козаки!
   - Урус-шайтан!
   - О вай-вай, горе нам, правовiрнi!
   - О аллах!
   Люди металися мов божевiльнi. Кричали. Плакали. Благали ханських во?нiв
не залишати ?х напризволяще. Але нiхто нiкого не слухав. Слiпий  тваринний
жах гнав хана, його численну родину i двiрцеву варту  геть  з  Бахчисарая.
Швидше туди - до лiсiв, що темно-зеленими хмарами залягли  по  узгiр'ях  i
глибоких долинах! На Яйлу, а там - до моря, де  завжди  напоготовi  стоять
ханськi кораблi!
   Не встигли останнi втiкачi сховатися в лiсi, як з протилежного боку, на
пiвночi, знялася курява - то мчали передовi загони запорожцiв. Частина  ?х
повернула лiворуч, у вузьку улоговину, де прича?вся Бахчисарай, а  чималий
загiн, помiтивши втiкачiв погнав прямо на пiвдень, на Яйлу.
   - Нас переслiдують! Нас наздоганяють! Горе  нам!  -  закричали  ханськi
жiнки i дiти.
   Хан скреготнув вiд безсило? лютi зубами. Страх i сором переповнили його
серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не  повiдомив  його  про
небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу?  О  великий  аллах!
Тепер Урус-шайтан затопить сво?ми во?нами весь Крим i  пролл?  море  кровi
правовiрних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах!
   Хан глянув на свiй розшитий халат, на м'якi чирики - i  сором  з  новою
силою пронизав його серце. На кого вiн схожий? Як на-смiхатиметься з нього
султан Магомет, коли його вивiдачi котрi  запрудили  весь  Крим,  донесуть
йому про ганебну втечу хана.
   Однак роздумувати було нiколи. За пiвгодини козаки будуть тут!
   - Вперед! - гукнув хан i перший прудко помчав на  Яйлу.  Пiзно  ввечерi
дiстався до Ялти i, кинувши поводи слугам, збiг по трапу на галеру. Тiльки
тут вiдчув себе в безпецi i трохи заспоко?вся. Кожно?  митi  галера  могла
вiдчалити од берега i вийти  у  вiдкрите  море,  де  вже  нiхто  не  зможе
наздогнати ??.  Але  пiсля  недовгих  роздумiв  хан  скасував  свiй  наказ
вiдчалювати i вирiшив заночувати в ялтинськiй бухтi.
   Поволi до нього поверталася здатнiсть тверезо мислити. Страх за  власне
життя зник, i вiн почав думати про те, як зiбрати вiйсько щоб дати Сiрковi
вiдсiч. Переодягнувшись у вiйськовий одяг, причепивши до боку шаблю, а  за
пояс застромивши пiстолi вiн знову вiдчув себе ханом, а не втiкачем i його
голос, коли вiн почав вiддавати нукерам накази,  набув  колишньо?  сили  i
впевненостi.
   - Спасибi тобi, Газi-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усiх,
- поблажливо поплескав Мюрад-Гiрей по плечу стомленого i  прибитого  горем
салтана. - Про тво?х дiток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на  втому,
скачи в Алушту, пiднiмай людей. Хай усi, хто ма?  коня  i  шаблю,  ?де  на
Яйлу! Звiдси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розiшле  гiнцiв
по узбережжю аж до Кафи з мо?м наказом збиратися  на  Яйлi  а  сам  завтра
опiвднi прибуде з вiйськом до витоку Салгiру. Звiдти долиною -  ми  пiдемо
на пiвнiч i погромимо мерзенних гяурiв!
   До пiзньою вечора хан розсилав у всi боки гiнцiв i вивiдачiв  i  тiльки
далеко за пiвнiч, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту i важко впав на
широку, застелену розкiшним барвистим килимом тахту.


   4

   На другий день у стан Сiрка на  березi  Сиваша  почали  прибувати  цiлi
валки колишнiх невiльникiв i невiльниць. Чоловiки, озбро?вшись татарськими
луками i шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранцiв, яких було  майже
стiльки ж, як i визволених невiльникiв. А жiнки й дiвчата, а  також  туми,
тобто дiти, котрi народилися у невiльниць, гнали отари овець, табуни коней
i череди худоби. Ця вiйськова здобич вкрай була необхiдна  для  зворотного
походу козацького вiйська, бо давала в дорозi м'ясо, молоко, сир.
   В суботу вранцi повернувся загiн, що ходив пiд Козлов.
   Не встигла улягтися  радiсть  вiд  зустрiчi  i  щасливого  за  вершення
походу, який закiнчився погромом багатого приморського мiста i визволенням
багатьох сотень невiльникiв, як на пiвденному сходi знялася курява: прибув
кафський загiн.
   Сiрко радiв: разгромлено пiв-Криму, визволено тисячi  людей,  захоплено
багато полоненикiв, на яких згодом можна буде  вимiняти  ще  кiлька  тисяч
невiльникiв.  Такого  успiшного  походу  запорожцi  не  робили   з   часiв
Сагайдачного!
   Коли б повернувся загiн з-пiд Бахчисарая, то й додому nopa!
   Бiля Сiркового намету, розбитого на невисокому  горбi,  сто?ть  бунчук.
Кошовий наказав джурi слiдкувати за тiнню i вiдзначати ?? камiнцями. Сонце
пiдбива?ться все вище i вище - i тiнь ста? коротшою. Ось-ось вона впаде на
полудневу вiдмiтку...
   Сiрко почина?  хвилюватися.  Чому  досi  не  поверта?ться  загiн  з-пiд
Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе?  Невже  Семен  Палiй,  котрий
замiнив загиблого Шумила, не зрозумiв його наказу?
   Правда, до Бахчисарая трохи далi, нiж до Козлова чи Кафи.  I  населений
той пiвденний край густiше - отже, i опiр ворога мiг бути сильнiший...  Та
все  це  не  виправдання!  Наказ  про  повернення  в  суботу  опiвднi  був
категоричний, i виконати його потрiбно будь-що! Чому ж затриму?ться Палiй?
   Сiрко сто?ть на  горбi,  перед  наметом,  i  вдивля?ться  в  далину,  в
блiдо-голубий, розпечений нещадним пiвденним сонцем обрiй. Але його старi,
вицвiлi очi не бачать там нiчого, крiм хвилястого марева.
   Поряд з кошовим стоять отамани i значнi козаки. Всi  вони  не  набагато
молодiш за Сiрка, i кошовий теж не дуже поклада?ться  на  ?хнiй  зiр.  Вся
надiя на молодого джуру.
   - Ну, Iвасю, пильно дивись! - наказу? молодиковi. - Не видно?
   Той аж шию витягнув, аж навшпиньки  пiднiма?ться  -  обводить  поглядом
далечiнь.
   - Зда?ться, ?дуть! - радiсно вигуку? вiн. - Ген-ген знялася  хмарка  на
видноколi!
   Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здiйнявся!  Та  хмарина
росте, шириться - i сумнiв зника?.
   - ?дуть!
   Сiрко осiня? себе широким хрестом. Хрестяться й отамани.
   - Слава богу! Можна  рушати  додому!  Однак  радiсть  була  передчасна.
Раптом у степу знявся стовп чорного диму.  То  передова  сторожа  подавала
знак, що йде орда. Сiрко стиснув кулаки. Вилаявся.
   - Чортiв син - Палiй! Через нього доведеться скубтися  з  кримчаками...
Казав же, - опiвднi всi мають бути тут! Ось тепер  ма?ш.  Нас  п'ятнадцять
тисяч, а ординцiв - тисяч сорок, мабуть.
   Всi  мовчали.  Пильно  вдивлялися  в  хмару  куряви,  серед  яко?   вже
виднiються татарськi бунчуки i гостроверхi шапки кочовикiв.  Хмара  поволi
росте, розширю?ться, охоплюючи вiдстань у кiлька верст.
   - Що будемо робити, батьку кошовий? - пита? сухий, з ?жакуватими сивими
вусами отаман Рiг. - Може, вiдступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посмiють
гнатися за Гниле море...
   - Вiдступати вже нiколи. Це буде не вiдступ, а втеча, - вiдповiв Сiрко.
- Та й загiн Палiя не можемо залишити  на  загибель...  Готуватимемося  до
бою... Нас не мало. Та майже  двi  з  половиною  тисячi  невiльникiв,  якi
битимуться незгiрше козакiв, бо не захочуть знову потрапляти у неволю.  Ми
обрали й укрiпили вигiдну позицiю - хан може атакувати нас тiльки  в  лоб.
Тож зустрiнемо його вогнем з мушкетiв та фальконетiв. А  татари  страх  не
люблять, коли ?м палять просто в обличчя! Тодi вони дуже швидко  показують
потилицю!.. Iдiть займайте мiсця! I без мого наказу в атаку не кидайтесь!
   Весь козацький табiр зразу заворушився.  Запорожцi  кiлькома  лавами  -
покурiнно - залягли в шанцях. До ставки Сiрка вже мчали гiнцi та  джури  з
донесеннями. Жiнок i дiтей, а також полонених та вiйськову здобич  вiдвели
на край пiвострова i почали переправляти через Сиваш.
   На якийсь час над сiрим солончакуватим степом, що дихав гiркою полинною
спекою, запанувала тривожна тиша. ?? порушували тiльки  iржання  козацьких
коней та квилiння бiлокрилих чайок.
   Сiрко стояв на горбi i стежив за ворогом, що швидко наближався.  Татари
вже були так близько, що навiть сво?ми старечими  очима  вiн  добре  бачив
рiзномастi бунчуки над окремими чамбулами.
   Старий отаман уже давно загубив лiк  сво?м  боям  i  перемогам.  Сiчовi
лiтописцi свiдчать, що тiльки великих бо?в вiн провiв  бiльше  пiвсотнi  i
всi ?х виграв, а кiлькiсть дрiбнiших  сутичок  з  ворогами  перевалила  за
пiвтораста.
   Бiй був його стихi?ю. Вiн звик до нього,  як  швець  звика?  до  запаху
шевсько? смоли або орач -  до  скрипу  ярма  чи  шурхоту  рала  в  колючiй
стернi... Бiй був його ремеслом. I знав вiн його, це  ремесло,  досконало.
Саме цим дехто пояснював вражаючу везу-чiсть Сiрка:  за  останнi  двадцять
рокiв вiн не програв жодно? битви!
   Однак, коли Сiрковi казали  про  це,  вiн  насмiшкувато  мружив  очi  i
скептично похитував важкою голеною головою.
   Вiн краще, нiж будь-хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало,
що потрiбна ще виучка i майстернiсть усього вiйська i вiра кожного во?на у
свого ватажка i в справу, за яку вiн бився. Якщо тако? вiри нема,  нема  й
перемоги.
   Саме так  вiрили  козаки  i  повсталi  селяни  та  городяни  в  Богдана
Хмельницького. Тако? вiри i вiн. Сiрко, домагався вiд сво?х пiдлеглих.  I,
зда?ться, досягнув цього...
   Татари зупинилися за пiвверсти вiд козацьких шанцiв. Над ними  майорiли
бунчуки, колихалися знамена. Поодинокi верхiвцi виривалися з орди i  мчали
до козацького табору. Наблизившись на вiдстань  польоту  кулi,  вигукували
образливi лайки я повертали назад.
   У бляклому небi зграями шугало вороння  -  вiчний  супутник  вiйська  i
кривавих бойовиськ.
   Запорожцi, за сво?м звича?м, залягли трьома лавами: передня мала  вести
вогонь, двi заднi заряджали мушкети. У центрi i на флангах Сiрко  поставив
гармати, фальконети i гакiвницi. Гармашi зарядили гармати, щоб вистрiлити,
як тiльки татари наблизяться на полiт ядра.
   Хан затримувався з атакою. Досвiдчений во?н, вiн  розумiв,  що  зiбране
поспiхом з усiх усюд вiйсько може не витримати першо? сутички i  повернути
назад. Тому на очах  запорожцiв  заходився  перегруповувати  сво?  загони,
виставляючи наперед озбро?них вогнепальною збро?ю сейменiв.
   - Чорт голомозий! - вилаявся Сiрко, спостерiгаючи за маневрами хана.  -
Зда?ться, вiн не на  жарт  заповзявся  бiля  нас.  Гада?  розчавити  одним
ударом... Ех, був би тут Палiй! Як менi зараз не вистача?  його  загону...
Гей, Гвасю, коня!
   Джура пiдвiв  сiрого  струнконогого  коня.  Притримав  стремено.  Хотiв
допомогти кошовому, але Сiрко вiдхилив його руку, бо бачив,  що  на  нього
звернутi погляди всього вiйська, i не хотiв перед бо?м показати,  що  його
вже гнуть донизу роки i  обсiдають  болячки.  Тому  сiв  сам.  Один  джура
спостерiг, як напружилося все тiло старого отамана i з яким глухим свистом
вирвалося з його грудей повiтря. Роки брали сво?... Сiрко  поскакав  перед
лавами козакiв.
   - Браття, отамани, молодцi, вiйсько Запорозьке! - звично звернувся  вiн
до во?нiв. - Настала година, коли кожен повинен забути про все  на  свiтi,
крiм одного, - як перемогти ворога. Кожен ма? битися сьогоднi за двох,  бо
ворогiв - не приховую цього - удвiчi бiльше за нас. Але здавна вiдомо,  що
один добрий запорожець вартий трьох ординцiв. То хiба ж здригнеться у кого
серце, хiба опуститься рука, якщо на  нього  нападе  дво?  або  й  тро??..
Пам'ятайте: Сiрко нiколи не вiдступав! Тож чи знайдеться серед вас  такий,
хто сьогоднi втечею зганьбить мою сивину i  накличе  на  сво?  iм'я  вiчне
прокляття й презирство всього товариства? Вiрю:  не  знайдеться  такого...
Знайте: з отi?? могили, - вiн показав рукою на горб, де стояв його  намет,
- я побачу сьогоднi або нашу славну перемогу над Мюрад-Гiресм, або  знайду
там свою смерть. Iншого бути не може. За вiтчизну свою,  за  визволення  з
неволi люду християнського ми  всi,  браття,  грудьми  станемо  тут  проти
ворога нашого ненависного, споконвiчного! Перемога або смерть!
   - Перемога або смерть! - вiдгукнулися лави во?нiв.
   - Умремо, але не вiдступимо!
   - Слава батьковi нашому - Сiрковi!
   Сiрко  по?хав  далi  вздовж  неглибоких  шанцiв,  а   зачарованi   його
проникливими словами запорожцi любовно проводжали поглядами  свого  вождя,
за яким ладнi були йти у вогонь i воду. Вiд тих слiв у них з'явилася  така
сила, яку, здавалося ?м, нiщо в свiтi не могло зламати.
   Об'?хавши поле, що через якийсь час мало  стати  кривавим  бойовиськом,
Сiрко повернув назад i зiйшов на могилу. Кошова старшина i наказнi отамани
Iван Рiг та Iван Стягайло, якi на випадок смертi кошового  мали  заступити
його в бою, розступилися i дали йому мiсце на самому шпилi.
   - Глянь, Iване, до хана прибува? пiдмога, - тихо сказав Рiг,  показуючи
рукою  через  голови  ординцiв,  що  вже  вишикувалися  i  чекали   наказу
атакувати.
   Справдi, з пiвдня швидко наближалося у хмарi куряви вiйсько.
   - А може, то нашi повертаються?
   - Нi, Iвась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках...  Та  й
знамена ?хнi... О, я навiть сам уже бачу!
   - Так, так, i я бачу, - тихо промовив Сiрко. - Ну що ж, замiсть двох на
кожного з нас тепер ста? по тро? ворогiв. Ото i всього!
   На обличчi кошового не здригнувся жоден м'яз.
   - Ти  так  спокiйно  говориш,  Iване!  -  вигукнув  Стягайло.  -  Можна
подумати, що наперед зна?ш наслiдок бою.
   - А чому ж - знаю! - вiдповiв Сiрко. - Ми сьогоднi або переможемо,  або
загинемо... Одного не буде: ми не здамося - i тому я  спокiйний.  Раджу  i
всiм вам, отамани, так настро?ти себе...
   Вiн раптом замовк.  У  татарському  станi  сколихнулися  переднi  лави.
Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.
   Глухо i грiзно застугонiла земля.
   Кримська орда пiшла в наступ.


   5

   Розоривши улуси понад Альмою,  Качею  та  Бальбеком,  Палiй  повернувся
назад, щоб вчасно прибути в стан Сiрка. Хоча i поспiшав, бо часу  лишалося
обмаль, однак пiшов новою дорогою: захотiлося пошарпати ще кiлька улусiв i
визволити невiльникiв. Шлях його лежав з  Булганака  на  Чатирлик,  а  вже
звiдти - на Джанкой i Сиваш.
   Перед Джанко?м  вiд  полоненого  чабана-татарчука  Палiй  дiзнався,  що
годину чи двi тому тут пройшов хан з ордою.
   Худий,  чорний  татарчук  стояв  перед  запорожцями,  злякано   поводив
вузькими очима, дрiбно цокотiв зубами.
   - Куди пiшов хан?
   - Аллах свiдок, мурзо, я не  знаю,  -  пробелькотiв  хлопець  i  махнув
рукою. - Туди десь... До Сиваша...
   - Скiлько було орди?
   - Не знаю, мурзо... Багато.
   - Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?
   - Двадцять, двадцять, - закивав головою хлопчина. - А  то  й  бiльше...
Коли б у мене було стiльки овець, скiльки во?нiв  у  хана,  то  я  був  би
багатший за самого падишаха, мурзо!
   Палiй задумався. Мiж запиленими  бровами  рiзко  прокреслилася  глибока
зморшка. Що робити? Як з'?днатися з вiйськом Сiрка?
   I чим бiльше  думав,  тим  яснiше  ставало  йому,  що  вiн  припустився
помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая  вiн  попростував
на Ак-Мечеть, а звiдти прямо на Джанкой, то виграв би пiвдня i  вже  давно
був би у запорозькому таборi. Зараз же  пробратися  туди  голим  кримським
степом, де все видно як на долонi, просто неможливо. Ординцi враз помiтять
- оточать i знищать!
   I Звенигора, i Во?нов, i Спихальський мовчали. Кожен думав те  ж  саме.
Але нiкому i в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо
виннi були вони всi. То гаснуча надiя примусила ?х обрати iнший  зворотний
шлях, який лежав по тих глибинних  улусах,  в  яких,  як  ?м  розповiли  i
полоненi  татари,  i  звiльненi   бранцi,   томилося   в   неволi   чимало
християнського люду. Може, там десь Златка i  Стеха,  думали  вони.  Може,
Газi-бей заховав дiвчат-красунь подалi вiд очей  ханських  мубаширiв?  Тож
хiба могли вони повертатися на Укра?ну, не переконавшись, що там ?х нема?
   Той зворотний похiд принiс ?хньому загоновi велику здобич:
   у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець,  визволили
сотнi невiльникiв i невiльниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Iзма?ла
з усiм його родом.
   Та це не тiшило Арсена i його друзiв: в ?хнiх  серцях  погасла  остання
надiя, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Нiхто не знав  i  не  чув  про
дiвчат, отже, втрачався останнiй слiд...
   Становище було справдi складне. Вiдрiзанi вiд сво?х, вони  могли  стати
легкою здобиччю хана. Але ж хто мiг передбачити, що Мюрад-Гiрей так  скоро
оговта?ться пiсля погрому, збере  вiйсько  i  навiть  почне  переслiдувати
запорожцiв?
   - Може, пробиватися через Перекоп? - невпевнено промовив Звенигора. - У
перекопського бея, гадаю, не бiльше сили, нiж у нас... I якщо  ми  раптово
вдаримо...
   - Нi, нi, - рiшуче заперечив Палiй, - через Перекоп ми не проб'?мося! А
якщо i проб'?мося, то загубимо половину людей... Та навiть не в цьому рiч.
Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Вiн змушений або ж
прийняти нав'язаний татарами бiй тут, у сво?му таборi,  або  ж  тiкати  за
Сиваш. Якщо навiть товариству пощастить уникнути зустрiчi з ханом  i  воно
вiльно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гiрей не вiдстане вiд  нього  i  буде
переслiдувати в ногайських степах. Щоб  урятувати  вiйсько  вiд  розгрому,
кошовий змушений буде кинути здобич,  полонених,  невiльникiв  i  поспiшно
тiкати. Але ж може бути ще гiрше: нашi не встигнуть перейти Сиваш,  i  хан
змусить ?х прийняти бiй... Нi, нi, ми мусимо допомогти сво?м!
   - Тодi треба придумати щось таке,  -  покрутив  розчепiреною  п'ятiрнею
Спихальський, - щоб, прошу пана, пошити хана в дурнi!
   - Правильно, пане Мартине, - жваво вiдгукнувся на  слова  поляка  Семен
Палiй. - I, зда?ться, я придумав, як це зробити!
   - Як?! - в один голос гукнули друзi.
   - Ми обманимо  хана.  У  нас  ?  чимало  татарського  одягу,  знамен  i
бунчукiв...
   - Отже, ми переодягнемо весь загiн? Тепер я розумiю! - вигукнув Роман.
   - Хай не весь, - заперечив  Палiй.  -  У  цьому  нема  потреби.  Досить
переодягнути три-чотири сотнi i поставити ?х пiд ординськими  знаменами  в
головi загону...
   - А якщо хан не повiрить i пришле сво?х гiнцiв? - спитав Арсен.
   Палiй  замислився.  Мiж  густими  темно-русими  бровами  зiйшлася  туга
зморшка. Ясними сiрими очима  вiн  пильно  подивився  на  товаришiв,  нiби
вивiряв ?х.
   - Нам треба випередити хана i переконати його, що йде на допомогу  йому
перекопський бей.
   - Тодi менi доведеться ?хати до хана гiнцем, - тихо промовив Звенигора.
   - Що ти, брате! -  вигукнув  Роман.  -  Тебе  зразу  схоплять.  Даремно
загинеш!
   - Так, Арсеновi самому ?хати не годиться, - погодився Палiй.  -  Як  би
вiн не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього  не  вийде...  Але
якщо вiн по?де з мурзою Iзма?лом...
   -  З  мурзою  Iзма?лом?  -  Друзi  не  зрозумiли  Палiя.  -  Нiби   вiн
погодиться!.. А якщо й погодиться, то  тiльки  для  того,  щоб  усе  чисто
розповiсти хановi.
   - Ну, це ще побачимо, - усмiхнувся Палiй i наказав трьом сотням козакiв
перевдягнутися в татарський одяг.
   Перевдягання не зайняло  багато  часу,  невдовзi  всi  рушили  в  путь.
Попереду розвiвалися татарськi знамена та бунчуки. За спинами  у  козакiв,
що вiдтепер мали видавати себе за кримчакiв, стримiли луки, а при боках  -
сагайдаки зi стрiлами. Цей передовий загiн маскував собою  козакiв,  котрi
?хали позаду.
   Вiйськову здобич, полонених i визволений ясир залишили пiд  охороною  у
неглибокiй степовiй балцi.
   Коли на обрi? забовванiли неяснi обриси орди. Палiй наказав зупинитися.
До нього пiдвели мурзу Iзма?ла.
   - Мурзо, я вручаю зараз у тво? руки життя або смерть усiх тво?х  рiдних
i близьких.
   Пiдстаркуватий, кривоногий,  але  ще  дужий  мурза,  видно,  не  зовсiм
уторопав, чого  хоче  вiд  нього  уруський  отаман.  Вiн  швидко  заморгав
вузькими очицями i вклонився.
   - Я слухаю тебе, шановний бею.
   - Твоя доля теж у тво?х руках.
   - Як я маю це розумiти, вельмишановний бею?
   - Перед нами сто?ть з вiйськом хан Мюрад-Гiрей. Бачиш?
   - Бачу. Хай береже його аллах!
   - Ти по?деш до нього.
   - Я? - У мурзи забiгали очицi. - Що я там маю робити?
   - Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський  бей,  який  iде  на
допомогу  хановi.  Спита?ш,  куди  йому  ставати  з  вiйськом,  i  негайно
повернешся назад.
   - О!
   - З тобою по?де турецький ага Баяр. - Палiй  кивнув  у  бiк  Звснигори,
який вирядився в яничарський одяг i саме накручував на голосу чалму.
   - О вай-вай!
   - Я розумiю, мурзо, для тебе велика спокуса - залишитися у хана. Але  в
наших руках тво? дiти, тво? жiнки, старi батьки. Весь  твiй  рiд  у  наших
руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина,  ми  винищимо
всю твою рiдню.
   - О аллах! - Мурза позеленiв, кволо усмiхнувся. - А якщо  я  вiдмовлюся
по?хати до хана?
   - Тодi ми зараз же зiтнемо тобi башку! Родину твою це також не вряту?.
   - О, я нещасний!
   - Отже, ти по?деш, мурзо?
   - Нiби у мене ? iнша можливiсть!
   - От i добре. Якщо все щасливо закiнчиться для нас, ти будеш вiльний.
   - А родина?
   - Родина теж. Обiцяю тобi.
   - О вай-вай, великий аллах!  О,  нещасний  я!  -  почав  приказувати  в
розпачi мурза.
   Та на нього вже нiхто не зважав. Палiй обняв Звенигору, по цiлував.
   - Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортiв у пекло  але,  сам
бачиш, iншого виходу в нас нема?!
   Звенигора мiцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.
   - Гайда, мурзо! - I вони швидко помчали по сiрiй рiвнинi  туди,  де  на
обрi? здiймалася над ханським вiйськом хмара куряви.


   6

   Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гiрей все ще  вагався.  В  його
серцi боролися два почуття: бажання помсти i страх. Бажання  помсти  -  за
розоренi улуси, за тисячi полоненикiв, за ганьбу, яку вiн пережив пiд  час
втечi з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне,  що  вiн  ладен  був  без
роздуму, наослiп кинути сво? чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити
його вiйсько. При цьому вiн не думав, що Сiрко i його  во?ни,  як  i  весь
?хнiй народ урусiв, мають ще бiльше право ненавидiти кримчакiв i мстити ?м
не за один,  а  за  сотнi  кривавих  наскокiв  на  Укра?ну  геть  стоптану
ординськими кiньми. Сам хижак, вiн керувався законом хижакiв  нападати  на
слабшого i тiкати вiд дужчого.
   Але вiд нерозважного слiпого нападу його стримував  страх.  Вiн  боявся
досвiдченого козацького ватага, боявся  вогнепально?  збро?  запорожцiв  i
особливо ?хньо? артилерi?. Врештi, боявся ще  раз  протягом  одного  тижня
випробовувати долю: а якщо фортуна вiдвернеться вiд нього? Що тодi?
   Тому вiн невимовне зрадiв, коли йому  сказали,  що  прибули  гiнцi  вiд
перекопського бея.
   - Слава аллаху, якраз вчасно!  -  вигукнув  вiн,  не  приховуючи  перед
мурзою Iзма?лом та Звенигорою,  якi  вклонилися  йому,  сво??  радостi.  -
Скiльки бей привiв з собою вершникiв?
   - П'ять тисяч, великий хане, -  вiдповiв  мурза,  радiючи,  що  розмову
повiв хан i доводиться вiдповiдати тiльки на запитання.
   - Чому ж вiн сам не прибув до мене?
   Мурза не знав, що вiдповiсти, i безтямно клiпав очицями.
   - Великий хане,  -  втрутився  в  розмову  Звенигора,  -  бей  не  хоче
необережним маневром зламати стрiй ханського вiйська, що вже приготувалося
до бою... Вiн чека? вашого наказу - де йому стати?
   - Це добре. Бей - досвiдчений во?н, - погодився хан. - Передайте  йому,
щоб при?днався  до  мого  чамбула.  Ми  в  центрi  завдамо  Урус-шайтановi
могутнього удару, розтрощимо його найкращi куренi, розколемо його  вiйсько
навпiл... Та бей, зда?ться, i сам  сюди  поверта?,  -  додав  Мюрад-Гiрей,
вдивляючись у загiн Палiя, що швидко наближався.
   - Нi, вiн зупинився, великий хане, - заперечив Звенигора,  боячись,  що
хан не вiдпустить ?х назад.
   - Так, вiн зупинився, - погодився хан. - Негайно  передайте  йому,  щоб
тримався мого  бунчука!  Ми  зараз  розпочина?мо!  -  Хан,  пiдвiвшись  на
стременах, махнув шаблею i крикнув:Вперед,  правовiрнi!  Вперед,  доблеснi
сини Магомета! Смерть гяурам!
   Орда сколихнулась i важкою лавиною рушила на запорожцiв.  Мурза  Iзма?л
розширеними вiд жаху очима дивився на незлiченнi чамбули хана i думав: "О,
аллах, що буде зi мною, якщо  ти  принесеш  перемогу  мо?м  ?диновiрцям  i
виявиться моя зрада? Мюрад-Гiрей накаже живцем зварити  мене  в  котлi.  О
вай-вай!"
   Вiн аж поривався щось сказати хановi, але страх  сковував  його  вуста.
Мюрад-Гiрей помiтив душевнi переживання мурзи, його незвичайну блiдiсть  i
розгубленiсть.
   - Що з тобою, мурзо? Ти не захворiв?
   -  У  нього  страшне  лихо,  великий  хане,  -  поспiшив  з  вiдповiддю
Звенигора. - Уруси захопили в полон усю його родину...
   -  Ми  визволимо  ??  сьогоднi!  Не  сумнiвайся  в  цьому,   мурзо!   -
самовпевнено сказав хан.
   Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.
   - ?дьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить...
   Вiн ударив коней, i вони помчали з вируючо? орди в степ, де  за  версту
чи двi стояли Палi?вi козаки. На пiвдорозi Арсен зiрвав з голови  чалму  i
пiдняв ?? високо вгору на вiстрi шаблi. Це був умовний знак, що все гаразд
i що можна розпочинати атаку.
   Зразу ж  козацький  загiн  сколихнувся,  зiрвався  з  мiсця  i,  високо
пiднявши вгору малиновi прапори i  сяючi  проти  сонця  шаблi,  помчав  на
ворога.
   - Мурзо! - гукнув Арсен, спиняючи коня. -  Тепер  ти  вiльний  i  можеш
?хати до сво?? родини! Я тебе вiдпускаю, але знай: життя i  безпека  тво?х
рiдних залежить вiд того, чи аллах не скаламутить твого  розуму.  Досi  ти
поводився розумно...
   - О аллах!  -  простогнав  мурза  i  прудко  помчав  убiк,  щоб  вчасно
випорснути iз вузько? щiлини, яка ще роздiляла орду i загiн Палiя.


   7

   Бiй  розпочався  навальною  атакою  татарсько?  кiнноти.  Багатотисячна
лавина ординцiв ринула на неглибокi козацькi  шанцi.  Над  степом  знялася
курява. Застогнала земля. Грiм вiд ударiв кiнських копит вiдлупився аж  на
пологих берегах Сиваша. А над  усiм  линуло  грiзне  "алла",  що  дзвенiло
високо натягнутою струною i холодило серця.
   З висоти шпиля Сiрковi  було  добре  видно  все  поле  бою.  Вiн  зразу
вiдзначив у думцi неодночасовiсть татарсько? атаки. Здавалося, що наказ до
чамбулiв доходив iз запiзненням, тому орда йшла  тупим  клином,  вiрнiш  -
туго натягнутим луком. "Мюрад-Гiрей хоче розiтнути  нашi  сили  надво?,  -
подумав кошовий. - Хитро, але не зовсiм. Нашi гармати зарядженi  картеччю.
Якщо влучно пальнути по кiннотi, то..."
   Вiн пiдняв шапку i махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув  залп  з
гармат i мушкетiв.
   I  враз  якась  невидима  сила  зупинила  передню  лаву  ворога.   Нiби
зашпортнувшись, важко упали на землю татарськi  конi.  Через  ?хнi  голови
полетiли додолу вершники. Крик жаху i болю пролунав над степом.
   Однак заднi лави, потрощивши копитами тих, що впали, не  зупинились,  а
скажено мчали вперед.
   Сiрко вдруге махнув шапкою.
   Гармати на цей раз мовчали: гармашi не встигли зарядити ?х. Зате дружно
ударив мушкетний залп. I знову  порiдiли  ряди  ворожих  вершникiв,  знову
забилися в смертельних корчах низькорослi кошлатi конi. Але вiн не зупинив
атаки. Заднi ряди летiли вперед i подекуди вже досягли козацько? позицi?.
   I  в  цей  час  у  тилу  татарського  вiйська  запалахкотiли   малиновi
запорозькi прапори, пролунав бойовий козацький клич.
   Крик жаху струсонув ханське вiйсько. Мюрад-Гiрей сполотнiв.  Прокляття!
Як його ошукано! Тiльки тепер йому  стало  зрозумiло,  чому  мурза  Iзма?л
за?кався i мав вигляд людини, приречено? до  страти.  Гяури  змусили  його
стати на шлях ганебно? зради! Прокляття! Що ж тепер  робити?  Атака  майже
захлинулась, сотнi во?нiв корчаться в страшних муках. I'те, що чамбули  ще
подекуди рухаються вперед, не ряту? справи.
   Iз зацiпенiння його вивiв голос салтана Газi-бея.
   - Великий  хане,  дозволь  менi  i  салтану  Бекташ-бею  вiдбити  атаку
мерзенних гяурiв, що опинилися у нас в тилу. Поки  ти  розправлятимешся  з
Урус-шайтаном, ми знищимо ?х!
   Мюрад-Гiрею стало соромно. Хоча хитрий  салтан  Газi-бей  i  словом  не
натякнув, що помiтив переляк на обличчi свого повелителя, уже одне те,  що
його  васал  виявив  у  скрутi  бiльше  мужностi  i  самовладання,  боляче
хльоснуло хана по самолюбству. Однак вiн поспiшно вiдповiв:
   - Так, так, салтане,  атакуй  i  вiдкинь  гяурiв  у  степ.  Не  дай  ?м
з'?днатися з Урус-шайтаном!
   Салтан Газi-бей вiдокремився вiд орди i кинувся  наперерiз  Палi?вi.  А
Мюрад-Гiрей почав заохочувати сво?х  во?нiв  до  ново?  атаки  на  позицi?
урусiв.
   Тим часом у козацькому таборi панував зовсiм iнший настрiй.  Побачивши,
як позаду орди раптово з'явився загiн Палiя, Сiрко радiсно вигукнув:
   - Браття, Палiй прибув! Та ще  й  як  вiн  пошив  у  дурнi  хана!..  От
молодець! - i наказав джурам швидко мчати  по  куренях  i  сповiстити,  що
прибув бахчисарайський загiн.  -  Як  тiльки  я  подам  знак,  усiм  кiнно
атакувати орду!
   Джури помчали виконувати наказ кошового.
   - Коня менi! - гукнув Сiрко.
   Йому пiдвели коня. Вiн  скочив  у  сiдло  i  витягнув  шаблю.  Поглядом
ковзнув по темнiй масi кримчакiв, що вже не стояли стрункими рядами, як це
було перед бо?м, i не кидались безоглядно в атаку, як це було  на  початку
битви, а розпорошилися на окремi купи,  якi,  не  маючи  вiд  хана  чiтких
наказiв,  дiяли  кожна  на  свiй  розсуд.  Однi  з  них  ще   продовжували
просуватися вперед i сходилися iз запорожцями врукопашну, iншi  зупинилися
u нерiшучостi, не знаючи, на що зважитися  -  атакувати  далi  чи  тiкати,
третi повернули назад, щоб вiдбивати атаку запорожцiв, котрi  невiдомо  як
опинилися у них в тилу.
   Серце  старого  кошового  радiсно  билося.  Шалi  терезiв  явно  почали
схилятися на його бiк. Саме  час  ударити  так,  щоб  зовсiм  приголомшити
ворога i примусити його показати спину.
   Вiн глянув на тили ханського вiйська. Там завирувало страшне  бойовище.
I хоча крiзь куряву годi було щось до ладу роздивитися,  ясно  було  одно:
Палiй  сво?м  несподiваним  нападом  розладнав  бойовi  порядки  ординцiв,
приголомшив ?х. "?й-богу, добре, синку, що ти трохи припiзнився i  викинув
такий фортель! - подумав про Палiя Сiрко. - Даремно я гнiвався на тебе..."
   Ще раз гримнув гарматний залп.  А  з  мушкетiв  козаки  стрiляли  тепер
безперервно. Вже сотнi коней i вершникiв конали на землi, та новi  i  новi
тисячi продовжували насiдати на козацькi позицi? i  подекуди  схопилися  з
запорозькими куренями врукопашну.
   Сiрко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що  бiльшiсть  козакiв
сiли на коней, а потiм махнув шаблею у бiк ворожого вiйська.
   Враз грiзно нахилилися вперед довгi списи, i  запорожцi  важкою  темною
лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся вiд грiзного тупоту й крику.
   Кримчаки опинилися мiж молотом i  ковадлом.  Спочатку  вони  намагалися
чинити опiр, i не один десяток запорожцiв упав на землю вiд гострих щабель
i тонких оперених стрiл. Але кримчаки вже втратили вiру в перемогу.  Чутка
про те, що в тилу з'явився великий козацький загiн, зовсiм охолодила ?хнiй
бойовий дух. Поодинокi вершники почали завертати коней i тiкати в степ.
   Мюрад-Гiрей кидався вiд  одного  чамбула  до  другого,  та  його  голос
губився в лементi, тупотi,  брязкотi  щабель  та  iржаннi  коней.  Ханськi
накази вже не доходили в неймовiрнiй тiснявi  й  безладдi  до  вiйська,  i
во?начальники - калга, салтани i мурзи - дiяли як хто умiв i мiг.
   А запорожцi не послаблювали натиску. Сам Сiрко ринувся в гущу бою. Його
високий кiнь з'являвся то в одному, то в другому мiсцi, де було важко.
   - Дужче, синки! - гримiв його голос. - Помстимося хановi за  пiдступний
напад на Сiч! За кров товаришiв  наших  i  всього  люду  християнського...
Дiстаньте менi, дiтки, самого хана, я побалакаю з ним  у  Сiчi  по-нашому,
по-запорозькому... А потiм пошлю в Москву - царю в подарунок. А  якщо  хто
зачепить його шаблею, то теж буде непогано... Уперед, братчики! Уперед!
   Заохоченi кошовим, запорожцi натиснули ще дужче.
   Ворог  не  витримав  i  покотився  назад.  Даремно  лютував  i   лаявся
Мюрад-Гiрей,  даремно  розмахував  шаблею  i   погрожував   сво?м   во?нам
найлютiшою  карою.  Його  вже  нiхто  не  слухав.  Страх   огорнув   серця
правовiрних i примусив шукати порятунку у втечi.
   Захоплений  невтримним  людським  потоком,  Мюрад-Гiрей  закрутився   в
несамовитому вирi i вiдступав разом з вiйськом. А коли почув, як хтось  iз
запорожцiв вигукнув його iм'я, страх стиснув йому серце. З то? ж митi  вiн
перестав думати про вiйсько i вдарив коня пiд боки, щоб  швидше  втекти  в
степ i вирватися з лещат Урус-шайтана.
   Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що роздiляв козакiв Сiрка i
Палiя. Але з нього вже не зводили погляду бувалi запорожцi, якi знали хана
в лице.
   - Хлопцi, ловiть його! - гукнув Метелиця. - Тiка?, клятий! Звенигора зi
Спихальським першими кинулися вслiд за втiкачем. ?м  на  допомогу  помчали
десятки палi?вцiв. Кiнський тупiт, козацькi крики, свист летiли за ханом i
примушували його ще дужче втягувати голову в плечi.
   Врятував хана дужий бистроногий кiнь. Прищуливши вуха, витягнувшись  як
струна, вiн поволi вiддалявся вiд переслiдувачiв, аж поки чималий  чамбул,
що вiдступав з правого флангу, не  перетнув  дороги  запорожцям.  Арсен  з
товариством з ходу врiзався у  лаву  ворожих  вершникiв,  але  тi  бою  не
прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней  i  поскакали
вслiд за ним.
   - Утiк, шолудивий пес! - бiдкався Спихальський. -  Шкода!  Ото  була  б
здобич! ?ден шанс був у життi самого хана спiймати! Ех!
   Арсен з друзями потiшався над .щирим смутком i досадою товариша.
   - Не сумуй, пане-брате! Ма?мо здобичi i так досить!
   - Гай-гай, - невдоволено бурчав поляк, - то все вороння, а  тут  самого
беркута з рук випустили!  Коли  то  вдруге  доведеться  зустрiтися  з  ним
вiч-на-вiч?
   - Не тужи, синку, - поплескав по спинi пана  Мартина  Метелиця.  -  Ось
прибудемо до табору - покажу тобi таку ляльку,  що  ти  враз  забудеш  про
хана, хай би був скис!
   - Що ж то за лялька? - пожвавiшав Спихальський.
   - Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечетi, що тобi, пане Мартине, i не
снилася! Пишна, бiлотiла, як здобне тiсто, очi синi, як море, а коси -  як
добре конопляне повiсмо... До того ж - твоя землячка.  Може,  й  шляхтянка
навiть... Був би я молодший, нiзащо не вiддав би нiкому. Та ба! Був кiнь -
та з'?здився... Тож боюся, що погорду? мною, старим... От i поступаюся нею
тобi великодушно. Бери - забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
   - Ай справдi. Мартине, чого тобi побиватися за тим ханом?  -  засмiявся
Роман. - Бери панну, коли дають! Може, то щастя тво??
   - Та я що, хiба вiдмовляюся? - пiдморгнув лукаво пан Mapтин. - Дзенькую
бардзо, батьку Корнiй! Хан добре, а панна, всiм вiдомо, лiпше!
   Перемовляючись i смiючись, згадуючи  найцiкавiше  iз  щойно  пережитого
бою,  друзi  поволi  поверталися  до  табору.  Запорожцi  ховали   вбитих,
пiдбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
   Перед вечором, перебрiвши  Сиваш,  вони  вступили  в  неозорi,  порослi
тирсою ногайськi степи.


   8

   Поверталися  не  поспiшаючи,  бо  не  боялися  погонi.  Хан  зi  сво?ми
недобитками навряд чи посмiв би гнатися за ними. А ногайцi,  якi  кочували
мiж Сивашем i Днiпром, наляканi розгромом кримських улусiв,  самi  тiкали,
щоб не стати здобиччю козакiв.
   Коли сонце сiдало за далекий небосхил, запорожцi зупинилися на  нiчлiг.
Конi i худоба та отари овець пiшли пастися понад берегами майже пересохло?
степово? рiчечки. А  люди  рвали  тирсу,  бур'ян,  мостили  собi  постелi.
Кашовари розiклали багаття i варили пшоняний кулiш з бараниною.
   До самого смерку табiр гомонiв. Козаки вперемiш з визволеними  бранцями
i бранками вечеряли, розповiдали рiзнi бувальщини, розшукували землякiв. I
тiльки пiзно ввечерi  повкладалися  спати  просто  пiд  яскравими  лiтнiми
зорями.
   Спихальський з Метелицею весь вечiр бродили  по  величезному  табору  -
розшукували бранку-польку. Але так i не знайшли.
   - Чорти батька зна?, де вона  запропастилася!  -  бурчав  Метелиця,  не
радий,  що,  замiсть  вiдпочинку,  змушений  швендяти  у  пошуках   яко?сь
шляхтянки.
   Та Спихальський наполягав.
   - Ну, пройдiмо ще ось тут, понад долиною,  ачей  вона  де  сидить  бiля
багаття!
   I вони йшли далi. Зазирали в кожне  жiноче  обличчя.  Однак  у  жодному
Метелиця не змiг признати "сво??" бранки.
   Вранцi, коли табiр знявся з мiсця i розтягнувся по  степу  нескiнченною
валкою, в якiй iшло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський  пiд'?хав
знову до Метелицi.
   - По?демо, батьку... Мов знайдемо тоту пташину!
   - От напосiвся! - незадоволено буркнув старий. - I що тобi до
   не??
   - Не сердьтеся, батьку... Для вас вона лишень одна з визволених бранок,
а для мене - землячка. А я ж на  батькiвщинi  не  був  уже  кiлька  лiт...
Гада?те, менi не кортить перекинутися рiдним словечком iз землячкою?
   - Ото ж i воно, що iз землячкою... Та ще якою!  Вони  вдарили  коней  i
риссю по?хали до гурту бранцiв. Тут були жiнки i  дiти,  парубки  й  лiтнi
чоловiки, ба навiть старезнi, виснаженi дiди - з Москви, Дону,  Польщi  та
Литви, а найбiльше - з Укра?ни. Однi провели в неволi рiк чи два,  iншi  -
десять чи й п'ятнадцять рокiв. На бiльшостi облич - печать страждання i...
радостi. Радостi вiд довгождано? волi, що  так  несподiвано  прилетiла  на
прудких козацьких конях.
   Та були й такi, що не приховували смутку й розпачу. В ?хнiх очах стояли
сльози, а з грудей виривалося зiтхання.
   - Чого б це вони? - спитав Спихальський. - Чей же, не в неволю iдуть?
   - Е-е, синку, у кожного своя доля,  -  розважно  промовив  Метелиця.  -
Одному неволя - люта недоля, а iншому - матiнка рiдна... Глянь на ту жiнку
з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина  татарина,  а  хлопчак,  ??
син, - тум, тобто напiвтатарин, напiвхристиянин... Як ти гада?ш,  хотiлося
?й кидати чоловiка, оселю, отари овець  i  гурти  коней,  виноградники  та
баштани i йти на свою, але таку вже для не? чужу та  далеку  землю,  де  в
не?, може, нi кола нi двора? От вона й плаче, але йти мусить...
   - Гм, справдi те, що ми назива?мо волею, для не? оберта?ться неволею...
I багато таких?
   - Хто зна... Чималенько, мабуть.
   Вони ?хали поволi й уважно приглядалися до  кожного  жiночого  обличчя.
Метелиця напружував пам'ять. Як же впiзнати  польку?  Перед  ним  спливали
тiльки синi, сповненi жаху очi та  буйне  шовкове  волосся,  що  обрамляло
красиву голiвку. Однак серед тисяч жiнок хiба тiльки одна  вона  ма?  синi
очi й русявi коси? Глянь - скiльки ?х!
   Гурт за гуртом минали вони.
   Над безконечною валкою висiла тонка сиза пилюка. Пекуче  сонце  нещадно
смажило худi жилавi ши? чоловiкiв, спiтнiлi  спини  жiнок  i  простоволосi
голiвки дiтей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рiвним,  мов  стiл,
безводним степом тремтiло далеке марево, а  в  чистому,  безхмарному  небi
спокiйно-урочисто пропливали ширококрилi коршаки.
   Спихальський уже втратив надiю, що  Метелиця  впiзна?  бранку,  i  тому
байдуже розглядався довкола.
   Раптом позад нього пролунав голосний жiночий крик. Вiн здригнувся,  мов
вiд удару. Це ж голос, якого вiн нiяк не сподiвався почути в цьому  дикому
степу!
   Вiн рвучко повернувся.
   На нього дивилися синi очi Вандзi. Чужий татарський одяг i якась брудна
ганчiрка на головi зовсiм змiнили жiнку, але голос i очi... Пан Мартин  аж
зажмурився з несподiванки, не вiрячи сам собi. Чи це  сон,  чи  дiйснiсть?
Звiдки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди?
   - Вандзю! - Вiн кулею злетiв з  коня.  -  Вандзю!  Це  ти?  Злотко  мо?
дороге!
   Вандзя стояла не менш вражена, нiж Спихальський. Коли б пан Мартин  був
не такий схвильований, вiн мiг би помiтити, як сполотнiли щоки дружини,  а
в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою i миттю щезло.
   - Мартине! -  зойкнула  жiнка.  -  Мартине!  Вiн  схопив  ??  на  руки,
притиснув до грудей.
   - Вандзю! Кохання мо?! Побий мене грiм, якщо  я  сподiвався  зустрiтися
тутай з тобою!
   - Я теж нiяк не сподiвалася на таку зустрiч!
   Бiля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з  подиву  роззявив  рота:
"його шляхтянка" виявилась дружиною Спихальського!..  Старий  козак  довго
лупав очима i шкрiб потилицю, а потiм помчав до товариства, щоб розповiсти
таку несподiвану новину.
   Спихальський опустив Вандзю на землю, помiтивши,  що  на  них  звернутi
цiкавi погляди багатьох людей, i, не випускаючи ?? руки  iз  сво??,  пiшов
поряд з нею.
   Виявилося, що Вандзя вже багато рокiв у  неволi.  Коли  султан  Магомет
брав Кам'янець, кiлька татарських чамбулiв напали на  Галичину  i  Польщу,
тодi вона й потрапила до них у полон.
   - Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись нi  хвильки,  пiшов
би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..
   У Вандзi зiрвалося з вуст тяжке зiтхання i  в  голубих  очах  забринiли
сльози. Спихальський розцiнив це, як вияв жалю  за  втраченими  роками  на
чужинi, як скаргу на долю, що так несправедливо i жорстоко повелася з нею.
Вiн обняв жiнку за плечi, гаряче прошепотiв:
   - Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду -  i  все  буде
добре...
   - Ах, Мартине, ти нiц не розумi?ш! - схлипнула жiнка.
   - Що ж я маю розумiти? Ми разом - i для мене цього досить. Вiдтепер  ми
завжди будемо разом, щастя мо?! По?демо у наш Круглик...
   - Там нiчого не лишилося: татари все спалили.
   - А ми вiдбуду?мо! Поставимо ще кращий дiм...
   - Нi, Мартинчику, не по?ду я...
   - Що? - вигукнув спантеличений Спихальський. - Чому то?
   - Крiм тебе, у мене там нiкого нема?...
   - Крiм мене, кажеш? А хто ж тобi ще потрiбен, ясочко?
   - У мене дiти. Мартине, - ледь чутно прошепотiла жiнка.
   - Холера ясна, якi дiти? Звiдки?
   Вiн раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому  в  обличчя,  i  воно
побуряковiло. Губи затремтiли, а руки мимовiльно шарпнули Вандзю за плечi.
   Не тямлячи себе, вiн заревiв:
   - Звiдки, питам?
   Вандзя вирвалась iз його рук, гордо пiдняла голiвку.
   - Не кричи, Мартине? Сам мiг би здогадатися, що таких жiнок,  як  я,  в
неволi не посилають до?ти кобилиць чи полоти баштан...
   - Отже, ти...
   - Так, я стала дружиною салтана.
   - О ?зус!
   - А що я мала  робити?  Хiба  я  винна  в  тiм,  що  мене  схопили,  як
беззахисну вiвцю, i завезли в чужий далекий край? Хiба не ти мав  захищати
мене? Але ж ви здали туркам Кам'янець i самi опинилися в неволi.. То  чого
ж ти зараз звинувачу?ш мене?
   Спихальський безтямно дивився на жiнку, не вiрячи  в  те,  що  сталось.
Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке вiн марив усi цi довгi
важкi роки, зiв'яли рожевi надi? на майбутн?, виплеканi  у  мороцi  чорних
каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-?дина втiха - мрiя...
   - Де ж тi... дiти? - глухо спитав вiн.
   - Залишилися  в  Криму...  Салтан,  напевне,  врятував  ?х,  мо?х  двох
хлопчикiв.
   - А може, вони загинули?
   - Нi, не вiрю! - крикнула Вандзя. - Не говори про  це!  Не  вiрю!  Поки
сама не переконаюсь... Я бачила, як вiн тiкав з ними!
   - У нас будуть нашi дiти, Вандзюню.
   - Хто зна, чи будуть... Адже не було...  А  тi,  двiйко,  уже  ?,  i  я
безтямно люблю ?хi Чу?ш - люблю!
   - Ти забудеш ?х.
   - Кого? Дiтей?! Ти дума?ш, що говориш?
   - Холера ясна, але ж ти мусиш ?хати додому!
   - Я i ?ду. Хiба не  бачиш?  -  байдуже  проронила  Вандзя.  Пан  Мартин
зiтхнув i не вiдповiв нiчого.



   АРКАН В'?ТЬСЯ

   1

   Диван зiбрався пiсля обiднього намазу  в  малiй  троннiй  залi  Надворi
палило сонце, i гаряча задуха в'ялила поблякле листя  дерев,  а  тут  було
прохолодно й при?мно пахло трояндовою олi?ю.
   На розшитих  золотом  i  срiблом  м'яких  мiндерах,  набитих  перемитою
верблюжою шерстю,  сидiли  найвищi  сановники  Османсько?  iмперi?.  Нiмi,
без'язикi чорнi раби-нубiйцi в бiлих, як снiг, тюрбанах i таких  же  бiлих
балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком  дверей  i  поставили
перед кожним велику - тонко? роботи - пiалу з холодним шербетом.
   Але нiхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливi для майбутнього
Порти дiла.
   Говорив великий вiзир Кара-Мустафа. З його розповiдi виходило,  що  цей
рiк буде фатальним для урусiв. У Валахi? сто?ть готове до нападу вiдпочило
за зиму i заново оснащене всiм необхiдним двохсоттисячне вiйсько. Його ма?
пiдтримати Кримська i Аккерманська орди. Правда, недавнiй напад запорожцiв
значно пiдiрвав сили Мюрад-Гiрея, але через мiсяць вiн зможе  з  допомогою
аллаха вiдновити ?х i поставити пiд свiй бунчук не  менше  тридцяти-сорока
тисяч вершникiв. Кримчаки наскочать через Му-равськии шлях на Лiвобережжя,
вогняним смерчем прокотяться по землi козакiв i  вдарять  у  тил  уруським
вiйськам, якi оборонятимуть свою древню столицю - Ки?в.
   - Я з вiйськом пiдступлю до того мiста з пiвдня i  змету  його  з  лиця
землi! Це буде страшнiший погром, нiж Бати?в! Я не залишу  там  каменя  на
каменi! Я не залишу ?м, як це  зробив  Батий,  ?хньо?  Софi?!  Вона  стане
мечеттю, пiвнiчною Ая-Софi?ю, оплотом магометанства на  диких  сарматських
землях! А тих урусiв, котрi не здадуться, ми потопимо у Днiпрi!  -  заявив
паша Мустафа i низько поклонився султановi. - Знамено iсламу вiднинi зама?
над усi?ю землею урусiв!
   - Це треба зробити якнайшвидше, - промовив султан  Магомет,  кривдячись
вiд болю. Вiн уже другий тиждень нездужав. - Бо нас жде  велика  вiйна  на
заходi. Король Ляхистану разом  з  Венецi?ю  i  цiсарем  австрiйським,  як
доповiдають нашi вивiдачi, готу? проти нас хрестовий  похiд!..  Тож  одним
ударом ми повиннi розгромити урусiв, а другим, ще могутнiшим, - австрiйцiв
i ?хнiх союзникiв. Тодi вся ?вропа впаде до мо?х нiг!
   - Iнчалла!  Хай  буде  воля  аллаха!  -  закивали  бородами  султанськi
радники. - Покiнчити з урусами одним ударом!
   - Непогано було б перед походом зробити глибоку розвiдку, вивiдати сили
урусiв i ?хнi укрiплення, - промовив паша константинопольський Суваш. - Ми
не можемо знову, як торiк i позаторiк, iти наослiп...
   Це зауваження зачепило вiзира за живе. За позаторiшню  поразку  вiн  не
вiдповiда? - вона лежить на совiстi Iбрагiма-пашi. Але торiк... Невже паша
Суваш вважа?, що торiк вiн, великий вiзир, зазнав поразки  пiд  Чигирином?
Адже Чигирин упав! Його вже нема. Вiн бiльше не  iсну?...  Хiба  ж  то  не
перемога?
   Однак вiзир нiчого цього вголос не сказав, бо знав,  що  не  один  паша
Суваш вважа?, що торiк уруси лишились непереможеними, вiн також  знав,  що
глибоко в душi так вважа? i султан. Тому вiдповiв стримано:
   - Незабаром Буджацька орда за мо?м наказом ударить  на  Ки?в,  пошарпа?
його околицi i вивiда? сили урусiв...
   Султан ствердно кивнув головою.
   Потiм пiдвiвся сухий, з темним, поораним глибокими  зморшками  обличчям
великий муфтiй. Склавши молитовне руки, вiн вклонився султановi i сказав:
   - Я хотiв би нагадати повелителевi правовiрних i всьому дивану про  те,
що в тилу наших вiйськ i досi залиша?ться Запорозька Сiч, це кляте  гнiздо
гяурiв-розбiйникiв, смертельних ворогiв iсламу... Я боюся, що ?хнiй  ватаг
Урус-шайтан Сiрко скориста?ться з того, що пiд час вiйни i Крим, i Буджак,
i  все  Причорномор'я  залишаться  без  вiйськ,  i  нападе  на   поселення
правовiрних, як вiн уже робив це не раз... Або  ж  вирветься  на  море  на
сво?х байдаках i спалить приморськi мiста Криму або й само? Туреччини.
   - Ми не повиннi  допустити  цього!  -  сухо  сказав  султан,  непри?мно
вражений згадкою про запорожцiв, яких вiн уже не один раз обiцяв  знищити,
стерти з лиця  землi,  але  якi  й  досi  живуть  i  навiть  завдали  йому
вiдчутного й прикрого для султанського престижу удару. - Що дума?  зробити
великий вiзир?
   - Я вже послав загони, якi вiдбудують Кизи-Кермен  та  iншi  фортецi  в
гирлi Днiпра. Цi фортецi зачинять вихiд запорожцям у море, а  ?хнi  залоги
перетнуть шлях у Крим та в Буджак!
   Великий муфтiй задоволене схилив голову, знову  молитовно  склав  перед
собою руки.
   - Хай славиться iм'я пророка! Смерть гяурам!
   - Великий султане, - знову вклонився  вiзир  Мустафа,  -  ка-м'янецький
паша Галiль доносить, що гетьман i  князь  Укра?ни  Юрiй  Хмельницький  не
зумiв завоювати довiр'я  народу  свого.  Вiн  сидить  у  Немировi,  як  на
вулканi.  Населення  повста?,  тiка?  з  Подiлля...  Одного  разу   навiть
трапилось так, що якiсь розбишаки вкинули  гетьмана  в  яму,  в  якiй  вiн
тримав злочинцiв. I тiльки  на  другий  день  Азем-ага  зi  сво?ми  людьми
вирятував його звiдти... Я не чекаю вiд нього  нiяко?  допомоги,  бо  його
гяурське вiйсько налiчу? сотню волоцюг. Ми ж трима?мо  бiля  нього  бiльше
тисячi сво?х во?нiв, щоб уберегти  його  вiд  повстанцiв  та  вiд  спокуси
перекинутися до сво?х чи до полякiв...
   - Хiба ? докази такого умислу?
   - Поки що нема, але...
   - Накажи пашi Галiлю i Азем-азi, щоб не  спускали  ока  з  ньо-го!  Нам
потрiбне його iм'я... Як приманка. Але як тiльки щось помiтиш за ним...
   - Ясно, мiй повелителю.
   Султан пiдвiвся, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.


   2

   Пiсля походу на Крим Сiрко схуд, збляк i якось раптово  почав  старiти.
Пiд  очима  у  нього  залягли  синi  тiнi,  на  ши?  та  обличчi   рiзкiше
вималювались  зморшки.  А  очi,  що  ще  донедавна  яснiли  по-молодечому,
погасли, померкли.
   Нiхто не розумiв, що сталося з ним.
   - Захворiв наш батько, - перешiптувалися по куренях козаки.
   - Шкода старого, - журилися iншi.
   А тi, хто стояв ближче до кошового, розповiдали:
   - Не спить ночами,  стогне,  молиться...  Просить  бога  прийняти  його
душу... Мабуть, вiджив наш батько сво?... Душа i тiло просять спочинку...
   Однак грiзнi подi?, що насувалися на  рiдну  землю,  змушували  старого
кошового забувати про сво? болячки  та  душевнi  переживання  i  займатися
вiйськовими й господарчими справами. Кожного дня, вiд  ранку  до  пiзнього
вечора, вiн був на ногах: радився iз старшинами, писав листи, заглядав  до
майстерень, де виготовляли зброю, порох та ядра, до чинбарнi,  стельмашнi,
пiдганяв теслярiв, якi лагодили старi та будували новi  човни,  перевiряв,
скiльки пороху, олова та збро? зберiга?ться в коморах, скiльки там збiжжя,
борошна й солонини, а iнодi, сiвши з молодиками в легкий  човен,  об'?здив
Вiйськову Скарбницю - навколишнi острови,  де  в  потайних  мiсцях  стояла
запорозька  флотилiя,  зберiгалася  зброя,  де  за  багато  рокiв   козаки
позводили невеличкi укрiплення, що захищали пiдступи до Сiчi.
   Одного разу джура покликав до кошового Арсена i Палiя.
   - Сiдайте,  синки,  -  показав  старий  отаман  на  лаву,  коли  козаки
переступили порiг вiйськово? канцелярi?. - Маю з вами трохи побалакати...
   Арсен i  Семен  Палiй  умостилися  край  столу  на  фарбованiй  лавi  з
рiзьбленою спинкою, вичiкувально дивилися на Сiрка.
   Вигляд  у  кошового  справдi   був   поганий,   землисто-сiре   обличчя
загострилося, як пiсля хвороби, а з-пiд сорочки на плечах випирали  гострi
лопатки.
   - Ось що, синки, - зупинився перед козаками кошовий. - Наста? час, коли
кожного дня можна чекати непроханих гостей.
   ? певнi  вiдомостi,  що  турки  розпочали  вiдбудову  Iслам-Кермена  та
Кизи-Кермена... Заворушилася Аккерманська орда...  Оговтався  пiсля  нашо?
прочуханки хан Мюрад-Гiрей i збира? пiд сво? знамена недобиткiв... Але нам
невiдомо, що зараз робить i замишля? на майбутн?  вiзир  Кара-Мустафа.  Це
наш головний ворог! Тож саме з нього ми мали б не спускати очей...
   - Що ж робити, батьку? - спитав Палiй.
   - Треба ?хати в Немирiв i Кам'янець... Тiльки там можна добути потрiбнi
вiдомостi.
   - По?ду я? - спитав Арсен.
   - Так, сину, по?деш ти, - твердо сказав кошовий.
   - Що ж робити менi? - Палiй був трохи спантеличений.  Сiрко  усмiхнувся
доброю старечою усмiшкою: останнiм часом вiн  полюбив  цього  розумного  i
вiдважного козака.
   - Чекай, чекай, буде i тобi робота... Вiзьми сотнi двi чи три охочих  -
такий собi летючий полк - i проведеш Арсена до Немирова, полковнику. Ми  -
тобто я, ки?вський во?вода Шереметьев i гетьман  -  повиннi  точно  знати,
коли виступить Кара-Мустафа. Арсен ма? добути такi вiдомостi, а ти негайно
передаси ?х куди слiд... Без певних вiстей не повертайтеся!
   - Розумi?мо, батьку, - вiдповiли козаки.
   - Але це ще не все... Щось треба робити з Юрком Хмельницьким. Брати  ще
i його кров на свою совiсть не хочу. Досить ?? на  мо?х  руках...  Пам'ять
про Богдана не дозволя? менi вiддати такий наказ. Але й миритися з тим, що
той нелюд творить на Подiллi та й на всьому Правобережжi, не можна  теж...
Отже, потрiбно зробити так, щоб йому самому стало тiсно в  Немировi  i  на
всiм Подiллi... Тiсно разом з його союзниками - турками й татарами.
   - Повстання? - сяйнув очима Палiй.
   -  Так,  повстання!  I  не  одно...  А  твiй  полк,  Семене,  пiдтрима?
повстанцiв, буде ?хньою опорою.
   - Ясно.
   - Але не тiльки повстання... Непогано було б забити клин  мiж  Юрком  i
турками. Бува?, що одне слово може зробити бiльше, нiж тисяча шабель... Це
вже хай Арсен зi сво?ми болгарськими друзями помiзку?...
   - Постараюся, батьку, - вiдгукнувся Звенигора. - Нам усе зрозумiло.
   - Ну, коли зрозумiло, то йдiть збирайтеся! Щоб завтра були в дорозi.
   Сiрко обняв козакiв i провiв ?х аж на ганок.


   3

   Ки?в кишiв вiйськовим людом. З Росi? по Днiпру i  Деснi  плотарi  гнали
будiвельний лiс, човни з залiзом, вiйськом, збро?ю. З Лiвобережжя  гетьман
Самойлович прислав кiлька тисяч козакiв i ще бiльше посполитих  селян  для
грабарських робiт.
   Вдень i вночi на Печорську i Звiринцi не  вщухав  людський  гомiн.  Там
зводилися високi землянi вали, укрiпленi частоколом, гармашi встановлювали
на  них  гармати,  в   передпiллi   козаки   споруджували   вовчi   ями...
Укрiплювалося старе мiсто. Подiл теж обнесено палiсадом.
   Через Днiпро перекинуто великий  наплавний  мiст  на  байдаках.  Ширина
мосту була така, що по ньому могло зразу ?хати чотири ряди возiв.
   Генерал Патрiк Гордон, або, як його тепер звали, Петро Iванович Гордон,
який керував цим величезним будiвництвом, ледве встигав побувати  за  день
усюди, де велися роботи. I печорськi ретраншементи, i мiст були  в  центрi
його турбот. Особливо мiст:
   ось-ось мали надiйти основнi сили з Лiвобережжя. Десятки тисяч  во?нiв,
тисячi возiв i тисячi голiв худоби  потрiбно  було  Швидко,  без  затримки
переправити на правий берег. Крiм того, вiн мав так  укрiпити  пiдходи  до
моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи  спалити...  Тому  й  гасав
непосидющий генерал на високому тонконогому конi з одного  кiнця  мiста  в
другий, i всюди його гостре око помiчало те, чого не могли або  не  хотiли
помiтити iншi, а рiзкий голос пiдганяв лiнтюхiв.
   Та, незважаючи на зайнятiсть, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися
про Арсенову сiм'ю. Вiн послав у Новосiлки  з  припасами  Кузьму  Рожкова,
якого пiсля чигиринсько? облоги тримав при собi, i той одного теплого  дня
повернувся до Ки?ва не сам, а з Iваником,  який  узяв  найдужчих  коней  i
найбiльшого воза в  надi?  ще  чим-небудь  поживитися.  Не  за?жджаючи  на
генеральське  подвiр'я,  вони  помандрували  до  Софi?,  потинялися  перед
пишними будинками ки?вських вельмож, спустилися на Подiл.
   Велике гамiрне мiсто справило на Iваника сильне враження. Сяючi золотом
банi церков, кам'янi будинки, просторi крамницi, де можна було купити ?жу,
сiль, зброю i збрую, ошатно вбранi городяни i городянки - все це викликало
у нього захоплення i подив. Вiн тiльки прицмокував, поглядаючи на блискучi
сокири та лопати, сапки, серпи й гостролезi коси, на хомути та наритники з
гнуздечками, що пахли свiжовичиненим ременем, бив руками по сво?х порожнiх
кишенях.
   - Ай-ай-ай, досада  яка,  зна?ш-ма?ш!..  Усе  тута  ?,  крiм  пташиного
молока. Одно? дрiбнички не вистача? - грошенят. Ай-ай-ай, жодного  шеляга,
як на те, не завалялося в кишенi... Тьху!
   Кузьма тихцем пiдсмiювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав  усе
те приготувати. А крiм того - i солi, i борошна, i в'ялено? риби...
   Радощам Iваника не було меж, коли ввечерi вiн побачив усе те багатство.
   - Хоч би осi не поламалися, - похитував головою стрiлець, дивлячись, як
Iваник запопадливо хапа? з комори рiзне залiзяччя i кладе на воза.
   - Не поламаютьсяi Вони в мене дубовi, зна?ш-ма?ш, - вiдповiдав  Iваник.
- А поламаються - новi в дорозi витешу!
   Вранцi другого дня вiн мав ви?хати додому. Але це якраз була недiля,  i
коли в церквах ударили дзвони  до  заутренi,  Iваник  почухав  потилицю  i
сказав:
   - А що, зна?ш-ма?ш, бути в  Ки?вi  i  не  заглянути  в  Ки?во-Цечерську
лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!
   Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що  вела  через  Угорське  до
лаври.
   Стояв сонячний погожий ранок. У яру,  серед  зелено?  гущавини,  кувала
зозуля, бринiли пташинi спiви. Десь угорi, в розложистому гiллi  обсипаних
цвiтом лип, гули бджоли, а над усiм цим пливли звуки дзвонiв -  дзень-бом,
тiлi-бом, дзень-бом, тiлi-бом!..
   Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звiдти  вже  виднi-лися  золотi
хрести Успенського собору, ру?ни оборонних стiн, що з часiв  нападу  Батия
лишалися невiдбудованими. Стара i Нова Печерськi слободи.
   I тут раптом звуки дзвонiв обiрвалися. Натомiсть з валiв  ретраншементу
залпом ударили гармати, почулися далекi крики.
   - Свято яке, чи що? - спантеличився Iваник. Кузьма  зблiд.  Нi,  заради
свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закiнчено  i
не всi гармати установлено... Невже напад?
   Його  сумнiви  розвiялися,  коли  вiд  лаври  долинули  тривожнi  звуки
сполоху. Великий дзвiн забомкав часто, мов на пожежу,  -  бом-бом-бом!  Тi
звуки проникали крижаним холодом в  саме  серце  i  розросталися  в  ньому
чорним жахом.
   - Татари! - вигукнув Кузьма,  вихоплюючи  шаблю.  -  Прокляття!  Тiкай,
Iванику!
   Вiд Ново? слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в  бiк
лаври хмару стрiл. Видно, вони прорвалися через Звiринець, де  будiвництво
валiв ще тiльки  починалося,  i,  зiм'явши  нечисленну  сторожу,  затопили
Печерськ. Порятунку не було.
   Iваник теж вихопив шаблю.
   - Тiкай! Я прикрию тебе,  Кузьмо,  зна?ш-ма?ш!  Затримаю  ?х!  Тiкай  у
гущавину, на схили Днiпра! - гукнув вiн. - Бо то я винен, що потягнув тебе
сюди... Чого обом гинути!
   Кузьма i не думав тiкати.
   - Та тiкай же,  холера  ясна!  -  вигукнув  Iваник,  не  помiчаючи,  що
перейняв вiд Спихальського його улюблену лайку.
   Але тiкати  вже  було  пiзно.  Татари  швидко  наближалися.  У  повiтрi
просвистiло кiлька стрiл, i одна з них  уп'ялася  Iваниковi  в  руку.  Вiн
недоладно змахнув високо пiднятою шаблею, зойкнув i став поволi осiдати на
землю. На бiлiй полотнянiй сорочцi швидко розтiкалась червона пляма.
   - Зiнько! - зойкнув Iваник. - Рятуй! Погибаю... Кузьма  нахилився,  щоб
витягти iз рани стрiлу, але тут прошумiв аркан i обкрутився  навколо  його
ши?, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з  руки  шаблю  i
повалився на землю поряд з Iваником.
   - Прикiнчити ?х, батьку? -  почув  над  собою  юнацький  голос.  Рожков
розплющив очi. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий -  лiтнiй
чоловiк з густою чорною бородою.
   - Не треба, Чоро, - вiдповiв старший. - За них дадуть на невiльницькому
базарi що-небудь... Накажи зв'язати!
   - Добре, батьку, - вiдповiв молодий  i  гукнув  во?нам:  -  Гей,  люди,
зв'яжiть ?х i вiдпровадьте в наш стан!
   Кiлька татар довгими вузькими пасами, вирiзаними  з  нечинено?  лошачо?
шкiри-сирицi, зв'язали руки Iваниковi i Рожкову.  В  ту  ж  мить  замашний
нагай оперiщив ?х по плечах. Невiльники схопилися  на  ноги.  Тугий  аркан
зразу ж потягнув ?х за собою...
   Татарський напад тривав недовго. Орда  налетiла  зненацька,  мов  вихор
серед ясного дня, i так же швидко, захопивши кiлькасот бранцiв  i  бранок,
пiдпаливши кiлька будiвель, почала вiдступати. Козаки i  стрiльцi  повсюди
вибили татар за межi мiста, i  вони,  промчавши  околицями  його,  так  же
раптово щезли, як i з'явилися, полишивши пiсля  себе  трупи,  пожарища  та
плач рiдних за бранцями.



   КАМ'ЯНЕЦЬ

   1

   Загiн Палiя зупинився у нетрях Краковецького лiсу, що  в  тi  часи  був
одним з найбiльших на Подiллi. Лiс не тiльки мав захищати вiд  стороннього
ока та несподiваного нападу ворога, влiтку вiн був рiдною хатою для во?нiв
i щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати куренi,  безпечно
розводити вогнища. Тут водилося безлiч найрiзноманiтнiшо?  дичини:  зайцi,
дрохви,  гуси,  козулi,  лосi,  ведмедi.  Тут,  нарештi,   земля   ряснiла
ягiдниками, а на кислицях та грушах плодiв начiплялося, як роси.
   Вибравши над лiсовим струмком, пiд  горою,  де  били  джерела,  затишну
мiсцину. Палiй наказав козакам будувати куренi, а сам пiдiйшов до  Арсена,
який стояв осторонь з  Романом  i  Спихальським.  Вiддалеки  на  зламаному
деревi сидiла змарнiла, зажурена Вандзя. Опустивши  голову,  вона  втупила
погляд у землю i, зда?ться, нiчого не бачила i не чула.
   - Ну, от, панове-браття, юж i наступила година нашо?  розлуки,  -  тихо
промовив Спихальський. - Звiдси ми самi  будемо  добиратися  до  Львова...
Шкода менi розлучатися з вами, але мушу...
   Вiн обняв Арсена i ткнувся колючими вусами йому в щоку. I Арсен вiдчув,
як раптом пан Мартин здригнувся всiм тiлом, нiби тамував  ридання,  швидко
задихав, а потiм зовсiм тихо прошепотiв:
   - Ех, кохам тя, холера ясна!.. Н?х буду  песiй  син,  же  лжу  мовлю...
Кохам, як брата... Шкода, Златки i  Стехи  нема!  Але  вiрю  -  знайдуться
вони...
   Вiн вiдхилився, i Арсен побачив у оцi товариша сльозу.
   - Ми ще зустрiнемося, пане Мартине!  ?й-богу,  зустрiнемося,  спом'янеш
мо? слово! - Арсен i сам не вiрив у те, що говорив, але йому дуже хотiлося
втiшити друга, бо й самому на  серцi  було  тяжко.  -  При?деш  до  нас  у
Новосiлки... на весiлля... Як знайдеться Златка, я  дам  знати...  Бо  теж
вiрю...
   - При?ду! - пообiцяв Спихальський i почав обнiмати Романа i Палiя.
   За кiлька хвилин вiн пiдсадив Вандзю на коня i  спритно  сам  скочив  у
сiдло. Помахав рукою.
   - Прощавайте, братове!
   Шелеснули зеленi кущi лiщини - i пан Мартин зник у густому пралiсi.


   2

   А в Немировi i далi тривала колотнеча: гетьман усiх пiдозрював у зрадi,
у тому, що вiд нього приховують золото i коштовностi, потрiбнi для  казни,
i не було дня, щоб на Викiтцi когось не катували або не вiшали.
   Останнiм часом у немилiсть  потрапив  сам  полковник  Яненченко.  Пiсля
того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен  Самойлович  з  вiйськом
напав на Правобережжя i вигнав  Яненченка  з  Корсуня,  вiн  перебрався  в
Немирiв i поселився на Шполiвцях.
   Хитрий, пiдступний i не менш жорстокий,  нiж  Юрiй  Хмельницький,  вiн,
крiм того, ще був владолюбною i корисливою людиною. Разом з тим вiн  добре
знав Юрiя i розумiв, що той нiколи не поступиться нi владою,  нi  здобиччю
на його користь. А останнiм часом гетьман зовсiм схибнувся: йому в  голову
засiла думка, що вiдродити Правобережжя i всю  Укра?ну  вiн  зможе  тiльки
тодi, коли в сво?х скринях матиме достатню кiлькiсть золота i срiбла,  щоб
утримувати чимале вiйсько. I вимагав грошей не лише з  населення,  а  й  з
сво?х сотникiв та полковникiв.
   - Пане Iване, ти й до цього часу не внiс у мою казну ту тисячу золотих,
про якi я нагадував тобi ще взимку, - сказав вiн одного разу  Яненченковi,
коли вони зосталися у гетьманськiй свiтлицi втрьох; тут ще  був  присутнiй
Ненко. - А кажуть, грошенята у
   тебе ?...
   - Пане гетьмане, де в мене тi грошенята! -  вигукнув  вражений  почутим
Яненченко i схопив гетьмана за руку. - Юрiю, ти це справдi? Чи жарту?ш?
   Але дружн? звертання нiяк не вплинуло на гетьмана.  Очi  його  дивилися
холодно,  суворо,  а  блiде  красиве  обличчя  мов  закам'янiло  в   сво?й
незворушностi.
   - Якщо ти, пане Iване, хочеш пiдтримувати зi мною дружнi  стосунки,  то
раджу тобi негайно ?хати ось iз ним, - гетьман кивнув на Ненка, - додому i
привезти все те, що ти нагарбав, будучи
   на службi в мене...
   - Ясновельможний пане гетьмане!.. - скрикнув полковник.
   Але Юрась не дав йому докiнчити.
   - I це думай, що коли ти держиш мою сестру,  то  я  все  тобi  спущу  з
рук...  Нi,  для  мене  нiчого  зараз  нема?  святiшого  i  дорожчого   за
батькiвщину, i для ?? користi я готовий на все!  Навiть  якщо  б  довелося
посадити тебе в яму, то я не зупинився б i перед
   цим. Затям собi!
   Яненченко знiтився i втягнув голову в плечi. Вiн якось  дивно  поглянув
на гетьмана i зразу ж прикрив очi довгими вiями. Але в коротку мить Ненко,
який уважно стежив за цi?ю розмовою, встиг помiтити, якою  люттю  блиснули
полковниковi очi. "Це добре,подумав Ненко. - Вовки погризлися  мiж  собою,
тим легше можуть обидва потрапити до пастки!"
   - Гаразд, пане гетьман, я зроблю так, як ти наказу?ш, -  промовив  тихо
Яненченко. - Але прошу - не посилай зi мною охорону... Через  годину-другу
я сам прибуду на Викiтку з усiм, що
   в мене ?.
   Юрась пильно подивився на нього i холодно сказав:
   - Добре. Але не  подумай  обдурювати  мене!  Не  прощаючись,  Яненченко
вийшов iз свiтлицi.
   Нi через годину, нi через двi не прибув вiн на Викiтку.  Перед  вечором
козак-гонець, посланий гетьманом, сповiстив, що полковник, осiдлавши  двох
сво?х найпрудкiших коней, ви?хав з дому i повернув на Вiнницький  шлях.  А
там слiд його губився...


   3

   Побувши у Кругляку i пересвiдчившись, що вiд його невеличкого ма?тку  -
чимало? дерев'яно? хати,  якi  бувають  i  в  заможних  селян-лемкiв,  вiд
повiток i клунi, вiд усього майна - не залишилося пiсля татарського нападу
нiчого, крiм головешок, а дворище вже почало  заростати  бур'яном,  Мартин
Спихальський з болем у серцi повернув коней  i  по?хав  до  Львова.  Ще  в
дорозi до Круглика вiн  дiзнався,  що  його  колишнiй  сюзерен,  Станiслав
Яблоновський, тепер - коронний польний гетьман, i пан Мартин, не маючи  де
в цiлому кра? прихилити з дружиною голову,  попростував  до  нього,  маючи
надiю, що Яблоновський не забув його i допоможе обзавестися  господарством
або вiзьме до себе на службу. При цьому пан  Мартин,  з  притаманною  його
душi добрiстю, заздалегiдь простив його колишн? перелюбство  з  Вандзею  i
вирiшив не нагадувати йому про це. Однак дружинi  не  стерпiв  -  нагадав.
В'?жджаючи на широке подвiр'я мiського замку, запруджене вiйськовим людом,
пан Мартин раптом стиснув ?й руку i суворо сказав:
   - Зараз ми зустрiнемося з паном Станiславом...  Я  все  знаю...  Вандзя
здивовано пiдвела голубенькi оченята i поморщилася.
   - Що пан ма? на увазi?
   - Хай панi не прикида?ться  ягнятком...  Менi  все  повiдано  про  ваше
укохання!
   - Що пан мовить? - скрикнула ображено Вандзя.
   - Панi не ма? причини хвилюватися: я все простив i забув!.. Але я  хочу
попередити панi, якщо це повториться знову...
   Пан Мартин не сказав, що буде, якщо  "це  повториться  знову",  але  по
тому, як побуряковiло вiд гнiву його обличчя,  як  настовбурчилися  грiзно
вуса та блиснули  очi,  i  без  слiв  було  зрозумiло,  що  Вандзi  будуть
нагiереливки.
   - Пан мiг i не тягти мене сюди, а залишити в Криму.  Я  казала  про  це
пановi не раз, - випалила розгнiвана жiнка.
   - Тихо, прошу тебе! - зашипiв пан Мартин,  помiтинши,  що  на  них  уже
звернули увагу. - Домовилися ж...
   Вiн сплигнув з коня, допомiг  зiйти  панi  Вандзi,  накинув  поводи  на
вмурований у стiну  залiзний  гак  i  звернувся  до  шляхтича  в  ошатному
вбраннi,  що  саме  вийшов  з  дверей  масивного  кам'яного  будинку   пiд
черепичним дахом.
   - Як пройти до ясновельможного пана гетьмана?  Шляхтич  пильно  оглянув
незвичайний i добре поношений одяг Спихальського, загорiле,  аж  задублене
на сонцi й вiтрах обличчя, запиленi чоботи i недбало вiдповiв:
   - Ясновельможний пан гетьман  нинi  дуже  зайнятий,  мостивий  пане,  i
навряд-чи зможе придiлити вам  хоч  ?дну  хвилину  часу...  Я  порадив  би
мостивому пановi прийти днiв через два-три...
   - Як! - вигукнув вражений Спихальський. - Через днiв  два-три?  Чи  пан
дума?, що говорить?
   - Але пане!- спалахнув шляхтич.  -  Я  ?стем  вiйськовий  товариш  пана
гетьмана! Як пан смi? так говорити зi мною!
   - А я був вiйськовим товаришем ясновельможного пана гетьмана  ще  тодi,
коли  мостивий  пан  пiд  столом  пiшки  ходив,  -  розпалився  ще  бiльше
Спихальський, не помiчаючи, що тому теж уже рокiв тридцять, як i йому.
   Без гроша в кишенi, без даху над головою, вiн не знав, як прожити день,
а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три днi. А хто гаранту?,
що через три днi його допустять перед яснi очi гетьмана? Розлютований  пан
Мартин важко дихав i не мiг стримати себе.
   - Я з паном гетьманом не в одному бою побував,  поки  мостивому  пановi
нянi соплi витирали, тричi на день кашею з молоком запихали  i  стiльки  ж
разiв дещо iз штанiв витрушувалиi Перун  мене  побий,  якщо  мостивий  пан
зараз же не доповiсть про мене, тобто пана  Мартина  Спихальського,  то  я
шаблею зiб'ю пиху з бундючного i нерозумного  пана  вiйськового  товариша!
Холера ясна!
   Шляхтич зблiд i схопився за шаблю. Бiля входу в будинок збиралися люди,
з цiкавiстю прислухаючись  до  суперечки.  Але  тут  з  вiдчиненого  вiкна
другого поверху пролунав голос, який примусив усiх враз замовкнути.
   - Що там за шум, панове?
   - Пан гетьман, пан гетьман,  -  прошелестiло  в  натовпi.  Спихальський
задер голову, наставивши вгору сво? полум'яно-червонi вуса.
   - Я ?стем шляхтич Мартин Спихальський, мiй ясновельможний
   пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то  -  моя  малжонка
панi Вандзя... ?? пан теж мусить пам'ятати...  Я  повернувся  з  турецько?
неволi, прошу пана.
   Пан Мартин раптом замовк i почервонiв. Йому стало соромно i шкода себе.
"Песiй ти син, пане Мартин, - подумав вiн. - Перед ким принижу?шся?  Перед
коханцем тво?? дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого  гонору,  а
сама тiльки тим переважа? тебе, що мас великi ма?тки? Сто дзяблiв!.."
   Вiн розпачливо обвiв  поглядом  принишклих  шляхтичiв  i  жовнiрiв,  що
стояли навколо, i ладен був уже шуснути в натовп i зникнути, втекти  геть,
але тут знову пролунав згори голос:
   - Ба, ба, ба, панi Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Пiднiмайтеся сюди!
Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того свiту!..
   Спихальський узяв Вандзю за руку i, супроводжуваний отетерiлим поглядом
вiйськового товариша, швидко увiйшов пiд похмурi  склепiння  стародавнього
будинку. Нагорi ?х уже ждав високий, гонористий на вид господар.
   - Прошу, прошу, ласкава панi, ходiть сюди! - показав вiн  на  розчиненi
дверi. - Пане Мартине, я радий бачити тебе у сво?му домi!  Де  ж  мостивий
пан пропадав стiльки лiт?
   - У турецькiй неволi, прошу ласкавого пана,  -  вiдповiв  Спихальський,
потискуючи вузьку холодну руку гетьмана i заходячи  до  велико?  вiтальна,
гарно умебльовано? i завiшано? дорогими килимами, на якi було почеплено не
менш дорогу зброю - шаблi, турецькi ятагани, пiстолi. - А панi Вандзя -  в
татарськiй... Ми щойно прибули з Укра?ни...
   - О, це тим бiльше цiкаво, бо в мене гiсть з Укра?ни, - i  Яблоновський
помахом лiво? руки вказав на незнайомця, який пiдвiвся з глибокого  крiсла
i статечно вклонився прибулим. - Знайомтеся - полковник Ян Яненченко...
   Спихальський уважно оглянув полковника, про якого чимало  чув  не  дуже
доброго на Укра?нi, i подумав, що, мабуть. Арсен  Звенигора  був  би  дуже
цiкавий знати, що привело цю людину з Немирова до  Львова.  Невже  прислав
Юрiй Хмельницький? З якою метою?
   Пiсля вза?мних привiтань i пустих фраз, якi нiчого  не  означали,  крiм
вiддання належно?  данини  свiтсько-шляхетському  етикетовi,  Яблоновський
запросив  усiх  сiсти,  а  Спихальському  наказав  розповiсти   про   сво?
поневiряння i пригоди. Слуга  внiс  на  тацi  вино  i  кришталевi  келихи.
Яблоновський, вiдсьорбуючи  маленькими  ковтками  холодний  напiй,  слухав
розповiдь пана Мартина, а  кра?чком  ока  поглядав  на  Вандзю,  змарнiлу,
схудлу i досить-таки обшарпану. Але  по  його  очах  i  по  всьому  виразу
обличчя годi було зрозумiти, що вiн дума? про такий нежданий  при?зд  цi??
збiднiло? шляхтянсько? пари, чи радий вiн ?й, чи нi.
   Коли Спихальський закiнчив  свою  не  дуже  веселу  розповiдь,  гетьман
зiтхнув i сказав:
   - Одiссея ваша, панове, справдi цiкава, i ми ще коли-небудь  продовжимо
нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотiв би почути  твою  думку
про становище на  Укра?нi...  Чи  правда,  що  все  Правобережжя  -  то  ?
напiвпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастiв  та  iншi
колись  багатолюднi  мiста  зараз  лежать  у   суцiльних   ру?нах,   стали
пристановищем для дико!
   звiрини?
   - Так, пане, то все правда.
   - Тобто  ти  хочеш  сказати,  що  весь  той  край  поспiль  позбавлений
людностi?
   - Ну, це не зовсiм так, вельможний пане... Люди там ?,  де  бiльше,  де
менше... Так, у Фастовi, ми бачили  три  душi  -  стару  бабусю  i  двiйко
дiтей...
   - це все одно що нiчого, - замислено промовив гетьман. -
   Отже, якщо край майже безлюдний, то вiн, можна сказати, нiчий... I якщо
Рiч Посполита проявить  хоч  трохи  наполегливостi  i  бажання,  то  зможе
повернути тi землi в лоно матерi-отчизни?.. Про це щойно менi говорив  пан
полковник...
   Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок во?води. Так  от
з якою метою при?хав Яненченко! Отже,  Юрiй  Хмельницький  затiяв  чергову
зраду? На цей раз вирiшив вiдступитися  вiд  султана  i  переметнутися  до
короля? Але ж це означатиме, що проти Польщi стане не тiльки  Порта,  а  й
Укра?на та Росiя!  Чи  тут,  може,  щось  iнше?..  Щоб  не  виявити  сво?х
справжнiх почуттiв, вiн обмежився непевною вiдповiддю.
   - Я не думав про це,  ясновельможний  пане...  Але  якщо  гетьман  Юрiй
Хмельницький вiдсахнеться вiд туркiв i  знову  почне  служити  його  мосцi
королевi польському...
   - Юрiй Хмельницький тут нi при чому, i ми не  можемо  розраховувати  на
нього...
   - Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув вiд
   гетьмана.
   - Навпаки, пан полковник втiк од нього, боячись позбутися
   голови... Юрiя Хмельницького до уваги ми можемо не брати:  вiн  не  ма?
нiяко? сили. До того ж це напiвбожевiльний, якого  султан  терпить  тiльки
заради його iменi...
   - Я не знаю що розповiдав ясновельможному пановi пан полковник,  але  я
гадаю, що вступ коронних вiйськ на терен Укра?ни викличе опiр  як  туркiв,
так i Росi?.
   - Вiйська - так... Але  хто  ж  каже  посилати  вiйсько?..  Туди  треба
послати розумних, вiдважних i вiдданих  людей,  таких,  примiром,  як  пан
полковник. I хай вони збирають звiдусюди козакiв, хлопiв, рiзних гультя?в,
саджають ?х на пустирища i служать з ними Речi Посполитiй!.. Над цим треба
подумати i доповiсти  королевi  i  сеймовi.  Ми  ще  повернемося  до  цi??
розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрiбно одне  -  притулок,  бо,  я
бачу, панi Вандзя мрi? про баняк гарячо? води, чисту бiлизну i спочинок...
Панове нiчого не матимуть проти, якщо деякий  час  поживуть  сусiдами  пiд
одним дахом? - звернувся Яблоновський до Спихальського i Яненченка  i,  не
чекаючи вiдповiдi, нiби ця справа вирiшена, додав:- Тут поблизу ?  у  мене
невеличка садиба, зараз слуги вiдведуть вас туди... Я  вважаю,  що  i  пан
Яненченко, i пан Спихальський вiднинi перебувають на мо?й службi?..
   - Так, ясновельможний пане, - в один  голос  вiдповiли  Спихальський  i
Яненченко.


   4

   Зовсiм незатишно  почувався  Юрiй  Хмельницький  у  сво?й  немирiвськiй
фортецi на Викiтцi. Пiд його  ногами  горiла  земля.  Доведенi  до  вiдчаю
безконечними поборами, знущанням i глумлiнням, селяни i мiщани навколишнiх
сiл i мiстечок тiкали в лiси, збиралися в купи i нападали на  татарськi  й
турецькi загони, що розбрелися по Подiллю збирати ясак.  А  коли  по  краю
прокотилася чутка, що iз Запорожжя з'явився якийсь Палiй з козаками i  б'?
туркiв, у  Тульчинi,  Джуринi,  Тивровi  та  Шпиковi  спалахнули  справжнi
повстання, ?х очолили Абазин, Iскра та Самусь.
   З огляду на те, що в селах i мiстах  людей  залишилося  мало,  особливо
чоловiкiв, повстанськi загони теж були малочисельнi i не  могли  оволодiти
Немировом. Однак вони завдавали вiдчутних ударiв  турецькiй  адмiнiстрацi?
та окремим невеличким татарським загонам.  Палiй  же  одного  разу  навiть
спробував увiрватися в Немирiв. I хоча йому не пощастило  захопити  посад,
Юрiй Хмельницький не на  жарт  перелякався.  Вiн  послав  двох  гiнцiв  до
кам'янецького пашi з проханням прислати полк яничарiв або чотирьохтисячний
татарський чамбул, але повстанцi  тих  гiнцiв  перехопили  i  повiсили  на
роздорiжжi, при в'?здi до Немирова. Це вкрай зiпсувало настрiй гетьмановi.
   - Ми повиннi щось робити, - заявив вiн на радi, куди були запрошенi всi
старшини - турецькi, татарськi й укра?нськi. - Не можемо  ж  ми  сидiти  у
фортецi... I вийти з не?, щоб пройти Подiллям,  вогнем  i  мечем  покарати
розбiйникiв, теж не можемо:  вони  захоплять  Немирiв...  ?диний  вихiд  -
пробитися комусь у Кам'янець i привести вiд пашi сильне пiдкрiплення...
   - Дво? уже наклали головами, - обережно сказав  Многогрiшний,  боячись,
аби вибiр цього разу не впав на нього.
   Всi мовчали. Ще стояли перед очима спотворенi обличчя  повiшених,  яких
тiльки сьогоднi поховали. Нiкому не хотiлося подiлити з ними гiрку долю.
   - Однак ?хати комусь треба, - промовив пiсля паузи Азем-ага. - Справдi,
ми опинилися в скрутному становищi.
   Ненко  i  Младен  переглянулися.  Кожного  третього  дня  вони   та?мно
зустрiчалися з Арсеном Звенигорою, розповiдали йому про все, що робиться в
станi гетьмана. Однак iстотних новин не було, бо i сам  гетьман  давненько
вже не одержував нiяких звiсток вiд вiзира та пашi. Вони не раз  говорили,
що потрiбно комусь ?хати в Кам'янець, щоб там з перших уст  дiзнатися  про
намiри турецького командування.
   - Дозвольте по?хати менi, - тихо  сказав  Ненко,  потискуючи  непомiтно
батькову руку.
   - З ким? - швидко запитав Азем-ага.
   - Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою.
   - Я завжди був про цього молодого агу найвищо? думки, -  звернувся  вiн
до всiх. - I менi теж зда?ться, що одному  легше  пробратися  непомiченим,
особливо вночi...
   Коли Младен i Ненко пiсля  ради  залишилися  самi,  Младен  схвильовано
прошепотiв:
   - Ненко, сину мiй, я розумiю, що тобi треба ?хати, але заклинаю тебе  -
будь обережний! Адже сам зна?ш, що ризику?ш головою.
   Ненко досi не мiг звикнути, що його називають сином, що за  нього  щиро
турбуються i непокояться за його життя i добробут. Нiколи  ранiш,  вiдколи
себе пам'ятав, нiхто не проявляв про нього  нi  найменшо?  турботи,  як  i
взагалi про всiх яничарiв, людей без роду й родини, i тепер  йому  було  i
якось незвично, i дивно, i разом з тим радiсно-бентежно  на  серцi.  Такий
настрiй не полишав його вже пiвроку, з того часу, як вiн визнав Младена за
батька, а Златку - за сестру.
   - Не турбуйся за мене, татку, - заспоко?в вiн старого. - Адже  я  по?ду
не сам...
   - Аз ким же?
   - З Арсеном. Сьогоднi ми попередимо його друзiв у лiсi, щоб  не  чiпали
нас i забезпечили благополучний пере?зд до Кам'янця i  назад.  Гадаю,  пiд
такою надiйною охороною ми будемо в безпецi.


   5

   Нема? у свiтi бiльш сильного i постiйного почуття, нiж  почуття  любовi
матерi до сво?х дiтей.
   Кiлька тижнiв Вандзя не знаходила собi мiсця: весь час ?й увижалися  ??
маленькi синочки, вчувався ?хнiй лепет. Вночi вона прокидалася  з  криком,
схоплювалася i ходила  по  кiмнатi,  як  сновида,  кличучи  дiтей,  i,  не
докликавшись, заливалася слiзьми. Спихальський теж не  спав,  заспокоював,
умовляв, голубив, поклавши ?? русокосу голову собi на груди. Але  нiщо  не
допомагало. Жiнка тужила; марнiла, на очах танула, як воскова свiчка.
   ?? стан помiтив i полковник Яненченко, який поселився поряд i, зi згоди
Спихальського,  а  вiрнiше  -  з  наказу   Яблоновського,   який   доручив
Спихальському  та?мно  стежити   за   Яненченком,   харчувався   в   сiм'?
Спихальських. Вдень вiн рiдко бував дома - бiльше швендяв по  мiсту  та  в
замку, але вечорами любив посидiти з паном  Мартином  за  кухлем  смачного
львiвського пива.
   - Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона,  часом,  не  хворi??  -
спитав вiн одного разу. - Погляньте,  як  змучилася,  бiдна!  Може  б,  до
лiкаря ?? або до знахарки?
   - Нiц не треба, - вiдповiв пан Мартин сумно. - Минеться...
   - Дивитися ж шкода.
   Пiдкуплений  душевнiстю  полковника,  захмелiлий  Спихальський  вiдкрив
пановi Яну сiмейну та?мницю.
   - За дiтьми тужить... За татарчуками, - i розповiв про сво?  i  Вандинi
поневiряння на чужинi. - Боляче мi, пане Ян, дивитися, як вона ся  мучить.
А чим можна запомогти?
   - Час вилiку?...
   Однак час не вилiкував, зате почав лiкувати  Яненченко.  Помiтивши,  що
Яблоновський не цiлком довiря? йому i встановив  за  ним  та?мний  нагляд,
полковник i у Львовi вiдчув себе незручно, а головне, невпевнено.  Бажання
грати першу скрипку, непомiрне честолюбство i самолюбство жерли його душу,
як вогонь - суху солому. I в буйнiй  уявi  полковника  визрiвають  замiри,
якi, на його думку, мають  поставити  його  правителем  цiлого  краю...  У
здiйсненнi цих замiрiв, сама того не вiдаючи, могла  допомогти  йому  панi
Вандзя.
   Тепер вiн намагався повернутися додому  ранiше  нiж  Спихальський,  щоб
поговорити з  Вандзею  наодинцi.  В  цих  розмовах  вiн  завжди  непомiтно
торкався найболючiших струн ?? серця - розповiдав  про  сво?х  дiтей,  про
?хнi дитячi забави та iгри, про свою тугу за ними i бажання забрати ?х  до
себе у Львiв. Згодом вiн сказав, що зна? ?? та?мницю, зна?, чому вона  так
мучиться, терза?  свою  душу,  не  спить  ночами,  i  поспiвчував  ?й.  Це
прихилило  жiноче  серце  до  хитрого,  не  позбавленого  гострого  розуму
полковника.
   - Що ж менi робити, пане Яне? - питала змучена жiнка.  -  Порадьте,  як
менi бути?.. Коли б я вiдала, що мо? сини загинули,  менi  було  б  важко,
боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцю?ться, i  змирилася  б  з
жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував ?х! Вони  живi!..
А я не можу бачити ?х, не можу взяти на руки ?хнi маленькi  теплi  тiльця,
не можу почути ?хнiй щебет... Матка боска, я збожеволiю вiд такого горя!
   - Панi, вам не треба божеволiти, - обережно почав Яненченко. - ? й iншi
можливостi...
   - Якi? Хай пан скаже...
   - Повернутися до сво?х дiтей.
   - ?зус-Марiя, хiба то можливо?! - аж кинулася Вандзя.
   - А чому б нi? Що вам заважа?? Кохання до пана Мартина?
   - Пхе! - скривилася Вандзя i сумно усмiхнулася.
   - Ну, тодi я не бачу причини, чому ви ма?те залишатися тут, у Львовi.
   - Пан Мартин не вiдпустить... А коли б i вiдпустив - то чи змогла б  я,
слабка жiнка, добратися до Криму?
   Яненченко примружив очi, легенько торкнувся тендiтно? руки панi Вандзi.
   - Панi не треба добиратися до Криму... ? значно ближчий i легший шлях -
якихось двi сотнi миль...
   - Який же? - насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.
   - Але, панi...
   - Хай пан не дума?, що я викажу його. Я ладна витерпiти  все,  аби  лиш
досягнути свого!
   -  Я  вiрю  панi...  Тож  слухайте:  вiд  Львова  до  Кам'янця   зовсiм
недалеко...
   - До Кам'янця?.. Але ж там турки!
   - Ну, й що? Крим теж належить туркам...
   - Але хто ж допоможе менi в Кам'янцi?  Я  боюся,  що  мене  схоплять  i
запроторять у Туреччину. А там - у гарем або у хлiв, до скотини.
   - Я допоможу панi...
   - Ви?! Як саме?
   - У Кам'янцi в мене ? друзi, якi допоможуть вам.  Досить  менi  сказати
одне слово...
   - То ви по?дете зi мною?
   - Нi, що ви! Там на мене чека? шибениця... Але я можу  написати  листа,
якого панi передасть мо?м друзям.  Це,  звичайно,  небезпечно.  Якщо  лист
потрапить  до  пана  Мартина,  до  во?води  Яблоновського,  то  нас   обох
стратять...
   - До цього не дiйде, клянусь вам!
   - Ну що ж,  тодi  домовились...  Хай  панi  приготу?  сакви  в  дорогу,
бистрого коня - i з богом!
   - Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, - аж  за-шарiлася  вiд
щастя Вандзя.
   Кiлька днiв вона та?мно вiд чоловiка готувалася  до  втечi  -  насушила
сухарiв, припасла солонини, пiдiбрала вбрання, зручне для далеко?  дороги,
i написала Спихальському коротенького листа, в якому повiдомляла:
   "Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко,  не
шукай мене. Щиро дякую тобi  за  кохання,  якого  я,  на  жаль,  не  могла
подiлити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож  не  тужи  за  мною.  Я
вiрю, що ти ще знайдеш сво? щастя. А  я  полечу  шукати  свого...  Прощай.
Вандзя"
   Вона пожвавiшала, повеселiла, i пан Мартин  теж  розцвiв,  гадаючи,  що
дружина почала забувати Крим i все те, що прив'язувало  ??  до  нього.  Ця
радiсть заслiпила його: вiн не помiтив нi Ван-дзиного готування до далеко?
дороги, нi загадкового блиску ?? голубих очей, нi бистрих поглядiв,  якими
обмiнювалась Вандзя з Яненченком.
   Напередоднi втечi вона  попросила  чоловiка  дати  ?й  трохи  грошей  i
залишити коня - хоче про?хатися мiстом, заглянути в крамницi...
   - Я супроводжуватиму тебе, моя люба, - зрадiв Спихальський.  Та  Вандзя
запротестувала, ?й хочеться побути на самотi. Вона не  суперечитиме,  коли
пан Мартин супроводжуватиме ?? наступного разу,  а  зараз  вона  хотiла  б
за?хати до монастиря  кармелiток,  щоб  спокутувати  грiхи...  I  ще  хоче
вiдвiдати сво?х подруг, котрi, як вона дiзналася, живуть у цьому  мiстi...
Невже пан Мартин не дозволить ?й цього?
   Обеззбро?ний такими доводами i чарiвною усмiшкою,  яко?  вiн  давно  не
бачив на обличчi дружини, Спихальський  погодився.  Вранцi  осiдлав  коня,
вишкрiб з кишень усе, що встиг  заробити  на  службi  в  Яблоновського,  i
вручив Вандзi, яка не приховувала свого тривожно-радiсного настрою.  Потiм
поцiлував ??, як завжди, у щiчку i вийшов з двору.
   - Все, пане Яне, ?ду! - вигукнула Вандзя збуджено,  вбiгаючи  до  покою
Яненченка. - Давайте листа!
   Яненченко вийняв заздалегiдь заготовленi два листи, написанi на тонкому
жовтуватому паперi, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговiй
оправi маленького дзеркальця, i простягнув жiнцi.
   - Панi, тут ваша i моя  долi?  Будьте  обережнi!  Люстерко  ви  повиннi
вiддати тiльки  господаревi  харчевнi,  яка  мiститься  у  старому  мiстi,
навпроти Вiрменського колодязя,  -  Енверу  Кермен-азi...  Запам'ятайте  -
Кермен-азi! Тобто камiнь по-нашому... Запам'ятали, панi?
   - Запам'ятала, - прошепотiла Вандзя, повторивши кiлька разiв чуже iм'я,
що мало тепер для не? таке велике значення.
   - Ну, то рушайте. I хай береже вас матiр божа! Вiн допомiг ?й сiсти  на
коня, вiдчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвiр'я, вiкна, з
яких вона не раз дивилася на схiд туди де на не? чекало  двiйко  маленьких
синочкiв, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невiдомо
чому вирiшив зробити для не? добре дiло, i поволi ви?хала на вузьку, майже
безлюдну вуличку. Позад не? з тихим  скрипом  зачинилися  старi  дерев'янi
ворота.


   6

   Сонце нещадно пекло нiздрюватi скелi над каламутним  Смот-ричем,  сiрi,
похмурi громаддя фортецi i  черепичнi  дахи  Кам'янця-Подiльського.  Спека
стояла така, що босою погою годi було стати на гарячу, мов присок, землю.
   В таку пiсляобiдню пору до старовинного кам'яного  мосту,  перекинутого
через глибоку впадину Смотрича, що вiддiляла пiвострiв,  на  якому  сiрiли
кам'яницi мiста, вiд материка, на змилених, стомлених конях пiд'?хали  два
вершники.
   Бiля мостово? застави точилася  суперечка.  Кiлька  яничарiв,  оточивши
невисокого  стрункого  юнака  в  польського  крою  одязi,  щось  наперебiй
намагалися втовкмачити йому, а вiн, мало не плачучи, вiдбивався вiд них  i
пальцем показував на той бiк, мабуть, пояснюючи, що йому треба до мiста.
   Вершники зiстрибнули з  коней,  припнули  ?х  до  конов'язi  у  затiнку
розлогих в'язiв та лип i пiдiйшли до гурту.  До  них  зразу  ж  повернувся
пiдстаркуватий розповнiлий ага.
   - Хто такi? Куди ?дете?
   - Сафар-бей, з Немирова... ?демо в ставку пашi вiд Азем-аги i  гетьмана
Юрiя Хмельницького. Що тут за базар?
   Яничари  притихли  й  озирнулися  на  молодого  красивого  агу  i  його
супутника, котрий пильно приглядався до бiлявого юнака в польському стро?.
   - Та ось при?хав тут  один...  Нiяких  паперiв,  по-турецькому  розумi?
погано. Каже, що йому потрiбно в мiсто, а з  якою  метою  -  вiдмовля?ться
сказати...
   - Значить, у нього ? якась та?мниця, - усмiхнувся Ненко i звернувся  до
Звенигори:Ну, нам пора ?хати. Приведи коней!
   Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотiв, так, щоб його мiг
чути тiльки Ненко:
   - Чекай... Ти бачиш цього хлопця? Побий мене  грiм,  якщо  це  не  панi
Ваiiдчя, дружина Спихальського! Треба ?? якось виручити...
   Ненко бистро окинув оком яничарiв  i  принишклого  незнайомця,  обличчя
якого справдi мало  скидалося  на  обличчя  мужчини,  за  якого  вiн  себе
видавав.
   - Ага, я бачу,  ви  самi  тут  не  з'ясу?те,  хто  цей  незнайомець,  -
звернувся вiн до старшого. - Гадаю, буде найкраще допровадити його в мiсто
i передати в канцелярiю пашi. А там уже  розберуться.  Може,  справдi  вiн
привiз якiсь важливi новини?
   Ага засопiв носом, витер з  блискучого  лисiючого  лоба  рясний  пiт  i
буркнув:
   - Якщо ага береться це зробити...
   - Менi зовсiм неважко: я ж ?ду туди.
   Ага гукнув на яничарiв, щоб  вiддали  подорожньому  коня  i  вiдпустили
його. Юнак, видно, не зрозумiв, чому так раптово  змiнилося  ставлення  до
нього цих грубих, крикливих во?нiв, але не став  докопуватися  причини,  а
зразу ж скочив у сiдло i рушив до мосту.
   - Панi Вандзя, не поспiшайте, -  раптом  пролунав  тихий  голос.  -  Як
трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янцi? Де пан Мартин?
   - Матка боска! - Юнак враз зблiд i злякано глянув на двох вершникiв, що
?хали обабiч нього. - Хто ви?
   - Не бiйтеся, панi, - промовив уже голоснiше Арсен, коли вони опинилися
посеред мосту, - ми  вашi  друзi...  Пам'ята?те  Звенигору?  Я  друг  пана
Мартина... Але ви не вiдповiли на мо? запитання.
   - Так, я Ванда Спихальська,  -  призналася  збентежена  жiнка.  -  Вас,
мабуть, диву?, чому я тут?
   - Безперечно.
   В голубих оченятах Вандзi застиг переляк, i хоч вона  вiдповiла  зразу,
не затинаючись. Арсеновi все ж здалося, що жiнка говорить неправду.
   - Я шукаю свою сестру... Кажуть, вона повинна бути десь тут.
   - Чому ж з вами нема пана Мартина? Де вiн? Що з ним?
   - Вiн поступив на службу до гетьмана Яблоновського...  До  того  ж  вiн
зараз хворi?.
   По тому, як непевно це було сказано i як порожевiли щоки  панi  Вандзi,
Арсен зрозумiв, що жiнка все вигаду? вiд початку й до кiнця. Для  чого  це
?й? Як вона опинилася в  Кам'янцi?  Що  сталося  зi  Спихальським?  Чи  не
хова?ться  тут  якась  та?мниця,  яка,  можливо,  коштувала  життя  пановi
Мартину?
   Вiн не мiг дати вiдповiдi на цi запитання.  Сподiватися  ж,  що  Вандзя
чесно розповiсть про все, що трапилося пiсля того, як  вони  розсталися  у
Краковецькому лiсi пiд Немировом, було марно. Жiнка явно щось прихову?.
   - Панi зна?, де мешка? ?? сестра?
   - Нi, не знаю.
   - Де ж панi зупиниться?
   - Ну, тут, напевне, ? харчевня або корчма...
   - Ми могли б запропонувати свою опiку,  якщо  панi  дозволить.  Адже  в
чужому мiстi та ще i в чужiй  державi  такiй  чарiвнiй  молодiй  жiнцi  не
зовсiм безпечно подорожувати однiй.
   - Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язнiстю. Звичайно, якщо  пан  не
стане набридливо нав'язувати сво?? опiки.
   - О нi, хай панi не турбу?ться. Адже  я  це  роблю  для  дружини  свого
найлiпшого друга! - запевнив Арсен.
   Вони з'?хали з мосту i, поминувши кам'яну браму, вимурувану  над  самим
урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою
   вулицею вгору, до центра.
   Людей на вулицях було зовсiм мало. Та й тi, забачивши вершникiв,  хутко
звертали вбiк i зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало  рокiв  з
часу турецько? навали, але й досi всюди було видно слiди  жорстоких  бо?в.
Розтрощених вибухами будинкiв нiхто не лагодив. На черепичних дахах церков
i костьолiв, ратушi i будинкiв мiсцево? шляхти зяяли проломи,  з  яких  iз
галасом вилiтало вороння. Смердючi згарища поросли лободою i чортополохом.
Тiльки де-не-де можна було побачити ознаки  життя  -  сохла  на  вiрьовках
випрана бiлизна або  крiзь  запилене  вiкно  виглядало  на  вулицю  зелене
листячко геранi.
   - Чи ви не зна?те, де  тут  Вiрменський  колодязь?  -  раптом  запитала
Вандзя, коли вершники ви?хали на чималий майдан  перед  похмурим  будинком
ратушi.
   - Як не знати, адже я народився i  вирiс  у  цьому  мiстi,  -  вiдповiв
Арсен, дивуючись обiзнаностi сво?? супутницi  в  таких  деталях,  про  якi
чужинець не може знати. - Навiщо вам Вiрменський колодязь?
   Вандзя вiдповiла не зразу.
   - Менi казали, що там недалеко ? харчевня, де я могла б зупинитися...
   Арсен приязно усмiхнувся.
   - Вважайте, панi, що  вам  пощастило:  ми  теж  з  мо?м  другом  завжди
зупиня?мося в цiй харчевнi навпроти  Вiрменського  колодязя...  Та  ось  i
вона! - Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бiк майдану. -
До речi, зараз у Кам'янцi харчевень  зовсiм  мало,  i  всi  вони  в  руках
туркiв... Тож треба хоч трохи знати  турецьку  мову,  щоб  порозумiтися  з
ними...
   - Я трохи знаю татарську.
   - О, тодi цього досить.
   Вони перетнули майдан i незабаром в'?хали на широкий  двiр  за?зду,  де
бiля конов'язi стояло кiлька коней.
   Господар   за?зду   каведжi   Кермен-ага,   худий   високий   турок   у
засмальцьованому барвистому халатi i посiрiлiй вiд поту чалмi, провiв ?х у
напiвтемне примiщення, де пахло смаженою бараниною i часником. Тут  сидiло
кiлька подорожнiх, бiля них шастав хлопчина-служник. Пiд  стелею  гув  рiй
мух.
   Каведжi запросив ?х по?сти, але Вандзя заперечила, сказавши:
   - Я не голодна i, крiм того, хотiла б помитися з дороги i  вiдпочити...
Коли б  у  за?здi  знайшлося  затишне  примiщення,  я  добре  заплатила  б
господаревi.
   Арсен переклав.
   Кермен-ага вклонився i повiв Вандзю нагору.
   - Ненко, ти помiтив, як сторожко трима?ться ця жiнка? - спитав Арсен. -
Я певен, тут якась  та?мниця.  Що  трапилося  з  паном  Мартином?  Я  мушу
вияснити це. Залишайся тут, а я миттю...
   Вiн тихо пiднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорi було
порожньо: Кермен-ага i Вандзя вже встигли зайти в однi з багатьох  дверей.
В якi ж?
   Арсен  почав  обережно  скрадатися,   прислухаючись   до   звукiв,   що
наповнювали цей великий дiм. Бiля одних дверей зупинився, припав вухом:  з
кiмнати долетiли слова, що примусли  його  уклякнути  на  мiсцi.  Говорила
Вандзя, плутаючи польськi, татарськi i турецькi слова.
   - Ага Кермен, я маю до вас пильну  справу.  Ви  мене  розумi?те?  Я  не
мужчина, я жiнка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи,  що  в
Криму. Ах, видно, ви нiчого не  розумi?те!  Матка  боска,  вiн  нiчого  не
розумi?... Як же йому пояснити?..
   Почувся скрипучий голос каведжi:
   - Не хвилюйся, ханум, я все розумiю. Кажи, в  якiй  справi  ти  прибула
сюди i хто тебе прислав? - Вiн добре говорив польською мовою.
   Вандзя аж скрикнула радiсно:
   - О, ви говорите по-нашому! Тодi слухайте уважно: мене прислав сюди пан
Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжi зна? його?
   - Так, я знаю його. Що ж панi привезла менi вiд полковника?
   - Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене,  якщо  я
передам вам невеличке люстерко...
   - Де ж воно?
   - Хай пан залишить на деякий час кiмнату, я повинна дiстати його... Пан
розумi?...
   - Розумiю, розумiю. - В голосi каведжi забринiла нотка смiху. - Я зайду
через деякий час.
   Арсен ледве встиг вiдскочити i  заховатися  в  двернiй  нiшi  сусiдньо?
кiмнати, як дверi зi скрипом розчинилися i каведжi почимчикував  коридором
до виходу.
   Коли завмер скрип сходiв пiд його ногами. Арсен  швидко  прошмигнув  до
Вандино? кiмнати i вiдчинив  дверi.  З  несподiванки  жiнка  скрикнула  i,
отетерiло дивлячись на непроханого вiдвiдувача, застигла бiля столу.
   Арсен причинив щiльно дверi,  зупинився  перед  на  смерть  переляканою
жiнкою, яка марно  намагалася  неслухняними  пальцями  застебнути  гудзики
жупана.
   - Панi Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!
   - Але ж, пане...
   Арсен вийняв пiстоль. I хоча стрiляти вiн, звичайно, не збирався, зброя
подiяла на жiнку магiчно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго
порпалася там, однак безуспiшно:  дзеркальце  десь  запропастилося.  Жiнка
винувато-збентежено усмiхнулася.
   - Але ж, пане...
   -  Нiчого,  нiчого,  -  пiдбадьорив  ??   Звенигора,   i   не   думаючи
вiдвертатися.  -  Дiставайте,  панi!   Розсупонюйтеся,   розстiбайте   ваш
незвичний одяг i дiставайте! Ну!
   Вiн вирiшив не церемонитися з нею: кожно? митi  мiг  знову  повернутися
каведжi.
   Вандзя знiтилася i, вiдвернувшись, розстебнула широкий жовнiрський пояс
на штанях, з потайно? кишеньки дiстала невеличке металеве дзеркальце. В цю
мить у коридорi почулося кахикання каведжi.
   Арсен миттю вихопив в ошелешено? жiнки дзеркальце i прошепотiв:
   - Про мене - нi слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла... Що,  може,
воно бiля сiдла в саквах. Хай почека?... Пам'ятай - стрiляю я без промаху!
   Вiн швидко  вiдступив  у  куток,  за  грубку,  i  сховався  за  широким
дерев'яним лiжком.
   Скрипнули дверi, почувся голос каведжi:
   - Ну що, панi, знайшла?
   - Нехай пан ще зачека? трохи, - пробелькотiла Вандзя. - Я гукну пана...
Бо ще не встигла...
   - Як панi хоче. - I каведжi, здивовано стенувши плечима,  позадкував  з
кiмнати.
   Вандзя в знемозi опустилася на стiлець. Арсен вийшов зi сво??  схованки
i став перед нею, тримаючи в руцi дзеркальце.
   - Панi, що з паном Мартином? Тiльки - правду!
   - Не турбуйтеся, вiн живий i здоровий.
   - Де ж вiн?
   - Залишився у Львовi...
   - А панi?
   Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, i в ?? очах  промайнула  така
туга, що Арсеновi раптом стало соромно, що  вiн  розмовля?  з  беззахисною
жiнкою, тримаючи в руцi пiстоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокiйнiше
сказав:
   - Отже, панi покинула мого друга?
   - Так, - ледь чутно прошепотiла Вандзя.
   - I куди ж панi просту?? В Крим? До дiтей?
   - Так, - ще тихше промовила Вандзя, i на ?? очах блиснули сльози. - Пан
догадливий...
   - Я так i думав... А звiдки панi зна? полковника Яненченка?  Якщо  панi
скаже правду, ?й не треба мене боятися.
   - Пан Ян теж у  Львовi...  На  службi  у  коронного  польного  гетьмана
Станiслава Яблоновського.
   - 0!- вирвалося у Звенигори, який  нiяк  не  сподiвався,  що  полковник
Яненченко, втiкши вiд Хмельницького, опиниться аж у Львовi. - То виходить,
що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азi?
   - Так.
   - Що ж у ньому? - Арсен  зi  всiх  бокiв  оглянув  дзеркальце,  але  не
помiтив нiчого пiдозрiлого.
   - Всього лиш  лист  Кермен-азi,  щоб  вiн  допомiг  менi  добратися  до
Криму... Пан Яненченко був такий добрий i шляхетний,  що  безкорисливо,  з
одного тiльки спiвчуття погодився допомогти менi... Якби  всi  були  такi,
пане Звенигора...
   - Де ж той лист?
   - Хай пан вiдкрутить ручку-Арсен швидко вiдкрутив рогову ручку i з  не?
витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до свiтла. На двох
невеличких  клаптиках  паперу  густо,  дрiбними,  як  мак,  лiтерами  було
написано по-турецькому.
   В першому справдi Яненченко  просив  Кермен-агу  допомогти  жiнцi,  яка
подасть цього листа, дiстатися в Крим, де у не? чоловiк i дво? дiтей. А  в
другому...
   Арен не  повiрив  сво?м  очам,  коли  прочитав  другий  лист.  У  ньому
Яненченко звертався до кам'янецького пашi з пропозицi?ю захопити Львiв. "У
всьому кра? не знайдеться зараз i трьох  полкiв  бо?здатного  вiйська,  що
могло б противитися вашiй милостi,  вельмишановний  паша  Галiль.  Гетьман
Яблоновський ще тiльки  розпочина?  збирати  ополчення,  яке  сходиться  з
великою неохотою. Захищати Львiв теж нiкому. До того  ж  я,  ваш  покiрний
слуга, зумiю вiдчинити потайнi ходи, якими впущу в  мiсто  значну  частину
вiйська його султансько? величностi, - писав зрадник. -
   Кращого часу для нападу, щасливiшо?  нагоди  для  захоплення  Львова  i
бажати годi!"
   В  першу  мить  у  голову  запала  думка,  що  Вандзя  -   спiвучасниця
Яненченково? зради, що вона знала, з чим ?де в Кам'янець. Але  глянувши  в
?? засмученi очi, побачивши, з якою надi?ю стежить вона  за  тим,  як  вiн
чита? цього злополучного листа. Арсен  зрозумiв,  що  жiнка  була  введена
полковником в оману, що вiн використав ?? як зв`язкiвця мимо ?? волi.
   Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати ?? саму тут нiяк не можна, щоб
вона не розповiла каведжi про те, що лист, адресований  йому,  потрапив  у
чужi руки. Разом з тим каведжi зна?, що йому с лист вiд Яненченка, i  буде
домагатися його у жiнки. Якщо Яненченко довiрив  Кермен-азi  таку  важливу
та?мницю, то, безперечно, мiж ними  здавна  iсну?  якась  пота?мна  згода,
домовленiсть, i старий здогаду?ться, що лист дуже важливий.
   Арсен  гарячково  обмiрковував,  як  бути.  Його  погляд  упав  на  два
листочки, що тримав у руцi, - один призначено Яненченком для Кермен-аги, а
другий - для пашi. А що  коли  пошити  в  дурнi  всiх  -  i  Яненченка,  i
Кермен-агу, i пашу?
   Вiн непомiтно для Вандзi сховав листа, призначеного для  пашi,  собi  в
кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце.
   - Панi Вандзя, перепрошую вас уклiнно за ту непри?мнiсть, яку завдав  я
вам сво?м допитом, -  промовив  вiн,  повертаючи  жiнцi  дзеркальце.  -  Я
пересвiдчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нiчого лихого... А за
те, що ви покинули його i хочете вiдшукати сво?х дiтей, я не осуджую: адже
це так природно i кожному зрозумiло!
   - Справдi, пане? - скрикнула Вандзя радiсно. - Якщо так, то ви шляхетна
людина! Спасибi вам за добрiсть вашу...
   - Не варто дякувати... Одно вас прошу: якщо хочете,  щоб  усе  склалося
якнайкраще, про цю пригоду мовчiть. Нiби мене ви й  не  бачили  нiколи.  I
цi?? розмови не було мiж нами. Зрозумiли?
   - Так, пане.
   - Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливо? дороги!


   7

   Того ж  дня  Арсен  i  Ненко  попрямували  до  правителя  кам'янецького
нашалика Галiль-пашi.
   Сво?ю резиденцi?ю паша  обрав  во?водський  будинок,  що  заховався  за
могутнiми стiнами  грiзного  замку,  розташованого  на  скелястому  березi
Смотрича.
   Спускаючись  до  Турецького  мосту.  Арсен  вiдчув,  як   йому   раптом
перехопило вiддих. Внизу, в  глибокому  каньйонi,  лежали  Карвасари!  Той
куточок землi, де вiн уперше побачив свiт, де босонiж ганяв з хлопчаками в
челика, де у братськiй могилi лежать останки його батька... А зараз там  -
пустирища i згарища, порослi дерезою.
   На мосту, над каламутним потоком,  що  хлюпотiв  глибоко  внизу,  Арсен
зупинився i перехилився через кам'янi перила. Не мiг вiдiрвати погляду вiд
рiдних, до болю знайомих мiсць. В головi ро?м завихрилися  спогади,  перед
очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому  колись,  не
буде кiнця... I де все те дiлося? Якими  вiтрами  розвiялося  в  безмiрнiй
далекостi часу?
   Легкий стогiн вирвався з його грудей.
   - Що тобi, Арсене? - сполошився Ненко. Звенигора показав на темнi  купи
золи над Смотричем, на запустiлi ру?ни, порослi бур'янами. Глухо промовив:
   - Там стояв наш дiм. Там я народився... це моя батькiвщина. Розумi?ш?
   Ненко обняв його за плечi.
   - Розумiю... I щиро спiвчуваю тобi. - А перегодя додав:- Гарно тут!
   - Гарно, - погодився Арсен. - Дарма що камiнь навкруги, а гарно!..  Але
ж бачиш - тепер менi сюди нема? дороги. - I вiн показав на  темнi  постатi
турецьких вартових бiля брами замку. - Тепер це чужий край, чужа  земля...
Османський пашалик,  звiдки  султан  зорить  на  всю  Укра?ну,  щоб  i  ??
загарбати...
   - Не думай такi Адже ми при?хали сюди саме для того,  щоб  ти  вiдшукав
вiльну дорогу до рiдного краю...
   - Спасибi тобi, Ненку, за втiху. Боюся тiльки, що довгою-предовгою буде
ця дорога. I багато ще кровi пролл?ться на нiй!
   - I все ж не треба втрачати надi!...  Надiя  держить  нас  на  свiтi...
Ходiмо! Час не жде.
   З мосту дорога нагло  роздво?лась:  одна  круто  повернула  праворуч  i
зав'юнилась попiд стiнами замку, понад обривистим берегом -  це  починався
битий шлях на Хотин, а звiдти - на Волощину, Болгарiю i Туреччину, а друга
- довжиною в кiлька десяткiв сажнiв - стрiмко подерлася вгору, до похмурих
ворiт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись вiд пекучого
сонця у тiнь пiд кам'янi мури вежi, сонно стовбичили вартовi.
   В замку всюди  було  видно  слiди  недавньо?  облоги:  розтрощенi  дахи
будiвель,  подовбанi  ядрами  вежi  i  стiни.  На  всьому  лежав  вiдбиток
запустiння. I коли б  не  поодинокi  постатi  яничарiв,  що  сновигали  по
подвiр'ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.
   Галiль-паша прийняв посланцiв гетьмана у чималому  прохолодному  поко?.
Прийняв, всупереч ?хньому побоюванню, дуже швидко, нiби давно i нетерпляче
ждав на них. Мовчазний чауш  провiв  ?х  похмурими  коридорами,  порожнiми
кiмнатами i, вклонившись, вiдчинив дверi до покою.
   Ненко i Арсен ступили кiлька  крокiв  i  зупинилися  вiд  несподiванки:
прямо  перед  ними  у  позолоченому,  обтягнутому  оксамитом   крiслi   що
залишилося ще з польських часiв, розвалився  великий  вiзир  Кара-мустафа.
Праворуч вiд нього, пантруючи кожен рух вiзира, сидiв Галiль-паша.  Обабiч
них,  попiд  стiнами,  на  шовкових  мiндерах,  завмерли   вищi   урядовцi
кам'янецького пашалика.
   Але недарма Ненко провiв стiльки часу  в  яничарських  сейбанах  -  вiн
миттю оцiнив обстановку, яко? нiяк не сподiвався,  i  вклякнув  на  колiна
перед великим вiзирем. Арсен грюкнувся на  пiдлогу  поряд  з  ним.  Обидва
застигли в шанобливому поклонi.
   - Ну, з чим прибули гiнцi вiд гетьмана Iхмельнiскi? - запитав скрипучим
голосом вiзир i  з-пiд  чорно?  брови,  побито?  подекуди  сивиною,  кинув
пронизливий погляд на двох молодикiв.
   - Великий вiзире, камiнна  опоро  трону  падишаха,  -  промовив  Ненко,
пiдводячись, - гетьман i  князь  сарматсько?  Укра?ни,  а  також  Азем-ага
прислали нас до Кам'янця для того,  щоб  ми  дiзналися,  коли  непереможнi
вiйська володаря пiвсвiту виступлять походом на гяурiв.  Гетьман  спить  i
бачить золотi банi ки?вських церков, великий  вiзире.  Йому  не  терпиться
оволодiти древньою столицею урусiв i лiвим берегом Днiпра.
   - Хай потерпить... Прийде час - i мiй кiнь скаламутить  воду  священно?
рiки гяурiв!
   Вiзир явно ухилився вiд прямо? вiдповiдi. Чому?  Чи  це  його  звичайна
обережнiсть i придворна звичка - затуманювати сво? думки чи тут якась iнша
глибша причина?
   - Гетьман i Азем-ага просять надiслати ?м  кiлька  вiйськових  загонiв,
великий вiзире, бо тих во?нiв, що ма?мо, не вистача?  для  охорони  такого
великого краю, - вiв далi Ненко, намагаючись якимсь чином вивiдати  та?мнi
намiри Стамбула. Однак про напади повстанцiв вiн промовчав.
   - Передай, ага...
   - Сафар-бей, - пiдказав Галiль-паша.
   - Передай, Сафар-бею, гетьмановi i Азем-азi, щоб допомоги ближчим часом
не чекали. Хай обходяться тими загонами,  якi  в  них  ?!  -  з  притиском
вiдрiзав Кара-Мустафа.
   - Може, набрати  вiйсько  з  мiсцевого  населення,  великий  вiзире?  -
вставив Звенигора. - Козаки - непоганi во?ни.
   - Це розумна думка.  Тiльки  вона  однобока.  Пiсля  двох  походiв  пiд
Чигирин я не можу повiрити в те, що козаки стануть  пiд  знамена  гетьмана
Iхмельнiскi. Якщо вiн за цi роки зiбрав якусь  мiзерну  сотню  гультя?в  i
бродяг, то хiба ми можемо зараз сподiватися, що за мiсяць чи два пiд  його
руку зберуться цiлi полки?.. Нi, не можна чекати такого чуда...  Однак  ми
повиннi поповнити нашi вiйська новою живою  силою.  Яничарськi  сейбани  в
останнiх вiйнах з невiрними зазнали значних втрат. Ранiш ми поповнювали ?х
болгарськими,  сербськими  та  грецькими  хлопчиками,   а   також   дiтьми
рабiв-гяурiв. Та зараз  ?х  стало  обмаль.  Передайте  мiй  твердий  наказ
Азем-азi i гетьману Iхмельнiскi,  щоб  вони  забрали  в  населення  тисячу
хлопчикiв вiком вiд трьох до десяти рокiв i прислали в Стамбул!
   Арсен i Ненко мовчки  вклонилися.  Жодним  словом,  жодним  порухом  не
виявили вони сво?х почуттiв. А Кара-Мустафа, не  стiльки  вiдповiдаючи  на
запитання гiнця з Немирова, як розвиваючи сво?  думки,  що,  видно,  давно
бродили в його головi, вiв далi:
   -  Нам  потрiбне  не  укра?нське  вiйсько,  а  укра?нська  земля  i  тi
багатства, що зростають на нiйi Нам потрiбнi ?хнi дiти,  яких  ми  навчимо
нашо? мови, наших звича?в, прищепимо  ?м  нашу  вiру,  i  хай  вони,  коли
виростуть, проливають свою кров за iслам i за  нашу  iмперiюi  Це  повинен
розумiти кожен турецький ага!
   - Ми розумi?мо, - глухо вiдгукнулися Арсен i Ненко.
   - Звичайно, цих мо?х думок не слiд передавати  гетьмановi  Iхмельнiскi,
щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бiк урусiв...
   Кара-Мустафа зробив паузу, i нею спритно скористався Арсен.
   -  Ми  пильно  стережемо  кожен  крок  гетьмана,  великий   вiзире.   I
переконалися, що за Днiпро йому ходу нема. А от...
   - Що - от? - витягнув уперед жилаву шию вiзир. - Кажи!
   - Ми бо?мося, що вiн може за нашими спинами змовитися з поляками...
   Вiзир переглянувся з пашею Галiлем.  По  його  темному  сухому  обличчi
промайнула тiнь.
   - ? певнi докази цього, ага?
   - Так, - втрутився в розмову Ненко, вiдгадавши хiд думок товариша. -  ?
певнi докази цього... Ми дiзналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана
i довiрена його особа, та?мно по?хав до Львова i зараз  перебува?  там  як
гiсть гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дiзнатися, про що  тракту?  там
Яненченко. Але оскiльки цi переговори проходять  без  вашого  вiдома,  без
вiдома Азем-аги i  будь-кого  з  вищих  турецьких  достойникiв,  то  можна
пiдозрювати, що  намiри  гетьмана  нечеснi  i  не  вiдповiдають  iнтересам
Османсько? держави, великий вiзире.
   Кара-Мустафа знову переглянувся  з  Галiль-пашею.  Видно  було,  що  ця
несподiвана звiстка вразила ?х. Вони  обидва  знали,  що  за  Кам'янецький
пашалик i  за  все  Правобережжя,  вiрнiш  за  ту  його  частину,  на  яку
розповсюджувалася влада османiв, вiдповiдають перед султаном безпосередньо
вони вдвох.
   - Це дуже важлива звiстка, ага,  -  промовив  вiзир.  -  Ми  не  можемо
допустити, щоб у той час, поки ми перебува?мо в станi вiйни з  Москвою,  в
нашi пiвнiчнi справи вплуталася й Польща. Це зовсiм не в наших  iнтересах.
Ми не можемо допустити об'?днання цих двох великих держав! Нам несила буде
протистояти ?м обом, особливо тодi, коли  на  заходi  проти  нас  виступа?
Австрiя! Мудрiсть нашо? полiтики якраз i поляга? в тому,  щоб  розбити  цi
двi гяурськi держави поодинцi, не  дозволивши  ?м  об'?днатися...  Якщо  ж
гетьман Iхмельнiскi,  переслiдуючи  сво?  власнi  цiлi,  прагне  пiддатися
Ляхистановi чи намага?ться втягнути Ляхистан у коалiцiю з Москвою, то  вiн
заслугову? найлютiшо? кари!
   - Ми мусимо ще доповiсти найяснiшому вiзировi, що гетьман прихову?  вiд
державно? казни великi багатства.
   - Що ага ма? на увазi?
   - Погрозами i лютими тортурами вiн змушу? багатих людей вiддавати  йому
золото, самоцвiти й дорогоцiннi речi... Але жодне акче, як нам вiдомо,  не
було передане в казну. Все залиша?ться в Немировi,  в  тайниках  гетьмана,
великий вiзире.
   Це було найболючiше мiсце Кара-Мустафи. Чуже багатство вiн сприймав  як
особисту образу. Замолоду вiн вiдзначався властолюбством, яке  пiзнiше,  в
зрiлi роки, доповнилося неймовiрною жадобою  наживи,  майже  зажерливiстю.
Саме на грунтi властолюбства i користолюбства виникла смертельна ненависть
його до пашi Iбрагiма, з яким вiн суперничав i за посаду великого  вiзира,
i за вплив при дворi, i за багатства, що дiставалися внаслiдок  вiйськових
походiв. Тож почувши таку новину, вiн зразу стрепенувся. Якийсь  мерзенний
гяур - навiть хай це буде сам гетьман! - смi? уривати  в  нього,  великого
вiзира, грози навколишнiх народiв, ласий  шматок?  Це  занадто!..  Власне,
його вразила не стiльки звiстка про те, що Юрiй Хмельницький здирствами  й
грабунками нажива?ться,  скiльки  думка,  що  тут  можна  самому  непогано
поживитися. Вiн зразу зiставив двi щойно одержанi  звiстки  -  перебування
полковника Яненченка у Львовi  i  багатства  гетьмана,  якi  в  його  уявi
прибрали надзвичайних розмiрiв, - i зрозумiв, що легко буде  цi  багатства
перетягти з тайникiв немирiвського розбiйника у власнi кишенi. Гм, цi  два
чорбаджi? не дурнi хлопцi. Здасться, ?х посила? йому сам аллах!
   У першу мить вiн хотiв вiддати категоричний наказ негайно вилучити  всi
багатства у "князя i гетьмана сарматсько? Укра?ни", але вчасно схаменунся.
Нi, поспiшати не треба! Передусiм  тому,  щоб  на  дозвiллi  обдумати,  як
повести справу  так,  щоб  цi  багатства,  обминувши  державну  скарбницю,
опинилися у повному його розпорядженнi, а по-друге,  тому,  що  коли  дати
гетьману ще якийсь час, вiн витисне iз свого нечисленного населення  i  ту
решту, яка ще в нього  залиша?ться  в  скринях,  в  капшуках  i  тайниках.
Задоволений собою, Кара-Мустафа подумки усмiха?ться,  але  його  сухорляве
темне обличчя, на якому чорними агатами горять  невеликi  пронизливi  очi,
залиша?ться суворим i непроникним.
   - Спасибi вам, вiрнi мо? слуги, за важливi звiстки, -  промовив  вiзир,
намагаючись зобразити на лицi люб'язну усмiшку.  -  Я  високо  цiную  вашi
послуги i з радiстю взяв би вас iз собою у новий  похiд,  де  менi  будуть
потрiбнi смiливi, розумнi й вiдданi  люди,  але  я  не  можу  цього  зараз
зробити, бо ви потрiбнiшi тут, у цiй пiвнiчнiй кра?нi, яку я  завоював,  а
ви всi гуртом повиннi утримати  для  слави  i  величi  нашого  сонцеликого
падишаха, держави нашо? та iсламу. Тож  ?дьте  назад,  у  Немирiв,  пильно
стежте за кожним кроком гетьмана i  про  все  доповiдайте  пашi  Галiлю...
Нiхто, навiть Азем-ага, не повинен знати в Немировi про те, що ви говорили
тут. Це  все  дуже  важливi  справи,  над  розв'язанням  яких  я  думатиму
найближчим часом. Iдiть!
   Арсен i Ненко низько вклонилися i, задкуючи,  вийшли  з  покою.  Мовчки
перетнули замкове подвiр'я i, тiльки опинившись  за  ворiтьми,  на  мосту,
зупинилися i глянули один одному в вiчi.
   - Ти сподiвався на таку зустрiч? - спитав Ненко.
   - Признатися по правдi - нi! Я не думав, що великий вiзир у Кам'янцi, -
вiдповiв Арсен. - Але, зда?ться менi, нам пощастило... Ми зробили все,  що
могли...
   Ненко хитнув головою.
   - Так, не завидую я гетьмановi. Мiни пiд  нього  пiдведено  потужнi,  i
дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо вiн  злетить
i низько впаде!
   - Туди зрадниковi й дорога! - похмуро сказав Арсен, ковзнувши  поглядом
по спустiлих Карвасарах. - Вiн сам собi  викопав  яму,  сам  собi  накинув
зашморг на шию. Нiхто за ним не тужитиме... Мене зараз цiкавить iнше:  про
який похiд мовив вiзир? По всьому виходить, що це буде не похiд  на  Ки?в,
якого ми всi ждали. Тодi питання - куди ж?
   - Цього я не знаю. Але у  мене  теж  склалося  тверде  переконання,  що
походу на Ки?в не буде, - вiдповiв Ненко. -  Напевне,  у  свiтi  вiдбулися
подi?, про якi ми нiчого не зна?мо, але якi  змусили  Стамбул  вiдмовитися
вiд третього походу на Укра?ну... Гадаю, що нам варто кiлька днiв побути в
Кам'янцi, дивись, щось i пронюха?мо. Вiзир при?жджав сюди не даремно.
   - Я згоден з тобою. - Арсен ще раз глянув на  рiднi  Карвасари  i  тихо
рушив по мосту. - Крiм того, у нас ще ? одна пильна справа...
   - Яка?
   - Яненченко... Цей негiдник з чорною  совiстю  повинен  поплатитися  за
сво? злочини! - Арсен говорив рiшуче, навiть зi злобою.  -  Цей  потрiйний
зрадник ладен торгувати нашою землею i нашим  народом,  як  сво?м  власним
добром! Йому все одно, де  розбишакувати,  -  чи  на  Лiвобережжi,  чи  на
Подiллi, чи запродувати Львiв.
   - Його доля теж у наших руках!
   - Так. Менi гидко це робити, правда... Коли б я  мiг  стати  з  ним  до
чесного двобою...
   - Арсене, до чесного  двобою  можна  ставати  з  чесним  i  прямодушним
супротивником, а з таким пiдлим перекинчиком, як Яненченко,  слiд  воювати
його ж збро?ю, тобто пiдступом. Я нiчого не бачу в цьому  поганого...  Тим
бiльше, що ми не виноситимемо йому вироку,  ми  тiльки  вiдiшлемо  його  ж
листа Яблоновському, а той як захоче, хай так i судить.


   8

   Два наступнi днi не додали нiчого до того, що вже знали Арсен i  Ненко.
А на третiй, уранцi, трапилась пригода, яка  змусила  ?х  спiшно  покинути
мiсто.
   Ранок був сонячний,  теплий.  За  вiкном  весело  щебетали  ластiвки  i
цвiрiнчали розбишаки горобцi.  Десь  за  стiною  чувся  брязкiт  посуду  i
гомонiли  жiночi  голоси  -  то  на  кухнi   готували   снiданок.   Звiдти
просочувалися пахощi смажено? баранини з перцем i  цибулею  та  пiдгорiлих
пiде - коржiв, що туркам замiняють хлiб.
   Арсен i Ненко пiсля мiцного сну вiдчували в тiлi силу i бадьорiсть, а в
шлунку - при?мну порожнечу, яка бува? у молодих людей, коли вони готуються
добре попо?сти. Ось-ось до кiмнати мав зайти господар  кав'ярнi  -  завжди
послужливий Кермен-ага - i запросити вниз, до снiданку, як  вiн  це  робив
кожного разу, пiдкреслюючи повагу до грошовитих постояльцiв.
   За дверима почувся тупiт нiг. Але це був не Кермен-ага, бo його  крокiв
майже не чути було. У м'яких овечих чириках вiн ступав  м'яко,  скрадливо,
мов кiт. Це ж були кроки грiмкi, бистрi. До того ж iшло дво?, поспiшаючи.
   За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули дверi,  i  в  ту  ж  мить
пролунав приглушений, але сповнений жаху жiночий крик. В  ньому  вчувалася
така смертельна туга, така безвихiдь, що Арсен  i  Ненко  здригнулися.  То
кричала Вандзя.
   Не змовлюючись, вони стрiмголов кинулись ?й на допомогу.
   Дверi до ?? кiмнати були щiльно причиненi. Арсен з розгону штурхонув ?х
плечем, як вихор увiрвався всередину.
   I... зупинився.
   Бiля вiкна, обличчям до  дверей,  стояла  Вандзя.  Мабуть,  вона  щойно
пiдвелася з лiжка, бо була в спiднiй бiлiй сорочцi,  боса,  з  розпатланим
волоссям, що безладно падало на бiлi, аж рожевi  пiсля  сну  плечi.  Лiвою
рукою вона  намагалася  прикрити  розхристану  пазуху,  а  праву  викинула
вперед, нiби захищалася вiд удару. На сполотнiлому,  приречено  застиглому
обличчi голубим жахом горiли великi прекраснi очi.
   Посеред кiмнати, спинами до дверей, височiли  двi  яничарськi  постатi.
Один  яничар,  високий,  кремезний,  пiднявши  на  рiвнi  плечей  руки   i
розчепiривши товстi, мов цурупалки, пальцi, поволi наближався  до  Вандзi.
Другий мовчки спостерiгав цю сцену.
   Побачивши Арсена, Вандзя хотiла щось крикнути, але  не  змогла,  з  Тi"
горла вирвався тiльки хрипкий стогiн.
   Почувши позаду грюкiт дверей i тупiт  нiг,  яничари  обернулись,  i  на
Арсена  глянуло   побуряковiле,   страшне   вiд   гнiву   вусате   обличчя
Спихальського. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився  на  свого  друга,  нiби
впiзнаючи його, потiм раптом в обличчi щось здригнулося, змiнилося -  i  в
очах спалахнула радiсть. Скоцюрб-ленi пальцi  розпросталися,  руки  широко
розкинулися - i пан Мартин по-ведмежому згрiб Арсена в обiйми.
   - Арсене! Холера? Це ти?
   - Я, братику, я! - усмiхнувся Звенигора. - Та не тисни так, бо й  ребра
полама?ш.
   - Звiдкiля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж  Ненко?  От  не
сподiвався!
   - I ми не сподiвалися зустрiтися з  тобою,  пане  Мартине...  А  ти  як
опинився тут?
   Спихальський враз посуворiшав. В обличчя знову шугнула темна кров.  Очi
блиснули i мало не вискочили з орбiт.
   - Чого я  тутай?..  Наздоганяв  ось  цю  мерзенну  зрадницю!  Татарське
смiття... I наздогнав! I задушу ниньки, як скажену кiшку!
   Вiн кинувся до Вандзi, та Арсен i Ненко схопили його за руки.
   - Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! - вигукнув Арсен. - Адже  перед
тобою жiнка!
   - Жiнка, ти кажеш?.. Нi, змiя!
   - Цить!.. Сюди йдуть!
   У дверi боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзi сполохав i його.
Вiн ледве переводив подих.
   - Ненко, спровадь його, будь ласка, - шепнув Арсен.  -  Нам  тут  зайвi
свiдки не потрiбнi.
   Ненко, люб'язно усмiхаючись, вийшов з кiмнати, узяв Кермен-агу пiд руку
i тихо повiв до виходу.
   - Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви  негайно  осiдла?те
наших коней i коня панi Вандзi. А  також  приготу?те  в  дорогу  що-небудь
смачне...
   - Ви ма?те ?хати?
   - Так, за нами прислано гiнцiв...
   - Великий аллах, а я думав, що то якiсь розбiйники.
   - Не ма?те пiдстав хвилюватися, ага, то поряднi люди...
   - Чого ж так перелякалась панi Вандзя?
   - Вони шукали нас, а випадково потрапили в кiмнату до не?, ага.
   - То панi Вандзя теж з вами?
   - Так, адже ми поверта?мося в Немирiв, а там  повно  кримчакiв...  Вони
допоможуть ?й...
   Останнi  слова  заспоко?ли  старого  каведжi,   i   вiн,   вибачаючись,
почимчикував сходами вниз.
   Коли Ненко повернувся до кiмнати, Спихальський  уже  трохи  вгамувався.
Чоловiки вiдiйшли в куток i, вiдвернувшись од Вандзi, яка одягалася, мирно
розмовляли. Тiльки бас пана Мартина воркотiв сердито.
   - Здаюсь, пане Арсен, тiльки на одну твою  вимогу  -  не  зчиняти  шуму
тутай, у кав'ярнi. Але як тiльки ви?демо за мiсто, клянусь перуном, я...
   - Гаразд,  пане  Мартине,  гаразд,  -  заспокоював  розгнiваного  друга
Звенигора. - Ви?демо за мiсто - там поговоримо...  А  зараз,  прошу  тебе,
будь розумний i не здiймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.
   Тим часом Вандзя  одяглася  i  -  нi  жива  нi  мертва  -  стала  перед
чоловiками.  Спихальський  дивився  на  не?  так,  нiби  хотiв   спопелити
поглядом.
   Коли всi вийшли  у  двiр,  там  уже  чекали  ?х  осiдланi  конi.  Ненко
розплатився з каведжi, подякував за гостиннiсть, i невеличкий загiн ви?хав
за ворота.
   За мiстом Арсен торкнув Спихальського за рукав i зробив знак,  щоб  той
трохи вiдстав.
   - Хто це з тобою? - спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника  пана
Мартина.
   - Це пан ?жi Новак, мiй добрий приятель  i  знавець  турецько?  мови  i
турецьких звича?в... На службi у  Яблоновського...  Коли  я  дiзнався  про
зраду цi?? негiдницi i вирiшив знайти ?? хоч  на  краю  свiту  i  покарати
нещадно - що, клянусь гонором, i зроблю, хоч би проти  мене  повстали  всi
сили пекла i раю! - то пан ?жi ласкаво погодився супроводжувати мене... Як
тiльки я прочитав записку, залишену  мо?ю  колишньою  малжонкою,  я  зразу
кинувся по ?? слiду. Я знав, що в не? шлях один - до Кам'янця,  бо  тiльки
звiдтам вона  може  добратися  до  свого  мурзи.  Тож  менi  потрiбен  був
супутник, котрий добре б знався на турецькiй мовi i зумiв би привести мене
сюди...
   - Гадаю, йому можна довiритися?
   - Як менi!.. А що в тебе до нього?
   - Не тiльки до нього, а й до тебе. Ось до?демо до того лужка на  березi
рiчки, напо?мо коней, пустимо ?х попастися i там поговоримо...
   Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де  над
срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби.
   - Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав  вiн,  коли  всi  спiшилися,
напо?ли коней i пустили ?х,  стриножених,  пастися.  -  Бо  тут  ми  ма?мо
розстатися...
   - Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi ?демо  не
разом?
   - Нi, пане Мартине, ми з Ненком ма?мо повернути на Немирiв, панi  Ванда
- з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандру?те до Львова...
   - Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро  розсудив,
Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз  Львова,  як  навiжений,
для того, щоб покарати тоту  шльондру,  тоту  зрадницю!  А  ти,  виходить,
намислив уже по-сво?му? Га?.. Нi, братику, так не  буде,  слово  гонору!..
Вона  не  повернеться  живою  до  Криму,  або  я  не  зватимусь   Мартином
Спихальським, пся крев!
   Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на  базарi.
Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась  i  ховалася  за  Арсена.  Ненко
iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь,  i
з його обличчя не зникав вираз подиву,  бо  вiн,  видно,  i  досi  не  мiг
дотямити, якi стосунки  зв'язують  шляхтича  Спихальського  i  цих  не  то
яничарiв, не то козакiв.
   - Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо  кружка
ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що
? у нас до хлiба, i мирно, ладком побалака?мо.
   Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону,  вийняв  сухi  турецькi
коржi та смажену баранину, поклав усе це на  широке  листя  лопуха.  Новак
додав окра?ць хлiба та шматок солонини.  I  Спихальський,  побачивши  ?жу,
замовк.
   Всi враз вiдчули, як зголоднiли.
   Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського
та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву.
   З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець,  остуджував  розгарячiлi
тiла подорожнiх.
   Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав:
   - Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти
   хочеш?
   - Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан  Спихальський.  -  I
хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би  ти,  Арсене,  з
Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову,  голову
змi?, голову горгони, пiдступно? зрадницi!
   - Ясно, - сказав Арсен i повернувся  до  Вандзi.  -  А  що  скаже  панi
Вандзя? Чому вона втекла  вiд  свого  богом  даного  чоловiка?  Куди  вона
простувала? Хто ?? надоумив так  зробити?  I  якого  листа  вона  несла  з
собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи.
   Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували ??, трохи
довше затримала погляд на  побуряковiлому  обличчi  Спихальського  i  тихо
почала розповiдати.
   - Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi  кохала  його.  Але
дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися  на
нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського...
   - Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi.
   - Я вiдплатила йому тим же...
   - О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
   - I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого  пана,  я  дозволила  йому
позалицятися до мене.
   - Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. -  Так
усе перекрутити!  Мо?  гаряче  кохання  видати  за  холоднiсть!..  I  кому
дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого,
бридкого слимака! Тьфу!
   - Дiтей у нас з паном Мартином не було, а  тому  коли  вiн  несподiвано
зник...
   - Зник!.. Люди, ви чу?те? Вона каже - зник! Але ж я обороняв  Кам'янець
i був узятий турками, шляк би ?х трафив, у полон!
   - Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не  звертаючи  уваги
на ?дкi реплiки Спихальського. - Я не  знала,  де  себе  подiти,  до  кого
прихилитися.
   - Можна повiрити!
   - А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли  аж
у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за  домiвкою,  за  рiдною  землею,
ладна була на крилах летiти на свою ойчизну...
   - I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся  крев!  -  Спихальський
знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але  Арсен  притримав  його
руку.
   - Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi.
   - А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею...
   - Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин.
   - А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет...
   - Ви чу?те?.. Прокляття!
   - ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, сво?ю
?диною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами!  I  хоч
серце мо? ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожно? ночi бачила
свiй рiдний край i сво?х людей, я поволi починала  звикати  до  думки,  що
батько мо?х синiв - мiй чоловiк, хата мо?х синiв - моя хата, а батькiвщина
мо?х синiв - моя батькiвщина...
   - Матка  боска,  що  тiльки  каже  ця  жiнка!  -  Пан  Мартин  уперiщив
кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила
собi смертi!
   - А коли пiдросли мо? синочки,  коли  ?хнi  рожевi  вустонька  лепетали
нiжне словечко "ненька", коли ?хнi рученята не тiльки шукали мо??  пазухи,
а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi ? така любов,  до  яко?  не
можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!..
   Спихальський похилив голову, мовчав.
   А Вандзя пiсля паузи вела далi:
   - Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього  дня  напали
козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг
втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу,  що  стала  полонянкою  у
запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене  з  неволi  агарянсько?.  I  я
разом з усiма поверталася на рiдну землю...  В  походi  я  зустрiла  свого
колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких,  я  певна,  врятував
мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мо? ноги несли мене все  далi  i
далi, на Укра?ну, в Польщу, а душа моя рвалася  назад,  у  Крим,  до  мо?х
маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi  мною  в  мо?й
уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи  ж  могла  я  не
повернутися назад?..
   - Нещасна, - зiтхнув Спихальський.
   - Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому  я  вiдкрила  свою
та?мницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб  той  перепровадив
мене в Крим...
   - Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього
новину. - Я уб'ю його!
   - Тепер ви все зна?те, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. -  Чим  же  я
завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю сво?х дiтей?
   Вона замовкла i низько похилила  русокосу  голiвку.  Всi  теж  мовчали.
Тiльки Спихальський люто сопiв.
   Тихо шелестiло на вербах листя. З голубо? високостi усмiхалося i землi,
i людям, i  всьому  живому  золоте  сонечко.  З  рiчки  повiвало  при?мною
прохолодою i гостро-терпким  запахом  лепехи  та  водоростей.  З  гаю,  що
неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi.
   Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати
тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв наку? сива  зозуля?
Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi?
   Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша.
   Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не  звертаючись,  повторив  у  задумi
останнi слова Вандзi:
   - Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить сво?х дiтей  i
хоче бачити ?х?
   Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з  його  грудей
виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно  було,
що буря в його душi почала вщухати.
   Нарештi вiн поволi пiдвiв голову.
   - Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована
i справедлива людина... I серце ма?ш добре...  За  що  i  люблю  тебе,  як
брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з мо?х  очей!..  Але,
клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на мо?му шляху,  то...  -
голос його загримiв i враз обiрвався.
   Спихальський замовк.
   Арсен поклав руку йому на плече.
   - Зрозумiло, Мартине... Вона з нами по?де до Немирова, а звiдти -  куди
захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в  дорогу,  а  в
нас тут ще буде чоловiча розмова...
   Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав:
   - Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i  ви,  пане  Новак,
дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр  i  подав  Новаковi.  -  Пан,
зда?ться, розумi? по-турецькому, хай прочита? i для пана Мартина...
   Новак прочитав i переклав листа.
   - Стонайдцять дзяблiв!  -  вигукнув  Спихальський.  -  Що  це  означа?.
Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе?
   - Я вiдiбрав його у Вандзi...
   - Невже це полковник Яненченко?..
   - Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропону? йому свою  допомогу
у взяттi Львова... Як бачиш, пане  Мартин,  це  набагато  серйознiше,  нiж
зрада панi Вандзi!
   - А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
   - Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак.
   - Так. Я вiддам  вам  цього  листа,  передайте  його  Яблоновському,  -
погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником!
   -  Але  ж,  друзi,  я  не  думав  повертатися  до  Львова!  -  вигукнув
Спихальський. - Тепер менi нема чого там  робити  -  нi  у  Львовi,  нi  в
Круглику!.. Я гадав, що по?ду з тобою. Арсене... В Укра?ну!
   - Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з
тобою прибути до нас додому. Всi мо? теж щиро вiтали б тебе... Як  сина  i
як брата. Але зараз ти  мусиш  супроводжувати  пана  Новака.  Адже  дорога
далека i небезпечна, а  листа  обов'язково  потрiбно  довезти  i  передати
безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi!
   - Я розумiю.
   - А до нас ти, гадаю, не забаришся?
   - Ще б пак!
   - Ну от, коли затужиш дуже, при?зди, друже мiй! Дверi мо??  хати,  якщо
вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце  -  також!  -  I  Арсен  тричi
навхрест почоломкався зi Спихальським.


   9

   Полковник Яненченко ступив  через  порiг  i,  лiвою  рукою  притримуючи
шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
   - Кликали, ясновельможний пане?
   - Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський,  пильно  вдивляючись  у  мiцно
збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе  пильну
розмову.
   Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло
двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не  сподобалося  полковниковi  у
виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг  зрозумiти,  що  саме,  а  тому
зразу вiдмахнувся од тривожно? думки, що гнiтила його з часу вiд'?зду панi
Вандзi.
   - Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на  дзиглик  i  ставлячи
мiж колiньми шаблю.
   Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було  непроникне.
Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi,  i
вiд того Яненченку ставало трохи моторошно.  Чого  покликав  гетьман?  Яку
пильну справу ма? до нього?
   - Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський.
   - Спасибi, добре.
   - Нiхто не притiсня? i не обража? тут пана?
   - Дякувати боговi, нiхто.
   - Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського,
а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко  вiдчув,  як  у
нього похололо пiд серцем.
   - Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав,
перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку
цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi.
   - Пан впiзна? свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд.
У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому во?вода покликав
його до себе в такий непiдходящий для аудi?нцi? час i чому не  сподобались
йому вiдверто ворожi погляди Спихальського  i  Новака.  Але  полковник  не
думав одразу здаватися.
   - Пан гетьман жарту??  -  здивувався  Яненченко.  -  Адже  то  написано
по-турецькому!
   - Це тiльки засвiдчу?,  що  в  особi  полковника  ми  ма?мо  хитрого  i
розумного ворога, який зна? не тiльки польську, росiйську мови та  латинь,
а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до  кiнця  i  не
змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту.
   - Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви  обвинувачу?те  мене!  -
вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика.
   - У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. -  В  тому,  що  ви
хотiли здати Львiв туркам!
   - Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
   - Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити,
що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у  Львовi  i  взяв  на  королiвську
службу пана я. Однак докази такi, що я не  маю  нi  найменшого  сумнiву  в
правдивостi ?х!
   - Докази? Хотiв би я ?х почути або побачити!
   - Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани  Спихальський  i
Новак,  вони  щойно  повернулися  з  Кам'янця,  де   бачили   панi   Ванду
Спихальську. Рятуючи сво? життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист.
   - Я повторюю - це наклеп!
   - Слiдство з'ясу? все,  i  ви  матимете  змогу  на  судi  довести  свою
невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю!
   Спихальський i Новак стали обабiч полковника,  який  тремтячими  руками
вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед во?водою.
   - Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових!



   ЗАПОВIТ КОШОВОГО

   1

   Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа  не  напав  на  Ки?в.  Несподiвано
становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi  князiвства
оголосили хрестовий похiд проти  Османсько?  iмперi?.  Папа  Iнокентiй  XI
примусив католицьку Польщу  при?днатися  до  цi??  коалiцi?,  i  хоча  Рiч
Посполита була  на  той  час  вкрай  виснажена  безперервними  вiйнами  та
шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрi?ю трактат  про
вза?модопомогу  i  зобов'язався  виставити  сорок  тисяч   вiйська.   Тому
Кара-Мустафа почав готуватися до  велико?  вiйни  на  заходi.  До  того  ж
запорожцi  спустошили  Крим,  а  восени  дощенту  зруйнували   вiдбудованi
яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв.
   Виснаженi  й  розоренi  багаторiчними  вiйнами,  Росiя  та  Лiвобережна
Укра?на здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада  якого
вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Ки?в з  невеликою  територi?ю  на
захiд  та  пiвдень  вiд  нього,  обмеженою  рiчками  Iрпенем  та  Стугною,
доукомплектовував  сво?  порiдiлi  полки  i  посилав  тисячi  грабарiв  на
будiвництво оборонних споруд у Ки?вi.
   Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький  нiкуди  бiльше
не потикався з Немирова. Та й у  самому  Немировi  вiдчував  себе,  як  на
вулканi.  Все  лiто  й  осiнь  на  Подiллi  вибухали   повстання.   Загони
запорожцiв,  посланi   Сiрком,   пiднiмали   людей   на   боротьбу   проти
турецько-татарських   загарбникiв   та   ненависного    запроданця    Юрiя
Хмельницького.
   Тiльки з настанням  зими  повстання  почали  затухати.  Лютi  морози  i
глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дi?: запорожцi  потягнули
на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
   Арсен та Роман разом iз Палi?вим  загоном  гасали  по  Надднiстрянщинi,
Подiллю, не раз  навiдувалися  та?мно  в  Немирiв  до  Младена  та  Ненка,
приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про ?хнi  намiри,
про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не  змогли  добути  жодного
достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як  у  воду  канули,  ?хнiй
слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея.
Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля  походу  запорожцiв  на  кримське
ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж
нiчого не  мiг  придумати,  щоб  допомогти  козакам.  Тiльки  навеснi  вiн
повiдомив Арсеновi, що готу?ться росiйське  посольство  в  Бахчисарай  для
мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена  було
включено до складу посольства як товмача, а  Романа  -  як  джуру.  Козаки
тiльки й жили цi?ю надi?ю.


   2

   Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути,  але  з
Сiчi  не  ви?здив.  Повсякденнi  турботи  про  укрiплення   фортецi,   про
будiвництво нових човнiв i лагодження  старих,  про  виготовлення  пороху,
селiтри та збро? i ще десятки рiзних великих i  дрiбних  клопотiв  тримали
його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть  до  ?жi.  Сiчовi
лiкарi i знахарi по?ли його настоями i наварами трав i корiння, та  це  не
допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч
i поселився в Грушiвцi, сво?му хуторi, на березi Днiпра.
   Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палi?вi,  Арсеновi
i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку.  В  Арсена  тьохнуло
серце - невже гетьман погодився включити ?х у склад посольства?
   До Грушiвки  десять  верст,  i  козаки  промчали  ту  вiдстань  швидко.
Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до  хутора,  i
зупинилися на подвiр'?, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з
лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
   - Кошовий на пасiцi, - сказав вiн.
   Козаки пройшли садом,  спустилися  в  затишну  улоговину,  що  вела  до
Днiпра, i попростували стежкою до невелико? чепурно? хатини. За нею, попiд
горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом
i вощиною. Гули бджоли.
   Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим  столом,  заставленим
полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом,  сидiв  гурт
старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись
гострими лiктями на високо збитi  подушки,  напiвлежав  Сiрко.  Перед  ним
стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед,
i кухоль узвару.
   Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним  сталося!
Замiсть  кремезно?  постатi  -  немiчний  скелет,  обтягнутий   пожовтiлою
зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд...
   Прибулi привiталися.
   -  Чолом,  батьку  кошовий!   Чолом   уславленому   товариству!   Сiрко
пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
   - Iди сюди, голубе!
   Арсен пiдiйшов, сiв на  тапчан.  Сiрко  обняв  його  i,  слабкою  рукою
притягнувши до себе, поцiлував у щоку.
   - Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: по?деш товмачем з
московським посольством стольника Тяпкiна в  Бахчисарай.  Тож  зможеш  там
дiзнатися щось певне про наречену i сестру...
   - Спасибi, батьку.
   - Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо.
   Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по  чарцi  слив'янки,
побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до ?жi. Кошовий не ?в  i  не
пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки  знову.  Та  всi,  мов
змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з  кошовим,
вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi.
   Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на сво?х побратимiв,
i нiхто не здогадувався, якi  думи  борознять  його  чоло.  Вiн  переводив
погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван
Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь,  i  Абазин,  i  Iскра,  i
Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв,  вiдомих  не  тiльки  на
Сiчi, а й по всiй Укра?нi.
   Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки,  подякували  господаревi
за хлiб-сiль.
   - На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко  i  глянув  на  джуру.  Той
пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух
i промовив - знову тихо, але якось урочисто:
   - Запросив я вас  до  себе,  братчики,  для  того,  щоб  попрощатися...
Назавжди... Навiки... Козаки загули.
   - Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав  руками  Iван  Стягайло.  -  Ми
сподiва?мося, що ти видужа?ш i ще не раз поведеш нас на супостатiв!
   Сiрко кволо усмiхнувся.
   - Нi, браття, я не тiшу себе такою надi?ю. Днi мо? полiченi, i  щербата
з косою вже сто?ть на мо?му порозi... Та я не боюся ??. Звик... Бо не  раз
i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I
рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу...
Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть,  братчики,  з  козацького  сiдла
пересiдати в човен Ха-рона...
   Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше.  Кожен  бачив,  що  й
справдi старому кошовому три чисницi до смертi.
   - Та й грiхи сво? пора спокутувати...
   - Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця.
   - Який же я праведник? Скiльки душ погубив.  Хоч  i  вороги,  а  все  ж
люди... Та не про це зараз мова,  товариство.  Я  не  сповiдатися  прийшов
перед вами, а прощатися... А коли проща?шся з найближчими людьми, з  якими
довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то  хочеться  сказати  ?м  щось
найважливiше, най-заповiтнiше, чого не ма?ш права не  сказати,  забрати  з
собою в могилу...
   - Ми слуха?мо тебе, батьку, - промовили козаки.
   Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
   - Я знаю, звичайно, що мо? слова - не закон для вас, що ви будете дiяти
i чинити по-сво?му... Так  велося  споконвiку,  так  вестиметься  i  далi,
скiльки буде свiта-сонця на землi... Та ? деякi речi, якихнев вичита?ш  нi
в якiй книжцi, ? деякi знання, якi здобуваються не школi, а в  життi,  про
це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю...
   - Ми слуха?мо, батьку.
   - Живемо ми, друзi мо?, в дуже  тяжкий  час.  Вiтчизна  наша  лежить  у
ру?нах, дощенту сплюндрована ворогами.  Народ  винищений  або  розбiгся  у
пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за  цi  роки
переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл  -  аж  до  Воронежа.  Дике
поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало,  родючi  поля  заросли
тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький  хан  посила?  послiв  до
султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i  Днiстром  для  випасання
табунiв.  Кримська  i  Буджацька  орди  почувають  себе  на   Правобережжi
господарями. I ми сто?мо перед загрозою навiки втратити цi  землi...  Тому
заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо  стояти  супроти  ясирникiв,
звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття,  шабель  iз  рук,  поки
кривавi чамбули розгулюють по наших степах...
   Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане  Сiрком  не  було
та?мницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi,  кожному
здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях.
   На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче
гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев.
   Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
   - Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм
про свою владу й прибутки, не вiдпуска? колишнiх втiкачiв з  Правобережжя,
якi в час во?нного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад,  на
?хнi дiдизни. Виника? загроза, що цi землi будуть заселенi  кимось  iншим.
Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той  край
i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли
там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ.  Iз  шiстнадцяти  козацьких
полкiв,  що  були  на  Правобережжi  при  Богдановi,  тепер  не   лишилося
жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина  з  невеликими
загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомага? ?м i  збро?ю,  i  порохом,  i
оливом, i людьми та продовольством, бо вони там  робитимуть  велике  дiло.
Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в  тяжкий  час!
Що Сiч завжди допомагатиме -  явно  чи  та?мно,  -  цим  наставленим  мною
полковникам у ?хнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега!
   - Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки.
   - Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять
новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашо?, щоб  навiки  при?днати
?? до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не  та?мниця,  що
шляхта ще мiцно трима? в сво?х руках Волинь i Галичину i не  губить  надi?
коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всi?ю Укра?ною... I досi,  як
i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, ?диний наш порятунок
- Москва! Тiльки вона збройною рукою  врятувала  нещодавно  Лiвобережжя  i
Ки?в вiд винищення i повно? загибелi. Досвiд пiдказу?,  що  в  тих  тяжких
обставинах, що склалися для  нашого  народу,  ?диним  вiрним  союзником  i
братом  був  i  ?  народ  росiйський...  Ви  можете  сказати,  а  хiба  не
московський во?вода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я.
Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив  ?х  аж
на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти
через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi  росiйських  селянських  родин
давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо
не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали сво? голови разом
з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i  нашу
свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших  вза?минах!  I  на  цьому
повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи  цим  шляхом,  ми  можемо  врятувати
народ укра?нський вiд поголовного винищення, вiд остаточно? загибелi,  яку
приготували для нього найлютiшi вороги  його!  На  цьому  повинна  i  далi
стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправно?  шкоди  i  собi,  i
всьому народовi...
   - Розумi?мо, батьку! Розумi?мо! - загули козаки.
   - А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi  це
найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними
до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
   - Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо,  але
твердо Палiй.
   - Арсене, сину мiй, -  раптом  звернувся  кошовий  до  Звенигори,  -  i
Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i  непросто  дiстати...  Тому  я  покладаю
особливi надi? на тебе, на твою спритнiсть i  твiй  розум...  Там,  де  не
зможе пройти козацький кiнь, де не  поможе  козацька  шабля,  там  пройдеш
ти... Розумi?ш мене?
   - Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен,  вiдчуваючи,
як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу...
   - Амiнь! -  прошепотiв  Сiрко  стомлено.  -  Тож  iз  цим  покiнчено...
Лиша?ться сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви  вручите  пiсля  мене
булаву кошового?
   Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне.  А  також  зачiпало
iнтереси бiльшостi присутнiх тут  старшин,  бо  хто  ж  iз  них  не  мрiяв
побувати  коли-небудь  кошовим,  потримати  в  руках  булаву,  що   давала
необмежену владу над багатотисячним вiйськом?
   - Хай це тебе не  турбу?,  Iване,  -  сказав  пiсля  тривало?  мовчанки
Стягайло. - Виберемо достойного!
   - До булави треба й голови. Не забувайте цього нiколи, - тихо  промовив
Сiрко. - Я стою одною ногою в могилi, тож, гадаю, на  мене  не  образяться
мо? побратими, коли я висловлю свою думку...
   - Кажи, батьку! Кажи!
   - Час зараз такий, що на чолi вiйська повинна стояти людина  смiлива  i
розумна, чесна i досвiдчена у вiйськовiй справi i в життi... Серед  вас  ?
така людина...
   - Хто ж це, батьку? - почулися голоси.
   - Семен Палiй!
   Запала тиша.  Для  Палiя  це  було  великою  несподiванкою.  Не  меншою
несподiванкою, напевне, це було i для  решти  старшин.  Хтось  крякнув.  I
знову настала тиша.
   - Чого ж ви мовчите? - з усмiшкою  спитав  Сiрко.  -  Не  я  ж  вибираю
кошового... Я тiльки висловлюю свою думку...
   - Молодий ще, - похмуро кинув Iван Стягайло.  -  Хай  почека?.  Адже  ?
старшi!
   На вустах Сiрка промайнула ледь помiтна гiрка усмiшка. I зразу  зникла.
Кошовий важко задихав i вiдкинув голову на подушку.  Холодний  пiт  зросив
його чоло.
   - Ми стомили кошового, - тихо промовив Семен Палiй i перший встав  з-за
столу. - Прощай, батьку!
   Старшини i значнi  козаки  теж  пiдвелися  i  почали  прощатися.  Кожен
пiдходив до лiжка, доземно вклонявся i тихо вiдходив.
   Стягайло знiяковiло пробурмотiв:
   - Пробач менi, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано... Будь певен,
оберемо ми достойного!
   Сiрко не вiдповiв нiчого, i Стягайло, потоптавшись, вiдiйшов. Незабаром
пасiка опустiла. Бiля кошового залишився один джура. Хоча припiкало  лiтн?
сонце, хворий попросив прикрити його  кожухом.  А  через  годину  його  не
стало...


   3

   На  другий  день  пiсля  похорону  у  вiйськовiй  канцелярi?  зiбралася
старшинська рада. Велика простора  кiмната  ледве  вмiстила  всiх  значних
козакiв  -  вiйськового  суддю,  вiйськового   писаря,   осау-лiв,   тобто
помiчникiв  кошового  отамана,  курiнних  отаманiв,  а  також  старших  та
"луччих" козакiв, якi в  минулому  обиралися  отаманами  або  прославилися
вiйськовими подвигами чи мали великi господарства.
   За столом, на покутi, пiд образами стояли клейноди - прапор  i  бунчук.
На  столi,  застеленому  заради  урочисто?  хвилини   шовковою   турецькою
скатертиною, виблискувала самоцвiтами булава кошового отамана.
   До чи?х рук вона потрапить?
   Погляди всiх присутнiх були звернутi на  не?.  Кожен  знав,  що  не  на
вiйськовiй радi, яка ма? зiбратися опiвднi, а тут, на сходцi, буде названо
людину, яку потiм рада ма? обрати кошовим. Так велося здавна.
   Але кого буде названо?
   Покiйний кошовий Сiрко подав перед смертю свiй голос за  Семена  Палiя.
Це знали всi. I з цiкавiстю поглядали  на  широкоплечого  красеня,  котрий
скромно сидiв на лавi  бiля  порога  в  оточеннi  сво?х  друзiв  -  Арсена
Звенигори, Романа Во?нова,  Метелицi,  Андрiя  Могили,  Самуся,  Iскри  та
Абазина.
   За столом, залишивши незайнятим мiсце кошового, сидiли Iван Стягайло та
Iван Рiг - найвпливовiшi отамани, котрi - усiм це було видно  -  з  надi?ю
позирали на булаву кошового.
   Кому ж усмiхнеться фортуна?
   Першим - по старшинству - пiдвiвся i став  говорити  вiйськовий  суддя,
старий сивоусий козак, давнiй сподвижник Сiрка.
   -  Браття  отамани,  преславнi  лицарi  запорозькi,  -   промовив   вiн
глухуватим голосом, - сьогоднi ми зiбралися для того, щоб гуртом подумати,
кого на сiчовiй радi оберемо кошовим отаманом... Бо  пiсля  смертi  батька
нашого,  славетного  ватага  запорозького  Iвана   Сiрка,   вiйсько   наше
осиротiло,  а  братчики,  як  сiромахи  нещаснi,  не   знають,   до   кого
прихилитися,  i  в  разi  несподiваного  нападу  ворога   залишилися   без
вiйськового вождя...
   - Так, так, ми повиннi подумати, - закивали головами  старi  козаки.  -
Треба обрати достойного!
   - Перед смертю кошовий Iван  Сiрко,  як  це  вiдомо  бiльшостi  з  вас,
заповiв нам обрати Семена Палiя, запорожця недавнього, але вже уславленого
в походах i боях лицаря...
   Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою  грюкнув  по
столу.
   - Браття, Семен Палiй молодий ще! - гукнув вiн. - Подивiться -  у  його
вусах  жодно?  сиво?  волосинки!  То  хiба  ж  личити-ме  нам,  старим   i
досвiдченим козакам, пiдкорятися молодиковi, який до того ж i  козаку?  на
Запорожжi вiд пречисто? до рiздва?..
   - Хiба рiч у тому, щоб обрати старiшого? - озвався вiд порога Метелиця.
- Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого!
   - Знайшов розумного! -  пiдхопився  Покотило.  -  Хай  покозаку?  рокiв
двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього  розум...  А  зараз  хай  попасе
заднiх.
   - Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити  кошовим?  -  спитав  вiйськовий
суддя.
   - Iвана Стягайла... Старий  значний  козак.  Хоробрий  лицар.  Курiнний
отаман...
   - Iвана  Рога!  -  гукнув  хтось  iз  гурту.  -  Якщо  i  ?  серед  нас
найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два  був  кошовим,  оса-улом,
наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше!
   - Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на  довгiй
жилавiй ши?, окидаючи пильним  поглядом  чорних  очей  товариство.  -  Всi
сорок...
   - Ну, от бачите, кого ж  i  обрати,  як  не  його!  Пiдхопився  Самусь,
рожевощокий, голубоокий козарлюга.
   - Братчики, менi зда?ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом  Сiрка!
- вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати  кошовим  Семена
Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi?
   - Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. -  Мертвому
- вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво?...
   - Стягайла! Стягайла! - почулися голоси.
   - Iвана Рога! - загули з другого боку.
   - Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во?нов i Сiкач.
   Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха.
   - Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, -  сказав  вiн.  -  Якщо  з  вас
трьох, - звернувся вiн до претендентiв  на  булаву  кошового,  -  дво?  не
вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде!  I  до  шабель
дiйде!
   Встав Семен Палiй.
   - Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i  глибоко  поважали
Сiрка, звикли рахуватися з  його  думкою  i  безвiдмовно  виконували  його
накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз  вас
зв'язу? руки зараз... Щоб цього не було,  я  вiдмовляюся  вiд  честi  бути
кошовим. Хай ним буде той, кого захоче  отаманська  сходка  i  все  сiчове
товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут  якiсь
привiле?, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи  домагатися
булави кошового, а для того, щоб сво?ю шаблею захищати нашу  вiтчизну  вiд
?? численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики!
   Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя
повернувся до Стягайла i Рога.
   - Може, котрий з вас теж ма? щось подiбне сказати, отамани? Стягайло  i
Рiг мовчали.
   - Тодi хай вас розсудить товариство, -  сказав  суддя.  -  Стрiляйте  з
гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне -  так  i
буде!
   Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки
почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi? залишилися тiльки члени
коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули.


   4

   Грiм пострiлiв з фортечних  гармат  i  тривожно-закличний  дрiб  литавр
сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд  до  сiчового
майдану поспiшали  запорожцi,  мовчки  шикувалися  по  куренях,  утворюючи
навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв  винесли  стiл,
застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами  кола,
якраз навпроти вiйськово? канцелярi?. На чолi кожного куреня стали курiннi
старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той
здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi.
   А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола,  бiля  стовпа,
не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш  щосили  гамселив
по туго натягнутiй на великий казан, до  блиску  вичиненiй  бичачiй  шкурi
двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи  мелодiю,  яка  означала
збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум!
   На  цей  раз  швидко  збиралися  запорожцi.  Всi  знали,  що   сьогоднi
вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi.
   Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв,  смiху,  молодецьких
витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям,  невидимою  тiнню  витала
безсмертна душа ?хнього ватага Iвана Сiрка.
   Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi.
   Та ось розчинилися дверi вiйськово? канцелярi? -  i  на  майдан  вийшла
сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс
на витягнутих  руках,  покритих  невеличким,  розшитим  срiблом  килимком,
булаву.  За  ним  урочисто  осаули  несли  малиновий  прапор  i  бунчук  -
запорозькi клейноди.  Позаду  йшли  вiйськовий  писар,  вiйськовий  суддя,
вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi  козаки,  якi  в
минулому були членами коша - запорозького уряду.
   Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з  прапором
та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар,  який  в  однiй  руцi
тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо  i  сувiй
паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою  печаткою  в  руцi  та  iншi
старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi
чотири боки.
   Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав:
   - Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм  разiв  обирали
сво?м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв  здобували  славнi  вiкторi?
над ворогами нашими, волею божою упоко?вся i  залишив  нас  сиротами.  Тож
сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче  знати,
чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати,  а  старих
скидати?
   - Нi, нi, не будемо! - загукали козаки.
   - Одного кошового оберемо!
   - От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте,  кого  б  ви  хотiли  за
кошового мати.
   Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм  з  гурту  старшин  почулися
вигуки:
   - Iвана Стягайла хочемо!
   - Iвана Рога!
   - Палiя! Семена Палiя!
   Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки  старшини,  а  й  усi
запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд  цього
залежало, чия вiзьме.
   - Палiя!  Палiя!  -  репетував  Сiкач  що  ?  сили.  Його  пiдтримували
Звенигора, Во?нов, Метелиця i тi козаки, якi  ходили  разом  з  Палi?м  до
Немирова. Згодом до них при?днала голоси  сiчова  голота,  яка  вбачала  в
Палi?вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть.
   - Палiя! Палiя!
   Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд
булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй  вiк
уже був кiлька разiв  кошовим,  зберiгав  зовнiшнiй  спокiй  i  незворушно
дивився на розбурхане море  братчикiв.  Зате  Стягайло  аж  позеленiв  вiд
злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i
на всю силу сво?? могутньо? горлянки гукнув:
   - Братчики! Кого ж ви обира?те? Та Палiй молодий ще! I  на  сходцi  сам
вiдмовився вiд булави!
   Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням,  викликаним
серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув:
   - Панове молодцi? Iвана Стягайла ми зна?мо вже багато рокiв! Хто скаже,
що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив  у
бою товариша?..
   - Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда.
   - То чого ж ви сумнiва?тесь? Обирайте Iвана Стягайла!..  А  я  поставлю
товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi  боднi
сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за?сти.
   Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки.
   - Це пiдкуп! Геть його!
   Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом
залунало:
   - Славно! Славно!
   - Стягайла! Стягайла!
   Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi:
   мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i  хлiб,
i сало - все те належало Стягайловi, а не йому.
   А над майданом тим часом лунало:
   - Стягайла кошовим! Стягайла!
   Коли цей крик подужчав настiльки, що в  ньому  потонули  iмена  Рога  i
Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i  простягнув  Стягайловi.  У
того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на  давнiй  запорозький  звичай,
вiн заховав за спину руки i сказав:
   - Нi, не годен я тако? високо? честi, братчики!
   -  Стягайла!  Стягайла!  -  знову  ревнули  запорожцi.   Суддя   вдруге
простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився.
   Крики струсонули фортечнi стiни.
   - Стягайла кошовим!
   Суддя втрет? простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не  подумав
вiдмовлятися, а притьмом схопив ?? корчуватими  ручищами,  потримав  перед
собою деякий час i  пiднiс  до  вуст.  Нiхто  не  сумнiвався  в  тому,  що
поцiлунок його був цiлком щирий.
   Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову.
   - Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства!
- сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа!
   Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай.
   Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до  новообраного  кошового  i  посипали
йому голову землею. А вiн, мiцно  тримаючи  в  руцi  булаву,  доброзичливо
усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i  всi
братчики, заспоко?вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало
не до землi i сказав:
   - Спасибi, братчики, за честь i шану!  Клянусь  свято  пильнувати  нашi
запорозькi звича? i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо? i вiри
православно?! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо? дорогi!
   - Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик  на
вухо Звенигорi.
   А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше.
   - Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо?  здоров'я  по  корцю
горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво? пригощення?
   Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'?хала цiла
валка пiдвiд, що  загодя  прибула  зi  Стягайлового  зимiвника.  Запорожцi
зустрiли ?? веселими вигуками та  жартами.  Стрiй  враз  поламався.  Кожен
хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки...


   5

   Минув тиждень. Час, зда?ться, невеликий,  але  в  Арсенове  i  Романове
життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не  було  на  свiтi,  його
думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох  з
них.
   Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство,  яке  простувало  в
Бахчисарай для укладання миру з турками й  татарами.  На  чолi  посольства
стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i  писарем  був  дяк  Микита
Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в  гетьманську
столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у
Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного  козака,  вiйськового
товариша Раковича, доброго знавця татарсько?  i  турецько?  мов,  а  також
латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського  уряду
на переговорах.
   Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i  поповнивши  запаси
для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв
та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi.
   Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли  Арсен
Звенигора та Роман Во?нов. Числилися вони провiдниками,  але  Арсен,  крiм
того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича.
   Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один
перехiд  вiд  Перекопу.  Вже  третiй   день   його   супроводжував   загiн
перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли
до кордонiв сво?х угiдь, - i посол Тяпкiн та його  люди  почували  себе  у
вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував,  що  вiроломнi  кримчаки  могли
кожно? митi змiнити милiсть на гнiв.
   Для  посла  було  розбито  невеличкий  похiдний   намет.   Iншi   члени
посольства, товмачi, провiдники та во?ни, а також татари, стомленi  важкою
дорогою, повкладалися просто неба.
   Арсен лiг поряд з Романом  на  простелену  кошму,  поклавши  голову  на
сiдло, що пахло  кiнським  потом,  руки  заклав  за  потилицю,  розпростав
затерг.лi вiд цiлоденно? верхово? ?зди ноги.
   Нiч була тиха, мiсячна.  Тишу  порушувало  тiльки  форкання  коней,  що
паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та  веселе,  невгамовне  сюрчання
цвiркунiв у пахучих бур'янах.
   Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне  небо,
по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце
скнiло в грудях, мов затиснуте в  лещата.  Скiльки  днiв  минуло,  скiльки
мiсяцiв, а про Златку i Стеху -  жодно?  звiстки  достовiрно?!  Тепер  вся
надiя на по?здку в Крим. Там вони з Романом  якось  зумiють  зустрiтися  з
салтаном Газi-бе?м i - хай що буде, те й буде! -  примусять  його  сказати
всю правду!
   Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi  ??,  пригаслi,  посмутнiлi,
мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу  i  завдають  йому  ще
бiльшого болю.
   "Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй  мене!  -  шепоче  вiн  майже
беззвучно. - Видить  бог,  я  роблю  все,  щоб  знайти  тебе  визволити  з
неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди  б  не
закинула тебе лиха доля, мила моя!"
   Йому зда?ться, що ?? личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися,
i в нього раптом виника? напiвбожевiльна думка, що  i  Златка  в  цю  мить
дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ?? думки  й  почуття  передаються
йому, а його - ?й.
   Чи ж може таке бути?
   Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав  найменшого  сумнiву,  що
таке  неможливе.  Адже  вiн  ось  лежить  серед   степу,   пiд   бездонною
темно-синьою банею,  усiяною  мерехтливими  зiрками,  а  бачить  ??,  свою
кохану, то чому б i  вона  десь  на  чужинi,  в  безмiрнiй  далекостi,  не
дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про
нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з'?дну? ?хнi серця невидимими
струнами!
   Чи то ж так?
   Легеньке зiтхання вирвалося з  його  грудей,  i  в  ту  ж  мить  гаряча
Романова рука мiцно стиснула його руку.
   - Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима,
хоча Арсен знав, що в нього  теж  душа  болiла  за  Стехою.  -  Не  сумуй.
Вiриться менi, що живi вони... I ми  визволимо  ?х.  Визволимо!  Або  самi
загинемо...
   - Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце.



   ПЕРЕМИР'Я

   1

   Перекопський  бей  зустрiв  московське   посольство   непривiтно:   вiд
подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився,  а  примiщення  надав  не  в
посольському станi i навiть не в караван-сара? для чужоземних купцiв, а  в
похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею  мовчазних
сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного  високою
вапняковою стiною.
   Так минув тиждень. Потiм - другий.
   - Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита  Зотов,  швидко
ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату
борiдку. -  Схоже  на  те,  що  нас  зустрiчають  не  краще,  нiж  торiшн?
посольство Сухотiна i Михайлова. Але  ж  то  було  зразу  пiсля  вiйни!  А
зараз... Хан мiг би вже й охолонути.
   - Вiн зна?, що робить, - промовив Звенигора.  -  Це  давнiй  татарський
звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями,
а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть!
   - Ну, вiд нас цього не дiждуться,  -  буркнув  Зотов.  -  Бiльшим,  нiж
дозволив цар, ми не поступимося.
   Стольник  Василь   Тяпкiн   мовчав.   Вiн   взагалi   був   неговiркий,
небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво? думки. Кожне дiло робив
поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко,  майже
неможливо. Мабуть, у Москвi  зважали  на  цю  рису  його  характеру,  коли
посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та  й
досвiд посольський мав великий... Всi цi днi  вiн  терпляче  ждав,  що  ?х
ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а
про них нiби забули. Нiхто з  вищих  ханських  урядовцiв  не  заходив,  не
цiкавився, як вони  живуть,  чого  бажають.  Тiльки  служки  з  улесливими
усмiшками на обличчях з'являлися у  точно  визначений  час  з  дерев'яними
тацями в руках i ставили на низенькi столики  глибокi  череп'янi  миски  з
незмiнною тушкованою бараниною.
   Сьогоднi вони теж вкотилися в широко  розчиненi  дверi  i,  кланяючись,
попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з  свого  мiсця
i, перегородивши ?м дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
   - Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при?хали сюди не  обжиратися,  а
трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що  ми
вимага?мо зустрiчi  з  ханом!  I  поки  не  одержимо  вiд  нього  твердого
запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у  Бахчисарай,  ми  в  рот
нiчого не вiзьмемо!
   Служки були враженi i позадкували зi  сво?ми  мисками.  Не  менше  були
враженi  i  члени  посольства,   якi   вперше   бачили   стольника   таким
розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та  не  сказав  нiчого.
Промовчав.
   Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi
слiдом за  служником  прийшов  чауш  i  повiдомив,  що  завтра  посольство
мошковiв вирушить до Ак-Мечетi.
   Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'?зду.
   Вiд Перекопа  до  Ак-Мечетi  два  кiннi  переходи.  Але  провiдники  не
поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi.
   Власне,  Ак-Мечеть  тiльки  називалася  мiстом,  а  насправдi  це  було
невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру.  В
центрi його, на пригiрку, височiла  бiла  мечеть,  викладена  iз  пиляного
вапняку. Вiд не? селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла  мечеть.  За
нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського  бея  Газi.  А  далi
в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за
яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
   Посольство зупинилося в дворi бея.
   У Арсена тьохнуло серце. Невже  вiн  зараз  побачить  свого  кривдника?
Невже дiзна?ться, де той подiв дiвчат? А що  вiн  примусить  його  сказати
правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту  життя,  а  свого
доможеться!..
   Двiр був просторий,  обнесений  за  татарським  звича?м  з  усiх  бокiв
будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад.
   Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони
все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що  тепер  ?м  тут  доведеться,
можливо, без нiчи?? пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i
потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна  було
при потребi заховатися...
   Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно  збитий
чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима.
   - Я радий вiтати у себе посольство  царя  мошковiв,  -  уклонився  вiн,
приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо?
приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для  вас  притулок  у
його домi...
   Тонка усмiшка промайнула на  смаглявому  обличчi  бея.  Це  насторожило
Арсена, який невiдривне стежив за ним.
   Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея.
   - То хiба нас не зразу допровадять  у  Бахчисарай,  вельмишановний?  Ми
хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом...
   Мошкови - тобто  москови,  московiти.  Так  татари  називали  росiян  i
взагалi всiх пiдданих Московсько? держави.
   - Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо? вiдповiдi бей. -  Прошу
вас до будинку калги. Його, правда, нема? дома, але для  вас  приготовлено
примiщення...
   I вiн рушив до ворiт.
   Та в цю мить iз саду зi  смiхом  i  вереском  вискочили  два  чорночубi
хлопчики, а за ними, доганяючи ?х, вибiгла молода гарна  жiнка  в  легкому
шовковому  вбраннi.  Вiд  швидкого  бiгу  лице  ??  розпашiлося,  а  густа
золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
   Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали  смiятися
i зупинилися.
   -  Матка  боска!  -  скрикнула  жiнка,  уздрiвши  перед  собою  Ар-сена
Звенигору.
   Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо? дружини  Спихальського,
однак вчасно стримався.
   Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до  Криму,  i  все  ж
зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився.
   Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився  у  ставного
красеня козака, i  це  вiдразу  пiдстьобнуло  Арсена.  Пильно  глянувши  в
переляканi голубi очi  Вандзi,  нiби  наказуючи,  щоб  вона  мовчала,  вiн
уклонився i сказав:
   - Ми, зда?ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо  пробачити  нас...
Якi гарненькi хлоп'ята!
   Вiн уже здогадався, що перед  ним  -  сини  Газi-бея,  i,  щоб  зробити
при?мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав
вихваляти дiтей.
   Обличчя бея розпогодилося.
   - Це мо? сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не  без  гордощiв  сказав
вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!..
   Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся.
   Всi вклонилися Вандi-ханум.
   Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей  i
швидко пiшла до  будинку.  Тiльки  на  порозi  зупинилася  i,  як  здалося
Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього.


   2

   Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не  найкраще
примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i  зупинився  перед  високою
масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою.
   Молодий сеймен вiдчинив дверi.
   - Що це означа?? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга  не  ма?  намiру
запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей,  i
тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом?
   - Урус-бе?вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час -  i
вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах  продовжить  його
лiта!
   Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi,
а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд
самим дахом.
   Коли зачинилися дверi i  гримнув  засув,  козаки  деякий  час  постояли
мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату.
   Власне, оглядати було  нiчого.  Довкола  них  жовтiли  голi  нiздрюватi
стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола,  нi  лави.  Тiльки  в  кутку
лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька  баранячих
шкур. На пiдвiконнi вузького, мов  бiйниця,  вiкна  блищав  свiжоначищений
мiдний глек з водою.
   - Гм, зда?ться, наш посол був правий,  -  глухо  промовив  Роман.  -  3
однi?? тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в  Ак-Мечет!...  Цiкаво,
чому татари зволiкають з переговорами?
   - Поживемо - побачимо, - вiдповiв Арсен, даючи друговi пораду не сушити
голови над тим, чого не можна зараз пояснити i розв'язати. -  Давай  краще
роздивимося, куди ми потрапили...
   Вiн пiдiйшов до вiкна. Звiдси  вiдкрився  широкий  кра?вид  на  розлогу
долину Салгiру, безладно забудовану низенькими татарськими  мазанками,  на
високi мiнарети мечетi i просторий майдан перед нею.
   Та не це привернуло його увагу.
   Погляд упав передусiм униз, на сад i двiр Газi-бея, що вiдокремлювалися
вiд двору калги товстим кам'яним муром.  Дворище  бея  було  видно  як  на
долонi.  Якраз  пiд  ними  кучерявився  тiнистий  сад,  вкритий   осiнньою
позолотою: посерединi - приземкуватий довгий будинок пiд черепицею; за ним
- господарчий двiр, де тiснилися  стайнi,  критi  навiси,  примiщення  для
невiльникiв та наймитiв.
   Серце схвильовано тьохнуло. Невже  Златка  i  Стеха  десь  тут,  зовсiм
близько?
   - Романе, глянь сюди! Пiд цим дахом живе людина, яка потягла  в  неволю
наших дiвчат. Або ж зна? щось про них. Роман iз-за Арсенового плеча глянув
на ребристий дах.
   - Якщо вiн зна? хоч що-небудь,  то  скаже  i  нам.  Ми  примусимо  його
сказати!
   - Як же це зробити?
   - Треба пролiзти крiзь вiкно i... Роман замовк.
   Арсен усмiхнувся. Усмiх його був невеселий, ба навiть гiркий.  Але  вiн
трохи скрасив посуворiле, схудле козакове обличчя.
   - Ото ж бо, що "i"... Пролiзти не штука. А спуститися донизу на чому? -
Вiн почав нишпорити поглядом по кiмнатi. - А що коли... - Арсен раптом сiв
на м'яку кошму i взяв до рук овечу шкуру. - А що  коли  розпустити  ??  на
смужки? Адже з  них,  думаю,  можна  сплести  добрячу  вiрьовку!..  Держи,
Романе!
   Вiн вийняв з пiхов ятаган i почав батувати  овчину.  Нарiзавши  вузьких
стьожок, сплiв iз них мiцну, мов конопляна линва, вiрьовку довжиною в  два
чи три лiктi, блиснув повеселiлими очима.
   - Ну, як? Витрима??
   - Спробу?мо... Тягни!
   Вони схопилися  за  вiрьовку,  смикнули,  потягли  щосили,  намагаючись
будь-що перервати ??. Та перервати не змогли.
   Тодi засiли за  роботу.  До  вечора  не  розгинали  спини.  Зате,  коли
стемнiло, вiрьовка була готова. Роман обережно спустив ?? за вiкно,  мiцно
прив'язавши до дерев'яно? бантини, що пiдтримувала сволок.
   Вечiр був по-осiнньому вiтряний. З моря йшли по небу важкi рванi хмари,
заступаючи повне, яскраво-жовте коло мiсяця.  I  коли  вони  напливали  на
нього, тодi на землю лягала важка непроглядна пiтьма.
   Вибравши хвилину, коли все поринуло в  темряву.  Арсен  перекинув  ногу
через  пiдвiконня  i,  опираючись  об  нiздрювату  стiну,   почав   швидко
опускатися  донизу.  Торкнувшись  землi,  сiпнув  за  вiрьовку.  Роман  не
примусив чекати на себе.
   - Ось i я! - шепнув, стаючи поряд. - Ходiмо.
   Вони обережно прокралися садом до  будинку.  В  деяких  вiкнах  блимало
свiтло. Крiзь шибки долинав глухий гомiн голосiв.
   Де ж шукати Газi-бея? Як  пробратися  до  нього?  Як  не  викрити  себе
передчасно i не здiйняти тривоги?
   Цi запитання Арсен ставив перед собою ще тодi, коли верстав шлях у Крим
i в Ак-Мечеть. Справдi, як зустрiтися з Газi-бе?м на  самотi,  без  зайвих
очей? Адже тiльки в такому випадку можна примусити його розв'язати язик.
   Козакам потрiбно було знати одне: де Златка i Стеха? В  чи?х  руках?  А
вже пiсля того вони мали вирiшувати, як визволяти ?х - силою  чи  викупити
за грошi.
   Арсен стояв пiд деревом, за кiлька крокiв од будинку, i напружено думав
- що робити?
   Складнiсть полягала ще й у тому,  що  вони  не  знали  нi  розташування
кiмнат, нi секретiв хитромудрих татарських замкiв, нi
   кiлькостi  мешканцiв,  нi  iнших  непередбачених  та?мниць,  якi  могли
зустрiтися ?м.
   Все, все невiдоме. Доводилося йти наослiп. Iншого шляху не було.  Арсен
розрмiв, що вони з Романом ставлять на карту дуже  багато:  свою  безпеку,
волю, життя... Але не використати тако,? щасливо? нагоди - може,  одно?  з
тисячi! - не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вiльними людьми?
I не просто в Крим, а в Ак-Мечеть, до самого Газi-бея...
   Поволi спливали хвилини. Завжди дiйовий i рiшучий. Арсен зараз був весь
охоплений сумнiвами й ваганням.
   Нарештi вiн шепнув Романовi:
   - Стань на розi, повартуй! Будь уважний...
   Роман безшумно зник у темрявi.
   Арсен наблизився до крайнього вiкна, що свiтилося, i припав до шибки.
   Вiд несподiванки у нього  радiсно  забилося  серце.  Треба  ж  -  такий
щасливий збiг! У чималiй, обвiшанiй килимами кiмнатi вiн. побачив  Вандзю,
Газi-бея i  ?хнiх  маленьких  чорноголових  хлопчикiв.  Бей,  у  барвистих
шароварах i червонiй сорочцi, лежав навкiс широко? низько? тахти i бавився
з дiтьми. Вандзя сидiла бiля його нiг на пiдлозi, спиною до вiкна, i  щось
шила, iнодi пiдводячи голову i кидаючи швидкий погляд на дiтей i чоловiка.
Лiворуч вiд не?, у високому пiдсвiчнику, палахкотiла товста лойова свiчка.
   Тиха, мирна картина сiмейного щастя. Чужого щастя...
   Арсен мiцно стиснув  уста.  Зараз  вiн  сколихне,  збурить  цю  радiсну
безтурботнiсть! Зараз переляком наповняться оченята хлопчикiв, вираз  жаху
застигне на миловидному личку панi Вандзi, або тепер Ванди-ханум,  як  зве
?? чоловiк, кинеться в пошуках збро? Газi-бей.
   Тiльки на одну мить зринули такi  думки  в  Арсеновiй  головi  й  зразу
зникли. Натомiсть у серцi почав закипати гнiв.  Може,  цей  сухорлявий,  з
темним лицем чоловiк, цей хижий  людолов,  не  далi  як  учора  отак  само
заходив у кiмнату до Златки? Може, вiн зробив ?? сво?ю наложницею? Чи,  як
рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатi?вi? Та й для  Стехи
уготував таку ж долю?..
   Йому пригадалися розоренi, сплюндрованi мiста й села, розпач i гнiв  на
обличчi Мартина Спихальського, коли панi Вандзя сiдала на коня, щоб  ?хати
в цей далекий чужий Крим, - i в серцi з'явилися та рiшучiсть i  твердiсть,
якими вiн завжди вiдзначався.
   Щастя йде до смiливих!
   Вiн тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у  двiр.
Торкнув його за плече.
   - Я знайшов ?х!
   - Кого?
   - Бея i його дружину Ванду... Я зараз зайду туди, а ти приготуй пiстоль
i стань пiд вiкном. Звичайно, стрiлятимеш тiльки в крайньому випадку.
   - Розумiю...
   Залишивши товариша на вартi.  Арсен  почав  обережно  скрадатися  попiд
стiною  до  хвiртки,  що  вела  у  двiр.  Рвучкий  вiтер  гулко  шумiв,  у
верховiттях дерев, шарудiв листям, приглушував його  кроки.  Зривалося  на
дощ - iнколи лапатi краплини лунко перiщили по дзвiнкiй черепицi i так  же
швидко стихали.
   Прочинивши хвiртку i виждавши, коли  в  розривах  мiж  хмарами  блиснув
мiсяць, Арсен оглянув двiр. Нiде нiкого. Тодi безшумно ковзнув попiд муром
до будинку i легенько штовхнув дверi. Вони розчинилися - i Арсен  опинився
у  напiвтемних  сiнях.  Недовго  думаючи,  повернув  лiворуч,  на   жiночу
половину. В темрявi зачепився за щось.
   З напiвпрочинених дверей долинув голос старо? жiнки.
   - Це ти, Селiме?
   - Я, - глухо вiдповiв Арсен, завмираючи на мiсцi.
   - Товчешся  тут,  -  пробурчав  голос  i,  задовольнившись  вiдповiддю,
замовк.
   Арсен полегшено зiтхнув, попростував далi, одночасно ладнаючи пiстоль i
прислухаючись до звукiв за дверима.
   До його слуху долинув дитячий смiх.
   Тут!
   Арсен легенько натиснув плечима на дверi, швидко шмигнув  у  кiмнату  i
лiктем причинив ?х.
   Замиготiла свiчка.
   Перша побачила його Ванда i тихо скрикнула. З ?? рук  випало  шиття.  В
голубих очах зляканою пташкою метнувся страх i спотворив миловидне личко.
   Бей лежав на тахтi спиною до дверей i якийсь час продовжував бавитися з
дiтлахами. Та скоро вiн завважив, що з дружиною сталося щось  незвичне,  i
повернув голову.
   Його бистрий погляд ковзнув  по  високiй  постатi  козака.  На  обличчi
з'явився вираз крайнього подиву.  Вiн  враз  вiдкинув  вiд  себе  дiтей  i
пiдвiвся.
   - Спокiйно, Газi-бей! Не рухайся!  -  владно  сказав  Арсен,  пiдводячи
пiстоль. - Будь розумний i обачний. Я прийшов з миром i з миром пiду, якщо
ти проявиш витримку, вислуха?ш мене уважно i не наробиш дурниць. До того ж
я тут не сам... Глянь у вiкно!
   Бей повернув голову. Крiзь невеличку  шибку  тьмяно  поблискувало  дуло
пiстоля.
   - Хто ти такий? Чого хочеш? - глухо спитав бей  i  важко  опустився  на
тахту.
   Почали пхикати наляканi дiти.
   - Панi, забавте ?х! - наказав  Арсен,  повiвши  пiстолем  убiк.  Вандзя
кинулась до синiв, i вони прихилилися до не?, мов курчата до квочки.
   - Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати!  Якщо  тобi  дороге  тво?
життя i життя тво?х дiтей, то правдиво, як перед  аллахом,  вiдповiдай  на
мо? запитання. - Арсен ступив крок уперед, пронизуючи  поглядом  татарина,
який зовсiм не виявляв страху.
   - Я ще раз кажу - чого ти хочеш вiд мене? - спитав бей.
   - Зараз дiзна?шся... Скажи менi, де дiвчина по  iменi  Златка,  яку  ти
викрав у Немировi з двору Юрiя Хмельницького?
   - Златка?.. Я вперше чую таке ймення...
   - Пригадай!