спекотний день, поза спиною прокотився непри?мний холодок.
   Нарештi до Степана повернувся дар мови, i вiн хрипло видавив з себе:
   - Що ж нам робити?
   - От давайте гуртом i помiрку?мо. А завтра, пiсля вiд'?зду князя, зберу
боярську думу - теж подума?мо...
   - Ет, що ми тут надума?мо! - махнув рукою Микола. - Якщо  ти  вже  щось
надумав, то й кажи, а ми послуха?мо!
   Дмитро важко зiтхнув. З його стомленого лиця остаточно  злетiла  подоба
ледь помiтно? усмiшки, що з'явилася, коли вiн побачив  синiв  та  Добриню.
Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Рiзкiше здвинулися  до  перенiсся
брови, так що мiж ними залягла сувора зморшка, а плечi опустилися, нiби на
них налiг непосильний тягар. Здавалося, боярин  враз  постарiв  на  кiлька
рокiв.
   - Що тут скажеш? Якщо Батий справдi пiде на нас, то буде  нам  нелегко.
Але ж не тiкати нам з Ки?ва! Де ж знайдемо  мiцнiшу  фортецю?  Ки?в  -  це
Ки?в! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А  раз  так,  то  тривало?
облоги нам не уникнути. Отже, треба до не? готуватися - запастися  збро?ю,
збiжжям, салом, м'ясом, дровами, сiном  для  худоби.  Ось  iз  чого  треба
починати, поки не пiзно! Завтра й почнемо... Ти,  Миколо,  по?деш  у  нашi
ма?тки - в Музичi та Личанку - iз тiунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть
до осенi та до зими, а зараз молотять i зерно везуть до Ки?ва. Хай  везуть
також сiно, овес, товч, щоб було чим  годувати  худобу,  коней,  птицю  та
свиней, яких смерди приженуть до Ки?ва,  як  тiльки  дам  знати...  А  ти,
Степане, вирушиш на Тетерiв  у  нашi  ма?тки  i  зробиш  там  те  ж  саме.
Зрозумiли?
   - Зрозумiли.
   - От i добре... Це ж зроблять також iншi бояри, купцi та  монастирi,  i
ми запасемося гуртом усiм необхiдним.
   - Скiльки ж може тривати облога? Мiсяць, два чи пiвроку?
   -  Облога  може  тривати  стiльки,  скiльки  Бати?ва  орда  матиме  чим
харчуватися тут, пiд Кi?вом, а головне, скiльки вистачить пашi для  коней.
Думаю, не бiльше двох-трьох мiсяцiв, а потiм змушена буде знiматися i  йти
далi. Орда i на вiйнi, як i пiд час миру, повинна постiйно  рухатися,  щоб
випасати сво? табуни та стада. За мiсяць чи два довколо Ки?ва на  вiдстанi
п'ятдесяти або й ста верстов татари i ?хнi конi та верблюди  з'?дять  усе,
що  можна  ?сти.  На  це  покладаю  всi  надi?  нашi.  Якщо  висто?мо,  то
вряту?мося, а якщо нi, тодi... Ну, ви  самi  зна?те,  що  Батий  зробив  з
Рязанню, Володимиром, Переяславом та Чернiговом...
   - Зна?мо, - тихо вiдгукнулися Микола та Степан. А Добриня  подумав,  що
знають вони мало, бо не бачили тих жахiв на власнi очi, не чули  страшного
гуркоту обкованих залiзом порокiв, пiд  ударами  яких  трiщать  наймiцнiшi
ворота i здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стрiл, що
затьмарюють небо, брязкоту мечiв та  грюкоту  щитiв,  коли  нападники,  як
сарана, здираються на мiськi стiни i сходяться врукопаш з захисниками  ?х,
бо не стояв у ?хнiх ушах несамовитий, нелюдський крик жiнок та дiтей, яких
рубали шаблями  та  били  сокирами  i  булавами  ошалiлi  завойовники,  бо
смердючий дим пожарищ не ви?дав  ?м  очi,  а  нутро  ?хн?  не  виверталося
навиворiт вiд нестерпного запаху тисяч трупiв та моря  пролито?  кровi.  А
вiн все те бачив у Переяславi та Чернiговi,  а  також  по  iнших,  менших,
мiстечках Переяславського та Чернiгiвського князiвств. I вiд однi?? думки,
що така жахлива доля може спiткати Ки?в та киян, у нього завмирало  серце,
а спину обсипало морозом.
   Iз задуми його вивiв голос боярина. Дмитро, нiби радячись сам iз собою,
тихо промовив:
   - ? ще одне дiло.  Дуже  важливе.  Треба  комусь  ?хати  на  Рось  -  у
Юр'?в[60], Торцьк, на Дiвич-гору та  Княжу  Гору  i  оповiстити  тамтешнiх
по?вод про те, що першого удару Батий завдасть ?м, бо не  залишить  вiн  у
себе в тилу тако? сили. А ще  ж  там  не  менше  п'ятдесяти  тисяч  чорних
клобукiв! Кожен третiй з них - во?н! Нi, не обмине ?х Батий сво?ю увагою -
ударить  по  них.  Та  й  через  Днiпро  зможе  перейти  лише  там  -   по
зарубинському чи канiвському бродах. Отож треба комусь ?хати  туди!  Може,
тобi, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службi...
   Останнi слова застали  Добриню  зненацька.  Вiн  не  сподiвався  такого
повороту подiй. I вразило його не те, що йому доведеться пiсля  далеко?  i
нелегко? по?здки  до  Галича  знову  ?хати  хтозна-куди,  а  те,  що  вiн,
поступивши на  службу  до  тисяцького,  мимоволi  залишиться  в  Ки?вi,  в
оточеннi боярина i його сiм'?. Вiн глянув на Миколу i Степана  -  тi  були
враженi не менше за нього.
   Що ж робити?
   - Все це для мене така несподiванка, боярине! Я ж збирався додому!
   - Ну, домiвка - не вовк, не втече! - вiдповiв тисяцький.  -  За?деш  по
дорозi  й  додому,  бо  твiй  шлях  спочатку   лежатиме   на   Звенигород,
Чорногород[61], Юр'?в... Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться
поступати: така воля князя. Правда, вiн хотiв би  взяти  тебе  з  собою  в
Галич, але я подумав, що ти пригодишся i тут, у Ки?вi. Чи як? Вибирай!
   Добриня розвiв руками.
   - Та вже якщо дозволя?ться вибирати, то хай буде Ки?в. До  Галича  менi
?хати не з руки, - сказав твердо.
   I з якимось  -  хай  i  невеликим  -  почуттям  злорадства,  що  раптом
ворухнулося в серцi, глянув на боярчукiв. Вони теж дивилися на нього,  але
здивовано  й  розгублено.  Ще  б  пак!  В  одну  мить  ?хнi  потуги  пiшли
шкереберть! Добриня знову залиша?ться тут i пiсля  прибуття  з  Росi  буде
вхожий до ?хньо? оселi!


   2

   Другого дня, надвечiр, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома  провiв
лише одну нiч, а вранцi, порадивши рiдним i сусiдам  не  ждати  нападу,  а
влаштовувати в навколишнiх лiсах тайники, вирушив далi в путь.
   Перша його  зупинка  була  зовсiм  близько,  на  тому  боцi  Iрпеня,  в
Лисiвському монастирi[62]. Розташований  на  узвишшi,  на  крутому  березi
рiчки, монастир являв собою добре укрiплену фортецю з дерев'яними стiнами,
вузькими вiкнами-бiйницями та печерами, прокопаними  в  твердому  лесовому
пiдгрунтi, що виводили вниз, до води, та в лiс.
   Добриню провели  до  iгумена  Якова.  Це  був  ще  не  старий,  дебелий
чолов'яга з густою чорною гривою на головi  i  такою  ж  чорною,  подекуди
покрапленою сивинками бородою. Вiн знав  Добриню  з  давнiх  лiт,  тому  й
привiтав, як давнього знайомого.
   - Заходь, сину, заходь!
   Келiя iгумена нiчим не вiдрiзнялася вiд келiй iнших ченцiв -  невелика,
напiвтемна, бо вузьке вiконце пропускало мало свiтла.  В  одному  кутку  -
просте дерев'яне лiжко, в другому - стiл  та  два  стiльцi,  на  стiнах  -
потемнiлi вiд часу iкони, на столi - книги, бiля дверей - липове цеберце з
водою та ковшик.
   Iгумен показав на стiлець.
   - Сiдай! Кажи, чого прийшов!
   Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до во?вод,  iгуменiв,
священикiв та тiунiв з проханням вислухати його  i  зробити  все,  що  вiн
скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.
   Iгумен прочитав i, не приховуючи подиву, запитав:
   - Що ж ти ма?ш менi сказати, отроче? Добриня розповiв про змiну  князiв
на великокнязiвському ки?вському столi та про чутки, що доходили  з  Поля,
про готування Батия до велико? вiйни. Iгумен перехрестився.
   - Спаси i помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на нашi голови! Коли
ж ?? чекати?
   - Хто те? зна?? - розвiв руками Добриня. - Але коли  вже  Батий  пiдняв
чорне знамено вiйни, то не для того, щоб лише погрозити комусь.  Це  знак,
що буде великий похiд! А коли? Може, через мiсяць, а може, й завтра...
   - Кажуть, Батий не чiпа? ченцiв, черниць i священикiв?
   - Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником,  коли  тумени  Батия
ввiрвалися в Переяслав, i на власнi очi бачив, як горiли церкви, собори  й
монастирi, як ченцiв убивали, а молодих  черниць  безчестили,  як  дубовим
со?лом розтрощили голову преподобному ?пископовi Симеону,  а  решту  клiру
потопили в Трубежi... Справдi, бува? й таке, що окремим  священикам  Батий
залиша? жаття, але тiльки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву
i молиться за здоров'я хана та проголошу? йому осанну[63].
   - Ми за поганих молитися не будемо!
   - Тодi повиннi оборонятися! Закличте до  себе  чоловiкiв  з  Калинового
Кута, готуйте зброю, припаси - i стiйте на смерть!
   - А жiнки, дiти?
   - Хай iдуть у лiси... Когось,  звичайно,  знайдуть,  схоплять,  уб'ють,
заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться...
   - Про страшнi дiла розповiда?ш ти, отроче.
   -  Про  страшнi.  Та  iншого  виходу  нема?.  Ворог  сильний,  лютий  i
безжальний. Його анi впросити, анi вмолити! Залиша?ться одно -  битися  до
загину!
   - Будемо битися, сину! - сказав тихо iгумен i  поклав  перед  собою  на
колiна важкi кулаки, нiби хотiв цим переконати молодого спiвбесiдника,  що
намiри його твердi.
   - I ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповiстити  люд  по  селах  про
небезпеку - хай кожен шука? собi захисту, хай iдуть у Ки?в, у  Василiв,  у
Звенигород, Чорногород, Ясногород, Бiлгород. Хай там  разом  з  городянами
обороняються!.. I дай знати, отче, во?водам у Василевi та Ясногородi, а  в
Звенигород та Чорногород я  за?ду  сьогоднi  сам...  Благослови,  отче,  в
дорогу!
   - Може, потрапезу?мо? - спитав iгумен, осiняючи його хрестом.
   - Нi, отче, я ситий - снiдав дома. А дорога далека - мушу ?хати!
   Келiйник вивiв його у двiр, вiдчинив ворота. Добриня спритно  скочив  у
сiдло i повернув праворуч, до лiсу, на  биту  дорогу,  що  пролягла  понад
Iрпенем вiд Бiлгорода до Звенигорода та  Чорногорода,  а  там  далi  через
Змi?вi вали - до Юр'?ва та до Галича.


   3

   Майже два тижнi ?хав Добриня  вiд  мiста  до  мiста,  вiд  городища  до
городища, вiд селища до селища - спочатку понад Iрпенем на захiд, а  потiм
понад Россю на схiд, сповiщаючи во?вод, тiунiв, духовенство, чорний люд та
чорних клобукiв про небезпеку. Нарештi на початку вересня прибув до Княжо?
Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилi,  якраз  там,
де Рось впада? в Днiпро. Воно було добре укрiплене самою природою. З трьох
бокiв його оточували стрiмкi урвища та яри, порослi непролазними хащами. З
четвертого, вiд поля, вузький перешийок материка був перекопаний  глибоким
ровом. Високий вал та мiцний дубовий  частокiл  по  ньому  доповнювали  цi
природнi обороннi укрiплення i робили городище майже неприступним.
   Стояв у розпалi сонячний передосiннiй ранок, коли Добриня  пiд'?хав  до
Княжо? Гори. Тут, видно, як i  всюди,  не  ждали  бiди.  Ворота  розчиненi
навстiж, на луках понад Россю  косарi  косили  буйну  отаву.  Одягнутi  ще
по-лiтньому в бiлi сорочки жiнки й дiвчата йшли за ними слiдом i  граблями
та дерев'яними вилами-дворiжками розтрушували ?? тонким шаром, щоб  швидше
сохла.
   Добриня торкнув коня i рушив до ворiт, але тут  з  них  ви?хало  кiлька
вершникiв. Усi були при збро?: мечi, луки, списи,  у  тулах  повно  стрiл.
Попереду  на  гнiдому  огиревi  басував  немолодий  уже,  але  ще  мiцний,
широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала  пiвгрудей,
над нею червонiв спечений на сонцi кирпатий  нiс,  а  з-пiд  крутого  лоба
зорило одне-?дине око - друге чоловiк десь загубив.
   Помiтивши незнайомця, вiн зупинився, по-буйволячому нагнув голову.
   - Ти хто, хлопче? Звiдки i до кого?
   Добриня вклонився.
   - Я посланець великого князя ки?вського Данила  та  тисяцького  Дмитра,
?ду до во?води Всеслава. А звати мене Добринею.
   - Я во?вода Всеслав, - сповiстив  одноокий  i,  не  приховуючи  подиву,
запитав: - От тiльки не розумiю, чому ти назвався посланцем  князя  Данила
та тисяцького Дмитра? Хiба... Ти хочеш сказати, що в Ки?вi...
   - Так, зараз у Ки?вi новий князь i новий  тисяцький,  -  закiнчив  його
думку Добриня. - Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усiх  про
можливий напад хана Батия.
   - Батия? - Звiстка, видно,  приголомшила  во?воду,  бо  вiн,  розкривши
рота, так i забув його стулити i довго клiпав  ?диним  оком:  -  Ти  хочеш
сказати, що на нас iдуть татарове? Коли ж ?х ждати тут?
   - От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слiдкували за Полем  i,  як
тiльки помiтите ворога, сповiстили Ки?в i всi навколишнi городи.
   - Гм, от  так  притичина!  -  во?вода  розгублено  оглянувся  на  сво?х
супутникiв. - А ми тут саме зiбралися на лови...
   Його подив був такий  непiдробний,  страх  видимий,  а  розчарування  i
розгубленiсть такi безпосереднi, що Добриня не змiг стримати усмiшки.
   - Лови, во?водо, доведеться  вiдкласти.  Князь  наказав  готуватися  до
оборони i в разi нападу - стояти на смерть! Передусiм треба вислати дозори
до бродiв через Днiпро - один на пiвдень, за Рось, а другий на пiвнiч,  до
Зарубинецького броду. Потiм - завезти в городище припаси,  зброю,  зiбрати
людей... Лови таки доведеться вiдкласти!
   Во?вода Всеслав розвiв руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що
не пощастить поганятися за дичиною, а потiм рiшуче сказав:
   - Побий мене грiм, хлопче, якщо ти не зiпсував нам сьогоднi день! Та що
поробиш?  Щоб  не  стати  легкою  здобиччю  iншого  ловця  -  хана  Батия,
доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорцiв - хай постережуть броди!  -  I
вже зовсiм iншим голосом, твердим, суворим,  звернувся  до  молодикiв,  що
стояли мовчки позаду: - Ось що, синки, припаси у вас ?, конi свiжi - гайда
в дорогу! Ви, Iванцю та Петрусю, за  Рось,  а  ти,  Дмитрику,  з  Грицьком
по?деш до Зарубинцiв! Слiдкуйте пильно! Як тiльки помiтите орду, мчiть  до
мене! Замiну пришлю завтра над вечiр... Зрозумiли?
   - Зрозумiли, батьку. Дозволь рушати?
   - Рушайте! I пильнуйте добре, щоб самим не стати  здобиччю  степовикiв!
Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому пiсля дороги не грiх i  спочити.  Чи
не так?
   - Так. Спочину день чи два - та й назад, до Ки?ва.
   - Ну от. А я займуся iншим. Дiла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
   Спочити кiлька днiв Добринi не пощастило. Наступного ранку, коли вiн ще
спав на сiновалi, до нього заглянув во?вода Всеслав - гукнув:
   - Вставай, голубе! Вставай! Татари!
   Добриня миттю пiдхопився. Сон - як рукою зняло. Спочатку  вiн  подумав,
що во?вода жарту?, хоче його налякати, але  тут  же,  вийшовши  з  повiтi,
побачив у дворi стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось  наляканих,
пригнiчених синiв во?води - Дмитрика та  Грицька,  що  тримали  за  поводи
змокрiлих вiд швидко? ?зди коней, а навколо них  -  увесь  численний  рiд:
високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох  невiсток,  до
яких горнулися бiлоголовi дiтваки, - i думка про жарт вiдразу вiдлетiла.
   - Де татари?
   - Хлопцi кажуть - переправляються  Зарубинським  бродом  через  Днiпро.
Чоловi, тобто передовi загони уже встигли перетнути степ аж до  Росави,  а
заднi ще тiльки пiдходять з того боку до переправи. Iде ?х тьма-тьмуща!..
   Перетнули степ! Ця звiстка змусила Добриню здригнутися.
   - Як же я доберуся до Ки?ва?
   - Нiяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити ?м до рук...
   - Не хочу!
   - Тодi доведеться тобi залишитися з нами.
   - Але ж я повинен сповiстити боярина Дмитра i всiх киян про нашестя! Як
же я можу залишатися тут?
   -  Ну,  про  це  не  слiд  турбуватися.  Уже,  напевне,  хто-небудь   з
Iван-города чи з Чучина скаче до  Ки?ва  з  такою  звiсткою...  Нам  треба
турбуватися про iнше - куди повернуть татари? На Ки?в чи спочатку на  нас,
тобто на Поросся?
   - А ви як дума?те, батьку?
   - Я думаю - вони спочатку вдарять на  Поросся,  -  невпевнено  вiдповiв
Всеслав, а пiсля роздуму додав: - Хоча можуть вiдразу пiти i на Ки?в... Це
вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
   Пам'ятаючи слова во?води Дмитра, Добриня заперечив:
   - Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побо?ться залишати у  себе
в тилу велику вiйськову силу. А окрiм того, йому потрiбен полон.
   - Полон? Для чого?
   - Мунгали звикли  всi  найважчi  та  найнебезпечнiшi  роботи  в  походi
перекладати на плечi полоненикiв. А ?х на початку походу у них або обмаль,
або зовсiм нема?. Тож вони постараються набрати якомога бiльше  люду  тут,
на Пороссi.
   Во?вода пильно вдивлявся сво?м ?диним оком у  молодого  киянина,  потiм
скрушно похитав великою кудлатою головою.
   - Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей!  Бийте  у
вiчовий дзвiн, хлопцi!
   Хтось швидко метнувся  до  невеличко?  дерев'яно?  церкви.  Поки  лунав
вiчовий дзвiн, скликаючи всiх у городище прибули ще  два  сини  во?води  -
Iванцьо та Петрусь, якi ?здили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в
один голос:
   - Батьку, татари! Переправилися через Днiпро! Сюди йдуть!
   Жiнки заголосили, ?м завторили дiти. Невидимий жах  почав  заповзати  в
людськi серця, сковувати ?х крижаним холодом.
   - Боже, Боже, що з нами буде! - зойкнула стара во?водиха  i  пригорнула
до себе бiлявих простоволосих онукiв. - Дiтоньки мо?!  Мо?  голуб'ятонька!
Мо? перепеленятонька!
   Дiти злякано тулилися до бабусi.
   - Цитьте! Не гомонiть! - гримнув во?вода Всеслав. - Що буде, те й буде!
Що людям, те й нам! Але ж  не  пiддаватися  проклятому  Бати?вi  -  будемо
битися до останнього! Хлопцi, збирайте людей!  Шлiть  гiнцiв  у  найближчi
села - хай усi тiкають сюди, в городище! Та  не  з  голими  руками,  а  зi
збро?ю! Та й збiжжя, скiльки мають,  -  хай  прихоплюють  з  собою!  Та  й
всiлякi iншi припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби!
   Молодi во?ни сiдали на коней i шпарко пускалися навскач. А назустрiч ?м
уже поспiшали поршани - з дiтьми, з худобою,  з  домашнiм  скарбом.  I  ?х
пiдганяли тривожнi невгаваючi звуки голосистого  вiчового  дзвона  -  бем,
бем, бем!..


   4

   Надвечiр того ж погожого дня тумени Батия почали  затоплювати  Поросся:
мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньо? слов'янсько?
рiки,  що  довгi  столiття  була  пiвденним  рубежем  Ки?всько?  землi,  i
заполонили ?? селища, а високi городища обступили i взяли у важкi обiйми.
   Княжа Гора першою грудьми зустрiла страшну навалу.  Не  всi  довколишнi
поршани встигли сховатися за ?? валами. Багато  хто  вiдразу  став  легкою
здобиччю нападникiв, дехто втiк у лiси, а найспритнiшi перепливли Днiпро i
пiрнули у зеленi хащi його безмежних плавнiв. Та все ж бiльшостi пощастило
заховатися за  валами  городища,  i  тепер  воно  нагадувало  розворушений
мурашник. Всюди вешталися чоловiки,  жiнки,  дiти,  iржали  прив'язанi  до
конов'язiв конi, ревла худоба. Всi були стривоженi, наляканi - ждали бiди,
ждали смертi.
   Во?вода Всеслав з синами i Добринею стояв на надбрамнiй вежi,  коли  на
дорозi, що вела з Дiвич-гори, з'явився, здiймаючи куряву,  великий  кiнний
загiн. Татари! Вже видно  кошлатi  малаха?  вершникiв,  широкi  вилицюватi
обличчя з вузькими очима, кривi шаблi при  боках,  Тонкi  списи,  незвично
вигнутi луки та пишнi бунчуки з кiнських хвостiв, що розвiвалися на вiтрi.
   Во?вода перехрестився.
   - Яка сила пре! Боже, яка страшна сила! Чи й висто?мо?
   Добриня знав, що вистояти Княжа Гора не зможе. Переяслав не  втримався!
Чернiгiв не вистояв! А Княжа Гора проти них - що  горобець  супроти  орла!
Однак нiчого цього не сказав, навiщо вносити у серця захисникiв  сум'яття,
зневiру i розгубленiсть? Досить того, що в самого на душi камiнь. Вимушено
залишившись тут, вiн швидко зрозумiв, що його знову жде  або  смерть,  або
полон.
   Татари зупинилися на чималiй вiдстанi вiд  городища  i,  не  злазячи  з
коней, довго розглядали його, перемовляючись мiж собою. Незабаром  до  них
пiдiйшли ще два загони, i один з них рушив яром праворуч, а другий -  яром
лiворуч, обступаючи шпиль з усiх бокiв.
   - Невже так зразу пiдуть на приступ? -  прошепотiв  Всеслав,  витираючи
сльозу iз незрячого ока.
   Вiн звертався до Добринi, що ?диний серед захисникiв  фортецi  зблизька
знав звича? i повадки цих незнаних  тут  досi  племен.  Але  Добриня  лише
знизав плечима.
   - Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не  думаю,  щоб  вони
ось так зразу пiшли на приступ.  Гадаю,  спочатку  спробують  умовити  нас
здатися по добрiй волi. Так вони робили повсюди.
   Вiн не помилився. Вiд гурту вершникiв вiдокремився один  i,  пiд'?хавши
до рову, гукнув:
   - А-гея! ОрусутиI Твоя моя не  стрiляй!  Вiдчиняй  ворота  -  здавайся!
Мало-мало жити будеш! Мало-мало ?сти будеш! Моя твоя не чiпай! Моя твоя не
скривджуй! Ворота мало-мало вiдчиняй!
   Добринi така пiсенька була давно вiдома, i вiн пiдсмiювався з потуг  не
дуже вправного посла, а во?воду i його синiв вона обурила.
   - Ах ти, сучий сину, чого захотiв!  Мало-мало  вiдчиняй!  -  перекривив
татарина старий. - А стрiли в пельку не хочеш?
   Вiн схопив лука i  висмикнув  iз  шкiряного  тула  стрiлу.  Та  Добриня
притримав його руку.
   - Чекай, батьку, не стрiляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може,
дещо вивiдаю.
   Всеслав трохи охолов, вiдклав лука, але буркнув спересердя:
   - Посол! До нiгтя б його - i край! Як вошу!
   Добриня перехилився через дерев'яне забороло.
   - Гей, ти, мунгале, як тебе звати? I хто ти?  Той  здивувався,  почувши
рiдну мову, вище задер голову, виставивши наперед  худу  хрящувату  шию  i
прижмуривши i без того вузькi очi.
   - Я десятник Товрул. А тебе як звати?
   - Мене звати Добринею.
   Товрул на якусь мить завмер,  потiм  раптом  ляснув  себе  долонями  по
стегнах i вигукнув:
   - Ой-бой! Добриня! Авжеж - це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти  богол  Жадiгера,
брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя  в  Киювi!  Я
пам'ятаю тебе!
   Тепер настала черга здивуватися  Добринi.  Вiн  просто  був  ошелешений
словами кочовика. Як? Його зна? цей арат?
   Звiдки? Хто вiн такий?
   - Чоловiче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо зна?ш мене? Та  ще,
може, iз сотнi Жокте або й самого Жадiгера?
   - Ой?, ой?, ти не помилився, орусуте. Я справдi iз тумена  Мунке-каана,
хай береже його Вiчне Небо!
   - А Жадiгер? Вiн тут?
   Товлур прицмокнув язиком.
   -  Жадiгер!  Дзе-дзе!  Жадiгер  став  благородним  нойоном!   Джагуном!
Сотником! Ой?! Ой?!
   - Сотником? За якi ж такi заслуги?
   - За смерть брата Жокте.
   - За смерть брата?
   Товлур пояснив:
   - Жадiгер дуже побивався за братом. Щоб утiшити його, Мунке-каан вiддав
пiд його руку баатурiв Жокте. I Жадiгер утiшився. Тепер вiн знатний нойон!
   - Вiн тут? I ти в його сотнi?
   - Ой?, вiн тут, i я в його сотнi десятником,  я  супроводив  посольство
Жокте до Киюва i бачив тебе там. Та й сам Жадiгер не  раз  згадував  тебе.
"Мiй покiйний брат Жокте та мiй богол-орусут Добриня вивели мене  в  люди!
Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернiговi i цим не звернув на себе увагу
Мунке-каана, хай будуть благословеннi його днi, та коли б у мене  не  було
розумного богола
   Добринi, якого Жокте захотiв узяти з собою, коли йшов послом до  Киюва,
то хiба б каан знав, шо iсну? на свiтi такий собi Жадiгер,  пастух-арат  з
Керулена, хiба б зробив сво?м нойоном-сотником? Нi! Ось чому  я  кажу,  що
Жокте  i  Добриня  мають  пряму   причетнiсть   до   мого   сьогоднiшнього
возвеличенняо Завдяки ?м  Мунке-каан  приблизив  мене  до  себе!"  -  так,
бувало, напившись кумису та торо-суну[64], казав Жадiгер. Зараз вiн тут, i
ти зможеш зустрiтися з ним... Вiдчини нам ворота городища  -  i  станеш  у
Жадiгера правою рукою, станеш першим нойоном серед  сво?х  орусутiв!  Ой?!
Ой?! Вiдчини нам та?мно вночi ворота! Нiхто ж орусутiв не розумi?, про  що
ми домовля?мося. Вiдчини нам ворота!
   Добриня занiмiв. Його штовхають на зраду! Пропонують владу i почестi за
життя i свободу сотень рiдних людей... Гм, а чого ж ти, власне, диву?шся i
обурю?шся, чого хотiв вiд завойовникiв? Ти ж добре зна?ш, що  вони  чинять
так повсюди, де проходять: намагаються пересварити  союзникiв,  щоб  легше
знищити ?х поодинцi, засилають вивiдачiв у тi мiста i племена, якi  хочуть
пiдкорити, пiдмовляють i улещують обложених  пiддатися,  а  якщо  вони  не
погоджуються, знаходять зрадникiв, якi допомагають проникнути  в  городище
чи в мiсто... Так, все це вiя зна?, та все ж слова посла обурили  його,  i
вiн гнiвно вiдаазав:
   - Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай вiзьме ?? сам - без мо??
допомоги! I хай не шука? пiдлих шляхiв, а, як чесний во?н, витяга? шаблю i
ста? до вiдкритого бою! Ворiт я не вiдчиню! I нiхто з  нас  не  вiдчинить!
Тут зрадникiв не було i не буде! Так i скажи Менгу-хановi i Жадiгеровi!  А
тепер - геть звiдси!
   Товлур зареготав.
   - Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! - I притупнув у стременi
ногою, нiби справдi щось там роздушив.
   - Але ми не хочемо проливати кровi - нi сво??, нi  вашо?!  Подумай  про
це, орусуте!
   З цими словами вiн вдарив коня ногами пiд боки i поскакав до сво?х.
   - Що вiн сказав? - спитав во?вода Всеслав. Добриня похмуро вiдповiв:
   - Е-е, те, що й тобi, батьку! Умовляв, щоб я вiдчинив ворота.
   - От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрiбно було пристрiлити,  як
скаженого пса! Я бачу, пощади вiд них нам не буде...
   - Не буде, батьку. Ой, не буде!
   - Отже, ждати приступу?
   - Так, готуватися до вiдсiчi.  Цей  вивiдач  зблизька  роздивився  наше
городище i вже досi про все, що побачив, розповiда? сво?му тисячниковi або
сотниковi. Може, навiть зараз мунгали пiдуть на приступ.
   Однак на приступ татари не  пiшли,  а,  залишивши  перед  городищем  та
навколо нього сторожу, вiдступили на кiлька гiн у поле i там стали  кошем.
Коней пустили на луг пастися, а самi розiклали вогнища, пiдвiсили над ними
великi закiптюженi казани i  заходилися  варити  м'ясну  юшку.  Солодкавий
запах конини швидко заполонив усю округу.
   Пiсля обiду ординцi рушили до лiсу, i звiдти незабаром донеслося  глухе
постукування сокир. Це ж повторилося i наступного дня.
   В городищi наростала тривога. Ворог щось затiва?. Але що?
   На третiй день все вияснилося. Пiсля снiданку  з  лiсу  виринули  сотнi
во?нiв, що, зiгнувшись, несли на  собi  величезнi  в'язанки  хмизу,  якiсь
незграбнi козли, важкi дубовi колоди, окованi  з  одного  кiнця  залiзними
гостряками,  високi  драбини,  перевiси  для  метання  камiння  та  великi
самострiли - i попростували прямо до ворiт Княжо? Гори.
   Захисники фортецi мовчки стояли на валу.  Найбiльш  нетерплячi  наклали
стрiли на луки - чекали, коли нападники наблизяться ка достатню  вiдстань.
Во?вода  Всеслав  нагнув  буйволячу  голову,   з-пiд   кострубато?   брови
пронизливим поглядом ?диного ока  зирив  на  поле,  запруджене  чужинцями,
стримував гарячих:
   - Не поспiшайте, хлопцi! Бережiть стрiли! Щоб жодна не пропала задарма!
Та одягайте броню - у кого яка ?! Зараз почнеться! - I натягнув  на  чорну
чуприну гостроверхого шолома.
   Його нова кольчуга,  виблискуючи  проти  сонця,  туго  облягала  дебелi
плечi, широкий ремiнний пояс обвис пiд вагою важкого меча, а лук i  стрiли
лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.
   На вiдстанi перестрiлу монголи зупинилися. В передню лаву стали тi, хто
нiс в'язанки хмизу, - виставили ?х перед собою, утворивши  невразливу  для
стрiл  стiну,  i  поволi  рушили  знову.  Зразу  за  ними  йшли   лучники,
пострiлюючи з-за такого незвичайного прикриття. Iншi залишалися стояти  на
мiсцi
   Пiдiйшовши до рову, якраз насупроти ворiт, нападники жбурнули  в  нього
сво? в'язанки, заповнивши  його  майже  наполовину,  i  вiдразу  повернули
назад, пiдставивши захисникам городища сво? незахищенi спини[65]. Ось  тут
i наздогнала багатьох iз них зла доля - спiвуча орусутська стрiла. Тодi ?х
- поранених чи вбитих - швидко пiдхоплювали  попiд  руки  ?хнi  удачливiшi
спiвплемiнники i бiгцем вiдтягували в безпечне мiсце.
   За першою хвилею ринула до городища друга, потiм третя. А коли рiв було
заповнено вщерть, наперед посунули  штурмовi  загони  во?нiв-аратiв,  якi,
прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собi пороки, перевiси
та  самострiли.  Одягнутi  в   нагруднi   шкiрянi   панцири   та   шкiрянi
шапки-шоломи, що мали захищати ?х вiд орусутських стрiл, вони теж часто не
уникали зло? долi i падали, пораненi чи вбитi, на холодну осiнню землю,  i
тепер ?х  просто  вiдтягували  вбiк,  щоб  не  заважали,  i  залишали  там
напризволяще. На ?хн? мiсце негайно ставали новi во?ни.
   - Стрiляйте ?х, хлопцi! Стрiляйте! - кричав з над-брамно? вежi  во?вода
Всеслав, посилаючи вниз стрiлу за стрiлою. -  Не  дозволяйте  ?м  висунути
носа з-пiд прикриття!
   Але татари були досвiдченi во?ни, видно, не в одному бою  побували,  не
одне городище брали приступом, - вони в зручних  мiсцях  швидко  поставили
перевiси та самострiли, i з них  вiдразу  на  Княжу  Гору  полетiли  важкi
каменi  та  горщики,  начиненi  горючим  китатським  порохом.  В  городищi
спалахнули пожежi. Камiння, що перелiтало через вал  i  падало  на  голови
жiнкам та дiтям, сiяло страх серед людей. Дехто з во?нiв кинувся  рятувати
сво?х. Скориставшись  цим  замiшанням,  татари  пiдтягнули  до  ворiт  три
пороки, миттю пiдвiсили на цепах важкi дубовi "барани", обкованi з товщого
боку залiзом, i, розгойдавши ?х, ударили в дерев'яну браму та  в  земляний
вал. Брама застогнала, затрiщала, вал здркггiувся i почав осипатися.
   - Кху, кху! - заквоктали пiд щитами нападники i вдарили ще сильнiше.
   - Давайте казани! Ошпарте песиголовцiв! - гукнув  во?вода.  -  Бо  нашi
стрiли ?х не беруть!
   На забороло принесли кiлька чорних  вiд  сажi  казанiв  -  линули  вниз
окропом. Ошпаренi дико закричали i,  вискочивши  з-пiд  сво?х  хворостяних
щитiв, що захищали ?х вiд  стрiл,  та  не  змогли  захистити  вiд  окропу,
кинулися тiкати в поле. ?м навздогiн свиснули з валу стрiли i враз поклали
кiлькох. Iншi припустили ще дужче.
   - Га-га-га! - зареготали на валу. - Припекло?
   Добриня суворо обiрвав смiхунiв.
   - Не радiйте передчасно! Вони не забаряться повернутися!
   Татари справдi не забарилися.  До  покинутих  порокiв  пiдступили  новi
загони. Сво? щити вони понакривали сирими  кiнськими  шкурами  -  i  тепер
нiякий окрiп ?м був не страшний.
   I знову загупали важкi тарани, знову на Княжу Гору полетiло камiння,  а
горщики з палаючими гнотами падали на сухi очеретянi дахи, там з  гуркотом
лопалися i пiдпалювали ?х.
   Тим часом зi всiх бокiв, де тiльки  можна  було  пiдiйти  до  городища,
навiть вiд Днiпра та Росi, поволi наближалися мовчазнi  ворожi  загони  на
чолi з десятниками. Кожен десяток нiс довгу штурмову драбину.
   На валах запанувала тиша.
   - От i почина?ться справжн? дiло! - сказав Добриня.  -  Зда?ться,  вони
задумали прикiнчити нас одним ударом!
   Всеслав повернув у поле сво? ?дине око.
   - Схоже на це! Смiливо йдуть! Але ж ми  теж,  хлопцi,  не  ликом  шитi!
Будемо триматися! Головне - не дати ?м здертися  на  валi  Iдiть  на  сво?
мiсця i - з Богом!..


   5

   Добриня залишився бiля ворiт. Вибравши з купи  дерев'яних  вил-дворiжок
найдебелiшi, поставив ?х бiля себе i виглянув iз-за потемнiлого  вiд  часу
заборола  в  поле.  Татари  сунули  до  городища.  Вже  добре  видно  ?хнi
жовто-бронзовi худi обличчя, жилавi руки, що  обвисли  пiд  вагою  драбин,
блискучi шкiрянi шапки-шоломи на круглих головах. Позаду  кожного  десятка
йшов десятник з мiцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб  пiдняти
драбину на вал. Вiн криком понукав сво?х во?нiв iти швидше:
   - Гурракх! Гурракх!
   Добриня прикинув вiдстань i взяв лука.  Вибрав  стрiлу,  подивився,  чи
рiвна, i прицiлився.  Тятива  бренькнула  голосно,  мов  струна,  i  тонка
бiлопера  стрiла,  лунко  просвистiвши  в  холодному  осiнньому   повiтрi,
вп'ялася в горло десятниковi. Той змахнув руками, випустив жердину i  впав
навзнак без ?диного скрику.
   Влучний пострiл Добринi став сигналом: з  Княжо?  Гори  посипався  град
стрiл. Татари закрилися щитами i прискорили ходу, але все ж то тут, то там
хтось iз них падав пiд ноги сво?м спiвплемiнникам.
   Тодi iз глибини монгольського вiйська, що кiлькома лавами йшло услiд за
сво?ми штурмовими загонами, почувся чийсь рiзкий владний окрик:
   - Лучники - вперед!
   Сотнi во?нiв друго? лави враз побiгли вперед, пiдняли луки  -  i  хмара
стрiл затьмила небо. Тепер уже на валу  хтось  упав,  хтось  закричав  вiд
болю.
   - Обережно! Не висовуйте носа без потреби! - гукнув во?вода в один бiк,
а потiм у другий - до синiв, до сво?х родичiв та спiвплемiнникiв.
   I тут же сам скрикнув голосно:
   - Ой лихо!
   Добриня кинувся до нього. На батькiв скрик прибiгли сини.
   Во?вода схопився рукою за сво? ?дине око, i у нього  з-пiд  пальцiв  по
щоцi зазмi?лася кривава стрiчка.
   - Батьку! Ти поранений?
   Во?вода вiдняв руку вiд лиця - i  всi,  хто  був  поблизу,  вжахнулися:
замiсть ока у старого зяяла рана. Стрiла пiшла поковзом -  вусиком  вiстря
чи оперенням зачепила по ньому i вирвала з орбiти.
   - Я нiчого не бачу! - гукнув вiн. - Боже! Я нiчого не бачу! Я ослiп! Як
же я воюватиму?!
   Йому нiхто не вiдповiв. Усi з жахом дивилися на червону вирву,  з  яко?
поволi стiкала кров, змiшана з сукровицею.
   Сини шматиною м'якого вiдбiленого полотна перев'язали старого.
   - Батьку, ходiмо додому! Там тобi буде спокiйнiше! Ляжеш...
   Та во?вода заперечно похитав головою.
   - Нiкуди я звiдси не пiду! Хочу тут померти як во?н!
   - Але ж ти нiчого не бачиш! Як керуватимеш бо?м незрячий?
   -  А  я  тепер  i  не  керуватиму...  Куди  вже  менi?   Вважайте,   що
вiдвоювався...
   - Хто ж буде во?водою?
   - Всi ви - по черзi. Спочатку  Iванцьо.  Загине  або  зазна?  поранення
Iванцьо - во?водою стане Петрусь, потiм. Дмитрик i Грицько. А всiх вас  не
стане, тодi хтось знайдеться... Та про це  не  думайте!  Головне  зараз  -
ворога вiдбити!
   Iванцьо торкнув батька за плече.
   - Якщо ти мене призначив во?водою, то й сам повинен  слухатись.  А  моя
воля така: йди  вниз,  до  хати!  Ти  незрячий,  тяжко  поранений!  Тiльки
заважатимеш нам тут!
   Во?вода розсердився, тупнув ногою.
   - I знову за рибу грошi! I що я робитиму в хатi? Лежатиму,  як  немiчна
баба?
   - А тут тебе влучить перша ж стрiла! Загинеш!
   - Так, може ж, я того й хочу, Iванцю! Як ви всi не розумi?те  цього?  I
досить теревенити! Не гайтеся - йдiть на сво?  мiсця,  бо  зараз  тут  нам
стане жарко?
   Останнi  слова  во?води  змусили  всiх  протверезiти  i  глянути  через
забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися  до  валу  i  зводили  вгору
штурмовi драбини. Стрiлянина посилилася - з татарського боку.
   Iванцьо вилаявся:
   - Прокляття! Нам справдi зараз стане жарко! До бою, браття! До бою!  Не
пустимо ворога на вал!
   Всi кинулися до сво?х мiсць.
   Добриня схопив дворiжки, пiдчепив ними  верхнiй  щабель  драбини  i  зi
всi?? сили уперся, щоб пiдважити ??.
   - Браття, допоможiть менi!
   Йому на допомогу кинулося кiлька молодикiв, штовхнули драбину  так,  що
вона спочатку сковзнула по валу вбiк, до ворiт, а потiм з  грюкотом  упала
на пороки, що враз перестали гупати.
   Це була невеличка перемога, але молодi во?ни щиро  зрадiли,  дивлячись,
як вовтузяться нападники, намагаючись пiдняти драбину знову.
   Та радiсть була недовгою: в багатьох мiсцях татарам пощастило  здертися
на вал i зав'язати рукопашний бiй. Добриня  перший  оцiнив  небезпеку,  що
нависла над городищем. Вiн видобув меча i, пориваючи за  собою  всiх,  хто
був поряд, кинувся на допомогу Iванцю, що ледве стримував зi сво?ми людьми
шалений натиск татар.
   - Браття, за мною!
   Тут було по-справжньому жарко. Нападаючi лiзли вгору, мов сарана, i вже
тiснили русичiв до внутрiшнього заборола. Блискали кривi татарськi шаблi i
прямi двосiчнi мечi захисникiв Княжо? Гори. Зовсiм перестали спiвати пiсню
смертi тонкi стрiли степовикiв. Але кров  лилася,  як  водиця,  i  падали,
падали вбитi та пораненi з обох бокiв, загромаджуючи вузький прохiд, де  й
без того було тiсно.
   Кiлька десяткiв во?нiв, приведених Добринею, стримали  натиск  татар  i
вiдкинули ?х назад, до зовнiшнього заборола.  Добриня  рубався  люто.  Вiн
знав, що важко вразити татарина в груди чи живiт, захищенi цупким кожухом,
на який було нашито металевi або шкiрянi  пластинки,  а  також  в  голову,
прикриту шкiряним шоломом-шапкою, тому разив ворогiв прямо в  лице  або  в
шию вiстрям меча, не вбиваючи ?х, а наносячи болючi кривавi рани.
   - Натиснiмо, хлопцi! Дужче! Ось так! - вигукував  вiн,  завдаючи  удару
черговому нападниковi, що пiдвернувся пiд руку.
   Не чуючи голосу во?води  Iванця,  вiн  пiдбадьорював  не  тiльки  сво?х
во?нiв, а й Iванцьових, а тi, оговтавшись вiд першого  оглушливого  удару,
тепер самi перейшли в наступ i вирубували супротивника до ноги.
   - Пiдважмо драбину, друзi! Скинемо  ??  з  валу!  Добриня  вхопився  за
драбину. Йому на помiч кинулись iншi - i ?хнi спiльнi  зусилля  увiнчалися
успiхом, драбина ковзнула по стiнi i пiд вагою багатьох монголiв, що лiзли
вгору, посунулася набiк, трощачи сво?ю вагою кiстки нападникiв.
   З тими, що залишилися оточенi, було покiнчено вiдразу - ?х перестрiляли
з лукiв. Вiдбили нападникiв i на iнших дiлянках валу.
   - Де ж во?вода? Де Iванцьо? - спитав Добриня. - Iванцьо!
   Iванцьо  не  вiдгукувався.  Його  знайшли  серед  купи  мертвих  тiл  з
розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.
   - Розшукайте Петра! Або Дмитра!
   Обох  середульших  братiв  теж  ледве  знайшли.  Петрусь  лежав  поверх
пiдстаркуватого монгола, вчепiрившись вороговi руками в  горлянку,  i  тут
його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз
пiд лiву лопатку - в саме серце. А Дмитрик  конав  у  невимовних  муках  -
стрiла пронизала йому живiт наскрiзь. Незабаром вiн помер.
   Побачивши братiв, яких во?ни поклали  на  дощаному  козирковi  низького
внутрiшнього заборола  i  вони  лежали,  мов  живi,  але  непорушнi,  юний
во?водич Грицько схопився за голову i закричав на все городище:
   - О мо? братики! О  мо?  найдорожчi!  Горе  менi!  Його  почув  во?вода
Всеслав. Тримаючись за стiну i спотикаючись об трупи, прийшов - простягнув
руки, намацав тiло одного сина, другого, третього. Потiм охопив усiх разом
руками, упав на них головою i беззвучно заридав.
   - Сини мо?! Сини! Соколи яснi! Чому ж не мене  смерть  забрала  першим?
Чому вас? О небо!
   Коли сонце сiло за далекi горби, татаро-монголи вiдступили i розвели  в
полi багаття. Сьорбали[66] з казанiв  сорбу,  що  пахла  димом,  обгризали
маслаки i вкладалися тут же, побiля багать, закутавшись у кошму, спати.
   Затихла i Княжа  Гора.  Але  не  до  сну  тут  було.  Догорали  хатини,
пiдпаленi китатськими паперовими ракетами, начине  ними  порохом;  плакали
дiти, голосили над убитими жiнки, чоловiки при  кривавому  свiтлi  пожарищ
копали ями i складали в них загиблих.
   Страх i розпач зависли над приреченим городищем. Нiхто вже не вiрив, що
ворога пощастить  вiдбити.  Втекти  теж  нiяк:  довкола  палають  багаття,
стовбичать темнi постатi дозорцiв - куди втечеш, як пройдеш?
   Добриня з Грицьком привели слiпого во?воду до хати, що  чудом  уцiлiла.
Посадили на лаву, i  над  ним  зразу  ж  заголосила  стара  во?водиха.  ?й
завторували дочки, невiстки та онуки.
   - Цитьте! - гримнув во?вода. - Не час нюнi розпускати!  Послухайте,  що
скажу!
   Всi затихли. В челюстях печi заблимало жовтаве свiтло лучини.
   - Кажи, батьку, ми слуха?мо, - сказав Грицько.  Старий  на  його  голос
пiдняв сво? невидющi очi.
   - Я так думаю: ми не втрима?мося! Будемо дивитися правдi в очi - ми  не
втрима?мося! Ще один день такого скаженого натиску - i Княжа  Гора  впаде.
Нашi сили тануть. Загинули нашi  сини,  загинула  майже  половина  во?нiв.
Втратили ми лiпших мужiв наших! Завтра татари знову пiдуть на приступ -  i
хто зна, чим  вiн  закiнчиться.  Тому  треба  нам  усiм  приготуватися  до
найгiршого - до смертi або полону. Плакати не  треба  -  така  доля  наша.
Одягнiться у все найтеплiше, що ? у  нас.  Кому  судилося  загинути,  тому
однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на
носi - зима...
   - Ой Боже наш, Боженьку! - знову заголосили жiнки.
   - Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собi й  iншим,  -  пiдвищив
голос во?вода. - Ваш плач нiкому не допоможе! Слухайте далi,  що  скажу...
Битися будемо до останнього! Скiльки сил наших стачить! Чу?ш, Грицьку?  Ти
во?вода! Тобi це кажу, щоб знав!  Нi  на  якi  угоди  з  ворогом  не  йти!
Безчестям життя собi не виторгувати! Битися до  загину,  щоб  прихопити  з
собою на той свiт якомога бiльше ворогiв!  Чу?ш,  Грицьку?  То  буде  наша
помiч Ки?ву!
   - Чую, батьку, - вiдповiв син. - Так ми i чинимо!
   - А як ти загинеш, во?водою стане Добриня. Така моя воля!  Сьогоднiшнiй
день показав, що цей молодик - во?н смiливий, досвiдчений...
   - Добре, батьку, - схилив голову Грицько.
   - Тепер - останн?... У нас водилися  коштовностi  -  золотi  та  срiбнi
гривнi, жiночi прикраси, посуд. Нiщо не повинно  потрапити  до  рук  наших
убивць! Збери все, Грицьку, i  закопай  у  такому  мiсцi,  щоб  вороги  не
знайшли, а ви всi щоб знали. Може, кому-небудь пощастить  урятуватися,  то
пригодиться... Зрозумiв?
   - Зрозумiв, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько  вiдiбрав  у  жiнок  ?хнi
прикраси - сережки, перснi, фiбули, дiстав iз судника кiлька  золотих  чар
та срiбних тарiлок, а зi скринi - торбинку з  гривнями,  склав  усе  це  в
велику череп'яну макiтру i накрив ?? плоскою череп'яною покришкою.
   - Де ж закопати? Пiд валом? Чи пiд грушею?
   - Тут, у хатинi, i закопуй, - вiдповiв старий во?вода. -  Бiля  печi...
Вал обсунеться, груша згорить, а пiч свою ви вiдшука?те i  через  двадцять
лiт... Закопуй бiля печi, i щоб усi бачили - дорослi й малi!
   - А... А Добриня? - Грицько знiяковiв.
   - Я вийду, - пiдхопився Добриня.
   - Не треба виходити, сину,  -  простягнув  до  нього  руку  Всеслав.  -
Хова?мо вiд ворогiв, а не вiд сво?х людей... Копай, Грицьку!
   Грицько взяв копаницю - з розмаху ввiгнав  у  тверду,  мазану  червоною
глиною долiвку бiля припiчка. Викопав яму глибиною в колiно, поставив туди
макiтру, засипав, притоптав.
   Поки вiн працював, нiхто не промовив нi  словечка,  тiльки  по  жiночих
лицях текли сльози, а в дитячих очах  стояв  жах,  змiшаний  з  цiкавiстю.
Закiнчивши, Грицько витер шапкою спiтнiле чоло i глухо промовив:
   - Запам'ятайте це мiсце... Кому пощастить вижити - хай  той  i  володi?
цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..
   Останнi його слова потонули в голосному жiночому  риданнi  та  дитячому
лементi.


   7

   Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Днiпра потягнуло сiверком, що
сповiщав про наближення осенi. По лiсах  та  по  ярах  палахкотiли  кетяги
червоно? калини.
   Добриня  стояв  на  валу  i  дивувався:  тихо,  вже   сонце   пiдбилося
височенько, а татари мовчать. Вiдiйшли в поле, грюкають там сокирами, щось
лаштують, а що - звiдси не розбереш. Це непоко?ло Добриню,  бо  вiн  добре
знав пiдступнiсть i хитрiсть супротивника. Що ж вiн  готу??  Вiдповiдi  не
було.
   Лише опiвднi орда заворушилася. В полi пролунало глухо i грiзно:
   - Кху! Кху!
   I тодi зi всiх бокiв  до  Княжо?  Гори  зрушили  з  мiсця  щiльнi  ряди
баатурiв i, прискорюючи ходу, помчали до городища  з  драбинами  в  руках.
Стрiли русичiв не зупинили ?х. Падав один баатур - на  його  мiсце  ставав
другий, пiдхоплював драбину i разом з усiма кричав:
   - Кху! Кху! Гурракх!
   Драбини  упали  на  вали.  I  не  просто  упали,  а  залiзними  гаками,
прив'язаними до верхнiх щаблiв, мiцно зачепилися  за  дерев'янi  заборола.
Теперь ?х не вiдiпхнеш назад, не посунеш набiк.
   "Так ось яку хитрiсть застосували татари, - подумав Добриня, вiдкидаючи
непотрiбнi вила-дворiжки i беручись за меча. - Попруть на вал, мов сарана,
- не вiдiб'?шся!"
   Бiй, страшний рукопашний бiй  розпочався  одночасно  на  всьому  обводi
городища. Навiть там, де вал тягнувся понад самим  урвищем,  татари  цiною
нелюдських зусиль зумiли пiдняти вгору драбини i вже  лiзли  на  забороло.
Трiск,  брязкiт,  крити,  стогiн,  прокляття  -  все  змiшалося   в   один
громоподiбний  рев.  Коротко  i  пронизливо  цвьохали  стрiли,   свистiли,
розтинаючи холодне осiнн? повiтря i людськi черепи, прямi  мечi  та  кривi
монгольськi шаблi, з глухим хряскотом репалися пiд булавами та татарськими
шокпарами голови. I кров бризкала  на  всi  боки,  щедро  обагрюючи  старе
дерево заборол, i трупи захаращували вузькi проходи, i вогненнi стрiли  та
начиненi горючим китатським зiллям паперовi ракети летiли на вцiлiлi пiсля
вчорашнього  приступу  дахи  будiвель  i  пiдпалювали  ?х.  I  ядучий  дим
здiймався над городищем i ви?дав очi.
   Добриня не знав, чи живий молодий во?водич Грицько, чи  вже  полiг,  як
полягли сотнi захисникiв городища. Не чути було його голосу, та  й  самого
не видно було. Тому, збивши бiля себе купку  во?нiв,  Добриня  вiдчайдушне
захищав надбрамну вежу.
   - Тримаймося, хлопцi! Тримаймося! - заохочував вiн сво?х товаришiв,  що
билися поруч. - Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо!  А  що
може бути почеснiшим  для  во?на,  як  усвiдомлювати,  що  загинув  ти  не
задарма, що прихопив з собою на той свiт одного, двох,  а  то  й  десятьох
ворогiв! Та й б'?мося ми за рiдну землю, за сво?х людей, за праве? дiло!
   Його довгий двосiчний меч разив  ворогiв  безпощадно;  вiдбивав  ворожi
шаблi, протикав горлянки, розтинав голови навпiл чи залишав криваву  мiтку
на обличчi.
   Однак сила силу ломить. Вже в багатьох мiсцях татари захопили забороло.
Пiд могутнiми ударами порокiв упали ворота, i густий натовп озвiрiлих  вiд
кровi ординцiв - у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих  кожухах  -
увiрвався в городище i накинувся на беззахисних жiнок, дiтей та  старикiв.
Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала сiча, а  в  городищi
почалася кривава розправа переможцiв над беззахисними людьми.
   З надбрамно? вежi  Добринi  добре  видно,  що  робиться  внизу,  i  вiн
зрозумiв, що це кiнець. I тут його охопив божевiльний шал. Вiн рикнув, мов
буйвол, i одним ударом, в який  уклав  усю  свою  силу,  розчахнув  навпiл
баатура, що пiдвернувся якраз пiд руку.
   - Ге-ех!
   Вiдразу ж вирвав з падаючого тiла меча i вразив  другого  -  сторчма  в
живiт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дi?.  I  в
ту мить Добриня вiдчув, як щось важке торохнуло його  по  головi.  В  очах
заблимали зiрки, в ушах загуло - i вiн провалився в глибоку темну яму...
   I мариться йому, нiби лежить вiн горiлиць на возi, на снопах  запашного
свiжоскошеного жита, вiз ?де, погойду?ться, поскрипують ярма, важко сопуть
воли, небо синi? над головою, але дихати важко, бо його  притягнуто  через
груди рублем, i той рубель поволi  сповза?  з  грудей  до  горла  i  от-от
задушить його. Вiн намага?ться закричати, покликати  на  допомогу  батька,
який сидить попереду з батогом у руках i не бачить, як  мучиться  син,  та
скрикнути не може, бо йому не вистача? повiтря - забило вiддих.  Тодi  вiн
збира?ться з силами, пiднiма? руки i штовха? рубель вiд себе, щоб хоч  раз
дихнути i криком чи хоча б стогоном покликати батька...
   Нарештi його свiдомiсть проясню?ться, i вiн розплющу? очi. Нi воза,  нi
батька, нi жита, нi волiв. А лежить вiн горiлиць на  валу,  бiля  дубового
заборола, i на нього навалився проткнутий мечем баатур i  сво?ю  вагою  та
рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлю? йому груди i горло.
   - А-а... - намага?ться подати голос Добриня. - А-а-а!.. Хтось нахилився
над ним, стягнув  набiк  мертвого  баатура,  а  його  схопив  за  чуприну,
струснув i посадив пiд заборолом. Добриня  жадiбно  ковтнув  кiлька  разiв
холодного повiтря i розплющив очi.
   Перед ним стояли два  монголи.  Молодший  тримав  у  руцi  закривавлену
шаблю, запитально дивився на старшого.
   - Прикiнчити?
   - Якщо поранений, то користi з нього нiяко?... Кiнчай!
   Добриня пiдняв голову.
   - Чекайте. Я, зда?ться, не поранений.
   Враженi монголи переглянулися.
   - Ти дивись - вiн балака? по-нашому! А старший ногою  копнув  пiд  бiк,
зняв з плеча волосяний аркан-жель.
   - Ну, якщо не поранений, то вставай, орусутська собако!
   Вiн миттю накинув петлю аркана Добринi  на  шию  -  потягнув  до  себе.
Добриня пiдвiвся.
   - Iди! - штовхнув ззаду молодший.
   Його звели з валу вниз, кинули в гурт таких же, як i вiн,  бранцiв.  ?х
було не багато - сотня, не бiльше. Зате всюди - i на валу, i в городищi  -
лежали купи загиблих во?нiв, дiтей, старикiв.  На  стiнах  i  на  землi  -
кривавi плями кровi.  Догорали,  потрiскуючи  i  чадячи  смердючим  гаром,
будiвлi.  Ревла  худоба,  яку  арати-пастухи  гарапниками  виганяли  через
розламанi ворота в поле. Нiде не видно було жiнок та дiвчат - ?х,  мабуть,
переможцi вже вивели з городища.
   Одна тiльки постать  недоладно  стовбичила  посеред  ру?н,  пожарищ  та
трупiв - то був во?вода Всеслав.
   Добриня здивувався, побачивши його. Як же вiн залишився живий? Усi сини
загинули, мабуть, i Грицька вже нема? на  свiтi,  онуки  лежать  порубанi,
стара во?во-диха десь поряд з ними, невiстки - в полонi... А вiн -  живий!
Невидющий! Нiкому не потрiбний. Навiть ворогам...  Сто?ть  посеред  згарищ
свого городища, серед рiдних i близьких йому, але мертвих людей, простяга?
наперед руки, щоб  ухопитися  за  що-небудь,  i  не  знаходить  пiдпори...
Нещасний!
   Враз татари загелготали, захвилювалися. До городища  в'?хав  на  баских
конях гурт нойонiв. Попереду на бiлiй кобилицi  сидiв  невисокий,  прямий,
щоб здаватися вищим, чоловiк. Його  темно-жовте  непроникне  обличчя  було
знайоме Добринi, а дорогий чекмен i багата збруя свiдчили, що належить вiн
до вищо? знатi.
   Добриня прикипiв до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрiдний брат i темник
Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу - жорстоким, невблаганним був
вiн. Де скрутно, туди посилав його Батий - i  лилися  там  рiки  кровi,  i
вiдрiзанi голови переможених встилали землю.
   Перед полоненими Менгу-хан зупинився.
   - Чому ?х так мало? Хтось iз нойонiв пояснив:
   - Уперто оборонялися. Довелося майже всiх висiкти!
   - Так ?м i треба!.. А то що за опудало сто?ть? - вiн показав на во?воду
Всеслава. - Чому не тут? Не в гуртi, серед полонених?
   - То старий во?вода орусутiв. Вiн слiпий. Убити?
   - Слiпий? Якщо слiпий, то не треба. Всiх нездатних до працi винищити, а
його залишити! Хай бродить серед трупiв та пожарищ! Дарую  йому  життя!  -
Крива усмiшка промайнула по його темному обличчi. - Полоненикам - кожному!
- надiти на шию кангу i вивести звiдси, а  городище  розорити  дотла,  щоб
нiколи вже не вiдродилося тут життя[67]! Хто чинить опiр великим монголам,
того знищувати!
   Вiн ще якийсь час постояв  мовчки,  споглядаючи  на  страшне  дiло  рук
сво?х, i, судячи по тому, як хижо-радiсно роздувалися  його  нiздрi,  воно
його тiшило. Потiм торкнув поводи i рушив назад. Нойони повернули за ним.
   Полонених теж почали по  десятку  виводити  за  ворота  i  тут  кожному
накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив  з  Княжо?
Гори останнiм. Бiля ворiт оглянувся: слiпий во?вода, почувши гул  голосiв,
рушив було услiд, але перечепився,  упав.  Пiдвiвшись,  застиг  на  мiсцi,
потiм знову рушив - i знову впав...
   "Нещасний!" - зiтхнув Добриня i змахнув з ока сльозу.


   8

   Того ж дня Менгу-хан зi сво?м туменом та валкою  полоненикiв  рушив  до
Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за  небосхил,  як  вiн
з'?хав на гору  i  побачив  перед  золотою  юртою  дев'ятихвостий  туг[68]
джихан-гiра.
   Кiннi i пiшi тургауди -  охоронцi  хансько?  ставки  -  впiзнали  його,
схилилися перед несамовитим тайджi[69]  в  низькому  поклонi,  провели  до
юрти, вiдкинули полог.
   Менгу високо пiдняв ногу, переступив через порiг, щоб не зачепити  його
i цим не накликати на господаря нещастя, i вступив  до  розкiшно?  юрти  з
золотистого шовку. Побачивши Са?н-хана, що сидiв на пiдвищеннi,  опустився
на одно колiно.
   - Встань, брате! - промовив тихо Бату. - Пiдiйди до мене.  Я  вiдчуваю,
що ти принiс менi щасливу i при?мну вiстку! Сiдай ось тут!
   Менгу сiв на оксамитовий половецький мiндер[70], що лежав  бiля  право?
ноги Бату, пiдняв очi, бо Бату був вищий за нього на цiлу голову.
   - Са?н-хане, брате! Княжа Гора пiсля рiшучого бою упала i бiльше нiколи
не пiднiметься! Радуйся!
   - Дякую, брате! Це перша перемога в нашому походi на вечiрнi кра?ни - i
вона вiщу? нам новi славнi перемоги. Але це  тiльки  початок.  Твiй  тумен
доблесних пiде далi!
   - Куди, брате? Пiд Киюв? - Хижi очi Менгу заблищали. - Я  давно  очiкую
щасливо? хвилини, коли знову побачу золотi хрести  його  церков!  О,  горе
йому!
   Бату заперечно похитав головою.
   - Нi, пiд столицю орусутiв iти рано. Поки не вiзьмемо всiх городищ, - а
?х тут багато, - доти на Киюв не пiдемо. Ми не можемо залишати  у  себе  в
тилу жодного орусугського баатура! Щоб не сталося  так,  як  пiсля  взяття
Рязанi, коли не знати звiдки взявся баатур ?впатiй Коловрат i  завдав  нам
дошкульного удару. Зараз мо? тумени обложили Канiв, Чучин,  Iван-город  та
Витачiв на Днiпрi,  Дiвич-гору,  Корсунь,  Богуславль,  Торцьк,  Юр'?в  та
Володарiв на Росi. Це велика сила! Якщо ми ?? не знищимо i пiдемо на Киюв,
то вона вдарить нам у спину... Ми не можемо допустити такого!
   - Я згоден з тобою, Са?н-хане.
   - Але це ще не все. Киюв оточив себе не тiльки з пiвдня, а й  з  заходу
багатьма городищами. Торiк ти  розвiдав  ?х,  але  взяти  не  змiг.  Треба
зробити це зараз.
   - Ти хочеш послати туди мене?
   - Так. Твiй тумен доблесних i непереможних узяв Княжу Гору.  Поки  iншi
воюватимуть на Днiпрi та Росi, ти пройдеш на Стугну та  Iрпiнь  i  вiзьмеш
Василiв, Плiсенськ, Чорногород, Звенигород, Ясногород, Мутажир та  обложиш
Бiлгород...
   - Чи не забагато для одного тумена?
   - Ти тiльки обложи i не випускай нiкого, а  тобi  на  пiдмогу  прийдуть
iншi темники. А там, де зможеш узяти, - бери! Патрай орусутськi села - нам
потрiбно якомога бiльше захопити рабiв, коней, скоту, хлiба!  Не  дозволяй
нiкому тiкати до Киюва, бо кожен втiкач посилить залогу того мiста. А  нам
його брати!
   Батий говорив тихо, повiльно, нiби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу
вгору дивився на двоюрiдного брата  i  думав  про  дивовижну  примхливiсть
людських доль.
   Бату був другим сином Джучi - отже, одним з багатьох онукiв Чiнгiсхана.
Спадко?мцем усiх завойованих монголами захiдних земель, що належали Джучi,
мав бути старший син - Орду, аде добрий i не владолюбний  Орду  вiдмовився
вiд влади на користь Бату... Щасливчик Бату! Його взяло  пiд  свiй  захист
Вiчне Небо! I вiн став великим ханом! Якщо йому  пощастить  пiдкорити  всю
Русь i всi захiднi кра?ни аж  до  моря  франкiв,  то  вiн,  чого  доброго,
зрiвня?ться славою зi сво?м дiдом - Чiнгiсханом...  Гм,  а  чого  досягнув
вiн, Мунке? Невже йому до кiнця бути простим темником Бату? Невже онгони -
добрi духи  -  не  прихиляться  до  нього?  Невже  Вiчне  Небо  нiколи  не
ощасливить його милiстю сво?ю?
   Вiн здригнувся, бо помiтив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в
очi. Бату розумний i проникливий! Не вiдбереш цього у  нього!  Кажуть,  що
вiн i справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Са?н-ханом, тобто
справедливим ханом. Та чи буде вiн справедливим, якщо розгада? його думки?
   - Так, так, будуть зайвi втрати, - повторив вiн поспiшно останнi  слова
Бату. - А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий  нам  шлях  до
останнього моря, до моря франкiв! Я подбаю, щоб ?х не було!
   - Ти мене правильно зрозумiв, брате, - вiдвiв очi Бату.
   - Бай-аралла[71], Са?н-хане, - схилив у поклонi голову Менгу.  -  Дякую
за добрi слова. Завтра вранцi  копита  мо?х  коней  торуватимуть  путь  на
Iрпiнь! Побажай менi удачi!
   - Бажаю тобi удачi! Бай-артай[72]!


   9

   Василiв, Плiсенськ, Чорногород i  Звенигород  були  оточенi  одночасно.
З-пiд  Звенигорода  Менгу  розiслав  летючi  загони  у  навколишнi   села.
Калиновий Кут дiстався джигуновi Жадiгеру.
   - Кажуть,  там  поряд  ?  укрiплений  монастир.  Знай:  якщо  служителi
орусутського Синього Неба пiддадуться нам, то нiкого з них не чiпай.  Така
воля Са?н-хана! - пояснив йому Менгу-хан. -  Тодi  вiн  дасть  монастиревi
тархан[73]... Але якщо вчинять опiр, вiзьми приступом i спали! Щоб i слiду
не залишилося! А ченцям на шию кангу - i в рабство! Це теж воля Са?н-хана!
   -  Слухаюсь  i  покоряюсь!  -  схилив  голову  Жадiгер,  але   тут   же
випростався. - 3 дозволу найяснiшого каана я вiзьму десяткiв два  або  три
полоненикiв - може, доведеться вести облогу.
   - Бери.
   Стомленi, голоднi полоненики лежали на високому березi Iрпеня i похмуро
дивилися, як до них на конi мчить якийсь мунгальський нойон, ?м зараз  усе
було байдуже: три днi пiшого ходу - бiльше як по пiвсотнi верст  за  день,
та ще впроголодь -  знесилили  людей.  Мунгальськi  гарапники  збасамужили
спини. А попереду - голод, холод, кров, смерть, страждання. Тож  нiхто  не
надав значення якомусь нойоновi, що  шпарко  мчав  до  них.  Один  Добриня
пiдняв голову, нечесану, скуйовджену, бо був без шапки, яку загубив ще  на
валах Княжо? Гори. Йому не лежалося: ген-ген за рiчкою, вниз по  течi?,  в
сiрiй осiннiй iмлi мрiло рiдне село - Калиновий Кут. Що там?  Як  там?  Чи
знають, яка доля ?х чека?? Чи, може, вже його рiднi  полягли  пiд  шаблями
мунгальськими? Чи почули вони, як забив у  Звенигорода  дзвiн  на  сполох?
Зрозумiли, про яке лихо сповiща?? Тiкають у лiси, в густi хащi, в  печери?
Чи занiмiли в жаховi i ждуть бiди покiрно, як вiл обуха?
   Вiн перший  помiтив  нойона  та  його  нукерiв.  Щось  знайоме  в  його
зовнiшностi  змусило  його  пiдвестися.  Жадiгер?  Невже  вiн?  Так,  вiн,
Жадiгерi Що ж несе йому ця зустрiч?
   Жадiгер зупинив  коня  прямо  перед  ним.  Витрiщив  очi.  Його  тверде
обличчя, бронзове i безвусе, виражало непiдробний подив.
   - Добриня? Ти? Ти був на Княжiй Горi?
   - Був.
   - Авжеж! Товрул казав, та нiколи менi було шукати тебе. Тепер  я  знаю:
пiсля загибелi брата Жокте  ти  залишився  в  Киювi.  Але,  як  бачиш,  ти
помилився. Кожен, хто виступа? проти нас, помиля?ться i гине або потрапля?
в полон, i на нього накидають кангу, як оце на тебе.
   - Так, я знову став полонеником... Ти уб'?ш мене?
   - Навiщо? Ти одного разу принiс менi щастя. Не виключено, що  i  вдруге
принесеш. Я вiрю в долю. Ти  знову  станеш  мо?м  полонеником  i  разом  з
iншими, яких я вiдберу зараз, пiдеш зi мною!
   Вiн вибрав три десятки найсильнiших, i ?х  зразу  ж  Жадiгеровi  нукери
погнали по лiсовiй дорозi на схiд. Нiхто не знав, куди ?х  ведуть.  Нiхто,
крiм Добринi.
   У нього похололо пiд серцем - лiсова дорога вела прямо  в  Лисiвку,  до
Лисiвського монастиря i до Калинового Кута. А туди ж усього три чи  чотири
версти!
   Скiльки разiв ходив вiн по цiй дорозi!  Довкола  стояв  глухий  осiннiй
лiс. Вiковi жовтогарячi сосни високо здiймалися вгору зеленими головами  i
прикривали вiд вiтрiв i бур густий пiдлiсок - всю оту вiльшину,  горобину,
лiщину,  калину,  що  зараз,  в  осiнню  пору,  горiла  десятками  барв  i
сповнювала повiтря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрiлих плодiв.
   Нукери пiдганяли полоненикiв гарапниками. Люди спотикалися, але  тюпали
прискорено, пiдбiгцем. Незграбнi канти на  ?хнiх  шиях  похитувалися,  моя
ярма, поскрипували i чiплялися за кущi лiщини, на яких ще подекуди  висiли
потемнiлi кiм'яхи горiхiв. Невiльники рвали ?х  i  ховали  в  кишенi,  щоб
потiм, на привалi, хоч трохи втамувати голод.
   Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося.  Ось  -  Погар,  ось
дорога на Скиток, ось мiсток через тихий ручай.  Нарештi  -  Кладова...  А
зараз i Лисiвка...
   З  кожним  кроком  наближалося  страшне  лихо  до  рiдних   мiсць,   до
найдорожчих людей. А вiн нiчим не може ?м допомогти!
   Лисiвський монастир  виринув  раптово,  як  тiльки  мунгальський  загiн
ви?хав на широку галявину. Вiн стояв  на  крутому  пагорбi,  що  обривисто
спадав до Iрпеня. За посiрiлим  вiд  часу  заборолом  здiймалася  золотими
хрестами дерев'яна церква з  високою  дзвiницею,  а  довкруг  не?  темнiли
приземкуватi будинки - келi? ченцiв та всякi служби.
   В ту ж мить забив на  сполох  дзвiн.  Iз-за  заборола  виглянули  чорнi
ковпаки. Такi ж ковпаки з'явилися i  на  дзвiницi.  То  ченцi  у  великому
страховi стежили за тим, як мунгали виринали з лiсових хащiв  i  оточували
монастир.
   Жадiгер, що ?хав попереду, щось крикнув - i один загiн звернув  лiворуч
i навскач помчав по узвозу до греблi, що вела в Калиновий Кут, а другий  -
до монастиря.
   Добриня обiмлiв. Калиновий Кут лежав на тому боцi рiчки, як на  долонi,
i було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили
з хат - побачили вершникiв. Крик жаху долинув через  заплаву  до  Лисiвки.
Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Однi  поверталися  до
хат, щоб сповiстити сво?х про несподiваний напад, iншi вибiгали з  вилами,
косами, надвiр, третi - таких було небагато - кинулися через Рудку в  лiс,
що темнiв попiд горою.
   "Тiкайте! Тiкайте! - безмовно волала Добринина  душа.  -  В  цьому  ваш
?диний порятунок! Тiкайте!"
   Вiн глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Вiн же не раз
казав, щоб, зачувши небезпеку, всi тiкали до лiсу!  Хтось  iз  двору  нiби
метнувся до Рудки i зник в заростях верболозу, але  хто  -  не  розiбрати!
Далеко!
   А тим часом нападники одним  духом  перехопилися  через  луг  i  почали
оточувати село. I тут трапилося те, чого нiяк не чекав Добриня.  Назустрiч
нападникам з-за хат, з-за хлiвiв виступили лучники i зустрiли ворога  ро?м
стрiл. Кiлька вершникiв упало, ?хнi конi теж упали, але страшна  у  сво?му
нестримному натисковi лавина вже досягла села, i там зав'язався рукопашний
бiй.
   Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озбро?нi земляки,  якi
до того ж нiколи не воювали, супроти  загартованих  у  безперервних  боях,
досвiдчених i добре озбро?них во?нiв  Батия?  Вони  не  встигли  зiбратися
докупи i оборонялися розрiзнено, купками або навiть поодинцi. Тому ставали
легкою здобиччю степовикiв.
   За бо?м у Калиновому Кутi спостерiгав не тiльки Добриня, а й Жадiгер.
   Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на пiдходi  до  села,  вiн  бридко
вилаявся i спорядив гiнця.
   - Передай - спалити все дотла!  Не  залишати  жодно?  хати!  Пощади  не
давати нi старим, нi малим. Всiх непотрiбних нам перебити, дужих - забрати
в полон!
   Гонець схилив у поклонi голову i миттю помчав  по  греблi  на  той  бiк
рiчки.
   - Жадiгер!  Жадiгер!  Не  роби  цього!  -  гукнув  у  розпачi  Добриня,
кидаючись до сотника i хапаючи його за стремено.
   - Чому? - витрiщився той.
   - То мо? село! Там мо? рiднi! Мене убий - ?х  не  чiпай!  Жадiгер  хижо
вищiрив крупнi кiнськi зуби, уперiщив Добриню гарапником по плечах.
   - Як смi?ш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила - в  жорстокостi,
а ти просиш про милосердя! Чiнгiсхан заповiдав нам не мати жалю навiть  до
сво?х спiвплемiнникiв, а ти хочеш, щоб я проявив  спiвчуття  до  тих,  хто
вчинив спротив мо?м во?нам, хто пiдняв на них руку! Нiколи не буде  цього!
Не проси! Дякуй, що тебе не  вбив!  -  i  вiн,  сидячи  на  конi,  чоботом
вiдштовхнув вiд себе нахабного богола.
   Добриня впав, але тут же схопився i, рятуючись вiд ударiв,  кинувся  до
гурту полоненикiв. Вони розступилися - i довгий Жадiгерiв гарапник уже  не
дiстав його.
   Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох  кiнцiв.  Дерев'янi  хатини,
хлiви i клунi, критi очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сiно.  Серед
того пожарища зчинився страшний крик, лемент,  виск,  що  перелетiв  через
луг, через рiчку - аж до монастиря i рiзким болем вiддався  в  Добрининому
серцi. Чу?ш? Це ж, зда?ться, кричить мати - i голос ??  слабне  i  раптово
замовка?, обрива?ться... А ось нiби озива?ться батько, а потiм Ганночка...
Вищать  дiти...  По  подвiр'ю  гасають  вершники.  Над   ?хнiми   головами
зблискують шаблi i  падають  вниз,  укорочуючи  комусь  вiку...  Боже!  Що
робити? Як i чим ?м допомогти? Нiчим допомогти, нiяк допомогти...
   Добриня охопив голову руками, заплющив  очi  i,  схилившись  комусь  на
груди, беззвучно заридав.
   - Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного  суду!  Цього  пекла!  Я
уб'ю Жадiгера!
   Вiн стиснув кулаки i рвонувся, щоб бiгти,  але  мiцнi  руки  притримали
його.
   - Куди? Ти збожеволiв? Не встигнеш i кроку зробити, як  тобi  довбешкою
розтрощать черепi Нiкому не допоможеш i сам загинеш даремно!
   Добриня схилився комусь на плече i крiзь  сльози  глянув  на  Калиновий
Кут.
   Бодай був не дивився! Там усе  палахкотiло.  Отой  невеличкий  шматочок
рiдно? землi, обмежений з трьох бокiв болотами, рiчками та озерами, де вiн
народився, жив i був колись щасливий, тепер вирував морем  полум'я.  Знизу
бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звiдки линули голоси болю i вiдчаю,
а зверху клубочився темний дим, що летiв  у  небо,  пронизуване  червоними
iскрами. I все покривалося переможними вигуками нападникiв, iржанням коней
та ревiнням нажахано? худоби.
   По греблi вели бранцiв. ?х було небагато. Одягнутi  хто  в  чому  встиг
вискочити з хатин,  простоволосi,  обсмаленi  вогнем,  закривавленi,  вони
вперемiш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на
рiдне село, що потонуло у вогнi.
   Добриня намагався впiзнати кого-небудь iз сво?х, але впiзнати не мiг  -
нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiвчат. Всi  вони  здалеку  здавалися  на  одне
лице.
   Вiн довго ще на щось сподiвався - вдивлявся в кожну постать. Чи  нiкого
не пiзна? iз сво?х? Та нiкого  не  впiзнав.  Пройшли  сусiди  -  ближчi  й
дальшi, пройшли односельцi, а сво?х не було, i Добриня зрозумiв, що ?х уже
й не буде. Надiя розтанула, випарувалася, як весняний снiг, i вiн  опустив
голову, вiдчувши, як щось важке й холодне наляга? йому на плечi...
   Так вiн стояв довго. Дивився услiд валцi  невiльникiв,  яку  повели  до
Жорнiвського лiсу, потiм поглянув на Калиновий Кут, що вже  догорав.  I  з
його очей бризнули сльози,  там  тепер  димiлися  чаднi  згарища,  чорнiли
обгорiлi кущi та дерева. Щойно був Калиновий Кут - i не стало його!
   Iз розпачу його пробудив рiзкий голос Жадiгера:
   - Добрине! Де ти? Добрине!
   Добриня пiдвiв голову, поправив тверду кангу, що  муляла  шию,  похмуро
озвався:
   - Я тут!
   - Iди лишень сюди, паршивцю! Скажи сво?м патлатим шаманам, щоб  негайно
вiдчиняли ворота! Iнакше i ?м те буде, що тво?м землякам! Iди!
   В першу мить Добриня хотiв було вiдмовитися  виконувати  цей  мерзенний
наказ, щоб Жадiгер розкраяв йому шаблею голову, тодi всьому був би швидкий
кiнець - життю, мукам, горю. Але зразу ж  подумав,  що  в  такому  випадку
смерть рiдних залишиться  не  вiдомщеною,  бо,  крiм  нього,  нiкому  буде
вiдомстити. А душа палахкотiла ненавистю, i серце гримiло в грудях, i руки
рвалися до збро?... I вiн стримався.
   - Гаразд, джагуне. Тодi ходiмо разом! - сказав глухо. - Найкраще  буде,
коли ти сам це ?м скажеш! Жадiгер засопiв, засовався в сiдлi.
   - А ще чого? Щоб пустили стрiлу в живiт? Iди сам, коли тобi кажуть!
   Добриня поторкав руками кангу.
   - То знiми хоча б оцю колодку! Бо  й  менi  незручно,  i  що  подумають
обложенi! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твiй!
   - Не посол ти мiй, а раб! I хай бачать служителi орусутського бога,  що
?х чека?, якщо не пiддадуться менi по власнiй волi! Iди!
   Добриня поколивав до ворiт. Скiльки разiв приходив вiн сюди,  коли  був
пiдлiтком, - з радiстю i цiкавiстю, бо вiдкривав тут для себе новий  свiт,
а тепер прийшов  ницим  рабом,  щоб  розорити  це  мирне  гнiздо,  а  його
мешканцiв теж завдати в рабство.
   Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло.  Вiн  довго
не мiг промовити жодного слова.
   - Ти хто? I чого тобi треба? - нарештi почулося згори, з брами.
   Його не впiзнали, i це пiддало йому духу.
   - Братi?... Це я... Добриня... Мене прислав до вас мунгальський  сотник
Жадiгер... Он вiн там сто?ть... I я хотiв би поговорити з iгуменом Яковом.
   - Я iгумен Якiв, сину.  -  Iз-за  дубового  заборола  показався  чорний
клобук, насунутий на голову. - 3 чим прислав тебе мунгальський  сотник?  I
як ти, сину, потрапив  до  нього?  Судячи  по  тому,  що  на  ши?  у  тебе
телiпа?ться бридке мунгальське ярмо, ти став ?хнiм рабом?
   - Отче, ще кiлька днiв тому я був во?ном i захищав Княжу Гору, а  тепер
ось - бачиш...
   - Бачу. Кажи, чого прийшов!
   - Жадiгер хоче, щоб ви вiдчинили йому  ворота.  Ось  чого  хоче  клятий
убивця! На ваших очах вiн  сплюндрував,  спалив  Калиновий  Кут,  мо?  всi
загинули... А тих, хто залишився, потягнули в неволю.
   - Ми бачили, - вiдповiв iгумен. - А далi?
   - А далi... Вiн згоден залишити вам життя, якщо вiдчините ворота... Але
не вiрте йому! Не вiрте клятому! То все  обман!  Всi  ви  станете  рабами!
Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, i довiку вже  не
бачити вам волi! Краще смерть, нiж таке життя! Обороняйтеся! ?х не  багато
- всього двi сотнi!  А  ви  сидите  за  мiцним  частоколом  -  тож  можете
протриматися якийсь час i покласти не одного поганина! Тримайтеся!
   Iгумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя  -
крупне, заросле довгою бородою. Пiд рясою випиналися могутнi плечi, що так
i просилися, щоб на них була надiта кольчуга.
   - Сину, - сказав вiн. - Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого
ми колись знали i якому давали притулок за цими ворiтьми!..  Радий  бачити
тебе такимi Iди до мунгальського сотника i скажи, що ми мирнi божi люди  i
нiкого не хочемо чiпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо  не
ченцями, а во?нами! Так i скажи! А тепер - прощай! Бо наста? наш  смертний
час!
   Жадiгер, не дослухавши, розлютився - гримнув:
   - Взяти приступом i спалити це кубло! I  попiл  розвiяти  по  вiтру!  А
шаманiв, котрi залишаться живими, забити в колодки i потягти пiд Киюв!  Ми
поженемо ?х, як бикiв, у саме пекло бою! I хай там гинуть  вiд  рук  сво?х
же!


   10

   До вечора i всю нiч мунгали довкола монастиря  палили  багаття,  варили
м'ясну сорбу з яловичини та конини, ?ли,  а  потiм  розгрiбали  жар  i  на
гарячiй землi вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними  кошмами
- i вiд того земля зберiгала тепло аж до ранку.
   А боголи в цей час працювали пiд наглядом молодих  аратiв.  При  свiтлi
багать звалили кiлька сосон, зробили три пороки i пiдтягнули до монастиря.
   Як тiльки зiйшло сонце, мунгали, поснiдавши прямо з  котлiв  пiдiгрiтою
юшкою, оточили монастир.
   - Бийте пороками! - наказав Жадiгер,  зупиняючись  насупроти  ворiт  на
вiддалi польоту стрiли.
   Молодi арати гарапниками пiдняли з землi полоненикiв,  якi  лише  перед
свiтанком прилягли спочити, i погнали до порокiв.
   - Бийте! Та сильнiше, смердючi свинi!
   Заляскали гарапники. Добринi удар прийшовся по головi та обличчю  -  на
лобi здулася багрово-синя смуга.
   Нехотя загупали тарани. Задвигтiли  ворота.  З-за  монастирсько?  стiни
виглянули ченцi - пустили кiлька стрiл, але  нiкого  не  влучили,  бо  над
пороками лежав товстий настил iз жердин.
   Кожен удар тарана вiдгукувався болем у серцi Добринi. Ось як трапилося:
власними руками  йому  доводиться  допомагати  ворогам  плюндрувати  рiдну
землю, вбивати сво?х людей! I хоч Калиновий  Кут  був  знищений  без  його
найменшого втручання, вiн не мiг позбутися вiдчуття провини перед рiдними,
перед земляками. Адже вiн був не з ними, а  з  ворогами!  Не  бився  проти
нападникiв, не випив смертну чашу разом з батьком, матiр'ю, братами,  а  з
ворожого стану мовчки спостерiгав, як вони гинуть пiд шаблями чужинцiв, як
палахкотить рiдна хата i щеза? у вогнi, може, навiки його дорогий, милiший
за все на свiтi Калиновий Кут!
   Вiн ледве тримався за шкарубку  кору  тарана.  I  це  вiдразу  помiтили
наглядачi. Дошкульнi удари один за одним посипалися на його голову.
   - Проклятий орусут!
   Довго i натужно гупали пороки. Трiщало пiд ?хнiми ударами старе дерево.
Щоб ченцi  не  висовувалися  з-за  стiн,  мунгали  посипали  ?х  стрiлами.
Пiдпалювачi, ставши за вiтром, закидали дахи будiвель китатським вогнем, i
там уже спалахнули ножежi.
   Майже одночасно утворилися проломи в стiнах i в брамi. В них з вереском
кинулися баатури. Недосвiдченi в рукопашному бою ченцi не змогли  стримати
?х - i це був  початок  кривавого  кiнця  Лисiвського  монастиря.  Мунгали
убивали ченцiв списами, шаблями, шокпарами або вражали стрiлами.
   Тим часом пiднявся вiтер - i роздмухав пожежу.  Вогонь  перекинувся  на
церкву та дзвiницю. Смолисте дерево зашкварчало i спалахнуло, мов  солома.
Тi з ченцiв, хто заховався в будiвлях, тепер змушенi були вибiгати надвiр,
i тут на них накидалися баатури, зчiплювалися в по?динках.
   До обiду монастир перестав iснувати. Все, що могло,  згорiти,  згорiло.
Поранених переможцi без жалю добили, а живих,  уцiлiлих  кинули  до  гурту
полоненикiв. Серед них був i iгумен Якiв.
   - Господи, кара?ш нас за грiхи нашi! - перехрестився вiн i рясою  витер
на обличчi кров.
   Лiва щока його була розсiчена вiстрям шаблi. Кров стiкала на  бороду  i
на рясу, падала червоними краплинами на холодну осiнню землю.
   Добриня вiдiрвав шмат сорочки - перев'язав рану.
   - Тримайся, отче! Заго?ться!
   - Все в руцi Божiй... Дякую, сину.
   - Так, все в руцi Божiй, - погодився  Добриня,  але  тут  же  важко,  з
болем, нiби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: - Тiльки чому та  рука
така немилосердна до нас?! Чому така важка!
   - Не богохульствуй, сину! -  застерiг  iгумен  i  поправив  на  обличчi
пов'язку. - Не гнiви Всевишнього!



   Роздiл V. ОБЛОГА КИ?ВА

   "В лiто 6749 (1240). У той же рiк прийшов Батий до Ки?ва в силi  тяжкiй
зi  многим  множеством  во?в  сво?х  i  оточив  мiсто  i  обступив   силою
татарською. I опинилося воно в облозi великiй. I став Батий неподалiк  вiд
нього, а во? його облягли город. I не чути було нiчого вiд скрипiння возiв
його, ревiння  безлiчi  верблюдiв  його  та  вiд  iржання  коней  його.  I
наповнилася земля Руська[74] ворогами..."
   I було це напочатку осенi року кулкун-iля, тобто року Мишi.


   1

   Добриня оглянувся довкола. Це ж востанн? бачить вiн сво? рiднi мiсця. З
Лисiвського узвишшя видно далеко - на багато гiн.
   День був по-осiнньому похмурий, вiтряний. Сiре небо низько нависло  над
принишклою землею, над холодним Iрпенем та темними борами. В ньому  шугало
чорне вороння, i найбiльше його зiбралося над  спаленим  Калиновим  Кутом.
Звiдси тягнуло болотяною сирiстю, духом кровi та свiжими згарищами, що  ще
подекуди курилися ледь помiтними смердючими димами.
   У грудях заклекотало, вiддалося в серцi щемким болем.
   "Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подiвся?
   Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся менi, якщо живий буду,  хiба
що ввi снi чи спогадах, бо  тепер  тебе  вже  нiколи  не  буде,  допоки  й
сонця-свiту на землi? Тепер на тому мiсцi, де ти красувався серед заростiв
калини, жовто-зелених рокит та запашних лугiв, де не одне лiто гасали  мо?
босi дитячi ноженята, куди рвалася звiдусюди, де б я  не  був,  моя  душа,
тепер там пустка, чорнi купи  попелу  та  людськi  трупи,  над  якими  вже
опуска?ться на страшну трапезу криклива ненажерлива галич... -  Так  думав
Добриня, востанн? вбираючи в себе красу i жах рiдного  краю.  -  Там  десь
лежать непохованi батько, мати, брати, сестриця Ганночка... Прощайте,  мо?
рiднi! Прощайте навiки!"
   Його боляче штовхнули списом у спину - i вiн, хитнувши кангою,  як  вiл
ярмом, рушив разом з iншими невiльниками услiд за кiнним загоном Жадiгера.
   Шлях лежав через Жорнiвку  на  Бiлгород.  З  дитинства  знайомий  шлях.
Скiльки разiв про?здив вiн ним - не злiчити, а тепер  плететься  знову  i,
мабуть, востанн?. Тут утратив вiн усе: домашн? вогнище, рiдних людей, волю
i  навiть  майбутн?.  Душа  була  випалена,  спустошена,  збайдужiла.  Все
втрачено! Все! О Господи!
   Перед вечором валку невiльникiв обiгнав  з  вiйськом  Менгу-хан  i,  не
зупинившись бiля Бiлгорода,  що  вже  горiв,  узятий  темником  Бурунда?м,
помчав прямо на Ки?в. Невiльники прибули .туди лише наступного дня. I  чим
ближче було до  мiста,  тим  бiльше  люду  -  ратного  i  пiдневiльного  -
виднiлося на шляхах. Зi всiх усюд  до  нього  поволi  повзли,  мов  гаддя,
незчисленнi монгольськi орди. Верхи на конях, на верблюдах, на возах ?хали
i ?хали одягнутi в овечi кожухи, у заячi та вовчi  шапки  худi  вилицюватi
сини далеких азiйських степiв i пустель, i гвалт ?хнiх  гортанних  голосiв
змiшувався  зi  скрипом  возiв,  iржанням  коней  та  ревом  верблюдiв   i
затоплював увесь простiр довкола мiста.
   Нiчого подiбного Добриня нiколи нiде не бачив.  Здавалося,  ворушаться,
здиблюються горби понад  Либiддю  i  стугонять,  гримлять  незнаними  досi
пiдземними громами. I йдуть цi громи з пiвдня, вiд  Росi,  куди  спрямував
Батий свiй перший удар. Отже, майже вся  Ки?вська  укра?на  вже  захоплена
чужинцями, затоплена полками кривавого  Батиги.  Залишився  один  вiльний,
непiдкорений ще острiв - Ки?в, та й той здрига?ться  перед  лицем  грiзно?
небезпеки.
   Валку зупинили в долинi над Либiддю. Звiдси, знизу, як на долонi, видно
мiськi вали - вiд Бiлгородських до Золотих ворiт. Високi вони, могутнi!  I
рови, знав Добриня, перед ними глибокi? I люду  багато  на  посiрiлих  вiд
часу й негоди дубових зоборолах - ген як усiяли ?х кияни! Мов мурашки!  Та
поверта? Добриня голову в протилежний бiк, i серце завмира? вiд жаху - пре
Бати?ва сила на Ки?в! I нема? нi числа його ордам, нi впину! Скiльки ?х  -
сто, двiстi чи триста тисяч? Хто те? зна??  Передовi  загони  вже  охопили
мiсто зi всiх бокiв,  стали  так  щiльно,  що  навряд  чи  й  пощастило  б
кому-небудь вислизнути з нього, хоч  би  хто  й  хотiв.  То  тут,  то  там
спалахували  короткi  перестрiлки,  що  швидко  затухали.  Обидвi  сторони
промацували  одна  одну  -  чого  хто  вартий?  Кияни,  видно,  страхалися
неймовiрно?, небачено? досi кiлькостi ворожих во?нiв, що ворушилися внизу,
як величезний мурашник, а монголи були враженi розмiрами мiста, висотою та
могутнiстю його валiв.
   Всюди по долинi палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною.
   Добриня вiдчув, як йому звело судомою живiт, бо вiдтодi, як потрапив  у
полон, не те що не на?дався, а цiлими днями, бувало, рiски не мав у  ротi,
живився тим,  що  знаходив  пiд  ногами  або  довкруж  себе,  -  викинутим
недогризеним маслаком, жменею зерна,  знайденою  у  смердiвськiй  стодолi,
лiсовими горiхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хiба то ?стиво?
Тут же i на це не можна було сподiватися - тiльки на милiсть завойовникiв.
   Та милостi вiн не дочекався. Саме тодi, коли закiптюженi кухарi  почали
знiмати з тринiг над багаттями котли i дiлити мiж во?нами  м'ясо  i  юшку,
прискакав Жадiгер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевiв[75].
   - Добрине! - гукнув джагун, не злазячи з коня. - Вставай i ходи з нами!
Менгу-хан вимага? тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше!
   Жадiгер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос  лунав  доброзичливо.
Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав  товмача.
I вiн у думцi похвалив себе, що зберiг цьому боголовi  життя.  Взимку  цей
орусут принiс йому пiдвищення по службi - звання джагуна-согника; може,  i
нинi завдяки йому пощастить зiгрiтися ласкою джихангiра?
   Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
   - Сiдай!
   Обабiч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали
позаду.
   "Бояться, щоб не втiк, - подумав Добриня i гiрко усмiхнувся. - Куди? Чи
далеко забiжиш тут, серед такого стовпотворiння, та ще й з кангою на  ши??
Вiдразу спiймають!"
   З юрти вийшов Менгу - ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо,  бо
почував себе хворим:
   - Все готово?
   - Все, каане, - вклонився Жадiгер.
   - Тодi рушаймо! До юрти лашкаркашi[76]


   2

   Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому  шпилi  круто?  гори[77]
над Либiддю. Ханськi  туленгiти  та  юртаджi[78]  вибрали  ??  для  ставки
лашкаркашi не випадково. З не? через Либiдську долину  добре  видно  Ки?в,
усю пiвденно-захiдну частину його валу  з  Золотими  ворiтьми  посерединi.
Звiдси  було  зручно  керувати  туменами  лiво?  руки,  що   стали   понад
Глибочицею, i туменами право? руки, що  обсiли  мiсто  збоку  Хрещатицько?
долини.  А  на  випадок  орусутсько?  вилазки   ханська   ставка   надiйно
прикривалася Либiддю  та  ??  заболоченою  заплавою.  Перед  шатром  стояв
позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських якiв великоханський  бунчук
- тут.
   Коли Менгу з почтом ви?хав на Бати?ву гору, небо прояснилося i  туманна
iмла над землею розсiялась. Сюди не докочувався гомiн вiйська, що затопило
всi околицi.
   Жоден  голос  не  порушував  тут  незвично?  тишi.  Туленгiти  пiвколом
громадилися позад хансько? юрти. Попереду, пiд тугом,  шанобливо  завмерли
найближчi сподвижники Са?н-хана - джихангiри  та  найвизначнiшi  нойони  -
баатури, що прибули на курултай[79].  А  сам  Батий  стояв  попереду,  над
схилом гори i, склавши руки на грудях, мовчки дивився  на  Ки?в.  Був  вiн
одягнутий у вовчий кожух, на головi мав тимак з корсачого хутра.
   Нiхто не порушував дум лашкаркашi.
   Плоске обличчя Батия було жовто-сiре, непроникне. Тiльки рiдкi вi? його
вузьких розкосих очей злегка тремтiли, i це свiдчило,  що  думка  великого
каана працю? напружено.
   Вiн був другим сином Джучi, якому Чiнгiсхан вiддав, як  старшому  серед
сво?х синiв-джихангiрiв,  усi  захiднi  землi,  вже  завойованi  i  ще  не
завойованi, але якi потрiбно було  завоювати  в  майбутньому:  Iбiр-Сибiр,
Булгар, Башкорд, Дешт-i-Кипчак, Русь i Черкес до Тiмур-Кахалки[80].  Рання
смерть Джучi не дозволила  йому  виконати  наказ  Потрясателя  Всесвiту  -
завоювати ще не завойованi кра?ни. Вiн помер  1227  року,  за  пiвроку  до
кончини самого Чiнгiсхана, несподiваною i страшною смертю - йому  невiдомi
злочинцi пiд час полювання в степу  переламали  хребет.  Прошурхнула  було
чутка, що це сталося не без волi i згоди самого Чiнгiсхана,  але  зразу  й
погасла, бо за таку чутку рубали  голови...  Пiсля  смертi  Джучi  великим
кааном Захiдного улуса[81] мав стати його старший син Орду, але м'якотiлий
добродушний Орду добровiльно уступив владу сво?му молодшому братовi  Бату,
що мав не тiльки тверде iм'я[82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть,
i в цiй акцi? проявилася воля i  далекогляднiсть  ?хнього  великого  дiда,
який  давно  вже  запримiтив  у   молодому   внуковi   Бату   щось   сво?,
чiнгiсханiвське - непохитну волю, жорстокiсть i вiйськовi здiбностi...  Як
би там не було. Бату став володарем Синьо? орди, що посiла землi вiд Алтаю
аж до Днiпра, землi майбутньо? Золото? Орди.
   З Орду жив вiн мирно, у братерськiй злагодi,  мав  його  не  тiльки  за
першого темника, а й за порадника i навiть  у  сво?х  ханських  ясаках  та
ярликах[83] братове iм'я ставив попереду свого: "Ми, хани  Орду  та  Бату,
повелiва?мо..." Мабуть,  це  й  стало  причиною  того,  що  його  прозвали
Са?н-ханом, бо по вiдношенню до пiдкорених народiв, до сво?х  монголiв  та
навiть до нойонiв та бе?в був вiн не справедливiший, нiж Чiнгiсхан,  Джучi
чи iншi джихангiри.
   Виконуючи волю Чiнгiсхана, Бату пiдкорив башкирiв,  булгарiв  волзьких,
саксинiв, половцiв, черкесiв i весь Пiвнiчний  Кавказ,  половину  Русi  до
Днiпра, а тепер, у рiк Мишi, розпочав свiй останнiй, вирiшальний похiд  на
вечiрнi кра?ни. I першим у цьому походi упаде йому до нiг прадавня столиця
Русi - Ки?в. А останнiм... Однак хто те зна?,  яке  мiсто  чи  який  народ
упаде йому до нiг останнiм?  Хiба  що  Вiчне  Небо...  Його  великий  дiд,
По-трясатель Всесвiту, заповiв йому перед смертю дiйти  аж  до  Останнього
моря. I ось вiн вирушив у цей грандiозний похiд.
   Ще влiтку цього року заклав вiн за Iтилем, тобто за Волгою,  свою  нову
столицю Бату-сарай i поставив перед розкiшною золотою юртою чорне  знамено
- знак вiйни. Три мiсяцi на цей заклик зi всього улуса збиралися до походу
вiйськовi сили - переправлялися  через  Волгу  i  поволi,  не  поспiшаючи,
простували на захiд сонця, а коли всi зiбралися i перейшли Дон та  Донець,
Бату вирушив i сам. Вiн швидко наздогнав вiйсько i пiшов  прямо  на  давно
розвiданi днiпровськi переправи побiля Росi...
   I от вiн тут - Киюв перед ним! Як же взяти його - ось питання!
   Батий дивився на грiзнi вали мiста, що ощетинилися тисячами  воякiв,  i
думав. Довго думав. Та мiсто здавалося йому неприступним.
   Тодi вiн пiдняв руку - i монгольськi царевичi  та  найвидатнiшi  нойони
наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканнi.
   Батий запитав коротко:
   - Джихангiри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?
   Запала мовчанка. Нiхто не  поспiшав  розкривати  рота.  Батий  повернув
голову через лiве плече i побачив Менгу.
   - Мунке! Ти вже стояв раз перед ворiтьми цього мiста. Скажи  -  що  нам
робити? Менгу шанобливо вклонився.
   - Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили мо?х  послiв.
Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумiлих! Тому в  мене  одна  думка:
брати мiсто приступом i знищити його! I нiяких перемов з обложеними!
   - А  ти,  Субедею?  -  Батий  перевiв  погляд  на  свого  вiрного  пса,
знаменитого старого полководця, що у свiй час ходив  не  раз  у  походи  з
Чiнгiсханом та Джучi. - Що ти скажеш?
   Худий жилавий старик поплямкав синiми губами,  стягнув  з  голови  сiру
вовчу шапку i статечно вклонився. Його  широке  зморшкувате  обличчя  було
суворе i темне, а вузькi вицвiлi очi  каламутилися  проти  вiтру  слiзьми.
Голос його, як i вiн сам, був сухий, скрипучий.
   -  Са?н-хане?  Батько  й?ка-монголiв  Чiнгiсхан,  коли   пiдступав   до
якого-небудь мiста, завжди посилав попереду послiв i пропонував  обложеним
почеснi умови для здачi. Нерiдко були  такi,  що  пiддавалися  нам,  i  це
рятувало кiлька сотень  чи  й  тисяч  монгольських  во?нiв  вiд  неминучо?
загибелi.  Так  робив  завжди  i  ти,  джихан-гiре.  Чому  ж   нинi   ма?ш
вiдступитися  вiд  цього  мудрого  правила,  заповiданого  нам   Священним
Правителем?
   Субедей перечив думцi Менгу. Але вiн звик  перечити  джихангiрам  ще  з
часiв Чiнгiсхана, бо покладався на його захист.  А  тепер  за  ним  стояли
слава  великого  войовника  i  лiта,  що  збагачують  людину  мудрiстю  та
безстрашнiстю.
   Батий повернувся до сво?х полководцiв - темникiв та  тисячникiв,  обвiв
усiх пильним поглядом, нiби чекав, що тi висловлять  iншу  думку,  та  всi
мовчали. Тодi вiн поклав руку на плече "непереможному".
   - Так,  мiй  аталику[84]!  Не  будемо  порушувати  яси[85]  Потрясателя
Всесвiту. Пошлемо послiв i нинi - хай нiхто не скаже, що  Са?н-хан  учинив
несправедливо!
   Вiн плеснув у долонi - i в ту ж мить перед ним став сотник туленгiтiв.
   - Привести полоненика!
   Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:
   - Брате, ти обiцяв знайти досвiдченого терджумана. Вiн з тобою?
   - Ой?!
   - Давай його сюди!
   Менгу кивнув  Жадiгеровi  -  i  той  привiв  Добриню.  Майже  одночасно
туленгiти  поставили  перед  Бати?м  виснаженого  полоненика   у   драному
половецькому чапанi i теж з кангою, як i в Добринi, на гаю.  Вiн  був  без
шапки, i на його нiчим не прикритiй головi кучмилося густе русяве волосся,
що спадало майже до плiч.
   Щось дуже знайоме привидiлося Добринi в його очах, в його  обличчi.  Та
що - нiяк не мiг уторопати. Знав напевне, що  нiколи  ранiш  не  зустрiчав
цього молодика, i все ж не мiг позбутися почуття, що знайомий з ним.
   Цю загадку тут же розгадав Батий.
   - Цей богол,  -  сказав  вiн,  -  син  киювського  бея  Думитра  Iльяс.
Пiдведiть його до мiста i покажiть  орусутському  во?водi  -  хай  упiзна?
сина. Може, зговiрливiший буде...
   Царевичi i нойони-баатури зацмокали язиками, загелготали:
   - Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж пiде послом? Батий повiв оком по колу.
   - Надамо цю честь нашому достославному братовi Мунке.
   -  Небезпечно  посилати  джихангiра,  -  зауважив  Субедей.  -  Орусити
дiзнаються, хто вiн такий, - уб'ють.
   - Не уб'ють. У нас заложником  залишиться  Думитрiв  син,  -  заперечив
Батий. - Та й не треба йти йому в мiсто - перемовиться на вiдстанi,  через
рiв.
   - Дякую, брате, за ласку i довiр'я, -  схилив  голову  Менгу.  -  Хоча,
правду кажучи, особливо?  радостi  вiд  майбутньо?  посольсько?  мiсi?  не
вiдчуваю, бо впевнений, що закiнчиться вона невдачею, як i взимку.
   Та Батий пiдняв угору вказiвний палець, промовив урочисто:
   - Мунке! Скажи завтра Думитровi, що  менi  жаль  знищувати  таке  гарне
мiсто, якому нема? рiвних у цiлому пiвсвiтi - вiд  Керулена  до  Дунаю.  I
якщо Думитровi воно дороге, якщо вiн хоче зберегти його для себе  i  сво?х
нащадкiв, то хай вiдчинить ворота i виведе в поле його  мешканцiв.  За  це
обiцяю всiм життя, а Думитровi владу  та  життя  сина...  Якщо  ж  вiн  не
погодиться на це, то скажи, що син загине  лютою  смертю,  i  дай  нiч  на
роздуми, а пiслязавтра вранцi, якщо Думитро не прийме наших  умов,  виведи
його сина перед Золотi ворота i привселюдно зламай йому хребта!
   - Зрозумiв, Са?н-хане, - схилив голову Менгу. - Зроблю все так,  як  ти
сказав.
   - I починайте по-справжньому облягати Киюв, - додав  Бату,  звертаючись
до всiх. - Ми вже третiй день тут - тож пора обступати  його  так  щiльно,
щоб жодна миша не вислизнула з мiста!
   Вiн рушив до шатра, i всi розступилися i схилилися перед ним, утворюючи
широкий прохiд.


   3

   Добринi не пощастило в той день  чи  вночi  зустрiтися  з  Iллею.  Лише
наступного дня, коли пiсля туманного ранку, що  повiльно  пiднiмався  з-за
Днiпра, блиснуло сонце i осяяло все довкруг скупим осiннiм  свiтлом,  доля
звела ?х вiч-на-вiч на майданi перед Золотими ворiтьми.  ?х  обох  привели
сюди.
   Тепер Добриня пильнiше придивився до  полоненика.  Сумнiву  не  було  -
Iлля. Справдi - гарний. Яснi розумнi очi, крутий лоб, прямий  нiс,  злегка
закучерявлене волосся, що спадало на плечi. Все - як у Дмитра! Безперечно,
це вiн! Бояриня не погрiшила проти iстини.
   - Здоров будь, Iлля! - тихо привiтався Добриня. Той стрепенувся.
   - Ти мене зна?ш? Звiдки? Хто ти? Охоронцi не  звертали  уваги  на  ?хню
розмову.
   - Я Добриня... Цього року я  бував  частим  гостем  тво??  сiм'?,  знаю
боярина Дмитра, бояриню Анастасiю, Янку, братiв тво?х.
   - Чоловiче! Просто не вiриться! Ти був у нас дома? Так недавно!  Як  же
ти опинився тут?
   - Мене во?вода Дмитро послав на Рось, i я затримався на Княжiй Горi, аж
поки потрапив у полон.
   - Як же мо?? Всi живi-здоровi?
   - Всi живi-здоровi. Янка виросла, брати поженилися...
   - Ну, вони поженилися ще при менi.
   - Всi за тобою побиваються... Горюють...
   Iлля заплющив очi.
   - Боже, Боже! Бути так близько - i не побачитися!  -  прошепотiв  крiзь
сльози. - Повернутися додому, та як - нещасним рабом! Та ще й на  погибель
киянам i сво?м рiдним! Краще б менi було загинути, нiж тепер бути iграшкою
в руках ненависного ворога!
   Добринi здалося, що Iлля до кiнця не усвiдомлю?, для чого його  привели
сюди i яка жахлива смерть чека? на нього, якщо кияни  не  вiдчинять  браму
перед Бати?м. Звичайно, це буде жорстоко - вiдкрити йому всю правду. Однак
iншого виходу не було. Вiн повинен знати все, щоб несподiвана звiстка  пiд
час перемов з во?водою Дмитром не застала  його  зненацька.  Тому  Добриня
наважився:
   - Iлля... - Вiн поклав руку сво?му спiвбесiдниковi на плече. - Чи  тобi
вiдомо, що князя в Ки?вi нема, а во?водою призначений твiй батько?
   - Так, я це знаю, - вiдповiв Iлля. - Про це я дiзнався ще в Ордi,  коли
мене одного разу привели до самого Батия i поставили в ряд таких же, як  i
я, рабiв. Було нас не менше сотнi, i, як виявилося, всi ми носили  спiльне
iм'я - Iлля. Це нас здивувало i насторожило. Для чого  нас  зiбрали  сюди?
Незабаром нам стала вiдома причина такого дивного зборища. До  нас  вийшло
кiлька нойонiв, половець-товмач та наш землячок - без канги, ситий i добре
вдягнутий. Ти ж зна?ш, що нашого брата можна зразу вiдрiзнити вiд  половця
чи татарина.
   - Знаю. Що ж далi?
   - А далi - наперед вийшов товмач i спитав: "Вас тут багато,  i  всi  ви
прозива?тесь Iллею, та нам потрiбен лише  один  з  вас  -  син  ки?вського
тисяцького Дмитра. Чи ? вiн серед вас?" Наш стрiй ворухнувся, загув,  а  я
на якийсь час утратив здатнiсть i рухатися, i розмовляти. Ось воно що!  Це
ж мене розшукують! А для чого? Я розумiв,  що  не  для  добра,  i  мовчав.
"Отже, нема? такого? - перепитав товмач. - А хто з Ки?ва?" Знову нiхто  не
вiдгукнувся. Тодi товмач звернувся до нашого землячка:
   "Домане, дивись!"
   Тут Добриня вражено вигукнув:
   - Як ти сказав? Доман?
   - Так, Доман... А ти його зна?ш? - в свою чергу здивувався Iлля.
   - Ще б пак! Вiн теж був разом зi мною у Ки?вi. Це  мiй  лютий  ворог...
Але розповiдай далi!
   - Так ось цей Доман почав пильно розглядати невiльникiв, i я  зрозумiв,
що вiн зна? батька, матiр, братiв i хоче впiзнати мене. Йому,  безперечно,
було вiдомо, що я потрапив у татарський полон. Та  оскiльки  вiн  мене  нi
разу не бачив, то i впiзнати не мiг. Тодi  вiн  вибрав  шiстьох  чи  сiмох
найбiльш, на його думку, схожих на уявного Iллю i сказав:
   - Один з них - син во?води Дмитра.
   Як не дивно, я опинився серед них, i  нас  по  черзi  почали  катувати.
Розрахунок у наших мучителiв був простий: якщо серед  вiдiбраних  ?  Iлля,
син ки?вського во?води, то  вiн,  не  витримавши  знущань  над  собою  або
товаришами по нещастю, сам призна?ться. Так воно i сталося. Я  справдi  не
витримав. Коли четверо дужих, мов цербери,  туленгiтiв  схопили  одного  з
мо?х товаришiв, що стояв  крайнiм  у  ряду  приречених,  роздягли  догола,
пiдняли за руки i ноги над багаттям i почали припiкати йому груди й живiт,
так що той, звиваючись, як  вуж,  вiд  болю,  закричав  на  весь  степ,  я
вискочив наперед i вигукнув:
   - Припинiть! Не катуйте його! Я - син Дмитра! Так мене змусили виказати
себе, i тепер я знаю i розумiю, для чого я був потрiбен  Бати?вi.  Добриня
сумно похитав головою.
   - Боюсь, ти зна?ш i розумi?ш не все до кiнця. Та Iлля вiдповiв твердо:
   - Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумiю ?хню мову i второпав,  що  сказав
учора Батий... Менi зламають хребет!
   - Ну, якщо во?вода Дмитро  вiдчинить  ворота  мiста,  то,  може,  i  не
зламають.
   - Нi, вiн не вiдчинить! - вигукнув Iлля, i очi його блиснули рiшучiстю.
- Вiн не вiдчинить! Я знаю батька! Та й кияни не  дозволять  йому  зробити
це, хоч би вiн i хотiв!
   Добриня полегшено  зiтхнув.  Так  ось  який  наймолодший  син  во?води!
Зда?ться, на нього можна покластися! Але  вiн  не  хотiв  позбавляти  його
надi?, тому сказав:
   - Ну, може, все обiйдеться щасливо...
   Та Iлля не захотiв прийняти примарно? розради.
   - Не обiйдеться. Ти не зна?ш мунгалiв!
   Добриня криво усмiхнувся.
   - Не знаю!.. Ще й як знаю!  Але  на  рожен  лiзти  не  раджу.  Пiд  час
зустрiчi з батьком будь стриманий...
   Тут пiд'?хав хан Менту в оточеннi  сотнi  кешиктенiв,  i  ?хня  розмова
припинилася.
   - Все готове для перемов? - спитав вiн.
   - Все, - коротко вiдповiв Жадiгер.
   - Тодi - рушаймо!
   Кияни перехилилися  через  заборола,  мовчки  стежили  за  монгольським
посольством. Нi погроз, нi крику - сувора напружена тиша.
   Менгу зупинився за перестрiл до ворiт. Не злазячи з коня, пiдняв  угору
камчу - ткнув нею прямо на заборола.
   - Погляньте - орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи ?м, терджумане,
що я знову прийшов до них! Я - Мунке!.. I запитай вiдразу, чи ? серед  них
во?вода Думитро. Я хочу говорити з ним!
   Добриня приклав долонi до рота - гукнув:
   - Кияни, перед вами хан Менту! Вiн хоче говорити з во?водою Дмитром!
   Згори зразу ж почувся голос во?води:
   - Я тут, Добрине! Я впiзнав тебе! I радий, що ти живий-здоровий!
   Добриня стрепенувся, знайшов во?воду, який стояв не там, де завжди,  на
вежi Золотих ворiт, а просто на валу, на тiй його частинi,  що  спускалася
до Хрещатого яру.
   - Во?водо, во?водо! - вигукнув вiн. - Не звинувачуй мене в тому, що  не
попередив тебе завчасно про ворожу  навалу.  Лише  встиг  я  добратися  до
Княжо? Гори, як зразу ж був змушений захищати ??. Там же потрапив у полон.
Не осуджуй за це нiкого! Ми  билися  скiльки  мали  сили  -  i  не  одного
нападника вiдправили на той свiтi  Втрати  ворога  теж  не  малi  -  i  це
виправдову? нас!
   - Я все знаю, Добрине, i нiкого не звинувачую. Шкодую лише, що не  можу
зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що мiг. З чим же  нинi  прийшов  до  нас
Менгу-хан?
   - Його прислав до тебе, во?водо, сам хан Батий. Хоче, щоб  ти  вiдчинив
ворота мiста i здався на милiсть переможцiв!
   - Але ж вiн ще нас не перемiг! - вигукнув Дмитро. - Про яку  ж  милiсть
переможцiв може йти мова? Менгу  нетерпляче  засовався  в  сiдлi.  Добриня
переклав. Менгу спалахнув.
   - Передай йому все дослiвно!.. Ми не сумнiва?мося в перемозi!  Але  щоб
не  проливати  нi  вашо?,  нi  нашо?  кровi,   Бату-хан   пропону?   тобi,
Думитре-бею, почесну здачу. Вiн обiця?  всiм  киянам  життя  i  посильний,
справедливий податок. Ти згоден?
   - Нi.
   - Чому?
   - Сила у вас велика, Менгу-хане, - спокiйно пояснив Дмитро. - Але у нас
теж не мала. Позмага?мося  -  от  i  видно  буде,  хто  кого  переможе.  А
здаватися без бою - ганебно для справжнього во?на!  Не  здалися  ми  тодi,
коли ти вперше пiдступив до Ки?ва, не здамося i нинi! Така наша  вiдповiдь
на тво? слова!
   - Не  поспiшай,  Думитре!  Спочатку  пильно  приглянься  ось  до  цього
молодого раба, що сто?ть поряд зi мною, -  не  впiзна?ш?  -  I  вiн  ткнув
камчею в плече Iллi. - Дивися! Дивися пильнiше!
   Тисячi киян стежили за цi?ю розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише
легкий подих вiтру та гороб'яче цвiрiнчання порушували ??.
   Дмитро  перехилився  через  забороло,  довго  вдивлявся   у   зарослого
обiдраного мунгальського невiльника з колодкою на ши?.
   - Нi, не впiзнаю! Далеко!
   - Ну, як же, во?водо! Невже сина не впiзнав?
   Дмитро перехилися ще дужче.
   - Iлля? Це ти, Iлля?
   У Iллi з очей бризнули сльози. А з горла вирвався не людський голос,  а
якийсь хрипкий натужний клекiт:
   - Е... а... а... у... е... а!..
   Зда?ться, вiн хотiв сказати: "Це я, тату, це я!" Та замiсть слiв  крiзь
плач проривалися однi нерозбiрливi вигуки, який не мiг розiбрати нiхто.
   Один Дмитро по тому  клекотовi  вiдразу  впiзнав  його  i  схопився  за
голову.
   - Iлля! Сину мiй! Iлля!..
   - Тату-уi - нарештi спромiгся на слово i Iлля. - Тату-у!..
   В тих вигуках не почулося нi  крупинки  радостi,  а  пролунав  страшний
вiдчай, що одночасно вибухнув iз двох сердець - батькового й синового.
   Все замовкло навкруги. Навiть вiтер притих i горобцi принишкли. I  лише
через довгу хвилину по ки?вському валу  прокотилося  ледве  чутне  людське
зiтхання - о-ох! Та й воно зразу розтануло, нiби його й не було.
   Дмитро простягнув униз руки, нiби хотiв вихопити сина з ворожого кiльця
i перенести на  вал,  в  оточення  рiдних  людей,  а  Iлля  рвонувся  йому
назустрiч, але мiцна Жадiгерова рука притримала його.
   Менгу розплився в хижо-солодкiй усмiшцi.
   - Упiзнав-таки сина, Думитре-бею? Упiзнав! Тепер, гадаю,  ти  розумi?ш,
що ми недарма привезли його сюди. Вiдчини нам ворота  мiста  -  i  матимеш
сина!  Живого,  здорового!  Киюв  залишиться  цiлим,   неушкодженим,   люд
киювський сидiтиме в сво?х житлах, як i сидiв, а  дзвони  ваших  церков  i
вашi бородатi шамани-попи прославлятимуть тебе вiчно пiд Вiчним Небом - за
здоровий глузд i добре серце! Послухайся мо?? поради - здайся  на  милiсть
нашого справедливого Са?н-хана!
   Здайся! Стань нашим андою[86], союзником i йди разом з нами на  вечiрнi
кра?ни!
   Дмитро вислухав його мову i зразу ж вiдповiв:
   - Нi, цього не буде! Ки?в без бою ми не здамо!
   Менгу налився кров'ю.
   - Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирiка?ш сина на люту смерть!  Даю  тобi
нiч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш  з  поясом  на  ши?  i  по  вашому
орусутському звичаю з хлiбом-сiллю, ми ось тут, на цьому  мiсцi,  злама?мо
йому  хребта  i  кинемо  здихати,  а  ти  дивитимешся  на  його   муки   i
проклинатимеш ту мить, коли  Вiчне  Небо  вiдiбрало  у  тебе  розум  i  ти
вiдмовився пiти на угоду з непереможними й?ка-монголами, не захотiв  стати
нашим побратимом, щоб спiльно воювати проти наших ворогiв! Невже  у  тебе,
орусуте, кам'яне серце? Подумай!
   Почувши цi слова, Дмитро схитнувся.  Його  пiдтримали  сини  Микола  та
Степан, що, як i батько, занiмiвши, слухали цю мову.
   - Боже! - простогнав Дмитро. - Бiдний Iлля! Нещасний сину мiй! Краще  б
тобi не з'являтися було на бiлий свiт! Краще б менi  було  померти  вчора,
нiж сьогоднi я маю завдавати тебе на лютi муки! Боже! Ти ж зна?ш, що Ки?ва
я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся  родина  моя!  Навiщо  ж  ти.
Боже,  не  прибрав  мене  ранiше?  Навiщо  посила?ш  менi  такi  жорстокi,
нелюдськi випробування?
   - Тату! - гукнув Iлля. - Я готовий на все - на смерть  i  на  муки!  Не
пiддавайся нечестивцям! Бо все то - обман! Об однiм прошу - не кажи матерi
та сестрицi Янцi, що я тут i що мене чека?  завтра.  Хай  вони  не  знають
цього! ?м легше буде! А ти - тримайся! За мене  не  думай!  Захищай  Ки?в!
Обороняй його до кiнця! I хай  я  буду  першою  жертвою  в  цiй,  оборонi!
Прощай, батьку! Прощайте, братове!
   Вiн хотiв сказати ще  щось,  але  його  заступив  собою  ведмiдькуватий
Жадiгер.
   - Досить!
   А Менгу спитав Добриню:
   - Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден вiн здати Ки?в чи нi?
   - Нi.
   - I навiть страта сина не ляка? його?
   - Ляка?. Але Ки?ва здавати не збира?ться!
   -  О  Вiчне  Небо!  О  Високе  Небо!  Мангуси  затьмарили  його  розум!
Нещасний!.. Чи ж вiн до кiнця уторопав, що завтра його син лежатиме тут  i
конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?
   - Вiн зна? про це.
   - Тодi нам нiчого бiльше робити тут!  -  з  досадою  вигукнув  Менгу  i
повернув коня назад.


   4

   Темна осiння нiч важко налягла на Ки?в та його околицi. На заборолах  -
чатовi. Вони чутко вслухаються в темряву, що ста? ще густiшою вiд  далеких
татарських багать, що оперезали мiсто. Там форкають конi, гавкають собаки,
ремига? захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.
   А в мiстi - темно i тихо. Нi багать, нi голосних розмов.  Нiби  страшне
Бати?ве нашестя всiм зацiпило вуста-Навiть собак не чути, якi в мирнi часи
нерiдко валували вечорами аж до пiвночi. Тiльки де-не-де у вiконцях блимав
вогник свiчки чи лучини, та й той швидко  згасав,  нiби  боявся,  що  його
помiтить ворог.
   Лиш у хоромах во?води Дмитра довго не гасне свiча. За столом сидить уся
сiм'я. I нiкого чужого. Всi вкрай засмученi, у  печалi  жiнки  плачуть,  а
бояриня Анастасiя схилилася на стiл, i ?? плечi, вкритi барвистою хусткою,
здригаються вiд глухого ридання.
   Янка, теж у сльозах, гладить матiр по плечах рукою, втiша?:
   - Мамочко! Рiднесенька! Не плач! Чу? мо? серце -  не  загине  Iлля!  Не
знаю, звiдки в менi така вiра, але вiрю - не загине!  Не  плач,  не  ховай
його завчасно! Та й себе разом з ним!
   Всi похмуро мовчать. Микола нахилився батьковi до вуха - шепоче:
   - Iлля ж просив не казати матерi... Во?вода скрушно стена? плечима.
   - Ну, як же не сказати? Все одно дiзналася  б...  А  бояриня  судорожно
хапа? Янчинi руки, цiлу? ?х, притиска? собi до обличчя, мов  шука?  в  них
розради й захисту, а потiм знову заходиться вiдча?м:
   - А-а-а!.. Не вiрю! Нiкому не вiрю! Загине вiн! Загине  синочок  мiй!..
Не загляну я в його яснi очi, не почую його голосу, не доторкнуся до  його
бiлого лиця!.. Навiщо менi жити!
   Янчинi губи кривляться, очi наповнюються слiзьми, i  дiвчина,  припавши
до матерi, почина? голосити теж - а-а-а! ?м поспiшили на пiдмогу невiстки,
i в хороминi вкотре за вечiр вибуха? сльозами i криком розпач.
   Дмитро - нiби занiмiв. Сидiв похмурий, зчорнiлий. Болючi думи  охмурили
його чоло,  стягнули  н