а ньому шкiру в глибокi зморшки. Обидва сини закам'янiло сидiли поряд i збоку поглядали на нього, мовби чекали якогось наказу. Та во?вода, мiцно стиснувши зуби, мовчав. Нарештi Микола узяв його за руку. - Тату, час бiжить... Треба зважуватись!.. Нiч темна - допоможе нам непомiченим пробратися до хати чинбаря Солопка. Хлопцi там! Ми ж усi бачили, що ?х завели туди, а я слiдкував до самого вечора i переконався, що ?х звiдти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих - ми визволимо ?х!.. Охоронцiв там не бiльше десятка. Дозволь! - Дозволь, батьку, - пiдтримав брата Степан. - На вилазку - ?дина надiя! Дмитро i сам це розумiв. Та його охоплювали сумнiви. - А якщо самi загинете? Що тодi скаже мати? А якщо загинуть iншi, що скажуть люди? - Вiйна, тату... Комусь чи так, чи iнак доведеться загинути... А може, i всiм! Вони вже цiлий вечiр домагалися, щоб батько дозволив зробити вилазку, та вiн вагався. Боявся утратити всiх трьох синiв зразу, боявся утратити молодих гриднiв, а найголовнiше - боявся ворожо? пiдступностi. Вiн не раз чув, що монголи вдаються до хитрощiв. А хiба тут ?? не може бути? Чому вони не вiдвели Iллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помiстили на нiч зовсiм недалеко вiд Золотих ворiт? Та, ще й на очах киян? Чи не виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею i знищити всiх, хто вийде з мiста, аби увiрватися у розчиненi ворота?.. Ось що непоко?ло во?воду i змушувало його вагатися, стримуватися вiд рiшучих дiй. Останнi синовi слова повернули думки в iнший бiк. Ки?в - город могутнiй, запасiв у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай мiсяць, два, три... А там i запаси вичерпаються, i голод здола?, а головне - розтануть загони ки?вських захисникiв. У мiстi п'ятдесят тисяч мешканцiв, прибуло з околиць ще десять тисяч - всього шiстдесят... Лише кожен четвертий - во?н. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисникiв Ки?ва! А у Батия скiльки - сто, двiстi чи триста тисяч? Навiть побiжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалiв! Тож, може, всiм доведеться загинути? Навряд чи, iдучи на захiднi кра?ни, Батий залишить у себе в тилу непiдкореним таке велике мiсто, як Ки?в! Безперечно, вiн спробу? будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!.. - Гаразд, iдiть! - погодився нарештi Дмитро. - Вiзьмiть скiльки треба охочих - i йдiть! Та будьте обережнi - не заривайтеся! А я чатуватиму з кiлькома сотнями бiля ворiт... 5 Добриню та Iллю завели в якесь чимале примiщення i штурхнули в темний куток, i вони обо? попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих та кiнських шкур. Сморiд, що йшов з них, забивав вiддих, вивертав нутрощi. - Тьху! - сплюнув Добриня, сiдаючи i обпираюись спиною на стiну. - Чинбарня це, чи що? - Чинбарня Солопка, - вiдповiв Iлля. - Я знав його... Вiн постачав пергамент на князiвський двiр. Та й ми купували в нього. - Дихати нiчим! У ротi повно шерстi! - Добриня знову сплюнув. - I придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна! Руки у нього були зв'язанi за спиною, важка дубова качга давила на карк, страшенно хотiлося пити. Та найбiльше дошкуляв сморiд - важкий, густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько. Вiн пiдвiвся i рушив у протилежний кiнець примiщення, де пiд стелею, крiзь вузьку щiлину, запнуту бичачим пузирем, пробивалося трохи сiрого денного свiтла. Де вони? Чи не можна звiдси втекти? - Iлля, йди-но сюди! Пiдiйшов Iлля, став поряд. Коли ?хнi очi призвича?лися до темряви, вони почали розглядати чинбарню. Тут було просторiше, виднiше, легше дихалося. Середину чинбарнi займав довгий дощаний стiл, на якому жовтiла вже вичинена, вим'ята теляча шкура - заготовка для пергаменту. Пiд стiнами стояли низькi широкi корита, де мокли шкури, дерев'янi цебра з вапном, квасом та борошном, на полицях безладно валялося рiзне чинбарське причандалля - залiзнi шкребки, розтяжки, важкi дерев'янi молотки, березовi качалки з рублями, кованi гранчастi гвiздки, щоб напинати на столi шкури. Збоку, в темному закутку, застромлений глибоко в щiлину, прича?вся широколезий нiж з вишмульганою до блиску дерев'яною колодочкою. - Iлля, глянь, що я знайшов! - повернувшись спиною до стiни, Добриня пальцями намацав ножа i висмикнув його iз щiлини. - Оце так знахiдка! - Ти гада?ш - вiн нам пригодиться? - Ще б пак! Iди-но сюди - стань до мене спиною i мiцно тримай руки, а я спробую перерiзати сирицю! Що буде завтра - побачимо, а сьогоднi скориста?мося тим, що посила? нам доля! З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Iллi. Незабаром вона впала, а через хвилину i Добриня був вiльний. - Ох, як стало легко! - вигукнув вiн, потираючи затерплi зап'ястя. - То, може, скинемо й кангу? - спитав Iлля, - Та, звичайно ж, скинемо iк бiсовiй мамi! На - рiж! - i пiдставив шию. Упала одна колодка, потiм - друга. Упала - нiби гора з плiч звалилася. Кляте ярмо не тiльки давило шию i плечi, не тiльки заважало ходити, бiгати, спати - воно гнiтило душу, не давало житти. Вiл звика? до ярма, людина - нiколи. I тепер, коли ненависна канта упала на пiдлогу, Добринi здалося, що вiн вдруге народився на свiт. Як легко! Як вiльно! То дарма, що вони з Iллею взапертi. У них попереду ще цiлий вечiр, цiла нiч, i вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно - в боротьбi! Iншого кiнця Добриня собi не мислив. Тут грюкнули дверi. Не заходячи до примiщення, вартовий поставив просто на пiдлогу казанок з сорбою. - ?жте! - i знову засунув засов. Хлопцi переглянулися. Пронесло! Було б гiрше, значно гiрше, коли б вартовий помiтив, що вони звiльнилися вiд пут i колодок. Вони швидко вихлебтали рiдку сорбу, в якiй де-не-де плавали шматочки м'яса, i прислухалися. Вартовий неспiшно чалапав по двору, мугикаючи щось собi пiд нiс. Отже, ?х стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарнi, нiчого й думати. Добриня уважно оглянув примiщення. Збудоване добротно, мiцно! Смолистi сосновi колоди пригнанi одна до одно? щiльно. В ?дине вузьке вiконце, що тьмянiло пiд стелею, не пролiзти. На горище лазу нема? - отже, надвiр вийти можна тiльки в дверi. Вони ж запертi, а за ними - вартовий! Що ж робити? Iлля теж нiчого не мiг придумати. Обидва довго мовчали. - А зна?ш, давай поспимо, - несподiвано запропонував Добриня. - До вечора не близько, а спати хочеться... Iлля не перечив. Вони знайшли кiлька м'яких овечих шкур, що не дуже вiдгонили тухлятиною, постелили на долiвцi, лягли i швидко поснули. Тихо в чинбарнi, глухо. Не долiтають сюди нi гортаннi вигуки монголiв, половцiв, башкирдiв, булгар, саксинiв та синiв iнших племен, змушених Бати?м iти з ним у похiд, нi кiнське iржання, нi рев верблюдiв. Не чути i скрадливих крокiв вартових за стiною. Все, здавалося, заснуло - спить непробудним сном. Так би i проспали стомленi полоненики весь вечiр i всеньку нiч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки. Добриня схопився. В чинбарнi було темно. Невже нiч? У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали! Вiн штовхнув Iллю пiд бiк. - Вставай! I тут же його мозок пронизала несподiвана думка: ось хто може змусити вартових вiдчинити дверi - Iлля! Це ж його вони стережуть! На нього ?хня надiя, бо вони сподiваються, що во?вода Дмитро заради сина вiдчинить ?м ворота мiста. А що, коли спробувати? - Iлля, послухай! - зашепотiв вiн на вухо боярчуковi. - Утекти можна лише через дверi. Отже, треба вигадати важливу i ймовiрну причину, щоб вартовi ?х вiдчинили. I я, зда?ться придумав, як це зробити! - Як? - Треба сказати ?м, що тобi погано, що ти помира?ш... - Ти гада?ш, вони зважать на це? - Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зiницю ока! Уявля?ш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справдi упоко?вся? Та вiн голови ?м постинав би! I вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що дверi вони нам вiдчинять. - А тодi що? - Якщо ?х буде дво? чи навiть тро?, то ми ?х зможемо приголомшити i втекти. Ось тримай! - i Добриня вклав у руки Iллi важку дубову качалку, якою чинбарi розкачують i рiвняють вичиненi шкiри. - Такою довбешкою не тiльки людину, а й вола можна вбити. - Замашна! - погодився Iлля, виважуючи качалку в руцi. - Якщо добре торохнути, то вважай, що й кiнець! От ми й при збро?. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворi, теж справимося! - Ну, що ж - згода! Вони стали обабiч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пiшли до хати? - На допомогу! На допомогу! - раптом голосно заволав Добриня. З-за дверей вiдразу ж почувся стривожений голос. - Що там? Що стряслося? - Iлля помира?! Син ки?вського во?води! Швидше! Води! - Що з ним? - З'?в щось погане. - Хай не буде свинею i не жере чого не слiд! Почека? до ранку! - Дурню! Якщо вiн околi?, то вранцi тобi хан Менгу знесе голову! Вартовий довго мовчав - видно, обмiрковував i зважував почуте. Потiм вилаявся: - Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! - Але важливiсть звiстки, видно, дiйшла до нього, бо вiн зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кiнцi двору: - Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полонениковi погано - помира?! Та бiгом менi! Бiгом! Здалеку долинуло важке гупання нiг - якийсь невiдомий баатур Хасар побiг будити десятника. Ось, чути, загрюкав вiн ногами по дощаних сходах ганку, хряпнув дверима... Потiм настала тиша. Вона тривала зовсiм недовго. За стiною чинбарнi знову загупало кiлька нiг, зчинилося якесь вовтузiння, нiби хтось кого душив, почувся болiсний скрик, хрип - i так же раптово все затихло. Стривожений Iлля стиснув руку Добринi, шепнув: - Що там?.. - Не знаю... - так же шепотом вiдповiв Добриня. Тут грюкнув засув - i дверi широко розчинилися. В ?х отворi стояло кiлька темних постатей. Хтось тихо покликав: - Iлля! Добриня! Хлопцi завмерли. Це було так несподiвано, що ?м на якусь хвилину вiдiбрало мову. Хто там? Сво?? Звiдки? Як? Другий голос прозвучав невпевнено: - Невже ?х тут нема?? То де ж вони? Це був Степанiв голос - такий характерний, що не впiзнати його було неможливо. I Iлля скрикнув радiсно: - Братику! Степане! Невже це ти? Вiн кинувся надвiр до брата, та Добриня, що пильнував також i за хатою, де спала охорона, перехопив його. - Тихо! Варта йде! Ховайтеся всi сюди! Тiкати було пiзно. З хати вийшло дво? i попростували прямо до чинбарнi, перетинаючи шлях для вiдступу. Вони вiдразу помiтили б утiкачiв i зняли тривогу. Тому кияни - а ?х було бiльше десятка - вскочили в чинбарню i прича?лися там. - Всiм мовчати! Говоритиму я! - пошепки сказав Добриня. - Заманю ?х сюди - i прикiнчимо обох! Але Микола заперечив: - Нi, нi, хоч одного бажано взяти живцем! - Гаразд, одного брати живцем, - погодився Добриня i застерiг: - Тихо! Наближаються! Iлля, стогни! Та дужче! Нiби тобi й справдi невтерпець! Ну! Iлля голосно застогнав, заохкав - ох, ох! Дво? наближалися швидко, не пiдозрюючи небезпеки. Крокiв за десять десятник Товлур - то був його голос - запитав: - Егей, де ти, хлопче? В сара?? - Ой?, ой?, - глухо вiдповiв Добриня. Дво? смiливо вступили до чинбарнi. I тут один вiдразу впав додолу, вражений невiдворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залiзних обiймах молодих гриднiв, що вмить скрутили його i забили рота ганчiркою. Вiн опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги. - Ходiмо! - подав голос Микола. - Нас ждуть! Сю нiч нiхто в господi во?води Дмитра i не думав спати. Як тiльки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднiв почали готуватися до вилазки, во?вода наказав челядi дiстати з погребiв ситу та сирiвець, пекти пироги, смажити м'ясо. Двiр сповнився гамором. Повсюди загорiлися свiчки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що во?вода жде молодшого сина Iллю, якого мають визволити з монгольського полону. Здивована i вражена бояриня кинулася до чоловiка. - Дмитре, що ти затiяв? Чому зi мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Iллю? Що тодi? Навiщо цей пир? Дмитро узяв ?? за плечi - заглянув в очi. Вiн знав - може не пощастити. Бiльше того, вiн знав, що сю нiч може втратити не тiльки Iллю, а й Миколу та Степана, бо вилазка може закiнчитися по-рiзному - i щасливо, i нещасливо. Тодi навiщо ж цi приготування? - Крiпись, мати, - сказав вiн якимось дивним, незвичним голосом. - Нинi нас спiтка? або велика радiсть - i ми зустрiнемо сина Iллю, або... Вiн запнувся. Бояриня вiдсахнулася. Очi ?? округлилися вiд страху. - Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре! - Або ж ми втратимо всiх синiв - ось що я хочу сказати! - Дмитрiв голос здригнувся. - Я зрозумiв це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому я наказав готувати вечерю. Це буде або велика наша радiсть, або велике горе - i на той випадок, i на iнший потрiбна учта... Ти мене зрозумiла, мати? Вiн стиснув ?? плечi. - Боже, Боже! - прошепотiла бояриня. - Який час настав! Пiду ж до себе - молитимуся за вас усiх, за мо?х синочкiв!.. - Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих ворiт - ждатиму там... Там ждатиму... ...Коли сотня молодцiв тихо вислизнула з Ки?ва, перебралася через рiв i розтанула в густiй темрявi ночi, Дмитро наказав гридням опустити важкi пiдйомнi ворота, скованi у виглядi грат iз товстих залiзних прутiв, а сам сiв у прибрамнiй нiшi, бiля мовчазних сторожiв, i задумався. Думи були важкi i гнiтили душу. Ще рiк тому вiн нiяк не сподiвався, що йому доведеться очолювати оборону Ки?ва. Навiть у думцi такого не мав. Завжди у Ки?вi був князь. Не цей - так iнший. Але князь! Вiн i був вiйськовим вождем дружини i всього ки?вського ополчення, вiн думав або мав думати про все: про зброю, про дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги. Правда, Ки?в давно вже став не той, що був ранiше. Колись Ки?в був столицею всi?? Русько? землi, матiр'ю городiв руських, а з часом занепав, утратив не тiльки значення i вагу як столиця, бо вiд нього вiдокремилися бiльшi i меншi князiвства, а й перестав бути вагомою вiйськовою силою. Ки?вських великих князiв нiхто вже не слухався, не поважав i не боявся. Слухаються, поважають та бояться сильного, а нинi у ки?вського князя тiльки й залишилося, що одна назва - великий. Насправдi ж - нi сили, нi величi! А тепер - i князя нема?! Нiхто з останнiх ки?вських князiв, крiм Данила Галицького, не користувався на Русi повагою i не мав тако? сили, щоб повернути Ки?ву його колишню славу, а Данило, ставши волею обставин ки?вським князем, знехтував ки?вським столом, бо галицький золотокований стiл здався йому лiпшим. Та насправдi так i було - пiсля загибелi Володимиро-Суздальського князiвства, сплюндрованого Бати?м, Галицьке князiвство залишилося ?диною силою, що могла протистояти монголо-татарам. Отже, Ки?в залишився сам на сам з усi?ю силою Степу! Город могутнiй - мови нема?. Мабуть, наймогутнiший з-помiж тих, якi ще були незалежними, але людськi сили у ньому обмеженi, а вiйськовi ще меншi, бо жоден князь не залишив тут сво?? дружини. ?диною справжньою вiйськовою силою була ки?вська мiська залога, яку утриму? боярська дума, але вона невелика. Тож уся надiя на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купцiв, ремiсникiв, смердiв, що втекли сюди з навколишнiх сiл. Але скiльки ?х? Десять тисяч. Ну, дванадцять вiд сили. А ворогiв? Цiкаво, скiльки ж ?х? Якщо подивитися з мiських валiв, то - тьма-тьмуща! Дмитро зiтхнув i заплющив очi. Перед його внутрiшнiм зором постав Ки?в - Гора i Подiл. Як його утримати? Куди передусiм ударить Батий - на Гору чи на Подiл? На Золотi ворота? На Бiлгородськi? Чи на Лядськi? Де зосередити головнi сили киян? Одних валiв - кiлька верстов! Якщо рiвномiрно розподiлити во?нiв, то вийде по тисячi на верству - дуже рiденько! Один рядочок - та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному мiсцi. Великою силою! Але - де? Подiл слабше укрiплений, нiж Гора, його, мабуть, не варто i захищати. Але вiдразу переводити подiльцiв у Верхн? мiсто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати ?х з мiсця не слiд. Вiд думок трiщить голова. I все одно зараз нiчого путнього придумати не можна. Майбутн? покажеi В комiрчину заглянув гридень. - Во?водо, нашi подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився i вийшов у пiдворiття. Тут було темно, лише крiзь грати залiзного заборола у брамi пробивалося тьмяне нiчне свiтло. - Щось нiкого не чути. - Перебираються через рiв. Зараз будуть тута. Справдi, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхiт, а потiм пролунав умовний знак - скрекiт сороки: - Скре-ке-ке-ке! - Пiднiмайте ворота! - наказав схвильовано во?вода. Заскрипiли пiдойми, загуркотiли, намотуючись на дерев'янi барабани, кованi ланцюги - i залiзнi грати поволi поповзли вгору. Попiд ними, пригинаючись, почали входити до мiста во?ни. Хтось принiс палаючий смолоскип - стало виднiше. Темнi постатi все iшли i йшли, поминаючи мовчки во?воду. I раптом у цiй напруженiй тишi пролунало коротке i радiсне: - Батьку! Во?вода здригнувся, розкинув руки. - Iлля! Синку! Iлля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро вiдразу впiзнав його по голосу i пригорнув до грудей. Вони вiдступили вбiк, щоб не заважати нiкому, i, обнявшись, мовчки заплакали. Бiля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гриднi, що тримали зв'язаного полоненика. Всi довго мовчали, аж поки Дмитро вiдiрвав вiд грудей сина i не глянув затуманеним поглядом на них i не спитав: - А це ж кого ви привели? Невже мунгал? - Це десятник Товрул, во?водо. - Добре, що спiймали такого птаха. Тримайте його мiцно! - I звернувся до Миколи: - Втрати великi? - Втрат нема?, тату. Нам пощастило. - Це ще краще! Тодi - не гаймося! Ходiмо додому - там уже нетерпляче ждуть нас. ...Невдовзi всi сидiли в боярському теремi за гостинним столом. Потрiскували у пiдсвiчниках свiчки, пахло воском. Чашники наливали у келихи холодну шипучу ситу. Во?вода, що сидiв у головi стола, пiдняв келих. - Сину наш, за тво? повернення! Нерадiсний, правда, зараз час, але все одно ми радi, що ти з нами, а далi - що Бог дасть! Бояриня з другого боку пригорнулася до Iллi, поцiлувала в зарослу щоку, схлипнула. Вона все ще не вiрила в сво? щастя. У Янчиних очах теж стояли сльози. Вона не вiдриваючись дивилася на брата i нiкого бiльше не помiчала. Добринi здалося, що за той недовгий час, що вiн ?? не бачив, дiвчина пiдросла, подорослiшала. Пiд очима у не? залягли ледь помiтнi тiнi, а щоки схудли, обриси ?х порiзкiшали. Хворiсть яка чи мунгальська навала наклали на не? цю печать дорослостi? Задумавшись, вiн не помiтив, як вона швидко глянула на нього. Очi ?хнi зустрiлися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, нiби сонячний промiнь зазирнув у його серце. I воно здригнулося. Янко! Вiн потягнувся до не? через стiл i ще раз у думцi вигукнув: "Янко!". I вона нiби почула. Блiдi щоки враз спалахнули, бровенята здригнулися, а губи розкрилися йому назустрiч, беззвучно прошепотiли одно-?дине слово: - Добрику! Так це було чи не так - хтозна. Але саме так прочитав вiн ту нiму мову ?? погляду, i йому стало раптом радiсно i легко, як колись, у далеку пору дитинства, коли пiсля довго? зими вибiгав вiн босонiж надвiр i мчав на Широкий Берег по ще жовтiй, непробудженiй пiсля довго? зимово? сплячки травi назустрiч теплому весняному сонцю. I такий вiн був тодi щасливий! I тепер був щасливий теж. Скiльки тривала ?хня нiма мова поглядiв, нiхто з них сказати б не мiг. За столом наростав гамiр. Пiсля п'янко? сити швидше запрацювали щелепи зголоднiлих людей, забрязкотiв посуд, загомонiли чоловiчi й жiночi голоси. А вони всього цього не помiчали, заглибленi у сво? пота?мнi для всiх перемови. Обiрвав ту та?мничу мову молодят голос во?води. - Хлопцi, а введiть-но сюди полоненика - дещо спитати його маю! Ввели полоненого - поставили посеред хоромини. Гамiр затих. Всi прикипiли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних земель, щоб знищити Ки?в, а мешканцiв його перебити чи поневолити. Полоненик був худий, жилавий, мав широке, спечене сонцем та вiтрами вилицювате обличчя, на якому де-не-де стирчали чорнi волосинки. Пiд рiдкими бровами жмурилися вузькi розкосi очi. Був вiн одягнутий у баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку. Шапку хтось iз гриднiв з нього зняв, i всi побачили, що його цупкий чуб був заплетений у багато косичок, що масними пацьорками звисали з голови. Руки його були зв'язанi за спиною, тому стояв вiн прямо, навiть задерикувато, хоча очi бiгали вiд страху, як у зацькованого тхора. - Як тебе звати, чужинцю? - спитав Дмитро, кивнувши Добринi, щоб переклав. - Я Товлур. - Скiльки тобi лiт? - Тридцять. - Чого ж ти прийшов сюди, до Ки?ва, Товруле? Той заморгав очима, улесливо вклонився. - Войвода-баатур сам зна?, чого прибув сюди джи-хангiр Бату. - А ти все-таки скажи! - Щоб узяти Киюв... А потiм - пiти до Останнього моря, як заповiдав нам Чiнгiсхан. - Де ж те Останн? море? - Не знаю. Десь на захiд сонця. - Ну, гаразд... А скiльки во?нiв у Батия? - I цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би. - Ось як! - Дмитровi очi наповнилися гнiвом. - А я хотiв було подарувати тобi життя. Тепер же бачу, що ти не заслугову?ш на це. Як у вас страчують тих, кого Батий прирiк до смертi? Тавдур посiрiв, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило дихання - i вiн пробелькотав: - По-рiзному... - А все-таки? - Вiдрубують голову, розтинають навпiл, четвертують, саджають на кiл... - А ще? Вчора вiд Менгу-хана я дiзнався, що у вас, бува?, ламають спину, i людина кiлька днiв умира? в страшних муках. Товлур упав на колiна. - Невже найсвiтлiший нойон учинить таке зi мною? За вiщо? - Якщо скажеш, скiльки во?нiв привiв з собою Батий i хто з його во?вод прийшов з ним сюди, тодi я залишу тобi життя. Якщо нi - завтра ми виведемо тебе на мiський вал, злама?мо на виду у тво?х одноплемiнникiв хребет i кинемо вниз, щоб ти там конав у страшних муках. Вибирай! У Товлура вiдвисла нижня щелепа. - Войводо Думитро! Войводо Думитро! Я скажу... Все скажу... - Кажи! - Бату-хан привiв пiд Киюв п'ятнадцять туменiв та ще стiльки ж невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв верблюдiв, пастухiв, рабiв, жiнок... Усiх не перелiчити. - А во?вод мунгальських? - Теж багато. Найвизначнiшi серед них - джихан-гiри Орду, Байдар, Бiрюй, Кайдан, Бечак, Менту, Кююк, а також нойони-баатури Субедей та Бурундай. - Та-ак... - протягнув Дмитро i надовго задумався. - Зда?ться, мунгал каже правду. Батий пiдняв у цей похiд усю силу, що була пiд його рукою, бо задумав дiйти до нiмцiв, до франкiв, а може, i до гiшпанцiв. А оскiльки ми першi на його шляху, то нам буде найважче. 7 Пiзнiй осiннiй ранок похмуро пiднiмався над Ки?вом та його околицями. По Хрещатицькiй долинi та понад Либiддю сивiв холодний туман, на безлистих гiлках дерев, на кущах та столоченiй пожовтiлiй травi висiли крупнi краплини роси. У монгольському станi всi вже були на ногах. Палали багаття, у великих казанах шумувала жовтою пiною юшка i лоскотала нiздрi майже завжди голодних аратiв рiзким запахом кiнського м'яса, що варилося всумiш iз пшоном та пахучим зiллям. О цiй порi до бiлого шатра Менгу-хана прискакав сотник Жадiгер. Охоронцi вiдкинули перед ним важкий вологий полог. У шатрi було тепло. Горiла свiчка. Менту сидiв на широкiй подушцi i з похiдного дерев'яного тостагана запивав кумисом золотистi шматки бiшбармаку, приготовленого iз м'яса молодо? кобилицi. Жадiгер упав ниць на килим. - Бiда, каане, - прошелестiв задерев'янiлими вiд страху губами. Менгу вiдставив набiк тостаган. - Що трапилося? Яка бiда? - Утiк син киювського войводи, а з ним i товмач. - Як вiн мiг утекти? А де ж була сторожа? - гримнув Менгу. - Двох охоронцiв убито, а десятник Товлур зник. Мабуть, утiкачi захопили з собою, бо ми скiльки не шукали, не знайшли його нi живого, нi мертвого. - Що ж робили iншi охоронцi? - Спали, каане. - Спали! - вигукнув Менгу. - Яке вони мали право спати, коли ?м було доручено стерегти такого важливого богола? Чому вони допустили, що ?хнiх двох товаришiв було забито, а десятник подiвся хтозна-куди? Чи вони забули ясу Чiнгiсхана, яка гласить - якщо начальник десятка чи сотнi потрапив у полон, його пiдлеглi мусять навiть цiною власного життя визволити його, а тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними? - Я всiх, хто залишився з Товлурового десятка живий, узяв пiд варту. - Не пiд варту ?х треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами i ноги загнути назад, аж до землi! I хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб iншi дивилися i бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарi! - Слухаюсь i пiдкоряюсь, каане! Жадiгер пiдхопився, щоб iти, але Менгу знаком зупинив його. - Хто ще зна?, що син войводи Думитра втiк? - Крiм мене та нукерiв Товлурового десятка, нiхто поки що не зна?, каане. - Це добре. Тодi ось що, Жадiгере, зробимо так... - Менгу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потiм сказав: - Вiзьми якого-небудь молодого богола-орусута i скарай на смерть замiсть утiкача! А Бату-каановi я скажу, що, оскiльки Думитро вiдмовився здати Киюв, його синовi переламано хребет. Ти мене зрозумiв? Ще б не зрозумiти! Жадiгер краще за будь-кого знав заповiт Чiнгiсхана: ханська та?мниця залиша?ться доти та?мницею, доки про не? зна? сам хан. А вiн же ?диний свiдок тако? та?мницi! Чи ж надовго? Чи не нависла i над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп. - Зрозумiв, каане, - ледве вимовив. - I щоб жоден собака не дiзнався, як було насправдi! Затям собi! - Слухаюсь, каане. Я буду нiмий, як риба! - Iди! Обливаючись холодним потом, Жадiгер вискочив з хансько? юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полоненикiв молодого орусута, схожого на Iллю, i притьмом помчав до Золотих ворiт. Вiн поспiшав, бо боявся, щоб приреченi на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночi. Зразу ж наказав вивести ?х - сiм чоловiк - на майдан, при?днав до них восьмого - орусута. До кожного з них стало по тро? кешиктенiв - схопили ?х за руки. Не злазячи з коня, Жадiгер гукнув: - Во?ни! Ось перед вами сiм смердючих псiв, що допустили, щоб вороги убили ?хнiх двох товаришiв, а десятника взяли в полон. Восьмий - син киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усiх стратити! Ламайте ?м хребти! Та швидше! Приреченi до смертi заборсалися, запручалися, закричали, але ?х хутко поставили головами сторчма на землю i зi всi?? сили загнули ноги за спину. Почувся хрускiт кiсток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу i зразу ж обiрвався. Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути нi рукою нi ногою, а тiльки пускали криваву пiну з рота i вибалушеними очима зi смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий свiт, кинули у неглибокий рiв, виритий на узбiччi майдану дощовими потоками. У Жадiгера вiдлягло вiд серця: нiхто зi скараних не встиг вибовкати хансько? та?мницi. Полегшено зiтхнувши, вiн об'явив: - Во?ни! Цi виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутiв, якi захопили в полон десятника Товлура, i нiчого не зробили, щоб його визволити. Дивiться всi на ?хнi муки - i зарубайте собi на носi: така смерть жде кожного, хто знехту? ясою великого Потрясателя Всесвiту i волею преславного Са?н-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, вiдмовився здати Киюв нашому доблесному вiйську!.. Чули всi? Во?ни у страсi великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зiпають запiненими ротами ?хнi нещаснi товаришi, i дякували в думках Вiчному Небу, що самi вбереглися вiд тако? страшно? долi. Влада великого хана безмежна i безпощадна. О аруах, аруах! З високих ки?вських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотнi киян i теж зацiпенiло мовчали. 8 Уранцi, поспавши всього годину чи двi, Добриня та Iлля помилися в лазнi, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте i, поснiдавши, з'явилися до во?води на його виклик. У во?води сидiв ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всi гудзики, на головi - чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках - рiвний, вишмульганий до блиску посох. Хлопцi привiталися, поцiлували руку ченцевi, а Дмитро сказав: - I?ромонах Iяникiй, сiреч Оникiй, великий книжник, доглядач i хранитель бiблiотеки собору свято? Софi?, де зберiгаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбу?ться долею книгозбiрнi. Пита? - чи не варто було б переховати ?? у безпечнiше мiсце? - Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, - вступив у розмову отець ?яникiй, - то можуть спалити i храм, i бiблiотеку. А в нiй зело велика мудрiсть зберiга?ться! Не десятки i навiть не сотнi, а тисячi книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дiм можна вiдбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рiдкiсну книгу нiчим не возмiстиш... Отож ?пископ i послав мене до влади свiтсько? i вiйськово? запитати - що робити? Переховати книги зараз у надiйне мiсце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють? - Батий страшнiший за чорта, - сказав Iлля. А Добриня додав: - Вiн ма? не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як i грецький. I нiхто не зна?, коли той вогонь полетить на нас - на початку облоги чи пiд кiнець. Тож, мабуть, краще все цiнне поховати заздалегiдь. I не тiльки бiблiотеку. Отець Iяникiй пильно глянув на Добриню i промовив, звертаючись до во?води: - А сей муж, зда?ться менi, каже дiло. Я теж тако? думки, що краще поспiшити, нiж потiм каятися. Так я скажу ?пископовi i вже сьогоднi почну переносити найцiннiшi книги туди, де нiхто ?х не знайде. - Може, мо? хлопцi допоможуть вам, отче? - спитав Дмитро. - Нi, нi, - аж замахав руками отець Iяникiй. - Я сам. То буде тiльки моя та?мниця! - А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потiм знайде ?х? - Ще ?пископ вiдатиме, де вони захованi. - Воля твоя - тобi виднiше, - з досадою стенув плечима во?вода. - А по-мо?му, чим бiльше людей знатиме, тим безпечнiше i спокiйнiше буде на душi. Хтось же та уцiлi?! - Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери - мовчатиму! Наша бiблiотека цiннiша за всi скарби Ки?ва, i сховати ?? треба так, щоб вона збереглася до кращих часiв! Амiнь! Отець Iяникiй пiдвiвся, поблагословив усiх десницею i вийшов, стукаючи патерицею по дощанiй пiдлозi. - Проводити мене не треба, - пiдняв вiн заперечно долоню. - Я сам. Дмитро якийсь час дивився йому вслiд, хоча той уже зачинив за собою дверi, а потiм пiдвiв очi на сина та Добриню. - Отець Iяникiй, - великий книжник i мудрець, але тут вiн чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо вiн загине, якщо загине або помре ?пископ, якому i без теперiшнiх клопотiв залишилися три чисницi до смертi, то хто знатиме, де шукати бiблiотеку? - Нам треба ще витримати облогу, во?водо, а потiм думатимемо про бiблiотеку, - сказав Добриня. - Ти гада?ш, не витрима?мо? - Сили дуже нерiвнi. - Так, сили нерiвнi, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Ки?в, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас i покликав. - Слуха?мо, батьку, - схилив голову Iлля. Добре викупаний, пiдстрижений Василакi?м, пристойно одягнутий, вiн дуже змiнився, порiвнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий i ставний, хоча тендiтнiший за старших братiв, вiн був схожий одночасно i на сестру Янку, i на Iсуса Христа, як його малювали на iконах. Тiльки Янка була чорнява, а Iлля русявий. Зате на Iсуса Христа вiн був схожий i обрисами лиця, i мудрiстю та ласкавiстю якихось по-особливому людяних очей, i рiвним продiлом посеред голови, що роздiляв його пишне свiтло-бронзове волосся. - Слуха?мо, батьку, - знову повторив вiн. Дмитро пiдiйшов ближче. - Я ось чого вас покликав... Берiть коней i ?дьте на Копирiв кiнець. Там, як менi стало вiдомо, скупчилося на майданах та вулицях майже пiвтори тисячi бездомних iуде?в, що з передмiсть утекли в Ки?в. Розшукайте боярина Воротислава, який керу? обороною Копиревого кiнця, з ним зайдiть до рабина Iсаака Зайденберга i гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок i ?жу. А коли з цим покiнчите, вiдберiть з них чоловiкiв, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотнi, наставте десятникiв та сотникiв, дайте всiм мечi, луки, бойовi сокири i визначте мiсця на валу, якi вони мусять обороняти. - Менi залишатися там? - спитав Iлля. - Так, ти будеш там замiсть мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня i навiть кожно? години на тому кiнцi. - А Добриня? - Добриня допоможе тобi i повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських ворiт. Там боярин Домажир... Та й взагалi, всi ви будете мо?ми руками i мо?ми очима по всьому Ки?ву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Подiл мене дуже непоко?ть: вали там нижчi, i заборола слабшi. Чи не перевести всiх подiльцiв у Верхн? мiсто? - Поки що не варто цього робити, - сказав Добриня. - Хiба коли стане дуже скрутно. - Я теж так думаю. Тодi - йдiть! I кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Ки?вi. Йдiть! Копирiв кiнець, куди незабаром прибули Добриня та Iлля, був розташований у захiднiй частинi мiста. З Ярославового города сюди вели могутнi Iудейськi ворота[87], вiд яких широка вулиця пролягала до Бiлгородських, або Захiдних, ворiт[88], звiдки починався Бiлгородський шлях. Тут, окрiм корiнного люду, мешкало чимало багатих ?вре?в, або, по-тодiшньому, iуде?в - купцiв, гендлярiв, лихварiв, ремiсникiв. Ще бiльше ?х, особливо бiдноти, тулилося за Бiлгородськими ворiтьми, понад Бiлгород-ським шляхом, по схилах горбiв, по ярах та понад рiчкою Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще з десятого сторiччя, у невеликих дерев'яних та мазаних хатинах, нерiдко в напiвземлянках, шили чоботи, одяг, шапки, валяли валянки, виготовляли вози, збрую, бочки, дiжки, верстати для ткання, займалися дрiбною торгiвлею, ледве зводячи кiнцi з кiнцями, фурманували. Тепер увесь цей люд - з дiтьми, домашнiми тваринами та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бiдняцьким скарбом, рятуючись од видимо? смертi, всунувся в Копирiв кiнець i запрудив усi майдани, вулицi та вузькi провулки. Значна частина ?х уже познаходила притулок у сво?х багатих одноплемiнникiв та знайомих городян, але багато хто ще сидiв разом з дiтьми та стариками на сво?х бебехах попiд частоколами, трясучись вiд осiннього холоду. - Бiда! - похитав головою Iлля, спостерiгши, як блiда змучена жiнка пеленала посинiле, змокрiле, закаляне немовля. - Бiда прийшла на нашу землю! Всюди стояв шум, гвалт, як це завжди бува? при багатолюдних скупченнях пiд час вiйни. Хтось розмовляв, хтось плакав, хтось лаявся. Мекали голоднi кози на прив'язi, верещали дiти. Базар - не базар, ярмарок - не ярмарок... - Справдi бiда, - погодився Добриня i, зупинивши молодого гридня, що поспiшав на вал, запитав: - Де нам знайти боярина Воротислава, хлопче? Той збив шапку на потилицю, наморщив лоба. - А хiба ви його не зустрiли? Вiн щойно поскакав до во?води Дмитра: не зна?, яку раду дати цьому людовi. Добриня з Iллею переглянулися. Яка досада! Це ж вони десь розминулися на тiсних ки?вських вулицях! - А до рабина як про?хати? - До рабина? Та дуже просто, - махнув рукою гридень. - Берiть зразу лiворуч, потiм праворуч, потiм знову лiворуч i ?дьте прямо - якраз упретеся в синагогу, а вже поряд з нею знайдете i хату рабина. Уторопали? - Спасибi, уторопали, - вiдповiв Iлля. - Синагогу я знаю. Бiля синагоги теж товпилися люди, але на майданi панувала тиша. На дерев'яному ганку стояв невисокий чоловiк у чорному одязi i щось промовляв до народу. - Хто то? - спитав Добриня. - Наш рабин, преподобний Iсаак Зайденберг, - вiдповiв хтось iз гурту. Рабин говорив не поспiшаючи, але гаряче, переконливо, i всi уважно слухали його. Поверх звичайного одягу на ньому була чорна накидка без рукавiв - ротонда, на головi невелика кругла шапочка з чорного шовку, а в руцi - молитовник, загорнутий у талес - бiлу хустину з чорними смужками. - Про що ж вiн вам розповiдав? - Про ?гипетську неволю... Як важко було тодi нашому народовi... Такi ж страшнi часи наступають для нас знову... Ой вей, вей![89] - Ну, не про це зараз треба говорити, - буркнув Добриня i направив коня просто на натовп. - Розступiться! Дайте про?зд! Люди розступилися - i два вершники пiд'?хали до синагоги, сплигнули з сiдел прямо на ганок. Промовець замовк, повернувся до незнайомцiв. - Рабин Iсаак Зайденберг? - спитав Добриня. - Доброго вам здоров'я! - Будьте i ви здоровi. Так, я Iсаак Зайденберг. А ви? - Ми посланцi во?води Дмитра. Ось його молодший син - боярин Iлля... Нам наказано всiх ваших людей поставити на постiй по дворах, щоб нiхто не залишився на вулицi, а чоловiкiв, якi здатнi носити зброю, звести в десятки та сотнi i визначити ?м мiсця на валу. - Атож, атож, - покiрно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. - Але як це зробити - поставити стiльки люду на постiй? Не кожен киянин згодиться пустити. - Для того ми i при?хали сюди, - заспоко?в його Добриня. - А зараз вiдпустiть людей! Залиште з кожно? сiм'? лише одного старшого, i ми розведемо ?х по дворах. I накажiть, щоб пiсля обiду всi чоловiки вiд п'ятнадцяти рокiв до шiстдесяти зiбралися до синагоги. Рабин пiдняв над головою талмуд i, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Пiсля того натовп враз сколихнувся, загомонiв. Бiльша частина людей розiйшлася, розтеклася по бiчних вуличках i завулках. Залишилися тiльки поважнi чоловiки, голови сiмейств, що наблизилися до ганку синагоги i мовчки втупилися в двох молодикiв, один з яких, як виявилося, був сином самого во?води ки?вського. - Люди! - гукнув до них Iлля. - Зараз ми пiдемо по вулицях. Запам'ятовуйте двори, де вам буде визначено мешкати, приводьте туди сво? сiм'? - i поселяйтеся! Ходiмо! Вручивши коней на догляд рабиновому наймиту, рушили. В першому ж купецькому дворi, куди зайшли Iлля, Добриня та рабин, дебелий похмурий господар, зарослий вiд вуха до вуха рудою бородою, почувши, чого вiд нього хочуть, гримнув: - А ще чого? У мене самого сiм'я - дванадцять душ! А тут цiлий кагал на голову! Та ще й годувати! I взагалi - хто ви такi, дiдько б вас забрав! - i старий вирячився на Iллю. - Ану, гетьте з двору! Добриня усмiхнувся, а Iлля розсердився. - Я - син боярина Дмитра, во?води ки?вського! - спалахнув вiн. - Ти, чоловiче, мабуть, забув, який час настав! Вiйна ж! Мунгали обсiли Ки?в, як чорти грiшну душу! Не сьогоднi, то завтра, може, всiм нам доведеться з життям розпрощатися, а тобi, бач, тiсно? Бога бiйся!.. I чого ти вдома? Чому не на валах? Скiльки тобi лiт? Чи меча в руках не втрима?ш? Чи хворiсть яка напала? Може, ведмежа? Господар витрiщив очi. Iм'я во?води Дмитра, видно, подiяло. Та й рiзкi слова молодого боярина протверезили його. Знизив голос. - Та я що?.. Я нiчого. Хай поселя?ться одна сiм'я. - Три сiм'?! - вiдрубав Iлля тоном, що позбавляв рудобородого бажання перечити, i ткнув пальцем у груди найближчим чоловiкам. - Ось ти, ти i ти! Приводьте сюди сво? сiм'? i поселяйтеся! Далеко за полудень - де по-доброму, а де не без примусу та погроз - вся ?врейська громада була розселена по купецьких та ремiсницьких дворах. Вулицi опустiли, галас затих. Стомлений рабин, що намагався не вiдставати вiд молодикiв, пiдняв на них сво? смутнi карi очi. - То, може, добродi? вiдобiдають у мене? Бо давно вже минув час. Та й стомилися нiвроку! Добриня глянув на Iллю. - А чому б i не вiдобiдати, коли запрошують? Чи як? Пiсля нестерпного голодування в полонi йому здавалося, що нiколи не зможе насититись. А де? Напрошуватися до столу во?води? Незручно. А свого пристановища, де б мiг попо?сти i переспати, у нього в Ки?вi не було. Iлля пiдтримав його. - Я теж i вола з'?в би, ?й-богу! Рабин зрадiв, заметушився. - То не гаймося тут - ходiмо. Мо? Ребекка i Марiам будуть такi радi хорошим людям! - Ребекка i Марiам? - Ну, Ребекка - то моя половина, жона, а Марiам - донька... ?дина донька! ?й шiстнадцять весен... Було ще двiйко дiток, та Бог прибрав - вiд вiспи померли... Залишилася одна Марiам, наша ненаглядна... А що тепер буде з нами, з нашою Марiам? Ой вей, вей! Яке лихо обсiло Ки?в! Невже це всьому кiнець? - Вiн швидко йшов попереду, то похваляючись лiпотою доньки, то журячись i тужачи, що настав час Страшного суду i всiх ?х жде неминуча смерть. - Чу? мо? серце - не пережити нам цього нещастя! Не висто?мо ми супроти поганина мунгала Батия! Скiльки вже городiв, скiльки племен пiдбив вiн пiд свою руку - не злiчити! Скiльки кровi пролив - не змiряти! Вiн, видно, чекав утiхи, але хлопцi не вiдповiдали. Та й що вони могли вiдповiсти, коли його слова ?м самим душу гризли? Свiтлиця, куди рабин завiв Добриню та Iллю, була вся обвiшана килимами. Посерединi стояв стiл, попiд стiнами - лави, покритi барвистими лiжниками, та двi рiзьбленi скринi, в кутку - високий столик на однiй нiжцi, куди рабин поклав талмуд i прикрив хустиною. - Сiдайте - зараз будемо обiдати, - i зник за невисокими дверима. Майже зразу ж вiн з'явився у супроводi двох жiнок, що несли поперед себе широкi пiдноси з мисками, тарелями та високим череп'яним глеком. Сам вiн нiс теж пiднос - iз хлiбом, келихами, чашками та ложками. Видно, все було вже приготовлене. - Оце моя половина, моя жона Ребекка, - показав рабин на невисоку чорняву жiнку. - А це наша донька Марiам. I Добриня, i Iлля разом повернулися до дiвчини. Коли вони на вулицi слухали рабинове базiкання, то не зовсiм вiрили йому, бо якому ж батьковi своя дочка не гарна. Навiть у душi пiдсмiювалися з нього. Та, побачивши Марiам, ледве стрималися вiд вигуку захоплення, тако? красунi вони тут не сподiвалися побачити. Перед ними стояло юне чарiвне створiння, яке можна було порiвняти лише з весняною квiткою, що розцвiла рано-вранцi i, покроплена чистою росою, заграла пiд промiнням сонця всiма барвами веселки. Густi кучерявi коси дiвчини пругкими хвилями спадали ?й на округлi плечi, обтягнутi бiлою сорочкою, з-пiд чорних брiв та?мничiстю пiвденних ночей зорiли великi прекраснi очi, а крiзь напiввiдкритi свiжомалиновi вуста сяяла снiгова бiлизна ?? рiвних зубiв. Боже, що за чудо з'явилося перед ними! Молодий боярин Iлля, вражений несподiваною з'явою юно? красунi, довго стояв мовчазний, остовпiлий, не в силi вiдiрвати вiд не? очей. Добриня теж був вражений красою дiвчини, але ще дужче вразив його Iлля, що, зда?ться, втратив дар мови. Вiн непомiтно пiдштовхнув його пiд лiкоть. Iлля прийшов до тями i перевiв погляд на рабина. - Ну, зна?ш, Iсааку, тво? слова, якими ти розхвалював свою дочку, були занадто блiдi, безбарвнi. Хiба можна було з них уявити, яке божественне чудо розквiтло пiд дахом тво?? хати! - Не родись красивий, а родись щасливий! Побажай ?й, боярине, краще щастя! - сумно промовив рабин. - Бажаю ?й щастя вiд щирого серця, - сказав Iлля, приклавши руку до грудей. Марiам поставила пiдноса на стiл i, кинувши швидкий погляд на Iллю, вклонилася, ?? щоки зарум'янилися, i, вiдчуваючи це, вона знiяковiла i зарум'янилася ще сильнiше. - Ну, пiду я, - промовила тихо. Та батько притримав ?? за руку i силомiць посадив на стiлець. - Е нi! Цi молодцi - нашi добрi друзi. Завдяки ?м уся наша громада дiстала притулок i шматок хлiба. От тiльки не знаю, чи надовго цей притулок, чи не доведеться нам змiнити його на мунгальську канту... Та цур ?х, цi невеселi думки! Ми ж iще живi! Так що посидь з нами, голубонько! Цi хлопцi чемнi - не кусаються! Вiн хотiв цим жартом хоч трохи розвiяти смуток, що зача?вся у кожного в очах, але нiхто не усмiхнувся, а Ребекка, що порядкувала бiля столу, змахнула зi щоки сльозу, бо нi на мить, видно, не могла, як i всi, забути, яке лихо чига? на них за стiнами Ки?ва. - Сiдаймо ж! Сiдаймо! Може, це остання наша по-людськи пристойна вечеря. Може... - вона схлипнула, але зразу ж проковтнувши сльози, спохватилася i почала припрошувати знову: - ?жте, дорогi гостi! Усе берiть! Ось у мисцi - холодець iз судака, це мендела - суп з грiнками, це есi-флейш - кисло-солодке м'ясо, а ото на блюдi - куглики, тобто пирiжечки з м'ясом, облитi пiдливою i запеченi в макiтрi. Всього покуштуйте! Таке добре - пальцi оближете! Та запивайте цимесом - його Марiам варила. Богоподiбний цимес! Узвар по-вашому, але приготовлений по-особливому. Марiам так старалася, так старалася!.. Ох, Марiам, наша Марiам! Коли б не вона, нiчого б ми не боялися - нi Батия, нi полону, нi смертi. А Марiам, квiтонька наша... Що ?? жде? Вона знову схлипнула i хвартухом витерла очi. Рабин обняв жону за плечi, посадив поруч з собою. - Ну, досить тобi, мати, досить! Припрошуй гостей не з слiзьми, а з усмiшкою, а то, бачиш, сидять, голови опустивши, - такого суму нагнала на них! Це була напiвправда. Гостi дiйсно сидiли мовчки, але не тому, що дуже сумували, а тому, що голодний Добриня вже встиг послати до рота добрячий шмат вареного судака i не менший шмат пирога, а Iлля тому, що все ще не мiг до кiнця отямитися вiд потрясiння, якого зазнав, раптово уздрiвши Марiам. Нiби якесь наслання найшло на нього, нiби свiт перевернувся перед його очима - i вiн увидiв таке, чого не знав ранiш i нiколи не сподiвався увидiти i знати. Вiн зачудовано дивився на дiвчину i не мiг вiдiрвати вiд не? очей. Це помiтили всi. Тiльки старi - рабин i його дружина - i знаку не подали, як вони ставляться до цього, з похвалою чи осудливо. Марiам же опустила очi i почервонiла ще дужче, не смiючи пiд тим поглядом нi ложку взяти до рук, нi випити чашку цимесу, хоча вiд хвилювання у не? пересохли уста. Один Добриня сприйняв це спокiйно, хоча i не без деякого подиву. Наминаючи судака з пирогами, вiн спостерiгав за боярином Iллею, за виразом його обличчя, що стало якимось щасливо-одухотвореним, за його смутними сiро-блакитними очима, в яких не гасло захоплення, i думав: "От i прийшло кохання до юного боярина. Раптово, як вогонь! Не в пору прийшло, невчасно загорiлося. Та хiба воно пита? тебе, коли впору, коли вчасно? А хiба в мене не так? Йому, коханню, що мир, що вiйна, що лiто, що зима - однаково. Стрепенулося серце, забурхала вогнем кров - i оповило тебе якимись солодкими чарами, як маревом, i нiщо вже не стане на перешкодi, не зупинить того шаленого почуття, хiба що само з часом вичахне й загасне або розлука стане на путi... Ох, боярине, боярине, не на радiсть, не на щастя зустрiвся ти з цi?ю отроковицею! А втiм - хто вiда?, що жде нас завтра? Тож зазнай хоч крихiтку щастя, боярине, сьогоднi, а там - що Бог дасть!" Бачачи, що Iлля все ще не вiдводить погляду вiд Марiам, вiн непомiтно штовхнув його пiд столом ногою, а вголос сказав: - Яке все смачне! Язика можна проковтнути! ?ж, боярине! Ребекка розпливлася в радiснiй усмiшцi i простягнула Iллi кухоль з цимесом. - Не погордуй, боярине, нашими стравами. Вiдпий хоч краплину з цього кухля - i вiдчу?ш себе на сьомому небi! Та ?ж, ?ж! Голодний же! Iлля струснув з себе глибоку задуму, взяв кухоль i випив до дна. - Дякую, божественний напiй! - I знову кинув через стiл погляд на дiвчину, яка теж, хоч i несмiливо, пiдвела на нього очi. "Зда?ться, вони створенi одне для одного, - подумав Добриня. - Бач, як Марiам потягнулася до парубка - як квiтка до сонця! Тiльки на що ж вони сподiваються? Боги, такi рiзнi у них i такi далекi, - проти них, Батий - проти них! Само небо - проти них! Нещаснi!" При цьому вiн гiрко подумав i про себе: "А яка моя доля? Чи зазнав я хоч трохи, хоч краплину людського щастя? Нi, не зазнав! Милану втратив навiки, сам поневiрявся п'ять лiт i п'ять зим у неволi. Батько, мати, брати, сестриця Ганночка загинули, село спалене, а зараз i над його головою щербата смерть занесла косу... Та хiба тiльки над його головою? Над усiм народом!.. Не раз, бувало, ченцi та старi люди розповiдали про Страшний суд, про кiнець свiту, та сприймалися тi розповiдi, як казки. Аж нi! Ось вiн i наступа?, той кiнець свiту, той Страшний суд! Тiльки нiхто не вiда? того дня, коли вiн звершиться! Однак - скоро!" 9 Наступного дня надвечiр найповажнiшi мужi ки?вськi та ?пископ зiбралися у Володимирiв град на боярську раду. У князiвськiй гридницi давно не топилося, було холодно. Бояри сидiли за довгим столом похмурi, насупленi. Нi розмов, нi смiху. Глибока тривога, що межувала з вiдча?м, зацiпила всiм вуста. Мовчки ждали во?воду Дмитра - що вiн скаже? Та що вiн може сказати? Що б не сказав, вiд того становище Ки?ва не полiпшиться. Татари оточили мiсто незмiрною людською силою. Оточили, обсадили так щiльно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б i нi? Адже мають десятикратну перевагу в людях! Чи ж висто?ть Ки?в? Звичайно, вiн значно бiльший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернiгiв. I вали його вищi. Та очевидцi, що пережили там облогу i чудом урятувалися, розповiдають про неймовiрну силу мунгалiв. Вона значно переважа? силу русичiв. Стрiли ?хнi летять далi, пiд ударами ?хнiх порокiв падають наймiцнiшi стiни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горiти, а Бати?вi багатури, зда?ться, не вiдають страху i пруть напролом супроти всiх, хто ста? на ?хньому шляху. Як же вистояти Ки?ву? Невеселi думки ятрять боярськi серця, i страх крижаним холодом заповза? в них. Адже в кожного сiм'я - жона, дiти, онуки. Що з ними буде? Невже наста? судний день? Невже всi погинуть? Чомусь довго нема? во?води Дмитра. Де вiн? Для чого ?х зiбрав? Пусткою i нежилим духом вi? вiд давно покинуто? людьми князiвсько? гридницi, i вiд того ще важче ста? на душi. Во?вода Дмитро увiйшов разом з синами та Добринею, сiв на чiльне мiсце, навпроти ?пископа, де колись бiля столу возсiдали князi. Був, як i всi, стурбований. На обличчi залягла втома, а брови зiйшлися одна до одно? так туго, що мiж ними утворилася глибока зморшка. - Бояри, лiпшi мужi ки?вськi? - вимовив вiн похмуро, майже суворо. - Зiбрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Ки?в вiд осоружних моаветян, i висловити свою... Але перед тим хочу сповiстити, що Батий щойно знову прислав послiв, щоб ми по добрiй волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! - Дмитро витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув i почав читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний, вiддав владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоря?ться менi, i придушував тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре, во?водо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобi пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву, ти, однак, чомусь не вiдповiда?ш. Харманкiбе, або Манкер-нак, як звуть пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в ньому багато. Мабуть, це зробило тебе, во?водо, зарозумiлим i чванливим. Але ж даремно ти нахваля?шся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму його у визначений Вiчним Небом час, бо нема? на землi тако? крiпостi, яко? я не взяв би зi сво?ми во?нами! Ось чому я востанн? наказую тобi вийти зi сво?ми людьми з мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не проливати нi вашо?, нi нашо? кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя, а тобi дам золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки хансько? влади над Киювом. Жду два днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90] Во?вода замовк i глянув на бояр. - Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж перший наважиться сказати слово? - Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство до Батия? - непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир i поплямкав губами, мовби хотiв виправдатися за свiй блюзнiрський намiр здати мiсто. - Адже ж всi загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?.. Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на ?пископа, що, згорбившись, сидiв попереду, неподалiк княжого столу. Вiн був сивий, високий i, зда?ться, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його вже неземному тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув сво?м посохом по пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю i принишклих бояр. - Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Ки?ва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це - святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася до останнього подиху з поганими, а Ки?в, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? - Голос його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм, що з такого утлого, немiчного тiла раптом вирвалася така сила. - Свята церква християнська заклика? вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Ки?ва i всi?? землi нашо?! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Бати?в во?н - то зменшення тi?? антихристово? сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги до останньо? межi, яку не зможуть через свою слабiсть переступити, i покотяться назад, аки злi духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближнiх сво?х, а мужньо битися з нехристами - i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша - вiд причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом i мечем, а я один молитимусь у святiй Софi? за всiх - живих i убi?нних! Амiнь! Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак. Iншому не змовчав би, але ?пископовi... - Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в думцi не мав... - забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи! - Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом ?пископ. - Гадаю, нiхто бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз - амiнь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля! - Всi чули? - спитав Дмитро. - Всi! - дружно гукнули бояри. - Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших стане! А Бати?вi нiчого вiдповiдати не будемо! - Не будемо! - От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi, а вiйськового порядку у мiстi нема?. Кожен чинить, як сам зна?. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади нема?. Я - ваша влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила - я ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо! - Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос. - А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора й сьогоднi об'?хав Подiл - половина ?х сидить дома. Питаю - чому? Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, нема? збро?... Нiчна залога на валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть вартових, мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дба? про втiкачiв iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останн? - найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо розходувати нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для во?нiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю. - Де ж брати припаси, во?водо? За який кошт? Дмитро сумно усмiхнувся. - За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще надба?мо, а не залишимося - нiкому нашi добра не потрiбнi будуть, хiба що татарам... Та й купцям скажiть, щоб вiдчинили сво? комори. Церква допоможе... Чи як, ?пископе? - Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих. - Ось бачите - так ми гуртом i протрима?мося. - Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир. - Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна ? вiйна, i в нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це зна?те не гiрше за мене i повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не будемо втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: сто?мо ми перед Страшним судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст i сiл, що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас, - самi зна?те! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо i навiть з вiдча?м, який нiкому з присутнiх не залишив надi?. - Не хочу втiшати вас, бо ворог перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту - i нi Менту, нi Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залиша?ться одно - продати сво? життя якнайдорожче i сво?ю жертовнiстю порятувати iншi частини землi нашо?, iншi нашi мiста й села, а може, й iншi народи. Ось так! А ви пита?те, за який кошт годувати людей! - Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова! - От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я передам через цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку, не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри, що ?хнiй наказ - то мiй наказ, ?хн? слово - то мо? слово! Всi мовчали. 10 Кiлька днiв Добриня гасав по Ки?ву, виконуючи доручення во?води. То спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвiдчитися самому i розповiсти во?водi, як заклада?ться брама мiхами з землею, чи добре озбро?нi захисники ?? та чи не голодують вони; то повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажировi ще одно? сотнi захисникiв, бо навряд чи нападе Батий на ?зяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки пiзно ввечерi, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та гостиннi Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй комiрчинi. А вранцi, коли ще тiльки на свiт благословлялось, схоплювався i мчав до боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день. I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне оченятами, як зiрками. Та Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз двору з важким каменем на душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та нiчого не мiг подiяти з собою. Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не ?хав - перед очима стояла Янка. Тендiтна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям, i манила до себе сво?ю юною красою, темними зоряними очима i червонокалиновою свiжiстю напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi - постiйно жила в його уявi, промовляла до нього сво?м теплим грудним голосом. Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з Миланою. Тим бiльше не вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця. Обидвi вони були гарнi, обидвi - кожна по-сво?му - подобалися йому. Та не снилися йому щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки, здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину. Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа скнiла, i серце тривожно щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав. Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу. Добриня поспiшав до надбрамно? вежi, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака - в простенькому кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях. Вiн стояв спиною до Добринi i з лука цiлився крiзь вузьку бiйницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За валом було тихо - жодного ворожого во?на поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно? Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув: - ?! - Ти що робиш? Навiщо марно стрiли тратиш? - пiдступив до нього Добриня. Юнак повернувся - i вони обо? завмерли, враженi i здивованi. - Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що ти тут, на валу, робиш? Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення. - Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно! - Але це ж не тво? дiло! Тут тебе вб'ють! - Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день! - Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають? - Так би я ?м i сказала! Гадаю, i ти не скажеш? - Я не скажу... Але навiщо тобi це? Хiба у нас мало лучникiв? Не вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука! - Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина! Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в його головi раптом змiшалося, перевернулося. Вiн узяв ?? за руку. - Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi. Дiвчина зашарiлася. - Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку. Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цi?? думки Добринi стало смiшно. Вiн знову взяв ?? за руку. - Не бiйся! Сам боярин Дмитро не впiзна? в тобi свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цiлилася. На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi. - Дивися! Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм затулив ?? вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю. - Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя стрiла не долетить. - Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш? - Бачу. - А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила! Тепер Добриня теж побачив стрiли. - Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить! - Справдi? Ти кажеш правду? Добриня легенько стиснув ?? за плечi. - Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи! Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей. - Люба? Невже люба? - Люба! Не вiриш? - Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста. - Вiр! - Добриня мiцно поцiлував ??. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив розум? Хiба не чу?ш, як шалено б'?ться мо? серце? Я ходив цi днi як неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не страшний - навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть! Янка стрепенулася. - Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi, любий, що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втрима?мося в Ки?вi. Обiцяй! Прошу тебе! - Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обо?, люба, - пообiцяв Добриня i мiцно пригорнув дiвчину до себе. - Тiльки тримайся побiля мене. Тримайся поближче! На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi. Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВА? 1 Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимо? причини гримав на нойонiв i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтi?, що постарiли i розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити Киюв - обступили. Та що з того? Ще жоден во?н не зумiв здертися на його високi вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан, не пiдтягнули туди пороки, катапульти, штурмовi драбини i китайський вогонь, що не тiльки пiдпалю? будинки, а й страшним сво?м гуркотом наводить жах на обложених! Вiн одиноко стояв на сво?му улюбленому мiсцi - на вершинi горба, з якого, мов на долонi, було видно пiв-Ки?ва, його могутнi вали, заборола i золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням сво?х дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав. Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вiльшняком, верболозом та високими пожовтiлими травами, де паслися стриноженi конi. Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi сiрi хмари, з яких зрiдка сiявся то холодний i дрiбний, мов крупа, снiжок, то набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер приносив з долини запах диму i варено? конини, трохи гiркуватий, але такий знайомий i такий рiдний. Цей запах раптово розбудив у його душi спомини про давно минулi днi дитинства i юностi, що гривастими кiньми вiдгримкотiли у безвiсть, про неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини Ала-Тоо, про високе i вiчне небо над головою, якого в цих краях нема? i не буде нiколи. Нi, вiн не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i осiсти на них з родами сво?ми. Та його немолода душа вже не сприйма? чужини. Старi? вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах i снах безмежнi степи Синьо? i Бiло? орди. Нi, вiн не зможе тут жити! Тут нема? високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не свистять у весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн викона? заповiт свого великого дiда - завою? ще не пiдкорену й?ка-монголами частину Всесвiту, скупа? свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю, що ? серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо туди схiднi вiтри приносять терпкополиннi запахи далеко? прабатькiвщини, бо звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться на окра?нах його держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi. Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу. - Дзе-дзе! Са?н-каане, тебе знову, бачу, обсiли мангуси i тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний горiх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз тобi красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану в багатий одяг дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися! Звуть ?? Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших вуст, тому назви ?? ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку! З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i на великого хана раптово глянуло син? Вiчне Небо - такi були густоблакитнi очi Росицi. Батий усмiхнувся сiрими губами. - I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину? - Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не взяв сво?х жон. Чи, може, постарiв? Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув: - Гм, але ти теж не взяв! - Моя там, у Киювi. Мо? во?ни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха! Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо в вiчi Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрiдного брата i зрозумiв, що цей блиск означа? одно - крайню роздратованiсть Справедливого, пiсля яко? нерiдко вчиняються несправедливi дiла. Що ж трапилося нинi? - Менгу, - сказав Батий, - що менi робити? Я вперше не знаю, як пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субеде?м об'?хали мiсто. Золотi ворота - неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижн? мiсто укрiплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця в оборонi противника, а вчора нiби йому мову й розум вiдiбрало! Де не ?хали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але ж ми не птахи! - I що ж ви надумали? - А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу на самому початку походу найсмiливiших сво?х баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, - затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку. Нi те, нi iнше менi не пiдходить! Що ж робити? Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися. - А зна?ш, Са?н-каане, коли я сьогоднi ?хав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про якого я тобi розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре зна? Киюв... - Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього? - При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мо? знахарi вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав. - Ти гада?ш, вiн стане нам у пригодi? - Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба! - Тодi давай його сюди! I терджумана теж! - Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумека? по-нашому, - сказав Менгу, подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки. Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi вже мали живий блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю. - Кажуть, орусуте, що ти добре зна?ш Киюв? - спитав Батий. Доман упав ниць i поцiлував землю. - Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як сво? п'ять пальцiв! - Тодi скажи менi, де в ньому найслабше мiсце? Якi ворота найлегше взяти? А може, ? туди та?мний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь! Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився. - Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу, над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхн? мiсто. - Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi. - Високi, та не такi. До того ж заборола там та ворота вiд низинно? вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолi самi ремiсники - гончарi, кожум'яки, кравцi, шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до збро?, з ними легше справитися. Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився на нього i запитав: - Ти орусут i хочеш, щоб я погромив тво?х спiввiтчизникiв. Чому так? Чого зло на них держиш? - Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу ?х! - аж захлинувся Доман, важко дихаючи. - Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов, проникливе глянув на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би вiдрiзати йому язика! Зраджу? сво?х! - Але оскiльки вiн чужинець i служить нам, то хай живе! - завершив розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку? - Бачиш, мiж мною i Субеде?м сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядськi ворота - тi, що в яру. Я згоден, тi ворота - найзручнiше мiсце для приступу. Вони на вигляд мiцнi, але коли придивитися, то н.еважко помiтити, що дерево там дужче постарiло, потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях, а отже, легше пiддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у низинi, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри ?х менше обвiвають i висушують... Та не тiльки це. Головне - пiдхiд до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в мiстi. Ось чому Субедей наполяга? на Лядських воротах. - Ну? А ти? - Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свiжi сили, багато збро? i припасiв, отож вони завзято оборонятимуться i покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижн? мiсто, - а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхн?, тут я згоден з Доманом, - то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i нам легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi ми переб'?мо або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки. А без збро? не навою?ш! - Ну, що ж - ти дума?ш мудро, Са?н-хане. Будемо спочатку брати Нижн? мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою! 2 - Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. - Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома? - Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мо? прихожани! Я був на валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована? - Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила жiнка, припадаючи йому до грудей. Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки. - Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi. - Ой вей, вона жива! - Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями. - А рiч у тiм, що дiвчина з'?хала з глузду! Закохалася! - вигукнула з розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього! - Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала! А вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася. - А-а, про що ти згаду?ш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти! - А Марiам що? Закохалася у вiслюка? - Гiрше! Ой вей, гiрше! - Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого? - В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей! - У кого? - В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо! Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з плiч. - Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала? Замалим не вмер! А виходить - i лиха нiякого! Подума?ш - дiвчина закохалася! Та це ж звичайна рiч! Ну й на здоров'я ?й! Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним. - Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой, християнин! Нi синагога, нi церква не обвiнчають ?х! А якщо... А якщо трапиться щось мiж ними? Ну, сам зна?ш - люди молодi... Що тодi? Вона сiла поряд, i рабин обняв ?? за повнi, iще по-дiвочому пругкi плечi, з глибоким сумом сказав: - Люба моя! Це безпiдставнi страхи! Не будемо ?м заважати - хай кохаються! Недовго ?м насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме ?хн? щастя... Ребекка кинулася, сполошилася. - Що ти хочеш сказати? Рабин узяв ?? за руки, заглянув в очi. - Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж! Та яка! Тако? ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить на?зд, поб'ються дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв можна було вiдсидiтися за ки?вськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими... А тут не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше смертi. Чула, що боярин Iлля розповiдав? Якого лиха вiн зазнав!.. А ти - агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой, а боярин, син во?води ки?вського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час - i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер... Ребекка заплакала, припала йому до грудей. - Невже нiяко? надi?? - Нiяко?! Тiльки - на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна вiйська сто?ть довкола мiста, - жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кiнець свiту - та й годi! - Ой, вей-вей, що ж нам робити? I Марiам не приходить! Уже якщо вмирати, то всiм разом! - Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, мiсяць або й бiльше Ки?в висто?ть, а там... Та, може, й не поб'ють нас... Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи заспоко?ли ??. Але тут ?й у голову прийшла iнша думка. - Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують - то вже напевне! А як же нам тодi жити? Я поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопа?мо? Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темнi мерехтливi тiнi вiд свiчки, що потрiскувала i блимала, а потiм сумно усмiхнувся. - А хто ж вiдкопа? наш скарб? - Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То, може ж, хоч Марiам зостанеться! - Може, - зiтхнув рабин. - Тодi давай скриньку - i ходiмо! Тiльки одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь! Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати ?? чи ще не час? Потiм рабин сказав: - Вiдкрий - подивимося! Ребекка розв'язала шнурок, вiдкинула кришку. В скриньцi тьмяно блищали золотi монети рiзних часiв i рiзних народiв, срiбнi та золотi обручки, сережки, перснi з коштовним камiнням. Все ?хн? багатство, яке дiсталося ?м вiд ?хнiх батькiв та яке вони самi вже придбали! - I все це пропаде! Вей-вей! - знову затужила Ребекка. - А ми ж його збирали для нашо? ?дино?, нашо? ненаглядно? доньки Марiам! О горе! Вона запустила руку в скриньку i почала пальцями перебирати холодний i важкий вмiст ??. До не? при?днався i рабин. Вони поволi пересипали крiзь пальцi сво? коштовностi, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або iншу рiч, i мимоволi спливало перед ними все ?хн? життя. I виходило, що не так i багато прожили вони на свiтi: Iсаак - сорок i чотири лiта, а Ребеццi заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсiм не старi люди - i погибати? ?хнi руки зустрiлися, сплелися в тiснiй скриньцi, золото висипалося з них, як нiби вони й не цiкавило уже ?х, а в ?хнiх очах стояли сльози. - Рибонько, любко моя, - Iсаак поцiлував руку дружини i обняв ??, - не знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти, погомонiти, тому сьогоднi хочу сказати тобi, що я не шкодую, що взяв тебе, що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе i люблю безмiрно! - Я теж, голубе мiй! I не вiриться, що це вже кiнець. Вони довго стояли мовчки, кожен думаючи про сво?, аж поки затрiщала, спалахнувши, свiчка i вивела ?х iз дивного зацiпенiння. Тодi Iсаак пiдняв руку i почав скидати з пальця золоту обручку. - Зараз вона менi нi до чого. Хай лежить у скриньцi! Але обручка, як вiн не силкувався, нiяк не хотiла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював. Ребекка зняла свою вiдразу. - Ти бачиш? Та що ж це таке - не злазить! - дивувався Iсаак. - Нiяк не злазить! Доведеться залишити! - Тодi й моя хай буде на менi, - сказала Ребекка i надiла обручку на палець. На тому й порiшили. Ребекка знову зав'язала скриньку, i вони вийшли надвiр. Було по-осiнньому темно, холодно, шарудiв у безлистiй грушi, що одиноко росла за хатою, дрiбний дощик, десь глухо валували собаки. I жодного вогника - нi в хатах, нi на валах. Якщо десь i горiла свiчка або лучина, то ?хн? слабке свiтло не пробивалося назовнi крiзь маленькi затуленi вiконця. I тiльки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу: - Слу-хай! Слу-хай! Рабин знайшов дерев'яного заступа iз залiзним лезом, тихцем запитав: - Де копати? - Десь у примiтному мiсцi, щоб не забути, - вiдповiла жiнка. - Може, пiд грушею? - Можна i пiд грушею. - Вiн швидко викопав невелику, глибиною в колiно ямку, поставив у не? скриньку, закидав сирою вiд дощу землею. - Щоб знала - мiж грушею i причiлком хати. Завтра покажемо це мiсце Марiам - може, ?й доведеться вiдколупувати. Вони ще трохи постояли бiля свого скарбу, а потiм рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушенi голоси. Iсаак притримав дружину, що йшла позаду, - тс-с-с! - i завмер за рогом. Вони впiзнали голоси Марiам та боярина Iллi. Самих молодят не видно було в темрявi. Мабуть, вони щойно зайшли в двiр i стояли пiд дашком ганку, щоб не мокнути пiд дощем. Та ?хнi голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно. Батько й мати стали мимовiльними свiдками розмови дочки з боярином Iллею. ?м би було озватися, показатися, але ноги мов прикипiли до землi. - Нi, я завтра не вийду - не проси! I так мати вже запiдозрила, що я зустрiчаюся з тобою, мiй милий. Прямо сказала менi про це сьогоднi. Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, - сказала Марiам. - Хай уже днiв через два. - Та ти що, дорога, через два днi! - вигукнув Iлля. - Два днi для мене - як два роки! Ти ж зна?ш, що я не можу й пiвдня прожити, не побачивши тебе, не поцiлувавши тво?х оченят! - Це ти зараз так кажеш, - заперечила йому дещо вередливим голосом Марiам. - А потiм забудеш мене, нiби й не знав. Подума?ш - якась iудейка! Над нею можна i посмiятися! Хiба не так? Чути було, як Iлля пригорнув ??, поцiлував. - Звiдки такi думки, Марiам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повiрити, що я кину тебе, та ще й насмiюся з тебе? Нi, такого не буде! Нiколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя сво? вiддати за тебе! - Любий мiй! - шепнула Марiам, i тепер було чути, як мiцно поцiлувала вона свого коханого. - Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемнi?. Я вже якось вирвуся вiд матерi, а батько приходить пiзно. Якось вирвуся, хоч би i посваритися мала! Он я яка! - Мо? голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти коха?ш мене, а я тебе - безмiрно! За тебе я i на вогонь пiду! - Я теж... - ледь чутно вiдповiла дiвчина. Потiм була довга тиша. Потiм брязнула хвiртка, грюкнули хатнi дверi. Iсаак i Ребекка ще довго стояли онiмiлi, не в силi вимовити слова, ?м раптом вiдкрилася найбiльша та?мниця душi рiдно? дитини, найрiднiшо? i ?дино? кровинки, щастям яко? вони жили i хотiли прожити всi останнi днi свого життя. - А ти казала! - нарештi порушив мовчанку Iсаак.Мовчи та диш! - Та я що! Я нiчого! - глибоко зiтхнула Ребекка i сторожко рушила до ганку. 3 В тi осiннi похмурi днi, коли навколо Ки?ва зашморгнулася мiцна монгольська петля, король мадярiв Бела Четвертий отримав вiд Батия листа i, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта сво?х васалiв - можновладних банiв-феодалiв, щоб порадитися, як бути. Бани з'?жджалися неохоче i дихали лиховiсне, бо короля не шанували i ставили нi в грiш, а намагалися всiма засобами випручатися з-пiд його влади i зажити самостiйно - королев'ятами. Бани сидiли у великiй королiвськiй залi за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з ?? початком король не поспiшав, поглядав крiзь вiкно у двiр - видно, чекав ще когось. Нарештi знадвору долинув тупiт копит, людський гомiн, почувся грюкiт дверей - i до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнутi в блискуче, шите срiблом та золотом вбрання роботи вiзантiйських кравцiв, вони поважно вклонилися королевi, його найяснiшому братовi Коломану та високому зiбранню i прослiдували наперед, за окремий стiл, указаний ?м мажордомом. Бани переглянулися, глухо загули. Всiм у кра?нi була вiдома ?хня неприязнь до половцiв, що пiсля появи ?х в Угорщинi стали вiйськовою - i не малою! - опорою королiвсько? влади. Тепер ?м з ласки короля доводиться сидiти поряд з цими дикими степовиками, якi лише з примусу, бо нiде було дiтися, прийняли католицтво! Король пiдвiвся i пiдняв руку. - Достославнi панове! Держателi землi Угорсько?! Високошанованi мною родичi, хане Котяне i вся братiя половецька! Закликали ми вас з братом мо?м Коломаном сюди для того, щоб сповiстити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надiслав нам листа. Правда, дiйшов лист до нас запiзно, через третi руки, бо посольство хана Батия в дорозi було затримане князем суздальським, i лист ним був вiдiбраний. Лише згодом, коли з нашо? далеко? прабатькiвщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською мiсi?ю брат Юлiан, князь передав ним того листа. Вiн був написаний язичницькими лiтерами на татарськiй мовi. Пере?жджаючи Куманiю, брат Юлiан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумiлою нам латиною, а ми вже - нашим письмом. Послухаймо його i подумаймо, що вiдповiсти! Бела ще не закiнчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. I неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половцiв, бо в тому гаморi i гармидерi чулися рiзнi наймення. Король знову пiдняв руку i довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспоко?ться. Потiм узяв листа i почав читати: - "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею пiдносити тих, хто пiдкоря?ться менi, i придушувати тих, що противиться менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й сво?х послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що много у тебе во?нiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що рабiв мо?х, куманiв, ти трима?ш пiд сво?м захистом. Я наказую тобi надалi не тримати ?х у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi тiкати. Ти ж, живучи в будинках, ма?ш замки i мiста: як же тобi уникнути руки мо??? Подумай - i пришли послiв, щоб я взяв тебе пiд свiй захист, як данника мого!" Король замовк. Вражене i приголомшене почутим, вельможне зiбрання теж нiмувало, лише поволi приходячи до тями. Про Батия чули всi. Знали, що вiн погромив половину руських князiвств, знищив половцiв, пiдкорив башкирдiв, булгар, буртасiв, саксинiв та асiв. Але нiхто i в думцi не мав, що наступить час, коли Батий зверне свiй погляд також на далеку вiд нього Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серцi ?вропи, на благословенних просторах Придунав'я. Нiхто нiколи не думав, що таке можливе. Де та Волга, а де Дунай! I ось - на тобi! Заздренне око Бати?ве досягло i сюди, за гори Карпати! Тепер - жди бiди! I чомусь нiхто не пригадав, що й самi мадяри кiлька сотень рокiв тому iз-за далеко? Волги перекочували в саме серце ?вропи, захопили межирiччя Тиси та Дунаю i поволi почали розширювати сво? володiння за рахунок навколишнiх, переважно слов'янських, племен, вогнем i мечем нав'язуючи ?м свою мову i свiй спосiб життя. Зате вiдразу почали дошукуватися причини - чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? ? ж Русь, Литва, Польща, Валахiя, Болгарiя... ? нiмцi, франки, римляни... Нi, чомусь саме Угорщина впала йому в око! Недарма кажуть: що в кого на умi, те i на язицi. - Це все через половцiв! Це через них поклав Батий на нас гнiв! - вигукнув гоноровитий i не залежний нi вiд кого, навiть вiд короля, магнат Iштван Сегедський.- Батий прямо говорить про це в листi! Коли б хан Котян не привiв на нашi землi сво?х недобиткiв, коли б король не дозволив йому поселитися в угорськiй пуштi i не перетягнув його разом зi всi?ю ордою в нашу святу католицьку вiру, Батий просто не згадав би про нас! Вiн не знав би, що iсну? на землi така кра?на - Угорщина! Тепер - ма?ш! Через половцiв, що втекли вiд його шаблi, ми потрапили самi пiд його гнiв! Вiн рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчi на?жачилась, крута, дебела шия налилася кров'ю, а буйволячi очi витрiщилися на короля так, нiби хотiли спопелити його. Iскра кинута. Кинута на пiдготовлений грунт. Присутнiсть тридцятитисячно? орди хана Котяна в Угорщинi була корисна королевi, змiцнювала його несказанно, i це бiсило можновладне магнатство, бо зв'язувало йому руки в боротьбi з королем. Тепер, зда?ться, настав час розрубати цей ненависний союз. Гнiв спалахнув, як суха солома, i гучним громом покотився попiд високим склепiнням зали. - Геть куманiв з нашо? землi! Це вони виннi! - Вигнати ?х! Видати Бати?вi, на розправу! - Вони посiли нашi землi! - Почувають себе тут, як удома! Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволiв. За ним пiдхопився королевич Коломан - теж щось кричав. Але в загальному гармидерi ?хнiх голосiв нiхто не чув i не хотiв слухати. Навпаки, зрозумiвши, що король хоче захистити сво?х родичiв-половцiв, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав кровi. Хтось вихопив шаблю. - Геть степовикiв! Смерть королiвським конюхам! Хани збилися в куток, спiдлоба зиркаючи на грiзний натовп, що наближався до них з прокльонами i погрозами. Котян шепнув синовi Тiгаку, що опинився поряд нього: - Бачиш дверi? Там, за королем? Тiкай туди, бо зараз пролл?ться кров! Через королiвськi поко? спустишся вниз - i до сво?х! У бiйку не вступай - я наказую тобi! Рятуй народ наш! До них уже бiгли. Над головами нападникiв заблискотiли щаблi. Король кинувся навперейми раптово знавiснiлiй юрбi. - Панове! Що ви робите! Це ж нашi союзники! - Тво? союзники, а не нашi! - ревнув Iштван Сегедський i з розмаху рубонув хана Котяна по головi. Той упав, обливаючись кров'ю. Хани вихопили шаблi - почали вiдбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотiв, перекинувшись, стiл, закричали пораненi, захрипiли вмираючi. Все закрутилося, як у шаленому вирi. У цiй круговертi нiхто не помiтив, як Тiгак вiдступив назад, у напiвтемний закуток, i поза колонами шуснув у дверi. Вiн ще встиг оглянутися i побачити, як загинули, порубанi на шмаття, його брати та iншi родичi, а тодi у розпачi великому кинувся геть. Стража, що хотiв зупинити його, вiдштовхнув, перебiг кiлька поко?в i мармуровими сходами збiг униз. На широкому подвiр'?, бiля конов'язi, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озбро?нi магнатськi охоронцi. Вiн бистрою стрiлою притьмом промчав мимо них - до невеликого гурточка половцiв, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сiдло i гукнув: - Наших побили! Тiкаймо! Вперед! За мною! Двiчi повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався вiн. Половцi миттю попадали у сiдла i, охопленi жахом, помчали услiд за молодим ханом. Вирвавшись iз ворiт замку, вони навскач рвонули на схiд, де в пуштi, нiчого не вiдаючи, спокiйно випасали сво? стада i табуни ?хнi роди. Другого дня, опiвднi, Тiгак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звiстка блискавично поширилася по степу i пiдняла всю орду. Тiгак бив себе в груди i кричав: - Мадяри порубали наших ханiв! Смерть ?м! Смерть! Серце мо? бажа? помсти! Криваво? i справедливо? помсти! За батька Котяна, за братiв, за iнших ханiв наших!.. Люди! Знiмайте юрти! Лаштуйте вози для дальньо? дороги! Ми пiдемо в Болгарiю - там приймуть нас! Але ми залишимо пiсля себе на цiй землi кривавий слiд! На коней, во?ни! Шаблi наголо! Не жалiйте нiкого - нi старих, нi малих! Помсти бажають нашi серця! Помсти бажають душi загиблих ханiв! Палiть i нищiть усе нещадно, щоб земля пiдпливала кров'ю i небо палало вогнем! Уперед, джигiти, i горе мадярам! Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатiв призвiв до страшних для кра?ни наслiдкiв. Тiгак вогнем i мечем прорубав собi широкий шлях з угорсько? пушти в Болгарiю i залив його кров'ю тисяч безвинних жертв, освiтив його пожарами, скропив слiзьми мадярських дiтей[94]. I це - напередоднi монголо-татарського вторгнення! 4 Останнi днi Добриня жив нiби в рожевому туманi. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, пiднесло над буденнiстю - до самих небес. Зовнi вiн залишався таким же спокiйним, урiвноваженим, як i ранiш, хiба що попрохав Василакiя, щоб пiдстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душi вiдчував якусь могутню силу, що хтозна-звiдки взялася, якусь незбагненну радiсть, несподiвану i навiть кощунську для того становища, в якому опинився Ки?в. Душа його спiвала. Так пояснював вiн сам собi цей дивний стан, що охопив його пiсля випадково? зустрiчi з Янкою на валу бiля Лядських ворiт. Душа його спiвала вiд кохання, вiд усвiдомлення того, що i його кохають, вiд молодо? сили, що сповнювала його вщерть, i ще хтозна вiд чого. Це було бiльше нiж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готу?ться, як лютий хижак, до вирiшального стрибка, всi ждуть найгiршого, всюди - страх, вiдчай, сльози, смерть, а душа його спiвала i тремтiла вiд радощiв. Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне i вередливе дiвча перевернуло його свiт, збаламутило розум, загострило до останку його почуття i змусило забути про все, навiть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще нiколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як вiн це тепер розумiв, лише iскру, що вилетiла з-пiд кресала, а кохання до Янки було подiбне сонцю, що не тiльки грiло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крiм того - чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогонь? Може, це сталося тому, думав вiн, що довго був вiдiрваний вiд рiдного порога, вiд життя, що неволя так жорстоко гнiтила його молоду душу, а тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчуттi велико? бiди доля в останню мить послала йому сонячний промiнь щастя? Бо хiба ж не так i в Iллi? Вiн винiс, пережив те ж, так само несподiвано-негадано став вiльною людиною, зустрiв спорiднену душу, яку саме небо послало йому в особi чарiвно? Марiам, i так же безоглядно кинувся назустрiч ?й... Спiльнiсть доль? Чи ж таке бува?? I чим ця спiльнiсть завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками? Однак обставини були такi, що зустрiчалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пiзно - iнодi навiть опiвночi, коли всi вже спали. Боячись випадково? стрiли, що могла залетiти через вал, бояриня вiдпускала Янку з дому неохоче - хiба що в церкву. Тому зустрiчi ?хнi були випадковi i короткоплиннi, десь на вулицi чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були радi. Тi люблячi погляди i тi слова були такi значущi i говорили ?м так багато, що ?х вистачало до ново? зустрiчi. I все ж, живучи в рожевому туманi надiй i сподiвань, Добриня постiйно вiдчував неясну тривогу i тугу, що гнiтили його серце. Кияни були впевненiшi за нього у тому, що Бати?вi не пощастить здолати могутнi ки?вськi вали i ввiрватися в мiсто. Вiн же дуже добре вивчив ворога i знав, що Батий швидше покладе тут половину сво?х людей, нiж вiдступить без перемоги. Що тодi буде з Янкою? З ним? З усiм людом ки?вським?.. Перебуваючи ось у такому тривожно-радiсному настро?, одного разу, в недiлю вечором, вiн побачив бiля Софi? Янку. Дiвчина не помiтила його i швидко завернула у розчиненi дверi собору. Добриня пiшов услiд за нею. У соборi правилася вечiрня служба, глухо i грiзно рокотали чоловiчi баси хору, тьмяно блимали свiчки, пахло ладаном i воском. Янка купила у притворi свiчку, запалила ?? i помiж людьми направилася до iкони Божо? Матерi. Там, опустившись навколiшки та склавши молитовне руки, схилила голову. Добриня теж купив свiчку, пробрався крiзь натовп до не? i, непомiчений, став поряд. Янка молилася: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому i захисти його! Добриня зрозумiв, що вона молиться за нього. Вона гаряче шепотiла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву i низько схилялася в поклонi. В соборi було напiвтемне, довкола стояло на колiнах багато людей, i дiвчина не помiтила, як хтось опустився поряд з нею. Лише тодi, коли Добриня запалив свою свiчку вiд ?? свiчки i поставив перед iконою, Янка пiдвела очi. - Добрику! Ти?! Навiть при тьмяному свiтлi було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум'янцем. Добриня потиснув ?й холоднi руки, шепнув над саме вухо: - Люба! Ти за нас молилася? - За тебе! - Значить, за нас! Не випускаючи ?? руки, вiн пiдняв голову до iкони i пристрасно повторив ?? молитву: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи ?й i захисти ??! Допоможи ?й i захисти ??! Допоможи ?й i захисти ??! На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячнiстю i любов'ю дивилася на юнака, i ?? прекрасне зажурене личко поволi яснiло, свiтлiло, нiби освiтлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому нiжним, невинним i добрим. Вiд надмiру радiсних почуттiв вона мiцно стиснула йому руку. - Любий мiй! Наша сьогоднiшня молитва, я вiрю в це, не лише нас захистить, а й вiдверне напасть вiд Ки?ва та киян. У мене таке вiдчуття нинi, нiби ми з тобою щойно обвiнчалися! - I в мене таке вiдчуття! Добриня нахилився, нiби в поклонi, i припав устами до ?? рук. I його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося i просвiтлiло. Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижнi падолисту. Наростало загальне напруження, i тривога все бiльше холодила людськi серця. Батий не вiдступав та й, судячи по тому, як його сотнi та тумени грунтовно обсiли навколишнi пагорби, не думав вiдступати. А запаси киян все танули i танули. У мiстi почався справжнiй голод. Бiдняки та люди прийшлi, що втекли до Ки?ва пiд захист його валiв без достатнього запасу харчiв, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричi на день гарячий кулiш, потiм стали варити двiчi - вранцi та ввечерi, а починаючи з п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування - вранцi. Лише для дiтей церкви та собори на свiй кошт влаштовували вечiрнi трапези - варили борошняну затiрку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старi та хворi, почали мерти. Ховали тут же у мiстi, у глибоких братських могилах, що з наказу во?води Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у боях. Значних сутичок з ворогом ще не вiдбувалося, а ями поволi наповнювалися трупами померлих, ?х прикидали тонким шаром землi, на яку наступного дня клали нових мерцiв. Сум i безнадiя падали на обложене мiсто i поволi пiдточували вiру в порятунок. - Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила ?, поки зовсiм не охляли, пощербили б сво? мечi об голови бузувiрськi! - гарячкували вiдчайдушнi. - Встигнемо з козами на торг,- вiдповiдали ?м обачнiшi.- Ще немало крiвцi пролл?ться i нашо?, i ?хньо?! Ще встигнемо всi в братську яму! Куди поспiшати? Над Ки?вом котилися низькi сiрi хмари, кропили землю i мiсто холодними дощами, що iнодi переходили в крижану крупу. Потiм хмари розходилися, крiзь них прозирало скупе осiнн? сонце, i на якийсь час у зневiрених душах загорався промiнчик надi?. - Постоять татари, померзнуть у сво?х юртах та й, чого доброго, дременуть звiдси куди-небудь в iнше мiсце... Тут ?м теж голодно, теж не з медом, бо вже обiбрали всi навколишнi села - нiчим бiльше поживитися! - Аякже - жди! Дременуть! Он Переяслав дiждався? Або Чернiгiв? I нам таке буде! Ординцi нахапали по селах збiжжя, худоби, коней - вистачить ?м жерти на цiлу зиму! А ми за той час дуба врiжемо з голоду! Краще вже справдi загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болотi! Такi розмови точилися серед киян, рiзнi думки висловлювалися. Лише про добровiльну здачу Ки?ва нiхто й словом не обмовився, бо всiм було ясно, що Батий не подару? киянам побиття послiв Менгу-хана. Та й кому охота самому надiвати на шию ярмо? Непевнiсть очiкування закiнчилася раптово - в третю суботу падолисту. Напередоднi ще моросив надокучливий дощик, а надвечiр хмари розiйшлися, розвiялися, виглянуло сонце i заходило криваво - на мороз. I справдi, суботнiй ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавiла, замерзла i дзвенiла, мов криця. Вiтер улiгся, i в ранковiй тишi в голубе небо раптом ударив на сполох дзвiн. Ки?в ураз переполошився, загув. Звуки сполоху - протяжнi i тривожнi - линули